Book: Молодий місяць



Молодий місяць

Стефені МАЄР

МОЛОДИЙ МІСЯЦЬ

Роман

Моєму татові Стівену Моргану.

Ніхто й ніколи не отримував такої люблячої й безкорисливої підтримки, яку дарував мені ти.

Я також люблю тебе.

Бурхливі радощі страшні, мій сину,

Бо часто в них бурхливий і кінець.

Їх смерть у торжестві, вони ж бо гинуть,

Як порох і вогонь, у поцілунку[1].

Ромео і Джульєтта, дія ІІ, сцена VI

Передмова

Я почувалася так, наче опинилася в одному з тих жахливих нічних кошмарів, коли ти мчиш щодуху, біжиш, аж поки не перехопить подих, а насправді заледве пересуваєшся. Здавалося, що мої ноги, прокладаючи собі шлях крізь галасливий натовп, ступають дедалі повільніше, але стрілки на велетенському баштовому годиннику не сповільнюються. З якоюсь невблаганною байдужістю вони невпинно наближають нас до кінця — до кінця всього живого.

Але це був не сон, і на відміну від нічного кошмару, я бігла не для того, щоб зберегти своє життя, а задля порятунку чогось значно ціннішого. Сьогодні моє власне життя не мало для мене жодного значення.

Аліса сказала: дуже ймовірно, що ми обидві тут загинемо. Можливо, все було б інакше, якби вона не опинилася в лабетах яскравого сонячного проміння; тільки я здатна пересуватися цією ясною, залитою сонячним промінням площею.

Але я не могла бігти швидко.

Тому мене уже не турбувало, що ми оточені винятково небезпечними ворогами. Коли годинник почав вибивати дванадцяту, я відчула легку вібрацію під підошвами своїх млявих ніг. Я знала, що вже запізно, — мене навіть тішила думка, що десь неподалік якесь кровожерливе створіння чатує на мене. На саму тільки гадку про це я втрачала бажання жити.

Годинник пробив іще раз, і сонце з самого вершечка неба покотилося вниз.

Розділ 1

Вечірка

На дев’яносто дев’ять цілих і дев’ять десятих відсотка я була впевнена в тому, що сплю.

Я була так цього певна, тому що, по-перше, стояла в яскравих променях сонця настільки чистих, що аж засліплювали очі, — а в моєму віднедавна рідному містечку Форкс, у Вашингтоні, такого ніколи не бувало; по-друге, я дивилася на свою бабусю Мері. Минуло уже шість років відтоді, як моя бабуся померла, саме це й підтверджувало мою теорію про сон.

Бабуся зовсім не змінилася: її обличчя залишилося таким, яким я його запам’ятала. Шкіра — м’яка й обвисла, вкрита тисячами малесеньких зморщок — майже зовсім не трималася кісток. Обличчя було схоже на висушений абрикос, увінчаний кучмою густого сивого волосся.

Наші роти — тільки її був поораний зморшками — водночас розтягнулися у здивованій напівпосмішці. Вочевидь, вона також не сподівалася побачити мене.

Я саме збиралася поставити їй запитання, у мене їх було багато. Що вона робить тут, у моєму сні? Де вона була останні шість років? Чи все гаразд із дідусем, чи знайшли вони одне одного? Але вона розтулила рота воднораз зі мною, тож я дозволила їй заговорити першою. Вона також запнулася, ми обидві якось невпевнено усміхнулися.

«Белло?» — промовив моє ім’я чийсь голос. Це була не бабуся. Ми обидві повернулися, щоб роздивитися того, хто втрутився у нашу компанію. Але навіть не дивлячись, я могла сказати, хто це. Цей голос я б упізнала будь-де — впізнала й відповіла б, присягаю, уві сні чи наяву… чи на тому світі, байдуже де. За нього я б кинулася у вогонь або ж, менш драматично, за нього я була готова щодня долати холод, і вітер, і нескінченні зливи.

Едвард.

Я завжди хвилювалася, коли бачила його, — свідомо чи несвідомо, — і хоча була майже впевнена в тому, що сплю, коли перед нами постав Едвард в ореолі сонячного світла, я запанікувала.

Я розхвилювалася, тому що бабуся не знала, що я закохана у вурдалака, — ніхто не знав цього, — та чим можна було пояснити діамантовий відблиск його шкіри, що переливалася тисячами кольорів веселки, так наче її було зроблено з кришталю чи коштовного каміння?

Що ж, бабусю, ти, мабуть, помітила, що мій хлопець світиться. Так завжди буває, коли він виходить на сонце. Ти не переймайся…

Що він тут робить? Він живе у Форксі, найдощовішому й найпохмурішому місці на світі, бо тільки тут він може виходити надвір удень, не боячись викрити давній секрет своєї сім’ї. А ось і він, граційно наближається до мене — на його янгольському обличчі сяє прегарна усмішка, наче ми на самоті.

В ту мить я пожалкувала, що не підпадаю під вплив його містичного таланту — читати думки інших людей так само чітко, наче їх вимовили вголос. Зазвичай я була вдячна, що він не може читати моїх думок, але зараз хотіла, щоб він почув мене, почув застереження, яке лунало в моїй голові.

Досі в паніці я повернулася до бабусі, та збагнула, що вже запізно. Вона звела на мене очі, її погляд був такий самий тривожний, як і мій.

Едвард усміхався так лагідно, що моє серце почало калатати, мов навіжене, і мало не вискочило з грудей, він пригорнув мене за плечі й обернувся до бабусі.

Вираз її обличчя здивував мене. Вона не була наляканою, а навпаки, дивилася на мене якось покірно, винувато, немов чекала догани. А ще вона стояла в дивній позі, якось незвично випроставши руку — вона відставила її і зігнула в лікті, немов обіймала когось, кого я не бачила. Когось невидимого…

Тільки згодом, уважно придивившись, я помітила велику позолочену раму, в якій і була моя бабуся. Нічого не розуміючи, я підняла вільну руку, яка не обіймала Едварда за пояс, і простягнула вперед, щоб торкнутися бабусі. Вона з точністю до деталі повторила цей рух, я немов побачила віддзеркалення. У тому місці, де наші пальці повинні були зустрітися, я не намацала нічого, окрім холодного скла…

Раптом мій сон перетворився на кошмар.

То була не бабуся.

То була я. Я у дзеркалі. Я — стара, зморшкувата і зів’яла.

Едвард стояв біля мене, у дзеркалі не було його відображення. Він був невимовно прекрасний і вічно сімнадцятилітній. Він торкнувся моєї змарнілої щоки своїми крижаними ідеальними вустами.

«З днем народження», — прошепотів він.


Здригнувшись, я прокинулася, мої очі розплющилися, і я жадібно ковтнула повітря. Тьмяне сірувате світло, таке звичне для похмурих ранків у цій місцевості, посіло місце яскравих сонячних променів із мого сну.

Це сон, запевнила я себе. Це тільки сон. Я глибоко вдихнула і, здається, трохи заспокоїлася, але раптом знову здригнулася. Задзвонив будильник, і маленький календар у куточку циферблата сповістив, що сьогодні тринадцяте вересня. Так, це всього-на-всього сон, але все-таки він певною мірою пророчий. Сьогодні мій день народження. Сьогодні мені офіційно виповнилося вісімнадцять років.

Ось уже кілька місяців я з тривогою очікувала й боялася цього дня.

Літо було просто ідеальне — найщасливіше літо в житті, найщасливіше літо у світі, хоча й найбільш дощове за всю історію півострова Олімпік. І весь цей час я відчувала, як ця жахлива дата причаїлась у засідці, чекаючи слушного моменту для стрибка.

Нарешті це трапилося. І було ще гірше, ніж я очікувала. Мені стало страшно — я старіла. Я відчувала, як день у день ставала старшою. А сьогодні мені виповнилося вісімнадцять.

А Едварду ніколи не виповниться вісімнадцяти.

Чистячи зуби, я майже здивовано дивилася на своє віддзеркалення — моє обличчя зовсім не змінилося. Я почала уважно вивчати себе, шукаючи на обличчі бодай найменших ознак зморщок. Я знайшла кілька на чолі, та варто було мені розслабитися, як вони одразу б зникли. Але я не могла. Брови здивовано вигнулися над тривожними карими очима.

Це був просто сон, знову запевнила я себе. Просто сон… Але також і найгірший із нічних кошмарів.

Я не поснідала, намагаючись якомога швидше піти з хати. Мені не вдалося розминутися з батьком, тож кілька хвилин я була змушена грати веселість. Я намагалася вдавати радість, отримуючи подарунок, хоча й просила нічого мені не дарувати. Та щоразу, коли я повинна була усміхатися, я мало не плакала.

Я стримувала сльози всю дорогу до школи. Мені було важко викинути з голови образ бабусі — я б нізащо не погодилася з тим, що то була я. Усі мої почуття кудись зникли, гору взяв невимовний відчай і гнітив мене, аж поки я не в’їхала на знайому стоянку позаду старшої школи Форкса і не помітила Едварда. Він, немов мармурова статуя, забутий язичницький бог краси, граційно спирався на свій чистенький срібний «вольво». Сон не мав нічого спільного з реальністю: він чекав на мене, як і щодня.

Мій відчай одразу немов рукою зняло; на його місце прийшло здивування. Я зустрічалася з Едвардом уже півроку, але досі не могла повірити, що мені так поталанило.

Його сестра Аліса стояла поруч. Вона також чекала на мене.

Звісно, Едвард та Аліса насправді не були родичами (у Форксі всі знали, що діти Калленів усиновлені, адже лікар Карлайл і його дружина Есме були занадто молодими, щоб мати дітей-підлітків), проте їхня шкіра була однаково блідою, їхні очі мали дивний золотавий відблиск, а навколо — темні, немов від удару, синці. Її обличчя, як і його, було вражаюче вродливим. Для обізнаної людини — такої як от я — ці збіги не здавалися випадковими.

Аліса стояла і чекала на мене. Її каро-золотаві очі поблискували від хвилювання. Я помітила у неї в руках маленьку коробочку, обгорнуту в срібний папір, і спохмурніла. Я ж казала Алісі, що мені не потрібно нічого, зовсім нічого — ні подарунків, ні уваги на день народження. Вочевидь, моїм бажанням знехтували.

Я гримнула дверцями пікапа — «шевроле» 1953-го року випуску — так сильно, що шматочки ржі посипалися на мокрий асфальт, і повільно рушила туди, де чекали вони. Аліса кинулася мені назустріч, її кумедне личко світилося від радості, а коротеньке колюче волоссячко робило її схожою на персонажа з казок.

— З днем народження, Белло!

— Тихо! — прошепотіла я, роззираючись довкола, щоб переконатися, що її ніхто не почув. Останнє, чого мені хотілося, то це гучного святкування цієї сумної дати. Проте, здавалося, вона не звернула на мене уваги.

— Розгорнеш свій подарунок зараз чи пізніше? — поцікавилася вона, поки ми йшли до Едварда.

— Жодних подарунків, — запротестувала я пошепки. Зрештою вона зрозуміла, в якому я гуморі.

— Гаразд… Значить, пізніше. Тобі сподобався альбом, який прислала мама? А фотоапарат від Чарлі?

Я важко зітхнула. Звісно ж, вона вже знала, що мені подарували на день народження. Едвард не був єдиним членом сім’ї Калленів, який мав незвичні вміння. Аліса «побачила», що подарують мені батьки, тільки-но вони вирішили це зробити.

— Так, подарунки чудові.

— Гадаю, це хороша ідея. Випускницею бувають тільки раз. Можеш отримати непоганий досвід.

— А скільки разів була випускницею ти?

— Це зовсім інше.

Ми саме наблизилися до Едварда, він простягнув мені руку. Я радісно доторкнулася до неї, забувши на якусь мить про свій похмурий гумор. Його шкіра була, як завжди, гладенькою, пружною і дуже холодною. Він лагідно стиснув мої пальці. Я глянула в його блискучі топазові очі, і моє серце почало калатати. Відчувши таку переміну, він знову усміхнувся.

Він плавно підняв вільну руку і, провівши холодним кінчиком пальця по контуру моїх губ, сказав:

— Отже, як ми й домовлялися, я не вітатиму тебе з днем народження. Вірно?

— Так, вірно.

Я б ніколи не змогла відтворити плавність його ідеальних рухів. У них було щось притаманне минулим століттям.

— Я просто хочу переконатися, — мовив він, провівши рукою по своєму бронзовому волоссю. — Адже ти могла змінити свою думку. Здається, більшість людей люблять дні народження й подарунки.

Аліса засміялася — її голос пролунав, як дзенькіт срібного дзвіночка.

— Звісно, тобі сподобається. Сьогодні кожен намагатиметься зробити для тебе щось приємне. Що в цьому поганого? — це запитання прозвучало риторично.

— Старість, — відповіла я все-таки, але мій голос лунав не так упевнено, як мені того хотілося.

Посмішка Едварда враз перетворилася в пряму лінію.

— Вісімнадцять — ще не багато, — сказала Аліса. — Хіба жінки не починають засмучуватися через дні народження, коли їм виповнюється двадцять дев’ять?

— Тепер я старша за Едварда, — пробурмотіла я. Він зітхнув.

— Технічно, — сказала вона досі піднесеним тоном. — Усього на один малесенький рік.

І я подумала… Якби я могла бути впевнена в майбутньому, якого хотіла, впевнена, що завжди зможу бути з Едвардом, Алісою та рештою Калленів (бажано не старенькою поморщеною бабусею)… тоді б рік чи два не мали для мене ніякого значення. Та Едвард нізащо б не погодився на майбутнє, в якому мені доведеться змінитися. Мови не може бути про майбутнє, в якому я також стану такою, як він, — безсмертною.

Він називав це глухим кутом.

Правду кажучи, я не розуміла Едварда. Чому він так не хотів, щоб я стала безсмертною? Бути вампіром не так уже й жахливо — принаймні Каллени живуть нормальним життям.

— О котрій годині тобі треба повернутися додому? — провадила Аліса, змінивши тему. Судячи з її тону, вона намагалася схилити розмову до того, чого я так хотіла уникнути.

— Не знаю. Мені ще треба дещо зробити.

— О, благаю тебе, Белло! — буркнула вона. — Невже ти хочеш ось так просто зіпсувати усе свято?

— Я думала, що в мій день народження все повинно бути так, як цього хочу я.

— Я заберу Беллу від Чарлі одразу після школи, — сказав Едвард, зовсім ігноруючи мене.

— Мені ще треба на роботу, — запротестувала я.

— Власне, не треба, — мовила Аліса самовдоволено. — Я уже домовилася про все з місіс Ньютон. Сьогодні вона замінить тебе кимсь іншим. А ще вона просила привітати тебе з днем народження.

— Я… я все одно не можу, — запнулася я, намагаючись викрутитися. — Я ще повинна подивитися «Ромео і Джульєтту» на урок англійської літератури.

— Ти ж знаєш «Ромео і Джульєтту» напам’ять, — фиркнула Аліса.

— Але містер Берті сказав, що нам потрібно подивитися фільм для того, щоб краще зрозуміти Шекспіра.

Едвард закотив очі.

— Ти уже бачила цей фільм, — мовила Аліса.

— Я не бачила версії шістдесятих. Містер Берті сказав, що вона найкраща.

Зрештою Аліса самовпевнено всміхнулася і глянула на мене.

— Це може бути легко, Белло, а може й ні, але так чи йнак…

— Розслабся, Алісо, — втрутився Едвард. — Якщо Белла хоче дивитися фільм, то нехай дивиться. Це ж її день народження.

— І я так гадаю, — додала я.

— Я привезу її десь біля сьомої, — провадив він. — Тож ти матимеш більше часу для приготувань.

Сміх Аліси нагадував дзвіночок.

— Гаразд. До зустрічі ввечері, Белло. Буде весело, ось побачиш.

З цими словами вона усміхнулася, показавши усі свої ідеально білі зуби, потім чмокнула мене в щічку і, весело підстрибуючи, побігла на свій урок, перш ніж я встигла відповісти.

— Едварде, будь ласка… — почала я благати, але він торкнувся холодним пальцем моїх губ.

— Обговорімо це пізніше. Ми запізнимося на заняття.

Ніхто й не глянув на нас, коли ми зайняли звичні місця за останньою партою (майже кожне заняття ми відвідували разом — дивовижно, яких поблажок умів домагатися Едвард від адміністраторів жіночої статі). Ми з Едвардом зустрічалися задовго, щоб бути об’єктом для пліток. Навіть Майк Ньютон більше не дивився на мене похмурим поглядом, змушуючи відчувати себе винною. Тепер він просто всміхався, і я раділа з того, що врешті він зрозумів, що ми можемо бути тільки друзями. Майк вельми змінився за літо — він схуд, на обличчі виступили вилиці, тепер у нього була зовсім інша зачіска: волосся відросло і за допомоги гелю трималося у формі вишуканого безладу. Я одразу здогадалася, що у нього було на думці: стати схожим на Едварда, але домогтися цього, імітуючи його зовнішність, було неможливо.

День поволі спливав, а я твердо вирішила для себе будь-що уникнути вечірки в будинку Калленів. Гадаю, невдалий час святкувати, коли в мене траурний настрій. Та найважче було б отримувати увагу й подарунки від інших.

Надмірна увага — це не завжди добре. Хіба кому до вподоби, коли їм в обличчя спрямовують яскраве світло? А я ж так наполегливо просила, навіть наказувала, щоб ніхто не дарував мені подарунків! Проте скидалося на те, що Чарлі й Ренé були не єдиними, хто вирішив знехтувати моїм бажанням.

У мене ніколи не було багато грошей, і це мене зовсім не засмучувало. Мене виховувала Рене, і ми якось виживали на її зарплату виховательки в дитячому садку. Чарлі також не заробляв багато — він був шефом поліції в нашому малесенькому місті, Форксі. Всі свої доходи я отримувала завдяки тому, що тричі на тиждень працювала у місцевій крамниці спортивних товарів. Для мене було великою радістю знайти роботу в такому малесенькому містечку. Кожне зароблене пенні я відкладала на навчання в коледжі. (Коледж був планом Б. Я досі сподівалася на план А, та Едвард наполягав на тому, що мені слід жити «нормальним» життям…)

Едвард мав багато грошей — я навіть не пробувала уявити скільки. Для Едварда й решти Калленів гроші не мали ніякого значення. Це щось, що ти накопичуєш, маючи до своїх послуг необмежений час, а ще сестру, наділену вмінням передбачати тенденції на біржовому ринку. Здається, Едвард не розумів, чому я забороняла йому витрачати гроші на мене, чому почувалася незручно, коли він запрошував мене в дорогий ресторан у Сієтлі, чому не дозволяла йому придбати мені нову машину, здатну розвивати швидкість понад п’ятдесят п’ять миль на годину, або чому я не хотіла, щоб він платив за моє навчання в коледжі (він із якоюсь смішною наполегливістю схиляв мене до плану Б). Едвард уважав, що я живу невиправдано важким життям.



Та як я могла дозволити йому дарувати мені речі, за які не могла відплатити? З якоїсь незрозумілої причини він хотів бути зі мною. Він давав мені дещо незвичне, високе, і гроші могли порушити природній баланс.

День спливав, а ні Едвард, ні Аліса не згадували про мій день народження, тож я трохи заспокоїлася.

Під час ланчу ми сиділи за нашим столиком.

Панувала якась незвично спокійна атмосфера. Ми троє — Едвард, Аліса та я — сиділи з південного боку столика. Інші «старші» й трохи страшніші діти Калленів (особливо це стосується Еммета) вже закінчили школу; Едварда ж та Алісу, здавалося, учні зовсім не боялися й не уникали, тому ми сиділи не самі. Мої друзі Майк і Джесика (які перебували у дивних стосунках після свого нещодавнього розриву), Анжела та Бен (чий роман тривав усе літо), Ерик, Конор, Тайлер і Лорен (хоча я й не вважала її своєю подругою) — всі сиділи за нашим столиком потойбіч невидимої лінії. Ця лінія зникала в сонячні дні, коли Едвард та Аліса пропускали школу, і тоді я зазвичай брала участь у невимушеній розмові.

Едвард та Аліса не вважали це вигнання з суспільного життя дивним чи згубним. Вони майже нічого не помічали. Люди завжди почувалися якось дивно й невпевнено поряд із Калленами, вони трохи їх боялися, але не могли знайти цьому логічного пояснення. Я була радше винятком із загального правила. Іноді Едвард цікавився моїм самопочуттям, адже він не міг читати моїх думок. Він гадав, що погано впливає на мене, та варто було йому озвучити це припущення вголос, як я одразу заперечувала.

Пообідні заняття минули швидко, і Едвард, як завжди, провів мене до пікапа. Проте цього разу він вказав мені на місце пасажира. Аліса забрала його машину додому, і таким чином він втримав мене від втечі.

Я ображено схрестила руки на грудях й відмовилася зрушити з місця, хоча надворі й лило як із відра.

— Сьогодні мій день народження, невже я не можу вести власну машину?

— Я вдаю, що сьогодні не твій день народження, як ти й просила.

— Отже, якщо сьогодні не мій день народження, значить, я не повинна йти до тебе додому ввечері…

— Гаразд, — він зачинив пасажирські двері та, пройшовши повз мене, відчинив двері з боку водія. — З днем народження.

— Тихіше, — нерішуче зашипіла я у відповідь і сіла в машину, не бажаючи, щоб він сказав іще щось.

Поки я їхала, Едвард увімкнув радіо й похитав головою, висловлюючи осуд.

— Твоє радіо не ловить жодної хвилі.

Я насупилася. Мені не подобалося, коли він критикував мою машину. Мій пікап просто чудовий — у нього своя особистість.

— Якщо хочеш нормального звуку, то катайся на власній машині, — я страшенно нервувалася через план Аліси і була в такому кепському гуморі, що слова вихопилися самі собою і прозвучали набагато різкіше, аніж мені цього хотілося. Як правило, в присутності Едварда я була завжди в чудовому настрої, і мій тон змусив його стиснути губи, стримуючи мимовільну посмішку.

Коли я припаркувала машину біля будинку Чарлі, Едвард нахилився до мене і взяв моє обличчя в долоні. Він поводився зі мною дуже обережно, пучками пальців лагідно торкнувся моїх скронь, щік, рота. Так наче я була дуже делікатною річчю, на відміну від нього.

— Ти завжди повинна бути в гарному гуморі, не тільки сьогодні, — прошепотів він. Я відчула на обличчі його солодкий подих.

— А якщо я не хочу бути в гарному гуморі? — зітхнула я. Його золоті очі зайнялися.

— Дуже погано.

Тільки-но він нахилився і торкнувся мене своїми крижаними вустами, як моя голова пішла обертом. Як він і хотів, я миттю забула про всі свої турботи й зосередилася на тому, як вдихати й видихати.

Його вуста, холодні, гладкі й ніжні, потягнулися до моїх. Мої руки самі пригорнули його за шию, і я почала палко цілувати його. Раптом я відчула, як його губи скривилися, він відсторонився й розімкнув мої обійми.

Едвард встановив багато правил стосовно наших фізичних стосунків, бажаючи вберегти моє життя. Хоча я й усвідомлювала необхідність тримати певну дистанцію між моєю ніжною шкірою та його гострими як бритва отруйними зубами, та коли він починав мене цілувати, я зовсім забувала про такі дрібниці.

— Будь ласка, поводься чемно, — його подих ковзнув по моїй щоці. Він іще раз ніжно поцілував мене в губи, а тоді відштовхнув, склавши мої руки на животі.

Кров ударила мені в голову. Я приклала руку до серця. Воно невпинно калатало під моєю долонею.

— Як гадаєш, чи вдасться мені коли-небудь з цим упоратися? — поцікавилася я радше у самої себе. — Чи перестане моє серце вискакувати з грудей щоразу, коли ти торкатимешся мене?

— Сподіваюся, що ні, — сказав він трохи самовпевнено. Я закотила очі.

— Що ж, ходімо дивитися, як Капулетті й Монтеккі зводять одні з одними рахунки?

— Твоє слово для мене закон!

Поки я вмикала фільм, Едвард зручно вмостився на канапі. Коли я присіла на краєчку канапи, він схопив мене за талію і притягнув до грудей. Не можу сказати, що там мені було зручніше, ніж на канапі, адже його груди були тверді, холодні й ідеальні, немов крижана скульптура, але все-таки я віддавала перевагу такому положенню. Він зняв із канапи старий плед і вкрив мене, щоб я бува не замерзла.

— Знаєш, а мені ніколи не подобався Ромео, — зауважив він, коли почався фільм.

— А що не так із Ромео? — запитала я трохи ображено. Ромео був одним із моїх улюблених персонажів, аж поки я не зустріла Едварда.

— Ну, по-перше, він кохав цю Розаліну — це характеризує його як мінливу особу, ти не вважаєш? Та й за кілька хвилин після одруження він вбиває родича Джульєтти. Це далеко не ідеально. Помилка за помилкою. Хіба міг він зіпсувати своє щастя ретельніше?

Я зітхнула.

— Може, я подивлюся фільм на самоті?

— Ні, я залишуся, та в будь-якому разі я дивитимусь переважно на тебе, — кінчиками пальців він малював невидимі узори на моїй руці, від чого мені аж мурашки бігали по тілу. — Ти збираєшся плакати?

— Можливо, — погодилася я. — Якщо дивитимусь уважно.

— Тоді я не відриватиму тебе.

Та тільки я відчувала його губи на своєму волоссі, як одразу відривалася.

Зрештою фільм таки захопив мене. За це слід було дякувати Едварду, який шепотів мені на вухо репліки Ромео — голос актора звучав якось невпевнено й грубо порівняно з переконливим і ніжним голосом Едварда. На його превелику радість, я таки заплакала, коли Джульєтта прокинулася й побачила, що молодий мертвий.

— Зізнаюся, зараз я трохи йому заздрю, — сказав Едвард, втираючи мої сльози пасмом волосся.

— Вона дуже вродлива. Він якось дивно фиркнув.

— Я заздрю йому не через дів чину, а через те, з якою легкістю він може накласти на себе руки, — пояснив він трохи роздратовано. — Вам, людям, зробити це так легко! Треба просто випити кілька капель рослинної отрути…

— Що? — запитала я, важко дихаючи.

— Якось я думав про самогубство, але з досвіду Карлайла знаю, що це непросто. Важко порахувати, скільки разів Карлайл пробував укоротити собі віку, перш ніж усвідомив, ким став… — його серйозний голос знову повеселішав. — Зараз він у чудовому здоров’ї. Я обернулася, щоб краще роздивитися Едвардове обличчя.

— Що ти таке говориш? — запитала я. — Про що це ти думав?

— Минулої весни, коли тебе… ледь не вбили… — він запнувся і глибоко вдихнув, намагаючись повернути голосу дратівливу манеру. — Звісно я старався зосередитися на тому, щоб знайти тебе живою, але щось у мені вже почало замислювати недобре. Але як я уже казав, мені зробити це не так легко, як людям.

За якусь мить у пам’яті зринули спогади про мою останню подорож до Фенікса, і голова пішла обертом. Я бачила все так ясно — палюче сонце, пашіючий розжарений бетон, і я у відчаї щодуху мчу на зустріч до вурдалака-садиста, який хоче замучити мене до смерті. Джеймс чекав на мене в дзеркальній кімнаті, тримаючи мою маму як заручницю, — принаймні так я думала. Я й не здогадувалася, що це пастка. Так само, як Джеймс не здогадувався, що Едвард мчить мені на поміч. Едвард з’явився саме вчасно, але міг і не встигнути. Мимоволі мої пальці намацали серпик шраму на руці, який завжди був на кілька градусів холодніший, аніж інші ділянки тіла.

Я потрусила головою — так ніби хотіла позбутися поганих спогадів — і спробувала простежити хід Едвардових думок. У мене в животі аж похололо.

— Замислювати недобре? — повторила я.

— Я б не зміг жити без тебе, — він подивився на мене так, наче цей факт був очевидним. — Та я не знав, що мені робити, — Еммет і Джаспер ніколи б не допомогли мені в цьому… Тож я думав про те, щоб податися до Італії і розізлити Волтурі.

Я не могла сприйняти ці слова серйозно, але Едвардові сумні золоті очі дивилися в далечінь, немов споглядаючи останні хвилини свого життя. Я розізлилася.

— Що таке Волтурі? — вимогливо запитала я.

— Волтурі — це сім’я, — пояснив він, його погляд усе ще був спрямований в нікуди. — Дуже давня й могутня родина таких як ми. Мабуть, вони єдині, хто належить до знатного роду. Карлайл жив із ними кілька років ув Італії, поки не переїхав до Америки. Пам’ятаєш цю історію?

— Звісно, що пам’ятаю.

Я ніколи не забуду, як уперше прийшла до них додому, у велетенський білий будинок, захований глибоко в лісі, неподалік від річки. Я завжди пам’ятатиму кімнату, в якій Карлайл — батько Едварда — відвів цілу стіну під картини, що ілюструють його життя. Найяскравіше й найбільше полотно було з часів його життя в Італії. Звісно, я пам’ятала чотирьох спокійних мужчин, із витонченими неземними рисами облич, на високому балконі понад яскравим краєвидом. Хоча картині й було понад сотні років, Карлайл — світлоголовий янгол — зовсім не змінився. Я запам’ятала й трьох інших — давніх приятелів Карлайла. Едвард ніколи раніше не називав іменем Волтурі цю чудову трійцю: двох темночубих і одного сивого джентльмена. Він говорив про них Аро, Гай та Марк, нічні покровителі мистецтва…

— В будь-якому разі не варто дратувати Волтурі, — продовжив Едвард, перериваючи мої спогади. — Принаймні якщо не хочеш померти — чи що там відбувається з нами, — голос його був такий спокійний, що здавалося, йому було нудно.

Моя злість переросла в жах. Я схопила Едвардове мармурове обличчя в долоні й міцно стиснула.

— Ніколи, ніколи, ніколи і не думай про таке! — вигукнула я. — Що б зі мною не трапилося, я забороняю тобі щось учинити з собою!

— Я ніколи не піддам тебе небезпеці знову, тож це неактуальне питання.

— Піддаси мене небезпеці! Хіба ми не з’ясували, що всі ті нещасні випадки трапилися з моєї вини? — я дедалі сильніше лютувала. — Та як ти смієш навіть думати про таке?

Сама думка про загибель Едварда, навіть якщо я сама вже не житиму, завдавала мені невимовного болю.

— А що б ти робила, якби сталося навпаки? — запитав він.

— Це не одне й те саме. Здавалося, він не бачив відмінності. Він просто усміхнувся.

— А якби з тобою дійсно щось трапилося? — (Я аж зблідла на саму тільки думку про це). — Ти хотів би, щоб тоді я наклала на себе руки?

Його прекрасні риси скривилися від болю.

— Припустімо, що я зрозумів, до чого ти ведеш… трохи, — визнав він. — Але що я робитиму без тебе?

— Те, що робив до того, як з’явилася я й ускладнила тобі життя. Він зітхнув.

— Ти кажеш про це так спокійно.

— Так воно і є. Насправді в мені немає нічого особливого. Він хотів посперечатися, але, здається, передумав.

— Це неактуальне питання, — нагадав він.

Раптом Едвард випростався, відсунувши мене вбік — так, щоб ми не торкалися одне одного.

— Чарлі? — здогадалася я.

Едвард усміхнувся. За якусь мить я почула, як патрульна машина в’їхала на доріжку. Я потягнулася і взяла Едварда за руку. Гадаю, мій тато не матиме нічого проти.

Чарлі зайшов у хату, тримаючи в руках коробку з піцою.

— Здоровенькі були, діточки, — усміхнувся він до мене. — Мабуть, ви втомилися і хочете перепочити. Зголодніли?

— Звісно. Дякую, тату.

Чарлі ніколи не робив Едварду зауважень щодо постійної відсутності апетиту. Він звик до того, що Едвард часто відмовляється від вечері.

— Ви не заперечуєте, якщо я заберу Беллу сьогодні ввечері? — запитав Едвард, коли ми з Чарлі поїли.

Я звела на Чарлі сповнені надії очі. Можливо, він вважає, що дні народження треба святкувати вдома, з сім’єю — це був мій перший день народження з ним, перший відтоді, як Рене, моя мама, одружилася вдруге й переїхала до Флориди. То ж я не знала, чого очікувати.

— Не маю нічого проти — сьогодні ввечері «Маринерс» грають проти «Сокс», — пояснив Чарлі, і моя остання надія вмерла. — Тож я сам дам собі раду.

З цими словами він узяв камеру, придбану мені в подарунок на пораду Рене (адже мені знадобляться фотографії, щоб заповнити новий альбом), і кинув у мій бік.

Він не врахував однієї маленької деталі — я завжди мала проб леми з координацією. Камера висковзнула з кінчиків моїх пальців і полетіла долі. Едвард підхопив її, перш ніж вона розбилася об лінолеум.

— Хороша реакція, — підмітив Чарлі. — Схоже на те, що сьогодні ввечері в Калленів буде весело. Ти повинна зробити кілька знімків, Белло. Ти ж знаєш свою матір — вона захоче подивитися на знімки швидше, аніж ти встигнеш їх зробити.

— Чудова ідея, Чарлі, — сказав Едвард, простягаючи мені камеру. Я повернулася до Едварда і зробила перший знімок.

— Працює.

— От і добре. До речі, передай Алісі привіт від мене. Щось вона давненько не заходила, — один кутик татового рота ледь помітно вигнувся.

— Всього-на-всього три дні, тату, — нагадала я. Чарлі просто обожнював Алісу. Він прив’язався до неї минулої весни, коли вона допомагала мені одужувати. Чарлі був безмежно вдячний за те, що вона позбавила його від кошмару: його майже доросла дочка не могла прийняти душ без сторонньої допомоги. — Гаразд, передам.

— От і чудово. Що ж, діточки, гарно вам розважитися, — він ясно дав зрозуміти, що не має нічого проти. Чарлі не терпілося якнайшвидше дістатися вітальні й телевізора.

Едвард усміхнувся, святкуючи перемогу, і, взявши мене за руку, потягнув геть із кухні.

Коли ми підійшли до машини, він знову вказав на пасажирське місце, і цього разу я не сперечалася. Правду кажучи, я погано орієнтувалася в похмурій місцевості, де розташувався будинок Едварда.

Едвард їхав на північ від Форкса, явно демонструючи своє роздратування: мій древній автомобіль не міг похвалитися блискавичною швидкістю. Ледь стрілка спідометра перевищувала позначку п’ятдесят, як мотор починав несамовито завивати.

— Не поспішай, — попередила я.

— Знаєш, що б тобі підійшло? Гарненьке маленьке «ауді». Дуже тихе й набагато потужніше…

— А що не так із моїм пікапом? До речі про дорогі дурниці: надіюся, ти не розтринькав гроші на подарунок для мене?

— Ні цента, — сказав він поважно.

— Гаразд.

— Можеш зробити мені послугу?

— Залежно від того, що ти попросиш. Він зітхнув, його прегарне обличчя набрало серйозного виразу.

— Белло, останнім справжнім днем народженням, який ми святкували, був день народження Еммета в 1935 році. Зроби нам послугу, не будь занадто серйозною й вибагливою сьогодні ввечері. Всі так хвилюються…

Я завжди почувалася трохи спантеличено, коли він заводив такі розмови.

— Гаразд, я поводитимусь чемно.

— Мабуть, мені варто тебе застерегти…

— Гадаю, що варто.

— Коли я казав, що все такі схвильовані, то мав на увазі таки всіх.

— Усіх-усіх? — я мало не задихалася від хвилювання. — Я думала, що Еммет і Розалія в Африці.

Решта мешканців Форкса вважали, що старші Каллени поїхали цього року в коледж у Дартмут, та я знала краще, що й до чого.

— Еммет дуже хотів приїхати.

— Але… Розалія?

— Знаю, Белло. Не хвилюйся, вона поводитиметься якнайкраще.

Я не відповіла. Легко сказати — не хвилюйся. На відміну від Аліси, друга Едвардова «зведена» сестра, вишукана білявка Розалія, явно мене недолюблювала. Власне, це було більше, ніж просто неприязнь. На думку Розалії, я була небажаною гостею, яка знає забагато про їхню сім’ю.

Я почувалася винуватою в ситуації, що склалася, здогадуючись, що тривала відсутність Еммета й Розалії була пов’язана зі мною. Хоча визнаю, без них було значно краще. Проте я справді сумувала за Емметом. Багато в чому він нагадував мені старшого брата, якого я завжди хотіла мати… тільки набагато, набагато жахливішого.

Едвард вирішив змінити тему.

— Отже, якщо ти не хочеш, щоб я подарував тобі «ауді», то чого ти бажаєш на день народження?

— Ти знаєш, чого я хочу, — прошепотіла я.

Він насупив брови, і на його мармуровому чолі з’явилися зморшки. Здається, він пожалкував, що змінив тему. Ми уже не раз говорили про це.

— Не сьогодні, Белло. Будь ласка.

— Що ж. Можливо, Аліса зможе дати мені те, чого я хочу. Едвард голосно загарчав.

— Белло, цей день народження не стане твоїм останнім, — присягнув він.

— Це не справедливо!

Мені здалося, що я почула, як він зціпив зуби.

Ми під’їхали до будинку. З вікон двох перших поверхів лилося яскраве світло. Веранду прикрашав довгий ряд японських ліхтарів, які освітлювали велетенські кедри, що росли навколо дому. На сходах, що вели до вхідних дверей, стояли великі вази з чудовими квітами — рожевими трояндами.



Я застогнала.

Едвард кілька разів глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися.

— Це ж вечірка, — нагадав він мені. — Спробуй повеселитися.

— Звісно, — пробурмотіла я.

Він вийшов із машини, відчинив дверцята й простягнув мені руку.

— У мене є одне запитання. Він насторожено чекав.

— Якщо я проявлю плівку, — сказала я, граючись із камерою, — ти будеш на фотографіях?

Едвард засміявся. Він допоміг мені вийти з машини, витягнув на сходи і, досі сміючись, відчинив вхідні двері.

Всі вже зібралися й чекали у великій світлій вітальні; коли я зайшла, вони хором заспівали: «З днем народження, Белло!» Я почервоніла й потупила погляд. Кожна горизонтальна поверхня в домі була прикрашена рожевими свічками й дюжинами кришталевих ваз із сотнями троянд. Поряд з Едвардовим величезним роялем стояв застелений білою скатертиною стіл із рожевим святковим пирогом, трояндами, скляними тарілками й маленькими пакуночками в сріблястих обгортках.

Це було в сотні разів гірше, аніж я могла собі уявити.

Едвард, відчуваючи моє хвилювання, обняв мене за талію й поцілував у тім’я.

Батьки Едварда, Карлайл та Есме, вічно молоді й прекрасні, були найближче до дверей. Есме лагідно пригорнула мене, її м’яке волосся кольору карамелі ледь торкнулося моєї щоки, коли вона поцілувала мене в чоло, а Карлайл обняв мене за плечі.

— Пробач нам за це, Белло, — прошепотів він. — Ми не змогли зупинити Алісу.

Розалія та Еммет стояли позаду. Розалія не усміхалася, але принаймні вона не дивилася на мене зверхньо. Обличчя Еммета розплилося в щирій усмішці. Я не бачила їх кілька місяців; я уже й забула, яка Розалія вродлива — мені було майже боляче дивитися на неї. І невже Еммет завжди був таким… великим?

— А ти зовсім не змінилася, — сказав Еммет, вдавано-розчаровано всміхаючись. — Я очікував значних перемін, але ти така, як і завжди, рожевощока.

— Дякую, Еммете, — сказала я, почервонівши ще дужче. Він засміявся.

— Мені треба відлучитися на хвилинку, — підморгнув він Алісі. — Не роби нічого смішного, поки мене немає.

— Я постараюся.

Аліса відпустила руку Джаспера і ступила вперед, її зуби блищали в яскравому світлі. Джаспер також усміхнувся, але тримався на відстані. Високий і світлочубий, він нахилився вперед, поставивши ногу на східці. За той час, який ми провели у Феніксі, він, здається, зумів подолати свою відразу до мене. Але зараз він поводився так, як завжди, коли не мусив захищати мене, — просто уникав моєї присутності. Я намагалася не брати цього близько до серця. Джасперу було важче, ніж іншим, дотримуватися строгої дієти Калленів; важче, ніж іншим, йому вдавалося протистояти спокусі, зачувши запах людської крові, якої він так давно не куштував.

— Час розгортати подарунки, — заявила Аліса. Вона взяла мене за лікоть своїми холодними пальцями і підштовхнула до столу з солодощами й сяючими пакуночками. На моєму обличчі читалось невдоволення.

— Алісо, я ж казала, що мені нічого не треба…

— А я тебе не слухала, — перебила вона самовдоволено. — Ну ж бо, розгортай.

З цими словами вона забрала в мене камеру й дала мені в руки велику срібну коробочку квадратної форми.

Коробка була дуже легенька, наче в ній нічого не було. Згори була прикріплена листівка, яка сповіщала, що це подарунок від Еммета, Розалії та Джаспера. Я невпевнено розірвала папір, намагаючись вгадати, що приховано всередині. Судячи з назви, яка складалася з великої кількості цифр, там було щось електричне. Я відкрила коробку, щоб дізнатися більше. Але виявилося, що вона таки порожня.

— М-м-м… дякую.

Розалія посміхнулася, а Джаспер зареготав.

— Це стерео для твого пікапа, — пояснив він. — Еммет саме встановлює його, щоб ти не змогла повернути подарунок назад.

Як завжди, Аліса мене на крок випередила.

— Дякую вам, Джаспере, Розаліє, — сказала я і всміхнулася, згадавши, як Едвард скаржився на моє радіо сьогодні вранці. — Дякую, Еммете, — мовила я трохи голосніше. З моєї машини долинув веселий сміх Еммета, я не змогла втриматися й також усміхнулася.

— Тепер розгорни мій, а потім Едвардів, — мовила Аліса так схвильовано, що її голос прозвучав як трель. У руках вона тримала пласку квадратну коробочку.

Я повернулася й кинула на Едварда злісний погляд.

— Ти ж обіцяв. Перш ніж він устиг відповісти, в дверях з’явився Еммет.

— Я саме вчасно! — вигукнув він, потім протиснувся вперед і став перед Джаспером, який також підійшов ближче, ніж зазвичай.

— Я не витратив і пенні, — запевнив мене Едвард. Він забрав пасмо волосся з мого обличчя, і моя шкіра аж запашіла від його дотику. Я глибоко вдихнула й обернулася до Аліси.

— Давай, — мовила я.

Еммет вдоволено захихикав. Я взяла малесенький пакунок і повернулася до Едварда саме в той момент, коли кінчики моїх пальців торкнулися паперу.

— Фотографуй, — пробурмотіла я. Саме в цю мить гострий кінець стрічки порізав мені палець. Я швидко висмикнула руку, щоб роздивитися рану. Біля порізу виступила єдина малесенька крапля крові.

Далі все відбувалося блискавично.

— Ні! — зойкнув Едвард.

Він обернувся й затулив мене власним тілом, перекинув через стіл. Я відчула, як зачепила тістечка, подарунки, квіти й посуд. Я лежала на купі битого скла.

Джаспер накинувся на Едварда, долинали такі звуки, наче зіткнулися дві скелі.

Потім вчувся ще один звук — тваринне ричання, яке вихоплювалося з грудей Джаспера. Він намагався відштовхнути Едварда, клацаючи зубами біля самого Едвардового обличчя.

В наступну мить Еммет схопив Джаспера ззаду, блокуючи його рухи, але той усе ще боровся, його дикі порожні очі дивилися тільки на мене.

Коли шок минув, я відчула страшний біль. Я впала на підлогу, інстинктивно витягнувши руки — якраз туди, де поблискувало потрощене скло. Тільки тепер я відчула пекучий гострий біль, який пробіг від зап’ястя до самого ліктя.

Приголомшена й розгублена, я дивилася, як по моїй руці стікає червона гаряча кров — під пильними поглядами шістьох вампірів, які несподівано зголодніли.

Розділ 2

Шов

Карлайл був єдиний, хто поводився стримано. Столітній досвід у відділі швидкої допомоги відчувався у його тихому владному голосі.

— Емметте, Розо, заберіть Джаспера. Еммет кивнув, цього разу вже не усміхаючись.

— Ходімо, Джаспере.

Джаспер опирався залізній хватці Еммета, намагався викрутитися, тягнувся до брата, вишкіривши зуби, він усе ще не прийшов до тями.

Обличчя Едварда було білішим за кість, він кружляв навколо мене, прийнявши оборонну позу. З його міцно стиснутих зубів вихоплювалося низьке застережливе гарчання. Я знала, що він не дихав.

На прегарному обличчі Розалії з’явилася дивна посмішка. Вона йшла перед Джаспером — тримаючись на безпечній відстані від його зубів — і допомагала Еммету вивести брата через скляні двері, які Есме притримувала однією рукою — другою вона затиснула собі рота й носа.

На трикутному обличчі Есме читався сором.

— Мені так шкода, Белло, — сказала вона, перш ніж податися в сад слідом за іншими.

— Дозволь мені, Едварде, — пробурмотів Карлайл.

За якусь мить Едвард повільно кивнув і трохи розслабився. Карлайл став навколішки і нахилився наді мною, щоб оглянути руку. Я відчувала, що на моєму обличчі легко читався переляк, і намагалася його приховати.

— Ось візьми, Карлайле, — сказала Аліса, простягаючи рушника. Він похитав головою.

— Забагато скла в рані, — він нахилився й відірвав довгу тонку смужку від білої скатертини. Він пов’язав її на мою руку вище ліктя як джгут. Від запаху крові мені аж паморочилося в голові. У вухах дзвеніло.

— Белло, — сказав Карлайл лагідно. — Ти волієш, щоб я відвіз тебе до лікарні — чи оглянув тебе тут?

— Тут, будь ласка, — прошепотіла я. Якби він відвіз мене до лікарні, то я б ніколи не змогла приховати це від Чарлі.

— Я принесу твою валізку, — сказала Аліса.

— Перенесімо Беллу на кухонний стіл, — мовив Карлайл до Едварда.

Едвард із легкістю підняв мене, поки Карлайл обережно затискав мою руку.

— Як ти почуваєшся, Белло? — запитав Карлайл.

— Добре, — мій голос був на диво твердий, і це, безумовно, мене радувало.

Едвардове обличчя перетворилося на камінь.

Аліса була уже там. Карлайлова чорна валізка лежала на столі; маленький, проте яскравий промінчик світла відбивався на стіні. Едвард обережно всадовив мене в крісло, Карлайл підсунув іще одне й одразу занурився в роботу.

Едвард стояв біля мене, він досі не дихав.

— Едварде, тобі краще звідси піти, — мовила я.

— Ні, я витримаю, — наполіг він. Його щелепа була нерухомою, очі палали — так затято він опирався своїм інстинктам. Йому було набагато важче, ніж іншим.

— Тобі не треба бути героєм, — сказала я. — Карлайл впорається й без твоєї допомоги. Іди й подихай свіжим повітрям.

Коли Карлайл натиснув на руку, я здригнулася від болю.

— Я залишуся, — відтяв Едвард.

— Чому ти такий мазохіст? — пробурмотіла я. Карлайл вирішив втрутитися:

— Едварде, краще пошукай Джаспера, поки він не накоїв дурниць. Я впевнений, що він почувається винним через свій учинок. Навряд чи він слухатиме когось іншого зараз, окрім тебе.

— Так, — підхопила я. — Іди й знайди Джаспера.

— Зроби щось корисне, — додала Аліса.

Едвардові очі звузилися, коли ми всі накинулися на нього, але зрештою він кивнув і мовчки вийшов через кухонні двері. Я впевнена, він не зробив жодного подиху відтоді, як я порізала палець.

Моя рука заніміла. Хоча це неприємне відчуття й відвертало мою увагу від порізу, але нагадувало про те, що рана глибока. Я уважно роздивлялася обличчя Карлайла, намагаючись не дивитися на те, що роблять його руки. Коли він нахилявся над моєю рукою, його золотисте волосся виблискувало у яскравому світлі. У мене було неприємне відчуття в животі, ще трохи — і я б зомліла, та я не дозволила слабкості взяти наді мною гору. Тепер я вже не чула болю, тільки лагідне тягуче відчуття, яке я намагалася ігнорувати. Навіщо поводитися як дитина?

Якби Аліса не була в полі мого зору, я б нізащо не помітила, як вона крадеться з кімнати. Вона всміхнулася ледь помітною винуватою посмішкою і зникла за дверима.

— Тепер усі, — сказала я, зітхнувши. — Принаймні зараз я зможу прибрати в кімнаті.

— Це не твоя провина, — сказав Карлайл, підбадьорливо усміхнувшись. — Це могло статися з будь-ким.

— Могло, — повторила я. — Але зазвичай це стається зі мною.

Карлайл знову всміхнувся.

Його незворушний спокій був прямою протилежністю реакції інших. На його обличчі не було жодної ознаки тривоги. Його рухи були швидкі та впевнені. Окрім звуку нашого приглушеного дихання, було чути лише стукіт малесеньких шматочків скла, які падали один по одному на стіл.

— Як ви це робите? — запитала я. — Адже навіть Аліса та Есме…

Я замовкла, хитаючи головою від здивування. Хоча ніхто з Калленів не споживав традиційного питва вурдалаків, тільки Карлайл міг виносити запах моєї крові, не піддаючись при цьому страшній спокусі. Ясно одне: це вартувало йому набагато більше зусиль, ніж він показував.

— Роки й роки практики, — відповів він. — Я вже майже не помічаю запаху.

— Як гадаєте, чи було б вам важче, якби ви взяли відпустку й надовго поїхали звідси? Подалі від лікарні, від крові?

— Можливо, — знизав він плечима, але його долоні не ворухнулися. — Та я ніколи не відчував потреби в тривалій відпустці, — він подарував мені сліпучу посмішку. — Я занадто люблю свою роботу.

Дзень, дзень, дзень. Я здивувалася, як багато скла опинилося в моїй руці. Мені закортіло подивитися на купку, яка постійно збільшувалася, але я знала, що це не дуже сприятиме дотриманню моєї стратегії — не блювати.

— Що саме вам у ній подобається? — поцікавилася я. Для мене це було незрозуміло — на боротьбу та самоконтроль витрачено чимало років, і все заради того, щоб із такою легкістю переносити подібні ситуації. Крім того, я хотіла, щоб він продовжував говорити; розмова відвертала мою увагу від неприємного відчуття в шлунку.

Його темні очі були спокійними та вдумливими, коли він відповів:

— Гм. Найбільше мені до вподоби, коли мої… вдосконалені здібності дозволяють урятувати когось, хто в іншому разі помер би. Приємно знати: завдяки тому, що ти існуєш, і тому, що ти робиш, життя інших людей може стати кращим. Іноді загострений нюх стає мені у пригоді, — кутик його рота вигнувся у напівпосмішці.

Я обмірковувала почуте, поки він оглядав мою руку, пересвідчуючись, що витягнув усі шматочки скла. Потім він потягнувся до своєї валізки по нові інструменти, і я постаралася не уявляти голку та нитку.

— Ви намагаєтеся спокутувати те, в чому не винні, — мовила я, коли почула на своїй шкірі нове тягуче відчуття. — Я маю на увазі, що ви цього не хотіли. Ви не обирали такого життя, а тепер вам треба так старатися, щоб бути хорошим.

— Не думаю, що я щось спокутую, — делікатно не погодився він. — Як і все в житті, я тільки повинен був вирішити, що робити з тим, що мені дано.

— У ваших устах це звучить так просто. Він знову оглянув мою руку.

— Ось так, — сказав він, відрізаючи нитку. — Тепер усе.

Він узяв велику ватну паличку, опустив її в якусь схожу на сироп рідину і ретельно змастив місце операції. Запах був якийсь дивний; моя голова йшла обертом. Від рідини моя шкіра змінила колір.

— Але спочатку, — я напружилася, коли він почав туго обмотувати мені руку бинтом, — чому ви взагалі вирішили піти іншим, а не очевидним шляхом?

Він ніжно усміхнувся.

— Хіба Едвард не розповідав тобі цієї історії?

— Розповідав. Але я намагаюся зрозуміти, про що ви думали…

Раптом його обличчя стало знову серйозним. І я запитала себе, чи згадав він те саме, що й я. Цікаво, про що думала б я, коли б — я одразу ж відкинула варіант якби — це трапилося зі мною.

— Ти знаєш, що мій батько був священиком, — Карлайл поринув у спогади, старанно витираючи стіл вогкою марлею. Запах спирту ударив мені в ніс. — У нього про світ було досить дивне уявлення, у якому я почав сумніватися ще до того, як змінився.

Карлайл викинув брудну марлю й шматочки скла у порожню кришталеву вазу. Я не зрозуміла, що він збирався робити навіть тоді, коли він запалив сірника. Потім він кинув сірника на просяклу спиртом тканину, і від несподіваного спалаху я аж підскочила.

— Вибач, — сказав він. — Я не хотів тебе налякати… Отож, я не погоджувався з особливостями віри мого батька. Та жодного разу за останні чотириста років, із дня мого народження, я й на хвилину не сумнівався в тому, що Бог існує. Навіть дивлячись на своє віддзеркалення.

Я вдала, що роздивляюся пов’язку на руці, щоб не видати свого здивування — адже наша розмова потекла досить несподіваним руслом. З усіх речей релігія була останнім, про що я подумала. Усе своє життя я ні в що не вірила. Чарлі вважав себе лютеранином, тому що такою була віра його батьків, але неділі він проводив на річці з вудочкою в руках. Рене час від часу ходила до церкви, але це тривало так само недовго, як і заняття тенісом, глиняним посудом, йогою чи французькою мовою тощо, і коли я дізнавалася про нове захоплення, вона зазвичай уже його змінювала.

— Я знаю, це звучить дивно з вуст вампіра, — він посміхнувся, знаючи, що, використовуючи це слово, він не зможе вразити мене. — Але сподіваюся, в цьому світі є місце навіть для таких як ми. Хоча й визнаю, що це сміливе припущення, — продовжив він трохи неуважно. — В усякому разі нас уважають проклятими. Проте я сподіваюся, — можливо, це й нерозумно з мого боку, — що ми можемо хоча б спробувати.

— Я не думаю, що це нерозумно, — пробурмотіла я. Не могла уявити, щоб хтось ставився погано до Карлайла, адже в ньому було щось божественне. До того ж єдині небеса, які б я могла оцінити, обов’язково включали в себе Едварда. — І гадаю, не знайдеться людини, яка зі мною не погодиться.

— Власне, ти перша, хто погодився зі мною.

— Невже решта не відчуває того самого? — запитала я здивовано, хоча насправді мене цікавила думка лише однієї людини.

Карлайл здогадався, про що я думаю.

— Едвард зі мною погоджується — в дечому. Бог та небеса існують, так само як і пекло. Але він не вірить у те, що для нашого виду існує загробне життя, — голос Карлайла був дуже лагідний; він замислено дивився у темряву крізь велике вікно. — Розумієш, він думає, що ми втратили наші душі.

Я одразу згадала слова, сказані Едвардом сьогодні вранці: «Принаймні якщо не хочеш померти — чи що там відбувається з нами». Над моєю головою мигнула лампочка.

— В цьому вся проблема, чи не так? — здогадалася я. — Ось чому він не хоче перетворити мене.

Карлайл говорив дуже повільно:

— Я дивлюся на свого… сина. Його сила, його доброта, велич, що сяє навколо нього, — все це підживлює мою надію, віру в щось більше. Невже такий, як Едвард, не заслуговує на це?

Я палко кивнула на знак згоди.

— Але якби я вірив у те, що й він… — Карлайл дивився на мене своїми бездонними очима. — Якби ти вірила в те саме… Чи тоді змогла б ти відібрати його душу?

Я не мала відповіді на це запитання. Якби він запитав, чи готова я пожертвувати своєю душею заради Едварда, відповідь була б очевидною. Та чи пожертвувала б я душею Едварда? Я міцно стиснула губи. Це несправедливий обмін.

— Тепер ти бачиш, у чому проблема. Я похитала головою, знаючи про своє вперте підборіддя.

Карлайл зітхнув.

— Але ж це мій вибір, — наполягала я.

— І його також, — він підняв руку, бачачи, що я готова сперечатися. — Це він відповідатиме за те, що зробить із тобою.

— Але він не єдиний, хто може це зробити, — я невпевнено подивилася на Карлайла.

Він засміявся, його гумор несподівано покращився.

— О ні, спочатку ти повинна вирішити це з ним, — зітхнув він. — Це саме те питання, в якому я ніколи не буваю впевнений. Я думаю, що роблю все, від мене залежне. Та чи було справедливо з мого боку прирікати інших на таке життя? Не знаю.

Я не відповіла. Я уявила, на що було б схоже моє життя, якби Карлайл не піддався спокусі змінити своє самотнє існування… І затремтіла.

— Саме мати Едварда змусила мене змінити думку, — голос Карлайла майже перейшов у шепіт. Він не зводив очей із темного вікна.

— Його мати?

Коли я запитувала Едварда про батьків, він завжди відповідав, що вони померли дуже давно і його спогади нечіткі. Я зрозуміла, що Карлайл дуже добре їх пам’ятає, незважаючи на нетривалість їхнього знайомства.

— Так. Її звали Елізабет. Елізабет Мейсон. Його батько, Едвард старший, в лікарні так і не прийшов до тями. Він помер під час першої хвилі грипу. Але Елізабет залишалася при здоровому глузді майже до самого кінця. Едвард дуже схожий на неї — її волосся було такого ж самого дивного бронзового відтінку, а очі зелені.

— Його очі були зелені? — пробурмотіла я, намагаючись уявити його з зеленими очима.

— Так… — Карлайлові очі кольору вохри поринули на сто років назад. — Елізабет дуже хвилювалася за свого сина. Вона зменшувала свої шанси на одужання, піклуючись про нього зі свого лікарняного ліжка. Я гадав, що він відійде на той світ першим, настільки гірше він виглядав, ніж вона. Коли прийшов її час, вона померла дуже швидко. Це трапилося одразу після заходу сонця, я щойно приїхав підмінити лікарів, які працювали увесь день. В ті часи було важко прикидатися — було так багато роботи, а я зовсім не потребував відпочинку. Я просто ненавидів повертатися додому, ховатися в темряві і вдавати, що сплю, коли так багато людей помирає.

Спочатку я пішов провідати Елізабет та її сина. Я прив’язався до них — це завжди небезпечно, адже в людей така чутлива натура. Я одразу помітив, що їй стало гірше. Лихоманка посилилася, її стан було важко контролювати, тіло стало заслабким, щоб боротися далі. Але вона не видавалася слабкою, коли дивилася на мене своїм пильним поглядом.

«Врятуйте його!» — наказала вона хриплим голосом, на який тільки й було спроможне її горло.

«Я зроблю все, що мені до снаги», — пообіцяв я, взявши її за руку. Її так лихоманило, що вона навіть не помітила, якою неприродно холодною є моя шкіра. Їй усе здавалося холодним.

«Ви повинні, — наполягала вона, стиснувши мої долоні з такою силою, що я здивувався, чи вона бува не переживе кризи. Її очі були холодні й тверді, немов каміння, немов діаманти. — Ви повинні зробити все, що вам до снаги. Те, чого інші не можуть. Зробіть це для мого Едварда!»

Я налякався. Вона дивилася на мене так пронизливо, що на якусь мить я подумав: їй відомо про мою таємницю. Тоді нею заволоділа лихоманка, і вона вже більше не приходила до тями. Вона померла за годину після нашої розмови.

Я витратив десятиліття на роздуми про те, чи варто створити собі товариша. Тільки така сама істота, як я, могла б зрозуміти мене, не треба було б і надалі прикидатися. Але я так і не зміг виправдати того, що було зроблено зі мною.

Едвард помирав. Було очевидно, що йому залишилося кілька годин. Поряд із ним лежала його мати; обличчя її було якесь неспокійне, навіть по смерті…

…Карлайл удруге переживав усе — пам’ять не підводила його, навіть через століття. Я також ясно бачила все, про що він розповідав: відчай лікарні, гнітючу атмосфера смерті, Едварда в гарячці, його життя, що спливало щохвилини… Я знову затремтіла й прогнала похмурі думки геть.

— Слова Елізабет відлунювали в моїй голові. Як вона здогадалася, що я здатен зробити? Невже хтось і справді може хотіти цього для свого сина?

Я подивився на Едварда. Хоч який хворий, усе одно він був прегарний. В його обличчі було щось чисте й хороше. Я б хотів, щоб у мого сина було таке обличчя.

Після скількох років непевності я зрештою здійснив своє бажання. Спочатку я відвіз Едвардову матір у морг, а тоді повернувся до нього. Ніхто й не помітив, що він усе ще дихає. Було недостатньо рук, недостатньо очей, щоб простежити й за половиною пацієнтів. У морзі нікого не було — принаймні нікого живого. Я непомітно виніс Едварда через чорний хід і, пересуваючись по дахах, поніс до свого дому.

Я не був упевнений, як чинити. Я вирішив завдати йому такі точно рани, які отримав сам кілька століть тому в Лондоні. Пізніше я пожалів про це. Все тривало довше й болючіше, ніж було потрібно.

І все-таки я не шкодую. Я ніколи не жалкував, що врятував Едварда…

…Карлайл потрусив головою, повертаючись у теперішнє. Усміхнувся до мене.

— Гадаю, мені варто відвезти тебе додому.

— Я сам відвезу її додому, — сказав Едвард. Він зайшов через темну їдальню, рухаючись дуже повільно. Його обличчя було спокійне, на ньому нічого не можна було прочитати, але щось трапилося з його очима — щось, що він намагався приховати. Я відчула спазм тривоги у животі.

— Мене може відвезти Карлайл, — сказала я. І зиркнула на свою сорочку. Блакитна бавовна було просочена й поплямована кров’ю, праве плече вкрите товстою рожевою кіркою.

— Зі мною все гаразд, — голос Едварда був безпристрасний. — Все одно тобі доведеться переодягнутися. Якщо ти постанеш перед Чарлі у такому вигляді, у нього буде серцевий напад. Я попрошу Алісу щось тобі позичити.

Він знову вийшов через кухонні двері. Я схвильовано глянула на Карлайла.

— Він дуже засмучений.

— Так, — погодився Карлайл. — Сьогодні трапилося саме те, чого він боявся найбільше. Біля нас ти завжди в небезпеці.

— Це не його вина.

— І не твоя також. Я відвела погляд від Карлайлових прекрасних розумних очей.

Я не могла з ним погодитися.

Карлайл простягнув мені руку й допоміг злізти зі столу. Я пішла за ним у вітальню. Есме була вже там; вона витирала підлогу в тому місці, де я впала. Відчувався сильний запах хлору.

— Есме, дозволь мені, — я відчула, як моє обличчя знову почервоніло.

— Я вже закінчила, — сказала вона, усміхаючись. — Як ти почуваєшся?

— Зі мною все гаразд, — запевнила її я. — Карлайл зашиває швидше, ніж будь-хто з лікарів, у яких я була.

Вони обоє усміхнулися.

З чорного ходу з’явилися Едвард та Аліса. Аліса одразу ж кинулася до мене, Едвард не квапився, з виразу його обличчя нічого не можна було зрозуміти.

— Ходімо, — сказала Аліса. — Одягнемо тебе в щось не таке похмуре.

Вона дала мені сорочку Есме, яка була такого самого кольору, як і моя. Я була впевнена, що Чарлі нічого не помітить. Довга біла пов’язка на моїй руці, не забруднена кров’ю, мала не такий уже й страшний вигляд. Чарлі зовсім не здивується, коли побачить мене з пов’язкою.

— Алісо, — прошепотіла я, тільки-но вона підійшла до дверей.

— Так? — відповіла вона пошепки й, схиливши голову набік, подивилася на мене з цікавістю.

— Наскільки все погано? — я не була впевнена, що мене не почують, навіть якщо я говоритиму пошепки. Хоча ми й були нагорі, за зачиненими дверима, він Едвард одно міг почути мене.

Її обличчя напружилося:

— Я ще не впевнена.

— Як Джаспер? Вона зітхнула:

— Він дуже незадоволений собою. Це немов виклик, кинутий йому, а він ненавидить почуватися слабким.

— Це не його вина. Скажи йому, що я зовсім на нього не злюся, зовсім. Гаразд?

— Звісно.

Едвард чекав на мене біля вхідних дверей. Тільки-но я піднялася сходами, він мовчки відчинив переді мною двері.

— Візьми свої речі! — крикнула Аліса, коли я повільно підійшла до Едварда. Вона принесла два пакунки, один напіврозгорнутий, дістала з-під рояля мою камеру й поклала все це в мою здорову руку. — Зможеш подякувати мені пізніше, потому як відкриєш подарунки.

Есме та Карлайл тихо побажали мені доброї ночі. Я помітила, як вони косили очима на свого байдужого сина — так само як і я.

Коли я опинилася надворі, мені стало легше. Я швидко пройшла повз ліхтарі й троянди, які навіювали мені неприємні спогади. Едвард мовчки ступав поряд. Він відчинив для мене пасажирські дверцята, і я сіла не протестуючи.

На щитку красувався великий червоний бант, прив’язаний до нового стерео. Я зірвала його і жбурнула на підлогу. Поки Едвард сідав у машину з другого боку, я запхала бант під сидіння.

Едвард не дивився ні на мене, ні на стерео. Жоден із нас не ввімкнув його, в машині панувала тиша, яка дивно підсилювалася гучним ревом мотора. Едвард їхав занадто швидко по темній звивистій дорозі. Ця мовчанка зводила мене з глузду.

— Скажи щось, — попросила я нарешті, коли він виїхав на трасу.

— Що ти хочеш почути? — запитав він байдуже. Я скулилася від його байдужості.

— Скажи, що пробачаєш мені.

Від цих слів його обличчя ожило — на ньому проступила злість.

— Пробачаю тобі? За що?

— Якби я була обережнішою, нічого б не трапилося.

— Белло, ти просто порізалася папером, навряд чи це заслуговує на смертну кару.

— Все ж таки це моя вина. Мої слова прорвали дамбу.

— Твоя вина? Якби ти порізалася в домі Майка Ньютона, наприклад, і там були б Джесика, Анжела та інші твої нормальні друзі, що б найгірше тоді могло з тобою трапитися? Хіба що вони б не змогли знайти для тебе пов’язки… Якби ти зачепила купу скляних тарілок і перевернула їх на себе — навіть без сторонньої допомоги, — що серйозне могло б статися? Ти б забруднила кров’ю сидіння машини, поки вони везли б тебе в лікарню? І Майк Ньютон тримав би тебе за руку, поки тобі накладали б шви, — він би не пригнічував нестримного бажання вбити тебе увесь час, поки був поряд. Не вини в цьому себе, Белло. Це все тільки змусить мене відчувати ще більшу огиду до себе.

— Як у біса Майк Ньютон узагалі потрапив у цю розмову? — розлютилася я.

— Майк Ньютон потрапив у цю розмову, тому що він у біса буде тобі кращою парою, аніж я, — гаркнув Едвард.

— Краще вмерти, ніж бути з Майком Ньютоном, — відтяла я. — Краще вмерти, ніж бути не з тобою.

— Не драматизуй, будь ласка.

— Тоді не будь смішним.

Він не відповів. Він пильно дивився у вітрову шибку. Його обличчя було похмуре.

Я напружилася, намагаючись якось урятувати цей вечір. Коли ми під’їхали до мого дому, я ще так нічого й не придумала.

Едвард вимкнув двигун, але його руки були досі прикуті до керма.

— Залишишся сьогодні? — запитала я.

— Мені треба додому. Менше за все мені хотілося, щоб він пішов собі розкаюватись.

— Заради мого дня народження, — не вгавала я.

— Тобі варто визначитися — або ти хочеш, щоб люди ігнорували твій день народження, або ні. Те або те.

Його голос був різкий, але не такий серйозний, як до цього. Я зітхнула з полегшенням.

— Гаразд. Я вирішила, що не хочу, щоб ти ігнорував мій день народження. Побачимося нагорі.

Я обернулася, забираючи свої подарунки. Він нахмурився.

— Тобі не обов’язково їх брати.

— Але я хочу, — відповіла я автоматично, а потім подумала, чи використовував він зворотну психологію.

— Ні, не хочеш. Карлайл та Есме витратили на тебе гроші.

— Якось переживу, — я незграбно взяла подарунки здоровою рукою і захлопнула по собі дверцята машини. Менш ніж за секунду Едвард уже стояв біля мене.

— Принаймні дозволь мені віднести їх до твоєї кімнати, — сказав він, беручи пакунки. — Я чекатиму там.

Я усміхнулася.

— Дякую.

— З днем народження, — сказав він і нахилився, щоб поцілувати мене.

Я стала на пальчики і потягнулася до його губ, але він уже відійшов. Він усміхнувся моєю улюбленою кривою посмішкою і зник у темряві.

Гра досі тривала. Коли я увійшла через парадні двері, до мене долинув голос коментатора, який перекрикував гул натовпу.

— Білко? — гукнув Чарлі.

— Привіт, тату, — сказала я, звернувши вбік. Я міцно притиснула руку до тіла. Рука палала, і я ледь помітно поморщила носа. Очевидно, дія знеболювального слабшала.

— Ну, як було? — Чарлі зручно простягнувся босоніж на канапі, опираючись на лікоть. Його кучеряве темне волосся скуйовдилося на кучму.

— Аліса розійшлася не на жарт. Квіти, солодощі, свічки, подарунки — усього потроху.

— Що вони тобі подарували?

— Стерео для мого пікапа. І ще щось. Я ще не дивилася.

— Ого!

— Еге ж, — погодилася я. — Гаразд. Уже пізно.

— Побачимося вранці.

— Побачимося, — кивнула я у відповідь.

— Що трапилося з твоєю рукою? Я почервоніла і тихо вилаялася.

— Я спіткнулася. Нічого серйозного.

— Белло! — зітхнув він, похитуючи головою.

— На добраніч, тату.

Я поспішила до ванної кімнати, де зберігала піжаму для таких ночей, як ця. Я вдягнула топ і бавовняні штанці, якими замінила старі спортивки, в котрих зазвичай спала, і стрепенулася, коли випадково діткнулася шва. Я однією рукою помила обличчя, почистила зуби й поспішила до своєї кімнати.

Едвард сидів на моєму ліжку, в самому центрі, граючись однією зі сріблястих коробочок.

— Привіт, — сказав він. Голос його був сумний. Я підійшла до ліжка, забрала у нього з рук подарунки й вилізла йому на коліна.

— Привіт, — я притулилася до його кам’яних грудей. — Тепер мені можна розгорнути свої подарунки?

— І звідки взялося таке завзяття? — поцікавився він.

— Ти робиш мене допитливою.

Я взяла довгу плоску коробочку — подарунок від Карлайла та Есме.

— Дозволь мені, — сказав Едвард. Він узяв коробку з моїх рук й одним плавним рухом зірвав із неї срібну обгортку. Потім віддав білу прямокутну коробочку назад мені.

— Як гадаєш, чи я впораюся й зніму кришку сама? — пожартувала я, але він, здається, проігнорував жарт.

У коробці був довгий твердий шматок паперу з великою кількістю різноманітних цифр. Мені знадобилася хвилина, щоб з’ясувати, що тут і до чого.

— Невже ми їдемо до Джексонвіля? — я була схвильована, хоч як мені цього не хотілося. Це був ваучер на квитки на літак — для мене й Едварда.

— Так було задумано.

— Просто не можу повірити своїм очам. Рене буде така рада! Ти ж не проти? Там сонячно, тобі доведеться сидіти весь день у хаті.

— Гадаю, що впораюся, — сказав він, а потім насупився. — Якби я знав, що ти відреагуєш на подарунок саме так, то змусив би тебе розгорнути його просто перед Карлайлом та Есме. Я думав, ти скаржитимешся.

— Звісно, це занадто. Але я збираюся взяти з собою тебе! Він засміявся.

— Тепер я жалкую, що не витратив грошей на твій подарунок. Я й не уявляв, що ти можеш бути розсудливою.

Я відклала квитки вбік і потягнулася по Едвардів подарунок. Мною оволоділа цікавість. Він узяв коробочку з моїх рук і розгорнув її, так само як і попередню. За якусь мить він дав мені прозору коробочку від СD зі срібним компакт-диском усередині.

— Що це? — запитала я спантеличено.

Він не сказав ані слова; він просто взяв диск і поставив його в програвач на нічному столику. Натиснув кнопку, й ми тихо чекали. Тоді заграла музика.

Я слухала мовчки, з широко розплющеними очима. Я знала, що Едвард очікує на мою реакцію, та не могла говорити. Сльози котилися одна по одній, і я витирала їх, перш ніж вони скочувалися вниз по щоках.

— Рука болить? — запитав він стурбовано.

— Ні, справа не в руці. Це так чудово, Едварде. Ти не міг подарувати мені нічого кращого. Мені просто не віриться, — я замовкла, щоб слухати далі. Це була Едвардова музика, його твори. Першою на СD була моя колискова.

— Я подумав, що ти не захочеш, аби я тягнув сюди рояль, а тепер я зможу грати тобі тут, — пояснив він.

— Так, зможеш.

— Як твоя рука?

— Добре. Власне, вона починала пекти під пов’язкою. Потрібен був лід.

Я б не відмовилася від Едвардової руки, але це б його відволікало.

— Я принесу тобі знеболювальне.

— Мені нічого не треба, — запротестувала я, але він ніжно зсадив мене з колін й подався до дверей.

— Чарлі, — зашипіла я. Насправді Чарлі не знав, що Едвард часто залишається в нас на ніч. Якби він довідався про це, то в нього би стався серцевий напад. Але я не почувалася винною. Ми не робили нічого такого. Едвард зі своїми правилами…

— Він не впіймає мене, — пообіцяв Едвард, безшумно зникаючи в дверях… І повернувся раніше, ніж двері захлопнулися. В одній руці він тримав склянку із ванни, в другій — пляшечку з пігулками.

Я взяла пігулки, які він мені подав, не сперечаючись, — я знала, що програю спір. А рука й справді починала турбувати. Колискова, ніжна й прекрасна, звучала далі.

— Уже пізно, — сказав Едвард. Він підняв мене однією рукою, другою витягнув покривало, потім поклав мене на подушку й підіпхав покривало зусібіч. Він ліг збоку — згори на покривало, щоб я бува не змерзла, — й обняв мене. Я поклала голову йому на плече й щасливо зітхнула.

— Дякую ще раз, — прошепотіла я.

— Будь ласка. Деякий час ми мовчали, я дослухала свою колискову до кінця.

Почалася наступна пісня. Я впізнала улюблену пісню Есме.

— Про що ти думаєш? — поцікавилася я пошепки. Перш ніж відповісти, він якусь мить вагався:

— Взагалі я думав про правду й кривду. Я відчула, як по спині пробіг холодок.

— Пам’ятаєш, я вирішила, що не хочу, аби ти ігнорував мій день народження? — запитала я поквапно, сподіваючись: було не дуже помітно, що я хочу відвернути його увагу.

— Так, — погодився він обережно.

— Ну, я подумала, що оскільки мій день народження досі триває, я хочу, щоб ти поцілував мене ще раз.

— Ти сьогодні ненажерлива.

— Так, я така — але, будь ласка, не роби нічого такого, чого сам не хочеш, — додала я ображено.

Він засміявся і зітхнув.

— Небеса не дозволяють мені робити те, чого я не хочу, — сказав він дивним відчайдушним тоном, простягнувши руку до мого підборіддя й повернувши моє обличчя до свого.

Поцілунок почався так, як завжди, — Едвард був дуже обережний, і моє серце почало шалено калатати, як завжди. А тоді щось змінилося. Раптом його губи стали наполегливіші, вільна рука заплуталася у моєму волоссі й дужче притисла моє обличчя до його лиця. І хоча мої пальці також блукали в його волоссі, хоча стало ясно, що я переступила дозволену межу, на цей раз він не зупинив мене. Його тіло було холодне, та я пристрасно притискалась до нього.

Він несподівано зупинився й відсторонив мене твердим, але ніжним рухом.

Задихаючись, я впала на подушку, голова йшла обертом. У пам’яті щось заворушилося, невиразно, десь насподі.

— Вибач, — сказав він, також зачаївши подих. — Я перетнув межу дозволеного.

— Я не маю нічого проти, — сказала я, задихаючись. Він спохмурнів і дивився на мене з темряви.

— Спробуй заснути, Белло.

— Ні, я хочу, щоб ти поцілував мене ще раз.

— Ти переоцінюєш мою витримку.

— Що спокушає тебе більше — моя кров чи моє тіло? — я кинула виклик.

— Поєднання першого з другим, — посміхнувся він сам до себе, а тоді знову зробився серйозним. — А тепер чому б тобі не припинити випробовувати своє везіння й не заснути?

— Гаразд, — погодилася я, присуваючись до нього ближче. Я й справді втомилася. Це був довгий день у всіх сенсах, і я не відчувала полегкості від того, що він завершувався. Немов завтра трапиться щось набагато гірше. Це було дурне передчуття — що могло статися гіршого, ніж сьогодні? Просто шок, ось і все.

Крадькома я притиснула поранену руку до Едвардового плеча, холодна шкіра заспокоювала палання. Мені одразу стало краще.

Я вже майже заснула, аж раптом усвідомила, щó нагадав мені той поцілунок: минулої весни, коли Едвард мав покинути мене, щоб збити Джеймса зі сліду, він поцілував мене на прощання, не знаючи, коли — і чи взагалі — ми побачимося знову. Сьогоднішній поцілунок із невідомої причини був такий самий, майже болючий. Я несвідомо затремтіла, так наче мені наснився кошмар.

Розділ 3

Кінець

Вранці я почувалася жахливо. Я не виспалася, рука пекла, а голова боліла. Не допомогло й те, що обличчя Едварда було спокійним і якимсь віддаленим, коли він швидко поцілував мене в чоло і зник у вікні. Я боялася, що увесь той час, поки я спала, він продовжував думати про правду й кривду, спостерігаючи за мною. Невидима тривога наростала, в голові калатало.

Едвард, як завжди, чекав на мене біля школи, але його обличчя було досі стурбоване. В очах було щось, чого я не розуміла, — і це мене лякало. Я не хотіла згадувати про вчорашній вечір, але не була впевнена, що уникати цієї теми буде краще.

Він відчинив для мене двері.

— Як почуваєшся?

— Чудово, — обманула я, здригнувшись від звуку захряснутих дверей, який відлунив у моїй голові.

Ми йшли мовчки, Едвард сповільнив крок, щоб не переганяти мене. Я так багато хотіла запитати, але більшість із моїх питань повинні були зачекати, бо вони мали бути адресовані Алісі. Як почувається Джаспер сьогодні? Про що Каллени говорили, коли я пішла? Що сказала Розалія? І найголовніше, що відбувалося зараз в Алісиних дивних, не назавжди точних видіннях майбутнього? Чи здогадується вона, про що думає Едвард, чому він такий похмурий? Чи був доречним той інстинктивний страх, від якого я не могла не тремтіти?

Ранок тягнувся повільно. Я нетерпляче чекала на Алісу, хоча й не змогла б із нею перемовитися, поки Едвард тут. А він був якийсь віддалений. Іноді запитував про мою руку, і я брехала, що все гаразд.

Аліса зазвичай підганяла нас на ланч; вона просто не могла плестися так повільно, як я. Але цього разу її не було за столом, із повною тацею харчів, які вона не збиралася їсти.

Едвард не сказав про її відсутність нічого. Я подумала, що вона затрималася на уроках, — але згодом побачила Конора та Бена, які на четвертому уроці ходили разом із нею на французьку.

— Де Аліса? — схвильовано запитала я в Едварда. Він подивився на шоколадний батончик, який повільно розтирав кінчиками пальців, і сказав:

— Вона з Джаспером.

— З ним усе гаразд?

— Він на деякий час поїхав.

— Що? Куди? Едвард знизав плечима.

— Та так, нікуди.

— Аліса з ним? — запитала я тихим розчарованим голосом. Звісно, якщо Джаспер її потребує, вона залишиться біля нього.

— Так. Її не буде деякий час. Вона хоче переконати його навідатися до Деналі.

Деналі — ще один клан унікальних вурдалаків — добрих, як Каллени. Таня та її сім’я. Я вже чула про них. Едвард подався до них минулої зими, коли мій приїзд ускладнив йому життя. Лорен, найцивілізованіший із членів банди Джеймса, вирушив туди замість того, щоб відомстити Калленам за Джеймса. Тож не дивно, що Аліса заохочувала Джаспера податися туди.

Я ковтнула, намагаючись проштовхнути клубок, який застряг у горлі. Голова схилилася, а плечі зігнулися, відчувши на собі увесь тягар моєї провини. Я змусила Алісу та Джеймса покинути рід ну домівку, так само як Еммета й Розалію. Я просто стихійне лихо.

— Тебе турбує рука? — запитав Едвард занепокоєно.

— Кому яке діло до моєї дурної руки? — пробурмотіла я з відразою.

Він не відповів, і я поклала голову на стіл.

До кінця дня мовчанка стала нестерпною. Я не хотіла першою порушувати її, але це був єдиний вихід, якщо я хотіла, щоб Едвард знову говорив до мене.

— Ти прийдеш пізніше? — запитала я, коли він проводжав мене — мовчки — до мого пікапа.

Він завжди приходив надвечір.

— Пізніше?

Здалося, моє запитання його здивувало.

— Зараз мені треба на роботу. Я повинна відпрацювати за вчорашній день.

— О, — пробурмотів він.

— Отже, ти прийдеш, коли я буду вдома, правильно? Я ненавиділа себе за несподіване відчуття невпевненості.

— Якщо ти цього хочеш.

— Я завжди хочу, — нагадала я трохи наполегливіше, ніж того вимагала така розмова. Я думала, він розрегочеться, або всміхнеться, або хоч якось відреагує на мої слова.

— Гаразд, — відповів він байдуже.

Він знову поцілував мене в чоло, перш ніж захлопнути за мною дверцята. Тоді повернувся й граційно пішов до своєї машини.

Я виїхала зі стоянки, охоплена панікою, але мені вдалося заспокоїтися до того, як я приїхала до Ньютонів.

Просто Едвардові потрібно більше часу, казала я собі. Він змириться. Можливо, він сумує через те, що його сім’я роз’їжджається. Але Аліса та Джаспер скоро повернуться, так само як і Еммет із Розалією. Якщо це допоможе, я нізащо не переступлю порогу великого білого будинку на ріці — ноги моєї там не буде. Це не має значення. Я все одно бачитиму Алісу в школі. Вона ж повернеться в школу, правда? В усякому разі вона мене провідуватиме. Вона ж не ранитиме почуттів Чарлі, тримаючись від нас оддалік.

Понад усякий сумнів, я часто зустрічатимуся з Карлайлом — у відділенні швидкої допомоги.

Зрештою, те, що трапилося минулої ночі, нічого не означає. Нічого не трапилося. Я впала — ось і все. Порівняно з минулою весною це зовсім не серйозно. Після сутички Джеймс покинув мене покалічену, майже мертву від утрати крові — й Едвард тримався всі довгі тижні поряд зі мною в лікарні набагато краще, ніж зараз. А зараз причина в тому, що цього разу не було ворога, від якого мене треба захищати? Що це був його брат?

Може, було б краще, якби він забрав мене звідси, а не руйнував свою сім’ю. Коли я все повільно обдумала, моя пригніченість потроху почала випаровуватися. Якби тільки Едвард дочекався кінця навчального року, Чарлі не мав би нічого проти. Ми б поїхали у коледж або вдали, що зробили це, як Еммет і Розалія. Звісно, Едвард може рік почекати. Що таке рік для безсмертного? Зовсім не те, що для мене.

В дорозі я вже цілком взяла себе в руки, легко вийшла з машини й попрямувала до крамниці. Майк Ньютон побачив мене, усміхнувся й, коли я зайшла, помахав рукою. Я схопила свій жилет, невиразно кивнувши Майкові. Я досі думала про те, як втечу з Едвардом у якесь екзотичне місце.

Майк перервав мої фантазії.

— Як твій день народження?

— Ну, — пробурмотіла я. — Я рада, що він скінчився. Майк подивився на мене так, наче я збожеволіла.

Робота тягнулася повільно. Я хотіла знову побачити Едварда, молячись, щоб до того часу він здолав усе найгірше, що б то не було. Нічого страшного, казала я собі знову й знову. Все буде добре.

Полегшення, яке я відчула, повернувшись на свою вулицю й побачивши срібну машину Едварда, припарковану під моїм будинком, сп’янило мене. І це непокоїло мене більше, ніж будь-коли.

Я поспішила зайти в дім, гукнувши перед тим:

— Тату? Едварде?

Коли я говорила, то чула звук увімкненого телевізора, який долинав із вітальні.

— Ми тут, — гукнув Чарлі.

Я повісила дощовик на вішалку й зайшла до вітальні. Едвард сидів на кріслі, тато — на канапі. Обоє дивилися телевізор. Це було нормально… для мого тата. Але не для Едварда.

— Привіт, — сказала я тихо.

— Привіт, Белло, — відповів батько, не відриваючи очей від телевізора. — У нас є холодна піца. Думаю, що вона на столі.

— Гаразд.

Я чекала в коридорі. Едвард поглядав на мене, ввічливо усміхаючись.

— Я зараз наздожену, — пообіцяв він. Його очі знову прикипіли до телевізора.

Якусь мить я вражено дивилась на нього. Здається, ніхто цього не помітив. В моїх грудях заворушилося якесь дивне відчуття, можливо, це була паніка. Я миттю втекла на кухню.

Найменше мене цікавила піца. Я сіла на своє крісло, підтягнула коліна до підборіддя й обхопила їх руками. Відбувалося щось неправильне, можливо, навіть гірше, ніж я здатна була усвідомити.

Я спробувала заспокоїтися й узяти під контроль власні почуття. Що найгірше може трапитися? Я затремтіла. Це зовсім не правильне запитання. Мені було важко дихати.

Гаразд , подумала я знову, що найгірше я зможу пережити? Мені не сподобалося це запитання. Але я згадала про варіанти, які обдумувала сьогодні.

Триматися якомога далі від сім’ї Едварда. Звісно, він не сподіватиметься, що й Аліса потрапить під це правило. Але якщо Джаспер не може себе контролювати, то мені доведеться бути з нею менше часу. Я кивнула сама до себе — це я переживу.

Або поїхати звідси. Можливо, Едвард не захоче чекати до закінчення навчального року, можливо, ми поїдемо просто зараз.

Переді мною на столі, там, де я їх і залишила, — мої подарунки від Чарлі та Рене, камера, яку я так і не використала в Калленів, поруч альбом. Я торкнулася симпатичної обкладинки альбому, який мені подарувала мати, і зітхнула, думаючи про Рене. Хоч ми й жили зараз нарізно, від цього мені не ставало легше на думку про можливу розлуку в майбутньому. Та й Чарлі почуватиметься покинутим, зрадженим. Обом їм буде боляче…

Але ж ми повернулися б, правда? Звісно, ми б їх провідували, чи не так?

Я не була впевнена щодо відповіді на ці запитання.

Я притулилася щокою до коліна, дивлячись на матеріальні прояви батьківської любові. Я знала, що дорога, яку я обрала, важка. І все-таки я думала про найгірший можливий сценарій — найгірший із тих, який я зможу пережити.

Я знову торкнулася альбому і розгорнула його. Маленькі металеві кутики були уже на місці, готові закріпити першу фотографію. Це була не така уже й погана ідея — записувати сюди своє життя. Я відчувала дивне бажання почати негайно. Можливо, мені не варто було проводити у Форксі так багато часу.

Я гралася з ремінцем камери, роздумуючи над першою фотографією. Чи побачу я там щось схоже на оригінал? Я сумнівалася в цьому. Проте, здавалося, Едварда не турбувало те, що фотографія виявиться порожньою. Я усміхнулася сама до себе, думаючи про його безтурботний сміх учора ввечері. Я перестала сміятися. Так багато чого змінилося, і так несподівано. Мені запаморочилося в голові, наче я стояла на краю глибокої прірви.

Я більше не хотіла про це думати. Я взяла фотоапарат і пішла нагору.

За останні сімнадцять років, відтоді як мати жила тут, моя кімната майже не змінилася. Стіни залишилися блакитними, на вікнах висіли пожовклі ажурні фіранки. Було ліжко, більше схоже на колиску, зверху лежав зібганий плед — подарунок моєї бабусі.

Незважаючи на це, я сфотографувала свою кімнату. Того вечора я не могла робити нічого іншого: надворі було дуже темно — і дивне відчуття робилося дедалі сильнішим. Я хотіла зазнимкувати Форкс, перш ніж покину його.

Наближалися переміни. Я це відчувала. Не зовсім радісна перспектива, а особливо коли життя почало налагоджуватися.

Я спустилася вниз із камерою в руці, намагаючись не звертати уваги на нервове бурчання в животі, думаючи про дивну відчуженість, яку я бачила в очах Едварда. Можливо, він турбувався, що я засмучуся, коли він попросить мене поїхати з ним. Я хотіла, щоб він запропонував це сам, без будь-якого натяку з мого боку. І я буду готова, коли він запитає.

Я тримала камеру напоготові, насторожено визираючи з-за рогу. Я була впевнена, що мені не вдасться сфотографувати Едварда непомітно, але він не дивився. Я відчула ледь вловиму дрож, наче в моєму животі заворушилося щось холодне; я проігнорувала це відчуття і зробила фотографію.

Тато й Едвард обоє подивилися на мене. Чарлі насупився. Обличчя Едварда було порожнє, без емоцій.

— Що ти робиш, Белло? — пробурмотів Чарлі.

— Ну, чого ти? — вдала я, що усміхаюся, сідаючи на підлогу навпроти канапи, на якій простягнувся Чарлі. — Ти ж знаєш, що скоро подзвонить мама і запитає, чи я користуюся своїми подарунками. Тож варто почати, щоб не ображати її почуттів.

— Чому ти фотографуєш мене? — буркнув він.

— Тому що ти такий гарний, — відповіла я легковажно. — Й оскільки ти купив фотоапарат, ти просто зобов’язаний теж мені позувати.

Він щось нерозбірливо пробурмотів.

— Гей, Едварде, — сказала я безтурботно. — Сфотографуй нас із татом. Я кинула йому камеру, уникаючи зустрітися з ним очима, і стала навколішки біля канапи поряд з обличчям Чарлі. Чарлі важко зітхнув.

— Усміхнися, Белло, — пробурмотів Едвард. Я весело усміхнулася, і камера клацнула.

— Тепер давайте я сфотографую вас, діточки, — запропонував Чарлі. Я знала, що він просто намагається відвести від себе камеру.

Едвард підвівся і кинув йому камеру.

Я підійшла і стала біля Едварда, поза видалася мені дуже формальною і дивною. Він поклав одну руку мені на плече, а я міцно обняла його за талію. Я так хотіла подивитися йому в лице, але мені було страшно.

— Усміхайся, Белло, — знову нагадав мені Чарлі.

Я глибоко вдихнула й усміхнулася. Спалах камери осліпив мене.

— Достатньо фотографій на сьогодні, — сказав Чарлі, тоді засунув камеру у щілину між подушками й накрив згори. — Не варто використовувати всю плівку зразу.

Едвард зняв руку з мого плеча і кумедно викрутився з моїх обіймів. Він знову сів у крісло.

Якусь мить я вагалась, а тоді знов сіла навпроти канапи. Раптом мені стало так страшно, що в мене затрусилися руки. Я притиснула їх до живота, намагаючись приховати дрож, сперлася підборіддям на коліна й утупилася в екран телевізора.

Коли передача закінчилася, я не зрушила з місця. Краєчком ока я помітила, що Едвард підвівся.

— Мені час уже йти додому, — сказав він. Чарлі не відривав очей від реклами:

— Побачимося.

Я незграбно звелася з підлоги — ноги задерев’яніли від нерухомої пози — і пішла за Едвардом до дверей. Він прямував просто до своєї машини.

— Ти залишишся? — спитала я невпевнено. Я очікувала такої відповіді, тож вона не заподіяла мені болю.

— Не сьогодні. Я навіть не спитала чому. Він сів у машину і поїхав, поки я нерухомо стояла у дверях.

Я навіть не помітила, що падав дощ. Чекала сама не знаю чого, аж поки позаду не відчинилися двері.

— Що ти робиш, Белло? — запитав Чарлі та здивовано подивився на мене, самотню і мокру.

— Нічого, — я розвернулася і попленталася назад у дім. Ніч тягнулася невимовно довго, а я зовсім не відпочила.

Я встала, щойно за вікном зайнявся світанок. Автоматично одягнулася в школу, чекаючи, щоб небо прояснилося. Доївши тарілку каші, я вирішила, що вже достатньо ясно для фотографій. Я зробила один знімок свого пікапа, потім сфотографувала фасад будинку. Тоді обернулася і клацнула кілька разів ліс за хатою Чарлі. Дивно, але зараз він не здавався мені зловісним. Я усвідомила, що сумуватиму за всім цим — за зеленню, містичними деревами, відчуттям того, що час тут зупинився. За всім.

Перш ніж піти, я поклала камеру в шкільну сумку. Я намагалася зосередитися на своєму новому плані, оскільки не сподівалася, що Едвард за ніч щось придумав.

Окрім страху, я почала відчувати нетерпіння. Скільки так може тривати?

Це тривало увесь ранок. Едвард мовчки ішов поряд, здається, навіть не помічаючи мене. Я спробувала зосередитися на уроках, але навіть англійська мова не змогла заволодіти моєю увагою. Містеру Берті довелося повторити своє запитання про леді Капулетті двічі, перш ніж я втямила, що він звертається до мене. Едвард пошепки підказав мені правильну відповідь і знову почав ігнорувати мене.

Під час ланчу гра в мовчанку продовжувалася. Я відчувала, що зараз просто-таки закричу, тож перехилилася через невидиму лінію й заговорила до Джесики:

— Гей, Джес?

— Що таке, Белло?

— Можеш зробити мені послугу? — сказала я, потягнувшись до своєї сумки. — Моя мама хоче, щоб я зробила кілька фотографій своїх друзів для альбому. Можеш сфотографувати всіх нас?

Я простягнула їй камеру.

— Звісно, — сказала вона, усміхаючись, і швиденько повернулася до Майка, щоб встигнути сфотографувати його з повним ротом.

Далі все було так, як я й очікувала. Я спостерігала, як друзі передають камеру по колу, сміючись, і бавлячись, і скаржачись на те, якими вони потрапили в кадр. Це було якось по-дитячому. Можливо, сьогодні у мене не було настрою для нормальної людської поведінки.

— Ой, — мовила Джесика, вибачаючись, і простягнула мені камеру. — Здається, ми використали всю плівку.

— Все нормально. Здається, у мене вже є фотографії усіх, кого я хотіла.

Після занять Едвард мовчки провів мене до стоянки. Мені знову треба було на роботу, і цього разу я була рада. Час, який він проводив зі мною, не пішов йому на користь; можливо, час, який він проведе на самоті, все виправить.

Перед роботою я здала плівку на проявку і дорогою назад забрала готові фотографії. Вдома я поспіхом привіталася з Чарлі, взяла на кухні шоколадний батончик і поквапилася до своєї кімнати з великим конвертом фотографій під пахвою.

Я сіла в центрі ліжка і з настороженою цікавістю відкрила конверт. Смішно, але я досі думала, що перша фотографія виявиться порожньою.

Витягнувши її, я гучно зітхнула. Едвард дивився на мене такими ж прекрасними очима, як у реальності. Його погляд був такий теплий, я так скучила за ним за кілька останніх днів! Було якось дивно, що хтось може виглядати так… так… що неможливо описати. Не вистачило б і тисячі слів.

Я швидко переглянула решту фотографій і, вибравши три з них, поскладала їх одну біля одної.

Першою була фотографія Едварда на кухні, його теплі очі зворушували своєю прихованою веселістю. На другій були Едвард та Чарлі перед телевізором. Вираз Едвардового обличчя сильно відрізнявся. Тут його погляд був обережним, якимсь стриманим. Едвард був таким прекрасним, що аж дух перехоплювало, проте обличчя було холоднішим, більше схожим на скульптуру, аніж на живу істоту.

На останній фотографії був Едвард, я незграбно стояла біля нього. Обличчя Едварда було таке ж саме холодне й схоже на статую. Та мене у фотографії турбувало не це. Ми вельми відрізнялися одне від одного, і цей контраст завдавав мені болю. Едвард був схожим на бога. Я ж була дуже посередня, навіть на людські мірки. Я з відразою перевернула фотографію.

Замість того, щоб виконувати домашнє завдання, я почала закладати фотографії в альбом. Під кожною я писала імена й дати. Коли я дійшла до нашої з Едвардом світлини, не дивлячись на неї і навіть не замислюючись, я зігнула її навпіл і поставила в альбом тим боком, на якому був Едвард.

Коли я закінчила, вклала другий набір фотографій у порожній конверт і заходилася писати Рене лист подяки.

Едвард іще не приїжджав. Я не хотіла визнавати, що саме через нього я не лягала спати, але так воно і було. Я намагалася згадати, коли він поводився так востаннє, уникав мене без виправдань, без телефонного дзвінка… Ніколи.

Я знову толком не спала…

В школі було тихо, безмовно, жахливо, як і останні два дні. Я відчула полегшення, коли побачила, що Едвард чекає мене на стоянці, але швидко зів’яла. Він зовсім не змінився, хіба що став іще віддаленішим.

Було навіть важко згадати причину всього цього непорозуміння. Мій день народження був для мене далеким минулим. Якби ж Аліса повернулася! Швидко. Перш ніж усе вийде з-під контролю.

Але на це я не могла розраховувати. Я вирішила: якщо сьогодні мені не вдасться поговорити з Едвардом, поговорити по-справжньому, то завтра я поїду до Карлайла. Я маю щось робити.

Після школи ми з Едвардом мусимо обговорити це, пообіцяла я собі. І я не прийму ніяких відмовок.

Він провів мене до пікапа, я набралася сміливості, щоб вимагати пояснень.

— Ти не заперечуєш, якщо я сьогодні прийду? — запитав він, перш ніж ми підійшли до машини. Він захопив мене зненацька.

— Звісно, що ні.

— Зараз? — запитав він знову, відчиняючи переді мною двері.

— Звісно, — я старалася, щоб міг голос звучав упевнено, хоча мені й не подобався Едвардів наполегливий тон. — Я тільки хочу дорогою додому відправити листа Рене. Зустрінемося вдома.

Він подивився на товстий конверт на пасажирському сидінні. Несподівано потягнувся через мене й підхопив його.

— Я відправлю, — сказав тихо. — І все одно обжену тебе.

Едвард усміхнувся моєю улюбленою кривою посмішкою, але щось було не так. Його очі не усміхалися.

— Гаразд, — погодилася я, не усміхнувшись у відповідь. Він захлопнув дверцята пікапа і пішов до своєї машини.

І він таки обігнав мене. Коли я під’їхала, то побачила, що він припаркувався на місці Чарлі. Це був поганий знак. Виходить, він не планував залишатися надовго. Я труснула головою і глибоко вдихнула, намагаючись набратися сміливості.

Едвард вийшов із машини одночасно зі мною і пішов мені назустріч. Простягнув руку, щоб забрати мій шкільний рюкзак. Це було нормально. Але він поклав рюкзак назад на сидіння. Це було ненормально.

— Прогуляєшся зі мною? — запропонував він, узявши мене за руку.

Я не відповіла. Я не збиралася протестувати, але саме тоді збагнула, що не хочу гуляти. Мені це не подобалося. Все погано, все дуже погано, знову й знову повторював голос у моїй голові.

Але Едвард і не чекав на відповідь. Він потягнув мене через подвір’я на схід — у ліс. Я неохоче йшла, намагаючись міркувати, незважаючи на паніку. Ось чого я хотіла, нагадала я собі. Все обговорити. Тоді чому я панікую?

Ми зробили тільки кілька кроків по лісу, коли Едвард зупинився. Ми стояли на стежині — я досі могла бачити дім.

Недалеко дійшли.

Едвард притулився до дерева й пильно подивився на мене, його обличчя було непроникне.

— Гаразд, побалакаймо, — сказала я. Мій голос прозвучав на диво сміливо, набагато сміливіше, ніж я почувалася насправді.

Він глибоко вдихнув:

— Белло, ми їдемо звідси.

Я також глибоко вдихнула. Це була приємна несподіванка. Я гадала, що була готовою до такого повороту. Але все-таки запитала:

— Але чому зараз? Наступного року…

— Белло, прийшов час. Зрештою, скільки ще ми зможемо залишатись у Форксі? Карлайл заледве виглядає на тридцять, а зараз усі думають, що йому тридцять три. Ми повинні починати все спочатку.

Його відповідь заплутала мене. Я думала, що це ми з ним поїдемо звідси, а його сім’я возз’єднається. Якщо ж їдуть вони, то чого й ми повинні їхати? Я подивилася на Едварда, намагаючись збагнути, що він мав на увазі.

Він кинув на мене холодний погляд.

Коли я усвідомила, що неправильно трактую його слова, мені стало недобре.

— Коли ти казав «ми»… — прошепотіла я.

— Я мав на увазі себе і свою сім’ю, — мовив він виразно.

Я хитнула головою, намагаючись прийти до тями. Він чекав, не показуючи свого роздратування. Минуло кілька хвилин, перш ніж я змогла заговорити.

— Гаразд, — сказала я. — Я поїду з тобою.

— Не можна, Белло. Туди, куди ми їдемо… Це не найкраще місце для тебе.

— Найкраще місце для мене — біля тебе.

— Я не пасую тобі, Белло.

— Не будь смішним, — я хотіла, щоб мій голос звучав злісно, але вийшло так, немов я благаю. — Ти найкраще, що є в мене в цьому світі.

— Мій світ не для тебе, — сказав він похмуро.

— Едварде, те, що трапилося з Джаспером, дрібне й незначуще. Незначуще!

— Ти маєш рацію, — погодився він. — Адже саме цього й слід було очікувати.

— Ти ж пообіцяв! У Феніксі ти пообіцяв, що залишишся…

— Доти, доки так буде найкраще для тебе, — втрутився він, виправляючи мене.

— Ні! Це все через мою душу, правда? — крикнула я злісно, але в будь-якому разі це звучало, як прохання. — Карлайл про все мені розказав. Але мені байдуже, Едварде. Байдуже! Можеш узяти мою душу. Навіщо вона мені без тебе — вона вже давно належить тобі!

Він глибоко вдихнув і якийсь час дивився в землю. Його рот трохи скривився. Коли він нарешті підвів погляд, його очі були інакші, жорстокіші — немов застигле золото.

— Белло, я не хочу, щоб ти їхала зі мною, — сказав він, повільно і виразно вимовляючи кожне слово. Його очі стежили за моїм обличчям, вивчали мою реакцію на сказане.

Кілька разів я прокрутила в голові його слова, намагаючись вловити суть сказаного.

— Ти… не… хочеш мене? — я вимовляла слова, а сама дослухалася до того, як вони звучали, сказані в такій послідовності.

— Ні.

Нічого не розуміючи, я поглянула в його очі. Він, не знітившись, пильно дивився на мене. Його очі були наче топаз — твердий, прозорий і дуже глибокий. Я відчувала, немов зазираю в них і бачу далеко-далеко вперед, але ніде в їхній бездонній глибині я не могла знайти розбіжності між словами та думками.

— Що ж. Це все міняє, — я сама була здивована — так спокійно й стримано звучав мій голос. Мабуть, тому, що я була шокована. Я не розуміла, що він каже. Все одно це не мало ніякого значення.

Він перевів погляд на дерева та знову заговорив:

— Звісно, я завжди тебе любитиму… по-своєму. Але те, що трапилося того вечора, змусило мене усвідомити, що настав час змін. Тому що я… втомився прикидатися тим, ким я не є, Белло. Я не людина, — він оглянувся, холодний вираз його обличчя не був людським. — Я зайшов задалеко, і тепер жалкую.

— Не треба, — прошепотіла я; усвідомлення правди почало просочуватися в мій мозок, немов отрута, вливатися в мої вени. — Не роби цього.

Він просто глянув на мене, і з виразу його очей я втямила, що було вже запізно. Він уже зробив вибір.

— Ти не пасуєш мені, Белло, — перекрутив він раніше сказані слова, і я не знала, що відповісти. Як добре мені було відомо, що я йому не пара!

Я розтулила рота — сказати бодай щось, але одразу ж запнулася. Він терпляче чекав, на його обличчі не було жодної емоції. Я спробувала знову.

— Якщо… це те, чого ти хочеш. Він одразу ж кивнув. Моє тіло заніміло. Я не відчувала нічого нижче шиї.

— Проте я б хотів попросити тебе про одну послугу, якщо це не занадто, — сказав він.

Цікаво, що він побачив на моєму обличчі, бо щось промелькнуло на його лиці у відповідь. Але перш ніж я змогла прочитати цей вираз, він надів на обличчя ту саму непроникну маску.

— Все що завгодно, — пообіцяла я, мій голос трохи окріп. Поки я дивилася, його крижані очі розтопилися. Золото знову стало рідким, розплавилося, спалюючи мене зсередини.

— Не роби нічого дурного чи безрозсудного, — мовив він. — Розумієш, що я маю на увазі?

Я безпорадно кивнула.

Його очі знову стали крижаними, він віддалявся від мене.

— Звісно ж, я думаю про Чарлі. Він потребує тебе. Бережи себе — заради нього.

Я знову кивнула.

— Гаразд, — прошепотіла я. Здається, він трохи розслабився.

— У свою чергу я також пообіцяю тобі дещо, — сказав він. — Обіцяю, що це останній раз, коли ти мене бачиш. Я більше не повернуся. Я не дозволю тобі пройти крізь щось схоже ще раз. Живи своїм життям — я не втручатимуся. Все буде так, наче мене й не існувало.

Мабуть, мої коліна затрусилися, бо несподівано дерева почали погойдуватися. Я чула, як кров пульсує в голові. Едвардів голос поволі віддалявся.

Він лагідно усміхнувся.

— Не переживай. Ти людина — твоя пам’ять ніщо як решето. Час зцілить усі рани.

— А твої спогади? — запитала я. Це прозвучало так, наче клубок застряг у моєму горлі, наче я задихалася.

— Ну… — повагався він якусь мить. — Я не забуду. Але такі, як я… ми легко захоплюємося, — він усміхнувся. Його посмішка була спокійною, але очі не сміялися.

Він ступив крок убік.

— Гадаю, це все. Ми більше тебе не потурбуємо.

Я звернула увагу, що він говорив у множині. Це здивувало мене, хоч я думала, що вже не відчуватиму нічого.

— Аліса не повернеться, — усвідомила я. Не знаю, як він почув мене — слова заледве прозвучали вголос, та він, здається, зрозумів.

Він повільно похитав головою, не зводячи очей із мого обличчя.

— Ні. Вони всі поїхали. Я залишився, щоб попрощатися з тобою.

— Аліса поїхала? — у моєму голосі відчувалася недовіра.

— Вона хотіла з тобою попрощатися, але я переконав її, що так буде краще для тебе.

Мені запаморочилося в голові. Було важко зосередитися. Його слова зависли у мене над головою, і я згадала, як минулої весни у лікарні у Феніксі лікар показував мені рентгенівський знімок. Як бачиш, це чистий перелом, його палець рухався по знімку вздовж зламаної кістки. Це добре. Він зростеться легше і швидше. Я намагалася дихати рівно. Мені треба було зосередитися і якомога швидше позбутися цього кошмару.

— Прощавай, Белло, — сказав Едвард таким самим спокійним і тихим голосом.

— Зажди! — гукнула я, простягнувши до нього руки; я так хотіла, щоб мої змертвілі ноги ожили!

Мені здалося, що він також потягнувся до мене. Але його холодні руки зімкнулися навколо моїх зап’ясть і опустили їх донизу. Він нахилився й на якусь мить легенько притиснувся губами до мого чола. Мої очі заплющилися.

— Бережи себе, — видихнув він.

Подув легенький, неприродній вітерець. Я миттю розплющила очі. Листочки на маленькому клені ледь помітно зашелестіли. Едварда не було. Він пішов.

Мої ноги трусилися, і хоча я й усвідомлювала, що це не дасть ніякого результату, я подибала за ним у ліс. Його сліди одразу ж зникли. Не було відбитків на землі, листочки знову заспокоїлися, але я бездумно йшла далі. Що ще я могла робити? Я повинна була рухатися. Якщо я його не шукатиму, то все скінчиться.

Любов, життя, сенс… усе.

Я йшла і йшла. Час не мав ніякого значення, я повільно пробиралася крізь густий ліс. Минули години, а мені здалося, що секунди. Так наче час зупинився, бо ліс зовсім не змінився, хай скільки я йшла. Я почала турбуватися, що ходжу по колу, по маленькому колу, але я продовжувала рухатися. Я часто спотикалася, але западала темрява, і я почала падати.

Нарешті я на щось наразилася — кругом було темно, я гадки не мала, куди потрапила моя нога, — і впала. Я повернулася на бік, щоб можна було дихати, і скрутилася калачиком на мокрій папороті.

Лежачи там, я усвідомила, що минуло більше часу, ніж я гадала. Я не пам’ятала, коли вже й стемніло. Чи тут завжди так темно вночі? Звісно, зазвичай кілька малесеньких місячних променів пробиваються крізь хмари й густі крони дерев і досягають землі.

Не сьогодні. Сьогодні небо зовсім чорне. Можливо, сьогодні взагалі немає місяця: перша фаза, молодий місяць-серп.

Серп. Я затремтіла, хоча зовсім не змерзла.

Дуже довго було зовсім темно, а тоді я почула вигуки.

Хтось кликав мене на ім’я. Звук був невиразним, тихим, його заглушали вологі рослини, які оточували мене, але це було точно моє ім’я. Голос, який кликав мене, був незнайомий. Я подумала, що треба відповісти, та була занадто приголомшена, і мені знадобилося чимало часу, аби усвідомити, що я повинна відповісти. На той час крики вже припинилися.

За деякий час я прокинулася від дощу. Не думаю, що справді заснула; я просто впала в бездумне оціпеніння, я опиралася, я не хотіла усвідомлювати того, що трапилося.

Дощ трохи дошкуляв мені. Було холодно. Я підняла руки, які обнімали коліна, щоб затулити обличчя.

Саме тоді я знову почула, що мене гукають. Цього разу звук долинав здалеку, іноді мені здавалося, що гукають кілька голосів. Я намагалася дихати глибоко. Знала, що мені слід відповісти, але навряд чи мене почують. Чи зможу я крикнути достатньо гучно?

Раптом почувся ще один голос, він був зовсім близько. Це було свого роду сопіння, більше схоже на звуки тварини. Здавалося, це хтось великий. Я ще подумала, чи варто мені злякатися. Але не злякалася — навіть не ворухнулася. Це було неважливо. Сопіння кудись зникло.

Дощ тривав, і я відчула, як по моїх щоках стікає вода. Я зібралася з останніми силами, щоб повернути голову, коли побачила світло.

Спочатку це був тьмяний блиск, що відбивався від кущів далеко попереду. Він ставав дедалі яскравішим, освічуючи більше площі, аніж ручний ліхтар. Світло пробилося крізь найближчий кущ, і я зрозуміла, що це газовий ліхтар, та це було все, що я угледіла — на якусь мить я осліпла від яскравого світла.

— Белла.

Голос був низький і незнайомий, але цілком упевнений. Він не кликав мене, а підтверджував, що я знайшлася.

Я подивилася вгору — високо-високо — на темне обличчя, яке схилялося наді мною. Якось нечітко я розуміла, що незнайомець здається мені таким високим, бо моя голова досі лежить на землі.

— Тебе ранили?

Я знала, що ці слова щось означають, але могла тільки здивовано дивитися. Яке значення має це запитання тут і зараз?

— Белло, мене звати Сем Юлі[2].

Це ім’я нічого для мене не означало.

— Чарлі послав мене по тебе. Чарлі?

Щось знайоме, я спробувала зосередитися на тому, що говорив незнайомець. Можливо, все решта й не мало для мене значення, але тільки не Чарлі.

Високий чоловік простягнув мені руку. Я витріщилася на неї, не знаючи, що робити.

Його темні очі подивились на мене, якусь мить оцінюючи, а потім він знизав плечима. Швидким і лагідним рухом він підхопив мене на руки.

Я повисла у нього на шиї, поки він швидкими широкими кроками пробирався крізь мокрі дерева. Підсвідомо я знала: мене повинно засмутити те, що мене на руках несе незнайомець. Але в мені не залишилося нічого, що дозволило б мені засмутитися.

Здається, минуло зовсім небагато часу, як з’явилося світло і долинув гул чоловічих голосів. Наближаючись до них, Сем Юлі збавив кроку.

— Я знайшов її! — голосно крикнув він.

Голоси затихли, але потім зазвучали ще гучніше. Мене оточив цілий натовп облич. Та з усього цього хаосу я розуміла тільки голос Сема, можливо, тому що мої груди були біля його грудей.

— Ні. Не думаю, що її ранили, — сказав він комусь. — Вона безперестанку повторює: «Він поїхав».

Невже я говорила це вголос? Я прикусила нижню губу.

— Белло, рідненька, з тобою все гаразд? Цей голос я б упізнала будь-де — навіть спотворений переживанням, як от зараз.

— Чарлі? — мій голос прозвучав якось дивно і тихо.

— Я тут, моя люба.

Мене передали на руки іншому чоловіку, від якого пахло так само, як від мого батька, — це був він. Чарлі трошки присів під моєю вагою.

— Може, краще мені її віднести? — запропонував Сем Юлі.

— Я сам, — сказав Чарлі, перевівши подих.

Він ступав повільно, напружившись. Як я хотіла сказати йому, щоб він опустив мене на землю й дозволив піти самій, та я не могла вимовити й слова.

Було багато ліхтарів, їх несли інші чоловіки. Я подумала, що це схоже на парад або похоронну процесію, і заплющила очі.

— Ми вже майже вдома, люба, — повторював Чарлі час від часу.

Я розплющила очі, коли почула, як відчиняються двері. Ми були на порозі нашого дому, а високий чоловік на ім’я Сем притримував двері для Чарлі, простягнувши до нас руку на той випадок, якщо Чарлі не втримає мене.

Та Чарлі акуратно вніс мене в будинок і підійшов до канапи у вітальні.

— Тату, я вся мокра, — сказала я тихо.

— Яке це має значення? — голос його був грубий. Тоді він заговорив до когось іншого: — Ковдри у буфеті на другому поверсі.

— Белло? — запитав новий голос. Я подивилася на сивоголового чоловіка, який схилився наді мною, і за якусь мить упізнала його.

— Лікар Джеранді? — пробурмотіла я.

— Так, люба, — сказав він. — Ти ранена, Белло?

Мені знадобилася хвилина, щоб відповісти на запитання. Я здивувалася, бо те саме запитання мені поставив Сем Юлі в лісі. Тільки Сем запитав не так: Тебе ранили? Різниця була досить-таки відчутною.

Лікар Джеранді чекав. Одна з його сивих брів вигнулася, а зморшки на чолі стали глибшими.

— Я не ранена, — обманула я. Ці слова були правдиві тільки в тому сенсі, в якому він запитував.

Його тепла рука торкнулася мого чола, а пальці намацали пульс на зап’ясті. Я спостерігала за його губами: він говорив сам до себе, не відводячи очей від годинника.

— Що з тобою трапилося? — запитав він між іншим. Я зіщулилася й притлумила паніку в горлі.

— Ти заблукала в лісі? — підказав він. Я знала, що ми не самі. Поруч стояли три високі чоловіки з темними обличчями — квілеути з Ла-Пуша, індіанської резервації на узбережжі, серед них був і Сем Юлі. Вони стояли поруч і дивилися на мене. Містер Ньютон був разом із Майком та містером Вебером, батьком Анжели; всі вони поглядали на мене нишком, мов незнайомці. Інші голоси долинали з кухні й від вхідних дверей. Мабуть, півміста шукало мене.

— Так, — прошепотіла я. — Заблукала.

Лікар кивнув, замислившись. Він обмацав мою шию в тому місці, де були гланди. Лице Чарлі напружилося.

— Ти втомилася? — запитав лікар Джеранді. Я кивнула й слухняно заплющила очі.

— Гадаю, що з нею все гаразд, — за якусь мить лікар сказав Чарлі. — Просто виснаження. Нехай виспиться, а я прийду до неї завтра, — він замовк. Мабуть, він подивився на годинник, тому що додав: — Вірніше, я прийду сьогодні трохи згодом.

Почувся скрип, коли обидва вони підвелися з канапи.

— Невже це правда? — прошепотів Чарлі. Їхні голоси віддалялися, і я напружилася, щоб почути, про що вони говорять. — Вони й справді поїхали?

— Лікар Каллен просив нас нічого не казати, — відповів лікар Джеранді. — Пропозиція була дуже несподіваною; вони змушені були робити вибір негайно. Карлайл не хотів здіймати бучу через свій від’їзд.

— Не завадило б маленьке попередження, — пробурмотів Чарлі.

Голос лікаря Джеранді звучав якось вибачливо, коли він відповів:

— Ну, так, у такій ситуації не завадило б попередити.

Я не хотіла слухати далі. Я відчула, як хтось накрив мене ковдрою і натягнув її мені на вуха.

Я була на межі зриву. Чула, як Чарлі дякує добровольцям, і вони один по одному розходяться. Я відчула татові пальці у себе на чолі, потім він укрив мене ще однією ковдрою. Кілька разів дзвонив телефон, і він поспішав підняти трубку, щоб я не збудилася він дзвінка. Він тихим голосом пояснював комусь, що зі мною все гаразд.

— Так, ми її знайшли. З нею все гаразд. Вона заблукала. Зараз вона в безпеці, — повторював він знову і знову.

Я чула, як рипить крісло, на якому він збирався ночувати.

За кілька хвилин знову задзвонив телефон.

Чарлі застогнав, зводячись на ноги, а потім помчав, спотикаючись, на кухню. Я ще глибше залізла під ковдру, не бажаючи слухати ще одну таку саму розмову.

— Так, — сказав Чарлі й позіхнув. Його голос змінився, він був набагато стурбованішим, аніж до того. — Де? — (пауза). — Ви впевнені, що це за межами резервації? — (знову мовчанка). — Але що там може горіти? — він говорив водночас стурбовано й зачудовано. — Гаразд, я подзвоню туди й усе перевірю. Він почав набирати номер, і я зацікавилася.

— Привіт, Біллі, це Чарлі… вибач, що дзвоню так рано… ні, з нею все гаразд. Вона спить… Дякую, але я дзвоню не через це. Щойно дзвонила місіс Стенлі. Вона каже, що зі свого вікна на другому поверсі бачить вогні на морських скелях, але я не зовсім… О! — раптом голос його змінився — відчувалося роздратування… чи гнів. — А навіщо вони це роблять? А. Справді? — сказав він саркастично. — Гаразд, не вибачайся переді мною. Так, так. Просто переконайся, що полум’я не пошириться. Знаю, знаю, я взагалі здивований, що вони зуміли розпалити вогонь у таку погоду.

Чарлі завагався, але згодом додав похмурим голосом:

— Дякую, що прислав Сема та інших. Ти мав рацію — вони знають ліс краще, ніж ми. Саме Сем знайшов її, і я завдячую тобі… Так, поговоримо пізніше, — погодився він кисло, перш ніж повісити трубку.

Чарлі пробурмотів щось незрозуміле, коли повернувся до вітальні.

— Що трапилося? — запитала я. Він поспішив до мене.

— Вибач, що розбудив тебе, люба.

— Щось горить?

— Ні, зовсім ні, — запевнив він. — Лише кілька вогнищ на скелях.

— Вогнищ? — запитала я. В моєму голосі не відчувалося зацікавленості. Він звучав мляво.

Чарлі насупився.

— Якісь дітлахи з резервації хуліганять, — пояснив він.

— Навіщо? — буркнула я. Як на мене, Чарлі не хотів відповідати. Він дивився в підлогу.

— Вони святкують, почувши новину, — в його голосі відчувалася гіркота.

Була тільки одна новина, яку могли так святкувати. І хоч як я не хотіла визнавати цього, все сходилося.

— Тому що Каллени поїхали, — прошепотіла я. — В Ла-Пуші не люблять Калленів — я зовсім випустила це з уваги.

У квілеутів існували свої забобони та легенди про не-мертвих, кровопивць, які з давніх часів ворогували з їхнім племенем. Вони вірили в це, як і в легенди про великий потоп та вовкулак. Та в переважній своїй більшості це були просто міфи, фольклор. Але багато хто в них вірив. Давній друг Чарлі Біллі Блек належав до числа тих, хто вірив, хоча навіть Джейкоб, його власний син, уважав свого батька марновірним. Біллі застерігав мене і просив триматися від Калленів подалі…

Коли я згадала це ім’я, щось заворушилося всередині мене, почало вибиратися на поверхню, щось, із чим я не хотіла стикатися.

— Це смішно, — швидко сказав Чарлі.

Якусь мить ми сиділи мовчки. Небо за вікном уже не було чорним. Десь за дощами почало сходити сонце.

— Белло? — запитав Чарлі. Я неспокійно подивилася на нього.

— Він залишив тебе у лісі? — мовив Чарлі. Я відмахнулася від запитання.

— Як ти дізнався, де мене шукати? — мій розум поволі оговтувався від заціпеніння, і я починала дещо усвідомлювати.

— З твоєї записки, — відповів Чарлі здивовано. Він потягнувся до задньої кишені джинсів і витягнув пожмаканий шматок паперу. Той був брудний і мокрий, із численними складками від багаторазового згортання і розгортання. Чарлі вкотре розгорнув його і представив як доказ. Почерк був дуже схожий на мій:

Пiшла з Едвардом на прогулянку, вгору по стежці. Скоро повернусь.

Б.

— Коли ти не повернулася, я подзвонив Калленам, але ніхто не відповів, — сказав Чарлі тихо. — Тоді я подзвонив у лікарню, і лікар Джеранді сказав мені, що Карлайл поїхав.

— Куди вони поїхали? — пробурмотіла я. Він дивився на мене широко розплющеними очима.

— А хіба Едвард не сказав тобі?

У відповідь я похитала головою. Звук його імені вивільнив те, що шкреблося в мене всередині — біль, який затиснув мене у лещата, аж я не могла й дихнути.

Чарлі пильно дивився на мене, відповідаючи:

— Карлайл отримав роботу у великій лікарні в Лос-Анджелесі. Мабуть, йому запропонували чимало грошей.

Сонячний Лос-Анджелес — це останнє місце, куди подадуться Каллени. Я згадала свій кошмар із дзеркалом… яскраве сонячне проміння переливається на Едвардовій шкірі… Згадавши його обличчя, я застогнала.

— Я хочу знати, чи Едвард залишив тебе саму посеред лісу? — наполягав Чарлі.

Едвардове ім’я викликало ще одну хвилю муки, яка захлиснула мене. Я відчайдушно захитала головою, намагаючись відігнати біль.

— Це моя вина. Він залишив мене на стежині біля будинку… але я хотіла піти за ним.

Чарлі почав щось говорити; я затулила вуха руками, немов дитина.

— Я більше не можу говорити про це, тату. Я хочу до своєї кімнати.

Перш ніж він устиг відповісти, я підвелася з канапи і почала поволі підніматися сходами.

Хтось був у домі й залишив записку для Чарлі, записку, яка допомогла мене знайти. З тої хвилини, як я це усвідомила, у моїй голові почали роїтися здогадки. Я поквапилася до своєї кімнати, зачинила двері на ключ і підійшла до програвача біля ліжка.

Все мало такий вигляд, як я залишила. Я натиснула кришку програвача. Вона повільно відчинилася.

Там було порожньо.

Альбом, який подарувала мені Рене, лежав на підлозі біля ліжка, саме там, де я його залишила. Тремтячою рукою я розгорнула його.

Мені не довелося гортати далі першої сторінки. Маленькі металеві куточки більше не тримали фотографію. Сторінка була порожня, за винятком напису, зробленого внизу моєю рукою: «Едвард Каллен, кухня Чарлі, 13 вересня».

Стоп. Тепер зрозуміло, що Едвард усе ретельно спланував.

Все буде так, наче мене й не існувало, пообіцяв він мені.

Я вчувала гладку дерев’яну підлогу під колінами, потім я відчула її долонями, а тоді шкірою щоки. Я сподівалася, що зомлію, але на моє превелике розчарування, я не втратила тями. Хвилі болю, які ще тільки насувалися, піднялися високо над моєю головою і захлиснули мене.

Я не опиралася.

Жовтень


Листопад


Грудень


Січень


Розділ 4

Пробудження

Час минає. Навіть тоді, коли це здається неможливим. Навіть коли кожен рух секундної стрілки відлунює, немов стукіт пульсуючої крові, що фонтаном б’є із рани. Час минає нерівномірно, дивним чином похитуючись, він то тягнеться, то завмирає, але все-таки він минає. Навіть для мене.


Чарлі грюкнув кулаком по столу:

— Достатньо, Белло! Я відсилаю тебе додому.

Я відірвала погляд від тарілки з кашею, над якою я радше замислилася, аніж їла її, і здивовано витріщилася на Чарлі. Я не стежила за розмовою — власне, я й не знала, що ми розмовляємо, — і не була впевнена, щó він мав на увазі.

— Але ж я вдома, — пробурмотіла я здивовано.

— Я відсилаю тебе до Рене в Джексонвіль, — пояснив він.

Чарлі роздратовано спостерігав, як до мене доходить зміст його слів.

— Що я такого зробила? — скривилася я. Це було так несправедливо! Останні чотири місяці я поводилася ідеально. Після того першого тижня, який ніхто з нас намагається не згадувати, я не пропустила жодного дня в школі чи на роботі. Мої оцінки були відмінні. Я ніколи не порушувала «комендантської години» — я ніколи нікуди не ходила, щоб її порушувати. Тільки іноді я спускалася розігріти собі якісь залишки на вечерю.

Чарлі сердито подивився на мене.

— Ти не зробила нічого. В цьому вся й проблема. Ти взагалі нічого не робиш.

— Ти хочеш, щоб у мене були проблеми? — здивувалася я, й мої брови полізли вгору. Я намагалася зосередитися. Виявилося, що це зовсім не легко. Так довго я намагалася не помічати нічого навколо, що мої вуха відмовлялися слухати.

— Краще проблеми, ніж… тинятися будинком як сновида й нічого не робити.

Це трохи мене образило. Я здебільшого намагалася уникати розмов про мою байдужість до всього і всіх навколо.

— Але я не тиняюся, не роблячи нічого.

— Я не зовсім правильно висловився, — зізнався він неохоче. — Буде краще, якщо ти тинятимешся туди-сюди і робитимеш хоч щось. Ти якась… нежива, Белло. Гадаю, тепер я підібрав годяще слово.

Такий докір справив на мене враження. Я зітхнула й відповіла, стараючись, щоб мій голос звучав якомога жвавіше.

— Пробач, тату.

Мої вибачення пролунали трохи в’яло, навіть для мене. Але мені здалося, що він на це купився. Все, що мені треба, — це хоч трохи полегшити страждання Чарлі. Важко усвідомлювати, що моя спроба провалилася.

— Я не хочу, щоб ти вибачалася. Я знову зітхнула.

— Тоді скажи, що я повинна робити.

— Белло, — запнувся він, намагаючись передбачити мою реакцію на його наступні слова. — Ти не перша, кому довелося пройти через таке.

— Я знаю, — вираз, що з’явився на моєму обличчі, був зовсім непереконливий.

— Послухай, люба… Гадаю, тобі потрібна допомога.

— Допомога? Він замовк, підбираючи потрібні слова.

— Коли твоя мати покинула мене, — сказав він, насупившись, — і забрала тебе з собою, — він глибоко вдихнув, — це були не найкращі для мене часи.

— Знаю, тату, — пробурмотіла я.

— Але я впорався, — мовив він. — А ти, люба моя, ніяк не впораєшся. Я чекав, я гадав, що тобі стане краще, — він подивився на мене, а тоді швидко відвів очі. — Думаю, ми обоє розуміємо, що тобі не стає краще.

— Зі мною все гаразд.

Здається, він не звернув уваги на мою відповідь.

— Можливо… можливо, якби ти поговорила про це з кимсь іншим. Із професіоналом.

— Ти хочеш, щоб я пішла до психіатра? — запитала я трохи різко, втямивши, до чого він веде.

— Можливо, це допоможе.

— А може, зовсім не допоможе.

Я нічогісінько не знала про психоаналіз, але була впевнена, що він не дасть ніякого результату, якщо пацієнт буде щось приховувати. Звісно, я можу розказати правду — але тоді проведу решту життя у божевільні, в кімнаті з м’якими стінами.

Чарлі побачив упертий вираз мого обличчя й знову кинувся в атаку.

— Мені це не під силу, Белло. Може, твоя мати…

— Послухай, — сказала я роздратовано. — Якщо ти так цього хочеш, то сьогодні ввечері я йду гуляти. Зателефоную Джес чи Анжелі.

— Це не те, чого я хочу, — сказав він розгублено. — Не думаю, що зможу дивитися, як ти мучиш себе, намагаючись бути ще сильнішою. Я ще ніколи не бачив, щоб хтось так страждав. На це боляче дивитися.

Я прикинулася дурненькою й відвела погляд.

— Не розумію, тату. Спочатку ти злишся, що я нічого не роблю, а тоді кажеш, що не хочеш, аби я щось робила.

— Я хочу, щоб ти була щасливою… ні, навіть не так: я хочу, щоб ти не була нещасною. Гадаю, тобі стане краще, коли ти поїдеш із Форкса.

— Я нікуди звідси не поїду, — сказала я.

— Чому? — запитав він.

— Це мій останній семестр у школі — це не піде мені на користь.

— Ти добре вчишся — нічого страшного.

— Я не хочу обтяжувати маму й Філа.

— Твоя мама здуріє від щастя, коли дізнається, що ти повертаєшся до неї.

— У Флориді занадто спекотно. Він гримнув кулаком по столу.

— Ми обоє добре знаємо, в чому справа, Белло, і це не йде тобі на користь, — він глибоко вдихнув. — Це триває уже кілька місяців. Він не дзвонить, не пише, не дає про себе знати. Не можна чекати на нього вічно.

Я сердито глянула на Чарлі. Кров ударила мені в обличчя. Вперше за тривалий час мене сповнювали емоції.

Ця тема не підлягала обговоренню, і він добре про це знав.

— Я нічого не чекаю й не сподіваюся, — сказала я тихо.

— Белло… — почав був Чарлі хриплим голосом.

— Я повинна йти до школи, — перебила я, підвівшись і прибравши зі столу свій непочатий сніданок. Я поставила свою тарілку в раковину, навіть не миючи її. Я більше не могла про це говорити.

— Я домовлюся з Джесикою, — мовила я, схопивши свій рюкзак і навіть не подивившись на нього. — Можливо, я не прийду додому на обід. Ми поїдемо в Порт-Анджелес і сходимо в кіно.

Я вийшла, перш ніж він устиг відповісти. Намагаючись втекти від Чарлі, я приїхала в школу однією з перших. У цьому були свої переваги й недоліки. З одного боку, я припаркувала машину в гарному місці, з іншого — у мене з’явився вільний час, а я так намагалася уникати вільного часу.

Швиденько, щоб не думати про звинувачення Чарлі, я витягнула підручник із матаналізу. Розгорнула його на розділі, який ми мали починати вчити сьогодні, й спробувала з’ясувати, що й до чого. Читати матаналіз було ще гірше, ніж слухати на уроці, але так мені стало легше. Останні кілька місяців я приділяла математиці вдесятеро більше уваги, ніж раніше. В результаті я завжди отримувала оцінки, не нижчі рівня А. Я знаю, що містер Ворнер уважав мій прогрес результатом своїх плідних учительських методик. Якщо це приносить йому радість, то я не збираюся руйнувати його мрію.

Я читала, аж поки стоянка не заповнилася машинами, і тільки тоді пішла на урок англійської. Ми проходили легку тему — «Колгосп тварин» Джорджа Оруела. Я не мала нічого проти теми комунізму, яка прийшла на зміну нескінченним любовним романам, що складали основу шкільної програми. Я сіла на своє місце, з радістю переключившись на лекцію містера Берті.

В школі час спливав непомітно. Незабаром пролунав дзвінок. Я почала збирати сумку.

— Белло?

Я впізнала голос Майка і вже здогадувалася, про що він запитає.

— Ти завтра працюєш?

Я зиркнула вгору. Він схилився наді мною, перегнувшись через прохід між партами, на його обличчі застиг тривожний вираз. Щоп’ятниці він запитував у мене одне й те саме. Навіть незважаючи на те, що я ніколи не брала вихідних. За винятком одного разу, кілька місяців тому. Та все одно в нього не було причини дивитися на мене з такою тривогою. Я була зразковим працівником.

— Завтра субота, еге ж? — сказала я. Тільки тепер я зрозуміла, що Чарлі мав рацію, сказавши, що в мене якийсь мертвий голос.

— Ага, — погодився Майк. — Побачимося на іспанській. Він помахав, перш ніж відвернутися. Він більше не проводжав мене на заняття.

Я попленталася на матаналіз із похмурим виразом обличчя. На цьому занятті я сиділа з Джесикою.

Минули тижні, а може, й місяці відтоді, як Джес перестала вітатися зі мною в коридорі. Я знала, що сильно образила її своєю замкнутістю і вона досі дується. Тепер буде нелегко з нею поладнати — особливо просити, щоб вона зробила мені послугу. Я тинялася перед класом, намагаючись відтягнути час, й обмірковувала всі за й проти.

Я не хотіла потрапляти Чарлі на очі, поки не налагоджу колишні стосунки з друзями. І знала, що не зможу обманути його, хоча мене досі спокушала думка самій з’їздити в Порт-Анджелес і назад — тоді мій спідометр покаже точний кілометраж на випадок, якщо батько перевірятиме. Але мама Джесики — найбільша пліткарка в нашому містечку, й рано чи пізно Чарлі зустрінеться з місіс Стенлі. Тоді він обов’язково запитає про нашу поїздку.

Отже обманювати не варто.

Зітхнувши, я відчинила двері.

Містер Ворнер подивився на мене спідлоба — він уже почав читати лекцію. Я поквапилася зайняти своє місце. Джесика навіть не глянула на мене, коли я сідала поруч. Я була рада, що в мене ще п’ятдесят хвилин для того, щоб підготуватися морально.

Цей урок пролетів іще швидше, ніж англійська. Частково завдяки тому, що я визубрила все ще сьогодні в своєму пікапі, але частково й тому, що час завжди летить швидко, коли готуєшся до неприємностей.

Я скривилася від того, що містер Ворнер закінчив заняття на п’ять хвилин раніше. Він усміхнувся, гадаючи, що цим потішив нас.

— Джес?

Я вся напружилася, чекаючи, поки вона зверне на мене увагу. Вона різко обернулася, здивовано глянувши мені в очі.

— Ти говориш до мене, Белло?

— Звісно, — відповіла я, невинно дивлячись на неї.

— Що таке? Хочеш, щоб я допомогла тобі з математикою? — її тон був трохи різкуватий.

— Ні, — похитала я головою. — Власне, я хотіла запитати… може, ти сходиш зі мною в кіно сьогодні ввечері? Мені потрібна компанія.

Слова прозвучали трохи різкувато, немов у зіпсованому телефоні, і вона подивилася на мене з підозрою.

— А чому ти просиш мене? — запитала вона недружелюбно.

— Ну, ти єдина людина, з якою мені хотілося б провести вечір, — усміхнулася я, сподіваючись, що моя усмішка виглядала щирою. Це була майже правда. Принаймні Джес була єдиною, з ким мені хотілося б побути, щоб уникнути присутності Чарлі. А це майже те саме.

Здається, вона трохи подобрішала.

— Ну, не знаю…

— Може, в тебе вже є інші плани?

— Ні… думаю, що зможу з тобою поїхати. А який фільм ти хочеш подивитись?

— Не знаю, що зараз показують, — відповіла я ухильно. Про це я не подумала. Я напружила мізки — начебто ж чула, як хтось говорив про кіно останнім часом? Чи бачила анонси? — А як щодо того фільму про жінку-президента?

Вона здивовано витріщилася на мене.

— Белло, його уже давним-давно не показують.

— Ой, — насупилася я. — А що ти хочеш подивитися?

Вроджена балакучість Джесики далася взнаки й вилилася в роздумах уголос:

— Ну, нещодавно почали показувати якусь нову романтичну комедію, на неї гарні відгуки. Хочу її подивитися. А мій тато нещодавно дивився «Мертву точку». Цей фільм дуже йому сподобався.

Я вхопилася за багатообіцяючу назву.

— А про що він?

— Здається, про зомбі. Тато казав, що ніколи ще не бачив такого страшного фільму.

— Звучить заманливо.

Я б радше поспілкувалася з живим зомбі, ніж дивилася романтичну комедію.

— Гаразд.

Здається, її здивувала моя відповідь. Я напружила мозок, намагаючись згадати, чи подобаються мені фільми жахів, але не була впевнена на всі сто.

— Хочеш, я заїду по тебе після школи? — запропонувала вона.

— Звісна річ.

Перш ніж піти, Джесика усміхнулася мені майже дружелюбно. Моя усмішка у відповідь трохи запізнилася, але гадаю, Джесика її помітила.

Решта дня проминула швидко, єдине, про що я могла думати, — це про плани на вечір. Я знала з власного досвіду, що розговоривши Джесику, зможу мовчати решту вечора, обмежившись кількома репліками в потрібний момент. Все, що мені потрібно, — це лише трохи з нею поспілкуватися.

Густий туман, що окутував мою голову, почав потроху розсіюватися. Я здивувалася, коли опинилася в своїй кімнаті, не пам’ятаючи, як дісталася зі школи додому, вже поминаючи те, як відчиняла вхідні двері. Та це не мало ніякого значення. Не помічати плину часу — це єдине, чого я просила від життя.

Я й не намагалася боротися з цим туманом, коли обернулася до шафи. В деяких місцях заціпеніння важило більше, ніж деінде. Я не усвідомлювала, на що витріщаюся, коли відчинила дверцята шафи і ковзнула поглядом по купі сміття, яка лежала зліва попід речами, що я давно вже не носила.

Мій погляд не зафіксував чорного поліетиленового мішка для сміття, в якому я тримала подарунки, одержані на свій останній день народження, я не помітила, як із-під плівки випинається моє новеньке стерео. Я не думала про криваві сліди, які залишилися на моїх пальцях потому, як я видерла стерео з панелі машини.

Я зняла з гачка стару сумку, яку рідко носила, й швидко захлопнула дверцята.

Саме тоді я почула сигнал машини. Одним рухом я витягнула гаманець із рюкзака й поклала його в сумку. Я квапилася, немов поспіх допоможе скоротити вечір.

Перш ніж вийти, я подивилася на себе в дзеркало в коридорі, одягнула на обличчя посмішку і постаралася втримати її там.

— Дякую, що погодилася поїхати зі мною, — сказала я Джес із вдячністю, сідаючи на пасажирське сидіння. Я подумала, що ще нікому не казала такого, окрім Чарлі. Але з Джес усе було складніше. Я не була впевнена, що зможу її обдурити.

— Нема за що. Але навіщо все це? — поцікавилася Джес, їдучи по моїй вулиці.

— Як навіщо?

— Чому ти раптом вирішила… кудись з’їздити? — це прозвучало так, ніби вона передумала на півдорозі.

Я здригнулася.

— Просто мені потрібна переміна.

Я впізнала пісню, що лунала з радіоприймача, й миттю потягнулася вперед.

— Не заперечуєш, якщо я перемкну на іншу хвилю? — запитала я.

— Ні, давай.

Я налаштовувала радіостанції, аж поки не знайшла найбезпечнішу. Я крадькома глянула на Джес, намагаючись вгадати її реакцію на нову музику.

Її очі звузилися.

— Відколи це ти слухаєш реп?

— Не знаю, — сказала я. — Віднедавна.

— І він тобі подобається? — запитала вона з ноткою сумніву в голосі.

— Звісно.

Було б занадто важко розмовляти з Джесикою й налаштовувати хвилю одночасно. Я хитала головою, намагаючись попасти в такт з ударними.

— Гаразд… — вона витріщилася круглими очима в лобову шибку.

— А що там у вас із Майком? — запитала я поспіхом.

— Ти бачиш його частіше, ніж я. Розмова ніяк не в’язалася, навіть після мого запитання.

— Важко говорити на роботі, — пробурмотіла я, а тоді зробила ще одну спробу. — А ти ще з ким-небудь зустрічалася?

— Та ні. Іноді ми вибираємося кудись із Конором. Два тижні тому я гуляла з Ериком.

Із цими словами вона закотила очі: мовляв, це довга історія. Я одразу ж ухопилася за таку можливість.

— З Ериком Йоркі? І хто кого запросив? Вона застогнала, і її риси стали жвавішими.

— Звісно ж, він! Ніяк не можу його відшити.

— Куди він водив тебе? — запитала я, знаючи, що вона сприйме мою наполегливість як цікавість. — Розкажи мені все, як було.

Вона почала довгу розповідь, а я зручніше вмостилася в кріслі. Я слухала її дуже уважно, ствердно хитала головою або скрикувала від жаху, коли це було потрібно. Закінчивши історію про Ерика, вона почала нову — про Конора.

Фільм починався рано, тому Джес запропонувала піти на вечірній сеанс, а потім поїсти. Я з радістю пристала на її пропозицію. Зрештою, я отримала те, чого так прагнула, — тепер Чарлі не звинувачуватиме мене.

Я говорила з Джес протягом усіх анонсів і реклам, тож змогла легко випустити їх з уваги. Та коли почався фільм, я рознервувалася. Молода пара гуляла пляжем, тримаючись за руки і трохи фальшиво виявляючи взаємну ніжність. Я ледь стрималася — мало не затулила вуха й не почала бубоніти собі під ніс. Я не витримаю любовної історії!

— Я думала, що ми прийшла на фільм про зомбі, — зашипіла я до Джесики.

— А це і є фільм про зомбі.

— Тоді чому нікого не їдять? — запитала я у відчаї. Вона подивилася на мене круглими, повними жаху очима.

— Упевнена, що скоро почнеться і це, — прошепотіла вона.

— Я принесу попкорн. Тобі взяти?

— Ні, дякую.

Хтось прошипів на нас із переднього ряду.

Я трошки потягнула час біля прилавка, дивлячись на годинник і міркуючи над тим, скільки хвилин із півторагодинного фільму присвячено романтичному вступу. Я вирішила, що десяти хвилин цілком достатньо, але все-таки зупинилася біля самих дверей і прислухалася. До мене долинули жахливі крики з динаміків, і я збагнула, що прочекала саме стільки, скільки треба.

— Ти все проґавила, — пробурмотіла Джес, коли я сіла у своє крісло. — Тепер майже всі перетворилися на зомбі.

— Була велика черга.

Я запропонувала їй трохи попкорну. Вона взяла цілу жменю.

Решта фільму складалася з жахливих атак зомбі й безкінечного лементу кількох людей, що досі були живі, — їхня кількість швидко скорочувалася. Я гадала, що такий фільм ніяк не вплине на мене. Але я почувалася якось незручно і спочатку не могла зрозуміти чому.

Все було нормально майже до самого кінця, аж поки я не побачила, як виснажений зомбі мчить за своєю останньою живою жертвою. Тоді я й зрозуміла, в чому справа. В кадрі з’явилося сповнене жаху обличчя головної героїні, а тоді мертве нерухоме обличчя її переслідувача — почергово то одне, то друге, все ближче й ближче.

Я зрозуміла, щó нагадала мені ця сцена.

Я підхопилася.

— Куди ти? Залишилося не більше двох хвилин, — прошипіла Джес.

— Я хочу пити, — пробурмотіла я, кинувшись до виходу.

Я сіла на лавочку біля кінотеатру і намагалася не думати про життєву іронію. Але іронія полягала в тому, що кінець кінцем я також закінчу як зомбі. Все йшло до того.

Не те щоб я ніколи не хотіла стати казковим чудовиськом — просто я не воліла бути безглуздим трупом, який ожив. Запанікувавши, я потрусила головою, намагаючись урвати цей ланцюжок думок. Я не маю права думати про свої колишні мрії.

Було важко усвідомлювати, що я вже не головна героїня, що моя історія давно закінчилася.

Джесика вийшла з кіно і якусь мить вагалася, не знаючи, де мене шукати. Коли вона мене побачила, то трохи розслабилася, та тільки на якусь мить. Тоді вона глянула на мене роздратовано.

— Невже фільм був застрашний для тебе? — поцікавилася вона.

— Так, — погодилася я. — Мабуть, я справжня боягузка.

— Це смішно, — насупилася вона. — Я думала, що тобі не страшно: я постійно репетувала, а ти не зойкнула жодного разу. Тож я не зрозуміла, чому ти втекла.

Я знизала плечима.

— Просто злякалася. Зрештою вона трохи розслабилася.

— Гадаю, це був найстрашніший фільм, який тільки мені траплявся. Б’юсь об заклад, що сьогодні нам снитимуться кошмари.

— Це точно, — сказала я, намагаючись опанувати голос. Було очевидно, що мені снитимуться кошмари, але не про зомбі. Джес крадькома глянула на мене й одразу ж відвела очі. Мабуть, голос мене підводив.

— Де б ти хотіла поїсти? — запитала Джес.

— Мені байдуже.

— Гаразд.

Поки ми йшли, Джес почала розводитися про головного героя фільму. Я кивала, коли вона говорила про його шарм і чутливість, хоча й не могла згадати у фільмі жодного чоловіка не-зомбі.

Я й не дивилася, куди Джесика мене вела. Тільки відчувала, що стало темно й тихо. Я не одразу здогадалася, чому було так тихо. Джесика перестала бубоніти. Я глянула на неї, сподіваючись, що не ранила її почуттів.

Джесика не дивилася на мене. Її обличчя було напружене, вона роззиралася по боках і швидко йшла вперед. Я помітила, що вона поглядає то праворуч, то через дорогу, то перед собою.

Уперше я роззирнулася довкола. Ми були на невеличкому відрізку неосвітленого тротуару. Маленькі крамнички, вишикувані вздовж вулиці, були зачинені на ніч, у вікнах не горіло світло. За якихось півкварталу звідси знову світилося, і я побачила попереду золоті арки «МакДональдса», куди ми і прямували.

По той бік вулиці працював один заклад. Вікна були зачинені, й на стінах виблискували яскраві неонові знаки — реклама різних сортів пива. Найбільший яскраво-зелений знак «У Одноокого Піта» — назва закладу. Я подумала, що всередині все обставлено в піратському стилі. Металеві двері були прочинені. В залі горіло тьмяне світло. Долинав приглушений шум голосів, а стукіт льоду в склянках можна було чути навіть через дорогу. Біля дверей, спершись на стіну, стояли чотири чоловіки.

Я поглянула на Джесику. Її очі дивилися вперед, і вона швидко йшла. Вона не здалася мені наляканою — радше була просто настороженою, намагалася не привертати до себе уваги.

Я бездумно зупинилася, дивлячись на чотирьох чоловіків. Мною оволоділо потужне відчуття дежа вю. Це була інша дорога, зовсім інша ніч, але сцена була така сама. Один із чоловіків був невисокого зросту, чорнявий. Коли я зупинилася й повернулася до них, він подивився на мене з цікавістю.

Я знову поглянула на нього, прикипівши до тротуару.

— Белло, — прошепотіла Джес. — Що ти робиш? Я невпевнено потрусила головою.

— Здається, я їх знаю… — пробурмотіла я.

Що я роблю? Мені слід було щодуху мчати геть від своїх спогадів, стерти з пам’яті цих чоловіків, захистити себе байдужістю. Навіщо я, приголомшена, ступила на вулицю?

Здавалося, це просто неймовірний збіг, що я поїду з Джесикою в Порт-Анджелес і опинюся на темній вулиці. Мої очі вивчали низенького чоловіка, намагаючись пригадати риси того, який налякав мене однієї ночі майже рік тому. Я подумала, що обов’язково впізнаю його, якщо тільки це він. Саме той уривок саме того вечора був якийсь неясний, розпливчастий. Моє тіло пам’ятало його краще, ніж розум; напруга в ногах, коли я намагалася вирішити, втікати чи стояти на місці, сухість у горлі, коли я силкувалася закричати, натягнутість шкіри на руках, коли я стиснула кулаки, мурашки по спині, коли коротун назвав мене «солоденькою»…

Я нічого не розуміла, якась неясна небезпека струменіла від цих чоловіків, які не мали нічого спільного з тією ніччю. Мабуть, тому що вони — незнайомці, а ще тут було темно, і їх було багато — більше нічого особливого. Але цього було достатньо, щоб Джесика в паніці закричала:

— Белло, ходімо геть!

Я проігнорувала її; майже несвідомо перебираючи ногами, я рушила вперед. Я не розуміла чому, але чоловіки становили для мене якусь незрозумілу небезпеку, і це мене притягувало. Це був підсвідомий імпульс, а я так давно не піддавалася ніяким імпульсам… що одразу ж піддалася цьому.

Щось незнайоме пульсувало в моїх венах. Адреналін, усвідомила я, — як давно я не відчувала його, а тепер він змусив моє серце битися дедалі сильніше і боротися з нестачею гострих відчуттів. Якось дивно — навіщо адреналін, якщо я зовсім не боюся? Це було майже відголосом того разу, коли я стояла на темній вулиці Порт-Анджелеса з незнайомцями, як от зараз.

У мене не було причини боятися. Не залишилося нічого такого, чого б я боялася, принаймні фізично. Це одна з переваг, коли уже все втрачено.

Я вже була посеред вулиці, коли Джес підскочила до мене й схопила за руку.

— Белло, ти не можеш піти в цей бар! — зашипіла вона.

— А я й не збиралася туди йти, — сказала я, байдуже відштовхуючи її руку. — Я просто хочу подивитися…

— Ти божевільна? — прошепотіла вона. — Чи хочеш накласти на себе руки?

Це запитання привернуло мою увагу, і я зиркнула на неї.

— Ні, я не самогубця, — сказала я в свій захист, і це була правда. Я не була самогубцею. Навіть на самому початку, коли смерть стала б для мене неабияким полегшенням, мені таке навіть на думку не спадало. Я багато чим завдячувала Чарлі. І почувалася відповідальною за Рене. Я повинна була думати про них.

А ще я пообіцяла не робити нічого дурного чи безрозсудного. Заради цього я досі дихала.

Згадавши про ту обіцянку, я відчула докори сумління. Але зараз я не думала, а робила. Зрештою, я не збиралася різати собі вени.

Очі Джес були круглі, наче блюдця, рот роззявлений. Її запитання про самогубство було риторичним, я зрозуміла це запізно.

— Йди-йди, — сказала я, махаючи рукою в бік «МакДональдса». Мені не сподобалося, як вона дивилася на мене. — Я наздожену тебе за хвилинку.

Я обернулася до чоловіків, які дивилися на нас здивованими, зацікавленими поглядами.

«Белло, негайно припини це!»

Мої м’язи завмерли, і я стала на місці як укопана. Бо щойно мене зупинив не голос Джесики. Це був злий, добре знайомий мені голос, прекрасний голос — м’який, немов оксамит, хоча й роздратований.

Це був його голос, — я навіть подумки не називала імені. Я дуже здивувалася, що, зачувши його, не впала навколішки на тротуар, не застогнала від болю. Не було болю, нічого не було.

В ту мить, коли я почула цей голос, усе раптом стало таким зрозумілим. Так наче я нарешті випірнула з темної води. Тепер я сприймала все — óбрази, звуки; я відчула, що в лице мені дме холодний вітер — я не помічала цього раніше, так само як і запахів, що долинали з бару.

Нічого не розуміючи, я роззирнулася навколо.

«Йди назад до Джесики, — сердито наказував приємний голос. — Ти ж пообіцяла: нічого безрозсудного чи дурного».

Я була сама. Джесика переминалася з ноги на ногу за кілька кроків од мене і витріщалася на мене наляканими очима. Попід стіною стояли незнайомці, вони були розгублені — мабуть, не розуміли, чому я нерухомо застигла посеред вулиці.

Я потрусила головою, силкуючись прийти до тями. Я знала, що його тут немає, але відчувала його присутність — він невимовно близько, близько з того останнього моменту… з кінця. Його сердитий голос був воднораз турботливий і злий, а та злість була мені дуже знайомою — я не чула її, здавалося, цілу вічність.

«Дотримай своєї обіцянки», — голос повільно стихав, наче хтось скручував звук на радіо.

Я запідозрила, що це галюцинація. Мабуть, вона була викликана ефектом дежа вю: та сама ситуація, та сама темна вулиця.

Я поспіхом зміркувала над можливими варіантами.

Варіант перший: я збожеволіла. Зазвичай так говорять про людей, які чують внутрішні голоси.

Можливо.

Варіант другий: моя підсвідомість давала мені те, що, я гадала, було мені потрібне. Це було здійснення бажань — тимчасове полегшення від того, що йому не байдуже — жива я чи мертва. Припущення, що б він сказав, якби: а) був тут, або б) якби його турбувало, що зі мною трапилося щось погане.

Можливо.

Варіанту три не існувало, тож я сподівалася, що це був варіант два — ігри моєї підсвідомості. Це було набагато легше, аніж усвідомлення того, що мені саме час до божевільні.

Навряд чи мою реакцію можна було назвати нормальною — я була вдячна. Більше за все на світі я боялася забути його голос, і була безмежно вдячна, що моя підсвідомість зберегла його краще, аніж свідомість.

Я забороняла собі думати про нього. Я суворо дотримувалася цього рішення. Звісно, я помилялася. Я всього-на-всього людина. Але мені ставало краще, і згодом я змогла б назавжди з цим покінчити. Інакше мене знову огорне безкінечне заціпеніння. Обираючи між болем і нічим, я виберу ніщо.

Тепер я чекала, коли знову настане біль. Заціпеніння минуло, — мої відчуття дуже загострилися після кількох місяців бездіяльності, — але я не відчувала болю. Єдине, що турбувало мене, — це те, що його голос зникав.

Якусь мить я вагалася.

Набагато розумніше було б уникнути непередбачуваного, руйнівного розвитку подій. Зовсім не розумно викликати галюцинації навмисне.

Але його голос зникав.

Я зробила ще один крок, щоб переконатися.

«Белло, повернись», — рявкнув він.

Я зітхнула з полегшенням. Гнів — це саме те, що я хотіла почути, — фальшиве свідчення того, що йому не байдуже, сумнівний подарунок моєї підсвідомості.

Поки я все обмірковувала, минуло кілька секунд. Невеличка аудиторія з цікавістю спостерігала за мною. Мабуть, збоку все виглядало так, наче я вагаюся: йти чи не йти. Хіба могли вони здогадатися, що я просто стою і насолоджуюся божевіллям, яке несподівано найшло на мене?

— Привіт, — сказав один із хлопців упевненим і трохи насмішкуватим тоном. Він був блідий і світлочубий, усім своїм виглядом він намагався продемонструвати свою понадливість. Я не могла сказати, чи був він справді привабливим. У цьому питанні я була досить упередженою.

Голос у моїй голові підказав правильну відповідь і загрозливо рикнув. Я усміхнулася, і самовпевнений юнак сприйняв це, як заохочення.

— Я можу чимось допомогти? Може, ти заблукала? — він посміхнувся і підморгнув.

Я обережно переступила через канаву, в темряві вода в ній здавалася майже чорною.

— Ні, я не заблукала.

Тепер я підійшла ближче, і мої очі почали прискіпливо вивчати обличчя низького чорнявого чоловіка. Воно було мені зовсім не знайомим. Мною оволоділо якесь дивне відчуття розчарування, що це був не той самий чоловік, який намагався скривдити мене майже рік тому.

Голос у моїй голові мовчав. Коротун помітив мій погляд.

— Можна запропонувати тобі щось випити? — сказав він трохи знервовано — здається, йому лестило, що я обрала його з-поміж інших.

— Мені ще рано, — відповіла я автоматично.

Він був розгублений. Навіщо я тоді підійшла до них? Я відчула, що варто все пояснити.

— Здалеку мені здалося, що я вас знаю. Вибачте, я помилилася.

Загроза, яка тягнула мене сюди, кудись зникла. Ці хлопці не становлять небезпеки. Мабуть, вони досить приємні. Безпечні. Я втратила всяку цікавість.

— Ну то й що, — сказав самовпевнений блондин. — Постій тут із нами.

— Дякую, але я не можу.

Джесика розгублено стояла посеред вулиці, в її очах читався страх.

— Лише кілька хвилин. Я похитала головою і повернулася до Джесики.

— Ходімо їсти, — буркнула я, майже не дивлячись на неї.

Хоча я й звільнилася від думок про зомбі, подумки я була десь далеко. Мій мозок напружено працював. Безпечна, німа байдужість не повернулася, і з кожною хвилиною я дедалі більше хвилювалася, що все закінчилося.

— Що ти собі думала? — гаркнула Джесика. — Ти ж не знаєш їх, а якби виявилося, що вони психопати?

Я знизала плечима, бажаючи, щоб вона заспокоїлася.

— Я подумала, що знаю одного з них.

— Ти така дивна, Белло Свон. Я почуваюсь так, наче зовсім тебе не знаю.

— Вибач, — я не мала гадки, що ще відповісти.

Ми йшли до «МакДональдса» мовчки. Б’юсь об заклад, вона жалкувала, що ми пішли пішки, а не взяли її машину. Вона вважала, що вечір зіпсовано, я ж знала це з самого початку.

Поки ми їли, кілька разів я намагалася почати розмову, але Джесика вперто мовчала. Мабуть, я таки справді її образила.

Коли ми їхали назад, вона ввімкнула свою улюблену радіостанцію і дала такий гучний звук, що говорити було просто неможливо.

Мені не вартувало особливих зусиль ігнорувати музику. Голова була забита різноманітними думками, тож я зовсім не зважала на ліричні балади.

Я чекала, що повернеться заціпеніння або біль… адже біль повинен повернутися. Я порушила власні правила. Замість того, щоб відігнати спогади, я зробила крок їм назустріч, сама покликала їх. Я чула любий голос так чітко у своїй голові! Я була впевнена, що мені доведеться поплатитись за це. Особливо якщо я не зможу повернути собі той стан повної байдужості, щоб захиститися. Я почувалася занадто стурбованою, і це мене лякало.

Але найсильнішим почуттям у моєму тілі було полегшення — воно прийшло з глибин моєї підсвідомості.

Хоч як я боролася з тим, щоб не думати про нього, я навіть не намагалася його забути. Пізно вночі, виснажена, невиспана, я роздумувала над тим, що все вже позаду. Мій мозок немов сито, за деякий час я не зможу згадати, якого кольору були його очі, якою на дотик була його холодна шкіра, яким був його ніжний голос. Я не можу думати про це, але я мушу це пам’ятати.

Тому що була лише одна річ, заради якої варто жити, — просто знати, що він існує. Тільки це. Все інше я витримаю. Доти, доки він живий.

Саме це утримувало мене у Форксі, ось чому я опиралася Чарлі, коли він запропонував щось змінити. Правду кажучи, це не мало ніякого значення; він ніколи сюди не вернеться.

Та якби я поїхала до Джексонвіля чи ще кудись, де сонячно і все навколо незнайоме, як би могла я бути впевнена в тому, що він узагалі існував? У місці, в якому я б ніколи не змогла його уявити… цього я б не витримала.

Заборонено згадувати, неможливо забути — як мені тепер жити?

Я здивувалася, коли Джесика зупинила машину біля мого дому. Дорога була недалека, але я не думала, що Джесика зможе мовчати навіть такий короткий час.

— Дякую, що поїхала зі мною, Джес, — сказала я, відчиняючи дверцята. — Було… весело, — я сподівалася, що це годяще слово.

— Ага, — пробурмотіла вона.

— Вибач… за те, що сталося після фільму.

— Та що там, Белло.

Вона дивилася в лобове скло замість того, щоб поглянути на мене. Здається, вона знову починала злитися.

— Побачимося в понеділок.

— Ага. Бувай.

Я здалася й зачинила дверцята. Вона поїхала, так і не глянувши на мене.

Я забула про неї ще до того, як зайшла в будинок.

Чарлі чекав на мене в коридорі, склавши руки на грудях і стиснувши пальці в кулаки.

— Привіт, тату, — сказала я байдуже, пройшовши повз нього й рушивши до сходів. Я думала про нього задовго і хотіла дістатися своєї кімнати, перш ніж це на мені окошиться.

— Де ти була? — запитав Чарлі.

Я здивовано подивилася на батька.

— Я їздила в Порт-Анджелес, у кіно, разом із Джесикою. Я ж казала тобі вранці.

— А, — пробурчав він.

— Усе гаразд?

Він уважно дивився на мене. Його очі розширилися, наче він побачив якусь дивину.

— Так, усе гаразд. Повеселилися?

— Звісно, — сказала я. — Ми дивилися, як зомбі поїдають людей. Було чудово.

Його очі звузилися.

— На добраніч, тату.

Він відпустив мене. Я поспішила до своєї кімнати.

За кілька хвилин я вже лежала у своєму ліжку, біль нарешті нахлинув на мене і вкрив із головою.

Біль розривав мене на шматочки. Я почувалася так, наче в моїх грудях зробили величезну діру, відтявши найважливіші життєві органи і залишивши рвані рани, які невимовно боліли, а кров невпинно пульсувала й цебеніла з них, не вгамовуючись із плином часу. Розумом я усвідомлювала, що мої легені цілі, та жадібно ковтала повітря, голова йшла обертом, я боролася, та все марно. Моє серце, мабуть, іще билося, але я не чула стукоту у вухах; руки оніміли від холоду. Я скрутилася калачиком, обхопивши себе руками. Я хапалася за байдужість, до якої прирекла себе, але вона тікала від мене.

І все-таки раптом я втямила, що виживу. Я була схвильована, я відчувала біль — від болючої втрати мені пекло у грудях, паралізувало руки й ноги, — але я це витримаю. Я зможу все пережити. З часом біль не став слабшим, але я стала достатньо сильною, щоб витерпіти його.

Все, що трапилося сьогодні, що б це не було — зомбі, адреналін чи галюцинації, — це пробудило мене.

Вперше за довгий час я не знала, чого очікувати вранці.

Розділ 5

Недотримані обіцянки

— Белло, може, підеш додому? — запропонував Майк, не підводячи на мене очей. Цікаво, як довго він крадькома спостерігав за мною, перш ніж я це помітила?

Того вечора в крамниці Ньютонів торгівля йшла не дуже. Зараз там було тільки два клієнти, які, судячи з їхньої розмови, були мисливцями. Останню годину Майк провів, обговорюючи з ними всі недоліки й переваги легких рюкзаків. Але вони часто відривалися від серйозного прицінювання й починали вихвалятися один перед одним, розповідаючи казки про свої мисливські звитяги. Вони знову відхилилися від мети свого візиту, тож у Майка з’явився шанс утекти.

— Я можу й залишитися, — сказала я. Через те, що мені так і не вдалося повернути собі байдужий стан заціпеніння, сьогодні все здавалося мені надто дивним і гучним, так наче я витягнула з вух вату. Я намагалася не звертати уваги на регіт відвідувачів, але мені це не вдавалося.

— Я ж кажу тобі, — мовив жилавий мужчина з рудою борідкою, яка зовсім не личила до його темно-каштанового волосся, — що бачив гризлі недалеко від Єллоустоуна, та вони не були й наполовину такими страшними, як ця тварюка.

Його волосся було скуйовджене, одяг мав такий вигляд, наче його не міняли уже кілька днів. Щойно з гір.

— Дурниці. Чорні ведмеді не бувають такі великі. Може, гризлі, яких ти бачив, були ще малятами.

Другий чоловік був високий і стрункий, обличчя він мав смагляве й обвітрене.

— Серйозно, Белло, тільки-но ці двоє заберуться, я одразу ж зачиню крамницю, — пробурмотів Майк.

— Якщо ти хочеш, щоб я пішла… — я знизала плечима.

— …на цілих чотири фути[3] вищий за тебе, — наполягав бородань, поки я збирала речі. — Завбільшки з будинок і чорний як смола. Я збираюся розказати про нього місцевій поліції. Треба попередити людей — май на увазі, це не було високо в горах — це було лише за кілька миль від траси.

Смаглявий засміявся й закотив очі.

— Дозволь, я сам здогадаюся — ти ж у своєму репертуарі? Мабуть, не їв нормальної їжі й спав на землі з тиждень, правда?

— Гей, Майку, правда? — гукнув бородань, дивлячись на нас.

— Побачимося в понеділок, — пробурмотіла я.

— Так, сер, — відповів Майк, розвертаючись.

— Скажи, тут днями не попереджали про чорних ведмедів?

— Ні, сер. Але завжди краще триматися подалі та правильно зберігати їжу. До речі, ви вже бачили нові «антиведмежі» каністри? Вони важать усього два фунти…

Двері легенько ковзнули і випустили мене під дощ. Я зігнулася, накрившись курткою, й побігла до пікапа. Краплі дощу барабанили по машині незвично голосно, але скоро рев двигуна заглушив усі інші звуки.

Я не хотіла вертатися до порожнього дому Чарлі. Остання ніч була особливо болючою, а я не мала й найменшого бажання повертатися на місце своїх страждань. Хоча біль притупився так, що я змогла заснути, та він не зник. Як я й казала Джесиці після фільму, немає й найменшого сумніву в тому, що мені снитимуться кошмари.

Тепер мені постійно снилися кошмари, щоночі. Вірніше, не кошмари, а один і той самий кошмар. Я гадала, що за стільки місяців він мені набридне, що в мене виробиться імунітет. Але сон не перестає мене лякати і закінчується лише тоді, коли я з криком прокидаюся. Чарлі вже не приходить до мене, щоб переконатися: до кімнати не забрався злочинець абощо — тепер він уже звик.

Мій кошмар, мабуть, не налякає нікого іншого, крім мене. Ніхто не вискакує й не кричить: «Бу-у-у!» Немає ніяких зомбі, привидів чи психопатів. Насправді немає нічого. Просто нічого. Лише безкінечний лабіринт укритих мохом дерев, а навколо так тихо, що тиша тисне на барабанні перетинки. Темно, як похмурого дощового дня, — світла вистачає тільки на те, щоб побачити: немає на що дивитися. Я поспіхом мчу крізь темряву, не бачачи дороги; я щось шукаю, постійно шукаю, шукаю, час тягнеться повільно, і я стаю дедалі злішою, намагаюся рухатися швидше, хоча швидкість робить мене неповороткою… Тоді стається найголовніше — я відчуваю його наближення, але ніколи не можу збудитися раніше, ніж воно настає, — я не можу згадати, що я шукаю. І тоді я усвідомлюю, що немає чого шукати і воно ніколи не буде знайдене. Що тут ніколи не було нічого, крім пустоти, темного лісу, і для мене тут нічого немає… нічого, крім порожнечі…

Зазвичай в цьому місці я починала кричати.

Я не звертала уваги на те, куди їду, — просто каталася безлюдними мокрими дорогами, уникаючи шляху додому, — бо мені не було куди податися.

Якби я знову могла зануритися в стан заціпеніння, та я навіть не могла згадати, як мені вдавалося це раніше! Кошмар досі крутився в голові та змушував думати про те, що викликало би біль. Я не хотіла згадувати про ліс. Навіть тоді, коли я відганяла від себе його образ, то відчувала, як мої очі сповнюються сліз, а в грудях починає боліти так, наче торкаєшся свіжої рани. Я забрала одну руку з керма й обняла себе — щоб цей нестерпний біль не розірвав мене на шматки.

Все буде так, наче мене й не існувало, прозвучало в моїй голові, щоправда, не вистачало ідеальної чіткості моєї вчорашньої галюцинації. Це були просто слова, німі, як напис на папері. Просто слова, але вони роз’ятрили стару рану, і я щосили натиснула на гальма, знаючи, що не зможу кермувати в такому стані.

Я нахилилася вперед, притиснулася лицем до керма й спробувала дихати рівно.

Цікаво, скільки це триватиме. Можливо, одного дня, через кілька довгих років, — якщо біль притупиться до такої міри, що я зможу його терпіти, — я озирнусь назад на ті кілька коротких місяців, які назавжди залишаться найкращими в моєму житті. І якщо існує можливість того, що одного дня біль пом’якшиться настільки, що я зможу це зробити, я впевнена, що відчуватиму вдячність за той час, який він подарував мені. Більше, ніж я просила, більше, ніж я заслужила. Можливо, одного дня я зможу побачити все саме в такому світлі.

Але якщо ця рана ніколи не загоїться? Якщо криваві краї так і не стягнуться? Якщо завдана шкода постійна і невиправна?

Я намагалася тримати себе в руках.

Наче його й не існувало, думала я у відчаї. Яка дурна й нездійсненна обіцянка! Він міг вкрасти мої фотографії й повернути собі свої подарунки, але це не зробить навколишній світ таким, яким він був до нашої зустрічі. Матеріальні речі — це найменш значуще свідчення його існування. Я змінилася, щось усередині мене змінилося до невпізнання. Навіть моя зовнішність змінилася — обличчя стало блідим, за винятком темних кругів під очима, залишених нічними кошмарами. Мої очі були досить темні й виділялися на блідій шкірі, тож — якби я була вродливою — здалека можна було б подумати, що я вампір. Але я не була вродливою і радше схожа була на зомбі.

Наче його ніколи не існувало? Це ж божевілля. Це обіцянка, якої він не зміг би дотриматися, яку він порушив, щойно давши.

Я вдарилася головою об кермо, намагаючись заглушити сильніший біль.

Я почувалася дурненькою через те, що намагалася дотриматися своєї обіцянки. Який сенс додержуватися угоди, яку вже порушила друга сторона? Якщо я й була нерозсудливою і дурною — то кому до цього яке діло? Немає причин уникати безрозсудних учинків, немає причин не бути дурною.

Я гірко посміхнулася сама до себе, досі задихаючись. Нерозсудливість у Форксі — безнадійна перспектива.

Чорний гумор поглинув мою увагу й полегшив біль. Стало легше дихати, я змогла відкинутися на спинку крісла. Хоча надворі було холодно, моє чоло заливав піт.

Я зосередилася на безнадійному завданні — утриматися від мандрівок у власні спогади. Щоб зробити безрозсудний учинок у Форксі, потрібна неабияка фантазія — можливо, багатша за мою. Але мені хотілося знайти вихід… Мені б стало набагато легше, якби я більше не дотримувалася розірваного договору. Якби я також стала клятвопорушницею. Та як я зможу припинити виконувати свою частину угоди в цьому маленькому, цілком безпечному містечку? Звісно, Форкс не завжди був таким безпечним, але зараз здавалося, що він був таким завжди. Нудним і безпечним.

Я довго дивилася у лобову шибку, мої думки текли повільно — і здавалося, я нікуди не могла їх прогнати. Я заглушила двигун, який жалібно завив, пропрацювавши стільки часу марно, і вийшла під хлющу.

Холодний дощ промочив моє волосся і стік по щоках, як освіжаючі сльози. Це допомогло мені отямитися. Я витерла воду з очей і безпорадно роззирнулася.

За деякий час я збагнула, де я. Я припаркувала пікап посеред провулка Рассел Авеню. Я стояла перед будинком Чейні — моя машина блокувала їхню під’їзну доріжку, — а навпроти мешкали Маркси. Я знала, що мені слід прибрати звідси машину і їхати додому. Було неправильно тинятися без причини, розсіяно та бездумно, становлячи загрозу на вулицях Форкса. До того ж скоро мене обов’язково хтось помітить і розкаже все Чарлі.

Я глибоко вдихнула і хотіла їхати, але щось незрозуміле на подвір’ї Марксів привернуло мою увагу — це був просто великий шматок картону, зіпертий об їхню поштову скриньку; на ньому красувався напис, зроблений наспіх великими чорними літерами.

Це була доля.

Збіг? Що б це могло означати? Не знаю, але смішно вважати знаком долі поламані мотоцикли, що ржавіють на подвір’ї Марксів біля плаката з написом «Продам як є», нерозумно думати, що вони служать якійсь вищій меті й опинилися тут саме тоді, коли мені треба.

Але, може, це й не доля. Напевно, тут є багато способів, щоб продемонструвати свою безрозсудність, а у мене тільки зараз розплющилися очі, щоб їх побачити.

Безрозсудність і дурість. Цими двома словами Чарлі характеризував своє ставлення до мотоциклів.

Робота Чарлі не була такою активною, як у копів у великих містах, але його завжди викликали, коли ставалися аварії на дорогах. На відтинку дороги, що тягнеться через ліс, мокрому і звивистому — суцільні круті повороти, не бракувало нещасних випадків такого роду. Та навіть незважаючи на велетенські вантажівки, які мчали щодуху, більшість людей виживало. Винятком із правила були мотоцикли: Чарлі довелося побачити чимало жертв, — зазвичай це були підлітки, — які розбилися на смерть на швидкісній трасі. Мені ще виповнилося десятьох років, як він змусив мене пообіцяти, що я ніколи не кататимуся на мотоциклі. Навіть у тому віці я двічі не задумувалася, перш ніж щось пообіцяти. Хто б хотів кататися на мотоциклі у Форксі? Це все одно що приймати ванну на швидкості шістдесят миль на годину.

Як багато обіцянок я дотримала…

Тепер я ставилася до цього інакше. Я хотіла бути дурною і безрозсудною, а ще хотіла порушити обіцянку. Чому б не почати з цієї?

Я все обміркувала. Тож попленталася під дощем до будинку Марксів і подзвонила у двері. Відчинив один із Марксів, здається, наймолодший. Я ніяк не могла згадати його імені. Його руде волосся було на рівні мого плеча.

На відміну від мене, він назвав мене по імені:

— Белло Свон? — запитав він здивовано.

— Скільки ти хочеш за мотоцикл? — випалила я, показуючи пальцем у бік таблички з написом.

— Ти це серйозно? — запитав він.

— Звісно, що так.

— Вони поламані.

Я з нетерпінням зітхнула — судячи з напису, це було само собою ясно.

— Скільки?

— Якщо вони тобі й справді потрібні, то просто забирай їх. Мама хоче, щоб тато вивіз їх до дороги, звідки їх заберуть разом зі сміттям.

Я подивилася на мотоцикли ще раз і побачила, що вони лежать на купі обрізків та поламаних гілок.

— Ти впевнений?

— Звісно. Але якщо хочеш, можеш запитати у мами.

Краще не вплутувати в це дорослих, які можуть донести все Чарлі.

— Ні, я тобі вірю.

— Давай я тобі допоможу, — запропонував він. — Вони не легкі.

— Гаразд, дякую. Але мені потрібен лише один.

— Бери два, — сказав хлопець. — Може, використаєш якісь деталі.

Він вийшов зі мною під дощ і допоміг завантажити обидва мотоцикли в кузов пікапа. Здається, він радів із того, що врешті їх позбувся, тож я не заперечувала.

— А що ти збираєшся з ними робити? — запитав він. — Вони вже кілька років не їздять.

— Щось придумаю, — сказала я, знизуючи плечима. Поки що мій мозок іще не вигадав, як чинити далі. — Можливо, відвезу їх до майстерні Доулінга.

— Доулінг здере за ремонт більше, ніж вони коштували, коли ще їздили.

Я не могла з цим не погодитися. Джон Доулінг мав погану репутацію через високі ціни; ніхто не звертався до нього, хіба що у разі гострої потреби. Більшість людей надавали перевагу майстерням у Порт-Анджелесі, якщо їхні машини могли туди доїхати. В цьому плані мені пощастило — коли Чарлі подарував мені мій древній пікап, я подумала, що не зможу дозволити собі тримати його на ходу. Але в мене ніколи не було з ним проблем, якщо не зважати на громовий рев мотора і максимальну швидкість п’ятдесят п’ять миль на годину. Джейкоб Блек підтримував його у чудовій формі, коли машина належала його батькові Біллі…

Прозріння прошило мене несподівано, як блискавка, — що було цілком можливо, беручи до уваги бурю.

— Знаєш що? Все нормально. Я знаю людину, яка ремонтує машини.

— О, це добре, — зітхнув він із полегшенням. Коли я від’їжджала, він помахав мені рукою, досі усміхаючись. Який милий хлопчина.

Тепер я їхала швидко й цілеспрямовано, я поспішала додому. Хотіла дістатися туди швидше, ніж Чарлі, навіть якщо випаде бодай найменший шанс того, що Чарлі піде з роботи раніше. Вдома я помчала до телефону, досі затискаючи у руці ключ.

— Шефа Свона, будь ласка, — мовила я, коли заступник підняв трубку. — Це Белла.

— О, привіт, Белло, — привітно сказав заступник на ім’я Стів. — Зараз його покличу.

Я зачекала.

— Що трапилося, Белло? — запитав Чарлі, взявши трубку.

— Невже я дзвоню тобі на роботу тільки в якихось надзвичайних ситуаціях?

Він помовчав якусь мить.

— Раніше ти ніколи мені не дзвонила. Щось трапилося?

— Ні, я просто хотіла запитати, як доїхати до Блеків: я не впевнена, що пам’ятаю дорогу. Я хочу навідати Джейкоба. Не бачила його кілька місяців.

Коли Чарлі заговорив знову, то голос його був набагато щасливіший:

— Це чудова ідея, Белло. Маєш ручку?

Його пояснення були дуже простими. Я запевнила, що повернуся до обіду, хоча він намагався сказати мені, щоб я не поспішала. Він хотів приєднатися до мене в Ла-Пуші, але я не могла цього допустити.

Щоб вкластися в час, я їхала темними штормовими вулицями дуже швидко. Я сподівалася, що застану Джейкоба самого. Біллі, швидше за все, видав би мене, якби довідався, навіщо я приїхала.

Я їхала і думала, якою буде реакція Біллі, коли він мене побачить. Він може виявитися занадто пильним. Понад усякий сумнів, на його думку, це повинно справити на мене неабияке враження. Його поведінка нагадає мені про те, чого я не хочу згадувати. Будь ласка, тільки не сьогодні, молила я про себе. Я не витримаю цього вдруге.

Я впізнала будинок Блеків — маленьку дерев’яну споруду з вузькими вікнами, пофарбовану в тьмяно-червоний колір, вона нагадувала невеликий сарай. Перш ніж я вийшла з машини, у вік ні з’явилася голова Джейкоба. Безперечно, добре знайоме гудіння мотора попередило його про мій приїзд. Джейкоб дуже зрадів, коли Чарлі купив машину Біллі для мене; таким чином Джейкоб не змушений буде їздити на ній, коли виросте. Я дуже любила свій пікап, але, здається, Джейкоб уважав обмеження швидкості серйозним недоліком.

Він вийшов мені назустріч.

— Белло! — його обличчя розпливлося в здивованій усмішці, білі зуби здавалися ще яскравішими на тлі його червонувато-коричневої шкіри. Раніше він завжди зав’язував волосся у хвостик. Сьогодні воно спадало, немов чорна оксамитова завіса, й обрамляло його широке лице.

За останні вісім місяців Джейкоб виріс і сильно змінився. Він уже проминув той етап, коли дитячі м’язи зміцнюються і стають мускулатурою довготелесого підлітка; сухожилля й вени виступили під червоно-коричневою шкірою рук та передпліч. Його обличчя залишилося таким самим привітним, яким я його пам’ятала, хоча воно також змужніло — округлі вилиці загострилися, підборіддя стало квадратним, всі дитячі округлості зникли.

— Привіт, Джейкобе! — у відповідь на його усмішку я відчула несподівану радість. Я усвідомила, що рада його бачити. І це мене здивувало.

Я усміхнулася йому навзаєм, і щось немов клацнуло, ставши на своє місце, наче два шматочки головоломки. Я й забула, як сильно подобався мені Джейкоб Блек раніше.

Він стояв за кілька кроків від мене, а я здивовано роздивлялася його, схиливши голову набік і підставивши обличчя під дощ.

— Ти знову виріс! — звинуватила я його здивовано. Він засміявся, його усмішка була невимовно широкою.

— Метр дев’яносто шість, — сказав він гордо. Його голос став глибшим, але в ньому залишилися хриплі нотки, які я так добре пам’ятала.

— Це коли-небудь припиниться? — я недовірливо похитала головою. — Ти височенний.

— Але досі худющий, — скривився він. — Заходь! Ти вся промокнеш.

Він ішов попереду, перебираючи волосся великими долонями. Потім витягнув із кишені гумку і зав’язав хвостик.

— Агов, тату, — гукнув він, щойно ми зайшли в двері. — Дивись, хто до нас завітав.

Біллі сидів у маленькій квадратній вітальні з книжкою у руках. Побачивши мене, він поклав книжку на коліна й поїхав мені назустріч.

— Хто б міг подумати! Радий тебе бачити, Белло.

Ми потиснули одне одному руки. Моя долоня втопилася в його широчезній руці.

— Що привело тебе сюди? З Чарлі все гаразд?

— Так, із ним усе гаразд. Я просто хотіла побачити Джейкоба — ми не зустрічалися цілу вічність.

Від цих слів очі Джейкоба засвітилися. Він усміхався так широко, що йому, мабуть, заболіли щоки.

— Залишишся на обід? — запропонував Біллі.

— Ні, мені ще треба нагодувати Чарлі, ви ж знаєте.

— Я можу йому подзвонити, — сказав Біллі. — Двері цього дому завжди відчинені для нього.

Я засміялася, щоб приховати зніяковіння.

— Ми ж не востаннє зустрічаємося. Я обіцяю, що скоро навідаю вас знову, я ще встигну вам набриднути.

Зрештою, якщо Джейкоб відремонтує мій мотоцикл, то хтось має навчити мене на ньому їздити. Біллі у відповідь усміхнувся.

— Гаразд, тоді наступного разу.

— Що ж, Белло, то чим ти хочеш зайнятися? — запитав Джейкоб.

— Будь-чим. Що ти робив до того, як я тебе відірвала?

Тут я почувалася дуже комфортно. Я смутно пам’ятала цей дім. Із ним не був пов’язаний жодний болючий спогад недавнього минулого.

Джейкоб вагався.

— Я саме завершував ремонт машини, але ми можемо робити щось інше…

— Ні, це саме те, що треба! — втрутилася я. — Мені дуже хочеться подивитися на твою машину.

— Гаразд, — сказав він невпевнено. — Вона в гаражі, позаду будинку.

Так навіть краще, подумала я. І помахала Біллі.

— Побачимось пізніше.

Щільна стіна дерев та чагарників відділяла гараж від дому. Це було невелике приміщення, яке складалося з двох поставлених поруч сараїв із заваленою перегородкою. У цій будівлі на двох чорних дерев’яних колодах височіло щось дуже схоже на автомобіль. Принаймні я впізнала емблему на решітці.

— Яка це модель «фольксвагена»? — запитала я.

— Це старий «фольксваген-реббіт» 1986 року, класика.

— Як просувається робота?

— Вже майже кінець, — сказав він весело. Потім заговорив тихіше. — Мій тато минулої весни дотримав слова.

— А, — сказала я. Здавалося, він зрозумів, що я не хочу говорити на цю тему.

Я намагалася не згадувати те, що сталося минулої весни, не згадувати свій випускний бал. Батько підкупив Джейкоба грошима та запчастинами для машини, щоб він розказав мені дещо. Біллі хотів, щоб я трималася подалі від найважливішої людини у моєму житті. Зрештою його турбота виявилася зовсім непотрібною. Тепер я була в цілковитій безпеці. Але я обов’язково придумаю, як це змінити.

— Джейкобе, що тобі відомо про мотоцикли? — запитала я. Він знизав плечима.

— Небагато. У мого друга Ембрі є старенький моцик. Іноді ми разом його ремонтуємо. А що?

— Ну… — я замовкла й замислилася. Я не була впевнена, що він триматиме язика за зубами, але в мене не було іншого вибору. — Нещодавно я придбала парочку мотоциклів, і вони не в найкращому стані. Мені цікаво, чи зможеш ти їх відремонтувати?

— Круто! — здається, він справді зрадів, почувши таку пропозицію. Його обличчя засвітилося від радості. — Я спробую.

Я підняла палець, попереджаючи його:

— Справа в тому, — пояснила я, — що Чарлі не схвалює мотоциклів. Якщо чесно, то у нього станеться напад, коли він про це дізнається. Тож не кажи нічого Біллі.

— Ну, звісно, — усміхнувся Джейкоб. — Я все розумію.

— Я заплачу, — продовжила я. Мої слова, здається, образили його.

— Ні. Я хочу допомогти. Ти не повинна мені платити.

— Ну… А як тобі ідея обміну? — ця думка сяйнула в голові щойно, але була досить розумною. — Мені потрібен лише один мотоцикл, а ще мені потрібен учитель, то як щодо такого обміну? Я віддаю тобі один мотоцикл, а ти навчиш мене кататися.

— Су-упер! — розтягнув він слово.

— Зажди. А це законно? Коли в тебе день народження?

— Ти його проґавила, — дорікнув він мені та прижмурився. — Мені уже шістнадцять.

— Але раніше вік не зупиняв тебе, — пробурмотіла я. — Вибач, що проґавила твій день народження.

— Не турбуйся. Я ж теж проґавив твій. Скільки тобі, сорок? Я фиркнула.

— Десь так.

— Треба влаштувати вечірку й відсвяткувати разом.

— О, це звучить, як запрошення на побачення.

Його очі заблищали.

Треба взяти себе в руки, перш ніж він зробить хибні висновки — просто вперше за довгий час я почувалася так легко й жваво. Давно такого не траплялося, тож мені було важко керувати своїми відчуттями.

— Можливо, коли мотоцикли будуть відремонтовані — це стане нашими подарунками одне одному, — додала я.

— Домовилися. Коли ти їх привезеш? Я збентежено прикусила губу.

— Вони в кузові мого пікапа, — зронила я.

— Чудово, — здається, він і справді так уважав.

— А що як Біллі побачить, що ми несемо їх сюди? Він підморгнув мені.

— А ми зробимо по-хитрому.

Ми невимушено йшли на схід, тримаючись дерев, якби хтось і побачив нас із вікна, то все виглядало так, наче ми прогулювалися. Джейкоб один по одному згрузив мотоцикли з кузова і відкотив їх у чагарник, туди, де ховалася я. Виглядало так, наче для нього це було зовсім легко, — а я ж знала, що моцики дуже-дуже важкі.

— Вони ще не такі погані, — прицінився Джейкоб, коли ми заховалися за деревами. — Ось цей точно можна відремонтувати — буде цяця-ляля, якщо добре докласти руку, — це старий «Гарлей Спринт».

— Значить, він твій.

— Ти впевнена?

— Абсолютно.

— Доведеться витратити на них трохи грошей, — сказав він, покосившись на почорнілий метал. — Спершу треба буде знайти кошти на деталі.

— Не треба, — не погодилася я. — Якщо ти ремонтуєш їх безкоштовно, то я плачу за деталі.

— Ну, не знаю… — пробурмотів Джейкоб.

— Я відклала трохи грошей. На навчання в коледжі, ти ж знаєш.

Коледж-шмоледж, подумала я про себе. Грошей не вистачило б на навчання в коледжі — і крім того, я в жодному разі не збиралася залишати Форкс. Що з того, що я відсиплю трохи грошей зі своєї скарбнички?

Джейкоб тільки кивнув. Для нього все це було і так зрозуміло.

Поки ми скрадалися назад у гараж, я роздивлялася хлопця, з яким мені так пощастило. Тільки підліток погодився б на таке: приховати все від обох батьків, відремонтувати транспорт підвищеної небезпеки і використати для цього гроші, відкладені на навчання в коледжі. Він не бачив у цьому нічого неправильного. Джейкоба послало мені саме небо.

Розділ 6

Друзі

Щоб заховати мотоцикли, достатньо було завести їх у гараж Джейкоба. Інвалідне крісло Біллі все одно не могло пересуватися по нерівній поверхні заднього дворика.

Джейкоб почав негайно розбирати червоний мотоцикл, який призначався мені. Він відчинив пасажирські дверцята «реббіта», щоб я сіла на сидіння, а не на землю. Працюючи, Джейкоб весело теревенив, і з мого боку було досить виявляти хоч трошки зацікавленості. Він розказав мені про своє навчання в другому класі старшої школи, про свої уроки та двох найкращих друзів.

— Квіл та Ембрі? — втрутилася я. — Такі незвичні імена. Джейкоб усміхнувся.

— Здається, Квіл отримав своє ім’я у спадок, а Ембрі назвали на честь зірки якоїсь мильної опери. Більше мені нічого не відомо. Але якщо ти вимовиш їхні імена неправильно, вони обоє накинуться на тебе — причому одночасно.

— Нічого не скажеш, хороші друзі, — я звела одну брову.

— Ні, вони класні. Просто не переплутай, як їх звуть. Саме в цей момент хтось гукнув від дороги:

— Джейкобе!

— Це Біллі? — запитала я.

— Ні, — Джейкоб низько схилив голову, і мені здалося, що його бронзова шкіра почервоніла. — Про вовка промовка, — пробурмотів він, — і він уже тут.

— Джейку? Ти там? — голос наближався.

— Так, — відгукнувся Джейкоб і зітхнув.

Якийсь час ми сиділи в абсолютній тиші, поки два високі смагляві хлопці не з’явилися з-за рогу й не зайшли до гаража.

Один із них був стрункий і майже такий самий високий, як Джейкоб. Його темне, досить довге волосся було розділене посередині, з одного боку він ховав його за вухом, з другого воно вільно спадало. Другий хлопець був нижчий на зріст і дебеліший. Біла футболка сильно обтягувала його добре розвинену мускулатуру, і він дуже цим пишався. Його волосся було таким коротким, що на перший погляд він здався мені лисим.

Обидва хлопці різко зупинилися, побачивши мене. Худий збентежено дивився то на мене, то на Джейкоба, а товстенький одразу зупинив свій погляд на мені, і на його обличчі з’явилася широка посмішка.

— Привіт, хлопці, — не дуже радісно сказав Джейкоб.

— Привіт, Джейку, — сказав низенький, не відводячи погляду від мене. Я змушена була усміхнутись у відповідь, його посмішка була така пустотлива. В результаті він навіть підморгнув мені.

— Привіт усім.

— Квіле, Ембрі — це моя приятелька Белла.

Квіл та Ембрі — я досі не знала, хто з них хто, — обмінялися багатозначними поглядами.

— Ти дочка Чарлі, правильно? — запитав низенький, простягнувши мені руку.

— Правильно, — підтвердила я, потиснувши її. Його потиск був дужим, немов він хотів випробувати силу своїх біцепсів на моїй руці.

— Я — Квіл Атеара, — сказав він поважно, досі не відпускаючи моєї руки.

— Приємно познайомитися з тобою, Квіле.

— Привіт, Белло. Я — Ембрі, Ембрі Колл — ти, мабуть, уже й сама здогадалася.

Ембрі сором’язливо усміхнувся й помахав мені рукою, яку одразу ж заховав у кишеню джинсів. Я кивнула.

— Приємно познайомитися.

— То що ви тут робите? — запитав Квіл, досі дивлячись на мене.

— Ми з Беллою збираємося відремонтувати ці моцики, — пояснив Джейкоб байдужим тоном.

Але виявилося, що слово «моцики» має магічну силу. Обидва хлопці навипередки кинулися розпитувати Джейкоба про ремонт мотоциклів та засипали його різними технічними питаннями. Багато з термінів були мені не відомі, і я вирішила: щоб зрозуміти хлопців, мені не вистачає всього-на-всього однієї маленької Y-хромосоми.

Вони досі з запалом обговорювали частини та деталі, коли я вирішила, що саме час повертатися додому, перш ніж сюди навідається Чарлі. Я зітхнула і непомітно вислизнула з «реббіта».

Джейкоб подивився на мене, немов вибачаючись.

— Тобі з нами нудно, чи не так?

— Зовсім ні, — це була чистісінька правда. Я навіть розважалася — і це було дуже дивно. — Просто я повинна приготувати обід для Чарлі.

— А… гаразд. Я розберу їх сьогодні й підрахую, у що нам виллється ремонт цих мотоциклів. Коли ти хочеш знову попрацювати над ними?

— Може, завтра?

Неділі стали найгіршими для мене днями тижня. Роботу по дому не можна було розтягнути на цілий день.

Квіл штовхнув Ембрі ліктем, і вони обмінялися багатозначними посмішками.

— Це було б чудово!

— Якщо ти складеш список, ми зможемо поїхати в крамницю по деталі, — запропонувала я.

Джейкоб насупився.

— Все-таки я б не хотів, щоб ти платила за все… Я похитала головою.

— Не хочу навіть слухати. Я фінансую це підприємство. Єдине, що вимагається від тебе, це зусилля і майстерність.

Ембрі закотив очі й глянув на Квіла.

— Мені здається, що це неправильно, — Джейкоб похитав головою.

— Джейку, тільки уяви собі, якби я відвезла їх до автослюсаря, скільки б він із мене здер? — сказала я.

Він усміхнувся.

— Гаразд, домовилися.

— Не забудь, що ти ще маєш навчити мене їздити, — додала я. Квіл широко усміхнувся і прошипів Ембрі щось, чого я не почула. Джейкоб одразу ж дав Квілу добрячого запотиличника.

— Досить, вимітайтеся звідси, — пробурчав він.

— Ні, мені й справді час іти, — запротестувала я, рушивши до дверей. — До завтра, Джейкобе.

Тільки-но я вийшла, почувся дружний хор Квіла та Ембрі:

— Ого-о-о!

Далі долинули звуки бійки, які чергувалися з вигуками «Ой!» та «Гей!».

— Якщо хтось із вас бодай ступить на мою землю завтра… — погрожував Джейкоб. Його голос затих, коли я зникла за деревами.

Я тихо засміялася. Від здивування мої очі стали круглими. Я сміялася — сміялася по-справжньому, і ніхто цього не бачив. Я почувалася так безтурботно, що знову зареготала, я хотіла, щоб це відчуття тривало якнайдовше.

Я випередила Чарлі. Коли він приїхав додому, я саме витягала печену курку з духовки і клала її на таріль.

— Привіт, тату, — усміхнулася я.

Моя поведінка заскочила його зненацька, але він узяв себе в руки.

— Привіт, люба, — сказав він невпевнено. — Як провела час із Джейкобом?

Я почала накривати на стіл.

— Весело.

— Це добре, — він досі поводився обережно. — І що ви робили вдвох?

Тепер була моя черга поводитися обережно.

— Я сиділа в його гаражі й дивилася, як він працює. А ти знаєш, що він ремонтує «фольксваген»?

— Так, Біллі казав мені.

Розмова урвалася, оскільки Чарлі взявся до обіду, проте він досі уважно вивчав мене поглядом.

По обіді я перебувала у надзвичайному збудженні, й очевидячки саме через це вимила всю кухню двічі і з небаченою досі ретельністю взялася до свого домашнього завдання, поки Чарлі дивився хокейний матч у вітальні. Я сиділа, аж поки Чарлі не сказав, що уже пізно. Коли я не відповіла, він підвівся, потягнувся і поплентався нагору, вимкнувши по собі світло. Хоч як мені того не хотілося, та я мусила зробити те саме.

Піднявшись сходами до своєї кімнати, я збагнула, що незвичне відчуття піднесення кудись зникає, а на зміну йому приходить приглушений страх, адже наближається ще одна ніч, і мені доведеться пережити ще один кошмар.

Мене більше не огортало заціпеніння, не захищало своїм коконом, немов міцним панциром, тож, без сумніву, ця ніч буде ще страшнішою за попередню. Я лягла в ліжко і скрутилася калачиком, приготувавшись до найгіршого. Щосили заплющила очі… І наступне, що я відчула, — це те, що прийшов ранок.

Я здивовано дивилася на блідо-сіре світло, яке проникало в кімнату крізь вікно. Вперше за останні чотири місяці мені нічого не наснилося. Жодного сну, жодного крику. Важко сказати, які почуття взяли наді мною гору — полегшення чи шок.

Кілька хвилин я пролежала в ліжку, чекаючи, що мене поглине темрява. Щось повинно статися. Прийде біль або знову заціпеніння. Я чекала, але нічого не відбувалося. Вперше за довгий час я відчула, що виспалася по-справжньому. Та я досі не могла в це повірити. Я трималася на тонкому вістрі ножа і в будь-який момент могла впасти. Оглянувши свою кімнату, я побачила, що вона занадто охайна, наче тут ніхто й не жив.

Одягнувшись, я спробувала викинути з голови такі думки й зосередитися на тому, що сьогодні я знову повинна побачитися з Джейкобом. Ця думка освіжила мене й майже змусила відчути якусь… надію. Може, все буде так само, як учора, і я поводитимуся, як нормальна людина. Може, я не нагадуватиму собі постійно, що слід вдавати зацікавлення, кивати чи усміхатися, коли потрібно. Може… Я не могла на всі сто повірити, що сьогодні буде так… так легко, як учора. Та сьогодні я зовсім не хотіла розчаровуватися.

За сніданком Чарлі також був обережним. Він намагався приховати, що уважно мене вивчає, і щоразу, коли наші погляди зустрічалися, він нижче схилявся над своєю тарілкою з яєшнею.

— Що ти збираєшся робити сьогодні? — запитав він, байдуже перекидаючи виделку з руки в руку, ніби його не цікавила моя відповідь.

— Я хочу знову поїхати до Джейкоба. Він кивнув, навіть не глянувши на мене.

— А, — сказав він.

— Ти маєш щось проти? — прикинулася я схвильованою. — Я можу залишитися…

Він швидко підвів очі, в них читалася легка паніка.

— Ні, ні, можеш їхати. Все одно ввечері до мене має прийти Гаррі. Ми разом дивитимемося матч.

— Може, Гаррі заїде по Біллі? — запропонувала я. Так можна позбутися ще одного свідка.

— Чудова ідея.

Не знаю, чи гра була просто приводом, щоб випхати мене з дому, але Чарлі здавався справді схвильованим. Поки я одягала дощовик, він уже телефонував Біллі. Я обережно поставила в кишеню плаща чекову книжку — так я почувалася набагато впевненіше, хоча мені ще не випадало нагоди нею скористатися.

Надворі лило як із відра. Довелося їхати повільніше, ніж хотілося; я майже нічого попереду не бачила. Та зрештою я дісталася будинку Джейкоба. Я ще не встигла заглушити мотор, як двері дому розчинилися навстіж, і назустріч мені вибіг Джейкоб із величезним чорним парасолем.

Він тримав його над моєю головою, поки я вилазила з машини.

— Дзвонив Чарлі — сказав, що ти уже виїхала, — пояснив Джейкоб, усміхаючись.

Без жодних зусиль, навіть не усвідомлюючи цього, я усміхнулася йому у відповідь. Незважаючи на крижані краплі дощу, що стікали по моїх щоках, на мене нахлинуло дивне почуття вдячності.

— Привіт, Джейкобе.

— Гарна ідея — запросити Біллі.

Він підняв руку, щоб дати мені п’ять. І засміявся — так високо мені довелося підстрибнути, щоб поцілити в його долоню.

Через кілька хвилин Гаррі заїхав по Біллі, як я й пропонувала. Джейкоб показав мені свою маленьку кімнату, поки всі роз’їжджалися.

— То що робитимемо тепер, містере Гудренч?[4] — запитала я, щойно за спиною Біллі зачинилися двері.

Джейкоб витягнув із кишені складений у кілька разів папірець і розгорнув його.

— Спершу сходимо на сміттєзвалище, може, нам поталанить і ми щось знайдемо там. Бо ремонт може влетіти нам у копієчку, — попередив він. — Треба вельми постаратися, щоб ці мотоцикли знову завелися.

На моєму обличчі не промайнуло хвилювання, тож він продовжив:

— Я маю на увазі, що це може коштувати більше ста доларів.

Я витягнула з кишені чекову книжку, трохи помахала нею і сказала, дивлячись йому в очі:

— Жодних проблем. Це був дуже дивний день. Я була цілком задоволена собою.

Навіть на звалищі під зливою та по коліна в болоті я раділа кожній миті життя. Спочатку мені здавалося, що то був післяшоковий стан, та в будь-якому разі таке пояснення занадто малоймовірне.

Я почала думати, що все це завдяки Джейкобу. Справа не тільки в тому, що він завжди був радий бачити мене і ніколи не дивився на мене крадькома, немов чекаючи, що я втну щось божевільне чи викину ще якогось коника. Це було щось зовсім не пов’язане зі мною.

Справа була не в мені, а в самому Джейкобі. Джейкоб був просто постійно щасливою людиною, щастя оточувало його, немов аура, яку він ділив з усіма довкола. Як сонячне проміння, він зігрівав усіх своїм теплом. Це було цілком природно. Не дивно, що мене тягнуло до нього.

Навіть коли він роздивлявся чорну діру в панелі мого автомобіля, на моє превелике здивування, це не викликало у мене паніки.

— Твоє стерео поламалося? — поцікавився він.

— Так, — збрехала я. Він із цікавістю оглянув краї порожнини.

— Цікаво, хто його виймав? Тут багато пошкоджень…

— Це моя робота, — визнала я. Він засміявся.

— Гадаю, тобі слід триматися подалі від мотоциклів.

— Без проблем. На думку Джейкоба, нам напрочуд пощастило на звалищі.

Він був дуже радий, що ми знайшли кілька покручених чорних шматків металу; мене вразило те, що він із такою легкістю міг сказати, для чого вони призначені.

Звідти ми подалися в крамницю запчастин Чекера в Гоквіємі. Поїздка по звивистій дорозі на південь у моєму пікапі забрала дві години, але в компанії Джейкоба час летів непомітно. Він торохкотів про своїх друзів та школу, а я його розпитувала. Я не прикидалася, мені було справді цікаво чути те, що він розповідав.

— Я тільки те й роблю, що всю дорогу теревеню, — поскаржився він, завершивши розказувати довгу історію про Квіла та халепу, в яку той ускочив, запросивши на побачення дів чину старшокласника. — Чому ти увесь час мовчиш? Що новенького у Форксі? Мабуть, там цікавіше, ніж у Ла-Пуші?

— Зовсім ні, — зітхнула я. — Там насправді не трапляється нічого яскравого. Твої друзі набагато цікавіші, ніж мої. Мені подобаються твої друзі. Квіл такий смішний.

Він насупився.

— Гадаю, ти також подобаєшся Квілу. Я засміялася.

— Він трохи замалий для мене. Обличчя Джейкоба спохмурніло ще сильніше.

— Він не дуже й молодший від тебе. Всього на рік і кілька місяців.

У мене було відчуття, що ми уже говоримо не про Квіла. Я відповіла веселим тоном, піддражнюючи:

— Взагалі-то так, але якщо зважити на відмінність у розвитку хлопців і дівчат, то чи не слід рахувати у собачих роках: рік за сім? І вийде, що я десь так на дванадцять років старша.

Він засміявся, закотивши очі.

— Ти мене дражниш. Та перш ніж вважати себе дорослою, тобі доведеться ще трохи підрости. Ти така маленька, я б не дав тобі й десяти років.

— Метр шістдесят два — чудовий зріст, — мовила я. — Я не винна, що ти такий вимахав.

Ми сміялися всю дорогу до Гоквієма, сперечаючись, як правильно визначати вік. Я втратила два роки, бо не знала, як змінити колесо, але повернула собі один рік, коли сказала, що веду домашню бухгалтерію. Це тривало, аж поки ми не приїхали до Чекера. Тут Джейкобу слід було зосередитися. Ми знайшли все необхідне по списку, і Джейкоб сказав, що тепер може братися до серйозної роботи.

На той час як ми повернулися в Ла-Пуш, мені було двадцять три, а Джейкобу — тридцять. Перевага була явно на його боці.

Я так і не забула причини, з якої все це затіяла. І хоча я була задоволена й почувалася набагато краще, ніж раніше, я так і не відмовилася від свого задуму з мотоциклами. Я досі намагалася обдурити Джейкоба. Мені все було байдуже. І я збиралась поводитися безрозсудно настільки, наскільки це можливо у Форксі. Я не хотіла бути єдиною стороною, яка дотримується розірваної угоди. І навіть не очікувала, що час, проведений із Джейкобом, допоможе мені змінитися, як мені здавалося, на краще.

Біллі ще не повернувся, тож нам не довелося викручуватися й непомітно розвантажувати наш багатий улов. Ми акуратно поскладали всі деталі на пластикову підлогу біля валізи з інструментами, і Джейкоб одразу ж узявся до роботи. Він продовжував говорити й сміятися, а тим часом його пальці спритно вертіли поскладані перед ним деталі.

У нього були справді золоті руки. Вони здавалися завеликими для такої делікатної роботи, але він виконував її з абсолютною точністю та легкістю. В роботі він виглядав майже витончено. І зовсім навпаки, коли він просто стояв, його зріст та величезні ступні робили його незграбним.

Квіл та Ембрі більше не з’являлися в гаражі, мабуть, на них справила враження вчорашня погроза Джейкоба.

День минув дуже швидко. За дверима гаража стемніло так скоро, що я й не помітила, і нас покликав Біллі.

Я миттю підскочила, щоб допомогти Джейкобу заховати запчастини, але вагалася, не знаючи, що мені можна чіпати.

— Просто залиш, — сказав він. — Я зроблю все сам сьогодні ввечері.

— Не забудь про домашні завдання, — сказала я, почуваючись трохи винною. Я не хотіла, щоб у нього були неприємності. Адже план по ремонту мотоциклів належав мені.

— Белло?

Обидві наші голови смикнулися вгору, коли з-за дерев до нас долинув голос Чарлі.

— Чорт, — пробурмотіла я. — Вже йдемо! — гукнула я в бік будинку.

— Ходімо, — усміхнувся Джейкоб, отримуючи явне задоволення від нашої витівки.

Він вимкнув світло, і на якусь мить я мов осліпла. Джейкоб узяв мене за руку і вивів із гаража, легко знайшовши знайому стежку між деревами. Його рука була грубувата, але дуже тепла.

Незважаючи на стежку, все одно ми обоє кілька разів спіткнулися в темноті. Тож коли в полі зору з’явився будинок, ми досі голосно реготали. Ми сміялися щиро, від душі, і це було справді чудово. Сподіваюся, Джейкоб не помітив, що мій сміх іноді переходив ув істеричний. Я вже майже відвикла радіти і не могла себе контролювати.

Чарлі стояв на маленькій веранді у задньому дворику, а Біллі сидів поруч у дверному проході.

— Привіт, тату, — сказали ми одностайно, і це спричинило ще один вибух сміху.

Чарлі з широко розплющеними очима роздивлявся велику долоню Джейкоба, яка тримала мою.

— Біллі запросив нас на обід, — сказав він відсутнім тоном.

— На спагеті по моєму суперособливому рецепту, який передавався з покоління в покоління, — мовив Біллі поважно.

Джейкоб фиркнув.

— Здається, зовсім недавно ти говорив те саме про рагу.

В хаті було людно. Гаррі Клірвотер також був там разом зі своєю сім’єю — дружиною Сью, яку я смутно пам’ятала з літніх канікул, та двома дітьми. Лі — старша дочка — була на рік молодша за мене. Я вважала її дуже вродливою — ідеальна бронзова шкіра, блискуче чорне волосся і чорні довгі-довгі вії. Коли ми зайшли, вона тримала телефонну трубку, і так тривало цілий вечір. Сету — молодшому синові Гаррі — було чотирнадцять; здається, він обожнював Джейкоба і ловив кожне його слово.

Нас було забагато, щоб поміститися за кухонним столом, тож Чарлі та Гаррі винесли крісла надвір, і ми їли спагеті, тримаючи тарілки на колінах, при тьмяному світлі, що лилося з відчинених дверей. Хлопці говорили про полювання, а Гаррі й Чарлі складали рибальські плани. Сью дражнила свого чоловіка, підколювала його надмірною любов’ю до холестерину і намагалася змусити, щоправда безуспішно, їсти більше зелені. Джейкоб балакав переважно зі мною та Сетом, який постійно нагадував про себе, коли Джейкоб на якусь мить замовкав. Чарлі крадькома спостерігав за мною; в його погляді читалося вдоволення і водночас якась невиразна тривога.

Наша компанія була досить шумною, й іноді було важко зрозуміти, хто що говорить, сміх від одного жарту виливався в інший. Мені не довелося багато розмовляти, переважно я сміялася, бо так мені хотілося.

Коли вечеря закінчилася, я відчула, що не хочу звідси їхати.

Але це був штат Вашингтон, і невпинні дощі розігнали нашу дружну компанію; вітальня Біллі була замала, щоб вмістити нас усіх. Довелося роз’їжджатися. Чарлі приїхав сюди разом із Гаррі, тож додому ми поверталися вдвох у моєму пікапі. Він запитав, як я провела день, і я відповіла майже правду — ми з Джейкобом їздили по запчастини, а потім я спостерігала за роботою у гаражі.

— Коли ти знову поїдеш до нього? — поцікавився Чарлі, намагаючись надати своєму голосу байдужості.

— Гадаю, завтра після школи, — сказала я. — Візьму з собою домашнє завдання і зроблю його там, не хвилюйся.

— Звісно, що візьмеш, — сказав він серйозно, намагаючись приховати своє вдоволення.

Коли ми приїхали додому, я почала нервувати. Я не хотіла йти нагору. Джейкоб грів мене своєю присутністю, але зараз його не було поруч, і мене почала охоплювати тривога. Я була впевнена, що мені не випаде такого щастя — другої спокійної ночі поспіль.

Для того, щоб хоч якось відтягнути час сну, я перевірила електронну пошту; там було повідомлення від Рене.

Вона писала про свої щоденні клопоти, про новий книжковий клуб, у який вступила (виявляється, вона уже кинула заняття йогою), про те, як цілий тиждень працювала у школі та встигла скучити за своїми малятами з дитсадка. Писала, що Філ задоволений новою тренерською роботою і що вони планують провести свій другий медовий місяць у Диснейленді.

Я помітила, що її лист скидався більше на звіт, ніж на звичайний лист матері до своєї доньки. Враз мене почали гризти муки совісті. Гарна я дочка — коли я востаннє писала Рене?

Я одразу ж відписала, детально відповідаючи на кожне її запитання і дописуючи багато чого від себе. Я описала макаронну вечірку в Біллі вдома і розказала про те, як спостерігала за Джейкобом і трошки заздрила його вмінню складати щось путяще з купи залізяччя. Я навіть не подумала, як сильно цей лист відрізнятиметься від тих, які я писала кілька місяців тому. Я не могла згадати, що писала їй тиждень тому, але впевнена, що там не було нічого приємного. Що більше я про це думала, то гірше почувалася винною. Тепер я приділятиму їй серйознішу увагу.

Я засиділася до ночі, зробивши більше домашнього завдання, ніж нам задали. Та ні моя навмисна відмова від сну, ні час, проведений із Джейкобом, — коли я почувалася майже щасливою, — не змогли забезпечити другу поспіль ніч без сновидінь.

…Я здригнулась і прокинулася, подушка заглушила мій крик.

Тьмяне ранкове світло просочувалося у моє вікно крізь густий туман, а я лежала в ліжку й намагалася прийти до тями. Цієї ночі мені наснився дещо інакший сон, і я силкувалася його згадати.

Цього разу я була в лісі не сама. Там був Сем Юлі — чоловік, який знайшов мене тієї ночі й виніс із лісу на руках. Це був дивний неочікуваний поворот подій. Його чорні очі були сповнені злості й ховали в собі якусь таємницю, якою він не збирався зі мною ділитися. Охоплена панікою, я злякано втупилась у нього. Його постать була якась нечітка, розмита. І я боялася його, хоча він нічого не робив, а просто стояв і дивився на мене. На відміну від реальності, він навіть не запропонував мені своєї допомоги.

Під час сніданку Чарлі постійно позирав на мене. Я ж намагалася ігнорувати пильний погляд. Гадаю, я це заслужила. Він же ж не міг не хвилюватися. Мине, мабуть, не один тиждень, перш ніж він припинить шукати в мені ознаки колишнього заціпеніння, а я перестану про це думати. Зрештою, я й сама усвідомлю, коли почну знову перетворюватися на зомбі. Двох днів не достатньо, щоб повністю вилікуватися.

В школі все було навпаки. Тепер ніхто не звертав на мене уваги.

Пам’ятаю свій перший день у старшій школі в Форксі — як я хотіла стати сірою мишкою, злитися з сірим асфальтом, немов хамелеон-переросток. Здається, моє бажання збулося за рік потому, як я його загадала.

Здавалося, що мене взагалі не існувало. Навіть учителі дивилися на мене так, немов я була порожнім місцем.

Увесь ранок я прислухалася до розмов навколо мене. Намагалася вловити, що діється навкруги. Та жодна з розмов не стосувалася мене, тож я здалася.

Джесика навіть не глянула на мене, коли я всілася біля неї на математиці.

— Привіт, Джес, — сказала я з удаваною байдужістю. — Як провела вихідні?

Вона з недовірою зиркнула на мене. Невже вона досі сердиться? Чи, може, як і всі інші, не хоче мати справу з ненормальною?

— Супер, — сказала вона, потупившись у книжку.

— Це добре, — пробурмотіла я.

Тільки тепер я втямила значення виразу «холодний прийом». Я відчувала, як із вентиляційних люків підлоги дме тепле повітря, але мене все одно трусило від холоду. Я зняла куртку зі спинки крісла й накинула на плечі.

На четвертому уроці нас трохи затримали, і коли я прийшла в кафетерій, мій столик був уже зайнятий. Там були Майк, Джесика та Анжела, Конор, Тайлер, Ерик і Лорен. Кеті Маршал, руда дів чинка з молодшого класу, яка мешкала неподалік від мене, сиділа між Ериком та Остіном Марксом — старшим братом того хлопчика, який віддав мені мотоцикли. Цікаво, відколи це вони сидять тут?

Я почала злитися сама на себе. Мабуть, минулого семестру я цілком поховала себе для всіх своїх друзів.

Ніхто й не подивився, коли я сіла біля Майка, навіть незважаючи на різкий звук, який сполохав кафетерій, коли я відсувала крісло.

Я намагалася включитися в розмову. Майк та Конор говорили про спорт, тож я одразу полишила цю ідею.

— А де сьогодні Бен? — запитала Лорен в Анжели. Мене це зацікавило і я почала прислухатися. Цікаво, це означає, що Анжела та Бен досі разом?

Я ледве впізнала Лорен. Вона обстригла своє світле волосся кольору пшениці — тепер вона була підстрижена дуже коротко, ззаду скидалася на виголеного хлопчика. Ніколи не думала, що вона на таке здатна. Цікаво, чому вона це зробила? Може, в її волоссі заплуталася жувальна гумка? А може, вона продала свої коси? Або перед фізкультурою зібралися всі ті учні, яким вона набридала, і поголили її? Я подумала, що негарно з мого боку судити її зараз, спираючись на свої попередні враження про неї. Хай там як, а вона виявилася милою дівчиною.

— У Бена розлад шлунку, — сказала Анжела своїм тихим спокійним голосом. — На щастя, нічого серйозного. Хоча вчора йому було й справді дуже зле.

Анжела також змінила зачіску. Нарешті вона позбулася своїх різних по довжині хвостиків.

— А що ви робили на цих вихідних? — запитала Джесика. Здавалося, відповідь її зовсім не цікавила. Б’юсь об заклад, таким чином вона хотіла зробити вступ до історії про свої вихідні. Цікаво, чи згадає вона про те, що ми з нею їздили до Порт-Анджелеса, коли я сиджу в кількох метрах від неї? Чи, може, я стала такою невидимою, що вони обговорюватимуть мене в моїй же присутності?

— В суботу ми збиралися влаштувати пікнік… але потім передумали, — сказала Анжела. В її голосі було щось таке, що мене зацікавило. Джес також це помітила.

— Як шкода, — сказала вона і вже збиралася перейти до своєї історії, але я була не єдина, хто звернув увагу на дивні нотки в голосі Анжели.

— А що трапилося? — втрутилася Лорен.

— Ну, — мовила Анжела вагаючись, хоча я не пам’ятаю, щоб вона колись вагалась. — Ми подалися на північ, майже доїхали до гарячих джерел — там є хороша місцина, за милю від стежини. Але на півдорозі туди… ми побачили щось дивне.

— Побачили щось? Що це було? — Лорен звела свої світлі брови до перенісся. Здається, навіть Джес нашорошила вуха.

— Не знаю, — сказала Анжела. — Ми гадаємо, що то був ведмідь. В усякому разі, він був чорний і, здається… дуже великий.

Лорен фиркнула.

— О, і ви туди ж!

В її очах з’явилася злісна посмішка, і я вирішила, що це їй не на користь. Очевидно, зачіска — єдине, що вона змінила.

— Минулого тижня Тайлер торочив мені те саме.

— Ведмеді не з’являються так близько від населених пунктів, — сказала Джесика, стаючи на бік Лорен.

— Та невже? — запротестувала Анжела тихим голосом, опустивши очі додолу. — А ми справді його бачили.

Лорен захихотіла. Майк досі говорив із Конором, не звертаючи уваги на дівчат.

— Я знаю, що вона каже правду, — мовила я нетерпляче. — В суботу в крамницю заходив мисливець, який також бачив ведмедя, Анжело. Він сказав, що той ведмідь величезний і чорний і блукає недалеко від міста, правда, Майку?

На якусь мить запанувала абсолютна тиша. Всі, хто сидів за столом, здивовано витріщилися на мене. Кеті, новенька, роззявила рота і сиділа так, немов вона стала свідком вибуху абощо. Ніхто не ворушився.

— Майку? — пробурмотіла я приголомшено. — Пам’ятаєш того хлопця, який розповідав нам про ведмедя?

— Ну-у, так, — сказав Майк, запнувшись. Не знаю, чому він дивився на мене таким дивним поглядом. Я ж говорила з ним на роботі, правда? Говорила ж? Принаймні мені так здавалося…

Нарешті Майк отямився.

— Так, той хлопець казав, що бачив велетенського чорного ведмедя неподалік од стежки — більшого, ніж гризлі, — запевнив він.

— Гм… — мовила Лорен, потім обернулася до Джесики і змінила тему.

— Ти вже отримала відповідь із Каліфорнійського університету? — запитала вона.

Тепер усі, окрім Майка та Анжели, слухали її. Анжела несміливо усміхнулася мені, і я поквапилася послати їй усмішку у відповідь.

— То що ти робила на вихідних, Белло? — поцікавився Майк. У його тоні відчувалася якась дивна настороженість.

Всі, окрім Лорен, подивилися на мене, очікуючи відповіді.

— У п’ятницю ввечері ми з Джесикою їздили в Порт-Анджелес дивитися фільм. Частину суботи і майже всю неділю я провела в Ла-Пуші.

Розгублені погляди блукали між мною та Джесикою. Здається, Джес нервувала. Цікаво, вона хотіла, щоб ніхто не здогадався про нашу з нею поїздку, чи просто хотіла розказати про все сама?

— І який фільм ви дивилися? — запитав Майк, усміхаючись.

— «Мертву точку» — той, що про зомбі, — я задоволено усміхнулася. Може, мені ще вдасться виправити ту шкоду, яку я заподіяла собі протягом останніх кількох місяців.

— Я чув, що фільм дуже страшний. Як гадаєш, це правда? — було очевидно, що Майк хотів продовжити нашу розмову.

— В самому кінці Белла так налякалася, що втекла із залу, — вставила Джесика, хитро вищирившись.

Я усміхнулася, намагаючись надати своєму обличчю збентеженого виразу.

— Було дуже страшно.

Майк продовжував ставити мені різні запитання, аж поки не закінчився ланч. Зрештою всі почали говорити між собою, хоча досі час від часу поглядали на мене.

Анжела говорила переважно зі мною та Майком, і коли я підвелася, щоб віднести тацю, вона попрямувала за мною.

— Дякую, — сказала вона пошепки, коли ми відійшли від столика.

— За що?

— За те, що втрутилася, що заступилася за мене.

— Без проблем.

Вона зосереджено подивилася на мене, але не образливо, а на зразок «всяке може з людиною статися», і запитала:

— В тебе все гаразд?

Ось чому для поїздки в Порт-Анджелес я вибрала Джесику, а не Анжелу, — хоча Анжела мені завжди подобалася більше. Анжела була занадто чутлива.

— Не зовсім, — визнала я. — Але мені вже краще.

— Я дуже рада, — сказала вона. — Я вже скучила за тобою.

В цей час Лорен та Джесика повільно пройшли повз нас, і я почула, як Лорен голосно прошепотіла: «Яка радість, наша Белла повернулась!»

Анжела обернулась до них і закотила очі, а потім усміхнулась мені підбадьорливо. Я зітхнула. Здається, все почало налагоджуватися.

— Яке сьогодні число? — раптом поцікавилась я.

— Сьогодні дев’ятнадцятого січня.

— Гм…

— І що з того? — запитала Анжела.

— Вчора виповнився рівно рік, як я перевелася в нашу школу, — подумала я вголос.

— Відтоді майже нічого не змінилося, — пробурмотіла Анжела, дивлячись на Лорен та Джесику.

— Знаю, — погодилася я. — Щойно я подумала про те ж саме.

Розділ 7

Повторення

Я не була впевнена, що в дідька тут роблю. Чи намагалася я знову увійти в стан заціпеніння і перетворитися на зомбі? А може, я стала мазохісткою і почала отримувати задоволення від тортур? Я повинна їхати прямісінько в Ла-Пуш. Біля Джейкоба я почувалася набагато краще. І навіщо я роблю це?

Та все марно, я продовжувала їхати вузькою зарослою дорогою, що петляла між дерев, які здіймались наді мною зеленою живою аркою. Мої руки тремтіли, тож я сильніше вхопилася за кермо.

Я знала, що однією з причин того, що відбувається, був мій нічний кошмар; і хоча зараз я не сплю, порожнеча з того сну гризе мої нерви, немов собака улюблену кістку.

Там був хтось, кого я повинна розшукати. Недосяжний і неможливий, байдужий і розгублений… але він був там. Я повинна в це вірити.

Була ще одна причина — дивне відчуття, що все повторюється, навіть дати співпадають. Я помітила це ще в школі. Це дивне відчуття… Я немов починала все спочатку — я стала думати, як би склався мій перший день у школі, якби того дня в кафетерії я була зовсім звичайною людиною.

У моїй голові крутилися слова, я радше бачила їх, аніж чула: Все буде так, наче мене й не існувало.

Я обманювала себе, визнаючи лише дві причини свого приїзду сюди. Не хотіла визнати головного. Бо це означало б, що я несповна розуму.

А правда крилася в тому, що я хотіла знову почути його голос, як у дивній галюцинації того вечора, в п’ятницю. В ту коротку мить голос його лунав реально, а не як бляклий спогад. Він був ідеальний та лагідний, зовсім не схожий на тьмяне відлуння моїх спогадів. А головне — він не завдавав мені болю. Це не триватиме довго, я знаю, що біль мене обов’язково наздожене, тому було геть нерозумно з мого боку сюди їхати. Але ті дорогоцінні моменти, коли я могла знову чути його, були невимовним блаженством. Я обов’язково повинна знайти спосіб, щоб це повторити. І сподівалася, що ефект дежа вю допоможе мені. Тож тепер їхала до знайомого дому. Як довго я не була в цьому злощасному місці!

Густі як на джунглі зарості билися в лобове скло. Дорога все тягнулася й тягнулася. Я почала нервувати і додала швидкості. Скільки часу я вже їду? Хіба я вже не повинна була дістатися будинку? Дорога так заросла, що я її не впізнала.

А якщо я його не знайду? На саму тільки думку про це я затремтіла. А якщо і цей доказ стерто з лиця землі?

Раптом я помітила просвіток між дерев, який так шукала, але він був зовсім не такий, як раніше. Природа швидко взяла під контроль залишену без нагляду землю. Височенна папороть пробралася на газон навколо дому, розрослася поряд із кедрами й загородила широку під’їзну доріжку. Здавалося, галявина потопала в зелених, по сам пояс хвилях.

Будинок був на місці, але він став зовсім не такий, як раніше. І хоча ззовні нічого не змінилося, темні вікна сповіщали про порожнечу всередині. Це було жахливе видовище. Вперше цей прегарний будинок видався мені схожим на пристанище вурдалаків.

Я натиснула на гальма й озирнулася. Я боялася їхати далі.

Але нічого не трапилося. Я не чула ніякого голосу в своїй голові.

Тому я залишила двигун увімкненим і стрибнула в море папороті. Можливо, якщо я зроблю крок уперед, як тої п’ятниці…

Я повільно наблизилася до будинку, позаду мене заспокійливо торохкотів мотор мого пікапа. Діставшись веранди, я зупинилась, бо тут не було нічого. Жодної ознаки чиєїсь присутності… його присутності. Будинок був на місці, але це нічого не означало. Я бачила його на власні очі, але сам лише факт його існування не міг розвіяти мої нічні кошмари.

Я не підійшла ближче. Не хотіла дивитися в порожні вікна. Я не була впевнена, що саме побачити буде найважче. Порожні кімнати, голі стіни — це, безумовно, боляче. Як на похороні моєї бабусі, коли мама наполягла, щоб я залишилася вдома. Вона сказала, що хоче, аби я запам’ятала бабусю такою, якою вона була за життя.

Чи побачити, що нічого не змінилося? Всі меблі на своїх місцях, ті самі картини на стінах, а найгірше — рояль на невеличкому підвищенні? Це тільки б підсилило відчуття порожнечі, адже колишні пожильці забрали з собою все те, що вдихало життя в цей будинок. А в домі, що лишився занедбаним і забутим, уже не було життя.

Так, як і в мені.

Я миттю розвернулася спиною до тієї порожнечі й поспішила до пікапа. Я майже бігла. Мені хотілося негайно забратися звідти і повернутися в людський світ. Я почувалася спустошеною і більш за все хотіла побачити Джейкоба. Можливо, я розвинула ще одну хворобу — патологічну необхідність у спілкуванні, яка прийшла на зміну заціпенінню. Та мені було байдуже. Я гнала пікап із такою швидкістю, на яку тільки він був спроможний, намагаючись ні про що не думати.

Джейкоб чекав на мене. Побачивши його, я розслабилася, і мені стало легше дихати.

— Привіт, Белло! — гукнув він. Я усміхнулася з полегкістю.

— Привіт, Джейкобе. У вікні з’явилася голова Біллі, і я помахала йому.

— Що ж, до роботи, — сказав Джейкоб тихим, але завзятим голосом.

Я насилу всміхнулася.

— Серйозно? А я й справді ще не набридла тобі? — поцікавилася я. Він, мабуть, уже почав себе запитувати, настільки відчайдушно я прагну компанії.

Джейкоб обійшов будинок і рушив до гаража.

— Ні. Поки що ні.

— Будь ласка, дай мені знати, коли моя присутність почне тебе нервувати. Я не хочу завдавати тобі незручностей.

— Гаразд, — засміявся він хрипко. — Раптом що — я не мовчатиму.

Зайшовши в гараж, я побачила, що червоний мотоцикл зібрано. З купи металобрухту він перетворився на нормальний мотоцикл.

— Джейку, ти просто диво! — вигукнула я. Він знову засміявся.

— Нові проекти завжди поглинають всю мою увагу. Я стаю одержимим, — знизав він плечима. — Та якби в мене було трохи здорового глузду, я б ремонтував мотоцикли повільніше.

— Чому?

Він опустив погляд долі й мовчав так довго, ніби не чув запитання. Нарешті він запитав:

— Белло, а якби я сказав, що не можу відремонтувати ці мотоцикли? Що тоді?

Я також не відповіла одразу, і він поглянув на мене, намагаючись роздивитися вираз мого обличчя.

— Я б сказала… шкода, звісно, та я впевнена, що ми б змогли зайнятися чимось іншим. Ну, хоча б виконували домашні завдання разом.

Джейкоб усміхнувся, і його плечі розслабилися. Він сів поряд із мотоциклом і взяв гайковий ключ.

— Значить, ти й надалі приїжджатимеш до мене, коли я завершу роботу над мотоциклами?

— От до чого ти ведеш? — я похитала головою. — Гадаю, я й надалі користуватимуся твоїми неоціненними здібностями. Я приїжджатиму сюди доти, доки ти дозволятимеш мені.

— Сподіваєшся знову побачити Квіла? — піддражнив він мене.

— Ти мене розкусив. Він засміявся.

— Тобі справді подобається збувати свій вільний час зі мною? — запитав він здивовано.

— Дуже, дуже подобається. І я доведу це. Завтра я працюю, але в середу ми обов’язково займемося чимсь, що не стосується мотоциклів.

— А чим саме?

— Навіть не уявляю. Ми можемо поїхати до мене, тож тобі не доведеться виявляти своє завзяття. Ти зможеш взяти свої домашні завдання. Тобі треба підтягнутися в навчанні, і я з радістю допоможу тобі в цьому.

— Так, домашнє завдання — це непогана ідея, — він скорчив гримасу, і я уявила, скільки домашніх завдань він не виконав, щоб провести час зі мною.

— Ага, — погодилася я. — Нам хоч зрідка слід бути відповідальними, тому що Біллі та Чарлі не зможуть завжди заплющувати на це очі, — я зробила жест, який підкреслював нас як єдине ціле. Джейкобу це сподобалося — він аж засяяв.

— Отже, домашні завдання раз на тиждень? — запропонував він.

— Може, краще двічі на тиждень, — сказала я, зважуючи відповідальність, яку щойно взяла на себе.

Він награно тяжко зітхнув і потягнувся до паперового пакета. Витягнув звідти дві бляшанки содової, відкрив одну і простягнув мені. Потім відкрив другу й урочисто її підняв.

— За відповідальність, — проголосив він тост. — Двічі на тиждень.

— І безрозсудність у всі інші дні, — наголосила я.

Він усміхнувся, і наші бляшанки зустрілися високо в повітрі, весело задзеленчавши.


Я повернулася додому пізніше, ніж планувала, і не діждавшись мене, Чарлі замовив піцу. Він навіть не дозволив мені вибачитися.

— Навіть не хочу нічого чути, — запевнив він мене. — В будь-якому разі ти заслужила на відпочинок від домашніх справ.

Я знала, що він заспокоївся і радіє з того, що я поводжуся як нормальна людина, і не збирається нічого псувати.

Перш ніж узятися до домашнього завдання, я перевірила електронну пошту. Там був довгий лист від Рене. Вона розпитувала мене подробиці з попереднього листа, тож я відіслала їй детальний опис іще одного дня. Я розповіла про все, окрім мотоциклів. Навіть легковажна Рене почне хвилюватися, дізнавшись про таке.

Вівторок у школі приніс свої радощі й розчарування. Анжела та Майк, здається, ладні були вітати мене з розкритими обіймами, заплющивши очі на мою поведінку протягом останніх кількох місяців. Джес була стійкіша. Мені стало цікаво, може, їй потрібне письмове вибачення за той інцидент у Порт-Анджелесі?

На роботі Майк був жвавий і торохкотів без угаву. Здається, він хотів сказати за один вечір усе, що назбиралося за семестр. Слова лилися з нього потоком. Я помітила, що можу усміхатися й навіть сміятися поряд із ним, хоча й не так невимушено, як із Джейкобом. До певного моменту все йшло нормально.

Поки я знімала робочий жилет й ховала його під прилавок, Майк зачинив двері й повісив табличку.

— Сьогодні було весело, — сказав Майк щасливо.

— Так, — погодилась я, хоча я б не відмовилася провести цей вечір у гаражі.

— Жаль, що минулого тижня ти так рано втекла з кіно. Я була трохи спантеличена таким поворотом у розмові й знизала плечима.

— Мабуть, я справжня боягузка.

— Гадаю, тобі варто було піти на якийсь інший фільм, який тобі справді би подобався, — пояснив він.

— А, — пробурмотіла я досі збентежено.

— Наприклад, у п’ятницю можеш піти в кіно зі мною. Подивимося щось зовсім не страшне.

Я закусила губу.

Я не хотіла сваритися з Майком, особливо зараз, коли він був одним із тих, хто пробачив моє божевілля. Але все це було так знайомо! Так наче за останній рік нічого не трапилося. Шкода тільки, що цього разу в мене немає відмовок про Джес.

— Побачення? — запитала я. В цьому разі відвертість була, мабуть, найкращою політикою. Ліпше вже з’ясувати все одразу.

Він звернув увагу на мій тон.

— Якщо ти не проти. Але це не обов’язково повинне бути справжнє побачення.

— Я не хочу побачення, — сказала я повільно, усвідомлюючи, що це чиста правда. Увесь світ видався мені невимовно далеким.

— Значить, як друзі? — запропонував він. Його ясні блакитні очі явно не погоджувалися з цим. Я сподівалася, що він справді усвідомлює, що ми можемо бути тільки друзями.

— Було б весело. Але в мене вже є плани на п’ятницю. Може, наступного тижня?

— А що ти робиш у п’ятницю? — запитав він. Гадаю, його запитання прозвучало холодніше, ніж він цього хотів.

— Домашнє завдання… У мене заплановане заняття з другом.

— А, ну тоді добре. Може, наступного тижня. Він провів мене до машини; тепер він став зовсім небагатослівним. Це так чітко нагадало мені мої перші місяці в Форксі!

Я зробила повний цикл, і тепер усе здавалося мені просто луною — порожньою, беззмістовною луною.

Наступного вечора, зайшовши до вітальні, Чарлі зовсім не здивувався, побачивши там нас із Джейкобом. Розтягнувшись на підлозі й обклавшись підручниками, ми виконували домашні завдання. Судячи з реакції Чарлі, було неважко здогадатися, що вони з Біллі уже обговорили все за нашими спинами.

— Привіт, — сказав він, покосившись у бік кухні.

Він зачув запах лазаньї, на приготування якої я витратила увесь день — Джейкоб охоче спостерігав і час від часу знімав пробу, апетитно облизуючись. Я й справді постаралася, намагаючись компенсувати вчорашню піцу.

Джейкоб залишився на обід, а їдучи додому, захопив тарілочку для Біллі. Він неохоче додав іще один рік до мого умовного віку за чудові кулінарні здібності.

В п’ятницю ми копирсалися в гаражі, в суботу знову виконували домашні завдання. Очевидно, Чарлі остаточно переконався в тому, що я не божевільна, й провів увесь день на риболовлі з Гаррі. Коли він повернувся, ми вже все зробили — ми почувалися дуже розумними й зрілими — і дивилися канал «Дискавері».

— Мабуть, мені пора, — зітхнув Джейкоб. — Уже пізно.

— О’кей, гаразд, — пробурмотіла я. — Я відвезу тебе додому.

Він усміхнувся, побачивши, з якою неохотою я це казала, — здається, він був задоволений.

— Завтра знову до роботи, — сказала я, щойно ми опинилися в безпечному місці — в моєму пікапі. — О котрій годині мені приїхати?

Він усміхнувся у відповідь, але в цій усмішці відчувалося якесь дивне хвилювання.

— Краще я сам тобі подзвоню, гаразд?

— Звісно.

Я насупилася сама до себе. Цікаво, що все це означає. Він тільки вишкірився.


Наступного ранку в прибрала в хаті — чекаючи на дзвінок Джейкоба й намагаючись викинути з голови останній нічний кошмар. Декорації дещо змінилися. Минулої ночі я блукала у широкому морі папороті, натикаючись час від часу на велетенські дерева. Навкруги більше нічого не було, я заблукала й тинялася без будь-якої цілі чи мети. Мені хотілося покарати себе за ту дурну поїздку до покинутого будинку минулого тижня. Я намагалася вигнати цей сон зі своєї свідомості, сподіваючись, що зможу ізолювати його там, звідки він ніколи не втече.

Коли задзвонив телефон, Чарлі був надворі, мив машину. Тож я миттю кинула швабру й побігла вниз, щоб відповісти на дзвінок.

— Алло, — сказала я, захекавшись.

— Белло, — сказав Джейкоб дивним офіційним тоном.

— Привіт, Джейку.

— Гадаю… Гадаю, що у нас сьогодні побачення, — сказав він. У голосі його відчувався підтекст.

Мені знадобилася хвилина, щоб усе збагнути.

— Невже мотоцикли готові? Просто не можу повірити! Як вчасно!

Мені потрібно було щось, аби відвернути увагу від кошмарів та страшних думок.

— Так, вони на ходу і таке інше.

— Джейкобе, ти, безперечно, найталановитіша й найпрекрасніша людина, яка мені стрічалася в житті! За це ти отримуєш іще десять років.

— Класно! Тепер я уже майже середнього віку… Я засміялася.

— Я уже їду!

Я кинула швабру й миючі засоби в шафку під ванною й схопила куртку.

— Їдеш до Джейка, — сказав Чарлі, коли я мчала попри нього. Насправді це було не запитання.

— Ага, — відповіла я, заскакуючи у пікап.

— Я теж згодом приїду на станцію, — гукнув Чарлі мені услід.

— Гаразд, — крикнула я у відповідь, повернувши ключа.

Чарлі сказав ще щось, але я не розчула: рев мотору заглушив його голос. Здається, він запитав:

— Де пожежа?

Я припаркувала машину неподалік від дому Блеків, біля дерев, щоб можна було непомітно винести мотоцикли. Коли я вийшла з машини, в око впали два яскраві мотоцикли — один червоний, другий чорний: обидва стояли під ялиною, невидимі з хати. Джейкоб підготувався.

До обох ручок на кермі були прив’язані блакитні стрічки. Я саме сміялася з цього, коли з дому вибіг Джейкоб.

— Готова? — запитав він тихо, його очі іскрилися.

Я кинула погляд через його плече — не було ніяких ознак присутності вдома Біллі.

— Так, — сказала я, але мій запал потроху вщухав — я намагалась уявити себе на мотоциклі.

Джейкоб завантажив мотоцикли в багажник мого пікапа, обережно поклавши набік, щоб їх не було видно.

— Поїхали, — сказав він; через хвилювання його голос звучав вище, ніж зазвичай. — Я знаю одне чудове місце, ніхто не помітить нас там.

Ми поїхали на південь від міста. Ґрунтова дорога петляла — іноді навколо не було нічого, окрім дерев, а потім перед нами відкривалися чудесні краєвиди на Тихий океан, що простягався під темно-сірим небом аж до самого обрію. Ми їхали над берегом поміж скель, які прилягали до узбережжя, і здавалося, їм не було кінця-краю.

Я їхала повільно, щоб добре все роздивитися і в разі чого вчасно загальмувати, оскільки дорога тягнулася вздовж скель. Джейкоб розповідав про ремонт мотоциклів, але його розповідь була сповнена технічних термінів, тож я не дуже намагалася ввійти в суть справи.

Саме в цю мить я помітила чотири фігури, які стояли на виступі скелі дуже близько від обриву. З такої відстані я не могла визначити їхній вік, але точно могла сказати, що це були чоловіки. Незважаючи на прохолодний день, вони були одягнені в шорти.

Поки я спостерігала, найвищий підійшов до краю. Я автоматично зменшила швидкість, моя нога завмерла над педаллю гальм.

А потім він скочив униз.

— Ні, — зойкнула я, тиснучи на гальма.

— Що трапилося? — тривожно вигукнув Джейкоб у відповідь на мій скрик.

— Той хлопець — він щойно скочив зі скелі! Чому ніхто не зупинив його? Ми повинні викликати «швидку»!

Я хутко відчинила двері й почала вилазити з машини, хоча в цьому не було потреби. Найшвидший спосіб дістатися до телефону — повернутися назад до будинку Біллі. Я не могла повірити в те, свідком чого щойно стала. Можливо, глибоко в підсвідомості я сподівалася, що помиляюся і вся справа в оптичному обмані, до якого спричинилася лобова шибка.

Джейкоб засміявся, і я розлючено витріщилася на нього. Як можна бути таким товстошкірим, таким холоднокровним?

— Вони пірнають зі скелі в океан, Белло. Це така розвага. В Ла-Пуші немає розважальних центрів, ти ж знаєш.

Він дражнив мене, але в голосі його була якась дивна нотка роздратування.

— Пірнають зі скелі? — повторила я збентежено. З недовірою я подивилася на другу фігуру, яка наблизилася до краю безодні, зупинилася — й за якусь мить дуже граційно скочила вниз. Мені здалося, що падіння тривало вічно, та нарешті людська фігура зникла в темно-сірих хвилях.

— Ого. Це так високо, — я повернулася на своє місце, досі витріщаючись широко розплющеними очима на тих двох, що залишилися. — Тут, мабуть, футів сто.

— Ну, десь так. Більшість із нас скачуть із нижчого виступу, он із тої скелі, що виступає посеред обриву, — він тицьнув пальцем. Це місце й справді здалося мені безпечнішим. — Ці хлопці справді божевільні. Вочевидь, хочуть похизуватися, які вони відважні. Я маю на увазі, що сьогодні й справді холодно. В таку погоду вода не може бути приємною, — він трохи рознервувався, ніби ці хлопці образили його особисто. Це трохи здивувало мене. Я гадала, що Джейкоба неможливо засмутити.

— І ти також скачеш зі скелі? — я не пропустила слова «нас».

— Звісно, аякже, — вищирився він. — Це весело. Трохи страшнувато, такий собі адреналін.

Я знову подивилася на скелю, третя фігура вже наблизилася до краю. Ще ніколи в своєму житті я не зустрічала нічого безрозсуднішого. Мої очі загорілися, і я усміхнулася.

— Джейку, наступного разу ти повинен взяти мене з собою. Він насупився й сердито подивився на мене, явно не схвалюючи такого плану.

— Белло, щойно ти хотіла викликати швидку для Сема, — нагадав він мені. Я здивувалася, що він міг розпізнати когось із такої відстані.

— Я хочу спробувати, — наполягала я, вилазячи з машини.

Джейкоб схопив мене за руку.

— Не сьогодні, гаразд? Принаймні дочекаємося теплішого дня.

— Гаразд, — погодилася я. Через крижаний вітер, що подув з океану, моя рука вкрилася гусячою шкірою. — Але, будь ласка, якнайшвидше.

— Якомога швидше, — закотив він очі. — Знаєш, Белло, іноді ти поводишся так дивно.

Я зітхнула.

— Знаю.

— І ми не стрибатимемо з самого верху.

Я зачаровано спостерігала за тим, як третій із пірнальників розбігся й полетів іще далі, ніж два попередні. Він крутнувся й зробив переворот у повітрі, немов стрибав із парашутом. Він здавався абсолютно розкутим — легковажним і цілком безвідповідальним.

— Гаразд, — погодилася я. — Принаймні не першого разу. Тепер зітхнув Джейкоб.

— То ми будемо нарешті випробовувати мотоцикли чи ні?

— Звісно, що будемо, — сказала я, відриваючи погляд від останньої постаті, що залишилася на скелі. Я пристебнула ремінь безпеки й зачинила дверцята. Двигун досі працював, марно здіймаючи галас. Ми знову рушили вздовж дороги.

— То хто вони — ті божевільні хлопці? — поцікавилася я. Він видав якийсь дивний неприємний звук.

— Банда Ла-Пуша.

— У вас є банда? — запитала я й помітила, що мій голос пролунав здивовано.

Джейкоба розсмішила моя реакція.

— Не зовсім. Це ж не бандитське угрупування, вони не б’ються, вони дружелюбні, — фиркнув він. — Був тут один хлопець із резервації Макá[5], великий такий, страшний. Так от, він продавав дітям наркотики, а Сем Юлі зі своїми прибічниками вигнали його з нашої землі. Вони дуже переймаються нашою землею, гонором племені… аж деколи доходить до смішного. Найгірше те, що старійшини ставляться до них серйозно. Ембрі каже, що вони іноді зустрічаються з Семом, — він похитав головою, на обличчі читалась непокора. — Ембрі також чув від Лі Клірвотер, що вони називають себе «захисниками» чи щось таке.

Руки Джейкоба стиснулися в кулаки, наче він хотів надавати комусь стусанів. Я ще ніколи не бачила його таким.

Я здивувалася, почувши ім’я Сема Юлі. Я не хотіла знову згадувати свої нічні кошмари, тому сказала, щоб змінити тему:

— Ти їх недолюблюєш.

— Невже це так помітно? — запитав Джейк з іронією.

— Ну, не схоже на те, щоб вони чинили щось погане, — я намагалася його заспокоїти, повернути йому веселий гумор. — Просто банда святенників, які всіх дратують.

— Так, дратують — це годяще слово. Вони завжди виділяються — наприклад, стрибки зі скелі. Вони поводяться як… як… навіть не знаю. Як круті хлопці. Якось минулого семестру ми з Ембрі та Квілом ходили по крамницях, аж раптом з’явився Сем зі своїми послідовниками, Джаредом та Полом. Квіл ляпнув щось, ти ж знаєш, який у нього довгий язик, і це розізлило Пола. Його очі потемніли, він ніби вищирився — ні, він показав зуби, а не вищирився, — він так оскаженів, що його аж трусило. Але Сем поклав руку йому на груди і похитав головою. Якийсь час Пол дивився на нього, а потім заспокоївся. Чесно, все виглядало так, наче Пол хотів роздерти нас на шматки, а Сем стримав його, — він застогнав. — Як у поганенькому вестерні. Ти ж знаєш, Сем досить кремезний хлопець, йому двадцять. Але Полу всього шістнадцять, він нижчий за мене і худіший за Квіла. Гадаю, будь-хто з нас зумів би його провчити.

— Круті хлопці, — погодилась я. Перед моїми очима постала чітка картина, так ясно Джейкоб описав усе. І це нагадало мені дещо… три високі темношкірі чоловіки мовчки стоять у вітальні мого батька. Картинка розмита, бо моя голова лежить на канапі, а наді мною схилилися лікар Джеранді й Чарлі… Може, це була банда Сема?

Я швидко заговорила, щоб уникнути неприємних спогадів.

— Невже Сем не застарий для таких речей?

— Так, він уже мав їхати в коледж, але залишився тут. І ніхто навіть не дорікнув йому за це. У старійшин мало не стався напад, коли моя сестра покинула університет і вийшла заміж. Але ж ні, Сем Юлі завжди правий.

На Джейковому обличчі з’явився гнів, я ніколи не підозрювала, що він здатний на таке почуття.

— Це все справді дратує і… звучить дивно. Але все одно я не розумію, чому ти приймаєш усе на свій рахунок.

Я зазирнула йому в обличчя. Сподіваюся, я не образила його почуттів. Раптом він заспокоївся і глянув у вікно.

— Ти проґавила поворот, — сказав він спокійно. Я розвернулася, мало не наїхавши на дерево, бо почала розвертатися на середині дороги.

— Дякую за попередження, — пробурмотіла я, вирулюючи на бічну дорогу.

— Вибач, я не звернув уваги. Якийсь час ми мовчали.

— Можеш зупинитися десь отут, — сказав він м’яко.

Я заглушила мотор. У вухах дзвеніла тишина. Ми вийшли з пікапа, і Джейкоб обійшов машину, щоб витягнути мотоцикли. Я намагалася роздивитися вираз його обличчя. Щось його непокоїло. Мабуть, я зачепила болюче місце.

Він натягнуто усміхнувся й підштовхнув мені червоного мотоцикла.

— З днем народження! Краще пізно, ніж ніколи. Ну що, готова?

— Гадаю, що так.

Коли я усвідомила, що мені треба сісти на мотоцикл, то злякалася.

— Ми їхатимемо повільно, — пообіцяв Джейк. Я обережно притулила свій мотоцикл до пікапа, поки він ішов по свій.

— Джейку… — я вагалася, коли він повернувся, обійшовши пікап.

— Так?

— Що тебе непокоїть? Я маю на увазі те, що стосується Сема. Може, є ще щось?

Я спостерігала за його лицем. Він скривився, але, здається, не розізлився. Джейк подивився собі під ноги й кóпнув переднє колесо свого мотоцикла — здається, він тягнув час.

Тоді зітхнув.

— Справа в тому… як вони ставляться до мене, — тепер слова полилися рікою. — Ти ж знаєш, рада старійшин має складатися з рівних, але якби там був ватажок, ним, безперечно, був би мій батько. Я ніколи не розумів, чому люди так ставляться до нього. Чому його думка найважливіша. Як була свого часу думка його батька й батька його батька. Мій прадід, Ефраїм Блек, був останнім нашим вождем, і можливо, тому всі так прислухаються до Біллі… Але я такий, як і всі. Ніхто ніколи не ставився до мене по-особливому… дотепер. Це насторожило мене.

— Сем ставиться до тебе якось по-особливому?

— Ага, — відповів він, кинувши на мене стурбований погляд. — Він дивиться на мене так, наче чекає чогось… ніби я маю приєднатися до їхньої дурної банди. Він приділяє мені більше уваги, ніж будь-кому іншому. Ненавиджу це.

— Ти не мусиш ні до кого приєднуватися, — сказала я, у моєму голосі відчувалася злість. Це справді засмучувало Джейкоба й бісило мене. Та за кого вони себе мають, ці «захисники»?

— Так, — його нога продовжувала ритмічно стукати по колесі.

— Що? — я могла побитися об заклад, що було ще щось. Він насупився, його брови вигнулися в дві дуги, й він подивився на мене якось сумно, ба навіть схвильовано.

— Це все через Ембрі. Останнім часом він мене уникає.

Думки якось не в’язалися, але я подумала: може, проблема в мені, може, через мене у Джейка неприємності з друзями?

— Ти проводиш забагато часу зі мною, — нагадала я. Невже я така егоїстка? Я ж його монополізувала.

— Ні, справа зовсім не в цьому. Він уникає не тільки мене, але й Квіла і всіх інших також. Ембрі не ходив до школи цілий тиждень, але ми так і не змогли застати його вдома. А коли він повернувся, він… він мав дивний вигляд. Був наляканий. Ми з Квілом намагалися його розпитати, в чому справа, але він не захотів говорити з жодним із нас.

Я дивилася на Джейкоба, тривожно прикусивши губу, — він і справді був наляканий. Але він не дивився на мене. Він витріщився на свою ногу, яка кóпала колесо, так наче вона належала комусь іншому. Ритм ударів пришвидшувався.

— Аж раптом цього тижня ми помітили, що Ембрі почав дружити з Семом та рештою його банди. Сьогодні він був із ними на скелі, — Джейків голос був низький і напружений.

Нарешті він подивився на мене.

— Белло, вони дратували його ще більше, ніж мене. Він не хотів мати з ними нічого спільного. А тепер він тягається повсюди за Семом, наче вступив у їхню секту.

Те саме було й із Полом. Точнісінько те саме. Він узагалі не дружив із Семом. Тоді він не ходив до школи кілька тижнів, а коли повернувся, то несподівано Сем повністю ним заволодів. Не знаю, що б це могло означати. Не можу зрозуміти, але відчуваю, що маю до цього стосунок, тому що Ембрі мій друг і… Сем дивиться на мене з насмішкою… і… — Джейк затих.

— Ти розказав про все Біллі? — запитала я. Він заразив мене своїм страхом. По спині бігали мурашки.

Тепер на його обличчі з’явилась злість.

— Так, — прошипів він. — Це мені дуже допомогло.

— Що він сказав?

На лиці Джейкоба з’явився сарказм, і він заговорив, пародіюючи глибокий голос свого батька:

— «Не варто хвилюватися про це зараз, Джейкобе. Через кілька років, якщо ти не зрозумієш усього сам… я поясню тобі», — а тоді Джейк додав уже своїм звичайним голосом: — І що все це означає? Він хотів сказати, що це звичайна статева зрілість, дорослішання? Ні, це щось інше.

Він кусав нижню губу й стискав кулаки. Здавалося, він от-от розплачеться.

Я інстинктивно обняла його двома руками за пояс, притиснувшись обличчям до його грудей. Він був такий великий, я почувалася, немов дитина, яка обнімає дорослого.

— Джейку, все буде гаразд! — пообіцяла я. — Якщо стане гірше, ти зможеш переїхати до нас із Чарлі. Не бійся, ми щось обов’язково придумаємо!

Якусь мить він не ворушився, а тоді його довгі руки невпевнено пригорнули мене.

— Дякую, Белло, — голос його був хрипкіший, ніж завжди.

Ми стояли так якийсь час, і це зовсім не засмучувало мене; я навіть почувалася спокійною. Я давно не відчувала такого, я вже й забула, як воно, коли тебе обнімають. Це була дружба. А Джейкоб був дуже теплий.

Було якось дивно перебувати так близько до іншої людини — я маю на увазі, емоційно близько, хоча й фізична близькість була також незвичною. Це було не в моєму дусі. Як правило, я ніколи не торкалася так інших людей. Не-людей.

— Якщо ти завжди так реагуватимеш, то я засмучуватимуся частіше, — голос Джейкоба став знову життєрадісним, його сміх гуркотів над моїм вухом. Його пальці діткнулися мого волосся, м’яко й обережно.

Що ж, для мене це була тільки дружба.

Я зробила крок назад, весело сміючись, — я хотіла, щоб усе залишилося так, як є.

— Важко повірити, що я на два роки старша за тебе, — сказала я, наголосивши на слові «старша». — Біля тебе я почуваюся як гном.

Стоячи так близько до нього, я й справді змушена була задирати голову, щоб побачити його лице.

— Ти забуваєш, що зараз мені вже майже сорок.

— Ой, точно.

Він погладив мене по голові.

— Ти як маленька лялька, — дражнив він мене. — Порцелянова лялька.

Я закотила очі, зробивши ще один крок назад.

— Давай не починатимемо розмови про альбіносів.

— Белло, ти точно впевнена, що ти не одна з них? — він притулив свою червонувато-коричневу руку до моєї. Контраст був разючий. — Я ще ніколи не бачив нікого блідішого, ніж ти… хіба що за винятком… — він запнувся, і я відвела погляд, намагаючись не думати про те, що він хотів сказати.

— То ми будемо кататися — чи як?

— Певна річ, — відповіла я з більшим ентузіазмом, ніж півхвилини тому. Його незакінчене речення нагадало мені, для чого я тут.

Розділ 8

Адреналін

— Гаразд, де зчеплення?

Я вказала на ліву рукоятку керма. Відпускати її було помилкою. Важкий мотоцикл захитався піді мною, ледь не впавши набік. Я знову схопилася за ручку, намагаючись тримати мотоцикл рівно.

— Джейкобе, він не стоїть рівно, — пожалілася я.

— Стоятиме, коли ти їхатимеш, — пообіцяв він. — А де в тебе гальма?

— Під правою ногою.

— Неправильно.

Він схопив мене за праву руку й сильніше притиснув пальці до перемикача ручного гальма, просто над перемикачем швидкості.

— Але ж ти казав…

— Зараз тобі потрібне саме це гальмо. І не гальмуй зараз нижнім, робитимеш це, коли освоїшся.

— Ти щось недоговорюєш, — сказала я підозріло. — А хіба обидва гальма не однаково важливі?

— Забудь про заднє гальмо, гаразд? Ось тут… — він накрив мою руку своєю долонею і притиснув гальмо до ручки. — Ось як треба гальмувати. Не забувай, — він стиснув мою руку ще раз.

— Гаразд, — погодилася я.

— Газ? Я стиснула праву рукоятку.

— А перемикач швидкостей? Я штовхнула його лівою ногою.

— Дуже добре. Гадаю, ти запам’ятала всі важелі. Єдине, що залишається, — змусити мотоцикл зрушити з місця.

— Угу, — невиразно пробурмотіла я, боячись сказати бодай слово. В шлунку якось дивно забулькотіло, і я злякалася, що голос зірветься. Я боялася. І намагалася переконати себе, що цей страх безпідставний. Я уже пройшла через усе найгірше. У порівнянні з цим нічого не може видатися таким страшним. Чого мені боятися? Зараз я розсміюся в лице самій смерті.

Мій шлунок на це не купився.

Я витріщилася на довгу брудну дорогу, обабіч якої росла зелена густа трава. Асфальт був вологий і вкритий піском. Все одно краще, ніж болото.

— Тримай пальці на зчепленні, — інструктував Джейкоб. І я поклала пальці на зчеплення.

— А тепер дуже важливий момент, — наголосив Джейкоб. — Ні в якому разі не відпускай пальців, гаразд? Уяви, що тримаєш у руках справжню гранату. Кільце висмикнуте, а граната у тебе в руках.

Я стиснула пальці ще сильніше.

— Гаразд. Як гадаєш, ти зможеш сама зрушити з місця?

— Якщо я підніму ногу, то одразу впаду, — відповіла я крізь зуби, стискаючи свою справжню гранату.

— Добре, я тобі допоможу. Тільки не відпускай зчеплення. Він зробив крок назад, а потім різко натиснув на педаль газу.

Почувся гуркіт, і мотоцикл завівся, здригаючись від дужих поштовхів. Я почала падати набік, але Джейк устиг схопити мотоцикл, перш ніж той привалив мене до землі.

— Обережно! Ти досі тиснеш на зчеплення?

— Так, — сказала я, задихаючись.

— Постав ноги назад — я попробую все спочатку.

Задля безпеки він поклав руку на заднє сидіння. Зчеплення спрацювало з четвертого разу. Я відчувала, як мотоцикл гуде і реве піді мною, немов дикий звір. Я стискала зчеплення, аж поки пальці не заніміли.

— Тепер тисни на газ, — звелів Джейкоб. — Але дуже ніжно. І не відпускай зчеплення.

Досі вагаючись, я покрутила праву рукоятку. Мотоцикл ледь-ледь рушив із місця. Він злісно ревів, немов голодний звір. Джейкоб задоволено усміхнувся.

— Ти пам’ятаєш, як переключати першу швидкість? — запитав він.

— Так.

— Тоді вперед, пробуй.

— Гаразд.

Він кілька секунд почекав.

— Ліва нога, — підказав він.

— Знаю, — сказала я, глибоко вдихаючи.

— Ти впевнена, що готова до цього? — запитав Джейкоб. — У тебе наляканий вигляд.

— Зі мною все гаразд, — обрубала я, перемкнувши швидкість на рівень нижче.

— Дуже добре, — похвалив він мене. — А тепер дуже м’яко відпускай зчеплення.

Він зробив крок назад.

— Хочеш, щоб я відпустила гранату? — недовірливо запитала я. Не дивно, що він зробив крок назад.

— Такий принцип дії. Просто відпускай, але повільно.

Тільки-но я почала послаблювати пальці на зчепленні, як одразу почула голос, який звертався до мене і не належав хлопцеві, що стояв поруч.

«Це безрозсудно, це дітвацтво і дурість», — аж кипів оксамитовий голос.

— Ой! — я здивовано розтулила рота — і відпустила зчеплення.

Мотоцикл став дибки, подався вперед, а потім упав на землю разом зі мною. Ревучий мотор миттю заглух.

— Белло? — Джейкоб із легкістю зняв важкий мотоцикл із мене. — Ти не забилася?

Але я не слухала.

«Я ж казав», — пробурмотів ідеальний, кришталево-чистий голос.

— Белло? — Джейкоб трусив мене за плечі.

— Зі мною все гаразд, — мовила я приголомшено.

Більше, ніж гаразд. Голос у моїй голові знову повернувся. Він досі звучав у моїх вухах — м’яким оксамитовим відлунням.

У голові швидко прокручувалися всі можливі варіанти. Ніяких збігів — незнайома дорога, я роблю те, чого раніше ніколи не робила, — ніяких дежа вю. Отже, галюцинація була викликана чимось іншим… Я відчула, як по моїх жилах пульсує адреналін, і здається, знайшла відповідь на запитання. Поєднання адреналіну й небезпеки і зовсім трохи дурості. Джейкоб уже поставив мене на ноги.

— Ти не вдарилася головою? — запитав він.

— Не думаю. Я похитала нею туди-сюди, перевіряючи.

— Я ж не пошкодила мотоцикла, правда?

Ця думка найбільше мене турбувала. Я збиралася спробувати ще раз, тут-таки. Трохи безрозсудності — і я отримала більше, ніж сподівалася. Ну й що з того, що я шахраювала. Можливо, я знайшла спосіб, щоб викликáти галюцинації, — а це набагато важливіше.

— Ні. Ти просто заглушила мотор, — мовив Джейкоб, перебиваючи мої поспішні міркування. — Ти відпустила зчеплення зашвидко.

Я кивнула.

— Спробуймо ще раз.

— Ти впевнена? — запитав Джейкоб.

— Абсолютно.

Цього разу я спробувала зрушити з місця сама. Це виявилося не так легко; мені довелося трохи підскакувати, щоб натискати на педаль із потрібною силою, і щоразу, як я це робила, мотоцикл намагався скинути мене на землю. Руки Джейкоба нерішуче завмерли біля рукояток, готові в будь-який момент підхопити мене, якщо знадобиться.

Після кількох не дуже вдалих та й зовсім невдалих спроб двигун таки заревів піді мною. Не забуваючи тримати зчеплення, заради експерименту я додала газу. Мотоцикл зарокотів. Я усміхнулася так само широко, як Джейкоб.

— Полегше зі зчепленням, — нагадав Джейкоб.

«Невже ти хочеш убитися? Ось для чого все це?» — сердито сказав інший голос.

Я широко вишкірилася: спрацювало! — і пропустила запитання мимо вух. Джейкоб не дозволить, щоб зі мною трапилося щось погане.

«Їдь додому, до Чарлі», — наказав голос. Я була вражена його ідеальною красою. Я не можу забути цей голос, байдуже, що мені доведеться за це заплатити.

— Відпускай повільно, — підбадьорював мене Джейкоб.

— Гаразд, — сказала я. Дивно, але я збагнула, що відповідаю їм обом одночасно.

Голос у моїй голові рявкнув так, що заглушив рев мотоцикла.

Я спробувала зосередитися, не дозволити голосу знову відвернути мою увагу, і трошки розслабила руку. Раптом мотоцикл загудів і помчав уперед.

І я полетіла.

Нізвідки подув вітер, він пружно бив ув обличчя, а волосся з такою силою тріпотіло за головою, що здавалося, хтось за нього тягнув. Серце шалено калатало, адреналін скажено пульсував у венах. Дерева пролітали повз мене, зливаючись у суцільну зелену стіну.

Але це була тільки перша швидкість. Моя рука намацала перемикач швидкостей і натиснула на газ.

«Белло, ні! — розгніваний, але такий безмежно солодкий голос зашипів над моїм вухом. — Що ж ти коїш?»

Це трохи мене освіжило, і я помітила, що дорога починає звертати ліворуч, а я досі їду прямо. Джейкоб не сказав мені, як повертати.

— Гальма, гальма, — пробурмотіла я сама до себе й інстинктивно вчавила педаль правою ногою, як зробила б у своєму пікапі.

Я втратила рівновагу, мотоцикл почало трусити, він нахилився в один, потім у другий бік. На шаленій швидкості я помчала у напрямку зеленої стіни. Я намагалася повернути кермо, але раптом мене різко кинуло вбік, і мотоцикл перевернувся, досі рухаючись до зеленої стіни.

Мотоцикл знову приземлився на мене і, гучно ревучи, потягнув мене по мокрому піску, аж поки не вдарився об щось тверде. Я нічого не бачила. Моє обличчя заляпало болотом. Я спробувала підняти голову, але мені щось заважало.

У мене паморочилося в голові, і я не знала, що робити. Я розрізняла три чіткі звуки — рев мотоцикла наді мною, голос у моїй голові та ще щось…

— Белло! — гукнув Джейкоб, і я почула рявкіт іще одного мотоцикла.

Тягар уже не притискав мене до землі, і нарешті я змогла дихати вільно. Навколо панувала тиша.

— Ого, — пробурмотіла я. Мене аж трусило. Ось він, рецепт галюцинації — адреналін плюс небезпека плюс дурість. Щось у такому дусі.

— Белло, — Джейкоб тривожно схилився наді мною. — Белло, ти жива?

— Зі мною все гаразд! — вигукнула я у захваті. Я поворушила ногами й руками. Здається, все на місці. — Хочу ще раз, хочу ще раз!

— Гадаю, це невдала ідея, — сказав Джейкоб стурбовано. — Буде краще, якщо я відвезу тебе до лікарні.

— Зі мною все гаразд.

— Гм, Белло? У тебе величезна рана на чолі, і з неї цебенить кров, — повідомив він.

Я доторкнулася рукою до чола. Звісно, воно було вологе й липке. Я не відчувала нічого, окрім запаху моху, тому мене й не нудило.

— Ой, мені так прикро. Вибач, Джейкобе.

Я притиснула долоню до рани, так ніби намагалася втиснути кров назад.

— Чому ти вибачаєшся за те, що в тебе тече кров? — поцікавився він, обнявши мене своєю довгою рукою за талію й поставивши на ноги. — Поїхали. Але тепер поведу я, — він простягнув руку по ключі.

— Що робитимемо з мотоциклами? — запитала я, даючи йому ключі.

Він якусь мить поміркував.

— Чекай тут. І візьми це, — він зняв футболку, забруднену моєю кров’ю, і кинув мені. Я туго змотала її і приклала до чола. Я починала відчувати запах крові; я глибоко дихала ротом і намагалася думати про щось інше.

Джейкоб заскочив на чорний мотоцикл, завів його з першого разу і звернув на дорогу, здіймаючи у повітря пісок та гальку. Він їхав, як справжній професіонал, низько схиливши голову над кермом; він дивився вперед, його блискуче волосся розмаялося по бронзовій спині. Мої очі звузилися від заздрості. Напевно, я на своєму мотоциклі мала зовсім не такий чудовий вигляд.

Я здивувалася, побачивши, як далеко заїхала. Я заледве розрізняла Джейкоба, коли він зрештою дістався пікапа. Він закинув мотоцикл у кузов і заскочив у машину.

Я й справді почувалася нормально, коли він на шаленій швидкості гнав пікап до мене. У голові трохи паморочилося, у шлунку коїлося щось незрозуміле, але рана була несерйозна. Рани на голові, як правило, кривавляться найсильніше. Тож Джейкобу не варто було так поспішати.

Не заглушивши мотора, Джейкоб кинувся до мене і знову обняв за талію.

— Гаразд, тепер посадимо тебе в машину.

— Зі мною справді все гаразд, — запевнила я його, коли він підсаджував мене. — Не хвилюйся ти так. Просто трошки крові.

— Просто багато крові, — пробурмотів він, повернувшись по мій мотоцикл.

— Слухай, давай щось придумаємо, — сказала я, коли він сів назад у машину. — Якщо ти відвезеш мене у відділення швидкої допомоги, то Чарлі обов’язково про це дізнається, — я подивилася на свої забруднені болотом і піском джинси.

— Белло, гадаю, тобі треба накласти шви. Я не дозволю, щоб ти стекла кров’ю.

— А я й не збираюся, — пообіцяла я. — Давай спершу відвеземо мотоцикли, потім зробимо зупинку біля мого дому, щоб я могла приховати всі докази, перш ніж ми поїдемо в лікарню.

— А як же Чарлі?

— Він казав, що сьогодні працює.

— Ти впевнена?

— Довірся мені. У мене незначна кровотеча. Не все так погано, як може здатися на перший погляд.

Здається, Джейкобу не дуже сподобалася моя ідея, і він скривився. Але він не хотів, щоб у мене виникли неприємності. Дорогою у Форкс я дивилася у вікно, притискаючи до голови подерту майку.

Мотоцикл виявився навіть кращим, ніж я думала. Я використаю його саме за призначенням. Я змахлювала й порушила власну обіцянку. Я поводилася як цілком безвідповідальна людина. Тепер я трошки жалкувала, що обидві сторони порушили свої обіцянки.

Зрештою, я розкрила таємницю виникнення моїх галюцинацій! Принаймні так мені здавалося. Найближчим часом я збиралася перевірити цю теорію. Може, мене швиденько відпустять із лікарні, і я зможу попробувати ще раз сьогодні ж.

Було б чудово ще раз так промчати на мотоциклі. Ще раз відчути, як вітер дме в обличчя, відчути швидкість і свободу… все це нагадало мені моє минуле життя: як він ніс мене на спині через густий ліс, не розбираючи дороги, — відчувши напад болю, я здригнулась і негайно урвала ці спогади.

— З тобою все гаразд? — запитав Джейкоб.

— Ага, — я постаралася, щоб мій голос звучав якомога переконливіше.

— До речі, — зауважив він, — сьогодні ввечері я збираюся обрізати на твоєму мотоциклі нижнє гальмо.

Вдома перш за все я подивилася на себе в дзеркало; я була бридка. Кров на обличчі й шиї застигла широкими смугами, намертво склеївши брудне волосся. Обслідуючи себе в дзеркалі, я увесь час намагалася переконати себе, що це не кров, а фарба, аби мене не знудило. Я дихала ротом і почувалася досить непогано.

Я вмилася якнайретельніше. Заховала брудний одяг на саме дно кошика для білизни, обережно одягнула нові джинси й сорочку (бо одягнути светр через голову я не змогла). Я зробила це акуратно однією рукою, притримуючи другою одяг, щоб він бува не замастився.

— Хутчіш, — підганяв Джейкоб.

— Гаразд, уже йду, — гукнула я у відповідь. Переконавшись, що не залишила нічого підозрілого, я спустилася вниз.

— Який я маю вигляд? — запитала його я.

— Кращий, — визнав він.

— Ніби я перечепилася в гаражі й ударилась об щось тверде?

— Ага, я теж так думаю.

— Тоді поїхали.

Джейкоб вийшов за мною на вулицю й наполіг, що машину знову поведе він. Ми були на півдорозі до лікарні, коли я усвідомила, що Джейк наполовину роздягнутий. Я відчула докори сумління.

— Треба було взяти для тебе куртку.

— Це б одразу нас видало, — дразнив він мене. — До того ж надворі зовсім не холодно.

— Знущаєшся? — тремтячими від холоду руками я ввімкнула пічку.

Я глянула на Джейкоба — чи він бува не прикидається, щоб не завдавати мені клопоту? Але ні, здається, йому цілком комфортно. Він поклав одну руку на спинку мого сидіння, а я скрутилася калачиком, щоб хоч якось зігрітися.

Джейкоб дійсно здавався старшим за свої шістнадцять — ну, не сорокалітній, але старший за мене. Квіл не надто перевершив його у плані розвиненої мускулатури, хоча Джейкоб і справді трохи скидався на скелет. Під гладенькою бронзовою шкірою грали хоч не дуже великі, але пружні м’язи. Його шкіра була такого чудового кольору, що я аж заздрила.

Джейкоб помітив, що я його роздивляюся.

— Що? — запитав він, зніяковівши.

— Нічого. Раніше я цього не помічала. Ти знаєш, що ти ніби… привабливий?

Слова зірвалися з моїх уст самі собою, і я почала хвилюватися, що він неправильно витлумачить їхній зміст. Але Джейкоб просто закотив очі.

— Ти таки добряче гепнулася своєю гарненькою голівкою, еге ж?

— Ні, я серйозно.

— Ну, що ж. Тоді ніби… дякую.

— Та ніби немає за що, — усміхнулася я.


Мені наклали сім швів. Після місцевої анестезії я зовсім не відчувала болю. Джейкоб тримав мене за руку, поки лікар Сноу накладав шви, і я намагалася не думати про іронію долі.

Ми провели в лікарні цілу вічність. Коли все закінчилося, я швиденько відвезла Джейкоба й помчала додому готувати вечерю для Чарлі. Здається, він купився на історію про те, що впала в гаражі Джейкоба. До того ж я змогла дістатися лікарні на своїх двох.

Ця ніч була спокійніша, ніж та після поїздки в Порт-Анджелес, коли я вперше почула ідеальний голос. У грудях знову зяяла рана — вона завжди відкривалася, коли поруч не було Джейкоба, — але сьогодні вона нила не так сильно. Я будувала плани на майбутнє, думала, як знову викликатиму галюцинації, і це мене розважало. Також я розуміла, що завтра, коли біля мене буде Джейкоб, я знову почуватимуся краще. Ця думка притуплювала гострий біль; мені ставало легше. Нічні кошмари також послабшали. Як і зазвичай, мене найбільше жахала пустота, але тепер я з нетерпінням чекала, коли з криком нарешті прокинуся. Я знала, що кошмари не вічні.


Наступної середи, коли я вдруге поверталася зі «швидкої», лікар Джеранді зателефонував моєму батькові та сказав, що в мене може бути незначний струс мозку, тож він рекомендує будити мене вночі що дві години, аби переконатися, що зі мною все гаразд. Очі Чарлі звузилися від підозри, коли я знову почала розповідати про падіння в гаражі.

— Може, тобі краще триматися подалі від гаража, Белло, — сказав він за обідом.

Я почала панікувати, боячись, що Чарлі накладе заборону на мої поїздки в Ла-Пуш, а тоді можна забути про мотоцикл. А я не збиралася цього робити — сьогодні у мене була така дивовижна галюцинація! Ніжно-оксамитовий голос лементував на мене майже п’ять хвилин, перш ніж я різко загальмувала й полетіла в кущі. Сьогодні вночі я стерплю будь-який біль без жодної скарги.

— Це сталося не в гаражі, — відреагувала я швидко. — Ми лазили по горах, і я зачепилася за камінь.

— Відколи це ти лазиш по горах? — скептично запитав Чарлі.

— Це все через мою роботу в Ньютонів, — пояснила я. — Продаючи щодня все необхідне для туризму, поступово сам починаєш цим цікавитися.

Чарлі глянув на мене. Здається, мої слова його зовсім не переконали.

— Я буду обережнішою, — пообіцяла я, непомітно схрестивши під столом пальці.

— Я не маю нічого проти того, щоб ти гуляла в Ла-Пуші, але не відходь далеко від міста. Гаразд?

— Але чому?

— Ну, останнім часом ми отримуємо багато скарг. Департамент лісового господарства їх провіряє, тому поки що…

— А, великі ведмеді, — раптом осінило мене. — Так, де які туристи, які заходили в крамницю, казали, що бачили ведмедів. Ти й справді гадаєш, що неподалік бродить якийсь велетенський гризлі-мутант?

Він суворо зморщив чоло.

— Є такі підозри. Ти просто не відходь далеко від міста, гаразд?

— Авжеж, — швидко відповіла я. Чарлі досі мав стурбований вигляд.

— Чарлі став занадто допитливим, — поскаржилася я Джейкобу, коли заїхала за ним після школи у п’ятницю.

— Може, нам краще не поспішати з мотоциклами… — Джейк побачив протестуючий вираз мого обличчя й одразу ж додав: — Почекаймо хоч тиждень. Тиждень ти витримаєш без лікарні, правда ж?

— Тоді що ми робитимемо? — з досадою запитала я. Він весело усміхнувся.

— Все, що захочеш.

Я замислилася — чого я хочу?

Мене гнітила думка, що я втрачу бодай коротеньку дорогоцінну секунду близькості до спогадів, які не ранять, — вони прийшли самі собою, я не думала про них навмисно. Якщо у мене немає можливості сісти на мотоцикл, то я знайду інший спосіб, щоб накликати на себе небезпеку й викид адреналіну. Тут є над чим поміркувати. Я не хочу даремно гаяти час. Здається, у мене знову починається депресія, незважаючи на те, що поруч Джейк. Треба чимось себе зайняти.

Може, є якийсь інший спосіб, інший рецепт… інше місце.

Їхати до будинку в лісі було, звісно, помилкою. Але ж його присутність повинна була залишитися ще десь, а не тільки в мені. Повинно бути таке місце, справжнє, не сповнене спогадів інших людей.

На думку спадає тільки одна така місцина. Вона завжди належатиме тільки йому й нікому іншому. Магічне, сповнене світла місце. Прекрасна галявина, яку я бачила раз у житті, залита сонячним світлом і відблиском його шкіри.

Ця ідея могла мати для мене погані наслідки — вона загрожувала стати небезпечно болючою. Мої груди розривало зсередини, коли я тільки думала про це. Важко було тримати себе в руках і не здаватися. Але я впевнена, що тільки там зможу знову почути його голос. Крім того, я вже попередила Чарлі, що збираюся вирушити на прогулянку…

— Про що ти так зосереджено думаєш? — запитав Джейкоб.

— Ну… — почала я повільно. — Якось я знайшла одну гарну місцину в лісі — я натрапила на неї, коли… гуляла. Невеличка полянка, найкрасивіше місце в світі. Не знаю, чи зможу знайти її знову самотужки. Мабуть, доведеться сходити туди кілька разів…

— Ми можемо орієнтуватися по компасу й по карті, — сказав Джейкоб із готовністю. — Можеш показати, звідки починалася твоя прогулянка?

— Звісно. Отам далі, де закінчується шосе 110. Здається, я рухалася увесь час на південь.

— Круто. Ми обов’язково знайдемо те місце.

Як завжди, Джейкоб охоче приставав на всі мої пропозиції, хоч якими б дивними вони не були.

Отже в суботу по обіді я одягнула свої нові черевики для походів — придбані того ж ранку з двадцятивідсотковою знижкою для працівників, — взяла нову топографічну карту півострова Олімпік і подалася в Ла-Пуш.

Ми вирушили не зразу; спочатку Джейкоб розтягнувся на підлозі у вітальні — зайнявши майже всю кімнату — й цілих двадцять хвилин, поки я сиділа на кухні й розмовляла з Біллі, креслив на карті складну сітку навколо потрібного нам сектора. Здавалося, Біллі зовсім не хвилювався через нашу прогулянку. Я здивувалася, що Джейкоб розказав йому, куди ми збираємося, даючи привід для нових пліток про ведмедя. Я хотіла попросити Біллі не розповідати нічого Чарлі, але побоялася, що таке прохання може мати зворотній ефект.

— Може, ми побачимо чудо-ведмедя, — пожартував Джейкоб, не відриваючи очей від карти.

Я непомітно глянула на Біллі, боячись угледіти таку саму реакцію, як у Чарлі. Але Біллі тільки усміхнувся у відповідь.

— Може, вам варто захопити з собою глечик меду, про всяк випадок.

Джейк засміявся.

— Сподіваюся, що твої нові черевики — скороходи, Белло. Глечик меду голодному ведмедю на один зуб.

— Мені буде досить обігнати тебе.

— Удачі тобі! — пирснув Джейкоб, закотивши очі, й згорнув карту. — Ходімо.

— Бажаю вам гарно провести час, — пробурмотів Біллі, покотившись до холодильника.

Мені було неважко жити з Чарлі, але, здається, Джейкобу було з Біллі ще легше.

Я доїхала до кінця болотяної дороги й зупинилася біля знаку, що позначав початок туристичної стежки. Минуло чимало місяців відтоді, як я була тут востаннє, і мій шлунок тривожно забуркотів. Поганий знак. Але воно того варте, якщо я зрештою знову почую його.

Я вийшла з машини й оглянула щільну стіну зелені.

— Я йшла сюди, — пробурмотіла я, вказавши вперед.

— Гм, — відреагував Джейкоб.

— Що?

Він подивився туди, куди я вказала, тоді на добре протоптану стежину — й знову назад.

— Я думав, ти обереш якусь дівчачу стежинку.

— Тільки не я, — усміхнута я ледь помітно. — Я ж бунтарка. Він засміявся й витягнув карту.

— Дай мені секунду, — він уміло тримав компас і вертів картою, аж поки не знайшов потрібний нам кут.

— О’кей — перша лінія на карті. Ходім.

Можна сказати, що я увесь час його гальмувала, але він не скаржився. Я намагалася не згадувати про свою останню прогулянку в цьому лісі з зовсім іншим попутником. Нормальні спогади були досі небезпечні для мене. Якщо я втрачу контроль над собою, то все скінчиться тим, що я стискатиму руки на грудях, ковтатиму повітря — і як я поясню все це Джейкобу?

Зосередитися на теперішньому виявилося легше, ніж я думала. Ліс був точнісінько такий, як і всі інші ліси на півострові, а Джейкоб випромінював радість і поширював веселий настрій.

Він безжурно насвистував якусь незнайому мелодію, розмахуючи руками і з легкістю пробираючись крізь густі зарості. Тіні не здавалися мені такими темними, як завжди. Адже в мене всередині світило сонце.

Що кілька хвилин Джейкоб звірявся з компасом, утримуючи нас на одній і тій самій лінії на його карті. Здавалося, він і справді знає, що робить. Я хотіла його похвалити, але вчасно схаменулася. Понад усякий сумнів, він додасть як мінімум іще п’ять років до свого уявного віку.

Поки ми йшли, мій мозок напружено працював, і мене почало турбувати одне питання. Я не забула про ту розмову з Джейкобом біля скелі — я сподівалася, що він сам торкнеться цієї теми, але здавалося, він і не думав цього робити.

— Слухай… Джейку? — сказала я вагаючись.

— Так?

— Як справи… у Ембрі? Він став нормальним чи ні?

Якусь мить Джейкоб мовчав, досі рухаючись уперед широкими кроками. Відійшовши майже на десять футів, він зупинився, щоб дочекатися мене.

— Ні, він не став нормальним, — мовив Джейкоб, коли я з ним порівнялася. Куточки його губ опустилися вниз. Він не зрушив із місця. Я одразу ж пожалкувала, що зачепила цю тему.

— Досі з Семом?

— Ага.

Він поклав мені руку на плече і подивився на мене так схвильовано, що я не наважилася одразу скинути його долоню, хоча й повинна була.

— Вони досі насміхаються з тебе? — сказала я напівпошепки. Джейкоб дивився на дерева.

— Іноді.

— А що Біллі?

— Як завжди, — відгукнувся він гірким злісним голосом, і це мене стурбувало.

— Наша канапа завжди до твоїх послуг, — запропонувала я. Він засміявся, згорнувши цю сумну тему.

— Але подумай тільки, в якому становищі опиниться Чарлі, коли Біллі зателефонує в поліцію і повідомить, що мене викрали!

Я також зареготала, радіючи, що до Джейкоба повернулося почуття гумору.

Ми зупинилися, коли Джейкоб сказав, що ми пройшли уже шість миль, трохи зрізавши на захід, а тоді розвернулися й пішли назад по другій лінії на його карті. Все виглядало точно так, як і дорогою туди, і я відчула, що мої пошуки марні. Я цілком усвідомила, якими безглуздими вони були, коли почало темніти і похмурий день перетворився у беззоряну ніч, але Джейкоб був наполегливіший.

— Якщо ти впевнена, що ми почали з правильного місця… — він подивився на мене згори вниз.

— Так. Я абсолютно в цьому впевнена.

— Значить, ми знайдемо, — пообіцяв він, схопивши мене за руку й проштовхнувши крізь густі зарості папороті. На протилежному боці дороги показався пікап. Джейк гордо вказав на нього. — Довірся мені.

— Ти такий молодець, — визнала я. — Наступного разу візьмемо з собою ліхтарі.

— Наступного разу підемо в неділю. Я й не знав, що ти така повільна.

Я висмикнула руку і швиденько сіла за кермо, поки він сміявся з моєї реакції.

— Отже, ти хочеш повторити нашу прогулянку завтра? — запитав він, сідаючи на пасажирське місце.

— Звісно. Хіба що ти хочеш піти без мене, бо тоді я, така неповоротка, не гальмуватиму тебе.

— Якось переживу, — запевнив він мене. — Тільки коли наступного разу вирушатимеш на прогулянку, одягни грубші шкарпетки. Б’юсь об заклад, ти вже відчуваєш свої новенькі черевики.

— Трошки, — зізналася я. Здається, у мене було більше мозолів, ніж місця для них.

— Сподіваюся, що завтра ми побачимо ведмедя. Я трохи розчарований, що нам не поталанило сьогодні.

— Так, я також, — погодилася я іронічно. — Можливо, нам пощастить завтра, і нас хтось з’їсть!

— Ведмеді не їдять людей. Не такі вже ми й добрі на смак, — усміхнувся він. Його зуби світилися в темній кабіні машини. — Звісно, тебе це не стосується. Б’юсь об заклад, ти смачненька.

— Дуже дякую, — сказала я, відводячи погляд. Він був не першим, хто сказав мені таке.

Розділ 9

Третій зайвий

Час минав набагато швидше, ніж раніше. Школа, робота і Джейкоб — хоча не обов’язково саме в такій послідовності — то був ясний і легкий приклад для наслідування. І Чарлі отримав те, що хотів: я більше не нещасна. Звісно, обманути себе не так легко. Коли я припинила критично оцінювати своє життя (що я намагалася робити не дуже часто), то не могла ігнорувати результати своєї поведінки.

Я була немов загублений місяць — мою планету зруйнував катаклізм, наче за сценарієм фільму-катастрофи, — який, тим не менше, продовжував кружляти по своїй тісній орбіті, ігноруючи закони гравітації.

Я навчилася краще їздити на мотоциклі, а отже, й носила менше бинтів, які так непокоїли Чарлі. Але це також означало, що голос у моїй голові починав зникати, аж поки я зовсім не перестала його чути. Я запанікувала й кинулася на пошуки загадкової галявини з подвійною наполегливістю. Я сушила голову, міркуючи, яким іншим способом можна викликати викид адреналіну.

Я не помічала днів, що минали, — для цього не було причини: я щосили намагалася жити теперішнім, а не минулим, яке тануло, чи майбутнім, яке грізно насувалося. Тож мене здивувала дата, про яку Джейкоб повідомив мене в один із тих днів, у які ми робили домашні завдання. Коли я зупинилася біля його дому, він уже чекав на мене.

— З днем святого Валентина, — сказав він, усміхаючись, але швиденько схилив голову, вітаючи мене.

В руці він тримав маленьку рожеву коробочку. Романтичні цукерки-сердечка.

— Я почуваюся дурепою, — пробурмотіла я. — Сьогодні день святого Валентина?

Джейкоб похитав головою з награним сумом в очах.

— Іноді мені здається, що ти поза реальністю. Так, сьогодні чотирнадцятого лютого. То що, будеш моєю парою на день Валентина? Оскільки ти навіть не подарувала мені льодяників на п’ятдесят центів, зроби бодай це.

Мені стало незручно. Він наче піддражнював мене, але тільки на перший погляд.

— Що саме від мене вимагається? — підстрахувалася я.

— Як правило, це означає, що ти повинна стати моєю довічною рабинею й таке інше.

— Ну, якщо це все… — я взяла цукерку. Я міркувала над тим, як провести в наших стосунках чіткі межі. Знову. Вони, здається, зовсім стиралися, коли я була з Джейкобом.

— То що ми робитимемо завтра? Прогулянка чи знову швидка допомога?

— Прогулянка, — вирішила я. — Ти не один, хто може бути одержимим. Я починаю думати, що я вигадала те місце… — я похмуро дивилася поперед себе.

— Ми обов’язково його знайдемо, — запевнив він мене. — Отже, мотоцикли в п’ятницю? — запропонував він.

У мене з’явився шанс, і я негайно вхопилася за нього, не гаючи часу на роздуми.

— В п’ятницю я збираюся в кіно. Я пообіцяла своїм шкільним друзям, що обов’язково піду.

Майк буде задоволений.

Але на обличчі Джейкоба з’явився сум. Я встигла розгледіти вираз його темних очей, перш ніж він опустив їх долі.

— Ти також підеш, правда? — додала я швидко. — Чи, може, тобі буде нецікаво з компанією нудних старшокласників?

Прекрасна можливість встановити між нами певну дистанцію. Я не хотіла завдавати Джейкобу болю; здається, ми були дивним способом пов’язані між собою, і його біль відлунював у мені. До того ж ідея провести вечір в його компанії (я пообіцяла Майку похід у кіно, але, поміркувавши як слід, зовсім не відчувала ентузіазму) була занадто спокусливою.

— Ти хочеш, щоб я пішов із твоїми друзями?

— Так, — я й справді цього хотіла, хоча й усвідомлювала, що продовжуючи у такому дусі, сама ставлю себе в скрутне становище. — Мені буде приємно, якщо ти прийдеш. Бери з собою Квіла, ото повеселимося.

— Квіл здуріє від щастя. Дівчата-старшокласниці! — фиркнув він і закотив очі. Я не згадала про Ембрі, так само як і Джейкоб.

Я також засміялася.

— Спробую забезпечити йому широкий вибір.


Я домовилася про все з Майком на уроці англійської мови.

— Гей, Майку, — сказала я, коли заняття закінчилося. — Ти вільний у п’ятницю ввечері?

Він звів на мене погляд, в очах з’явилася надія.

— Так, вільний. Хочеш кудись поїхати? Я ретельно обміркувала свою відповідь і мовила:

— Я думала, що ми можемо сходити компанією, — я наголосила останнє слово, — і подивитися разом «Схрещені ниті».

Цього разу я добре підготувалася — прочитала всі анонси, щоб ніхто не захопив мене зненацька. Гіпотетично, цей фільм мав бути кривавим від початку й до самого кінця. Я була не впевнена, що зможу дивитися романтичну історію.

— Хіба не класно?

— Ага, — погодився він із меншим ентузіазмом.

— Круто. За якусь мить до нього повернувся його веселий гумор.

— А як щодо того, аби запросити Анжелу та Бена? Або Ерика й Кеті?

Вочевидь, він хотів улаштувати таке собі колективне побачення.

— А як щодо того, аби запросити їх усіх? — запропонувала я. — І Джесику, а також Тайлера й Конора, а може, й Лорен, — додала я неохоче. Я ж пообіцяла Квілу розмаїття.

— Гаразд, — пробурмотів Майк трохи сердито.

— А ще, — продовжила я, — я запросила кількох друзів із Ла-Пуша. Тож якщо всі прийдуть, нам знадобиться твій «шевроле».

Очі Майка підозріло звузилися.

— Це ті друзі, з якими ти проводиш увесь час за навчанням?

— Так, саме вони, — відповіла я весело. — Можеш вважати це репетиторством — вони тільки в другому класі старшої школи.

— А, — сказав Майк здивовано. Він замислився на якусь мить, а тоді усміхнувся.

Зрештою виявилося, що «шевроле» не потрібен.

Джесика й Лорен сказали, що вони зайняті, тільки-но Майк згадав, що це мій план. У Ерика й Кеті уже були плани — вони відмічали три тижні з дня початку своїх стосунків чи щось у такому роді. Лорен дісталася Тайлера й Конора швидше, ніж Майк, тож вони були теж зайняті. Навіть Квіла не було — побився з кимсь у школі. Зрештою тільки Анжела з Беном і, звісно, Джейкоб змогли піти.

Зменшення кількості учасників не послабило очікувань Майка. Він тільки й говорив, що про п’ятницю.

— Ти впевнена, що не хочеш подивитися «Завтра й завжди»? — запитав він за ланчем, назвавши романтичну комедію, яка була зараз на вершині популярності. — Вона отримала найкращі відгуки.

— Я хочу подивитися «Схрещені ниті», — наполягала я. — Я налаштована на екшн. Побільше крові й нутрощів!

— Ну гаразд, — Майк відвернувся, але я встигла прочитати вираз його обличчя: мабуть, вона таки звихнулася.

Коли я приїхала додому після школи, біля будинку була припаркована дуже знайома мені машина. Джейкоб стояв, спершись на капот, його обличчя розтягнулося в широкій посмішці.

— Не може бути! — вигукнула я, вискочивши з пікапа. — Ти завершив! Просто не можу повірити! Ти закінчив «реббіта»!

Джейк світився від щастя.

— Минулої ночі. Це його перше плавання.

— Неймовірно, — я високо задерла руку, щоб дати йому п’ять.

Він ляснув долонею по моїй, потім не забрав її, а переплів свої пальці з моїми.

— Ну то що, сьогодні я за кермом?

— Звісно, — сказала я й голосно зітхнула.

— Щось не так?

— Все, я здаюся, не можу нічого вдіяти. Ти переміг. Ти старший за мене.

Він тільки знизав плечима: його зовсім не здивувала моя капітуляція.

— Звісно, що я старший.

З-за повороту долинуло пихкання «шевроле» Майка. Я швиденько висмикнула свою долоню з руки Джейкоба, і на його обличчі з’явився такий вираз, якого я не повинна була бачити.

— Я пам’ятаю цього хлопця, — сказав він тихо, коли Майк припаркувався з протилежного боку вулиці. — Це той, який вважав тебе своєю дівчиною. Він досі так думає?

Я підняла брову.

— Деяких людей важко в чомусь переконати.

— Проте, з іншого боку, — сказав Джейкоб задумливо, — іноді наполегливість дає плоди.

— У більшості випадків вона дратує. Майк вийшов із машини й перетнув вулицю.

— Привіт, Белло, — привітався він зі мною, та коли він побачив Джейкоба, його погляд насторожився. Я також подивилася на Джейкоба, намагаючись бути об’єктивною. Він і справді не був схожий на другокласника. Він був такий великий — голова Майка ледве сягала йому до плеча; я навіть не хотіла думати, якою була я порівняно з ним — та й із виду він був старший, навіть у порівнянні з минулим місяцем.

— Привіт, Майку! Ти пам’ятаєш Джейкоба Блека?

— Не дуже, — Майк простягнув руку.

— Я давній друг сім’ї, — представився Джейкоб, простягнувши Майкові долоню. Вони потиснули один одному руки з більшою силою, ніж це було потрібно. Коли цей ритуал скінчився, Майк почав розминати пальці.

Раптом із кухні долинув дзвінок телефону.

— Краще мені відповісти — може, це Чарлі, — сказала я й помчала до будинку.

Це був Бен. Він повідомив, що Анжела захворіла — у неї шлунковий грип, а він не має настрою іти без неї. Він вибачився, що підвів нас.

Тряхнувши головою, я повільно пішла назад до хлопців. Я щиро сподівалася, що скоро Анжелі стане краще, але повинна визнати, що я егоїстично засмутилася через такий розвиток подій. Тільки ми втрьох — Майк, Джейкоб і я — проведемо цей вечір разом… чудовий план, подумала я з похмурим сарказмом.

Здавалося, що Майк та Джейк зовсім не здружилися за час моєї відсутності. Чекаючи на мене, вони стояли на відстані кількох кроків один від одного й дивилися в різні боки; на обличчі Майка був похмурий вираз, а Джейкоб був, як завжди, веселий.

— Анжела захворіла, — мовила я сумно. — Вони з Беном не зможуть до нас приєднатися.

— Це все грип. Остін та Конор також сьогодні захворіли. Може, перенесемо поїздку на наступний раз? — запропонував Майк.

Я й рота не встигла розтулити, як заговорив Джейкоб.

— Я не збираюся нічого переносити, але якщо ти не хочеш, Майку…

— Ні, я їду, — перебив Майк. Я просто хвилювався за Анжелу та Бена. Поїхали, — і він рушив до свого «шевроле».

— Гей, ти не заперечуєш, якщо ми поїдемо на машині Джейкоба? — запитала я. — Я йому пообіцяла — він щойно завершив ремонт. Він сам її зібрав, — похвалилася я, як горда матуся хвалиться успіхами своєї дитини.

— Прекрасно, — огризнувся Майк.

— От і добре, — сказав Джейкоб, наче все владналося. Здається, йому було набагато комфортніше, ніж будь-кому з нас.

Майк сів на заднє сидіння «реббіта» з виразом відрази на обличчі.

Джейкоб був у своєму звичному сонячному гуморі, без угаву торохкотів, аж поки я зовсім не забула про мовчазного Майка, який дувся на задньому сидінні.

Тоді Майк змінив стратегію. Він нахилився вперед й поклав підборіддя на спинку мого крісла; його щока майже торкалася моєї. Я відсунулася вбік, розвернувшись спиною до вікна.

— А радіо тут є? — запитав Майк із натяком на зухвалість, перебивши Джейкоба на півслові.

— Так, — відповів Джейкоб. — Але Белла не любить слухати музику.

Я здивовано зиркнула на Джейкоба. Я ніколи йому цього не говорила.

— Белло? — запитав Майк роздратовано.

— Він правий, — пробурмотіла я, досі витріщаючись на спокійний профіль Джейкоба.

— Як можна не любити музики? — допитувався Майк. Я знизала плечима.

— Не знаю. Вона просто мене дратує.

— Гм, — фиркнув Майк, відкинувшись на спинку крісла. Коли ми приїхали до кінотеатру, Джейкоб вручив мені десятидоларову купюру.

— Що це? — запротестувала я.

— Я не достатньо дорослий, — нагадав він мені. Я тихо засміялася.

— А як же твій відносний вік? Як гадаєш, Біллі мене вб’є, якщо я проведу тебе в кіно?

— Ні. Я попередив його, що ти збираєшся заплямувати мою невинність.

Я засміялася, й Майк додав кроку, щоб не відставати від нас. Я так хотіла, щоб Майк вирішив вернутися назад. Він був такий похмурий — не дуже годящий настрій для вечірки. Але водночас я не хотіла, щоб цей вечір закінчився наодинці з Джейкобом. Це б зовсім не допомогло.

Фільм був саме таким, як про нього говорили. Уже в перших кадрах четверо людей вибухнули й одна залишилася без голови. Дів чина, що сиділа попереду мене, затуляла обличчя руками й притискалася до грудей свого приятеля. Він гладив її по плечу й також час від часу здригався. Не було схоже на те, що Майк дивиться фільм. Його обличчя здерев’яніло, й він увесь час дивився на завісу над екраном.

Я твердо постановила витримати ці дві години, спостерігаючи за кольорами й рухами на екрані, щоб не дивитися на обриси людей, машин і будинків. Але Джейкоб почав хихикати.

— Що таке? — прошепотіла я.

— Нічого! — шепнув він у відповідь. — Із того хлопця кров б’є фонтаном на двадцять футів. Як ти можеш дивитися такі дурниці?

Він знову засміявся, коли другого чоловіка пришпилило до бетонної стіни флагштоком.

Після цього я справді почала дивитися кіно, сміючись разом із ним, адже фільм ставав дедалі примітивнішим. Як я могла намагатися встановити межі в наших стосунках із Джейком, коли мені так подобалося проводити з ним час?

Джейкоб та Майк зайняли підлокітники обабіч мене. Їхні руки лежали незворушно і якось неприродно долонями вверх. Немов сталеві капкани, відкриті й напоготові. Джейкоб мав звичку брати мене за руку, тільки-но випадала нагода, але це може мати зовсім інший підтекст тут, у темному кінозалі, коли Майк за нами спостерігає, — і я впевнена, Джейкоб це розуміє. Я не знаю, чи у Майка було те саме на думці, але його рука лежала точно так само, як долоня Джейкоба.

Я схрестила руки на грудях, сподіваючись, що скоро їхні руки затерпнуть.

Майк здався першим. Десь посередині фільму він забрав долоню і схилив голову на руки. Спочатку я подумала, що так він відреагував на щось, побачене на екрані, але він застогнав.

— Майку, з тобою все гаразд? — прошепотіла я.

Пара, що сиділа попереду, обернулася до нас, коли він знову застогнав.

— Ні, — сказав він, задихаючись. — Мені недобре.

В світлі екрана я побачила краплі поту на його обличчі. Майк знову застогнав і рушив до дверей. Я підвелася й пішла за ним, Джейкоб зробив те саме.

— Ні, залишайся, — прошепотіла я. — Я тільки переконаюся, що з ним усе гаразд.

Джейкоб усе одно не зупинився.

— Не треба. Додивляйся фільм до кінця, — сказала я, коли він рушив за мною по проходу.

— Все нормально. Я небагато втрачаю, Белло. Фільм — справжній відстій, — голос його знову звучав гучно, адже ми вийшли з кінозалу.

В коридорі Майка не було, і тоді я й справді зраділа, що Джейкоб вийшов зі мною — він зазирнув у чоловічий туалет, щоб перевірити, чи Майк там.

За кілька секунд Джейкоб повернувся.

— О, він там, із ним усе гаразд, — сказав він, закотивши очі. — Теж мені фрукт. Тобі варто пошукати когось із сильнішими нервами й міцнішим шлунком. Когось, хто сміється, бачачи кров, а не біжить у туалет.

— Я пильнуватиму, щоб не проґавити такого.

В коридорі ми були самі. В обох кінозалах ішли сеанси, й тут було порожньо — достатньо тихо, щоб ми почули, як тріскає попкорн за прилавком у вестибюлі.

Джейкоб сів на оббиту вельветом лавочку біля стіни й указав на місце поруч.

— Судячи зі звуків, він там надовго, — сказав він, випроставши свої довгі ноги, й приготувався чекати.

Я зітхнула й приєдналася до нього. Здавалося, він планував стерти між нами границі. Щойно я сіла поруч, він підняв руку, щоб обняти мене за плечі.

— Джейку, — запротестувала я, викрутившись із його обіймів. Він опустив руку, здається, його зовсім не образила моя відмова. Він потягнувся й міцно взяв мене за руку, схопивши другою рукою за зап’ястя, коли я намагалася викрутитися. Звідки в ньому скільки самовпевненості?

— Белло, зажди хвилинку, — сказав він тихо. — Скажи мені дещо.

Я скривилася. Я цього не хотіла. Ані тепер, ані ніколи. Зараз у моєму житті не було нічого важливішого, ніж Джейкоб Блек. Та здається, він збирається все зруйнувати.

— Що? — пробурмотіла я тихо.

— Я тобі подобаюся, правда?

— Ти сам знаєш, що так.

— Більше, ніж той клоун, якого зараз вивертає отам? — він тицьнув на двері туалету.

— Так, — зітхнула я.

— Більше, ніж інші хлопці, яких ти знаєш? Він був такий спокійний, врівноважений — так наче моя відповідь не мала ніякого значення або він уже знав її наперед.

— Більше, ніж дівчата також, — вимовила я.

— І тільки, — сказав він, і це було не запитання. Проте було важко відповісти, вичавити з себе бодай слово. Чи образить це його? Чи уникатиме він мене? Як я це перенесу?

— Так, — прошепотіла я. Він усміхнувся.

— А знаєш, усе гаразд. Поки я подобаюся тобі більше, ніж інші. І ти вважаєш мене ніби привабливим. Я збираюся бути надзвичайно наполегливим.

— Але я не змінюся, — сказала я, і хоча я намагалася, щоб мій голос звучав нормально, в ньому відчувалися нотки суму.

Джейк замислився і більше не піддражнював мене.

— Це все ще той, інший, правда?

Я зіщулилася. Аж дивно, як тонко він усе відчував. Джейк навіть не назвав його імені — все так само, як із музикою в машині. Джейк знав про мене те, чого я ніколи про себе не розповідала.

— Ти нічого не мусиш говорити, — сказав він мені. Я вдячно кивнула.

— Але не злись на мене через мою нав’язливість, гаразд? — Джейкоб поплескав мене по руці. — Тому що я не збираюся здаватися. У мене багато часу.

Я зітхнула.

— Не варто марнувати його на мене, — мовила я, хоча насправді мені хотілося саме цього — щоб Джейк був біля мене. А особливо якщо він готовий прийняти мене такою, якою я є, — зіпсований товар, так би мовити.

— Саме так я і збираюся робити до тих пір, поки ти хотітимеш бути біля мене.

— Не можу уявити, що колись я не захочу бути біля тебе, — сказала я, і це була щира правда.

Джейкоб радісно всміхнувся.

— З цим я зможу жити.

— Але не чекай більшого, — попередила я його, намагаючись вивільнити свою руку. Він міцно тримав її.

— Насправді тебе це не так уже й дратує, правда? — вимогливо запитав він, стискаючи мої пальці.

— Ні, — зітхнула я. Насправді мені було добре. Його рука була набагато теплішою за мою, а останнім часом я постійно мерзла.

— І тебе зовсім не хвилює, що думає отой, — Джейкоб тицьнув пальцем у бік туалету.

— Гадаю, що ні.

— Тоді в чому проблема?

— Проблема в тому, — сказала я, — що для мене це означає зовсім не те, що для тебе.

— Що ж, — він міцніше стиснув мою руку. — Це моя проблема, чи не так?

— Прекрасно, — пробурмотіла я. — Тоді не забувай про це.

— Не забуду. Чека з гранати вже витягнута, й вона в моїй руці, еге ж? — він штовхнув мене в бік.

Я закотила очі. Я подумала: якщо він хоче звернути все на жарт, то має на це повне право.

Він тихо сміявся, а його рожевий палець малював щось на моїй руці.

— Тут у тебе такий дивний шрам, — сказав він раптом, повернувши мою руку, щоб краще роздивитися. — Як серп. Звідки він у тебе?

Вказівним пальцем вільної руки він провів довгу лінію по сріблястому півмісяцю, який ледве виднівся на блідій шкірі. Я насупилася.

— Ти справді гадаєш, що я пам’ятаю, звідки всі мої шрами?

Я очікувала, що мене затопить потік спогадів — наче зірве дамбу. Але, як завжди, в присутності Джейкоба цього не трапилося.

— Він холодний, — сказав Джейк, легенько натиснувши на те місце, де мене вкусив Джеймс.

Саме в цей момент із туалету вийшов Майк, його обличчя було бліде й зарошене потом. Він мав жахливий вигляд.

— Ой, Майку, — вигукнула я.

— Не заперечуєш проти того, щоб поїхати звідси вже зараз? — прошепотів він.

— Звісно, що ні.

Я вивільнила руку й пішла допомогти Майку. Здавалося, він от-от звалиться з ніг.

— Що? Виявилося, що фільм застрашний для тебе? — запитав Джейкоб грубо.

Майк злісно зиркнув на нього.

— Власне, я не дивився фільм, — пробурмотів він. — Мені стало погано ще перед тим, як погасло світло.

— Чому ти нічого не сказав? — мовила я, коли ми рушили до виходу.

— Я гадав, усе минеться, — відповів він.

— Одну секундочку, — сказав Джейкоб, коли ми підійшли до дверей. Він швидко вернувся до прилавка з попкорном.

— Можете дати мені порожнє відерце для попкорну? — запитав він у дів чини за прилавком. Вона глянула на Майка й одразу ж кинула Джейкобу порожнє відерце.

— Тільки виведіть його звідси, будь ласка, — заблагала вона. Мабуть, у разі чого саме їй доведеться мити підлогу.

Я вивела Майка на прохолодне вологе повітря. Він глибоко вдихнув. Джейкоб наздогнав нас. Він допоміг мені всадовити Майка на заднє сидіння машини й із серйозним видом подав йому порожнє відерце.

— Будь ласка.

Це все, що він сказав.

Ми опустили вікно, щоб впустити в машину прохолодне нічне повітря, сподіваючись, що це допоможе Майку. Я обхопила ноги руками, щоб зберегти тепло.

— Знову змерзла? — запитав мене Джейкоб й обняв однією рукою, перш ніж я встигла відповісти.

— А ти ні?

Він похитав головою.

— Мабуть, у тебе гарячка, — пробурмотіла я. Було холодно. Я торкнулася пýчками його чола — воно просто пашіло.

— Ой, Джейку, ти гориш!

— Я почуваюся чудово, — знизав він плечима. — Я цілком здоровий.

Я насупилася й діткнулася його чола знову. Шкіра палала під моїми пальцями.

— Твої руки мов лід, — пожалівся він.

— Може, справа в мені, — погодилась я.

Майк застогнав і виблював у відерце. Я скривилася, сподіваючись, що мій власний шлунок витримає цей звук і запах. Джейкоб тривожно озирнувся через плече, щоб переконатися, що його машина не забруднилася.

Дорога назад здавалася довшою.

Джейкоб мовчав і про щось думав. Він продовжував обнімати мене, й мені було так жарко, що холодний вітерець приносив задоволення.

Я дивилася у вікно, і мене переповнювало почуття вини.

Навіщо тільки я заохочую Джейкоба? Кляте самолюбство. Дарма, що я намагалася чітко вказати свою позицію. Якщо Джейк відчув бодай якусь надію на те, що це може перерости в щось більше, ніж просто дружба, то значить, я висловилася недостатньо ясно.

Як мені пояснити, щоб він утямив? Я просто оболонка, порожня всередині. Немов пустий будинок, не придатний для життя, — протягом довгих місяців я була наче нежива. Зараз мені стало трохи ліпше. Вітальня тепер у кращому стані. Але це все — тільки невеликий шматочок. А Джейк заслуговує на більше — більше, ніж однокімнатне напівзруйноване приміщення. Ніякі намагання з його боку не зможуть повернути мене у нормальний стан.

Проте я знала, що незважаючи ні на що, я не зможу його прогнати. Я потребувала його, просто егоїстично потребувала його присутності. Можливо, я зумію висловитися чітко, так щоб він зрозумів: не варто до мене залицятися. На саму лише думку про це я затремтіла, й Джейкоб міцніше мене пригорнув.

Я відвезла Майка додому на його «шевроле», Джейкоб їхав за нами, щоб потім забрати мене додому. Усю дорогу назад Джейкоб мовчав. Може, він думав про те саме, що і я? Може, він передумав?

— Я б зайшов, адже ще зовсім рано, — сказав він, зупинившись біля мого пікапа. — Але, мабуть, ти мала рацію стосовно гарячки. Мені погано. Я почуваюся якось… якось дивно.

— Ні, невже й ти також? Хочеш, я відвезу тебе додому?

— Ні, — відповів він і нахмурився. — Я не те щоб хворий. Просто… щось не так. Якщо мені також стане недобре, то я зупинюся.

— Подзвониш, тільки-но доберешся додому? — запитала я з тривогою в голосі.

— Звісно, — він спохмурнів. Він дивився в темряву й кусав нижню губу.

Я відчинила дверцята, щоб вийти з машини, але він легенько схопив мене за зап’ястя. Я знову відчула, наскільки його шкіра була тепліша за мою.

— Що таке, Джейку? — запитала я.

— Я хочу щось сказати тобі, Белло… Мабуть, це прозвучить банально.

Я зітхнула. Звісно, це буде продовженням нашої розмови в кінотеатрі.

— Слухаю.

— Я знаю, що ти дуже нещасна. І можливо, це тобі не допоможе, але я хочу, щоб ти знала — я завжди поруч. Я ніколи не покину тебе — обіцяю, ти завжди можеш на мене розраховувати. Ого, це й справді звучить банально. Але ти знаєш, що це правда, еге ж? Що я ніколи-ніколи тебе не підведу?

— Так, Джейку. Я знаю. Я завжди розраховую на тебе, навіть більше, ніж тобі здається.

Усмішка осяяла його обличчя, як вечірнє сонце змушує палати небо, і мені закортіло вирвати собі язика. Я не сказала жодного слова неправди, а слід було. Адже правда тільки завдасть Джейкові болю. Тоді я підведу його.

Його обличчя стало якесь дивне.

— Я й справді гадаю, що мені краще поїхати додому, — сказав він.

Я швидко вийшла з машини.

— Подзвони мені! — гукнула я, коли він рушив із місця.

Я дивилася йому вслід. Здається, з керуванням машиною він справлявся. Коли він зник за поворотом, я дивилася на порожню дорогу, відчуваючи якусь слабкість, хоч на це й не було жодної фізичної причини.

Як я хотіла, щоб Джейкоб Блек був моїм братом, моєю кров’ю й плоттю, щоб я мала законне право на спілкування з ним і щоб мене не гнітило відчуття провини, як от зараз! Бог свідок, я ніколи не хотіла використовувати Джейкоба, але я не могла інакше пояснити почуття вини, як тим, що справді його використала.

Ба більше, я ніколи не хотіла його любити. Єдине, що я знала напевне, — відчувала всім своїм єством, до мозку кісток, від вершечка голови до кінчиків пальців ніг, знала всім серцем і душею, — було те, що любов дає другому силу зруйнувати тебе вщент.

Але тепер Джейкоб був потрібен мені, потрібен як наркотик. Я спиралася на нього задовго і зайшла далі, ніж планувала. Тепер я не могла дозволити, щоб він страждав, але й не могла не ранити його. Він думав, що час і терпіння змінять мене, і хоча я знала, що Джейк глибоко помиляється, я також знала, що дозволю йому спробувати.

Він мій найкращий друг. Я завжди його любитиму, але цього ніколи не буде достатньо.

Я зайшла в дім, сіла біля телефону й почала кусати нігті.

— Фільм уже закінчився? — запитав Чарлі здивовано, коли я зайшла. Він сидів на підлозі, просто перед телевізором. Мабуть, справді захоплива гра.

— Майк захворів, — пояснила я. — У нього шлунковий грип.

— З тобою все гаразд?

— Я почуваюся нормально, — сказала я, у моєму голосі пролунала нотка сумніву. Я могла себе виказати.

Я зіперлася на кухонну стійку біля самісінького телефону й приготувалася терпляче чекати. Згадала, який дивний вираз обличчя був у Джейкоба, перш ніж він поїхав, і мої пальці мимовільно забарабанили по стійці. Треба було наполягти й відвезти його додому.

Я подивилася на годинник. Минуло п’ять хвилин. Десять. П’ятнадцять. Навіть коли за кермом сиділа я, мені потрібно було тільки п’ятнадцять хвилин, щоб дістатися дому Біллі, а Джейкоб їхав іще швидше. Вісімнадцять хвилин.

Я схопила трубку й набрала номер.

Телефон дзвонив і дзвонив. Може, Біллі спить. Може, я помилилася номером. Я спробувала знову.

На восьмому гудку, саме тоді, коли я вже збиралася повісити трубку, відповів Біллі.

— Алло, — Пролунало в трубці. Голос був тривожний, наче він чекав поганих новин.

— Біллі, це я, Белла… Джейк уже приїхав додому? Він виїхав двадцять хвилин тому.

— Він тут, — сказав Біллі невиразно.

— Він мав мені подзвонити, — я була трохи роздратована. — Йому стало погано перед від’їздом, і я хвилювалася.

— Він… заслабкий, щоб дзвонити. Він погано почувається, — голос Біллі був якийсь чужий. Я подумала, що, можливо, він хоче побути з Джейкобом.

— Якщо знадобиться моя допомога… — запропонувала я. — Я можу приїхати.

Я подумала про Біллі, прив’язаного до інвалідного візка, і Джейкоба, який змушений дбати про себе сам…

— Ні, не треба, — сказав Біллі швидко. — Ми самі дамо собі раду. Залишайся вдома.

Його останні слова пролунали майже грубо.

— Гаразд, — погодилася я.

— Бувай, Белло. Зв’язок перервався.

— Бувайте, — пробурмотіла я.

Ну що ж, принаймні Джейк удома. Дивно, але це мене не заспокоїло. Сповнена якимсь тривожним передчуттям, я попленталася нагору. Може, мені варто навідати Джейка завтра перед роботою. Я б могла взяти суп — десь тут у нас повинна бути ще непочата бляшанка готового супу.

Та прокинувшись, я усвідомила, що всі мої плани скасовані. Я збудилася рано — годинник показував пів на п’яту ранку — й кинулася у ванну. Чарлі знайшов мене там через півгодини, я лежала на підлозі, притиснувшись щокою до холодної ванни.

Він довго дивився на мене.

— Шлунковий грип, — мовив він нарешті.

— Так, — пробурмотіла я.

— Тобі щось потрібно? — запитав він.

— Подзвони Ньютонам, будь ласка, — мовила я хрипло. — Скажи, що у мене те саме, що і в Майка, і що сьогодні я не зможу вийти на роботу. Скажи, що мені дуже шкода.

— Звісно, без проблем, — запевнив мене Чарлі.

Решту дня я провела на підлозі у ванній кімнаті, проспавши кілька годин на згорненому рушнику. Чарлі зайшов і сказав, що йому треба на роботу, але гадаю, це був тільки привід, аби зазирнути у ванну. Він залишив на підлозі склянку води, щоб уберегти мене від зневоднення.

Коли я прокинулася, він уже був удома. У моїй кімнаті стемніло — значить, уже пізно. Він піднімався сходами, щоб провідати мене.

— Жива?

— Та наче, — сказала я.

— Тобі щось потрібно?

— Ні, дякую. Якусь мить він вагався.

— Тоді гаразд, — мовив він і спустився на кухню.

За кілька хвилин задзвонив телефон. Чарлі тихо поговорив із кимсь і одразу ж повісив трубку.

— Майку вже краще, — гукнув він мені.

Що ж, це додало мені духу. Майк захворів на вісім годин раніше, ніж я. Отже, ще вісім годин. На саму думку про це мені стало погано і я кинулася до унітазу.

Я знову заснула, підіпхавши під голову рушника, але прокинулася в своєму ліжку, коли надворі було вже ясно. Не пам’ятаю, щоб я рухалася; мабуть, Чарлі переніс мене в кімнату — а ще він поставив склянку води на нічний столик. Я відчувала, що в роті пересохло. Важко пихкаючи, я посунула склянку до себе. Вода видалася мені якоюсь дивною на смак, очевидно, тому що простояла тут усю ніч.

Я підвелася з ліжка повільно, щоб мені знову не стало зле. Я почувалася слабкою, а в роті був поганий присмак, але шлунок, здається, заспокоївся. Я подивилася на годинник.

Мої двадцять чотири години закінчилися.

Я поснідала солоними крекерами. Здається, Чарлі заспокоївся, побачивши, що я одужую.

Тільки-но я переконалася, що не проведу ще один день на підлозі ванної кімнати, одразу ж зателефонувала Джейкобу.

Трубку підняв Джейкоб, та коли я почула його голос, то зрозуміла, що з ним не все гаразд.

— Алло, — голос його був ламаний, тріскучий.

— О Джейку, — простогнала я зі співчуттям. — Твій голос звучить жахливо.

— Я почуваюся жахливо, — прошепотів він.

— Мені так шкода, що я змусила тебе їхати зі мною. Чортівня!

— Я радий, що поїхав, — він досі шепотів. — Не звинувачуй себе. Це не твоя провина.

— Скоро тобі стане краще, — пообіцяла я. — Коли я прокинулася сьогодні вранці, то вже почувалася краще.

— Ти була хвора? — запитав він невиразно.

— Так, я також підхопила грип. Але зараз уже все гаразд.

— Гаразд, — голос його був немов мертвий.

— Мабуть, за кілька годин і тобі стане ліпше, — підбадьорила я Джейка.

Я ледве розчула його відповідь.

— Не думаю, що в мене те саме, що в тебе.

— То в тебе не шлунковий грип? — запитала я спантеличено.

— Ні. Це щось інше.

— А що в тебе болить?

— Усе, — прошепотів він. — Кожна часточка мого тіла. Я відчувала на собі його біль.

— Що я можу для тебе зробити? Може, щось привезти?

— Ні, не треба. Тобі не можна приїжджати сюди, — обрубав він. Це нагадало мені відповідь Біллі минулого вечора.

— Я ж була поряд із тобою, тож мені не страшно, — сказала я. Він проігнорував мене.

— Я сам подзвоню тобі, коли зможу. Я дам знати, коли можна буде сюди приїхати.

— Джейкобе…

— Мені треба йти, — сказав він поспішно.

— Подзвони мені, коли тобі стане краще.

— Гаразд, — погодився він, і голос його мав дивний гіркий присмак.

Якусь мить він мовчав. Я чекала, що він попрощається, але він також на щось чекав.

— До зустрічі, — сказала я нарешті.

— Чекай на мій дзвінок, — мовив він знову.

— Гаразд… Бувай, Джейкобе.

— Белло, — прошепотів він моє ім’я і повісив трубку.

Розділ 10

Галявина

Джейкоб не озивався.

Коли я не витерпіла й подзвонила йому перша, трубку підняв Біллі й сказав, що Джейкоб іще в ліжку. Я розхвилювалася. Я запитала, чи вони викликáли лікаря. Біллі відповів, що так, але з якоїсь невідомої причини я йому не повірила. Протягом двох днів я дзвонила їм кілька разів на день, але ніхто не відповідав.

У суботу я поїхала навідати Джейкоба, дарма, що не запрошували. Але в маленькому червоному будинку нікого не було. Це мене занепокоїло — невже Джейкоб такий хворий, що його забрали в лікарню? Дорогою додому я заїхала в лікарню, але медсестра сказала, що ні Джейкоб, ні Біллі туди не приїжджали.

Щойно Чарлі повернувся додому з роботи, я змусила його зателефонувати Гаррі Клірвотеру. Я з нетерпінням чекала, поки Чарлі говорив зі своїм старим другом; вони довго теревенили ні про що, навіть не згадуючи про Джейкоба. Здається, Гаррі був у лікарні… проходив обстеження, щось із серцем. Чарлі засмутився через таку новину й наморщив чоло, але Гаррі сказав щось смішне, і Чарлі також засміявся. Тільки тоді Чарлі запитав про Джейкоба, але я могла хіба здогадуватися, про що вони говорять, — багатозначні «гм» та «ага» не давали ніякої інформації. Я барабанила пальцями по столі, аж поки Чарлі не накрив долонею мою руку, щоб утихомирити моє нетерпіння.

Нарешті Чарлі повісив трубку і повернувся до мене.

— Гаррі каже, що виникли невеликі труднощі на телефонній лінії, тому ти й не могла додзвонитися до Блеків. Біллі возив Джейка до лікаря, і той підозрює, що в нього інфекційний мононуклеоз. Він дуже ослаблений. Біллі просив передати — ніяких відвідувачів, — мовив Чарлі.

— Ніяких відвідувачів? — я не вірила власним вухам. Чарлі вигнув брову.

— Не надокучай людям, Білко. Біллі сам знає, що краще для Джейка. Скоро Джейк одужає. Потерпи трошки.

Мене така відповідь не задовольнила. Чарлі занадто хвилюється через Гаррі. Для нього той був набагато важливішим — що йому зараз мої маленькі проблемки! Я ж пішла нагору, в свою кімнату, й увімкнула комп’ютер. Знайшла медичний сайт і ввела «мононуклеоз» у віконце пошуку.

Все, що мені було відомо про це захворювання, це те, що воно передається при поцілунках, але у випадку з Джейком це не пасувало. Я швидко пригадала симптоми — безумовно, в нього була гарячка, але як щодо всіх інших? Не було ні ангіни, ні виснаження, ні головного болю; навіть коли він вийшов із кінотеатру, то сказав, що почувається чудово. Невже ці симптоми проявилися так несподівано? У статті згадувалося, що найперше починає боліти горло.

Не відводячи очей від монітора, я подумала: а навіщо я все це роблю? Чому мене мучать… підозри? Чому я не вірю в історію Біллі? Навіщо Біллі обманювати Гаррі?

Мабуть, я таки дурна. Я просто хвилююся за Джейкоба, а якщо бути зовсім відвертою, то, мабуть, боюся, що мені не дозволять його бачити — на саму тільки думку про це я починала нервувати.

Я проглянула статтю до кінця, намагаючись знайти ще якусь цікаву інформацію. Я зупинилася, коли дійшла до частини, в якій говорилося про лікування мононуклеозу — воно може тривати довше ніж місяць.

Цілий місяць? Я аж рота розтулила від здивування.

Але ж Біллі не може встановити заборону на те, щоб навідувати Джейка, на такий довгий час. Звісно, що ні. Та Джейк збожеволіє, якщо йому доведеться провести увесь цей час прикутим до ліжка, й ніхто навіть із ним не поговорить.

У будь-якому разі чого Біллі так боявся? В статті йшлося про те, що хворому слід уникати фізичних навантажень, але не було жодного слова про заборону візитів. Хвороба не настільки заразна.

Я вирішила, що дам Біллі ще тиждень, а тоді почну на нього тиснути. Цілий тиждень — це шляхетно з мого боку.


Тиждень виявився довгим. В середу я гадала, що вже не доживу до суботи.

Коли я вирішила залишити Біллі та Джейкоба в спокої аж на цілий тиждень, я не думала, що Джейкоб так легко з цим змириться. Щодня після школи я мчала до автовідповідача, щоб перевірити, чи немає там повідомлення для мене. За увесь час я не отримала жодного.

Тричі я намагалася додзвонитися до Джейкоба, але телефонну лінію ще, мабуть, не полагодили.

Я проводила вдома забагато часу, задовго я була на самоті. Без Джейкоба, без адреналіну — все, що так гнітило мене раніше, знову почало насуватися. Сни перетворилися в кошмари. Всі вони не мали закінчення. Просто жахлива порожнеча — густий ліс, високі зарості папороті, білий дім, якого вже немає. Іноді в лісі був Сем Юлі, він знову спостерігав за мною. Я не звертала на нього уваги — його присутність не заспокоювала мене; я почувалася не менш самотньою. Ніч у ніч я знову й знову прокидалася від власного крику.

Рана в моїх грудях зробилася більшою, ніж раніше. Щоразу я думала, що мені вдалося її позбутися, але кожної наступної ночі я важко ковтала ротом повітря й скручувалася в клубок.

Я не могла терпіти самотність.

Вранці я прокинулася, як завжди, від власного крику, але одразу ж заспокоїлася, згадавши, що вже субота. Сьогодні я можу подзвонити Джейкобу. А якщо телефонна лінія досі не працює, то я поїду в Ла-Пуш. Так чи інак, але сьогоднішній день буде кращим за весь попередній тиждень.

Я набрала номер і чекала, ні на що не сподіваючись. Тому для мене було несподіванкою, коли у трубці почувся голос Біллі.

— Алло?

— О, нарешті у вас працює телефон. Добридень, Біллі! Це Белла. Я дзвоню, щоб запитати, як там Джейкоб. До нього уже можна? Я думала, може, заїхати…

— Мені дуже шкода, Белло, — перебив Біллі, і я подумала, що він дивиться телевізор; голос його був наче відсутній. — Джейка немає вдома.

— А! — якусь мить я поміркувала. — Значить, йому стало краще?

— Так, — Біллі завагався, пауза затягнулася. — Зрештою виявилося, що це не мононуклеоз. Просто якийсь інший вірус.

— Ум. То… де він?

— Здається, він поїхав із друзями в Порт-Анджелес — вони збиралися в кіно на подвійний сеанс чи щось таке. Його не буде цілий день.

— Яке полегшення. Я так хвилювалася! Я рада, що йому вже ліпше і він зміг вийти надвір, — пробурмотіла я. Мій голос звучав зовсім фальшиво.

Джейкобу стало краще, але не достатньо, щоб подзвонити мені. Він гуляє зі своїми друзями. А я сиджу вдома і щохвилини за ним скучаю. Я була самотня, мене сповнювало хвилювання й тривога — а тепер мене остаточно спустошили. Знову сама. Я гадала, що цілий тиждень вимушеної розлуки справить на Джейка інше враження.

— Ти ще щось хотіла? — запитав Біллі чемно.

— Ні, не зовсім.

— Я скажу йому, що ти дзвонила, — пообіцяв Біллі. — Бувай, Белло.

— Бувайте, — відповіла я, але він уже повісив трубку.

Якусь мить я стояла нерухомо, тримаючи трубку в руці. Мабуть, Джейкоб передумав. Саме цього я й боялася. Він прислухався до моєї поради й не витрачатиме часу на ту, яка не може відповісти на його почуття взаємністю. Я відчула, як кров відлила мені від лиця.

— Щось сталося? — запитав Чарлі, спускаючись сходами.

— Ні, — збрехала я, вішаючи трубку. — Біллі каже, що Джейкоб почувається краще. Це був не мононуклеоз. Отже, все гаразд.

— То він приїде сюди чи ти поїдеш до нього? — запитав Чарлі розгублено, риючись у холодильнику.

— Ні те, ні те, — мовила я. — Він поїхав на прогулянку зі своїми друзями.

Зрештою мій тон привернув увагу Чарлі. Він подивився на мене з тривогою, його пальці завмерли, обхопивши пакет із сирними крекерами.

— Хіба ще не зарано для ланчу? — запитала я якомога байдужіше, намагаючись відвернути його увагу.

— Ні, я просто хочу взяти дещо з собою на річку…

— А, сьогодні риболовля?

— Ну, Гаррі дзвонив… І сьогодні сухо, — говорячи це, він викладав на стіл усіляку їжу. Раптом він підвів погляд, наче щось усвідомив.

— Скажи, може, ти хочеш, щоб я залишився з тобою, поки немає Джейка?

— Зі мною все гаразд, тату, — сказала я, намагаючись звучати байдуже. — За гарної погоди риба краще клює.

Він подивився на мене, на його обличчі читалась невпевненість. Я знала, чого він злякався: що я знову впаду в депресію, якщо він поїде.

— Серйозно, тату. Гадаю, я подзвоню Джесиці, — викрутилася я швидко. Краще я залишуся сама, ніж Чарлі увесь день дивитиметься на мене так. — Нам треба готуватися до контрольної з математики. Мені знадобиться її допомога.

Я не збрехала про контрольну, але до неї я збиралася готуватися сама.

— Хороша ідея. Ти так багато часу проводиш із Джейкобом, що твої друзі можуть подумати, ти їх забула.

Я усміхнулася й кивнула, наче для мене мала значення думка моїх друзів.

Чарлі повільно відвернувся, але потім різко обернувся назад із тривожним виразом на обличчі.

— Але ж ви збираєтеся вчитися тут або в Джесики вдома, правда?

— Звісно. Де ж іще?

— Просто я хочу, щоб ти трималася подалі від лісу. Я ж казав тобі.

Я розгублено дивилася на нього.

— Що, знову проблеми з ведмедями? Чарлі насупився й кивнув.

— Зник турист. Сьогодні вранці рейнджери знайшли його намет, але його там не було. Навколо багато відбитків величезних тварин… звісно, ведмеді могли прийти на запах їжі пізніше… В будь-якому разі зараз там наставили капканів.

— А, — пробурмотіла я. Насправді я не слухала засторог. Набагато більше мене хвилювала ситуація, що склалася з Джейкобом, аніж імовірність того, що мене може з’їсти ведмідь.

Я була рада, що Чарлі поспішав. Він не чекав, коли я подзвоню Джесиці, тож мені не довелося розігрувати перед ним виставу. Я зібрала всі підручники з кухонного столу й запхнула їх у рюкзак; це було вже, здається, занадто, і якби Чарлі так не квапився на свою риболовлю, одразу б щось запідозрив.

Я була така зосереджена, вдаючи заклопотаність, що тільки коли він поїхав, збагнула: попереду на мене чекає ще один порожній, нічим не зайнятий день. Мені вистачило кількох хвилин, аби вирішити для себе, що сьогодні я вдома не залишуся. Я обміркувала всі можливі варіанти.

Я не збиралася телефонувати Джесиці. З того, що я бачила, виходило: вона остаточно перейшла на інший бік, так би мовити, долучилася до ворожої сторони.

Я могла поїхати в Ла-Пуш і взяти свій мотоцикл — непогана думка, є лише один незначний недолік: хто відвезе мене у відділення швидкої допомоги, якщо це знадобиться?

О… у моєму багажнику лежить наша з Джейком мапа та компас. Я була впевнена, що достатньо добре вмію ними користуватися, аби не заблукати. Можливо, мені вдасться пройти одразу дві лінії на карті, випередивши наш графік, якщо Джейкоб знову вшанує мене своєю компанією. Я одразу відкинула думку про те, що моє очікування може затягнутися на невизначений термін або цього може взагалі не статися.

Я відчула докори сумління, коли усвідомила, як почуватиметься Чарлі, коли дізнається про мою поїздку, але проігнорувала їх. Просто не можу сидіти вдома сьогодні.

За кілька хвилин я вже їхала по брудній бічній дорозі, яка, здавалося, вела в нікуди. Я відчинила вікна і намагалася гнати пікап якнайшвидше, щоб відчути пориви вітру на обличчі. Було хмарно, але майже сухо — дуже гарний день, як на Форкс.

Я набагато довше возилася з картою, ніж Джейкоб. Припаркувавшись на звичному місці, я витратила добрих п’ятнадцять хвилин, вивчаючи стрілку компаса і позначки на тепер уже потертій карті. І тільки двічі переконавшись, що рухаюся у правильному напрямку, я заглибилася в ліс.

Сьогодні у лісі вирувало життя, навіть найменші істоти тішилися сухою сонячною погодою. І хоча тут стояв страшний галас, навколо моєї голови кружляли комахи, у чагарниках шуршали миші — мене сповнював жах; усе це нагадувало один із моїх недавніх нічних кошмарів. Я знала, що все це через те, що я сама, що я сумую за Джейкобом, мені не вистачає його безтурботного насвистування й відлуння другої пари ніг, що чвалакають по мокрій землі.

Що далі я заглиблювалась у хащі, то дужче непокоїлася. Мені стало важко дихати — і не тому, що я втомилася, просто в грудях знову відкрилася болюча рана. Я обвила себе руками й спробувала викинути з голови думки про біль. Я ледь не розвернулася й не пішла геть, але не хотіла змарнувати вже згаяний час і зусилля.

Ритм моїх кроків поступово заглушив думки й притупив біль. Я пробиралася крізь зарості, дихання нарешті вирівнялося, і я зраділа, що не здалася. Тепер я впевненіше пробиралася крізь хащі, навіть почала рухатися швидше.

Я гадки не мала, чи правильно рухаюся. Мабуть, я здолала милі чотири, не роззираючись по боках. Несподівано навіть для самої себе я протиснулася між двома низенькими кленами, розсуваючи руками високу папороть, — й опинилася на знайомій галяві.

Так, це була вона. Я ні хвилини в цьому не сумнівалася. Мені ще не випадало нагоди бачити настільки симетричну поляну. Вона була ідеально кругла, наче хтось навмисне зробив цей круг, вирвавши дерева по колу, але не залишивши жодного сліду у високій зеленій траві. Зі сходу долинало тихе дзюрчання струмочка.

Без яскравого сонячного проміння галявинка була не така чудова, але все-таки гарна та спокійна. Польові квіти уже відцвіли, а земля була вкрита густою зеленою травою, яка від найменшого подиху вітру колихалася, немов морські хвилі.

Це було саме те місце… але тут не було того, що я так шукала.

Розчарування навалилося на мене одночасно з усвідомленням цього. Задихаючись, я опустилася навколішки там, де стояла, на краю галявини.

Не було сенсу рухатися далі. Ніщо мене тут не тримає. Ніщо, окрім спогадів, які я можу викликати в будь-який момент, якщо мені захочеться відчути страшний біль — біль, який паралізував мене зараз. Без нього це місце було таке, як і всі решта. Не знаю, що я очікувала тут відчути, але в цій галявинці не було нічого особливого, вона нічим не відрізнялася від інших. Вона була чимось схожа на мій кошмар. Мені аж у голові запаморочилося.

Принаймні я прийшла сама. Усвідомивши це, я відчула приплив удячності. Якби я прийшла сюди з Джейкобом… Я б нізащо не змогла приховати від нього, в яку безодню страждань я щойно впала. Як би змогла я йому пояснити, що моє серце рветься на шматки і мені хочеться скрутитися в клубок, щоб рана в грудях не розірвала мене навпіл? Як добре, що зараз мене ніхто не бачить!

Я не повинна нікому пояснювати, чому я так кваплюся покинути це місце. Джейкоб подумав би, що після таких довгих пошуків цієї проклятої галявини я захочу побути тут довше, ніж кілька секунд. Я намагалася віднайти в собі силу, щоб знову звестися на ноги й утекти геть. Тут зосереджено забагато болю, я не можу цього витримати — якщо я не зможу йти, то просто поповзу звідси.

Яке щастя, що я тут сама!

Сама. Я повторила слово з похмурим задоволенням, намагаючись звестися на ноги, незважаючи на біль. Саме в цей момент трохи на північ від мене, на відстані тридцяти кроків, із тіні дерев виринула якась фігура.

Мене затягнув бурхливий вир емоцій. Першим було здивування; я була досить далеко від протоптаної стежини, тому навряд чи це турист. Потім, коли мої очі зосередилися на нерухомій постаті, на перший погляд спокійній, але неприродно блідій, у моєму серці зажевріла надія. Я висмикнула паросток надії з корінням, борючись зі страшним болем. Мої очі продовжували роздивлятися обличчя під чорним густим волоссям — воно належало не тому єдиному, якого я так хотіла побачити. Тоді мене охопив страх; це було не те лице, за яким я так сумувала, але постать стояла достатньо близько, щоб я могла зрозуміти, що це не самотній турист.

Нарешті я його впізнала.

— Лоран! — вигукнула я з якоюсь дивною насолодою.

Це був абсурд. Мабуть, мені треба було заклякнути від страху.

Коли ми з ним уперше зустрілися, Лоран належав до клану Джеймса. Він не брав участі в полюванні — полюванні, в якому здобиччю була я, — просто злякався: мене захищав небезпечніший суперник. Якби не цей маленький нюанс, він негайно би мною поласував. Звісно, мабуть, він сильно змінився, адже подався на Аляску, де жив з іншою, цивілізованішою сім’єю, яка відмовилася пити людську кров з етичних міркувань. Інша сім’я, така сама як… та я не могла дозволити собі навіть подумки вимовити ім’я.

Так, страх зробив мене чутливішою, та все, що я відчувала зараз, — то було всепоглинаюче задоволення. Галявина знову перетворилася на магічне місце. Вона наповнилася радше чимось містичним, аніж таємничим, хоча зараз ця відмінність не мала ні якого значення. Ось зв’язок, якого я так шукала! Ось доказ, хоча й віддалений, та все-таки доказ, що десь у цьому світі поруч зі мною — існує він!

Неймовірно, але Лоран за цей час майже не змінився. Мабуть, це дурниця й надто вже по-людському — очікувати, що за рік він може змінитися. Та щось було не так… І я не могла сказати, що саме.

— Белло? — здивувався він; він здавався ще більш зачудованим, аніж я.

— Ти мене пам’ятаєш? — усміхнулася я. Відчувала якусь дивну радість від того, що моє ім’я запам’ятав вампір.

Він оскалився.

— Я й не думав, що зустріну тебе тут, — зовсім спантеличений, він рушив у мій бік.

— А що в цьому дивного? Адже я тут мешкаю… Я думала, ти подався на Аляску.

Він зупинився за десять кроків від мене, схиливши голову набік. Його обличчя було прегарне, я уже й не сподівалася побачити таке. Я уважно вивчила його риси й відчула полегшення. Поряд із ним я можу не прикидатися — він знає все, про що я нікому більше не розкажу.

— Ти права, — погодився він. — Я й справді подався на Аляску. Все одно я не очікував… Будинок Калленів порожній, і я подумав, що вони переїхали.

— Ох, — я прикусила губу; його слова змусили мою рану пульсувати сильніше. Мені знадобилася секунда, щоб узяти себе в руки. Лоран чекав, дивлячись на мене допитливими очима.

— Вони таки переїхали, — нарешті видушила я з себе.

— Гм… — пробурмотів він. — Я здивований, що вони залишили тебе тут. Ти ж стала для них немов домашнім улюбленцем.

При цьому в його очах світилася невинність. Я натягнуто усміхнулася.

— Було таке.

— Гм, — знову пробурмотів він замислено.

Саме в цю мить я зрозуміла, чому він не змінився — зовсім не змінився. Коли Карлайл розповів нам, що Лоран залишився жити в сім’ї Тані, то я час від часу уявляла його з такими ж золотистими очима, як у всіх… Калленів, — скривившись, вимовила я в голові це ім’я. Такі очі мали всі добрі вурдалаки.

Мимоволі я ступила крок назад, і Лоранові допитливі, налиті кров’ю очі прослідкували за мною.

— І часто вони тебе навідують? — запитав він, досі звичайним тоном, але його постать уже схилилася в мій бік.

«Збреши», — прошепотів прекрасний оксамитовий голос у моїй голові.

Від його голосу я мимоволі здригнулась, але зовсім не здивувалася. Хіба зараз мені не загрожує страшна небезпека? Порівняно з цим мотоцикли — невинні кошенята.

Я вчинила так, як мені наказував голос.

— Час від часу, — я силкувалася, щоб мій голос звучав якомога природніше, вільніше. — Для мене час тягнеться повільніше. Ти ж знаєш, як легко вони захоплюються… — я починала торохкотіти. Відвернути Лоранову увагу — єдине, чим я можу захиститися.

— Гм, — сказав він знову. — Я не відчуваю їхнього запаху в будинку. Там узагалі немає запахів, наче там уже давно ніхто не живе…

«Вигадай щось переконливіше», — наполягав голос. Я спробувала.

— Я обов’язково передам Карлайлу, що ти заходив. Упевнена, він шкодуватиме, що ви розминулись, — я вдала, наче на якусь мить замислилася. — Та мабуть, я краще скажу про це… Едвардові… — я заледве спромоглася вимовити його ім’я вголос і скривилася, викриваючи власний блеф. — У нього такий характер… ну, гадаю, ти й сам пам’ятаєш. Він досі казиться на саму тільки згадку про Джеймса.

Я закотила очі й байдуже махнула рукою, мовляв, це давно забута історія, але в моєму голосі явно забриніли істеричні нотки. Цікаво, чи помітив це Лоран.

— Справді? — запитав Лоран скептично. Я відповіла коротко, щоб голос не виказав моєї паніки.

— Угу.

Лоран невимушено ступив убік, наче оглядаючи невеличку галявину. Я не випустила з уваги, що цей крок наблизив його до мене. Голос у моїй голові заричав.

— То як справи в Деналі? Карлайл казав, що ти жив у Тані, — голос починав зраджувати мене.

Запитання змусило Лорана замислитися.

— Мені дуже подобається Таня, — сказав він. — А її сестра Ірина ще більше… Я ще ніколи не затримувався в одному місці так довго, там є свої переваги, і я насолоджувався новизною. Але обмеження були занадто суворі… Я здивований, що Деналі так стійко тримаються, — усміхнувся він змовницьки. — Час від часу я порушував правила.

У мене в горлі пересохло. Я спробувала відступити, але застигла на місці, коли погляд червоних очей прослідкував за моїм рухом.

— Ох, — сказала я тихо. — У Джаспера також були з цим проблеми.

«Не рухайся», — прошепотів голос. Я намагалася виконувати його вказівки. Визнаю, це було нелегко; інстинкт підказував щодуху втікати.

— Справді? — Лоран, здається, зацікавився. — Може, саме через це вони переїхали?

— Ні, — відповіла я і не збрехала. — Вдома Джаспер поводиться обачніше.

— Так, — погодився Лоран. — Я також. Він майже непомітно зробив крок у мій бік.

— А Вікторія знайшла тебе? — запитала я, зачаївши подих. Я майже втратила надію відвернути його увагу. Це було перше запитання, що спало мені на думку, і щойно воно злетіло з моїх уст, як я одразу про це пожалкувала. Зараз мені не хотілося думати про Вікторію — жінку, що полювала на мене разом із Джеймсом, а потім загадково зникла.

Але запитання не зупинило Лорана.

— Так, — сказав він, вагаючись. — Власне, я прийшов сюди, щоб виконати її прохання, — він скривився. — Хоча, мабуть, вона цьому не зрадіє.

— Не зрадіє чому? — сказала я, намагаючись втягти його в розмову.

Він втупився у дерева позаду мене. Я скористалася моментом і ступила крок назад.

Він знову подивився на мене й усміхнувся — став схожий на темночубого янгола.

— Тому, що я тебе вб’ю, — відповів Лоран, спокусливо замуркотівши.

Я відступила ще на крок. Гучне ричання в моїй голові оглушило мене.

— Вікторія хотіла приберегти тебе для себе, — сказав він весело. — Вона хоче… ніби поквитатися з тобою, Белло.

— Зі мною? — пропищала я. Він похитав головою й засміявся.

— Знаю, мені це також здається дивним. Але Джеймс був її коханцем, а твій Едвард його убив.

Навіть тепер, коли я стояла на порозі смерті, його ім’я, вимовлене вголос, знову роз’ятрило рану в моєму серці. Здається, Лоран не звернув уваги на мою реакцію.

— Вона вирішила, що буде справедливо вбити тебе, а не Едварда, такий собі чесний обмін. Вона просила, щоб я заманив тебе в пастку. А я й не думав, що це буде так легко. Хоча, здається, вона помилилася — це вже не буде помстою, як вона того хотіла, адже Едвард покинув тебе, саму й беззахисну.

Цими словами він завдав мені ще одного удару, по моїй щоці скотилася сльоза.

Лоран рушив уперед, а я, спотикаючись, зробила крок назад. Він насупився.

— Гадаю, Вікторія розізлиться на мене, та мені байдуже.

— Чому б тобі не дочекатися її? — запитала я налякано. Його обличчя скривилося в жахливій гримасі.

— Ну, просто ти потрапила мені до рук у поганий для себе час, Белло. Я прийшов сюди не через прохання Вікторії — я просто полював. Я голодний. А ти пахнеш так… так, що аж слинка тече.

Лоран подивився на мене схвально, наче щойно зробив мені комплімент.

«Налякай його», — звелів нажаханий, але досі прекрасний голос.

— Він дізнається, що це зробив ти, — слухняно прошепотіла я. — Він ніколи тобі цього не пробачить.

— Чому ж ні? — Лоран широко усміхнувся. Він дивився в невеличкі просвітки між деревами. — Наступний дощ змиє мій запах. Ніхто не знайде твого тіла — ти просто зникнеш, розчинишся в повітрі, як і сотні інших людей. Едварду навіть не спаде на думку, що це я, якщо він, звісно, взагалі про це думатиме. Запевняю тебе, Белло, нічого особистого. Просто спрага.

«Благай», — наказала галюцинація.

— Будь ласка, — задихнулась я. Лоран похитав головою, його обличчя подобрішало.

— Белло, подивись на це з іншого боку. Тобі пощастило, що тебе знайшов саме я.

— Невже? — прошепотіла я, ступаючи ще один крок назад. Лоран, такий гнучкий і витончений, прямував за мною.

— Звісно, — запевнив він мене. — Я зроблю все швидко. Ти нічого не відчуєш, обіцяю. Потім я якось викручуся перед Вікторією, придумаю щось, щоб вона заспокоїлася. Якби ти тільки знала, Белло, що вона готує для тебе… — він повільно похитав головою, на його обличчі читалася відраза. — Присягаюся, ти була б мені вдячна.

Я витріщилася на нього переляканими очима. Лоран вдихнув запах мого волосся, що долинув до нього разом із вітерцем.

— Ти така апетитна, — повторив він, вдихнувши ще глибше.

Я приготувалася до стрибка — заплющила очі й напружилася всім тілом. Едвардове злісне гарчання відлунювало в моїй голові. Його ім’я здолало всі перешкоди, які я звела. Едвард, Едвард, Едвард. Зараз я помру. І що тут такого, якщо зараз я думатиму про нього. Едварде, я кохаю тебе.

Крізь замружені очі я спостерігала, як Лоран перестав вдихати мій запах й різко повернув голову ліворуч. Я боялася відвести від нього очі, я боялася прослідкувати за його поглядом — навряд чи щось у силі зупинити його зараз. Я була настільки вражена, що навіть не відчула полегшення, коли він почав поволі відступати.

— Не можу в це повірити, — він сказав так тихо, що я заледве розчула.

Я подивилася в той-таки бік. Мої очі шукали те, завдяки чому моє життя продовжилось на кілька секунд. Спочатку я нічого не помітила, й мій погляд перенісся назад на Лорана. А той уже рухався швидше, його очі свердлили частокіл дерев.

Тоді я побачила все на власні очі: велетенська чорна постать тихо, мов тінь, винирнула з-поміж дерев і рушила в бік вурдалака. Це було щось незвичайне — високе як кінь, але набагато ширше й м’язистіше. Довга морда оскалилася, виставивши напоказ гострі, немов скальпель, ікла. З пащі вихопилося злісне гарчання, схоже на протяжне відлуння грому.

Ведмідь. Тільки це був зовсім не ведмідь. У будь-якому разі саме це чорне гігантське чудовисько викликало паніку в цілому містечку. Здалеку будь-хто би міг переплутати його з ведмедем. Хто ще може бути таким величезним і сильним?

Мені колись хотілося подивитися на нього хоч оддалік. А тепер він тихо пересувався по траві за десять метрів від того місця, де я стояла.

«Не рухайся навіть на дюйм[6]», — прошепотів голос Едварда.

Я витріщилася на жахливу істоту, у голові все переплуталося через те, що я намагалася придумати їй ім’я. Істота рухалася, як собака. Мені на гадку спало єдине пояснення, і я заціпеніла від страху. Я ніколи не думала, що вовк може бути таким великим.

З його пащеки знову вихопилося гарчання, і я аж затремтіла від цього звуку.

Лоран позадкував до дерев і, охоплений панікою, промчав повз мене. Чому Лоран відступає? Звісно, вовк велетенський, але ж це тільки тварина. Чому вампір боїться тварини? А Лоран боявся! Його очі округлилися від жаху, як щойно мої.

І немов на підтвердження моїх міркувань, виявилося, що велетенський вовк не сам. Обабіч нього з-поміж дерев один по одному показалися ще два чудовиська. Один був сірий, другий — коричневий, але жоден із них не був такий високий, як найперший. Сірий вовк з’явився з-за дерев усього за кілька кроків від мене, його очі вивчали Лорана.

Перш ніж я прийшла до тями, з’явилися ще два вовки. Вони вишикувалися ключем, немов гуси, що летять на південь. Злобний коричневий монстр протиснувся крізь кущі й опинився на відстані витягнутої руки від мене.

Я підсвідомо відсахнулася й відскочила — це була найбільша в моєму житті дурниця. Я завмерла, чекаючи, що вовки повернуться до мене, набагато слабшої й доступнішої здобичі. Як я хотіла, щоб Лоран кинувся й розтерзав вовків — вони йому на один зуб! Я подумала, що краще б мене з’їв вурдалак, аніж стадо велетенських вовків.

Червонувато-бурий вовк, який стояв найближче, повернув голову, відреагувавши на мій подих.

Його очі були темні, майже чорні. Якусь мить він дивився на мене, і його очі здалися мені зарозумними, як на дикого звіра.

Коли ця істота поглянула на мене, я раптом подумала про Джейкоба — і чомусь із вдячністю. Принаймні я прийшла сюди сама, на цю казкову галявину з велетенськими чудовиськами. Принаймні Джейкоб не загине. Принаймні його смерть не буде на моїй совісті.

Гучний рев вожака зграї змусив червонувато-бурого вовка знову повернутися до Лорана.

Лоран із неприхованим жахом дивився на велетенських вовків. Я нічого не розуміла. Але потім із подивом побачила, як він несподівано підскочив і зник між деревами.

Він утік.

Через секунду вовки кинулися за ним. Вони перетнули галявину кількома довгими стрибками, виючи й клацаючи зубами так гучно, що я аж затулила вуха руками. Щойно вони зникли в лісі, як ці звуки одразу стихли.

Я знову залишилася сама.

Мої ноги підкосилися, і я впала навколішки, важко схлипуючи.

Я знала, що мені треба тікати. Тікати негайно. Скільки часу вовки переслідуватимуть Лорана, перш ніж повернуться по мене? А може, повернеться Лоран? Чи шукатиме він мене?

Спочатку я не могла рухатися. Мої руки й ноги трусилися, і я не могла підвестися з колін.

Мозок відмовлявся працювати. Я не могла пояснити те, свідком чого щойно стала. Вампір не повинен втікати від собак-переростків. Ніякі зуби не здатні прогризти його гранітну шкіру.

А вовкам слід було триматися на безпечній відстані від Лорана. Навіть якщо їхні великі розміри навчили їх не боятися нічого, все-таки їм не варто було його переслідувати. Сумніваюся, що його крижана мармурова шкіра пахне апетитно. Чому вони не звернули уваги на теплокровну й слабку істоту, таку як я, замість полювати на Лорана?

Маячня якась!

Холодний вітер пронісся галявиною, розхитуючи траву, наче в ній щось повзало.

Я звелася на ноги й позадкувала від цілком безпечного вітру. Спотикаючись, охоплена панікою, я розвернулась і стрімголов кинулася поміж дерев.

Наступні кілька годин були просто пекельні. Я вибиралася з лісу втричі довше, ніж шукала кляту галявину.

Спочатку я не звертала уваги, куди біжу, зосередившись тільки на тому, від чого тікаю. Перш ніж я взяла себе в руки та згадала про компас, я вже заблукала в незнайомому темному лісі. Руки так сильно трусилися, що я була змушена покласти компас на брудну землю, щоб зорієнтуватися в просторі. Що кілька хвилин я зупинялася, клала компас на землю, перевіряючи, чи досі я рухаюся на північний захід. Раптом я почула звук, який не змогли заглушити мої поспішні кроки, — тихий шепіт істоти, що причаїлася в густому листі.

Несподіваний крик сойки налякав мене, я підскочила й упала на густу ялину, яка поколола мені руки та скуйовдила волосся. Неочікуваний стрибок білки змусив мене заверещати так голосно, що аж заболіли вуха.

Нарешті в деревах попереду з’явився просвіток. Я вибігла на порожню дорогу за милю від того місця, де залишила пікап. Виснажена, нажахана, я повільно побрела на його пошуки. Коли я зрештою сіла в машину, то вголос розплакалася. Спочатку я заблокувала всі дверцята і лише тоді витягнула ключі від машини. Рев двигуна заспокоював і здавався таким безпечним! Він допомагав мені стримувати сльози, поки я гнала пікап до шосе.

До того часу, як я дісталася додому, я зуміла трохи заспокоїтися, хоча досі нервувала. Машина Чарлі стояла біля будинку — я й не знала, що вже так пізно. Небо вже зовсім стемніло.

— Белло? — гукнув Чарлі, коли я захряснула вхідні двері й поспішно замкнула їх на замок.

— Так, це я, — мій голос тремтів.

— Де ти була? — рявкнув він, вийшовши з кухні. На його обличчі застиг грізний вираз.

Я вагалася. Мабуть, він уже дзвонив родині Стенлі. Буде краще, якщо я скажу правду.

— Я гуляла, — визнала я. Його очі звузилися.

— А чому ти не поїхала до Джесики?

— Сьогодні я була не в гуморі для матаналізу. Чарлі схрестив руки на грудях.

— Здається, я просив тебе триматися якнайдалі від лісу.

— Так, я знаю. Не хвилюйся. Це більше не повториться, — я затремтіла.

Здається, тільки тепер Чарлі вперше придивився до мене. Я згадала, що сьогодні добряче повалялася по землі. Мабуть, у мене жахливий вигляд.

— Що трапилося? — запитав Чарлі.

Я вирішила, що найкраще сказати правду, принаймні якусь частину. Я була занадто схвильована, аби прикидатися, що я провела чудовий день, вивчаючи флору та фауну.

— Я бачила ведмедів, — я намагалася зберігати спокій, але мій голос зірвався й затремтів. — Хоча це не ведмеді — це радше вовки. Їх було п’ятеро. Один чорний, інший — сірий, ще один — червонувато-бурий…

Очі Чарлі округлилися від жаху. Він швидко наблизився до мене й схопив мене за руки.

— З тобою все гаразд? Я ледь помітно кивнула.

— Розкажи мені, що трапилося.

— Вони не звернули на мене уваги. Та коли вони забралися, я втікала й кілька разів упала.

Чарлі відпустив мої руки й пригорнув мене. Якийсь час він мовчав.

— Вовки, — пробурмотів він.

— Що?

— Рейнджери сказали, що сліди не належать ведмедям — а вовки не бувають такі великі…

— Ці були велетенські.

— Скількох, кажеш, ти бачила?

— П’ятьох.

Чарлі похитав головою та схвильовано насупився. Нарешті він сказав тоном, якому не можна було суперечити:

— Більше ніяких прогулянок.

— Без проблем, — пообіцяла я.

Чарлі подзвонив у відділок, щоб повідомити, щó я бачила. Звісно, я трохи збрехала про місце, де бачила вовків, — сказавши, що йшла стежиною, яка веде на північ. Я не хотіла, щоб тато дізнався, як далеко я зайшла проти його волі, а головне — я не хотіла, щоб хтось вирушив туди, де Лоран може шукати мене. На саму лише думку про це мені стало зле.

— Ти голодна? — запитав Чарлі, повісивши трубку.

Я похитала головою, хоча, мабуть, я таки зголодніла. Я не їла нічого цілий день.

— Просто втомлена, — сказала я й обернулася в бік сходів.

— Гей, — гукнув мене Чарлі, в голосі його знову звучала підозра. — Ти казала, що Джейкоб поїхав на увесь день?

— Так сказав Біллі, — мовила я, спантеличена таким запитанням.

Якусь мить він вивчав мій вираз обличчя і, здається, залишився задоволений тим, що побачив.

— Гм.

— А що? — запитала я. Його слова прозвучали так, наче він думав, що сьогодні вранці я його обманула. Обманула ще про щось, окрім занять у Джесики.

— Ну, просто коли я їхав по Гаррі, то бачив біля крамниці Джейкоба. Він був зі своїми друзями. Я помахав йому… та, гадаю, він мене не помітив. Думаю, він сперечався з друзями. І мав якийсь дивний вигляд. Так наче через щось хвилювався. А ще… Чудасія, як швидко ростуть діти. Щоразу, коли я його бачу, він здається мені все більшим і більшим.

— Біллі сказав, що Джейкоб зі своїми друзями поїхав у Порт-Анджелес у кіно. Мабуть, вони на когось чекали.

— А… — Чарлі кивнув і попрямував на кухню.

Я залишилася в холі та міркувала над тим, чому б це Джейкобу сваритися з друзями. Цікаво, може, він не поладнав з Ембрі через ситуацію, що склалася з Семом? Можливо, саме тому він проігнорував мене сьогодні — якщо він налагодить стосунки з Ембрі, то я не маю нічого проти.

Я затрималася на кілька секунд, щоб перевірити, чи зачинені двері. Це було смішно. Що таке дверний замок для чудовиськ, яких я бачила сьогодні по обіді? А якщо… Лоран прийде сюди?

Або… Вікторія.

Я лягла в ліжко, але мене так трусило, що я не могла заснути. Я залізла під покривало, скрутилася калачиком і, набравшись відваги, глянула в очі жахливим фактам.

Від мене нічого не залежить. Ніякі заходи безпеки не допоможуть. Не існує місця, де я можу сховатися. Немає людини, яка здатна мені допомогти.

У животі тривожно забуркотіло, і я усвідомила, що все набагато гірше, ніж я гадала. Звісно, все це стосується й Чарлі також. Батько спить у сусідній кімнаті, і він також буде на волосину від смерті. Мій запах приведе ворогів сюди незалежно від того, чи я буду тут, чи ні.

Я тремтіла всім тілом, мої зуби клацали від жаху.

Щоб заспокоїтися, я почала мріяти про неможливе: я уявила, що велетенські вовки наздогнали Лорана десь у лісовій гущавині й розтерзали безсмертного, як звичайну людину. Незважаючи на абсурдність цієї думки, я все-таки трохи заспокоїлася. Якщо вовки його зловили, то він не встиг розказати Вікторії, що я тут сама-самісінька. А якщо він не повернеться, можливо, вона подумає, що Каллени досі мене захищають. Якби ж вовки могли здолати Лорана…

Мої добрі вурдалаки ніколи не повернуться; я заспокоювала себе мріями про те, що злі також можуть більше не з’явитися!

Щосили замруживши очі, я чекала, щоб мене якомога швидше окутав сон — я майже з нетерпінням сподівалася на черговий нічний кошмар. Краще кошмар, ніж прекрасне бліде обличчя, яке я бачу зараз, незважаючи на всі заборони. Воно усміхається мені.

В моїй уяві очі Вікторії, почорнілі від спраги, блищать в очікуванні своєї наступної жертви. Її рот із блискучими зубами розтягнувся в посмішці. Її волосся, руде як вогонь, хаотично майорить навколо її дикого обличчя.

В голові знову лунали слова Лорана. Якби ти тільки знала, що вона для тебе готує…

Я затиснула рот кулаком, щоб не заволати.

Розділ 11

Секта

Щоранку, коли я розплющувала очі, зі здивуванням усвідомлювала, що пережила ще одну ніч. Коли здивування минало, моє серце починало шалено калатати, а долоні пітніли; я не могла спокійно дихати, поки не вилазила з ліжка й не переконувалася, що з Чарлі все гаразд.

Я чудово розуміла, що він хвилюється за мене — бачачи, як я підскакую від найменшого звуку й білію без причини. Судячи з питань, які він час від часу ставив, він в усьому винив Джейкоба, його тривалу відсутність.

Через постійний страх я й не помітила, що промайнув іще один тиждень, а Джейкоб так і не подзвонив. Та коли я спромоглася зосередитися на своєму нормальному житті — якщо моє життя взагалі можна було назвати нормальним, — то це мене засмутило.

Я вкрай скучила за Джейком.

Самотність була нестерпною, до того ж тепер я жахливо боялася. Тепер, більш ніж будь-коли, мені потрібен був його легковажний заразливий сміх. Я так безпечно почувалася в його маленькому гаражі, мені потрібна була його тепла рука, що стискає мої холодні пальці.

Я сподівалася, що він подзвонить мені в понеділок. Якщо він помирився з Ембрі, хіба він не захоче поділитися цієї звісткою зі мною? Мені хотілося вірити, що він просто турбується про свого друга й приділяє йому більше часу. Я й не припускала думки про те, що він збирається відштовхнути мене.

Я подзвонила йому у вівторок, але ніхто не відповів. Може, телефонні лінії ще не полагодили? Чи Біллі поставив визначник номера?

У середу я дзвонила щопівгодини до одинадцятої вечора, безнадійно сподіваючись почути теплий голос Джейкоба.

В четвер я просиділа цілу годину у пікапі перед своїм домом, зачинивши дверцята й тримаючи ключ у руці. Я сперечалася сама з собою, намагаючись вигадати привід для швиденької подорожі в Ла-Пуш і назад, але так і не вигадала.

Я була певна, що Лоран уже повернувся до Вікторії. Якщо я поїду в Ла-Пуш, то є шанс, що хтось із них знайде мене там. А якщо вони нападуть на мене, коли поруч буде Джейк? Хоч як важко визнавати це, але Джейкобу краще мене уникати. Так буде безпечніше для нього.

На жаль, я не знала, як уберегти Чарлі. Швидше за все, Лоран і Вікторія прийдуть по мене вночі, а як мені виманити Чарлі з дому вночі? Якщо я розкажу йому правду, то він замкне мене деінде в кімнаті з м’якими стінами. Я б із радістю погодилася на це, якби таким чином могла врятувати йому життя. Але, шукаючи мене, Вікторія найперше прийде в його дім. Якщо вона знайде мене тут, можливо, це її задовольнить. Можливо, покінчивши зі мною, вона просто забереться.

Тож мені не можна втікати. А навіть якби й можна було, то куди мені податися? До Рене? Я затремтіла, уявивши, як приведу за собою чорних примар у безпечний та сонячний світ матері. Я ніколи не наражу її на таку небезпеку.

Мені здавалося, що хвилювання проїдає діру в моєму шлунку. Скоро у мене буде виразка.

Того вечора Чарлі зробив мені послугу й подзвонив до Гаррі, щоб запитати, чи Блеки бува не виїхали з міста. Гаррі сказав, що в середу ввечері бачив Біллі на зборах і він нічого не казав про від’їзд. Чарлі порадив, щоб я не хвилювалася: Джейкоб обов’язково зателефонує, тільки-но зможе.

В п’ятницю по обіді, коли я верталася зі школи, мене раптом осінило.

Я не звертала уваги на знайому дорогу, дозволивши звуку двигуна паралізувати мій мозок і приспати тривоги, коли раптом знайшла пояснення ситуації, яке, мабуть, уже давно сформувалося у моїй підсвідомості.

Тільки-но я подумала про це, відчула себе справжньою дурепою. Як тільки я могла цього не помічати? Звісно, мені було про що хвилюватися — вампіри, які прагнули помсти, гігантські вовки-мутанти, болюча рана в грудях, — та коли ця здогадка нарешті спала мені на думку, то здалася такою очевидною!

Джейкоб мене уникає. Чарлі каже, що останній раз, коли він бачив його, той був якийсь дивний, засмучений… А ще ж були неуважливі, розмиті відповіді Біллі…

О Боже, я знаю напевне, що діється з Джейкобом.

Це все Сем Юлі. Навіть кошмари підштовхували мене до такої думки. Сем добрався до Джейкоба. З моїм другом відбувалося те саме, що й з іншими хлопцями в резервації. Зрештою Сем втягнув його в свою секту.

Джейк навіть і не думав відмовлятися від мене, усвідомила я в пориві натхнення.

Я зупинилася біля дому, але не заглушила двигуна. Що мені робити? Я все добре обміркувала.

Якщо я вирушу на пошуки Джейкоба, то існує ризик, що Вікторія й Лоран нападуть на нас обох.

А якщо не поїду, то Сем іще більше залякає Джейка і втягне в свою огидну банду. Якщо я не почну діяти зараз-таки, то потім може бути запізно.

Проминув цілий тиждень, а вурдалаки так і не з’являлися. Сім днів — більш ніж достатньо, щоб вони вернулися по мене; виходить, не так я вже їм і потрібна. Крім того, малоймовірно, що вони прийдуть по мене вдень. Шанс, що вони рушать за мною в Ла-Пуш, набагато менший, ніж шанс відвоювати Джейкоба у Сема.

Найнебезпечніше місце — пустельна лісиста дорога. Це не просто поїздка з метою дізнатися, що діється. Я вже й так знаю, що діється. Це радше рятувальна операція. Я збиралася поговорити з Джейкобом — якщо знадобиться, викрасти його. Якось я бачила передачу про те, як промивають мозок. Після цього людям потрібен спеціальний курс лікування.

Я вирішила, що спершу краще подзвонити Чарлі. Можливо, для того, щоб з’ясувати, що діється в Ла-Пуші, варто залучити поліцію. Я щодуху помчала в дім.

Чарлі сам підняв трубку у відділку поліції.

— Шеф поліції Свон.

— Тату, це Белла.

— Щось трапилося?

Зараз невдалий час дорікати йому через постійну звичку припускати найгірше. Мій голос тремтів.

— Я хвилююся за Джейкоба.

— Чому? — запитав він, здивований, що я завела розмову на таку несподівану тему.

— Гадаю… Гадаю, що в резервації діється щось дивне. Джейкоб розповідав, що з хлопцями його віку трапляються якісь дивні речі. Тепер із ним також діється щось незрозуміле, я за нього боюсь.

— Що саме діється? — Чарлі заговорив своїм звичним професійним тоном. Це добре, значить, він сприймає мене серйозно.

— Спочатку він був наляканий, потім почав уникати мене, а зараз… боюся, що він вступив у це дивне угрупування, банду Сема.

— Сема Юлі? — перепитав Чарлі здивовано.

— Так. Коли Чарлі відповідав, голос його був набагато спокійніший.

— Гадаю, ти помиляєшся, Білко. Сем Юлі — просто велика дитина. Ну, тепер він уже мужчина. Хороший син. Ти, мабуть, чула, як Біллі говорив про нього. Сем творить справжні дива з підлітками в резервації. Він єдиний, хто… — Чарлі запнувся на півслові, і я подумала, що він хоче згадати про ту ніч, коли я загубилася в лісі. Я швидко продовжила.

— Тату, все зовсім не так. Джейкоб його боявся.

— Ти говорила про це з Біллі? — тепер він намагався заспокоїти мене. Він перестав сприймати мене серйозно, щойно мова зайшла про Сема.

— Біллі це не цікавить.

— Белло, я впевнений, що все гаразд. Джейкоб іще дитина; мабуть, він просто тиняється десь без діла. Я переконаний, що з ним усе гаразд. Зрештою, він не може проводити весь час із тобою.

— Справа не в мені, — наполягала я, але битва вже була програна.

— Не думаю, що тобі варто хвилюватися через це. Нехай Біллі сам потурбується про Джейкоба.

— Чарлі… — мовила я жалібно.

— Білко, у мене багато роботи. Два туристи зникли зі стежини неподалік від озера, — в його голосі була тривога. — Ця проблема з вовками виходить із-під контролю.

На якусь мить я завмерла, звістка здивувала мене. Вовки не могли вижити у поєдинку з Лораном…

— Ти впевнений, що це вовки? — запитала я.

— Боюсь, що так, люба. Там було… — він вагався. — Там були знову сліди і… цього разу трохи крові.

— Ох!

Тоді виходить, що до сутички не дійшло. Мабуть, Лоран просто втік від вовків, але чому? Те, що я бачила на галявині, здавалося все більш чудернацьким і недоступним моєму розумінню.

— Слухай, мені й справді треба йти. Не хвилюйся за Джейка, Белло. Я впевнений, що нічого не трапилося.

— Гаразд, — сказала я різко. Слова Чарлі нагадали мені про важливішу справу. — Бувай.

Я повісила трубку.

Я дивилася на телефон добру хвилину. Якого чорта! — вирішила я.

Біллі відповів після другого гудка.

— Алло?

— Добридень, Біллі, — гаркнула я. Надалі я намагалася, щоб мій голос звучав дружніше. — Можна мені поговорити з Джейкобом, будь ласка?

— Джейка немає вдома. Яка несподіванка!

— А ви знаєте, де він?

— Поїхав кудись зі своїми друзями, — відповів мені Біллі обережно.

— Ах так? Із кимсь, кого я знаю? Може, з Квілом? — в моєму тоні відчувався прихований підтекст.

— Ні, — сказав Біллі повільно. — Не думаю, що сьогодні він із Квілом.

Я подумала, що краще не вимовляти ім’я Сема.

— З Ембрі? — запитала я. Здається, Біллі повеселішав і відповів:

— Так, він з Ембрі. Для мене цього було достатньо. Ембрі був одним із банди.

— Що ж, передайте, щоб він подзвонив мені, коли повернеться, гаразд?

— Звісно. Без проблем, — зі слухавки одразу долинули гудки.

— До зустрічі, Біллі, — пробурмотіла я сама до себе. Я поїхала в Ла-Пуш і приготувалася чекати. Якщо знадобиться, то просиджу тут цілу ніч. Я не піду до школи. Колись же хлопець повинен вернутися додому, а коли це станеться, то він буде просто змушений погомоніти зі мною.

Роздуми про страшну поїздку поглинули всю мою увагу, і я й не помітила, як дісталася місця призначення. Я й не зауважила, як ліс почав рідшати, і я угледіла перші маленькі будиночки резервації.

Раптом я помітила високого хлопця в бейсбольній кепці, який ішов потойбіч дороги.

На якусь мить у мене аж подих перехопило — невже мені так пощастило і я натрапила на Джейкоба, навіть не почавши пошуків? Але цей хлопець був набагато крупніший, і волосся під кепкою було коротко стрижене. Навіть подивившись на нього ззаду, я могла з упевненістю сказати, що це Квіл, хоча він сильно виріс відтоді, як я бачила його востаннє. Що діється з цими квілеутами? Може, їх годують експериментальними гормонами росту?

Я виїхала на зустрічну смугу й зупинилася біля хлопця. Почувши рявкіт мого двигуна, він підвів погляд.

Вираз Квілового обличчя радше налякав мене, ніж здивував. Його лице було задумливе й похмуре, чоло зморщилося від тривоги.

— О, привіт, Белло, — привітався він досить в’яло.

— Привіт, Квіле… З тобою все гаразд? Він подивився на мене й насупився.

— Все нормально.

— Підвезти тебе? — запропонувала я.

— Гадаю, що так, — пробурмотів він. Обійшов пікап спереду, відчинив пасажирські дверцята й заліз усередину.

— Куди?

— Мій дім розташований на півночі, за крамницею, — сказав він.

— Ти бачив сьогодні Джейкоба? — це запитання вихопилося з моїх уст, тільки-но він замовк. Я поглянула на Квіла з надією, чекаючи на відповідь. Якусь мить він дивився у вікно, і тільки потім заговорив.

— Здалеку, — сказав він нарешті.

— Здалеку? — перепитала я.

— Я намагався простежити за ними — він був з Ембрі, — говорив Квіл тихо. Через гучне завивання двигуна чути було погано. Я присунулася ближче. — Я знаю, що вони мене бачили. Але розвернулися та зникли в густих заростях. Гадаю, вони були не самі — думаю, що там був Сем зі своєю бандою.

Я блукав лісом цілу годину й гукав їх. Оце щойно вибрався з лісу, саме тоді, коли ти мене підібрала…

— Значить, Сем таки добрався до нього, — мої слова прозвучали глухо, адже я міцно зціпила зуби.

Квіл здивовано витріщився на мене.

— То ти все знаєш? Я кивнула.

— Джейк розповів мені… раніше.

— Раніше, — повторив Квіл і зітхнув.

— Джейкобу зараз так само погано, як і всім іншим?

— Він без Сема ні на крок, — Квіл повернув голову та сплюнув через відчинене вікно.

— А до цього — чи уникав він вас? Чи був він засмучений? Квіл говорив тихо та трохи різкувато:

— Не так довго, як інші. Може, один день. А тоді Сем швиденько взявся до нього.

— Як гадаєш, що це може бути? Наркотики чи щось інше?

— Не думаю, щоб Джейкоб чи Ембрі могли в таке вплутатися… та хто їх знає? Що ще це може бути? І чому ніхто зі старших не хвилюється? — він похитав головою, в очах з’явився страх. — Джейкоб не хотів вступати в цю… секту. Не розумію, що могло змінити його думку? — Квіл подивився на мене, його обличчя перекосилося від переляку. — Я не хочу бути наступним.

Мої очі віддзеркалили його страх. Вдруге я почула, що цю банду називають сектою. Я затремтіла всім тілом.

— Може, твої батьки допоможуть? Він скривився.

— Еге ж, мій дід, як і дід Джейкоба, належить до старійшин. Як він часто каже, Сем Юлі — це дарунок небес.

Ми розгублено дивилися одне на одного. Тепер ми були в Ла-Пуші, і мій пікап ледве котився вздовж дороги. Недалеко попереду виднілася єдина в резервації крамниця.

— Я вийду тут, — сказав Квіл. — Мій дім ось там, — він указав на маленький дерев’яний прямокутник, що стояв за крамницею. Я звернула на узбіччя, й він вискочив із машини.

— Я поїду до Джейкоба додому й чекатиму його там, — сказала я рішуче.

— Удачі тобі, — Квіл гримнув дверцятами й почовгав додому, схиливши голову й опустивши плечі.

Вираз його обличчя не давав мені спокою, я розвернулася й поїхала до будинку Блеків. Квіл боявся, що стане наступним. Що ж тут діється?

Я зупинилася біля будинку Джейкоба, заглушила двигун і відчинила вікна. Сьогодні спекотно і зовсім безвітряно. Я поклала ноги на панель управління та приготувалася чекати.

Аж раптом боковим зором я помітила якийсь рух — я обернулася й побачила, що Біллі розгублено дивиться на мене крізь шибку. Я помахала йому й усміхнулася, але не зрушила з місця.

Він прижмурив очі й щільно запнув вікно фіранкою.

Я приготувалася чекати стільки, скільки знадобиться, але мені треба було хоч чимось себе зайняти. На дні сумки я знайшла ручку й стару контрольну. Я почала виводити закарлючки на зворотному боці.

Я тільки встигла намалювати один ряд діамантів, коли хтось різко шарпнув за ручку дверцят.

Я підскочила від несподіванки та швидко звела очі, сподіваючись побачити Біллі.

— Що ти робиш тут, Белло? — рявкнув Джейкоб.

Я здивовано витріщилася на нього.

За останні кілька тижнів, що ми не бачилися, Джейкоб вельми змінився. Першим впав ув око його чуб — його прегарне волосся зникло, голова була обстрижена настільки коротко, що здавалося, її вкривав чорнильний відблиск, чимось схожий на чорний атлáс. Риси обличчя загострилися ще більше, змужніли, і на вигляд Джейк був… старший. Шия та плечі також змінилися — вони, здається, ще змужніли. Коли він схопився своїми ручищами за вікно моєї машини, на його бронзовій шкірі здулися вени й сухожилля. Проте фізичні зміни не були найважливішими.

Змінився вираз його обличчя, я ледве його впізнала. Щира, дружня усмішка зникла разом із волоссям, а теплота Джейкових темних очей змінилася похмурим виразом обурення й образи. Тепер у ньому було щось темне. Немов моє сонце вибухнуло.

— Джейкобе? — прошепотіла я.

Він подивився на мене, в очах палали злість та напруга.

Аж раптом я помітила, що ми не самі. Позаду Джейка стояли ще чотири постаті; всі високі й засмаглі, з коротко обстриженим чорним волоссям — такі як Джейкоб. Можна було подумати, що всі вони рідні брати — я навіть не змогла розпізнати в цій групі Ембрі. Схожість підсилювалася жахливим виразом ворожості, що виблискувала в кожній парі очей.

В кожній, окрім однієї. Старший на кілька років Сем стояв позаду, на його обличчі був спокійний і трохи самовпевнений вираз. Мені довелося проковтнути клубок, що застряг у горлі. Мені кортіло зацідити Семові. Ні, я хотіла зробити більше, ніж просто вдарити. Більше за все на світі мене підмивало стати злісною та смертоносною, кимсь, хто зможе протистояти банді. Кимсь, хто може налякати Сема Юлі.

Я хотіла стати вампіром.

Це дике бажання опанувало мене зненацька, аж перехопило подих. Здобути перемогу над ворогом — ось моє найзаповітніше заборонене бажання, і тому найболючіше, навіть якщо воно виникає в таких випадках, як цей. Таке майбутнє втрачене для мене назавжди, хоча воно й так ніколи не було доступним. Я зібралася на силі, щоб узяти себе в руки, поки рана в грудях не почала нити.

— Чого тобі треба? — запитав Джейкоб й, побачивши, які емоції вирують на моєму обличчі, обурився ще більше.

— Хочу з тобою поговорити, — сказала я тихо. Намагалася зосередитися, але досі не могла не думати про свою заборонену мрію.

— Говори, — прошипів він крізь зуби. Його погляд був злісний. Я ніколи не бачила, щоб він дивився так на когось, принаймні на мене. Це мене ранило — невимовний фізичний біль стиснув мозок.

— Наодинці! — прошипіла я, мій голос став упевненішим. Джейк озирнувся, і я знала, на кого він дивиться. Решта також обернулися до Сема, чекаючи на його реакцію.

Сем кивнув, його обличчя було незворушне. Він сказав кілька слів не знайомою мені мовою — це була точно не французька й не іспанська, я подумала, що це, мабуть, квілеутська. Потім він розвернувся й попрямував до будинку Джейкоба. Всі інші: Пол, Джаред та Ембрі, — рушили за ним.

— Гаразд, — здається, Джейкоб трохи заспокоївся, коли інші пішли. Вираз його обличчя став більш урівноваженим, але й безнадійнішим. Куточки його вуст похмуро опустилися донизу.

Я глибоко вдихнула.

— Ти знаєш, про що я хочу запитати.

Він не відповів. Тільки сумно подивився на мене. Я теж поглянула на нього, запанувала мертва тиша. Біль у його очах позбавив мене рішучості. Я відчула, як клубок підступає мені до горла.

— Може, прогуляємося? — запитала я, тільки-но знову змогла говорити.

Джейк не відповів, вираз його обличчя не змінився.

Я вилізла з машини, відчуваючи, як кілька пар очей стежать за нами, й рушила вздовж дерев на північ. Я чула, як під моїми ногами чвякає мокра трава й придорожнє болото, але це був єдиний звук, який долинав до мене. Тому спочатку я вирішила, що Джейкоб не йде за мною. Та озирнувшись, я побачила, що він праворуч від мене. Мабуть, його ноги зуміли знайти не таку шумну стежку, як мої.

Я почувалася набагато краще під покровом густого лісу, де Сем не міг нас побачити. Поки ми йшли, я намагалася сказати щось, але у мене немов пропав дар мови. Я дедалі більше злилася через те, що Джейкоба втягнули в… що Біллі допустив це… що Сем може стояти так спокійно й самовпевнено…

Раптом Джейкоб прискорив крок, легко обігнавши мене завдяки своїм довгим ногам, а тоді різко розвернувся, зупинившись посеред стежки. Я також була змушена зупинитися.

Мене вразила невимушена плавність його рухів. Бо раніше Джейкоб начебто був такий самий незграбний, як і я, і все через те, що постійно ріс. Коли він устиг так змінитися?

Але Джейкоб не дав мені часу, щоб над цим поміркувати.

— Давай швидше з цим покінчимо, — сказав він різким, трохи хрипким голосом.

Я чекала. Він знав, чого мені треба.

— Це не те, що ти думаєш, — сказав він виснажено. — Це навіть не те, що думав я, — я сильно помилявся.

— Тоді що це?

Він довго вивчав моє обличчя, міркуючи над чимось. Злість так і не зникла з його очей. Нарешті він мовив:

— Я не можу тобі цього сказати. Моя щелепа напружилася, і я мовила крізь зуби:

— Я думала, що ми були друзями.

— Так, були, — він наголосив на минулому часі.

— Але тобі більше не потрібні друзі, — сказала я гірко. — Тепер у тебе є Сем. Це так чудово — ти завжди хотів дружити з ним.

— Раніше я не розумів його.

— А тепер тебе осінило. Алілуя.

— Це не те, що я думав. Справа не в Семові. Він допомагає мені всім, чим може, — раптом Джейків голос захрип. Він подивився вперед понад моєю головою, потім на мене, у його очах палала лють.

— Він допомагає тобі, — невпевнено повторила я. — Ну звісно.

Але Джейкоб, здається, не слухав. Він глибоко дихав, намагаючись заспокоїтися. Він був такий злий, що в нього руки трусилися.

— Джейкобе, будь ласка, — прошепотіла я. — Скажи, що трапилося? Можливо, я зможу допомогти.

— Ніхто не може допомогти мені, — майже простогнав він, голос його зірвався.

— Що він зробив із тобою? — не вгавала я, на очах виступили сльози. Я потягнулася до нього, як колись, ступивши крок уперед і широко розвівши руки.

Цього разу він відсахнувся, затуляючись від мене.

— Не торкайся мене, — прошепотів він.

— Сем тебе чимось заразив? — пробурмотіла я. Дурні сльози покотилися по щоках. Я витерла їх тильним боком долоні та схрестила руки на грудях.

— Перестань звинувачувати в усьому Сема, — випалив він. Він хотів відкинути долонями чуб, але ж волосся вже не було, тож руки впали додолу.

— Тоді кого мені звинувачувати? — відповіла я різко.

Він ледь помітно усміхнувся; це була в’яла викривлена посмішка.

— Ти не захочеш цього чути.

— Чому це в дідька я не захочу! — заверещала я. — Я хочу знати, і то негайно!

— Ти все неправильно розумієш, — крикнув він у відповідь.

— Не смій казати мені, що я щось неправильно розумію, — я тут єдина при здоровому глузді! Скажи, чия це вина, якщо не твого дорогоцінного Сема!

— Ти сама напросилася, — гаркнув Джейк на мене, і його очі заблищали. — Якщо ти хочеш когось звинувачувати, то чому б тобі не вказати пальцем на тих огидних, смердючих кровопивць, яких ти так любиш?

У мене від здивування розтулився рот, і я з шумом випустила з легень повітря. Я заклякла, почувши ці жахливі слова. Біль пронизав моє тіло, болюча рана в грудях знову відкрилася. Але все це відійшло на другий план, на мене впала лавина думок. Я не могла повірити в те, що почула. На Джейковому обличчі не було й сліду нерішучості. Тільки злість.

Я досі стояла з роззявленим ротом.

— Я ж казав, що ти не захочеш це чути, — мовив він.

— Я не розумію, кого ти маєш на увазі, — прошепотіла я. Він недовірливо звів одну брову.

— Я думаю, ти чудово розумієш, кого я маю на увазі. Ти ж не хочеш, щоб я сказав це вголос, правда? Я не люблю завдавати тобі болю.

— Я не розумію, кого ти маєш на увазі, — повторила я автоматично.

— Калленів, — сказав він повільно, навмисне розтягуючи це слово, а тим часом продовжував пильно роздивлятися моє обличчя. — Я бачив це в твоїх очах, я бачу це щоразу — я знаю, що значить для тебе це ім’я.

Я заперечливо похитала головою, намагаючись прийти до тями. Звідки йому про це відомо? І який це має стосунок до Семової секти? Може, це банда вампіроненависників? Який сенс створювати таке угрупування, коли у Форксі більше не живе жодного вурдалака? Чому Джейкоб почав вірити в казки про Калленів саме зараз, коли їх уже й слід прохолов і вони більше ніколи не повернуться?

Щоб дати відповідь на ці запитання, мені знадобиться чимало часу.

— Тільки не кажи, що ти почав дослухатися до забобонних теревенів Біллі, — сказала я, витиснувши з себе слабку посмішку.

— Треба віддати йому належне — він знає більше, ніж я думав.

— Досить жартувати, Джейкобе. Він подивився на мене критично.

— Досить забобонів, — сказала я швидко. — Я все одно не розумію, чому ти звинувачуєш в усьому… Калленів, — я здригнулася на звук власного голосу. — Вони поїхали звідси понад півроку тому. Як ти можеш звинувачувати їх у тому, що Сем робить зараз?

— Сем не робить нічого, Белло. Я знаю, що їх немає… Але іноді трапляються речі, яких не можна виправити. І тоді вже запізно.

— Що трапилося? Чому запізно? У чому ти їх звинувачуєш? Раптом він наблизився до мене, його очі сповнювала злість.

— У тому, що вони існують, — прошипів він.

Я невимовно здивувалася й розгубилася, коли в моїй голові знову пролунав голос Едварда; він застерігав, хоча я зовсім не боялася.

«Мовчи, Белло. Не тисни на нього», — попереджав мене Едвард.

Відтоді як ім’я Едварда прорвалося крізь кам’яні мури, під якими я його поховала, мені було не до снаги загнати його назад. Тепер спогади про нього не завдавали мені сильного болю — особливо в ті дорогоцінні секунди, коли я могла чути його голос.

Джейкоб стояв переді мною, він кипів, його трусило від злості.

Я не розуміла, чому галюцинація Едварда з’явилася так несподівано. Джейкоб був дуже злий, але ж це був просто Джейкоб. Не було адреналіну, не було небезпеки.

«Дай йому час, нехай заспокоїться», — наполягав Едвардів голос.

Я збентежено похитала головою.

— Ти просто смішний, — відповіла я їм обом.

— Гаразд, — сказав Джейкоб і знову почав глибоко дихати. — Я не обговорюватиму цього з тобою. Тепер це вже не має ніякого значення, шкоду вже й так заподіяно.

— Яку шкоду?

Він навіть не ворухнувся, хоча я прокричала ці слова просто йому в обличчя.

— Давай повернемося назад. Більше нам немає про що говорити.

Я роззявила рота від здивування.

— Нам є про що говорити! Ти мені так нічого й не сказав! Він пройшов повз мене й попрямував до будинку.

— Сьогодні я бачила Квіла, — крикнула я йому вслід. Він зупинився, але не розвернувся.

— Ти ж пам’ятаєш свого друга Квіла? Так, він наляканий. Джейкоб розвернувся до мене. Його лице скривилося від болю.

— Квіл, — єдине, що він сказав.

— Він також хвилюється за тебе. Він приголомшений тим, що діється.

Джейкоб у відчаї поглянув повз мене. Я не вступалася.

— Він боїться, що стане наступним.

Джейкоб схопився за дерево, його обличчя набрало дивного зеленуватого відтінку.

— Він не стане наступним, — прошепотів Джейкоб сам до себе. — Він не може бути наступним. Тепер уже все закінчилося. Це не повинно продовжуватися. Навіщо? Навіщо? — він ударив кулаком по дереву. Деревце було зовсім невелике, тонке й усього на кілька футів вище за Джейкоба. Але я все одно здивувалася, коли стовбур тріснув і шумно впав на землю.

Джейкоб витріщився на гострі кінці зламаного стовбура, його одразу ж охопив жах.

— Мені треба повертатися, — він розвернувся й пішов так швидко, що мені довелося за ним бігти.

— Назад до Сема!

— Все залежить від того, як на це подивитися, — мовив Джейк. Він щось бурмотів собі під ніс, відвертаючись від мене.

Я догнала його біля свого пікапа.

— Зажди! — крикнула я, коли він рушив до будинку.

Він обернувся до мене, і я побачила, що його руки знову тремтять.

— Їдь додому, Белло. Я більше не можу спілкуватися з тобою.

Дурний недоречний біль був надзвичайно пекучий. На очах знову з’явилися сльози.

— Ти… кидаєш мене? — слова були не зовсім годящі, але це було найкраще, що я змогла придумати. Зрештою, те, що було у нас із Джейкобом, — не просто шкільний роман. Це було щось набагато сильніше.

Раптом він гірко засміявся.

— Навряд чи. Якби таке сталося, я б тоді сказав: «Давай залишимося друзями». Але я не можу сказати навіть цього.

— Джейкобе… чому? Сем не дозволяє тобі мати інших друзів? Будь ласка, Джейку. Ти ж пообіцяв. Ти мені потрібен!

Цілковита порожнеча мого попереднього життя, яка знову загрожувала мені, виринула й завирувала переді мною, адже Джейкоб вносив у моє існування бодай якийсь зміст. Самотність почала душити мене.

— Мені дуже шкода, Белло, — Джейкоб виразно вимовив кожне слово крижаним голосом, який, здається, належав не йому.

Я не вірила, що Джейкоб хотів сказати саме це. Здавалося, його злісні очі намагалися додати ще щось, але я так і не зуміла прочитати їхнє послання.

Можливо, справа зовсім не в Семові. Може, Каллени тут також ні до чого. Можливо, Джейк просто намагався уникнути безнадійної ситуації. Може, мені варто поступитися, якщо так краще для нього. Я повинна це зробити. Так буде правильно.

І я почула власний голос, який переходив у шепіт.

— Вибач, що я не змогла… раніше… якби ж я могла змінити свої почуття до тебе, Джейкобе… — (я була у відчаї, я перекручувала правду заледве не до брехні). — Може… може, я б змогла змінитися, — прошепотіла я. — Можливо, якби ти дав мені трохи часу… просто не кидай мене зараз, Джейку. Я цього не переживу.

Злість на його обличчі змінилася стражданням. Він простягнув до мене тремтячу руку.

— Ні. Будь ласка, не думай так, Белло. Не вини себе, не думай, що справа в тобі. Це все через мене. Присягаюся, ти тут ні до чого.

— «Через мене, а не через тебе», — прошепотіла я. — Знов те саме.

— Я саме це маю на увазі, Белло. Я не… — всередині нього точилася страшна боротьба, голос його став ще хрипкішим, коли він спробував опанувати себе. Я бачила, що він страждає. — Я не пасую, щоб бути твоїм другом абощо. Я не такий, як був раніше. Я тебе не гідний.

— Що? — витріщилася я на нього здивовано. — Що ти таке говориш? Ти набагато кращий за мене, Джейку. Ти хороший! Хто сказав тобі, що це не так? Сем? Це підла брехня, Джейкобе! Не дозволяй йому говорити таке! — сама не усвідомлюючи цього, я знову почала верещати.

Обличчя Джейкоба зробилося неприступним.

— Ніхто не мусить говорити мені нічого. Я сам знаю, хто я.

— Ти мій друг, ось хто ти! Джейку, не треба! Він віддалявся від мене.

— Пробач мені, Белло, — знову сказав він; до мене долетіло хіба нерозбірливе бурмотіння. Він розвернувся й майже побіг до будинку.

Я не могла зрушити з місця. Я витріщилася на маленький будиночок; він здався мені замалим для чотирьох великих хлопців і двох дорослих чоловіків. Всередині не було жодної ознаки життя. Ні коливання фіранки, ні звуку голосів чи рухів. Здавалося, що він порожній.

Почав накрапати дрібний дощик, то тут то там жалячи мою шкіру. Я не могла відвести погляду від дому. Джейкоб обов’язково повернеться. Він повинен.

Дощ посилився, й повіяв сильний вітер. Важкі краплі вже не падали згори — вони розсікали повітря під кутом, долітаючи з заходу. Я відчула подих океану. Волосся тріпотіло навколо обличчя, прилипаючи до мокрих щік і плутаючись. Я чекала.

Нарешті двері відчинилися, і я з полегшенням ступила вперед.

У дверях з’явився Біллі на своєму інвалідному візку. Більше не було нікого.

— Белло, щойно дзвонив Чарлі. Я сказав йому, що ти вже їдеш додому, — його очі були сповнені співчуття.

Його співчуття стало останньою краплею. Я не відповіла. Просто мовчки розвернулася й сіла в машину. Я не зачинила вікон, тому сидіння змокли. Та це не мало ніякого значення. Я сама промокла до нитки.

Все не так погано! Все не так погано! — мій мозок намагався мене заспокоїти. Не так погано. Це ж не кінець світу, таке не може повторитися ще раз. Це просто кінець того маленького світу, в якому я жила досі. Ось і все.

Все не так погано, — погодилася я, — але таки погано.

Я думала, що Джейкоб зцілить мою рану — чи принаймні заповнить її чимось, не дозволивши їй так сильно боліти. Я помилилася. Він завдав мені ще однієї рани, вирізав ще одну діру — тепер я стала схожа на швейцарський сир. Дивно, що я досі не розсипалася на шматочки.

Чарлі чекав на ґанку. Коли я під’їхала до будинку, він вийшов мені назустріч.

— Дзвонив Біллі. Він сказав, що ви з Джейком сильно посварилися; сказав, що ти дуже засмутилася, — пояснив він, відчиняючи дверцята моєї машини.

Тоді він зазирнув мені в обличчя. Й аж вжахнувся. Я намагалася уявити власне лице, щоб дізнатися, що він там побачив. Воно було порожнє й холодне, і я усвідомила, що саме нагадало це йому.

— Все сталося не зовсім так, — пробурмотіла я.

Чарлі простягнув руку й допоміг мені вилізти з машини. Він нічого не сказав про мій мокрий одяг.

— То що тоді трапилося? — запитав він, коли ми зайшли всередину.

Водночас він зняв із канапи покривало й накинув мені на плечі. Тільки тепер я помітила, що тремчу.

— Сем Юлі каже, що Джейкоб більше не може бути моїм другом, — мій голос звучав якось в’яло.

Чарлі кинув на мене здивований погляд.

— Хто це тобі сказав?

— Джейкоб, — мовила я, хоча це було не зовсім те, що він сказав. І все-таки це була правда.

Брови Чарлі підскочили вгору.

— Ти справді думаєш, що Сем Юлі якось причетний до цього?

— Я точно знаю. Але Джейкоб не каже, як саме.

Я чула, як вода з мого одягу стікає на підлогу й заливає лінолеум.

— Мені треба переодягнутися. Чарлі замислився.

— Гаразд, — мовив він розгублено.

Я вирішила прийняти душ, тому що вельми змерзла, але гаряча вода, здається, не допомогла. Я досі тремтіла, тому вимкнула воду. Запанувала тиша, і я почула, як Чарлі говорить із кимсь унизу. Я загорнулася в рушник і вийшла з ванної кімнати.

В голосі Чарлі відчувалася злість.

— Мене цим не проведеш. Це якась нісенітниця. Потім запала тиша, і я зрозуміла, що він говорить по телефону. Минула хвилина.

— Не звалюй усе на Беллу! — раптом загорлав Чарлі.

Я аж підскочила. Коли він заговорив знову, голос його лунав тихше й обережніше:

— Белла неодноразово давала зрозуміти, і то дуже ясно, що вони з Джейкобом тільки друзі… Ну, якщо все так і було, то чому ти не розказав мені про все з самого початку? Ні, Біллі, думаю, що вона права щодо цього… тому що я знаю свою дочку, і якщо вона каже, що раніше Джейкоб був наляканий… — він не закінчив речення, а коли заговорив знову, то майже кричав. — Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що я знаю свою дочку не так добре, як гадаю?… — (Він слухав якусь мить, а тоді відповів так тихо, що я ледве почула). — Якщо ти вважаєш, що я нагадаю їй про це знову, то краще подумай двічі. Вона тільки почала приходити до тями, і певен, завдяки Джейкобу. І якщо вона знову впаде в депресію через Джейкоба і його нового друга Сема, то їм доведеться відповідати за це переді мною. Ти мій друг, Біллі, але все це завдає болю моїй сім’ї.

Знову настала пауза, поки Біллі відповідав.

— Так, ти правильно мене зрозумів — якщо ті хлопці хоч на міліметр перевищать межу дозволеного, я про це знатиму. Ми пильно стежитимемо за ними, можеш навіть не сумніватися, — це вже говорив не Чарлі; тепер це був шеф Свон. — Прекрасно. Ага. До побачення, — він із гуркотом жбурнув трубку.

Я швиденько перетнула навшпиньки коридор і зайшла в свою кімнату. Чарлі сердито бурчав на кухні.

Отже, Біллі збирався звинуватити в усьому мене. Я довела Джейкоба, і він нарешті не витримав.

Дивно, але я сама цього боялася. Проте після того, що Джейкоб сказав мені сьогодні, я перестала в це вірити. Це була не просто несподівана сварка, але понад усе мене здивувало те, що Біллі опустився до того, аби втручатися в наші з Джейкобом справи. Це наштовхнуло мене на одну цікаву думку: що б вони не приховували, ця таємниця була набагато важливіша, ніж я могла собі уявити. Принаймні мені відомо, що Чарлі на моєму боці.

Я одягнула піжаму й залізла в ліжко. Життя здалося мені набагато темнішим, ніж досі. Рани — тепер їх було дві — вже почали боліти, а чому б і ні? Я занурилася в спогади — не справжні, бо вони були занадто болючі, а фальшиві спогади про Едвардів голос, який почула сьогодні, — я прокручувала його в голові знову й знову, аж поки не заснула. Сльози повільно стікали донизу по моєму порожньому обличчю.

Сьогодні мені наснився новий сон. Падав дощ, Джейкоб безшумно йшов поруч, хоча під моїми ногами земля хрустіла, немов сухий гравій. Але то був не мій Джейкоб; це був новий, утомлений та граційний Джейкоб. Його плавні, витончені рухи когось мені нагадували, і поки я дивилася, він почав мінятися. Бронзовий відтінок його шкіри змився, лице стало блідо-біле, немов кістка. Очі зробилися золотистими, потім криваво-червоними, а тоді знову золотистими. Його нестрижене волосся маяло на вітрі, стаючи каштановим там, де його торкався вітер. А обличчя стало таким прегарним, що моє серце почало шалено калатати. Я потягнулася до нього, але він відступив на крок, затуляючись руками, мов щитом. А тоді Едвард зник.

Я прокинулася серед ночі й не могла зрозуміти, коли почала плакати — оце щойно, чи, може, я плакала ще уві сні. Я подивилася на темну стелю. Відчувала, що минуло уже більш як половина ночі — і я в напівсонному стані. Я втомлено заплющила очі й проказала молитву, щоб знову заснути і щоб мені нічого не снилося.

Саме в цей момент я почула шум, який, мабуть, розбудив мене з самого початку. Щось гостре дряпало моє вікно, спричиняючи бридкий звук, немов кігтями по склу.

Розділ 12

Непроханий гість

Очі мої широко розплющилися від переляку, хоча я була настільки виснажена та збита з пантелику, що досі не могла збагнути, чи збудилася вже, чи ще сплю.

Щось знову дряпало моє вікно, спричиняючи той самий противний звук.

Спантеличена й незграбна спросоння, я вилізла з ліжка й попленталася до вікна, часто кліпаючи, щоб зігнати на ходу набридливі сльози.

Велетенська темна фігура якось дивно розхитувалася за вікном, нахиляючись до мене, так немов вона збиралася розтрощити скло. Налякана до смерті, я ступила крок назад, стримуючи жахливий крик, що ледь не вихопився з мого горла.

Вікторія.

Вона прийшла по мене.

Мені кінець.

Тільки не Чарлі!

Я здавила в горлі переляканий зойк. Я повинна пройти через усе це мовчки. Я повинна витримати. Якось. Я повинна зробити так, щоб Чарлі не прибіг на мій вереск…

Аж раптом темна постать заговорила знайомим, трохи хриплим голосом.

— Белло! — прошипіла вона. — Ой! Прокляття, відчини вікно! Ой!

Мені знадобилося дві секунди, щоб опанувати свій страх, перш ніж я змогла рухатися. Тоді я поспішила до вікна й відчинила його. Світла, що пробивалося крізь хмаринки, виявилося достатньо, щоб я змогла роздивитися чорну постать.

— Що ти робиш? — сказала я, важко дихаючи.

Джейкоб причепився до верхівки ялини, яка росла посеред маленького дворика Чарлі, й ненадійно погойдувався на ній. Під його вагою дерево схилилося донизу, і тепер він ледве балансував; його ноги були на відстані двадцяти футів від землі — менш ніж за ярд[7] від мене. Тонкі гілки верхівки ялини терлися об дім, спричиняючи дратівливий шум.

— Я намагаюся виконати… — прошипів він, переносячи вагу свого тіла на вершечок дерева, що хиталося під ним, — свою обіцянку!

Я кліпнула вологими затуманеними очима, переконана, що сплю.

— Коли це ти обіцяв, що заб’єшся, впавши з ялини Чарлі? Здається, він зовсім не здивувався, тільки фиркнув і почав погойдати ногами, щоб утримати рівновагу.

— Відійди вбік, — наказав він.

— Що?

Він знову почав щосили розхитуватися ногами туди-сюди. Раптом я усвідомила, що він збирався зробити.

— Джейку, ні!

Але я була змушена відскочити вбік, бо було вже запізно. Він щось пробурмотів і заскочив у моє відчинене вікно.

Я мало не заволала знову, бо злякалася, що він розіб’ється на смерть — чи принаймні покалічиться, вдарившись об дерев’яну стінку. На моє превелике здивування, він вправно пірнув у мою кімнату крізь вікно, приземлившись на ноги з тихим глухим звуком.

Ми обоє, затаївши подих, автоматично зиркнули в напрямку дверей, щоб переконатися, що шум не збудив Чарлі. Якусь мить ми мовчали, а тоді до нас долинуло спокійне похропування Чарлі.

На обличчі Джейкоба з’явилася широка посмішка; він був дуже задоволений собою. Це була не та усмішка, яку я знала й так любила, — це була нова посмішка на новому обличчі, що належало Семові. Вона тільки віддалено нагадувала Джейкову справжню щиру усмішку.

Цього для мене було занадто.

Вчора я до ночі плакала через цього хлопця. Його різка відмова пробила нову болючу рану в моїх грудях. Він залишив по собі новий нічний кошмар, як інфекцію в рані, яка кривавиться після поранення. А тепер він тут, у моїй кімнаті, посміхається, наче нічого й не сталося. Хоча його поява була шумна й незграбна, найгіршим було те, що вона нагадала мені про ті часи, коли Едвард пробирався вночі у моє вікно, і цей спогад роз’ятрив болючі рани.

Все це, а ще той факт, що я була втомлена як собака, не сприяло дружньому спілкуванню.

— Вимітайся звідси! — прошипіла я, вкладаючи в шепіт якомога більше злості.

Джейк кліпнув, на його обличчі застиг здивований вираз.

— Ні, — запротестував він. — Я прийшов, щоб вибачитися.

— Я не приймаю твоїх вибачень!

Я намагалася відштовхнути його назад до вікна — зрештою, якщо це сон, то це не завдасть йому болю. Але мої спроби були марні. Я навіть не зрушила його з місця. Я швидко опустила руки й вступилася.

На Джейкобі не було сорочки, й оскільки з вікна дув досить холодний вітер — я вся аж тремтіла, — мені було неприємно тримати руки на його оголених грудях. Його шкіра палала, як і чоло того разу, коли я востаннє його торкалася. Так наче в нього досі була гарячка.

З виду він не здавався хворим. Він здавався велетенським. Він схилився наді мною, загородивши собою все вікно, — через мою сердиту реакцію він утратив дар мови.

Більше я не могла витримувати — немов усі мої безсонні ночі воднораз навалилися на мене. Я так утомилася, що мені здалося: я можу впасти на землю просто тут. Я похитнулася й щосили намагалася не заплющувати очей.

— Белло? — прошепотів Джейкоб схвильовано. Я похитнулася знову, він ухопив мене за лікоть і провів до ліжка. Мої ноги підкосилися, тільки-но я опинилася біля краю ліжка, і я безвольно впала на матрац.

— Гей, із тобою все гаразд? — запитав Джейкоб, тривожно зморщивши чоло.

Я подивилася на нього, сльози й далі стікали по щоках.

— Чому в біса мені має бути добре, Джейкобе? Тривога на його обличчі змінилася гіркотою.

— Правильно, — погодився він і глибоко вдихнув. — Чорт. Гаразд… Я — я… пробач мені, Белло, — безперечно, вибачення було щирим, хоча в рисах обличчя й досі читалася злість.

— Навіщо ти прийшов сюди? Мені не потрібні твої вибачення, Джейку.

— Я знаю, — прошепотів він. — Але я не зміг залишити все як є. Це було просто жахливо. Вибач.

Я втомлено похитала головою.

— Я нічого не розумію.

— Я знаю. Я хочу все пояснити… — він раптом замовк. Його рот роззявився, наче йому перекрили кисень. Потім він знову глибоко вдихнув. — Але я не можу пояснити, — сказав він досі злісно. — Якби ж я міг!

Я схилила голову та сперлася на руки. Тому моє запитання прозвучало приглушено.

— Чому?

Якусь мить він мовчав. Я повернула голову вбік — була занадто втомлена, щоб підвести її, — аби поглянути на його обличчя. Воно мене вразило. Очі були примружені, зуби міцно зціплені, від напруження на чолі з’явилися дрібні зморшки.

— Що трапилося? — запитала я.

Він важко видихнув, і я зрозуміла, що він також затримував дихання.

— Я не можу, — пробурмотів він розгублено.

— Не можеш що? Він проігнорував моє запитання.

— Послухай, Белло, у тебе була коли-небудь таємниця, про яку ти не могла нікому розказати?

Він подивився на мене розуміючими очима, і я одразу ж подумала про Калленів. Сподіваюся, на моєму обличчі не з’явився винуватий вираз.

— Щось таке, що ти повинна була приховувати від Чарлі, від своєї матері…? — не вгавав Джейк. — Щось, про що ти не збираєшся говорити зі мною? Навіть зараз?

Я відчула, що мої очі звузилися. Я не відповіла на його запитання, але знала, що він обов’язково сприйме мовчання як згоду.

— Розумієш, може, у мене виникла така сама… ситуація? — він знову напружився, добираючи правильні слова. — Іноді відданість чомусь чи комусь стає на перешкоді. Іноді це не твоя таємниця, і не тобі вирішувати, чи розповісти її.

Я не могла заперечити. Він був на сто відсотків правий — я знала таємницю, якою не могла поділитися, бо вона була не моя, і яку я повинна була тільки захищати. Таємницю, про яку, як виявилося, він уже знав.

Я все одно не розуміла, який це має стосунок до нього, Сема чи Біллі. Що все це означало тепер, коли Каллени поїхали?

— Не збагну, для чого ти прийшов сюди, Джейкобе, якщо ти збирався загадувати мені загадки замість того, щоб дати на них відповіді.

— Мені дуже шкода, — прошепотів він. — Це зводить усе нанівець.

Якийсь час ми дивилися одне на одного в темній кімнаті, на наших обличчях завмер вираз безнадії.

— Мене вбиває те, — сказав він різко, — що насправді ти вже все знаєш. Я вже все тобі розказав!

— Про що ти говориш?

Він глибоко вдихнув і схилився наді мною, за лічені секунди вираз безнадії на його обличчі змінився спалахом натхнення. Він пильно дивився мені в очі, а голос його був швидкий та нетерплячий. Джейк говорив просто мені в обличчя; його подих був такий самий гарячий, як і шкіра.

— Гадаю, я знаю спосіб, як зробити так, щоб усе вийшло, — бо ти вже все знаєш, Белло! Я не можу вимовити цього, але якби ти здогадалася сама… Це б усе змінило!

— Ти хочеш, щоб я сама здогадалася? Здогадалася про що?

— Про мою таємницю! Тобі це під силу — ти знаєш правильну відповідь!

Я двічі кліпнула, намагаючись прояснити свій розум. Я так утомилася! Все, про що говорив Джейк, — якась нісенітниця.

Він подивився на збентежений вираз мого обличчя, і його лице знову напружилося.

— Зажди, дай-но я поміркую, може, я зможу дати тобі якусь підказку, — сказав він. Незалежно від того, що він збирався зробити, це було так важко для нього, що він аж почав задихатися.

— Підказку? — запитала я, намагаючись тримати себе в руках. Очі злипалися, і я насилу тримала їх розплющеними.

— Так, — підтвердив він, глибоко дихаючи. — Таку собі підмогу.

Він узяв моє обличчя своїми величезними, занадто теплими долонями та притягнув до себе. Він дивився мені в очі, коли шепотів, немов намагався повідомити ще щось, окрім слів, які він вимовляв уголос.

— Пам’ятаєш той перший день, коли ми зустрілися на узбережжі в Ла-Пуші?

— Звісно, що пам’ятаю.

— Розкажи мені, що ти пам’ятаєш.

Я глибоко вдихнула та спробувала зосередитися.

— Ти запитав щось про мою машину… Він кивнув, підганяючи мене.

— Ми говорили про твій «реббіт»…

— Продовжуй.

— Ми гуляли по пляжу…

Мої щоки ставали теплішими під його долонями, поки я згадувала все, але він цього не помічав — настільки гарячою була його шкіра. Тоді на узбережжі я запросила його прогулятися зі мною, трохи недоречно, але успішно фліртуючи, намагаючись витягнути з нього потрібну мені інформацію.

Джейк гарячково кивав, чекаючи, що я продовжуватиму.

Я говорила дуже тихо.

— Ти розповідав мені страшні історії… квілеутські легенди. Він заплющив очі та знову їх розплющив.

— Так, — слово було напружене, палке, так наче він перебував на межі чогось життєво важливого. Він говорив повільно, вимовляючи кожне слово дуже виразно. — Ти пам’ятаєш, про що я розказував?

Навіть у суцільній темряві він повинен був побачити, як змінився колір мого обличчя. Хіба таке можна забути? Не усвідомлюючи цього, Джейкоб розповів мені того дня все, що мені потрібно було знати: що Едвард — вампір.

Джейк подивився на мене проникливими очима.

— Добре поміркуй, — сказав він мені.

— Так, я пам’ятаю, — зітхнула я.

Він глибоко вдихнув, переборюючи себе.

— Ти пам’ятаєш усі леген… — він не зміг завершити запитання. Його рот залишився розтуленим, наче щось застряло йому в горлі.

— Чи пам’ятаю я всі легенди? — перепитала я.

Він мовчки кивнув.

Голова йшла обертом. Тільки одна історія справді мала значення. Я знаю, що спочатку він розповідав інші легенди, але я не могла згадати неважливу прелюдію. Особливо тепер, коли мій мозок був такий виснажений. Я похитала головою.

Джейкоб застогнав і зіскочив із ліжка. Він притис кулаки до чола й засопів швидко та сердито.

— Ти все знаєш, ти все знаєш, — бурмотів він сам до себе.

— Джейку? Джейку, будь ласка, я така втомлена. Зараз я ні на що не здатна. Може, вранці…

Він глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтися, і кивнув.

— Можливо, ти згадаєш. Я розумію, чому ти пам’ятаєш тільки одну історію, — додав він саркастичним, гірким тоном. Тоді знову плюхнувся на матрац біля мене. — Можна поставити тобі одне запитання? — докинув він досі саркастично. — Я просто вмираю з цікавості.

— Питання стосовно чого? — мовила я втомлено.

— Стосовно легенди про вурдалаків, яку я тобі розказав. Я витріщилася на нього наляканими очима, не в змозі відповісти. Він заговорив сам.

— Ти й справді нічого не знала? — поцікавився він хрипким голосом. — Невже я перший сказав тобі, хто він насправді?

Звідки Джейкобу це відомо? Чому він повірив, чому саме зараз? Я міцно зціпила зуби. Я подивилася на нього, у мене й на гадці не було щось відповідати. Він це зрозумів.

— Бачиш, що я маю на увазі, коли говорю про відданість? — пробурмотів він, голос його охрип ще сильніше. — Для мене це так само, тільки ще гірше. Ти навіть не можеш уявити, наскільки я повинен стримувати себе…

Мені це не сподобалося — не сподобалося, як Джейк заплющив очі, наче йому було боляче, коли сказав, що повинен стримувати себе. Мені це більш ніж не сподобалося — я зрозуміла, що згоряю від ненависті до всього, що завдає йому болю. Ненавиджу!

Обличчя Сема постало перед моїми очима.

Я все робила добровільно. Захищала таємницю Калленів, бо кохала одного з них — нерозділеною, проте щирою любов’ю. Для Джейкоба, здається, все було зовсім не так.

— Чи існує якийсь спосіб тебе звільнити? — прошепотіла я, торкнувшись його коротенького жорсткого волосся на потилиці.

Його руки почали тремтіти, але він не розплющив очей.

— Ні. Це на все життя. Пожиттєвий вирок, — він гірко засміявся. — А може, й довше.

— Ні, Джейку, — застогнала я. — А що як ми звідси втечемо? Тільки ти і я. Що як ми покинемо наші домівки, покинемо Сема?

— Від цього не можна втекти, Белло, — прошепотів він. — Хоча я б утік із тобою, якби міг, — його плечі також почали тремтіти. Він глибоко вдихнув. — Послухай, мені час іти.

— Чому?

— По-перше, ти маєш такий вигляд, наче от-от зомлієш. Тобі слід відпочити — мені ж треба, щоб ти розгадала мою загадку. Ти сама з’ясуєш усе, ти мусиш.

— А ще чому? Він насупився.

— Я втік — бо не повинен зустрічатися з тобою. Мої, мабуть, не можуть зрозуміти, де я, — його рот скривився. — Гадаю, мені доведеться про все їм розповісти.

— Тобі не слід нічого їм розповідати, — прошипіла я.

— Все одно я розкажу. В мені спалахнув гнів.

— Я їх ненавиджу!

Джейкоб подивився на мене широко розплющеними від здивування очима.

— Ні, Белло. Не треба їх ненавидіти. Це не провина Сема чи ще когось. Я ж казав — справа в мені. Власне… Сем — дуже класний. Джаред і Пол також чудові, хоча Пол трохи своєрідний… А Ембрі завжди був моїм другом. Тут нічого не змінилося — це єдина річ, яка не змінилася. Мені й справді соромно, що я думав про Сема так погано…

Сем класний? Я дивилася на Джейка з недовірою, але якщо він так хоче, то нехай так і буде.

— Тоді чому тобі не можна бачитися зі мною? — запитала я.

— Бо це не зовсім безпечно, — пробурмотів він, потупившись у підлогу.

Його слова страшенно мене налякали. Йому не може бути відомо ще й це? Ніхто не знає цього, окрім мене. Але він має рацію — зараз середина ночі, ідеальний час для полювання. Джейкоб не повинен бути тут. Якщо хтось прийде по мене, то я маю бути сама.

— Якби я думав, що це дуже… дуже небезпечно, — прошепотів він, — я б не прийшов. Але Белло, — він знову подивився на мене, — я пообіцяв тобі. Я й гадки не мав, що виконати цю обіцянку буде так важко, але це не означає, що я її не виконаю.

Він помітив, що я нічого не розумію.

— Після того дурного фільму, — нагадав він. — Я пообіцяв, що ніколи не завдам тобі болю… Сьогодні я не дотримав слова, правда?

— Я знаю, що ти зовсім не хотів так чинити, Джейку. Все нормально.

— Дякую, Белло, — він потис мені руку. — Я зроблю все від мене залежне, щоб бути біля тебе, як я й обіцяв, — він несподівано усміхнувся. Ця посмішка була не моя, але й не Семова, а якесь дивне поєднання їх обох. — Але ти й справді вельми допоможеш мені, якщо сама все втямиш, Белло. Постарайся, прошу тебе.

Я скорчила гримаску.

— Я спробую.

— А я спробую знову навідатися до тебе якнайшвидше, — зітхнув він. — А хлопці спробують відговорити мене.

— Не слухай їх.

— Спробую, — він похитав головою, наче сумнівався, що йому це вдасться. — Тільки-но все збагнеш, прийди і скажи мені сама… — (раптом із ним щось трапилося, його руки почали тремтіти), — якщо… якщо захочеш.

— Чому б я не схотіла тебе бачити?

Його обличчя стало злим і незворушним, зовсім таким, як обличчя Сема.

— О, я можу тільки здогадуватися, — сказав він хрипким голосом. — Слухай, мені й справді час іти. Можеш зробити мені послугу?

Я мовчки кивнула, злякавшись переміни, яка настала в ньому.

— Принаймні подзвони мені — якщо не захочеш знову мене бачити. Тільки дай мені знати, якщо так станеться.

— Цього не станеться… Він жестом обірвав мене на півслові.

— Просто дай мені знати. Він підійшов до вікна.

— Не будь бовдуром, Джейку, — мовила я невдоволено. — Ти зламаєш собі ногу. Вийди через двері. Чарлі не зловить тебе.

— Нічого я собі не зламаю, — пробурмотів він, але все-таки повернувся до дверей. Він вагався, проходячи повз мене, й подивився на мене такими очима, наче його штрикнули ножем. Він простягнув руку в благальному жесті.

Я взяла його долоню, і раптом він різко смикнув мене просто з ліжка, так що я налетіла на його груди.

— Про всяк випадок, — пробурмотів він у моє волосся, і схопив мене ведмежою хваткою, ледь не зламавши ребер.

— Я не можу дихати! — простогнала я.

Він одразу ж відпустив мене, тримаючи однією рукою за талію, щоб я не впала. Тоді підштовхнув мене — цього разу ніжніше — назад до ліжка.

— Тобі треба поспати, Білко. Ти повинна попрацювати головою. Я знаю, що тобі це до снаги. Ти потрібна мені, мені потрібне твоє розуміння. Я не втрачу тебе, Белло. Тільки не через це.

Одним великим кроком він перетнув кімнату й опинився біля дверей, які безшумно відчинив, і так само безшумно зник за ними. Я прислухалася, сподіваючись почути скрип сходинок, але так нічого й не почула.

Я лягла в ліжко, голова йшла обертом. Була занадто збентежена, занадто втомлена. Заплющила очі, намагаючись обміркувати почуте, настільки охоплена приємним відчуттям невагомості, що воно навіть не дезорієнтувало мене.

Мій сон не був мирним і спокійним, як я хотіла, — зовсім ні. Я знову опинилася в лісі і, як завжди, блукала між деревами.

Та я швидко зрозуміла, що це був інший сон, не такий, як завжди. Я не блукала й нічого не шукала; я просто тинялася за звичкою, бо це була моя звичайна поведінка в такому середовищі. Власне, це був навіть не той сам ліс. Пахло інакше, й світло падало зовсім не так. Пахло не вологою лісовою землею, а океаном. Я не бачила неба; проте здавалося, що на небі сяє сонце — листочки на верхівках дерев були яскравого зелено-жовтого кольору.

Це був ліс навколо Ла-Пуша — біля узбережжя, я була абсолютно в цьому впевнена. Я знала, якщо мені вдасться знайти пляж, то я зможу побачити сонце, тож я поквапилася вперед, прислухаючись до ледь чутного плеску хвиль.

А тоді я побачила, що Джейкоб також там. Він схопив мене за руку й потягнув у найтемніший куточок лісу.

«Джейкобе, що трапилося?» — запитала я. На його обличчі читався страх, волосся було знову прегарним, зібраним ззаду в хвостик. Він щосили тягнув мене в найтемнішу лісову хащу, але я не хотіла йти.

«Біжи, Белло, тікай!» — прошепотів він на лякано.

Несподівана хвиля дежа вю була настільки сильна, що мало не збудила мене.

Тепер я зрозуміла, чому я впізнала це місце. Тому що мені доводилося побувати тут раніше, в іншому сні. Мільйон років тому, в іншому житті. Цей сон наснився мені вночі після прогулянки з Джейкобом по пляжу. Першої ночі потому, як я довідалася, що Едвард — вампір. Мабуть, проживши той день заново з Джейкобом, я сколихнула свої поховані спогади.

Я нетерпляче чекала на завершення сну. З узбережжя лилося яскраве світло. Ще якась мить — і з-за дерев вийшов би Едвард, його шкіра блищала б, а очі були б темні й небезпечні. Він подивився б на мене й усміхнувся. Він був би прекрасним, немов янгол, а його зуби були б гострі…

Та я забігала наперед. Спочатку повинно було статися ще щось.

Джейкоб відпустив мою руку й заскавучав. Похитуючись і смикаючись, він упав на землю біля моїх ніг.

«Джейкобе!» — вигукнула я, та він зник.

Замість нього з’явився величезний вовк із червонувато-бурим хутром і темними розумними очима.

Сон відхилявся від свого курсу, як поїзд сходить із рейок.

Це був не той вовк, про якого я мріяла в минулому житті. Це був велетенський червонувато-бурий вовк, минулого тижня я стояла на галявині всього за півкроку від нього. Цей вовк був здоровезний, неймовірний, більший, ніж ведмідь.

Вовк пильно дивився на мене, намагаючись сказати своїми розумними очима щось життєво важливе. Темно-карі знайомі очі Джейкоба.

Я прокинулася від власного крику.

Я була майже впевнена, що цього разу Чарлі прибіжить поглянути, чи все гаразд. Зазвичай я кричу зовсім не так. Я зарилася головою в подушку, намагаючись стримати плач і вереск, що рвався назовні. Я накрилася з головою, гадаючи, чи можна якось розірвати зв’язок між двома подіями, який я щойно встановила.

Але Чарлі не прийшов, і зрештою я зуміла заглушити дивний звук, який вихоплювався з мого горла.

Тепер я все згадала — кожне слово, яке Джейкоб сказав мені того дня на пляжі, навіть те, що він говорив перед оповіддю про вурдалаків — не-мертвих, холодних. Особливо першу частину.

— Ти не чула старих переказів, звідки ми походимо — ми, квілеути? — почав він.

— Не те щоб, — визнала я.

— Існує багато легенд, частина з них стверджує, що наша історія бере початок до Потопу — подейкують, древні квілеути прив’язали каное до верхівок найвищих дерев, що росли на великій горі, і так врятувалися, як Ной із його ковчегом, — він усміхнувся, демонструючи мені, що сам не дуже вірить у ці байки. — Інша легенда твердить, що ми походимо від вовків. Вони — донині наші брати. Закон племені не дозволяє вбивати вовків… А ще є розповіді про не-мертвих, — додав він тихіше.

— Не-мертвих?

— Так. Розповідають історії про не-мертвих, холодних — древні, як легенди про вовків, розповідають і новіші. Якщо вірити легенді, прадідусь знав декого з них. Він уклав із ними угоду, яка не дозволяє їм заходити на нашу землю, — закотив Джейкоб очі.

— Твій прадідусь?

— Він був старійшиною племені, як і мій батько. Розумієш, не-мертві — закляті вороги вовків, ну, не зовсім вовків, а вовків, що можуть перевертатися на людей, як наші пращури. Ви називаєте їх вовкулаками.

— У вовкулак є вороги?

— Лише одні.

В моєму горлі наче щось застряло. Я намагалася проковтнути його, та воно не зрушило й на міліметр. Тоді я спробувала викашляти його.

— Вовкулака, — видихнула я.

Так, ось те слово, яке душило мене.

Увесь світ похитнувся, відхилившись від своєї осі.

Що це за місце тут? Чи справді існує світ, де стародавні легенди блукають малесенькими, зовсім непримітними містечками, оживляючи міфічних чудовиськ? Чи означає це, що кожна малоймовірна казка ґрунтується на абсолютній правді? Чи є навкруги хоч щось небожевільне й нормальне, чи кругом — тільки чари та привиди?

Я обхопила голову руками, щоб вона не вибухнула.

Тихий сухий голос у глибині моєї підсвідомості шепотів, що не сталося нічого страшного. Я ж уже давно прийняла факт існування вампірів — і це не викликало в мене ніякої істерики.

Але цього разу мені кортіло у відповідь загорлати. Невже не достатньо одного міфу, невже не достатньо одного разу в житті?

До того ж й я секунди не сумнівалася в тому, що Едвард Каллен — непересічна особистість. Тож для мене не було великою несподіванкою дізнатися, ким він є, — це ж було так очевидно!

Але Джейкоб? Джейкоб, який був просто Джейкобом і ніким більше? Джейкоб, мій друг? Джейкоб, єдина людина, з якою я зуміла налагодити стосунки…

І він навіть не був людиною.

Я знову доклала зусиль, щоб не заверещати.

І що все це говорить про мене?

О, я знала відповідь на це запитання. Це означає, що зі мною не все гаразд. Чому все життя мене переслідують персонажі з фільмів жахів? Чому я так турбуюся про них, чому моє серце так крається, коли вони раптом сходять із мого життєвого шляху?

В голові все переверталося й переміщалося таким чином, що речі, які означали одне, почали означати щось зовсім інше.

Не було ніякої секти. Ніколи не було ніякої секти, ніякої банди. Ні, все було набагато гірше. Була просто зграя.

Зграя з п’яти неймовірно великих, страшних вовкулак, які проскочили повз мене на галявині Едварда…

Раптом я почала поспіхом збиратися. Я глянула на годинник — ще дуже рано, та мені було байдуже. Я повинна їхати в Ла-Пуш просто зараз. Я повинна побачити Джейкоба, щоб він переконав мене, що я ще при здоровому глузді.

Я натягнула перше-ліпше, що потрапило під руку, й побігла вниз, перескакуючи через сходинки. В коридорі я ледь не наскочила на Чарлі, намагаючись пробратися до дверей.

— Куди ти? — запитав він; здається, побачивши мене, він здивувався не менше, ніж я. — Ти знаєш, котра зараз година?

— Так. Я повинна побачити Джейкоба.

— Я думав, що всі ці події, пов’язані з Семом…

— Тепер це не має ніякого значення. Мені треба негайно поговорити з Джейкобом.

— Ще дуже рано, — Чарлі насупився, оскільки вираз мого обличчя зовсім не змінився. — Може, спочатку поснідаєш?

— Я не голодна, — слова зірвалися з моїх уст. Чарлі загородив мені вихід. Я почала міркувати, як би мені викрутитися й утекти, хоча я й знала, що згодом мені доведеться все йому пояснити. — Я скоро повернуся, гаразд?

Чарлі насупився.

— Їдь прямо до будинку Джейкоба, добре? Ніяких зупинок дорогою.

— Звісно, ніяких, навіщо мені зупинятися? — поспіхом випалила я.

— Не знаю, — визнав він. — Просто… гаразд, відбувся ще один напад — знову вовки. Все сталося дуже близько від пляжу — цього разу є свідок. Жертва була всього за кілька кроків від дороги, а тоді зникла. Через пару хвилин дружина, шукаючи чоловіка, побачила велетенського сірого вовка й покликала на допомогу.

Мій шлунок скрутило, наче я рухалася по спіралі на американських гірках.

— На чоловіка напав вовк?

— Немає ніяких слідів — тільки трохи крові, — обличчя Чарлі перекосилося від болю. — Рейнджери озброєні, і їм потрібні волонтери зі зброєю. Багато мисливців охочі взяти в цьому участь — за тушу вовка призначено винагороду. А це означає, що в лісі багато стрілятимуть, саме це мене й непокоїть, — він похитав головою. — Коли люди занадто збуджені, трапляються нещасні випадки…

— Ти також збираєшся в ліс стріляти вовків? — мій голос підвищився на три октави.

— Що ще ми можемо вдіяти?… Що з тобою? — вигукнув він, позираючи на мене. Мені стало зле; мабуть, я страшенно зблідла. — Ти ж не хвилюватимешся за мене, правда?

Я не могла відповісти. Якби він не дивився на мене, я би затиснула голову між колінами. Я зовсім забула про зниклих безвісти туристів, про криваві відбитки лап… Я не поєднала цих фактів зі своїм відкриттям.

— Послухай, люба, нехай тебе це не лякає. Просто залишайся в місті та не з’їжджай із шосе: без зупинок, гаразд?

— Гаразд, — повторила я тихо.

— Мені час іти.

Я вперше уважно глянула на Чарлі й побачила пістолет, прикріплений до пояса, та гірські черевики.

— Ти ж не збираєшся відстрілювати вовків, правда, тату?

— Я повинен допомогти, Білко. Люди зникають безвісти. Голос мій знову підвищився — майже до істеричного.

— Ні! Ні, не йди. Це надто небезпечно!

— Я мушу виконувати свої обов’язки, маленька моя. Не будь такою песимісткою — зі мною все буде гаразд, — він обернувся до дверей і притримав їх відчиненими. — Ти йдеш?

Я вагалася, мій шлунок досі бунтував. Що мені сказати, щоб зупинити його? Голова йшла обертом, і я не могла вирішити.

— Білко?

— Можливо, ще зарано, щоб їхати в Ла-Пуш, — прошепотіла я.

— Я з тобою згідний, — сказав він і вийшов на дощ, зачинивши по собі двері.

Щойно він зник із поля зору, я впала на підлогу й затиснула голову між колінами.

Може, мені варто наздогнати Чарлі? Та що я йому скажу?

А Джейкоб? Джейкоб був моїм найкращим другом; треба його застерегти. Якщо він і справді — я мимоволі напружилася й змусила себе вимовити це слово волос — вовкулака (я знала, що це правда, я це відчувала), тоді люди стрілятимуть у нього! Я повинна попередити його та його друзів, що люди стрілятимуть у них, якщо вони розгулюватимуть у подобі велетенських вовків. Я повинна їх зупинити.

Вони мусять припинити! Зараз Чарлі в лісі. Цікаво, чи послухаються вовкулаки мене?… Дотепер зникали тільки чужинці. Може, це щось означає — чи це просто випадковість?

Я вірила в те, що принаймні Джейкобу не байдуже.

Так чи інак, я повинна його попередити.

Чи… не повинна?

Джейкоб мій найкращий друг — але ж він і справді чудовисько? Справжнє? Зловісне? Чи мушу я попередити його, якщо він та його друзі… вбивці? Якщо вони холоднокровно вбивали безневинних туристів? Якби вони були справжніми чудовиськами з фільму жахів, то чи було б правильним захищати їх?

Я неминуче порівнювала Джейкоба та його друзів із Калленами. Я обхопила себе руками, намагаючись побороти біль, коли думала про них.

Я не знала нічого про вовкулак. Очікувала чогось схожого на кінофільми — величезних волохатих істот-напівлюдей чи щось у цьому роді — якщо я взагалі чогось очікувала. Я навіть не знала, що змушує їх полювати, — голод, спрага чи просто бажання вбивати. Було важко судити їх, не знаючи геть нічого.

Та ніщо не могло бути гіршим за те, що терпіли Каллени, аби бути добрими вампірами. Я подумала про Есме — на очах виступили сльози, коли я уявила її гарне лагідне обличчя, — й про те, як по-материнському та любляче вона затискала носа й присоромлено втікала, коли в мене текла кров. Що могло бути важчим за це? Я подумала про Карлайла — століття у століття він намагався привчити себе ігнорувати запах крові, щоб мати можливість рятувати людські життя як лікар. Ніщо не могло бути важчим, ніж це.

Вовкулаки обрали інший шлях. То як тепер вчинити мені?

Розділ 13

Вбивця

Хто завгодно, тільки не Джейкоб, — хитала я головою, прямуючи зусібіч оточеною лісом дорогою в Ла-Пуш.

Я досі не була впевнена, чи правильно чиню, але все-таки знайшла компроміс зі своєю совістю.

Я не могла проігнорувати те, що робив Джейкоб та його друзі, чи радше його зграя. Тепер я зрозуміла, щó він мав на увазі минулої ночі — коли казав, що, може, я не захочу знову його бачити; я б могла подзвонити йому, як він і просив, та це було б підло з мого боку. Я заборгувала йому відверту розмову наодинці. Я б сказала йому просто в очі, що не можу спокійно дивитися на те, що відбувається довкола. Не можу товаришувати з убивцею й заплющуватися на те, що вбивства тривають… Тоді я була б нічим не кращою за чудовиськ.

Але я також не могла його не попередити. Я повинна зробити все, що мені до снаги, аби захистити його.

Міцно зціпивши зуби, я зупинилася біля будинку Блеків. Досить із мене того, що мій друг виявився вовкулакою. Невже він обов’язково повинен бути ще й чудовиськом?

Будинок був дуже темний, у вікнах не горіло світло, та мене не хвилювало, що, можливо, я збуджу весь дім. Я почала злісно калатати кулаком у двері; цей звук віддався в стінах.

— Заходьте, — відповів Біллі через хвилину, й у вікні спалахнуло світло.

Я покрутила ручку, двері були відчинені. Біллі спирався на лутку дверей, що вели до маленької кухні, накинувши на плечі банний халат. Він іще не встиг сісти в свій інвалідний візок. Коли він побачив, хто прийшов, його очі здивовано округлилися, а тоді набрали незворушного виразу.

— Що ж, доброго ранку, Белло. Що ти робиш тут у таку рань?

— Добридень, Біллі. Мені треба поговорити з Джейком — де він?

— Гм… Я й не знаю, — збрехав він, навіть не почервонівши.

— Знаєте, що робить Чарлі сьогодні вранці? — запитала я, втомившись від його спроб ввести мене в оману.

— А я повинен це знати?

— Він і ще половина чоловіків нашого містечка зараз у лісі, вони озброєні й полюють на гігантських вовків.

На якусь мить в очах Біллі щось блиснуло, але він одразу ж узяв себе в руки.

— Я б хотіла поговорити про це з Джейком, якщо ви не заперечуєте, — провадила я.

Біллі прикусив товсту нижню губу й подумав якусь мить.

— Гадаю, Джейк іще спить, — сказав він нарешті, кивнувши в бік дверей у кінці маленької прихожої. — Останнім часом він подовгу спить. Хлопцю потрібен відпочинок — можливо, тобі не варто його будити.

— А це вже мені вирішувати, — пробурмотіла я, рушивши до дверей. Біллі зітхнув.

Кімната Джейкоба була більше схожа на комірчину, відділену від сіней дверима. Я навіть не постукала. Я широко відчинила двері; вони з грюком вдарилися об стінку.

Джейкоб — одягнений в ті самі чорні шорти, в яких він був минулої ночі, — простягнувся діагонально на двоспальному ліжку, яке займало майже всю його кімнату, за винятком кількох дюймів по краях. Та навіть лежачи в такій позі, він не поміщався: ноги звисали з одного боку, а голова з другого. Він міцно спав і, розтуливши рота, ледь чутно хропів. Шум, який я спричинила, відчиняючи двері, його не розбудив.

Уві сні його обличчя було на диво спокійне, всі злісні зморшки розгладилися. Навколо очей залягли темні круги, яких я не помічала раніше. Незважаючи на височенний зріст, зараз Джейк здавався зовсім маленьким і дуже втомленим. У мені прокинулася жалість.

Я зробила кілька кроків назад і тихенько зачинила по собі двері.

Біллі дивився на мене допитливими, трохи настороженими очима.

— Гадаю, йому й справді слід поспати. Біллі кивнув, а тоді якусь мить ми дивилися одне на одного.

Мені так кортіло запитати Біллі, яку роль він відігравав у тому, що відбувалося.

Що він думає про те, ким став його син? Але ж мені відомо, що він підтримував Сема з самого початку, тож виходить, вбивства його не хвилюють. Навіть важко уявити, які виправдання він знаходить для себе.

По його темних очах я бачила, що він також хоче багато що запитати, але він так і не озвучив своїх запитань.

— Слухайте, — сказала я нарешті, порушивши мовчанку. — Якийсь час я проведу на узбережжі. Коли Джейк прокинеться, скажіть йому, що я там, гаразд?

— Звісно, — погодився Біллі.

Цікаво, чи передасть він моє прохання. Якщо ні, то я принаймні спробувала, правда?

Я доїхала до Першого пляжу та припаркувала машину на порожній стоянці. Було досі темно — похмурий світанок похмурого дня, — і коли я погасила фари, стало ще темніше. Моїм очам знадобився якийсь час, щоб звикнути до темряви та знайти стежку, що веде на узбережжя. Тут було набагато холодніше, з океану дув крижаний вітер, і я глибше засунула руки в кишені зимової куртки. Принаймні перестало дощити.

Я простувала пляжем у напрямку північної дамби. Не було видно ні острова Святого Джеймса, ні інших островів, тільки їхні розмиті обриси над самою поверхнею води. Я йшла дуже повільно, уважно дивлячись собі під ноги й обходячи колоди та гілляччя, об які могла спіткнутися.

Я знайшла те, що шукала, ще до того, як усвідомила, що щось шукаю. Воно матеріалізувалося з мороку, коли я найменше цього очікувала: довге й біле, немов кість, дерево, викинуте бурхливою водою далеко на скелі. Його покручене коріння тягнулося до моря, немов сотні маленьких щупалець. Я не була впевнена, що це саме те дерево, на якому ми з Джейкобом сиділи під час нашої першої розмови — розмови, яка так заплутала моє життя, — але здавалося, що це саме те місце. Тому я, як і колись, сіла на колоду й почала вдивлятися в далечінь.

Варто мені було побачити Джейкоба уві сні, такого невинного та вразливого, як уся моя злість кудись ділася. Я не могла змиритися з тим, що відбувалося, на відміну від Біллі, але вже не могла звинувачувати в усьому тільки Джейкоба. Бо це неможливо, якщо любиш, вирішила я. Адже коли ти любиш людину, то перестаєш судити про неї об’єктивно. Джейкоб був і залишиться моїм другом, незалежно від того, убивав він людей чи ні. І я не знала, що мені з цим робити.

Коли я знову уявила його уві сні, таким спокійним і беззахисним, то мною оволоділо нестримне бажання його захистити. І де тут логіка?

Я відновила в пам’яті його мирне обличчя, намагаючись придумати якийсь спосіб, щоб захистити Джейка, правильно це чи ні. Поки я так сиділа, небо посіріло.

— Привіт, Белло, — голос Джейкоба долинав із темряви, і від несподіванки я аж підскочила. Голос був м’який, майже сором’язливий, але все одно я очікувала, що спершу почую хрускіт каміння у Джейка під ногами. Я дивилася на його постать у променях ранкового сонця — й це було дивовижне видовище.

— Джейку?

Він стояв за кілька кроків від мене, тривожно переминаючись із ноги на ногу.

— Біллі сказав, що ти приходила — тобі не знадобилося багато часу, правда ж? Я знав, що ти здогадаєшся.

— Так, тепер я згадала твою легенду, — прошепотіла я.

Запала тиша, і хоча було ще затемно, по моїй шкірі бігали мурашки, наче я була певна, що він вивчає моє обличчя. Здається, йому було достатньо світла, щоб прочитати вираз мого обличчя, бо коли він заговорив, голос його пролунав несподівано різко.

— Ти могла просто подзвонити, — сказав він хрипко.

— Я знаю, — кивнула я.

Джейкоб почав ходити туди-сюди вздовж скель. Якби я добре прислухалася, то почула б — окрім рокоту хвиль — його легкі кроки. Піді мною каміння тріщало б, як кастаньєти.

— Навіщо ти прийшла? — запитав він, продовжуючи крокувати туди-сюди.

— Я подумала, що краще обговорити все не по телефону.

— О, набагато краще, — фиркнув він.

— Джейкобе, я повинна тебе попередити…

— Про рейнджерів і мисливців? Не хвилюйся. Ми вже все знаємо.

— Не хвилюватися? — я не вірила власним вухам. — Джейку, у них зброя! Вони порозставляли капкани та пропонують винагороду за…

— Ми можемо самі потурбуватися про себе, — гаркнув він, досі крокуючи. — Вони нікого не впіймають. Вони тільки все ускладнюють — бо скоро вони також почнуть зникати.

— Джейку! — зашипіла я.

— Що? Це правда. У моєму голосі з’явилася відраза.

— Як ти можеш… як ти можеш таке говорити? Ти знаєш цих людей. Чарлі також там!

На саму думку про це в мене всередині все перевернулося. Джейк різко зупинився.

— А що ще ми можемо вдіяти? — вигукнув він.

Сонце залило небо сріблясто-рожевою барвою. Тепер я могла роздивитися Джейкове обличчя; воно було злісне, спантеличене, ображене.

— Може, ти зміг би… ну, спробувати не бути… вовкулакою? — запитала я пошепки.

Він закинув руки до неба.

— Якби у мене був вибір! — закричав він. — І чим це допоможе, якщо ти й справді хвилюєшся про людей, які зникли безвісти?

— Я тебе не розумію.

Він витріщився на мене, його очі примружилися, а рот вигнувся у кривій посмішці.

— Ти знаєш, що по-справжньому мене бісить? Я здригнулася від ворожого виразу, який з’явився на його обличчі. Здається, він чекав на відповідь, тож я похитала головою.

— Ти така лицемірка, Белло, — зараз ти сидиш біля мене, хоча й боїшся мене! Хіба це чесно? — його руки затремтіли від злості.

— Лицемірка? Так, я боюся чудовиська. І що в цьому такого, невже це робить мене лицеміркою?

— Ух! — загарчав він, стискаючи тремтячими руками скроні й заплющуючи очі. — Послухай тільки, що ти говориш!

— Що?

Він зробив два кроки та схилився наді мною, його очі палали від злості.

— Ну, вибач, що я не можу бути саме тим чудовиськом, яке тобі потрібне, Белло. Гадаю, я не такий гарний, як твій кровопивця, еге ж?

Я підірвалася на ноги й метнула на нього суворий погляд.

— Ні, не такий! — верескнула я. — Справа не в тому, хто ти є, бовдуре, а що ти робиш!

— Що ти маєш на увазі? — прогарчав він, його аж трусило від люті.

Я мало не підскочила від несподіванки, коли голос Едварда застеріг мене:

«Будь дуже обережною, Белло, — сказав цей ніжний голос. — Не тисни на нього засильно. Спробуй його заспокоїти».

Сьогодні навіть голос у моїй голові лепетав якісь дурниці.

Однак я дослухалася до його поради. Я б зробила заради нього все.

— Джейкобе, — мовила я тихо й навіть лагідно. — Невже обов’язково вбивати людей, Джейкобе? Невже немає іншого виходу? Наприклад, вурдалаки знайшли спосіб виживати, не вбиваючи людей, може, ти також якось спробуєш?

Раптом він підскочив і виструнчився, наче мої слова вдарили його струмом. Його брови поповзли вгору, а очі округлилися.

— Вбивати людей? — запитав він.

— А про що ж, ти думав, ми балакаємо?

Він перестав тремтіти й подивився на мене, в його очах зажевріла надія.

— Я думав, ми говоримо про твою відразу до вовкулак.

— Ні, Джейку, ні. Справа не в тому, що ти… вовк. Із цим усе гаразд, — запевнила я його, і я знала, що так воно і є. Мені й справді було байдуже, що він перетворюється на великого вовка — він усе одно залишається Джейкобом. — Якби ти тільки міг знайти спосіб не шкодити людям… тільки це мене засмучує. Це невинні люди, Джейку, такі, як Чарлі, і я не бачу іншого виходу, поки ти не…

— І це все? Справді? — урвав мене він, на його обличчі розцвіла посмішка. — Ти боїшся тільки тому, що я вбивця? Це єдина причина?

— Невже цього не достатньо?

Він розреготався.

— Джейкобе Блек, це зовсім не смішно!

— Авжеж, авжеж, — погодився він, досі гигикаючи. Він наблизився та схопив мене, знову стискаючи у своїх ведмежих обіймах.

— Тобі й справді байдуже, що я перетворююся на величезного собаку? — запитав він, його радісний голос задзвенів у мене у вухах.

— Байдуже, — запевнила я, задихаючись. — Я не маю чим дихати, Джейку!

Він відпустив мене, але взяв за обидві руки.

— Я не вбивця, Белло.

Я уважно зазирнула в його обличчя, й мені стало зрозуміло, що він говорив правду. Я відчула невимовне полегшення.

— Справді? — запитала я.

— Справді, — урочисто мовив він.

Я міцно його обійняла. Це нагадало мені той перший день, коли ми каталися на мотоциклах, — відтоді Джейк іще виріс, і поруч із ним я почувалась як маленька дитина. Як і тоді, він ніжно погладив мене по голові.

— Пробач, що назвав тебе лицеміркою, — вибачився він.

— Пробач, що назвала тебе вбивцею.

Він засміявся.

Раптом дещо спало мені на думку, і я відсторонилася від нього, щоб добре бачити обличчя. Мої брови тривожно зійшлися на переніссі.

— А Сем? А всі інші?

Він похитав головою й усміхнувся, наче важкий тягар упав із його пліч.

— Звісно, що ні. Пам’ятаєш, як ми себе називаємо? Я одразу ж згадала цю назву — я щодня думала про них.

— Захисники?

— Саме так.

— Але я не розумію, що тоді відбувається в лісі? Зниклі безвісти туристи, сліди крові?

Раптом його обличчя набрало серйозного, трохи схвильованого виразу.

— Ми прагнемо виконати своє завдання, Белло. Намагаємося захистити людей, але хтось завжди на крок нас випереджає.

— Захистити їх від чого? Невже там і справді водяться ведмеді?

— Белло, люба, ми захищаємо людей тільки від одного — від наших єдиних ворогів. Ми існуємо тільки тому, що існують вони.

Я дивилася на Джейка кілька секунд, перш ніж до мене дійшов зміст його слів. Тоді кров відлила мені від обличчя, а з губ зівався німий крик.

Він кивнув.

— Я гадав, що ти єдина зі всіх людей зрозумієш, що діється насправді.

— Лоран, — прошепотіла я. — Він досі тут. Джейкоб двічі кліпнув і схилив голову набік.

— Хто такий Лоран?

Я спробувала хоч якось втихомирити хаос у голові, щоб відповісти.

— Ти його знаєш — ти бачив його на галявині. Ти ж був там… — я вимовила ці слова таким допитливим тоном, наче була не впевнена в них. — Ти був там і не дозволив йому вбити мене…

— А, той темночубий кровопивця? — усміхнувся Джейкоб жорстоко. — Он як його звали.

Я здригнулася.

— І про що ти тільки думав? — прошепотіла я. — Він міг тебе вбити! Джейкобе, ти й не усвідомлюєш, які небезпечні…

Мене перебив іще один напад сміху.

— Белло, один-єдиний вампір не проблема для зграї таких, як ми, велетнів. Це було так легко, я б сказав, навіть смішно!

— Що було легко?

— Вбити вурдалака, який хотів убити тебе. Хоча я й не вважаю це вбивством, — додав він швидко. — Вампіри не люди, вони вже мертві.

Я насилу поворухнула губами.

— Ти… вбив… Лорана? Джейк кивнув.

— Ну, спільними зусиллями, — уточнив він.

— Лоран мертвий? — прошепотіла я. Вираз його обличчя змінився.

— Тебе ж це не засмутило, правда? Він збирався вбити тебе — він вийшов на полювання, Белло, ми переконалися в цьому, перш ніж атакувати. Ти ж знаєш, правда?

— Я знаю. Ні, я зовсім не засмутилася — я… — мені закортіло сісти. Я зробила кілька кроків назад, поки не вперлася в колоду, й опустилася на неї. — Лоран мертвий. Він більше не прийде по мене.

— Ти бува не збожеволіла? Він же не був твоїм другом абощо, правда?

— Моїм другом? — я витріщилася на Джейка, зовсім спантеличена й німа від щастя. На моїх очах виступили сльози, і я почала бубоніти: — Ні, Джейку. Це таке… таке полегшення. Я гадала, він повернеться по мене — я чекала його щоночі, благаючи Бога, щоб він покінчив зі мною й не заподіяв шкоди Чарлі. Я була така налякана, Джейкобе… Але як? Він же ж був вурдалаком! Як ти міг його вбити? Він був такий сильний, такий несхитний, мов мармур…

Він сів поруч і, намагаючись заспокоїти мене, пригорнув мене за плечі своєю великою рукою.

— Ми створені для цього, Білко. Ми також дужі. Якби ж ти сказала мені, що боїшся! Не варто було…

— Тебе не було поруч, — пробурмотіла я розгублено.

— І то правда.

— Зажди, Джейку! Я думала, що ти все знаєш. Минулої ночі ти сказав, що залишатись у моїй кімнаті небезпечно. Я гадала, ти знаєш, що по мене може прийти вампір. Хіба ти не це мав на увазі?

Якусь мить він вагався, а тоді швидко схилив голову.

— Ні, я не це мав на увазі.

— Тоді чому ти подумав, що тобі буде не зовсім безпечно залишатися в моїй кімнаті?

Він подивився на мене винуватими очима.

— Я не казав, що це небезпечно для мене. Я думав про тебе.

— Що ти маєш на увазі? Він опустив очі й копнув камінчик.

— Є ще одна причина, з якої я не повинен перебувати біля тебе, Белло. Перш за все, я не мав розповідати тобі про нашу таємницю. А ще це небезпечно для тебе. Адже якщо я сильно засмучусь… або розізлюсь… то можу тебе поранити.

Я ретельно все обміркувала.

— Коли ти дратувався раніше… коли я кричала на тебе… і тебе трусило?…

— Так, — він схилив голову ще нижче. — Це було дуже нерозумно з мого боку. Треба краще тримати себе в руках. Присягаюся, я не збирався скаженіти, байдуже, що б ти мені сказала. Але… Я так засмутився, коли подумав, що втратив тебе… що ти не можеш змиритися з тим, хто я є…

— А що сталося б… якби ти оскаженів? — прошепотіла я.

— Я б перевернувся на вовка, — прошепотів він у відповідь.

— І тобі не потрібен повний місяць? Джейк закотив очі.

— Голлівудська версія не зовсім вірна, — зітхнув він і знову став серйозним. — Тобі більше не треба так боятися, Білко. Ми про все подбаємо. Ми наглянемо за Чарлі та рештою мисливців — ми не дозволимо, щоб із ними щось сталося. Довірся мені.

Одна фраза була ключова й очевидна, я повинна була звернути на неї увагу раніше, але мене так захопила думка про те, що Джейкоб та його друзі билися з Лораном — я й не помітила, що Джейкоб говорить у майбутньому часі.

Ми про все подбаємо.

Отже, ще не все скінчено.

— Лоран мертвий, — мовила я, важко дихаючи, всередині все похололо від жаху.

— Белло? — запитав Джейкоб тривожно, торкнувшись рукою моєї блідої щоки.

— Якщо Лоран помер… тиждень тому… то виходить, що тепер людей убиває хтось інший.

Джейкоб кивнув; він міцно зціпив зуби й мовив:

— Їх було двоє. Спочатку ми думали, що його подружка також з нами битиметься — якщо вірити легендам, то зазвичай вурдалаки б’ються до останнього, якщо вбити їхню другу половинку, — але вона просто від нас тікає, а потім знову повертається. Якби ми зрозуміли, чого їй треба, то було б набагато простіше її здолати. Але її вчинки позбавлені будь-якого сенсу. Вона кружляє навколо, наче перевіряє наші позиції і щось шукає — але що? Що вона збирається робити? Сем вважає, що вона намагається розділити нас, тоді у неї більше шансів…

Його голос долинав до мене здалеку, немов із довгого тунелю; я більше не розрізняла окремих слів. На моєму чолі виступили великі краплі поту, а у шлунку закрутило, наче я знову захворіла на шлунковий грип. Я почувалася геть так само, як тоді, коли хворіла на грип.

Я швидко відвернулася від Джейка й перехилилася через колоду. Мене скрутило від несподіваного нападу, страшенно хотілося виблювати; в животі зовсім порожній шлунок стиснувся в клубок.

Вікторія тут. Вона шукає мене. Вона вбиває незнайомців у лісі. Там, де зараз Чарлі… Голова йшла обертом.

Джейкоб схопив мене руками за плечі, щоб я не впала на скелі. Я відчувала його теплий подих на своїй щоці.

— Белло! В чому справа?

— Вікторія, — випалила я, жадібно ковтаючи повітря й борючись із новим нападом.

У голові пролунав лютий рик Едварда.

Я відчула, як Джейкоб тягне мене вгору. Він незграбно всадовив мене до себе на коліна, поклавши мою голову собі на плече. Він намагався втримати мене так, щоб я не впала. Забрав мок ре від поту волосся з мого обличчя.

— Хто? — запитав Джейкоб. — Ти чуєш мене, Белло? Белло?

— Вона не подружка Лорана, — простогнала я, притулившись до його плеча. — Вони просто старі друзі…

— Може, тобі треба води? Лікаря? Скажи, що я можу зробити, — не вгавав він.

— Я не хвора — я нажахана, — пояснила я пошепки.

Хоча словом «нажахана» навряд чи можна було до кінця описати мій стан.

Джейкоб поплескав мене по спині.

— Ти боїшся цієї Вікторії? Я кивнула й затремтіла ще дужче.

— Вікторія — це та рудоволоса жінка? Я знову затремтіла й простогнала:

— Так.

— Звідки тобі відомо, що вона не його подруга?

— Лоран сказав, що її коханцем був Джеймс, — пояснила я, мимоволі намацавши серпик шраму на руці.

Джейк підняв моє обличчя своєю великою долонею й пильно подивився мені в очі.

— Він сказав тобі ще щось, Белло? Це дуже важливо. Ти знаєш, чого їй треба?

— Ще б пак, — прошепотіла я. — Їй потрібна я. Його очі округлилися від здивування, потім знову звузилися.

— Чому? — запитав він.

— Едвард убив Джеймса, — прошепотіла я. Джейкоб так міцно стиснув мене, що тепер не було сенсу ховатися — він мене захистить. — Вона просто… оскаженіла. Лоран казав, вона вважає, що справедливіше буде вбити мене, а не Едварда. Око за око. Вона не знала — мабуть, і досі не знає, — що… що… — я насилу вдихнула. — Що все змінилося, що Каллени поїхали. Й Едварда немає.

Джейкоб був трохи спантеличений, на його обличчі змішалося кілька почуттів.

— Ось у чому справа? І чому ж Каллени поїхали?

— Я всього-на-всього людина. Нічого особливого, — пояснила я, ледь помітно знизавши плечима.

Щось схоже на гарчання — не справжнє гарчання, а радше людське волання — вихопилося з грудей Джейкоба.

— Якщо той клятий кровопивця й справді такий тупий…

— Будь ласка, — благала я. — Будь ласка. Не треба. Джейкоб трохи повагався, але зрештою кивнув.

— Це дуже важливо, — сказав він знову, його обличчя стало серйозним. — Саме це нам потрібно було знати. Ми повинні розказати про все хлопцям зараз-таки.

Він підвівся й поставив мене на ноги. Тримав мене за талію доти, доки не переконався, що я не впаду.

— Зі мною все гаразд, — обманула я. Він досі підтримував мене однією рукою.

— Ходімо. Він повів мене до пікапа.

— Куди ми?

— Я ще й сам не знаю, — зізнався він. — Я скличу збори. Гей, зажди тут. Я на хвилинку, гаразд? — він залишив мене біля машини.

— Куди ти йдеш?

— Я скоро повернуся, — пообіцяв він. Тоді розвернувся й перетнув стоянку одним стрибком, а далі гайнув через дорогу в ліс. Він пронісся між деревами, швидкий та блискучий як олень.

— Джейкобе! — крикнула я услід хриплим голосом, але він уже зник.

Не найкращий час, щоб зоставатися на самоті. Варто було Джейкобу залишити мене, як моє дихання одразу ж прискорилося. Я повільно залізла в машину й одразу замкнула всі дверцята. Проте це не принесло мені полегшення.

Вікторія й справді на мене полює. Це неймовірне везіння, що вона ще досі не знайшла мене, — везіння і п’ять неповнолітніх вовкулак.

Я різко видихнула. Байдуже, що говорить Джейкоб, сама думка про те, що він був близько біля неї, наганяла на мене жах. Мені байдуже, на кого він перетворюється, коли злиться, — в пам’яті сплило її дике обличчя, її червоне, мов полум’я, волосся, Вікторія така безжалісна й незворушна…

Але якщо вірити Джейкобу, то Лоран мертвий. Невже це можливо? Едвард — у мене всередині все перевернулося — розповідав, як важко вбити вурдалака. Тільки інший вампір може це зробити. Але Джейкоб сказав, що вовкулаки створені саме для цього…

Він пообіцяв, що вони наглянуть за Чарлі, — тож тепер я повинна покластися на вовкулак, щоб уберегти свого батька. Але як я можу їм довіритися? Ми всі в небезпеці! Особливо якщо Джейкоб спробує стати між Вікторією та Чарлі… між Вікторією та мною.

Я знову відчула, що мені зле.

Від несподіваного стуку у вікно я зойкнула — та це був тільки Джейкоб, він уже повернувся. Тремтячими руками я відчинила двері.

— Ти й справді нажахана, еге ж? — запитав він, сівши в машину.

Я кивнула.

— Не бійся. Ми подбаємо про тебе, і про Чарлі також. Обіцяю.

— Думка про те, що ти зустрінешся з Вікторією, лякає мене ще більше, ніж те, що вона знайде мене, — прошепотіла я.

Він засміявся.

— Ти повинна вірити в нас. А то це навіть образливо. Я тільки похитала головою. Я вже бачила вурдалаків у бою.

— Куди ти ходив? — запитала я. Він стиснув губи й нічого не відповів.

— Що? Це також таємниця?

Він насупився.

— Не зовсім. Але це може здатися трохи дивним. Я не хочу тебе налякати.

— Ти ж знаєш, що я уже звикла до дивних речей, — я спробувала усміхнутися, але безуспішно.

Джейкоб знову засміявся.

— Що ж, гадаю, ти це витримаєш. Гаразд. Розумієш, коли ми стаємо вовками, ми можемо… чути одне одного.

Мої брови здивовано полізли вгору.

— Ми чуємо не звуки, — продовжував він, — а… думки — принаймні думки одне одного — незалежно від того, на якій відстані перебуваємо. Це дуже допомагає, коли ми полюємо, але з іншого боку — це дратує. Соромно, тому що ми не маємо ніяких таємниць одне від одного. Чортівня, правда?

— Ось що ти мав на увазі минулої ночі, коли казав, що розкажеш усім про нашу зустріч, хоча й сам цього не хочеш?

— А ти кмітлива.

— Дякую.

— А ще ти відреагувала так, наче тут немає нічого дивного. Я гадав, це тебе схвилює.

— Це не… ну, ти не перший із моїх знайомих, хто вміє читати думки. Тому мені це й не здається дивним.

— Справді?… Зажди — зараз ти говориш про своїх кровопивць?

— Не смій називати їх так. Він засміявся.

— Яка різниця? Ну добре, про Калленів?

— Тільки… Тільки про Едварда, — я непомітно обхопила себе руками.

Здається, Джейкоба неприємно вразила така новина.

— Я гадав, це вигадки. Я чув легенди про те, що деякі вампіри наділені певними… додатковими вміннями, але я думав, що це просто міфи.

— Хіба ще залишилися непідтверджені міфи? — запитала я, скривившись.

Він насупився.

— Мабуть, ні. Гаразд, зараз ми зустрінемося з Семом та рештою хлопців у тому місці, де ми каталися на мотоциклах.

Я завела машину й виїхала на шосе.

— Отже, ти щойно перевертався на вовка, щоб поговорити з Семом? — запитала я з цікавістю в голосі.

Джейкоб кивнув, при цьому він здавався збентеженим.

— Це тривало зовсім недовго — я намагався не думати про тебе, щоб вони ні про що не здогадалися. Я боявся, що Сем заборонить взяти тебе з собою.

— Його заборона не зупинила б мене.

Я досі не могла думати про Сема, як про гарного хлопця. Щоразу, коли я чула його ім’я, мене аж тіпало зі злості.

— Але це зупинило б мене, — сказав Джейкоб похмуро. — Пам’ятаєш, як минулої ночі я не міг закінчити речення? Як не міг розказати тобі все?

— Ага. Ти наче задихався. Він ледь помітно усміхнувся.

— Щось таке. Сем заборонив тобі розповідати. Він… ватажок нашої зграї, ну, сама розумієш. Він альфа-самець, Вожак. Коли він наказує нам щось робити або, навпаки, чогось не робити, то ми не можемо не підкоритися його волі.

— Дивно, — пробурмотіла я.

— Не те слово, — погодився він. — Дуже дивно. Все, як у вовків.

— Гм, — це була найкраща відповідь, на яку я спромоглася.

— Ага, та насправді їх сила-силенна — вовчих інстинктів та вмінь. Я ще тільки вчуся. Важко навіть уявити, як почувався Сем. Адже він був сам-самісінький. Навіть за підтримки цілої зграї важко пройти через це.

— А Сем був сам?

— Так, — сказав Джейкоб тихіше. — Коли я… перевертався, це було… найстрашніше, найжахливіше з того, що зі мною в житті траплялося — гірше, ніж можна собі уявити. Та я був не сам — голоси в моїй голові розказували мені, що трапилося і що я повинен робити. Гадаю, саме завдяки їм я не з’їхав із глузду. Але Сем… — він похитав головою. — Сему ніхто не допомагав.

Ці слова повинні були змінити мою думку. Коли Джейкоб усе пояснив, я мимоволі почала співчувати Семові. Та й зрештою тепер у мене немає причини його ненавидіти.

— Хлопці розізляться, що я з тобою? — запитала я.

— Можливо, — сказав Джейк і скорчив гримасу.

— Може, мені не слід…

— Ні, все гаразд, — запевнив він мене. — Ти знаєш багато речей, які можуть нам допомогти. Ти не просто стороння людина. Ти немов… ну, не знаю, немов шпигун чи щось таке. Ти була потойбіч барикад.

Я насупилася сама до себе. Невже Джейкобу потрібно від мене саме це? Засекречена інформація, яка допоможе знищити їхнього ворога? Але я не шпигунка. Я не збирала ніяку інформацію. Проте після того, що він сказав, я почала відчувати себе зрадницею.

Та хіба я не хочу, щоб він зупинив Вікторію?

Хочу.

Я хочу, щоб Вікторію зупинили, бажано ще до того, як вона закатує мене до смерті, або натрапить на Чарлі, або вип’є кров іще одного туриста. Але я не хочу, щоб саме Джейкоб убив її чи принаймні спробував це зробити. Я би хотіла, щоб він тримався від неї якомога далі.

— Значить, серед кровопивць також є такі, що вміють читати думки, — провадив він, не звертаючи уваги на те, що я десь витаю. — Нам слід знати про такі речі. Виявляється, і ці легенди — правда. Це все ускладнює. Гей, як ти гадаєш, ця Вікторія вміє робити щось особливе?

— Не думаю, — я трохи завагалася, а тоді зітхнула. — Він би розказав мені про це.

— Він? А, ти маєш на увазі Едварда — ой, вибач. Я забув. Ти ж не любиш називати його на ім’я. Або чути його.

Я напружилася, намагаючись не зважати на шалену пульсацію моєї вічно свіжої рани в грудях.

— Не зовсім, не те щоб…

— Вибач.

— Звідки ти знаєш про мене так багато, Джейкобе? Іноді мені здається, що ти читаєш мої думки.

— Ні. Я просто уважний.

Ми опинилися біля непримітної ґрунтової дороги, на якій Джейкоб учив мене кататися на мотоциклі.

— Ти впевнений? — запитала я.

— Звісно, звісно. Я під’їхала й заглушила двигун.

— Ти досі дуже нещасна, правда? — пробурмотів Джейкоб. Я кивнула, втупившись у похмурий ліс.

— Ти коли-небудь думала… що можливо… тобі краще жилось би без нього?

Я повільно вдихнула, а тоді видихнула.

— Ні.

— Тому що він не найкращий…

— Будь ласка, Джейкобе, — перебила я його, мій шепіт перейшов у благання. — Може, ми не говоритимемо про це? Я не витримаю…

— Гаразд, — він глибоко вдихнув. — Вибач за все, що я сказав.

— Не вини себе. Якби все було по-іншому, було б навіть приємно мати можливість це з кимсь обговорити.

Він кивнув.

— Ага, мені було невимовно важко приховувати все від тебе протягом двох тижнів. Мабуть, це справжнє пекло — взагалі ні з ким не ділитися своїми переживаннями.

— Пекло, — погодилася я. Джейкоб різко вдихнув.

— Всі вже тут. Ходімо.

— Ти впевнений? — запитала я, поки він замикав дверцята. — Можливо, мені не варто йти туди.

— Вони з цим змиряться, — сказав він, а тоді усміхнувся. — То хто тут боїться великого злого сірого вовка?

— Ха-ха, — сказала я. Та насправді я швиденько вилізла з машини й поквапилася до Джейкоба. Я добре пам’ятала велетенських вовків на галявині. Мої долоні тремтіли від страху ще дужче, ніж тоді Джейкові від злості.

Джейкоб узяв мене за руку й міцно її стиснув.

— От ми й прийшли.

Розділ 14

Родина

Я заховалася за спиною Джейкоба, а погляд мій був спрямований у бік лісу в пошуках інших вовкулак. Коли вони появилися, випірнувши з густих дерев, то були зовсім не такими, як я очікувала. Я намагалася згадати, які на вигляд вовки. А переді мною з’явилися чотири роздягнені до пояса кремезні хлопці.

Вони знову нагадали мені чотирьох братів-близнюків. У тому, як вони майже синхронно зупинилися через дорогу від нас, які сильні м’язи були в кожного з них попід бронзовою шкірою, їхні коротко стрижені чуби, навіть те, як одночасно змінився вираз їхніх облич, — все це робило їх невимовно схожими.

Вони дивилися на нас із цікавістю, хоча й трохи насторожено. Коли побачили мене (я визирала з-за Джейкобової спини), всі вони розізлилися одночасно.

Сем був найвищий, хоча Джейкоб уже майже його наздогнав. Сема важко було назвати хлопцем. Але не через зморшки чи інші ознаки старіння, а через терплячість та стриманість, які легко читалися на його обличчі.

— Що ти накоїв, Джейкобе? — запитав він грізно.

Один зі зграї (я не впізнала — Джаред або Пол) протиснувся попри Сема й заговорив, перш ніж Джейкоб почав виправдовуватися.

— Ну, чому ти просто не можеш дотримуватися правил, Джейкобе? — загорлав він, розмахуючи руками. — Про що в біса ти думаєш? Невже вона важливіша, ніж усі інші — ніж ціле наше плем’я? Ніж люди, яких убивають?

— Вона здатна допомогти, — сказав Джейкоб тихо.

— Допомогти! — заверещав хлопець, не тямлячи себе від люті. Його руки затремтіли. — Ох, дуже схоже на те! Я впевнений, що ця дівка кровопивці вмирає — так хоче нам допомогти!

— Не смій говорити про неї так! — заричав у відповідь Джейкоб, ображений його словами.

Спина й плечі хлопця затремтіли ще сильніше.

— Поле! Розслабся! — наказав Сем.

Пол похитав головою — не те щоб він заперечував Семові, просто намагався зосередитися.

— К бісу все, Поле, — сказав один із хлопців, мабуть, Джаред. — Візьми себе в руки.

Пол повернув голову до Джареда, на його скривлених губах застигла відраза. Тоді він подивився туди, де стояла я. Джейкоб ступив уперед, загородивши мене собою.

І тут почалося!

— Ну звісно, давай, захищай її! — заволав Пол, почервонівши від люті. Ще одна хвиля дрожу, немов конвульсія, прокотилась по його тілу. Він відкинув голову назад, із грудей його вихопився справжній тваринний рев.

— Поле! — скрикнули Сем та Джейкоб одностайно.

Пол упав на землю, його тіло тремтіло. Почувся гучний звук, наче щось луснуло, і тіло хлопця вибухнуло.

Його шкіра вкрилася темно-сірим хутром, перетворивши хлопця на щось уп’ятеро більше, ніж він був перед тим, — на якусь величезну істоту, що припала до землі й була ладна щомиті стрибнути.

Вовча паща оскалилася, показавши всі свої гострі зуби, а з величезних грудей вихопився ще один страшний рев. Темні розгнівані очі втупилися в мене.

В цю ж мить Джейкоб побіг через дорогу назустріч чудовиську.

— Джейкобе! — закричала я.

Джейкоб підскочив, і на льоту його тіло почало тремтіти. Він кинувся вперед, пірнувши головою в повітря.

Пролунав іще один різкий тріск, і Джейкоб також вибухнув. Він вискочив із власної шкіри — чорно-білі клапті одягу кружляли у повітрі. Все трапилося так швидко, що якби я кліпнула, то проґавила б усе перевернення. За одну секунду Джейкоб пірнув головою вперед, а потім одразу перетворився на велетенського червоно-бурого вовка — такого здоровезного, що в голові не вкладалося, як така туша вмістилася в тілі Джейкоба, — готового кинутися на сіре чудовисько.

Джейкоб відкрито зустрів лобову атаку супротивника. Їхнє злісне гарчання пронеслося лісом, як відлуння урагану.

Чорні та білі клапті — залишки Джейкового одягу — вкрили землю на тому місці, де він перевернувся.

— Джейкобе! — скрикнула я знову, ступивши вперед.

— Стій де стоїш, Белло, — наказав Сем.

Через шалене гарчання, що долинало з поля бою, я заледве його розчула. Вовки рвали й кусали один одного, а їхні гострі зуби виблискували біля горла супротивника. Здається, вовк-Джейкоб перемагав — він був беззаперечно більший за свого суперника і здавався сильнішим. Він знову і знову врізався плечем у сірого вовка й тіснив його в бік лісу.

— Відвезіть її до Емілії, — гукнув Сем до хлопців, які з захопленням спостерігали за двобоєм.

Джейкобу вдалося відтіснити сірого вовка з дороги, і вони зникли в густому лісі, звідки й далі лунало їхнє гучне гарчання. Сем помчав за ними, роззуваючись по дорозі. Тільки-но він кинувся в густі дерева, його почало трусити з голови до ніг.

Гарчання й тріскотіння розчинились у повітрі. Раптом звуки взагалі вщухли, й на дорозі стало зовсім тихо.

Один із хлопців почав сміятися.

Я розвернулася й витріщилася на нього — мої очі широко розплющилися й так завмерли, я не могла навіть кліпнути.

Здається, хлопчина сміявся з мого виразу.

— Ну звісно, не щодня таке побачиш, — хихотів він. Його обличчя видалося мені знайомим — трохи худіше, ніж інші… Ембрі Колл.

— А я таке бачу, — пробурчав інший хлопчина, Джаред, — кожнісінький день.

— Ну, Пол не втрачає контролю щодня, — не погодився Ембрі, досі сміючись. — А радше два дні поспіль він втрачає над собою контроль, а на третій — ні.

Джаред зупинився, щоб підібрати з землі щось біле. Він показав це Ембрі; воно звисало з його рук довгими білими смугами.

— Подерлися на дрібненькі шматочки, — мовив Джаред. — Біллі казав, що це остання пара, яку йому вдалося дістати, — тепер Джейкоб ходитиме босий.

— А цей вижив, — сказав Ембрі, піднімаючи з землі вцілілий кросівок. — Джейкоб може скакати на одній нозі, — додав він сміючись.

Джаред почав піднімати з землі різноманітні шматочки тканини.

— Візьмеш Семові черевики, гаразд? Все інше можна не вагаючись викинути у сміття.

Ембрі забрав черевики й побіг підтюпцем у ліс — туди, де зник Сем. За якусь мить він повернувся назад із парою розірваних джинсів у руках. Джаред зібрав те, що залишилося від одягу Джейкоба та Пола, й скрутив усе це в клубок. Аж раптом він згадав про мене.

Він насторожено подивився на мене, немов оцінюючи мій стан.

— Гей, ти ж не збираєшся зомліти, чи блювати, чи викинути щось таке, еге ж? — запитав він.

— Думаю, ні, — відповіла я, задихаючись.

— Вигляд у тебе не дуже. Може, присядеш?

— Гаразд, — пробурмотіла я. Вдруге за сьогоднішній ранок я сіла й поклала голову на коліна.

— Джейк повинен був нас попередити, — дорікнув Ембрі.

— Не варто було вплутувати в це свою подружку. І чого він хотів цим домогтися?

— Ну от, випусти вовка з мішка — розкаже все, що знає, — зітхнув Ембрі. — Молодчина Джейк. Нічого не скажеш.

Я підвела голову, щоб подивитися на двох хлопців, які обговорювали це з такою легкістю.

— Ви за них узагалі не хвилюєтеся? — запитала я. Ембрі почав здивовано кліпати.

— Хвилюємося? А чому нам хвилюватися?

— Вони можуть поранити один одного! Ембрі та Джаред зареготали.

— Сподіваюся, що Пол дасть йому прочухана, — сказав Джаред. — Хай би добряче його провчив.

Я зблідла.

— Та де там! — не погодився Ембрі. — Ти бачив Джейка? Навіть Сем не може перевтілюватися так швидко, та ще й у польоті. Він угледів, що Пол починає перевертатися, і що? Півсекунди — і він уже атакує! У хлопця дар.

— Пол досвідченіший. Б’юсь об заклад на десять баксів, що він провчить Джейкоба.

— По руках. Джейкоб наділений усім від природи. У Пола нульові шанси.

Вони потиснули один одному руки, весело сміючись.

Я намагалася хоч якось змиритися з їхньою байдужістю, але жорстока картина двобою вовкулак не йшла мені з голови. Мій шлунок стискався, хоч і був порожній та болів, а голова розколювалася від хвилювання.

— Поїхали до Емілії. У неї завжди є щось смачненьке, — Ембрі подивився на мене зверху вниз. — Може, підвезеш?

— Без проблем, — сказала я, задихаючись. Джаред звів угору одну брову.

— Мабуть, буде краще, якщо за кермо сядеш ти, Ембрі. Здається, вона от-от виблює.

— Хороша ідея. А де ключі? — запитав мене Ембрі.

— В машині. Ембрі відчинив дверцята з пасажирського боку.

— Залазь, — сказав він весело, піднявши мене однією рукою й закинувши на сидіння. Він оцінив поглядом кабіну. — А тобі доведеться їхати ззаду, в кузові, — сказав він Джареду.

— Не маю нічого проти. У мене теж слабкий шлунок. Не хочу бути поряд, коли вона блюватиме.

— Б’юсь об заклад, що вона не така слабачка. Вона ж водиться з вурдалаками.

— На п’ять баксів? — запитав Джаред.

— Без питань. Мені навіть незручно ось так легко забирати в тебе гроші.

Ембрі заліз у машину й завів двигун, тим часом Джаред спритно заскочив у кузов. Щойно зачинивши по собі двері, Ембрі прошепотів мені:

— Тримайся, гаразд? У мене тільки десять баксів, а якщо Пол провчить Джейкоба…

— Гаразд, — прошепотіла я. Ембрі відвіз нас назад у селище.

— Гей, а як усе-таки вдалося переступити через заборону?

— Переступити через… що?

— Ну, я маю на увазі наказ. Знаєш, не говорити зайвого і таке інше. Як Джейк розказав тобі про все?

— А, це, — мовила я, згадуючи, як Джейкоб просвітив мене минулої ночі. — Він не розповідав. Я сама здогадалася.

Ембрі стиснув губи та здивовано поглянув на мене.

— Гм. Думаю, цей варіант пройде.

— А куди ми їдемо? — запитала я.

— До будинку Емілії. Вона подружка Сема… ні, гадаю, тепер вона його наречена. Решта хлопців приєднаються до нас пізніше, коли Сем дасть їм добрячого прочухана за те, що трапилося. А потім Пол і Джейк підуть шукати для себе новий одяг, звісно, якщо в Пола ще щось залишилося.

— А Емілія знає, що ви…?

— Звісно. Чуєш, не витріщайся на неї. Сем ненавидить, коли на неї хтось дивиться.

Я насупилася.

— А чому я повинна на неї витріщатися? Здається, Ембрі стало трохи незручно.

— Щойно ти мала змогу переконатися, що спілкуватися з вовкулаками не зовсім безпечно… — кинув він і швидко змінив тему розмови: — Гей, а ти злишся за те, що сталося з тим чорночубим кровопивцею на галявині? Не скидалося на те, що він твій друг, але… — Ембрі знизав плечима.

— Ні, він не був моїм другом.

— Це добре. Знаєш, нам би не хотілося порушувати угоду.

— Ах, так, колись давно Джейкоб розказував мені про цю угоду. А чому, вбивши Лорана, ви могли порушити угоду?

— Лоран, — повторив він і фиркнув. Здається, його здивувало те, що у вампіра є ім’я. — Ну, теоретично ми були на землі Калленів. Нам заборонено нападати на будь-кого з них, я маю на увазі Калленів, за межами нашої території — принаймні поки вони першими не порушать угоди. Ми не знали, чи той чорночубий належить до їхньої сім’ї. Схоже на те, що ти його знала.

— А як вони можуть порушити угоду?

— Якщо нападуть на людину. Джейкоб не хотів, щоб усе зайшло так далеко.

— А. Ну, дякую. Я рада, що ви вирішили не чекати.

— Ми також, — це прозвучало так, наче він говорив у прямому значенні слова.

Ембрі проїхав попри східну околицю селища, перш ніж з’їхати на вузеньку ґрунтову дорогу.

— Твій пікап такий повільний, — зауважив він.

— Ну вибач.

В кінці вулиці стояв невеличкий будинок, який колись був сірим. Окрім вицвілих блакитних дверей, виднілося єдине віконце. Жовтогарячі та жовті чорнобривці, що цвіли на підвіконні, надавали цьому місцю неймовірної привабливості.

Ембрі відчинив дверцята пікапа та потягнув носом.

— Ум-м-м, Емілія куховарить.

Джаред вискочив із кузова й рушив до дверей, та Ембрі одразу його зупинив, поклавши йому на груди руку. Тоді багатозначно подивився на мене й прокашлявся.

— У мене немає з собою гаманця, — сказав Джаред.

— Нічого страшного. Я не забуду.

Вони миттю перескочили єдину сходинку, що вела в будинок, і зайшли всередину, навіть не постукавши. Я сором’язливо попленталася за ними.

Як і в будинку Біллі, вітальня тут також правила за кухню. Молода жінка з атласно-бронзовою шкірою й довгим прямим чорним волоссям стояла біля раковини, витягувала великі кекси із залізних формочок і складала їх на паперові тарілки. Спочатку я подумала, що Сем забороняв витріщатися на неї, тому що вона була дуже вродлива.

— Хлопці, ви голодні? — запитала вона своїм мелодійним голосом. Тоді обернулася до нас і всміхнулася половиною обличчя.

Права частина її лиця була знівечена від чола до підборіддя трьома товстими червоними шрамами, і досі яскравими, хоча вони вже давно загоїлися. Один зі шрамів починався біля куточка її темного мигдалевидного правого ока, інший — викривляв правий кутик рота у бридку нерухому гримасу.

Дякуючи настановам Ембрі, я швидко відвела погляд на кекси в її руках. Вони пахли чудово — свіжими чорницями.

— Ой, — сказала Емілія здивовано. — А це хто?

Я підвела погляд, намагаючись дивитися на ліву частину її обличчя.

— Белла Свон, — відповів Джаред, знизавши плечима. Очевидячки, про мене тут говорили й раніше. — А хто ж іще?

— Припини ці розмови, поки не вернеться Джейкоб, — пробурмотіла Емілія.

Вона подивилася на мене. Жодна половина її колись прекрасного обличчя не видалася мені дружелюбною. — Значить, ти подружка вурдалака? Я напружилася.

— Так. А ти, значить, подружка вовкулаки?

Вона засміялася, так само як Ембрі та Джаред. Ліва половина її обличчя значно потеплішала.

— Мабуть, що так, — мовила вона й повернулася до Джареда. — Де Сем?

— Белла сьогодні вранці… ну… трохи здивувала Пола. Емілія закотила своє добре око.

— А, Пол, — зітхнула вона. — Як гадаєш, їх довго не буде? Я саме збиралася смажити яєшню.

— Не хвилюйся, — сказав їй Ембрі. — Якщо вони запізняться, ми не дамо харчам зіпсуватися.

Емілія усміхнулася й відчинила холодильник.

— Я й не сумніваюся в цьому, — погодилася вона. — Белло, ти голодна? Пригощайся кексом.

— Дякую.

Я взяла один із тарілки й почала обгризати краї. Кекс був чудовий і дуже смачний, навіть для мого шлунка, в якому й досі все переверталося. Ембрі взяв уже третій і проковтнув його, не кусаючи.

— Залиш кілька своїм братам, — насварилася на нього Емілія, ляснувши його дерев’яною ложкою по голові. Слово «брати» трохи здивувало мене, хоча інші, здається, не звернули на нього уваги.

— Свиня, — обізвав приятеля Джаред.

Я сперлася на стійку й спостерігала, як вони втрьох посімейному жартують і кепкують одне з одного. На кухні Емілії було дуже затишно, білі шафи та світлі дерев’яні полиці аж блищали. На маленькому круглому столику стояв тріснутий біло-блакитний глечик із безліччю польових квітів. Здається, Джаред та Ембрі почувалися тут як удома.

Емілія розколотила величезну упаковку яєць, мабуть, кілька дюжин зразу, у великій жовтій мисці. Вона закотила рукави лавандової блузки, і я побачила, що тильний бік її правої руки також знівечений широкими шрамами. Як казав Ембрі, перебувати біля вовкулак не зовсім безпечно.

Раптом вхідні двері відчинилися, в кухню зайшов Сем.

— Еміліє, — сказав він, і в голосі його було стільки любові, що я аж розгубилася.

Він одним кроком здолав відстань від дверей до коханої і взяв її лице своїми широкими долонями. Він нахилився й поцілував темні шрами на правій частині її обличчя, перш ніж поцілувати її в губи.

— Гей, тільки не це, — поскаржився Джаред. — Я ж їм.

— Тоді замовкни і їж, — сказав Сем, цілуючи Емілію у знівечені губи.

— Фу, — фиркнув Ембрі.

Це було гірш ніж мелодрама; цей поцілунок був настільки реальним, що аж волав про насолоду, життя й справжнє кохання. Я поклала кекс на стіл та схрестила руки на грудях. Я зосередилася на квітах, намагаючись проігнорувати цю неймовірно спокійну мить, а ще не думати про пульсуючу рану в моєму серці.

Я була невимовно вдячна за те, що все скінчилося, коли Джейкоб та Пол з’явилися в дверях, а тоді вразилася, коли побачила, що обоє сміються. Поки я витріщалася на них, Пол дав Джейкові стусана в плече, а той вдарив його у відповідь по нирках. Вони знову засміялися. Здається, вони вернулися цілі й неушкоджені.

Джейкоб оглянув кімнату, його погляд зупинився на мені — я ніяково стояла біля стійки в дальньому кінці кімнати.

— Привіт, Білко, — привітався він весело. Дорогою до мене він загріб два кекси і став поруч. — Вибач за те, що сталося, — пробурмотів він ледь чутно. — Ну, як ти?

— Не хвилюйся, зі мною все гаразд. Чудові кекси, — з цими словами я знову взяла свій кекс і почала його гризти. Тільки-но Джейкоб зайшов до кімнати, мені одразу стало краще.

— О Боже! — вигукнув Джаред, перебивши нас.

Я подивилася в його бік і побачила, що вони з Ембрі оглядають зникаючу рожеву смугу на плечі Пола. Ембрі переможно усміхався.

— П’ятнадцять доларів, — похвалився він.

— Це твоїх рук справа? — прошепотіла я до Джейкоба, згадавши про парі.

— Я його ледь торкнувся. До заходу сонця на ньому й сліду не залишиться.

— До заходу? — я подивилася на смугу на руці Пола. Дивно, але здавалося, що їй уже більше тижня.

— Вовчі штучки, — прошепотів Джейкоб. Я кивнула, намагаючись приховати здивування.

— А з тобою все гаразд? — затамувавши подих, запитала я.

— Жодної подряпини, — повідомив він самовдоволено.

— Гей, хлопці, — сказав Сем голосно, припинивши цим самим усі розмови в маленькій кімнаті. Емілія стояла біля плити, вишкрібаючи збиті яйця на велику сковороду. Сем досі непомітно гладив її рукою по спині. — Джейкоб має для нас новину.

Здається, Пола це зовсім не здивувало. Мабуть, Джейкоб уже пояснив усе йому та Сему. Або… вони просто прочитали його думки.

— Я знаю, чого треба рудій, — сказав Джейкоб, повернувшись до Ембрі та Джареда. — Саме це я намагався сказати вам раніше, — з цими словами він копнув ніжку крісла, на якому сидів Пол.

— І? — запитав Джаред. Джейк одразу ж посерйознішав.

— Вона хоче помститися за свого дружка — але це не той чорночубий кровопивця, якого ми вбили. Каллени прикінчили її дружка минулого року, і тепер вона полює на Беллу.

Це не було новиною для мене, та я все одно затремтіла. Джаред, Ембрі та Емілія витріщилися на мене з широко роззявленими ротами.

— Але ж вона проста дів чина, — заперечив Ембрі.

— А я й не кажу, що в цьому є логіка. Але саме тому вампірка увесь час обминає нас — вона мітить у Форкс.

Вони продовжували дивитися на мене з роззявленими ротами. Я схилила голову.

— Чудово, — сказав Джаред нарешті, кутики його рота почали загинатися в посмішці. — Тепер у нас є наживка.

Зі швидкістю світла Джейкоб схопив зі столу консервний ніж і запустив його прямісінько в голову Джареда. Але реакція Джареда була швидша, ніж я могла собі уявити, і він упіймав ніж просто перед обличчям.

— Белла не наживка.

— Ну, ти ж знаєш, що я мав на увазі, — відтяв Джаред, не розгубившись.

— Отже нам треба змінити плани, — сказав Сем, не звертаючи уваги на сварку. — Спробуємо, так би мовити, викопати кілька ям і подивимося, чи потрапить вампірка в них. Нам треба розділитися, хоча мені й не до вподоби така ідея. Але якщо вона й справді полює на Беллу, то швидше за все не буде нападати на нас поодинці.

— Скоро до нас приєднається Квіл, — пробурмотів Ембрі. — Тоді ми зможемо поділитися порівну.

Раптом усі схилили голови. Я подивилася на Джейкоба, на його обличчі читалася безнадія, як і вчора по обіді у нього на подвір’ї. Незважаючи на те, що зараз тут, на цій маленькій кухні, хлопці були цілком задоволені своєю долею, ніхто з них не бажав такого своєму другові.

— Не варто на це розраховувати, — сказав Сем тихо, а тоді продовжив своїм звичним голосом: — Пол, Джаред та Ембрі візьмуть на себе зовнішній периметр, а Джейкоб і я — внутрішній. Закінчимо тільки тоді, коли впіймаємо вампірку.

Я помітила, що Емілії не сподобалася ідея Сема розділитися на маленькі групи. Її тривога передалася мені, і я подивилася на Джейкоба.

Сем прослідкував за моїм поглядом.

— Джейкоб уважає, буде ліпше, якщо ти проводитимеш якомога більше часу в Ла-Пуші. Вікторії не спаде на думку шукати тебе тут.

— А як же Чарлі? — запитала я.

— Березневе божевілля — себто полювання на вовків — іще триває, — сказав Джейкоб. — Гадаю, Біллі та Гаррі зуміють утримувати його тут у неробочий час.

— Заждіть, — мовив Сем, піднявши руку. Він поглянув на Емілію, а тоді знову на мене. — Звісно, ідея Джейкоба непогана, але ти повинна вирішити все сама. Ти маєш серйозно обміркувати ризикованість обох варіантів. Сьогодні вранці ти мала змогу переконатися на власні очі, як легко прості стосунки перетворюються на реальну загрозу і як швидко виходять із-під контролю. Якщо ти вирішиш залишитися з нами, я не можу дати ніяких гарантій щодо твоєї безпеки.

— Я не заподію їй шкоди, — пробурмотів Джейкоб, потупившись у землю.

— Якщо є якесь інше місце, в якому ти почуваєшся безпечно… — продовжив Сем, проігнорувавши слова Джейкоба.

Я закусила губу. Де мені безпечно і де я не становитиму загрози для інших? Я знову відмовилася від ідеї вплутувати сюди Рене — в це безглузде полювання, де за здобич правитиму я…

— Я не хотіла би, щоб Вікторія дорогою завернула ще кудись, — прошепотіла я.

Сем кивнув.

— І то правда. Нехай вона залишається на нашій території, де ми зможемо легко з нею покінчити.

Я здригнулася. Найменше я хотіла, щоб Джейкоб, та й будь-хто з хлопців спробував покінчити з Вікторією. Я подивилася на обличчя Джейка; воно розслабилося й було майже таким, як я пам’ятала його ще до всіх цих вовчих штучок і небезпечних ідей щодо полювання на вампірів.

— Бережи себе, гаразд? — мовила я, відчуваючи, як до мого горла підступає клубок.

Хлопці заходилися голосно висловлювати подив. Усі вони сміялися з мене — всі, окрім Емілії. Наші погляди зустрілися, і я раптом помітила гармонію в її знівечених рисах. Її обличчя було досі прегарним, але на ньому з’явилася ще гірша тривога, ніж на моєму. Мені довелося відвернутися, тому що безмежна любов, яка ховалася за цією тривогою, могла знову змусити мене страждати.

— Обід готовий, — оголосила Емілія, і всі стратегічні розмови припинилися. Хлопці розсілися навколо круглого столу — який здавався замаленьким і міг зламатися під їхньою вагою — й почали з блискавичною швидкістю поглинати омлет просто зі сковороди. Емілія їла разом зі мною, опершись на стійку, уникаючи безладу за спільним столом, і дивилася на хлопців люблячими очима. З її виразу можна було легко здогадатися, що це її родина.

Хай там як, а це було не зовсім те, чого я очікувала від зграї вовкулак.

Решту дня я провела в Ла-Пуші, в будинку Біллі. Він залишив повідомлення на автовідповідачі та у відділку, і Чарлі з’явився саме на вечерю, захопивши з собою дві піци. Добре, що він узяв найбільші, бо Джейкоб розправився з однією з них самотужки.

Я помітила, як увесь вечір Чарлі підозріло дивився на нас обох, особливо на вельми зміненого Джейкоба. Він запитав про волосся; Джейкоб просто знизав плечима та сказав, що так йому зручніше.

Я знала, щойно ми з Чарлі поїдемо додому, Джейкоб знову перевернеться на вовка, як і раніше. Він і його брати тепер будуть завжди напоготові, шукаючи слідів повернення Вікторії. Та оскільки минулої ночі вони прогнали її з гарячих джерел — якщо вірити Джейкобу, вони переслідували її до кордону з Канадою, — вона появиться не скоро.

Але я навіть не сподівалася на те, що вона здалася й відступила. Мені так ніколи не щастить.

Після вечері Джейкоб провів мене до пікапа й довго стояв біля вікна, чекаючи, поки Чарлі першим сяде в машину.

— Цієї ночі можеш спати спокійно, — сказав Джейкоб, поки Чарлі вовтузився з ременем безпеки. — Ми будемо поруч і за всім наглянемо.

— Я хвилююся не за себе, — запевнила я його.

— Ти дурненька. Полювати на вурдалаків — це весело. Це краще, ніж усе інше.

Я похитала головою.

— Якщо я дурненька, то ти — неврівноважений бовдур. Він засміявся.

— Тобі треба відпочити, Белло, люба. Ти маєш утомлений вигляд.

— Я спробую. Чарлі почав нетерпляче сигналити.

— Побачимося завтра, — сказав Джейкоб. — Прокинешся — й одразу до мене.

— Обіцяю.

Чарлі їхав слідом за мною. Я майже не звертала уваги на вогні в дзеркалі заднього огляду. Я думала, де зараз Сем та Джаред, Ембрі та Пол, чи встиг Джейкоб до них приєднатися.

Коли ми приїхали додому, я поспішила до сходів, але Чарлі мене випередив.

— Що відбувається, Белло? — запитав він, поки я не втекла. — Я думав, що Джейкоб вступив у банду і що ви по сварилися.

— Ми вже помирилися.

— А банда?

— Не знаю — хто може зрозуміти підлітків? Вони такі загадкові! Та я зустрілася з Семом і його нареченою Емілією. Вони здалися мені дуже приємними людьми, — я знизала плечима. — Мабуть, це було просто якесь не порозуміння.

Вираз батькового обличчя змінився.

— Я й не знав, що вони з Емілією нарешті офіційно оголосили про заручини. Добре. Бідолашна дів чина.

— А ти знаєш, що з нею трапилося?

— Її скалічив ведмідь, на півночі, в сезон нересту лосося, — жахлива трагедія. Це трапилося понад рік тому. Я чув, що Сем дуже важко це переніс.

— Просто жахливо, — повторила я. Понад рік тому. Б’юсь об заклад, що це трапилося тоді, коли в Ла-Пуші був іще тільки один вовкулака. Я здригнулася на саму думку про те, як Сем почувається щоразу, коли дивиться в лице Емілії.

Тієї ночі я довго не могла заснути, намагаючись проаналізувати день, що минув. Обід у домі Біллі з Джейкобом та Чарлі, довгий вечір у будинку Блеків, кухня Емілії, де я з такою тривогою чекала на Джейкоба, жахливий двобій вовкулак, розмова з Джейкобом на пляжі.

Я згадувала про те, що Джейкоб сказав сьогодні вранці про лицемірство. Я довго обмірковувала його слова. Не могла змиритися з думкою про те, що я лицемірка, але який сенс обманювати саму себе?

Я скрутилася калачиком. Ні, Едвард не вбивця. Навіть у своєму темному минулому він ніколи не вбивав, принаймні невинних.

А що коли вбивав? А що коли в той час, що я не знала його, він був таким, як і всі вампіри? А може, тоді люди також зникали безвісти, як от зараз? Чи зупинило б це мене?

Я сумно похитала головою. «Кохання — узагалі нелогічна річ, — нагадала я собі. — Що дужче ти когось любиш, то менше логіки в твоїх учинках».

Я перевернулася на другий бік і спробувала думати про щось інше — про Джейкоба та його братів, які зараз полюють у темряві. Я заснула, уявляючи вовків, невидимих уночі, які захищають мене від небезпеки. Мені наснилося, що я знову стою в лісі, але цього разу я вже не блукала. Я тримала Емілію за знівечену руку, і ми стояли в темряві, тривожно чекаючи, коли повернуться додому наші вовкулаки.

Розділ 15

Стрибок

У Форкс знову прийшла весна. Прокинувшись у понеділок вранці, я пролежала кілька хвилин у ліжку, намагаючись це усвідомити. Минулої весни на мене також полював вурдалак. Сподіваюся, що це не стане свого роду поганою традицією.

Я знала про все, що діється в Ла-Пуші. Майже увесь недільний день я гуляла на узбережжі, поки Чарлі проводив час із Біллі в будинку Блеків. Всі думали, що я з Джейкобом, але у нього були інші справи, тож я блукала пустинним пляжем на самоті, приховуючи це від Чарлі.

Коли Джейкоб заскочив на хвилинку, щоб перевірити, чи зі мною все гаразд, він вибачився за те, що залишив мене саму. Сказав, що як правило, його графік не такий щільний, але поки Вікторія на волі, вовки повинні бути насторожі.

Доки ми гуляли пляжем, він увесь час тримав мене за руку.

Це змусило мене замислитися над тим, що мав на увазі Джаред, кажучи, що Джейкоб вплутав свою «подружку». Гадаю, збоку все мало саме такий вигляд. Та поки ми з Джейкобом знаємо, що діється насправді, я не повинна забивати собі голову схожими припущеннями. Можливо, вони й не турбували б мене, якби Джейкобу не було до вподоби те, що такі чутки з’являються. Але його рука була така м’яка, вона зігрівала мене, тож я не заперечувала.

У вівторок по обіді я працювала — Джейкоб їхав за мною на своєму мотоциклі, щоб переконатися, що зі мною все гаразд, і Майк це помітив.

— Ти зустрічаєшся з тим підлітком із Ла-Пуша? З тим другокласником? — запитав він, не приховуючи відрази.

Я знизала плечима.

— Ні — в прямому сенсі слова. Але ми бачимося дуже часто, ми проводимо багато часу разом. Він мій найкращий друг.

Майк сильно примружився.

— Не обманюй себе, Белло. Хлопчина закохався в тебе по самі вуха.

— Я знаю, — зітхнула я. — Життя — складна штука.

— А дівчата жорстокі, — мовив Майк ледь чутно. Я подумала, що було зовсім не важко зробити таке припущення.

Того вечора Сем з Емілією приєдналися до нас із Чарлі під час десерту в будинку Біллі. Емілія принесла торт, який оцінив навіть такий гурман, як Чарлі. Я бачила, поки розмова текла своїм звичним руслом, зачіпаючи загальні теми, всі підозри Чарлі щодо банди Ла-Пуша поступово розвіялися.

Ми з Джейкобом утекли раніше, щоб залишитись наодинці. Ми пішли в гараж і сіли на заднє сидіння його машини. Джейкоб поклав голову на спинку сидіння, і на його обличчі проступили сліди втоми.

— Тобі треба трохи поспати, Джейку.

— Я уже близький до цього. Він потягнувся і взяв мене за руку. Його шкіра палала.

— Це одна з ваших вовчих штучок? — запитала я. — Я маю на увазі гарячку.

— Так. Температура нашого тіла трохи вища, ніж у звичайних людей. Приблизно сто вісім, сто дев’ять градусів за Фаренгейтом[8]. Я більше ніколи не мерзну. І можу ходити ось так, — він показав на свій голий торс, — навіть у хурделицю — і нічого. Торкнувшись мене, сніжинки перетворяться на дощ.

— Ваші рани швидко загоюються — це також особливість вовків?

— Ага, хочеш подивитися? Це класно, — його очі розширилися, і він засміявся. Тоді Джейкоб перегнувся через мене й покопирсався в бардачку. За кілька секунд він дістав звідти маленький складаний кишеньковий ніж.

— Ні, я не хочу на це дивитися! — закричала я, щойно усвідомила, що саме він збирається робити. — Забери ножа!

Джейкоб захихотів, але все-таки поставив ніж назад.

— Чудово. Добре, що наші рани гояться самі, адже ми не можемо звернутися до лікаря з температурою, яка для нормальної людини є смертельною.

— Ні, не можете… — я подумала якусь мить. — І ти такий великий — це також впливає на ваші можливості? Тому ви всі так хвилюєтеся за Квіла?

— Не тільки через це, а ще й тому, що його дід каже, на чолі у внука можна смажити яєшню, — на обличчі Джейкоба з’явився вираз безнадії. — Тепер уже недовго. Немає певного віку… до якого ти можеш рости й рости, а тоді раптом… — він замовк, і перш ніж заговорив знову, минуло кілька хвилин. — Іноді, коли ти справді засмучений або щось тебе хвилює, це може стати поштовхом. Та я не був засмучений — я був щасливий, — він гірко усміхнувся. — Через тебе. Ось чому це не трапилося зі мною раніше. Воно просто в мені накопичувалося — я був наче бомба сповільненої дії. Знаєш, як усе сталося? Я приїхав додому після фільму, і Біллі сказав, що я маю кепський вигляд. Ось і все, а я зірвався. Я не стримався і вибухнув — і перевернувся на вовка. Я ледь не роздер його обличчя — обличчя свого рідного батька!

Він затремтів і зблід.

— Невже все так погано, Джейку? — запитала я тривожно. Якби ж я могла хоч якось допомогти! — Ти нещасний?

— Ні, я не нещасний, — сказав він. — Вже більше ні. Тепер ти все знаєш. А раніше було дуже важко, — він нахилився до мене, його підборіддя торкнулося вершечка моєї голови.

Якийсь час він мовчав, а я все гадала, про що він думає. Може, краще мені цього не знати.

— А що було найважче? — прошепотіла я, досі бажаючи допомогти йому.

— Найважче… усвідомлювати, що я не можу себе контролювати, — сказав він повільно. — Відчувати, що я не можу бути впевнений у собі — що, можливо, тобі не варто бути біля мене, і всім іншим також треба триматися подалі. Так наче я чудовисько, яке може когось поранити. Ти бачила Емілію. Сем утратив контроль над собою лише на одну мить… А вона стояла заблизько. А тепер уже нічого не можна виправити. Я чую його думки — я знаю, як він почувається…

— Ну, хто ж захоче бути нічним кошмаром, почварою?

— А ще мені це вдається так легко, я перевертаюсь краще, ніж будь-хто з хлопців — невже це робить мене менше людиною, ніж Ембрі чи Сем? Іноді мені стає страшно, що я втрачаю себе.

— А це важко? Знаходити себе знову?

— Спочатку, — сказав він. — Потрібно трохи практики, мені робити це набагато легше.

— Чому? — поцікавилася я.

— Тому що Ефраїм Блек був дідом мого батька, а Квіл Атеара був дідом моєї матері.

— Квіл? — запитала я здивовано.

— Його прадід, — пояснив Джейкоб. — Квіл, якого ти знаєш, — мій троюрідний брат.

— Але чому так важливо, ким були твої прадіди?

— Тому що Ефраїм і Квіл полювали в останній зграї. Левій Юлі був третім. У мені тече кров обох сімей. У мене не було жодного шансу. Так само, як і у Квіла.

Риси його обличчя спохмурніли.

— А що зі всього цього найкраще? — запитала я, сподіваючись хоч трохи розвеселити Джейка.

— Найкраще, — сказав він, несподівано усміхнувшись, — це швидкість.

— Навіть краще, ніж на мотоциклі? Він захоплено закивав.

— Навіть не порівняти.

— Як прудко ти здатен…?

— Бігати? — закінчив він моє запитання. — Прудко — не те слово. Ну, як тобі пояснити? Ми ж зловили… як його звати? Лорана! Гадаю, так тобі легше буде уявити.

Це й справді багато що означало. Я не могла повірити, що вовки бігають швидше за вампірів. Каллени бігали так прудко, що ставали невидимими.

— То розкажи мені щось, чого я не знаю, — попросив він. — Щось про вурдалаків. Як ти трималася з ними? Чи було тобі страшно?

— Ні, — мовила я різко. Мій тон змусив його замислитися.

— Скажи, а чому твій кровопивця вбив того Джеймса? — раптом запитав він.

— Джеймс намагався мене вбити — для нього це була гра. Він програв. Пам’ятаєш, як минулої весни я лежала в лікарні у Феніксі?

Джейкоб зачаїв подих.

— Невже він підібрався так близько?

— Він підібрався дуже, дуже близько, — з цими словами я торкнулася серпика шраму на руці. Джейкоб помітив це, бо тримав мене за цю руку.

— Що це? — він нахилився, щоб оглянути мою праву руку. — Це той смішний шрам, холодний.

Він нахилився нижче, уважніше роздивився його й зненацька важко засопів.

— Так, це саме те, що ти подумав, — сказала я. — Джеймс укусив мене.

Джейкоб витріщився на мене, на його обличчі з’явився дивний вираз — бронзова шкіра набрала коричневого відтінку. Він мав такий вигляд, наче йому стало зле.

— Але якщо він тебе укусив?… Невже ти не повинна була…? — він запнувся.

— Едвард урятував мене двічі, — прошепотіла я. — Він висмоктав отруту з рани — ну, знаєш, як від укусу гримучої змії… — я здригнулася від різкого болю в грудях.

Та я не єдина здригнулася. Поруч сидів Джейкоб, і він також тремтів усім тілом. Навіть машина трусилася.

— Обережно, Джейку. Спокійніше. Заспокойся.

— Так, — відповів він, важко дихаючи. — Заспокоїтися, — він швидко похитав головою. За якусь мить у нього тремтіли тільки руки.

— З тобою все гаразд?

— Ага. Майже. Розкажи мені щось інакше. Мені треба переключитися.

— Що ти хочеш почути?

— Ну, не знаю, — він заплющив очі, намагаючись зосередитися. — Розкажи про якісь суперздібності. Чи був іще хтось із Калленів наділений якимсь… незвичайним талантом? Таким, як читання думок?

Якусь мить я вагалася. Відчувала, що він запитує це не просто з цікавості, він збирає інформацію про супротивника. Та який сенс приховувати те, що мені відомо? Тепер це не має ніякого значення, а Джейкові допоможе контролювати себе.

Я швидко заговорила, перед очима постало знівечене обличчя Емілії, від якого волосся на моїх руках ставало дибки. Не можу уявити, як червонувато-бурий вовк вміститься в кабіні Фольксвагена — якщо Джейкоб перевернеться зараз, він розтрощить увесь гараж.

— Джаспер здатен… впливати на емоції інших людей. Не в поганому сенсі, а щоб заспокоїти. Мабуть, він зумів би допомогти Полу, — додала я, намагаючись трохи подражнити Джейка. — Аліса може бачити те, що станеться. Ну, майбутнє, але не зовсім точно. Вона бачить речі, які людина ще може сама виправити, вчинивши по-іншому.

Наприклад, вона бачила, як я помираю… А ще вона бачила, що я стала однією з них. Жодне з цих видінь не збулося. А дещо ніколи не збудеться…

У мене голова пішла обертом. Стало важко дихати, наче бракувало кисню. Ніби у мене зникли легені.

Джейкоб уже повністю взяв себе в руки й тихо сидів біля мене.

— Навіщо ти так робиш? — запитав він. І легенько потягнув мене за руку, яку я мимоволі притиснула до грудей, але здався, коли я почала опиратися. Я навіть не зрозуміла, коли це я встигла притиснути руку до грудей. — Ти завжди робиш так, коли засмучена. Чому?

— Мені боляче згадувати про них, — прошепотіла я. — Так наче я не можу дихати… так наче мене розриває на шматки…

Аж дивно, як багато зараз я могла розказати Джейкобу. У нас більше не було таємниць одне від одного. Він погладив мене по голові.

— Все гаразд, Белло, все гаразд. Я більше не питатиму про це. Вибач.

— Не зважай, — сказала я, задихаючись. — Це стається постійно. Тут немає твоєї провини.

— А ми — чудернацька парочка, еге ж? — мовив Джейкоб. — Жоден із нас не може навести лад у своїй душі.

— Жаль, — погодилася я, досі важко дихаючи.

— Зате ми маємо одне одного, — сказав він, і ця думка його заспокоїла.

Я також трохи заспокоїлася.

— І то правда, — погодилася я.

Коли ми були разом, усе було добре. Але Джейкоб мав виконувати жахливе, небезпечне завдання, тож часто я була змушена проводити час у Ла-Пуші наодинці зі своїми страхами й тривогами.

Я почувалася незручно щоразу, коли змушена була сидіти в хаті Біллі. Я готувалася до контрольної з математики, що мала відбутися наступного тижня, але не могла займатися математикою постійно. Коли мені нічого було робити, я відчувала, що треба б заговорити до Біллі — тиск звичайних правил увічливості. Та Біллі не любив багато балакати, тож відчуття ніяковості все росло й росло.

Для різноманітності я спробувала посидіти в середу по обіді з Емілією. Спочатку все було добре. Емілія була весела дів чина, якій не сиділося довго на місці. Я тинялася за нею, поки вона пурхала по хаті й маленькому дворику, то натираючи й без того чисту підлогу, то виполюючи малесенькі бур’янці, то ремонтуючи поламані дверні завіси, то натягуючи вовняні нитки на старенький ткацький верстат, то готуючи, як завжди, вечерю. Вона трохи скаржилася на те, що хлопці сильно виросли, а тому зріс і їхній апетит, але було видно, що їй приносить задоволення турбуватися про них. Із нею мені було дуже легко — зараз ми обоє були подружками вовків.

Та за кілька годин повернувся Сем. Я затрималася всього на пару хвилин, щоб переконатися, що з Джейкобом усе гаразд і що немає новин про Вікторію, а тоді миттю зникла. Сама й Емілію оточувала аура кохання й розуміння, і вона була настільки щільною, що її неможливо було пробити.

Тож мені не залишалося нічого іншого, як блукати туди-сюди скелястим берегом.

Самотність не для мене. Завдяки нашим із Джейкобом відвертим розмовам я тепер повернула собі здатність говорити й думати про Калленів скільки завгодно. І хоч як я намагалася абстрагуватися, а все одно про них думала. У мене ж було про що міркувати: я справді дуже хвилювалася за Джейкоба та його братів-вовків; мене жахала думка про те, що Чарлі та інші мисливці блукають лісами, гадаючи, що вони полюють на звірів; наші з Джейкобом стосунки прогресували, хоча мені цього не хотілося, але я не знала, що робити, — жодна з цих гідних уваги й нагальних думок не могла надовго відвернути мене від болю в грудях. Зрештою я не змогла йти далі, бо мені стало важко дихати. Я сіла на підсохлий уламок скелі та скрутилася калачиком, поклавши голову на коліна.

Саме в такій позі знайшов мене Джейкоб, і судячи з виразу його обличчя, він усе зрозумів.

— Вибач, — мовив він одразу. Він допоміг мені встати й обняв руками за плечі. До того часу я й не усвідомлювала, що замерзла. Від Джейкового тепла я аж затремтіла, але біля нього я могла хоча б нормально дихати.

— Я зіпсував твої весняних канікул, — картав себе Джейкоб, поки ми гуляли пляжем.

— Ні, не зіпсував. У мене й так не було жодних планів. І взагалі я не люблю весняні канікули.

— Завтра вранці я візьму відгул. Хлопці впораються й без мене. Ми втнемо щось веселе.

Зараз у моєму житті це слово здавалося недоречним, малозрозумілим і навіть дивним.

— Веселе?

— Повеселитися — ось що тобі потрібно. Гм… — він подивився на важкі сірі хвилі, він досі вагався. Його очі уважно вивчали горизонт, коли раптом на Джейка найшло натхнення. — Придумав! — закричав він. — Я виконаю ще одну свою обіцянку.

— Що ти маєш на увазі?

Він відпустив мою руку й показав на південь, де закінчувався плоский кам’янистий серп узбережжя і починалися скелі.

— Хіба я не обіцяв, що візьму тебе з собою пірнати зі скель? Я затремтіла.

— Так, буде холодно — але не так холодно, як сьогодні. Відчуваєш, як змінюється погода? А тиск? Завтра буде тепліше. Ну що, згідна?

Темна вода була не дуже привабливою, і під цим кутом скелі здавалися ще вищими, ніж завжди.

Але я уже кілька днів не чула голосу Едварда. Мабуть, це і є одна з моїх проблем. Я засильно залежала від своїх галюцинацій. Мені ставало значно гірше, коли я довго не чула його голосу. А стрибки зі скель обов’язково виправлять ситуацію.

— Звісно, я згідна. Оце буде весело.

— Але це побачення, — сказав Джейк і пригорнув мене рукою за плечі.

— Домовилися. А тепер давай вкладемо тебе спати.

Мені не подобалося, як постійні круги під очима починали в’їдатися в його шкіру.


Наступного дня я прокинулася дуже рано й закинула в кузов змінний одяг. Мені здавалося, що Чарлі не схвалить сьогоднішнього плану дій, зрештою, як і мотоциклів.

Ідея забути про щоденні переживання і страхи майже збуджувала мене. Можливо, буде й справді весело. Побачення з Джейкобом, побачення з Едвардом… Я засміялася сама до себе. Що б там Джейкоб не говорив про те, що ми — чудернацька парочка, насправді ненормальна тільки я. Адже для мене вовкулака не був чимось ненормальним.

Я думала, що Джейкоб чекатиме на мене надворі, він робив так щоразу, коли мій шумний двигун сповіщав його про моє прибуття. Не побачивши його, я вирішила, що він досі спить. Нічого страшного, я зачекаю — нехай відпочине. Йому потрібен здоровий сон, а тим часом надворі хоч трохи потеплішає. Джейкоб мав рацію щодо погоди; вночі вона зовсім змінилася. Товстий шар хмар тиснув на повітря, було майже душно; потепліло, і я залишила светр у машині.

Я тихенько постукала в двері.

— Заходь, Белло, — сказав Біллі. Він сидів за кухонним столом і доїдав холодну кашу.

— Джейк досі спить?

— Е ні, — поклав він ложку на стіл, і його брови вигнулися.

— Що трапилося? — запитала я. З виразу його обличчя було зрозуміло: щось таки трапилося.

— Сьогодні вранці Ембрі, Джаред і Пол напали на свіжий слід. Сем і Джейк вирушили на допомогу. Сем подумав, що вампірка сховалася в горах. Тепер у них непоганий шанс покінчити з нею.

— О ні, Біллі, — прошепотіла я. — О ні. Він тихо засміявся.

— Невже тобі так подобається в Ла-Пуші, що ти вирішила продовжити термін свого ув’язнення тут?

— Не жартуйте так, Біллі. Це занадто страшно, щоб бути смішним.

— Ти права, — погодився він усе ще самовдоволено. З виразу його старих очей не можна було нічого зрозуміти. — Вампіри дуже підступні.

Я закусила губу.

— Але це не так небезпечно для хлопців, як ти гадаєш. Сем знає, що робить. Тобі варто турбуватися лише про себе. Вампірка не хоче з ними битися. Вона просто намагається знайти шлях, щоб обминути їх і… дістатися до тебе.

— Звідки Сем знає, як чинити? — запитала я, не звертаючи уваги на його турботу про мене. — Вони вбили тільки одного вурдалака — може, їм просто поталанило.

— Ми ставимося до нашої місії дуже серйозно, Белло. Ми ніколи ні про що не забуваємо. Все, що хлопцям потрібно знати, передавалося від батька до сина з покоління в покоління.

Ці слова не дуже мене заспокоїли. Спогади про дику, прудку мов кішка, смертоносну Вікторію були занадто свіжі. Якщо їй не вдасться обійти вовків, вона спробує прорватися крізь них.

Біллі знову взявся до свого сніданку; я сіла на диван і почала безцільно цокати по телеканалах. Та це тривало зовсім не довго. Я відчула напад клаустрофобії: кімната була дуже маленька, і я не могла бачити, що діється за заштореними вікнами.

— Я буду на узбережжі, — сказала я коротко й поквапилася до дверей.

На свіжому повітрі мені не стало ліпше, як я сподівалася. Хмари тиснули своєю вагою, що зовсім не полегшило нападу клаустрофобії. Ліс, яким я йшла до пляжу, здавався зовсім порожнім. Я не бачила жодної тварини — ані птахів, ані білок. Не чула співу пташок. Але ця тиша була якась моторошна; жодний порив вітерцю не гойдав гілок дерев.

Я знала, що все це — наслідок спекотливої погоди, але від усвідомлення цього мені не ставало легше. Тиск важкого теплого повітря був відчутний навіть для мого людського організму, він наводив на думку — дещо намічається у Міністерстві Гроз та Ураганів. Один погляд на небо — і не залишилося ніякого сумніву; незважаючи на відсутність вітру, хмарки повільно збивалися докупи. Найнижчі хмари були темно-сірі, але з-за скель виднілися яскраво-червоні спалахи. Схоже на те, що небеса готують на сьогодні лютий план. Навіть тварини поховалися.

Щойно я прийшла на узбережжя, як одразу пожаліла про це — я вже сита по горло цим місцем. Я збувала тут майже кожен день, блукаючи наодинці сама з собою. Хіба це відрізняється від моїх нічних кошмарів? Але куди ще податися? Я попленталася до нашого дерева й сіла, притулившись спиною до коріння. Задумливо подивилася на небо, чекаючи, коли перші краплі дощу порушать мертву тишу.

Я намагалася не думати про небезпеку, в якій був Джейкоб і його друзі. Тому що з Джейкобом нічого не могло статися. Сама лише ця думка була нестерпна. Я вже й так багато втратила — може, доля залишить для мене хоч краплю миру та спокою? Це було нечесно, несправедливо. Але, може, я порушила якесь невідоме правило, перетнула межу дозволеного, чим і прирекла себе? Може, це неправильно — занадто сильно захоплюватися легендами та міфами, відрікатися від людського світу. Може…

Ні. З Джейкобом нічого не трапиться. Я повинна вірити в це, інакше не зможу жити.

— Ах! — застогнала я і зіскочила з колоди. Я не могла сидіти просто так, без діла; це ще гірше, ніж блукати пустельним пляжем.

Я розраховувала на те, що сьогодні вранці почую голос Едварда. Здається, це єдине, що дало б мені сили, аби прожити цей день. Останнім часом знову почала пекти рана в грудях, наче хотіла відомстити за увесь той час, коли я заспокоювалася в присутності Джейкоба. Біль ставав нестерпним.

Хвилі накочувалися дедалі сильніше, розбиваючись об скелі, але було досі безвітряно. Я відчувала, як на мене тисне грядущий шторм. Навколо все кружляло, але там, де стояла я, було спокійно. Повітря дивним чином наелектризувалося — я навіть відчувала, як електризується моє волосся.

Вдалині хвилі були набагато більші, ніж біля берега. Я бачила, як вони розбиваються об скелі, здіймаючи в повітря великі білі хмари морської піни. Вітру досі не було, хоча хмари прискорили рух. Це було якось надприродно — наче хмари рухалися самі собою. Я затремтіла, хоча й здогадувалася, що це через тиск.

На тлі синювато-сірого неба скелі здавалися зовсім чорними. Дивлячись на них, я згадала той день, коли Джейкоб розказав мені про Сема та його «банду». Я подумала про хлопців-вовкулак, які стрибають у пустоту. Образ тіл, які спіраллю летять у воду, досі чітко зберігся в моїй пам’яті. Я уявила цілковиту свободу, яку дарує вільне падіння… Уявила, як у голові моїй звучатиме Едвардів голос — такий злий, оксамитовий, ідеальний… У грудях ще сильніше защеміло.

Повинен бути якийсь спосіб покінчити з цим раз і назавжди. Щосекунди біль ставав дедалі нестерпнішим. Я подивилася на скелі й величезні хвилі, які з шумом розбивалися об них.

А чом би й ні? Чому б не покінчити з цим просто зараз?

Джейкоб обіцяв мені пірнання зі скелі, хіба ні? Хіба варто відмовлятися від такої необхідної мені розваги тільки тому, що Джейкоба немає поруч, — так він же ризикує власним життям! Ризикує заради мене. Якби не я, Вікторія не вбивала б людей у цій місцевості… вона робила б це десь далеко звідси. Якщо з Джейкобом щось станеться, то виною цьому буду я. Ця думка боляче вжалила мене та змусила бігти до будинку Біллі, де стояв мій пікап.

Я знала, що мій шлях пролягає близько до скель, але я повинна знайти маленьку стежинку, яка виведе мене просто до обриву. Я шукала очима поворот чи роздоріжжя, знаючи, що Джейк планував пірнати з нижчої скелі, а не з самого верху, але стежина петляла вгору і вгору, не залишаючи ніякого вибору. У мене не було часу спускатися вниз і починати пошуки спочатку — шторм наближався дуже швидко. Нарешті вітер налетів на мене, хмари продовжували тиснути своєю вагою. Тільки-но я дісталася того місця, де ґрунтова доріжка розширювалася й закінчувалася проваллям, на моє обличчя впали перші краплі дощу.

Було неважко переконати себе, що немає часу шукати інше місце, — я просто хотіла пірнути з самого вершечка. Саме такий образ жив у моїй голові. Я хотіла, щоб стрибок був довгим, немов політ.

Я знала, що це найдурніший і найбезрозсудніший учинок, який мені траплялося робити в своєму житті. Ця думка змусила мене усміхнутися. Біль трохи притлумився, наче тіло відчувало, що за кілька секунд я почую голос Едварда…

Шум хвиль долинав звідкись здалека, навіть далі, ніж тоді, коли я йшла стежиною серед густих дерев. Подумавши про можливу температуру води в океані, я скривилася. Та хіба це може мене зупинити?

Здійнявся сильний вітер, закрутивши вир дощу навколо мене.

Я ступила до краю прірви, не відводячи очей від порожнечі попереду. Я йшла вперед не озираючись, мої ноги намацували гостре каміння і немов гладили його. Я глибоко вдихнула й видихнула… в очікуванні.

«Белло!»

Я усміхнулася та знову вдихнула.

Так? — відповіла я зовсім тихо, боячись, що звук мого голосу злякає прекрасну ілюзію. Едвардів голос був такий реальний, такий близький! Тільки тоді, коли Едвард не схвалював моїх учинків, я могла чути його справжній голос — такий оксамитовий і такий мелодійний — найпрекрасніший голос у світі.

«Не роби цього», — благав він.

Ти хотів, щоб я була людиною, — нагадала я йому. — Що ж, дивись на мене.

«Будь ласка. Заради мене».

Але ти не залишишся зі мною жодним іншим чином.

«Будь ласка», — долинув тихий шепіт крізь злісне завивання вітру, який тріпав моє волосся та змочив одяг дощем — я промокла до нитки, ніби це був уже мій другий стрибок за день.

Я перенесла вагу на кінчики пальців.

«Ні, Белло!» — тепер голос злився, і його гнів був такий приємний.

Я усміхнулася, витягнула руки вперед, наче збиралася пірнати, і підставила обличчя під дощ. Але перемогла звичка, вироблена роками в закритому басейні, — спочатку ноги. Я нахилилася вперед, підготувавшись до стрибка…

І скочила зі скелі.

Пролітаючи в повітрі, немов метеор, я заволала, та не від страху, а від задоволення. Вітер чинив опір, немов бажав здолати силу тяжіння, кидаючи мене й закручуючи в спіраль, наче ракету, яка падає на землю.

— Так! — це слово віддавалося луною в моїй голові, коли я з шумом увійшла у воду. Вона була крижана — холодніша, ніж я очікувала, холод просто паралізував мене.

Занурюючись у крижану чорну воду, я пишалася собою. У мене не було й крихти страху — тільки чистий адреналін. Справді, стрибати було зовсім не страшно. Тоді де ж небезпека?

Саме тоді мене підхопила течія.

Я так переймалася розміром скелі, її висотою, можливою небезпекою, що зовсім не подумала про те, що чекає мене в темній холодній воді. Я ніколи не думала, що справжня небезпека причаїлася знизу, під гнітючою товщею води.

Я відчувала, що хвилі немов борються зі мною, кидаючи мене то в один бік, то в другий, бажаючи роздерти навпіл. Я знала, як упоратися з течією: пливти паралельно берегу і ні в якому разі не боротися з течією біля узбережжя. Та що з того, якщо я не знаю, де берег!

Я навіть не знала, як випірнути.

Зусібіч мене оточувала зловісна чорна вода; не було ніякого просвітку, який би вказав мені шлях нагору. Сила тяжіння всесильна у боротьбі з повітрям, та у воді від неї не залишилося й сліду — я навіть не відчувала, як тону, я просто опускалася вниз. Тільки течія кидала мене час від часу туди-сюди, немов ляльку.

Я щосили старалася не дихати, міцно стиснула губи, затримуючи останній ковток повітря.

І зовсім не здивувалася, коли знову появився привид Едварда. Він так багато чим завинив переді мною, а оскільки я помираю… Але я здивувалася, наскільки він був упевнений. Я ж збиралася тонути. Я вже тонула.

«Продовжуй пливти!» — наполегливо вмовляв мене Едвард.

Куди? Навколо не було нічого, окрім суцільної темряви. Не було куди пливти.

«Отямся негайно! — наказав він. — Не смій зупинятися! Пливи!»

Від холоду мої руки й ноги заніміли. Я більше не відчувала ударів хвиль. Тепер у мене закрутилося в голові, і я просто кружляла у воді.

Але я послухалася Едварда. Напружила руки й ноги, щоб пливти далі, рухаючись із кожним поштовхом у певному напрямку. Це не допомогло. Який сенс продовжувати?

«Борись! — загорлав голос. — Чорт тебе забирай, Белло, борися!»

Навіщо?

Я більше не хотіла боротися. І справа не в байдужості чи холоді, і не в тому, що мої втомлені руки відмовлялися рухатися, — просто мені було добре там, де я зараз. Я була майже щаслива, що все закінчилося. Це найлегша зі смертей, які мені траплялося бачити. Неприродно спокійна.

Я згадала про давно застарілу фразу, що перед смертю все життя проминає перед очима. Мені поталанило значно більше. Ну, хто захоче дивитися на все це ще раз?

Я бачила його, і в мене не було снаги боротися. Його обличчя було таке ясне, навіть чіткіше, ніж у пам’яті. Моя підсвідомість зберегла пам’ять про Едварда у найдрібніших деталях, приберігши її до останнього моменту. Я бачила його довершене обличчя так чітко, ніби він і справді був поряд; точно такий колір шкіри, ті самі губи, лінія підборіддя, золотавий відблиск його злісних очей. Він лютував, звичайно, адже я здалася. Він міцно зціпив зуби, а його ніздрі роздувалися від люті.

«Ні! Белло! Ні!»

Вуха були заповнені крижаною водою, але я чула його голос виразніше, ніж будь-коли. Я ігнорувала зміст його слів, я просто слухала звук його голосу. Навіщо мені боротися, якщо зараз я така щаслива? Хоча мої легені палають через нестачу повітря, а ноги оніміли від холоду, я спокійна. Я й забула, що таке справжнє щастя!

Щастя. Воно робило смерть цілком стерпною.

Та в цю мить течія підхопила мене, жбурнувши на щось тверде — на камінь, невидимий у темряві. Я щосили вдарилася об нього грудьми, немов об кусень заліза, і залишки кисню вилетіли з моїх легень, випускаючи назовні густу хмарку сірих бульбашок. Вода заповнила горло, здавлюючи й обпікаючи його. Здавалося, що залізяка тягнула мене в темряву, на дно океану, забираючи від Едварда.

Прощавай, я кохаю тебе, — це останнє, що я подумала.

Розділ 16

Парис

У наступну мить моя голова вдарилася об щось тверде.

Як дивно. Я була впевнена, що тону.

Сила течії досі не послабилася. Вона кидала й кидала мене на скелі, ці скелі товкли мене по спині, ритмічно вибиваючи воду з легень. Води було дуже багато, з мого рота й носа витікали цілі ріки. Сіль обпікала горло, легені палали, а в роті було забагато води, і я не могла дихати, тоді як тверді скелі продовжували вдаряти мене в спину. Дивно, але я не рухалася з місця, хоча хвилі й продовжували здійматися навколо мене. Я не могла роздивитися нічого, окрім води, яка було всюди, іноді вона сягала мого обличчя.

— Дихай! — наказав дикий стривожений голос. Почувши його, я відчула нестерпний біль, бо він не належав Едвардові.

Я не могла послухатися. Водоспад, який лився з рота, не припинявся, і я не могла вдихнути. Чорна крижана вода заповнила груди й обпікала легені.

Ще один камінь вдарився об мою спину, просто між лопатками, і з легень ринув ще один потік води.

— Дихай, Белло! Давай! — благав Джейкоб. Перед очима замерехтіли чорні цятки, їх ставало дедалі більше, через них я нічого не бачила.

Скеля знову вдарилася мені об спину.

Та вона не була холодна, як морська вода; вона обпікала мені шкіру. Я усвідомила, що це рука Джейкоба, — він намагається вибити воду з моїх легень. Той дивний, твердий як залізо, камінь, що відтягував мене до берега, був також… теплий… У голові запаморочилося, чорні цятки затулили все…

А може, я все-таки вмираю? Якщо так, то мені це не до вподоби — минулого разу було набагато легше. Зараз мене оточувала тільки темрява, не було на що дивитися. Шум розгніваних хвиль поступово затихав і занурював мене в прірву, а ще повсюди чувся свист, який, здається, лунав просто у моїх вухах…

— Белло? — гукнув Джейкоб, голос його був досі напружений, але не такий дикий, як раніше. — Білко, люба, ти чуєш мене?

В голові досі свистіло й кружляло, немов приєднавшись до коловороту бурхливої води…

— Скільки вона була без тями? — запитав хтось інший.

Цей голос не належав Джейкові, але він протверезив мене, змусив отямитися.

Я усвідомила, що досі жива. Ніяка течія не жбурляла мене туди-сюди — кружляло в мене в голові. Поверхня, на якій я лежала, була рівна й нерухома. На дотик вона складалася з дрібненьких крупинок.

— Не знаю, — відповів Джейкоб досі стривожено. Судячи з голосу, він був дуже близько. Його руки, як завжди гарячі, забирали з мого обличчя мокре волосся. — Може, кілька хвилин? Мені не знадобилося багато часу, щоб витягнути її на берег.

Тихе шипіння в моїх вухах, виявляється, не було шумом хвиль — це свист повітря, яке знову вдихають і видихають мої легені. Кожен ковток повітря обпікав — дихальні шляхи були поранені, наче я шкребла їх залізною щіткою. Але я все-таки дихала.

А ще я змерзла. Тисячі гострих крижаних голок кололи мені обличчя й руки, від чого мені ставало ще холодніше.

— Вона дихає. Зараз вона опритомніє. Треба забрати її звідси, тут холодно. Мені не подобається колір її шкіри… — цього разу я впізнала голос Сема.

— Думаєш, її можна рухати?

— Вона не пошкодила спину, коли падала?

— Не знаю. Вони вагалися.

Я спробувала розплющити очі. Мені знадобилася аж ціла хвилина, але нарешті я побачила темні фіолетові хмари, які посилали на мене крижаний дощ.

— Джейку? — прокаркала я. Обличчя Джейкоба затулило небо.

— Ох! — зітхнув він. Обличчя його розслабилося. Очі були вологі від дощу. — Ох, Белло! З тобою все гаразд? Ти чуєш мене? Тобі щось болить?

— Т-тільки г-горло, — затиналася я, мої губи тремтіли від холоду.

— Тоді хутчіш заберімо тебе звідси, — сказав Джейкоб. Він простягнув руки й підняв мене без найменшого зусилля — немов порожню коробку. Його груди були оголені й теплі; він згорбився, щоб плечима затулити мене від дощу. Моя голова повисла на його руці. Я бездумно витріщилася на бурхливу воду, яка зловісно кидалася на пісок.

— Ти даси собі раду? — запитав Сем.

— Так, я заберу Беллу. Повертайся в лікарню. Я приєднаюся до тебе пізніше. Дякую тобі, Семе.

Голова досі йшла обертом. Спочатку я не зрозуміла жодного слова. Сем не відповів. Не було чутно жодного звуку, і я подумала, що Сем уже пішов.

Поки Джейк ніс мене, вода хлюпнула на пісок у тому місці, де я щойно лежала, й збурунила його, немов лютувала, що мені вдалося втекти. Я втомлено вдивлялася в темну воду — і раптом моє око вловило маленький спалах вогню, що танцював посеред чорного потоку далеко в бухті. Це було так дивно, що я почала сумніватися, чи цілком отямилася. В голові досі застрягли спогади про чорну неспокійну воду — там я була така розгублена, що не могла сказати, де верх, а де низ. Така розгублена… але Джейкоб якось…

— Як ти знайшов мене? — прохрипіла я.

— Я скрізь шукав тебе, — відповів він. Джейк під дощем майже біг уздовж берега в напрямку дороги. — Я йшов по слідах, залишених колесами твого пікапа, а тоді почув, як ти кричиш… — він здригнувся. — Навіщо ти стрибнула, Белло? Хіба ти не помітила, що насувається буря? Невже ти не могла почекати на мене, — тепер його тон був не турботливий, а злий.

— Вибач, — промимрила я. — Це було нерозумно з мого боку.

— Так, це справді було нерозумно, — погодився він, краплі дощу злетіли з його волосся, коли він кивнув. — Послухай, може, ти зробиш мені ласку й утримаєшся від нерозумних учинків, поки мене немає поруч? Я не зможу зосередитися, коли знатиму, що ти скачеш з обриву в мене за спиною.

— Звісно, — погодилась я. — Без проблем, — мій голос звучав так, наче я — запеклий курець. Я спробувала прокашлятися — але одразу ж поморщилася; це було рівноцінно тому, що різонути себе ножем. — Що сьогодні трапилося? Ви… знайшли Вікторію?

Настала моя черга тремтіти, хоча тут, поруч із Джейковим завжди гарячим тілом, мені було зовсім не холодно.

Джейкоб похитав головою. Він досі радше біг, аніж ішов, коли попереду показалася дорога до його дому.

— Ні. Вампірка залишилась у воді — кровопивці мають там знач ну перевагу. Ось чому я щодуху мчав додому — боявся, що вона заплутає сліди, плаваючи у воді. Ти провела так багато часу на пляжі… — він замовк, перевівши подих.

— Сем повернувся з тобою… всі решта також удома? — я сподівалася, що вони припинили пошуки.

— Так. Майже.

Я спробувала роздивитися вираз його обличчя, прижмурюючись від важких крапель дощу. Його очі були сповнені тривоги й болю.

Слова, які раніше нічого не значили, раптом набрали сенсу.

— Ти сказав… лікарня. Раніше, коли говорив із Семом. Когось поранено? Вікторія билася з вами? — мій голос підвищився аж на октаву і через хрипкість пролунав як чужий.

— Ні, ні. Коли ми повернулися, Емілія вже чекала на нас, щоб сповістити погані новини. Це Гаррі Клірвотер. Сьогодні вранці у нього стався серцевий напад.

— Гаррі? — я похитала головою, намагаючись усвідомити, про що він говорить. — О ні! Чарлі знає?

— Так. Вони з татом у лікарні.

— Із Гаррі все буде гаразд? Очі Джейкоба знову напружилися.

— Не схоже на те.

Несподівано я відчула себе справді хворою через почуття провини — це почуття було жахливе, і все через стрибки зі скелі. Ніхто не повинен хвилюватися про мене зараз. Який невдалий час для необдуманих вчинків!

— Я можу чимось допомогти? — запитала я.

Дощ припинився. Я й не помітила, що ми вже прийшли до будинку Джейкоба, поки не опинилися всередині. Вітер щосили гримав по даху.

— Залишайся тут, — сказав Джейкоб, поклавши мене на низеньку канапу. — Я маю на увазі, просто тут. Я принесу тобі сухий одяг.

Я дозволила очам призвичаїтися до темної кімнати, поки Джейкоб вертівся у своїй спальні. Невеличка вітальня здавалася такою порожньою без Біллі, майже спустошеною. Панувала дивна зловісна тиша — можливо, тому що я знала, де він зараз.

За кілька секунд повернувся Джейкоб. Він кинув мені купу сірого бавовняного одягу.

— Звісно, великувате для тебе, але це найкраще, що я зміг знайти. Я вийду, щоб ти могла перевдягнутися.

— Не треба нікуди йти. Я занадто втомлена, щоб рухатися. Просто посидь зі мною.

Джейкоб сів на підлогу поруч зі мною, спершись спиною на канапу. Мені стало цікаво, коли він востаннє спав. Він здавався таким самим виснаженим, як і я.

Він поклав голову на подушку поруч зі мною й позіхнув.

— Гадаю, я можу перепочити одну хвилинку… Його повіки склепилися. Я також дозволила своїм очам заплющитися.

Бідолашний Гаррі. Бідолашна Сью. Я знала, що Чарлі буде там до останнього. Гаррі — один із його найкращих друзів. Незважаючи на песимізм Джейка, я щиро сподівалася, що Гаррі видряпається. Заради Чарлі. Заради Сью, Лі й Сета…

Канапа Біллі стояла близько від обігрівача, і тепер я зігрілася, незважаючи на мокрий одяг. Крім того, мої легені боліли, й мене тягнуло в сон. Я подумала, чи правильно буде, якщо я зараз засну… чи я просто намагаюся таким чином утекти від проблеми?… Джейкоб тихенько захропів, і цей звук вплинув на мене як колискова. Я швидко заснула.

Вперше за довгий час мій сон був нормальним сном. Просто нечіткі образи, думки, спогади про минуле — сліпучо-яскраве сонце Фенікса, обличчя матері, старий дерев’яний будинок, вицвіле покривало, дзеркальна стіна, вогонь у темній воді… Картинки змінювали одна одну, і я одразу ж забувала про попередню.

Проте остання картинка застрягла у моїй голові. Вона була беззмістовна — просто набір образів. Ніч, балкон, у небі повис круглий місяць. Я бачила дів чину в нічній сорочці, вона перехилилася через бильце й балакає сама до себе.

Якась маячня… та коли я поступово прокинулася, на думку мені спала Джульєтта.

Джейкоб досі спав; він сповз на підлогу, а його дихання було рівне й глибоке. Зараз у хаті стало ще темніше, за вікном була ніч. Моє тіло задерев’яніло, але було теплим і майже сухим. Горло пекло щоразу, коли я вдихала.

Мені закортіло підвестися — принаймні для того, щоб попити. Але тіло хотіло лежати нерухомо і ніколи більше не ворушитися.

Замість того, щоб рухатися, я ще трохи поміркувала про Джульєтту.

Я подумала: а що б вона робила, якби Ромео покинув її, але не тому, що його вигнали з країни, а тому, що він утратив до неї інтерес? Або якби Розаліна дала йому час і він передумав? А що якби замість того, щоб одружитися з Джульєттою, він просто б зник?

Гадаю, я знаю, як би почувалася Джульєтта.

Вона б не повернулася до свого попереднього життя. Вона б не рухалася далі, я майже в цьому впевнена. Навіть якби вона дожила до старості, щоразу, заплющуючи очі, вона би бачила Ромео. З часом вона б із цим змирилася.

Я подумала, що кінець кінцем вона могла б вийти заміж за Париса — тільки тому, що її просили про це батьки і щоб зберегти мир. Ні, швидше за все, вона б цього не зробила. Але, зрештою, в п’єсі майже не згадується про Париса. Він був просто фігурою другого плану — таке собі тло, загроза, ще один претендент на її руку.

А що коли це не вся правда про Париса?

А що коли Парис був другом Джульєтти? Її найкращим другом? А що коли він був єдиним, кому вона могла повністю довіритися й розказати про зв’язок із Ромео? Людиною, яка справді розуміла її й зуміла повернути її до життя? Може, він був терплячим і добрим? А може, він турбувався про неї? А що коли Джульєтта знала, що не зможе без нього жити? Можливо, він і справді кохав її і хотів, щоб вона була щасливою?

І… що коли вона також любила Париса? Не так, як Ромео. Звісно, що не так. Але достатньо для того, щоб також зробити його щасливим?

Повільне, глибоке дихання Джейкоба було єдиним звуком у кімнаті — як колискова для дитини, як скрип крісла-гойдалки, як цокання старого годинника, коли нікуди не треба поспішати… Це мене заспокоювало.

Якби Ромео справді пішов і ніколи не повернувся, хіба мало б значення те, чи розгляне Джульєтта пропозицію Париса? Можливо, вона би спробувала підібрати уламки життя, що залишилося позаду. Можливо, для неї це було б настільки близько до щастя, наскільки вона могла собі дозволити.

Я зітхнула, а тоді застогнала — подих боляче шкрябав горло. Я занадто уважно вчитувалася в цю історію. Ромео ніколи б не передумав. Ось чому люди досі пам’ятають його ім’я в парі з її іменем: Ромео і Джульєтта. Ось чому це хороша історія. Історія, де «Джульєтту покинули, і вона пов’язала свою долю з Парисом», ніколи б не очолила списки бестселерів.

Я знову заплющила очі й занурилася в сон, дозволивши своїм думкам блукати подалі від дурної п’єси, про яку я більше не хотіла міркувати. Натомість я подумала про реальність — про стрибок зі скелі і про те, який це був дурний і необдуманий учинок. І не тільки про скелю, але й про мотоцикли і про мою безвідповідальність в цілому. А що коли б зі мною щось трапилося? Що тоді було б із Чарлі? Серцевий напад Гаррі раптом змусив мене подивитися на все по-новому й обрати інший шлях. Шлях, який я не хотіла помічати раніше, тому що коли я визнаю свою неправоту, це означатиме, що мені доведеться змінити й свій шлях. Та чи зможу я так жити?

Можливо. Це буде нелегко; насправді буде дуже важко відмовитися від своїх галюцинацій і намагатися поводитися, як доросла людина. Але, імовірно, я повинна так вчинити. І можливо, я б змогла це зробити. Якби у мене був Джейкоб.

Я не могла ухвалити таке важливе рішення ось так гарячково, просто зараз. Це занадто боляче. Краще я думатиму про щось інше.

У голові крутилися образи мого сьогоднішнього безрозсудного вчинку, хоча я й намагалася думати про щось приємне… відчуття польоту, поки я падала, чорна вода, витівки течії… обличчя Едварда… Я на деякий час затримала цей образ. Теплі руки Джейкоба, які намагаються втовкти в мене життя… І пекучий дощ, що силкується пробитися крізь фіолетові хмари… дивний вогонь на хвилях…

Було щось знайоме в цьому спалаху кольору на поверхні води. Звісно, це не міг бути справжній вогонь…

Раптом мої думки урвав шум машини, яка під’їжджала до будинку. Я чула, як вона зупинилася перед ґанком, хтось відчинив, а тоді зачинив дверцята. Я подумала, що краще буде, якщо я сяду, але одразу ж передумала.

Я ледве впізнала Біллі, він говорив дуже тихо, і голос його був схожий на сердите бурчання.

Двері відчинилися, загорілося світло. Я примружилася — на якусь мить я осліпла. Джейкоб прокинувся й, ковтаючи ротом повітря, зірвався на ноги.

— Вибачте, — пробурмотів Біллі. — Ми вас розбудили? Мої очі зосередилися на обличчі Біллі, і коли я зуміла прочитати його вираз, вони наповнилися сльозами.

— О ні, Біллі! — простогнала я. Він повільно кивнув, його обличчя перекосилося від горя.

Джейк поспішив до батька й узяв його за руку. Тепер, коли він відчував біль, його обличчя здавалося трохи дитячим — воно зовсім не пасувало до тіла дорослого чоловіка.

Сем стояв позаду Біллі, підштовхуючи його крісло через поріг. Його звична холоднокровність кудись зникла, поступившись місцем нестерпному болю.

— Мені так шкода, — прошепотіла я. Біллі кивнув.

— Це важко для всіх.

— Де Чарлі?

— Твій батько досі в лікарні зі Сью. Треба багато… чого підготувати.

Я важко ковтнула.

— Краще я повернуся назад, — промимрив Сем і швидко зник у дверях.

Біллі висмикнув руку й покотив візок через кухню у свою кімнату.

Якусь мить Джейкоб дивився на нього, а тоді повернувся до мене і знову сів на підлогу біля канапи. Він схилив обличчя на руки. Я погладила його по плечу, намагаючись підшукати влучні слова, але марно.

За якийсь час Джейкоб схопив мою долоню й притис до свого обличчя.

— Як ти почуваєшся? З тобою все гаразд? Мабуть, мені треба було відвезти тебе до лікаря чи ще кудись, — зітхнув він.

— Не хвилюйся за мене, — прокаркала я. Він повернув голову, щоб подивитися на мене. Його очі почервоніли.

— Маєш кепський вигляд.

— Почуваюсь я також не дуже добре.

— Я піджену твій пікап і відвезу тебе додому — мабуть, тобі краще бути там, коли повернеться Чарлі.

— Гаразд.

Чекаючи на Джейка, я в’яло лежала на канапі. Біллі був ув іншій кімнаті, він мовчав. Мені здавалося, що я підглядаю у дверну щілину, спостерігаю за чужим горем.

Джейкоб упорався швидко. Рев мого двигуна порушив тишу швидше, ніж я чекала. Джейк допоміг мені встати з канапи, не промовивши й слова, і обняв мене за плечі, коли я затремтіла, вийшовши на вулицю. Він без вагань зайняв місце водія, всадовивши мене поруч і міцно пригорнувши мене. Я поклала голову йому на груди.

— Як ти дістанешся додому? — запитала я.

— Я не збираюся вертатися додому. Ми досі не зловили кровопивцю, пам’ятаєш?

Я знову затремтіла, але цього разу не від холоду.

Решту дороги ми мовчали. Холодне повітря остаточно збудило мене. Мій мозок напружився, він працював дуже швидко.

А що коли…? Як правильно вчинити?

Тепер я не могла уявити собі життя без Джейкоба — я не хотіла навіть думати про це. Якимсь чином він став невід’ємною частиною мого існування. Проте залишити все так, як воно є… було б жорстоко — здається, саме в цьому звинуватив мене Майк?

Я згадала, як хотіла, щоб Джейкоб був моїм братом. Тепер я збагнула: все, що мені потрібно, — це мати законне право на нього. Зараз він обнімає мене не зовсім по-братському. Але мені добре — тепло, спокійно та звично. Безпечно. Джейкоб — безпечне пристановище.

Я могла би заявити на нього своє право. Це у моїй владі.

Проте я знала, що мені б довелося все йому розказати. Це єдиний шлях, щоб бути з ним чесною. Я повинна розповісти все так, щоб він правильно мене зрозумів — що я не для нього, що він захороший для мене. Джейкоб уже давно знав, що я зламана, це його зовсім не здивує, але йому треба усвідомити, наскільки я несправна. Та тоді б мені довелося визнати, що я божевільна, — пояснити, що я чую голоси. Він повинен дізнатися про все, перш ніж приймати рішення.

Та хоч я й усвідомлювала необхідність цього, я знала, що він візьме мене такою як є, незважаючи ні на що. І навіть не замислиться, перш ніж відповісти.

І мені доведеться пристати на це — присвятити йому кожну часточку, що залишилася від мене. Це єдиний спосіб бути з ним чесною. Та чи зможу я на таке відважитися? Чи зможу я це зробити?

Невже я вчиню погано, якщо спробую зробити Джейкоба щасливим? Навіть якщо любов, яку я відчуваю до нього, — лише слабке відлуння того, на що я здатна, навіть якщо моє серце далеко звідси, блукає й сумує за моїм вітряним Ромео, невже це так неправильно?…

Джейкоб зупинив машину перед моїм темним будинком і заглушив двигун; раптом стало дуже тихо. Як і багато разів до цього, тепер він був, здається, на одній хвилі зі мною.

Він обняв мене другою рукою й щосили притиснув до себе. Я знову відчула, що мені дуже добре. Так, немов я знову нормальна.

Я гадала, що він думає про Гаррі, але коли він заговорив, у голосі лунало перепрошення:

— Вибач. Я знаю, що ти не поділяєш моїх почуттів, Білко. Присягаюся, що не маю нічого проти. Зараз я такий щасливий, що з тобою все гаразд, аж ладен співати… але б’юсь об заклад, ніхто не захоче цього чути, — він засміявся своїм гортанним сміхом просто мені у вухо.

Моє дихання почастішало, й обідране горло дало про себе знати.

Чи хотів би Едвард, яким би байдужим він не був, щоб я була настільки щасливою, наскільки це можливо за даних умов? Якби він був мені просто другом, чи побажав би він мені щастя? Думаю, що так. Він не тримав би на мене зла за те, що я віддала маленьку часточку своєї любові Джейкобу. Зрештою, це не одна й та сама любов.

Джейкоб притиснув свою гарячу щоку до моєї голови.

Якби я повернула голову — якби я торкнулася губами його оголених грудей… без тіні сумніву, я знала, що сталося б далі. Це буде дуже легко. І не треба буде нічого пояснювати.

Та чи зможу я це зробити? Чи зможу я зрадити своє відсутнє серце, щоб зберегти мізерне існування?

По шкірі побігли мурашки, поки я вирішувала, чи повертати голову.

А тоді — так чітко, немов мені загрожувала страшна небезпека, — я почула, як оксамитовий Едвардів голос прошепотів мені дещо на вухо.

«Будь щасливою», — сказав він мені.

Я завмерла.

Джейкоб відчув, як я напружилася, й автоматично відпустив мене, потягнувшись до дверей.

Зажди, — хотіла сказати я. — Хвилинку. Та я сиділа нерухомо й дивилася поперед себе, слухаючи луну Едвардового голосу.

В кабіну пікапа увірвалося крижане повітря.

— О! — прошипів Джейкоб, наче хтось ударив його в живіт. — Чорт забирай!

Тут-таки він захлопнув дверцята й повернув ключ запалювання. Його руки так тремтіли, що я не була певна, чи вдасться це йому.

— Що сталося? Він завів двигун зарізко, тепер пікап сичав і смикався.

— Вампір, — випалив Джейк. Кров ударила мені в обличчя, у голові запаморочилося.

— Звідки ти знаєш?

— Тому що я відчуваю запах! Чорт!

Очі Джейкоба були дикі, поглядом він прочісував темну вулицю. Здається, він не помічав, що його тіло тремтить.

— Атакувати — чи виманити її з дому? — прошипів він сам до себе.

На якусь мить він обернув погляд на мене, на мої сповнені жаху очі й бліде обличчя, а тоді знову подивився на вулицю.

— Гаразд. Виманимо її.

Двигун заревів. Шини рипіли, оскільки Джейк розвертав пікап — розвертав у напрямку нашого єдиного порятунку. Ліхтарі залили світлом тротуар, освітили передню лінію темного лісу, і зрештою я побачила машину, припарковану через дорогу, навпроти мого дому.

— Зупинись! — закричала я.

Це була чорна машина — машина, яку я добре знала. Я зовсім не розумілася на автівках та їхніх марках, але могла розказати все про цю особливу машину. Це був «Мерседес S55 AMG». Я знала, скільки в ній кінських сил і який колір оббивки. Знала звук потужного двигуна, який гуркотів під капотом. Пам’ятала багатий запах шкіряних сидінь і те, як екстра-темні тоновані вікна перетворюють яскравий сонячний день на сутінки. Це була машина Карлайла.

— Зупинись! — крикнула я знову, цього разу набагато голосніше, бо Джейкоб уже щосили мчав уздовж вулиці.

— Що?!

— Це не Вікторія. Стій, стій! Я хочу повернутися назад.

Він натиснув на гальма так різко, що я стукнулася об щиток управління.

— Що? — запитав він приголомшено. Він витріщився на мене, в його очах читався жах.

— Це машина Карлайла! Це Каллени! Я точно знаю.

Джейк роздивлявся спалахи світла на моєму обличчі, а все його тіло трусилося.

— Гей, заспокойся, Джейку. Все нормально. Немає ніякої небезпеки, бачиш? Розслабся.

— Так, заспокоїтися, — мовив він, важко дихаючи, тоді схилив голову й заплющив очі. Поки він зосереджувався, щоб не перевернутися на вовка, я дивилася в заднє вікно на чорну машину.

Це всього-на-всього Карлайл, сказала я собі. Не варто очікувати більшого. Можливо, Есме… Припини це негайно. Це всього-на-всього Карлайл. Цього більш ніж достатньо. Більше, ніж я коли-небудь сподівалася отримати.

— У твоєму домі вурдалак, — прошипів Джейкоб. — І ти хочеш туди повернутися?

Я швидко зиркнула на Джейка, не відриваючись від «Мерседеса», — я боялася, що той зникне, щойно я відведу від нього погляд.

— Звісно, — мовила я — мене здивувало Джейкове запитання. Звісно, що я хочу повернутися.

Я помітила, як обличчя Джейкоба напружилося, вдягаючи машкару незворушності, і я подумала, що зараз він піде на завжди. Та перш ніж його обличчя перетворилося на маску, я побачила, як в очах промайнула образа — я його зрадила. Джейкові руки досі тремтіли. Тепер він виглядав на десять років старшим за мене.

Він глибоко вдихнув.

— Ти впевнена, що це не пастка? — запитав він тихо, його голос напружився.

— Це не пастка. Це Карлайл. Відвези мене назад!

Він стенув своїми широкими плечима, але очі були спокійні й нерухомі.

— Ні.

— Джейку, все гаразд…

— Ні. Йди сама, Белло, — голос його пролунав різко, і я здригнулася від цього звуку, як від удару. Його щелепа злісно клацнула. — Слухай, Белло, — сказав він так само різко. — Я не можу повернутися назад. Є договір чи немає договору, але там мій ворог.

— Усе зовсім не так…

— Я мушу негайно розказати про все Семові. Це все міняє. Ми не повинні перебувати на території Калленів.

— Джейку, це не війна! Він не слухав. Він поставив нейтральну швидкість і вискочив

із пікапа на ходу.

— Бувай, Белло, — крикнув він через плече. — Я щиро сподіваюся на те, що ти не помреш.

Він скочив у темряву, тремтячи так сильно, що його постать здавалася розмитою плямою; зник, перш ніж я встигла розтулити рота й покликати його назад.

На якусь мить мене паралізували докори сумління. Але що такого я заподіяла Джейкобу?

Проте докори сумління не могли мене довго стримувати.

Я пересунулася на місцем водія і завела пікап. Мої долоні тремтіли так сильно, як і руки Джейкоба, і мені знадобилася хвилина, щоб зосередитися. Тоді я обережно розвернула машину й поїхала назад до будинку.

Коли я вимкнула фари, стало дуже темно. Чарлі так квапився, що забув увімкнути наш ліхтар на веранді. Я уже почала сумніватися у доцільності свого поспішного рішення, дивлячись на занурений у темряву будинок. А що коли це й справді пастка?

Я озирнулася на чорну машину, майже невидиму в темряві. Ні. Я знала цю автівку.

Мої руки досі тремтіли — навіть сильніше, ніж до того, — коли я діставала ключ від дверей. Тільки-но я схопилася за ручку, щоб відчинити двері, вона легко повернулася в моїй долоні. Я прочинила двері. В коридорі було темно.

Я хотіла привітатися, але в горлі пересохло. Я ледве справлялася з диханням.

Я ступила крок і потягнулася до вимикача. Було так темно — наче навколо була тільки чорна вода… Де ж той вимикач?

Точно так, як чорна вода з оранжевим полум’ям на поверхні. Полум’ям, що не могло бути вогнем, але що воно тоді таке?… Мої пальці ретельно обмацували стіну, досі шукаючи вимикач, досі тремтячи…

Несподівано я згадала дещо, сказане мені сьогодні Джейкобом…

Вампірка залишилася у воді, — мовив він, — кровопивці мають там значну перевагу. Ось чому я щодуху мчав додому — боявся, що вона заплутає сліди, плаваючи у воді.

Моя рука завмерла, тіло застигло на місці, коли я усвідомила, чому той дивний оранжевий колір на поверхні води видався мені знайомим.

Волосся Вікторії, що дико майорить на вітрі, колір вогню…

Вона була тут. Вона була у воді разом зі мною та Джейкобом. А якби Сем не з’явився вчасно, якби нас було тільки двоє?… Я не могла ані дихати, ані поворухнутися на саму тільки думку про це.

Загорілося світло, хоча моя нерухома рука ще так і не знайшла вмикача.

Я кліпнула від несподівано яскравого світла й нарешті побачила того, хто чекав на мене.

Розділ 17

Гостя

Неприродно спокійна і безмовна, з великими чорними очима, зверненими до мене, невимовно вродлива, посеред кімнати на мене чекала моя незворушна гостя.

Мої ноги затремтіли, коліна ледь не підкосилися, і я мало не впала. Тоді я кинулася до неї.

— Алісо, о Алісо! — заплакала я, падаючи на неї. Я й забула, яка вона тверда; здавалося, наче я з розбігу вдарилася головою об бетонну стіну.

— Белло? — в її голосі відчувалося полегшення у поєднанні зі здивуванням.

Я щосили її пригорнула, задихаючись від аромату її шкіри. Його не можна було ні з чим переплутати — не просто приємний чи квітковий, цитрусовий чи мускусний. Жодні парфуми в світі не можуть з ним зрівнятися. Моя пам’ять не могла точно відтворити його.

Я й не помітила, як напад ядухи переріс у щось інше — я не усвідомила, що плачу, поки Аліса не притягнула мене до канапи у вітальні й не всадовила собі на коліна. Я наче сиділа на холодному камені, але він приємно огортав моє тіло. Вона ніжно погладжувала мене по спині, чекаючи, поки я заспокоюся.

— Я, я… Вибач, — промимрила я. — Просто… Я така щаслива… що знову бачу тебе!

— Нічого, Белло. Все гаразд.

— Так, — вигукнула я. І цього разу так воно й було. Аліса зітхнула.

— Я й забула, яка ти емоційна, — сказала вона несхвально.

Я подивилася на неї заплаканими очима. Шия Аліси була напружена, вона відхилилася від мене якомога далі, міцно зціпивши зуби. Її очі були чорні мов смола.

— Ой, — видихнула я, щойно втямивши, в чому справа. Вона зголодніла. А я пахла так апетитно. Минуло чимало часу відтоді, коли я думала про таке. — Вибач.

— Це моя провина. Я давно не полювала. А я не повинна була доводити себе до такого стану. Але сьогодні я дуже поспішала, — вона пильно подивилася на мене. — До речі, ти не хочеш пояснити мені, як ти вижила?

Це запитання одразу подіяло на мене як заспокійливе, і я припинила схлипувати. Я миттю здогадалася, що трапилося і чому Аліса тут.

Я голосно ковтнула.

— Ти бачила, як я впала.

— Ні, — не погодилася вона, її очі звузилися. — Я бачила, як ти скочила.

Я міцно стиснула губи, намагаючись придумати не зовсім безглузде пояснення.

Аліса похитала головою.

— Я казала йому, що це може трапитися, але він мені не повірив. «Белла пообіцяла, — (вона так точно зімітувала його голос, що я аж заціпеніла, біль охопив усеньке тіло). — Не підглядай у її майбутнє, — продовжувала Аліса цитувати. — Ми уже й так наробили шкоди».

Але те, що я не дивлюся, не значить, що я не бачу, — провадила Аліса. — Я не стежила за тобою, присягаюся, Белло. Просто я вже налаштована на тебе… коли я угледіла, що ти стрибаєш, я навіть не думала, я просто сіла на літак. Я знала, що приїду запізно, але не могла нічого з собою вдіяти. Я прийшла сюди, бо думала, що зможу підтримати Чарлі, — аж тут приїжджаєш ти, — вона знову похитала головою, цього разу збентежено. Її голос напружився. — Я бачила, як ти занурилась у воду, я чекала й чекала, але ти так і не випливла. Що сталося? Як ти могла зробити таке з Чарлі? Невже ти не подумала, яким це буде для нього ударом? А про мого брата ти подумала? Чи знаєш ти, що Едвард…

Я зупинила її, щойно вона вимовила його ім’я. Я дозволила їй говорити, навіть потому як збагнула, що вона помилилася, просто я хотіла чути її ідеальний, схожий на дзвіночок голос. Та настав час зупинити її.

— Алісо, я не збиралася накладати на себе руки. Вона подивилася на мене з підозрою.

— Ти хочеш сказати, що не скакала зі скелі?

— Ні, але… — я скривилася. — Це було тільки заради розваги. Її обличчя напружилося.

— Я бачила, як друзі Джейкоба пірнають у воду зі скель, — наполягала я на своєму. — Мені здалося, що це… весело, а оскільки мені стало нудно…

Вона чекала.

— Я не подумала, що шторм може змінити течію. Власне, я взагалі не подумала про воду.

Аліса на це не купилася. Я бачила, що вона досі вважає, ніби я намагалася вкоротити собі віку. Я вирішила змінити тему.

— Якщо ти бачила, як я пірнула у воду, чому ти не бачила Джейкоба?

Вона розгублено схилила голову набік. Я продовжила.

— Я б, напевно, втопилася, якби Джейкоб не скочив за мною. Гаразд, можливо, в це важко повірити. Але так воно й було, він стрибнув за мною і витягнув мене, гадаю, саме він відволік мене назад до берега, хоча я й не пам’ятаю цього. Я провела під водою не більше хвилини, а тоді він мене витягнув. Чому ти не бачила цього?

Вона розгублено насупилася.

— Хтось тебе урятував?

— Так. Мене урятував Джейкоб.

Я з цікавістю спостерігала за Алісою. На її обличчі промайнуло безліч незрозумілих емоцій. Очевидно, щось її схвилювало — її неповні видіння? Та я не була цього певна. Тоді вона повільно нахилилася й фиркнула мені в плече.

Я завмерла.

— Не будь смішною, — пробурмотіла вона й фиркнула ще кілька разів.

— Що ти робиш?

Вона не звернула уваги на моє запитання.

— Хто був щойно з тобою? Здається, ви сперечалися.

— Джейкоб Блек. Він… гадаю, він мій найкращий друг. Принаймні був ним…

Я подумала про зле, зраджене обличчя Джейкоба, й завагалася, хто він мені тепер.

Аліса стурбовано кивнула.

— Що?

— Не знаю, — сказала вона. — Я не впевнена, що все це означає.

— Ну, принаймні я не мертва. Вона закотила очі.

— Було дурістю з боку Едварда думати, що ти виживеш, покинута сама. Я ще ніколи не зустрічала когось більш схильного до небезпечного для життя ідіотизму, ніж ти.

— Я ж вижила, — мовила я. Вона міркувала про щось інше.

— Не розумію, якщо течія була засильною для тебе, то як цей Джейкоб зумів її здолати?

— Джейкоб… дужий.

Вона відчула, що я говорю про це неохоче, і її брови вигнулися.

Якусь мить я кусала губи. Це таємниця чи ні? А якщо й так, то кому я більше віддана? Алісі чи Джейкобу?

Я подумала, що важко мати таємниці. Джейкоб знає все, чому Аліса не може також усе дізнатися?

— Розумієш, ну, взагалі, він… щось на кшталт вовкулаки, — випалила я. — Квілеути перевертаються на вовків, коли поруч з’являються вурдалаки. Вони здавна знають Карлайла… Тепер ви з Карлайлом повернетесь?

Якийсь час Аліса розгублено витріщалася на мене, а тоді швидко прийшла до тями й часто-часто закліпала.

— Ну, принаймні це пояснює запах, — пробурмотіла вона. — Та чи пояснює це те, що я не змогла нічого побачити? — вона насупилася, її фарфорове чоло зморщилося.

— Запах? — повторила я.

— Ти смердиш просто жахливо, — сказала вона байдуже, досі насупившись. — Вовкулака? Ти в цьому впевнена?

— Абсолютно, — сказала я переконано, згадавши двобій Пола і Джейкоба на дорозі. — Гадаю, ти не була з Карлайлом у Форксі, коли тут востаннє були вовкулаки?

— Ні. Тоді я ще не знайшла Калленів, — Аліса досі про щось міркувала. Раптом її очі округлилися й вона шоковано витріщилася на мене. — Твій найкращий друг — вовкулака?

Я покірно кивнула.

— Скільки часу це триває?

— Недовго, — мовила я, захищаючись. — Він став вовкулакою усього кілька тижнів тому.

Вона здивовано подивилася на мене.

— Молодий вовкулака? Ще гірше! Едвард мав рацію — ти притягуєш небезпеку. Хіба ти не повинна була триматися подалі від неприємностей?

— А що такого з вовкулаками? — пробурмотіла я — мене вжалило її зауваження.

— Нічого, поки вони не втрачають над собою контролю, — вона різко похитала головою. — Та ну, Белло. Будь-хто став би тобі кращою компанією потому, як вурдалаки зникли з міста. Але ти одразу ж почала спілкувати з першими-ліпшими почварами.

Я не хотіла сперечатися з Алісою — я досі тремтіла від радості, що вона тут і справжня, що я можу торкнутися її мармурової шкіри, чути її чарівний голос, — але вона неправильно все зрозуміла.

— Ні, Алісо, вампіри не зникли — принаймні не всі. Ось у чому проблема. Якби не вовкулаки, Вікторія вже б добралася до мене. Якби не Джейк та його друзі, гадаю, Лоран добрався б до мене ще раніше, тож…

— Вікторія? — прошипіла Аліса. — Лоран? Я ледь помітно кивнула, мене турбував вираз її темних очей.

Я ткнула пальцем собі в груди.

— Я притягую небезпеку, пам’ятаєш? Вона знову похитала головою.

— Розкажи мені все — з самого початку.

Я розповіла все з самого початку, не згадавши про мотоцикли та голоси, які чую, але не приховавши нічого іншого, включно з сьогоднішньою пригодою. Алісі не сподобалися мої пояснення про нудьгу та скелі, тож я швидко перейшла до того місця, коли побачила щось на воді. Я поділилася здогадкою, що це може означати. В цьому місці її очі примружилися, перетворившись на вузенькі щілинки. Було дивно, що її погляд може бути таким… таким небезпечним, як у вурдалака. Я глибоко вдихнула повітря й продовжила розповідь, не забувши згадати про Гаррі.

Аліса слухала мовчки, не перебиваючи. Час від часу хитала головою, зморшки на її чолі ставали глибшими й, здавалося, врізалися в її мармурову шкіру. Вона не говорила, зрештою і я замовкла, мене знову охопило горе через смерть Гаррі. Я подумала про Чарлі; скоро він вернеться додому. В якому стані він буде?

— Коли ми поїхали, тобі не стало легше, правда? — пробурмотіла Аліса.

Я засміялася — але це був напад істерики.

— Справа не в цьому, чи не так? Не схоже на те, що ви поїхали заради моєї вигоди.

Аліса насупилася й опустила на мить погляд.

— Ну… Гадаю, сьогодні я зробила необдуманий учинок. Мабуть, мені не варто було піддаватися імпульсу і нав’язуватися тобі.

Я відчула, як кров відлинула від мого обличчя. По шкірі побігли мурашки.

— Ні, Алісо, не йди, — прошепотіла я. Мої пальці вхопилися за комір її білої сорочки, дихання пришвидшилося. — Будь ласка, не залишай мене.

Її очі широко розплющилися.

— Все гаразд, — сказала вона, повільно вимовляючи кожне слово. — Сьогодні я нікуди не піду. Дихай глибше.

Я спробувала послухатися її, хоча мені важко було знайти у грудях власні легені.

Аліса вивчала моє обличчя, поки я намагалася дихати. Вона зачекала, доки я заспокоюсь, перш ніж продовжити.

— Ти маєш такий вигляд, наче побувала в пеклі, Белло.

— Я сьогодні мало не втопилася, — нагадала я їй.

— Справа не в цьому. Ти — розгублена. Я здригнулася:

— Слухай, я роблю все, що в моїх силах.

— Що ти маєш на увазі?

— Мені було нелегко. Та я працюю над собою. Вона насупилася.

— Я ж казала йому, — мовила вона сама до себе.

— Алісо, — зітхнула я. — Що ти очікувала побачити? Я маю на увазі, окрім мого трупа? Невже ти думала, що я тут веселюся, безжурно наспівую? Я думала, ти добре мене знаєш.

— Так, знаю. Але я сподівалася.

— Гадаю, мені не місце на ярмарку дурників. Задзвонив телефон.

— Це, мабуть, Чарлі, — сказала я, зводячись на ноги. Я взяла Алісу за кам’яну долоню й потягнула за собою на кухню. Я не збиралася випускати її з поля зору.

— Чарлі? — сказала я в трубку.

— Ні, це я, — сказав Джейкоб.

— Джейку! Аліса уважно вивчала вираз мого обличчя.

— Просто хотів переконатися, що ти ще жива, — кисло мовив Джейкоб.

— Зі мною все гаразд. Я ж казала тобі, що це не…

— Так. Я зрозумів. Бувай. Джейкоб повісив трубку. Я зітхнула й схилила голову набік, втупившись у стелю.

— Проблема. Аліса стиснула мою руку.

— Вони не дуже раді, що я тут.

— Так, не дуже. Але їх це не стосується. Аліса пригорнула мене однією рукою.

— То що ми робитимемо тепер? — міркувала вона. Здається, зараз вона говорила сама до себе. — Треба щось робити. Розплутати цей клубок.

— Робити що? Раптом на її обличчі з’явилося хвилювання.

— Я не впевнена… Мені слід побачитися з Карлайлом. Невже вона піде так скоро? У шлунку похололо.

— Можеш побути ще? — благала я. — Будь ласка? Недовго. Я так за тобою скучила, — мій голос зірвався.

— Якщо ти думаєш, що це хороша ідея, — її очі були нещасні.

— Так, думаю. Ти можеш залишитися тут — Чарлі не заперечуватиме.

— У мене є свій дім, Белло.

Я кивнула, розчарована, але покірна. Вона вагалася, вивчаючи мене.

— Ну, принаймні мені треба забрати валізу з одягом. Я обняла її.

— Алісо, ти найкраща!

— А ще, гадаю, мені треба на полювання. Негайно, — додала вона, її голос був напружений.

— Ой, — я ступила крок назад.

— Ти зможеш уникнути неприємностей протягом однієї години? — запитала вона скептично. Тоді, перш ніж я встигла відповісти, вона підняла палець і заплющила очі. На кілька секунд її обличчя стало гладким і віддаленим.

Її очі розплющилися, і вона сама відповіла на своє запитання.

— Так, із тобою все буде гаразд. Принаймні сьогодні ввечері, — вона скорчила гримасу. Навіть роблячи це, вона схожа була на янгола.

— Ти повернешся? — запитала я тихо.

— Обіцяю — за годину.

Я подивилася на годинник на кухонному столі. Вона засміялася і швидко нахилилася, щоб поцілувати мене в щоку. Тоді зникла.

Я глибоко вдихнула. Аліса повернеться. Зненацька мені стало набагато краще.

У мене було чим себе зайняти, поки я чекала. Перш за все прийняти душ. Роздягнувшись, я принюхалася, але не відчула нічого, окрім запаху морської води й водоростей. Цікаво, що Аліса мала на увазі, коли казала — від мене тхне?

Прийнявши душ, я знову повернулася на кухню. Я не побачила ніяких ознак того, що Чарлі їв; мабуть, він повернеться голодним. Я тихо наспівувала собі під носа, поки йшла на кухню.

Доки вчорашня запіканка грілася у мікрохвильовій, я розклала диван, застелила його й поклала подушку. Алісі це не потрібно, але це маскарад для Чарлі. Я старалася не дивитися на годинник. Не було причини панікувати, адже Аліса пообіцяла.

Я швиденько проковтнула обід, не насолоджуючись його смаком — тому що відчувала біль у попеченому горлі. Я більше хотіла пити; мабуть, я випила понад півгалона[9] води. Морська сіль у моєму організмі викликала зневоднення.

Чекаючи, я вирішила подивитися телевізор.

Аж тут Аліса матеріалізувалася на своєму імпровізованому ліжку. Її очі переливалися жовто-коричневим кольором іриски. Аліса усміхнулася й погладила подушку.

— Дякую.

— Ти скоро, — мовила я радісно.

Я сіла поруч і поклала голову їй на плече. Вона обняла мене своїми холодними руками й зітхнула.

— Белло, ну і що нам робити з тобою?

— Не знаю, — мовила я. — Я й справді старалася.

— Я тобі вірю. Запала тиша.

— Він… він… — я глибоко вдихнула. Було важко вимовити його ім’я вголос, хоча подумки я вже й могла це зробити. — Едвард знає, що ти тут? — я просто не могла цього не запитати. Зрештою, це мій біль. Я впораюся з усім, коли Аліса піде, пообіцяла я собі, і мені стало недобре на саму лише думку про це.

— Ні.

Був тільки один можливий варіант.

— Він не з Карлайлом та Есме?

— Він провідує їх що кілька місяців.

— А…

Мабуть, він досі не насолодився своїми захопленнями. Я спрямувала свою цікавість у безпечніше русло.

— Ти казала, що прилетіла сюди… Звідки ти прилетіла?

— Я була в Деналі. З візитом у сім’ї Тані.

— Джаспер тут? Він приїхав із тобою? Вона похитала головою.

— Він не схвалює мого втручання. Ми ж пообіцяли… — вона затнулася, а тоді її тон змінився. — А Чарлі не заперечуватиме, що я тут? — запитала вона, в її голосі відчувалося хвилювання.

— Чарлі обожнює тебе, Алісо.

— Гаразд, зараз побачимо.

Як я й думала, за кілька хвилин знадвору до мене долинув рев патрульної машини. Я підскочила й похопилася до дверей.

Чарлі повільно плентався стежкою, опустивши очі долі, його плечі зігнулися. Я пішла йому назустріч; він і не помітив мене, аж поки я не обняла його за пояс. Він міцно пригорнув мене у відповідь.

— Мені так шкода Гаррі, тату.

— Я страшенно за ним сумуватиму, — пробурмотів Чарлі.

— Як Сью?

— Здається, вона спантеличена, наче вона ще нічого не усвідомила. З нею залишився Сем… — голос його то лунав гучніше, то стихав. — Бідні діти. Лі всього на рік старша за тебе, а Сету тільки чотирнадцять… — він похитав головою.

Його руки напружилися, й він сильніше обняв мене, коли ми підійшли до дверей.

— Гм, тату… — я подумала, що краще буде його попередити. — Ти ніколи не здогадаєшся, хто до нас приїхав.

Він дивився на мене безтямним поглядом. Тоді почав вертіти головою і побачив «Мерседес», припаркований через дорогу. Світло з веранди відбивалося на чорній блискучій поверхні. Перш ніж батько устиг відреагувати, в дверях з’явилася Аліса.

— Добридень, Чарлі, — сказала вона тихо. — Мені шкода, що я приїхала в такий недоречний час.

— Аліса Каллен? — він дивився на невеличку фігуру перед собою, не вірячи своїм очам. — Алісо, це ти?

— Це я, — підтвердила вона. — Я була недалеко звідси.

— А Карлайл…?

— Ні, я сама.

Як Аліса, так і я знали, що насправді Чарлі запитував не про Карлайла. Він сильніше обняв мене за плечі.

— Вона може залишитися, правда? — попросила я. — Я вже її вмовила.

— Звісно, — сказав Чарлі автоматично. — Ми раді бачити тебе, Алісо.

— Дякую, Чарлі. Я знаю, що зараз невдалий час.

— Ні, все гаразд, справді. Я буду трохи зайнятий, допомагаючи сім’ї Гаррі; буде добре, якщо в Белли буде компанія.

— На столі для тебе готовий обід, тату, — сказала я йому.

— Дякую, Білко.

Він іще раз пригорнув мене, перш ніж пішов на кухню. Аліса повернулася на канапу, і я рушила за нею. Цього разу вона поклала мою голову собі на плече.

— Ти маєш утомлений вигляд.

— Так, — погодилася я й знизала плечима. — Це все через сьогоднішні події, які мало не стали фатальними… А що думає Карлайл про те, що ти приїхала сюди?

— Він нічого не знає. Вони з Есме вирушили на полювання. Я отримаю звістку від нього за кілька днів, коли він повернеться.

— Ти ж не розкажеш йому, хоча… Коли він знову вас навідає? — запитала я. Вона збагнула, що тепер я маю на увазі не Карлайла.

— Ні. Він відкусить мені голову, — сказала Аліса похмуро. Я засміялася, а тоді зітхнула.

Я не хотіла спати. А хотіла проговорити з Алісою цілісіньку ніч. Та й чому б мені бути втомленою, я ж цілий день провалялася на канапі у Джейкоба вдома. Але плавання забрало багато сил, і мої очі просто злипалися. Я поклала голову на її кам’яне плече й занурилася в таке приємне забуття, на яке й не сподівалася.

Прокинулась я рано. Мій сон був глибоким і позбавленим сновидінь, я добре відпочила, хоча й задерев’яніла. Я лежала на канапі, обгорнута покривалом, яке приготувала для Аліси. З кухні долинали голоси Аліси та Чарлі. Здається, Чарлі готував їй сніданок.

— Настільки все було погано, Чарлі? — запитала Аліса спокійно, спочатку я подумала, що вони говорять про Клірвотерів.

Чарлі зітхнув.

— Дуже погано.

— Розкажіть мені все. Я хочу знати, що сталося, коли ми поїхали.

Виникла незначна пауза — зачинилися двері буфета й клацнула кнопка на дисплеї мікрохвильової печі. Я чекала, напружившись.

— Ще ніколи в житті я не почувався таким безпомічним, — почав Чарлі повільно. — Я не знав, що діяти. Той перший тиждень… я думав, що мені доведеться її госпіталізувати. Вона не їла, не пила, навіть не рухалася. Лікар Джеранді назвав її стан кататонíєю[10] — але я не підпустив його до неї. Я боявся, що це її налякає.

— Але вона видряпалася?

— Я волів, щоб Рене приїхала й забрала її у Флориду. Просто я не хотів бути тим… кому доведеться в разі чого везти її в лікарню. Я сподівався, що біля матері їй стане ліпше. Та коли ми почали пакувати її одяг, вона так розійшлася! Я ще ніколи не бачив, щоб у Белли був такий напад. Вона ніколи не дратувалася, але того разу, Боже, у неї був напад люті. Вона розкидала свій одяг і волала, що ми приневолюємо її виїхати з Форкса… а тоді почала ридати. Я подумав, що це стане переломним моментом. Я не заперечував, коли вона наполягла на тому, щоб залишитися… і здається, спочатку їй покращало…

Чарлі замовк. Було важко слухати все це, знаючи, скільки болю я йому завдала.

— Але? — підказала Аліса.

— Вона повернулася до школи й на роботу, вона їла, спала, виконувала домашні завдання. Вона відповідала, коли хтось про щось запитував. Але вона була… порожня. Її очі були порожні. Було багато всяких дрібничок — вона більше не слухала музики; я знайшов у смітнику купу потрощених компакт-дисків. Вона не читала; вона не сиділа в кімнаті, якщо там був увімкнений телевізор, хоча нечасто дивилася його й до того. Нарешті я збагнув — вона уникала всього, що могло нагадати їй про… нього.

Ми майже не розмовляли; я так боявся сказати щось таке, що може її засмутити — найменші дрібнички змушували її здригатися — і вона ніколи не проявляла ініціативи.

Вона проводила увесь час на самоті. Не відповідала на телефонні дзвінки, і скоро друзі перестали їй телефонувати.

Були ночі, коли смерть начебто ходила довкола неї. Я досі чую, як вона кричить уві сні…

Я уявила, як він затремтів. Я також затремтіла, згадуючи про це. А тоді зітхнула. Мені не вдалося обманути батька, ні на мить.

— Мені так шкода, Чарлі, — сказала Аліса, насупившись.

— Це не твоя провина, — з того, як він вимовив це, стало зрозуміло, кого він вважав винним. — Ти завжди була їй хорошою подругою.

— Здається, тепер їй трохи ліпше.

— Так. Відтоді як вона почала спілкувати з Джейкобом Блеком, я помітив значне покращення. Коли вона приходить додому, її щічки червоні, очі блищать. Тепер вона трохи щасливіша, — він замовк, і коли заговорив знову, його тон був зовсім інший. — Джейк на рік молодший за неї, і я знаю, що вона думає про нього тільки як про друга, але гадаю, тепер це переростає в щось більше, ніж дружба… чи принаймні так буде, — Чарлі мовив це майже войовничим тоном. Це було попередження — не для Аліси, а для того, кому вона зможе його передати. — Джейк старший за свої роки, — провадив Чарлі, досі захищаючись. — Він піклується про свого батька фізично, як Белла піклується про свою матір емоційно. Це зробило його зрілим. Він дуже симпатичний хлопець — це у нього від матері. Знаєш, він пасує Беллі, — наполягав Чарлі.

— Тоді добре, що він у неї є, — погодилася Аліса. Чарлі глибоко вдихнув, не знаючи, що ще сказати.

— Гаразд. Думаю, це все міняє. Я не знаю… навіть із Джейкобом… час від часу я бачу щось у її очах і думаю, скільки болю вона пережила. Це ненормально, Алісо, і це… це мене лякає. Це зовсім не нормально. Так наче хтось не… покинув її, а вмер, — його голос урвався.

Я почувалася так, наче хтось помер, — наче я померла. Тому що це було більше, ніж утратити справжнє кохання, хоча і цього було б цілком достатньо. Разом із ним я втратила своє майбутнє, свою сім’ю — життя, яке обрала для себе…

Чарлі вів далі безнадійним тоном:

— Я не знаю, чи вона з цим упорається, не впевнений, чи зуміє зцілитися, це їй не притаманне. Вона завжди була такою постійною, навіть у дрібничках. Вона не викидає речей, не змінює думки.

— Вона така, — погодилася Аліса сухо.

— І, Алісо… — Чарлі вагався. — Ти знаєш, як я ставлюся до тебе, вона щаслива, що ти приїхала, але… Я трохи хвилююся через те, як вона переживе твій візит.

— Я також, Чарлі, я також через це непокоюся. Я б не приїхала, якби знала. Мені дуже шкода.

— Не варто вибачатися, люба. Хто знає? Може, це добре на неї вплине.

— Сподіваюся, що ви маєте рацію.

Вони замовкли, було чути, як виделки шкребуть об тарілки і як жує Чарлі. Цікаво, куди Аліса ховає їжу.

— Алісо, я повинен дещо запитати, — сказав Чарлі.

— Питайте, — мовила Аліса спокійно.

— Він же ж не приїде, правда? — я відчула притлумлений гнів у голосі Чарлі.

Аліса відповіла м’яким заспокійливим тоном.

— Він навіть не знає, що я тут. Востаннє, коли я говорила з ним, він був у Південній Америці.

Я завмерла, почувши новину, й почала дослухатися.

— Ну, це принаймні якась інформація, — фиркнув Чарлі. — Сподіваюся, що там йому добре.

Вперше за увесь час у голосі Аліса з’явилися залізні нотки.

— Я б так не сказала, Чарлі.

Я знала, як спалахують її очі, коли вона говорить таким тоном.

Почувся рип — по підлозі посунули крісло. Я уявила, як Чарлі встає з-за столу; Аліса ніколи б не зчинила такого галасу. З крана потекла вода, вдаряючись об тарілку.

Не схоже на те, що вони й далі говоритимуть про Едварда, тому я вирішила, що саме час прокинутися.

Я повернулася на бік, підстрибуючи на пружинах, щоб вони заскрипіли. І голосно позіхнула. У кухні було тихо. Я потягнулася і застогнала.

— Алісо? — запитала я безневинно. Болючі відчуття в горлі вдало спотворили мій голос.

— Я на кухні, Белло, — гукнула Аліса, в її голосі не було жодного натяку на те, що вона зрозуміла: я підслуховувала. Але це ще нічого не значить, вона вміє приховувати такі речі.

Скоро Чарлі нас покинув — він допомагав Сью Клірвотер організувати похорон. Без Аліси це був би дуже довгий день. Вона не згадувала про від’їзд, а я нічого не питала. Я знала, що цього неможливо уникнути, але просто не хотіла про це думати.

Натомість ми говорили про членів її родини — всіх, крім одного.

Карлайл працював у лікарні Ітаки[11] в нічну зміну і трохи викладав у Корнельському університеті. Есме реставрувала замок сімнадцятого століття — історичну пам’ятку, — розташований у лісі на північ від міста. Еммет і Розалія подалися були в Європу в черговий медовий місяць, але тепер вони повернулися. Джаспер навчався у Корнельському університеті, цього разу він вивчав філософію. А Аліса проводила своє власне розслідування стосовно інформації, яку я випадково розкрила для неї минулої весни. Вона успішно відшукала божевільню, в якій провела останні десять років свого людського життя. Життя, про яке вона нічого не пам’ятала.

— Мене звали Мері Аліса Брендон, — сказала вона тихо. — У мене була молодша сестра на ім’я Синтія. Її дочка — моя племінниця — досі жива, вона мешкає у Білáксі[12].

— Ти довідалася, чому тебе запроторили… в те місце? Що могло змусити батьків зробити таке зі своєю дочкою? Навіть якщо вона бачила майбутнє…

Аліса тільки похитала головою, її очі кольору топазу були замислені.

— Мені не вдалося дізнатися про них багато. Я прочитала всі старі газети на мікроплівці. Мою сім’ю згадували нечасто; вона не входила в той соціальний прошарок, про який пишуть газети.

Там писалося про заручини моїх батьків і заручини Синтії, — вона вимовила її ім’я трохи невпевнено. — Було оголошення про моє народження… і смерть. Я знайшла власну могилу. Я вкрала зі старого архіву медичну картку та документи про моє перебування у клініці. Дата на документах про моє прийняття в лікарню та ж сама, що й на надгробній плиті.

Я не знала, що сказати, і після короткої паузи Аліса перейшла на більш нейтральні теми.

Тепер Каллени були знову разом — за єдиним винятком; вони провели весняні канікули в Деналі з Танею та її сім’єю. Я уважно слухала навіть найтривіальніші новини, що стосувалися Калленів. Але Аліса жодного разу не згадала того, хто найдужче мене цікавив, і я була вдячна за це. Було достатньо слухати історії про родину, членом якої я колись хотіла стати.

Чарлі повернувся, коли вже стемніло, і мав іще втомленіший вигляд, ніж учора. Завтра рано-вранці він має їхати в резервацію на похорон Гаррі. Тож він ліг рано, а я знову залишилася на канапі з Алісою.


Я не впізнала Чарлі, коли вранці він спускався сходами, одягнений у старий костюм, якого я раніше не бачила. Піджак був розстебнутий; я здогадалася, що він затісний. Краватка була трохи широка, як на теперішню моду. Чарлі навшпиньки пробрався до дверей, намагаючись не розбудити нас. Я дозволила йому вийти, вдавши, що сплю, так само як Аліса.

Щойно він вийшов, Аліса сіла. Під покривалом вона була повністю одягнена.

— То що робитимемо сьогодні? — запитала вона.

— Не знаю — може, ти придумаєш щось цікаве? Вона усміхнулася й похитала головою:

— Ще дуже рано.

Проводячи увесь час у Ла-Пуші, я занедбала безліч домашніх справ, тож вирішила, що прийшов час виконати свої домашні обов’язки. Я хотіла щось зробити — щось, що полегшить життя Чарлі, — можливо, йому стане трошки ліпше, коли він повернеться в чисту, прибрану оселю. Я почала з ванної кімнати — вона була найбільш занехаяна.

Поки я працювала, Аліса притулилася до дверної рами й ставила безліч запитань про моїх — ну, взагалі-то наших — шкільних друзів, про те, що змінилося відтоді, як вона поїхала звідси. Її обличчя залишалося спокійним та незворушним, та я помітила на ньому осуд, коли вона збагнула, як мало я можу їй розповісти. Чи може, я відчувала докори сумління через те, що підслухала їхню з Чарлі розмову вчора вранці.

Я була по лікті в пасті, вичищаючи підлогу у ванній кімнаті, коли у двері подзвонили.

Я поглянула на Алісу — вираз її обличчя був спантеличений, радше схвильований, що було дивним: Алісу нічим не можна було здивувати.

— Хвилинку! — гукнула я в напрямку вхідних дверей, встаючи і поспішаючи до умивальника, щоб вимити руки.

— Белло, — сказала Аліса розчаровано. — Я здогадуюся, хто це може бути. Гадаю, мені краще піти.

— Здогадуєшся? — потворила я. Відколи це Аліса всього-на-всього здогадується?

— Якщо це повторення моєї кричущої помилки у вчорашньому передбаченні, тоді, швидше за все, це Джейкоб Блек або один із його… друзів.

Я витріщилася на неї, намагаючись второпати, що й до чого.

— Ти не здатна бачити вовкулак? Вона скривилася.

— Схоже на те.

Було видно, що це її дратує — дуже дратує.

У двері знову подзвонили — двічі, швидко й нетерпляче.

— Ти не повинна нікуди йти, Алісо. Ти прийшла першою. Вона засміялася своїм сріблястим сміхом — цього разу в ньому відчувався гіркий присмак.

— Довірся мені — це далеко не найкраща ідея зводити нас із Джейкобом Блеком в одній кімнаті.

Вона ніжно поцілувала мене в щоку, перш ніж зникнути у кімнаті Чарлі — без сумніву, вона вилізе через вікно. У двері знову подзвонили.

Розділ 18

Похорон

Я збігла сходами вниз і відчинила двері.

Звісно, це був Джейкоб. Навіть не зумівши його побачити, Аліса не помилилася.

Він стояв у кількох кроках від дверей, його ніс зморщився від огиди, але обличчя було врівноваженим і майже спокійним — як маска. Та йому не вдалося мене обманути; я помітила, що його руки трохи тремтять.

Злість накочувалася на нього хвилями. Це нагадало мені про той страшний вечір, коли він перейшов на бік Сема, і я відчула, як у відповідь моє підборіддя підскочило вгору.

Машина Джейкоба стояла з увімкнутим мотором біля узбіччя. За кермом був Джаред, Ембрі сидів на пасажирському сидінні. Я одразу втямила, що все це означає: вони боялися відпустити Джейка сюди самого. Це мене засмутило і трохи розізлило. Каллени були не такі.

— Гей, — сказала я нарешті, оскільки він мовчав.

Джейк міцно стиснув губи, досі тримаючись осторонь. Його очі блукали по будинку, немов шукаючи щось. Я зціпила зуби.

— Її тут немає. Тобі щось треба? Він вагався.

— Ти сама?

— Так, — зітхнула я.

— Можна з тобою поговорити?

— Звісно, що можна, Джейкобе. Заходь.

Джейкоб озирнувся на своїх друзів, які сиділи в машині. Я побачила, що Ембрі ледь помітно кивнув. Чомусь мене це вельми розізлило.

Я знову міцно зціпила зуби.

— Боягуз, — пробурмотіла я.

Очі Джейкоба спалахнули, його густі чорні брови злісно вигнулися над глибоко посадженими очима. Він набрався рішучості та ступив у дім — по-іншому й не скажеш — демонстративно, намагаючись затулити мене своїм тілом.

Перш ніж захлопнути за ним двері, я подивилася на Джареда, потім на Ембрі — мені ніколи не подобалося, з якою недовірою вони позирають на мене; невже вони гадають, що я дозволю комусь заподіяти Джейкобу шкоду?

Джейкоб стояв у прихожій позаду мене, роздивляючись безформну купу покривал і подушок у вітальні.

— Вечірка в піжамах? — запитав він іронічно.

— Так, — відповіла я з такою ж іронією. Мені не подобалося, коли Джейкоб поводився таким чином. — А що тобі до того?

Він знову поморщив носа, так ніби занюхав щось неприємне.

— Де же твоя «подружка»? — я вловила прихований зміст у його тоні.

— У неї справи. Слухай, Джейкобе, чого тобі?

Щось у цій кімнаті його бісило — його довгі руки почали тремтіти. Він не відповів на моє запитання. Натомість пішов на кухню, не перестаючи пильно роздивлятися все навколо.

Я пішла за ним. Він ходив туди-сюди попри кухонну стійку.

— Гей, — мовила я, загородивши йому дорогу. Джейк припинив вертітися й поглянув на мене. — В чому справа?

— Мені тут неприємно. Це мене образило. Я здригнулася, а його очі звузилися.

— Тоді мені шкода, що ти прийшов, — пробурмотіла я. — Чому б тобі не сказати, що тобі треба, і тоді ти зможеш піти?

— Я повинен поставити тобі кілька запитань. Це не забере багато часу. Ми маємо повертатися на похорон.

— Гаразд. Давай швидше з цим покінчимо, — мабуть, я трохи перестаралася з агресією в голосі, але я не хотіла, щоб Джейк бачив, наскільки мені важко. Я знала, що вчинила несправедливо щодо нього. Зрештою, після всього, що він зробив для мене, я проміняла його на кровопивцю. Я перша його образила.

Він глибоко вдихнув, і його тремтячі пальці раптом заспокоїлися. Обличчя перетворилося на незворушну маску.

— Один із Калленів у тебе, — сказав він.

— Так. Аліса Каллен. Він задумливо кивнув.

— Скільки часу вона проведе тут?

— Стільки, скільки захоче, — в моєму голосі досі відчувалася ворожнеча. — Тут їй завжди раді.

— Як гадаєш, ти зможеш… будь ласка… розкажи їй все про іншу — про Вікторію.

Я зблідла.

— Я вже їй розповіла. Він кивнув.

— Ти повинна знати, що якщо Каллени повернулися, то ми зможемо стерегти тільки власні землі. Ти в безпеці тільки в Ла-Пуші. Я більше не можу захищати тебе тут.

— Гаразд, — сказала я тихо.

Він відвів погляд і подивився у вікно. Це було все, що він хотів сказати.

— Це все?

Відповідаючи, він не відривав очей від вікна.

— Ще одне.

Я чекала, але він мовчав.

— Так? — зрештою мовила я.

— Інші тепер також повернуться? — запитав він тихим прохолодним тоном. Це нагадало мені Семову завжди спокійну манеру говорити. Джейкоб дедалі більше ставав схожим на Сема… Цікаво, чому це так мене хвилює?

Тепер настала моя черга мовчати. Джейк подивився на мене, уважно вивчаючи моє обличчя.

— Ну? — запитав він. Намагався приховати хвилювання під маскою врівноваженості.

— Ні, — видавила я нарешті. Неохоче. — Вони не повернуться. Його вираз обличчя не змінився.

— Гаразд. Це все.

Я позирнула на Джейка, й роздратування спалахнуло з новою силою.

— Що ж, тепер біжи. Біжи й розкажи Семові, що страшні чудовиська не прийдуть по тебе.

— Гаразд, — відповів він усе ще спокійно.

Ось, здається, і все. Джейкоб поспішно вийшов із кухні. Я чекала, що почую, як відчиняються вхідні двері, але не долинуло ні звуку. Я чула, як цокає годинник, і знову дивувалася з того, як тихо Джейкоб пересувається.

Яке лихо! Ну як я могла так швидко його відцуратися?

Чи пробачить він мені, коли Аліса поїде? А що як не пробачить?

Я сперлася на стіл і затулила лице руками. Як я могла все так зіпсувати? Та що мені було робити? Навіть тепер, оглядаючись на минуле, я не могла знайти іншого шляху, прийняти краще рішення.

— Белло?… — мовив Джейкоб стурбовано.

Я підвела голову й побачила, що він стоїть біля дверей і переминається з ноги на ногу; він не пішов, як я думала. Тільки тепер, побачивши блискучі краплі сліз на руках, я зрозуміла, що плачу.

Спокійний вираз Джейкового обличчя змінився тривогою та невпевненістю. Джейкоб швидко підійшов до мене, нахилившись так, що його очі опинилися на рівні з моїми.

— Я знову це зробив, еге ж?

— Зробив що? — запитала я.

— Не виконав своєї обіцянки. Пробач мені.

— Все нормально, — пробурмотіла я. — Цього разу винна я. Його обличчя скривилося.

— Я знав, як ти переживаєш через них. Це не повинно було стати для мене такою несподіванкою.

Я помітила в його очах відразу. Я хотіла пояснити йому, яка Аліса насправді, захистити її, але щось підказувало мені, що зараз не дуже годящий час.

Тож я знову повторила:

— Вибач.

— Давай не хвилюватимемося через це, гаразд? Вона тут тільки на деякий час, правда? Скоро вона поїде, і все вернеться на свої місця.

— Хіба я не можу товаришувати з вами обома одночасно? — запитала я, не зумівши приховати біль, який відчувала.

Джейк повільно похитав головою.

— Ні, гадаю, це неможливо.

Я важко засопіла й опустила погляд на його ноги.

— Але ти заждеш, правда? Ти все одно залишишся моїм другом, незважаючи на те, що Алісу я також люблю?

Я досі дивилася долі, я боялася підвести очі й побачити Джейкову реакцію на мої останні слова. Йому знадобилася аж ціла хвилина, щоб відповісти, тож, мабуть, було правильно з мого боку не дивитися на нього.

— Так, я завжди буду твоїм другом, — прохрипів він. — І байдуже, кого ти любиш.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Я відчула, як його руки обнімають мене, і притулилася до нього, досі схлипуючи.

— Мені так зле.

— Ага, — він нахилився й понюхав моє волосся. — Фу.

— Що таке? — не втрималася я. Підвела очі й побачила, що його ніс знову наморщився. — Чому ви всі так робите? Я не пахну!

Він ледь помітно усміхнувся.

— Ні, ти пахнеш — пахнеш, як вони. Фу. Засолодко — аж нудотно. А ще від тебе віє… холодом. Від цього у мене в носі все палає.

— Справді? Дивно якось.

Аліса завжди пахне так чудово. Для людини, звісно.

— Тоді чому Аліса також сказала мені, що від мене тхне? Джейкову посмішку як рукою зняло.

— Гм. Мабуть, для неї мій запах також не дуже приємний. Гм.

— Ну, зате для мене ви обоє пахнете чудово, — я знову поклала голову йому на плече. Я знала, що жахливо сумуватиму за ним, щойно він вийде з будинку. Я сама потрапила у цю пастку — з одного боку, я хотіла, щоб Аліса залишилася назавжди. Я ж збиралася вмирати — образно кажучи, — коли вона поїде. З іншого боку, я не зможу довго жити без Джейкоба. Якась маячня!

— Я скучатиму за тобою, — мовив Джейкоб, немов прочитавши мої думки. — Щохвилини. Сподіваюся, вона скоро поїде.

— Так не повинно бути, Джейку. Він зітхнув.

— Ні, повинно, Белло. Ти справді… її любиш. Тож мені краще триматися від неї подалі. Я не впевнений, що зможу спокійно з цим упоратися. Сем збожеволіє, якщо я порушу угоду, і… — його тон набрав саркастичного відтінку, — ти, мабуть, також не дуже радітимеш, якщо я вб’ю твою подружку.

Почувши ці слова, я відсахнулася, але він дужче стиснув мене в обіймах, не дозволивши піти.

— Навіщо заперечувати очевидне? Жорстока реальність, Білко.

— Мені не подобається така реальність.

Джейкоб вивільнив одну руку, щоб узяти мене за підборіддя, і поглянув мені в очі.

— Так, усе було б набагато простіше, якби ми були людьми, правда?

Я зітхнула.

Ми довго дивилися одне на одного. Його долоня ковзала по шкірі, обпікаючи мені руку. Я знала, що на моєму обличчі читався сум і туга — я не хотіла прощатися з ним навіть ненадовго. Спочатку його лице було таке ж, як і моє, але потім вираз змінився.

Він відпустив мене і потягнувся вільною рукою до моєї щоки, а тоді провів пальцями по підборіддю. Я відчула, що його пальці тремтять — але цього разу не від люті. Він притиснув свої палючі долоні до моїх щік.

— Белло, — прошепотів він.

Я завмерла. Ні! Я ще нічого не вирішила. Я не знала, як поводитися, чи можна мені так чинити, але зараз уже не було часу. Та я не остання дурепа і розумію, що відштовхнувши його зараз, я зіткнуся з непередбачуваними наслідками.

Я подивилася на нього. Це був не мій Джейкоб, але він міг би стати моїм. Його обличчя було таке знайоме й любе. Я так міцно любила його — по-своєму. Він був моєю відрадою, моєю тихою гаванню. Просто зараз я можу зробити так, що він завжди належатиме мені.

Аліса повернулася ненадовго, і це нічого не міняє. Справжнє кохання втрачене назавжди. Прекрасний принц ніколи не повернеться, щоб поцілунком розбудити мене від сну. Та й зрештою, я не принцеса. То що там у казках говориться про інші поцілунки? Про звичайні, буденні поцілунки, які не розвіюють ніяких заклять?

Може, це буде так легко, як тримати Джейка за руку чи обнімати. Може, мені сподобається. Може, я не почуватимуся зрадницею. До того ж кого я зараз можу зрадити? Хіба що саму себе.

Не відводячи очей, Джейкоб почав нахилятися до мене. Я досі так нічого й не вирішила.

Пронизливий телефонний дзвінок змусив нас обох підскочити, але Джейк усе ще не відводив очей. Він вивільнив одну руку й потягнувся до слухавки, досі гладячи другою долонею мою щоку. Його темні очі продовжували стежити за мною. Я була занадто спантеличена, щоб хоч якось відреагувати, а тим паче усвідомити, що нас перервали.

— Дім Свонів, — сказав Джейкоб хриплим напруженим тоном.

Хтось відповів і на якусь мить Джейкоб завагався. Він виструнчився і забрав руку з мого обличчя. Його очі були збентежені, обличчя зблідло, і я могла закластися на всі наявні гроші, що це була Аліса.

Я прийшла до тями й простягнула руку до слухавки. Джейкоб проігнорував мене.

— Його тут немає, — сказав Джейкоб, у його словах відчувалася загроза.

Почулася коротка відповідь, а потім ще одне запитання, бо Джейк неохоче додав:

— Він на похороні. А тоді повісив трубку.

— Бридкий кровопивця, — пробурмотів він і повернувся до мене. Його обличчя знову перетворилося на гірку маску.

— Чому ти кинув слухавку? — люто прошипіла я. — Це мій дім і мій телефон!

— Заспокойся! Він перший кинув слухавку.

— Він? Хто це був? Джейк скривився і фиркнув:

— Доктор Карлайл Каллен.

— Чому ти не дав мені з ним побалакати?

— Він не тебе до телефону, кликав — сказав Джейкоб холодно. Його обличчя було спокійне, без емоцій, але руки тремтіли. — Він питав, де Чарлі, і я відповів. Не думаю, що я порушив якісь правила етикету.

— А тепер слухай мене, Джейкобе Блек…

Та він не слухав. Тільки оглянувся, наче його хтось покликав. Його очі розширилися, а тіло напружилося, й він затремтів. Я також прислухалася, але не почула ні звуку.

— Бувай, Білко, — випалив він і рушив до дверей. Я побігла за ним.

— У чому справа?

Раптом він зупинився і розвернувся, я налетіла на нього, а він почав бурмотіти собі під ніс прокляття. Він знову відвернувся, відштовхнувши мене вбік. Я оступилася й упала на підлогу, перечепившись через його ноги.

— Чорт! — зойкнула я, коли він спробував ривком вивільнити ноги.

Я намагалася підвестися, в той час як він кинувся до задніх дверей; раптом він завмер на місці.

Аліса нерухомо стояла біля підніжжя сходів.

— Белло, — сказала вона задихано.

Я звелася на ноги й попленталася до неї. Її очі здавалися здивованими і якимись далекими, а обличчя витягнулося й побіліло. Її делікатне тіло тремтіло від внутрішнього хвилювання.

— Алісо, в чому справа? — крикнула я і поклала руки їй на обличчя, бажаючи хоч якось її заспокоїти.

Вона різко подивилася на мене розширеними від болю очима.

— Едвард, — це все, що вона сказала. Моє тіло відреагувало швидше, ніж розум зумів уловити зміст

її слів. Спочатку я не втямила, чому кімната попливла і закрутилася, чому у вухах лунав дивний звук. Мій мозок занадто напружився, щоб збагнути, чому обличчя Аліси було таке стурбоване і як усе це стосується Едварда, — моє тіло похитнулося, шукаючи полегшення у непритомності, захищаючись від жорстокої реальності.

Сходи вигнулися під дивним кутом.

До вух моїх долинуло злісне шипіння Джейкоба — він брудно вилаявся. Мені це не сподобалося. Його нові друзі явно погано на нього впливають.

Я опинилася на канапі, не розуміючи, як туди потрапила; Джейкоб досі лаявся. Це було схоже на землетрус — канапа піді мною трусилася.

— Що ти з нею зробила? — кричав він.

Аліса його проігнорувала.

— Белло? Белло, припиняй це негайно. Нам треба поспішати.

— Не підходь, — застеріг її Джейкоб.

— Заспокойся, Джейкобе Блек, — наказала Аліса. — Ти ж не хочеш перевернутися просто у Белли на очах.

— Не думаю, що у мене виникнуть проблеми з самоконтролем, — відповів він, але його голос звучав спокійніше.

— Алісо? — мій голос був слабкий. — Що сталося? — запитала я, хоча й не хотіла цього знати.

— Не знаю, — простогнала вона. — Про що він тільки думає?

Я намагалася встати, незважаючи на запаморочення. Я зрозуміла, що вхопилася за руку Джейкоба, щоб не впасти. Це не канапа тряслася, це він трусився.

Коли я знову подивилася на Алісу, вона витягала з сумочки маленький срібний телефон. Її пальці набрали номер так швидко, що здалися розмитою плямою.

— Розо, мені треба поговорити з Карлайлом, негайно, — вона чітко вимовила кожне слово. — Чудово, тільки-но він повернеться. Ні, я буду в літаку. Слухай, є звістки від Едварда?

Аліса замовкла, уважно слухаючи, жах в її очах зростав із кожною секундою. Її рот округлився, а телефон у руці затремтів.

— Навіщо? — мовила вона, задихаючись. — Навіщо ти це зробила, Розаліє?

Якою б не була відповідь, але вона змусила щелепи Аліси стиснутися від люті. Її очі спалахнули і звузилися.

— Що ж, Розаліє, у будь-якому разі ти помиляєшся, тепер це стане проблемою, ти так не думаєш? — запитала вона роздратовано. — Так, ти правильно мене зрозуміла. З нею все гаразд — я помилилася… Це довга історія… Але тут ти також помиляєшся, тому я і дзвоню… Так, саме це я бачила.

Голос Аліси став грубим, її губи вигнулися, оголюючи зуби.

— Уже трохи запізно, Розо. Залиш свої каяття для тих, хто в них іще вірить, — різким рухом пальців Аліса швидко захлопнула телефон.

Коли вона повернулася до мене, в її очах читалася мука.

— Алісо, — випалила я швидко. Я не могла дозволити їй вимовити бодай слово. Мені необхідно ще кілька секунд, перш ніж вона заговорить і її слова зруйнують решту мого життя. — Алісо, Карлайл повернувся. Він щойно телефонував…

Вона витріщилася на мене, нічого не розуміючи.

— Давно? — запитала вона глухо.

— За півхвилини до того, як ти з’явилася.

— Що він сказав? — вона зосередилася, чекаючи на мою відповідь.

— Я з ним не говорила.

Я метнула погляд у бік Джейкоба.

Аліса подивилася на нього своїм пронизливим поглядом. Він підскочив, але залишився біля мене. Він незграбно присів, немов бажаючи затулити мене своїм тілом.

— Він покликав Чарлі, — пробурмотів Джейкоб трохи ображено, — і я сказав йому, що Чарлі немає вдома.

— І це все? — не вгавала Аліса, її голос був крижаний мов лід.

— Тоді він кинув слухавку, — буркнув Джейкоб. Його спина затремтіла, з ним трусилася і я.

— Ти сказав йому, що Чарлі на похороні, — нагадала я йому. Аліса повернула голову до мене.

— Що саме він сказав?

— Він сказав: «Його тут немає», а коли Карлайл запитав, де Чарлі, Джейкоб відповів: «На похороні».

Аліса застогнала й опустилася навколішки.

— Скажи мені, Алісо, — прошепотіла я.

— Це дзвонив не Карлайл, — мовила вона безнадійно.

— Ти хочеш сказати, що я обманюю? — гаркнув Джейкоб із-за моєї спини.

Аліса проігнорувала його, зосередившись на моєму розгубленому обличчі.

— Це був Едвард, — вона вимовила ці слова пошепки, майже задихаючись. — Він вважає, що ти померла.

Мій мозок знову гарячково запрацював. Це не те, чого я очікувала і так боялася, і полегшення прояснило мій розум.

— Розалія сказала йому, що я наклала на себе руки, так? — перепитала я, зітхнувши з полегшенням.

— Так, — мовила Аліса, її очі знову спалахнули. — Вона сказала це, щоб виправдатися, вона й справді в це повірила. Усі засильно покладаються на мій дар. Але навіщо було казати йому це? Невже вона не розуміє… чи розуміє?… — її голос урвався.

— І коли Едвард подзвонив сюди, то подумав, що Джейкоб має на увазі мій похорон, — збагнула я. Було боляче усвідомлювати, як близько я була — всього за кілька дюймів — від його голосу. Мої нігті вп’ялися в руку Джейкоба, але він навіть не поворухнувся. Аліса здивовано подивилася на мене.

— Ти не засмучена, — прошепотіла вона.

— Ну, це якесь непорозуміння, але його можна виправити. Наступного разу, коли він подзвонить, хтось скаже йому… що… сталося насправді… — раптом я замовкла. Її пронизливий погляд змусив слова застрягнути в моєму горлі.

Чому вона так панікує? Чому її обличчя скривилося від жаху та співчуття? Про що вона щойно говорила з Розалією по телефону? Про те, що вона щось бачила… І те, що Розалія розкаюється; Розалія б ніколи не співчувала мені. Але якби вона нашкодила своїй сім’ї, своєму братові…

— Белло, — прошепотіла Аліса. — Едвард більше не подзвонить. Він їй повірив.

— Я… не… розумію, — мовила я, видавлюючи з себе кожне слово. Я навіть не змогла попросити, аби вона пояснила, що сталося.

— Він їде в Італію.

Щоб усе втямити, мені знадобилася хвиля довжиною в один удар серця.

Я знову почула голос Едварда, але цього разу це вже була не прекрасна ілюзія. А просто слабкий тихий відгомін моїх спогадів. Але цих слів було достатньо, щоб рана в грудях знову відкрилася й почала нити. Слова, які долинали до мене з того часу, коли я могла побитися об заклад на все що завгодно: він мене кохає.

Я б не зміг жити без тебе, — сказав він, коли ми дивилися в цій же кімнаті, як помирають Ромео і Джульєтта. — Та я не знав, що мені робити — Еммет і Джаспер ніколи б не допомогли мені в цьому… Тож я думав про те, щоб податися до Італії і розізлити Волтурі. В будь-якому разі не варто дратувати Волтурі. Принаймні якщо не хочеш померти.

Принаймні якщо не хочеш померти.

— Ні! — цей напівдикий крик був такий голосний після слів, сказаних пошепки, що змусив усіх нас підскочити. Я відчула, як кров ударила мені в лице, коли усвідомила, що бачила Аліса. — Ні! Ні, ні, ні! Він не може! Він не може так вчинити!

— Він вирішив зробити це саме в ту мить, коли твій друг підтвердив, що уже запізно тебе рятувати.

— Але ж він… він мене покинув! Він більше не хотів бути біля мене! Яка йому різниця? Він же знав, що колись я помру!

— Не думаю, що він планував жити набагато довше, ніж ти, — сказала Аліса тихо.

— Як він посмів! — заверещала я. Тепер я зірвалася з канапи, Джейкоб же невпевнено звівся на рівні ноги й став між мною та Алісою.

— Ох, відійди з дороги, Джейкобе! — я нетерпляче від штовхнула ліктем його тремтяче тіло. — Що нам робити? — благала я Алісу. Повинен бути якийсь вихід. — Може, подзвонити йому? Може, Карлайл?…

Вона похитала головою.

— Це було найперше, що я хотіла зробити. Едвард викинув телефон у смітник у Ріо — трубку підняв хтось інший… — прошепотіла вона.

— Раніше ти казала, що нам треба поспішати. Навіщо поспішати й куди? Зробімо, як ти хотіла, що б це не було!

— Белло, я… Я не думаю, що можу просити тебе про це… — вона замовкла в нерішучості.

— Проси! — наказала я.

Вона поклала руки мені на плечі, щоб утримати мене на місці. Її пальці ніжно стиснулися, немов на підтвердження її слів.

— Можливо, ми вже запізнилися. Я бачила, як він пішов до Волтурі… І попросив смерті. — (Ми обоє здригнулися, і мої очі осліпли. Я гарячково закліпала від сліз). — Тепер усе залежить від їхньої відповіді. Поки вони не вирішать, я нічого не побачу.

Але якщо вони скажуть «ні», а вони можуть — Аро обожнює Карлайла і, напевно, не захоче його ображати, — то в Едварда є інший план. Волтурі захищають своє місто. Едвард гадає, що вони обов’язково зупинять його, якщо він порушить спокій. І він не помиляється. Його таки зупинять…

Я витріщилася на неї, роззявивши рота. Поки що я не почула пояснення того, чому ми досі не зрушили з місця.

— Отже, якщо Волтурі погодяться виконати його прохання, то ми запізнилися. Якщо вони скажуть «ні» і він перейде до іншого плану — якимось чином їх образить, — ми також запізнилися. Якщо він, як завжди, проявить свої театральні нахили… то у нас іще є час.

— Тоді чому ми ще тут?!

— Слухай, Белло! Незалежно від того, чи ми встигнемо, чи ні, ми опинимося в самому серці міста, що належить Волтурі. Мене вважатимуть Едвардовою спільницею, якщо йому вдасться те, що він замислив. Ти ж будеш не просто людиною, яка знає забагато, а ще й пахне дуже апетитно. У них з’явиться чудова нагода позбутися нас усіх — хоча у твоєму разі це буде радше ситний обід, аніж покарання.

— І це все, що тримає нас тут? — запитала я, не вірячи власним вухам. — Якщо ти боїшся, то я поїду сама.

Я прикинула в голові, скільки грошей залишилося на моєму рахунку, і подумала, чи позичить мені Аліса ту суму, якої не вистачає.

— Я просто боюся, що тебе можуть убити. Я фиркнула з відразою.

— Днями я ледь не наклала на себе руки! Кажи, що мені робити!

— Пиши записку Чарлі. А я подзвоню в авіакомпанію.

— Чарлі, — вимовила я, задихаючись.

Не те щоб моя присутність захищала його, просто я не могла кинути його тут самого, щоб боротися з…

— Я не дозволю, щоб із Чарлі щось трапилося, — тихий голос Джейкоба був хрипкий і злий. — Обіцяю.

Я подивилася на нього, він насупився, бачачи, як я панікую.

— Поквапся, Белло, — перебила Аліса різко.

Я кинулася на кухню, висуваючи всі шухляди й висипаючи їхній вміст на підлогу. Я шукала ручку. Гладенька бронзова рука подала її мені.

— Дякую, — пробурмотіла я, знімаючи кришечку зубами. Джейкоб мовчки подав мені блокнот, у якому ми записували телефонні повідомлення. Я відірвала верхній аркуш й викинула його через плече. Почала писати.

Тату!

Я з Алiсою. Едвард у бiдi. Можеш убити мене, коли я повернуся. Я знаю, що зараз не найкращий час. Менi дуже шкода. Люблю тебе.

Белла.

— Не йди, — прошепотів Джейкоб. Уся його злість кудись зникла, щойно Аліса щезла з виду.

Я не збиралася марнувати час на суперечки.

— Будь ласка, будь ласка, будь ласка, потурбуйся про Чарлі, — мовила я й кинулася назад у вітальню. Аліса чекала біля дверей із сумкою на плечі.

— Візьми гаманець — тобі потрібен паспорт. Будь ласка, скажи, що у тебе є паспорт. У мене немає часу підробляти ще один.

Я кивнула й кинулася нагору, мої коліна тремтіли точно так, як тоді, коли моя мама хотіла обвінчатися з Філом на пляжі у Мексиці. Звісно, як і всі її інші плани, цей також не спрацював. Але перед цим я зробила все необхідне, щоб підготуватися до наглого шлюбу.

Я вдерлася до своєї кімнати. Закинула старий гаманець, чисту футболку і спортивні штани у рюкзак, зверху поклала зубну щітку. Тоді щодуху помчала вниз. Мене сповнило відчуття дежа вю. На відміну від минулого разу — тоді я втікала з Форкса, щоб заховатися від кровожерливих вампірів, цього разу ж я їхала, щоб знайти їх, — принаймні тепер мені не доведеться прощатися з Чарлі особисто.

Джейкоб та Аліса стояли біля вхідних дверей, між ними зав’язалося якесь протистояння, хоча вони й були задалеко одне від одного. Ніколи б не подумала, що вони розмовляють. Здається, жоден із них не помітив моєї гучної появи.

— Ти, може, і здатна себе контролювати, але ці кровопивці, до яких ти її везеш… — злісно звинувачував Алісу Джейкоб.

— Так, ти маєш рацію, собако, — загарчала Аліса. — Волтурі — втілення вампіризму, ось чому в тебе шерсть стає дибки, коли ти зачуєш мій запах. Вони — твій нічний кошмар, твій інстинктивний страх. Думаєш, я цього не знаю?

— А ти везеш її до них, немов пляшку хорошого вина на вечірку! — заричав він.

— Гадаєш, їй буде краще, якщо я залишу її тут саму при тому, що на неї полює Вікторія?

— Ми дамо собі раду з рудою.

— Тоді чому вона досі полює?

Джейкоб заревів, і по його тілу пробіг дрож.

— Припиніть негайно! — крикнула я — я була геть люта він нетерпіння. — Сперечатиметеся, коли ми повернемося, поїхали!

Аліса обернулася до машини — вона рухалася так швидко, що, здавалося, просто зникла. Я поспішила за нею, автоматично зупинившись, щоб зачинити двері.

Джейкоб ухопив мене тремтячою долонею.

— Будь ласка, Белло. Я благаю тебе. Його темні очі блищали від сліз. До горла підійшов клубок.

— Джейку, я повинна

— Ні, ти нічого не повинна. Ти й справді не мусиш. Ти можеш залишитися тут, зі мною. Ти можеш залишитися живою. Заради Чарлі. Заради мене.

Почувся рев двигуна «Мерседеса» Карлайла; звук пронизав мене, коли Аліса від нетерпіння натиснула на газ.

Я похитала головою, з очей бризнули сльози. Я вивільнила руку, а Джейк і не перечив.

— Не помирай, Белло, — вичавив він. — Не йди. Ні.

А що як я ніколи не побачу його знову?

На цю думку я ще сильніше розплакалася; з грудей вихопилося ридання. Я обняла його за пояс і на якусь мить міцно притиснулася до нього, ховаючи мокре від сліз обличчя у нього на грудях. Він поклав свою велику руку на мою голову, немов утримуючи мене.

— Бувай, Джейку, — я забрала його долоню зі своєї голови й поцілувала. Мені не стало сили подивитися йому в обличчя. — Вибач, — прошепотіла я.

Тоді я різко розвернулася й побігла до машини. Пасажирські дверцята були відчинені й чекали на мене. Я кинула свій рюкзак на заднє сидіння й ковзнула в салон, захлопнувши за собою двері.

— Потурбуйся про Чарлі! — гукнула я, відчинивши вікно. Але Джейкоба уже ніде не було. Аліса натиснула на газ і зі страшним вищанням шин, схожим на людський вереск, вирулила на шосе. Я помітила, як між деревами мигнуло щось біле. Шматок черевика.

Розділ 19

Гонитва

Ми підготували все необхідне для польоту за лічені секунди, а тоді почалася справжня мука. Літак нерухомо стояв на злітній смузі, в той час як стюардеси повільно походжали туди-сюди проходом, немов прогулюючись, поплескували сумки в багажних відділеннях над головами пасажирів і перевіряли, чи все гаразд. Пілоти визирали з кабіни, перемовлялися з ними, коли ті проходили повз. Аліса твердо стискала моє плече, втримуючи мене на місці, коли я підскакувала від нетерплячки.

— Це все одно швидше, ніж своїм ходом, — нагадала вона тихо.

Я тільки кивнула та знову засовалася на місці.

Нарешті літак ліниво викотив на злітну смугу, набираючи швидкість