…Мов бездонний льох

— Анне Беееааа!

Я міцно вмерзла в підлогу.

— Підійди сюди, будь лааааска!

Я озирнулася за Нільсом, але згадала, що він пішов до спортзали разом із мамою, татом, Крістоффером та тіткою Муною. Юганна й Бріттані теж вже були там. Я затрималася, бо хотіла востаннє перевірити свій вигляд.

Першою була думка заховатися у дівчачій роздягальні. Психічна атака зараз ніяк не на часі. Але я знала: Тея вже мене помітила. Інакше не репетувала б на все горло. До початку конкурсу залишалося п’ятнадцять хвилин.

Я рішуче відкашлялася.

Виходу не було.

— Ооооось ти де! — солодким голосом проспівала Тея, коли я вийшла з роздягальні.

Вона стояла перед дверима спортзали, уперши руки в боки й схиливши набік голову. Обабіч неї і трохи позаду в такій самій позі стояли Роня та Ширін. Бракувало хіба Ріанни з мікрофоном.

Тея зміряла мене поглядом.

— Креативне рішення, — фиркнула вона. — Ще скейт би тобі в руки, і справжній хлопчисько!

Я торкнулася голови.

Усе ще не почувалася комфортно з нашим вибором.

Коли я очуняла, після того як зомліла на уроці домоведення, чоло й потилиця так боліли, що Бендік мусив намочити рушник у крижаній воді й обтерти ним мою голову. Це допомогло від болю, але на зовнішній вигляд не вплинуло. Як на мене…

Однак Марі й Ільва-Мерете були іншої думки.

— Достатньо вдягнути ввечері якусь прикольну шапочку, — порадила Марі. — Матимеш дуже крутий вигляд на сцені! Як справжній бомбовий скейтер!

— Ніхто й не помітить, що гривки немає, — кивнула Ільва-Мерете. — Журі точно не зверне увагу!

Варіантів для вибору я однаково не мала. Або шапочка, або обсмалене волосся. І хоч я ніколи не ношу в приміщенні шапок, можете мені повірити — другий варіант був би ще дуркуватіший.

Я натягнула чорну шапку нижче на чоло й ступила крок у бік спортзали. Тея — за мною.

— Я ще з тобою не закінчила! — крикнула вона мені в спину. — Я чула, як Сюнне казала, що ви гратимете щось в англійському стилі?

Я, примружившись, глянула в залу.

Сюнне стояла за дверима й про щось розмовляла з бібліотекарем Яном Еріком. Я відчула легке розчарування. Не думала, що вона з тих, хто розпатякує чужі таємниці. Принаймні не такій знаменитій пліткарці, як Тея.

— Алльо! — не вгавала Тея. — Англійський стиль?

Я не встигла й рота розтулити, як Роня та Ширін бухнули реготом.

— Першої миті мені здалося, ніби ти хочеш випендритися! — сміялася Тея. — Я не знала, що й подумати! Так, ніби той, хто співає в англійському стилі, має хоч якийсь БІСОВИЙ шанс на успіх!

Мені зсудомило живіт.

Саме я запропонувала пісню, яку трохи переробила в такому стилі. Він додає мені потуги, коли почуваюся пригніченою і будь-що хочу повернути собі радість. Нільсові й тітці Муні сподобалося, Юганні й Бріттані — начеб теж. Чула, як вони іноді мугикали мою пісеньку собі під ніс.

А якщо Тея має рацію…

А якщо це справді остання дурість — співати пісню, аранжовану в англійському стилі…

А якщо я сфальшивлю або решта зіб’ються…

А якщо знову повториться історія різдвяного концерту в третьому класі… І тоді all over again!

А в залі — понад сотня глядачів: школярі, батьки й учителі. Сором перед мамою, татом, Крістоффером і тіткою Муною…

Перед…

— До речі, ми й далі зустрічаємося з Маґнусом! — ошкірилася Роня. — І ми є stronger than ever!!!

— Тож навіть не сподівайся, що твоя пісенька заведе хоч когось, окрім тебе! — додала Ширін.

Іноді мені здається, що саме Ширін — найстервозніша з-поміж оцих трьох суперкрутих дівчат. Вона має більше клепки в голові, ніж Тея та Роня разом узяті, і значно гарніша за них, але ніхто не наважується сказати таке вголос, бо Тея, за замовчуванням, є старшою крутелицею, а Роня — її заступницею. Та якщо одного дня Ширін повстане проти них і переможе, у середній школі настане справжнє пекло, незрівнянне з нинішньою ситуацією.

— Агов, дівчатка! — гукнула Тея. — Маємо мало часу, щоб гаяти його тут на якусь лузерку! Треба готуватися до шоу!

Вона війнула русявим кінським хвостом і стягнула на один бік білий светр. Чорна бретелька бюстгальтера в’їлася їй у плече.

— Шкода тебе… Ніколи нікуди не кличуть, — глузливо скривилася Роня. — Ото буде сміху, як альбіноска в чорному гепнеться мармизою на сцену!

Ширін дивилася на мене розширеними очима, погляд — мов бездонний льох.

— Такі, як ти… — мовила вона. — Такі, як ти, навіть не мали би права народжуватися…

З цими словами всі троє розвернулися і помарширували в спортзалу.

А за три секунди по тому почалося. Перший вибух реготу. Потім почувся ще один, далі — ще, зрештою, уся публіка аж заходилася сміхом.

У спортзалі було темно, на столах горіли стеаринові свічки, тож я нічого не бачила. Зате чула. Неважко було здогадатися — сміялися з мене. У коридорі стояла тільки я. Просто під люстрою, яка осявала мене. Усі в залі могли бачити, як я мружуся, обертаю очима і ось-ось помру.

Ще ніколи мені не було так боляче всередині, як тієї миті. Це багато про що каже, бо я вже стільки зазнала болю, що й з ліку збилася.

Усе в мені наче обвалилося. Серце, легені, нирки, шлунок, кістки — геть усе. І хоч нестерпно боляче вдихнути повітря, бо легені мов склеїлися докупи, було б значно гірше, якби всі органи, зірвавшись зі своїх місць, зіткнулися на шаленій швидкості між собою.

Як того дня, коли Маґнус заговорив до мене на шкільному ґанку й усміхнувся, я забула про все лихе, так тепер забула все хороше. На що я, власне, сподівалася? Що достатньо буде заспівати, і всі відразу вважатимуть мене нормальною? А Маґнус побачить, що я нічим не гірша за Роню? Якою ж дурною треба вродитися!

Нізащо в світі не вийду на ту сцену!

Нізащо в світі!!!

— Досить веселощів, друзі!

То був бібліотекар, Ян Ерік. Він став на дверях, спиною до мене.

— ПРИДУРКИ НАБИТІ! — почувся десь з-поза його спини голос. — Ніколи не бачили, як люди шпортаються???

Аж тепер до мене дійшло, що сталося.

Сміялися в залі не з мене.

Не з мене!

Я підійшла до дверей, зазирнула в залу і побачила їх…

Тея лежала на підлозі, а під нею — Роня та Ширін. Як вони не борсалися, як не шарпали одна одну, але вивільнитися не могли: Теїна гумка для волосся міцно зачепилася за сережку Роні, а пряжка на паску Ширін застрягла під бретелькою бюстгальтера Теї. Вони навіть підвестися з підлоги не могли!

— ДОСИТЬ ІРЖАТИ! — верещала Тея.

— Це вже чистий моббінґ, справжнє цькування, Яне Еріку! — репетувала Роня.

— Дідько, як можна бути такими дітваками! — кричала Ширін.

Щось було в обзиванні своїх насмішників «придурками набитими», що нітрохи не змусило Яна Еріка перейнятися їхньою трагедією. Він навіть не глянув у їхній бік, зате обернувся до мене.

— Анне Беа? Все гаразд?

Не можу сказати, що я затята книжкова мишка, але ми з Нільсом часто жуємо свої канапки в бібліотеці. Ян Ерік майже завжди підходить до нас — просто поговорити або порадити якусь книжку. Тому я маю відчуття, ніби знаю його дуже добре. Ліпше, ніж інші однокласники чи навіть багато хто з учителів.

— Усе добре, — хрипко запевнила я.

— Справді?

Ян Ерік завжди каже, що в нього, у бібліотеці, ми знайшли прихисток. Якось розповів нам, як його дражнили в школі і як він ховався у шкільній бібліотеці, коли однокласники допікали до печінок.

Я кивнула.

— Гаразд! Та якщо Тея з подружками ображатимуть, ти одразу скажеш мені, добре? Ми не допустимо цькування. У кожному разі, не сьогодні ввечері. Бо я так хочу почути your song, що вже дочекатися не можу.

Я примружено глянула на Яна Еріка.

А він мені підморгнув.

— Сюнне сказала мені по секрету, — прошепотів він. — Знає, що ми з тобою друзі…

То ось звідки Тея довідалася про мою пісню. Ні, Сюнне не розпатякала Теї нашу таємницю. Це Тея підслухала її розмову з Яном Еріком.

Я зазирнула в спортзалу.

— Нільса шукаєш? — запитав Ян Ерік. — Онде з іншими дітьми стоїть під сценою. Уже віддихуються, я думав, вони помруть від сміху. Я і сам ледь не розсміявся, коли Тея & Со. зарили носами в підлогу. Але ж я дорослий, мусив стримуватися.

Тепер і я їх побачила.

За п’ять метрів від нас, опершись на сцену, весело реготали… один-два-три… дев’ятеро школярів.

Троє з них убрані в чорне. Одна постать худорлява й невисока, друга — вища, зі скрипкою і довгим білявим волоссям, а третя — ще вища, з тамбурином. Поряд стояв хлопчина з калатальцями й дві дівчинки в майже однакових сукенках. Одна підстрижена «під шапочку», друга — з кучерями й перебинтованою правою рукою. Віддалік — хлопець в окулярах а ля Гаррі Поттер і ще один, який затуляв рукою півобличчя. А ще далі, під самим динаміком, сиділа в інвалідному візку дівчина, гопала й підстрибувала, ніби… ніби… її за мотузочки смикали.

Я відчула, як мої губи дедалі більше розтягуються у широкій усмішці.

Крім мами, тата, Крістоффера й тітки Муни, ще дев’ятеро в цій залі не засвистуватимуть мене: Нільс, Юганна, Бріттані, Надіф, Марі, Ільва-Мерете, Франс, Бірк і Селіна. Десять-одинадцять-дванадцять… разом — п’ятнадцять, з Сюнне та Яном Еріком!

— То що, заходимо?

Ян Ерік подав мені лікоть.

Я взяла його під руку.

— Перш ніж увійдемо, дозволь сказати тобі комплімент: маєш сьогодні неперевершений вигляд, юна дамо!

Я провела долонею по сукенці. Її подарувала мені тітка Муна на дванадцять років. Вона чорна, сягає колін, має по боках кишені й сидить на мені, мов влита. Тітка знає, що я люблю чорний колір, але ходити до школи в чорному не можу, щоб не вирізнятися з-поміж решти ще більше.

Сьогодні інший випадок. Сьогодні саме час вирізнитися якнайяскравіше!

Нізащо в світі Теї не перемогти у конкурсі своїм убогим блеянням.

Нізащо в світі!

— Готова? — запитав Ян Ерік.

Я ще раз кинула оком на свої моднячі черевики-мартенси — чи не розв’язалися шнурівки, помацала, чи добре сидить шапочка.

— Готова!

Хай тепер Тея начувається! І Роня! І Ширін! І всі суперкруті зарази разом з ними!

Сьогодні я прийму виклик і покладу всіх наповал!!!