IX. ДЕКОМПРЕСАЦІЙНА КАМЕРА

Хіба могла команда «Колумба» залишитися байдужою, коли довідалася у Лузанах, куди пішли «Буревісник» і «Пенай». Лише уповноважений Рибтресту затвердив Марка виконуючим обов'язки шкіпера шхуни, а Ясю тимчасовим юнгою, як новий шкіпер звернувся з проханням дозволити замінити черговий рейс на місце рятувальних робіт. Звичайно, їм, учасникам тих подій, це дозволили. Ранком «Колумб» уже стояв за двісті метрів від «Буревісника», і Марко каюком перебрався на есмінець. Назад повернувся разом з двома червонофлотцями, розмотуючи за собою ізольований провід та везучи телефонний апарат з репродуктором. Комісар есмінця послав цей тимчасовий подарунок рибалкам, щоб сповіщати їх про хід розшуків та рятувальних робіт. Одночасно «Колумб» дістав дозвіл тримати одного свого представника на борту есмінця, який мусив сповіщати по телефону своїх товаришів про всі новини.

Колумбівці по черзі вартували на палубі есмінця. Розподілили між собою тригодинні вахти, і Левко перший поїхав на есмінець відбувати чергу.

На «Буревіснику», та й на «Пенаї» чимало хвилювалися, поки Варивода обслідував свою знахідку. Нарешті, коли сповістив, що почув довгождану відповідь, хвилювання зросло неймовірно. Спокійні були тільки начальник експедиції, інженер Епропу, сигнальник та черговий старшина, які цілком були зайняті спостереженнями Вариводи.

Коли переконалися, що в човні ще залишився хтось живий, інженер попросив начальника експедиції вислухати його план.

— Якими б ми темпами не працювали, — сказав він, — навіть при наявності підводного танка, що ось-ось має прибути, нам треба 3–4 дні на підйом підводного човна. З повідомлення Вариводи я роблю висновок, що той, хто ще живе у підводному човні, не зможе стільки вижити. Врятування живих людей вимагає зробити все протягом години. Ось план здійснення цієї операції, яку, мені здається, дозволить зробити тиха погода, технічні можливості, а головне — ентузіазм наших людей. У нашому розпорядженні на «Пенаї» є декомпресаційна камера, яка служить для лікування водолазів, коли вони слабують на кесонну хворобу. В тій камері можуть вміститися троє, навіть четверо людей. Коли водолаз після підйому з глибини відчуває напади кесонної хвороби, його вміщують в цю камеру разом з лікарем. В камеру накачують повітря під таким тиском, якому дорівнював тиск на глибині, відкіля підняли водолаза. Потім, поволі випускаючи повітря, зменшують той тиск до нормального. Таким чином водолаз поволі позбавляється розчиненого в крові азоту… Камера зачиняється герметично, може витримати великий тиск, устаткована телефоном, освітленням і приймає та випускає повітря. Я пропоную занурити цю камеру під воду з допомогою затоплених понтонів, посадити туди лікаря та водолаза-електрозварника. Під водою водолази спрямують камеру до підводного човна, прикріплять її електрозваркою. Водолаз у камері електропилкою розпиляє отвір у човні і тим самим пустить туди свіжого повітря. Тільки таким способом можна врятувати людей, коли вони проживуть там ще кілька годин.

Командир помовчав, а потім сказав:

— Згода! Давайте швидше!

Трофімов розумів ризикованість плану, запропонованого інженером. Невдале приварювання камери до човна, розрив трубопроводу, обрив якогось понтона, виліт камери з глибини на поверхню — все це могло призвести до загибелі тих, хто ще жив у човні, і тих, хто мусив спускатись у камері. Але це був єдиний спосіб врятувати людей у підводному човні.

Протягом двох годин готували камеру для спуску. Військовий лікар з есмінця добирав ліки та потрібний інструмент. Командування ще не вирішило, хто з водолазів спускатиметься в декомпресаційній камері. Кращої кандидатури, ніж Варивода, не було, але водолаз у цей час знаходився на глибині десяти метрів і раніше, як за півтори години, на поверхню вийти не міг. Крім того, після глибоководного спуску йому треба було довгий час відпочивати Перебираючи імена інших водолазів, командир вирішив порадитись із своїм водолазним старшиною. Останній зразу ж почав наполягати, щоб у декомпресаційній камері спустили його.

— Я зовсім не так втомився, як вам здається, товаришу командир, — говорив Варивода, а гелійове повітря — чудесна річ. Мені здається, ніби я спускався не глибше сорока метрів.

— Але вас ще підійматимемо півтори години

— Накажіть підняти одразу, запакуйте мене в камеру, а там легко загнати дві атмосфери, і я знов потраплю на «глибину» десяти метрів.

Після короткої поради з інженером та лікарем, командир «Буревісника» погодився на пропозицію Вариводи. Тим часом на дні вже працювало два водолази, готуючи місце для приварювання камери до човна. На поверхні визирали з води призначені для затоплення понтони, на палубі «Пеная» стояла готова для спуску декомпресаційна камера.

— Підвести водолаза до пароплава і підіймати! — сказав Трофімов інженерові.

За хвилину мідний шолом показався на поверхні, протягом наступної хвилини з водолаза зірвали скафандр і вкинули, майже сторопілого, в декомпресаційну камеру. За ним зачинився люк, і він почув, що камеру герметично закупорювали. Варивода сів долі, озираючись навколо. Колись, ще навчаючись у водолазному технікумі, він якось вилетів з глибини тридцять п'ять метрів і тоді пересидів години дві в подібній камері.

Над водолазом схилився лікар і намацав на руці живчик. «Починається», — подумав, посміхаючись, Варивода. Він не помилився: лікар вислухав його уважно і заспокоївся лише тоді, коли манометр у камері показав тиск у дві з половиною атмосфери. Тоді лікар протелефонував, щоб зменшили швидкість накачування повітря та почав поволі випускати те повітря, що було в камері.

Наповнені водою понтони потягли декомпресаційну камеру на дно. Спуск тривав хвилин двадцять — двадцять п'ять. Це був надзвичайно відповідальний момент. Мусили спускати камеру точно за вказівками водолазів, що перебували на грунті. Ні Варивода, ні лікар в цьому участі не брали, а залишалися пасивними спостерігачами, навіть не спостерігачами, а пасажирами, ждучи прибуття на «станцію вісімдесят п'ять метрів», як. жартуючи, назвав водолаз місце їхнього спуску.

Відчули легкий струс і тиск.

— На грунті, — сказав, прислухаючись, Варивода, і не помилився, бо про те саме їх сповістили телефоном з «Буревісника».

Старшина попрохав телефоніста з'єднати його і водолазами, що мали приварювати камеру до човна. Розпитав, де саме спинилася камера, з яким місцем човна з'єднується, і дав кілька порад. Йому обіцяли, що через кілька хвилин він почує дзижчання електрозварного апарата.

— Із човна відповідають? — спитав Варивода.

— Протягом години не чути ні слова.

— Тоді, хлопці, швидше до роботи! — крикнув старшина в телефонну трубку.

Та в ту ж хвилину Варивода й лікар почули дзижчання за камерою. На глибині вісімдесяти п'яти метрів почалося електрозварювання. Зачинені в камері готувалися до своєї роботи. Приблизно за годину мусило змінитися три черги водолазів-електрозварників. То був час гнітючого вичікування. Все ж Варивода за той час відпочив, а лікар зменшив тиск у камері до однієї атмосфери, тобто до нормального тиску, до якого звик людський організм.

Нарешті, зверху почувся наказ пустити електросвердло. Спершу мусили пробуравити стінку камери і палубу підводного човна, щоб пустити туди свіжого повітря і перевірити, чи нема там води. Коли б у свердловину вдарив струмінь води, Варивода зумів би швидко заварити маленьку дірку. Провівши відповідні розрахунки, встановили, що люди в човні мусять перебувати в посту центрального управління. То було місце, до якого найважче добратися. Проте, дякуючи вказівкам, одержаним від Марка, та різним обчисленням, інженер знайшов на поверхні човна місце, крізь яке можна пробитися до однієї з кают біля центрального поста Якби бойова рубка не була затоплена, це зробили б дуже легко, пройшовши в човен через неї. Пилку мусили використати в другу чергу для прорізування отвору такого розміру, в який змогла б пройти людина. Стінку камери просвердлили дуже легко, але не так було з човном. Міцна сталь просвердлювалась повільно. Свердло швидко нагрівалося і доводилось припиняти роботу, щоб воно остигло. Варивода для зручності випиляв пів квадратного метра камери. Тепер на випадок відриву камери від човна лікар і водолаз наділи рейдові маски, хоча навряд чи врятували б вони їх при такій аварії. Лише після двогодинного свердління Варивода відчув, як свердло пройшло крізь броню човна наскрізь. «Якщо там повітря, все гаразд, але коли вода». Водолаз глянув на лікаря і попросив приготуватися закрити струмінь, що вдарить, коли вони попали б на воду. Повільно витяг свердло, і з тієї свердловини справді вдарив струмінь, але не води, а повітря. То було важке повітря. Лікар закричав у телефон, щоб посилили вентиляцію. Стрілка манометра одразу заскакала: очевидно, з човна виходило стиснене повітря. Крім того, свіже повітря з поверхні теж збільшувало тиск. Для дійової очистки доводилось то накачувати повітря в трубопроводі то тим трубопроводом відкачувати його назад. Така операція присутнім у камері була малоприємна. Хвилин за п'ятнадцять атмосфера трохи очистилася, і тиск відносно урівноважився.

Минуло ще дві з половиною години, поки водолаз, нарешті, прорізав у човні отвір завбільшки з пів квадратного метра. На поверхні моря заходила ніч, коли Варивода сповістив, що переходить у підводний човен.

Освітлюючи собі шлях електричним ліхтарем, просунувся тулубом вниз, далі спустився на руках і став на палубі якогось внутрішнього приміщення підводного човна. Роздивився. Це був відсік, відділений від інших приміщень задраяними люками. Хтозна, чи можна віддраювати хоча один з них? Коли за люком вода, то вона враз заповнить і це приміщення, і декомпресаційну камеру. Водолаз почав прислухатись. Йому здалося, наче чує під собою якесь шарудіння. Ліг і припав вухом до палуби. Справді, щось шаруділо. Він постукав, але відповіді не дістав. Навпаки, все стихло. «Може, пацюки», — подумав водолаз. В усякому разі той шерех надав певності, і він почав одчиняти люк, що вів до нижнього приміщення. Не встиг одчинити, як знов попав під струмінь важкого повітря. «А людям же треба дихати», — подумав Варивода і гукнув лікареві знову повідомити нагору, щоб почати повітроочисні операції. Варивода вже сміливо сунув ноги в люк і, тримаючи ліхтар над головою, почав спускатися. Приміщення було невисоке. Він одразу дістав ногами палубу і, залишивши ліхтар угорі, опинився в темряві, лише маючи над собою освітлений люк. Він вдивлявся в темряву, намагаючись зорієнтуватися, і простяг руку вгору за ліхтарем. Не встиг він це зробити, як почув поруч себе смішок, що заморозив йому кров у жилах. Біля нього хтось тихо, зловісно хихикав крізь зуби. То був божевільний сміх.

Варивода схопив рукою ліхтар, наставив його поперед себе і освітив маленьку каюту, а за один крок від себе чоловіка, що напівлежав на столі, дивився перед собою страшними, нічого не розуміючими очима і стискував у руці ніж.

— Формула професора Ананьєва… — проскрипів божевільний, і безтямні очі його страшно заблищали.