home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



6. КІТ НАПРОКАТ

Петько Психолог мешкав на протилежному кінці Круглика. Він хоч і вчився в місті, у сусідній з Олеговою школі, та й жив там досить давно вдвох із мамою, але кругликівці вважали його місцевим. По-перше, він у Круглику народився. По-друге, батько його жив тут. Отож щоліта Петько Психолог приїздив, як він висловлювався, «в рідні пенати», до батечка.

Батьки його розлучилися, коли він був зовсім малий. Мама з Петьком перебралася до міста, і їм дали кімнату в гуртожитку кондитерської фабрики, де вона працювала, а батько, що полюбляв зазирати до чарки, — через що вони й розлучилися, — зостався в Круглику у своїй занедбаній хижі.

Мама все ще сподівалася, що батько візьметься врешті-решт за розум, от і виряджала щоліта Петька до нього, — може, син якось вплине на татуся.

Коли Петько приїздив, батько перший місяць тримався: ходив охайно вдягнений, веселий, брався за будь-яку роботу. Але невдовзі знаходилися різні приводи — то день народження у друга, то весілля, а то й просто вихідний день! — і таточко знов брався за чарку.

У такі дні Петько від ранку й до ночі пропадав на вулиці, його підгодовували сусіди, які любили й жаліли Петькову маму. Та й сам він навчився заробляти гроші всіма правдами й неправдами: то комусь допоможе прибрати подвір’я, а то що-небудь зробить у дачника на будівництві.

Загалом, як здавалося Олегові і як відчувала Лізка, Петько був начебто непоганий хлопець, але постійна нестача грошей, мабуть, таки позначилася на його характері.

Петько, аби заробити копійку, міг пускатися не лише на приниження, а й хитрував — навіть із сусідами й товаришами.

От і зараз він сидів на купі цегли перед довгим парканом, за яким ішло будівництво нових дач, і, підперши підборіддя, розмірковував, як же зручніше перетягти оту кляту цеглу в двір однієї дачі, щоб заробити десятку, обіцяну дачником, і не дуже перетрудитися при цьому.

За цими роздумами й застав його Олег.

— Привіт! — кинув він Петькові. — Добре, що зразу знайшов тебе: ти мені конче потрібний.

— Знайшов! — усміхнувся Петько Психолог. — Я ні від кого й не ховався. А навіщо я тобі знадобився? Мабуть, знову позичити грошей? Так я, ти ж знаєш, даю лише під проценти.

З Петьковими процентами Олег познайомився зовсім недавно. Він біг по молоко і дорогою натрапив на автолавку з книгами. Серед безлічі поетичних збірок, яким, судячи по роках видання, належало б знаходитися на полицях букіністичного магазину, та різноманітних довідників для домашніх господарок його погляд вихопив давно вимріяну книжку про історію піратства.

Про цю книгу Олег багато чув, але в місті дістати її не зміг навіть тато. Та що там тато! Навіть Бобчик Ізольди Сократівни, котрому, за її словами, дістати будь-що легше, аніж перевернутися з боку на бік, — і той розвів руками.

І от маєш! Тут, у Круглику, в заїжджій автолавці Олег раптом бачить бажану книгу і навіть може стати її власником!

Прогавити таку нагоду він не міг.

Олег на якусь мить завагався, а тоді рішуче поліз до кишені і витяг трояк, який мама дала на молоко. Через лічені хвилини дорогоцінна книга була у нього в руках!

«А як же молоко? І що я скажу мамі?!» — схаменувся Олег, коли вже ніжно притискав до грудей грубезний том у барвистій обкладинці, під якою ховалися таємниці корсарів південних морів.

Аж тут нагодився Петько Психолог, що вештався неподалік.

— Що, загули грошики? — вишкірився він. — А мати, мабуть, на молоко давала.

— А тобі що? — огризнувся Олег. Він знав, що в нього вдома є п’ять карбованців, які батьки подарували йому та Лізці на перше вересня, тож і сподівався закрити ними незаплановану дірку в сімейному бюджеті. Із сестрою він якось домовиться: вона зрозуміє. У крайньому разі, віддасть їй свою кулькову авторучку на шість кольорів.

— Мені байдуже, — знов усміхнувся Петько. — Я просто так запитав: може, допомога потрібна. Але якщо, не хочеш — вибачай! — І він повернувся, щоб іти геть. Та Олег ухопив його за лікоть:

— Стривай! А як ти можеш допомогти?

— Елементарно. Позичу тобі гроші, а ти потім віддаси.

— Ти справжній друг! — вигукнув Олег, не дослухавши до кінця, і щиросердно ляснув Петька Психолога по плечу. — Звичайно, віддам! Куплю молока, занесу додому — і борг принесу: у мене вдома гроші є. А здача знайдеться? У мене тільки п’ять карбованців, одним папірцем.

— Не переживай, якось домовимось, — примружився Петько і тицьнув Олегові трояка. Той помчав по молоко.

За півгодини він прибіг на те ж місце, де його чекав Петько.

— Тримай! — простягнув Олег п’ятірку. — Ти дуже виручив мене, спасибі!

— Та чого там, дрібниці, — відмахнувся Петько. — А ти молодчина, не примусив чекати, — похвалив він Олега, недбало засовуючи гроші до кишені. — Ну, наше — вашим! — помахав рукою й пішов.

— А здача?! — отетерів Олег. — Я ж у тебе брав не п’ятірку, а трояк!

— Ну, ти даєш! — обернувся Петько. — Яка ще здача? А матеріальне заохочення за послугу, га? Вважай, що гроші я давав тобі під проценти. — І Петько подавсь геть, а Олег так і зостався на місці із розкритим від подиву ротом…

Все це відразу пригадав Олег, коли знову почув від Петька Психолога про проценти.

— Гроші мені не потрібні, — відказав Олег. — Я до тебе в іншій справі. Позич до вечора кота.

— Накоїв щось? — здогадався Петько Психолог.

— Та так, трохи… — опустив очі Олег.

— Мабуть, не так уже й трохи, якщо кота просиш, — скривився глузливо Петько. — Невже тебе твої інтелігентні й виховані тато й мама теж лупцюють?

— Вони мене й сестру навіть пальцем ніколи не зачепили! — гордо заперечив Олег. — Але іноді, — додав відверто, — краще хай би побили, аніж нотації читати.

— Розумію, — поспівчував Петько, — все розумію. Радий був би допомогти, та не можу: робота! — І він показав на купу цегли, на якій сидів. — Оце дачникові пообіцяв до обіду у двір перетягти. А мого Рекса, сам знаєш, упіймати не так-то й просто.

— Знаю, — похнюпився Олег і раптом вигукнув: — А давай я допоможу!

— Згода, — відразу підвівся Петько, ніби чекав цих слів. Він, звичайно, не сказав Олегові, що за роботу має отримати десятку. Та Олега це не обходило.

— Я мчу шукати Рекса, — кинув Петько, — а ти поки цеглу носи. Правда, я не гарантую, що швидко знайду котяру: сам знаєш, який він дикий! Та для тебе вже постараюся.

Петько вирішив і тут схитрувати. Кіт сидів у нього вдома зачинений, але він сподівався погуляти якомога довше, наче й справді шукаючи Рекса. А коли Олег перетягає цеглу, зразу ж і об’явитися. А щоб його не дуже гнітила ще не зовсім загублена совість, Петько Психолог пообіцяв за прокат Рекса грошей з Олега не брати.

Обидва хлопчики, вкрай задоволені — кожен по-своєму, — вдарили по руках, і Петько помчав «шукати Рекса», а Олег заходився носити цеглу у двір.

Поки вони займаються своїми справами, час, мабуть, розказати, чому Петька прозивають Психологом і що в нього за дивовижний «прокатний» кіт із собачим ім’ям.

У кінці липня після страшної зливи на дорозі перед хатою Петькового тата з’явилася чималенька баюра. Петько помітив її перший і, заради розваги, сховався за парканом: почав спостерігати, що з того буде.

Спершу вулицею пробігла, грайливо підстрибуючи і мугикаючи «Повезу тебе до тундри…», місцева красуня Ляля. Вона вчасно помітила своїми молодими гострозорими очима баюру, легко й граціозно, мов дика кізочка, перестрибнула її і понеслася далі із своєю пісенькою.

Другим ішов літній новоспечений дачник. Він тягнув на плечі важезний мішок із цементом. Вимоїни він не помітив, бо весь час Озирався на всі боки, тож уступив у яму, але на ногах утримався: мішок допоміг. Дачник сердито сплюнув, вилив воду з чобіт і потягнув мішок далі.

Аж тут на дорозі з’явився Петьків тато. Його хитало із боку в бік, він хапався руками за паркан, але поволі наближався до свого двору. Петько помітив батька і хотів перейняти його, та не встиг. Той п’яно поточився — і сторч головою влетів у баюру!

Ледь звівшися на ноги, які майже не тримали його, батечко побачив перед собою переляканого сина.

— Ага-а! — заревів він. — Так ось як! Рідного таточка на той світ відправити надумав! Ось я тобі зараз!.. — Він замахнувся кулаком, та втратив рівновагу і знову гепнувся в калюжу.

Зрештою при допомозі Петька та сусідів, що нагодилися, почувши галас, його вдалося затягти додому й покласти на розкладушку.

Як виявилося потім, батько, упавши вдруге, зламав руку. У нещасті він, звичайно, звинуватив сина.

Петько пробував пояснити, що не закидав вимоїну землею, бо хотів провести психологічний експеримент: поглянути, як поводитимуться люди, чи полагодять дорогу.

— А ти куди дивився? — бушував батько. — Мене хотів спекатись, га?!

— Та я ж пояснюю: експеримент проводив, так психологи роблять! — захищався Петько.

— Експеримент! Психологи! У-у, психолог розтриклятий! А ще сином називається… Ніякий ти не син, а просто психолог — і край!..

Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків

Слово «психолог» так образливо звучало у батькових вустах, що сприймалося як прізвисько, відтоді воно й причепилося до Петька.

А кіт у нього справді був незвичайний.

Петько водив Рекса переважно на ланцюжку, самого гуляти не пускав: казав, що кіт зовсім дикий — кидається на людей. Кіт і справді на вигляд був страшний: сіамської породи, на зріст більший за середнього собацюру! І хоч очі мав лагідні й незлобливі, та на ланцюгу, ще й при таких, як казали люди, «габаритах», був схожий на дикого звіра.

Цим і користався Петько, який, до речі, сам розповсюджував про Рекса жахливі чутки: то, мовляв, кіт погриз у хаті дубовий обідній стіл, то в сусідньому селі напав на бугая, що відбився від череди, а то начебто головою пробив стінку хати і витолочив ущент батькові помідори…

Рексовою славою користувалися й діти дачників, які охоче брали кота «напрокат», зрозуміло — за гроші, які вимагав за це Петько Психолог.

Річ у тім, що у кожній родині, де є діти, завжди трапляються різні невеличкі неприємності, яким важко запобігти. Чи то мамина улюблена чашка раптом вислизне з рук дочки або сина і розіб’ється; чи то футбольний м’яч з невідомих причин замість воріт потрапить у тазик із варенням, яке бабуся виставила у двір, щоб прохололо; а то хлоп’яча компанія, захопившися грою в розбійників, пронесеться галопом по грядках — і витопче їх не гірше від справжнього кінського табуна!

Одне слово, дрібних неприємностей, як ви знаєте по собі, у житті завжди вистачає…

У таких випадках і приходив на допомогу Петько Психолог із своїм прокатним котом. За двадцять копійок на годину він давав потерпілому Рекса, на якого той і списував свої провини.

Як ви зрозуміли, Олег теж вирішив удатися до послуг прокатного кота — списати на нього розбите дзеркало й потрощений посуд. Отож довелося працювати…

Коли він заніс у двір останню пару цеглин, гордо оглянув свою роботу, утер з обличчя рясний піт і присів на лавочку коло воріт, на вулиці з’явився Петько Психолог з Рексом на ланцюгу. Та коли він наблизився до Олега і глянув через паркан на старанно складену купу цегли у дворі однієї з майбутніх дач, очі в нього полізли на лоба і він почав ротом хапати повітря, мов риба на суходолі.

— Що ти накоїв?! — заревів Петько не своїм голосом.

Олег злякано підскочив і витріщився на Петька, нічого не розуміючи. Не встиг він спитати, що ж саме він учинив, як раптом з іншого боку вулички почув ті ж самі слова, але у більш розпачливому виконанні.

— Ти що ж це наробив, халамиднику?!

Олег обернувся і побачив, що на пополотнілого Петька Психолога, котрий просто вріс у землю, насувається могутня постать дядька дачника.

І тут Олег усе зрозумів!

Виявляється, він так поспішав, що перетягав цеглу не в той двір, куди треба було, а на сусідню дачу…

Що станеться далі — він не став чекати: і так можна здогадатися, хоч уявити важко… Олег спритно вихопив із рук ошелешеного Петька ланцюжок з Рексом і щодуху помчав з рятівним прокатним котом додому — тільки вітер засвистів у вухах!

Та вдома на нього чекала нова несподіванка.

Тільки-но Олег підбіг до своєї дачі, тягнучи за собою Рекса, який хоч і мовчки, але досить енергійно опирався, як почув розпачливі схлипи сестри.

Він заскочив до хатинки і побачив Лізу у сльозах. Вона сиділа на ліжку, закривши обличчя долонями, і голосно ридала.

— Лізонько, манюнько моя! — обняв її за худенькі плечики переляканий брат. — Що сталося?!

— Максик… — ледь вимовила Лізка, розтуляючи заплакане личко. — Максик… — І знову заревла ще голосніше.

— Та кажи вже — що з ним?! — вигукнув Олег, коли зрозумів, що з сестрою нічого страшного не сталося.

Ліза звела на нього великі очі, повні сліз, і тремтячими губами прошепотіла:

— Максик… зник!..


5.  ЗНАЙОМСТВО ЗБЛИЗЬКА | Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків | 7.  ВИКРАДЕННЯ МІНІМАКСА