Ясна зірка перекреслила небосхил, і я знав, що за нею ітимуть некликані гості. Доброчесний Кушар сказав би: «Зустрінь гостя як друга, і дістанеш мир». Мудрий Саава звелів би: «Зустрінь гостя як самого себе, і дістанеш друга».

Та коли б хто спитав мене, то ішли б собі любі гості аж ген за північним вітром. Не бажаю жодного товариства. Хай би навіть янголи божі нагодилися. Надто ж, якщо янголи.

Троє спиняються на крайці світла, наче метелики, котрих зненацька спіткав рятівний сумнів. То й верталися б туди, звідки шлях стелиться; бо що мені від вас і що вам від мене? Лихий Маззакін не омиє вам ніг і не винесе з уклоном найкращого харчу; на те він і лихий Маззакін, бо ніхто його не обходить, а хто обходить, то якнайдалі… Ну? Геть!

Вони непевно ступають ближче до вогнища, мовби щось їх волочить проти власної волі. Вони знають мене – думають, що знають – от і метикують, либонь, тікати їм чи негайно скарати злодюгу на горло, бо ж раптом що, а глуха ніч довкіл… Перший, швидкий та меткий, як нагай, вибрав би бійку; другий – старший, зіркий та сивий – пристав би на перемовини; а третій, молоденький іще хлопчина, схоже, над усе волів би просто бути деінде. Дарма його не слухали.

Зрештою старший з трьох глипає застережливо на інших, ступас вперед і сягає пальцями пилу коло ніг. Еге… Давненько не вшановували лиходія доземним вітанням, наче власника доброго дому. І чого б це раптом?

– Мир тобі, Маззакіне.

– Миру та злагоди.

– Світла твоєму дому.

Я мимохіть підводжуся, геть не в силі знести такої незбагненної ґречності. Що ж це в світі діється? Чи подуріли всі, поки я ходив за хмизом?

– Миру й вам, коли вже мова на те зайшла… – гмукаю я. – Сідайте. Он колода. А онде – баняк з водою.

От і край моїй гостинності. Як уже гості гуртом ходять – нехай один одному п'яти шкребуть. Лиходій я, чи хто? Бодай одну перевагу залиште мені, доброчесні!

Гості ніби й не сперечаються. Побризкали собі запилюжені підошви та й утішилися тим. А таки цікаво, що привело їх до мене, окрім як ота пропаща зірка… Потреба в пораді? Задавнена помста? Чи вісті які? Я зиркаю на принишклу трійцю. Погані вісті. Ось так, тепер правильно.

– Чи знаю вас, панове мої? – питаю, мружачи ліве око, бо мружитись – гріх, а відтак – моя парафія.

– Ти знаєш нас, порушник закону, – каже перший.

– Ти знаєш нас, руйнівник порядку, – додає другий.

– Ти знаєш нас, кривдник чесноти, – підсумовує третій.

Оце так славоспіви! І таки-так, усе це – я. Маззакін – моє ім'я, що значить кривдник. Грабіжник і злодій, розбійник і вбивця, лиходій, завзятий та впертий… А чи знаєте ви, чому, панове мої? Чи знаєте, навіщо? Ха! Ніхто не знає. Тому й не шукаю я товариства. Але нині мені цікаво.

– Ви знаєте моє ім'я, – кажу. – Проте я не знаю ваших. Назвіться, коли прийшли з миром.

Загалом, я не мусив би просити їх про це. Проте що поробиш, не чекати ж до третьої варти, поки самі зголосяться. Не те, щоби я не знав їхніх імен, але нехай і справді засвідчать свої добрі наміри.

– Сеной, – повагавшись, буркає перший.

– Сенсеной, – сповіщає другий.

– Сенгелаф, – зізнається третій.

Добірна трійця, еге ж. Коли серед духів Мовчазної Ями зчинялась якась колотнеча чи Нічна Наречена із почтом вирушала на лови, з гори Херем відсилали цих трьох, що хутко підносили занепалі на той час закон, порядок і чесноту. Ну, та кепський з мене дух, а Наречена ще гірша. Якого ж лиха шукають вартові янголи коло вогнища злодія?

– Ми прийшли з миром, – каже перший, себто непримиренний вояка Сеной, – і з миром підемо, як скажеш, не приховуючи, все. що нас цікавить.

Я дозволяю собі глузливо гмукнути. Атож, хапайся за меча, Сеною. Дратуйся, злостися… Ага. Я тобі потрібен, не ти мені, аби оце коло мого вогнища гонор гнати!

– Не в часи скрути годиться нам плекати ворожнечу! – втручається старий Сенсеной. – Не будьмо гнівливими, де чекають поблажливих, не будьмо нещадними, де вітають щиросердих. Від незгоди до приязні шлях стелиться лише тим, хто має мудрість вислухати та розважливість пробачити.

Мені хочеться витрусити вухо, в якому від слів Сенсеноя дзижчить, як у вулику. Я й забув, якої той може заспівати, як справді кепсько ведеться!

– Нас привело лихо, Маззакіне, – говорить чесний Сенгелаф, – бо ж і в море стрибнеш за коштовним перснем, і з води хмелітимеш, як забракне вина.

Мрійник Сенгелаф дійсно засмучений, бо інакше згадав би неодмінно красу та цноту, що спонукає доброчесних до звитяжності (мені завжди було цікаво, до якої власне). Та нині, певне, не його день. Чи то, радше, не його ніч.

– Що ж за скрута непокоїть вас, панове? Чим може зарадити нікчемний волоцюга світлим янголам гори Херем?

Еге, не втримався. Зараз ось Сеной вихопить свого різака… Та й вихопив би, проте спинився на півдорозі, зітхнув і задивився геть.

– Нам потрібен Асата, – буркнув він. – Ти, Маззакіне, останній, хто знався із тим брудним виплодком змії й собаки.

Ой-йой-йой, друже мій, говори, та не наговорюй! Хоча… Звідки ж тобі, сіромахо, знати чиїм виплодком був злощасний Асата?

– Не певен, чи він досі живе, панове, – чесно зізнаюся я. – А чи можу я, ваш відданий слуга, спитати, яка це раптом у ньому виникла потреба?

– Не варто проти ночі починати розмову про шляхи злого промислу… – застерігає обережний Сенсеной.

– Я скажу! – не витримує його молодший товариш. – Час минає! Ми не можемо потрапити на гору Херем – усі шляхи закриті, як ворота міста перед ворожою навалою. Боги не чують нас! Нам потрібен Асата, бо востаннє таке зчинялося, коли він зазіхнув на святість Храму Творця!

Сенгелаф ледь не плаче. Авжеж, їх не чують боги! Хлопці настрашені до нестями, хоча старші й ховають ляк. Такий страх навіть янгола змусить схилитися перед лиходієм… Боги не чують?! Оце дивина! Впору було сміятись.

– Я розповім вам про нього, – кажу я, і голос зненацька зраджує мені. – Я розповім вам про негідника Асату. Проте навряд чи ця оповідь, панове мої, відчинить для вас браму неба.

Навряд. Але вірити не заборониш.

* * *

Все почалося тоді, коли його продала в рабство власна родина. І мала на те, слід сказати, достатні підстави, бо ж із давніх-давен злодія продають за вчинену ним крадіжку. А що вартість коштовності, на яку зазіхнув крадій, була незмірно великою, то і термін його рабства мусив бути незмірно довгим, себто довічним, скільки б того віку йому не судилося.

Поважний купепь-скотар сплатив за нього повних тридцять сік. тів, простромив йому вухо залізною сережкою, і життя того, кого згодом назвуть Асатою, обернулося маячнею.

Тоді, звісно, ще ніхто не звав його так. Він не мав імені і не мав голосу, а відтак домашні скотаря Ейсава обрали для нього коротке назвисько Гур, тобто звіреня, аби позначати так і кликати, хоч він і не озивався, не тямлячи, де він і шо з ним. Він не говорив ні до кого, просиджуючи годинами непорушно, аж доки хтось стусанами та лайкою не силував його до якоїсь роботи. Він не був лінивим чи норовистим, спершу він видавався просто недужим, чий дух висмоктала цариця пустельних упирів Алука.

Він і був хворим, певною мірою, бо з часу своїх) вигнання йому здавалося, що він втратив зір і слух, і волю діяти. Він вчився бути людиною, простою людиною, що живе під небом, чиї ноги встелені пилом, а очі – запоною страху. Так минув рік чи два, чи її більше, і час був пливким і драглистим, немов трясовина.

Одного дня, проте, він прокинувся зрячим, і весь його сором опрпявнився з нищівною силою громовиці, і він впав долілиць, бажаючи собі невідкладної смерті. Того дня перший же з домашніх Ейсава, шо насмілився йому наказувати, був битий нещадно, до крові, поки не збіглися інші, й біснуватого раба не скрутили в тугий вузол.

А потім дісталося рабові Гуру – і батогом, і кінською нагайкою. Він ледь не сконав тоді, та й шкода, що не сконав, бо усім від того велося б ліпше, і йому самому насамперед.

Та він не помер, і між маренням та зомлінням йому привиділось, ніби хтось стоїть коло нього, і ніби то – його матінка, яка якраз нагодилася забрати життя, яке необачно дата колись негіднику. Проте пі. Крізь знайомі затьмарені риси прозирнуло інше жіноче лице – то була дочка Ейсава, вередлива мала Лавані.

– Гур! – покликала вона. – А то правда, що тебе рудий пес покусав, і ти сказився?

Він хотів був спитати, чому саме рудий, але з горла вирвалось лише недоладне хрипіння, яке могло хіба підтвердити припущення про сказ.

– Тільки я думаю, правильно ти Данові кирпу розквасив. Дурний він, Дан, і все зачіпається – туди ходи, туди не ходи, а краще сядь і сиди, бо скоро женити будем, а ти вся в реп'яхах. Ха! Зате в нього тепер ніс. як груша! – Лавані радісно пирхнула, вочевидь пригадавши неймовірний Данів ніс. – Тільки ти, Гуре, як встанеш, нікого не кусай, добре?

На мить йому ясно уявилося тріумфальне порятування з рабства за методою рудого пса, і його затрусив раптовий регіт, примусивши Лавані чкурнути геть – зі страху, либонь, зазнати згубних укусів.

І сили остаточно залишили його, і тяма не вертала довго, ніби відмовляючись приставати на те, що хибно звалося життям. А оговтавшись бодай трохи, він вирішив тікати.

Слід було краще розважити, справді, краще готуватися або ж хоч би дочекатися остаточного видужання, але він іще не цілком розумів свої нинішні обмеження та тілесну неміч. Отож далеко він не втік.

Він добре знав ходу доріг і міг би вийти куди завгодно, але на заваді йому стала звичайнісінька спека, яка, проте, за літньої задухи дозволяла пекти яйця в піску і валила з ніг здоровенних волів. «Люди землі» забороняли навіть з дому виходити о такій порі, а коли вже мусиш іти, то аж ніяк не наодинці; але він, завваживши на безлюддя, надумав лише, що не буде кому його спиняти, та й подався собі геть, прямуючи до відомого йому перехрестя.

Свою помилку він зрозумів майже відразу, але впертість та пиха не дозволили йому повернути. Він ішов потрісканою землею між самотніх змарнілих пальм та диких олив, і спекотний вітер шмагав лице гарячим нагаєм. кидаючи в очі пригорщі рудого піску. За кілька годин такої подорожі він насилу переступав ногами від спеки та спраги, проте ціль його мандрівки не обіцяла ні густого затінку, ані рятівного джерела. Вона містила в собі інше; і, ледь не падаючи з ніг, він все ж таки вийшов на перехрестя, де віддавна стояв ідол Малхі, бога-вістового, найменшого з Десятки гори Херем.

Проте нині ідола було повалено, і давно вже тут нікому не приносили жертв. Якщо й існував колись зв'язок між незугарною кам'яною постаттю та найменшим богом, то нині не було нічого. Ідол був мертвий, і ніхто на відлюдному перехресті не міг зарадити знесиленому подорожньому.

Знайшли його люди Ейсава, відіслані ним невдовзі по зникненню нестямного раба. Цього разу господар не став його карати, але намагався розговорити та вивідати нарешті, кого ж це підсунула йому доля-крутійка за тридцять мідних сіклів.

– То нашо ти ішов до тої каменюки? – дивувався він. – Ні колодязя там. ані джерельця. Спікся би, як баран на вугіллі, спікся б…

Той і сам не знав, що сказати – нині уся ця задума із втечею видавалася йому цілковито безглуздою. Але Ейсав та його домашні відтоді дещо змінили свою думку щодо мовчазного раба і не доручали вже йому брудної роботи, і навіть задерикуватий Дан (надто ж задерикуватий Дан) не вимагав від Гура знімати йому сандалії чи виносити помиї.

Якось Ейсав спинив його коло молитовного шатра.

– Купити можна тіло, але не душу, – сказав він. – Іди і молися разом з нами.

На господарів подив, раб зневажливо знизав плечима і пішов у своїх справах. Коли б лише Ейсав знав, що собі подумав той, кого звали Гуром, то миттю проголосив би його нечистим і вигнав би з табору, як годиться чинити з біснуватими та хворими на проказу.

Загалом же з того часу Гурові велося краще, ніж доти, бо він знав, хто він, і знав також, що немає куди йти, і відтак чинив, як вирішили за нього інші, і знаходив у тому певну болісну втіху. Він навчився доглядати за вівцями і збирати гіркі трави безлюддя, а якось навіть знайшов для Лавані троянду пустелі – камінця із витесаними вітром пелюстками, що править вівчарям за оберіг. Мала повісила знахідку на шию, Ейсав тішився спокоєм та достатком, і Гур міг би збавити в його таборі решту життя, якби якось не нагодилися до них гості з далекого міста Зам-Арі.

Втім, не прості подорожні вшанували відвідинами поважного Ейсава, але вельможі самого царя Верхньої Землі. Були вони вбрані в тонкі полотна, плащі з бахромою та гостродзьобі чоботи, і все Ейсавове господарство висипало повитріщатися па міських заброд.

Поки старший син господаря домовлявся зі слугами подорожніх щодо продажу баранця вельможам на вечерю, ті стиха перемовлялися, гонористо поглядаючи на босоногих амгарец, себто «людей землі», як кликали простих вівчарів міські гордії. Ейсавові ж домашні наче й не помічали зверхніх поглядів, спозираючи заїждже диво; мала Лавані навіть вилізла на загорожу, аби бачити краще, дарма що старший брат раз у раз смикав її, вимагаючи іти до шатра.

– Диви яка, – сказав один з вельмож.

– Та мала іще, – кинув інший.

– Йахх! – відгукнувся той. – Та ж самий смак!

І Гyp мимохіть почав дослухатися до розмови.

Із подивом він помітив, що ніхто інший не зважає на перемовини заїжджих гультяїв щодо дочки господаря, і збагнув невдовзі, що ті говорять мовою «людей моря», чужою у Верхній Землі. Він змушений був колись вивчити усі ці говірки, і старший його брат – настільки старший, що здавався іноді дідом – казав: «Говори до їхнього серця словами їхньої матері», і мав, як і личить йому, цілковиту рацію.

Якусь мить Гyp вагався, чи варто йому втручатися – за час свого рабства він настільки відокремив себе від інших, що вони здавалися йому істотами з іншого світу, а що він жодного разу не заговорив до них, то завести мову до своїх господарів було важче, аніж вельможам заприятелювати з амгарец. Однак він не хотів, аби Лавані завдали лиха, тож він спинив Ейсава і промовив до нього вперше за весь час вікування в одному таборі, аж той сахнувся від несподіванки.

– Вельможі збираються викрасти твою дочку, – сказав він, дещо збентежений звуком власного голосу, хрипким і тихим. – Сьогодні ввечері. Я чув їхню розмову.

Ейсав не знав, чи вірити йому, чи ні, проте, позадкувавши, мовби причарований Туровим перетворенням, він побіг шукати малу, аби попередити, хай би що там не планувалося. Та було вже пізно. За вельможами уже й курява вляглася, а разом з ними зникла і Лавані. Крадії, очевидячки, вирішили не відкладати задумане на потім.

Ейсав розгубився. Поважному власникові стад навіть у маячінні не могло привидітись, що хтось заподіє йому таку кривду, та й родина Ейсава довго була не в силі повірити, що шляхетні та вельможні із самого Зам-Арі спроможні на звичайнісінький підступ. Гурові ж не було з чого дивуватися – він добре знав, що городяни не вважають амгарец за людей, а отже, можуть дозволити собі все, що на гадку спаде.

– Я сам піду до їхнього табору, – врешті зважився Ейсав. – Нехай віддадуть мені дочку і поклянуться усіма богами, що не бажали зла. Нехай…

І господар затнувся, зустрівши непорушний погляд свого раба.

– Не іди один, – сказав той.

Так і сталося, що за Ейсавом вирушили його сини та племінники, раби та слуги; навіть Гурові вручили сякого-такого ножа, дарма що придатного хіба для білування овець. Зо три десятки зібралося їх супроти вдвічі меншої кількості вельмож та їхнього почту, проте Ейсав наполіг на тому, аби підійти до табору наодинці, як і задумав. Решта ж причаїлися в густій пітьмі неподалік.

З табору заброд линули спів та регіт, пахощі смаженини та дзенькіт розладнаного десятиструнного кіннора. Ані вельмож, ані Лавані не було видно, проте щойно Ейсав ступив до кола світла, один з них вийшов із шатра, вбраний недбало, мовби щойно був змушений накинути щось, аби не світити спіднім. Гур почув, як неподалік від нього Дан голосно видихнув, гамуючи лють.

Ейсав говорив ґречно та ваговито, проте вельможа навіть не дослухав його і, зробивши знак слугам, повернувся до шатра. Ті повільно підвелися, невдоволені перешкодою грядущій вечері; хтось похапцем витирав руки від жиру, а інші уже тримали напоготові мечі та ножі. Ейсав не зрушив з місця.

Гур зважив свого ножа на долоні.

– Ти готовий вбивати заради своєї сестри? – спитав він у брата Лавані.

Той рвучко кивнув.

І вівчарський ніж, нагайкою розпоровши повітря, вп'явся в груди найближчого до Ейсава нападника. Наступної миті скривджена рідня господаря стад посунула на табір, швидко зламавши спротив перевагою у числі та люті.

Шатра знесли, і там, певна річ, знайшлася й Лаваш'. Розхристана й перелякана, з разком намиста на шиї та якимсь пір'ям у волоссі, вона тулилася в куточку, наче зацьковане звіреня. Побачивши рідних, вона з гуком кинулася до батька, але той спинив її і, пильно оглянувши, зацідив малій розгонистого ляпаса, аж та впала навколішки. Брати ніяково повідводили очі.

Тої миті, користуючись нагодою, один з вельмож, якого тримали, не знаючи, що з ним робити, двоє Ейсавових слуг, шарпнувся до меча, що його ніхто не завважив на втоптаній землі. Прудкий вельможа міг би ще завдати мороки, проте Гур, який стояв неподалік, спостеріг його рух і, недбало відштовхнувши брання, став на лезо ногою.

Ейсав розвернувся на шум і насупив брову – Що робити з цими? – спитали слуги, кивнувши на полонених гульвіс.

– Смерть! – мстиво виголосив Дан.

Родичі радо підтримали його. «Каміння!»,

«Скорпіони!» – лунали пропозиції охочих розваги. – «Віддати воронам!» Ейсав вагався, вочевидь, зважуючи переваги різновидів кривавої помсти.

– Відпусти цих двох, – стиха сказав Гур, проте всі добре почули його слова, бо якраз запала приголомшена тиша.

– Та все гаразд, – втомлено пояснив Ейсав, – він тепер говорить. Му? То що ти верзеш, злидню?

Гур спроквола усміхнувся.

– Твій нікчемний раб вважає, що ти, Ейсаве, вчиниш дурницю, стративши царських вельмож без суду та свідчення. Кілька їхніх слуг встигли втекти, і рідні цих-от славних городян неодмінно звинуватять вас у розбійному нападі та вбивстві.

Ейсав тяжко зітхнув.

– Говорить він… а ліпше мовчав би. Ну, то де я тобі візьму суддів? Чи ти пропонуєш відвезти їх до храму Вакіля-упорядника?

– Навряд чи у храмі Вакіля засудять їх на смерть. Закони… – Гур зневажливо гмукнув. – Закони Вакіля прирікають того, хто… ну, скажімо, викрав незаміжню дівчину, до примусового одруження з нею. Ну, а що йому завадить одружитися і стати невдовзі безутішним вдівцем?

Рідня Ейсава витріщилася на Гура в побожному зачудуванні. І оцей-от розумник чистив їхній посуд і прибирав гній за вівцями?

Проте володар стад не схильний був так скоро визнати поразку.

– А що говорять Закони Вакіля про… гм, викрадення заміжньої?

– Смерть. Якщо буде доведено, що вона опиралася.

– Ага! – Ейсав кинув швидкий погляд на зарюмсану дочку. – Ну, то слід швиденько віддати її заміж.

– За кого, тату? – захвилювався Дан.

Глава родини трохи повагався.

– А хоч би й за нього.

– За мене?! – вжахнувся Гур. – Ти що, господарю, схибнувся, що готовий віддати рідну доньку за раба?

– А чого ж… – примружився Ейсав. – Буде їй наука. Ну, та що вже… я виділю тобі частку землі і трохи овець. І на сьомий рік дам тобі свободу.

І жінку, й овець, і навіть свободу… Повні жмені щастя!

– Щедра обіцянка, – Гур зітхнув, – але жінка повинна вийти заміж до викрадення. А не зараз же після. Позивача допитують жерці Кушара-доброчесного, дурити яких я, принаймні, не радив би.

– Та невже ж нема на них кари? – заголосив Дан. – Хіба з сестрою нашою чинитимуть, як із повією?

Ейсавові родичі обурено заворушилися, вимогливо позираючи на Гура. І чого лише він втрутився у справу, яка його особисто ніяк не обходить?

– Нехай… – нарешті виснував він, – нехай один із них заплатить Ейсаву п'ятдесят сіклів срібла, скільки годиться давати відкупу за наречену з доброго дому. А що чинять так за нашим присудом і за власної провини, то нехай залишать пергамент зі свідченням, який ми доправимо до храму Вакіля, де їхній вчинок буде зважено та занотовано.

Запала мовчанка, і, доки рідня Ейсава виважувала так і сяк свою вигоду від наслідків прикрої події, один з вельмож стиха розсміявся.

– Ти… – мовив він, звертаючись до Гура, – хоч знаєш, кого маєш намір зганьбити?

– Йахх! Завуле, мовчи! – відгукнувся другий. – Не дражни тих амгареці

Завул дратівливо чмихнув.

– Мені байдуже до амгарец, – тихо відгукнувся він, – я хочу знати, хто цей асатаї

Він кивнув на Гура, випромінюючи притлумлену лють. «Асата» означає дрібна перешкода, прикрість; вельможа хотів, вочевидь, засвідчити свою зневагу раптовому знавцю законів, але Гур лише всміхнувся, відзначивши кумедне назвисько. Так і сталося, що іменем, яке принесе таку прикру славу, вперше назвали його люди, що їм він врятував життя. Не маючи, правда, жодного на те бажання.

Ейсав таки розважив відпустити вельмож. Не раніше, звісно, аніж вони виконали присуд раба-мудрагеля, залишивши свої статки і своє добре ім'я в руках зневажених ними «людей землі».

Рідня та домашні господаря стад цілком втішилися таким вирішенням справи. Мертвих поховали, поранених доглянули, а іншим, які брали участь у бойовиську, влаштували обрядове омивання, що мусило змити нечистоту смерті з їхніх тіл. Гур із подивом зрозумів, що вбивство жодним чином його не зворушило, тоді як інші скотарі з полегкістю опускали руки в «живу» воду джерела, неначе тінь чужої смерті пропікала їм долоні. Наслідуючи їх, проте, Гур і собі опустив руки до джерела, і жива вода на мить зануртувала коло його долонь, мовби торкнувшись розпеченого металу. Ейсав, що опікувався обрядом, насупився, спостерігали таку дивовижу, і тоді, власне, він збагнув, як саме слід йому вчинити з чудним рабом.

Він вирішив доручити Гурові пергамент зі свідченнями вельмож, аби той доправив його до храму Вакіля у Зам-Арі. Ніхто з його домашніх ніколи не мав справи з тамтешніми жерцями, але щодо Гура Ейсав чомусь був певен – той, коли треба, дасть раду і жерцям, і свідченням. Та й, де правду діти, Гур-звіреня лякав господаря стад, скидаючись часом на темних духів Мовчазної Ями, і краще було би спровадити його десь подалі, нехай навіть це означатиме незворотну втрату тридцяти мідних сіклів.

Гур не опирався Ейсавовій ухвалі і навіть зрадів змінам, бо кривава сутичка і ненависть вельмож розпалили в ньому забуту доти гарячку дії. Отож, взявши подаровану господарем торбу з овечої шкури, в якій містилося кілька хлібці в, пригорща маслин та покинутий вельможами кіннор, він вирушив до царського міста Зам-Арі. Єдине, про що він шкодував, – це про те, що йому не вдалося попрощатися з Лавані. її – віднині багату наречену – не випускали з дому, готуючи до спішного шлюбу; та вона ніби й сама уникала Гура, і тільки згодом він знайшов на денці своєї торби «троянду пустелі», котру колись подарував малій. Не знати, що вона хотіла сказати у такий спосіб, але відтоді він завжди носив «троянду» із собою.

* * *

На коротку мить запала тиша, мовби гості мої дослухалися до велемовного присуду очманілого від зорепаду цвіркуна.

– Брехня! – нарешті виснував Сеной.

– Упереджене тлумачення, певна річ, – вирік Сенсеной.

– Зворушлива вигадка, – дорікнув Сенгелаф.

Я сумирно киваю на знак цілковитої згоди. А який сенс сперечатися з ними, сторожами всіляких чеснот? Брехня, то брехня.

Денна спека давно вже десь завіялася під руку з лукавим присмерком, і мене вже виразно били дрижаки. Гарно би чогось гаряченького…

– Чи не хочете гарячого сахі, любі гості? – цікавлюся я.

Пропозицією моєю любі гості цілковито нехтують. Вочевидь, мають вони на гадці речі, значно поважніші за гарячий сахі.

– Нехай навіть ведучи життя, далеке від витоків правди та порядності, ти ж не можеш не визнати, що спільника твого, Асату, було засуджено, зокрема, за пограбування шляхетного Князя Завула? – висловлює праведне обурення трійці велемудрий Сенсеной.

Ну, що за прикре прагнення остаточної істини? І де ж це ви були, шановні, як складався згаданий вирок? Мухам на харч ваша невидюща доброчесність!

– Не можу не визнати, – визнаю я. – Було засуджено, авжеж. Ну, то будете сахі, чи ні?

– Зізнався, злодію! – зловтішається Сеной.

– То припини дурити незмірно вищих за тебе! – спалахує юнацьким гонором Сенгелаф.

О! То на додаток до невидющості мої неоціненні гості ще й недочувають! Оце прислали боги даруночка! І тут мене бере злість.

– Ти – челядник Кушара-доброчесного, світлий Сенгелаф, – кажу я. – А навіть найбезта-ланніший з-поміж його жерців вміє вирізнити правду з кривди. Дивись! Адже ж не може серце мізерного злодія становити для тебе таємниці!

Сенгелаф поважно супиться, готуючись, вочевидь, знімати печаті з мого чорного серця. І погляд його німіє. Він панічно озирається до своїх спільників.

– Я не можу! – настрашено сповіщає він. – Я нічого не бачу!

Ой-йой, зараз заголосить! А цікаво, на що ж це він сподівався, коли боги відкликали свою благодать, замкнувши джерела Херему, наче міх з молодим вином? Старші обурено позирають на мене, мовби це я винен у заподіянні того вселенського лиха.

– Ну, ви собі як знаєте, – зітхаю, підводячись. – Але я хочу сахі. Прошу не турбуватися, панове мої, я сам наберу води.

– Стій! – підхоплюється вояка Сеной. – Не підеш нікуди без нашого дозволу!

– Оце! – дивуюся. – А хіба мене ув'язнено? І з якого б це приводу? Цього разу?

– Ми були би вельми засмучені, – втручається Сенсеной, – якби ти залишив наше товариство, не завершивши оповіді про мерзенні злодіяння твого спільника Асати, винного в усіх гріхах та ще одному супроти божих законів та людських звичаїв.

– Усіх? – веселюся я. – Та ще одному? Бачать боги, ви перебільшуєте його мерзенні досягнення! Гаразд, ви не хочете, щоб я йшов. Але хто ж тоді набере води на сахі?

– Я! – зголошується Сенгелаф. – А ти покажеш мені дорогу!

– Ага! Ну, то бери баняк! – Що?

– Баняк, кажу!

Ні, це мені подобається! Сенгелаф безпорадно кліпає очима від такого кричущого нахабства, і я, зітхнувши, висмикую баняка з-під його світлого носа. Бо ж іще розіб'є, мріючи про незмірно високе, а баняк у мене один.

– До твого відома, – завбачливо повідомляє він, щойно ми підходимо до колодязя, вночі брати воду заборонено.

– Чому це? – дивуюсь я.

– Бо демон Брірі, що живе в криниці, може напасти і втопити необережного.

– Брірі! – гукаю я, зазираючи в темне жерло. – Аго-ов!

– Ти зовсім не боїшся, Маззакіне? – немовби дорікає мені Сенгелаф.

– А повинен?

– He знаю, – він відвертається, видивляючись щось у темряві. – Але якщо боги і справді залишили нас, духи Мовчазної Ями дістануть свободу. Нас трьох заледве стало, аби закликати до покори Нічну Наречену.

– Алука! – усміхаюсь я, і добре, що він не бачить цієї посмішки. – Мрія спраглого заборонених утіх…

Він позирає на мене так, ніби то не я, але демон Брірі, що таки вибрався з нічної криниці. Гаразд, час повертатись.

* * *

Він ішов багато днів поспіль, і дорога займалася перед ним досвітом, і стелилася тінню позаду. Часом йому вартувало зусиль згадати, хто він і куди прямує, і тоді здавалося, що він сам перекинувся битим шляхом, що біжить від землі ловців пурпуру до краю коштовних прянощів, проминаючи гомінкі міста та загублені в безлюдді хуторці. Він знав, що то пам'ять грає з ним у піжмурки, гострячи пазурі в передчутті ловитви, знав, але не міг нічим зарадити; надвечір'ям, знайшовши прихисток серед рудих скель и в затінку гірчичного дерева, він лагодив кіннора, шукаючи в колишньому забутих співзвуч.

Мабуть, що за перегуком струн вона і відсте-жила його сховок, а втім, від неї не було захисту ні в курені, ані в палаці, бо Нічна Наречена іде за перегуком бажань, чий голос може притишити хіба пророк-пустельник, та і той не завжди.

Кажуть, що для створення першої в світі жінки Ата-Творець взяв слонову кістку, золото та смарагди, з'єднавши їх з ласкою кицьки, поставою пави та легкістю лані. Кажуть, запалив жар любові у її жилах і вдихнув легіт мрій до її серця… Кажуть всяке. Лише ніхто чомусь не береться пояснити, як із того скарбу постав лютий упир, чия краса аж ніяк не врівноважує лихої вдачі.

Темрява ступила ближче, забринівши золотими дзвониками браслетів. Ніч взялася шепотом і теплим подихом, і жаринками ласкавого погляду.

– Вітаю, братику, – сказала вона.

– Кшш, вороно, – відгукнувся подорожній. – Який я тобі брат?

Пітьма розійшлася сріблястим сміхом, зробила крок і присіла коло його куцого вогнища, підібгавши шовкові покривала.

– Всі ми – діти Творця, маленький братику, споріднені його любов'ю і його зневагою, його законом і його присудом. Ми споріднені спільною долею, що сильніше за кров єднає проклятих і вигнаних.

– Ти розумієшся на крові, – визнав він, – як і личить цариці над пустельними упирями.

Алука зітхає скривджено.

– Який ти став нечемний, братику. Проте, де ж це мені дивуватися – ти стільки часу догоджав нікчемним амгарец, що сам став лютішим за всякого упиря. Чого лише раніше не вибрався звідти, не збагну.

Він байдуже знизує плечима.

– На всякий злочин своя спокута.

Ніч нахиляється ближче, зазираючи йому в лице.

– Спокута? То ти вважаєш, що вони візьмуть тебе назад? Після того, що ти накоїв? Смішний мій братику, такого не пробачають!

– Що ти знаєш про це, Хатма?! – лютиться він, називаючи її іменем, що його найдужче не любить Нічна Наречена, бо хатма значить «нечиста». Проте нині її тішить його мимовільний гнів.

– Я знаю, – її голос сочиться гіркою гордістю, – завжди знала більше, ніж слід. Саме тому, мій любий, мене й спровадили з Херему! І відтоді знання моє примножилося, але рани безчестя не гояться словами…

– Чого ти хочеш, Алука? – не витримує він.

Немає більше принадної манірниці, але раптом люта упириця позирає на нього з невтишимою, пекельною жагою.

– А чого хочеш ти, Асата? Єдине, що важить, – це помста, кривава відплата за все, що мені заподіяли доброчеснії Хіба ти не хочеш того ж? Ти вигнаний і проклятий, як і я! Ми обоє нечисті, бо носимо смерть у своїй крові та на своїх руках! Іди зі мною, і ми скинемо Дев'ятку з їхнього облудного престолу!

Довгу бентежну мить вони мовчать обоє, тільки упириця спрагло чекає на згоду, а подорожній вагається між страхом та бридливістю, що їх відчувають, торкнувшись мимохіть хворого на проказу. Ще підчепиш оту недугу, що аж ніяк не гоїться словами…

– Дарма ти прийшла сюди, сестричко, – нарешті зітхає він.

Вона й сама уже знає, що дарма. Вона знає багато, але нема їй із того ні спокою, ні втіхи.

– Бачу, – каже вона, зневажливо підібгавши губи, – бачу, ти ще плекаєш надію сподобитись їхньої ласки… Ти зрозумієш невдовзі, як сильно ти помилявся.

Ніч відступає, зневажена, але непереможна.

– Я буду поряд, – обіцяє Алука.

Немовби щойно відзначивши нічну студінь, подорожній щільніше загортається в теплий плащ із верблюжого волосу. Він знає, що Нічна Наречена ніколи не зрікається забави. Вона буде поряд. Ну і нехай.

За кілька наступних днів мандрівки рудий пісок поступився дрібній жовтій куряві, а скелі обабіч дороги – кудлатому чагарю та брунатним смугам ланів. Що ближче до Зам-Арі, то багатшою ставала земля, тішачи око живими барвами, напуваючи вітер духом різнотрав'я та далекого плеса. Невдовзі між зелених вервечок виноградників прозирнули фарбовані білим вапном будівлі, дорога стала ширшою, ввібравши в себе струмки в'юнких стежин, і нарешті влилася до кам'яного жерла широких воріт царського міста Зам-Арі.

Охочих потрапити до міста було чимало, і варта не спиняла подорожніх, видивляючись хіба хворих на цараат і біснуватих, аби вберегти міщан від пошесті та чвари. Асата проминув ворота межи купцями, що вели за собою обтяжених крамом верблюдів, та убогими богомольцями, обтяженими хіба скаргами та проханнями численної рідні. Той, кого звали Асатою, не любив міст, бо тут усе було неначе зібгане – час і чуття, і людські долі, але Дев'ятці будували храми саме там, прагнучи, вочевидь, зосередити сили порядку, де в цьому була найбільша потреба.

Багато хто з богомольців прямував саме до господи Вакіля, воліючи невідкладно дістати підтримку закону. Там вони і спинялися, збираючись гомінкою юрбою коло підніжжя храму Нижньої Трійці, звідки вже один за одним піднімалися широкими сходами до мідної брами, за якою чигала невблаганна справедливість. Вакіль-упорядник, Бену-сторожа та Кушар-доброчесний милостиво позирали на прочан зі своїх високих насістів, і Асата відзначив умисну величність та роблений спокій кам'яних фігур, покликаних, либонь, усунути останній сумнів щодо всевладдя закону. Нижня Трійця видавалася йому трохи кумедною зі своїми величезними храмами та пориваннями довести власну значущість, хоча владу їхню ніхто ніби й не заперечував. Чекати довелося довго. Збіг день, і проминула ніч. аж доки Асаті дозволили піднятися сходами чеснот та прочинити двері закону.

– Я маю свідчення злочину, здійсненого князем Завулом. – з копита вскач приголомшив він розпорядника храму, – і вимагаю зустрічі зі старшим жерцем Вакіля.

– Чому це ти вирішив, що старший жрець буде говорити з тобою? – насилу оговтався розпорядник.

– Я маю запитання до Вакіля особисто, – пояснив Асата. – А наче ж ніхто, окрім старшого жерця, не веде з ним приватних розмов.

Службовець храму вже вирішив був, що варта коло воріт прогледіла таки, на його лихо, одненького біснуватого, проте зухвалий відвідувач спромігся нарешті обґрунтувати свої домагання.

– Перекажи йому, що моя кров засвідчує право відповіді.

Таке справді траплялося час від часу, коли облудно звинувачені чи нерозраджені жертви, не діставши правди від суддів, шукали захисту безпосередньо у бога. Вони присягалися власною кров'ю і, спробувавши її на смак, бог диктував своєму жерцеві остаточну ухвалу. Не кожен наважувався на такий крок, бо ж людей-суддів іще можна було напоумити щодо слушного присуду, тоді як бог нікого не слухав і чинив, як заманеться. Слід бути твердо впевненим, що не зогрішив навіть принагідно, а хто ж таких святих пускає межи люди? Он і варту на воротях про всяк випадок виставили…

Словом, Асата ризикував головою, і то серйозно, і така раптова розвага молодшому жерцеві була до душі. Ховаючи усміх, він відіслав з новиною одного зі служок, а сам тим часом провів відвідувача до невеличкого подвір'я, де подорожньому належало змити з рук і ніг порох далеких та невпорядкованих країв. Після того лише піднялася перед Асатою золочена запона святилища.

Старший жрець Вакіля, схоже, зазирав до Книги Законів так само часто, як і до дзеркала, бо ж усе в ньому свідчило про високу посаду та беззастережну значущість: і смугастий тюрбан із дванадцятьма блакитними стрічками, і червлений пояс із китичками, і золоті дзвоники при поясі; навіть погляд був точно припасований до нагоди – милостивий та незворушний, мов у статуї при вході. Проте зараз, звівши очі на нежданого прохача, він блимнув і відсахнувся, ледь не перекинувши золотого жертовника.

– Злочинець. І вбивця. І крадій, – спостеріг він, і зачудування в його погляді поступилося зацікавленню, не сказати б – фаховому заповзяттю. – І ти хочеш знати волю Вакіля?

Асата кивнув, відкочуючи довгий рукав своєї грубої сорочки.

– Не так швидко, сину мій злодію, – уїдливо усміхнувшись, мовив жрець. – Це ж лише справа лиходійська чиниться, рукава засукавши, та й по тому, а закон вимагає сумлінного виконання приписів та укладень.

– Мудро, – погодився Асата, – бо ж інакше хто завважить різницю?

Молодший та старший жерці перезирнулися.

– Бери найкращий гільадський бальзам для узливання, – лиховісно наказав старший, – я бажаю почути вирок якнайшвидше, без викривлень та перешкод.

Вдвох жерці квапливо обладнали жертовника, розпаливши вогонь під чашею з бальзамом та духмяною смолою. Старший жрець взяв на крайці ножа крові з руки Асати і додав її до запашної суміші, і та чмихнула цівкою чорного диму.

Якусь мить нічого не відбувалося. Жерці, либонь, вслухалися у янгольські співи в передпокої Вакіля, Асата ж споглядав димну течію, відчуваючи раптову бентегу і несподівано пристрасне сподівання, що зараз ось боги засвідчать свою знану справедливість, вирок буде переглянуто, і все неодмінно поверне на краще.

– Ти?! – зненацька вискнув старший жрець, обурено позираючи на гостя. – Невже ти, злидню, наважився прийти до мого дому?

Молодший служитель Вакіля вхопився за край жертовника, аж йому побіліли пальці. Неймовірно рідко траплялося таке, аби бог так швидко відгукувався на жертву, та ще й брався говорити вустами свого жерця. Однак зараз у тому не було жодного сумніву – голос бога лунав, як дзвін, відбиваючись громовицею від мідних дзеркал.

– Забирайся геть з мого святилища, злодюго! – продовжував лютувати бог. – Геть!

– Але ж, – розгубився Асата, – хіба я ще не спокутував своєї провини?

– Ти?! – Вакілеві, вочевидь, прийшлося до смаку те лунке осудне займення. – Та швидше Херем зануриться в пітьму Шеолу! Іди і ніколи не вертайся, чуєш?!

Асата проковтнув гірку слину.

– Ну, коли так… – промовив він, але з вуст не зірвалося ні звуку.

Повільно відвернувшись, він рушив геть.

– Я покличу варту?! – наважився молодший жрець.

– Не займай, – востаннє гримнув голос бога, – нехай іде.

Нічна Наречена таки мала рацію – Асата, виявляється, сподівався, що його довічне вигнання було хіба грізьбою і буде скасоване, щойно він засвідчить своє каяття та сумирність. Аж ні – Херем цурався найменшого знаку нечистоти, то що вже казати про крадія, по вуха забрьоханого багновицею злочинного свавілля! Та швидше… Авжеж, Шеол зустріне його хлібом-сіллю, і Мовчазна Яма збагатиться ще одним бентежним духом, що ним страхатимуть самотніх подорожніх. Якусь мить Асата серйозно зважував переваги посади демона нічних криниць, проте, так нічого й не надумавши, смутний та лютий, вийшов геть із храму Нижньої Трійці. Завулові свідчення, тим часом, так і лишилися, забуті, на дні дорожньої торби.

Вибравшись із храму, Асата завагався, не знаючи, куди йому податись. Минулу ніч він провів коло вогнища, що його розпалювали богомольці, які нудилися у черзі за справедливістю; дехто з них вертався, аби оповісти недавнім знайомцям, яким боком повернувся до них самовладний закон. Асата і собі підійшов до вогнища, шукаючи як не за товариством, так за живим голосом та чужими негараздами.

– Присягаюся Малхі-проклятим! – люто гримнув хтось неподалік.

Асату-вигнанця труснуло, наче дерево зі стиглими смоквами. Хто ж це наважився на таке відверте блюзнірство просто попід храмом мстивого Вакіля?

– Тшш! – шикнули на дурнуватого добрі люди. – Мовчав би ти, Мікто! Ось почують тебе доброчесні, воронам будеш присягатися, що неїстівний!

Нарешті Асаті вдалося розгледіти того прибічника нерозважливої клятьби. Худий дядько в пошарпаному вбранні дрібного посадовця цілком міг би скласти добру компанію голодним крукам – зваживши на його довгу кирпу та грізний погляд, ті, можливо, прийняли б його до зграї.

– Та присягаюся ким завгодно! – не вщухав кирпатий. – Якщо це – справедливість, то я – Нічна Наречена!

Сусіди по вогнищу зареготали, радячи промовцю бодай поголитися для повноти ілюзії.

– Ні, справді, послухайте мене, добрі люди! Я – чесний писар царського проводу листів та нотацій, все життя розбирав грамоти гінців з Араму та Кіннахі, мав добрий дім і півгана саду, аж раптом влада вирішує провід розпустити, і плакав мій дім, і ридав мій садочок, і пішли ми, людоньки, із сім'єю попідтинню… І що ж мені присудив Вакілів почет? Відшкодування втрат, гадаєте? Нову, вважаєте, поважну посаду? От і я так вважав, доки крук не дзьобнув! Іди, кажуть, у митарі! Ні, мовби досі того митарства не наївся!

Коло вогнища спочутливо загомоніли. Мито збирати – лиха справа, як не крути. Ти оббираєш, тебе оббирають, жодної вдячності, саме розчарування. Асата подумав був, чи не податись йому в митарі. Проте зважив, що демон криниць, і той має в людей більше шани.

– Послухай, Мікто, – звернувся він до страждальця, – біда твоя в тому, що звернувся ти за розрадою не до тих суддів, що мають вдосталь мудрості, аби зважати на чужі втрати. Адже сказано: «Над бідним не чини свавілля, бо малий сором – зерня великого безчестя».

– І де це таке сказано? – вразився Мікта.

– У Книгах Саави, писарю. Є у світі правда, вища за ухвали Вакіля.

Товариство коло вогнища приголомшено замовкло. Асата усміхнувся хижо і гірко, знаючи, що порушує зараз основну заборону Херему – рівняти закони, складені для цілковито осібного вжитку. Проте, що вже йому зробиться? Вакіль і так вигнав його геть, поставивши таким чином поза всяким законом.

– Ти хто такий? – примружився писар. – Вакілів служка?

– Дуже схоже? – розсміявся Асата, напинаючи драного плаща. – Тільки золотих дзвіночків бракує, правда?

Мікта гмукнув і, порибаливши у власній торбі, простягнув нежданому радникові дешевого ячмінного хлібця. Той радо прийняв піднесення, проте було воно не нагородою, а лише початком розмови. Писар, зі своєю фаховою ретельністю, забажав знати, куди і як подавати позов, яких залучати свідків, яких укладень триматись. Скоро навколо їхнього вогнища зібрався невеличкий натовп охочих долучитися мудрості, вищої за закон, і Асата з дорогою душею шпетив нещадний порядок, уперше, мабуть, зрозумівши, яка пристрасть керує Нічною Нареченою.

І та не забарилася нагадати про себе. Щойно втомлені законодавчою просвітою позасинали, марячи переможною ходою своїх позовів та скарг, вона ступила ближче, відкинувши з очей своє чорне покривало.

– Ти пересвідчився, братику? – запитала вона. – Що скажеш тепер?

Він відвів погляд у намаганні відсторонитися від заклику руйнівної помсти. Бачать боги, його вибір не був простим.

– Ідемо! – кликала вона. – Херем і Шеол схиляться перед тобою!

Вона вміла обіцяти… Авжеж, вона була першою у світі жінкою і знала все про таємні шляхи спокуси. Проте Асата – хай би як його не звали – ніколи не прагнув влади.

– Дай мені спокій, жінко, – втомлено проказав він.

Вона відступила, ображена, зачаївши цього разу мстивий намір, проте нині це не хвилювало вигнанця. Він шойно зрозумів, що саме йому слід чинити, аби Херем пошкодував про свій нерозважливий присуд.

Наступного ранку Асата вибрався на головний ринок Зам-Арі. Пройшовши межи стійлами з вівцями та верблюдами, лавками міняйл, шатрами продавців червлених тканин та запашних масел, він спинився коло невеличкого джерельця на роздоріжжі. Присівши на курну землю коло джерела, він дістав з торби відвойованого у вельмож кіннора. Він прагнув привернути до себе увагу, і це йому вдалося повною мірою, адже ж хіба побачиш кіннора тонкої роботи в руках у міського злидня? А коли й дістане за вивихом долі злиденний шарпак дорогого дарунка, то хіба ж зуміє ним скористатися, окрім як продати якнайшвидше? А справжні музики, вчені в храмі Найферта-майстра, не вештають попідтинню, просячи на хліб насущний.

Проте Асата був і майстром, і злиднем в одній мальовничій особі, і купці мимохідь спинялися, аби кинути оком на ту дивовижу, а хто й дослухався до дивних мелодій та незвичних слів.

Про непевність порядку говорив він і про хиби мудрості, про красу війни і жорстокість кохання, про свавілля володарів і чесноти зневажених. І ще – про чистоту серця, а не рук, шляхетність вчинків, а не крові.

Надвечір Асата мав удосталь хліба, аби прогодувати чималий кагал гольтіпак, і вдосталь слухачів, аби вдовольнити мандрівного пророка. Його вчення було мудрістю для нужденних, дешевою мудрістю, що не вимагала вчених тлумачень, проте для ув'язнених за мурами порядку воно було подихом свіжого вітру від моря Ганісар.

За кілька днів його почали впізнавати на вулицях і спиняти, просячи поради. Він щедро ділився власною пам'яттю, та ще з більшою охотою – власними вигадками, замішаними на кривді та бажанні кинути скорпіона за пазуху своїм упередженим суддям.

Одного дня, коли Асата спинився у затінку приміського оливкового саду, аби оповісти кільком охочим гульвісам про звивисті шляхи до Херему, до нього підійшов вельможа, очевидячки – прибулець здалека, з-за чиїх пліч промовисто позирала кремезна і непривітна варта.

– Ти – Асата, жебрак та заколотник? – чемно поцікавився він.

– Кожен з нас жебрак, – одповів той, – лише одному бракує хліба, а іншому – царської порфіри; кожен заколотник, коли прагне більшого понад тим. що відміряла доля. То хто із нас Асата – ти чи я?

Вельможа усміхнувся, майстерно приховавши бентегу.

– Мир тобі, сину Саави, – значно обачніше мовив він, кинувши до ніг Лсати срібного сікля. – Кажуть, ти провіщаєш кожному, хто подасть тобі на вечерю? То скажи мені, чи може раб стати володарем над людьми та землею?

Асата гмукнув, подумавши, що так цілком могло би статися, якби йому пристати на пропозицію Алуки. Але ж і вельможа, либонь, не з доброго дива тим цікавиться: високий і шляхетний з виду, він, попри те, тримався так, наче хітон йому тисне чи, може, плащ із золотим шиттям душить, забиваючи подих.

– За часів безладдя володар може стати рабом, – сповістив Асата, – а значить владу тримає не чеснота, але сила і неволя – це не тавро нечистоти, але знамення покори.

Вельможа примружився і повільно кивнув. «Чи знаєш, хто це був?! – не йняли віри супутники «провісника». – Це ж сам шляхетний Беларі ен-Авед, дорадник царя Ір-Оламу!» Питання царських чеснот, отже, торкалося його безпосередньо. Асата неоднораз потім думав, який же сенс той вичитав з його слів. Шляхетний Беларі, схоже, був неабияким гордієм і міг витлумачити будь-що на власний вельможний розсуд.

Щось із тиждень мандрував Асата довкола Зам-Арі, вибираючись аж до самого моря Ганісар і знову повертаючись у місто. На той час його вчення вже набуло певного розголосу, і міська варта почала похмуро позирати в його бік. Похмурі погляди, причім, були цілком умотивовані, бо розколошкана голота збиралася купками, сперечалася, тицяла пальцями й усіляко зображала власну зухвалість, від чого вояки Бенусто-рожі втрачали спокій і здоровий пообідній сон. У царському місті запахло незвичною посеред літа грозою.

Асата не зважав на те – з такою зневагою ставиться самогубця до долі човна, який от-от потоне – що лютіша буря, то звитяжніша смерть.

А втім склалося інакше.

Одного разу Асаті випало виголошувати власні сумнівні одкровення неподалік від Храму Найферта, куди вчащають шляхетні та заможні. Того дня шляхетним та заможним, проте, довелося кликати варту, аби проштовхатися крізь натовп, бо некликані спільники Асати привели за собою ледь не всіх злидарів міста й околиць.

– Нас називають амгарец, люди землі, – говорив Асата, відклавши до пори звичного уже кіннора. – А себе кличуть амгадїн, люди закону, вважаючи, що народжені чистими перед небом, і бруд не торкається рук їхніх, і порох не пристає до ніг. Хто дав їм право вирізняти себе з інших? В якій зі Святих Книг записана ця перевага? Ось був один вельможа, який бажав смерті власному братові. Чистий посуд вибрав він для брата – аби не торкнувся посуду ані раб, ані чужинець, і нечиста їжа, заборонена законом, не лежала на ньому. Взяв він цей посуд і поклав на ньому смокви і гранатові яблука з освяченого саду, і полив їх добірним медом з благословенних ланів.

І додав до меду смертельної отрути із трав, про які нічого не каже Книга Закону. І їв брат чистої їжі, і отруївся, і помер у муках. То де справжня нечистота, люди землі? У поросі земному? Чи в серці зловмисника?

Так говорив Асата, і слова його мали успіх, і люди землі воднораз відчували себе чистішими і сповненими чеснот, не докладаючи до того особливих зусиль. І коли промовець завершив своє слово, вони ішли додому вдоволені, плануючи, либонь, заощадити на обрядовому купанні.

Натовп поволі розбрідався, й Асата уже думав був спокуситися ковтком прохолодного вина, аж тут йому здалося, ніби пролунав неподалік примарний дзвін золотих браслетів. Підкинувшись, він роззирнувся. І побачив старих знайомців – Князя Завула і його приятеля. І, щасливу доречною нагодою, варту за їхніми плечима.

– Цей чоловік – злодій! – аж не тямлячись зі злостивої втіхи, проголосив Князь. – Подивіться на кіннор коло його ніг – його оздоблено золотом і слоновою кісткою! Хіба він може належати злидню? Подивіться, на кіннорі відзнака мого дому! Цей чоловік обікрав мене!

Варта оточила його зусібіч. Натовп припинив розбрідатися. Як невчасно, подумав Асата.

– Цей чоловік бреше, – відказав він, похапцем дістаючи з торби забуті свідчення. – Він сам – ґвалтівник і грабіжник! Подивіться – на цих пергаментах теж відзнака його дому, і свідчать вони про злочини, здійснені вельможним князем Завулом і його не менш вельможним почтом!

Князь Завул аж зашарівся від люті. Варта розгублено роззирнулась. Натовп відчував себе чистим, вільним і готовим на все.

– Візьміть ці свідчення, – наказав Асата старшому серед вартових, – нехай Кушар підтвердить, а Вакіль розсудить.

Вартовий з неохотою взяв свідчення до рук.

– Вакіль розсудить, – похмуро пообіцяв він, – а межи тим, посидиш під замком. Либонь, боги знайдуть, за що покарати.

Натовп заворушився. Гроза обіцяла бути тучною, проте нині Асаті уже не хотілося бурі. Якби він дозволив цю сутичку, від його вчення не лишилось би і цурки. А іноді хочеться щось залишити по собі – навіть якщо мова про дрібний камінчик під колесо закону.

– Я піду з ними, – сказав він до людей, – я не вчинив нічого лихого. 1 мене неодмінно виправдають.

За останні дні він навчився брехати переконливо. Асата знав, що виправдання не буде, не дарма ж Вакіль особисто виставив його з Храму. Князь Завул тим часом зробить все можливе, аби домогтися потрібного йому вироку.

Так і вийшло, зрештою, проте не так швидко, як Асата гадав. Пергаменти зі свідченнями як не зганьбили князя, так бодай уповільнили розгляд справи – доки судді шукали прийнятного способу оминути брутальні подробиці його заміських пригод. А тим часом дні минали, і в'язниця – тісне і темне підвалля храму Бену – поволі висотувала з острожника останню розпачливу снагу, і йому вже дивно було уявляти себе перед гомінкою юрбою зі словом віри, чи, радше, зневір'я, на вустах. Він поволі повертався в байдужу непритомність, що передувала сплеску безтямної люті у таборі Ейсава; а коли чуття дражнили його відлунням золотих дзвіночків, шерехом тихого поступу чи ароматом мирри, він відвертався до шкарубкого каменя, не бажаючи товариства. Вона так і не заговорила до нього, розуміючи певне, що не дочекається відповіді.

Ті, хто прийшли визволити його з ув'язнення, теж спершу не могли домогтися бодай якого відруху. Його сон, якщо це був сон, сягав кудись у глибину Шеолу, і прокинутись для нього означало заледве не постати з мертвих. Проте дружнє термосіння, примножене тицянням смолоскипа в лице, що аж в'язню спеклися вії, спроможне ще й не на такі дива.

– Горимо? – заскочений, запитав Асата. Рятівники перезирнулися.

– Хороша думка, – визнав хтось із них, – Єрмі, біжи підпали що-небудь.

Асата труснув головою, аби розігнати рештки сну.

– Мікта?! – вразився він, розгледівши кирпатого проводиря. – Ви що тут робите?

– Служки Вакіля засудили тебе до страти. Ми вирішили, буде краще, якщо ми втрутимось. Ти готовий? То ідемо.

В'язень підвівся, все ще не розуміючи, прокинувся він чи ні.

– А варта як же?

– З вартою ми… домовились.

Минаючи двері, Асата відзначив на кам'яній долівці вичовгану сандалію і кудлату литку – решта вартового губилася в темряві за рогом.

– Як ти казав, – урочисто звернувся Мікта до врятованого. – Закон – для людей, а не люди – для закону!

Асата був не з лякливих, але тут йому спиною побігли дрижаки. Направду, він випустив на волю звіра.

Проте нині це не його біда. Нехай уже боги влаштовують лови, як не зуміли приборкати небезпечного бранця.

* * *

Трійця уважно стежить за моїми рухами, сторожко проводжаючи поглядом дрібки пустельної кислиці, духмяної трави марви та гіркі зернята тамарину, що їх я одне за одним опускаю в окріп. Либонь, думають, що як злодій, так уже і чаклунисько. схиблений на труйному зіллі. А і правда, де б це їм випала нагода скуштувати сахі, який варять хіба мандрівні скотарі та пустельні волоцюги? Бридують, шановні, крутять носом, а дарма – бо сахі якраз помагає проти запального норову та нерозважливих суджень.

– Доста забивати баки! – лютує Сеной. – Усім відомо, що мерзотник Лсата намовив голоту до вдертя у храм Бену!

– Як-то. сидячи в підвалі? – дивуюсь я.

– Бреше, як собачий князь! – тицяє в мене пальцем невгамовний Сеной.

– Тихше-тихше! – зводить долоні Сенсеной. – Невже ми дійсно сподівались на щирість при вогнищі злодія? Сподівались на правду від спільника Асати-лукавця?

– В ім'я доброчесності! – розпачливо втручається Сенгелаф. – Але ж де нам шукати правди?

– І Імовірно, якомога далі від згаданого вогнища? – пропоную я.

– Х-хатіхат хара! – кидає крізь зуби Сеной. Спільники зводять на нього приголомшені

погляди. Ой-йой, де ж це він навчився такої брутальної лайки? Либонь, від пустельної нечисті нахапався! Збагнувши, що бевкнув щось зайве, янгол-сторожа ніяково смикає плечима. Загалом-то, я маю нині повне право виставити всю трійцю геть і спокійно випити сахі. Сенсеной та Сенгелаф обережно позирають на мене, цілком усвідомлюючи усталений порядок. Я зітхаю та пропоную їм довблений полумисок.

– Нате ось, скуштуйте заспокійливого відвару.

Сенгелаф гмукає в кулак, гамуючи напад сміху і першим простягає руку за сахі. Оце чемний хлоп. Сенсеной тим часом напружено думає.

– Як видається мені по зваженім розсуді, – починає він, – ми не мусимо зараз відтворювати хід подій, і без того відомий нам за попередніми свідченнями, але повинні радше виявити природу спонуки мерзенного Асати до здійснення ним нечуваних і численних беззаконь. Саме тут і може стати в пригоді дорогоцінний досвід нашого шановного господаря.

Тепер моя черга кахикати в кулак. Я, отже, у якийсь химерний спосіб перекинувся на «шановного господаря», ніби й не кликали мене щойно нахабним шматком лайна.

Упевнившись, що неподільно заволодів увагою слухачів, Сенсеной продовжує.

– Ми мали нагоду довідатися, що злодій Аса-та шанує Малхі-проклятого. Згадаймо – він розшукав його ідол, а згодом допоміг писареві, коли той заприсягся іменем Вістового.

Розумний, ти ж бач. Сеной та Сенгелаф позирають на старого, звівши брови. Авжеж, мало хто нині знає про Малхі.

– Отож, чи не випливає з цього, що Асата служив Малхі, доки той не заробив свого прокляття? Чи не так, Маззакіне?

Тепер трійця свердлить поглядами мене, нещасного. Але що ж тут скажеш?

– Можливо, – знизую плечима.

– Сенсеною, а ти знаєш, за що його проклято, того Малхі? – цікавиться допитливий Сенгелаф.

– Не знаю. А коли б і знав, не сказав би. Ім'я його заборонене, а ті, хто служив йому, втратили пам'ять.

– Усі, крім Асати?

– Крім мерзенного злочинця Асати, – марудно виправляє старий.

Ненадовго западає мовчанка – це мої настрашені гості намагаються уявити, за яку ж таку провину скидають геть із Херему, та ще й так, аби ім'я винуватця було заборонене й забуте. Нічна Наречена і та зберегла бодай пам'ять, як не шану.

Позираю на небо. Зорі розсипалися дрібно та рясно, наче коштовна сіль, яку недогледів недбалий господар. Мимохіть мені пригадується сон, що ходив за мною назирцем ще на зорі моїх поневірянь: сонячне колесо, зоряна стрічка – згусток всесвіту у плетиві осяйних літер… Той, хто бачив його хоч раз, ніколи його не забуде…

– Кхм, – висмикує мене з цілковито невчасної задуми Сенсеной, – я проте відзначив іще одну суттєву обставину. Злочинець Асата…

– Мерзенний, – подаю голос. Сенсеной дратівливо чмихає.

– Авжеж. Згаданий Асата вільно говорить з Нічною Нареченою, і та звертається до нього, як до рівні. Це примушує мене припустити, що він…

– Демон? – войовниче підбирається Сеной.

– Янгол? – налякано припускає Сенгелаф. Сенсеной втомлено знизує плечима.

– Навряд. Судячи з його дій та обмежень, він – проста людина. Проте, ймовірно, він був одним із нас. До прокляття і до забуття.

Трійця перезирається, і я відчуваю їхній сумнів і їхнє збентеження. Припустити, що знаний лиходій Асата подібний до них, доброчесних, значить припустити можливість спотворення найсвітліших чеснот, можливість проникнення нечистоти в самісіньке серце Херему.

– Невже це правда? – налякано і вимогливо водночас запитує Сенгелаф.

– Правда?! – усміхаюсь спроквола. – Не вимагайте правди і не будете ошукані.

* * *

Вчення, як і люди, мають свою осібну долю. Вони народжуються, подорожують, змінюються; хтось гостинно приймає їх, а хтось виставляє за поріг і кидає камінь у спину. Як і людям, ідеям потрібна пожива, а часом вони самі стають поживою для іншого вчення, яке всотує їхню потугу і прямує далі, аби перемогти або зникнути.

Невдовзі задум Асати став цілком незалежним від свого винахідника. Зупиняючись коло криниці у затінку пальм чи розпитуючи поселян щодо підробітку, він чув чудернацькі оповіді про колотнечу в Зам-Арі. Чільного заколотника кликали Набі, пророк, але частіше – Сатан, ворог, розвинувши таким чином останнє назвисько вигнанця до цілком поважного сану.

Питання обрядної чистоти, однак, підносилося, незважаючи на єство призвідника. І так само, не цікавлячись сутністю протиріччя, за пророком, чи то пак. за ворогом, велася безугавна гонитва. Випадково завваживши кінний виїзд князівської варти до неминучого, здавалось уже, спіткання, Асата розсудив за краще забратися геть із Верхньої Землі. Його вчення тікало разом з ним і попереду нього, невпинне, неначе пошесть цараат.

Коли він дістався Ір-Оламу, столиці Нижньої Землі, про далекого Набі говорили, наче про заморську чудасію, але говорили, менше з тим, і жерці зірко оглядали свою паству, вишукуючи ознаки недуги.

Ір-Олам, однак, аж ніяк не був легкою здобиччю чужинських вчень; навіть за великого бажання Асаті не вдалось би збурити його так само легко, як Зам-Арі. Це місто було великим і заможним, відправи – величними, жерці – мудрими та обачними. Стіни Ір-Оламу були білими, а сади довкіл – пишними, повними рясних олив, яблунь та мигдалю. Ясним вітрилом підносився над містом царський палац, і золоченим знаменом височів над ним знаний в обох землях Храм Ата-Творця. Не з шаною, проте, позирав Асата на оселю світла, але з гірким жалем, який, як відомо, ні на крок не наближає до Херему, провіщаючи хіба подальші негаразди.

І негаразди не забарились.

У перший же день свого побуту в Ір-Оламі Асата спричинив бійку і ледь вибрався з неї живим. Тримати б йому язика за зубами, так ні… Йому звичним уже стало виступати Набіречником, котрого слухають, роззявивши писка; тут, проте, його промови не викликали в городян шанобливого захоплення, ба навіть найменшого розуміння.

Сталося так, що, обійшовши святилища Ір-Оламу, Асата перестрів жалобну процесію, що прямувала до храму Аліми-матері. Це в далеких пустельних поселеннях звично було ховати мертвих у скелях, заможні ж городяни правили відхідну просто в домі Аліми, аби та невідкладно приголубила дух статечного небіжчика в своїх обіймах. Усе того дня було як належить – і охайно надірвані одежі, і досвідчені плакальниці, і гурт жалобних флейтистів при гробі – лише от небіжчик викликав певні підозри. Хоча б тим, що ішов попереду процесії, похмуро позираючи довкіл.

Воно і правда, нема чого тішитись, коли вже за тобою плач і лемент, але ж можна хоч би візком їхати, коли вже в гробі не сидиться! Невже ж це скнара пожалів візка на власний похорон?

Справа, певно що, була не в жадливості, та і мерці не те щоби часто сновигали славним Ір-Ола-мом. Асата добре міг бачити, що мрець живий-живісінький, хіба трохи хворовитий з виду. Був у місті Ір-Оламі звичай проводжати до Мовчазної Ями хворих на цараат, хоч би й навіть живих, бо не було їм більше ані життя, ані шани – все, чого б вони не торкалися, ставало нечистим, і навіть рідня ладна була якомога швидше спекатися злиднів, їх не мусили ховати живими, певна річ, але виганяли геть, відспівавши належних посмертних славоспівів.

Проте цараат– це ще не конче проказа. Закони Вакіля визначали в такий спосіб будь-яку недоладність шкіри, і навіть опіки, хай лише їх побачить дурнуватий, але законослухняний, можуть стати підставою для ганьби та гонінь. Такі закони Асаті ніколи не були до смаку.

– Чому плачете за живим? – запитав він у рідні, у плакальниць та флейтистів.

Спинилася жалобна вервечка, позираючи непривітно, і сам небіжчик насупився у відповідь.

– То мертвий іде перед нами, – відказали йому.

– Якби мертві ходили, – чмихнув Асата, – то на вулицях міста було б нині не проштовхнутись. Рани, які має ваш «небіжчик», легко гояться морською сіллю, а не сльозами плакальниць. Нехай би навіть були вони цілковито щирими за свою винагороду.

– Шахрай! – заголосили плакальниці.

– Геть з дороги! – підтримали їх флейтисти.

– Шахраї ошукують задля власного зиску, – не вгавав Асата, – але як назвати того, хто вірить шахраям, прирікаючи себе на вигнання? Простачок? Тюхтій? Недоумок?

– Чого причепився, чоловіче? – не витримав наруги небіжчик.

– Не твій похорон, не займай! – обурилася рідня.

– Похорон не мій, – погодився Асата, – і безглуздя цілком ваше. Може, й справді дурнуватих слід ховати живцем, аби було в світі бодай трохи більше сенсу?

Асата зумисне смикав небіжчика, прагнучи показати йому та його рідним нікчемність усталеного заведення. Але ті незвичні були до натяків і збагнули одне лише – кривдять мерця, і то їхнього власного, а це вже неподобство! І нахаба незчувся, як скорботні родичі схопили його за грудки і заходилися пояснювати, як саме слід говорити про мертвих, нехай навіть іще не цілком.

Самотній подорожній не міг би протистояти натовпу, та він і не поривався. Тих, однак, спіткало натхнення, і жалобний гурт похапав уже каміння, аби гідно завершити суперечку. Тут би й край настав невдатному пророкові, коли б до спору не втрутилась богиня. Принаймні, так здалося спершу. А воно ж усяке може привидітись, коли позираєш з долу вгору, а очі заливає кривава юшка.

Власне, вона і справді була подібною до богині, і не дивно, бо то була кдеша– жриця, присвячена богині любові та милосердя Авіві. Мешканці Ір-Оламу здалека впізнавали високих поставних жінок у білих хітонах та покривалах тонкої шерсті; впізнавали та поспішали перейти на інший бік вулиці, хіба лише пояс їхній набрякав від золота, а вдача – від гонору. Бо, власне, кдешот були повіями, але повіями, перед котрими з охотою відчинялися двері храмів і палаців.

Вона була прекрасною, як і належить, проте вигнанець, позираючи крізь дорожню куряву, відзначив лише блискітки в її неймовірно довгому хвилястому волоссі та бридливий погляд ясних чорних очей. Була вона навдивовижу подібною до його сестри. Навіть сердита рисочка між її бровами була такою ж.

– Що зробив вам цей нещасний? – запитала жінка.

Войовничі жалібники притримали каміння в долонях, користуючись нагодою критично озирнути царську забавку.

– Він зневажив законом, – нарешті спромігся хтось із рідні.

– Як і кожен з нас, – відказала кдеша, – чи, може, є серед вас святі?

Авжеж, досвідчена жриця Авіви добре знала, коли (і в який спосіб) уривався терпець найсвятішому зі святих. Тут городяни могли цілком покластися на її слово.

– Нема суддів, нема й розправи, – підсумувала вона. – Хіба справді забажаєте.

Тут, власне, найметкіші згадали, що підставою уникати жриць Авіви була не лише власна незаможність, але й варта, яка ходила за чарівними кдешот, наче кремезна та добре озброєна тінь.

Розправа, отже, відкладалася на невизначене потім. Жалібники обсмикнули надірвані одежі і, голосячи, рушили далі. Тільки невдатний мрець скосив задумливе око на свого кривдника, розважуючи, вочевидь, переваги морських ванн супроти передчасного поховання.

Жриця ступила ближче до врятованого. Нахилилася, притримуючи покривало. Асата зловив її погляд – пильний та суворий, з іскринкою притаєного неспокою.

– Ти можеш мені віддячити. Якщо захочеш, – тихо сказала вона.

Асата посміхнувся розбитою губою, від чого усміх вийшов досить невтішний.

– Захочу, – кивнув він.

– Сьогодні вночі, на початку другої варти. При вході до Ган-Авіву.

Вона підібрала покривало і рушила геть, не озираючись.

Асата ж довго проводжав її очима, дивуючись несподіваному відчуттю впізнавання-відчуження, яке лишила по собі ця жінка. Наче спогади про дім понад руїною, втішні та млосні водночас.

До вечора іще залишалося вдосталь часу, і подорожній збавив його на холодну вечерю та відвідини купальні; а що була вона обрядовою, то зі злидарів брали півціни, сприяючи таким чином як не духовному очищенню, то бодай загальній охайності міста. Асаті слід було змити кров і бруд, як уже зібрався на нічне спіткання до чарівної жінки. Перепало «пророкові» не так вже й сильно – він відбувся кількома синцями та ґулями, проте розбита брова та набряклі губи аж ніяк лиця не прикрашали. Навряд чи, правда, кдеша покликала його, керуючись любовним інтересом, але невідомо чому Асаті не хотілося виглядати страховидлом.

Потерпання його, проте, були цілковито даремними. Таємнича жриця не прийшла на побачення, приславши натомість миршаву служницю, звичну нібито до розбитих пик та драних одеж.

Справа в тім, що Ган-Авів, інакше – Весняний Сад, був досить людним місцем, навіть вночі. Надто ж вночі. Цей сад було закладено зараз же за стінами Ір-Оламу і тут, межи врожаями олив, нуртувало життя, на яке закон час від часу заплющував очі – аби не журитися зайвий раз людською недосконалістю. Тут спинялися подорожні, котрим з тих чи інших причин не варто було потикатись до міста, тут велися таємні оборудки межи чесними здебільшого крамарями, тут же зустрічалися закохані, чиї романтичні поривання не діставали схвалення найближчого оточення.

Тож нічого дивного, коли миршавенька служниця та обідраний волоцюга зустрінуться, аби, скажімо, перемовитись; і цілком інша річ, коли своїм товариством волоцюгу обдарує розкішна жриця Авіви… Розумно, відзначив Асата, проте крихта смутку запала йому в шпари серця і лишилася там до кращих часів.

– Моя господиня бажає, аби ти передав цей сувій просто в руки Раві, Верховному Жерцеві Саави.

Голос миршавої так само скупий та невиразний, як і лице у затінку полотняної хустки. Асата почув, радше ніж побачив згаданий сувій – шерех пергаменту проти цупкого полотна, і, відразу ж, притишений дзенькіт лункого металу. Срібло? Добре ведеться жриці! І зле чується, коли зважилась платити невідь-яким злидням.

– Чому ж ясна пані не віддасть його сама?

Служниця незворушна.

– Має на те підстави.

Он як!

– А що ж доручає це чужинцю, не знаючи напевне, чи можна йому довіряти?

Асата не певен – йому здалося, чи й справді на лиці жінки промайнув лихий усміх.

– Саме тому, що ти чужинець. Не скажеш нічого зайвого, коли не… якщо не зумієш ввійти до храму.

Подорожній ледь не розсміявся, вітаючи себе з небувалим нападом недоумства, що перевершив навіть потуги нещодавнього сердеги мерця. Він цілком забув, що Саава ревно охороняє дім мудрості від невігласів, аж декотрі з них пошкодувати не встигали за втраченою нагодою сподобитись прозрінь. Інакше кажучи, гості, необізнані з правилами поведінки в домі, швидко торували дорогу до найближчого шпиталю, коли й не до Мовчазної Ями. То де вже було сподіватися, що вуличний нероба знатиме відповідні обряди? Але пергамент зрештою потрапив би куди слід.

Отож вибір вістового був цілком виправданий, надто ж, як зважити, що для нього не передбачалося повторного вжитку.

– Я можу взяти пергамент і зникнути. Як щодо цього? – поцікавився Асата.

– Тоді не дістанеш плати. А покажеш його комусь, будь певен, наступного дня годуватимеш ворон.

Авжеж.

– Я візьму його. І завдаток теж. І передай своїй господині, – він нахилився до вуха служниці, аж та здригнулася заскочено. – Передай: «прекрасна ти, як лілія межи тернами; мирра та алой – подих твій; добірний мед – вуста твої; ясніша за зорю сестра моя, наречена…»

Служниця відсахнулася, мовби до неї заговорив невпокоєний дух з найближчого кладовища. Він, приблуда, не повинен був знати слів таємної відправи, але хтозна, кого підібрала була «ясна пані», і чим керувалася, довіривши йому грамоту.

Миршавій не лишалося іншого, як кивнути знехотя й вертати до панського дому. Прилаштувавши сувій та гроші до пояса, Асата нечутно рушив за нею. Служниця була сторожка та спритна, але подорожньому незгірш за неї відомі були затінки та підворіття Ір-Оламу, і невдовзі він побачив, як вона, роззирнувшись, пірнула до білої кам'яниці неподалік храму Авіви.

На тому Асата вирішив урвати свої спостереження, аби повернутися згодом; зрана слід було подбати про сувій, а що вигнанець був добрим вістовим – коли й був чимось взагалі, – то відкладати справу йому було не до душі.

Відвідини дому мудрості, проте, аж ніяк не були справою поквапною, і листоноші довелося витратити півдня і весь завдаток на підготовку, що передбачала, зокрема, придбання ціпка, ланцюга та хустки з чотирма чорними китичками.

Саава був богом мудрості, але часом йому заходило щось справді дивне, як-от виокремлення втаємничених відзнаками та обрядами. Асата мав до них рівно таку ж повагу, як і до ритуальних омивань, а втім Саава мав право на осібний порядок у власному домі, і його слід було шанувати.

Коли б чарівній кдеші випало глянути на мандрівника попід сходами храму Саави, навряд чи вона впізнала би порятованого нею волоцюгу – хіба, може, відзначила б знайомий рельєф розбитої брови. Бо Асата, відмитий та чисто вбраний, напнув до того ж бундючний вираз знавця шляхетних істин, що він його піддивився за власною ріднею, коли ті сукупно давали йому життєві настанови. От і придалося, визнав він.

Асата ступив на сходи храму, і суворі охоронці постали з обох боків, непривітно спостерігаючи за його діями. Подорожній мусив довести, що має право ввійти, інакше йому лишалася хіба надія на добрий карк, що єдиний міг порятувати невігласа у його падінні з ученої високості. Потому, себто, як вартові копняками спускали його зі сходів.

Подорожньому, проте, відомі були порядки цього дому. Ставши на поріг, він зняв сандалії, розв'язав пояс і відставив ціпка. Це мусило означати його відмову від марноти та клопотів світу, а ланцюг, що ним він обвив власну правицю, – покору богам. Дев'ять кіл – від ліктя до зап'ястка; на мить лише запнувся Асата, ледь не накрутивши десяте.

Брама дому Саави прочинилася перед ним, але гостя не пускали далі тьмяного передпокою, де в промені світла танцювали сполохані порошинки. Слід було зачекати на одного з жерців, що, упевнившись у гостевих чеснотах, проведе його далі.

– Скажи, прибульцю, що вчинив Ата-Творець на зорі існування світу? – лунким шепотом метнулося межи грубими колонами. Лише голос – нудний та безбарвний, самого жерця-вартового не видно за навскісними пасмами світла.

– Відділив чисте від нечистого, світло від темряви, – зітхнув Асата. – І так створив віру та покарання.

– Що таке покарання, прибульцю?

– Позбавлення світла і повернення нечистоти до своїх витоків. Кажуть іще – тлін до тліну.

В просоченому порохом повітрі висне тиша. Жрець, либонь, підбирає останнє запитання – якомога складніше, певна річ. Асаті байдуже, він знає відповіді. Йому дивно, однак, що зайшлося саме про це – мовби тутешній служка міг був підслухати його останню розмову з родиною. Тлін до тліну…

– За що було покарано Малхі-проклятого? – нарешті добирає питання жрець.

І Асаті на мить забиває подих. Знайшовся таки запит йому до пари! На це. питання неможливо відповісти. Хоча й не тому, що відповідь йому невідома.

– Я не… – губиться він, але додає затято. – Я не можу сказати. А покарано було, бо заслужив.

Незримий жрець тихо чмихає – невідомо, чи від обурення, чи од сміху. Все, думає собі Асата, зараз виставлять, не зваживши ні на ціпок, ні на хустку з китичками. І матимуть рацію.

Проте десь неподалік ледь рипнули двері, кинувши тінь поперек сонячних променів.

– Заходь, – промовляє втомлено сторожа, – гляньмо, хто ти є…

Не надто Асату тішить намір жреця, бо нема чим йому хвалитись – раб-утікач, заколотник, а доти – геть не знати, хто… А проте втома в голосі господаря відчутно надмірна, і схоже, йому справді цікаво, що ж то за диво постало на його порозі. Допитливий він, мудрець-Саава, і слуги його не кращі.

Минувши передпокій, Асата потрапляє до Шатра, як кличуть свою школу тутешні знавці. Це – кругла кімната з доцентровими колами лав та стосами сувоїв на поличках обабіч. Жрець уже дозвільно примостився на лаві, пропонуючи гостю сісти навпроти. Ледь затримує погляд з-під лоба. А, так! За роздумами та роззираннями Асата геть забувся про потребу зашморгнути на особливий манер хустку з китичками – біле до білого, чорне до чорного. Тлін до тліну, так би мовити.

Жрець відзначив його неуважність, певна річ. Він загалом дивився пильно і з притиском – немолодий уже дядько, а проте із силою в оці та юнацькою жвавістю рис.

– Я мав звістку про тебе, – повідомив він.

Асата сполохано кліпнув. Від князя Завула, либонь?

– Добру звістку?

– Зараз з'ясуємо, – примружився жрець. – Мені сповіщено було чекати на вістового.

Вістового. Так. То он чого він згадав проклятого. Вістові, з їхніми дорогами та перехрестями, були парафією Малхі. Колись давно.

– Я справді маю листа, – обережно мовив Асата, – для Раві, Верховного Жерця Саави.

Провідник причепурив витку сиву борідку, зиркнув гордовито і випростав руку долонею догори.

Асата аж пирхнув від несподіванки.

– Звідколи це Верховний Жрець зустрічає подорожніх?

– А хто мені заборонить? Нема кому, – поважно виснував Раві.

Подорожній знизав плечима і передав господареві пергамент.

Переглянувши листа чарівної кдеші, Раві завмер на хвильку, немовби споглядаючи щось пливке поміж рядками.

– Ти читав його? – нарешті суворо спитав жрець.

– Я – вістовий, а не шпигун, – обурився Асата.

– А знаєш, хто… написав листа?

– Знаю, що кдеша. І знаю, де живе, – невідь-чому зізнався подорожній.

Раві ретельно згорнув листа і завагався, вочевидь, не знаючи, де знайти йому місце.

– Ти – чужинець, – ствердно мовив він. – Інакше знав би. І не брав би від неї нічого. То ж Агарі, сестра і, кажуть… а втім, і цього досить… сестра царського дорадника. А вона, здається, мала тебе за когось іншого. Вважала, що тебе неодмінно спустять зі сходів.

– Я був, е-ее… Виглядав тоді не найкращим чином.

– Он як. То звідки ти взявся? Зам-Арі?

Асата кивнув.

– Це добре, – зиркнувши на пергамент, пожвавився Верховний Жрець, – а де зупинився?

– Та ніде поки що.

Справді, не назвати ж гідною ночівлею баюру під стінами.

– То лишайся тут, – лукаво блимнувши, запропонував Раві. – Мені потрібен під рукою хтось тямущий із Зам-Арі.

– Навіщо?

– Хочу знати все про того їхнього Набі. З усіма подробицями.

Асата знизав плечима. Усміхнувся долі-крутійці.

– Тоді я – той, хто вам потрібен.

* * *

Ніч спливає поволі, наче забрана загатою струмина. Другу свічку запалюють нині знавці закону, друга варта заступає боронити міста та оселі. Скоро ранок, скоро вже й підсумок мерзенних злодіянь невгамовного Асати.

Проте трійця, очевидячки, невдоволена моїми потугами. Ондечки сердито насупився Сен-сеной-мудрагель, Сеной-вояка лиховісно зібгав брову, а Сенгелаф-доброчесний похнюпився сумовито, ворушачи патичком гаряче вугілля.

– Не розумію… – тужливо каже він, – чому мудрий Раві пустив Асату до Шатра, чому дозволив лиходієві жити при храмі?

– Задурив йому голову Асата-брехун, – гмукає Сеной, – згодував йому коржа квасного, ясно ж, хіба ні?

Сенсеной не поспішає заперечувати. Квасний корж багато чого пояснив би. Надто ж – раптову дурість слуги Саави, що пустив гадюку до власного дому, хоча знав же, мусив знати…

– Він же мусив знати, Сенсеною! – не вщухає Сенгелаф. – Адже в одкровенні Йоханани сказано…

– Сказано, – зітхає Сенсеной, – сказано одне, записано інше, прочитано – третє…

Отакої! Що ж це зайшло Сенсеною, знавцю безперечних укладень? Уже і Йоханана-пророк йому не до душі? Сеной та Сенгелаф, та і я, де правди діти, з підозрою поглядаємо на старого – чи йому, бува, не макітриться?

– Ну гаразд, – нарешті погоджується той, напинаючи відкладені до пори шати велемудрості. – Згадаймо слова одкровення, що їх передають від покоління до покоління правдиві та втаємничені.

– «Сказано: прийде син раба, вістовий розори…» – слухняно починає Сенгелаф.

– «Аби зганьбити Храм і повалити Царство…» – войовниче додає Сеной.

– «І стати царем над Шеолом, – суворо підхоплює Сенсеной. – А ім'я йому – ніхто, порожня душа».

Порожня душа… Добре, коли кличуть так невідь-якого лиходія, і то – якийсь давно вже спочилий пророк. А коли – власна родина, кидаючи пекучий докір тобі просто в очі? Навряд чи мова тоді була про старе пророцтво, ні – до слова прийшлося, придалося, аби звинуватити, зганьбити, спустошити. Аф ехад. Іш беліар. Ніхто. Порожня душа. Авжеж. Така є сила слів, що їх передають від покоління до покоління правдиві та втаємничені.

– То що скажеш, Маззакіне, – зненацька смикає мене Сенсеной, – чи знав Раві, кого запрошує до свого дому?

– Кого… – кажу. – А ви як гадаєте? Хіба Иоханана тицьнув був на зловмисника пальцем?

– Гемать неприв'язаний! – лютиться Сеной. – Зважай, що кажеш!

– Та таїш, – шарпає товариша Сенгелаф, мовляв, що з нього, хирого, взяти. Старий Сенсеной скрушно хитає головою.

– Слова праведного мають велику потугу, – мовить він, – і хоча відкрите йому прийдешнє та колишнє у своїй повноті, не стане мудрий виголошувати імена та обставини грядущих звершень, даючи владу першому-ліпшому.

– О! – підношу пальця.

Сенгелаф зиркає обурено, проте висловлює свій клопіт.

– Але Сенсеною… Коли так, то чи знаємо ми напевне, що Асата і є той, кого Йоханана кличе Чужим Царем?

– Що вістовий розори, то напевне, – буркає Сеной.

– Але «син раба»? Маззакіне, чи правда Асата був сином раба? Ти ж кажеш, його продала власна родина? Отож…

– Отож не скач головою поперед ноги, – гмукає старий. – Ми звемо «сином Шатра» мудрого, «сином собаки» – ницого, «сином раба» звемо пропащого, так чи інак.

– Але, але… зазіхнувши на злагоду Царств. Асата так і не став царем над Шеолом, – не вщухає змучений не знаним доти сумнівом Сенгелаф.

Западає незатишна тиша, хіба здалеку чути шурхіт вітру-сновиди в колючих чагарях.

– Йому завадили… – нарешті непевно мовить Сенсеной.

– Або Иоханана ваш щось наплутав, – припускаю я.

Трійця заклякає в побожному жасі.

– Пророки. Нічого. Не. Плутають, – суворо промовляє Сенсеной.

Гості мої приголомшено перезираються. І зрештою Сенгелаф знехотя висловлює спільний острах.

– Він не став царем над Шеолом. І ще не став.

Вони дивляться збентежено. І я цілком їх розумію. В моїй родині теж говорили про Чужого Царя. Хоча, радше, його називали Чужим Богом.

* * *

– В цьому тексті помилка!

Голос зухвальця пролунав попід склепінням Шатра, наче громовиця в пустелі; читці скинулися, ошелешені, а що учитель не квапився скарати нахабу, то й розсудили, либонь, що їм приверзлося.

– Послухайте, Раві, не годиться ж лишати пророцтва з писарськими хибами. Нащадки нам цього не подарують.

Раві зітхнув із показним жалем. Новий учень, попри дивовижну обізнаність в Пророках та Ученнях, не мав ані найменшого поняття про храмові ранги. А чи умисно нехтував ними.

– Який це сувій, Асата? – зрештою поцікавився він.

– Одкровення Йоханани.

Верховний Жрець і опікун Шатра рвучко підвівся. Якого ж біса-машкхіта той цікавий перебендя попнувся в одкровення Йоханани?!

– Дивіться, Раві, – тим часом продовжував згаданий перебендя, не відаючи мовби про вчителеву бентегу, – літера рейш тут має довший хвостик і перетворюється на літеру далет, і маємо замість «Чужого Бога» – «Бога Єдиного»…

– Досить! – нарешті спромігся Раві. – Усі геть звідси! На сьогодні читання завершені!

Учні підвелися, зацікавлено позираючи на розлюченого жерця та Асату-Замаріанина, котрого дехто з дотепників уже припасувався кликати «сатан» – себто, опонент – через його нескінченні сперечання з учителем. Далі храму Саави, проте, чутка не йшла – учні Шатра, переважно, дурістю не відзначалися.

– Зачекай, – стиха кинув учитель, хоч Асата і не думав йти. – Ти зрозумів хоча би, чому я виставив інших?

Асата кивнув, щиро прагнучи засвідчити муки совісті.

– Ви вважаєте тлумачення пророцтва неоднозначним?

– Та ні, – розпачливо сплеснув руками Раві, – якраз навпаки! Це пророцтво слід сприймати буквально аж до останньої літери далет! Проте мої учні ще не готові говорити про Бога Єдиного… Вважаєш, ти – кращий?

Асата знизав плечима.

– Дивіться: І втіленням його стане нещадний Ель Ехар, Чужий Бог. Йоханана говорить про постання чужого, як уособлення нищівної сили Шеолу. Якщо ж прочитати це місце як Ель Ехад… Нісенітниця виходить, Раві.

Той посміхнувся сумно.

– Занапастить тебе гординя одного дня! Ет, Асата, коли б це було так просто… Єдиний певною мірою і є Чужий. Чужий для нас із тобою. Коли б тільки Творець був Єдиним, він залишався би недосяжним для нас, оскільки ми у своїй нечистоті не могли би наблизитися до нього. Не дарма ж херем означає «відчуження»… та так би воно й було, коли б не милість Творця. Не бажаючи залишати нас напризволяще, Він створив сходи між Херемом та землею, поставивши на них своїх дітей – мудрого Сааву, доброчинну Аліму, Авіву, Хубара та інших. Кожен з них на крок ближчий до людей…

– Та на крок дальший від Херему.

Голос норовливого учня раптом лункий і мертвий, і Раві міг би радіти – йому, чи не вперше, вдалося збити того з пантелику, і то без жартів. Чванька-Асату мовби в помиї макнули, проте натішитись із цього факту мудрому Раві не дозволили.

– Вам грамота з палацу, – шанобливо промовив служка.

Раві кинув оком на ошатну царську грамоту. Потім глипнув на Асату, зануреного в тяжку задуму.

– Збирайся.

– Що? Куди?

– Йдемо до палацу, – і, зглянувшись на розгубленого учня, пояснив. – Мені призначено зустріч із царем Імродом. Йтиметься про наші взаємини із Зам-Арі – на те ти мені й потрібен, аби засвідчити тамтешні порядки. Давно вже час прищепити хлопцю тверезе бачення державного інтересу. Дійшло вже до того, що вибір йому невеликий – або війна або весілля.

Асата нечемно пирхнув.

– Але втрапив бідака Імрод!

– Оце ж, – поважно кивнув Верховний Жрець. – Ну, біжи вдягайся, решту розкажу дорогою.

На безмежний подив Асати-вигнанця, Імродова біда була певною мірою на його совісті. Зі слів Раві він виснував, що давнішні його походеньки в Зам-Арі мали довгий відголос. Зниклого Набі-пророка вважали загиблим, причім від рук князя Завула, що сколихнуло нову хвилю учення про внутрішню чистоту, і значно рішучішу, аніж первотвір. Дійшло вже й до збройних сутичок, і навіть – далебі гірше – повсюдної відмови платити мито. Одного дня можновладці Ір-Оламу відзначили, що влада Зам-Арі неспроможна впоратись зі своїм заворушенням, і цар Імрод, під впливом доброзичливців, дозволив відкликати із Зам-Арі своїх посланців та припинити дію кількох торговельних укладень. Ро-ав, цар Верхньої Землі, природно, обурився поведінкою сусіда, підозрюючи його в недоброму, і нині між Ір-Оламом та Зам-Арі була сторожка непевність, яка за найменшого відруху могла закінчитися війною. Біда була в тому, що дехто – ті ж таки доброзичливці, не інакше – вважали, що, за умов безладдя у Верхній Землі, Ір-Олам має чудову оказію цю війну виграти. А втрати та жертви їх наразі не хвилювали.

Верховний Жрець Саави був, проте, іншої думки. Він знав, хто підштовхує царя до війни і силкувався переважити тиск зичливця, намовляючи Імрода до мирного рішення, а власне, до одруження із дочкою Роава на знак дружніх намірів Ір-Оламу. Війна, рівно ж як і шлюб. Імрода, вочевидь, не вабили.

Нині Раві сподівався мати вирішальну бесіду з царем і, мандруючи Ір-Оламом під барвистим, хоч і достоту задушливим балдахіном, марудно випитував у супутника останні деталі замарійського заколоту. Повз них поважно крокувало місто, зазираючи межи запони горбкуватими провулками, білими кам'яницями та ошатними склепіннями храмів. Дедалі більше мармуру та різьблених колон виринало назустріч подорожнім, і врешті жрецький возик, гойднувшись, пірнув у золочену браму, аби стати на присипаній самоцвітами доріжці між доглянутими, наче розманіжені княгині, кущами самшиту, жимолості та квітучими олеандрами. Раві та Асату, вколисаних тряскою подорожжю, провели до тінистого дворика, де їм належало чекати царського запрошення. Жерцеві, очевидячки, вже не вперше доводилось відбувати тут дозвілля – він звично примостився на крайці мармурового басейну з тугими зав'язками лілій, повідомивши супутникові, що затримки перед розмовою з царем є покажчиком царевої ласки – він нібито дозволяє гостеві спокійно перепочити перед зустріччю. Проте щойно Раві приготувався приємно провести післяобід, як межи арками виник розпорядник, запрошуючи гостя до покоїв. Жрець Саави насупився, передчуваючи ускладнення.

Асаті ж залишалося чекати, раптом знадобиться його участь. Він щиро сподівався, що не знадобиться. Дворик з ліліями, низькі кам'яні лави, встелені килимами, вабили затишком і приємними спогадами, котрі аж ніяк не повинен мати такий, як він, волоцюга. Йому начебто дозволили кілька хвилин Херему, і жінка, що статечно пройшла між білих колон, просто мусила бути богинею.

Асата кліпнув, відганяючи ману. Авжеж, він помилився. Вдруге. Це була Агарі, чарівна кдеша, на прохання якої він потрапив до Шатра.

Спершу Агарі не помітила його. Вона схилилася над водою, поклавши на обвід басейну тонкий золочений кіннерет – жіночу видозміну дзвінкого кіннора. Мовчазна, занурена в тужливий роздум, жінка була дивовижно чарівна.

– Мед і молоко під язиком твоїм, і пахощі одеж твоїх, наче вітер над садами Херему… – ледь чутно мовив він. – Царя полонив погляд твій, прекрасніша над усе, сестра моя, наречена…

Жінка поволі підвела погляд, і брак подиву в її очах потішив вигнанця. До впізнавання проте доклалася метка підозра, яка не личила жриці Авіви, а попри те подобалась Асаті.

– Ти не повернувся дістати плату, – мовила вона.

– Твоє прохання було мені платою. Довіра для вигнанця – наче срібло для бідаря.

– Але ти надурив мене, віддячивши за довіру.

– Я не сказав тобі ані слова брехні, кдешо.

Жінка рвучко роззирнулась і притишила голос.

– Тоді не бреши і зараз. Хто ти?

Асата зітхнув. Аби він знав лишень…

– Я друг тобі, Агарі.

Її погляд раптом повниться такою тугою, що вигнанцеві хочеться стати фортецею, мурами і вежами, аби вберегти її від смутку.

І враз, стрімко й незворотно, усамітнення їхнє перервано. Асата не відразу збагнув, що винуватець – цар Імрод, і його почет, і Раві, Верховний Жрець Саави.

Насилу второпавши, що діється, Асата кинув погляд на царя. Юний, гонористий, кучерики по плечі. Цар запнувся, урвавши розмову, і завмер, споглядаючи кдешу. Та ж накинула біле покривало на лице і метнулася геть, наче злодійка від сторожі.

Царя, очевидячки, ця зустріч засмутила і, втративши інтерес до розмови з Раві, він дозвільно всівся на лаву під прихистком лапатої пальми. Жрець Саави розпачливо зітхнув, косо зиркнувши на Асату.

– Ви граєте мною, Раві, – знуджено сказав цар, бгаючи в руках квітку, зірвану дорогою. – Мені це набридло.

– Пане мій, – стомлено мовив жрець, – я не починав цієї гри і я не в силі її спинити. Вам відомо, що Зам-Арі…

– Досить! – заблагав Імрод. – В мене вже око смикається від вашого Зам-Арі!

Не в тебе одного, співчутливо подумав Асата, пригадуючи морочливі розпити опікуна іроламського Шатра. Немовби почувши його думки, цар глипнув на жерцевого учня.

– А ти що скажеш? Невже Роав такий дурний, аби почати війну?

Асата усміхнувся.

– Роав, пане мій, – ґречно мовив він, – вмотивовано поділяє вашу нелюбов до ігор. Проте серед його вельмож є вправні гравці. Князь Завул, приміром, знаний у Верхній Землі своєю погордою та свавіллям.

Раві вдячно кивнув учневі.

– Князь Завул, брат Роава, – нагадав жрець, – дядько прекрасної царівни Іроніани.

– Прекрасної царівни… – тоскно проказав цар, прикладаючи пучки пальців до скронь. – Голова мені уже ломить від вашої царівни… Покличте мені музик!

Асата заусміхався ширше. Раві, значить, грає? Коли й так. то якийсь хибний наспів.

– Ви дозволите, пане мій? – стиха спитав він, намацуючи залишений чарівною втікачкою кіннерет.

Імрод гмукнув здивовано, але не заперечив. Очі його прикипіли до золотавих вигинів, котрих, певна річ, ще зовсім недавно торкалися ніжні дівочі пальчики.

Раві насупився був, не знаючи, що замислив учень-заброда, проте, попри його бентегу, струни радо відгукнулися на дотик зухвальця. М'яко теленькнувши, вони заспівали, замуркотіли, зненацька зануривши дворик з басейном у струмину таємної відправи пристрасної та прекрасної Авіви. Юний цар затримав подих – бував, значить, знає, пригадує… Кіннерет бризнув стрімким танечним наспівом, крізь який прозирнула і виокремилась урочиста хода царського почту. Проте запальний танець і піднесений поступ не суперечили одне одному, сплітаючись вибагливо і вабливо.

Музика замовкла, проте дивним чином продовжувала звучати. Імрод підвів на піддан ців безжурний погляд – де й поділися нудьга та втома.

– Не знав, Раві, що ваша братія вчащає до майстерень Найферта! Але незле, незле! Пришлеш мені цього розумника, як я скажу, гаразд?

Жрець Саави кивнув поважно, немовби все, що діялося, вкладалося у його задум. Гарний настрій царя слід було сприймати як поступ. Він відчував, до того ж, що справа таки зрушила з місця – завдячуючи не мудрості, проте, але натхненному лукавству. Хай би там що, зітхнув Раві, аби не війна.

Асата ж вернувся до Шатра замріяний, мугикаючи виконаний для царя наспів, а Раві сторожко спостерігав за ним, не знаючи як нідступитися зі своїми питаннями. До вечора він так і не надумав влаштувати учневі допит, а надвечір той пропав, не сказавши, куди йде. Раві, однак, здогадувався, куди.

Він мав цілковиту рацію. Бо куди ж іще ходять з таким замріяним видом, окрім як до храму кохання, хай би там що за нього не правило… Асата сам не був певен, навіщо йде та на що чекає, керований тою ж таки руйнівною спонукою, що спричинила його вигнання, – попри все торкнутися чарівного й вабливого, такого гарного, що аж саме проситься в руки… Він знав, що спокутуватиме, але і знав також, що не пошкодує.

Храм Авіви не змагався величністю зі святинями Родини; біла будова, легка та мереживна, наче поділ танцівниці, вабила радше затишком і ледь надмірною гостинністю. Навіть уночі навколо неї буяло світло, вказуючи шлях спраглим ніжної розради. Асата повештався храмом, зачіпаючись до гарненьких служниць; Агарі у храмі не було. Подорожній обійшов храм довкіл, надумавши чекати її при брамі.

Вона з'явилася зрештою, проте не одна. Цього Асата не сподівався, і тому, замість вийти їй назустріч, відступив до тінистого сховку з виноградного листя, що в'юнилося коло брами.

Агарі статечно ступила зі сходинки розкішної коляски. За нею рвучко зіскочив шляхетний пан, спиняючи, не даючи їй пірнути до брами.

– Ану зажди! – вельможа схопив кдешу за ліктя, ледь не вивернувши руку.

Агарі озирнулася зацьковано.

– Годі вже… Пусти.

Вибагливий замовник? – ошелешено подумав був Асата. І наче справді так – вельможа спритно обхопив її довкіл стану і схилився до вуха.

– Підеш, коли я скажу, – прошипів він. – Х-хатма!

Агарі схлипнула. Асата звів брови, не розуміючи, що відбувається. Аж тут вельможа крутнувся, підставляючи гостинному світлу гарне, проте злостиве лице. Знайоме лице, до того ж.

– Беларі, та скільки ж казати тобі, я не говорила з Раві! Присягаюся нашою матір'ю!

– Курва присягається курвою! – реготнув царський дорадник.

– Як ти можеш?! – скрикнула кдеша.

– А ти? За скільки продала мене Шатру? Сподіваюся, дорого взяла?! Шльондра!

І Беларі ен-Авед, дорадник царя Ір-Оламу, вдарив сестру по обличчі, аж та хитнулася і впала би, коли б він не тримав її за ліктя.

Асата замружив очі у зневірі, але на мить лише, на півмиті, бо вже наступної він виступив зі сховку, аби взяти лиходія за плече і, зустрівши його здивований погляд, зацідити другою рукою межи очі.

Беларі сахнувся, відпускаючи сестру. Його погляд скинувся, наче розлючена гадюка. І закляк, приголомшений.

– Ти?!

Невідь-як, але царський дорадник згадав його, пророка-жебрака, нехай навіть за багато днів дороги від Зам-Арі, навіть у чистому вбранні Шатра. Асата мусив би збентежитись, знаючи, що два царства стали нині проти нього, але лють йому клекотала в горлі, не даючи навіть наполохатись як слід. Беларі ж, дивна річ, миттєво опанував свій гнів.

– Ти бач! – глузливо мовив він. – Гарного ж захисника ти надибала собі, сестричко! Все гаразд! – гукнув він до візника, що змучився весь, не знаючи, чи втручатися йому в панські забави.

Беларі неквапом озирнув зухвальця, мовби дослухаючись до чутної лише йому розмови. Кивнув, надумавши.

– Пильнуй свій крок, Набі, – чи то порада, чи погроза в притишенім голосі вельможі.

Останній зневажливий погляд на зіщулену постать кдеші – і Беларі заскакує до коляски, наказуючи візникові вертатись до палацу.

Асата озирнувся. Сестра Беларі, блимнувши, опустила палючий погляд, у раптовій ніяковості запинаючись покривалом.

– Ти дозволиш мені зайти? – спитав Асата.

– Що даси мені, якщо ввійдеш?

Асата пирхнув. От уже кдеша… Навіть по звільненні від зловмисника не забувала дбати про свій обряд. Та чи має він що запропонувати?

– Все, що попросиш, сестро.

Обряд дозволяв таке рішення, даючи право жриці самій вибирати – тепер чи потім – плату на свій смак. Така обіцянка, проте, була до снаги хіба царю. Агарі усміхнулася – її новий знайомець дріб'язком не розкидався.

– Тоді прошу до мого дому, Асата-Набі.

Вона прочинила двері своєї домівки при храмі Авіви і провела гостя темними кімнатами, де лише на доторк впізнавався холодний мармур підлоги і тепле плетиво килимів.

– Запалити для пані свічки? – виникла з присмерку заспана служниця.

– Не треба.

Авжеж, усміхнувся до себе Асата, гріх – лише те, що діється при світлі. Варто лише згасити свічки, і сувора доброчесність недопильнує найцікавішого, а невидющий закон не скарає.

Агарі сіла коло вікна межи напнутими місячним сяйвом завісами. Обрис її обличчя сяяв, наче крайка леза.

– Беларі ен-Авед намагається підштовхнути царя до війни із Зам-Арі, – мовив Асата, – ти намагаєшся йому завадити. Царський дорадник і кдеша. Як так сталося, що ви – рідня?

Жриця скривджено гмукнула.

– Наша мати була рабинею в царському домі. Ми мали різних батьків, певна річ, однак ганьба єднає міцніш за кров… Він так їй цього й не пробачив. Він і сам собі не пробачив, здається. Він міг би бути царем, якби не вона.

– Авжеж, якби не вона, він би тим не журився, – глузливо докинув Асата.

– Ти знаєш, часом я мрію про це. О-о! Єдина розрада тої війни в тому, що іноземний стрілець, можливо, поцілить йому, осоружному, в око…

– Він кривдить тебе?

– Він… має владу робити зі мною все… все, що захоче. І його забаганки, повір мені, здатні викликати не лише страх, але й нудоту…

Агарі запнулася і, прикусивши вуста, задивилась у вікно. Біле покривало пелюсткою велетенської квітки ковзнуло додолу. Тамуючи тупій стугін крові, він підняв легке, наче павутиння, полотно. Вона спинила його поглядом – палким і затятим.

– Що я можу зробити для. тебе, Агарі?

Вона сумно всміхнулась.

– Хіба… хіба зробиш мене царицею.

Агарі гірко пожартувала, авжеж. Навряд чи вона вважала, що це можливо.

* * *

Добре, що тепер ніч, милосердно сліпа у своїм найтемнішім покрові. Бо інакше, підозрюю, сяяло б нині чиєсь обличчя полохливим червнем…

– А вона правда гарна була, Маззакіне?

Сенсеной обурено смикає молодшого товариша за рукав хітона. Сенгелаф ніяково щулиться, вгрузаючи у темінь. Ану стривай, мій хороший…

– Вона була прекрасна, пане мій, – кажу, – адже жриці Авіви в час провадження обряду втілюють богиню, яка розкриває обійми світові, занурюючи його у свою гостинну, жагучу…

– Та доста! – вибухає Сеной.

– Дійсно, до чого це, Маззакіне? – лютиться Сенсеной.

Ха. Отака вона доброчесність, коли її колупнути! Трійця намагається не дивитись один на одного.

– Отож… е-ее… обряд… мав місце? – нарешті дає собі раду Сенсеной.

– А ви гадаєте, я стояв при тому з каганцем?

Знову мить мовчазного ніяковіння.

– Це важливо. Адже обряд має силу угоди, – Сенсеной говорить так, мовби ковтнув мокрицю і зараз плюне. – Якщо обряд відбувся, визначена плата повинна бути внесена. Навіть закони Вакіля на її боці.

– Що ж вона попросила? – гидливо питає Сеной.

– Зробити її царицею? – шепоче Сенгелаф.

– Гмм, – невже ж це Сенсеноєві забракло слів?

А і правда. До чого ж тут Асата-злодій, коли святі закони обкрутили самі себе? Заприсягся – виконуй; і добре ще, що кдеша не попросила чого цікавішого.

– Він однаково не мав права цього робити, – не здається старий.

– Що, спати з повією? – дивуюсь я. – Нема такого закону, Сенсеною.

Він люто зиркає з-під насуплених брів.

– Дозволь мені висловити сумнів з приводу доречності тлумачення законів дорожніми волоцюгами.

Ти бач, який ввічливий. Ну нехай.

– Згадаймо прокляття Ази та Азля.

Сенгелаф дратівливо вовтузиться на своїм краї шорсткої пальмової колоди – вже не вперше, либонь, згадують при нім байку про Азля та Азу, страмну історію про те, як двійко янголів спокусилися жрицями, і світло Херему змішалося, наче кров розпусних родичів… Ніхто не знав, що так станеться. Ніхто не знав, що з того вийде. А Шеол збагатився тоді двома вигнанцями, які так до пуття й не збагнули, за що ж їх, власне, покарано. Зрозуміло тепер, куди закидає хитрий Сенсеной. Але до чого тут це?

– Коли це, – дивуюся, – мерзенний злодій зазіхав на янгольські ранги?

Старий вагається. Справді, скажеш таке і чекай громовиці за блюзнірство.

– Нам, – нарешті зважується він, – невідомо достеменно, що відбувається з тими, кого вигнано з Херему.

Ну? І що ж, власне, в черговості ганьба-поневі-ряння-смерть викликає вельможний сумнів? Мовчить моя негадана трійця. Чи ж не тому, що боїться смертним страхом достеменно про це довідатись?

– Але ж уявімо, – уриває мовчанку Сенсеной, – уявімо, що Асата зберіг був рештки світла Херему у своїй мерзенній душі. Тож обряд зі жрицею Авіви в такому разі рівнозначний гріху кровозмішення, одному з трьох смертних гріхів, про які говорив Йоханана.

– Пролиття крові – другий, – жвавішає Сеной.

– Поклоніння Шеолу – третій, – розгублено додає Сенгелаф. – Але ж хіба цей Асата мав щось до діла з Мовчазною Ямою?

Сенсеной переможно озирає супутників.

– А де ж, по-вашому, вікує нині Проклятий?

Гості мої наполохано роззираються, неначе страхітний Малхі, розчепіривши ікла та пазурі, зараз-ось виплигне з кущів. Сеной навіть за різака схопився. Ні, ну сміх та й годі.

– Володарем смертних гріхів кликав вістового розори Йоханана, – вдоволено напинається Сенсеной. – Отож маємо незаперечні свідчення того, що саме злодій Асата спричинив гнів Херему.

Не сперечатимусь, таки спричинив. Доклав чималих зусиль, до того ж.

– Говори, Маззакіне, – м'яко підштовхує Сенсеной, – нам слід почути решту пригоди.

Пустеля мовчить – ані подиху вітру. Мовчить небо, блимаючи зірким прозорим оком. Слухають. Гаразд, слухайте, доброчесні. Спробуйте почути.

* * *

Царське місто Ір-Олам до біса-машкхіта добре розумілося на святкуваннях. Окрім звичних свят до початку весни, середини літа чи там майже-вже-кінця зими, було запроваджено десятки зо два ювілеїв – від народження царя до ювілею вогню, химерного, але незмінно шанованого міськими гульвісами та торговцями запашною оливою. То що вже казати про таку виняткову нагоду, як царське весілля! Місто забуяло кольорами, доти прихованими в шухлядах та скринях, зайнялася пишним цвітом святкова комерція, а піднесене та спрагле видовищ товариство прихильно вітало мандрівних чаклунів і вуличних блазнів. Місто зробилося трохи несповна розуму, мовби саме повітря напувало городян дармовим хмелем. Всяк чекав на прибуття нареченої – царівни Іроніани, прекрасної та доброчесної, бо інакших, певна річ, в царівнах не тримають.

Навіть до Шатра дісталася святкова пропасниця – учні легковажили читаннями, а вчителі замість повчання про смертні гріхи заводили диспут про красу та цноту. Раві не дорікав своїм вихованцям, тішачись тим, що його державна морока добігла переможного краю: не війну, але споріднення із Зам-Арі вибрав Імрод, хоч би як не казився з того приводу лукавий Беларі, напівбрат і дорадник.

Опікун Шатра сам відібрав і навчив сватів державної тями, належно спорядив їх у путь, а що справа залагодилась, то чекав тепер на почесне місце на весільнім прийнятті. А втім, без нього і так не обійшлось би, як і без решти священної верхівки, окрім хіба жерців Хубара, бога вояків та воєн. Так порадив Раві, а Імрод послухав, бо не слід було наштовхувати замарійців на якісь хибні ідеї.

Отож замість точити різаки на сусідів, Їр-Олам встеляв їхню дорогу пальмовим листям. Посольство прибуло в зазначений час, і ледь не всеньке місто висипало зустріти гостей, і, як пощастить, кинути оком на обіцяну чужоземну красуню. Здійнявся ґвалт, на вузеньких вуличках при центральній алеї не було де і пальцем ткнути; навіть на дахах, наче ґелґотливе вороння, розсілися глядачі.

В Шатрі водночас стало тихо і порожньо. Варта і та десь завіялась, і лише Верховний Жрець сновигав своїм господарством, думаючи про вічне, а ймовірно, про доречну нагоді вітальну промову.

Занурений у роздум, він ледь не перечепився через одного з учнів, котрий, дивна річ, замість спозирати посольство, сидів нині на сходах Шатра, повагом смикаючи струни кіннора.

– Ти не пішов виглядати царівну, Асата? – усміхнувся старий. – Невже не цікаво?

– Хіба має значення, яка вона з себе? – проказав учень, і Раві зненацька стало незатишно, бо не повинен так – зі старечою зневагою та втомою – говорити молодий іще нібито хлоп.

Досі Раві мав вагоміші клопоти, аніж вивідувати походження замарійського заброди, до того ж, той виявився корисним, ба навіть у тлумаченні законів із нього був неабиякий зиск. Давно вже з Верховним Жерцем Саави ніхто не сперечався, і досвід суперечки майже – а втім, чого майже – на рівних був йому наче подих свіжого вітру від моря Ганісар. Він, ніде правди діти, призвичаївся до заброди і не хотів сполохати його надмірною увагою. Адже йому, очевидячки, було про що мовчати.

Але цього разу Раві не втримався.

– Хто навчив тебе гри на кіннорі? – поцікавився старий, присідаючи поряд на сходах, – Навряд чи в замарійському Шатрі навчають музик.

Асата мовчав якусь мить, і Раві думав уже, що той не відповість.

– Мій брат, – нарешті проказав учень. – Він був справжній майстер.

– Він помер?

– Та де, – пирхнув Асата, – просто він мені більше не брат.

– Як то? – не зрозумів старий.

Учень знов замовк, його пальці скубнули струни, аж ті жалібно тенькнули.

– Моя сім'я… моя сім'я відмовилась від мене.

Раві не бачив схиленого до кіннора обличчя свого учня, однак його захриплий голос свідчив – не простим було зізнання, ще свіжими – невтішні спогади. Тут би Раві спинити свої вивідний, але щось таки смикнуло його за язика.

– Чому ж це, Асата?

Той підвів погляд – глузливий та відчайдушний – і відповів, як і тоді, вперше ввійшовши до Шатра:

– Бо заслужив.

Раві збагнув, що більше той нічого не скаже, а втім і те, що сказав, будило бентегу. Старий не розумів іще, у чім річ, але постала у нім непохитна певність, що подальший роздум з цього приводу не принесе йому добрих новин.

Невдовзі, проте, йому стало не до дозвільних роздумів. Імрод закликав Жерця Саави до палат, пригадавши захопити і учня-музику. Тож Раві постановив відкласти загадку на опісля весілля. Він розв'яже її, певна річ, проте Раві не знав тоді, у який то буде лихий та химерний спосіб.

Не знав і Асата, де він опиниться по царськім шлюбі, а втім, як і знав би, не відступив би від задуму. Нині йому випала єдина оказія виконати дану кдеші обіцянку, отож, збираючись до палат разом із Раві, він прихопив полив'яний шкалик з питвом, подібним до того, що варили в господарстві Ейсава, як слід було гоїти відкриту рану чи лікувати овечу тіпанку.

Ніхто не знав про те, хіба царська улюбленка, чарівна Агарі. Іще кілька раз бачився з нею замарійський заброда, аби оповісти про свій задум, а потім іще – запевнити, що все зрештою вийде на краще. Вона погодилася стати його спільницею, та радше од відчаю, аніж від сподівання кращої долі.

Відчай і відчайдушність – вони були гарною парою.

І на царськім весіллі не було кращих за них.

Агарі танцювала для царя та його вельможних гостей, плетучи з прозорих покривів пустельне марево, гаряче й вабливе; а якби хто зазирнув їй у вічі, то сахнувся би від чорних блискавиць. Асата грав, аж кривавили пальці, і було в тій грі легке марення і тяжке сп'яніння, а якби хто зустрів його погляд, то пірнув би в нічний морок, у збурену каламуть. Ніхто, однак, не дивився в їхні очі та не завважив поступу біди.

По завершенні розваг гості підвелися, аби вшанувати наречену, котрій належало нині готуватись до шлюбного обряду. Родички та служниці провели її, загорнуту, наче лялечку, до жіночих покоїв, звідки, вбрана в червлені тканини та напахчена оливами, вона йтиме під весільний полог.

Підвівся й Асата. Агарі кинула на нього стрімкий погляд, і заброда вгруз у натовп, сховавши кін-нора межи м'яких подушок. Вийшовши з бенкетного покою, він вивернув власний святковий покрив, підбитий, як тут-таки з'ясувалось, блакитним, що його вбирають на службі царські челядники. Впевнено та квапливо рушив Асата углиб палацу, і ніхто не спинив його, аж поки не дістався він жіночої частини палацу, куди ходять лише жінки-служни-ці, ну, і, певно, цар, коли йому буде охота.

Не доходячи заборонених дверей, Асата звернув на вузенькі сходи, що вели на підвальний рівень. Там у чаді смолоскипів сновигала заклопотана обслуга і, відчувши в повітрі теплу вогкість, він збагнув, що втрапив куди слід. За весільним звичаєм наречена, перш ніж стати під полог, повинна була змити найменші дрібки нечистоти, що пристали за день до волосся чи шкіри. Для тої потреби була в палаці передбачена розкішна купальня, а тут, в паркому чаді, містилися казани з гарячою водою, мідні труби, що ними струменіла запашна піна, розпечене каміння та інший реманент. Серед обслуги були й чоловіки – бо ж кому іще тягати важезне каміння та ладнати труби. Як і сподівався Асата, в задушній кімнатці владарювала метушня, тож ніхто не завважив ще одного робітника, який взявся підкладати дрова до вогнища попід великим казаном. Проте найбільше здійсненню задуму посприяла одна з покоївок, що зазирнула до підвалу, аби владним гуком прискорити справу – царівна ж бо чекає! Обслузі варто було відволіктись на мить, а вміст шкалика з пояса Асати уже гулькнув до казана з водою. Із тим півсправи уже було здійснено, але тяжча частина іще була попереду.

Задум Асати – а тут уже цілком можна назвати його злочинним – ґрунтувався на дивовижній дії відвару з трави марви. Слабкий розчин відвару заспокоює збурений розум, та й по всьому, однак густе, наче живиця, зілля спроможне занурити того, хто бодай вдихне його пару, в глибокий непросипущий сон. Не мине і чверті варти, як царівна спатиме в своїй купелі.

Вичекавши належний час, Асата піднявся сходами та тихо постукав до покоїв нареченої. Він ризикував, адже, якщо Агарі не вдалося надурити покоївок і пробратися до кімнати Іроніани, його почують ті, кому не слід, і його буде неминуче викрито. Асата намагався про це не думати.

Нарешті двері прочинилися – за ними не було нікого. Атож, молодчина, кдеша. Асата швидко ступив усередину. Агарі намалювалася у мороці царських покоїв – наполохана, але затята.

– Все гаразд?

Вона кивнула. Він торкнувся пучками пальців її щоки – легко, наче боячись ушкодити крильце метелика.

– Страшно тобі?

Вона кивнула знов.

– Лишилося трохи. А ставши під полог, ти забудеш про страх.

Агарі рвучко зітхнула.

– Ходімо.

Царська купальня обернулась нині спальним покоєм – на блакитних візерунках кахлів, на шитих золотою ниткою килимах спали служниці; у теплому мілководді, прихилившись до краю, спочивала царівна. Іроніана була настільки юна, що Асаті мимохіть пригадалася мала Лавані, на котру зазіхнув був зухвалий Завул. А князь же мусить бути десь тут, разом із посольством… Проте слід було думати про нагальніші речі.

– Що тепер? – спитала Агарі. – Ми не можемо лишити її тут.

Авжеж. Хтось із покоївок чи галасливих родичок царівни може зазирнути і занапастити усю справу.

– Тут є якесь тихе місце?

– Моя кімната. Треті двері праворуч.

– Доведеться її віднести.

– Так.

Асата закотив рукава та легко видобув маленьку царівну з води. Агарі подала покривало. Вдвох вони сповили Іроніану в таку кількість одеж, що та стала подібна на полотняний звій. Коли не придивлятися, то можна було вирішити, що то – хіба жмут одежі до прання. А от коли хто побачить Асату з клунком… однак було не до вибору.

Не можна було гаяти ні хвилини. Взявши сонну царівну на руки, Асата ступив на поріг. Агарі тоскно глянула на нього.

– Все буде добре?

Він не був певен. Радше певен був у зворотному.

– Авжеж. Не хвилюйся.

– Ми побачимось іще?

Асата здивовано кліпнув, зручніше прилаштовуючи царівну на згині руки. Чому це Агарі хоче його бачити? Хіба не зробив він для неї все, що міг? Невже ж… Та то либонь від ляку.

– Ти знаєш, де мене знайти. Бувай.

Востаннє поглянув на неї перед тим, як ступити за двері. Вона бентежно всміхнулася навздогін. Ет, сестричко… Але слід було йти.

Асата сторожко роззирнувся. Наче нікого. Якомога тихше ступив він у тьмяний коридор. Йому потрібні треті двері праворуч. Перші, другі… Зненацька, з-за рогу – чоловічі голоси. «Йахх, князю, танцюристочка – самий смак!» Аж морозом поза шкірою – невже давній знайомець Завул? Так, але саме зараз!?

Треті двері уже зовсім близько. Прочиняються від легкого доторку. Все? Ні… В кімнаті хтось є. Асата зі своєю тендітною ношею заклякає на порозі, не знаючи, в який бік йому бігти.

Нежданий гість зводиться від каганця, обертаючи до зайди лице. Знайоме лице, до того ж. Беларі ен-Авед. Нещадний владолюбець та винахідливий кат. Вирішив либонь відвідати сестричку.

Незмірно довгу мить дорадник озирає Асату. Потім робить крок назустріч, штовхає двері і рушає навперейми князеві. «Вельможний князю… – лунає з-за дверей, – дозвольте провести вас до бенкетного покою! Нумійські невільниці… найкраще вино…»

Голоси стихають. От тепер все.

Асата опускає царівну на вишиті подушки, відгортає край покриву, аби малій легше дихалось. Дозволяє собі хвильку знесилення, опускається навколішки і глибоко зітхає, вгамовуючи тремтіння пальців. Чому Беларі вирішив допомогти? Беларі, через якого усе це й закрутилося?

А втім… Якщо хитрий дорадник не зуміє обернути підміну на свою користь, то мідний сікль йому, сину рабині, ціна.

Асата знову вивертає свій верхній покрив – зовні він білий, з чорними смужками на крайці, як в усіх учнів Шатра. До бенкетного покою йому вдається дістатись без пригод. Раві, який щойно почав був дивуватися учневій відсутності, киває з полегшенням. Отже, все гаразд.

Шлюбний обряд гарний та по-своєму зворушливий. У тиші та світлі свічок наречений та наречена стають під напнутий вітрилом полог, жерці благословляють їхній союз, і молодята вперше торкаються один одного. Навіть гонористий Імрод трохи ніяковіє. Що вже казати про наречену, яка, соромлячись, і погляду не підведе. А потім навіть свічки гаснуть. Таємниця. І лише двоє втаємничених.

Цар веде наречену до покоїв, край її червлених одеж повагом занурюється в морок. Асата вигнанець відвертається значно раніше – чомусь йому несила на це дивитись.

Веремія зайнялася лише наступного дня по обіді. Пізно прокинувся цар в обіймах молодої дружини, пізно прокинулись гості після щедрих шлюбних узливань, пізно прокинулась царівна, сповита святковими покровами танцівниці. Але зрештою прокинулися всі. Тут і почалося.

Ніхто не міг нічого збагнути. Панічно метушилися слуги (а хто й налаштувався тишком вислизнути з міста), лементувало обурене посольство, ридала Іроніана, лютував ще сонний, але свідомий державних інтересів цар. Агарі – віднині цариця – вдавала тяжке отруєння дурманом, внаслідок чого ні шлюб, ані те, що йому передувало, аж ніяк не можна було згадати. Вони вигадали це разом із Асатою, і задум спрацював: Імрод, таємно втішений дарунком долі, звелів не кривдити дружини – не пам'ятає, то й по всьому.

Коли гості оклигали після першого шоку, галас здійнявся нечуваний. Гучніш за все лунав голос замарійського князя, дядька знеславленої царівни. Коли б його воля, Завул оголосив би війну Ір-Оламу, не встаючи з-за бенкетного столу, і родичам насилу вдалося втримати його від стихійних військових дій.

Але найгіршим було нажахане лютування жрецтва. Адже закон оголошує нечистим кожного, хто візьме шлюб з розпусницею, і діти їхні аж до сьомого коліна нестимуть тавро нечистоти. Стосунки з кдешею прямо не засуджувалися, однак шлюб з нею був абсолютно і однозначно поза законом. Храм Творця, який традиційно опікувався царською сім'єю, негайно скликав синод жрецької верхівки, аби знайти рятівну шпарину в законі чи бодай безпечний спосіб повідомити царю погані новини.

Місто принишкло, свідоме загрози як не війни, то владних перетворень. Розгублений, збентежений Імрод і тут не мав спокою – найкращі дорадники знову смикали його врізнобіч. За кілька днів стало зрозумілим, що мирно справа не минеться. Потрібна була кров. Потрібен був винний, котрого можна було б скарати на радість Зам-Арі, винний такого ґатунку, що переконав би жерців у цілковитій винятковості подій. Демони Шеолу розглядалися синодом, але от біда – жодного з них несила було поставити перед судом. Потрібна була жива людина.

Тоді, власне, Асата збагнув, що час забиратися з Ір-Оламу. По правді, це слід було зробити раніше, однак він ніби чекав на щось – чекав, аби переконатися, що з кдешею – ні, царицею! – все гаразд, чи, може, насправді, чекав на знак від неї, останню звістку… даремно чекав, певна річ. А отже – слід було йти.

Збиратися Асаті було недовго – в цьому місті, в цьому світі, коли вже на те, він не надбав жодної власності. Він думав був, чи не прихопити позиченого вчителем кіннора, та зрештою відмовився від того – бо що йому з музики в дорозі, окрім зайвих питань.

Був вечір, але сонце ще сипало останні пригорщі спеки на курні вулиці царського міста – ранній вечір, а отже, ворота ще відчинені. Саме час.

Асата ступив на сходи, вже подумки прощаючись із гостинними стінами Шатра, аж тут хтось гукнув до нього, змусивши обернутись. Раві. Змучений заледве не цілодобовими суперечками синоду, збляклий і зненацька старший на добрий десяток літ.

– Ідеш?

– Мушу повернутись до Зам-Арі, – збрехав Асата.

Раві підійшов ближче, примружившись, зазирнув учневі в очі.

– Ти знаєш, про що говорять жерці? Нечистота, заподіяна царському дому, повинна бути змита кров'ю. Лише одне в них на гадці, в старих маруд… А я оце думаю, кому ж потрібна була війна із Зам-Арі? Чи, можливо, потрібна була, власне, нечистота? Як гадаєш, Асата?

Той роззирнувся, зважуючи, чи не припустити бігцем повз варту Шатра. Та ні, до воріт далеко, встигнуть перехопити…

– Нечистота, – повторив Раві. – Ти знаєш, Ата-Творець не приймає жертв, і жоден з жерців не чує Херему… Кому ж, кажу, це потрібне?

– То кому? – здивовано звів брови Асата.

– Є один лише, – стиха промовив жрець Саави. – Достатньо безтямний, аби бажати помсти. Нам заборонено говорити про нього, та може якраз і доведеться…

Асата пирхнув глузливо. Аж ніяк не про помсту думав зловмисник, крадучи царську наречену. Хто ж його знав, що крадіжка так сильно розлютить Творця? А втім… а втім, кому, як не йому, знати?

– Ти дозволиш мені піти? – спитав Асата.

– Що важить для тебе мій дозвіл?

Цікаво, за кого ж Раві тримає його, приблуду? Чи справді збагнув, чи вигадав доречне потребі? Як надумає чинити з ним?

– Іди, – стиха промовив опікун Шатра, – доки відкриті ворота.

Слід було подякувати, попрощатись як слід, але щось незнайоме й пекуче взялося судомою, забиваючи подих. Тож він кивнув поспіхом і рушив своєю дорогою.

Раві проводжав його поглядом, повним смутку і сумніву. Він і сам не знав, за кого тримає приблуду. Він повинен був вибрати, але й досі вагався.

Асата ж тим часом спокійно проминув ворота і вже роздумував, куди ж йому податися далі – на схід до заколотників чи на захід до розбійників, коли його вдруге покликали на ім'я.

Він впізнав голос миттєво, бо чекав на нього, хоч і не сподівався надміру. Жінка у грубім покриві спинилась неподалік, у жовтавому поросі, що курився в останніх навскісних променях світла. Обличчя – як і колись – запнуте білою хусткою.

– Моя пані просить про зустріч, – невиразно мовила вона.

«Як вона? – поривався спитати Асата. – Що сталося?», але стримав себе. Навряд чи миршава вповноважена говорити. Однак, нема сумніву що причина існує, і поважна, інакше б Агарі не наважилася ризикнути.

– Там само, у той же час, – повідомила служниця, відразу ж відвернувшись.

Вона рушила поспіхом, мовби прагнучи якнайшвидше позбутися небажаного товариства. Чимось не догодив їй Асата, але не це бентежило його найбільше. Він зробив Агарі царицею, але хтозна ще, якою ціною. Вона кличе його – а значить, справа повернула не зле. їй потрібна його допомога, але чи може він повернутись?

Цілком ймовірно, що його вже шукає спраглий жертовної крові синод. Ймовірно, що і знайде. Чи зможе він мовчати, коли вони запитуватимуть?

А навіть попри те… Як змогла служниця так вчасно дізнатись, що він вирушив з міста? Невже збіг?

Асата не знав, шо йому робити. Він ще довго стояв посеред дороги незгірш за ідола перехресть, не в силі зробити вибір. А коли сонце торкнулося вкритих рясними оливами пагорбів, він рушив у напрямі Ган-Авіву, залишивши дорогу до порятунку позаду.

Навдивовижу порожнє було у Весняному Саду тієї ночі. Мовби знали зловмисні та безталанні, що не варто їм бути свідками, хай би там що не ховала бентежна сутінь.

Асата сів на пошерхлу траву коло входу і налаштувався чекати. Вже тоді йому прийшла невтішна певність – Агарі не прийде. Слід було бути цілком навісною, аби тікати з-під пильного нагляду царського почту на зустріч зі злочинцем та заколотником.

Але не повернутися, не прийти, коли кличуть, він теж не міг. Це означало би зрадити віру того, хто покладався на нього… Це було би блюзнірством, ба більше – це було просто неможливо.

Тим часом друга варта проминула і зійшов тонкий місяць-недобір, гостро позираючи межи чорних віт.

І тоді він почув кроки. Якусь коротку мить Асата іще сподівався побачити кдешу, але сподівання те збігло стрімко і незворотно. Кроки були важкі й рішучі, і лунали вони зусібіч.

їх було багато, і хто лише не прийшов… Варта, певна річ, вповноважені Бену-стража, та не лише – воїни Хубара, жерці, ба навіть вельможі з посольства. Князь Завул заледве не загарчав, побачивши давнього ненависника.

Асата роззирнувся. Де там тікати – навіть крок ступити навряд чи вдасться під пильним оком лучників та пращників. Ой ні, тепер його ніхто не відпустить. Занадто цінна здобич для обох царств аби, хоч дихнути поперек.

Він поволі підвівся, шукаючи поглядом проводиря загону. Це не Завул – бо ж ніхто не дозволить йому керувати на чужій землі. Аж ось нарешті… Ні, зітхнув Асата, ні, лише не… А втім, чому ж ні?

Раві виступив з-за дужих плечей варти і неквапно рушив до бранця. Аж занадто неквапно, відзначив той. Глянувши йому в лице, Асата ледь знову не сів. Всього можна було чекати – лють, жаль чи кривда, але… Подив? Панічне, болісне розгублення?

– Чому ти повернувся? – підійшовши впритул, видихнув Раві. – Якби ти був тим, про кого сповіщено, то не повернувся би!

– Хіба не казав тобі, що в пророцтві купа помилок? – знизав плечима Асата.

Раві замружився у зневірі.

– Чого стоїмо? – вибухнув дратівливою люттю князь. – Веліть в'язати поганця!

Жрець Саави вимовив щось нечутне і нарешті кивнув. За мить, коли його штовхнули на землю і вивернули лікті за спину, Асаті вдалося кинути останній погляд на Раві. Дивна річ, але той, здається, молився. Ніколи раніше Асата не бачив його за тією справою, але зараз ось сподобився побачити. Цікаво, чи чує його Херем? А коли чує, то нехай здригнеться – коли навіть останньому з вигнанців страшно від такої молитви.

* * *

Але невдячна робота оповідача: уже і багаття згасло, і сахі застиг, а хоч би хто про те подбав. Дарма, що в горлі дере, а поза шкірою біжать крижаки – нехай, значить, мучиться лиходій, так йому, мерзенному!

Зітхаю тяжко, розгинаючи закляклу спину, і намагаюся роздмухати вогнище. Гості мої мовчать, ба навіть не ворушаться, бовваніючи проти раннього досвіту, наче химери при храмі. І щось не квапляться вже звично затаврувати шахраєм та підбрехачем. Невже повірили?

– Брехня! – нарешті підхоплюється Сеной. – Не вірю ані слову!

Ну ось, Творцеві слава! Сенсеной та Сенгелаф проте далі правлять мовчанку. Сеной позирає розгублено, ніби оце зрадила йому тверда земля під ногами.

– Ну? – вимогливо мовить він. – Що скажеш, Сенсеною?

– Певна річ, – кахикнувши, каже той, – про віру й мови нема. Однак відомо нам не з чужих слів чи облудних свідчень, що вперше Херем було замкнено саме тоді, напередодні суду над осоружним небу негідником Асатою.

Сенгелаф киває, потішений наявністю безперечної опори чи останнім славоспівом – не розбереш.

– Що його, паскудного, було судити? – праведним гнівом спалахує він. – Пес скажений і той більше вартує справедливого суду!

– Ну, не скажи… – стиха промовляє Сенсеной. Ого! Ледь мені баняк об долівку не луснув!

Що це він, премудрий, верзе?

– Визнаю та засуджую злочинства, вчинені лиходієм проти царства та храму, – заходиться пояснювати наш мудрагель, – а проте не можу не визнати також і досконалості злочинного задуму. Бо коли йдеться про помсту, то Асата безпомильно вибрав єдиний шлях, аби заподіяти кривду Херему.

Добре, що за моїм клопотом коло вогню ніхто на мене й не зважає. Бо така розмова зчинилася – не для пустельного злочинця, їй же бо'!

– Нечистота… – придушено мовить, здогадавшись, Сенгелаф.

Сенсеной повагом киває.

– Атож. Немає більшого злочину, аніж привнести нечистоту до святого таїнства, коли брама Херему відчиняється перед втаємниченими. Силою розділення чистого й нечистого створено світ, який ми знаємо, а отже, таке блюзнірство уражає самі основи світобудови.

Цікаво, а от якби хто сказав таке Асаті раніше, напередодні царського весілля, то чи стримало б це лиходія? Видається мені – навряд. Бо кому він треба, такий світ, що ладен розвалитися від одного лише сумнівного шлюбу?

– А може, інша справа зайшла? – не втримуюсь. – Може, Херем не зміг вибачити вигнанцю, що той повернув проти нього його ж власний світлий закон?

Сеной аж підстрибує.

– Та тобі свічка в голові згасла! Язика прикуси, пришелепо!

Сенгелаф і той ладен зацідити мені, мерзенному, у вухо. І чого ото так лютитися, коли ти – бездоганний страж усіляких чеснот? Чи не цілком бездоганний, еге ж?

В баняку стиха булькає, плюскаючи духмяним теплом. Якраз на часі.

– Прийміть, любі гості, ще но ковточку гарячого узвару – ніч дарма що на збитку, а зимна ще…

Ой, варто те бачити, як сахнувся Сеной від полумиска!

– Що то ще за вариво?!

– Відвар покруч-трави, – веселюся. – Як вип'єш, то зразу ж усюди вважається обман та страхіття.

Сенсеной змучено зітхає.

– В Асати навчився сахі варити?

– Та в кого ж іще, – кажу, зачерпуючи гарячого варива. – Мені що – моїх страхіть ніхто уже не вполює і не додбає.

Цього разу старий першим простягає руку за відваром. Ось кому жодне зілля невіри не додасть!

– Ти добре знав того підступного злидня? – питає, відсьорбуючи.

– Я добре знав його, – відказую. – Краще, ніж будь-хто інший. Окрім, може, Ата-Творця… та і то навряд.

Глузливо блимає Сенгелаф, закочує очі в зневірі старий Сенсеной, Сеной так шпетить зухвальця, що й демонам труйних криниць мало б не здалося.

Чи й справді хто напоїв мою трійцю покруч-зіллям, що не спроможна розчути і крихти правди в щиросердому зізнанні?

* * *

Так само гаряче, як і свята, славне місто Ір-Олам любило страти. Джерелом цієї любові почасти були священні укладення, що веліли як святкувати, – так з усією душею, а як карати – то від щирого серця. Страта теж була святим таїнством і вимагала людської шани та божого благословення. А відтак і вбратися треба як слід, і роботи до рук не брати. Ну, і чим не свято на дворі? Свято і є. Хіба що без музик та блазнів.

Привселюдні страти переважно вершилися на чільній площі міста, оточеній осередками царських проводів та ошатним разком храмів. Найвище серед них підносився храм Ата-Творця, що ревно пильнував за втіленням священних дійств. Отож страчувані могли сміливо сподіватися на дрібку найвищої уваги, нехай навіть дещо спізнілої, аби змінити життя на краще.

Асата незмигно споглядав величні білі стіни, різьблені колони та золочені склепіння арок. За весь час своїх поневірянь він найближче підійшов до храму Творця саме зараз, напередодні власної страти. Коли б його воля, однак, він і не глянув би у тому напрямку. Правий був Раві, дорікаючи йому за незмірну гординю! А однак тепер дивився, і вдавалось йому це видовище раптово доречним, правильним, неначе повернення додому з далеких і безладних мандрів. А чи й правда повернення?

Ця думка зненацька обпекла пустельним вітром, змусивши втратити чуття і слух. Десь поряд царський розпорядник розгортав сувій з дрібно писаних звинувачень, і шумів притишено натовп, виплескуючи зрідка «Невже це він?», «Та де! Той з бородою був!», та все частіше просто «Смерть!». А вигнанцеві скочила на вуста нетутешня посмішка – він повірив, як вірять лише приречені, що зараз-от, варто лише перетерпіти відміряне, і він забереться звідси, і рідний дім відімкне нарешті двері для сина-приблуди.

А що відміряно йому достатньо, він не міг не знати. Князь Завул про те подбав особисто, наказавши: «Дивіться ж, я хочу, аби душа з нього йшла, як реп'ях із шерсті!», і приголомшений розгоном подій, Імрод звелів залучити найкращого душогуба. А проте площа перед храмом – не місце для тривалих тортур, отож вирішено було відважити лиходію тридцять ударів «скорпіонами» і, як цього забракне, запросити глядачів долучитися до дійства, для чого і була передбачена така купа каміння, ніби не карати злочинця належало, а мостити дорогу аж до самого Зам-Арі.

А «скорпіони», слід сказати, – то не просто батіг. Туга сиром'ятна стрічка мала сім розгалужень, і кожне з них – металевий наконечний гачок. Такий батіг вгрузав глибоко в тіло, видираючи стрічки шкіри та м'язів. Та і сам собою удар з руки вправного ката спроможний був вибити дух із хоч якого дебелого волоцюги. Тож Князь Завул не мав до чого причепитися – кара була завбачена аж ніяк не з милосердних.

Асата ж, спокусившись відчайдушною надією, чекав її, наче нагороди. Знав би, на що чекає, то притишив би гонор і не давав би слова надії. Перший же удар завдав не звіданого ще досі болю – тіло почувалося розітнутим навпіл, а що трималося купи, то лише примхливим вивертом пекучої судоми. Йому забракло повітря, і крізь присмерк запаморочення здавалося – не батіг тримає царський душогуб, але блискавку, яка щоразу пропікає наскрізь, вивертаючи шкіру кривавим підбоєм назовні.

Спершу він намагався рахувати удари, певний того, що кожен з них наближає омріяне звільнення – адже так хотілося вірити: тридцять ударів за кожний з тих тридцяти мідних сіклів, що колись віддали його в рабство. Та хай би яка надія не гріла вигнанця, а вже дуже скоро лік, та й усяка думка зійшли паром, наче сніг над розпеченим горном. На дев'ятому ударі він втратив свідомість, та вправний кат швидко привів його до тями, вивернувши на скривавленого страдника коновку води. Подальше ввижалося йому черговістю спалахів болю та непритомної пітьми, яка відступала чимдалі тяжче.

А потім некликаним прийшов голос, водночас примарний і лункий.

Скажи, прибульцю, що вчинив Ата-Творець на зорі існування світу?

Відділив чисте від нечистого, світло від темряви.

І так створив віру та покарання.

Він повинен зрозуміти! Він ось-ось зрозуміє… Адже це так просто…

Спалах та пітьма зійшлися тужавим вихором, утворивши велетенський колодязь від неба до землі і далі, далі, глибше…

Іще мить – і він ввіллється до вихору, стане його осердям, і тоді нарешті…

Але статися цьому не судилося. Сяйво згасло, відступило, залишивши задушливу пустку. Вода знову вихлюпнулася йому на голову, на скалічену спину, але він майже не відчув цього. Неподалік – і немов здалеку – лунали голоси, проте не примарні вже, але цілком людські, злі, дратівливі, чимось збентежені.

«Живий іще?» «Та наче…» «Не повинен…» «Наказ Верховного…» «Розпорядження царя, вилупку!» «…на смерть, але не тут, не перед храмом…» «Нечистота…»

Авжеж! Цього слід було чекати! Смерть такого, як він, нечестивця годна споганити не лише катів батіг, але і самого ката, і площу, і стіни Храму. За день не відчистиш, за рік не відмолиш! Імрод мусив був узгодити місце страти з жерцями, але він квапився догодити Зам-Арійським послам і надто – невгамовному Князю Завулу.

Цього слід було чекати… але забракло одної лише миті, одного подиху… Якби Асата міг вичавити з себе хоч звук, то заголосив би од відчаю. Адже всі його сподівання виявилися даремними – ніхто не чекав його з іншого боку, ніхто не збирався прийняти його назад. І в тому, що служки храму встигли в останню мить, йому вбачався лихий вищир, гуркіт зачинених просто перед носом дверей. Ніколи вони не зглянуться, хай би як не догоджав, хай би як не дошкуляв дурними своїми витівками. Все намарне.

Спершу вони хотіли змусити його підвестися, але ні плоть, ані свідомість не були спроможні на найменше зусилля. І тоді кат зі служками, бридуючи, видобули недвижне тіло з кривавої калюжі, кинули на легкі полотняні мари, і поспіхом помандрувати туди, де смерть хоч якого лиходія не зможе спричинити більшої нечистоти.

Кожне велике місто мало таку місцинку, дбайливо облаш говану і добре відмежовану від решти світу. Адже священні укладення оголошують нечистим геть усе, дотичне до смерті, надто ж смерті брутальної та лихої. Добрі городяни могли іще сподіватися дістати по смерті статечне поховання та очищувальний обряд, тоді як розбійники, біснуваті та інший набрід, за чиїм тілом ніхто дбати не стане, становили справжню небезпеку. Для таких і було передбачене Тихе Узвишшя – за подобою Мовчазної Ями – куди відносили ніким не добрані тіла. За звичної сухої спеки та участі негидливого птаства тіла тихесенько розсипалися на порох, і з часом служки з-поміж хворих на цараат відгрібали кістки, аби звільнити місце для нових гостей. Саме ж Тихе Узвишшя було оточене високою стіною, щоби не псувати краєвид і добрий гумор сумлінним виконавцям укладень.

Там і мусив знайти останнє пристановище заколотник та злочинець Асата. Скреготлива брама Тихого Узвишшя зачинилася, залишивши назовні слабих від полегшення храмових служок – адже встигли доправити на місце лиходійного розплідника нечистоти, доки не встиг заплямувати своєю смертю площу і храм, і їхні власні дбайливі руки. А що варто було поспішати, вони не мали і сумніву, не дарма ж їхній Верховний Жрець сполотнів, побачивши, що діється на площі. Та й не довго вже Асаті зоставалося терпіти – якихось кілька ударів, а там, камінь чи два від беручких городян – і сталося би прикре й непоправне блюзнірство. Отож тривалого животіння ніхто йому не пророчив, а відтак, збувши з рук, визнали цілком і незворотно мертвим.

А проте цей розрахунок мав одну дрібну хибу – доки те та інше, почало вечоріти. Осінь ішла на збиток, і ночі ставали дедалі холоднішими, хоча денна спека ще спроможна була звалити необачного подорожнього з ніг. Тепер же зимна сутінь подіяла незгірш за холодну воду на загривок, і страждалець не просто оговтався, але й зумів збагнути, куди йому пощастило втрапити. І хоча світ Асаті ще досі тьмарився, скособочений болем, уся карколомність його перетворень видалася вигнанцеві хворобливо кумедною – аякже, йому єдиному з-поміж усіх створінь божих вдалося так швидко дістатися від приступки Херему до найгидшого осередку нечистоти. В своєму вмінні гнівити Творця він, очевидячки, перевершив усіх і все.

І Тихе Узвишшя заклякло, приголомшене неможливим, неймовірним звуком – хрипким, наче лемент сполоханого вороння, реготом.

Виголошене таким чином ставлення до світу майже одразу ж змусило його захлинутися болем, замовкнути, але певне зрушення від того таки відбулося. В мертвотних сутінках неподалік почувся тихий, наче шерех піску, відрух і легке зітхання.

Завваживши негадане сусідство, Асата навіть не ворухнувся, заклопотаний обживанням свого приватного пекла. Душогуб йому дістався майстровитий, і відшукати місце, що не зазнало би ласки семихвостої блискавиці, було нині справою нелегкою. Занурений у власні потерпання, він не розчув обережних кроків, що наблизилися і принишкли поряд. Темна тінь хитнулася, блиснувши відсвітом уважного погляду. І замість слів чомусь оприявнила свою присутність протяжливим шипінням, аж Асата здригнувся, заскочений несподіваним звуком.

– Але комусь дісталося… – щиросердо вразилася тінь. – А був думав уже, когось із гнильців гаплик спіткав…

Тінь гмукнула, присуваючись ближче, аби зазирнути йому в лице.

– Ні, не гнилець ніби. Але й на живого не схоже. Вперше чую, аби оце мерці реготали…

Під ногами в незнайомця неприємно тріснуло, коли він відступив на крок підібрати щось важкеньке. Не хотілося думати, що саме це могло бути.

– Слухай, а ти часом не з варти засланий? – підозріло мовив він.

Асата гмукнув, уявивши, що б це треба було зробити з вартовим, аби він погодився стати засланим у цю затишну місцину.

– Точно не засланий? Бо цеє, кажу тобі, таких мені тут не тре'.

Тінь промовисто зважила в руці щось… ну, скажімо, камінь. Асата хитнув головою, мимохіть зацікавившись подальшим розвитком подій. І незнайомець його не розчарував.

– А тобі, бачу, зле прийшлося. Так, може, теє… – знову зважування буцімто каменя на долоні.

– Теє – що? – кахикнувши, спромігся Асата.

– Ну, якщо твої муки надмірні, аби терпіти живцем, так ти тільки скажи.

От же ж щастить вигнанцю на добрих людей!

– Трохи згодом, гаразд?

– Угу.

Тінь зітхнула розчаровано і знову присіла, скреготнувши… ну, скажімо, жорствою.

– А за що тебе так? – тіні, очевидячки, було нудно.

Асата коротко видихнув. Говорити він міг, хоча кожен звук відлунював гострим болем у розідраних ребрах. Як довго він зможе протриматись, і чи є сенс витрачати сили? Ну та, втішив він себе, коли зовсім кепсько прийдеться, доброзичливець із каменем поряд – лише поклич. Отож, за що його так? Звідки ж, питається, почати?

– За знеславлення Зам-Арійського князя, підбурення заколоту та розладнання шлюбу царя Ір-Оламу.

Отак, коротко і чесно – не встиг і змучитись.

– Брешеш, як собачий князь! – радісно реготнула тінь. – Хай би щось одне, та й то… За таке забивають на плаский корж! А ти осьо…

– Осьо… – пирхнув Асата. – Так тому лише, що не схотіли бруднити площу моєю паскудною смертю.

– А-аа… – розгубилася тінь. – Але ж від смерті простого злочинця, як-ось я, відчищають одним молебнем!

– Ну, значить, я – непростий злочинець, – втішився Асата. – А ти ж як тут опинився, при цілім тілі та добрім гуморі?

Тінь всілася зручніше.

– Це, – повідомила вона, – велика таємниця. Але ти ж так чи сяк скоро ґиґнеш… Так що біди не буде. Слухай. Звати мене Маззакіном. Я розбійник з Кривого Узгір'я. Подорожніх чистимо, з караванів данину беремо, таке всяке. А оце приїхав до Ір-Оламу у справі, збір наш дорожній махнути на вино та реманент. Ну, і втрапив у облаву на ринку. Ет, що казати, дурня вийшла, сам знаю. Але ми, на узгір'ї, народ хитрий та мудрий – мав я із собою дрібонького шкалика. Проста травка, а як вип'єш – мама рідна за живого не признає; отож, як взяли мене до буцегарні, так і винесли. Я і знав, що сюди потраплю.

– А вибиратися будеш як? Чи тут вікуватимеш?

– Хех! Мене спільники не кинуть, ми, на узгір'ї, не такі, ні… Прийдуть, визволять, через стіну переправлять. Може, сьогодні вночі, – Маззакінів голос непевно притих. – Може, завтра. Завтра, так точно.

Розбійник зітхнув, роздумуючи про вірність згаданих спільників.

– А ти казав за царський шлюб, – згадав він, аби відволіктися, либонь, від невтішних роздумів. – Така гулянка була, аж у нас тикнулося! І що ж. Імрод так і не женився?

– Женився, чого ж, – відказав Асата. – Але не на тій. Я пообіцяв тут одній зробити її царицею. Так оце… Словом, тепер цар Ір-Олама має дружину-кдешу.

– Що, правда?

– Ну!

Розбійник паскудно зареготав.

– Але кдеша подбає, аби кров йому не схолола! Заздрю хлопцю! Хех! Але і витівка! Гідна самого Асати-Набі!

– Гадаєш? – аж крекнув од несподіванки Асата.

– Ага! – радісно відгукнувся Маззакін. – Про нього в нас ТАКЕ говорять! Ніби Князю Завулу писка начистив його власним кіннором!

– Не було такого! – запротестував Асата.

– Ага? Скажи іще, Храм Бену не підпалював! Три дні горіло!

– Це не я! – вжахнувся винуватець.

– А хто? – розгубився розбійник.

– Та Мікта, напевне, зі своїм отим рябим Єрмі… Навчив на свою голову.

– Е, а ти що, був при тому? – здивувався Маззакін.

– Я? А за що ж мене, дурню, засудили?

Ну, дурнем розбійник не був, але візьми отак і повір, що опинишся на Тихому Узвишші разом із героєм зам-арійського заколоту!

– Ну ні! – обурився він. – Той з бородою був! Оце уже було занадто.

Стражденний пророк і заколотник вибухнув нестямним реготом, чого, звісно ж, у його стані робити було не слід. Перед очами йому застрибали чорні іскри, віщуючи довгу, спокійну непритомність.

Коли він отямився вдруге, місяць уже стояв високо, невблаганно висвічуючи тлінні недобитки завсідників Тихого Узвишшя. Асата змучено стулив повіки; йому забаглося заснути і більше не прокидатися, аби лишень не споглядати це мовчазне сусідство. Хай би вже швидше Шеол з його тихим ремством, аніж оце людське звалище, прикрасити яке йому випала лиха оказія.

Маззакін сидів неподалік, притулившись спиною до стіни, і, схоже, спав. Асата зітхнув заздрісно і тут-таки з'ясував, що його ребра та спина сповиті тасьмами рваного полотна. Розбійник, либонь, подбав – не інші ж сусіди, однаково байдужі до чужої біди. Помітний поступ у порівнянні з наміром зацідити каменюкою по голові! А все що – дурні балачки про підпал та побиття вельможних писків. Не багато ж їм, людям, треба!

– Оклигав? – поцікавився Маззакін. – Жити будеш?

Виявляється, той не спав; а що очі замружив, то, мабуть, із тої ж таки причини, що Асата прагнув опинитися нехай в Шеолі, але не тут.

Жити? Асата почувався значно слабшим, і навіть біль викликав уже не розпачливий спротив, але нудну, байдужу втому.

– Навряд, – чесно зізнався він. – А тобі нащо?

– Та от я все думаю, – мовив той, – чи правду ти мені сказав, чи згодував коржа квасного?

– А що то важить уже? – зітхнув вигнанець.

– Ні, ні, ні, послухай! – у запалі заперечив той. – Якщо ти і є Асата-Набі, то ти не можеш просто так померти!

– А як це «не просто так»? На голові стоячки? – спромігся на уїдливість Асата.

Розбійник тихо розсміявся.

– А що? Теж можна! Але я про інше тобі правлю! Чув, може? Про Семка-мерця?

– І що з ним? Помер? – зметикував вигнанець.

– Ну, спершу ніби помер. Але про Асату-Набі кажуть, що той його зцілив і підняв з мертвих! Ну, чи цеє… спершу підняв, а тоді вже зцілив.

– Семко-мрець? Щось не пригадую.

– Ні? Він від цараат помер, а був Ір-Олам-ським торговцем, і сім'я його сподівалась уже на спадок, а тут таке горе… тобто цеє, а тут така радість…

– Від цараат? На початку осені?

– Ага! – зрадів Маззакін. – Пам'ятаєш?

Асата мимохіть усміхнувся, хоч не мав уже вдосталь сил, аби тішитись по-справжньому. Хто ж знав, що його спіткання з поховальним кортежем дістане таке несподіване тлумачення?

– І де ви, народ, берете таку дурню?! Семко той ваш був живий-живісінький, а що слабий… ну, я був порадив йому дещо.

– А! Значить, було діло! – переможно виснував розбійник. – То чого ж ти, питається, сам себе не зцілиш, коли мерців з могил піднімаєш і гнильців гоїш?

– Та припини! – простогнав Асата. – Одні недоумки побрехеньки правлять, другі – розносять…

– Ага, ага, – хитнув головою Маззакін, – ну, то розкажи тоді, як було насправді!

Асата щосили прикусив губу, долаючи млосну неміч. Він не міг уже й ворухнутися, відчуваючи хіба терпкий холод, що розпливався тілом. Але говорити… Нехай недовго, але він, напевне, зміг би. То чому б і не розповісти останньому з прихильників Асати-Набі? Аби хтось бодай знав усю пригоду від початку до близького вже завершення?

– Гаразд, – мовив він, – але сядь ближче. Мені тяжко говорити.

Розказувати правду можна і пошепки, – схололими від знемоги вустами. Можна – цідячи кожен подих, боячись, що його не стане. Хоч би тільки слухали. А Маззакін слухав, перейнявшись, наче дитя, страшною казкою. Чим та розповідь, певне, і була для розбійника з Кривого Узгір'я. Але навіть коли так… це вже не важило.

Він говорив іще досить довго. І коли замовк, уже благословлялося на день. Пекельний день у тихому пеклі неподалік Ір-Оламу. Маззакінові спільники не прийшли тої ночі, аби визволити ув'язненого. Слід було чекати наступної – а дочекатися, зважаючи на неміч та спеку, одному з них не судилося.

– Не спи! Чуєш? – торсав розбійник свого товариша. – Після всього цього – та й сконати?! Так не можна! Чуєш?

– Чую… – спроквола мовив той. – Дай мені спокій…

Той день був, напевне, найдовшим у житті гірського розбійника. Він казився від безсилля, нарізаючи кола хрусткою долівкою. Він щоразу пересував непритомного пророка за мандрівною тінню від стіни, не знаючи вже, мертвого чи живого ховає від сонця. Він лаявся і молився, але нічого, зовсім нічого не міг вдіяти.

А наступної ночі його сподівання здійснилися. Скреготнув стіною бронзовий гак, і невдовзі дві темні тіні зістрибнули поряд зі змученим розбійником.

– Маззакіне, ти що, заснув? – обурився відсутністю нестямної втіхи нічний рятівник. – Ходімо, ну?!

– Мусимо взяти його, – кивнув рятований на тіло неподалік. – Він – Асата-Набі!

Розбійник Барба з Кривого Узгір'я нахилився глянути.

– Ким би він не був, хлопче, ми йому вже нічим не допоможемо.

Маззакін намагався пручатись, але вірні товариші, перезирнувшись, скрутили дурного і спільним зусиллям закинули на стіну, а з другого боку вже дружніми стусанами привели до такої-сякої тями.

Отож зрештою він порятувався з Узвишшя, хоча якась частка Маззакіна-розбійника назавжди лишилась позаду.

* * *

Здається, я не міг приголомшити їх більше, навіть коли б заходився зараз виконувати танок з покривалами. Гнівно зведені брови, стиснені до білих кісточок пальці – краса та й годі.

– Щось я не збагну, – сичить Сеной. – Це ж треба було всю ніч водити козлячі танці замість сказати, що злодій давно вже сконав?!

– А я казав, слухати треба було! – зловтішаюсь. – Я ж відразу сповістив, що не певен, чи той досі ще живе!

Fie в силі непорушно терпіти наругу, Сенгелаф підхоплюється з місця.

– Як же не певен, коли бачив його смерть на власні очі?!

– А я не йняв очам віри! От і не певен!

Сенгелаф розпачливо сплескує руками.

– Сенсеною, ну що з ним робити?! Скільки часу згаяно…

Старий супиться невдоволено.

– Сядь.

Форкнувши, наче норовистий кінь, Сенгелаф присідає на краю колоди. Аж мені цікаво стало, що ж таке має на гадці старий мудрагель.

– Зважмо, шановні, – поважно і, мабуть, не до мене звертається Сенсеной. – Зважмо на джерело відомостей, з якими мусимо мати справу. Досі ми не мали вагомих підстав вірити нашому гостинному господарю, отож немає підстав вірити і зараз. Вигадкою та облудою можна було б, не вагаючись, назвати кожне слово цієї невтішної оповіді, коли б не деякі обставини, пов'язані зі стратою Асати.

– Які це? – дивується Сеной. – Тридцять скорпіонів кого завгодно зі світу зведуть!

– Та ні, – метикує Сенгелаф. – Колодязь? Я чув про це…

Сенсеной поважно киває.

– Чув… Авжеж, нічого, окрім як чути, нам не траплялося. Мова про таємниці такого порядку, про які… навіть не певен, чи можна говорити.

Сенгелаф по-юнацьки захоплено блимає оком.

– Ми вже про це говоримо, зваж!

– Справді, – зітхає Сенсеной. – Отже ж так. Йдеться про колодязь – або ще називають його стовбуром, – який буцімто з'єднував колись Херем та Шеол.

– З'єднував?! – сахається Сеной.

– Херем та Шеол?! – нажахано підхоплює Сенгелаф. – Як таке може бути?

– Оце ж, – киває Сенсеной, – нам із вами навіть говорити про це не годиться. То звідки ж може знати таке простий волоцюга?

Трійця звертає на мене свої променисті погляди. Ой, ні, доста вже з мене янгольського товариства!

– А що я? – обурююсь. – За що купив, за те й продав! Тямлю я в тому! Та мені ваші святі таємниці до одного страмного місця!

– Нахаба! – хитає головою Сенсеной.

– Хамлюга! – зневажливо додає Сенгелаф.

– Шмат псячого… – завзято починає Сеной, але:

– Тшш, – смикає його старий.

Цікаво, чого він – чи сподівається на ще якісь од мене відомості, чи просто дбає про товаришеву янгольську чесноту?

– Та не журіться, панове, – відказую. – Мені однаково, якої ви про мене думки. Ось уже і досвіток сивіє, а мені хоч би варту поспати. Бо ж не живить мене, як деяких, невсипуща доброчесність…

Западає коротка мовчанка, поки гості мої розгублено позирають один на одного. Ну, що їм ще, не збагну?

– Справді, – нарешті мовить меткий Сенгелаф, – чи не пошукати нам за іншим свідком, що оповість бажане, не вдаючись до ницості та облуди?

Сеной радо підхоплюється. Лише старий кидає на мене довгий непевний погляд. Аби не стулив Херем свою світлу браму, то ще хтозна, що би він угледів… Ні, нехай вже ідуть собі!

– Гаразд, – знехотя мовить він. – Миру тобі, Маззакіне.

Ще мить – і трійця щезає в непевній пітьмі з блакитним просвітом.

Ніби й не було.

І зовсім мені не хочеться спати. Спровадив, і слава Творцю. Як же вони мене змучили, доброчесні… Не знаю, що там сталося у них на Херемі, але що мені з того за прикрість? Злодій та волоцюга не зарадить янголам, хай би як не пнувся. На що лише сподівалися?

А все ж – будьмо чесні – я не сказав їм всього, що знаю. Бо не схотів, бо – заздрив їм, зверхнім, зухвалим, щойно звідти… Нехай навіть диво дивнеє привело їх старцювати до мого вогнища – і здавалося, усю довгу невсипущу ніч верзлося, що Херем зглянувся на волоцюгу.

Навряд чи вони повернуться. А, до біса…

Пустеля поволі прокидалася, стрічаючи день сонним іще шарудінням і шелестом – подихом вітру, порухом ящірки-досвітниці. Може, й справді урвати хоч півварти сну? Можна би… але що це таке?

До звичних ранкових звуків додалося несподіване – тихі кроки, непевні, як у сліпця. Підкидаюся – невже? Але чому? Чому вони повернулися?

Трійця стоїть на крайці світла, видивляючись – не мене… таке, ніби й самі не знають, кого. Аж мороз поза шкірою – а в чому річ, не збагну… Нарешті Сенсеной намацує-таки поглядом мене безталанного і… зітхає. Мовби навіть з полегкістю. Та що ж це, людоньки, діється?

– Маззакіне, – каже він. – Ти не розповів нам усієї правди.

– Я і не знаю, – відказую, – усієї…

– Розкажи, що знаєш, – навдивовижу сумирно каже Сеной.

– Говори, – пошепки додає Сенгелаф, – хоч би що.

Ох і налякали ж мене доброчесні! Ну, гаразд…

– Я і правда перекрутив тут дещо… – зізнаюся. – Все було трохи інакше…

* * *

– Оклигав? – поцікавився Маззакін. – Жити будеш?

Виявляється, той не спав; а що очі замружив, то, мабуть, із тої ж таки причини, що Асата прагнув опинитися нехай в Шеолі, але не тут.

Жити? Асата почувався значно слабшим, і навіть біль викликав уже не розпачливий спротив, але нудну, байдужу втому.

– Навряд, – чесно зізнався він.

– От і брехло, – несподівано виснував розбійник.

Погляд його хваткий, як у доброго пращника, усміх же зверхній – хтозна, що собі надумав знуджений чеканням злодій.

– Гадаєш, прикидаюся? А спину сам до кості роздер, бо свербіла?

Маззакін пирхнув, уявивши собі, либонь, таке чудернацьке видовище.

– Та що я, «скорпіонами» битих не бачив? – погордливо мовив він. – Я всяких битих бачив, і нагаями, і «скорпіонами»… та й камінням – теж, бувало, бачив, як з бруківки віддирають. Таких, як ти, бачив теж… Битих всяк на свій манер. Кажу – брехло, бо був би ти Асата-Набі, то не чекав би мирно, як Сліпа поцілує…

– А як чекав би? З різаком напохваті?

– Та не чекав би зовсім! – гнівливо відказав знавець «битих» і «небитих».

– А-а-а… ось ти про що, – зітхнув Асата. – Хто тобі таке дурне сказав? Той твій Асата-Набі від сампочатку був самогубця – бо хто ж при здоровім глузді шукатиме собі халепи за халепою?

– Не самогубця! – зобидився Маззакін. – А пророк! В нас кажуть – і не людина зовсім!

– А хто ж? – розгубився Асата.

– А вістовий Херему! Син Творця – ось хто! Асаті аж подих став поперек горла.

– Хто?! Чи ви показилися, люди добрі?

– Ну… – дещо знітився розбійник. – Ніхто не знає про нього напевне. Тільки кажуть – мертвих зціляє, слабих піднімає, тобто цеє, тьху, навпаки… А ще кажуть – відісланий він звідти, аби лад у нас навести, бо ніхто вже законів святих не шанує, а як шанує, то не так.

Ось і тикнулася, подумав Асата, дешева мудрість зам-арійських ринків. Менш за все він думав тоді наводити лад. От безлад примножити – так-таки сподівався, і в цьому, очевидячки, досяг певних успіхів. Але ж людям подавай Сина Творця у спільники, а він був єдиний, хто звернув слово своє до амгарец… От і маєш тепер: скільки злочинних зусиль, і все – на північний вітер.

– Гаразд, значить, я не той, про кого мова. Бо коли хто й відсилав мене з Херему, то точно вже не з доброю звісткою.

– А з якою?

– Довга розмова… – зітхнув Асата, вирвавши болісний подих з лещат пошматованих ребер. – Справді хочеш знати?

Маззакін завагався. Хоче, певно, що хоче, але…

– Будеш патякати – зайве змучишся, – вирішив він. – Давай краще я тобі щось розповім.

Направду говіркий дістався Асаті спільник по загробнім побуті. Йому було що розповісти, чи він простодушно вважав, що було. Засідки межи червоних скель, перегони на норовистих гемалях, власне «дорожній збір», поховання та пиятики… Швидке та розгонисте – розбишацьке життя. Хоч і бувало їм непереливки, надто ж як царське військо бралося впорядковувати караванний шлях. Якось навіть затисли були вільну ватагу в одній з ущелин Кривого Узгір'я, так вийшли звідти живими хіба третина – але ніхто по тому промисел не покинув, бо присяглися, а хоч би навіть і ні, то ніхто іншого життя собі й не гадав…

– Що за ущелина? – спроквола поцікавився вигнанець.

– Левів Кіготь зветься, – скривившись, відказав розбійник. Очевидячки, він належав до щасливої третини. – А що?

– Затисли їх, – пирхнув Асата. – Невже ніхто з вас, хитрих та мудрих, не знав, що Кігтем біжить стара дорога – відкотили би кілька каменів, та й вийшли би з другого боку…

На мить запала розгублена мовчанка.

– Ти бував на Узгір'ї? – спитав Маззакін.

– Певною мірою, – стиха відказав вигнанець. – Просто я добре знаю… дороги.

– Гм… – замислився розбійник. – Ну то скажи, якою дорогою йде весняний караван з Кіннахі?

– Дорогою Аб-Рахуби, що відгалужується від царського шляху на південь від Єріхни, – не замислюючись, мовив Асата. Що-що, але ходу доріг він вільно пригадав би хоч в гарячці, хоч на смертному одрі.

– Отакої, – вразився розбійник. – А в нас же набрід з обох Земель, і місцину за Узгір'ям мало хто знає…

Розваживши так і сяк брак краєзнавчої кебети у вільній ватазі, Маззакін знову заходився оповідати свої сумнівні пригоди в нижніх кварталах Ір-Оламу та на великому ринку в Єріхні. Дорожніх подробиць більше не було, і вигнанцеві все тяжче було скерувати увагу на слова сусіда, що в його сприйнятті поволі вгрузали в непевний круговій рваного шуму та скособочених обрисів. Поволі слова втратили свою осібність, ставши тлом для тяжкого, без просвітку, сну.

Минула варта, чи, може, й більше. Крізь цупкий, як полотно, туман, Асаті вчулося, що хтось смикає його за плече.

– Не спи, чуєш?

– Чого це? – промимрив Асата.

– Вже сонце встало – а вмлієш, і все. гаплик, – пообіцяв Маззакін.

Але вигнанцеві було начхати. Асата-Набі таки був самогубця, хай би там що не казали його навісні прибічники. Давно вже час покласти край цій безглуздій пригоді.

– Дай мені спокій, – ледь чутно попросив Асата.

– Не дам, – реготнув Маззакін.

І таки справдив свою погрозу. Неодноразово того довгого дня Асаті верзлося, що царський душогуб не покинув його, а помандрував разом із ним на Тихе Узвишшя, аби й там не обійти його своєю увагою. Понад усе вигнанцеві хотілося заплющити очі і відгородитися стіною непритомності від млосного видовища та діяльного сусіда, але той не давав йому спочинку, змушуючи щоразу перебиратись в тінь і слухати його чимдалі безглуздіші балачки.

Час спливав поволі, сонце виїдало очі, спека спиняла спраглий подих, вкладаючи гарячі пальці до свіжих ран. Щойно день повернув на збиток, Асаті здалося, що рятівна тінь, замість боронити від задухи, пробирає крижаною студінню, і встиг іще здивуватися, звідки це в його скаліченого тіла взялася снага лихоманити. Потім йому вже погано пригадувалися події – тільки чиєсь глухе бубоніння поряд, і млосна круговерть жовтих – аж білих – розпечених стін.

Коли настала ніч, круговерть трохи вляглася, і, заслаблий після нападу пропасниці, Асата на якийсь час цілковито випав з білого світу. Проте чиєсь недбале торсання трохи розігнало заморок, і йому вдалося почути кілька слів притишеної розмови – схоже, Маззакін дочекався-таки своїх спільників.

– …вже нічим не допоможемо.

– Та ще оклигає…

– …як ти собі уявляєш? На своїм горбу…?

– … вкраду гемаля…

– Нащо?

– …Левів Кіготь, пам'ятаєш?… дороги… караванні сполучення…

– Ну дивись, як не… то сам потягнеш…

Схоже, Маззакінові вдалося намовити братчиків порятувати страдника, але за того наново взялася пропасниця, і він уже не міг ні подякувати, ані відправити рятівників за північним вітром. Та він і сам не знав, чого йому хотілося більше.

Проминуло кілька днів, і Асата на свій безмежний подив таки справді прийшов до тями. На його щастя, до сховку, влаштованого розбійниками, був лише день дороги від Ір-Оламу, бо інакше би його просто не довезли. У тім сховку і лишили вигнанця під наглядом старої та покор-ченої, наче суха смоква, бабці. Та обклала його рани таким густим і бридким мастилом, що аж різало очі, а пити давала гіркого трунку, від якого вернуло, як од блекоти. Але справа пішла на лад, і за тиждень, чи щось із тим, Асата вже мав удосталь сил, аби встати і, погойдуючись, вийти з халупки, аби усамітнитись там зі своїми потребами.

Це було, очевидячки, визнано за добрий знак, отож невдовзі нагодилися і розбійники на чолі зі страшнуватим на вид – кострубатий рубець через око – проводирем Барбою. Маззакін щиро тішився видужанню своєї знахідки, Барба ж зиркав з-під лоба, натякаючи, що слід подбати про власну безпеку, а ще ліпше – прилаштувати порятованого до якоїсь користі. Проводир боявся, що той, щойно набравшись сил, дасть драла, а чи й військо приведе до їхнього сховку, отож вигнанцеві було запропоновано присягтись найстрашнішою клятвою, що не покине ватаги. Асата заприсягся з легкою душею, хоча обіцяні кари – роздирання скаженими гемалями, приміром, здалися йому трохи кумедними. Що ж до користі, то Асата невдовзі придався-таки своїм рятівникам, порадивши зручне місце для засідки при дорозі, що нею їхатиме Ір-Оламський митар у супроводі царської варти – сам винен, зрештою, бо ж усім відомо, що порядний люд у митарі не йде.

Скоро розбійники почали брати його із собою, і на певний час життя Асати стало черговістю засідок, галасливих наскоків, перемовин, зрідка – сутичок з караванним супроводом, а межи тим – пиятик та бездіяльного поневіряння пустелею. Іноді вечорами, коли бракувало вина для веселощів, його просили оповісти про життя та порядки в Зам-Арі та Ір-Оламі, зокрема ж, про походеньки навісного Набі. Асата вже не намагався привласнити славу свого химерного двійника, ба навіть діставав певну нездорову втіху, вигадуючи дедалі неймовірніші пригоди. Розбійників це не бентежило, уже радше їхній сумнів викликала би правдива історія; хіба тільки Маззакін позирав часом з подивом, пригадуючи, либонь, їхню розмову на Узвишші.

З віддалі Кривого Узгір'я здавалося, що Асата-Набі остаточно перетворився на героя байок при вогнищі, однак його вченню ще судилося наробити лиха у Нижній Землі, що аж відгомін його докотився до пустельного сховку вільної ватаги. Цього разу, щоправда, Асата був зовсім ні до чого.

Спершу ніхто навіть і не здогадувався, в чому річ, хіба частіше доводилось ватазі блукати пустелею, переховуючись від каральних загонів царського війська. Тут уже Асата придався їм як ніколи доти, бо коли б не його знання старих доріг та козячих стежок у скелях, ватазі скоро настав би край – такими ретельними та невідчепними невідь-чого поробилися царські вояки.

Лише згодом, крадькома пробравшись до Єріхни, аби збути награбоване, Маззакін дізнався про нове зачинання царського дому Ір-Оламу: Нижня Земля запропонувала Верхній спільно придушити заколот у Зам-Арі, а по тому взялася вичищати власні володіння від всілякої нечистоти. Коли раніше закони про обрядну чистоту викликали подив, то зараз доходило до дурного – тепер карали на горло тих, хто, приміром, вбирав одежу, котрої торкалась повія, чи вживав горщик з-під масла для приготування м'ясної юшки. То що казати про злочинців зі злидарями – тих навіть не питав ніхто про чистоту одягу чи обставини останньої трапези.

Настрашені царською доброчесністю, люди корилися, бо що було робити? Адже ж до діла взялися варта і військо, а славний пророк-заступник – чи мертвий, чи вічноживий у байках при вогнищі – однаково допомагати не квапився. Країна зазнала тоді такого благочестя, якого і за часів патріархів не свідчили. І тоді, власне, до Асати почало навідуватись дивне відчуття – мовби тихий галас і тиск зсередини, від чого ломила голова і смеркало в очах.

Це відчуття налякало його ледь не до крику, бо було знайоме – і геть зовсім, цілковито, неможливе. Бо це було знамення Херему, чуття, яким його мешканці у повноті сприймають людські благання та славоспіви. До нього особисто, проте, в його нинішнім становищі, це не могло мати жодного стосунку. Таке було враження, що молитовний хор, наче потужна струмина, спинився при зненацька виниклій загаті, та й побіг торувати скособочений шлях куди прийдеться. Лякала ж Асату його власна неспроможність прийняти чи спинити струмину, бо калюжа ніколи не вмістить моря, хіба зникне, поступившись його потузі. Так не повинно було статися, однак щось на Херемі, очевидячки, пішло навскоси.

Асата не знав, що буде, коли струмінь прорве хиткі кордони його притомності, та про всяк випадок намагався уникати товариства, щойно його сягне перша хвиля нечутного шепоту. Він ховався на самотині, і довший час йому таланило перечекати напад, нічого лихого не заподіявши. Всього, однак, не передбачиш, і кордони було-таки зламано, і час для того випав аж ніяк не найкращий.

Черговий виїзд царського війська застав ватагу на одному з каменистих плато Кривого Узгір'я. Повідомлення вартових було вчасним і спізнілим водночас – вчасним, аби загасити вогнища та зачаїтись, і запізнім, аби, не привертаючи уваги, дременути з плоскогір'я від чи не втричі чисельнішого війська. Ватазі лишалося чекати, сподіваючись, що виїзд, який став табором біля підніжжя гори, не помітить її бранців та й подасться зранку своєю дорогою.

Розбійники посідали смутними купками коло згаслих вогнищ – спати не спалося, про звичну розвагу годі було й мріяти, лише тихі перемовини лунали де-не-де, не гучніш за шерех сухого чагаря. Поволі громадилася напруга, змушуючи підкидатися при кожнім порусі. Мудрий Барба знав, чим це може окошитися, тож, позбавлений можливості вгамувати бентегу братчиків хмільною брагою, він звернувся до звичної вже заміни – Асатиних героїчних оповідок.

Той не відмовив і налаштувався вже потішити товариство черговою вигадкою, коли ближче підсів Маззакін і попросив – на зміну – оповісти правду про свої власні пригоди, що привели зрештою на Тихе Узвишшя.

– Я говорив правду раніше, – глянувши спідлоба, мовив Асата, – але ти не вірив. Чи гадаєш, що нинішня правда краща за колишню?

– А може, моя віра краща за колишню? – примружився Маззакін. – Давай розказуй. Бо, може, вже й не буде іншої нагоди.

Маззакін промовисто кивнув у бік провалля, за краєм якого виднілися численні цятки вогнів.

Асата знизав плечима.

– Мені – що? Правда голови не ломить… Тільки ж знудяться твої вояки.

– Нічого, завтра надолужимо, – похмуро напророчив Маззакін.

Вигнанець помовчав хвильку, помандрувавши поглядом понад чагарями. Не буде другої нагоди? Хотілося б сподіватися.

– Все почалося тоді, – стиха розпочав він, – коли мене продала в рабство власна родина. І мала на те, слід сказати, достатні підстави…

Ця оповідь не була схожою на інші, і справді – хтось зі слухачів заснув, заколисаний, але хтось дослухався пильніше, забутим чуттям вловивши гіркоту та жаль, невластиві байкам про богів та звитяжців. Таких, чуйних, було небагато, і насамкінець, слухали оповідача хіба кілька старших вояків та занурений в задуму Маззакін. Йому, власне, було про що поміркувати, бо його втішна віра в Набі-заступника зазнала збитку тієї ночі, і слід було якнайшвидше встановити нові дороговкази. Отож, заклопотаний своєю бідою, він не завважив дивної зміни у голосі Асати, коли той відказав щось у відповідь на питання одного з вояків.

– Що ж він собі думає, той Імрод? – поскаржився розбійник. – Такий лад в Землі встановив, що хоч тепер бери й тікай в Кіннахі…

Асата рвучко зітхнув, чомусь притуливши пучки пальців до скронь. А казав же – голови не ломить, всміхнувся Маззакін.

– Це не він… – відказав Асата. – Він хворий…

– Ти звідки знаєш? – здивувався Маззакін.

– Молебень… – ледь чутно прошепотів вигнанець. – Нічний молебень…

Його голос – ламкий, а в очах – раптовий ляк.

– Хворий! – паскудно реготнув старий розбійник, не розчувши, либонь, слів Асати. – От же ж, мабуть, дружина-кдеша заїздила!

Разом з цими словами Асата підхопився, мовби ним вистрілили. Паніка в його погляді змінилася мороком – чи люті, чи й цілковитого безумства. Далі зчинилося щось неймовірне, бо сумирний доти провідник та оповідач наскочив на невдатного жартівника, наче дикий звір, а що інші намагалися його спинити, то і їм дісталося від щедрот. Скрутили його усі скопом, та й то не зразу, а коли приклали лицем до землі, то нападник ніби нараз видихався, а насправді й геть зомлів.

Усе те відбулося в цілковитій мовчанці, хіба звуки ударів та збуреного дихання порушили бентежну тишу, але якийсь тихий відгомін дістався-таки табору попід горою – щось там підкинулось, заворушилося, хоча потикатися на узвишшя в темряві царські вояки, очевидячки, наміру не мали.

Першим, що побачив Асата, щойно прийшовши до тями, було усміхнене лице Маззакіна з підсвіченим місяцем підбитим оком.

– Ну ти й б'єшся! – заздрісно мовив він. – Ніби в школі Хубара вчився! Коли б не Барба з Яцком, які й направду звідти, то так усіх би й порішив… Добре, хоч за різака не взявся!

– Я зробив що? – у зневірі мовив Асата. – Битися поліз?

– Ага! – радісно кивнув Маззакін. – Коли Яцко за твою кдешу зле сказав, так зразу і підхопився! Хто ж знав, що вона тобі так запала!

Вигнанець зітхнув і підвівся, всідаючись на курній землі.

– Не в тому річ… А що в таборі, чули нас?

Маззакін враз спохмурнів.

– Та чули, здається. Тільки до ранку, мабуть, дертися сюди ніхто не буде.

Асата замовк на хвильку, роздумуючи.

– Поклич Барбу, – мовив він, – я знаю, що нам робити.

Проводир ватаги погодився вислухати Лсату, хоч і позирав тепер на нього з певною підозрою. А дізнавшись про його задум, довго ще сидів, хитаючи головою.

– Чекай… То ти хочеш взяти десяток наших і напасти на царських вояків? І що нам з того, окрім вічної слави?

– Військо однаково не випустить нас звідси, – заходився пояснювати Асата, – а так – вони будуть змушені розділитися, частина рвоне за нами, а решта, коли й лишиться, то не сподіватиметься наскоку. Ви зможете або, скориставшись галасом, тихо відійти за їхньою спиною, або напасти зненацька. Усе ліпше, аніж сидіти й чекати, поки військо видереться сюди по наші душі.

– А що з тим десятком, що поїде з тобою?

– Зараз ніч, і військо не знатиме, скільки нас. Я покажу нашим, де та як поодинці загубитися в скелях, коли будемо тікати.

Асата і правда міг це зробити, і Барба неодноразово ставав свідком подібних маневрів.

– Ну, дивися, – тяжко зітхнув він, – зрадиш нас…

– Знаю, – кинув Асата, ховаючи усміх, – скажені гемалі.

– Оце ж! – суворо мовив проводир, вирушаючи збирати ватагу для відчайдушного виїзду.

Було кинуто жереб, і десяток обраних тихо прощалися з рештою, звільняючи від зайвого вантажу своїх похідних мулів. Маззакіиові випало лишатись, але він однаково просився їхати разом з Асатою.

– Нема чого зайве спокушати долю, – одповів той.

– Хто б казав! – обурився розбійник.

– Послухай, – Асата роззирнувся, аби пересвідчитись, чи ніхто їх не чує. – Мені однаково не можна лишатись із вами. Той напад сьогодні – і кдеша тут ні до чого – він може повторитись будь-коли, і це добре ще, що обійшлося кількома синцями… Не знаю, що там зчинилося, на тому Херемі, але вірити їм я вже не можу.

– Не можеш вірити власній сім'ї? – по роздумі спитав Маззакін.

Асата примружився.

– А ти вірив би сім'ї, яка продала тебе в рабство?

Маззакін тяжко зітхнув.

– Другий раз і жертви їм не принесу, коли там такі порядки…

– Оце молодець, – Асата по-товариськи ляснув його по плечі і рвучко скочив на свого мула.

Скерувавши свій загін до спуску з плоскогір'я, вигнанець зник в густій темряві, що передувала досвітку.

Тоді, власне, Маззакін бачив Асату востаннє. Ного задум вдався, і ватазі поталанило вибратися з Узгір'я, втративши не так і багато. Навіть з Аса-тиного десятка повернулася половина, решта ж назавжди згубилася межи червоних скель, а серед них і той, котрого одні кликали пророком, а інші – самогубцею. Хтозна – чи згинув він, чи просто покинув ватагу, як випала нагода, але Барба ніколи не дорікав Маззакінові за врятування знавця доріг із Тихого Узвишшя. Про нього згадували радше з вдячністю, яка містила значний домішок полегкості. Адже разом з вигнанцем відійшла і його темна таємниця, торкнувшись хіба декотрих, та і то лише крайкою.

* * *

– Отак би й зразу, – дратівливо буркоче Сеной, – а то такої був тоскної заспівав – наче брудним ножем по серцю…

Сенгелаф притискає до вуст тонку долоню, ховаючи позіхання.

– Зважмо, – каже він, очевидячки, наслідуючи старшому товаришу, – зважмо, що, коли хитромудрий наш господар збрехав уперше, то міг збрехати і вдруге. Може, десь є і третя видозміна цієї історії?

Аби не позіхав, чесне слово… Тру очі, намагаючись зосередитись.

– Може, десь і є… Вам же відомо, панове мої, що множинність видозмін одної і тої ж історії властива народним переказам?

– А ти тут до чого? – не може збагнути Сеной.

– А я і є – народ! – хвалюся. – Можу собі дозволити!

Сенгелаф мимохіть пирхає в кулак. Сеной невдоволено супиться.

– Ну, навіть якщо цей народ правду сказав вряди-годи, шукай тепер того Асату, як він запропав десь до бісової трясці…

Молодший змучено кривиться.

– Куди тепер – до Кривого Узгір'я? Як гадаєш, Сенсеною?

Всі погляди нині звернено до старого, але замість відповісти той відмахується від них, як од настирної мошви.

– Сенсеною, агов! – не вщухає Сенгелаф.

– От причепи… – зітхає той. – Розважити як слід не дадуть… Ви хоч збагнули, про що оце щойно нам було сповіщено?

А вид у нашого мудреця приголомшений. Невже нарешті розкумекав?

– Про подальші злочинні діяння… – впевнено починає Сеной.

– Так-так, певна річ, – уриває його старий. – А потім? Ці дивні напади буйства, що збігалися з часом молебнів?

Сеной та Сенгелаф отетеріло перезираються.

– Маззакін же наче пояснив. – невпевнено мовить Сенгелаф. – Не будучи більше пов'язаним з Херемом, вигнанець не міг дати раду…

– Дати раду – чому? – нетерпляче підхоплюється Сенсеной. – Ви двоє хоч раз мали з цим до діла? Чи мені вам пояснювати, до кого надходять благання та славоспіви?

– До Дев'ятки, – впевнено мовить Сенгелаф і тут-таки побожно уточнює, – до Священної Дев'ятки Володарів Хе…

І вражено нишкне.

– До Десятки, – пошепки виправляє його Сенсеной.

Западає мовчанка – мовби короткий передих перед боєм.

– Тобто, – прочищає горло Сенгелаф, – ти хочеш сказати, що Асата не служив Малхі, а що він… і є – Малхі?

Сенсеной тяжко зітхає.

– Он, злодій і той здогадався швидше за нас.

Знизую плечима.

– Ніби на Херемі є ще якась сім'я, окрім Де… Дев'ятки.

Трійця перезирається.

– Справді, – ніяково каже Сенсеной, – відразу можна було збагнути.

– Так, – повертає нас із Херему на землю Сеной, – і що нам з того? Чи значить це, що нинішнім закриттям Брами теж завдячуємо Проклятому?

Сенсеной невідь чому звертає запитальний погляд до мене. І звідколи це я, питається, перетворився на речника світового зла? Ну, начувайтеся, панове мої!

– В усьому винуватити Проклятого було би зручно, чи не так? – кажу, дозволяючи просочитися в голос зневазі. – А чи спадало вам на гадку, шановні, що зміни в Ір-Оламі, які призвели до скособочення молитов, в жодній мірі не були спричинені діями Асати?

Сенгелаф мерзлякувато щулиться.

– Так… якщо вважати, що він став навіть не демоном, а простою людиною… рабом, – підводить очі на Сенсеноя. – Зробити з ним таке і при тому залишити пам'ять… Хіба це не занадто?

Сенсеной огладжує бороду, мовби ховаючи ніяковість.

– Не нам судити про доречність найвищої кари. Можу хіба сказати, що ця кара, безумовно, відповідає істотності провини.

– Та що ж він таке наробив? – не вгаває Сенгелаф.

– Спитаємо при нагоді, – войовниче мовить Сеной. – А тим часом що?

– Та що ж, – підбирається Сенгелаф, – слід іти до 1р-Оламу, аби там з'ясувати, що спричинило останні події.

– Оце слушна думка, – погоджуюсь, – а коли не зневажите порадою волоцюги, то підете не абикуди, а просто до Шатра, до Раві, якщо він і досі ним опікується. Той напевне знатиме все, що має значення для гаразду Нижньої Землі.

Сенсеной киває. Бачу – не зневажать порадою. Поважати стали, еге ж? Всього і треба для того – ніч, збавлена на теревені.

А ніч і правда минула. Вмить і незворотно – вже підноситься над крайнебом червона повіка, здіймаючи млисту зі сну золоту зіницю. Кривава зоря… не для добрих починань.

Трійця підводиться. Нарешті чи на жаль, але я вичерпав, здається, свою для них корисність.

– Нема чого чекати, – мовить Сенгелаф, – ходімо.

– Доброї дороги, – кажу.

Сенгелаф озирається.

– Чого розсівся? Ти ідеш з нами!

Оце несподіваний хід!

– Навіщо?

– Ну, аби… вказати на Асату, коли той нам трапиться, – пояснює Сенгелаф.

– Аби повторити для Раві усі подробиці, – поважно мовить Сенсеной.

– Аби не лишати тебе без нагляду, – значуще додає Сеной.

Так… це вони щойно вигадали?

– Мені не можна до Ір-Оламу! – повідомляю я, і це, між іншим, цілковита правда.

Трійця перезирається. Сеной здогадується перший.

– Ну, звісно ж – розбійник боїться викриття та кари!

– Але ти не бійся, – Сенсеной кладе долоню мені на плече.

– Ми тебе охоронятимемо, – додає Сенгелаф.

– Матимеш найкращу варту Херему, – регоче Сеной, – ввійдеш до Ір-Оламу з божеськими почестями!

Намагаюся переконати їх лишити мене в спокої, але трійця невблаганна. І чого вони за мене вчепилися, не збагну.

– Ви про це пошкодуєте! – провіщаю я.

– Ти певен? – не вірить Сенсеной.

– Я вам це обіцяю!

* * *

Від мого сховку до Ір-Оламу день дороги, і на ніч ми спиняємось неподалік від Ган-Авіву. Можна було би заночувати і у Весняному Саду, тим паче, що зараз і є весна, й вечірнє повітря духмяніє солодким квітом мигдалю та фанату. Навесні ця земля вибухає швидкоплинною красою, спиняючи подих подорожнього побожним зачудуванням, проте нема чого мені робити в нічному Ган-Авіві, куди навряд чи приходять милуватися весняним пишнобарв'ям. А надто нині, коли нові порядки царського дому витиснули звідти вільну комерцію та невимушене спілкування. З того, що мені відомо, там чатує тепер невсипуща варта, вистежуючи кожне поривання заподіяти якусь нечистоту. Отож не слід туди потикатися, нехай як знадливо не пахтить мигдаль.

Я розстеляю подертий плащ, що править водночас і за ковдру, а трійця всідається неподалік, мовби й не потребуючи сну. Може, так і є, але для мене закриті джерела їхньої снаги, і я засинаю під янгольський гомін, неначе під колисанку. Через це, либонь, і сниться мені всіляка чортівня. Найсправжнісінька причім: пустельні упирі, демони спеки і труиних криниць, машкхіти-згуб-ники і козлоногі сегірім – воїнство, що зібралося не для битви, а для свята, і відомо мені, що вони обирають царя. Вже й корона чекає па обранця, вже бачена колись корона… із тим я підкидаюся зі сну, і серце мені ледь не вискакує, наче навіженець з вікна. Отак-то, поговориш з доброчесними на ніч глядючи, ще й не таке приверзеться!

А проте, і з них часом буває користь. Зраночку, коли ми намагаємось ввійти до міста, стража відразу ж намацує поглядом мене, злиденного, ще й виваляного в глиці та поросі опісля незатишної ночівлі. Тут уже, подумалося, і все, кінець мандрівці, однак Сенсеной поважно повідомляє, що вони троє супроводжують злочинця – в моїй особі – до міської управи, Сеной промовисто кладе долоню на руків'я різака, а Сенгелаф підкидає в долоні срібного сікля. Отак би й мандрував – з усіма вигодами! Хоч, правда, із божеськими почестями ніхто так і не нагодився.

А в Ір-Оламі, виявляється, нині правлять торг. Від самого царського весілля не пригадую тут такої тисняви, але відомо, в чому річ – весняний караван з Кіннахі, котрого так і не вполювали мої давнішні братчики. Сам караван такого велелюддя, звісно, не спричинить – але іроламські крамарі вкупі з купцями з найближчих околиць не могли не скористатися нагодою. От і маєш нині – не пройти, не пропхатися. Хіба справді, як Сеной, виставити вперед потужне плече та скорчити неприязну пику – так і найзатятіші розступляться, бо куди вже їм супроти небесного воїнства.

Іти таким чином за доброчесною трійцею, дуже навіть зручно, і вже можна роззиратися довкіл і дослухатися до пліток. А тут є, що послухати, от, приміром, галасливі міркування про якесь ніби заворушення на кордоні із Зам-Арі та притишені розмови про здоров'я царя, котре ніби ще більше підупало за останній час. Що кдеша того замучила і далі говорять, і це мене не дивує, однак нинішній наголос трохи несподіваний – уже стиха кличуть її упирицею, кличуть і тут-таки бентежно роззираються, ніби та може раптом виринути з повітря, аби скарати огудників. От не вірю я, що Агарі могла нагнати такого страху… Але хто ж – в такому разі?

За своєю невтішною задумою я й не помічаю, що ми з трійцею втрапляємо в дорожній затор: натовп не ворушиться, горлають купці, з яток та візків сиплеться крам, здіймаючи в повітря дорожній пил та ядучий запах прянощів. Навіть варта роззирається розгублено, не знаючи, за що хапатися.

– Тут не пройдемо, – кажу.

– Як? – не чує мене Сеной.

– Треба обійти! – вирішує Сенсеной.

Обхід тут і правда є. Один. Але він мене не влаштовує.

– Через площу? – питає Сенгелаф.

– Не треба! – протестую.

– Це праворуч, – керує Сенсеной, – ідемо!

– Ні! – зриваюся я.

– Що? – не може зрозуміти Сеной.

– Я не піду через площу! – репетую щодуху.

Трійця звертає на мене дратівливо-здивовані погляди. Мовляв, що воно таке за вибрики. Але мені справді не можна туди! Я уникав цього міста більш як рік уже, а тепер мене змушують ступити просто в серце Ір-Оламу! Тільки цього мені бракувало!

– Припини, Маззакіне, – суворо мовить Сенсеной, – не стояти ж тут цілий день! Давай ворушися.

Ну, гаразд. Я вас попередив.

Справа ж, звісно, не в площі, а в храмах, що її обступають. Нині, в торговий день, люду там більше ніж завжди, і можна прикупити козу, баранця чи, за браком коштів, яку пташину, аби тут-таки справити врочисту жертву комусь із Верхньої Трійці. Гамір, грюкіт, бекання… жодної тобі побожності. Що ж, може, й минеться.

Ми продираємось крізь діяльний натовп коло храмів, розпихаючи купців та ледь не перечіпаючись через злидарів та калічних. Нехай нам і доводиться маневрувати, наче човну в буремному морі, але он уже і Шатро видніється. Крок дороги.

– Зайдете самі, – кажу своїм сторожам.

– Чого це? – з підозрою глипає Сеной.

– Я що, подібний до втаємниченого – з ціпком та китичками? Не маю жодного бажання рахувати куприком сходи.

Сенсеной обертається до мене, аби вшанувати велемудрим словом, але раптом я розумію, що не чую ані звуку. Здіймається такий стугін, що аж повітря бринить, гупаючи у вуха.

Великий ріг храму Творця! От же ж лиха година привела нас сюди просто на початок молебню! Так близько… не маю жодного поняття, що тепер може статися.

– Ідіть геть звідси, – притишено кажу трійці. Ті здивовано вклякають на місці.

– Пильнуй, що кажеш! – заводиться Сеной. Байдуже!

– Геть! На Херем! В Шеол! До бісової трясці!

Я зриваюся на лемент, але мене вже не чують. Храмовий ріг волає знову, б'ючи, наче пугою, навідмах… Мені й не гадалося, що буде так боляче! Ще блимають на крайці бачення три білі плями приголомшених лиць, але мені вже нема до них жодного діла. Те, що було на Узгір'ї лише відлунням, тихим, причепливим шепотом, здіймається нині ревиськом гірського обвалу, трощачи на своєму шляху чуття, спогади, стираючи на порох все, що я вважав собою…

Спалахом приверзлося – коли б знати, як це буде, я десятою дорогою оминув би цей триклятий Ір-Олам. А втім… може, якраз і ні.

Якийсь час мене просто не існувало.

Чому – і звідки – я прийшов до тями по його завершенні, не можу навіть уявити. Не збагну і того, чому ніхто не порішив навіженця, що виник на моєму місці того погожого весняного ранку… адже ж пригадується уривками – чийсь розквашений писок, перекинута ятка, порив пташиних крил з розбитої клітки… чи побридували, доброчесні – як тоді, колись, на цій же клятій площі…

Розплющую очі. Щось заважає бачити – бруд? патьоки крові? Витираю обличчя – ніби розвиднюється. А ось і трійця. Позирає приголомшено і – ага! – перелякано. Можу уявити, що за дике видиво вони щойно засвідчили. Та й не дурні – ну, Сенсеной, принаймні – мабуть що, зробили висновки. То чого ж вони ще досі тут? Адже ж розуміють, що я нічим не можу їм зарадити… коли не зміг зарадити сам собі! А знаючи про мене те, що знають вони нині, і взагалі повинні були пересвідчитись, що я не вийду з цієї площі! Бо хто я для них? Ворог! Та ще й такий невдатний!

Сенгелаф сторожко присувається і простягає мені щось. Якусь хвильку я блимаю очима, не в силі второпати, що воно таке. Міх із вином!

Що ж, ну, це все ж таки краще, аніж камінь чи, скажімо, зашморг. Всідаюся, кривлячись, і беру вино. Добре, що трійця вибрала затишний куточок подалі від торжища, бо хтозна, як би варта поставилась до зухвалого п'янички просто посеред площі. Вино прохолодне, ледь солодке… Подбали, ти ж бач! Що ж їм до біса від мене треба?

– Бачте, шановні, – кажу, – не треба було йти через площу.

– Т-тепер бачимо, – затинаючись, мовить Сенсеной, – слід було раніше сказати нам, М-малхі.

Дивно… Так давно не чути власного імені, а тепер це не викликає нічого, крім глухого роздратування.

– Та що змінилось би? Ось тепер ви знаєте, і що з того? Я не можу нічого для вас зробити! Я не знаю, що зчинилося на Херемі! Я – ніхто, ви розумієте?! Уже три роки, як ніхто! Аф ехад!

Трійця ніяково щулиться, але Сенсеной утримує мій погляд.

– Може, й ніхто. Але ти – все, що в нас є.

Я переводжу погляд з одного на іншого – дивляться затято, з викликом. Нічого не збагну…

– Ти не сказав нам усієї правди, – провадить далі Сенсеной, – але і ми не розповіли тобі всього.

Та-ак. Цікаво.

– Річ у тім, – тяжко зітхає старий, – що Херем замкнено не щойно. Вже, може, рік чи й більше, відколи ми повинні були повернутися з останнього нашого спіткання з Нічною Нареченою. Нам це не вдалося – уже тоді брама була закрита. Ми були змушені залишитись тут, час ішов, і чимдалі менше ми пам'ятали про свої обов'язки на Херемі, і навіть про те, хто ми є насправді. Ми забули майже все, окрім того, що мусимо знайти Асату, який, можливо, знає, що відбувається.

– А потім ми вийшли до твого вогнища, – похмуро мовить Сеной.

– І пам'ять повернулася. – додає Сенгелаф.

Хороше вино. Тільки мало. От халепа… Те, що діється, – це насправді зле. Це навіть не вигнання пропащого сина… це вигнання цілого пропащого світу! Тепер зрозуміло, чого весь цей молитовний лемент виливається на мою злощасну голову – бо йому просто нікуди більше подітись! Так і буде – поки мого віку? А далі?

Не знаю, чи можна якось цьому зарадити. Надто ж, коли зважити на мій особливий хист пускати усі зачинання навскоси. «Ні до чого ти не здатний, – любив примовляти Татко, – всього потроху і нічого до пуття». Так і є. Тільки чого ж, до біса, нікого, крім мене, не лишилось? Мені не втримати цього тягаря… але, як не спробую, то він просто розчавить мене живцем!

– Я розказав вам усе, що знаю, – кажу, підводячись, – можливо, Раві знатиме більше.

Вони підводяться за мною. Справді, не до вибору їм… найкраща варта, божеські почесті – ха!

– А як вам, до речі, вдалося владнати справу з побитими купцями?

Сенгелаф весело мружиться.

– А ми сказали, що ти – пророк, котрому зробилося зле через нечистоту, яку торговці розвели біля храму.

Не можу втриматись від сміху. От горечко, наслухалися моїх баєчок! Але і придалося, що скажеш!

Ну, та біс із ним. Слід уже вибиратися до Шатра. Невідь іще, як зустріне мене Раві – я ж і справді був йому напаскудив. Усе зрештою владналося, Імрод взяв-таки шлюб із Зам-Арійською царівною, бо хто йому заборонить мати дві жінки зразу? Але ж і похвилювався через мене старий! Будемо сподіватися, що нас, принаймні, пустять до Шатра – з моїм розквашеним носом і вимащеною хламидою.

Варта Шатра підводиться нам назустріч. Дивиться неприязно і ледь бентежно – ну, звісно, нас четверо, їх двоє, і рубака Сеной уже поводить лихим оком, шукаючи, кому б це писка начистити Що вже про мене казати – волоцюга волоцюгою, аж ніяк не для святилища Саави.

– Пробачте шановні, – кажу, коли варта вже готова збройно постати на захист святині. – Пробачте нам брак належного вбрання, аби засвідчити право проходу. Нам довелося подолати тяжкий шлях і зустрітися з розбійниками, – слухайте, я майже зовсім не брешу! – але я готовий довести нашу належність до втаємничених Шатра.

Під пильним оком варти я скидаю сандалії. Пояс згубився в недавній бійці, але розв'язую його так, ніби він ше досі на мені. Відставляю уявного ціпка і обвиваю правицю незримим ланцюгом. Дев'ять кіл. Це я вже не переплутаю.

Варта причаровано спостерігає, не маючи нібито наміру чинити перешкоди. Тоді я виходжу вперед трійці і прямую до брами Шатра. Але не встигаю торкнутися – вона сама прочиняється досередини. На порозі… ну він завжди любив першим зустрічати гостей.

Минув якийсь рік, і він нібито зовсім не змінився. Але ось Верховний Жрець піднімає очі, і я бачу, що помилився. Де й поділася колишня жвавість рис, глузлива пильність погляду – тільки млиста, приречена втома… І зморщок додалося. Що ж це… не через мене, маю надію? Це ж давня справа – давня, похована й забута!

Він навіть не впізнає мене. Принаймні, не зразу. А потім погляд його кам'яніє, на коротку мить спиняється подих. Мовчить, і мені страшно вже, чи не стало йому зле від нашої нежданої появи.

Сенгелаф перший не витримує мовчанки.

– Миру вам, високоповажний Раві! Чи не дозволите нам ввійти для розмови у справі Храму та Царства?

Погляд жерця оживає, озирає рвучко мою доброчесну трійцю – впізнає, очевидячки.

– Хто це з вами? – питає хрипко, киваючи на мене.

– Ніхто, – мстиво всміхається Сенсеной, – вістовий розори.

Раві коротко зітхає, і враз погляд його набуває колишньої снаги.

– З поверненням. Малхі.

Він веде нас у просякнуту промінням і книжковим порохом залу, де все лишилося як раніше – тільки не чути звичного о цій порі учнівського гомону та наспівного голосу читачів мудрих сувоїв. Тут чується не те щоби занепад, але безпорадна тиша, наче в домі хворого. Раві напевне вже знає про закриття Херему про те, що молитви не йдуть нікуди, повертаючись назад гнітючим відлунням… Може, навіть знає, чому. Справді, якщо не знає він, то не знає ніхто.

Сенсеной береться стисло оповісти про поневіряння трійці та про те, що їм випало дізнатися з моєї оповіді. Раві часом кидає на мене навскісні погляди, мружачись, мовби розбирає цінне, але плутане пророцтво. Справа, очевидячки, у добрих руках.

– Нічого не збагну, – нарешті мовить він.

Ну ось, наврочив!

– Ви кажете, Херем було замкнено приблизно рік тому? Але тоді не відбувалося нічого… нічого, аби спричинити найвищий гнів! Востаннє таке – ненадовго – траплялося, коли… – він затинається, – відразу ж по царськім шлюбі. Але потім – ні. Ми пильнували.

– Пильнували?! – підхоплююсь. – То це тобі, Раві, слід завдячувати за нишпорок у Ган-Авіві, замордованих повій в Єріхні та винищення хворих на цараат по обох Землях?

І коли б лише хворих – навіть їхні родини зазнали переслідувань, і тоді, власне, до лав вільної ватаги посунуло рясне поповнення, аж Барба мусив був запровадити фаховий відбір. І хто ж стоїть за цим – мій добрий та мудрий учитель?!

Раві сахається як від удару.

– Так вирішив Синод. Ми повинні були запобігти поширенню нечистоти, ми не могли ризикувати… Я знаю, що ти скажеш, Набі, – попереджує він мою гнівну одповідь. – Ми вже мали нагоду пересвідчитись – це не допомогло. Але присягаюсь тобі, жоден із нас не віддавав наказу вбивати тих нещасних!

– А хто ж віддавав, у такому разі?

Жрець Саави зітхає.

– Гаразд, я винен теж. Беларі ен-Авед лише переконав царя виконати наше рішення.

– Беларі?

– Так, – Раві кривиться, як од кислого, – після його невдатних спроб розв'язати війну з Зам-Арі він втратив позиції. Радник, очевидячки, сподівався відновити повагу царя, взявшись виконувати наш припис… і дещо його перевиконав.

– Знову цей паскудний вилупок… – сичу крізь зуби.

Трійця позирає з докором, мовляв, не годиться, нехай і проклятому, але – колись – мешканцю Херему… Це лютить мене ще більше.

– Не подобається? – зловтішаюся. – Зробили з мене на всі біди винуватця, то терпіть тепер! Невже ніхто з вас, доброчесних, не бачить, чого прагне добродій царський дорадник!

Раві дивиться прискіпливо.

– Я знаю Беларі відмалечку. Нічого іншого він не прагне так пристрасно, як влади.

– Царської влади, – виправляю. – Зустрівши мандрівного пророка в Зам-Арі, він запитав єдине: «Чи може раб стати володарем над людьми та землею?»

– І що відповів йому Асата-Набі?

Мимохіть посміхаюсь. Але незлі пророки робляться з пропащих!

– Асата-Набі сказав йому наступне: «За часів безладдя володар може стати рабом, а значить, владу тримає не чеснота, але сила…»

Трійця бентежно перезирається. Раві підхоплюється з місця.

– Ти?! То це ти намовив його підбивати царя до війни? «За часів безладдя…» – це ж треба таке!

– Е, – кажу. – годі. Ви вже раз були мене стратили. І хіба це зарадило?

– Коли ти – той, про кого йдеться в одкровенні… – втручається Сенсеной, – то все ще попереду.

– Та чого ви причепилися, – обурююсь, – зі своїм одкровенням? Гадаєте, ніхто, крім мене, не спроможний вчинити якісь три паскудства?

– Якісь три паскудства, – скрушно хитає головою Раві, зачаївши посмішку в кутиках уст, – поважніше слід би ставитися до смертних гріхів. То кого ти маєш на увазі?

– Та хоч би й вашого владолюбця Беларі. Кровозмішення – маєте, коли зважити на його стосунки з сестрою… Далі – пролиття крові – згадайте лишень різанину в Єріхні! І що там ще…

– Поклоніння Шеолу, – пошепки підказує Сенгелаф.

Отут я не маю чого сказати. Хіба недавні демонічні сонмища в моєму сні… Але це радше стосується мене, ніж когось іншого. Ні, дурний буду, коли скажу про це Раві.

– Я мушу це перевірити, – мовить той. – Показна доброчесність нічого не доводить, і часом навіть – навпаки. І, якраз доречно, вчора Беларі від'їхав до Бет-Елю, тож я зможу…

Тут-таки Сеной підхоплюється з місця. За ним підстрибує Сенгелаф, статечно підводиться Сенсеной. Я сиджу. Насолоджуюсь видовищем.

– До Бет-Елю! – волає Сеной.

– Якраз доречно! – уїдливо мовить Сенсеной.

– Яких іще доказів треба? – спалахує Сенгелаф.

І як я раніше жив без цієї трійці?!

– А в чому річ? – не може второпати жрець Саави.

Авжеж, не все міститься в твоїх порохнявих сувоях, Раві! Бет-Ель та його околиці – знаменне місце для янгольської братії. Саме там спільним зусиллям небесного воїнства було закрито браму Мовчазної Ями, привалено скелею та зведено храм довкіл. Що менше знатимуть про це, було ухвалено тоді, то краще. Але нині, настрашений, Сенсеной відкриває таємницю.

– Там міститься. Земний вхід. До Шеолу.

– От, – кажу, – і третє паскудство.

Раві хапається за серце.

– Ми мусимо виїхати зараз же! – придушено повідомляє він.

Підводжуся, позираючи на його зненацька посіріле лице.

– Не поспішай до Шеолу, Раві. Досить буде, коли поїдемо ми вчотирьох.

Він смикає рукою.

– Ти не розумієш. Він поїхав не сам. З ним – добірна сотня зі школи Хубара, нібито для замирення заворушення на кордоні, – Раві глибоко зітхає, опановуючи себе. – Що станеться, коли брама Шеолу буде відкрита?

Сенгелаф здригається, Сеной присвистує.

– Зважаючи на те, що Херем відвернувся від нас, – мовить Сенсеной, – ну, скажімо, так… Різниця між пеклом та світом живих скоро припинить бути відчутною.

Раві тихо стогне.

– Гаразд… Я знайду для вас десяток-друї ий вояків. Ви повинні розуміти, мої можливості обмежені…

– Розуміємо, – буркає Сеной, огладжуючи руків'я різака, – наші – теж.

– Мій товариш хоче сказати, – пояснює Сенсеной. – Нам нема на що покладатися, окрім як на власні сили. Ми і досі не знаємо, чому Херем не відповідає.

Раві зиркає на мене запитально, але я теж знизую плечима. В мене, звісно, є припущення, але надто вже блюзнірським воно здається. Навіть мені.

Верховний Жрець тяжко зітхає.

– Я накажу приготувати для вас купальню, обід та чистий одяг. І спробую зібрати стількох людей, скільки зможу.

Він іде, і нас ведуть до купальні Шатра, де мені нарешті вдається змити кров, бруд та пір'я, що пристало до хламиди під час купецького розгрому. Таки є незмірна мудрість в обмиваннях, думаю, занурюючись з головою в теплу духмяну воду. Адже нечистота міцно вплетена в нашу природу, і розділення відбувається щодня, і щодня ж відновлюється єдність… В пашу природу! Це ж хто я тепер, цікаво?

Не знайшовши відповіді на дні купальні, виходжу та напинаю новий одяг. З китичками. Як годиться. А втім, і це не допомагає збагнути, хто я, і що мушу робити. Досі єдиним моїм бажанням було – так чи сяк – повернутися на Херем. Але тепер… Що там чекає на мене? Чи люта кара? Чи зневажливе прощення? Бігме, не знаю, що краще.

Раві вдається зібрати аж цілих п'ятдесят вояків, похапцем відкликаних з охорони Шатра та інших храмів. До того ж, нам не доведеться іти пішки – наш господар подбав навіть про коней. Сеной позирає втішено, навіть у Сенсеноя світлішає погляд. Сенгелаф, так той уже гасає верхи, пригледівши собі баского коника. Слід вирушати.

– Малхі, – смикає мене Раві, – як гадаєш, ми ще зустрінемось?

Потискаю плечима.

– Тоді скажи мені, – він ніяково роззирається, – ну, коли це і справді остання нагода поставити тобі питання…

Так я й гадав. Відпустить він мене, авжеж, допитливий, як сам Саава!

– Яке? – кажу.

– Я вже запитував, але не дістав відповіді. То… Чому тебе було вигнано з Херему?

Я швидко роззираюся. Ну, звісно ж. Сенгелаф школить свого коника у двох кроках від нас, та і Сеной, який нібито розглядає різака, раз у раз косить оком.

Тоді я нахиляюся до вуха Раві і пошепки кажу йому те, що він хоче знати.

Верховний Жрець Саави сахається, ледь не падає а потім підводить такий погляд, мовби оце щойно повз нього пройшло щонайменше кохання його життя.

– Ти тримав її в руках?! – приголомшено шепоче він.

– Ага, – кажу.

Він озирається на Шатро, на круглий зал з тисячами мудрих сувоїв, які містять все, записане людьми, а однак і цього недостатньо для справжнього розуміння.

– А ти знаєш, – каже він повагом, – я би теж не втримався.

Я регочу, як дурний, і мені вперше стає прикро, що я з'явився на світ на Херемі, а не в родині Раві. Може, тоді мені велося би краще…

А проте той, хто поклав мені на плечі мої перехрестя, має власний розрахунок. Іще б знати, який.

* * *

Дороги з'єднують не лише простір – вони сполучають сновиддя і пам'ять, уяву та дійсність, так що часом і не розбереш, де що. Коли на зміну родючим полям та виноградникам приходить брунатний камінь та червоний пісок Верхньої Землі, мені починає здаватись, що куполи Ір-Оламу примарилися мені в лихому сні, і зараз з-за котроїсь скелі вигулькнуть білі шатра, тлусті вівці та миршаві пси Ейсавового стану. Ця пустеля, чиї обриси не зміняться і за століття, могла б служити за взірець певності, а проте зіркому оку помітна незначна відмінність.

Пустеля цвіте. Руді схили сповиті зеленавим покривом, і повітря ледь духмяніє пливким примарним медом. Зараз – найкраща пора для пустельних вівчарів, і не можна згаяти ані хвилини нетривких весняних щедрот… Направду, я майже сумую за днями, що минули в стані, і коли б не залізна сережка та попихання Ейсавових домашніх, то, може, й слід було лишитися – менше б шкоди тоді вийшло з моїх потерпань.

Але, схоже, лише я один дурним гризуся – трійця тішиться з баскої їзди та свіжого вітру, а вояки, схоже, взагалі не здають собі справи, куди їдуть і навіщо. Раві говорив лише з їхнім старшим, Акабі, і, схоже, настрахав його як слід, а вже налаштувати вояків – то справа старшого. Він натякав мені вже, що непогано би спинитись перепочити та водночас роздати підлеглим настанови, проте спинятися зараз було би зарано. Слід подолати якомога більшу відстань, доки не сіло сонце, і хоч я вивів би загін і навпомацки, вночі ми будемо надто вразливі посеред дороги, коли би Беларі надумав позбутися переслідування. До того ж, якщо справа дораднику піде на лад, невдовзі околиці заюрблять тими, про кого взагалі не проти ночі мовиться. Ет, за добрих часів під охороною янгольської сторожі можна було б здійснити безпечну прогулянку хоч би навіть до Мовчазної Ями, але зараз гнати гонор аж ніяк не випадає.

Межи тим, час минає, і ось нас уже наздоганяють стрімкі весняні сутінки. Перемовившись з Акабі, ми вирішуємо зійти з дороги, аби стати табором під захистом гостродзьобої скелі та кількох присохлих пальм. З полегшенням змучені вояки зістрибують з коней, і хтось уже розкладає ощадливе дорожнє вогнище… Але тут мене ніби смикає щось, і, замість зійти з коня, я озираюсь на дорогу. Корячись самовільному поруху мого коліна, кінь ступає далі від світла.

– Куди це ти зібрався? – виринає зі смерку Сеной.

– Далі стежите за злодієм, аби не втік? – дратуюся мимохіть.

– Не лютися, Малхі, – виникає з другого боку Сенсеной. – Надто довгими були наші поневіряння без сенсу та пам'яті, аби нині легко відмовитись від здобутого.

– І нічого ми не стежимо, – буркає Сеной.

– Просто просимо дозволу іти з тобою, – додає Сенгелаф, який теж нечутно опиняється поряд.

Ну, що з ними робити?

– Гаразд… – зітхаю, – та тут всього лігше крок дороги.

– До чого? – з підозрою цікавиться Сенсеной.

– Не знаю, – кажу, – до перехрестя…

Трійця занепокоєно перезирається.

– Ти певен, що тобі справді туди треба?

Знизую плечима. Певен. Треба. Не знаю. Але цієї миті незбагненна бентега стає нестерпною, і я майже проти власної волі повертаю на дорогу. Трійця підтюпцем скрадається назирцем.

Перехрестя тут і справді неподалік. Кілька тривожних хвилин, і я спиняю коня біля поваленого ідола. Знайоме місце… Проте це не важить, адже на перехресті стоїть людина… Навколішки. Плаче.

Зіскочивши з коня, підходжу ближче. Вона піднімає лице… жінка. Я відчуваю, як вузол напруги рветься, лишаючи натомість млосну пустку.

– Лавані?

У непевному світлі місяця тяжко розгледіти риси її обличчя, і мені вже здається, що я помилився. Ця змучена жінка, запнута в чорне до п'ят, ніяк не може бути тією бешкетницею, що босоніж ганяла рудих псів у таборі Ейсава. А проте, вони швидко стають такими, дочки та сестри чередників пустелі…

– Гур!

І правда – вона. Боязка, зневірена радість робить її вдвічі молодшою – для мене, бодай.

– Ти не повіриш! Я молилася, просила допомоги – будь-якої у будь-якого бога! І раптом – ти! Думаєш, мене почули? Ти як тут опинявся?

– Повз проходив, – відказую, ховаючи судомний усміх. – Що сталося?

Те, що вона мені розповідає, знову – стрімголов – напинає розпущену щойно тятиву напруги. Цього вечора до табору її чоловіка під'їхав збройний загін зі столичним вельможею на чолі. Хтось із вояків передав вимогу вельможі – віддати їм дитину, первістка володаря стад. Ніхто навіть не завдав собі клопоту вигадати прийнятне пояснення – на запитання чередників вояки охоче відповіли, що дитина потрібна їм в жертву богові. Озброєна сотня давала можливість ще й не на таку зухвалість – чинити їм опір ніхто би не зміг. Як і слід було чекати, чередники вирішили віддати дитя, аби вберегти життя інших. У Лавані ніхто не питав, хоча мова йшла про її маленького сина, і хоч як би вона не кричала і не пручалася, дворічного Іцху, що заходився плачем, просто видерли з її рук. Лавані хотіли були зв'язати, аби вберегти від шкоди, що вона могла б собі заподіяти; молода жінка, однак, зробивши вигляд, що горе її стихає, нишком вибралась зі стану – шукати допомоги, а як не знайде, самотужки іти на пошуки злочинної сотні та свого сина.

Я озираюся на свою неодмінну трійцю – з таких живих та привітних лиць хоч надгробки теши…

– Не може бути… – видихає Сенсеной.

– Навіженець… – жахається Сенгелаф.

– Шшшмак, – підсумовує Сеной.

І цього разу ніхто його не обсмикує. Бо якраз на часі. Справді… те, про що сповістила щойно Лавані, гідне янгольської лайки. Адже йдеться не просто про людську жертву, але про жертву Шеолу! Мені, як і трійці, відомо, що може з цього вийти… Діставши жертву – поклоніння у його повноті – Мовчазна Яма дістане голос і божеську силу. І тоді вже йтиметься не про втечу дрібних бісів та демонів з-за пекельної межі, але про постання того самого Ель Ехар, Чужого Бога, про якого мовилося в одкровенні. Таки не помиляються пророки, хай би їм біс!

– Ми спробуємо повернути твого сина, – кажу до Лавані, – їдьмо з нами.

Я допомагаю їй вибратись на коня і скеровую його в бік нашого табору. Якусь хвилину їдемо мовчки і, попри суцільний безлад в думках, я встигаю здивуватися теплому та домашньому відчуттю тіла Лавані поряд. Ото слід було одружитися з нею, коли була нагода, і може б тепер не чинилося цього жахіття! А може… може, це не лише сина Лавані, а і мого теж віддали би нині в руки злодіїв, і це я просив би зв'язати Лавані, аби не наробила чого від горя… Трушу головою, намагаючись відігнати дурні думки.

– Ти досі носиш мій подарунок? – зненацька питає Лавані.

Якусь мить я не можу збагнути, про що вона. А потім згадую – «троянда пустелі»! Почепивши її на шнурочку довкіл шиї, я цілком про неї забув. Метеляється щось, та й по тому. А виходить – пам'ятав ніби, про неї та її прихильність. Киваю. Нехай так і думає.

– Може, це він привів тебе на перехрестя? – питає Лавані. – Це ж не просто камінь, це оберіг.

– Ну, коли оберіг, – всміхаюся, – то якоїсь нелюдської сили. Я розкажу колись, через які пригоди ми перейшли разом. Але давай краще я поверну його тобі, коли ти не сердишся на мене більше. Це ж був мій подарунок, пам'ятаєш?

– Не треба, – серйозно відказує вона, – тобі ще знадобиться.

Ой, щось я маю сумнів, що «троянда» мені допоможе супроти Шеолу та його навіженого жерця. Тут і моєї півсотні мало, нехай навіть сумлінний Акабі настрахав їх до належної бойової нестями.

Ніхто й не думав вкладатися спати – чекають на нас. Молодець старший, правильно зметикував. Зле, правда, що нам так і не вдалося перепочити, але тепер про спочинок і мови нема. Кожна хвилина зволікання наближає смерть малого Іцхи, а по тому – такі негаразди, що годі й уявити.

За кілька хвилин зборів та перемовин щодо вибору дороги ми готові виїздити. Я відряджаю одного з вояків Акабі відвезти Лавані до її стану, і та неохоче, але погоджується їхати додому. Вона вірить мені, а втім, що ще їй лишається?

– Гур! – кличе вона, коли вже охоронець готовий посадити її на коня перед собою.

Підходжу ближче.

– Я не сказала тобі, – пошепки мовить вона, – але оце щойно подумала – раптом це важливо? Разом із тим вельможею була жінка.

– Яка? – дивуюся.

– Гарна. Довге волосся, дорогий хітон з вибіленої шерсті. Це може бути хто завгодно, та наразі мені стискає серце гидка, холодна підозра. Сенсеной, який стоїть неподалік – вивчився дослухати, ти ж бач, – несхвально хитає головою. Не слід зволікати.

Замість добірних слів прощання вона лише кумедно, по-дитячому шморгає носом. «Обіцяєш?» – запитує її погляд. Обіцяю. Ти віриш мені, а значить, нічого іншого мені й не лишається.

їдемо навпростець, через пустелю, де немає жодних доріг. А втім, для мене вони є – та, що місячним відсвітом лишилася позаду, і та, що досвітом бовваніє попереду. Ми заощадимо значний шмат шляху, і, можливо, ще зможемо встигнути до задуманого Беларі дійства. Що робити, коли ми і справді встигнемо – наша півсотня проти його сотні, – думати не хотілося.

Справді, нема чого забивати голову дурним. Сеной, який скаче поруч, шкіриться так, що аж світиться проти весняної ночі.

– Як за старих часів! – радо повідомляє він, спостерігши мій погляд. – Херем проти Шеолу!

Сміх лоскоче горло, і я дозволяю собі короткий спалах гіркої втіхи. Херем проти Шеолу! Світле воїнство із сатаном-ворогом на чолі! Сеной обертається глянути, чого ж це мене розібрав такий невпинний регіт. Аж соромно… Ну, нехай думає, що то в мене такий химерний бойовий запал.

Тим часом до Бет-Елю лишається всього кілька хвилин їзди. Не змовляючись, ми притишуємо ходу коней. Якраз вчасно – нема чого стрибати в пекло наосліп. Бет-Ель оточений уламками скель, що свідчать про дрож землі, під шкірою якої нуртує замкнений Шеол, але для нас нині це – перевага, бо є за чим спинитися, аби звести дух та роззирнутись.

Спиняємось. Ну і, звісно ж, всі вони тут, вся сотня добірних вояків зі школи Хубара – стоять довкіл храмових стін, пильнуючи мідноковані двері. Як тобі це, Братчику? Чи міг ти завбачити, кому служитимуть твої здібні учні? Ну, та зрештою, навряд чи вони знають, що це за місце та що тут діється… Але ж і слухати наші тлумачення навряд чи стануть.

Слід виступати зараз, доки маємо хоч би перевагу раптовості. Пробитися бодай би до храму, а там уже – як крива стежка виведе…

– Малхі, – підступає до мене Сенсеной, аж я здригаюсь від несподіванки.

– Що?

– Здається, це остання можливість перемовитись, перед тим як все це… так чи сяк не завершиться.

– Ну і? – дратуюся. Нема часу на це, чесне слово…

– Вибач мені «мерзенного злочинця».

– А «шмат лайна»? – починаю веселитися.

– Угу, – відгукується Сеной, – вибач.

– Нема чого вибачати, – зітхаю, – заслужив. Ну, то що, все з цим?

– Насправді, – підбирається ближче Сенгелаф, – ми б хотіли знати…

– Ми б хотіли знати, що саме ти вчинив, аби викликати гнів Херему, – підхоплює Сенсеной. – Не вважай це дозвільною цікавістю – нам важливо розуміти, поряд з ким ідемо в бій, перемога в якому більш ніж сумнівна.

Справді. Ох і дражливі ж мені нагодилися спільники! Я ж-бо не питав, хто й чого подався в розбійники, коли водив узгір'ям вільну ватагу! А втім… я ж сказав уже Раві. А ці троє вдосталь від мене натерпілися, аби дістати бодай одну чесну відповідь. Але ж часу нема… А, до біса. Слухайте. Насправді все дуже просто.

– Я вкрав Корону Творця.

Правда голови не ломить – навіть така. От тільки трійця дивиться так, ніби я заговорив до них чортзна-якою дикунською говіркою. Не розуміють, але що ж тут такого незбагненного? Ну, гаразд… Вкрав – не значить привласнив. Адже Корона – це вінець світу, згусток всього, що є в ньому єдиного і неповторного, сяйна витримка сутності, з якої можна створити що завгодно. Привласнити Корону означало би привласнити всесвіт. Цього я ніколи й не хотів. Я просто взяв її до рук, милуючись плином літер, які, насправді, літерами не були, і бажання невідривно споглядати, зрозуміти її природу і завжди мати поряд промовило голосніше, ніж слід. І було почуте.

– Але вкрасти її неможливо! – видихає Сенсеной.

– Знаю, – кажу, – проте Таткові це не сподобалось.

Вони далі мовчать, протираючи в мені діри своїми сяйними очима. Не заздрю їм: я і сам досі не збагнув – чи скоїв неймовірне блюзнірство, чи – навпаки – не вчинив нічого лихого. Але що Таткові не сподобалось, я таки мав нагоду пересвідчитись.

Акабі перериває невчасну задуму.

– Виступаємо?

Киваю, розганяючи паморок, навіяний допитливою трійцею. Порадившись з Акабі, ми виставляємо за скелею десяток пращників, яким належить бити по вояках при вогнищах коло дверей храму, аби розчистити нам шлях. Коли решта нашого загону сягне стін, вони мусять приділити увагу тим, хто напосідатиме на нас з обох боків. Нехитрий задум, проте ані часу для планування, ані інших яких переваг у нас немає. Добре хоч битого каміння коло Бет-Елю вдосталь.

Нарешті Акіба подає знак пращникам і разом з першим каменем, що цвигає в повітрі, ми зриваємось з місця. Ми робимо невеличкий гак, аби каміння не падало нам на голови, і однак на час нашого зіткнення з вояками Беларі ті ще не встигають отямитись та належно приготуватись до зустрічі.

Перших на своєму шляху ми просто змітаємо з ніг, проте, коло самих стін наша перевага сходить нанівець. Треновані бійці Хубара метикують швидко, і за якусь хвилину нам, притисненим до мурів, доводиться зійти з коней і продовжити бій пішака. А проте двері вже близько, і, як було домовлено, найміцніші бійці Акабі стають стіною довкіл нас із трійцею, аби дати нам можливість пробитися до брами.

І тут відбувається неочікуване. Чи, може, й слід було цього чекати, не знаю… Боєць, що стоїть проти мене на приступці храму – я встигаю навіть розгледіти його неголене підборіддя та кривий рубець на вилиці, – замість вибити мені зброю з рук, як оце він щойно збирався, раптом хитається, блимає і летить просто на вістря мого різака. Не чекаючи від ворога такого підступу, я й собі ледь не падаю, і лише потім розумію причину цього наглого самогубства. Земля здригається, і чимдалі дужче, мовби біснувата, яку судомить божевільним реготом. Таке часом трапляється при Бет-Елі, проте ніколи не було, щоб аж так – над нами скрегоче каміння, і з черговим поштовхом брама падає додолу, вибухаючи кам'яним порохом та уламками.

Я надто близько до брами, і це диво ще, що мене всього тільки кидає на землю та благословляє дрібним камінням. Але й того досить, аби на коротку мить втратити слух та бачення.

– Назад! – лунає звіддаля, і невідомо, чи наше, чи вороже військо наготувалося давати драла. Чи, може, й обидва.

Хтось присідає поряд.

– Агов! Ти там як? – питається. – Сам встанеш?

Ага, Сеной. Хітон розідраний, одяг та лице захлюпані кров'ю. Цур тобі, янголе небесний…

– Та встану ще, – кажу, – а де…

Ледве я спинаюся на ноги, як землю смикає ще раз. Причім цього разу мені не просто макітриться, але вже й верзеться казна-що. Поряд з нами, через приступку храму й далі розмикається величезна тріщина, крізь яку прозирає полум'яний відсвіт і сочиться чорний дим.

На зміну гуркоту приходить тихий підземний стугін. Роззираюся – бойовисько припинилося, лише подекуди межи камінням прозирають непорушні тіла. Інші зводяться на ноги, тільки хіба розбереш тепер, хто вони – вороги чи друзі? А втім, це й не важить – і ті, й другі причаровано спостерігають руйнації та лиховісну тріщину, не пориваючись продовжити бій. А ось і решта моєї трійці – Сенгелаф допомагає підвестися Сенсеною; обоє нібито не ушкоджені.

Сеной помічає їх першими – тих, хто вибирається з тріщини за чорним димом. Скрикує Сенгелаф, авжеж, він від самого початку боявся саме цього. Якщо боги і справді залишили нас, духи Мовчазпої Ями дістануть свободу… Дістануть. Вже дістали. Потворні, напівперетравлені Шеолом грішні душі, вони не знають уже людської тями, але знають біль і лють, достатню, аби надолужити зазнані в потойбіччі страждання.

Мимоволі я ступаю їм назустріч, ніби моє втручання може зупинити навалу. Звісно ж, я нічим не можу зарадити – тут потрібна уся міць Херему, але просто дивитись на це не маю сил.

Сеной випереджує мій порух. Він ступає вперед, відштовхуючи мене з дороги.

– Іди! – сичить він. – Ми їх затримаємо.

Я не рушаю з місця.

– Іди, шмат псяч… – Сеной затинається, – йди! Ну?!

Ну, не розірватися ж мені! Там – малий син Лавані, коли він ще живий, там – Беларі зі своїм божевільним задумом, а тут… Мені тяжко полишити їх самих, так, ніби доводиться наживо віддирати кусень власного тіла. Тяжко – але мушу, мушу, хай йому біс!

Кинувши швидкий погляд через плече, перестрибую тріщину і біжу розтрощеним храмовим двором. Ніхто не спиняє мене, тільки стугін земний частішає попід ногами.

Двері до святилища відчинені – сказати б радше розбиті, і тріщина перетинає долівку, і вівтар, і… Тобто, який вівтар в Бет-Елі? Там, де раніше виднівся вершечок скелі, що свого часу замкнула Шеол, нині зяє чадне провалля, з якого важкими хвилями струменіє чорний дим.

На краю провалля – три темні постаті, що їхні обриси окреслює тьмяне світло припнутих до стін смолоскипів. Беларі, чий одяг навіть зараз спалахує вельможним золотом, маленький хлопчик коло його ніг – живий? Нібито встигли! І – підозра обертається нещадною певністю – Агарі. Вона стоїть навколішки, притримуючи нестямну від жаху дитину.

– Вітаю, братику! – радо мовить вона, підкинувши погляд.

Якусь мить я ще плекаю надію, що наша нинішня зустріч – то лише химерне видиво, спричинене тим, що мені щойно перепало по голові. Я ніяк не можу збагнути, яким боком кдеша – цариця! – дотична до лиховісного прагнення Беларі. І, коли вже на те, звідки він знав, як розбудити приховану в Бет-Елі потугу?

– Як це чемно з твого боку – дожити до цього дня, – глузливо мовить Агарі, – Нарешті ти зводив до нас приєднатись.

Мені й далі невтямки – вона дивиться не так, говорить не так, і навіть знайома рисочка між бровами зникла, ніби й не було… В чому ж річ?

– Швидше! – надривно мовить Беларі. – Я не можу надовго переривати обряд!

Глянувши пильніше, я бачу, що царський дорадник вбраний як до служби, з усіма належними китичками та нагрудними знаками жерця. Авжеж, йому не позаздриш, перерваний молебень може окошитися недбалому серцевим нападом – такою сильною почасти була натуга розмови з Херемом, чи в цьому разі, зовсім навіть не з ним.

– Терпи! – хльостко відказує Агарі. – Квапитись нам нема куди.

Неймовірно, але дорадник, доти самовладний та до безглуздя жорстокий зі своєю сестрою, кориться її наказу! Що ж сталося між ними двома?

А втім, яке це має значення? Коли вона сподівалася збити мене з пантелику, їй це цілком вдалося. Але годі розмов. Прямую до тріщини. Лише перескочити її, заїхати межи очі тому біснуватому владолюбцю, забрати дитину з рук…

– Стій! – твердо мовить жінка, і з її долоні тонким променем спалахує ніж. – Ще крок, і мені доведеться нагодувати Шеол жертовною кров'ю!

Вона чарівно всміхається, аж мені заходиться серце.

– Хоча мене влаштувало би значно більше, якби це зробив ти\

Здається, мені знову мариться бозна-що… Я?! До чого тут я?

Зненацька вона заходиться веселим сміхом, розсипаючи золоті дзвіночки над чорним проваллям.

– Так ти досі не зрозумів? – вона витирає сльози вільною рукою. – От же ж дав мені Творець брата-пришелепу… Тобі належить здійснити пророцтво, але ти зрікся моєї допомоги… Тож мені довелося подбати про це самій.

– Алука?!

Нарешті запона падає з моїх очей. Ну, звісно ж, навіть розбійники, навіть простий люд з ір-олам-ського базару, і ті розгледіли упирицю в царській дружині. І тільки моя пиха і моя безпритульна ніжність застилали зір, заважаючи бачити очевидне.

– І давно ти тут, Хатма?

– Та довше, ніж тобі хотілося б! – регоче вона. – Тобі подобається моє вбрання!

Вона звабливо поводить плечима.

– Подобається, бачу! – тішиться упириця. – Всього лише гарненька повія… Небагато тобі треба, еге ж? Чи річ у тому, що вона нагадує тобі декого? Одну знайому… навіть, сказати б, родичку?

Алука знов регоче, і мені хочеться зробити щось… завдати їй болю, і навіть розуміння того, що болітиме не їй, а Агарі, не робить це бажання слабшим.

– Всі ви такі! – злостиво мовить вона. – Лише й мови про чисте світло Херему! Ти кличеш мене «нечистою», але глянь на себе! Нечистота біжить в крові кожного з вас, обранців!

– Що це ти верзеш?!

– Повір мені – я знаю. Знаю забагато, тим-то мене й вигнали з-поміж світлого товариства. Тепер, – гордовито мовить Алука, – Херем не зможе відкрити браму самотужки, навіть коли хотів би! Не зможе завадити нам дістати владу над цим світом! Нам із тобою!

– І знову наново! Скільки можна, Алуко! Навіщо тобі я? Ти ж ніби знайшла для пророцтва іншого виконавця?

Я киваю на Беларі. Той, здається, вже навіть і не чує, про що мова – ледве дихає, притулившись до стіни. Вона зневажливо потискає плечима.

– Знайшла. І він був мені корисний… Навіть ім'я в нього подібне: Беларі – майже Беліар. Іш Беліар, пригадуєш? А його прагнення влади – таке щире і люте! З нього вийшло би незле уособлення Шеолу. Але з тебе, Малхі, буде значно краще.

Вона розкриває долоню з жертовним ножем.

– Дивися – це просто. Я зробила для тебе все, залишився лише останній крок… Це дитя стане твоїм відпущенням, і ти нарешті дістанеш те, чого завжди прагнув!

Я затамовую подих. Як вона може знати?

– Не думай, що мені невідомо, чому ти так вхопився за ту Корону!

Це дурне, це цілком зайве, але нездорова цікавість виявляється сильнішою за здоровий глузд.

– І… чому ж?

Вона посміхається з розумінням.

– Я теж колись жила на Херемі, тож іще пам'ятаю дещо… Ти завжди був найменшим, останнім з Десятки, і кожен зі Старших знаходив утіху в тому, аби вчити та наставляти молодшого. А часом і дорікати за брак хисту чи мудрості – адже їм, дітям Творця, вищим над усе, так хотілося мати перевагу ще й над рівним… І вони зробили все, аби утвердити цю перевагу. Чи не так, Вістовий?

Я не відповідаю. Мовчу. Бо, насправді, це єдине, що я маю протиставити її словам… Не маю жодного уявлення, як вона дізналася про наші взаємини, але – до біса! – мені так набридло бути мірилом їхнього гонору!

– І тоді, – стиха провадить Алука, – ти вирішив зробити єдине, що могло б розладнати усталений порядок. Шлях нагору був для тебе закритий, тож ти зробив так, щоби Творець покарав тебе, змінивши твій ранг на нижчий… хоч і не думаю, що ти здогадувався, наскільки низько Він тебе запроторить.

Вона посміхається мені – втомлено, але затято, цим болісно нагадуючи Агарі, яку я знав.

– Прийми мою допомогу, Малхі, – каже вона, – і ти ніколи не будеш останнім з вищих.

У новому світі не буде місця для рангів… У новому світі ти й Агарі зможете бути разом.

Гірко зітхаю, тамуючи гіркий корч у горлі. Алука багато чого навчилася з часу останньої нашої зустрічі.

– Добре, сестро, давай спробуємо.

Я переступаю тріщину, і Нічна Наречена простягає мені руку з затисненим у ній ножем.

Якусь мить я вагаюсь, і вона зустрічає мій погляд з теплою усмішкою. Щирою, вперше за весь цей час… І тоді я міцно хапаю її за зап'ясток і смикаю до себе. Де вже мені змагатися з демоницею, але раптовість на моєму боці. Притиснувши її до себе, я швидко зриваю з шиї лаванчину «троянду» і щільно притуляю її до потилиці Агарі-Алуки. Ось і побачимо, що то за оберіг… З того, що мені відомо, єдине його призначення – боронити від демонів, і пустельних упирів зокрема. Якщо він не подіє, то все… єдиний шанс буде змарновано.

Але він діє. Не знаю, чи сама собою «троянда пустелі», чи вкладена в неї надія дочки Ейсава, але її сила пропікає потилицю упириці, змушуючи битися в моїх руках, наче рибину, вихоплену з води. Вона ледь не зіштовхує мене до провалля, та я не розмикаю рук, а коли вона нарешті затихає, в руках моїх лишається тільки Агарі. Темною тінню упириця сахається від свого недавнього вбрання.

– Це нічого не змінить! – розгнівано волає вона. – Шеол уже відімкнено, і його не спинити!

Вона каже правду. Поки ми розмовляємо, святилище наповнюється димом і шепотом, і дрож землі обіцяє подальшу руйнацію, яка ще ширше розімкне жерло Мовчазної Ями, випускаючи її мешканців на землю.

Алука, регочучи, схиляється над вчаділим, очевидячки, дитям. І не знаю, що могла б вона зробити, а упириця має свій спосіб дістатися до жертовної крові, але поряд виникають три знайомі постаті. Моя світла трійця! Обдерта, але своєчасна!

– Не підіймай руки твоєї на це дитя! – каже Сенсеной, кладучи долоню на її плече.

– І не роби над ним нічого! – мовить Сеной. хапаючи за лікоть.

– Бо немає твоєї влади над ним! – додає Сенгелаф, беручи за друге плече.

Алука не може й ворухнутися. Трійця давно вже полює за нею і добре вивчила, як давати раду упириці. Вони не змогли би приборкати її, коли б вона далі була в тілі Агарі, але тепер її скуто цілком надійно.

А проте я і далі не знаю, що робити супроти повені, яка прибуває з Шеолу Коли вже трійця не змогла її затримати, то кепські наші справи. Занадто пізно ми втрутилися, аби завадити Беларі, чи вже варто кликати його – Беліар?

Якось я й забув про нього, і цілком даремно. Поки ми вирішуємо, що робити з Алукою, дорадник, який нібито зомлів був від натуги, струшує заціпеніння, робить стрімкий крок і підхоплює Іцху на руки. Ще мить – і ніж торкається горла малого.

– Тобі, Єдиний і Давній, віддаємо шану та покору, віддаємо тінь і подих, віддаємо плоть і кров душі своєї…

Навряд чи дорадник тямить, що відбувається. Ним тепер керує жага Шеолу, і ніхто йому вже не зможе завадити, хіба лише випередити, втамувавши спрагу Мовчазної Ями швидше за нього. В цьому немає жодного сенсу, але дивитись, як син Лавані – моєї Лавані! – гине, наче жертовна худоба, безневинно віддаючи душу Шеолу… Я нічого не встигаю зробити, тільки – безтямно і безглуздо – вихопити свого різака і, перш ніж Беларі завершує молитву, розітнути лезом власну долоню і піднести її над чадним проваллям.

В'язкі чорні краплі сягають хвиль і з тихим сичанням розчиняються в мороці. Я робив це колись у храмі Вакіля, коли сподівався іще почути прихильний присуд Херему. Відгук надійшов відразу ж, а отже, моя кров насправді засвідчує право відповіді.

І Шеол відповідає. Нас знову підкидає над проваллям; Беларі відпускає дитину і падає навколішки, обхопивши долонями голову. Мацаки чорного диму, звиваючись, вислизають з прірви, зміїними язиками торкаються моїх ніг, і мені починає здаватися, що шепіт і стугін укупі з чадом просочуються мені під шкіру. Сеной, Сенсеной та Сенгелаф з жахом спостерігають за поступом Шеолу, і лише Алука сяє переможним усміхом – вона мріяла випустити Шеол, і їй було байдуже, через кого він прийде на землю. І навіть добре, коли через мене… І що ж це я, питається, наробив?

Мені забиває подих, в очах смеркає. Новий світ, без рангів… Та який там новий світ! Шеол зруйнує його до бісової трясці – бо просто не вміє нічого іншого, – повертаючи всесвіт до того безладу, з якого він починався…

І втіленням його стане нещадний Ель Ехар, – казав Иоханана, – Чужий Бог.

Ель Ехар? Я?

Глянувши на трійцю, читаю приречене розуміння в їхніх очах. І навіть Агарі, яка нічого не розуміє, але зрозуміє згодом, – теж дивиться на мене з жахом. Агарі, котру я обіцяв берегти від лиха… Ну ні.

Коли Шеол прийняв мою кров, то нехай тепер бере й решту. Нехай лусне, нехай вдавиться цією жертвою!

Це просто. Всього один крок. І завіси диму змикаються над головою, поглинаючи останній відблиск світла.

* * *

…вітер його – батіг, земля його – гній, вогонь його – жала, вода його – кров…

…гнівом скривджених кличуть його і болем страдників… всяк бере з нього в борг, повертаючи з надлишком…

…в ньому витоки болі та розпачу, в ньому зріє супротив і прагнення…

…в ньому – все, що лякає і зваблює…

…в ньому – все…

ТИ ЧУЄШ МЕНЕ, СИНУ?

…його двері – у кожному…

ХИМЕРНУ Ж ТИ ВИБРАВ СОБІ СМЕРТЬ

…серці…

було б з чого вибирати, тату

ТИ ВИБРАВ. НЕ Я

бодай би щось – я, а не ти

ТАКТОВІ ПОТРІБЕН БУВ ВИБІР?

ти знаєш, раб може стати володарем, повія – царицею, вони можуть змінитись, ми – не можемо

МИ ЗМІНЮЄМОСЬ РАЗОМ ЗІ СВІТОМ

вони змінюють світ

Так їм належить. Наше втручання небезпечне саме тому ви замкнулися на Херемі?

ПОЧАСТИ. ВОНИ ПОРУШИЛИ РІВНОВАГУ

бо так їм належить, авжеж? і що тепер? Шеол поглине землю?

НІ. ЯКЩО ХЕРЕМ БУДЕ ВІДКРИТО

то на шо ви чекаєте?

НА ТЕБЕ

починайте без мене

ТАК НЕ ВИЙДЕ. НЕ НАХАБНІЙ

є… гаразд, так що я мушу робити?

ВІДКРИТИ бРАМУ

яким чином?

Відділити чисте від нечистого, світло від темряви як це?

САМ ВИРІШУЙ. ТИ ХОТІВ МАТИ ВИБІР. МАЄШ

але звідки ж мені знати? поняття не маю, як це робиться… Тату! чуєш? агов?

ну, як знаєш, зараз я вам відділю – назад не зберете… Але чекайно, а хіба вони й так не розділені? Адже Херем – це і є відчуження, куди ж далі…

…бо на споді сумління – відтиск злочину, а на денці любові – тінь спустошення…

…бо джерела чесноти – у звабленні, бо початок надії у сумніві…

…його корені в кожному…

не буду я нічого розділяти!

…серці…

ТИ ВИРІШИВ?

так! тут не розділяти годиться, а поновити втрачений зв'язок!

ТИ ПЕВЕН?

так!

ДОБРЕ. ТЕПЕР ТИ ЗНАЄШ. МОЖЕШ ЗАЙТИ

зараз…

я лише… ой!

браму шкода… тепер потрібна буде нова

ПУСТЕ. ТИ ВСЕ ЗРОБИВ ПРАВИЛЬНО.

чекай, так ти для цього виставив мене з Херему?

ЦЕ БУВ ЄДИНИЙ СПОСІБ

то Корона була лише підставою? але чому я?

НЕМАЄ НІКОГО. КРІМ ТЕБЕ

а як же Старші?

ВОНИ – ЧАСТИНА МЕНЕ. ТИ – НІ. УЖЕ НІ

значить, ти і є… Ель Ехад? Єдиний?

ТЕПЕР НАС ДВОЄ

Початок

5767 р.

Пропонований музичний супровід

1. Prologue. Loreena McKennitt

2. No regrets. Rage

3. False Messiah. Stratovarius

4. Sleep, my Princess. Olivia Newton-John

5. Before the dawn. Judas Priest

6. Pray! Apocalyptica

7. Live to tell the tale. Nightwish

8. Lonesome stranger. Helloween

9. Grand finale. Therion

10. Amazing. Aerosmith