Book: Світанок



Світанок

Стефені МАЄР

СВІТАНОК

Роман

Присвячую цю книжку моїй ніндзя — моєму літагенту Джоді Рімер.

Дякую, що не дозволяєш мені перетинати межу.

А ще дякую своєму улюбленому гурту, вельми доречно названому «Муза» («Muse»), за здатність надихнути на цілу сагу.

КНИГА ПЕРША

БЕЛЛА

Дитинство — не час від народження до певного віку, коли

Дитина дорослішає і відмовляється від дитячих іграшок.

Дитинство — королівство, де ніхто не вмирає.

Една Сент-Вінсент Міллей

Передмова

Я вже достатньо постояла на краю смерті у своєму житті, але не скажу, щоб до цього можна було звикнути.

Проте мить, коли я знову погляну в обличчя смерті, здавалася на диво невідворотною. Наче я сама притягувала лихо. Я раз у раз утікала, а воно раз у раз наздоганяло мене.

Але цей раз вельми відрізнявся від попередніх.

Можна втікати від того, кого ти боїшся, можна спробувати боротися з кимсь, кого ти ненавидиш. Всі мої чуття були налаштовані протистояти саме таким убивцям — чудовиськам, ворогам.

Та коли ти любиш свого убивцю, шансів немає. Куди бігти, з ким боротися, якщо це завдасть болю милій твоєму серцю істоті? Коли все, що ти здатна віддати, — це твоє життя, то як його не віддати?

Коли йдеться про того, кого ти щиро любиш?…

РОЗДІЛ 1. ЗАРУЧИНИ

Ніхто на тебе не витріщається, — умовляла я себе. Ніхто на тебе не витріщається. Ніхто на тебе не витріщається.

Проте оскільки я не вміла переконливо брехати навіть сама собі, варто було перевірити.

Отож в очікуванні, поки на одному з трійці світлофорів у нашому містечку спалахне зелене світло, я кинула погляд праворуч — і ось вам, місіс Вебер у своєму мінівені усім тілом обернулася до мене. Вона дивилася просто мені в очі, аж я здригнулася, здивована, чому вона не відвела погляду чи не засоромилася. Витріщатися на людей і досі вважається нечемним, хіба ні? Чи на мене це правило більше не поширюється?

А тоді я згадала: мої вікна настільки затоновані, що пані, мабуть, і не певна, чи саме я сиджу в машині, поминаючи вже можливість розгледіти, що я її помітила. Довелося втішатися поясненням, ніби вона витріщалася не на мене, а на мою машину.

Мою машину. Саме час гірко зітхнути.

Я зиркнула ліворуч — і ледь не застогнала. Двоє пішоходів застигли на тротуарі, втрачаючи шанс перетнути дорогу, — бо не могли погляду відірвати. А позаду містер Маршалл, роззявивши рота, вирячився крізь вітрину своєї сувенірної крамнички. Він, щоправда, не вперся носом у шибку. Поки що.

Загорілося зелене світло, і я, кваплячись чимшвидше втекти, без задньої думки вчавила педаль газу в підлогу — зазвичай я так натискала, щоб змусити ворушитися свій старенький пікап-«шевроле».

Рикнувши двигуном, наче пантера, яка зачула здобич, новенька моя машина рвонула вперед, аж мене кинуло на спинку чорного шкіряного сидіння, а шлунок прилип до спини.

— Гр-р-р! — видихнула я, ногою намацуючи гальмо. Цього разу я встигла подумати — й просто легенько натиснула на педаль. Та попри це машина стала як стій.

Роззирнутися, щоб подивитися на реакцію оточення, було понад мої сили. Якщо до цього моменту в когось і могли залишатися сумніви щодо особи водія, то тепер вони цілком розвіялися. Одним, так би мовити, пальчиком свого черевичка я ледве-ледве натиснула на педаль газу — й машина рвонула вперед.

Проте мені вдалося досягти своєї мети — заправки. Якби не факт, що бензину лишалося на денці, я б узагалі не заїжджала в містечко. Останнім часом я звикла обходитися без різних дрібничок — від крекерів до шнурків, — щоб поменше мозолити людям очі.

Наче за мною гналися, я за лічені секунди відкинула кришку, відкрутила пробку, тицьнула платіжну картку в автомат, пхнула шланг у бензобак. Звісна річ, я не могла змусити цифри на лічильнику крутитися швидше. Вони змінювалися лінькувато, наче навмисно хотіли подратувати мене.

Надворі була похмура погода — типовий мжичний день у Форксі штату Вашингтон, — проте я й далі почувалася, наче мене заливало світло софітів і вся увага зосередилася на делікатній каблучці на моєму підмізинному пальці. В отакі моменти, коли я відчувала, як погляди свердлять мені спину, ввижалося, що каблучка пульсує, мов неонові вогні: дивіться на мене, дивіться на мене!

Дурниця, звісно, так зосереджуватися на собі, і я це усвідомлювала. Крім тата й мами, чия ще думка про мої заручини могла для мене важити? Чи про мою машину? Про мій таємничий вступ у коледж Ліги Плюща?[1] Про чорну блискучу кредитну картку, яка вогнем пропікала зараз мені задню кишеню?

«Справді, начхати, що вони там собі думають», — промуркотіла я собі під ніс.

— Гей, міс! — гукнув чоловічий голос.

Я обернулася — і за мить пошкодувала про це.

Двійко чоловіків стояли обабіч прикольного бездоріжника, в якого на багажнику згори красувалися новенькі каяки. Чоловіки дивилися не на мене — вони втупились у мою машину.

Особисто я такого не розумію. Я взагалі вельми пишаюся тим, що здатна відрізнити «тойоту» від «форда» або «шевроле». Хоча моя нова машина була чорною, гладенькою, красивою, для мене все одно то була просто автівка — і все.

— Вибачте за клопіт… ви не могли б сказати, що це за машину ви водите? — запитав високий.

— Е-е-е… «Мерседес»?

— Так, я розумію, — мовив високий чоловік увічливо, тоді як його приятель-коротун тільки очі закотив на мою відповідь. — Мені просто цікаво, чи це… чи ви водите «Мерседес-Гардіан»? — чоловік вимовив назву з благоговійними нотками. У мене склалося враження, що цей хлоп’яга непогано б порозумівся з Едвардом Калленом, моїм… моїм нареченим (чого вже ховати голову в пісок, коли весілля не за горами).

— Їх іще й у Європі немає, — вів далі чоловік, — поминаючи вже у нас.

Поки очі його пожирали форми моєї машини, — як на мене, вона особливо нічим не вирізнялася з-поміж інших «Мерседесів-седанів», хоча хіба я на цьому розуміюся? — я швиденько прокрутила в голові все, що в мене було зв’язане з поняттями наречений, весілля, подружжя тощо.

Все це просто не вкладалося в голові.

З одного боку, змалечку мене привчили тремтіти від захвату на саму думку про етерні білі сукні та флердоранжі. Але я просто не могла звести докупи поважне, респектабельне, нудне поняття чоловіка з моїм уявленням про Едварда. Це ніби змусити архангела зіграти роль автослюсаря — я не могла уявити його в жодній приземленій ролі.

І як завжди, щойно я згадала про Едварда, мене закрутив вихор фантазій. Незнайомцеві довелося голосно прочистити горло, щоб привернути мою увагу, — він-бо й досі чекав на мою відповідь про походження та марку машини.

— Я не знаю, — чесно зізналась я.

— А ви не проти, якщо я з нею сфотографуюся?

Мені знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити почуте.

— Справді? Ви хочете знятися на тлі машини?

— Звісна річ — ніхто ж бо не повірить мені, якщо я не надам доказів.

— Ага. О’кей. Гаразд.

Я швиденько причепила шланг на місце й залізла на переднє сидіння, щоб устигнути заховатися, поки цей фанатик діставав зі свого наплічника величезний — на вигляд професійний — фотоапарат. Разом із другом вони по черзі позували біля капота, а далі перейшли до багажника, щоб сфотографувати машину і ззаду теж.

«Як я сумую за своїм стареньким джипом», — схлипнула я про себе.

Дуже, дуже вчасно — аж занадто вчасно — мій пікап прохрипів востаннє: буквально за кілька тижнів потому, як ми з Едвардом дійшли хисткого компромісу, одним із пунктів якого була угода, що Едвард має право подарувати мені нову машину, коли моя відкине копита. Едвард присягався, що все сталося з цілком передбачуваних причин: пікап прожив довге й насичене життя і помер природною смертю. Так він сказав. Я ж зі свого боку не мала жодної змоги перевірити правдивість його версії чи спробувати воскресити свій «шевроле» із мертвих власними силами. Мій найкращий слюсар…

У цьому місці я змусила себе зупинитися й не додумувати до кінця. Натомість прислухалася до чоловічих голосів за вікном, приглушених стінками машини.

— …спрямував на неї вогнемет у тому ролику в інтернеті. Навіть лак не зміг зіпсувати.

— Певна річ. Та по цій красуні хоч танком проїдься… Але така машина не для цього дівчатка. Вона призначена здебільшого для близькосхідних дипломатів, торгівців зброєю, наркобаронів.

— Гадаєш, вона — з тої компанії? — коротун запитав стишеним голосом. Я схилила голову, щоки мої палали.

— Ну, — сказав високий, — і таке може бути. Не уявляю, для чого потрібне ракетонепробивне скло і дві тонни броні в нашій околиці. Мабуть, прямує вона в місця не такі безпечні.

Броня. Дві тонни броні. Й ракетонепробивне скло? Чарівно. А що сталося зі старим добрим куленепробивним склом?

Ну, принаймні тепер дещо ставало на свої місця — звісно, якщо у вас перекручене почуття гумору.

Не те щоб я не чекала, що Едвард вміло скористається з нашої угоди — не обставить усе так, аби давати значно більше, ніж отримувати навзамін. Ми домовилися, що Едвард купить мені машину, коли на старій уже не можна буде їздити, — звісна річ, я не очікувала, що ця мить прийде так швидко. Коли мені довелося визнати, що мій пікап навіки застигнув на узбіччі як пам’ятник старому класичному «шевроле», я здогадувалася, що Едвардове уявлення про нову машину змусить мене почуватися ніяково. Що я відтепер буду в центрі позирків і пліток. І я не помилилися. Але навіть у страшних снах я не могла передбачити, що він організує мені дві машини.

«Тимчасова» машина та згодом «постійна», так він пояснив, коли я обурилася.

Оця була «тимчасовою». Він сказав, що взяв її напрокат і поверне одразу по весіллі. Я цього абсолютно не розуміла. Аж до сьогодні.

Ха-ха. Я ж бо була по-людському делікатна, могла потрапити в аварію, моя безталанність вічно притягувала біду, отож я і потребувала не машини, а танка, щоб добре захиститися. Дуже весело. Упевнена, що Едвард і його братики і досі потішалися зі свого жарту в мене за спиною.

А може, може, — слабенький голос прошепотів у мене в голові, — ніякий це не жарт, дурненька. Може, він і справді так про тебе турбується. Це ж уже не вперше, коли він трошечки переборщив, намагаючись захистити тебе.

Я зітхнула.

Я ще не бачила «постійної» машини. Її сховали під брезентом у найдальшому кутку гаража Калленів. Знаю, більшість людей уже б туди пробралися й підглянули, але я насправді й не хотіла її бачити.

Мабуть, на ній не буде броні — бо ж після медового місяця я цього і не потребуватиму. Те, що я стану практично незнищенною, — ось один із багатьох привілеїв, на які я очікувала з насолодою. Належати до родини Калленів — це набагато більше, ніж мати дорогі машини й солідні кредитні картки.

— Гей, — покликав мене високий, приставляючи руки до обличчя, наче робив спробу зазирнути в салон машини, — ми вже. Красно дякуємо!

— Дуже прошу, — відгукнулась я та знову напружилася — час було завести двигун і обережно натиснути на педаль — потихеньку, полегеньку…

Не важливо, скільки разів я долала знайому дорогу додому — так і не могла абстрагуватися від побляклих від дощу оголошень. Кожне з них, прикріплене чи до телефонного стовпа, чи до вуличного дорожнього знаку, — то був ляпас особисто мені. І цілком заслужений ляпас. Думки мої знову повернулися до спогаду, який я здебільшого намагалася відігнати. Але на цій дорозі я не могла про це не думати. Принаймні не тоді, коли на мене раз у раз, через короткі інтервали, гляділи світлини мого найкращого слюсаря.

Мого найкращого друга. Мого Джейкоба.

Оголошення «ДОПОМОЖІТЬ ЗНАЙТИ ХЛОПЦЯ» — то була ідея не Джейкобового батька. Власне, то була ідея мого батька Чарлі — саме він надрукував об’яви й розвішав їх по всьому містечку. І розвішав не лишень у Форксі, а й у Порт-Анджелесі, і Секвімі, і Гоквіємі, і Абердині, і взагалі чи не в кожному містечку півострова Олімпік. Він забезпечив таким оголошенням кожен поліційний відділок штату Вашингтон. А в його власному відділку була ціла дошка об’яв, присвячена розшукам Джейкоба. На жаль, на неї майже нічого було чіпляти, і це страшенно розчаровувало й засмучувало батька.

Та найбільше мій батько був засмучений не відсутністю новин. Найбільше його засмучував Біллі — тато Джейкоба і батьків найкращий друг.

Бо Біллі замало приділяв уваги пошукам свого шістнадцятирічного сина-втікача. Бо він не дозволив розвісити оголошення в Ла-Пуші — індіанській резервації на узбережжі, де зростав Джейкоб. Бо він майже змирився зі зникненням Джейкоба, наче нічого вже не можна було вдіяти. Бо він раз у раз повторював: «Джейкоб уже дорослий. Захоче — сам повернеться додому».

А ще його засмучувала я — бо була на боці Біллі.

Я не хотіла жодних оголошень. Адже ми обоє — і я, і Біллі — добре знали, де саме зараз Джейкоб, якщо можна так висловитися, і ми точно знали, що все одно ніхто не бачив цього хлопця.

Як завжди, щойно я побачила об’яви, до горла мені підкотив клубок, а на очі навернулися сльози, і я тільки зраділа, що Едвард подався на полювання саме цієї суботи. Якби він побачив мене в цю хвилину, він би почувався жахливо.

В тому, що сьогодні субота, були і свої недоліки. Коли я потихеньку й обережно звернула на свою вулицю, то одразу побачила, що на під’їзді до будинку припаркований батьків крузер. Сьогодні Чарлі знову не пішов рибалити. Йому досі не дає спокою майбутнє весілля.

Отже, я не зможу подзвонити з дому. Але я маю подзвонити.

Я припаркувалася на узбіччі позаду «пам’ятника» моєму «шевроле» і з бардачка дістала мобільний телефон, який видав мені Едвард для всіляких непередбачуваних ситуацій. Набрала номер і тримала палець на кнопці «кінець зв’язку», поки слухала гудки. Про всяк випадок.

— Алло? — відповів Сет Клірвотер, і я зітхнула з полегшенням. З його старшою сестрою Лі я побоювалася говорити. Коли йдеться про Лі, то навіть вираз «даю голову на відтин» — не проста метафора.

— Привіт, Сете, це Белла.

— О, привітики, Белло! Як ся маєш?

Я задихаюся. Понад усе потребую підтримки…

— Все гаразд.

— Хочеш дізнатися новини?

— Ти просто медіум.

— Оце навряд чи. Мені не зрівнятися з Алісою — просто твої мотиви так легко передбачити, — пожартував він. Тут, у Ла-Пуші, тільки Сет єдиний із квілеутів мав зухвальство називати Калленів на ім’я, поминаючи вже нахабство жартувати з моєї майже всесильної майбутньої братової.

— Я знаю, — відповіла я і, повагавшись мить, запитала: — Як він?

Сет зітхнув.

— Як і перед тим. Не розмовляє, хоча ми певні, що він нас чує. Він намагається не думати по-людському, знаєш. Він керується тільки інстинктами.

— А ти знаєш, де він зараз?

— Десь на півночі Канади. Точно не скажу, в якій саме провінції. Він мало зважає на кордони провінцій.

— А є надія, що…

— Белло, він не збирається повертатися додому. Вибач.

Я проковтнула клубок у горлі.

— Ну, гаразд, Сете. Я все й так знала. Просто так іноді хочеться вірити…

— Еге ж. Усім нам хочеться.

— Дякую, що хоч ти не відвернувся від мене. Певна, родичі тебе за це не хвалять.

— Це правда, вони тебе недолюблюють, — весело погодився він. — Хоч це й дурниця, на мій погляд. Джейкоб зробив свій вибір, ти зробила свій. Джейку не подобається їхнє ставлення. Проте він і не в захваті, коли про нього допитуєшся ти.

Я роззявила рота.

— Ти ж казав, що він із вами не балакає?

— Від нас усього не приховати, хоч він і намагається.

Отже, Джейкоб знає, що я хвилююся. Не уявляю, що й думати про це. Ну, принаймні тепер йому відомо, що я не махнула хвостиком і не викинула його цілком із голови. Боюся, саме цього він очікував від мене.

— Ну, сподіваюся, побачимося на… весіллі, — мовила я, з великими труднощами крізь зуби вимовивши останнє слово.

— Так, ми з мамою прийдемо. Класно, що ти нас запросила.

Я усміхнулася, зачувши радість у його голосі. Хоча запросити когось із Клірвотерів — то була ідея Едварда, я тішилася, що це спало йому на думку. Приємно буде, якщо Сет прийде — він стане ниточкою, хоч і тонесенькою, яка зв’язує мене і мого старшого боярина.

— Без тебе було б сумно.

— Передавай Едвардові привіт од мене, гаразд?

— Нема питань.

Я потрусила головою. Ця несподівана дружба між Едвардом і Сетом і досі не вкладалася в моїй голові. Але вона доводила, що все може бути зовсім по-іншому. Що вурдалаки і вовкулаки цілком можуть підтримувати приятельські стосунки, щоб ви не сумнівалися, коли захочуть цього.

Хоча не всім і подобалася ця ідея.

— Ой, — буркнув Сет, на октаву понижуючи голос, — Лі повернулася.

— Ну, бувай!

У трубці запанувала тиша. Я кинула телефон на сидіння й морально приготувалася переступити поріг домівки, де на мене чекав Чарлі.

Бідний мій татусь — скільки йому зараз доводиться витримувати! Джейкобова втеча — то тільки одна з турбот, які звалилися на його плечі. Він не менше хвилювався за мене — свою дочку, яка заледве переступила межу повноліття — й от уже за день-два стане заміжньою пані.



Я повільно йшла під легеньким дощем, пригадуючи той вечір, коли ми йому повідомили…

* * *

Коли звук під’їжджаючої автівки засвідчив, що Чарлі повернувся, каблучка на моєму пальці раптом стала важити тонну. Мені кортіло заховати долоню в кишеню, а ліпше всістися на неї, проте Едвард міцно тримав мене за руку — і то так, щоб її було добре видно.

— Припини соватися, Белло. Ти ж тут не в убивстві збираєшся зізнаватися.

— Легко тобі говорити.

Я дослухалася до зловісного стуку батькових черевиків на доріжці. Ключ заскреготів у замку і так відімкнених дверей. Цей звук раптом змусив мене почуватися героїнею фільму жахів, яка знагла згадала, що не засунула на дверях засув.

— Белло, заспокойся, — прошепотів Едвард, чуючи, як гримотить у мене в грудях серце.

Двері з розмаху врізалися в стіну, і я підстрибнула, наче мене вдарило електрошокером.

— Добридень, Чарлі, — цілком спокійно привітався Едвард.

— О ні! — пробурмотіла я.

— Що — ні? — у відповідь шепнув Едвард.

— Зачекай, доки він відстебне й повісить пістолет!

Едвард гигикнув і вільною рукою поправив настовбурчене бронзове волосся.

Чарлі показався з-за рогу, досі вдягнений у поліційний однострій, зі зброєю на боці, намагаючись утриматись і не скривитися, коли уздрів парочку, що сиділа рядком на «канапі для закоханих» — вона вміщала тільки двох. Останнім часом він доклав чималих зусиль, щоб краще ставитися до Едварда. Але сьогоднішнє прозріння, мабуть, зведе всі його зусилля нанівець.

— Привіт, малі. Як справи?

— Нам треба вам дещо сказати, — мовив Едвард цілком безтурботно. — У нас для вас гарні новини.

— Гарні новини? — буркнув Чарлі, втупившись просто в мене.

— Тату, ти краще сядь.

Він звів брову, кілька секунд роздивлявся мене, тоді важкими кроками підійшов до крісла й примостився на самому краєчку. Спина його лишалася абсолютно прямою.

— Тату, не хвилюйся, — мовила я по напруженій паузі, — все гаразд.

Едвард ледь помітно скривився — я знала, що його зачепило слово «гаразд». Понад усякий сумнів, він би вжив щось на взірець «чудово», «прекрасно», «блискуче».

— Певен, Белло, я цього певен. Але якщо все так добре, чого ж у тебе на чолі краплі поту виступають?

— Нічого в мене не виступає, — збрехала я.

Я відсунулася від його пильного погляду, притулилася до Едварда й інстинктивно зворотнім боком долоні провела по чолу, щоб стерти речові докази.

— Ти вагітна! — раптом вибухнув Чарлі. — Ти вагітна, правда?

Хоча він і адресував це питання мені, свій гнівний погляд він звернув до Едварда, і можу заприсягтися — я бачила, як його рука смикнулася до зброї.

— Ні! Та ти що, ні! — вигукнула я і заледве стрималася, щоб не пхнути Едварда ліктем: я йому казала, що всі саме так і подумають! З якої ще причини двоє цілком нормальних людей зважаться побратися у вісімнадцять років? (На його відповідь тоді я тільки закотила очі. Кохання. Авжеж).

Гнів Чарлі трохи охолов. З мого обличчя можна було як із книги читати, чи я кажу правду, отож він мені зразу ж повірив.

— Ну, вибачте.

— Приймається.

На деякий час запала мовчанка. За мить я збагнула, що всі чекають, коли почну говорити саме я. Одразу запанікувавши, я зиркнула на Едварда. Нема й мови про те, що я зможу вичавити ці слова.

Він усміхнувся мені, тоді розпростав плечі й обернувся до мого батька.

— Чарлі, я усвідомлюю, що я дещо порушив усталений порядок. За традицією я мав би спершу спитатися вашої згоди. Я не хотів виявити неповагу, але оскільки Белла вже своє «так» сказала, а я не хочу применшувати важливість саме її рішення, отож замість просити у вас її руки, я б хотів вас просити поблагословити нас. Ми одружуємося, Чарлі. Я кохаю її понад усе на світі, навіть понад власне життя, і — це справжнє диво — вона також кохає мене. Ви благословите нас?

Він говорив так твердо, так спокійно! На одну коротку хвилю, коли я слухала його цілком упевнений голос, на мене зійшло прозріння. На мить я побачила світ таким, яким він бачить його. На мить, за яку серце встигає зробити один удар, наше рішення здалося мені абсолютно правильним.

А тоді я угледіла вираз обличчя Чарлі, його очі, прикуті до моєї каблучки.

Я затамувала подих, спостерігаючи, як міняється колір його обличчя — з блідого стає червоним, із червоного — багровим, із багрового — синім. Я вже помалу підводилася — не знаю, що саме я збиралася зробити, можливо поплескати батька по спині, щоб не дати йому задихнутися. Але тут Едвард стиснув мою долоню й промурмотів: «Стривай хвилинку», — так тихо, що я заледве розчула.

Цього разу пауза затягнулася. А тоді, поступово змінюючи барву, обличчя Чарлі набуло звичного кольору. Він стиснув вуста й нахмурив брови, — я впізнала цей «глибокодумний» вираз. Довший час він вивчав нас двох, і я відчула, що Едвард обіч мене розслабився.

— Не повірите, але я не здивований, — пробурмотів Чарлі. — Знав, що рано чи пізно доведеться мати справу з чимось таким.

Я видихнула затамоване повітря.

— А ви впевнені у своїх почуттях? — вимогливо запитав Чарлі, обпаливши мене поглядом.

— На сто відсотків я певна щодо Едварда, — відповіла я без секундної затримки.

— Але ж одружуватися… З чого б така поспішливість? — очі його знову зробилися підозріливими.

Поспішливість була пов’язана з тим, що кожен прожитий день наближав мене до дев’ятнадцятиріччя, а Едвард навіки заморозився у всій красі свого сімнадцятиліття — ось уже понад дев’яносто років. Не кажу, що без шлюбу аж ніяк не можна було б обійтися, але шлюбу вимагав делікатний і заплутаний компроміс, якого ми з Едвардом досягли для того, щоб домовитися про найголовніше: про мій перехід зі світу смертних у світ безсмертних.

Але такі речі я Чарлі пояснити не могла.

— Восени ми вдвох вирушаємо в Дартмут, Чарлі, — нагадав Едвард. — І я б хотів, щоб усе було, скажімо, традиційно. Так мене виховали, — він стенув плечима.

І він не перебільшував: під час Першої світової війни всі ще ревно дотримувалися традицій.

Чарлі відтягнув один куточок губ. Шукав, що б можна було заперечити. Та що він міг сказати? Краще б ви спершу випробували свої почуття в гріху? У ролі татка його руки були зв’язані.

— Я знав, що до цього все ведеться, — пробурмотів він собі під ніс, насупившись. Та зненацька його обличчя розгладилося.

— Тату? — запитала я стривожено. Я озирнулася до Едварда, але не змогла відчитати нічого і з його обличчя: він пильно вдивлявся в Чарлі.

— Ха! — вибухнув Чарлі. Я підстрибнула. — Ха-ха-ха!

Я недовірливо втупилася в Чарлі, а він реготав дедалі голосніше, і все його тіло здригалося від сміху.

Я поглянула на Едварда, сподіваючись на пояснення, але той сидів, міцно стиснувши вуста, начебто сам намагався притлумити сміх.

— Ну, гаразд, — нарешті видихнув Чарлі. — Одружуйтеся, — він не стримав іще одного нападу реготу. — Але…

— Але що? — вимогливо запитала я.

— Але ти сама скажеш мамі! Я і слова не скажу Ренé! Все у ваших руках! — він знову вибухнув гучним гоготом.

* * *

Я на хвилю зупинилася, затримавши долоню на ручці дверей, і всміхнулася. Безперечно, в ту мить слова Чарлі до біса налякали мене. Невідворотний фатум: розповісти Рене. В її переліку гріхів рано одружитися — гірше, ніж зварити цуцика живцем.

Хто міг би передбачити її реакцію? Тільки не я. І вже точно не Чарлі. Може, Аліса, але її я не могла просити.

— Ну, Белло, — мовила Рене, коли я, задихаючись і затинаючись, вичавила ці слова: мамо, я виходжу за Едварда, — я трохи роздратована, що ти стільки зволікала, перш ніж розповісти мені. Квитки на літак дорожчають щодня… О, — докинула вона схвильовано, — як гадаєш: Філу доти вже знімуть гіпс? Бо якщо він не зможе вдягнути смокінг, це зіпсує фотографії…

— Мамо, стривай хвильку, — судомно вдихнула я. — Як це так — я стільки зволікала? Та я щойно за… зару… — я не змогла вимовити слово заручилася, — все владнала, власне, саме сьогодні…

— Сьогодні? Справді? Оце дивина. Я була певна…

— В чому ти була певна? Коли це ти встигла впевнитись?

— Ну, коли ти приїжджала навідати мене у квітні, мені здалося, що все вже давно на мазі… ну, ти розумієш, що я маю на увазі. Ти не вмієш прикидатися, сонечко. Але я нічого не сказала, бо знала, що нічого доброго з того не буде. Ти ж точно як Чарлі, — вона смиренно зітхнула. — Коли вже ти щось собі втовкмачиш у голову, переконати тебе неможливо. І, точно як Чарлі, ти своїх рішень не міняєш.

А тоді вона сказала таку річ, якої я найменше сподівалася почути від власної матері.

— Але не повторюй моїх помилок, Белло. Я чую по твоєму голосу, що ти перелякана до втрати голови, і гадаю, що боїшся ти саме мене, — вона гигикнула, — боїшся моєї реакції. Певна річ, я багато розводилася про шлюб і дурощі (і я цих слів не забираю назад), але зрозумій: ті всі слова я говорила про себе. А ти — цілком інша людина. Ти вчиняєш власні помилки, я певна, що й у тебе в житті буде чимало такого, про що ти шкодуватимеш. Проте з відповідальністю в тебе ніколи не було проблем. Я певна, що брати на себе відповідальність ти вмієш ліпше, ніж більшість сорокарічних із тих, що я знаю, — Рене знову засміялася. — Моя маленька донечка середнього віку. Тобі пощастило, що ти спромоглася знайти собі пару з такою самою дорослою душею.

— А ти… не сердишся? Ти не вважаєш, що я чиню жахливу помилку?

— Звісна річ, краще було б, якби ти кілька років почекала. Ну, поглянь на мене, невже я на вигляд така стара, що мені пасуватиме роль тещі? Ні, можеш не відповідати… Але ж ідеться не про мене. Ідеться про тебе. Ти щаслива?

— Я не знаю. Я наче переживаю клінічну смерть.

Рене хихикнула.

— Ти щаслива з ним, Белло?

— Так, але…

— Тобі коли-небудь захочеться проміняти його на когось іншого?

— Ні, але…

— Але що?

— Ти хіба не збираєшся сказати, що я поводжуся, як і будь-який закоханий підліток ще з початку людства?

— Ти ніколи не була підлітком, сонечко. І ти знаєш, що найкраще для тебе.

Останні кілька тижнів Рене на диво активно занурилась у весільні плани. Годинами вона висіла на телефоні, балакаючи з Едвардовою матір’ю Есме — тут і мови не могло бути про те, щоб свати не помирилися. Рене просто обожнювала Есме — та зрештою, як іще можна було ставитися до моєї чудової майбутньої свекрухи?

Мене звільнили від багатьох клопотів. Едвардова та моя родини давали раду з весільними турботами разом, тож мені не доводилося ні думати про це, ні тим паче щось робити.

Чарлі, звісно, шаленів, але мене радувало, що шаленіє він зовсім не через мене. Винуватицею була Рене. Він сподівався, що вона задасть мені перцю. А що тепер він міг вдіяти, коли головна його погроза — все розповісти мамі — нікого вже не лякала? Він не мав козирів і добре це усвідомлював. Отож і крутився по хаті, бурмочучи собі під ніс щось про те, що не можна довіряти нікому в світі…

* * *

— Тату? — покликала я, розчиняючи двері. — Я вдома.

— Стривай, Белло, постій там, де стоїш.

— Га? — перепитала я, автоматично зупиняючись.

— Секундочку!.. Ай! Боляче, Алісо!

— Вибачте, Чарлі, — відгукнувся захеканий голос Аліси. — А так?

— У мене кров!

— Нема тут нічого. Навіть шкіру не подряпала — будьте певні.

— Що там відбувається? — настійливо запитала я, вагаючись біля дверей.

— Ще тридцять секунд, будь ласка, Белло, — мовила Аліса до мене. — І твоя терплячість буде винагороджена.

— Гм, — докинув Чарлі.

Я нетерпеливо притопувала ногою, рахуючи кожен удар. Ще я не дорахувала до тридцятьох, Аліса гукнула:

— О’кей, Белло, можеш заходити.

Ступаючи обережно, я завернула за ріг і опинилась у вітальні.

— О, — фиркнула я, — о! Тату! А тобі не здається, що вигляд ти маєш…

— Дурнуватий? — докінчив за мене Чарлі.

— Я хотіла сказати — франтуватий.

Чарлі почервонів. Аліса взяла його за лікоть і змусила повільно розвернутися, щоб показати світло-сірий смокінг зусібіч.

— Алісо, припини, я видаюся повним ідіотом.

— Ніхто з тих, кого вдягала я, ніколи не видавався ідіотом.

— Вона має рацію, тату. У тебе фантастичний вигляд! А з якої оказії?

Аліса закотила очі.

— Остання примірка. І для тебе теж.

І тоді я нарешті відірвала очі від напрочуд елегантного Чарлі й побачила застрашливих розмірів білий мішок для одягу, який охайно поклали на канапі.

— А-а-а…

— Піднімайся у свій щасливий куточок, Белло. Це не забере багато часу.

Я глибоко зітхнула й заплющила очі. Отак із заплющеними очима я подибала сходами нагору до своєї кімнати. Там я роздягнулася до білизни й стала, розвівши руки в боки.

— Можна подумати, що я тут заганяю бамбукові скіпки тобі під нігті, — пробурмотіла Аліса, заходячи до кімнати слідом за мною.

Я не звертала уваги. Я була у своєму щасливому куточку.

У моєму щасливому куточку гармидер, пов’язаний із весіллям, давно закінчився. Без моєї участі. Все було зроблено й забуто.

У моєму щасливому куточку ми з Едвардом були на самоті. Декорації постійно мінялися — з туманного лісу перетворювалися на хмарне місто, а тоді на полярну ніч, — бо Едвард тримав у секреті місце, де ми збиралися провести медовий місяць, щоб зробити мені сюрприз. Але мене найменше турбувало питання де.

Ми з Едвардом були разом, я виконала свою частину угоди. Я вийду за нього заміж. Це було найголовніше. Крім того, я прийняла всі його ганебні подарунки та вступила до Дартмутського коледжу. Отож тепер була його черга.

Перш ніж він перетворить мене на вампіра (це головний пункт угоди), він має виконати ще одну умову.

В Едварда була досить нав’язлива стурбованість стосовно того, що я незабаром утрачу людські переваги, а він не хотів би, аби я жаліла про деякі речі. Більшість із них (як випускний бал, наприклад), я вважала цілковитою дурницею, щоб про них шкодувати. Тільки одна людська перевага була варта того, аби жаліти про її втрату. І саме цю перевагу, Едвард волів би, щоб я чимшвидше викинула з голови.

Ось у чому була справа. Я погано уявляла собі, якою буду, коли перестану бути людиною. Я на власні очі бачила перволітків-вампірів, наслухалася безліч історій про важкі часи «дитинства» від своєї майбутньої родини. Кілька років мною керуватиме спрага. Мине чимало часу, перш ніж я знову стану собою. І навіть коли я знову отримаю контроль над власним тілом, я вже ніколи не почуватимуся точно так, як зараз.

Людиною… і шалено закоханою.

Я хотіла пережити людський досвід, перш ніж проміняю своє м’яке, вразливе, кероване гормонами тіло на щось прекрасне, міцне… і невідоме. Я хотіла справжнього медового місяця з Едвардом. І незважаючи на небезпеку, на яку, Едвард вважав, він цим мене наражає, я воліла спробувати.

Тільки краєм свідомості я відчувала присутність Аліси та чула, як атлáс шурхотить і шелестить на моїй шкірі. В цей момент мені байдуже було до того, що про мене позаочі балакають у місті. Я не думала про те, що дуже скоро мені доведеться зіграти головну роль у весільній виставі. Я не боялася, що випадково наступлю собі на шлейф, чи зарегочу в небажаний момент, чи здаватимуся занадто юною, я не думала про всіх людей, які витріщатимуться на мене, і навіть про те, що місце мого найкращого друга залишатиметься порожнім.

Ми з Едвардом були у моєму щасливому куточку.

РОЗДІЛ 2. ДОВГА НІЧ

— Я вже за тобою скучила…

— Я не мушу йти. Можу залишитися.

— М-м-м…

Деякий час було тихо, тільки серце моє калатало, наше дихання зривалося, а вуста шелестіли, рухаючись синхронно.

Іноді було дуже легко забути, що я цілую вурдалака. Не тому, що на вигляд він був звичайною людиною — я ніколи й на мить не могла забути, що пригортаю не так мужчину, як янгола, — а тому, що він умів удати, наче для нього торкатися вустами моїх вуст, обличчя, шиї зовсім не важко. Він переконував мене, що давно вже подолав спокусу, якою для нього колись була моя кров, а сама думка про те, що він може мене втратити, миттю вилікувала його від будь-яких спокус. Проте я знала, що запах моєї крові й досі болісно відзивався в ньому — і досі палив йому горло, наче він вдихав полум’я.

Я розліпила повіки й побачила, що його очі теж розплющені — він вдивлявся в моє обличчя. Мені не подобалося, коли він так на мене глядів. Здавалося, що я — нагорода, а зовсім не фантастично щасливий переможець.

На мить наші погляди зустрілися; його золоті очі були такими глибокими, що мені привиділося: я можу зазирнути просто йому в душу. Я почувалася дурепою, що колись ставила під сумнів сам факт існування його душі, хоч він і вампір. У нього була найпрекрасніша душа — прекрасніша, ніж його чудовий розум, чи незрівнянне обличчя, чи славнозвісне тіло.

Він поглянув на мене, наче теж здатен був побачити мою душу й наче йому сподобалося те, що він угледів.

Проте зазирати мені в голову, як він зазирав іншим людям, Едвард не міг. Ніхто не знав чому — мій мозок мав дивну особливість, яка захищала його від тих неймовірних і жахливих впливів, на які були здатні безсмертні. (Та захищений був тільки мій розум — тіло ж не могло протистояти вампірам, які своїм поводженням відрізнялися від Едварда). Але я була вдячна за цю здібність свого мозку, яка дозволяла тримати мої думки в таємниці. Я червоніла на саму думку про те, що це могло би бути не так.



Я знову наблизила Едвардове обличчя до свого.

— Точно, залишаюся, — промурмотів він мить потому.

— Ні, ні. Це ж остання холостяцька вечірка. Ти маєш піти.

Я вимовляла ці слова, а пальці правої руки тим часом розчісували його бронзове волосся, ліва ж долоня пригортала його за спину. Його холодні руки гладили моє обличчя.

— Холостяцькі вечірки призначені для тих, хто шкодує про те, що одинокі дні минулися. А я не можу дочекатися, коли вже минуться мої. Тому нема навіть сенсу йти.

— Точно, — я видихнула затамоване повітря на зимну шкіру його шиї.

Можна сказати, що я перебувала у своєму щасливому куточку. Чарлі спав без задніх ніг у своїй кімнаті, тож можна вважати, що ми самі. Ми скрутилися клубочком на моєму маленькому ліжку, пригорнулися щонайтісніше, якщо не вважати теплого коца з афганської вовни, в який я була загорнута, як у кокон. Я ненавиділа цей коц, та коли мої зуби починали стукотіти, це якось порушувало романтичну атмосферу. Чарлі б зауважив, якби в серпні мені заманулося увімкнути опалення…

Ну, коли вже мені доводилося загортатися, то принаймні Едвардова сорочка валялася на підлозі. Я так і не змогла оговтатися від шоку — таким ідеальним було його тіло: біле, прохолодне, лискуче, мармурове. Я провела рукою по кам’яних грудях, в захваті торкнулася плаского живота. Едвард ледь помітно здригнувся, і його вуста знову знайшли мої. Я обережно діткнулася кінчиком язика його гладких, наче скло, вуст, і він зітхнув. Його солодке дихання — прохолодне й приємне — огорнуло моє обличчя.

Він уже вивільнявся з обіймів — він так чинив імпульсивно щоразу, коли йому здавалося, що ми зайшли задалеко, — то була рефлекторна реакція, хоча насправді він понад усе хотів продовжувати. Більшість свого життя Едвард намагався відмовлятися від будь-яких тілесних задоволень. Я знала, як він боїться зараз уперше змінити свій звичний світ.

— Стривай, — мовила я, охоплюючи його за плечі та притискаючись до нього щільніше. Я вивільнила одну ногу й обвила її довкола його пояса. — Тренування — суть навчання.

Він реготнув.

— Ну, ми вже непогано просунулися в навчанні, як гадаєш? Ти за останній місяць взагалі спала?

— Але ж у нас генеральна костюмована репетиція, — нагадала я йому, — а ми розіграли тільки деякі сцени. Нема часу на обережність.

Думала, він засміється, проте він не відгукнувся, а тіло його несподівано напружилось і застигло. Золото його очей, яке здавалося розплавленим, стужавіло.

Я пригадала власні слова — і збагнула, який підтекст вчувся йому в них.

— Белло… — прошепотів він.

— Будь ласка, не починай, — мовила я. — Ми ж домовилися.

— Ну, не знаю. Так важко зосередитися, коли ти отак зі мною. Я… я не можу нормально міркувати. Я не здатен себе контролювати. Ти можеш постраждати.

— Нічого зі мною не станеться.

— Белло…

— Ш-ш-ш! — я притисла свої вуста до його, щоб зупинити цей напад паніки. Це я вже чула неодноразово. Але йому не вдасться зламати нашу угоду. Не після того, як він наполіг, щоб ми спершу одружилися.

Він відповів на мій поцілунок, але вже за мить я відчула, що він не віддається поцілункам, як раніше. Турбується, весь час турбується. Як усе зміниться, коли йому вже не треба буде за мене турбуватися! Куди він діватиме свій вільний час? Доведеться пошукати собі нового хобі.

— Як твої ноги?

Він мав на увазі, чи не холонуть вони зі страху, тож я відповіла:

— Теплі, як із тостера.

— Справді? А ти не передумала? Ще не пізно все змінити.

— То ти так намагаєшся позбутися мене?

Він гигикнув.

— Просто хотів пересвідчитися. Не хочу, щоб ти щось чинила, поки не будеш абсолютно певна свого рішення.

— Я певна щодо тебе. А з рештою я впораюся.

Він повагався, і я вже міркувала, чи знову не бовкнула чогось зайвого.

— Впораєшся? — запитав він тихо. — Я не маю на увазі весілля — певен, його ти переживеш, незважаючи на всю свою малодушність, — але потім… Що буде з Рене, що буде з Чарлі?

Я зітхнула.

— Я скучатиму за ними.

Гірше, що вони скучатимуть за мною, — але я не хотіла підливати олії у вогонь.

— А як щодо Анжели й Бена, Джесики й Майка?

— За друзями своїми я також скучатиму, — я в темряві всміхнулася. — Особливо за Майком. О Майку! Як же я без тебе буду?

Едвард заричав.

Я засміялася, проте потім знову посерйознішала.

— Едварде, ми вже все це проходили. Я знаю, що будуть важкі часи, але я так хочу. Я хочу тебе, і хочу назавжди. Одного людського життя для мене замало.

— Назавжди заморожена у віці вісімнадцятьох років, — прошепотів він.

— Жіноча мрія, втілена в реальність, — підкуснула я його.

— Ніколи не змінишся… ніколи не зможеш зрушити з місця.

— А це що означає?

Він відповів дуже повільно.

— Пам’ятаєш, як ми сказали Чарлі, що одружуємося? І він подумав, що ти… вагітна?

— І ще подумав, що тебе варто застрелити, — докинула я зі сміхом. — Визнай, на якусь мить він замислився про таку можливість.

Він не відповів.

— Що таке, Едварде?

— Я б хотів… я б хотів, щоб тоді це виявилося правдою.

— Га? — видихнула я.

— Тим більше, що це таки могло виявитися правдою. У тебе була така можливість. І мені жахливо забирати в тебе цю можливість.

Хвилина в мене пішла на те, щоб оговтатися.

— Я знаю, що чиню.

— Звідки ти це можеш знати, Белло? Поглянь на мою матір, на мою сестру. Це не така легка жертва, як тобі може здатися.

— Есме і Розалія чудово почуваються. А якщо згодом виникнуть проблеми, ми можемо вчинити так, як учинила Есме, — всиновити.

Едвард зітхнув, і в голосі його забриніли зловісні нотки.

— Це не правильно! Я не хочу, щоб ти заради мене йшла на жертви. Я хочу тобі давати, а не забирати. Я не хочу красти в тебе майбутнє. Якби я був людиною…

Я затулила долонею йому вуста.

— Ти — моє майбутнє. І припини. Годі скиглити, бо я зараз покличу твоїх братів, щоб вони самі тебе забрали. Мабуть, тобі таки треба побувати на холостяцькій вечірці.

— Вибач. Я замучив тебе скигленням? Либонь, це все через нерви.

— То це в тебе від страху холонуть ноги?

— Не в тому сенсі. Я ціле століття чекав, щоб одружитися з тобою, міс Свон. Не можу дочекатися весільної церемонії, щоб… — він обірвав свою думку на півслові. — О, заради любові й усього святого!

— Що сталося?

Він скреготнув зубами.

— Моїх братиків не доводиться і викликати. Вочевидь, Еммет і Джаспер сьогодні увечері не дадуть мені сачконути.

На мить я міцніше притисла його до себе, а тоді відпустила. Я не знала такої молитви, яка дозволила б мені виграти у перетягуванні канату з Емметом.

— Повеселись добряче.

Об шибку щось шкрябонуло — хтось навмисно дряпав своїм сталевим нігтем по склу, щоб викликати цей жахливий, нестерпний для вух звук, від якого мов присок сиплеться за комір. Я здригнулася.

— Якщо ти просто зараз не відпустиш Едварда, — погрозливо просичав Еммет, якого досі не було видно в темряві ночі, — ми по нього зайдемо самі!

— Іди, — засміялась я, — бо вони зараз розтовчуть мені хату.

Едвард закотив очі, але за якусь мить уже звівся на рівні ноги, а вже наступної хвилі сорочка знову була в нього на плечах. Він нахилився й поцілував мене в чоло.

— Поспи. Завтра буде довгий день.

— Дякую! Оце вже точно допоможе мені заспокоїтися.

— Побачимося біля олтаря.

— Я буду в білому, — я усміхнулася сама — так спокійно це прозвучало.

Він гигикнув, мовив:

— Дуже переконливо.

А тоді раптом згорнувся калачиком, напружив м’язи, як скручену пружину. І зник — вистрибнув із вікна так швидко, що мої очі навіть не встигли цього помітити.

Знадвору долинув приглушений удар, і я почула, як Еммет чортихнувся.

— Краще ви його занадто не затримуйте, — промурмотіла я, знаючи, що хлопці здатні мене почути.

І тоді у вікні з’явилося обличчя Джаспера, а його медове волосся зблиснуло сріблом у слабкому місячному світлі, що пробивалося крізь хмари.

— Не хвилюйся, Белло. Ми повернемо його додому заздалегідь.

Раптом я заспокоїлася, вся моя малодушність кудись поділася. У певному сенсі Джаспер був не менш талановитим, ніж Аліса, яка цілком безхитрісно вміла передбачати майбутнє. Тільки талант Джаспера був не у передбаченні майбутнього, а у впливі на почуття, і було просто неможливо опиратися, коли він хотів навіяти вам якийсь настрій.

Я соромливо сіла на ліжку, досі кутаючись у коц.

— Джаспере! А що вампіри роблять на холостяцьких вечірках? Ви ж не поведете його у стрип-клуб?

— Тільки не кажи їй! — проричав Еммет знизу. Долинув іще один удар, а тоді тихо засміявся Едвард.

— Розслабся, — мовив до мене Джаспер — і я миттю розслабилася. — Ми, Каллени, все робимо по-своєму. Парочка пум, кілька ведмедів гризлі… Можна сказати, звичайнісінька ніч на природі.

Цікаво, чи зможу я колись так спокійно говорити про «вегетаріанську» дієту вурдалаків?

— Дякую, Джаспере.

Він підморгнув мені та зник із поля зору.

Надворі запанувала цілковита тиша. Крізь стіни просочувалося приглушене хропіння Чарлі.

Я сонно опустилася на подушку. З-під важких повік я втупилася в стіни своєї маленької кімнати, вибілені блідим світлом місяця.

Остання ніч у моїй кімнаті. Остання ніч у ролі Ізабелли Свон. Завтра вночі я вже буду Ізабеллою Каллен. Хоча всі випробування, пов’язані з весіллям, здавалися шипами на троянді, я мала визнати, що мені подобалося, як звучить моє нове ім’я.

Я дозволила думкам поплисти вільно, очікуючи, що скоро сон зморить мене. Але за кілька хвилин виявилося, що я тільки більш нашорошуюся, а в животі наростає неспокій, змушує мене корчитися. Ліжко здавалося занадто м’яким, занадто теплим без Едварда в ньому. Джаспер був далеко, він забрав із собою відчуття спокою і розслаблення.

Завтра буде дуже довгий день.

Я усвідомлювала, що більшість моїх страхів — дурниці, їх треба просто подолати. Увага — неуникненна річ у житті. Я не зможу завжди зливатися з навколишнім пейзажем. Але насправді було кілька особливих моментів, щодо яких я мала цілковите право хвилюватися.

По-перше, шлейф нареченої. Як на мене, то тут Аліса явно дозволила своїй фантазії взяти гору над практичністю. Маневрувати на сходах будинку Калленів на високих підборах і з таким шлейфом — навіть уявити неможливо. Треба було спершу потренуватися.

Далі йшов перелік запрошених.

Родина Тані, себто клан Деналі, приїде ще до початку церемонії.

Легкозаймиста суміш — зібрати в одному місці родину Тані з нашими гостями з резервації квілеутів, Джейкобовим батьком та сімейством Клірвотерів. Клан Деналі не був у захваті від вовкулак. Танина сестра Ірина взагалі відмовилася йти на весілля. Вона й досі виношувала плани вендети проти вовкулак за вбивство її приятеля Лорана (який збирався порішити мене). Через це упередження клан Деналі покинув родину Едварда напризволяще тоді, коли вони найбільше були потрібні. Саме неймовірна спілка з вовкулаками врятувала нам усім життя, коли на нас напала зграя перволітків-вампірів…

Едвард пообіцяв мені, що це цілком безпечно — збирати разом Деналі та квілеутів. Таня і вся її родина (окрім Ірини) почувалися страшенно винними за відступництво. Перемир’я з вовкулаками — невисока ціна, щоб погасити борг, і вони ладні були її сплатити.

Отакою була головна проблема, але домішувалася і ще одна маленька: моя вразлива самооцінка.

Я ще ніколи не зустрічалася з Танею, але була певна, що знайомство з нею навряд чи буде приємним для мого еґо. Колись давно, мабуть, іще до мого народження, вона зробила ставку на Едварда — і не мені звинувачувати її за бажання бути з ним. Але ж вона — щонайменше вродлива, а в найгіршому разі — неперевершена. Хоча Едвард очевидячки — хай як неймовірно це звучить — віддавав перевагу мені, я все одно не втримаюсь, щоб не порівнювати себе з нею.

Я трошки побурчала, аж поки Едвард, який знав мої слабкості, не змусив мене почуватися ніяково.

«Ми — єдині, хто хоч якоюсь мірою може замінити їм родину, Белло, — нагадав він мені. — Вони й досі почуваються сиротами, збагни, навіть за стільки часу».

Отож я поступилася, ховаючи своє невдоволення.

Тепер Таня мала велику родину, майже таку ж велику, як і родина Калленів. Їх було п’ятеро: Таня, Катя та Ірина, до яких приєдналися Кармен та Єлизар — приблизно так само, як Аліса та Джаспер приєдналися до Калленів, оскільки всі вони, на відміну він більшості вампірів, бажали впустити в своє життя почуття.

Але незважаючи на велику родину, Таня та її сестри і далі почувалися одинокими. Вони й досі були в жалобі. Адже багато років тому і в них була матір.

Можу уявити порожнечу, яку полишає така втрата, навіть тисячу років потому, — я намагалася уявити родину Калленів без їхнього творця, їхнього центру, їхнього провідника — без їхнього батька Карлайла. І не могла уявити.

Одного вечора, коли я довше затрималася в будинку Калленів, Карлайл розповів мені історію Тані, щоб я дізналась якомога більше, щоб якнайкраще підготувалася до того майбутнього, яке обрала. Історія Таниної матері була однією з безлічі застережних оповідей, з яких я мала вивчити правила, що їх мушу дотримуватися, коли приєднаюся до світу безсмертних. Фактично — єдине правило, яке мало тисячу різноманітних граней: бережи таємницю.

Збереження таємниці означало багато чого: треба було жити непримітно, як Каллени, переїжджати з місця на місце, перш ніж люди щось запідозрять. Або взагалі триматися від людей подалі (окрім як за обідом) — так жили кочівники типу Джеймса та Вікторії; так жили й Джасперові друзі Пітер і Шарлотта. Треба було тримати під контролем кількість новостворених вампірів — точно як чинив Джаспер, коли мешкав разом із Марією. А Вікторія не змогла контролювати своїх перволітків-вампірів.

І треба було стерегтися й не спричинятися до появи деяких створінь, бо вони могли виявитися неконтрольованими.

«Не знаю імені Таниної матері, — зізнався Карлайл, а в його золотих очах, що були майже того самого відтінку, що й русяве волосся, майнула печаль на згадку про Танин біль, — вони ніколи про неї не згадують, якщо цього можна уникнути, ніколи з власної волі про неї не думають… Жінка, яка створила Таню, Катю та Ірину — і яка, гадаю, любила їх, жила багато років до мого народження, і це були часи чуми для нашого світу. Чуми, що поширювалася серед безсмертних дітей. Не розумію, що вони собі думали, ці давні вурдалаки. Вони перетворювали на вампірів дітлахів, заледве не немовлят».

Я проковтнула клубок, який здавив мені горло, коли я уявила цю картину.

«Діти були надзвичайно вродливі, — швидко пояснив Карлайл, побачивши мою реакцію. — Такими милими, такими чарівливими, ти собі не уявляєш. Щоб полюбити їх, досить було бодай опинитися поряд, то була просто імпульсивна реакція. Але їх неможливо було нічого навчити. Вони просто заморожувалися на тому рівні, на якому перебували перед укусом. Славні шепеляві дворічні діточки з ямочками на щоках, які могли знищити півсела через один спалах роздратування. Коли зголодніють, вони шукали собі їжі, і жодні застережливі слова не могли їх зупинити. Їх бачили люди, поширювалися різні чутки, страх розповзався, як вогонь у сухому лісі… Танина матір створила одну таку дитину. Як і в разі з іншими давніми вампірами, не можу уявити, чим вона керувалася, — Карлайл зробив глибокий видих. — І, ясна річ, без Волтурі не обійшлося».

Я здригнулася — як завжди, коли чула це ім’я. Натурально, легіон італійських вампірів, які були самі собі королі, був у центрі цієї історії. Не може бути закону, коли немає покарання; не може бути покарання, коли нема кому його здійснювати. Древні Аро, Гай і Марк керували силами Волтурі; тільки раз мені довелося стикнутися з ними, і мені здалося, що саме Аро, який мав неймовірні здібності проникати в думки: один дотик — і він знає все, що хоч раз майнуло в людській голові, — був справжнім лідером клану.

«Волтурі вивчали безсмертних дітей — і в себе у Волтеррі, і по всьому світу. Гай вирішив, що малеча не здатна берегти наш секрет. Отож дітей потрібно знищувати… Як я вже тобі казав, вони були дуже милі. І тому громади билися до останнього — коли з десятьох живим лишався один, — щоб захистити їх. Різня набула не таких жахливих масштабів, як південні війни на нашому континенті, але певною мірою навіть виснажливішою. Давно усталені громади, давні традиції, друзі… І все це втрачене. Зрештою безсмертні діти майже зникли. Про них більше не згадували, це було табу… Коли я жив серед Волтурі, то бачив двох безсмертних дітей, тож я на власні очі переконався, якими славними вони були на вигляд. Після різні, яку зчинили Волтурі, Аро ще чимало років вивчав безсмертних дітей. Ти знаєш, який він прискіпливий у своєму бажанні пізнавати; отож він сподівався, що цих дітей теж можна, так би мовити, „приручити“. Проте згодом було ухвалене одноголосне рішення: їх не можна залишати жити…»

Я вже й забула про матір сестер Деналі, коли історія знову повернулася до неї.

«Точно не відомо, що сталося з Таниною матір’ю, — розповідав Карлайл. — Таня, Катя та Ірина взагалі нічого не знали, аж поки Волтурі не прийшли по них. На той час і їхня матір, і її незаконне створіння вже були заарештовані. Тані та її сестрам урятувало життя сáме незнання. Аро торкнувся їх — і збагнув, що вони нічогісінько не відають, тож їх не покарали разом із матір’ю.

Ніхто з дівчат і не бачив хлопчика ніколи, не мав гадки про його існування — аж до того дня, коли він згорів на руках своєї матері. Можу уявити, як матір ревно зберігала його секрет саме для того, щоб уберегти дочок від такої пекельної долі. Але для чого взагалі вона його створювала? Ким він був, яким чином він змусив її перетнути межу, яку нікому не можна перетинати? Ні Таня, ні її сестри ніколи так і не отримали відповіді на це питання. Але навіть вони не могли сумніватися в її провині, отож, мені здається, так їй ніколи й не пробачили.

Хоча Аро запевняв, що Таня, Катя та Ірина цілком невинні, Гай усе одно хотів, аби їх спалили. Винні, бо належать до родини. Пощастило їм, що того дня Аро волів удати великодушність. Тані та її сестрам пробачили, тільки лишилися вони з розбитими серцями та занадто ревним ставленням до закону…»

…Не знаю, в який момент мої спогади плавно перетекли в сон. Здавалося, ще хвилю тому я подумки знову слухала Карлайлову оповідь, бачила його обличчя — а вже мить потому я дивилася на сірі безплідні поля, чула в повітрі запах запаленого ладану. Я була не сама.

Купка людей в центрі поля, всі вдягнені в сірі плащі, мала б нажахати мене: хто ще міг це бути, крім Волтурі! — а я ж бо була, попри вирок, який вони ухвалили на останньому своєму зібранні, досі людиною. Але я знала (так іноді буває уві сні), що я для них невидима.

Довкола мене курілися якісь купки. Я чула солодкуватий запах і не хотіла занадто наближатися, щоб роздивитися докладніше. Не хотіла зазирати в обличчя вампірів, яких вони стратили, трохи налякана можливістю упізнати когось у цих погребальних кострищах.

Солдати Волтурі колом оточили щось чи когось, і їхні голоси через хвилювання з шепоту зривалися на високі ноти. Я наблизилася до плащів, у сні прагнучи побачити, що саме чи кого саме вони так прискіпливо роздивляються. Обережно прокрадаючись поміж двох високих постатей у саванах, які щось сичали, я нарешті побачила об’єкт їхньої суперечки — сидів на горбку в центрі.

Він був милий, славний — саме такий, як описував Карлайл. Хлопчик, зовсім малюк, мабуть, рочків двох. Світло-каштанові кучерики обрамляли личко херувима з круглими щічками та пухкими губками. Він тремтів, а очі його були заплющені, мов він боявся дивитися, як щомиті до нього наближається смерть.

Мене охопило таке нестримне бажання врятувати милу перелякану дитину, що Волтурі, незважаючи на загрозу, яка просто поширювалася від них, більше не стримували мене. Я пробралася між ними, не звертаючи уваги на те, що вони можуть помітити мою присутність. Вирвавшись із їхнього кола, я підбігла до хлопчика.

І миттю застигла, щойно наблизилась і побачила той горбок, на якому він сидів. Це була не земля, не камінь — то була гора людських тіл, висмоктаних, бездиханних. Запізно — я бачу кожне обличчя. Я знаю їх усіх — Анжела, Бен, Джесика, Майк… А сидів милий хлопчик просто на тілах моїх матері й батька.

Дитина розплющила яскраві, як кров червоні очі.

РОЗДІЛ 3. ДОВГИЙ ДЕНЬ

Я теж рвучко розплющила очі.

Кілька хвилин я лежала в ліжку, тремтіла й намагалась відсапатися, а ще — звільнитися він сну. Небо за вікном спершу посіріло, потім стало блідо-рожевим, а я все чекала, коли стишиться серцебиття.

Коли ж я нарешті повернулася до реальності — до безладу рідної кімнати, то вже сердилася сама на себе. Оце так сон наснився напередодні власного весілля! Я його заслужила за всі ті страшні історії, які залюбки слухала поночі.

Сподіваючись скинути з себе нічний кошмар, я вдягнулася та спустилася на кухню так рано, що ще й їсти не хотілося. Спершу я ретельно прибрала й так чисту кімнату, а згодом, коли Чарлі прокинувся, напекла млинців. Сама я була занадто заведена, щоб мати хоч якийсь апетит — я тільки й крутилася в кріслі, поки він їв.

— Ми забираємо отця Вебера о третій, — нагадала я батькові.

— Сьогодні в мене небагато роботи, Белло, хіба що привезти священика. Гадаю, про це єдине завдання я не забуду.

Заради весілля Чарлі взяв на день відпустку і тепер відверто нудьгував. Час від часу він кидав швидкі погляди на комірчину під сходами, де зберігався весь його рибальський реманент.

— Це не єдине твоє завдання. Ти мусиш бути гарно вдягнений і мати презентабельний вигляд.

Він нахмурився над тарілкою й пробурмотів собі під ніс щось про «мавпячий костюм».

Хтось енергійно постукав у вхідні двері.

— Ти гадаєш, погано тобі? — скривилась я, підводячись. — Аліса як хопиться мене, то не відпускатиме всенький день.

Чарлі замислено кивнув, міркуючи, що йому таки й справді пощастило. Я на мить схилилася, щоб цьомнути його в маківку, — він спалахнув і закашлявся, — а тоді попрямувала до дверей, щоб відчинити своїй найкращій подрузі й майбутній зовиці.

Зачіска Аліси на цей раз не стирчала навсібіч, як зазвичай, — вона уклала волосся гладкими кучериками довкола свого янгольського личка, яке — за контрастом — не втрачало ділового виразу. Заледве кинувши через плече: «Добридень, Чарлі», — вона витягнула мене з будинку.

Коли я залізла в «Порш», Аліса окинула мене оцінювальним поглядом.

— О Боже, поглянь на свої очі! — вона осудливо поцокала язиком. — Ти чим займалася? Всю ніч не лягала?

— Майже.

Вона сердито зиркнула на мене.

— У мене зовсім мало часу, щоб зробити з тебе красуню, Белло, тож ти могла б сама потурбуватися про якість вихідних матеріалів.

— Ніхто не сподівається побачити красуню. Гірше, якщо я раптом засну під час церемонії й у потрібному місці не здатна буду вимовити «так», і тоді Едвард вислизне з моїх рук.

Вона розсміялася.

— Коли справа до цього дійде, я тебе лясну букетом.

— Дякую.

— Щоб добряче виспатися, матимеш завтра доволі часу на літаку.

Я звела брову. Завтра, замислилась я. Якщо вже сьогодні після весільного бенкету ми виїдемо, а завтра ще будемо на літаку… ми ж їдемо не в Бойсе, столицю штату Айдахо? Едвард навіть не натякнув. Я не надто переймалася через цю таємницю, проте дивно-таки було не відати, де я спатиму наступної ночі. Або, маю надію, не спатиму…

Аліса збагнула, що бовкнула зайвого, і нахмурилася.

— У тебе все спаковане і готове до від’їзду, — сказала вона, щоб відвернути мою увагу.

Спрацювало.

— Алісо, я б воліла, аби ти дозволила мені самій спакувати речі!

— Тоді б ти могла зарано про дещо здогадатися.

— А ти б не мала нагоди походити крамницями.

— За кілька годин ти офіційно станеш моєю родичкою. То чи не час уже позбутися упередженості до нового одягу?

Я неуважно дивилась у вікно, аж поки ми не під’їхали до будинку.

— Він уже повернувся? — запитала я.

— Не хвилюйся, коли заграє музика, він буде на місці. І байдуже, чи він повернувся, ти все одно не зможеш його побачити. Ми дотримуємося традицій.

Я фиркнула:

— Традицій!

— Ну, якщо не зважати на вибір нареченого і нареченої…

— Я певна, він уже подумки підглянув.

— О ні — ось чому тільки я бачила тебе у весільній сукні. І я ретельно намагаюся не згадувати про це, коли він десь поблизу.

— Що ж, — мовила я, коли ми завернули у двір, — бачу, ти знайшла застосування прикрасам, які зосталися від випускного.

Три милі від паркана до будинку знову були прикрашені сотнями тисяч миготливих ліхтариків. Але цього разу додалися ще й білі атлáсні банти.

— Далі покладеш — ближче знайдеш. Ну, радій тому, що побачила, бо всередину я тебе все одно не пущу до пори, до часу.

Вона завернула у схожий на печеру гараж, який розташований був на північ від будинку. Великий джип Еммета й досі не повернувся.

— Відколи це нареченій навіть не можна побачити весільні прикраси в будинку? — запротестувала я.

— Відтоді, як наречена поклала на мене відповідальність за організацію весілля. Хочу, щоб ти, коли спускатимешся сходами у вітальню, отримала повне враження.

Вона затулила мені очі рукою, перш ніж дозволити увійти до кухні. Запах вразив мене.

— Що це? — вигукнула я, поки вона вела мене в будинок.

— Що, заміцний? — у голосі Аліси забриніла стурбованість. — Ти — перша людина в хаті, сподіваюся, я не переборщила.

— Запах чудовий! — запевнила я її. П’янке, але не нав’язливе, збалансоване поєднання різних пахощів було ніжним і бездоганним. — Помаранчевий цвіт… бузок… щось іще… Так?

— Дуже непогано, Белло. Ти тільки не впізнала фрезії та троянди.

Вона так і не відтулила долоню від моїх очей, допоки ми не опинились у величезній ванній кімнаті. Я втупилась у довгу полицю, заставлену цілим набором косметики, наче в салоні краси, — і тут-таки почала даватися взнаки безсонна ніч.

— А це справді потрібно? Поряд із ним я все одно матиму простацький вигляд.

Вона підштовхнула мене до низенького рожевого стільця.

— Коли я над тобою попрацюю, ніхто не наважиться вжити епітет «простацький» щодо тебе.

— Тільки тому, що боятимуться: ти висмокчеш у них усю кров, — пробурмотіла я. Відкинулася на спинку стільця і заплющила повіки, сподіваючись хвильку подрімати, поки наді мною працюватимуть. Я й справді то поринала в дрімоту, то поверталася до реальності, поки Аліса робила мені маску, м’яла й полірувала кожен сантиметр моєї шкіри.

Коли Розалія, у шурхітливому сріблястому халаті та з золотистим волоссям, короною викладеним на голові, прослизнула у двері ванної кімнати, було вже пополудні. Вона була такою вродливою — я ледь не заплакала. Який сенс виряджатися, коли Розалія буде поряд?

— Вони вже вдома, — сказала вона — й миттю мій дітвацький напад хвилювання минувся. Едвард повернувся.

— Не пускай його сюди! — мовила Аліса.

— Сьогодні він не наважиться заступити тобі шлях, — запевнила її Розалія. — Він занадто любить життя. Есме звеліла їм закінчити останні приготування надворі… А тобі потрібна допомога? Я могла би зробити зачіску.

У мене відпала щелепа. Довго не могла я згадати, як саме стуляється рот.

Ніколи Розалія не виявляла до мене прихильності. Крім того, напруга між нами навіть зросла, коли Розалія дізналася, який саме вибір я зробила. Незважаючи на її неймовірну красу, на люблячу родину, на Еммета — рідну душу, вона б усе віддала за те, щоб бути людиною. І ось тут я — легковажно відмовляюся від того, про що вона мріяла все життя, наче то якийсь непотріб. Тут уже годі завоювати її прихильність!

— Звісна річ, — легко погодилась Аліса. — Можеш починати заплітати коси. Хочу, щоб вони отак перевивалися. Вельон піде сюди, під низ.

Її пальці пробіглися по моєму волоссю, зважуючи пасма, перекручуючи їх, детально пояснюючи, як вона хоче зробити. Потому її замінила Розалія, укладаючи мені коси пальцями легкими, як пір’їнки. Аліса ж повернулася до мого обличчя.

Коли Аліса схвалила зроблену зачіску, то миттю відправила Розалію по весільну сукню; далі треба було знайти Джаспера, який поїхав забирати з готелю мою маму і її чоловіка Філа. З першого поверху будинку до мене долинали слабкі звуки: відчинялися й зачинялися двері. Потім почали долітати голоси.

Аліса примусила мене підвестися, щоб одягнути на мене сукню, не зіпсувавши зачіски й макіяжу. Коли вона застібала на спині довгий ряд ґудзичків-перлин, у мене підгиналися й трусилися ноги, аж хвилями ходив по підлозі поділ сукні.

— Дихай глибше, Белло, — підбадьорила мене Аліса. — Спробуй стишити серцебиття. Бо ти упрієш, і вся косметика попливе.

Я саркастично скривила обличчя:

— Легко тобі говорити.

— А тепер мені самій треба вдягнутися. Ти на дві хвилини можеш узяти себе в руки?

— Ну… мабуть…

Вона закотила очі й вибігла з ванної кімнати.

Я зосередилася на диханні, рахуючи кожен вдих і видих, і втупилась у малюнок, який намалювало світло на тоненькій тканині моєї сукні. Я не наважувалася навіть глянути у дзеркало — боялася, що мій власний образ у весільній сукні викличе нову хвилю нестримної паніки.

Ще я не нарахувала двісті вдихів-видихів, як повернулася Аліса, одягнена в сукню, яка струменіла вздовж її стрункої фігури, мов сріблястий водоспад.

— Алісо… нема слів!

— Дурниці! Сьогодні на мене ніхто не дивитиметься. В усякому разі, поки в кімнаті ти.

— Ха-ха.

— Так, ти взяла себе в руки, чи я маю викликати Джаспера?

— Вони вже тут? І мама?

— Щойно переступила поріг. Піднімається нагору.

Рене прилетіла два дні тому, і я проводила з нею кожну вільну хвилину — вільну від Есме та прикрашання будинку. На мій погляд, вона отримувала від цього більше задоволення, ніж дитина, яку на ніч замкнули в Диснейленді. Певною мірою я почувалася такою ж ображеною, як і Чарлі: стільки страху щодо її реакції — і все на пси…

— Белло! — зафонтанувала вона, ще й не зайшовши у двері. — Люба, ти така вродлива! Ой, я зараз заплачу! Алісо, ти неймовірна! Вам з Есме треба взятися до весільного бізнесу. Де ви розшукали таку сукню? Яка вона пишна! І витончена, і елегантна. Белло, у тебе такий вигляд, мов ти зійшла зі сторінок романів Джейн Остін, — мамин голос звучав ніби звіддалік, і вся кімната була трохи в тумані. — Яка творча ідея — все зробити у стилі каблучки Белли! Як це романтично! Ще й коли подумати, що в Едвардовій родині вона зберігалася ще з дев’ятнадцятого століття!

Ми з Алісою обмінялися швидкими конспіраторськими поглядами. Стосовно стилю сукні мама помилилася років на сто. Насправді весілля було не в стилі каблучки, а в стилі самого Едварда.

В дверях хтось голосно відкашлявся.

— Рене, Есме сказала, що час уже влаштовуватися внизу, — мовив Чарлі.

— Чарлі, а ти просто франт! — у голосі Рене заледве не шок прозвучав. Може, саме тому відповідь Чарлі була різкуватою:

— Аліса попрацювала.

— Невже уже час? — до себе пробурмотіла Рене, по голосу така ж знервована, як і я. — Усе так швидко відбувається — в мене аж у голові крутиться.

Отже, нас було вже двоє.

— Дай я тебе обійму, перш ніж піду вниз, — попросила Рене. — І обережно тут, нічого не порви.

Матір ніжно стиснула мене за талію, тоді повернулася до дверей — і зробила повний оберт, знов завмерши навпроти мене.

— Боже, я мало не забула! Чарлі, де скринька?

Батько хвилю рився по кишенях, а тоді дістав маленьку білу скриньку й передав її Рене. Рене підняла вічко й простягнула коробочку мені.

— Синє, — мовила вона.

— І старе. Це належало прабабусі Свон, — додав Чарлі. — Ми віддали ювеліру, і він замінив стрази на сапфіри.

У скриньці лежали два важкі срібні гребінці. Темно-сині сапфіри на вершку зубців перепліталися складними квітковими візерунками.

У мене захрипло горло.

— Мамо, тату… не треба було…

— Аліса не дозволила нам більше нічого робити, — сказала Рене. — Щоразу, як ми намагалися допомогти, вона ледь не гризла нам горлянки.

Я істерично гигикнула.

Аліса ступила до мене і швидко застромила обидва гребінці мені у волосся, де перепліталися коси.

— Ось вам синє і старе, — замислено мовила вона, відступаючи на кілька кроків, щоб помилуватися мною. — Сукня в тебе нова… тому ось тобі…

Вона махнула чимось перед моїм носом. Я автоматично підставила руку, і в моїй долоні опинилася невагома біла підв’язка[2].

— Це належить мені, отож потім повернеш, — попередила Аліса.

Я спалахнула.

— Еге ж, — мовила Аліса вдоволено, — трошки рум’янцю на щоках тобі не завадить. Офіційно оголошую, що ти — сама досконалість, — і з самовдоволеною усмішкою вона обернулася до моїх батьків: — Рене, вам час іти вниз.

— Так, мем, — Рене послала мені повітряний поцілунок і поквапилася геть із кімнати.

— Чарлі, ви не принесете квітів?

Поки Чарлі ходив по квіти, Аліса вихопила в мене підв’язку й сховалася в мене під спідницею. Я затамувала подих, звиваючись, поки її холодні руки тримали мене за кісточку; нарешті вона причепила підв’язку на місце.

Коли Чарлі повернувся з двома білими й пишними, як піна, букетами, вона вже знову була на ногах. Запах троянд, помаранчевого квіту і фрезій огортав мене м’яким туманом.

Розалія, яка в родині найкраще зналася на музиці після Едварда, внизу почала награвати на піаніно. «Канон ре мажор» Йоганна Пахельбеля. Моє дихання прискорилося.

— Розслабся, Белло, — мовив Чарлі. Він нервово повернувся до Аліси. — У неї трохи нездоровий вигляд. Ти гадаєш, вона впорається?

Голос прозвучав десь далеко. Я ледве відчувала власні ноги.

— Бажано б.

Аліса стала просто переді мною, навіть звелася навшпиньки, щоб краще зазирнути мені у вічі, й ухопила мене своїми твердими кулачками за зап’ястки.

— Зосередься, Белло. Унизу на тебе чекає Едвард.

Я зробила глибокий вдих, намагаючись зібрати себе докупи.

Музика повільно перемінилася. Чарлі легенько підштовхнув мене ліктем.

— Белло, ми готові до гулянки.

— Белло? — мовила Аліса, досі зазираючи мені в очі.

— Так, — пропищала я. — Едвард. Гаразд.

Я дозволила їй витягнути себе з кімнати, а Чарлі тулився біля мого ліктя.

У вітальні музика звучала гучніше. Вона здіймалася сходами вгору на хвилях ароматів мільйона квітів. Аби змусити ноги пересуватись, я зосередилася на думці, що на мене внизу чекає Едвард.

Музика була знайомою — традиційний весільний марш Вагнера тонув у повені аранжування.

— Зараз моя черга, — мелодійно сказала Аліса. — А ти рахуй до п’ятьох і рушай за мною.

Вона повільно, граційно пританцьовуючи, почала спускатися сходами. Треба було раніше збагнути, що мати Алісу за єдину дружку — велика помилка. Спускаючись після неї, я матиму ще гірший, ще розхристаніший вигляд.

У високу музику увірвався несподіваний звук фанфар. Я зрозуміла — моя черга.

— Тату, тримай мене, щоб я не впала, — прошепотіла я. Чарлі взяв мене під руку й міцно притиснув.

Крок по кроку, умовляла я себе, коли ми почали спускатися під повільний темп маршу. Я не підводила очей, допоки ноги мої не відчули під собою рівної землі, хоча до мене долітав шепіт і шелест присутніх — реакція на мою появу. Кров прилила мені до щік; звісна річ, чого ще чекати від себе: засоромлена наречена.

Щойно мої ноги спустилися з підступних сходів, я почала шукати очима Едварда. На коротку мить мою увагу відвернула пишнота білого квіту, що гірляндами звисав у кімнаті з кожної речі, хіба що не з людей, а поміж ним маяли невагомі серпанкові банти.

Проте я відірвала очі від бантів і ковзнула поглядом по ряду атласних стільців, червоніючи дедалі більше, коли усвідомила, що всі погляди спрямовані на мене, — й аж нарешті знайшла Едварда: він стояв перед аркою, заквітчаною ще пишніше, і банти тут були такі тоненькі — аж прозорі.

Я заледве тямила, що поряд із ним стоїть Карлайл, а позаду — батько Анжели. Я не могла знайти власну матір, яка мала сидіти на стільці в першому ряді, я не бачила своєї майбутньої родини, не бачила гостей — всі вони зачекають.

Бачила я тільки Едвардове обличчя; воно стояло перед моїми очима, воно полонило мою свідомість. Очі його були золотавого кольору топленого масла; ідеальне обличчя здавалося суворим через сильні емоції, написані на ньому. А тоді, уздрівши мій заворожений погляд, він розплився у щасливій усмішці, від якої в мене перехопило подих.

Певної миті я відчула, що якби Чарлі не тримав мене міцно за руку, я б рвонула уздовж проходу на злам голови.

Марш був занадто повільним, я намагалася підлаштувати свій крок під музику. На щастя, прохід був зовсім короткий. І нарешті, нарешті я дійшла. Едвард простягнув руку. Чарлі взяв мою долоню і, жестом старим як світ, вклав її в Едвардову руку. Я торкнулася його холодної чудодійної шкіри — й відчула себе вдома.

Ми давали прості традиційні обітниці, які до нас повторювалися мільйони разів, хоча ніколи не злітали з вуст пари, подібної до нашої. Ми попросили отця Вебера зробити єдину зміну в церемонії: він вимушено замінив рядок «допоки смерть не розлучить нас» на більш відповідне «на все життя».

І саме в той момент, коли священик промовив ці слова, мій світ, який до цього здавався перекинутим догори дриґом, нарешті став на місце. Я збагнула, якою дурницею було всього боятися — наче то був небажаний подарунок на день народження чи неприємна вистава на взірець випускного. Я зазирнула в Едвардові блискучі, тріумфальні очі — й одразу відчула себе переможцем. Нічого не важило, окрім знання, що я завжди буду з ним.

Я й не помітила, що плачу, поки не прийшла черга вимовити заповітну клятву.

— Так, — спромоглась я видихнути майже нерозбірливим шепотом, кліпаючи очима, щоб мати змогу бачити Едвардове обличчя.

Коли прийшла його черга казати, слова прозвучали чітко й переможно.

— Так, — підтвердив він.

Отець Вебер оголосив нас чоловіком і дружиною, а потім Едвардові руки лагідно обхопили моє обличчя — так обережно, мов то були білі пелюстки у нас над головами. Я намагалася, борючись зі сльозами, які сліпили мене, усвідомити сюрреалістичний факт, що відсьогодні цей неймовірний чоловік — мій. Його золоті очі блищали, наче від сліз, хоч це було й неможливо. Він нахилив до мене обличчя, я звелася навшпиньки, закинувши руки — разом із букетом — йому на шию.

Він поцілував мене ніжно, поважно. Я забула про натовп, про час, про подію… Пам’ятала тільки, що він кохає мене, що він хоче мене, що я — його.

Він почав поцілунок, він мав і перервати його; я ж уп’ялася в нього, ігноруючи перешіптування й покашлювання присутніх. Нарешті він долонями притримав моє обличчя й відсунувся — занадто скоро, — й поглянув на мене. На позір його несподівана усмішка могла видатися здивованою, навіть глузливою. Проте під смішком, що я так виставила себе напоказ на публіці, світилася глибока радість, яка віддзеркалювала мою власну.

Присутні вибухнули оплесками, Едвард примусив нас обох обернутися, щоб поглянути на родину та друзів. Я ж не могла відвести очей від його обличчя, щоб подивитися на когось іншого.

Коли я нарешті вимушено відірвала погляд від Едварда, першими мене знайшли руки моєї матері; її обличчя, по якому струменіли сльози, першим з’явилося перед моїми очима. А далі мене обнімали по черзі всі присутні, я заледве розуміла, хто стоїть переді мною в цю мить, бо всю свою увагу я зосередила на Едвардовій руці, яка міцно тримала мою. Хоча я таки розрізняла м’які теплі обійми моїх друзів-людей — і ніжні прохолодні доторки моєї нової родини.

Тільки одні обійми обпалили мене гарячіше за інші: Сет Клірвотер наважився поткнутися в королівство вурдалаків, щоб своєю присутністю замінити мого втраченого друга-вовкулаку.

РОЗДІЛ 4. ЖЕСТ

Весільна церемонія плавно переросла в бенкет — на доказ Алісиного хисту до бездоганної організації. За річкою згущувалися сутінки; церемонія тривала рівно стільки, скільки треба, щоб сонце закотилося за дерева. Вогники поміж гілля палахкотіли, поки Едвард вів мене крізь скляні двері у двір, і від їхнього світла білі квіти сяяли. Двір теж був прикрашений десятком тисяч білих квітів, що правили за запашний, етерний намет над танцмайданчиком, збудованим на траві попід двома старезними кедрами.

Коли стиглий серпневий вечір огорнув нас, темп життя наче стишився, сповільнився. Люди розбрелися у мерехтливому світлі, нас знову вітали друзі, з якими ми щойно обіймалися. Прийшов час побалакати, посміятися.

— Вітаю, друзяки, — заговорив до нас Сет Клірвотер, пропхавши голову попід квіткову гірлянду. Його мати, Сью, щільно тулилася до нього, роздивляючись гостей сторожко й напружено. Обличчя вона мала вузьке й люте, й це враження тільки підкреслювала коротка строга зачіска: волосся було обтятим, як і в її дочки Лі, — мені спало на думку, чи не підстриглася вона так на знак солідарності. Біллі Блек, який із другого боку тримався ближче до Сета, не мав такого напруженого вигляду, як Сью.

Щоразу як я дивилася на Джейкобового батька, у мене складалося враження, що я бачу не одну людину, а двох. З одного боку, це був старенький в інвалідному візку, з покраяним зморшками обличчям і блідою посмішкою, — таким його бачили всі. З другого боку, це був прямий нащадок давнього роду могутніх містичних вождів, із народження окутаний авторитетом. Хоча магія — через відсутність каталізатора — не передалася йому, Біллі все одно огортала аура влади й легенди. Магія перестрибнула через покоління, щоб розквітнути в його синові, який натомість відвернувся від влади. Отак Сем Юлі став головним героєм магічних легенд…

Незважаючи на присутніх та на подію, Біллі почувався на диво розкуто: чорні очі його блищали, наче він щойно отримав чудову звістку. Я навіть здивувалася його самовладанню. Безперечно, це весілля, на його думку, видавалося безглуздям — найгіршим із того, що могло статися з дочкою його найкращого друга.

Я знала, як важко йому стримуватися, особливо зважаючи на виклик, який це весілля кидало давній угоді між Калленами та Квілеутами — ця угода забороняла Калленам створювати нових вампірів. Вовки знали, що незабаром угода буде порушена, а от Каллени гадки не мали, як ті зреагують. Коли ще не було укладене перемир’я, це могло спровокувати миттєвий напад. Війну. Але тепер, коли вони пізнали одне одного ближче, чи здатні вони будуть пробачити?

Наче у відповідь на мої думки, Сет нахилився до Едварда, розкривши обійми. Едвард вільною рукою теж пригорнув його.

Я помітила, як Сью легенько здригнулася.

— Приємно бачити, друзяко, що в тебе все склалося, — мовив Сет. — Я дуже радий за тебе.

— Дякую, Сете. Твої слова для мене багато важать, — Едвард випустив Сета з обіймів, щоб поглянути на Сью та Біллі: — І вам також дякую. Що дозволили Сетові прийти. Що підтримали сьогодні Беллу.

— Прошу дуже, — відгукнувся Біллі своїм глибоким рипучим голосом, і мене здивував його оптимістичний тон. Схоже, не за горами остаточне перемир’я.

Вже утворилася невеличка черга, тож Сет помахав нам на прощання й покотив Біллів візок до столів із наїдками. Сью поклала одну руку на сина, а другу на Біллі.

Наступними до нас підійшли Анжела та Бен, за ними батьки Анжели, а далі Майк і Джесика — ці двоє, на мій подив, трималися за руки. Я й не знала, що вони знову разом. Приємно це було бачити.

Позаду моїх друзів-людей стояли мої нові родичі — клан вампірів Деналі. Я усвідомила, що затамувала подих, коли найближча до нас, Таня (я здогадалася з рудуватого відтінку її білявого волосся), потягнулася, щоб обійняти Едварда. Поряд із нею трійко золотооких вурдалаків позирали на мене з неприхованою цікавістю. Одна з жінок мала довге попелясто-русяве волосся, пряме як кукурудзяна шовковиста мичка. Друга жінка, як і чоловік, була чорнявою, з оливковим відтінком блідої шкіри.

Всі четверо були такими вродливими, що в мене тьохнуло серце.

Таня досі пригортала Едварда.

— Ах, Едварде, — казала вона, — як я за тобою скучила!

Едвард хихикнув і спритно вивернувся з обіймів, легенько поклав руку їй на плече й відступив на крок, наче волів ліпше її роздивитися.

— Минуло чимало часу, Таню. Ти маєш гарний вигляд.

— Ти теж.

— Дозволь представити тобі мою дружину, — Едвард уперше вимовив це слово відтоді, як воно офіційно набуло чинності; зараз, коли він його вимовляв, було враження, наче його розпирало від задоволення. Деналі легенько засміялись у відповідь. — Таню, ось моя Белла.

Таня була саме такою чарівною, якою я бачила її у своїх найгірших мареннях. Вона роздивлялася мене поглядом, у якому цікавості було набагато більше, ніж невдоволення, а тоді простягнула мені руку.

— Ласкаво просимо до родини, Белло, — усміхнулася вона трошки сумовито. — Ми вважаємося далекими родичами Карлайла, і мені справді прикро за… е-е-е… той невеличкий інцидент, коли ми повелися трішки не по-родинному. Ми мали запізнатися раніше. Ти нас пробачиш?

— Звісна річ, — відповіла я їй задихано. — Приємно познайомитися.

— Каллени вже всі попарувалися. Може, прийшла наша черга, Катю? — вона всміхнулася до блондинки.

— Мрії, мрії… — Катя закотила золоті очі. Вона відібрала в Тані мою долоню й ніжно її стиснула. — Ласкаво просимо, Белло.

Її руку накрила рука темнокосої жінки.

— Я — Кармен, а це — Єлизар. Нам усім напрочуд приємно нарешті з тобою познайомитися.

— М-мені теж, — затинаючись, пробурмотіла я.

Таня зиркнула на людей, що товпилися позаду, — на заступника Чарлі, Марка, та його дружину. Їхні очі були розширені — так вони дивилися на клан Деналі.

— Ми потоваришуємо пізніше. Для цього у нас попереду вічність, — Таня засміялася, і її родина рушила далі.

Всі старі традиції були дотримані. Мене сліпило сяйво ліхтарів, коли ми замахнулися ножем над вражаючим тортом — занадто пишним, подумала я, для досить скромного зібрання друзів та родичів. Ми по черзі жбурляли торт одне одному в обличчя; Едвард мужньо проковтнув свою частку — я не могла повірити власним очам. Я метнула свій букет напрочуд спритно — просто в руки заскоченої Анжели. Еммет і Джаспер захлиналися від сміху, спостерігаючи, як я взялася випіками, поки Едвард дуже обережно зубами знімав із мене позичену підв’язку: вона сповзла мало не до кісточки. Коротко підморгнувши мені, він жбурнув підв’язку просто в лице Майку Ньютону[3].

А коли заграла музика, Едвард пригорнув мене, щоб повести у традиційний перший танок; я радо попрямувала за ним, незважаючи на свій страх до танців — особливо танців перед публікою, — щаслива від того, що була в його руках. Він вів танок, і я без жодних зусиль крутилася попід куполом світла та у блиманні фотоспалахів.

— Подобається бенкет, місіс Каллен? — прошепотів він мені в самісіньке вухо.

Я засміялася.

— Мені ще довгий час доведеться звикати.

— Час маємо, — нагадав він мені — голос його бринів — і нахилився поцілувати мене, поки ми танцювали. Фотокамери дико заблимали.

Заграла інша мелодія, Чарлі поплескав Едварда по плечу.

З Чарлі танцювати було не так легко. У танцях він почувався не впевненіше за мене, отож ми обережно переміщалися з кутка в куток усередині уявного квадрата. Едвард та Есме крутилися довкола нас, як Фред Астер і Джинджер Роджерс[4].

— Дім буде порожнім без тебе, Белло. Я вже почуваюся самотнім.

Клубок застряг мені в горлі, коли я у відповідь спробувала пожартувати:

— Почуваюся страшенно винною, що тепер тобі самому доведеться куховарити: це, можна сказати, злочинна недбалість. Ти міг би мене заарештувати.

Він розплився в усмішці.

— Гадаю, з харчами я якось упораюся. Тільки дзвони чим-частіше.

— Обіцяю.

Здається, я перетанцювала з усіма. Приємно було побачити всіх своїх друзів, проте найбільше мені кортіло бути з Едвардом. Я була просто щаслива, коли він нарешті вклинився поміж мною і Майком — півхвилини потому, як розпочався новий танок.

— І досі недолюблюєш Майка, еге ж? — кинула я, коли Едвард викрутив мене з Майкових обіймів.

— Особливо коли наслухаєшся його думок. Пощастило йому, що я стримався й не затопив йому в писок. Чи щось гірше.

— Ого!

— Ти мала нагоду хоч поглянути на себе?

— Е… ні, мабуть. А що?

— Тоді, боюся, ти й гадки не маєш, наскільки неймовірно, безсердечно вродлива ти сьогодні. Не дивно, що Майкові важко утриматися від непристойних думок стосовно заміжньої жінки. Я розчарований, що Аліса не примусила тебе бодай глипнути в дзеркало.

— Ти упереджений, знаєш сам.

Він зітхнув, на хвильку завмер, а тоді повернув мене обличчям до будинку. Скляна стіна віддзеркалювала весь бенкет, наче велике люстро. Едвард указав мені на пару, що стояла в дзеркалі просто навпроти нас.

— Упереджений, справді?

Я миттю вихопила Едвардове відображення — досконалу копію його досконалого обличчя, а поряд стояла чорнява красуня. Шкіра її була кремова з рум’янцем, очі розширені від збудження, обрамлені густими віями. Вузький бутон мерехтливої білої сукні ніжно розпускався шлейфом унизу, наче перевернута лілія, — сукня була пошита так управно, що тіло здавалося елегантним і граційним — принаймні поки не рухалося.

Перш ніж я встигла моргнути, щоб красуня в дзеркалі перетворилася знову на мене, Едвард знагла напружився й обернувся у протилежний бік, наче хтось гукнув його на ім’я.

— О, — мовив він. На мить його брови нахмурилися, але так само швидко розгладилися.

Зненацька він розплився у широкій посмішці.

— Що таке? — запитала я.

— Весільний сюрприз.

— Га?

Він нічого не відповів, натомість знову почав танцювати, помалу підштовхуючи мене у напрямку, протилежному до того, куди ми рухалися перед тим, — подалі від вогнів, у глибоку темряву ночі, яка оточувала танцмайданчик.

Він не зупинявся, допоки ми не опинилися в тіні розлогого кедра. А тоді Едвард подивився просто в найтемнішу темряву.

— Дякую, — мовив Едвард до темряви, — Дуже… мило з твого боку.

— Милий — моє друге ім’я, — з темряви ночі відгукнувся знайомий хриплий голос. — Можна приєднатися?

Долоня моя інстинктивно лягла на горло, і якби Едвард не підтримав мене, я б гримнулася на землю.

— Джейкобе! — видихнула я, щойно до мене повернулася здатність дихати. — Джейкобе!

— Ну, привіт, Белло.

На нетвердих ногах я рушила на голос. Едвард міцно підтримував мене попід лікоть, аж поки інша пара дужих рук не перехопила мене в темряві. Жар Джейкобових долонь миттю пропалив тонку атласну сукню, щойно він притиснув мене до себе. Він і не збирався танцювати — просто пригортав мене, поки я ховала обличчя в нього на грудях. Він схилив голову, притиснув щоку до моєї маківки.

— Розалія не пробачить мені, якщо не отримає свій традиційний танок, — промурмотів Едвард, і я вже знала, що він полишить нас на хвильку — це його своєрідний подарунок: оця моя мить із Джейкобом.

— О Джейкобе, — вже плакала я — не могла навіть чітко вимовляти слова. — Дякую!

— Припини хлюпати носом, Белло. Ти зіпсуєш собі сукню. Це всього-на-всього я.

— Всього-на-всього? Джейку! Як усе тепер чудово!

Він пирхнув.

— Ага, можна починати гулянку. Старший боярин нарешті припхався.

— Тепер зі мною всі, кого я люблю.

Я відчула, як вуста його торкнулися мого волосся.

— Вибач, що запізнився, сонечко.

— Я така щаслива, що ти тут!

— Ну, я так і задумав.

Я глипнула на гостей, але крізь натовп не могла розгледіти те місце, де востаннє бачила Джейкобового батька. Я не була певна, що він і досі тут.

— А Біллі знає про твій прихід?

— Певен, що Сем сказав йому. Я навідаюся до нього, коли… коли бенкет закінчиться.

— Він так зрадіє, що ти вдома!

Джейкоб трошки відсунувся від мене й виструнчився. Ліву руку він залишив у мене на талії, а правою взяв мою долоню, притиснув її собі до грудей. Я чула, як його серце гупає під моєю рукою, і здогадалася, що він невипадково приклав до грудей мою долоню.

— Не знаю, чи вдасться мені ще колись потанцювати з тобою, — мовив він і потягнув мене у повільне кружляння, чий ритм не співпадав із темпом музики. — Отож я скористаюся моментом.

Ми танцювали в ритмі його серця, яке билося в мене під пальцями.

— Я й сам радий, що прийшов, — за мить тихо сказав Джейкоб. — Навіть не думав, що прийду. Але так приємно тебе побачити… ще хоч раз. І мені не так сумно, як — я боявся — буде.

— Я не хочу, щоб ти сумував.

— Я знаю. І сьогодні я прийшов не для того, щоб ти почувалася винною.

— Ні, ні — я просто щаслива, що ти прийшов! Це найкращий подарунок, який ти міг мені зробити.

Він засміявся.

— Дуже добре, бо я зовсім не мав часу купувати подарунок.

Очі мої призвичаїлися до темряви, тепер я могла роздивитися його обличчя — воно було вище, ніж я очікувала. Невже він і досі росте? Зараз він на зріст радше сім футів, аніж шість[5]. Яка полегкість — знову бачити знайомі риси після стількох місяців: його глибоко посаджені очі під густою тінню брів, його високі вилиці, його повні губи, що відкривають яскраво-білі зуби, розтягуючись у саркастичній усмішці, що якраз пасує до його тону. Очі його були трошки примружені: наїжачені; я бачила, що сьогодні він поводиться дуже сторожко. Він щосили намагався зробити мені приємність — не зрадити себе й не показати, яких зусиль це йому вартує.

Я насправді нічого не зробила в житті настільки гарного, щоб заслужити такого друга, як Джейкоб.

— Коли ти вирішив повернутися?

— Свідомо чи підсвідомо? — він зробив глибокий вдих, перш ніж відповісти на власне запитання. — Насправді я сам не знаю. Гадаю, вже довший час я рухався в цьому напрямку — мабуть, інстинктивно прямував сюди. Але тільки сьогодні зранку мені закортіло бігти. Я не був певен, що знову зможу перевернутися, — він засміявся. — Ти не повіриш, яке це дивне відчуття — знову ходити на двох ногах. А одяг! Але тим чудніше, що почуваєшся дивно. Я не очікував такого. Давно не практикувався бути людиною.

Ми кружляли на місці.

— Проте сором був би не подивитися на тебе таку. Видовище вартує мандрівки аж сюди. У тебе неймовірний вигляд, Белло. Така вродлива!

— Аліса витратила на мене сьогодні чимало часу. А ще темрява допомагає.

— Для мене це не темрява, ти ж розумієш.

— Справді.

Чуття вовкулаки. Легко забути, на що він здатен, — він такий схожий на людину! Особливо зараз.

— Ти підстригся, — зауважила я.

— Так. Знаєш, так легше. Вирішив попрацювати руками.

— Гарна зачіска.

Він пирхнув.

— Еге ж. Я сам стригся — іржавими кухонними ножицями, — на мить він широко посміхнувся, але його посмішка швидко випарувалася. Він знову посерйознішав. — Ти щаслива, Белло?

— Так.

— Добре, — (я відчула, як він стенув плечима). — Це головне, гадаю.

— А ти як, Джейкобе? Насправді?

— Насправді непогано, Белло. Ти за мене більше можеш не турбуватися. І припини переслідувати Сета.

— Я переслідую його не тільки через тебе. Мені подобається Сет.

— Він — милий хлопчисько. Кращий за декого… Кажу тобі, якби мені вдалося позбутися голосів у голові, бути вовком — майже ідеальний варіант.

Я розсміялася — так це прозвучало.

— Свої голоси я теж не можу примусити стулити писки.

— У твоєму разі це означає божевілля. Хоча я насправді й так знав, що ти божевільна, — піддражнив він мене.

— Дякую.

— Божевілля — ліпше за колективну вовчу свідомість. Голоси божевільних не підсилають няньок, щоб ті приглядали за ними.

— Га?

— Сем уже тут. І ще дехто. Про всяк випадок, розумієш.

— Який випадок?

— На випадок, якщо я не стримаюся — щось типу того. На випадок, я вирішу зіпсувати свято, — він коротко всміхнувся на якусь думку, яка, певно, приносила йому втіху. — Але я не збираюся псувати тобі весілля, Белло. Я тут для того, щоб… — він не договорив.

— Щоб зробити його ідеальним.

— Це висока планка.

— От і добре, що ти такий високий.

Він застогнав на цей дурний жарт, а потім зітхнув.

— Я тут, бо я твій друг. Твій найкращий друг — востаннє. Прощальний жест.

— Сем має більше довіряти тобі.

— Ну, може, я занадто чутливий. Може, він би крутився поряд у будь-якому разі — щоб наглядати за Сетом. Тут же чимало вурдалаків. А Сет до цього не ставиться так серйозно, як мав би.

— Сет знає, що йому нічого не загрожує. Він розуміє Калленів набагато краще за Сема.

— Звісно, звісно, — сказав Джейкоб примирливо, перш ніж ми почали сваритися.

Важко було уявити Джейкоба-дипломата.

— Вибач за голоси, — мовила я. — Хотіла б я все виправити.

У різних сенсах цього слова.

— Не так уже все кепсько. Просто я трохи рознюнявся.

— А ти… щасливий?

— Майже. Але досить про мене. Сьогодні зірка — ти, — він хихикнув. — Можу заприсягтися, ти просто млієш. Бути в центрі уваги.

— Еге ж. Не можу нарадуватися.

Він засміявся, а тоді метнув погляд понад моєю головою. Стиснувши вуста, він роздивлявся хистке світло бенкету, граційне кружляння танцівників, тремтливі пелюстки, що падали з гірлянд. Я прослідкувала за його поглядом. Все здавалося таким далеким від нашого темного тихого кутка! Майже як спостерігати за білими сніжинками, що пурхають усередині скляної кулі.

— Цього їм не позичати, — сказав він. — Ці знають, як організувати гулянку.

— Аліса — невгамовна сила природи.

Він зітхнув.

— Пісня скінчилася. Гадаєш, я заслуговую ще на одну? Чи прошу забагато?

Я міцніше стиснула його руку.

— Буде стільки танців, скільки хочеш.

Він розсміявся.

— Ото було б цікаво. Проте гадаю, обійдуся двома. Не хочу, щоб почалися плітки.

Ми знову рушили по колу.

— Здавалося б, уже пора звикнути говорити тобі «до побачення», — пробурмотів він.

Я ковтнула клубок у горлі, але той міцно застряг там.

Джейкоб поглянув на мене й нахмурився. Він провів пальцями в мене по щоці, стираючи сльози.

— Сьогодні маєш плакати не ти, Белло.

— Всі плачуть на весіллях, — мовила я глухо.

— А ти цього хочеш?

— Ні.

— Тоді всміхнися.

Я зробила зусилля. Він розреготався на мою гримасу.

— Я спробую запам’ятати тебе саме такою. І вважати, що…

— Вважати що? Що я померла?

Він стиснув зуби. Він боровся з собою — з рішенням зробити з сьогоднішнього візиту подарунок, а не судилище. Я відчувала, щó він хоче сказати.

— Ні, — нарешті відповів Джейкоб. — Але у голові я бачитиму тебе саме такою. Рожеві щічки. Серцебиття. Обидві ліві ноги. І все таке.

Я навмисно щосили наступила йому на ногу.

Він усміхнувся.

— Оце моя дівчинка.

Він іще хотів щось сказати, та зненацька заклацнув рот. Знову боровся, щоб не бовкнути зайвого.

А колись мої стосунки з Джейкобом були такими простими! Природними, як дихання. Та з тої пори як Едвард повернувся у моє життя, у стосунках з’явилася постійна напруга. Бо — у Джейкобових очах — вибираючи Едварда, я вибирала долю, гіршу за смерть, чи принаймні рівнозначну їй.

— Що ти хотів сказати, Джейку? Просто скажи. Ти можеш сказати мені будь-що.

— Я… я… не хотів нічого говорити.

— О, та давай уже! Розродися.

— Ну, гаразд. Але я не… я хотів запитати. Хотів, щоб ти дещо сказала мені.

— То спитай мене.

Він іще хвильку повагався, а тоді видихнув:

— Ні, не буду. Це не має значення. Я просто патологічно цікавий.

Оскільки я його так добре знала, то все збагнула.

— Це станеться не сьогодні, Джейкобе, — прошепотіла я.

Джейкоб іще більше носився з моєю людськістю, аніж Едвард. Він цінував кожний удар мого серця, знаючи напевне, що вони пораховані.

— О, — вигукнув він, намагаючись приховати полегшення в голосі, — о…

Заграла нова мелодія, але цього разу він навіть не помітив переміни.

— Коли ж? — прошепотів він.

— Я ще точно не знаю. За тиждень, може, за два.

Голос його змінився — додалася іронічна нотка.

— У чому затримка?

— Не хотіла провести медовий місяць, конаючи від болю.

— А як би ти хотіла його провести? Граючи в шашки? Ха-ха.

— Дуже смішно.

— Жартую, Белло. Але, щиро кажучи, я не розумію чому. З твоїм вампіром у тебе все одно не буде справжнього медового місяця, то для чого ці примхи? Називай речі своїми іменами. Ти вже не вперше відкладаєш вирішальний момент. Хоча це добре, — зненацька докинув він цілком серйозно. — І не соромся цього.

— Нічого я не відкладаю, — відгризнулась я. — І в мене буде справжній медовий місяць! Все буде, як я захочу! Відчепись!

Він різко зупинив повільне кружляння. Я подумала була, що він нарешті помітив: музика змінилася, й шукала якихось гарних слів, щоб владнати нашу невеличку сутичку, перш ніж ми попрощаємося. Не варто розлучатися таким чином.

Та раптом його очі розшилися від якогось чудного, змішаного з подивом жаху.

— Що? — видихнув він. — Що ти сказала?

— Про що ти? Джейку, що сталося?

— Що ти мала на увазі, кажучи про справжній медовий місяць? Поки ти й досі людина? Ти жартуєш? Белло, це кепський жарт!

Я роздратовано зиркнула на нього.

— Я сказала: відчепися, Джейку. Це вже зовсім не твоя справа. Я не мала… ми не мали про це взагалі говорити. Це особисте…

Його величезні долоні схопили мене вище ліктів — пальці зімкнулися довкруж рук.

— Джейку! Пусти!

Він струснув мене.

— Белло! Ти зовсім голову втратила? Ти ж не можеш бути такою дурепою! Скажи мені, що ти жартуєш!

Він знову добряче струснув мене. Його пальці, тверді як перила, тремтіли, аж мене до кісток пробирав дрож.

— Джейку, припини!

Раптом темрява наповнилася постатями.

— Відпусти її! — Едвардів голос був холодний як лід і гострий як лезо.

Позаду Джейкоба з чорноти ночі долинув рик, а тоді його перекрив інший.

— Джейку, брате, відступися, — почула я настійливе прохання Сета Клірвотера. — Ти все одно будеш у програші.

Здавалося, Джейкоб просто заморозився — стояв і витріщався нажаханими, широко розплющеними очима.

— Ти можеш поранити її, — прошепотів Сет. — Відпусти її.

— Вже! — проричав Едвард.

Джейкобові руки безсило опустилися, і хвиля крові, що бухнула у моїх затиснених до того венах, болем відізвалася в руках. Та перш ніж я зафіксувала це відчуття, на місце, де щойно були гарячі долоні, лягли холодні руки, а тіло моє підхопив вітер.

Не встигла я моргнути, як опинилася за півдюжини кроків від місця, де щойно стояла. Едвард застиг обличчям до мене. Поміж ним і Джейкобом опинилися двійко величезних вовків, але вони, схоже, не мали щодо мене агресивних намірів. Навпаки — здавалося, вони намагались попередити бійку.

А Сет — оцей малий п’ятнадцятирічний бешкетник Сет — обхопив довгими руками Джейкоба, якого били дрижаки, й тягнув геть. Якщо Джейкоб перевернеться на вовка, коли Сет так близько від нього…

— Нумо, Джейку. Ходімо.

— Уб’ю тебе! — сказав Джейкоб, і голос його був таким глухим від люті, що прозвучав тихо, мов шепіт. Погляд його, застиглий на Едвардові, палав від ярості. — Я вб’ю тебе власноруч! Просто зараз! — він конвульсивно здригнувся.

Найбільший вовк, чорний, різко загарчав.

— Сете, геть із дороги, — просичав Едвард.

Сет знову потягнув Джейкоба. Джейкоб від люті був настільки роздризканий, що Сетові вдалося відтягнути його на кілька кроків назад.

— Джейку, не треба. Ходімо. Давай.

Сем — найбільший вовк, чорний — приєднався до Сета. Він притулив свою здоровецьку голову до Джейкобових грудей і добряче пнув.

Всі троє — Сет тягнув, Джейк тремтів, Сем штовхав — швидко зникли в темряві.

Ще один вовк зробив перший крок навздогін. У слабкому світлі я не могла напевно розгледіти колір його хутра — може, шоколадний? Отже, Квіл?

— Вибач, — прошепотіла я до вовка.

— Белло, вже все гаразд, — промурмотів Едвард.

Вовк позирнув на Едварда. Погляд його не видався дружнім. Едвард холодно кивнув. Вовк пирхнув, розвернувся й попрямував за рештою — і швидко розтанув, як і вони.

— Все гаразд, — сам до себе промовив Едвард, а тоді поглянув на мене. — Час повертатися.

— Але Джейк…

— Сем про нього попіклується. Він уже забрався.

— Едварде, пробач. Це було такою дурницею…

— Ти нічого поганого не зробила…

— Просто в мене вода за зубами не тримається! Для чого я… я не мала йому дозволити отак зі мною поводитися. І про що я думала?

— Не хвилюйся, — він торкнувся мого обличчя. — Треба повернутися на бенкет, перш ніж гості помітять нашу відсутність.

Я потрусила головою, щоб нарешті прийти до тями. Перш ніж гості помітять? Невже хоч хтось оце проґавив?

Але згодом, що більше я про це міркувала, то ясніше усвідомлювала: сутичка, яка мені видавалася шаленою, насправді тут, у темряві, проминула зовсім тихо.

— Ще дві секундочки, — попросила я.

В нутрі моєму все переверталося від переляку й горя, але це було ніщо — головним було те, що діялося навкруги. Я знала, що зараз мушу зіграти ідеальну виставу.

— Що з моєю сукнею?

— У тебе чудовий вигляд. Ні волосина не зрушена.

Я зробила два глибокі вдихи.

— Гаразд. Ходімо.

Він обняв мене й повів назад до світла. Коли ми опинилися попід мерехтливими ліхтариками, він ніжно підштовхнув мене до танцмайданчика. Ми розчинилися серед інших танцівників, наче наш танок зовсім і не переривався.

Я кружляла поміж гостей, але ніхто з них не мав ані збентеженого, ані наляканого вигляду. Тільки найблідіші обличчя виказували ознаки занепокоєння, проте добре це приховували. Джаспер та Еммет разом стояли на краю танцмайданчика, і я здогадалася, що під час сутички вони теж були десь неподалік.

— Як ти?…

— Все гаразд, — запевнила я. — Не можу повірити, що я таке вчинила. Що не так зі мною?

— Не так зовсім не з тобою.

Я так зраділа, коли побачила на весіллі Джейкоба! Знала-бо, яку жертву йому довелося для цього принести. А я все зіпсувала — перетворила подарунок на поєдинок. Мене б варто було ізолювати.

Але сьогодні моя дурість більше нічого не зруйнує. Сьогоднішню пригоду я заховаю подалі, запхну, так би мовити, в найдальшу шухляду й замкну на ключ — займусь цим пізніше. Ще матиму доволі часу, щоб батожити себе, а зараз я вже нічого не вдію.

— Все позаду, — сказала я. — Давай більше не згадуватимемо про це сьогодні.

Я очікувала, що Едвард швидко погодиться, проте він мовчав.

— Едварде?

Він заплющив очі й притулився чолом до мого чола.

— Джейкоб має рацію, — прошепотів він. — Про що я тільки думав?

— Не має він рації, — я намагалася говорити зі спокійним обличчям, оскільки за нами спостерігали друзі. — Джейкоб занадто упереджений, щоб дивитися на речі об’єктивно.

Він пробурмотів дуже тихо щось на взірець: «…краще б він мене убив за саму тільки думку…»

— Припини, — люто мовила я. Обхопивши його обличчя долонями, я дочекалася, поки він розплющить очі. — Ти і я. Це єдине важить. Це єдине, про що тобі дозволено зараз думати. Ти мене чуєш?

— Так, — видихнув він.

— Забудь про те, що Джейкоб приходив…

І я зможу. І забуду.

— …заради мене. Обіцяй мені, що ти викинеш це з голови.

Він на мить зазирнув мені в очі, перш ніж відповісти.

— Обіцяю.

— Дякую. Едварде, я не боюсь.

— Я боюсь, — прошепотів він.

— А ти не повинен, — я зробила глибокий вдих і всміхнулася. — Між іншим, я тебе кохаю.

У відповідь він ледь-ледь усміхнувся.

— Ось чому ми зараз тут.

— Ти монополізував молоду, — втрутився Еммет, з’являючись із-за Едвардового плеча. — Дай мені потанцювати з невісточкою. Може, це мій останній шанс змусити її почервоніти, — він голосно зареготав, як завжди, зовсім не зважаючи на навколишню атмосферу.

І виявилося, що було ще чимало людей, з якими я й досі не потанцювала, отож я мала час, щоб по-справжньому взяти себе в руки й зібратися з думками. Коли Едвард знову заявив на мене права, з’ясувалося, що шухлядка, куди я заховала спогад про Джейкоба, міцно й надійно замкнена. Коли Едвард пригорнув мене, до мене повернулася ранішня радість, повернулася певність, що все в моєму житті сьогодні відбувається саме так, як має. Я всміхнулася й поклала голову йому на груди. Руки його стиснули мене дужче.

— Вважай! Бо я можу звикнути, — мовила я.

— Тільки не кажи, що ти вже звиклася з танцями.

— Танцювати не так уже й зле — з тобою. Але я думала про дещо інше, — я ще міцніше притулилася до нього, — про те, щоб більше ніколи не відпускати тебе.

— Ніколи, — пообіцяв він і нахилився, щоб поцілувати мене.

Це був серйозний поцілунок — насичений, повільний, він тривав і тривав…

Я мало не забула, де перебуваю, коли до мене долинув голос Аліси:

— Белло! Час!

На мить мене прошило роздратування на мою нову родичку за те, що вона перервала такий момент.

Едвард же проігнорував її; губи його міцно притулилися до моїх, вони були ще наполегливішими, ніж перед тим. Серце моє шалено забилося, а долоні гладили його мармурову шию.

— Ти збираєшся проґавити літак? — вимогливо запитала Аліса, яка вже стояла поруч. — Певна, ви чудово могли б провести медовий місяць в аеропорту, чекаючи наступного рейсу.

Едвард трошки повернув обличчя, щоб пробурмотіти:

— Забирайся, Алісо, — а тоді знову притулився вустами до моїх.

— Белло, ти в літаку збираєшся сидіти в цій сукні? — знову запитала Аліса.

Я не дуже звертала на неї увагу. В цю мить мені все було байдуже.

Аліса тихо заричала:

— Я їй зараз розкажу, куди ти її везеш, Едварде. Отож ліпше допоможи мені, бо в іншому разі…

Він застиг. А тоді відірвав своє обличчя від мого й люто зиркнув на любу сестричку.

— Ти така маленька — і така вредна!

— Я не для того обирала ідеальне дорожнє вбрання, щоб змарнувати його, — відгризнулася Аліса, беручи мене за руку. — Ходімо зі мною, Белло.

Я потягнулася за нею, востаннє зіп’явшись навшпиньки, щоб іще раз поцілувати Едварда. Вона нетерпляче смикнула мене за руку, забираючи від нього. Гості, які спостерігали картину, зронили кілька смішків. Тоді я здалася й дозволила їй відвести мене в порожній будинок.

Аліса мала роздратований вигляд.

— Вибач, Алісо, — перепросила я.

— Я все розумію, Белло, — вона зітхнула. — Схоже, ти не могла з собою боротися.

Я гигикнула, уздрівши її мученицький вираз обличчя, тож вона нахмурилася.

— Дякую, Алісо. Весілля було найкращим з усіх можливих, — щиро сказала я їй. — Все було саме так, як мало бути. Ти найкраща, найкмітливіша, найталановитіша зовиця в цілому світі.

Від таких слів вона миттю розтанула — і широко усміхнулася.

— Я рада, що тобі сподобалося.

Рене та Есме чекали нагорі. Утрьох вони швидко звільнили мене від сукні, а натомість вдягнули в темно-синій дорожній костюм, приготований Алісою. Я почувалася щасливою, коли чиїсь руки нарешті повитягували шпильки з мого волосся й дозволили йому вільно впасти за спиною (воно ще кучерявилося після кісок), таким чином урятувавши мене від неминучого головного болю. Весь цей час безперестанку по щоках моєї матері текли сльози.

— Я подзвоню, щойно знатиму, куди ми прямуємо, — пообіцяла я, обіймаючи її на прощання. Певна, ця таємничість із медовим місяцем доводила її до божевілля — мати моя ненавиділа секрети, коли це не вона сама їх вигадувала.

— Я все тобі розповім, тільки-но вона поїде, — випередила мене Аліса, самовдоволено вишкірившись на мій ображений вираз обличчя. Але ж це несправедливо — я про все дізнаюся останньою!

— Приїжджай до нас із Філом в гості чимшвидше. Пора вже тобі з’їздити на південь — для переміни побачити трохи сонця, — мовила Рене.

— Сьогодні не дощило, — нагадала я, уникаючи відповідати на запрошення.

— Диво дивне.

— Все готово, — сказала Аліса. — Твої валізи в машині — Джаспер зараз її піджене.

Вона потягнула мене до сходів, а Рене дріботіла позаду, досі пригортаючи мене.

— Я люблю тебе, мамо, — прошепотіла я, поки ми спускалися. — Я щаслива, що у тебе є Філ. Піклуйтеся одне про одного.

— Я теж тебе люблю, Белло, сонечко.

— Прощавай, мамо. Я люблю тебе, — повторила я крізь клубок у горлі.

Едвард чекав унизу сходів. Я сперлася на його простягнуту руку, але водночас трошки відхилилася, щоб поглянути на людей, які прийшли нас проводити.

— А тато? — запитала я, шукаючи його очима.

— Он там, — прошепотів Едвард. Він потягнув мене крізь натовп гостей, а ті розступалися, щоб звільнити нам дорогу. Чарлі сором’язливо зіперся на стіну позаду всіх і мав такий вигляд, наче ховається. Почервонілі очі одразу пояснили чому.

— О тату!

Я обійняла його за пояс, і знову покотилися сльози — сьогодні я забагато плакала. Він поплескав мене по спині.

— Ну-ну, досить. Ти ж не хочеш спізнитися на літак.

Говорити про любов із Чарлі було важко — надто вже схожими були ми, завжди намагалися перевести мову на дрібниці, щоб не виставляти своїх збентежених почуттів напоказ. Але зараз було не до соромливості.

— Я тебе завжди любитиму, тату, — мовила я до нього. — Не забувай про це.

— І ти теж, Белло. Завжди любив, завжди буду.

Я поцілувала його в щоку, а він водночас поцілував мене.

— Дзвони мені, — попросив він.

— Незабаром подзвоню, — пообіцяла я, знаючи, що тільки це я й можу пообіцяти. Хіба що телефонний дзвінок. Ні батько, ні мати більше ніколи не зможуть мене побачити — я занадто змінюся, я стану занадто небезпечною.

— Ну, то йди вже, — пробуркотів він. — Бо спізнишся.

Гості знову розступилися, даючи нам дорогу. Едвард міцно притиснув мене до себе, поки ми вибиралися з натовпу.

— Ти готова? — запитав він.

— Так, — відповіла я — і була певна, що так воно і є.

Всі заплескали в долоні, коли Едвард поцілував мене біля хвіртки. А коли нас почали засівати рисом, він хутенько заштовхав мене в машину. Здебільшого рис розлітався навсібіч, але хтось — підозрюю, це був Еммет, — жбурнув жменю несподівано влучно, і зерно зрикошетило з Едвардової спини просто на мене.

Машина була прикрашена квітами, гірлянди тягнулися обабіч по всій довжині, а до бампера приторочені були довгі й невагомі газові стрічки, на яких бовталося з дюжину черевиків — не простих, а на вигляд цілком нових і вельми дорогих, фірмових.

Едвард затулив мене від рисового дощу, поки я залазила в машину, а тоді сам стрибнув усередину, і ми покотилися геть, а я махала рукою крізь вікно й гукала: «Я люблю вас!» — проводжаючи очима ґанок, звідки нам у відповідь махали руками родичі.


У весільній церемонії рис символізує плодючість.

Останнє, що вихопило око, то були мої батьки. Філ обома руками ніжно пригортав Рене. Однією рукою вона обіймала його за пояс, але другу простягнула, щоб взяти за руку Чарлі. Такі різні вияви любові, і які вони в цю мить гармонійні! Ця картина вселяла мені надію.

Едвард стиснув мою долоню.

— Я тебе кохаю, — мовив він.

Я притулилася головою до його руки.

— Ось чому ми зараз тут, — повторила я його власні слова.

Він поцілував мене у маківку.

Коли ми звернули на чорну стрічку шосе й Едвард вчавив педаль газу, крізь гудіння мотору прорвався далекий звук, який долинав із лісу. Якщо я чула цей звук, то Едвард уже точно мав його чути. Але він нічого не сказав, і звук поволі стихнув удалині. Я теж не зронила ні слова.

Пронизливе виття, яке краяло серце, даленіло й даленіло, аж поки не стихло зовсім.

РОЗДІЛ 5. ОСТРІВ ЕСМЕ

— Х’юстон? — здивовано вигнула я брову, коли ми підійшли до виходу на посадку в аеропорті Сієтла.

— Одна з пересадочних станцій на шляху, — запевнив мене Едвард, усміхаючись.

Не встигла я заплющити очі, як він уже збудив мене. Я була зовсім сонною, поки він тягнув мене через термінали, і тільки зусиллям волі змушувала себе тримати очі розплющеними. Кілька хвилин я не могла збагнути, що відбувається, опинившись перед стійкою реєстрації на міжнародні рейси — то був наступний переліт.

— Ріо-де-Жанейро? — перепитала я із тремтливою ноткою в голосі.

— Ще одна пересадка, — відповів Едвард.

Переліт до Південної Америки був тривалим, але комфортним — ми сиділи в широких кріслах першого класу, Едвард пригортав мене. Я нарешті виспалась і прокинулася на диво свіжою, коли ми заходили на посадку над аеропортом, а косі промені призахідного сонця зазирали в ілюмінатор.

Але цього разу ми не чекали в аеропорту на наступний рейс, як я гадала. Натомість ми взяли таксі, яке промчало нас темними, запрудженими, живими вулицями Ріо. Я не розуміла й слова з тих вказівок, які Едвард давав водієві, отож вирішила, що ми шукаємо готель, де зупинимося перед наступним витком подорожі. Щойно я про це подумала, в животі моєму шарпнуло, наче перед виходом на сцену. Таксі все їхало і їхало людними вулицями, людей ставало дедалі менше, і нарешті ми, здається, виїхали на західну околицю міста, прямуючи до океану.

Зупинилися ми біля доків.

Едвард провів мене повз довгий ряд білих яхт, що гойдалися на почорненій темрявою воді. Човен, біля якого він зупинився, був меншим за інші, вужчим; вочевидь, його призначення — швидкість, а не зручність. Він був не менш розкішним, проте граційнішим за решту. Едвард легко зістрибнув усередину, незважаючи на важкі валізи в руках. Їх він кинув на палубі й обернувся, щоб допомогти мені обережно перелізти через борт.

Мовчки я спостерігала за тим, як він готує човен до відплиття, здивована, наскільки вправно й вільно він з усім порається, адже ж раніше він ніколи не згадував, що любить ходити на яхті. Проте, з іншого боку, він знається ледь не на всьому.

Ми вийшли у відкритий океан і попрямували на схід, а я швиденько подумки згадала все, що знала з географії. Наскільки я пригадувала, на схід від Бразилії нічого не було… хіба що Африка.

Але Едвард гнав уперед, а вогні Ріо поступово згасали, допоки зовсім не щезли десь позаду. На обличчі його грала знайома натхненна усмішка — її могла викликати тільки швидкість. Човен стрибнув у хвилю, і мене обдало морськими бризками.

Та нарешті цікавість, яку я намагалася притлумити стільки часу, взяла гору.

— Нам іще далеко плисти? — запитала я.

На нього зовсім не схоже — забути про те, що я людина, проте у мене так і крутилося в голові: невже він планує збавляти час на цьому човні?

— Ще з півгодини, — він поглянув на мої долоні, якими я вчепилася в сидіння, й посміхнувся.

Ну гаразд, подумала я. Кінець кінцем, він вампір. Може, ми прямуємо до Атлантиди.

Минуло двадцять хвилин. Крізь рев мотора Едвард гукнув мене на ім’я.

— Белло, поглянь от туди, — він указав кудись уперед.

Спершу я бачила хіба чорноту навкруги і білу місячну доріжку на воді. Проте я й далі вдивлялася в тому напрямку, куди він указував, і врешті розрізнила якусь чорну масу, яка вклинювалась у місячну доріжку на хвилях. Я примружила очі — силуети в темряві стали чіткішими. Чорна маса перетворилася на невисокий неправильний трикутник, один ріг якого випинався в море довгим жалом і нарешті губився в хвилях. Ми наближались, і я вже бачила, що краї його гойдаються, мов пера, у легкому морському бризі.

А тоді очі мої змінили фокус, і все стало на свої місця: попереду із води вистромлювався острівець, гойдалося пальмове гілля, а пляж яснів у місячному світлі.

— Де ми? — промурмотіла я, поки він змінював курс — обходив острів так, щоб підійти до нього з півночі.

Він почув мене, незважаючи на шум мотора, й розплився в широкій усмішці, що світилася в сяйві місяця.

— Острів Есме.

Човен різко зменшив швидкість і напрочуд точно пришвартувався до невеличкого доку, збудованого з дерев’яних колод, які в світлі місяця здавалися білими. Мотор стихнув, і запала цілковита тиша. Жодних звуків, окрім плюскоту хвиль, які билися в борти човна, та шелесту бризу у верховітті пальмових дерев. Повітря було теплим, вологим, запашним — наче пара у ванній після гарячого душу.

— Острів Есме? — перепитала я зовсім тихо, проте це все одно прозвучало заголосно й розколошкало нічну тишу.

— Це подарунок Карлайла — Есме дозволила нам скористатися ним.

Подарунок. Хто може собі дозволити дарувати острови? Я нахмурилася. Я й не замислювалася над тим, що Едвардова щедрість — то набута звичка.

Він витягнув валізи на док, а тоді повернувся назад, розпливаючись у своїй неймовірній усмішці, коли потягнувся по мене. Замість подати мене руку, він згріб мене на оберемок.

— А тобі хіба не варто дочекатися порогу, щоб тоді вже перенести мене? — запитала я, тамуючи подих, коли він легко вистрибнув із човна.

Він усміхнувся.

— Я прискіпливий у всьому.

Згрібши ручки обох величезних валіз однією рукою, а другою підхопивши мене, він поніс мене через док, а далі вздовж піщаної стежини, обабіч якої чорніли зарості.

Деякий час навкруги, серед схожих на джунглі заростів, було чорно, хоч в око стрель, але згодом я розрізнила попереду теплий вогник. А тоді усвідомила, що вогник — то будинок: два рівні й великі яскраві квадрати — вікна обабіч дверей, — й мене знову охопила паніка, мов перед виходом на сцену, — дужче, ніж будь-коли, набагато дужче, ніж коли я гадала, що ми прямуємо до готелю.

Серце моє гучно загупало об ребра, а подих, здалося, застряг у горлі. Я відчувала, що Едвард дивиться на мене, але сама не підводила на нього погляду. Я втупилася в порожнечу просто себе, проте не бачила нічого.

Він не питав мене, про що я замислилась, і це було на нього не схоже. Я здогадалася, що він, либонь, знервований анітрохи не менше за мене.

Він поставив валізи на ґанку попід портиком, щоб відчинити двері — вони були незамкнені.

Едвард подивився униз на мене, дочекавшись, поки я не погляну просто йому в очі, а тоді переступив поріг.

Він проніс мене через цілий будиночок, вмикаючи дорогою світло; ми обоє мовчали. Я неясно бачила хату — мені здалося, що як на такий острів вона була досить великою і начебто на диво знайомою. Я звикла до блідих кольорів, яким надавали перевагу Каллени; тут усе було по-домашньому. Проте я не могла зосередитися на деталях. Пульс стугонів у мене у вухах, і через це я все бачила наче в тумані.

Аж тут Едвард зупинився й увімкнув останню лампу.

Кімната була великою та білою, а дальня її стіна була зроблена здебільшого зі скла — звична декорація для вурдалаків. За шибкою місяць кидав яскраве сяйво на пісок, а на віддалі кількох кроків від будинку зблискували хвилі. Проте я заледве могла роздивитися щось із цього. Натомість я добре бачила здоровенне біле ліжко по центру кімнати, огорнене хвилястими хмарами москітних сіток.

Едвард поставив мене на ноги.

— Я піду… принесу багаж.

У кімнаті було занадто гаряче, духота була гірша, ніж тропічна ніч за вікном. Краплина поту миттю набрякла в мене на потилиці. Я ступала вперед, поки рука моя не торкнулася пінявої сітки. Чомусь мені здавалося дуже важливим переконатися, що все навколо — реальне.

Я не чула, як повернувся Едвард. Зненацька його зимна пучка ковзнула моєю шиєю, стираючи краплину поту.

— Тут трохи гаряче, — вибачився він. — Мені здавалося… так буде найкраще.

— Прискіпливий, — промурмотіла я собі під ніс, і він гигикнув. Це був нервовий смішок, незвичний для Едварда.

— Я намагався подбати про кожну дрібницю, щоб усе минулося… легше, — визнав він.

Я голосно ковтнула клубок у горлі, досі уникаючи його погляду. Чи в світі був іще хоч один такий медовий місяць?

Я сама знала відповідь. Ні. Не було.

— Цікаво, — повільно мовив Едвард, — може… ти… спершу хотіла б поплавати опівночі зі мною? — він глибоко зітхнув. А коли знову заговорив, голос його трохи вспокоївся: — І вода дуже тепла. Саме такий пляж, як ти любиш.

— Звучить незлецьки, — промовила я зривистим голосом.

— Певен, тобі сподобається кілька хвилин людських задоволень… Ми подолали далекий шлях.

Я дерев’яно кивнула. Я заледве почувалася людиною; може, кілька хвилин на самоті допоможуть чуттям повернутися.

Вуста його торкнулися моєї шиї якраз попід вухом. Він хихикнув, і його холодний подих лоскотнув мою розпашілу шкіру.

— Не барися занадто, місіс Каллен.

Я здригнулася на звук власного нового імені.

Його вуста ковзнули моєю шиєю нижче, аж до плеча.

— Я чекатиму на тебе у воді.

Він пройшов повз мене до скляних дверей, які виходили просто на піщаний пляж. Дорогою він звільнився від сорочки й кинув її на підлогу, а тоді вислизнув крізь двері в місячне сяйво. Душне солоне повітря увірвалося в кімнату.

Моя шкіра палала. Перша реакція — поглянути й перевірити, чи не зблискує полум’я. Ні, не зблискує. В усякому разі нічого видимого.

Я нагадала собі, що варто дихати, а тоді спотикаючись попрямувала до гігантської валізи, яку Едвард відчинив на стільниці низької білої шафки. Напевно, це моя, бо ж на самій горі лежить знайома косметичка, та ще й кругом багато рожевого кольору, хоча я й не могла впізнати жодної з речей. Поки я перебирала купи складеного ганчір’я, шукаючи чогось знайомого й зручного — може, старий спортивний костюм абощо, — я звернула увагу, що під пальцями шурхотить до біса шовкових стрічок і невагомого атлáсу. Білизна. Дуже делікатна білизна з французькими етикетками.

Я ще не знала, як саме й коли, проте одного дня Аліса відповість за це.

Я здалася й попрямувала у ванну кімнату, визирнула у довгасте віконце, яке виходило на той-таки пляж, що й скляні двері. І не побачила Едварда; гадаю, він плавав під водою, і не думаючи випливати на поверхню, щоб ковтнути повітря. Угорі в небі висів однобокий місяць, майже повня, і пісок біло блищав у його сяйві. Око моє вихопило якийсь рух — то Едвардів одяг гойдався на вітрі у розгіллі однієї з пальм.

Шкіра моя знову запалала.

Я кілька разів глибоко вдихнула й видихнула і підійшла до дзеркал понад умивальником. Вигляд я мала очікуваний — проспала ж бо в літаках цілий день. Я відшукала гребінь і чесала волосся на потилиці, поки кудли не розпрямилися, а гребінь не був повен волосся. Двічі я старанно почистила зуби. Тоді вмилася й поплескала водою собі на потилицю, яка палала в гарячці. Це було дуже приємно, і я заодно вимила руки, а тоді вирішила просто прийняти душ. Знаю, перед плаванням купатися — дурниця, проте мені треба було заспокоїтися, а гаряча вода — один із найнадійніших способів.

Крім того, мені спало на думку, що непогано було б і ноги поголити.

Коли я скінчила, схопила великий білий рушник із полички й загорнулася попід пахвами.

А тоді я зіткнулася з проблемою, про яку не подумала раніше. Що вдягати? Вочевидь, не купальник. Проте дивно було б убрати і звичний одяг. А про ті речі, які напакувала Аліса, не хотілося навіть думати.

Дихання моє знову пришвидшилося, а руки затремтіли — куди й поділася заспокійлива дія душу. Я почувалася наче п’яна, мною заволодівала непоборна паніка. Просто в рушнику я всілася на прохолодній кахляній підлозі й заховала голову поміж колін. Я тільки й молилася, щоб Едвард не пішов мене шукати, перш ніж я візьму себе в руки. Уявляю, що б він подумав, якби побачив мене отаку роздризкану. Він миттю переконає себе, що ми чинимо помилку.

Але я боялася зовсім не того, що ми чинимо помилку. Зовсім. Я боялася, бо гадки не мала, як діяти і з чого починати, я просто боялася виходити за двері назустріч незнаному. Особливо вбрана у французьку білизну. Я знала, що до цього ще точно не готова.

Відчуття було просто як в актора на сцені, який вийшов перед тисячну публіку й гадки не має, які в нього слова.

Як людям це вдається — проковтнути всі свої страхи й довірити без вагань комусь усі свої вади та страхи — комусь, хто виказав значно менше відданості, ніж Едвард мені? Якби отам надворі був не Едвард, якби я не знала кожнісінькою клітиною власного тіла, що він кохає мене так само палко, як я його, — безумовно і безперечно і, правду кажучи, безпричинно, — я б так і не змогла підвестися з підлоги.

Але там, надворі, був саме Едвард, отож я прошепотіла до себе: «Не будь боягузкою», — і змусила себе зіп’ятися на ноги. Я підтягнула рушник попід пахвами й цілеспрямовано промарширувала геть із ванної кімнати. Проминула валізу й ліжко, і не глянувши на них. І вийшла крізь відчинені скляні двері на дрібненький, як борошно, пісок.

Все навкруг було в чорно-білих барвах, місяць стер усі кольори. Я повільно йшла теплим піском і зупинилася поряд із покрученим деревом, де Едвард залишив свій одяг. Поклала руку на шорсткий стовбур і почекала, поки вирівняється дихання. Принаймні трошки вирівняється.

Я подивилася на хвилі, чорні у темряві, шукаючи Едварда.

Його неважко було знайти. Він стояв спиною до мене по пояс у воді й задивлявся на овальний місяць. Мертвотно-бліде світло місяця забарвило його шкіру в чисто-білий колір — білий як пісок, як сам місяць, — а волосся його стало чорним як океан. Він стояв без жодного руху, поклавши долоні на воду; невисокі хвилі розбивалися об нього, як об скелю. Я довго дивилася на м’які лінії його спини, плечей, рук, шиї, на його бездоганну постать…

Полум’я, яким горіла моя шкіра, більше не було мов яскравий спалах — то був повільний, глибокий вогонь, який змів і мою сором’язливість, і невпевненість. Я без вагань скинула рушник, залишивши його на дереві поряд із Едвардовим одягом, і ступила попід біле світло, котре й мене зробило такою самою блідою, як пісок.

Я не чула власних кроків, поки йшла до краю води, але гадаю, Едвард чув. Він не озирнувся. Ніжні бульбашки закипіли довкола моїх пальців на ногах — Едвард мав рацію стосовно температури води: вона була такою теплою, мов у ванні. Я ступила у воду, обережно ставлячи ноги на невидиме океанське дно, проте обережність і не була потрібна — пісок весь час був абсолютно гладеньким, тільки дно поступово знижувалося, коли я наближалася до Едварда. Я брела крізь невагому течію, поки не опинилася поруч, а тоді поклала свою руку на його долоню, яка гойдалася на воді.

— Яка краса, — мовила я, також підводячи очі до місяця.

— Непогано, — зауважив він, наче на нього це не справляло враження. Він помалу обернувся до мене обличчям; маленькі хвилі, здійняті його рухом, розбилися об мою шкіру. Очі його здавалися срібними на льодяному обличчі. Він перевернув руку, й наші пальці сплелися у воді. Вона була такою теплою, що на шкірі в мене не виступили мурашки від його холодного дотику.

— Але я не вживав би слова краса, — вів далі він, — коли ти стоїш поряд для порівняння.

Я усміхнулася самими кутиками вуст, а тоді підняла вільну руку — вона вже не тремтіла — й поклала йому на серце. Біле на білому — вперше ми пасували одне одному. Він ледве-ледве здригнувся від мого дотику. Дихання його пришвидшилося.

— Я обіцяв, що ми спробуємо, — прошепотів він, зненацька напружуючись. — Якщо… якщо я робитиму щось не так, якщо я завдам тобі болю, ти маєш одразу ж зупинити мене.

Я серйозно кивнула, не відводячи погляду від його очей. Я зробила ще один крок у воді та схилила голову йому на груди.

— Не бійся, — промурмотіла я. — Ми створені одне для одного.

І знагла мене просто затопило переконання, наскільки правдивими були мої слова. У цей момент усе було настільки бездоганно, настільки правильно, що навіть жодні сумніви не виникали.

Він пригорнув мене одною рукою, притискаючи до себе, — літо й зима. Здавалося, що кожен нерв у моєму тілі — то дріт під напругою.

— Назавжди, — погодився він, а тоді ніжно потягнув мене на глибину.


Зранку я прокинулася від пекучого сонця, яке лоскотало мені спину. Це був пізній ранок, може, навіть обід, я не була певна. Але окрім часу, все решта було ясним: я достеменно знала, де перебувала — у ясній кімнаті з великим білим ліжком, а крізь розчинені двері вливалось яскраве сонячне світло. Хмари москітної сітки пом’якшували сяйво.

Я не розплющувала очей. Я була занадто щаслива і боялася порушити це відчуття хоч і в дрібничці. Жодних звуків — тільки хвилі за вікном, наше дихання, моє серцебиття…

Я почувалася комфортно, навіть попри пекуче сонце. Едвардова прохолодна шкіра правила за чудовий контраст. Лежачи на його зимних грудях, відчуваючи на собі його руки, я почувалася легко й природно. Майнула випадкова думка: чого ж це я вчора так панікувала? Зараз усі мої страхи видавалися безпідставними.

Пучки його пальців легенько пробіглися вздовж мого хребта, і я збагнула, що він уже знає — я не сплю. Досі не розплющуючи очей, я міцніше обняла його за шию, тісніше притулилася до нього.

Він мовчав; пальці його блукали в мене по спині, легкими рухами він досліджував кожну нерівність на шкірі.

Я би з радістю пролежала так вічність, щоб не сполохати цю мить, проте тіло моє вимагало іншого. Я розсміялася — шлунок виявляв нетерпіння. Як прозаїчно — почуватися голодною після всього, що я пережила минулої ночі. Наче мене з захмарних висот скинули знову на землю.

— Чого смієшся? — пробурмотів він, досі погладжуючи мою спину. Звук його голосу, серйозного та хрипкого, приніс повінь спогадів про минулу ніч, і я відчула, як у мене миттю почервоніли обличчя й шия.

У відповідь на його питання у мене забуркотіло в животі. Я знову засміялася.

— Неможливо на довгий час перестати бути людиною.

Я чекала, що він посміється разом зі мною, проте він цього не зробив. І тоді крізь блаженство, яке затьмарювало мою голову, до мене повільно прийшло усвідомлення того, що там, за межами мого полум’яного щастя, хтось почувався інакше.

Я розплющила очі; найперше я побачила бліду, майже сріблясту шкіру його шиї, його підборіддя понад моєю головою. Щелепи його були міцно стиснені. Я звелася на лікті, щоб зазирнути йому в обличчя.

Він утупився в пінявий балдахін над нами, і поки я вивчала його суворі риси, навіть не поглянув на мене. Цей вираз вразив мене — крізь тіло наче електрику пропустили.

— Едварде, — мовила я, а в горлі застряг дивний клубок, — що сталося? Що не так?

— А ти ще питаєш? — голос його був жорсткий, цинічний.

Першою моєю інстинктивною реакцією, набутою за роки непевності, було шукати причини в собі. Я перебрала в голові все, що сталося, проте не могла згадати нічого гіркого, неприємного. Все минулося набагато простіше, ніж я собі уявляла: ми пасували одне одному, наче дві половинки цілого, складені докупи. Це принесло мені таємне задоволення: ми пасували фізично, не тільки духовно. Вогонь і лід якимсь чином співіснували, не руйнуючи одне одного. Ще одне підтвердження того, що ми були створені одне для одного.

Я не змогла згадати нічого, що спричинилося б до його теперішнього стану — такого суворого й холодного. Що ж я не помітила? Його палець розпрямив стурбовані зморшки в мене на чолі.

— Про що ти думаєш? — прошепотів він.

— Ти засмучений. Я не розумію. Чим я…? — я не змогла договорити.

Його очі застигли.

— Белло, тобі дуже боляче? Скажи правду — не намагайся нічого приховувати.

— Боляче? — перепитала я; з несподіванки я підвищила голос.

Він вигнув брову, проте вуста й далі були міцно стулені.

Я швидко оцінила свій стан, підсвідомо випростуючи тіло, напружуючи й розслаблюючи м’язи. Я була трошки напружена, та й м’язи нили, правда, проте значно дужчим було дивне відчуття, наче кістки мої роз’єдналися в суглобах і я наполовину перетворилася на медузу. І це відчуття не було неприємним.

І тоді я трошки розсердилася, адже він затьмарював мені цей найкращий з усіх моїх ранків своїми песимістичними припущеннями.

— З чого тобі взагалі це спало на думку? Я ще не ніколи не почувалася ліпше, ніж сьогодні.

Він заплющив очі.

— Припини.

— Припини що?

— Припини вдавати, що я не був чудовиськом, коли на це погодився.

— Едварде! — прошепотіла я, цього разу справді засмучена. Він намагався затьмарити мої світлі спогади, заплямувати їх. — Ніколи не кажи цього.

Він не розплющив очей — наче не волів мене бачити.

— Поглянь на себе, Белло. А потім скажи мені, що я не чудовисько.

Ображена, шокована, я бездумно послухалась і вчинила, як він сказав, — і зненацька хапнула ротом повітря.

Що сталося зі мною? Я не могла дібрати, що це за пухнастий білий сніг, який приклеївся до моєї шкіри. Я потрусила головою, і злива білого посипалася в мене з волосся.

Я підхопила один білий шматочок. То був пух.

— Чому я вся в пір’ї? — запитала я здивовано. Він нетерпляче видихнув.

— Ну, я покусав подушку. Чи дві. Але я ж не про це говорю.

— Ти… кусав подушку? Навіщо?

— Слухай, Белло! — він майже заричав. Узяв мою руку — дуже обережно — й витягнув її. — Поглянь на це.

Під білим пухом набрякали великі багряні синці на тлі блідої шкіри на моїй руці. Я пробіглася очима вздовж доріжки, яку формували синці від пальців і до плеча, а потім вниз до ребер. Я вивільнила руку, щоб помацати плямку на передпліччі. Під пучками вона щезла, а потім знову з’явилася. Вона трошки пульсувала.

Легенько, що я майже не відчувала його дотику, Едвард приклав долоню до синців на моїй руці, і малюнок його пальців збігся з багряним візерунком.

— О, — мовила я.

Я намагалася пригадати, що було, — пригадати біль, — але не могла. Не могла здумати жодної миті, коли його обійми здавалися занадто міцними, його руки — занадто дужими. Пам’яталося тільки: кортіло, щоб він пригортав мене ще міцніше, а коли він так і робив, я почувалася щасливою…

— Мені… так прикро, Белло, — прошепотів він, поки я роздивлялася синці. — Я знав, що так буде. Я не повинен був… — з горла його вихопився низький докірливий рик. — Мені так прикро, Белло, що цього й словами не описати.

Він затулив обличчя рукою і завмер.

Цілу довгу хвилину я вражено просиділа, намагаючись перетравити його біль — тепер я його розуміла. Проте це настільки суперечило моїм власним відчуттям, що я не могла їх скласти докупи.

Проте шок помалу минувся, нічого не полишивши по собі. Тільки порожнечу. Голова моя була цілком порожньою. Я не знала, що сказати. Як йому все правильно пояснити? Як зробити його таким самим щасливим, якою почувалась я зараз — чи радше мить тому?

— Едварде!

Він не ворухнувся.

— Едварде?

Ні руху. Що ж, тоді я виголошу монолог.

— А мені не прикро, Едварде. Мені… я навіть не можу пояснити. Мені так добре, я щаслива. І навіть більше. І не сердься. Не сердься. Зі мною справді все га…

— Тільки не кажи гаразд, — голос його був холодний як лід. — Якщо ти не хочеш довести мене до божевілля, не кажи, що з тобою все гаразд.

— Але ж так і є, — прошепотіла я.

— Белло, — майже застогнав він, — не треба.

— Ні, Едварде, це тобі не треба.

Він прибрав руку, і його золоті очі змучено подивилися на мене.

— Не руйнуй моменту, — мовила я. — Я. Просто. Щаслива.

— Я вже й так усе зруйнував, — прошепотів він.

— Припини, — рявкнула я.

Я почула, як він скреготнув зубами.

— Ет! — зітхнула я. — Чого ж ти й досі не навчився читати мої думки? Як незручно бути ментально німою!

Його очі здивовано розширилися, попри його вбивчий гумор.

— Це щось новеньке. Ти ж рада, що я не вмію читати твоїх думок.

— Не сьогодні.

Він подивився на мене довгим поглядом.

— Чому?

Я в розпачі піднесла над головою руки, відчувши в плечах дискомфорт, який намагалася проігнорувати. Долоні мої з лунким виляском впали йому на груди.

— Тому що все твоє занепокоєння як рукою б зняло, якби ти міг прочитати, що саме відчуваю я зараз! Чи принаймні відчувала п’ять хвилин тому. Я була просто щаслива. Я була на вершині блаженства. А зараз… ну, зараз я, м’яко кажучи, засмучена.

— Але ж ти повинна на мене сердитися.

— Ну, гаразд, я сердита. Тобі легше?

Він зітхнув.

— Ні. Зараз мені ні від чого не стане легше.

— Ось, — вибухнула я. — Ось чому я сердита. Ти руйнуєш мені задоволення, Едварде.

Він закотив очі й похитав головою.

Я зробила глибокий вдих. Зараз я відчувала дискомфорт, проте біль був несильним. Наче я вчора натягалася важкого. Ми з Рене практикували це, коли в неї був черговий напад жаги удосконалити фігуру. Шістдесят п’ять поштовхів із десятьма фунтами[6] в кожній руці. Наступного дня я не могла ходити. А сьогодні я й уполовину не почувалася так, як того разу.

Я проковтнула роздратування і змусила голос звучати заспокійливо.

— Ми ж знали, що може що завгодно статися. Я гадала, про це було домовлено. І взагалі — насправді все минуло набагато легше, ніж я собі уявляла. А оце — просто дурниця, — я провела пальцями по вкритій синцями руці. — Гадаю, для першого разу, коли не знаєш, як воно буде, ми чудово впоралися. А ще трохи попрактикуємося…

Раптом вираз його обличчя став таким сердитим, що я обірвала себе на півслові.

— Домовлено? Ти цього чекала, Белло? Ти чекала, що я зроблю тобі боляче? Ти гадала, що буде ще гірше? І ти вважаєш, що експеримент удався, бо й досі, по всьому, можеш ходити? Нема поламаних кісток — вважай, перемога?

Я дочекалася, щоб він виговорився. Далі я пождала, поки вирівняється його дихання. Коли очі його заспокоїлися, я відповіла, і говорила я повільно й чітко:

— Я не знала, на що очікувати. Але я точно не чекала, що все буде так… так… просто чудово й ідеально, як було, — я стишила голос до шепоту й перевела погляд із його очей на власні руки. — Тобто не знаю, як було тобі, але так було мені.

Холодний палець знову підвів мою голову.

— То ти за це хвилюєшся? — запитав він крізь зуби. — Що мені не було добре?

Я досі не піднімала очей.

— Я знаю, наші відчуття різні. Ти ж не людина. Я просто намагалася тобі пояснити, що для людини… ну… в житті навряд чи є кращі моменти.

Він так довго мовчав, що зрештою я змушена була підвести на нього погляд. Обличчя його стало м’якшим, замисленим.

— Здається, я маю ще за дещо вибачитися перед тобою, — нахмурився він. — Я й не думав, що ти можеш сприйняти те, як я почуваюся через біль, якого завдав тобі, за прояв того, що минула ніч не була… ну… найкращою з ночей у моєму житті. Але я не можу так вважати, адже тобі я завдав…

Я усміхнулася кутиками вуст.

— Справді? Найкращою в житті? — перепитала я тоненьким голосом.

Він узяв моє обличчя в долоні, досі заглиблений у себе.

— Я побалакав із Карлайлом потому, як ми з тобою уклали угоду, сподіваючись, що він мені порадить. Звісно, він попередив мене, що для тебе це буде дуже небезпечно, — тінь пробігла його обличчям. — Але він вірив у мене — вірив, а я не заслуговую на це.

Я хотіла заперечити, але він поклав два пальці мені на вуста, перш ніж я встигла вимовити бодай слово.

— А ще я запитав у нього, на що мені чекати. Він не знав, як саме я почуватимуся… адже я вурдалак, — він кволо усміхнувся. — Карлайл сказав мені, що це почуття — напрочуд потужне, ніщо з ним не зрівняється. Він пояснив мені, що фізичним коханням не варто легковажити. Оскільки у нас темперамент майже не змінюється з роками, сильні емоції можуть безповоротно переродити нас. Але, докинув він, мені не варто цим занадто перейматися, адже ти вже й так змінила мене докорінно, — на цей раз його усмішка була значно щирішою. — А ще я побалакав зі своїми братами. Вони пояснили мені, яке це задоволення. За силою воно поступається хіба що задоволенню напитися людської крові, — зморшка перетнула його чоло. — Але ж я пробував твою кров на смак, проте навряд чи в світі є кров краща, ніж це… Ні, я не вважаю, що вони помиляються. Просто в нас було щось інше. Щось більше.

— Так, то було більше. То було все.

— Але це не змінює головного: це було неправильно. Навіть якщо ти справді почувалася так, як кажеш.

— А що це все означає? Ти що, намагаєшся сказати, я все вигадала?

— Щоб применшити мою провину. Белло, я не можу не зважати на очевидні речі. І не можу забувати, як ти завжди намагаєшся виправдати мене, коли я накою помилок.

Я твердо взяла його за підборіддя й нахилилася так близько, що обличчя наші завмерли в кількох дюймах[7] одне від одного.

— А тепер послухай мене, Едварде Каллен. Я нічого не вдавала заради тебе, ясно тобі? Я навіть не здогадувалася, що тебе треба розраджувати, аж поки ти не затіяв усю цю розмову. Я ще ніколи в житті не почувалася такою щасливою — навіть тоді не була такою щасливою, коли збагнула, що ти кохаєш мене більше, ніж хочеш мене убити, чи того ранку, коли я прокинулася, а ти вперше чекав на мене… І навіть коли я почула твій голос у балетній залі… — (Едвард здригнувся на згадку про мою тісну сутичку з вурдалаком-мисливцем, але я не зупинялася). — Чи коли ти сказав «Так» на весіллі і я усвідомила, що якимсь дивом отримала тебе назавжди. Це найщасливіші мої спогади, а сьогоднішні почуття — найкращі з них. Отож тобі доведеться змиритися.

Він торкнувся зморшки в мене між бровами.

— А зараз я роблю тебе нещасливою. А цього я точно не хочу.

— Тоді сам не будь нещасливим. Бо з усього, що сталося, тільки це неправильно.

Його погляд застиг, а тоді він глибоко зітхнув і кивнув.

— Ти маєш рацію. Минуле в минулому, і його не в моїй владі змінити. Який сенс моєму кепському гумору псувати тобі чудовий час? Я все зроблю, щоб ти була щасливою.

Деякий час я підозріло вивчала його обличчя, й нарешті він безхмарно усміхнувся.

— Все, тільки щоб я була щасливою?

Щойно я це сказала, у животі в мене знову забурчало.

— Ти голодна, — швидко мовив Едвард. Він вистрибнув із ліжка, здіймаючи хмару пір’я. А мені це дещо нагадало.

— Отож. І з якого дива ти вирішив подерти подушки Есме? — спитала я, сідаючи в ліжку та струшуючи з себе пух.

Він уже встиг натягнути вільні штани-хакі та стояв біля дверей, куйовдячи волосся, щоб і собі витрусити кілька пір’їнок.

— Не певен, що вчора я взагалі що-небудь вирішував, — пробурмотів він. — Пощастило, що мені попалася подушка, а не ти, — він зробив глибокий вдих, а тоді похитав головою, наче намагався відігнати чорні думки. Цілком щира усмішка розквітла на його обличчі, але я була певна, що ця усмішка вартувала йому неабияких зусиль.

Я обережно сповзла з ліжка і ще раз потягнулася — тепер біль у м’язах та синцях став відчутнішим. Краєм вуха я почула, як Едвард затамував подих. Він відвернувся, так стиснувши кулаки, що кісточки побіліли.

— Невже я маю такий жахливий вигляд? — спитала я, намагаючись додати в голос легковажності. Едвард знову дихав рівно, проте так і не обернувся до мене, певно, щоб приховати вираз обличчя. Я вирушила у ванну, аби переконатися на власні очі.

Я поглянула на своє оголене тіло у великому, на повен зріст дзеркалі, що ховалося за дверима.

Бували в мене й гірші часи. Що таке легка тінь на щоці, припухлі вуста? Бо в цілому обличчя було нормальним. Решта ж тіла була розфарбована в сині та багряні барви. Я зосередилася на синцях, які найважче приховати, — на руках та плечах. Не такі вже й страшні. Шкіра в мене ніжна, отож коли з’являється синець, я рідко можу згадати, звідки він узявся. Звісно, ці синці тільки набрякають. Завтра вони матимуть гірший вигляд. А це не полегшить становища.

А тоді я поглянула на своє волосся — і застогнала.

— Белло? — він опинився поруч, не встигла я й звуку зронити.

— Я оце зі свого волосся ніколи не витрушу! — вказала я на голову, яка схожа була на куряче сідало. І взялася вибирати пір’я.

— Це так схоже на тебе — турбуватися про волосся, — буркнув він, але теж став позаду й почав вибирати пір’я, причому набагато вправніше.

— Як тобі вдається стримувати сміх? У мене такий кумедний вигляд!

Він не відповів — просто копирсався у волоссі. Але я й так знала відповідь: коли він у такому гуморі, ніщо не зможе його насмішити.

— Нічого так не вийде, — зітхнула я за хвилину. — Пір’я мов приклеїлося. Спробую просто вимити, — я обернулася й обвила руками його за пояс. — Ти хочеш мені допомогти?

— Ні, ліпше зрихтую тобі щось попоїсти, — тихо відповів він і ніжно розплів мої обійми. Він зник, як завжди, миттєво — я тільки зітхнула.

Схоже, мій медовий місяць закінчився. Від цієї думки в горлі став клубок.


Коли я нарешті майже позбулася пір’я і вдягнула незвичну білу бавовняну сукню, яка приховала більшість фіолетових плям, босоніж я потупцяла на запах смажених яєць із беконом, присипаних сиром.

Едвард стояв перед плитою з нержавіючої сталі та знімав омлет на тоненьку блакитну тарілку, яка вже чекала на столі. Від смачного запаху в мене закрутилося в голові. Відчуття було, що я з’їла б і тарілку, і пательню; в животі бурчало.

— Ось, — мовив Едвард. З усмішкою він обернувся до мене й переставив тарілку на маленький кахляний столик.

Я всілася на одному з металевих стільців і миттю взялася до паруючої яєшні. В горлі аж пекло, проте я не зважала.

Едвард сів навпроти мене.

— Мабуть, я рідко тебе годую.

Я проковтнула й нагадала йому:

— Я спала… До речі, дуже смачно. Непогано як на когось, хто сам не їсть.

— З телевізора навчився, — кинув він і подарував мені мою улюблену криву посмішку.

Я була рада побачити її — рада, що він знову став схожим на себе.

— А звідки яйця?

— Я попросив бригаду, яка тут прибирала, накупити харчів. Таке тут уперше, між іншим. Треба їм сказати, щоб пір’я прибрали… — він не договорив, а погляд його застиг десь понад моєю головою. Я мовчала, боячись бовкнути зайве, що знову його засмутить.

Я з’їла все до крихти, хоча наготував він як на двох.

— Дякую, — мовила я потому. І нахилилася через стіл, щоб поцілувати його. Він автоматично відповів на поцілунок, а тоді раптом напружився й відхилився.

Я заскреготіла зубами, і питання, яке я хотіла поставити, прозвучало більш як звинувачення:

— Ти не збираєшся взагалі мене більше торкатися?

Він повагався, а потім підніс руку й погладив мене по щоці. Пучки його легко дотикалися шкіри, і я не змогла боротися з собою — притулилася щокою до його долоні:

— Ти ж знаєш, я не це мала на увазі.

Він опустив руку.

— Я знаю. І ти маєш рацію, — він зробив паузу, трошки задер підборіддя. І провадив упевненим голосом: — Я не кохатимуся з тобою, поки ти не переродишся. Я більше не хочу завдавати тобі болю.

РОЗДІЛ 6. РОЗВАГИ

Розважити мене — ось що стало пріоритетом на острові Есме. Ми плавали з аквалангом (тобто я плавала з аквалангом, адже Едвард міг перебувати під водою без кисню скільки завгодно). Ми дослідили невеличкі джунглі, що оточували невисоку скелясту гору. Ми навідалися до папуг, які мешкали в хижці на півдні острова. Зі скелястої бухти на заході острова ми спостерігали захід сонця. Ми плавали з дельфінами, які полюбляли гратися в теплій воді на мілині. Тобто я плавала з дельфінами, бо коли з’являвся Едвард, вони зникали так швидко, наче то була акула.

Я знала, що відбувається. Він намагався зайняти мене так, щоб я не чіплялася до нього з сексом. Щоразу, коли я намагалася розслабити його з допомогою якого-небудь DVD, що їх лежало повно попід величезним плазмовим телевізором, він миттю виманював мене з будинку магічними словами на кшталт коралових рифів, або підводних печер, або морських черепах. Цілий день ми бігали, бігали, бігали, отож коли сідало сонце, я почувалася цілком змореною і виснаженою.

Щовечора я просто засинала над тарілкою; одного разу я буквально заснула за столом, отож Едвардові довелося відносити мене в ліжко. Частково причиною було те, що він весь час готував їжі забагато для однієї людини, але я після цілоденного плавання та прогулянок почувалася такою голодною, що майже все з’їдала. А тоді, з повним шлунком і виснаженим тілом, заледве здатна була тримати очі розплющеними. То все входило в його плани, понад усякий сумнів.

Змореність не додавала мені снаги в мистецтві переконання. Проте я не полишала спроб. Я намагалася наводити аргументи, вмовляти, буркотіти, проте все марно. Зазвичай перш ніж я встигала довести справу до кінця, то вже не тямила себе. А вночі приходили сни — напрочуд реальні; це були здебільшого жахи, дуже яскраві, либонь, через те, що на острові все було перебільшено яскравим, — я прокидалася змученою незалежно від того, скільки проспала.

Десь за тиждень потому, як ми опинилися на острові, я спробувала укласти компроміс. Колись це вже спрацьовувало.

Зараз я спала у блакитній кімнаті. Прибиральники мали прийти тільки завтра, і біла кімната й досі вся була вкрита килимом із пір’я. Блакитна кімната була меншою, і ліжко теж було не таким монструозним. Стіни — темні, до половини оздоблені тиковим деревом, а шпалери над ним були розкішними — з блакитного шовку.

Я вже звикла вдягати на ніч дещо з білизни, припасеної Алісою, — здебільшого речі не такі відверті, як деякі з бікіні, які вона мені напакувала. Цікаво, як вона собі уявляла моменти, в котрі мені знадобиться така вдяганка, — я засоромлено здригалася на саму думку про це.

Почала я помалу — з шовку слонової кістки, бо боялася, що відкрити забагато шкіри в моєму випадку може радше не допомогти, а все зіпсувати; проте я готова була йти й далі. Едвард, здавалося, нічого не помічав, наче я носила все ті ж старі розтягнені светри, що й удома.

Синці мої потроху сходили — десь пожовкли, а десь і зовсім зникли, отож сьогодні ввечері я витягнула з валізи ще відвертішу білизну, коли готувалася до виходу у ванній, оздобленій деревом. То була чорна мереживна білизна, на неї було соромно дивитися ще до того, як я її вдягнула. Я старалася не глядіти в дзеркало — миттю повернулася в спальню. Не хотіла розгубити дорогою всю мужність.

Яким задоволенням було для мене побачити, як на якусь секунду широко розплющилися Едвардові очі, перш ніж він зміг контролювати вираз свого обличчя.

— Ну, як тобі? — запитала я, покрутившись, щоб він мав нагоду роздивитися мене зусібіч.

Він прочистив горло.

— Ти сьогодні дуже вродлива. Та й завжди.

— Дякую, — відповіла я з ноткою гіркоти в голосі.

Я була занадто змучена, отож здалась і швиденько залізла у м’яке ліжко. Він оповив мене руками й пригорнув до грудей, але так він робив щодня — без його прохолодного тіла під боком спати було занадто жарко.

— Давай домовимося, — сказала я сонним голосом.

— Я з тобою більше ні про що не домовлятимуся, — відтяв він.

— Ти ж навіть не знаєш, що я хочу запропонувати.

— Байдуже.

Я зітхнула.

— Чорт забирай. А насправді я хотіла… Менше з тим.

Він закотив очі.

Я ж заплющилася, закинувши наживку. Позіхнула.

Минула заледве хвилина — я ще й не встигла відключитися.

— Ну, гаразд. Чого ти хочеш?

На мить я зціпила зуби, щоб не зареготати. Перед чим він ніколи не міг встояти — то це перед нагодою подарувати мені щось.

— Ну, я просто подумала… Я знаю, що ця ідея з Дартмутом — тільки прикриття, щоб пояснити, куди я поділася, але, щиро кажучи, від одного семестру в коледжі я не вмру, — мовила я, повторюючи ним самим колись сказані слова — коли він намагався переконати мене викинути з голови мрію перетворитися на вампіра. — Чарлі би просто млів від байок про Дартмут, я певна. Звісно, соромно буде, якщо я не зможу тягатися з усіма тими вченіяками. Але вісімнадцять… дев’ятнадцять… хіба така вже різниця? Навряд чи за рік у мене з’являться «гусячі лапки» довкола очей.

Довший час він мовчав. Тоді зовсім тихо мовив:

— Отож, ти би почекала? Ти би ще побула людиною?

Я припнула язика — нехай пропозиція вляжеться у нього в голові.

— Навіщо ти чиниш зі мною так? — процідив він раптом крізь зціплені зуби, спалахуючи від злості. — Невже недостатньо важко без цього? — він згріб у кулак мереживо в мене на стегнах. На мить мені здалося, що він роздере його по шву. Та тут його пальці розтислися. — Байдуже. Я більше з тобою не укладатиму угод.

— Я хочу в коледж.

— Не хочеш ти. Та й не варте воно того, щоб знову ризикувати твоїм життям. Щоб наражати тебе на небезпеку.

— Але я справді хотіла б поїхати. Звісно, коледж — не головне, бо в дійсності я хочу… я хочу ще трохи побути людиною.

Він заплющив очі й голосно видихнув через ніс.

— Белло, ти доводиш мене до божевілля. Невже ми мільйон разів не сперечалися з цього приводу, і ти завжди благала мене зробити з тебе вурдалака щонайшвидше!

— Так, але… ну, в мене з’явилися причини ще трохи побути людиною, яких я не усвідомлювала раніше.

— І які ж саме?

— Вгадай, — мовила я і відірвалася від подушки, щоб поцілувати його.

Він поцілував мене у відповідь, але не так, щоб я повірила: моє бере гору. Радше можна було зробити висновок, що він просто не хоче мене образити: він цілковито, до одуріння тримав себе в руках. За хвильку він лагідно відсунув мене, а тоді притулив до грудей.

— Ти людина до кінчиків нігтів, Белло. Тобою керують гормони, — гигикнув він.

— У тому-бо й уся справа, Едварде. У цьому мені подобається бути людиною. І не хотілося б від цього відмовлятися просто зараз. Неохота чекати роки й роки, коли єдиним моїм потягом буде кров, щоб оця частина мене хоч якоюсь мірою повернулася.

Я позіхнула, а він усміхнувся.

— Ти змучена. Поспи, кохана, — він почав наспівувати колискову, яку сам склав для мене, коли ми щойно познайомилися.

— Цікаво, а чого це я така змучена? — саркастично пробурмотіла я. — Ти ж нічого такого не планував і не підлаштовував…

Він просто хихикнув і знову почав наспівувати.

— Я так змучуюся, що могла би спати і трохи краще.

Пісня урвалася.

— Ти спала весь час як убита, Белло. Ти ні разу не заговорила уві сні, відколи ми тут. Якби не твій храп, я міг би подумати, що ти в комі.

Дурниці про храп я пропустила — знаю, що не хроплю.

— І я не крутилася? Дивно. Зазвичай, коли мені сняться кошмари, я качаюся по всьому ліжку. І репетую.

— А в тебе кошмари?

— Яскраві! Але вони мене виснажують, — я позіхнула. — Не можу повірити, що я не бовкала про них уві сні весь час.

— Що тобі сниться?

— Та різні речі — але все здається однаковим через кольори.

— Кольори?

— Все таке яскраве й реальне! Здебільшого коли я сплю, я якось знаю, що це сон. Але в цих кошмарах у мене немає враження, що я сплю. І від цього мені ще страшніше.

Коли він знову заговорив, у голосі відчувалася стурбованість.

— А що саме тебе лякає?

Я ледь здригнулася.

— В основному… — завагалась я.

— В основному…? — підохотив він мене.

Не знаю чому, але мені не хотілося розповідати Едвардові про дитину, яка з’являється у моєму повторюваному кошмарі, — щось було дуже особисте в цьому конкретному сні. Отож замість розповісти йому все в подробицях, я розповіла тільки одне. Але й цього було, безперечно, достатньо, щоб налякати і мене, і будь-кого.

— Клан Волтурі, — прошепотіла я.

Він міцніше притиснув мене.

— Вони більше ніколи не потурбують тебе. Скоро ти станеш безсмертною, і в них зникнуть підстави.

Я дозволила йому втішатися, почуваючись дещо винною за те, що він неправильно мене зрозумів. Бо насправді кошмари мої були не про це. Бо це не за себе я боялася — я боялася за того хлопчика.

То був той хлопчик, що у моєму найпершому сні, — дитина-вампір із червоними як кров очима, який сидів на купі мертвих тіл тих, кого я любила. Хлопчик, який снився мені чотири рази за останній тиждень, був, безсумнівно, людиною, він мав рожеві щічки та зелені очі. Але як і перший хлопчик, він трусився зі страху, коли клан Волтурі звужував своє коло довкруж нас.

У цьому сні, який водночас був і новим, і знайомим, я мусила захистити невідому дитину. Іншого вибору я не мала. Та воднораз я знала, що це мені не вдасться.

Едвард прочитав відчай на моєму обличчі.

— Чим тобі допомогти?

Я потрусила головою.

— Це всього-на-всього сни, Едварде.

— Хочеш, я тобі співатиму? Співатиму всю ніч, якщо це зможе відігнати кошмари.

— Не всі сни — кошмари. Деякі приємні. Такі… барвисті. Під водою, там рибки й корали. І здається, що все відбувається насправді, — я не відчуваю, що сплю. Може, проблема в острові? Тут справді занадто яскраво.

— Хочеш додому?

— Ні. Поки що ні. Ми можемо тут іще побути?

— Можемо бути тут стільки, скільки захочеш, Белло, — пообіцяв він.

— Коли починається семестр? Щось я проґавила…

Він зітхнув. Може, він навіть знову почав наспівувати, проте я відключилася раніше, ніж могла в цьому переконатися.


Прокинулася в темряві — і вжахнулася. Сон був таким реальним… таким яскравим, таким чуттєвим… Я голосно хапнула ротом повітря, цілком дезорієнтована в темній кімнаті. Тільки мить тому, здавалося, світило яскраве сонце…

— Белло? — прошепотів Едвард, обхопив мене руками і легенько потрусив. — Що з тобою, сонечко?

— О, — я знову глибоко вдихнула. Просто сон. Не реальний, звичайний. На мій власний подив, сльози мимоволі ринули з моїх очей, побігли по обличчю.

— Белло! — вигукнув він стривожено. — Що трапилося? — Едвард витирав прохолодною рукою сльози з моїх щік, але миттю накочувалися інші.

— То був просто сон, — я не змогла стримати схлип, голос мій урвався. Безпричинні сльози турбували мене, але я не могла позбутися відчуття горя, яке раптом охопило мене. Я так хотіла, щоб той сон був реальністю!

— Все гаразд, люба, все гаразд. Я з тобою, — він колисав мене, але зашвидко, щоб це могло заспокоїти. — Тобі знову наснився кошмар? То все не насправді, то все не насправді.

— Це був не кошмар, — я похитала головою, зворотнім боком долоні тручи очі. — Це був приємний сон, — голос мій знову зірвався.

— То чому ж тоді ти плачеш? — вражено запитав він.

— Бо я прокинулася, — заплакала я, обвиваючи його руками за шию так міцно, що ледь не задушила, і схлипуючи в нього на грудях.

Він коротко засміявся з такої логіки, але сміх був напружений і стурбований.

— Усе гаразд, Белло. Дихай глибоко.

— Все було таким живим! — плакала я. — Я хотіла, щоб це було насправді!

— То розкажи мені свій сон, — підохотив він мене. — Може, це допоможе.

— Ми були на пляжі… — я не договорила, а натомість трошки відсунулася, щоб поглянути очима, повними сліз, на його схвильоване янгольське обличчя, туманне в темряві. Я замислено втупилася в нього, а безпідставне горе потроху вщухало.

— А потім? — нарешті не витримав він.

Я моргнула, струшуючи сльози з очей.

— О Едварде…

— Белло, розкажи мені, — наполягав він, і його очі блищали від занепокоєння через біль у моєму голосі.

Але я не могла розказати. Натомість я знову закинула руки йому на шию й гаряче притиснула вуста до його вуст. Це не було жадання — то була необхідність, гостра — на межі болю. Він зразу відповів на поцілунок, але за мить я відчула опір.

Едвард ніжно, дуже ніжно відсторонив мене, здивований, і міцно взяв за плечі.

— Ні, Белло, — рішуче сказав він, дивлячись на мене таким поглядом, наче турбувався, чи не з’їхала я з глузду.

Я здалася, руки безсило впали, а непоясненні сльози знову струмком покотилися по обличчю, схлипи рвалися з горла. Він має рацію — мабуть, я збожеволіла.

Він втупився в мене збентеженим поглядом, у якому читався біль.

— П-п-пробач, — промимрила я.

У відповідь він знову пригорнув мене, притискаючи до своїх мармурових грудей.

— Не треба, не треба, Белло! — у розпачі простогнав він.

— Будь ласка, — злетіло з вуст благання, приглушене його шкірою. — Будь ласка, Едварде!

Не знаю, чи зворушили його сльози, які бриніли в моєму голосі, чи він не був готовий протистояти моєму неочікуваному натиску, чи його жага була такою ж неподоланною в ту мить, як і моя. Та якою б не була причина, а він притягнув мої вуста до своїх і зі стогоном здався.

І ми почали з того місця, де обірвався мій сон.


Прокинувшись зранку, я намагалася не ворушитися, щоб вирівняти дихання. Я боялася розплющувати очі.

Я лежала на Едвардових грудях, але він теж не ворушився, і руки його не пригортали мене. А це був поганий знак. Я боялася зізнаватися, що вже прокинулась, аби не наразитися на його гнів — незалежно від того, на кого саме сьогодні він почувався сердитим.

Я спробувала обережно підглянути крізь приплющені вії. Він утупився в темну стелю, а руки закинув за голову. Я звелася на лікті, щоб ліпше роздивитися його обличчя. Воно було спокійним, без жодних емоцій.

— Наскільки я сьогодні потовчена? — запитала я тихенько.

— З ніг до голови, — мовив він, але тут-таки обернув до мене голову і вдоволено вищирився.

Я зітхнула з полегшенням.

— Дуже перепрошую, — сказала я, — я не хотіла тебе образити… Ну, я не знаю, що це зі мною було минулої ночі, — я похитала головою на згадку про безпричинні сльози, про безмежне горе.

— Ти так і не розповіла мені свій сон.

— Мабуть, так і не розповіла — але, можна сказати, показала, — нервово реготнула я.

— О, — мовив він. Очі його розширилися, а тоді він моргнув. — Як цікаво!

— Це був дуже приємний сон, — промурмотіла я. Він нічого на це не сказав, тільки кілька секунд потому зауважив:

— Мене пробачили?

— Я ще маю подумати.

Я сіла на ліжку, щоб гарненько себе обдивитися, — принаймні ніде не було пір’я. Та щойно я ворухнулася, як мене хитнуло від дивного головокружіння. Я гойднулась і знову повалилася на подушки.

— Ой… у голові крутиться.

Ось коли він мене нарешті пригорнув.

— Ти довго спала. Дванадцять годин.

— Дванадцять?

Дивно.

Поки я говорила, то швиденько окинула себе поглядом, стараючись робити це непомітно. Вигляд у мене був цілком нормальний. Синці на руках були тижневої давності, уже жовтіли. Для експерименту я потягнулася. Теж усе нормально. Навіть краще, ніж нормально.

— Закінчила інвентаризацію?

Я засоромлено кивнула.

— І подушки, здається, всі цілі.

— Чого не скажеш про твою… е-е-е… нічну сорочку, — він кивнув у ноги ліжка, де на білому шовковому простирадлі валялося кілька мереживних обривків.

— Шкода, шкода, — мовила я. — Мені вона так подобалася!

— Мені теж.

— Більше жодних втрат? — скромно запитала я.

— Ще мені доведеться ремонтувати ліжко Есме, — зізнався він, кидаючи погляд через плече. Я прослідкувала за його поглядом — і вражено побачила, що вся ліва половина спинки ліжка була поламана на грубі бруски.

— Гм, — нахмурилась я. — Як це я могла такого не почути?

— Схоже на те, що коли твоя увага чимось добре зайнята, більше нічого навкруги ти не помічаєш.

— Я справді була трошечки зайнята, — визнала я, червоніючи на обличчі.

Він торкнувся моєї палаючої щоки і зітхнув.

— Мені так цього бракуватиме!

Я уважно поглянула йому в обличчя, шукаючи ознак гніву або каяття, яких я так боялася. Він холоднокровно витримав мій погляд, вираз його був спокійний, але прочитати з нього я нічого не могла.

— А ти як почуваєшся?

Він засміявся.

— Що таке? — вимогливо запитала я.

— У тебе такий винуватий вигляд — наче ти вчинила злочин.

— Я й почуваюся винною, — пробурмотіла я.

— Ти спокусила свого вельми охочого чоловіка. Це не тяжкий злочин.

Схоже, він дражнив мене. Я почервоніла ще дужче.

— Слово «спокусила» означає попередній замір.

— Може, я неправильно висловився, — допустив він.

— Ти не сердишся?

Він сумно усміхнувся.

— Ні, я не серджуся.

— Чому ж так?

— Ну… — він помовчав. — По-перше, ти не ушкоджена. Цього разу мені легше було контролювати себе, не виходити за межі, — він іще раз кинув швидкий погляд на поламану спинку ліжка. — Можливо, тому що я вже трохи знав, на що розраховувати.

Обнадієна усмішка розквітла на моєму обличчі.

— Я ж тобі казала — потрібна практика.

Він закотив очі.

У мене забуркотіло в животі, і він розреготався.

— Людині пора снідати? — запитав він.

— Так, будь ласка, — мовила я, зістрибуючи з ліжка. Я зробила занадто різкий рух — і мов п’яна заточилася. Едвард підхопив мене, перш ніж я врізалася в шафу.

— Що з тобою?

— Якщо в наступному житті мій вестибулярний апарат не поліпшиться, я вимагатиму компенсації.

Цього ранку куховарила я — насмажила яєць, бо була занадто голодна, щоб заводитися з чимось складнішим. У нетерплячці я скинула яєшню на тарілку буквально за кілька хвилин.

— Відколи це ти їси таку недосмажену яєшню?

— Відсьогодні.

— А ти знаєш, скільки яєць ти строщила за останній тиждень? — із-під умивальника він витягнув кошик для сміття — той був повен коробок із-під яєць.

— Дивно, — мовила я, ковтаючи величезний шматок. — У цьому місці в мене змінився апетит… — (А ще ці сни… А ще це підозріле головокружіння…) — Але мені тут подобається. Проте нам, певно, скоро доведеться поїхати звідси, щоб вчасно дістатися в Дартмут? І нам же ще треба знайти житло, і меблі купити, і все таке…

Він сів поруч зі мною.

— Ти вже можеш не прикидатися з цим коледжем — ти отримала те, що хотіла. І ми ніякої угоди не укладали — отож і жодних зобов’язань немає.

Я фиркнула.

— Але я не прикидалася з коледжем, Едварде. Я весь свій вільний час не плету інтриг, як дехто. Чого б іще такого вигадати, аби надійніше виснажити Беллу сьогодні? — я не дуже вдало зімітувала його голос. Він засоромлено засміявся. — Мені й справді хочеться іще трошки побути людиною, — я нахилилася й провела пучками по його голих грудях. — Мені ще не досить.

Він підозріло на мене подивився.

— Цього? — запитав він, зловивши мене за руку, коли та вже повзла до його живота. — То все це — тільки через секс? — закотив він очі. — Як же я про це не подумав? — глузливо пробурмотів він. — Скількох сварок можна було б уникнути!

Я зареготала.

— Отож-бо.

— Ти людина до кінчиків нігтів, — сказав він укотре.

— Я знаю.

Вуст його торкнулася тінь усмішки.

— То ми поїдемо в Дартмут? Справді?

— У першому семестрі я, мабуть, провалюся.

— Я з тобою позаймаюся, — тепер він розплився в широкій усмішці. — Тобі сподобається в коледжі.

— Як гадаєш, ми ще встигнемо знайти квартиру?

Він винувато скривився.

— Ну, насправді в нас уже є там будинок. Знаєш, про всяк випадок.

— Ти купив будинок?

— Нерухомість — чудова інвестиція.

Я вигнула брову, тоді опустила її.

— Тож усе готово.

— Я маю з’ясувати, чи вдасться мені притримати ще твою «тимчасову» машину…

— Не доведи Господь у мене не буде захисту від танків.

Він вишкірився.

— Скільки ще ми можемо тут побути?

— Часу в нас удосталь. Ще кілька тижнів, якщо захочеш. А тоді, перш ніж поїхати в Нью-Гемпшир, ми можемо навідати Чарлі. А на Різдво ми могли б завітати до Рене…

Він намалював щасливе майбутнє — щасливе для всіх… Шухлядка, в яку я заховала спогад про Джейкоба, здригнулася, тож я подумки додала: майже для всіх.

Ситуація ніяк не вирішувалася. Тепер, коли я дізналася, наскільки добре бути людиною, спокусливо було трошки почекати з нашими планами. Вісімнадцять чи дев’ятнадцять, дев’ятнадцять чи двадцять… Яка різниця? За рік я не змінюся до невпізнанності. А бути людиною, коли поруч Едвард… Щодня зробити вибір було дедалі важче.

— Кілька тижнів, — погодилась я. Та оскільки часу завжди замало, додала: — Я тут подумала — ти пам’ятаєш, що я говорила про практику?

Він розсміявся.

— Ти зможеш пригадати цю думку пізніше? Я чую вдалині човен. Мабуть, бригада прибиральників уже тут.

Він попросив мене пригадати це пізніше? Чи має це означати, що в мене більше не виникатиме проблем із практикою? Я усміхнулася.

— Дай-но я поясню Густаво, що там за безлад у білій спальні, а тоді ми можемо погуляти. На південь у джунглях є чудова місцина…

— Я не хочу гуляти. Сьогодні я не тягатимуся по всьому острову. Я хочу лишитися вдома й подивитися фільм.

Він стиснув вуста, щоб не зареготати на мій сердитий тон.

— Гаразд, гаразд, як скажеш. Вибери якийсь, поки я відчиню двері.

— Ніхто ж не стукав.

Він схилив голову набік і прислухався. За півсекунди долинув легенький, сором’язливий стукіт у двері. Він вишкірився й рушив у хол.

Я ж попрямувала до полиці під величезним телевізором і почала вивчати написи на коробках. Важко було вирішити, на чому зупинитися. Тут було більше DVD, ніж у прокаті.

З холу долинав Едвардів низький оксамитовий голос — він балакав із кимсь, я так розумію, доброю португальською мовою. Інший голос, грубіший, відповідав теж португальською.

Едвард провів прибулих до кімнати, дорогою показав кухню. Двоє бразильців поряд із ним видавалися на диво низенькими й чорнявими. Один був череватий чоловік, другою була худенька жінка, в обох обличчя були покраяні зморшками. Едвард із гордістю вказав на мене, і я почула кілька незнайомих слів, а серед них — своє ім’я. Я почервоніла на згадку про пір’я в білій спальні, адже скоро вони весь цей безлад побачать на власні очі. Невисокий чоловік увічливо усміхнувся до мене.

Але маленька шоколадна жінка не всміхалася. Вона втупилася в мене поглядом, у якому змішалися збентеження, занепокоєння, але понад усе — страх. Перш ніж я відреагувала, Едвард повів їх далі до нашого «курятника», тож вони зникли з очей.

Коли він з’явився знову, то уже був сам. Він швидко підійшов до мене і пригорнув однією рукою.

— Що таке з нею? — прошепотіла я настійливо, згадавши панічний вираз обличчя жінки.

Він здвигнув плечима, зовсім не виказуючи занепокоєння.

— Каура — наполовину індіанка, з племені тикуна. Вона виросла більш забобонною — чи радше більш обізнаною, ніж мешканці сучасного світу. Вона підозрює, хто я такий, вона майже здогадується, — і далі в його голосі не було неспокою. — Тут у них є свої легенди. Особливо про Libishomen — демона-кровопивцю, який переслідує виключно вродливих жінок, — він скосив на мене оком.

Виключно жінок вродливих? Це, щиро кажучи, не може не лестити.

— Але вигляд у неї був переляканий, — мовила я.

— А вона і є перелякана — та ще більше вона турбується за тебе.

— За мене?

— Вона боїться того, що ти тут зі мною наодинці, — він моторошно гигикнув, а тоді поглянув на цілу стіну коробок із фільмами. — Ну, то ти вже вибрала, що ми дивитимемося? Це цілком людське заняття.

— О так, перегляд кіно якраз переконає її, що ти людина, — засміялась я і обхопила його руками за шию, стала навшпиньки.

Він нахилився, щоб я могла його поцілувати, а тоді руки його міцніше обхопили мене, відірвали від підлоги, щоб йому більше не доводилося нагинатися.

— Кіно-доміно, — промурмотіла я, куйовдячи пальцями його бронзове волосся, поки губи його ковзали вниз моєю шиєю.

Раптом пролунав звук, наче хтось хапнув ротом повітря, й Едвард різко поставив мене на підлогу. Каура застигла в коридорі з виразом жаху на обличчі, в її чорному волоссі заплуталося пір’я, і цілу торбу пір’я вона тримала в руках. Вона так вирячилася на мене, що я аж почервоніла й опустила погляд. Нарешті вона опанувала себе й пробурмотіла щось таке, що навіть незнайомою мовою очевидячки звучало, як вибачення. Едвард усміхнувся й щось їй дружньо відповів. Віна відвела свої темні очі й рушила далі коридором.

— Вона подумала саме те, що я думаю, вона подумала, правда? — зронила я.

Він розсміявся на моє закручене речення.

— Так.

— Ось, — мовила я, простягаючи руку й хапаючи перший-ліпший фільм. — Ввімкни оцей, і ми вдамо, що дивимося кіно.

То виявився старий мюзикл, де всі всміхалися й носили пишні сукні.

— Саме пасує до медового місяця, — затвердив мій вибір Едвард.

Поки актори на екрані танцювали під веселеньку вступну пісню, я зручно вмостилася на софі, звернувшись клубочком на Едвардових руках.

— То тепер ми зможемо повернутися в білу спальню? — ліниво запитала я.

— Ну, не знаю… Я ж уже розламав спинку ліжка в іншій кімнаті так, що вона не підлягає ремонту, — мабуть, ліпше ми постараємося збитки зосередити тільки в одній частині дому в надії, що Есме ще раз нас коли-небудь запросить.

Я широко всміхнулася.

— А ти очікуєш більших збитків?

Він розсміявся на мій вираз обличчя.

— Гадаю, буде ліпше, якщо все буде підготовлено, ніж коли я чекатиму, щоб ти знову спровокувала мене.

— Так, бо це неминуче, — недбало підтвердила я, але пульс мій пришвидшився і кров застугоніла в жилах.

— А що це сталося з твоїм серцем?

— Нічого. Я здорова, як корова, — я хвильку помовчала. — Може, сходимо перевіримо зону катастрофи?

— Мабуть, увічливіше буде дочекатися, поки ми залишимося на самоті. Ти, може, й не помітиш, як я ламаю меблі, але декого це може налякати.

Щиро кажучи, я вже й забула, що в сусідній кімнаті хтось був.

— Справді. Чорт.

Густаво й Каура безшумно рухалися будинком, я ж нетерпляче чекала, поки вони закінчать, і намагалася хоч трохи звертати увагу на екран, де всі жили довго й щасливо. Мене починало хилити в сон, незважаючи на те, що, як засвідчив Едвард, я й так проспала півдня, — коли різкий голос потурбував мене. Едвард сів рівно, досі тримаючи мене на руках, й відповів Густаво бездоганною португальською мовою. Густаво кивнув і тихо попрямував до дверей.

— Вони закінчили, — пояснив мені Едвард.

— Отже, ми нарешті самі?

— Може, спершу пообідаємо? — запропонував він.

Я закусила губу, розриваючись навпіл. Я справді зголодніла.

З посмішкою він узяв мене за руку й повів до кухні. Він так добре вивчив моє обличчя — вже байдуже було, що він не може проникати в мої думки.

— Це виходить із-під контролю, — пожалілась я, коли наїлася донесхочу.

— Може, по обіді хочеш поплавати з дельфінами — трохи витратити калорій? — запитав Едвард.

— Пізніше. У мене інший план зі спалення калорій.

— Ну-ну, що за план?

— Там іще лишилася половина спинки на ліжку…

Але я не договорила. Він уже згріб мене в обійми, своїми вустами змусив мене замовчати і з нелюдською швидкістю помчав до блакитної спальні.

РОЗДІЛ 7. НЕСПОДІВАНКА

Чорна шерега наближалася до мене крізь туман щільний, як саван. Я бачила, що їхні червлені очі блищать від бажання, від жаги вбити. Їхні вуста розтулялися, оголюючи гострі вологі зуби — вони чи то ричали, чи то щирилися.

З-за моєї спини лунало дитяче схлипування, але я не могла обернутися й поглянути. Хоч я понад усе хотіла переконатися: з хлопчиком усе гаразд, проте не могла собі дозволити випустити їх із поля зору.

Тіні наближалися, чорні мантії ледь-ледь коливалися від руху. Я бачила, як долоні їхні стискалися в білі мов кість кулаки. Вони потроху розосереджувалися, щоб обійти нас зусібіч. Ми були оточені. Ми мали померти.

Та раптом, мов блиснув фотоспалах, картинка змінилася. Тобто нічого не змінилося — Волтурі й далі насувалися на нас, ладні вбивати. Проте я ніби дивилася під іншим кутом зору. Зненацька я відчула голод. Я хотіла, щоб вони напали. Паніка перейшла в жагу крові, я поповзла вперед, посмішка грала в мене на обличчі, а з-поміж вишкірених зубів вихопився рик…

Я рвучко сіла на ліжку, в жаху збудившись зі сну.

У кімнаті було темно. Гаряче було, мов у парильні. Краплини поту зволожили скроні, стікали по шиї.

Я помацала гарячі простирадла — поряд нікого не було.

— Едварде?

І тоді мої пальці наткнулися на щось гладеньке, пласке, тверде. Складений навпіл аркуш паперу. Я підхопила записку й навпомацки рушила до вимикача.

Записка була адресована місіс Каллен.

Сподіваюся, ти не прокинешся й не помітиш, що мене нема, та якщо раптом таке станеться, повідомляю: я скоро повернуся. Я вирушив на велику землю на полювання. Лягай спати, а коли збудишся, я вже буду поряд. Я кохаю тебе.

Я зітхнула. Ми вже два тижні перебували на острові, отож варто було очікувати, що йому доведеться залишити мене ненадовго, я тільки не знала коли. Таке враження, що тут ми існуємо поза часом; все було ідеально, ми просто пливли за течією.

Я витерла піт із чола. Сну не було в жодному оці, хоча годинник, який стояв на комоді, показував тільки першу годину. Я усвідомлювала, що не зможу заснути, поки мені так жарко, поки я липка від поту. Поминаючи вже те, що коли я вимкну світло й заплющу очі, то миттю, мов навіч, побачу чорні фігури, які підкрадаються до мене.

Я підвелася й безцільно почала блукати будинком, кругом вмикаючи світло. За відсутності Едварда він видавався таким великим і порожнім! Таким інакшим.

Опинилась я в кухні й подумала, що поїсти зараз — найкраще заспокійливе.

Я покопирсалася в холодильнику, поки не відшукала всіх необхідних складових, щоб засмажити курча. Тріскотіння й шипіння олії на пательні, де смажилося курча, видалося мені приємним і домашнім; поки цей звук порушував тишу, я заспокоювалася.

Пахло так смачно, що я вчепилася в м’ясо зубами просто з пательні, обпікаючи язик. Я вкусила п’ять чи шість разів, і нарешті курча охололо настільки, що я почала відчувати його смак. Тепер я жувала повільніше. Щось не так із присмаком? Я ще раз уважно поглянула на м’ясо — воно було білим, на вигляд добре просмаженим… може, не зовсім? Я ще раз укусила, пожувала. Ні — щось точно не так. Я аж підстрибнула — щоб виплюнути в раковину. Зненацька запах смаженого в олії курчати став нестерпним. Я підхопила пательню й вивернула весь вміст у смітник, а тоді відчинила вікно, щоб провітрити кухню. Знадвору увірвався прохолодний вітерець. Він приємно торкався шкіри.

Знагла я відчула себе виснаженою, але мені не хотілося повертатися в задушливу кімнату. Отож я відчинила всі вікна у вітальні, де стояв телевізор, й лягла на диванчику просто під вікном. Я знову увімкнула той сам фільм, що ми дивилися вдень, і заснула ще до кінця вступної пісні.

Коли я вдруге розплющила очі, сонце вже подолало півшляху в небі, проте зовсім не світло збудило мене. Мене пригортали прохолодні руки. Та водночас шлунок мені різонув біль — так наче хтось мене кулаком вдарив у живіт.

— Перепрошую, — бурмотів Едвард, зимною рукою стираючи піт із мого чола. — От і вся моя дбайливість… Я не подумав, що тут буде так жарко, коли мене не буде. Наступного разу, перш ніж мені йти, треба буде встановити кондиціонер.

Я не могла зосередитися на тому, що він говорив.

— Вибач! — хапнула я ротом повітря, виборсуючись із його рук.

Він автоматично розтиснув обійми.

— Белло?

Я помчала до ванної кімнати, затискаючи рот долонею. Мені було так зле, що я навіть не зважала (спершу), що він весь час був поруч зі мною, поки я навколішках стояла перед унітазом, а мене шалено вивертало.

— Белло! Що сталося?

Я ще не в змозі була відповісти. Він тривожно притримував мене, прибирав волосся з мого обличчя, чекав, поки я знову зможу дихати.

— Чортове тухле курча! — застогнала я.

— Ти як? — напруженим голосом запитав він.

— Усе гаразд, — видихнула я. — Просто отруїлася. Тобі не варто дивитися. Іди собі.

— І не подумаю, Белло.

— Іди собі, — зі стогоном повторила я, намагаючись звестися на ноги, аби прополоскати рот. Він лагідно допоміг мені, ігноруючи мій слабенький опір.

Коли рот нарешті був чистий, Едвард відніс мене в ліжко й обережно посадив, підтримуючи обома руками.

— Отруїлася?

— Так, — каркнула я. — Засмажила собі курча вночі. На смак було жахливе, я все викинула. Але я встигла трохи проковтнути.

Він поклав мені холодну руку на чоло. Приємно було.

— Зараз як ти почуваєшся?

Я хвильку подумала. Напад нудоти минувся так само раптово, як і з’явився, і було мені само, як і щоранку перед тим.

— Досить непогано. До речі, я трохи голодна.

Він змусив мене потерпіти ще годину й випити велику склянку води, а тоді підсмажив яєць. Почувалась я цілком пристойно, тільки була трохи виснажена через те, що прокидалася вночі. Едвард увімкнув новини CNN — ми давно вже втратили зв’язок зі світом, навіть якби почалася світова війна, ми б і гадки про це не мали, — і я сонно вмостилася в нього на колінах.

Мені швидко набридли новини, отож я відвернулася й поцілувала його. Але як і зранку, щойно я ворухнулася, гострий біль вибухнув у животі. Я помчала геть, затискаючи рот долонею. Я була певна, що цього разу не добіжу до ванної, отож погнала до раковини в кухні.

Він знову притримував моє волосся.

— Може, варто поїхати в Ріо, навідатися до лікаря, — схвильовано запропонував він, коли я вже полоскала рот.

Я похитала головою і посунула в коридор. Лікарі — це уколи.

— Все буде гаразд, коли я почищу зуби.

Коли смак у роті поліпшився, я пошукала у валізі маленьку аптечку, яку Аліса спакувала для мене: повний набір людських засобів від бинтів до знеболювального і — саме це я і шукала — пігулки від шлункових розладів. Може, мені вдасться привести шлунок до ладу й заспокоїти Едварда.

Та перш ніж я знайшла пігулки, натрапила на дещо інше з того, що зібрала для мене Аліса. Я взяла маленьку синю коробочку й довгу хвилю вдивлялася в неї, забувши про все на світі.

А тоді почала рахувати про себе. Раз. Два. Три.

Стукіт сполохав мене, коробочка впала назад у валізу.

— Як ти? — запитав Едвард. — Тебе знову нудить?

— І так, і ні, — відповіла я задушеним голосом.

— Белло? Можна увійти? — він був дуже стурбований.

— Га…разд.

Він зайшов і швидко оцінив мій стан: я по-турецькому сиділа на підлозі біля валізи й витріщалася невидющим поглядом у порожнечу. Він опустився поряд, рукою торкнувся чола.

— Що сталося?

— Скільки днів минуло з весілля? — прошепотіла я.

— Сімнадцять, — автоматично відповів він. — Белло, що таке?

Я знову про себе рахувала. Піднявши вгору палець, я змусила його помовчати й самими вустами лічила дні. Перший раз я неправильно порахувала. Ми тут, виявляється, довше, ніж я гадала. Я ще раз почала спочатку.

— Белло! — прошепотів він наполегливо. — Я тут скоро з глузду з’їду!

Я ковтнула, щоб прочистити горло. Не помогло. Тож я просто запхала руку у валізу, трішки пошукала й дістала блакитну коробочку тампонів. І мовчки показала йому.

Він збентежено вирячився на мене.

— Що? Ти хочеш сказати, що твої хворобливі напади — просто ПМС?

— Ні, — спромоглася вичавити я. — Ні, Едварде. Я намагаюся сказати, що в мене п’ять днів затримки.

Вираз його обличчя не змінився. Наче я й не говорила нічого.

— Гадаю, то в мене було зовсім не отруєння, — докинула я. Він не відповів. Він закам’янів.

— Ці сни, — сухо пробурмотіла я сама до себе. — І те, що я так багато сплю. І плач. І реакція на їжу. Ох… ох… ох!

Едвардів погляд потух, наче він більше мене зовсім не бачив. Рефлективно, мимохіть я торкнулася рукою власного живота.

— Ох! — пискнула я ще раз.

Зірвалася на ноги, вивільняючись з Едвардових непорушних рук. Я ще навіть не змінила маленьких шовкових шортиків і кофтини, в яких спала вночі. Я задерла блакитну тканину і втупилась у свій живіт.

— Цього не може бути, — прошепотіла я.

У мене не було й крихти досвіду у питаннях вагітності, дітей — та про що б тут не йшлося, — але ж я не тупа. Я переглянула досить фільмів і серіалів, щоб упевнитися: все має бути не так. У мене затримка всього-на-всього п’ять днів. Якби я й була вагітна, моє тіло ще б навіть цього й не помітило. Зранку мене ще не могло нудити. Ні сон, ні звички в харчуванні в мене ще не могли змінитися.

І понад усякий сумнів, у мене аж ніяк не могла за цей час вирости внизу живота ґуля.

Я повигиналася вперед-назад, щоб роздивитися її зусібіч, наче сподівалася, що під правильним кутом зору вона зникне. Торкнулася пальцями невеликої пухлини — і здивувалася, наскільки ця ґуля попід шкірою була твердою.

— Цього не може бути, — повторила я, адже ґуля не ґуля, затримка не затримка (а затримка явно була, хоча раніше й одного дня не траплялося), я аж ніяк не могла бути вагітною. Єдиною особою, з якою в мене були інтимні стосунки, був вурдалак, хай йому грець!

Вурдалак, який і досі, мов закам’янілий, сидів на підлозі й не подавав жодних ознак, що коли-небудь іще зможе ворушитися.

Отож має бути якесь інакше пояснення. Щось зі мною не так. Дивна південноамериканська хвороба, що має всі ознаки вагітності, тільки значно прискореної…

А тоді я дещо пригадала — пригадала ранок, який тисячу років тому присвятила глибокому дослідженню. Я сиділа у своїй кімнатці в будинку Чарлі, крізь вікно пробивався сіренький день, а я втупилася в екран старого буркотливого комп’ютера й квапливо переглядала сайт під назвою «Вампіри від А до Я». То сталося менш ніж за добу потому, як Джейкоб Блек, намагаючись розважити мене квілеутськими легендами, в які й сам на той час не вірив, сказав мені, що Едвард — вурдалак. Я швидко переглядала інформацію на першій сторінці — в основному міфи про вампірів, розповсюджені в різних куточках світу. Про філіппінського вурдалака Данаг, про єврейську естрі, про румунських вараколакі, про італійських стрегоні бенефіці (ця легенда, до речі, ґрунтується на перших сутичках мого теперішнього свекра з кланом Волтурі, хоча на той час я і гадки про це не мала)… Я дедалі менше вірила в байки, які ставали все неймовірнішими. З наступних сторінок у мене залишилися хіба якісь уривки спогадів. Здебільшого все це було схоже на вигадки-виправдання таких проблем, як висока дитяча смертність і подружня невірність. Ні, люба, нікого в мене немає! Ця гарна молодичка, яка на твоїх очах вислизала з хати, то злий сукуб[8]. Мені пощастило, що я живим зостався! (Звісна річ, тепер, коли я стільки знаю про Таню та її сестер, можу повірити, що деякі з цих байок таки були правдивими). Для жінок теж існувало виправдання. Як ти можеш звинувачувати мене в невірності — й то тільки через те, що ти повернувся після дворічної відсутності в морі, а я вагітна! Він же просто загіпнотизував мене своєю чаклунською силою вурдалака

За одним із визначень інкуб[9] мав здатність стати батьком дитини своєї бідолашної жертви.

Мов п’яна, я похитала головою. Але ж…

Я подумала про Есме, а особливо про Розалію. У вампірів не може бути дітей. Якби така змога була, Розалія уже давно б усе розвідала. Міф про інкубів — чистої води вигадка.

Проте… деяка відмінність таки є. Звісна річ, Розалія не може понести дитину, адже вона наче заморожена в тому стані, в якому з людського світу перейшла в нелюдський. Вона зовсім не могла змінюватися. А людське тіло, жіноче тіло має змінюватися, щоб понести дитину. По-перше, це щомісячна зміна циклу, потім інші зміни, пов’язані з ростом плода. Тіло Розалії не могло змінюватися.

А от моє могло. І змінювалося. Я торкнулася ґулі на животі, якої ще вчора не було.

А люди-чоловіки — вони більш-менш лишаються незмінними з періоду зрілості аж до старості. Раптом у голові сплила згадка, яка взялася невідь-звідки: Чарлі Чапліну було за сімдесят, коли в нього народилася остання дитина. Чоловіки не знають циклів, їхня здатність стати батьком не обмежується певними роками.

Отож звідки чоловікам-вурдалакам знати, чи вони можуть стати батьками, якщо їхні партнерки не могли стати матерями? Чи був у світі вампір, який відчув би нагальну потребу перевірити цю теорію зі звичайною жінкою? Чи з’явилося б у нього таке бажання?

Але один такий вампір був.

Одна половина мого мозку перебирала факти, згадувала й міркувала, тоді як друга половина — та, яка контролювала здатність моїх м’язів рухатися, — закам’яніла й неспроможна була повернутися до нормальної роботи. Я не могла поворушити вустами, бодай промовити слово, а як же кортіло крикнути до Едварда: поясни мені, що відбувається! Мені так хотілося дотягнутися до нього, торкнутися, але тіло не слухалося. Я просто витріщалася на власні перелякані очі в дзеркалі й обережно притискала ґулю на власному животі.

А тоді, зовсім як у яскравому сні минулої ночі, картинка зненацька змінилася. Все, що я бачила в дзеркалі, здавалося цілком інакшим, хоча насправді нічого не змінилося.

Що ж спричинило цю дивну переміну? Просто м’яка маленька ґуля штовхнула мою долоню — просто з мого нутра.

І тут-таки задзвонив Едвардів телефон, пронизливо й настирливо. Жоден із нас не поворухнувся. Телефон усе дзвонив і дзвонив. Я намагалася не слухати його, просто чекала. Вираз мого обличчя в дзеркалі вже не був таким збентеженим — радше здивованим. Я й не помітила, коли дивні беззвучні сльози заструменіли з очей в мене по щоках.

А телефон усе дзвонив. Краще б уже Едвард відповів — адже в мене такий важливий момент. Можливо, найважливіший у моєму житті.

Телень! Телень! Телень!

Нарешті роздратування привело мене до тями. Я присіла навколішки поряд із Едвардом — я просто відчувала, як обережно тепер рухаюсь, як чую кожен свій порух, — і почала лапати його кишені, поки не зайшла телефон. Я ще очікувала, що він усе-таки сам візьме трубку й відповість, але він і не ворухнувся.

Я впізнала номер, тож могла здогадатися, з якого це дива вона подзвонила.

— Привіт, Алісо, — мовила я. Голос усе ще мене не слухався. Я прочистила горло.

— Белло? Белло, з тобою все гаразд?

— Так… Е-е-е… А Карлайл недалеко?

— Недалеко. А що трапилося?

— Я… на сто відсотків не… певна…

— З Едвардом усе гаразд? — стурбовано запитала вона. Відвернувшись від трубки, вона гукнула Карлайла, а тоді, не встигла я відповісти на її перше питання, вимогливо поцікавилася: — Чому він сам не зняв трубки?

— Я не певна…

— Белло, що відбувається? Я щойно бачила…

— Що ти бачила?

Мовчання у відповідь.

— Даю Карлайлу трубку, — нарешті сказала вона.

У мене було відчуття, наче в мої вени вприснули льодяну воду. Якби Аліса побачила у видінні мене з зеленооким немовлям-янголятком на руках, вона б мені сказала, правда?

Поки я якусь секунду чекала, щоб Карлайл узяв трубку, це видіння, яке я приписала Алісі, танцювало в мене попід повіками. Крихітне, гарненьке немовля, навіть вродливіше, ніж дитина в моєму сні, — маленький Едвард у мене на руках. Гаряча хвиля прокотилась у венах, розтоплюючи лід.

— Белло, це Карлайл. Що трапилося?

— Я… — я не знала, що говорити. А раптом він тільки поглузує з моїх висновків, скаже мені, що я божевільна? Може, мені просто сниться ще один яскравий сон? — Я трохи хвилююся за Едварда… Вампіри можуть переживати шоковий стан?

— Він поранений? — у голосі Карлайла прозвучала тривога.

— Ні-ні, — запевнила я його. — Просто… дуже здивований.

— Белло, я нічого не розумію.

— Мені здається… ну, мені здається, що… можливо… можливо, я… — я глибоко зітхнула, — вагітна.

Наче на підтвердження моїх слів я відчула легенький поштовх у нутрі. Рука смикнулася до живота.

По довгій паузі Карлайл згадав про свою медичну освіту.

— Коли був перший день твого останнього менструального циклу?

— За шістнадцять днів до весілля, — зовсім недавно я в голові все точно підрахувала, тож могла відповідати з певністю.

— Як ти почуваєшся?

— Дивно, — відповіла я, мій голос зірвався. Нова хвиля сліз ринула по щоках. — Все це звучить як маячня… Я розумію, що для всього цього явно зарано… Може, я таки збожеволіла. Але мені сняться чудернацькі сни, я весь час їм, і плачу, і блюю… І клянуся — от тільки-но щось ворухнулося в мене в животі.

Едвард підкинув голову.

Я зітхнула з полегшенням.

Едвард простягнув руку по телефон, обличчя в нього було блідим і жорстким.

— Е-е-е… здається, Едвард хоче з вами побалакати.

— То дай йому трубку, — напруженим голосом мовив Карлайл.

Не до кінця певна, що Едвард здатен говорити, я вклала трубку в його простягнуту руку. Він притис її до вуха.

— Це можливо? — прошепотів він.

Довший час він просто слухав, незряче витріщаючись просто себе.

— А Белла? — зрештою запитав він. Вільною рукою він пригорнув мене й притягнув ближче до себе.

Знову він довго, нескінченно довго слухав, а тоді мовив:

— Так. Так, обов’язково.

Він відірвав телефон од вуха й натиснув кнопку відбою. Одразу ж потому він настукав на трубці інший номер.

— То що сказав Карлайл? — нетерпляче запитала я.

Едвард відповів мертвим голосом:

— Він гадає, що ти вагітна.

Від цих слів мені на спину мов хто приском сипонув. Маленька ґуля забилася в нутрі.

— Куди ти дзвониш? — запитала я, коли він знову притиснув трубку до вуха.

— В аеропорт. Ми повертаємося додому.


Едвард безперервно балакав по телефону понад годину. Гадаю, він улаштовував нам переліт назад, хоча певності не було: він говорив не англійською мовою. Здавалося, що він сперечається, а іноді спілкувався крізь зуби.

Він сварився й водночас пакувався. Крутився кімнатою, мов розбурхане торнадо, проте по собі замість руїни полишав порядок. Дещо з мого одягу він жбурнув купою на ліжко, і я збагнула, що час вбиратися. Поки я вдягалася, він і далі з кимсь сперечався, допомагаючи собі жестикуляцією.

Коли мені не стало терпцю витримувати брутальну енергію, яку він випромінював, я тихо вийшла з кімнати. Його маніакальна зосередженість спровокувала в мене нудоту — не таку сильну, як уранці, проте неприємну. Почекаю десь собі, поки в нього гумор поліпшиться. Я не могла говорити з цим льодяним, зосередженим Едвардом, який, щиро кажучи, мене навіть трошки лякав.

І знову я опинилась у кухні. У шафці знайшлась коробка солоної соломки. Неуважливо я почала жувати, витріщаючись у вікно на пісок, і на скелі, і на дерева, і на океан, — все просто блищало на сонці.

Хтось штовхнув мене зсередини.

«Знаю, — відгукнулась я. — Я теж не хочу їхати».

Ще хвильку я дивилась у вікно, але більше ніхто не штовхався.

— Я не розумію, — прошепотіла я, — хіба це погано?

Дивовижно — так. Неймовірно навіть. Але погано?

Ні.

Тож чому Едвард такий роздратований? До речі, це саме він наполіг на такому квапливому весіллі.

Я намагалася міркувати логічно.

Може, це не так уже й дивно, що Едвард прагне просто зараз повернутися додому. Він хоче, аби Карлайл оглянув мене, підтвердив, що мої припущення правдиві, — хоча в мене з цього приводу навіть сумнівів не виникало. Можливо, вони хочуть з’ясувати, чому я вже вагітна аж до такої міри — що і ґуля з’явилася, і штовхається хтось, і все таке. Бо це точно не нормально.

І щойно я про це подумала, як збагнула: оце воно. Він, мабуть, хвилюється за дитину. Це просто я ще не встигла налякатися. Мій мозок працює повільніше, ніж його, — мій і досі милувався картиною, яку сам намалював собі: крихітний зеленоокий Едвард (такі очі були в Едварда, коли він іще був людиною), вродливий і чарівний, лежить у мене на руках. Я сподівалася, що дитинча буде викапаний Едвард, без жодних моїх рис.

Дивина, наскільки нагло прийшла ця картина й наскільки всеохопно полонила мене. З того найпершого поштовху весь світ перемінився. Спершу був тільки один, без кого я не могла прожити, а тепер їх двоє. Жодного роздвоєння — любов моя не ділилася на двох, зовсім ні. Навпаки, серце моє мовби розрослося, збільшилося вдвічі. І все цілком було заповнене. Від цього в мене поморочилось у голові.

Раніше я ніколи не розуміла болю й неприйняття Розалії. Я ж бо ніколи не уявляла себе матір’ю, та й не прагнула цього. Мені зовсім легко було пообіцяти Едвардові: байдуже, що в мене не буде дітей, — бо мені і справді було байдуже. Абстрактні діти ніколи мене не хвилювали. Вони видавалися галасливими замазурами. Та мені й ніколи не доводилося мати з ними до діла. Коли я мріяла, щоб Рене народила мені братика, то завжди уявляла, що це буде старший братик. Щоб це він піклувався про мене, а не навпаки.

Але моя дитина, Едвардова дитина — то зовсім інша річ.

Вона необхідна була мені, як повітря. То не був вибір — то була потреба.

Можливо, в мене кепська уява. Можливо, я просто ніколи не могла собі уявити, як мені сподобається бути заміжньою, аж поки не одружилася. Не могла уявити, що захочу мати дитину, аж поки ця дитина не зародилася…

Я поклала руку собі на живіт, чекаючи наступного поштовху, і сльози покотилися в мене по щоках.

— Белло?

Я обернулася, стурбована його голосом. Той був занадто холодний, занадто обережний. Обличчя його цілком відповідало голосу: таке ж порожнє і жорстке.

А тоді він побачив, що я плачу.

— Белло! — він умить перетнув кімнату й узяв моє обличчя в долоні. — Тобі боляче?

— Ні, ні…

Він пригорнув мене до грудей.

— Не бійся. Ми будемо вдома за шістнадцять годин. З тобою все буде гаразд. Коли ми приїдемо, Карлайл уже буде готовий. Він про все потурбується, і з тобою все буде гаразд.

— Що значить — потурбується? Що ти маєш на увазі?

Він трохи відхилився й зазирнув мені в очі.

— Ми позбудемося отого всередині тебе, поки воно не завдало тобі болю. Не бійся. Я не дозволю зробити тобі боляче.

— Отого?! — видихнула я.

Він рвучко відвернувся, поглянув на двері.

— Я й забув, що сьогодні має приїхати Густаво. Зараз я відправлю його й миттю повернусь, — він вислизнув із кімнати.

Я вхопилася за стіл, щоб не впасти. Коліна в мене трусилися.

Едвард щойно назвав мого маленького штовхача отим. І сказав, що Карлайл допоможе його позбутися.

— Ні, — прошепотіла я.

Все я неправильно зрозуміла. Йому байдуже було до дитини. Він хотів позбутися її. Чудова картинка в моїй голові миттю змінилася, потемніла. Моє вродливе немовля плакало, а руки мої були заслабкими, щоб захистити його.

Що ж мені робити? Чи вдасться мені умовити родичів? А якщо ні? Чи цим пояснюється дивна мовчанка Аліси по телефону? Це таке їй було видіння? Едвард і Карлайл вбивають бліде красиве немовля перш, ніж воно народилося…

— Ні, — прошепотіла я, і голос мій був твердий. Цього не буде. Я цього не дозволю.

Здалеку вчулося, як Едвард балакає по-португальському. Знову сперечається. Звуки наблизилися, і я почула роздратоване буркотіння. Потім зазвучав інший голос, тихий і боязкий. Жіночий голос.

Едвард зайшов до кухні, ведучи за собою жінку, й попрямував просто до мене. Він стер сльози з моїх щік і крізь твердо стяті вуста прошепотів мені на вухо:

— Вона конче хотіла зоставити нам харчі, які привезла, вона приготувала обід, — (якби він не був таким напруженим, таким сердитим, певна, він закотив би очі). — Але то відмовка, бо насправді вона хоче переконатися, що я не вбив тебе, — наприкінці голос його став холодним як лід.

Каура нервово прослизнула в двері з накритим тарелем у руках. Якби я знала португальську, чи якби хоч іспанська моя не була такою примітивною, я би спробувала подякувати цій жінці, яка наважилася розсердити вурдалака, хвилюючись за мене.

Очі її перебігали з мене на Едварда і назад. Я бачила, що вона оцінює колір мого обличчя, сльози в очах. Пробурмотівши щось, чого я не зрозуміла, вона поставила таріль на стіл.

Едвард щось кинув у відповідь — я ще ніколи не чула, щоб він говорив так грубо. Вона повернулася, щоб іти геть, і сплеск її довгої спідниці сколихнув хвилю запахів їжі. Міцних запахів — цибулі та риби. Я затисла рот і рвонула до кухонної раковини. Я відчула Едвардову руку в себе на чолі й крізь шум у вухах почула його заспокійливе бурмотіння. На секунду його рука зникла, і долинув стукіт зачиненого холодильника. На щастя, разом зі звуком зник і запах, а Едвардові руки знову холодили моє обличчя. Швидко все минулося.

Я сполоснула рот під краном, а він збоку гладив мою щоку.

У нутрі дехто мене легенько й очікувально штовхнув.

Усе гаразд. З нами все гаразд, подумки мовила я до нього.

Едвард розвернув мене, пригорнув. Я схилила голову йому на плече. Руки мої інстинктивно притислися до живота.

Хтось голосно хапнув ротом повітря, і я глянула вгору.

Жінка ще й досі була тут, так і вагалася в дверях і простягала руки, наче хотіла допомогти. Очі її застигли на мої долонях, вони щирилися від потрясіння. Рот її розтулився.

А тоді Едвард теж гучно хапнув ротом повітря, миттю обернувся до жінки, водночас ховаючи мене в себе за спиною. Однією рукою він обійняв мене, притримуючи позаду.

Зненацька Каура заволала на нього — голосно, злісно, її незрозумілі слова літали кімнатою, мов ножі. Вона здійняла вгору свої крихітні кулачки і зробила два кроки вперед, потрясаючи кулаками в нього перед обличчям. Незважаючи на її лють, в очах очевидно прозирав жах.

Едвард теж ступив до неї, і я стисла його руку, побоюючись за жінку. Та коли він перервав жінчину тираду, голос його здивував мене, особливо зважаючи на те, яким різким він був, коли вона не репетувала на нього. Тепер він був тихий, благальний. І не тільки: тональність його змінилася, він став грудним, на тон нижчим. Не думаю, що зараз він балакав по-португальському.

Якусь мить жінка здивовано витріщалася на нього, а тоді примружилась і прохарчала довге запитання тою ж таки невідомою мовою.

У мене на очах Едвардове обличчя стало сумним і серйозним, він кивнув. Вона відступила на крок і перехрестилася.

Він наблизився до неї, вказуючи в мій бік, а тоді поклав руку мені на щоку. Вона знову сердито відповіла, жести її були звинувачувальними, тицьнула в нього пальцем. Коли вона все сказала, він знову почав умовляти її тихим, наполегливим голосом.

Вираз її обличчя змінився — вона втупилась у нього з очевидним сумнівом, і поки він говорив, погляд її час від часу ковзав по мені. Едвард замовк, а вона, здавалося, про щось міркувала. Переводила очі з мене на нього й назад, а тоді несамохіть зробила крок уперед.

Руками вона прималювала кулю собі до живота. Я зацікавилася — а їхні легенди про хижих кровопивць нічого не говорять про це? Чи не може вона чого-небудь знати про істоту, яка зростає в моєму нутрі?

Цього разу вона зробила кілька цілком свідомих кроків уперед і поставила пару коротких запитань, на які Едвард знехотя відповів. А тоді своєю чергою поставив запитання — зовсім коротке. Вона мить повагалась і повільно похитала головою. Коли він знову заговорив, у голосі його було стільки болю, що я шоковано звела на нього очі. Обличчя його кривилося від муки.

У відповідь вона попрямувала до мене, поки не змогла дотягнутися до мене й покласти свою долоню повéрх моєї, яка лежала на животі. Вона вимовила одне слово португальською.

— Morte, — тихо зітхнула вона. Далі відвернулась, похиливши плечі, наче розмова зістарила її, та вийшла з кухні.

Моя іспанська була не аж такою примітивною, щоб не зрозуміти цього.

Едвард знову закам’янів, просто втупився вслід їй із мукою на обличчі. За кілька секунд долинув звук мотора з човна, який незабаром розтав удалині.

Едвард сидів нерухомо, допоки я не рушила до ванної. Тут він притримав мене за плече.

— Ти куди? — прошепотів він із болем у голосі.

— Почищу зуби.

— Не переймайся через те, що вона сказала. Все це просто легенди, давні брехні для розваги.

— Я нічого не зрозуміла, — мовила я, хоча то було не зовсім так. Та й чи можу я зараз зневажити навіть і легенди? Моє життя зусібіч стикалося з легендами. І всі вони виявилися правдивими.

— Я вже спакував твою зубну щітку. Зараз дістану.

Він поперед мене попрямував до спальні.

— А ми скоро їдемо? — гукнула я навздогін.

— Щойно ти будеш готова.

У спальні він бігав із кутка в куток, чекаючи, щоб знову запакувати зубну щітку. Тільки-но почистила зуби, я її вручила йому.

— Я віднесу валізи в човен.

— Едварде…

Він озирнувся.

— Що?

Я вагалася — хотілося хоч кілька секунд побути на самоті.

— Ти не міг би… взяти з собою трохи харчів? Раптом я знову зголоднію.

— Звісна річ, — відповів він, і погляд його зненацька пом’якшився. — Ні про що не турбуйся. Ми будемо в Карлайла буквально за кілька годин, правда. Все скоро буде позаду.

Я кивнула — не довіряла власному голосу.

Він розвернувся й вийшов із кімнати, тримаючи по великій валізі в кожній руці.

Я ж крутнулася й підхопила телефон, який він зоставив на столі. Зазвичай він ніколи нічого не забував, а тут забув, що Густаво має приїхати, забув телефон на столі. Він був такий схвильований, що заледве тямив себе.

Я розгорнула телефон і пробіглася списком контактів. Щастя, що він вимкнув на трубці звук, — а то б точно мене підловив. Він іще в човні? Чи вже вертається? Чи він із кухні мене вчує, якщо я шепотітиму?

Я знайшла потрібний номер — ще ніколи в житті я не дзвонила на нього. Натиснула кнопку виклику і схрестила пальці на удачу.

— Алло? — відповів легкий як вітерець голос.

— Розаліє? — прошепотіла я. — Це Белла. Будь ласка. Мені потрібна твоя допомога.

КНИГА ДРУГА

ДЖЕЙКОБ

І все ж, якщо по правді,

Кохання й глузд не дружать і сьогодні.

Вільям Шекспір «Сон літньої ночі», акт ІІІ, сцена І

Передмова

Життя паршиве, а потому — смерть.

Еге ж, із моїм щастям.

РОЗДІЛ 8. В ОЧІКУВАННІ КЛЯТОЇ БИТВИ

— Дідько, Поле, у тебе що, немає в біса власного дому? Пол, який розвалився на моєму диванчику й переглядав якийсь дурнуватий бейсбольний матч по моєму чортовому телевізору, просто вишкірився до мене, а тоді — повільно-повільно — дістав із торбинки чіпсів на колінах великий пластівець і запхав цілком собі до рота.

— Коли ти вже навчишся приносити їжу з собою?

Хрум.

— Е ні, — мовив він, жуючи, — твоя сестра припросила мене не соромитися й пригощатися, чим захочу.

Я намагався контролювати голос, хоча насправді кортіло йому зацідити.

— А Рейчел тут?

Не спрацювало. Він збагнув, куди я хилю, і швидко заховав торбинку за спину. У торбинці хруснуло, коли він притис її до подушки. Чіпси кришилися. Пол стиснув руки в кулаки й підніс до обличчя, наче боксер:

— Давай, хлопче! Я не потребую захисту Рейчел.

Я фиркнув.

— Еге ж. І не побіжиш до неї жалітися за першої-ліпшої нагоди.

Він розсміявся й розслабився на диванчику, опустивши руки.

— Ще чого — щоб дівчина боронила? Якщо я тобі натовчу пику, це залишиться між нами. І навпаки, правда ж?

Дуже дякую за запрошення. Я важко опустився на диван, наче покинув свої наміри.

— Правда.

Він перевів погляд на телевізор.

Я вдарив.

Ніс його чудесно хрупнув, коли його торкнувся мій кулак. Пол кинувся на мене, але я ухилився, перш ніж він схопив мене, й лівою рукою устиг хапнути торбинку чіпсів.

— Дурню, ти мені ніс зламав!

— Але ж це залишиться між нами, правда, Поле?

Я поклав чіпси на місце. Коли обернувся, Пол саме направляв собі ніс, щоб той не застиг таким звернутим. Кров уже не цебеніла, тільки ще краплина стекла вустами та скрапнула з підборіддя. Потягнувши за хрящ, Пол висварився.

— Джейкобе, від тебе самі проблеми. Краще б я розважався з Лі.

— Ого! Лі буде в захваті, коли дізнається, що ти не проти розважитися з нею. Це розтопить їй серце.

— Забудь, що я сказав.

— Обов’язково. І словом не прохоплюся.

— Чорт, — буркнув він, знову влаштовуючись на диванчику й стираючи залишки крові комірцем сорочки. — Ти прудкий, хлопче, цього в тебе не відняти, — він знову зосередився на грі.

Я ще хвилю постояв, а тоді рушив до себе в кімнату, бурмочучи собі під ніс, що інопланетяни й далі викрадають землян.

Колись давно на Пола можна було розраховувати — він ладен був на бійку щомиті. Тоді й зацідити йому не було потреби — досить було слабенької образи. Він миттю втрачав глузд. А тепер, якщо мені дійсно кортіло по-справжньому погарчати, подерти одне одного, так щоб дерева валилися навкруги, слід було чекати, коли він буде в чудовому гуморі.

Що ж це коїться — ще один зі зграї попався на імпринтинг — адже це вже четверо з десятьох! Коли ж це припиниться? Той ідіотський міф начебто свідчив, що таке трапляється зовсім рідко, чорт забирай! Мене вже нудило від цього примусового кохання з першого погляду!

І чому моя сестра? Чому саме Пол?

Коли Рейчел повернулася додому з Вашингтонського університету наприкінці семестру — ця зубрилка ще й закінчила раніше, — найбільше мене турбувало, що при ній важко буде зберегти таємницю. Я ж бо не звик у власній хаті ховатися. Я щиро співчував хлопцям — і Ембрі, і Коліну, — чиї батьки не відали, що діти — вовкулаки. Мати Ембрі гадала, що в нього просто перехідний вік. Його ненастанно лаяли, що він повсякчас утікає з дому, але що ж він міг удіяти? Щоночі вона перевіряла його кімнату, і щоночі та була порожньою. Вона і сварилася, і грала в мовчанку, і це повторювалося день у день. Ми намагалися вмовити Сема, щоб пожалів Ембрі й дозволив ввести маму в курс справи, але сам Ембрі сказав, що не варто. Таємниця була занадто важливою.

Отож я був готовий берегти таємницю. А тоді, буквально за два дні по приїзді, Пол зіштовхнувся з нею на пляжі. Трах-бах — велике кохання! Коли ти стрічаєш свою другу половинку, про жодні таємниці вже не йдеться, і починається ота вся катавасія з вовкулацьким імпринтингом.

Рейчел про все дізналася. І незабаром Пол мав стати моїм родичем. Знаю, і Біллі був від цього не в захваті. Проте він якось краще на це реагував. Звісно, цими днями він значно більше бігав до Клірвотерів. Але не певен, чим там краще. Пола немає, та куди подінешся від Лі?

Іноді спадало на думку: чи куля в скроні здатна мене вбити — чи мені просто доведеться після себе вигрібати бруд?

Я кинувся на ліжко. Почувався змученим: не спав з останньої варти, — проте знав, що не зможу заснути. В голові роїлися тисячі думок. Вони кружляли в черепі, мов потривожений бджолиний рій. Шуміли. Час від часу жалили. Либонь, то були шершні, а не бджоли. Бджоли, вжаливши раз, гинуть. А мої думки жалили мене знов і знов.

Очікування доводило мене до божевілля. Минуло майже чотири тижні. Я гадав, що так чи інак, а якісь новини будуть. Вночі мені не давали заснути думки — що, що?

Може, Чарлі схлипуватиме в трубку: Белла та її чоловік загубилися під час аварії. Літак розіб’ється? Це важко зімітувати. Хіба що ті кровопивці не завагаються вбити кількасот випадкових людей, щоб додати події правдивості, — а вони-бо не завагаються. А може, це буде маленький літак. Таких у них точно повно.

А може, убивця спокійно повернеться додому після невдалої спроби зробити з неї одну з них? Чи навіть не так. Може, він розтерзає її, як торбинку чіпсів, коли в нього буде напад кепського гумору? Бо ж для нього її життя важить менше, ніж власні розваги…

Яка трагічна історія — Белла загубилася в жахливій аварії! Чи стала жертвою розбійного нападу. Чи на смерть похлинулася за обідом. Чи розбилася на машині, як моя мама. Це ж не рідкість. Трапляється щодня.

Він привезе її додому? Поховає, щоб утішити Чарлі? В закритій труні, звісна річ. Труну моєї матері надійно забили цвяхами…

Я міг тільки сподіватися, що він таки повернеться сюди, де я зможу його дістати.

А може, ніяких новин і не буде. Просто якось Чарлі подзвонить і запитає мого тата, чи не знає він, що трапилося з містером Калленом, який одного дня не вийшов на роботу. Будинок покинули. Жоден із телефонів Калленів не відповідає. Загадку підхопить яка-небудь маловідома програма новин, з’являться підозри щодо скоєного злочину…

А може, великий білий будинок просто згорить дощенту, а в ньому спопеліють усі мешканці. Певна річ, для цього знайдуть які-небудь тіла. Восьмеро людей, приблизно схожих фігурою. Вони згорять так, що і впізнати не можна буде — навіть за зубами.

Для мене ці варіанти ускладнять життя. Адже їх важко буде розшукати, якщо вони захочуть сховатися. Звісно, у мене попереду вічність на пошуки. А якщо перед вами ціла вічність, ви можете соломинка по соломинці перебрати стіжок сіна, щоб відшукати голку.

Зараз я був не проти й цілий стіжок перевернути. Принаймні тоді в мене з’явиться заняття. Бо неможливо усвідомлювати, що, може, я втрачаю єдиний свій шанс. Даю кровопивцям час, щоб утекти, якщо вони мають саме такі наміри.

Ми могли б вирушити просто сьогодні. Могли б перебити всіх, кого знайдемо.

Мені цей план подобався, адже я знав: якщо я вб’ю хоч когось із клану, Едвард дасть мені шанс і з ним поквитатися. Бо він повернеться, щоб помститися. Я дам йому таку можливість — я не дозволю своїм братам розтерзати його цілою зграєю. Тільки він і я. Нехай переможе дужчий.

Але Сем і чути про це не хотів. Ми не порушимо угоди. Нехай вони першими порушать. Бо ж у нас немає доказів, що Каллени вчинили зло. Поки що. Без цього «поки що» не обійтися, адже всі ми знали, що зло — невідворотне. Белла або повернеться одною з них — або не повернеться зовсім. Хай там як, а одне людське життя загублене. А це означає — гра триває.

В іншій кімнаті Пол іржав, як кінь. Либонь, перемкнув канал на якусь комедію. А може, реклама була такою смішною. Байдуже. Він грав на моїх нервах.

Я подумав: а чи не зламати йому носа ще раз? Проте не з Полом хотів я битися. Не з ним.

Я намагався слухати інші звуки — вітер у кронах дерев. Але відчуття було не таким — бо зараз я слухав людськими вухами. Вітер доносить мільйони голосів, які я в цьому тілі вчути не здатен.

Але й ці вуха були досить чутливими. За шерегою дерев я чув, як на дорозі машини огинають останній ріг, за яким уже видно пляж — нескінченний синій океан аж до обрію, острови та скелі. Копи з Ла-Пуша полюбляють це місце: туристи рідко зауважують знак обмеження швидкості, встановлений на тому боці вулиці.

До мене долинали голоси побіля сувенірної крамнички на пляжі. Чув я, і як дзвіночок теленькає, коли відчиняються та зачиняються двері. Я навіть чув, як мама Ембрі друкує чек на касовому апараті.

Чув і мелодію припливу, що розбивається об скелі. Чув, як репетують дітлахи, коли льодяна хвиля накриває їх так стрімко, що вони не встигають втекти від неї. Чув, як матусі сварять їх за мокрий одяг. І чув я знайомий голос…

Я дослухався так пильно, що від наглого конячого іржання Пола ледь не гепнувся з ліжка.

— Забирайся з мого дому, — проричав я. Знаючи, що він усе одно не зверне уваги, вирішив забратися сам. Смикнув вікно й виліз надвір, щоб не наражатися на Пола вдруге. Адже спокуса була завеликою — я його таки вдарю знову, а Рейчел і так уже буде роздратована понад міру. Побачить-бо кров на його сорочці — і найперше звинуватить в усьому мене, їй навіть не знадобляться для цього докази. Звісно, вона матиме рацію, проте…

Я ступав уздовж узбережжя, сховавши стиснені кулаки в кишенях. Ніхто надовго не затримував на мені погляд, коли я минав ділянку Першого пляжу. Влітку одне добре — ніхто не зважатиме на тебе, якщо ти вдягнений в самі шорти.

Я рушив на знайомий голос, який вчувся мені, й легко знайшов Квіла. Він забрався аж на сам кінець на півдні, уникаючи натовпу туристів. Квіл не змовкав ні на хвилю.

— Кларо, не лізь у воду. Ні, не можна! О! Чудово, крихітко. Я серйозно, ти хочеш, щоб Емілія знову насварилася на мене? Я тебе вдруге на пляж не візьму, якщо ти зараз-таки… О, справді? Ні… Ай! Ти гадаєш, це смішно? Га! А хто зараз сміється?

Коли я наблизився, Квіл за ногу тримав реготливого малюка. В руці дівча мало відерце, а джинси промокли до нитки. І в Квіла спереду на футболці розпливалася величенька мокра пляма.

— Даю п’ять баксів за дівча, — сказав я.

— Привіт, Джейку.

Клара пискнула й жбурнула відерце Квілові в ногу.

— Пусти, пусти!

Він обережно поставив її на ноги, й вона миттю помчала до мене. Обхопила мене руками за ногу.

— Дяка Джей!

— Як справи, Кларо?

Вона реготнула.

— Квіл весь мо-о-оклий!

— Це я бачу. Де твоя мама?

— Нема, нема, нема, — проспівала Клара. — Клала глалася з Квілом ве-е-есь день. Клала не піде додому, — вона відпустила мене й побігла до Квіла. Він підхопив дівча й закинув собі на плечі.

— Схоже, дехто вже досяг цього жахливого дворічного віку.

— Насправді трирічного, — зауважив Квіл. — Ти проґавив вечірку. Принцеса на балу. Вона примусила й мене вдягнути корону, а тоді Емілія закинула ідею, щоб усі на мені випробували її новий грим.

— Ого! Шкода, шкода, що я цього не бачив!

— Не плач, Емілія зробила знімки. До речі, у мене вельми пікантний вигляд.

— Всі на тобі їздять.

Він знизав плечима.

— Клара чудово розважилася. Це головне.

Я закотив очі. Як важко спілкуватися з людьми, що попалися на гачок імпринтингу! І байдуже, на якому етапі вони зараз були: чи тільки збиралися зав’язати собі долю, як Сем, чи вже перетворилися на старшу-куди-пошлють няньку, як Квіл, — але умиротворення та впевненість, які вони випромінювали, в мене викликали напад нудоти.

Клара завищала на плечах у Квіла й почала тицяти кудись вниз.

— Камінцик, Квіл! Мені, мені!

— Який, крихітко? Червоненький?

— Ні, челвоненький ні!

Квіл опустився навколішки — Клара зойкнула й учепилася йому у волосся, як у повіддя коня.

— Синенький?

— Ні, ні, ні! — заспівало дівча, в захваті від нової гри.

Найдивнішим було те, що Квіл розважався чи не більше, ніж Клара. Його обличчя й близько не було схожим на обличчя татусів і мамусь із-поміж туристів — нічого схожого на вираз коли-вже-ти-ляжеш-спати. Де ще натрапиш на батька, який із таким ентузіазмом включається у будь-яку гру, що здатні вигадати нащадки? Одного разу я бачив, як Квіл цілу годину грався з Кларою в хованки — затуляючи й відтуляючи обличчя, — і йому не було нудно!

І я навіть не міг із нього глузувати — занадто йому заздрив.

Хоча я справді вважав, що попереду в нього ще добрячих чотирнадцять років, викинутих на вітер, аж поки Клара не досягне його віку (добре хоч, що вовкулаки не старіють). Проте не схоже, щоб такі міркування турбували самого Квіла.

— Квіле, а ти не думав, що можна сходити на побачення? — запитав я.

— Га?

— Ні, зовтий ні! — пищала Клара.

— Ну, розумієш — зі справжньою дівчиною. Коли в твоєму графіку няньки випаде вихідний.

Він вирячився на мене, роззявивши рота.

— Камінцик, камінцик! — зарепетувала Клара, бо Квіл не встиг запропонувати їй нову іграшку. Вона ляснула Квіла по голові маленьким кулачком.

— Вибач, Кларунчик-котунчик. Хочеш оцей кораловий камінчик?

— Ні, — реготнула вона, — колалий ні.

— То підкажи мені. Будь ласочка.

Клара добре поміркувала.

— Зелений, — нарешті відповіла вона.

Квіл почав пильно роздивлятися камінці. Підібрав чотири штуки різних відтінків зеленого та простягнув дитині.

— Я правильно вгадав?

— Ага!

— А який із них?

— Всі-і-і!

Вона підставила стулені долоньки, і Квіл висипав камінці їй у жменю. Вона засміялася й миттю почала лупцювати його по голові. Він театрально поморщився, звівся на ноги й попрямував до стоянки. Либонь, турбувався, що вона змерзне в мокрому одязі. Він поводився гірше, ніж найнервовіша мамуся-квочка.

— Вибач, що я тут тобі наговорив про дівчат і побачення, — мовив я.

— Та ні, прикольно було, — відгукнувся Квіл. — Ти мене заскочив зненацька. Я якось про це й не думав.

— Певен, вона тебе зрозуміє. Ну, коли виросте. Вона не образиться, що ти теж дозволив собі жити, коли вона лазила в підгузках.

— Ну, звісна річ. Я певен, що вона б це зрозуміла.

Але більше він нічого не додав.

— Але ти все одно не бігатимеш на побачення, я правий? — майже ствердно запитав я.

— Я не зможу, — мовив він тихо. — Просто не уявляю. Я просто не… не звертаю ні на кого уваги. На дівчат я більше не дивлюся. Не бачу їхніх облич.

— А якщо ще згадати корону та грим — і Кларі, може, доведеться остерігатися зовсім іншої конкуренції…

Квіл зареготав і голосно чмокнув у мій бік.

— Джейкобе, ти вільний у п’ятницю ввечері?

— Не для тебе, — буркнув я, а тоді скривився. — Хоча, знаєш, я таки вільний.

Він мить повагався і своєю чергою запитав:

— А ти не думав, що можна сходити на побачення?

Я зітхнув. Я відкрився — і проґавив удар.

— Знаєш, Джейку, може, тобі теж варт дозволити собі жити.

У його голосі не було і смішинки. Навпаки, він звучав співчутливо. І від цього було тільки гірше.

— Я теж не звертаю ні на кого уваги, Квіле. Не бачу їхніх облич.

Квіл також зітхнув.

Далеко-далеко, що тільки наші з ним чутливі вуха могли це вчути в шумі хвиль, у лісі зірвалося виття.

— Чорт, це Сем, — сказав Квіл. Руки його інстинктивно потяглися вгору, наче він хотів пересвідчитися, що Клара досі в нього на плечах. — Не уявляю, де зараз її мамуся і що робить.

— Я гляну, що там сталося. Якщо треба буде, я тобі повідомлю, — квапливо пробурмотів я, так що слова всі злилися в одне. — Слухай, закинь малу до Клірвотерів. Сью і Біллі наглянуть за нею. Та й, може, вони знають, що відбувається.

— Гаразд. Ну, все, Джейку, тікай.

Я помчав, але не в бік стежки, яка вела крізь живопліт, а навпростець до лісу. Я перестрибнув через дровиняки, що їх наносило водою, тоді продерся крізь шипшину, і все це бігом, не спиняючись. Я відчував, як в очах набрякають сльози, коли мене шпигали колючки, проте не зважав. Всі уколи заживуть, перш ніж я досягну дерев.

Поза крамничкою я скоротив дорогу й помчав. Мені хтось сигналив. Коли я заховався за деревами, то зміг собі дозволити збільшити швидкість, робити величезні стрибки. Якби це хтось побачив, на мене б здивовано витріщалися: нормальні люди так не бігають. Іноді я подумував, що прикольно було б узяти участь у змаганні — скажімо, в Олімпійських іграх чи чомусь такому. Уявляю собі обличчя зірок спорту, коли б я зі свистом обігнав їх. Тільки я був певен, що ті всі тести на стероїди, які обов’язкові перед змаганнями, виявлять у моїй крові яку-небудь гидоту.

Коли я нарешті заглибився в ліс, де не було ні доріг, ні будинків, я нагло зупинився та скинув шорти. Швидко і вправно, бо робив це тисячі разів, я скрутив їх і приторочив собі до литки. Я ще зв’язував кінці, коли почалося перевернення. По спині пробіг вогонь, посилаючи спазми в м’язи рук і ніг. Це тривало якусь секунду. Тоді гаряча хвиля прокотилася тілом, і з безгучного мерехтіння постав хтось зовсім інший. Великі лапи важко опустилися на землю, я потягнувся, випростуючи спину.

Коли вдавалося так зосередитися, перевернення відбувалося легко. Тепер мені не бракувало темпераменту. Хіба що часом він був загарячий.

На якусь мить у голові сплив спогад про жахливий момент під час тої пародії на весілля. Мене так переповнювала лють, що тіло перестало слухатися. Я був у пастці, я палав і трусився, але не міг здійснити перевернення, щоб убити чудовисько, яке стояло за кілька кроків од мене. Кортіло вбити його. Боявся зачепити її. Друзі стояли на заваді. А далі, коли мені нарешті вдалося набути потрібної подоби, я отримав наказ альфа-самця. Веління Вожака. Якби тоді вночі були тільки Ембрі та Квіл, якби не було Сема… чи стало б мені духу вбити убивцю?

Нестерпно, коли Сем вимагає дотримання закону. Ненавиджу, коли в мене немає вибору. Коли я маю підкорятися.

Раптом я збагнув, що не сам. Що в моїх думках хтось є.

Весь час занурений у себе, — подумала Лі.

Краще це, ніж лицемірство, — відповів я подумки.

Браття, не досить? — мовив до нас Сем.

Ми замовкли, я тільки відчув, як Лі поморщилася на слові «браття». Які ми ніжні!

Сем удав, що нічого не помітив.

Де Квіл і Джаред?

Квіл із Кларою. Він відведе її до Клірвотерів.

Джаред збирався до Кім, — подумав Ембрі. — Дуже імовірно, що він тебе просто не почув.

Зграєю прокотилося буркотіння. Я заричав разом з усіма. Коли нарешті з’явиться Джаред, понад усякий сумнів, від і далі думками буде з Кім. А нікому не хотілося слухати, чим вони таким нещодавно займалися.

Сем сів, задерши морду, й тишу пронизало виття. Це був сигнал і водночас наказ.

Зграя зібралася за кілька миль на схід від мене. Крізь густий ліс я погнав до них. І Лі, і Ембрі, і Пол — всі прямували на заклик. Лі бігла найближче до мене, я навіть чув її стрибки неподалік у лісі. Ми мчали паралельно, бо обоє не хотіли дочасно перетинатися.

Що ж, ми не чекатимемо на нього весь день. Йому доведеться наздоганяти нас.

Що сталося, шефе? — поцікавився Пол.

Треба побалакати. Дещо трапилося.

Я відчув, що Семові думки крутилися довкола мене — й не тільки Семові, а й думки Сета, Коліна, Бреді. Колін та Бреді, молодняк у зграї, сьогодні чатували разом із Семом, тож вони знали те саме, що знав він. Але як сталося, що й Сет уже разом із ними і в курсі справи? Сьогодні-бо не його черга.

Сете, скажи всім, що ти чув.

Я поквапився, сподіваючись якнайшвидше дістатися місця збору. Чув, що й Лі побігла хутчіш. Вона ненавиділа пасти задніх. Вона завжди хотіла довести, що найпрудкіша.

Доведи, що це не так, — просичала вона, — тупак. І тоді вже погнала по-справжньому. Відштовхнувшись пазурами від суглинку, я наддав ходу.

Схоже, Сем був не в гуморі, щоб терпіти наші звичні змагання. Джейку, Лі, досить на сьогодні.

Але жоден із нас не стишив ходу.

Сем заричав, але промовчав. Сете?

Чарлі надзвонював усім підряд, поки не знайшов Біллі в мене.

Так, я з ним говорив, — докинув Пол.

Моє тіло мов струмом прошило, коли Сет подумки промовив ім’я Чарлі. Ось воно. Чекання позаду. Я ще додав швидкості, намагаючись контролювати дихання, адже зненацька легені мої немов застигли.

То яка ж то буде версія?

Отож він немов здурів. Уявіть, Едвард і Белла минулого тижня повернулися додому, і…

В грудях стало вільніше.

Вона жива. Принаймні вона не намертво мертва.

Я й не здогадувався, яка це велика різниця для мене. Весь час я подумки вважав, що вона вже мертва, — це я збагнув тільки зараз. Я усвідомив, що до кінця не вірив: вона може повернутися додому живою. Хоча насправді це не повинно мати значення, адже я точно знав, до чого все ведеться.

Так, брате, а ось кепські новини. Чарлі з нею побалакав, вона дуже засмучена. Сказала, що захворіла. Карлайл утрутився в розмову й повідомив, що Белла підхопила якусь рідкісну південноамериканську хворобу. І тепер вона на карантині. Чарлі просто дуріє, адже навіть йому не дозволили її навідати. Він кричав, що йому байдуже, нехай навіть він сам захворіє, але Карлайл був непохитним. Жодних відвідин. Повідомив Чарлі, що ситуація критична, але він робить усе, залежне від нього. Чарлі вже кілька днів кипить, але набрався рішучості подзвонити Біллі тільки зараз. Бо сказав, що голос Белли по телефону сьогодні був іще сумнішим.

Коли Сет завершив оповідь, у думках запала глибока мовчанка. Ми всі збагнули, про що йдеться.

Отже, для Чарлі вона помре від дивної хвороби. Чи дозволять йому поглянути на тіло? Бліде, непорушне, бездиханне біле тіло? Звісно, йому не дадуть торкнутися холодної шкіри — адже тоді він може помітити, яка та пружна. Їм доведеться чекати, доки вона здатна буде тримати себе в руках, доки зможе втриматися й не повбивати і Чарлі, і всіх, хто прийде на похорон. Скільки часу на це піде?

Чи її поховають? А потім вона вибереться назовні сама — чи кровопивці прийдуть по неї?

Зграя мовчки слухала мої міркування. Я-бо значно ґрунтовніше обдумав ситуацію, ніж будь-хто з них.

Лі та я вибігли на галявину майже одночасно. Хоча вона, звісна річ, була певна, що на півморди обігнала мене. Вона присіла поряд із братом, а я підбіг до Сема й став по праву руч від нього. Пол позадкував, аби звільнити мені місце.

Моя взяла, — подумала Лі, проте я заледве розчув її.

Цікаво, чому тільки я стою на чотирьох? Шерсть здибилася в мене на загривку, випромінюючи нетерплячку.

То чого ми чекаємо? — запитав я.

Ніхто не відгукнувся, але я відчував їхнє вагання.

Гей, що таке! Угода ж бо порушена!

У нас немає доказів — може, вона і справді хвора…

ОЙ, Я ВАС ПРОШУ!

О’кей, непрямі докази досить вагомі. Але ж… Джейкобе, — Се-мові думки текли повільно, він вагався. — Ти дійсно прагнеш цього? Це єдино правильний вихід? Ми ж бо всі знаємо, що вона сама цього хотіла.

В угоді нічого не говорилося про вільний вибір самої жертви, Семе!

А вона жертва? Ти можеш її так назвати?

Так!

Джейку, — подумав Сет, — вони нам не вороги.

Хлопче, стули писок! Те, що ти з доброго дива вважаєш цього кровопивцю якимсь бісовим героєм і фанатієш від нього, не змінює закону. Вони наші вороги. Вони на нашій території. І ми їх виженемо. І мені байдуже, що колись тобі сподобалося битися на боці Едварда Каллена.

А що ж ти робитимеш, коли Белла битиметься на їхньому боці, Джейкобе? Га? — поцікавився Сет.

Вона вже не та Белла.

То саме ти готовий роздерти її?

Я мимохіть здригнувся.

Ага, ти не готовий. То що? Змусиш когось із нас це зробити? А тоді зачаїш зло на нього на решту життя?

Я не…

Звісно, що ні. Ти не дозрів до цієї битви, Джейкобе.

Інстинкт узяв гору, і я з гарчанням поповз уперед, просто на розбишакуватого вовка з пісочного кольору шерстю, який сидів у колі навпроти мене.

Джейкобе! — застеріг мене Сем. — Сете, стули писок на хвилю.

Сет кивнув великою головою.

Чорт забирай, що я проґавив? — подумки вклинився Квіл. Він на всіх парах нісся до місця збору. — Чув, що Чарлі дзвонив…

Ми готуємося до наступу, — відповів я. — Може, ти забіжиш до Кім і зубами витягнеш Джареда? Нам зараз знадобиться кожен.

Квіле, прямуй до нас, — звелів Сем. — Ми ще нічого не вирішили.

Я загарчав.

Джейкобе, мій обов’язок чинити якнайкраще для зграї. Я маю обирати те, що найліпше захистить вас усіх. Часи змінилися з тих пір, як наші пращури уклали угоду. Я… щиро кажучи, я не вірю, що Каллени становлять для нас загрозу. І ми всі знаємо, що тепер вони тут надовго не затримаються. Безперечно, тільки-но вони все владнають, то випаруються. І ми знову заживемо нормально.

Нормально?

Якщо ми кинемо їм виклик, Джейкобе, вони захищатимуться, і захищатимуться добре.

Ти злякався?

А ти ладен утратити брата? — Сем помовчав. — Чи сестру? — докинув він навздогін.

Я не боюся померти.

Я певен, Джейкобе. Саме тому я в першу чергу й вислухав твою думку з цього приводу.

Я втупився в його чорні очі. То ти збираєшся шанувати угоду, укладену нашими пращурами?

Я шаную нашу зграю. І чиню так, як для неї найкраще.

Боягуз.

Він напружився й вищирив зуби.

Досить, Джейкобе. Твою пропозицію не підтримали, — подумки голос Сема змінився — у ньому з’явився якийсь додатковий відтінок, якого я ніколи не міг ослухатися. Це був голос Вожака. Він поглядом зустрівся з кожним вовком у зграї.

Зграя не нападатиме на Калленів, якщо вони нас не спровокують. Дух угоди збережено. Бо вони не становлять загрози ні для нас, ні для людей у Форксі. Белла Свон зробила виважений вибір, тож ми не каратимемо своїх недавніх союзників за її власний вибір.

Атож, атож, — гаряче подумав Сет.

Здається, я звелів тобі стулити писок, Сете.

Ой! Вибач, Семе.

Джейкобе, а куди це ти зібрався?

Я вийшов із кола, прямуючи на захід, щоб нарешті обернутися до нього спиною. Хочу попрощатися з батьком. Очевидячки, мені не варто було тут так надовго затримуватися.

Джейку, тільки не це знову!

Помовч, Сете! — воднораз вигукнуло кілька голосів.

Я не хочу, щоб ти йшов від нас, — мовив до мене Сем — подумки його голос звучав м’якше, ніж перед тим.

То примусь мене зостатися, Семе. Забери мою волю. Зроби з мене раба.

Ти знаєш, що я цього не робитиму.

То й нема про що говорити.

І я побіг від них, женучи геть думки про те, що ж буде далі. Натомість я зосередився на спогадах про ті місяці, які провів у шкурі вовка, щоб усе людське витекло з мене, щоб у мені звір узяв гору над людиною. Жити в цю мить; їсти, коли голодний; спати, коли змучишся; пити, коли пече спрага; і бігти — бігти заради бігу. Прості потреби, просте забезпечення потреб. Простий біль, із яким легко боротися. Біль від голоду. Біль від холодного льоду під лапами. Біль від подертих кігтів, коли обід чинить опір. І кожному болю можна легко покласти край — зробити просту дію, яка приспить біль.

Це не те що бути людиною.

Та коли я наблизився до свого дому, то знову перекинувся на людську свою подобу. Мені слід було поміркувати на самоті.

Я розкрутив шорти й натягнув їх на бігу, наближаючись до будинку.

Мені вдалося. Я приховав свої справжні думки, і тепер для Сема запізно зупиняти мене. Зараз він уже не зможе мене почути.

Сем ухвалив дуже чітке рішення. Зграя не нападатиме на Калленів. О’кей.

Але він нічого не згадав про напад поодинці.

Сьогодні зграя ні на кого не нападатиме.

Тільки я сам.

РОЗДІЛ 9. ПРОКЛЯТТЯ! ХТО Ж ЗНАВ, ЩО БУДЕ ТАК

Насправді в мої плани не входило прощатися з батьком.

Урешті-решт, один дзвінок Сему — і кінець грі. Вони відріжуть мене від світу, змусять скоритися. Можливо, спровокують мене, навіть ранять — змусять мене вчинити дурницю, щоб Сем зміг застосувати владу вожака.

Але Біллі вже чекав на мене, знаючи, що я на межі. Він був надворі, сидів у своєму інвалідному візку, втупившись саме в ту точку, де я мав виринути з лісу. Я бачив, що він прорахував мою траєкторію — мимо будинку й просто в гараж.

— Джейку, спинись на хвильку!

Я став як уритий. Зиркнув на нього, тоді на гараж.

— Давай, хлопче. Принаймні допоможи мені заїхати в хату.

Я скреготнув зубами, але вирішив, що він точно дасть знати Сему, якщо я кілька хвилин не погодую його якими-небудь побрехеньками.

— Це відколи тобі потрібна допомога, старий?

Він хрипко розсміявся.

— Руки змучилися. Штовхав візок самотужки аж від Сью.

— Згори вниз — радше котив.

Я підштовхнув його візок на рампу, яку сам же для нього змайстрував, і завіз до вітальні.

— Твоя взяла. Швидкість була, либонь, миль тридцять на годину. Чудово!

— Поламаєш візок. А тоді лазитимеш на пузі, відштовхуючись ліктями.

— І не мрій. Це тобі доведеться мене тягати.

— То сидітимеш удома.

Біллі поклав руки на колеса й покотив до холодильника.

— Є що поїсти?

— Гадки не маю. Проте Пол просидів тут цілий день, тож швидше нема нічого.

Біллі зітхнув.

— Мабуть, слід ховати харчі, якщо ми не хочемо померти з голоду.

— Скажи Рейчел, щоб вона до нього переїжджала.

Глузливі нотки зникли з голосу Біллі, а очі пом’якшали.

— Вона вдома заледве кілька тижнів. І це вперше за довгий час. Їй тут важко — дівчата були старші за тебе, коли мама загинула. Їм важко перебувати в цьому домі.

— Я знаю.

Ребекка не приїжджала додому відтоді, як вийшла заміж, — у неї хоч було виправдання: квитки з Гаваїв коштують до біса. Але ж штат Вашингтон значно ближче, у Рейчел не було такого виправдання. Натомість вона вирішила вчитися і весь літній семестр, а на канікули працювала в кафе в дві зміни. Якби не Пол, вона, певно, і зараз уже кудись зірвалася б. Може, саме тому Біллі не хотів його виганяти.

— Ну, мені час піти попрацювати над дечим… — я рушив до задніх дверей.

— Стривай, Джейку. Ти не хочеш мені розповісти, що трапилося? Може, мені слід подзвонити Сему, щоб дізнатися новини?

Я не обертався, щоб приховати свій вираз обличчя.

— Нічого не трапилося. Сем декого звільнив од гри. Здається, ми перетворилися на найліпших друзів кровопивць.

— Джейку…

— Не хочу я про це говорити.

— Ти йдеш геть, сину?

Довгий час у кімнаті панувала тиша, поки я обдумував, як краще пояснити.

— Рейчел зможе переїхати у свою кімнату. Знаю, що вона ненавидить отой надувний матрац.

— Вона радше поспить на підлозі, ніж утратить тебе. Як і я. Я фиркнув.

— Джейкобе, прошу! Якщо тобі потрібен… час… Що ж, іди. Але цього разу не так надовго. І вертайся.

— Може. Може, я тепер валандатимусь по весіллях. З’явлюсь, як зірка екрану, на Семове весілля, тоді до Рейчел. Правда, може, спершу це будуть Джаред і Кім. Мабуть, слід придбати костюм абощо.

— Джейку, поглянь на мене.

Я повільно обернувся.

— Що?

Цілу хвилину він довгим поглядом дивився мені в очі.

— Куди ти зібрався?

— Поки що я не вирішив щодо конкретного місця.

Він схилив голову набік, звузив очі.

— Та невже?

Ми витріщилися одне на одного. Цокали секунди.

— Джейкобе, — нарешті мовив він. — Джейкобе, не треба. Воно того не варте.

— Не збагну, про що ти.

— Лиши Беллу та Калленів у спокої. Сем має рацію.

Я хвильку дивився на нього, а тоді великими кроками перетнув кімнату. Схопив телефон і висмикнув шнур із розетки. Скрутив сірий дріт у долоні.

— Бувай, тату.

— Джейку, стривай… — гукнув він навздогін, але я вже був за дверима, я вже біг.

Мотоцикл — не такий швидкий вид транспорту, як мої власні ноги, проте непомітніший. Цікаво, скільки часу піде в Біллі на те, щоб докотитися до крамнички й подзвонити комусь, хто зможе передати звістку Семові? Закладаюся, що Сем усе ще вовк. Буде клопіт, якщо швидко повернеться Пол. Він за секунду перевернеться на вовка й дасть Семові знати, що я планую…

Але я не хвилюватимусь за це. Я їхатиму чимдуж, а якщо мене впіймають, чинитиму залежно від ситуації.

Я завів мотор — і вже за хвилю мчав ґрунтівкою. Проминаючи будинок, я навіть не озирнувся.

Шосе було запруджене туристами; я петляв поміж машин, а мені вслід лунали клаксони, а деякі водії навіть показували непристойні жести. На швидкості сімдесят миль я звернув на трасу 101, навіть не поглянувши на автівки. Зо хвилину я їхав поміж смуг, щоб не зіткнутися з бусиком. Звісно, я б не загинув, проте це могло б мене затримати. Поламані кістки — особливо великі — зростаються кілька днів, я вже в цьому мав нагоду переконатися.

Траса трохи розчистилась, і я притопив на газ до вісімдесятьох миль. Я ні разу не натиснув на гальмо, аж поки не наблизився до виїзду в ліс, — тепер я вільний. Сем навряд чи переслідуватиме мене аж сюди. Запізно.

І тільки тоді — коли я був певен, що тепер мені нічого не загрожує, — я почав міркувати про якісь конкретні плани. Я стишив швидкість до двадцятьох миль, обминаючи дерева набагато уважніше, ніж у тому була необхідність.

Я знав, що вони мене почують, незалежно від того, на мотоциклі я буду чи без. Нема жодної змоги приховати мої наміри. Едвард вчує мій план, щойно я наближусь на достатню віддаль. Може, він уже все чує. Проте я гадав, що перевага все одно на моєму боці, адже тут замішане його еґо. Він схоче поборотися зі мною сам на сам.

Отож я просто прийду, отримаю потрібний Семові доказ — і викличу Едварда на дуель.

Я фиркнув. У паразита, либонь, щелепа відпаде на саму театральність жесту.

А коли я покінчу з ним, то знищу стількох із них, скількох зможу, перш ніж вони здолають мене. Ха! Цікаво, чи для Сема моя смерть буде достатньою провокацією. Напевно, скаже: отримав, чого прагнув. Не схоче ображати НДН (найкращого друга назавжди) цих кровопивць — Сета.

Ґрунтівка вискочила в долину, і запах, схожий на гнилі помідори, вразив мене. Фе! Смердючі вурдалаки! Хвиля нудоти піднялася з живота. Мені важко буде зносити цей сморід: зараз до нього не примішувався запах людей, як минулого разу, коли я тут був, — проте не так важко, як було б його витримувати вовчому носу.

Я не був певен, чого чекати, проте навколо великого білого склепу не було й ознак життя. А вони ж бо точно знали, що я тут.

Я вимкнув мотор і прислухався. Тепер до мене долинув напружений, сердитий шепіт із-поза широких подвійних дверей. Хтось був удома. Я почув власне ім’я і посміхнувся, радіючи на думку, що завдаю їм деякого клопоту.

Я зробив глибочезний вдих — всередині сморід буде ще гіршим — і одним стрибком опинився нагорі сходів на ґанку.

Двері відчинилися перш, ніж я торкнув їх кулаком, і в проймі постав лікар, погляд його був колючим.

— Привіт, Джейкобе, — мовив він спокійніше, ніж я очікував. — Як справи?

Я глибоко вдихнув через рот. Сопух, який линув крізь двері, був незносним.

Шкода, що двері відчинив Карлайл. Ліпше б Едвард вийшов мені назустріч, виставивши ікла. Карлайл був якимсь… людяним, чи що. Може, через те, що він лікував мене вдома минулої весни, коли мене покалічили. І мені було якось незатишно дивитися йому в обличчя, знаючи, що я планую його вбити, якщо вдасться.

— Я чув, що Белла повернулася живою, — сказав я.

— Е-е-е… Джейкобе, зараз не найкраща мить, — схоже, лікар також почувався незручно, але не так, як я очікував. — Можна, ми з’ясуємо стосунки пізніше?

Я ошелешено витріщився на нього. Він просив мене відкласти смертельну сутичку до кращих часів?

А тоді я почув голос Белли, хрипкий і тріснутий, і вже не міг ні про що думати.

— А чому б і ні? — запитала вона в когось. — Ми й від Джейкоба триматимемо секрет? Який сенс?

Голос її був не таким, як я очікував. Я спробував пригадати голоси перволітків-вампірів, з якими ми билися навесні, але тоді я чув тільки ричання. Може, й ті перволітки не мали в голосах тих пронизливих, дзвінких ноток, як старші вампіри. Може, всі перволітки просто мають хрипкий голос.

— Заходь, прошу, Джейкобе, — прокаркала Белла голосніше. Карлайлові очі застигли.

Цікаво, чи відчуває Белла спрагу. Я також звузив очі.

— Вибачте, — мовив я до лікаря, обминаючи його. Важко було — всі мої інстинкти повставали проти того, щоб я обернувся спиною до одного з них. Проте не неможливо. Якщо у світі і є така химерія, як безпечний вурдалак, то тільки цей дивно-лагідний ватажок.

Коли почнеться бійка, я триматимусь подалі від Карлайла. Я можу вбити їх чимало і без нього.

Я боком увійшов до будинку, спиною тулячись до стіни. Окинув поглядом кімнату — все тут було незнайомим. Минулого разу, коли я сюди навідувався, усе було барвисто оздоблене до свята. А тепер кольори були світлими, блідими. Включаючи і шістьох вампірів, які купкою стояли коло білої канапи.

Всі були тут, всі зібралися, проте закам’янів я з роззявленим ротом зовсім не від їхнього вигляду.

А від вигляду Едварда. Від його обличчя.

Я бачив його і сердитим, і зверхнім, а одного разу спостерігав, як він потерпав від болю. Проте зараз — зараз на обличчі його була агонія. Очі — напівбожевільні. Він і погляду не підвів, аби спопелити мене очима. Він дивився на канапу з таким виразом, наче палає у вогні. Руки застигли по боках, мов пташині пазурі.

Проте я не зміг насолодитися його мукою. Я подумав про єдину, яка могла довести його до такого стану, і прослідкував за його поглядом.

Я угледів її водночас із тим, як уловив її запах.

Теплий чистий людський запах.

Белла наполовину сховалася за бильцем канапи, скрутившись, як ембріон, обхопивши руками коліна. Довшу мить я не бачив нічого, окрім того, що це й досі була Белла, яку я кохав, її шкіра й досі була м’якою та світлою, як персик, очі й досі шоколадного кольору. Серце моє уривчасто забилося, і майнула думка: а це не оманливий сон, чи не прокинусь я от-от?…

А тоді я нарешті по-справжньому побачив її.

Під очима вона мала глибокі темні западини — вони просто чорніли на її виснаженому обличчі. Вона схудла? Її шкіра напиналася на вилицях, наче ось-ось порветься. Темне волосся було стягнене на потилиці в неохайний вузол, тільки кілька пасом прилипло до чола та шиї — вся її шия була вкрита крапельками поту. А пальці та зап’ястки її здавалися такими тоненькими, що аж ставало страшно.

Вона була хвора. Дуже хвора.

Вони не брехали. Казочка, яку Карлайл розповів Чарлі, не була казочкою. Поки я витріщався, вирячивши очі, шкіра її набула зеленавого відтінку.

Білява кровопивця — яскрава така, Розалія — нахилилася до неї, затуляючи від мене, начебто захищаючи.

Все було не так. Я знав практично все про Беллу — всі її думки завжди були на поверхні, іноді складалося враження, що вони написані в неї на чолі. Тож їй не доводилося розповідати мені подробиць, щоб я швидко втямив будь-яку ситуацію. І я знав, що Белла недолюблює Розалію. Я бачив це з того, як вона кривила вуста, коли говорила про неї. І не просто недолюблювала — вона боялася Розалію. Колись боялася.

Проте коли Белла зараз поглянула на неї знизу вгору, в очах її не було страху. Вираз її був… винуватим, чи що. І тоді Розалія висмикнула миску з-під канапи й підставила Беллі під підборіддя — саме вчасно, бо Беллу вивертало.

Едвард упав на коліна поряд із Беллою, в очах його була мука, проте Розалія виставила руку, стримуючи його.

Це все якось не складалося докупи.

Коли Белла нарешті змогла підвести голову, вона слабко мені всміхнулася, трошки засоромлено.

— Вибач за це, — прошепотіла вона до мене.

Едвард зовсім тихо застогнав. Голова його притулилася Беллі до колін. Вона поклала долоню йому на щоку. Наче це вона втішала його.

Я не усвідомлював, що ноги й далі несли мене вперед, аж поки Розалія не шикнула на мене, зненацька виринувши поміж мною і канапою. Мені вона видалась якимсь телеперсонажем. Я не зважав на неї. Вона здавалася несправжньою.

— Розо, не треба, — прошепотіла Белла. — Все гаразд.

Білявка вступилася, хоча я був певен, що зробила вона це вельми неохоче. Хмурячись до мене, вона скрутилася біля голови Белли, напружена, мов пружина. Проте не зважати на неї було зовсім легко — я ніколи б у таке не повірив.

— Белло, що скоїлося? — прошепотів я. Несамохіть я також бухнувся навколішки, перехилившись через бильце канапи навпроти її… чоловіка. Він, схоже, не помічав мене, та й я заледве кинув на нього погляд. Я потягнувся до її руки, стиснув обома долонями. Шкіра її була мов лід. — Як ти почуваєшся?

Дурнувате запитання. Вона не відповіла.

— Я рада, що ти прийшов до мене сьогодні, Джейкобе, — мовила вона.

Хоча я знав, що Едвард не міг проникати в її думки, схоже, він уловив у сказаному якусь приховану думку, якої я не збагнув. Він знову застогнав, ховаючи обличчя у ковдрі, в яку Белла загорнулась, і вона погладила його по щоці.

— То що ж таке, Белло? — перепитав я, обхоплюючи долонями її холодні, тоненькі пальці.

Замість відповіді вона роззирнулася по кімнаті, начебто щось шукала, а в погляді її було і благання, і застереження. Шість пар стривожених жовтих очей втупилися в неї. Нарешті вона обернулася до Розалії.

— Розо, допоможеш мені? — спитала вона.

Розалія вищирила зуби й кинула на мене такий погляд, наче хотіла роздерти мені горлянку. Я був просто певен цього.

— Розо, будь ласка.

Білявка скривилася, але знову нахилилася до неї, опинившись поруч із Едвардом, який і не ворухнувся. Обережно закинула руку Беллі за плечі.

— Ні, — прошепотів я. — Не вставай…

Вона задавалася такою слабкою.

— Я відповідаю на твоє запитання, — відтяла вона, і цього разу в її голосі було більше від Белли, якою вона зазвичай була зі мною.

Розалія стягнула Беллу з канапи. Едвард сидів і далі, тільки голова його схилялася дедалі нижче, доки обличчя не занурилося в подушки. Ковдра впала Беллі до ніг.

Тіло Белли було набрякле, а живіт дивно, хворобливо випирав. Він напинав вицвілий сірий светр, завеликий на неї на плечах та в рукавах. Решта ж тіла, здавалося, схудла, наче величезна ґуля виросла, всотавши всі соки з тіла. За якусь секунду я нарешті збагнув, щó то була за деформована ґуля, — я цього не усвідомлював, допоки вона не обвила ніжно свій живіт руками — однією згори, а другою знизу. Наче вколисувала його.

І тоді я все втямив, хоча й досі не міг повірити. Я ж бо бачив її усього місяць тому! Як вона може бути вагітною? Настільки вагітною?

Але вона була.

Я не хотів на це дивитися, не хотів про це думати. Не хотів уявляти його всередині неї. Не хотів знати, що той, кого я так ненавидів, настільки закоренився в тілі, яке я кохав. У животі моєму закрутило, і мені довелося ковтнути, щоб притлумити блювоту.

Все було гірше, набагато гірше. Спотворене тіло, кістки, які випирали з-під шкіри. Мабуть, вона мала такий жахливий вигляд — вагітний, хворобливий, — бо те, що зростало в її лоні, забирало в неї життя, аби підтримати власне.

Бо то було чудовисько. Таке ж, як і його батько.

Я завжди знав, що він її уб’є.

Голова його смикнулася догори, коли він учув мої думки. Ще мить тому ми обидва стояли навколішках, а тоді він зірвався на рівні ноги, нависнувши наді мною. Очі його почорніли, а кола під ними зробилися багряними.

— Вийдімо, Джейкобе, — прогарчав він.

Я теж зірвався на ноги. Тепер я дивився на нього згори вниз.

Саме за цим я і прийшов.

— Давай, — погодивсь я.

Кремезний Еммет виступив наперед поруч з Едвардом, а за ним намалювався Джаспер із голодним блиском в очах. Проте мені було байдуже. Можливо, моя зграя збере моє клоччя, коли мене роздеруть. Можливо, не знайдуть і клоччя. Яка різниця?

За якусь частку секунди очі мої вихопили дві постаті на задньому плані. Есме. Аліса. Маленькі й відверто жіночні. Що ж, я був певен, що інші роздеруть мене перш, ніж я дійду до жінок. Я не хотів убивати жінок… навіть вурдалачок.

Хоча можу зробити виняток для білявки.

— Ні, — видихнула Белла, зробила хиткий крок уперед, поточилась і вхопила Едварда за руку. Розалія рушила разом із нею, наче між ними існував невидимий ланцюг, який скував їх разом.

— Белло, мені просто треба з ним побалакати, — тихо сказав Едвард, звертаючись тільки до неї. Він потягнувся, щоб торкнутися її обличчя, погладити його. Від цього жесту очі мені застило кривавою пеленою, вогонь спалахнув у зіницях — невже після всього, що він зробив, він і досі мав право так її торкатися! — Не напружуйся, — благально провадив він далі. — Відпочинь, будь ласка. Ми повернемося буквально за кілька хвилин.

Вона подивилася йому в обличчя, наче вчитувалася. Тоді кивнула й схилилася до канапи. Розалія допомогла їй зіпертися на подушки. Белла зиркнула на мене, намагаючись упіймати мій погляд.

— Поводься чемно, — звеліла вона. — І вертайся.

Я не відповів. Сьогодні я не давав жодних обіцянок. Я відвів очі й посунув за Едвардом надвір.

Випадковий, відсторонений голос у моїй голові зауважив, що відділити його від клану було не так уже й важко, еге ж?

А він і далі йшов, навіть не озираючись, щоб перевірити, чи я вже готовий стрибнути йому на незахищену спину. Гадаю, йому не треба було перевіряти. Він знатиме тої-таки миті, коли я вирішу напасти. А це значить, що рішення треба приймати швидко.

— Я ще не готовий, щоб ти убив мене, Джейкобе Блек, — прошепотів він, швидко прямуючи геть від будинку. — Тобі доведеться трошки потерпіти.

Наче мені не байдуже до його планів. Я прогарчав собі під ніс:

— Терпіння — не моя чеснота.

А він і далі йшов — подолав уже кілька ярдів[10] геть від будинку, я ж насідав йому на п’яти. Моє тіло пашіло, а пальці тремтіли. Я був на межі, я був готовий, я чекав.

Він зупинився без попередження й обернувся до мене ніс до носа. Вираз його обличчя ще раз уразив мене.

На мить я знову став простим хлопчаком — хлопчаком, який усе своє життя прожив у крихітному містечку. Я почувався дитиною. Бо усвідомив, що мені доведеться прожити значно довше, вистраждати значно більше, щоб колись витлумачити пекучу муку в Едвардових очах.

Він підніс руку, наче хотів стерти піт із чола, проте пальці його дряпнули обличчя, мовби зараз-таки здеруть мармурову шкіру. Чорні очі палали в очницях, погляд був розфокусований — він бачив щось, чого не бачив ніхто. Рот його розтулився, ніби він хотів заволати, але звуку не було.

Такий вираз обличчя міг мати чоловік, який живцем горів на стовпі.

На мить мені відняло мову. Це обличчя говорило про все — у будинку я побачив хіба натяк, натяк у її очах, у його очах, але тут я у всьому пересвідчився. Останній цвяшок був забитий у її труну.

— Оте вбиває її, правда ж? Вона вмирає, — мовлячи це, я знав, що моє обличчя стає віддзеркаленням його. Слабшим, трошки зміненим, адже мій шок усе ще не минувся. Я досі не опанував ситуацію — все відбувалося занадто швидко. Він же мав час, щоб дійти до такого стану. А ще відмінність полягала в тому, що я вже втрачав її не раз, в різних ситуаціях, у власній уяві. А ще тому, що вона насправді не була моєю, щоб я міг її по-справжньому втратити.

А ще тому, що це була не моя провина.

— Моя провина, — прошепотів Едвард, і коліна його підігнулися. Він рухнув переді мною — вразливий, найкраща мішень, яку тільки можна уявити.

Проте я захолов мов лід — у мені не зосталось і краплі вогню.

— Так, — застогнав він просто в багнюку, наче сповідався землі. — Так, воно вбиває її.

Його зламана воля, його безпомічність дратували мене. Я прагнув бійки, а не розправи. Де ж тепер його самовдоволена зверхність?

— То чому ж Карлайл нічого не вдіяв? — проричав я. — Він же лікар, хіба ні? Хай вишкребе оте з неї.

Тоді він поглянув на мене й відповів стомленим голосом. Так, наче оповідав малюкові у дитсадку вдесяте:

— Вона нам не дозволяє.

Щонайменше хвилину я перетравлював його слова. Господи, як це було на неї схоже! Звісно, померти задля зародка чудовиська. У цьому була вся Белла.

— Ти її добре знаєш, — прошепотів він. — Ти бачиш, як швидко… Я нічого не помітив… Невчасно. Дорогою додому вона не хотіла зі мною говорити. Я гадав, вона просто налякана — це було б природно. Вважав, що вона сердиться на мене за те, через що їй довелося пройти, за те, що я поставив її життя під загрозу. Вкотре. Я ніколи й уявити не міг, про що вона насправді думає, на що зважується. Аж до тої миті, коли моя родина зустріла нас в аеропорту, й Белла побігла просто в обійми Розалії! А тоді я прочитав думки Розалії. Я нічого не розумів, допоки не почув цього. Ти ж збагнув усе за одну секунду… — він чи то зітхнув, чи то застогнав.

— Так, хвилиночку! Вона вам не дозволяє? — сарказм оцтом стікав із мого язика. — А чи ти не помічав, що вона й зараз має таку ж міць, як проста людська дівчина вагою сто десять фунтів? Притримайте її, накачайте заспокійливими…

— Я хотів, — прошепотів я. — Карлайл би…

Що таке, ми занадто шляхетні?

— Ні, не шляхетні. Її янгол-охоронець сплутав усі карти.

Ого. Якщо до цього його казочка не вельми була схожа на правду, то зараз мозаїка склалася. От що замислила білявка! Але що їй у цьому? Ця королева краси хоче, щоб Белла померла страшною смертю?

— Може бути, — сказав він. — Та Розалія трошки по-іншому до цього ставиться.

— То спершу впорайтесь із білявкою. Всі разом ви ж одного з вас можете впорати? Далі покрайте її на тартаку, а потім потурбуйтеся про Беллу.

— Еммет та Есме на її боці. Еммет нам не дасть… Та й Карлайл не підтримає мене проти Есме… — він не договорив, голос його урвався.

— Слід було залишити Беллу зі мною.

— Так.

Але тепер для цього було трішки запізно. Мабуть, варт було подумати про це перш, ніж нагородити її монстром, який висмоктує життя.

Він поглянув на мене — він уже пройшов власне пекло, — і я збагнув, що він погоджується зі мною.

— Ми не знали, — мовив він тихо, мов видихнув. — Я й уявити не міг. Такого, як у нас із Беллою, в історії не було. Звідки нам було знати, що людина зможе завагітніти від одного з нас?…

— Коли насправді людина в процесі має бути просто роздерта?

— Так, — напружено погодився він пошепки. — Вони ще є, ці садисти, інкуби, сукуби. Вони існують. Для них зваблення — тільки прелюдія до бенкету. Ніхто не виживає, — він похитав головою, немов на саму думку його вернуло. Наче він був іншим.

— Не гадав, що вони називаються якось по-особливому, не як ви всі, — виплюнув я.

Він обернув до мене обличчя, яке мов на тисячу років постаріло.

— Навіть ти, Джейкобе Блек, не можеш ненавидіти мене більше, ніж я ненавиджу сам себе.

Неправда, подумав я, бо був занадто роздратований, щоб говорити вголос.

— Навіть якщо ти вб’єш мене, її це не врятує, — тихо промовив він.

— А що врятує?

— Джейкобе, ти маєш дещо зробити для мене.

— Та невже, паразите!

Але він не відривав од мене своїх напівутомлених, напівбожевільних очей:

— А для неї?

Я міцно зціпив зуби.

— Я все зробив, щоб відтрутити її від тебе. Все до останку. Тепер запізно.

— Ти знаєш її, Джейкобе. Ти зв’язаний із нею на тому рівні, куди мені ніколи не проникнути. Ти — часточка її, а вона — часточка тебе. Мене вона не послухається, бо вважає, що я її недооцінюю. Вважає, що вона достатньо сильна, аби… — він задихнувся й ковтнув. — Але вона може послухатися тебе.

— З якого дива?

Він стрибнув на рівні ноги, очі його палали яскравіше, ніж зазвичай, дикіше. Мені спало на думку: а чи не божеволіє він насправді? Чи можуть вурдалаки з’їжджати з глузду?

— Можливо, — бовкнув він у відповідь на мої думки. — Я не відаю. За відчуттями — дуже схоже на те, — він похитав головою. — Але перед нею мені доводиться це приховувати, адже хвилювання ще більше знесилює її. Тепер вона не може витримувати зайву напругу. Тож я мушу вдавати спокій, я не маю права ускладнювати їй життя… Проте зараз це вже не має значення. Вона повинна послухатися тебе!

— Що я їй скажу, чого ще не казав ти? Чого ти чекаєш від мене? Щоб я сказав їй: ти дурна? Певен, вона вже й так про це здогадується. Повідомити: ти помреш? Можу закластися, вона й про це здогадується.

— Ти можеш забезпечити їй те, чого вона хоче.

Я нічогісінько не втямив. Чи це промовляє божевільний?

— Мені байдуже до всього, тільки б вона лишилася живою, — раптом мовив він зосереджено. — Якщо вона хоче дитину — будь ласка. Може народити півдюжини немовлят. Скільки за хоче… — він на мить затнувся. — Якщо це її втішить, хай народить собі цуценят.

На секунду наші погляди зіткнулися, і під шаром його спокою проступила лють. Поки я перетравлював його слова, на зміну моєму похмурому вигляду прийшов цілком інший — я просто роззявив рота.

— Тільки не те, що зараз! — просичав він, перш ніж я відповів. — Тільки не оте, яке висисає її життя, а я при цьому цілком безпомічний. Хіба й можу спостерігати, як вона тане й гине. Як оте нищить її, — він хапнув ротом повітря, наче хтось вгатив йому кулаком попід ребра. — Ти маєш переконати її, Джейкобе. Мене вона більше не слухає. І Розалія завжди поряд, підіграє її божевільній ідеї, заохочує її. Захищає її. Ні, захищає оте. А життя Белли для неї нічого не важить.

З горла в мене вихопився звук, наче я захлинувся.

Що це він верзе? Що Белла має… що? Народити дітей від мене? Що? Як? То він від неї відмовляється? Чи він гадає, вона буде не проти мати двох чоловіків воднораз?

— Байдуже. Тільки б вона жила.

— Такої маячні ти ще не видавав, — пробурмотів я.

— Вона любить тебе.

— Але не так.

— Вона ладна померти, щоб народити дитину. Можливо, погодиться на щось не таке екстремальне.

— То ти її зовсім не знаєш?

— Знаю, знаю. Доведеться довго переконувати. Саме тому ти мені й потрібен. Ти розумієш хід її думок. Отож звернися до її здорового глузду.

Я не міг навіть думати про те, що він мені пропонував. Це було занадто. Неможливо. Неправильно. Збочено. Позичати Беллу на вихідні, а по понеділках повертати, як диск із фільмом? Маячня.

Але яка спокуслива!

Я навіть не хотів брати цей варіант до уваги, не хотів мріяти, але мрії прийшли самі. Я безліч разів фантазував про Беллу — давно, коли ще був шанс, що у нас щось вийде, та й потому як стало зрозуміло, що мрії просто лишають невигойні рани, адже шансів немає, жодних шансів. Проте тоді я не міг себе стримати. Не міг і тепер. Белла в моїх руках, Белла видихає моє ім’я…

Що гірше, цей новий образ ніколи не навідував мене, адже я не мав на нього права. Ще не мав. І ще б роками він не являвся мені, якби його щойно не посіяли в моїй голові. Але він проріс, пускаючи коріння в мозку, наче бур’ян — отруйний і незнищенний: Белла, жива та квітуча, зовсім не така, як зараз, проте водночас і така: тіло її не спотворене, а цілком природно заокруглене. І це моя дитина.

Я намагався викорінити отруйний бур’ян із голови.

— Звернутися до здорового глузду Белли? В якому світі ти живеш?

— Принаймні спробуй.

Я швидко похитав головою. Він чекав, проігнорувавши мій перший негативний порив, адже міг чути все, що коїлося в моїх думках.

— Звідки ці психопатичні дурниці ростуть? Вигадуєш їх на ходу?

— Я міркую над тим, як її урятувати, відколи дізнався, що вона замислила. За що вона ладна померти. Проте я не знав, як зв’язатися з тобою. Був певен: якщо подзвоню, ти й не слухатимеш. Якби ти не прийшов сьогодні сам, усе одно б я вирушив на твої пошуки. Але як важко зоставити її хоч і на кілька хвилин! Її стан… він так швидко змінюється! Оте… воно росте. Жваво. Зараз я не можу її залишати.

— А що воно?

— Ніхто з нас і гадки не має. Проте воно дужче за неї. Вже.

І раптом я побачив перед внутрішнім зором роздуте чудовисько, яке сидить у моїй голові й розколює її зсередини.

— Допоможи мені зупинити його, — прошепотів Едвард. — Допоможи мені уникнути цього.

— Як? Запропонувавши себе, як племінного бика? — (Він навіть не поморщився, коли я це сказав, — це я скривився). — Ти хворий. Вона ніколи на це не пристане.

— Спробуй. Вже нічого втрачати. То яка від цього може бути кривда?

Мені це завдасть кривди. Невже мені й так не досить — скільки разів мене вже Белла відштовхувала!

— Стерпіти легенький біль, щоб урятувати її? Невже аж така висока ціна?

— Все одно не спрацює.

— Можливо, ні. А може, це її трохи збентежить. Може, її рішучість дещо похитнеться. А все, що мені потрібно, це хоча б хвилинне вагання.

— А далі ти швиденько змінюєш свою думку? «Белло, я пожартував»?

— Хоче вона дитину — вона її отримає. Я вже не відступлюся.

Я не міг повірити, що навіть зважую це. Белла б набила мені пику — ні, я не проти, проте вона, либонь, удруге б зламала руку… Не слід мені було з ним узагалі балакати, не слід було дозволяти вплутувати себе. Треба вбити його просто зараз.

— Не зараз, — прошепотів він. — Не тепер. Правий ти чи ні, але ж сам знаєш, що це знищить її. Тож не варто поспішати. Якщо вона тебе не послухається, у тебе ще буде шанс здійснити задум. Щойно серце Белли зупиниться, я молитиму тебе про смерть.

— Довго молити не доведеться.

Натяк на знесилену посмішку смикнув кутик його рота.

— Дуже на це розраховую.

— Тоді згода.

Він кивнув і простягнув холодну, мов камінь, руку.

Ковтнувши відразу, я торкнувся його долоні. Пальці мої стиснули камінь, я труснув його.

— Згода, — підтвердив він.

РОЗДІЛ 10. ЧОМУ Ж Я ПРОСТО НЕ ЗАБРАВСЯ? ТАК-ТАК, Я Ж БО НЕ БОВДУР

Я почувався… не знаю, як я почувався. Наче все було не насправді. Наче я потрапив у якусь ґотичну версію тупуватої комедії. Немов теледурник, який саме збирався запросити першу дівчину зі шкільної команди підтримки на випускний бал, я опинився в ролі вічно-другого вовкулаки, який саме збирався дружині вампіра запропонувати побавитися та зладнати нащадка. Чудово.

Ні, я цього не робитиму. Це збочення, це неправильно. Я вже збирався забути все, що Едвард мені тільки-но наплів.

Але з нею я побалакаю. І спробую переконати вислухати мене.

Хоч вона й не слухатиме. Як завжди.

Едвард нічого не зронив на мої думки, коли ми поверталися до будинку. А я думав про те місце, де ми щойно стояли. Чи достатньо далеко воно було, аби інші не чули нашого перешіптування? Він цього прагнув?

Можливо. Коли ми переступили поріг, очі всіх Калленів були підозріливими й збентеженими. Ніхто з них не мав бридливого чи сердитого вигляду. Отож швидше за все вони не чули, про яку послугу просив мене Едвард.

Я повагався в дверях, не певен, як чинити далі. Та й тут було ліпше, адже долинало хоч трошки свіжого повітря знадвору.

Едвард попрямував до гурту, мов задерев’янілий. Белла схвильовано поглянула на нього, а тоді на мить перевела очі на мене. Далі знову на нього.

На моїх очах обличчя її набуло сіруватої барви, і я миттю збагнув, що саме мав на увазі Едвард, коли говорив, що хвилювання тільки знесилює її.

— Нам слід дати Беллі та Джейкобу побалакати сам на сам, — мовив Едвард. В голосі його не було жодних емоцій. Механічний звук.

— Тільки через мій спалений труп, — прошипіла Розалія. Вона досі тулилася до голови Белли, по-власницькому тримаючи холодну долоню на її запалій щоці.

Едвард і не глянув на неї.

— Белло, — звернувся він тим-таки відсутнім голосом. — Джейкоб хоче переговорити з тобою. Ти не боїшся зостатися з ним наодинці?

Белла спантеличено поглянула на мене. Перевела погляд на Розалію.

— Розо, все гаразд. Джейк не скривдить нас. Іди собі з Едвардом.

— Тут може критися пастка, — застерегла білявка.

— Не уявляю яка, — мовила Белла.

— І я, і Карлайл будемо в тебе на очах, — сказав Едвард. Його позбавлений емоцій голос тріснув, у ньому майнув гнів. — Вона ж бо саме нас боїться.

— Ні, — прошепотіла Белла. Очі її блищали, а вії були вологими. — Ні, Едварде, я не…

Він похитав головою, слабко посміхаючись. На цю посмішку було боляче дивитися.

— Я не це мав на увазі, Белло. Я не ображаюся. За мене не турбуйся.

Збоченці. Він мав рацію — вона картала себе за те, що вражає його почуття. Ця дівчина — класична великомучениця. Вона явно народилася не в те сторіччя. Їй слід було жити тоді, коли вона мала б шанси за гарної нагоди згодувати себе левам.

— Усіх прошу, — мовив Едвард, застиглим жестом вказуючи на двері. — Будь ласка.

Спокій, який він намагався вдавати заради Белли, от-от міг урватися. Я бачив, який близький він до того, щоб назовні вирвався отой палаючий Едвард, із котрим я щойно балакав надворі. І всі це також побачили. Я поступився дорогою, і вони мовчки висковзнули за двері. Рухалися вони прудко — двічі стукнуло в мене серце, а в кімнаті вже нікого не було, крім Розалії, яка досі вагалася на півдорозі, та Едварда, який чекав біля дверей.

— Розо, — тихо мовила Белла, — будь ласка, іди.

Білявка кинула пекучий погляд на Едварда, а тоді жестом указала, щоб він вийшов першим. Він зник за дверима. Вона довгим і гарячим поглядом застерегла мене, а тоді зникла слідком за ним.

Скоро ми залишилися самі, я перетнув кімнату й присів на підлогу поруч із Беллою. Взяв у долоні обидві її холодні руки, почав обережно їх розтирати.

— Дякую, Джейку. Як приємно!

— Я не збираюся брехати, Білко. Ти маєш жахливий вигляд.

— Знаю, — зітхнула вона. — Я страшна.

— Страшна, як болотяник, — погодивсь я.

Вона засміялася.

— Як класно, що ти тут! Приємно усміхатися. Не уявляю, скільки ще цієї трагедії я б витримала.

Я закотив очі.

— О’кей, о’кей, — згодилась вона. — Сама винна.

— Сама-сама. Білко, що ти собі думаєш? Я серйозно!

— Він тебе попросив порепетувати на мене?

— Майже так. Хоча я так і не збагну, чого йому наснилося, ніби ти мене послухаєшся. Ти ж ніколи по-моєму не чинила.

Вона зітхнула.

— Я ж казав тобі… — почав був я.

— А ти знаєш, Джейкобе, що у вислову «Я ж тобі казав», — різко перебила вона, — є братик на ім’я «Стули к бісу писок!»

— Гаразд, гаразд.

Вона вищирилася. Шкіра напнулася на вилицях.

— Не можу похвалитися, що це я вигадала. Насправді це з «Сімейки Симпсонів».

— Я цієї серії не бачив.

— Смішнюча.

Хвилинку ми помовчали. Руки її почали потрошку зігріватися.

— А він справді просив тебе побалакати зі мною?

Я кивнув:

— Звернутися до твого здорового глузду. Але ця битва приречена на поразку ще до початку.

— То чому ж ти погодився?

Я не відповів. Та й що я мав відповідати?

Я знав одне: кожна секунда, проведена з нею, тільки додасть болю, який прокинеться згодом. День розплати прийде. Що більше я зараз впущу в душу, то важчою буде розплата.

— Все минеться, — мовила вона по хвилі мовчання. — Я вірю в це.

Червона пелена попливла в мене перед очима.

— Недоумство — один із симптомів твоєї хвороби? — гаркнув я.

Вона розсміялася, хоча лють так захлиснула мене, що в мене затрусилися руки.

— Можливо, — мовила вона. — Я ж не кажу, що все минеться легко, Джейку. Проте як би мені вдалося пережити все, що я пережила, коли б я не вірила в чари?

— Чари?

— Особливо це стосується тебе, — сказала вона. Вона забрала в мене свою долоню й притулила мені до щоки. Та була теплішою, ніж перед тим, проте холодила шкіру — майже будь-що холодило мою шкіру. — Більш, ніж будь-хто інший, ти можеш розраховувати, що чари не забаряться — і все в тебе складеться.

— Про що це ти торочиш?

Вона й далі усміхалася.

— Одного разу Едвард сказав мені, щó це таке — ваш імпринтинг. Він сказав, що це як «Сон літньої ночі»[11], як чари. Ти збагнеш, кого насправді ти шукав усе життя, Джейкобе, і тоді вся мозаїка складеться.

Якби вона не мала зараз такого вразливого вигляду, я б уже волав на неї.

Отож я просто проричав:

— Якщо ти гадаєш, що імпринтинг може допомогти у цій божевільні… — я шукав слова. — Ти справді вважаєш, що коли навіть я відчую потяг до якоїсь чужої жінки та згоджуся на імпринтинг, це все владнає? — я тицьнув пальцем у її розпухлий живіт. — То скажи мені, Белло, який був сенс? Який був сенс кохати тебе? І який був сенс у тому, що ти кохала його? Коли ти помреш, — (слова більше схожі були на гарчання), — як тоді все владнається? Який сенс було терпіти біль? Мені, тобі, йому! Ти і його вб’єш — хоча мені це байдуже, — (вона здригнулася, але я не зважав). — То який був сенс у всій твоїй збоченій історії кохання, врешті-решт? Якщо був хоч якийсь сенс, то покажи мені його, Белло, будь ласка, бо сам я не бачу його. Вона зітхнула.

— Я ще й сама не знаю, Джейку. Але я просто… відчуваю… що все обернеться на краще, хоча зараз цього зовсім не видно. Гадаю, можеш називати це вірою.

— Белло, ти гинеш ні за що! Ні за що!

Її долоня з моєї щоки впала їй на роздутий живіт, пестячи його. Їй не треба було нічого говорити — я й так збагнув, що саме вона думає. Вона гинула заради оцього.

— Я не загину, — мовила вона крізь зуби, і я був певен, що вона повторювала це вже не раз. — Моє серце битиметься. Я достатньо сильна, щоб пройти через це.

— Белло, яка нісенітниця! Ти задовго боролася з надприродним. Звичайна людина не здатна стільки витримати. Ти недостатньо сильна, — я обхопив її обличчя долонею. Мені не треба було нагадувати, що я маю бути обережним. Все в ній кричало: мене можна поранити.

— Я зможу, я зможу, — пробурмотіла вона, як маленький затятий моторчик із моєї дитячої книжки.

— Як на мене — не схоже. У тебе є план? Сподіваюся, що є. Вона кивнула, уникаючи мого погляду.

— Ти знаєш, що Есме стрибала зі скелі? Коли ще була людиною тобто.

— І що?

— А те, що вона була напівмертва, і її навіть не повезли в реанімацію — доправили просто в трупарню. Серце її досі билося, коли Карлайл знайшов її…

Ось що вона мала на увазі, коли говорила про серце, яке битиметься!

— Отож ти не плануєш пережити це в людській подобі, — тупо сказав я.

— Ні. Я ж не дурна, — аж тоді вона зустріла мій погляд. — Але гадаю, з цього приводу ти маєш власну думку.

— Нагальна вампіризація, — пробурмотів я.

— З Есме це спрацювало. І з Емметом, і з Розалією, і навіть з Едвардом. Жоден із них не був у чудовій формі. Карлайл перетворив їх тільки тому, що вони й так стояли на порозі смерті. Він не уриває життя, він рятує.

Мене раптом охопило почуття провини перед гарним лікарем-вурдалаком — як і раніше. Але я запхав цю думку подалі й продовжив її умовляти:

— Послухай мене, Білко. Не варто так ризикувати, — як і тоді, коли подзвонив Карлайл, я відчув, як насправді це важливо для мене. Усвідомив, що мені вона потрібна жива — в будь-якій подобі. Я важко зітхнув. — Не чекай, коли вже може бути запізно, Белло. Не варто. Живи. О’кей? Просто живи. Не роби цього зі мною. Не роби цього з ним, — голос мій став твердішим, гучнішим. — Ти ж бо знаєш, як він учинить, коли ти помреш. Ти ж уже бачила. Ти хочеш, щоб він знову повернувся до тих італійських убивць?

Вона зіщулилася на канапі.

Я обминув те, що цього разу йому так чинити не доведеться.

Намагаючись пом’якшити свій голос, я запитав:

— Пам’ятаєш, як мене покалічили оті перволітки? Що ти мені сказала?

Я зачекав, але вона не відповіла. Тільки стиснула вуста.

— Ти сказала мені бути гарним хлопчиком і слухатися Карлайла, — нагадав я їй. — І як я вчинив? Я послухався вампіра. Заради тебе.

— Ти послухався, бо це було правильно.

— Гаразд — хай буде ця підстава.

Вона зітхнула.

— Але зараз це неправильно, — погляд її ковзнув по великому круглому животу, і вона прошепотіла ледь чутно: — Я його не вбиватиму.

В мене знову затрусилися руки.

— Пробач, я проґавив чудову новину! Маленький хлопчик уже штовхається? Слід було принести блакитні повітряні кульки.

Вона порожевіла. Колір був чудовий — в нутрі запекло, наче туди встромили ніж. Зазублений ніж, іржавий і старий.

Я програвав. Знову.

— Я не певна, що це хлопчик, — визнала вона трішки засоромлено. — Ультразвук не спрацьовує. Місце дитини таке щільне — як і її шкіра. Отож стать залишиться в таємниці. Але в уяві я завжди бачу хлопчика.

— Белло, там зовсім не миленьке немовля.

— Побачимо, — мовила вона. Майже самовдоволено.

— Ти — ні, — гаркнув я.

— Джейкобе, ти песиміст. Шанс, що я все витримаю, справді є. Що я міг відповісти? Я опустив погляд і намагався контролювати дихання, щоб не давати волі своїй люті.

— Джейку, — мовила вона, потріпала мене по волоссю, погладила по щоці, — все буде гаразд. Ш-ш-ш. Усе гаразд.

Я не підвів очей.

— Ні. Нічого не буде гаразд.

Вона стерла мокрий слід у мене на щоці.

— Ш-ш-ш.

— Белло, в чому справа? — я втупився у світлий килим. Мої босі ноги були брудні, лишали плями. Дуже добре. — Мені здавалося, що понад усе ти хотіла свого вурдалака. А зараз ти від нього відмовляєшся? Це не вкладається в голові. Відколи це тобі заманулося стати мамусею? Якщо тобі цього так кортіло, навіщо ти одружилася з вурдалаком?

Я підійшов до пропозиції, яку підказав мені Едвард, небезпечно близько. Я бачив, як слова самі підводять мене до цього, але не міг зійти зі шляху.

Вона зітхнула.

— Все трошки не так. Мені байдуже було, чи матиму я дітей. Я ніколи про це навіть не замислювалася. Це не просто потреба мати дитину. Це… ну… потреба мати цю дитину.

— Белло, це вбивця. Поглянь на себе.

— О ні, не в ньому річ. У мені. Це я занадто слабка, бо я людина. Але я все витерплю, Джейку, я…

— Ой, годі тобі! Белло, помовч. Ти можеш годувати цією маячнею свого кровопивцю, але тобі не надурити мене. Ти знаєш, що не витримаєш.

Вона люто зиркнула на мене.

— Я цього не знаю. Звісна річ, я цього остерігаюся.

— Остерігається вона, — кинув я крізь зуби.

А далі вона хапнула ротом повітря й ухопилася за живіт. Лють моя випарувалася, наче хтось вимкнув рубильник.

— Усе гаразд, — видихнула вона. — Це нічого.

Але я її не чув. Руки її відсунули край светра, і я перелякано вирячився на оголену шкіру. Живіт її весь був поцяткований великими чорними плямами з багряним відливом.

Вона помітила мій погляд і миттю смикнула край светра вниз.

— Просто він дуженький, — спробувала вона боронитися.

Плями — то були синці.

Я ледь не задихнувся — і миттю збагнув, що мав Едвард на увазі, коли говорив, що оте нищить її. Знагла я сам відчув якийсь напад божевілля.

— Белло, — мовив я.

Вона вловила переміну в моєму голосі. Поглянула вгору, досі важко дихаючи, і в очах її майнуло збентеження.

— Белло, не роби цього.

— Джейку…

— Послухай мене. Не починай суперечку поки що. О’кей? Просто послухай. А якщо…

— Якщо що?

— А якщо це не гра в «або пан, або пропав»? А якщо це не «все або нічого»? А якщо б ти послухалася Карлайла, як хороша дівчинка, і зберегла собі життя?

— Я не…

— Я ще не закінчив. Отож ти збережеш собі життя. А далі зробиш іще одну спробу. Одна не спрацювала. Спробуй удруге.

Вона насупилася. Підняла руку й торкнулася місця в мене на чолі, де зросталися брови. Хвильку пальці її розгладжували моє чоло, наче вона хотіла збагнути слова.

— Я не розумію… Що ти маєш на увазі — спробуй іще раз? Ти гадаєш, що Едвард дозволить мені…? Та й яка різниця? Я певна, що й інша дитина…

— Так, — рявкнув я. — Інша його дитина буде такою ж самою. На її виснаженому обличчі збентеження зросло ще.

— Що?

Але я більше не міг говорити. Не було сенсу. Мені ніколи не врятувати її від самої себе. Мені це ще ні разу не вдавалося.

А далі вона моргнула — і я був певен, що вона все втямила.

— О… Фу… Будь ласка, Джейкобе. Ти гадаєш, я здатна вбити власну дитину й замінити її кимсь іншим? Зробити штучне запліднення? — вона була люта до сказу. — З якого б дива мені хотіти дитину від чужинця? Гадаєш, це просто не має значення? Аби дитина?

— Я не це мав на увазі, — пробурмотів я. — Не від чужинця.

Вона нахилилася вперед.

— То що ж ти мав на увазі?

— Нічого. Я мовчу. Все як завжди.

— Звідки ти цього нахапався?

— Белло, забудь.

Вона підозріло примружилася.

— Це він тебе підговорив?

Я повагався, здивований, що вона так швидко доскочила самої суті.

— Ні.

— Авжеж, це він, визнай.

— Ні, не зовсім. Він нічого не казав про штучне… це саме.

Вираз її обличчя пом’якшився, а тоді вона знову відкинулася на подушки, цілком виснажена. Коли вона заговорила, то гляділа вбік, наче балакала зовсім не до мене.

— Він ладен на все для мене. Я завдаю йому такого болю!.. Але що ж він собі думає? Що я проміняю мого, — рука її погладила живіт, — на чужинця, на… — вона проковтнула останнє слово. На очах її виступили сльози.

— Тобі не слід завдавати йому болю, — прошепотів я. Вуста мої палали, коли я просив за нього, проте я знав: це, либонь, єдине, що можу сказати, аби врятувати їй життя. Хоч і ця ставка — один до тисячі. — Белло, ти знову можеш зробити його щасливим. І ще мені здається, що він просто втрачає голову. Правда.

Схоже, вона не слухала; пальці її малювали маленькі кілечка на потовченому животі, а сама вона закусила губу. Довший час ми сиділи мовчки. Цікаво, як далеко Каллени? Чи підслуховують вони, як незграбно я намагаюся привести її до тями?

— Не від чужинця? — пробурмотіла вона наче до себе. Я здригнувся. — А що саме Едвард просив тебе переказати? — спитала вона тихо.

— Нічого. Він просто сподівався, що ти мене вислухаєш.

— Я не про те. Я про другу спробу. Що це?

Погляд її зупинився на моїх очах, і я відразу збагнув, що вибовкав забагато.

— Нічого.

Вона трошки розтулила вуста.

— Еге ж.

Кілька митей вона помовчала. Я опустив погляд на власні черевики, бо не міг глядіти їй в очі.

— Я кажу, він мовби збожеволів. Я серйозно, Білко.

— А я гадала, ти одразу на нього нажалієшся. Зробиш йому невеличку прикрість.

Коли я зважився подивитися на неї, вона шкірилася.

— Була в мене така думка, — я спробував усміхнутися навзаєм, проте відчув, як застигла моя усмішка.

Вона знала, що саме пропоную я їй, і навіть не збиралася про це поміркувати. І я заздалегідь відав, що вона не буде. Але все одно це було боляче.

— Ти теж ладен чи не все зробити заради мене, еге ж? — прошепотіла вона. — Не уявляю, чому ви так переймаєтеся. Я не заслуговую на жодного з вас.

— Але це не має значення, правда ж?

— Не цього разу, — зітхнула вона. — Хотіла б я розповісти тобі все так, щоб ти одразу втямив! Я так само не здатна завдати болю йому, — вона вказала на власний живіт, — як не здатна взяти пістолет і вистрілити в тебе. Я люблю його.

— Белло, чому ти завжди любиш не тих, кого слід?

— Я так не думаю.

Я прокашлявся, щоб позбутися клубка в горлі й додати твердості в голос:

— Повір мені.

Я звівся на ноги.

— Ти куди зібрався?

— Від мене тут толку мало.

Вона простягнула свою тоненьку ручку в благальному жесті.

— Не йди.

Почуття залежності від неї знову затопило мене, наче я боявся відірватися від неї.

— Мені тут не місце. Мені слід повертатися.

— Навіщо ж ти прийшов сьогодні? — спитала вона, досі незграбно намагаючись дотягнутися до мене.

— Просто хотів пересвідчитися, чи ти справді жива. Я не повірив, коли Карлайл сказав, що ти захворіла.

З її обличчя неможливо було сказати, чи вона на це купилася.

— Ти ще повернешся? Перш ніж…

— Белло, я не збираюся тут вичікувати, поки ти помреш.

Вона здригнулася.

— Ти маєш рацію, так-так. Тобі слід піти.

Я попрямував до дверей.

— Прощавай, — прошепотіла вона мені в спину. — Я люблю тебе, Джейку.

Я мало не повернувся. Мало не обернувся, не впав на коліна й не почав удруге благати її. Проте я знав, що час визволитися від Белли, час зіскочити з голки, перш ніж вона вб’є мене, так як вона вбиває Едварда.

— Звісно, звісно, — пробурмотів я на ходу.

Ніхто з вурдалаків мені не зустрівся. Я і не згадав про мотоцикл, який кинув на галявині. Тепер його швидкість не вдовольняла мене. Батько, певно, переляканий — та й Сем також. Цікаво, як зграя сприйме факт, що ніхто не чув, аби я перевертався? Цікаво, чи не подумають вони, що Каллени впоралися зі мною, перш ніж я спромігся перекинутися на вовка? Я роздягнувся — мені було байдуже, чи хтось це бачить, — і побіг. Я перевернувся на вовка у стрибку.

Вони чекали. Ну певно ж, чекали.

Джейкобе, Джейку, — вісім голосів хором зітхнули з полегшенням.

Вертайся додому, — тепер звелів голос Вожака. Сем був розлючений.

Я відчув, як зник Пол: певно, Біллі та Рейчел чекали на звістку про мене. Полу так кортіло швидше порадувати їх, що я не перетворився на харч для вампірів, аж він навіть не дослухав нашої балачки.

Мені не треба було розповідати зграї, куди я прямую, — вони бачили, як ліс несеться повз мене, як я мчу додому. Мені не треба було пояснювати, що я мало не збожеволів. Каша в моїй голові була занадто очевидною.

Вони відчули це жахіття: потовчений живіт Белли; її надламаний голос: просто він дуженький; палаюче обличчя Едварда: тільки й можу спостерігати, як вона тане й гине… як оте висисає життя з неї; Розалія, що схилилася над розпухлим тілом Белли: життя Белли для неї нічого не варте, — вперше ніхто нічого не сказав.

Їхнє збентеження тишею волало в моїй голові. Без слів.

!!!!

Я вже здолав півдороги додому, перш ніж вони отямилися. А тоді побігли мені назустріч.

Було вже майже темно — хмари цілком затягнули захід сонця. Я ризикнув і перебіг шосе — на щастя, ніхто мене не побачив.

Ми зустрілися миль за десять від Ла-Пуша, на галявині, яка зосталася після вирубування лісу. Це була тиха місцина, затиснута поміж горами, там ніхто не наразиться на нас. Коли я прибіг, Пол уже теж повернувся, тож зграя була в зборі.

Хаотична балаканина в моїй голові не вщухала. Всі галасували одночасно.

На Семовому загривку шерсть стояла дибки, він безперервно гарчав і гасав по колу. Пол і Джаред, мов тіні, бігали за ним, вуха їхні були притиснуті до голови. Коло було схвильоване, всі на ногах, всі порикували глухими голосами.

Спершу лють їхня була якоюсь неусвідомленою, і мені здалося, що люті вони на мене. Проте в мене самого таке коїлося в голові, що мені було байдуже. Хай чинять зі мною, як знають, за те, що я обійшов закон.

Але незабаром із каші почала вибудовуватися зрозуміла картинка.

Як таке може бути? Що це може означати? Що ж то буде?

Небезпечно. Неправильно. Загрозливо.

Неприродно. Це якесь чудовисько. Якась потвора.

Ми не можемо цього допустити.

Тепер зграя гасала синхронно, думала синхронно — всі, крім мене та ще декого. Я сів поряд із цим братом, але в голові в мене так крутилося, що я не міг поглянути ні очима, ні внутрішнім зором, аби дізнатися, хто ж це був; а зграя кружляла навколо нас двох.

В угоді про це нічого немає.

Це все ставить під загрозу.

Я намагався розрізнити це кружляння голосів, намагався прослідкувати спіраль думок, аби збагнути, до чого все ведеться, але не бачив жодного сенсу. Картинки, що зринали в їхніх головах, були моїми картинками — найгіршими з них. Синці на Беллі, Едвардове палаюче обличчя.

Вони теж бояться.

Але ж нічого не діють.

Вони захищатимуть Беллу Свон.

Але нас це не повинно обходити.

Безпека наших родин, безпека всіх навкруги набагато важливіша, ніж одна людська істота.

Якщо вони не вб’ють оте, змушені будемо ми.

Захистити плем’я.

Захистити родини.

Треба вбити оте, перш ніж буде запізно.

Ще одна картинка з моєї пам’яті, цього разу Едвардові слова: Воно росте. Жваво.

Я спробував зосередитися, щоб розрізнити окремі голоси.

Ми не можемо гаяти час, — подумав Джаред.

Але це означатиме війну, — застеріг Ембрі. — Жорстоку.

Ми готові, — наполягав Пол.

Маємо заскочити їх зненацька, — міркував Сем.

Якщо ми захопимо їх поодинці, то зможемо впоратися з ними по одному. Це збільшить наші шанси на перемогу, — думав Джаред, який уже вибудовував стратегію.

Я потрусив головою, повільно зводячись на ноги. Мене хитало — наче від бігу вовків по колу в мене паморочилось у голові. Вовк поряд зі мною також звівся на рівні ноги. Плече його притислося до мого, підтримуючи мене.

Стривайте, — подумав я.

Кружляння зупинилося на мить, але одразу ж знову відновилося.

Часу немає, — мовив Сем.

Але… що ви собі думаєте? Сьогодні ви не схотіли воювати з ними, хоча вони порушили угоду. А тепер плануєте напад, хоча угода й досі непорушна?

Цього наша угода не передбачала, — мовив Сем. — Це загроза всім людям в околиці. Ми не знаємо, яку саме істоту виростили Каллени, проте відаємо, що вона міцна й швидко росте. І буде замалою, щоб дотримуватися будь-яких угод. Пам’ятаєш перволітків-вурдалаків, із якими ми воювали? Дикі, люті, неможливо було ні достукатися до їхнього глузду, ні приборкати їх. Уяви собі такого монстра, якого ще й захищатимуть Каллени.

Ми не знаємо… — спробував заперечити я.

Ми справді не знаємо, — погодився Сем. — І в цьому разі ми не маємо права ризикувати з цим невідомим. Ми можемо дозволити Калленам існувати, тільки якщо будемо цілком певні, що їм можна довіряти, що вони не завдадуть клопоту. А оцьому… йому не можна довіряти.

Їм воно не подобається так само, як і нам.

Сем вихопив із моїх спогадів обличчя Розалії, її захисну позу — щоб усі побачили.

Дехто ладен боротися за оте, навіть не відаючи, що то є.

Та то просто немовля, чорт забирай!

Немовлям воно буде недовго, — прошепотіла Лі.

Джейку, друже, у нас великі проблеми, — мовив Квіл. — І їх не можна просто проігнорувати.

Ми роздуваємо з мухи слона, — заперечив я. — Зараз під загрозою хіба що Белла.

То її власний вибір, — зауважив Сем. — Але цього разу її вибір окошиться на нас усіх.

Я так не вважаю.

Ми не можемо ризикувати. Ми не дозволимо, щоб кровопивця полював у наших краях.

То звеліть їм забиратися, — мовив вовк, що був на моєму боці. То був Сет — ну звісно!

Щоб перекинути біду на інших? Коли кровопивці заходять на наші землі, ми вбиваємо їх незалежно від того, де вони полюють. Ми захищаємо всіх, кого можемо.

Це божевілля, — мовив я. — Ще сьогодні ми боялися поставити зграю під загрозу.

Сьогодні ми ще не знали, що наші родини в небезпеці.

Не можу повірити! Як ви збираєтеся вбити оту істоту, не вбиваючи Белли?

Жодного слова не пролунало, проте тиша була промовистішою за слова.

Я завив. Вона теж людина! Наш захист на неї не розповсюджується?

Вона й так помирає, — подумала Лі. — Ми просто прискоримо розв’язку.

Це була остання крапля. Оголивши ікла, я стрибнув геть від Сета — просто на його сестру. Я мало не вп’явся зубами в її ліву задню ногу, коли відчув Семові ікла на своєму боці — він тягнув мене назад.

Я завив від болю та люті й обернувся до нього.

Зупинись! — звелів він удвічі дужчим голосом Вожака.

На мить здалося, що піді мною підігнулися ноги. Я рвучко завмер, змушуючи ноги тримати мене хіба що зусиллям волі.

Він відвів погляд од мене. Лі, не смій виявляти до нього жорстокість, — звелів їй Сем. — Пожертвувати Беллою — це дуже висока ціна, і ми всі це визнаємо. Забирати людське життя суперечить усім правилам, які ми захищаємо. Важко робити виняток із цих правил. Тож ми всі оплакуватимемо те, що зробимо сьогодні.

Сьогодні? — шоковано повторив Сет. — Семе… гадаю, варто все ще раз добре обговорити. Принаймні порадитися зі старійшинами. Ти не можеш усерйоз штовхати нас на…

У цьому разі твою прихильність до Калленів ми не можемо підтримати. Часу на суперечки немає. І ти, Сете, вчиниш так, як тобі звелять.

Сетові передні ноги підігнулися, а голова схилилася під тягарем наказу Вожака.

Сем дедалі звужував коло довкруж нас двох.

Для такої справи потрібна участь усієї зграї. Джейкобе, ти наш найдужчий боєць. І ти битимешся разом із нами сьогодні. Я розумію, наскільки це для тебе важко, отож тобі доведеться зосередитися на їхніх бійцях — Емметі та Джаспері Калленах. Тобі не доведеться брати участь в… в усьому іншому. Квіл та Ембрі битимуться поруч із тобою.

Коліна в мене трусилися; я щосили намагався триматися прямо, а голос Вожака підкорював мою волю.

Пол, Джаред і я беремо на себе Едварда та Розалію. З тих відомостей, які приніс Джейкоб, я роблю висновок, що саме вони захищатимуть Беллу. Гадаю, Карлайл та Аліса теж будуть неподалік, а можливо, й Есме. Отож Бреді, Колін, Сет і Лі зосередяться на них. Якщо хтось звільнить собі дорогу, — ми всі вчули, як він спіткнувся на імені Белли, — ота істота — його ціль. Знищити істоту — наш головний пріоритет.

Зграя нервово завуркотіла на згоду. Від напруги на вовках наїжачилася шерсть. Кроки пришвидшилися, удари лап об солончак стали виразнішими, пазурі глибше вгрузали в ґрунт.

Тільки ми з Сетом не рухалися — як око в центрі виру вишкірених зубів та притиснутих вух. Сет ледь не торкався носом землі — його пригнув Семів наказ. Я відчував, якого болю завдає йому близька зрада. Для нього-бо це було зрадою — отого дня, коли ми згуртувалися, коли Сет бився обік Едварда Каллена, Сет став справжнім товаришем вурдалаків.

Проте в ньому не відчувалося спротиву. Він підкориться, хай як йому буде боляче. У нього немає іншого вибору.

А який вибір є в мене? Коли говорить Вожак, зграя слухається.

Сем іще ніколи так далеко не заходив у своїй владі; я був певен, що йому відверто бридко дивитися, як Сет укляк перед ним, мов раб. І він би ніколи не змушував його до цього, якби не був певен, що іншого виходу немає. Він не міг брехати нам, знаючи, наскільки тісно ми зв’язані у свідомості. Він щиро вірив, що наш обов’язок — знищити Беллу й те чудовисько, яке вона виношує. Відверто гадав, що у нас зовсім немає часу на роздуми. Він вірив, що заради цього можна й померти.

Я бачив, що він ладен зустрітися з Едвардом сам на сам; на погляд Сема, Едвардова здатність читати наші думки робила з нього найгрізнішого супротивника. І Сем не дозволить, щоб хтось інший піддався такій небезпеці.

Джаспера він вважав наступним серйозним супротивником, ось чому й звелів мені битися саме з ним. Знав-бо, що тільки я з усієї зграї маю шанси виграти цю битву. Найлегших противників він залишив наймолодшим вовкам та Лі. Маленька Аліса без свого дару провидиці не становила загрози, а з досвіду нашого союзу з вампірами ми знали, що з Есме нікудишній боєць. Із Карлайлом буде важче, проте його самого стримуватиме його власна ненависть до насильства.

Мені було гірше, ніж Сетові, коли я слухав Семові плани — він намагався обійти всі гострі кути, щоб дати шанс кожному члену зграї вижити.

Світ перекинувся з ніг на голову. Ще кілька годин тому саме я штовхав зграю на битву з вурдалаками. Проте Сет мав рацію — я не був готовий до війни з ними. Ненависть засліпила мене. Я не спромігся все зважити — в іншому разі я б усе побачив зовсім в іншому світлі.

Карлайл Каллен. Якщо поглянути на нього зором, не затуманеним ненавистю, ставало очевидно, що його знищення — то зумисне вбивство. Він був добрим. Добрим, як будь-хто з тих людей, яких ми захищали. А може, й набагато кращим. Інші теж, либонь, були непогані, хоч я й не почував такої поваги до них, як до нього. Та й не знав я їх так добре. Саме Карлайл не підійматиме руки у відповідь, навіть захищаючи власне життя. Ось чому нам удасться вбити його — бо він не схоче, щоб ми, його вороги, вмирали.

Все це неправильно.

І не тільки тому, що для мене вбити Беллу — все одно, що вбити себе, що накласти на себе руки.

Джейкобе, зберися, — наказав Сем. — Плем’я на першому місці.

Сьогодні вдень я помилявся, Семе.

Тоді в тебе були помилкові мотиви. Проте зараз ми маємо виконати свій обов’язок.

Я зібрався на силі.

Ні.

Сем загарчав і зупинився навпроти мене. Він утупився мені в очі, глибокий рик вихопився в нього з горла.

Так, — припечатав Вожак, а його подвоєний владою голос аж горів. — Сьогодні тобі не вдасться вислизнути. Ти, Джейкобе, сьогодні битимешся проти Калленів разом із нами. Ти, а з тобою Квіл та Ембрі, берете на себе Джаспера та Еммета. Твій обов’язок — захистити плем’я. Ось для чого ти існуєш. І ти виконаєш свій обов’язок.

Плечі мої похилилися під тягарем вердикту. Ноги підігнулися, я впав на живіт, а він нависнув наді мною.

Жоден зі зграї не може чинити опір Вожаку.

РОЗДІЛ 11. ДВА ПУНКТИ, ЩО ОЧОЛЮЮТЬ МІЙ СПИСОК РЕЧЕЙ-ЯКІ-Я-НЕНАВИДЖУ

Сем уже шикував зграю, а я досі лежав на землі. Ембрі та Квіл стояли обабіч мене — чекали, коли я отямлюся і ми теж вишикуємося.

Я відчував спонуку, потребу звестися на ноги й очолити друзів. Імпульс дужчав, я заледве опирався йому, звиваючись по землі на одному місці.

Ембрі тихенько скиглив мені на вухо. Він подумки уникав слів, боячись, що знову приверне до мене Семову увагу. Я відчував його безсловесне благання мені: зведись на ноги, зроби справу й покінчи з нею.

Зграю сковував страх — не за себе, а за вислід справи. Ми й не сподівалися, що сьогодні всі вийдемо з бійки живими. Хто з братів загине? Чия свідомість покине нас назавжди? Які невтішні родини ми підбадьорюватимемо зранку?

І саме в боротьбі зі страхом мій мозок долучився до всіх, моя свідомість працювала в унісон із рештою. Механічно я підвівся з землі й обтрусився.

Ембрі та Квіл зітхнули з полегшенням. Квіл на мить тицьнувся мені носом у бік.

Їхня свідомість була переповнення відчуття виклику, відчуття відповідальності. Ми згадували ночі, коли спостерігали, як Каллени готуються до війни з перволітками-вампірами. Еммет Каллен був дужчим, проте Джаспер завдасть більше клопоту. Він рухається, як блискавка, — сила, швидкість і смерть поєднані в ньому. Скільки століть досвіду мав він? Досить для того, щоб усі Каллени зверталися до нього по пораду.

Я стану в центрі, якщо ти хочеш битися з флангу, — запропонував Квіл. Він був набагато збудженіший за інших. Тоді вночі, коли Квіл спостерігав за Джасперовим інструктажем, він аж пищав — так хотів спробувати свої сили проти вампірів. Для нього це буде змаганням. Навіть знаючи, що на кону його життя, він не міг дивитися на сутичку по-іншому. Пол у цьому був на нього схожий, а ще двійко вовченят, які й не нюхали бійки, — Колін та Бреді. Сет, мабуть, теж почувався б так само — якби вурдалаки не були його друзями.

Джейку! — штовхнув мене Квіл. — З чого ти хочеш почати?

Я тільки похитав головою. Я не міг зібратися на думках — спонука виконувати чужі накази немов робила з мене маріонетку, а ниточки були припнуті до всіх моїх м’язів. Спершу одну лапу вперед, тепер другу…

Сет тягнувся позаду Коліна та Бреді — тут головувала Лі. Поки вона складала з іншими план, то ігнорувала Сета, і я бачив, що їй кортіло відсторонити Сета від бою. У її ставленні до молодшого брата було щось материнське. Вона б воліла, щоб Сем відіслав його додому. Але Сет навіть не помітив вагань Лі. Він також звикав до ниточок, які робили з нього маріонетку.

Може, якби ти припинив опиратися… — прошепотів Ембрі.

Ти зосередься на своєму завданні. Оті дужі вурдалаки. Ми можемо їх здолати. І здолаємо! — Квіл сам підігрівав себе — це було схоже на підбадьорювання перед великим поєдинком.

Я знав, що найлегше — просто зосередитися на своєму завданні. Не так і важко було уявити, як я нападаю на Джаспера й Еммета. Я вже бував за крок від цього. Довгий час я вважав їх ворогами. І зараз зможу.

Тільки треба забути, що вони захищатимуть те, що я сам захищав би. Тільки треба забути про причину, з якої я радше волів би, щоб перемогли вони…

Джейку, — застеріг мене Ембрі, — думай про гру.

Ноги мої рухалися невпевнено, підкоряючись смиканню за ниточки.

Немає сенсу опиратися, — знову прошепотів Ембрі.

Він мав рацію. Все одно зрештою я чинитиму так, як звелить Сем, якщо він схоче того. А він хотів. Це ж очевидно.

Вожак отримує таку владу не без підстав. Навіть така дужа зграя, як наша, не буде потужною силою без лідера. Ми маємо рухатися одностайно, думати одностайно, щоб досягти успіху. А для цього тілу потрібна голова.

А що як Сем зараз помиляється? Ніхто нічого не зможе змінити. Його рішення не обговорюються.

За одним винятком.

І тут-таки вигулькнула вона — думка, яку я завжди, завжди відганяв. Але зараз, коли ноги мої обплутували нитки, я з полегшенням згадав про виняток — ба більше, з лютою радістю.

Ніхто не може заперечити рішення Вожака — окрім мене.

Я не заслужив цього. Проте я народився з силою, на яку ніколи не заявляв своїх прав.

Я ніколи не хотів ставати на чолі зграї. Не волів цього й зараз. Не бажав брати на плечі тягар відповідальності за долі нас усіх. Сем краще справлявся з цим, ніж зміг би я навіть у майбутньому.

Але сьогодні він був неправий.

І я народився не для того, щоб згинати перед ним коліна.

Ланці злетіли з мого тіла тої ж таки миті, коли я заявив своє право, яке отримав від народження.

Я відчував, як снага збирається в мені — це була водночас і свобода, і дивна, ні на що не оперта сила. Не оперта — бо сила вожака спирається на його зграю, у мене ж не було зграї. На якусь секунду мене поглинуло відчуття самотності.

Зараз у мене не було зграї.

Проте коли я рушив до Сема, який планував свої дії з Полом і Джаредом, я йшов прямо, я почувався дужим. Він озирнувся на звук моїх кроків, чорні очі його звузилися.

Ні, — мовив я до нього вдруге.

Він усе одразу збагнув — він почув, як зроблений мною вибір заглушив голос Вожака у моїй голові.

Вражений, він скрикнув і на півкроку відстрибнув назад.

Джейкобе! Що ти зробив?

Семе, я не скорюся тобі. Надто тоді, коли ти чиниш неправильно.

Він приголомшено втупився в мене. То ти… ти стаєш на бік ворогів, а не власної родини?

Вони, — потрусив я головою, щоб прояснити її, — вони нам не вороги. І ніколи ними не були. Та поки я справді не почав обмірковувати їхнє знищення, поки я не обмислив усе достоту, я сам не усвідомлював цього.

Це не через них, — гаркнув Сем. — Це все через Беллу. Вона ніколи не призначалася тобі, вона обрала не тебе, а ти й далі нищиш своє життя задля неї!

Це були жорстокі слова, але правдиві. Я зробив великий вдих, разом вдихаючи і їх.

Може, ти й маєш рацію. Але через неї ти збираєшся знищити зграю, Семе. Скільки б наших сьогодні не вижило, на їхніх руках назавжди залишиться кров.

Ми маємо захистити свої родини!

Я знаю, яке рішення ти ухвалив, Семе. Але за мене ти не прийматимеш рішень — більше ніколи.

Джейкобе, ти не можеш повернутися спиною до свого племені.

Я чув подвоєний владою голос Вожака у його наказі, але цього разу він не діяв на мене. Мене він більше не стосувався. Він стиснув щелепи, намагаючись змусити мене відповісти на його виклик.

Я втупився у його люті очі. Син Ефраїма Блека народжений не для того, щоб скорятися синові Левія Юлі.

То це кінець, Джейкобе Блек? — на загривку в нього наїжачилася шерсть, а зуби вищирилися. Пол та Джаред загарчали й ощетинилися обабіч нього. Навіть якщо ти подолаєш мене, зграя ніколи не скориться тобі!

Тепер я відскочив на крок, і з мого горла вихопився здивований стогін.

Подолаю тебе? Я не збираюся битися з тобою, Семе.

То який у тебе план?. Бо я не відступлюся й не дам тобі захистити вампірового виродка коштом племені.

А я й не спонукаю тебе відступатися.

Якщо ти звелиш зграї прямувати за тобою…

Я ніколи не скорятиму нікого проти його волі.

Хвіст його метлявся — він з огидою усвідомив, що саме вклав я у свої слова. А далі зробив крок уперед, аж ми торкнулися лапами, а його вишкірені зуби застигли в парі сантиметрів від моїх. Аж до цього моменту я не помічав, що вже переріс його.

В зграї може бути тільки один вожак. Зграя вибрала мене. То ти сьогодні сіятимеш розбрат? Повстанеш проти власних братів? Чи припиниш це божевілля й знову долучишся до нас? — кожне його слово було важким від влади, проте не діяло на мене. У моїх жилах текла густа кров вожака.

Тепер я збагнув, чому в зграї ніколи не допускалося більше одного вовка чоловічої статі з вожацького роду. Тіло моє відгукувалося на виклик. Тваринне нутро вовка в мені прагнуло бійки за зверхність.

Я скупчив усі сили, щоб подолати цей імпульс. Я не влізу в безглузду, нищівну бійку з Семом. Він і далі був моїм братом, хоч я й відмовлявся від нього.

У нашій зграї тільки один Вожак. Я не оспорюю цього. Але я обираю власний шлях.

То ти тепер приєднаєшся до клану, Джейкобе?

Я здригнувся.

Я не знаю, Семе. Але я знаю одне…

Він скулився, відчувши вагу вожацької влади у моєму голосі. Бо вона впливала на нього більше, ніж його влада впливала на мене. Адже я народився, щоб вести його за собою.

…Я стану поміж тобою і Калленами. Я не спостерігатиму спокійно, як зграя вбиває невинних… — важко було застосувати це слово до вурдалаків, але воно було правдивим, — людей. Наша зграя вартує більшого. Веди їх до вірної мети, Семе.

Я обернувся до нього спиною — і довкола мене повітря розітнуло одностайне виття.

Глибоко вгрузаючи пазурами в землю, я погнав геть від збентеження, яке сам же й збурив. У мене не було часу. Принаймні Лі мала здатність обігнати мене, і тому мені потрібна була фора.

Виття стихло вдалині, і цей звук, який розтинав тиху ніч, заспокоював мене. Ніхто ще не гнався за мною.

Я маю попередити Калленів, перш ніж зграя отямиться й зупинить мене. Якщо Каллени будуть готові до нападу, Сем може передумати, добре все зважити, перш ніж буде запізно. Я помчав до білого будинку, який і досі ненавидів, полишаючи позаду власний дім. Більше він не був моїм домом. Я сам розвернувся до нього спиною.

Сьогодні починалося, як звичайний день. Я повернувся з вартування дощового світанку, поснідав із Біллі та Рейчел, подивився дурню по телеку, погиркався з Полом… Як же могло все так перевернутися, мов на сюрреалістичній картині? Як могло все так заплутатися й перемішатися, що я опинився тут сам-один — Вожак без влади, відірваний від братів, який віддав перевагу вурдалакам перед вовкулаками?

Звук, якого я так боявся, втрутився у мої затьмарені думки — то були глухі удари по землі важких лап, що переслідували мене. Я стрибнув уперед, щодуху помчав через чорний ліс. Я маю дістатись якомога ближче, щоб Едвард учув пересторогу в моїй свідомості. Лі самотужки не зможе зупинити мене.

А тоді я вловив настрій того, хто переслідував мене. Не злість, а наснага. Не переслідування… а підтримка.

Я спіткнувся. Ще два непевні кроки, перш ніж я зміг відновити рівний біг.

Постривай! У мене не такі довгі ноги, як у тебе.

СЕТЕ! Ти що це собі ДУМАЄШ? ЗАБИРАЙСЯ ДОДОМУ!

Він не відповів, проте я й далі відчував його збудження — він насідав мені на п’яти. Я так само міг бачити його очима, як він був здатен бачити моїми. Для мене ніч була затьмареною — повною зневіри. Для нього ж світила надія.

Я не усвідомлював, що стишую хід, та зненацька він наздогнав мене і тепер біг обіч мене.

Сете, я не жартую! Тут тобі не місце. Забирайся звідси.

Розбишакуватий вовк фиркнув. Джейкобе, я тебе підтримую. Я вважаю, що ти маєш рацію. І я не збираюся скорятися Семові, коли…

О ні, ти, чорт забирай, саме і збираєшся скоритися Семові! Ану забирай свій кудлатий зад назад у Ла-Пуш і чини так, як звелить тобі Сем!

Ні.

Геть, Сете!

Джейкобе, це наказ?

Його питання спантеличило мене. Я на мить затнувся, пазурі лишили глибокі борозни в землі.

Я нікому нічого не наказую. Я кажу тобі те, що ти й без мене знаєш.

Він важко бухнувся поряд зі мною. Я скажу тобі, що я знаю: я знаю, що тут до біса тихо. Ти не зауважив?

Я моргнув. Мій хвіст заметлявся, щойно я збагнув, яку саме думку він вклав у свої слова. Було ж бо тихо зовсім не в тому сенсі — десь далеко на заході виття досі наповнювало повітря.

Вони не переверталися на людей, — мовив Сет.

Я це усвідомлював. Зараз зграя має готовність номер один. Вона мала б використати всі свої ментальні можливості, щоб контролювати розвиток ситуації. Але я не чув, що вони думають. Я чув тільки Сета. І більш нікого.

Схоже на те, що окремі зграї не зв’язані ментально. Ха! Гадаю, наші батьки не знали цього, бо раніше не виникало схожої ситуації. Ніколи не було достатньо вовкулак, аби створити дві зграї. Ну-ну! Як же воно тихо! Аж моторошно. А з іншого боку, навіть приємно, тобі не здається? Гадаю, для Ефраїма, Квіла та Левія так теж було легше. Коли вас тільки троє, значно менше галасу. А надто коли тільки двоє.

Стули писок, Сете.

Так, сер.

Припини! Ніяких двох зграй немає. Є тільки ОДНА зграя, і є я. Все! Отож тобі час вертатися додому.

Якщо немає двох зграй, то чому ж ми можемо чути один одного, а інших чути не можемо? Гадаю, коли ти повернувся спиною до Сема, то був не просто собі рух. То була зміна. А коли я подався за тобою, то теж було не просто так.

Щось у цьому є, — погодивсь я. — Проте щось, що можна змінити, можна й повернути.

Він підвівся й рушив на захід. Зараз не час про це сперечатися. Ми маємо рухатися, якщо хочемо випередити Сема…

Тут він мав рацію. На суперечку не було часу. Я знову побіг, але цього разу вже не так прудко. Сет наступав мені на п’яти, посівши традиційне місце Другого з правого боку.

Я можу перебігти на інше місце, — подумав він, опустивши ніс. — Я попрямував за тобою не тому, що мені закортіло підвищення.

Біжи де хочеш. Мені байдуже.

Жодних ознак переслідування не було, проте ми воднораз пришвидшили біг. Тепер я занепокоївся. Якщо я не чую свідомості зграї, справи ускладнюються. Я можу випередити напад не більше, ніж Каллени.

Ми чатуватимемо, — запропонував Сет.

А як ми вчинимо, якщо зграя виступить проти нас? — я прискалив очі. — Нападемо на братів? На твою сестру?

Ні… ми подамо сигнал тривоги й відступимо.

Гарна відповідь. А далі що? Я не думаю…

Знаю, — погодився він. Але вже не так упевнено. — Не гадаю, що зможу з ними битися. Проте думка напасти на нас ненабагато приємніша їм, аніж нам — думка напасти на них. Може, цього буде досить, аби зупинити їх. Крім того, їх зараз тільки восьмеро.

Облиш свій… — з хвилину я підбирав правильне слово, щоб висловити свої почуття, — свій оптимізм. Ти мене дратуєш.

Без питань. Ти хочеш, щоб я поводився похмуро й понуро — чи просто стулив писок?

Просто стули писок.

Гаразд.

Справді? Не схоже.

Нарешті він замовк.

А тим часом ми перетнули річку й заглибилися в ліс, який обрамляв будинок Калленів. Едвард і досі нас не чує?

Може, варто думати щось заспокійливе: «Ми прийшли з миром» тощо?

Уперед.

Едварде? — сторожко покликав він його на ім’я. — Едварде, ти тут? Чорт, я почуваюся бовдуром.

І балакаєш, як бовдур.

Гадаєш, він нас уже чує?

Ми вже були щонайбільше за милю від будинку. Гадаю, так. Гей, Едварде! Якщо ти нас чуєш, готуй оборону. У тебе великі проблеми.

У нас великі проблеми, — виправив мене Сет.

А тоді ми прорвалися крізь дерева й вибігли на галявину-газон. Будинок був темний, але не порожній. Едвард стояв на ґанку, обабіч нього — Еммет і Джаспер. У блідому світлі вони були білі, як сніг.

— Джейкобе? Сете? Що сталося?

Я стишив біг, а тоді відстрибнув на кілька кроків. Для вовчого носа запах був настільки нестерпним, що мені здалося — в носі горить. Сет тихенько заскиглив, вагаючись, а тоді відстрибнув за мною.

Щоб відповісти на Едвардове запитання, я подумки повторив свою сутичку з Семом, розкручуючи її у зворотному напрямку. Сет думав одностайно зі мною, заповнював мої прогалини, показував події під іншим кутом зору. Ми зупинилися, коли я дійшов до «потвори», бо Едвард засичав і зістрибнув із ґанку.

— Вони хочуть убити Беллу? — прямо запитав він.

Еммет і Джаспер, які не чули першої половини розмови, прийняли його питання за ствердження. Не встиг я моргнути, як вони опинилися біля нього, вишкіривши зуби.

Гей, ви чого, — подумав Сет, відступаючи.

— Еммете, Джаспере, не ці! Інші! Зграя наближається.

Еммет і Джаспер хитнулися назад; Еммет обернувся до Едварда, але Джаспер не зводив із нас погляду.

— Що в них за проблема? — запитав Еммет.

— Така ж, як і в нас, — прошипів Едвард. — Проте у них є план, як упоратися з нею. Зберіть усіх. Покличте Карлайла! І він, і Есме мають негайно повернутися.

Я неспокійно заскиглив. Вони таки розділилися.

— Вони недалеко, — промовив Едвард тим самим мертвим голосом.

Я піду роззирнуся навкруги, — подумав Сет. — Оббіжу з заходу по периметру.

— Тобі, Сете, загрожує небезпека? — запитав Едвард.

Ми з Сетом обмінялися поглядами.

Не думаю, — сказали ми воднораз. А тоді я додав: Але, певно, й мені варто піти. Про всяк випадок…

На мене вони навряд чи нападуть, — зауважив Сет. — Для них я просто хлопчак.

Для мене ти також просто хлопчак.

Так, усе, я забираюся. А тобі слід скоординувати свої дії з Калленами.

Він розвернувся й помчав у темряву. Я не збирався наказувати Сетові, тож відпустив його.

Едвард і я стояли віч-на-віч на темній галявині. Я чув, як Еммет щось бурмоче в телефон. Джаспер вдивлявся в місце, де щойно зникнув Сет поміж дерев. На ґанку з’явилася Аліса, а тоді, задивившись на мене довгу хвилину, опинилася обіч Джаспера. Гадаю, Розалія залишалася всередині з Беллою. Досі захищаючи її — від уявних небезпек.

— Це вже не вперше я тобі маю подякувати, Джейкобе, — прошепотів Едвард. — Я б ніколи про таке не наважився тебе попросити.

Мені спало на думку те, про що він уже попросив сьогодні, трошки раніше. Коли йшлося про Беллу, він міг перетнути будь-які межі. Еге ж, ще й як наважився б.

Він трошки поміркував, а тоді кивнув.

— Гадаю, в цьому ти маєш рацію.

Я важко зітхнув. Що ж, і це не вперше, коли я це роблю не для тебе.

— Правда, — пробурмотів він.

Вибач, що сьогодні мені не вдалося нічого. Та вона не хотіла навіть слухати.

— Знаю. Я насправді й не вірив, що вона послухає тебе. Але… Ти мав спробувати. Розумію. Їй не ліпше?

Його очі, його голос спорожніли.

— Їй гірше, — видихнув він.

Я не хотів думати про це. І тому був удячний, коли заговорила Аліса.

— Джейкобе, ти не проти змінити свою подобу? — запитала вона. — Я хочу знати, що тут відбувається.

Я похитав головою, а Едвард воднораз зі мною відповів:

— Він має залишатися таким, щоб підтримувати зв’язок із Сетом.

— Що ж, тоді чи не виявиш ти люб’язність і не поясниш, що коїться?

Він пояснив короткими, беземоційними реченнями:

— Зграя вважає, що Белла почала становити загрозу. Вони передбачають, що потенційна загроза йде від… від того, кого вона виношує. І вони певні, що їхній обов’язок — знешкодити загрозу. Джейкоб і Сет залишили зграю, щоб попередити нас. Решта планують на нас напасти ще сьогодні вночі.

Аліса засичала, відступаючи від мене. Еммет і Джаспер обмінялися поглядами, а тоді їхні очі метнулися до дерев.

Поки що нікого, — доповів Сет. — На західному фронті без перемін.

Вони можуть піти в обхід.

Я оббіжу навколо.

— Карлайл і Есме вже їдуть, — мовив Еммет. — Будуть тут максимум за двадцять хвилин.

— Треба зайняти оборонні позиції, — сказав Джаспер.

Едвард кивнув.

— Ходімо всередину.

Я оббіжу довкола разом із Сетом. Якщо я відбіжу задалеко й ти не чутимеш моїх думок, прислухайся до мого виття.

— Гаразд.

Вони задом рушили в дім, сторожко роззираючись довкола. Перш ніж вони зникли всередині, я розвернувся й побіг у ліс.

Я й досі нічого не чую, — повідомив Сет.

Я беру на себе половину кола. Рухайся чимдуж — я не хочу, щоб вони проскочили поміж нас.

Сет стрибнув уперед, нагло збільшивши швидкість.

Ми бігли мовчки, хвилини котилися одна по одній. Я прислухався до звуків довкола Сета також, перевіряючи його пильність.

Гей! Щось швидко наближається! — попередив він мене через п’ятнадцять хвилин тиші.

Це на моєму шляху!

Тримай свою позицію. Я не думаю, що це зграя: звук зовсім інший.

Сете…

Проте він упіймав запах, який доніс вітерець, і я прочитав його думки.

Вурдалак. Закладаюся, що це Карлайл.

Сете, вступися. Це може бути хтось інший.

Ні, це вони. Я впізнав запах. Стривай, зараз я обернуся, щоб усе їм розповісти.

Сете, я не думаю…

Але Сет уже зник.

Я знервовано гасав уздовж західного кордону. Хіба не буде дуже мило, якщо я не зможу захистити Сета бодай одну бісову ніч? А що як із ним під моїм наглядом щось станеться? Лі порве мене на клоччя.

На щастя, хлопчина впорався швидко. Не минуло й двох хвилин, а я вже знову чув його голос у своїй голові.

Так, це Карлайл і Есме. Чорт, як же вони здивувалися, уздрівши мене! Зараз вони, либонь, уже всередині. Карлайл подякував.

Він гарний чолов’яга.

Так. І це одна з причин, чому ми в цьому разі маємо рацію.

Сподіваюся.

Джейку, чому ти в такому кепському гуморі? Я можу заприсягтися, що сьогодні Сем не вестиме зграю. Він же не хоче спровокувати масовий суїцид.

Я зітхнув. Все це не має значення — хоч так, хоч інак.

Ого! То мова не так про Сема, правда ж?

Я повернувся назад, добігши до кінця своєї ділянки. Я вловив запах Сета — там він востаннє розвертався. Ми не зоставляли жодних дірок.

Ти вважаєш, що Белла в будь-якому разі помре, — прошепотів Сет.

Та к.

Бідолашний Едвард. Мабуть, він божеволіє.

В буквальному сенсі.

З Едвардовим ім’ям на поверхню випливли й завирували інші думки. Сет вражено прочитав їх.

А тоді заволав: О, чорт! У жодному разі! Ти не міг! Джейкобе, це просто безглуздя! Ти й сам це знаєш! Не можу повірити, що ти сказав: ти вб’єш його. Що це з тобою? Ти маєш сказати йому «ні».

Стули писок, бовдуре! Вони зараз подумають, що зграя наближається!

Ой! — Сет на півслові замовк.

Я розвернувся й побіг у напрямку будинку. Сете, просто не втручайся. Тепер тобі доведеться робити повне коло.

Сет кипів від обурення, проте я проігнорував його.

Фальшива тривога, фальшива тривога, — думав я, наближаючись до будинку. — Вибачте. Сет замолодий. Він забуває правила. Ніхто не нападає. Фальшива тривога.

Коли я опинився на галявині, то побачив, як Едвард визирає з темного вікна. Я підбіг, щоб переконатися, що він мене правильно зрозумів.

Нічого там нема — ти чув мене?

Він коротко кивнув.

Було б набагато легше, якби зв’язок не був однобічним. З іншого боку, я був навіть радий, що не міг читати його думок.

Він зиркнув через плече, у глиб будинку, і я побачив, як тілом його пробігся дрож. Він помахав мені, щоб я забирався, навіть не поглянувши у мій бік, а тоді зник із мого поля зору.

Що відбувається?

Наче хтось мені збирався відповідати.

Я застиг посеред газону й прислухався. Вовчими вухами я навіть чув Сетові м’які кроки за милі від мене в глибині лісу. Отож кожен звук усередині будинку долинав до мене дуже чітко.

— Фальшива тривога, — пояснював Едвард мертвим голосом, повторюючи мої власні слова. — Сет рознервувався через щось інше й забув, що ми чекаємо на сигнал. Він зовсім молодий.

— Приємно, коли немовлята захищають фортецю, — буркнув інший, нижчий голос. Гадаю, Емметів.

— Еммете, сьогодні вони зробили нам неоціненну послугу, — мовив Карлайл. — Принесли особисту жертву.

— Еге ж, знаю я. Просто заздрю. Хотів би я бути там, зовні.

— Сет вважає, що сьогодні Сем не нападатиме, — мов автомат, вів далі Едвард. — Бо ми вже попереджені, а в них бракує двох членів зграї.

— А що Джейкоб гадає? — запитав Карлайл.

— Він не настільки оптимістичний.

Запала мовчанка. Долинав тихий звук, ніби десь крапало, але я не міг витлумачити його. Я чув, як вони тихо дихають — і навіть міг вирізнити дихання Белли. Вона зітхала важко, наче над силу. Затамовувала подих та знов видихала через нерівні проміжки часу. Я чув її серцебиття. Здавалося, воно… занадто пришвидшене. Я порівняв із власним серцебиттям, хоч і не був певен, що таке порівняння доречне. Бо я ж не зовсім нормальний.

— Не чіпай її! Ти її збудиш! — прошепотіла Розалія. Хтось зітхнув.

— Розаліє, — промурмотів Карлайл.

— Карлайле, не починай. Раніше ми дозволяли тобі чинити на власний розсуд, але зараз не можемо.

Схоже, що Розалія й Белла про себе тепер говорять тільки у множині. Вони створили власну зграю.

Я тихенько курсував перед будинком. З кожним кроком я трошки наближався. Темні вікна — то був мовби телевізор у якійсь нудній вітальні: я не міг надовго відірвати від них очей.

Ще кілька хвилин, ще кілька кроків — і шерсть моя вже торкалася ґанку, а я й далі ходив туди-сюди.

Крізь вікна я бачив стелю й частину стін, на стелі висіла незапалена люстра. Я був достатньо високим — мені просто варто було трошки витягнути шию… і ще, може, поставити лапу на ґанок…

Я зазирнув у велику відкриту вітальню, очікуючи побачити там те, що вже бачив сьогодні вдень. Але все так змінилося, що першої миті це збило мене з пантелику. Якусь секунду мені здавалося, що я потрапив не в ту кімнату.

Скляна стіна зникла — тепер вона мала вигляд металевої. Всі меблі винесли з дороги, а Белла скрутилася калачиком на вузькому ліжку в центрі кімнати. Це було не звичайне ліжко, а з металевими бильцями — як у лікарні. І як у лікарні, до тіла її були приторочені якісь дроти, що вели до екранів, до рук прикріплені трубки. Вогники на екранах миготіли, але звуку не було. А крапання — то по трубці крапельниці бігла рідина, вона була біла й каламутна.

Белла немов трошки задихнулась у неспокійному сні, й одностайно Едвард і Розалія схилилися над нею. Тіло її здригнулося, вона схлипнула. Розалія провела долонею по чолу Белли. Едвард напружився всім тілом — він стояв спиною до мене, проте на його обличчі, певно, майнув такий вираз, що Еммет миттю протиснувся поміж них. Він підняв руки, зупиняючи Едварда.

— Не сьогодні, Едварде. У нас є важливіші справи.

Едвард відвернувся — і я знову побачив чоловіка, який палав із середини. На мить його очі зупинилися на моїх, а далі я впав на всі чотири.

Я помчав назад у темний ліс, помчав до Сета, помчав геть від того, що було позаду мене.

Гірше. Справді, їй було гірше.

РОЗДІЛ 12. ДЕХТО З ЛЮДЕЙ ПРОСТО НЕ РОЗУМІЄ, ЩО ОЗНАЧАЄ ВИРАЗ «НЕПРОХАНИЙ ГІСТЬ»

Я був на межі між сном і явою.

Сонце вистромилося з-за хмар годину тому — тепер ліс уже був не чорним, а сірим. Сет скрутився калачиком й захропів близько першої, а на світанку я збудив його, щоб передати варту. Та навіть після цілої ночі чатування мені важко було відключитися настільки, щоб заснути, проте Сетів ритмічний біг приносив полегшу. Один, два, три, чотири; один, два, три, чотири — туп-туп-туп-туп — глухі удари по вогкій землі, знову і знову — Сет намотував кола довкруж землі Калленів. Ми вже протоптали стежку. Голова Сета була порожньою, просто суміш сірого й зеленого — то ліс пролітав повз нього. Це приносило мені заспокоєння. Сповнювало мою голову картинками, які він бачив, і не дозволяло моїм власним ментальним образам вийти на сцену.

І раптом ранкову тишу розітнуло пронизливе Сетове виття.

Я відштовхнувся від солончаку — передні мої ноги вже бігли, а задні ще не встигли відірватися від землі. Я мчав до того місця, де застиг Сет, його вухами дослухаючись до тупотіння лап, що рухалися в нашому напрямку.

Доброго ранку, хлопці.

З Сетового горла зірвалося збентежене скавуління. Та зненацька ми обоє фиркнули, прочитавши нові думки, що увірвалися в нашу свідомість.

О, чорт! Забирайся, Лі! — простогнав Сет.

Я зупинився біля Сета, який сидів задерши морду — ладен був знову завити, цього разу з розпачу.

Припини скавчати, Сете.

Еге ж! Гав-гав-гав! — відгукнувся на це Сет і почав шкребти землю лапами, лишаючи глибокі борозни в землі.

Лі з’явилася в полі зору — її маленьке сіре тіло звивалося поміж чагарів.

Припини скавчати, Сете. Ти як дитина.

Я гаркнув на неї, притиснувши вуха до голови. Вона автоматично відступила на крок.

Ти що собі думаєш, Лі?

Вона тяжко зітхнула. Хіба не очевидно, га? Я приєднуюся до вашої поганенької зграйки відступників. Ви, вурдалацькі сторожові пси! Її низьке гарчання перейшло у саркастичний сміх.

До біса ти приєднуєшся! Забирайся геть, перш ніж я порвав твої піджилки!

Спершу впіймай мене! — вищирилася вона й напружилася перед стрибком. — Кортить поганятися, безстрашний ватажку?

Я глибоко вдихнув повітря, надимаючи легені, аж поки не роздулися боки. Зачекавши, поки минеться імпульс щосили зарепетувати, я різко видихнув.

Сете, збігай повідом Калленів, що це всього-на-всього твоя дурнувата сестричка, — я вклав у свої слова якнайбільше різкості. — А я тут усе з’ясую.

Вже біжу! — Сет був невимовно радий утекти. Він розчинився у напрямку будинку.

Лі заскавчала, потягнулася за ним, шерсть у неї на загривку здибилася. Ти ж не дозволиш йому опинитися серед вампірів сам-одному?

Певен, він радше віддасть себе на поталу вурдалакам, аніж залишиться з тобою хоч на одну хвилину.

Стули писок, Джейкобе. О-о-ой! Вибач — я мала на увазі, стуліть писок, ваша високосте Вожак.

Якого біса ти тут опинилася?

Ти гадав, що я спокійненько сидітиму собі вдома, поки мій брат добровільно лізе в зуби вурдалакам?

Сет не хоче твого захисту, та й не потребує. Взагалі ніхто не радий тут тебе бачити.

Ой-ой! Ви вразили мене в самісіньке серце! Га, — рикнула вона, — скажи мені, хто радий буде мене бачити, і я негайно заберуся туди.

То це не стосується Сета, еге ж?

Як це не стосується? Я просто намагаюся пояснити, що ваше небажання мене бачити не грає жодної ролі. Цей фактор на мене аж ніяк не впливає, розумієш, до чого я веду?

Я заскреготів зубами й зробив зусилля, щоб прямо тримати голову.

Це Сем тебе послав?

Якби я з’явилася тут за велінням Сема, ви б не змогли мене чути. Я вже не належу до його зграї.

Я уважно дослухався до думок, які примішувалися до її слів. Якщо вона спланувала якийсь підступ, щоб відвернути увагу, то я мав бути насторожі, щоби вчасно зметикувати. Але ж нічого не було! Її заява була цілком правдивою. Небажана, майже безнадійна правда.

То тепер ти стаєш на мій бік? — саркастично запитав я. — Га-га-га! Так я й повірив.

У мене обмежений вибір. Повинна обирати з того, що маю. Повір, мене це тішить не більше, ніж тебе.

А от це неправда. У її свідомості прослизнуло якесь збудження. З одного боку, вона була невдоволена, а з другого — дивовижно натхненна. Я заглибився у її свідомість, намагаючись збагнути.

Вона ощетинилася, ображена на таке втручання. Зазвичай я намагався просто позбутися Лі — ніколи раніше я не пробував зрозуміти її.

Нас перервав Сет — він озвучував своє пояснення Едвардові. Лі збуджено заскавчала. Едвардове обличчя, яке з’явилося у вік ні, як минулої ночі, ніяк не зреагувало на новину. Це було порожнє обличчя, мертве.

Ого, кепський він має вигляд, — пробурмотів Сет. Але й на цю думку вампір не зреагував. Натомість зник у будинку. Сет крутнувся й рушив до нас. Лі трошки розпружилася.

Що відбувається? — спитала Лі. — Швиденько введи мене в курс справи.

Нема сенсу. Бо ти не залишишся.

Хай там як, пане Вожак, а я залишаюся. Оскільки схоже на те, що я маю належати до якоїсь зграї — я-бо вже пробувала порвати з усіма й бути самотнім вовком, і ти сам знаєш, що ні біса воно не спрацьовує, — я обрала тебе.

Лі, ти не любиш мене. Я не люблю тебе.

Щиро дякую, ваша відвертосте. Але це не має значення. Я залишаюся з Сетом.

Ти ж не терпиш вурдалаків. Тобі не здається, що тут виникає деякий конфлікт інтересів?

Ти теж не терпиш вурдалаків.

Але я зв’язаний нашою спілкою. Ти ж — ні.

То я триматимусь від них на віддалі. Я можу чатувати надворі разом із Сетом.

І я маю тобі це довірити?

Вона витягнула шию, звелася навшпиньки, намагаючись бути зі мною на одному рівні, й утупилася мені в зіниці. Я не зраджу своєї зграї.

Мені закортіло задерти писок догори й завити, точно як Сетові перед тим. Це не твоя зграя! Це взагалі не зграя! Є тільки я, і я — самотній вовк. Що це з вами таке, Клірвотери? Чому ви не залишите мене в спокої?

Сет, який уже наближався позаду нас, заскиглив — я образив його. Чудово.

Хіба я не допоміг тобі, Джейкобе?

Ти не надто тут напартачив, хлопче, та коли ви з Лі збираєтеся докупи… і якщо єдина можливість позбутися вас — відправити вас додому… Ви ж не здивуєтеся, що мені ліпше буде, якщо ви заберетеся?

Лі, це ти все зіпсувала!

Атож, я знаю, — відтяла вона, і в цій думці сковзнув тягар відчаю.

Я відчув весь біль, вкладений у три коротенькі слова, — його було більше, ніж я міг уявити. Але я не хотів відчувати цей біль. Я не хотів почуватися винним. Звісно, зграя не була доброю до неї, але вона сама приймала це так близько до серця, що гіркота затьмарювала всі її думки й перетворила кожну спробу зазирнути у її свідомість на нічне жахіття.

Сет також почувався винним. Джейку… Ти ж не збираєшся відіслати мене геть, правда? Лі не така вже й погана. Справді. Я маю на увазі, якщо вона долучиться, ми зможемо розширити коло патрулювання. Крім того, тепер у Семовій зграї тільки семеро. Нема навіть мови про те, щоб він почав напад за таких несприятливих обставин. Мабуть, це добре…

Сете, ти ж знаєш, я не хочу бути вожаком зграї.

То не будь вожаком, — запропонувала Лі.

Я фиркнув. Звучить чудово. А тепер можеш бігти додому.

Джейку, — подумав Сет. — Але моє місце тут. Я люблю вампірів. Принаймні Калленів. Вони для мене як люди, і я збираюся захищати їх, адже саме для цього ми призначені.

Може, твоє місце й тут, хлопче, але ж не твоєї сестри. А вона планує робити все, що й ти…

Я нагло затнувся, бо відчув дещо, коли сказав це. Щось, що Лі вперто намагалася не показувати в думках.

Лі нікуди не збиралася.

Я гадав, це через Сета, — мовив я кисло.

Вона здригнулася. Звісно, я тут через Сета.

І для того, щоб утекти від Сема.

Її щелепи стиснулися. Я не збираюся нічого тобі пояснювати. Я просто робитиму те, що мені звелять. Я належу до твоєї зграї, Джейкобе. Кінець.

Я загарчав і подався геть від неї.

Чортівня! Мені ніколи її не позбутися. Хоч як би вона не любила мене, хоч як би вона ненавиділа Калленів, хоч як би вона була щаслива повбивати всіх вурдалаків просто-таки зараз, хоч як би її дратувало, що вона має їх натомість захищати, — все це було ніщо в порівнянні з тим, що вона почувала, звільнившись від Сема.

Лі не любила мене, тож її не надто бентежив факт, що я не бажав мати з нею справу.

Вона кохала Сема. Досі. І його небажання мати з нею справу завдавало їй такого болю, який вона не могла стерпіти — тим паче тепер, коли вона мала вибір. Вона обирала будь-що, тільки не його. Хай навіть їй доведеться оселитися поміж Калленів у ролі кімнатного песика.

Не думаю, що я б зайшла аж так далеко, — подумала вона. Вона спробувала вкласти в слова грубість, агресію, проте в її показовому виступі були великі проколи. — Певна, що спершу я дозволю декому спробувати мене вбити.

Слухай, Лі…

Ні, це ти слухай, Джейкобе. Припини сперечатися зі мною, бо з цього все одно нічого не вийде. Я не стоятиму в тебе на дорозі, о’кей? Я чинитиму так, як ти звелиш. Тільки я не повернуся до Семової зграї, щоб зоставатися жалюгідною колишньою дівчиною, якої він ніяк не може позбутися. Якщо ти хочеш, щоб я таки забралася, — вона всілася на землю й пильно поглянула просто мені в очі, — тобі доведеться змусити мене.

Довгу хвилину я сердито гарчав. Навіть почав відчувати деяке співчуття до Сема, незважаючи на те, як він повівся зі мною, з Сетом. Не дивно, що він вічно командував зграєю. А як іще змусиш їх хоч щось робити?

Сете, ти дуже на мене розсердишся, якщо я вб’ю твою сестру?

Він удав, що цілу хвилину міркує над цим. Ну… мабуть, так…

Я зітхнув.

О’кей, міс Зроблю-все-що-ти-скажеш. Чи не прислужишся ти нам, повідомивши все, що знаєш? Що було потому, як ми втекли вночі?

Спершу всі вили. Проте, гадаю, це ви чули самі. Вили так голосно, що спершу ми не змогли навіть утямити, що більше вас не чуємо. А Сем… — вона не змогла договорити, але ми й самі все прочитали в її голові. Ми з Сетом скулилися. — А далі всі дуже швидко збагнули, що доведеться нам міняти концепцію. Сем планував побалакати зі старійшинами з самого ранку сьогодні. Ми мали зустрітися потім й обміркувати, якого плану триматися. Але я певна, що він не збирався нападати просто-таки зараз. Це ж самовбивство — коли ви з Сетом втекли у самоволку, а кровопивці попереджені. Не знаю, що вони там вирішать, але на місці вурдалаків я б не гуляла в лісі на самоті. На вампірів відкрито сезон полювання.

То ти вирішила сьогодні зранку не з’являтися на збори? — запитав я.

Коли минулої ночі ми розділилися на вартові групи, я попросила дозволу піти додому — пояснити матері, що сталося…

Чорт! Ти сказала мамі? — прогарчав Сет.

Сете, хоч на мить припини з’ясовувати родинні стосунки. Лі, веди далі.

Отож, коли я перевернулася на людину, то вирішила спершу хвильку поміркувати. Ну, насправді, я міркувала всю ніч. Певна, всі подумали, що я просто заснула. Проте ця ситуація з двома-окремими-зграями, двома-окремими-свідомостями-зграй змушувала багато про що замислитися. Зрештою я зважила все: безпеку Сета, а ще… е-е-е… інші переваги, — проти зради, проти ідеї невідь-скільки нюхати вурдалачий сморід. Ви вже знаєте, щó я вирішила. Мамі я лишила записку. Гадаю, ми почуємо, коли Сем про це дізнається…

Лі нашорошила вухо в західному напрямку.

Еге ж, почуємо, — погодивсь я.

Оце і все. Як ми чинимо далі? — запитала вона.

І вона, і Сет очікувально поглянули на мене.

Але це було саме те, чого я страшенно не любив.

Гадаю, поки що ми просто придивляємося. Це все, що ми можемо вдіяти. А тобі, Лі, мабуть, варто поспати.

Ти спав не більше за мене.

Мені здалося, ти збиралася чинити так, як тобі звелять?

Звісно. Що це мені нагадує?… — буркнула Лі, а тоді позіхнула. — Ну, як знаєте. Мені байдуже.

Джейку, я контролюватиму кордон. Я зовсім не стомився… — Сет був такий щасливий, що я не відіслав його додому, аж танцював від збудження.

Певно, певно. Я піду погляну, як там Каллени.

Сет помчав уздовж нової стежки, протоптаної у вогкій землі. Лі замислено подивилася йому вслід.

Може, коло або два, перш ніж звалюся?… Гей, Сете, закладаємося, що я тебе обжену?

НІ!

Голосно рикнувши, що мало означати смішок, Лі пірнула в ліс навздогін йому.

Я гарчав даремно — пропали тиша та спокій.

Лі намагалася бути чемною — наскільки це для неї взагалі було можливо. Вона силкувалася приховати глузування, намотуючи кола, проте важко було не помічати її самовдоволення. Я згадав вираз «двоє — компанія, троє — натовп». У цьому разі, щоправда, вираз цей не пасував: бо вона одна створювала натовп. Проте якщо вже судилося, щоб нас було троє, я не міг уявити нікого, на кого б я її не проміняв.

Може, на Пола? — підказала вона.

Може, — припустив я.

Вона засміялася сама до себе.

Занадто збуджена й піднесена, щоб ображатися. Цікаво, як довго триватиме це піднесення від того, що їй нарешті вдалося втекти від Семових жалощів.

Тоді я поставлю собі за мету — дратувати менше, ніж Пол.

Ага, починай відсьогодні.

Я перевернувся на людину, коли був за кілька кроків від газону. Я не планував забагато часу тут бути людиною. Щоправда, я також не планував, що у моїй голові оселиться Лі. Натягнув пом’яті шорти й побіг через газон.

Двері відчинилися, перш ніж я ступив на східці, і на мій подив вийшов не Едвард, а Карлайл — обличчя його було змарнілим, наче він зазнав поразки. На мить моє серце зупинилося. Я нагло завмер, не в змозі говорити.

— Джейку, що з тобою? — запитав Карлайл.

— А Белла… вона… — я задихався.

— Вона… в принципі, так само, як і минулої ночі. Я тебе налякав? Вибач. Едвард сказав, що ти йдеш, що ти перекинувся на людину, тож я вийшов привітатися, адже він не відходить від неї. Вона прокинулася.

Й Едвард не хоче втрачати ні хвилини, адже часу лишилося зовсім небагато. Карлайл не сказав цього вголос, але це нічого не змінювало.

Я вже давно не спав — ще відтоді, як закінчилося моє останнє чатування. І нарешті це почало даватися взнаки. Я ступив крок уперед, присів на ґанку та прихилив голову до бильця.

Рухаючись безшумно, як уміють хіба що вампіри, Карлайл присів поряд зі мною на сходинку, притулившись до бильця навпроти.

— Вчора я не мав нагоди подякувати тобі, Джейкобе. Ти не уявляєш, як я ціную твоє… співчуття. Я знаю, що ти хотів захистити Беллу, але ж я завдячую тобі безпекою і решти моєї родини. Едвард розповів мені, як тобі довелося вчинити…

— Не варто дякувати… — пробурмотів я.

— Як скажеш.

Запала тиша. Я чув решту, які були в будинку. Нагорі Еммет, Аліса і Джаспер перемовлялися тихими серйозними голосами. В іншій кімнаті наспівувала собі під ніс якусь мелодію Есме. Розалія та Едвард дихали десь зовсім поруч — я не міг відокремити їхні дихання, проте добре розрізняв тяжке сапання Белли. І я чув її серцебиття. Воно звучало… нерівномірно.

У мене було враження, що доля вирішила так, аби мені за добу довелося зробити все, що я поклявся ніколи не робити. Ось я тут — вичікую собі, поки вона помре.

Я більше не хотів нічого слухати. Говорити було легше, ніж слухати.

— А вона — теж ваша родина? — запитав я Карлайла. Звернув увагу на його обмовку ще тоді, коли він згадав про решту своєї родини, якій я допоміг.

— Так. Белла вже моя дочка. Любима дочка.

— І ви дозволите їй померти?

Довший час він мовчав, аж я звів на нього погляд. Обличчя його було зовсім знесиленим. Я знав, як він почувається.

— Уявляю, що ти про мене тепер думаєш, — нарешті мовив він. — Але я не можу ігнорувати її бажання. Це неправильно — робити вибір за неї, змушувати її.

Я хотів розізлитися на нього, але з ним це було важко. Наче він кидав мої власні слова назад мені ж, тільки перекинувши їх догори дриґом. Щойно вони здавалися правильними — і раптом стали зовсім неправильними. Бо ж Белла помирає! І все-таки… Я добре пам’ятав, як це: опинитися на землі, причавленим Семовою тушею… не мати вибору — і під примусом поважитися на вбивство коханої. Але цього разу все було не так. Сем помилявся. І Белла закохалася не в того.

— Як гадаєте, є хоч мізерний шанс, що Белла впорається? Я маю на увазі, встигне перетворитися на вампіра і все таке. Вона розповіла мені про… про Есме.

— Я б сказав, що в теперішній ситуації — шанси п’ятдесят на п’ятдесят, — тихо відповів він. — Я бачив, як вурдалацька отрута творила чудеса, проте буває такий стан людського організму, коли навіть отрута не допоможе. Серце Белли останнім часом занадто важко працює; якщо воно дасть збій… я вже нічого не зможу вдіяти.

Серце Белли зненацька запульсувало та зробило перебій — мов на підтвердження його страхітливих слів.

Може, планета почала крутитись у зворотному напрямку? Може, саме тому сьогодні було з точністю до навпаки порівняно з учора? Як я можу сьогодні покладати надії на те, що ще вчора мені здавалося найстрашнішим у житті?

— Що ж та істота робить із нею? — прошепотів я. — Вчора їй було так зле! Я бачив… усі ті трубки і все таке. Я підглядав у вікно.

— Плід несумісний з її тілом. По-перше, занадто дужий, проте з цим вона б могла деякий час упоратися. Гірше те, що він не дозволяє їй отримувати потрібні їй поживні речовини. Її тіло відторгає будь-яку їжу. Я намагаюся годувати її внутрівенно, проте кров не поглинає розчину. Її стан щохвилини погіршується. Я спостерігаю, як вона — і її плід — доводить себе до голодної смерті. Я не можу цього зупинити, не можу навіть сповільнити. Не можу втямити, чого оте хоче, — на останніх словах його втомлений голос урвався.

Я почувався точно так само, як учора, коли угледів чорні синці у неї на животі, — я був лютий і трішки не при собі.

Я стиснув руки в кулаки, щоб вони не тремтіли. Я ненавидів істоту, яка вбивала Беллу. Для чудовиська було не досить лупцювати її зсередини. Воно іще й морить її голодом. Либонь, підшукує, куди вп’ятися зубами — щоб висмоктати соки до краплі. Воно іще замале, щоб убивати, тож задовольняється тим, що висисає Беллине життя.

Але я точно міг їм пояснити, чого саме хоче чудовисько: крові та смерті, смерті та крові.

Шкіра моя палала, наче в неї уп’ялися колючки. Я зосереджено, повільно вдихав і видихав, щоб хоч якось заспокоїтися.

— Хотів би я хоч приблизно знати, що це за істота, — промурмотів Карлайл. — Але плід добре захищений. Я не зміг на УЗД побачити жодного зображення. І сумніваюся, що мені б удалося проколоти амніотичний мішок, та й Розалія все одно не дозволить мені навіть спробувати.

— Проколоти? — буркнув я. — А що це дасть?

— Що більше я дізнаюся про плід, то краще уявлятиму, на що він здатен. Багато б я віддав за бодай краплину амніотичної рідини! Хоч би дізнатися хромосомний набір…

— Докторе, мені важко за вами встежити. Ви не могли б пояснити все на хлопський розум?

Він коротко хмикнув — навіть сміх його звучав виснажено.

— О’кей. Ти на якому рівні вивчав біологію? Хромосомні пари вивчав?

— Здається. У нас двадцять три, правильно?

— У людей.

Я кліпнув.

— А у вас скільки?

— Двадцять п’ять.

Я нахмурився й поміркував.

— І що це означає?

— Я гадав, що ми — цілком різні види живих істот. Споріднені менше, ніж лев і хатня кицька. Але оцей новий вид життя… ну, схоже на те, що генетично ми набагато сумісніші, ніж я міг собі уявити, — він сумно зітхнув. — Я не знав, що цих двох варто було попередити.

Я теж зітхнув. Легко було ненавидіти Едварда за незнання. Я й ненавидів. Проте важко було почуватися так само стосовно Карлайла. Може, тому, що до Карлайла я не ревнував так скажено.

— Було б незле дізнатися хромосомний набір — щоб з’ясувати, до кого цей плід ближчий — до нас чи до неї. І тоді знати, чого чекати, — він стенув плечима. — Проте, може, це й нічого б не дало. Гадаю, мені просто хочеться щось вивчати, аналізувати — просто щоб мати що до роботи.

— Цікаво, які в мене хромосоми, — бовкнув я. Я згадав про олімпійські тести на стероїди. Либонь, вони й ДНК досліджують?

Карлайл засоромлено кахикнув.

— У тебе двадцять чотири пари, Джейкобе.

Я повільно обернувся та втупився в нього, вигнувши брову.

Він почервонів.

— Мені просто було… цікаво. Отож я й наважився, коли в червні лікував тебе.

Я хвильку міркував над його словами.

— Гадаю, це б мало мене роздратувати. Але мені чомусь байдуже.

— Мені прикро. Я мав спершу запитати твого дозволу.

— Та все гаразд, докторе. Ви ж не мали нічого злого на думці.

— Ні. Я присягаюся, що не мав нічого злого на думці. Просто я… просто ваш біологічний вид приголомшив мене. За багато сторіч біологічні особливості вампірів стали цілком звичними для мене. А відмінність вашого виду від людей набагато цікавіша. Я б сказав, є щось у цьому чаклунське.

— Трах-тибідох-тибідох, — пробурмотів я. Він — ну точно як Белла з усією цією чаклунською маячнею.

Карлайл знову втомлено всміхнувся.

А тоді ми почули голос Едварда з будинку — і замовкли, дослухаючись.

— Белло, я миттю. Тільки перекинуся словом із Карлайлом. До речі, Розаліє, ти не складеш мені компанію? — у голосі Едварда були якісь нові нотки. У цьому мертвому голосі наче з’явилося життя. Іскра. Не надії — сподівання на надію.

— Що таке, Едварде? — хрипко спитала Белла.

— Тобі нема чого хвилюватися, кохана. Я на секундочку. Розо, будь ласка!

— Есме! — погукала Розалія. — Ти не наглянеш за Беллою замість мене?

Я почув шурхіт вітру — Есме злетіла сходами вниз.

— Звісна річ, — мовила вона.

Карлайл ворухнувся — обернувся, щоб очікувально поглянути на двері. Едвард першим прослизнув через поріг, Розалія насідала йому на п’яти. Обличчя його, як і голос, уже не було таким мертвим. Він здавався неймовірно зосередженим. Розалія мала підозріливий вигляд.

Едвард причинив за нею двері.

— Карлайле, — муркнув він.

— Що трапилося, Едварде?

— Мені здається, дотепер ми все робили та сприймали неправильно. Я ото зараз слухав тебе та Джейкоба, і коли ви заговорили про те, чого… хоче плід, у Джейкоба майнула цікава думка.

У мене? Що це я там подумав? Окрім очевидної ненависті до плоду? Але в цьому я був принаймні не сам. Я був певен, що Едвардові важко вживати такі ніжні слова, як «плід».

— В такому світлі ми ще цю проблему не розглядали, — провадив далі Едвард. — Ми намагалися забезпечувати Беллу тим, що потрібно їй. Але тіло її приймає таку їжу приблизно так само добре, як приймали б наші тіла. А може, нам варто спершу спробувати задовольнити потреби… плоду? Може, якби нам це вдалося, і все інше пішло б легше?

— Едварде, я не дуже розумію… — зауважив Карлайл.

— Ти тільки подумай, Карлайле! Якщо в цієї істоти більше від вампіра, ніж від людини, як гадаєш, чого вона так шалено прагне — і не отримує? Джейкоб правильно вгадав.

Я вгадав? Я прокрутив у голові нашу розмову, намагаючись спам’ятати, які саме думки не захотів висловити вголос. І пригадав водночас із тим, як здогадався Карлайл.

— О, — здивовано вигукнув він. — Ти вважаєш, воно… голодне?

Розалія присвиснула. Більше вона не видавалася підозріливою. Її відворотно-прекрасне обличчя сяяло, очі збуджено розширилися.

— Звісна річ, — муркнула вона. — Карлайле, у нас є цілий запас крові першої групи, резус негативний, який ми приготували для Белли. Непогана ідея, — докинула вона, уникаючи мого погляду.

— М-м-м… — Карлайл замислено потер рукою підборіддя. — Цікаво… Але з іншого боку, яким чином було б найкраще влити?…

Розалія похитала головою.

— Нема часу вигадувати велосипед. Треба почати з традиційного способу.

— Стривайте хвилинку, — прошепотів я. — Зачекайте. Ви що… ви збираєте примусити Беллу пити кров?

— Це була твоя ідея, цуцику, — сказала Розалія, нахмурившись, але так і не дивлячись на мене.

Я проігнорував її — спостерігав за Карлайлом. Та сама тінь надії, що була в Едвардових очах, з’явилась і в очах доктора. Він стиснув вуста, міркуючи.

— Але ж це… — я не міг дібрати слова.

— Страховинно? — підказав Едвард. — Огидно?

— Типу того.

— Але якщо це їй допоможе? — прошепотів він.

Я сердито похитав головою.

— А як ти збираєшся це зробити? Заткнути їй у глотку трубку?

— Я збираюся спершу запитати її думку. Проте перед тим я хотів порадитися з Карлайлом.

Розалія кивнула.

— Коли їй сказати, що це може допомогти малюкові, вона погодиться на все. Навіть якщо й справді доведеться годувати їх через трубку.

І тоді я збагнув — щойно вчув оцей ніжний мусі-пусі голосочок, коли вона вимовила слово «малюк», — що білявка погодиться на все, аби тільки врятувати те кляте чудовисько-кровопивцю. То ось воно що — те, що об’єднало її з Беллою? Розалію цікавить тільки дитина?

Краєм ока я помітив, як Едвард коротко кивнув, не дивлячись у мій бік. Проте я знав, що він відповідає на моє німе питання.

Ха. Ніколи не думав, що в цій холоднокровній Барбі прокинеться материнський інстинкт. Отож не про турботу про Беллу йдеться — коли треба буде, Розалія, либонь, власноруч застромить трубку їй у горло.

Едвард стиснув вуста — лишилася вузенька щілина, і я одразу збагнув, що маю рацію.

— Та-ак, у нас нема часу, щоб розсиджуватися тут і базікати, — нетерпляче мовила Розалія. — То що ти скажеш, Карлайле? Варто спробувати?

Карлайл шумно зітхнув, а тоді звівся на ноги.

— Ми спитаємо Беллу.

Білявка самовдоволено посміхнулася — була певна, що коли йдеться про Беллу, то тут нема чого хвилюватися.

Я теж змусив себе звестися й поплентався за ними, коли вони всі зникли в будинку. Я й сам не знав чому. Просто дурна цікавість, мабуть. Це було мов у фільмі жахів. Чудовиська і кров повсюди.

Белла лежала пластом на лікарняному ліжку, а живіт її під простирадлом височів, мов гора. Шкіра її була восковою — безбарвною і навіть начебто прозорою. Можна було подумати, що вона вже мертва, якби її груди не здіймалися легенько, якби вона не дихала слабенько. Та ще не її очі, які слідкували за нашою четвіркою виснажено, але з підозрою.

Решта вже підійшли до неї — просто перелетіли через кімнату. Моторошно було дивитися на це. Я ж наближався повільним кроком.

— Що відбувається? — вимогливо запитала Белла хрипким шепотом. Її воскова рука смикнулася вгору — наче вона хотіла захистити свій роздутий живіт.

— У Джейкоба виникла ідея, яка може тобі допомогти, — мовив Карлайл. Ліпше б він про мене й не згадував. Я ж бо ніяких ідей їм не продавав. Віддайте належне її чоловікові-кровопивці, він заслужив. — Це буде… неприємно, але ж…

— Але це допоможе малюкові, — оптимістично перебила його Розалія. — Ми придумали кращий спосіб його нагодувати. Можливо.

Повіки Белли здригнулися. Тоді вона виснажено кахикнула — то був смішок.

— Неприємно? — прошепотіла вона. — Боюся, невелика буде різниця, — вона покосилася на трубку, як стирчала їй із руки, і знову кахикнула.

Білявка засміялася разом із нею.

Це дівчисько мало вигляд, що жити їй лишилося пару годин, їй усе тіло мало боліти, та вона ще знаходила сили жартувати! Це так схоже на Беллу. Зняти напругу, зробити краще іншим.

Едвард обійшов Розалію — він не поділяв загальних веселощів. Мене це порадувало. Для мене було полегшенням — хоч якимсь — бачити, що він страждає ще більше за мене. Він узяв Беллу за руку — не за ту, котрою вона й досі затуляла живіт.

— Белло, кохана, ми хочемо попросити тебе зробити дещо страховинне, — мовив він, використовуючи ті самі означення, що й у розмові зі мною, — дещо огидне.

Ну, принаймні він нічого від неї не приховував.

Вона легенько, хапливо вдихнула.

— Наскільки огидне?

Відповів Карлайл.

— Нам здається, що плодові потрібна їжа не така, як тобі, а така, як нам. Нам здається, він голодний.

Вона кліпнула.

— Ой! Ой!

— Твій стан — стан вас обох — ненастанно погіршується. Ми не можемо марнувати час, щоб шукати трохи легшого для тебе способу… Найшвидший шлях перевірити нашу теорію…

— Мені доведеться випити самій, — прошепотіла Белла. Вона ледь помітно кивнула — сили вистало хіба що на найпростіший рух. — Я зможу. Попрактикуюся на майбутнє, еге ж? — її безкровні вуста розтягнулися в слабкій усмішці, коли вона дивилася на Едварда. Але він не усміхнувся навзаєм.

Розалія почала нетерпляче відбивати такт ногою. Цей звук неймовірно дратував. Цікаво, як вона вчинить, якщо я просто зараз швиргону її об стіну?

— Ну, то хто для мене упіймає ведмедика гризлі? — прошепотіла Белла.

Карлайл і Едвард обмінялися швидкими поглядами. Розалія припинила стукотіти ногою.

— Що таке? — здивувалася Белла.

— Експеримент буде набагато ефективнішим, якщо ми не згладжуватимемо гострих кутів, — мовив Карлайл.

— Якщо плоду хочеться крові, — пояснив Едвард, — то хочеться йому крові зовсім не тваринної.

— Ти не почуєш відмінності, Белло. Просто не думай про це, — заохотила її Розалія.

Беллині очі розширилися.

— Хто? — видихнула вона, і погляд її метнувся до мене.

— Я тут не в ролі донора, Білко, — пробурмотів я. — Крім того, оте хоче людської крові, тож моя навряд чи підійде…

— У нас є запас крові, — пояснила Розалія, перебиваючи мене, перш ніж я встиг закінчити фразу, — наче мене там і зовсім не було. — Ми для тебе тримали — так, про всяк випадок. Тож ні про що не турбуйся. Все буде гаразд. У мене гарне передчуття, Белло. Я певна, що малюкові значно покращає.

Белла провела долонею по животі.

— Ну, — ледь чутно прохрипіла вона, — я вмираю з голоду, тож певна, що й він теж, — знову вона намагалася жартувати. — Спробуймо. Мій перший вурдалацький чин.

РОЗДІЛ 13. ДОБРЕ, ЩО В МЕНЕ ЗАЛІЗНИЙ ШЛУНОК

Карлайл із Розалією метнулися до сходів і вмент зникли з очей. Я чув, як вони сперечалися: варто підігрівати чи ні. Фе! Цікаво, які ще експонати з кімнати жахів вони зберігають удома? Холодильник, повний крові, — ставимо плюсик. Що ще? Камера тортур? Кімната, повна трун?

Едвард залишився — він тримав Беллу за руку. Обличчя його знову помертвіло. Здавалося, йому бракує енергії зберегти хоча б той легенький натяк на надію, який запалив його нещодавно. Вони не відривали одне від одного очей, проте зовсім не як закохані. Було враження, що вони ведуть беззвучну розмову. Трохи нагадало мені Сема й Емілію.

Ні, вони не схожі були на солодкавих закоханих, але від того дивитися на них було ще важче.

Тепер я розумію, як було Лі повсякчас спостерігати отакі картини. Чути думки в Семовій голові. Звісно, нам усім було її шкода — ми ж не чудовиська, принаймні не в цьому сенсі. Проте, гадаю, ми не схвалювали її поведінки в такій ситуації. Вона-бо кидалася на всіх, намагалася зробити нас такими ж нещасними, як була сама.

Та я більш ніколи не думатиму про неї погано. Як можна втримати весь цей біль у собі? Як можна втриматися й не спробувати зняти з себе тягар, перекинувши хоч частку його на когось?

А якщо мені все одно судилося очолити зграю, як можу я винуватити її, що вона схотіла обмежити мою свободу, приєднавшись до мене? Я б учинив так само. Якби в мене була можливість уникнути цього болю, я б її використав теж.

За секунду Розалія вже мчала сходами вниз — летіла через кімнату, як вітер, розворушуючи кусючий запах. Зупинилася вона на кухні, і я почув рипіння дверцят буфета.

— Непрозоре, Розаліє, — муркнув Едвард. І закотив очі.

У Белли на обличчі з’явився допитливий вираз, проте Едвард у відповідь тільки похитав головою.

Розалія промчала через кімнату і знову зникла.

— Це була твоя ідея? — прошепотіла Белла — голос її був хрипкий, адже вона намагалася говорити якомога голосніше, щоб я почув. Забуваючи, що слух я мав дуже тонкий. Мені навіть подобалося, що вона іноді, здавалося, цілком забувала, що я був не зовсім людиною. Я присунувся ближче, аби їй не доводилося так напружуватися.

— Не треба на мене покладати відповідальність за це. Це твій вурдалак читав уривки моїх думок і сам складав їх докупи.

Вона легенько всміхнулася.

— Не думала, що знову побачу тебе.

— Я, зізнаюсь, теж, — відгукнувсь я.

Стояти було якось дивно, але ж вампіри поприбирали всі меблі, готуючи лікарняну палату. Гадаю, їх це не хвилювало: якщо ти камінь, тобі байдуже — стоїш ти чи сидиш. Та й я би не надто звертав на це увагу, просто почувався зовсім знесиленим.

— Едвард розповів мені, як тобі довелося вчинити. Мені прикро.

— Та все гаразд. Мабуть, рано чи пізно я б усе одно повстав проти чогось, що звелів би мені Сем, — збрехав я.

— Але ж Сет… — прошепотіла вона.

— Він щасливий, що може допомогти.

— Мені так неприємно, що я завдаю вам клопоту.

Я коротко реготнув — то був радше рик, ніж сміх.

Вона легенько зітхнула.

— Все як завжди, еге ж?

— Еге ж.

— Тобі зовсім необов’язково сидіти тут і на все це дивитися, — запропонувала вона, заледве вимовляючи слова.

Я міг би піти. Мабуть, це було б на краще. Проте якби я це зробив — саме коли вона мала отакий вигляд, — може, я б проґавив останні п’ятнадцять хвилин її життя.

— Насправді мені нема куди йти, — мовив я, намагаючись говорити спокійно. — Відтоді як до нас приєдналася Лі, вовча зграя мене вже не так манить.

— Лі? — ледь не задихнулася вона.

— А ти їй не розповів? — запитав я Едварда.

Він, не відриваючи очей від її обличчя, тільки стенув плечима. Видно було, що новина ця не вразила його, отож він і не відчував потреби поділитися нею, коли навколо відбувалися події значно важливіші.

Проте Белла не ставилася до цього так спокійно. Здається, їй ця новина не сподобалася.

— Навіщо? — видихнула вона.

Мені не кортіло переповідати історію всього роману.

— Хотіла наглянути за Сетом.

— Але ж Лі нас ненавидить, — прошепотіла вона.

Нас. Чудово. Проте видно було, що вона злякалася.

— Лі нікого не чіпатиме, — (крім мене). — Вона в моїй зграї, — скрививсь я на власні слова, — тож слухається моїх вказівок.

Ага.

Беллу мої слова теж не особливо переконали.

— Ти боїшся Лі, — мовив я, — і при цьому водиш дружбу з білявою психопаткою?

З другого поверху долинуло шипіння. Чарівно, вона мене почула.

Белла нахмурилася.

— Не треба. Розалія… вона розуміє.

— Еге ж, — буркнув я. — Вона розуміє, що ти незабаром помреш, але їй це байдуже, головне — щоб мутантові це не загрожувало.

— Джейкобе, не будь таким бовдуром, — прошепотіла вона.

Вона була занадто знесилена, щоб я міг розгніватися на неї. Отож я натомість спробував усміхнутися.

— Ти так кажеш, ніби це можливо.

Якусь мить Белла хотіла побороти усмішку, та зрештою їй це не вдалося — куточки її крейдяних вуст розтягнулися.

А тоді з’явилися Карлайл і вже згадана психопатка. Карлайл тримав у руці біле пластикове горнятко — з кришкою та соломинкою. Ах, непрозоре — нарешті я втямив. Едвард не хотів, щоб Белла занадто вдавалася в подробиці того, що їй зараз доведеться робити. Що в горнятку, взагалі неможливо було сказати. Проте запах я чув.

Карлайл повагався, тримаючи горнятко у витягнутій руці. Белла зиркнула на нього — в погляді знову читався переляк.

— Ми можемо спробувати щось інше, — тихо мовив Карлайл.

— Ні, — шепнула Белла. — Ні, я спершу скуштую так. У нас немає часу, щоб…

На мить мені здалося, що вона нарешті все втямила й турбується про себе, але тут-таки долоня її легенько погладила живіт.

Белла простягнула руку й узяла горнятко. Рука її тремтіла; я чув, як рідина плескається всередині. Вона спробувала підвестися й зіпертися на лікоть, проте насилу могла відірвати голову від подушки. У мене мов спину приском обпекло, коли я побачив, як вона ослабла буквально за день.

Розалія обвила плечі Белли рукою, заодно підтримуючи голову, як немовляті. Білявка просто схибнулася на немовлятах.

— Дякую, — прошепотіла Белла. Очима вона окинула нас усіх. Досі соромиться. Якби вона не була такою блідою, я б заклався, що вона ще й почервоніла.

— Не звертай на них уваги, — промурмотіла Розалія.

Я почувався незатишно. Треба було забиратися, коли Белла давала мені таку можливість. Мені тут не місце, я не належу до цього світу. Я подумав був тихенько вислизнути, проте збагнув, що Беллу це ще тільки більше знітить — їй буде лишень важче зробити те, що вона задумала. Вона вважатиме, що я не міг зостатися через огидливість. І це буде майже правдою.

І все-таки. Хоча я не хотів брати на себе відповідальність за цю ідею, та не волів і власноруч усе зіпсувати.

Белла піднесла горнятко до обличчя й понюхала кінець соломинки. Вона здригнулася, а тоді скривилася.

— Белло, серденько, ми знайдемо кращий вихід, — кинувся до горнятка Едвард.

— Защепи собі пальцями ніс, — запропонувала Розалія. Вона кинула такий палючий погляд на Едвардову простягнуту руку, наче от-от вчепиться в неї зубами. Непогано було б. Не думаю, що Едвард і це спустить на гальмах, а я б із радістю подивився, як білявка втрачає котрийсь зі своїх членів.

— Ні, це не тому. Це я тому… — Белла шумно вдихнула. — Пахне добре, — зізналася вона слабеньким голосом.

Я ковтнув, намагаючись бридливо не скривити обличчя.

— Це гарний знак, — заохотила Беллу Розалія. — Це означає, що ми на вірному шляху. Отож варто спробувати.

Якщо зважити, як білявка розцвіла, я міг тільки дивуватися, чого це вона не застрибала в шаленому танку.

Белла встромила соломинку собі поміж вуст, щільно заплющила очі та зморщила ніс. Я чув, як хлюпочеться кров у горнятку — в неї знову тремтіла рука. Вона сьорбнула, а тоді застогнала, так і не розплющуючи очей.

Едвард і я воднораз зробили крок уперед. Він торкнувся її обличчя. Я стиснув долоні в замок за спиною.

— Белло, кохана…

— Все гаразд, — шепнула вона у відповідь. Вона розплющила очі та знизу вгору витріщилася на нього. Вираз її обличчя був… винуватий. Прохальний. Переляканий. — На смак теж добре.

Шлунковий сік хляпнув у мене в животі, загрожуючи вирватися назовні. Я міцно зціпив зуби.

— Добре, — повторила білявка в піднесенні. — Гарний знак. Едвард притиснув долоню Беллі до щоки, пальцями повторюючи контур її тендітного обличчя.

Белла зітхнула і знову взяла соломинку в рот. Цього разу вона зробила великий ковток. Цей рух був не таким виснаженим, як її поведінка перед тим. Наче якийсь інстинкт узяв гору.

— А в животі як? Тебе не нудить? — запитав Карлайл.

Белла похитала головою.

— Ні, мене не нудить, — прошепотіла вона. — Мій перший ковток, еге ж?

Розалія просто розцвіла.

— Чудово!

— Розо, гадаю, ще зарано радіти, — пробурмотів Карлайл.

Белла зробила ще один ковток крові. А тоді кинула погляд на Едварда.

— Це не зіб’є нас із рахунку? — шепнула вона. — Чи відкриємо рахунок потому, як я обернуся на вурдалака?

— Ми не ведемо жодних рахунків, Белло. У будь-якому разі за це ніхто не вмирав, — він кволо усміхнувся. — Твій рахунок іще чистий.

Я не втямив ані слова.

— Поясню пізніше, — пообіцяв Едвард зовсім тихо — наче не сказав, а просто видихнув слова.

— Що? — шепнула Белла.

— Нічого, то я сам до себе, — спокійно збрехав він.

Якщо йому пощастить, якщо Белла виживе, йому не вдасться дурити її, коли її чуття стануть такими ж гострими, як і його. Доведеться попрацювати над чесністю.

Едвард ледь помітно скривив вуста, наче боровся з посмішкою.

Белла сьорбнула ще трошки, втупившись поглядом у вікно. Мабуть, намагалася вдати, що нас тут немає. Чи тільки мене немає. Бо ж більше ніхто з присутніх не почував бридливості до того, що вона робила. Навпаки — либонь, вони ладні були самі видерти горнятко в неї з рук.

Едвард закотив очі.

Господи, як хтось може витримати співжиття з ним? Шкода, що він не може чути думок Белли, бо в іншому разі він довів би її так, що вона втекла б від нього світ за очі.

Едвард коротко хихотнув. Белла метнула на нього погляд — і всміхнулася, побачивши веселість на його обличчі. Певен, такого вона давненько вже не бачила.

— Що смішного? — видихнула вона.

— Джейкоб, — відповів він.

Вона обернулася, посилаючи і мені змучену посмішку.

— Джейк такий нервовий, — погодилася вона.

Чудово, я перетворився на придворного блазня.

— Піф-паф, — пробурмотів я, націлюючи на них уявний пістолет.

Вона знову всміхнулася і зробила ще один великий ковток із горнятка. Я здригнувся, почувши, як соломинка забуркотіла, втягуючи бульбашки повітря.

— Готово, — мовила Белла вдоволено. Голос її був чіткіший — до сі хрипкий, проте вже не той шепіт, що сьогодні зранку. — Якщо я не виблюю це, Карлайле, ти повиймаєш із мене голки?

— Щойно зможу, — пообіцяв він. — Відверто кажучи, вони все одно не приносять бажаного результату.

Розалія попестила чоло Белли, і вони обмінялися поглядами, повними надії.

І всі миттю помітили — горнятко людської крові змінило все. До Белли поверталася барва — на воскових щоках з’явився ледь помітний рум’янець. І вона, здається, більше не потребувала, щоб Розалія підтримувала її. Дихала вона легше, і я міг заприсягнутися, що серцебиття її стало дужчим, рівнішим.

Самопочуття її поліпшилося.

А тінь надії в Едвардових очах зміцніла.

— Хочеш іще? — наполегливо запропонувала Розалія.

Белла зіщулилася.

Едвард метнув на Розалію лютий погляд, перш ніж заговорив до Белли.

— Тобі не треба пити ще просто зараз.

— Так, знаю. Але… мені хочеться ще, — похмуро зізналася вона.

Розалія тонкими й гострими пальцями розчесала гладеньке волосся Белли.

— Тобі не слід соромитися цього, Белло. Твоє тіло має потреби. Ми це розуміємо, — спершу голос її був заспокійливим, проте за мить вона гостро додала: — А якщо хтось цього не розуміє, його тут не тримають.

Фраза призначалася мені, звісна річ, проте я не збирався дозволити білявці вивести мене з рівноваги. Я був радий, що Белла почувалася краще. Що з того, що засіб досягнення мети викликав у мене огиду? Я ж бо нічого навіть не сказав.

Карлайл забрав горнятко з долоні Белли.

— Я миттю.

Коли він зник, Белла втупилася в мене.

— Джейку, ти маєш жахливий вигляд, — прокаркала вона.

— На себе подивися.

— Я серйозно — ти коли востаннє спав?

Я хвильку подумав.

— Га! Я навіть і не певен.

— О Джейку! Я й твоє здоров’я занапащу. Не будь дурним.

Я скреготнув зубами. Вона має право вбивати себе заради почвари, а я не маю права пропустити кілька ночей сну, щоб подивитися, як вона це робить?

— Будь ласка, спочинь, — вела вона далі. — Нагорі є кілька ліжок — можеш прилягти у будь-якому з них.

Та вираз на обличчі Розалії свідчив про протилежне — жодне з ліжок не призначалося мені. Я на мить замислився, для чого Несплячій Красуні взагалі потрібні ці ліжка. Чи просто вона так ревно берегла свою власність?

— Дякую, Білко, я радше посплю на землі. Подалі від задушливого повітря, знаєш.

Вона зробила гримаску.

— Ясно.

Карлайл уже повернувся, і Белла неуважно потягнулася до крові, наче думала зовсім про інше. З таким самим відчуженим обличчям вона почала потроху сьорбати.

Вона й справді мала ліпший вигляд. Вона обережно потягнулася вперед, щоб не порушити трубки, й спромоглася сісти. Розалія нависла над нею, готова підхопити її, якби Белла втратила рівновагу. Проте Беллі це вже не було потрібно. Глибоко дихаючи поміж ковтками, вона швидко допила друге горнятко.

— Як ти зараз почуваєшся? — запитав Карлайл.

— Мене не нудить. І я почуваю голод… не певна, який саме голод, розумієте?

— Карлайле, ти тільки поглянь на неї, — муркнула Розалія задоволено, як кішка — на вустах хіба що пташиного пір’ячка бракувало. — От чого насправді її тілу потрібно. Їй слід випити ще.

— Розаліє, вона й досі людина. І їжа їй теж необхідна. Почекаймо трохи — поглянемо, який буде результат, а тоді спробуємо її погодувати. Чого б ти зараз хотіла, Белло?

— Яєць, — миттю відповіла вона, а тоді обмінялася поглядами й усмішками з Едвардом. Усмішка її була слабенькою, проте на обличчі вже теплилося життя.

Я моргнув — і заледве спромігся розліпити повіки.

— Джейкобе, — пробурмотів Едвард, — тобі справді слід поспати. Белла вже сказала, що нагорі ти можеш обрати будь-яку кімнату, хоча тобі, певно, буде комфортніше надворі. Ні про що не турбуйся — обіцяю, коли що — одразу знайду тебе.

— Звісно, звісно, — промимрив я. Тепер, коли Белла не збиралася вмирати будь-якої миті, я міг забратися ненадовго. Скрутитися собі калачиком десь під деревом… Далеченько, щоб сморід не долітав до мене. Кровопивця збудить мене, коли щось піде не так. Він-бо мені заборгував.

— Це правда, — погодився Едвард.

Я кивнув і поклав долоню згори на Беллину. Її рука була холодна як лід.

— Видужуй, — мовив я.

— Дякую, Джейкобе, — вона перевернула долоню й потиснула мою. Я відчув, що її шлюбна обручка теліпається на тоненькому пальці.

— Накрийте її ковдрою чи ще чимось, — буркнув я, повертаючись до дверей.

Та перш ніж я досяг дверей, два виття пронизали ранішню тишу. У голосах безумовно читалася тривога. Цього разу жодних сумнівів.

— Чорт забирай, — рикнув я та рвонув крізь двері. Я стрибнув із ґанку, і вогонь вибухнув у тілі, коли я ще був у повітрі. Гучний тріск свідчив про те, що розірвалися по шву шорти. От же ж! Це ж єдиний мій одяг! Проте зараз це було байдуже. Я приземлився на чотири лапи й помчав на захід.

Що сталося? — прокричав я безмовно.

Прибульці, — відповів Сет, — щонайменше троє.

Вони розділилися?

Я оббіжу коло позаду Сета, як вихор, — заспокоїла мене Лі. Я чув, як гучно вихоплювалося у неї з грудей повітря, коли вона набирала неймовірну швидкість. Ліс проносився повз неї. — Поки що більше ніде ознак нападу.

Сете, і не думай виступити проти них. Дочекайся мене.

Вони стишують біг. Ех, як це дивно — коли не можеш їх чути! Гадаю…

Що?

Гадаю, вони зупинилися.

Чекають на решту зграї?

Ч-ш-ш! Чуєш це?

Я дослухався до його відчуттів. Слабеньке, майже беззвучне дзижчання в повітрі.

Хтось перевертається?

Схоже на те, — погодився Сет.

Лі примчала на невеличку галявинку, де чекав Сет. Загрузнувши кігтями в землі, вона загальмувала, як гоночна машина.

Прикриваю тобі спину, брате.

Вони наближаються, — нервово зауважив Сет. — Повільно. Пішки.

Я вже близько, — мовив я. Я намагався летіти, як Лі. Жахливе було відчуття — я відділений від Сета й Лі саме тоді, коли загроза з їхнього боку, а не з мого. Це неправильно. Я мав би бути поряд, мав би стояти поміж ними і тим невідомим, що наближалося.

Ти диви, у когось прокинулися батьківські почуття, — глузливо подумала Лі.

Лі, думай про гру.

Четверо, — втрутився Сет. У хлопця чудові вуха. — Троє вовків, один чоловік.

І саме тоді я дістався галявини та стрибнув уперед. Сет зітхнув із полегшенням, а тоді випростався, займаючи місце у мене за правим плечем. Лі стала ліворуч, хоча й менш радісно.

Отож тепер моє місце нижче за Сетове, — буркнула вона сама до себе.

Хто рано встає, тому Бог подає, — самовдоволено подумав Сет. — Крім того, ти ніколи не була третьою в зграї після вожака. Тож це як-не-як підвищення.

Бути під началом меншого брата — ніяке не підвищення.

Ч-ш-ш! — гримнув я. — Мені байдуже, які місця ви займете. Тільки стуліть писки й приготуйтеся.

Кілька секунд потому вони з’явилися в полі зору — вони йшли, як і передбачав Сет. Першим був Джаред — у подобі людини, з піднятими догори руками. Пол, Квіл та Колін прямували слідком за ним на чотирьох. У їхній поставі не було агресії. Вони трималися позаду Джареда, нашорошивши вуха, — сторожкі, проте спокійні.

Але… дивно, що Сем прислав Коліна, а не Ембрі. Я б учинив не так, якби висилав посольство на ворожу територію. Я б не висилав хлопчака. Краще вже досвідченого бійця.

Відвертають увагу? — подумала Лі.

Може, Сем, Ембрі та Бреді зараз заходять із другого боку? Але не схоже на те.

Хочеш, я перевірю? Я можу оббігти коло й повернутися за дві хвилини.

А мені, може, варто попередити Калленів? — поцікавився Сет.

А якщо вони того й прагнуть — розділити нас? — запитав я. — Каллени й так знають, що щось відбувається. Вони готові.

Сем не такий дурний… — прошепотіла Лі, пронизана жахом. Вона уявила, як Сем нападає на Калленів тільки втрьох.

Ні, не такий, — запевнив я її, хоча від картинки в її голові мені теж стало недобре.

Весь цей час Джаред та троє вовків очікувально дивилися на нас. Було неймовірно дивно не чути, що балакають між собою Квіл, Пол і Колін. Очі їхні були порожні — нічого не можна було прочитати.

Джаред прочистив горло, а тоді кивнув до мене.

— На щоглі — білий прапор, Джейку. Ми прийшли побалакати.

Гадаєш, це правда? — запитав Сет.

Схоже на правду, але…

Еге ж, — докинула Лі, — але.

Ми не могли розпружитися.

Джаред нахмурився.

— Було б легше говорити, якби і я міг вас чути.

Я втупився в нього. Я не збирався перевертатися, поки не оціню ситуації краще. Поки вона не здаватиметься нормальною. Чому прийшов Колін? Саме це мене найбільше турбувало.

— О’кей. Тоді я просто говоритиму, — мовив Джаред. — Джейку, ми хочемо, щоб ти повернувся.

Квіл тоненько завив у нього за спиною. Він підтверджував цю заяву.

— Ти роздер нашу родину навпіл. А так не має бути.

Не те щоб я був із цим незгоден, проте навряд чи саме в цьому була зараз річ. На даний момент між мною і Семом було кілька невирішених суперечностей.

— Ми знаємо, ти почуваєш… відповідальність за ситуацію з Калленами. Ми знаємо, що проблема в цьому. Проте твоя реакція була неадекватною.

Сет загарчав. Неадекватною? А нападати на союзників без попередження — адекватно?

Сете, ти знаєш, як тримаються гравці в покер? Отож охолонь.

Вибач.

Джаред стрельнув поглядом на Сета й назад на мене.

— Сем готовий іти на поступки, Джейкобе. Він уже заспокоївся, побалакав зі старійшинами. І всі вирішили, що діяти зопалу нікому не піде на користь.

Переклад: ефект несподіванки втрачений, — подумала Лі.

Дивина, як схоже ми міркували. Та зграя вже була зграєю Сема, це вже були не «ми», а «вони». Щось чуже й інше. А найдивніше було, що й Лі так думала — що вона твердо долучилася до «нас».

— Біллі та Сью згодні з тобою, Джейкобе, що ми можемо дочекатися, поки Белла… вже сама не становитиме загрози. Убивати її не кортить жодному з нас.

Хоча я щойно насварив за це Сета, проте й сам не зміг втриматися й не фиркнути. Їм не кортить учинити вбивство?

Джаред знову підняв руки.

— Заспокойся, Джейку. Ти розумієш, що я маю на увазі. Головне: ми збираємося почекати й переоцінити ситуацію. Вирішимо згодом, чи є для нас загроза від тої… істоти.

Ха, — подумала Лі, — як закрутив!

Ти не купилася?

Я знаю, що ти думаєш, Джейку. Що Сем думає. Вони очікують, що Белла так і так помре. А тоді, гадають вони, ти будеш такий лютий, що…

Що сам очолю війну, — вуха мої притислися до голови. Здогадки Лі звучали вельми переконливо. Цілком можливо. Коли… якби та істота вбила Беллу, було б легко забути все, що я почуваю зараз до родини Карлайла. Вони б, либонь, миттю перетворилися на ворогів — на звичайнісіньких кровопивць — для мене, як і колись.

Я нагадаю тобі, — прошепотів Сет.

Я цього певен, хлопче. Питання тільки, чи послухаюсь я тебе.

— Джейку? — звернувся до мене Джаред.

Я коротко зітхнув.

Лі, зроби коло — про всяк випадок. Мені доведеться побалакати з ним, і я маю бути певен, що поки я тут перевертатимуся, поза моєю спиною нічого не відбуватиметься.

Джейкобе, не мороч голови. Ти можеш перевернутися в мене на очах. Хай як ти старався, мені вже доводилося бачити тебе голим — мене це не вразить, отож не турбуйся.

Я не намагаюся грати в невинність, я силкуюся захистити наші спини. Отож забирайся.

Лі фиркнула й помчала в ліс. Я чув, як пазурі її вгризаються в землю, коли вона набирала швидкість.

Голизна — неприємна, але неуникненна частина життя в зграї. Ми про неї ніколи й не замислювалися, поки не з’явилася Лі. Тоді стало ніяково. Що стосувалося характеру Лі, то вона не дуже вміла себе контролювати — довгий час їй довелося вчитися не вибухати, роздираючи на собі одяг, коли щось її засмучувало. Отож усі ми побачили все, що треба. Не те щоб там не було на що подивитися; проте не було аж так варто того, аби вона згодом ловила тебе на спогадах про це.

Джаред та інші втупилися в точку, де Лі зникла поміж кущів, і стомлений вираз блукав на їхніх обличчях.

— Куди це вона? — запитав Джаред.

Я проігнорував питання, склепив повіки та спробував зібратися з думками. Відчуття було, ніби навколо мене тремтить повітря — воно відкочується від мене, як маленькі хвилі. Я звівся на задні ноги, ловлячи момент, щоб випростатися саме в ту мить, коли закінчу перевертатися.

— О, — мовив Джаред, — привіт, Джейку.

— Привіт, Джареде.

— Дякую, що згодився побалакати.

— Еге ж.

— Ми хочемо, щоб ти повернувся, друже.

Квіл знову тоненько підвив.

— Не знаю, чи буде це просто, Джареде.

— Вертайся додому, — сказав він, нахиляючись уперед. Він благав. — Ми все вирішимо. Тобі тут не місце. Нехай Сет і Лі також вертаються додому.

Я розсміявся.

— Отакої! Ніби я не молив їх зробити це від самого початку.

Сет позаду мене пирхнув.

Джаред оцінив ситуацію, очі його знову стали сторожкими.

— То що ж тепер?

Я хвильку міркував, а він чекав.

— Не знаю. Проте я не певен, що все може стати, як було, Джареде. Я не знаю, як усе влаштоване, — хіба можна просто скинути з себе личину вожака, коли тобі заманеться? У мене враження, що це вже назавжди.

— Але ти й досі — один із нас.

Я звів брови.

— В одній зграї не може бути двох альфа-самців, Джареде. Ти згадай, як близько ми були до сутички вчора. Інстинкт бере своє.

— Отож ви збираєтеся тусуватися з паразитами решту свого життя? — виклично запитав він. — У тебе тут немає дому. У тебе вже й одягу немає, — зауважив він. — Ти будеш вовком цілий час? Ти ж знаєш, що Лі не любить годуватися по-вовчому.

— Лі може чинити, як їй заманеться, коли зголодніє. Вона сама зробила вибір. Я нікому не вказуватиму, що їм робити.

Джаред зітхнув.

— Семові шкода, що він так із тобою повівся.

Я кивнув.

— Я більше не серджуся.

— Але?

— Але я не повернуся, принаймні не зараз. Ми теж збираємося почекати й побачити, що з того всього вийде. І ми плануємо стояти в Калленів на варті, доки це буде необхідно. Оскільки, щоб ти там не думав, ідеться не лишень про Беллу. Ми захищаємо тих, хто потребує захисту. І Калленів це також стосується.

Принаймні декого з них.

Сет тихенько гавкнув на знак згоди.

Джаред нахмурився.

— Отож, я бачу, мені більше нема чого тобі сказати.

— Не зараз. Побачимо, як усе піде далі.

Джаред повернувся обличчям до Сета, зосередившись на ньому, ігноруючи мене.

— Сью просила тобі передати — ні, просила вмолити тебе — повертатися додому. У неї розбите серце, Сете. Вона зовсім сама. Не знаю, як ви з Лі могли так із нею вчинити. Покинути її отак, коли ваш татко щойно помер…

Сет заскавчав.

— Джареде, полегше, — попередив я.

— Просто кажу йому, як є.

Я фиркнув.

— Справді?

Сью була міцнішою за всіх, кого я знав. Міцнішою за мого батька, міцнішою за мене. Достатньо міцною, щоб зіграти на жалісливості власних дітей, якщо це поверне їх додому. Проте нечесно було так чинити щодо Сета.

— Скільки вже годин Сью відомо про це? І більшість цього часу вона збула разом із Біллі, Старим Квілом і Семом? О, я певен, що вона просто конає від самотності. Звісна річ, ти можеш забиратися, якщо хочеш, Сете. Ти й сам знаєш.

Сет засопів.

А за мить потому насторожив вухо на північ. Мабуть, Лі вже близько. Боже, ну вона й прудка! Ще дві секунди — і вона завмерла в гущавині за кілька кроків від нас. Наблизилась вона ступою, зайнявши місце попереду Сета. Вона тримала ніс задертим і щосили намагалася не дивитися в мій бік.

Я був удячний за це.

— Лі? — звернувся до неї Джаред.

Вона зустрілася з ним поглядом, зуби її ледь-ледь оголилися. Джареда, здавалося, не здивувала її ворожість.

— Лі, ти ж сама знаєш, що тобі тут не місце.

Вона рикнула на нього. Я кинув на неї застережливий погляд, але вона не побачила. Сет тоненько завив і штовхнув її плечем.

— Перепрошую, — мовив Джаред. — Гадаю, мені не варто робити поспішних висновків. Але ж тебе нічого не пов’язує з кровопивцями.

Лі вказала очима спершу на свого брата, потім на мене.

— Я розумію, ти хочеш наглянути за Сетом, — сказав Джаред. Очі його на мить ковзнули по моєму обличчю, а потім знову перебігли на її. Мабуть, він не зрозумів отого другого погляду — як і я. — Але ж Джейк не дозволить, щоб із Сетом щось сталося, і він сам не боїться залишатися тут, — скривився Джаред. — Та що там, будь ласка, Лі! Ми хочемо, щоб ти повернулася. Сем хоче, щоб ти повернулася.

Хвіст Лі здригнувся.

— Сем просив мене благати тебе. Буквально впасти на коліна й благати. Він хоче, щоб ти повернулася додому, Лілічко, туди, де твоє місце.

Лі відчутно смикнулася, коли Джаред назвав її так, як називав тільки Сем. Та коли він вимовив три останні слова, шерсть у неї на загривку здибилася і крізь зуби вихопилося довге гарчання. Мені не треба було чути її думок, щоб знати, якими виразами вона поливає його, — та і йому теж. Можна було мало не слова розрізнити.

Я дочекався, поки вона спустить пару.

— Я тут збираюся дещо перевищити свої повноваження й сказати, що Лі місце там, де вона собі обирає.

Лі загарчала, проте коли поглянула на Джареда, я збагнув, що гарчить вона на згоду.

— Слухай, Джареде, ми й досі одна родина, о’кей? Ми переживемо цю ворожнечу, та до того часу тобі варто триматися на своїй землі. Просто щоб не було жодних непорозумінь. Ніхто ж не хоче братовбивчої війни, правда? І Сем не хоче, хіба ні?

— Звісно, ні, — гавкнув Джаред. — Ми триматимемося на своїй землі. Але ж де ваша земля, Джейкобе? Оця вурдалацька земля?

— Ні, Джареде. Поки що ми безземельні. Але не турбуйся — так буде не завжди, — мені довелося хапнути ротом повітря. — Часу вже лишилося… небагато. О’кей? Тоді Каллени, швидше за все, заберуться, і Сет із Лі зможуть повернутися додому.

Лі й Сет одноголосно заскавчали, воднораз обертаючись носами до мене.

— А як же ти, Джейку?

— Гадаю, повернуся в ліс. Я не зможу довго залишатися в Ла-Пуші. Два вожаки — це постійна напруга. Крім того, я все одно туди збирався. Перш ніж ця каша заварилася.

— А якщо нам треба буде побалакати? — запитав Джаред.

— Вий — але не перетинай межі, о’кей? І ми прийдемо до тебе. І Семові не доведеться посилати таке велике посольство. Ми не шукаємо бійки.

Джаред нахмурився, проте кивнув. Йому не подобалося, що я виставляю Семові умови.

— Побачимося, Джейку. Або ні, — він нерішуче помахав рукою.

— Стривай, Джареде. З Ембрі все гаразд?

На його обличчі застиг подив.

— З Ембрі? Звісна річ. А що таке?

— Та так — не зрозуміло, чому Сем послав Коліна.

Я спостерігав за його реакцією, досі не в змозі позбутися підозр. Я побачив, як розуміння майнуло в його очах, проте це був не той погляд, якого очікував я.

— Джейку, тебе це взагалі-то більше не обходить.

— Гадаю, ні. Просто цікавлюся.

Краєм ока я помітив рух, проте вдав, що нічого не бачу, — не хотів видавати Квіла. Він жваво реагував на нашу розмову.

— Я передам Семові твої… інструкції. Прощавай, Джейкобе. Я зітхнув.

— Еге ж. Бувай, Джареде. Гей, передай моєму таткові, що зі мною все гаразд, о’кей? І що мені шкода, і що я люблю його.

— Я передам.

— Дякую.

— Ходімо, хлопці, — мовив Джаред. Він обернувся й попрямував геть, щоб перевернутися десь подалі, де Лі вже його не бачитиме. Пол і Колін трималися одразу позаду нього, тільки Квіл завагався. Він м’яко гавкнув, і я зробив крок до нього.

— Так, я теж без тебе скучаю, брате.

Квіл побіг до мене, сумно повісивши голову. Я поплескав його по плечі.

— Все буде гаразд.

Він тихенько заскиглив.

— Перекажи Ембрі, що мені вас двох бракує — я звик, що ви завжди з флангів.

Він кивнув, а тоді притиснувся носом мені до чола. Лі пирхнула. Квіл підвів погляд, але не на неї. Він зиркнув собі через плече — туди, де зникли троє його супутників.

— Так, час тобі додому, — мовив я до нього.

Квіл іще раз гавкнув і тоді зірвався навздогін решті. Можу заприсягтися, що Джаред не чекав собі спокійненько. Щойно він зник, я дозволив гарячій хвилі вийти зі свого тіла через члени. За мить я вже був на чотирьох.

Ще хвиля — і ти б із ним цілуватися поліз, — гигикнула Лі.

Я проігнорував її.

Все було гаразд? — запитав я. Бо хвилювався, що мені довелося отак розписуватися за них, коли я не чув, що саме вони думали. Я не хотів робити неправильних висновків. Не хотів у цьому бути схожим на Джареда. — Я не сказав нічого, чого б ви не хотіли? Чи може, я саме й не сказав чогось, що ви б хотіли?

Джейку, ти чудово впорався! — заохотив мене Сет.

Ти міг би дати Джареду в писок, — подумала Лі. — Я була б не проти.

Гадаю, тепер ясно, чому Ембрі не дозволили прийти, — подумав Сет.

Я не зрозумів.

Не дозволили?

Джейку, ти що — не бачив Квіла? Він розривається надвоє. І десять проти одного, що Ембрі почувається ще гірше. А в Ембрі немає Клари. Квіл просто так не зможе все покинути й забратися геть із Ла-Пуша. А Ембрі міг би. Отож Сем не збирається давати йому шанс полишити корабель. Він не хоче, щоб наша зграя ще збільшилася.

Справді? Ти так гадаєш? Маю сумнів, що Ембрі втримався б і не зарізав парочку Калленів.

Але ж він твій найкращий друг, Джейку. Він і Квіл радше прикриватимуть твою спину в бійці, ніж стануть проти тебе.

Ну, тоді я радий, що Сем не пустив його. Наша зграя й так уже завелика, — я зітхнув. — Ну, що ж. Поки що все добре. Сете, ти не проти трохи наглянути тут за всім? І Лі, і мені справді варто поспати. На вигляд усе було нормально, та хтозна! Може, це був маневр, щоб відвернути увагу?

Я не завжди був таким параноїком, проте пам’ятав, як Сем уміє віддаватися справі. Він бачив тільки одне — треба відвернути небезпеку. А раптом він скористається перевагою — раптом він збрехав нам?

Нема питань! — Сет неймовірно радів із того, що може стати в пригоді. — Либонь, мені варт усе пояснити Калленам? Вони, певно, й досі почуваються не в своїй тарілці.

Я все зроблю сам. Усе одно збирався все перевірити.

Вони вхопили уривки картинок у моїй розпеченій голові.

Сет здивовано дзявкотнув. Ой!

Лі помотала головою, наче намагалася струсити з себе цей образ. Я ще бридкішого в житті не бачила. Фе! Якби у мене в шлунку щось було, зараз би це все вже вихлюпнулося назовні.

Ну, вони ж вурдалаки, — за хвилю промовив Сет, наче пом’якшуючи реакцію Лі. — Я маю на увазі, що тут дивного? А якщо це допомагає Беллі, це ж добре, правда?

І я, і Лі втупилися в нього.

Що?

Мабуть, мама його кілька разів на землю впустила, коли він був немовлям, — мовила до мене Лі.

Просто на голову, вочевидь.

А ще він гриз свою колиску.

Пофарбовану свинцевими фарбами?

Схоже на те, — подумала вона.

Сет пирхнув. Ви двоє — може, стулите писки й нарешті заснете?

РОЗДІЛ 14. МОЖЕШ БУТИ ПЕВЕН — СПРАВИ КЕПСЬКІ, КОЛИ ТИ ПОЧУВАЄШСЯ НІЯКОВО, ЩО НЕЧЕМНИЙ ДО ВУРДАЛАКІВ

Коли я повернувся в будинок, надворі ніхто не чекав на мій звіт. Досі насторожі?

Усе гаразд, — змучено подумав я.

Око моє вихопило невеличку зміну в знайомих декораціях. На нижній сходинці ґанку лежала купа світлого ганчір’я. Я нахилився поглянути. Затамувавши подих, бо ганчір’я так смерділо вампірами — аж сили не було, я занурив ніс у купу.

Хтось поклав для мене одяг. Ха! Мабуть, Едвард помітив моє роздратування, коли я вистрибнув із дверей. Що ж. Це було… приємно. І дивно.

Я оптимістично ухопив одяг зубами — фу! — і потяг під дерева. Слід перевірити, чи не зіграла зі мною білява психопатка якого-небудь жарту і не винесла мені дівчачого вбрання. Певен, вона б усе віддала за вираз мого обличчя, коли б я там стояв у людській подобі, голий-голісінький, із сарафаном у руках.

Під шатром із дерев я кинув на землю смердючу купу й перевернувся назад на людину. Я витріпав одяг — довго ляскав ганчір’ям об дерево, щоб бодай трохи вивітрити запах. Безперечно, то був чоловічий одяг — пісочного кольору штани й біла сорочка на ґудзиках. Закороткі, проте вшир мені пасували. Мабуть, Емметові. Я засукав на сорочці рукави, проте зі штанами так само зробити не міг.

Відверто зізнаюся, з одягом, навіть таким смердючим і не мого розміру, я почувався набагато краще. Важко було звикнутися з думкою: я не можу стрілою злітати додому й хапнути ще одну пару старих штанів, коли заманеться. Знову я бездомний — у мене немає місця, куди б я міг повернутися. Нема в мене й жодної власності — поки що мене це не турбувало, але згодом може стати вельми неприємним.

Виснажений, я попрямував до ґанку Калленів у своєму новому чудовому секонд-гендівському вбранні, проте коли дійшов до дверей, завагався. Треба стукати? Глупство, адже вони знають, що я тут. Цікаво, чому ж ніхто не відгукнувся — сказали б: «заходь» або «забирайся». А, байдуже! Я стенув плечима й зайшов.

Все знову змінилося. Кімната повернула собі — майже повернула — звичне обличчя менш ніж за двадцять хвилин. Великий плаский екран телевізора був увімкнений, показували якусь дівчачу дурницю, якої ніхто, здається, не дивився. Карлайл із Есме стояли біля вікон у двір, із яких знову відкривався вид на річку. Аліси, Джаспера та Еммета не було видно, проте я чув їхній шепіт нагорі. Белла, як і вчора, лежала на канапі, одна трубка й досі тягнулася від її руки до крапельниці, що стояла позаду канапи. Вона, як капуста, була загорнена в декілька пледів — моєї поради послухалися. Біля її узголів’я сиділа, схрестивши ноги, Розалія. Едвард присів у ногах канапи, тримаючи капустяні ноги Белли в себе на колінах. Коли я увійшов, він звів на мене погляд і всміхнувся — просто вуста легенько здригнулися, — наче побачив щось приємне.

Белла не чула, як я увійшов. Вона метнула до мене погляд, коли так зробив Едвард, і теж усміхнулася. Справді радісно — все її обличчя засяяло. Не пам’ятаю, коли вона востаннє так раділа моєму приходові.

Та що це з нею сталося? Чорт забирай, вона ж одружена! Щасливо одружена — не було жодних сумнівів, що вона до нестями закохана у свого вурдалака. І до всього — дуже-дуже вагітна.

Тож із якого дива вона так засвітилася після мого приходу? Наче я, увійшовши в двері, ощасливив її.

Якби їй було до мене байдуже… Ба більше, якби її дратувала моя присутність… Мені було б набагато легше триматися від неї подалі.

Едвард, здавалося, цілком зі мною погоджувався — останнім часом ми настільки були з ним на одній хвилі, що це доводило мене до божевілля. Отож він спохмурнів, побачивши, як засяяло її обличчя, коли вона угледіла мене.

— Вони просто хотіли побалакати, — пробурмотів я змученим голосом. — На обрії поки що жодної загрози.

— Так, — відповів Едвард, — я чув майже все.

Це мене трошки привело до тями. Ми ж були щонайменше милі за три звідси!

— Як?

— Я тепер тебе значно краще чую — все питання в тривалості знайомства й здатності зосередитися. Крім того, коли ти в подобі людини, думки твої дещо легше читати. Отож я вловив майже все, що відбувалося між вами.

— О, — мене це дещо вразило, проте яка різниця, отож я відігнав це відчуття. — Добре. Бо ненавиджу повторювати по сто разів.

— Я тебе просила піти поспати, — мовила Белла, — але маю враження, що ти ви’рубаєшся секунд за шість просто тут-таки на підлозі, отож нема сенсу тобі нагадувати.

Дивина, наскільки ясніше звучав її голос, наскільки міцнішою вона була на вигляд. Я внюхав свіжий запах крові й запримітив, що горнятко знову було в неї в руці. Цікаво, скільки треба крові, щоб вона трималася так і надалі? Чи не почнуть вони незабаром підстерігати сусідів?

Я попрямував до дверей, рахуючи замість неї секунди:

— Міссісіпі раз, Міссісіпі два…

— На річці повінь? — буркнула Розалія.

— Знаєш найлегший спосіб утопити блондинку? — мовив я, навіть не зупинившись, щоб поглянути на неї. — Треба прикріпити дзеркало на дні водойми.

Зачиняючи двері, я вчув Едвардів смішок. Схоже, його гумор покращувався разом із поліпшенням Беллиного здоров’я.

— Старий анекдот, я вже його чула, — гукнула мені навздогін Розалія.

Я поплентався сходами вниз, сподіваючись тільки дотягнути до дерев, де повітря буде чистішим. Я планував покинути одяг десь поблизу від будинку, щоб у разі необхідності знову скористатися ним, але не прив’язувати собі до ноги, аби не набратися самому цього смороду. Поки я вовтузився з ґудзиками на сорочці, відсторонено міркував, що серед вовкулак ґудзики ніколи не ввійдуть у моду.

Дибаючи через газон, я вчув голоси.

— Ти куди зібрався? — запитала Белла.

— Я йому дещо забув сказати.

— Дай Джейкобу виспатися — це почекає.

Так, будь ласка, дай Джейкобу виспатися.

— Та я на хвильку.

Я повільно обернувся. Едвард уже вийшов на поріг. На обличчі його читалося вибачення, коли він підійшов до мене.

— Боже, що на цей раз?

— Вибач, — мовив він, а тоді завагався, наче не міг підібрати слова, аби краще висловити свою думку.

Що у тебе на думці, ти, читачу думок?

— Коли ти щойно розмовляв із Семовим посольством, — промурмотів він, — я все переповідав Карлайлу, Есме та іншим. І їх турбувало одне…

— Слухай, ми ж не знімаємо варти. Тобі зовсім не треба вірити Семові, як віримо ми. Та й ми тримаємо вуха нашорошеними.

— Ні, ні, Джейкобе. Я не про це. Ми цілком покладаємося на твою інтуїцію. Навпаки, Есме турбувалася, що через нас у вашої зграї з’явилося забагато труднощів. І вона попросила мене побалакати з тобою сам на сам.

Це мене захопило зненацька.

— Труднощів?

— Я про бездомність. Вона дуже засмучена, що ви позбавлені всього.

Я фиркнув. Вампірська мамуся-квочка… дивина.

— Ми міцні. Передай їй, щоб вона не хвилювалася.

— Вона все одно захоче допомогти вам, чим зможе. Я так зрозумів, що Лі не любить харчуватися, як вовки?

— І? — запитав я.

— Джейкобе, у нас тут є нормальна людська їжа. По-перше, для окозамилювання, та й для Белли також. І Лі могла б приходити до нас обідати. Ви всі могли б.

— Я їм передам.

— Лі ненавидить нас.

— І що з того?

— Тож спробуй передати їй це так, щоб вона принаймні поміркувала над цим, не відкидала зопалу.

— Зроблю все, що мені до снаги.

— І ще виникає проблема з одягом.

Я поглянув на власне вбрання.

— О так! Дякую.

Мабуть, буде нечемно згадувати, як нестерпно воно смердить. Він легесенько посміхнувся.

— Ми легко змогли б задовольнити будь-які ваші потреби. Аліса рідко дозволяє нам одягати одну й ту саму річ двічі. У нас тут гори новесенького одягу, який незабаром опиниться в благодійній організації, а Лі, мені здається, має приблизно такий самий розмір, як Есме…

— Не певен, які почуття в неї викличуть обноски кровопивць. Вона не така практична, як я.

— Я вірю, що ти здатен передати пропозицію так, щоб та не викликала відторгнення. Бо ж ми можемо допомогти з будь-якими необхідними дрібничками, з транспортом, та будь із чим. І ще в нас є душ, бо ж ви надаєте перевагу життю просто неба. Будь ласка… не вважайте, що ви зовсім позбавлені переваг рідного дому.

Останнє речення він сказав дуже лагідно — цього разу не намагався говорити цілком спокійно, а натомість уклав у свої слова почуття.

Я секунду витріщався на нього, сонно кліпаючи повіками.

— Це… е-е-е… дуже мило з вашого боку. Передай Есме, що ми оцінили… е-е-е… її турботу. Але тут по периметру нам кілька разів трапляється перепливати річку, тож доводиться час від часу митися.

— Ти все одно передай нашу пропозицію.

— Звісно, звісно.

— Дякую.

Я відвернувся — і завмер, облившись холодним потом, коли почув низький, болісний стогін із будинку. Не встиг я озирнутися, як Едварда вже й близько не було.

А цього разу що?

Я помчав за ним, рухаючись, як зомбі. Голова моя працювала так само, як у зомбі. Враження було, що то не мій вільний вибір. Щось було не так. Треба поглянути, що трапилося. Проте я сам нічого не зможу вдіяти. І від цього я почуватимуся тільки гірше.

Це було невідворотно.

Я знову заскочив у хату. Белла важко дихала, вона скрутилася клубочком навколо величезної ґулі, на яку перетворився її живіт. Розалія тримала її, а Едвард, Карлайл та Есме схилилися над нею. Краєм ока я зауважив якийсь рух — Аліса завмерла нагорі сходів, тримаючись за скроні, й невідривно дивилася вниз. Дивна річ — вона ніби не могла спуститися вниз.

— Карлайле, секунду, — важко видихнула Белла.

— Белло, — стривожено мовив доктор, — Я почув, як щось хруснуло. Я маю поглянути.

— Я майже певна, — хрип, — це ребро. Ой! Так. Саме тут, — вона вказала собі на лівий бік, але рукою не торкнулася.

Воно вже почало ламати їй кістки.

— Треба зробити рентген. Можуть бути гострі уламки. Ми ж не допустимо, щоб вони тобі щось прокололи.

Белла зробила великий вдих.

— Гаразд.

Розалія обережно підняла Беллу. Здавалося, Едвард зараз заперечить, проте Розалія вищирила на нього зуби й проричала:

— Я вже тримаю її.

Отож Белла трохи зміцніла, але та істота також. Неможливо морити голодом одного, не заморивши й другого, але й оздоровлення спрацювало так само. І так зле, і так не ліпше.

Білявка миттю винесла Беллу сходами нагору, Карлайл та Едвард не відставали від неї — ніхто з них і не звернув на мене уваги, а я й далі стояв як укопаний у коридорі.

У них тут був запас крові та ще й рентгенівський апарат? Мабуть, лікар переніс додому всю свою роботу.

Я був знесилений — не міг бігти за ними, взагалі не міг поворухнутися. Я притулився спиною до стіни й повільно сповз додолу. Вхідні двері були відчинені, отож я обернувся носом до них, щасливий, що звідти пробивалося свіже повітря. Я прихилив голову на лутку та прислухався.

Я чув, як нагорі працює рентгенівський апарат. А може, мені так здавалося. А тоді долинули легесенькі кроки вниз по сходах. Я й не дивився, хто з вурдалаків це був.

— Може, дати тобі подушку? — запитала Аліса.

— Ні, — муркнув я. Що це за нав’язлива гостинність? Вона мене дратувала.

— Тобі ж не зручно, — зауважила вона.

— Ні.

— То чого ж ти не переляжеш кудись?

— Змучився. А чого ти не нагорі з усіма? — відгризнувсь я.

— Голова болить, — відповіла вона.

Я обернув голову, щоб поглянути на неї.

Аліса була зовсім маленькою і тоненькою. Мабуть, із мою руку завбільшки. А зараз на вигляд була ще меншою, наче скулилася. Її крихітне обличчя скривилося.

— У вурдалаків теж голова болить?

— Не у звичайних.

Я пирхнув. Звичайні вампіри.

— То як це так, що ти більше не сидиш із Беллою? — запитав я, вкладаючи в питання обвинувачення. Раніше це до мене якось не дійшло, бо голова моя була заповнена всіляким мотлохом, проте зараз було очевидно й дивно, що Аліса ніколи не наближалася до Белли — принаймні за весь час, що я був тут. Може, якби Аліса була з Беллою, Розалія не була б. — Мені здавалося, ви двоє нерозлучні, — я склав два пальці разом на підтвердження слів.

— Я ж тобі сказала, — вона скрутилася на сходинці за кілька кроків од мене, обхопивши тоненькими руками свої худенькі коліна, — голова болить.

— Через Беллу?

— Так.

Я нахмурився. Безперечно, я був занадто змучений, щоб розгадувати загадки. Я обернув голову до свіжого повітря й заплющив очі.

— Не Беллу насправді, — докинула вона, — а… плід.

О, ще дехто почувається так само, як і я. Дуже легко було це розпізнати. Вона вимовила слово так само жорстко, як і Едвард вимовляв.

— Не можу бачити його майбутнього, — пояснила вона мені — а може, балакала сама до себе. Їй, мабуть, здавалося, що я давно вже сплю. — Не можу бачити нічого, що з ним пов’язано. Точно як і тебе не бачу.

Я здригнувся, а тоді заскреготав зубами. Мені не сподобалося порівняння з цими створіннями.

— А Белла невіддільна від нього. Вона собою огортає його і тому якась… розмита. Наче погане зображення в телевізорі — ніби ти намагаєшся сфокусуватися на тих нечітких фігурках, що скачуть на екрані. У мене голова розламується, коли я дивлюся на неї. І все одно не можу побачити нічого наперед — хіба що на кілька хвилин. Цей… плід — це ніби все її майбутнє. Коли вона вперше ухвалила рішення… коли вона вирішила, що хоче його народити, то просто зникла з мого бачення. Налякала мене до смерті.

Якусь мить вона мовчала, потім додала:

— Мушу визнати, що бачити тебе поряд — велике полегшення, незважаючи на те, що ти смердиш мокрим собакою. Бо все зникає. Немов я заплющую очі. Це приглушує головний біль.

— Радий прислужитися, мем, — пробурмотів я.

— Цікаво, що у вас із ним спільного… чому ви схожі саме в цьому.

Гаряча хвиля огорнула мене з ніг до голови. Я стиснув кулаки, щоб стримати тремтіння.

— У мене нема нічого спільного з цим чудовиськом, яке висисає життя.

— Ні, щось таки є.

Я не відповів. Гаряча хвиля вже охолоджувалася. Я смертельно втомився й не міг довго лютувати.

— Ти ж не проти, якщо я тут посиджу з тобою, правда? — запитала вона.

— Та, мабуть, ні. Так і так смердить.

— Дякую, — мовила вона. — Це, певно, найкращі ліки, оскільки аспірин я вжити не можу.

— Ти не могла б помовчати? Я тут намагаюся заснути.

Вона не відгукнулася, миттю замовкнувши. За кілька секунд я вирубався.


Снилося мені, що мене страшенно мучила спрага. Переді мною стояла велика склянка води — холодної, аж конденсовані крапельки стікали стінками. Я схопив склянку і зробив великий ковток — і миттю втямив, що то була не вода, а відбілювач. Я вивернув його назад, фонтаном вихлюпуючи навсібіч, з носа мого теж лилося. В носі пекло. Горіло вогнем.

Біль у носі збудив мене, і я збагнув, де саме заснув. Сморід був вельми міцний, незважаючи на те, що я був не зовсім у хаті. Фе! І ще цей шум. Хтось дуже голосно реготав. Регіт був знайомий, але він якось не пасував до смороду. Він був наче не звідси.

Я застогнав і розплющив очі. Небо посіріло — був день, але я гадки не мав, ранок чи вечір. Мабуть, ближче до заходу сонця — було якось темно.

— Саме вчасно, — неподалік пробурмотіла білявка. — Ця жива циркулярна пила вже почала трохи набридати.

Я крутнувся й сів. Тим часом з’ясувалося, звідки линув запах. Хтось підклав мені під голову велику подушку. Либонь, хотіли як краще. Якщо, звісно, то була ідея не Розалії.

Коли голова моя нарешті відірвалася від смердючого пера, я вловив й інші запахи. Наче бекон і кориця, до яких домішувався запах вурдалаків.

Я моргнув, окинувши поглядом кімнату.

Нічого особливо не змінилося, хіба що Белла сиділа в центрі канапи, а крапельниці вже не було. Білявка присіла біля її ніг, поклавши голову Беллі на коліна. Я й досі здригався, спостерігаючи, як спокійно вони її торкалися, проте зважаючи на ситуацію, гадаю, думати про це було цілковитою дурницею. Едвард сидів обіч неї, тримаючи її за руку. Аліса також тулилася на підлозі, як і Розалія. На цей раз обличчя її не кривилося. І можна було легко вгадати чому — вона знайшла інше знеболювальне.

— Гей, Джейк нарешті з нами! — каркнув Сет.

Він сидів із другого боку Белли, любенько обійнявши її рукою за плечі, повна тарілка їжі стояла в нього на колінах.

Що за чорт?

— Він прийшов по тебе, — пояснив Едвард, поки я зводився на ноги. — А Есме переконала його залишитися на сніданок.

Сет уздрів вираз мого обличчя й поквапився все пояснити:

— Так, Джейку, я просто хотів переконатися, що з тобою все гаразд. Бо ж ти не перевернувся назад. Лі хвилювалася. Я казав їй, що ти, ймовірно, просто вирубався ще в людській подобі, але ж ти її знаєш… А тут була вся ця їжа, і… чорт, — від обернувся до Едварда, — приятелю, а ти вмієш куховарити!

— Дякую, — муркнув Едвард.

Я зробив повільний вдих, намагаючись розтиснути щелепи. Я не міг відвести очей від Сетової руки.

— Белла змерзла, — тихо промовив Едвард.

Справді. І це не моя справа. Вона мені не належить.

Сет учув Едвардове зауваження, побачив моє лице — і миттю йому для їди знадобилися обидві руки. Він прибрав долоню з плеча Белли й узявся наминати. Я наблизився до канапи, досі намагаючись опанувати себе.

— Лі зосталася на чатах? — запитав я Сета. Голос мій ще й досі був хрипким зі сну.

— Так, — відгукнувся він із повним ротом. На ньому був іще й новий одяг. І його вбрання пасувало йому значно краще, ніж мені — моє. — Вона там. Не хвилюйся. Вона завиє, коли що. Ми змінилися десь опівночі. Я чатував дванадцять годин, — він пишався, і це було відчутно в його голосі.

— Опівночі? Стривай — а котра зараз година?

— Скоро світатиме, — він визирнув у вікно, щоб пересвідчитися.

Прокляття! Я проспав до кінця дня і всю ніч — як убитий.

— Чорт! Вибач за це, Сете. Справді. Треба було розтовкти мене.

— Та ну, брате, тобі давно слід було виспатися. Відколи ти не спочивав? Ще з ночі напередодні останньої варти з Семом? Десь близько сорока годин? Чи п’ятдесят? Ти ж не машина, Джейку. Крім того, ти нічогісінько не проґавив.

Нічогісінько? Я метнув погляд на Беллу. Барва її обличчя стала нормальною — такою, як я її пам’ятав. Бліда, але з легеньким рум’янцем. Навіть коси її мали кращий вигляд — вони блищали. Вона збагнула, що я оцінював її, і вишкірилася.

— Як твоє ребро? — запитав я.

— Туго замотане, я навіть його не відчуваю.

Я закотив очі. Почув, як заскреготів зубами Едвард, і збагнув, що такий бадьористий настрій дратував його не менше за мене.

— Що ж у нас на сніданок? — дещо саркастично запитав я. — Перша резус негативний чи друга резус позитивний?

Белла показала мені язика. Вона була така, як колись.

— Омлет, — мовила вона, метнувши погляд униз. Я зауважив, що горнятко крові було затиснуте між її та Едвардовою колінками.

— Ти теж поснідай, Джейку, — запропонував Сет. — У кухні повно всього. У тебе ж порожній шлунок.

Я оцінив їжу в нього на тарілці. Схоже було на омлет із сиром і величенький кусень рулету з корицею. У животі в мене забурчало, проте я не зважав.

— А чим снідала Лі? — критично запитав я Сета.

— Гей, я їй приніс харчі, перш ніж сам почав їсти! — захищався він. — А вона сказала, що краще зжере людину, збиту на дорозі, — хоча я певен, вона скоро здасться. Тут такі рулети з корицею… — схоже було, він не міг дібрати відповідного епітету.

— Тоді я піду на полювання з нею.

Сет зітхнув, коли я розвернувся, щоб іти геть.

— Стривай хвильку, Джейкобе!

То був Карлайл, отож коли я обернувся, вираз обличчя в мене, либонь, був не таким зневажливим, як міг би, коли б мене покликав хтось інший.

— Так?

Карлайл наблизився, а Есме вийшла в іншу кімнату. Він зупинився за кілька кроків од мене — трохи далі, ніж стають звичайні люди для звичайної розмови. Я оцінив його намагання не обмежувати мого життєвого простору.

— Коли вже згадали про полювання, — почав він понурим голосом. — Це питання знову постає перед моєю родиною. Я так розумію, що наше попереднє перемир’я в даний час не діє, отож мені потрібна твоя порада. Сем полюватиме на нас поза зоною, яку ви для нас вартуєте? Я не хотів би поранити когось із твоєї родини — чи втратити когось зі своєї. На нашому місці як би ти поводився?

Я здивовано відхилився — він приголомшив мене своїми словами. Що я міг знати про розкішне місце, яке собі забезпечили ці кровопивці? Та з іншого боку, я трохи знав Сема.

— Ризик є, — відповів я, намагаюсь не зважати на іншу пару очей, яка втупилася в мене, й не говорити до неї. — Сем дещо заспокоївся, проте я майже переконаний, що подумки він вважає угоду вже недійсною. І тільки-но йому здасться, що або плем’я, або інші люди опинилися під загрозою, він не з’ясовуватиме ситуації — ви розумієте, що я маю на увазі. Але попри все для нього головне — Ла-Пуш. У них забракне людей, щоб поставити варту там — і ще й висилати мисливські рейди, які могли б завдати вам шкоди. Можу заприсягтися, що він тримається ближче до хати.

Карлайл замислено кивнув.

— Тому я би просто порадив, якщо вже кудись збираєтеся, не ходіть поодинці. І найкраще виходити вдень, адже від вас чекатимуть вилазок саме вночі. Традиційні вампірські забобони. Ви такі меткі — перетніть гори й полюйте з того боку — так далеко від дому він нікого не посилатиме.

— І залишити Беллу тут саму, без захисту?

Я фиркнув.

— А ми що — просто шмат сирого м’яса?

Карлайл засміявся, та за мить обличчя його знову посерйознішало.

— Джейкобе, ти не здатен побити своїх братів.

Погляд мій застиг.

— Не скажу, що це буде легко, проте якщо вони прийдуть, щоб убити її, гадаю, я зможу їх зупинити.

Карлайл тривожно похитав головою.

— Я не мав на увазі, що ти… не здолаєш їх. Але ж це так неправильно! Я не можу взяти такий тягар на свою совість.

— Цей тягар ляже не на вашу совість, докторе. А на мою. І я його витримаю.

— Ні, Джейкобе. Ми потурбуємося, щоб своїми діями не спровокувати цього, — він замислено нахмурився. — Ми виходитимемо втрьох, — вирішив він за хвилю. — Це буде наймудріше.

— Не знаю, докторе. Ділитися навпіл — не найкраща стратегія.

— У нас є додаткові переваги, які компенсують брак людей. Якщо до трійці входитиме Едвард, він зможе убезпечити нас на кілька миль.

Ми воднораз метнули погляди на Едварда. Та вираз на його обличчі миттю змусив Карлайла відступитися.

— Та й інші є можливості, я певен, — сказав Карлайл. Ясна річ, не було такої фізичної потреби, яка б могла зараз відірвати Едварда від Белли. — Алісо, гадаю, ти ж здатна побачити, куди нам не слід потикатися?

— Так, якщо це місце щезає з видимості, — кивнула Аліса. — Це легко.

Едвард, який весь напружився, почувши першу пропозицію Карлайла, розслабився. Белла сумно позирала на Алісу, й поміж брів у неї залягла маленька зморшка — вона завжди з’являлася, коли Белла нервувала.

— Що ж, гаразд, — підсумував я. — Це питання вирішене. Мені час. Сете, я сподіваюся, ти повернешся до сутінків, а поки що поспи десь тут, о’кей?

— Звісно, Джейку. Я перевернуся назад, щойно доїм. Хіба що… — завагався він, поглянувши на Беллу. — Я тобі ще потрібен?

— У неї є ковдри, — гавкнув я на нього.

— Зі мною все гаразд, Сете, дякую, — швидко мовила Белла.

Саме тоді в кімнату влетіла Есме з великим накритим тарелем у руках. Вона невпевнено зупинилася трошки позаду Карлайла і втупила великі золоті очі мені в обличчя. Вона простягнула таріль і зробила сором’язливий крок до мене.

— Джейкобе, — сказала вона тихо. Голос її був не такий пронизливий, як у інших. — Я знаю, тобі це не… додає апетиту — думка поїсти тут, де так неприємно пахне. Але мені було б набагато легше, якби ти взяв дещо з харчів із собою. Я знаю, що через нас ти не можеш повернутися додому. Будь ласка — полегши трошки моє сумління. Візьми щось поїсти, — вона простягнула мені таріль, обличчя її було лагідним і світилося благанням. Не знаю, як їй це вдалося, адже на вигляд їй було щонайбільше двадцять п’ять років, та й шкіра її була неймовірно блідою, але щось у виразі її обличчя зненацька нагадало мені маму.

О Боже!

— Ага, звісно, звісно, — пробурмотів я. — Мабуть. Та й Лі, може, ще не наїлася.

Я простягнув руку й забрав у неї харчі — так і тримав на витягнутій руці. Піду викину десь під дерево. Не хочеться зараз її засмучувати.

А тоді я згадав про Едварда.

А ти не смій їй нічого говорити! Хай вона думає, що я все з’їв.

Я й не поглянув на нього, щоб переконатися, що він зробить це. Краще йому зробити саме так. Кровопивця дещо мені винен.

— Дякую, Джейкобе, — сказала Есме, усміхаючись до мене. Як на цьому кам’яному обличчі могли розцвісти ямочки, чорт забирай?

— Ага, дякую, — відповів я. Лице моє палало — більше, ніж зазвичай.

Оце головна проблема спілкування з вурдалаками — ти до них звикаєш. Вони починають змінювати твою картину світу. Вони починають здаватися друзями.

— Ти пізніше прийдеш, Джейку? — запитала Белла, коли я вже хотів тікати.

— Е… не знаю.

Вона стулила губи, наче стримувала усмішку.

— Будь ласка! Раптом я змерзну?

Я глибоко вдихнув через ніс — і тут-таки збагнув, що це була не найкраща ідея. Я кліпнув.

— Можливо.

— Джейкобе! — гукнула Есме. Я продовжував задкувати до дверей, тож вона зробила кілька кроків до мене. — На ґанку я лишила кошик із речами. Це для Лі. Я їх щойно випрала — і намагалась якнайменше торкатися, — вона нахмурилася. — Ти не віднесеш їй?

— Обов’язково, — буркнув я й поквапився за двері, поки ще хтось не примусив мене почуватися ніяково.

РОЗДІЛ 15. ЦОК-ЦОК, ЦОК-ЦОК, ЦОК-ЦОК

Гей, Джейку, я гадав, що потрібен тобі буду увечері. Як так сталося, що ти не збудив мене, перш ніж Лі лягла спати?

Бо ти поки що не потрібен. Я впораюся сам.

Сет уже вийшов на вартове коло з півночі. Щось було?

Ні. Нічогісінько.

Ти робив вилазки?

Він наштовхнувся на слід, який я полишив, і попрямував уздовж нової стежки.

Так, я кілька разів відбігав уперед. Знаєш, просто перевіряв. Каллени збираються вирушати на полювання…

Пора вже.

Сет помчав назад до головної стежки.

З ним нести варту було легше, ніж із Лі. Хоч вона старалася — дуже старалася, проте в її думках завжди було якесь подвійне дно. Їй не хотілося бути тут. Вона не хотіла піддаватися тому дружньому почуттю до вампірів, яке зароджувалося в моїй голові. Вона не хотіла долучатися до ніжної дружби Сета з вурдалаками, яка що день, то міцнішала.

Але ж сміхота! Я гадав, що найбільше проблем у неї виникатиме зі мною! Ми завжди дратували одне одного, коли були в Семовій зграї. Проте зараз у її свідомості не було антагонізму зі мною — тільки з Калленами та Беллою. Цікаво чому. Може, вона просто була вдячна, що я не змусив її забиратися геть? Либонь, тепер я ліпше розумів її ворожість. Хай там як, але вартувати з Лі зараз було зовсім не так погано, як я собі уявляв.

Звісна річ, вона не аж так змінилася. І їжа, і харчі, які їй передала Есме, зараз пливли річкою за течією. Навіть потому як я з’їв свою частку — не тому, що запах був непоборний, коли я забрався подалі від вампірів, а просто я хотів показати Лі приклад жертовності й терпіння, — вона відмовилася. Невеличкий лось, якого вона зарізала десь опівдні, не вгамував достоту її голоду. І значно погіршив гумор. Лі ненавиділа сире м’ясо.

Може, варто зробити велике коло на схід? — запропонував Сет. — Зайти глибше в ліс, поглянути, чи там на нас не чатують.

Я міркував про це, — погодивсь я. — Але краще зробімо це, коли всі втрьох не спатимемо. Я не хотів би тут ослаблювати чати. Але треба буде обов’язково все розвідати, перш ніж Каллени вирушать на полювання. І чимшвидше.

Правда.

Це наштовхнуло мене на думку.

Якщо Калленам удасться вирватися звідси без утрат, їм справді варто рухатися далі. Певно, їм слід було забиратися вже тоді, коли ми вперше прийшли їх попередити. У них мають бути інші схованки. І мусять бути друзі на півночі, хіба ні? Хапати Беллу й тікати. Здавалося, це очевидний вихід у такій ситуації.

Я, мабуть, мав їм це запропонувати, але злякався, що вони послухаються мене. Я ж бо не хотів, аби Белла зникла — і я б уже ніколи не дізнався, витривала вона чи ні.

Ні, це все дурниці. Треба сказати їм, що час пакуватися. Немає їм сенсу залишатися, та й мені буде ліпше — не легше, проте здоровіше, — якщо Белли не буде поряд.

Легко казати зараз, коли Белла не тут, коли на її обличчі не читається захват від моєї присутності — і коли вона кігтями не чіпляється за життя…

О, я вже питав про це Едварда, — подумав Сет.

Про що?

Я запитав, чому вони досі не забралися. Могли б переїхати до Тані чи деінде. Далеко, щоб Сем не міг їх дістати.

Мені довелося самому собі нагадати, що я тільки-но збирався давати Калленам саме таку пораду. Що так буде найкраще. Що я не маю лютувати на Сета за те, що він знімає з моїх плечей цей тягар. Зовсім не маю лютувати.

І що ж вони сказали? Просто чекають на віконечко, щоб прослизнути?

Ні. Вони не збираються йти геть.

Така новина не мала б обрадувати мене.

Чому ні? Це ж дурість.

Ні, не зовсім, — мовив Сет, захищаючись. — Чимало часу піде на те, щоб облаштувати медичну допомогу так, як вона облаштована тут. У них під рукою все, що потрібно для Белли, і є можливість організувати все ще краще. Саме тому вони й хочуть вийти на полювання. Карлайл вважає, що Беллі незабаром знадобиться більше крові. Вона майже випила всю кров першої групи, резус негативний, яку для неї запасли. І йому не подобається, що запаси тануть. Отож він хоче накупити побільше. Ти не знав, що кров можна купити? Якщо ти лікар, звісна річ.

Я ще не готовий був міркувати логічно. Все одно це дурість. Вони ж можуть забрати більшість речей із собою, хіба ні? А там, куди переїдуть, украдуть усе, що їм потрібно. Чи зважатиме на закон той, хто не-мертвий?

Едвард не хоче ризикувати, перевозячи її.

Зараз вона почувається ліпше.

Набагато, — погодився Сет. У голові він порівнював мій останній спогад із того часу, коли Белла була приєднана до крапельниць, із тим, що побачив на власні очі, коли вийшов із будинку. Вона усміхнулася до нього й помахала рукою. Але вона не може далеко подорожувати, розумієш. Ця істота їй просто дух забиває.

Я ковтнув нудотну хвилю, яка підступила до горла. Так, знаю.

І ще одне ребро їй зламала, — повідомив він понуро.

Я на мить затнувся, спотикнувся, перш ніж вирівняв крок.

Карлайл знову її добре замотав. Ще одна тріщина, сказав він. А Розалія сказала, що навіть звичайні людські діти іноді ламають мамам ребра. В Едварда був такий вираз обличчя, ніби він там-таки відірве їй голову.

Шкода, що не відірвав.

Сет збирався надати мені повний звіт — він знав, наскільки мені це все важливо, хоча я й ніколи не просив його доповідати. Сьогодні в Белли то з’являлася гарячка, то зникала. Температура не надто висока — просто вона пріла, а тоді її морозило. Карлайл ще не знає, що це таке — може, вона просто застудилася. Бо ж зараз її імунна система не в найкращому стані.

Так, я певен, це просто збіг.

Але вона в гарному гуморі. Вона теревенила з Чарлі, реготала і все таке…

З Чарлі? Що?! Що ти маєш на увазі — теревенила з Чарлі?!

Тепер на бігу затнувся Сет — моя лють здивувала його. Гадаю, він щодня дзвонить, щоб побалакати з нею. Іноді й мама її дзвонить також. Белла по голосу тепер почувається набагато краще, отож вона запевнила батька, що вже почала видужувати…

Почала видужувати?! Та що в біса вони собі думають?! Вселяти в Чарлі надію, щоб потім наповал убити його, коли вона помре? Я гадав, вони готують його до найгіршого! Попереджають його! Навіщо вона його так підставляє?

Вона ж не обов’язково помре, — лагідно подумав Сет.

Я зробив глибокий вдих, щоб заспокоїтися. Сете. Навіть якщо вона видряпається з цього, то не залишиться людиною. Вона усвідомлює це, і так само усвідомлюють усі решта. Навіть якщо вона не помре, їй усе одно доведеться вельми переконливо вдавати труп, хлопче. Або так — або просто щезнути. Я вважав, що вони хочуть полегшити страждання Чарлі. То чому ж…?

Гадаю, це ідея Белли. Ніхто нічого не казав, але на обличчі Едварда читалися, схоже, саме такі думки, які ти зараз озвучив.

Знову я на одній хвилі з кровопивцею.

Кілька хвилин ми бігли мовчки. Я відхилився уздовж нової стежки, забираючи на південь.

Не забігай задалеко.

Чому?

Белла просила мене переказати тобі, щоб ти зазирнув до неї.

Зуби мої стиснулися.

Й Аліса теж хоче тебе бачити. Вона сказала, що змучилася сидіти на горищі, мов кажани в башті, — Сет пирхнув коротким смішком. — Я вже мінявся місцями з Едвардом — щоб підтримувати Беллі нормальну температуру. То гріли її, то охолоджували. Гадаю, якщо ти сам не хочеш, я можу повернутися туди…

Ні. Я все зроблю, — гавкнув я.

О’кей, — Сет більше нічого не сказав. Він просто зосередився на своїй ділянці лісу.

Я ж тримався курсу на південь, шукаючи якихось нових знаків. Я розвернувся, щойно добігши до перших будівель. Тут іще не місто, проте я не волів, щоб поповзли чутки про вовків. Останнім часом нам щастило триматися зовсім непомітно.

Дорогою назад я помчав навпростець до будинку. Знаю, це було дурницею, але я не міг утриматися. Мабуть, я мазохіст.

Все з тобою нормально, Джейку. Це просто ситуація ненормальна.

Сете, будь ласка, стули писок.

Уже стуляю.

Цього разу я не вагався на ґанку — просто зайшов у двері, наче власник цього дому. Гадав, це мало б роздратувати Розалію, але мене чекало розчарування. Ні Розалії, ні Белли ніде не було. Я дико роззирався навсібіч, сподіваючись, що просто їх не помітив, а серце моє билося в ребра якось дивно й неприємно.

— З нею все гаразд, — прошепотів Едвард. — Точніше, ситуація стабільна.

Едвард сидів на канапі, схиливши голову на долоні, й коли заговорив, навіть не підвів голови. Есме сиділа поруч, міцно пригорнувши його рукою.

— Привіт, Джейкобе, — сказала вона. — Я рада, що ти повернувся.

— Я теж, — глибоко зітхнула Аліса. Вона танцюючи спустилася сходами, кривляючись до мене. Наче я запізнився на побачення.

— Е… привіт, — відгукнувсь я. Дивно було вдавати чемність. — Де Белла?

— У туалеті, — пояснила Аліса. — Ти ж розумієш, вона здебільшого п’є рідину. Крім того, вагітні взагалі часто бігають у туалет, я чула.

— А!

Я зніяковіло стояв, гойдаючись із пальців на п’яти.

— О, чудово, — пробуркотіла Розалія. Я рвучко обернув голову й побачив, як вона з’явилася з вітальні, напівсхована за сходами. Вона тримала Беллу, як немовля, на руках, а на обличчі її застигла зла усмішка, яка призначалася мені. — Я давно вже вчула якийсь бридкий сморід.

І як і минуло разу, Беллине обличчя засвітилося, мов у дитини на Різдво. Мовби я приніс їй найкращий подарунок.

Це було так несправедливо.

— Джейкобе, — видихнула вона, — ти прийшов.

— Привіт, Білко.

І Есме, і Едвард підвелися. Я спостерігав, як Розалія обережно поклала її на канапу. І побачив, що, незважаючи на це, Белла побіліла й затримала дихання — наче дала собі слово й не писнути, яким би нестерпним не був біль.

Едвард погладив її по чолу, потім по шиї. Він намагався зробити це так, наче просто прибрав неслухняне пасмо, але мені здалося, що він перевіряв її стан — як лікар.

— Тобі не холодно? — муркнув він.

— Ні, все гаразд.

— Белло, ти пам’ятаєш, що тобі сказав Карлайл? — мовила Розалія. — Нічого не приховуй. Це не допоможе нам у турботі про вас двох.

— О’кей, я трохи змерзла. Едварде, ти не міг би дати мені ковдру?

Я закотив очі.

— А я вам не згоджуся?

— Ти щойно зайшов, — сказала Белла. — І либонь, намотував кола всенький ранок. Спочинь хвильку. Гадаю, я за мить зігріюся.

Я не зважив на її слова — просто вмостився біля канапи на підлозі, ще вона й не встигла замовкнути. Але я не знав, як діяти далі. Вона була такою вразливою на вигляд, тож я боявся навіть торкнутися її, покласти їй долоню на плечі. Отож я просто притулився збоку, на всю довжину її тіла, й узяв її за руку. Другу долоню я приклав їй до щоки. Важко було сказати, чи холодніша вона, ніж зазвичай.

— Дякую, Джейку, — мовила вона, і по тілу моєму пробігли дрижаки.

— Еге ж, — відгукнувсь я.

Едвард всівся на бильце канапи в ногах у Белли, він не відривав очей від її обличчя.

Важко було сподіватися, особливо зважаючи на надзвичайно тонкий слух присутніх, що ніхто не почує, як бурчить у мене в животі.

— Розаліє, ти не принесеш Джейкобові щось із кухні? — запропонувала Аліса. Її не було видно — вона сховалася за спинкою канапи.

Розалія, не вірячи власним вухам, втупилася туди, звідки долинав голос Аліси.

— Дякую, Алісо, проте навряд чи я зможу з’їсти страву, в яку наплювала блондинка. Боюся, тіло моє не сприйме отрути.

— Розалія ніколи не поставить Есме в таке незручне становище, виявивши негостинність.

— О ні, звісно! — солоденьким голосом підтвердила білявка — я відразу вчув у ньому підступ. Вона підвелася й вилетіла з кімнати.

Едвард зітхнув.

— Ти ж мені скажеш, якщо вона отруїть страву? — запитав я.

— Так, — пообіцяв Едвард.

І з якогось дива я йому повірив.

З кухні чувся гуркіт і стукіт, а ще — дивна річ — металевий скрегіт, наче хтось погано обходився з начинням. Едвард знову зітхнув, але воднораз і легенько всміхнувся. Але перш ніж я встиг усе це добре обміркувати, повернулася Розалія. З вдоволеним смішком вона поставила переді мною на підлозі срібну миску.

— Смачного, дворняго.

Колись це, либонь, була велика салатниця, проте білявка добряче розплескала метал, щоб салатниця стала схожою на справжню собачу миску — оце звідти й походив металевий скрегіт і гуркіт. Я мав би почувати захват від її майстерності. А якою уважною була вона до деталей! На внутрішньому боці вона навіть вишкрябала слово «Сірко». Чудовий почерк.

Та оскільки їжа мала вельми пристойний вигляд — відбивна, велика запечена картоплина й різні соуси, — я мовив до неї:

— Дякую, білявко. Вона фиркнула.

— Гей, а ти знаєш, як блондинка убиватиме рибу? — запитав я і провадив на одному подисі: — Втопить!

— Цей анекдот я теж уже чула, — відповіла вона, але цього разу без посмішки.

— Спробую згадати щось новеньке, — пообіцяв я — і взявся до їжі.

Вона скривилася з огидою й закотила очі. А далі всілася в одне з великих крісел і почала перемикати канали на телевізорі так швидко, що навряд чи встигала зауважити, яка де програма.

Їжа була смачною, навіть незважаючи на вурдалацький сморід, який витав у повітрі. Я починав до нього звикати. Ха! Не те щоб я саме цього колись прагнув…

Коли я доїв (я ще думав, чи не вилизати мені миску, аби порадувати Розалію), то відчув, як холодні пальчики Белли пробігли по моєму волоссю. Вона поплескала мене по потилиці.

— Час підстригтися?

— Ти трошки заріс, — підтвердила вона. — Може…

— Дай угадаю: хтось із присутніх тут працював перукарем у паризькому салоні?

Вона гигикнула.

— Може бути.

— Ні, дякую, — відмовивсь я, перш ніж вона дійсно запропонувала. — Ще кілька тижнів я і так протягну.

І тут-таки подумав: а скільки тижнів вона протягне? Кортіло запитати про це якось увічливо.

— Отож… е-е-е… а коли намічається? Ну, я кажу, коли там має народитися маленьке чудовисько?

Вона ляснула мене по потилиці приблизно з силою пір’їни, але нічого не відповіла.

— Я серйозно, — сказав я. — Просто хочу знати, скільки мені ще треба бути тут.

Скільки ще будеш тут ти, додав я подумки. І обернувся, щоб поглянути на неї. Очі її були замислені — і знову з’явилася засмучена зморщечка між бровами.

— Я не знаю, — пробурмотіла вона. — Не точно. Очевидно, що про стандартні дев’ять місяців тут не йдеться, а УЗД ми зробити не змогли, тож Карлайл може базувати свої оцінки тільки на тому, який у мене завбільшки живіт. Нормальні люди мають набрати в середньому сорок сантиметрів отут, — вона провела пальцем довкруж величезного живота, — коли дитина цілком сформована. Один сантиметр додається щотижня. Сьогодні зранку в мене було тридцять сантиметрів, і загалом на день я нарощую близько двох сантиметрів, іноді навіть більше…

Два тижні за один день — а дні просто летять. Її життя прокручується, мов пришвидшена кінострічка. То скільки днів їй лишилося, якщо справді ідеться про сорок сантиметрів? Чотири? Цілу хвилину я підраховував — і злякано ковтнув слину.

— З тобою все гаразд? — запитала вона.

Я просто кивнув, не певен, що голос не зрадить мене.

Едвард, слухаючи мої думки, відвернувся від нас, але я бачив його відображення у дзеркальній стіні. Це знову був чоловік, який палав із середини.

Неймовірно, як визначена дата змінила моє ставлення до власної можливості покинути її — і можливості, що вона покине нас. Я навіть був радий, що Сет заговорив про це: тепер я знав, що вони залишаться тут. Було б незносно гадати: підуть вони геть чи ні, віднявши у мене один, два чи три з цих чотирьох днів. Моїх чотирьох днів.

А ще хоча я знав: усе майже закінчилося, було неймовірно, наскільки оцей мій зв’язок із нею ставало важче розірвати. Наче він був пов’язаний із ростом її живота: що більшою робилася вона, то більшою ставала її сила тяжіння.

Якоїсь миті я спробував поглянути на неї ніби збоку, відділити себе від решти. Я усвідомлював, що це не плід моєї уяви: моя потреба в ній і справді зростала. Чому ж так? Бо вона помирала? Чи знання, що навіть якщо вона не помре — оптимістичний сценарій, — то перетвориться на щось зовсім нове, таке, якого я раніше не знав?

Вона провела пальцем мені по щоці, і де вона торкнулася, шкіра моя була вологою.

— Все буде гаразд, — заколисуюче мовила вона. І байдуже, що ці слова анічогісінько не важили. Вона вимовила їх так, як батьки співають дітям безглузді колисанки. Люлі-люлі, хлопче.

— Еге ж, — пробурмотів я.

Вона скрутилася калачиком у мене на руці, поклавши голову мені на плече.

— Я не вірила, що ти прийдеш. Сет переконував, що ти прийдеш, і Едвард також, але я їм не вірила.

— Чому ж ні? — запитав я ображено.

— Ти тут не почуваєшся щасливим. Але ти все одно прийшов.

— Ти ж хотіла, щоб я прийшов.

— Знаю. Але ти міг не приходити, бо це нечесно з мого боку — хотіти, щоб ти був тут. Я б усе зрозуміла.

На хвильку запала тиша. Едвард нарешті оволодів своїм обличчям. Він спостерігав за тим, як Розалія перемикає канали. Вона вже дійшла до шестисотого. Цікаво, скільки часу в неї займе повернутися до початку.

— Дякую, що прийшов, — прошепотіла Белла.

— Можна тебе дещо запитати? — поцікавивсь я.

— Звісно.

Едвард, здавалося, зовсім не звертав на нас уваги, але ж він знав, що саме хочу я запитати, отож йому не вдалося мене обдурити.

— Для чого я тобі тут? Сет міг би зігрівати тебе, і з ним набагато легше: він — таке собі веселе щасливе щеня. Та коли я з’являюся в дверях, ти усміхаєшся, наче тільки мене й чекала.

— І тебе серед інших.

— Оце мене й не радує, сама знаєш.

— Так, — зітхнула вона, — вибач.

— Та все одно — для чого? Ти так і не відповіла.

Едвард знову відвернувся — начебто дивився у вікно. Обличчя його було у задумі.

— Коли ти тут, Джейкобе, у мене відчуття… повноти. Наче вся моя родина зібралася. Тобто мені здається, що саме так і маєш почуватися — я-бо ніколи не мала великої родини. Це приємно, — миттєва усмішка осяяла її обличчя. — Але родина не повна, коли ти не тут.

— Я ніколи не стану частиною твоєї родини, Белло.

Міг би. І мені було б добре. Проте це було у якомусь віддаленому майбутньому, яке померло, так і не народившись.

— Ти завжди був частиною моєї родини, — не погодилася вона.

Зуби мої скреготнули.

— Брехлива відповідь.

— А яка правдива?

— Ну, наприклад: Джейкобе, твій біль мене наснажує.

Я відчув, як вона здригнулася.

— Тобі б це сподобалося більше? — прошепотіла вона.

— Так чесніше принаймні. Це вкладається у мене в голові. З цим я можу зжитися.

А тоді я ще раз поглянув на її обличчя, яке було за волосину від мого. Очі її були заплющені, чоло нахмурене.

— Джейку, ми зійшли з дороги. Ми втратили ґрунт під ногами. Ти маєш бути частиною мого життя — я це відчуваю, і ти це відчуваєш також, — вона хвильку помовчала, не розплющуючи очей, ніби чекала, що я почну заперечувати. Коли ж я нічого не сказав, вона провадила далі: — Але все пішло не так. Ми в чомусь помилилися. Ні. Я помилилася. Я зробила щось не так, і ми зійшли з дороги…

Голос її урвався, а похмура зосередженість помалу розгладилася, і нарешті залишилися тільки тоненькі зморшки в кутиках вуст. Я почекав, поки вона ще трохи поллє мої рани лимонним соком, та зненацька долинуло м’яке хропіння.

— Вона виснажена, — пробурмотів Едвард. — День був дуже довгий. Важкий день. Гадаю, вона б давно вже заснула, але чекала на тебе.

Я навіть не глянув на нього.

— Сет сказав, що оте поламало їй іще одне ребро.

— Так. І тепер їй важко дихати.

— Чудово.

— Покличеш мене, коли в неї знову буде гарячка.

— Еге ж.

У неї й досі були сироти на руці, яка не торкалася моєї. Я ще голови не підвів, шукаючи очима ковдру, як Едвард уже потягнув покривало, яке затуляло спинку канапи, й накрив ним Беллу.

Іноді здатність читати думки економила час. Наприклад, мені не доведеться влаштовувати обвинувачувальний процес із приводу того, як вони чинять щодо Чарлі. Це ж маячня. Едвард точно вчує, який я лютий…

— Так, — погодився він, — то була не найкраща ідея.

— Тоді навіщо? Навіщо Белла запевняла батька, що почала видужувати, якщо згодом це тільки додасть йому болю?

— Вона не могла витерпіти його занепокоєння.

— Отож ліпше…

— Ні. Не ліпше. Але я не примушуватиму її зараз ні до чого, що завдає їй прикрощів. Хай там як, а так вона почувається краще. З рештою впораємося пізніше.

Це все було неправильно. Белла не така, щоб відкладати біль Чарлі на пізніше — тим паче щоб хтось інший потім мав цим займатися. Навіть коли вона при смерті. Це було на неї несхоже. Якщо я хоч трошки знаю Беллу, в неї має бути запасний варіант.

— Вона цілком переконана, що житиме, — відгукнувся Едвард.

— Але не як людина.

— Ні, не як людина. Проте вона ще сподівається побачитися з Чарлі.

Ого, стає дедалі цікавіше!

— Побачитися. З Чарлі, — я нарешті поглянув на нього саркастично. — Згодом. Побачитися з Чарлі, коли вона стане сніжно-білою, з блискучими червоними очима. Я не кровопивця, мабуть, я чогось не тямлю, але Чарлі — не найвдаліший вибір для першої вурдалацької страви.

Едвард зітхнув.

— Вона знає, що не зможе наближатися до нього принаймні рік. Вона вважає, що зможе його обдурити. Сказати, що їй довелося лягти в лікарню на тому кінці світу. Тримати зв’язок тільки по телефону.

— Божевілля.

— Так.

— Чарлі не дурний. Навіть якщо вона його не заріже, він не зможе не помітити відмінності.

— Але вона робить ставку саме на це.

Я не відривав від нього очей, чекаючи на детальніше пояснення.

— Вона не старітиме, звісно, тобто бачитися вони зможуть тільки обмежену кількість років, навіть якщо Чарлі купиться на ту казку, яку вона йому наспіває, — він слабко усміхнувся. — Пам’ятаєш, як ти намагався розтлумачити їй власну переміну? Як ти змусив її здогадатися?

Вільна моя рука стислася в кулак.

— Вона тобі розповіла?

— Так. Вона намагалася пояснити… свою ідею. Розумієш, їй не дозволено розповідати Чарлі правду — для нього це буде вельми небезпечно. Але ж він тямущий, практичний чолов’яга. Вона гадає, що він сам зможе вигадати цілком пристойне пояснення. Звісно, вона вважає, що це пояснення буде далеким від істини, — він пирхнув. — Зрештою, ми не надто притримуємося вурдалацьких законів. Отож він зробить кілька неправильних висновків щодо нас — як і вона зробила з самого початку, а ми їх не розвінчуватимемо. Вона вважає, що зможе бачитися з ним… від часу до часу.

— Божевілля, — повторив я.

— Так, — погодився він знову.

Це була слабкість із його боку — дозволити їй у цьому взяти гору, просто щоб вона сьогодні почувалася щасливою. Бо згодом нічого доброго з цього не вийде.

І тут-таки я подумав: він не вірить у те, що вона житиме й отримає нагоду втілити в життя свій безумний план. Просто підтакує їй, аби вона чимдовше почувалася щасливою.

Наприклад, іще чотири дні.

— Я витримаю все, що б не сталося, — прошепотів він, схилив голову і відвернувся, аби я не міг побачити виразу його обличчя. — Але зараз я не завдаватиму їй болю.

— Протягом чотирьох днів? — запитав я.

Він не підвів погляду.

— Плюс-мінус.

— А далі що?

— Що саме ти маєш на увазі?

Я міркував про те, що сказала Белла. Про те, що та істота огорнена чимось міцним і надійним, схожим на шкіру вампіра. Отож, як усе відбуватиметься? Як істота вивільниться?

— Я зібрав деякі відомості, й з усього виходить, щоб вилізти з лона, такі істоти використовують власні зуби.

Я судомно ковтнув хвилю нудоти, яка піднялася з живота.

— Відомості? — слабким голосом запитав я.

— Саме тому останнім часом не було Джаспера й Еммета. Карлайл саме цим зараз займається — намагається розшифрувати старі міфи та легенди, використовуючи всі наявні у нас пристрої, шукає натяку, який міг би допомогти нам передбачити, як саме поводитиметься ця істота.

Легенди? Якщо існують міфи, тоді…

— Тоді ця істота — не перша? — перепитав Едвард, вихоплюючи в мене з рота запитання. — Можливо. Але все дуже непевно. Міфи цілком можуть бути результатом страху й забобонів. Хоча… — повагався він, — ваші міфи правдиві, чи не так? Мабуть, ці також. Бо вони справді прив’язані до місцевості, пов’язані між собою…

— А як ви надибали…?

— У Південній Америці ми познайомилися з жінкою. Вона зростала в громаді, яка берегла традиції. Вона чула про таких істот — старі легенди, які переповідалися з покоління в покоління.

— А що саме? — прошепотів я.

— Що цих істот треба негайно вбивати. Перш ніж вони наберуться сили.

Сем так і думав. Тож він мав рацію?

— Звісно, про нас легенди кажуть те саме. Що нас треба знищувати. Що ми — бездушні вбивці.

Два потрапляння з двох.

Едвард коротко хмикнув.

— А що в цих легендах розповідалося про… матерів?

Його обличчя спотворила мука, і я, здригнувшись від його болю, збагнув, що він не відповідатиме. Зараз він навряд чи здатен був говорити.

Відповіла Розалія, котра потому, як Белла заснула, сиділа так тихо й нерухомо, що я геть за неї забув.

Вона презирливо пирхнула.

— Звісна річ, ніхто не вижив, — сказала вона. Ніхто не вижив, отак прямо й байдуже. — Народжувати в зараженому болоті, коли якась повитуха розмазує тобі ведмежу слину по обличчю, щоб відігнати злих духів, не найбезпечніший спосіб. Навіть звичайні пологи в половині випадків закінчувалися погано. Ні в кого з них не було того, що має ця дитина: медичного персоналу, який має бодай якусь гадку, чого така дитина може потребувати, і який би намагався задовольнити її потреби. Або лікаря, який володіє унікальним знанням про природу вампірів. Або продуманого плану, як допомогти дитині народитись якомога безпечніше. Отрути, яка загоїть рани, коли щось піде не так. З дитиною все буде гаразд. І решта матерів напевно б вижили, якби мали це все: якщо вони взагалі існували. Іноді я в цьому сумніваюся, — вона презирливо гмикнула.

Дитина, дитина! Наче тільки це й важило! Для неї життя Белли — незначна деталь, якою можна знехтувати.

Едвардове обличчя побіліло, як сніг. Руки його скрючилися, як пташині кігті. А Розалія, егоїстична й байдужа, розвернула крісло до нього спиною. Він же схилився вперед, зіщулився.

Дозволь мені, — запропонував я.

Він помовчав, зводячи брову.

Я тихенько підняв свою собачу миску з підлоги. А тоді метким, дужим рухом долоні жбурнув у голову білявки так, що миска — з пронизливим «бам!» — розпласталася, а тоді зрикошетила через усю кімнату й відтяла круглу верхівку з масивного бильця сходів.

Белла крутнулася, проте не прокинулась.

— Тупа блондинка, — буркнув я.

Розалія повільно обернула голову, очі її палали.

— Ти. Метнув. Їжу. В моє. Волосся.

Мені вдалося!

Я вибухнув. Відсунувшись від Белли, щоб не розтрусити її, я зареготав так, що сльози побігли в мене по щоках. З-поза канапи я чув, як до мене долучився дзвінкий сміх Аліси.

Цікаво, чому Розалія не підстрибнула. Я цього очікував. Але тоді збагнув, що мій регіт збудив Беллу, хоча головний шум вона проспала.

— Що смішного? — муркнула вона.

— Я метнув їжу їй у волосся, — пояснив я, качаючись від сміху.

— Песику, я тобі цього не забуду, — прошипіла Розалія.

— Стерти пам’ять блондинки не так уже й важко, — зауважив я. — Просто треба дмухнути їй у вухо.

— Розкажи хоч один новий анекдот, — гавкнула вона.

— Та ну, Джейку. Лиши Розалію в спо… — Белла обірвала речення на половині й хапнула ротом повітря. Тої ж таки миті Едвард уже нахилився над нами, здираючи покривало. Її били конвульсії, аж спина вигиналася.

— Він просто, — видихнула Белла, — потягується.

Вуста її були білі, а зуби вона стиснула так, наче не давала вихопитися крику.

Едвард притулив обидві долоні їй до щік.

— Карлайле! — погукав він напруженим тихим голосом.

— Уже тут, — відповів лікар. Я й не чув, як він увійшов.

— О’кей, — сказала Белла, досі важко й уривчасто дихаючи. — Гадаю, все минулося. У бідного дитинчати замало місця, і все. Він так підріс.

Важко було уявити, що таким захопленим тоном вона звертається до істоти, яка роздирає її зсередини. Особливо наслухавшись безсердечної Розалії. Зростало нестримне бажання запустити ще чимось і в Беллу.

Але вона не вловила мого настрою.

— Знаєш, він нагадує мені тебе, Джейку, — мовила вона із замилуванням, досі важко дихаючи.

— Не смій порівнювати мене з тою істотою, — виплюнув я крізь зуби.

— Я просто мала на увазі, як ти ріс, — пояснила вона, і в голосі прозвучала образа. Чудово. — Ти просто мов вистрілив угору. Здавалося, ти щохвилі ставав вищим. І він так само. Росте так швидко!

Я прикусив язик, щоб із нього не зірвалося те, що я справді хотів сказати, — так прикусив, що рот наповнився смаком крові. Звісно, заживе перш, ніж я встигну ковтнути. Ось що потрібно Беллі — була б вона такою ж сильною, як я, мала б вона здатність так хутко зцілюватися…

Коли вона знесилено відкинулася на канапу, дихала вже легше.

— Гм, — муркнув Карлайл. Я підвів на нього погляд — очі його втупилися в мене.

— Що таке? — вимогливо запитав я.

Едвардова голова схилилася набік, коли він вивчав думки у голові Карлайла.

— Джейкобе, пам’ятаєш, я намагався з’ясувати генетичний код плоду? Його хромосомний набір?

— І що ви з’ясували?

— Ну, якщо зважати на деякі спільності між вами…

— Спільності?! — рикнув я — мені не сподобалася ця множина.

— Прискорений ріст, а ще те, що Аліса не бачить нічого ні про нього, ні про вас…

Я відчув, як у мене видовжилося обличчя. Про другу особливість я цілком забув.

— Отож я подумав: може, тут і криється відповідь? Якщо ці спільності — на генному рівні.

— Двадцять чотири пари, — буркнув собі під ніс Едвард.

— Але ж ви цього не знаєте напевно.

— Ні. Але це дає поживу для роздумів, — мовив Карлайл заспокійливим голосом.

— Еге ж. Як захопливо.

Белла вже знову легенько похропувала — наче на підтвердження мого саркастичного зауваження.

Тут вони почали змальовувати мені детальну картину, вдаючись у такі генетичні подробиці, що єдині слова, які я був здатен утямити, були «і» та «а». І моє власне ім’я, певна річ. Аліса приєдналася до пояснення, де-не-де вставляючи слово своїм дзвінким пташиним голосом.

І хоча вони балакали про мене, я навіть не намагався втямити висновків, які вони робили. У мене інше було на думці — кілька фактів, які слід було узгодити між собою.

Факт перший: Белла сказала, що істота захищена чимось таким міцним, як шкіра вампіра, чимось, що не міг просвітити ультразвук і не брали голки. Факт другий: Розалія обмовилася, що вони склали план, як допомогти істоті безпечно з’явитися на світ. Факт третій: Едвард сказав, що за легендами чудовиська — такі, як це, — зубами прогризають собі дорогу на волю.

Я здригнувся.

В цьому був певний божевільний сенс, адже (факт чотири) існує вельми мало матеріалів, здатних протяти шкіру вурдалака. Зуби цієї істоти — за легендами — були достатньо міцними для цього. І мої зуби були достатньо міцними.

І зуби вампірів були достатньо міцними.

Важко було не збагнути таку очевидну річ, але я не хотів бачити очевидних речей. Адже я надто чітко уявляв собі, яким саме чином Розалія збирається допомогти істоті «безпечно» з’явитися на світ.

РОЗДІЛ 16. УВАГА: ІНФОРМАЦІЇ СТАЄ ЗАБАГАТО

Я забрався геть рано-вранці, до схід сонця. Прихилившись до канапи, я трошки неспокійно поспав. Едвард збудив мене, коли Беллине обличчя розчервонілося, і зайняв моє місце, щоб охолодити її. Я потягнувся й вирішив, що відпочив достатньо, аби нарешті трошки попрацювати.

— Дякую, — тихо сказав Едвард, прочитавши мої плани. — Якщо дорога буде вільна, наші вийдуть на полювання сьогодні.

— Я тобі повідомлю.

Приємно було повернутися у свою вовчу подобу. Я закляк через те, що забагато сидів останнім часом. Я збільшив крок, намагаючись розрухати суглоби.

Доброго ранку, Джейкобе, — привітала мене Лі.

О, добре, ти не спиш! Скільки часу Сет уже спить?

Іще не спить, — сонно подумав Сет. — Але вже падає. Які завдання?

Гадаєш, витримаєш іще годинку?

Певна річ. Нема питань. Сет миттю звівся на ноги, обтрусився.

Нам слід зробити велику вилазку, — мовив я до Лі. — Сете, тримай периметр.

Слухаюсь. Сет побіг легкою риссю.

Мчимо виконувати ще одне доручення вурдалаків, — буркнула Лі.

Ти щось маєш проти?

Ну, звісно, ні. Я просто обожнюю виконувати забаганки цих миленьких кровопивць.

Гаразд. Ну, побачимо, як швидко ми вміємо бігати.

О’кей! Безперечно, я не відмовлюся від перегонів.

Лі перебувала у найдальшому західному кінці нашої стежки. Але замість того, щоб погнати до мене навпростець попри будинок Калленів, вона вирішила триматися стежки. Я помчав на схід, знаючи, що хоча вона дала мені фору, з її здібностями вже незабаром вона обжене мене, якщо я розслаблюся хоч на секунду.

Лі, тримай ніс біля землі. Це не перегони — це розвідувальна операція.

Я можу поєднати одне й друге — і все одно копну тебе під зад.

Що ж, нехай радіє. Я знаю.

Вона розсміялася.

Ми вибігли на стежку, яка петляла між горами на схід. Це була знайома дорога. Ми вже чатували в цих горах рік тому, коли вампіри забралися геть, — включили їх у звичайний район своєї варти, щоб забезпечити кращий захист місцевим мешканцям. Коли Каллени повернулися, ми знову обмежили свою територію. За угодою це була їхня земля.

Проте для Сема цей факт зараз, мабуть, нічого не значить. Угода скасована. Сьогодні питання — наскільки він прагне показати свою владу? Чи підстерігатиме він самотніх Калленів, якщо вони полюватимуть на його землях? Говорив Джаред правду — чи скористався з того, що ми вже не чуємо одне одного?

Ми заглиблювалися все далі в гори, але не знаходили й сліду зграї. Повсюди були сліди вампірів, які вже вивітрювалися, але я встиг звикнути до їхнього запаху. Я дихав цим запахом цілісінький день.

На одній зі стежок я вловив нещодавній концентрований запах — вся родина вчащала сюди, окрім Едварда. Проте коли Едвард привіз додому свою вагітну помираючу дружину, про якусь особливу принадність цього місця забули. Я заскреготів зубами. Що б то не було, мене це не стосується.

Лі так і не обігнала мене, хоча в цей момент легко могла б. Я набагато більше уваги приділяв кожному новому запаху, аніж нашим із нею перегонам. Вона трималася праворуч, просто бігла поряд, а не боролася за першість.

Ми забралися доволі далеко, — зауважила вона.

Еге ж. Якби Сем підстерігав самотніх мисливців, ми б уже давно наразилися на його слід.

Для нього зараз логічніше зачаїтися в Ла-Пуші, — подумала Лі. — Він знає, що у кровопивць з’явилося додатково три пари очей. Отож навряд чи йому вдасться захопити їх зненацька.

Ми насправді розвідували про всяк випадок.

Еге ж, не хотіли наших дорогоцінних паразитів наражати на небезпеку.

Ні, — погодивсь я, ігноруючи її сарказм.

Джейкобе, ти дуже змінився. У сотню разів!

Та й ти не та сама Лі, яку я завжди знав і любив.

Правда. Але ж я не настільки тебе зараз дратую, як Пол?

Дивна річ… але ні.

Ах, яке чудове досягнення!

Вітаю.

Далі ми бігли мовчки. Либонь, час уже був повертатися, але ні вона, ні я не хотіли. Приємно було отак просто бігти. Ми занадто довго кружляли уздовж однієї коротесенької стежки. Втішно було випростати м’язи й пробігтися перетятою місцевістю. Ми не надто поспішали, отож я подумав, що нам, певно, варто дорогою назад пополювати. Лі вельми зголодніла.

Ням-ням, — подумала вона кисло.

Проблема в твоїй власній голові, — мовив я до неї. — Вовки харчуються саме так. Це природно. І смак нормальний. Якби ти не намагалася судити про це з точки зору людини…

Припини заспокоювати мене, Джейкобе. Я полюватиму. І не обов’язково мені від цього отримувати задоволення.

Звісно, звісно, — легко погодивсь я. Це не моя справа, якщо вона для себе ж не хоче полегшити життя.

Вона мовчала кілька хвилин, і я подумав, що час повертати назад.

Дякую, — зненацька мовила Лі зовсім іншим тоном.

За?

За те, що лишив мене в спокої. За те, що дозволив мені зостатися. Ти поставився до мене краще, ніж я мала право очікувати, Джейкобе.

Е-е-е… які проблеми! До речі, я саме це маю на увазі. Я значно менше занепокоєний твоїм перебуванням тут, ніж сам очікував.

Вона пирхнула, але напрочуд грайливо. Яка похвала!

Нехай вона тобі не кружить голови!

О’кей — якщо це не кружитиме й твоєї, — на секунду вона затнулася. — Гадаю, з тебе вийде гарний Вожак. Не такий, як Сем, але у своєму роді. За тобою варто йти, Джейкобе.

У голові в мене все завирувало зі здивування. Тільки за хвильку я отямився та зміг відповісти.

Е-е-е… дякую. Важко уявити, що від цього моя голова не закрутиться. З чого ти це взяла?

Вона не одразу відповіла, і я простежив безсловесний напрямок її думок. Вона міркувала про майбутнє — про те, що я сказав Джаредові нещодавно. Що скоро все закінчиться, і я знову повернуся до лісу. Що я пообіцяв: незабаром вони з Сетом долучаться до зграї — нехай тільки Каллени заберуться…

Я радше залишуся з тобою, — мовила вона.

У мене аж ноги підігнулися, я спіткнувся. Вона пролетіла повз мене — і нагло загальмувала. Повільно повернулася туди, де я став як уритий.

Я не дратуватиму тебе, правда. Я не плентатимуся за тобою хвостиком. Можеш гуляти, де заманеться. Тобі тільки доведеться терпіти мене, коли ми обоє будемо у вовчій подобі, — вона ходила туди-сюди переді мною, нервово метляючи своїм довгим сірим хвостом. — А оскільки я збираюся повернутися в людську подобу, щойно з’явиться можливість… може, це траплятиметься не надто часто.

Мені забракло слів.

Зараз я щасливіша — як частина твоєї зграї; я так не почувалася вже роки й роки.

І я хочу залишитися, — докинув Сет тихенько. Я не звернув уваги, що він дослуховується до нашої розмови на своїй стежці. — Мені подобається ця зграя.

Гей, там! Сете, ця зграя довго не протримається, — я намагався впорядкувати думки, щоб переконати його. — Зараз у нас є мета, але коли… коли все закінчиться, я просто перетворюся на звичайного вовка. Сете, тобі потрібна ціль. Ти гарний хлопець. Ти з тої породи людей, що вирушають у хрестові походи. І можеш навіть не мріяти зараз покинути Ла-Пуш. Ти спершу закінчиш школу та впорядкуєш власне життя. Ти піклуватимешся про Сью. Мої проблеми не зіпсують твого майбутнього.

Але…

Джейкоб має рацію, — підтримала мене Лі.

Ти погоджуєшся зі мною?!

Звісно. Але те, що ти сказав, мене не стосується. Я так і так планувала забиратися звідси. Я знайду роботу десь подалі від Ла-Пуша. Може, походжу трохи в коледж. Займуся йогою та медитацією, щоб угамувати свій вибуховий темперамент… І залишатимуся частиною твоєї зграї просто для того, щоб не з’їхати з глузду. Джейкобе, ти ж бачиш, що в моїх словах є сенс, правда? Я не заважатиму тобі, ти не заважатимеш мені, і всі щасливі.

Я розвернувся й почав потихеньку забирати на захід.

Лі, ти наговорила забагато, щоб отак одразу впоратися. Дозволь мені трохи поміркувати, о’кей?

Звісно. Не квапся.

Назад ми бігли довше. Поспіху не було. Я хіба що намагався зосередитися, щоб не врубатися головою в дерево. Сет щось тихенько буркотів у глибині моєї свідомості, але я вдало ігнорував його. Він знав, що я маю рацію. Він не покине власної мами. Він повернеться до Ла-Пуша й захищатиме плем’я, як і належить.

Проте Лі навряд чи так учинить. А це просто-таки лякало.

Зграя з нас двох? Незважаючи на фізичну віддаль, я не міг уявити… інтимності такої ситуації. Цікаво, чи добре вона все обміркувала — чи просто божевільно воліла зберегти свободу.

Лі нічого не відповіла, поки я це все пережовував. Наче намагалася довести, як легко все складеться, якщо в зграї залишимося тільки ми вдвох.

Ми натрапили на стадо чорнохвостих оленів саме тоді, коли сонце виповзло з-за обрію, підсвітивши хмари позаду нас. Лі внутрішньо зітхнула, проте не завагалася. Її стрибок був чітким і плідним — і навіть граційним. Вона завалила найбільшого оленя, перш ніж тварини усвідомили небезпеку.

Щоб не пасти задніх, я кинувся на найкрупнішу оленицю, швидко затискаючи щелепами її шию, аби вона не зазнала непотрібного болю. Я відчував, як огида бореться в Лі з голодом, і спробував полегшити їй вибір, дозволивши своїй вовчій суті взяти гору над людською. Я жив як вовк достатньо довго, щоб уміти цілковито перетворюватися на звіра — дивитися його очима й міркувати за його способом. Я дозволив практичним інстинктам випірнути на поверхню — щоб і Лі змогла відчути те ж саме. Вона завагалася на мить, а тоді напружено прочитала мою свідомість і спробувала й собі налаштуватися на таку хвилю. Відчуття були дуже дивними — наші свідомості були з’єднані набагато тісніше, ніж будь-коли, адже ми обоє намагалися думати однаково.

На диво, це їй допомогло. Зуби протяли хутро та шкіру на плечі її здобичі, віддираючи великий шмат паруючого м’яса. Замість здригнутися, як про те волала її людська сутність, вона дозволила вовчим інстинктам взяти гору. Це приглушило відчуття, притлумило думки. Це дозволило їй спокійно поїсти.

Мені ж було зовсім легко чинити так само. І приємно було, що я нічого не забув. Бо ж незабаром моє життя знову стане таким.

Чи стане Лі частиною цього життя? Ще тиждень тому сама думка про це жахала б мене. Я би просто не витримав її. Але зараз я знав Лі краще. І вона, позбавлена постійного болю, перетворилася на цілком інакшого вовка. І на цілком інакшу дівчину.

Ми їли, поки обоє не наситилися.

Дякую, — мовила вона згодом, коли ми качалися по вологій траві, чистячи пазурі й писки. Я не зважав на те, що почав накрапати дощик — на зворотній дорозі нам усе одно доведеться ще раз перепливати річку. Добре помиємося. — Думати по-твоєму було не так уже й зле.

Та будь ласка.

Сет уже ледве ноги волочив, коли ми добігли до знайомої стежки. Я звелів йому поспати, а ми з Лі заступимо на варту. Сетова свідомість вимкнулася буквально за секунду потому.

Ти зібрався назад до кровопивць? — запитала Лі.

Можливо.

Тобі важко там бути — і не легше триматися подалі. Мені знайоме це відчуття.

Знаєш, Лі, тобі варто замислитися про власне майбутнє, про те, чого ти насправді хочеш. Моя голова найближчим часом буде не найщасливішим місцем на землі. І тобі доведеться страждати разом зі мною.

Вона замислилася, як краще мені відповісти. Ого, це мене лякає. Але, щиро кажучи, мені легше буде впоратися з твоїм болем, аніж зі своїм власним.

Таки правда.

Я знаю, що тобі буде важко, Джейкобе. Я розумію це — можливо, ліпше, ніж ти гадаєш. Мені вона не подобається, але… вона — твій Сем. Вона все, чого ти прагнеш і чого не можеш отримати.

Я не спромігся на відповідь.

Я знаю, що тобі навіть важче. Бо ж Сем принаймні щасливий. Він живий і здоровий. Я кохаю його достатньо, щоб зичити йому саме цього. Я хочу, щоб у нього все було якнайкраще, — зітхнула вона. — Просто не волію в цей час крутитися поряд і за всім цим спостерігати.

Може, нам варто побалакати про це?

Гадаю, так. Бо я хочу, щоб ти знав: я не зроблю ситуацію важчою для тебе. Чорт забирай, може, я навіть допоможу! Я ж не народилася безсердечним стервом. Колись я була досить милою, знаєш.

В моїй пам’яті цього не збереглося.

Ми воднораз коротко реготнули.

Мені шкода, Джейкобе. Мені шкода, що тобі боляче. Мені шкода, що стає дедалі гірше, а не краще.

Дякую, Лі.

Вона переглядала найгірші моменти — чорні плями у моїй свідомості, в той час як я намагався безуспішно зупинити її. Вона могла дивитися на такі речі ніби збоку, з відстані, і мені довелося визнати, що це дещо допомагало. Я повірив, що за кілька років і сам зможу на це дивитися так само.

Вона бачила й веселий бік перебування поряд із вурдалаками. Їй сподобалося, як я роздратував Розалію, — вона подумки захихотіла й навіть пригадала кілька анекдотів про блондинок, які мені ще зможуть придатися згодом. Але потім думки її повернулися в серйозне русло — вона затримала на обличчі Розалії погляд якось так, що загнала мене в глухий кут.

Ти знаєш, у чому криється найбільше божевілля? — запитала вона.

Ну, зараз кругом божевілля. Що саме ти маєш на увазі?

Ця білява вампірка, яку ти так ненавидиш, — я повністю поділяю її точку зору.

У мене майнула думка, що вона спробувала погано пожартувати, адже жарт вийшов грубим. Але згодом, коли я усвідомив, що вона цілком серйозна, мене накрила така хвиля люті, що я не міг тримати себе в руках. Добре було, що ми розділилися, коли вийшли на чати. Якби вона була на віддалі укусу

Стривай! Я зараз поясню!

Нічого не хочу чути. Я зав’язую.

Чекай! Чекай! — благала вона, а я намагався заспокоїтися, щоб перевернутися назад на людину. — Та ну, Джейку!

Лі, це не найкращий спосіб переконати мене, що в майбутньому я хочу зав’язати з тобою тісніші стосунки.

Чорт! Ну ти й реагуєш! Ти навіть гадки не маєш, про що я говорю!

То про що ти говориш?

І раптом вона перетворилася на ту давню зболену Лі. Я кажу про те, щó значить бути генетичним виродком.

Лють у її голосі ледь не збила мене з ніг. Я не уявляв, що мою злобу міг побити сильніший козир.

Я не розумію.

Ти б зрозумів, якби сам був таким. Якби від моїх «жіночих дурниць», — подумала вона жорстко й саркастично, — ти не тікав на злам голови й не ховався, як будь-який тупий чоловік, тоді б ти збагнув, що саме я мала на увазі.

О!

Певна річ, ніхто з нас не хотів разом із нею обмірковувати ці жіночі речі. А хто б схотів? Я пам’ятаю, як панікувала Лі весь перший місяць, коли приєдналася до зграї, — і пам’ятаю, як я старався триматися подалі від цього разом з усіма. Бо не могла ж вона завагітніти — хіба що відбулося бісове непорочне зачаття! Після Сема-бо в неї нікого не було. Та коли минали тижні й нічого не відбувалося, вона збагнула, що тіло її більше не має природних циклів. І з’явився жах — на кого вона перетворилася? Її тіло змінилося, бо вона стала вовкулакою? Чи вона стала вовкулакою саме тому, що в тілі її щось зіпсувалося? Перша жінка-вовкулака в світовій історії. Може, це сталося тому, що вона була не зовсім жінкою?

Нікому з нас не хотілося мати справу з цим нервовим зривом. Бо ж ми очевидячки не могли співчувати.

Ти знаєш, чому, вважає Сем, у нас існує імпринтинг? — подумала вона, трошки заспокоївшись.

Так. Щоб продовжувати рід.

Еге ж. Щоб народити цілу купу маленьких вовченят. Виживання виду, генетичний розвиток. Нас притягує та людина, яка дає нам найбільший шанс передати вовчий ген наступному поколінню.

Я чекав, поки вона розповість усе, що має на думці.

Якби я мала таку здатність, Сема притягувала б я.

Біль її був таким, що я спіткнувся.

Але я не маю. Зі мною щось не так. Я не маю здатності передавати ген, це очевидно, незважаючи на моє зіркове походження. Отак я і стала виродком — дівчам-вавкулакою, ні на що не здатним. Я генетичний виродок, і ми обоє знаємо це.

Ми не знаємо, — заперечив я. — Це тільки Семова теорія. Імпринтинг справді трапляється, але ми не відаємо чому. Біллі вважає, що це пов’язано з чимось іншим.

Знаю, знаю. Біллі вважає, що імпринтинг — це спосіб народжувати найкращих, найдужчих вовків. Тому що і ти, і Сем — просто монстри, набагато більші за своїх батьків. Та хай там як, я все одно не пасую, бо я… бо в мене клімакс. Мені двадцять років — і в мене клімакс.

Бр-р-р! Як я не хотів брати участі в цій розмові! Ти не знаєш напевно, Лі. Мабуть, це через нашу так звану застиглість у часі. Якщо ти скинеш із себе вовчу подобу й почнеш знову старіти, все може… е-е-е… повернутися назад.

Я б могла так себе тішити, та тільки нікого чомусь до мене не тягне, ніякого імпринтингу зі мною, незважаючи на мою шляхетну породу. Знаєш, — додала вона замислено, — якби не було тебе, мабуть, Сет претендував би на роль вожака — принаймні по крові. Звісна річ, нікому б і на думку не спало розглядати мене як…

Ти справді хочеш знайти половинку, відчути імпринтинг, що б там воно не було? — вимогливо запитав я. — А що поганого в тому, щоб просто закохатися, як усі нормальні люди, Лі? Імпринтинг — просто ще один спосіб обмежити твій вибір.

Сем, Джаред, Пол, Квіл… здається, у них і думки не виникало противитися.

У них узагалі немає власних думок.

А ти не хочеш імпринтингу?

Чорт, нізащо!

Це тому, що ти вже закоханий у неї. Але це кохання б минулося, якби ти зустрів половинку, якби пізнав імпринтинг. Ти більше б не відчував через неї болю.

А ти хочеш забути про все, що відчуваєш до Сема?

Вона хвильку вагалася. Гадаю, так.

Я зітхнув. Вона ставилася до ситуації здоровіше, ніж я.

Але повернімося до початку розмови, Джейкобе. Я розумію, чому та білявка-вампірка така холодна — фігурально висловлюючись.

Вона зосереджена. Вона не відриває очей від майбутнього трофею. Адже ми найбільше прагнемо того, чого ніколи не отримаємо.

І ти б повелася, як Розалія? І ти б убила когось — адже саме це вона й робить, попередньо пересвідчившись, що ніхто їй не заважатиме довести Беллу до смерті, — ти б зробила це заради дитини? Відколи це ти стала скотарем?

Просто я б хотіла мати вибір, якого я наразі не маю, Джейкобе. Може, якби зі мною все було гаразд, мені б нічого такого й на гадку не спало.

То ти б убила заради цього? — вимогливо перепитав я, не дозволяючи їй уникнути відповіді.

Вона й не робить цього. Просто вона зараз намагається жити чужим життям. І… якби Белла звернулася по допомогу до мене… — вона на мить затнулася, міркуючи. — Попри те, що я невисокої думки про неї, я б, либонь, вчинила так само, як і кровопивця.

Гучне ричання вихопилося з мого горла.

Оскільки якби ми помінялися ролями, я б воліла, щоб Белла вчинила так само щодо мене. І Розалія хоче цього ж. Ми обидві зробили б так, як хочеться їй.

Ет! Ти така ж лиха, як і вони!

Так, бо це зворотний бік медалі: коли ти знаєш, що не можеш чогось мати. Тоді ти впадаєш в розпач.

Так… мій терпець урвався. Просто зараз. Розмова закінчена.

Гаразд.

Але мені було замало того, що вона погодилася припинити розмову. Я хотів поставити жирну крапку.

Мені залишалося десь із півмилі до місця, де я зоставив свій одяг. Тож я перевернувся на людину й пішов кроком. Я вже не думав про нашу розмову. Не тому, що тут не було про що міркувати, просто не міг більше цього витримувати. Я ніколи не розглядатиму цієї ситуації під таким кутом зору, проте коли Лі вклала свої думки просто в мою голову, триматися власної точки зору стало набагато важче.

Ні, я не буду з нею в одній зграї, коли все це закінчиться. Вона може повертатися страждати в Ла-Пуш. Від останнього наказу Вожака, перш ніж я заберуся звідси назавжди, ніхто не вмре.

Коли я дістався будинку, було ще зовсім рано. Белла, мабуть, досі спала. Я вирішив зазирнути на хвильку, поглянути, що відбувається, сповістити, що горить зелене світло й можна вирушати на полювання, а тоді знайти достатньо м’яку галявинку з травою, щоб на ній можна було виспатися в людські подобі. Я не збираюся перевертатися назад на вовка, поки не ляже спати Лі.

Але в будинку бурмотіли голоси, тож, може, Белла й не спить. А тоді долинув звук якогось апарату згори — знову рентген? Чудово. Схоже, четвертий день із нашого зворотного відліку почавсь яскраво.

Аліса відчинила мені двері, перш ніж я зайшов сам.

Вона кивнула.

— Привіт, вовче!

— Привіт, коротунко. Що коїться нагорі?

Велика кімната була порожньою — голоси линули з другого поверху.

Вона стенула гострими плечиками.

— Мабуть, іще одна тріщина, — вона намагалася говорити байдуже, проте в глибині її очей я зауважив іскри. Ми з Едвардом були не єдиними, хто згорав із середини. Аліса також любила Беллу.

— Ще одне ребро? — хрипко запитав я.

— Ні. Цього разу тазова кістка.

Дивно, як я щоразу здригався, наче це й досі мене дивувало.

Коли вже я припиню чудуватися? В ретроспективі кожне нове нещастя здавалося доволі закономірним.

Аліса втупилася в мої долоні — вони тремтіли.

А тоді ми вдвох почули голос Розалії нагорі:

— Бачиш, я ж казала тобі, що не чула жодного хрускоту. Едварде, тобі слід перевірити слух.

Відповіді не було.

Аліса скривилася.

— Кінець кінцем Едвард роздере Розалію на дрібнесенькі кавалки, я певна. Дивно, що вона досі не усвідомила цього. А може, вона впевнена, що Еммет встигне зупинити його.

— Я притримаю Еммета, — запропонував я. — А ти можеш допомогти Едварду порвати її.

Аліса ледь помітно всміхнулася.

І тут сходами вниз спустилася процесія — цього разу Беллу ніс Едвард. Вона обома долонями стискала горнятко крові, обличчя її було зовсім блідим. І видно було — хоча Едвард намагався рухатись якомога м’якше, щоб не трусити її, — їй дуже боліло.

— Джейку, — прошепотіла вона та крізь біль усміхнулася. Я тільки дивився на неї й не говорив ні слова.

Едвард обережно поклав Беллу на канапу і всівся на підлогу в неї в узголів’ї. Цікаво, чому вони не тримають Беллу нагорі? Та, подумавши, я вирішив, що це Беллина ідея. Вона воліє вдавати, що нічого не відбувається, не хоче лікарняного антуражу. А він догоджає їй. Певна річ.

Карлайл повільно спустився додолу останнім, обличчя його було пооране стривоженими зморшками. Вперше він на вигляд був достатньо старим, щоб бути схожим на лікаря.

— Карлайле, — звернувсь я до нього, — Ми подолали півдороги до Сієтла. Ні знаку зграї. Можна вирушати.

— Дякую, Джейкобе. Саме вчасно. Бо нам уже конче треба, — погляд його метнувся до горнятка, яке Белла так міцно стискала.

— Відверто кажучи, я гадаю, що ви можете ризикнути піти більшою компанією, ніж утрьох. Я цілком переконаний, що Сем зараз зосередився на Ла-Пуші.

Карлайл на згоду кивнув. Я здивувався, як радо він пристав на мою пропозицію.

— Якщо ти так гадаєш, то підемо ми з Есме, Аліса та Джаспер. А пізніше Аліса може відвести туди ж Еммета й Розал…

— В жодному разі, — прошипіла Розалія. — Еммет може рушати з вами просто зараз.

— Тобі теж давно час на полювання, — лагідно зауважив Карлайл.

Його тон не пом’якшив її гумору.

— Я полюватиму тільки разом із ним, — проричала вона, мотнувши головою в бік Едварда, а тоді відкинула назад волосся.

Карлайл зітхнув.

Джаспер і Еммет блискавично спустилися сходами, і тої ж таки секунди до них біля скляних задніх дверей приєдналася Аліса. Есме підлетіла до Аліси і стала збоку.

Карлайл поклав долоню мені на руку. Льодяний доторк був неприємний, але я не відсмикнув руки. Я застиг — частково зі здивування, а частково тому, що не хотів образити його почуття.

— Дякую, — повторив він і зник за дверима, щоб долучитися до решти чотирьох. Я провів їх поглядом, поки вони перетинали газон, але вони зникли, перш ніж я встиг зробити ще один видих. Либонь, ситуація була критичнішою, ніж я уявляв.

Хвилинку було зовсім тихо. Я відчував, що хтось пропалює мене поглядом, і міг навіть вгадати, хто це має бути. Я планував забратися геть і трохи похропти, але можливість зіпсувати Розалії ранок неможливо було проґавити.

Отож я неквапливо дійшов до крісла поряд із Розалією і всівся в нього, випроставшись так, що голова моя схилилася до Белли, а ліва нога опинилася біля обличчя Розалії.

— Фу! Приберіть хтось цього собаку, — пробурмотіла вона, зморщивши носик.

— Слухай, психопатко, а цей ти чула? Питання: як забезпечити блондинці заняття на кілька годин?

Вона не озвалася і словом.

— Ну, — запитав я, — то знаєш відповідь чи ні?

Вона втупилася в телевізор і проігнорувала мене.

— Вона чула цей анекдот? — запитав я Едварда.

Навіть тінь усмішки не ковзнула його обличчям — він не відривав очей від Белли, коли відповів:

— Ні.

— Чудово. Отож насолоджуйся, кровопивце: написати на папірці з обох боків «Перегорни».

Розалія і не глянула на мене.

— Я вбиваю в сотні разів частіше, ніж ти, бридка тварюко. Пам’ятай про це.

— Одного дня, Королево Краси, тобі набридне просто погрожувати мені. А я тільки цього й чекаю.

— Досить, Джейкобе, — мовила Белла.

Я опустив очі — вона хмуро поглядала на мене. Схоже, вчорашній гарний гумор випарувався без сліду.

Що ж, я не хотів дратувати її.

— Мені краще забратися?

Перш ніж мною оволоділа надія (а чи страх), що вона нарешті втомилася від мого товариства, вона моргнула, похмурий вираз щез. Вона, схоже, була щиро вражена, що я зроблю такий висновок.

— Ні! Звісно, ні!

Я зітхнув — і почув, як Едвард також зовсім тихо зітхнув. Я знаю, він би волів, щоб вона нарешті порвала зі мною. Шкода, що він ніколи не зможе зробити нічого, що засмутить її.

— У тебе втомлений вигляд, — зауважила Белла.

— Почуваюся, як побитий пес, — визнав я.

— Я би з задоволенням побила тебе, як пса, — муркнула Розалія так тихо, щоб Белла не почула.

Я тільки посунувся глибше в крісло. Влаштовуючись зручніше. Боса ступня опинилася ще ближче від Розалії, й вона застигла. За кілька хвилин Белла попросила Розалію наповнити її горнятко. Вітерець майнув по моїй шкірі, коли Розалія полетіла нагору, щоб принести ще крові. Було дуже тихо. Я подумав: а чи не подрімати мені?

І тут нагло запитав Едвард:

— Ти щось кажеш?

Голос його був спантеличений. Дивно. Адже ніхто нічого не казав — і, крім того, Едвард мав такий самий гострий слух, як і я, і сам знав про це не гірше за мене.

Він утупився в Беллу, вона теж не відривала від нього очей.

— Я? — перепитала вона через секунду. — Я нічого не казала.

Він став навколішки, нахилився над нею — обличчя його було тривожним, але зовсім по-іншому. Чорні очі зосередилися на її обличчі.

— Що ти зараз думаєш?

Вона безтямно витріщилася на нього.

— Нічого. А що таке?

— А що ти думала хвилину тому? — запитав він.

— Про… Острів Есме. І пір’я…

Прозвучало, як повна нісенітниця, але тут вона почервоніла, і я збагнув, що краще мені й не знати, про що це вона.

— Скажи ще що-небудь.

— Що? Едварде, що відбувається?

Його обличчя знову змінилося, і він зробив таке, від чого в мене просто відпала щелепа. Позаду я вчув гучний вдих і збагнув, що то повернулася Розалія і що вона здивована не менше за моє.

Едвард зовсім легко поклав обидві долоні Беллі на величезний круглий живіт.

— Пло… — він ковтнув, — йому… малюку подобається твій голос.

На якусь мить запанувала цілковита тиша. Я не міг поворухнути ні м’язом, не міг навіть кліпнути очима. І тут…

— Чорт забирай, ти його чуєш! — заверещала Белла. Наступної миті вона здригнулася.

Едвардова рука поповзла до найвищої точки її живота, і він лагідно погладив те місце, де дитина, либонь, штовхнулася.

— Чш-ш-ш, — пробурмотів він, — ти налякала… його.

Очі її розширилися від здивування. Вона поплескала себе збоку по животі.

— Пробач, дитинко.

Едвард щосили прислуховувався, нахиливши голову до здоровенного живота.

— Що він думає зараз? — нетерпляче поцікавилася Белла.

— Він… чи вона… — він затнувся, поглянувши їй в очі. У погляді його читалося таке саме благоговіння — хіба що в його зіницях було більше настороженості й невдоволення. — Він щасливий, — мовив Едвард, не вірячи власним словам.

Вона хапнула ротом повітря, і від мене не приховався фанатичний блиск її очей. Обожнювання і відданість. Величезні сльози наповнили її очі й тихо потекли по щоках до всміхнених вуст.

І коли він дивився на неї, в обличчі його більше не було ні страху, ні люті, ні шалу — жодного з тих почуттів, які відбивалися на ньому весь час відтоді, як вони повернулися з медового місяця. Він захоплювався разом із нею.

— Звісно, ти щасливий, мій гарненький малюче, звісно ж, ти щасливий, — завуркотіла вона, погладжуючи собі живіт, а сльози котилися по щоках. — Як же може бути інакше, коли ти в безпеці й теплі, коли тебе всі люблять! Я так тебе люблю, милий мій Еде, звісно ж, ти щасливий!

— Як ти його назвала? — поцікавився Едвард.

Вона знову пекла раків.

— Ну… я вже дала йому ім’я… Не думала, що ти теж захочеш… ну, розумієш?

— Ед?

— І батька твого звали також Едвардом…

— Так, звали. Що?… — почав був він, затнувся, а за мить гмикнув: — Гм-м-м…

— Що таке?

— Мій голос йому теж подобається.

— Певно, що подобається! — в її тоні звучав заледве не екстаз. — У тебе найчарівніший голос у світі. Кому він може не подобатися?

— А в тебе є запасний план? — раптом запитала Розалія, відхиляючись на спинку канапи з точно таким самим зачудованим, повним екстазу виразом обличчя, як був у Белли. — Що як це не він, а вона?

Белла стерла сльози під очима зворотним боком долоні.

— Я трошки поміркувала. Погралася з двома іменами — Рене та Есме. І придумала… Ренéсма.

— Ранезма?

— Ренéсма. Дивно звучить?

— Ні, мені подобається, — запевнила її Розалія. Долоні їхні лежали поряд — золота й червоного дерева. — Ім’я чарівне. І єдине в своєму роді — це якраз пасує.

— Проте я все-таки гадаю, що це Едвард.

Едвард зосереджено глядів перед собою — він дослухався.

— Що? — запитала Белла, сяючи на обличчі. — Що він думає зараз?

Спершу він нічого не відповів, а потім — вразивши нас трьох, аж із вуст зірвалося три зітхання — він ніжно приклав вухо Беллі до живота.

— Він любить тебе, — прошепотів Едвард зачудовано. — Він просто обожнює тебе.

І тут-таки я збагнув, що залишився сам. Цілковито й безповоротно сам.

Мені хотілося дати самому собі під зад, коли я усвідомив, які великі надії покладав на цього ненависного вурдалака. Який я був дурень — хіба можна довіряти кровопивцям! Звісна річ, що врешті-решт він мене зрадив би!

Я розраховував, що він буде на моєму боці. Я розраховував, що він страждатиме більше за мене. А понад усе я розраховував, що він ненавидітиме цю огидну істоту, яка вбиває Беллу, більше за мене.

Я покладався в цьому на нього.

Але він став на інший бік — зараз двійко їх схилилося над підрослим невидимим чудовиськом, і очі їхні світилися, як у щасливої родини.

А я залишився сам зі своєю ненавистю і болем, який був таким жорстоким, наче мене піддавали тортурам. Наче мене повільно тягнули через ложе з гострих лез. Болем таким, що я б радше прийняв смерть, ніж терпіти його.

Гаряча хвиля розморозила мої м’язи, я скочив на рівні ноги. Три голови воднораз сіпнулися вгору, і я побачив, як мій біль прошив Едварда, коли він зазирнув у мою голову.

— А-а-ах! — ледь не задихнувся він.

Я не знав, що роблю; я стояв там і тремтів, ладен бігти будь-куди, аби тільки втекти.

Миттєвим зміїним рухом Едвард стрибнув до маленького столика й хапнув щось із шухляди. Він пожбурив це мені, і я рефлективно упіймав.

— Забирайся, Джейкобе. Тікай звідси, — сказав він не жорстоко — просто кинув мені ці слова, мов рятувальний круг. Він допомагав мені знайти вихід, якого я так шукав.

А в руці моїй була зв’язка ключів.

РОЗДІЛ 17. ЗА КОГО ВИ МЕНЕ МАЄТЕ? ЗА ЧАРІВНИКА З КРАЇНИ ОЗ? ВАМ ТРЕБА МОЗОК? ВАМ ТРЕБА СЕРЦЕ? УПЕРЕД. ВІЗЬМІТЬ МОЇ. ЗАБИРАЙТЕ ВСЕ, ЩО Я МАЮ

Коли я біг до гаража Калленів, у голові моїй уже склалася подоба плану. І завершувався він тим, як я вщент розбиваю машину кровопивці.

От чому я так здивувався, коли натиснув ґудзик на дистанційному керуванні — і зовсім не «вольво» біпнуло й блимнуло фарами. То була інша машина — вона вирізнялася навіть на тлі всієї шереги машин, кожна з яких у своєму роді змушувала у людей текти слинки.

Він справді свідомо дав мені ключі від «Астон Мартіна» моделі «Венквіш» — чи то була чиста випадковість?

Я й на мить не замислився про те, що це може змінити кінцівку мого плану. Просто бухнувся на шкіряне сидіння й повернув ключ запалювання, ще й не випроставши ніг під кермом. Колись давно муркотіння такого двигуна викликáло в мене заздрісний стогін, але сьогодні я заледве міг зосередитися, щоб змусити машину рухатися.

Я намацав ручку, яка відпускала сидіння, й відсунувсь якомога далі, а тоді щосили натиснув на педаль газу. Машина стрибнула вперед, ледь не відриваючись од землі.

За кілька секунд я подолав вузьку звивисту доріжку. Машина була слухняною, наче підкорялася моїм думкам, а не рукам. Коли я вилетів із зеленого тунелю на шосе, то краєм ока зауважив сірий писок Лі, яка збентежено визирала з-поза папороті.

В голові майнуло: цікаво, що вона подумала, — та за мить я збагнув, що мені байдуже.

Я повернув на південь, бо сьогодні в мене бракувало терпцю на вантажівки, пробки — будь-що, що змусило б мене відірвати ногу від педалі.

Та хай там як, а сьогодні мені щастило. Якщо щастям можна вважати, коли ти несешся досить запрудженою дорогою на швидкості двісті миль — і не зустрічаєш жодного копа, навіть на прилеглій до міста ділянці, де обмеження — тридцять миль на годину. Яке розчарування! Приємно було б трохи погратися в доганялки — особливо якщо зважити, що за номерним знаком одразу вирахують і звинуватять кровопивць. Звісно, вони відкупляться, але ж це завдасть їм трошечки незручностей.

Єдиною ознакою нагляду, яка трапилася мені дорогою, була тінь коричневого хутра, котра миготіла поміж дерев — бігла паралельно зі мною за кілька миль на південь від Форкса. Схоже, то був Квіл. Мабуть, він теж мене впізнав, адже за хвилину зник, так і не здійнявши тривоги. І знову в голові майнуло: а що ж він подумав про мене? — і тут-таки я пригадав, що мені байдуже.

Я мчав довгою вигнутою автострадою до найбільшого міста, яке тільки було поблизу. Це була перша частина мого плану.

Час тягнувся повільно — мабуть, тому, що я й досі лежав на лезах, але насправді менш ніж за дві години я вже повертав на північ до безіменного поселення, яке частково належало до Такоми, а частково — до Сієтла. Там я скинув швидкість, адже зовсім не збирався позбавити життя випадкового перехожого.

План був безглуздий. Він не спрацює. Проте коли я перебирав варіанти, як полегшити власний біль, вигулькнула фраза, яку сьогодні сказала Лі.

Але це кохання б минулося, якби ти зустрів половинку, якби пізнав імпринтинг. Ти більше б не відчував через неї болю.

Буває, іноді, коли в тебе забирають вибір, це не так уже й погано. Можливо, погано — почуватися так.

Але я знайомий з усіма дівчатами в Ла-Пуші, і в резервації Макá, і в Форксі. Мені треба ширші мисливські угіддя.

Як шукати рідну душу в натовпі? Ну… і спершу ж потрібен натовп. Отож я роззирнувся, підшукуючи годяще місце. Проїхав кілька великих універмагів, де точно скупчилося чимало дівчат мого віку, але не зміг примусити себе зупинитися. Невже я хочу імпринтингу з дівчиною, яка вештається по універмагах цілісінькими днями?

Я прямував на північ, і довкруж ставало дедалі людніше. Згодом натрапив на парк, повний дітей, і родин, і скейтбордів, і велосипедів, і повітряних зміїв, і пікніків тощо. Тільки тепер я помітив — гарний стояв день. Сонячний і все таке. Люди висипали надвір, радіючи ясному небу.

Я припаркувався впоперек двох місць для інвалідів — просто напрошувався на штраф — і приєднався до натовпу.

Блукав, здалося, кілька годин поспіль. Сонце перекотилося з однієї половини неба на другу. Я вдивлявся в обличчя кожної дівчини, яка проходила неподалік, змушуючи себе по-справжньому приглядатися, помічаючи, яка була гарненька, а яка мала блакитні очі; яку не псували брекети, а яка була занадто розфарбована. Намагався знайти цікавинку в кожному обличчі, щоб потім мати певність: я таки спробував. І все в голові зринали думки: у цієї дуже прямий ніс; цій варто було б прибрати гривку з очей; ця могла б рекламувати помаду, якби все її обличчя було б таким самим досконалим, як її вуста…

Іноді вони також витріщалися на мене. Іноді лякалися — наче думали: «Що це за здоровезне чудовисько, яке пропікає мене очима?» Іноді, здавалося, в погляді читався інтерес, але це, либонь, давало про себе знати моє еґо.

Та хай там як, нічого не виходило. Навіть коли я зустрівся поглядом із дівчиною, що була — поза конкуренцією — найкрутішою дівчиною в парку та й, певно, в усьому місті, і вона відповіла на мій погляд задумливо і зацікавлено, я нічого не відчув. Тільки ту саму безнадійну спонуку позбутися нестерпного болю.

Час минав, і я почав помічати дрібнички. Пов’язані з Беллою. У тої було волосся того самого відтінку. У тої були очі схожої форми. У тої так само випиналися вилиці. У тої поміж бровами залягла точно така сама зморшка — і я одразу зацікавився, чим вона так стурбована…

І тоді я здався. Адже було повною дурницею сподіватися, що я вибрав потрібне місце в потрібний час і що мені пощастить випадково наштовхнутися на споріднену душу просто тому, що я так відчайдушно цього прагну.

Та й безглуздо шукати її тут. Сем каже, що найпевніше місце, де може трапитися дівчина з моїм генетичним кодом, це Ла-Пуш. А там — це було очевидно — ніхто мені не пасував. Якщо Біллі мав рацію, тоді — хтозна… Звідки беруться дужі вовки?

Я попрямував до машини, важко опустився на капот і покрутив ключі в руці.

Може, я такий, як про себе думає Лі? Виродок, який не здатен продовжити свій рід. А може, моє життя — це жорстокий жарт, і виходу для мене немає…

— Гей, з тобою все гаразд? Алло! Ти там, на вкраденій тачці!

Якусь мить до мене доходило, що хтось заговорив до мене, ще секунда пішла на те, аби підвести голову.

На мене витріщалася дівчина, яка здалася мені знайомою, в очах її була тривога. Я збагнув, чому її обличчя видалося мені відомим: я вже записав її до власного каталогу. Руде волосся з золотавим відтінком, дуже світла шкіра, кілька золотавих цяточок ластовиння на носі й на щоках, а очі кольору кориці.

— Якщо тебе так мучить сумління за те, що спер тачку, — мовила вона, усміхнувшись — на підборідді з’явилась ямочка, — ти завжди можеш здатися.

— Я взяв її напрокат, а не вкрав, — відтяв я. Голос мій звучав жахливо — наче я от-от збирався заплакати. Просто сором.

— Звісна річ, це зарахується на суді.

Я проричав:

— Тобі щось треба?

— Та ні. Я пожартувала про машину. Просто ти… маєш такий засмучений вигляд. Е-е-е… Я — Ліззі, — вона простягнула мені руку.

Я витріщався на долоню, поки та не впала.

— Ну що ж, — мовила вона збентежено, — просто я подумала, що зможу чимось допомогти. Мені здалося перед тим, що ти когось шукав, — вона тицьнула в бік парку й знизала плечима.

— Так.

Вона чекала.

Я зітхнув.

— Мені не потрібна допомога. Бо її тут немає.

— О, вибач, мені прикро.

— Мені теж, — пробурмотів я.

Я ще раз зиркнув на дівчину. Ліззі. Вона була гарненькою. І досить милою, щоб запропонувати допомогу буркітливому незнайомцю, який ще, схоже, й несповна розуму. Чому б не саме їй виявитися тією єдиною? Чому все має бути так до біса складно? Мила дівчина, гарненька, і навіть кумедна. Чом би й ні?

— Красива машина, — мовила вона. — Шкода, що таких більше не виробляють. Звісно, і «Вентидж» — теж стильна, але у «Венквіш» є щось таке…

Мила дівчина, яка розуміється на машинах. Ого! Я пильніше почав вдивлятися в її обличчя, міркуючи: як же це працює? Ну давай, Джейку, час для імпринтингу!

— Як вона в дорозі? — запитала Ліззі.

— Ти не повіриш! — відповів я.

Вона усміхнулася своєю усмішкою, від якої виступила ямочка, вочевидь, задоволена, що нарешті спромоглася витягнути з мене більш-менш увічливу відповідь, і я неохоче усміхнувся навзаєм.

Але її усмішка не згладила гострих лез, які впивалися в моє тіло. Попри те, як сильно мені цього кортіло, моє життя не збиралося налагодитися просто тут і зараз.

Я ще не досяг того здорового стану, до якого вже наблизилася Лі. Я не міг закохатися, як звичайна людина. Принаймні не тоді, коли й досі кривавилася рана за кимсь іншим. Може — якби минуло десять років, і серце Белли давно вже не билося, і я б відбув усю жалобу та знову відродився — може, тоді я би зміг запросити Ліззі прокататися зі мною у швидкісній автівці, і побалакати про моделі машин, і щось дізнатися про неї, і вподобати її як особистість. Але зараз на це не варто було розраховувати.

Чари не врятують мене. Мені доведеться стерпіти тортури, як людині. Випити чашу до дна.

Ліззі чекала, може, сподіваючись, що я таки запрошу її прокататися. А може, й ні.

— Напевно, ліпше мені повернути машину хлопцю, в якого я її позичив, — зауважив я.

Вона знову всміхнулася.

— Рада, що ти став на правильний шлях.

— Еге ж, це ти мене настановила.

Не втрачаючи тривожного виразу, вона дивилася, як я сідаю в машину. Мабуть, я мав вигляд людини, яка просто зараз разом із машиною загуркотить у найближчу прірву. Може, я б так і вчинив, якби це спрацювало у випадку вовкулаки. Вона махнула мені рукою, проводжаючи автівку поглядом.

Спершу на зворотній дорозі я їхав спокійніше. Не квапився. Я не хотів їхати туди, куди їхав. Назад до того будинку, назад до того лісу. Назад до болю, від якого втікав. Назад до відчуття повної самотності наодинці з ним.

О’кей, це все — дешева мелодрама. Тим паче, що я не залишуся зовсім сам, але це — тільки гірше. Лі й Сет страждатимуть зі мною. Я радів тільки, що Сетові не доведеться довго страждати зі мною. Хлопчак не заслуговує на те, щоб хтось так порушував його спокій і рівновагу. Лі теж не заслуговувала, та принаймні вона могла мене зрозуміти. В болю для Лі немає нічого нового.

Я важко зітхнув, згадавши, чого в мене просила Лі, адже нарешті збагнув, що таки пристану на її пропозицію. Я досі був лютий на неї, але не міг ігнорувати той факт, що маю можливість полегшити її життя. А тепер, коли я знав її краще, я подумав, що вона б, либонь, учинила аналогічно щодо мене, якби ми раптом помінялися місцями.

Буде прикольно (це ще м’яко сказано) і вельми дивно отримати собі в особі Лі напарника — і друга. Безперечно, ми чимало попсуємо одне одному нервів. Вона не з тих, хто дозволить мені потонути в горі, і це на краще. Мені, мабуть, знадобиться приятель, який час від часу даватиме мені штурхана. Але якщо по правді, то вона — єдина з усіх друзів, хто має шанси зрозуміти, через що мені зараз доводиться пройти.

Я згадав сьогоднішнє полювання і те, як ми ментально зблизилися під час нього. Це було зовсім не зле. Якось не так. І трохи страшно, і трохи бентежно. Але якось по-дивному мило.

Мені не треба бути цілком самому.

І я знав, що Лі — достатньо сильна, аби витерпіти мене найближчі кілька місяців. Кілька місяців і років. Тоді мої думки помандрували в цьому напрямку. Відчуття було, наче я витріщаюся на безмежний океан, який мені належиться переплисти від берега до берега, перш ніж я зможу спочити.

Так багато часу попереду — і так мало часу до початку. До того, як мене вкинуть в океан. Ще три з половиною дні — а я отут витрачаю цей дорогоцінний час.

І я знову погнав машину.

Женучи до Форкса, обабіч дороги я уздрів Сема та Джареда, які застигли, мов вартові. Вони добре сховалися поміж густого гілля, але я чекав на їхню появу, я знав, чого виглядати. Кивнув, пролітаючи повз них, навіть не замислюючись, що саме подумали вони про мою сьогоднішню мандрівку.

Кивнув Сетові й Лі теж, коли звивався вздовж під’їзної доріжки до будинку Калленів. Уже западав присмерк, і з цього боку затоки нависли хмари, але я бачив, як їхні очі зблиснули у світлі фар. Я все їм поясню пізніше. На це я матиму повно часу.

Дивно, але Едвард чекав на мене в гаражі. За всі ці дні я не бачив, щоб він відходив од Белли хоч на крок. Із його обличчя я миттю збагнув, що з нею нічого страшного не трапилося. Навпаки, вираз його був значно спокійнішим. У мене стиснуло живіт, коли я згадав причину цього спокою.

Шкода, що — через усі ці самокопання — я так і не розтрощив йому машини. Ну що ж. Мабуть, на цю машину в мене й рука б не піднялася. Може, на це він і сподівався, от і запропонував мені саме її.

— Кілька слів, Джейкобе, — мовив він, щойно я заглушив мотор.

Я зробив глибокий вдих і на хвильку затримав у грудях повітря. А тоді повільно виліз із машини і жбурнув йому ключі.

— Дякую за позичку, — кисло мовив я. Вочевидь, за це мені зараз доведеться зробити взаємну послугу. — Що ж ти хочеш тепер?

— По-перше… я знаю, як неприємно тобі користатися своєю владою в стосунках зі зграєю, але…

Я моргнув, просто вражений тим, що він почав саме з цього.

— Що?

— Якщо ти не схочеш чи не зможеш тримати Лі під контролем, тоді я…

— Лі? — перебив я його крізь зуби. — Що сталося?

Обличчя Едварда було жорстким.

— Вона прийшла запитати, чому ти так нагло поїхав. Я намагався пояснити. Гадаю, я неправильно висловився.

— Що вона зробила?

— Вона перевернулася на людину й…

— Справді? — перебив я знову, цього разу шокований. Я не міг повірити власним вухам. Лі, яка позбулася єдиного захисту на порозі ворожого лігвиська?

— Вона хотіла… побалакати з Беллою.

— З Беллою?

Едвард зашипів:

— Я ніколи більше не дозволю, щоб Белла так розхвилювалася. Мені байдуже, що Лі вважає свою поведінку виправданою! Я не завдав їй шкоди — як міг би, — проте наступного разу я викину її з будинку. Пожбурю її просто на той бік річки…

— Стривай! Що саме вона сказала?

Я нічого не тямив.

Едвард глибоко вдихнув, щоб узяти себе в руки.

— Лі була занадто жорстока. Я не вдаватиму, ніби розумію, чому Белла ніяк не дасть тобі спокою, але я точно знаю, що робить вона це не тому, що хоче завдати тобі болю. Вона сама страждає через те, що ранить тебе — і мене, — коли просить, щоб ти був біля неї. Але те, що сказала Лі, було неприпустимо. Белла плакала…

— Стривай… Лі накричала на Беллу через мене?

Він коротко кивнув:

— У тебе є палка захисниця.

Ого!

— Я її про це не просив.

— Я знаю.

Я закотив очі. Звісно ж, він знав. Він знав усе.

Але я не чекав такого від Лі! Хто б міг повірити? Лі, яка приперлася в лігво кровопивць у людській подобі, щоб нажалітися, що зі мною погано обходяться!

— Я не можу пообіцяти тримати Лі під контролем, — зауважив я. — Цього я не можу. Проте я побалакаю з нею. І не думаю, що таке ще раз повториться. Лі не така, щоб зачаїти в собі все надовго — вона, либонь, сьогодні вже вихлюпнула все, що мала на душі.

— Гадаю, так воно й було.

— Ну… я і з Беллою побалакаю про це. Їй не слід почуватися винною. Це мій свідомий вибір.

— Я вже сказав їй це.

— Звісно ж, сказав. Як вона загалом?

— Вона заснула. З нею Роза.

О, психопатка вже удостоїлася називатися «Розою»! Він явно переметнувся на темний бік.

Він проігнорував цю мою думку, натомість детальніше продовжив відповідь на попереднє питання:

— Вона почувається ліпше… певною мірою. Якщо не зважати на тираду Лі й на почуття провини опісля.

Ліпше. Адже Едвард почув думки чудовиська, і тепер усе в шоколаді. Дивовижно.

— Не тільки через це, — пробурмотів Едвард. — Тепер, коли я здатен розрізнити думки дитини, стало очевидним, що він чи вона має вельми розвинені розумові здібності. Він певною мірою вже розуміє нас.

Я роззявив рота.

— Ти серйозно?

— Так. У нього з’явилося нечітке відчуття того, що може завдати їй болю. Він намагається цього уникати — наскільки це можливо. Він… любить її. Вже любить.

Я витріщився на Едварда, відчуваючи, що мої очі ось-ось викотяться. Незважаючи на недовіру, я збагнув, щó стало головною причиною переміни в Едварді — чудовисько переконало його в своїй любові. А він не міг ненавидіти того, хто любить Беллу. Мабуть, саме тому він і мене не міг ненавидіти. Проте між нами була велика відмінність. Я-бо Беллу не вбивав.

Едвард вів далі, наче й не чув цих думок:

— Дитина розвивається, вочевидь, значно швидше, ніж ми гадали. Коли повернеться Карлайл…

— Вони ще й досі не повернулися? — різко перебив я його. Я згадав Сема та Джареда, які чатували при дорозі. Чи не зацікавляться вони надміру тим, що тут відбувається?

— Аліса та Джаспер уже повернулися. Карлайл передав через них усю кров, яку спромігся дістати, але її виявилося замало — Белла вип’є все за день із її зрослим апетитом. Карлайл залишився, щоб спробувати знайти інше джерело поставок. Я не вважаю, що це аж так нагально, але він хоче мати запас про всяк випадок.

— Чому ж це не нагально? Якщо їй весь час треба пити?

Я був певен, що він ретельно прислухається до моєї реакції і, відповідаючи, зважує кожне слово.

— Я спробую переконати Карлайла, щойно він повернеться, прискорити пологи.

— Що?

— Малюк, схоже, намагається поменше завдавати болю матері, але це нелегко. Він уже завеликий. Було б божевіллям чекати й далі — він і так уже розвинувся понад очікування Карлайла. А Белла занадто виснажена, щоб чекати.

Нескінченний океан жалоби, який розпросторився попереду, наблизився впритул.

Я хапав ротом повітря.

Едвард чекав. Я витріщався на нього, приходячи до тями, і усвідомлював, що в його обличчі сталася ще одна переміна.

— Ти вважаєш, що вона виживе.

— Так. І це друге, про що я хотів з тобою перебалакати.

Я втратив дар мови. За хвильку він провадив далі.

— Так, — повторив він. — Чекати, як ото ми чекали, поки дитина достатньо розвинеться, було небезпечним божевіллям. Щохвилі могло статися непоправне. Але якщо підійти до справи з кумекою, якщо діяти швидко, я не бачу, чому б це не могло спрацювати. Тим більше тепер ми знаємо, що розум дитини неймовірно розвинений. На щастя, і Белла, і Роза згодні зі мною. Тепер, коли я переконав їх, що дитині нічого не загрожуватиме, ніщо не завадить нам спробувати.

— Коли повернеться Карлайл? — запитав я все ще пошепки. Я й досі не опанував дихання.

— Завтра до полудня.

У мене підігнулися коліна. Довелося зіпертися на машину, щоб не втратити рівноваги. Едвард простягнув руку, наче пропонував підтримку, проте миттю передумав і опустив її.

— Вибач, — прошепотів він. — Мені справді шкода, що ти зазнаєш такого болю, Джейкобе. Незважаючи на те, як ти мене ненавидиш, я мушу визнати, що не почуваю цього ж до тебе. Я вважаю тебе багато в чому… братом. Товаришем по зброї щонайменше. І мені шкода, що ти страждаєш, значно більше, ніж ти можеш собі уявити. Але Белла виживе, — на цих словах голос його був затятим, навіть лютим, — і я знаю, що тільки це для тебе важить.

Напевно, він мав рацію. Важко було сказати. У мене голова йшла обертом.

— Мені зовсім не хочеться говорити тобі ці речі саме зараз, коли й так на тебе стільки всього навалилося, але в нас справді вже зовсім немає часу. Я змушений просити тебе про дещо — благати, якщо хочеш.

— У мене нічого не лишилося, — видихнув я.

Він іще раз підняв руку, наче збирався покласти її мені на плече, але знову опустив її і зітхнув.

— Я знаю, скільки душі ти їй віддав, — тихо сказав він. — Але в тебе таки залишилося дещо — тільки в тебе. І я прошу це в справжнього Вожака, Джейкобе. Я прошу це в Ефраїмового спадкоємця.

Мені просто заціпило.

— Я прошу твого дозволу порушити умову угоди, яку ми уклали з Ефраїмом. Я прошу тебе зробити для нас виняток. Я прошу твого дозволу врятувати їй життя. Ти знаєш, що я в будь-якому разі це зроблю, проте не хочу зраджувати твою довіру, якщо є хоч маленький шанс уникнути цього. Ми ніколи не сподівалися порушити власне слово, і зараз ми це робимо вельми неохоче. Я прошу твого розуміння, Джейкобе, адже ти знаєш краще за всіх, чому ми так чинимо. Я хотів би, щоб союз наших родин тривав, коли це все закінчиться.

Я судомно ковтнув. Сем, — подумав я, — тобі потрібен Сем.

— Ні. Сем перебрав на себе повноваження. Але влада належить тобі. Ти ніколи не відбереш її в нього, проте ніхто правосильно не зможе погодитися на те, що я зараз попрошу, окрім тебе.

Я не можу ухвалювати таких рішень.

— Можеш, Джейкобе, і ти це знаєш. Твоє слово в цьому разі засудить або виправдає нас. Тільки ти здатен на це.

Я не можу думати зараз. Я не знаю.

— У нас немає часу, — він позирнув на будинок.

Так, часу не було. Мої кілька днів перетворилися на кілька годин.

Я не знаю. Дай мені поміркувати. Дай мені хвильку, о’кей?

— Та к.

Я попрямував до будинку, і він пішов за мною назирці. Неймовірно, як легко це було — іти собі в темряві обіч із вампіром. Я не почував небезпеки, навіть незручності не почував, справді. Я почувався, як міг би поряд із будь-ким. Ну, із будь-ким, від кого тхнуло.

У підліску на межі газону я помітив рух і вчув тихеньке скиглення. Сет пробився через папороть і стрибнув до нас.

— Привіт, хлопче, — буркнув я.

Він схилив голову, і я поплескав його по плечі.

— Все чудово, — збрехав я йому. — Я тобі пізніше розповім. Вибач, що отак утік від вас.

Він вишкірився до мене.

Цього разу я легенько пхнув його в плече.

— Вертайся назад на чати. Я зміню тебе незабаром.

Сет притулився до мене, штовхнув у відповідь — і помчав назад до дерев.

— У нього найчистіша, найщиріша, найдобріша душа з тих, в які я колись зазирав, — пробурмотів Едвард, коли він зник з очей. — Тобі пощастило, що ти можеш поділяти його думки.

— Я знаю, — невдоволено буркнув я.

Ми рушили до будинку — і воднораз сіпнули головами, коли вчули, як хтось сьорбає через соломинку. Едвард миттю заспішив. Він стрибнув на ґанок і щез за дверима.

— Белло, кохана, я гадав, ти спиш, — почув я за мить. — Вибач, якби я знав, то не пішов би.

— Не хвилюйся. Мені просто закортіло пити — від цього я й збудилася. Добре, що Карлайл привезе ще. Малий захоче пити одразу, коли вистрибне з мене.

— Справді. Доречне зауваження.

— Цікаво, чи не закортить йому чогось іншого, — тим часом міркувала вона.

— Гадаю, ми скоро з’ясуємо.

Я увійшов крізь двері.

Аліса мовила:

— Нарешті.

Очі Белли метнулися до мене. І на вустах розцвіла усмішка, яка доводила мене до сказу і якій я не міг опиратися. Але раптом вона зів’яла, обличчя її спохмурніло. Вуста напружилися — вона намагалася не розплакатися.

Мені хотілося дати Лі просто в тупий її писок.

— Привіт, Білко, — швидко мовив я. — Як ся маєш?

— Добре, — відповіла вона.

— Важливий день сьогодні, еге ж? Стільки всього нового!

— Джейкобе, тобі не треба цього робити.

— Гадки не маю, про що ти, — відповів я і рушив до неї, щоб усістися на бильце канапи у неї в головах. Едвард уже зайняв підлогу.

Вона докірливо поглянула на мене.

— Мені так пр… — почала була вона.

Я двома пальцями стиснув їй вуста.

— Джейку, — промурмотіла вона, силкуючись відкинути мою долоню. Вона була настільки слабенькою, що важко було повірити: вона щось пробує зробити.

Я похитав головою.

— Можеш говорити, якщо не збираєшся бовкати дурниці.

— Гаразд, я не бовкатиму, — прозвучало так, наче в неї був повний рот.

Тоді я забрав руку.

— Прикро! — швидко закінчила вона й вишкірилася.

Я закотив очі, а тоді усміхнувся навзаєм.

Коли я зазирнув їй в очі, то знайшов там усе, що марно шукав у парку.

Завтра вона стане кимсь зовсім іншим. Але, маю надію, принаймні залишиться живою, і тільки це важить, хіба ні? І вона дивитиметься на мене такими самими очима — приблизно такими самими. І всміхатиметься тими самими вустами — майже тими самими. І далі розумітиме мене найкраще з усіх, хто не має прямого доступу в мою голову.

Можливо, Лі виявиться цікавим напарником, може, навіть буде мені щирим другом, здатним стати на мій захист. Але вона ніколи не зробиться мені найкращим другом у тому сенсі, в якому була Белла. Окрім неможливого кохання, яке я почував до Белли, між нами був і цей другий зв’язок, і він проникав до кості.

Завтра вона стане моїм ворогом. Або союзником. Це все, очевидячки, залежатиме від мене.

Я зітхнув.

Гаразд, — подумав я, віддаючи останнє, що мав. Усередині я відчув пустку. — Вперед. Рятуй її. Як нащадок Ефраїма я даю тобі дозвіл, даю тобі слово, що цим ти не порушиш угоди. І нехай провина лягає на мене. Ти мав рацію — ніхто не може відмовити мені в праві погодитися на це.

— Дякую, — прошепотів Едвард так тихо, щоб Белла не почула. Але слова його були такими гарячими, що краєм ока я помітив: інші вурдалаки обернулися й витріщилися на нас.

— Отож, — запитала Белла, наче нічого не відбувалося, — то як минув твій день?

— Чудово. Прокатався. Потинявся в парку.

— Непогано звучить.

— Звісно, звісно.

Зненацька вона скривилася.

— Розо? — звернулася вона.

Білявка хихикнула.

— Знову?

— Здається, за останні дві години я вихлебтала два галони[12], — пояснила Белла.

Ми з Едвардом посторонилися, щоб Розалія підвела Беллу з канапи й доправила в туалет.

— Можна мені піти самій? — запитала Белла. — У мене затерпли ноги.

— Ти впевнена? — здивувався Едвард.

— Роза підхопить мене, якщо я перечеплюся через власну ногу. А це може легко трапитися, адже я не бачу їх.

Розалія обережно поставила Беллу на ноги, притримуючи долонями за плечі. Белла випростала руки, ледь-ледь здригаючись.

— Як приємно, — зітхнула вона. — Ох, ну я й величезна!

І вона таки була величезна. Її живіт був окремим континентом.

— Ще один день, — мовила вона й поплескала себе по животі.

Я не зміг не здригнутися від болю, який прошив мене нагло, мов ніж, але силкувався тримати лице. Я же зможу ховати свої відчуття ще один день?

— Гарнесенько… Ой, ні!

Горнятко, яке Белла залишила на канапі, перехилилося, і темно-червлена кров побігла на світлу тканину.

Автоматично, хоча три руки випередили її, Белла нахилилася, щоб підхопити горня.

З її нутра пролунав неймовірно дивний звук, наче щось луснуло.

— Ох! — видихнула вона.

А тоді в неї підігнулися ноги, вона осіла на підлогу. Тої ж миті її підхопила Розалія, не давши впасти. Едвард був уже тут із простягнутими руками, всі забули про бруд на канапі.

— Белло! — вигукнув він, а далі погляд його затуманився, прошитий панікою.

За мить Белла заверещала.

Це був не просто крик, це був вереск смертельно пораненої тварини, від якого кров стигла в жилах. Лемент захлинувся, у горлі забулькало, й очі Белли закотилися. Тіло її здригнулося, вона вигнулася в руках Розалії — а тоді виблювала фонтан крові.

РОЗДІЛ 18. ЦЬОГО ПРОСТО НЕ ОПИСАТИ СЛОВАМИ

Тіло Белли, стікаючи кров’ю, звивалося в руках Розалії, наче через нього пропускали електричний струм. І весь цей час обличчя її було порожнім — безтямним. Нею крутило щось, що вирувало у нутрі. І коли вона конвульсивно здригалася, гучні розриви й хрускіт відлунювали воднораз зі спазмами.

Розалія та Едвард застигли на якусь частку секунди — і разом відмерли. Розалія стиснула тіло Белли в руках і, викрикуючи щось так швидко, що неможливо було розрізнити окремі слова, вони з Едвардом помчали сходами на другий поверх.

Я погнав за ними.

— Морфій! — Едвард заволав до Розалії.

— Алісо! Дзвони Карлайлу! — каркала Розалія.

Кімната, в якій я опинився, схожа була на реанімацію, влаштовану в центрі бібліотеки. Освітлення було білим, яскравим. Беллу поклали на стіл під палючу лампу, в світлі якої вона схожа була на привида. Тіло її билося, як риба на піску. Розалія притисла Беллу до столу, здираючи з неї одяг, поки Едвард застромляв їй голку у вену.

Скільки разів я уявляв її собі оголеною? А зараз не міг на неї дивитися. Я боявся, що ці спогади назавжди залишаться в голові.

— Що коїться, Едварде?

— Він задихається!

— Напевно, плацента відійшла!

І десь поміж усього цього Белла отямилася. Вона відгукнулася на їхні слова воланням, яке ледь не розірвало моїх барабанних перетинок.

— ВИЗВОЛЬТЕ його! — зарепетувала вона. — Він не може ДИХАТИ! Робіть щось МЕРЩІЙ!

Я побачив, як в очах її налилися червоні крапки — то луснули судини від крику.

— Морфій… — проричав Едвард.

— НІ! МЕРЩІЙ! — зойкнула вона — і ще один фонтан крові виплеснувся з рота. Едвард притримував її голову, марно силкуючись звільнити від крові рот, щоб вона могла дихати.

Аліса влетіла в кімнату й пристебнула маленький синій мікрофон Розалії до вуха. Тут-таки Аліса позадкувала геть, її золоті розширені очі палали, а Розалія щось нестямно шипіла в телефон.

У яскравому світлі шкіра Белли була багряною, а не білою. Червоне проступало під шкірою на величезній тремтячій ґулі, яка була її животом. Вигулькнула рука Розалії зі скальпелем.

— Нехай спершу подіє морфій! — заволав Едвард на неї.

— Нема часу! — зашипіла на нього Розалія. — Він помирає!

Долоня її опустилася над Беллиним животом, і там, де лезо торкнулося шкіри, хляпнула червона рідина. Наче відро перевернули, наче на повну відкрутили кран. Белла смикнулася, але й не крикнула. Вона й досі задихалася.

І раптом Розалія наче втратила точку опори. Я помітив, як змінився вираз її обличчя, як вуста її вищирилися, оголюючи ікла, а в чорних очах зблиснула спрага.

— Ні, Розо! — заричав Едвард, але руки його були в пастці: він намагався підтримувати Беллу, аби та не задихнулася.

Я стрибнув на Розалію, перескочивши через стіл і навіть не перевернувшись на вовка. Коли я врізався в її кам’яне тіло, відкидаючи до дверей, то відчув, як скальпель глибоко вп’явся мені в ліву руку. Правою долонею я хапнув її за обличчя, перекриваючи ніс і рот.

Затискаючи лице Розалії, я крутнув її тіло, щоб добряче дати їй під дих — відчуття було, наче я врізався в бетонну стіну. Вона відлетіла до дверей, відламавши половину лутки. Крихітний мікрофон у її вусі тріснув на скалки. Тут-таки опинилася Аліса, вхопила її за горло й потягнула в хол.

Я мав віддати належне білявці: вона й не думала опиратися. Вона хотіла, аби ми її здолали. Дозволила мені жбурнути себе — аби тільки я врятував Беллу. Тобто врятував ту істоту.

Я висмикнув лезо з руки.

— Алісо, забери її звідси! — заволав Едвард. — Відведи її до Джаспера та тримай її там! Джейкобе, ти мені потрібен!

Я не бачив, як упоралася Аліса. Я кинувся до операційного столу — Белла вже посиніла, очі її були широко розплющені, невидющі.

— Штучне дихання і масаж серця умієш? — рикнув до мене Едвард швидко й вимогливо.

— Так!

Я кинув квапливий погляд на його обличчя — чи немає там ознак, що він поведеться, як Розалія. Але там не було нічого — тільки цілеспрямована ярість.

— Роби так, щоб вона дихала! Я маю визволити його, перш ніж…

Іще один страхітливий хрускіт почувся з нутра — такий гучний, що ми на мить заціпеніли, очікуючи, як Белла заверещить. Але ж ні. Ноги її, які перед тим судомно згиналися, тепер обм’якли, розкинулись якось неприродно.

— Це хребет.

Від жаху я задихнувся.

— Витягни оте з неї! — гаркнув я на нього, пожбуривши в нього скальпель. — Зараз вона все одно нічого не відчуває!

А тоді я схилився над її обличчям. Рот її був сухий, тож я притис свої вуста до нього й видихнув із грудей повітря. Я відчув, як надималися її груди — дихальні шляхи були вільні.

На вустах її я смакував кров.

Я чув, як нерівно б’ється її серце. Тримайся, — люто думав я, вдуваючи їй у легені нову порцію повітря. Ти пообіцяла. Змушуй серце битися.

Долинув м’який тихий звук — скальпель розітнув живіт. Знову кров полилася на підлогу.

Наступний звук прошив мене нагло, і я здригнувся. Наче хтось різав метал. Цей дзенькіт повернув спогади про бійку багато місяців тому — звук, із яким ми роздирали перволітків-вурдалаків. Я зиркнув убік — і побачив, що Едвардове обличчя притислося до живота Белли. Вампірські зуби — найпевніший спосіб розтяти вампірську шкіру.

Тремтячи, я вдихнув іще повітря в легені Белли.

Вона кашлянула мені в обличчя, очі її кліпнули, закотилися.

— Белло, не думай втратити свідомість! — загорлав я на неї. — Ти чуєш мене? Тримайся! Ти мене не полишиш! Ти змусиш своє серце битися!

Очі її блукали, шукаючи мене — чи його, але не бачили нічого.

Але я не відривав від них погляду.

І раптом тіло її затихло під моїми руками, хоча вона начебто почала хрипко дихати, а серце її нерівно билося. Я збагнув, що означала ця нерухомість: усе було позаду. Ніхто вже не роздирав її зсередини. Воно вже на волі.

Так і було.

Едвард прошепотів:

— Ренесма.

Отож Белла помилилася. Це був не хлопчик, якого вона нафантазувала. Невеликий сюрприз! В чому вона не помилялася?

Я навіть не відвів погляду від її червоних очей, але відчув, як слабко піднялися її руки.

— Дай мені… — каркнула вона пошепки. — Дай її мені.

Гадаю, мені варто було здогадатися, що він виконає будь-яку її забаганку, незалежно від того, якою безглуздою та буде. Але я й уявити не міг, що він послухається її зараз. І не встиг зупинити його.

Щось тепле торкнулося моєї руки. Це мало б одразу привернути мою увагу. Бо мені ніколи нічого не здавалося теплим.

Але я тоді не зміг відірвати погляду від обличчя Белли. Вона моргнула — і погляд її сфокусувався: вона нарешті щось побачила. З грудей її вихопилося дивне слабке муркотіння:

— Рене… сма. Така… хороша.

А тоді вона задихнулася. Задихнулася від болю.

Коли я нарешті зиркнув, було вже запізно: Едвард висмикнув тепле криваве тільце з її безвільних рук. Око моє ковзнуло її шкірою — вона була червона від тої крові, яка хляпнула їй із рота, якою була вимащена вся істота, і від свіжої крові, котра лилася з двох дірочок на її лівому соску.

— Ні, Ренесмо, — помурмотів Едвард, наче збирався навчити почвару чемності.

Я не дивився ні на нього, ні на істоту. Я дивився тільки на Беллу — очі її закотилися.

Востаннє глухо прозвучав удар, тоді серце зробило перебій — і запала тиша.

Вона пропустила заледве півудару, перш ніж долоні мої впали їй на груди й почали робити масаж серця. Подумки я рахував, намагаючись тримати потрібний ритм. Раз. Два. Три. Чотири.

Відірвавшись на секунду, я вдихнув іще одну порцію повітря їй у легені.

Я вже нічого не бачив. Очі мої були мокрі, видимість розмита. Але чутливість до кожного звуку в кімнаті ще загострилася. Слабеньке тук-тук її серця, яке знехотя піддавалося моїм долоням; стукіт мого власного серця; і ще одне биття — дуже швидке, дуже легке, яке я ніяк не міг упізнати.

Я вдихнув іще повітря Беллі в горло.

— Ти чого чекаєш? — задихаючись гукнув я, знов масажуючи її серце. Раз. Два. Три. Чотири.

— Візьми дитину, — нервово мовив він.

— Викинь її у вікно.

Раз. Два. Три. Чотири.

— Дай її мені, — тихий голос попрохав від дверей.

Ми з Едвардом одноголосно заричали.

Раз. Два. Три. Чотири.

— Я вже оговталася, — запевнила Розалія. — Дай мені дитину, Едварде. Я подбаю про неї, поки Белла…

Я робив Беллі штучне дихання, поки тривав обмін. Швидке стук-стук-стук почало віддалятися.

— Джейкобе, забери руки.

Я відірвав погляд від білих очей Белли, продовжуючи робити їй масаж серця. Едвард тримав шприц — сріблястий, наче весь він був металевий.

— Що це?

Його кам’яна рука відкинула мою. Вчувся слабенький хрускіт — його змах зламав мені мізинця. Тої ж таки миті він застромив голку Беллі просто в серце.

— Це моя отрута, — відповів він, натискаючи на поршень.

Серце її здригнулося, наче його прошив електрошок.

— А тепер продовжуй масажувати, — наказав він. Голос його був льодяний, мертвий. Лютий і бездумний. Наче він був бездушною машиною.

Я не зважав на біль у мізинці, який уже почав заживати, та знову почав ритмічно тиснути на грудну клітину Белли. Стало важче — наче кров її загусала в жилах, ставала в’язкою і повільною. Поки ганяв тягучу кров її жилами, я спостерігав, що ж робить він.

Схоже було, наче він її цілує, торкаючись вустами шиї, зап’ястків, згину ліктя. Але воднораз я чув тріск — то лускала шкіра під його гострими зубами: він випускав отруту в якомога більше місць. Я побачив, як його блідий язик ковзає по відкритих ранах, та перш ніж мене знудило від видовища, я збагнув, навіщо він це робить. Там, де його язик злизував отруту з її шкіри, ранки миттєво затягувалися. Щоб ні кров, ні отрута не могли вилитися назовні.

Я ще раз вдихнув повітря їй у легені — але вона вже не дихала. Просто без жодних ознак життя здіймалися її груди. Я й далі робив масаж серця, рахуючи, а він маніакально обціловував її, намагаючися склеїти докупи. Вся королівська кіннота, вся королівська рать…

І більше нічого не було — тільки я, тільки він.

Над трупом.

Бо від дівчини, яку ми обидва кохали, лишилося тільки це. Я знав це напевно, адже більше не відчував із нею зв’язку. Її тут уже не було. Отож і тіло більше не приваблювало мене. Безглузда потреба бути біля неї зникла.

Чи радше перевернулася на сто вісімдесят градусів. Тепер мене тягнуло геть — вниз по сходах і геть надвір. Бажання втекти звідси і більше ніколи, ніколи не повертатися.

— То й забирайся, — рявкнув Едвард і знову відкинув мої руки, посідаючи моє місце. За відчуттями — три пальці зламалися.

Я бездумно розпрямив їх, навіть не помітивши болю.

Він тиснув на її мертве тіло значно швидше, ніж я.

— Вона не мертва, — заричав він. — З нею все буде гаразд.

Але я вже не був певен, чи справді до мене він говорить.

Обернувшись, залишивши його наодинці з його коханою мертвою, я повільно пішов до дверей. Так повільно… Я не міг примусити ноги переступати швидше.

Ось воно. Океан болю. Протилежний бік ген там, за бурхливою водою — так далеко, що я не міг його уявити, поминаючи вже побачити.

Я знову почувався спустошеним — я втратив свою мету. Так довго порятунок Белли змушував мене боротися! Але її неможливо було врятувати. Вона добровільно пожертвувала собою, віддалася на розтерзання потворі, і я програв боротьбу. Все скінчилося.

Я здригнувся на звук, який струшував повітря позаду, поки я сунувся до дверей, — на звук мертвого серця, яке примушують битися.

Мені б хотілося залити собі мозок відбілювачем, щоб випалити з нього все. Випалити спогади останніх хвилин Белли. Я би згодився зруйнувати власний мозок, коли б це забрало спогади — лемент, і кров, і пронизливий тріск, і хрускіт, коли новонароджене чудовисько проривалося з її лона на волю…

Мені кортіло мчати чимдалі, перестрибувати через десять сходинок і втікати геть за двері, але ноги мої були важкі, мов свинець, а тіло почувалося ще змученішим, ніж перед тим. Я почовгав сходами донизу, шаркаючи ногами, як старий згорблений дідо.

На останній сходинці я зупинився, збираючись на силі, щоб виповзти за двері.

Розалія сиділа в дальньому кінці канапи, спиною до мене, воркуючи та муркочучи до згортка з пелюшок, який лежав у неї на руках. Вона напевно ж почула, як я зупинився, але не звернула уваги, що хтось захопив її в цей момент украденого материнського щастя. Може, зараз вона нарешті щаслива. Розалія отримала, що хотіла, — Белла вже ніколи не прийде, щоб відібрати новонароджену істоту в неї. Цікаво, чи не саме на це весь час і сподівалася отруйна білявка?

Вона тримала щось темне в руках, і від згортка, де ховалася крихітна вбивця, линуло жадібне смоктання.

Запах крові в повітрі. Людської крові. Розалія напувала істоту. Звісно, та хоче крові. А чим же ще годувати чудовисько, яке розтерзало власну матір? Вона могла й Беллину кров зараз пити. А може, й пила.

Слухаючи, як смокче кров цей маленький кат, я відчув, що до мене повертаються сили.

Сили, і ненависть, і жар — розпечений жар, який перекочувався хвилями в моїй голові, палив — але не випалював спогадів. Образи в голові підживлювали його, вони були дровами для пекла, але самі не згорали у вогні. Я відчував, що мене з ніг до маківки б’є пропасниця, але й не силкувався стримати дрож.

Розалія цілком була поглинена істотою, вона абсолютно не зважала на мене. Зараз, коли вона така неуважлива, не встигне зупинити мене.

Сем мав рацію. Ця істота була виродком — її існування суперечило законам природи. Чорний бездушний демон. Який не мав права на життя.

Якого треба було знищити.

Схоже, мене зрештою тягне зовсім не до дверей. Я відчував цей потяг, котрий спонукав мене, заохочував уперед. Підштовхував завершити справу, звільнити світ від виродка.

Розалія спробує вбити мене, щойно істота помре, але я битимуся з нею. Не певен, чи встигну прикінчити і її, перш ніж на допомогу збіжаться інші. Може, так, а може, ні. Та мені було байдуже.

Мені було байдуже, чи вовкулаки — будь-яка зі зграй — вирішать помститися за мене, чи визнають дії Калленів справедливими. Нічого вже не мало значення. Я вірив тільки у власну справедливість. У свою помсту. Істота, яка вбила Беллу, не проживе ні на хвилину довше.

Якби Белла вижила, вона б зненавиділа мене за це. Вона б особисто захотіла придушити мене.

Але мені було байдуже. Їй же було байдуже, як вона вчинила зі мною — дозволила зарізати себе, як тварину? Тож чому я маю брати до уваги її почуття?

А ще ж Едвард. Зараз він, певно, напрочуд заклопотаний — занадто глибоко занурений у божевільне заперечення очевидного, у намагання оживити бездушне тіло; він не дослухається до моїх планів.

Отож у мене не буде шансу стримати свою обіцянку перед ним, якщо тільки — і на це б я не поставив і копійки — я зможу перемогти Розалію, Джаспера й Алісу, трьох проти одного. Та якби я навіть і переміг, не думаю, що мені стане снаги вбити Едварда.

Бо в мене немає до нього співчуття. Чому я маю звільняти його від відповідальності за те, що він учинив? Чи не буде справедливішим — і приємнішим — залишити його жити з нічим, зовсім із нічим?

Я заледве не всміхнувся, незважаючи на ненависть, яка переповнювала мене, коли уявив це. Без Белли. Без бісового поріддя.

А ще без стількох родичів, скількох я спроможуся здолати. Звісно, цих він може спробувати оживити, адже мене вже не буде, щоб спалити їхні тіла. А Беллу вже нікому не оживити.

Цікаво, чи можна буде оживити істоту. Сумнівно. Вона була часточкою Белли, отож мала б успадкувати щось від її вразливості. Я чув це у тоненькому деренчливому серцебитті.

Це серце билося. А Беллине серце — ні.

Я ухвалив рішення буквально за секунду.

Дрож бив мене дедалі сильніше та швидше. Я згрупувався, щоб стрибнути на біляву вурдалачку й зубами видерти в неї з рук маленьку вбивцю.

Розалія знову вуркотіла до істоти, відставляючи металеве горнятко й піднімаючи істоту вгору, щоб притиснути собі до щоки.

Чудово. Чудова позиція для нападу. Я нахилився вперед і відчув гарячу хвилю, яка передувала переверненню, а потяг до убивці зріс — він був набагато сильнішим, ніж раніше, таким дужим, що нагадав мені відчуття після наказу Вожака — наче він здатен розчавити мене, якщо я не скорюся.

Цього разу я прагнув скоритися.

Убивця відвела очі від Розалії і втупилася в мене, і погляд її був набагато сфокусованішим, між мав би бути у немовляти.

Теплі карі очі, кольору молочного шоколаду — точно такої самої барви, як були очі Белли.

Нагло я перестав тремтіти. Жар хвилями пронизував моє тіло, але то був зовсім інший жар — він не палив мене.

Я мов світився.

У мене всередині все розпадалося, а я витріщався на порцелянове личко напіввампіра, напівлюдини. Всі нитки, які прив’язували мене до життя, швидко лускалися, наче відривалися од зв’язки повітряних кульок. Усе, що робило мене тим, ким я був: кохання до мертвої дівчини нагорі, любов до батька, відданість новій зграї, любов до братів, ненависть до ворогів, мій дім, моє ім’я, моє я, — все відірвалося од мене тої миті — трик, трик, трик — і полетіло кудись у небо.

Але я не похитнувся. Нова нитка міцно втримала мене на місці.

Не одна нитка — мільйони! І не ниток, а сталевих канатів. Мільйони сталевих канатів прив’язали мене до точки, яка була центром усесвіту.

Я майже фізично бачив, як усесвіт крутився довкола однієї точки. Я ніколи не усвідомлював ладу всесвіту — а тут він був очевидним.

Вже не тяжіння землі тримало мене там, де я стояв.

То була дівчинка-немовля на руках білявої вурдалачки, то вона тримала мене на землі.

Ренесма.


Згори долинув новий звук. Єдиний звук, який міг збентежити мене в цю мить.

Шалений стукіт, прискорене биття…

Перетворене серце.

КНИГА ТРЕТЯ

БЕЛЛА

Особиста прив’язаність — розкіш, яку можна собі дозволити, тільки коли всі вороги знищені. До цього ж часу кожен, кого ти любиш, заручник, який підриває твою мужність і спотворює твій суд.

Орсон Скотт Кард, «Імперія»

Передмова

Це більше був не нічний кошмар — чорна шерега, яка сунула на нас крізь льодяний туман, збурунений їхніми ногами.

Ми всі помремо, — подумала я в паніці. Мене переповнювала розпука через ту, кого я оберігала, але навіть думка про розпуку відвертала мою пильність, а зараз я не могла собі цього дозволити.

Мов привиди, вони наступали, їхні чорні мантії гойдалися від руху. Я бачила, що пальці їхні скрючені, мов білі як кість пазурі. Вони розосередилися, розійшлися, щоб підступити до нас зусібіч. Нас було значно менше. Все скінчилося.

Та знагла, мов небо розітнула блискавка, сцена цілковито змінилася. Хоча начебто нічого не змінилося — Волтурі й далі насувалися на нас, готові вбивати. Змінився тільки кут, під яким я тепер дивилася на світ. Зненацька я відчула голод. Мені кортіло, щоб вони напали. Паніка поступилася місцем жадобі крові, і я поповзла вперед, усміхаючись, і рик вихопився з-поміж моїх вишкірених зубів.

РОЗДІЛ 19. ВОГОНЬ

Біль був приголомшливим.

Саме так — я була приголомшена. Я не розуміла, не тямила, що зі мною відбувалося.

Тіло моє відштовхувало біль, і я раз по раз поринала в чорноту, яка полегшувала секунди або й хвилини агонії, та водночас ускладнювала і так слабкий зв’язок із реальністю.

Я спробувала розділити свій світ.

Сон був чорним, а біль приглушеним.

Ява була червоною, а відчуття таким, наче мене розпиляли навпіл, на мене наїхав автобус, потовкла ціла банда чемпіонів із боксу, потоптали бики, занурили в кислоту — і все це водночас.

Ява приносила враження, що тіло моє б’ється і звивається, хоча насправді я не могла і м’язом поворухнути.

Ява давала усвідомлення, що існувало дещо набагато важливіше, ніж ці тортури, проте я не могла згадати, що саме.

Ява навалилася на мене занадто швидко.

Якоїсь миті все було так, як і мало бути. Я була оточена людьми, яких любила. Усмішками. І хай як це було неймовірно, але в мене складалося враження, що незабаром я отримаю все, чого так прагнула, за що боролася.

А тоді якийсь крихітний, неважливий гвинтик зламався.

Я побачила, як перехилилося моє горнятко, темна кров потекла з нього, лишаючи плями на бездоганно білому покривалі, й інстинктивно кинулася рятувати ситуацію. Я вже бачила, що інші, прудкіші руки випереджають мене, проте й сама тягнулася…

А в нутрі моєму щось рвонуло у протилежний бік.

Тріск. Хрускіт. Біль.

Чорнота навалилася — і раптом змилася новою хвилею тортур. Я не могла дихати — колись я тонула, але відчуття було зовсім іншим; зараз у горлі просто пекло.

Знову чорнота.

Голоси — вони волали, а біль повертався.

— Напевно, плацента відійшла!

Щось гостріше за леза прошило мене — це були слова, які я втямила, незважаючи на нелюдський біль. Відійшла плацента — я знала, що це означає. Це означало, що дитина моя вмирає у мене в лоні.

— Визвольте його! — заверещала я до Едварда. Чому він і досі нічого не вдіяв? — Він не може дихати! Робіть щось мерщій!

— Морфій…

Він хотів зачекати, поки подіє знеболювальне, — а наша дитина тим часом умиратиме?!

— Ні! Мерщій… — задихнулась я, не в змозі докінчити фразу.

Чорні крапки заплямували світло в кімнаті, коли мій живіт розтяв інший, холодний біль. Це збентежило мене — я інстинктивно хотіла захистити лоно, малюка, мого крихітного Едварда-Джейкоба, але я була заслабкою. У легенях пекло — кисень уже весь вигорів.

Біль знову відступив, хоча зараз я чіплялася за нього. Мій малюк, моє немовля помирає…

Скільки часу минуло? Секунди чи хвилини? Біль відступив. Тіло заніміло. Я нічого не відчувала. Я й досі нічого не бачила, проте чула. У легенях знову з’явилося повітря — воно бульбашками дерло горло — вгору-вниз.

— Белло, не думай втратити свідомість! Ти чуєш мене? Тримайся! Ти мене не полишиш! Ти змусиш своє серце битися!

Джейкоб? Джейкоб і досі був тут, і досі намагався врятувати мене.

Звісно, — хотіла я йому відповісти. Звісно, моє серце битиметься. Хіба я їм обом не пообіцяла?

Я хотіла відчути своє серце, знайти його, але загубилася у власному тілі. Я не відчувала нічого, що мала б, усе наче зрушило зі своїх місць. Кліпнула й нарешті знайшла свої очі. Я бачила світло. Шукала поглядом не це, але то було вже краще, ніж нічого.

Намагаючись сфокусувати погляд, я почула Едвардів шепіт:

— Ренесма.

Ренесма?

Не блідий ідеальний синок, намарений мною? На мить це вразило мене. А тоді мене огорнула тепла хвиля.

Ренесма.

Я змусила свої вуста ворушитися, змусила бульбашки повітря перетворитися на слова на язику. Змусила руки простягнутися.

— Дай мені… Дай мені її.

Світло затанцювало, відбиваючись від Едвардових кришталевих рук. Іскри відсвічували червоним — кольором крові, якою була вимащена його шкіра. І в долонях у нього теж було червоне. Щось маленьке, яке пручалося, і з нього скрапувала кров. Він притулив тепле тільце до моїх слабких рук, щоб я начебто потримала його. Волога шкіра була гарячою — гарячою, як у Джейкоба.

Погляд мій сфокусувався; зненацька все було чітко і ясно.

Ренесма не плакала, але дихала коротко й важко. Очі її були розплющені, вираз у них був такий уражений, що мені аж стало смішно. Маленька, ідеально кругла голівка була вкрита копною скуйовдженого, вимащеного кров’ю волоссячка. Райдужні оболонки очей були знайомого — неймовірного — шоколадного кольору. Попід кров’ю шкіра її була блідою — кремова слонова кість. Уся, окрім щік, на яких грав рум’янець.

Її крихітне личко було таким ідеальним, що я закам’яніла. Вона була вродливішою за власного батька. Неймовірно. Неможливо.

— Ренесма, — прошепотіла я. — Така… хороша.

Неможливе обличчя зненацька всміхнулося — широкою свідомою усмішкою. Попід рожевими мушлями вуст прозирнув повний ряд молочно-білих зубів.

Вона нахилила голову до моїх грудей, шукаючи тепла. Шкіра її була гарячою і шовковистою, але не піддавалася, як моя.

Аж раптом мене знову прошив біль — один теплий удар. Я задихнулася.

І тоді її забрали. Янгольського личка моєї донечки ніде не було. Я не бачила й не відчувала її.

Ні! — хотілося заволати мені. Віддайте її назад!

Але слабкість перемогла. На мить мені здалося, що руки мої перетворилися на безвільні гумові шланги, а тоді відчуття в руках зникло геть-чисто. Я більше не відчувала їх. Я більше не відчувала себе.

Чорнота затулила очі — цілковита чорнота. Наче на обличчя миттю пов’язали товсту чорну пов’язку. Зав’язали не тільки очі, а й усю мене, причавили незмірним тягарем. Боротися з цим не було снаги. Я знала, що набагато легше буде піддатися. Дозволити чорноті причавити мене глибше, глибше, глибше — туди, де немає ні болю, ні виснаження, ні занепокоєння, ні страху.

Якби йшлося тільки про мене, я б не змогла боротися довго. Я була просто людиною, і сили в мене були просто людські. Як висловився Джейкоб, задовго намагалась я вжитися з надприродним.

Але йшлося не тільки про мене.

І якби я зараз пішла найлегшим шляхом, дозволила чорноті поглинути мене, я би зробила боляче іншим.

Едвард. Едвард. Його й моє життя переплелися в єдине. Обірвіть одне — й обірветься друге. Якби він пішов, я б не змогла цього пережити. Якби я пішла, він також не зміг би цього пережити. А світ без Едварда здавався мені цілком безглуздим. Едвард мусив жити.

Джейкоб — він тисячу разів прощався навіки й тисячу разів повертався до мене, коли я найбільше його потребувала. Джейкоб, якого я ранила стільки разів, що почувалася злочинницею. Чи наважусь я ранити його ще раз — на цей раз найгірше? Він залишався зі мною, незважаючи ні на що. А зараз він усього-на-всього просив, щоб я зосталася заради нього.

Проте тут було так темно, що я не бачила жодного з їхніх облич. Все ввижалося нереальним. І тому не здаватися було ще важче.

Але я й далі боролася з темнотою — радше рефлективно. Я не намагалася здолати її. Просто чинила опір. Щоб вона остаточно не поглинула мене. Я не була Атлантом, а чорнота здавалася важкою, як небесне склепіння, — я не могла втримати її на плечах. Все, на що я була здатна, це не дозволити розчавити себе дощенту.

То було дуже схоже на мене — я ніколи не мала снаги повставати проти сил, дужчих за мене: не могла ні нападати на ворогів, ні втікати від них, щоб уникнути болю. По-людському слабка, єдине, що я вміла, це терпіти. Перетривати. Вижити.

І зараз цього має бути досить. Сьогодні цього має вистачити. Я витерплю, поки не прийде допомога.

Я знала, що Едвард робитиме все, на що здатен. Він не здасться. І я не здамся.

Я затримала чорноту небуття на волосину від себе.

Але цього було недосить — самого мого переконання. Чорнота насувалася, поступово долаючи крихітних простір, який розділяв нас, мені потрібне було щось більше, звідки черпати сили.

Я не могла уявити Едвардового обличчя. Ні Джейкобового, ні Алісиного, ні облич Розалії, Карлайла, Рене, Чарлі, Есме… Нічого. Це налякало мене — а раптом уже запізно?

Я відчувала, що кочуся нестримно — і нема нічого, за що зачепитися.

Ні! Мені треба було витерпіти. Едвард розраховував на мене. Джейкоб. Чарлі. Аліса… Розалія… Карлайл… Рене… Есме…

Ренесма.

І тоді, хоча я й досі нічого не бачила, я відчула дещо. То був наче фантомний біль у кінцівках — мені здалося, що я знову відчуваю власні руки. А на них я чула щось крихітне, тверде і напрочуд, напрочуд тепле.

Моє немовля. Мій маленький штовхач.

Я змогла. Проти всіх законів природи я виявилася достатньо сильною, щоб виносити Ренесму, випестити її, поки вона не зміцніє достатньо, аби жити без мене.

Гаряча точка на моїх фантомних руках відчувалася вельми реалістично. Я вхопилася за неї. Притисла її до того місця, де мало бути моє серце. Тримаючись за теплу пам’ять про свою донечку, я усвідомила, що зможу терпіти стільки, скільки буде потрібно.

Теплота навпроти мого серця ставала дедалі реальнішою, дедалі теплішою. Гарячішою. Жар був таким явним, що важко було повірити — він уявний.

Гарячіше.

Неприємно. Занадто гаряче. Занадто, занадто гаряче.

Наче я вхопилася не за той кінець нагрітої плойки: перший імпульс — випустити з рук розпечене залізо. Але в руках моїх нічого не було. І долоні мої зовсім не притискалися до грудей. Руки як мертві лежали вздовж тіла. Вогонь був усередині мене.

Вогонь розгорявся — зростав і зростав, допоки не перевершив усього, що я будь-коли почувала.

Я відчула, як у грудях у вогні щось пульсує, і втямила, що знову знайшла власне серце — саме в ту мить, коли понад усе бажала ніколи вже більше нічого не відчувати. Воліла поринути в чорноту, поки ще мала таку нагоду. Мені кортіло піднести руки й роздерти собі груди, щоб вирвати серце — тільки би припинити ці тортури. Але я не відчувала рук, не могла поворухнути жодним пальцем, наче їх і не було.

Коли Джеймс розчавив мою ногу своєю ступнею, то були тільки квіточки. То було, мов хтось пір’їною лоскотнув мене. Я б залюбки витримала це зараз, сотню разів витримала. Сотню таких переломів. Я би витримала це і була вдячна.

І немовля, яке билося в мої ребра, шукаючи собі шлях назовні, — то було ніщо. То було, мов скупатися в холодній водичці. Я б витримала це тисячу разів. Я би витримала це і була вдячна.

Вогонь палав нестерпно, мені хотілося верещати. Благати будь-кого вбити мене просто зараз, бо я не витримаю і секунди такого болю. Але я не могла поворушити вустами. Тягар і досі лежав на грудях, причавлюючи.

Я усвідомила, що тепер мене тиснула не темрява — це було моє власне тіло. Таке важке. Мене огортало полум’я, яке прогризало собі шлях від серця, розповсюджуючись нестерпним болем у плечі й живіт, звільняючи собі шлях у горло, язиками своїми лижучи моє обличчя.

Чому ж я не могла поворухнутися? Чому ж я не могла скрикнути? Такого мені не розповідали.

Мозок мій був на диво ясний, загострений нестерпним болем, отож відповідь прийшла майже водночас із запитанням.

Морфій.

Здавалося, відтоді як ми обговорювали все з Едвардом і Карлайлом, я померла тисячу разів. Едвард і Карлайл сподівалися, що велика кількість знеболювального допоможе приглушити вогонь отрути. Карлайл уже випробував це на Емметі, але тоді отрута подіяла швидше, ніж знеболювальне, і просто заблокувала доступ ліків у кров. Знеболювальне не змогло розповсюдитися по тілу.

Я намагалася втримати спокійний вираз на обличчі, кивала й дякувала своїй так рідко щасливій зірці за те, що Едвард не здатен читати мої думки.

Адже я вже випробувала суміш морфію й отрути в своїй крові та знала відчуття. Я знала, що полегшення, яке приносить знеболювальне, фактично нівелюється вогнем, котрий палає у жилах, коли отрута розтікається в крові. Але навіть не збиралася натякнути їм на це. Бо від цього він іще неохочіше б зважувався на моє перетворення.

Але я й уявити собі не могла, що морфій матиме на мене таку дію — що він пришпилить мене до ліжка і знерухомить. Паралізує мене, поки я палатиму зсередини.

Я пам’ятала всі розповіді. Знала, що Карлайл намагався поводитись якнайтихіше, аби його не викрили, коли він отак горів. Я відала зі слів Розалії, що крик не приносить полегшення. І сподівалася, що зможу триматися, як Карлайл. Що я повірю словам Розалії і зціплю зуби. Адже кожен зойк, який зірветься з моїх вуст, терзатиме Едварда.

А тепер то був, здавалося, поганий жарт — я справді дотримувалася власного слова.

Якщо я не можу скрикнути, як я попрошу їх убити мене?

Я хотіла тільки смерті. А краще — ніколи не народжуватися. Вся вага мого існування не могла переважити цього болю. Не була варта того, щоб терпіти цей біль іще бодай мить.

Хай я помру, хай я помру, хай я помру…

І довго-довго, нескінченно довго це було єдине, що я відчувала. Тільки пекельні муки, тільки власні беззвучні волання, тільки благання про смерть. Нічого більше — навіть часу. Це була нескінченність, без початку й кінця. Одна безмежна мить болю.

Лише одного разу я відчула переміну — коли біль мій подвоївся. Нижня частина тіла, змертвіла після морфію, раптом теж запалала. Порваний зв’язок відновився, зцілений язиками полум’я.

Нескінченне палання тривало.


Це могло тривати секунди, дні, тижні, роки, але зрештою у мене знову з’явилося відчуття часу.

Три речі трапилися водночас, вони були пов’язані, і я не відала, котра з них ішла першою: плин часу відновився, вплив морфію послабився, сили почали повертатися.

Я відчувала, як потрошку до мене повертається здатність контролювати власне тіло, і нові відчуття стали зарубками в часі. Я збагнула це, коли спромоглася ворухнути пальцем на нозі, а тоді стиснути кулаки. Я збагнула це, але не змогла скористатися з цього.

Хоча полум’я не зменшилося ні на градус (ба більше, у мене з’явилася здатність по-новому відчувати його — усвідомлювати окремо кожен пекельний язичок полум’я, який лизав мене зсередини), я втямила, що можу міркувати.

Змогла згадати, чому саме не здатна кричати. Згадала, навіщо згодилася на ці незносні тортури. Згадала: було дещо, що може виявитися вартим цих тортур.

Ці спомини прийшли саме вчасно, бо я вхопилася за них, коли тягар щез із мого тіла. Ніхто б, спостерігаючи за мною, не помітив цієї зміни. Але всередині, коли я боролася, щоб ні крик, ні рух не зрадили мого болю, щоб нікому іншому не завдати прикрості, з’явилося відчуття, що від стану, коли я була прив’язана до стовпа, на котрому горіла, я перейшла до стану, кола сама відчайдушно чіплялася за цей стовп.

У мене тепер було достатньо сили, аби нерухомо лежати, поки мене підсмажували заживо.

Слух мій прояснявся, я тепер сама могла рахувати шалений, гучний стукіт серця, який відбивав час.

Могла рахувати тихі вдихи й видихи когось, хто був зовсім поряд. Вони були повільними, отож я зосередилася на них. Вони означали, що більше часу минуло. Краще, ніж коливання годинникового маятника, ці вдихи й видихи відлічували секунди й наближали кінець горіння.

Мені додавалося сили, думки мої прояснялися. Коли з’явилися звуки, я почала дослухатися.

Легенькі кроки, потім шепіт повітря, яке гойднулося, коли відчинилися двері. Кроки наблизилися, щось натиснуло на моє зап’ястя. Я не відчула холоду пальців. Полум’я випалило й згадку про холод.

— Досі жодних змін?

— Жодних.

Легенький доторк, дихання діткнулося моєї обпаленої шкіри.

— І запаху морфію не зосталося.

— Знаю.

— Белло! Ти мене чуєш?

Я знала, безсумнівно знала, що коли розчеплю зціплені зуби, втрачу контроль — заволаю, заверещу, почну крутитися й кидатися. Якби я розплющила очі, якби хоча б поворухнула пальцем — будь-яка зміна поклала б край моєму самовладанню.

— Белло! Белло, кохана! Ти можеш розплющити очі? Ти можеш стиснути мені долоню?

Потиск пальців. Не відповісти цьому голосу було важче, але я лишилася нерухомою. Я відала, що теперішній біль у його голосі не йшов у жодне порівняння з тим, який міг би бути. Зараз він тільки боявся, що мені, певно, болить.

— Може… Карлайле, може, я запізнився, — голос звучав приглушено, а на слові «запізнився» зірвався.

Моя рішучість на мить похитнулася.

— Слухай її серце, Едварде. Воно дужче, ніж навіть Емметове було. Я ніколи не чув, щоб серце билося так живо. З нею все буде чудово.

Так, я мала рацію, коли стрималася. Карлайл розрадить його. Йому не доведеться страждати разом зі мною.

— А її… її хребет?

— Її ушкодження були не набагато гіршими за травми Есме. Отрута зцілить її, як зцілила Есме.

— Але вона така нерухома. Я точно зробив щось не так.

— Або щось так, Едварде. Синку, ти зробив усе, що зробив би я, і навіть більше. Я не певен, що мені б вистачило наполегливості, вистало віри для того, аби врятувати її. Припини картати себе. З Беллою все буде гаразд.

Уривчастий шепіт:

— Вона, мабуть, конає.

— Ми не можемо бути певні. У неї в крові було забагато морфію. І ми не відаємо, який ефект це мало на неї.

Щось легенько натиснуло мені вище ліктя. Шепіт:

— Белло, я кохаю тебе. Белло, вибач мені.

Як я хотіла відповісти йому! Але я не завдам йому більше болю, поки маю сили триматися спокійно.

І весь цей час пекельний вогонь продовжував випалювати мене. Але в голові моїй було дуже ясно. Я могла міркувати над щойно почутою розмовою, могла згадати, що зі мною сталося, могла думати про майбутнє, і при цьому залишалося ще місце для страждання.

І для хвилювання.

Де моя дитинка? Чому вона не тут? Чому вони не згадують її?

— Ні, я залишуся тут, — прошепотів Едвард, відповідаючи на не вимовлену вголос думку. — Вони самі впораються.

— Яка нестандартна ситуація, — зауважив Карлайл. — А мені здавалося, що я вже все бачив у житті.

— Я займуся цим згодом. Ми займемося.

Щось м’яко притиснулося до моєї попеченої долоні.

— Я певен, що ми уп’ятьох зможемо уникнути кровопролиття.

Едвард зітхнув.

— Я не знаю, на чий бік ставати. Я б охоче відшмагав обох. Мабуть, згодом.

— Цікаво, як Белла до цього поставиться — на чий бік вона стане, — зронив Карлайл.

Короткий напружений смішок.

— Я певен, що вона мене здивує. Вона завжди дивує.

Карлайлові кроки стихли вдалині; до мого розчарування, я не отримала жодного подальшого роз’яснення. Чи не балакали вони так загадково тільки для того, щоб подратувати мене?

Я знову почала рахувати Едвардові вдихи й видихи, щоб карбувати плин часу.

Через десять тисяч дев’ятсот сорок три вдихи інші тихенькі кроки прослизнули в кімнату. Легші. І… ритмічніші.

Дивина, як я можу розрізняти такі відмінності в кроках, яких до сьогодні я взагалі не могла вчути!

— Скільки ще? — запитав Едвард.

— Уже недовго, — відповіла Аліса. — Гляди, як яснішає її чоло! І я бачу її дедалі чіткіше, — зітхнула вона.

— Досі переживаєш?

— Так, дякую, що нагадав, — буркнула вона. — Ти б також перелякався, якби усвідомив, що твої здібності обмежені. Найкраще я бачу вампірів, адже я одна з них; із людьми теж не виникає проблем, адже колись я була людиною. Тільки не можу бачити нічого про цих дивних напівкровок, бо вони належать до виду, з яким я не маю жодного досвіду. Ба!

— Зосередься, Алісо.

— Гаразд. Зараз Беллу зовсім легко передбачити.

Запала довга тиша, потім зітхнув Едвард. Це був цілком інший звук — щасливіший:

— З нею справді все буде гаразд.

— Звісна річ.

— Ти не була такою оптимістичною два дні тому.

— Два дні тому я ще толком не бачила. Але тепер, коли вона позбулася усіх білих плям, це простіше простого.

— Ти не могла б зосередитися заради мене? Якщо рахувати в годинах — скільки ти ще відводиш їй часу?

Аліса зітхнула:

— Ти такий нетерплячий. Гаразд. Дай мені сек…

Тихий подих.

— Дякую, Алісо, — голос його був радіснішим.

Скільки ще? Невже вони не могли вимовити цього вголос для мене? Невже я забагато прошу? Скільки ще секунд я палатиму? Десять тисяч? Двадцять? Ще один день — вісімдесят шість тисяч чотириста? Чи ще більше?

— Вона просто засліплюватиме.

Едвард приглушено загарчав:

— Вона завжди засліплювала.

Аліса фиркнула.

— Ти знаєш, що я маю на увазі. Поглянь на неї.

Едвард нічого не відповів, але слова Аліси дали мені надію, що зрештою я не нагадувала брикет вугілля, яким почувалася. Відчуття було, що дотепер я вже точно мала перетворитися на купу обпалених кісток. Кожна клітинка моїх кісток обернулася на попіл.

Я чула, як Аліса, мов вітерець, вислизнула з кімнати. Чула шелест тканини. Чула, як дзижчить лампочка, що звисає зі стелі. За вікном я чула, як вітер ковзає по стінах. Я чула все.

Внизу хтось дивився бейсбол. «Маринери» вигравали на два очки.

— Зараз моя черга, — гавкнула Розалія на когось, а у відповідь долинуло приглушене гарчання.

— Гей, ви там, — втрутився Еммет.

Хтось зашипів.

Я прислухалася, але більше нічого не чулося, крім гри. Бейсбол був не таким цікавим, щоб відвернути мене від болю, тож я почала знову дослухатися до Едвардового дихання, рахуючи секунди.

Через двадцять одну тисячу дев’ятсот сімнадцять із половиною секунд біль змінився.

Гарна новина: він почав щезати з кінчиків пальців на руках і ногах. Зникати повільно, але це вже було щось новеньке. Мабуть, це воно. Мабуть, біль починає відступати…

Але була й погана новина. Вогонь у моєму горлі змінився. Горло не тільки палало — воно почувалося, як пергамент. Сухе як кістка. Спрагле. Палючий вогонь, палюча спрага…

Ще одна погана новина: вогонь у моєму серці став іще гарячішим.

Як це взагалі можливо?

Моє серцебиття, і так квапливе, ще пришвидшилося — вогонь збільшив його ритм до нового шаленого темпу.

— Карлайле, — гукнув Едвард. Голос його був тихим, але чітким. Я була певна, що Карлайл почує його, якщо він у будинку або десь поблизу.

Вогонь відступав із долонь, залишаючи їх блаженно безболісними й прохолодними. Але відступав він до мого серця, яке палало, мов сонце, і билося з новою лютою швидкістю.

Карлайл увійшов до кімнати, поруч із ним була Аліса. Їхні кроки були такими чіткими, я навіть могла сказати, що Карлайл іде праворуч, на півкроку попереду Аліси.

— Слухайте, — звернувся до них Едвард.

Найголоснішим звуком у кімнаті було моє пришвидшене серцебиття, яке стукотіло в такт із вогнем.

— А, — мовив Карлайл, — майже скінчилося.

Полегшення, яке принесли його слова, затьмарилося невгамовним болем у серці.

Але вже й зап’ястя мої звільнилися, і кісточки на ногах. Там уже вогонь цілковито згас.

— Скоро, — радо погодилася Аліса. — Я покличу всіх. Може, Розалія краще…?

— Так, нехай дитина залишається подалі.

Що?! Ні! Ні! Що він мав на увазі — нехай моє дитятко залишається подалі? Що це він собі думає?

Пальці мої смикнулися — роздратування пробилося крізь ідеальну маску спокою. Тишу в кімнаті порушувало тільки гучне, як відбійний молоток, серцебиття — всі на мить завмерли й припинили дихати.

Мої норовливі пальці стиснула долоня.

— Белло! Белло, кохана!

Чи зможу я відповісти йому й не заверещати? Я поміркувала про це хвильку, а тоді вогонь, який відступав із ліктів та колін, з новою силою прошив мені груди. Ні, ліпше не ризикувати.

— Я їх закличу просто зараз, — мовила Аліса, і в голосі її прозвучала нагальність, а тоді я вчула повів вітерцю, коли вона вислизнула з кімнати.

А далі — ох!

Серце моє зірвалося, воно забилося, як вертолітний гвинт, звук був майже безперервний; враження було, що воно зараз вихопиться крізь ребра. Вогонь палав у грудях, засмоктуючи останні язики полум’я в тілі, щоб підживити неймовірний, палючий біль. Цей біль приголомшив мене, відірвав мене від стовпа, за який я чіплялася. Спина моя вигнулася дугою, наче вогонь у серці тягнув мене догори.

Жоден мій м’яз не поворухнувся, коли тіло рухнуло назад на стіл.

У нутрі моєму розпочалася боротьба — прискорене серцебиття силкувалося перегнати полум’я. У цій битві не було переможців. Полум’я було приречене, адже зжерло все, що ще можна було зжерти; але й серце моє галопом мчало до свого останнього удару.

Полум’я зібгалося, зменшилося до єдиного людського органу, який іще залишився в мені, в останньому незносному стрибку. У відповідь на цей стрибок пролунав глибокий, слабкий удар. Моє серце зробило перебій, а потім іще раз тихо стукнуло.

І все. Ніхто не дихав. Навіть я.

Якусь мить усе, що я усвідомлювала, то була відсутність болю.

А тоді я розплющила очі й із подивом витріщилася поперед себе.

РОЗДІЛ 20. НОВЕ ЖИТТЯ

Все було напрочуд виразним.

Загостреним. Чітким.

Діамантове світло над головою й далі було сліпучо-яскравим, і все-таки я цілком ясно бачила розжарену спіраль усередині лампочки. У білому світлі я вирізняла кожну-кожнісіньку барву веселки, а на краю спектру — восьмий колір, назви якому не знала.

Позаду світла я могла розрізнити окремі скабки на темній дерев’яній стелі. А поперед неї бачила порошинки в повітрі, з одного боку підсвічені промінцями, а з другого темні — чіткі й виразисті. Вони крутилися, як маленькі планети, кружляли навколо одна одної у небесному танку.

Порошинки були такими красивими, що я вражено вдихнула й затамувала повітря; від цього руху пилинки закрутились у вирі. В мене виникло дивне відчуття. Я зважила все — і збагнула, що від свого інстинктивного поруху не відчула полегшення. Мені не потрібне було повітря. Легені мої не чекали на нього. Вони байдуже зреагували на вдих.

Мені не потрібне було повітря, але воно подобалося мені. У ньому я мов на смак відчувала кімнату, в якій лежала: приємні порошинки, суміш задавненого повітря зі свіжим струменем знадвору. Духмяний запах шовку. Натяк на щось тепле й бажане, яке мало би бути вологим, але насправді не є таким… Від цього запаху в моєму горлі пересохло й запекло — це було віддалено схоже на вогонь отрути, хоча до смаку примішувався кусючий запах хлору й аміаку. Але понад усе я відчувала схожий на смак квіткового меду аромат, який був найсильнішим, найближчим до мене.

Я вчула, як інші теж почали дихати — разом зі мною. Їхній подих приносив трошки інший, відмінний від квіткового меду аромат. Кориця, гіацинт, груша, морський бриз, хліб у печі, глиця, ваніль, шкіра, яблуко, мох, лаванда, шоколад… Я порівняла його в голові з тисячами відомих мені запахів, але жоден не пасував. А він був такий солодкий і приємний!

Телевізор унизу приглушили, і я вчула, як хтось — Розалія? — рухалася на першому поверсі.

А ще я почула слабенький ударний ритм, і в унісон із ритмом кричав сердитий голос. Музика? Реп? На мить я була зачудована, але скоро звук віддалився, наче повз відчинене вікно проїхала машина.

Здригнувшись, я збагнула, що це могло так і бути. Невже зараз я здатна була чути аж до шосе?

Я не усвідомлювала, що хтось тримає мене за руку, допоки цей хтось легенько не стиснув моєї долоні. Як раніше, щоб приховати біль, моє тіло застигло, аби не зрадити подиву. Не такого доторку я очікувала. Шкіра була абсолютно гладенькою, але температура її була не такою, як завжди. Нехолодною.

Але після секундної затримки моє тіло відгукнулося на незнайомий дотик так, що це вразило мене ще більше.

Повітря зашипіло в мене в горлі, вихоплюючись крізь стиснені зуби з низьким погрозливим звуком, що нагадував дзижчання цілою рою бджіл. Перш ніж зник звук, м’язи мої напружилися й вигнулися, відхиляючись від незнаного. Я підскочила так швидко, що кімната мала закрутитися вихором перед очима, але натомість я й далі чітко бачила кожну порошинку, кожну скабку на дерев’яній стелі, кожну ниточку до мікроскопічних деталей, коли погляд мій пролітав повз них.

Отож у мить, коли я усвідомила, що в захисній позі зіщулилася попід стіною — десь за одну шістнадцяту секунди, — я вже знала, що саме налякало мене так і що реакція моя була неадекватною.

Ох. Звісно. Едвард більше не міг здаватися мені холодним. Тепер температура наших тіл була однаковою.

Я завмерла ще на якусь одну восьму секунду, щоб звикнути до сцени перед очима.

Едвард спирався на операційний стіл, який був моїм погребальним вогнищем, руку він простягнув до мене, а обличчя його було тривожним.

Едвардове лице було найголовнішим у цій сцені, проте периферійним зором я відмічала все навколо — про всяк випадок. Запустивсь якийсь захисний механізм, і я автоматично шукала ознак небезпеки.

Моя вампірська родина обережно чекала попід стіною у протилежному кінці кімнати біля дверей, Еммет і Джаспер стояли попереду. Наче й справді була небезпека. Нюхом я не відчувала нічого незвичного. Тільки слабенький аромат чогось делікатесного — щоправда, спотворений хімічними запахами — знову залоскотав моє горло, від чого воно заболіло й запекло.

Аліса визирала з-за Джасперового ліктя, на обличчі її сяяла широчезна усмішка; світло грало на її зубах — ще одна веселка з вісьмох кольорів.

Ця усмішка заспокоїла мене — і все стало на свої місця. Джаспер та Еммет вийшли наперед, щоб у разі чого захистити інших. Тільки я не відразу усвідомила, що небезпечною була саме я.

Але це все відбувалося десь збоку. Головна ж частина мене й досі була зосереджена на Едвардовому обличчі.

До цієї миті я ще ніколи по-справжньому не бачила його.

Скільки разів я витріщалася на Едварда й чудувалася з його вроди? Скільки годин — днів, тижнів — свого життя провела я, мріючи про того, кого вже тоді вважала ідеалом? Я гадала, що знаю його обличчя ліпше за власне. Думала, що це єдина певна річ у моєму світі: бездоганність Едвардового обличчя.

Та я була просто сліпа!

Вперше в житті, коли з моїх очей впала людська полуда, я побачила його обличчя. Затамувала подих і гарячково почала шукати слова, і ніяк не могла знайти. Потрібні були кращі, потужніші слова.

В цей момент інша частка мене втямила, що поблизу немає небезпеки, тож я механічно випросталася; відтоді як я зістрибнула зі столу, минула майже ціла секунда.

Мене вразило, як рухається моє тіло. Не встигла я подумати, що треба випростатися, як уже стояла. Ця дія взагалі не зайняла часу — зміна була миттєвою, наче руху зовсім не відбулося.

Я продовжувала вдивлятися в Едвардове обличчя, знову застигнувши.

Він повільно обійшов стіл — кожен крок його займав майже півсекунди, кожен крок був плавним, як вода, яка омиває гладкі камінці, — а рука його й далі була простягнена до мене.

Я спостерігала, з якою грацією він наближається, вбираючи його рухи своїми новими очима.

— Белло! — звернувся він тихим заспокійливим тоном, але хвилювання в його голосі затьмарило моє ім’я якоюсь напругою.

Я не могла відразу відповісти, загубившись ув оксамитових брижах його голосу. Це була майже ідеальна симфонія, симфонія, зіграна на одному інструменті, але інструменті набагато складнішому, ніж будь-який зі створених людьми…

— Белло, кохана! Вибач, я знаю, зараз ти дезорієнтована. Але з тобою все гаразд. Усе чудово.

Все? Розум мій закрутився, відмотуючи назад спогади до моєї останньої години людського життя. Зараз спогад здавався нечітким, наче я дивилася крізь щільну чорну вуаль — адже мої людські очі були наполовину сліпими. Все було вельми розмитим.

Коли він зауважив, що все гаразд, чи мав він на увазі Ренесму? Де вона? З Розалією? Я силкувалася згадати її обличчя — я знала, що вона неймовірно вродлива, — але просіювати людські спогади страшенно дратувало. Її обличчя губилося в темноті, в кепському освітленні…

А що Джейкоб? Із ним усе гаразд? Чи мій найкращий друг, який стільки настраждався через мене, тепер зненавидів мене? Чи повернувся він назад до Семової зграї? А Сет і Лі також?

Чи були зараз Каллени в безпеці — чи моє перетворення розпалило війну зі зграєю? Чи Едвардові слова означали, що всього цього не сталося? Чи він просто намагався заспокоїти мене?

А Чарлі? Що я йому тепер скажу? Він, мабуть, дзвонив, коли я горіла. Що йому відповіли? Що, він гадає, сталося зі мною?

Поки якусь частку секунди я міркувала, яке питання поставити першим, Едвард неспокійно потягнувся до мене й погладив мене пучками по щоці. Дотик був гладеньким як атлáс, легеньким як пір’їна, і температура шкіри точно співпадала з моєю.

Його дотик, здалося, проникнув мені під шкіру, попід кості на моєму обличчі. Відчуття було кусючим, мов електричний розряд, — воно прошило кістки, спустилося по хребту й затремтіло в животі.

Стривай, — подумала я, коли дрож розквітла в тепло, в млість. Хіба я не мала втратити ці відчуття? Хіба відмова від почуттів не була частиною угоди?

Я була перволітком-вурдалаком. Сухий палючий біль у моєму горлі беззаперечно свідчив про це. І я знала, що означало бути перволітком. Людські відчуття та емоції мали б повернутися до мене пізніше у якійсь іншій формі, але я була переконана, що на самому початку й близько нічого такого не почуватиму. Тільки спрагу. Такою була угода, такою була ціна. Я згодилася сплатити її.

Та коли Едвардова долоня вразила моє обличчя своїм шовковим і твердим дотиком, збудження шугнуло моїми висохлими венами, прошивши мене від маківки до п’ят.

Він звів одну бездоганну брову, очікуючи, коли я заговорю.

Я обхопила його руками за шию.

Знову було відчуття, що ніякого руху не відбулося. В один момент я стояла прямо й нерухомо, як статуя, — і тої ж таки миті він уже був у моїх руках.

Теплий — принаймні так мені здалося. Запах його був таким солодким і п’янким, який я й близько не могла оцінити своїм старим людським нюхом, але на сто відсотків це був Едвард. Я притулилася обличчям до його гладеньких грудей.

І раптом він ніяково ворухнувся. Відхилився від моїх обіймів. Я втупилася в його обличчя, спантеличена й налякана цією відмовою.

— М-м-м… Обережно, Белло. Ай!

Я відкинула руки, сплівши пальці в замок, щойно все зрозуміла.

Я була занадто дужою.

— Ой, — пробурмотіла я.

Він усміхнувся так, що моє серце б зупинилося, якби воно й досі билося.

— Не панікуй, кохана, — мовив він, піднявши руку й торкнувшись моїх вуст, напіврозтулених від усвідомленого жаху. — Просто зараз ти трошки міцніша за мене.

Мої брови зійшлися на переніссі. Я про це також знала, але зараз це здавалося ще сюрреалістичнішим, ніж будь-що інше в цьому цілком сюрреалістичному моменті. Я була дужчою за Едварда. Я примусила його скрикнути «Ай!».

Долоня його знову погладила мене по щоці, й розчарування миттю випарувалося, коли моє нерухоме тіло пронизала нова хвиля бажання.

Ці відчуття були настільки сильнішими за все, до чого я звикла, що було важко дотримуватись якогось певного плину думок, незважаючи на те, якою ясною тепер була моя голова. Кожне нове чуття переповнювало мене. Я згадала, як одного разу Едвард сказав (голос його був слабкою тінню порівняно з кришталевою музикою, котру я чула зараз), що такі як він, такі як ми легко захоплюються. Тепер я збагнула чому.

Я зробила навмисне зусилля, щоб зосередитися. Я мала дещо сказати. Щось найважливіше.

Дуже обережно — так обережно, що навіть рух можна було вловити, я витягнула праву руку з-за спини й підняла вгору долоню, щоб торкнутися його щоки. Я силкувалася не звертати уваги ні на перлистий колір власної руки, ні на шовковистість його долоні, ні на струм, який прошив мої пучки.

Я вдивилася в його очі й уперше почула власний голос.

— Я кохаю тебе, — промовила я, і це прозвучало, як спів. Мій голос бринів і відлунював, як дзвін.

Його усмішка у відповідь засліпила мене значно сильніше, ніж засліплювала, коли я була людиною, бо тільки зараз я по-справжньому побачила її.

— І я кохаю тебе, — сказав він.

Він узяв моє обличчя в долоні й нахилився до нього — зовсім повільно, і це нагадало мені, що я маю бути обережною. Він поцілував мене — спершу це був м’який шепіт, який зненацька зробився дужчим, шаленішим. Я силкувалася не забувати, що маю бути лагідною з ним, але в цьому вирі почуттів було занадто важко пам’ятати щось, було важко втримати послідовний плин думок.

Було враження, що раніше він ніколи мене не цілував — наче це був наш перший поцілунок. І, щиро кажучи, він і справді ніколи раніше так мене не цілував.

Я почувалася майже винною. Звісно, зараз я порушую угоду. Бо ж цього я теж не мала б відчувати.

Хоча мені не потрібен був кисень, дихання моє прискорилося — я задихалася, як коли горіла. Але це був цілком інший вогонь.

Хтось прочистив горло. Еммет. Я миттю впізнала глибокий голос, жартівливий і роздратований водночас.

Я й забула, що ми не самі. А тоді усвідомила, що притуляюся до Едварда так, як на людях не надто чемно притулятися.

Засоромлена, я на півкроку відступила — знову миттєвим рухом.

Едвард гигикнув і зробив крок зі мною, так і тримаючи руки довкола моєї талії. Обличчя його палало — наче поза діамантовою шкірою горіло біле полум’я.

Я зробила цілком непотрібний вдих, щоб заспокоїтися.

Наскільки відрізнявся цей поцілунок! Я вдивлялася у Едвардів вираз обличчя й порівнювала розмиті людські спогади з оцим ясним насиченим відчуттям. Вигляд у нього був… самовдоволений.

— Ти мене не надто балував, — звинуватила я його своїм новим співочим голосом, ледь-ледь звужуючи очі.

Він розсміявся, сяючи від полегшення, що все нарешті позаду — страх, біль, непевність, очікування, все-все вже в минулому.

— На той час і не можна було інакше, — нагадав він мені. — А тепер твоя черга не розчавити мене, — знову розреготався він.

Я нахмурилася, зважуючи його пропозицію, і тоді слідком за Едвардом почали реготати й інші.

Карлайл обійшов Еммета й швидко попрямував до мене; очі його були зовсім трошки сторожкими, але Джаспер ступав за ним слід у слід. До сьогодні я ніколи по-справжньому не бачила й Карлайлового обличчя також. У мене з’явилася нагальна потреба моргнути — наче я витріщалася на сонце.

— Як ти почуваєшся, Белло? — запитав Карлайл.

Я поміркувала якусь частку секунди.

— Приголомшено. Стільки всього… — не договорила я, дослухаючись до власного голоса-дзвіночка.

— Так, спершу буваєш розгублений.

Я кивнула швидко й різко.

— Але я почуваюся собою. Нібито такою, як була. Я не очікувала цього.

Едвардові руки легенько стисли мене за талію.

— Я ж тобі казав, — прошепотів він.

— Ти досить добре контролюєш себе, — зауважив Карлайл. — Набагато краще, ніж я сподівався, навіть незважаючи на той час, що ти мала, аби морально підготуватися до перетворення.

Я згадала про дикі переміни настрою, про складнощі з концентрацією, і прошепотіла:

— Але я ще не певна.

Він серйозно кивнув, а тоді його діамантові очі зблиснули цікавістю.

— Схоже, цього разу з морфієм ми вгадали. Скажи мені, що ти пам’ятаєш із процесу трансформації?

Я завагалася, чітко вловлюючи Едвардове дихання, яке лоскотало мені щоку, пропускаючи хвильки струму через шкіру.

— До цього все було… вельми туманним. Я пам’ятаю, що дитинка не могла дихати…

Я поглянула на Едварда, миттєво нажахана спогадом.

— Ренесма здорова й чудово почувається, — запевнив мене він із блиском в очах, якого я раніше ніколи в нього не помічала. Він вимовив її ім’я з якимсь внутрішнім жаром. Із благоговінням. Так релігійні люди згадують своїх богів. — А потому що ти пам’ятаєш?

Я зосередилася, щоб одягнути непроникну маску. Я ніколи не вміла брехати.

— Важко пригадати. Спершу було дуже темно. А тоді… Я розплющила очі й побачила все.

— Дивовижно! — видихнув Карлайл, очі його загорілися.

Гіркота огорнула мене, і я чекала, коли спалахнуть мої щоки та зрадять мене. І раптом згадала, що вже ніколи не червонітиму. Може, саме це вбереже Едварда від правди.

Але мені треба буде зізнатися Карлайлу. Колись. Коли йому знадобиться створити ще одного вурдалака. Проте сама можливість цього видавалася вельми малоймовірною, тож це трошки пом’якшувало сором за мою брехню.

— Прошу, добре подумай — розкажи мені все, що пригадаєш, — збуджено попросив Карлайл, і я не змогла стриматися й не скривитися. Я не хотіла й далі брехати, бо могла вибовкати все. І ще я не хотіла думати про той вогонь. На відміну від людських спогадів, цей був напрочуд яскравим, і виявилося, що я здатна згадати його до найменших подробиць.

— О, вибач, Белло, — миттю вибачився Карлайл. — Звісно, зараз тебе має мучити спрага. А балачки можуть і почекати.

Поки він не згадав про це, я цілком спокійно терпіла спрагу. В голові моїй тепер уживалося дуже багато речей. Якась окрема ділянка мозку реєструвала всі відчуття в горлі — майже рефлективно. Так, як мій старий мозок контролював дихання й кліпання повіками.

Але Карлайлове припущення пробудило цю ділянку мозку. Зненацька я вже не могла ні про що думати, крім сухості й болю в горлі, і що більше я на цьому зосереджувалася, то гірше мені пекло. Долоня підскочила й обхопила глотку, наче хотіла притлумити полум’я, яке палало всередині. Відчуття власної шкіри під пучками було дивним. Вона була такою гладенькою, що видавалася м’якою, хоча насправді була твердою, як камінь.

Едвард забрав руки з талії й узяв другу мою долоню.

— Белло, то ходімо на полювання.

Очі мої розширилися, і біль від спраги відступив, переможений приголомшенням.

Я? На полювання? Разом з Едвардом? Але… як? Я й гадки не мала, як чинити.

Він прочитав переляк на моєму обличчі й підбадьорливо усміхнувся.

— Це дуже легко, кохана. Спрацює інстинкт. Не хвилюйся, я все тобі покажу.

Я не ворухнулася, і тоді він розцвів своєю фірмовою півусмішкою та звів догори брову.

— А мені здавалося, що тобі завжди кортіло поглянути, як я полюю.

Я коротко й заразливо засміялася (якась частина мене зачудовано дослухалася до дзвінкого мелодійного сміху), бо його слова нагадали мені розмову з мого затуманеного людського життя. І цілу секунду я пригадувала свої перші дні з Едвардом — справжній початок свого життя, закарбовуючи це в голові так, щоб уже ніколи не забути. Я не очікувала, що пригадування буде таким важким. Наче я продиралася крізь брудну воду. Я знала з досвіду Розалії, що коли звертатися до людських спогадів достатньо часто, вони не зітруться з часом. Я ж не хотіла забувати й хвилини, проведеної з Едвардом, — навіть зараз, коли попереду в нас була вічність. Отож мені слід буде потурбуватися, щоб зацементувати людські спогади в бездоганній пам’яті вампіра.

— То ходімо? — запитав Едвард. Він потягнувся до долоні, яку я досі притискала до горла. Пальці його погладили мені шию. — Я не хочу, щоб ти відчувала дискомфорт, — ледь чутно муркнув він. Раніше я б ніколи цього не розчула.

— Зі мною все гаразд, — мовила я за людською звичкою з усім зволікати. — Стривай. Спершу…

Стільки всього! І я так і не поставила жодного запитання. Зараз були справи важливіші, ніж мій голод.

Тепер заговорив Карлайл.

— Так?

— Я хочу побачити її. Ренесму.

Було навдивовижу важко вимовити це ім’я. Моя дочка — сказати подумки ці слова було навіть важче. Все здавалося таким далеким! Я спробувала згадати, що почувала три дні тому, й автоматично руки мої висковзнули з Едвардових долонь і потягнулися до живота.

Плаский. Порожній. Я вчепилася в світлий шовк, який прикривав шкіру, раптово запанікувавши, а якась незначна ділянка мозку відмітила, що Аліса, мабуть, одягнула мене.

Я знала, що в лоні моєму нічого не лишилося, я слабко пам’ятала криваву сцену пологів, але фізичний доказ цього й досі не вкладався у голові. Я знала тільки, як любити мого маленького штовхача всередині. Зовні ж вона здавалася чимось, що я собі просто вигадала. Розпливчастий сон — сон, який наполовину був нічним кошмаром.

Поки я боролося з розгубленістю, Едвард і Карлайл обмінялися сторожкими поглядами.

— Що таке? — вимогливо запитала я.

— Белло, — заспокійливо мовив Едвард. — Це не дуже гарна ідея. Вона наполовину людина, кохана. Її серце б’ється, у жилах її шумує кров. І перш ніж твоя спрага буде цілковито під контролем… Ти ж не хочеш поставити її під загрозу, правда ж?

Я нахмурилася. Звісно, я цього не хочу.

Але невже я не контролюю себе? Я розгублена, це правда. Увага легко перескакує з предмета на предмет, це правда. Але невже я небезпечна? Для неї? Для власної дочки?

Проте я не мала стовідсоткової певності, що можу відповісти «ні». Отож мені доведеться виявити терплячість. Це буде важко. Адже допоки я її знову не побачу, вона здаватиметься нереальною. Просто туманний сон… про когось чужого…

— Де вона? — я пильно прислухалася — і вчула серцебиття з-під підлоги піді мною. Я чула, що дихає не одна людина — тихо, наче внизу також дослухалися. А ще звучав стукіт, деренчання, яке я не могла зрозуміти…

Але звук серцебиття був таким привабливим, що в мене потекли слинки.

Саме тому мені справді спершу доведеться навчитися полювати, перш ніж я побачу її. Моє чуже немовля.

— Розалія з нею?

— Так, — відповів Едвард коротко, і я бачила, що якась думка засмучує його. Я подумала, що між ним і Розалією знову виникли розбіжності. Невже вони знов почали ворогувати? Та я не встигла запитати, бо Едвард уже забрав мої руки з плаского живота й знову потягнув мене.

— Стривай, — вдруге запротестувала я, силкуючись зосередитися. — А як же Джейкоб? А Чарлі? Розкажи все, що я проґавила. Скільки часу я була… непритомною?

Едвард, здавалося, не помітив, як я завагалася на останньому слові. Натомість він іще раз обмінявся сторожкими поглядами з Карлайлом.

— Щось не так? — прошепотіла я.

— Все так, — запевнив мене Карлайл, зробивши дивний наголос на останньому слові. — Фактично нічого не змінилося — ти була без тями заледве понад дві доби. Як для такого складного перетворення, твоя зміна минула напрочуд швидко. Едвард дуже постарався. Яка інновація — впорснути отруту просто в серце! Це була його ідея, — він зробив паузу й усміхнувся до сина, потім зітхнув. — Джейкоб і досі тут, а Чарлі й досі певен, що ти хворієш. Він гадає, що зараз ти в Атланті, проходиш обстеження в Центрі контролю інфекційних захворювань. Ми дали йому неправильний номер, він просто в розпачі. Весь час надзвонює Есме.

— Мені слід подзвонити йому… — промурмотіла я сама до себе, але, слухаючи власний голос, одразу передбачила складнощі. Він не впізнає цього голосу. Я не зможу заспокоїти його… Та раптом я згадала про перший сюрприз: — Стривайте, то Джейкоб і далі тут?

Вони знову обмінялися поглядами.

— Белло, — швидко сказав Едвард, — нам багато чого варто обговорити, але спершу ми маємо потурбуватися про тебе. Тобі, певно, болить…

Коли він зауважив це, я згадала про вогонь у горлі й конвульсивно ковтнула.

— Але Джейкоб…

— У нас попереду ціла вічність на пояснення, кохана, — лагідно мовив він.

Звісно. Я зможу трошки зачекати з відповіддю; слухати стане легше, коли лютий біль вогненної спраги не відвертатиме більше моєї уваги.

— О’кей.

— Чекай, чекай, чекай! — проспівала Аліса від дверей. Вона протанцювала через усю кімнату — неймовірно граційно. Як і у випадку з Едвардом і Карлайлом, я була вражена, коли наче вперше поглянула на її обличчя. Яка вродливиця! — Ви пообіцяли, що першого разу я зможу бути присутня. А що як вам двом у лісі трапиться якесь природне дзеркало?

— Алісо… — запротестував Едвард.

— Я на секундочку, — мовивши це, Аліса вилетіла з кімнати.

Едвард зітхнув.

— Про що це вона?

Та Аліса вже повернулася, тягнучи величезне люстро в золоченій рамі з кімнати Розалії, заввишки ледь не вдвічі більше за неї, а завширшки більше у кілька разів.

Джаспер весь час стояв так тихо й спокійно, що відтоді, коли він зробив кілька кроків слідком за Карлайлом, я цілковито забула про нього. Тепер він знову ворухнувся — затулив Алісу, не зводячи з мене очей. Адже і тут я являла собою небезпеку.

Я знала, що зараз він намагається з’ясувати атмосферу довкола мене, отож він напевне помітив, як мене вразило його обличчя, коли я вперше поглянула на нього зблизька.

Своїми підсліпуватими людськими очима я майже не помічала шрамів, які залишились йому на згадку про війну з армією перволітків-вампірів на Півдні. Тільки коли на них світило яскраве сонце, я могла заледве розрізнити слабенькі відмітини на шкірі.

Тепер, коли я стала бачити по-новому, ш