home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Розділ 22



— Я тебе попереджала, — мовила Алоша, не підіймаючи очей від розміреного дзвінкого гупання ударів свого молота. Я охопила руками коліна в кутку її кузні, просто за межею випаленого кола землі, в якому падали іскри, та нічого не говорила. Я не мала відповіді: вона мене попереджала.

Нікого не цікавило, що принц Василій, напевно, і сам був заражений, якщо вдався до такого божевілля; усім було байдуже, що він загинув у Пущі та живив самотнім трупом коріння серцедерева. Нікого не цікавило, що винен у цьому бестіарій. Принц Василій викрав королеву та віддав її Пущі. Усі розгнівалися так, ніби він зробив це вчора, і замість піти на Пущу хотіли піти на Росью.

Я вже спробувала поговорити з Мареком — тільки час змарнувала. Менш ніж за дві години після виправдання королеви він тренував коней на подвір’ї казарм, уже обираючи, яких візьме із собою на фронт.

— Ти поїдеш із нами, — сказав він так, ніби це не підлягало сумніву, навіть не відвівши очей від миготіння ніг; тим часом він пускав по колу довкруж себе високого гнідого коня, тримаючи однією рукою мотузку, а другою — чималенького батога. — Соля каже, що ти можеш посилювати його діяння вдвоє, а може, і більше.

— Ні! — відмовилась я. — Я не буду допомагати вам убивати росьян! Нам потрібно битися з Пущею, а не з ними.

— І ми битимемося, — невимушено заявив Марек. — Узявши східний берег Ридви, ми перейдемо на південь з їхнього боку Яральських гір і оточимо Пущу з обох боків. Гаразд, візьмемо цього, — сказав він своєму стайничому, перекинувши йому мотузку, вправно впіймав хвіст батога, що вільно звисав, і повернувся до мене. — Послухай, Нєшко… — я мовчки витріщилася на нього: як він посмів звертатися до мене зменшувальним іменем? Але він ще й поклав мені на плечі руку та плавно попрямував уперед. — Якщо ми поведемо половину армії на південь до твоєї долини, вони самі форсують Ридву, поки ми відвернемося, та пограбують саму Кралію. Можливо, саме тому вони взагалі вступили у спілку з Пущею. Вони хотіли, щоб ми вчинили саме так. Пуща не має армії. Вона залишиться на своєму місці, доки ми не розберемося з Росьєю.

— Ніхто не став би вступати у спілку з Пущею! — заперечила я.

Він знизав плечима.

— Якщо й ні, то вони все одно свідомо використали її проти нас, — сказав він. — Яка втіха, на твою думку, моїй матері, якщо той пес Василій теж загинув, запроторивши її в те нескінченне пекло? А навіть якщо він був заражений раніше, ти, напевно, розумієш, що це не має значення. Якщо ми звернемо на південь, сумління не заважатиме Росьї скористатися зі слабкого місця. Ми не можемо піти на Пущу, доки не захистимо свого флангу. Не будь короткозорою.

Я відсахнулася як від його руки, так і від його поблажливості.

— Це не я зараз короткозора, — сказала я Касі, лютуючи, коли ми квапливо йшли подвір’ям, аби знайти Алошу в кузні.

Проте Алоша тільки сказала:

— Я вас попереджала: сила в Пущі — це не якесь сліпе, сповнене ненависті чудовисько; вона може думати та планувати, а також працювати над досягненням власних цілей. Вона може зазирати в серця людей — так їх іще краще отруювати, — вона підняла меч із ковадла та занурила його у холодну воду; здійнялася великими клубами пара, схожа на дихання якогось страшного чудиська. — Якби жодного зараження не було, можна було би подумати, що тут працювало щось інше.

Сівши поруч зі мною, Кася підняла голову.

— У… у мені працює щось інше? — сумно запитала вона.

Алоша зупинилася та глянула на неї. Я виявила, що затамувала дихання, стихнувши; тоді Алоша знизала плечима.

— Хіба цього ще не достатньо? Ти звільнилася, потім звільнилася королева, а тепер уся Польня та Росья готова запалати полум’ям? Ми не можемо жаліти людей, яких відправляють на фронт, — додала вона. — Якби ми могли, вони б уже були тут. Король оббирає королівство до нитки, а Росьї доведеться зробити те саме, щоб зустрітися з нами. Цього року врожай буде кепським для всіх нас, виграємо ми чи програємо.

— І саме цього весь час хотіла Пуща, — сказала Кася.

— Хотіла й цього теж, — відповіла Алоша. — Я не сумніваюся, що вона б за можливості радо з’їла Аґнєшку та Саркана, а тоді вона могла би поглинути решту долини за ніч. Але дерево — це не жінка; воно не несе жодної насінини. Воно розсіює їх якнайбільше та сподівається, що деякі з них проростуть. Та книжка була такою насіниною; королева була нею. Її слід було одразу відправити подалі, та й тебе разом із нею, — вона знову повернулася до кузні. — Тепер це надто пізно виправляти.

— Можливо, нам слід просто поїхати одразу додому, — сказала я Касі та постаралася не звертати уваги на тугу, що підіймалася в мені хвилею від самої думки про це, той мимовільний потяг. Я хотіла вірити собі, коли сказала: — Тут робити більше нічого. Ми поїдемо додому, ми можемо допомогти спалити Пущу. Ми можемо взяти з долини щонайменше сотню чоловік…

— Сотню чоловік, — сказала Алоша, пирхнувши, своєму ковадлу. — Ти, Саркан і сотня чоловік можуть завдати певної шкоди, я не сумніваюся, та ви заплатите за кожен дюйм землі, яку здобудете. А тим часом Пуща змусить рубати один одного двадцять тисяч чоловік на берегах Ридви.

— Пуща все одно так вчинить! — скрикнула я. — Хіба ви не можете щось зробити?

— Я це роблю, — сказала Алоша та знову повернула меч у вогонь. Лише за той час, який ми просиділи тут із нею, вона зробила це вже чотири рази, а це, як я вирішила, було геть безглуздо. Я раніше не бачила, як виготовляють мечі, та я доволі часто спостерігала за роботою коваля: у дитинстві ми всі любили дивитись, як він клепає коси, та вдавали, ніби він виготовляє мечі; ми підбирали палиці та влаштовували жартівливі бої довкола охопленої парою кузні. Тож я знала, що кувати клинок знову та знову не можна, проте Алоша знову дістала меч і поклала його назад на ковадло, і до мене дійшло, що вона вковувала у сталь заклинання: її вуста злегка рухалися, поки вона працювала. Це були дивні чари, тому що вони не були завершеними самі по собі; вона підхоплювала заклинання, що звисало, та знову лишала його виснути, перш ніж іще раз занурити його в холодну воду.

Темний клинок вийшов облитий водою, з нього стікали краплі. Він видавався дивним і голодним. Подивившись у нього, я побачила довге падіння в якусь суху тріщину в землі, перекидання на гостре каміння. Він не був схожим на інші зачаровані мечі, ті, які носили Марекові вояки; цей хотів упиватися життям.

— Я кувала цей клинок століття, — сказала Алоша, піднявши його. Я подивилася на неї, рада відвести очі від нього. — Я взялася за нього після того, як Крук загинула, а Саркан поїхав до вежі. Тепер там уже менше заліза, ніж чародійства. Меч лише пам’ятає ту форму, яку мав колись, і він не протримається довше одного удару, та більше йому й не знадобиться.

Вона знову повернула його до кузні, і ми подивились, як він лежить у полум’яній купелі довгим язиком тіні посеред полум’я.

— Та сила в Пущі, — повільно вимовила Кася, не відводячи очей від вогню. — Її можна вбити?

— Цей меч може вбити що завгодно, — сказала Алоша, і я їй повірила. — Якщо ми тільки змусимо це виставити шию. Та для цього, — додала вона, — нам знадобиться більше сотні бійців.

— Ми могли би попросити королеву, — раптово сказала Кася. Я кліпнула на неї. — Я знаю, що є пани, які присягнули на вірність саме їй, — десяток із них спробував прийти вшанувати її, доки ми були замкнені разом, хоча Верба не пустила їх усередину. Вона, напевно, має солдатів, яких могла б надати нам замість посилати їх до Росьї.

І вона принаймні точно б захотіла знищення Пущі. Навіть якщо Марек, король або ще хтось при дворі мене не послухає, є ймовірність, що послухає вона.

Тож ми з Касею пішли вниз і зависли біля дверей великої зали засідань: королева знову була там, тепер беручи участь у військовій раді. Вартові пустили б мене всередину: тепер вони знали, хто я така. Вони скоса дивилися на мене краєчком ока, збентежені й зацікавлені водночас, неначе я могла будь-якої миті знову вибухнути чарами, ніби заразними чиряками. Та я не хотіла йти всередину; я не хотіла встрявати в суперечки магнатів і генералів, які розмірковували, як найкраще вбити десять тисяч чоловік і здобути славу, доки в полях гнитимуть посіви. Я не збиралася йти їм до рук як чергова зброя, яку можна націлити.

Тому ми натомість чекали за порогом і трималися біля стіни, поки учасники ради виходили назовні потоком панів і вояків. Я думала, що королева вийде за ними, а слуги допомагатимуть їй іти. Але цього не сталося: вона вийшла посеред натовпу. На ній був обруч, обруч Раґостока, той, над яким він працював. Золото відбивало світло, а рубіни сяяли над її золотим волоссям. Також вона була у червоному шовку, і всі придворні зібралися довкола неї, ніби горобці довкола птаха-кардинала. Це король вийшов за всіма іншими, стишено перемовляючись із отцем Балло та двома радниками, наче п’яте колесо до воза.

Кася поглянула на мене. Щоб дістатись її, нам би довелося пропхатися крізь натовп — зухвало, проте ми могли б це зробити; Кася могла б розчистити нам шлях. Але королева дуже змінилася зовні. Напруженість ніби зникла, і її мовчання теж. Вона кивала панам довкола себе, вона всміхалася; вона знову була однією з них, однією з акторів, які рухалися на сцені, не менш граційна за будь-кого з них. Я не рухалася. Вона на мить глянула вбік, майже на нас. Я не намагалася привернути її уваги; натомість я схопилася за Касину руку та втиснула її у стіну ще сильніше разом із собою. Щось стримувало мене, подібно до чуття миші в нірці, яка чує вгорі змах совиного крила.

Вартові пішли за двором, кидаючи на мене останні погляди; коридор спорожнів. Я тремтіла.

— Нєшко, — сказала Кася. — Що таке?

— Я помилилася, — відповіла я. Я не знала, що саме, але щось зробила не так; я відчувала, як жахлива певність цього просочується в мене, неначе дивлячись, як монета падає у глибокий колодязь. — Я помилилася.

Кася пішла за мною коридорами, вузькими сходами, під кінець мало не біжучи, та повернулася до моєї маленької кімнатки. Вона стурбовано стежила за мною, тим часом як я грюкнула дверима за нами і вперлася в них, неначе дитина у схованці.

— Річ у королеві? — спитала Кася.

Я подивилася на неї; вона стояла посеред моєї кімнати, а на її шкірі та крізь її волосся виблискувало золотом світло від вогню, і на одну страхітливу мить вона стала незнайомкою з Касиним обличчям: на одну мить я привезла із собою темряву. Я крутнулася від неї до столу. Перед цим я вже занесла до своєї спальні кілька гілок сосни, щоб були під рукою. Я набрала голок у жменю та, спаливши їх у каміні, вдихнула дим, його гострий гіркий запах, а тоді прошепотіла своє очищувальне заклинання. Дивовижа поступово зникла. Кася сиділа на ліжку незадоволена, спостерігаючи за мною. Я жалісно глянула на неї; вона побачила в моїх очах підозру.

— Це не більше, ніж я підозрювала сама, — сказала вона. — Нєшко, я маю… можливо, королева, можливо, ми обидві, маємо… — її голос затремтів.

— Ні! — заперечила я. — Ні, — та я не знала, що робити. Я сиділа біля каміна, задихаючись, боячись, а тоді різко повернулася до вогню, склавши долоні човником, і я викликала свою давню тренувальну ілюзію, невеличку та зумисне шпичасту троянду; кручені гілочки трояндового куща ліниво подерлися вгору по заслінці від вогню. Повільно співаючи, я дала їй аромат, а ще — кілька гудючих бджілок і листя, що закручувалося на кінцях, де ховалися бедрики. А потім я створила Саркана по той бік від неї. Я викликала його руки під своїми: довгі тонкі обережні пальці, гладенькі від тертя мозолі від писання, промені тепла від його шкіри; і він вималювався на каміні, сівши поруч зі мною, і ми заразом сиділи і в його бібліотеці.

Я наспівувала своє коротке заклинання ілюзії так і сяк, живлячи його стійкою сріблястою ниткою чарів. Але тут усе було не так, як було із серцедеревом за день до цього. Я дивилася на його обличчя, на його зморшки, на його темні очі, що похмуро дивилися на мене, але насправді це був не він. До мене дійшло: це була не просто потрібна мені ілюзія, не просто його образ чи навіть запах або звук. Не тому жило серцедерево в тій тронній залі. Воно виросло з мого серця, зі страху та пам’яті, зі збурення жаху всередині мене.

Троянда лежала у моїх складених руках. Я подивилася на Саркана по той бік пелюсток і дозволила собі відчути, як його руки огортають мої, місця, де кінчики його пальців лише злегка торкнулися моєї шкіри та де мої долоні тильним боком лежали в його долонях. Я дозволила собі згадати тривожний жар його вуст, зминання його шовку та мережива між нашими тілами, усе його тіло навпроти мого. А ще я дозволила собі подумати про свій гнів, про все, що дізналася, про його секрети і все, що він приховав; я відпустила троянду та схопилася за поли його кожуха, щоб трусонути його, щоб накричати на нього, щоб його поцілувати…

А тоді він кліпнув і подивився на мене, а десь за ним сяяв вогонь. Щока в нього була брудна від сажі, у волоссі були часточки попелу, а очі почервоніли; вогонь у каміні тріщав, і це було віддалене тріскання вогню між дерев.

— Ну? — поцікавився він, хрипко й роздратовано, і це був саме він. — Хоч чим ти зараз займаєшся, ми не можемо займатися цим довго; я не можу розділяти уваги.

Я схопилася руками за тканину, відчула, як розходяться стібки, а ще відчула часточки попелу в себе на руках, попіл у себе в ніздрях, попіл у себе в роті.

— Що відбувається?

— Пуща намагається захопити Заточек, — сказав він. — Ми відганяли її вогнем щодня, та вже втратили милю землі. Володимир надіслав із Жовтих Боліт стільки бійців, скільки міг, але цього недостатньо. Король надішле якихось людей?

— Ні, — сказала я. — Він… тут починають нову війну з Росьєю. Королева сказала, що Василій із Росьї віддав її Пущі.

— Королева заговорила? — різко промовив він, і я відчула, як у мене в горлі знову здіймається те ж саме відчуття страху.

— Але Сокіл наклав на неї заклинання бачення, — відповіла я, сперечаючись водночас і з ним, і з самою собою. — Її випробували вуаллю Ядвіги. У ній нічого не було. Не було жодного сліду, ніхто з них не бачив жодної тіні…

— Зараження — не єдине знаряддя в розпорядженні Пущі, — заявив Саркан. — Звичайні муки можуть так само зламати людину. Можливо, вона відпустила її навмисне, зламану, змушену їй служити, але незаплямовану для будь-якого магічного зору. Або, можливо, посіяла щось у ній натомість чи десь поблизу. Якийсь плід, якусь насінину…

Він зупинився й повернув голову — побачив щось, чого мені було не видно. Він різко сказав:

— Пусти! — і рвучко звільнив свої чари; я впала назад від каміна і болюче вдарилась об підлогу. Трояндовий кущ на каміні розсипався на попіл і зник, а разом із ним зник і він сам.

Кася підскочила, щоб мене зловити, але я вже сяк-так здіймалася на ноги. «Якийсь плід, якусь насінину». Його слова запалили в мені страх.

— Бестіарій, — сказала я. — Балло збирався спробувати його очистити… — мені й досі макітрилося в голові, але я повернулася й вибігла з кімнати — у мені заговорила наполегливість. Балло збирався розповісти про книжку королю. Кася бігла поруч зі мною, не даючи мені впасти під час перших непевних кроків.

Крики досягли нас, коли ми поринули вниз першими вузькими сходами для слуг. «Надто пізно, надто пізно», — говорили мені мої ноги, гупаючи камінням. Я не могла сказати, звідки лунали ці крики: вони були далеко та дивним чином відлунювали замковими коридорами. Я бігла в напрямку Чаровнікова, промайнувши повз двох покоївок, які, витріщившись і зім’явши в руках складену білизну, притулилися до стін. Ми з Касею звернули, щоб спуститися другими сходами на перший поверх, аж тут унизу раптово затріщав білий вогонь, який відкидав на стіни тіні з різкими обрисами.

Сліпуче світло змеркло, а тоді я побачила, як Соля летить поперек входу на сходи та врізається у стіну зі звуком, наче від мокрого мішка. Ми незграбно спустилися та побачили, як він розвалився біля протилежної стіни, не рухаючись, із розплющеними та приголомшеними очима; з носа та рота йому точилася кров, а грудьми тягнулися криваві неглибокі порізи.

Істота, що виповзла з коридору до Чаровнікова, заповнила майже весь простір від підлоги до стелі. Це була не стільки тварина, скільки жахливе зібрання частин: голова як у страхітливого пса, одне величезне око посеред лоба та писок, повний щербатих гострих лез, які скидалися не на зуби, а на ножі. З її роздутого тулуба, повністю броньованого лускою, наче у змія, росло шість ніг із важкими м’язами та кігтястими лев’ячими стопами. Вона загарчала та помчала до нас — так швидко, що я ледве встигла подумати про те, щоб ухилитися. Кася схопила мене й потягнула мене назад сходами, а істота зігнулася й закинула голову вгору крізь вхід на сходи, клацаючи зубами і виючи; з її пащі при цьому текла кип­ляча зелена піна. Я гукнула: «Полжит!» — відкинула її голову, і вона заверещала та кинулася назад у коридор, коли зі сходів вирвався струмінь вогню і обпалив їй писок.

Їй у бік, глухо, важко гупнувши, влетіли дві арбалетні стріли; вона вишкірилася та крутнулася. За нею Марек відкинув геть арбалет; нажаханий довготелесий юнак стягнув для нього зі стіни списа й застиг, вирячившись на монстра. Хлопчина мало не забув відпустити зброю, коли Марек вирвав її в нього з рук.

— Піди збери варту! — крикнув він хлопчині, який здригнувся та побіг. Марек тицьнув списом чудовиську в голову.

За ним були розчахнуті двері до якоїсь кімнати, білі та чорні плити, заляпані кров’ю, а ще незграбно лежали мерт­вими троє чоловіків, шляхтичі у пошматованій одежі. З-під столу в кімнаті пильно дивилося біле налякане обличчя старого — палацового секретаря. Ще далі коридором лежали мертві двоє палацових вартових, неначе чудовисько прискакало з глибин замку та розбило двері, щоб напасти на людей усередині.

Чи, можливо, напасти на одну конкретну людину: воно шкірилося на спис, яким його тицяли, та потім відвернулося від Марека й рішуче розвернуло важку голову у бік Солі. Той досі вдивлявся у стелю приголомшеним поглядом; його пальці повільно шкрябали кам’яну підлогу, ніби намагаючись знайти, де можна схопитися за світ.

Перш ніж істота змогла скочити, Кася кинулася вниз сходами повз мене одним величезним стрибком, за­точилася, врізалась у стіну й випросталася. Схопила зі стіни ще один спис і пхнула його чудовиську в писок. Собакоподібна істота гризнула наконечник, а тоді завила: Марек встромив свого списа їй у боки.

Наближалися чоботи і крики, бігли нові вартові, а дзвони собору раптом забемкали на сполох — паж підняв тривогу.

Я бачила все це та могла сказати опісля, що це сталося, та не відчувала цього, коли це відбувалося. Було лише гаряче смердюче дихання чудовиська, що лізло вгору сходами, та ще кров, і стрибки мого серця, а ще — знання, що я мушу щось зробити. Страховисько завило й знову повернулося до Касі та Солі, а я підвелася на сходах. Дзвони все лунали й лунали. Я чула їх у себе над головою, там, де виглядало зі сходів на вузький шматочок неба, на яскраву перламутрово-сіру імлу хмарного літнього дня високе вікно.

Я витягнула руку вгору й гукнула:

Калмоз!

Зовні хмари стиснулись у темний вузол, схожий на губку, зливу, що оббризкала мене водою, а крізь вікно з тріском проникла блискавка і стрибнула мені в руки яскравою шиплячою змією. Я схопилася за неї, засліплена; мене оточували біле світло та високе наспівне вищання. Дихати я не могла. Я кинула її вниз сходами, у бік чудовиська. Довкола мене заревів грім, і я полетіла назад, болісно розтягнувшись на майданчику, а тим часом раптово з’явилися дим і якийсь гіркий різкий запах.

Я лежала пластом, трусячись усім тілом, а з моїх очей бігли сльози. В руках мені щипало й було боляче, а дим розвіювався, наче вранішній туман. Я нічого не чула. Коли мені прояснилося в очах, дві покоївки вже схилилися наді мною, нажахані, а їхні вуста беззвучно рухалися. За них говорили їхні руки, що ласкаво допомагали мені підвестись. Я сяк-так зіп’ялася на ноги. На початку сходів Марек і троє вартових атакували голову чудиська, обережно в неї тицяючи. Воно лежало, димлячи та не рухаючись, роздутим обрисом, обпаленим до чорноти, на тлі стін довкола його тіла.

— Встроміть списа йому в око для певності, — наказав Марек, і один з вартових глибоко загнав свій спис в єдине кругле око істоти, і без того вже молочно-біле. Тіло навіть не смикнулось.

Я закульгала вниз сходами, тримаючись однією рукою за стіну, і, тремтячи, опустилася на сходинки над його головою. Кася спинала на ноги Солю; він притулив тильний бік долоні до обличчя та стирав кров, що заливала його губи, задихаючись і пильно дивлячись згори вниз на химеру.

— Що це в біса за істота? — поцікавився Марек. Після загибелі вона мала ще неприродніший вигляд: кінцівки, що не пасували одна до одної, висіли навскіс від тулуба, неначе то якась божевільна кравчиня зшила докупи частини різних ляльок.

Я витріщилася на нього згори — на обриси собачої морди, на розкидані ослаблі ноги, на міцне зміїне тіло, і до мене повільно прийшов спогад, зображення, яке я бачила вчора, краєчком ока, намагаючись не читати.

— Цоглав, — сказала я. Я знову підвелася, надто швидко, і довелося схопитися за стіну, щоб не впасти. — Це цоглав.

— Що? — перепитав Соля, піднявши очі на мене. — Що таке…

— Це з бестіарію! — промовила я. — Ми мусимо знайти отця Балло… — я зупинилася й поглянула на чудовисько, востаннє поглянула затуманеним пильним поглядом, і раптом до мене дійшло, що ми отця не знайдемо. — Ми мусимо знайти книжку, — прошепотіла я.

Я хиталась, і мені було зле. Входячи до зали, я заточилась і мало не впала на тіло. Марек упіймав мене за руку та втримав мене, і ми разом із вартовими, які тримали списи напоготові, пішли до Чаровнікова. Великі дерев’яні двері висіли над входом навскіс, розбиті й заляпані кров’ю. Марек притулив мене до стіни, як нестійку драбину, а тоді смикнув головою одному з вартових; разом вони взялися за одну половину важких розбитих дверей і прибрали її, піднявши.

Бібліотека була зруйнована: лампи розбиті, столи перекинуті й потрощені, сяяло хіба кілька тьмяних світильників. Книжкові шафи, випотрошені, лежали перевернуті на купах томів, які в них стояли. У центрі кімнати масивний кам’яний стіл розтріскався посередині в обидва боки та обвалився. Бестіарій лежав відкритим просто посередині на кам’яному пилу та уламках; на чисті сторінки лила світло одна, остання, лампа. На підлозі довкола нього валялися три тіла, геть понівечені, здебільшого в тіні, але Марек поруч зі мною повністю застиг, зупинившись.

А тоді він вискочив уперед із криком:

— Пошліть по Вербу! Пошліть по… — й опустився на коліна поряд із найдальшим тілом; перевернувши його, він зупинився, і на обличчя чолов’яги пролилося світло. Це було обличчя короля.

Король був мертвий.


Розділ 21 | Ті, що не мають корінн | Розділ 23