home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ десятий

НЕСПОДІВАНЕ ЗНАЙОМСТВО

Можна тільки уявити, який розпач охопив друзів, коли й цього разу їм не пощастило повернути клей! Вони ще довго стояли мовчки, потім Христофор зітхнув і мовив:

— Ех, коли б не тато!

— А що тато? — глянув на нього Васько.

— Так він же замкнув мою лабораторію.

— А до чого тут вона?

— До того, що зараз у нас, мабуть, був би в руках порятунок.

— Щось я не дуже розумію, — Васько пильно дивився на друга: чи той, бува, не збожеволів від розпачу?

— Не зиркай так, зі мною все гаразд, — перехопив його погляд Тюлькін. — Просто зараз у нас був би антиклей, тобто суперрозклеювач, який міг би розклеювати будь-який клей. Я ось-ось мав завершити роботу над ним. Зосталося кілька невеличких дослідів.

— Справді, не пощастило, — зітхнув Васько. — Ну, добре, ходімо до скверу, подумаємо, що його далі робити.

Незважаючи на сонячну погоду, майже всі лавки у сквері були порожні. Лиш деінде сиділи з газетами та книгами кілька пенсіонерів та молодих жінок з немовлятами на руках і в дитячих колясках.

Хлопці вмостилися на лаві під розлогими вербами, гілки яких звисали аж до землі, утворюючи затишний намет. Про цю лаву мало хто знав, і друзі вибрали її не випадково: зараз їм хотілося побути на самоті, а сюди навряд чи хто міг забрести.

Вони сиділи й мовчали.

Раптом чиясь рука розсунула вербові батоги — і перед хлопцями з’явилося обличчя чоловіка років п’ятдесяти…

Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків

Спершу вигулькнула акуратна сива борідка, за нею — такі ж самі вусики, а там і невеличкий гострий ніс та темні гострі очі, які, запримітивши хлопців, тої ж миті розгублено закліпали.

— Дуже вибачаюсь, — проказала сива голова, — я вас не потурбував?

— Та чого там, — не дуже ввічливо махнув рукою Васько.

— Дякую, — зраділа голова, і крізь гілки прошилася середня на зріст чоловіча постать.

Перше, що кинулося хлопцям в очі, — це одяг чоловіка. На ньому був гарний дорогий костюм із сірої в ялиночку тканини, модна вишнева сорочка й не менш модний галстук. З-під ретельно випрасуваних брюк, що м’яко спадали на коричневі новенькі туфлі, визирали махрові шкарпетки, а на руці в нього висів розкішний плащ на хутряній підстьожці. Так модно й шикарно в їхньому містечку не вдягався ніхто.

«Мабуть, приїжджий», — здогадався Христофор, і його враз охопило почуття гостинності, притаманне всім жителям невеличких райцентрів.

— Прошу, заходьте! — підвівся Христофор назустріч.

— Дякую, я вже зайшов, — ґречно вклонився чоловік.

— Сідайте, будь ласка, — запросив Тюлькін, наче був хазяїном лави, а вербовий намет — його домівкою.

Незнайомець знов уклонився хлопчикам, сів на лаву й лагідним голосом поцікавився:

— Я вам часом не заважаю?

— Ну що ви! Як можна? Ми вам страшенно раді, — почервонів Христофор, бо досі майже не чув, щоб дорослі так чемно зверталися до хлопців його віку.

— Тоді давайте, молоді люди, знайомитись, — усміхнувся сивобородий і простягнув хлопчакам по черзі руку, — Євген Євгенович Бублик, науковий працівник.

— Василь, — почервонів Васько теж.

— Христофор Тюлькін, — ледь не згорів Тюля, бо довелося вголос вимовити оте ненависне ім’я та прізвище, і щоб якось відвернути від них увагу незнайомця, додав: — А ви, бачу, не з нашого міста?

— Вгадали, добродію, я із столиці.

— А якою наукою ви займаєтесь? — не втримався Христофор, котрий уперше в житті бачив на власні очі справжнього науковця, та ще — із самої столиці!

— О! — мовив загадково чоловік. — Це велика таємниця! — І обличчя його засяяло такою вдоволеною усмішкою, що хлопцям страшенно закортіло розгадати цю таємницю.

Так, ви правильно здогадалися: це був ніякий не Євген Євгенович Бублик і зовсім не із столиці, а тим паче — не науковець! Це був суперагент Z-003, і радів він зараз тому, що натрапив на хлопців, які йому саме й були потрібні!

— Ой, ну скажіть, будь ласка! — не втримався Васько. — Ми нікому-нікому! Слово честі!

Незнайомець пустив у вуса найчарівнішу посмішку, на яку тільки був здатний:

— Коли так — скажу: я — всесвітньовідомий академік, а до вашого містечка приїхав трохи відпочити від столичної суєти та всесвітньої слави. Знаєте, яке там життя: репортери, інтерв’ю, радіо, телебачення. Та що там казати, важко носити таку, як у мене, славу. — І академік стомлено зітхнув.

Хлопці просто зомліли від нечуваного щастя: вони сидять поруч із такою видатною людиною! Та що там сидять! Вони розмовляють з нею, а схочуть — можуть навіть торкнутися, навіть віталися за руку.

Васько перший прийшов до тями, штурхонув Тюлькіна ліктем у бік і прошепотів:

— Слухай, Тюля, зараз же розкажи про клей! Чуєш? Негайно! Більше такої нагоди може й не трапитись у житті.

Христофор трохи повагався, тоді зважився, набрав повні груди повітря й одним духом виклав Бубликові-агенту все-все про свій суперклей.

Тепер настала черга академіка мліти від щастя: цей клей, як він і уявляв собі, був безцінним скарбом для його майбутньої кар’єри, і можливості клею видавалися йому таки справді необмеженими! Тож тільки-но Христофор скінчив свою розповідь, суперагент підскочив, ухопив хлопчака за плечі і, дивлячись йому просто в очі, суворим голосом запитав:

— Все, що ти розповів, — правда?

— Найправдивіша правда! — вдарив себе в груди Тюлькін.

Академік відпустив його плечі й важко впав на лаву. Тепер майбутнє не викликало в нього жодного сумніву: бути йому генералом!

Перевівши подих і взявши себе в руки, агент сказав:

— Христофор Тюлькін! Мушу вам урочисто заявити від імені Академії наук: ви — геній! Обіцяю вам при свідках, — він тицьнув пальцем у Васька, — що першим рекомендуватиму вас до обрання в академіки.

— А школа? — трохи ображено нагадав про себе Васько, якому не зовсім сподобалася другорядна роль свідка.

— Що школа! Пхе, — махнув рукою Бублик. — Школа — дурниця. Я сам лише три класи скінчив.

Васька трохи здивувало, що всесвітньовідомий академік має лише трикласну освіту, але чого не буває серед учених мужів? Вони ж такі диваки, як розповідав Христофор.

А Христофор просто шаленів від радості. В його уяві замиготіли захоплюючі картинки. Ось його в чорному лімузині з почесним ескортом везуть по столиці в Академію! Ось поважні сиві академіки влаштовують йому при зустрічі овацію, а сам президент Академії чіпляє йому на груди орден! Ось він направо й наліво роздає автографи, інтерв’ю, а за ним біжать кінорежисери і фіксують на кіноплівку кожен його рух — для нащадків! Ось він, славетний і величний, прибуває з візитом у рідну школу…

— Христофоре, ви чуєте, Христофоре?! — долинув до нього, наче з космосу, голос Бублика, і Тюлькін повернувся до дійсності. — Христофоре, тепер ви мусите облишити ваші дотепні витівки з човнами та дверима й негайно принести мені клей: я власноручно відвезу його в столицю!

— У мене його нема, — схлипнув Христофор і відвернувся.

— Як нема?! — вдруге підскочив Бублик. — Ти його весь витратив на свої безглузді жарти?!

— Як ви могли про нас таке подумати! — образився за друга й за себе Васько. — Це не наші жарти, а Бевзя та його компанії. Вони поцупили клей.

— Але це не так страшно, — додав Христофор, — у мене є зошит, де я записав його рецепт.

— Неси, — перебив його не дуже ввічливо академік, — неси негайно! Я почекаю тут.

Христофор стрілою помчав додому. Та за кілька хвилин він повернувся. Ноги його запліталися, а руки були порожні!

— Де зошит? — ревонув суперагент, мрії котрого небезпечно похитнулися й мали ось-ось розсипатись. — Де він?!

— Нема… — ледь вичавив із себе Тюлькін і, вже не стримуючись, гірко заплакав.

— Цить, дівчисько! — гарикнув на нього академік. — Нюні потім розпускатимеш, а зараз справу треба робити!

Приголомшені несподіваним провалом, хлопці навіть не звернули уваги, як змінився тон розмови Бублика, а Христофор взагалі майже не чув його. Річ у тім, що зошит з його ідеями і записами загинув зовсім безглуздо. Мама Тюлькіна, Лукерія Луківна, вирішила вже не вести свого зошита із записами про вміст шухлядочок, ящиків та коробочок: адже справжня причина пропаж з’ясувалась, і це була ніяка не забудькуватість. Тому Лукерія Луківна взяла та й спалила зошита, щоб і не згадувати про всі прикрощі, які принесла їм ота історія. Але треба ж було трапитись такому, що спалила вона не свого зошита, а синового! Обидва зошити були, як дві краплі води, однаковісінькі — адже в містечку лише один магазин канцтоварів! — а окуляри, щоб прочитати напис, Лукерія Луківна не наділа.

Так безславно загинув для світової науки знаменитий зошит винахідника Христофора Тюлькіна!..

Зрештою Христофор заспокоївся: нічого, він ще молодий, в нього все ще попереду. Та й клей не втрачено: треба лише відібрати його в Бевзя. Євген Євгенович пошле клей в столицю на аналіз, а там, будьте певні, розберуться в його складі! До Христофора поступово став повертатися святковий настрій.

— Так у кого, ти кажеш, клей? — прискіпливо допитувався Бублик.

— У Бевзя, — відповів Христофор і описав Євгену Євгеновичу, як той виглядає.

— Він у мене потанцює! — загрозливо сказав Бублик, підводячись, аж у хлопців мороз поза шкірою пішов. — Ну, от що: ви йдіть додому, а я вже якось відшукаю вашого Бевзя, будьте спокійні.

— Ми з вами! — вигукнув Васько, та академік відмахнувся:

— Сидіть уже вдома! Якось сам упораюсь, а ввечері зустрінемось на цьому самому місці.


Розділ дев’ятий «СЬОГОДНІ УРОКІВ НЕ БУДЕ!» | Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків | Розділ одинадцятий ПЕЧЕРА ЗЛОДІЇВ