IV

Що ж до можновладців, усіх високопоставлених людей, то вони, зауваж, часто прохоплюються похвалами жаданого дозвілля: воно для них, здається, — над усі їхні блага. Іноді вони пориваються опуститися з тих висот, якщо це можна було б зробити безпечно, бо надмірне щастя, хай ніщо й не торкне його ззовні, обвалюється під своєю ж вагою.

Божественний Август^{11}, кого боги обдарували набагато щедріше, аніж інших, не втомлювався випрошувати для себе спокою і відпочинку від державних справ. Про що б не говорив, усе, врешті, зводив до того, як то він прагне спокою; що б не робив — утішав себе солодкою, хай і оманною, надією, що колись таки для себе житиме. В одному надісланому до сенату листі, де він пообіцяв, що його відпочинок не применшить ані гідності, ані колишньої його слави, я натрапив на такі слова: «Звісно ж, усе це набагато краще здійснювати, аніж обіцяти. Але я так уже прагну тієї найжаданішої для мене пори, що, поки ця очікувана радість ще бариться, я вже наперед смакую її, хай лише у розмовах про неї». Ось що таке для нього дозвілля: не в змозі користати з нього в житті — бодай у думці ним насолоджується. Хто бачив, що все на світі залежить лишень від нього одного, хто визначав долі людей і народів, — той вважав, що найщасливішим днем у його житті буде той, коли він складе свою велич.

Із власного ж досвіду знав, скільки поту коштували ті блага, що заблиснули по всіх землях, і скільки не спостережних для ока клопотів приховує той блиск. Змушений змагатися збройно спочатку зі співгромадянами, потім з колегами, насамкінець — із родичами; чимало крові пролив він на морях та суходолах. Пройшовши війною Македонію, Сицилію, Єгипет, Сирію, Азію, обійшовши чи не все узбережжя, він, урешті, повернув втомлені кривавими міжусобицями війська проти зовнішніх ворогів. Поки втихомирював Альпи і приборкував ворога, що таки серед миру вторгся в саме серце імперії; поки відсував її межі за Рейн, Євфрат і Дунай — в самому Римі на нього уже нагострювались кинджали Мурени, Цепіона, Лепіда, Егнація та інших. Не встиг уникнути тієї напасті, як рідна його дочка^{12} з гуртом знатних юнаків, пов’язаних перелюбом тісніше, аніж клятвою, завдали йому, вже втомленому роками, нових тривог. А тут, уже вдруге, — небезпека від тієї грізної жінки^{13} у союзі з Антонієм. Ті гнійники відсік він разом із членами. Але непомітно з’явились інші: так-от у надто повнокровному тілі, то тут, то там, завжди прорветься якась кровотеча. Отож, він прагнув дозвілля; від тієї надії й тієї думки влягались його труди, і це було бажання того, хто мав силу сповнити бажання інших.