Розділ 7

Досвід землеробства

На лиховісному острові я мешкав уже понад десять місяців. Надії на визволення не було — я був цілком переконаний, що нога людська не ступала у цій місцевості. Тепер, коли моя оселя була добре укріплена, я вирішив краще розвідати острів — може, знайду корисні рослини чи те, про що досі й не здогадувався.

Ретельне дослідження острова я розпочав 15-го липня. Насамперед я прогулявся вглиб острова берегом лиману, в якому зазвичай причалював плоти. За дві милі я помітив, що морська вода вже не сягає сюди, а в лиман впадає річечка зі свіжою джерельною водою.

Зараз був сухий сезон, тож річечка майже пересохла. На берегах її розкинулися зелені луки — рівнинні, вкриті травою; трохи далі від берега, куди не сягає вода навіть під час розливу річок, ріс тютюн — зелений і з напрочуд міцними стеблами. Знайшов я й інші рослини, але не знав їхніх назв; можливо, це були корисні рослини, тільки я не відав їхнього призначення. Я шукав коріння маніоки, з якого індіанці печуть хліб, але воно мені не трапилося. Зустрілися мені зарості алое, та я не знав, яка з них користь. Бачив я також цукрову тростину, але дику, яку важко вирощувати для виготовлення цукру.

Поки що я задовольнився побаченим і повернувся додому, міркуючи, яким чином мені перевірити різні рослини й плоди — які з них добрі, а які ні. Поки я мешкав у Бразилії, я так мало звертав увагу на дику природу, а які-не-які знання рослин у моєму сьогоднішньому становищі могли б мені дуже придатися.

Наступного дня, 16-го числа, я знову вирушив тою самою дорогою, але зайшов далі, ніж учора, й побачив, що річечка щезла, з нею щезли й луки, а натомість попереду проглядала лісиста місцевість. Тут росли різноманітні плоди; під ногами мені щораз траплялися дині, а з дерев звисали грона винограду. Лоза виноградна вилася по деревах, і грона були якраз у самому соку — стиглі та смаковиті. Відкриття здивувало й потішило мене, хоча я боявся наїдатися досхочу, пам'ятаючи один випадок із власного життя: коли я був у неволі в Африці, кілька англійців-рабів загинули від гарячки, яку викликало споживання місцевого винограду. Тож я вирішив висушити виноград на сонці, а потім їсти родзинки, які матимуть м'якшу дію на організм; до того ж я зможу їх їсти, коли сезон винограду скінчиться.

Весь вечір я провів тут і навіть не повернувся на ніч додому, — це була перша ніч, коли я спав не у власній оселі. Спав я на дереві і виспався добре, а наступного дня продовжив розвідку. Я пройшов близько чотирьох миль увесь час на північ; вдалині стриміли верхівки пагорбів. Нарешті я помітив розколину в горах, з якої било прісне джерело. Струмок спускався на схід, а навколо нього буяла зелень — яскрава й багата, наче рукотворний садок.

Я спустився в долину, досліджуючи її з дивним відчуттям утіхи, — важко було уявити, що все це належить мені, що я — володар і король усього острова. Безліч какао-дерев росли довкруж мене, а ще апельсини, лимони, солодкі цитрини. Це були дикі дерева, майже без плодів, та може, зараз була й не найкраща пора для них. Зібрав я тільки зелені лайми — смачні та корисні. Лаймовий сік я пізніше змішував із водою й отримував напій, який чудово освіжав.

Я назбирав стільки плодів, що час було повертатися додому. Я вирішив зробити запас винограду, лимонів і лайму на сезон дощів, який уже наближався. Для цього я склав зібраний виноград, лимони й лайми на три купи і, взявши з собою потрошку з кожної, вирушив додому, вирішивши навідатися сюди ще раз із великим лантухом, щоб забрати решту. Отож, повернувся я додому після триденної відсутності (печеру й намет я давно вже називав домівкою), але в дорозі виноград зіпсувався: від власної ваги стиглі ягоди потріскалися, пустивши сік, тож уже не годилися в їжу. Лайми я доніс прекрасно, але їх я взяв небагато.

Наступного дня, 19-го липня, я повернувся в долину, маючи при собі дві торби для врожаю, і був приголомшений, коли побачив, що мої запаси, охайно складені на три купки, були розкидані й цілком потовчені, та ще й наполовину зжерті. З цього я зробив висновок, що в долині водяться якісь дикі тварини, проте які?… Хай там як, та я не надто шкодував, бо знав, що не зможу донести виноград додому: перестиглі плоди знову дорогою порепаються під власною вагою, тож я ухвалив інше рішення. Я розвісив грона винограду на деревах, щоб просушити на сонці. Додому ж я приніс стільки лимонів і лаймів, скільки зміг підняти.

Вдома я раз у раз повертався думками до багатої долини. Вона була розташована в прекрасному місці, захищена від штормів лісом, а з другого її боку протікав струмок. Я збагнув, що збудував собі оселю на найгіршій ділянці острова. Саме тому всі мої думки були спрямовані на те, як перенести житло у місце безпечне й захищене, та, разом із тим, багате на рослинність і фрукти.

Такі думки довший час тішили мене, а чудова місцевість спокушала, та незабаром я змінив напрямок своїх міркувань. Зараз я мешкав на березі моря, де є хоч якась надія дати про себе знати; та ж таки лиха година, яка викинула мене на безлюдне узбережжя, може раптом послати мені товаришів у нещасті. І хоча шанси були мізерні, все одно було б нерозумно сховатись у лісах поміж гір, у самому центрі острова, і цілком виключити можливість визволення. Тому я не можу переїжджати зі старої оселі.

Та я настільки закохався у прекрасну долину, що провів там решту липня; постановивши все-таки не переїжджати, я однак збудував собі невеличку хижку, яку огородив міцним парканом — подвійним частоколом височенних паль; проміжок між рядами паль я щільно натоптав хмизом. Тут я почувався у безпеці і ночував іноді дві-три ночі поспіль. Всередину залазив тільки драбиною. Тепер я уявляв себе багатієм: маю постійну домівку і літню хатину. Над спорудженням літньої оселі я трудився до початку серпня.

Тільки-но я скінчив зводити паркан, як почався сезон дощів. Це змусило мене триматися ближче до старого намету, бо хоча я змайстрував собі новий намет зі шматка вітрила, проте не мав над ним даху, який би добре захищав мене від штормів. Не було в долині й печери, куди б я міг заховатися, якщо вперіщить зовсім уже шалена злива.

Отож, на початку серпня я закінчив будівництво і тепер відпочивав. 3-го серпня я виявив, що виноград добре просушився — сонце зробило з нього чудові родзинки. Я познімав виноград із дерев, і дуже вчасно: дощі, які пішли майже одразу потому, безперечно зіпсували б його, і взимку я б не мав чим поласувати. Усього я насушив із дві сотні великих грон винограду.

Як я вже казав, коли я познімав виноград і переніс додому, хлянули дощі. З того дня, а було це 14-го серпня, дощі лили майже щодня й до середини жовтня. Іноді землю заливала така злива, що я не міг і носа вистромити надвір по кілька день.

Цього літа родина моя несподівано поповнилася: спершу втекла одна з моїх кицьок, і я дуже засмутився. Я гадав, що вона загинула, але наприкінці серпня вона повернулася додому з трьома кошенятами. Це було тим паче дивно, що хоча я й уполював колись на острові дикого кота, тобто вони тут водилися, проте мені здавалося, що то була цілком інакша порода, ніж коти європейські. Кошенятка ж виявилися звичайними домашніми котиками, як і їхня мама. Оскільки я мав тільки дві кицьки, подиву моєму не було меж. Згодом котяча сімейка так розрослася, що мені доводилося відстрілювати їх, як хижаків, і виганяти подалі від хати.

З 14-го до 26-го серпня лили шалені дощі, і я нікуди не виходив, бо після хвороби боявся сильно змокнути. Обмеження одразу далися взнаки: мені бракувало харчів. Двічі мені вдавалося вийти на полювання; першого разу я вполював цапа, а 26-го числа знайшов величезну черепаху, — це для мене був смаколик. Отак виходило, що на сніданок я ласував родзинками, на обід смажив собі козине або черепашаче м'ясо (на жаль, я не мав посудини, щоб варити або тушкувати його), а вечеря моя складалася з двох-трьох черепашачих яєць.

Поки я змушений був ховатися вдома від дощу, дві-три години щодня я працював над тим, щоб розширити й поглибити печеру. Рухався я весь час в один бік, тож незабаром прорубав отвір назовні, збоку пагорба, і тепер міг спокійно виходити й заходити. З іншого боку, мене не надто тішило, що я відкрив вільний доступ до оселі: раніше я почувався цілком захищеним, а зараз — вразливим, та насправді на острові я ще не надибав жодної істоти, яка б становила для мене загрозу: мені не траплялося тварини, більшої за цапа.

30 ВЕРЕСНЯ. — Сьогодні — сумні роковини мого прибуття на острів. Я порахував карби на дереві й виявив, що провів на острові вже триста шістдесят п'ять днів. Цього дня я вирішив не працювати, а натомість молився Богу й просив Його милості. Я постив, і за дванадцять годин з'їв тільки одне сухе печиво й пригорщу родзинок, а потім вклався спати. До того часу я не зважав на святі неділі, бо не мав релігійності в душі, а згодом взагалі припинив вирізняти тижні і більше не карбував довшу позначку, відзначаючи неділю. Але тепер, перерахувавши дні, я розділив їх на тижні й відзначив кожну неділю. Наприкінці роботи я збагнув, що в мене якось загубився один день.

За кілька днів я помітив, що в мене закінчується чорнило, і вирішив витрачати його ощадливіше — записувати тільки найвизначніші події свого життя, а не вести щоденні записи.

Сухий сезон і сезон дощів регулярно зміняли один одного, і я, навчившись передбачати їх, устигав добре підготуватися. Проте свій досвід я набував не так легко — часто-густо після чергового досліду в мене лишалися ґулі, і про один такий випадок я розповім.

Я вже згадував, що зібрав кілька колосків ячменю й рису, які дивом виросли у мене під порогом, як мені спершу здалося, самі собою. Гадаю, мав я щось із тридцять колосків рису та двадцять колосків ячменю. Коли перейшов сезон дощів, я гадав, саме слушний час посіяти зерно, тим паче, що сонце перемістилося й не так пекло з боку мого намету.

Дерев'яною лопатою я, як міг, скопав ділянку землі, розділив її навпіл і посіяв ячмінь та рис. Коли я сіяв, мені спало на думку, що не варто витрачати весь запас зерна, бо я точно не знаю, коли найкраще садити, тож я посіяв приблизно по дві третини, а по пригорщі рису та ячменю залишив на другий раз. Згодом я переконався, як мудро вчинив, зоставивши трохи зерна! Те, що я посіяв, не хотіло сходити, адже місяці були засушливі, не було дощу, щоб промочити землю, і доки не почався сезон дощів, жодне зерно не проросло. Коли ж пішли зливи, колоски дружно проросли, наче я їх тільки-но посіяв.

Отож наступного разу я обрав більш вологу ділянку землі поблизу літньої хатини й посіяв зерно у лютому, якраз напередодні весіннього рівнодення. У березні й квітні лили дощі, тож колосся дружно вистромилося з землі, і я зібрав прекрасний врожай. Щоправда, його було небагато — не більше однієї восьмої бушеля кожного виду. Та завдяки цьому експерименту я набув досвід, коли найкраще сіяти зерно, і протягом року міг тепер збирати два врожаї.

Поки росло зерно, я зробив два відкриття, які мені згодом дуже придалися. Щойно скінчилися дощі та встановилася ясна погода (а було це в листопаді), я навідався у свою літню хатину. Хоч я там не бував кілька місяців, усе там лишалося неторканим. Подвійна огорожа міцно сиділа в землі, а оскільки я зрізав живе дерево, воно пустило коріння й зазеленіло, причому свіже галуззя було довгим і гнучким, як на вербі. Я не знав, як називається це дерево.

Видовище зазеленілої огорожі здивувало мене, та заразом і потішило; я підрізав живопліт, а за три роки він розрісся неймовірно, і крони дерев шапкою нависали над наметом і затіняли його. Тут можна було жити протягом усього засушливого сезону. Це несподіване відкриття навело мене на думку зробити таку саму огорожу навколо старої оселі. Я нарубав паль із того самого дерева й обгородив подвійним рядом оселю на відстані близько вісьмох ярдів від валу. Дерева гарно розрослися і не тільки захищали від спеки, а згодом послужили добрим захистом — про це я розповім свого часу.

Мої спостереження підтвердили, що пори року на острові — то не зима й літо, як у Європі, а радше сезон дощів і сухий сезон: починаючи з середини лютого, весь березень і до середини квітня — дощить, сонце ж у цей час близько до небесного екватору. З другої половини квітня, весь травень, червень, липень і до середини серпня — сухо, а сонце стоїть на північ від екватору. З другої половини серпня, весь вересень і до середини жовтня — дощить, а сонце вертається. З середини жовтня, протягом листопада, грудня, січня і до половини лютого — сухо, а сонце переповзає на південь від екватору.

Іноді сезони дощів скорочувались або подовжувались — в залежності від напрямку вітру, проте загалом картина була прогнозованою. Оскільки я вже мав сумний досвід — захворів, змокнувши під зливою, — то намагався подбати заздалегідь про харчі, щоб не доводилося виходити надвір, і в дощові місяці просиджував цілі дні в наметі. Отут я й узявся до роботи, яку весь час відкладав на потім, бо була вона занадто копіткою, а я не мав достатніх до неї навичок. По-перше, я волів сплести собі кошика, та лоза, яку я раніше збирав, виявилася занадто ламкою. Хлопчиком я годинами простоював біля майстрів, спостерігаючи за плетенням кошиків, і зараз спогади мені вельми придалися. Я охоче допомагав кошикарям, тож багато чому навчився від них і знав основи цього ремесла. Мені потрібен був тільки відповідний матеріал.

Аж тут мені спало на думку скористатися лозою з того дерева, схожого на вербу, з якого я зробив живопліт, — може, його галуззя виявиться достатньо міцним і гнучким? Наступного дня я завітав у літню хатину, вирізав кілька тонших лозинок і випробував їх на міцність і гнучкість. Вони витримали випробування. Наступного разу я повернувся до літньої хатини, озброєний сікачами, щоб нарубати собі достатньо лози. Я розклав галуззя в тіні огорожі, щоб воно просушилося, і коли воно було готове для роботи, забрав його до печери.

Коли вперіщили дощі, я сидів і плів кошики, безліч кошиків, — щоб виносити землю з печери і щоб складати речі, — і хоча зовні мої кошики були непоказними, однак добре слугували моїм цілям. Пізніше я ніколи не забував брати кошик із собою на прогулянку. А коли корзини зношувалися, я робив собі нові. Сплів я кошики і для зерна — міцні й надійні — замість старих лантухів, тож тепер тільки чекав нового врожаю.

Коли я виконав перше своє бажання, а на це в мене пішло чимало часу, я замислився, як задовольнити ще дві потреби: не було в мене жодної посудини для рідини, окрім двох діжечок, майже повних рому, а також кількох скляних пляшок — і звичайних круглих, і великих квадратних, і для води, і для міцних напоїв. Не мав я навіть горщика, щоб зварити собі страву, — один тільки казан порятував із корабля, та й той такий здоровезний, що в ньому неможливо було зварити юшку чи потушкувати м'ясо для мене одного.

Друга ж річ, про яку я мріяв, — викурити люльку доброго тютюну. Сам я не був у змозі змайструвати справжню люльку, проте незабаром винахідливість допомогла знайти їй замінник… Отож восени я мав багато роботи — насадив живопліт навколо домівки, а коли почало дощити, сидів удома та плів кошики. Але тут з'явилася нова справа, яка на довгий час заволоділа моєю увагою.