Book: Затемнення



Затемнення

Стефені Маєр

Затемнення


Моєму чоловікові Панчо,

за твоє терпіння, любов, дружбу, почуття гумору і за готовність харчуватися не вдома.

А також моїм дітям Гейбу, Сету й Елаю за те, що даєте мені відчувати таку любов, заради якої люди з легкістю ідуть на смерть.


Вогонь і лід

Хтось вірить, світ зжере вогонь,

Хтось вірить — лід.

Жага й моїх торкалась скронь,

Тож я обстоюю вогонь.

А двічі світ у млі

Конатиме — ненависть враз

Підкаже: хай нищівний лід

Накриє нас,

Змете і слід.

(Роберт Фрост)


Передмова


Усі наші спроби викрутитися були марними.

З похололим серцем я дивилася, як він збирається мене захищати. Він був до болю напружений, проте ні на мить не вагався, хоча ворогів було значно більше. Я знала, що допомоги чекати немає звідки — в цю-таки хвилину його родина змагається за свої життя так само, як він зараз боротиметься за наші.

Чи я колись дізнаюся, як закінчилась та, інша битва? Хто в ній переміг і хто програв? Чи доживу я до того?

Шансів майже не було. Чорні очі, які дико жадали моєї смерті, виглядали момент, коли мій захисник послабить пильність. Момент, коли мені настане кінець.

З далекого холодного лісу долинуло завивання вовка.


Розділ 1

Ультиматум


Белло!

(викресленно)

Не знаю, навіщо ти змушуєш Чарлі носити записки через Біллі, наче ми у другому класі. Якби я захотів поговорити з тобою, то відповів би на

Ти зробила свій вибір, ясно? Ти не можеш мати те й те одночасно, коли

Що саме у фразі “Смертельні вороги” тобі найскладніше

Послухайно, я знаю, що поводжуся, наче покидьок, але іншого вибору в мене нема

ми не можемо бути друзями, коли ти проводиш увесь час серед кодла

коли я про тебе забагато думаю, стає тільки гірше, тому не пиши мені більше

(викресленно)

Так, я сумую за тобою. Дуже.

Але це нічого не змінює. Вибач.

Джейкоб.


Я пробіглася пальцями по записці, відчуваючи вм’ятини там, де він так сильно натискав ручкою на папір, що той мало не прорвався. Я уявляла, як він писав це гнівне послання своїм кривим почерком, викреслюючи рядок по рядку, коли слова лягали не так, як йому хотілося, і, напевно, зламав ручку в своїй великій долоні — це пояснило б чорнильні ляпи на папері. Від напруження хмурилися його чорні брови і зморшки вкривали чоло. Якби я це побачила, то, либонь, не втрималася б від сміху. Розслабся, Джейкобе, а то заробиш собі крововилив у мозок, — сказала б я йому. — Ну ж бо, викладай усе начистоту. Але сміятися — то було останнє, чого мені хотілося, коли я вкотре перечитувала слова, які уже викарбувалися у мене в пам’яті. Його відповідь на мою благальну записку, яку Чарлі передав йому через Біллі — ніби у другому класі, як він влучно зауважив, — зовсім мене не здивувала. Навіть не розгортаючи, я вже знала її зміст.

Але я не очікувала, що кожен закреслений рядок ранить мене, наче лезо. А за кожним реченням ховалось цілісіньке море образи. Біль Джейкоба краяв мені серце сильніше, ніж власний.

Поки я так міркувала, з кухні долинув гострий запах смаленого. Вдома, крім мене, ніхто не куховарить, тому це дало мені привід для хвилювання.

Запхнувши зім’яту записку до задньої кишені, я миттю збігла вниз. Банка із соусом для спагеті, яку Чарлі розігрівав у мікрохвильовці, уже збиралася вибухнути, коли я ривком відчинила дверцята й дістала її звідти.

— Що я зробив не так? — невдоволено запитав Чарлі.

— Спочатку, тату, знімають кришку… Метал не можна класти в мікрохвильовку.

Я швидко відкрутила кришку і, наливши в тарілку трохи соусу, запхнула його в піч, а банку — назад у холодильник, виставила час і натиснула «Старт».

Набундючений Чарлі споглядав мої корективи.

— Я правильно варю макарони?

Я кинула погляд на каструлю, що стояла на вогні, — ось воно, джерело смороду, який мене насторожив.

— Не завадило б помішати, — делікатно зазначила я. Взявши ложку, я спробувала відшкребти коржеподібну макаронну масу, що прикипіла до дна каструлі.

Чарлі зітхнув.

— І що все це значить? — запитала я його. Склавши руки на грудях, він втупився у зливу, яка періщила за вікном.

— Не знаю, про що ти говориш, — пробурмотів він. Я розгубилася. Чарлі куховарить? І чому він такий похмурий?

Едварда ще не було — зазвичай таку поведінку татко беріг для мого хлопця, й аж зі шкіри пнувся, щоб кожним словом і жестом подати справжній приклад неприязності. Але дарма Чарлі так старався — Едвард і без тої вистави чудово знав, що про нього думає мій тато.

Слово «хлопець» викликало знайомий неприємний присмак. Я замислилася над ним, помішуючи макарони. Це було не те слово, зовсім не те. Мені потрібно було щось таке, щоб передати вічну відданість… Але у повсякденному житті слова «доля» і «суджений» звучать дешево. Для мене Едвард підібрав інше слово, від якого і походив отой неприємний присмак. На саму згадку про нього я починала нервувати.

Наречена. Пхе! Я сахалася самої думки.

— Чи я щось проґавила? Відколи ти готуєш обід? — запитала я Чарлі. Макаронний корж застрибав у киплячій воді, щойно його відшкребли від дна. — Точніше, намагаєшся готувати?

Чарлі знизав плечима.

— Не існує закону, який забороняв би мені куховарити у власній домівці.

— Тобі ліпше знати, — відповіла я з лукавою посмішкою, дивлячись на поліцейський значок, приколотий до його шкіряної куртки.

— Ха, отож-бо!

Він скинув куртку, наче мій погляд нагадав йому, що треба роздягнутися, і почепив її на гачок, призначений для його приладдя. Пасок для зброї давно висів там — уже декілька тижнів він не відчував потреби одягати його, ідучи на роботу. Адже більше не траплялося таємничих зникнень, і ніхто більше не скаржився, що бачив велетенських загадкових вовків у тих лісах, де панує вічна злива…

Я мовчки тицяла виделкою в спагеті й чекала, поки Чарлі наважиться заговорити про те, що турбувало його увесь цей час. Мій татко був людиною небагатослівною, і ця його спроба влаштувати зі мною вечерю за одним столом ясно свідчила про те, що зараз у нього на думці просто небачена кількість слів.

Я поглянула на годинник — віднедавна я стала робити це що кілька хвилин. Десь за півгодини наша вечеря закінчиться.

Час по вечері був для мене найтяжчим. Відколи мій колишній найкращий друг (і вовкулака за сумісництвом) Джейкоб Блек доніс таткові, що я без дозволу брала мотоцикл, — то була зрада, яку він замислив, щоб посадити мене під домашній арешт, аби я не могла бачитися зі своїм хлопцем (і за сумісництвом вурдалаком) Едвардом Калленом, — Едварду дозволялося бачитися зі мною лише з сьомої до пів на десяту вечора, завжди у стінах моєї домашньої в’язниці й завжди під вартою таткового незмінно невдоволеного погляду.

Це був обтяжений варіант мого попереднього арешту, під який я потрапила за триденне зникнення без попередження й один стрибок зі скелі.

Певна річ, ми й надалі бачилися з Едвардом у школі, бо тут Чарлі нічого не міг вдіяти. А ще Едвард проводив майже кожну ніч у мене в кімнаті, хоча про це Чарлі нічого не знав. Вміння Едварда залазити у моє вікно на другому поверсі було таким самим корисним, як і його вміння читати думки Чарлі.

І хоча з Едвардом я не бачилася лише ці декілька годин по вечері, але ніяк не могла дочекатися, поки вони минуть. Проте тягнулися вони неймовірно довго. Та незважаючи на це, я зносила своє покарання без жодних скарг, бо, по-перше, я його заслужила, а по-друге, не хотіла робити боляче таткові, тікаючи з дому зараз, коли на обрії вже виднілася набагато довша розлука, невидима для Чарлі, але очевидна для мене.

Щось тихо бурмочучи, тато сів за стіл, розгорнув свіжу газету — і вже за хвилину несхвально прицмокував язиком.

— Не знаю, тату, навіщо ти читаєш ці новини, якщо вони тебе так дратують.

Він пропустив моє зауваження повз вуха, продовжуючи буркотіти в газету.

— Оце тому всі хочуть жити у маленькому місті! Та це ж нечувано!

— А що знову не так з великими містами?

— Сієтл виривається у лідери за кількістю вбивств у країні. П’ять нерозкритих справ за останні два тижні. Можеш таке уявити?

— На мою думку, Фенікс у цьому списку стоїть вище, татку. Я це знаю на власному досвіді.

Хоча я ще ніколи не була так близько до того, щоб стати жертвою убивства, ніж після переїзду в це тихе безпечне містечко, і до речі, включена не в один чорний список… Ложка затремтіла у мене в руці, так що вода мало не розхлюпалася.

— Кращої віддяки я від тебе і не чекав, — мовив Чарлі.

Я припинила спроби рятувати обід і почала подавати на стіл. Щоб покраяти спагеті, довелося взяти ніж для м’яса. Спочатку я відтяла порцію для Чарлі, потім — для себе, а він тим часом здивовано споглядав мої приготування. Чарлі приправив спагеті соусом і взявся до страви. Якось прикрасивши свою макаронну брилу, я без великого натхнення наслідувала татків приклад. Певний час ми їли мовчки. Чарлі досі сканував новини, тому я розгорнула свій зачитаний томик «Буремного Перевалу» Емілії Бронте на тому місці, де зупинилася сьогодні вранці за сніданком, і спробувала поринути в Англію початку минулого століття, чекаючи, поки він заговорить. Саме на частині, де Гіткліф повертається, Чарлі відкашлявся і кинув газету на підлогу.

— Ти маєш рацію, — сказав Чарлі. — Це все не просто так, — він постукав виделкою по глейкій суміші. — Я хочу з тобою побалакати.

Я відклала книжку вбік — палітурка була така пошарпана, що сторінки порозсипалися по столу.

— То треба було так і сказати. Він кивнув, насупивши брови.

— Гаразд, наступного разу я це врахую. Я лише подумав, що звільнення від приготування обіду тебе пом’якшить.

Я розсміялася:

— Тобі це вдалося — від твоїх кулінарних здібностей я просто розтанула. Про що буде розмова, тату?

— Про Джейкоба.

Кам’яний вираз застиг у мене на обличчі.

— А що таке? — запитала я, напружившись.

— Спокійно, Білко. Я знаю, ти досі гніваєшся, що він тебе здав, але то був правильний учинок. Він повівся відповідально.

— Відповідально, — повторила я уїдливим тоном, закотивши очі. — Гаразд. То що там із Джейкобом?

Просте буденне запитання відлунило у мене в голові. Що там із Джейкобом? Яке мені до нього діло? До колишнього найкращого друга, який тепер… Хто? Мій ворог? Я зіщулилася.

Несподівано Чарлі з обережністю поглянув на мене:

— Тільки не сердься на мене, гаразд?

— Не сердитися?

— Ну, це і про Едварда також.

Я насторожилася.

Голос Чарлі став різкішим:

— Хіба я не впускаю його до будинку?

— Так, — сказала я. — На короткі проміжки часу. Звичайно, ти міг би і мене іноді випускати надвір, — продовжила я жартівливим тоном, адже те, що мене ув’язнено до кінця навчального року, було мені добре відомо. — Останнім часом я добре поводилася.

— Це саме те, до чого я веду…

Потім обличчя Чарлі розпливлося в усмішці, і його очі засяяли; на мить він здався на двадцять років молодшим. У тій усмішці я побачила проблиск надії і повільно провадила:

— Тату, щось я заплуталася. Ми говоримо про Джейкоба, про Едварда чи про мій домашній арешт?

Усмішка спалахнула знову.

— Про все потроху.

— А який між ними зв’язок? — запитала я обережно.

— Так от, — видихнув він і підняв руки, ніби здаючись. — Гадаю, що тебе можна звільнити достроково за гарну поведінку. Як на підлітка, ти на диво терпляча і ні на що не скаржишся.

Від здивування у мене полізли вгору брови, і я мало не скрикнула від радості:

— Серйозно? Я вільна?

Чому він передумав? Я була впевнена на всі сто, що залишатимусь під домашнім арештом, поки сама не втечу, та й Едвард навряд чи сприяв тому, що Чарлі розчулився…

Чарлі підняв догори палець:

— Умовно.

Ентузіазм розвіявся.

— Чудово, — мовила я, мало не плачучи.

— Белло, це більше прохання, ніж вимога. Ти вільна. Але я сподіваюся, що ти використаєш цю свободу… мудро.

— Що ти маєш на увазі?

Він знову зітхнув.

— Я знаю, ти волієш збувати увесь час із Едвардом…

— Я також проводжу час із Алісою, — випалила я. Для сестри Едварда час був не обмежений погодинно, вона приходила і йшла, коли хотіла. Чарлі був наче пластилін у її вмілих руках.

— Так, це правда, — сказав він, — але ж, Белло, у тебе є ще інші друзі, окрім Калленів. Точніше, були.

Ми подивилися одне одному у вічі.

— Коли ти востаннє говорила з Анжелою Вебер? — кинув він мені.

— В п’ятницю за обідом, — миттю відбила я удар.

Перш ніж Едвард повернувся, мої шкільні знайомі були поділені на дві групи — «добрі» та «злі» — так я їх для себе назвала. Інший варіант — «наші» і «не-наші». До «добрих» належали Анжела, її незмінний хлопець Бен Чейні, а також Майк Ньютон — оці троє великодушно пробачили мої витівки, коли Едвард поїхав. Лорен Меллорі була лихим ядром «не-нашого» табору, і майже всі решта, у тому числі моя перша подруга у Форксі, Джесика Стенлі, здавалося, пристали на її анти-Беллівську пропаганду.

А після повернення Едварда до школи ці два табори розділилися ще чіткіше.

Едвардове повернення дещо похитнуло мою дружбу з Май-ком, проте Анжела з Беном залишалися непохитно вірними. Незважаючи на природну антипатію, більшість людей прихильно ставилися до Калленів, і Анжела незмінно сідала поруч з Алісою щодня за обідом. За декілька тижнів навіть почало здаватися, що вона там непогано почувається. Кожен, хто хоча б раз поспілкувався з Калленами, був від них у захваті.

— Після школи? — запитав Чарлі, витягаючи мене з роздумів.

— Я ні з ким не зустрічаюся після школи, тату. Я під арештом, забув? А в Анжели, до того ж, є хлопець. Вона постійно з Беном. Якщо я справді вільна, — зазначила я з відчутною іронією, — ми могли б ходити на подвійні побачення.

— Гаразд. Але раніше… — він завагався. — Ви з Джейком зазвичай гуляли разом, а тепер…

Я перервала його:

— Можна одразу до суті, тату? Що ти хочеш сказати — конкретно?

— Гадаю, що заради свого хлопця, Белло, тобі не слід нехтувати іншими друзями, — суворо мовив він. — Це не дуже гарно з твого боку, і до того ж, на мою думку, твоє життя було б зрівноваженішим, якби ти знайшла в ньому місце для інших людей. Те, що сталося минулого вересня…

Я здригнулася.

— Так от, — сказав він, наче обороняючись. — Якби в тебе було інше життя, окрім Едварда Каллена, цього могло б і не статися.

— Усе б сталося саме так, — буркнула я.

— Може, так, а може, й ні.

— До суті, — нагадала я йому.

— Використовуй цю нову свободу і для інших друзів також. Зрівноважуй життя.

Я неохоче кивнула.

— Рівновага — це добре. Може, ще розписати зустрічі з друзями погодинно?

Він скорчив міну, але заперечливо похитав головою.

— Ні, навіщо так ускладнювати? Просто не забувай їх…

Саме з цією дилемою я наразі боролася. Мої друзі. Люди, з якими я більше не зможу спілкуватися після випуску — заради їхньої ж безпеки.

Як бути? Бачитися з ними, поки можливо? Чи почати віддалятися уже зараз, щоб потім не рубати кінці зненацька? Мене пересмикнуло на думку про другий варіант.

— …особливо Джейкоба, — додав Чарлі, відірвавши мене від подальшого обдумування можливих варіантів.

Ще більша дилема, ніж перша. Я не одразу знайшла потрібні слова.

— З Джейкобом може бути… складно.

— Блеки нам майже родина, Белло, — сказав Чарлі, суворо і водночас по-батьківському. — А Джейкоб був тобі дуже, дуже гарним другом.

— Знаю.

— Невже ти зовсім за ним не сумуєш? — засмучено запитав Чарлі.

Раптом до горла підкотив клубок, довелося пару разів відкашлятися, перш ніж відповісти.

— Так, сумую, — мовила я, дивлячись у підлогу. — Дуже сумую.

— Тоді чому складно?

Але про це я говорити не могла. Звичайним людям — себто людям, на кшталт мене і Чарлі — не слід знати про таємничий світ легенд і чудовиськ, які існують потай від нас. Але я знала про той світ усе і, як наслідок, втрапила у чималеньку халепу. Проте втягувати туди Чарлі я не збиралася.

— У нас із Джейкобом… непорозуміння, — промовила я, добираючи слова. — Непорозуміння з приводу дружби. Розумієш, Джейкові завжди здавалося дружби замало.

Я вирішила не вдаватися в деталі, хоч і правдиві, але зовсім не суттєві у порівнянні з тим, що зграя вовкулак, до якої належить Джейкоб, люто ненавидить Едвардову родину вампірів, і мене разом з ними, оскільки я твердо збираюся до неї приєднатися. Це було не те питання, яке можна вирішити за допомогою записки. Проте на мої дзвінки Джейкоб не відповідав, значить, доведеться особисто зустрітися з вовкулакою. Так, вурдалаки від цього не будуть у захваті.

— Хіба Едвард проти здорової конкуренції? — підсмикнув мене Чарлі.

У відповідь я послала йому похмурий погляд.

— Немає ніякої конкуренції.

— Уникаючи Джейка, ти його ображаєш. Він би волів бути просто другом, ніж узагалі ніким.

Отакої, то тепер я уникаю його?

— Я більш ніж упевнена, що Джейкові дружба взагалі не потрібна, — (ці слова обпікали язик). — А чому ти, власне, так вирішив?

Здавалося, Чарлі розгубився.

— Та якось Біллі сьогодні обмовився…

— Ви з Біллі — як дві старі пліткарки, — дорікнула я йому, з силою встромляючи виделку в грудку спагеті на своїй тарілці.

— Біллі переживає за Джейка, — сказав Чарлі. — Джейкові наразі скрутно… Він дуже пригнічений.

Я здригнулася, але не відвела очей від тарілки.



— А пам’ятаєш, яка ти була щаслива, коли цілі дні проводила із Джейком? — зітхнув Чарлі.

— Я щаслива зараз, — гиркнула я крізь зуби.

Контраст між моїми словами і тоном, яким я їх сказала, розрядив напружену атмосферу. Чарлі вибухнув сміхом, та і я не стрималася.

— Гаразд, гаразд, — здалася я. — Рівновага.

— І Джейкоб, — наполіг він.

— Я спробую.

— От і добре. Знайди цю рівновагу, Белло. І до речі, для тебе лист, — сказав Чарлі, різко переходячи від одної теми до іншої. — Там, біля плити.

Я не поворухнулася, мої думки безладно крутилися навколо Джейкобового імені. Скоріш за все, то був старий лист. Учора я отримала посилку від мами і більше нічого не очікувала.

Відсунувши стілець, Чарлі встав із-за столу. Він поклав тарілку в раковину, та перш ніж помити посуд, кинув мені товстий конверт. Лист ковзнув по столу і врізався мені в лікоть.

— Йой-й, дякую, — пробурмотіла я, спантеличена його наполегливістю.

Потім я побачила зворотну адресу — лист прийшов з Університету Південно-Східної Аляски.

— Так швидко! Я гадала, що не встигла подати документи і сюди.

Чарлі хихикнув.

Я перевернула конверт і спрямувала на нього зіркий погляд.

— Він розпечатаний.

— Мені було цікаво.

— Шерифе, ви мене вразили. Це ж кримінальний злочин.

— Та читай уже.

Я витягла з конверта лист і згорнутий розклад занять.

— Поздоровляю, — сказав Чарлі, перш ніж я встигла прочитати бодай слово. — Перша позитивна відповідь.

— Дякую, тату.

— Нам треба поговорити про навчання. Я тут наскладав трохи грошей…

— Гей, постривай, про це не може бути й мови. Я не чіпатиму твоєї пенсії, тату. У мене є власні заощадження на навчання! — (Що було далеко від дійсності, оскільки там би не вистачило і на перший семестр).

Чарлі нахмурився.

— Деякі з цих університетів коштують досить дорого, Білко. Я хочу допомогти. Тобі не потрібно їхати аж на Аляску лише тому, що там дешевше.

Але річ була не в тому, що дешевше. Просто Аляска звідси далеко, і в Джуно триста двадцять один день на рік немає сонця. Перше подобалося мені, а друге — Едвардові.

— Я назбирала саме достатньо. А ще там є усілякі програми фінансової допомоги, і можна запросто отримати позику. — Я сподівалася, що тато не помітить моєї брехні, бо в цьому питанні я, власне кажучи, нічого не тямила.

— Ну, тоді… — почав був Чарлі, а потім замовк і відвів погляд.

— Тоді що?

— Нічого. Я просто… — він насупився. — Просто хотів поцікавитися, які… Едвардові плани на наступний рік?

— О!

— Ну?

Три короткі дзвінки в двері мене врятували. Чарлі закотив очі, і я підскочила.

— Іду! — гукнула я, поки Чарлі бурмотів собі під носа щось на взірець: «Забирайся звідси». Я вдала, що нічого не почула, і побігла впустити Едварда.

Я розчахнула двері — з таким нетерпінням, що аж смішно, — і там стояв він, моє особисте диво.

За той час, що ми знайомі, я не перестала дивуватися бездоганним рисам його обличчя і знала, що ніколи не сприйматиму жодну частинку його як щось буденне. Мої очі пробіглися по кожній деталі цього сніжно-білого обличчя: вольове прямокутне підборіддя, більш м’які обриси повних губ — вигнутих зараз в усмішці, пряму лінію носа, гострі вилиці, широкий і гладенький лоб, наче висічений із мармуру, трохи затулений прядкою бронзового волосся, потемнілого від дощу…

Очі я залишила наостанок, бо знала, що досить мені в них зазирнути, як я забуду про все на світі. Великі, золотисті, оторочені густими чорними віями, вони випромінювали тепло. Коли я дивилися в його очі, у мене з’являлося дивне відчуття — наче моє тіло втрачає опору. А ще у мене трохи паморочилося в голові, але це могло бути від того, що я забувала дихати. Вкотре. Це було обличчя, за яке будь-який манекенник у світі ладен душу продати. Понад усякий сумнів, саме таку ціну запросили б за нього — душу.

Але ні. Я в це не вірила. Я почувалася винною на саму лише думку про це, але була рада — як я завжди раділа, — що якраз мої думки Едвард не може прочитати. Я простягла до нього руку і зітхнула, коли його холодні пальці торкнулися моїх. Його дотик приносив мені дивовижне відчуття полегшення: наче я довго відчувала біль — і цей біль раптом зник.

— Привіт, — я всміхнулася на додачу до свого привітання, яке не зовсім відповідало моїм відчуттям.

Від підняв сплетені пальці наших рук і погладив мою щоку зворотним боком долоні.

— Як минув день?

— Повільно.

— У мене також.

Досі стискаючи мою руку, він підніс моє зап’ястя до обличчя.

Заплющивши очі, кінчиком носа провів по моїй шкірі й, не розплющуючи очей, ніжно усміхнувся. Насолоджувався букетом і водночас боровся зі спокусою скуштувати вино — так він колись це назвав.

Я знала, що запах моєї крові — набагато солодший для нього, ніж запах будь-якої іншої крові, так само як вино вабить алкоголіка більше, ніж вода, — завдає йому справжніх тортур, породжуючи неймовірну спрагу. Але здавалося, Едвард більше не сахався його, як колись. Я до кінця не знала, які геркулесові зусилля ховалися за цим простим жестом. Я засмучувалася, що йому треба так із собою боротися, і заспокоювала себе тим, що не буду причиною його мук занадто довго…

Я почула, як наближається Чарлі, надміру тупаючи ногами, аби висловити своє незадоволення гостем. Едвард швидко розплющив очі й опустив мою руку, досі не відпускаючи її.

— Доброго вечора, Чарлі.

Едвард завжди був бездоганно ввічливий, хоча Чарлі цього й не заслужив.

Чарлі щось буркнув у відповідь і став осторонь, схрестивши руки на грудях. Останнім часом його бачення батьківської опіки почало заходити в крайнощі.

— Я приніс іще бланків заяв, — сказав мені Едвард, тримаючи набитий коричнюватий конверт. А навколо його мізинця були намотані кільцем поштові марки.

Я застогнала. Невже могли лишитися коледжі, в які він не примусив мене подати заяву? І як він знаходив ці запізнілі запрошення? Шкільний рік уже майже скінчився.

Він усміхнувся, наче міг читати мої думки; напевно, вони були написані у мене на обличчі.

— В деяких коледжах приймальні комісії ще працюють, а в деяких — хотіли б зробити виняток.

Я могла лишень уявити вимоги, які ставилися до цих винятків. І грошові суми, які до них додавалися.

Поглянувши на мій вираз обличчя, Едвард засміявся.

— Ну що, спробуємо? — запитав він, потягнувши мене до кухонного столу.

Чарлі пирхнув і пішов слідом, хоча йому годі було скаржитися на програму цього вечора. Він-бо сам щодня надокучав мені щодо коледжу.

Я швидко прибрала зі столу, а Едвард тим часом виклав на столі страхітливу купу бланків заяв. Коли я відсунула вбік «Буремний Перевал», Едвард звів брову. Я знала, про що він думає, і щойно Едвард хотів це озвучити, як Чарлі його перебив.

— Щодо вступних заяв у коледж, Едварде, — сказав Чарлі найпохмурішим тоном — він намагався не звертатися до Едварда напряму, а коли йому все-таки доводилося, його кепський гумор ще погіршувався. — Ми з Беллою тільки-но обговорювали плани на наступний рік. Ти вже вирішив, де навчатимешся?

Едвард усміхнувся до Чарлі й відповів привітно:

— Ще ні. Я отримав повідомлення про зарахування з кількох коледжів, але досі зважую варіанти.

— А куди тебе зарахували? — не відставав Чарлі.

— Сиракузький університет… Гарвард… Дартмут… і щойно я отримав листа про зарахування до Університету Південно-Східної Аляски, — Едвард злегка обернувся і підморгнув мені. Я мало не пирснула зі сміху.

— Гарвард? Дартмут? — перепитав Чарлі благоговійно. — Так, непогано… це вже щось. Але Університет Аляски… це було б несерйозно, якщо ти можеш вступити до Ліги плюща, тобто твій батько, мабуть, захоче…

— Карлайл підтримає будь-яке моє рішення, — сказав Едвард незворушно.

— Гм.

— Ти тільки уяви, Едварде! — вигукнула я грайливим тоном.

— Що, Белло?

Я показала на товстий конверт, що лежав осторонь.

— Щойно і я отримала зарахування до Університету Аляски!

— Вітаю! — посміхнувся він. — Який збіг!

Чарлі примружився і переводив погляд то на мене, то на нього.

— Чудово, — вимовив він за декілька хвилин. — Я йду дивитися матч, Белло. Дев’ята тридцять.

Та к він зазвичай давав знати, що побачення завершене.

— Е-е, татку! Пам’ятаєш, ми тільки-но говорили про мою свободу…

Він зітхнув.

— Гаразд. Так і бути — десята тридцять. І комендантська година на всі вечори після школи не відміняється.

— Белла більше не під арештом? — запитав Едвард. Хоча я й знала, що для нього це не новина, не могла відшукати жодної фальшивої нотки у його голосі, сповненому радості.

— Умовно, — уточнив Чарлі крізь зуби. — А тобі що з того? Насупившись, я подивилася на тата, але він не помітив.

— Просто гарна новина, — відповів Едвард. — Аліса саме шукає партнера для походу по крамницях, і я впевнений, що Беллі хотілося б побачити вогні великого міста, — усміхнувся він до мене.

Але Чарлі заволав:

— Ні! — і його обличчя стало червоним.

— Тату! А в чому проблема?

Він доклав зусиль, щоб розчепити зціплені зуби.

— Я не хочу, щоб ти зараз їхала до Сієтла.

— Чому?

— Я тобі розповідав про ту банду в Сієтлі, яка гуляє там і вбиває направо і наліво. Я не хочу, щоб ти потрапила їм на дорогу, ясно?

Я закотила очі.

— Тату! Вірогідність того, що мене вдарить блискавкою, більша, ніж шанси, що одного дня у Сієтлі…

— Та все гаразд, Чарлі, — втрутився Едвард. — Я, власне, і не мав на увазі Сієтл. Я думав про Портленд. Я б і не повіз Беллу до Сієтла. Звісно, ні.

Я недовірливо подивилася на нього, але в руках він тримав газету Чарлі й саме уважно читав передовицю.

Мабуть, намагається заспокоїти батька. Адже думка про те, що я можу опинитися в руках навіть найнебезпечніших зі смертних, коли зі мною Едвард та Аліса, просто смішна. І Едварду вдалося. Ще якусь мить Чарлі уважно дивився на Едварда, а потім знизав плечима:

— Гаразд, — і величаво пішов до вітальні, прискорюючи ходу, бо не хотів, напевно, проґавити початок гри.

Я дочекалася, поки ввімкнеться телевізор, аби Чарлі мене не почув.

— Що… — почала я була говорити.

— Чекай-но, — сказав Едвард, не відриваючи погляду від газети. Його очі продовжували бігати по сторінці, у той час як рука підсовувала мені бланк заяви. — Гадаю, сюди можна вписати ті ж самі відповіді. Однакові запитання.

Я зітхнула і почала заповнювати стандартну інформацію: ім’я, адреса, соціальний… За декілька хвилин я підвела очі — Едвард задумливо дивився у вікно. Схилившись знову над своєю писаниною, я вперше побачила назву коледжу.

Я пирснула і відсунула папери вбік.

— Белло?

— Будь серйознішим, Едварде. Дартмут?

Едвард узяв знехтувану заяву і спокійно поклав переді мною знову.

— Гадаю, тобі сподобається в Нью-Гемпширі, — сказав він. — Там усі умови для моїх нічних прогулянок, і ліс дуже близько, тож не треба далеко ходити. Багата природа, — він послав мені фірмову напівусмішку, перед якою, знав, я не могла встояти.

Я глибоко вдихнула носом повітря.

— Я дозволю тобі потім віддати борг, якщо це тебе ощасливить, — пообіцяв він. — І нарахую відсотки, якщо хочеш.

— Та без величезного хабара мене туди і на поріг не пустять. Про такий борг ти говориш? Нове крило Калленівської бібліотеки? Ми це вже обговорювали.

— Белло, не могла б ти просто заповнити заяву? Тобі від цього гірше не стане.

Я рішуче задерла підборіддя.

— Знаєш що? Не буду.

Я потягнулася до паперів, аби зім’яти їх і викинути в кошик для сміття, але вони зникли. Я подивилася на порожній стіл, потім на Едварда. Він наче й не рухався, але заява, напевно, уже захована в його куртці.

— Що ти робиш? — з притиском запитала я.

— Я підписуюся за тебе краще, ніж ти сама. А відповіді на запитання ти вже понаписувала.

— Це заходить надто далеко, Едварде, — прошепотіла я про той випадок, якщо Чарлі не цілковито занурився в гру. — Мені немає потреби ще кудись подавати заяву. Мене прийняли до університету Аляски. Грошей майже вистачить на перший семестр. Кращого алібі не придумаєш. Навіщо викидати на вітер купу грошей, і яка різниця, чиї вони?

Обличчя його болісно перекосилося.

— Белло…

— Не починай. Я згодна, що мушу вступати до вузу заради Чарлі, але нам обом відомо, що наступного семестру в мене не буде жодної можливості ходити до коледжу. І перебувати будь-де поміж людей.

Мої знання про перші роки новонародженого вампіра були мізерними. Едвард ніколи не вдавався в деталі, але я знала напевно — то не солодко.

Понад усякий сумнів, треба спершу набути навичок самовладання. Виключалося будь-яке навчання, окрім дистанційного.

— Я подумав, що питання з часом ще не вирішене, — делікатно нагадав мені Едвард. — Ти б могла насолодитися одним-двома семестрами коледжу. Є ще багато людських вражень, яких ти не пізнала.

— Потім пізнаю.

— Потім вони не будуть людськими. Другого шансу побути людиною в тебе не буде, Белло.

— Треба вирішити питання з часом, Едварде. Небезпечно з цим затягувати.

— Поки що немає жодної небезпеки, — він стояв на своєму.

Я пильно подивилася на нього. Жодної небезпеки? Звичайно. Хіба що одна вампірка, яка намагається помститися мені за смерть свого коханого, відібравши в мене життя — і бажано якимось повільним і болісним способом. Та хто перейматиметься через Вікторію? Так, я мало не забула про Волтурі — королівську родину вурдалаків з їхнім невеличким вампірським військом, які наполягають на тому, щоб моє серце зупинилося так чи інак найближчим часом, оскільки людям не велено знати про їхнє існування. Справді. Жодної причини для паніки.

Навіть незважаючи на Алісу з її видіннями — Едвард розраховував, що вона точно передбачатиме майбутнє і завчасно нас попередить, — ризикувати було божевіллям. Крім того, питання вже було вирішене на мою користь. Моє перетворення мало відбутися за декілька тижнів по закінченні школи.

Гострий біль тривоги пронизав моє нутро, коли я усвідомила, як мало насправді залишилося часу. Звичайно, ця зміна була необхідною, — це ключ до того, чого я хотіла більше за все на світі, — але я не могла викинути з голови Чарлі, який сидів у сусідній кімнаті, захоплений матчем, як і щовечора. І мою матір Ренe в далекій Флориді, яка не втомлювалася запрошувати мене провести літні канікули на узбережжі разом із нею та її новим чоловіком. І Джейкоба, який, на відміну від моїх батьків, точно знатиме, що відбувається, якщо я зникну в якомусь віддаленому коледжі. Навіть якщо мої батьки тривалий час нічого не підозрюватимуть і якщо я зможу відкладати поїздки додому, пояснюючи це тим, що їздити дорого, або багато задали, або що я захворіла, Джейкоб усе одно знатиме правду.

На якусь мить думка про те, що Джейкоб відчуватиме до мене відразу, затьмарила весь інший біль.

— Белло, — мовив Едвард, і болісний вираз з’явився у нього на обличчі, коли він прочитав страждання на моєму. — Не поспішай. Я нікому не дозволю тебе скривдити. У тебе стільки часу, скільки потрібно.

— Я б хотіла поквапитися, — прошепотіла я, кволо усміхаючись і намагаючись перевести це на жарт. — Я також хочу бути чудовиськом.

Він стиснув зуби, а потім промовив крізь них:

— Ти не маєш гадки, про що говориш.

Різким рухом він кинув вологу газету на стіл поміж нами, вдаривши пальцем по заголовку на першій сторінці:


СМЕРТЬ РОЗГУЛЮЄ МІСТОМ.

ПОЛІЦІЮ ЛЯКАЄ АКТИВНІСТЬ БАНДИ


— Який це має стосунок до нас?

— Чудовиська — це тобі не жарт, Белло.

Я ще раз уважно подивилася на заголовок, потім — на його серйозне обличчя.

— Це-е… це робить вурдалак? — прошепотіла я.

Він безрадісно посміхнувся. Його голос звучав тихо й холодно.

— Ти б здивувалася, Белло, якби дізналася, як часто представники мого виду стоять за жахіттями у ваших людських новинах. Їх легко розпізнати, якщо знати, кого шукати. У цій статті говориться, що перволіток-вампір бродить по Сієтлу. Кровожерливий, дикий, неконтрольований. Такими були всі ми.

Уникаючи його погляду, я знову вп’яла очі в газету.

— Ми спостерігали за ситуацією декілька тижнів. Присутні всі ознаки: несподівані зникнення — завжди серед ночі, недбало заховані трупи, брак інших доказів… Так, це новачок. Але, здається, ніхто не слідкує за перволітком, — він глибоко вдихнув. — Втім, це не наша проблема. Ми б навіть уваги не звернули на ці події, якби вони не відбувалися так близько від нас. Як я вже сказав, це трапляється постійно. Існування потвор спричиняє потворні наслідки.

Я намагалася не помічати імен на сторінці, але вони самі стрибали мені у вічі, наче були надруковані жирним шрифтом. П’ять осіб, чиї життя скінчилися і за ким побивалися сім’ї. Споглядання цих імен відрізнялося від абстрактного розмірковування про вбивства. Маурин Гардинер, Джефрі Кемпбел, Грейс Рейзі, Мішель О’Коннел, Рональд Елбрук. Люди, які мали батьків, і дітей, і друзів, і домашніх тварин, і роботу, і надії, і плани, і спогади, і майбутнє…

— Зі мною все буде не так, — прошепотіла я, частково сама до себе. — Ти не дозволиш мені бути такою. Ми житимемо в Антарктиді.

Едвард розреготався, послабивши напругу.

— Серед пінгвінів. Мило.

Я невпевнено засміялася і скинула газету зі столу, щоб не бачити отих імен, — з глухим звуком вона впала на підлогу. Звичайно, Едвард подбає про вибір здобичі для полювання. Він і його «вегетаріанська» родина — всі вони зобов’язалися захищати життя людей — надавали перевагу великим хижим тваринам, щоб задовольняти свої потреби в харчуванні.



— Тоді Аляска, як і домовлялися. Лише кудись подалі, ніж Джуно — туди, де вдосталь гризлі.

— Вже краще, — мовив він. — І туди, де також водяться полярні ведмеді. Несамовито шалені. І вовки трапляються доволі великі.

У мене розтулився рот і перехопило подих.

— Щось не так? — запитав він. Перш ніж я змогла оговтатись, він усе втямив і його тіло напружилось. — О! Забудь про вовків, якщо тебе це ображає, — сказав він сухо, розпроставши плечі.

— Джейкоб був моїм найкращим другом, Едварде, — пробурмотіла я. Минулий час вжалив мене, як та оса. — Звичайно, мене це ображає.

— Будь ласка, вибач, я не подумав, — відповів він, досі дуже прохолодно.

— Не зважай, — мій погляд був прикутий до рук, стиснутих на столі в два кулаки.

Ми обоє певний час мовчали, а потім його холодний палець опинився під моїм підборіддям, ніжно піднімаючись по моєму обличчю вгору.

— Вибач. Справді.

— Я знаю. Знаю, що ти говорив не про нього. Я не мала так реагувати. Просто… просто я думала про Джейкоба, перш ніж ти прийшов, — я завагалася. Едвардові золотисті очі, здавалося, потемніли, коли я вимовила ім’я Джейкоба. Натомість у моєму голосі зазвучало виправдання. — Чарлі каже, що Джейкобу зараз непереливки. Він страждає, і… і це через мене.

— Але, Белло, ти ні в чому не винна.

Я глибоко вдихнула.

— Я маю йому допомогти, Едварде. Це мій борг перед ним. Зрештою, Чарлі поставив мені таку вимогу…

Поки я говорила, Едвардове обличчя знову закам’яніло, наче у статуї.

— Белло, ти не можеш перебувати поблизу вовкулак без охорони. Але для нас неприпустимо порушити угоду і перетнути їхню територію. Чи ти хочеш, щоб ми почали війну?

— Звісно, ні!

— Тоді я не бачу сенсу далі обговорювати це питання, — він опустив руку й відвернувся, шукаючи нової теми для розмови. Його очі зупинилися на чомусь позаду мене, і на обличчі з’явилась усмішка, хоча погляд не втрачав пильності. — Я радий, що Чарлі дозволив тобі виходити — бачу, тобі конче треба відвідати книжкову крамницю. Ти, мабуть, знову читаєш «Буремний Перевал»? Ти ще не вивчила його напам’ять?

— Ніхто з нас не має фотографічної пам’яті, — відрізала я.

— Фотографічна пам’ять чи ні, але я не розумію, чому він тобі подобається. Не знаю, чому Гіткліфа і Катрину порівнюють із такими парами, як Ромео і Джульєтта або Елізабет Беннет і містер Дарсі. Це не історія кохання, це історія ненависті.

— У тебе серйозні проблеми з розумінням класики, — вкусила я його.

— Очевидячки, це тому, що пережитки минулого мене не вражають, — він посміхнувся, задоволений тим, що зміг мене зачепити. — Скажи чесно, чому ти перечитуєш його знову і знову? — тепер його очі горіли живою цікавістю від спроби розгадати, що коїлося у мене в голові. Він подався вперед і обхопив моє обличчя руками. — Що в цій книжці тебе так приваблює?

Його щира цікавість обеззброїла мене.

— Не знаю напевно, — відповіла я, щосили намагаючись впорядкувати думки, які розпорошувались під його пильним поглядом. — Гадаю, це якась неминучість. Як ніщо не змогло їх розлучити — ані її егоїзм, ані його лиха вдача, ані, зрештою, смерть…

Поки він міркував над моїми словами, його обличчя набуло задумливого виразу. Потім він знову вирішив мене подражнити і, посміхнувшись, мовив:

— Я все одно вважаю, що ця історія була б краща, якби бодай хтось із них мав хоч одну гарну рису.

— Гадаю, вони її мали. Їхнє кохання і є їхньою єдиною гарною рисою.

— Сподіваюся, що тобі вистачить розсудливості, аби не закохатися в когось такого… лихого.

— Мені трохи запізно хвилюватися, в кого закохуватись, — підмітила я. — Але навіть і без застереження я, здається, вже цілком упоралася з цим завданням.

Він тихо засміявся.

— Я радий, що це ти так вважаєш.

— А я сподіваюся, що у тебе вистачить глузду триматися осторонь від такої егоїстки, як Катрина. Усьому виною вона, а не Гіткліф.

— Я буду обережний, — пообіцяв він.

Я зітхнула. З Едвардом можна було добре розважитися.

Я поклала руку поверх його долоні, аби утримати її біля мого обличчя.

— Мені треба побачити Джейкоба.

Він заплющив очі:

— Ні.

— Немає жодної небезпеки, — сказала я. — Колись я цілісінькі дні перебувала в Ла-Пуші разом зі зграєю, і нічого поганого не сталося.

Але я затнулася; мій голос здригнувся наприкінці, бо в той час як я говорила ці слова, сама усвідомила, що то була брехня. Неправдою було сказати, що не сталося нічого. Короткий спалах у пам’яті — і величезний сірий вовк приготувався до стрибка, оскаливши на мене свої зуби, схожі на шаблі; відгомін спомину про колись пережиту паніку примусив мої долоні спітніти.

Едвард почув, як прискорилось моє серцебиття, і кивнув, наче я щойно вголос зізналася у своїй брехні.

— Вовкулаки мінливі. Інколи люди, які їх оточують, можуть постраждати, інколи — загинути.

Я вже хотіла йому заперечити, але ще один образ призупинив моє оскарження. В уяві з’явилося колись гарне обличчя Емілії Янг, тепер спотворене трьома глибокими шрамами, які спускалися від куточка правого ока до рота, перекосивши його у вічно похмуру гримасу.

Зі зловісним тріумфом Едвард чекав, поки до мене повернеться дар мови.

— Ти їх не знаєш, — прошепотіла я.

— Я знаю їх краще, ніж ти гадаєш, Белло. Я був там останнього разу.

— Останнього разу?

— Наші чвари з вовкулаками почалися ще сімдесят років тому… Ми тоді щойно оселилися поблизу Гоквієма. Це було ще до того, як до нас приєдналися Аліса з Джаспером. Нас було значно більше, але ніщо не зупинило б їх від бійки, якби не Карлайл. Він зумів переконати Ефраїма Блека, що ми можемо співіснувати, й отак випадково ми уклали перемир’я.

Я здригнулася, вражена звуком імені Джейкобового прадіда.

— Ми вважали, що з Ефраїмом рід вовкулак вимер, — пробурмотів Едвард. Здавалося, що тепер він говорить сам до себе. — І що примха генетики, яка дозволяла трансмутацію, зникла… — він перервався й осудливо поглянув на мене. — Здається, твоє невезіння зростає день у день. Чи ти усвідомлюєш, що твоя нестримна здатність притягувати смертельну небезпеку виявилася настільки дужою, що відродила зграю псів-мутантів? Якби твій неталан можна було зібрати у пляшечку, ми б отримали зброю масового знищення.

Я пропустила повз вуха його кепкування — мою увагу привернув його натяк. Невже він це серйозно?

— Але це не я їх повернула. Невже ти не знаєш?

— Не знаю що?

— Моє невезіння тут ні до чого. Вовкулаки повернулися через те, що повернулися вурдалаки.

Едвард пильно дивися на мене, застиглий від здивування.

— Джейкоб сказав мені, що то твоя родина запустила цей механізм. Я гадала, що ти повинен знати…

Його очі звузилися.

— То ось що вони думають?

— Едварде, поглянь на факти. Сімдесят років тому ви прийшли сюди — і зродилися вовкулаки. Нещодавно ви повернулися, і вовкулаки з’явилися знову. Ти гадаєш, що це просто збіг?

Він моргнув, і його погляд пом’якшав.

— Карлайлу буде цікаво почути цю теорію.

— Теорію! — пирхнула я.

Він мовчав, вдивляючись крізь вікно у дощ. Я уявляла, як він обмірковує той факт, що присутність його родини сприяла перетворенню місцевих жителів на величезних псів.

— Цікаво, але безглуздо, — пробурмотів він за деякий час. — Ситуація лишається незмінною.

Я розтлумачила його слова досить просто: жодних друзів-вовкулак. Я знала: з Едвардом треба бути терплячою. Не те щоб він був нерозважливим, просто він не розумів. Ба навіть не уявляв, як сильно я заборгувала Джейкобові Блеку — я завдячувала йому не лише своїм життям, а, можливо, і душевним здоров’ям також. Я не любила говорити про той порожній період у моєму житті, коли я залишилася без нікого, а особливо без Едварда. Поїхавши геть, він лише намагався врятувати мене і мою душу. Я не звинувачувала його за ті дурниці, що скоїла за його відсутності, і за той біль, який довелося пережити. Але він себе звинувачував.

Тому я мусила дуже обережно йому все пояснити. Я підвелася й обійшла кругом столу. Він простягнув мені руки назустріч, і я сіла йому на коліна, вмостившись у його холодних кам’яних обіймах. Поки я говорила, мій погляд не відривався від його рук.

— Будь ласка, просто хвилинку послухай. Це набагато більше, аніж просто забаганка провідати старого друга. Джейкоб страждає, — на цьому слові мій голос затремтів. — Я не можу не спробувати йому допомогти. Я не можу кинути його зараз, коли він мене потребує, лише через те, що він не увесь час буває людиною… Адже він був поруч зі мною, коли я сама поводилася не зовсім по-людському. Ти не знаєш, як мені тоді було… — я завагалася. Обійми Едварда ще більше затверділи, долоні стиснулися в кулаки, і на них повиступали жили. — Якби Джейкоб мені не допоміг… Я не впевнена, чи було б тобі до кого повертатися. Я вин на йому набагато більше, ніж це, Едварде.

Я крадькома поглянула на його обличчя — очі були заплющені, а щелепи стиснуті.

— Ніколи собі не пробачу, що залишив тебе, — прошепотів він. — Навіть якщо житиму сто тисяч років.

Я поклала руку на його холодне обличчя й дочекалася, поки він зітхнув і розплющив очі.

— Ти просто намагався вчинити правильно. Я впевнена, що з будь-ким не таким божевільним, як я, це б спрацювало. Крім того, тепер ти ж тут. Ось що має значення.

— Якби я не поїхав, то зараз тобі б не довелося ризикувати життям, щоб утішити пса.

Я здригнулася. Я вже звикла до Джейкобових образливих виразів — кровопивця, п’явка, паразит … Але чомусь оте слово, сказане Едвардовим оксамитовим голосом, звучало набагато грубіше.

— Не знаю, як би краще про це сказати, — мовив Едвард холодним тоном. — Мабуть, це прозвучить грубо. Але я мало не втратив тебе у минулому. І знаю, що я відчував тоді, коли гадав, що втратив. Я не збираюся поблажливо ставитися і до найменшої небезпеки.

— В цьому ти мусиш мені довіряти. Зі мною все буде гаразд.

Біль знову відбився на його обличчі.

— Будь ласка, Белло, — прошепотів він.

Я поглянула в його золотаві очі, які несподівано загорілися.

— Будь ласка — що?

— Будь ласка, заради мене. Будь ласка, доклади свідомих зусиль, щоб уберегти себе від небезпеки. Я зроблю все, що мені до снаги, але не відмовлюся від невеликої допомоги.

— Я постараюся, — пробурмотіла я.

— Ти хоч розумієш, скільки для мене важиш? Усвідомлюєш, як сильно я тебе кохаю? — він міцніше притиснув мене до грудей, схиливши мою голову під своє підборіддя. Я поцілувала його сніжно-білу холодну шию.

— Я знаю, як сильно я кохаю тебе.

— Ти порівнюєш одне маленьке деревце з цілими лісом… — (Я закотила очі, але він не міг мене бачити). — Неможливо, — він поцілував мою маківку і зітхнув. — Жодних вовкулак.

— Мене це не влаштовує. Я мушу побачити Джейкоба.

— Тоді мені доведеться тебе зупинити.

З його цілком упевненого голосу можна було подумати, що для нього це не проблема. Я була впевнена, що він правий.

Я відчула записку Джейкоба у кишені, так наче раптом вона стала важити кілограм. Я навіть почула Джейкобів голос, і здавалося, що він погоджується з Едвардом, чого аж ніяк не могло статися в реальності.

Але це нічого не змінює. Вибач.


Розділ 2

Обхідний маневр


Я не тямила себе від радості, йдучи з уроку іспанської мови до кафетерію. І це було не просто через те, що мене тримала за руку найжаданіша людина на планеті, хоча, звісно, це також вносило свою лепту.

Можливо, причиною було усвідомлення того, що я відбула свій термін покарання і тепер знову вільна. А може, зі мною це зовсім не було пов’язано. То атмосфера свободи, напевно, літала по шкільному подвір’ю. Навчальний рік добігав кінця, і старшокласники, більш ніж будь-хто інший, відчували помітне збудження, яке витало у повітрі.

Свобода була так близько, що відчувалася на дотик і на смак. Усюди знаходилися її ознаки: на стінах кафетерію скупчилися постери, і кольорове панно листівок висипaлося зі сміттєвих урн; серед них були і різноманітні оголошення, і нагадування про придбання учнівського щорічника та шкільних дзвоників, про кінцеві терміни замовлення випускних мантій і капелюхів із китицями, і яскраві неонові об’яви з комерційними закликами — то молодші класи змагалися за найкращу класну кімнату, — а також надруковані в трояндових рамках оголошення про цьогорічний шкільний бал. Велика танцювальна вечірка мала відбутися наступного тижня, але Едвард заприсягнувся, що я туди більше ні ногою. Зрештою, я вже маю цей людський досвід.

Ні, то була, вочевидь, моя особиста свобода, яка примушувала мене сяяти. Закінчення навчального року не давало мені такого задоволення, яке воно, здавалося, приносило іншим учням. Власне, на саму згадку про це в мене аж у голові паморочилось. Тому я намагалася про нього взагалі не думати.

Але уникнути такої всюдисущої теми, як випускний, було важко.

— Ви вже порозсилали запрошення? — запитала Анжела, коли ми з Едвардом присіли за столик. Її світло-каштанове волосся було сьогодні зібране у ріденький кінський хвостик, а не просто розпущене, як зазвичай, що надавало їй дикуватого вигляду.

Аліса та Бен також були там, вони сиділи обабіч Анжели. Бен уважно читав книжку коміксів крізь окуляри, які постійно сповзали з його тонкого носа. Аліса так критично роздивлялася мої незугарні джинси з футболкою, що мені аж стало незручно. Вона постійно докоряла мені за байдуже ставлення до моди. Якби я лишень дозволила, вона б залюбки одягала мене щодня — або навіть кілька разів на день, — наче величезну тривимірну паперову ляльку.

— Ні, — відповіла я Анжелі. — Мені це не потрібно, дійсно. Рене знає, коли в мене випускний. А більше нема кого запрошувати.

— А як щодо тебе, Алісо? Аліса усміхнулася.

— Уже все зроблено.

— Щастить тобі, — зітхнула Анжела. — У моєї матері тисяча двоюрідних братів і сестер, і вона хоче, щоб я кожному власноруч написала запрошення. Я зароблю собі тунельний синдром. Але відкладати більше не можна. Мені аж моторошно.

— Я тобі допоможу, — запропонувала я. — Якщо ти не проти мого жахливого почерку.

Чарлі це сподобається. Краєчком ока я побачила, як Едвард посміхається. Йому, очевидячки, також припало до вподоби, що я виконую умови Чарлі, не залучаючи вовкулак.

Анжела з полегшенням промовила:

— Це так мило з твого боку. Я прийду, коли скажеш.

— Знаєш, я б краще прийшла до тебе, якщо не заперечуєш: мій будинок мені до смерті набрид. Минулого вечора Чарлі звільнив мене з-під арешту, — я широко всміхнулася, оголошуючи гарні новини.

— Справді? — запитала Анжела, і її завжди лагідні карі очі оживилися. — Здається, ти говорила, що термін довічний.

— Я здивована не менше за тебе. Була впевнена, що він мене відпустить не раніше, ніж я закінчу школу.

— Белло, це ж чудово! Ми мусимо це десь відсвяткувати.

— Ти навіть не уявляєш, як привабливо це звучить.

— Так, що ми можемо? — Аліса занурилася в роздуми, і тисяча варіантів осяяла її обличчя. Ідеї Аліси були для мене завжди занадто грандіозними. От і зараз в її очах ясно читалася схильність усе робити з розмахом.

— Послухай, Алісо, про щоб ти не думала, я сумніваюся, що я аж настільки вільна.

— Вільна значить вільна, чи не так? — наполягала вона.

— Боюся, для мене досі існують обмеження, як-от: континентальна частина Сполучених Штатів, наприклад.

Анжела з Беном засміялися, проте Аліса мала насправді розчарований вигляд.

— То що ми робитимемо сьогодні увечері? — наполягала вона.

— Нічого. Послухайте-но, почекаймо декілька днів, аби переконатися, що тато не жартує. Зрештою, робочий тиждень іще не закінчився.

— Тоді святкуватимемо на цих вихідних, — ентузіазм Аліси був невмирущий.

— Гаразд, — сказала я, намагаючись її заспокоїти. У мене і на гадці не було затівати щось незвичайне — з Чарлі краще їхати на малих обертах. Перш ніж про щось просити, треба надати йому можливість оцінити, що я вже доросла і мені можна довіряти.

Анжела з Алісою почали обговорювати можливі варіанти нашої вечірки. Бен приєднався до них, відклавши вбік комікси. Я не звертала на них уваги. Дивно, але моя свобода більше не приносила мені такого задоволення, як хвилину тому. Поки вони говорили про те, як розважитися в Порт-Анджелесі чи, може, в Гоквіємі, я почала відчувати роздратування. Причину мого неспокою довго шукати не довелося.

Відтоді як у лісі, що за моїм будинком, я попрощалася з Джейкобом Блеком, один і той самий образ наполегливо атакував мій розум, викликаючи неспокій. Він стукав у мої думки через однакові проміжки часу, немов той надокучливий будильник, виставлений дзвонити щопівгодини, переповнюючи мою голову образом Джейкобового обличчя, яке скривилося від болю. Це був мій останній спогад про Джейка.

Коли неприємне видіння з’явилося знову, я знала точно, чому моя свобода мене не задовольняла. Тому що вона була неповною. Так, я була вільна ходити, куди заманеться — окрім Ла-Пуша; вільна робити, що забажаю — окрім бачитися з Джейкобом. Я насупилася, дивлячись на стіл. Мені конче необхідно знайти певний компроміс.

— Алісо? Алісо!

Анжелин голос висмикнув мене з мого марення. Вона розмахувала руками перед обличчям Аліси, яка без жодних емоцій дивилася в одну точку. Я знала цей вираз обличчя — він автоматично здіймав у моєму тілі хвилю паніки. Порожній погляд її очей свідчив про те, що вона бачить щось зовсім інше, аніж оця земна сцена в їдальні, що нас оточувала; проте бачене нею також є по-своєму реальним, до останньої краплини. Те, що наближається, те, що скоро відбудеться. Я відчула, як кров відливає від обличчя.

Потім засміявся Едвард. Його сміх звучав дуже природно і невимушено. Анжела з Беном зиркнули на нього, але мій погляд досі був прикутий до Аліси. Несподівано вона підстрибнула, наче хтось шпигнув її під столом.

— Хіба вже час казати «на добраніч», Алісо? — подражнив її Едвард.

Аліса прийшла до тями.

— Вибачте, здається, у мене було видіння.

— Ліпше видіння, аніж іще дві години школи попереду, — сказав Бен.

Аліса поринула назад у розмову з іще більшим азартом, ніж до того, — навіть трохи із завеликим.

Лише раз я побачила, як вона зловила погляд Едварда — на одну мить, — а потім перевела його знову на Анжелу, перш ніж хтось помітить. Едвард сидів тихо, неуважливо граючись пасмом мого волосся.

З нетерпінням я чекала нагоди запитати Едварда, що угледіла Аліса у своєму видінні, але обідній час минув, і в нас не випало нагоди бодай хвилину побути наодинці.

Мені здалося це дивним, навіть підозрілим. По обіді Едвард наздогнав Бена, щоб поговорити про якесь завдання, яке, я точно знала, він давно зробив. А потім на перервах із нами завжди хтось був, хоча зазвичай ми ці декілька хвилин проводимо наодинці. Коли пролунав останній дзвінок, Едвард з усіх людей вибрав Майка Ньютона і завів із ним розмову, крокуючи поряд, поки Майк мчав до стоянки. Я дріботіла позаду Едварда, який тягнув мене за собою.

Збита з пантелику, я слухала, як Майк відповідає на незвично дружні Едвардові запитання. Здавалося, що у Майка проблеми з автомобілем.

— …Але я щойно замінив акумулятор, — говорив Майк. Його очі неспокійно металися між мною і Едвардом. Він був так само спантеличений, як і я.

— Може, проводка барахлить? — припустив Едвард.

— Можливо. Насправді я не розуміюся на автомобілях, — зазначив Майк. — Треба, щоб хтось глянув, але я не можу дозволити собі слюсаря з «Даулінгу».

Я вже була розтулила рота, щоб запропонувати свого знайомого слюсаря, але потім одразу стулила. Мій слюсар віднедавна був зайнятий — зайнятий тим, що бігав околицею у подобі велетенського вовка.

— Я дещо в цьому тямлю — міг би подивитися, якщо ти не проти, — запропонував Едвард. — Лише дозволь підкинути Алісу та Беллу додому.

Ми з Майком витріщилися на Едварда, роззявивши роти від здивування.

— Е-е, дякую, — пробурмотів Майк, коли прийшов до тями. — Але мені треба на роботу. Може, якось іншим разом?

— Як скажеш.

— Бувай, — Майк заліз у машину, недовірливо похитуючи головою.

Едвардове «вольво», в якому вже сиділа Аліса, стояло неподалік — за кількома машинами.

— Що то було? — запитала я, коли Едвард відчинив переді мною пасажирські дверцята.

— Просто хотів допомогти, — відповів Едвард.

Аж тут з Аліси, що сиділа на задньому сидінні, полився нестримний потік слів.

— Едварде, ти не настільки тямиш у машинах. Може, ти б попросив Розалію допомогти тобі сьогодні увечері, щоб не виглядати погано в очах Майка, якщо він таки вирішить звернутися до тебе? Звісно, було б кумедно побачити його обличчя, коли з’явиться Розалія. Але оскільки Розалія планує тут ходити в коледж, то це, мабуть, не найкраща ідея. Шкода. Хоча з Майковою машиною і ти впораєшся. А от для складних механізмів гарних італійських автомобілів тебе вже не вистачить. І, до речі про Італію та спортивні авто, які я там викрадала, ти досі винен мені жовтий «Порш». Не знаю, чи хочу я чекати до Різдва…

Я припинила слухати це базікання вже за хвилину і, перейшовши в терплячий режим очікування, розрізняла його не більше, аніж шум на задньому плані.

Схоже на те, що Едвард намагається уникнути моїх запитань. Гаразд. Але рано чи пізно він опиниться зі мною наодинці. Це лише справа часу.

Здавалося, Едвард також це усвідомив. Він висадив Алісу біля під’їзної алеї Калленів, як звичайно, хоча за таких обставин я вже була готова, що він підвезе її до дверей і заведе всередину.

Вийшовши з машини, Аліса кинула на Едварда різкий погляд. Але його це, здавалося, не збентежило.

— Бувай, — сказав він. А потім ледь помітно кивнув.

Аліса зникла за деревами.

Він мовчки розвернувся і повів машину назад у Форкс. Я почекала, поки він сам усе розповість. Але він нічого не говорив, і я насторожилась. Що побачила Аліса сьогодні за обідом? Щось таке, про що Едвард не хотів мені розказувати, і я намагалася розгадати причину його таємничості.

Може, краще підготуватися, перш ніж запитувати? Що б там не було, я не хотіла занадто наполягати і змусити його думати, наче я не можу тримати свої емоції в руках.

Отож ми обоє мовчали, аж поки не доїхали до будинку Чарлі.

— Невелика порція домашнього завдання на вечір, — прокоментував він.

— М-м-м, — схвально прозвучало у відповідь.

— Гадаєш, мені можна зайти ще раз?

— Принаймні коли ти заїжджав по мене в школу, Чарлі істерики не влаштовував.

Але я була цілком певна, що Чарлі швидко розлютиться, коли повернеться додому і застане там Едварда. Треба, мабуть, приготувати щось дуже особливе на вечерю.

Зайшовши в будинок, я злетіла сходами нагору, а за мною — Едвард. Він розлігся на моєму ліжку і спрямував погляд у вікно, здавалося, забувши про мою присутність.

Я відклала сумку й увімкнула комп’ютер. Та м було одне повідомлення від мами, в якому вона запрошувала мене відвідати її. Я ще не встигла на нього відповісти, а вона починає панікувати, коли я затягую з відповіддю. Я барабанила пучками по столу, очікуючи, коли мій немічний комп’ютер завантажиться; дріб, який вибивали мої пальці, був відривчастий і нетерплячий.

Потім їх накрила Едвардова рука, і вони заспокоїлися.

— Ми сьогодні трохи нетерплячі? — тихо промовив він.

Я підвела погляд, уже приготувавшись дати іронічну відсіч, але його обличчя було ближче, ніж я очікувала. Лише за декілька дюймів від мене переливалося золото його очей, і холодок від його подиху блукав на моїх губах. Я відчувала його смак на язиці. З голови кудись вивітрилася придумана мною дотепна відповідь. Я навіть забула, як мене звати.

Але він не дав мені шансу оговтатись. Якби моя воля, то я б ніколи не припиняла цілувати Едварда. Жодне відчуття в моєму житті не можна було порівняти з дотиком його холодних вуст, твердих як мармур, але завжди таких ніжних, коли вони торкалися моїх. Але моя воля буває нечасто.

Тому мене трохи здивувало, коли він запустив пальці в моє волосся і наблизив моє обличчя до свого. Мої руки зімкнулися на його шиї, і мені захотілося стати сильною — сильною настільки, щоб не дозволити йому розірвати цей замок. Одна його рука ковзнула вниз по моїй спині, а друга притиснула мене до грудей. Навіть крізь светр я відчула холод його шкіри, який змусив мене затремтіти — затремтіти від насолоди, від щастя, але натомість його руки уже мене відпускали.

Я знала: у мене всього три секунди, перш ніж він зітхне і майстерно відсторониться, говорячи щось на кшталт того, що як на один вечір, ми вже достатньо ризикували моїм життям. Намагаючись витиснути найбільше з цих останніх секунд, я щосили притулилася до Едварда, намагаючись злитися з його тінню. Кінчиком язика я провела по контуру його нижньої губи — вона була така бездоганно рівна, наче відполірована, а її смак …

Від відвернув моє обличчя від свого, з неймовірною легкістю ламаючи замок моїх рук, — він, мабуть, і не здогадувався, що я тримаю його щосили.

Він кашлянув з низьким грудним звуком. Очі палали від збудження, яке він навчився тримати в залізних лещатах.

— О Белло! — зітхнув він.

— Я б сказала «мені шкода», але мені не шкода.

— А мені мало би бути шкода, що тобі не шкода, але мені не шкода. Піду, мабуть, присяду на ліжку.

Я розчаровано зітхнула.

— Якщо вважаєш, що це необхідно…

Він криво усміхнувся та відійшов. Я кілька разів потрусила головою, намагаючись її прояснити, а потім обернулася до комп’ютера. Той уже завантажився і шумів на повну. Навіть не шумів, а горлав.

— Передавай привіт Рене.

— Певна річ.

Я пробігла очима лист від Рене, час від часу похитуючи головою на деякі з тих божевільних речей, які вона робила. Як і першого разу, читаючи про них, я була вражена і налякана. Це було так схоже на мою маму — забути, що вона не переносить висоти, аж поки її не прив’яжуть до парашута й інструктора зі стрибків. Мене дещо розчарував Філ, її чоловік протягом майже двох років, через те, що їй це дозволяв. Я краще про неї піклувалася. І знала я її набагато краще.

Зрештою, треба їм дати можливість робити те, що вони хочуть, нагадала я собі. Дозволити їм жити власним життям…

Я майже завжди турбувалася про Рене, терпляче відмовляючи її від вигаданих нею шалених планів і щиросердно витримуючи ті витівки, від яких я не могла її вдержати.

Я завжди балувала свою маму, ставилася до неї зворушливо і навіть трохи поблажливо. Я виправляла за нею цілий віз помилок і тихенько сміялася сама до себе.

Легковажна Рене.

Я була зовсім не схожа на маму. Розважлива й обережна. Відповідальна, доросла. Ось так я думала про себе. І такою я себе знала. У скронях досі пульсувала кров від Едвардового поцілунку, але я не могла не думати про найбільшу життєву помилку моєї матері. Прагнучи романтики, недосвідчена, новоспечена шкільна випускниця, вона вийшла заміж за чоловіка, якого ледве знала, а за рік на світ з’явилася я. Вона завжди переконувала мене, що ні про що не жалкує і що я — найкращий подарунок, який зробила їй доля. Проте вона не переставала повчати мене, що розумні люди ставляться до шлюбу серйозно.

Серйозні люди вступають до коледжу і будують кар’єру, перш ніж у них зав’язуються серйозні стосунки. Вона знала, що я б ніколи не повелася, мов нерозважлива і недалека провінціалка, як вона…

Стиснувши зуби, я постаралася зосередитися, пишучи відповідь на її лист.

Потім я побачила одне з речень в кінці її повідомлення і згадала, чому не відповідала раніше.

Вона писала:


Ти вже давно не згадуєш Джейкоба. Як у нього справи?


Я була певна, що це Чарлі їй натякнув. Зітхнувши, я швидко надрукувала відповідь, втиснувши її у два більш-менш нейтральні речення.


З Джейкобом усе гаразд, здається. Я майже його не бачу; останнім часом він постійно висить зі своїми друзями в Ла-Пуші.


Скривившись подумки, я додала привіт від Едварда і натиснула «Відправити».

Я й не підозрювала, що Едвард тихо стояв у мене за спиною увесь час, поки я не вимкнула комп’ютер і не відсунулася від столу. Я вже ладна була йому дорікнути, що він читає потай із-за мого плеча, але збагнула, що він не звертав на мене жодної уваги. Він роздивлявся маленьку чорну коробочку, з якої вусібіч стирчали дроти. Що б то не було, навряд чи воно працювало. Я майже одразу впізнала стереосистему для автомобіля, яку Еммет, Розалія та Джаспер подарували мені на минулий день народження. Я вже й забула про ті подарунки, які ховалися під зростаючою купкою пилюки на підлозі в комірчині.

— Що це ти зробила? — запитав він переляканим голосом.

— Вона не хотіла вийматися з панелі.

— Тому треба було її закатувати?

— Ти ж знаєш, як я розуміюся на техніці. Катування було ненавмисним.

Він трагічно похитав головою.

— Ти її вбила.

Я знизала плечима:

— О так.

— Вони образяться, якщо це побачать, — мовив він. — Правильно, що ти була під домашнім арештом. Мені доведеться купити інше стерео, перш ніж вони помітять.

— Дякую, але мені не потрібна модна стереосистема.

— Я збираюся замінити її не заради тебе.

Я зітхнула.

— Ти не дуже раділа своїм подарункам минулого року, — невдоволено сказав він. Раптом він почав обмахуватися аркушем паперу. Я не відповіла — мій голос би затремтів від страшних споминів. Мій жахливий вісімнадцятий день народження з усіма його далекосяжними наслідками не належав до тих спогадів, які я ніжно плекаю в пам’яті, і було дивно, що він намагався його викликати. Йому ж бо він завдавав ще більше болю, ніж мені.

— Ти розумієш, що його термін дії скоро закінчиться? — запитав він, простягаючи мені папірець. То був іще один подарунок — ваучер на авіаквитки, який Есме та Карлайл вручили мені, щоб я відвідала Рене у Флориді. Я глибоко вдихнула і відповіла рівним голосом:

— Я зовсім про них забула.

Вираз його обличчя став радісним і безтурботним, а коли він повів далі, то не лишилося й сліду від глибоких переживань:

— У нас іще є трохи часу. Тебе звільнено… А оскільки ти відмовляєшся йти зі мною на учнівський бал, то ці вихідні у нас вільні, — він лукаво усміхнувся. — Чому б не відсвяткувати твою свободу в такий спосіб?

Я роззявила рота від здивування.

— Полетівши у Флориду?

— Ти наче щось говорила про дозвіл на континентальну частину США?

Я поглянула на нього підозріливо, намагаючись розгадати, куди він хилить.

— Ну, то як? — наполягав він. — Ми збираємося в гості до Рене чи ні?

— Чарлі нізащо не дозволить.

— Чарлі не може заборонити тобі бачитися з матір’ю. Вона досі має першочергове право на опікунство.

— Ніхто не повинен мене опікати. Я повнолітня.

На його обличчі спалахнула осяйна посмішка.

— Саме так.

Я обмірковувала деякий час його фразу, вирішивши зрештою, що вона не варта зворотного удару. Чарлі просто знавісніє — не тому, що я збираюся побачити Рене, а тому, що Едвард поїде зі мною. Батько зі мною не розмовлятиме декілька місяців, а потім, вочевидь, знову посадить під домашній арешт. Понад усякий сумнів, розумніше було б відмовитися від ідеї в зародку. Може, згодом, за декілька тижнів, як подарунок на випускний тощо…

Але спокусі поїхати до мами зараз, а не за декілька тижнів, було важко опиратися. Я бачила Рене так давно! А ще давніше — за сприятливих обставин. Останнього разу, коли ми були разом у Феніксі, я майже не вставала з лікарняного ліжка. А потім, коли вона приїздила сюди, я була сама не своя. Їй лишилися не найкращі спогади.

Але тепер, можливо, коли вона побачить, яка я щаслива з Едвардом, то звелить Чарлі заспокоїтися.

Едвард не відводив від мене очей, поки я міркувала.

Я зітхнула.

— Не на цих вихідних.

— Чому ні?

— Не хочу сваритися з Чарлі. Не так швидко після його прощення.

Він насупився.

— А мені здається, що ці вихідні пасують ідеально, — промовив він.

Я похитала головою:

— Іншим разом.

— Ти не єдина, хто замкнений у цьому будинку, ти ж знаєш, — кинув він мені похмурий погляд.

Підозріле відчуття повернулося. Така поведінка була йому непритаманна. Едвард завжди був надміру безкорисливим — і це мене розбещувало, я знала.

— Тебе ніхто не тримає, — підкреслила я.

— Без тебе навколишній світ мені не цікавий.

Я закотила очі.

— Я серйозно, — сказав він.

— Нумо пізнавати навколишній світ без поспіху. Наприклад, можна почати з кіно в Порт-Анджелесі…

Він застогнав.

— Не зважай. Ми поговоримо про це пізніше.

— Немає про що говорити.

Він знизав плечима у відповідь:

— Гаразд, тоді розпочнімо нову тему.

Я майже забула про пережите за обідом — то ось чого він прагнув?

— Що побачила Аліса сьогодні за обідом?

Я ні на мить не відводила від нього очей, щоб оцінити його реакцію.

Жоден м’яз на його обличчі не поворухнувся, лише погляд топазових очей напружився.

— Вона бачила Джаспера у дивному місці, десь на південному заході країни, як їй здалося, біля своєї колишньої… родини. Але він не збирається повертатися, — він зітхнув. — Це її схвилювало.

— О-о, — це було зовсім не те, що я очікувала почути. Але, звісно, було цілком природно, що Аліса побачила майбутнє Джаспера. Він був її рідною душею, справжньою другою половинкою, хоча їхні стосунки і не були такими пристрасними, як у Розалії та Еммета. — Чому ти не сказав мені раніше?

— Я не гадав, що ти помітила, — відповів він. — Зрештою, там, мабуть, нічого важливого.

У мене, певно, розігралася хвороблива уява. Все було нормально, аж треба було мені все так перекрутити, що вийшло, наче Едвард від мене щось приховує. Мені слід лікуватися.

Ми спустилися вниз, щоб попрацювати над домашнім завданням — про всяк випадок, якщо Чарлі повернеться раніше. Едвард упорався за лічені хвилини, а я старанно і клопітливо робила обчислення, аж поки не вирішила, що пора готувати для Чарлі вечерю. Едвард допомагав, але щоразу морщився від сирих продуктів — людська їжа викликала в нього відразу. Я приготувала бефстроганов за рецептом бабусі Свон, бо хотіла потішили Чарлі. Я не дуже полюбляю цю страву, але Чарлі буде в захваті.

Чарлі повернувся додому вже у гарному гуморі. Він навіть не докладав надмірних зусиль, щоб образити Едварда.

Як завжди, Едвард відмовився повечеряти з нами. З вітальні долітав звук вечірніх новин, але я сумнівалася, що він їх насправді дивиться.

Ум’явши три порції поспіль, Чарлі закинув ноги на вільний стілець і задоволено склав руки на животі.

— Це було неперевершено, Білко.

— Рада, що тобі сподобалось. Як минув робочий день?

Він наминав вечерю так зосереджено, що я не могла завести розмову раніше.

— Повільно. До смерті повільно. Ми з Марком майже півдня грали в карти, — зазначив він з усмішкою. — Я виграв дев’ятнадцять проти сімох. А потім трохи повисів із Біллі на телефоні.

Я постаралася не виказати хвилювання.

— Як він?

— Та нічого, нічого. Суглоби трохи непокоять.

— О-о, дуже прикро.

— Ага. Він запросив нас у гості на вихідні. Він також гадає запросити Клірвотерів та Юлі. Щось на взірець вечірки плей-офф…

— Он як, — усе, на що я спромоглася у відповідь. Але що мені було казати?

Я знала, що мені не дозволять піти на вовкулачі посиденьки, навіть під батьківським наглядом. Цікаво, чи буде для Едварда проблемою, що Чарлі частенько навідується в Ла-Пуш? Чи вважає він, що оскільки Чарлі проводить більшість часу з Біллі, простою людиною, моєму батькові не загрожує небезпека?

Я встала і зібрала посуд, не дивлячись на Чарлі. Поклавши його в раковину, відкрутила кран. Мовчки з’явився Едвард і схопив рушник. Чарлі зітхнув і полишив розмову, але я передбачала, що він до неї повернеться, коли ми зостанемось на самоті. Із зусиллям ставши на ноги, він почимчикував до телевізора, як і щовечора.

— Чарлі, — почав Едвард невимушеним тоном.

Чарлі зупинився посеред кухні.

— Що?

— Белла вам говорила, що мої батьки подарували їй на день народження авіаквиток, аби вона відвідала Рене?

Я впустила тарілку, яку в той час мила. Вона ковзнула по краю раковини і з брязкотом впала на підлогу. Тарілка не розбилася, але забризкала кімнату і нас трьох мильною водою. Чарлі, здавалося, навіть не помітив.

— Белло? — звернувся він до мене спантеличеним голосом. Я не відривала очей від тарілки, піднімаючи її з підлоги.

— Так, подарували.

Чарлі гучно ковтнув, його очі звузилися.

— Ні, вона ніколи про це не згадувала.

— Гм, — пробурмотів Едвард.

— А чому ти запитуєш? — суворо поцікавився Чарлі.

Едвард знизав плечима.

— У них скоро спливає термін дії. Я подумав, що Есме образиться, якщо Белла не скористається її подарунком. Сама вона про це нічого не говорила.

Я вражено дивилася на Едварда.

Чарлі міркував.

— Белло, це для тебе гарна нагода побачитися з мамою. Вона буде рада. Але я здивований, що ти мені нічого не сказала.

— Я забула, — була моя відповідь.

Він насупився.

— Забула, що хтось подарував тобі квиток на літак?

— М-м-м, — пробурмотіла я нерозбірливо і відвернулася до раковини.

— Едварде, ти тут сказав, що «у них скоро спливає термін дії»? — вів далі Чарлі. — Скільки ж квитків твої батьки їй подарували?

— Один для неї… і один для мене.

Тарілка, яку я впустила цього разу, приземлилася в раковину і не здійняла великого шуму. Я чітко почула, як батько гучно пирхнув. Кров, розігріта роздратуванням і досадою, прилила мені до обличчя. Навіщо Едвард це робить? Охоплена панікою, я втупилася в бульбашки у раковині.

— Не може бути й мови! — несподівано Чарлі розлютився і перейшов на крик.

— Чому? — запитав Едвард голосом, забарвленим у невинне здивування. — Ви ж самі щойно сказали, що для неї це гарна нагода побачити матір.

Чарлі на нього не зважав.

— З ним ти нікуди не поїдеш, юна леді! — заволав він. Я розвернулася — його палець показував на мене.

Несподівано мене охопив гнів — інстинктивна реакція на його тон.

— Я не дитина, тату. І я більше не під арештом, забув?

— Ні, під арештом. З цієї хвилини.

— За що?!

— Тому що я так сказав.

— Чи мені тобі нагадувати, Чарлі, що за законом я повнолітня?

— Це мій дім, і ти виконуватимеш мої правила!

Мій погляд став твердим мов лід.

— Он як! Мені виїздити звідси просто зараз — чи даси кілька днів, щоб зібрати речі?

Обличчя Чарлі стало яскраво-червоним. Мені одразу зробилося страшно, що я розіграла цю карту з виїздом. Я глибоко вдихнула і постаралася сказати якомога спокійніше:

— Я б сумирно відбула своє покарання, якби зробила щось погане, тату, але я не збираюся миритися з твоїми забобонами.

Він щось пробурмотав, але не спромігся ні на що доладне.

— Тепер я знаю, що ти знаєш, що у мене є всі права побачити маму на вихідних. Якби я поїхала з Алісою чи з Анжелою, ти б точно не заперечував.

— Вони дівчата, — пробурчав він і кивнув.

— Ти б хвилювався, якби я взяла з собою Джейкоба?

Я згадала це ім’я лише тому, що знала про татову прихильність до Джейкоба, але швидко про це пожалкувала; Едвардові зуби виразно клацнули.

Батько збирався на силі, щоб відповісти.

— Так, — мовив він непереконливим голосом. — Це б мене хвилювало.

— Ти не вмієш брехати, тату.

— Белло…

— Я ж не збираюся до Лас-Вегаса, щоб виступати в шоу чи деінде. Я хочу побачити маму, — нагадала я йому. — Вона має такі ж батьківські права на мене, як і ти.

Він кинув на мене спопеляючий погляд.

— Ти щось маєш проти маминої здатності мене доглядати?

Чарлі відступив перед загрозою, що ховалася в моєму запитанні.

— Для тебе було б краще, якби я не згадувала це при ній, — мовила я.

— Краще не згадуй, — сказав він. — Те, що відбувається, мене не радує, Белло.

— Тобі немає чого засмучуватися.

Він закотив очі, але я бачила — буря минула.

Я обернулася, щоб витягти корок із раковини.

— Отже, домашнє завдання я зробила, вечерю приготувала, посуд помила, і я не під арештом. Я йду гуляти. До пів на одинадцяту повернуся.

— Куди ти йдеш? — батькове обличчя, яке майже повернуло собі нормальний колір, знову злегка почервоніло.

— Точно не знаю, — відповіла я. — Але буду в радіусі десятьох миль. Гаразд?

Він пробурчав щось не дуже схоже на схвалення і вийшов із кухні. Як і можна було очікувати, після перемоги в сутичці я почувалася винною.

— Ми йдемо гуляти? — запитав Едвард тихим, але радісним голосом.

Я обернулась і сердито поглянула на нього.

— Так. Я хочу поговорити з тобою віч-на-віч.

Але він майже ніяк на це не відреагував.

Я дочекалася моменту, коли ми сіли в машину і нам ніхто не заважав.

— Що то було? — запитала я з натиском.

— Я знаю, що ти хочеш побачити матір, Белло, — ти говорила про неї уві сні. Точніше, непокоїлася.

— Справді?

Він кивнув.

— Але ти так боялася сказати про це Чарлі, що я вирішив тебе підштовхнути.

— Підштовхнути? Та ти кинув мене акулам на поталу!

Він закотив очі під лоба.

— Сумніваюся, що тобі бодай трохи загрожувала небезпека.

— Але ж я казала, що не хочу воювати з Чарлі.

— А хто казав, що ти повинна?

Я набурмосилася:

— Але я не можу стриматися, коли він починає мною розпоряджатися — мої підліткові інстинкти беруть гору.

Едвард хихикнув.

— Ну, це вже не моя вина.

Я поглянула на нього, міркуючи. Здавалося, він не помічав. Його обличчя безтурботно вдивлялося в лобову шибку. Щось тут не так, але я не могла взяти до тями, що саме. А може, то моя уява знову розігралася, як сьогодні за обідом?

— Чи не тому ти так несподівано спонукаєш мене побачити Флориду, що Біллі влаштовує вечірку?

Було видно, як його підборіддя напружилося.

— Зовсім ні. Нема різниці, будеш ти на тому кінці світу або на цьому, на вечірку ти не підеш.

Це було схоже на попередню сцену з Чарлі — зі мною поводилися, як із неслухняною дитиною. Я стиснула зуби, щоб не заверещати. Мені не хотілося воювати і з Едвардом також.

Едвард зітхнув, а потім запитав знову теплим оксамитовим голосом:

— То які у нас плани на вечір?

— Давай поїдемо до тебе. Я не бачила Есме цілу вічність.

Він усміхнувся.

— Вона зрадіє. Особливо коли почує, куди ми збираємося на вихідні.

Я застогнала, зазнавши поразки.

Ми повернулися раніше, ніж я обіцяла. Було не дивно, що світло досі горіло у вікнах мого будинку, коли ми приїхали, — я знала, що Чарлі чекатиме на мене, аби ще трохи покричати.

— Краще не заходь, — сказала я. — Не нагнітатимемо ситуації.

— Його думки відносно спокійні, — піддражнив мене Едвард. Вираз його обличчя змусив мене замислитися, чи не проґавила я черговий жарт. Куточки Едвардових вуст тремтіли, переборюючи усмішку.

— Бувай, — пробурмотіла я похмуро. Він засміявся та поцілував мене в маківку.

— Я прийду, коли Чарлі хропітиме.

Телевізор горлав на всю котушку. Я одразу ж спробувала прошмигнути повз.

— Підійди-но сюди, Белло, — покликав Чарлі, зводячи нанівець мій план.

Дуже неохоче я подолала п’ять кроків, які нас розділяли.

— В чому річ, тату?

— Гарно провела час? — запитав він. Здавалося, що йому ніяково. Перш ніж відповісти, я постаралася відшукати в його словах підтекст.

— Так, — мовила я нерішуче.

— Що ви робили?

Я знизала плечима:

— Ми були з Алісою та Джаспером. Едвард обіграв Алісу в шахи, а потім грали ми з Джаспером. Він мене розгромив.

Я усміхнулася. Було так кумедно спостерігати, як Едвард з Алісою грають у шахи. Вони сиділи майже нерухомо, дивлячись на шахову дошку: Аліса передбачала його ходи, а Едвард зчитував із думок її. Майже вся партія була проведена подумки; не встигли вони і по два пішаки походити, як Аліса поклала свого короля і здалася. Це все тривало щонайбільше три хвилини.

Чарлі вимкнув звук — незвичний хід.

— Послухай, я маю з тобою поговорити.

Він насупився і мав дуже зніяковілий вигляд.

Я мовчки сиділа в очікуванні. На мить він зустрівся зі мною поглядом, а потім потупив очі в підлогу. А тоді замовк.

— Про що, тату?

Він глибоко вдихнула.

— Я не дуже знаюся на таких речах. Не уявляю, з чого почати. Я чекала.

— Ну, гаразд, Белло. Так от, — він підвівся з крісла і почав крокувати туди-сюди кімнатою, дивлячись собі під ноги. — Здається, у вас із Едвардом серйозні стосунки, і є деякі речі, з якими треба бути обережними. Я знаю, Белло, що ти вже доросла, але ти досі дуже молода, і є багато важливих речей, які треба знати, коли ти… ну, коли ти розпочинаєш фізичні стосунки з…

— О ні, будь ласка, тільки не це! — скочивши на ноги, почала я благати. — Будь ласка, Чарлі, скажи, що ти не збираєшся говорити зі мною про секс.

Він утупився в підлогу.

— Я твій батько. У мене є обов’язки. Не забувай, що мені так само незручно, як і тобі.

— Не думаю, що чисто по-людському це можливо. У будь-якому разі мама випередила тебе на десять років і позбавила цього неприємного клопоту.

— Десять років тому в тебе не було хлопця, — пробурмотів він неохоче.

Я могла заприсягтися, що він боровся з бажанням полишити тему. Ми обоє стояли, дивлячись у підлогу і відвернувшись одне від одного.

— Не думаю, що основи цього заняття дуже змінилися, — сказала я, почервонівши не менше за нього. То було справжнісіньке пекло, і ще гірше було усвідомлювати, що Едвард знав про його наближення. Не дивно, що він так посміхався в машині.

— Просто скажи мені, що ви двоє поводитеся відповідально, — попросив Чарлі благальним тоном, мабуть, бажаючи, щоб підлога розверзлася у нього під ногами і поглинула його.

— Заспокойся, тату. Немає чого хвилюватися.

— Не те щоб я тобі не довіряв, Белло, але знаю, що ти не хочеш мені про це розповідати, а ти знаєш, що я не дуже хочу про це слухати. Я постараюся бути сучаснішим. Часи змінилися.

Я нерішуче засміялася.

— Можливо, часи й змінилися, але Едвард такий старомодний. Тобі нема про що хвилюватися.

— Ага, старомодний, — пробурмотів він.

— Ух-х, — застогнала я, — краще б ти не примушував мене говорити це вголос, тату. Дійсно. Але… я… я незаймана, і не збираюся негайно цей статус міняти.

Ми обоє скривилися, але потім обличчя Чарлі розгладилося. Здавалося, він мені повірив.

— Можна я піду спати? Будь ласка.

— Зачекай хвилину, — відповів він.

— О татку, я благаю тебе.

— Неприємна частина позаду, обіцяю, — запевнив він.

Кинувши на нього швидкий погляд, я з вдячністю побачила, що він розслабився і його обличчя повернуло нормальний колір. Він відкинувся на дивані, зітхаючи з полегшенням, що розмова про секс лишилася в минулому.

— Що ще?

— Та просто хотів дізнатися, як там просуваються справи з рівновагою?

— Та наче добре. Ми домовилися сьогодні з Анжелою, що я допоможу їй із запрошеннями на випускний. Лише ми, дівчата.

— Це добре. А як щодо Джейка?

Я зітхнула.

— Ще не встигла над цим поміркувати, тату.

— Не забувай про нього, Белло. Я знаю, що ти зумієш йому допомогти. Ти гарна людина.

Мило. А якщо я не знайду способу допомогти Джейку, значить, я погана людина? Це перетинає всі межі.

— Гаразд, гаразд, — відповіла я автоматично, а потім усміхнулася — цьому я навчилася від Джейкоба. Я навіть сказала це таким самим турботливим тоном, як і він говорив з власним батьком.

Чарлі усміхнувся та увімкнув звук. Він розлігся на подушках, задоволений щойно проведеною роботою. Я була певна, що він знову почне дивитися матч.

— На добраніч, Білко!

— Побачимося вранці! — побігла я до сходів.

Едвард уже давно поїхав і повернеться не раніше, ніж Чарлі засне, — він, мабуть, десь полює абощо, щоби згаяти час, — тому я неквапом роздягнулася, щоб лягти в ліжко. Мені не хотілося бути самій, але, звісно, спускатися вниз до татка також не хотілося; і коли я подумала, що він може раптом торкнутися чергової теми про сексуальне виховання, мені стало моторошно. Після розмови з Чарлі я розхвилювалася і не могла заснути. Домашнє завдання я зробила, а читати або просто слухати музику я була не в гуморі. Я хотіла зателефонувати Рене з новинами про свій візит, але потім збагнула, що зараз у Флориді на три години пізніше і вона, певно, спить. Можна подзвонити Анжелі, подумала я.

Але усвідомила, що то не з Анжелою мені кортіло — потрібно було — побалакати. Я втупила погляд у порожнє чорне вікно, кусаючи губи. Не знаю, як довго я так стояла, зважуючи «за» і «проти»: за те, щоб допомогти Джейкобу, знову побачити свого найкращого друга, вчинити як гарна людина, — проти того, щоб накликати на себе гнів Едварда. Може, хвилин зо десять. Саме стільки, аби вирішити, що «за» сильніше «проти». Едвард хвилювався лише за мою безпеку, проте я знала, що справжніх проблем тут не виникне.

Дзвонити було марно; Джейкоб відмовлявся відповідати на мої дзвінки, відколи Едвард повернувся. Окрім того, мені треба було побачити його — побачити, як він знову усміхається, як колись. Мені було необхідно замінити останній жахливий спогад, в якому його обличчя скривилося від болю, якщо я коли-небудь хочу повернути собі душевний спокій.

У мене було близько години. Можна було швиденько змотатися в Ла-Пуш і назад, і Едвард не зрозуміє, що я виходила. Правда, для мене вже настала комендантська година, але ж Чарлі не заперечуватиме, якщо я буду не з Едвардом? Існує лише один шлях дізнатися. Я схопила куртку, швиденько просунула руки в рукави і побігла вниз.

Чарлі відірвався від гри, миттю насторожившись.

— Ти не проти, якщо я зараз провідаю Джейка? — запитала я, затамувавши подих. — Я не довго.

Щойно я згадала Джейкове ім’я, обличчя Чарлі розслабилося і розпливлося в усмішці. Здавалося, він зовсім не здивувався, що його лекція так швидко дала плоди.

— Звісно, дитинко. Без проблем. Можеш не поспішати.

— Дякую, тату, — сказала я, вилетівши за двері.

Дорогою до машини я декілька разів озирнулася, наче той утікач. Проте крізь непроглядну чорноту ночі годі було щось розгледіти. Навпомацки я дісталася від борту пікапа до ручки дверцят, і щойно очі трохи призвичаїлися до темряви, встромила ключ у замок запалення та різким рухом повернула його ліворуч. Але замість оглушливого ревіння двигуна почулося слабке клацання. Я спробувала знову, але марно.

Аж раптом я щось уловила краєчком ока і здригнулася.

— Ох! — вихопилося в мене з переляку, коли я зрозуміла — в машині хтось є.

Едвард сидів дуже тихо — світлувата плямка у темряві. Лише його руки ворушилися, перевертаючи загадковий чорний предмет, на якому я цілковито зосередила свою увагу, поки він говорив.

— Дзвонила Аліса, — тихо сказав він.

Аліса! Хай йому грець! Я й забула про неї, плануючи свій вихід. Вона, мабуть, бачила мене у видінні.

— Вона розхвилювалася, коли п’ять хвилин тому твоє майбутнє різко зникло.

Мої очі, широко розплющені від здивування, ще розширилися.

— Тому що вона не може бачити вовків, — пояснив він так само тихо. — Чи ти забула? Коли ти вирішуєш пов’язати свою долю з ними, ти також зникаєш. Але про це ти не могла знати, я розумію. Проте можеш уявити, чому це примушує мене трохи… хвилюватися? Аліса бачила, як ти зникла, і навіть не змогла передбачити, чи ти повернешся додому. Твоє майбутнє стало невидимим, так само як їхнє. Ми не знаємо, в чому причина. Можливо, це якийсь природній захист, з яким вони народжуються?

Він говорив наче сам до себе, роздивляючись деталь двигуна мого пікапа, яку продовжував крутити в руках.

— Але це малоймовірно, оскільки я без проблем можу читати їхні думки. Думки Блеків принаймні. Карлайл припустив, що це так на їхні життя впливає трансформація, яка є радше безумовною реакцією організму, аніж свідомим рішенням. Цілком непередбачувана, вона їх докорінно змінює. У той момент, коли вони переходять з однієї форми до іншої, вони перестають, по суті, взагалі існувати. Вони випадають із майбутнього…

Я слухала його роздуми, не зронивши ані пари з вуст.

— До ранку я полагоджу твою машину, щоб ти могла поїхати до школи сама, якщо забажаєш, — запевнив він мене за хвилину.

Міцно стиснувши губи, я витягла ключі й манірно вийшла з пікапа.

— Якщо ти не хочеш мене бачити сьогодні вночі, зачини вікно. Я зрозумію, — прошепотів він, перш ніж я грюкнула дверцятами.

Я влетіла в будинок, грюкнувши також і вхідними дверима.

— Що сталося? — запитав Чарлі з крісла.

— Машина не заводиться, — буркнула я у відповідь.

— Хочеш, я гляну?

— Ні. Спробую ще раз уранці.

— Хочеш поїхати на моїй машині?

Взагалі мені не дозволялося водити його поліцейський крузер. Напевно, Чарлі відчайдушно хотів, аби я поїхала в Ла-Пуш. Та к само відчайдушно, як і я.

— Ні. Я втомилася, — пробурчала я. — На добраніч.

З гуркотом збігши нагору до кімнати, я одразу попрямувала до вікна і різким рухом зачинила його, аж металева рама затріщала і шибки задвигтіли.

Я довго дивилася у темряву, доки скло, яке продовжувало мерехтіти, не заспокоїлося. А потім зітхнула і відчинила вікно якомога ширше.


Розділ 3

Мотиви


Сонце так глибоко сховалося за хмарами, що було незрозуміло, вечір надворі чи день. Це особливо збивало з пантелику після тривалого перельоту, коли ми прямували разом із сонцем на захід, і нам здавалося, що воно застигло над горизонтом і час зупинився. Я навіть здивувалася, коли дерева поступилися першим будинкам, які свідчили про те, що ми неподалік від дому.

— Ти нічого не говориш, — зазначив Едвард. — Тобі стало недобре в літаку?

— Ні, все гаразд.

— Тобі сумно від розлуки?

— Це радше полегшення, аніж сум.

Поглянувши на мене, він здивовано звів брову. Я знала, що цього разу просити його триматися дороги було безглуздо, ба більше — безпідставно, хоча мені дуже не хотілося цього визнавати.

— Рене у певному сенсі набагато… чутливіша за Чарлі. Мене це дратувало.

Едвард засміявся.

— У твоєї матері надзвичайно цікавий хід думок. Майже дитячий, він робить її дуже проникливою. Вона бачить речі не так, як інші люди.

Прониклива. Це слово гарно пасує до моєї матері — тоді, коли вона звертає на тебе увагу. Проте більшість часу Рене зайнята власним життям, а все інше її не надто цікавить. Але на цих вихідних вона приділила мені достатньо уваги.

Філ був на роботі — команда, яку він тренує, вийшла у фінал, — і ніщо не відвертало уваги Рене від нас з Едвардом. Коли обійми і бурхливі прояви радості від зустрічі лишилися позаду, Рене почала спостерігати. І зрештою в її великих блакитних очах з’явилося здивування, а потім збентеження.

Того ранку ми пішли гуляти по пляжу. Вона захотіла похизуватися принадами свого нового будинку, мабуть, досі сподіваючись, що сонце виманить мене з Форкса. А також їй хотілося поговорити зі мною сам на сам. Влаштувати це було неважко: Едвард вигадав собі термінове завдання по навчанню і цілий день не виходив із дому.

Тепер я знову згадувала цю розмову…

Ми з Рене прогулювались набережною, тримаючись у тіні поодиноких пальмових дерев. Незважаючи на ранню годину, спека стояла задушлива. Повітря було таке важке та вологе, що лише від вдиху та видиху ставало боляче в легенях.

— Белло? — почала моя матір розмову, переводячи погляд із піщаного пляжу на легкі баранці хвиль.

— Що, мамо?

Вона зітхнула, але не наважилася зустрітися зі мною поглядом.

— Я хвилююся…

— Чому? — запитала я, помітно збентежившись. — Я можу чимось допомогти?

— Справа не в мені, — похитала вона головою. — Я хвилююся за тебе… з Едвардом.

Промовивши його ім’я, Рене нарешті зиркнула на мене; її погляд просив вибачення.

— Ох, — зітхнула я, проводжаючи очима пару спортсменів, які, обливаючись потом, пробігли повз нас.

— Ваші стосунки серйозніші, ніж мені здавалося, — вела вона далі.

Зосередившись, я почала згадувати події останніх двох днів. Ми з Едвардом майже не торкалися одне одного — принаймні у її присутності. Невже і Рене також збирається читати мені лекцію про відповідальність? Ну й нехай. Зрештою, це має бути не так, як із Чарлі. З мамою я не почувалася незручно. Та й сама повчала її час від часу протягом останніх десятьох років.

— Є щось… дивне у тому, як ви тримаєтеся разом, — промовила вона тихо, і чоло над її стурбованими очима вкрилося зморшками. — Він дивиться на тебе, наче… охоронець. Наче от-от кинеться під кулю, щоб урятувати твоє життя.

Я засміялася, але відвела погляд.

— Це погано?

— Ні, — насупилася вона, підбираючи слова. — Просто дивно. Він постійно турбується і пильнує за тобою… Мені здається, що я не до кінця розумію ваші стосунки. Наче між вами є таємниця, про яку мені не відомо…

— По-моєму, ти щось понавигадувала, мамо, — сказала я скоромовкою, аби додати голосу впевненості. Але в животі пробіг холодок. Я забула, як багато моя матір бачить. Її безпосереднє сприйняття світу відсікає все, що відвертає увагу, і проникає просто в істинний стан речей. Раніше це не створювало жодних проблем — тоді між нами не було таємниць.

— Але справа не лише в ньому, — її г у би стиснулись, наче на знак оборони. — Якби ти лишень бачила, як ти рухаєшся біля нього.

— Що ти маєш на увазі?

— Те, як ти рухаєшся — переміщуєшся навколо нього, навіть цього не помічаючи. Щойно він ворухнеться, навіть зовсім трохи, ти миттю пристосовуєш своє положення. Наче ви магніти… або між вами сила тяжіння. Ти — ніби… супутник або щось у цьому роді. Ніколи ще такого не бачила.

Вона змовкла й опустила погляд.

— Тільки не говори мені, — піддражнила я її, видавлюючи з себе посмішку, — що ти знову читаєш містику. Чи цього разу наукову фантастику?

Рене злегка почервоніла.

— Ми не про це говоримо.

— Натрапила на щось путнє?

— Так, є одна гарна книжка — але яка різниця. Зараз ми говоримо про тебе.

— Краще б ти читала любовні романи, мамо. Ти ж знаєш, яка ти вразлива.

Вона закопилила губи:

— Я відстала, чи не так?

Якусь мить я не знала, що відповісти. Вона так легко піддавалася чужому впливові! Інколи це було добре, тому що деякі її ідеї були безглуздими. Але мені було боляче від того, що вона так швидко здалася перед моїм буденним жартом, особливо коли цього разу вона мала рацію на всі сто.

Вона поглянула на мене, і я одягла відповідний вираз обличчя.

— Не відстала — просто мама.

Вона засміялася, а потім широким жестом показала на білий пісок, що простягався до синьої води.

— Але цього не достатньо, щоб переїхати до відсталої мами?

Я драматично витерла чоло, а потім вдала, ніби викручую волосся.

— Ти звикнеш до вологості, — пообіцяла вона.

— А ти можеш звикнути до дощу, — відказала я.

Вона жартома тицьнула мене ліктем, а потім узяла за руку і тримала так, поки ми не дійшли до машини.

Окрім переживань за мене, вона здавалася цілком щасливою. Задоволеною. Вона досі дивилася на Філа закоханими очима, і це заспокоювало. Понад всякий сумнів, її життя було повним і радісним. І вона не дуже за мною сумувала, навіть зараз…

Льодяні пальці Едварда гладили мою щоку. Я розплющила очі й заморгала, щоб повернутися до дійсності. Він нахилився і поцілував мене в чоло.

— Ми вже вдома, Спляча Красуне. Час прокидатися.

Ми зупинилися навпроти будинку Чарлі. Світло на ґанку було увімкнене, а поліцейський крузер стояв на під’їзній алеї. Окинувши поглядом будинок, я побачила, що на вікні у вітальні загорнулася фіранка і з-за неї на темний газон впала смужка жовтого світла.

Я зітхнула. Звичайно, Чарлі чекає, щоб накинутися на мене.

— Мої справи дуже кепські? — запитала я.

— Чарлі не збирається тебе сварити, — пообіцяв Едвард голосом, у якому не було й натяку на жарт. — Він сумував за тобою.

Мої очі звузилися від сумніву. Якщо все так, то чому Едвард напружився, наче перед битвою?

У мене була невеличка валізка, але він наполіг, що хоче занести її в дім. Чарлі розчинив перед нами двері.

— Ласкаво прошу додому, дитинко! — загукав Чарлі, ніби справді мав це на увазі. — Як там у Джексонвілі?

— Волого. І багато комах.

— Рене підбивала тебе вступати до Університету Флориди?

— Намагалася. Але я краще воду питиму, аніж її вдихатиму.

Чарлі неохоче глянув на Едварда.

— Ви гарно провели час?

— Так, — невимушено відповів Едвард. — Рене дуже гостинна.

— Це… м-м-м… добре. Радий, що вам сподобалося, — Чарлі відвернувся від Едварда і несподівано пригорнув мене.

— Не вірю своїм очам, — прошепотіла я йому на вухо. Чарлі голосно засміявся.

— Я дуже за тобою скучив, Білко. Коли тебе немає, то навіть їжа стає несмачна.

— Спробую це виправити, — сказала я, коли він мене відпустив.

— Може, спершу зателефонуєш Джейкобу? Він дзвонив мені що п’ять хвилин ще з шостої години ранку. Я пообіцяв, що ти з ним зв’яжешся, навіть не розпаковуючи речей.

Мені й не треба було дивитися на Едварда, щоб відчути, як він — занадто непорушний, занадто холодний — стоїть у мене за спиною. То ось чому він був такий похмурий.

— Джейкоб хоче зі мною побалакати?

— Дуже хоче, я б сказав. Він не розповідав, про що саме, лише сказав, що це дуже важливо.

Задзвонив телефон, пронизливо і наполегливо.

— Це знову він. Можу поставити на це свою наступну зарплатню, — мовив Чарлі.

— Я візьму, — побігла я на кухню.

Едвард пішов слідом за мною, а Чарлі попрямував до вітальні.

Я схопила слухавку — шнур так перекрутився, що я змушена була стояти обличчям до стіни.

— Алло?

— Ти повернулася, — сказав Джейкоб.

Його знайомий хрипкий голос навіяв на мене хвилю спогадів. Вони тисячами закрутилися у мене в голові, переплітаючись один з одним: скелястий берег, усіяний деревом, яке нанесла вода, гараж під пластиковою крівлею, тепла газована вода у паперовій склянці й малесенька кімнатка з пошарпаним подвійним кріслом для закоханих. Сміх у Джейкобових глибоко посаджених чорних очах, гарячковий жар його великої долоні, яка тримає мою руку, сяйво його білих зубів на тлі темної шкіри, і його обличчя, розтягнуте у широкій усмішці, яка завжди була наче ключик до таємних дверей, куди могли увійти лише обрані.

Я відчула ностальгію — тугу за місцем і за людиною, яка прихистила мене у мою найтемнішу ніч.

До горла підкотився клубок. Відкашлявшись, я відповіла:

— Так.

— Чому ти мені не подзвонила? — запитав Джейкоб із притиском. Його сердитий тон одразу поставив мене в оборонну позицію.

— Тому що минуло чотири секунди, як я вдома, і твій дзвінок саме перебив Чарлі, який розповідав мені, що ти дзвонив.

— А-а, вибач.

— Та нічого. А чому ти не давав Чарлі спокою?

— Хотів з тобою поговорити.

— Про це я й сама здогадалася. А про що?

Запала коротка пауза.

— Ти завтра йдеш до школи?

Я наморщила чоло, стараючись вловити суть цього запитання.

— Звичайно, йду. А чому я маю не йти?

— Не знаю. Просто цікаво.

Ще одна пауза.

— То про що ти хотів поговорити, Джейку?

Він вагався.

— Та так, ні про що. Я… хотів почути твій голос.

— Розумію. Я така рада, що ти подзвонив, Джейку. Я…

Але я не знала, що ще додати. Я хотіла сказати, що вже їду в Ла-Пуш, але не могла.

— Мені треба йти, — відрізав він.

— Що?

— Я тобі передзвоню пізніше, гаразд?

— Але, Джейку…

Проте він поклав слухавку. Не ймучи віри, я слухала телефонні гудки.

— Недовгою була розмова, — тихо промовила я.

— Все гаразд? — запитав Едвард турботливим голосом.

Я повільно обернулася до нього. Його обличчя було безвиразним — неможливо прочитати.

— Не знаю. Гадки не маю, чого він хотів.

Здавалося безглуздим, що Джейкоб цілий день не давав спокою Чарлі, просто щоб запитати, чи йду я до школи. А якщо він хотів почути мій голос, то чому так швидко повісив слухавку?

— Тобі видніше, — сказав Едвард, і натяк на посмішку з’явився в куточку його губ.

— М-м-м, — пробурмотіла я. І це була правда. Я знала Джейка, як облупленого. Розгадати його мотиви має бути не так уже й складно.

Поки мої думки були за багато миль звідси, точніше, за п’ятнадцять миль по дорозі в Ла-Пуш, я вивчала вміст холодильника, збираючи інгредієнти на вечерю для Чарлі. Едвард прихилився до стійки, але й на відстані я відчувала, що він не зводить із мого обличчя очей, але була занадто заклопотана, щоб хвилюватися про те, що він там побачить.

Мені здалося, що ключ крився у запитанні про школу. То було єдине зрозуміле питання, яке поставив Джейкоб. Він хотів знайти відповідь на щось, інакше не став би так наполегливо тероризувати Чарлі.

То чому моє відвідування школи було для нього таким важливим?

Я намагалася побудувати логічний ланцюжок. Отже, якби я не пішла завтра до школи, то щo б це значило з точки зору Джейкоба? Чарлі колись трохи посварив мене за те, що я прогуляла один день школи, коли на носі кінець року, але потім мені вдалося його переконати, що одна п’ятниця ніяк не вплине на моє навчання. Навряд чи Джейк цим переймався. Мозок відмовлявся знаходити влучні варіанти. Можливо, мені бракувало якоїсь важливої інформації? Що такого вагомого могло статися за ці три дні, що Джейкоб наважився порвати довгу смугу небажання відповідати на мої дзвінки і спілкуватися зі мною? Що могло змінитися за ці три дні?

Я застигла посеред кухні. Упаковка заморожених гамбургерів вислизнула з моїх занімілих пальців. Ще одна довга секунда, і вони б із глухим стуком упали на підлогу. Едвард підхопив упаковку і кинув на стійку, а потім обійняв мене і прошепотів на вухо:

— Що сталося?

Я похитала головою, вражена власним відкриттям. Три дні могли змінити все.

Чи я не думала про те, що не зможу навчатися в коледжі? Що не зможу бути поміж людей після болісного триденного перетворення, яке звільнить мене від смерті, щоб я могла провести вічність з Едвардом? Перетворення, яке зробить мене довічною заручницею власної спраги…

Може, Чарлі сказав Біллі, що я зникла на три дні? Може, Біллі зробив хибні висновки? Може, Джейкоб насправді запитував мене, чи я ще людина? Хотів переконатися, що договір вовкулак досі в силі — що Каллени не наважилися вкусити людину… вкусити, не вбити?… Але невже він гадав, що я повернулася б додому, до Чарлі, якби це сталося?

Едвард струснув мене.

— Белло? — запитав він, тепер не на жарт схвильований.

— Я гадаю… гадаю, він перевіряв, — ледве чутно промовила я. — Перевіряв, щоб переконатися. Що я досі людина.

Едвард напружився, і низьке сичання пролунало у мене над вухом.

— Нам слід буде поїхати звідси, — прошепотіла я. — До того — щоб це не розірвало угоди. І нам не можна буде повертатися.

Він стиснув мене в обіймах.

— Я знаю.

— Кхи-кхи, — Чарлі голосно кашлянув позаду нас. Я підскочила, вирвалася з Едвардових обіймів і густо почервоніла. Едвард сперся на стійку. У його зосередженому погляді я бачила неспокій і роздратування.

— Якщо не хочеш готувати вечерю, я можу замовити піцу, — запропонував Чарлі.

— Ні, не треба. Я вже почала.

— Гаразд, — сказав Чарлі, обіпершись об лутку і схрестивши руки на грудях.

Я зітхнула і взялася до роботи, намагаючись не зважати на публіку…


— Якщо я попрошу тебе дещо зробити, ти довіришся мені? — запитав Едвард, і в його лагідному голосу прозвучала напруга.

Ми майже доїхали до школи. Ще хвилину тому Едвард був спокійний, жартував, а тепер його пальці так учепилися в кермо, що здавалося, він от-от розтрощить його на шматки.

Я спостерігала за виразом його обличчя — воно було зосередженим, а очі блукали деінде, наче дослухаючись до віддалених голосів.

Мій пульс прискорився у відповідь на його хвилювання, але голос прозвучав спокійно:

— Залежно, що ти попросиш. Ми заїхали на шкільну стоянку.

— Я боявся, що ти це скажеш.

— Що ти хочеш, щоб я зробила, Едварде?

— Залишалася в машині.

Він скермував на своє звичайне місце стоянки і вимкнув двигун, продовжуючи говорити:

— Просто чекай мене тут, поки я не повернуся по тебе.

— Але… чому?

Й ось тоді я побачила його. Не помітити його було неможливо. Він вирізнявся з-поміж інших учнів, навіть коли не стояв біля свого чорного мотоцикла, без дозволу припаркованого на тротуарі.

— О!

На Джейкобовому обличчі була маска, яку я добре знала. Він одягав її, коли вирішував тримати емоції під замком, а себе — під контролем, стаючи схожим на Сема, найстаршого вовка у квілеутській зграї. Але Джейкобу ніяк не вдавалося опанувати вираз безтурботного спокою, який завжди випромінював Сем.

Я й забула, як непокоїло мене це обличчя. Хоча до повернення Калленів я встигла роззнайомитися із Семом — навіть відчути до нього симпатію, — але не переставала обурюватися, коли Джейкоб копіював Семів вираз. То було обличчя незнайомця, і то був не мій Джейкоб, коли він його носив.

— Минулого вечора ти зробила хибні висновки, — пробурмотів Едвард. — Він питав, чи підеш ти до школи, бо знав: де ти, там і я. Він шукав безпечне місце, щоб перемовитися зі мною. Місце зі свідками.

Значить, учора ввечері я неправильно розтлумачила мотиви Джейкоба. Я чогось не знала — ось у чому причина. Не знала того, що примусило Джейкоба ні сіло ні впало говорити з Едвардом.

— Я не залишусь у машині, — сказала я.

Едвард тихо застогнав.

— Я так і знав. Гаразд, давай покінчимо з цим.

З кам’яним обличчям Джейкоб спостерігав, як ми підходимо до нього, тримаючись за руки.

В цей час я помітила також інші обличчя — обличчя моїх однокласників. Я помітила, як їхні очі розширилися, змірявши з ніг до голови високу Джейкобову постать, його тіло, що грало такими м’язами, яких не було в жодного звичайного шістнадцятилітнього підлітка. Я бачила, як ті очі пожирали його вузьку чорну футболку — з короткими рукавами, хоча день був на диво прохолодним, — і порвані, в плямах від мазуту джинси, і блискучий чорний мотоцикл, на який він обпирався.

Їхні погляди не затримувалися на його обличчі — щось примушувало їх швидко відвертатися. А ще я помітила, як усі відступали він нього на певну відстань, наче боячись заступити за межу уявного кола, в центрі якого він перебував.

Я була вкрай вражена, коли збагнула, що Джейкоб здавався їм небезпечним. Дуже дивно.

Едвард зробив декілька кроків назустріч Джейкобу, і я відчула, що йому не по собі від того, що підвів мене так близько до вовкулаки. Відвівши назад мою руку, він наполовину затулив мене спиною.

— Ти міг би нам подзвонити, — сказав Едвард сталевим голосом.

— Вибач, — відповів Джейкоб із глузливою посмішкою. — Я не записую телефони кровопивць.

— Ти міг би подзвонити до Белли — я часто там буваю.

Джейкоб стиснув щелепи і насупив брови, але нічого не відповів.

— Навряд чи це годяще місце, Джейкобе. Поговорімо про це пізніше.

— Ага, звичайно! Після школи завітаю до твого склепу! — пирхнув Джейкоб. — А чим тебе не влаштовує зараз?

Едвард виразно роззирнувся навкруги, показуючи очима на свідків, які ледве чи перебували за межею чутності. Ще декілька осіб переминалися на тротуарі; в їхніх поглядах світилося очікування. Вони наче сподівалися, що ось-ось вибухне бійка і розбавить ранкову рутину чергового понеділка. Я бачила, як Тайлер Кроулі штурхонув ліктем Остіна Маркса, і вони зупинилися на шляху до свого класу.

— Я вже знаю, що ти мені скажеш, — сказав Едвард Джейкобу так тихо, що я ледве могла розчути. — Послання доправлене. Вважай, що ми попереджені.

Едвард кинув на мене швидкий стурбований погляд.

— Попереджені? — запитала я у повному нерозумінні. — Про що ви говорите?

— Ти не сказав їй? — очі Джейкоба наповнилися недовірою. — Ти що, злякався, що вона стане на наш бік?

— Будь ласка, облиш, Джейкобе, — відтяв Едвард.

— Чому? — не вгавав Джейкоб.

Я нахмурилася, геть нічого не розуміючи.

— Чого я не знаю? Едварде?

Проте Едвард пильно дивився на Джейкоба, ніби не чув мене.

— Джейку?

Джейкоб поглянув на мене з-під зведеної брови.

— Хіба він тобі не сказав, що його старший… брат перетнув межу в суботу вночі? — сарказм аж порскав із нього. Потім він перевів зір на Едварда: — Пола повністю виправдали в…

— То була нічийна територія! — просичав Едвард.

— Неправда!

Джейкоб помітно кипів від обурення. Його руки тремтіли.

Він струснув головою і два рази глибоко втягнув повітря.

— Еммет і Пол? — прошепотіла я. Пол був Джейкобовим найнепосидючішим побратимом по зграї. Це він утратив над собою контроль одного далекого дня в лісі — спогад про сірого вовка, який вишкірився на мене, раптом ожив у голові.

— Що сталося? Вони билися? — запитала я з високими тривожними нотками в голосі. — Через що? Пол поранений?

— Ніхто не бився, — заспокійливо сказав мені Едвард. — Ніхто не поранений. Не бійся.

Джейкоб недовірливо спостерігав за нами.

— Ти їй що, взагалі нічого не розповів? Це тому ти на вихідні забирав її звідси? Щоб вона не дізналася про…?

— Досить, — Едвард обрубав Джейкоба на півслові, й у цю мить його обличчя наводило страх — справжній страх. На якусь секунду він став схожим на… на вурдалака. Він дивився на Джейкоба з пекельною, неприхованою ненавистю.

Джейкоб звів брови, але не поворухнувся.

— Чому ти їй не сказав?

Вони довго дивилися один на одного у цілковитій тиші.

Позаду Тейлора та Остіна назбиралася купка учнів. Я помітила там і Майка з Беном — Майк поклав руку Бенові на плече, ніби притримуючи його.

Раптом у мертвій тиші моя інтуїція розставила всі деталі на свої місця.

Те, що Едвард від мене приховував.

Те, що Джейкоб хотів мені розповісти.

Те, що примусило Калленів та вовкулак ходити в лісі у небезпечній близькості одні від одних.

Те, що змусило Едварда наполягати, щоб я летіла через усю країну.

Те, що Аліса бачила у видінні минулого тижня — у видінні, про яке мені збрехав Едвард.

Те, що я очікувала рано чи пізно. Те, що — я знала — станеться знову, попри всі мої сподівання, щоб воно не сталося. Невже це ніколи не закінчиться?

Я почула, як зі свистом, свистом, свистом, свистом хапаю ротом повітря і не можу зупинитися. Мені здалося, що школа захиталася, як під час землетрусу, але я знала, що то ілюзія, викликана тремтінням власного тіла.

— Вона повернулася по мене, — вимовила я, задихаючись.

Вікторія не збиралася здаватися, поки не доможеться моєї смерті. Вона повторюватиме одну й ту саму схему — чергуватиме фальшивий випад зі справжнім, — аж поки не знайде діру в моїй обороні. Може, мені пощастить. Може, Волтурі прийдуть по мене першими — принаймні вони вб’ють мене швидше.

Едвард міцно схопив мене, розвернувшись так, щоб затулити мене від Джейкоба, і налякано плескав мене рукою по обличчю.

— Все буде гаразд, — шепотів він мені. — Все буде гаразд. Я ніколи не підпущу її до тебе. Все буде гаразд.

Потім він поглянув на Джейкоба.

— Задоволений такою відповіддю, дворняго?

— По-твоєму, Белла не має права знати? — Джейкоб не відступав. — Йдеться про її життя.

Едвард промовив так тихо, що навіть Тайлер, стоячи за крок від нього, нічого б не почув.

— Навіщо її лякати, коли небезпека їй не загрожує?

— Краще бути наляканою, ніж обдуреною.

Я намагалася опанувати себе, але не могла втриматися від сліз. Я бачила образ Вікторії у себе перед очима — її обличчя, вишкірені зуби, налиті кров’ю очі, одержимі бажанням помститися. Вона звинувачувала Едварда у смерті свого коханця, Джеймса. І вона не зупиниться, поки не відбере кохання в нього. Кінчиками пальців Едвард витер сльози, що котилися по моїх щоках.

— Ти справді вважаєш, що краще робити їй боляче, ніж охороняти? — мовив він.

— Вона сильніша, ніж ти вважаєш, — сказав Джейкоб. — Вона переживала й гірше.

Раптом вираз обличчя Джейкоба змінився. Тепер він дивився на Едварда дивним вивчаючим поглядом. Він примружив очі, наче розв’язуючи в голові складну математичну задачу.

Я відчула, як Едвард зіщулився, і поглянула на нього. Це біль примусив його обличчя скривитися. На одну жахливу мить воно нагадало мені той день, коли ми були разом в Італії, в похмурій вежі Волтурі, в якій Джейн мордувала Едварда своїм злим даром, обпікаючи його самими лише думками…

Цей спогад вихопив мене з прострації і змусив опанувати себе. Краще нехай Вікторія сотню разів уб’є мене, аніж я знову побачу, як Едвард отак страждає.

— Кумедно, — засміявся Джейкоб, дивлячись на Едвардове обличчя.

Едвард здригнувся, та, доклавши трохи зусиль, повернув собі рівновагу. Проте в очах його читався неприхований біль. Вражена, я переводила погляд з Едвардової гримаси на зухвалу посмішку Джейкоба.

— Що ти з ним робиш? — викрикнула я.

— Не зважай, Белло, — сказав мені тихо Едвард. — Просто у Джейкоба гарна пам’ять.

Джейкоб глузливо посміхнувся, від чого Едвард знову зіщулився.

— Припини це! Що б ти там не робив.

— Звичайно, якщо ти наполягаєш, — знизав плечима Джейкоб. — Це його власні проблеми, якщо йому не подобається те, що я пам’ятаю.

Я подивилася на нього, але він пустотливо посміхнувся у відповідь — наче дитина, яка знає, що спіймана на гарячому і що її за це не покарають.

— Директор уже йде сюди, аби розігнати натовп гультяїв на шкільному подвір’ї, — прошепотів до мене Едвард. — Ходімо на англійську, Белло, щоб уникнути клопоту.

— Він занадто обережний, чи не так? — сказав Джейкоб, звертаючись лише до мене. — Невелика доза неприємностей присмачує життя. Дай-но здогадаюсь — тобі не дають веселитися, правда?

Едвард кинув на нього сердитий погляд, ледь помітно вискаливши зуби.

— Замовкни, Джейку! — сказала я.

Джейкоб розсміявся.

— Це прозвучало як «ні, не дають ». Гей, якщо знову захочеш відчути смак життя, приходь до мене. Я досі зберігаю в гаражі твій мотоцикл.

Я оживилася, почувши новину.

— Але ж ти мав його продати. Ти пообіцяв Чарлі.

Якби я не заступилася тоді за Джейка — зрештою, він витратив на обидва мотоцикли не один тиждень роботи і заслужив на певну винагороду, — Чарлі б викинув мій моцик прямісінько в бак для сміття. А потім, мабуть, ще б його і підпалив.

— Так, справді. Я мав його продати. Але він твій, а не мій. У будь-якому разі він буде в мене, поки ти не захочеш його забрати.

В куточках його губ несподівано заграв легесенький натяк на ту усмішку, яку я знала і пам’ятала.

— Джейку…

Він гойднувся вперед. Його обличчя посерйознішало, гострий сарказм зник.

— Гадаю, я помилявся, що ми не можемо бути друзями. Ми б змогли дружити — на моїй території. Приходь до мене в гості.

В цей момент я гостро відчула присутність Едварда, його обійми, які з непохитністю скелі мене оберігали. Я поглянула на його обличчя — на ньому був вираз терплячого очікування.

— Я… е-е… не знаю щодо цього, Джейку.

Джейкоб повністю скинув свою маску протистояння. Він наче забув, що Едвард стоїть поруч, або ж навмисно так поводився.

— Я сумую за тобою, Белло… щодня. Без тебе все не так.

— Я знаю, мені шкода, Джейку, просто я…

Він похитав головою і зітхнув.

— Та нічого, правда? Я переживу, нічого зі мною не станеться. Кому потрібна дружба? — він скорчив гримасу, намагаючись приховати біль за кволо удаваною хоробрістю.

Страждання Джейкоба завжди пробуджували в мені бажання захистити. Бажання нерозважливе — навряд чи Джейкоб потребував того фізичного захисту, який я могла надати. Але мої руки, накриті долонями Едварда, рвалися до нього. Обійняти його великий теплий стан у мовчазній обіцянці підтримки і заспокоєння.

Едвардові руки стиснулися навколо моїх.

— Все, розійшлися по кабінетах, — прозвучав позаду нас суворий голос.

— Вас це також стосується, містере Кроулі.

— Їдь до школи, Джейку, — прошепотіла я налякано, почувши голос директора. Джейкоб ходив до квілеутської школи, і в нього могли бути проблеми через те, що він вторгся на чужу територію абощо.

Едвард відпустив мене і, тримаючи лише за руку, знову затулив мене спиною. Містер Грін протиснувся крізь коло глядачів — його брови насунулися на маленькі очі, наче зловісні грозові хмари.

— Я попереджаю, — пригрозив він. — Залишу після уроків кожного, хто тут стоятиме, коли я обернуся.

Публіка розтанула, не встиг він закінчити речення.

— А-а, містере Каллен. У нас тут проблеми?

— Зовсім ні, містере Грін. Ми саме ішли до класу.

Містер Грін спрямував свій сердитий погляд на Джейкоба.

— Ви — новий учень у цій школі?

Містер Грін вивчально оглянув Джейкоба і, як я помітила, дійшов того ж висновку, що й решта: небезпечний. Порушник порядку.

— Нє-а, — відповів Джейкоб, ледве стримуючи самовдоволену посмішку на повних губах.

— Тоді я рекомендую вам негайно покинути шкільну територію, юначе, поки я не викликав поліції.

Джейкобова стримувана посмішка розквітла наповну — я знала, що він уявляв Чарлі, який приїхав його заарештовувати.

У тій посмішці було забагато гіркоти, забагато фальшу, аби мене задовольнити. Не таку усмішку я очікувала побачити.

Джейкоб сказав:

— Так, сер, — і різким рухом віддавши честь, сів на мотоцикл і, вдаривши ногою по педалі, завів його просто там, на тротуарі. Мотор заревів, а потім, коли мотоцикл різко розвернувся на місці, заскавуліли шини. За лічені секунди Джейкоб зник із поля зору.

Містер Грін заскреготів зубами, дивлячись на цю виставу.

— Містере Каллен, сподіваюся, ви попросите свого друга більше не з’являтися на території школи.

— Він мені не друг, містере Грін, але я передам попередження.

Містер Грін піджав губи. Едвардові бездоганні оцінки та незаплямована репутація стали вирішальним фактором для містера Гріна, аби розсудити інцидент.

— Зрозуміло. Якщо у вас є проблеми, які змушують вас хвилюватися, я буду радий…

— Немає чого хвилюватися, містере Грін. Не буде жодних проблем.

— Сподіваюся, що так і буде. Що ж. На урок. Ви також, міс Свон.

Едвард кивнув і потягнув мене до корпусу, де містився кабінет англійської мови.

— Ти себе нормально почуваєш, аби йти на заняття? — шепнув він, коли ми проходили повз директора.

— Так, — прошепотіла я у відповідь, не зовсім певна, що кажу неправду. Питання мого самопочуття було далеко не найважливішим у цей момент. Мені негайно треба було поговорити з Едвардом, а урок англійської навряд чи пасував для тієї розмови, яку я хотіла провести.

Та оскільки позаду нас стояв містер Грін, варіантів було небагато.

Ми трохи запізнилися на урок і швидко зайняли місця. Містер Берті декламував поему Фроста. Він проігнорував нашу появу, аби не порушувати ритму.

Я видерла чисту сторінку зі свого зошита і почала писати. Від хвилювання виходило ще нерозбірливіше, ніж зазвичай.


Що сталося? Розкажи мені все. І годі мене оберігати, будь ласка.


Я передала записку Едвардові. Зітхнувши, він почав відповідати. І хоча він витратив менше часу, ніж я, та коли записка повернулася до мене, там був цілий абзац, написаний його особливим каліграфічним почерком.


Аліса бачила, що Вікторія повернулася. Я забрав тебе з міста лише з обережності — вона не мала шансів підібратися до тебе. Еммет і Джаспер майже схопили Вікторію, але вона інстинктивно відчула, коли треба було зникнути. Вона тікала прямо до квілеутського кордону, ніби йшла по карті. А здібності Аліси не розповсюджуються на квілеутів. Чесно кажучи, квілеути могли б упіймати Вікторію, якби не побачили нас. Отой великий сірий вовк подумав, що Еммет порушив кордон, і приготувався до захисту. Певна річ, Розалія миттю зреагувала, і всі облишили погоню — кожен кинувся захищати свою родину. Карлайл та Джаспер владнали непорозуміння, перш ніж воно переросло в щось більше. Але тим часом Вікторія вислизнула. Це все.


Я спохмурніла, дивлячись на сторінку з написаним текстом. Всі вони були там — Еммет, Джаспер, Аліса, Розалія та Карлайл. Може, навіть і Есме, хоча про неї не згадувалося. А ще Пол і решта квілеутської зграї. Та к легко могла спалахнути бійка, змусивши мою майбутню родину і моїх старих друзів стати одні проти одних! Будь-хто з них міг дістати поранення. На мою думку, вовкам би загрожувала більша небезпека, але уявити, як Аліса стоїть поруч з одним із велетенських вовкулак і б’ється …

Я здригнулася.

Я ретельно витерла гумкою весь абзац, а потім написала поверх:


А як щодо Чарлі? Вона могла з явитися в нього.


Едвард почав хитати головою ще до того, як я закінчила, очевидячки, збираючись применшити небезпеку, яка загрожувала Чарлі. Він простягнув руку по записку, але я його проігнорувала і продовжила писати:


Ти не можеш знати, що вона про це не думала, бо тебе тут не було. Флорида — то була погана ідея.


Він видер сторінку з-під моєї руки.


Я не міг відпустити тебе саму. У декого таке везіння, що не вижила б навіть чорна скринька.


Це було зовсім не те, що я мала на увазі; у мене й на гадці не було їхати без нього. Я хотіла сказати, що ми мали залишитися тут разом. Але його відповідь збила мене з думки і навіть заінтригувала. Ніби я не можу перелетіти країну, щоб не змусити літак впасти. Смішно якось.


Припустімо, що через моє невезіння падає літак. Що б ти робив у такому разі?


Він намагався приховати посмішку.


А чому літакові взагалі падати?


Пілоти відключились, п’яні.


Дуже просто. Повів би літак сам.


Ну, звичайно. Я закопилила губи і спробувала ще раз.


Обидва двигуни вибухнули, і ми у смертельному вихорі падаємо вниз.


Я почекаю, поки ми достатньо наблизимося до землі, міцно схоплю тебе, проб’ю обшивку і вистрибну. А потім приведу тебе до місця, де сталася аварія, і ми будемо шкутильгати серед уламків, наче двійко найбільших щасливчиків у світі.


Я зупинила на ньому німий погляд.

— Що? — прошепотів він.

Я похитала головою, збентежена.

— Нічого, — відповіла я самими губами.

Витерши гумкою це недоладне листування, я нашкребла ще один рядок:


Скажеш мені наступного разу.


Я знала, що буде наступний раз. Змагання триватиме, поки хто-небудь не програє.

Едвард подивився мені у вічі довгим поглядом. Цікаво, який вигляд мало тоді моє обличчя — на дотик воно було холодним, значить, рум’янець іще не повернувся. На віях іще не обсохли сльози. Він зітхнув і коротко кивнув.


Дякую.


Папірець зник із-під моєї руки. Я підняла очі, кліпаючи від здивування, — містер Берті саме проходив між рядами.

— Це щось таке, чим би ви хотіли поділитися з усіма, містере Каллен?

Едвард підняв на нього безневинний погляд і простягнув аркуш паперу, що лежав поверх його папки.

— Мої записи? — запитав він, вдаючи розгубленість.

Містер Берті пробіг очима по написаному — понад усякий сумнів, то був бездоганний конспект його лекції, — а потім відійшов, насупившись.


Згодом, на уроці математики — єдиному, куди Едвард не ходив разом зі мною, — я почула плітки.

— Ставлю на великого індіанця, — сказав хтось.

Я роззирнулася і побачила, як Тайлер, Майк, Остін та Бен схилили голови один до одного і захоплено про щось розмовляли.

— Ага, — прошепотів Майк. — Ви бачили габарити отого хлоп’яти Джейкоба? Гадаю, що він покладе Каллена на лопатки, — судячи з голосу, Майку стало приємно на саму думку.

— А на мій погляд, — заперечив Бен, — не треба недооцінювати Едварда. Він завжди такий… упевнений. Здається мені, що він може за себе постояти.

— Я згоден із Беном, — сказав Тайлер. — Крім того, якщо те хлоп’я наїде на Едварда, то за нього заступляться його братики-громили.

— Хто-небудь із вас був недавно в Ла-Пуші? — запитав Майк. — Пару тижнів тому ми з Лорен їздили туди на пляж, і повірте мені, друзяки Джейкоба не менші за нього.

— Гм, — промовив Тайлер. — Шкода, що діло так ні до чого й не дійшло. Мабуть, ми вже ніколи не дізнаємося, чим би воно закінчилось.

— А може, й дізнаємося, — сказав Остін.

Майк посміхнувся.

— Хто хоче зробити ставки?

— Червонець на Джейкоба, — випалив Остін.

— Червонець на Каллена, — підхопив Тайлер.

— Червонець на Едварда, — підтримав його Бен.

— Джейкоб, — сказав Майк.

— Гей, хлопці, хто-небудь знає, в чому там справа? Це може вплинути на шанси по ставках.

— Дай-но я здогадаюсь, — промовив Майк, але в цей момент помітив мене, водночас із Беном і Тайлером.

Судячи з виразів їхніх облич, вони не зрозуміли, що я все чула. Вони швидко почали роззиратися і шарудіти паперами на партах.

— А я все одно ставлю на Джейкоба, — пробурмотів Майк собі під ніс.


Розділ 4

Закони природи


У мене був поганий тиждень.

Я знала, що нічого суттєвого не сталося. Так, Вікторія не здалася, але хіба я сподівалася хоч на одну мить, що здасться? Її поява лише підтвердила те, що я знала і так. Жодних причин для нової паніки.

Теоретично. Але не панікувати було легше собі звеліти, аніж зробити.

Заняття закінчилися декілька тижнів тому, але сидіти склавши руки, слабкою та беззахисною, в очікуванні нової катастрофи, було, на мою думку, безглуздо. А залишатися людиною виявилося занадто небезпечно — все одно, що напрошуватися на неприємності. Хтось на кшталт мене не повинен бути людиною. З моїм везінням треба бути трохи менш безпорадною.

Але ніхто не хотів мене слухати.

— Нас семеро, Белло. І в нас є Аліса, тому я не думаю, що Вікторія захопить нас зненацька. І заради безпеки Чарлі важливо, щоб ми дотримувалися початкового плану, — сказав Карлайл.

— Ми ніколи не дозволимо, щоб із тобою щось сталося, люба моя. І ти це знаєш. Будь ласка, не хвилюйся, — мовила Есме і поцілувала мене в чоло.

— Я такий радий, що Едвард тебе не вбив! З тобою все набагато веселіше, — сказав Еммет. Розалія сердито глянула на нього.

Аліса закотила очі зі словами:

— Ти мене ображаєш. Невже це насправді тебе хвилює?

— А навіщо тоді Едвард потягнув мене до Флориди, якщо немає приводу для хвилювання? — наполягала я.

— Хіба ти не помітила, що у Едварда невелика схильність до перебільшення?

Джаспер, скориставшись своїм дивним даром контролювати емоційну атмосферу, мовчки зняв цілковито мою паніку та напруження. Я заспокоїлася і відмовилася від свого відчайдушного наміру.

Але щойно ми з Едвардом вийшли з кімнати, цей спокій розвіявся.

Ми домовилися, що я просто забуду про схиблену вампірку, яка вистежувала мене і збиралася прикінчити. Забуду і займатимуся іншими справами.

Я так і зробила. Дивно, але інші справи знайшлися, і вони завдавали хвилювання не менше, аніж моє переміщення вгору в переліку вимираючих видів…

І на першому місці серед них була відповідь Едварда.

— Це питання вирішуєте ви з Карлайлом, — сказав він. — Звісно, тобі відомо, що одне твоє бажання — і вирішити проблему можу я. Проте ти знаєш мою умову, — і подарував мені янгольську усмішку.

Так, я знала його умову. Едвард обіцяв перетворити мене сам, будь-якої миті… потому як ми одружимося.

Інколи мені здавалося, наче він лише вдає, що не може читати мої думки. Як інакше міг він поставити ту єдину умову, яку мені прийняти було важко? Єдину умову, яка мене зупиняла.

Та к чи інак, дуже поганий тиждень. І сьогодні — його найгірший день.

Поганим день вважався завжди, коли Едварда не було пору ч. Але оскільки на цей тиждень Аліса не передбачила нічого надзвичайного, я наполягла, щоб він скористався нагодою і пішов із братами на полювання. Мені було відомо, як йому набридла легка здобич.

— Іди розважся, — сказала я йому. — Принеси мені пуму.

Я ніколи йому не зізнавалася, як тяжко мені було без нього — як мене терзали кошмари, що він мене знову покинув. Якби йому стало про це відомо, то він би почувався жахливо і боявся б залишити мене, навіть якби було конче необхідно. Так було тоді, коли він щойно повернувся з Італії. Його золотисто-карі очі робилися чорними, і він мучився від спраги більше, ніж було необхідно. Тоді я вдавала хоробрість на обличчі й виштовхувала його за двері, коли Еммет і Джаспер збиралися полювати.

Все ж я гадала, що він читав мої думки. Трішки. Цього ранку у мене на подушці лежала записка:


Я скоро повернуся, тож ти не встигнеш за мною заскучати. Пильнуй за моім серцем — я залишив його з тобою.


Отож попереду в мене була довга порожня субота, нічим не заповнена, окрім моєї ранкової зміни в крамниці туристичного спорядження «Ньютонз Олімпікс», де я працювала, щоб розвіятися. І звичайно, такої заспокійливої обіцянки Аліси:

— Я полюватиму поблизу будинку. Якщо знадобиться моя допомога, прибуду за п’ятнадцять хвилин. І час від часу перевірятиму свої видіння про всяк випадок.

Перекладаю: не затівай жодних ігор лише тому, що Едварда немає. І Аліса, понад усякий сумнів, могла так само вправно вивести з ладу мій пікап, як і Едвард.

Я старалася в усьому шукати позитив. Після роботи я планувала допомогти Анжелі із запрошеннями — уже була розрада. А ще відсутність Едварда підняла настрій Чарлі — і я могла насолоджуватися цим, поки була нагода. Крім того, Аліса може в мене заночувати, якщо буде дуже страшно і я її попрошу. А потім, завтра вранці, повернеться Едвард. Я виживу.

Щоб не приїхати безглуздо рано на роботу, я їла свій сніданок із пластівців дуже повільно — по одному вівсяному кружальцю за раз. Згодом, потому як помила посуд, я вишикувала магніти на холодильнику в бездоганну шерегу. Мабуть, у мене починався нервовий розлад.

Останні два магніти, звичайнісінькі чорні, круглястої форми — вони були моїми улюбленцями, бо могли з легкістю втримати на холодильнику одразу десять записок — ніяк не хотіли приєднатися до решти. У них були протилежні полярності, і щоразу, коли я ставила в ряд один із них, другий зістрибував зі свого місця.

З якоїсь причини — а можливо, то була нав’язлива ідея — це несказанно мене дратувало. Чому вони не можуть грати з усіма? З дурною впертістю я продовжувала ставити їх поруч, наче сподіваючись, що вони піддадуться. Їх можна було б накласти один на один, але то означало здатися. Зрештою, розізлившись на себе більше, ніж на магніти, я відірвала їх від холодильника і, взявши по одному в обидві руки, звела їх докупи. Мені навіть довелося докласти деяке зусилля — вони були досить сильні, аби чинити опір, — але я примусила їх співіснувати бік-о-бік.

— От бачите, — сказала я вголос, а говорити з неживими предметами — то поганий знак, — це не так уже й страшно, чи еге ж?

Отак я стояла певний час, немов причинна, не зовсім розуміючи, що безсила проти законів фізики. Потім, зітхнувши, я почепила магніти назад на холодильник, окремо один від одного, пробурмотівши:

— Треба йти на компроміс.

Було досі дуже рано, але я вирішила, що ліпше піду з дому, перш ніж неживі предмети почнуть мені відповідати.

Коли я прийшла до крамниці Ньютонів, Майк методично драїв підлогу, а його мама облаштовувала нову експозицію на вітрині. Я захопила їх саме тоді, коли вони сперечалися і не помітили моєї появи.

— Але це єдиний час, коли Тайлер може поїхати, — скаржився Майк. — Ти казала, що після випускного…

— Тобі слід почекати, — відрізала місіс Ньютон. — Ви з Тайлером можете придумати щось інше. Ви не поїдете до Сієтла, доки поліція не зупинить те, що там коїться — що б то не було. Я знаю, що Бет Кроулі сказала Тайлеру те ж саме, тому не поводься зі мною, наче з ворогом… О, доброго ранку, Белло, — сказала вона, швидко змінивши свій тон на привітний. — Ти сьогодні рано.

На мою думку, Карен Ньютон абсолютно не пасувала для крамниці спортивного одягу та спорядження. Її ідеально висвітлене біляве волосся було елегантно укладене на потилиці, у неї був завжди професійний манікюр, так само як і педикюр, що просвічувався крізь плетені босоніжки на високих підборах, які й віддалено не нагадували ті кросівки, що у широкому асортименті пропонували Ньютони.

— Дороги сьогодні вільні, — пожартувала я, дістаючи свій огидний їдуче-помаранчевий жилет із-під прилавка. Я була здивована, що місіс Ньютон стурбована через ці Сієтлівські заворушення не менше за Чарлі. Я ж бо гадала, що він впадає в крайнощі.

— Ну, е-е… — місіс Ньютон певний час не знала, що сказати, зніяковіло мусолячи флаєри, які вона розкладала біля каси. Просунувши одну руку в жилетку, я зупинилася. Я знала цей погляд. Коли я повідомила Ньютонам, що цього літа в них не працюватиму — покину їх, по суті, в найгарячіший сезон, — вони почали готувати Кеті Маршалл на моє місце. Їм було не по кишені платити зарплатню нам обом одночасно, тому коли видавалося, наче покупців мало…

— Я збиралася подзвонити, — сказала місіс Ньютон. — Сьогодні, здається, роботи буде небагато. Ми з Майком, мабуть, і самі впораємося. Мені шкода, що ти так рано встала і приїхала сюди…

Зазвичай я була б на сьомому небі від такого повороту подій. Але не сьогодні…

— Ясно, — зітхнула я, опустивши плечі. І що тепер робити?

— Це не справедливо, мамо, — сказав Майк. — Якщо Белла хоче попрацювати…

— Та ні, місіс Ньютон, усе гаразд. Справді, Майку. Мені треба готуватися до іспитів і ще купа всього… — я не хотіла ставати причиною сімейного розбрату — вони-бо і так сперечалися.

— Дякую, Белло. Майку, ти пропустив четвертий ряд. Белло, ти б не могла викинути ці листівки в сміття, коли виходитимеш? Я пообіцяла дівчинці, яка їх сюди принесла, розмістити їх на прилавку, але в мене немає місця.

— Певна річ, — я зняла жилет, взяла під руку листівки і вийшла надвір, де мрячив дощ.

Контейнер зі сміттям був позаду крамниці Ньютонів, де містилася стоянка для нас, працівників. Я човгикала по дорозі, буцаючи поперед себе камінці. Я вже була розмахнулася, аби пожбурити стосик яскраво-жовтих папірців у сміття, аж раптом мені в око впав заголовок, надрукований угорі жирним шрифтом. Я стиснула папірці в обох руках, вдивляючись у малюнок під заголовком. До горла підкотив клубок.


ВРЯТУЙТЕ ВОВКІВ ОЛІМПІЇ


Під цими словами було чітке зображення вовка, який сидить під сосною, задерши морду і завиваючи на місяць. Малюнок був на диво сумний: щось у жалісливій позі вовка говорило про те, що він страждає від самотності. Він наче тужить із горя.

Я побігла до машини, і далі стискаючи в руках листівки.

П’ятнадцять хвилин — це все, що в мене було. Але цього могло вистачити. Ла-Пуш розташований лише за п’ятнадцять хвилинах їзди, і без сумніву, я встигну перетнути кордон за декілька хвилин до в’їзду в місто.

Машина завелася без проблем. Аліса не могла цього бачити, оскільки я цього не планувала. Спонтанне рішення — ось у чому ключ! І якщо поквапитися, я зможу ним скористатися. Я мерщій кинула листівки на пасажирське сидіння, і вони розсипалися по ньому жовтою безладною масою — сотня виділених заголовків, сотня темних завиваючих вовків, що вирізнялися на жовтому тлі.

Я мчала по мокрому шосе, увімкнувши на повну двірники та ігноруючи ревіння древнього мотора. П’ятдесят п’ять миль на годину — це все, що я могла витиснути зі свого пікапа, і я молилася, аби цього вистачило.

Я не мала жодної гадки, де проходила умовна лінія кордону, але стала почуватися безпечніше, коли перші будинки Ла-Пуша лишилися позаду. Тут Аліса мене не дістане. Я збиралася зателефонувати їй в обід від Анжели і повідомити, що зі мною все гаразд. Їй нема чого полошитися. Нащо їй сваритися зі мною — після повернення Едвард розсердився б на обох.

Мій пікап не на жарт захекався, доїхавши до знайомого блякло-червоного будинку. Клубок знову підкотив до горла, коли я подивилася на маленький дворик, який колись прихистив мене. Як довго я тут не була!

Не встигла я заглушити двигун, як у дверях з’явився вражений Джейкоб. У раптовій тиші, коли завмерло ревіння машини, я почула, як він зойкнув.

— Белло?

— Привіт, Джейку!

— Белло! — закричав він у відповідь, і усмішка, на яку я так чекала, виринула на його обличчі, наче сонце із-за хмар. Його зуби яскраво блиснули на тлі смаглявої шкіри. — Не вірю своїм очам!

Він підбіг до пікапа і майже витягнув мене з дверцят, а потім ми почали стрибати одне перед одним, наче дітлахи.

— Як тобі вдалося приїхати?

— Я втекла!

— Нічого собі!

— Привіт, Белло! — Біллі вийшов подивитися, що спричинило такий гамір.

— Добридень, Біл…

Але на останньому слові у мене перехопило подих — Джейкоб так міцно стиснув і закрутив мене у своїх ведмежих обіймах, що я не могла дихати.

— Як же я радий бачити тебе тут!

— Не можу… дихати, — прохрипіла я.

Він засміявся і поставив мене не землю.

— З поверненням, Белло, — сказав він, широко усміхаючись. І його слова прозвучали наче: «Ласкаво просимо додому».


Ми ходили околицями, занадто збуджені, щоб спокійно сидіти в хаті. Джейкоб аж підстрибував на ходу, і я мусила декілька разів нагадувати, що мої ноги не три метри завдовжки. Під час нашої прогулянки я відчувала, що перевтілююся в іншу свою подобу — в ту себе, якою я була поряд із Джейкобом. Трохи молодшою, трохи не такою відповідальною. В ту, яка могла за нагоди утнути щось дурне без вагомої на те причини. Нас переповнювали емоції, коли ми почали розмову: як справи, що ми збираємося робити, чи надовго я приїхала і що привело мене сюди. А щойно я неохоче розповіла йому про листівку з вовком, то його дикий сміх луною відбився від верхівок дерев.

Але потім, коли ми пробиралися крізь густі чагарники, що окільцювали пляж, наша розмова перейшла на складніші теми. Рано чи пізно нам би все одно довелося побалакати про причини нашої тривалої розлуки, і я бачила, як на обличчі мого друга застигає гірка маска, з якою я уже встигла гарно познайомитися.

— То яка зрештою твоя версія подій? — запитав мене Джейкоб, щосили буцаючи шматок дерева, який прибило до берега водою. Той пролетів над піском і вдарився об каміння. — Я маю на увазі, відколи ми востаннє… ну, перед тим як, знаєш… — він намагався підібрати слова. А потім, глибоко вдихнувши, спробував знову: — Я хотів запитати, чи… все знову так само, як перед тим, коли він утік? Ти все йому пробачила?

Я глибоко вдихнула.

— Не було чого пробачати.

Я хотіла оминути цю частину — взаємний обман, звинувачення, — але ми мали про це поговорити, перш ніж рухатися далі.

Джейкоб скривився так, наче лизнув лимон.

— Треба було, щоб Сем тебе сфотографував тієї вересневої ночі, коли знайшов. Це був би доказ номер один.

— Ми ж не в суді.

— Але декого треба було б засудити.

— Навіть ти б не став його звинувачувати, якби знав причину.

Він подивився на мене.

— Гаразд, — сказав він уїдливо, — здивуй мене.

Його ворожість краяла, наче по живому. Мені було боляче, коли він сердився на мене. Це нагадало мені один давній похмурий день, коли Джейкоб за наказом Сема сказав мені, що ми не можемо більше бути друзями. Якусь мить я опановувала себе.

— Едвард покинув мене, бо вважав, що я не маю перебувати поруч із вурдалаками. Він гадав, що для мене буде краще, коли він зникне.

Джейкоб завагався, міркуючи над почутим. Те, що він збирався відповісти, вже більше не годилося. Я була рада, що він не знає про те, що саме спровокувало рішення Едварда. Я могла лише уявити Джейкобову реакцію, якби він дізнався, що Джаспер намагався мене вбити.

— Проте він повернувся, правда? — пробурмотів він. — Шкода, що він не може дотриматися ухваленого рішення.

— Якщо ти пам’ятаєш, то це я поїхала і повернула його.

Джейкоб пильно подивився на мене, а потім відступив. Його обличчя розслабилося, а голос звучав спокійніше, коли він промовив:

— Так, справді. Але я так і не знаю всієї історії. Що ж сталося?

Я завагалася, кусаючи губи.

— Це секрет? — в його голосі пролунала насмішка. — Тобі не велено про це розповідати?

— Ні, — сказала я різко. — Просто це дійсно дуже довга історія.

Джейкоб зухвало засміявся, розвернувся і пішов узбережжям, сподіваючись, що я піду слідом.

Було не дуже весело перебувати поряд із Джейкобом, коли він так поводився. Але я рушила за ним, водночас гадаючи, що маю розвернутися і піти геть. Проте вдома на мене чекала Аліса… і я вирішила, що немає куди квапитися.

Джейкоб підійшов до величезної деревини, яку море викинуло на берег. То був знайомий нам цілісінький стовбур із корінням та гіллям, який побілів від морської солі та глибоко загруз у пісок і який ми вважали нашим місцем.

Джейкоб сів на нього, як на лаву, і поплескав долонею, вказуючи на вільне місце поруч із собою.

— Я не проти довгих історій. А там є елементи екшену?

Я закотила очі, підсідаючи до нього.

— Не без екшену, — погодилась я.

— А може, то суцільна страшилка, а не екшен?

— Страшилка? — пирхнула я. — А може, ти просто послухаєш і не вставлятимеш обрaз на адресу моїх друзів?

Він зімітував, що замкнув губи на ключ і викинув цей невидимий ключик через плече. Я усіляко стримувала сміх, але марно.

— Почну з того, що ти вже знаєш, — сказала я і, перш ніж заговорити, спробувала впорядкувати історію у себе в голові.

Джейкоб підняв руку і мовив:

— Давай. Усе одно я не зрозумів чимало з того, що тоді відбувалося.

— Тільки будь уважний, бо зараз іде складна частина. Тобі відомо, що в Аліси бувають видіння?

Його насуплену міну я сприйняла за ствердну відповідь — вовкулаки-бо не вірили в те, що легенди про вампірів із надзвичайними здібностями правдиві, — і перейшла до того, як помчала в Італію рятувати Едварда.

Я намагалася зробити розповідь якомога стислішою, при цьому не випустивши нічого суттєвого; і водночас спостерігала за реакцією Джейкоба. Але його обличчя лишалося суцільною загадкою, особливо тоді, коли я розповідала про Алісу та її видіння, у якому Едвард, почувши, ніби я померла, збирається накласти на себе руки. А місцями Джейкоб так глибоко занурювався у роздуми, що здавалося, наче він узагалі не слухає. Він перебив лише один раз:

— Значить, ворожка-кровопивця не може нас бачити? — пробурмотів він люто і радісно водночас. — Серйозно? Це ж чудово!

Я стрималася, щоб нічого не сказати, — запала мовчанка. Із допитливим виразом обличчя він чекав продовження розповіді, але я не спускала з нього погляду доти, доки він не зрозумів, що дав маху.

— Ой! — вихопилося в нього. — Вибач, — і знову замкнув рот на замок.

Коли я перейшла до частини про Волтурі, його реакція стала відвертішою: щелепи міцно стиснулися, шкіра вкрилася сиротами, ніздрі роздувалися. Я не заглиблювалася в подробиці, обмеживши свою розповідь тим, як Едвард витягнув нас із халепи, в яку ми тоді потрапили, і не згадувала ні про обіцянку, яку ми дали, ні про візит, на який тепер чекали. Джейкобу не варто знати про мої нічні страхіття.

— Тепер ти знаєш мою історію, — завершила я. — Настала твоя черга говорити. Що сталося, поки я була в мами на вихідних?

Я знала, що Джейкоб розповість мені більше, ніж Едвард. Адже він не боявся мене злякати.

Джейкоб гойднувся вперед, миттєво оживившись.

— Так от, Ембрі, Квіл і я стояли на варті тієї суботньої ночі — звичайнісіньке собі буденне чергування, аж раптом — бабах! — Джейкоб розкинув руки, імітуючи вибух. — Свіжий слід, його лишили хвилин п’ятнадцять тому. Сем хотів, щоб ми почекали на нього, але я не знав, що ти поїхала, і не був певен, чи слідкують за тобою твої упирі. Отож ми на повних парах погналися за вурдалачкою, але наздогнати не встигли, бо вона перетнула договірний кордон. Потім ми розподілилися уздовж кордону, сподіваючись, що вона повернеться. Але марно.

Він відкинув голову, і волосся, яке відросло з тієї короткої стрижки, яку він носив, коли приєднався до зграї, впало йому на очі.

— Ми погналися аж далеко на південь. Сем та інші наздогнали її раніше за нас, але вона знай тупцяється собі уздовж кордону, а потойбіч від нього зібралося цілісіньке вампірське кодло. Отой здоровило — як там його звати?…

— Еммет.

— Так, він. Кинувся на неї, але дівиця була на диво прудка! Отож, пролетівши мимо неї, він врізався в Пола. Тому Пол… ти ж знаєш Пола?

— Авжеж.

— Втратив її з поля зору. Не можу сказати, що я його звинувачую, адже той кровопивця був прямісінько верхи на ньому. Пол підстрибнув — не дивись на мене так! — і вурдалак опинився на нашій землі.

Я силкувалася опанувати вираз свого обличчя, аби Джейкоб зміг продовжити. Але нігті уп’ялися в долоні від напруження, з яким я слухала розповідь, хоча й знала, що все закінчилося добре.

— Зрештою, Пол цього не помітив, і той здоровило перейшов назад на свій бік. Але до того часу… е-е-е… ота… и-и-и… білявка… — на обличчі Джейкоба відбилася кумедна суміш відрази та мимовільного захоплення, коли він намагався відшукати слова, щоб описати Едвардову сестру.

— Розалія.

— Байдуже. Вона справді збиралася перетнути кордон. Тому ми із Семом кинулися прикривати Пола. А потім їхній ватажок і ще один блондин…

— Карлайл і Джаспер.

Він роздратовано зиркнув на мене.

— Ти ж знаєш, мені начхати. Коротше кажучи, Карлайл звернувся до Сема, аби все владнати. А потім сталося щось дивне, і всі дуже швидко заспокоїлися. Це той другий, про якого ти мені розповідала, пудрив нам мізки. Але хоч ми і збагнули, що він чинить, проте не могли не заспокоїтися.

— Так, я розумію, що при цьому відчуваєш.

— Роздратування, ось що відчуваєш. Але дратуватися неможливо — хіба що потім, — він сердито похитав головою. — Отож Сем із вампіром-ватажком погодилися, що наразі Вікторія — пріоритет, і ми продовжили погоню. Карлайл дозволив нам іти по лінії кордону, щоб ми могли добре взяти її слід і простежити пересування, але той обірвався на скелястому березі, якраз на північ від резервації Макa, там, де кордон на декілька миль проходить уздовж берегової лінії. Та м вона знову зайшла у воду. Здоровань і отой, що заспокоює, просили у нас дозволу перетнути кордон, щоб переслідувати її далі, але ми, звісно, відмовили.

— Гаразд. Тобто ви вчинили нерозумно, але я рада, що все так обійшлося. Еммет такий необережний. Він міг поранитися.

Джейкоб пирхнув.

— Невже твій вампір сказав, що ми напали на них без причини і що його безневинна сімейка…

— Ні, — перебила я його. — Едвард розповів мені те ж саме, що й ти, просто не так детально.

— Ха, — видихнув Джейкоб і нахилився, аби підхопити один із тих камінців, що у величезній кількості валялися у нього під ногами. Без особливих зусиль він пожбурив його на добру сотню метрів у затоку.

— Гадаю, що вона повернеться. У нас іще буде нагода її піймати.

Я здригнулася. Певна річ, Вікторія повернеться. Але чи скаже мені Едвард про це наступного разу? Навряд. Треба спостерігати за Алісою, шукати особливі знаки, що вкажуть мені на повернення…

Здавалося, що Джейкоб не помітив моєї реакції. Із задуманим виразом на обличчі, міцно стуливши повні губи, він спостерігав за хвилями.

— Про що ти міркуєш? — запитала я згодом, порушивши мовчанку.

— Я міркую про те, що ти мені сказала. Про те, як провидиця побачила, що ти стрибаєш зі скелі, і подумала, що ти вчинила самогубство, і про те, як усе вийшло з-під контролю… Ти ж розумієш, що якби ти просто чекала на мене, як і передбачалося, то крово… Аліса не змогла б побачити, що ти збираєшся стрибнути? Нічого б не змінилося. Ми б із тобою зараз сиділи у мене в гаражі, як і всі суботи перед тим. У Форксі б не було вурдалаків, і ми з тобою… — він затнувся, заглибившись у думки.

Він так це сказав, що мені аж лячно стало, — ніби було б краще, якби у Форксі не було вампірів. У мене аж серце тьохнуло від порожнечі змальованої ним картини.

— Едвард повернувся б так чи інак.

— Ти в цьому впевнена? — запитав він, знову ставши в позу, щойно я згадала Едварда.

— Ми з ним… не можемо бути окремо одне від одного…

Він хотів щось сказати, точніше — нагрубити, судячи з виразу його обличчя, але потім зупинився, глибоко вдихнув і мовив:

— Ти знаєш, що Сем сердиться на тебе?

— На мене? — розгубилась я. — А, я знаю. Він гадає, що якби мене тут не було, вурдалаки б також трималися осторонь.

— Ні, не тому.

— Тоді чому?

Джейкоб підняв іще один камінець із-під ніг. Він повертів його поміж пальцями і, не відводячи погляду від цього чорного шматочка скелі, тихо сказав:

— Коли Сем побачив… якою ти була спочатку, коли Біллі їм розповів, що Чарлі дуже хвилюється за твій стан, і тоді, коли ти почала стрибати зі скель…

Я скорчила міну. Мені про це не дадуть забути.

Джейкоб подивився на мене.

— Він гадав, що ти єдина людина у світі, яка має такі ж підстави ненавидіти Калленів, як і він. Сем почувається… зрадженим, бо ти з такою легкістю впустила їх назад у своє життя, ніби вони тобі нічого не зробили.

— Можеш сказати Сему, щоб забирався під…

— Поглянь лише, — перебив мене Джейкоб, вказуючи на орла, що з неймовірної висоти пікірував просто в океан. Але в останню мить орел зупинився, і лише кігті дряпнули поверхню хвиль. А потім він шугонув угору, напружуючи крила під вагою щойно пійманої величезної рибини.

— Ти можеш побачити це всюди, — сказав Джейкоб несподівано відстороненим голосом. — Незмінні закони природи — хижак і жертва, безкінечний кругообіг життя і смерті.

Я не зрозуміла, що він хотів сказати цією лекцією про природу, і вирішила, що йому просто захотілося змінити тему. Але потім він подивився на мене — його очі трагічно усміхалися.

— Але ти поки ще ні разу не побачила, щоб рибина намагалася поцілувати орла. І ніколи не побачиш, — він над силу всміхнувся.

Я натягнуто всміхнулася у відповідь, хоча гіркота досі стояла у мене в роті.

— А може, вона намагалася, — припустила я. — Важко сказати, про що думає риба. Орли, знаєш, вони привабливі птахи.

— То ось до чого все зводиться? — його голос несподівано порізкішав. — Приваблива зовнішність?

— Не будь дурним, Джейкобе.

— Тоді це гроші? — не міг вгамуватися він.

— Дуже добре, — промовила я, встаючи з колоди. — Мені лестить, що ти про мене такої високої думки.

Я повернулася до нього спиною і пішла геть.

— Тільки не злись на мене, — він наздогнав мене, схопив за зап’ястя і розвернув до себе. — Я серйозно! Я намагаюсь зрозуміти, але нічого не виходить.

Його брови сердито звелися докупи, і під їхніми густими тінями очі здавалися чорними.

— Я кохаю його. Не тому, що він гарний чи багатий! — я жбурляла в Джейкоба словами. — І я б воліла, аби в нього не було ні того, ні того. Це б навіть трохи згладило розбіжність між нами, тому що він залишився б найніжнішим, найбезкориснішим, найрозумнішим і найдостойнішим з усіх, кого я зустрічала в житті. Звичайно, я кохаю його. Невже це так важко збагнути?

— Це неможливо збагнути.

— Тоді просвіти мене, Джейкобе, — з мене бурхливо полився нестримуваний сарказм. — Що тоді може бути гідною підставою для того, щоб кохати когось? Бо може виявитися, що я роблю це не так.

— На мою думку, треба почати з того, щоб шукати серед собі подібних. Це зазвичай діє.

— Це просто дурня! — викрикнула я. — Тоді залишиться тільки Майк Ньютон.

Джейкоб відступив на крок, прикусивши губу. Я бачила, що мої слова зробили йому боляче, але була занадто розлючена, щоб зараз про них пошкодувати. Він відпустив мої зап’ястя і, схрестивши руки на грудях, відвернувся і став дивитися на океан.

— Я також людина, — пробурмотів він ледве чутно.

— Не настільки людина, як Майк, — сказала я безжально. — Ти досі вважаєш, що це найважливіший пункт?

— Нас не можна порівнювати, — Джейкоб не відводив погляду від сірих хвиль. — Я цього не вибирав.

Я засміялася, не вірячи власним вухам.

— А Едвард, на твою думку, вибирав? Він знав про те, що відбувається, не більше за тебе. Він же не підписувався на це.

Джейкоб покивав головою короткими швидкими рухами.

— Знаєш, Джейкобе, ти страшенний лицемір — гадаєш, якщо ти вовкулака, то це тебе виправдовує.

— Нас не можна порівнювати, — повторив Джейкоб, дивлячись на мене спідлоба.

— Не розумію, чому ні. Ти міг би ставитися до Калленів з трошки більшим розумінням. Ти навіть не уявляєш, які вони хороші зсередини, Джейкобе.

Він іще більше насупився.

— Вони не повинні існувати. Їхнє існування суперечить законам природи.

Я зупинила на ньому пильний погляд, недовірливо звівши брову. Він помітив не одразу.

— Що?

— Якщо говорити про протиприродне… — натякнула я.

— Белло, — повільно мовив він. Його голос змінився. Подорослішав. Я відчула, що Джейкоб раптом став говорити так, наче був набагато старший за мене — як батько або учитель. — Я таким народився. Це частина того, ким я є, ким є моя родина і всі ми як плем’я. Саме тому ми всі ще досі живі. Але незважаючи на це, — він зиркнув на мене — погляд його чорних очей неможливо було прочитати, — я все ж людина.

Він узяв мою руку і притис до своїх гарячково палаючих грудей. Крізь футболку я відчувала, як під моєю долонею ритмічно б’ється його серце.

— Нормальні люди не можуть так стрибати на мотоциклах, як ти, — він легенько усміхнувся. — Нормальні люди тікають від почвар, Белло. А я ніколи не говорив, що нормальний. Я просто людина.

Сердитися на Джейкоба і далі було неможливо. Забравши руку з його грудей, я всміхнулася.

— Як на мене, ти зараз дуже схожий на людину, — мовила я.

— Я почуваюся людиною, — він подивився крізь мене, блукаючи поглядом десь далеко. Його нижня губа затремтіла, і він сильно її прикусив.

— О Джейку, — прошепотіла я, простягаючи до нього руку.

Саме за цим я сюди прийшла. Саме заради цього я витримаю будь-який прийом, який чекає на мене вдома. Бо за облудою гніву та сарказму було видно, що Джейкоб страждає. І зараз це можна було прочитати в його очах. Я не знала, як йому допомогти, але знала, що маю спробувати. Це було більше, ніж просто борг перед ним. Бо його біль був і моїм болем. Джейкоб став частинкою мене, і наразі цього було не змінити.


Розділ 5

Імпринтинг


— То як справи, Джейку? Чарлі казав, що у тебе зараз скрутні часи… Є зміни на краще?

Його тепла рука діткнулася моєї.

— Все не так погано, — сказав він, але глядів убік.

Він повільно пішов назад до стовбура-лавочки, дивлячись під ноги на різнокольорові камінці, й потягнув і мене за собою. Я присіла на наше дерево, а він опустився поруч на мокрий кам’янистий берег. Мабуть, так йому було легше ховати обличчя. Він узяв мене за руку.

Я почала балакати, аби заповнити тишу.

— Скільки часу минуло, відколи я тут була востаннє! Мабуть, я багато чого проґавила. Як Сем з Емілією? А Ембрі? А Квіл?…

Я зупинилася на півслові, згадавши, що Джейкобів друг Квіл був делікатною темою.

— А, Квіл, — зітхнув Джейкоб.

Значить, це сталося — Квіл приєднався до зграї.

— Мені шкода, — промовила я.

Але на моє здивування, Джейкоб пирснув.

— Лише йому цього не кажи.

— Що ти маєш на увазі?

— Квілу не потрібне співчуття. Якраз навпаки — він почувається пречудово. Він у захваті.

Я відчувала, що нічого не розумію. Всі інші вовки були страшенно засмучені через те, що їхній товариш розділить їхню долю.

— Як же так?

Джейкоб підвів голову і з усмішкою подивився на мене.

— Квіл гадає, що це найкрутіша річ, яка з ним сталася. Частково через те, що нарешті стало зрозуміло, що ж відбувається. І він дуже радий, що знову з усіма дружить — тепер уже, так би мовити, зсередини, — Джейкоб знову пирснув. — Але не варто дивуватися. Це так схоже на Квіла.

— Йому це подобається?

— Чесно кажучи… як і більшості з хлопців, — поволі зізнався Джейкоб. — Звісно, у цьому є свої переваги — швидкість, свобода, сила, відчуття… родини. Ми з Семом єдині, хто почувався через це нещасними. Сем давно це пережив, а я от… на стадії пелюшок, — Джейкоб засміявся сам до себе.

Як же багато я не знала!

— А чому ви з Семом не такі, як решта? А що пережив Сем? А чому це з ним сталося? — питання сипалися з мене без жодної перерви на відповіді, і Джейкоб знову засміявся.

— Це довга історія.

— Моя розповідь також була довгою. Крім того, я не поспішаю повертатися, — відказала я і поморщилася на саму думку про неприємності, які чекають на мене вдома.

Він зиркнув на мене, почувши приховані нотки в моїх словах.

— Едвард розсердиться на тебе?

— Так, — відповіла я. — Йому дуже не подобається, коли я роблю речі, які, на його думку… ризиковані.

— Такі, як гуляти з вовкулаками.

— Ага.

Джейкоб знизав плечима.

— То не йди. Я посплю на канапі.

— Краще не треба, — попрохала я. — Бо тоді він буде мене розшукувати тут.

Джейкоб напружився, а потім безрадісно посміхнувся:

— Справді буде?

— Можливо, якщо він вважатиме, що мені загрожує небезпека.

— Моя пропозиція залишається в силі.

— Будь ласка, Джейку. Мене це просто вбиває.

— Що саме?

— Те, що ви двоє так прагнете прикінчити один одного! — сказала я з серцем. — Це не дає мені спокою. Чому ви не можете поводитися, як цивілізовані люди?

— Він прагне мене прикінчити? — запитав Джейкоб зухвало, ні на йоту не розчулений моїми скаргами.

— А ти хіба ні?! — я усвідомила, що зірвалася на крик. — Принаймні він поводиться тут по-дорослому. Він знає, що заподіявши шкоду тобі, зашкодить мені — а цього він ніколи не зробить. А тобі, здається, на мене абсолютною начхати!

— Ага, звісно, — пробурмотів Джейкоб. — Він цілковитий пацифіст.

— Ух! — я вирвала долоню, яку він тримав, і відвернулася. А потім, підтягнувши коліна до підборіддя і міцно обхопивши їх руками, спрямувала погляд до обрію. Всередині все клекотіло.

Джейкоб декілька хвилин сидів мовчки. Зрештою він підвівся з землі та присів поруч, пригорнувши мене за плечі. Я струснула його обійми.

— Вибач, — сказав він примирливо. — Я постараюсь виправитися.

Я не відповіла.

— Ти ще хочеш почути про Сема? — запитав він.

Я знизала плечима.

— Як я вже казав, це довга історія. І дуже… дивна. Взагалі в цьому новому житті багато дивного. Я не мав часу, щоб і половину тобі розказати. А те, що сталося із Семом… не знаю, чи мені вдасться це коли-небудь правильно пояснити.

Всупереч роздратуванню, його слова пробудили в мені цікавість.

— Я слухаю, — буркнула я сердито.

Краєчком ока я помітила, як він посміхається.

— Сему було набагато тяжче, аніж нам. Бо він був першим, і нікого не було поруч, аби пояснити, що відбувається. Семів дід помер іще до того, як онук народився, а батька він ніколи не знав. Ніхто не міг розпізнати ознак. І першого разу, коли це сталося — вперше, коли він перевтілився, — він гадав, що збожеволів. Йому знадобилося два тижні, аби заспокоїтися настільки, щоб перевернутися назад.

Це було ще до того, як ти переїхала до Форкса, тому ти не можеш пам’ятати. Семова матір та Лі Клірвотер змусили лісових рейнджерів та поліцію розпочати його пошуки. Люди вважали, що він потрапив в аварію абощо…

— Лі? — здивувалася я. Лі була дочкою Гаррі. Звук її імені наповнив моє серце жалем. Гаррі Клірвотер, з яким Чарлі дружив усе життя, помер минулої весни від серцевого нападу.

Джейкобів голос змінився, став нижчим.

— Так. Лі з Семом кохали одне одного в школі. Вони почали зустрічатися, коли вона тільки перейшла в старшу школу. Коли він зник, то вона просто місця собі не знаходила.

— Але він та Емілія…

— Я ще дійду до цього — це частина історії, — сказав Джейкоб, а потім повільно втягнув повітря й одним махом видихнув.

Яка я була дурна, припускаючи, що до Емілії Сем більше нікого не кохав. Більшість людей закохуються та розлюблюють не один раз за своє життя. Просто я завжди бачила Сема разом з Емілією і тому не могла уявити його з кимось іншим. А ще він так на неї дивився… Це нагадувало мені той погляд, який іноді спалахував у Едвардових очах, коли він дивився на мене.

— Сем повернувся, — продовжив Джейкоб, — але нікому не розповідав, де був весь цей час. Почали ходити чутки, в більшості про те, що він вляпався в якусь історію. А потім одного дня Сем з’явився перед Квіловим дідусем, коли Квіл Атеара-старший гостював у місіс Юлі. Сем потиснув старому руку — Квіл-старший мало не зомлів на місці, — Джейкоб не стримався від сміху.

— Чому?

Джейкоб торкнувся долонею мого обличчя й обернув його до себе — він нахилявся до мене ближче і ближче — зрештою між нами залишалося декілька дюймів. Від його долонь струменів такий жар, наче у нього була гарячка.

— Ох, — вимовила я, ніяковіючи від того, що його обличчя було так близько від мого і його дотик обпікав шкіру.

— У Сема піднялася температура, — Джейкоб знову засміявся. — Семові долоні палали, наче він потримав їх над розжареною плитою.

Джейкоб був так близько, що я відчувала його теплий подих. Невимушеним жестом я підняла руку, аби прибрати його долоню з обличчя, але діткнулася до неї ніжно, щоб не образити його. Він усміхнувся і відхилився назад — моя спроба вдавати безтурботність зазнала невдачі.

— Тоді містер Атеара пішов просто до старійшин, — продовжував розповідь Джейкоб. — Вони лишились єдині, хто знав, хто пам’ятав. Містер Атеара, Біллі та Гаррі бачили перевтілення своїх дідів. Коли Квіл-старший розповів їм про це, вони таємно зустрілися з Семом і все йому пояснили. Коли він усе зрозумів, коли вже був не сам, йому стало легше. Усі знали, що він не єдиний, кого видозмінить повернення Калленів, — Джейкоб промовив це прізвище з неусвідомленою гіркотою, — але решта не досягли ще потрібного віку. Отож Сем чекав, коли й ми приєднаємося до нього…

— Каллени навіть не уявляли, — прошепотіла я, — навіть не здогадувалися, що вовкулаки тут досі існують. Вони не знали, що їх повернення змінить вас.

— Але це не змінює того, що воно нас змінило.

— Не забуваєш нагадувати мені про свій поганий бік.

— Я не маю бути таким самим великодушним, як і ти. Не можуть усі бути мучениками і святими.

— Подорослішай, Джейкобе.

— Якби ж я міг, — промовив він ледь чутно.

Я втупилася в нього здивованими очима, не розуміючи, що він хотів цим сказати.

— Що?

Джейкоб відкашлявся.

— Одна з тих дивних речей, про які я згадував.

— Ти… не можеш… подорослішати? — пролепетала я. — І ти що… не старієш? Це жарт?

— Нє-а, — сказав він, розтягнувши останній звук.

Я відчула, як мені в обличчя ринула кров. Сльози — сльози обурення — наповнили очі, а зуби голосно застукотіли.

— Белло? Що я такого сказав?

Я скочила на ноги. Мої руки стиснулися в кулаки, і все тіло тремтіло.

— Ти. Не. Старієш, — прогарчала я крізь зуби.

Джейкоб легенько смикнув мене за руку, намагаючись посадити.

— Так само, як і всі вовкулаки. Та що з тобою?

— Невже я тут одна, хто старіє? Я старію кожен клятий день! — я майже верещала, здійнявши руки до неба. Якась маленька частинка мене усвідомлювала, що зараз я поводжуся а-ля Чарлі, але цю раціональну часточку майже повністю затьмарила ірраціональна частина. — Ух, дідько! Ну що за життя? Де справедливість?

— Заспокойся, Белло!

— Замовкни, Джейкобе. Просто замовкни! Це так несправедливо!

— Невже ти щойно тупнула ногою? Я гадав, що дівчата таке роблять лише по телевізору.

Я невиразно загарчала.

— Не все так кепсько, як тобі здається. Сядь, я поясню.

— Я постою.

Джейкоб закотив очі під лоба.

— Гаразд. Як хочеш. Але послухай, я також постарію … одного дня.

— Поясни.

Він поплескав по стовбурині. Я ще постояла, надувшись, але потім сіла. Моя істерика згасла так само швидко, як і спалахнула, і достатньо заспокоївшись, я зрозуміла, що поводилась як дурепа.

— Коли ми зможемо це контролювати… — почав пояснювати Джейкоб. — Коли ми зможемо зупинити перевертання на суттєвий проміжок часу, ми знову старітимемо. Але це не просто, — він похитав головою, сповнений сумнівами. — Щоб навчитися аж настільки себе стримувати, потрібно, на мій погляд, дуже багато часу. Навіть Сем іще так не вміє. І звичайно, цьому не дуже сприяє велетенське вурдалацьке кодло, що скрізь тут нипає. Як можна думати про стриманість, коли плем’я потребує захисників? Але тобі через це годі душу рвати, бо все одно я старший за тебе, принаймні фізично.

— Про що ти говориш?

— Тільки поглянь на мене, Білко. Невже мені на вигляд шістнадцять?

Я зміряла поглядом його велетенську статуру, намагаючись бути неупередженою.

— Не зовсім.

— Анітрішки. Тому що коли в нас проявляються вовкулачі гени, ми стаємо дорослими за декілька місяців. За один пекельний сплеск, — він примружив очі. — Фізично мені зараз двадцять п’ять чи близько того. Тож тобі можна не побиватися через те, що ти для мене застара. Принаймні ще сім років.

Двадцять п’ять чи близько того. Думка про це не вкладалася у мене в голові. Але я пам’ятала той сплеск зросту. Я пам’ятала, як Джейкоб стрімко витягнувся і змужнів просто в мене перед очима. Пам’ятала, як він змінювався щодня… У мене запаморочилося в голові.

— Так ти хочеш слухати про Сема чи волієш верещати на мене через те, чого я все одно не можу контролювати?

Я глибоко вдихнула.

— Пробач. Для мене вік — це делікатна тема. Дійняла мене до живого.

Джейкоб прищурив очі — здавалося, він для чогось підбирає слова.

Але оскільки мені не хотілося чіпати такі животрепетні теми, як мої плани на майбутнє або ж угоди, котрі ці плани могли порушити, я сама його підштовхнула:

— Ти казав, що потому як Сем утямив, що діється, і його підтримали Біллі, Гаррі та містер Атеара, йому стало легше. А ще ти говорив, що в цьому є і свої переваги… — я на мить запнулася. — А чому Сем так ненавидить Калленів? Чому він хоче, щоб я також їх ненавиділа?

Джейкоб зітхнув.

— Це справді дуже дивно.

— Дивa — це моє хобі.

— Так, я знаю, — він широко усміхнувся, перш ніж продовжити. — Ти правильно сказала. Сем дізнався, щo з ним відбувається, і все майже налагодилося. Його життя стало знову якщо не нормальним, то в усякому разі кращим… — Джейкоб раптом зіщулився, наче зараз йому зроблять боляче. — Сем не зміг сказати Лі. Ми не маємо розголошувати це поміж тими, хто не повинен знати. І перебувати поруч із нею було для нього небезпечно. Але він порушував правила — так само, як і я через тебе. Лі страшенно обурювалася, що він їй нічого не розповідав: де був, куди ходив ночами, чому повертався завжди таким виснаженим, — але вони все витримали. Вони дуже старалися, бо кохали одне одного.

— Але вона врешті дізналася? Що сталося?

Він похитав головою.

— Ні, проблема була не в цьому. Якось на вихідних із резервації Макa до неї в гості приїхала сестра, Емілія Янг.

Я зойкнула від здивування.

— Емілія та Лі — сестри?

— Троюрідні. Проте дуже близькі. В дитинстві вони були як рідні.

— Це просто… жахливо. Як міг Сем?… — у мене забракло слів.

— Не поспішай осуджувати його. Тобі хто-небудь розповідав про… Ти коли-небудь чула про імпринтинг?

— Імпринтинг? — повторила я незнайоме слово. — Ні. А що це значить?

— Це одна з тих незбагненних речей, які зустрічаються в нашому житті. Але трапляється це далеко не з кожним. Це радше рідкісний виняток, аніж правило. Сему довелося чути про це багато різних історій, які ми всі звикли вважати легендами. Він знав, що таке імпринтинг, але навіть уявити не міг…

— То що це? — згорала я від нетерпіння.

Джейкоб спрямував погляд до океану.

— Сем дійсно кохав Лі. Та коли побачив Емілію, це кохання перестало існувати. Інколи… самі не знаючи чому… ми так знаходимо собі пару, — його очі засяяли, обличчя почервоніло. Він перевів погляд на мене: — Я маю на увазі… коханих.

— Як це? Кохання з першого погляду? — хихикнула я.

Але Джейкобу було не смішно. Його темні очі не схвалювали моєї реакції.

— Ні, це набагато сильніше. Набагато досконаліше.

— Вибач, — сказала я. — Ти серйозно?

— Так, цілком.

— Кохання з першого погляду? Але набагато сильніше? — в моєму голосі лунав сумнів, і Джейкоб зміг його розчути.

— Це нелегко пояснити. Зрештою, це не має значення, — він байдуже знизав плечима. — Ти хотіла знати, що сталося із Семом. А сталося те, що він зненавидів вампірів за те, що вони його змінили і примусили зненавидіти себе. Він розбив серце Лі. Він згадує кожну обіцянку, яку дав їй, і щодня бачить звинувачення в її очах, і знає, що вона має підстави.

Він різко зупинився, ніби сказав те, чого не збирався говорити.

— А якою була реакція Емілії? Якщо вони з Лі так дружили?…

Сем та Емілія ідеально пасували одне одному, наче два пазли, які мають стояти поруч. Але… як Емілія сприйняла той факт, що колись Сем належав іншій? І не кому-небудь, а її сестрі!

— Спочатку вона дуже розсердилася. Проте важко встояти перед такою надзвичайною відданістю й обожнюванням, — Джейкоб зітхнув. — До того ж Сем міг їй усе розповісти. Коли зустрічаєш свою половинку, то правила більше тебе не зв’язують. Ти знаєш, яких поранень він їй завдав?

— Так.

У Форксі ходили чутки, що її покалічив ведмідь, але мене утаємничили, що сталося насправді.

Вовкулаки мінливі, — казав Едвард. — Інколи люди, які їх оточують, можуть постраждати.

— У досить дивний спосіб цю історію зам’яли. Через те, що він накоїв, Сема переповнювали страх, відраза і ненависть до самого себе… Він би кинувся під автобус, якби це змусило Емілію почуватися краще. Зрештою, лише так він міг би про все забути. Він був ущент розбитий… Неймовірно, але саме вона утішила його, а потім…

Джейкоб не закінчив думки, і я відчула, що історія починає ставати для нього занадто інтимною, щоб ділитися з кимось іншим.

— Бідолашна Емілія, — прошепотіла я. — Бідолашний Сем. Бідолашна Лі…

— Так, Лі витягла найгірший жереб, — погодився він. — Але вона бадьориться. Збирається бути дружкою у них на весіллі.

Замислившись над почутим, я перевела погляд на скарлючені скелі, які, наче обрубки пальців, стирчали з поверхні океану на південному узбережжі затоки. Я відчула, що Джейкобові очі прикуті до мого обличчя і він чекає від мене якихось слів.

— З тобою це також сталося? — нарешті запитала я, досі дивлячись осторонь.

— Ні, — відповів він миттєво. — Поки лише з Семом та Джаредом.

— А-а-а, — сказала я з увічливою зацікавленістю в голосі.

Я відчула полегшення. Намагаючись розтлумачити власну реакцію, я вирішила, що просто зраділа через те, що він не почав закидати про існування якогось таємничого вовчого зв’язку між нами. Наші стосунки і так були заплутаними. Моє життя вже й так перенаситилося надприродним.

Джейкоб також замовк, і мовчання стало ніяковим. Моя інтуїція підказувала, що я не хочу знати, про що він думає.

— А як це сталося із Джаредом? — запитала я, щоб розбити тишу.

— Тут немає жодної драми. У школі він сидів за партою з однією дівчиною, на яку навіть не дивився. Але побачивши її після перевернення, не зміг відвести погляду. Кім була на сьомому небі від щастя. Вона вже давно на нього запала і весь цей час писала його прізвище поряд зі своїм ім’ям у щоденнику, — він глузливо захихотів.

Я скривилася.

— Це тобі Джаред розповів? Не вірю.

Джейкоб прикусив губу.

— Не слід було сміятися. Але ж смішно.

— Отака твоя дружба.

Він зітхнув.

— Джаред сам нічого не розповідає. Пам’ятаєш, ми вже про це говорили?

— Так, справді. Ви здатні читати думки одне одного, але виключно у вовчій подобі, правильно?

— Правильно. Та к само, як твій упир, — набурмосився він.

— Едвард, — поправила я.

— Ага, ага… Саме так я стільки дізнався про те, як почувається Сем. Але якби у нього був вибір, то він би нам усього цього не розповів. Власне, це те, що ненавидить кожен із нас, — гіркий присмак раптом почувся у його голосі. — Це нестерпно. Жодної приватності, жодних таємниць. Усе, чого ти соромишся, виставлено на загальний огляд, — він здригнувся.

— Звучить жахливо, — прошепотіла я.

— Але це справді корисно, коли нам треба скоординуватися, — невдоволено сказав він. — Вряди-годи, коли якийсь вурдалацький виродок забреде на нашу територію. От як Лоран нещодавно. І якби минулої суботи Каллени не плуталися у нас під ногами… ух! — прохрипів він. — Ми б її спіймали! — він сердито стиснув кулачиська.

Я затремтіла. У порівнянні з хвилюванням за Еммета і Джаспера моя тривога за Джейкоба, яка виникала на саму думку, що він б’ється з Вікторією, була справжньою панікою. В моєму уявленні Еммет і Джаспер були чимось незнищенним. А у Джейкоба в жилах досі текла тепла кров. Він був майже людиною. Смертним. Я уявила Джейкоба, який стоїть перед Вікторією, її яскраве волосся та дивне кошаче обличчя… і здригнулася.

Джейкоб з цікавістю поглянув на мене.

— А ти хіба відчуваєш не те саме, коли він залазить тобі в голову?

— Ні. Едвард не може проникнути в мої думки. Йому б лише хотілося.

Джейкоб розгубився.

— Він не може мене чути, — пояснила трохи обережно — за старою звичкою. — В цьому роді я така унікальна. Ми не знаємо, чому він не може.

— Дивно, — сказав Джейкоб.

— Ага, — обережність зникла. — Може, у мене щось не гаразд із мозком, — зауважила я.

— Я і так знав, що з твоїм мозком щось не гаразд, — промовив Джейкоб.

— Дякую.

Раптом сонце вийшло з-за хмар — такий собі несподіваний сюрприз, і я примружила очі від блиску води. Усе довкола змінило колір: хвилі із сірих стали синіми, темно-оливкові дерева — смарагдового-зеленими, а різнобарвна галька заблищала, наче коштовне каміння.

Ми декілька секунд мружилися, поки призвичаїлись очі. Навкруги панувала тиша; і лише глухий гуркіт хвиль відлунював з усіх боків затишної затоки, та вода м’яко ворушила гальку, та чайка квилила десь високо вгорі. Мир і спокій довкола.

Джейкоб підсунувся ближче і прихилився до моєї руки. Він був такий теплий, що вже за декілька хвилин я скинула дощовик. Він щось задоволено промуркотів і притулився щокою мені до маківки. Я відчувала, як сонце гріє мені шкіру, але подумала, що воно зовсім не таке пекуче, як Джейкоб. Ще трішки — і я запалаю.

Розімлівши, я відвела вбік праву руку і дивилася, як під сонячними променями просвічується серпик шраму, який залишив там Джеймс.

— Про що ти думаєш? — запитав Джейкоб тихо.

— Про сонце.

— М-м-м. Мило.

— А ти про що думаєш? — запитала я.

Він хихикнув.

— А я згадав той ідіотський фільм, на який ти мене водила. І Майка Ньютона, який обблював усе довкола.

Я також засміялася, дивуючись, наскільки час змінює спогади. Колись вони викликали відчуття сум’яття, сорому. Але в моїй пам’яті та ніч так змінилася… І тепер я вже сміялася. То була остання ніч, яку ми провели з Джейкобом, перш ніж він дізнався про свій спадок. Останній людський спогад, який зараз видавався на диво приємним.

— Я сумую за тими часами, — сказав Джейкоб. — Тоді все було так просто… незаплутано. Я радий, що у мене є гарний спогад, — він зітхнув.

Він відчув, що його слова розбудили спогад і в мене, бо тіло моє несподівано напружилося.

— Про що ти подумала? — запитав він.

— Про цей твій гарний спогад… — я відхилилася, щоб мати змогу бачити його обличчя. Наразі воно було розгублене. — Ти не хотів би мене просвітити, що сталося минулого понеділка? Ти подумав про щось таке, що занепокоїло Едварда.

«Занепокоїло » було не вельми годящим словом, але я жадала відповіді, тож вирішила не нагнітати ситуації.

Коли Джейкоб врешті зрозумів, то засміявся.

— Я думав про тебе. Йому це не дуже сподобалося, авжеж?

— Про мене. А що саме?

Джейкоб знову засміявся, але цього разу дошкульніше.

— Я думав про те, який ти мала вигляд тієї ночі, коли Сем тебе знайшов, — цю картину я побачив у нього в голові так чітко, наче був там. Знаєш, цей спогад і досі переслідує Сема. А ще я згадав, яка ти була тоді, коли вперше прийшла до мене. Б’юся об заклад, ти навіть не здогадуєшся, на що ти була схожа, Белло. Минули тижні, перш ніж ти повернула собі людський вигляд. І ще я згадав, як ти сиділа, обхопивши коліна, намагаючись тримати себе в руках… — Джейкоб зморщився та похитав головою. — Мені стає тяжко на згадку, якою ти була, і в тому, зазнач, не моя провина. Тож я подумав, що він почуватиметься ще тяжче — нехай подивиться на те, що накоїв.

Я вдарила його в плече, що мені аж боляче стало.

— Джейкобе Блек! Ніколи більше так не роби! Пообіцяй, що не будеш.

— Не можу. Я багато місяців не отримував такого задоволення.

— Тоді начувайся, Джейку…

— Та не переймайся так, Белло. Коли я його знову побачу? Забудь про це.

Я скочила на ноги і розвернулася, щоб іти геть, але він схопив мене за руку. Я постаралася її висмикнути.

— Пусти мене, Джейкобе, я йду.

— Ні, не йди, — запротестував він, сильніше стискаючи мою руку. — Вибач. І… гаразд, я більше не буду. Обіцяю.

Я полегшено зітхнула.

— Дякую, Джейку.

— Ходімо до мене додому, — палко сказав він.

— Мені справді треба йти. Анжела Вебер чекає на мене, і я знаю, що Аліса — Це так здається, — мовила я і поглянула на сонце, що вже високо підбилося над виднокругом. Чому час минає так швидко?

Він насупив брови.

— Я не знаю, коли знову тебе побачу, — в його голосі зазвучав біль.

— Я приїду наступного разу, коли Едвард буде за містом, — пообіцяла я імпульсивно.

— За містом? — Джейкоб закотив очі під лоба. — Гарний спосіб описати те, чим він займається. Кляті паразити.

— Якщо ти не можеш нормально поводитися, я взагалі не приїду! — погрозливо крикнула я, намагаючись висмикнути руку. Але він не відпускав.

— Ну, заспокойся, — сказав він, широко усміхаючись. — Не гарячкуй.

— Для того, щоб я повернулася, ти маєш дещо закарбувати собі на носі, ясно?

Він чекав.

— Мені наплювати, хто з вас вурдалак, а хто вовкулака, — мовила я. — Це не має значення. Ти Джейкоб, він Едвард, а я Белла. І до дідька все інше.

Він ледь зіщулився.

— Але я — вовкулака, — заперечив він і з очевидною відразою додав, — а він — вурдалак.

— А я — гаргуйля! — відчайдушно вигукнула я.

Він звів брови, зацікавлено споглядаючи вираз на моєму обличчі. Зрештою він знизав плечима.

— Якщо ти можеш бачити це в такому світлі…

— Можу. І бачу.

— Гаразд. Просто Белла і Джейкоб. Не треба нам тут ніяких страшнючих гаргуйль, — і він подарував мені теплу знайому усмішку, якої мені так бракувало. І я відчула, як на моєму обличчі розквітає усмішка у відповідь.

— Як же я за тобою скучила, Джейку, — вихопилося у мене.

— А я за тобою, — його усмішка стала ще ширшою, а очі — щасливими і чистими, нарешті вільними від гніву та образи. — Ти навіть не уявляєш, наскільки. Ти скоро повернешся?

— Так скоро, як тільки зможу, — пообіцяла я.


Розділ 6

Швейцарія


Їдучи додому, я не звертала особливої уваги на мокру дорогу, яка виблискували проти сонця. Мій мозок працював над потоком інформації, яку підкинув мені Джейкоб, і намагався розкласти все по полицях і звести кінці з кінцями. Але, незважаючи на цей чималий вантаж, я відчула полегшення. Побачити, як Джейкоб усміхається, поділитися нерозкритими секретами… — це хоч і не вирішило ситуації, але принаймні налагодило її. Правильно я вчинила, що приїхала. Я була потрібна Джейкобу. Та й небезпеки ніякої не було, подумала я, поглянувши у дзеркало заднього огляду.

Машина з’явилася нізвідки. Ще хвилину тому в дзеркалі не було нічого, окрім блискучого шосе. А вже наступної миті там спалахнув сріблястий «вольво», якраз у мене на хвості.

— От чортівня, — заскімлила я.

Майнула думка, що треба з’їхати на узбіччя і зупинитися. Але від того, що доведеться побачити його просто зараз, в мене аж душа в п’яти сховалась. Я ще хотіла до цього підготуватися… і розраховувала на Чарлі у якості буфера. Принаймні так Едвард не кричатиме.

«Вольво» не відставав ні на крок. Але я не відводила очей від дороги.

Шлунок від страху скрутився у вузлик. Я поїхала просто до Анжели, ні разу не зустрівшись очима з поглядом, який пропалював дірку в моєму дзеркалі заднього огляду.

Він прямував за мною, аж поки я не стала на бруківці біля будинку Веберів. Його машина не зупинилася, і я не підвела очей, коли він проїжджав повз мене. Я не хотіла бачити вираз його обличчя. Щойно він зник із виду, я побігла до коротенької бетонної доріжки, що вела до Анжелиних дверей.

Бен відчинив мені, не встигла я постукати, так наче стояв просто за дверима.

— Привіт, Белло! — привітався він, здивований.

— Привіт, Бене. Е-е… Анжела вдома?

Я припустила, що Анжела, можливо, забула про наші плани, і скривилася на саму думку, що треба буде їхати додому так рано.

— Так, звісно, — сказав Бен, у той час як Анжела вигукнула: «Белло!» — показавшись вгорі на сходах.

Бен зиркнув позад мене, коли ми почули звук машини на дорозі; але той звук мене не злякав — двигун замовк під гучні постріли вихлопної труби. Нічого спільного з вуркотанням «вольво». Мабуть, це той, на кого чекав Бен.

— Остін приїхав, — сказав Бен, коли Анжела наблизилася до нього. На вулиці просигналила машина.

— Бувай, — попрощався Бен. — Уже сумую за тобою, — він закинув руку Анжелі за шию, нахилив її обличчя до висоти свого зросту і пристрасно поцілував. За деякий час Остін посигналив іще раз.

— Бувай, Анж! Я тебе кохаю! — вигукнув Бен, промайнувши повз мене.

Анжела зашарілася, але потім опанувала себе і постояла, зам’явшись, поки Бен з Остіном не зникли з поля зору. Потому вона обернулася до мене і сумно всміхнулася.

— Не знаю, Белло, як тобі дякувати за це, — сказала вона. — Справді. Ти не тільки врятувала мої руки, але й позбавила мене необхідності дві довгі години дивитися нудний, гидко дубльований фільм про бойові мистецтва, — вона зітхнула з полегшенням.

— Завжди рада допомогти.

Паніка потроху розсіювалася, і я вже могла зітхнути з невеликим полегшенням. Прості людські драми Анжели були на диво заспокійливими. Приємно знати, що десь життя протікає нормально. Анжела повела мене до себе в кімнату. Заходячи, вона повідкидала ногою іграшки, що валялися у дверях. У будинку було незвичайно тихо.

— А де твої всі?

— Батьки повезли близнюків на день народження в Порт-Анджелес. Не можу повірити, що ти зважилася мені допомогти з оцим. Бен вдає, що в нього тендоніт, — вона скривила гримасу.

— Та мені зовсім не важко, — сказала я, увійшовши слідом за Анжелою до кімнати, де на нас чекав цілісінький стос конвертів. — Ого! — вихопилося в мене. Анжела обернулася, щоб поглянути на мою реакцію, — її очі просили вибачення. Тепер я втямила, чому вона відкладала цю справу на безвік і чому Бен злиняв.

— Я гадала, що ти перебільшуєш, — сказала я.

— Якби ж то. Ти впевнена, що хочеш це робити?

— Давай ближче до справи. У мене сьогодні цілий день вільний.

Анжела розділила конверти навпіл і поклала записну книжку матері на стіл посередині між нами. Якийсь час ми зосереджено працювали, і було чути лише шарудіння ручок по паперу.

— А що Едвард робить сьогодні ввечері? — запитала вона за кілька хвилин.

Моя ручка так і встромилася в конверт, який я підписувала.

— Еммет на цих вихідних удома. Вочевидь, вони зараз у турпоході.

— Але ти не впевнена?

Я знизала плечима.

— Тобі пощастило, що у Едварда є брати для походів і вилазок. Не знаю, що б я робила, якби у Бена не було Остіна для всіх тих чоловічих штучок.

— Ага. Спілкування з природою — це не для мене. І ніхто не змусить мене це полюбити.

Анжела засміялася.

— Так, мене саму з дому не витягнеш.

На певний час вона зосередилася на конвертах. Я написала ще чотири адреси. З Анжелою ніколи не відчувалося гнітючої необхідності заповнювати паузу пустопорожніми теревенями. Як і Чарлі, їй було комфортно в тиші.

Але, як і Чарлі, вона інколи все підмічала.

— Щось трапилося? — запитала вона, понизивши голос. — Ти якась… збентежена.

Я незграбно усміхнулася.

— Це так помітно?

— Та ні, не дуже.

Вона, вочевидь, збрехала, щоб мені стало легше.

— Ти не мусиш про це говорити, якщо не хочеш, — запевнила вона мене. — Я готова вислухати, якщо ти гадаєш, що це допоможе.

Я вже збиралася сказати: «Дякую, але ні, дякую». Зрештою, в мене було стільки секретів, які не можна розкривати! Я справді не могла обговорювати свої проблеми з кимось із людей. Це було проти правил.

Але несподівано я надзвичайно гостро відчула, що це саме те, чого мені хочеться. Мені кортіло поговорити зі звичайною людською подругою. Трішки поплакатися, як і будь-якій іншій дівчині у моєму віці. Мені хотілося, щоб мої проблеми цим і обмежувалися. А ще було б чудово мати когось поза межами вурдалацько-вовкулачого світу, щоб цей хтось поглянув на все збоку. Мати когось неупередженого.

— Не пхатиму носа не в свої справи, — пообіцяла Анжела, усміхаючись до адреси на конверті, яку вона виписувала.

— Ні, — мовила я. — Ти маєш рацію. Я збентежена. Це… це через Едварда.

— Щось не так?

Як же просто говорити з Анжелою! Коли вона отак ставила питання, я була впевнена, що це не просто смертельна цікавість чи вишукування нових пліток, як було б із Джесикою. Анжела переймалася тим, що я засмучена.

— Ох, він розізлився на мене.

— Це важко уявити, — сказала вона. — А за що він розізлився?

Я зітхнула.

— Пам’ятаєш Джейкоба Блека?

— А-а, — мовила вона.

— Так.

— Він ревнує.

— Ні, не ревнує … — я мусила тримати рот на замку. Нормального пояснення цьому не існувало. Але мені все одно хотілося поговорити — я і не здогадувалася, що так зголодніла за людським спілкуванням. — Едвард гадає, що Джейкоб… погано на мене впливає. Наче він… небезпечний. Пам’ятаєш, скільки проблем було в мене кілька місяців тому… Але це все просто смішно. Я здивувалася, коли Анжела похитала головою.

— Що? — запитала я.

— Белло, я бачила, як Джейкоб Блек на тебе дивиться. Б’юся об заклад, що вся справа у ревнощах.

— З Джейкобом усе не так.

— Для тебе — можливо. Але для Джейкоба…

Я насупилася.

— Джейкоб знає про мої почуття. Я йому все розповіла.

— Едвард лише людина, Белло. Він реагує, як будь-який інший хлопець.

Я скривилася. На це в мене не було відповіді.

Вона торкнулася моєї руки.

— Він скоро заспокоїться.

— Сподіваюся. У Джейка зараз тяжкі часи. Я йому потрібна.

— Ви з Джейкобом дуже близькі, чи не так?

— Ми як одна родина, — погодилась я.

— А Едвард його недолюблює… Тобі має бути складно. Мені цікаво, як би в такій ситуації поводився Бен? — замислилася вона.

Я злегка усміхнулася.

— Мабуть, так само, як будь-який інший хлопець.

На її устах з’явилася широка усмішка.

— Мабуть.

Потім вона змінила тему. Анжела була не з тих, хто полюбляє пхати носа в чужі справи. Здавалося, вона відчула, що я не хочу — не можу — сказати більше.

— Учора я дізналася, в який гуртожиток мене поселять. Як завжди — той, що найдалі від навчального корпусу.

— А Бен уже знає, куди поселять його?

— Найближчий гуртожиток від корпусу. Йому пощастило. А ти? Вже вирішила, куди поїдеш?

Я опустила погляд, уважно вивчаючи власні незграбні каракулі. Якусь мить я уявляла Анжелу та Бена в університеті Вашингтона. Вже за декілька місяців вони поїдуть до Сієтла. Чи буде там на той час безпечно? Чи втечуть вампіри-перволітки кудись в інше місце? Чи знайдуть вони для себе інше місто, що здригатиметься від жахливих газетних заголовків?

Чи буду я причетна до тих нових заголовків?

Я постаралася викинути це все з голови і відповіла на її запитання із запізненням:

— Гадаю, що в Аляску. Університет Джуно.

В її голосі прозвучало здивування.

— Аляска? О-о. Справді? Тобто, це чудово. Просто я гадала, що ти поїдеш… у тепліше місце.

Я засміялася, досі дивлячись на конверт.

— Форкс дещо змінив мої погляди на життя.

— А Едвард?

Хоча від звуку його імені у мене в шлунку затріпотіли метелики, я підвела погляд і широко усміхнулася.

— Його також не лякає холод Аляски.

Вона усміхнулася у відповідь.

— Ну, звичайно, — вона зітхнула. — Але це так далеко. Я сумуватиму за тобою. Ти писатимеш мені на мейл?

Я замовкла, накрита хвилею суму. Можливо, не треба зближуватися з Анжелою зараз. Але чи не гірше пускати на вітер оці останні шанси? Я попроганяла погані думки, щоб пожартувати у відповідь.

— Якщо зможу друкувати після цього, — і кивнула в бік підписаної мною гори конвертів.

Ми обидві засміялися, і потому стало легко щебетати невимушено про заняття та основні предмети, поки закінчували решту конвертів — лишалося тільки про них не думати. Сьогодні були й вагоміші приводи для хвилювання.

Я ще допомогла наклеїти марки. Мені було страшно йти додому.

— Як рука? — запитала Анжела.

Я поворушила пальцями.

— Гадаю, вона відійде… одного дня.

Внизу грюкнули двері, й ми підвели голови.

— Анж? — гукнув Бен.

Я спробувала усміхнутися, але мої губи тремтіли.

— Здається, це сигнал, що мені пора додому.

— Ти не мусиш іти. Хоча Бен, напевно, збирається розказати мені про фільм… у подробицях.

— Та й Чарлі хвилюється, де я.

— Дякую за допомогу.

— Я гарно провела час. Нам обов’язково треба придумати щось таке. Було приємно побути у дівочій компанії.

— І мені також.

Хтось легенько постукав у двері спальні.

— Заходь, Бене, — сказала Анжела. Я звелася на ноги і потягнулася.

— Здоров, Белло! Ти вижила, — Бен швидко привітався і сів на моє місце поряд з Анжелою. Він оцінив поглядом нашу роботу.

— От молодці. Шкода, що нічого не лишилося, а то б я… — він обірвав речення і швидко перейшов на іншу тему. — Анж, не можу повірити, що ти пропустила цей фільм! Він просто потрясний. А цей фінальний поєдинок — неймовірна хореографія! Той хлопець… та що я розповідаю, тобі треба побачити це на власні очі…

Анжела обернулася до мене і закотила очі.

— Побачимося в школі, — сказала я, нервово посміюючись.

Вона зітхнула.

— До зустрічі.

З будинку я заскочила у пікап, але вулиця була порожня. Всю дорогу я нервово поглядала у дзеркала, проте ознак сріблястої машини ніде не було. І навпроти будинку вона також не стояла, хоча це мало що значило.

— Белло? — погукав Чарлі, коли я відчинила вхідні двері.

— Привіт, тату.

Він сидів у вітальні перед телевізором.

— Як минув день?

— Добре, — відповіла я. Йому можна було все розказати — адже скоро він і так усе почує від Біллі. Крім того, це зробить його щасливим. — Мене відпустили з роботи, тому я поїхала в Ла-Пуш.

Але він не надто здивувався. Біллі встиг із ним поговорити.

— Як Джейкоб? — запитав він удавано байдуже.

— Нормально, — відповіла я так само буденно.

— Ти їздила до Веберів?

— Ага. Ми підписали всі її конверти з запрошеннями.

— Дуже добре, — Чарлі широко усміхнувся. Він був дивно зосереджений — вочевидь, по телевізору йшла гра.

— Я радий, що ти сьогодні провела час із друзями.

— Я також.

Я поплелася на кухню, сподіваючись на цілу купу роботи. На жаль, Чарлі вже помив посуд по обіді. Я постояла кілька хвилин, дивлячись на яскравий клаптик світла, який сонце кидало на підлогу.

— Я робитиму уроки, — похмуро оголосила я, піднімаючись вгору сходами.

— Давай, — крикнув Чарлі мені навздогін.

Якщо виживу, додала я подумки. Я повільно зачинила двері кімнати, а потім уже обернулася і підвела погляд.

Певна річ, Едвард був там. Він стояв навпроти мене, прихилившись до стіни в тіні відчиненого вікна. Обличчя суворе, тіло напружене. Він мовчки дивився на мене.

Я зіщулилася, приготувавшись до справжнього вибуху, але цього не сталося.

— Привіт, — нарешті мовила я.

Його обличчя здавалося висіченим із каменю. Я подумки порахувала до ста, але жодних змін не сталося.

— От бачиш… я досі жива, — почала я.

Низьке гарчання вихопилося з його грудей, але вираз обличчя не змінився.

— Нічого не сталося, — додала я, знизавши плечима.

Він ворухнувся. Заплющивши очі, він діткнувся правою рукою до перенісся.

— Белло, — прошепотів він. — Ти хоч уявляєш, як близько я був сьогодні до того, щоб перетнути кордон? Порушити угоду, поїхавши за тобою? Ти хоч знаєш, які б це могло мати наслідки?

Я зойкнула, і його очі розплющилися. Вони була холодні й похмурі як ніч.

— Але ти не можеш? — сказала я занадто гучно і спробувала стишити голос, щоб Чарлі не почув, хоча мені кортіло верещати. — Едварде, вони більше не відмовляться від бійки. Вони хочуть цього. Ти не можеш вічно порушувати правила!

— Може, вони не єдині, хто отримав би задоволення від бійки.

— Не починай, — відрізала я. — Ви уклали договір — от і виконуйте його.

— Якби він скривдив тебе…

— Досить! — відрубала я. — Немає чого хвилюватися. Джейкоб цілком безпечний.

— Белло, — він закотив очі. — Ти не дуже розумієш, що безпечно, а що ні.

— Я знаю, що мені не треба хвилюватися щодо Джейка. І тобі також.

Він зціпив зуби. Руки його, опущені вздовж тіла, стиснулися в кулаки. Він нерухомо стояв біля стіни, і відстань між нами була просто не стерпною.

Я глибоко вдихнула і перетнула кімнату. Він не поворухнувся, коли я його обійняла. Порівняно з теплом останніх променів полуденного сонця, що проникали крізь вікно, його шкіра здавалася цілком льодяною. Він також був схожим на брилу льоду — холодний і незворушний.

— Вибач, що змусила тебе хвилюватися, — промовила я.

Він зітхнув і трохи розслабився. Його руки пригорнули мене за талію.

— Хвилюватися — це м’яко сказано, — мовив він. — Це був дуже довгий день.

— Ти не повинен був ні про що дізнатися, — зазначила я. — Я не гадала, що ти так рано повернешся з полювання.

Я поглянула на його обличчя, на його очі, готові до оборони. За своїми переживаннями я не помітила, як сильно вони потемніли і під ними виступили фіолетові круги. Я збентежено насупилася.

— Коли Аліса побачила, що ти зникла, я повернувся, — пояснив він.

— Тобі не слід було цього робити. Тепер тобі знову доведеться іти, — я насупилася ще більше.

— Я можу почекати.

— Це просто смішно. Тобто мені відомо, що Аліса не може бачити мене, коли я з Джейкобом, але ти мав знати…

— Але я не знав, — перебив він. — Навіть не сподівайся, що я дозволю тобі…

— Ще й як дозволиш, — не стрималася я. — Це саме те, на що я сподіваюся…

— Це більше не повториться.

— Абсолютно вірно. Тому що наступного разу ти не будеш так гостро на це реагувати.

— Тому що наступного разу не буде.

— Я розумію, коли тобі треба відлучатися, навіть якщо це мені не подобається…

— Це не одне й те саме. Я не ризикую своїм життям.

— Я також.

— Вовкулаки становлять ризик.

— Я не згодна.

— Я це не обговорюю, Белло.

— Я також.

Я відчула, як у мене за спиною його руки знову стиснулися в кулаки, і бездумно ляпнула:

— Це ж лише через мою безпеку?

— Що ти маєш на увазі? — запитав він.

— Ти не… — Анжелина теорія здавалася тепер ще безглуздішою, ніж раніше. Мені було важко закінчити думку. — Я маю на увазі, це ж не просто ревнощі?

Він звів брову.

— Та невже?

— Будь серйозним.

— Запросто — нічого смішного я й близько не бачу.

Я підозріливо нахмурилася.

— Чи… це все разом? Щось схоже на нісенітницю типу «вурдалаки та вовкулаки — вороги довіку»? Чи просто надлишок тестостерону?

Його очі спалахнули.

— Це тільки через тебе. Твоя безпека — це все, що мене хвилює.

Чорний вогонь, який загорівся в його очах, не залишив мені сумнівів.

— Гаразд, — зітхнула я. — Я тобі вірю. Але хочу, щоб ти дещо затямив: коли справа доходить до цієї безглуздої ворожнечі, я умиваю руки. Я нейтральна країна. Я Швейцарія. Я відмовляюся ставати жертвою територіальних суперечок між містичними істотами. Джейкоб — це моя родина. Ти… не зовсім щоб кохання мого життя, бо я збираюся кохати тебе довше за життя. Кохання мого існування. Мені байдуже, хто з вас вовкулака, а хто — вампір. Якщо Анжела перетвориться на відьму, нехай також до вас приєднується.

Він мовчки подивився на мене крізь примружені повіки.

— Швейцарія, — наголосила я ще раз.

Він поглянув на мене з-під брів, а потім зітхнув.

— Белло, — почав був він, але замовк, поморщивши носа від огиди.

— Що тепер?

— Не ображайся, але… він тебе смердить псиною, — сказав він мені та криво посміхнувся. Я знала, що боротьба закінчилася. На сьогодні.


Едвард мав компенсувати проґавлене полювання, і тому в п’ятницю ввечері від’їжджав разом із Джаспером, Емметом та Карлайлом на пошуки пум у заповідник Північної Каліфорнії.

Ми не дійшли остаточної згоди щодо цього вовкулачого питання, але я не почувалася винною, телефонуючи Джейкобу, користуючись нагодою, поки Едвард відганяв додому «вольво», перш ніж знову залізти в моє вікно. Я хотіла сказати йому, що в суботу приїду знову. В цьому не було нічого потайного. Едвард знав, як я почуваюся. І якщо він зламає мені пікап, Джейкоб сам по мене приїде. Форкс — це нейтральна територія, так само як Швейцарія, так само як я.

Тому коли в четвер після роботи на «вольво» замість Едварда приїхала Аліса, я спочатку нічого не запідозрила. Пасажирські дверцята були відчинені, і незнайома музика потрясала машину гучними басами.

— Привіт, Алісо, — привіталася я, сідаючи в машину і намагаючись перекрикнути музику. — Де твій брат?

Вона підспівувала мелодії. Голос її звучав на октаву вище, зливаючись із музикою у незвичній гармонії. Вона кивнула мені, ігноруючи моє запитання, повністю зосереджена на музиці. Я захлопнула дверцята і затулила руками вуха. Вона усміхнулася і зменшила гучність аж до приглушеного фону. А потім одночасно натиснула на гальма і на газ.

— Що діється? — запитала я, відчуваючи, що тут щось не так. — Де Едвард?

Вона знизала плечима.

— Вони поїхали раніше.

— А-а… — я постаралася контролювати абсурдне розчарування. Раніше поїхав, раніше повернеться, нагадала я собі.

— Усі чоловіки поїхали, і в нас буде «вечірка в піжамах»! — оголосила вона дзвінким, співучим голосом.

— Вечірка в піжамах? — повторила я, і мої підозри підтвердилися.

— Ти не рада? — вигукнула вона.

Я пильно подивилася на неї.

— Це викрадення, чи не так?

Вона засміялася і кивнула.

— До суботи. Есме про все домовилася з Чарлі; ти пробудеш зі мною дві ночі, а завтра я відвезу тебе і заберу зі школи.

Я повернулася до вікна, зціпивши зуби.

— Вибач, — сказала Аліса без натяку на каяття. — Едвард мене підкупив.

— Чим? — процідила я крізь зуби.

— «Поршем». Точно таким, як я викрала в Італії, — вона щасливо зітхнула. — Мені не можна їздити на ньому у Форксі, але якщо хочеш, можемо перевірити, як довго звідси до Лос-Анджелеса, — б’юся об заклад, що привезу тебе додому до півночі.

Я глибоко вдихнула.

— Мабуть, я пас, — зітхнула я і здригнулась.

З неймовірною швидкістю ми подолали повороти під’їзної алеї. Аліса заїхала в гараж, і я швидко оглянула машини. Там був великий джип Еммета, червоний автомобіль Розалії з відкидним верхом, а посередині — сяючий канарково-жовтий «Порш».

Аліса граційно випурхнула з машини, наблизилася до свого хабара і ніжно провела рукою по всій його довжині.

— Гарний, хіба ні?

— Гарний — не те слово, — пробурчала я скептично. — І він подарував тобі оце, щоб ти два дні протримала мене в заручниках?

Аліса скорчила міну.

Секундою пізніше мені стукнуло в голову, що до чого, і від жаху я зойкнула.

— Це за кожний раз, коли його не буде?

Вона кивнула.

Я хрьопнула дверцятами і важким кроком пішла в будинок. А вона пританцьовувала біля мене, не відчуваючи жодних докорів сумління.

— Алісо, тобі не здається, що це трохи схоже на ув’язнення? На психологічні тортури?

— Ні, не здається, — пирхнула вона. — Це ти, здається, не розумієш, якими небезпечними можуть бути вовкулаки. Особливо коли я їх не бачу. Едвард не може подбати про твою безпеку. Не треба бути такою легковажною.

Я відповіла уїдливо:

— А вурдалацька «вечірка в піжамах» — це просто ідеал свідомо безпечної поведінки.

Аліса засміялася.

— Я зроблю тобі педикюр і все, що захочеш, — пообіцяла вона.

Це вже було не так погано, зважаючи на той факт, що мене утримували проти волі. Есме принесла смачну італійську їжу, яку вона замовила в Порт-Анджелесі, а Аліса підібрала мої улюблені фільми. Навіть Розалія була там і тихо сиділа в кутку. Аліса наполягла на педикюрі, й у мене майнула думка, що вона діє по списку, який, очевидячки, склала після перегляду паршивих комедійних шоу.

— Коли ти лягатимеш спати? — запитала вона, коли нігті на моїх ногах заблищали, пофарбовані у криваво-червоний колір. Здавалося, мій настрій ніскільки не охолодив її запалу.

— Я зовсім не хочу спати. Але завтра треба йти в школу.

Вона надулася.

— А де мені спати? — я зміряла поглядом канапу, яка була явно закоротка. — Ти не можеш просто тримати мене під наглядом у моєму власному будинку?

— І що це буде за вечірка в піжамах? — Аліса роздратовано похитала головою. — Ти спатимеш у Едвардовій кімнаті.

Я зітхнула. Принаймні канапа у його кімнаті була довша за цю. Зрештою, там на підлозі лежав такий товстий золотисто-жовтий килим, що на ньому можна буде спати майже як на ліжку.

— Можна хоча б з’їздити додому по речі?

Вона розпливлася в усмішці.

— І це також передбачено.

— Можна мені скористатися вашим телефоном?

— Чарлі знає, де ти.

— Я не збираюся дзвонити Чарлі, — насупилася я. — Може, у мене є плани, які треба скасувати.

— Е-е, — вона завагалася, — я не зовсім певна щодо цього.

— Ну ж-бо, Алісо! — заскиглила я.

— Гаразд, гаразд, — сказала вона, вигулькнувши з кімнати. За кілька хвилин вона повернулася, тримаючи в руці мобільний телефон. — Прямо він цього не забороняв… — пробурмотіла вона сама до себе, віддаючи мені телефон.

Я набрала номер Джейкоба, сподіваючись, що цієї ночі він не бігає у лісі разом зі своїми друзями. Мені пощастило — трубку взяв Джейкоб.

— Алло?

— Привіт, Джейку, це я.

Аліса спочатку дивилася на мене безвиразним поглядом, а потім розвернулася і всілася на канапу поміж Розалією та Есме.

— Привіт, Белло! — сказав Джейкоб, миттю насторожившись. — Що сталося?

— Нічого хорошого. Я не зможу приїхати до тебе в суботу. Хвилину в трубці було мовчання.

— Дурний кровопивця, — нарешті вилаявся він. — Я гадав, що він поїхав. Тобі не можна жити нормальним життям, коли його немає? Чи він замкнув тебе у труні?

Я засміялася.

— Не бачу нічого смішного.

— Я сміюся тому, що ти майже вгадав, — сказала я йому. — Але це не має значення, тому що в суботу він повертається.

— І годуватиметься у Форксі? — безцеремонно запитав Джейкоб.

— Ні, — я постаралася не дратуватися на Джейкоба, хоча була майже така ж розгнівана, як і він. — Він поїхав трохи раніше.

— Гей, слухай, приїзди зараз, — вигукнув він із несподіваним ентузіазмом. — Ще не так пізно. А хочеш, я сам приїду до Чарлі?

— Та я б не проти. Але я не в Чарлі, — сказала я кисло. — Я потрапила, так би мовити, в полон.

Він замовк, обмірковуючи почуте, а потім загарчав.

— Ми витягнемо тебе звідти, — рішуче мовив він, автоматично переходячи на множину.

Холодок пробіг по моїй спині, але я відповіла у легкому жартівливому тоні.

— Звучить спокусливо. Мене тут катували — Аліса фарбувала мені нігті на ногах.

— Я серйозно.

— Не треба. Вони просто намагаються утримати мене в безпеці.

Він знову загарчав.

— Я знаю, що це безглуздо, але вони це роблять від щирого серця.

— Від щирого серця! — пирхнув він.

— Вибач за суботу, — перепросила я. — Мені вже пора в ліжко, — (на канапу, уточнила я подумки), — але я тобі скоро ще подзвоню.

— Ти впевнена, що вони тобі дозволять? — запитав він ускіпливим тоном.

— Не зовсім, — зітхнула я. — На добраніч, Джейку.

— До зустрічі.

Аліса уже була тут як тут і простягала руку по телефон. Але я вже робила інший дзвінок. Вона побачила номер.

— Не думаю, що він узяв із собою телефон, — сказала вона.

— Я залишу повідомлення.

Чотири рази прозвучав виклик, а потім — короткий гудок. На автовідповідачі жодного привітання.

— Ти влетів у халепу, — сказала я, підкреслюючи кожне слово. — У велику халепу. Скажені гризлі здадуться тобі кошенятами порівняно з тим, що чекає на тебе вдома.

Захлопнувши телефон, я поклала його в її витягнуту руку.

— От і все.

Вона усміхнулася.

— А це забавно — гратися в заручники.

— Я пішла спати, — оголосила я, прямуючи до сходів. Аліса почимчикувала слідом.

— Алісо, — зітхнула я. — Я не збираюся тікати. А якби збиралася, то ти б уже про це знала і піймала б мене на першій же спробі.

— Я просто хотіла показати, де лежать твої речі, — безневинно промовила вона.

Едвардова кімната розташувалася в кінці коридору на третьому поверсі — важко помилитися, навіть якби будинок був незнайомий. Та коли я увімкнула світло, то зупинилася, збита з пантелику. Невже я потрапила не в ті двері? Аліса хихикнула.

То була та сама кімната, лише меблі переставлені. Канапа зсунута до північної стіни, а стереосистема — до широких полиць з CD-дисками, щоб звільнити місце для велетенського ліжка, яке займало майже увесь центральний простір. Південна стіна, повністю зі скла, віддзеркалювала оздобу кімнати, роблячи ліжко вдвічі ширшим.

Воно було підібрано зі смаком: золотисте покривало, трохи світліше за стіни, чорна рама, викувана із заліза із примхливим візерунком. Ковані з металу троянди оповили високі бильця, а вгорі сплелися в густу сітку.

Моя піжама, акуратно складена, лежала в ногах ліжка, а збоку — весь набір туалетного знадіб’я.

— Дам тобі трохи свободи, — засміялася Аліса. — Побачимося вранці.

Почистивши зуби і перевдягнувшись, я взяла з велетенського ліжка м’яку пухову подушку, стягнула золотисте покривало і кинула це все на канапу. Я розуміла, що поводжуся по-дурному, але мені було байдуже. «Порш» у якості хабара і королівські ліжка у будинку, де ніхто не спить, — це нестерпно дратувало. Я вимкнула світло і згорнулася клубочком на канапі, занадто знервована, аби заснути.

У темряві стіна більше не була дзеркалом, що відтворювало кімнату. Тепер за вікном у сяйві місяця світилися хмари. Коли очі призвичаїлися, я побачила, як у розсіяному світлі мерехтять верхівки дерев і блискотить маленький клаптик річки. Я дивилася на це сріблясте світло, допоки повіки не поналивалися свинцем.

Хтось тихо постукав у двері.

— Чого тобі, Алісо? — просичала я і вже приготувалася до оборони, уявляючи, як вона сміятиметься, побачивши моє саморобне ліжко.

— Це я, — лагідно сказала Розалія, відчинивши двері настільки, щоб сріблясте сяйво торкнулося її бездоганного обличчя. — Можна увійти?


Розділ 7

Нещасливий кінець


Вона зволікала, стоячи у дверях, із виразом нерішучості на своєму неймовірно хорошому обличчі.

— Звичайно, — промовила я високим від здивування голосом. — Заходь.

Мій шлунок знервовано скрутився, коли єдина з Калленів, хто мене недолюблював, тихо зайшла і сіла поряд зі мною, і нікого не було поруч. Я намагалася здогадатися, чому це їй закортіло мене навідати, але на гадку нічого не спадало.

— Ти не проти поговорити зі мною кілька хвилин? — запитала вона. — Сподіваюся, я тебе не розбудила? — вона перевела очі з розстеленої постелі на канапу.

— Ні, я не спала. Певна річ, давай побалакаємо.

Цікаво, чи почула вона в моєму голосі тривогу так само чітко, як і я?

Вона легко засміялася, і це прозвучало, наче хор дзвіночків.

— Едвард так рідко залишає тебе саму, — сказала вона. — Тож я вирішила, що треба не проґавити нагоди.

Що таке вона хотіла сказати, що не можна було говорити в присутності Едварда? Мої руки нервово жмакали краєчок покривала.

— Будь ласка, не подумай, що я безсоромно пхаю носа в чужі справи, — пролепетала Розалія лагідним і майже благальним голосом. Вона склала руки на колінах і не відривала від них погляду весь час, поки говорила. — Я знаю, що чимало разів ображала тебе в минулому, і не хочу цього повторювати.

— Не хвилюйся, Розаліє. Я не ображаюся. Про що ти хотіла погомоніти?

Вона знову засміялася, дивно ніяковіючи.

— Я хотіла розказати, чому, на мою думку, тобі слід залишатися людиною — чому я б залишилася людиною на твоєму місці.

— О!

Вона усміхнулася, почувши мій вражений голос, а потім зітхнула.

— Чи Едвард розповідав тобі, що призвело до цього? — запитала вона, обводячи жестом своє чудове безсмертне тіло.

Я повільно кивнула, несподівано спохмурнівши.

— Він сказав, що з тобою сталося щось приблизно таке, як зі мною у Порт-Анджелесі, лише тебе не було кому врятувати.

(Мене пересмикнуло на той спогад).

— І це все, що він тобі розповів? — запитала вона.

— Так, — спантеличено відказала я. — А було ще щось?

Вона звела на мене погляд і всміхнулася. То була сувора гірка усмішка, але все ж чарівна.

— Так, — сказала вона. — Було ще дещо.

Я чекала, поки її погляд блукав за вікном. Здавалося, вона намагається заспокоїтися.

— Послухаєш мою історію, Белло? У неї нещасливий кінець, але у кого з нас щасливий? Якби було інакше, ми б зараз лежали під могильними плитами.

Я кивнула, хоча нотки в її голосі мене лякали.

— Я жила у цілком іншому світі, аніж ти, Белло. У моєму людському світі все було набагато простіше. Був тисяча дев’ятсот тридцять третій рік, мені було вісімнадцять, і я була вродлива. Моє життя було ідеальним.

Вона подивилася на сріблясті хмари за вікном, блукаючи думками десь далеко.

— Мої батьки були типовими представниками середнього класу. Батько мав стабільну роботу в банку, чим він — зараз я це розумію — надзвичайно пишався. Він приписував свій успіх вродженим здібностям і важкій роботі, а не щасливому випадку. Я все сприймала як належне: вдома нам здавалося, що Велика депресія — це лише надокучливі чутки. Звісно, я бачила і сіромах, яким пощастило менше. Завдяки батьку в мене склалося враження, що вони самі винні у своїх негараздах.

Завданням моєї мами було утримувати будинок, мене і двох моїх братів у бездоганному ладі. Без сумніву, я була її улюбленицею і стояла на першому місці. Тоді я цього не усвідомлювала, але смутно відчувала, що батькам завжди не вистачало того, що вони мали, навіть якщо цього було більш ніж достатньо. Вони хотіли більшого. Хотіли посісти чільне місце у суспільстві: честолюбці — назвали б ви їх. Моя краса була для них справжнім подарунком. Вони вбачали в ній набагато більше можливостей, ніж я.

Вони не були задоволені, але я була. Мені дуже подобалося бути собою, Розалією Гейл. Я раділа, коли чоловіки дивилися на мене, куди б я не йшла, відколи мені виповнилося дванадцять. Насолоджувалася, коли мої подружки заздрісно зітхали, торкаючись мого волосся. Почувалася щасливою, коли мама пишалася мною, а тато охоче купував мені гарненькі сукні.

Я знала, чого хотіла від життя, і здавалося, ніхто не може мені в цьому завадити. Я хотіла, щоб мене кохали, обожнювали. Воліла грандіозного весілля, з морем квітів, і щоб усі в місті дивилися, як я іду в церкві по проходу з татом під руку, і гадали, що нічого чарівнішого вони в житті не бачили. Обожнювання було для мене як повітря, Белло. Я була дурною шелихвісткою, але щасливою, — вона усміхнулася, задоволена висловленою самооцінкою.

— Піддавшись упливу своїх батьків, я прагнула матеріального достатку. Мені кортіло мати великий будинок із модними меблями, в якому б хтось прибирав, і сучасну кухню, на якій би хтось варив. Як я вже сказала — шелихвістка. Молода і зовсім недалека. І я не бачила жодної причини, щоб цього всього не мати.

Але кілька речей, яких мені хотілося, були більш значущими. Особливо одна річ. У мене була близька подруга на ім’я Віра. Вона вийшла заміж зовсім юною — в сімнадцять років. Її чоловіком став хлопець, за якого мої батьки ніколи б мене не віддали, — тесля. За рік у них народився син, гарненький маленький хлопчик, із ямочками на щічках та чорними кучериками. Вперше у своєму життя я заревнувала…

Вона подивилася на мене своїми бездонними очима.

— То були інші часи. Мені було стільки ж, як тобі, але я почувалася готовою до цього. Я палко мріяла про власного малюка, про будинок і чоловіка, який цілував би мене, повертаючись додому з роботи, — як у Віри. Лише дім у моїй уяві був зовсім не таким…

Мені було важко уявити той світ, який знала Розалія. Її історія здавалася мені радше казкою, аніж бувальщиною. Трохи шокована, я усвідомлювала, що це дуже скидалося на той світ, який пізнав Едвард у свої людські часи, світ, у якому він виріс. Невже мій світ здається йому таким самим незбагненним, як мені — світ Розалії? Так подумала я, поки Розалія мовчала. Потім вона зітхнула і продовжила розповідь, але голос її змінився — туга зникла.

— У Рочестері мешкала одна королівська родина — Кінги — отака-от іронія. Ройсу Кінгу належав банк, у якому працював мій батько, і що другий по-справжньому прибутковий бізнес у місті. Ось як його син, Ройс Кінг Другий, — (її рот скривився на цьому імені, яке вона процідила крізь зуби), — побачив мене вперше. Він збирався перебрати на себе управління банком і почав вивчати, як працюють різні співробітники. Два дні потому моя мати навмисно забула дати батькові з собою на роботу обід. Пам’ятаю, як я розгубилася, коли вона наполягла, щоб я одягла свою білу органзову сукню, підібрала волосся і пішла до банку…

Розалія невесело засміялася.

— Я не помітила, що Ройс по-особливому на мене дивився. Усі на мене дивилися. Але того вечора принесли перші троянди. Щовечора, коли він до мене залицявся, він посилав мені букет троянд. Моя кімната була заставлена ними. Дійшло до того, що я пахла трояндами, коли виходила з дому.

Ройс був симпатичний. У нього було трохи світліше за моє волосся, блакитні очі. Він говорив, що мої очі схожі на фіалки, і невдовзі став присилати мені ці квіти разом із трояндами.

Сказати, що мої батьки поставилися схвально, — це нічого не сказати. Це було все, про що вони мріяли. І Ройс, здавалося, був усім, про що мріяла я. Казковий принц, який прийшов, щоб зробити мене принцесою. Усе, чого я хотіла, а мені й не треба було більше. Ми заручилися після двомісячного знайомства.

Ми небагато часу проводили наодинці. Ройс казав, що у нього багато роботи, а коли ми були разом, то йому подобалося, щоб люди дивилися на нас і бачили, як я тримаю його під руку. І мені це подобалося. Було багато вечірок, танців, гарних суконь. Коли ти Кінг, перед тобою розчиняються всі двері й червоні доріжки розстилаються тобі назустріч.

Ми недовго були заручені. Справа рухалася до шикарного весілля. Це було саме те, чого я бажала. Я була цілковито щасливою. І більше не заздрила Вірі, коли приходила до неї. Я уявляла своїх світловолосих дітей, які граються на моріжку маєтку Кінгів, і співчувала їй…

Несподівано Розалія перервалася, клацнувши зубами.

Це відірвало мене від історії, і я збагнула, що біда вже недалеко. Щасливого кінця не буде, як вона й обіцяла. Може, тому в ній відчутно більше гіркоти, ніж у решті Калленів, — бо у неї було все, чого вона прагнула, коли її людське життя обірвалося.

— Я була у Віри тієї ночі, — прошепотіла Розалія. Її обличчя було гладеньке і тверде, наче мармур. — Маленький Генрі був просто чарівний. А ці його ямочки, коли він усміхався! Він сидів собі сам у кутку. Віра пішла провести мене до дверей — на руках у неї було немовля, а збоку стояв чоловік і обіймав її за талію. Він поцілував її у щоку, коли думав, що я не дивлюся. Це мене збентежило. Коли Ройс мене цілував, то було якось не так — не так ніжно… Але я прогнала цю думку геть. Ройс був моїм принцом. Одного дня я стану королевою…

У місячному світлі було важко розібрати, але здалося, що її сніжно-біле обличчя ще більше зблідло.

— На вулиці стемніло, уже загорілися ліхтарі. Я навіть не здогадувалася, що було так пізно, — її шепіт став майже нечутним. — Було дуже холодно. Незвичайно холодно, як на кінець квітня. До весілля залишився тиждень, і дорогою додому я непокоїлася про погоду — я це чітко пам’ятаю. Я запам’ятала ту ніч до найменших дрібниць. Вона не виходила в мене з голови… спочатку. Я не могла думати ні про що більше. І вона лишилася мені на згадку, коли стерся останній із багатьох приємних спогадів…

Вона зітхнула і знову перейшла на шепіт.

— Так, я непокоїлася про погоду… Я не хотіла переносити весілля, яке готувалося просто неба, в будинок…

До мого дому лишалося кілька кварталів, коли я почула галас. Під розбитим вуличним ліхтарем стояла купка чоловіків і гучно реготала. Вони були п’яні. Я жалкувала, що не подзвонила батькові, аби він мене забрав. Додому було так близько, що це здавалося просто смішно. А потім хтось гукнув моє ім’я.

«Розо!» — загукав він, і решта придуркувато загиготали.

Я не звернула уваги, що ті п’яниці були гарно вбрані. То був Ройс зі своїми друзяками — синками багатіїв.

«Це моя Роза! — загорлав Ройс, гигочучи разом із ними так само придуркувато. — Ти запізно. Ми замерзли — так довго на тебе чекали».

Ніколи раніше я не бачила, щоб він пив. Лише іноді, під час вечірки, за тостом. Він казав, що не любить шампанського. Я не здогадувалася, що він полюбляє дещо набагато міцніше.

З ним був новий приятель — приятель приятеля, родом з Атланти.

«Що я тобі казав, Джоне, — радісно вигукнув Ройс, хапаючи мене за руку і притягуючи до себе. — Хіба вона не гарніша за твої персики в Джорджії?»

Чоловік на ім’я Джон був чорнявий і засмаглий. Він оглянув мене, ніби кобилу, яку збирався купувати.

«Важко сказати, — промовив він, розтягуючи слова. — Вона така закутана».

Вони зареготали, разом із ними і Ройс.

Несподівано Ройс здер із моїх плечей жакет (то був подарунок від нього), повідривавши мідні ґудзики. Вони розсипалися по бруківці.

«Покажи їм свої принади, Розо!»

Він знову засміявся, а потім зірвав із моєї голови капелюшок. Шпильки різко натягнули волосся біля коренів, і я скрикнула від болю. Здавалося, їм це подобалося — зойк мого болю…

Розалія несподівано поглянула не мене, ніби забула, що я й досі там. Можу сказати точно — у мене обличчя було таке ж бліде, як і в неї. Якщо не зелене.

— Решту я тобі не розповідатиму, — сказала вона тихо. — Вони залишили мене на вулиці й реготали, коли забиралися геть. Вони гадали, що я мертва, і дражнили Ройса, що тепер йому треба шукати нову наречену. А він сміявся і відповідав, що спочатку йому треба навчитися терпіння.

Я лежала посеред дороги і чекала смерті. Холод пронизував мене, хоча дивно, що за нестерпним болем мене це хвилювало. Падав сніг, і я дивувалася, чому не помираю. Я не могла дочекатися, коли прийде смерть і покладе кінець болю. Як же довго я чекала!..

Потім мене знайшов Карлайл. Він унюхав кров і прийшов перевірити. Пам’ятаю, що мене дратувало, коли він вовтузився наді мною, намагаючись врятувати моє життя. Мені ніколи не подобався ані доктор Каллен, ані його дружина зі своїм братом — тоді Едвард видавав себе за брата. Мене засмучувало, що всі вони були вродливішими, ніж я, особливо чоловіки. Але вони не виходили у світ, тож я бачила їх заледве раз чи два.

Я гадала, що померла, коли він підняв мене з землі й побіг так прудко, що я почувалася, ніби лечу. Пам’ятаю, як злякалася, що біль не припинився…

Потім я опинилася у яскравій кімнаті, там було тепло. Я повільно помирала, і з полегшенням відчула, що біль стихає.

Але раптом щось гостре різонуло мене за горло, зап’ястя, кісточки на ногах. Я скрикнула від шоку, гадаючи, що Карлайл приніс мене сюди, аби ще більше познущатися. А потім усередині запалав вогонь, і все інше перестало існувати. Я благала його убити мене. Коли повернулися Есме та Едвард, я благала і їх убити мене. Карлайл сидів поруч. Він тримав мене за руку, говорив, що йому дуже шкода, що скоро усе закінчиться. Він усе мені розповідав, і час від часу я його слухала. Він оповів, хто він насправді й на кого я перетворююся. Я не вірила йому. Він вибачався щоразу, коли я верещала.

Едварду це зовсім не сподобалося. Пам’ятаю, я слухала, як вони мене обговорювали. Інколи я припиняла кричати. Все одно це не допомагало.

«Про що ти думав, Карлайле? — сказав Едвард. — Розалія Гейл?»

(Розалія ідеально скопіювала Едвардів роздратований голос).

— Мені не сподобалося, як він вимовив моє ім’я, — ніби зі мною було щось не так.

«Я не міг просто залишити її помирати, — спокійно відповів Карлайл. — Таку вроду зіпсувати — це занадто, занадто несправедливо».

«Я знаю», — сказав Едвард, і мені здалося, що йому байдуже. Це мене розлютило. Тоді я ще не знала, що він може читати Карлайлові думки.

«Таку вроду зіпсувати!.. Я не міг залишити її», — пошепки повторив Карлайл.

«Звичайно, не міг», — погодилася Есме.

«Люди постійно помирають, — Едвард нагадав йому суворо. — А її всі довкола знають. Кінги змушені будуть подати в розшук — і ніхто не запідозрить отого п’яницю», — гримнув він.

Я зраділа, що вони, здавалося, знають: це Ройс винен.

Я не розуміла, що все уже майже скінчилося — що я стаю дужчою і тому можу зосередитися на тому, що вони говорять. Біль стихав, починаючи з кінчиків пальців.

«Що ти збираєшся з нею робити?» — запитав Едвард із відразою — чи принаймні мені так здалося.

Карлайл зітхнув.

«Їй вирішувати, звичайно. Вона може піти своєю дорогою».

Я достатньо повірила в те, щo він мені наговорив, аби його слова мене налякали. Я знала, що моє життя скінчилося і вороття немає. Думка, що я залишуся сама, була нестерпною…

Нарешті біль утамувався, і вони ще раз мені пояснили, на що я перетворилася. Цього разу я повірила. Я відчувала спрагу, свою тверду шкіру, бачила свої сяючі червоні очі.

Для такої шелихвістки, якою я була, досить було побачити своє віддзеркалення, аби почуватися ліпше. Незважаючи на очі, я була прегарною, — вона засміялася сама до себе. — Минув деякий час, перш ніж я стала звинувачувати красу за те, що зі мною сталося, сприймати її як прокляття. Бажати, щоб я була… ну, не потворною, але звичайною. Як Віра. Щоб мені дозволили вийти заміж за чоловіка, який би кохав мене, і мати гарненьких дітей. Ось чого я насправді бажала все своє життя. Хіба я так багато хотіла?

Вона на хвильку замислилася, і мені здалося, що вона знову забула про мою присутність. Але потім вона посміхнулася, і на її обличчі з’явився переможний вираз.

— Знаєш, моя репутація майже така ж чиста, як у Карлайла, — сказала вона мені. — І краща, ніж у Есме. І в тисячу разів краща, ніж у Едварда. Я ніколи не куштувала людської крові, — гордо оголосила вона.

Вона зрозуміла моє німе запитання — чому її репутація майже чиста?

— Я вбила п’ятьох людей, — самовдоволено сказала вона. — Якщо їх можна назвати людьми. Але я була дуже обережною, щоб не пролити їхньої крові, бо знала, що тоді не зможу стриматися, а я, бачиш, не хотіла ані краплини їх у собі.

Ройса я лишила наостанок. Я сподівалася, що він чутиме про смерть своїх друзів і втямить, знатиме, що на нього чекає. Я сподівалася, що страх зробить його кінець іще жахливішим. Гадаю, мені це вдалося. Коли я прийшла по нього, він переховувався у кімнаті без вікон, за дверима такими товстими, як у банківського сейфа, перед якими чатували озброєні охоронці. Ой! сім убитих, — уточнила вона. — Я забула про охорону. З ними я впоралася за одну секунду.

Я влаштувала справжню виставу. Це було дещо по-дитячому. Я одягла весільну сукню, яку вкрала для такої нагоди. Ройс зарепетував, коли побачив мене. Тієї ночі він багато кричав. Я гарно придумала, що залишила його наостанок, — так мені було легше контролювати себе, робити все дуже повільно…

Раптом вона перервалася і поглянула на мене.

— Вибач, — сказала вона засмучено. — Я тебе налякала, правда?

— Зовсім ні, — збрехала я.

— Я трохи захопилася.

— Нема чого хвилюватися.

— Я здивована, що Едвард тобі нічого про це не розповів.

— Він не любить розповідати історії інших людей. Він почувається так, наче зраджує їхню довіру, тому що чує набагато більше, ніж вони хочуть, аби він чув.

Вона усміхнулася і похитала головою.

— Я маю віддати йому належне. Він дуже порядний, хіба не так?

— Так, я згодна.

— А я, — вона зітхнула, — я була несправедливою щодо тебе, Белло. Він розповів тобі чому? Чи це занадто конфіденційно?

— Він сказав, це тому, що я людина. Що для тебе важко, коли ваш секрет знає хтось іззовні.

Мелодійний сміх Розалії мене перебив.

— Тепер я справді почуваюся винною. Він набагато добріший до мене, ніж я на те заслуговую.

Коли вона сміялася, то здавалася теплішою; наче опустилися невидимі ґрати, які раніше завжди були підняті у моїй присутності.

— Який же брехун цей хлопець, — вона знову засміялася.

— Він брехав? — запитала я, миттю насторожившись.

— Ну, це, мабуть, занадто гучно сказано. Він просто не говорив тобі всієї правди. Те, що він тобі сказав, правда, і зараз вона ще правдивіша, ніж раніше. Але тоді… — вона зам’ялася, нервово посміюючись. — Це важко описати. Розумієш, спочатку я майже ревнувала, бо він хотів тебе, а не мене.

Від її слів мене пронизав страх. У місячному світлі вона видавалася прекраснішою за все на світі. Я не могла змагатися з Розалією.

— Але ти кохаєш Еммета… — пробурмотіла я.

Вони замотала головою, здивована.

— Я не хочу Едварда у цьому сенсі, Белло. І ніколи не хотіла — я люблю його як брата, але він дратував мене з першого свого слова. Зрозумій правильно… Я звикла, що людям завжди була потрібна я. А Едвард не виявляв до мене ані краплини інтересу. Це розчаровувало мене, спочатку навіть ображало. Але він узагалі ніким не цікавився, і тому я припинила хвилюватися. Навіть коли ми вперше зустріли Таню з кланом Деналі — ох, усі ті жінки! — Едвард і тут не виявив жодних симпатій. А потім він зустрів тебе…

Вона спантеличено подивилася на мене. Я майже не звернула уваги. Я думала про Едварда, Таню й усіх тих жінок, і мої губи стиснулися в пряму лінію.

— Не те щоб ти не гарна, Белло, — сказала вона, неправильно розтлумачивши мій вираз. — Справа лише в тому, що він вважав тебе привабливішою за мене. А в мені достатньо марнославства, щоб це мене зачепило.

— Але ти сказала «спочатку». А зараз… тебе вже це не хвилює, правда? Тобто ми обидві знаємо, що ти найвродливіша особа на планеті.

Я засміялася, вимовивши ці слова — такими вони були очевидними. Як дивно, що Розалію треба в цьому запевняти. Розалія також засміялася.

— Дякую, Белло. Ні, мене це більше не хвилює. Едвард завжди був трохи дивакуватим, — і знову засміялася.

— Але я все одно тобі не подобаюсь, — прошепотіла я.

Усмішка зникла.

— Так, вибач.

Ми певний час сиділи мовчки, і здавалося, що вона не налаштована говорити далі.

— Скажи мені чому? Я зробила щось не так?…

Чи вона злилася, що я наражала її сім’ю — її Еммета — на небезпеку? Знову і знову. Спочатку Джеймс, тепер Вікторія…

— Ні, ти нічого не зробила, — промовила вона. — Поки що. Я подивилася на неї розгублено.

— Невже ти не розумієш, Белло? — раптом вона заговорила ще емоційніше, ніж тоді, коли розповідала свою нещасливу історію. — Ти уже маєш все. У тебе попереду ціле життя — усе, чого хочу я. А ти збираєшся просто викинути його на вітер. Невже ти не бачиш, що я б усе віддала, аби бути на твоєму місці? У тебе є вибір, якого я не мала, і ти вибираєш неправильно!

Я відсахнулася під її натиском і зрозуміла, що сиджу з розтуленим ротом, і миттю його стулила.

Вона дивилася на мене довгим поглядом, і поступово її запал почав розвіюватися.

Раптом вона зніяковіла.

— Я була цілком упевнена, що зможу пояснити все спокійно, — і вона замотала головою, ніби відчуваючи легке запаморочення від напливу емоцій. — Просто зараз мені ще важче, ніж було тоді, коли це було не більш ніж марнославством.

Вона замовкла і спрямувала погляд на місяць. Минуло декілька хвилин, перш ніж я наважилася порушити її мовчання.

— Якщо я залишуся людиною, то подобатимуся тобі більше?

Вона повернулася до мене, скрививши губи у подобі усмішки.

— Можливо.

— І все ж твоя історія має свій щасливий кінець, — зауважила я. — У тебе є Еммет.

— Наполовину, — посміхнулася вона. — А тобі відомо, що я врятувала Еммета від ведмедя, який ледь не розтерзав його, і принесла до Карлайла? Але знаєш, чому я не дозволила ведмедю зжерти його?

Я похитала головою.

— З темними кучерями… ямочки, які показувалися навіть тоді, коли він кривився від болю… дивна невинність, яка здавалася недоречною на обличчі дорослого чоловіка… Він нагадав мені Віриного маленького Генрі. Я не хотіла, щоб він помирав, і навіть попри те, що я ненавиділа вурдалацьке життя, у мене вистачило егоїзму попросити Карлайла перетворити Еммета для мене.

Мені пощастило навіть більше, ніж я заслуговую. Еммет — це все, що я могла б попросити, якби знала себе настільки добре, щоб відати, чого я хочу. Він саме той, хто потрібен такій особі, як я. І як не дивно, я також йому потрібна. Ця частина історії склалася навіть краще, ніж я очікувала. Але нас завжди буде лише двоє. І ми ніколи не сидітимемо сиві одне біля одного на ґанку в оточенні наших онуків.

Тепер її усмішка була доброю.

— Для тебе це звучить дивно, правда ж? У якомусь сенсі ти набагато доросліша, ніж я була у вісімнадцять. Але в іншому… існує багато речей, про які ти, мабуть, ніколи серйозно не замислювалася. Ти замолода, щоб знати, чого захочеш через десять, п’ятнадцять років, — і замолода, щоб усе це кинути, не обдумавши як слід. Не треба квапитися щодо незмінних речей, Белло.

Вона погладила мене по голові, але в тому жесті не відчувалося ласки. Я зітхнула.

— Поміркуй над цим. Не забувай — сім разів відміряй, а один відріж. Есме створили, щоб вона піклувалася про нас, як про людей… А от Аліса не пам’ятає нічого людського, тому не може за цим сумувати… Проте ти пам’ятатимеш. Ти багато втратиш.

Але натомість отримаю більше, — подумала я, та не сказала вголос.

— Дякую, Розаліє. Мені дуже приємно зрозуміти… пізнати тебе краще.

— Вибач за те, що була таким чудовиськом, — усміхнулася вона. — Відтепер я постараюся поводитися краще.

Я усміхнулася у відповідь. Ми не стали подругами, але я була досить-таки впевнена, що її ненависть до мене не триватиме вічно.

— Тепер я дам тобі поспати, — Розалія кинула погляд на ліжко, і в куточках губ з’явилася усмішка. — Я знаю, що тобі досадно сидіти за сімома замками, але не дуже свари Едварда, коли він повернеться. Ти навіть і не здогадуєшся, як сильно він тебе кохає. Тому боїться залишати тебе саму.

Вона нечутно підвелася і тихо, наче привид, підійшла до дверей.

— Добраніч, Белло, — прошепотіла вона і зачинила двері, вийшовши з кімнати.

— Добраніч, Розаліє, — пробурмотіла я їй навздогін.

Потому я довго не могла заснути.

А коли нарешті прийшов сон, мені примарився кошмар. Я повзла темною, холодною і незнайомою вулицею, під легеньким снігом, залишаючи позад себе кривавий шлейф. Примарний янгол у довгому білому вбранні обурено спостерігав за моїм пересуванням…

Наступного ранку, коли Аліса везла мене до школи, я всю дорогу сердито дивилася в лобову шибку. Я не виспалася, і від цього моє ув’язнення дратувало мене ще більше.

— Сьогодні ми поїдемо в Олімпію або деінде, — пообіцяла вона. — Буде весело, еге ж?

— Чому б тобі просто не замкнути мене у підвалі, — запропонувала я, — лишити бича, а про калач забути?

Аліса насупилася.

— Тоді він забере «Порш», бо я погано виконуватиму свою роботу. Тобі має бути весело.

— Це не твоя хиба, — промовила я, не ймучи віри, що й справді почуваюся винною перед нею. — Побачимося за обідом.

Я попленталася на англійську. Без Едварда день буде гарантовано нестерпним. Я ледве дотерпіла до закінчення першого уроку, цілком переконавшись, що таким ставленням я роблю собі лише гірше. Коли продзвенів дзвоник, я підвелася без надмірного ентузіазму. У дверях, які він відчинив для мене, стояв Майк.

— Едвард цього тижня у поході? — дружньо запитав він, коли ми виходили надвір під невеличкий дощ.

— Ага.

— Хочеш сьогодні увечері розважитися?

Невже він справді на це сподівався?

— Не можу. У мене «вечірка в піжамах», — буркнула я.

Обдумавши мою відповідь, він дивно на мене подивився.

— Чому ти…

Майкове запитання обірвалося на півслові гучним розкотистим ревінням, яке розітнуло стоянку позаду нас. Усі, хто стояв на тротуарі, пооберталися на цей звук, вражено дивлячись на чорний мотоцикл, який зі скреготом зупинився на самісінькому краю бетонного покриття. Двигун продовжував гарчати.

Джейкоб нетерпляче замахав до мене руками.

— Біжи, Белло! — закричав він, перемагаючи скажене ревіння мотора.

Я стала на місці як укопана, нічого не розуміючи. Потім швидко глянула на Майка. У мене було лише кілька секунд.

Чи зайде Аліса так далеко, щоб затримати мене в усіх на очах?

— Я нагло захворіла і поїхала додому, гаразд? — сказала я Майку з несподіваним пожвавленням.

— Гаразд, — пробурмотав він.

Я швидко поцілувала Майка в щоку.

— Дякую, Майку. Я заборгувала тобі одну відмазку! — гукнула я на ходу.

Джейкоб ударив на газ, широко усміхаючись. Я застрибнула на сидіння позад нього, міцно обхопивши його за пояс.

На порозі кафетерію я побачила Алісу. Її рот скривився, а очі палали від люті.

Я кинула їй один винуватий погляд.

Потім ми погнали по асфальтованій дорозі з такою швидкістю, що мій шлунок залишився десь далеко позаду.

— Тримайся, — заволав Джейкоб.

Я заховала обличчя у нього за спиною, коли ми мчали по автостраді. Я знала, що він скине швидкість, коли ми перетнемо квілеутський кордон. Доти мені треба було протриматися. Я тихо й гаряче молилася, щоб Аліса не погналася за мною і Чарлі мене випадково не побачив…

Ми без пригод дісталися на безпечну територію. Моцик скинув швидкість, Джейк випростався і засміявся. Я розплющила очі.

— Нам удалося! — загорлав він. — Непогано, як для нападу на в’язницю, еге ж?

— Гарно придумав, Джейку.

— Я згадав, ти казала, наче та кровопивця-провидиця не здатна передбачити, що збираюся робити я. І я радий, що ти про це не думала — бо в іншому разі вона б не пустила тебе до школи.

— Саме тому я не обмірковувала цього варіанту.

Він переможно засміявся.

— Що ти збираєшся сьогодні робити?

— Нічого! — засміялася я у відповідь. Як гарно бути вільною!


Розділ 8

Терпець


Безцільно блукаючи, ми знову вийшли на берег. Джейкоб досі був переповнений гордості, що винайшов план мого звільнення.

— Гадаєш, вони тебе шукатимуть? — запитав він із на дією у голосі.

— Ні, — я була певна щодо цього. — Але сьогодні увечері вони дадуть мені прочуханки.

Він підняв камінець і жбурнув його стрибати по хвилях.

— Тоді не повертайся, — запропонував він.

— Чарлі це сподобається, — зазначила я із сарказмом у голосі.

— Б’юся об заклад, що він буде не проти.

Я не відповіла. Скоріш за все, Джейкоб мав рацію, і мені нічого не залишалося, як мовчки поскреготіти зубами. Як несправедливо, що Чарлі відчуває таку велику прихильність тільки до моїх квілеутських друзів! Цікаво, чи змінилися б його уподобання, якби він дізнався, що насправді вибір стоїть між вампірами та вовкулаками?

— То який у зграї свіженький скандал? — запитала я жартівливо.

Джейкоб став на місці як укопаний, а потім подивився на мене враженими очима.

— Що таке? Це був жарт.

— А-а, — мовив він і відвернувся.

Я чекала, що він казатиме далі, але він, здавалося, про щось глибоко замислився.

— А що, справді є скандал? — запитала я.

Джейкоб кашлянув.

— Я так звик, що усі завжди про все знають, що й забув, як це — мати власний затишний куточок у себе в голові.

Декілька хвилин ми мовчки йшли уздовж кам’янистого берега.

— То що це? — нарешті запитала я. — Те, про що кожний у твоїй голові вже дізнався?

Він зволікав, наче вирішував, скільки з того можна мені розповісти. Потім зітхнув і мовив:

— Квіл закохався. Це імпринтинг. Він став третім. Інші почали непокоїтися. Мабуть, це трапляється частіше, ніж розповідають легенди… — Джейкоб насупився, а потім повернувся і поглянув на мене. Він дивився мені просто в очі, без жодних слів, а між бровами від зосередження залягли глибокі зморшки.

— Чого ти дивишся? — зніяковівши, запитала я.

Джейкоб зітхнув.

— Та так, нічого.

Джейкоб рушив далі. Він потягнувся — здавалося, несвідомо — і взяв мене за руку. Отак, без жодних слів, ми ступали кам’янистим пляжем.

Я уявила, якими видавалися ми збоку, йдучи берегом і тримаючись за руки — звісно, наче парочка, — і подумала, що треба забрати руку. Але ми з Джейкобом завжди так ходили… Жодних причин, щоб починати зараз з’ясовувати стосунки з цього приводу.

— Чому Квілове кохання викликало такий ажіотаж? — запитала я, побачивши, що він не збирається розповідати далі. — Це тому, що він новенький?

— Аж ніяк.

— Тоді в чому справа?

— Це ще одна з давніх легенд. Пора б уже нам перестати дивуватися, що всі вони — правдиві, — тихо промовив він сам до себе.

— Ти мені скажеш — чи я мушу здогадатися?

— Ти б нізащо не здогадалася. Розумієш, донедавна Квіл завжди проводив час із нами. Його майже ніколи не бачили біля будинку Емілії.

— Квіл теж закохався в Емілію? — запитала я, роззявивши рот від подиву.

— Та ні! Я ж казав, що ти не здогадаєшся. До Емілії в гості приїхали дві її племінниці… і Квіл побачив Клару.

Він не повів далі, і я на мить замислилася над почутим.

— Емілія не хоче, щоб її небога зустрічалася з вовкулакою? Це трохи лицемірно з її боку, — сказала я.

Але я могла зрозуміти, чому саме вона так поводилася. Я знову згадала довгі шрами, які спотворили її обличчя і всю праву руку. Сем утратив контроль лише раз, коли стояв від неї занадто близько. Лише один раз… Я бачила страждання в Семових очах, коли він дивився на те, що з нею зробив, і розуміла, чому в Емілії могло з’явитися бажання захистити від цього свою небогу.

— Припини, будь ласка, свої здогади. Ти на хибному шляху. Емілія нічого проти них не має, просто це трохи зарано.

— Що значить зарано?

Крізь примружені очі Джейкоб зміряв мене оцінювальним поглядом.

— Тільки нічого не подумай, гаразд?

Я насторожено кивнула.

— Кларі два роки, — сказав Джейкоб.

Уперіщив дощ. Я несамовито заморгала, коли краплі дощу хльоснули мене по обличчю.

Джейкоб безмовно чекав. Як завжди, на ньому не було куртки; дощ залишав темні мокрі плями на його чорній футболці та стікав по густому довгому волоссю. А він стояв і пильно дивився на мене.

— Квіл… закохався… у дворічну дівчинку? — нарешті спромоглася я перепитати.

— Таке буває, — знизав плечима Джейкоб і, нахилившись, узяв іще один камінець і запустив його в затоку. — Принаймні так кажуть легенди.

— Але ж вона — маля, — запротестувала я.

Він подивився на мене з чорною радістю в очах.

— Квіл не постаріє, — дошкульно нагадав він мені. — Йому лише треба почекати років із двадцять.

— Я… не знаю, що сказати.

Я силкувалася залишатися спокійною, але, по правді, була нажахана. До сьогодні вовкулаки і все, що з ними пов’язано, нітрохи мене не хвилювали, відколи я дізналася, що вони не причетні до убивств, у яких я їх підозрювала.

— Ти нас осуджуєш, — звинуватив він мене. — Це написано на твоєму обличчі.

— Вибач, — мовила я. — Але те, що ти сказав, звучить просто огидно.

— Це зовсім не так, ти все не так зрозуміла, — Джейкоб став на захист свого друга з несподіваним запалом. — Я бачив, що він відчуває, у його очах. У цьому немає нічого романтичного, принаймні не для Квіла і не зараз, — він зробив глибокий вдих, засмучений. — Це так важко описати! Це не схоже на кохання з першого погляду. Радше… на силу гравітації. Коли бачиш її, земля раптом перестає тебе тримати. Центр тяжіння переходить до неї. І все інше втрачає значення. І ти зробиш усе для неї, будеш усім для неї… Ти станеш тим, хто їй потрібен, — захисником, коханцем, другом, братом.

Квіл буде для неї найкращим, найдобрішим старшим братом, якого коли-небудь мали діти. На планеті не існуватиме малюка, про якого б піклувалися краще, ніж про ту маленьку дівчинку. Потім, коли вона підросте і їй знадобиться друг, йому вона зможе відкритися, довіритися і покластися більше за будь-кого. А потім, коли вона подорослішає, вони будуть такі ж щасливі, як Емілія та Сем, — дивні гіркі нотки прозвучали в Джейкобовому голосі наприкінці, коли він говорив про Сема.

— А Клара матиме вибір?

— Звичайно. Але чому б їй не вибрати Квіла, врешті-решт? Він буде їй ідеальною парою, наче створений навмисно для неї.

Декілька хвилин ми йшли мовчки, поки я не зупинилася, щоб кинути камінець в океан. Він упав на берег, не долетівши декількох метрів до води. Джейкоб засміявся з мене.

— Не всі володіють надприродною силою, — пробурмотала я. Він зітхнув.

— А коли це станеться з тобою, як ти гадаєш? — запитала я тихо.

Його відповідь була короткою і миттєвою.

— Ніколи.

— Але ж цього ти не можеш контролювати, правда?

Певний час він мовчав. Підсвідомо, ми обоє почали йти повільніше, ледве пересуваючись.

— Зі мною такого не може статися, — відповів він. — Її треба побачити — ту, яка призначена саме для тебе.

— І ти гадаєш, що якщо ти її досі не побачив, то її взагалі не існує? — запитала я скептично. — Джейкобе, ти дуже мало світу бачив, навіть менше за мене.

— Так, мало, — дуже тихо промовив він, а потім проникливо подивився на мене. — Але я ніколи нікого не побачу, Белло. Я бачу лише тебе. Навіть коли заплющую очі й намагаюся побачити щось інше. Запитай Квіла чи Ембрі. Їх це дуже дратує.

Мій погляд упав на каміння.

Ми вже не йшли, а стояли на місці. Все, що я чула, — це хвилі, що билися об берег. Їхнє ревіння затлумило шум дощу.

— Мабуть, я краще піду додому, — прошепотіла я.

— Ні! — запротестував він, здивований такою розв’язкою.

Я підвела на нього очі — він мав стурбований вигляд.

— У тебе ж цілий день вільний, правда? Кровопивця ще не встиг прибігти додому.

Я зміряла його поглядом.

— Я не хотів нікого образити, — випалив він.

— Так, у мене цілий день. Але, Джейку…

Він благально склав руки.

— Вибач, — сказав він. — Я більше не буду таким. Я буду просто Джейкобом.

Я зітхнула.

— Але якщо це те, про що ти думаєш …

— Не хвилюйся за мене, — наполіг він, удавано посміхаючись — занадто широко. — Я знаю, що роблю. Просто скажи мені, якщо я тебе засмутив.

— Я не знаю…

— Ну ж бо, Белло! Ходімо додому й дістаньмо наші моцики. Щоб мотоцикл гарно працював, на ньому треба регулярно їздити.

— Мені заборонено це робити.

— Ким? Чарлі чи крово… чи ним?

— Обома.

На обличчі Джейкоба з’явилася моя знайома усмішка, і водномить він став Джейкобом, якого мені так бракувало, теплим і сонячним.

Я не могла не усміхнутися у відповідь.

Дощ почав стихати, перетворившись у мряку.

— Я нікому не скажу, — пообіцяв він.

— Окрім усіх своїх друзів.

Він урочисто кивнув і підняв праву руку.

— Обіцяю про це не думати.

Я засміялася.

— Якщо зі мною щось станеться, я була у відключці.

— Як скажеш.

Ми ганяли на мотоциклах по польових дорогах навколо Ла-Пуша, аж поки дощ не перетворив їх на суцільну грязюку, та й Джейкоб так зголоднів, що, за його словами, ледве на ногах тримався. Коли ми зайшли до будинку, Біллі радо мене привітав, наче за моїм раптовим поверненням не стояло нічого, окрім бажання провести день із другом. З’ївши по бутерброду, які зробив Джейкоб, ми пішли в гараж, і я допомогла йому помити мотоцикли. Мене не було тут декілька місяців — відколи Едвард повернувся, — але у мене з’явилося відчуття, ніби я перенеслася назад у часі. Це був просто ще один день у гаражі.

— Як гарно, — мовила я, коли Джейкоб діставав із пакета з харчами теплий лимонад. — Я скучила за цим місцем.

Він усміхнувся і поглянув угору на пластикову крівлю, яка двигтіла над нашими головами.

— Так, я тебе розумію. Уся розкіш Тадж-Махалу без клопотів та витрат на подорож до Індії.

— За вашингтонський Тадж-Махал, — виголосила я тост, піднімаючи банку.

Він цокнувся зі мною своєю банкою.

— Пам’ятаєш минулий день Святого Валентина? Здається, тоді ти була тут востаннє — востаннє, коли все було ще… нормально.

Я засміялася.

— Звісно, пам’ятаю. Я продала себе у рабство за коробку цукрових сердечок. Таке не забувають.

Він усміхнувся мені.

— Точно. Гм, рабство. Треба про це поміркувати, — він зітхнув. — Таке відчуття, наче це було багато років тому. В минулій, щасливішій ері.

Я не могла з ним погодитися. Моя щаслива ера панувала зараз. Але я здивувалася, коли зрозуміла, що і в «темних віках» мого життя було багато речей, за якими я сумую. Я поглянула крізь відчинені двері на темний ліс. Знову пустився дощ, але в маленькому гаражі, сидячи поруч із Джейкобом, мені було тепло. Він обігрівав мене, наче піч.

Він провів пальцями по моїй руці.

— Усе дійсно змінилося.

— Так, — сказала я і потягнулася вперед, щоб погладити заднє колесо свого мотоцикла. — Колись Чарлі був мною задоволений. Сподіваюся, що Біллі нічого не розповість йому про сьогоднішнє… — я закусила губу.

— Не розповість. Він, на відміну від Чарлі, не хвилюється через такі дрібниці. Слухай, я так і не вибачився офіційно за ту пригоду з мотоциклами. Пробач, що я настукав на тебе Чарлі. Мені дуже шкода.

Я закотила очі.

— Мені також.

— Мені дуже, дуже шкода.

Він із надією подивився на мене, його мокре, сплутане чорне волосся стирчало навсібіч навколо благального обличчя.

— Ну, гаразд! Тебе пробачили.

— Дякую, Білко!

Ми з усмішкою поглянули одне на одного, а потім його обличчя затьмарилося.

— Того дня, коли я привіз мотоцикл… Я хотів тебе дещо запитати, — сказав він повільно. — Але водночас… не хотів.

Я принишкла — реакція на стрес. Цю звичку я перебрала від Едварда.

— Тоді ти просто упиралася, бо розсердилася на мене, чи ти говорила серйозно? — прошепотів Джейкоб.

— Ти про що? — прошепотіла я у відповідь, хоча точно знала, щo він має на увазі.

Він зиркнув на мене.

— Ти знаєш. Коли ти сказала, що це не моя справа, якщо… якщо він тебе вкусить, — він помітно зіщулився, вимовляючи останні слова.

— Джейку…

До горла підкотив клубок. Я не змогла закінчити.

Він заплющив очі та глибоко вдихнув.

— Ти говорила серйозно?

Він злегка затремтів, але очей не розплющував.

— Так, — прошепотіла я.

Джейк зробив вдих, повільний і глибокий.

— Я так і знав.

Я подивилася на його обличчя, чекаючи, поки він розплющить очі.

— Ти знаєш, що це означатиме? — з раптовим натиском запитав він. — Ти ж це розумієш, правда? Що станеться, якщо вони порушать угоду?

— Ми залишимо це місце першими, — промовила я ледь чутно.

Його очі розчахнулися, їхні чорні глибини наповнилися гнівом і болем.

— Угода не має географічних обмежень, Белло. Наші прапрадіди погодилися укласти мир лише тому, що Каллени заприсягнулися, що вони — не такі й не становлять загрози для людей. Вони пообіцяли більше нікого не вбивати і не перетворювати. Якщо вони відступляться від свого слова, то угода нічого не варта і вони нічим не відрізняються від інших вурдалаків. Одразу, коли це станеться, коли ми про це дізнаємося…

— Але, Джейку, хіба ти вже не порушив угоди? — запитала я, хапаючись за соломинку. — Хіба в ній не передбачалося, що ви не повинні розповідати людям про вампірів? А ти розказав мені. Її вже порушено, чи не так?

Джейкобу не сподобалося моє нагадування, і біль у його очах перемінився на ворожість.

— Так, я порушив угоду, але задовго до того, як про неї дізнався. І я впевнений, що вампірам про це відомо.

Він подивився похмуро на мій лоб, уникаючи мого присоромленого погляду.

— Але це не значить, що тепер вони можуть один раз на халяву порушити домовленості. Це не зуб за зуб. Якщо їм не подобається те, що я зробив, то вибір у них один. Такий самий вибір матимемо ми, якщо вони порушать угоду, — напасти. Розпочати війну.

В його устах це прозвучало як неминуче. Я здригнулася.

— Джейку, це не має так бути.

Він зціпив зуби.

— Це так є.

Після цієї заяви тиша стала занадто лункою.

— Ти коли-небудь пробачиш мені, Джейкобе? — прошепотіла я — і одразу пожалкувала про свої слова. Мені не хотілося чути його відповідь.

— Ти більше не будеш Беллою, — сказав він мені. — Мого друга більше не існуватиме. Не буде кого пробачати.

— Це звучить як «ні», — шепнула я.

Ми дивилися одне на одного нескінченно довго.

— Тоді прощавай, Джейку?

Він швидко заморгав, агресія на його обличчі змінилася здивуванням.

— Чому? У нас є ще декілька років. Хіба в цей час ми не можемо бути друзями?

— Років? Ні, Джейку, не років, — я похитала головою і невесело засміялася. — Точніше сказати тижнів.

Я була неготова до його реакції.

Він раптом скочив на ноги, і почувся гучний хлопок — банка з лимонадом вибухнула в його руці. Лимонад бризнув навсібіч, обливши мене, наче зі шланга.

— Джейку! — я хотіла нагримати на нього, але одразу принишкла, коли зрозуміла, що все його тіло тремтить від люті. Він кинув на мене несамовитий погляд, а з грудей дедалі гучніше долинало гарчання.

Я закам’яніла на місці, від потрясіння забувши навіть, як ворушитися.

Тремтіння хвилею накотилося на нього, і він дрижав дедалі швидше, аж поки стало здаватися, що він вібрує. Його обриси розмилися…

А потім Джейкоб стиснув зуби, й гарчання припинилося. Його очі зосереджено примружилися. Тремтіння затихло, і лише руки продовжувати труситися.

— Тижнів, — промовив Джейкоб безвиразно.

Я не відгукнулася, досі не в змозі поворушитися.

Він розплющив очі. Несамовитість у них розтанула.

— Він хоче перетворити тебе на паскудну кровопивцю всього за кілька тижнів! — просичав Джейкоб крізь зуби.

Занадто ошелешена, аби ображатися на ці слова, я мовчки кивнула.

Його обличчя аж позеленіло під червонувато-смаглявою шкірою.

— Так, Джейку, — прошепотіла я після довгої хвилини мовчання. — Йому сімнадцять, Джейкобе. А я день у день наближаюсь до дев’ятнадцятьох. Та й навіщо чекати? Він — це все, чого я хочу. Що мені залишається робити?

Це було риторичне запитання. Але Джейкобова відповідь хльоснула мене, як удар батога.

— Будь-що. Що завгодно. Краще б ти померла.

Я відсахнулася, наче мені дали ляпас. Джейкові слова ранили мене сильніше, ніж якби він мене справді вдарив. І коли цей біль блискавкою пронизав моє тіло, тоді мій терпець урвався.

— Може, тобі пощастить, — сказала я похмуро і, похитуючись, підвелася. — Може, мене зіб’є вантажівка дорогою додому.

Я схопила свій мотоцикл і виштовхала його на дощ. Джейк не поворухнувся, коли я проминала його. Щойно я дісталася вузенької доріжки, що перетворилася на багно, я заскочила на мотоцикл і натиснула на газ. Із-під заднього колеса вирвався фонтан грязюки й оббризкав гараж. Я дуже сподівалася, що бризки заляпали і Джейкоба.

Дощ промочив мене до нитки, поки я газувала по слизькому мокрому шосе до будинку Калленів. Здавалося, що проти вітру краплі дощу замерзають у мене на обличчі, й не встигла я й половини шляху подолати, як мої зуби почали цокотіти.

Мотоцикли — річ занадто непрактична для штату Вашингтон. Я продам цей непотріб за першої ж нагоди.

Я завела мотоцикл до Калленівського гаража, величезного як печера, й зовсім не здивувалася, побачивши, що Аліса уже чекала на мене, обережно присівши на край складаного верху свого «Порша». Вона ніжно погладила блискучу жовту поверхню.

— У мене не було нагоди поїздити на ньому, — зітхнула вона.

— Вибач, — просичала я крізь цокотіння зубів.

— Тобі б не завадив гарячий душ, — сказала вона різко, легко вистрибнувши з автомобіля.

— Так.

Вона піджала губи, уважно вивчаючи мій вираз обличчя.

— Хочеш про це поговорити?

— Ні.

Вона кивнула на знак згоди, але з її очей було видно, що вона вмирає від цікавості.

— Хочеш поїхати сьогодні увечері в Олімпію?

— Не зовсім. Мені можна додому?

Вона скривилася.

— Гаразд, Алісо, не зважай. Я залишуся, якщо тобі від цього стане легше.

— Дякую, — зітхнула вона з полегшенням.

Того вечора я лягла спати рано, згорнувшись клубочком на канапі, як і минулого разу.

Було досі темно, коли я прокинулася. І хоча мій розум був затуманений від сну, я втямила, що до ранку ще далеко. Очі знову заплющилися, я спробувала розтягнутися і скотилася на підлогу. Лише за деякий час я збагнула, що лежу на долівці й що там — значно зручніше.

Я перекотилася на спину, протираючи очі. Було набагато темніше, ніж минулої ночі, — хмари занадто щільно вкрили небо, щоб місячне світло могло пробитися крізь них.

— Пробач мені, — сказав Едвард так м’яко, що його голос злився із темрявою. — Я не хотів тебе збудити.

Я напружилася, чекаючи на гнівний вибух — як із його, так і зі свого боку, — але ніщо не порушило спокою, тиші й темряви його кімнати. Я майже відчувала у повітрі солодкий смак нашого возз’єднання, особливий тонкий аромат Едвардового подиху. Порожнеча від нашої недавньої розлуки залишила на вустах свій гіркуватий присмак, який я помітила лише зараз, коли він зник.

Між нами не було жодного напруження. Від нього повівало миром та спокоєм — то була не тиша перед грозою, а ясна чиста ніч, не заплямована навіть думкою про негоду.

Мені було байдуже, що я мала на нього сердитися. Мені було байдуже, що я мала сердитися на будь-кого. Я наблизилася до нього, знайшла у темряві його руки, і пригорнулася до нього. Він обійняв мене і притиснув до грудей. Мої губи жадібно цілували його шию, підборіддя, аж поки не відшукали його вуст.

Деякий час Едвард ніжно мене цілував, а потім засміявся.

— Я вже приготувався до такого несамовитого вибуху люті, проти якого гризлі — це просто дитяче белькотіння. А що отримав натомість? Мабуть, треба тебе частіше злити.

— Дай мені хвильку, щоб зосередитися, — піддражнила я, цілуючи його знову.

— Чекатиму, скільки попросиш, — прошепотів він, не відриваючись від моїх губ і зануривши пальці мені у волосся.

Моє дихання стало частішим.

— Може, вранці.

— Як скажеш.

— Ласкаво просимо додому, — сказала я в той час, як його холодні губи притислися до впадинки під моїм підборіддям. — Я рада, що ти повернувся.

— Це приємно знати.

— М-м-м, — промуркотіла я, оповиваючи руками його шию.

Він обхопив долонями мої лікті, а потім почав повільно проводити руками донизу — по грудях, по талії, по стегнах, аж до колін. Там він на мить зупинився, а потім схопив мене за кісточки і несподіваним різким рухом притягнув мене до себе, так що я опинилася у нього на колінах.

Я затамувала подих. Зазвичай він собі ніколи такого не дозволяв. Незважаючи на холод його рук, мені стало жарко. Його вуста шукали впадинку на моїй шиї.

— Не хотілося б накликати на себе передчасний гнів, — прошепотів він, — але, може, ти мені скажеш, чому протестуєш проти цього ліжка?

Перш ніж я змогла відповісти, перш ніж я навіть змогла достатньо зосередитися, щоб утямити значення його слів, він ліг на спину, так що я опинилася зверху. Він тримав руками моє обличчя, нахиляючи його так, щоб він міг дістати губами до моєї шиї. Моє дихання стало занадто важким і гучним — аж до непристойності, — але мені було не соромно, бо я не могла думати ні про що більше.

— Ліжко? — запитав він знову. — На мій погляд, воно чудове.

— В ньому немає потреби, — ледве видихнула я.

Він притягнув моє обличчя до себе, і я жадібно уп’ялася в нього губами. Повільно, цього разу зовсім повільно він перевернувся, аж поки накрив мене своїм тілом. Він здіймався наді мною обережно, щоб не натиснути ані грамом своєї ваги, але я кожною клітинкою відчувала його холодний мармур. Моє серце закалатало так сильно, що я ледве почула, як він тихо засміявся.

— Це спірне питання, — відказав він. — На канапі це було б важко зробити.

Він провів по моїх губах своїм холодним як лід язиком.

У мене запаморочилося в голові — дихання так прискорилося, що мені не вистачало повітря.

— Ти передумав? — запитала я, зовсім не дихаючи. Може, він переглянув свої суворі правила. Може, це ліжко значить більше, ніж мені спочатку здалося. Поки я чекала на його відповідь, серце забилося так, що було аж боляче.

Едвард зітхнув і відкотився на інший бік ліжка.

— Не будь смішною, Белло, — сказав він суворо і несхвально — певна річ, він зрозумів, що я мала на увазі. — Я просто хотів продемонструвати переваги ліжка, яке тобі, здається, не до вподоби. Не захоплюйся занадто.

— Запізно, — пробурмотіла я і додала: — А ще мені сподобалося ліжко.

— Це добре, — (я відчула усмішку в його голосі, коли він поцілував мене в чоло). — Мені також.

— Але я все одно вважаю, що воно зайве, — повторила я. — Якщо ми не збираємося занадто захоплюватися, то нащо воно треба?

Він знову зітхнув.

— Белло, я в тисячний раз повторюю — це дуже небезпечно.

— Мені подобається небезпека, — не вгавала я.

— Я знаю, — він сказав це таким сумним голосом, що я одразу зрозуміла — він бачив мотоцикл у гаражі.

— Я скажу тобі, що небезпечно, — промовила я швидко, аби він не встиг переключитися на іншу тему. — Я скоро запалаю, і винний у цьому будеш ти.

Він почав мене відпихати.

— Що ти робиш? — запротестувала я, вчепившись у нього.

— Захищаю тебе від займання. Якщо це для тебе занадто…

— Нічого, я витримаю, — не відступала я.

Він знову впустив мене в свої обійми.

— Вибач, що дав тобі марні сподівання, — сказав він. — Я не хотів, щоб ти почувалася нещасною. Це було негарно.

— Власне, це було дуже, дуже гарно.

Він глибоко вдихнув.

— Ти, мабуть, утомлена. Я мушу дати тобі поспати.

— Ні, не втомлена. Я не проти знову отримати марні сподівання.

— Це погана ідея. Ти не єдина, хто занадто захоплюється.

— Ні, єдина, — буркнула я.

Він хихикнув.

— Ти не уявляєш, про що говориш. Та все одно тобі не вдасться підірвати моє самовладання.

— Я не збираюся за це вибачатися.

— А можна я попрошу вибачення?

— За що?

— Ти розсердилася на мене, пам’ятаєш?

— А, оте.

— Вибач, я був неправий. Коли ти тут, у безпеці, мені набагато легше дивитися на все під правильним кутом, — він сильніше притиснув мене до себе. — Я просто шаленію, коли мені треба тебе полишати. Я більше не їздитиму так далеко. Це того не варте.

Я усміхнулася.

— Ти не знайшов пум?

— Знайшов. Але вони були не варті мого клопоту. І вибач, що змусив Алісу тримати тебе в заручниках. Це була кепська ідея.

— Так, — погодилася я.

— Я більше так не буду.

— Гаразд, — сказала я з легкістю. Він отримав пробачення. — Але «вечірки в піжамах» мають свої переваги… — я пригорнулася до нього й поцілувала його у виїмку над ключицею. — Ти можеш брати мене в заручники, коли заманеться.

— М-м-м, — зітхнув він. — Ловлю тебе на слові.

— То тепер моя черга?

— Твоя черга? — він був збитий із пантелику.

— Вибачатися.

— А за що ти маєш вибачатися?

— Ти хіба не сердишся на мене? — запитала я прямо.

— Ні.

Це прозвучало так, ніби він справді не сердився.

Я відчула, як мої брови зійшлися на переніссі.

— Хіба ти не зустрів Алісу, коли повернувся?

— Зустрів, а що?

— Хіба ти не збираєшся забрати у неї «Порш»?

— Звісно, ні. Це був подарунок.

У цей момент мені закортіло побачити вираз його обличчя. Він сказав це так, ніби я його образила.

— Хіба ти не хочеш знати, що я робила? — запитала я, загнана в кут раптовою відсутністю занепокоєння з його боку.

Я відчула, як він знизав плечима.

— Мене завжди цікавить усе, що ти робиш, але ти не мусиш мені нічого розповідати, якщо сама не захочеш.

— Але я їздила в Ла-Пуш.

— Я знаю.

— І прогуляла школу.

— Я теж.

Я пильно поглянула туди, звідки лунав звук його голосу, і провела пальцями по контурах його обличчя, аби розгадати, який настрій воно зараз виказувало.

— Звідки взялася оця твоя поблажливість? — запитала я рішуче.

Він зітхнув.

— Я вирішив, що ти мала рацію. Моя проблема була зокрема в тому, що я… упереджено ставився до вовкулак, ось у чому. Я намагаюся бути розважливішим і більше довіряти твоїм аргументам. Якщо ти говориш, що це безпечно, я тобі віритиму.

— Ого!

— І… найважливіше… Я не дозволю, щоб це вбило клин поміж нами.

Я схилила голову йому на груди і заплющила очі, цілком і повністю задоволена.

— То як, — промовив він буденним тоном. — Чи входило в твої плани скоро знову поїхати в Ла-Пуш?

Я не відповіла. Його запитання нагадало мені про останні слова Джейкоба, і в горлі все раптом заціпеніло.

Він неправильно зрозумів моє мовчання і напруження.

— Це просто, щоб я міг будувати власні плани, — пояснив він швидко. — Я не хочу, щоб ти почувалася, наче треба поспішати, бо я сиджу вдома і чекаю на тебе.

— Ні, — сказала я чужим голосом. — У мої плани не входить туди повертатися.

— О-о! Ти не повинна робити це заради мене.

— Я гадаю, що мені там більше не раді, — прошепотіла я.

— Ти переїхала чийогось кота? — запитав він невимушено. Я знала, що він не збирається витягувати з мене розповідь, але почула, як цікавість забриніла у його словах.

— Ні, — я зробила глибокий вдих, а потім швидко пробурмотіла щось на кшталт пояснення. — Я гадала, що Джейкоб розуміє… я не думала, що це його так здивує.

Едвард дожидав, поки я зберуся з думками.

— Він не очікував… що це має статися так скоро.

— Он як, — тихо промовив Едвард.

— Він сказав, що краще б я померла, — на останньому слові мій голос обірвався.

Едвард принишк і деякий час лежав дуже тихо, контролюючи свою реакцію, якою б вона не була і яку я не мала побачити. Потім він ніжно прихилив мене до грудей.

— Мені дуже шкода.

— Я гадала, що ти будеш радий, — прошепотіла я.

— Радий з того, що зробило тобі боляче? — промовив він мені у волосся. — Е ні, Белло.

Я зітхнула і розслабилася, щільно притиснувшись до його закам’янілих форм. Але він знову став мовчазний і напружений.

— Що сталося? — запитала я.

— Нічого.

— Ти можеш мені сказати.

Він завагався.

— Це може тебе розлютити.

— Я все одно хочу знати.

Він зітхнув.

— Я можу в прямому сенсі слова вбити його за те, що він сказав тобі таке. Я мрію це зробити.

Я боязко засміялася.

— Тоді дуже добре, що у тебе так багато самовладання.

— Я можу зірватися, — вимовивши це, він замислився.

— Якщо ти збираєшся втратити контроль, я знаю для цього краще місце, — я потягнулася до його обличчя, переборюючи бажання його поцілувати. Його руки стиснулися сильніше, стримуючи мене.

Він зітхнув.

— Чому я завжди мушу нести тягар відповідальності?

Я усміхнулася у темряві.

— Чому завжди? Дозволь мені побути відповідальною декілька хвилин… або годин.

— На добраніч, Белло.

— Чекай — я хотіла в тебе ще дещо запитати.

— Що саме?

— Минулої ночі я говорила з Розалією…

Його тіло знову напружилося.

— Так, вона думала про це, коли я увійшов. Вона підготувала тобі чимало ґрунту для міркувань, хіба ні?

У його голосі вчулося занепокоєння, тож я подумала, що йому здалося, наче я хочу поговорити про причини, з яких, на погляд Розалії, мені слід залишатися людиною. Але мене розбирало інше.

— Вона трохи розповідала… про той час, коли твоя родина жила з Деналі.

Запала коротка пауза — такий початок заскочив його зненацька.

— І?

— Вона згадала про одну групу жінок-вампірів… і про тебе.

Едвард нічого не відповів, хоча я чекала достатньо довго.

— Не хвилюйся, — сказала я, коли тиша вже стала гнітючою. — Вона сказала, що ти не… виявляв жодних симпатій. Мені просто цікаво, чи хтось із них виявляв симпатії до тебе.

І знову він промовчав.

— Котра з них? — запитала я, стараючись, аби мій голос звучав невимушено, проте мені це не дуже вдалося. — Чи їх було більш ніж одна?

Жодної відповіді. Мені хотілося побачити його обличчя, щоб дізнатися, про що говорило те мовчання.

— Аліса мені розкаже, — сказала я. — От піду і запитаю її просто зараз.

Його руки стиснули мене, немов лещата, скувавши мої рухи.

— Уже пізно, — мовив він. Я ніколи не чула раніше, щоб його голос так звучав — якось знервовано, трохи зніяковіло. — Крім того, гадаю, Аліси немає вдома…

— Шкода, — сказала я. — Дуже шкода, правда? — я запанікувала, і серце несамовито забилося, коли я уявила розкішну безсмертну суперницю, про яку раніше навіть не здогадувалася.

— Заспокойся, Белло, — відказав він, поцілувавши кінчик мого носа. — Це доходить до абсурду.

— Справді? Тоді чому ти не хочеш мені розповідати?

— Тому що немає про що розповідати. Ти роздула з мухи слона.

— З якої мухи? — наполягала я.

Він зітхнув.

— Мною трохи зацікавилася Таня. Але я дав їй зрозуміти у дуже галантній, джентльменській манері, що не можу відповісти їй взаємністю. Кінець історії.

Я доклала усіх зусиль, аби мій голос не затремтів.

— Скажи мені дещо — яка Таня на вигляд?

— Як і всі ми — біла шкіра, золотисті очі, — відповів він занадто швидко.

— І звісно, надзвичайно вродлива.

Я відчула, як він знизав плечима.

— В людських очах, — відповів він байдуже. — А знаєш що?

— Що? — мій голос прозвучав грубувато.

Він підніс вуста просто до мого вуха, лоскочучи його своїм холодним подихом.

— Мені подобаються брюнетки.

— А вона блондинка! Он воно що.

— Рудувата блондинка — зовсім не мій тип.

Я замислилась над тим, що він сказав, намагаючись зосередитися, поки його губи повільно опускалися від моєї щоки вниз по шиї, потім знову підіймалися наверх. Він здійснив три такі кола, перш ніж я наважилася відповісти.

— Ну, тоді все гаразд, — підбила я підсумок.

— Гм, — прошепотів він, торкаючись губами моєї шкіри. — Ти така мила, коли ревнуєш. Це на диво приємно.

Я кинула в темряву сердитий погляд.

— Уже пізно, — промурмотав він, майже наспівуючи, голосом ніжнішим за шовк. — Спи, моя Белло. Нехай тобі насняться радісні сни. Ти єдина, кому належало коли-небудь моє серце. Воно завжди буде твоїм. Спи, моє єдине кохання.

Він почав наспівувати мені колискову, і я знала: це лише справа часу, коли я засну, тому заплющила очі й сильніше притулилася до його грудей.


Розділ 9

Мішень


Щоб дати «вечірці в піжамах» належне завершення, Аліса вранці відвезла мене додому. Скоро має з’явитися Едвард, офіційно повернувшись зі свого «турпоходу». Як мені набридла вся ця облуда! За цим боком людського життя я точно не сумуватиму.

Почувши стукіт дверцят автомобіля, Чарлі визирнув у вікно. Він помахав до Аліси, а потім підійшов і допоміг мені вилізти з машини.

— Гарно розважилася? — запитав Чарлі.

— Так, було класно. Дуже… по-дівчачому.

Зайшовши всередину, я кинула свої речі біля сходів і попрямувала на кухню, аби перекусити.

— Для тебе повідомлення, — гукнув Чарлі мені навздогін. Блокнот для телефонних повідомлень стояв на видному місці, обіпертий на каструлю. Чарлі писав:


Дзвонив Джейкоб. Він просив передати, що сказав це несерйозно і що просить вибачення. Він хоче, щоб ти йому передзвонила. Не будь із ним занадто суворою. У нього був засмучений голос.


Я скорчила міну. Чарлі нечасто дописує коментарі до моїх повідомлень.

А Джейкоб нехай іде до біса і засмучується. У мене не було охоти з ним балакати. І взагалі, з потойбічного світу не дзвонять.

Якщо Джейкобу хочеться, щоб я померла, нехай звикає до тиші.

Апетит зник. Я повернулася і пішла розкладати речі.

— Ти не подзвониш Джейкобу? — запитав Чарлі. Він обіперся об стіну у вітальні та споглядав, як я піднімаю сумки.

— Ні.

Я пішла сходами нагору.

— Так негарно поводитися, Белло, — сказав він. — Помилятися — це людське, прощати — божественне.

— Не пхайся в чужі справи, — промовила я собі під носа, щоб він не почув.

Я знала, що у мене намічалося прання, тож, поклавши на місце зубну пасту і вкинувши брудний одяг у корзину для білизни, я попрямувала до кімнати Чарлі, аби познімати з його ліжка простирадла. Я поскидала їх на купу біля сходів і рушила до своєї кімнати, аби зробити те ж саме.

Біля ліжка я затрималася, схиливши голову набік.

Куди поділася подушка? Я роззирнулася, оглядаючи всю кімнату. Подушки не було. Кімната видавалася незвичайно чистою. Хіба мій балахон не висів на тому бильці в ногах ліжка? І я могла заприсягтися, що під кріслом-гойдалкою валялася пара брудних шкарпеток, а зверху на ньому лежала червона блузка, яку я приміряла два дні тому, але вирішила, що вона занадто святкова для школи…

Я знову покрутилася на місці. Моя корзина для білизни не була порожня, але й не набита під самий верх, як мала бути.

Невже Чарлі поправ? Це на нього не схоже.

— Тату, ти вже щось прав? — гукнула я у двері.

— Гм, ні, — крикнув він у відповідь винуватим голосом. — А ти хотіла, щоб поправ?

— Ні, я сама збиралася. Ти шукав щось у мене в кімнаті?

— Ні, а що?

— Не можу знайти… блузку…

— Я туди навіть не заходив.

А потім я згадала, що Аліса навідувалася сюди по мою піжаму. Я й не помітила, що вона приносила подушку — мабуть, тому, що не спала на ліжку. Вона, мабуть, трохи тут поприбирала, збираючи мої речі. Мені стало соромно за свою неохайність.

Але червона блузка не була брудною, тож я полізла в корзину, аби витягнути її звідти.

Я сподівалася, що вона лежить десь згори, але її там не було. Я перерила всю білизну, проте блузки не знайшла. Я подумала, що у мене, напевно, параноя, але відчуття було таке, наче щось іще зникло, і скоріш за все, це щось було не єдине. Зникло близько половини речей.

Я зідрала з ліжка простирадла і, захопивши по дорозі білизну Чарлі, пішла до пральної комірчини. Пральна машина була порожня. Я перевірила сушилку, в душі сподіваючись знайти там випрані речі — послугу від Аліси. Але й там нічого. Я насупилася, збита з пантелику.

— Ти знайшла те, що шукала? — вигукнув Чарлі.

— Ще ні.

Я піднялася нагору, аби подивитися під ліжком. Нічого, окрім запилених плюшевих зайчиків. Я почала ритися в комоді — може, я сховала червону блузку назад і забула за неї?

Почувся дзвінок у двері, і я припинила пошуки. Це, напевно, Едвард.

— Двері, — проінформував мене Чарлі зі свого крісла, коли я промчала повз нього.

— Не вставай, тату.

З сяючим обличчям я відчинила двері.

Едвардові золоті очі були широко розчахнуті, ніздрі роздувалися, зуби вищирені.

— Едварде? — сказала я різко, вражена виразом його обличчя. — Що?…

Він приставив палець до моїх губ.

— Дай мені дві секунди, — прошепотів він. — Не рухайся.

Я завмерла, стоячи на порозі, а він… зник. Він метнувся так швидко, що Чарлі навіть не помітив, що повз нього щось промайнуло.

Перш ніж я встигла порахувати до двох, Едвард повернувся. Він обійняв мене за талію і швидко потягнув на кухню. Його очі металися по кімнаті, а руками він притискав мене до себе, наче боронячи від чогось. Я кинула погляд на Чарлі, який сидів у своєму кріслі, ретельно нас не помічаючи.

— Тут хтось був, — пробурмотів він мені на вухо, провівши мене углиб кухні. В його голосі лунало напруження, я ледве розчула його за ревінням пральної машини.

— Присягаюся, що жодних вовкулак… — почала говорити я.

— Це не вони, — швидко перебив він, хитаючи головою. — Це один із наших.

З його голосу стало ясно, що то він не членів своєї родини має на увазі.

Я відчула, як зблідла.

— Вікторія? — жах скував горло.

— Це не її запах.

— Хтось із Волтурі, — припустила я.

— Можливо.

— Коли?

— Так, я гадаю, що це вони, бо хтось проник сюди недавно, рано-вранці, коли Чарлі ще спав. Хто б це не був, Чарлі він не зачепив, тобто в нього, вочевидь, була інша ціль.

— Знайти мене.

Едвард не відповів. Його тіло завмерло, нагадуючи статую.

— Про що ви двоє там шушукаєтеся? — запитав підозріливо Чарлі, виринаючи із-за рогу з порожнім відерцем для попкорну.

Я позеленіла. Поки Чарлі спав, у будинку ходив вурдалак і шукав мене. Мене охопила паніка, лещатами стиснувши груди. Я перелякано дивилася на батька, не в змозі нічого відповісти.

Обличчя Чарлі змінилося. Раптом на ньому з’явилася посмішка.

— Якщо ви двоє сваритеся… то не вмішуйте мене.

Продовжуючи посміхатися, він поставив відерце в раковину і неквапливим кроком вийшов із кухні.

— Ходімо, — тихо і серйозно промовив Едвард.

— Але Чарлі! — від страху у грудях стислося і стало важко дихати.

Коротку мить він вагався, а потім витягнув мобільний телефон.

— Еммете, — сказав він, а тоді почав говорити так швидко, що я не могла розрізнити слів. За півхвилини розмова завершилася. Він повів мене до дверей.

— Еммет і Джаспер уже виїхали, — прошепотів він, відчувши, що я пручаюся. — Вони прочешуть ліс. Із Чарлі все буде гаразд.

Я перестала опиратися і дозволила йому вести мене далі. Підкошена панікою, я не могла міркувати тверезо. Чарлі зустрів мої перелякані очі самовдоволеною посмішкою, яка раптом змінилася занепокоєнням. І перш ніж він устиг щось сказати, Едвард вивів мене за двері.

— Куди ми їдемо? — я продовжувала говорити пошепки, навіть коли ми вже сіли в машину.

— Ми їдемо поговорити з Алісою, — відповів він, хоч і не пошепки, але пригнічено.

— Ти думаєш, що вона могла щось бачити?

Крізь примружені повіки він подивився на дорогу.

— Можливо.

Усі чекали на нас, приведені у бойову готовність дзвінком Едварда.

У мене склалося враження, ніби я в музеї: навколо всі стояли нерухомо, наче статуї, завмерши у різноманітних позах занепокоєння.

— Що сталося? — з притиском запитав Едвард, щойно ми переступили поріг його будинку. Я була глибоко вражена, коли він сердито зиркнув на Алісу, люто стиснувши кулаки.

Аліса стояла, міцно притиснувши руки до грудей, самі лише губи ворушилися.

— Не знаю. Я нічого не бачила.

— Такого не може бути … — просичав він.

— Едварде, — сказала я з легеньким докором. Мені не подобалося, коли він говорив з Алісою таким тоном.

Карлайл спробував його заспокоїти.

— Едварде, це тобі не математика.

— Він був у її кімнаті, Алісо. Він може і досі бути там — чекати на неї.

— Я б це побачила.

Едвард гнівно змахнув руками.

— Точно? Ти впевнена?

Коли Аліса відповіла, її голос звучав холодно:

— Ти й так уже змусив мене слідкувати за рішеннями Волтурі, за поверненням Вікторії, стежити за кожним Беллиним кроком. Хочеш іще чогось? Може, мені слідкувати за Чарлі, або за Беллиною кімнатою, або за цілою вулицею? Едварде, якщо я візьму на себе забагато, речі почнуть вислизати з-під моєї уваги.

— Здається, вони вже вислизають, — різонув Едвард.

— Белла постійно була у безпеці. Не було за чим слідкувати.

— Якщо ти спостерігала за Італією, чому ти не побачила, що вони надіслали…

— Я не думаю, що це вони, — заперечила Аліса. — Я б це побачила.

— Хто б іще залишив Чарлі в живих?

Я здригнулася.

— Не знаю, — мовила Аліса.

— Це дуже допомогло.

— Припини, Едварде, — прошепотіла я.

Він обернувся до мене, його обличчя було досі розлючене, зуби міцно зціплені. Якусь мить він дивився на мене, а потім зробив глибокий видих. Його зіниці розширилися, і підборіддя розслабилося.

— Так, Белло, ти права. Вибач, — і він поглянув на Алісу. — Пробач мені, Алісо. Я не повинен був валити всю вину на тебе. Я повівся негідно.

— Я розумію, — відповіла Аліса. — Але мені від цього не легше.

Едвард глибоко вдихнув.

— Гаразд, давайте подивимося на це з погляду логіки. Які є варіанти?

Здалося, що всі одразу відтанули. Аліса розслабилася і відкинулася на спинку крісла. Карлайл повільно підійшов до неї, блукаючи поглядом десь далеко. Есме сіла на канапу навпроти Аліси, підібгавши ноги. Лише Розалія не поворухнулася і продовжувала стояти, повернувшись до нас спиною і дивлячись на скляну стіну.

Едвард підвів мене до канапи і посадив поруч з Есме, яка підсунулася ближче і обійняла мене за плечі. А він узяв мене за руку і міцно стиснув її долонями.

— Вікторія? — запитав Карлайл.

Едвард похитав головою.

— Ні. Запах був незнайомий. Це, мабуть, один із Волтурі, хтось, кого я ще не знаю…

Аліса заперечливо похитала головою.

— Аро ще не давав доручення стежити за Беллою. Я б це побачила. Я на це чекаю.

Едвард різко подивився на неї.

— Ти чекаєш на офіційну команду?

— А ти гадаєш, що хтось грає поодинці? Навіщо?

— Це може бути Гай, — припустив Едвард, обличчя якого знову напружилося.

— Або Джейн, — сказала Аліса. — У них в обох є ресурси, щоб підіслати незнайомця…

Едвард скривився.

— І мотиви.

— Все одно не сходиться, — мовила Есме. — Якби цей хтось, ким би він не був, лаштувався дочекатися Беллу, Аліса би це побачила. Він… або вона… не мали наміру скривдити Беллу. І Чарлі, якщо на те пішло.

Я зіщулилася, почувши ім’я свого тата.

— Усе буде гаразд, Белло, — промовила Есме, погладжуючи моє волосся.

— Але навіщо тоді комусь це робити? — міркував Карлайл уголос.

— Перевірити, чи я досі людина? — висловила я припущення.

— Можливо, — сказав Карлайл.

Розалія зойкнула, достатньо голосно, щоб я почула. Вона продовжувала стояти нерухомо, демонстративно дивлячись у бік кухні. Едвард, навпаки, мав пригнічений вигляд.

Крізь двері, що вели на кухню, увірвався Еммет, слідом за ним — Джаспер.

— Невідомець давно зник, багато годин тому, — оголосив розчаровано Еммет. — Слід веде на схід, потім на південь і обривається на бічній дорозі. Там на нього чекала машина.

— От не пощастило, — пробурмотів Едвард. — Якби він пішов на захід… тоді у тих псів була б гарна нагода стати у пригоді.

Я поморщилася, й Есме погладила мене по плечу.

Джаспер подивився на Карлайла.

— Ми не впізнали запаху. Ось, — він витягнув щось зелене і пом’яте. Карлайл узяв це і підніс до обличчя. Я бачила, як воно переходило з рук у руки — то був зламаний листок папороті. — Може, ви впізнаєте.

— Ні, — сказав Карлайл. — Запах незнайомий. Я його ніколи не зустрічав.

— Може, ми шукаємо у хибному напрямку. Може, це просто збіг… — почала була Есме, але зупинилася, коли побачила, що всі скептично в неї втупилися. — Я маю на увазі не такий збіг, коли якомусь незнайомцю просто заманулося забратися в Беллин будинок. Я подумала, що комусь могло стати просто цікаво. Її оточують наші запахи. Може, він зацікавився, що нас туди привело?

— Чому тоді він просто не прийшов сюди? Якщо йому було просто цікаво? — запитав Еммет.

— Ти б, може, і прийшов, — сказала Есме, на обличчі якої раптом з’явилася ніжна усмішка. — Решта з нас не такі прямолінійні. Наша родина дуже велика — його або її це могло налякати. Але з Чарлі все гаразд. Скоріш за все, то був не ворог.

Просто цікаво. Як Джеймсу з Вікторією спочатку було цікаво? На згадку про Вікторію тілом пробігли дрижаки. Хоча в одному Каллени, здавалося, були твердо впевнені: то була не вона. Не цього разу. Вона дотримуватиметься вже перевіреної схеми. То був хтось інший, незнайомець.

Повільно я починала приходити до думки, що вампірів на цьому світі набагато більше, ніж мені спершу здалося. Скільки разів їх зустрічали прості смертні, які ні про що не здогадувалися? Скільки смертей, які насправді були даниною їхній спразі, помилково приписувалися нещасним випадкам та криміналу? Скільки ще прибуде в їхньому полку, коли я до нього долучуся?

Від такого туманного майбутнього по спині пробіг холодок.

Каллени сприйняли слова Есме неоднозначно. Я помітила, що Едвард зовсім не поділяв цього припущення, а Карлайл, навпаки, дуже до нього схилявся.

Аліса піджала губи.

— Я так не гадаю. Час було підібрано бездоганно… Цей гість був дуже обережний і нічого не торкався. Наче йому або їй було відомо, що я все побачу…

— У нього могли бути й інші причини, щоб нічого не торкатися, — зауважила Есме.

— Невже так важливо, хто це був? — запитала я. — Сам факт, що хтось мене шукав… чи цього не достатньо? Нам не слід чекати аж до випускного.

— Ні, Белло, — відказав швидко Едвард. — Все не так погано. Якщо тобі справді загрожуватиме небезпека, ми про це дізнаємося.

— Подумай про Чарлі, — нагадав мені Карлайл. — Подумай про те, як він страждатиме, коли ти зникнеш.

— Я думаю про Чарлі! Це за нього я хвилююся! А що якби моєму дорогому гостю закортіло підкріпитися минулої ночі? Поки я поруч із Чарлі, він також мішень. Якщо з ним що-небудь станеться, це буде через мене!

— Це не так, Белло, — сказала Есме, знову погладжуючи моє волосся. — І з Чарлі нічого не станеться. Нам просто треба більше пильнувати.

— Більше пильнувати? — я не йняла віри своїм вухам.

— Белло, усе буде гаразд, — пообіцяла Аліса, в той час як Едвард стиснув мою руку.

І я зрозуміла, дивлячись по черзі на їхні прегарні обличчя, що жодні мої слова не вплинуть на їхню думку.


Додому ми їхали мовчки. Я була геть розбита. Попри всі мої козирні аргументи, я досі була людиною.

— Ти ні на секунду не залишатимешся сама, — пообіцяв Едвард, зупинившись біля будинку Чарлі. — З тобою завжди хтось буде. Еммет, Аліса, Джаспер…

Я зітхнула.

— Це смішно. Їм буде так нудно, що вони самі мене прикінчать, аби просто не сидіти склавши руки.

Едвард скривився на мене, мов середа на п’ятницю.

— Браво, Белло.

Коли ми повернулися, Чарлі був у гарному гуморі. Він побачив напруження поміж нами і розтлумачив це на свій копил. Із самовдоволеною посмішкою на обличчі він спостерігав, як я ладнала йому вечерю. Едвард із дозволу на хвильку відлучився — мабуть, для того, щоб перевірити обстановку. Чарлі дочекався, поки він повернеться, а потім озвучив мої повідомлення.

— Знову дзвонив Джейкоб, — мовив він, щойно Едвард увійшов на кухню. Я навіть оком не моргнула, ставлячи перед ним тарілку.

— То й що?

Чарлі насупився.

— Не будь такою мстивою, Белло. У нього був нещасний голос.

— Джейкоб заплатив тобі за піар-кампанію, чи ти рекламуєш його з власної волі?

Чарлі побурчав щось незрозуміле в мій бік, а потім тарілка з їжею урвала його нарікання.

Хоча він цього не усвідомлював, його слова влучили точно в ціль.

Моє життя зараз нагадувало гру в кості — чи буде наступний кидок на мою користь? А якщо зі мною дійсно щось станеться? Занадто жахлива помста — залишати Джейкоба з відчуттям провини за сказане.

Але я не хотіла розмовляти з ним у присутності Чарлі, який би стежив, щоб я раптом не бовкнула зайвого. В цей момент я позаздрила стосункам Джейкоба і Біллі. Як, мабуть, легко жити з людиною, від якої не маєш секретів!

Значить, почекає до ранку. Цієї ночі я, скоріш за все, не помру, а з Джейкобом нічого не станеться, якщо він покартається ще дванадцять годин. Це навіть піде йому на користь.

Коли Едвард офіційно побажав мені доброї ночі, я виглянула, щоб подивитися, хто там під зливою охороняє мене і Чарлі. Я подумки пожаліла Алісу чи хто б там не був, але на душі стало спокійно. Було гарно відчувати, що я не сама. Й Едвард повернувся в рекордно короткий строк.

Він заспівав мені колискову, як минулого разу, і відчуваючи уві сні його присутність, я проспала спокійно, без кошмарів.


Вранці, коли я ще спала, Чарлі пішов на риболовлю разом зі своїм заступником Марком. Я вирішила скористатися відсутністю нагляду, щоб здійснити божественний акт прощення.

— Дозволю Джейкобу з собою помиритися, — попередила я Едварда, потому як доїла сніданок.

— Я знаю, що ти вже давно його пробачила, — сказав він зі щирою усмішкою. — Подовгу дутися на когось не входить у твої численні таланти.

Я закотила очі, але мені було приємно. Здавалося, що Едвард справді прислyхався до того, що я йому говорила з приводу вовкулак.

Я набрала номер, навіть не подивившись на годинник. Для дзвінків було зарано, і я занепокоїлась, що можу розбудити Біллі або Джейка. Проте слухавку підняли ще перед другим викликом — значить, цей хтось був неподалік від телефону.

— Алло, — сказав понурий голос.

— Джейкобе?

— Белло! — вигукнув він. — О Белло, пробач мені! — він перескакував через слова, так кваплячись їх вимовляти. — Клянуся, що я не серйозно. Я просто ляпнув дурницю. Я був злий, але це не виправдання. Не сердься на мене, будь ласка. Будь ласочка. Я до кінця життя буду твоїм рабом і робитиму все, що забажаєш, — лише прости мене.

— Я не серджуся, і я тебе пробачаю.

— Дякую, — емоції переповнювали його голос. — Не можу повірити, що був таким покидьком.

— Не хвилюйся — я вже до цього звикла.

Він засміявся з відчутним полегшенням.

— Приїжджай до мене, — сказав він благально. — Я хочу реабілітуватися.

Я нахмурилася.

— Як?

— Як ти захочеш. Пострибаємо зі скелі.

— О, це просто геніальна ідея.

— Зі мною ти будеш у безпеці, — пообіцяв він. — Що б ти не збиралася робити.

Я поглянула на Едварда. Його обличчя було спокійне, але я була переконана — зараз не найкращий час.

— Не цього разу.

— Він на мене розлючений, правда? — при цьому голос Джейкоба був не дошкульний, а присоромлений.

— Не в тому річ. Тут… ну, є інша проблема, трохи більша, аніж шкодливий підліток-вовкулака… — я намагалася сказати це жартівливим тоном, але Джейкоба було не обдурити.

— Що сталося? — запитав він.

— Гм, — я не знала, що саме йому сказати.

Едвард простягнув руку до телефону. Я уважно подивилася на його обличчя. Воно здавалося цілком спокійним.

— Белло? — мовив Джейкоб.

Едвард зітхнув, торкнувшись рукою телефону.

— Ти не проти поговорити з Едвардом? — запитала я нерішуче. — Він хоче тобі дещо сказати.

Зависла довга пауза.

— Гаразд, — нарешті погодився Джейкоб. — Мені цікаво.

Я передала телефон Едвардові, сподіваючись, що він прочитав у моїх очах попередження.

— Привіт, Джейкобе, — сказав Едвард як найувічливіше.

Потім запала тиша. Я прикусила губу, намагаючись здогадатися, якою була відповідь Джейкоба.

— Тут хтось був — запах мені не знайомий, — пояснив Едвард. — Твоя зграя бува не натрапляла на свіжий слід?

Настала ще одна пауза, під час якої Едвард кивав, нічим не здивований.

— Ось у чому справа, Джейкобе. Я не випущу Беллу з поля зору, поки все не владнаю. В цьому нема нічого особистого…

Тут Джейкоб його перебив, і я почула з трубки звук його голосу. Він заговорив набагато гучніше. Я постаралася розібрати слова, але марно.

— Може, ти й маєш рацію… — почав був Едвард, але Джейкоб знову його перебив. Принаймні жоден із них не злився.

— Це цікава пропозиція. Ми охоче переглянемо умови договору. Якщо вдасться переконати Сема.

Потім Джейкоб стишив голос. Я а ж почала гризти ніготь на великому пальці, намагаючись прочитати Едвардів вираз обличчя.

— Дякую, — відповів Едвард.

А тоді Джейкоб сказав щось таке, від чого тінь здивування промайнула в Едвардових очах.

— Я планував іти сам, власне, — сказав Едвард у відповідь на несподіване запитання. — А її залишити зі своїми.

Джейкоб підвищив тон, і мені здалося, що він намагається бути переконливим.

— Я постараюся подивитися на це об’єктивно, — пообіцяв Едвард. — Настільки об’єктивно, наскільки зможу.

Запала пауза, цього разу коротша.

— Це не така вже й погана ідея. Коли?… Ні, нормально. Але я б хотів спочатку сам піти по сліду. Десять хвилин… Звісно, — сказав Едвард і простягнув мені телефон. — Белло?

Зніяковівши, я повільно взяла трубку.

— І про що це ви говорили? — роздратовано запитала я Джейкоба. Я розуміла, що це по-дитячому, але почувалася так, наче мене викинули з гри.

— Здається, про перемир’я. Слухай-но, зроби мені послугу, — попросив Джейкоб. — Постарайся переконати свого кровопивцю, що резервація — це найбезпечніше для тебе місце, коли його не буде поруч. Ми зможемо тебе захистити від будь-кого.

— То ось у чому ти намагався його переконати?

— Так. Це має сенс. І Чарлі краще побути тут. Якнайдовше.

— Нехай Біллі цим займеться, — погодилась я. Мені не хотілося підставляти Чарлі під удар, який був націлений на мене. — Щось іще?

— Перегляд деяких кордонів, щоб ми могли впіймати будь-кого, хто занадто наблизився до Форкса. Я не впевнений, що Сем на це піде, але поки ми його не переконаємо, я за всім тут наглядатиму.

— Що ти маєш на увазі — «за всім тут наглядатиму»?

— Якщо ти побачиш вовка біля свого будинку, то не стріляй у нього. От що я маю на увазі.

— Ну, певна річ. Але ти не мусиш так… ризикувати.

Він пирхнув.

— Не мели дурниць. Я здатен про себе подбати.

Я зітхнула.

— Я також намагався переконати його дозволити тобі до мене приїхати. Але він упереджений проти нас, тому нехай не забиває тобі голову своїми дурницями про безпеку. Він чудово знає, що тут ти будеш у безпеці.

— Матиму це на увазі.

— До скорої зустрічі, — сказав Джейкоб.

— Ти прийдеш?

— Так. Мені треба занюхати запах твого гостя, щоб вистежити його, якщо він повернеться.

— Джейку, я дуже не хочу, щоб ти вистежував…

— Та годі тобі, Белло, — перервав мене Джейкоб, а потім засміявся і повісив слухавку.


Розділ 10

Запах


Це було так по-дітвацькому! Ну, навіщо Едвардові йти через те, що повинен прийти Джейкоб? Хіба ми цього ще не переросли?

— Не те щоб я відчував до нього особисту неприязнь, Белло, просто так нам обом буде легше, — сказав Едвард, стоячи у дверях. — Я триматимуся неподалік. Ти будеш у безпеці.

— Я хвилююся не про те.

Він усміхнувся, а потім у його очах з’явилася хитринка. Він притягнув мене до себе і занурився обличчям у моє волосся. Холод від його подиху осідав на пасмах і на шкірі, і від цього відчуття у мене по шиї пробігли мурашки.

— Я скоро повернуся, — сказав він, а потім голосно засміявся, так ніби я розповіла анекдот.

— Що тут смішного?

Едвард лише усміхнувся і, не давши мені відповіді, побіг підстрибом до дверей.

Буркочучи сама до себе, я рушила на кухню мити посуд. Не встигла ще вода набратися в раковину, як у двері подзвонили. Я ніяк не могла звикнути, наскільки швидше Джейкоб пересувався без своєї машини. Здавалася, що всі довкола набагато швидші за мене…

— Заходь, Джейку! — гукнула я.

Я зосередилася на зануренні посуду в спінену воду й цілком забула про те, що віднедавна Джейкоб став ходити безшумно, наче привид. Я аж підстрибнула, коли за моєю спиною пролунав його голос.

— Ти завжди залишаєш двері отак, незамкненими? Ой, вибач. Він так мене налякав, що я облила себе мильною водою.

— Я не боюся тих, кого може зупинити замок на дверях, — відповіла я, витираючи мокру сорочку кухонним рушником.

— Правильно, — погодився він.

Обернувшись до нього, я кинула на нього несхвальний погляд.

— Невже так важко носити одяг, Джейкобе? — запитала я. Він знову був голий до пояса, одягнений лише в поношені рвані джинси. У мене майнула думка, що він, мабуть, так загордився своїми новонабутими м’язами, що йому до знемоги кортіло зайвий раз їх показати. Мушу зізнатися, вони справді вражали, хоча хирляком я його не вважала ніколи. — Я знаю, що тобі більше не буває холодно, та все ж…

Він поправив рукою змокле волосся, яке падало йому на очі.

— Просто так зручніше, — пояснив він.

— Що зручніше?

Він усміхнувся поблажливо.

— Мені й так незручно тягати за собою штани, поминаючи вже решту одягу. Я що тобі, в’ючний осел?

Я насупилася.

— Ти про що, Джейкобе?

Він переможно подивився на мене, так наче я проґавила щось очевидне.

— Мій одяг не зникає і не виникає з повітря, коли я перевертаюся. Мені треба нести його в зубах, поки я біжу. Перепрошую, що не затарююся по самий зав’язок.

Я почервоніла і пробурмотіла:

— Про це я не подумала.

Він засміявся і вказав на чорну, тонку як нитка шкіряну мотузку, що була тричі обмотана навколо його лівої кісточки, наче браслет. Лише тепер я помітила, що він стояв босоніж.

— Це не просто данина моді — це для того, щоб не носити джинси в зубах.

Я не знала, що на це сказати.

Він розплився в усмішці.

— Моя напівоголеність тебе хвилює?

— Ні.

Джейкоб знову засміявся, і я обернулася до нього спиною, аби зосередитися на посуді. Мені лишалося сподіватися, що Джейк зрозуміє: я почервоніла через сум’яття від власного дурного розуму, а не через його запитання.

— Ну, час братися до роботи, — зітхнув він. — Не хочу, щоб у нього був привід сказати, ніби я сачкую.

— Джейкобе, це не твій клопіт…

Але він жестом мене перебив.

— Я тут працюю на добровільних засадах. А тепер скажи, де запах цього незваного гостя найсильніший?

— Гадаю, у моїй спальні.

Він примружив очі. Було схоже, що йому, так само як і Едвардові, це зовсім не сподобалося.

— Я повернуся за хвилину.

Я взяла тарілку і почала її методично драїти. Запала тиша, й окрім шкрябання пластикових ворсин щітки по керамічній поверхні не було чути жодних звуків. Я намагалася вловити що-небудь із верхнього поверху — скрипіння підлоги, клацання дверей. Але нічого. Раптом я втямила, що мию одну тарілку довше, ніж потрібно, і постаралася зосередитися на своєму занятті.

— Хух! — вимовив Джейкоб за моїм плечем, знову мене перелякавши.

— Фу, Джейку, ну скільки можна!

— Вибач. Зараз… — Джейкоб узяв рушника і вимочив воду, яку я знову з переляку вилила не себе. — Давай допоможу. Ти митимеш, а я полоскатиму і витиратиму.

— Гаразд, — я простягнула йому тарілку.

— Піймати запах було легко. До речі, твоя кімната смердить.

— Я куплю освіжувач повітря.

Він засміявся.

Декілька хвилин у дружній тиші я мила посуд, а він його витирав.

— Можна тебе дещо запитати?

Я простягнула йому чергову тарілку.

— Це залежить від того, що ти хочеш дізнатися.

— Будь ласка, не подумай, що я нариваюся на скандал або щось у цьому роді, — мені чесно просто цікаво, — запевнив мене Джейкоб.

— Гаразд. Питай.

Декілька секунд він вагався.

— Як це — зустрічатися з вурдалаком?

Я закотила очі.

— Ліпше не буває.

— Я серйозно. Тебе не турбує сама думка про це? Тебе це не лякає?

— Ні.

Він мовчки узяв із моїх рук миску. Я зиркнула на його обличчя — воно супилося, нижня губа закопилилася.

— Щось іще? — запитала я.

Він поморщив носа.

— Ну… я хотів запитати… чи ти… ну, знаєш, його цілувала?

Я засміялася.

— Так.

Він здригнувся.

— Пхе.

— Кожному своє, — промурмотіла я.

— А тебе не лякають ікла?

Я ляснула його по руці, оббризкавши мильною водою.

— Годі, Джейкобе! Ти ж знаєш, що у нього немає ікл!

— Ще й як знаю.

Я зціпила зуби і почала немилосердно шкребти щіткою ніж для м’яса.

— А можна ще одне питання? — мовив він обережно, коли я передала йому ніж. — Знову ж таки, просто цікаво.

— Гаразд, — гаркнула я.

Вертячи ножа в різні боки під струменем води, він пошепки промовив:

— Ти сказала, кілька тижнів… Коли саме?… — йому забракло духу, щоб закінчити.

— На випускному, — прошепотіла я у відповідь, з острахом зазираючи йому в обличчя. Чи не вибухне він, як минулого разу?

— Так скоро, — видихнув він, заплющивши очі. Це прозвучало радше як тужба, а не як запитання. М’язи на його руках напружилися, плечі закостеніли…

— Ой! — зойкнув він. За мить до цього в кухні було так тихо, що від вигуку я підскочила майже на фут у повітря.

Його права рука з силою обхопила лезо ножа. Він розчепив пальці, і ніж стукнувся об кухонну стійку. Довгий глибокий поріз тягнувся через усю долоню. Кров струменіла по пальцях і скрапувала на підлогу.

— А, хай тобі! Ой! — бідкався Джейкоб.

У мене запаморочилося в голові, і шлунок підкотив до горла. Я вчепилася однією рукою за стійку і, зробивши ротом глибокий вдих, зусиллям волі взяла себе в руки, аби бодай якось допомогти.

— О ні, Джейкобе! Хай йому грець! Ось, візьми, замотай руку! — я простягнула кухонний рушник, жестом показуючи на його долоню.

— Нічого страшного, Белло, не хвилюйся за це.

Кімната попливла у мене перед очима. Я ще раз глибоко вдихнула.

— Не хвилюватися?! Та ти ж розкраяв собі руку!

Він проігнорував рушник, який я йому простягнула, натомість підставив поранену руку під кран. Вода, яка збігала, була червоною. У голові знову запаморочилося.

— Белло, — мовив він.

Я відвела погляд від рани і глянула йому в обличчя. Воно було насуплене, але його вираз цілком спокійний.

— Що?

— У тебе такий вигляд, наче ти зібралася на той світ, а ще ти обкусала всі губи. Зупинись. Розслабся. Дихай глибше. Зі мною все гаразд.

Я зробила ротом глибокий вдих і припинила кусати нижню губу.

— Не храбруйся.

Він закотив очі.

— Поїхали, — мовила я. — Відвезу тебе в лікарню.

Я була впевнена, що зможу сісти за кермо. Принаймні стіни уже стояли на місці.

— У цьому немає потреби, — Джейк закрутив воду, взяв у мене рушника і не туго пов’язав його навколо долоні.

— Чекай, — запротестувала я. — Дай глянути.

Я міцніше вхопилася за стійку, аби не впасти, якщо від вигляду рани мені знову стане зле.

— Ти що, вчилася на медика і ніколи мені про це не розповідала?

— Зараз я так розізлюся, що точно відвезу тебе в лікарню.

Він удав, що страшенно злякався.

— Ні, тільки не це!

— Якщо ти не покажеш мені свою руку, я точно розізлюсь.

Вдихнувши глибоко і повільно, він видихнув одним махом.

— Гаразд.

Він розмотав рушник, і коли я простягнула до нього руку, він поклав на неї свою долоню.

Декілька секунд я просто на неї дивилася. Я навіть перевернула її догори дриґом, хоча точно знала, де він її порізав. Перевернувши долоню назад, я врешті зрозуміла, що грубий довгий рожевий шрам — ото і все, що лишилося від рани.

— Але… у тебе цебеніла кров… так сильно.

Він відсмикнув руку і серйозно на мене подивився.

— На мені все швидко гоїться.

— Не те слово, — пробурмотіла я.

Я на власні очі бачила довгий поріз і кров, що стікала в раковину. Мене аж млоїло від її нудотно-солонуватого запаху. Там треба було накладати шви, а потім би знадобилося декілька днів, щоб рана зарубцювалася, і ще декілька тижнів, поки там би з’явився отакий рожевий рубець, який зараз красувався на його шкірі.

Він посміхнувся і вдарив себе кулаком у груди.

— Забула, що я вовкулака? — а потім подивився на мене довгим-довгим поглядом.

— Так, — нарешті мовила я.

Вираз мого обличчя його розсмішив.

— Я тобі про це розповідав. І ти бачила шрам Пола.

Я похитала головою, не зовсім із ним погоджуючись.

— Це трохи інше — спостерігати процес на власні очі.

Присівши на коліна, я дістала відбілювач із шафки під раковиною. Потім налила трохи на ганчірку і почала драїти підлогу. Різкий запах хлору прогнав із моєї голови рештки запаморочення.

— Давай я помию, — запропонував Джейкоб.

— Ні, я сама. Кинь отой рушник у прання, гаразд?

Упевнившись, що підлога не пахне більше нічим, окрім хлору, я підвелася і вимила з відбілювачем праву половинку раковини. А потім пішла до пральні, що містилася поряд із комірчиною для продуктів, і налила ковпачок відбілювачу в пральну машину, перш ніж її запустити. Джейкоб невдоволено спостерігав за моїми маніпуляціями.

— У тебе нав’язлива ідея з цього приводу? — запитав він, коли я закінчила.

Може, він і правий. Але цього разу принаймні у мене були для неї всі підстави.

— В цьому місці дуже реагують на кров. Впевнена, що ти мене розумієш.

— О-о, — він знову поморщив носа.

— Навіщо змушувати Едварда мучитися? Це ж не легко — отак триматися.

— Ага, ага. Навіщо…

Я відкрила раковину, аби випустити брудну воду.

— Белло, можна тебе дещо запитати?

Я зітхнула.

— Як це — мати найкращим другом вовкулаку?

Питання заскочило мене зненацька. Я голосно розсміялася.

— Тебе це не лякає? — запитав він, перш ніж я встигла відповісти.

— Ні. Коли вовкулака гарно поводиться, — відмітила я, — то краще не буває.

Він розплився в усмішці, блиснувши білющими зубами проти червонувато-смаглявої шкіри.

— Дякую, Белло, — сказав він, а потім схопив мене за руку і стиснув у своїх задушливих обіймах.

Не встигла я оговтатись, як він опустив руки і відійшов.

— Пхе, — покрутив він носом. — Твоє волосся смердить ще більше, ніж твоя кімната.

— Вибач, — пробурмотіла я, раптом зрозумівши, чому так веселився Едвард, подихавши на мене.

— Один із багатьох негативних наслідків твого спілкування з вампірами, хоч і порівняно невеликий, — сказав Джейкоб, здригаючись. — Після них від тебе смердить.

Я подивилася на нього.

— Я погано пахну лише тобі, Джейку.

Він усміхнувся.

— Бувай, Білко.

— Ти йдеш?

— Він чекає, поки я піду. Я чую його надворі.

— А-а.

— Я вийду з чорного входу, — сказав він, а потім завагався. — Стривай-но… а чому б тобі не приїхати сьогодні увечері в Ла-Пуш? Ми палитимемо вогнище. Та м буде Емілія, і ти зможеш познайомитися з Кім… А ще я знаю, що Квіл хоче тебе побачити. Він так злиться, що ти все знала раніше за нього!

Це викликало в мене посмішку. Так, я уявляла, як це зачепило Квіла: Джейкобова пасія — людське дівчисько — тусується з вовкулаками, а він ні про що і не здогадується. А потім я зітхнула.

— Не знаю, Джейку. Розумієш, зараз трохи складно…

— Ну ж бо! Чи ти гадаєш, що хтось добереться до тебе, коли там будуть разом усі… всі ми шестеро?

Запала дивна пауза потому, як він затнувся наприкінці речення. Мабуть, йому було важко вимовляти вголос слово «вовкулака», так само як мені — «вурдалак».

Його великі темні очі безсоромно мене умовляли.

— Я запитаю, — відповіла я невпевнено.

З його горла почувся глухий звук.

— А тепер він іще й записався твоїм наглядачем? Слухай, цей сюжет показували минулого тижня в новинах — про те, як у стосунках один із підлітків контролював другого, тримав у залізних рукавицях, і…

— Ну все! — обірвала я його і попхала до дверей. — Вовкулаці час забиратися.

Він усміхнувся.

— Бувай, Білко. Не забудь запитатися дозволу.

Перш ніж я встигла щось схопити, аби жбурнути в нього, він вислизнув з чорного входу і накивав п’ятами. Я буркнула щось нерозбірливе йому навздогін.

За декілька секунд до кухні повільно зайшов Едвард. На ньому виблискували краплі дощу, схожі на діаманти, оправлені у бронзу волосся. Він сторожко подивився на мене і запитав:

— Ви двоє посварилися?

— Едварде! — вигукнула я радісно, кидаючись йому на шию.

— Іди до мене, — засміявся він і пригорнув мене. — Ти хотіла відвернути мою увагу? Якщо так, то це спрацювало.

— Ні, ми з Джейкобом не сварилися. Майже. А що?

— Просто цікаво, чому ти його різонула. Не те щоб я був проти… — він указав підборіддям на ніж, який лежав на стійці.

— Ти ба! Я гадала, що все відмила.

Я відірвалася від його обіймів, щоб кинути ножа в раковину, а потім дістала відбілювач.

— Я Джейкоба не різала. Він забув, що у нього в руці ніж.

Едвард хихикнув.

— Тоді все не так весело, як я собі уявляв.

— Едварде, не починай.

Він дістав із кишені куртки великий конверт і кинув його на стійку.

— Я забрав твою пошту.

— Є гарні новини?

— На мій погляд, так.

На ці слова я підозріливо примружила очі, а потім вирішила сама розвідати, що до чого.

Великий конверт був складений удвоє. Я розправила його, здивовано поглянувши на цупкий дорогий папір і на зворотну адресу.

— Дартмут? Це жарт?

— Я впевнений, що це зарахування. Він на вигляд точнісінько як мій.

— Хай йому грець, Едварде! Це твоя робота?

— Я відіслав їм заяву, оце й усе.

— Може, для Дартмута у мене розуму не вистачає, але я не настільки дурна, щоб повірити у це.

— А Дартмут, здається, вважає, що у тебе для нього розуму вистачає.

Я зробила глибокий вдих і повільно порахувала до десятьох.

— Це дуже щедро з їхнього боку, — зрештою мовила я. — Але зараховано мене чи ні, не в учбовому процесі справа. Я не можу собі цього дозволити, а тобі не дозволю розкидатися грошима, яких би вистачило на ще один спортивний автомобіль, лише щоб я могла вдавати, ніби наступного року поїду в Дартмут.

— Мені не потрібен іще один спортивний автомобіль. А ти не мусиш нічого вдавати, — пробурмотів він. — Один рік коледжу тебе не вб’є. Може, тобі навіть сподобається. Подумай про це, Белло. Лише уяви, як зрадіють Чарлі й Рене…

Його оксамитовий голос змалював у моїй голові картину, перш ніж я встигла її заблокувати. Звичайно, Чарлі просто б луснув від гордості, накривши усіх у Форксі хмарою емоцій. А в Рене сталася б істерика від радості за цю мою перемогу, хоча вона б присягалася, що анітрішки не здивована…

Я постаралася викинути цю картинку з голови.

— Едварде. Я хвилююся, щоб мені випускний пережити, поминаючи вже літо або осінь.

Його руки знову мене оповили.

— Ніхто тебе не скривдить. У тебе безліч часу.

Я зітхнула.

— Завтра я переведу свій банківський рахунок в Аляску. Для мене це буде достатнім алібі. Крім того, Аляска розташована так далеко, що принаймні до наступного Різдва Чарлі не чекатиме мене в гості. А до того часу я придумаю якусь відмовку. І кому, як не тобі, знати, скільки мороки завдає увесь цей обман і таємничість, — холодно піддражнила його я.

Едвардове обличчя посерйознішало.

— Згодом буде легше. За декілька десятків років усі, кого ти знаєш, будуть мертві. Проблема вирішена.

Мене пересіпнуло.

— Вибач. Це було жорстоко.

Я втупила невидющий погляд у великий білий конверт.

— Але правда.

— Якщо я знайду ворога, хто б це не був, ти поміркуєш про те, щоб почекати?

— Ні.

— Яка ти вперта!

— Так.

Почувся різкий глухий звук — пральна машина закашлялась і зупинилась.

— Дурна залізяка, — буркнула я, вириваючись із його обіймів. Я поворушила один-єдиний рушник, який вивів із ладу порожню пральну машину, і ввімкнула її знову.

— Поки я не забула… Чи не міг би ти запитати Алісу, куди вона поділа мої речі, коли прибирала у моїй кімнаті? Я не можу їх ніде знайти.

Він подивився на мене, спантеличений.

— Аліса прибирала у тебе в кімнаті?

— Ну, мені здалося, що саме це вона й робила. Коли приходила взяти піжаму, подушку та інші речі, потрібні, щоб тримати мене в заручниках, — (при цьому я кинула на нього швидкий погляд). — Вона попідбирала усе, що валялося навкруги, — блузки, шкарпетки, — і я не знаю, куди вона їх поклала.

Деякий час Едвард і далі здавався спантеличеним, а потім несподівано ошаленів.

— Коли ти помітила, що твої речі зникли?

— Коли повернулася з удаваної «вечірки в піжамах». А що?

— Я не гадаю, що Аліса що-небудь чіпала — чи то одяг, чи то подушку. А речі, які зникли, — ти їх носила, торкалася, спала на них?

— Так. А що таке, Едварде?

Він був страшенно напружений.

— Речі з твоїм запахом.

— Ой!

Ми втупилися у вічі одне одному.

— Мій гість, — пробурмотіла я.

— Він збирав докази… Довести, що знайшов тебе?

— Навіщо? — прошепотіла я.

— Не знаю, Белло. Але обіцяю, що дізнаюся. Обов’язково дізнаюся.

— Я не сумніваюсь, — мовила я у відповідь, схиливши голову йому на груди. В цей час у мене під вухом у кишені завібрував телефон.

Едвард витягнув трубку і подивився на номер.

— Саме той, із ким я хотів побалакати, — пробурмотів він, а потім розгорнув телефон. — Карлайле, я… — він обірвався, напружено слухаючи, з виразом зосередження на обличчі. — Я перевірю. Послухай-но…

Він розповів про мої зниклі речі, але з того, що я чула, мені здалося, що Карлайл говорив не про нас.

— Може, я піду… — почав був Едвард, але одразу замовк, кинувши оком на мене. — А може, й не варто. Не пускай Еммета самого, ти ж знаєш, як він реагує. Принаймні попроси Алісу, щоб вона придивлялася за тим, що діється. Ми поміркуємо про це пізніше.

Він зі стуком згорнув телефон і запитав:

— Де газета?

— Гм, не знаю. А що?

— Мені треба дещо перевірити. Чарлі вже її викинув?

— Напевно…

Едвард зник.

За мить він повернувся — з новими діамантовими краплинами у волоссі та з мокрою газетою в руках. Розгорнувши її на столі, він швидко пробігся очима по заголовках, а потім схилився над сторінкою, щось уважно читаючи і проводячи пальцем по рядках, які викликали у нього найбільшу цікавість.

— Карлайл має рацію… так… дуже необережний. Молодий і шалений? Чи це бажання убивати? — пробурмотів він сам до себе.

Я підійшла і зазирнула йому через плече.

У заголовку в «Сієтл Таймз» значилося:


ЕПІДЕМІЯ УБИВСТВ ТРИВАЄ.

ПОЛІЦІЯ НЕ МАЄ ЖОДНИХ НОВИХ ВЕРСІЙ


То була майже та ж сама історія, з приводу якої декілька тижнів тому скаржився Чарлі: насильство у великому місті, яке вивело Сієтл на перші позиції в країні за кількістю вбивств. Але одним вона відрізнялася — цифри у ній були набагато більші.

— Ситуація погіршується, — промовила я.

Він насупився:

— Точніше, стає зовсім неконтрольованою. Це не може бути роботою лише одного перволітка-вампіра. Що ж насправді діється? Так ніби вони ніколи не чули про Волтурі. Що цілком можливо, гадаю. Ніхто не пояснив їм правил… тоді хто їх створює?

— Волтурі? — повторила я, здригаючись.

— Саме з цим вони постійно борються — з безсмертними, які загрожують нас видати. Коли подібні неприємності сталися кілька років тому в Атланті, вони усе чудово загладили, хоча тоді справи були не такі кепські. Якщо ми не знайдемо способу все владнати, вони втрутяться скоро, дуже скоро. Краще б вони наразі трималися подалі від Сієтла. Коли вони будуть так близько… то можуть вирішити навідатися до тебе.

Я знову здригнулася.

— Що ж нам робити?

— Перш ніж вирішити, нам треба дістати більше інформації. Може, якби нам поговорити з цими перволітками, пояснити їм правила, усе б вирішилося мирно, — він насупився, ніби сам не ймучи у це віри. — Ми почекаємо, поки Аліса дізнається, що відбувається… Ми не хочемо виступати, поки не буде крайньої потреби. Крім того, це не наш обов’язок. Але добре, що у нас є Джаспер, — додав він, в основному сам до себе. — Якщо ми маємо справу з перволітками, він стане у пригоді.

— Джаспер? Чому саме він?

Едвард похмуро усміхнувся.

— Джаспер у своєму роді експерт із молодих вурдалаків.

— Що ти маєш на увазі — «експерт»?

— Запитай у нього — там ціла історія.

— Як усе заплутано, — пробурмотіла я.

— Правду говориш. Останнім часом незгоди валяться на нас зусібіч, — він зітхнув. — Тобі не спадало на думку, що якби ти в мене не закохалася, твоє життя було б набагато простішим?

— Можливо. Але то було б не життя.

— Для мене, — тихенько виправив він. — А тепер, наскільки я знаю, — провадив він зі своєю фірмовою кривою посмішкою, — ти хотіла у мене дещо попросити?

Я втупила в нього нерозуміючий погляд.

— Невже?

— Чи не хотіла? — посмішка не сходила у нього з обличчя. — Я був під неабияким враженням, коли ти пообіцяла попросити у мене дозволу піти на вовкулацьке засідання сьогодні увечері.

— Знову підслуховував?

Його посмішка стала ще ширшою.

— Зовсім трішечки, в самому кінці.

— Та все одно я не збиралася у тебе ні про що просити. У тебе і так чимало приводів для хвилювання.

Він узяв мене рукою за підборіддя і підвів обличчя так, щоб бачити вираз моїх очей.

— Ти хочеш піти?

— Та це дурниці. Не переймайся.

— Белло, ти не маєш просити мого дозволу. Я тобі не батько — дякувати за це небесам. Але тобі, мабуть, слід запитати Чарлі.

— Але ж ти знаєш, що Чарлі скаже «так».

— Так, це правда, я ліпше за всіх знаю, якою буде його відповідь.

Я пильно подивилася на Едварда, намагаючись зрозуміти, чого він хоче, і докладаючи усіх зусиль, щоб викинути з голови нестримний потяг поїхати в Ла-Пуш, — так, аби мої власні бажання не взяли наді мною гору. Те, що я хотіла зараз дременути в Ла-Пуш і вештатися там зі зграєю дурноверхих молодиків-вовкулак, здавалося цілковитим безглуздям, особливо коли довкола діялося так багато страшних і незрозумілих речей. Звичайно, саме тому я й хотіла поїхати. Втекти від смертельних загроз, хоча б на декілька годин… побути не такою дорослою, легковажнішою Беллою, яка здатна сміятися над усіма проблемами разом із Джейкобом, хоча б ненадовго. Але це лише бажання.

— Белло, — мовив Едвард. — Я казав тобі, що буду розсудливим і довірятиму твоїм судженням. Це не пустопорожні слова. Якщо ти віриш вовкулакам, тоді я через них не хвилюватимуся.

— Ого, — відповіла я так само, як минулої ночі.

— І Джейкоб має рацію — в одному принаймні, — зграї вовкулак має бути достатньо, щоб захистити на один вечір навіть тебе.

— Ти впевнений?

— Звичайно. Лише…

Я приготувалася.

— Сподіваюся, що ти не проти деяких запобіжних заходів? По-перше, я відвезу тебе до кордону, а по-друге, візьми з собою мобільний телефон, щоб я знав, коли тебе забрати.

— Це звучить… дуже розсудливо.

— От і чудово.

Він усміхнувся до мене, і в його очах, схожих на коштовне каміння, я не побачила навіть тіні тривоги.


Як і можна було очікувати, Чарлі без проблем відпустив мене в Ла-Пуш на свято вогню. Джейкоб аж заволав від неприхованої радості, коли я подзвонила, щоб повідомити йому новину, і здавалося, цілком охоче пристав на Едвардові запобіжні заходи. Він пообіцяв зустріти нас на кордоні між територіями о шостій.

Після нетривалих дебатів самої з собою я вирішила, що не продаватиму мотоцикл, а відвезу його назад у Ла-Пуш, де йому і місце… коли він більше буде мені не потрібен. А тоді, власне, я наполягатиму, щоб Джейкоб якось ним розпорядився. Нехай продасть його або подарує другу. Мені байдуже.

Цей вечір видавався гарною нагодою повернути моцик до Джейкобового гаража. У світлі того, що діялося останнім часом, я кожен день сприймала як можливий останній шанс. У мене не було часу, щоб зволікати зі справами, хай навіть із дріб’язковими.

Едвард лише ствердно кивнув, коли я пояснила йому свої наміри, і мені здалося, що я побачила, як тінь занепокоєння промайнула в його очах. Так, думка про те, що я верхи на мотоциклі, подобалася Едвардові не більше, ніж Чарлі.

Ми поїхали назад до Едвардового будинку, до гаража, де я залишила свій моцик. І аж коли я зупинила пікап і вилізла з машини, то раптом усвідомила, що цього разу він непокоївся не лише через мою безпеку.

Поряд із моїм стареньким мотоциклом стояв інший, набагато більший за нього. Назвати цю махину мотоциклом було б неправильно, оскільки він, здавалося, не належав до тієї ж родини, що і мій, раптом благенький на вигляд, моцик.

Він був великий, гладенький і сріблястий, і навіть коли мовчав, то обіцяв шалену швидкість.

— Що це?

— Нічого, — пробубонів Едвард.

— Це не схоже на «нічого».

На обличчі Едварда застиг буденний вираз; здавалося, він вирішив грати байдужість.

— Ну, я не знав, чи збираєшся ти пробачати свого друга, або він тебе, і подумав, що тобі все одно захотілося б їздити на своєму мотоциклі. Принаймні з твоїх слів було видно, що тобі це до вподоби. Я подумав, що ми могли б їздити разом, якщо ти не проти, — він знизав плечима.

Я подивилася на прегарну машину. Поряд із нею мій моцик мав вигляд, наче зламаний триколісний велосипед. Раптом я із сумом подумала, що це непогана аналогія до того, який я, мабуть, маю вигляд поруч з Едвардом.

— Я не зможу встигати за тобою, — прошепотіла я.

Едвард приставив руку до мого підборіддя і повернув моє обличчя так, щоб дивитися мені просто у вічі, й пальцем спробував підняти куточок моїх губ угору.

— А я тобі піддаватимусь, Белло.

— Тоді ти не отримаєш ніякого задоволення.

— Певно, що отримаю, якщо ми будемо разом.

Я прикусила губу і на хвильку постаралася це уявити.

— Едварде, що б ти зробив, якби тобі здалося, що я їду занадто швидко, втрачаю контроль над мотоциклом абощо?

Він завагався, очевидячки, намагаючись відшукати правильну відповідь. Але я знала правду: він би знайшов спосіб урятувати мене, перш ніж я кудись вріжуся.

Потім на його обличчі з’явилася усмішка. Вона здавалася невимушеною, хіба що очі зайняли злегка помітну оборонну позицію.

— Ось що ти робиш із Джейкобом! Тепер я розумію.

— Саме так. Знаєш, він не дуже мені піддається, але я могла би спробувати переконати його, мабуть…

Я непевно подивилася на сріблястий мотоцикл.

— Не хвилюйся за нього, — сказав Едвард, а потім злегка посміхнувся. — Я помітив, що мотоцикл припав до душі Джасперу. Може, йому пора відкрити новий спосіб пересування. Зрештою, Аліса їздить зараз на «Порші».

— Едварде, я…

Він перебив мене швидким поцілунком.

— Я сказав, щоб ти не хвилювалася. Але ти не могла б для мене дещо зробити?

— Що завгодно, — пообіцяла я, не вагаючись.

Забравши руку з-під мого обличчя, він перегнувся через велетенський мотоцикл і щось звідти дістав — щось, раніше ним туди заховане.

Один предмет був чорний і безформний, а другий, червоний, я легко розпізнала.

— Прошу, — мовив він із кривуватою усмішкою, яка завжди долала мій опір.

Я взяла червоний шолом, зважуючи його в руках.

— Я матиму дурнуватий вигляд.

— Ні, ти матимеш чарівний вигляд. Достатньо чарівний, аби не травмуватися, — він перекинув чорний предмет, що б то не було, собі через руку, а потім обхопив долонями моє обличчя. — Зараз у мене в долонях те, без чого я не уявляю свого життя. Будь ласка, бережи це.

— Гаразд, домовилися. А що це за чорний предмет? — запитала я підозріливо.

Він засміявся і розгорнув щось схоже на дутий жилет.

— Це жилет для мотоцикла. Не те щоб я сам знав, але чув, що дорожня пилюка досить неприємно б’ється.

Він простягнув його мені. Глибоко зітхнувши, я відкинула назад волосся і натягнула на голову шолом, а потім просунула руки крізь рукави жилета. З усмішкою, що грала в кутиках його вуст, він застебнув на мені блискавку жилета, а потім зробив крок назад.

Я почувалася незграбно.

— Скажи чесно, наскільки я потворна на вигляд?

Він відступив іще на крок, а потім піджав губи.

— Що, аж так погано? — пробубоніла я.

— Ні, Белло, ні. Власне… — він намагався підібрати потрібне слово. — Ти на вигляд… сексуальна.

Я голосно розсміялася.

— Ага.

— Вельми сексуальна, правда.

— Ти так говориш лише для того, щоб я не скинула оце, — мовила я. — Але це нічого. Ти робиш правильний хід.

Він стиснув мене в обіймах і пригорнув до грудей.

— Ти дурненька. І, на мою думку, в цьому полягає частина твоїх чарів. Проте мушу зізнатися, що цей шолом має свої недоліки.

І потім він підняв шолом, аби мати змогу мене поцілувати.


Коли трохи згодом Едвард віз мене в Ла-Пуш, я відчула, що ця безпрецедентна ситуація до болю мені знайома. Через якусь мить я зрозуміла, звідки походило дежа вю.

— Знаєш, що це мені нагадує? — запитала я. — Як коли я була дитиною і Рене привозила мене на літо до Чарлі. Таке відчуття, наче мені сім років.

Едвард засміявся.

Вголос я цього не сказала, але найбільша відмінність між цими та тими обставинами полягала в тому, що у Чарлі та Рене були кращі стосунки.

На півдорозі до Ла-Пуша за одним із поворотів ми побачили Джейкоба, який стояв, обіпершись на свій червоний «фольксваген», який він склепав із непотребу. Джейкобів нарочито нейтральний вираз змінився усмішкою, коли я помахала йому з переднього сидіння.

Едвард зупинив «вольво» за тридцять ярдів від нього.

— Подзвони мені, коли зберешся їхати додому, — мовив він. — І я буду тут.

— Я не засиджуватимуся допізна, — пообіцяла я.

Едвард витягнув з кузова мій моцик і нове спорядження — я була вражена, як легко він те все підняв. Але, зрештою, це не так і складно, коли ти достатнього дужий, аби жонглювати цілими вагонами, що вже говорити про маленькі мотоцикли.

Джейкоб мовчки спостерігав, залишаючись на місці. Його усмішка зникла, а чорні очі було неможливо прочитати.

Я затиснула шолом під рукою, а жилет перекинула через сидіння.

— Ти ж це все одягнеш? — запитав Едвард.

— Без проблем, — запевнила я його.

Він зітхнув і нахилився до мене. Я повернула обличчя, аби він чмокнув мене на прощання, але несподівано Едвард міцно стиснув мене в обіймах і поцілував мене з такою пристрастю, як він це зробив нещодавно у гаражі, так що я хапала ротом повітря.

Едвард тихо на щось засміявся, а потім відпустив мене.

— Бувай, — сказав він. — Мені справді подобається жилет.

Коли я оберталася до нього спиною, в його очах промайнуло щось таке, чого я не повинна була бачити. Не можу сказати точно, що то було. Напевно, хвилювання. На секунду я подумала, що то паніка. Але я, мабуть, роздула це з нічого, як завжди.

Я відчувала спиною його погляд, штовхаючи мотоцикл до невидимого вурдалацько-вовкулацького умовного кордону, де на мене чекав Джейкоб.

— Що це таке? — вигукнув Джейкоб насторожено, не відриваючи запитливого погляду від мотоцикла.

— Я подумала, що мушу повернути його туди, де йому і місце, — сказала я.

Якусь мить він обдумував мої слова, а потім широка усмішка розтягнулася на його обличчі.

Я зрозуміла, що перебуваю на території вовкулак, тому що Джейкоб відійшов від свого автомобіля і попрямував у мій бік розгонистим кроком, на раз-два подолавши відстань між нами. Він узяв мотоцикл із моїх рук і, поставивши його на підніжок, схопив мене і підняв у своїх міцних, наче кліщі, обіймах.

Почувши позаду гарчання двигуна «вольво», я зробила спробу звільнитися.

— Перестань, Джейку! — сказала я, майже не дихаючи.

Він засміявся і поставив мене на землю. Я повернулася, щоб помахати Едвардові на прощання, але срібляста машина уже зникала за рогом.

— Дуже добре, — прокоментувала я, намагаючись домішати у свій голос трохи сарказму.

Його очі розширилися, удавано-невинні.

— Що?

— Чорт забирай, йому не дуже сподобалося те, що він побачив. Краще б ти не випробовував долі.

Джейкоб знову засміявся — гучніше, ніж до того, — те, що я сказала, здалося йому дійсно дуже дотепним. Поки він обходив довкола машини, аби відчинити для мене дверцята, я намагалася зрозуміти, що його так розсмішило.

— Белло, — нарешті мовив він, досі пирхаючи від сміху і зачиняючи за мною дверцята, — не можна випробовувати те, чого в тебе нема.


Розділ 11

Легенди


— Ти їстимеш цю сосиску? — запитав Пол Джейкоба, споглядаючи залишки велетенської трапези, яку поглинули вовкулаки.

Джейкоб обіперся спиною об мої коліна і тицяв у вогонь нанизану на випрямлений дротяний гак сосиску. На краю багаття язики полум’я лизали її шкірку, яка шкварчала і пухирилася. Він важко видихнув і поплескав себе по животу, який незрозумілим чином залишився пласким, хоча з’їдено було стільки сосисок, що після десятої я припинила їх рахувати. Я вже мовчу про величезний пакет чіпсів та дволітрову пляшку сарспарили.

— Здається мені, — повільно сказав Джейкоб, — я так наївся, що зараз блюватиму, але гадаю, що мені вдасться її запхну ти. Хоча і без особливого задоволення, — він знову із сумом зітхнув.

Незважаючи на те, що Пол з’їв не менше за Джейкоба, він сердито надувся і стиснув кулаки.

— Спокійно, — засміявся Джейкоб. — Я жартую, Поле. Лови.

Він кинув саморобний шампур через багаття. Я вже приготувалася, що той приземлиться сосискою в пісок, але Пол вправно і без жодних зусиль підхопив його за потрібний кінець.

З огляду на те, що я постійно перебувала в компанії надзвичайно спритних людей, у мене мав скоро виробитися комплекс неповноцінності.

— Дякую, чувак, — сказав Пол, миттю заспокоївшись.

Вогонь потріскував, присідаючи все нижче до піску, і раз-по-раз вибухав помаранчевими іскрами, що яскраво розліталися на тлі чорного неба. Дивно, я не помітила, що сонце вже сідало. Вперше мені стало цікаво, котра година. Я геть втратила відчуття часу.

З моїми квілеутськими друзями було приємніше, ніж я очікувала.

Поки ми заводили мій моцик до гаража, і Джейк із прикрістю зауважив, що шолом — це гарна ідея і що він сам мав про це подбати, я почала хвилюватися через те, як з’явлюся разом із ним біля великого вогнища, і те, що вовкулаки, мабуть, вважають мене тепер зрадницею. Чи вони гніватимуться на Джейкоба, що він мене запросив? Чи не зіпсую я вечірки?

Та коли Джейкоб витягнув мене з лісу до того місця біля скелі, де вже палало і тріщало вогнище, затьмарюючи заволочене хмарами сонце, усе було дуже невимушено і просто.

— Гей, подружко вампіра! — почулося голосне вітання Ембрі.

Квіл скочив на ноги, щоб дати свої п’ять та поцілувати мене в щоку. Емілія стиснула мені руку, коли ми присіли на холодній скелі поряд із нею та Семом.

Не рахуючи декількох уїдливих шпильок — здебільшого з боку Пола — про те, що час пустити сморід кровопивць за вітром, мене прийняли як свою.

Але там були не лише дітлахи. До вогнища завітав і Біллі; його візок стояв саме на тому місці, яке видавалося природною головою кола. Поруч із ним, на розкладному стільчику, зовсім спорохнілий на вигляд, сидів Квілів древній і сивий дід, Старий Квіл. Також на стільчику потойбіч від нього сиділа Сью Клірвотер, удова Гаррі — друга Чарлі. Її двоє дітей, Лі й Сет, були також там, сидячи просто на землі, як і решта з нас. Це здивувало мене, але, понад усякий сумнів, усі троє були втаємничені в секрет племені. З того, як Біллі та Старий Квіл говорили до Сью, мені здалося, що вона посіла місце Гаррі в раді. Чи зробило це її дітей автоматично членами найтаємнішої спільноти Ла-Пуша?

Я подумала, як тяжко було для Лі сидіти у колі по той бік від Сема та Емілії. Її прегарне обличчя не видавало жодних емоцій, але вона ні разу не підвела погляду від полум’я. Дивлячись на бездоганні риси Лі, я не могла стриматися, щоб не порівняти їх зі спотвореним обличчям Емілії. Що думає Лі про ці шрами Емілії тепер, коли вона знає, яка правда за ними криється? Чи не видаються вони в її очах знаком справедливості?

А маленький Сет Клірвотер більше не був маленьким. Своєю широченною щасливою усмішкою та довготелесою статурою він дуже нагадував мені Джейкоба пару років тому. Ця схожість змусила мене усміхнутися, а потім зітхнути. Невже Сетове життя також приречене змінитися так само разюче, як і в решти оцих хлопців? Інакше чому він та його родина отримали дозвіл зараз бути тут?

Та м була ціла зграя: Сем з Емілією, Пол, Ембрі, Квіл та Джаред із Кім, дівчиною, до якої у нього існує цей дивний потяг — імпринтинг.

На перший погляд, мені Кім здалася милою дівчиною, трохи сором’язливою, але й трохи простакуватою. У неї було широке обличчя — самі лише вилиці, а очі такі маленькі, що не могли їх врівноважити. Ніс та губи були занадто пишними для краси у її традиційному розумінні. А пряме чорне волосся, роздмухуване вітром, що, здавалося, ніколи не затихав на вершині скелі, було тоненьким як павутинка.

Таким було моє перше враження. Але поспостерігавши декілька годин, як Джаред дивиться на Кім, я більше не знаходила у цій дівчині нічого простого.

Як він на неї дивився! Ніби сліпий, який уперше побачив сонце. Наче колекціонер, який знайшов невідому роботу да Вінчі, наче матір, яка не відводить очей від обличчя своєї новонародженої дитини.

Його зачарований погляд змусив мене побачити в Кім багато нового — її шкіру, що у світлі багаття була схожою на брунатний шовк, ідеальний вигин її губ та білину зубів на їхньому тлі, а також її довгі вії, що легенько торкалися щік, коли вона опускала очі донизу.

Час від часу, коли Кім зустрічала заворожений погляд Джареда, її шкіра набувала темнішого відтінку, і вона, ніби зніяковівши, потупляла зір додолу, але їй було нестерпно важко не дивитися на Джареда бодай мить.

Спостерігаючи за ними, я відчула, ніби вже краще розумію, що мав на увазі Джейкоб, коли розповідав мені про імпринтинг, — що важко встояти перед такою надзвичайною відданістю й обожнюванням.

Кім уже сиділа в обіймах Джареда і куняла у нього на грудях. Я уявила, як їй має бути там тепло.

— Вже пізно, — пробурмотіла я до Джейкоба.

— Тільки не зараз, — прошепотів у відповідь Джейкоб, хоча, певна річ, у половини присутніх був такий тонкий слух, що вони б нас усе одно почули. — Попереду найцікавіше.

— Що найцікавіше? Ти ковтатимеш корову цілком?

Джейкоб захихикав своїм низьким гортанним сміхом.

— Ні, це буде у фіналі. Ми зібралися не просто для того, щоб зжерти тижневий запас їжі. По суті, це зібрання ради старійшин. Квіл присутній уперше, і він іще не чув легенд. Власне, він чув їх, але це вперше він дізнається, що вони правдиві, й, вочевидь, поставиться до них набагато серйозніше. Для Кім, Сета і Лі це також уперше.

— Яких легенд?

Джейкоб підсунувся поближче до того місця, де я сиділа, обіпершись на невеликий виступ скелі. Поклавши руку мені на плече, він дуже тихо сказав мені на вухо:

— Легенд, які ми завжди вважали міфом. Історій про те, як ми з’явилися. Найперша — це легенда про воїнів-духів.

М’який шепіт Джейкоба послугував своєрідним вступом. Атмосфера різко змінилася навколо догораючого вогнища. Пол та Ембрі випростали спини. Джаред легенько підштовхнув Кім, а потім ніжним рухом посадив її прямо.

Емілія дістала блокнот на пружині та ручку, точнісінько як студентка під час важливої лекції.

Сем, який обіймав її, перегнувся так, щоб дивитися у тому ж напрямку, що і Старий Квіл, який сидів по той бік від нього, — і раптом я втямила, що старійшин на цій раді було не троє, а четверо.

Лі Клірвотер, прегарне обличчя якої досі нагадувало маску, позбавлену емоцій, заплющила очі — не так, наче вона втомлена, а так, наче це допомагає їй зосередитись. Її брат охоче присунувся до старійшин.

Вогонь затріщав, посилаючи в ніч наступний заряд яскравих іскор.

Біллі відкашлявся, і не зробивши жодного вступу на додачу до шепоту свого сина, почав розповідати історію своїм повним глибоким голосом. Виливаючись, слова ставали кожне на своє місце, ніби завчені напам’ять, але не позбавлені почуття і вишуканого ритму, наче поезія, яку читає той, хто її написав.

— Спочатку квілеути були невеликим племенем, — мовив Біллі. — Ми і досі невелике плем’я, але ми ніколи не вироджувалися. Це тому, що в нашій крові в усі часи була присутня магія. Проте ця магія не завжди була така, що дозволяла нам змінювати свою подобу, — це прийшло пізніше. Спочатку ми були воїнами-духами.

Ніколи раніше я не помічала цього тону величності у голосі Біллі Блека, хоча тепер мені стало зрозуміло, що ці владні нотки завжди були в ньому присутні.

Ручка Емілії бігала по сторінці, намагаючись не відстати від його розповіді.

— Спочатку наші пращури осіли на узбережжі затоки і стали умілими човнярами і рибалками. Але плем’я було маленьке, а затока багата на рибу. Тоді інші поклали око на нашу землю, але нас було замало, щоб її утримати. Більше плем’я виступило проти нас, і ми сіли на човни, щоб урятуватися.

Кагелега був не першим воїном-духом, але ми не пам’ятаємо легенд, які були до нього. Ми не пам’ятаємо, хто відкрив цю силу, чи як нею користувалися до цього нашестя. Але Кагелега був першим великим Духом-Вождем у нашій історії. У цій трагічній ситуації Кагелега скористався магією, щоб захистити нашу землю.

Він та всі його воїни вийшли із човнів — не їхні тіла, а їхні душі. Жінки лишилися наглядати за тілами і боротися з хвилями, а душі чоловіків полинули назад до затоки.

Фізично вони не могли чіпати вороже плем’я, але у них була інша зброя. Легенди розповідають нам, що вони здатні були насилати урагани на табори своїх ворогів, додавати гучне скавуління у вітер, яке наводило жах на супротивника. Перекази також говорять, що тварини були здатні бачити духів-воїнів, розуміти їх та виконувати їхні прохання.

Кагелега зі своєю армією душ зчинили хаос серед завойовників. У того загарбницького племені були зграї великих псів з густим хутром, яких вони використовували для того, щоб тягнули нарти на льодяній півночі. Воїни-духи обернули собак проти хазяїв, а потім спричинили потужне нашестя кажанів із печер, що у скелях. Вони викликали виючі вітри, аби собаки дужче налякали людей. Собаки та кажани перемогли. Ті, хто вижив, порозбігалися хто куди, називаючи нашу затоку проклятим місцем. Собаки побігли на волю, коли воїни-духи їх відпустили. Квілеути повернулися у свої тіла і до своїх дружин переможцями.

Інші сусідні племена, го та макa, уклали угоди з квілеутами. Вони не захотіли мати справу з нашою магією. Ми жили з ними в мирі. А коли на нас нападали вороги, воїни-духи виганяли їх геть.

Покоління змінювалися. Потім прийшов останній великий Дух-Вождь, Тага Акі. Він прославився своєю мудрістю і миролюбністю. З ним люди були багаті й задоволені.

Але був один чоловік, Утлапа, який не був задоволений…

Навколо вогнища почулося тихе сичання. Я не встигла побачити, звідки воно походило. Біллі його проігнорував і далі розповідав легенду.

— Утлапа був одним із найсильніших воїнів-духів Вождя Таги Акі — могутній чоловік, але водночас жадібний. Він уважав, що плем’я повинно використати магію для того, щоб розширити свої землі, поневолити го та макa і побудувати імперію.

Тепер, коли воїни ставали духами, вони могли читати думки одне одного. Тага Акі побачив, про що мріє Утлапа, і розгнівався на нього. Утлапі наказали залишити плем’я і ніколи більше не відділяти дух від тіла. Утлапа був сильний, але воїни вождя переважали його чисельно. У нього не було іншого вибору, як піти. Розлючений вигнанець переховувався у лісі поблизу, дожидаючи нагоди поквитатися з вождем.

Навіть у мирні часи Дух-Вождь невсипуще дбав про захист своїх людей. Часто він ходив у священне таємне місце у горах. Там він виходив зі свого тіла і прочісував ліси та узбережжя, перевіряючи, чи не наближається яка-небудь загроза.

Одного дня, коли Тага Акі пішов виконувати цей обов’язок, Утлапа рушив за ним. Спочатку Утлапа хотів просто убити вождя, але цей план мав свої недоліки. Звичайно, воїни-духи шукатимуть його, аби стерти з лиця землі, й наздоженуть його раніше, ніж він устигне втекти. І поки він сидів поміж камінням і дивився, як вождь полишає тіло, йому на думку спав інший план.

Тага Акі залишив своє тіло у секретному місці й полетів з вітрами, аби пильнувати за своїм народом. Утлапа трохи почекав, поки дух вождя відлетів на чималу відстань.

Тієї ж миті, коли Утлапа приєднався до нього у світі духів, Тага Акі дізнався про це, як і дізнався про злочинний план Утлапи. Він помчав назад до свого таємного місця, але навіть вітри не були достатньо швидкими, щоб його врятувати. Коли він повернувся, його тіла вже там не було. Тіло Утлапи лежало бездушним, але Утлапа не вийшов із тіла Таги Акі, щоб утекти від вождя, — руками Таги Акі він перерізав своєму тілу горло.

Тага Акі погнався вниз по горі за своїм тілом. Він завивав на Утлапу, але Утлапа не зважав на нього, ніби то був звичайний вітер.

З відчаєм спостерігав Тага Акі, як Утлапа посів його місце вождя квілеутів. Протягом кількох тижнів Утлапа нічого не робив, поки не упевнився: всі повірили у те, що він — Тага Акі. Потім почалися зміни. Найперше він заборонив усім воїнам заходити у світ духів. Він стверджував, що у нього було видіння про небезпеку, але насправді він боявся. Він знав, що Тага Акі чекатиме нагоди розповісти про те, що сталося. Утлапа боявся і сам заходити у світ духів, знаючи, що Тага Акі швидко займе своє тіло. Відтак його мрії про завоювання на чолі армії воїнів-духів стало неможливо здійснити, і він намагався задовольнити себе керівництвом у племені. Він став тягарем для квілеутів: домагався привілеїв, котрих Тага Акі ніколи не просив, відмовлявся працювати з рештою воїнів, узяв другу молоду дружину, а потім третю, хоча дружина Таги Акі ще була жива — це було щось нечуване для племені. Тага Акі спостерігав за ним у безпорадному гніві.

Якось Тага Акі спробував убити своє тіло, аби звільнити плем’я від забаганок Утлапи. Він прикликав із гір лютого вовка, але Утлапа сховався за своїми воїнами. Коли вовк загриз молодого парубка, який захищав ватажка-самозванця, Тага Акі відчув несказанне горе. Він відізвав вовка назад.

Усі легенди розповідають нам, що бути воїном-духом дуже нелегко. Бути вільним від свого тіла радше страшно, ніж весело. Ось чому люди використовували свою магію лише в разі потреби. Самотні подорожі вождя, коли він тримав варту, були його тягарем і самопожертвою. Безтілесність збиває з пантелику, спричиняє незручності й наводить страх. Тага Акі уже так довго перебував поза межами свого тіла, що зневірився. У нього з’явилося відчуття, що він приречений, що йому ніколи не дістатися до краю обіцяного, де на нього чекають пращури, що він застряг у цьому пекельному небутті навічно.

Велетенський вовк ходив слідом за Тагою Акі, поки той блукав лісом, знемагаючи від болю. Вовк був дуже великий для свого виду і дуже гарний. Раптом Тага Акі позаздрив німій тварині. Принаймні у неї було тіло. Принаймні у неї було життя. Навіть життя у звіриній подобі було б кращим за цю жахливу порожню свідомість.

І потім у Таги Акі з’явилася ідея, котра змінила усіх нас. Він попросив великого вовка знайти для нього місце, поділитися тілом. Вовк погодився. Тага Акі увійшов у вовче тіло із вдячністю й полегшенням. То було далеко не людське тіло, але краще за порожнечу світу духів.

Як одне ціле, чоловік і вовк повернулися до селища на берегу затоки. Люди з переляку розбігалися і звали воїнів на допомогу. Прибігли воїни, щоб зустріти вовка лезами своїх списів. Утлапа, звичайно, залишався в укритті.

Тага Акі не нападав на своїх воїнів. Він повільно відступав перед ними, розмовляючи з ними очима і намагаючись скавуліти мелодіями пісень свого народу. Воїни почали розуміти, що це не звичайний вовк і що ним управляє якийсь дух. Старший воїн на ім’я Ют вирішив порушити наказ фальшивого вождя і спробувати поспілкуватися з вовком.

Щойно Ют перейшов у світ духів, Тага Акі залишив вовка, — тварина сумирно чекала на його повернення, — щоб із ним поговорити. За мить Ют дізнався правду і запросив справжнього вождя повернутися додому.

В цей час Утлапа вийшов подивитися, чи здолали вовка. Коли він побачив на землі бездиханне тіло Юта, то зрозумів, що сталося. Він вихопив ножа і мерщій кинувся вперед, щоб убити Юта, перш ніж той повернеться у своє тіло.

«Зрадник», — заволав він, і воїни не знали, що їм діяти. Вождь заборонив їм духовні подорожі, і йому було вирішувати, як карати тих, хто пішов проти його волі.

Ют застрибнув назад у тіло, але Утлапа приставив йому ножа до горла і затулив рукою рот. Тіло Таги Акі було дужим, а Ют уже ослаб із віком. Ют не встиг мовити навіть слова, щоб попередити інших, як Утлапа змусив його замовкнути навіки.

Тага Акі спостерігав, як дух Юта відлітав до краю обіцяного, котрий для Таги Акі був закритий навічно. Він відчув величезний гнів, сильніший за все, що він переживав раніше. Він знову ввійшов у великого вовка, прагнучи розтерзати горло Утлапи. Але коли він з’єднався із вовком, сталося величезне диво.

Гнів Таги Акі був людським гнівом. Любов до свого народу і ненависть до його гнобителя були занадто великими для вовчого тіла, надто людськими. Вовк здригнувся і… перед очима вражених воїнів та Утлапи… перевернувся на людину.

Цей новий чоловік не мав нічого спільного з тілом Таги Акі. Він був набагато величніший. Це було втілення духу Таги Акі. Але воїни одразу ж його упізнали, бо всі вони літали з духом Таги Акі.

Утлапа кинувся навтіки, але Тага Акі у своєму новому тілі мав силу вовка. Він спіймав злодія і роздавив його дух, перш ніж той зміг вистрибнути з краденого тіла.

Люди зрадувалися, коли зрозуміли, що сталося. Тага Акі швидко повернув усе на свої місця, знову працював зі своїми людьми, а молодих дружин повернув назад у родини. Але одну зміну він таки залишив. Це був кінець духовних подорожей. Він зрозумів, що це занадто небезпечно, оскільки може вкрасти життя. Воїнів-духів більше не було.

З того часу Тага Акі став більш ніж просто людиною-вовком. Його називали Тага Акі Великий Вовк або Тага Акі Людина-Дух. Він стояв на чолі племені багато-багато років, бо не старів. Коли загрожувала небезпека, він перевертався на вовка, щоб відбити або відлякати ворога. Люди жили в мирі. У Таги Акі народилося багато синів, і деякі з них виявляли, що після досягнення статевої зрілості також можуть перевертатися на вовків. Вовки виходили всі різні, тому що вони були вовками-духами і відображали того чоловіка, який містився у них усередині…

— Ось чому Сем повністю чорний, — посміхаючись, ледве чутно пробубонів Квіл. — Чорне серце, чорне хутро.

Я настільки проникла в легенду, що для мене було справжнім подивом повернутися в теперішній час, до кола, в якому ми сиділи біля помираючого вогню. Зі ще більшим подивом я зрозуміла, що у колі були праправнуки Таги Акі — хоча і незліченно далекого коліна.

Багаття викинуло в небо залп іскор, і вони мерехтіли і танцювали, утворюючи обриси, які майже можна було розпізнати.

— А твоє шоколадне хутро відображає що? — прошепотів Сем до Квіла у відповідь. — Який ти солоденький?

Біллі проігнорував їхню пікіровку.

— Дехто із синів став воїнами Таги Акі, й вони більше не старіли. Інші, кому не подобалися перевернення, відмовилися приєднуватися до зграї людей-вовків. Вони знову почали старіти, і в племені виявили, що чоловіки-вовки можуть старіти так само, як і будь-хто інший, якщо вони відмовляються від свого вовка-духа. Тага Акі прожив три покоління. Він узяв третю жінку, після смерті перших двох, і знайшов у ній справжню дружину по духу. Хоча він любив своїх інших жінок, це було дещо інше. Він вирішив відмовитися від свого вовка-духа, щоб померти разом із нею.

Ось як до нас прийшла магічна сила, але це ще не кінець історії…

Він подивився на Старого Квіла Атеару, який посовався на своєму стільці, розминаючи старі плечі. Біллі зробив ковток води із пляшки і витер чоло. Ручка Емілії ні на мить не відпочивала, несамовито шкрябаючи аркуш.

— То була легенда про воїнів-духів, — розпочав Старий Квіл тонким дзвінким голосом. — А це історія про самопожертву третьої дружини.

Через багато років потому, як Тага Акі відмовився від свого вовка-духа, коли він уже постарів, почалися проблеми на півночі, з племенем макa. Кілька молодих жінок із їхнього племені безслідно зникли, і вони звинувачували у цьому сусідніх вовків, яких боялися і котрим не довіряли. Люди-вовки досі могли читати думки одне одного, поки перебували у вовчій подобі, так само як їхні пращури у світі духів. Вони знали, що серед них немає вин них. Тага Акі спробував примирити вождя макa, але у тому племені панував несказанний страх. Тага Акі не хотів розпочинати війну. Він більше не був воїном і не міг вести за собою людей. Він доручив своєму найстаршому синові-вовку, Тазі Ві, знайти справжнього винуватця, перш ніж почнеться війна.

Тага Ві узяв іще п’ятьох вовків зі зграї і повів їх у гори, на пошуки речових доказів щодо зниклих макa. І вони натрапили на дещо таке, що раніше їм ніколи не траплялося — дивний солодкавий запах у лісі, він обпікав їхні носи аж до болю…

Я трохи ближче присунулася до Джейкоба і помітила, як кінчики його губ тіпнулися в усмішці, а рука сильніше стиснула мене за плечі.

— Вони не знали, що за істота залишає такий запах, але пішли по сліду, — вів далі Старий Квіл.

У його дрижачому голосі не було величності Біллі, але в ньому передавалося дивне гостре відчуття тривоги. Коли він почав говорити швидше, мій пульс аж підскочив.

— Йдучи по сліду, вони знайшли слабкі залишки людського запаху, а також людську кров. Вони були впевнені, що це саме той ворог, на якого вони полювали.

Подорож завела їх так далеко на північ, що Тага Ві наказав частині зграї, молодшим вовкам, вертатися назад до затоки і доповісти Тазі Акі.

Тага Ві та двоє його братів так і не повернулися.

Тоді молодші брати вирушили на пошуки старших, але знайшли саму лише тишу. Тага Акі побивався за своїми старшими синами. Він хотів відомстити за їхню смерть, але був уже старий. У жалобному вбранні пішов він до вождя макa і розповів про все, що сталося. Вождь макa повірив його горю, і на цьому ворожнеча між племенами скінчилася.

Роком пізніше, тієї ж ночі, дві дівчини з племені макa зникли зі своїх домівок. Макa одразу ж прикликали квілеутських вовків, які по всьому селу макa відчули той самий солодкавий сморід. Вовки знову вирушили на полювання.

Повернувся лише один. То був Яга Ута, найстарший син третьої дружини Таги Акі й наймолодший у зграї. З собою він приніс дещо таке, що квілеути зроду-віку не бачили — шматки дивного, холодного, закам’янілого тіла. Всі, у кого в жилах текла кров Таги Акі, й навіть ті, хто ніколи не був у вовчій подобі, відчували різкий запах, що походив від мертвої істоти. То був ворог макa.

Яга Ута розповів, що сталося: вони з братами натрапили на істоту, схожу на людину, але тверду, як гранітна скеля. З нею були дві дочки макa. Одна дівчина, уже мертва, біла та безкровна, лежала на землі, а другу істота тримала в руках, присмоктавшись до її горла. Дівчина ще могла бути жива, коли вони уздріли цю жахливу сцену, але щойно вони наблизились, істота швидко зламала їй шию і жбурнула тіло на землю. Білі губи створіння були вимащені кров’ю, а очі налилися червоним.

Яга Ута описав надзвичайну силу і прудкість істоти. Один із його братів швидко став жертвою, недооцінивши оту силу. Істота розірвала його, наче ляльку. Яга Ута з іншим братом були обережнішими. Вони згуртувалися, заходячи з різних боків, намагаючись перехитрувати ворога. Вони були змушені діяти на межі своїх вовчих сил і прудкості, чого раніше ніхто не робив. Створіння було тверде як камінь і холодне як лід. Вони виявили, що лише зубами здатні завдати йому шкоди. Тож вони почали відривати маленькі шматочки від істоти, коли вона їх атакувала.

Але створіння швидко усе зрозуміло і скоро розгадало їхні хитрощі. Примудрилося схопити брата Яги Ута. Яга Ута підібрався до горла істоти і вчепився у нього. Зубами він відірвав істоті голову, але її руки продовжувати давити його брата.

Яга Ута розтерзав істоту на клоччя, віддираючи шматок по шматку, у відчайдушній спробі врятувати брата. Було, на жаль, запізно, але врешті-решт з істотою покінчили.

Або вони так гадали. Яга Ута розклав смердючі рештки на огляд старійшин. Одна відірвана долоня лежала поруч із частиною гранітної руки істоти. Коли старійшини перевертали палицями ті шматки, два з них торкнулися одне одного, і долоня потягнулася до частини руки, намагаючись зібрати себе заново.

Перелякавшись, старійшини кинули рештки у вогонь. Велика хмара задушливого, смердючого диму забруднила повітря. Коли не лишилося нічого, окрім купки попелу, люди розділили попіл на багато мішечків і розвезли їх на всі боки — деякі в океан, деякі в ліс, деякі в печери, що у скелях. Один мішечок Тага Акі одягнув собі на шию, щоб бути на сторожі, коли істота коли-небудь знову спробує себе відновити…

Старий Квіл зупинився і поглянув на Біллі, й той дістав шкіряний ремінець, пов’язаний у нього на шиї. На його кінці висів маленький мішечок, потемнілий від віку. Декілька людей зойкнули. Я, мабуть, була однією з них.

— Вони дали йому ім’я «не-мертвий», «холодний», «той-хто-п’є-кров», і жили у страхові, що він був не сам. У них залишився лише один вовк-захисник, молодий Яга Ута.

Їм не довелося чекати довго. В істоти була пара, ще одна кровопивця, яка прийшла до квілеутів у пошуках помсти.

Історії розповідають, що Холодна Жінка була найвродливішим створінням, яке коли-небудь бачили людські очі. Коли того ранку вона увійшла до селища, то на вигляд була, наче богиня, що зійшла з небес. Визирнуло сонце, і її біла шкіра замерехтіла у його променях, і засвітилося золотаве волосся, що спадало їй аж до колін. Краса її обличчя зачаровувала, очі здавалися чорними на тлі його білини. Дехто упав на коліна і поклонявся їй.

Вона щось запитала своїм високим пронизливим голосом на мові, якої ніхто не розумів. Люди завмерли, не знаючи, як їй відповісти. Серед присутніх не було нікого крові Таги Акі, окрім одного маленького хлопчика. Вчепившись за спідницю матері, він закричав, що йому щось дуже смердить. Один зі старійшин, йдучи на раду, почув слова хлопчика і зрозумів, щo то до них завітало. Він наказав людям тікати. Його вона убила першим.

З двадцяти свідків, які спостерігали появу Холодної Жінки, вижило тільки двоє, і то лише тому, що вона оп’яніла від крові й зупинилася, щоб задовольнити спрагу. Вони побігли до Таги Акі, котрий сидів на раді разом з іншими старійшинами, своїми синами і третьою дружиною.

Почувши цю новину, Яга Ута одразу перевернувся на духа-вовка і побіг, щоб самотужки знищити кровопивцю. Тага Акі, його третя дружина і його сини побігли слідом за ним.

Спочатку вони не могли знайти істоту — лише докази її нападу. Повсюди валялися скалічені тіла, декілька з них були знекровлені. Потім вони почули крики і помчали до затоки.

Купка квілеутів побігла до човнів, щоб знайти спасіння у воді. Жінка пливла за ними, наче акула, і своєю неймовірною силою зламала ніс їхнього суденця. Коли човен потонув, вона повиловлювала тих, хто намагався випливти, і попереламувала їх також.

Уздрівши на березі великого вовка, вона забула про втікачів. Вона попливла так швидко, що її обриси було важко розгледіти, а потім, мокра і велична, постала перед Ягою Ута. Вона вказала на нього своїм білим пальцем і поставила ще одне незрозуміле запитання. Яга Ута чекав.

То була жорстока боротьба. Вона билася гірше за свого приятеля, але Яга Ута був сам, і не було нікого, щоб відвернути її лють.

Коли Яга Ута загинув, Тага Акі залементував у відчаї і кинув їй виклик. Шкутильгаючи, він вийшов наперед і перевернувся на похилого сивого вовка. Так, вовк був старий, але то був Тага Акі, Людина-Дух, і його гнів додав йому сили. Бій розпочався знову.

Третя дружина Таги Акі щойно бачила, як у неї на очах загинув син. Тепер бився її чоловік, і в неї не було жодної надії, що він переможе. Вона слухала кожне слово, яке свідки нападу говорили на раді. Вона чула історію першої перемоги Яги Ута і знала, що його врятував брaтів обхідний маневр.

Третя дружина вихопила ніж із-за пояса одного з синів, які стояли осторонь. Вони були хлопчаками, ще не чоловіками, і вона знала, що вони загинуть, якщо їхній батько програє.

Піднявши над головою кинджал, третя дружина побігла до Холодної Жінки.

Холодна Жінка засміялася, майже зовсім не відволікаючись від бою зі старим вовком. Що їй могла заподіяти слабка жінка з ножем, який ледве подряпає її шкіру, особливо коли вона збиралася завдати Тазі Акі смертельного удару?

Але третя дружина зробила дещо таке, чого Холодна Жінка не очікувала. Вона впала навколішки біля ніг кровопивці й застромила кинджал просто собі в серце.

Кров ринула крізь пальці третьої дружини, оббризкавши Холодну Жінку з ніг до голови. Кровопивця не могла встояти перед спокусою свіжої крові, що витікала з тіла третьої дружини. Інстинктивно вона обернулася до помираючої жінки, на одну лише секунду захоплена власною спрагою.

І тут зуби Таги Акі зімкнулися на її шиї.

Битва не закінчилася, але Тага Акі був уже не сам. Побачивши, як помирає матір, двоє молодих синів відчули таку несамовиту лють, що тут-таки перевернулися на своїх духів-вовків, хоча ще й не були чоловіками. Разом із батьком вони покінчили з істотою.

Тага Акі більше не повернувся до племені. Він так і залишився у вовчій подобі. Цілий день він лежав поруч із тілом своєї третьої дружини і гарчав на кожного, хто намагався її торкнутися. А потім пішов у ліс і більше не повертався.

Відтоді сутички з не-мертвими істотами майже не траплялися. Сини Таги Акі охороняли плем’я, аж доки не підростали їхні сини, щоб перейняти цей обов’язок. У племені існувало не більше трьох вовків водночас. І цього було достатньо. Час від часу кровопивці заходили на наші землі, але вовки захоплювали їх зненацька. Інколи вовк міг загинути, але більше ніколи не повторювалося таке масове винищення, як першого разу. Люди навчилися боротися з не-мертвими істотами і передавали ці знання від вовка до вовка, від духа до духа, від батька до сина.

Минав час, і нащадки Таги Акі більше не переверталися на вовків після досягнення чоловічої зрілості. Лише дуже зрідка, коли відчувалося наближення не-мертвої істоти, вовки поверталися. Не-мертві завжди приходили поодинці або по двоє, вовча зграя залишалася невеликою.

А потім вони прийшли у більшій кількості, й ваші прапрадіди приготувалися дати їм бій. Але їхній ватажок звернувся до Ефраїма Блека так, наче був людиною, і пообіцяв не чіпати квілеутів. Його дивні жовті очі були доказом його слів — що вони не такі, як інші кровопивці. Порівняно з ними, вовків було набагато менше; у не-мертвих не було потреби пропонувати угоду, якщо вони могли виграти битву. Ефраїм погодився. Вони дотримують свого слова, але їхня присутність приваблює сюди інших.

І їхня чисельність призвела до того, що в племені з’явилося стільки вовків, скільки ніколи раніше не було, — сказав Старий Квіл, і на одну мить його чорні очі, глибоко заховані у зморшках, які порізали шкіру навколо них, здавалося, зупинили свій погляд на мені.

— Окрім як, звичайно, за часів Таги Акі, — додав він, а потім зітхнув. — Таким чином сини нашого племені знову несуть тягар і приносять самопожертву, як це робили до них їхні батьки.

Запала довга тиша. Живі нащадки магії та легенд дивилися одне на одного через полум’я із сумом в очах. Усі, крім одного.

— Тягар, — тихо пирхнув він. — А я гадаю, що це круто, — Квілова повна нижня губа трохи висунулася наперед.

По той бік від згасаючого вогню Сет Клірвотер — з очами, розширеними від благоговіння перед братством захисників племені, — кивнув на знак згоди.

Біллі засміявся низьким і довгим сміхом, і здалося, що магія згоріла у тліючих жаринах. Зовсім несподівано зібрання знову стало колом друзів. Джаред кинув у Квіла камінцем, і всі засміялися, коли той підскочив. Ми знову загомоніли, розмовляючи і жартуючи, як зазвичай.

Лі Клірвотер не розплющувала очей. Мені здалося, що я побачила на її щоці щось блискуче, схоже на сльозу, але за мить, коли я подивилася знову, її вже й сліду не було.

Ані я, ані Джейкоб не розмовляли. Він так принишк біля мене і дихав так глибоко і рівно, що я подумала, наче він засинає.

Мої думки блукали десь далеко, за тисячу років. Я думала не про Ягу Ута й інших вовків, не про прегарну Холодну Жінку — я лише трохи її уявила. Ні, я думала про людину, яка стояла осторонь усього чарівного. Я намагалася уявити обличчя безіменної жінки, яка врятувала ціле плем’я, — третьої дружини.

Простої людської жінки, без особливих здібностей і сил. Фізично слабшої і повільнішої за будь-яких чудовиськ із тієї легенди. Але саме вона стала ключем, розв’язкою. Вона врятувала свого чоловіка, своїх юних синів, своє плем’я.

Мені хотілося, щоб вони пам’ятали її ім’я…

— Повертайся, Білко, — сказав Джейкоб мені на вухо. — Ми тут.

Я заморгала, збита з пантелику, оскільки багаття, здавалося, зникло. Вдивляючись у несподівану темряву, я намагалася втямити, де я зараз. Ще за хвилину збагнула, що вже не сиджу на скелі. Ми з Джейкобом були самі. У мене на плечі досі лежала його рука, але ми сиділи не на землі.

Як я опинилася у Джейкоба в машині?

— О, дідько! — вигукнула я, усвідомивши, що заснула. — Котра година? Чорт забирай, де цей клятий телефон? — я почала несамовито нишпорити по кишенях, але вони були порожніми.

— Спокійно, ще навіть не північ. І я уже подзвонив, аби він тебе забрав. Поглянь — он він чекає на тебе.

— Північ? — швидко перепитала я, досі не прийшовши до тями. Мій погляд потонув у темряві, й серцебиття прискорилося, коли за тридцять кроків від нас очі впізнали силует «вольво». Я потягнулася до ручки дверцят.

— Візьми, — сказав Джейкоб, вкладаючи в мою другу руку маленький предмет — телефон.

— Ти дзвонив Едвардові щодо мене?

Мої очі вже достатньо призвичаїлися, щоб побачити сяючу жейкобову усмішку.

— Я подумав, що коли буду гарно поводитися, то проведу з тобою більше часу.

— Дякую, Джейку, — сказала я, зворушена. — Справді дякую тобі. І спасибі за те, що запросив мене сьогодні. Це було… — у мене забракло слів. — Ох, це було щось неймовірне.

— Але ти навіть не дочекалася, поки я ковтатиму корову, — він засміявся. — Ні, я радий, що тобі сподобалося. Мені було… добре. Що ти була поруч.

Я помітила, як у темряві неподалік щось рухається — щось бліде маячило поміж чорними деревами. Крокувало туди-сюди.

— Він такий нетерплячий, еге ж? — сказав Джейкоб, зауваживши мою метушливість. — Іди. Але щоб скоро прийшла знову, гаразд?

— Звичайно, Джейку, — пообіцяла я і, клацнувши, відчинила дверцята. Холодне повітря оросило мої ноги, примусивши мене здригнутися.

— Спи, Білко. Не хвилюйся ні про що — я вартуватиму тебе всю ніч.

Уже стоячи однією ногою на землі, я завагалася.

— Ні, Джейку. Відпочивай. Зі мною все гаразд.

— Ага, звісно, — сказав він, але це звучало радше ніби поступка, а не згода.

— Добраніч, Джейку. Дякую.

— Добраніч, Белло, — прошепотів він, коли я вийшла у темряву.

На лінії кордону мене спіймав Едвард.

— Белло, — мовив він із помітним полегшенням у голосі, а його руки міцно стиснули мене в обіймах.

— Привіт. Вибач, що так пізно. Я заснула і…

— Я знаю. Джейкоб усе пояснив, — він попрямував до машини, і я безживно поплелася поруч. — Ти втомлена? Я можу тебе понести.

— Все нормально.

— Зараз відвеземо тебе додому, у ліжко. Ти гарно провела час?

— Так, це було неймовірно, Едварде. Якби ти також міг прийти! Навіть не можу пояснити. Джейків тато розповідав нам старовинні легенди, і то було схоже… схоже на чари.

— Ти обов’язково мені їх розкажеш. Потому як поспиш.

— У мене все одно так не вийде, — відповіла я і позіхнула на весь рот.

Едвард захихикав. Потім він відчинив мені дверцята, посадив мене в машину і пристебнув ремінь.

Раптом повз нас промчало яскраве світло. Я помахала у напрямку Джейкобових фар, але не знаю, чи побачив він цей жест.


Тієї ночі (потому як я прошмигнула повз Чарлі, який майже не дав мені прочуханки, як я того очікувала, оскільки Джейкоб подзвонив і йому також) я не завалилася одразу в ліжко, а вистромилася у вікно, чекаючи появи Едварда. Ніч була на диво холодною, майже зимовою. Увечері, на скелях під вітром, я зовсім цього не помітила — і не так через близькість вогню, як через те, що поруч сидів Джейкоб.

Почався дощ, і крижані краплини бризнули мені в обличчя.

Темрява стояла така непроглядна, що було важко щось розгледіти за чорними трикутниками ялин, які хилилися і хиталися від вітру. Але я все одно напружила погляд, виглядаючи в тому буревії інші силуети. Он бліда фігура рухається, наче привид, серед тої чорноти… чи, може, то туманний обрис велетенського вовка?… Але мій зір був заслабким, щоб розібрати.

Раптом поруч зі мною темрява легенько заворушилася. Едвард прослизнув крізь відчинене вікно — його руки були холоднішими за дощ.

— Джейкоб також там? — запитала я, затремтівши, коли Едвард узяв мене в обійми.

— Так… десь там. І Есме — на шляху додому.

Я зітхнула.

— Це нерозумно! Та м так холодно і мокро.

Я знову затрусилася.

Він засміявся.

— Це лише тобі холодно, Белло.

Уві сні тієї ночі мені також було холодно. Може, це через те, що я спала у Едвардових обіймах. Але мені снилося, що я — надворі, навколо вирує буря, і вітер задуває волосся мені в обличчя і сліпить очі. Я стою на скелястій дузі Першого пляжу, намагаючись упізнати ледь помітні силуети, які швидко рухаються на березі у темряві. Спочатку не можна нічого розрізнити, окрім двох плям — білої і чорної, які то метнуться назустріч одна одній, то віддаляться. Аж раптом, так ніби місяць несподівано виринув із-за хмар, я чітко все побачила.

Розалія, з мокрим золотим волоссям, що діставало їй до колін, нападала на гігантського вовка, — на його морді пробивалася сивина, — в якому я інстинктивно упізнала Біллі Блека.

Я кинулася бігти, але мої рухи були, наче у сповільненому кіно. Я спробувала закричати, наказуючи їм припинити, але мій голос украв вітер, і не було чути ані звуку. Я замахала руками, намагаючись привернути їхню увагу. Щось блиснуло у мене в долоні, й тут я помітила, що моя права рука була не порожня.

Я тримала старий срібний кинджал із довгим і гострим лезом, вкритим засохлою і потемнілою кров’ю.

Я відсахнулася від ножа; мої очі розчахнулися в тиху темряву спальні. Перше, що я зрозуміла, це те, що я не сама. Я обернулася, щоб сховати обличчя в Едварда на грудях, знаючи, що солодкий запах його шкіри краще за будь-що інше віджене нічні страхіття.

— Я тебе збудив? — прошепотів він. Почулося шарудіння паперу, гортання сторінок, і легенький удар, коли щось невелике упало на дерев’яну підлогу.

— Ні, — пробурмотіла я, заспокоєно зітхнувши, коли його руки мене пригорнули. — Мені наснився поганий сон.

— Хочеш мені розповісти?

Я похитала голою.

— Занадто втомлена. Може, уранці, якщо не забуду.

Я відчула, як тихенький сміх струсив його тіло.

— Уранці, — погодився він.

— Що ти читаєш? — пробурмотіла я напівсонно.

— «Буремний Перевал» Емілії Бронте, — сказав він.

Я сонно нахмурилася.

— Мені здавалося, тобі ця книжка не подобається.

— Ти залишила її тут, — промовив він, своїм м’яким голосом присипляючи мою свідомість. — До того ж… що більше часу я проводжу з тобою, то більше людських емоцій стають мені зрозумілими. Виявляється, я можу співчувати Гіткліфу в тому, що раніше здавалося мені неможливим.

— М-м-м, — промурмотіла я.

Він сказав щось іще, щось тихе, але я вже спала.

Ранок наступного дня був перлинно-сірий і спокійний. Едвард запитав мене про сон, але я не могла скласти його докупи. Я пам’ятала одне — мені було холодно, а потім я зраділа, коли, прокинувшись, виявила Едварда поруч. Він поцілував мене (поцілунок тривав достатньо довго, щоб у мене прискорився пульс), а потім поїхав додому, щоб віддати чужу машину і забрати свою.

Я швидко одяглася, не маючи особливо з чого вибирати. Хто б не поцупив мій одяг, він завдав серйозного удару по моєму гардеробу. Якби все не було так страшно, я б не на жарт розізлилася.

Уже зібравшись спускатися вниз до сніданку, я помітила свій розтерзаний томик «Буремного Перевалу», який лежав розгорнутий на підлозі саме там, де Едвард впустив його минулої ночі, коли я відвернула його увагу.

Сповнена цікавості, я підняла книжку, водночас намагаючись пригадати, що він говорив. Щось про співчуття до Гіткліфа, до всіх людей. Ні, це не могло бути насправді — мабуть, мені приснилося.

Мені в око зі сторінки впали три слова, і я піднесла томик поближче, аби прочитати цей абзац уважніше. То була репліка Гіткліфа, і я добре знала цей уривок.


І в цьому відмінність між його та моїм почуттям: якби я був на його місці, а він — на моєму, то я, хоч би й ненавидів його найпекельнішою ненавистю, ніколи б не підняв на нього руки. Можеш ставитися до моїх слів із недовірою — як знаєш! Та я б ніколи не розлучив його з нею, поки він їй любий. У мить, коли її захоплення мине, я ладен вирвати у нього з грудей серце і пити його кров! Але доти — якщо ти мені не віриш, ти мене не знаєш, — доти я радше ладен померти, аніж дозволю собі зачепити хоч волосину на його голові!


Три слова, які впали мені в око, були «пити його кров».

Я здригнулася.

Так, мені радше наснилося, що Едвард сказав щось позитивне на адресу Гіткліфа. А ця сторінка, мабуть, не та, яку він читав. Книжка могла упасти і розгорнутися на будь-якій сторінці.


Розділ 12

Час


— У мене було видіння… — повідомила Аліса зловісним тоном.

Едвард спробував підштрикнути її ліктем у бік, але вона вправно ухилилася.

— Так от, — буркнула вона. — Едвард змушує мене сказати. Й у видінні я побачила, що якби я тебе здивувала, тобі було б тільки важче.

Ми саме ішли до машини після закінчення уроків, і я не розуміла нічогісінько з того, що вона говорить.

— А можна по-людському?

— Тільки не будь дитиною. І щоб без жодних істерик.

— Мені вже страшно.

— Що ж… у тебе, тобто у нас, буде вечірка з нагоди випускного. Нічого особливого. Нема чого хвилюватися. Але я побачила, що ти хвилюватимешся, якщо я спробую зробити її для тебе сюрпризом, — вона відскочила з дороги, коли Едвард потягнувся, щоб скуйовдити їй волосся, — і Едвард заявив, що я маю тобі сказати. Але там не буде нічого особливого. Обіцяю.

Я важко зітхнула.

— А можна відмовитися?

— Ні.

— Гаразд, Алісо. Я прийду. І жалкуватиму про кожну її хвилину. Обіцяю.

— Це вже інша справа! До речі, мені подобається подарунок. Ти не мала завдавати собі клопоту.

— Алісо, я нічого собі не завдавала.

— О, я знаю. Але будеш.

Я панічно напружила пам’ять, намагаючись пригадати, що саме я могла вирішити подарувати їй на випускний, що вона могла б побачити.

— Дивовижно, — пробурмотів Едвард. — Як хтось такий маленький може бути таким надокучливим?

Аліса засміялась.

— Це талант.

— Ти не могла б почекати ще пару тижнів, перш ніж мені це розказувати? — запитала я невдоволено. — Тепер я переживатиму набагато довше.

— Белло, — сказала вона повільно. — Ти знаєш, який сьогодні день?

— Понеділок?

Вона закотила очі.

— Так, понеділок… четверте.

Вона взяла мене за лікоть і, наполовину розвернувши, вказала а великий жовтий плакат, приклеєний до дверей спортзалу. На ньому гострими чорними цифрами була написана дата випускного. Рівно один тиждень від сьогодні.

— Четверте? Червня? Ви впевнені?

Ніхто з них не відповів. Аліса лише сумно похитала головою, вдаючи розчарування, а Едвард звів догори брови.

— Не може бути! Як це так?

Я намагалася подумки прокрутити час назад, але так і не зрозуміла, куди поділися дні.

Я відчула, як у мене підкошуються ноги. Тижні напруження, тижні хвилювання… як так сталося, що, одержима часом, я не помітила, як мій час минув? Моя остання можливість усе доробити і приготуватися до майбутнього просто розтанула! У мене не було часу.

І я була неготова.

Я не знала, як усе залагодити. Як попрощатися з Чарлі, Рене… з Джейкобом… із людським життям.

Я точно знала, чого хочу, але раптом мені стало дуже страшно це отримати.

Теоретично мені хотілося, навіть нетерпеливилося обміняти смертність на безсмертя. Зрештою, це був ключ, щоб залишитися з Едвардом навічно. А ще не останню роль грало те, що на мене полювали відомі та невідомі вороги. Мені не хотілося просто сидіти склавши руки, безпорадною і апетитною жертвою, в очікуванні, поки хтось із них мене спіймає.

Теоретично усе це було вагомим.

Але на практиці… людське життя — це все, що я знала. Майбутнє поза ним було великою темною безоднею, яку я не могла пізнати, поки в неї не стрибнула.

Ця проста інформація — сьогоднішня дата, — настільки буденна, що я мала б за звичкою не звертати на неї уваги, перетворила довгоочікуваний для мене день на день страти.

Наче в тумані, я бачила, як Едвард відчиняє для мене дверцята машини, чула, як Аліса щебече на задньому сидінні та як дощ барабанить у лобове скло. Едвард, мабуть, зрозумів, що я була там лише тілом, але не намагався витягнути мене з роздумів. А може, й намагався, тільки я не помітила.

Коли ми зайшли до мого будинку, Едвард підвів мене до канапи і посадив поруч із собою. Втупивши погляд у вікно, у сірі дощові потоки, я намагалася зрозуміти, куди поділася моя рішучість. Чому тепер я запанікувала? Я знала, що кінцевий строк на підході. Чому ж його безпосередня близькість мене так лякає?

Не знаю, як довго він чекав, поки я дивилася у вікно. Та коли за темрявою не стало видно дощу, його терпець урвався.

Він узяв моє обличчя у долоні та спрямував на нього свої золоті очі.

— Будь ласка, скажи мені, про що ти думаєш. Доки я не збожеволів.

Що я могла йому сказати? Що мені страшно? Я підбирала потрібні слова.

— У тебе губи білі. Белло, говори!

Я з силою видихнула. Як довго я тамувала подих?

— Сьогоднішня дата заскочила мене зненацька, — прошепотіла я. — Це все.

Він чекав, схвильований і трохи скептичний.

Я постаралася пояснити.

— Я не зовсім знаю, що робити… як поговорити з Чарлі… що сказати… як… — мій голос обірвався.

— То це не через вечірку?

Я нахмурилася.

— Ні. Але дякую, що нагадав.

Дощ посилився, коли він прочитав вираз мого обличчя.

— Ти не готова, — прошепотів він.

— Готова, — тої ж миті інстинктивно збрехала я. Але він дивився і бачив мене наскрізь, тому, глибоко вдихнувши, я сказала йому правду. — Повинна бути готова.

— Ти нічого не повинна.

І коли я намагалася пояснити причини, то відчула, як паніка пливає у моїх очах.

— Вікторія, Джейн, Гай — хто був у моїй кімнаті?

— Тим більше треба почекати.

— Але це безглуздо, Едварде!

Він трохи сильніше стиснув долонями моє обличчя і заговорив, викарбовуючи кожне слово.

— Белло. Ніхто з нас не мав вибору. Ти бачила, до чого це призвело… особливо у випадку Розалії. Ми всі боремося, намагаючись змиритися з тим, що сталося не з нашої волі. Я не дозволю, щоб і з тобою було так. Ти матимеш вибір.

— Я вже зробила свій вибір.

— Ти не мусиш це робити лише тому, що над твоєю головою висить меч. Ми подбаємо про твоїх ворогів, а я подбаю про тебе, — заприсягнувся він. — От коли все владнається, і ніщо на тебе не тиснутиме, тоді ти зможеш ухвалити рішення до мене приєднатися, якщо не перехочеш. Але не тому, що тобі страшно. Тебе ніхто до цього не примушує.

— Карлайл обіцяв, — мовила я за звичкою наперекір. — Після випускного.

— Не раніше, ніж ти будеш готова, — сказав Едвард переконливо. — І звичайно, не тоді, коли ти налякана.

Я нічого не відповіла. В мені не було бажання сперечатися; у той момент уся моя впевненість кудись поділася.

— От бачиш, — він поцілував мене в чоло, — немає про що хвилюватися.

Я кволо засміялася.

— Окрім грядущої погибелі.

— Довірся мені.

— Довірилася.

Він досі вдивлявся в моє обличчя, поки я не розслабилася.

— Можна тебе дещо запитати? — мовила я.

— Будь-що.

Я завагалася, а потім поставила зовсім інше питання, ніж те, яке мене хвилювало.

— Що я маю подарувати Алісі на випускний?

Він пирхнув від сміху.

— Ти наче збиралася купити нам із нею квитки на концерт…

— Точно! — я відчула таке полегшення, що майже усміхалася. — Концерт у Такомі. Минулого тижня я побачила оголошення в газеті й подумала, що вам сподобається. Ви так хвалили диск.

— Гарна ідея. Дякую.

— Сподіваюся, квитків іще не розпродали.

— Влучне зауваження. Треба з’ясувати.

Я зітхнула.

— Ти ще щось хотіла мене запитати, — сказав він.

Я насупилась.

— Як ти дізнався?

— Я вже навчився читати твоє обличчя. Запитуй.

Заплющивши очі, я сховалася у нього на грудях.

— Ти не хочеш, щоб я була вурдалаком.

— Не хочу, — сказав він тихо і, трохи почекавши, додав: — Це не запитання.

— Ну… мене хвилювало… чому ти цього не хочеш.

— Хвилювало? — зі здивуванням він підхопив моє слово.

— Скажи мені — чому? Скажи всю правду, не шкодуючи моїх почуттів.

На мить він завагався.

— Якщо я дам відповідь на твоє запитання, ти поясниш мені своє?

Я кивнула, досі ховаючи обличчя.

Він глибоко вдихнув, перш ніж відповісти.

— Ти можеш прожити чудове життя, Белло. Знаю, ти віриш, що у мене є душа, але я в цьому не зовсім упевнений, і ризикувати твоєю… — він повільно похитав головою. — Дозволити цьому статися — дозволити тобі перетворитися на те, чим є я, лише щоб ніколи тебе не втратити, — це найегоїстичніший вчинок, який я можу уявити. Я прагну цього понад усе на світі для себе. Але для тебе я хочу набагато більшого. Піддатися своєму егоїзму здається мені злочином. Це був би найегоїстичніший учинок у моєму житті, навіть якщо воно триватиме вічно. Якби можна було стати людиною для тебе, то якою б не була ціна, я б її заплатив.

Я принишкла, перемелюючи почуте.

Едвард гадав, що поводиться егоїстично.

Я відчула, як моє обличчя повільно розпливається в усмішці.

— Значить… ти не боїшся… що розлюбиш мене, коли я стану іншою — коли не буду такою м’якою і теплою, і від мене інакше пахнутиме? Ти справді хочеш бути зі мною, незалежно від того, якою я стану?

Він різко видихнув і з притиском запитав:

— Ти боялася, що я тебе розлюблю? Белло, як на людину з такою тонкою інтуїцією, ти іноді буваєш такою безтолковою!

Я знала, що йому це могло здатися безглуздим, але відчула полегшення. Якщо йому дійсно хотілося бути зі мною, решту я витримаю… якось. «Егоїстично» раптом здалося чудовим словом.

— Не думаю, що ти розумієш, Белло, наскільки легше мені було б, — сказав він із жартівливим відтінком, — якби я постійно не зосереджувався на тому, щоб тебе не вбити. Звичайно, дечого мені бракуватиме. Наприклад, цього…

Втупивши довгий погляд мені у вічі, він погладив мою щоку, і я відчула, як до неї миттю ринула кров, укривши шкіру рум’янцем. Він ніжно засміявся.

— І биття твого серця, — продовжив він, уже серйозніше, але досі трохи усміхаючись. — Це найважливіший звук у моєму світі. Я так до нього звик, що, присягаюся, міг би почути його за багато миль звідси. Але це все не важливо. Оце, — він узяв моє обличчя в долоні, — ти. Те, що я зараз тримаю. Ти завжди будеш моєю Беллою, тільки станеш трохи довговічнішою.

Я зітхнула і, заспокоївшись у його долонях, заплющила очі.

— А тепер можна тебе дещо запитати? Але всю правду, не шкодуючи моїх почуттів, — сказав він.

— Звичайно, — відповіла я одразу, від здивування широко розплющивши очі. Що він хоче дізнатися?

Він повільно проговорив:

— Ти не хочеш бути моєю дружиною.

Моє серце спочатку зупинилося, а потім шалено забилося. На шиї виступив холодний піт, і руки стали холодними як лід.

Він чекав, спостерігаючи мою реакцію.

— Це не запитання, — нарешті прошепотіла я.

Він опустив погляд — від його вій на щоки упали довгі тіні — і, забравши долоні від мого обличчя, підняв мою замерзлу ліву руку. Говорячи, він гладив мої пальці.

— Мене хвилює, чому ти цього не хочеш.

Клубок підкотився до мого горла.

— Це не запитання, — прошепотіла я.

— Будь ласка, Белло.

— Правду? — промовила я самими лише губами.

— Звичайно. Я прийму її, якою б вона не була.

Я глибоко вдихнула.

— Ти сміятимешся з мене.

Він глянув мені в очі, приголомшений.

— Сміятимусь? Я не можу цього навіть уявити.

— От побачиш, — пробурмотіла я, а потім зітхнула. Раптом моє обличчя з білого стало багряним від несподіваного спалаху досади. — Гаразд, скажу! Я впевнена, що для тебе це звучатиме, як один великий жарт, але це правда! Просто мені так… так… так ніяково! — зізналася я і знову заховала обличчя у нього на грудях.

Запала невелика пауза.

— Я тебе не розумію.

Я підвела голову і подивилася на нього, від зніяковілості випаливши все одним духом:

— Я не така дівчина, Едварде. Не та, хто виходить заміж одразу після школи, наче якась селючка, що залетіла від свого хлопця! А що подумають люди? Ти хоч уявляєш, яке зараз століття? Люди не одружуються так просто у вісімнадцять! Принаймні не розважливі, відповідальні й дорослі люди! Я не хочу бути такою дівчиною! Я не така… — я запнулася, втративши нитку.

Поки Едвард міркував над моєю відповіддю, його обличчя нічого не виказувало.

— Це все? — зрештою запитав він.

Я глипнула на нього.

— А цього не достатньо?

— Значить… ти не прагнеш безсмертя більше, ніж мене?

Хоч я і гадала, що сміятиметься він, але після цих слів нестримний сміх напав на мене.

— Едварде! — змогла я видихнути між нападами реготу. — А я… завжди гадала… що ти… набагато… розумніший за мене!

Він узяв мене за руку, і я відчула, що він сміється разом зі мною.

— Едварде, — мовила я, докладаючи зусиль, щоб говорити чітко, — навіщо мені вічність без тебе? Я б не захотіла й одного дня без тебе.

— Це вже легше, — сказав він.

— Але… це нічого не змінює.

— Все одно це приємно усвідомлювати. І я справді розумію твою точку зору, Белло. Але мені б також хотілося, щоб і ти розуміла мою.

До того часу я встигла знову посерйознішати, тому кивнула і постаралася не хмуритися.

Він подивився на мене, гіпнотизуючи рідким золотом своїх очей.

— Розумієш, Белло, я завжди був таким хлопцем. У моєму світі я вже був чоловіком. Я не шукав кохання — ні; мені дуже хотілося бути солдатом, і я не думав ні про що, окрім ідеалізованої воєнної слави, яку тоді нав’язували потенційним призовникам. Але якби я знайшов… — він затнувся, схиляючи набік голову. — Хотів сказати, якби я знайшов когось, але це неправильно. Якби я знайшов тебе, то анітрохи не сумніваюся, якими були б мої подальші дії. Я був таким хлопцем, який, щойно він дізнався, що ти — це та, котру він шукав, опустився б на одне коліно і став би просити твоєї руки. Я б чекав тебе цілу вічність, хай як би мінялися світ і суспільство.

Він подарував мені свою кривувату усмішку. Я дивилася на нього широко розплющеними очима.

— Белло, дихай, — нагадав він, усміхаючись.

Я вдихнула.

— Тепер ти мене розумієш, Белло, хоч трохи?

Якусь мить я розуміла, і навіть уявила себе в довгій спідниці а блузці, зашнурованій під саму шию, з високою зачіскою на голові. Уявила, як Едвард, піжон у світлому костюмі, з букетиком польових квітів у руці, сидить поруч зі мною в альтанці.

Я похитала головою і зітхнула. Я просто згадала кадри з кінофільму «Енн із Зелених Дахів».

— Справа в тому, Едварде, — сказала я хитким голосом, не даючи прямої відповіді на його запитання, — що у моєму розумінні «шлюб» і «вічність» не є взаємовиключними або взаємовключними поняттями. А оскільки зараз ми живемо в моєму світі, то давай ступати в ногу з часом, якщо ти знаєш, що я маю на увазі.

— Але з іншого боку, — заперечив він, — цей час усе одно скоро мине. То чому скороминущі звички однієї місцевої культури так сильно мають впливати на рішення?

Я стиснула губи.

— До чужого монастиря?…

Він засміявся з мене.

— Ти не мусиш відповідати «так» чи «ні» сьогодні, Белло. Гарно розуміти обидві сторони, хіба ні?

— То твоя умова?…

— Досі дійсна. Я приймаю твої погляди, Белло, але якщо ти хочеш, аби я сам тебе перетворив…

— Там, там, там-там, — я спробувала наспівати весільний марш, але він зазвучав як поховальний.


Час продовжував летіти, як на крилах.

Тієї ночі мені нічого не снилося, а потім прийшов ранок, і випускний уже стояв на ґанку і стукав у двері. Мені ще так багато треба було вивчити до випускних іспитів, і стало зрозуміло, що за ті кілька днів, що залишилися, я і з половиною не впораюся.

Коли я спустилася до сніданку, Чарлі вже не було. Він залишив на столі газету, і вона нагадала мені, що я маю дещо купити. Хоч би квитки на концерт досі були в продажу! Треба знайти номер телефону, щоб дістати ті дурні квитки. Тепер, коли вся несподіванка зникла, це вже не здавалося подарунком. Звичайно, здивувати Алісу — то не найкраща ідея.

Я хотіла одразу перегорнути аркуші до розділу «Розваги», але мою увагу привернув жирний чорний заголовок. Нахилившись ближче, аби прочитати передовицю, я відчула, як мене обійняв страх.


СІЄТЛ ПОТЕРПАЄ ВІД ЖОРСТОКИХ УБИВСТВ


Менш ніж десять років минуло відтоді, як Сієтл був полігоном для наймасовішого серійного убивці в історії США. Гаррі Риджвей, Убивця з Зеленої Ріки, був засуджений за убивство 48 жінок.

І зараз існують усі передумови стверджувати, що в осадженому Сієтлі саме в цей момент ховається ще страшніше чудовисько.

Поліція не схильна вважати нещодавній сплеск убивств і викрадень роботою серійного убивці. Принаймні поки що. Ніхто не може повірити, що одна людина здатна на таку кровожерливість. Цей убивця — якщо це насправді одна людина — сам винен у 39 пов’язаних убивствах і викраденнях за останні три місяці. Для порівняння, Риджвей розтягнув свій злочинний шабаш, який налічував 48 трофеїв, на 21 рік. Якщо вся ця кількість смертей належить одній людині, тоді це найжорстокіша серійна різанина в американській історії.

Натомість поліція схиляється до версії, що тут замішана банда. Ця теорія підтверджується існуючою кількістю жертв, а також тим, що закономірності у виборі жертв, здається, немає.

Від Джека-Різника до Теда Банді Патрача мішені серійних убивств були зазвичай пов’язані віковою, статевою, расовою схожістю або комбінацією усіх трьох. Жертви ж цієї хвилі убивств представлені від 15-літньої почесної студентки Аманди Рід до 67-літнього листоноші-пенсіонера Омара Дженкса. За статевою ознакою убивства розділилися майже порівну — 18 жінок і 21 чоловік. За расовою приналежністю жертви найрізноманітніші: білошкірі, афро-американці, латиноамериканці та азіати.

Здається, що жертв вибирали навмання. Мотив — убивство заради вбивства.

То який це може бути серійний убивця?

Водночас у способах здійснення злочинів достатньо схожості, щоб не виключати серійності. Всі знайдені жертви були настільки обгорілі, що для ідентифікації знадобилися записи зубних лікарів. На згарищах були начебто застосовані горючі речовини, такі як бензин або спирт, проте жодних слідів цих речовин не знайдено. Всі тіла були недбало покинуті, без жодної спроби їх приховати.

Ще страхітливіше те, що більшість останків свідчать про нелюдське насильство — кістки були поламані й розчавлені під надзвичайним тиском і, як твердять судмедексперти, ще до смерті, хоча судити про достовірність цих висновків важко, зважаючи на стан речових доказів.

Інша схожість, яка вказує на можливість серійних убивств, така: кожен злочин виконаний ідеально чисто, без жодних доказів, окрім власне останків тіл. Жодного відбитка, сліду від шини або волосини. Зникнення траплялися в таких місцях, які не наводили на жодні підозри.

Власне, щодо самих зникнень — жертви непоказні з усіх боків. Жодну з них не можна розглядати як легку мішень. Ніхто з них не був утікачем або бездомним — тим, хто легко зникає і на кого рідко подають у розшук. Жертви зникали зі своїх домівок, з четвертого поверху будинку, з фітнес-клубу, з весілля. Ось найнеймовірніший випадок: 30-літній боксер-аматор Роберт Волш пішов на побачення у кіно; за декілька хвилин після початку стрічки жінка збагнула, що його немає на місці. Його тіло знайшли три години потому, коли пожежники приїхали загасити палаючий бак зі сміттям за двадцять миль звідти.

У вбивствах проглядається ще одна закономірність: усі вони скоєні вночі.

І найжахливіша закономірність — прискорення. Першого місяця скоєно шість злочинів, другого — одинадцять. А лише за десять останніх днів скоєно двадцять два. І поліція так само не знає, де шукати убивцю, як і після першого обвугленого тіла.

Докази суперечливі, останки страхітливі. Нова кровожерлива банда чи здичавілий серійний убивця? Чи щось інше, про що поліція навіть не здогадується?

Одне можна сказати напевно: щось жахливе розгулює Сієтлом.


Мені знадобилося майже три спроби, щоб прочитати останнє речення; потім я зрозуміла, що в мене тремтять руки.

— Белло?

Замислившись над прочитаним, я зойкнула і здригнулася ід Едвардового звертання, хоч воно було тихим і не таким уже несподіваним.

Він стояв у дверях, звівши на переніссі брови. Потім нагло він уже стояв поруч і тримав мене за руку.

— Я тебе налякав? Вибач. Я стукав…

— Ні, ні, — сказала я поспішно. — Ти це бачив? — вказала я на газету.

Його чоло вкрилося зморшками.

— Я ще не переглядав свіжих новин. Але мені відомо, що ситуація погіршується. Ми маємо щось робити… швидко.

Мені це не подобалося. Не подобалося, коли хтось із Калленів ризикував, а ота почвара в Сієтлі (хто б чи що б то не було) — вона починала мене по-справжньому лякати. Але перспектива появи Волтурі була такою ж страшною.

— А що каже Аліса?

— В цьому то й проблема, — Едвардове чоло зморщилося ще більше. — Вона нічого не бачить… хоча ми тисячу разів подумки збиралися все перевірити. Вона починає панікувати. Відчуває, наче останнім часом багато чого проходить повз неї, наче щось не так; що, можливо, вона втрачає свій дар.

Я здивувалася.

— А хіба це можливо?

— Хто знає? Ніхто цього питання не досліджував… Але я сумніваюся. Такі здібності з часом лише посилюються. Згадай Аро або Джейн.

— Тоді в чому справа?

— Думаю, це пророцтво, що самозбувається. Ми чекаємо, поки Аліса щось побачить, щоб вирушити на пошуки… а вона нічого не бачить, тому що ми не вирушимо, поки вона не побачить. Тому вона не може нас там побачити. Певно, доведеться рушати наосліп.

Я здригнулася.

— Ні.

— Ти дуже хочеш піти сьогодні на уроки? За кілька днів іспити — все одно нічого нового не читатимуть.

— Гадаю, що переживу один день без школи. А що ми робитимемо?

— Я хочу поговорити з Джаспером…

Джаспер, знову Джаспер. Дивно. У родині Калленів Джаспер завжди був трохи осторонь, був частиною плину життя, але ніколи — його центром. У мене склалося припущення, що він тут лише заради Аліси і прямуватиме за нею будь-куди, але що теперішній його спосіб життя — не єдиний йому відомий. Він був відданий «вегетаріанській» ідеї менше за інших; саме тому, напевно, йому було важче дотримуватися її правил.

У будь-якому разі я ніколи не бачила, щоб Джаспер був потрібен Едвардові. Мені ще раз стало цікаво, що він мав на увазі, згадуючи, що Джаспер — «експерт із вампірів-перволітків». Про історію Джаспера я знала небагато — лише те, що він прийшов звідкись із півдня, перш ніж його знайшла Аліса. З певних причин Едвард завжди уникав запитань про свого наймолодшого брата. А я, у свою чергу, завжди почувалася занадто ніяково перед високим білявим вампіром, схожим на доморослу кінозірку, щоб запитати у нього прямо.

Коли ми зайшли до будинку, Карлайл, Есме і Джаспер уважно дивилися новини, але звук був таким тихим, що моє вухо нічого не могло вловити. Аліса сиділа на нижній сходинці парадних сходів, підпираючи долонями засмучене обличчя. Почувши, як ми зайшли до кімнати, з кухні вийшов Еммет, на вигляд цілком безтурботний. Еммета ніколи нічого не турбувало.

— Привіт, Едварде. Прогулюєш уроки, Белло? — усміхнувся він до мене.

— Ми обоє прогулюємо, — нагадав йому Едвард.

Еммет засміявся.

— Так, але це вона ходить до школи вперше. Вона може щось проґавити.

Едвард закотив очі, але нічого не відповів на зауваження свого любого брата. Він кинув Карлайлові газету.

— Ти бачив? Вони вже розглядають версію про серійного вбивцю.

Карлайл зітхнув.

— Двоє спеціалістів цілий ранок дискутують з цього приводу на каналі CNN.

— Ми не можемо дозволити цьому тривати й далі.

— Рушаймо просто зараз, — з несподіваним ентузіазмом заявив Еммет. — Мені до смерті нудно.

Згори зі сходів долинуло сичання.

— Вона така песимістка, — пробурмотів Еммет сам до себе.

Едвард погодився з Емметом.

— Ми повинні щось вирішити найближчим часом.

Розалія з’явилася на верхівці сходів і повільно спустилася низ. Її обличчя було спокійним і безвиразним.

Карлайл похитав головою.

— Я стурбований. Ми ніколи раніше у таке не втручались. Це не наша справа. Ми не Волтурі.

— Я не хочу, щоб сюди припожалували Волтурі, — сказав Едвард. — Це скоротить наш час на роздуми.

— А всі ті невинні люди в Сієтлі, — пробурмотіла Есме. — Неправильно дозволяти їм отак умирати.

— Знаю, — зітхнув Карлайл.

— Он як, — різко мовив Едвард, злегка киваючи в бік Джаспера. — Я про це не подумав. Розумію. Ти правий, так тому і бути. Це все змінює.

Я була не єдина, хто збентежено на нього подивився, але, мабуть, єдина, хто при цьому не мав трохи незадоволеного вигляду.

— Гадаю, тобі краще пояснити іншим, — звернувся Едвард до Джаспера. — Якою може бути мета нашого походу? — Едвард почав ходити туди-сюди, втупившись у підлогу й занурившись у роздуми.

Я не бачила, як Аліса підвелася, та вона вже стояла поруч зі мною.

— Про що він говорить? — запитала вона Джаспера. — Про що ти зараз думаєш?

Здавалося, Джасперу не дуже подобалося перебувати в центрі загальної уваги. Він завагався, вдивляючись у кожне обличчя в колі, — бо всі наблизилися, щоб послухати, що він скаже, — а потім його очі зупинилися на мені.

— Ти збентежена, — дуже тихо промовив він своїм глибоким голосом.

У його словах не було запитання. Джаспер знав, як я почуваюся, як усі почуваються.

— Ми всі збентежені, — буркнув Еммет.

— Ти маєш повно часу попереду, тож можеш і потерпіти, — відповів йому Джаспер. — Беллі слід про все дізнатися. Тепер-бо вона одна з нас.

Його слова мене здивували. Я так мало спілкувалася з Джаспером, особливо після мого останнього дня народження, коли він намагався мене вбити, і тому навіть не уявляла, що він сприймає мене таким чином.

— Як багато ти про мене знаєш, Белло? — запитав Джаспер.

Еммет драматично зітхнув і впав на канапу, вдаючи, що йому уривається терпець.

— Небагато, — зазначила я.

Джаспер подивився на Едварда, який підвів голову, щоб зустріти його погляд.

— Ні, — сказав Едвард, відповідаючи на його думку. — Гадаю, ти розумієш, чому я не розповів їй твоєї історії. Але зараз, мабуть, вона повинна її почути.

Джаспер замислено кивнув, а потім почав закасувати рукави свого кремового светра.

Я спостерігала за ним із цікавістю і спантеличенням, намагаючись утямити, що ж він робить. Він підніс зап’ястя під облямівку торшера, який стояв поруч, під світло голої лампочки, і вказав пальцем на знак у вигляді півмісяця-серпа, що виступав на блідій шкірі.

За якусь хвилину я зрозуміла, чому цей знак видався мені навдивовижу знайомим.

Я витягнула руку — сіруватий серпик виступав іще чіткіше на моїй кремовій шкірі, ніж на його гіпсовій.

Джаспер кволо усміхнувся.

— У мене багато шрамів, схожих на твої, Белло.

З кам’яним обличчям Джаспер іще вище закотив рукав свого тонкого светра. Спочатку я не могла розпізнати горбики, які густо вкривали його шкіру. Вигнуті півмісяці, які находили один на один, ледве можна було розібрати білі на білому тлі, тому що яскраве світло лампи згладжувало горбики і майже не кидало тіні, що підкреслювала б форму. А потім я зрозуміла, що ті серпики такі ж самі, як і на його зап’ясті… як на моїй руці.

Я знову поглянула на свій маленький одинокий шрам і згадала, як він там опинився. Я дивилася на форму Джеймсових зубів, навічно викарбуваних на моїй шкірі.

А потім я ахнула і звела на нього очі.

— Джаспере, що з тобою сталося?


Розділ 13

Перволіток


— Те ж саме, що сталося з твоєю рукою, — тихо відповів Джаспер. — Тільки тисячу разів поспіль, — він сумно засміявся і кивнув на свою руку. — Наша отрута — єдина річ, що залишає шрами.

— Але чому? — видихнула я із жахом, і хоч відчувала, що це неввічливо, але не могла відвести погляду від його знівеченої шкіри.

— Мене трохи не так… виховували, як моїх теперішніх зведених братів і сестер. Я починав зовсім інакше, — наприкінці фрази його голос посуворішав.

Я уп’яла в нього приголомшений погляд.

— Перш ніж я розповім тобі мою історію, — сказав Джаспер, — ти мусиш зрозуміти, що у нашому світі є такі місця, Белло, де життя без старості вимірюється тижнями, а не століттями.

Інші вже чули все раніше. Карлайл та Еммет знову прикипіли до телевізора. Аліса тихенько перебралася до Есме і сіла біля її ніг. Але Едвард так само уважно слухав, як і я. У себе на обличчі я відчувала його очі — вони ловили будь-який проблиск емоцій.

— Щоб зрозуміти чому, ти маєш поглянути на світ з іншого боку. Уяви, який він для сильних, ненаситних… вічно спраглих.

Розумієш, у нашому світі є місця, привабливіші для нас за інші. Місця, де ми можемо не так себе обмежувати, при цьому не викриваючи себе.

Уяви, наприклад, карту західної півкулі. Припустімо, що кожне людське життя — це маленька червона крапка. Що насиченіший червоний колір, то легше ми — тобто ті, хто веде відомий тобі спосіб існування, — можемо прогодуватися, не привертаючи уваги…

Я здригнулася від oбразу, що його викликало у моїй голові слово «прогодуватися». Але Джаспер не боявся мене злякати, він не був занадто дбайливим, як Едвард. Без зупинки він повів далі.

— Не те щоб наші клани на півдні дуже дбали про те, помітять їх люди чи ні. Це Волтурі постійно їх контролюють. Волтурі — єдині, кого бояться південні клани. Якби не Волтурі, нас усіх давно б уже викрили.

Я нахмурилася, почувши, як Джаспер вимовляє це прізвище — з повагою, майже із вдячністю. Хай там як, а думка про Волтурі як про приємних осіб не вкладалася у мене в голові.

— Порівняно з півднем північ дуже цивілізована. Більшість із нас — «вегетаріанці»; ми полюбляємо день так само, як і ніч, і дозволяємо людям спілкуватися з нами, не наводячи їх при цьому на підозри, — для всіх нас важлива анонімність.

На півдні ж зовсім інший світ. Безсмертні там виходять лише вночі. День вони проводять, плануючи свій наступний крок або очікуючи нападу суперника. Тому що на півдні завжди точилася війна, постійна війна протягом століть, без єдиної хвилини перемир’я. Вурдалаки там ледве помічають присутність людей, хіба що як солдати помічають стадо корів на узбіччі — ходячу їжу. От тільки вампіри ховаються, щоб все стадо їх не помітило — і це через Волтурі.

— Але за що вони воюють? — запитала я.

Джаспер усміхнувся.

— Пам’ятаєш карту з червоними цятками?

Він чекав, тому я кивнула.

— Вони воюють, щоб здобути контроль над найчервонішими місцями. Розумієш, одного разу комусь спало на думку, що якби він був єдиним вампіром у, скажімо, Мехіко, тоді він зміг би годуватися щоночі, двічі, тричі за ніч, і ніхто б не помітив. От він і почав міркувати, як йому позбутися конкуренції.

Інші міркували про те ж саме. У деяких тактика виявлялася ефективнішою.

Але найефективнішу тактику винайшов досить молодий вурдалак на прізвисько Беніто. Ніким раніше не знаний, він прийшов звідкись із півночі Далласа і винищив два невеликі клани, що існували поблизу Х’юстона. Ще за дві ночі він кинув виклик набагато сильнішому ворожому клану, у чиїх руках був Монтеррей у північній Мексиці. І знову переміг.

— А як він переміг? — запитала я, дещо запідозривши.

— Беніто створив армію вампірів-перволітків. Він був першим, хто до цього додумався, і спочатку його неможливо було спинити. Дуже молоді вурдалаки нестабільні, дикі, майже не піддаються контролю. Одного перволітка ще можна напоумити, навчити його стримуватися, але десять, п’ятнадцять новачків — це просто кошмар. Вони так само легко нападають одне на одного, як і на ворога, котрого їм укажуть. Беніто був змушений створювати перволітків ще і ще, оскільки вони винищували одне одного, та й клани, з якими він боровся, забрали в бою більше половини його армії, перш ніж здалися.

Як бачиш, незважаючи на те, що молоді вампіри небезпечні, їх можна побороти, якщо знати, що робиш. Перший рік або близько того вони неймовірно сильні фізично, і якщо їм дозволити цю силу докласти, вони можуть з легкістю розчавити старшого вурдалака. Але вони — раби своїх інстинктів, і тому передбачувані. Зазвичай у них немає жодних навичок боротьби — самі лише м’язи і лють. А в цьому разі — переважаюча чисельність.

Вампіри у південній Мексиці зрозуміли, щo на них насувається, і зробили єдину річ, яка, на їхню думку, могла зупинити Беніто. Вони створили власні армії…

І тут почалося справжнє пекло — в буквальному розумінні цього слова. У нас, безсмертних, також є своя історія, і цієї війни ми ніколи не забудемо. Звичайно, людям у Мексиці тоді було не позаздрити…

Я здригнулася.

— Коли кількість жертв досягла небаченої величини — ваша історія, власне, приписує таке різке падіння чисельності населення епідеміям, — нарешті втрутилися Волтурі. Вони виступили всією раттю й дістали кожного перволітка-вурдалака в нижній частині Північної Америки. Беніто відійшов до Пуебла, збільшуючи армію так швидко, як тільки міг, аби дістати свій приз — Мехіко. Волтурі впоралися спочатку з ним, а потім — з усіма іншими.

Всіх, кого знаходили з перволітками, страчували на місці, й оскільки в такий спосіб намагалися захиститися від Беніто всі, на деякий час вампіри в Мексиці зникли.

Майже рік Волтурі займалися зачисткою. Це ще один розділ у нашій історії, який назавжди зостанеться в пам’яті, адже Волтурі залишили декількох свідків, аби ті розповіли, на що це було схоже. Якось я мав розмову з одним із тих, кому випала нагода спостерігати здалеку, що відбувалося, коли ми завітали до Кульякана-Росалеса…

Джаспер стенув плечима. Я усвідомила, що ніколи не бачила його наляканим. Це було вперше.

— Цього було достатньо, щоб жага завоювань не вийшла за межі півдня. Решта світу залишалася при здоровому глузді. Нашим теперішнім способом життя ми завдячуємо Волтурі.

Та коли Волтурі повернулися до Італії, ті, хто вижили, швидко знову розподілили південь.

Минуло небагато часу, як клани знову почали воювати між собою. Багато поганої крові пролилося, даруй мені на слові. Процвітала вендета. Ідея з перволітками уже була посіяна, і дехто не міг втриматися від спокуси. Але про Волтурі також не забули, і цього разу південні клани були обачнішими.

Перволітки обиралися з людської маси з більшою обережністю, їх краще готували. Ними користувалися обачливо, і люди, в своїй більшості, нічого не помічали. Їхні творці не давали Волтурі приводу для повернення.

Війни спалахували знову, але в менших масштабах. Час від часу хтось заходив задалеко, в людських газетах починали з’являтися здогадки, і Волтурі поверталися й зачищали місто. Але вони дозволили іншим, обачнішим, продовжувати…

Джаспер задивився незрячим поглядом у простір.

— Це так тебе створили, — прошепотіла я свою здогадку.

— Так, — підтвердив він. — Коли я був людиною, я жив у Х’юстоні, у штаті Техас. Мені ще й сімнадцятьох не було, коли у 1861 році я приєднався до Армії Конфедеративних Штатів Америки. Я збрехав призовній комісії, сказавши, що мені майже двадцять. На зріст я був достатньо високий, тому мені повірили.

Моя воєнна кар’єра була недовгою, але багатообіцяючою. Я завжди подобався людям, вони дослухалися до моєї думки. Батько казав, що це харизма. Тепер я, звичайно, знаю, ще це було, можливо, ще щось. Але що б то не було, мене швидко підвищували в рангах, навіть швидше за старших, досвідченіших солдатів. Армія конфедератів щойно народилася і всіляко намагалася самоорганізуватися, й тому надавала можливості для росту. Після першої ж битви під Галвестоном — власне, насправді то було більше схоже на перестрілку — я став наймолодшим майором у штаті Техас, навіть не признаючись до свого справжнього віку.

Мене призначили відповідальним за евакуацію з міста жінок і дітей, коли броненосці Армії Федерації зайшли в порт. Один день знадобився на приготування, а потім я вирушив супроводжувати першу колону цивільних до Х’юстона.

Ту одну ніч я пам’ятаю дуже чітко.

Ми досягли міста, коли вже стемніло. Я залишався там недовго — аби лише простежити, щоб уся партія була безпечно розміщена. Після цього я взяв свіжого коня і помчав назад у Галвестон. Часу на відпочинок не було.

В одній лише милі за містом я натрапив на трьох піших жінок. Я подумав, що вони відстали від евакуйованих, й одразу спішився, щоб запропонувати їм свою допомогу. Та коли у тьмяному місячному світлі я побачив їхні обличчя, у мене відібрало мову. Понад усякий сумнів, то були найвродливіші в світі жінки — я таких у житті не бачив.

Я пам’ятаю, як милувався їхньою надзвичайно білою шкірою. Навіть маленька чорнява дівчинка з типово мексиканськими рисами здавалася у місячному світлі порцеляновою. Всі вони були молоді на вигляд, достатньо молоді, щоб називатися дівчатами. Я зрозумів, що вони не відстали від колони — цих трьох я б запам’ятав.

«У нього відібрало мову», — сказала найвища дівчина приємним ніжним голосом, який звучав, наче подих вітру. У неї було світле волосся і сніжно-біла шкіра.

В іншої було ще світліше волосся, така ж бліда, наче крейда, шкіра і янгольське обличчя. З напівзаплющеними очима вона хитнулася до мене і глибоко вдихнула.

«М-м-м, — зітхнула вона. — Який солоденький».

Менша дівчина, маленька брюнетка, поклала руку тій дівчині на плече і почала щось швидко говорити. Її голос був занадто м’яким і мелодійним, щоб звучати різко, але саме так вона, здавалося, хотіла, щоб він звучав.

«Зосередься, Нетті», — мовила вона.

Я завжди гарно відчував, якими стосунками пов’язані люди, і мені одразу стало ясно, що брюнетка була там за старшу. Якби це було на службі, то я сказав би, що вона найстарша за рангом.

«А він нічого… молодий дужий офіцер… — брюнетка замовкла, і я спробував щось сказати, але безуспішно. — Є ще щось… ви це відчуваєте? — запитала вона інших двох. — Він… відповідальний».

«О так», — швидко погодилась Нетті, знову потягнувшись у мій бік.

«Терпіння, — застерегла тут її брюнетка. — Я хочу його залишити».

Нетті насупилась; здавалося, вона роздратувалась.

«Краще зроби це, Маріє, ти, — сказала вища блондинка. — Якщо він для тебе такий важливий. Я вбиваю їх удвічі частіше, ніж лишаю».

«Так, зроблю, — погодилась Марія. — Я це вмію. Забери Нетті, гаразд? Не хочу захищати свою спину в той час, як намагатимусь зосередитися».

У мене волосся стало дибки, хоча я не розумів нічогісінько з того, що вони говорили. Мої інстинкти підказували, що я в небезпеці, що цей янгол не просто так згадував про вбивство, але розум узяв гору над інстинктами. Мене вчили не боятися жінок, а захищати їх.

«Ходімо на полювання», — охоче погодилася Нетті, беручи вищу дівчину за руку. Вони покрутилися — скільки грації було в тому! — й побігли в напрямку міста. Здавалося, що вони майже летіли — так швидко вони рухалися, і білі сукні роздувалися позаду них, наче крила. Я встигнув лише здивовано кліпнути, як їх уже не було.

Я обернувся і поглянув на Марію, яка дивилася на мене з цікавістю.

Ніколи в житті я не був забобонною людиною. До тієї миті я не вірив у привидів і всю подібну маячню. Та раптом я вже не був такий упевнений.

«Як тебе звати, солдате?» — запитала мене Марія.

«Майор Джаспер Вітлок, мем», — пробурмотів я затинаючись, не в змозі неввічливо відповісти жінці, навіть якщо вона була привидом.

«Я дуже сподіваюся, що ти виживеш, Джаспере, — сказала вона своїм ніжним голосом. — У мене гарне передчуття щодо тебе».

Вона зробила крок уперед і нахилила голову, ніби збираючись мене поцілувати. Я застиг на місці, хоча мої інстинкти кричали мені тікати…

Джаспер замовк, замислившись.

— Декілька днів потому, — нарешті сказав він, і не знаю, чи то він відредагував свою історію заради мене, чи тому, що від Едварда віяло таким напруженням, яке навіть я відчула, — переді мною відкрилося моє нове життя.

Їх звали Марія, Нетті та Люсі. Вони ще недовго були разом: це Марія зібрала двох інших — усі троє вижили після недавно програної битви. То було взаємовигідне партнерство. Марія хотіла помсти, а також мріяла відвоювати свої території. Двоє інших прагнули збільшити свої… угіддя, якщо можна так сказати. Разом вони збирали армію і ставилися до цього ретельніше, ніж зазвичай. Ідея належала Марії. Вона хотіла добірну армію, тому вишукувала особливих людей, які мали потенціал. Потім вона приділяла нам багато уваги і чимало часу витрачала на наше тренування. Вона навчила нас битися, а також поводитися непомітно для людей. Якщо ми гарно вчилися, то були винагороджені…

Джаспер замовк, знову редагуючи розповідь.

— Але все одно вона поспішала. Марія знала, що потужна сила перволітків за рік почне слабшати, і хотіла діяти, поки ми були ще сильними.

Коли я приєднався до банди Марії, нас було шестеро. За два тижні вона додала ще чотирьох. Всі ми були чоловіками — Марія хотіла вояків, — і через це нам було важче стриматися, щоб не скубтися один з одним. Спочатку я бився проти своїх нових товаришів по службі. Я був швидшим за інших, кращим у єдиноборствах. Марія була задоволена мною, хоча скаржилася, що їй постійно треба перетворювати нових замість тих, кого я знищив. Мене часто винагороджували, і це робило мене сильнішим.

Марія гарно розумілася на характерах. Вона вирішила призначити мене відповідальним за інших — так наче підвищила по службі. Це ідеально пасувало моїй натурі. Втрати різко зменшилися, і наша чисельність виросла майже до двадцятьох.

Багато в чому це було завдяки обережності, якої ми в той час мали дотримуватися. Моя здатність, тоді ще нечітко виражена, контролювати емоційну атмосферу навколо дала неабиякі результати. Скоро ми навчилися співпрацювати, чого не робили до нас жодні перволітки-вурдалаки. Навіть Марії, Нетті та Люсі стало набагато легше координувати дії.

Прихильність Марії до мене зростала — вона почала залежати від мене. А я ладен був цілувати землю, по якій вона ходила. Я навіть не здогадувався, що можливе інше життя. Марія говорила нам, що все так, а не інак, і ми їй вірили.

Вона попросила мене повідомити їй, коли ми з братами будемо готові битися, і мені нетерпеливилося довести їй, на що я здатний. Армія, яку я зібрав, наприкінці налічувала двадцять три особи — двадцять три неймовірно дужі перволітки-вампіри, організовані й вимуштрувані, як ніхто раніше. Марія була на сьомому небі від щастя.

Ми вирушили до Монтеррея, її колишнього міста, і вона нацькувала нас на своїх ворогів. У них на той час було лише дев’ять перволітків, і ще пара старших вурдалаків, які ними керували. Ми впоралися з ними так легко, що Марія не могла повірити в удачу, самі ж при цьому втратили лише чотирьох. То була перемога з нечувано малою кров’ю.

І оскільки всі ми були гарно вимуштрувані, все було зроблено дуже тихо. Місто перейшло в інші руки так, що жодна людина нічого не запідозрила.

Успіх зробив Марію жадібною. Скоро вона поклала око й на інші міста. За перший рік у її володінні опинилася більшість території Техасу й північна Мексика. Потім із півдня прийшли інші, які хотіли її змістити…

Джаспер провів двома пальцями уздовж злегка видимого візерунку шрамів на руці.

— Війна розгорілася з новою силою. Багато хто почав хвилюватися, що повернуться Волтурі. З тих двадцяти трьох, що входили до початкового складу, я єдиний пережив перші вісімнадцять місяців. Ми як вигравали, так і програвали. Кінець кінцем Нетті та Люсі виступили проти Марії, але ту битву ми виграли.

Ми з Марією удвох утримували Монтеррей. Війна тривала, хоч і з невеликими перервами. Думка про нові завоювання поступово згасала; почалися міжусобиці, зведення рахунків. Багато хто втратив своїх партнерів, а це те, чого ми ніколи не пробачаємо…

Ми з Марією завжди тримали напоготові з десяток перволітків. Вони нічого для нас не значили — пішаки для одноразового використання. Коли їхній термін придатності спливав, ми їх позбувалися. Моє життя минало у такому дикому ритмі, а роки збігали. Ще довго я був змушений усе це терпіти, поки не настали зміни…

Кілька десятиліть потому я подружився з одним перволітком, який, усупереч загальній тенденції, не втратив сили й пережив перші три роки. Його звали Пітер. Мені подобався Пітер — він був… цивілізованим, гадаю, саме так його можна описати. Йому не подобалося воювати, хоча він був гарним бійцем.

На нього поклали обов’язок працювати з перволітками-вампірами — так би мовити, няньчити їх. То була робота з повною зайнятістю.

А потім знову прийшов час для чисток. Перволітки виростали зі своєї сили, і їх треба було замінити. Пітер повинен був допомогти мені їх позбутися. Ми відводили їх убік, одне по одному… То завжди була дуже довга ніч. Цього разу він намагався мене переконати, що у декількох є потенціал, але Марія дала вказівку знищити всіх. Я сказав йому «ні».

Ми вже майже наполовину впорались, як я відчув, що Пітерові робота дається нестерпно тяжко. Я подумував про те, щоб відпустити його й закінчити самому, і викликав чергову жертву. На мій подив, він раптом оскаженів. Я вже приготувався до того, щo міг віщувати цей несподіваний спалах люті. Пітер був гарним бійцем, але до мене йому було далеко.

Переді мною стояла жінка-перволіток. Їй щойно ви повнився рік у вампірському житті. Звали її Шарлоттою. Коли вона з’явилася, він весь змінився, цим самим видавши себе. Він загукав до неї «Тікай!» і кинувся за нею. Я міг би їх наздогнати, але не став. Мені не хотілося їх убивати.

Марія страшенно на мене за це розлютилася…

За п’ять років Пітер таємно повернувся по мене. Він вибрав гарний день для візиту.

Марію спантеличив мій гумор, який постійно погіршувався. Їй було невідомо, що таке депресія, та й сам я дивувався, що це зі мною коїлося. Я почав помічати, що коли вона поруч, її емоції змінюються. Інколи там був страх… і злість — ті ж самі почуття, які послугували сигналом до нападу Нетті та Люсі. Я вже приготувався знищити свого єдиного союзника, джерело мого існування, коли з’явився Пітер.

Пітер розповів мені про своє нове життя з Шарлоттою, про нові можливості, які я навіть уявити не міг. Розповів, що за п’ять років вони жодного разу не билися, хоча там, на півночі, їм зустрілося багато інших вампірів, — вони здатні співіснувати без постійної січкарні.

В одній із розмов він мене таки переконав. Я був готовий до змін і відчув певне полегшення, що не доведеться вбивати Марію. Ми були напарниками майже так само довго, як Едвард із Карлайлом знають один одного, проте наш зв’язок і близько не був таким сильним. Коли живеш заради битви, заради крові, то стосунки, які при цьому виникають, дуже нестійкі, і їх легко розірвати. Я пішов геть, навіть не озирнувшись.

Я подорожував із Пітером і Шарлоттою протягом п’ятьох років, насолоджуючись відчуттям цього нового мирного світу. Але депресія, яку я відчував, не розвіялася. Я не розумів, що зі мною не так, поки Пітер не помітив, що мені завжди стає гірше після полювання.

Це змусило мене замислитися. За багато років убивств і кривавої різанини я втратив майже всю свою людяність. Без сумніву, я перетворився на нічний кошмар, на жахливе чудовисько. Тепер щоразу, коли я знаходив чергову людську жертву, я відчував слабке поколювання від спогадів про те, інше життя. Коли люди широко розплющували очі, дивуючись із моєї краси, я згадував Марію та інших двох, те, якими вони здавалися мені тієї ночі, коли я востаннє був Джаспером Вітлоком. У мене цей запозичений спогад був набагато сильнішим, ніж в інших, тому що я міг відчувати все, що відчувала моя жертва. І вбиваючи, я переживав її емоції.

Ти вже збагнула, що я можу контролювати емоції навколо себе, Белло, але чи здогадуєшся ти, наскільки почуття оточуючих впливають на мене? Щодня я живу в атмосфері емоцій. Перше століття свого існування я прожив у світі кривавої різанини. Мене постійно супроводжувала ненависть. Стало трохи легше, коли я покинув Марію, але все ж змушений був відчувати жахіття і страх своїх жертв.

Це починало ставати нестерпним.

Депресія посилювалася, і я пішов від Пітера і Шарлотти. Якими б цивілізованими вони не були, проте не відчували тієї відрази, що починав відчувати я. Вони хотіли одного — спокою від війни. Мені ж узагалі набридло вбивати — вбивати будь-кого, навіть простих смертних.

Але все одно я й далі убивав. Хіба в мене був вибір? Я намагався вбивати рідше, але потім відчував таку спрагу, що просто зривався. Після століття миттєвих винагород самодисципліна виявилася для мене… справжнім викликом. І досі я до кінця її не опанував…

Джаспер захопився розповіддю, так само як і я. Мене здивувало, коли його страдницький вираз обличчя змінився радісною усмішкою.

— То було у Філадельфії. Здійнялася буря, а я був саме на вулиці серед білого дня — я і сьогодні не зовсім зручно почуваюся вдень. Я заховався у напівпорожній кав’ярні, бо знав, що коли стоятиму під дощем, мене одразу помітять. Мої очі були не такими чорними, щоб привернути загальну увагу, але означали, що я голодний, і це мене трохи непокоїло.

Вона сиділа в кафе і чекала на мене, звичайно, — він хихикнув. — Щойно я зайшов, вона зіскочила з високого табурета, що стояв біля стійки, і пішла просто до мене.

Я сторопів. Я подумав, що вона збирається нападати, — то було єдине пояснення її поведінки, яке могло запропонувати моє минуле. Але вона усміхалася. Таких емоцій, що вона випромінювала, я ніколи раніше не відчував.

«Як довго ти змусив мене чекати», — сказала вона…

Я не помітила, як Аліса знову підійшла і стала позаду.

— А ти нахилив голову, як справжній джентльмен із півдня, і промовив: «Вибачте, пані», — Аліса засміялася від спогаду.

Джаспер усміхнувся до неї.

— Ти простягнула руку, і я взяв її, не перестаючи дивуватися, що я роблю. Вперше за майже ціле століття я відчув надію.

Говорячи, Джаспер узяв Алісу за руку. Аліса усміхнулася.

— А я відчула полегшення. Я вже гадала, ти ніколи не з’явишся.

Вони подивилися одне на одного, усміхаючись, а потім Джаспер обернувся назад до мене. Радісний вираз не полишав його обличчя.

— Аліса розповіла мені те, що знала про Карлайла та його родину. Я не міг повірити, що таке існування можливе. Але Аліса мене надихнула. Тож ми вирушили на їхні пошуки.

— І налякали їх до смерті, — сказав Едвард, закочуючи очі перед Джаспером, а потім обернувся до мене і пояснив: — Ми з Емметом саме були на полюванні. І тут з’являється Джаспер, увесь укритий бойовими шрамами, та ще тягне за собою це маленьке чудовисько, — він жартівливо підштрикнув Алісу, — яке всіх називає по імені, все про всіх знає і запитує, в якій кімнаті їй оселитися.

Аліса та Джаспер засміялися в унісон — сопрано і бас.

— Коли я повернувся додому, усі мої речі лежали в гаражі, — додав Едвард.

Аліса знизала плечима.

— З твоєї кімнати найкращий краєвид.

Вони засміялися всі разом.

— Гарна історія, — сказала я.

Три пари очей засумнівалися, чи я при здоровому глузді.

— Я маю на увазі, остання частина, — виправилася я. — Щасливий кінець з Алісою.

— Аліса усе змінила, — погодився Джаспер. — Це та атмосфера, яка мені подобається.

Але пауза у напруженні тривала недовго.

— Армія, — прошепотіла Аліса. — Чому ти мені не розповів? Усі знову зосередилися і прикипіли очима до Джаспера.

— Я гадав, що неправильно розтлумачив ознаки. Бо де мотиви? Навіщо комусь створювати армію в Сієтлі? Тут немає історії, немає вендети. Версія про завоювання немає жодного сенсу; ніхто на це місто не претендує. Буває, сюди заходять кочівники, але битися за нього немає кому. Немає від кого його захищати.

Але я спостерігав таке раніше. Іншого пояснення не існує. У Сієтлі працює армія перволітків-вурдалаків. Близько двадцятьох, гадаю. Найважче те, що вони зовсім не треновані. Хто б їх не створив, він просто їх випустив. Далі буде ще гірше, а відтак скоро з’являться Волтурі. Власне, я здивований, що вони досі не втрутилися.

— Що можемо зробити ми? — запитав Карлайл.

— Якщо ми не хочемо появи Волтурі, то мусимо знищити перволітків, і що швидше, то краще, — Джасперове обличчя посуворішало. Тепер, знаючи його історію, я здогадувалася, наскільки непокоїла його така перспектива. — Я можу навчити вас як. У місті це зробити буде нелегко. Молоді не дбають про секретність, але ми маємо дбати. Це нас у дечому обмежить. Можливо, перволітків треба виманити з міста.

— А може, нам і не доведеться, — похмуро сказав Едвард. — Невже нікому не спадає на думку, що єдина можлива загроза у цьому регіоні, через яку комусь знадобилося створювати армію, це… ми?

Джаспер примружив очі, Карлайл, навпаки, широко їх розплющив, шокований.

— Родина Тані також близько, — несміливо втрутилася Есме, відмовляючись вірити в Едвардові слова.

— Перволітки не терзають Анкоридж, Есме. Гадаю, нам треба розглядати варіант, що це ми — мішень.

— Перволітки полюють не на нас, — заперечила Аліса, а потім завагалася. — Або… вони не знають про це. Поки що.

— Що? — запитав Едвард, зацікавлено і напружено водночас. — Що ти згадала?

— Спалахи, — відповіла Аліса. — Коли я намагаюся подивитися, що відбувається, то не можу побачити чітку картину, нічого конкретного. Але у мене бувають ці дивні спалахи. Закороткі, аби щось зрозуміти. Ніби хтось постійно змінює думку, переходячи від одного плану дій до іншого так швидко, що я не встигаю роздивитися…

— Невпевненість? — недовірливо запитав Джаспер.

— Не знаю…

— Якраз навпаки, — прохрипів Едвард. — Знання. Хтось знає, що ти не можеш нічого побачити, поки рішення не прийняте. Хтось, хто ховається від нас. Грається з прогалинами у твоєму баченні.

— Але хто про це знає? — прошепотіла Аліса.

Едвардові очі були тверді, наче криця.

— Аро знає тебе не гірше за тебе саму.

— Але я б побачила, якби Волтурі вирішили втрутитися…

— Якщо лишень вони не захотіли не бруднити рук…

— Послуга, — припустила Розалія, заговоривши вперше за весь час. — Хтось із півдня… хто вже порушував правила. Комусь, хто мав бути знищений, дали другий шанс… якщо владнає цю маленьку проблему… Це пояснює, чому Волтурі не поспішають.

— Але навіщо? — запитав Карлайл, досі приголомшений. — У Волтурі немає жодних причин…

— Були, — тихо заперечив Едвард. — Я здивований, що до цього дійшло так швидко, тому що інші їхні думки були сильнішими. Я пам’ятаю, як Аро уявляв мене по один бік від себе, а Алісу — по другий. Теперішнє і майбутнє — реальне всезнання. Ця думка просто одурманювала його. Я гадав, що з часом він відмовиться від свого плану — занадто вже довго він цього хотів. Але з іншого боку, йому не давала спокою думка про тебе, Карлайле, про нашу родину, яка стає більшою і сильнішою. Заздрість і страх: у тебе є… не більше, ніж у нього, але те, чого він бажав. Він намагався не думати про це, але йому це не зовсім вдавалося. А ще він міркував про те, щоб позбутися конкуренції — після клану Волтурі, наша родина найбільша з тих, які їм зустрічалися…

Я дивилася на Едварда, охоплена жахом. Він ніколи мені про це не розповідав, але я здогадувалася чому. Тепер я чітко її уявила, цю мрію Аро. Едвард і Аліса, з холодними криваво-червоними очима, у довгих чорних балахонах стоять поруч з Аро…

Карлайл розвіяв моє кошмарне марення.

— Волтурі занадто віддані своєму покликанню. Вони б ніколи самі не порушили правил. Це суперечить усьому, заради чого вони працювали.

— Потім вони все зачистять. Подвійна зрада, — мовив Едвард зловісним тоном. — І ніхто не дізнається.

Джаспер нахилився вперед, хитаючи головою.

— Ні, Карлайл має рацію. Волтурі не порушують правил. До того ж робота занадто брудна. Ця… особа, ця загроза… перволітки не мають гадки, що діють. Для них це перший раз, б’юся об заклад. Не можу повірити, що Волтурі замішані. Але скоро будуть.

Всі подивилися одне на одного, заціпенілі від напруження.

— Тоді рушаймо! — майже загорлав Еммет. — Чого ж ми чекаємо?

Карлайл з Едвардом обмінялися довгими поглядами. Едвард кивнув.

— Треба, щоб ти нас навчив, Джаспере, — зрештою мовив Карлайл, — як їх знищити.

Незважаючи на Карлайлову рішучість, я побачила в його очах біль, коли він вимовляв ці слова. Важко уявити когось, хто б ненавидів насильство більше, ніж Карлайл.

Щось мене турбувало, проте я не могла втямити, що саме. Я була до смерті налякана — так, що не могла говорити. Але незважаючи на це, я відчувала, що ми проґавили щось важливе. Те, що могло надати якогось змісту цьому хаосу. Те, що усе пояснило б.

— Нам знадобиться допомога, — сказав Джаспер. — Як гадаєш, чи не погодиться Танина родина?… П’ять дорослих вампірів значно збільшили б наші шанси. Було б дуже добре, якби Катя і Єлизар виступили на нашому боці. З їхньою допомогою це було б майже легко.

— Ми запитаємо, — відповів Карлайл.

Джаспер простягнув йому мобільний телефон.

— Треба поквапитися.

Ніколи ще я не бачила, щоб Карлайлів внутрішній спокій так сильно похитнувся. Взявши телефон, він підійшов до вікна і набрав номер. Потім підніс до вуха слухавку, а другу долоню притулив до шибки. Його очі дивилися в туманний ранок із болісним і суперечливим виразом.

Едвард узяв мене за руку і відвів на маленьку канапу. Я присіла поруч, вдивляючись у його обличчя, поки він дивився на Карлайла.

Карлайл говорив так тихо і швидко, що важко було розібрати слова. Я почула, як він привітався з Танею, а потім галопом описав, що відбувається. З цієї швидкої розповіді я зрозуміла небагато, проте було видно, що вурдалаки з Аляски добре знають, що коїться в Сієтлі.

Потім Карлайлів голос змінився.

— О-о, — сказав він, і від здивування його голос підскочив. — Ми не знали… що Ірина так почувається.

Повернувшись до мене, Едвард заплющив очі й застогнав.

— Прокляття. Клятий Лоран, щоб ти провалився в самісіньке пекло, де тобі й місце!

— Лоран? — збліднувши, перепитала я. Але Едвард не відповів, зосереджений на думках Карлайла.

Я гарно пам’ятала свою коротку зустріч із Лораном ранньої весни, у тому числі кожне слово, яке він сказав, перш ніж наспіли Джейкоб і його зграя.

Власне, я прийшов сюди, щоб виконати її прохання…

Вікторія. Лоран був її першим кроком — вона підіслала його, щоб повинюхувати, подивитися, наскільки важко до мене підібратися. Але він не вижив після зустрічі з вовкулаками і не зміг їй доповісти.

Хоча по смерті Джеймса він зберігав старі зв’язки з Вік то рією, у нього також з’явилися нові зв’язки і нові стосунки. Він приєднався до Таниної родини в Алясці. Таня, рудувата білявка, та її сестри — найближчі друзі Калленів у вампірському світі, майже члени сім’ї. Лоран жив із ними майже рік до своєї смерті.

Карлайл продовжував говорити. Він уже не просив, радше переконував, але доволі різко. Потім різкість знову змінилася намаганням переконати.

— Про це не може бути й мови, — суворо сказав Карлайл. — Між нами угода. Вони її не порушували, і ми не будемо. Мені прикро це чути… Звичайно. Ми постараємося впоратися самі.

Не дочекавшись відповіді, Карлайл згорнув телефон і стояв, продовжуючи дивитися в туман.

— У чому проблема? — запитав у Едварда Еммет.

— В Ірини з нашим друзякою Лораном були тісніші взаємини, ніж ми уявляли. Вона має зуб на вовкулак за те, що ті його знищили, рятуючи Беллу. Вона хоче… — він замовк, дивлячись на мене.

— Говори, — сказала я якомога спокійніше.

Він примружив очі.

— Вона хоче помсти. Поквитатися зі зграєю. Деналі хотіли обміняти свою допомогу на наш дозвіл.

— Ні! — видихнула я.

— Не хвилюйся, — сказав Едвард рівним голосом, — Карлайл ніколи на це не погодиться, — він замовк, а потім зітхнув. — І я також. Лоран отримав по заслузі, — майже прогарчав Едвард, — і за це я досі в боргу перед вовкулаками.

— Погано, — промовив Джаспер. — Сили майже рівні. Ми досвідченіші, але нас менше. Ми переможемо, але якою ціною? — він мельком глянув на Алісу.

Я мало не зойкнула, коли зрозуміла, що має на увазі Джаспер. Ми виграємо, але водночас програємо. Хтось не повернеться. Я подивилася навколо, на їхні обличчя: Джаспер, Аліса, Еммет, Роза, Есме, Карлайл… Едвард… це обличчя моєї родини.


Розділ 14

Освідчення


— Ти що, серйозно? — сказала я в середу за обідом. — Ти зовсім з’їхала з глузду!

— Говори про мене що завгодно, — відповіла Аліса, — але випускного вечора ніхто не відміняв.

Від здивування мої очі так широко розплющилися, що, здавалося, вони зараз випадуть з орбіт просто на мою тацю з обідом.

— Заспокойся, Белло! Немає жодних причин, щоб на нього не піти. До того ж запрошення уже розіслані.

— Але… ти… я… божевільна! — пролепетала я.

— Ти вже купила мені подарунок, — нагадала вона, — тобі не треба нічого робити, лише прийти.

Я доклала зусиль, щоб заспокоїтися.

— На тлі всього, що зараз відбувається, ця вечірка трохи недоречна.

— Випускний — от що зараз відбувається, і вечірка з його нагоди настільки доречна, що її святкують з давніх-давен.

— Алісо!

Вона зітхнула і спробувала говорити серйозно.

— Є деякі справи, які ми ще мусимо владнати, а це забере трохи часу. Поки ми тут сидимо і чекаємо, чому б нам не відсвяткувати таку значиму подію? Ти ж випускаєшся зі школи — вперше… і востаннє. Ти більше не будеш людиною, Белло. Таке трапляється один раз у житті.

Едвард, який мовчки сидів і слухав наші маленькі дебати, кинув на неї застережний погляд. Вона показала йому язика, і цього разу справедливо — тихий голос Аліси ніколи б не перекричав гамору їдальні. До того ж ніхто б усе одно не збагнув істинного значення її слів.

— А що це за справи, які нам треба владнати? — запитала я, не бажаючи міняти тему розмови.

Едвард тихо відповів:

— Джаспер вважає, що ми можемо розраховувати на підкріплення. Танина родина — не єдиний наш шанс. Карлайл намагається розшукати декількох старих друзів, а Джаспер — Пітера й Шарлотту. Він запропонував поговорити з Марією… але ми не дуже хочемо залучати південців.

Аліса злегка здригнулась.

— Не те щоб їх важко було вмовити нам допомогти, — пояснив Едвард, — просто ми не хочемо візиту з Італії.

— Але ці друзі — вони ж не… вегетаріанці, правда? — запротестувала я, використовуючи іронічне означення, яке Каллени вигадали самі для себе.

— Ні, — відповів Едвард, несподівано спокійно.

— Тут? У Форксі?

— Вони друзі, — заспокоїла мене Аліса. — Усе буде гаразд. Не хвилюйся. Зрештою, Джаспер навчить нас, як знищувати перволітків…

Едвардові очі при цьому засвітилися, і на обличчі промайнула коротка посмішка. А я раптом відчула, як мій шлунок наповнився маленькими гострими скалками льоду.

— Коли ви рушаєте? — запитала я понурим голосом. Це було нестерпно — думати про те, що хтось не повернеться. Що як це буде Еммет, такий хоробрий і необачний, що ніколи-ніколи себе не береже? Або Есме, така мила, по-материнському турботлива, що я навіть уявити не могла її в бою? Або Аліса, така маленька і тендітна на вигляд? Або… але я не здатна була бодай подумки вимовити це ім’я, боялася навіть припустити таку можливість.

— За тиждень, — сказав Едвард спокійнісінько. — Цього часу має вистачити.

Крижані скалки неприємно заворушилися у мене в шлунку. Раптом мені стало млосно.

— Ти вся позеленіла, Белло, — промовила Аліса.

Едвард обійняв мене і міцно притис до себе.

— Белло, все буде гаразд. Повір мені.

«Звісно», — сказала я подумки сама до себе. Повірити йому. Не він же сидітиме осторонь і гадатиме, чи повернеться додому смисл його існування.

А потім дещо спало мені на думку. Чому я маю сидіти осторонь? Тиждень — це більш ніж достатньо часу.

— Ви шукаєте допомоги, — повільно промовила я.

— Так, — Аліса схилила голову набік, відчувши зміну в моєму голосі.

Продовжуючи думку, я дивилася лише на неї. Мій голос звучав не набагато гучніше за шепіт.

— Я б могла допомогти.

Раптом усе тіло Едварда напружилося, й обійми стиснули мене, немов лещата. Він видихнув зі звуком, схожим на сичання. Але відповіла Аліса, спокійно і незворушно:

— Ти нам не помічник.

— Чому ні? — не погоджувалася я, відчуваючи у своєму голосі відчай. — Восьмеро краще, ніж семеро. І часу більш ніж достатньо.

— Для тебе недостатньо, Белло, — холодно відрізала вона. — Пам’ятаєш, що Джаспер говорив про перволітків? Ти не витримаєш битви. Ти не зможеш контролювати свої інстинкти, а це зробить тебе легкою мішенню. Та й Едвард постраждає, намагаючись тебе захистити, — вона склала руки на грудях, задоволена своєю непохитною логікою.

І я знала, що вона має рацію, поставивши питання таким чином. Я згорбилася на стільці, мій несподіваний проблиск надії згас. Але Едвард поруч зі мною розслабився.

Він прошепотів мені на вухо, нагадуючи:

— Це не тому, що ти боїшся.

— Ой, — видихнула Аліса, на обличчі якої раптом застиг невидющий вираз. Потім воно спохмурніло. — Терпіти не можу відмови в останній момент. Значить, список запрошених скорочується до шістдесяти п’ятьох…

— Шістдесят п’ять! — мої очі знову розширилися. У мене не було стільки друзів. Хіба я взагалі знала так багато людей?

— Хто відмовився? — запитав Едвард, ігноруючи мене.

— Рене.

— Що? — вигукнула я.

— Вона хотіла зробити тобі сюрприз на випускний, але щось трапилося. Вдома на тебе чекає повідомлення від неї.

На якусь мить я просто насолоджувалася відчуттям полегшення. Що б там не трапилося з матір’ю, я довіку буду їй вдячна за відмову. Якби вона зараз приїхала у Форкс… Я не хотіла навіть думати про це, бо в іншому разі моя голова просто вибухне.


Коли я прийшла додому, на телефоні горіла лампочка повідомлення. Я знову відчула полегшення, слухаючи, як мама розповідає про нещасний випадок, який стався з Філом на бейсбольному полі: демонструючи ковзаючий крок, він заплутався з кетчером і зламав собі стегно. Тепер він цілковито залежить від неї, і вона ну ніяк не може його залишити. Мама продовжувала вибачатися, коли час повідомлення закінчився.

— Мінус одна, — зітхнула я.

— Одна що? — запитав Едвард.

— Одна людина, про яку мені не треба хвилюватися, що її цього тижня вб’ють.

Він закотив очі.

— Чому ви з Алісою не сприймаєте цього всерйоз? — з притиском запитала я. — Це серйозно.

Він усміхнувся.

— Ми самовпевнені.

— Чудово, — буркнула я. Потім узяла телефон і набрала Рене. Я знала, що це буде довга розмова, але також була певна, що мені багато говорити не доведеться.

Я просто слухала і заспокоювала її щоразу, коли мені вдавалося вставити слово: я не розчарована, я не серджуся, я не ображаюся. Вона має доглядати Філа. Я передала Філу «нехай чимшвидше видужує», пообіцяла подзвонити і до найменших подробиць описати, як у Форксі святкують випускний. Зрештою, щоб завершити розмову, мені довелося застосувати як контраргумент невідкладну потребу готуватися до іспитів.

Терпіння Едварда не знало меж. Він спокійно вичекав усю розмову, перебираючи моє волосся й усміхаючись щоразу, коли я кидала на нього погляд. Може, з мого боку було несерйозно звертати на це увагу, коли я мала думати про набагато важливіші речі, але від його усмішки у мене перехоплювало подих. Едвард був такий гарний, що важко було переключитися на щось інше, важко зосередитися на Філових проблемах, вибаченнях Рене чи ворожих вурдалацьких арміях. Я була всього-на-всього людиною.

Повісивши слухавку, я стала навшпиньки, щоб його поцілувати. Він узяв мене за талію і підсадив на кухонну стійку, аби я не мала до нього тягнутися. Це значно полегшило мої спроби. Я обхопила його руками за шию і прилинула до його холодних грудей.

Дуже скоро, як завжди, він відсторонився.

Я відчула, як мої губи невдоволено надулися. Він засміявся, виплутуючись із моїх рук і ніг. А потім став поруч зі мною, обіпершись на стійку, і поклав руку мені на плече.

— Я знаю, ти гадаєш, що у мене ідеальне, непохитне самовладання, але насправді це не так.

— Якби, — зітхнула я. Він зітхнув разом зі мною.

— Завтра після школи, — сказав він, змінюючи тему, — ми з Карлайлом, Есме та Розалією йдемо на полювання. Всього на пару годин і недалеко. Аліса, Джаспер і Еммет зможуть про тебе подбати.

— У-у-у, — застогнала я. Завтра розпочиналися випускні іспити, і був скорочений день. Я мала здавати алгебру й історію — єдині два предмети, з якими я не дружила. Отож доведеться майже цілий день провести без Едварда і постійно хвилюватися. — Я ненавиджу, коли мене няньчать.

— Це тимчасово, — пообіцяв він.

— Джасперу буде нудно, а Еммет із мене кепкуватиме.

— Вони поводитимуться гарно.

— Ага, — буркнула я.

А потім мені на думку спав ще один варіант, окрім няньок.

— А знаєш… після вогнища я ще не була в Ла-Пуші.

Я уважно виглядала будь-яку зміну в його виразі обличчя. Едвард ледь-ледь примружив очі.

— Там я буду в безпеці, — нагадала я йому.

Декілька секунд він обмірковував мої слова.

— Мабуть, ти маєш рацію.

Його обличчя зберігало спокій, проте було якимось занадто безвиразним. Я мало не запитала, чи не хоче він залишитися, але потім подумала, що Еммет, понад усякий сумнів, поглузував би з мене, і змінила тему.

— Тебе вже мучить спрага? — запитала я і потягнулася, щоб розгладити невелику тінь у нього під очима.

— Не дуже.

Мене здивувало, що він неохоче про це говорить. Але я чекала пояснень.

— Нам треба набратися сили, — пояснив він так само знехотя. — На зворотній дорозі ми знову полюватимемо, шукатимемо велику здобич.

— Це робить вас дужчими?

Він подивився мені в обличчя, ніби щось там шукаючи, але на ньому не було нічого, окрім чистої цікавості.

— Так, — нарешті сказав він. — Людська кров робить нас іще сильнішими, хоча й ненабагато. Джаспер міркував про те, щоб змахлювати — якою б ненависною не була йому ця ідея, але він занадто практичний. Проте він цього не запропонує. Він знає, що скаже Карлайл.

— А це б допомогло? — тихо запитала я.

— Яка різниця? Ми не збираємося змінювати того, ким ми є.

Я насупилася. Якщо це могло допомогти, навіть трохи… але потім я здригнулася, зрозумівши, що готова бажати чиєїсь смерті, аби захистити Едварда. Мені стало лячно від себе самої, але я не могла заперечити це бажання.

Він знову змінив тему.

— Тому вони такі сильні, звичайно. Вампіри-перволітки наповнені кров’ю — власною кров’ю, яка змінюється. Вона ще зберігається у м’язах і зміцнює їх. Їхні тіла витрачають її повільно, і, як сказав Джаспер, сила починає зменшуватися за рік.

— Наскільки дужою буду я?

Він усміхнувся.

— Дужчою за мене.

— Дужчою за Еммета?

Його усмішка стала ще ширшою.

— Так. Зроби мені послугу, виклич його помірятися силами. Для нього це буде гарна наука.

Я засміялася. Це звучало так кумедно!

Потім я зітхнула і зіскочила зі стійки, тому що далі відкладати було не можна. Мені треба було зубрити, зубрити і ще раз зубрити. На щастя, у мене був Едвард, з якого вийшов чудовий репетитор, тому що він знав геть усе. Найскладніше буде зосередитися на тестах. Якщо я буду неуважною, то можу в своєму творі з історії написати про вурдалацькі війни на півдні.

У перерві я подзвонила Джейкобу, і Едвард при цьому здавався таким самим спокійним, як і під час моєї розмови з Рене. Він знову грався моїм волоссям.

Хоч надворі ще стояв білий день, мій дзвінок розбудив Джейкоба. Спочатку він був заспаний, але потім миттю пожвавився, коли я запитала, чи можна днями до нього приїхати. Квілеутська школа вже зачинилася на літо, і він сказав, щоб я приїжджала якнайшвидше. Я зраділа, що не доведеться увесь час сидіти з няньками. Провести день із Джейкобом здавалося мені трохи гіднішим заняттям.

Але гідність кудись випарувалася, коли в означений день Едвард знову наполіг на тому, щоб відвезти мене до кордону, наче дитину, яку з рук у руки передають митники.

— Як було на іспитах? — запитав дорогою Едвард, заводячи світську бесіду.

— На історії — легко, а от на алгебрі — не знаю. Мені здалося, що все правильно, тому це, мабуть, значить, що все неправильно.

Він засміявся.

— Я впевнений, що ти все написала як слід. Але якщо переживаєш, то я можу підкупити містера Ворнера, щоб поставив тобі «відмінно».

— Е-е, дякую, але не треба.

Він знову засміявся, але різко урвав сміх, коли ми проїхали останній поворот дороги і побачили на узбіччі червону машину. Він зосереджено нахмурився і, зупинивши авто, зітхнув.

— Що сталося? — запитала я, уже тримаючись за дверцята.

Він похитав головою.

— Нічого, — примруживши очі, він дивився крізь лобове скло на ту, іншу машину. Цей погляд був мені знайомий.

— Ти ж не слухаєш, про що думає Джейкоб, правда? — запитала я звинувачувальним тоном.

— Важко не слухати, коли хтось волає.

— Он як, — замислилась я над його словами, а потім прошепотіла: — А про що він волає?

— Я більш ніж упевнений, що він сам тобі розкаже, — промовив Едвард глузливим тоном.

Я хотіла вичавити з Едварда відповідь, але тут Джейкоб почав сигналити — два швидкі нетерплячі гудки.

— Це неввічливо, — прогарчав Едвард.

— Це ж Джейкоб, — зітхнула я і швиденько вийшла з машини, доки Джейкоб не розізлив Едварда по-справжньому.

Я помахала Едвардові, перш ніж сісти в машину, і мені здалося здаля, що він мав засмучений вигляд — через ці сигнали… або через те, що подумав Джейкоб. Але мій зір був заслабким і постійно вводив мене в оману.

Мені хотілося, щоб Едвард підійшов. Хотілося, щоб вони обоє повиходили з машин, потиснули один одному руки і стали друзями — стали Едвардом і Джейкобом, а не вурдалаком і вовкулакою. Це було так, наче з тими впертими магнітами у мене в руці, коли я тримала їх укупі, намагаючись перехитрити природу…

Я зітхнула й полізла в Джейкобове авто.

— Привіт, Білко, — привітався Джейкоб радісним, але тремтячим голосом. Я вдивлялася в його обличчя, поки він кермував у Ла-Пуш, трохи швидше, ніж їжджу я, але повільніше, ніж Едвард.

Джейкоб змінився і на вигляд був майже хворим. Повіки опущені, обличчя перекошене. Скуйовджене волосся стирчало навсібіч, деякі пасма падали йому до підборіддя.

— Джейку, з тобою все гаразд?

— Просто втомився, — вилізши з машини, він смачно позіхнув. Потім запитав: — Чим ти хочеш сьогодні зайнятися?

Я подивилася на нього і запропонувала:

— Ходімо до тебе додому. — (Здавалося, що на більше він зараз не здатний). — На мотоциклах можна покататися і трохи пізніше.

— Гаразд, гаразд, — мовив він, знову позіхаючи.

Джейкобів будинок стояв порожній, і це здавалося дивним.

Я завжди уявляла Біллі як невід’ємну його деталь.

— Де твій тато?

— У Клірвотерів. Відколи Гаррі помер, він частенько туди навідується. Сью почувається самотньою.

Джейкоб присів на стареньку канапу, на якій уміщалося щонайбільше двоє осіб, і посунувся вбік, щоб звільнити місце для мене.

— А-а. Як гарно з його боку. Бідолашна Сью.

— Так… у неї зараз певні проблеми… — він завагався. — З дітьми.

— Звичайно, Сету і Лі має бути тяжко. Втратити батька…

— Угу, — погодився він, занурений у думки. Потім підняв дистанційку і почав бездумно клацати канали на телевізорі. Зрештою він позіхнув.

— Що з тобою, Джейку? Ти схожий на зомбі.

— Я спав сьогодні лише дві години, і чотири — позавчора, — відповів він і повільно випростав довгі руки. При цьому я почула, як захрустіли суглоби. Він закинув ліву руку за спинку канапи і відкинув назад голову, упираючись нею в стінку. — Я виснажений.

— Чому ти не спав? — запитала я.

Він скорчив гримасу.

— Сем замучив. Він не довіряє твоїм кровопивцям. За останні два тижні я відбігав у дві зміни, і ніхто мене й пальцем не торкнув, але Сем усе одно не заспокоюється. Тож тепер я сам по собі.

— У дві зміни? Це тому, що ти охороняєш мене? Джейку, це неправильно! Тобі треба спати. Зі мною все буде гаразд.

— Нічого, мені не важко… — раптом його очі насторожилися. — Слухай, ви вже довідалися, хто то був у твоїй кімнаті? Є якісь новини?

Останнє запитання я проігнорувала.

— Ні, про мого, гм, гостя, ми нічого не дізналися.

— Тоді я буду на варті, — сказав він, і його очі заплющилися, мов медом намазані.

— Джейку… — заскиглила я.

— Це найменше, що я можу зробити — пам’ятаєш, я запропонував тобі вічне рабство? Я твій раб довіку.

— Мені не потрібен раб!

Його очі розплющилися.

— А що тобі потрібно, Белло?

— Мені потрібен мій друг Джейкоб, і я не хочу, щоб він був напівмертвий і виснажував себе безглуздим намаганням…

Він урвав мене.

— Поглянь на це з такого боку: я вистежую вампіра, якого мені дозволено прикінчити, гаразд?

Я нічого не відповіла. Тоді він подивився на мене, чекаючи на мою реакцію.

— Жартую, Белло.

Я втупилася в телевізор.

— Як щодо наступного тижня — є якісь особливі плани?… У тебе ж випускний! Ого. Круто, — його голос звучав сухо, а обличчя, і так змарніле, здавалося геть знесиленим, коли він заплющив очі — й цього разу не від утоми, а від внутрішньої боротьби. Я зрозуміла, що мій випускний досі приховував для нього жахливе значення, хоча мої наміри наразилися на перешкоду.

— Жодних особливих планів, — мовила я безтурботно, сподіваючись, що він зрозуміє значення моїх слів без додаткових пояснень. Мені не хотілося зараз про це говорити. З одного боку, зараз він не видавався готовим до серйозних розмов, але з іншого, я знала, що моя небагатослівність викличе в нього пі до зри. — А ще я повинна піти на вечірку з приводу випускного. Мого, — і тут я з огидою застогнала. — Аліса обожнює вечірки, от вона і запросила до себе на той день усе місто. Це буде жахливо.

Його очі розплющилися, і я з полегшенням помітила, що від посмішки його обличчя стало не таким виснаженим.

— Я не отримав запрошення. Я ображений, — пожартував він.

— Вважай, що тебе запрошено. Це ж буде моя вечірка, значить, я можу запрошувати, кого забажаю.

— Дякую, — іронічно сказав він, і його очі знову злипнулися.

— Мені б хотілося, аби ти прийшов, — безнадійно мовила я. — Було б набагато веселіше. Мені принаймні.

— Ага, ага, — промурмотів він. — Це було б дуже… розумно… — його голос обірвався.

За пару секунд він уже хропів.

Бідолашний Джейкоб! Я уважно роздивлялася його обличчя, поки він спав, і мені подобалося те, що я бачила. Уві сні зникли всі сліди самозахисту і гіркоти, і раптом він перетворився на хлопчика, який був моїм найкращим другом, поки не відкрилися всі ті вовкулацькі заморочки. Він здавався набагато молодшим. Він мав вигляд мого Джейкоба.

Я вмостилася на канапі, щоб почекати, поки він поспить і відновить сили. На всіх каналах не було нічого цікавого. Зрештою я переключила на кулінарне шоу, знаючи, що ніколи не буду так мудрити, готуючи обід для Чарлі. Джейкоб і далі хропів, раз у раз гучніше. Я зробила голосніше звук.

Мені було на диво спокійно і також захотілося спати. В цьому будинку я почувалася безпечніше, ніж у власному, — мабуть, тому, що ніхто тут мене не шукав. Згорнувшись калачиком, я подумала і собі подрімати. Може, мені б це й вдалося, якби не Джейкобове хропіння. Тому замість сну я занурилася в роздуми.

Іспити лишилися позаду, і більшість із них були пустим ділом. За винятком алгебри, яку я або здала, або провалила. Моя середня освіта закінчилася. І я почувалася неоднозначно з цього приводу. Мені не вдавалося подивитися на це об’єктивно, бо завершення школи було тісно прив’язане до закінчення мого людського життя.

Цікаво, як довго ще Едвард використовуватиме цю відмовку: «Не тому, що тобі страшно». Рано чи пізно я буду змушена наполягти на своєму.

Якщо міркувати з практичного погляду, було б розумніше попросити Карлайла перетворити мене тієї ж таки миті, коли я отримаю в руки атестат. За рівнем безпеки Форкс починав нагадувати на гарячу точку. Ні, Форкс був гарячою точкою. Вже поминаючи… так, це буде гарним приводом відкосити від випускної вечірки. Я усміхнулася сама до себе, подумавши про цю найбанальнішу причину з усіх підстав для мого перетворення. Дурну… та все ж причину.

Але Едвард мав рацію — я була неготова.

І я не хотіла мислити практично. Кортіло, щоб саме Едвард перетворив мене. Це було бажання без жодного логічного обґрунтування. Я ж бо точно знала, що за кілька секунд потому, як мене вкусять і отрута почне палати в моєму тілі, мені буде байдуже, хто це зробив. Тож яка різниця?

Але різниця була, і навіть для себе самої мені важко було її пояснити. Для мене було важливо, щоб саме Едвард зробив вибір — щоб це він хотів мене утримати, і щоб змінив мене саме для того, щоб бути зі мною. Так, це було по-дитячому, але я хотіла, щоб саме його губи були останнім приємним дотиком, який я відчую. А ще це незрозуміле відчуття — про яке б я ніколи не сказала вголос: я хотіла, щоб саме його отрута заповнила мене. Тоді моя приналежність до нього була б реальною, так би мовити, матеріальною.

Але я знала, що він стоятиме на одруженні, наче скеля, тому що це давало відстрочку, якої він чітко прагнув. Я спробувала уяви ти, як повідомлю своїм батькам про те, що виходжу заміж цього літа. Як скажу Анжелі, Бену та Майку. Але не могла. Не могла навіть придумати потрібні слова. Легше вже було їм сказати, що я стану вурдалаком. І я була певна, що принаймні мати — якби я розповіла їй усю правду в подробицях — набагато більше противилась би моєму заміжжю, ніж перетворенню на вампіра. Я скривила міну, коли уявила її нажахане обличчя.

А потім, на якусь мить, я знову побачила те саме дивне видіння, як ми з Едвардом сидимо на гойдалці — й на нас одяг з іншого світу. З того світу, де нікого б не здивувало, якби він одягнув мені на палець обручку. Простішого світу, де кохання має простіше визначення. Один плюс один дорівнює два…

Джейкоб хрокнув і повернувся на бік. При цьому його рука, що звисала зі спинки канапи, піднялася і впала на мене.

Яка ж вона була важкуща! І гаряча. За декілька секунд біля неї вже стояла задушлива спека.

Я силкувалася виборсатися з-під Джейкобової руки так, щоб його не розбудити, але для цього мені довелося трохи її посунути. І коли рука спала з мене, його очі розплющилися. Він скочив на ноги, здивовано роззираючись навкруги.

— Що? Що? — запитав він, не розуміючи, що він і де він.

— Джейку, це я. Вибач, що розбудила тебе.

Він повернувся до мене, спантеличено кліпаючи.

— Белло?

— Привіт, соньку.

— Чорт забирай! Я що, заснув? Вибач мені! Як довго я був у відключці?

— Кілька кулінарних шоу. Я не рахувала.

Він упав на канапу поруч зі мною.

— Ого. Вибач мені, будь ласка.

Я пригладила його волосся, намагаючись виправити дикий безлад у нього на голові.

— Не картайся. Я рада, що ти поспав.

Він позіхнув і потягнувся.

— Останнім часом із мене ніякого пуття. Не дивно, що Біллі завжди кудись іде. Я зануда.

— Ні, це не так, — запевнила я його.

— Уф, ходімо надвір. Мені треба пройтися, а то я знову відключусь.

— Джейку, спи. За мене не турбуйся. Я подзвоню Едвардові, щоб забрав мене, — говорячи це, я помацала кишені, але вони виявилися порожніми. — От чорт, позичиш мені свій телефон? Мабуть, я забула його в машині, — я почала вивертати кишені.

— Ні! — вигукнув Джейкоб, хапаючи мене за руку. — Ні, залишися. Ти так рідко приїжджаєш. Не можу повірити, що я змарнував цей час.

Він стягнув мене з канапи і вивів надвір, пригнувши голову, коли проходив у двері. Поки Джейкоб спав, надворі відчутно посвіжішало, повітря стало не по сезону холодним — мабуть, наближалася буря. Здавалося, що замість травня прийшов лютий.

Морозяне повітря примусило Джейкоба ще більше нервувати. Він ходив туди-сюди перед будинком, тягнучи мене слідом.

— Я ідіот, — бурчав він сам на себе.

— В чому справа, Джейку? Ну, заснув ти, подумаєш! — знизала я плечима.

— Я хотів з тобою поговорити. Не можу повірити!..

— То поговори зараз, — сказала я.

Джейкоб на секунду подивився мені в очі, а потім швидко перевів погляд на дерева. Мені майже здалося, що він почервонів, але це було важко розгледіти на його смаглявій шкірі.

Раптом я згадала, що сказав Едвард, коли висаджував мене з машини: Джейкоб збирається розповісти мені те, про що волали його думки. Я закусила губу.

— Розумієш, — сказав Джейкоб, — я хотів зробити це трохи інакше, — він засміявся, і здалося, ніби він сміється сам із себе. — Не так різко, — додав він. — Я хотів тебе підготувати, але… — він подивився на хмари, які щільнішали в міру того, як день добігав кінця, — на підготовку немає часу.

Він нервово засміявся. Ми продовжували повільно ступати.

— Про що ти говориш? — не витримала я.

Він глибоко вдихнув.

— Я хочу тобі дещо сказати. Ти вже давно це знаєш… але гадаю, мені все одно треба сказати це вголос. Для того, щоб між нами не було непорозуміння.

Я стала мов укопана, і він також зупинився. Я забрала свою руку і обхопила себе за плечі. Раптом я зрозуміла, що не хочу знати того, до чого він підводив.

Джейкобові брови нахмурилися, кидаючи тіні на глибоко посаджені очі. І коли він подивився мені в обличчя, очі були непроглядно чорними.

— Белло, я тебе кохаю, — сказав Джейкоб сильним упевненим голосом. — Белло, я кохаю тебе. І хочу, щоб ти вибрала мене замість нього. Я знаю, що ти не відчуваєш того ж самого до мене, але мушу сказати тобі правду, аби ти знала свої варіанти. Я не хочу, щоб непорозуміння стало поміж нами.


Розділ 15

Заклад


Я довго мовчки й пильно дивилася на нього і не могла вигадати, що б таке йому відповісти. Коли він глянув на моє ошелешене обличчя, серйозний вираз полишив його.

— Гаразд, — сказав він, шкірячись, — ось і все.

— Джейку, — я відчувала, ніби щось величезне застрягло в моїй глотці. Я спробувала прочистити горло. — Я не можу, я маю на увазі, що я не… Мені час іти.

Я розвернулася, але він раптово схопив мене за плечі й обернув до себе.

— Ні, стривай. Я все розумію, Белло. Але дай мені відповідь на одне запитання, гаразд? Ти справді хочеш, щоб я пішов і ти мене більше ніколи не побачила? Тільки чесно.

Було важко сконцентруватися на його запитанні, тому минуло близько хвилини, перш ніж пролунала відповідь.

— Ні, я цього не хочу, — зрештою сказала я.

Джейкоб знову шкірив зуби.

— Ось бачиш.

— Але я хочу, щоб ти був поряд зі мною, не з тієї самої причини, з якої ти хочеш, щоб я була поряд із тобою, — заперечила я.

— Тоді скажи мені, чому ти хочеш, щоб я був поряд із тобою.

Я ретельно поміркувала.

— Я сумую, коли тебе немає поруч. Коли ти щасливий, — я обережно добирала слова, — я також щаслива. Але те саме я можу сказати і про Чарлі, Джейкобе. Ми наче одна сім’я. Я люблю тебе, але не кохаю.

Він спокійно хитнув головою.

— Але ти хочеш, щоб я був поряд.

— Так, — зітхнула я. Його неможливо було знеохотити.

— Тоді я тинятимуся десь поблизу.

— Ти охочий до покарань, — пробуркотіла я.

— Саме так.

Кінчиками пальців він погладив мене по щоці. Я відсторонила його руку.

— Як ти гадаєш, чи зможеш ти поводитись трохи серйозніше? — спитала я роздратовано.

— Ні, не зможу. Тобі вирішувати, Белло. Або ти приймаєш мене таким, який я є (включаючи погану поведінку), або не приймаєш зовсім.

Я незадоволено глянула на нього.

— Ти жорстокий.

— Ти теж.

Щоб себе стримати, я зробила мимовільний крок назад. Він мав рацію. Якби я не була жорстока та жадібна, я б сказала йому, що не хочу, аби ми були друзями, і пішла геть. Зле тримати друга біля себе, якщо це може завдати йому болю. Я не знала, що тут роблю, але раптом збагнула, що це неправильно.

— Ти правий, — прошепотіла я.

Він засміявся.

— Я прощаю тебе. Тільки спробуй не вельми сердитись на мене. Бо нещодавно я вирішив, що не здамся. Є щось привабливе в недосяжному.

— Джейкобе, — я пильно дивилася в його темні очі, силкуючись домогтися, щоб він сприймав мої слова серйозно. — Я кохаю його, Джейкобе. Він — це все моє життя.

— Але мене ти також любиш, — нагадав він. Я хотіла запротестувати, але він підніс руку, зупиняючи мене. — Це не те саме, я розумію. Але він зовсім не все твоє життя. Вже ні. Може, колись і був, а тепер уже ні. Він колись полишив тебе, і тепер йому доведеться мати справу з наслідками того його вчинку — зі мною.

Я похитала головою.

— Ти просто нестерпний.

Раптом він став серйозним, міцно взяв моє підборіддя — так я не могла відвести очей від його уважного, пильного погляду.

— Доки б’ється твоє серце, Белло, — промовив він, — я буду поряд і боротимуся за тебе. Не забувай, що в тебе є вибір.

— Я не хочу мати вибір, — не погодилась я, невдало намагаючись вивільнити підборіддя з його рук. — І недовго вже битися моєму серцю, Джейкобе. Час майже вичерпаний.

Його очі звузились.

— Ось іще один привід, щоб боротися, боротися, доки я можу, — прошепотів він.

Він досі тримав моє підборіддя, його пальці стискали його занадто сильно, майже до болю, і я бачила, як у його очах народилась рішучість щось зробити.

— Не… — спробувала запротестувати я, але було запізно.

Джейкобові губи вп’ялися в мої, зупиняючи мій протест. Він цілував мене сердито, грубо, другою рукою міцно тримав мене за шию — втекти було неможливо.

Я щосили штовхала його в груди, та здавалось, він навіть цього не помічає. Незважаючи на злість, його губи були теплими, м’якими і цілували незвично.

Я хапала його за обличчя, намагаючись відтрутити, — все марно. Цього разу він помітив мої спроби відштовхнути його, але вони лише його розохотили. Його губи силоміць розтулили мої, і я відчула його тепле дихання в своєму роті.

Покладаючись на інстинкт, я опустила руки і припинила чинити опір. Я розплющила очі та не боролася, навіть не відчувала нічого… лише чекала, коли він зупиниться.

І це спрацювало. Здавалось, що його злість випарувалася, він зробив крок назад, щоб подивитися на мене. Потім знову м’яко притиснув свої губи до моїх, один раз, двічі, тричі… Я уявила, що я статуя, і чекала.

Нарешті він відпустив моє обличчя і відхилився.

— Ти закінчив? — спитала я байдужим голосом.

— Так, — він зітхнув і всміхнувся, заплющивши очі.

Я відвела руку назад і що було сили зацідила йому кулаком у щелепу.

Почувся хрускіт.

— Ай! Ай! — зойкнула я, шалено стрибаючи від болю і притискаючи руку до грудей. Вона була зламана, я відчувала це.

Джейкоб уражено дивився на мене.

— З тобою все гаразд?

— Ні, чорт забирай! Ти зламав мені руку!

— Белло, ти сама зламала собі руку! А тепер припини танцювати і дай мені на неї подивитись.

— Не торкайся мене! Я іду додому, зараз-таки!

— Я заберу авто, — сказав Джейкоб спокійно. Він навіть не потер щелепу, як це роблять у фільмах. Як зворушливо.

— Ні, дякую, — прошипіла я. — Ліпше прогуляюся, — і я повернула в напрямку дороги. До кордону було всього кілька миль. Тільки-но я перетну його, Аліса мене побачить. Вона відправить когось мене забрати.

— Дозволь мені лише відвезти тебе додому, — наполягав Джейкоб. Неймовірно: йому вистачило нахабності обійняти мене за талію. Я сіпнулась від нього.

— Чудово, — прогарчала я. — Вези! Не можу дочекатись, щоб побачити, що Едвард із тобою зробить. Сподіваюсь, він зламає тобі шию. Ти — нахабний, бридкий, дурний пес!

Джейкоб закотив очі. Він провів мене до пасажирського сидіння і допоміг залізти в машину. А сам насвистуючи всівся на місце водія.

— Тобі зовсім не було боляче? — спитала я роздратовано і несамовито.

— Ти що, жартуєш? Якби ти не почала верещати, я б і не зрозумів, що ти намагаєшся мене вдарити. Я, звісно, не кам’яний, але і не такий уже й чутливий.

— Я ненавиджу тебе, Джейкобе Блек.

— Це добре. Ненависть — це пристрасне почуття.

— Я влаштую тобі пристрасть, — бубоніла я собі під ніс, — вбивство — злочин, скоєний пристрастю.

— Та облиш ти, — сказав він весело; здавалось, він знову почне насвистувати. — Цілуватися зі мною мало бути приємніше, ніж із каменем.

— Навіть віддалено не схоже, — відповіла я холодно.

Він стиснув губи.

— Ти просто так кажеш. Але я знаю, що це не так.

Кілька секунд він міркував, але потім підбадьорився і промовив:

— Просто ти скаженієш. Я маю небагато досвіду у цих справах, але мені здалося, що це було неймовірно.

Я застогнала від огиди.

— Поміркуй про це сьогодні вночі. Коли він гадатиме, що ти спиш, подумай про те, що в тебе є вибір.

— Якщо я і думатиму про тебе сьогодні вночі, то лише через те, що ти наснишся мені в нічному страхітті.

Він скинув швидкість так, що авто ледь їхало, обернувся і пильно подивився на мене своїми великими серйозними темними очима.

— Белло, просто поміркуй про те, як усе могло би бути, — м’яко, але нетерпляче переконував він. — Для мене тобі не потрібно змінюватись. Ти знаєш, що Чарлі буде щасливий, якщо ти обереш мене. Я можу захистити тебе так само, як і твій вампір, а може, навіть і краще. Я зроблю тебе щасливою, Белло. Є стільки речей, які я можу тобі дати, а він ні! Я закладаюся, що він не може навіть поцілувати тебе так, як я, бо зробить тобі боляче. А я ніколи, ніколи не скривджу тебе, Белло.

Я показала йому свою зламану руку.

Він зітхнув.

— То була не моя провина. Треба було думати.

— Джейкобе, без нього я не можу бути щасливою.

— Ти ніколи не пробувала, — не погодився він. — Коли він покинув тебе, ти витрачала всю свою енергію, чіпляючись за нього. Ти б могла бути щасливою, якби відпустила його. Ти б могла бути щасливою зі мною.

— Я не хочу бути щасливою ні з ким, окрім нього, — відтяла я.

— Ти ніколи не зможеш бути так упевнена в ньому, як ти впевнена в мені. Він залишив тебе одного разу і може зробити це знову.

— Ні, він так не вчинить, — процідила я крізь зуби. Біль від спогадів обпік мене, наче від удару батогом. Закортіло зробити Джейкобу теж боляче.

— Одного разу ти також покинув мене, — холодним голосом нагадала я йому, згадуючи, як він тижнями ховався від мене, які слова говорив мені в лісі побіля будинку…

— Я ніколи не кидав тебе, — відповів він палко. — Мені сказали, що я не можу спілкуватися з тобою, що для тебе небезпечно, якщо ми будемо разом. Але я ніколи не полишав тебе, ніколи! Вночі я бігав навколо твого будинку, так само як і зараз. Просто аби переконатися, що ти в безпеці.

Я не збиралась дозволити йому примусити мене співчувати.

— Відвези мене додому. Рука болить.

Він зітхнув і поїхав зі звичайною швидкістю, пильнуючи дорогу.

— Просто поміркуй про мої слова, Белло.

— Ні, — вперто повторила я.

— Так, ти поміркуєш. Сьогодні вночі. А я думатиму про тебе, поки ти думатимеш про мене.

— Як я і казала, лише в нічному страхітті.

Він усміхнувся.

— Ти відповіла на мій поцілунок.

Я мало не задихнулася; несамохіть я знову стиснула долоню в кулак — і зашипіла, коли моя зламана рука відреагувала на необачний рух.

— З тобою все гаразд?

— Ні, не все! Я не відповідала!

— Я гадаю, що можу відрізнити одне від другого.

— Очевидно, що ні, — це була не відповідь на поцілунок, це була спроба вивільнитись від тебе, бовдуре.

Він розсміявся низьким гортанним сміхом.

— Ти така вразлива. Навіть занадто, я б сказав.

Я зробила глибокий вдих. Не було жодного сенсу з ним сперечатися. Він перекрутить будь-яке моє слово. Я сконцентрувалася на руці, спробувала розпрямити пальці та встановити, в якому місці, власне, я її зламала. Гострий біль пройняв усі суглоби. Я застогнала.

— Мені справді шкода, що ти зламала руку, — промовив Джейкоб майже щиро. — Наступного разу, коли захочеш вдарити мене, скористайся бейсбольною битою або ломом, гаразд?

— І не сподівайся, що я забуду, — промимрила я.

Я не могла втямити, куди ми їдемо, доки машина не опинилась на дорозі, що вела до мого будинку.

— Чого ти привіз мене сюди? — запротестувала я.

Він розгублено подивився на мене.

— Мені здавалось, що ти сказала відвезти тебе додому!

Я роздратовано зітхнула.

— Я гадала, ти відвезеш мене до Едварда додому! — і я скрипнула зубами від розчарування.

Джейкобове обличчя перекосилося, і я збагнула, що ця фраза завдала йому більше болю, ніж усе, що я казала до того.

— Твій дім тут, Белло, — тихо промовив він.

— Так, але хіба тут мешкають якісь лікарі? — спитала я, знову тримаючись за руку.

— Справді! — він близько хвилини міркував і нарешті сказав: — Я відвезу тебе в лікарню. Або Чарлі відвезе.

— Я не хочу їхати в лікарню. Це обтяжливо і не потрібно.

Він дозволив своєму «реббіту» відпочивати перед будинком, а сам про щось замислився із виразом невпевненості на обличчі.

Крузер Чарлі стояв на під’їзді до будинку.

Я зітхнула.

— Їдь додому, Джейкобе.

Я незграбно вилізла з машини і попрямувала до будинку. Мотор заглух у мене за спиною, і я зовсім не здивувалася, а лише роздратувалася, знову побачивши Джейкоба перед собою.

— Що ти збираєшся робити? — запитав він.

— Я збираюсь покласти на руку лід, потім збираюсь зателефонувати Едварду, щоб він приїхав, забрав мене й відвіз до Карлайла, аби той зміг зробити щось із моєю рукою. Потім, якщо ти досі будеш тут, я збираюсь піти шукати лом.

Він нічого не відповів, лише відчинив вхідні парадні й потримав їх, поки я заходила.

Ми мовчки ступили у вітальню, де на дивані лежав Чарлі.

— Привіт, дітки, — промовив він, сідаючи. — Приємно бачити тебе у нас, Джейку.

— Привіт, Чарлі, — відповів Джейкоб буденно, зупиняючись біля нього. Я попрямувала на кухню.

— Що з нею таке? — поцікавився Чарлі.

— Вона гадає, що зламала руку, — долинула до мене Джейкобова відповідь. Я підійшла до морозильника і дістала ємність з льодом.

— Як це сталося?

Як мій батько, Чарлі мав би занепокоїтися більше, ніж зацікавитися. Джейкоб розсміявся.

— Вона мене вдарила.

Чарлі також посміхнувся, а я на кухні насупилась, ламаючи лід.

Він розсипався по мисці, я взяла пригорщу здоровою рукою, загорнула лід у кухонний рушник і притулила до зламаної руки.

— Чому це вона тебе вдарила?

— Тому що я її поцілував, — не соромлячись промовив Джейкоб.

— Молодець, хлопче, — привітав його Чарлі.

Я зціпила зуби і пішла до телефону, набрала Едварда на мобільний.

— Белло? — він узяв слухавку з першого ж гудка. В його голосі відчувалось полегшення і радість чути мене. На задньому плані я чула, як гуде мотор «вольво». Він уже був у машині. Це добре.

— Ти забула телефон?… Ой, вибач, Джейкоб довіз тебе додому?

— Так, — пробуркотіла я. — Ти можеш приїхати і забрати мене, будь ласка?

— Вже їду, — відповів він одразу ж. — Щось трапилось?

— Я хочу, щоб Карлайл оглянув мою руку, здається, вона зламана.

У вітальні зробилося тихо, а мені стало цікаво, коли Джейкоб усе-таки втече. Я жорстоко всміхнулась: уявляю собі, як йому було незручно.

— Що трапилось? — випитував Едвард, голос його став без-емоційним.

— Я зацідила Джейкобу, — розповіла я.

— Добре, — холодно сказав Едвард. — Однак мені шкода, що ти забила руку.

Я розсміялася — голос його став таким самим задоволеним, як і у Чарлі.

— Краще б я забила його, — зітхнула я розчаровано. — Але я не завдала йому жодної шкоди.

— Я можу це виправити, — запропонував Едвард.

— Я сподівалась, що ти це скажеш.

Виникла невеличка пауза.

— Це на тебе не схоже, — мовив він обережно. — Що він зробив?

— Поцілував мене, — прогарчала я.

У відповідь я почула тільки звук набираючого швидкість мотору.

У вітальні знову заговорив Чарлі:

— Джейку, може, тобі краще піти?

— Якщо ви не заперечуєте, я ще трохи тут побуду.

— Ти — труп, — пробубонів Чарлі.

— Пес досі там? — нарешті знову заговорив Едвард.

— Так.

— Я вже за рогом, — сказав він похмуро і роз’єднався.

Я поклала слухавку, посміхаючись. Вже чувся звук Едвардової машини, що їхала вулицею. Гальма жалібно заскавуліли, коли він різко натиснув на них, щоб зупинитися перед дверима. Я пішла відчиняти.

— Як твоя рука? — спитав Чарлі, коли я проходила повз нього. Було видно, що Чарлі почувається незручно, а поряд із ним на дивані цілком невимушено розвалився Джейкоб.

Я підняла льодовий компрес, щоб показати руку:

— Вона напухає.

— Може, тобі варто вибирати когось твого розміру для бійки, — порадив Чарлі.

— Може, і варто, — погодилась я і попрямувала до дверей, щоб відчинити їх, бо Едвард уже чекав.

— Дай я подивлюся, — прошепотів він.

Він дбайливо оглянув мою руку, так обережно, що це не завдало мені жодного болю. Його пальці були майже такими ж холодними, як лід, і мені було приємно відчувати його дотики на своїй шкірі.

— Здається, ти маєш рацію щодо перелому, — сказав він. — Я тобою пишаюся. Ти, мабуть, вклала чимало сили в той удар.

— Всю, що мала, — зітхнула я. — Але безсумнівно, цього було недостатньо.

Він м’яко поцілував мою руку.

— Я про це подбаю, — пообіцяв він і покликав: — Джейкобе, — голос його усе ще був тихим і незворушним.

— Спокійно, спокійно, — застеріг Чарлі.

Я почула, як Чарлі важко підводиться з дивана. Джейкоб першим зайшов у передпокій, значно спокійніший від Чарлі, але батько також був неподалік. Обличчя Джейкоба виказувало настороженість і нетерплячість.

— Щоб не було жодних бійок, ви зрозуміли мене? — промовляючи ці слова, Чарлі дивився лише на Едварда. — Я можу начепити свій значок, якщо це зробить моє прохання офіційнішим.

— У цьому немає потреби, — сказав Едвард стриманим тоном.

— Батьку, чому б тобі не заарештувати мене? — запропонувала я. — Я тут єдина, хто роздає стусани.

Чарлі звів брову:

— Джейку, ти хочеш висунути обвинувачення?

— Ні, — Джейк шкірив зуби, він був невиправний. — Я можу зробити це іншим разом.

Едвард скривився.

— Тату, в тебе в кімнаті часом немає бейсбольної бити? Я б хотіла позичити її на хвилинку.

Чарлі спокійно подивився на мене.

— Досить, Белло.

— Поїхали до Карлайла, нехай він огляне твою руку, доки тебе не замкнули в тюремній камері, — сказав Едвард. Він обійняв мене за талію і підштовхнув до дверей.

— Як скажеш, — промовила я, спираючись на нього. Тепер, коли Едвард був зі мною, вся злість десь ділася. Я почувалась затишно, і рука вже не так сильно непокоїла мене.

Ми крокували хідником, коли я почула ззаду схвильований шепіт Чарлі:

— Що ти робиш? Ти що, божевільний?

— Дайте мені хвильку, Чарлі, — відповів Джейкоб. — Не турбуйтесь, я скоро повернусь.

Я озирнулась і побачила, що Джейкоб іде за нами — він зупинився, лише щоб зачинити двері перед здивованим та занепокоєним обличчям Чарлі. Едвард спочатку проігнорував Джейкоба, довів мене до авто, допоміг сісти, зачинив дверцята і тільки тоді обернувся обличчям до Джейкоба, який стояв на хіднику.

Я стурбовано визирнула крізь прочинене віконце. Чарлі також крадькома визирав з-за фіранки у вітальні.

Джейкоб стояв у своїй звичайній позі, руки були схрещені на грудях, лише м’язи на його щелепі були напружені.

Едвард говорив таким мирним та м’яким голосом, що від того слова ставали ще загрозливішими:

— Я не збираюсь убивати тебе просто зараз, це може засмутити Беллу.

— Ага! — пробуркотіла я.

Едвард трохи обернувся і швидко мені посміхнувся. Його обличчя досі було спокійним.

— Вранці це може тебе розхвилювати, — сказав він і погладив мене пальцями по щоці.

Потім він обернувся до Джейкоба.

— Але якщо ти колись повернеш її знову ушкодженою, мене не турбуватиме, чия то буде провина. Навіть якщо Белла просто спотикнеться, або метеор впаде з неба їй на голову, якщо ти повернеш її хоч у трохи гіршому стані, ніж я її залишив, ти бігатимеш на трьох лапах. Ти мене зрозумів, дворняго?

Джейкоб закотив очі.

— А хто збирається знову з ним кудись іти?! — промимрила я. Едвард провадив далі, наче не чуючи, що я сказала.

— І якщо ти ще раз її поцілуєш, я зламаю тобі за це щелепу, — пообіцяв він м’яким оксамитовим та моторошним голосом.

— А якщо вона сама захоче? — зухвало промовив Джейкоб, розтягуючи слова.

— Ха! — пирхнула я.

— Якщо вона сама цього захоче, я не заперечуватиму, — Едвард безтурботно знизав плечима. — Та ти, може, ліпше почекаєш, доки вона тобі це скаже, замість витлумачувати мову її тіла… І пам’ятай про своє обличчя.

Джейкоб посміхнувся.

— І не мрій, — гримнула на нього я.

— Та він уже мріє, — промовив Едвард.

— Що ж, якщо ти закінчив порпатися в моїй голові, — сказав Джейкоб із помітним роздратуванням, — чому б тобі не подбати про руку Белли?

— І ще одне, — повільно додав Едвард. — Я також боротимуся за неї. Ти маєш це знати. Я не приймаю все як належне і боротимусь удвічі наполегливіше, ніж ти.

— Гаразд, — проричав Джейкоб. — З тим, хто вже здався, битися зовсім не цікаво.

— Вона — моя, — голос Едварда раптом став погрозливим, зовсім не таким спокійним, яким був до того. — Я не сказав, що боротимусь чесно.

— Я теж.

— Щасти тобі.

Джейкоб хитнув головою.

— Нехай виграє дужчий чоловік.

— Щира правда… цуценя.

Обличчя Джейкоба ненадовго скривилося, потім він заспокоївся і відвернувся від Едварда, щоб посміхнутися мені. Я сердито зиркнула у відповідь.

— Я сподіваюсь, твоя рука скоро загоїться. Мені справді шкода, що ти забилася.

Я відвернулася від нього, зовсім по-дитячому. І не піднімала очей, доки Едвард не обійшов авто і не всівся на водійське сидіння, тож я не бачила, чи Джейкоб повернувся до будинку, чи залишився стояти там само, спостерігаючи за мною.

— Як ти почуваєшся? — спитав Едвард, коли ми рушили.

— Роздратовано.

Він усміхнувся.

— Я мав на увазі твою руку.

Я знизала плечима.

— Бувало і гірше.

— Це точно, — погодився він і насупився.

Едвард об’їхав навколо будинку і зупинився біля гаража. Еммет і Розалія були там. Досконалі ноги Розалії, пізнавані навіть у джинсах, стирчали з-під дна Емметового величезного джипа. Еммет сидів поряд із нею, застромивши одну руку під джип над нею. Через секунду я втямила, що він виконує обов’язки домкрата. Еммет із цікавістю дивився на те, як Едвард обережно допомагає мені вибратися з авто. Його очі округлилися, коли він побачив мою руку, яку я горнула до грудей.

Еммет посміхнувся.

— Що, Белло, знову впала?

Я несамовито зиркнула на нього.

— Ні, Еммете, я просто заїхала в щелепу вовкулаці!

Еммет кліпнув, а потім гучно розреготався. Коли Едвард вів мене повз, Розалія промовила з-під автомобіля:

— Мабуть, Джаспер виграє заклад, — сказала вона самовдоволено.

Еммет одразу ж замовк і подивився на мене оцінювальним поглядом.

— Що за заклад? — запитала я, зупиняючись.

— Нумо відведімо тебе до Карлайла, — підганяв мене Едвард. Він пильно подивився на Еммета і злегка хитнув головою.

— Який заклад? — повторила я і обернулася до Едварда.

— От дякую тобі, Розаліє, — пробубонів він, обійняв мене за талію і повів до будинку.

— Едварде! — гиркнула я.

— Це дитячі забавки, — знизав він плечима, — Еммет і Джаспер обожнюють грати в азартні ігри.

— Еммет мені скаже.

Я спробувала розвернутися, але рука Едварда тримала мене міцно, наче залізна.

Він зітхнув.

— Вони заклалися на те, скільки разів ти… спіткнешся у свій перший рік.

— Ой! — скривилася я, намагаючись приховати несподіваний жах, який відчула, збагнувши, що саме мали вони на увазі. — Вони заклалися на те, скільки людей я вб’ю?

— Так, — неохоче підтвердив він. — Розалія вважає, що твоя вдача схилить перевагу на бік Джаспера.

Мені стало зле.

— Джаспер грає по-крупному.

— Він почуватиметься ліпше, якщо і ти відчуватимеш труднощі, доки звикатимеш. Він утомився бути найслабшим.

— Звісно. Безперечно, він почуватиметься краще. Гадаю, я можу вбити кілька людей додатково, якщо це зробить Джаспера щасливим. Чому б і ні? — бубоніла я під ніс монотонним байдужим голосом. У моїй уяві перед очима поставали заголовки газет, переліки імен…

Він стиснув мене за плечі.

— Немає потреби хвилюватися про це зараз. Ти взагалі можеш ніколи не хвилюватися про це, якщо захочеш.

Я застогнала, і Едвард, подумавши, що це від болю в руці, швидше повів мене до будинку.

Таки моя рука була зламана, але не було ніяких серйозних пошкоджень, лише невеличка тріщина в одному з суглобів пальців. Я не хотіла носити гіпс, і Карлайл сказав, що пов’язки буде достатньо, якщо я пообіцяю її не знімати. Я пообіцяла.

Едвард гадав, що я про все забула, поки Карлайл обережно робив перев’язку. Він кілька разів уголос висловлював хвилювання, чи мені не боляче, але я запевнила, що зовсім ні.

Не вистачало мені власних проблем, а тут з’явився ще один привід для занепокоєння!

Всі Джасперові історії про вурдалаків-перволітків роїлися в моїй голові відтоді, коли він розказав про своє минуле. А зараз вони постали переді мною в новому ракурсі у зв’язку із цим — його й Емметовим — закладом. Мені стало цікаво, на що вони заклалися. На який приз можна спокуситися, коли в тебе є все?

Я завжди знала, що я стану іншою. Я сподівалась, що справді стану сильною, як казав Едвард. Швидкою, дужою і перш за все гарною. Такою, що без сорому стоятиму біля Едварда; такою як він.

Про інші речі, які можуть статися, я намагалась не думати. Несамовитість. Кровожерливість. Можливо, я не зможу втриматись від вбивства людей. Зовсім незнайомих, які ніколи не заподіяли мені лихого. Як і ті, зі списку в Сієтлі, що мали сім’ї, друзів, майбутнє. Людей, що мали дар життя. І я можу стати чудовиськом, яке цей дар у них забере. Чесно кажучи, я сподівалась, що зможу собою керувати, бо довіряла Едварду, довіряла цілком і повністю, і сподівалась, що він застереже мене від того, про що я потім можу пожалкувати. Я знала, що він відвезе мене хоч в Антарктиду полювати на пінгвінів, якщо я попрошу. І я робитиму все, що потрібно, щоб залишитися гарною істотою. Добрим вампіром. Ця думка могла б змусити мене посміхнутися, якби не мої нові переживання. А що як я і справді стану кимось отаким, кимось схожим на страхітливі подоби вурдалаків-перволітків, які Джаспер створив у моїй уяві? Чи це буду взагалі я? І що як усе, чого я хотітиму, — це вбивати людей, тоді що станеться з моїми теперішніми прагненнями?

Едвард був просто заполонений тим, щоб я не проґавила нічого з мого людського життя. Зазвичай це здавалось навіть трохи безглуздим. Було не так уже й багато людських вражень, які я б страхалась проґавити. Потому як я зустріла Едварда, про що ще я могла мріяти?

Я дивилась на його обличчя, доки він спостерігав, як Карлайл перев’язує мені руку. В цьому світі не було нічого, чого б я хотіла більше, ніж бути з Едвардом. Невже це може змінитися? Чи є в людському житті відчуття, від яких я ніколи не зможу відмовитись?


Розділ 16

Ключовий момент


«Мені немає що вдягнути!» — пожалілася я сама собі.

Всі речі, які я мала, були розкидані на ліжку. Шафа і всі шухляди спорожніли. Я вдивлялася в порожні полиці, палко бажаючи, щоб на них з’явилось щось відповідне. Моя спідниця кольору хакі висіла на спинці крісла-гойдалки, чекаючи, доки я знайду щось, що бездоганно пасуватиме до неї. Щось, у чому я на вигляд буду гарною і дорослою. Щось, що відповідало б «особливій події». Я втрачала терпець.

Вже майже був час виходити, а я досі розгулювала в своїх улюблених старих домашніх джинсах. І якщо я швидко не знайду нічого кращого, а схоже було на те, що не знайду, доведеться мені йти на випускний у них.

Я похмуро поглянула на купу одягу на ліжку.

Найприкріше було те, що я точно знала, щo б одягнула, якби мала таку можливість. Я би вдягнула свою червону блузу, але вона була вкрадена.

І я вдарила кулаком здорової руки в стіну.

— Дурний, надокучливий вампір-злодюжка! — проричала я.

— Що я зробила? — запитала Аліса. Вона сперлася на підвіконня біля відчиненого вікна, наче і була там весь цей час. — Тук-тук, — додала вона з посмішкою.

— Невже так важко почекати, доки я відчиню двері?

Вона кинула довгу білу коробку на моє ліжко.

— Та я тут проходила повз і подумала, що, може, тобі нема в що вбратися.

Я подивилась на великий пакунок, що лежав на гардеробі, який не задовольнив моїх потреб, і скривилась.

— Зізнайся, — сказала Аліса, — я тебе врятувала.

— Ти мене врятувала, — пробубоніла я. — Дякую.

— Ой, як приємно зробити щось правильно бодай раз на переміну. Ти просто не уявляєш собі, як це дратує — загубити дар, який мала. Я почуваюсь такою безпорадною! Такою… нормальною, — вона зіщулилися від жаху перед цим словом.

— Навіть не можу уявити, як погано ти, мабуть, почуваєшся. Бути нормальною. Жах!

Вона розсміялася.

— Що ж, це хоч компенсує зникнення твого надокучливого крадія, тепер залишилось з’ясувати, що там коїться в Сієтлі, чого я не бачу.

Коли вона так промовила свою репліку, поєднуючи дві різні справи в одному реченні, в моєму мозку щось клацнуло. Щось невловиме, що непокоїло мене і вдень, і вночі, щось важливе, сполучна ланка, яку я не могла знайти: все стало на свої місця. Я витріщилась на Алісу зі знетямленим виразом обличчя.

— Ти що, не збираєшся відкривати коробку? — спитала вона. Потім зітхнула, коли я не поворухнулася, і сама стягла кришку з коробки. Потім вона щось дістала і показала мені, але я не могла сконцентруватися на тому, що вона демонструвала.

— Гарненька, правда? Я обрала блакитну, бо Едварду подобається, коли ти в блакитному.

Я не слухала.

— Одна й та сама, — прошепотіла я.

— Та ти що? — запротестувала вона. — Немає в тебе нічого схожого. Та в тебе взагалі всього одна спідниця!

— Ні, Алісо! Забудь про одяг і послухай!

— Тобі що, не подобається? — на обличчі Аліси з’явилось розчарування.

— Послухай, Алісо, хіба ти не бачиш? Це та сама людина! Той, хто вдерся до мене та викрав мої речі… й ті вурдалаки-перволітки в Сієтлі… вони керовані однією людиною!

Одяг вислизнув з її рук і впав назад у коробку.

Аліса зосередилася, її голос раптом став різким.

— Чому ти так вважаєш?

— Пам’ятаєш, що казав Едвард? Про те, що хтось використовує провали в твоїх видіннях для того, щоб ти не бачила перволітків? А ще ти казала про те, що час був обраний дуже вдало, і про те, як обережно злодій ні з ким не контактував, наче міг знати, що ти можеш це побачити. Я вважаю, Алісо, що ти мала рацію, я гадаю, він і справді знав. Знав і скористався з твоїх провалів. Яка ймовірність того, що існує двоє різних людей, які не лише знали про тебе достатньо, щоб це скоїти, але й вибрали для свого вчинку абсолютно однаковий час? Це неможливо. Це одна особа. Одна й та сама особа. Той, хто створює армію, — це той, хто вкрав мій запах.

Аліса не звикла, щоб її захоплювали зненацька такими сюрпризами. Вона завмерла і не ворушилась так довго, що я, дивлячись на неї, подумки почала рахувати, доки чекала. Вона не ворушилась дві хвилини рівно. Потім її погляд знов зосередився на мені.

— Ти маєш рацію, — промовила вона глухо. — Звісно ж, ти маєш рацію. Коли ти склала все докупи…

— Едвард зрозумів усе неправильно, — прошепотіла я. — Це було випробовування… спрацює — чи не спрацює. Чи зможе вампір проникнути в дім і вийти звідси без ризику, і робити тут усе, що йому заманеться, аби ти не побачила. Наприклад, вбити мене … І він узяв мої речі не для того, щоб довести, що знайшов мене. Він украв мій запах… щоб інші теж могли мене знайти.

Алісині очі розширились від шоку. Я була права і бачила, що вона також це розуміє.

— О ні! — прошепотіла вона.

Я почекала, доки мої емоції трохи вляжуться. Отже, я дійшла висновку, що хтось створив армію вампірів, жахливу армію, що вже вбила купу людей в Сієтлі, з єдиною метою — знищити мене. І я відчула полегшення. Частково від того, що я нарешті позбулась того дратівливого відчуття, що проминаю щось життєво важливе.

Але більшою мірою від чогось зовсім іншого.

— Що ж, — прошепотіла я. — Всі можуть зітхну ти з полегшенням. Кінець кінцем, ніхто не збирається винищувати Калленів.

— Якщо ти вважаєш, ніби щось змінилось, ти вельми помиляєшся, — промовила Аліса крізь зуби. — Якщо хтось хоче нашкодити одному з нас, йому доведеться мати справу з усіма.

— Дякую, Алісо. Але нарешті ми знаємо, яка їхня мета. Це повинно допомогти.

— Можливо, — пробубоніла вона. І почала міряти кроками кімнату.

Тук-тук! — постукав хтось у двері.

Я підскочила. А Аліса, здалось, навіть не помітила.

— Ти ще не готова? Ми спізнюємось! — сердито гукнув Чарлі, голос його звучав різко. Чарлі, так само як і я, терпіти не міг важливих подій. У його разі проблема була в тому, щоб гарно вдягнутися.

— Я вже майже. Дай мені хвилинку, — сказала я охрипло.

Він трошки помовчав, а потім спитав:

— Ти що, плачеш?

— Ні, я просто нервуюсь. Іди вниз.

І я почула його кроки вниз по східцях.

— Мені час іти, — прошепотіла Аліса.

— Чому?

— Едвард уже на підході. Якщо він це почує…

— Іди, іди! — я почала її негайно підганяти. Едвард просто оскаженіє, коли дізнається. Я не зможу це від нього довго приховувати, але церемонія вручення дипломів — не найкращий час для його реакції.

— Вдягни це, — наказала Аліса і пурхнула у вікно.

Здивувавшись, я зробила те, що вона сказала.

Я планувала зробити щось вишукане зі своїм волоссям, але час уже вичерпався, і воно так і залишилось висіти пряме і нудне, як і завжди. Але мені було байдуже. Я навіть не потурбувалась глянути в дзеркало, тож не мала жодної гадки, як пасують одне до одного кофтинка Аліси та моя спідниця. Це мене аж ніяк не турбувало. Я перекинула через руку огидну жовту синтетичну мантію для випускної церемонії та помчала сходами вниз.

— Ти маєш гарний вигляд, — промовив Чарлі, стримуючи емоції. — Це нове?

— Ага, — пробубоніла я, намагаючись зосередитися. — Аліса мені дала. Дякую.

Едвард приїхав за кілька хвилин потому, як його сестра пішла. Мені зовсім не вистачило часу, щоб хоч трохи заспокоїтись. Але оскільки ми їхали в крузері разом із Чарлі, в Едварда не було жодної можливості спитати мене, що трапилось. Минулого тижня, коли Чарлі дізнався, що я планую їхати на церемонію вручення атестатів з Едвардом, він не на жарт зноровився. Я могла його зрозуміти: в такий день батьки мають право супроводжувати своїх дітей. І я охоче йому поступилася, а Едвард бадьоро запропонував поїхати усім разом. Оскільки Карлайл та Есме з цього приводу зовсім не переймалися, Чарлі так і не зміг знайти якої-небудь об’єктивної причини, щоб відмовитись. І ось зараз Едвард подорожував на задньому сидінні батькової поліцейської машини за скляною перегородкою, і вираз обличчя він мав якнайвеселіший, можливо, через те, що батькове обличчя також було усміхнене, й Едвардова усмішка щоразу ширшала, коли він схоплював батьків погляд у дзеркалі заднього огляду. Що майже напевне означало: Чарлі уявляв речі, які могли б нас посварити, якби він їх озвучив.

— З тобою все гаразд? — прошепотів Едвард, допомагаючи мені вийти з авто на стоянці біля школи.

— Нервую, — відповіла я, і це майже не було брехнею.

— Ти така гарна, — промовив він.

Здавалось, що він хоче додати ще щось, але Чарлі очевидним маневром, який мав був бути непомітним, всунувся між нами й пригорнув мене за плечі.

— Ти в захваті? — спитав він.

— Та не дуже, — відповіла я.

— Белло, це ж така подія! Ти випускаєшся зі школи. Для тебе тепер відкривається справжній світ. Коледж. Самостійне життя… Ти вже більше не моя маленька дівчинка, — у Чарлі в кінці навіть голос затремтів.

— Тату, — простогнала я. — Будь ласка, не виливай свої сентименти на мене.

— Хто тут сентименти виливає? — гримнув він. — А тепер скажи мені, чого це ти не в захваті?

— Не знаю, тату. Може, я просто ще не усвідомила, чи щось таке.

— Добре, що Аліса влаштовує вечірку. Тобі потрібно підбадьоритись.

— Точно. Вечірка — це саме те, що мені зараз потрібно.

Мій тон розсмішив Чарлі, й він стиснув мене за плечі.

Едвард задумливо дивився на хмаринки.

Тато залишив нас біля дверей, що вели до спортивної зали, а сам з рештою батьків пішов до центрального входу.

Це було якесь пекло, коли пані Коуп з адміністрації та містер Ворнер, учитель математики, намагались вишикувати нас за абеткою.

— Іди вперед, Каллене, — гавкнув містер Ворнер на Едварда.

— Белло, привіт!

Я озирнулась і побачила Джесику Стенлі, що, посміхаючись, махала рукою з кінця колони.

Едвард швиденько поцілував мене, зітхнув і покрокував туди, де стояли учні з прізвищами на літеру «К». Аліси серед них не було. Що це вона збиралась утнути? Проґавити випускний? Як на мене, вибрала вона не досить вдалий час. А мені, щоб усе з’ясувати, необхідно було бодай дочекатися, коли закінчиться церемонія.

— Белло, ходи сюди! — знов покликала Джесика.

Я попрямувала в кінець колони, щоб зайняти своє місце поряд із Джесикою, трохи дивуючись, чому це вона сьогодні така приязна. Коли я наблизилась, то помітила, що Анжела, яка стояла через п’ять осіб після неї, дивилась на Джесику так само здивовано.

Джес почала базікати ще до того, як я підійшла достатньо близько, щоб чути її.

— …так дивовижно. Я маю на увазі, що здається: ми лише вчора зустрілися — й ось ми вже випускаємось разом, — не замовкала вона. — Ти віриш у те, що вже кінець? Ой, аж кричати хочеться!

— Так, так, мені теж, — пробурмотіла я.

— Це просто неймовірно! Ти пам’ятаєш свій перший день у школі? Ми одразу ж стали подругами. З першої ж миті, коли побачили одна одну. Дивовижно. Й ось я їду до Каліфорнії, а ти — на Аляску… Я так сумуватиму за тобою! Ти повинна пообіцяти мені, що ми триматимемо зв’язок хоч іноді! Так класно, що ви влаштовуєте вечірку. Це просто приголомшливо! Тому що останнім часом ми справді мало спілкувались, а тепер ось ми всі роз’їжджаємось…

Вона все дзижчала і дзижчала, а я була впевнена, що наша дружба так несподівано воскресла виключно завдяки випускній ностальгії, а також як вдячність за запрошення на вечірку, хоча і це була не моя заслуга. Я слухала Джес, а сама намагалась одягнути випускну мантію. І зловила себе на думці: я рада, що наші стосунки з Джесикою завершаться на добрій ноті.

Тому що це справді кінець, байдуже, що Ерик (він проголошуватиме випускну промову) повинен сказати, що випускний означає «початок», і решту банальних дурниць. Для мене, мабуть, це мало сенс більше, ніж для будь-кого, але всі ми сьогодні полишали щось позаду.

Все минуло дуже швидко. Мені здалось, що я натиснула кнопку перемотування. Невже насправді потрібно було так швидко виходити на лінійку? Та ще й Ерик так нервувався, що говорив неймовірно квапливо, ковтаючи слова, тож промова втратила весь сенс. Директор Грін почав називати одне по одному прізвища без відповідної паузи між ними. Учні, що стояли попереду, поспішали хутенько схопити свої атестати. Бідолашна пані Коуп незграбно намагалась подавати директорові правильні атестати — саме на того учня, який виходив на сцену.

Я помітила, як Аліса з’явилась на сцені й танцюючи пройшлась за атестатом — вона мала дуже зосереджений вираз обличчя. Потім вийшов Едвард, він здавався зніяковілим, але не розгубленим. Тільки вони вдвох могли бути такими самими гарними, як і завжди, навіть одягнувши ці огидні жовті мантії. Вони стояли осторонь від натовпу, вродливі та граційні, просто неземні. Мені стало цікаво, як я взагалі могла повірити в те, що вони — люди. Двоє янголів, що стоять із розпростаними крилами, були б менш помітними, ніж вони.

Я почула, як містер Грін промовив моє ім’я, підвелася зі стільця та долучилась до черги, що вже стояла поперед мене. Тут на задніх трибунах спортзалу залунали схвальні вигуки, я озирнулась і побачила Джейкоба, який тягнув за собою Чарлі, — обидва підбадьорливо гукали. Але я змогла розгледіти лише маківку Біллі поряд із Джейковим ліктем. Я спробувала послати їм щось на кшталт усмішки.

Містер Грін закінчив зачитувати перелік прізвищ і з дурнуватою усмішкою продовжував роздавати атестати учням, які підходили й підходили до нього.

— Вітаю, міс Стенлі, — пробубонів він, коли Джес забрала свій атестат.

— Вітаю, міс Свон, — знов пробубонів він, цього разу до мене, вкладаючи атестат у мою здорову руку.

— Дякую, — у відповідь буркнула я.

Ось і все.

Я стала біля Джесики — все випускники зібралися гуртом. Навколо очей Джес були червоні плями, і вона весь час терла обличчя рукавом мантії. Вистачило секунди, щоб зрозуміти, що вона плаче. Містер Грін промовив щось, чого я не чула, але всі навколо почали кричати і щось вигукувати. Пішов дощ із жовтих капелюхів. Свій я зняла запізно і просто дозволила йому впасти на землю.

— Ах, Белло! — схлипнула Джес серед гомону та веселощів. — Не можу повірити, що ми — випускниці.

— І я не можу повірити, що все вже закінчилось! — пробубоніла я.

Вона обійняла мене за шию.

— Ти повинна пообіцяти мені, що ми не втратимо зв’язку.

Я також пригорнула її, незграбно намагаючись уникнути обіцянки.

— Джесико, я така рада, що ми знайомі. Це були чудові два роки.

— Так, чудові, — зітхнула вона і гучно засопіла. Потім прибрала руки з моєї шиї і знову заверещала, махаючи долонею: — Лорен! — і почала проштовхуватися крізь натовп жовтих мантій. Родичі вже збиралися навколо випускників, притискаючи нас щільніше одне до одного. Я перехопила погляд Анжели та Бена, але вони були оточені своїми родинами. Що ж, я привітаю їх пізніше.

Я витягла шию, шукаючи поглядом Алісу.

— Вітаю, — прошепотів мені на вухо Едвард і обвив руки навколо моєї талії. Голос його був трохи пригнічений. Заради мене він волів, щоб ця мить настала не так швидко.

— Гм, дякую.

— Не схоже, щоб ти заспокоїлась, — зауважив він.

— Ще не зовсім.

— Про що ще ти хвилюєшся? Про вечірку? Не турбуйся, все буде зовсім не жахливо.

— Мабуть, ти маєш рацію.

— А кого ти шукаєш?

Виявилось, що мої пошуки не такі вже й непомітні, як я вважала.

— Алісу. Де вона?

— Вона поїхала одразу ж, тільки-но отримала атестат.

Його голос прозвучав якось інакше. Я підвела очі, щоб побачити його зніяковіле обличчя, коли він пильно дивився в бік чорного ходу до спортзалу, й ухвалила імпульсивне рішення, одне з тих, про які мені варто було б поміркувати двічі, але я вкрай рідко це робила.

— Хвилюєшся за Алісу?

— Е… — Едварду зовсім не хотілось відповідати на це питання.

— Про що ж таке вона думала? Я маю на увазі, щоб ти не міг читати її думок?

Його очі спалахнули і вп’ялися в мене, підозріло звузившись.

— Власне, вона перекладала «Бойовий гімн Республіки»на арабську мову. А коли закінчила, то продовжила перекладати на корейську.

Я нервово розсміялась.

— Гадаю, це завдання достатньо завантажило її голову.

— Ти знаєш, щo саме вона від мене приховує, — звинуватив він мене.

— Певна річ, — я слабко посміхнулась. — Це ж бо саме я до цього додумалася.

Він спантеличено чекав.

Я роззирнулася навкруги. Чарлі вже прямував до нас крізь натовп.

— Знаючи Алісу, — швидко прошепотіла я, — цілком можливо, що вона намагатиметься приховати це від тебе до кінця вечірки. Та оскільки я цілком за те, щоб вечірка була скасована, то слухай. Тільки не ярися і особливо не зважай, гаразд? Завжди краще знати якомога більше. Це може якось допомогти.

— Про що ти говориш?

Я побачила зачіску Чарлі над головами інших — він шукав нас. Нарешті він угледів мене і замахав рукою.

— Просто тримай себе в руках, гаразд?

Він коротко хитнув головою, і його губи скривились у похмурій усмішці.

Я квапливо продовжила пояснювати йому свої міркування.

— Гадаю, що ти помиляєшся, вважаючи, ніби загроза іде з різних боків. Мені здається, що насправді загроза є лише з одного боку… І ще я думаю, що спрямована вона виключно на мене. Це все влаштувала одна особа. Все пов’язано між собою, має бути пов’язано: і той, хто заплутує видіння Аліси, і той чужинець у моїй кімнаті. Це була перевірка, щоб побачити, чи можна перемудрувати твою сестру. Розумієш, хтось один усім керує; і перволітки, і викрадення мого одягу — все взаємопов’язано. Їм потрібен був мій запах.

Едвардове обличчя так зблідло, що мені було важко договорити.

— Розумієш, ніхто не полює на вас. Це ж добре: Есме, Алісу та Карлайла — ніхто не збирається їх кривдити.

Його очі зробилися велетенськими, повними паніки, здивування і жаху водночас. Він, як і Аліса, зрозумів, що я маю рацію. Я поклала руку йому на щоку.

— Заспокойся, — заблагала я.

— Белло! — радісно гукнув Чарлі, пробиваючись крізь щільний натовп батьків навколо нас. — Вітаю тебе, доню! — він досі не стишив голосу, незважаючи на те, що був уже біля самісінького мого вуха. Він міцно мене пригорнув, добродушно відштовхуючи Едварда вбік.

— Дякую! — пробурмотіла я, заклопотано дивлячись на вираз Едвардового обличчя. Він досі не міг себе контролювати. Руками він тягнувся в мій бік, наче збирався схопити мене і миттю накивати п’ятами. Я контролювала себе трохи краще, ніж він, але втеча не здавалась мені такою вже кепською ідеєю.

— Джейкобу та Біллі треба було іти, ти їх бачила? — спитав Чарлі, відступаючи на крок назад, але й далі тримаючи мене за плечі. Він стояв спиною до Едварда, ймовірно, намагаючись ізолювати мене від нього, але в ту мить це було дуже доречно. Едвардів рот розтулився, а очі досі були повні страху.

— Так, — запевнила я батька, намагаючись зосередитися на розмові. — І чула також.

— Це було дуже мило з їхнього боку — прийти на вручення атестатів, — промовив Чарлі.

— М-м-м…

Що ж, розповісти про все Едвардові було і справді поганою ідеєю. Аліса мала рацію, ховаючи від нього свої думки. Мені слід було почекати, доки ми залишимось десь наодинці, чи хоча б із рештою його родини. І подалі від ламких предметів, типу вікон… автомобілів… шкільних будівель. Вираз його обличчя розвіяв одні мої побоювання — та додав нових. Воно вже більше не виказувало жаху — зараз у кожній рисі його проступила несамовита лють.

— Де ти хочеш пообідати? — спитав Чарлі. — Сьогодні грошей не рахуємо.

— Я можу щось приготувати.

— Не мели дурниць. Хочеш піти в «Лодж»? — запитав він завзято.

Взагалі-то я отримувала небагато насолоди від улюбленого ресторану Чарлі, але на даному етапі яка вже була різниця? Я не збиралась їсти в будь-якому разі.

— Звісно, «Лодж» — це круто, чому б ні, — сказала я.

Чарлі широко всміхнувся, а потім зітхнув. Він трохи обернув голову в бік Едварда, насправді на нього не дивлячись.

— Ти також ідеш, Едварде?

Я поглянула на Едварда благальними очима. Він саме опанував вираз свого обличчя, аж тут Чарлі обернувся, щоб подивитися, чому він і досі не здобувся на відповідь.

— Ні, дякую, — натягнуто промовив Едвард, його обличчя було суворим і холодним.

— Ти збираєшся піти десь із батьками? — спитав Чарлі, насупивши брови. Едвард завжди був увічливішим, ніж Чарлі на те заслуговував, і ця несподівана ворожість його здивувала.

— Так. Якщо ви дозволите мені відкланятись… — Едвард раптово розвернувся і гордовито попрямував крізь танучий натовп. Він рухався трохи швидше, ніж завжди, занадто засмучений, щоб підтримувати свій зазвичай бездоганний образ.

— Що я такого сказав? — спитав Чарлі винуватим тоном.

— Не хвилюйся про це, тату, — заспокоїла я його, — не думаю, що це через тебе.

— Ви що, знову посварились?

— Ніхто не сварився. І взагалі, це не твоя справа.

— Ти — моя справа.

Я закотила очі.

— Ходімо їсти.

«Лодж» був переповнений. Як на мене, ця місцина була занадто дорогою та вульгарною, але це був єдиний заклад у нашому місті, схожий на справжній ресторан. Саме тому він був повен відвідувачів на всілякі свята. Я відчужено дивилась на опудало голови лося, що пригнічувало мене, а Чарлі їв реберця і, спершись на спинку стільця, балакав із батьками Тайлера Кроулі.

Було галасливо — всі щойно повернулись із церемонії вручення атестатів, і багато хто теревенив з сусідами, так само як і Чарлі. Я сиділа спиною до вікна й опиралася шаленому бажанню обернутися і пошукати очі того, чий погляд я зараз відчувала на собі. Я знала, що нічого не знайду. Але так само я знала, що він ніколи не залишить мене незахищеною, навіть на секунду. Особливо після того, що я йому розповіла.

Обід затягувався. Чарлі, заклопотаний спілкуванням, їв занадто повільно. Я відщипувала шматочки від свого бургера та ховала їх у серветку, коли була певна, що батькову увагу займає щось інше. Мені здавалось, що проминуло вже безліч часу, та коли я знов подивилась на годинник, на який я поглядала набагато частіше, ніж необхідно, то побачила, що стрілки просунулись зовсім мало.

Кінець кінцем Чарлі отримав свою решту і поклав чайові на стіл. Я підвелася.

— Ти поспішаєш? — запитав він.

— Хочу допомогти Алісі з вечіркою, — заявила я.

— Гаразд, — він одвернувся від мене, щоб з усіма попрощатися. А я вийшла надвір і чекала його біля авто. Я сперлась на пасажирські дверцята, чекаючи, доки Чарлі нарешті витягне себе з імпровізованої вечірки. На стоянці було майже темно, хмари нависли такі щільні, що навіть важко було визначити, сіло сонце вже чи ні. Повітря було важким, ніби збиралось на дощ.

У сутінках щось ворухнулось.

Я трохи не скрикнула, але потім зітхнула з великим полегшенням, коли з темряви випірнув Едвард.

Не кажучи ані слова, він міцно пригорнув мене до грудей. Холодною рукою Едвард узяв мене за підборіддя і повернув обличчя так, щоб можна було притиснутись своїми жорсткими губами до моїх. Я відчувала, які його вуста напружені.

— Як ти? — спитала я, тільки-но він дав мені змогу дихати.

— Не дуже, — тихо промовив він, — але я дав собі раду. Вибач, що не стримався там, на церемонії.

— Це я винна. Мені слід було зачекати, розповісти тобі все пізніше.

— Ні, — не погодився він. — Я мав про це дізнатися. Не можу повірити, що сам одразу не зрозумів усього!

— В тебе голова була іншим забита.

— А в тебе ні?

Він раптово знов мене поцілував, не давши змоги відповісти.

І за мить відсторонився.

— Чарлі вже йде.

— Я попросила його відвезти мене до тебе додому.

— Я ітиму слідом за тобою.

— В цьому немає необхідності, — спробувала заперечити я, але він уже зник.

— Белло? — гукнув Чарлі від під’їзду до ресторану, вдивляючись у темряву.

— Я тут. Чарлі попрямував до авта, буркочучи щось про нетерплячість.

— Ну що? Як ти почуваєшся? — спитав він мене, коли ми вже їхали по шосе на північ. — Сьогодні був важливий день.

— Все добре, — збрехала я.

Він засміявся, з легкістю розкусивши мою брехню.

— Хвилюєшся через вечірку? — припустив він.

— Ага, — знов збрехала я.

Цього разу він не помітив.

— Ти ніколи їх не полюбляла, цих вечірок.

— Цікаво, від кого це в мене, — пробуркотіла я.

Чарлі всміхнувся.

— Ти справді маєш чарівний вигляд. Шкода, що я не додумався щось тобі подарувати. Вибач.

— Дурниці, тату.

— Це не дурниці. У мене таке відчуття, наче я весь час роблю не те, що повинен.

— Пусте. Ти чудово виконуєш свої обов’язки. Ти — найкращий тато в світі. І… — говорити з Чарлі про свої почуття було завданням не з легких, але я наполегливо продовжувала, прокашлявшись. — І я справді рада, тату, що вирішила жити з тобою. Це було найліпше рішення в моєму житті. Тож не хвилюйся — це на тебе просто напав післявипускний песимізм.

Він пирхнув.

— Може, і так. Але я впевнений, що в дечому я помилився. Взяти хоча б твою руку!

Я байдуже подивилась на неї. Моя рука спокійно відпочивала в темній пов’язці, на яку я рідко звертала увагу. А поламані суглоби вже більше не боліли.

— Ніколи б не подумав, що мав навчити тебе бити кулаком. Як я помилявся!

— Я вважала, ти на Джейкобовому боці.

— Не важливо, на чиєму я боці, важливо те, що коли хтось цілує тебе без дозволу, я хочу, щоб ти могла роз’яснити свої почуття і не завдати шкоди собі ж. Ти ж не тримала великий палець всередині кулака, правда ж?

— Ні, тату. Це дуже мило, хоч і дивно, але мені здається, що цей урок навряд чи став би мені в пригоді. У Джейкоба справді міцна голова.

Чарлі розсміявся.

— Наступного разу бий його в живіт.

— Наступного разу? — скептично перепитала я.

— Ах, не будь занадто суворою до хлопця, він іще молодий.

— Він нестерпний.

— Але він досі твій друг.

— Знаю, — зітхнула я. — І я справді не уявляю, що мені з цим робити, тату.

Чарлі повільно хитнув головою.

— Так. Правильне рішення не завжди лежить на поверхні. Іноді вірне рішення для однієї людини є невірним для когось іншого. Тож… зичу тобі успіхів у вирішенні цієї проблеми.

— От дякую, — сухо промимрила я.

Чарлі знов засміявся, а потім насупив брови.

— Якщо вечірка виходитиме з-під контролю… — почав він.

— Не хвилюйся про це, тату. Там будуть Карлайл та Есме. Я впевнена, що ти також можеш прийти, якщо захочеш.

Чарлі скривився, вдивляючись у ніч крізь лобову шибку авта. Чарлі «полюбляв» великі вечірки так само, як і я.

— Ну, і де тут повертати? — спитав він. — Калленам варто розчистити дорогу, нічого неможливо розібрати в темряві.

— Одразу за наступним поворотом, я гадаю, — стиснула я губи. — Ти правий, тут просто неможливо щось знайти. Аліса казала, що поклала мапу в кожне з запрошень, але все одно багато хто може загубитись, — і я миттю повеселішала на саму цю думку.

— Може, так, — сказав Чарлі, коли дорога повернула на схід. — А може, й ні.

Там, де повинна була починатися доріжка до будинку Калленів, чорна оксамитова темрява розсіювалась. Хтось огорнув усі дерева тисячами мерехтливих вогників, їх просто неможливо було проґавити.

— Аліса… — кисло промовила я.

— Приголомшливо, — вигукнув Чарлі, коли ми звернули з шосе. Освітлені були не лише ті два дерева, що росли на самому в’їзді, але й що двадцять футів новий сяючий маяк указував шлях до великого білого будинку. Всю дорогу, всі три милі, що вели до домівки Калленів.

— Вона ніколи не робить чогось наполовину, правда ж? — пробурмотів Чарлі захоплено.

— Ти точно не хочеш зайти?

— Абсолютно точно. Розважайся, доню.

— Дуже дякую, тату.

Він посміхнувся сам до себе, коли я вилізла з машини та зачинила двері. Я бачила, що він досі посміхався, коли розвертався. Зітхнувши, я рушила до східців — мені ще треба витерпіти свою вечірку.


Розділ 17

Альянс


— Белло?

Ззаду пролунав м’який голос Едварда. Я озирнулась і побачила, як він, із розкуйовдженим від бігу волоссям, легко застрибує на сходинку ґанку. Він одразу ж пригорнув мене, так само як і на стоянці, і знов поцілував. Той поцілунок налякав мене. В ньому було забагато напруження, занадто сильно він притиснувся своїми вустами до моїх, наче боявся, що нам залишилось зовсім мало часу. Я не могла дозволити собі думати про таке. Особливо якщо збиралась поводитись як людина наступні кілька годин.

Я відсторонилась від Едварда.

— Давай уже покінчимо з цією дурнуватою вечіркою, — пробурмотіла я, не дивлячись йому в очі.

Він охопив моє обличчя руками, чекаючи, доки я підведу очі.

— Я ніколи не дозволю, щоб із тобою щось трапилось.

Я торкнулась його вуст пальцями здорової руки.

— Про себе я не вельми і турбуюсь.

— І чому мене це не дивує? — промимрив він собі під ніс.

Він глибоко вдихнув, а потім злегка посміхнувся і спитав:

— Готова святкувати?

Я застогнала.

Едвард прочинив двері й потримав їх для мене, досі не опускаючи руки з моєї талії. Хвилину я стояла і не могла поворухнутися, а потім повільно потрусила головою.

— Неймовірно!

Едвард знизав плечима.

— Аліса є Аліса.

Інтер’єр будинку Калленів повністю трансформувався в інтер’єр нічного клубу, ще й такого, яких не зустрінеш у реальному житті, а лише по телевізору.

— Едварде! — покликала Аліса, стоячи за величезною колоною. — Мені потрібна твоя порада, — вона показала рукою на величезну скирту компакт-дисків. — Поставити щось усім знайоме і близьке? Чи… — вона тицьнула пальцем у другу купу дисків, — виховуватимемо музичні смаки гостей?

— Хай буде знайоме, — порекомендував Едвард. — Ти можеш лише привести коня на водопій…

Аліса серйозно кивнула і почала складати «навчальні» диски назад у коробку. Я помітила, що вона встигла перевдягнутися в короткий блискучий топ та червоні шкіряні штани. Її шкіра дивно висяювала під мерехтливими червоними та рожевими прожекторами.

— Здається, я вдягнена недоречно.

— Ти маєш бездоганний вигляд, — не погодився зі мною Едвард.

— Матимеш, — внесла поправку Аліса.

— Дякую, — зітхнула я. — Ти справді гадаєш, що хтось прийде? — навіть глухий міг почути в моєму запитанні надію. Аліса скривила гримасу.

— Прийдуть усі, — відповів Едвард. — Вони ж умирають від бажання зсередини подивитись на загадковий будинок відлюдників Калленів.

— Просто казково, — простогнала я.

Моя допомога була зовсім не потрібна. Мені подумалось, що навіть коли я не матиму потреби у сні та рухатимусь набагато швидше, ніж зараз, я ніколи не зможу робити все так само добре, як Аліса.

Едвард відмовлявся відпускати мене хоч на мить, тому тягав за собою, шукаючи спочатку Джаспера, а потім Карлайла, щоб розповісти їм про моє осяяння. Я з тихим жахом вислуховувала, як вони обговорюють напад на армію перволітків у Сієтлі. І зробила висновок, що Джаспер був не надто задоволений тим, як розподілились сили, але не було нікого, з ким можна було б зв’язатись, окрім родини Тані, яка не бажала допомагати. Джаспер, на відміну від Едварда, навіть не намагався приховати свій розпач. Неважко було зрозуміти, що йому не подобаються ігри з такими високими ставками. Я не зможу залишитись осторонь, чекати і сподіватись, що Каллени скоро повернуться додому. Не зможу. Я з’їду з глузду.

Хтось подзвонив у двері.

І тієї ж миті все стало фантастично нормальним. Чудова усмішка, непідробна і тепла, змінила напруження на обличчі Карлайла. Аліса зробила музику гучніше і, пританцьовуючи, пішла відчиняти двері.

Це була ціла купа моїх місцевих друзів, чи то занадто наляканих, чи то занадто знервованих, щоб приїхати окремо. Джесика стояла в дверях першою, праворуч від неї тупцював Майк. Тайлер, Конор, Остін, Лі, Саманта… навіть Лорен була тут, у її критичному погляді світилась цікавість. Цікавість з’їдала всіх, але зайшовши до величезної кімнати, прикрашеної, наче шикарний клуб, вони були просто приголомшені. Кімната не була порожньою. Всі Каллени зайняли свої місця, готові знов грати свої бездоганні людські ролі. Сьогодні я відчувала, що граю так само, як і вони.

Я пішла, щоб привітати Джес та Майка, сподіваючись, що мій голос звучить саме так збуджено, як належиться за такої події. Перш ніж я встигла привітати когось іще, в двері знову подзвонили. Я впустила Анжелу та Бена і залишила двері відчиненими, бо до ґанку вже підходили Ерик та Кеті.

Тепер у мене не було часу на паніку. Я мусила поговорити с кожним, бути веселою та гостинною. Незважаючи на те, що вечірку було оголошено як захід, що організовуємо разом я, Аліса та Едвард, беззаперечно, саме мене вітали та мені дякували частіше за інших. Може, через те, що Каллени мали трохи дивний вигляд під тим світлом, що Аліса влаштувала для вечірки. А може, через те, що це світло робило кімнату туманною і таємничою. Атмосфера була такою, що пересічній людині було важко розслабитись, стоячи поряд із кимось на кшталт Еммета. Я бачила, як Еммет вишкірився до Майка, червоні спалахи відбилися від його зубів; зауваживши це, Майк автоматично зробив крок назад.

Імовірно, Аліса навмисно влаштувала все так, щоб я була в центрі уваги — там, де мені повинно було сподобатись. Вона весь час хотіла, щоб я була такою людиною, якою, на її думку, повинні бути всі люди.

Безсумнівно, вечірка мала успіх, незважаючи на інстинктивне напруження, викликане присутністю Калленів, а може, саме це й додавало збудження в атмосферу. Музика була заразливою, світло — гіпнотичним. Судячи з того, як швидко зникала їжа, вона також була неперевершеною. Скоро кімната була наповнена людом. Здавалось, що тут зібрався весь випускний клас, а також багато хто з молодших класів. Тіла рухались у такт музиці, дехто пританцьовував, вечірка весь час була на межі перетворення на дискотеку.

Все було не так уже й важко, зовсім не так, як я собі уявляла. Я робила все, як казала мені Аліса: що декілька хвилин переміщувалась по залі та дружньо щебетала з присутніми. Виявилось, що задовольнити їх дуже легко. Я була впевнена, що ця вечірка — найкрутіша з тих, що коли-небудь відбувались у Форксі. Аліса трохи не муркотіла від задоволення — ніхто з присутніх цього вечора ніколи не забуде.

Я один раз пройшла по колу і знову повернулась до Джесики. Вона щось збуджено базікала, але необхідності уважно її слухати не було: шанси, що вона забажає почути від мене яку-небудь відповідь, були мізерні. Едвард був поряд зі мною, досі відмовляючись відпускати від себе. Він надійно тримав мене за талію і час від часу притискав міцніше у відповідь на думки, яких, можливо, мені краще було не знати.

Тому в мені одразу ж прокинулась підозра, коли він прийняв свою руку й обережно відійшов від мене.

— Побудь тут, — прошепотів він. — Я скоро повернусь.

Він граційно рушив крізь натовп, здавалось, навіть не торкаючись тісно скупчених тіл, занадто швидко, щоб я встигла спитати, куди він зібрався. Поки Джесика щось енергійно вигукувала крізь музику, час від часу смикаючи мене за лікоть і не помічаючи моєї розгубленості, я уважно стежила очима за Едвардом.

Я побачила, як він підійшов до темної тіні, що стояла біля кухонних дверей: світло туди потрапляло вкрай рідко. Він до когось нахилився, але гoлови гостей не дозволяли мені побачити більше.

Я звелася навшпиньки і витягла шию. Саме в цю мить червоне світло блимнуло за спиною Едварда і відбилось у стразах на кофтинці Аліси. Світло осяяло її обличчя лише на півсекунди, але цього було цілком достатньо.

— Джес, вибач, я на хвилинку, — пробубоніла я, висмикуючи руку. Я не стала чекати її реакції, навіть якщо й образила її своєю різкістю.

Я лавірувала поміж тілами, іноді навіть трохи штовхаючись. Лише кілька людей зараз танцювали. Я поквапилась до дверей кухні.

Едварда вже не було, та Аліса досі стояла в темряві, її обличчя було збентеженим — такий вираз зазвичай можна побачити на обличчі у людей, які щойно стали свідками жахливої події. Однією рукою вона схопилась за одвірок, наче потребувала підтримки.

— Що, Алісо, що? Що ти бачила? — мої долоні стулились у прохальному жесті.

На мене вона не дивилась, а витріщалась убік. Я прослідкувала за її поглядом, водночас зауваживши, як Едвард через усю кімнату теж перехопив цей погляд. Його обличчя було порожнім, наче у статуї. Він розвернувся і зник у темряві під сходами.

Знов подзвонили у двері, після останнього відвідувача минуло вже кілька годин, і Аліса подивилось на двері зі здивуванням, яке миттєво змінилось на відразу.

— Хто запросив вовкулаку? — гримнула вона на мене.

Я насупилась.

— Так, це моя провина.

Я гадала, що, так би мовити, скасувала те кляте запрошення, я навіть не могла уявити собі, що попри все Джейкоб усе одно прийде сюди.

— Тоді іди і з’ясуй там усе, а я маю поговорити з Карлайлом.

— Ні, Алісо, постривай! — я спробувала дотягнутися до її руки, але вона вже пішла, і я схопила лише порожнє повітря.

— Прокляття! — поскаржилась я сама собі.

Я знала, що так воно і є. Аліса побачила видіння, якого давно чекала, а я, чесно кажучи, відчувала, що не зможу витримати невизначеності, не зможу спокійно приймати відвідувачів. Дверний дзвінок пролунав знов, дуже настирливо, мабуть, на кнопку натиснули і тримали. Я рішуче відвернулась від дверей і кілька секунд пильно вдивлялась у затьмарену кімнату в пошуках Аліси. Але нічого не змогла розгледіти і зрештою попрямувала до сходів.

— Привіт, Белло!

Грудний голос Джейкоба пролунав, коли виникла пауза в музиці, і я, зла сама на себе, обернулась, почувши своє ім’я.

На порозі стояв не один вовкулака, а цілих три. Джейкоб при йшов у супроводі Квіла та Ембрі. Вони обоє мали страшенно напружений вигляд, очі бігали по кімнаті так, наче вони потрапили до будинку з привидами. Ембрі тремтячою рукою досі притримував двері, ладний щомиті втекти, якщо знадобиться.

Джейкоб махав мені рукою, значно спокійніший за інших, лише ніс його зморщився від огиди. Я також йому помахала, що означало «прощавай», і продовжила пошуки Аліси. Я протиснулась у проміжок між спинами Конора та Лорен. Джейк виник невідомо звідки, поклав руки мені на плечі й повернув мене в тінь кухні. Мене хитнуло від його жесту, але він схопив мене за здоровий зап’ясток і вишарпнув з натовпу.

— Дружній прийом, — зауважив Джейкоб.

Я висмикнула руку та сердито запитала:

— Що тут робиш ти?

— Ти мене запросила, пам’ятаєш?

— В разі, якщо мій правий хук був не надто красномовним, перекладаю — то було скасування запрошення.

— Не будь злюкою. Я приготував тобі подарунок на випускний і все таке.

Я схрестила руки на грудях. Мені зовсім не хотілося сваритися з Джейкобом просто зараз. А хотілося мені знати, щo побачила Аліса і щo Едвард із Карлайлом про все це думають. Я витягла шию, визираючи з-за Джейкобового плеча і намагаючись відшукати в натовпі бодай когось із Калленів.

— Поверни його назад до крамниці, Джейку. Мені потрібно дещо зробити…

Він затулив мені огляд, тим самим привертаючи мою увагу.

— Я не можу його повернути. Я не купляв його в магазині. Я зробив тобі подарунок власними руками. Це зайняло справді багато часу.

Я знов визирнула з-за Джейкоба, але нікого з Калленів досі не було видно. І де вони поділися? Мої очі шукали в темній кімнаті.

— Ох, ну досить, Білко. Не вдавай, що мене тут немає.

— А я і не вдаю, — (я не могла знайти Калленів ніде). — Слухай, Джейку, в мене зараз голова зовсім іншим забита.

Він узяв мене за підборіддя і підняв моє обличчя до себе.

— Шановна міс Свон, чи не могли б ви приділити мені хвилинку вашої дорогоцінної уваги?

Я смикнулась від його доторку.

— Тримай свої руки при собі, Джейкобе! — прошипіла я.

— Вибач! — одразу ж промовив він, піднімаючи долоні у жесті капітуляції. — Мені справді шкода. І за той день вибач мене також. Мені не варто було тебе цілувати. Це була помилка. Мені здалося… я припустив, я маю на увазі, я ввів сам себе в оману, що ти також цього хочеш.

— Ввів сам себе в оману — чудове пояснення.

— Зрозумій мене. І прийми, будь ласка, мої вибачення.

— Гаразд. Вибачення прийняті. А тепер, якщо ти дозволиш…

— Гаразд, — промимрив Джейкоб, його голос прозвучав зовсім по-іншому, тож я навіть припинила шукати очима Алісу і пильно подивилась на нього. Він втупився в підлогу, ховаючи очі. Його нижня губа трохи відвисла.

— Мені здається, тобі краще з твоїми справжніми друзями, — промовив він тим самим пригніченим тоном. — Тож іди.

Я застогнала.

— Ах, Джейку, ти ж знаєш, що це несправедливо.

— Хіба?

— Так, ти повинен це розуміти.

Я відхилилась, намагаючись зазирнути йому в очі. Він задер голову і подивився вдалину, уникаючи мого погляду.

— Джейку?

Він відмовлявся дивитись на мене.

— Гей, ти ж сказав, що приготував мені щось, так? — спитала я. — Чи це все порожні балачки? Де мій подарунок? — моя спроба підбадьорити його видавалася жалюгідною, але вона спрацювала. Він закотив очі, а потім скорчив мені гримасу. Я продовжувала непереконливо грати, виставивши розтулену долоню поперед себе. — Я чекаю.

— Прямо-таки, — саркастично пробуркотів він. Але водночас застромив руку в задню кишеню джинсів і видобув звідти маленький різнокольоровий полотняний мішечок. Той був щільно зав’язаний шкіряними шворочками. І поклав його мені на долоню.

— Ух ти, він гарненький. Дякую, Джейку!

Він зітхнув.

— Подарунок усередині, Белло!

— А-а-а…

Я ніяк не могла впоратися зі шворками. Він знову зітхнув, забрав у мене мішечок і одним легким рухом потяг за праву шворку. Мішечок миттю розв’язався. Я простягла руку, щоб забрати його, але Джейк перевернув мішечок догори дриґом і висипав щось срібне мені на долоню. Металеві ланки тихенько дзенькнули одна об одну.

— Я не робив браслета, — попередив він, — лише кулон.

До однієї з ланок браслета була прикріплена мініатюрна підвіска, вирізьблена з дерева. Я взяла її двома пальцями, щоб мати змогу краще розгледіти. Просто неймовірно, як багато деталей включала в себе ця маленька фігурка — крихітний вовк здавався цілком реалістичним! Він навіть був вирізьблений із якогось червоно-коричневого дерева, що відповідало кольором шкірі Джейкоба.

— Він чудовий! — прошепотіла я. — Ти це зробив сам? Як?

Він знизав плечима.

— Мене Біллі навчив. Але в нього, звісно ж, виходить краще.

— Важко повірити, — прошепотіла я, не відриваючи погляду від крихітного вовка.

— Тобі справді подобається?

— Так, він неймовірний, Джейку.

Спочатку він щасливо всміхнувся, але потім вираз його обличчя скис.

— Що ж, я вирізав його з надією на те, що ти хоч іноді згадуватимеш про мене. А то знаєш як буває, як з очей, так і з думки.

Я проігнорувала це зауваження.

— Допоможи мені його вдягти.

Я простягла лівий зап’ясток, оскільки правий був підв’язаний. Джейк легко застібнув замок, незважаючи на те, що його пальці здавалися занадто великими для такої делікатної роботи.

— Ти його носитимеш? — спитав він.

— Звісно ж.

Він усміхнувся мені тією щасливою усмішкою, яку я так любила бачити на його обличчі.

Я ще трохи подивилась на Джейкоба, але потім мої очі знов рефлексивно пробіглись по кімнаті, знервовано шукаючи хоч якогось сліду Едварда або Аліси.

— Чого ти така стривожена? — поцікавився Джейкоб.

— Нічого, — миттю збрехала я, намагаючись зосередитися. — Я вельми вдячна добі за подарунок, справді. Він мені дуже подобається.

— Белло? — його брови насупились, ховаючи очі в тіні. — З тобою щось коїться, хіба ні?

— Джейку, я… та ні, все гаразд.

— Не бреши мені, в тебе погано виходить. Ти повинна мені сказати, що відбувається. Ми хочемо знати все, — промовив він, вживши множину.

Можливо, він і має рацію. Вовкулаки, звичайно ж, зацікавляться тим, що коїлось. Але я не була впевнена, що вже прийшов час їм повідомити. І я не знатиму цього напевне, доки не розшукаю Алісу.

— Джейкобе, я розкажу тобі геть усе. Тільки дозволь, я сама спочатку з’ясую, гаразд? Мені потрібно поговорити з Алісою.

На його обличчі засвітилось розуміння.

— Ясновидиця щось бачила?

— Так, саме тоді, коли нагрянув ти.

— Це про того кровопивцю, що вдерся до тебе? — прошепотів він, голос ледь пробивався крізь бринькання музики.

— Щось пов’язане, — пояснила я.

Якийсь час він аналізував почуте, схиливши голову набік, і вивчав моє обличчя.

— Ти знаєш щось, про що не хочеш мені казати… щось дуже важливе.

Сенсу брехати не було. Він знав мене занадто добре.

— Так.

Джейкоб пильно зиркнув на мене, а потім обернувся, щоб спіймати погляди своїх братів по зграї, що стояли біля входу, незграбні та зніяковілі. Коли вони побачили вираз його обличчя, то почали спритно рухатись крізь натовп гостей, ніби вони також танцювали. За півхвилини вони вже стояли обабіч Джейкоба, височіючи наді мною.

— Ось тепер. Пояснюй, — скомандував Джейкоб.

Ембрі та Квіл дивились то на мене, то на Джейкоба, розгублено і недовірливо.

— Джейкобе, я не знаю всього, — я продовжувала сканувати кімнату, тепер уже в пошуках порятунку. Вони загнали мене в кут в усіх сенсах цього слова.

— Розкажи все, що ти знаєш.

Вони водночас склали руки на грудях. Це видалось мені трохи смішним, але здебільшого загрозливим.

Аж раптом я побачила Алісу, що спускалася східцями, її біла шкіра сяяла в пурпуровому світлі.

— Алісо! — скрикнула я з полегшенням.

Вона поглянула на мене саме тої миті, коли я її гукнула, незважаючи на те, що глухі баси повинні були проковтнути звук мого голосу. Я енергійно замахала і побачила, як змінився вираз її обличчя, коли вона уздріла трьох вовкулак, що оточили мене. Її очі звузились. Але перед тим її обличчя виказувало напруження і побоювання. Я закусила губу, коли вона підійшла до нас.

Джейкоб, Квіл та Ембрі відсторонилися від неї з тривожними виразами на обличчях. Вона поклала руку мені на талію і прошепотіла на вухо:

— Мені потрібно поговорити з тобою.

— Що ж, Джейку, побачимося пізніше… — промимрила я, коли ми проходили повз хлопців.

Джейкоб перегородив нам шлях, випроставши довгу руку і впершись у стіну.

— Гей, не так швидко.

Аліса витріщилась на нього широко розплющеними очима — вона не вірила побаченому.

— Вибач, що?

— Скажи нам, що відбувається! — прогарчав він у відповідь.

Джаспер виник фактично нізвідки. Не минуло і секунди потому, як Джейкоб перегородив мені та Алісі шлях, а Джаспер уже стояв із другого боку від руки Джейка. Вираз його обличчя мене лякав.

Джейкоб повільно забрав руку. Цей жест був таким, що здавалось, Джейк переборює бажання залишити руку на місці.

— Ми маємо право знати, — проговорив Джейкоб, досі пильно дивлячись на Алісу.

Джаспер став поміж ними, а вовкулаки завмерли поряд.

— Гей, гей, — промовила я з трохи істеричним хихиканням. — Це ж вечірка, ви не забули?

Ніхто не звернув на мене жодної уваги. Джейкоб люто дивився на Алісу, а Джаспер люто поглядав на Джейкоба. Обличчя Аліси раптово стало задумливим.

— Усе гаразд, Джаспере. Взагалі-то він має рацію. Але Джаспер не ослабив своїх позицій.

Я була впевнена, що ще хвилина цієї невідомості — й моя голова просто вибухне.

— Алісо, що ти бачила?

Вона пильно зиркнула на Джейкоба, а потім обернулась до мене, очевидячки, вирішивши: нехай і вовкулаки слухають.

— Було ухвалене рішення.

— Ви збираєтесь у Сієтл?

— Ні.

Я відчувала, як колір мого обличчя перетворюється на смертельно-блідий. Мій шлунок скрутився.

— Вони прямують сюди, — видихнула я.

Хлопці-квілеути мовчки витріщались, ловлячи кожен неусвідомлений рух м’язів на наших обличчях. Вони застигли на місці, але вже не були непорушні. Всі три пари рук тремтіли.

— Так.

— У Форкс? — прошепотіла я.

— Так.

— За?…

Вона хитнула головою, з півслова розуміючи моє запитання.

— Один несе твою червону кофтинку.

Я спробувала ковтнути.

На обличчі Джаспера читався протест. Йому не подобалось обговорювати такі речі в присутності вовкулак, але він мав що сказати з цього приводу.

— Ми не можемо дозволити їм зайти так далеко. Нас не достатньо, щоб захистити місто.

— Я знаю, — відповіла Аліса, її обличчя було спустошеним. — Байдуже, де ми їх зупинимо. Нас усе одно не достатньо, і хтось із них усе одно дістанеться сюди, щоб продовжити пошуки.

— Ні! — прошепотіла я.

Мій голос потонув у гомоні вечірки. Всі навколо: і мої друзі, і сусіди, і вороги, — їли, сміялись і рухались в такт музиці, не відаючи того, що скоро вони зустрінуться з жахом, небезпекою, можливо, навіть зі смертю. Через мене.

— Алісо, — урочисто промовила я. — Мені слід тікати, тікати подалі від вашого дому.

— Це не допоможе. Вони не такі, як мисливці, що ідуть по сліду. Вони все одно спочатку прийдуть сюди.

— Значить, я піду їм назустріч! — якби мій голос не був таким охриплим і натягнутим, я б заверещала. — Якщо вони знайдуть те, що шукають, можливо, заберуться геть, не завдавши шкоди більше нікому!

— Белло! — запротестувала Аліса.

— Стривайте, — наказав Джейкоб низьким переконливим тоном. — Хто прямує сюди?

Аліса зиркнула на нього крижаним поглядом.

— Такі як ми. Їх багато.

— Для чого?

— По Беллу. І це все, що ми знаємо.

— Їх забагато, щоб ви упоралися самі? — запитав він.

Джаспер стримано промовив:

— Ми маємо кілька переваг, собако. Це буде рівний бій.

— Ні, — сказав Джейкоб, і дивна, несамовита напівусмішка торкнулась його вуст. — Це не буде рівний бій.

— Чудово! — прошипіла Аліса.

Досі заклякла від жаху, я витріщилась на Алісу, вловивши в ній зміну. Її обличчя осяяла радість, весь відчай випарувався з її ідеальних рис.

Вона вишкірилася до Джейкоба, а він вишкірився до неї.

— Звісно ж, усе просто зникне, — сказала вона йому самовдоволеним голосом. — Це не зовсім зручно, але беручи до уваги все, що відбувається, я згодна.

— Ми повинні скоординувати наші дії, — мовив Джейкоб. — Для нас це буде нелегко. Все ж таки то більше наша робота, ніж ваша.

— Я б не заходила так далеко, але нам потрібна ваша допомога. Ми не можемо виявляти завелику розбірливість.

— Чекайте, чекайте, чекайте, чекайте, — урвала їх я.

Аліса стояла навшпиньках, Джейкоб схилився над нею, їхні обличчя світилися від хвилювання та збудження, їхні носи скривились від запаху одне одного. Вони нетерпляче зиркнули на мене.

— Скоординувати? — повторила я крізь зуби.

— Ти ж не хочеш сказати, що ви і справді не збирались повідомляти про це нам? — запитав Джейкоб.

— Ви не братимете в цьому участі.

— Твоя ясновидиця так не гадає.

— Алісо, скажи їм — ні! — наполягала я. — Їх повбивають!

Джейкоб, Квіл та Ембрі — всі голосно розсміялись.

— Белло, — промовила Аліса, її голос звучав заспокійливо та впевнено. — Поодинці ми всі можемо загинути. Але разом…

— Ми не матимемо проблем, — Джейкоб закінчив її речення. Квіл знов засміявся.

— Скільки їх? — нетерпляче запитав Квіл.

— Ні! — вигукнула я.

Аліса навіть не подивилась на мене.

— Їхня кількість змінюється — сьогодні двадцять один, але їх стає менше.

— Чому? — здивовано спитав Джейкоб.

— Довга історія, — відповіла Аліса, раптом оглянувши кімнату. — І тут не місце.

— Сьогодні вночі, трохи згодом? — запропонував Джейкоб.

— Так, — відповів йому Джаспер. — Ми вже спланували… е-е-е… стратегічну зустріч. І якщо ви збираєтесь воювати разом із нами, потрібно дати вам деякі інструкції.

Всі вовкулаки зробили незадоволені обличчя, почувши останню ремарку.

— Ні! — простогнала я.

— Це буде дивина, — задумливо промовив Джаспер. — Ніколи не міг подумати, що ми співпрацюватимемо. Це буде вперше.

— Безсумнівно, — погодився Джейкоб. Він заквапився. — Ми ще маємо повернутися до Сема. О котрій?

— А коли ви лягаєте спати?

Всі троє закотили очі.

— О котрій? — повторив Джейкоб.

— О третій?

— Де?

— Близько десятьох миль на північ від посту рейнджерів у Го-Форесті. Приходьте туди із заходу і зможете за нами прямувати за запахом.

— Ми там будемо.

Вони розвернулись, щоб іти.

— Джейку, постривай! — покликала я його. — Будь ласка! Не роби цього!

Поки Квіл та Ембрі нетерпляче ступали до дверей, він зупинився, обернувся, щоб посміхнутися до мене, і промовив:

— Не мели дурниць, Білко! Ти робиш мені значно кращий подарунок, ніж той, що подарував тобі я.

— Ні! — знов зойкнула я. Але звук електрогітари поглинув мій скрик.

Джейкоб не відповів і поквапився, щоб наздогнати своїх друзів, які вже пішли. А я безпорадно спостерігала, як він щезає в темряві.


Розділ 18

Інструктаж


— Це була найдовша вечірка в світовій історії, — скаржилась я дорогою додому.

Едвард і не думав сперечатися.

— Все вже позаду, — сказав він, заспокійливо погладжуючи мою руку.

Тому що я була єдиною, кому потрібно було заспокоїтись. Едвард і всі Каллени тепер почувалися чудово.

Всі вони намагались мене переконати. Коли ми вже збирались їхати, Аліса погладила мене по голові, багатозначно дивлячись на Джаспера, доки потік спокою не оповив мене зусібіч. Есме поцілувала мене в чоло і пообіцяла, що все буде гаразд. Еммет голосно розсміявся і спитав, чому це я вирішила, що лише мені дозволено битися з вовкулаками… Рішення Джейкоба дозволило їм усім трохи розслабитись, вони були майже в ейфорії після довгих тижнів стресу.

Сумніви змінились на впевненість. Вечірка закінчилась відчуттям справжнього свята.

Але не для мене.

Зовсім кепсько, просто жахливо, що Каллени битимуться за мене. Я не могла цього дозволити. Я відчувала, що це більше, ніж я можу витримати.

Тільки Джейкоба мені тут бракувало! І його дурнуватих нетерплячих братів, більшість із яких були навіть молодшими за мене. Вони лише діти-переростки, які мають забагато м’язів як на їхній вік, які нетерпляче чекають цієї битви, наче це пікнік на березі моря. Я не можу і їх також наражати на небезпеку. Я відчувала, що мої нерви напнуті до межі. І не знала, як довго ще зможу стримувати себе, боротися з бажанням щосили заволати. Щоб тримати свій голос під контролем, я прошепотіла:

— Ти ж візьмеш мене з собою сьогодні вночі?

— Белло, ти виснажена.

— Ти гадаєш, що я зможу заснути?

Він насупив брови.

— Це експеримент. Я не впевнений, що ми справді зможемо… домовитись. Я не хочу, щоб ти опинилася в епіцентрі.

Наче це пояснення повинно було відбити в мене охоту піти на зустріч.

— Якщо ти не хочеш брати мене з собою, тоді я зателефоную Джейкобу.

Едвардові очі звузились. Це був удар нижче пояса, і я це знала. Але не могла дозволити йому залишити мене осторонь.

Він не відповів. Ми вже дісталися будинку Чарлі. На ґанку світив ліхтар.

— Побачимось нагорі, — пробубоніла я.

Тихенько навшпиньках пройшла коридором. Чарлі заснув просто у вітальні, на софі, що була замала для його габаритів. Він хропів так гучно, що навіть звук бензопили навряд його збудив би.

Я енергійно потрясла його за плече.

— Тату! Чарлі!

Не розплющуючи очей, він щось пробуркотів.

— Я вже вдома. Ти пошкодиш спину, якщо так спатимеш. Вставай, час перелягти в ліжко.

Мені довелось потрясти його ще кілька разів, очей він так і не розплющив, але я домоглася, щоб від підвівся з софи. Я допомогла Чарлі дістатися ліжка, і він, не роздягаючись, завалився зверху на простирадла і знов захропів.

Не було схоже, щоб він збирався найближчим часом мене шукати.

Доки я вмивалась і перевдягалась у джинси та фланелеву сорочку, Едвард чекав мене в кімнаті. Він жалібно дивився на мене, сидячи на кріслі-гойдалці, поки я вішала в шафу одяг, що дала мені Аліса.

— Ходи сюди, — промовила я, беручи його за руку і тягнучи до ліжка.

Я вклала його на білизну, а потім скрутилась калачиком у нього на грудях. Можливо, він мав рацію, і я просто засну від утоми. Але я не дозволю йому зникнути без мене. Він закутав мене в ковдру, а потім пригорнув міцніше.

— Будь ласка, розслабся.

— Гаразд.

— Наш план повинен спрацювати, Белло, я відчуваю.

Я зціпила зуби.

Едвард досі випромінював упевненість і спокій. Ніхто, крім мене, не непокоївся через те, що Джейкоб та його друзі можуть постраждати. Навіть Джейкоб та його друзі. Особливо вони.

Едварду здалось, що я майже заспокоїлась.

— Послухай мене, Белло. Це буде просто. Ми заскочимо перволітків зненацька. Вони навіть не можуть собі уявити, так само, як і ти колись, що вовкулаки взагалі існують. У спогадах Джаспера я бачив, як вони діють у групі. Я справді вважаю, що особливості мисливської техніки вовкулак спрацюють проти тих вурдалаків бездоганно. А потім, коли вони будуть розгуб лені й розбиті, ми легко з ними впораємось. І дехто може спокійно пересидіти вдома, — піддражнив він.

— Дурниці, — невиразно пробуркотіла я йому в груди.

— Ш-ш-ш, — він погладив мою щоку. — Ось побачиш. А зараз не хвилюйся.

Він почав наспівувати колискову, але цього разу мене вона не заспокоїла.

Люди — власне кажучи, вампіри та вовкулаки, але все ж таки люди — збирались наразити себе на небезпеку. Через мене. Знову. Як би я хотіла, щоб моя зла доля цілилась трохи ретельніше! Я хотіла заверещати в порожнє небо: вам потрібна я — я тут! Лише я і більше ніхто!

Я спробувала поміркувати про те, як мені це зробити, як націлити власне безталання на себе. Це буде нелегко. Доведеться терпляче чекати свого часу…

Я не заснула. Час промайнув на диво швидко, але я досі була пильна та насторожена, коли Едвард звівся, і ми водночас сіли.

— Ти впевнена, що не хочеш залишитись і поспати?

Я кисло поглянула на нього.

Він зітхнув, згріб мене в оберемок і вистрибнув із вікна.

Він швидко біг крізь темний тихий ліс, я сиділа в нього на спині й у кожному його русі відчувала піднесений настрій. Едвард біг так, як бігав, коли ми були лише вдвох, просто задля розваги, просто щоб відчувати, як вітер грається з його волоссям. Така прогулянка у менш тривожні часи зробила б мене щасливою.

Коли ми досягли великої відкритої галявини, родина Калленів уже зібралась; усі вони були розслаблені, теревенили про щось буденне. Час від часу було чутно, як луною розкочується вибуховий сміх Еммета. Едвард поставив мене на землю, і ми, взявшись за руки, попрямували до них. Було темно, місяць сховався за хмари, тому я не одразу зрозуміла, що ми зараз — на бейсбольному полі. Це було те саме місце, де понад рік тому мій перший чудовий безтурботний вечір із Калленами перервали Джеймс та його клан. Було дивно знов тут опинитися, наче зустріч буде неповною, доки Джеймс, Лоран та Вікторія не приєднаються до нас. Але Джеймс та Лоран уже взагалі ніколи не повернуться. Той сценарій уже не повториться. Всі сценарії давно переписані.

Так, хтось вніс корективи у все, що відбувається. Чи можливо, що Волтурі були лише перемінним у цьому рівнянні?

Я не була ні в чому впевнена.

Вікторія завжди мені здавалась силою природи, ураганом, що рухається до узбережжя по прямій, — неминуча, невблаганна, але передбачувана. Можливо, я помилялась, так обмежено думаючи про неї. Мабуть, вона здатна пристосуватися до будь-яких умов.

— Знаєш, про що я думаю? — спитала я Едварда.

— Ні, — засміявся він.

Я майже посміхнулась.

— То про що ти думаєш?

— Я думаю, що це все пов’язано. Не тільки дві події, а всі три.

— Ти мене заплутала.

— Відтоді як ти повернувся, трапилось три погані речі, — я показала йому на пальцях руки. — Перволітки в Сієтлі. Чужинець у моїй кімнаті. І, перш за все, Вікторія повернулась, щоб шукати мене.

Його очі звузились, коли він усвідомив те, що я йому сказала.

— Чому ти так гадаєш?

— Тому що я погоджуюся з Джаспером — Волтурі не порушують власних правил. Вони будь-що роблять свою роботу чисто… — і мене б уже не було серед живих, якби вони цього захотіли, додала я подумки. — Пам’ятаєш, як минулого року ти вирушив по сліду Вікторії?

— Так, — похмуро промовив Едвард. — У мене не дуже добре вийшло.

— Аліса казала, що ти був у Техасі. Ти там слідкував за нею?

Він насупив брови.

— Так. Гм…

— Ось бачиш, саме там їй на думку могла спасти ця ідея. Але вона сама не знає, що коїть, саме тому всі перволітки вийшли з-під контролю.

Він похитав головою.

— Лише Аро знає напевно, як працюють видіння Аліси.

— Аро, може, і знає краще за всіх, але хіба Таня та Ірина, та й решта твоїх друзів з Деналі, знають недостатньо? Лоран прожив із ними доволі довго. І якщо він уже так товаришував із Вікторією, щоб робити для неї такі послуги, хіба ж він не розказував їй усього, що знав сам?

Едвард насупився.

— У твоїй кімнаті була не Вікторія.

— Хіба вона не могла знайти собі нових друзів? Поміркуй про це, Едварде. Якщо це Вікторія сваволить у Сієтлі, тоді вона знайшла собі багато нових друзів. Вона їх створила!

Він замислився, його чоло зосереджено зморщилось.

— Гм-м… — нарешті озвався він. — Це можливо. Я досі більше схиляюсь до Волтурі… Але твоя теорія… в ній щось є. Особистість Вікторії. Твоя теорія ідеально пасує під її особистість. Вона від самого початку продемонструвала дивовижну здатність до самозбереження — мабуть, це її талант. У будь-якому разі цей план дозволяє їй відсиджуватись десь у цілковитій безпеці, подалі від нас, доки перволітки спустошують усе навкруги. Навіть Волтурі не такі вже й небезпечні для неї. Можливо, вона навіть робить ставку на те, що кінець кінцем ми переможемо, певна річ, не без тяжких для нас утрат. Але з її маленької армії не вціліє ніхто, щоб дати проти неї свідчення. Насправді, — додав він, трохи поміркувавши, — навіть якщо хтось уціліє, можу побитись об заклад, що вона планує знищити виживших власноруч… Гм-м… І все одно, в неї повинен бути хоча б один досвідченіший союзник. Ніхто з новонавернених перволітків не залишив би твого батька живим…

Він довго похмуро дивився вдалечінь, а потім раптом посміхнувся до мене, прокидаючись від своїх думок.

— Цілком можливо. Але, хай там що, доки ми не знаємо напевно, ми повинні бути готові до будь-чого. Ти дуже прониклива сьогодні, — додав він. — Це вражає.

Я зітхнула.

— Може, то просто на мене діє це місце. Воно примушує мене відчувати, наче Вікторія десь поряд… наче вона мене зараз бачить.

М’язи на його обличчі напружились від того, що я сказала.

— Вона ніколи не зашкодить тобі, Белло, — промовив він.

Незважаючи на власні слова, він ретельно оглядав навколишні темні дерева. Доки він вивчав місцевість, дивний вираз промайнув по його обличчю. Губи трохи розтулились, оголюючи зуби, а очі засвітилися дивним світлом — диким, шаленим, повним надії.

— Ох, скільки б я віддав за те, щоб вона була десь поряд, — прошепотів він. — Вікторія, або хто завгодно, хто хоче завдати тобі шкоди. Хотів би я мати шанс припинити це самотужки! Покінчити з цим власноруч!

Я здригнулась від несамовитої люті, що забриніла в його голосі, і стиснула його пальці дужче, — якби ж я була такою сильною, щоб спромогтися поєднати наші руки назавжди! Ми вже майже підійшли до Калленів, і я одразу ж помітила, що Аліса видається не такою піднесеною, як інші. Вона стояла трохи осторонь і дивилась, як Джаспер випростує руки, ніби розминається перед гімнастикою. Її губи були невдоволено надуті.

— З Алісою щось негаразд? — прошепотіла я.

Едвард знов посміхнувся сам до себе.

— Вовкулаки вже в дорозі, тож вона не може передбачити, щo найближчим часом трапиться. Їй некомфортно почуватися сліпою.

І хоч Аліса стояла далі за всіх, вона почула низький голос Едварда. Вона підвела на нього очі й показала язика. Він знову засміявся.

— Привіт, Едварде, — привітався Еммет. — Привіт, Белло. Він збирається дозволити й тобі попрактикуватися?

Едвард пробуркотів до брата:

— Будь ласка, Еммете, не подавай їй такої ідеї.

— Коли прибудуть наші гості? — Карлайл звернувся до Едварда.

Едвард ненадовго сконцентрувався, а потім зітхнув.

— За півтори хвилини. Але я мушу дещо пояснити. Вони не довіряють нам настільки, щоб з’явитися у людських подобах.

Карлайл кивнув.

— Так, для них це важко. Я вдячний, що вони взагалі прийдуть.

Я витріщилась на Едварда розширеними очима.

— Вони ідуть сюди у подобі вовків?

Він кивнув, нашорошений моєю реакцією. Я ковтнула, згадуючи обидва рази, коли бачила Джейкоба вовком: перший раз на галявині з Лораном, а вдруге на лісовій стежці, коли Пол розлютився на мене… Обидва спогади були жахливими.

В очах Едварда з’явилось якесь дивне мерехтіння, ніби йому щось спало на думку, щось не цілком неприємне. Він швидко повернувся до Карлайла та інших, перш ніж я змогла побачити більше.

— Приготуйтесь — вони щось від нас приховали.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Аліса.

— Ш-ш-ш, — застеріг він і поза її спиною пильно втупився в темряву.

Імпровізоване коло Калленів раптом розширилось і перетворилось на лінію, попереду стояли Джаспер та Еммет. По тому, як Едвард нахилився вперед, хоч і не відійшов од мене, я збагнула, що він волів би бути поряд із ними. Я міцніше стиснула його руку.

Я вдивлялась у ліс і не бачила нічого.

— Чорт забирай, — тихо вилаявся Еммет собі під ніс. — Ви коли-небудь бачили щось подібне?

Есме та Розалія обмінялись здивованими поглядами.

— Що таке? — прошепотіла я так спокійно, як могла. — Я нічого не бачу.

— Зграя збільшилась, — шепнув Едвард мені на вухо.

Хіба я не розповідала йому, що до зграї приєднався Квіл? напружено силкувалась розгледіти в темряві шістьох вовків. Врешті-решт щось блимнуло в чорноті — то були вовчі очі, значно вище, ніж мали бути. Я вже й забула, які вовкулаки високі. Наче коні, тільки з міцними м’язами і хутром, а їхні зуби, гострі як ножі, неможливо не помітити. Але я бачила тільки очі. І я пильно вдивлялась і вдивлялась, і раптом мені спало на думку, що на нас суне більш ніж шість пар очей. Одна, дві, три… Я швидко порахувала про себе пари очей. Двічі.

Їх було десятеро.

— Чарівно, — прошепотів Едвард майже беззвучно.

Карлайл зробив повільний, виважений крок уперед. Це був бережний рух, що мав відновити довіру.

— Ласкаво просимо, — привітав він невидимих вовкулак.

— Дякуємо, — відповів Едвард дивним рівним голосом, і я одразу ж втямила, що це подумки каже Сем, а Едвард озвучує. Я подивилася в очі, що були в самому центрі лінії, вище за інших. Було неможливо вирізнити статуру великого чорного вовка з темряви. Едвард заговорив знову тим самим беземоційним голосом, що належав Сему:

— Ми дивитимемось і слухатимемо, нічого більше. Це все, що ми можемо собі дозволити, щоб не втратити самовладання.

— Це більш ніж достатньо, — відповів Карлайл. — Мій син Джаспер, — він указав рукою туди, де стояв Джаспер, напружений та зосереджений, — має досвід у цій галузі. Він розкаже нам, як б’ються перволітки і як їм можна завдати удару. Я впевнений, ви зможете додати цю інформацію до вашого власного стилю полювання.

— Вони відрізняються від вас? — запитав Едвард за Сема.

Карлайл кивнув.

— Вони всі зовсім юні — кілька місяців після перетворення. Якщо можна так висловитись, ще зовсім діти. Вони не мають ані майстерності, ані стратегії; все, що в них є, — брутальна сила. На сьогодні їхня кількість — двадцять осіб. Десять — для нас, десять — для вас, це не повинно бути складно. Їхня кількість може зменшитись. Перволітки нерідко б’ються між собою.

Примарною лінією вовків прокотилось гуркотіння — низький гортанний звук, що нібито висловлював ентузіазм.

— Якщо необхідно, ми готові взяти на себе більше, ніж нам призначено, — переклав Едвард уже не таким байдужим голосом.

Карлайл усміхнувся.

— Подивимось, як карта ляже.

— Ви знаєте, коли і звідки вони прийдуть?

— Вони спустяться з гір за чотири дні, ближче до полудня. Коли вони наближатимуться, Аліса допоможе нам перехопити їх на підході.

— Дякую за інформацію. Ми пильнуватимемо.

Зітхнувши, вовк опустився на землю і завмер.

Рівно на два удари серця стало тихо, а потім Джаспер зробив крок у порожній простір між вурдалаками та вовкулаками. Його було добре видно, його шкіра вирізнялася в темряві так само яскраво, як і очі вовків. Джаспер кинув на Едварда сторожкий погляд, той кивнув, і Джаспер повернувся спиною до вовкулак. Він зітхнув, було очевидно, що почувається він зовсім не затишно.

— Карлайл має рацію, — Джаспер звертався тільки до нас. Здавалось, що він намагається ігнорувати слухачів позаду нього. — Вони б’ються, наче діти. Ось дві найважливіші речі, які ви повинні запам’ятати. Перша — не дозволяйте їм оповити руки навколо вас, і друга — не демонструйте їм свого бажання миттєво їх убити. До цього вони будуть готові. Що довше ви наступатимете на них з різних боків, продовжуючи двобій, то більше вони будуть спантеличені, то менш ефективно вони реагуватимуть на атаки. Еммете?

Еммет вийшов із шереги, широко посміхаючись.

Джаспер повернувся до північного краю відкритого простору між ворогами-спільниками. Він махнув рукою Емметові.

— Гаразд, Еммет — перший. Він найкращий взірець того, як атакують перволітки.

Очі Еммета звузились.

— Я спробую нічого тобі не зламати, — пробуркотів він.

Джаспер вишкірився.

— Я мав на увазі, що Еммет покладається здебільшого на свою силу. Він атакує прямо та відкрито. Перволітки тим паче не застосовуватимуть складної стратегії. Еммете, просто спробуй мене вбити.

Джаспер зробив іще кілька кроків назад, його тіло напружилось.

— Гаразд, Еммете, спробуй мене спіймати.

Джаспера більше не було видно, він, ніби хмарка, вислизнув з обіймів Еммета, який намагався його схопити, рикаючи як ведмідь. Еммет був також надзвичайно швидким, але не настільки, як Джаспер. Здавалося, що постать Джаспера — це не більш ніж безтілесний привид, і щоразу, коли великі руки Еммета простягались до Джаспера, вони хапали лише повітря. Поряд зі мною зосереджено нахилився вперед Едвард, він уважно спостерігав за двобоєм. Потім Еммет на мить завмер. Джаспер схопив його ззаду, зуби застигли в дюймі від Емметового горла.

Еммет вилаявся.

Серед вовків, які спостерігали цю сцену, прокотився схвальний гомін.

— Ще раз, — скомандував Еммет, усмішка зникла з його обличчя.

— Моя черга, — запротестував Едвард. Я стисла його руку.

— За хвилину, — всміхнувся Джаспер, відступаючи на крок назад. — Спочатку я хочу дещо показати Беллі.

Я з хвилюванням побачила, що він махнув Алісі.

— Я знаю, що ти непокоїшся за неї, — промовив він, коли Аліса танцюючи підійшла до місця двобою. — Я хочу продемонструвати тобі, чому не варто за неї боятися.

Незважаючи на те, що я була впевнена: Джаспер ніколи і нікому не дозволить скривдити Алісу, було важко спостерігати, як вони стають у бойову позицію. Аліса завмерла нерухомо, вона після Еммета здавалася мініатюрною, наче лялька, і сама собі всміхалась. Джаспер зайшов ззаду, а потім звернув ліворуч. Аліса заплющила очі.

Моє серце билось швидко і нерівно, доки я дивилась, як Джаспер кружляє навколо того місця, де стояла Аліса. Ось Джаспер кинувся, зникаючи з поля зору. Зненацька він виник з іншого боку від Аліси. Не схоже було, щоб вона рухалась. Джаспер знову атакував і знов, як і перед тим, лише для того, щоб опинитися на землі з іншого боку від Аліси. Аліса продовжувала стояти з заплющеними очима і посміхатися.

Тепер я спостерігала за нею уважніше.

Вона таки рухалась — просто до цього я не бачила її рухів, атаки Джаспера відвертали мою увагу. Вона робила маленький крок уперед лише за секунду до того, як фігура Джаспера опинялась на тому місці, де вона стояла мить назад. Вона зробила ще один крок, і руки Джаспера схопили повітря на тому місці, де щойно була її талія.

Джаспер наблизився, і Аліса зарухалась швидше. Вона танцювала — описуючи спіралі та кружляючи довкола власної вісі. Джаспер ніби був її партнером, стрибав навколо неї, намагаючись пробитися крізь її граційні рухи, але так жодного разу і не торкнувся її — здавалося, весь танок був заздалегідь відрепетируваний. Нарешті Аліса розсміялась.

Ніби нізвідки вона опинилась на спині Джаспера, а зуби тримала біля його горла.

— Попався, — сказала вона і поцілувала його в шию.

Джаспер тихо всміхнувся, хитаючи головою.

— Ти справді — маленьке жахливе чудовисько.

Вовкулаки знов заричали, цього разу насторожено.

— Їм корисно трохи навчитися поваги, — із задоволенням прошепотів мені на вухо Едвард. Потім він промовив голосніше: — Моя черга.

Він стиснув мою руку, перш ніж її відпустити.

Підійшла Аліса, щоб зайняти його місце поряд зі мною.

— Круто, скажи? — самовдоволено запитала вона мене.

— Дуже, — погодилась я, не зводячи очей з Едварда, поки він граційно та безшумно йшов до Джаспера — його рухи були гнучкими та обережними, наче в комишевого кота.

— Я слідкую за тобою, Белло, — раптом прошепотіла вона, її голос звучав так низько, що я ледве могла чути, хоч її губи були біля самісінького вуха.

Я швидко подивилась у її обличчя, а потім знов обернулась у бік Едварда. Він був повністю сконцентрований на Джасперові; коли відстань між ними скорочувалась, вони обоє робили маневри для відвернення уваги.

Аліса знов з докором заговорила до мене.

— Я попереджу Едварда, якщо твої плани стануть визначенішими, — пригрозила вона тим самим низьким шепотом. — Те, що ти наражатимеш себе на небезпеку, жодним чином не допоможе. Невже ти гадаєш, що хтось із них здасться, якщо ти помреш? Вони продовжуватимуть боротьбу, і ми продовжуватимемо. Ти не в змозі нічого змінити, тож будь гарною дівчинкою, гаразд?

Я скривилась, намагаючись проігнорувати її слова.

— Я слідкую за тобою, — повторила вона.

В цю мить Едвард наблизився до Джаспера; цей двобій, на відміну від інших, був двобоєм рівних суперників. Джаспер мав століття досвіду, який допомагав йому битися, та він старався, наскільки міг, покладатися на інстинкти, але його думки на частку секунди випереджали його дії. Едвард був трохи швидший, але прийоми Джаспера були йому не знайомі. Вони сходились знову і знову, але ніхто не міг здобути переваги, з їхніх вуст раз у раз вихоплювалося інстинктивне гарчання. Було важко дивитися на це, але ще важче було відвести погляд. Вони рухались занадто швидко, аби я насправді розуміла, що саме вони роблять. Час від часу мою увагу відвертали гострі погляди вовків. У мене було відчуття, що вовкулаки від цього отримують навіть більше задоволення, ніж я, — можливо, навіть більше, ніж слід.

Зрештою Карлайл відкашлявся.

Джаспер засміявся і зробив крок назад. Едвард вирівнявся і також посміхнувся.

— Повернімось до роботи, — проголосив Джаспер. — Назвемо це нічиєю.

Далі всі по черзі виходили на двобій: Карлайл, потім Розалія, потім Есме і знов Еммет. Я зіщулилась від страху, коли Джаспер атакував Есме, і могла лише підглядати з-під вій за цим дійством. На нього було дивитись найстрашніше. Потім Джаспер почав уповільнювати свої рухи, але все одно рухався занадто швидко, аби і я могла розгледіти, що саме він робить, і дав ще одну вказівку:

— Ви бачите, що я зараз роблю? — спитав він. — Повторюйте, ось так, — підбадьорив він. — Не забувайте захищатися з боків. Пам’ятайте, де буде їхня мішень. Весь час рухайтесь.

Едвард був, як завжди, сконцентрованим, навіть міг почути і побачити те, чого іншим було не дано.

Мені ставало дедалі важче стежити за тренуванням, оскільки мої очі почали важчати. Останнім часом я спала погано, та й узагалі вже минуло двадцять чотири години відтоді, як я спала востаннє. Я притулилась збоку до Едварда і дозволила своїм повікам склепитися.

— Ми вже майже закінчили, — прошепотів він.

Джаспер підтвердив це, обертаючись обличчям до вовків; перше за весь час йому знов було не по собі.

— Завтра ми продовжимо тренування. Без вагань приходьте подивитися.

— Гаразд, — відповів Едвард холодним голосом Сема. — Ми прийдемо.

Потім Едвард зітхнув, відпустив мою руку і відійшов. Він обернувся до своєї родини.

— Зграя вважає, що буде корисним, якщо вони ознайомляться з запахами кожного з нас, щоб потім не припуститися помилки. Якщо ми постоїмо трохи нерухомо, їм буде легше.

— Певна річ, — відповів Карлайл Сему. — Як скажете.

Доки вовкулаки піднімались на лапи, зграєю пронісся гортанний звірячий гуркіт.

Я знов розплющила очі від здивування, забуваючи про втому. Глибока чорнота ночі ледь-ледь почала танути, десь далеко, з тамтого боку гір, сонце почало визирати крізь хмари, хоч весь небосхил іще не розвиднився. Коли вовкулаки наблизилися, нарешті можна було розгледіти їхні статури та кольори.

Сем, звісно ж, був поперед усіх. Неймовірно величезний, чорний, як крукове крило, монстр із моїх нічних страхіть — у буквальному смислі слова: потому як я вперше побачила Сема та інших на галявині, вони являлися мені у поганих снах не раз.

Тепер, коли я могла роздивитися їх усіх, могла перелічити кожну пару очей, виявилось, що їх більш ніж десять. Зграя була величезною.

Краєм ока я зауважила Едварда, що спостерігав за мною, обережно оцінюючи мою реакцію на побачене. Сем наблизився до Карлайла, що стояв попереду, зграя рухалась за ним на відстані вовчого хвоста. Джаспер напружився, а ось Еммет, що стояв з другого боку від Карлайла, був розслабленим і посміхався. Сем обнюхав Карлайла, злегка здригаючись у процесі, а потім попрямував до Джаспера.

Я пробігла очима по зосередженій зграї вовкулак. І була впевнена, що можу назвати новеньких. Одним із них був світло-сірий вовк, значно менший за інших, шерсть на його спині біля шиї стояла дибки од відрази. Ще одним був вовк кольору пустельного піску, він здавався дещо незграбним і недоладним у порівнянні з іншими. Низьке жалібне скигління вихопилось із його пащі, коли Сем, пройшовши вперед, залишив його ізольованим поміж Карлайла та Джаспера.

Я зупинила свій погляд на вовкулаці, що прямував одразу за Семом. Його хутро червонувато-бурого кольору було довшим, ніж у решти, можна навіть сказати, кудлатим. Він був майже таким великим, як Сем, другим за розміром у зграї. Він поводився невимушено, виказуючи якусь байдужість до того, що коїться, хоч решта сприймали все як важке випробування. Здавалось, той величезний червонувато-бурий вовк відчув мій погляд і подивився на мене знайомими чорними очима. Я витріщилась на нього, намагаючись усвідомити те, що вже давно знала. Я відчувала, як на моєму обличчі відбиваються здивування та захоплення. Паща вовка розтулилась, показуючи зуби. Це міг би бути страхітливий вираз, якби не його язик, що звісився у вовчій усмішці. Я також усміхнулась.

Вишкір Джейкоба став іще ширшим, демонструючи гострі ікла. Джейк полишив своє місце в зграї, ігноруючи погляди інших вовків, що проводили його очима. Пробіг повз Едварда та Алісу і завмер за пару кроків від мене. Зупиняючись, він швидко глянув у бік Едварда.

Едвард стояв незворушно, наче статуя, досі слідкуючи за моєю реакцією.

Джейкоб опустився на передні лапи і схилив голову так, щоб вона була на одному рівні з моєю, пильно подивився на мене, як і Едвард, оцінюючи мою реакцію.

— Джейкобе? — видихнула я.

Відповіддю було глибоке гуркотіння в його грудях, схоже на сміх.

Я простягнула руку, мої пальці трохи тремтіли, і діткнулась червонувато-бурого хутра на його морді. Чорні очі заплющилися, і Джейкоб поклав свою величезну голову мені на руку. Почулося щось схоже на муркотіння. Хутро було одночасно м’яким та жорстким, моїм пальцям було дуже тепло. Я пробіглась по ньому рукою, вивчаючи текстуру шерсті, погладила по шиї, де колір був особливо насиченим. Я навіть не помітила, як підійшла ближче. Без попередження Джейк облизнув моє обличчя від підборіддя до чола.

— Фу! Джейку, це огидно! — вигукнула я, відскакуючи назад і замахуючись на нього так, як замахувалась би на людину. Він ухилився від ляпасу, і гавкання, схоже на кашель, що пролунало з його пащі, безсумнівно, означало регіт.

Я витерла обличчя рукавом сорочки і, не в змозі втриматись, розсміялась разом із ним.

Саме тоді я втямила, що всі дивляться на нас: і Каллени, і вовкулаки. Каллени поглядали спантеличено та з якоюсь відразою. По писках вовків було важко зрозуміти, що в них на думці, але мені здалось, що Сем на вигляд нещасний.

І ще на нас дивився Едвард, на його обличчі було ясно написане розчарування. Мабуть, він очікував від мене дещо іншої реакції. Наприклад, я повинна була б злякатися і з лементом втекти. Знов почувся сміх Джейкоба чи щось схоже на це.

Інші вовкулаки вже закінчили і, не зводячи очей із Калленів, рушили геть. Джейкоб стояв біля мене і споглядав, як вони ідуть. Скоро вони зникли у похмурому лісі. Лише двоє вагалися біля дерев, спостерігаючи за Джейкобом, їхня поведінка демонструвала стривоженість.

Едвард зітхнув та, ігноруючи Джейкоба, підійшов до мене і взяв за руку.

— Ти готова? — спитав він.

Перш ніж я змогла відповісти, він уже пильно дивився на Джейкоба і казав:

— Я ще не з’ясував усіх деталей, — відповідав він на мовчазне запитання в Джейкобових думках.

Джейкоб-вовк похмуро загарчав.

— Це складніше, ніж здається, — сказав знов Едвард. — Не трудися. Я сам переконаюсь, що це безпечно.

— Про що ви говорите? — наполегливо запитала я.

— Просто обговорюємо стратегію, — відповів Едвард.

Джейкоб похитав головою, дивлячись на наші обличчя. Потім він знагла помчав до лісу. Коли він біг, я вперше побачила, що до його задньої лапи прив’язаний шматок чорної тканини.

— Почекай, — гукнула я, автоматично простягнувши до нього руку. Але він миттю зник поміж деревами, два інші вовкулаки попрямували за ним.

— Чому він утік? — ображено запитала я.

— Він зараз повернеться, — відповів Едвард, зітхаючи. — Хоче мати змогу самому говорити.

Я сперлась Едвардові на плече і подивилась у бік лісу, туди, де нещодавно зник Джейкоб. Я вже майже втрачала свідомість, але героїчно боролась зі сном.

Джейкоб вистрибнув із напівтемряви, цього разу на двох ногах. Він був з оголеним торсом, волосся розпатлане та заплутане. Вдягнений був лише в спортивні штани і йшов босими ногами по холодній землі. Тепер він був сам, але я підозрювала, що його друзі засіли десь за деревами, незримі.

Незважаючи на те, що йому довелось оминути Калленів, які стояли та тихо спілкуватись у тісному колі, Джейкоб швидко перетнув поле.

— Ну добре, кровопивце, — промовив Джейкоб, коли був уже за кілька кроків од нас, очевидячки, продовжуючи розмову, якої я не чула. — Що в цьому такого складного?

— Я повинен узяти до уваги всі можливості, — спокійно відповів Едвард. — А що як хтось непомітно пробереться повз вас?

Джейкоб пирхнув, почувши таке.

— О’кей, то відправте її в резервацію. У будь-якому разі ми залишимо біля неї Коліна та Бреді. Вона буде в безпеці.

Я насупилась.

— Це ви про мене говорите?

— Я лише хочу знати, що він планує робити з тобою під час битви, — пояснив Джейкоб.

— Робити зі мною?

— Ти не можеш залишитись у Форксі, Белло, — промовив Едвард заспокійливим тоном. — Вороги знають, де тебе там шукати. А що як хтось прослизне повз нас?

Моє серце впало в п’яти, і кров відлила від обличчя.

— Чарлі? — задихнулась я.

— Він буде з Біллі, — швидко запевнив мене Джейкоб. — Навіть якщо моєму батькові доведеться скоїти злочин, щоб доправити його туди, він це зробить. Але скоріш за все це не знадобиться. Буде субота, правильно? В цей день — матч.

— То це буде субота? — перепитала я, і в мене голова пішла обертом. Я була занадто спантеличена, аби контролювати всі свої думки, що розбігалися, мов таргани. Я похмуро подивилась на Едварда.

— От лихо! Пропадає твій подарунок на випускний.

Едвард засміявся.

— Добре, що ти згадала про це. Зможеш віддати квитки комусь іншому, — нагадав він.

У той момент мене осяяло натхнення.

— Анжелі та Бену, — вирішила я одразу. — Це принаймні примусить їх поїхати з міста.

Він торкнувся моєї щоки.

— Ти не зможеш евакуювати всіх, — промовив він тихим голосом. — Те, що ми хочемо сховати тебе, — лише пересторога. Я ж казав, що наразі ми не маємо жодних проблем. Перволітків усе одно не достатньо, щоб добряче нас розважити.

— То як щодо того, аби сховати Беллу в Ла-Пуші? — нетерпляче вставив Джейкоб.

— Вона занадто часто користувалась цим шляхом, — сказав Едвард. — Її сліди всюди. Аліса бачить лише дуже молодих вампірів, що ідуть на полювання, але хтось же їх створив. Вочевидь, за цим стоїть хтось досвідченіший. Хто б він не був, — Едвард зупинився, щоб поглянути на мене, — або хто б вона не була, цей «хтось» робитиме все для відвернення уваги. Аліса побачить, якщо він вирішить з’явитися особисто, але в ту мить ми можемо бути занадто заклопотані. Можливо, той «хтось» саме на це і робить ставку. Я не можу залишити Беллу там, де вона часто бувала. Її потрібно добре заховати, щоб важко було знайти… так, про всяк випадок. Навряд чи хтось її шукатиме, але я не хочу ризикувати. Я уважно дивилась на Едварда і, зморщивши лоба, слухала його пояснення. Він поплескав мене по руці.

— Це все для того, щоб бути якомога обережнішими, — пообіцяв він.

Джейкоб показав рукою на густий ліс на сході від нас, за яким відкривалися широчезні простори гори Олімпус.

— Тоді сховаймо її там, — запропонував він. — Є мільйони можливостей — місцин, де кожен із нас зможе з’явитися за хвилину, якщо в тому буде потреба.

Едвард похитав головою.

— Беллин запах сам по собі досить сильний, а перемішаний із моїм, узагалі стає особливим. Навіть якщо я її кудись віднесу, залишиться слід. Наші сліди є всюди навкруги, але в поєднанні з Беллиним запахом вони привертатимуть увагу. Ми поки не впевнені на всі сто відсотків, якою стежкою ітимуть перволітки, тому що вони самі досі не знають, який шлях обрати. Якщо вони наштовхнуться на її запах до того, як зустрінуться з нами…

Вони синхронно скривились та насупили брови.

— Розумієш, у чому труднощі?

— Повинен бути якийсь вихід, — пробурмотів Джейкоб. Він повернувся в бік лісу, скрививши губи.

Я похитнулась, не в змозі більше стояти на ногах. Едвард поклав руку мені на талію та притиснув ближче до себе, підтримуючи, щоб я не впала.

— Я повинен відвезти тебе додому, ти виснажена. Та й Чарлі скоро прокинеться…

— Почекай секундочку, — промовив Джейкоб, обертаючись назад до нас, його очі сяяли. — Мій запах викликає у вас огиду, правильно?

— Гм… непогана ідея, — промовив Едвард, втямивши натяк, і зробив кілька кроків уперед. — Це цілком можливо, — він обернувся в бік своєї родини і покликав:

— Джаспере!

Джаспер мав заінтригований вигляд. Він вирушив до нас, ліса йшла на півкроку позаду. На її обличчі знов виразно читалось незадоволення.

— Говори, Джейкобе, — кивнув йому Едвард.

Джейкоб обернувся до мене, на його обличчі відбивалася дивна суміш емоцій. Він, очевидячки, був схвильований своїм новим планом, яким би той не був, але і досі почувався зніяковіло від такої близькості його друзів-ворогів. Коли він простягнув руки до мене, прийшла моя черга насторожитись.

— Ми хочемо переконатись, чи зможу я заплутати запахи достатньо для того, щоб сховати твій слід, — пояснив Джейкоб.

Я з підозрою дивилась на його розкриті обійми.

— Белло, дозволь йому тебе понести, — попросив мене Едвард. Його голос був спокійним, але я відчувала в ньому приховану відразу.

Я насупилась.

Джейкоб закотив очі й нетерпляче нахилився, щоб підхопити мене на руки.

— Не поводься, як дитина, — пробуркотів він.

Але його погляд, так само як і мій, швидко впав на Едварда. Едвардове обличчя було спокійним та врівноваженим. Він говорив до Джаспера:

— Запах Белли занадто знайомий для мене, тому я подумав, що для чистоти експерименту потрібно, щоб хтось інший спробував його пошукати.

Джейкоб відвернувся від них і швидко рушив до лісу. Я мовчки сиділа в нього на руках, коли темрява зімкнулась за нами. Я насупилась, мені було зовсім не комфортно біля Джейкоба. Близькість була занадто інтимною — звичайно ж, не було потреби притискати мене так міцно до себе, і я не втрималась від думок про те, щo він при цьому відчуває. Це нагадало мені минулий вечір в Ла-Пуші, і ці спогади були не з приємних. Я хотіла схрестити руки, але пов’язка на руці знов освіжила мою пам’ять та підсилила роздратування.

Ми не відходили далеко. Джейкоб зробив великий гак і повернувся на галявину з іншого боку, десь на відстані в пів футбольного поля від того місця, звідки ми вирушили. Едвард стояв сам, і Джейк попрямував до нього.

— Вже можеш поставити мене на землю.

— Я не хочу, щоб експеримент зірвався.

Він ішов дуже повільно, досі міцно стискаючи мене.

— Як ти мене дратуєш, — промимрила я.

— Дякую.

Виникнувши невідомо звідки, Джаспер та Аліса вже стояли біля Едварда. Джейкоб зробив іще один крок, а потім поставив мене на землю в кількох кроках від Едварда. Не обертаючись до Джейкоба, я підійшла до Едварда і взяла його за руку.

— Ну що? — поцікавилась я.

— Доки ти нічого не торкалась, Белло, запах було неможливо відчути. Мені важко навіть уявити, як близько треба встромити свій ніс у слід, щоб вловити твій запах, — скривившись, промовив Джаспер. — Він був майже повністю невловимий.

— Стовідсотковий успіх, — погодилась Аліса, зморщивши носа.

— Це наштовхує мене на один план.

— Який неодмінно спрацює, — впевнено додала Аліса.

— Розумно, — погодився Едвард.

— Як ти це терпиш? — прошепотів Джейкоб до мене.

Едвард проігнорував Джейкобове зауваження, він почав пояснювати, дивлячись на мене.

— Белло, ми — точніше ви залишите хибний слід, що веде на галявину. Перволітки, збуджені твоїм запахом, вийдуть на полювання, і слід без зайвих турбот приведе їх точнісінько туди, куди нам потрібно. Аліса вже побачила, що це спрацює. Коли вони відчують наш запах, вони припустяться помилки, спробувавши оточити нас із двох боків. Одна частина піде через ліс, де видіння Аліси раптово уриваються…

— Так! — прошипів Джейкоб.

Едвард усміхнувся йому справжньою дружньою усмішкою. Мене почало нудити. Як вони можуть так палко бажати бою? Як я можу наражати їх обох на таку небезпеку? Не можу. І не буду.

— Ніколи в житті! — обуреним голосом зненацька промовив Едвард. Я аж підскочила, хвилюючись, що він якимсь чином почув прийняте мною рішення, але Едвард дивився на Джаспера.

— Я знаю, знаю, — швидко відповів Джаспер. — Я лише припустив, але це не серйозно, справді.

Аліса наступила йому на ногу.

— Просто якби Белла була на галявині, — пояснював Джаспер, — це б звело їх із глузду. Вони б не могли зосередитися ні на чому, окрім неї. Це б дозволило нам перебити їх справді легко і швидко…

Погляд Едварда примусив Джаспера відмовитись від своєї пропозиції.

— Але, звісно ж, це занадто небезпечно для неї. Це була лише невдала думка, — швидко промовив він і краєм ока подивився на мене. Погляд був задумливим.

— Ні, — відрізав Едвард. Його інтонація була беззаперечною.

— Ти маєш рацію, — відповів Джаспер. Він узяв Алісу за руку і попрямував назад до решти.

— Найкращі двоє з трьох? — почула я, як він спитав її, коли вони знов повернулись до тренування.

Джейкоб поглядав на Джаспера з відразою.

— Джаспер дивиться на речі з військової точки зору, — Едвард спробував захистити брата. — Він бере до уваги всі можливі варіанти, це — ґрунтовність, а не безсердечність.

Джейкоб пирхнув.

Занурений в обмірковування різних варіантів, він не усвідомлено підсунувся ближче. Тепер він стояв лише за три кроки від Едварда, і я, перебуваючи між ними, відчувала майже фізичне напруження в повітрі. Щось схоже на статичну електрику — досить дискомфортне відчуття, скажу я вам.

Едвард повернувся до справ.

— Я привезу Беллу сюди в п’ятницю по обіді, щоб залишити хибний слід. Потому ти можеш зустрітися з нами і віднести її в одне місце, яке я знаю. Воно досить далеко, і там більш-менш легко оборонятися, але не думаю, що це буде потрібно. Я піду іншим шляхом.

— А потім що? Залишити її там із мобільним телефоном? — критично поцікавився Джейкоб.

— У тебе є кращі ідеї?

Джейкоб раптово зробився самовдоволеним.

— Взагалі-то є.

— О… Знову. Зовсім непогано, пес.

Джейкоб швидко обернувся до мене, ніби намагаючись грати гарного хлопця, долучаючи і мене до розмови.

— Ми намагались умовити Сета залишитися з двома наймолодшими. Власне кажучи, він і сам іще замолодий, але дуже впертий і неслухняний. Тож я подумав, чому б не дати йому нове доручення — бути мобільним телефоном.

— Доки Сет Клірвотер перебуває у вовчий подобі, він буде ментально поєднаний зі зграєю, — сказав Едвард. — До речі, а відстань не має значення? — додав він, цього разу звертаючись до Джейкоба.

— Ніякого.

— Навіть три сотні миль? — спитав Едвард. — Вражає.

Джейкоб знову удавав гарного хлопця.

— Це максимальна відстань, на яку ми віддалялися, ставлячи експерименти, — пояснив він мені. — Зв’язок усе одно був чудовий.

Я неуважливо кивнула. Мені стало зле на саму думку, що маленький Сет Клірвотер уже також вовкулака, ця думка заважала сконцентруватися. В своїй пам’яті я бачила його відкриту усмішку, яка нагадувала мені Джейкоба, коли той був молодшим. Йому ж щонайбільше п’ятнадцять, якщо взагалі виповнилося. Його ентузіазм під час наради біля вогнища раптом набув нового значення…

— Це гарна ідея, — здавалось, що Едвард неохоче ухвалює це рішення. — Я почуватимусь ліпше, якщо там буде Сет, навіть не беручи до уваги можливості зв’язку. Не знаю, чи зміг би я залишити Беллу там саму. Тільки подумайте, до чого дійшло! Довіряти вовкулакам!

— Боротися вкупі з вурдалаками — замість боротися проти них! — Джейкоб перекривив відразливий тон Едварда.

— Що ж, ви і досі збираєтесь боротися проти деяких з них, — відрізав Едвард.

Джейкоб посміхнувся.

— Саме через це ми тут.


Розділ 19

Егоїстка


Едвард відніс мене додому на руках, правильно припустивши, що я буду не в змозі іти сама. Напевно, я заснула десь по дорозі.

Коли я прокинулась, то була у власному ліжку, крізь вікно під дивним кутом падало тьмяне світло. Схоже було, що вже близько полудня.

Я позіхнула та потягнулась, спробувала долонею намацати Едварда, але наштовхнулась на порожнечу.

— Едварде? — промимрила я.

Нарешті пyчки моїх пальців натрапили на щось холодне та гладеньке. На його руку.

— Цього разу ти справді прокинулась? — прошепотів він.

— М-м-м, — ствердно видихнула я. — А що, було багато хибних пробуджень?

— Ти спала дуже неспокійно — весь день балакала уві сні.

— Весь день? — кліпнула я очима і знову визирнула у вікно.

— В тебе була довга ніч, — промовив він підбадьорливо. — Ти заслуговуєш провести всенький день у ліжку.

Я сіла, в голові крутилось. Світло проникало в мою кімнату з заходу.

— Оце так так!

— Ти зголодніла? — припустив він. — Хочеш сніданок у ліжко?

— Та ні, — простогнала я і знов потягнулась. — Я повинна встати і трохи розім’ятися.

Едвард узяв мене за руку та провів до кухні, уважно слідкуючи за мною, наче я могла впасти. А може, він гадав, що я сновида.

Я зробила найпростіший сніданок, просто закинула кілька крекерів у тостер. Мимохідь я поглянула у його хромовану поверхню, як у люстро, і жахнулась.

— Ох, яка ж я «красуня»!

— В тебе була важка ніч, — знов промовив Едвард. — Тобі було б варто залишитись удома і як слід виспатись.

— Ага, звісно. І все проґавити. Знаєш, тобі слід уже звикати до того факту, що тепер я — член твоєї родини.

Він посміхнувся.

— Ймовірно, я до цього звикну.

Я сіла за стіл зі своїм сніданком, а він умостився навпроти мене. Коли я підняла руку, щоб укусити бутерброд, то побачила, що Едвард пильно дивиться на мій зап’ясток. Я опустила очі та збагнула, що в мене на руці досі хилитається Джейкобів подарунок, який він вручив мені на вечірці.

— Можна? — спитав Едвард, указуючи на мініатюрного дерев’яного вовка.

Я голосно ковтнула.

— Ну звісно.

Він просунув руку під браслет і зважив маленьку фігурку на своїй білосніжній долоні. На секунду я злякалась. Найменший рух його пальців міг перетворити кулон на малесенькі скіпочки. Але, звісно ж, Едвард ніколи б цього не зробив. Він лише трохи потримав вовка на долоні й відпустив. Той хитнувся і злегка зачепив мій зап’ясток.

Я дивилась Едварду в очі й намагалася зрозуміти, що він відчуває в цю мить. Бачила я хіба задумливість; всі інші почуття, якщо вони і були, він сховав десь дуже глибоко.

— Джейкоб Блек може дарувати тобі подарунки.

Це не було ані запитання, ані звинувачення. Просто констатація факту. Але я знала, що він згадує мій минулий день народження, коли я влаштувала істерику щодо подарунків. Я не хотіла, щоб мені їх дарували. Особливо Едвард. Це було цілком нелогічно, і певно ж, усе одно ніхто про мене не забув…

— Ти дарував мені подарунки, — нагадала я йому, — ти ж знаєш, що я люблю все, зроблене власноруч.

На секунду його губи скривилися.

— А як щодо тих, які були у використанні? Такі ти приймаєш?

— Що ти маєш на увазі?

— Цей браслет, — він провів пальцями навколо мого зап’ястка, — ти часто його носитимеш?

Я знизала плечима.

— Тому що ти не хочеш образити Джейкоба, — проникливо припустив він.

— Так, мабуть.

— Тоді чи не здається тобі, що це буде чесно, — спитав він, розглядаючи мою руку; він повернув її долонею вверх і пробіг пучками вздовж кровоносних судин на зап’ястку, — якщо я також тобі щось подарую?

— Подаруєш?

— Так, кулон — він нагадуватиме тобі про мене.

— Ти і так присутній у кожній моїй думці, мені не потрібні нагадування.

— Якщо я щось тобі подарую, ти його носитимеш? — наполягав він.

— А кулон точно вживаний?

— Так, якийсь час він належав мені, — Едвард посміхнувся своєю янгольською усмішкою.

Якщо це була лише реакція на подарунок Джейкоба, тоді я з радістю прийму кулон.

— Що завгодно, аби ти був щасливий.

— Ти помітила нерівність? — у його голосі почулось звинувачення. — Бо я помітив!

— Яку таку нерівність?

Його очі звузились.

— Всі, кому заманеться, мають право дарувати тобі подарунки. Всі, окрім мене. Я хотів зробити тобі подарунок на випускний, але не зробив. Це надзвичайно нечесно. Як ти це поясниш?

— Легко, — знизала я плечима. — Ти для мене — набагато важливіший, ніж будь-хто. І ти віддаєш мені себе. Це вже значно більше, ніж я заслуговую, і все, що ти даруєш, лише збільшує дисбаланс.

Він недовго аналізував сказане, а потім закотив очі.

— Те, як ти мене сприймаєш, просто смішно. Я спокійно жувала свій сніданок. Я знала, що Едвард не слухатиме, якщо я почну переконувати його в іншому.

Задзижчав телефон Едварда. Перш ніж відповісти, він подивився на номер.

— Алісо, що трапилося?

Він слухав, а я, чекаючи його реакції, раптово почала нервувати. Але те, що сказала Аліса, зовсім його не здивувало. Він кілька разів зітхнув.

— Я припускав щось таке, — відповів він їй, пильно дивлячись мені в очі, його брови несхвально звелися. — Вона розмовляла уві сні.

Кров прилила мені до обличчя. Що ж я цього разу сказала?

— Я про це подбаю, — пообіцяв він.

Коли він згорнув телефон, то подивився на мене трохи розлючено.

— Ти ні про що не хочеш зі мною поговорити?

Я секунду міркувала. Враховуючи попередження, яке Аліса робила мені минулої ночі, можна було здогадатися, чого вона телефонувала. І згадуючи той тривожний сон, що снився мені сьогодні весь день, — сон, у якому я скрадалася за Джаспером у надії, що він виведе мене на галявину крізь ліс, схожий на лабіринт, де я зможу знайти Едварда… Едварда і чудовиськ, які прагнуть мене убити, але про них я не турбувалась, тому що вже ухвалила рішення, — то я припустила, щo саме міг Едвард чути, доки я спала.

Я на секунду скривила губи, досі не готова зустрітися поглядом з Едвардом. Він чекав.

— Мені подобається Джасперова ідея, — нарешті промовила я. Він застогнав.

— Я хочу допомогти. Я повинна зробити хоч щось, — наполягала я.

— Те, що ми наражатимемо тебе на небезпеку, не допоможе.

— А Джаспер вважає, що допоможе. Він же знається на цьому. Едвард сердито подивився на мене.

— Ти все одно не зможеш мене стримати, — погрожувала я. — Я не збираюсь переховуватись десь у лісі, доки ви ризикуєте заради мене.

Раптово він почав боротися з усмішкою.

— Белло, Аліса не бачить тебе на галявині, вона бачить, як ти тиняєшся, загублена в лісі. Ти не зможеш знайти нас там, ми лише згаємо час, доки я шукатиму тебе, коли все закінчиться.

Я намагалась зберігати такий самий спокій, як і він.

— Це тому, що Аліса не брала до уваги присутність Сета Клірвотера, — чемно промовила я. — Якби вона це зробила, тоді, звісно ж, вона була б не в змозі побачити нічого. Але схоже на те, що Сет хоче бути на місці битви так само, як і я. Не думаю, що буде аж так важко переконати його показати мені дорогу.

Гнів спалахнув на Едвардовому обличчі, але потім він глибоко вдихнув і взяв себе в руки.

— Це б могло спрацювати… якби ти не сказала мені. Тепер я просто попрошу Сема дати Сетові спеціальні вказівки. Сет не зможе проігнорувати наказ, хай як би він того хотів.

Я приязно посміхнулась.

— А з чого б це Сем роздавав такі накази? Особливо коли я розкажу йому, як допоможе моя присутність на галявині? Я закладаюсь, що Сем ліпше зробить послугу мені, аніж тобі.

Едвард знов опанував себе.

— Можливо, ти права. Але я впевнений, що Джейкоб неодмінно віддасть такі самі накази, як я.

Я насупилась.

— Джейкоб?

— Джейкоб — другий за рангом у зграї. Він тобі ніколи не розповідав про це? Всі повинні підпорядковуватись його наказам так само, як і Семовим.

Едвард переміг і посміхався, сам це розуміючи. Я зморщила лоба. Джейкоб буде на його боці — в цьому єдиному разі, я була впевнена. І до речі, Джейкоб ніколи не розповідав мені про свій ранг.

Едвард скористався з того, що я на мить розгубилася, і продовжив підозріло рівним та заспокійливим голосом:

— Вчора я мав захопливу можливість зазирнути в думки всієї зграї. Це було цікавіше, ніж дивитись мильну оперу. Я й гадки не мав, як важко керувати такою величезною зграєю. Дух індивідуальності проти духу більшості… просто неймовірно.

Вочевидь, він намагався відвернути мою увагу. Я пильно дивилась на нього.

— Між іншим, Джейкоб має багато секретів, — промовив він, загадково посміхаючись.

Я не відповіла, лише дивилась і чекала влучного моменту, щоб висловити свої аргументи.

— До речі, ти вчора вночі помітила найменшого сірого вовка? Я коротко кивнула.

Він засміявся.

— Вони так серйозно сприймають усі свої легенди! А виявляється, є речі, до яких жодна легенда не змогла їх підготувати.

Я зітхнула.

— Гаразд, здаюсь. Що ти маєш на увазі?

— Вони беззаперечно приймають те, що лише прямі онуки перших вовкулак мають силу для трансформації.

— Що, трансформувався хтось, хто не є прямим нащадком?

— Ні. Вона — прямий нащадок. З цим усе гаразд.

Я розширила очі від здивування і кілька разів кліпнула.

— Вона?

Едвард кивнув.

— Так. І вона тебе знає. Її звати Лі Клірвотер.

— Лі — вовкулака! — вигукнула я. — Невже? Як давно? Чому Джейкоб не сказав мені?

— Є речі, які йому не дозволено розголошувати, наприклад, кількість вовків. Як я вже казав, коли Сем віддає наказ, ніхто не сміє його ослухатись. Джейкоб поводився дуже обережно, він намагався не думати ні про що таке, коли був поряд зі мною. Але після вчорашньої ночі це, певна річ, уже не має значення.

— Я не можу в це повірити! Лі Клірвотер!

Раптом я згадала, як Джейкоб говорив про Лі та Сема, і як поводився, коли набалакав зайвого: наприклад, коли сказав, що Сем має дивитись Лі в очі щодня, знаючи, як він порушив усі свої обіцянки… потім згадала Лі на кручі, сльозу, що блискотіла на її щоці, коли старий Квіл говорив про важкий тягар і про жертву, що приносять сини з роду квілеутів… І Біллі, що проводив час із Сью, бо в неї були неприємності з дітьми… так, те, що вони тепер стали вовкулаками, справді неприємність! Раніше я не дуже багато думала про Лі Клірвотер, лише співчувала її втраті, коли Гаррі помер, а потім мені знов було її шкода, коли Джейкоб розповів історію про те, як дивний імпринтинг між Семом та її кузиною Емілією розбив їй серце.

А тепер вона є частиною зграї Сема, тепер вона чує всі його думки… і не в змозі приховати своїх.

Це нестерпно, — сказав колись Джейкоб. — Жодної приватності, жодних таємниць. Усе, чого ти соромишся, виставлене на загальний огляд.

— Бідолашна Лі, — прошепотіла я.

Едвард пирхнув.

— Вона робить життя надзвичайно неприємним для решти зграї. Я не впевнений, що вона заслуговує на твоє співчуття.

— Що ти маєш на увазі?

— Для зграї це досить важко — поділяти всі свої думки. Більшість із них кооперується, цим полегшуючи собі життя. Навіть коли один із них навмисне злиться, це болісно для кожного.

— Вона має на те причини, — пробубоніла я, ставши на бік Лі.

— Так, я розумію, — відповів він. — Дія імпринтингу — це одна з найдивніших речей, які мені траплялися в житті, а бачив я багато дивних речей, — він похитав головою, висловлюючи зачудування. — Зв’язки, якими Сем пов’язаний зі своєю Емілією, просто неможливо описати, варто було б сказати, що він — її Сем. Він справді не мав вибору. Це нагадує мені «Сон літньої ночі»21 і весь той хаос, що наробили любовні закляття фей… це як чари, — він посміхнувся. — Це почуття дуже схоже на те, що я відчуваю до тебе.

— Сердешна Лі, — знов промовила я. — Але що ти маєш на увазі під п