ЧОРНІ ПСИ

Я виходжу з-під землі на ранковий сніг, він блищить. На вартових вежах стоять чотири статуетки з чорного шлаку. Але це не солдати, а чотири чорні пси. Перша і третя статуетки повертають голови, друга і четверта залишаються нерухомими. Потім перший пес ворушить ногами, а четвертий — повертає зброю, а другий і третій залишаються нерухомими.

Сніг на даху їдальні — це біле простирадло. Навіщо Феня поклала хлібну ряднину на дах?

Хмара над охолоджувальною вежею — це білий дитячий візок, який їде у російське село, до білих беріз. Отож, коли мій білий батистовий носовичок лежав у валізі вже третю зиму, одного разу я, жебраючи в селі, постукав у двері старої росіянки. Відчинив чоловік мого віку. Я запитав, чи він називається Борис. Він сказав: НЕТ. Я запитав, чи живе тут старенька жінка. Він сказав: НЕТ.

У їдальні незабаром даватимуть хліб. Одного разу, коли я стоятиму біля хлібних вагів, я наберуся відваги і скажу Фені:

— Коли я нарешті поїду додому, бо я вже майже перетворився на статую з чорного шлаку?

І Феня відповість мені:

— У тебе є колія під землею і гора. Вагонетки ж постійно їздять додому, їдь із ними. Ти ж любив раніше їздити на поїзді в гори.

— Але тоді я ще був удома, — скажу я.

— От бачиш, — відповість мені Феня. — Так воно і буде знову колись.

Але зараз я проходжу у двері їдальні і стаю в загальну чергу по хліб. Хліб прикритий білим снігом із даху. Я міг би стати останнім, щоб опинитися з Фенею сам на сам біля вагів, коли вона даватиме мені хліб. Але я не наважуюся, бо Феня у своїй холодній святості, як і щодня, має на обличчі аж три носи, два з них — це важки від хлібних вагів.