Розділ 26

Друга пірога

Моя перша пірога як пам’ятник лишилася стояти на пагорбі, я ж тим часом майстрував другий човен, не такий великий і важкий. Цього разу я не тільки його збудував, а й вдало спустив на воду. Працював я за півмилі від бухти, оскільки ближче не знайшов годящого дерева, а потім прокопав канал у шість футів завширшки і чотири завглибшки, точно розрахувавши занурення моєї піроги.

Близько двох років я чаклував над човном і не пошкодував про це.

Моє суденце не годилося для далеких подорожей морем, пірога вийшла невеликою та легкою, і я розпрощався з мрією дістатися невідомої землі. У мене виник новий план – обійти морем навколо острова, і ніщо цьому задуму не перешкоджало. Я встановив у пірозі невелику щоглу та пошив необхідного розміру вітрило з клаптів корабельної парусини, якої мав удосталь. Перевіривши вітрило на ходу й переконавшись, що складнощів із ним не передбачається, я прилагодив на носі та кормі мого човна ящики для провізії й необхідних у подорожі речей, а для рушниць – іще один ящик із відкидною кришкою, що захищала їх від негоди й солоної води. Потім я укріпив на кормі велику парасольку, щоб захиститися від сонячних променів.

Невдовзі я почав випробовувати човен, одначе ніколи не виходив у відкрите море, намагаючись триматися ближче до острова. Нарешті час великої подорожі настав! У дорогу я приготував усе потрібне: рушниці, запас пороху та шроту, із провізії – половину в’яленої козячої туші, два десятки ячмінних коржів, родзинки, питну воду й пляшку рому. З одягу, крім того, що був на мені, я взяв дві фуфайки та парусиновий плащ із матроської скрині, щоб укриватися під час ночівель.

Шостого листопада, на шостий рік мого самітницького життя, я вирушив у путь.

Ця морська подорож виявилася набагато тривалішою, ніж я розраховував. Я доплив до східного кінця острова і побачив там довге пасмо скель, почасти надводних, а почасти схованих під поверхнею; ця кам’яна гряда йшла далеко у відкрите море, а за нею ще на півмилі тяглася піщана обмілина. Перешкода мене збентежила: щоб обігнути рифи, мені довелося б загнути великого гака. Я вирішив кинути якір, точніше його подобу, зроблену з гарбу, знайденого мною серед решти заліза на кораблі, та зійти на берег. Там я помітив височину, з якої можна було б роздивитися, наскільки далеко заглиблюється скелястий мис у відкрите море.

Спочатку мені здалося, що ця відстань не така велика – милі дві, не більше, але, видершись на пагорб, я побачив, як біля кінця скель вирує море, – вочевидь, там стикалися потужні течії. Трохи далі море мало зовсім спокійний вигляд, і я вирішив, що можна спробувати обігнути скелі й плисти далі…

Проте мені довелося простояти на якорі ще два дні, тому що дув сильний південно-східний вітер, який заважав іти під вітрилом, а оскільки впертість лишалась однією з рис мого характеру, я відвів човен у безпечне місце і, прихопивши своє майно, влаштувався на березі.

На третій день море вгамувалося, і зранку я вже знову сидів у пірозі. Самовпевнений невіглас, я навіть не уявляв, який урок на мене чекає! Щойно моє легке суденце наблизилося до мису, як одразу ж потрапило в бурхливу течію та закрутилося, ніби піщинка в жорнах млина. Я нічого не міг удіяти, усі мої сили витрачалися тільки на те, щоб утримувати човен на плаву. Я відчував, що наближається моя загибель: або могутній вир перекине мій човен, і я потону, або мене понесе далеко у відкрите море. Єдине, що я міг при цілковитому безвітрі, так це не втрапити в саму середину течії.

У бік острова я навіть не дивився; я б усе віддав у ці хвилини за те, щоб швидше повернутися в мій пустельний рай, до простих земних справ, до мого надійного будинку. Я більше не нарікав би на самоту…