Розділ 25

7 квітня 1940 року, 09 год. 03 хв.

Москва

Заступник Меркулова, начальник 5-го відділу Головного управління держбезпеки НКВС СРСР, або як його ще нещодавно називали — іноземного відділу, Павло Фітін — ще зовсім молодий, середнього зросту шатен із пропорційними рисами обличчя — викликав Гущенка на дев’яту ранку. Фітіну було лише 32 роки, і його було призначено керівником відділу лише минулоріч. Але в стратегічному мисленні він міг дати фору більшості чиновників у верхівці НКВС.

Його живі сірі очі виділялися на незворушному обличчі з високим чолом. У погляді відчувалася впевненість і водночас було щось неприємне. Щось слизьке і підступне.

У Фітіна був чудовий настрій. Радянський резидент у Вашингтоні щойно повідомив, що його агенти нарешті вийшли на слід Кривицького — офіцера радянської розвідки, який втік на Захід. Йому винесли смертний вирок і шукали, щоб знищити. Шукали спочатку в Європі, а потім у США вийшла книга під назвою «Я був агентом Сталіна». Після виходу книги Берія запитував про Кривицького ледь не щодня.

І ось удача — Кривицького знайшли в передмісті Вашингтона. Відома його адреса і ресторан, де він буває щовечора.

Далі з Кривицьким буде те, що спіткало іншого перебіжчика — колишнього радянського резидента у Стамбулі Агабекова. Його вбили ножами два агенти НКВС, тіло сховали в чемодан, а чемодан утопили в річці. Так закінчували життя більшість перебіжчиків і ворогів партії. Ніж, чемодан, річка. Контора ніколи нічого не забуває і нічого нікому не пробачає!

Кабінет у Фітіна був чималий, хоч, звісно, поступався розмірами кабінету Меркулова. Стіл для нарад, письмовий стіл господаря, металевий сейф. Портрети Леніна і Сталіна. Був іще й портрет Берії, але нарком наказав зняти. Що ж, йому видніше. Величезна, на півстіни карта світу. Коли Гущенко увійшов, Фітін уважно вивчав детальний атлас околиць Вашингтона з хрестиками-відмітками.

Фітін сховав атлас у стіл, привітався і запропонував Гущенкові сісти. Коли Фітіна призначили керівником відділу, Гущенко вже був в СРСР. Але дізнавшись про плодовитого агента Ярему, Фітін відразу викликав його, і Гущенко кілька годин розповідав йому про свою роботу у Франції. Ця зустріч стала однією з цеглинок, з яких Фітін планував вибудувати потужний форт радянської розвідки на Заході.

— Керівництво делегацією художників, що поїдуть на Виставку радянського декоративного мистецтва, швидше за все буде доручено вам особисто, — Фітін відразу взяв бика за роги.

— Чому саме мені? — в голосі Гущенка відчувалося здивування. Він знав, що їде. Але що в якості керівника… Він сумнівався, що його затвердять, до останньої миті. Виходить, все ж затвердили. Справді, тоді стають зрозумілими всі ці прискіпливі перевірки. Може, запитати Фітіна про них? Ні, він не повинен показувати, що здогадався! Інакше перевірки не закінчаться ніколи.

— Нам сіє нєвєдомо, — Фітін сів навпроти, склав руки на столі, картинно підвів очі догори. — Але рішення це не остаточне. Хоча їдете ви у будь-якому випадку. Якщо раптом щось зміниться, то не керівником, а членом делегації художників.

— Я правильно зрозумів, що я їду не лише як художник? — Гущенкові здалося, що Фітін щось приховує. — Інакше б мені про моє призначення сказали в іншому відомстві.

— А ви б хотіли надалі лише писати картини? — відповів Фітін запитанням на запитання, пильно подивившись на Гущенка. Його очі говорили: не сподівайся, Контора так просто тебе не відпустить.

— Я вже четвертий рік, відколи приїхав в СРСР, пишу лише картини. І цілком щасливий цим. Але, здається, такому щастю настав кінець?

— Ви абсолютно правильно зрозуміли, Миколо Петровичу. Контора не може розкидатися такими людьми, як ви. І довго тримати їх без роботи. Достеменно не знаю, яке у вас буде завдання. Але навряд чи щось серйозне. Відомо лише, що ви попередньо затверджені керівником делегації. От і все. Завдання отримаєте безпосередньо перед від’їздом.

— А що з моїм затриманням?

Їхні погляди зустрілися. Фітін наморщив лоба і стенув плечима. Хвилину помовчав. Потім картинно розвів руками. Може, занадто картинно?

— То було непорозуміння. Неузгодженість у діях різних підрозділів. Ви є одним з тих, хто останнім бачив дипломата Берзіна живим. Ми провели перевірку. Він був відданою справі партії людиною. Не витримали нерви. Буває. І до вас, відповідно, немає жодних претензій.

Здавалося, тему розмови вичерпано і треба підвестися і йти, але щось примусило Гущенка затриматися, і його наполегливість була винагороджена.

— Меркулов запитував про вашу дружину… — раптом сказав Фітін.

Гущенко напружився. Ось воно, те запитання, якого він підсвідомо чекав: навіщо заступнику Берії якась інформація про його Марію? Невже людина-жаба збирає про неї інформацію?

— …загалом, чи в курсі вона вашої діяльності, — продовжив той.

— Але яке відношення…

— Я не знаю. Він запитав, чим вона займається і чи в курсі ваших справ. Мається на увазі ваша нелегальна робота. Я вирішив прямо запитати про це у вас. Ви знаєте, що для людей, які працюють під прикриттям, вимога стандартна: члени сім’ї ні про що не знають. Від нелегалів ми зазвичай не вимагаємо нічого подібного, вони чинять на власний розсуд. Тож у курсі вона, чи ні, ми без жодних претензій. Але Контора має про це знати.

— Ні, вона не в курсі, — сказав неправду Гущенко, і, мабуть, сам не зміг би пояснити чому. Думав убезпечити її таким чином? Від чого? Чи від кого? Хоча Марія, звісно, була повністю поінформованою і нерідко допомагала йому. — Ще одне запитання: я матиму «чоботи» чи мушу все до кінця зробити як керівник делегації?

— На початковому етапі резервна легенда для вас не передбачається. Треба, щоб до кінця місії ви залишалися собою — Миколою Гущенком. Керівником делегації радянських митців. І ще одне, Миколо Петровичу. До вас особисте прохання Меркулова, — Фітін устав, відкрив ящик стола і дістав стосик аркушів. Поклав їх перед Гущенком. То були репродукції акварелей. — Це копії репродукцій малюнків Гітлера. Потрібно ваше коротке резюме про те, якого рівня він як художник. Ось кілька його робіт.

Гущенко переглянув фотокопії. З фото, звісно, важко було судити про якість робіт. Майже неможливо. Але він знав руку Гітлера. Господи, невже вони досі не пронюхали про те, що він колись особисто спілкувався з Гітлером? А якщо пронюхали, і це питання з продовженням? Але він зустрічався з Гітлером у Берліні задовго до того, як був завербований радянською розвідкою. Ні він, ні його дружина про цю зустріч ніколи нікому не говорили. Значить, скажімо так, є величезна доля ймовірності, що вони нічого не знають. І невелика — щось пронюхали. Варто помилитися — і можна звідси більше не вийти. Він довго розглядав репродукції. У більшості випадків то були будівлі, площі, замки.

— Це досить пристойний рівень. Дуже пристойний. Вище середнього, — нарешті сказав він і посунув стосик паперів Фітіну.

Той сховав їх у сейф і закрив дверцята на ключ.

— Дякую, саме про це ми й хотіли дізнатися. І ще, яке б не було ваше основне завдання, до вас особисте прохання Меркулова — збір інформації про Гітлера. І як про художника. І як про особистість — звички, друзі, захоплення, особисте життя. Наприклад, про його контакти з жінками не можна знайти жодної публікації в газетах. На відміну від, скажімо, Англії і Франції, Німеччина сьогодні дуже закрита країна.

«Утім, як і СРСР», — подумав Гущенко.

Вийшовши від Фітіна, Гущенко у коридорі зіштовхнувся із «червоним графом» Олексієм Ігнатьєвим — 62-річним високим вусанем у білому кітелі з обличчям у глибоких зморшках.

«Червоний граф» був саме тією людиною, якій Гущенко завдячував своїм провалом у Франції. Саме з графом Ігнатьєвим він працював кілька останніх років по добуванню секретної інформації для Контори.

У минулому Олексій Ігнатьєв був сином київського генерал-губернатора. Жив у Франції, займався замовленням військової техніки для Росії. Після Жовтневого перевороту генерал-майор Олексій Ігнатьєв залишався у Франції, ще якийсь час користувався державними грошима, розважався, пив, жив у розкішному особняку на набережній Бурбонів.

У 1925 році, в обмін на громадянство, генерал передав радянському повпреду Красіну кошти, що належали Росії (225 мільйонів рублів золотом) і були вкладені на ім’я Ігнатьєва у «Банк де Франс». Він єдиний мав право підпису на їх отримання.

В емігрантському середовищі, яке теж мало надії на ці гроші, Ігнатьєв був оголошений зрадником. Мати відлучила його від дому і навіть заборонила приходити на її похорон, а рідний брат у нього стріляв, але не влучив.

Після цього люди Красіна попросили його з особняка на набережній Бурбонів, і якийсь час Ігнатьєв вів жебрацьке існування в Парижі, поки не запропонував свої послуги радянській розвідці й заходився нелегально скуповувати документацію на найновіше французьке озброєння. Граф передавав Гущенкові завдання Іноземного відділу НКВС і гроші. Та саме Гущенкові зазвичай діставалася найнебезпечніша робота. Віддати гроші й отримати товар. У 1936 році, ледь не загримівши за ґрати, разом з Гущенком Ігнатьєв утік із Франції в СРСР.

«Червоний граф» узяв Гущенка за лікоть і відвів убік. Із часу їх останньої зустрічі граф помітно постарів. Потьмянів паризький лоск, спина округлилася, обличчя посіріло. Франтуватий костюм паризького буржуа, який він колись носив у Парижі, пасував йому значно більше, ніж нинішній напіввійськовий френч.

— Бідую, Миколо Петровичу. — гірко сказав Ігнатьєв. — Немає грошей. Немає ні на що! Контора не дбає про своїх людей! Ось, ледь вибив пропуск на харчування у спецїдальні НКВС. Не живу, а животію. Дружина погрожує, що піде від мене. Мені доручили займатися видавництвом, завідую кафедрою. Людині з моїм досвідом! Видаю патріотичну поезію. Павла Когана! Продекламував:

Гущенко співчутливо посміхнувся. Розвів руками: що зробиш — таке життя. А «червоний граф» не вгавав:

— Мені це вже в печінках сидить! Я ще не старий! Моя стихія — дипломатія і розвідка. Нині люди не ті. Ні! Не ті! Не цінують професіоналів! Ось оббиваю пороги, випрошую місце військового аташе. Будь-де. Хоч в Африці. У Марокко чи Єгипті. Я з моїм військовим досвідом друкую плакати! Ідіотизм! — Ігнатьєв дістав хустинку і гучно висякався. — Ось нежить не можу вилікувати. В аптеці немає нормальних ліків. У будь-якій паризькій аптеці є краплі від нежитю. По дві краплі в ніздрю — і ти видужав. А вони думають, що самим лише патріотизмом виграють війну! Повірте, Миколо, наступна війна буде війною двигунів. А ми друкуємо плакати…

Ігнатьєв махнув рукою, шморгнув носом. Пильно глянув на Гущенка. Той стенув плечима. Він не збирався ні співчувати, ні підтримувати «червоного графа». Хоча б тому, що не знав — чи випадкова ця зустріч, чи Ігнатьєва послав той-таки Фітін, аби ще раз перевірити його, Гущенка. Він укотре картинно розвів руками. Мовляв, нічим не можу допомогти, і попрощався.

Площа з пам’ятником Дзержинському зустріла Гущенка яскравим весняним сонцем, дзеленчанням трамваїв і гудками автівок. Тут, за дверима Контори, був інший світ. Світ весни і радості. Позаду, за вбраними у граніт стінами, залишився світ катів, убивць і шпигунів.

У світі весни і радості, піонерів у червоних галстуках, яскравих трамваїв і сонячних зайчиків, той інший світ здавався нереальним. Чиєюсь дурною вигадкою.

Гущенко сів у тролейбус і за півгодини був поряд із домом. Вийшов зупинкою раніше, аби подихати свіжим повітрям і дещо обдумати.

Пішов через парк.

Величезний натовп. Музика. Що це? Ага — над входом транспарант «День фізкультурника». Скрізь прапори. На одній алеї стоїть гіпсовий Ленін. На іншій — кращий друг усіх фізкультурників бронзовий Сталін. Наче святі. Або боги. Натовп поклоняється богам! Один — живий бог. Другий — мертвий. Але не похований! Вбрані лише у майки і спортивні труси, грудасті, з товстими ляжками й округлими задами фізкультурниці, синхронно робили вправи. Щонайменше сотня фізкультурниць. Під звуки пісні, яку виконував чималий, осіб на п’ятдесят, хор.

Сталін сказав: «Жить стало лучше, жить стало веселей». Його вислів підхопила вся країна. Слова Сталіна вставляють у пісні та вірші! Справді, жити стало веселіше! А от чи краще… Деякі художники, письменники і композитори, яких він знав, жили добре. То була плата за те, що славили вождя й епоху. Саме для тих, хто любив і невтомно славив вождя, були спеціальні санаторії й лікарні. Вони отримували маєтки й автомобілі. А народ жив жахливо.

Працюйте з ранку до ночі. Без вихідних і свят. І ваші діти — ні, ваші онуки будуть жити при комунізмі. Гущенко ще раз подивився на бронзового Сталіна, гіпсових спортсменів і гіпсових піонерів з горнами. Подумав — це релігія. Справжня релігія. Сталін — напівбог, Ленін — бог. Комунізм — рай, недосяжний у цьому житті. Хіба не схоже? За відмову від релігії ще за життя можна було опинитися в пеклі — концтаборі! Швидким кроком він пішов геть від цього апогею поклоніння новим богам.

Біля свого будинку, на розі, поряд із тютюновим кіоском, він знову побачив чорну автівку із заштореними вікнами. Перевірка продовжується? Не може бути, щоб це було НКВС! Вірніше, може бути, але не може бути, щоб по його душу. Він же щойно повернувся з цього відомства. Ба, та він сам тільки що фактично знову став працівником Контори! Хіба його можна переслідувати?! Можна! Конторі усе можна. Це відомство, останнім часом — генератор проблем. Принаймні для художника Гущенка.

Він пройшов підворіття і, примусивши себе жодного разу не озирнутися, зайшов у двір. Марія сиділа на лавці поряд із заплаканою дружиною Гвоздикова, поруч стояв маленький Шурик. Побачивши Гущенка, Гвоздикова встала і швидко пішла у будинок.

Марія посміхнулася чоловікові, її обличчя від усмішки відразу посвітлішало. Вона встала йому назустріч.

По лавці повзло сонечко. Шурик підштовхував його пальцем.

— Повзи-повзи-повзи…

Сонечко провалилося в щілину.

— Ти куди? Зааз одежиш по попі: а-та-та!

— Шурику! — погукав батько.

Шурик повернувся і кинувся до нього, обхопивши ноги.

— Татку, пивіт!

«Ось саме це я й вибрав», — подумав Гущенко. Сонечко. Шурика, Марію. Заради цього не віддався повністю мистецтву. Хіба не варте все це такої зради? Хоча «зрадив» звучить надто пафосно. Злегка так, між іншим, зрадив.

— Що знову трапилося у Гвоздикових? — запитав Гущенко, підійшов до Марії і поцілував у теплі м’які губи.

— Petite-fille est n'ee. Народилася онука, — відповіла Марія, швидко переходячи з французької на російську.

— І що, це ж ніби радість?

— Так. Але Семен Васильович з Вілориком хочуть, на честь Першого травня, назвати її Даздрапермою.

Гущенко на мить остовпів, потім розреготався:

Даздра… Як? Знову якась абревіатура?

— Не смійся. Це не смішно. Даздраперма від «Да здравствует Первое мая!»

— Справді не смішно: Даздраперма Вілориківна Гвоздикова. Хай йому біс!