Book: Сутінки



Сутінки

Стефені Маєр

Сутінки


Присвячується моїй старшій сестрі Емілі, чий ентузіазм допоміг закінчити цю історію.


А з дерева знання добра й зла — не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш!

(Книга Буття 2:17)


Передмова


Я ніколи особливо не замислювалася над тим, як доведеться померти, хоча протягом кількох останніх місяців підстав було аж забагато. Хай там як, я ніколи б не уявила смерть саме такою.

Майже не дихаючи, я вдивлялася крізь довгу залу в темні очі мисливця, а він приязно поглядав на мене.

Померти, щоб міг жити інший, той, кого кохаєш, — не найгірший спосіб попрощатися з життям. Благородний навіть. Це чогось варте.

Я усвідомлювала, що якби не поїхала до Форкса, то зараз не дивилася б у вічі смерті. Та страх не міг змусити мене пошкодувати про ухвалені рішення. Коли життя дає шанс здійснити мрію, що перевершує всі сподівання, нерозумно сумувати, коли мрія добігає кінця.

Мисливець дружньо посміхнувся і повагом рушив до мене, щоб принести смерть.


Розділ 1

З першого погляду


Коли ми з мамою їхали до аеропорту, вікна в автівці були опущені. Стовпчик термометра показував плюс двадцять чотири. Над Феніксом височіло ідеально блакитне, безхмарне небо. Я вдягнула улюблену білу мереживну блузку без рукавів і на шнурівці. Вдягнула як прощальний жест, тримаючи напоготові довгу куртку з каптуром.

На півострові Олімпік, що на північному заході штату Вашингтон, у полоні майже постійних темних хмар розташувалося невелике містечко Форкс. Містечко, де всупереч будь-якій логіці небо плаче частіше, ніж деінде в Сполучених Штатах. Від його всюдисущих непривітних сутінків мама втекла, коли мені виповнилося кілька місяців. До чотирнадцяти років мене змушували збувати там один літній місяць. Потім я твердо наполягла на своєму; три наступні літа мій тато Чарлі відпочивав два тижні у Каліфорнії.

У Форкс я наразі вирушала у добровільне вигнання — цей учинок викликaв у мене самої неприхований жах. Я ненавиділа Форкс.

І обожнювала Фенікс. Любила сонце і палючу спеку. Любила енергійне велике місто.

— Белло, — сказала мама востаннє, напевно, в тисячний раз, перш ніж я сіла на літак, — ти зовсім не мусиш цього робити.

Ми з мамою дуже схожі, тільки у неї коротке волосся і мімічні зморшки біля губ. Я пильно поглянула у її великі, по-дитячому широко розплющені очі й відчула справжній страх. Як я можу залишити мою люблячу, дивакувату, дорогу, боязку маму саму? Хто про неї піклуватиметься? Звичайно, тепер у неї був Філ — швидше за все, рахунки сплачуватимуться, холодильник і бак у машині не спорожніють, буде кому зателефонувати, коли вона заблукає, але все ж…

— Я хочу поїхати, — довелося збрехати. Я не великий майстер обманювати, але ці слова я так часто повторювала останнім часом, що вони прозвучали майже переконливо.

— Передавай привіт Чарлі.

— Обов’язково.

— Скоро побачимось, — упевнено сказала вона. — Ти можеш повернутися додому, коли забажаєш. Я приїду, тільки-но буде потрібно.

За обіцянкою крилася примара самопожертви. Я чітко бачила це у маминих очах.

— Не хвилюйся за мене, — поквапилась я запевнити її. — Все буде чудово. Я люблю тебе, мамо.

Вона міцно-міцно обійняла мене, я сіла на літак, а вона поїхала додому.

На мене чекав чотирьохгодинний переліт з Фенікса до Сієтла, ще одна година в маленькому літаку, приземлення у Порт-Анджелесі й годинна поїздка на машині до Форкса. Політ мене не турбував, одначе година наодинці з Чарлі викликала певне занепокоєння.

Чарлі у цій ситуації повівся дуже мило. Він здавався страшенно задоволеним із того, що я вперше виявила бажання пожити з ним тривалий час. Він уже встиг записати мене до місцевої школи і збирався допомогти у пошуках автомобіля.

Та ми з Чарлі були просто приречені на складні моменти. Жодного з нас не можна назвати балакучим, а я до того ж не вмію говорити ні про що. Я знала — батька не могло не спантеличити моє рішення. Як і мама раніше, я ніколи не робила таємниці з нелюбові до Форкса.

Коли ми приземлилися в Порт-Анджелесі, за ілюмінаторами падав дощ. Я не вбачала в цьому знамення — так мало бути. Я заздалегідь попрощалася з сонечком.

Чарлі чекав на мене в поліцейській машині. Нічого дивного, звісна річ. Він — шеф поліції Форкса, захисник спокою добропорядних громадян. Однією з головних причин, чому, незважаючи на обмеженість власних фінансів, я хотіла придбати машину, було небажання роз’їжджати по місту в автомобілі з блимавками на даху. Ніщо так не заважає нормальному пересуванню, як копи.

Чарлі однією рукою незграбно пригорнув мене, коли я перечепилася, спускаючись із трапа.

— Радий бачити тебе, Білко, — сказав він, усміхаючись і воднораз підхоплюючи мене і не даючи впасти. — Ти зовсім не змінилася. Як поживає Ренe?

— З мамою все добре. Я теж рада тебе бачити, тату, — (мені не дозволяли називати його «Чарлі» в лице).

У мене було небагато валіз. Більша частина мого одягу не годилася для штату Вашингтон. Ми з мамою витягнули на світ Божий усі можливі й неможливі запаси, щоб поповнити зимовий гардероб, та він від того ненабагато збільшився. Мої пожитки легко помістились у багажник поліцейської автівки.

— Я саме знайшов хорошу для тебе, цілком пристойну машину — дешевше не буває, — заявив Чарлі, перш ніж ми встигли пристебнути ремені.

— Яку машину? — мене збентежили слова «хорошу для тебе». А не для мене вона «не хороша»?

— Ну, власне, це пікап — «шевроле».

— Де ти його знайшов?

— Пам’ятаєш Біллі Блека з Ла-Пуша?

(Ла-Пуш — крихітна індіанська резервація на самому узбережжі.)

— Ні.

— Колись улітку він ходив із нами на риболовлю, — підказав Чарлі.

Принаймні я збагнула, чому не пам’ятаю Біллі. Я доклала чимало зусиль, щоб стерти з пам’яті болісні й неприємні спогади.

— Він зараз в інвалідному візку, — вів далі Чарлі у відповідь на моє мовчання, — авто йому не потрібне, от він і запропонував віддати його задешево.

— Якого машина року?

На обличчі Чарлі було написане відчайдушне сподівання, що я не поставлю цього запитання.

— Знаєш, Біллі добряче попрацював над двигуном, йому не більше двох-трьох років, чесно.

Сподіваюсь, Чарлі не був про мене настільки низької думки, щоб очікувати, ніби тут я легко здамся.

— Коли він її купив?

— Думаю, у вісімдесят четвертому.

— Новою?

— Ні. Гадаю, новою вона була десь на початку шістдесятих, ну, не пізніше кінця п’ятдесятих, — скромно зізнався він.

— Ча… тату, я нічого не тямлю в машинах. Коли щось зламається, я не зможу її полагодити, а слюсар — задорого для мене…

— Белло, клянуся, ця штучка працює, як годинник. Теперішнім машинам далеко до такої якості.

«Штучка», подумала я про себе. Врешті-решт, згодиться як прізвисько у крайньому разі.

— А дешево — це скільки? — поставила я головне запитання. Тут я не могла дозволити собі йти на поступки.

— Сонечко, я вже ніби… так би мовити… купив її для тебе. Як подарунок на входини, — Чарлі крадькома прохально поглянув на мене.

Ого! Машина! Задарма!

— Не варто було, тату. Я сама збиралася купити автівку.

— Мені не шкода. Я хочу, щоб ти була тут щасливою.

Говорячи це, Чарлі дивився просто на дорогу. Йому нелегко було висловлювати почуття вголос. Цю рису характеру я успадкувала від Чарлі. Тож коли я відповідала, мій погляд так само блукав десь попереду машини.

— Дуже мило з твого боку, тату. Спасибі. Я дуже вдячна.

Йому не обов’язково знати, що для мене щастя й Форкс — поняття несумісні. Він не повинен страждати, як я. А дарованій машині в зуби, чи то пак, у двигун не заглядають.

— Ну, от ти і вдома, — пробурмотів Чарлі, зніяковівши від моєї вдячності.

Дорогою ми перекинулися парою слів про погоду, яка, звісно, була дощовою. На цьому розмови закінчилися. Ми мовчки дивились у вікна.

Мушу визнати, краса навколо була неймовірна. Все зеленіло — мох укривав стовбури дерев, серпанком звисав із гілок. На землі росла папороть. Навіть повітря відливало смарагдами, просочуючись крізь листя.

Забагато зелені. Чужа планета.

Тим часом ми під’їхали до будинку Чарлі. Він досі мешкав у маленькому будиночку на дві спальні, котрий вони з мамою придбали відразу по весіллі. Навіть не відразу, просто за час шлюбу, бо після «відразу» не було нічого. Тут, прямо на вулиці перед незмінним будинком, була припаркована моя нова — в сенсі, нова для мене — машина. Вона мала вицвіло-червоний колір, великі, квадратної форми крила і схожу на цибулину кабіну водія. На мій подив, авто мені сподобалося. Я не знала, як воно поведеться на дорозі, але могла уявити себе за його кермом. Плюс воно належало до поважних залізних монстрів, які неможливо розтрощити. Такі машини без жодної подряпини зазвичай красуються на місці аварії в оточенні куп металобрухту, що колись були іномарками.

— Ого, татку, яка краса! Дякую!

Тепер огидне завтра буде трішки менш жахливим. Мені не доведеться обирати між прогулянкою у дві милі під дощем до школи і поїздкою у машині шефа поліції.

— Я радий, що тобі сподобалося, — похмуро відповів знову зніяковілий Чарлі.

Ми віднесли речі нагору за один раз. Мені віддали західну спальню, що вікнами гляділа на вулицю. Кімната була знайомою, вона належала мені від народження. Дерев’яна підлога, блакитні стіни, трикутна стеля, пожовклий тюль на вікнах стали частиною мого дитинства. Чарлі лише замінив колиску на ліжко і поставив письмовий стіл, коли я подорослішала. Зараз на столі стояв старенький комп’ютер, модемний дріт зміївся по підлозі до найближчого телефонного гнізда. Мамина умова — щоб ми постійно були на зв’язку. Крісло-гойдалка, котре пам’ятало мене немовлям, незворушно завмерло у кутку.

У будинку була одна маленька ванна нагорі, біля сходів. Ми з Чарлі користуватимемося нею разом, та я намагалася не зосереджуватися на цьому фактові.

Одна з найкращих рис Чарлі — він ніколи не мозолить очей. От і зараз він залишив мене саму, щоб я могла розпакувати речі та влаштуватися. Для мами це був би завеликий подвиг. Як добре залишитися на самоті, без необхідності всміхатися і вдавати задоволення; яке полегшення бездумно вдивлятись у суцільну стіну дощу за вікном і відчувати, як біжать по щоці сльозинки. Я була не в гуморі плакати по-серйозному. Ні, ще буде час перед сном, коли мені доведеться думати про наступний ранок.

Старшу школу міста Форкс відвідувала нереальна кількість учнів — 357, тепер уже 358, — у моїй старій школі тільки учнів першого класу нараховувалося не менше сімох сотень. Тут діти виростали разом — їхні прадідусі та прабабці ходили до одних ясел. Я буду новою дівчиною з великого міста — цікавинкою, посміховищем.

Напевно, якби на вигляд я була як типова дівчина з Фенікса, це можна було б використати як перевагу. Та в плані зовнішності я не була своєю ніде. По ідеї, я б мала бути засмаглою спортивною білявкою — волейболісткою або лідером групи підтримки. Такою всі уявляють дівчину із Сонячної Долини.

Натомість я вирізнялася шкірою кольору слонової кістки, яку не брала жодна засмага, хоча не мала ані блакитних очей, ані рудого волосся. Я завжди була стрункою, але тендітною — ніяк не спортсменка, і не володіла необхідною координацією та швидкістю реакції, щоб займатися спортом, не перетворюючись на посміховисько і не наражаючи на небезпеку себе саму й тих, кому не пощастило занадто наблизитися.

Склавши одяг у старий сосновий комод, я взяла сумку з косметикою і попрямувала до спільної ванни, щоб освіжитися після подорожі. Розчісуючи заплутане вологе волосся, я роздивлялася обличчя у дзеркалі. Можливо, справа була в освітленні, але шкіра здавалася хворобливо землистою. Вона буває красивою — чистою і майже напівпрозорою, неймовірного кольору. А зараз цей колір зник.

Бліде віддзеркалення змусило мене визнати, що я собі брешу. Річ не лише в зовнішності. Це не єдина причина. Якщо я не змогла знайти своє місце у школі з трьома тисячами учнів, то які шанси у Форксі?

Я не вміла знаходити спільну мову з людьми свого віку. І, правду кажучи, не свого теж — час від часу. Навіть мама, найближча мені людина на землі, не могла похвалитися гармонією у стосунках зі мною. Ми наче розмовляли різними мовами. Інколи мені ставало цікаво, чи бачать мої очі те саме, що й очі інших людей. Можливо, проблема крилася в моїй голові.

Втім, причина не важлива. Результат — ось що має значення. Завтра все тільки почнеться.


Тої ночі мені не спалося, незважаючи на те, що я добре виплакалася перед сном. Постійне шипіння дощу на даху й завивання вітру за вікном не стихало ні на мить. Я натягнула вицвілу стареньку ковдру аж на голову, пізніше примостивши зверху подушку. Та мені не вдалося заснути раніше опівночі, коли дощ трохи стих і перейшов на спокійніший ритм.

Все, що я побачила з вікна вранці, — нескінченну пелену густого туману. Я відчула, як десь глибоко всередині прокидається клаустрофобія. У Форксі ви не побачите неба, місто схоже на клітку.

Сніданок із Чарлі не передбачав розмов. Батько побажав мені удачі у школі. Я подякувала, розуміючи, що побажанням не судилося здійснитися. Удача, як правило, мене обминала. Чарлі першим пішов із дому до поліцейського відділку, котрий заміняв йому дружину й сім’ю. Потім я сиділа за старим квадратним дубовим столом на одному з трьох різнокаліберних стільців і здійснювала огляд маленької кухні зі старими панельними стінами, вкритою білим лінолеумом підлогою та яскраво-жовтими шафками. Нічого не змінилося. Вісімнадцять років тому це мама пофарбувала шафки, щоб принести у дім трохи сонячного світла. Над маленьким каміном у суміжній крихітній «залі» стояв ряд світлин. Весільне фото мами і тата, зроблене у Лас-Вегасі; ми втрьох у лікарні після мого народження — клацнула добросерда медсестра; серія моїх шкільних світлин аж до минулого року. Дивно дивитися на них — треба буде простежити, щоб Чарлі їх кудись переставив, принаймні на час мого тут перебування.

Тут, у цьому будинку, ставало до болю ясно, що Чарлі так і не оговтався від розриву з мамою. У мене защеміло на серці.

Не хотілось приїздити до школи зарано, але вдома я більше не могла залишатись. Я вдягла куртку — щось на кшталт скафандра — і вискочила під дощ.

Надворі досі мрячило, але я не встигла промокнути, поки дістала ключ, що звично лежав під карнизом біля дверей, і замкнула дім. Хлюпання нових водостійких черевиків лунало як втілення безвиході. Мені так бракувало звичного шурхотіння гравію під ногами! Хотілося зупинитися, щоб помилуватися пікапом, але це було нереально. Я поспішала вирватися з молочної вологи, що оповила голову і чіплялася до волосся під каптуром. Всередині пікапа виявилося приємно і сухо. Біллі чи Чарлі, вочевидь, помили його, але м’які коричневі сидіння досі ледь відчутно пахли тютюном, бензином і м’ятою. На моє полегшення двигун завівся швидко, але дуже гучно, сповістивши про себе пронизливим ревом. Що ж, старий пікап просто зобов’язаний мати якийсь недолік. Неочікуваний бонус — запрацювало допотопне радіо.

Знайти школу було нескладно, хоча я ніколи раніше там не бувала. Вона, як і більшість місцевих установ, містилася на центральній вулиці. З вигляду ви не сказали б, що це школа; мене змусила зупинитися табличка. Школа нагадувала шерегу схожих будинків, зведених із червонувато-коричневої цегли. На подвір’ї росло стільки дерев і кущів, що з першого погляду я не змогла визначити розміри будівлі. І це — освітній заклад? — подумала я ностальгійно. Де солідні паркани, металодетектори?

Я припаркувалась перед першою будівлею. Над невисокими дверима красувався напис «Дирекція». Я не помітила інших машин, тому зрозуміла, що порушую правила, але вирішила: краще розпитати всередині, ніж їздити кругами під дощем, як дурепа. Я неохоче вилізла із затишної кабіни пікапа і пішла вздовж вузенької, вимощеної каменем доріжки, обсадженої темним живоплотом. Перш ніж відчинити двері, я глибоко вдихнула.

Всередині приміщення виявилось яскраво освітленим і теплішим, ніж я очікувала. Дирекція була невеликою; я побачила маленький зал очікування з оббитими тканиною розкладними стільцями, недорогим килимом з оранжевим візерунком, нагромадженням об’яв і подяк на стінах, чималий і гучний годинник. Стояло багато квітів у великих пластикових вазонах, наче на дворі недостатньо зелені. Кімнату розділяла надвоє велика стійка з дротяними кошиками, повними паперів, і яскравими оголошеннями, пришпиленими на дошці. За стійкою стояло три столи, за одним із яких сиділа повненька руда пані в окулярах. На ній була фіолетова футболка, від одного погляду на яку я відчула себе вдягненою, як цибулинка.

Руда пані підвела очі.

— Прошу?

— Я — Ізабелла Свон, — повідомила я і помітила проблиск цікавості у погляді пані. Я передбачала неминучість міських пліток. Донька навіженої колишньої дружини шефа поліції нарешті повернулася додому.

— Звичайно! — сказала жінка, переглянувши завбачливо складену купу паперів на столі і знайшовши те, що шукала. — Ось твій розклад і карта школи, — вона поклала кілька аркушів на конторку, щоб показати мені.



Секретарка пройшлася по списку моїх уроків, показуючи найкращий шлях до кожного кабінету на мапі, і видала бланк, який треба було повернути в кінці дня з підписами всіх викладачів. Нарешті вона всміхнулася та, як і Чарлі, висловила надію, що мені сподобається у Форксі. Я вишкірилась у відповідь так переконливо, як тільки могла.

Коли я йшла назад до пікапа, почали прибувати інші учні. Я об’їхала навколо школи за усіма правилами і вдоволено відмітила, що більшість машин старші за мою, нічого ультрамодного. Вдома я мешкала на небагатій околиці, що входила до району Райська Долина. «Мерседеси» і «порші» були звичною річчю на учнівській стоянці. Тут найкрасивіша машина — сяюче «вольво», що стояло осторонь від інших. Тим часом я, тільки-но опинилася на місці, вимкнула двигун, аби гучне ревіння не привертало до мене уваги.

У пікапі я проглянула карту, намагаючись відразу її за пам’ятати; сподіваюсь, мені не доведеться цілий день ходити, втупивши в неї носа. Я запхала все необхідне до сумки, перекинула її через плече і глибоко вдихнула. Раз плюнути, апатично збрехала я собі. Ніхто мене не покусає. Врешті-решт я видихнула і вийшла з машини.

Йдучи тротуаром, заповненим підлітками, я якнайнижче натягнула на голову каптур. Проста чорна куртка не вирізнялася серед натовпу, зауважила я з полегшенням.

Коли я минула кафетерій, корпус номер три відшукався легко. Велика чорна трійка на білому квадраті прикрашала східну стіну будівлі. Моє дихання поступово прискорювалося — пропорційно наближенню до дверей. Заходячи всередину слідом за двома власниками плащів унісекс, я зробила спробу затамувати подих.

Клас виявився невеликим. Народ переді мною зупинявся ледве не в дверях, щоб повісити плащі на довгий ряд гачків. Я вчинила аналогічно. Звернула увагу на двох дівчат — блондинку з білосніжною шкірою і другу, також бліду, але з русявим волоссям. Принаймні моєю шкірою тут нікого не здивуєш.

Я віднесла бланк учителеві, високому чоловікові із залисинами, містеру Мейсону, якщо вірити іменній табличці на столі. Прочитавши прізвище, він витріщився на мене — не надто обнадійливий початок; звісно, я почервоніла, як буряк. Та він принаймні не став представляти мене класові, а відправив до порожньої задньої парти. Це мало б ускладнити однокласникам процес витріщання на мене, але якимсь дивом їм це все одно вдавалося. Я не відривала очей від списку літератури, який учитель вручив мені. Класика: Бронте, Шекспір, Чосер, Фолкнер. Все вже прочитано. Це заспокоювало і… навіювало нудьгу. Цікаво, мама погодиться вислати папку старих творів — чи вважатиме це нечесним? Я прокручувала в голові різноманітні аргументи для нашої розмови, поки викладач бубнив далі.

Коли пролунав дзвоник — гугнявий гудок, цибатий хлопчина з проблемною шкірою і вугільно-чорним прилизаним волоссям перехилився через прохід, щоб поспілкуватися зі мною.

— Ти Ізабелла Свон, правильно? — він скидався на занадто запобігливого члена шахового гуртка.

— Белла, — виправила я його. Кілька сусідніх парт обернулися назад, щоб подивитися на мене.

— Який у тебе наступний урок? — запитав він. Довелося залізти до сумки.

— М-м-м, правознавство у Джефферсона в шостому корпусі. Я не могла уникнути погляду цікавих очей співрозмовника.

— Я йду до четвертого корпусу і можу тебе провести… — точно містер Запопадливість. — Я — Ерик, — додав він.

Я обережно всміхнулася.

— Дякую.

Ми вдягли куртки й вискочили під дощ, який знову періщив дай Боже. Можу заприсягтися, кілька людей ішли достатньо близько від нас, тримаючись на зручній для підслуховування відстані. Сподіваюсь, я не стаю параноїком.

— Форкс зовсім не схожий на Фенікс, так? — поцікавився Ерик.

— Анітрохи.

— Там нечасто дощить?

— Три-чотири рази на рік.

— Ого, це як там? — здивувався він.

— Сонячно, — відповіла я.

— А ти не дуже засмагла.

— Моя мама — частково альбінос.

Ерик нерішуче роздивлявся моє обличчя, я зітхнула. Схоже, хмари і почуття гумору поєднуються кепсько. Пару місяців такого життя — і я забуду слово сарказм.

Ми пройшли повз кафетерій у зворотному напрямку, до південних корпусів за спортзалом. Ерик провів мене до дверей, хоча напис на них не відрізнявся двозначністю чи заплутаністю.

— Щасти тобі, — побажав він, коли я взялася за дверну ручку. — Може, ще зустрінемося сьогодні на уроках, — додав із надією.

Я загадково посміхнулася і зайшла всередину.

Решта ранку минула приблизно у тому ж дусі. Викладач тригонометрії містер Ворнер, якого я так чи інак зненавиділа б за його предмет, єдиний змусив мене вийти перед класом і назвати своє ім’я. Я затиналася, червоніла і перечепилася об власні черевики, повертаючись на місце.

Після двох уроків я запам’ятала кілька облич із кожного заняття. Завжди знаходилися сміливіші учні, котрі представлялися перші й цікавилися, чи подобається мені у Форксі. Я намагалася відповідати дипломатично, але здебільшого беззастережно фантазувала. Принаймні щоб знайти корпуси, карта мені не знадобилася.

Одна дівчина сиділа за сусідньою партою на тригонометрії та іспанській мові, потім ми разом пішли в кафетерій на ланч. Вона була мініатюрна, сантиметрів на десять нижча за мої метр шістдесят три, але її непокірні чорні кучері майже згладжували різницю у зрості. Я не запам’ятала її імені; мені залишалося тільки всміхатися і кивати, поки вона теревенила про уроки та вчителів. Я не стежила за розповіддю.

Ми сиділи в кінці довгого столу з кількома її друзями, з котрими вона мене познайомила. Їхні імена вилетіли з моєї голови тої миті, як вона їх вимовила. На них, здавалося, справила враження розкутість дівчини у спілкуванні зі мною. Хлопець з англійської, Ерик, помахав рукою з протилежного кінця зали.

Там, у їдальні, намагаючись підтримати розмову із сімома набридливими незнайомцями, я вперше побачила їх.

Вони сиділи в кутку кафетерію, у найдальшому кутку довжелезної зали. Їх було п’ятеро. Вони сиділи мовчки, не торкаючись їжі, хоча перед кожним стояла повна таця. На відміну від інших учнів вони не витріщалися на мене. Я могла спокійно роздивитися їх, не боячись зустрітися поглядом із надміру зацікавленими очима. Але зовсім не це привернуло й затримало мою увагу.

Вони були цілком різні. З-поміж трьох хлопців один, із темним кучерявим волоссям, був великий і м’язистий, наче професійний культурист. Другий, власник золотавого волосся, — вищий, стрункіший, але також міцно збудований. Третій — високий, тоненький, не такий кремезний, зі скуйовдженою шевелюрою кольору бронзи. Він більше за решту скидався на підлітка; інших можна було радше прийняти за студентів або навіть учителів, ніж за учнів старшої школи.

Дівчата зовні являли собою повну протилежність. Висока мала величний вигляд. З ідеальною фігурою моделі, що рекламує купальники у глянцевому журналі, вона належала до типу дівчат, котрий неминуче завдає удару по самооцінці всіх представниць прекрасної статі, що перебувають поруч. Її золотаве волосся вишуканими хвилями затуляло половину спини. Маленька нагадувала ельфійку — тонюсінька до неможливості, з мініатюрними рисами обличчя і чорним як воронове крило, коротко стриженим волоссям, що стирчало навсібіч.

І все ж усі п’ятеро були дивовижно, неймовірно схожі. Всі — смертельно бліді, більше за інших учнів у місті, що не знає сонця. Біліші за мене, альбіноса. Незважаючи на разючу відмінність у кольорі волосся, всі мали темні-темні очі. А ще — тіні під очима: багряні, схожі на синці круги. Ніби всі п’ятеро страждали на безсоння, чи колись давно зламали носа — й от-от мають зійти останні сліди. Хоча їхні носи, всі їхні риси обличчя були чіткими, ідеальними, загостреними.

Та я не могла відірвати від них погляду з іншої причини.

Я витріщалася на них тому, що їхні обличчя, такі різні й такі схожі, були неприродно, нелюдськи, божественно красивими. То були обличчя, які ви очікуєте побачити хіба що на опрацьованих фотошопом сторінках журналу мод. Або на картинах давніх майстрів. Обличчя янголів. Важко було визначити найвродливішого — можливо, ідеальна білявка або хлопець із бронзовим волоссям.

Вони дивилися в нікуди — ні одне на одного, ні на інших учнів, ані на щось конкретне, наскільки я могла судити. Поки я спостерігала, маленька дівчина підвелася, взяла тацю — так і не відкрита содова, не надкушене яблуко — і рушила швидким граційним кроком сарни, що прямує до водопою. Я зі здивуванням спостерігала за її гнучкими рухами танцівниці, доки вона не викинула вміст таці на смітник і не прослизнула крізь двері швидше, ніж я встигла кліпнути оком. Я рвучко повернулася до сусідів, котрі нічим не виявили здивування.

— Хто вони? — запитала я у дівчини з іспанської, чиє ім’я вислизнуло з моєї пам’яті.

Коли вона поглянула у протилежний бік кімнати, щоб упевнитися, про кого йдеться, хоча, либонь, здогадалася з інтонації запитання, найтендітніший — імовірно, наймолодший серед усіх — хлопець раптово теж подивився на неї. Його погляд затримався на ній на хвильку, потім магічне полум’я темних очей зупинилося на мені.

Він миттєво відвів погляд, швидше за мене, хоча я відразу в незрозумілому занепокоєнні опустила очі додолу. Під час короткого удару блискавки-погляду на обличчі хлопця не з’явилося жодної емоції. Виглядало так, ніби вона назвала його на ім’я і він мимоволі поглянув, хто кличе його, втім, заздалегідь вирішивши не відповідати.

Моя сусідка, як і я, зніяковіло захихотіла, втупившись у стіл.

— Це Едвард і Еммет Каллени та Розалія і Джаспер Гейли. Дівчина, яка щойно вийшла, — Аліса Каллен. Вони всі живуть із лікарем Калленом і його дружиною, — прошепотіла вона.

Я крадькома зиркнула на юного красеня; наразі він розглядав тацю, довгими білими пальцями розкришуючи бублик. Рот хлопця швидко рухався, та ідеальні вуста майже не розтулялися. Інші троє дивилися в нікуди, проте мене не залишало відчуття, що він тихо із ними говорить.

Незвичні, непоширені імена, подумалось мені. Так звали наших дідусів і бабусь. Втім, може, це місцева мода — традиційні імена маленьких містечок. Нарешті я пригадала, як звали мою сусідку — Джесика. Абсолютно пересічне ім’я. В одному з класів удома було дві Джесики.

— Вони… дуже привабливі, — я вийшла на стежку війни із навмисним приховуванням фактів.

— Так! — погодилася Джесика, знову захихотівши. — Але вони вже разом — Еммет і Розалія, Джаспер і Аліса, я маю на увазі. Вони живуть разом.

У її голосі забринів увесь шок і осуд маленького містечка, критично подумала я. Але, правду кажучи, варто визнати, такий стан справ навіть у Феніксі викликав би плітки.

— Хто з них Каллени? — запитала я. — Вони не схожі на родичів…

— А вони не кровна рідня. Містер Каллен дуже молодий, йому не більш як за тридцять. Їх усиновили. Гейли — брат і сестра, двійнята, вихованці Калленів.

— Вони здаються задорослими для вихованців.

— Зараз Джасперу і Розалії вісімнадцять років, а живуть вони у місіс Каллен із вісьмох. Вона їхня тітка чи щось таке.

— Це дуже мило з боку подружжя Калленів — піклуватися про дітей, коли самі вони такі молоді.

— Мабуть, так, — мляво погодилася Джесика. В мене склалося враження, що вона з якоїсь причини недолюблює лікаря і його дружину. Беручи до уваги те, як вона дивилася на їхніх всиновлених дітей, я ризикнула зробити висновок, що річ у заздрості. — Я думаю, що місіс Каллен не може мати дітей, так от, — додала Джесика, ніби це применшувало доброту Калленів.

Під час розмови мої очі знову і знову прикипали до столу, де сиділа дивна сімейка. Вони продовжували вдивлятися у стіни і нічого не їли.

— Вони завжди мешкали у Форксі? — поцікавилась я. Бо я б точно звернула на них увагу під час попередніх літніх від відин.

— Ні! — відповіла Джесика тоном, що передбачав очевидність факту навіть для такого новачка, як я. — Вони приїхали два роки тому звідкись із Аляски.

Жаль і полегшення водночас зародилися в моєму серці. Жаль — тому що якими б прекрасними не були Каллени, вони залишалися чужими, місто не прийняло їх. Полегшення мені принесло усвідомлення, що я не єдиний новачок у Форксі і явно не найцікавіший.

Поки я роздивлялася їх, наймолодший, той що з Калленів, відірвав очі від стіни і зустрівся зі мною поглядом. Цього разу я помітила зацікавлення. Я одразу відвернулася, але встигла зауважити неясне очікування в його очах.

— Як звати хлопця, мідного шатена? — запитала я, знову крадькома зиркнувши на нього. Він продовжував дивитися на мене, та це було не схоже на тупе витріщання інших учнів — десь на денці погляду ледь помітно бриніло розчарування. Я знову опустила очі.

— Це Едвард. Шикарний хлопчина, звичайно, але не раджу марнувати час. Він не ходить на побачення. І дурному ясно, що у нас немає гідної його принцеси, — вона пирснула. Вірна ознака ображеної гідності. Цікаво, коли він її відшив.

Я прикусила губу, щоб не розсміятися. Потім іще раз поглянула на Едварда. Я не бачила обличчя, але подумала, що щока у нього рухається так, наче він посміхається.

Ще за пару хвилин четвірка встала з-за столу. Всі були винятково граційні, навіть наймасивніший — «культурист». Було в них щось хвилююче. Едвард більше не дивився в мій бік.

Я затрималась у кафетерії з Джесикою та її друзями довше, ніж якби обідала сама. Та мені не хотілося спізнитися на уроки в перший день у школі. Одна з нових знайомих, котра завбачливо нагадала мені, що її звати Анжела, також збиралася на урок біології. Ми разом мовчки попрямували до класу. Вочевидь, жодна з нас не відрізнялася нав’язливістю.

Коли ми зайшли до класу, Анжела відразу сіла за лабораторний столик, точну копію тих, що залишилися в Каліфорнії. Місце біля неї виявилося зайнятим. Власне, за жодним столиком не було вільних стільців. За жодним, крім одного. Біля центрального проходу, поруч із єдиним вільним місцем, я впізнала незвичну шевелюру Едварда Каллена. Повзучи проходом, щоб відрекомендуватися вчителеві й отримати автограф на бланк, я крадькома спостерігала за Едвардом. Коли я проходила повз, він різко закам’янів на стільці та знову втупився в мене. Наші погляди зустрілися. На його обличчі застиг дивний вираз — неприязний, розлючений. Я миттю відвернулася, шокована, і відразу почервоніла до кінчиків пальців. Я перечепилась і поцілувалася б з підлогою, якби не встигла схопитися за найближчий столик. Дівчисько за злощасною партою вишкірило зуби.

Я помітила — очі в Едварда чорні. Чорні як ніч.

Містер Банер підписав бланк і вручив підручник без жодного натяку на таке безглуздя, як відрекомендовуватися класові. Я відчула — з ним проблем не буде. Звісно, йому не залишилось нічого, крім відправити мене до єдиного вільного столика посередині класу. Прямуючи на місце, я уважно роздивлялася підлогу, спантеличена ворожістю Едварда.

Я поклала книжку на стіл і сіла, не підводячи очей, але помітила бічним зором, як Едвард змінив позу. Він відхиливсь якнайдалі від мене, відсунувся на краєчок стільця і відвернувся, ніби відчувши неприємний запах. Я непомітно понюхала волосся. Воно пахло полуницею, ароматом мого улюбленого шампуню. Абсолютно неспецифічний запах. Я перекинула коси на правий бік, щоб вони темною запоною відокремили нас одне від одного, і намагалася зосередитись на уроці.

На жаль, лекція була з будови клітин — матеріалу, який я проходила в старій школі. Все одно я уважно конспектувала, не відводячи очей від зошита.

Я не могла втриматися від спокуси час від часу скосити оком крізь завісу волосся на дивного сусіду по парті. Протягом уроку він не змінив пози, застигнувши на краю стільця якнайдалі від мене. Я бачила, що рука, котра лежала на лівій нозі, була стиснута в кулак, сухожилля рельєфно випиналися з-під блідої шкіри. Едвард так і не розтиснув кулака. Закасані до ліктів довгі рукави білої сорочки демонстрували під ніжною шкірою на подив міцне і мускулясте передпліччя. А він зовсім не скелетик, як видається на тлі кремезного брата!

Урок тягнувся цілу вічність. Цікаво, мені здавалося так, тому що навчальний день нарешті добігав кінця, чи тому що я чекала, коли розтиснеться кулак? Надії виявилися марними; Едвард продовжував сидіти незворушно як статуя, наче й не дихаючи. Що з ним відбувається? Він завжди так поводиться? Мабуть, я зробила неправильні висновки зі слів Джесики в кафетерії. Можливо, вона не настільки упереджена, як я подумала.

Бо ми ж із ним навіть не знайомі. Я для нього — одна з багатьох Євиних дочок.

Тим часом я знову крадькома зиркнула на нього, про що відразу пошкодувала. У чорних очах, що пильно дивилися на мене, палали відраза й огида. Я стрепенулась і втиснулася в стілець. Десь у підсвідомості промайнув вислів: «Якби погляд міг убивати…»

В цю мить голосно задзеленчав дзвоник, змусивши мене підстрибнути, а Едварда Каллена встати. Граційно звівшись на ноги — він виявився вищий, ніж я гадала, — і не повертаючись до мене обличчям, він зник із класу, перш ніж решта учнів вийшли з-за столів.



Я й далі сиділа за партою, безпомічно дивлячись йому вслід. Підле створіння. Так не чесно! Я почала потихеньку збиратися з думками, намагаючись угамувати гнів, що переповнював мене, поки той не пролився сльозами. Не знаю чому, але мій гнів найчастіше виплюскується через сльозові протоки. Коли я розізлюся, починаю плакати. Принизлива тенденція.

— Ти — Ізабелла Свон? — почувся хлоп’ячий голос.

Мій погляд наштовхнувся на симпатичного хлопця з ляльковим личком і добряче загеленим світлим волоссям, що стирчало гостренькими шпичаками. Хлопець приязно усміхався і явно не думав, що від мене тхне.

— Белла, — всміхнулась я у відповідь.

— А я — Майк.

— Привіт, Майку!

— Допомога у навігації до наступного класу потрібна?

— Я зараз збираюся до спортзалу. Гадаю, знайти його не складно.

— І в мене там наступний урок, — Майк здавався приємно здивованим, хоча це було невелике диво у маленькій школі.

Ми разом попрямували до спортзалу. Майк виявився балакучим хлопцем, його рот майже не стулявся, що полегшувало розмову. До десятьох років він жив у Каліфорнії, тому уявляв, щo для мене значить відсутність сонця. З’ясувалося, що він відвідує мій англійський клас. Найприємніша людина за сьогоднішній день.

Коли ми заходили до спортзалу, Майк поцікавився:

— Слухай, ти що, вколола Едварда Каллена олівцем, чи як? Ніколи не помічав за ним такої поведінки.

Я зіщулилась. Отже, це помітили й інші. Вочевидь, Едвард Каллен не завжди так поводився. Я вирішила прикинутися дурепою.

— Це той хлопець, мій сусід на біології? — наївно запитала я.

— Так, — відповів Майк. — Збоку видавалося, наче у нього щось дуже болить, не інакше.

— Я не в курсі, — здвигнула я плечима. — Ми не розмовляли.

— Дивний він, — замість іти до роздягальні, Майк плентався за мною. — Якби мені пощастило сидіти поруч із тобою, я б не сидів мовчки.

Я посміхнулась йому, перш ніж розпрощатися на порозі дівчачої роздягальні. Дружньо налаштований і явно підбиває клинці. Та не здатний заспокоїти моє роздратування.

Викладач фізкультури, тренер Клеп, підшукав для мене форму, але не змусив вдягати її на сьогоднішнє заняття. Вдома фізичне виховання було лише два роки у середніх класах. Тут — обов’язковий предмет. Я знаю: Форкс — це моє персональне пекло на землі.

Я спостерігала за чотирма одночасними волейбольними матчами. Згадавши, скільки травм було отримано — і завдано — у часи, коли мені доводилося грати у волейбол, я відчула легку нудоту.

Нарешті пролунав останній на сьогодні дзвінок. Я повільно почимчикувала занести бланк до дирекції. Дощ закінчився, чого не можна було сказати про холодний і сильний вітер. Я охопила себе руками.

Але, зайшовши до теплого приміщення, я ледве не повернулася на сто вісімдесят градусів і не вискочила назад на холод.

Біля столу, просто переді мною, стояв Едвард Каллен. Я впізнала скуйовджене бронзове волосся. Він не почув, як я увійшла, тому я притиснулася до протилежної стіни, чекаючи, поки звільниться секретарка.

Низький приємний голос сперечався з секретаркою. Едвард намагався перенести урок біології на інший час, будь-який інший час.

Важко повірити, що все через мене. Мало бути щось інше, щось, що трапилося до того, як я зайшла до лабораторії. Вираз Едвардового обличчя повинен бути наслідком зовсім іншої причини. Хіба можливо, щоб незнайомець ні сіло ні впало так сильно зненавидів мене?

Двері знову відчинилися, холодний вітер промчав кімнатою, зашарудівши паперами на столах і закрутивши волосся навколо обличчя. Новоприбула дівчина підійшла прямо до столу, поклала папірець до дротяного кошика і відразу вийшла з дирекції. Едвард Каллен помітно напружився і повільно обернувся, щоб побачити мене. Яке у нього нереально прекрасне обличчя і які пронизливі, наповнені ненавистю очі! На мить я відчула справжній жах, той, від якого волосся стає дибки. Погляд тривалістю у секунду заморозив сильніше за колючий вітер. Едвард повернувся до секретарки.

— Ні, то й ні, — квапливо сказав він оксамитовим голосом. — Бачу, моє прохання неможливо виконати. Дуже дякую за допомогу, — не дивлячись на мене, він різко розвернувся і зник за дверима.

Я сумирно попленталася до столу і віддала бланк із підписами. Моє обличчя було не живішим за обличчя Калленів.

— Як минув твій перший день, дорогенька? — у голосі секретарки почулися материнські нотки.

— Чудово, — тихо пробурмотіла я. Навряд чи мені повірили.

Коли я сіла у пікап, на стоянці було майже порожньо. Автівка здалася мені раєм небесним, домівкою у клятій зеленій глушині. Якийсь час я посиділа всередині, бездумно споглядаючи картину за лобовим склом. Незабаром я замерзла; час увімкнути обігрівач.

Заревів мотор, я поїхала до будинку Чарлі, намагаючись дорогою не розплакатися.


Розділ 2

Розгорнута книга


Наступний день був і кращим, і гіршим.

Кращим тому, що припинився дощ, хоча небо звично затягнули густі темні хмари. Легшим тому, що я знала, чого очікувати. Майк сидів поруч на англійській і провів мене до наступного класу. Запопадливий Ерик час від часу кидав на нього неприязні погляди; приємно як-не-як. Народ не витріщався, як учора. Обідали ми чималою компанією — я, Майк, Ерик, Джесика та кілька інших учнів, чиї імена я нарешті запам’ятала. Тепер мені здавалося, що я починаю плисти по воді, а не тонути в ній.

Гіршим через утому — я досі не могла заснути під завивання вітру в кожній щілині. Гіршим через те, що містер Ворнер викликав мене на тригонометрії, хоча я не піднімала руки, і я відповіла неправильно. А ще мені довелося грати у волейбол. Один раз, не зумівши втекти від м’яча, я зацідила ним у голову дівчині з команди… Гіршим тому, що Едвард Каллен не прийшов до школи.

Першу половину дня я з жахом думала про ланч, передчуваючи Едвардові незрозумілі погляди. Щось у мені воліло не тягнути кота за хвіст і прямо спитати у Каллена, в чому річ. Вночі, лежачи в ліжку, я навіть уявляла, що скажу йому. Втім, я занадто добре знала себе, щоб визнати: у мене забракне духу. Я намагалася зробити Термінатора з Лякливого Лева.

Коли я зайшла до кафетерію із Джесикою, відчайдушно й марно намагаючись не шукати очима Едварда, то побачила, що чотири зведені брати і сестри сидять разом за окремим столиком без Едварда.

Майк перехопив нас і повів до свого столика. Джесиці, здавалося, така увага була до душі, її друзі хутко приєдналися до нас. Намагаючись слухати порожню балаканину, я сиділа як на голках, нервово очікуючи, коли Едвард зайде до зали. Я сподівалась, що він просто не зверне на мене уваги, спростувавши підозри.

Він не приходив. Моє напруження дедалі зростало.

Я пішла на біологію впевненіше, коли він так і не з’явився на ланч. Майк, котрий без кінця теревенив про якості хорошого гончака, провів мене до класу, як вірний паладин. Перш ніж увійти, я затримала дихання, але, не помітивши Едварда Каллена, видихнула і пішла на місце. Майк плентався за мною, розповідаючи про майбутню поїздку на пляж. Він крутився біля парти до самого дзвінка, потім грайливо всміхнувся мені й сів поруч із дівчиною з брекетами на зубах і жахливою завивкою. Скидалося на те, що мені доведеться з ним щось робити, — завданнячко не з легких. У містечку, де всі знають одне одного, дипломатичність — життєво важлива риса. Я ніколи не вирізнялася великою тактовністю і не мала достатнього досвіду у спілкуванні із занадто дружніми хлопцями.

Яке полегшення, що ціла парта належить мені, що Едвард не сидить поруч, повторювала я про себе. Однак не могла звільнитися від підозри, котра їла мене зсередини, що саме я — справжня причина його відсутності. Безглуздя і самовпевненість вважати, що я можу так на когось вплинути. Це неможливо. Та я не припиняла перейматися правдивістю цієї здогадки.

Коли заняття нарешті закінчилось і моє обличчя повернуло собі нормальний білий колір після волейбольного інциденту, я хутко переодяглася у джинси та блакитний светр і поспіхом вислизнула з роздягальні, вдоволено виявивши, що щасливо розминулася з любителем гончаків. Я відразу попрямувала до стоянки, вщерть заповненої учнями, яким не терпілося втекти зі школи. Я застрибнула у пікап і стала копирсатися в сумці, щоб упевнитися в наявності всього необхідного.

Минулого вечора я усвідомила, що кулінарні таланти Чарлі закінчуються на яєшні та беконі. Я висунула вимогу, щоб кухня перейшла у моє повне розпорядження на час мого перебування у Форксі. Чарлі з радістю вручив би мені й ключі від бенкетного залу, якби вони у нього були. Також я виявила повну відсутність харчів у будинку. Наразі у мене був список покупок і гроші з глечика на буфеті з написом «На харчі». Я збиралася до «Економки».

Не звертаючи уваги на повернені в мій бік голови, я завела свого оглушливого друга й обережно здала назад, щоб зайняти місце в ряду машин, котрі збиралися виїжджати зі стоянки. Поки я чекала, вдаючи, що гул, від якого в’януть вуха всього живого в радіусі кількох миль, лунає не з моєї машини, я побачила, як Каллени і двійнята Гейли сідають у новенький сяючий «вольво». Ну, певна річ. Раніше, загіпнотизована їхніми обличчями, я не звернула уваги на одяг. Тепер я пригадала, що вони, безперечно, були вдягнені в прості, але безпомильно дизайнерські речі. Враховуючи зовнішність, манеру поведінки, вони могли б мати вигляд на всі сто і в лахмітті. Врода й гроші — це занадто. Втім, наскільки я можу судити, життя часто обдаровує деяких людей занадто щедро. Хоча, з іншого боку, це не додало Калленам популярності серед оточення.

Втім, якось мені в це не віриться. Швидше за все, вони полюбляють усамітнення; не можу уявити, щоб такі люди не змогли прихилити до себе будь-чиє серце.

Як і решта учнів, вони обернулися на гуркіт пікапа, коли я проїжджала повз. Я дивилася тільки на дорогу і зітхнула з полегшенням, коли виїхала зі шкільного подвір’я.

«Економка» розташована була неподалік від школи — пару вуличок на південь від центральної вулиці. Приємно опинитися в супермаркеті, почуваєшся нормальною людиною. Вдома я займалася покупками, тому радо взялася до звичної справи. Крамниця всередині виявилася недостатньо просторою; я чула постукування дощових крапель по даху. Зайве нагадування, де я.

Приїхавши додому, я вивантажила придбану всячину і порозтикала її, куди тільки можна. Сподіваюся, Чарлі не обуриться. Я загорнула картоплю у фольгу і відправила її смажитися у духовку, замочила у маринаді м’ясо на біфштекс і поклала його у холодильник згори на коробку з яйцями.

Розібравшись із продуктами, я віднесла сумку нагору. Перш ніж засісти за домашню роботу, перевдяглася у сухеньке, скрутила вогке волосся у хвостик і вперше перевірила електронну пошту. Я отримала три листи. Писала мама.


Белло!

Напиши мені, тільки-но приїдеш. Повідом, як ти перенесла політ. У вас падає дощ? Я вже сумую за тобою. Я спакувала майже все, що знадобиться мені у Флориді, крім рожевої блузки. Ти не знаєш, де я її поклала? Філ передає тобі привіт.

Мама.


Я зітхнула і клікнула по наступному листу, відправленому через вісім годин.


Белло!

Чому ти досі не відповіла мені? Чого ти чекаєш?

Мама.


Останній прийшов сьогодні вранці.


Ізабелло!

Якщо сьогодні до 17.30 я не отримаю твого листа, я зателефоную Чарлі.


Я поглянула на годинник. Зараз — пів на п’яту, але мама — відома любителька лізти поперед батька в пекло.


Мамо!

Заспокойся! Я саме пишу тобі. Не гарячкуй.

Белла.


Я відправила лист і одразу взялася до написання наступного.


Мамо!

Все чудово. Звичайно, падає дощ. Я не писала тому, що не мала особливих новин. Школа мені подобається, але ми проходимо матеріал, який я вже вивчила. Я познайомилася з приємними хлопцями і дівчатами, ми разом ходимо на ланч.

Твоя блузка у хімчистці. Ти повинна була її забрати у п’ятницю.

Чарлі подарував мені пікап, уявляєш? Він мені страшенно подобається. Старий, але дуже надійний, просто клас для мене.

Я теж за тобою сумую. Я напишу тобі незабаром, але не збираюся перевіряти мейл що п’ять хвилин. Заспокойся і глибоко вдихни. Я люблю тебе.

Белла.


Я вирішила перечитати «Буремний Перевал» Емілі Бронте, який ми проходили по літературі, лише тому, що він мені подобався. За цим заняттям мене застав Чарлі, коли прийшов додому. За читанням я втратила почуття часу, тому помчала вниз вийняти картоплю і поставити біфштекс на вогонь.

— Белло? — покликав тато, почувши кроки на сходах. А хто ще — подумала я про себе.

— Ласкаво прошу до хати, тату!

— Дякую, — поки я ганяла кімнатою, він зняв пояс із кобурою і роззувся. Наскільки мені відомо, на роботі він ніколи не стріляв із пістолета, але тримав його в бойовій готовності. Коли я приїздила сюди в дитинстві, він виймав обойму, тільки-но заходив у двері. Думаю, зараз він вважав мене достатньо дорослою, щоб не застрелитися — випадково через необачність чи навмисне через кепський настрій.

— Що у нас на вечерю? — обережно поцікавився він. Мама була кухарем з ду-у-уже багатою уявою, та результати її експериментів не завжди виявлялися їстівними. Сумно, що він досі пам’ятає такі подробиці.

— Біфштекс із картоплею, — відповіла я. Чарлі відлягло від серця.

Здавалося, він почувається ніяково, стовбичачи у кухні без діла; він потупав у залу подивитися телевізор, поки я готуватиму. Так нам обом було зручніше. Поки смажилися біфштекси, я зробила салат і накрила стіл.

Коли вечеря була готова, я покликала Чарлі. Заходячи в кухню, він задоволено потягнув носом.

— Пахне смачно, Білко.

— Дякую.

Кілька хвилин ми їли мовчки. Над столом повисла незручна тиша, яка, втім, не гнітила жодного з нас. У певному сенсі ми чудово пасували для сумісного проживання.

— То що, сподобалось тобі у школі? Завела нових друзів? — запитав він, беручись до головної страви.

— У мене було кілька уроків разом із дівчиною на ім’я Джесика. Ми сиділи з її друзями на ланчі. Ще є один хлопець, Майк, дуже дружній. Народ тут здається приємним.

Якщо не зважати на один непересічний виняток.

— Це, напевно, Майк Ньютон. Хороший малий із гарної сім’ї. У його тата крамниця спорттоварів відразу за містом. Ньютон непогано заробляє на туристах, які проїжджають повз наші краї.

— Ти знаєш Калленів? — нерішуче запитала я.

— Сім’ю лікаря Каллена? Звичайно. Він — велика людина.

— Вони… діти… вони трохи інші. Здається, в школі вони не в своїй тарілці.

Розлючений вигляд Чарлі неабияк здивував мене.

— Люди в нашому місті… — пробурчав він. — Каллен — хірург із золотими руками, який за охоти міг би працювати у будь-якій лікарні у світі, заробляючи удесятеро більше, ніж він отримує тут, — вів далі Чарлі голосніше. — Нам пощастило, що він мешкає тут, пощастило, що його дружина захотіла оселитися у маленькому містечку. Він — знахідка для громади, а його діти — чудово виховані й чемні. Я мав певні сумніви, коли вони переїхали сюди зі своїми всиновленими підлітками. Але всі вони розумні й розважливі, із жодним у мене не виникло бодай найменшої проблеми. Це більше, ніж я можу сказати про дітей деяких місцевих не в першому і не в другому поколінні. Каллени тримаються разом, як справжня сім’я, майже кожні вихідні виїздять на природу… Вони тут новенькі, от люди і мелють язиками.

Це найдовша промова, яку я в житті чула від Чарлі. Напевно, плітки про Калленів обурювали його далі нікуди. Я дала задній хід.

— Мені вони теж здалися дуже милими. Я тільки хотіла сказати, що вони тримаються разом. Вони дуже вродливі, — додала я, щоб підкреслити, як мені сподобалися Каллени.

— Ти ще лікаря не бачила, — засміявся Чарлі. — Добре, що він кохає дружину. Багатьом медсестрам у лікарні важко думати про роботу, коли поруч лікар Каллен.

Вечеряти ми закінчили мовчки. Чарлі прибрав на столі, я почала мити посуд. Батько знову пішов дивитися телевізор, і потому як я закінчила з тарілками — мити довелося руками, у Чарлі не водилося посудомийної машини, — я неохоче полізла нагору робити домашнє завдання з математики. Відчувалося, що я започатковую традицію.

Дощу вночі не було. Страшенно стомлена, я відразу заснула.

Решта тижня не відрізнялася багатоманітністю. Я звикала до щоденної рутини у школі. До п’ятниці я вже впізнавала, якщо не пригадувала на ім’я, більшість учнів у школі. На уроках фізкультури народ із команди втямив, що на мене краще не пасувати, і навчився швидко заступати мене, коли друга команда намагалася скористатися з моєї слабкості й жбурляла м’яч мені. Я почувалася щасливою у задніх рядах.

Едвард Каллен у школі не з’являвся.

Щодня я схвильовано вичікувала, доки його родичі не зайдуть до кафетерію без нього. Тоді я розслаблялася і приєднувалася до звичайних обідніх теревенів. Здебільшого розмова крутилася навколо поїздки до Океанічного парку Ла-Пуша, організацією якої займався Майк. Ця грандіозна подія мала відбутися за два тижні. Мене запросили; я погодилася більше з увічливості, ніж від бажання поїхати. На пляжі повинно бути сухо й спекотно.

У п’ятницю я вже абсолютно спокійно зайшла до лабораторії на біологію, не переймаючись через можливість зустріти Едварда. Як я зрозуміла, він покинув школу. Я намагалася не думати про нього, хоча мені не вдалося повністю позбутися тривожної думки, що я — причина його тривалої відсутності, яким безглуздям це б не здавалося.

Перші вихідні у Форксі минули без ексцесів. Чарлі, який ніяково почувався у зазвичай порожньому будинку, пропрацював більшу частину вихідних. Я поприбирала у будинку, виконала домашні завдання і написала мамі фальшиво-радісного листа. У суботу я поїхала в бібліотеку, але там було так мало літератури, що я навіть не стала записуватися; треба буде незабаром виділити день і змотатися в Олімпію чи Сієтл — знайти пристойну книгарню. Цікаво, скільки бензину з’їсть пікап? — апатично подумала я і здригнулася від можливої цифри.

На вихідних дощ ледве сіявся, я змогла нормально виспатися.

В понеділок вранці народ на стоянці вітався зі мною. Я не знала всіх поіменно, але махала їм рукою і всміхалася. Надворі похолоднішало, але, на щастя, було сухо. На англійській Майк звично всівся біля мене. Ми писали тест по «Буремному Перевалу». Доволі простенький, нічого складного.

Загалом я почувалася набагато комфортніше, ніж розраховувала почуватись на другий тиждень у Форксі. Комфортніше, ніж очікувала коли-небудь почуватися тут.

Коли ми вийшли з корпусу, в повітрі кружляли білі мухи. Звідусіль долинали веселі збуджені вигуки. Вітер кусав щоки, ніс.

— Ого! — сказав Майк. — Сніг!

Я подивилася на білий бавовняний пух, який замітав доріжки і водив вигадливі хороводи навколо обличчя.

— Е-е-е…

Сніг. А я сподівалася на хороший день. Майк здивувався.

— Ти не любиш снігу?

— Ні. Сніг — це замерзлий дощ.

— Ясніше ясного.

— Крім того, я уявляла його великим і лапатим — знаєш, кожна сніжинка — як маленька зірочка. А цей схожий на головки ватних паличок.

— Ти що, ніколи раніше не бачила снігу? — недовірливо запитав Майк.

— Звісно, бачила… По телевізору, — додала я після паузи.

Майк розреготався. Раптом велика, в’язка і мокра сніжка влучила мені просто в голову. Ми обернулися, щоб побачити, звідки вона прилетіла. Мої підозри впали на Ерика, який чимчикував оддалік, спиною до нас, у протилежному напрямку від корпусу, де буде наступне заняття. Либонь, Майк вирішив аналогічно. Він нахилився і почав згрібати білу кашицю у грудку.

— Зустрінемося на обіді, гаразд? — кинула я на ходу. — Коли народ починає жбурлятися мокрими кульками, мені точно час ховатися.

Він кивнув, не зводячи очей з Ерика, котрий виконував маневр відступу з поля бою.

Цілий ранок усі збуджено обговорювали сніг; вочевидь, цьогоріч це перший сніг. Я відмовчувалася. Звичайно, сніг сухіший за дощ, поки не починає на тобі танути.

Після іспанської ми з Джесикою попрямували до кафетерію. Я трималася насторожі. Грудки мокрого снігу літали, як ракети. Я тримала в руках пару зошитів і книжок, щоб у разі чого використати їх як щит. Джесика вважала таку поведінку напрочуд кумедною, але щось у моєму виразі обличчя заважало їй самій запустити в мене сніжкою.

Майк, сміючись, наздогнав нас, коли ми заходили всередину. Сніг, що танув, нищив нагелені шпичаки у його волоссі. Доки ми стояли в черзі за їжею, вони з Джесикою жваво теревенили про снігове побоїще. Я знічев’я поглянула на столик у кутку їдальні. І тут у мене відібрало руки й ноги. За столом сиділи п’ятеро.

Джесика потягнула мене за руку.

— Белло! Не спи! Що замовлятимеш?

Я опустила очі. Вуха горіли вогнем. Нема чого хвилюватися, — повторила я собі. Я не зробила нічого поганого.

— Що це з нею? — запитав Майк у Джесики.

— Зі мною все нормально, — відповіла я. — Сьогодні я візьму тільки содову.

Я не помітила, як черга дійшла до мене.

— Ти не голодна? — запитала Джесика.

— Чесно кажучи, мене трохи нудить, — пояснила я, втупившись у підлогу.

Я почекала, доки Майкл і Джесика візьмуть їжу, і попленталася за ними до столика, старанно дивлячись під ноги.

Я потихеньку потягувала содову, заповнюючи живіт шиплячою субстанцією. Майк двічі з недоречною стурбованістю цікавився моїм самопочуттям. Я сказала, що нічого страшного, але подумала: чи не варто мені обіграти тему хвороби і замість наступного уроку піти до медпункту?

Дурниці. Не варто втікати.

Я вирішила дозволити собі один погляд на Калленівський столик. Якщо Едвард дивитиметься на мене, я змиюся з біології. Це занадто для мого заячого серця.

Не піднімаючи голови, я крізь вії поглянула в їхній бік. Жодного з них не цікавила моя персона. Я підвела голову.

Вони сміялися. Волосся Едварда, Джаспера й Еммета було мокрим від талого снігу. Аліса і Розалія відхилялися від Еммета, котрий струшував волосся просто на них. Як і решта школи, вони насолоджувалися сніжним днем, хіба що більше за інших скидалися на мальовану картинку.

Та крім веселощів і жартів, щось змінилося. Я спочатку не могла збагнути, що саме, й уважніше оглянула Едварда. Його шкіра здавалася не такою блідою, як зазвичай, — мабуть, він розчервонівся від снігової бійки, — круги під очима зменшилися і стали не такими помітними. Але ні, річ не тільки в цьому.

— Белло, куди ти так видивляєшся? — присікалася Джесика, простеживши мій погляд.

І тут Едвард стрельнув очима; наші погляди перетнулися.

Я схилила голову, дозволивши волоссю повністю затулити обличчя. Втім, я ладна заприсягтися, що у мить, коли ми поглянули одне на одного, на обличчі Каллена, на відміну від минулого разу, не було різкого й ворожого виразу. Він знову здавався зацікавленим, якимсь неспокійним.

— На тебе витріщається Едвард Каллен, — захихотіла мені у вухо Джесика.

— Він не виглядає розлюченим, правда? — я не втрималася від спокуси дізнатися неупереджену думку.

— Та ні, — моє запитання збентежило Джесику. — А по винен?

— По-моєму, він мене недолюблює, — зізналась я, досі почуваючись як вичавлений лимон, і поклала голову на руку.

— Каллени нікого не люблять… вони не звертають ні на кого достатньо уваги, щоб полюбити. А він досі не відводить від тебе очей.

— Не дивися на нього! — прошипіла я. Вона тихенько пирснула, але від Калленів відвернулась.

Я трошки підвела голову, аби переконатися, що Джесика виконала моє прохання, з твердим наміром в іншому разі вдатися до насильства.

Тут нашу увагу відвернув Майк. На стоянці після уроків він запланував грандіозну битву під кодовою назвою «Буран» і запрошував нас приєднатися. Джесика захоплено погодилася. Враховуючи те, як вона дивилася на Майка, я не сумнівалася, що вона підтримає будь-яку його вигадку. Я промовчала. Доведеться заховатися в спортзалі, доки всі не роз’їдуться.

До кінця ланчу я старанно намагалася не відривати погляду від столу. Вирішила не порушувати даної собі обіцянки. Оскільки Едвард не здається розлюченим, піду на біологію. На думку, що нам знову доведеться сидіти поруч, у ногах з’явилося зрадницьке тремтіння.

Мені не дуже хотілося йти до класу разом із Майком — частою мішенню для снігових снайперів, та коли ми підійшли до виходу, всі, окрім мене, одночасно розчаровано хмикнули. Надворі падав дощ, змиваючи залишки снігу, — крижані струмочки бігли вздовж доріжок. У душі радіючи, я накинула каптур. Тепер зможу поїхати додому відразу після занять.

Всю дорогу до четвертого корпусу Майк не припиняв жалітися на несправедливість світу.

Зайшовши до класу, я з полегшенням побачила, що мій столик вільний. Містер Банер ходив лабораторією, видаючи на кожний столик по мікроскопу й коробочці зі слайдами. Початок уроку затримався на пару хвилин, кімната гуділа від розмов. Я вперто не дивилася на двері, машинально розмальовуючи обкладинку зошита.

Я чудово почула, як скрипнув сусідній стілець, та мої очі ні на мить не зрадили візерунку, який я виводила на зошиті.

— Привіт! — промовив тихий мелодійний голос.

Я поглянула на Едварда, отетерівши від того, що він заговорив до мене. Він сидів так далеко, як дозволяла парта, але стілець був розвернений до мене. Едвардове волосся було зовсім мокрим, наїжаченим — ба більше, скидалося на те, наче він тільки-но закінчив зніматися в рекламі гелю для волосся. Неймовірно гарне обличчя було відкритим і дружнім, бездоганні губи ледь усміхалися. Але очі дивилися сторожко.

— Мене звати Едвард Каллен, — сказав він. — Минулого тижня в мене не було нагоди відрекомендуватися. Ти, напевно, Белла Свон.

У мене голова пішла обертом від здивування. Невже все насправді — плід моєї фантазії? Зараз Едвард чемний далі нікуди. Треба щось сказати, він очікує на відповідь. Та в голову не лізло нічого годящого.

— Звідки ти знаєш, як мене звати? — пробекала я, затинаючись.

Він м’яко, приємно засміявся.

— О, я гадаю, твоє ім’я відоме всім. Ціле місто очікувало на твій приїзд.

Я скривилася. Так я і думала.

— Та ні, — по-дурному вперлась я. — Я мала на увазі, чому ти назвав мене Беллою?

Він здавався розгубленим.

— Тобі більше по вподоби Ізабелла?

— Ні, навпаки, Белла, — сказала я. — Але я думаю, що Чарлі — тобто мій тато — позаочі називає мене Ізабеллою. Принаймні всі у Форксі, здається, знають мене як Ізабеллу, — намагалася пояснити я, почуваючись останньою дурепою.

— М-м-м, — хмикнув він.

Я збентежено поглянула вбік. Слава Богу, містер Банер нарешті почав урок. Я намагалася зосередитися на поясненнях учителя стосовно лабораторної, яку ми мали виконати на уроці. Слайди в коробочці лежали не по порядку. Працюючи в парах, ми повинні були відсортувати слайди клітин кінчика кореня цибулі за фазами мітозу і відповідно їх підписати. Книжками користуватися не дозволялося. За двадцять хвилин учитель пройде по класу і перевірить правильність виконання лабораторки.

— Починаємо, — скомандував він.

— Отож, даму пропускаємо вперед, напарнику? — запитав Едвард. Я поглянула на нього; у нього на вустах блукала така хитра і божественно красива півусмішка, що мені залишалося тільки кліпати очима, як дурнику.

— Якщо ти не хочеш, почати можу я, — усмішка згасла; він, напевно, почав сумніватися у моїй адекватності.

— Ні! — сказала я, червоніючи. — Я зараз.

Я хотіла трішки покрасуватися. Колись я виконувала цю лабораторну і знала, що шукати. Нічого складного. Я поклала перший слайд на предметний столик, налаштувала зображення в окулярі та швидко вивчила картинку на слайді.

— Профаза, — прозвучав мій упевнений висновок.

— Ти не проти, якщо я погляну? — запитав Едвард, коли я почала забирати слайд. Його рука перехопила мою. Пальці Едварда були крижаними, наче він щойно вийняв їх із снігової кучугури. Але я різко відсмикнула руку не тому. Під час доторку я відчула удар, наче між нами пройшов електричний струм.

— Вибач, — прошепотів Едвард, негайно забираючи руку, одначе не полишаючи наміру роздивитися слайд. Ще не зовсім отямившись, я спостерігала, як він вивчив слайд навіть швидше, ніж я.

— Профаза, — погодився він, охайно заповнюючи перший пропуск на контрольному аркуші, потім швидко замінив слайд і побіжно його оглянув.

— Анафаза, — прошепотів він, одночасно заповняючи другий пропуск.

— Можна? — незворушно поцікавилась я.

Він усміхнувся, але посунув мені мікроскоп. Як виявилося, уважний погляд в окуляр не приніс нічого, крім розчарування. А щоб його, він має рацію!

— Слайд три? — не дивлячись на нього, простягнула я руку.

Едвард подав мені слайд; здається, він щосили намагався більше не торкатися моєї шкіри.

Я кинула найшвидший погляд, на який була здатна:

— Інтерфаза, — і підштовхнула мікроскоп до Едварда, перш ніж він устиг розтулити рота. Він побіжно зиркнув ув окуляр і записав відповідь. Я б могла це зробити, поки Едвард дивився в мікроскоп, але чіткий вишуканий почерк навіював благоговійний острах. Я не хотіла псувати сторінку своєю курячою лапою.

Ми закінчили, коли у решти залишався ще добрий шмат роботи. Я бачила, як Майк із сусідкою знову і знову порівнюють два слайди; дехто ховав під столом підручник.

Мені було робити нічого, крім як намагатися не витріщатися на Едварда. Безуспішно намагатися. Коли я повернулася до нього, він дивився на мене. Знову незрозуміле розчарування в очах. Раптом до мене дійшло, що змінилось у його обличчі.

— Ти поставив контактні лінзи? — бовкнула я, не подумавши.

Здавалося, неочікуване запитання його спантеличило.

— Ні.

— О, — пробурмотіла я. — Мені здалося, що у тебе очі якісь інші.

Він здвигнув плечима і відвів погляд убік.

Насправді я була певна, що його очі змінилися. Я чітко пам’ятала чорну безодню, коли він неприязно витріщався на мене, вона особливо вирізнялася на тлі блідої шкіри і мідного волосся. Сьогодні його очі мали зовсім інше забарвлення — червонувато-жовта вохра, темніша за світло-коричневий колір паленого цукру, але з таким самим золотавим відтінком. Я не розуміла, як таке можливо, хіба що Едвард чомусь збрехав про лінзи. Або у Форксі я поступово божеволію, у прямому значенні слова.

Я поглянула вниз. Едвардові руки знову стиснулися в кулаки.

Тут до нашого столика — подивитися, чому ми не працюємо, — підійшов містер Банер. Він нависнув над нами і, побачивши виконану лабораторну, уважно вивчив результати.

— Едварде, тобі не здається, що Ізабелла також повинна попрацювати із мікроскопом? — запитав він.

— Белла, — автоматично виправив Едвард. — Власне кажучи, вона визначила три слайди з п’ятьох.

Тепер містер Банер дивився на мене. Вигляд він мав доволі скептичний.

— Ти вже виконувала цю лабораторну? — запитав він. Я несміливо посміхнулася.

— Не з коренем цибулі.

— Сигова бластула?

— Так.

Містер Банер кивнув.

— У Феніксі ти була у групі поглибленого вивчення?

— Так.

— Що ж, — додав він за хвилину, — гадаю, це непогано, що ви двоє працюватимете на лабораторних разом.

Він пробурмотів іще щось, прямуючи в протилежний кінець класу. Тільки-но він пішов, я знов заходилася обмальовувати зошит.

— Шкода, що сніг перейшов у дощ, як гадаєш? — запитав Едвард. Мене не полишало відчуття, що він над силу змушує себе розмовляти зі мною. Так, параноя знову наступає. Мені здалося, що він почув нашу з Джесикою розмову за ланчем і зараз намагався спростувати мою здогадку. — Ти не любиш холоду.

Це було не запитання.

— І дощу.

— Тобі, вочевидь, нелегко ведеться у Форксі, — сказав він замислено.

— Ти навіть не уявляєш наскільки, — похмуро промимрила я.

Незрозуміло чому, але мої слова ніби сподобалися йому. Оскільки обличчя Едварда нереально було споглядати безпристрасно, я намагалася не дивитися більше, ніж вимагала елементарна вихованість.

— Чому ж ти тоді сюди приїхала?

Таких запитань мені ніхто не ставив — не так у лоба, вимогливим тоном.

— Це… складно пояснити.

— Я від природи здогадливий, — наполягав Едвард.

Я надовго замовкла, а потім припустилася помилки — зустрілася з ним поглядом. Його темні золотаві очі загіпнотизували мене, і я відповіла не вагаючись.

— Моя мама вийшла заміж, — сказала я.

— Поки що не бачу нічого надзвичайного, — не погодився він, та в його голосі забриніло співчуття. — Коли це сталося?

— Минулого вересня, — навіть я почула сум у власному голосі.

— Він тобі не подобається, — припустив Едвард ласкавим голосом.

— Ні, Філ нормальний. Можливо, трохи замолодий, але хороший.

— Чому ти не залишилася з ними?

Я не могла зрозуміти причину його зацікавленості, та він і далі проникливо дивився на мене, наче пересічна історія мого життя якимось чином мала для нього життєво важливе значення.

— Філ багато подорожує. Він — професійний лицар м’яча, — усміхнулась я.

— Я чув про нього? — всміхнувся він у відповідь.

— Навряд чи. Він не дуже гарний гравець. Не вище першої ліги. Часто переїздить.

— І мати відправила тебе сюди, щоб мати змогу подорожувати з ним, — знову не запитання, а висновок.

Моє підборіддя задерлося на вершок.

— Ні, вона не відсилала мене. Я сама себе заслала. Едвард нахмурив брови.

— Не розумію, — визнав він, аж занадто засмучений цим фактом.

Я зітхнула. Чому я все йому пояснюю? Едвард і далі дивився на мене з неприхованою цікавістю.

— Спочатку вона залишалася зі мною, але сумувала за ним. Вона була нещасною… тож я вирішила, що мені варто поїхати пожити якийсь час із Чарлі, — закінчила я похмуро.

— Тепер нещасна ти, — підсумував він.

— І? — запитала я з викликом.

— Не зовсім справедливо виходить, — знизав він плечима, не відводячи уважного погляду.

Я сумно посміхнулася.

— Хіба тобі ніхто не казав, що життя — штука несправедлива?

— Гадаю, я вже чув ці слова, — сухо відповів він.

— Тоді що тут іще скажеш, — мовила я з притиском, дивуючись, чому він досі по-особливому дивиться на мене.

В його очах промайнуло схвалення.

— Ти гарно зіграла роль, — повільно сказав він, — але я ладен побитися об заклад, що ти страждаєш набагато більше, ніж дозволяєш бачити оточуючим.

Я скривилася, тамуючи бажання як п’ятирічна малявка показати йому язика, і відвела погляд.

— Я помилився? Я вирішила проігнорувати Едварда.

— Схоже, не помилився, — стиха самовдоволено додав він.

— Яке тобі до цього діло? — роздратовано запитала я, спостерігаючи за пересуваннями учителя по класу і не дивлячись на Едварда.

— Гарне запитання, — сказав він собі під ніс так тихо, що я подумала, чи не до себе він бува балакає. Проте за пару секунд мовчання я усвідомила, що на іншу відповідь очікувати марно.

Я зітхнула, сердито втупившись у дошку.

— Я тебе дратую? — судячи з голосу, йому було весело.

Я не подумавши поглянула на нього… і знову сказала начистоту.

— Не зовсім. Я злюся на себе. Мама завжди каже, що я — як розгорнута книга. Всі мої емоції і почуття можна легко прочитати на обличчі, — насупились я.

— Якраз навпаки, я б сказав, що тебе дуже важко читати. Незважаючи на все, що я розповіла і про що Едвард здогадався, схоже, він справді так вважав.

— У такому разі ти, напевно, великий майстер у читанні людських душ.

— Зазвичай так, — він посміхнувся, продемонструвавши ідеальні сліпучо-білі зуби.

Потім містер Банер закликав клас зосередитися, і я з полегшенням розвернулася, щоб слухати учителя. Мені заледве вірилося, що я тільки-но розповіла про безрадісність власного життя дивному і прегарному хлопцю, який, можливо, мене зневажає… а може, й ні. Хоча він здавався зацікавленим і небайдужим під час розмови, але зараз я краєчком ока бачила, що він знову відхиляється подалі від мене, а його руки, безсумнівно, напружено впиваються у стіл.

Я намагалася уважно спостерігати, як містер Банер за допомогою проектора ілюструє на прикладах те, що я перед цим без проблем роздивилася у мікроскоп. Але думки крутилися зовсім не навколо клітинної біології.

Коли продзвенів дзвоник, Едвард зник із класу точнісінько так само швидко і граційно, як і минулого понеділка. Я, як і тиждень тому, зачаровано дивилася йому вслід.

Майк хутко підскочив до мене і схопив підручники. Йому б хвостика! Уявляю, як би він ним крутив.

— Це був жах, — застогнав Майк. — Вони однакові на вигляд. Тобі пощастило, що ти сидиш із Калленом.

— Я й сама чудово впоралася зі слайдами, — зачепило мене Майкове припущення. Втім, я відразу ж пошкодувала про зверхність. — Хоча насправді я цю лабораторку вже робила, — додала я, перш ніж він устиг образитися.

— Щось Каллен сьогодні був у дружньому гуморі, — зауважив Майк, коли ми натягували на себе плащі. Його такий стан справ явно не радував.

Я намагалася підлити у голос байдужості.

— Цікаво, що на нього найшло минулого понеділка… Дорогою до спортзалу я не змогла в’їхати у Майкові теревені.

На фізкультурі не трапилося нічого цікавого. Того дня Майк був у нашій команді. Він по-джентльменському прикривав не лише свою, а й мою позицію. Мої польоти в хмарах переривалися тільки тоді, коли треба було подавати м’яч; у таких випадках моя команда обережно ретирувалась на безпечну відстань.

Коли я йшла до стоянки, дощ перейшов у туман, але все одно залізти у суху кабіну було неймовірно приємно. Я ввімкнула пічку, більше не переймаючись убивчим ревінням двигуна, розстібнула куртку, зняла каптур і струснула волоссям, щоб дорогою додому воно ви сохло.

Я роззирнулася довкола, щоб переконатися: виїзд вільний, і помітила білу нерухому фігуру. За три машини від мене, обпершись об передні дверцята «вольво», стояв Едвард Каллен і пильно дивився в мій бік. Я швидко відвернулася і дала задній хід, від поспіху ледве не поцілувавшись із поржавілою «тойотою-короллою». На щастя для «тойоти», я вчасно вдарила по гальмах. Таку машину пікап легко перетворив би на купу металобрухту. Я глибоко вдихнула, продовжуючи дивитися в інший бік, і обережно поїхала до виходу, цього разу з більшим успіхом. Я зосередилася виключно на дорозі, коли минала «вольво», але якщо покладатися на крадькома кинутий бічний погляд, можу заприсягтися, що Едвард сміявся.


Розділ 3

Феномен


Тільки-но розплющивши вранці очі, я помітила — щось не так. Річ у світлі. Воно досі мало зеленкувато-сірий відтінок хмарного дня у лісі, але сьогодні здавалось якимось… не знаю… яскравішим. Я збагнула, що за вікном немає туману.

Зіскочивши з ліжка, щоб визирнути надвір, я зойкнула від жаху.

Рівний килим зі снігу вкрив подвір’я, затонував зверху пікап і вибілив дорогу. Та це лише квіточки. Залишки вчорашнього дощу замерзли, перетворивши глицю на деревах на неймовірні чудернацькі візерунки, а доріжку — на ідеально-смертельну ковзанку. Падіння навіть на суху землю не було для мене незвичним явищем, тому, швидше за все, мені безпечніше повернутися назад до ліжечка.

Чарлі поїхав на роботу до того, як я спустилася вниз. З багатьох точок зору проживання з Чарлі було ідентичне володінню окремим помешканням. Я не почувалася самотньою, навпаки, насолоджувалася перебуванням наодинці з собою. Я швидко поснідала тарілкою каші й соком із пластикового пакета. Мені не терпілося потрапити до школи; ця тенденція лякала. Я усвідомлювала, що не згораю від нетерпіння опинитися в цікавому навчальному середовищі чи зустрітися з новими друзями. Якщо чесно, я розуміла, що мене тягне до школи, бо там я побачу Едварда Каллена. І це було великою, великою дурістю.

Після вчорашніх бездумних і непотрібних зізнань я мала б усіляко його уникати. До того ж він викликав певні підозри; навіщо він збрехав про очі? Мене лякала ворожість, яка, я відчувала, інколи струменіла від нього, — у мене досі відбирало мову, коли я згадувала це ідеальне обличчя. Немає жодних сумнівів, що ми належимо до різних світів. Не варто шукати зустрічі з Едвардом.

Мені довелося мобілізувати всі фізичні й моральні сили, щоб слизькою цегляною доріжкою дістатися живою до пікапа. Я втратила рівновагу і ледве не гепнулася біля машини, але примудрилась урятуватися, схопившись за бічне дзеркало. Веселенький на мене очікує день.

Дорогою до школи, щоб позбутися і страху впасти, і небажаних роздумів про Едварда Каллена, я згадувала Майка з Ериком і те, наскільки по-іншому реагують на мене хлопці-однолітки у Форксі. Я впевнена, що моя зовнішність не змінилася з часу переїзду з Фенікса. Можливо, річ у тому, що тамтешні хлопці спостерігали, як я повільно проходила незграбні стадії дорослішання, і через це сприймали мене в такому ключі. Можливо, причина криється в тому, що я новенька, а нові обличчя тут — велика рідкість. Імовірно, природна незграбність викликала у місцевих не стільки зневагу, як співчуття, змушуючи їх сприймати мене як стражденну панянку. Втім, так чи інак, але Майкове крутіння хвостиком і Ерикове очевидне суперництво з ним неабияк спантеличили мене. Не впевнена, що це ліпше, ніж коли тебе не помічають.

Здавалося, пікапові немає діла до льодяної кори на дорозі. Проте я їхала повільно, не бажаючи в разі чого рознести вщерть центральну вулицю міста.

Вилізши з авта біля школи, я побачила, чому так легко їхалося. Вловивши краєм ока срібний блиск, я, обережно тримаючись за борт, щоб не впасти, пішла оглянути шини. Колеса оплітали тоненькі перехрещені ланцюги у формі зірочок. Чарлі встав бозна-як рано, щоб поставити їх на пікап. У мене зашкребло у горлі. Я не звикла до турботи, мовчазна небайдужість Чарлі чимало мене здивувала.

Я стояла позаду машини, воюючи з несподіваним припливом емоцій, викликаним ланцюгами проти ковзання, аж раптом почула дивний звук.

Це був гучний скрегіт, який швидко наближався й ставав дедалі пронизливішим. Здригнувшись, я роззирнулася.

І побачила кілька подій водночас. Жодного ефекту повільної зйомки, як показують у кіно. Навпаки, здавалося, викид адреналіну прискорив роботу мозку і я змогла до деталей роздивитися все, що відбувалося в ту мить.

Едвард Каллен стояв за чотири машини, із жахом дивлячись у мій бік. Його обличчя вирізнялося на тлі моря інших, побілілих від шоку. Але наразі найважливішим об’єктом був темно-синій фургон, що юзом летів із заблокованими колесами, скрегочучи гальмами та виписуючи круги по стоянці. Він от-от мав ударити задній бік пікапа; я стояла просто на його шляху. У мене не було часу навіть заплющити очі.

Та перш ніж я почула страхітливий удар, коли фургон поцілувався із кузовом пікапа, щось сильно вдарило мене з іншого, ніж я очікувала, боку. Голова буцнулася об укритий льодом асфальт, я відчула, як щось тверде і холодне притискає мене до землі. Я лежала на доріжці за жовтою автівкою, припаркованою поруч із пікапом. У мене не було нагоди роздивитися ще щось, оскільки фургон і далі рухався. Із жахливим скреготом він обігнув кузов пікапа і, досі ковзаючи юзом, знову збирався переїхати мене.

Тихе прокляття змусило мене нарешті зрозуміти, що поруч хтось є. Я не могла не впізнати цього голосу. Дві довгі білі руки вилетіли вперед, захищаючи мене; фургон затремтів і зупинився за тридцять сантиметрів від мого обличчя. Сильні руки дивним чином вписалися в глибоку вм’ятину на боці фургона.

Потім вони замелькали, і я бачила лише розмиту картинку. Одна з них раптом сковзнула під фургон; щось потягнуло мене за ноги, і вони зателіпалися, як у гумової ляльки, доки не вдарилися об колесо жовтої машини. По вухах різонув пронизливий металевий звук удару. Фургон зупинився — на асфальті жахливо захрустіло скло — там, де за мить до того лежали мої ноги.

Якусь хвилину на стоянці панувала цілковита тиша. Потім здійнявся неймовірний галас. У цьому несподіваному божевіллі я чула, як безліч людей викрикують моє ім’я. Та незрівнянно чіткіше за ввесь вереск я почула просто біля вуха глибокий схвильований голос Едварда Каллена:

— Як ти, Белло?

— Нормально, — відповіла я чужим голосом. Зробила спробу встати і зрозуміла, що він тримає мене у залізних обіймах.

— Обережно, — попередив він, коли я заборсалася. — Думаю, ти сильно вдарилася головою.

Я відчула пульсуючий біль вище лівого вуха.

— Ого, — здивовано промимрила я.

— Так я і думав.

Неймовірно, але скидалося на те, що Едвард щосили намагається не розсміятися.

— Як у бі… — на півслові я затнулася, намагаючись опанувати себе і зібратися з думками. — Як ти міг так швидко відштовхнути мене?

— Я стояв поруч із тобою, Белло, — знову серйозним тоном відповів він.

Я нарешті сіла, цього разу Едвард відпустив мене, забравши руки з талії і відсунувшись так далеко від мене, як дозволив обмежений простір. Я подивилася на турботливий, відкритий вираз обличчя і знову втратила почуття реальності від сили, що крилася у золотавих очах. Про що я запитувала?

Потім нас знайшли. Люди з натовпу плакали, кричали одне на одного, кричали на нас.

— Не рухайтесь, — наказували нам.

— Витягніть Тайлера з фургона! — гукали інші.

Навколо нас розгорнулася страшенна метушня. Я спробувала підвестися, але холодна рука Едварда натиснула на моє плече.

— Тобі краще якийсь час не рухатися.

— Але мені холодно, — поскаржилась я. Мене здивувало, що він тихенько засміявся. Так тихо, майже нечутно.

— Ти був отам. Ти стояв біля своєї машини, — раптом пригадала я.

Сміх миттєво обірвався. Вираз обличчя став холодним.

— Ні, я був біля тебе.

— Я тебе бачила.

Навколо був хаос. Я чула захриплі голоси дорослих, що прилетіли на стоянку, але вперто продовжувала суперечку. Я не помиляюся, Едварду доведеться це визнати.

— Белло, я стояв поруч із тобою і відштовхнув тебе від місця зіткнення.

Я сповна відчувала неймовірну силу його погляду. Він ніби намагався змусити мене зрозуміти щось винятково важливе.

— Ні, — стиснула я щелепи.

— Будь ласка, Белло, — у його очах майнув золотий спалах.

— Чому? — наполягла я.

— Повір мені, — сказав він благально. М’який голос заполонив простір навколо. Я чула спів сирени.

— Пообіцяй усе мені пояснити пізніше.

— Гаразд, — роздратовано буркнув Едвард, украй виснажений.

— Гаразд, — затято повторила я.

Для того, щоб відсунути фургон від нас на достатню відстань, аби піднести ноші, знадобилося шість працівників швидкої і двоє вчителів — містер Ворнер і тренер Клеп. Едвард навідріз відмовився від такого способу транспортування. Я намагалася вчинити так само, але зрадник розповів їм, що я вдарилася головою і, можливо, у мене струс мозку. Я ледь не померла від приниження, коли на мене надягли корсет для фіксації шийних хребців. Було таке відчуття, що вся школа спостерігала з серйозним виглядом, як мене вантажать у швидку. Едвард поїде на передньому сидінні. Прокляття!

На додачу до всього шеф міського відділку Свон прибув на місце інциденту, перш ніж капосні медики встигли мене звідти евакуювати.

— Белло! — заверещав він у паніці, зрозумівши, хто лежить на ношах.

— Зі мною все гаразд, Чар… тату, — зітхнула я. — Абсолютно нічого серйозного.

Він звернувся до лікаря швидкої по професійний висновок. Замість дослухатися до їхньої розмови, я намагалася зорієнтуватися у хаотичній суміші незрозумілих картинок, що вихором проносилися у голові. Коли мене забрали з-під машини, я побачила глибоку вм’ятину на бампері жовтого авта, дуже чітку вм’ятину, яка повністю співпадала з контурами плечей Едварда… так наче він кинувся на автомобіль з достатньою силою, щоб деформувати метал…

Каллени спостерігали за всім здалеку. Гамма почуттів на їхніх обличчях варіювалася від несхвалення до люті, але не було жодного натяку на стурбованість Едвардовою безпекою.

Я хотіла знайти логічне пояснення, яке пролило б світло на щойно побачене і при цьому виключало би припущення про моє божевілля.

Природно, що поліцейський ескорт супроводжував швидку до лікарні. Я почувалася безглуздо, коли мене заносили всередину. Найгірше, що Едвард граційним рухом просто прослизнув крізь двері. Я заскреготіла зубами.

Мене поклали до відділення інтенсивної терапії — довгої палати з рядом ліжок, розділених пастельними візерунчастими завісами. Медсестра надягла мені на руку тонометр і поклала термометр під язик. Оскільки ніхто не потурбувався опустити завіси, щоб затулити мене від чужих поглядів, я вирішила, що неповинна далі залишати на собі дурнуватий корсет. Тільки-но медсестра пішла, я хутко відстібнула «липучку» і жбурнула його під ліжко.

Тут знову піднялася загальна метушня, до сусіднього ліжка принесли ноші. Під тісно накрученими на голові закривавленими пов’язками я впізнала Тайлера Кроулі з класу правознавства. Тайлерові було у тисячі разів гірше, ніж мені, та він схвильовано дивився на мене.

— Белло, мені так прикро!

— Тайлере, зі мною все гаразд. Маєш жахливий вигляд, як почуваєшся?

Поки ми балакали, медсестри почали знімати з його голови брудні бинти, відкриваючи мільярди неглибоких порізів на лобі й лівій щоці.

Він проігнорував запитання.

— Я думав, що там-таки вб’ю тебе! Я їхав занадто швидко, ожеледиця на дорозі… — він здригнувся від болю, коли медсестра почала обробляти обличчя.

— Не хвилюйся. Ти мене не переїхав. Я жива.

— Як ти так швидко відскочила від фургона? Ти стояла там — і тут тебе нема…

— М-м-м… Едвард Каллен відштовхнув мене. Тайлер мав здивований вигляд.

— Хто?

— Едвард Каллен, він стояв поруч зі мною… — я ніколи не вміла брехати, і цього разу це теж прозвучало непереконливо.

— Каллен? Я його не помітив. Ого, оце реакція, напевно. Він у нормі?

— Гадаю, так. Він десь тут у лікарні, але його не змусили лягати на ноші.

Отже, я не божевільна. Що тоді сталося? Тому, що я побачила, не існує раціонального пояснення.

Мене повезли на рентген. Я сказала, що з моєю головою все гаразд, і не помилилася. Ніякого струсу мозку. Я запитала, чи можу йти, але медсестра відповіла, що спочатку я повинна по говорити з лікарем. Так я в очікуванні застрягла у палаті інтенсивної терапії, як у капкані, змушена вислуховувати безкінечні набридливі Тайлерові вибачення й обіцянки відшкодувати збитки. Не важливо, скільки разів я намагалася довести йому, що зі мною все о’кей, він продовжував займатися самобичуванням. Врешті-решт я заплющила очі й перестала звертати увагу. Він далі виводив повну розкаяння пісню.

— Вона спить? — поцікавився мелодійний голос. Я миттю розплющила очі.

Едвард стояв біля ліжка, самовпевнено посміхаючись. Я пильно поглянула на нього. Це було нелегко — набагато природніше було б пускати очима бісики.

— Гей, Едварде, мені дуже шкода… — почав був Тайлер. Едвард спинив його порухом руки.

— Жертв нема, нема і вбивці, — сказав він, зблиснувши білосніжними зубами і сідаючи на краєчок Тайлерового ліжка, обличчям до мене. Знову самовдоволено посміхнувся. — Ну, і який діагноз? — запитав він мене.

— У мене все в нормі, але мене не хочуть відпускати, — поскаржилась я. — Як вийшло, що на тобі, на відміну від нас, ані подряпини?

— Менше знаєш — ліпше спиш, — відповів він. — Не хвилюйся, я прийшов тебе визволити.

Потім із-за дверей вийшов лікар. Я завмерла з розтуленим ротом. Молодий, світлочубий… і вродливіший за будь-яку кінозірку з екрану, незважаючи на блідість, стомлений вигляд і темні круги попід очима. Судячи зі слів Чарлі, це був батько Едварда.

— Отже, міс Свон, — сказав він неймовірно магнетичним голосом, — як ви почуваєтеся?

— Чудово, — відповіла я, сподіваюсь, востаннє. Він поглянув на рентгенівський знімок, що висів на спеціальній дошці на стіні.

— Ваш рентген не викликає нарікань, — мовив він. — Голова не болить? Едвард казав, що ви доволі сильно забилися.

— Я нормально почуваюся, — повторила я, зітхнувши і швидко кидаючи на Едварда сердитий погляд.

Прохолодні пальці лікаря обережно обмацали мій череп. Доктор Каллен зауважив, коли я скривилася від болю.

— Болить? — запитав він.

— Не дуже.

Вже не дуже.

Я почула смішок і повернулася, щоб побачити заступницьку посмішку Едварда. От тварюка!

— Що ж, ваш батько зараз у кімнаті очікування — можете їхати з ним додому. Але маєте повернутися, якщо відчуєте запаморочення або проблеми із зором.

— Я можу сьогодні повернутися до школи? — запитала я, уявивши, як Чарлі щосили упадатиме за мною.

— Гадаю, сьогодні вам варто відпочити. Я поглянула на Едварда.

— А він повертається на заняття?

— Хтось має повідомити радісну новину про те, що ми живі-здорові, — самовпевнено заявив Едвард.

— Власне кажучи, — виправив його лікар Каллен, — здається, більше половини школи наразі сидить у кімнаті очікування.

— О ні! — простогнала я, затуляючи обличчя руками. Лікар Каллен запитально підняв брови.

— Ви волієте залишитися?

— Ні, ні! — відмахнулась я, звішуючи ноги з ліжка і хвацько зістрибуючи на підлогу. Занадто хвацько. Я перечепилася, і лікар Каллен підхопив мене. Він мав стурбований вигляд.

— Я в нормі, — переконливо мовила я. Лікарю не обов’язково знати, що проблеми з координацією у мене почалися задовго до удару головою.

— Прийміть пару пігулок від болю, — запропонував він, підтримуючи мене.

— Не так воно й болить, — заперечила я.

— По всьому виходить, що вам неймовірно пощастило, — сказав лікар Каллен, усміхаючись і підписуючи історію хвороби каліграфічним завитком.

— На щастя, Едвард опинився поряд зі мною, — внесла я поправку, пильно дивлячись на суб’єкт твердження.

— О, ну звичайно, — погодився лікар Каллен, раптом зариваючись у папери, що лежали перед ним, а потім поглянув на Тайлера і рушив до наступного ліжка. Миттєвий спалах інтуїції — лікар у курсі справи.

— Боюся, вам доведеться залишитися в лікарні на якийсь час, — сказав він Тайлерові й почав оглядати порізи.

Тільки-но лікар залишив нас, я підійшла до Едварда.

— Ми можемо хвилинку поговорити? — тихесенько прошепотіла я. Він відступив на крок назад і несподівано стиснув зуби.

— На тебе чекає батько, — зронив він крізь зуби. Я поглянула на лікаря Каллена з Тайлером.

— Якщо ти не проти, я б хотіла поговорити з тобою сам на сам, — наполягала я.

Він пильно подивився на мене, потім обернувся спиною і хутко пішов уздовж палати. Щоб не відставати, мені доводилося майже бігти. Коли ми зайшли за ріг і опинилися в невеликому коридорчику, він повернувся обличчям до мене.

— Що тобі потрібно? — роздратовано запитав він. З очей віяло холодом.

Його ворожість налякала мене, тому я заговорила не так жорстко, як збиралася.

— Ти винен мені пояснення, — нагадала я.

— Я врятував твоє життя і не винен тобі нічого. Я інстинктивно відхилилася, почувши в голосі відразу.

— Ти обіцяв.

— Белло, ти вдарилася головою і не тямиш, що говориш, — в’їдливо відзначив Едвард.

Я спалахнула і зухвало витріщилася на нього.

— З моєю головою все гаразд. Він відповів аналогічним поглядом.

— Чого ти хочеш від мене, Белло?

— Я хочу знати правду, — сказала я. — Волію знати, чому я брешу, щоб прикрити тебе.

— І що, ти думаєш, трапилося? — різко вимовив він. Тут мене понесло.

— Я точно знаю, що тебе не було поруч, Тайлер тебе не бачив, тому не треба все звалювати на забиту голову. Фургон мав розчавити нас обох, але цього не сталося. Твої руки залишили вм’ятини на фургоні, плечі — сліди на бампері іншої машини, а ти — неушкоджений; фургон мав проїхатися по моїх ногах, але ти його зупинив… — я усвідомлювала, що верзу нісенітницю, і замовкла. Божевілля якесь: я відчула, як по щоках течуть сльози, і, зціпивши зуби, намагалася їх стримати.

Едвард скептично дивився на мене, та обличчя здавалося напруженим і готовим до захисту.

— Ти вважаєш, я підняв фургон? — у тоні запитання причаївся натяк на моє психічне нездоров’я, та це лише посилило підозри. Складалося враження, що талановитий актор читає напам’ять добре знайомий текст.

Я кивнула, не розслабляючи щелеп.

— Ти розумієш, що ніхто тобі не повірить, — тепер у голосі забриніла глузливість.

— Я не збираюся нікому розповідати, — промовила я повільно, тамуючи гнів і чітко вимовляючи кожне слово.

На Едвардовому обличчі промайнув подив.

— Тоді навіщо?

— Це потрібно мені, — відповіла я. — Не люблю брехати — тому маю знати причину, навіщо я це роблю.

— А ти не можеш просто подякувати мені й забути про сьогоднішні події?

— Спасибі, ні, — я завмерла, схвильована і повна очікувань.

— Ти це так не залишиш, правда?

— Ні!

— В такому разі, сподіваюсь… ти любиш розчарування.

Ми мовчки їли одне одного сердитими поглядами. Я заговорила першою, намагаючись тримати себе в руках. У розгніваному божественному обличчі крилася небезпека. Я ніби намагалася «передивитися» смертоносного янгола.

— Навіщо ти взагалі мене врятував? — холодно поцікавилась я.

Едвард помовчав, на короткий мент незрівнянне лице стало неочікувано вразливим.

— Я не знаю.

Потім він повернувся і пішов геть.

Я була настільки розлюченою, що кілька хвилин простояла на місці. Коли до мене повернулася здатність рухатися, я повільно побрела до виходу в кінці коридорчика.

Почекальня виявилася ще неприємнішою, ніж я очікувала. Здавалося, кожна знайома мені у Форксі пара очей витріщалася на мене. Чарлі кинувся назустріч. Я піднесла догори руки.

— Зі мною все нормально, — похмуро запевнила я, ще перебуваючи в занадто паскудному гуморі для пустопорожньої балаканини.

— Що сказав лікар?

— Лікар Каллен оглянув мене, підтвердив, що все гаразд і я можу їхати додому, — зітхнула я. Майк, Джесика та Ерик були тут і почали нас оточувати. — Поїхали! — підігнала я Чарлі.

Чарлі, майже не торкаючись, підтримував мене ззаду рукою і вів до скляних вихідних дверей. Я скромно помахала друзям лапкою, сподіваючись таким чином донести до них думку, що більше немає потреби хвилюватися за мене. Яке це було полегшення — вперше, мабуть, за все моє життя — сісти в патрульну машину!

Ми їхали мовчки. Я настільки поринула у свої думки, що ледве чи пам’ятала про присутність Чарлі. Я не сумнівалася, що Едвардова захисна поведінка у коридорі означала визнання: незбагненні події, свідком яких я сьогодні стала і в котрі мені було досі важко повірити, таки відбулися.

Коли ми приїхали додому, Чарлі нарешті заговорив.

— М-м-м, тобі слід подзвонити Рене, — він винувато повісив голову.

Наче сокирою по голові.

— Ти сказав мамі!

— Вибач.

Звісно, у мами була істерика. Мені довелося щонайменше тридцять разів пояснити їй, що все гаразд, перш ніж вона заспокоїлася. Незважаючи на те, що наразі дім наш стояв порожній, вона благала мене повернутися. Відмовити їй виявилося набагато легше, ніж здавалося раніше. Мене захопила Едвардова таємниця. Ще більше мою увагу полонив сам Едвард. Дурня, нісенітниця, безглуздя. Мені зовсім не хотілося втекти з Форкса, як мало б хотітися кожній людині при здоровому глузді.

Я вирішила, не трапиться нічого страшного, коли того вечора я раніше ляжу спати. Чарлі не залишав мене ні на хвильку, що добряче діяло на нерви. Дорогою до спальні я запаслася у ванній трьома знеболювальними пігулками. Вони подіяли; коли біль зник, я провалилась у сон.

Тієї ночі мені вперше наснився Едвард Каллен.


Розділ 4

Запрошення


Сон наповнювала темрява; здавалося, єдиним джерелом тьмяного світла була Едвардова шкіра. Я не бачила його обличчя, лише спину — він кудись ішов, залишаючи мене саму в пітьмі. Як би швидко я не бігла, мені не вдавалося наздогнати його; хай хоч як голосно я кликала, він не обертався. Розтривожена, прокинулась я посеред ночі й довго не могла заснути. Відтоді він майже щоночі з’являвся у моїх снах, але завжди десь далеко, десь поза зоною досяжності.

Наступний місяць після аварії виявився нелегким, напруженим і, перш за все, бентежним.

Звичайно, до кінця тижня я залишалася у центрі уваги всієї школи. Тайлер Кроулі поводився нестерпно, хвостиком ходив за мною із нав’язливою ідею, що він має відшкодувати провину. Я переконувала його, що більше за всі можливі подарунки і послуги хочу просто все забути — особливо враховуючи те, що зі мною нічого не трапилося, — але його впертості позаздрив би віслюк. Тайлер тягався за мною на перервах і сидів за ланчем за нашим — тепер багатолюдним — столом. Майк з Ериком ставилися до нього навіть менш приязно, ніж один до одного, і я хвилювалася через появу третього непроханого шанувальника.

Здавалося, нікому немає діла до Едварда, хоча я тисячу разів пояснювала, що це він має бути загальним героєм, адже він відштовхнув мене від пікапа, сам при цьому ризикуючи бути розчавленим. Я намагалася розповідати переконливо, а тим часом Майк, Джесика, Ерик та інші стверджували, що вперше помітили Едварда, тільки коли відтягнули фургон.

Я запитувала себе: чому ніхто не зауважив, що він стояв далеко від пікапа, перш ніж раптово, неймовірним чином урятувати мені життя? Яка прикрість! Я зрозуміла: нікого, крім мене, не обходить, де перебуває і що робить Едвард Каллен, ніхто не спостерігає за ним, як я. Я жалюгідна.

Едварда не оточував натовп цікавих учнів, спраглих почути інформацію з перших уст. Народ і далі його уникав. Каллени і Гейли, як завжди, сиділи за окремим столом, нічого не їли і розмовляли лише між собою. Жоден із них, особливо Едвард, більше не дивився у мій бік.

Коли ми опинялися за однією партою на біології, він якнайдалі відсувався і цілковито не помічав моєї присутності. Лише інколи, коли його кулаки раптом до болю стискалися — напнута шкіра здавалася ще білішою, — у мене закрадався сумнів, чи така вже у нього коротка пам’ять.

Єдине пояснення, що спадало мені на думку, — він шкодує про те, що не дав мені загинути під колесами Тайлерового фургона.

Я страшенно хотіла з ним поговорити, що і спробувала зробити наступного після пригоди дня. Під час останньої розмови біля палати інтенсивної терапії ми обоє були занадто роздратованими. Я гнівалася на нього за те, що він не хоче розповісти мені правду, хоча я бездоганно виконала свою частину неписаної угоди. Але, так чи інак, він урятував мене від смерті, байдуже як. Тому наступного ранку вогонь гніву охолонув до благоговійної вдячності.

Коли я зайшла до лабораторії, Едвард сидів за партою, дивлячись просто перед собою. Я сіла на місце, очікуючи, що він повернеться до мене. Натомість він ніяк не відреагував на мою появу.

— Привіт, Едварде! — сказала я привітно, щоб продемонструвати, що збираюсь поводитися добре.

Він повернув голову на кілька міліметрів, уникаючи зустрічатися зі мною поглядом, легенько кивнув і знову зосередився на протилежному кінці класу.

Це була наша остання «розмова», хоча він і далі щодня сидів поруч, за тридцять сантиметрів від мене. Інколи, не в змозі втриматись, я спостерігала за ним здалеку — у кафетерії, наприклад, чи на стоянці. Я помічала, як золотаві очі день-у-день помітно темнішають. Але у класі я звертала на нього рівно стільки уваги, як він на мене. Я почувалася нещасною. Щоночі він прилітав у мої сни.

Незважаючи на мої безсовісні брехні у листах, Рене вдалося прочитати між рядків про мою депресію. Схвильована, вона телефонувала кілька разів. Я переконувала її, що це погода погано впливає на мій настрій.

Хоча б Майк принаймні отримував задоволення від явно прохолодних стосунків між мною і моїм напарником по лабораторних роботах. Я бачила, як Майк переймався, що сміливий Едвардів учинок скорить мене, і як йому полегшало на душі, коли він помітив, що все вийшло з точністю до навпаки. Він почувався впевненіше, сидячи на краєчку парти перед початком біології, теревенячи зі мною та геть-чисто ігноруючи Едварда, котрий, утім, теж не помічав нас.

Сніг щез, як і не було, після того небезпечного дня з ожеледицею. Майк був розчарований, що йому не вдалося організувати снігову битву, але й водночас задоволений, адже наближалася поїздка на узбережжя. Тим часом щодня падав дощ, і тижні минали один по одному.

Джесика повідомила мені ще про одну подію, що бовваніла попереду. Вона зателефонувала в перший вівторок березня, щоб запитати, чи я не проти, якщо вона запропонує Майкові бути її кавалером на весняному учнівському балу, що відбудеться за два тижні.

— Ти точно не проти… ти не збиралася його запрошувати? — перепитала вона, коли я сказала, що мені абсолютно байдуже.

— Ні, Джес, я туди не піду, — запевнила я її. Танці — щось далеко поза межами моїх скромних здібностей.

— Буде дуже весело… — її спробі переконати мене бракувало ентузіазму. Я підозрювала, що Джесиці більше до вподоби моя незрозуміла популярність, ніж, власне, я сама.

— Ви славно потанцюєте з Майком, — підбадьорила я її.

Наступного дня я з подивом помітила, що Джесика поводиться незвичайно тихо і стримано на тригонометрії та іспанській. Вона мовчки пройшла повз мене на перерві. Я побоялася запитати її, в чому річ. Якщо Майк відмовився, я — остання людина на світі, з якою вона захоче про це поговорити.

Побоювання зросли під час ланчу. Джесика всілася подалі від Майка і весело щебетала з Ериком. Майк також був навдивовижу небалакучим.

Майк відмовчувався і коли ми йшли до класу. Його збентежений вираз не обіцяв нічого хорошого. Він мовчав, доки я не сіла на місце, а він не вмостився на краю парти. Як завжди, у мене по спині бігали мурашки від того, що Едвард перебуває на відстані витягненої руки — і водночас так далеко, ніби він — лише плід моєї уяви.

— Знаєш, — сказав Майк, розглядаючи підлогу, — Джесика запросила мене на весняний бал.

— Чудово, — прокоментувала я радісним і задоволеним тоном. — Ви казково проведете час разом.

— Ну… — запнувся він, споглядаючи мою посмішку. Він явно очікував іншої відповіді. — Я сказав їй, що подумаю.

— Чому ти так з нею повівся? — у моєму голосі прозвучали несхвальні нотки, хоча насправді я відчула полегшення, що він не відмовив їй категорично.

Його обличчя почервоніло як буряк, він знову втупився в підлогу. Жалість похитнула мою рішучість.

— Я… я подумав… ну, може, ти хотіла мене запросити…

Я відповіла не відразу, невдоволено перечікуючи хвилю провини, що накотила на мене. Краєчком ока я зауважила, як голова Едварда інстинктивно сіпнулася вбік.

— Майку, я гадаю, тобі варто прийняти її запрошення, — сказала я.

— Ти вже когось запросила? Цікаво, чи Едвард помітив, як Майк зиркнув на нього.

— Ні, — запевнила я Майка. — Я взагалі не збираюся на бал.

— Чому? — присікався він.

Мені не хотілося розводитися на тему, наскільки травмоне-безпечним заняттям є для мене танці, тому я швидко вигадала інше пояснення.

— В ту суботу я збираюся до Сієтла, — пояснила я. У будь-якому разі мені треба було вирватися з міста, а тут ідеальна нагода вбити двох зайців.

— А ти не можеш поїхати в інші вихідні?

— Вибач, але ні, — сказала я. — І не варто змушувати Джес чекати далі. Це неввічливо.

— Мабуть, ти маєш рацію, — промимрив Майк і пригнічено поповз до свого місця. Я заплющила очі й натиснула пальцями на скроні, щоб вичавити з голови відчуття провини і співчуття. Містер Банер почав заняття. Я зітхнула і розплющила очі.

Едвард з цікавістю дивився просто на мене. Знайомий відтінок розчарування у чорних очах наразі здавався помітнішим, ніж будь-коли.

Я здивовано поглянула на свого сусіду, очікуючи, що він швидко відведе погляд. Натомість він продовжував дивитися мені у вічі, наче вивчаючи, досліджуючи. Не варто й казати, що відвела погляд я. Руки затремтіли.

— Каллен? — звернувся до мого сусіди учитель, очікуючи відповідь на запитання, що пройшло повз мене.

— Цикл Кребса, — відповів Едвард. Він здавався невдоволеним, що довелося обернутися, щоб поглянути на містера Банера.

Тільки-но Едвард переключився на вчителя, я втупилася в підручник, намагаючись зібратися з духом. Хоробрість — не моя чеснота, отож я перекинула волосся на праве плече, щоб затулити обличчя від Едварда. Важко повірити, що шквал емоцій викликав один-єдиний погляд, який він із доброго дива вирішив уперше кинути на мене за кільканадцять минулих тижнів. Не можна дозволити, щоб Едвард мав на мене такий вплив. Я жалюгідна. Та це ще й шкідливо.

Я щосили намагалася не помічати Едвардової присутності до кінця уроку, або, оскільки це — нездійсненне завдання, принаймні не подавати вигляду, що мене обходить його сусідство. Коли нарешті пролунав дзвоник, я повернулася спиною, щоб зібрати речі, гадаючи, що Едвард, як завжди, відразу зникне з класу.

— Белло? — голос не мав би видатися таким знайомим, ніби я не пару коротких тижнів, а все життя насолоджувалася його звучанням.

Я повільно, неохоче обернулася. Не хотіла відчути те, що, знала, відчую, тільки-но погляну на занадто досконале обличчя. Коли я нарешті повернулася до Едварда, у мене був підозріливий вигляд. Його лице нагадувало згорнену книгу. Він сидів мовчки.

— Що трапилось? Ви знову розмовляєте зі мною? — нарешті поцікавилась я ненавмисно роздратованим голосом.

Його губи смикнулися, борючись із посмішкою.

— Та ні, не зовсім, — визнав він.

Я заплющила очі та глибоко вдихнула носом, розуміючи, що починаю скреготіти зубами. Він чекав.

— То чого ж ти хочеш, Едварде? — запитала я, не розплющуючи очей: так розмовляти з ним було набагато легше.

— Вибач, — у його голосі бриніла щирість. — Я знаю, що поводжуся дуже нечемно. Але так краще, повір.

Я розплющила очі. На Едвардовому лиці був серйозний вираз.

— Я не розумію твоїх слів, — обережно мовила я.

— Буде краще, якщо ми не дружитимемо, — пояснив він. — Повір мені.

Я примружилася. Це ми вже чули.

— Шкода, що ти не збагнув цього раніше, — прошипіла я крізь зуби. — Міг би вберегти себе від такого жалю.

— Жалю? — вочевидь, мої слова і те, як я їх вимовила, захопили його зненацька. — Жалю через що?

— Через те, що ти не дозволив клятому фургону мене розчавити.

Едвард був приголомшений і витріщився на мене, не вірячи власним вухам.

Коли він нарешті заговорив, то здавався майже розлюченим.

— Ти гадаєш, я шкодую, що врятував тебе?

— Я знаю, що це так, — відрізала я.

— Нічого ти не знаєш. Він точно розлютився.

Я різко відвернулася, стиснувши зуби, щоб стримати дикі звинувачення, які хотілося жбурнути йому в обличчя.

Зібравши книжки, я підвелася і попрямувала до дверей. Я збиралася граційно випливти із класної кімнати, але, звичайно ж, перечепилася через носак власних черевиків у дверях і впустила книжки. Якусь мить я нерухомо стояла, роздумуючи, чи не варто залишити їх на підлозі. Потім зітхнула і нахилилася, щоб зібрати їх. Едвард був тут як тут і встиг згребти їх в оберемок, який віддав мені з незворушним виразом обличчя.

— Дякую, — відповіла я голосом Снігової Королеви. Він примружив очі.

— Завжди будь ласка, — не розгубився він.

Я рвучко випросталася, знову відвернулася і не оглядаючись велично попрямувала до спортзалу.

Фізкультура була жорстокою. Ми перейшли до баскетболу. Команда не пасувала мені м’ячі, це добре, але погано те, що я безліч разів гепалася на підлогу. Інколи падала не тільки я. Того дня моя незграбність зросла, бо думки крутилися навколо Едварда. Я намагалася зосередитися на ногах, але він постійно заповзав у голову тоді, коли потрібно було тримати рівновагу.

Як завжди, закінчення занять принесло полегшення. Я ледве не бігла до пікапа — навколо вешталося забагато людей, з якими я прагнула уникнути зустрічі. Під час аварії пікап зазнав мінімальних пошкоджень. Довелося замінити задні фари; якби я прискіпливо ставилася до його зовнішнього вигляду, то могла б трохи підрихтувати кузов. Тайлеровим батькам довелося продати фургон на запчастини.

У мене ледве не стався удар, коли я побачила високу темну постать, що стояла, схилившись на пікап. Потім до мене дійшло, що це Ерик. Я не зупинилася.

— Привіт, Ерику! — гукнула я.

— Привіт, Белло.

— Ти щось хотів? — запитала я, відмикаючи двері. Я не звернула уваги на напруження в його голосі, тому наступна репліка не на жарт приголомшила мене.

— М-м-м, я просто подумав… ти не хочеш піти зі мною на бал? — на останньому слові голос його затремтів.

— Я думала, дівчина має вибирати, з ким їй піти, — я була занадто вражена, щоб відповісти дипломатично.

— Ну, так, — зізнався він присоромлено. Я заспокоїлася і зробила спробу тепло посміхнутися.

— Дякую за запрошення, але того дня я збираюся до Сієтла.

— А, — сказав він, — може, якось іншим разом.

— Звичайно! — погодилась я і відразу прикусила язика. Не хочеться, щоб він сприйняв мої слова буквально.

Ерик згорбившись поплентався назад до школи. Почулось тихеньке хихикання.

Едвард проминав пікап, дивлячись прямо поперед себе, зі стис ну ти ми губами. Я різко рвонула двері й заскочила в машину, зачинивши їх із гуркотом, з оглушливим ревом запустила двигун і дала задній хід у проїзд. Едвард уже був у авті за два місця від мене й елегантно вигулькнув перед пікапом, вправно підрізавши мене. Тут він зупинився, щоб почекати на родичів, — я бачила, як вони вчотирьох прямують до стоянки; йти їм залишалося пристойно, від самого кафетерію. Я зважила ідею пом’яти блискучий багажник «вольво», але навколо було забагато свідків. Я втупилася у дзеркало заднього огляду. Ззаду утворилася невелика пробка. Відразу за пікапом Тайлер Кроулі махав рукою зі щойно придбаної старої «сентри». Я була занадто роздратована, щоб привітати його у відповідь.

Поки я сиділа, дивлячись куди завгодно, тільки не на машину спереду, почула стук у вікно пасажирського сидіння. Я зиркнула туди; це виявився Тайлер. Не зовсім розуміючи, що до чого, я кинула оком у дзеркало заднього огляду. Його машина працювала, ліві дверцята були відчинені. Я потягнулася крізь кабіну, щоб опустити скло. Його заклинило. Опустила вікно до половини, потім здалася.

— Вибач, Тайлере, я застрягла через Каллена, — сказала я неприязно — це ж очевидно, що пробка утворилася не з моєї вини.

— Та я знаю. Я просто хотів тебе дещо запитати, коли вже ми все одно тут стоїмо, — вишкірився він.

Не може цього бути!

— Ти запросиш мене на бал? — вів далі він.

— Тайлере, мене не буде у місті, — відповіла я доволі різко. Втім, варто пам’ятати, він не відповідає за те, що я витратила весь денний запас терпіння на Майка з Ериком.

— Так, Майк говорив мені, — зізнався він.

— Чому тоді…?

Він знизав плечима.

— Я думав, ти його культурно відшила. Так, за слова свої він точно відповідає.

— Послухай, Тайлере, — повторила я, намагаючись приховати роздратування, — мене справді в той день тут не буде.

— Нічого. Це не останній учнівський бал.

Перш ніж я встигла вставити свої п’ять копійок, він почимчикував до «сентри». Я зиркнула вперед і побачила, як Аліса, Розалія, Еммет і Джаспер прослизнули до «вольво». Едвард дивився у дзеркало заднього огляду. Дивився на мене. Понад усякий сумнів, він здригався від сміху, ніби чув кожне Тайлерове слово. Нога, що лежала на педалі газу, нестерпно засвербіла. Один невеличкий удар не нашкодить нікому з пасажирів, тільки трохи попсує блискучу срібну фарбу. Я завела двигун.

Каллени сіли в автівку, Едвард швидко помчав геть. Я їхала додому без поспіху, обачно, всю дорогу тихо буркочучи під носа.

Приїхавши додому, я вирішила приготувати на вечерю енчилада з куркою. Їхнє приготування — процес довгий, буде чим зайнятися. Коли я повільно проварювала цибулю з гострим чилійським перцем, задзвонив телефон. Я боролася зі спокусою не піднімати слухавку — це міг бути Чарлі або мама.

Дзвонила тріумфуюча Джесика. Майк підловив її після уроків і прийняв запрошення. Я віртуально святкувала з нею, помішуючи страву. Джесика мала швиденько закінчувати розмову, треба було подзвонити Анжелі та Лорен і розповісти їм. З найневиннішою безпосередністю я припустила, що можливо, Анжела, тихенька дівчинка, котра ходила зі мною на біологію, могла б запросити Ерика. А зарозуміла Лорен, яка постійно вдавала, що не помічає мене за обіднім столом, могла б подумати про Тайлера, адже, я чула, його досі не запросили. Джес прийшла в захват від обох ідей. Тепер, коли вона отримала Майка, я повірила в щирість її бажання побачити мене на вечірці. Я повторила історію з поїздкою до Сієтла.

Повісивши слухавку, я силкувалася зосередитись на приготуванні вечері, а саме на нарізанні курки. Щось мені не хотілося знову опинитися у палаті інтенсивної терапії. Голова йшла обертом, коли я намагалася проаналізувати все, що почула сьогодні від Едварда. Що він мав на увазі, кажучи, краще нам не бути друзями?

У мене похололо всередині, коли дійшло, що саме, швидше за все, він мав на увазі. Він не міг не помітити, як я від нього дурію; він, напевно, не хоче, щоб я ще більше ним захоплювалась… тому ми не можемо бути навіть друзями… тому що я для нього — порожнє місце.

Ну звичайно, я йому байдужа, подумала я розлючено. В очах пекло — запізніла реакція на цибулю. Я не цікавлю Едварда. А він мене — так. Цікавий… розумний… загадковий… досконалий… вродливий… і вірогідно, здатний підняти фургон однією рукою.

Нехай так. Я зможу залишити його в спокої. Я залишу його в спокої. Відбуду визначений для себе вирок тут, у чистилищі; потім, сподіваюсь, якийсь університет на південному заході країни чи на Гаваях запропонує мені стипендію. Я малювала в уяві залиті сонцем пляжі й пальми, закінчуючи енчилада і кладучи їх у духовку.

Чарлі охопили підозри, коли, прийшовши додому, він відчув запах болгарського перцю. Батька не варто звинувачувати — територіально найближче їстівна мексиканська їжа продається у Південній Каліфорнії.

Але він — коп, нехай і з маленького містечка, значить, достатньо хоробрий, щоб з’їсти перший шматочок. Здається, йому сподобалося. Кумедно було спостерігати, як він потихеньку починає довіряти моїм кухарським талантам.

— Тату, — сказала я, коли він майже закінчив вечеряти.

— Так, Белло.

— М-м-м… я хочу тобі сказати, що збираюся на день до Сієтла — через суботу відсьогодні. Ти не проти?

Я не планувала просити дозволу і започатковувати погану традицію, але фраза вийшла грубуватою, тому я дещо видозмінила її кінцівку.

— Навіщо? — здивувався він, наче на світі не було нічого, чого не можна знайти у Форксі.

— Ну, я хотіла придбати пару книжок — бібліотека тут дуже бідна — і заодно походити крамницями…

У мене було більше грошей, ніж я звикла мати, адже завдяки Чарлі я не витратила на машину ні копійки. Хоча, з іншого боку, після кожного візиту на заправку гаманець не те щоб важчав…

— Пікап з’їсть чимало бензину, — сказав Чарлі, ніби прочитавши думки.

— Знаю, я заправлюся у Монтесано та в Олімпії, і в Такомі, якщо доведеться.

— Ти поїдеш сама? — запитав він. Хтозна, підозрює він про наявність у мене не відомого йому хлопця — чи просто хвилюється після випадку на стоянці?

— Сама.

— Сієтл — велике місто, ти можеш заблукати, — стурбовано мовив він.

— Тату, Фенікс був уп’ятеро більший за Сієтл. Я можу скористатися картою, не панікуй.

— Хочеш, я поїду з тобою? Я зробила відчайдушну спробу приховати переляк.

— Тату, все нормально. Швидше за все, я простирчу цілий день у роздягальнях. Ти знудишся.

— Гаразд, добре.

Думка про те, що доведеться сидіти в крамницях жіночого одягу бодай якийсь відрізок часу, моментально роззброїла тата.

— Дякую, — посміхнулась я йому.

— А на весняний бал ти встигнеш?

Бе-е-е. Тільки в такому маленькому містечку батько може знати, коли у школі проходять танцювальні вечірки.

— Ні, тату, я не танцюю.

З-поміж усіх людей на світі саме він повинен поділяти мою нелюбов до танців. Проблеми з координацією дісталися мені у спадок не від мами. Він зрозумів.

— Тоді добре, — підсумував він.

Наступного ранку, заїхавши на стоянку, я навмисне припаркувалася якнайдалі від сріблястого «вольво». Я не хотіла випробовувати власну силу волі, щоб потім не довелося купляти Калленам нове авто. Вилізши з кабіни, я машинально гралася ключами. Вони впали у калюжу під ногами. Я нахилилася, щоб підняти їх, але білосніжна рука з блискавичною швидкістю вихопила їх у мене буквально з-під носа. Я різко випросталася. Едвард Каллен стояв поруч, розслаблено спершись на пікап.

— Як ти це робиш? — злість боролася в мені із за чудуванням.

— Роблю що? — відповів він, простягаючи ключі. Я підставила руку, він впустив їх у долоню.

— З’являєшся нізвідки.

— Белло, хіба я винен, що ти винятково неуважна, — сказав він тихим, оксамитовим, глибоким голосом.

Я сердито подивилася на досконале лице. Сьогодні очі знову стали світлими — насичений золотавий мед. Мені довелося опустити погляд долу, щоб зібратися з думками, які вперто розбігалися врізнобіч.

— Навіщо ти вчора організував на стоянці пробку? — поцікавилась я, не дивлячись на Едварда. — Я думала, ти маєш вдавати, що мене не існує, а не злити до чортиків.

— Я не для себе, а заради Тайлера. Повинен був дати йому шанс, — тихенько засміявся він.

— Ти… — хапнула я ротом повітря, як риба, не в змозі підібрати годяще лайливе слово. Здавалося, полум’я мого гніву мало б фізично палити Едварда, а він натомість мав задоволений вигляд.

— Я в жодному разі не вдаю, що тебе не існує, — вів далі він.

— Отже, намагаєшся замучити мене до смерті? Закінчити те, що не вдалося Тайлеровому фургону?

У темно-жовтих очах спалахнув гнів, губи витягнулися у пряму лінію — вірна ознака зникнення жартівливого настрою.

— Белло, ти просто смішна, — у тихому голосі забринів холод.

Пальці мої нервово затремтіли — так сильно захотілося заїхати по чомусь. Дивно: зазвичай потяг до насильства для мене не характерний. Я повернулася до Едварда спиною і пішла геть.

— Стривай! — гукнув він. Я йшла далі під дощовими струменями, голосно хлюпаючи по калюжах. Він не відставав, легко наздоганяючи мене.

— Вибач, це було грубо, — сказав він, ідучи поряд. Я проігнорувала репліку. — Не кажу, що це неправда, — продовжував він, — але все одно говорити це тобі було грубо з мого боку.

— Чому б тобі не дати мені спокій? — пробурчала я.

— Я хотів дещо у тебе запитати, а ти збила мене з думки, — засміявся він. Здається, до Едварда повернувся гарний гумор.

— Скажи мені, у тебе роздвоєння чи розтроєння особистості? — сухо запитала я.

— Ти знову починаєш. Я зітхнула.

— Ну гаразд, що ти хотів запитати?

— Я тут подумав, у ту суботу, коли відбудеться весняний бал…

— Це жарт, чи що? — перебила я, повертаючись до нього. Моє обличчя витягнулося, коли я побачила його вираз.

Очі посміхалися лукаво й весело.

— Ти не будеш така люб’язна, щоб дозволити мені закінчити?

Я прикусила губу і з’єднала пальці рук у замочок, щоб часом не накоїти дурниць.

— На днях я почув, що ти збираєшся до Сієтла, і хотів поцікавитися, ти не проти, щоб тебе підкинули?

Оце так сюрприз.

— Що? — не розуміла я, куди він хилить.

— Ти не проти, щоб тебе підкинули до Сієтла?

— Хто? — заінтриговано запитала я.

— Я, звичайно, — чітко вимовив він кожен склад, ніби розмовляючи із розумово неповноцінною.

Я досі не могла вийти зі ступору.

— Навіщо?

— Ну, я планував найближчим часом навідатися в Сієтл і, правду кажучи, не впевнений, що твій пікап витримає дорогу.

— Пікап у відмінному стані, спасибі велике за турботу.

Я знову рушила, але подив був завеликим, щоб підтримувати належний рівень гніву.

— А скільки разів тобі доведеться заповнювати бак? — Едвард знову наздогнав мене.

— Не розумію, чому відповідь на це питання має тебе обходити.

Клятий власник блискучого новенького «вольво»!

— Марнування вичерпних ресурсів Землі стосується кожного.

— Едварде, давай по-чесному, — я відчула, як тілом пробігають іскорки, коли я вимовляю його ім’я. Ненависне почуття. — Я тебе не розумію. Я вважала, ти не хочеш зі мною дружити.

— Я сказав, що було б краще, якби ми не дружили, проте не говорив, що не хочу стати твоїм другом.

— О, дякую, тепер усе зрозуміло, — сарказм дався мені нелегко. Я відчула, що зупинилася. Наразі від дощу нас захищав дах кафетерію, і я могла краще роздивитися Едвардове обличчя. Що, понад усякий сумнів, не сприяло чіткості мислення.

— Для тебе було б… безпечніше не дружити зі мною, — пояснив він. — Але я стомився тікати від тебе, Белло.

Коли він говорив останнє речення, його очі яскраво засяяли, а голос забринів щирим почуттям. Я вмить забула, як треба дихати.

— Ти поїдеш зі мною в Сієтл? — запитав він, не змінюючи тону.

Не здатна говорити, я лише кивнула.

Він на мить усміхнувся, потім набрав серйозного вигляду.

— Тобі насправді варто триматися від мене подалі, — попередив він. — Побачимося в класі.

Він круто розвернувся і пішов назад по доріжці, якою ми щойно йшли.


Розділ 5

Група крові


На англійську я йшла, наче в тумані. Навіть не відразу зрозуміла, що коли я зайшла в клас, урок уже почався.

— Дякую, що вирішили приєднатися до нас, міс Свон, — довелося вислухати принизливий коментар містера Мейсона.

Я почервоніла і щодуху кинулася на місце.

Лише по закінченні уроку я помітила, що Майк не сидів поруч, як завжди. Совість зашипіла всередині. Але вони з Ериком звично зустріли мене біля дверей, тому я дійшла висновку, що маю надію на прощення. Дорогою Майк потроху повертався до нормального стану, його запал зростав пропорційно розповіді про прогноз погоди на вихідні. Згідно з прогнозом дощ мав на пару днів припинитися, тому, можливо, нам нарешті вдасться здійснити подорож на узбережжя. Я намагалася виказувати побільше ентузіазму — як компенсацію за вчорашнє розчарування. Це було нелегко; дощ не дощ, а поїду я туди не раніше, як рак свисне, і то коли пощастить.

Решта ранку промайнула як одна велика розмита пляма. Було важко переконувати себе, що нещодавня розмова з Едвардом, те, як він дивився на мене, — не плід моєї уяви. Можливо, це просто реалістичний сон, який я сплутала з життям. Такий варіант подій здавався вірогіднішим за те, що я хоч трохи цікавлю Каллена.

Тому коли ми з Джесикою зайшли до кафетерію, я відчувала водночас і нетерплячку, і острах. Хотіла поглянути Едварду в обличчя, побачити, чи він знову — холодна, байдужа маска, яку я знала протягом останніх тижнів. Або переконатися, що якимось дивом я справді чула сьогодні вранці саме те, що мені здалося.

Джесика без кінця щебетала про плани щодо балу — Лорен і Анжела запросили Ерика з Тайлером, вони збиралися йти великою компанією, — не звертаючи уваги на те, що я її не слухаю.

Хвиля розчарування охопила мене, коли мої очі безпомилково знайшли Калленівський столик. За ним сиділо четверо, Едварда там не було. Він пішов додому? Морально розчавлена, я пленталася у черзі за балакучою Джесикою. У мене пропав апетит, я купила тільки лимонад. Все, чого мені хотілося, — сидіти і сердито дутися на ввесь світ.

— Едвард Каллен знову витріщається на тебе, — зауважила Джесика, пробивши стіну байдужості його ім’ям. — Хотіла б я знати, чому він сьогодні сидить сам.

Моя голова підскочила вгору. Я простежила погляд Джесики і побачила Едварда з небезпечною посмішкою на вустах — він пильно дивився на мене з-за порожнього столу у протилежному від звичного Калленівського кінця кафетерію. Тільки-но зустрівшись поглядом зі мною, він підняв руку і порухом вказівного пальця запропонував мені приєднатися до нього. Я витріщилася, не вірячи своїм очам, він підморгнув мені.

— Це він тебе кличе? — поцікавилася Джесика образливо здивованим голосом.

— Напевно, йому потрібна допомога з домашнім із біології, — промимрила я, щоб її заспокоїти. — Піду подивлюся, що він хоче.

Я спиною відчувала, як вона витріщилася мені вслід. Дійшовши до стола, я нерішуче сперлася на стілець, що стояв навпроти.

— Чому б тобі не посидіти сьогодні біля мене? — запитав Едвард, усміхаючись.

Я автоматично сіла, обережно спостерігаючи за ним. Він досі всміхався. Як складно повірити, що на світі існують такі прехороші хлопці! Я боялася, що він раптом зникне, мов джин у димовій завісі, а я прокинуся.

Здавалося, він чекає, коли я що-небудь скажу.

— Щось змінилося? — нарешті розродилась я.

— Ну… — замовкнув він на хвильку, а тоді випалив кінець речення залпом, — я вирішив, що оскільки я прямую до пекла, то не варто розмінюватися на дрібниці.

Я чекала, поки він скаже щось нормальне, не абракадабру. Минали секунди.

— Знаєш, чесно кажучи, я не зрозуміла жодного слова, — врешті не витримала я.

— Я знаю, — він знову посміхнувся і швидко змінив тему. — Гадаю, твої друзі розлютилися на мене за те, що я тебе викрав.

— Переживуть. Я спиною відчувала їхні напружені погляди.

— Я можу тебе не повернути, — в його очах спалахнула лиховісна іскорка.

Я ледве не подавилася повітрям. Едвард розреготався.

— Щось у тебе вигляд схвильований.

— Аж ніяк, — відповіла я, та як на зло, голос урвався. — Власне, я здивована. У чому причина всього цього?

— Я казав тобі — я стомився тікати від тебе. Тому і здаюсь, — губи досі посміхалися, але очі кольору вохри були серйозні.

— Здаєшся? — збентежено перепитала я.

— Так, здаюся. Більше не буду вдавати з себе хорошого хлопчика. Робитиму те, що хочеться, і будь що буде.

Поки Едвард говорив, посмішка зів’яла, в голосі забриніли залізні нотки.

— Ти знову мене заплутав. Ох ця небезпечна посмішка, від якої перехоплює дух!

— Я постійно говорю більше, ніж варто, коли розмовляю з тобою. Це одна з основних проблем.

— Не хвилюйся, я все одно нічого не розумію, — сказала я стомлено.

— Я на це розраховую.

— Коротше кажучи, коли без викрутасів — ми тепер друзі?

— Друзі… — задумливо і двозначно протягнув він.

— Чи ні? — прошепотіла я. Він вишкірився.

— Гадаю, ми можемо спробувати. Але попереджаю, я — поганий друг для тебе, — незважаючи на посмішку, пересторога прозвучала серйозно.

— Ти без кінця це повторюєш, — відзначила я, намагаючись не зважати на несподіване тремтіння в колінах і говорити веселим голосом.

— Так, тому що ти мене не чуєш. Я досі чекаю, коли ти нарешті мені повіриш. Якщо ти мудра, то уникатимеш мене.

— Здається, ти чітко висловив думку щодо моїх розумових здібностей, — примружилась я.

Він усміхнувся, ніби вибачаючись і водночас констатуючи реальний стан речей.

— Отже, оскільки я… не така мудра, ми — друзі? — зробила я вимучену спробу привести дивний діалог до логічного кінця.

— Приблизно так.

Я втупилася у власні долоні, що стискали пляшку із лимонадом, не знаючи, що робити чи казати далі.

— Про що ти зараз думаєш? — поцікавився Едвард.

Я поглянула у глибокі золотаві очі, їхній дурман полонив мене, і я, як завжди, випалила правду.

— Намагаюся збагнути, що ти за один.

Його щелепа напружилася, але він зусиллям волі втримав на губах усмішку.

— Ну і як, є успіхи? — безцеремонно запитав він.

— Якби ж то, — зізналась я. Він усміхнувся.

— Твої версії?

Я почервоніла. Протягом останнього місяця я безуспішно намагалася вибрати між Брюсом Вейном і Пітером Паркером. Хіба у такому зізнаєшся?

— Ти мені не скажеш? — запитав Едвард, із неймовірно спокусливою посмішкою схиляючи голову.

Я хитнула головою.

— Мені соромно зізнатися.

— Ти розбиваєш мені серце, — поскаржився він.

— Ні, — похитала я головою, прижмурюючись, — не уявляю, як це може розбити серце — відмова розповісти комусь свої думки, коли цей хтось постійно говорить загадковими фразами, вигаданими навмисно, щоб ти не спала вночі й намагалася втямити, що він мав на увазі… хіба через це варто засмучуватися?

Він скривився.

— Чи ліпше сказати, — вела я далі, даючи волю довго стримуваному обуренню, — за цим кимось тягнеться до біса довгий шлейф із дивних учинків. Наприклад, одного дня він на межі неможливого рятує тобі життя, а наступного ставиться, як до пранцюватої, і не дає жодних пояснень, переступаючи через власні обіцянки. Така поведінка не здатна нікого засмутити, правда?

— Бачу, ти не на жарт розійшлася.

— Ненавиджу подвійні стандарти. Ми сердито втупилися одне в одного. Едвард подивився кудись за моє плече і раптом засміявся.

— Що?

— Твоєму хлопцеві здається, що я поводжуся з тобою невиховано: він обговорює з друзями, йти йому сюди і поставити мене на місце чи ні, — вишкірився він.

— Я не знаю, кого ти маєш на увазі, — холодно відповіла я, — але, так чи інак, я впевнена, ти помиляєшся.

— Я не помиляюся. Я казав тобі — більшість людей читаються, як розгорнута книга.

— Я — щасливий виняток, звичайно.

— Так. Ти — виняток, — його настрій раптом змінився, в очах з’явився задумливий вираз. — Хотів би я знати, чому так.

Пильний погляд Едварда витримати було неможливо. Я опустила очі й зосередилася на відкручуванні кришечки з досі невідкоркованого лимонаду, потім зробила великий ковток, дивлячись на стіл і не бачачи його.

— Ти не голодна? — невесело потурбувався Едвард.

— Ні, — мені не світило зізнаватися, що я наїлася під зав’язку — його загадками й поведінкою. — А ти? — запитала я, за уваживши порожній стіл.

— Дякую, я не голодний.

Щось дивне промайнуло в Едвардовому виразі обличчя: здавалося, він кинув лише йому зрозумілий жарт.

— Ти не міг би зробити мені послугу? — сказала я після хвилинного вагання.

Едвард зненацька насторожився.

— Це залежить від того, щo ти попросиш.

— Нічого особливого, — запевнила я. Він чекав — підозріливо, але водночас заінтриговано.

— Я тут подумала, було б добре, якби ти заздалегідь попередив, коли тобі наступного разу спаде на думку мене ігнорувати. Для мого добра. Щоб я, так би мовити, приготувалася.

Я роздивлялася пляшку солодкої води, крутячи мізинцем навколо різьби на вінчику.

— Справедлива вимога. Коли я підняла очі, він щосили намагався не розреготатися.

— Дякую.

— В такому разі можу я отримати відповідь на одне запитання? — зажадав він.

— Одне.

— Розкажи мені хоч одну з твоїх версій. Отакої.

— На це запитання я не відповідатиму.

— Ти не визначила запитання, ти пообіцяла одну відповідь, — нагадав він.

— Ти сам порушував обіцянки, забув? — не розгубилась я.

— Лише одну версію, я не сміятимусь.

— Сміятимешся, — в цьому я не сумнівалася.

Він опустив очі додолу, а потім опалив мене бурштиновим вогнем крізь довгі чорні вії.

— Я прошу тебе, — прошепотів він, нахиляючись до мене.

Я кліпнула, втративши почуття реальності. Чорт забирай, як він це робить?

— Е-е-е… що ти казав…

— Будь ласка, розкажи мені одну найбезневиннішу версію. Як багато почуття у його очах!

— Ну, можливо, тебе вкусив радіоактивний павук? Цікаво, він володіє гіпнозом? Чи я настільки легка здобич?

— Не надто творчий підхід, — іронічно фиркнув Едвард.

— Вибач, що думаю, те й кажу, — наїжачилась я.

— Холодніше не буває, — ще й дражниться воно.

— Ніякого павука?

— Ні.

— Ніякої радіації?

— Абсолютно.

— Промазала, — зітхнула я.

— Криптоніту я теж не боюся, — захихотів Едвард.

— Ти обіцяв не знущатися, пам’ятаєш? Він чесно почав боротися зі сміхом.

— Зрештою я доберуся до істини, — попередила я.

— Краще не треба, — він знову посерйознішав.

— Тому що…

— А що коли я не супергерой? Що коли я негідник? — грай ливо посміхнувся він, та очі залишились бездонними проваллями.

— О, — сказала я, раптом звівши докупи всі попередні натяки, — я розумію.

— Розумієш? — вираз його обличчя враз посуворішав, наче він злякався, що випадково бовкнув зайвого.

— Ти небезпечний? — припустила я. Пульс прискорився, я інтуїтивно відчула достовірність здогадки. Едвард справді небезпечний. Він це постійно намагається мені сказати.

Він просто подивився з незрозумілим для мене виразом у очах.

— Але ти не поганий, — прошепотіла я, хитаючи головою. — Ні, я не вірю, що ти — поганий.

— Тут ти помиляєшся, — сказав він майже нечутно. Опустив очі, вкрав мою кришечку і почав крутити її в руках. Я дивилася на нього, думаючи, чому мені не страшно. Він говорив серйозно, жодного сумніву. Я почувалася стривожено, на краю… і більше за все на світі — захоплено. Як завжди так почувалася поруч із ним.

Над столом запанувала тиша. Я не помітила, як ми залишилися в кафетерії майже самі. Я скочила на ноги.

— Ми спізнимося на урок.

— Я сьогодні не піду на біологію, — сказав він, так швидко обертаючи кришечку, що вона перетворилася на нечітку пляму.

— Чому ні?

— Час від часу забивати на уроки корисно для здоров’я, — посміхнувся він, але в очах майнула стурбованість.

— Тоді я пішла, — сказала я. — Я, наприклад, боюся, що мене зловлять.

Едвард знову зосередився на кришечці.

— Гаразд, до зустрічі.

Мене мучили сумніви, просто роздирали. Коли нарешті дзвоник змусив мене щодуху побігти до дверей, я кинула останній погляд на Едварда. Він нерухомо сидів за столом.

Поки я мчала до класу, думки в голові крутилися швидше за кришечку в руках Едварда. Я отримала відповіді на зовсім мало запитань у порівнянні з тим, скільки з’явилося нових.

Принаймні дощ припинився.

Мені пощастило, містера Банера не було, коли я залетіла в клас. Я швидко всілася на місце, розуміючи, що Майк з Анжелою не зводять із мене очей. Майк мав ображений вигляд, Анжела була здивована і вражена.

Тут зайшов містер Банер, закликаючи до тиші. Він намагався втримати в руках кілька маленьких картонних коробок, потім поставив їх на Майкову парту, звелівши пустити по класу.

— Я хочу, щоб усі взяли по одному предмету з кожної коробки, — сказав він, витягуючи із кишені робочого халата пару гумових рукавичок і надягаючи їх. Різкий ляскіт, із яким рукавички охопили зап’ястки, видався мені лиховісним. — Першою ви берете картку-індикатор, — продовжував учитель, беручи білу картку з чотирма квадратиками і показуючи її. — Потім — чотирьохзубчатий аплікатор, — продемонстрував він щось схоже на майже беззубий гребінець. — І нарешті — стерильний мікроланцет, — він витягнув блакитну пластикову упаковку і розірвав її.

Хоча звідси ланцета видно не було, у мене похололо в животі.

— Я підійду до кожного з піпеткою з водою, щоб приготувати ваші картки, тому, будь ласка, не починайте раніше, ніж потрібно, — він почав із Майкового столу, обережно крапнувши по крапельці води у кожен квадратик на картці. — Потім ви повинні обережно проколоти собі палець ланцетом, — він схопив Майкову руку і загнав гострий кінець у подушечку середнього пальця.

О ні. По моєму лобові потекла липка рідина.

— Крапніть по крапельці крові на кожен зубець аплікатора, — продемонстрував містер Банер, стиснувши Майків палець, доки не з’явилася кров.

Я конвульсивно ковтнула слину, відчуваючи, як вміст шлунку починає підніматися.

— Після цього нанесіть кров на картку, — сказав містер Банер, високо підносячи картку з чотирма червоними точками, щоб було видно всім.

Я заплющила очі, намагаючись почути голос крізь нестерпний шум у вухах.

— Наступного тижня місія Червоного Хреста проводитиме у Порт-Анджелесі акцію по збору крові, тому, я вважаю, ви маєте визначити свою групу крові, — пишався собою учитель. — Однак ті з вас, кому не виповнилося вісімнадцяти, мають отримати дозвіл у батьків. У мене на столі лежать правила.

Він далі йшов по класу, крапаючи воду з піпетки. Я притулилася щокою до холодного столу, намагаючись не втратити свідомості. Звідусіль чулися пищання, скарги, хихотіння; однокласники проштрикували пальці.

Я повільно вдихала і видихала ротом.

— Белло, з тобою все гаразд? — стурбований голос містера Банера пролунав десь поруч.

— Я знаю свою групу крові, містере Банер, — тихо відповіла я, боячись підняти голову.

— У тебе запаморочення?

— Так, сер, — промимрила я, мовчки лаючи себе останніми словами за те, що не втекла з уроку, маючи нагоду.

— Хто відведе Беллу до медпункту? — запитав учитель. Не треба було розплющувати очей, щоб зрозуміти, що першим добровольцем виявиться Майк.

— Ти зможеш іти? — поцікавився у мене містер Банер.

— Так, — прошепотіла я. Тільки дозвольте мені вийти звідси, якщо доведеться, я поповзу геть.

Майк із готовністю обхопив мене за талію і поклав мою руку на своє плече. Я важко схилилася на нього, коли ми виходили з лабораторії.

Майк потихеньку буксирував мене через шкільне подвір’я. Коли ми зайшли за ріг кафетерію, поза зоною видимості з четвертого корпусу, — на випадок, якщо містер Банер стежить за нами, — я зупинилася.

— Я посиджу хвилинку, добре? — попросила я. Майк допоміг мені сісти на бровку доріжки.

— І, Майку, мене не треба так міцно тримати, — попередила я його. У мене паморочилося в голові. Я незграбно схилилася набік, притуливши щоку до холодного вологого цементу, і заплющила очі. Ніби трохи полегшало.

— Белло, ти зовсім зелена, — схвильовано сказав Майк.

— Белло? — почувся здалеку абсолютно не схожий на Майків голос.

Ні! Тільки не це! Нехай цей до болю знайомий голос звучить лише у моїй уяві!

— Що трапилося? Вона поранилася? — голос наближався, у ньому лунала тривога. Мені не почулося. Я міцно заплющила очі. Сподіваюсь, я зараз помру. Або принаймні мене не знудить.

Майк сказав не на жарт стурбовано:

— Здається, вона зомліла. Я не знаю, що трапилося, вона навіть пальця не порізала.

— Белло, — тепер голос Едварда був зовсім поруч, у ньому забриніло полегшення. — Ти мене чуєш?

— Ні, — простогнала я. — Йди геть. Едвард засміявся.

— Я вів її до медпункту, — пояснював Майк ображеним тоном, — але вона відмовляється йти далі.

— Я її відведу, — сказав Едвард. Я відчула його посмішку. — Можеш повертатися до класу.

— Ні, — запротестував Майк. — Я повинен подбати про неї.

Раптом щось підняло мене із доріжки. Від шоку в мене розплющилися очі. Едвард легко підхопив мене на руки, наче я важила п’ять кілограмів замість п’ятдесятьох.

— Поклади мене назад, зараз-таки!

Боже, тільки б мене не знудило на нього! Тим часом Едвард рушив із місця, перш ніж я встигла договорити.

— Гей! — крикнув Майк, що враз опинився за десять кроків позаду нас.

Едвард не звернув на нього уваги.

— Ти маєш жахливий вигляд, — сказав він, шкірячи зуби.

— Поклади мене назад, на асфальт, — простогнала я. Хвилеподібні коливання, спричинені ходьбою, ніяк не сприяли покращенню самопочуття. Едвард ніс мене обережно, не притискаючи до себе, втримуючи всю вагу тіла на простягнених руках. Схоже, йому було неважко.

— Отже, ти зомліла, побачивши кров? — запитав він. Цей факт, вочевидь, видався йому дуже кумедним.

Я промовчала, знову заплющивши очі, й, щосили борючись із нудотою, зціпила зуби.

— Навіть не свою кров, — провадив він, явно отримуючи насолоду.

Не знаю, як йому вдалося відчинити двері зі мною на руках, але навколо раптом потепліло, з чого я зробила висновок, що ми зайшли в приміщення.

— О Боже! — важко видихнув жіночий голос.

— Вона зомліла на біології, — пояснив Едвард.

Я розплющила очі. Ми були в дирекції, Едвард крокував уздовж секретарської стійки в напрямку медпункту. Пані Коуп, рудоволоса секретарка, бігла поперед нього, щоб відчинити двері. Підстаркувата медсестра, відірвавшись від роману, здивовано спостерігала, як Едвард заносить мене в кімнату і ніжно кладе на хрусткий папір, що вкривав коричневий вініловий матрац на ліжку. Потім Едвард відійшов до протилежної стіни — далеко як міг у вузькій кімнатці. Його очі світилися від збудження.

— З нею нічого страшного, — переконував він перелякану мед сестру. — Вони на біології визначали групу крові.

Медсестра глибокодумно кивнула.

— Після цього із класу завжди приводять когось. Він придушив смішок.

— Сонечко, — мовила до мене медсестра, — просто полеж кілька хвилин — і все минеться.

— Знаю, — зітхнула я. Нудота потроху миналася.

— Таке часто з тобою трапляється? — запитала вона.

— Буває, — зізналась я. Едвард кашлянув, щоб приховати сміх.

— Ти можеш повертатися на урок, — сказала йому медсестра.

— Мені звеліли залишитися з нею, — він вимовив це з такою переконливою впевненістю, що хоча медсестра й скривила губи, але далі наполягати не стала.

— Піду принесу льоду, щоб покласти тобі на лобика, дорогенька, — сказала вона і поквапилася геть із кімнати.

— Ти був правий, — застогнала я, заплющуючи очі.

— Я завжди правий, але стосовно чого у цьому разі?

— Інколи забивати на уроки — корисно для здоров’я, — я намагалася дихати ритмічно.

— На мить я злякався за тебе, там, надворі, — визнав він, помовчавши деякий час. Тон, яким були сказані слова, наштовхував на думку, що він зізнається у наявності принизливої слабкості. — Я подумав, що Ньютон волочить твоє холодне тіло, щоб поховати у диких лісах.

— Га-га-га.

Я досі не розплющувала очей, та з кожною хвилиною почувалася краще.

— Чесно, я бачив трупи із живішим кольором обличчя. Я турбувався, чи не доведеться мені мститися за вбивство.

— Бідний Майк. Б’юсь об заклад, йому було б несолодко.

— Він мене терпіти не може, — радісно заявив Едвард.

— Ти не можеш знати напевно, — запротестувала я, раптом подумавши — а що коли може?

— Я бачив його обличчя — я впевнений.

— Як ти мене угледів? Я гадала, ти прогулюєш урок.

Я почувалася майже нормально, хоча слабкість, напевно, минула б швидше, якби я пообідала чимось тривкішим за лимонад. З іншого боку, може, це на краще, що мій шлунок виявився порожнім.

— Я сидів у машині, слухав музику.

Нормальна відповідь, аж дивно. Я почула, як відчинилися двері, й розплющила очі. Медсестра зайшла до кімнати з холодним компресом у руці.

— Ну ось, дорогенька, — поклала вона його мені на лоба. — Маєш уже кращий вигляд, — додала вона.

— Я думаю, мені краще, — сказала я, сідаючи на ліжку. У вухах ледь-ледь шуміло, але світ не обертався і світло-зелені стіни поважно стояли на місці.

Я розуміла, що вона зараз змусить мене знову лягти, аж раптом прочинилися двері, й у них з’явилася голова місіс Коуп.

— Маєте ще одного пацієнта, — попередила вона. Я зістрибнула на підлогу, щоб звільнити ліжко для наступного здохляка, і вручила медсестрі компрес.

— Візьміть, мені це не потрібно.

У кімнату похитуючись зайшов Майк, підтримуючи хворобливо-землистого Лі Стівенса — хлопця, що ходив на біологію разом із нами. Ми з Едвардом відійшли до стіни, щоб дати їм дорогу.

— Тільки не це, — пробурмотів Едвард. — Виходь звідси, Белло.

Я поглянула на нього, не розуміючи, в чому річ.

— Повір мені — виходь.

Я повернулась, встигла зловити двері, перш ніж вони зачинилися, та кулею вискочила з медпункту. Едвард вчинив так само.

— Ти дослyхалася до моєї поради! Такого він явно не очікував.

— Я почула запах крові, — зморщила я носа. На відміну від мене, Лі знудило не тому, що він побачив чужу кров.

— Люди не можуть відчути запах крові, — заперечив Едвард.

— Я можу — тому мене ледве не знудило в класі. Вона пахне іржею і… сіллю.

Незбагненна безодня очей дивилася мені просто в душу.

— Що? — запитала я.

— Нічого.

З-за дверей вигулькнув Майк, ковзаючи поглядом то на мене, то на Едварда. Те, як він зиркнув на останнього, підтвердило Едвардові слова про Майкове ставлення до нього. На мене він подивився просто похмуро.

— Маєш уже кращий вигляд, — звинуватив мене він.

— Майку, тримай свою думку при собі, — попередила я.

— У класі вже не ріжуть пальці, — пробурмотав він. — Ти повернешся на урок?

— Жартуєш? Я оце зараз візьму і піду на урок, наче нічого не сталося.

— Ну, в принципі, так… То як щодо вихідних? Ти не передумала їхати на узбережжя? — говорячи, Майк не забув кинути ще один блискавичний погляд на Едварда, котрий нерухомо як статуя стояв біля секретарської стійки, флегматично дивлячись у нікуди.

Я намагалася відповісти якнайпривітніше.

— Ні, я ж сказала, що поїду.

— Ми зустрічаємося у татовій крамниці, о десятій, — він знову зиркнув на Едварда, переймаючись, чи не забагато сказав у його присутності. Всім виглядом і жестами він силкувався підкреслити, що декого аж ніяк не запрошують.

— Я буду на місці, — пообіцяла я.

— Тоді побачимося у спортзалі, — попрощався він, невпевнено рушаючи у напрямку дверей.

— Бувай! — відповіла я. Майк знову трохи ображено поглянув на мене. Коли він повільно виходив за двері, його плечі здригнулися. Мене охопило щире співчуття. Я подумала, що мені доведеться спостерігати це засмучене обличчя на фізкультурі.

— Фізкультура, — простогнала я.

— Я цим займуся.

Я не зауважила, як Едвард підійшов до мене, але говорив він мені на вухо.

— Сядь де-небудь і виглядай блідою, — прошепотів він.

Теж мені завдання; я завжди бліда, а зараз моє обличчя спітніле від нещодавньої непритомності. Я сіла на скрипучий розкладний стілець, притулилася головою до стіни й заплющила очі. Втрата свідомості мене виснажила.

М’який голос Едварда пролунав десь у районі стійки.

— Пані Коуп?

— Так, — почулося з-за столу.

— У Белли наступний урок — фізкультура, а вона, здається, досі почувається недобре. Чесно кажучи, я зараз збираюся відвезти її додому. Як ви гадаєте, це не буде вважатися прогулом? — голос нагадував солодкий мед. Я могла лише уявляти, якою непереборною чарівністю сяють очі.

— А для тебе, Едварде, це не прогул? — захвилювалася пані Коуп.

Чому в мене не виходить заперечити йому?

— У мене зараз урок у місіс Ґоф, вона не буде проти.

— Добре, бачу, у тебе все передбачено. Тобі краще, Белло? — звернулася вона до мене. Я кволо кивнула, навіть перегравши.

— Ти підеш сама чи тебе понести на руках? — повернувшись спиною до секретарки, Едвард міг дозволити собі саркастичний вираз обличчя.

— Я зможу йти.

Я обережно підвелася, самопочуття не погіршилося. Едвард відчинив двері з увічливою посмішкою, але в очах стрибали іронічні бісики. Я опинилася на холоді. Надворі щойно почалася пристойна мжичка. Як приємно — вперше насолоджувалась я постійними сльозами неба, що змивали з обличчя залишки липкого поту.

— Дякую, — сказала я, коли Едвард вийшов за мною. — Нагода пропустити фізкультуру майже варта того, щоб трохи зомліти.

— Я — завжди будь ласка, — він дивився перед собою, мружачи очі під дощем.

— То ти їдеш? У суботу? — я тішила себе надією, що так і буде, хоча це маловірогідно. Я не могла уявити, як Каллен вантажиться в автобус разом з іншими учнями. Він належав до іншого світу. Але оскільки Едвард сьогодні підбадьорив мене своєю поведінкою, я вирішила не зупинятися на досягнутому.

— А куди ви всі, власне, намилилися? — байдуже дивився він уперед.

— В Ла-Пуш, на Перший пляж.

Я вивчала його обличчя, намагаюсь хоч щось прочитати. Здається, очі ледь помітно примружились. Він поглянув на мене краєм ока, кривувато усміхнувшись.

— Наскільки я розумію, мене не запрошували. Я зітхнула.

— Я щойно тебе запросила.

— Давай ми з тобою пожаліємо бідолаху Майкі й не будемо з нього знущатися до кінця тижня. Не хочу, щоб він сказився.

Очі його засяяли, остання думка викликала у нього більше захоплення, ніж варто було б.

— Майкі-шмайкі, — пробурмотіла я, геть-чисто обеззброєна фразою «ми з тобою». Це викликало у мене більше захоплення, ніж варто було б.

Ми наближалися до стоянки. Я взяла курс ліворуч, у напрямку пікапа. Щось втримало мене за куртку і потягнуло назад.

— І куди це ти зібралася? — обурено поцікавився Едвард, затиснувши в руці добрячий шмат куртки.

Я розгубилася.

— Збираюся додому.

— Ти не чула, що я пообіцяв доправити тебе туди живою-здоровою? Думаєш, я дозволю тобі сісти за кермо у такому стані? — ніяк не міг заспокоїтись він.

— Якому такому стані? А як же пікап? — поскаржилась я.

— Я попрошу Алісу відігнати його після уроків до тебе, — відповів він, не відпускаючи куртки і тягнучи мене до «вольво». Залишалося тільки підкоритися і постаратися не впасти, інакше він, напевно, поволочить мене по землі до своєї машини.

— Пусти! — наполягала я, та він не звертав уваги. Так, похитуючись і викидаючи колінця вздовж доріжки, я дісталася «вольво». Лише тоді він нарешті мене відпустив. Я ледве не впала на пасажирські двері.

— Ти — нахаба! — обурилась я.

— Двері не замкнені, — почулося у відповідь. Він сів за кермо.

— Я чудово зможу сама доїхати додому! — стояла я біля машини, закипаючи від злості. Дощ давно перетворився на зливу; оскільки я зовсім забула про каптур, волосся мокрими зміями звивалося по спині.

Едвард опустив вікно (автоматичне, звісно) і перехилився через пасажирське сидіння.

— Белло, сідай у машину.

Я промовчала, про себе вираховуючи шанси добігти до пікапа, перш ніж Каллен наздожене мене. Довелося визнати, вони менші за нуль.

— Я притягну тебе назад, як кошеня, — пригрозив він, розгадавши мій план.

Сідаючи в машину, я намагалася зробити це з якомога меншою втратою гідності. Не те щоб мені вдалося — зовні я скидалася на напівутопленого кота, у черевиках хлюпало.

— Я чудово б доїхала сама, — сухо сказала я.

Едвард не удостоїв мене відповіддю, натомість чаклував із кнопками, вмикаючи тепло і музику. Коли він вирулював зі стоянки, я твердо вирішила мовчати як риба: моє обличчя — гримаса незадоволення, — але тут упізнала музику, і цікавість поховала найкращий із моїх намірів.

— «Clair de Lune»? — здивовано запитала я.

— Ти знаєш Дебюссі? — не очікував він.

— Не те щоб, — зізналась я. — Завдяки мамі в домі лунає багато класичної музики, та я впізнаю лише улюблену.

— Я також люблю цю сюїту.

Його погляд потонув у стіні дощу — замислений, далекий.

Я слухала музику, зручно вмостившись у світло-сірому шкіряному сидінні. Неможливо було залишатися байдужою, слухаючи знайому заспокійливу мелодію. Через дощ за шибкою авта не видно було нічого, крім сіро-зелених плям. Я зрозуміла, що ми мчимо дуже швидко, хоча машина рухалася так рівно і гарно, що швидкість не відчувалася. Лише місто, що пролітало за вікнами, вказувало на це.

— А яка твоя мама? — запитав раптом Едвард. Я повернулася до нього. Він зацікавлено дивився на мене.

— Дуже схожа на мене, але вродливіша, — відповіла я. Легкий порух брів.

— Я успадкувала багато від Чарлі. Мама більш товариська і сміливіша за мене. Вона безвідповідальна і трішки ексцентрична; ти ніколи не знаєш, чим закінчаться її експерименти на кухні. Вона — моя найкраща подруга.

Я замовкла. Важко говорити про маму, стає занадто сумно на серці.

— Скільки тобі років, Белло? — не знаю чому, але в його голосі почулося розчарування. Він зупинив машину, я побачила, що ми стоїмо біля будинку Чарлі. Злива була настільки сильною, що я заледве розрізняла нечіткі обриси будівлі. Здавалося, «вольво» опинився на дні річки.

— Сімнадцять, — злегка збентежилась я.

— А по тобі не скажеш, — зауважив Едвард докірливо. Я розсміялася.

— Що трапилось? — поцікавився він.

— Мама завжди каже, що я народилася тридцятип’ятирічною і з кожним роком старію за два, — я посміхнулася, потім зітхнула. — Хтось мусить бути дорослим… — на хвильку я замовкла. — Ти сам не дуже схожий на типового школяра, — додала я.

Він скривився і змінив тему.

— Чому твоя мама вийшла за Філа?

Я неабияк здивувалася, що він запам’ятав ім’я вітчима; я згадала його раз мимохідь, майже два місяці тому. Мені знадобилася пара секунд, щоб сформулювати відповідь.

— Мама… вона насправді молодша за свій вік. Думаю, завдяки Філу вона почувається ще молодшою. В будь-якому разі вона його любить до нестями.

Я похитала головою. Не можу зрозуміти цю пристрасть.

— Ти схвалюєш її вчинок? — запитав він.

— А це має значення? — відповіла я запитанням на запитання. — Я бажаю їй щастя. Він — той, кого вона хоче бачити поруч.

— Дуже благородно. Гм, цікаво… — замислено почав був Едвард.

— Що?

— Чи виявила б вона таку шляхетність щодо тебе, як гадаєш? Незважаючи на те, кого б ти вибрала? — зненацька додав він із притиском, намагаючись перехопити мій погляд.

— Д-думаю, так, — затнулась я. — Але вона — мати врешті-решт. Це трохи міняє справу.

— Отже, страшка вона не прийме, — підсумував він. Я вишкірилася у відповідь.

— А кого ти вважаєш страшком? Обличчя, вкрите пірсингом, і тіло в татуюваннях?

— Таке визначення має право на існування.

— Яке тоді твоє? Він проігнорував запитання і поставив своє.

— Ти не думаєш, що страшним можу бути я? — він звів брову, тінь усмішки освітила обличчя.

Я на хвильку замислилася, міркуючи, що саме він хоче почути — правду чи брехню, і нарешті зупинилася на правді.

— Ну, я думаю, ти можеш бути страшним, коли тобі цього хочеться.

— А зараз ти боїшся мене? — усмішка розтанула, божественне обличчя стало серйозним.

— Ні, — швидко випалила я. Вуста знову прикрасила посмішка.

— Тепер твоя черга розказувати про сім’ю, — сказала я, щоб відвернути Едварда від роздумів. — Напевно, ця розповідь виявиться набагато цікавішою за мою.

Він одразу насторожився.

— І що ти хочеш знати?

— Каллени тебе всиновили? — миттю звернулась я по підтвердження.

— Так. Після хвилинного вагання я запитала:

— Що трапилося з твоїми батьками?

— Вони померли багато років тому, — холодно відповів він.

— Мені шкода, — промимрила я.

— Я майже зовсім їх не пам’ятаю. Карлайл і Есме стали для мене батьками давним-давно.

— Ти їх любиш.

Я в цьому не сумнівалася. Це було очевидно з його тону, коли він говорив про них.

— Так, — усміхнувся він. — Вони — найкращі на землі.

— Щасливчик.

— Я знаю.

— А твої брат і сестра? Він кинув оком на годинник на панелі.

— На даний момент мій брат із сестрою, як і Джаспер із Розалією, навряд чи будуть у захваті, коли їм доведеться мокнути під дощем, чекаючи на мене.

— Ой, вибач, тобі вже, напевно, час їхати. Мені не хотілося виходити з авта.

— А ти, гадаю, не проти, щоб пікап опинився перед будинком до того, як шеф місцевої поліції повернеться додому, щоб тобі не довелося розповідати йому про інцидент на біології, — вишкірився Едвард.

— Голову даю на відтин, він уже в курсі. Форкс і секрет — поняття несумісні, — зітхнула я.

Він розсміявся, але ненадовго.

— Бажаю гарно провести час на узбережжі… гарної вам погоди для сонячних ванн, — він поглянув у стіну дощу.

— Ми не побачимося завтра?

— Ні. У нас із Емметом вихідні почнуться у п’ятницю.

— Чим же ви будете займатися?

Друг може поставити таке запитання, правда? Я сподівалася, Едвард не відчує розчарування у моєму голосі.

— Ми підемо в похід у Каскадні гори, на південь від Рейніра.

Пригадую, Чарлі розповідав про часті сімейні вилазки Калленів на природу.

— Чудово, гарного вам відпочинку, — я намагалася говорити радісно. Втім, не думаю, що мені вдалося надурити Едварда. У куточках прегарних вуст тремтіла посмішка.

— На вихідних зробиш дещо для мене? — він обернувся і зараз дивився мені просто у вічі, безсоромно використовуючи всю силу палючих золотих зіниць.

Я безпомічно кивнула.

— Не ображайся, але ти, здається, належиш до людей, котрі притягують до себе неприємності, наче магніт. Тому… будь ласка, не впади в океан, не потрап під машину, ну і… нічого в такому дусі. Гаразд? — хитро вищирився він.

Від його слів моя безпомічність випарувалася без сліду. Я пильно поглянула на Едварда.

— Зроблю все, що зможу, — відтяла я, вискакуючи під дощ і щосили грюкаючи дверцятами.

Коли «вольво» рушило з місця, на бездоганних вустах сяяла посмішка.


Розділ 6

Страшні історії


Сидячи в кімнаті та намагаючись зосередитися на третьому акті «Макбета», я уважно дослухалася до звуків за вікном. Навіть крізь шум дощу, думала я, складно не почути ревіння двигуна. Та коли я вкотре крадькома зиркнула на вулицю з-під фіранки, пікап стояв на звичному місці.

Не можна сказати, що я палко бажала настання п’ятниці; і зрештою вона більше ніж виправдала мої не-очікування. Не варто й казати, що кожен учень вважав справою честі висловитися з приводу моєї непритомності. Джесика, здається, взагалі витягнула з цього випадку все, що змогла. На щастя, Майк не базікав зайвого, ніхто наче не підозрював про участь Едварда. Звичайно, Джесика засипала мене запитаннями щодо подій у кафетерії.

— Що хотів учора Едвард Каллен? — поцікавилася вона на тригонометрії.

— Не знаю, — чесно зізналась я. — Він так і не пояснив до пуття, що йому потрібно.

— Ти жестикулювала і мала такий вигляд, наче тобі по голові цеглиною заїхали.

Як їй хочеться докопатися до істини!

— Невже? — я намагалася вдати байдужість.

— Знаєш, ніколи не бачила, щоб він сидів за ланчем із кимось, крім родичів. Це було дивно.

— Дивно, — погодилась я. Спіймавши облизня, Джесика розчарувалася і роздратовано війнула чорними кучерями. Ще б пак, вона сподівалася почути щось, з чого потім зліпить історію, яку всім розповідатиме.

Найгіршим у п’ятницю виявилося те, що хоча я знала — Едвард не прийде до школи, все одно сподівалася на диво. Заходячи до кафетерію із Джесикою та Майком, я не втрималася і поглянула на його стіл. Розалія, Джаспер і Аліса розмовляли, їхні голови майже торкалися одна одної. Мене огорнув відчай, коли я усвідомила, що мине хтозна-стільки часу, перш ніж я знову побачу Едварда.

За нашим столом усіх переповнювали плани на наступний день. Майк — ходяче уособлення жвавості — покладав великі надії на місцевого метеоролога, котрий обіцяв сонячну суботу. От уже дійсно: поки не побачу на власні очі — не повірю. Принаймні сьогодні потеплішало — надворі п’ятнадцять градусів. Можливо, подорож до океану виявиться не зовсім жалюгідною.

Під час ланчу я перехопила пару недружніх поглядів Лорен, причини яких я не розуміла, доки ми всі разом не попрямували до виходу. Я йшла відразу за нею, менш ніж за крок від гладенького, штучно-білого волосся, про що вона не здогадувалася.

— …і чому це Белла, — (ім’я було вимовлене презирливо), — не сидить тепер зі своїми любими Калленами, — прошипіла вона на вухо Майкові. Ніколи не звертала уваги, який у неї неприємний, гугнявий голос; не менше мене здивувала безпричинна злість. Ми ніколи близько не спілкувалися і, безсумнівно, не знали одна одну настільки добре, щоб Лорен мала підстави зненавидіти мене. Принаймні я так думала.

— Вона — мій друг і сидітиме з нами, — прошепотів у відповідь не без власницьких ноток вірний Майк. Мені не хотілося слухати далі, я пропустила вперед Джесику з Анжелою.

Того дня за вечерею Чарлі захоплено обговорював майбутню поїздку в Ла-Пуш. Гадаю, він почувався винним, що залишає мене саму на вихідних, але забагато років вибудовував власні звички, щоб відмовитися від них зараз. Звичайно, він знав імена усіх учнів, котрі поїдуть зі мною, і їхніх батьків, і, ймовірно, дідусів і бабусь. Здається, він схвалював нашу ідею. Цікаво, чи поставився б він схвально до поїздки у Сієтл із Едвардом Калленом. Це, звісно, якби я збиралася сказати батькові.

— Тату, ти знаєш район Каскадних гір на південь від Рейніра? — запитала я ніби ненароком.

— Так, а що? Я знизала плечима.

— Кілька людей у школі говорили, що збираються туди на пікнік.

— Це не зовсім годяще місце для походу на природу, — здивувався він. — Там чимало ведмедів. Здебільшого люди їздять туди під час мисливського сезону.

— М-м-м, — пробурмотіла я. — Тоді я, напевно, щось переплутала.

Я збиралася поспати довше, та мене збудило незвично яскраве світло. Я розплющила очі й побачила чіткі жовті промені, що пронизували фіранки. Не можу повірити! Я помчала до вікна, щоб перевірити здогадку. На небі насправді сяяло сонце. Не в тій частині небосхилу, де воно, по ідеї, мало б бути, занадто низько, якесь наче менше за нормальне, але це точно воно, сонечко. Ближче до обрію купчилися хмари, та в центрі неба радував око великий шматок чистої блакиті. Я надовго приклеїлася до вікна, боячись, що коли піду, хмари знову затулять сонце.

Ньютонівська крамниця «Олімпійське спорядження» розташувалась якраз на виїзді з міста, на півночі. Я бачила її раніше, хоча ніколи там не зупинялася, не маючи особливої потреби у спорядженні, необхідному для довгого проживання на природі. На стоянці я помітила Майків «субурбан» і Тайлерову «сентру». Підрулюючи до них, я зауважила групу, що стояла перед бездоріжником — Ерик разом із двома хлопцями з нашого класу, якщо не помиляюсь, їх звали Бен і Конор, Джес в оточенні Анжели і Лорен, поруч із ними три дівчини, на одну з яких я впала на фізкультурі в п’ятницю. Остання демонстративно витріщилася на мене, коли я виходила із пікапа, і щось заторохтіла на вухо Лорен. Та метельнула блондинистим волоссям, нагородивши мене презирливим поглядом.

Бачу, день видасться критичним, інакше не скажеш.

Принаймні Майк зрадів, побачивши мене.

— Ти приїхала! — задоволено заволав він. — Я казав, що сьогодні буде сонячно, бачиш?

— Я обіцяла, що буду, от і приїхала, — нагадала я йому.

— Ми чекаємо на Лі й Саманту… якщо ти нікого не запрошувала, — додав Майк.

— Ні, — збрехала я з легким серцем, сподіваючись, що обман не викриють і водночас бажаючи, щоб трапилося диво і з’явився Едвард.

Майк був задоволений.

— Поїдеш у моїй машині чи у мінівені мами Лі?

— У твоїй, звичайно.

Він усміхнувся на всі тридцять два зуби. Як легко зробити Майка щасливим!

— Ти отримаєш найкраще місце, — пообіцяв він. Я намагалася приховати досаду. Шкода, що не можна зробити щасливими заразом Майка й Джесику — я помітила, як вона сердито поглядає на нас.

Утім, кінець кінцем усе обернулося на краще. Лі привів іще двох людей, раптом кожне місце стало на вагу золота. Я примудрилася втиснути Джес між собою і Майком на переднє сидіння «субурбана». Майк міг би відреагувати на це люб’язніше, але хоча б Джес здавалася задоволеною.

Від Форкса до Ла-Пуша п’ятнадцять миль; здебільшого дорога в’ється поміж розкішних густих зелених лісів, двічі перерізаючи широку річку Квілеут. Я раділа, що сиджу біля вікна. Ми опустили скло, — дев’ятеро людей у «субурбані» аж забагато для нападу клаустрофобії, — і я намагалася ввібрати шкірою кожен сонячний промінчик. Ми з Чарлі неодноразово відвідували пляжі біля Ла-Пуша під час моїх літніх візитів до Форкса, тому півмісяць Першого пляжу завдовжки в милю я побачила не вперше. Та у мене щоразу перехоплювало подих, коли я тут опинялася. Навіть освітлена сонячним промінням вода залишалася темно-сірою, білими бурунами розбиваючись об похмурий скелястий берег. Зі сталевих прибережних вод підіймалися острівці з абсолютно прямовисними стінами: різні заввишки, всі вони були увінчані височенними суворими соснами, що ніби летять над урвищем. Лише тоненька смужечка власне піску окантовувала пляж біля крайки води; далі його вкривали мільйони великих гладких валунів, що здалеку видавалися одноманітно сірими, та зблизька виявлялися теракотовими, кольору морської хвилі, світло-ліловими, сірувато-блакитними, тьмяно-золотавими. На лінії припливу лежали підмиті хвилями велетенські дерева, схожі на кістки доісторичних чудовиськ, вибілені солоною водою, деякі звалені докупи на межі лісу, інші самотньо залишені відливом оддалік, там, де море не могло їх забрати.

Від хвиль віяло прохолодним і солоним бризом. Пелікани ширяли над водою, чайки і орел-самітник бовваніли у височині. Хмари рядами обступили небо, погрожуючи щомиті захопити його, але наразі жовтий ореол хоробро сяяв на блакитному полотні.

Ми спускалися вниз до узбережжя, Майк прямував до кільця із морених колод, що вже, очевидячки, не раз правили за місце для пікніків на кшталт нашого. В центрі виднілося коло від багаття, заповнене чорним попелом. Ерик із хлопцем, здається, Беном, збирали відірвані гілки із сухіших куп, що лежали біля лісу. Незабаром над залишками вогнища виріс вігвам із нових дров.

— Ти коли-небудь бачила, як горить морене дерево? — запитав Майк. Я вмостилася на імпровізованій лавці кольору кістки, решта дівчат, жваво базікаючи, влаштувалися з другого боку. Майк присів навколішки перед дровами, підпалюючи запальничкою тоншу галузку.

— Ні! — сказала я, коли він обережно прихилив тліючу хворостинку до вігваму.

— Значить, тобі сподобається — дивися на колір, — він запалив другу галузку і поклав її поряд із першою. Полум’я швидко подерлося вгору по сухому дереву.

— Вогонь блакитний! — здивувалась я.

— Це через сіль. Красиво, правда? — він запалив іще одну гілочку, розташував її там, де вогонь не хотів розгоратися, і сів поруч зі мною. Добре хоч, що з другого боку в нього опинилася Джес, котра відразу повернулася і зробила спробу заволодіти його увагою. Я не відривала очей від блакитних і зелених вогняних язиків, що, тріскочучи, високо здіймалися в небо.

За півгодини веселих розмов частина хлопців захотіла вирушити до розташованих поблизу припливних басейнів. Виникла дилема. З одного боку, я любила припливні басейни, вони захоплювали мене з дитинства, це — одні з небагатьох речей, на котрі я очікувала з нетерпінням, приїжджаючи до Форкса. З іншого боку, я часто в них падала. Невелика біда, коли тобі сім років і тебе тримає за руку тато. Мені пригадалося Едвардове прохання — не впасти в океан.

Остаточне рішення я ухвалила завдяки Лорен. Вона не хотіла йти до басейнів і, власне, не могла, враховуючи її взуття. Більшість дівчат, за винятком Джесики та Анжели, теж забажали залишитися на пляжі. Я дочекалася, коли Тайлер з Ериком заявили, що охоронятимуть дівчат, а потім без зайвого шуму приєдналася до групи, що збиралася йти. Помітивши, що я з ними, Майк широко мені всміхнувся.

Похід видався недовгим, хоча мені не сподобалося, що густі крони дерев затулили сонце. Зелене світло лісу дивно дисгармоніювало із реготом підлітків, занадто похмуре і зловісне, щоб пасувати до веселих жартів, котрі лунали навколо. Мені доводилося уважно дивитися навколо, щоб уникнути гілок над головою і коренів під ногами. Я швидко залишилася позаду групи. Лише дивом я вибралася зі смарагдового царства і знову опинилася на скелястому березі. Був відплив, відливна ріка пропливала повз нас, прагнучи повернутися до безодні океану. Вздовж її вкритих галькою берегів роїлися життям мілкі басейни, що ніколи не висихали до дна.

Я щосили намагалася занадто не нахилятися над маленькими океанічними озерцями. Інші безстрашно перестрибували з каменя на камінь, небезпечно балансуючи на межі. Я відшукала надійний на вигляд валун на краю одного з найбільших басейнів і обережно на ньому вмостилася, зачарована красою природного акваріума піді мною. Актинії, ці вишукані букети морських анемон, безперервно гойдалися в невидимій течії; звивисті спіральні мушлі швидко рухалися біля берегів, ховаючи в собі крабів; морські зірки нерухомо прикипіли до каміння та одна до одної, в той час як невеличкий чорний вугор із яскравими білими смугами похитувався серед соковито-зелених водоростей, чекаючи на повернення моря. Я повністю розчинилася у навколишній красі, за винятком маленької частини, котра гадала, чим зараз займається Едвард, і намагалася уявити, що він сказав би, опинившись тут, поруч зі мною.

Зрештою хлопці зголодніли, я неохоче підвелася, щоб повертатися з ними. Цього разу, йдучи через хащі, я намагалася не відставати; не дивно, що я кілька разів упала. Долоні прикрасила пара неглибоких подряпин, джинси на колінах набули трав’яно-зеленого кольору — в цілому, все могло бути гірше.

Діставшись Першого пляжу, ми побачили, що група, яку ми там залишили, збільшилася. Наблизившись, ми зауважили блискуче, пряме й чорне волосся і мідно-червону шкіру новоприбулих — підлітків з індіанської резервації, що прийшли поспілкуватися. Їстівні запаси наминалися повним ходом; хлопці поквапилися отримати свою частку, поки Ерик представляв кожного, хто заходив у коло із мореного дерева. Ми з Анжелою підійшли останні; коли Ерик назвав нас, я помітила, як трохи молодший хлопець, що сидів на камені біля вогню, із цікавістю поглянув на мене. Я сіла поруч із Анжелою, Майк приніс нам сандвічі й кілька видів содової на вибір. Тим часом найстарший на вигляд хлопець із гостей швидко і голосно пробубнів імена решти сімох. Я запам’ятала лише, що одну дівчину звали Джесика, а хлопця, який звернув на мене увагу, — Джейкоб.

Добре сидіти біля Анжели — вона належить до людей, які не діють на нерви і не вважають за потрібне вставляти свої п’ять копійок у кожну паузу в розмові. Тому завдяки їй, поки ми їли, я змогла спокійно заглибитись у роздуми. Я міркувала про те, як непослідовно тече час у Форксі, зливаючись інколи у розмиту пляму з поодинокими картинками, котрі чітко виділяються із загального масиву. А потім, в інші моменти, кожна секунда набуває важливості й закарбовується в пам’яті. Я не мала сумнівів, чому так виходить, — це мене і хвилювало.

Під час ланчу почали збиратися хмари, крадькома захоплюючи блакитне небо, темними стрілами щохвилинно ціляючи в сонце, кидаючи вздовж пляжу довгі тіні й надаючи хвилям сталевого відтінку. Поївши, народ почав розбрідатися хто куди по двоє чи по троє. Дехто підходив до води, стрибаючи з каменя на камінь над неспокійною хвилястою поверхнею. Інші збиралися у другу експедицію до припливних басейнів. Майк — за незмінної підтримки Джесики — планував відвідати єдину в селищі крамницю. Частина місцевих пішла з ними, інші приєдналися до походу. Коли всі розійшлися, я залишилася сидіти сама на мореній колоді. Лорен із Тайлером слухали плеєр, який у когось вистачило кебети привезти з собою, троє підлітків із резервації вмостилися навколо вогнища. Серед них був малий на ім’я Джейкоб і найстарший хлопець, що виступав у ролі речника.

За кілька хвилин потому, як Анжела знову помандрувала до басейнів, Джейкоб звівся на ноги. Кінцевою метою променаду виявилося місце біля мене. На вигляд Джейкобу було років чотирнадцять, хай п’ятнадцять, він мав довге блискуче волосся, затягнуте гумкою в хвостик, красиву шовковисту шкіру червонувато-коричневого кольору, темні, глибоко посаджені очі над високими вилицями. Його підборіддя зберігало натяк на дитячу повноту. Коротше кажучи, в цілому дуже симпатичне личко. Одначе позитивне враження від зовнішності зіпсували перші слова, що я почула від нього.

— Ти — Ізабелла Свон, так?

Я ніби знову повернулася у перший день у школі.

— Белла, — зітхнула я.

— Я — Джейкоб Блек, — простягнув він руку у дружньому жестові. — Ви купили татів пікап.

— О, — полегшено видихнула я, потискаючи гладеньку руку. — Ти — син Біллі. Ми, напевно, зустрічалися раніше.

— Ні, я наймолодший у сім’ї. Ти могла бачитися хіба що зі старшими сестрами.

— Рейчел і Ребекка, — раптом пригадала я. Коли я приїздила до Форкса, Чарлі з Біллі частенько зводили нас разом, щоб ми не відривали їх від риболовлі. Ми були занадто сором’язливими, щоб подружитися по-справжньому. Можете не сумніватись, я влаштувала достатньо скандалів, щоб поїздки на риболовлю припинилися перш, ніж мені виповнилося одинадцять.

— Їх тут немає? — я пильно поглянула на дівчат, що стовбичили біля води. Цікаво, я б їх упізнала?

— Ні, — похитав головою Джейкоб. — Рейчел отримала стипендію і поїхала навчатись, а Ребекка вийшла заміж за самоанського серфера — тепер вона живе на Гаваях.

— Вийшла заміж. Ого, — неабияк здивувалась я. Близнючки менш ніж на рік старші за мене.

— То як, подобається тобі пікап? — запитав Джейкоб.

— Я його обожнюю. Їздить чудово.

— Еге ж, але так повільно! — засміявся він. — Я сказав «хух», коли Чарлі його купив. Тато не дозволяв мені працювати над іншою машиною, поки у нас була одна в ідеальному робочому стані.

— Зовсім він не повільний, — запротестувала я.

— А ти пробувала їхати швидше ніж шістдесят миль на годину?

— Ні, — визнала я.

— Добре. І не намагайся, — вишкірився він. Я не могла не всміхнутися у відповідь.

— Він чудово показав себе під час зіткнення, — навела я аргумент на захист пікапа.

— Думаю, навіть танк не зміг би розтрощити старого монстра, — погодився Джейкоб сміючись.

— Отже, ти збираєш машини? — вражено запитала я.

— Коли маю вільний час і запчастини. Ти часом не знаєш, де можна дістати головний гальмівний циліндр для «фольксвагена-реббіта» 1986 року? — жартома поцікавився він приємним хрипкуватим голосом.

— Вибачай, — розсміялась я, — останнім часом він мені не потрапляв мені на очі, але коли що, я тобі свисну, — (так наче я знала, що воно таке). З Джейкобом було легко розмовляти.

Джейкоб продемонстрував бездоганну усмішку, проникливо дивлячись на мене. Я починаю впізнавати цей погляд. І не тільки я.

— Джейкобе, ти знаєш Беллу? — поцікавилася Лорен зарозумілим, як мені здалося, тоном десь з другого боку багаття.

— Можна сказати, ми знайомі з пелюшок, — весело відповів він, знову всміхаючись мені.

— Як мило, — судячи з голосу, Лорен так не вважала; бляклі риб’ячі очі примружилися. — Белло, — звернулася вона до мене, уважно спостерігаючи за виразом мого обличчя, — я саме говорила Тайлерові, як шкода, що сьогодні ніхто з Калленів не поїхав із нами. Невже ніхто їх не запросив? — її стурбованість була непереконлива.

— Ти говориш про сім’ю лікаря Карлайла Каллена? — на велике незадоволення Лорен перепитав високий хлопець — най старший, перш ніж я встигла щось відповісти. Більш ніж на підлітка, він скидався на дорослого чоловіка і мав дуже низький голос.

— Так, ти їх знаєш? — поблажливо запитала вона, напівобернувшись до нього.

— Каллени сюди не ходять, — сказав він тоном, що не передбачав подальших обговорень, проігнорувавши її запитання.

Тайлер, намагаючись повернути увагу Лорен, поцікавився її думкою про диск, який тримав у руках. Підступний задум не вдався.

Я приголомшено витріщилася на хлопця з низьким голосом, але він дивився вдалечінь, на темний ліс позаду нас. Хлопець сказав, що Каллени сюди не ходять, та поміж слів прозвучало: тут їм не місце, їм заборонено приходити сюди. Його фраза і тон справили на мене дивне враження, на яке я безуспішно намагалася не звертати уваги.

Мою медитацію перервав Джейкоб.

— Ну як, потихеньку божеволієш у Форксі?

— Це ще м’яко сказано, — скривилась я. Він співчутливо посміхнувся.

Мені не давала спокою коротка фраза про Калленів. Зненацька мене як осяяло. План був не дуже оригінальний, але нічого кращого на думку не спадало. Я сподівалася, що юний Джейкоб не зіпсований дівчачою увагою і не розкусить моїх, безперечно, жалюгідних потуг його зачарувати.

— Не хочеш скласти мені компанію і прогулятися узбережжям? — запитала я, намагаючись зімітувати Едвардів погляд знизу вгору з-під вій. Ефект вийшов далекий від оригіналу, одначе Джейкоб любісінько скочив на ноги.

Поки ми ступали різнокольоровими валунами на північ у напрямку муру з підмитого дерева, хмари нарешті вишикувалися на небі щільними рядами. Океан потемнішав, надворі похолодало. Я застромила руки глибоко в кишені.

— Отже, тобі — шістнадцять? — запитала я, активно кліпаючи віями, як дівчата з телебачення, і намагаючись при цьому не здаватися повною дурепою.

— Мені щойно виповнилося п’ятнадцять, — потішено зізнався Джейкоб.

— Невже? — на моєму обличчі розцвіло фальшиве здивування. — Я гадала, ти старший.

— Я високий для свого віку, — пояснив він.

— Ти часто буваєш у Форксі? — грайливо поцікавилась я, наче страшенно сподіваючись на позитивну відповідь. Я почувалася баняком і побоювалася, що Джейкобу зараз стане огидно і він звинуватить мене у нещирості. Та він випромінював задоволення.

— Не дуже, — зізнався він, насупивши брови. — Ось закінчу машину і зможу їздити до міста, коли захочу. Після того як отримаю права, — виправився він.

— А хто той хлопець, із яким розмовляла Лорен? Здається, він трохи задорослий, щоб тусуватися з нами.

Я навмисне зарахувала себе до молодших, підкреслюючи цим, що віддаю перевагу Джейкобові.

— Це — Сем, йому дев’ятнадцять, — повідомив він.

— Він згадував сім’ю лікаря? — невинно поцікавилась я.

— Калленів? Так, вони не можуть заходити на територію резервації, — підтвердивши те, що як я й подумала, мав на увазі Сем, він відвів погляд і зосередився на острові Святого Джеймса.

— Чому ні? Джейкоб поглянув на мене і прикусив губу.

— Ой! Я не маю права нікому про це розповідати.

— Та ну, я нікому не зізнаюся, просто цікаво, — я спокусливо всміхнулася. Цікаво, переграю я чи ні?

Певно, що ні. Він зачаровано вишкірився, потім звів брову і заговорив хрипкішим, ніж зазвичай, голосом.

— Ти любиш моторошні історії? — зловісно запитав він.

— Обожнюю, — захоплено запищала я, силкуючись домогтися, щоб у погляді теплилася ніжність.

Джейкоб повагом підійшов до колоди, що лежала поблизу. Коріння стирчало врізнобіч, як тонкі ноги велетенського білого павука. Легко вмостився на покрученому корені, я влаштувалася на стовбурі. Джейкоб довго роздивлявся валуни, на краєчку широких вуст грала ледь примітна посмішка. Я зрозуміла, що він збирається розповідати довго й розлого, і зосередилася на тому, щоб він не помітив у моїх очах неабиякий інтерес до його історії.

— Ти не чула старі перекази, звідки ми походимо — ми, квілеути? — почав він.

— Не те щоб, — визнала я.

— Існує багато легенд, частина з них стверджує, що наша історія бере початок до Потопу — подейкують, древні квілеути прив’язали каное до верхівок найвищих дерев, що росли на великій горі, і так врятувалися, як Ной із його ковчегом, — він усміхнувся, демонструючи мені, що сам не дуже вірить у ці байки. — Інша легенда твердить, що ми походимо від вовків. Вони — донині наші брати. Закон племені не дозволяє вбивати вовків… А ще є розповіді про не-мертвих, — додав він тихіше.

— Не-мертвих? — перепитала я, справді заінтригована.

— Так. Розповідають історії про не-мертвих, холодних — древні, як легенди про вовків, розповідають і новіші. Якщо вірити легенді, прадідусь знав декого з них. Він уклав із ними угоду, яка не дозволяє їм заходити на нашу землю, — закотив він очі.

— Твій прадідусь? — перепитала я.

— Він був старійшиною племені, як і мій батько. Розумієш, не-мертві — закляті вороги вовків, ну, не зовсім вовків, а вовків, що можуть обертатися на людей, як наші пращури. Ви називаєте їх вовкулаками.

— У вовкулаків є вороги?

— Лише одні.

Я наполегливо втупилася в Джейкоба, намагаючись видати нетерпіння за захоплення.

— Тому, як бачиш, — вів далі він, — не-мертві — наші вороги з давніх-давен. Але зграя, що з’явилася за часів прадідуся, відрізнялася від інших. Вони полювали по-іншому, ніж решта їхніх родичів, і не становили загрози для племені. Отже прадідусь уклав із ними перемир’я. Якщо вони пообіцяють не заходити на наші землі, ми не викажемо їх блідолицим, — підморгнув він мені.

— Якщо вони не були небезпечними, то чому…? — прагнула з’ясувати я, силкуючись не дати йому зрозуміти, чому я так серйозно переймаюся цією неймовірною страшилкою.

— Хай там як, для людини ризиковано перебувати поруч із не-мертвими, навіть якщо ті такі культурні, як цей клан. Ніколи не знаєш, коли вони занадто зголодніють, щоб опиратися голодові, — навмисне погрозливо сказав він.

— Що ти маєш на увазі під словом «культурні»?

— Вони заявили, що не полюють на людей. Вважається, вони натомість навчилися харчуватися тваринами.

Я намагалася говорити звичайним тоном.

— А яким чином ця історія дотична до Калленів? Вони схожі на не-мертвих, що прийшли до твого дідуся?

— Ні, — зробив Джейкоб театральну паузу. — Вони і є ще ті не-мертві.

Швидше за все, він подумав, що жах на моєму обличчі викликаний його майстерністю розповідати страшилки. Він задоволено посміхнувся і провадив далі:

— Зараз їх стало більше, з’явилося двоє нових, він і вона, але решта — ті самі. Коли жив прадідусь, всі вже знали голову клану, Карлайла. Він жив тут, а потім залишив ці місця ще до того, як прийшов твій народ, — боровся Джейкоб зі сміхом.

— Хто вони такі? — нарешті наважилася запитати я. — Хто такі не-мертві?

Він похмуро всміхнувся.

— Кровопивці, — відповів він замогильним голосом, — ви називаєте їх вурдалаками, вампірами.

Я втупилася в білі буруни неспокійних хвиль, не впевнена у тому, щo зараз можна прочитати на моєму обличчі.

— У тебе гусяча шкіра, — задоволено захихотів він.

— Ти природжений оповідач моторошних історій, — похвалила я його, не відриваючи очей від океану.

— До біса дика історійка, правда? Не дивно, що тато не хоче, аби ми її розповідали хоч комусь.

Я досі не могла достатньо опанувати себе, щоб подивитися на Джейкоба.

— Не бійся, я збережу вашу таємницю.

— Ой, здається, я зараз порушив угоду, — розреготався він.

— Я заберу таємницю з собою в могилу, — пообіцяла я. І затремтіла.

— Слухай, серйозно, не розбовкай Карлайлові. Він страшенно розгнівався на тата, коли дізнався, що частина наших відмовляється їхати до лікарні, відколи він там працює.

— Звичайно, я мовчатиму як риба.

— Отже, тепер ти вважаєш, що ми — купка забобонних дикунів, чи як? — запитав Джейкоб жартівливим тоном, але не без стурбованості. Я досі дивилася на воду.

Я повернулася й усміхнулася йому як могла природно.

— Ні, хоча відтепер я знатиму, що ніхто краще за квілеутів не розповідає страшні історії. У мене досі гусяча шкіра, бачиш? — простягнула я руку.

— Клас! — усміхнувся він.

Раптом шурхіт камінців, що вкривали пляж, попередив про чиєсь наближення. Наші голови одночасно сіпнулися і піднялися. Це були Майк із Джесикою, котрі чимчикували до нас на відстані півсотні метрів.

— Ось ти де, Белло! — полегшено вигукнув Майк, махаючи мені рукою.

— Це твій хлопець? — поцікавився Джейкоб, якого насторожили ревниві нотки у Майковому голосі. Я сама здивувалася, як сильно це помітно збоку.

— Звісно, ні, аж ніяк, — прошепотіла я, надзвичайно вдячна Джейкобові, через що мені хотілося, аби він почувався щасливим. Я підморгнула йому, завбачливо відвернувшись, щоб цього не зауважив Майк. Він вищирився, підбадьорений дурнуватим кокетством.

— Тож коли я отримаю водійські права… — почав він.

— Ти обов’язково заїдеш до мене у Форкс. Ми весело потусуємося, — кажучи це, я почувалася винною, розуміючи, що використала хлопця. Але Джейкоб справді викликав у мене симпатію. З нього вийшов би хороший товариш.

Майк підійшов до нас, Джесика зупинилася на кілька кроків позаду. Я помітила, як він оцінююче розглядає Джейкоба і задоволено відзначає про себе, що той замалий іще, аби зацікавити мене.

— Де ти поділася? — запитав він, хоча відповідь, власне, була просто перед носом.

— Джейкоб розповів мені кілька місцевих переказів, — охоче похвалилась я. — Напрочуд цікавих.

Я тепло посміхнулася Джейкобу, той вишкірився у відповідь.

— Гаразд, — Майк замовк на хвильку, проводячи переоцінку ситуації в контексті наших із Джейком панібратських взаємин. — Час додому. Схоже, скоро піде дощ.

Ми поглянули на насуплене небо. Незабаром справді почнеться дощ.

— Добре, — скочила я з місця. — Я вже йду.

— Приємно було знову зустрітися, — сказав Джейкоб. Я не сумнівалася, що він навмисне вирішив підкусити Майка.

— Атож. Наступного разу, коли Чарлі поїде навідати Біллі, я приїду з ним, — пообіцяла я.

Джейкова посмішка дістала б, напевно, до зірок, не те що до вух.

— Це було б класно.

— І дякую! — додала я щиро.

Ми брели по камінню до табору, я натягнула на голову каптур. Кілька крапель пролетіли у повітрі, залишивши темні плями на каменях, на які потрапили. Коли ми дісталися «субурбана», решта наших активно вантажили всередину речі. Я прошмигнула на заднє сидіння поруч із Анжелою і Тайлером, заявивши, що інші пасажири також мають право на козирне місце. Анжела не відривала очей від вікна, спостерігаючи за народженням бурі, Лорен крутилась як дзиґа на середньому сидінні, щоб завоювати увагу Тайлера, а я просто відкинула голову на сидіння, заплющила очі й спробувала взагалі не думати.


Розділ 7

Кошмар


Я сказала Чарлі, що не голодна й маю купу домашньої роботи. По телеку показували дуже важливий баскетбольний матч, хоча я, наприклад, геть не розуміла, чим він особливий. Хай там як, Чарлі не зауважив на моєму обличчі чи в голосі нічого незвичного. Опинившись у кімнаті, я замкнула двері й переколошматила стіл догори дриґом у пошуках старих навушників. Знайшовши, я під’єднала їх до маленького кишенькового плеєра. Я вирішила послухати подарований Філом на Різдво диск — один із його улюблених гуртів, що як на мій смак, трохи надміру захоплювався бас-гітарами. Я вставила диск у плеєр, впала на ліжко, одягнула навушники, натиснула на пуск і збільшувала гучність, доки у мене не заболіли вуха. Я заплющила очі; темрява виявилася не суцільною, довелося натягнути на голову подушку.

Я цілковито зосередилася на музиці, намагаючись витлумачити текст і розгадати чудернацький візерунок барабанного ритму. Щонайменше тричі прослухавши диск, я вивчила всі приспіви напам’ять. І здивовано усвідомила, що насправді гурт мені подобається, треба лише звикнути до специфічної манери виконання. Не забути б іще раз подякувати Філові.

Терапія подіяла. Різкий барабанний бій унеможливлював мислення — заради чого, власне, все й робилося. Я знову й знову прокручувала диск, повторюючи кожне слово, поки врешті-решт не провалилась у сон.

…Розплющивши очі, я побачила знайоме місце. Розуміючи в глибині свідомості, що сплю, я впізнала зеленкувате світло лісу. Я чула, як десь неподалік розбиваються об берег велетенські хвилі, й знала, що зможу побачити сонце, якщо знайду вихід до океану. Я спробувала йти на звук, та раптом з’явився Джейкоб Блек, схопив мене за руку і потягнув назад, до найтемнішого куточка лісу.

«Що трапилося, Джейкобе?» — запитала я. Він щосили намагався зламати мій опір, а я не хотіла повертатися в пітьму. На його обличчі застиг зляканий вираз.

«Біжи, Белло, тікай!» — шепотів він, біліючи від жаху.

«Белло, сюди!» — впізнала я Майків голос, що кликав мене зі зловісної гущавини; його самого я не бачила.

«Навіщо?» — запитала я, вириваючись від Джейкоба, відчайдушно прагнучи повернутися на сонце.

Але Джейкоб випустив мою руку, раптом заскавчав і затремтів, падаючи на вологий лісовий настил. Я заніміло дивилася, як він звивається на землі.

«Джейкобе!» — заверещала я. Та Джейкоб зник. Він перевернувся на великого червонувато-бурого вовка з чорними очима. Вовк побіг у протилежний бік, до берега. Шерсть на спині стала дибки, з-поміж вишкірених ікл із пащеки долинало низьке ричання.

«Тікай, Белло!» — знову загукав десь позаду Майк. Я за кам’яніла на місці й втупилась у світло, що наближалося до мене від берега.

А потім із-за дерев вийшов Едвард. Його шкіра ледь помітно сяяла, у чорних очах причаїлася небезпека. Він простягнув руку, кличучи мене до себе. Біля моїх ніг загарчав вовк.

Я зробила крок уперед до Едварда. Він посміхнувся, я помітила великі гострі зуби.

«Вір мені», — промуркотів він.

Я зробила ще один крок.

Вовк стрибнув, миттю пролетівши відстань між мною і вурдалаком, цілячись іклами у його яремну вену.

«Ні!» — зойкнула я, підстрибуючи на ліжку.

Різкий рух — і навушники стягнули плеєр із тумбочки, він гепнувся додолу, голосно клацнувши об дерев’яну підлогу.

У кімнаті дотепер горіло світло, я сиділа на ліжку одягнена і взута. Я розгублено поглянула на годинник на комоді. Він показував пів на шосту ранку.

Я застогнала, впала назад на ліжко, перевернулася на живіт, звільнилася від взуття і буцнула його геть. Втім, мені було занадто незручно, щоб заснути. Я перекотилася на спину і розстебнула джинси, незграбно намагаючись стягнути їх із себе, залишаючись при цьому у горизонтальному положенні. Я відчула, що волосся заплетене у косу, на потилиці — незручний гребінь. Я перевернулася набік і зняла гумку, нашвидкуруч роздряпуючи коси пальцями. Потім натягнула на обличчя подушку.

Звісно, ці хитрощі не дали жодного результату. Із підсвідомості виринали образи, які я відчайдушно намагалася поховати якнайдалі. Тепер доводилося дивитися їм в обличчя.

Я сіла. На мить, коли кров відхлинула з голови, світ закрутився. Почнімо день із першорядних справ, подумала я, зрадівши нагоді відкласти найскладніше на потім, і схопила косметичку з усім необхідним для походу у ванну.

Втім, душ не тривав і наполовину так довго, як хотілося б. Навіть якщо врахувати час, витрачений на сушіння волосся, список справ, якими можна зайнятися у ванній кімнаті, швидко вичерпався. Загорнувшись у рушник, я почвалала назад до себе. Не знаю, Чарлі спить чи поїхав із дому. Я визирнула з вікна. Машини немає — знову риболовля.

Я повільно перевдяглася у зручний спортивний костюм і застелила ліжко, чого, як правило, не роблю ніколи. Але далі відтягувати було вже нікуди. Сіла за стіл і ввімкнула старий комп.

Терпіти не можу місцевий інтернет. Застарілий модем не годиться для нормального швидкісного інтернету; набір номера займав стільки часу, що я вирішила зганяти на кухню з’їсти тарілочку каші, поки чекаю на з’єднання.

Я поїла не поспішаючи, ретельно пережовуючи кожен пластівець. Закінчивши, помила тарілку і ложку, витерла їх і поклала в буфет. Коли я лізла східцями нагору, ноги відмовлялися рухатися. Спершу я підійшла до плеєра, підняла його з підлоги і поклала посеред столу. Від’єднала навушники, заховала їх у шухляду. Ввімкнула плеєр, вибравши таку гучність, щоб просто створити ненабридливий фон.

Зітхнувши, я поглянула на комп’ютер. Як завжди, майже ввесь екран окупувала реклама, що вистрибувала з усіх боків. Я сіла на твердий відкидний стілець і взялася згортати непотрібні вікна. Нарешті дісталася улюбленого пошукового сайту. Згорнувши парочку реклам, що вистрибнули, як чорт із музичної скриньки, я набрала у пошуковому рядку слово.


Вампір.


Звісно, результати пошуку вантажилися до божевілля довго. Коли вони кінець кінцем з’явилися на екрані, довелося забракувати масу посилань — від фільмів і телевізійних шоу до рольових ігор, металістських сайтів і спеціалізованих косметичних крамниць для готів.

Аж тут я натрапила на багатообіцяючий сайт — «Вампіри від А до Я». Нетерпляче я очікувала на його завантаження, нервово клікаючи на хрестики рекламних віконець, що спливали на екрані. Зрештою він відкрився — чорний текст на білому тлі, жодних прибамбасів, по-науковому солідний на вигляд. На головній сторінці на мене чекали дві цитати:


Не існує у великому і похмурому світі примар та демонів створіння жахливішого, страхітливішого чи огиднішого, і водночас наділеного такою зловісною привабливістю для людей, як вампір, котрий не належить ані до привидів, ані до демонів, але має спільну темну сутність і володіє загадковими та жахливими здібностями перших і других.

Преподобний Монтегю Самерс


Навряд чи знайдеться на світі феномен переконливіше задокументований, ніж вампіри. Існують офіційні звіти, письмові свідчення відомих людей під присягою: лікарів, священиків, посадових осіб, — із юридичної точки зору доказів достатньо. Та поза тим, хто вірить в існування вампірів?

Жан-Жак Руссо


Сайт, по суті, виявився зібранням в алфавітному порядку різних міфів про вампірів з усього світу. Першим на очі потрапив філіппінський вурдалак Данаг, котрий, подейкують, першим на островах почав вирощувати таро. Якщо вірити міфу, Данаг працював пліч-о-пліч із людьми багато років. Співробітництво різко обірвалося того дня, коли одна жінка порізала пальця. Данаг скуштував крові з рани, смак сподобався йому настільки, що він висмоктав нещасну до останньої краплі.

Я уважно читала описи, шукаючи щось знайоме, більш-менш правдоподібне. Скидається на те, що більшість легенд про вампірів обертається навколо вродливих жінок, котрі переважно виступали у якості демониць, і дітей — невинних жертв. Складалося враження, що ці перекази вигадали навмисно, щоб обґрунтувати необхідність дотримання суворих моральних норм для малечі та виправдати чоловічі подружні зради. Чимало переказів розповідали про безтілесні душі і попереджали про неприпустимість порушення традиційного поховального обряду. Лише кілька легенд містили інформацію, знайому із фільмів жахів; поодинокі створіння, як єврейська естрі та польський упир, були кровопивцями у прямому значенні слова.

По-справжньому мене зацікавили тільки три назви — румунський вараколакі, могутня не-мертва істота, що могла з’являтися в образі красивої людини з дуже блідою шкірою, словацький нелапсі, тварюка настільки сильна і швидка, що за годину після півночі вирізала ціле селище, і стрегоні бенефіці. Останніх стосувалося одне коротке речення.


Стрегоні бенефіці: італійський вампір, вважається прибічником добра, заклятий ворог злих вампірів.


Цей маленький абзац приніс мені полегшення. Один міф серед сотень, що підтверджував існування хороших вурдалаків.

Втім, за великим рахунком я знайшла замало інформації, яка б співпала з розповідями Джейкоба чи підтвердила мої власні спостереження. Я склала в голові невеличкий перелік; читаючи легенди, порівнювала наявне із написаним. Сила, швидкість, краса, бліда шкіра, здатність змінювати колір очей; потім критерії Джейкоба — кровопивці, вороги вовкулаків, холоднокровні й безсмертні. Небагато міфів підтверджувало бодай один пункт.

Наступна заковика — те, що запам’яталось із пари переглянутих фільмів жахів і що підтвердило сьогоднішнє дослідження: вампіри не з’являються вдень, сонячне світло перетворює їх на попіл. Вдень вони сплять у домовинах, а вночі полюють.

Розізлившись, я висмикнула з розетки шнур живлення комп’ютера, не згортаючи вікон на екрані й не чекаючи, заки він вимикатиметься належним чином. Я відчувала, як на місці роздратування проростає непевність. Яка дурня! Ось я сиджу в кімнаті й шукаю інформацію про вампірів. Господи, що зі мною коїться? Я вирішила, що все почалося тої миті, коли я вперше цього року ступила на землю Форкса, ні, навіть на вічно вологий півострів Олімпік, якщо бути точною.

Мені конче треба втекти з дому, та місця, де я хотіла б опинитися, розташовані на віддалі триденної поїздки. Втім, усе одно до пуття не знаючи, куди збираюся, я вдягнула черевики, спустилася вниз, натягнула дощовик, не замислюючись над тим, чи потрібно, і почапала надвір.

Збиралося на дощ, але наразі було сухо. Я пройшла повз пікап, навіть не глянувши на нього, і пішки попрямувала на схід, перетнувши подвір’я Чарлі й завертаючи до лісу, що неухильно наступав на обійстя. Не знадобилося багато часу, щоб дім і дорога зникли з очей. Навколо панувала тиша, яку порушувало тільки чвакання вологої землі під ногами та різкі крики сойок.

Між деревами бігла тоненька стрічка стежки, інакше я нізащо в світі не наважилася б на самоті вештатися лісом. Компас у моїй голові не працював від народження — я б легко заблукала і в сприятливіших для орієнтації на місцевості умовах. Стежка тим часом в’юнилася глибше у ліс — на схід, наскільки я могла визначити. Вона зміїлася повз ялини та тсуги, тиси та клени. Я лише приблизно здогадувалася, як називаються дерева навколо, й то тільки ті, що колись показав Чарлі з вікна машини. Безліч інших залишалися невідомими, щодо деяких я не могла визначитися, тому що їх від коріння до верхівки обплели рослини-паразити.

Тож доки моторчик гніву штовхав мене вперед, я дибала й дибала стежкою. Коли він почав зменшувати оберти, я сповільнила ходу. Поодинокі краплі просочувалися з зеленого балдахіна наді мною; не можна сказати напевно, починається дощ — чи то озерця води, зі вчорашнього дня затримані листям високо над землею, маленькими краплями знаходять шлях донизу. Нещодавно повалене дерево — я зрозуміла це, бо воно було не повністю оповите мохом — притулилося до стовбура щасливішої сестри, утворивши невеличку захищену від крапель лавку за два кроки від стежки. Я переступила папороть і обережно сіла, переконавшись, що куртка і штани не торкаються мокрого, й відкинула голову в каптурі на спинку із живого дерева.

Неправильне, ой неправильне місце вибрала я. Слід було б здогадатися, та куди піти у Форксі? Темно-зелений ліс занадто нагадував локацію нічного кошмару, щоб шукати тут спокою для розуму і духу. Тепер, коли завмерло чвакання кроків, тиша нестерпно тиснула на вуха. Птахи замовкли, краплі падають частіше — швидше за все, над габою лісу почався дощ. Коли я сиділа, папороть підіймалася вище за мою голову; людина спокійно могла пройти стежкою, не помітивши мене. У гущавині значно легше вірилось у нісенітниці, безглуздість яких бентежила у власній кімнаті. Тисячі років промайнули над лісом, не змінивши нічого; міфи, легенди й перекази сотень різних земель, пригнічені пропорційною чіткістю спальні, набували реальності у зеленій імлі.

Я неохоче змусила себе зосередитися на двох винятково важливих запитаннях, що потребували відповіді.

По-перше, я повинна вирішити, чи може бути те, що розказав Джейкоб про Калленів, правдою.

Мозок негайно гучно заволав: «Ні!» Підтримувати безглузді ідеї — ідіотизм, що відгонить патологією. А що коли…? — запитала я себе. Хіба існує раціональне пояснення, чому я наразі жива? Я знову перелічила в голові речі, котрі спостерігала на власні очі: нереальна сила і швидкість, колір очей, що змінюється від жовтого до чорного і навпаки, нелюдська врода, бліда холодна шкіра. Ба більше, у пам’яті спливали дрібниці, що не помічалися раніше: здається, Каллени ніколи не їдять; а ще ця хвилююча, бентежна граційність, з якою рухаються! А як Едвард інколи розмовляє — ці незрозумілі звороти і фрази, котрі очікуєш зустріти у романі XIX сторіччя, а не почути з вуст підлітка у XXI-му. Він прогуляв урок, на якому ми визначали групу крові. Остаточно не відмовився від участі в пікніку, доки не дізнався, куди ми збиралися. Він, здається, знає, що думають усі навколо… крім мене. Сказав мені, що він небезпечний, що він негідник…

Чи можуть Каллени бути вампірами?

Так, вони — це неабищо. Щось поза межами раціонального обґрунтування відбувалося просто перед моїми скептичними очима. Байдуже, Едвард Каллен — не-мертвий із Джейкобової страшилки чи супергерой за моєю версією. Він — не… людина. Він щось більше. Інше.

Отже, так: можуть. Зупинімось поки що на цьому.

Тут виникає найважливіше запитання. Якщо Каллени — вурдалаки, що робити мені?

Якщо Едвард — вампір (я ледве змусила себе подумки вимовити це слово), як мені поводитися далі? Вплутувати когось я не збиралася. Самій важко повірити; розповісти комусь — прямий шлях до жовтого будиночка.

Реальними видавалися два виходи. Перший — прислухатися до Едвардової поради, стати розумницею і щосили уникати його товариства. Скасувати наші плани, продовжувати не помічати його, наскільки можливо. Коли ми змушені сидіти за одною партою, уявляти, що нас розділяє непроникна товста стіна зі скла. Сказати йому, щоб дав мені спокій — цього разу цілком серйозно.

Та що реальнішим здавався цей варіант, то більший відчай краяв серце. Мозок прагнув угамувати біль, хутко перескочивши до наступного запитання.

Інакше й бути не могло. Врешті-решт нехай Едвард — щось зловісне, та досі він нічим мені не зашкодив. Якби не його нелюдська швидкість, від мене не залишилося б і мокрого місця під колесами Тайлерового фургона. Така швидкість, сперечалась я із собою, має бути чистим рефлексом. А якщо на рівні рефлексу він прагне врятувати людське життя, хіба може він бути поганим? — втовкмачувала я собі. Голова йшла обертом від запитань, що замість відповідей породжували нові запитання.

В одному я точно була впевнена, якщо тут узагалі може йтися про певність. Страх, що викликав похмурий світ Джейкобових розповідей, уособлював темний Едвард із кошмару минулої ночі, але не справжній Едвард. Ба більше, коли вовк кинувся на вампіра, а я нестямно заволала, не страх за вовка змусив мої губи вимовити «Ні!». Я боялася, що поранять Едварда; навіть коли він кликав мене із випущеними гострими іклами, я боялася за нього.

Я знала, що в цьому криється відповідь. Відверто кажучи, сумніваюся, що у мене був вибір. Едвард заглибоко увійшов у моє серце. Тепер, коли я знала — якщо знала, — запізно робити щось зі страшною таємницею. Тому що коли я пригадую Едварда, його голос, гіпнотичні очі, магнетичну силу особистості, більше за все на світі я прагну опинитися поруч із ним. Навіть якщо… ні, я не можу думати про це. Не тут, коли сиджу сама у напівтемряві лісу, коли дощ перетворив день на нечіткі сутінки під склепінням дерев, не зараз, коли він, наче кроки, постукує по тьмяному килиму земляної долівки. Я затремтіла і хутко вийшла зі схованки, стривожена незрозумілим відчуттям, що стежка дивним чином розчиниться під дощем.

Звичайно, стежка нікуди не поділася, вона звивалася, безпечна і чітка, наче втікаючи із вогкого зеленого лабіринту. Я поспіхом попрямувала назад, натягнувши каптур до самого обличчя. Я майже бігла між дерев, дивуючись, як могла зайти так далеко в ліс. У мене виникли сумніви, чи не заходжу я далі вглиб замість того, щоб наближатися до виходу. Одначе перш ніж паніка встигла остаточно охопити мене, я потроху почала помічати просвіти між переплетеними гілками. Потім почула звук авта, що проїздило по вулиці. Ліс відпустив мене, спереду заяснів газон Чарлі, будинок кликав до себе, обіцяючи тепло і сухі шкарпетки.

Я заповзла всередину якраз ополудні. Пішла нагору і перевдягнулася у джинси й футболку — сьогодні більше не піду надвір. Зосередитися на домашній роботі виявилося зовсім не складно, я взялася за твір по «Макбету», який треба написати на середу. Я із задоволенням накидала коротеньку чернетку. Так спокійно я не почувалася з… ну, якщо чесно, з другої половини четверга.

Втім, зі мною так завжди. Прийняття рішення — вельми болісний процес, що змушує страждати. Але тільки-но рішення ухвалене, я спокійно втілюю його в життя, зазвичай із почуттям полегшення від того, що роздуми залишилися позаду. Інколи полегшення поєднується з відчаєм, як у разі переїзду до Форкса. Та це краще, ніж розриватися між варіантами.

Із сьогоднішнім рішенням було до смішного легко жити. Небезпечно легко.

День видався спокійним і продуктивним — я закінчила твір до восьмої. Чарлі повернувся додому із солідним уловом, я відмітила собі, що наступного тижня у Сієтлі варто придбати книжку з рецептами рибних страв. Холодок, що проповзав по спині, коли я думала про поїздку, не відрізнявся від того, що поштрикував перед прогулянкою пляжем із Джейкобом Блеком. А насправді холодок мав би бути іншим, подумала я. Мені варто боятися, і я розуміла, що повинна, та не могла відчути належного страху.

Тої ночі я спала без сновидінь, страшенно стомлена через те, що рано встала вранці й погано спала попередньої ночі. Я прокинулася, щоб удруге з часу прибуття до Форкса побачити яскраве жовте сяйво сонячного дня. Я метнулася до вікна і ледве не оніміла. Небо виявилося кришталево чистим, кілька хмаринок, радше маленьких пухнастих білих клубочків, навряд чи могли розродитися дощем. Я відчинила вікно — здивовано зауваживши, що воно відхилилося беззвучно, легко, хоча його не відчиняли хтозна-скільки років, і глибоко вдихнула відносно сухе повітря. Надворі майже тепло і зовсім безвітряно. У мене від радості запаморочилося в голові.

Коли я спустися вниз, Чарлі закінчував снідати. Він одразу помітив мій настрій.

— Хороша надворі погода, — зауважив він.

— Так! — радісно вишкірилась я.

Він усміхнувся у відповідь, навколо карих очей зібралися зморщечки. Коли Чарлі всміхається, легше зрозуміти, чому вони з мамою так швидко і рано одружилися. Більшість якостей молодого романтика, котрим він був у ті часи, розтанули до того, як змогла побачити їх я. Зараз кучеряве каштанове волосся — того ж кольору, якщо не структури, що й моє, — відступало, поступово оголюючи дедалі більше блискучої шкіри на лобі. Та щойно на обличчі Чарлі розцвітала усмішка, я помічала тінь чоловіка, котрий втік із Рене, коли та була всього на два роки старшою за мене теперішню.

Я весело снідала, спостерігаючи, як енергійно кружляють у променях сонячного світла, що линуло з вікна, пилинки у по вітрі. Чарлі на ходу попрощався, я почула, як від’їздить від дому патрульна машина. Підійшовши до дверей, я на хвильку завагалася, поклавши руку на дощовик. Не взяти його — значить відверто спокушати долю. Зітхнувши, я кинула його на руку і вийшла під найяскравіше за останні місяці світло.

Добряче попрацювавши ліктями, мені вдалося майже повністю опустити вікна у пікапі. Я прибула до школи однією з перших, адже, поспішаючи опинитися надворі, забула поглянути на годинник. Припаркувавшись, я попрямувала до рідко використовуваних столиків біля південної стіни кафетерію. Лавочки виявилися не зовсім сухими, тому я сіла на куртку, радіючи, що знайшла їй корисне застосування. Домашнє завдання виконане — прямий наслідок відсутності особистого життя, — та залишалися задачі з тригонометрії, у правильності розв’язання яких я не була впевнена. Я працьовито витягла підручник, але, не дійшовши у перевірці й до середини першої задачі, замріялася, спостерігаючи, як відливає на сонці червоним кора дерев. Я неуважно почала розмальовувати поля зошита із домашкою. За кілька хвилин до мене дійшло, що я зобразила п’ять пар чорних очей, які пильно видивляються зі сторінки. Я витерла їх гумкою.

— Белло! — почула я чийсь голос.

Гм, схоже на Майків. Я роззирнулася довкола. Поки я літала у хмарах, сидячи на лавці, шкільне подвір’я заполонили учні. Народ був у футболках, дехто навіть у шортах, хоча надворі градусів п’ятнадцять, не більше. До мене, махаючи рукою, прямував Майк у шортах кольору хакі та смугастій футболці.

— Привіт, Майку! — закричала я, також махаючи йому. В такий ранок неможливо когось не любити.

Він прилетів і влаштувався біля мене. Охайні шпичаки волосся відливали на сонці золотом, на обличчі сяяла радісна усмішка. Він здавався таким щасливим від того, що бачить мене, мені аж на душі потепліло.

— Ніколи не звертав уваги, що твоє волосся відливає червоним, — зауважив він, зловивши пальцями пір’їнку, що тріпотіла на ніжному вітерцеві.

— Лише на сонці.

Він почав гратися пасмом у мене за вухом. Я почувалася трохи ніяково.

— Класний день, правда?

— Те, що треба, — погодилась я.

— Чим займалася вчора? — у голос прокралися власницькі нотки.

— Здебільшого працювала над твором.

Я не сказала, що вже його закінчила. Навіщо виставлятися зубрилкою?

Майк ляснув себе долонею по лобі.

— Ой, треба написати на четвер, так?

— М-м-м, взагалі-то на середу.

— На середу? — насупився він. — Погано… А ти яку тему вибрала?

— Чи ставлення Шекспіра до жіночих персонажів є проявом мізогінії.

Він витріщився на мене, наче я заговорила латиною.

— Схоже, сьогодні доведеться засісти за цю нудоту, — розчаровано сказав він. — А я збирався запитати, чи не хочеш ти вийти кудись увечері.

— Га?

Він захопив мене зненацька. Ну чому з Майком ніколи не вдається приємно побалакати — так, щоб не потрапляти в незручні ситуації?

— Ну, ми могли б піти десь посидіти… чи щось таке. Твір я напишу пізніше, — всміхнувся він, не втрачаючи надії.

— Майку… — терпіти не можу, коли мене заганяють у глухий кут. — Не думаю, що це хороша ідея.

— Чому? — обличчя спохмурніло, очі набули сторожкого виразу. Я подумала про Едварда: цікаво, чи не згадав його зараз Майк?

— Думаю… і якщо ти коли-небудь повториш уголос те, що я зараз скажу, я тебе власноруч приб’ю із великим задоволенням, — пригрозила я, — думаю, що ми зробимо боляче Джесиці.

Він був приголомшений — очевидячки, перед цим грішив на іншу людину.

— Джесиці?

— Майку, слухай, ти що — сліпий?

— О-о-ох, — видихнув він, онімівши. Я негайно скористалася з цього, щоб благополучно накивати п’ятами.

— Зараз почнеться урок, мені не можна знову запізнюватися, — зібрала я книжки і запхнула їх у сумку.

Коли ми мовчки йшли до третього корпусу, Майк мав розгублений вигляд. Я сподівалася, що які б думки не нуртували в його мозку, вони крутяться в правильному напрямку.

Коли на тригонометрії я побачила Джесику, вона жваво щебетала. Вони з Анжелою і Лорен збиралися по обіді поїхати в Порт-Анджелес, щоб купити сукні для балу. Хоча мені сукня не потрібна, та Джесика хотіла, щоб я склала їм компанію. Мене мучили сумніви. Було б непогано вирватися з міста з подружками, але їде Лорен. І хтозна, чим би я змогла зайнятися сьогодні ввечері… Стоп, щось мої роздуми звертають на небезпечну стежку. Без сумніву, я щаслива, тому що світить сонечко. Та причина ейфорії криється не тільки в цьому, навіть далеко не в цьому.

Тому я дала попередню згоду, сказавши, що спершу маю поговорити з Чарлі.

Дорогою на іспанську Джесика без кінця теревенила про бал. Коли після закінчення уроку, що затримався на п’ять хвилин, ми йшли до кафетерію, вона продовжила, наче ми й не переривали бесіди. Я була занадто охоплена нестямним шалом очікування, щоб дослухатися до її базікання. Я згорала від нетерпіння побачити не лише Едварда, а й усіх Калленів, щоб перевірити нові підозри, що визріли в моїй голові. Переступивши поріг кафетерію, я відчула, як уперше вниз по спині по-справжньому крадеться поколювання та від страху зводить живіт. Чи зможуть вони прочитати мої думки? Раптом усередині сколихнулося інше передчуття — а що коли Едвард знову сидить окремо, чекаючи на мене?

Як завжди, я відразу кинула оком на Калленівський столик. Коли я зрозуміла, що він порожній, в нутрі затрусилося. Із надією, що повільно згасала, я обмацала очима решту кафетерію, сподіваючись побачити, як Едвард самотньо чекає на мене. Зал був майже вщерть заповнений — ми-бо затрималися на іспанській, — але жодного натяку на Едварда чи його родичів. Я миттю відчула моральне спустошення.

Я понуро пленталася за Джесикою, більше не вдаючи, що уважно слухаю. Оскільки ми прийшли пізно, наша компанія була на місці. Проігнорувавши вільний стілець поруч із Майком, я сіла біля Анжели. Краєм ока зауважила, що Майк увічливо підсунув Джесиці стілець. Її обличчя засвітилося від вдячності.

Анжела неголосно поставила мені кілька запитань щодо твору по «Макбету», я відповіла як могла невимушено, внутрішньо звиваючись від страждання. Вона також запросила мене ввечері поїхати з ними. Я погодилася, відчайдушно хапаючись за можливість розвіятися.

Я зрозуміла, що хапаюся за тонюсіньку соломинку надії, коли, зайшовши до біологічного класу і побачивши нашу парту порожньою, відчула нову хвилю розчарування.

Решта дня минала повільно і важко. На фізкультурі нам прочитали лекцію про правила гри в бадмінтон — наступну тортуру, що очікувала на мене. Принаймні наразі я спокійно сиділа і слухала, а не гепалася раз у раз на підлогу. Найпозитивнішим виявилося те, що тренер не закінчив пояснення, отже, завтра лекція продовжиться. Можна й забути про те, що післязавтра мене озброять ракеткою і випустять на однокласників.

Я зраділа, виїжджаючи зі школи. Тепер я вільна дутися й хандрити, перш ніж поїду з Джесикою та компанією. Та не встигла я переступити поріг будинку Чарлі, як зателефонувала Джесика і скасувала плани. Я намагалася порадіти за неї: Майк запросив її на вечерю (я справді відчула полегшення: здається, до цього жирафа нарешті дійшло), та навіть мої власні вуха вловили нещирість мого ентузіазму. Джес перенесла поїздку по крамницях на завтра, що значно зменшило й без того скромний вибір моїх розрад. На вечерю маринувалася риба, залишився вчорашній салат і хліб, у кухні робити нічого. Протягом півгодини я прискіпливо виконувала домашнє завдання, та воно не безкінечне. Я перевірила електронну пошту, перечитавши купу нерозпечатаних листів від мами, щоправда, під кінець перестрибуючи з п’ятого на десяте. Зітхнула і набрала коротку відповідь.


Мамо, вибач! Мене не було вдома. Я їздила з друзями на узбережжя. І писала твір.


Жалюгідні виправдання, нічого не скажеш, тому я не стала вигадувати далі.


Сьогодні надворі сонячно. Знаю, знаю, сама повірити не можу, та це правда, тому я зараз тікаю з дому і намагатимусь якнайбільше поповнити запаси вітаміну D в організмі. Я люблю тебе.


Я вирішала вбити годинку-другу, почитавши щось поза шкільною програмою. До моїх послуг була невелика підбірка книжок, що примандрували зі мною до Форкса; найзачитаніша — збірка творів Джейн Остін. Я схопила її і попрямувала на задній двір, прихопивши дорогою стару подерту ковдру із комоду біля східців.

Опинившись на маленькому квадратному подвір’ї, я склала ковдру вдвоє і розстелила подалі від тіні дерев на вкритому травою газоні, що, мабуть, завжди, скільки б не світило сонечко, буде трохи вологим. Я вляглася на живіт, схрестивши ноги в повітрі, і гортала твори у збірці, намагаючись вирішити, який найкраще розважить розум. Вибір упав на романи «Гідність і гонор» та «Розсуд і рація». Я нещодавно прочитала перший, тому взялася за другий. Єдине, що я запам’ятала, дійшовши до третього розділу, це ім’я головного героя, що за дивним збігом обставин виявилося знайомим — Едвард. Розлютившись, я почала читати «Менсфілд-парк», але тут головного героя звали не набагато краще — Едмунд. Невже наприкінці вісімнадцятого сторіччя не було інших імен? Я роздратовано згорнула книжку, перекотилася на спину, чимвище закасала рукави й заплющила очі. Думай лише про відчуття тепла на шкірі, суворо наказала я собі. Слабкий вітерець ледь помітно посилився, достатньо, щоб закрути кучері навколо обличчя і гратися ними. Я відкинула коси назад, дозволивши їм вільно розлетітися по ковдрі, і зосередилася на сонечку, що торкалося повік, вилиць, носа, губ, передпліч, шиї, просочувалося скрізь легеньку футболку…

Наст упне, що я пам’ятаю, — це звук патрульної машини Чарлі, яка повертала на вимощену цеглою під’їзну доріжку. Я підвелася, здивовано помітивши, що тінь від дерев затулила сонце — отже, я на якийсь час заснула. Я збентежено роззирнулася навколо, раптово відчувши чиюсь присутність.

— Чарлі? — покликала я, але у відповідь почула тільки грюкіт, з яким відчинялися дверцята його авта перед вхідними дверима.

По-дурному нетерпляче я скочила на ноги, складаючи вологувату ковдру і хапаючи книжку. І помчала в будинок, щоб розігріти харч на сковорідці, розуміючи, що запізнилася з вечерею. Коли я зайшла всередину, Чарлі вішав ремінь зі зброєю і роззувався.

— Вибач, тату, вечеря не готова — я заснула надворі, — намагалася не позіхати я.

— Не хвилюйся, — сказав він. — Я все одно хотів не проґавити рахунок у матчі.

Щоб не тинятися без діла, після вечері я подивилася телек разом із Чарлі. Не показували нічого, що зацікавило б мене, але Чарлі знав, що я не люблю баскетболу, тому ввімкнув безкінечний серіал, перегляд якого не приніс задоволення жодному з нас. Втім, батько здавався щасливим, що ми щось робимо разом. Відчувати, що я зробила добру справу, було приємно, навіть незважаючи на депресивний стан.

— Тату, — сказала я під час реклами, — завтра ввечері Джесика з Анжелою поїдуть до Порт-Анджелеса пошукати сукні для балу. Вони хочуть, щоб я їм допомогла… ти не проти, якщо я поїду з ними?

— Джесика Стенлі? — запитав він.

— Й Анжела Вебер, — зітхнула я, посвячуючи його в подробиці.

Він трохи розгубився.

— Але ж ти не збираєшся на бал, правильно?

— Ні, тату, проте я допомагатиму їм вибрати сукні, розумієш, критична порада збоку в цій справі — перше діло, — пояснила я прописні для кожної жінки істини.

— Добре, гаразд, — здається, він зрозумів, що дівочі справи — поза його кваліфікацією. — Але наступного ранку тобі йти до школи.

— Ми вирушимо відразу після уроків, щоб повернутися не пізно. Знайдеш собі щось на вечерю, так?

— Білко, доки ти сюди не приїхала, я самотужки годувався протягом сімнадцяти років, — нагадав він.

— Досі не розумію, як ти вижив, — пробурмотіла я, потім додала голосніше: — Я залишу все необхідне для сандвічів із м’ясом у холодильнику. Просто зверху, гаразд?

Наступний ранок знову видався сонячним. Я прокинулася з новою надією, яку похмуро намагалася придушити у зародку. Оскільки погода була тепла, я вдягнула темно-синю блузку з трикутним вирізом, яку носила взимку у Феніксі в найбільший холод.

Я розрахувала час прибуття до школи так, що ледве не спізнилася на урок. Серце мало не вистрибнуло з грудей, коли я намотувала круги по стоянці, шукаючи водночас вільне місце і сріблясте «вольво», якого там, звісно, не було. Я припаркувалася в останньому ряду і помчала на англійську, залетівши до класу, захекана і пригнічена, точно перед дзвінком.

Повторився вчорашній сценарій. Я не зуміла заборонити пагінцям надії прорости у душі, щоб власноруч безжалісно розчавити їх у кафетерії, який я ретельно обшукала поглядом, і на біології, де сиділа сама за порожньою партою.

Поїздка до Порт-Анджелеса, перенесена на сьогодні, стала набагато привабливішою через те, що у Лорен були на цей час інші плани. Мені аж свербіло забратися з міста, де я постійно озиралася через плече, сподіваючись, що у звичній своїй манері, як грім серед ясного неба, зненацька з’явиться дехто. Я поклялася, що ввечері буду в гарному гуморі й не зіпсую Анжелі чи Джесиці насолоди вибирати сукню. Можливо, прикуплю собі пару речей. Мій мозок категорично відмовлявся розглядати варіант походу крамницями в Сієтлі на вихідних, тяжіючи до спокусливішої перспективи. Я впевнена, якщо він надумає скасувати подорож, то принаймні про це повідомить.

Після школи Джесика проїхалася до мого дому в старому білому «меркюрі», щоб я могла закинути підручники й відігнати машину. Заскочивши в хату, я похапцем пригладила волосся, відчувши невелику хвилю пожвавлення в очікуванні хай тимчасової, але втечі з Форкса. Я залишила для Чарлі на столі записку з детальними поясненнями, де знайти вечерю, перекинула старенький гаманець зі щоденної до рідко вживаної дамської сумочки і помчала надвір, щоб приєднатися до Джесики. Потім ми заїхали по Анжелу; вона вже чекала на нас. Збудження зросло у геометричній прогресії, коли ми виїхали за межі остогидлого мені населеного пункту.


Розділ 8

Порт-Анджелес


Джес їздила швидше за Чарлі, ми дісталися до Порт-Анджелеса до четвертої. Я давненько не вибиралася на дівочі гульки — естроген у крові зашкалював, підіймаючи настрій. Ми слухали романтичні рок-балади, Джесика щебетала про хлопців із нашої компанії. Побачення з Майком минуло на ура, вона сподівалася, що до суботнього вечора вони дійдуть до стадії «першого поцілунку». Я задоволено всміхалася. Анжела загалом раділа з того, що йде на бал, хоча й не мала особливого інтересу до Ерикової персони. Джес намагалася випитати, який тип хлопців подобається Анжелі, та я вирішила пощадити подругу і перебила Джес, заговоривши власне про сукні. Анжела кинула на мене вдячний погляд.

Порт-Анджелес — красивий маленький капкан для туристів, витонченіший і старомодно-вишуканіший за Форкс. Джесика з Анжелою добре знали місто, тому вирішили не марнувати час на мальовничу набережну біля затоки. Джес поїхала просто до єдиного в місті великого універмагу, котрий розташувався за кілька вулиць від привітного району біля затоки.

В оголошенні бал називався «напівурочистим», ми до кінця не втямили, що це означає. Джесика з Анжелою страшенно здивувалися, здається, навіть не повірили мені, коли я сказала, що ніколи не ходила на танці у Феніксі.

— Хіба ти ніколи не ходила на танці зі своїм хлопцем, чи з тим, хто впадав за тобою? — недовірливо перепитала Джесика, коли ми заходили у двері універмагу.

— Правда, — намагалася переконати її я, не бажаючи зізнаватися, яка з мене танцюристка. — Я ні з ким не зустрічалася, нічого такого. І нечасто виходила в люди.

— Але чому? — не могла заспокоїтися Джесика.

— Мене ніхто не запрошував, — чесно зізналась я. Джесика засумнівалася у моїх словах.

— Тут люди тебе запрошують, а ти їм відмовляєш, — нагадала вона. Ми зараз перебували у відділі молодіжного одягу, перериваючи вішалки в пошуках вечірніх суконь.

— Крім Тайлера, звісно, — тихо виправила її Анжела.

— Тобто? — хапнула я ротом повітря, як риба. — Вибач, що ти сказала?

— Тайлер усім розповідає, що ви разом ідете на учнівський бал, — повідомила Джесика, підозріливо поглядаючи на мене.

— Щo він розказує? — я белькотіла так, наче у горлі застрягла добряча кістка.

— Я казала тобі, що це брехні, — пробурмотіла Анжела до Джесики.

Я відмовчувалася, не в змозі подолати шок, який поступово перетворювався на роздратування. Ми відшукали вішалки з сукнями, треба братися до справи.

— Тому Лорен і дивиться на тебе вовком, — захихотіла Джесика, коли ми рилися в сукнях.

Я заскреготіла зубами.

— Як гадаєш, якщо я переїду його пікапом, він перестане почуватися винним через той інцидент? Може, навіть більше не вноситиме поправки у мої плани і вважати це нормальним?

— Можливо, — сміючись, вичавила Джесика, — якщо причина в цьому, а не в іншому.

Вибір суконь виявився не дуже, але дівчата знайшли по кілька штук, які вирішили приміряти. В роздягальні я присіла на стілець біля дзеркала, намагаючись стримати лють.

Джес розривалася між двома сукнями: одна — класична довга, чорна, без бретельок, друга — кольору електрик, завдовжки до коліна, з тонесенькими бретельками. Я підбила Джес узяти другу: чому б не порадувати очі? Анжела вибрала ніжно-рожеву сукню, що зграбно охопила її високий стан і підкреслила золотаві іскорки у русявому волоссі. Я щедро засипала подруг компліментами і допомогла повернути решту суконь на місце. Ввесь процес забрав менше часу і виявився легшим, ніж коли ми вдома ходили по покупки з Рене. Гадаю, варто подякувати обмеженому вибору.

Ми вирушили до відділу взуття та аксесуарів. Дівчата щось міряли, я розглядала їх і критикувала, не маючи настрою видивитися щось для себе, хоча мені потрібна була нова пара взуття. Ейфорія дівочих «посиденьок» розтанула як дим через лють на Тайлера, а утворену пустку знову заполонила меланхолія.

— Анжело? — почала я, вагаючись. Та вдягала рожеві ремінні босоніжки на підборах. Вона ледве не стрибала від радості, що матиме високого супутника, отже, може дозволити собі підбори. Джесика терлася біля прилавка з біжутерією, тож ми були на самоті.

— Так, — вона витягнула ногу, крутячи стопою, щоб краще оцінити пару.

Я легкодушно дала задній хід.

— Ці мені подобаються.

— Гадаю, я візьму, хоча їх не одягнеш під щось інше, вони пасують лише до цієї сукні, — промуркотіла вона.

— Бери, не сумнівайся, вони на розпродажу, — заохотила я. Вона всміхнулася, закриваючи коробку з практичнішими на вигляд білими черевичками.

Я спробувала знову:

— М-м-м, Анжело… — (Вона запитально поглянула на мене). — Вони… тобто Каллени, — не відривала я очей від підлоги, — часто так багато пропускають школу? — жалюгідно запорола я спробу говорити байдуже.

— Так, за хорошої погоди вся родина вирушає в походи, навіть лікар. Вони — справжні природолюби, — неголосно відповіла вона, розглядаючи взуття. Анжела не поставила жодного запитання, жодного з десятків, які миттю посипалися б із Джесики. Вона починає по-справжньому мені подобатися.

— Цікаво.

Я вирішала закрити тему, оскільки до нас приєдналася Джесика, щоб похвалитися прикрасами зі стразів, які підібрала в тон до срібних черевичків.

Попередньо ми домовилися повечеряти у маленькому італійському ресторанчику на набережній, але купили все швидше, ніж очікували. Джес із Анжелою збиралися віднести обновки в авто, потім пішки прогулятися до набережної. Я сказала їм, що підійду до ресторанчика за годину — хотіла пошукати книгарню. Обидві виявили бажання скласти мені компанію, та я переконала їх іти розважатися. Вони не уявляли, наскільки байдужою до решти світу я стаю серед великої кількості книжок. Похід у книгарню — те, що я волію робити на самоті. Зрештою вони, весело щебечучи, попрямували до машини, я — у вказаному Джес напрямку.

Я легко знайшла крамницю, та вона виявилася трохи іншою, ніж я очікувала. У вітринах лежали кристали, сонники і книжки з духовного зцілення. Я навіть не стала заходити всередину, побачивши крізь скло п’ятдесятирічну жінку з довгим розпущеним сивим волоссям у пошитій не пізніше шістдесятих сукні; жінка гостинно всміхалася з-за прилавка. Я вирішила за краще уникнути бесіди з такою пані. У місті повинна бути нормальна книгарня.

Я блукала вуличками, що починали заповнюватися людьми, котрі поспішали кудись по закінченні робочого дня, і сподівалася, що прямую до центру. Воюючи із розпачем, я звертала менше ніж варто уваги на те, куди несуть мене ноги. Силкувалася не думати про Едварда, про те, що сказала Анжела… і більше за все намагалась не будувати планів на суботу, щоб не пережити болісніше за попередні розчарування. Тут я помітила припарковане на вулиці чуже сріблясте «вольво» — і всі зусилля пішли коту під хвіст. Клятий ненадійний упир, подумала я.

Я тупотіла собі у південному напрямку, до багатообіцяючих будівель із великими скляними вітринами. Та коли я дійшла до них, це виявилися всього-навсього ремонтна майстерня і порожній офіс. Ще зарано йти на зустріч із дівчатами, до того ж треба взяти себе в руки, перш ніж повертатися до них. Я кілька разів пробігла пальцями по волоссю і глибоко вдихнула, потім повернула за ріг.

Перейшовши на іншу вулицю, я почала розуміти, що, схоже, зайшла не туди. Нечисленні випадкові перехожі прямували на північ, більшість будівель навколо скидалися на склади. Я вирішила повернути на схід на наступному розі, пройти назад кілька кварталів і спробувати щастя на іншій вулиці, щоб знайти дорогу назад на набережну.

З-за рогу, до якого я простувала, вислизнула групка з чотирьох чоловіків, вдягнених занадто вільно, як на офісних працівників, що повертаються додому, і занадто похмуро, як на туристів. Наблизившись, я зрозуміла, що вони не набагато старші за мене. Вони голосно жартували, хрипко реготали й енергійно штурхали одне одного кулаками. Я відступила попід самі стіни будинків, щоб дати дорогу, і швидко йшла, дивлячись повз незнайомців на ріг вулиці.

— Гей, пс-с-с! — погукав один із них, коли ми розминалися. Він напевно звертався до мене, оскільки нікого більше поруч не спостерігалося. Я автоматично поглянула на них. Двоє зупинилися, ще двійко уповільнювали ходу. Кликав, як мені здалося, найближчий — приземкуватий міцний бугай років двадцятьох, одягнений у розхристану фланелеву сорочку поверх брудної майки, подерті джинси і сандалі. Він зробив крок назустріч.

— Привіт! — пробурмотіла я — гарячкова, необдумана реакція. Потім хутко відвернулася і майже побігла до рогу. Навздогін почувся гучний регіт.

— Гей, не тікай! — гаркнув один з них, але я пригнула голову й зітхнула з полегшенням, заховавшись за рогом, хоча досі чула, як вони гигочуть десь позаду.

Я опинилася на задвірках пофарбованих у темний колір складів із великими гаражними дверима для завантаження фур, замкненими на ніч на висячі замки. На протилежному боці вулиці тротуару не було, зелений штахетний паркан зі смужкою колючого дроту вгорі оберігав щось на кшталт майданчика для відкритого зберігання техніки. Далеко мене занесло від тої частини Порт-Анджелеса, яку я, по ідеї, збиралася відвідати. Навколо потемніло, я побачила, що небо от-от затягнуть хмари, які наразі скупчились на заході, заховавши сонце. На сході почав сіріти чистий обрій, пронизаний рожевими і помаранчевими прожилками. Я залишила куртку в машині, тому, раптово затрусившись від холоду, обхопила себе руками. Самотня вантажівка прогуркотіла повз, і дорога знову спорожніла.

Зненацька небо зовсім потемніло. Засмучено поглянувши через плече на хмару — кривдника сонечка, я приголомшено зрозуміла, що двоє чоловіків тихо простують за мною кроків за двадцять позаду.

Вони були з компанії, з якою я розминулася на розі вулиці, хоча я не помітила серед них того, хто намагався до мене заговорити. Я відразу розвернулася і пришвидшила крок. Знову затремтіла, цього разу не через холод. Сумочку, що зазвичай бовталася на плечі, я одягла навхрест для певності, що її не вихоплять у натовпі. Я точно знала, де лежить мій газовий балончик — у старій валізі під ліжком. Я так і не вийняла його звідти. Маючи з собою небагато грошей, двадцятку з гаком, я подумала про те, щоб «випадково» загубити сумочку й дременути геть. Та маленький переляканий черв’ячок глибоко всередині попереджав мене, що хлопаки можуть виявитися чимось гіршим за грабіжників.

Я сторожко дослухалася до тихих кроків, аж занадто тихих у порівнянні з галасом, з яким вони рухалися за кілька хвилин до того. Не схоже, щоб хлопці прискорювали ходу чи наближалися до мене. Дихай, казала я собі. Ти не знаєш напевно, чи переслідують вони тебе. Я продовжувала йти якнайшвидше, не переходячи власне на біг, зосередивши всю увагу на повороті праворуч за кілька метрів від мене. Я чула кроки — не ближче, ніж раніше. Блакитне авто повернуло на вулицю з півдня і пролетіло повз мене. Можна було б вискочити просто перед ним, але я забарилася, вагаючись і не маючи стопроцентної впевненості, що мене переслідують. Поки я вирішувала, було вже запізно.

Коли я наблизилася до рогу, одного погляду виявилося достатньо, щоб збагнути — це глухий кут, під’їзд до чорного ходу іншої будівлі. Очікування не справдилися, довелося поспіхом змінити курс і метнутися крізь короткий під’їзд назад на тротуар. Вулиця закінчувалася біля наступного рогу, де стояв знак «Стоп». Зосередившись на ледь чутних кроках позаду, я вирішувала — бігти мені чи ні. Здавалося, переслідувачі відстали, до того ж я розуміла, що в разі чого наздогнати мене — раз плюнути. Якщо я ще пришвидшу крок, точно десь перечеплюся і простягнуся посеред вулиці. Та й кроки наче віддалилися. Я ризикнула поспіхом зиркнути через плече — хлопці йшли десь за дюжину кроків позаду, побачила я з полегшенням. Але обидва витріщалися на мене.

Здавалося, минула вічність, не менше, перш ніж я дісталася рогу. Я не зменшувала темпу, відстань між мною і чоловіками позаду з кожним кроком потроху збільшувалася. Можливо, вони втямили, що налякали мене, і тепер про це шкодують. Я помітила дві машини, що їхали на північ через перехрестя, до якого я прямувала, і полегшено видихнула. Тільки б вибратися з безлюдної вулиці — туди, де ходять люди! Вдячно зітхнувши, я повернула за ріг.

І різко загальмувала.

Обабіч вулиці нависали глухі стіни без вікон і дверей. Далі, за два перехрестя, я чітко бачила ліхтарі, автомобілі, перехожих. Далеко, занадто далеко. Бо ж на півдорозі до першого перехрестя, розвальцем спираючись на стіну, стояли двоє інших — радісно вишкірились, коли я заціпеніла від жаху. До мене дійшло, що мене не переслідували.

Мене заганяли, як звіра.

Я завмерла на секунду, що тягнулася нескінченно довго. Потім розвернулась і блискавкою метнула на другий бік вулиці, хоча мене не полишало гнітюче відчуття, що це марна спроба. Кроки позаду стали гучнішими.

— Ось ви де! — розкотистий голос приземкуватого темноволосого чоловіка порушив напружену тишу — я аж підстрибнула. У напівтемряві здавалося, що він дивиться повз мене.

— Так! — не менш гучно відповів голос позаду. Я знову підстрибнула, намагаючись прошмигнути по вулиці геть. — Ми просто зробили невеличке коло.

Наразі мені довелося уповільнити крок. Занадто швидко скорочується відстань між мною і тими, що розвальцем стоять біля стіни. Верещати я вмію дай Боже, тому заздалегідь набрала в легені повітря, щоб приготуватися до галасу. Але в горлі пересохло, і я не була впевнена в кінцевій гучності звуку. Швидким рухом я перекинула ремінець сумки через голову, затиснувши її в руці, щоб залежно від обставин використати як викуп чи зброю. Коли я сторожко зупинилася, кряжистий коротун відклеївся від стіни і повільно рушив уздовж вулиці.

— Не підходь до мене! — застереження мало пролунати владно і безстрашно, та я не помилилася щодо пересохлого горла — звук був жалюгідний.

— Не будь такою сердитою, солоденька! — сказав він. Іззаду долинув хрипкий регіт.

Я зібрала волю в кулак, намагаючись не панікувати і пригадати ті мізерні знання із самозахисту, якими володіла. Різкий удар ребром долоні знизу вверх — якщо пощастить, зламаю носа чи втисну його в мозок. Пальцями в очну западину і спробувати вичавити око. Ну і, звичайно, заїхати коліном у пах. Знайомий песимістичний черв’ячок усередині озвався знову, нагадуючи, що я навряд чи маю шанси проти одного, а їх — чотири. Замовкни! — наказала я йому, перш ніж жах встигне вивести мене з ладу, і постаралася проковтнути слину, щоб видати пристойний вереск.

Зненацька з-за рогу вискочили фари, машина ледве не збила коротуна, змусивши його відскочити на тротуар. Я кинулася на дорогу — авто зупиниться, бо в іншому разі йому доведеться переїхати мене. Але срібляста іномарка неочікувано крутнула, різко загальмувавши за метр від мене з відчиненими пасажирськими дверцятами.

— Всередину! — наказав оскаженілий голос.

Дивовижно, як миттєво зник задушливий страх, дивовижно, як раптово переповнило мене відчуття безпеки — я ще не встигла сісти в авто, достатньо було просто почути цей голос. Я застрибнула на сидіння, із гуркотом захряснувши дверцята.

Всередині панувала пітьма, надворі було не світліше, я ледве бачила обличчя водія у мерехтінні панелі приладів. Завищали шини, він розвернув авто на північ, занадто різко набираючи швидкість, і мало не наїхав на ошелешених виродків. Краєм ока я зауважила, як вони ховаються в тіні будинків. Ми закінчили розворот і помчали до порту.

— Пристебнися, — звелів він. Я усвідомила, що вчепилася щосили долонями у сидіння. І миттю підкорилася — клацання, з яким ремінь з’єднався із клямкою, голосно пролунало у темряві. Едвард різко повернув ліворуч і помчав далі, не звернувши уваги на кілька знаків «Стоп» — просто пролетівши повз них.

Я почувалася безпечніше, ніж будь-коли; тої миті мені було абсолютно байдуже, куди ми їдемо. Із глибоким полегшенням роздивлялась я його обличчя — з полегшенням, більшим за радість дивовижного спасіння. У тьмяних відблисках я милувалася бездоганними рисами, чекаючи, поки нормалізується дихання, аж раптом зрозуміла, який вбивче розгніваний вираз застиг на Едвардовому обличчі.

— Ти в нормі? — запитала я, здивовано почувши власний хрипкий голос.

— Ні! — розлючено відрізав він.

Я мовчки сиділа, спостерігаючи за ним. Палаючі очі втупилися в дорогу. Зненацька авто зупинилося. Я роззирнулася довкола, але було затемно, щоб роздивитися щось за нечітким обрисами чорних дерев, що росли обабіч дороги. Ми виїхали за місто.

— Белло, — нарешті заговорив він. Голос пролунав сухо, стримано.

— Так? — мій досі хрипів. Я зробила спробу непомітно прочистити горлянку.

— З тобою все гаразд? — він і далі дивився вбік, та на виду ясно читалася лють.

— Так, — тихо прохарчала я.

— Будь ласка, відверни мою увагу, — наказав він.

— Вибач, що ти сказав? Він різко видихнув.

— Просто потріщи про якусь дурню, поки я заспокоюся, — пояснив він, заплющуючи очі й пощипуючи перенісся великим і вказівним пальцями.

— Гм, — я судомно копирсалася в думках у пошуках тривіальних тем. — Завтра перед уроками я пікапом переїду Тайлера Кроулі.

Едвард і далі сидів із заплющеними очима, але куточок вуст сіпнувся.

— Навіщо?

— Він ходить і патякає направо й наліво, що ми разом підемо на учнівський бал. Або він з’їхав із глузду — або досі намагається залагодити провину за те, що ледве не вбив мене мину… ну, ти в курсі. Він чомусь уважає, що повести мене на бал — найкращий спосіб виправити ситуацію. Я дійшла висновку, що коли поставлю під загрозу його життя, ми будемо квитами й він не почуватиметься зобов’язаним. Я не шукаю ворогів, може, й Лорен попустить, коли Тайлер залишить мене у спокої. Втім, хтозна, можливо, варто розтрощити «сентру». Не маючи коліс, він посоромиться запрошувати дівчину на бал… — щебетала я.

— Я чув про це, — судячи з голосу, до Едвард поверталося самовладання.

— Правда? — недовірливо перепитала я. Приспане роздратування спалахнуло з новою силою. — Якщо Тайлера паралізує з голови до ніг, він також не зможе піти на бал, — пробурчала я, переглядаючи початковий план.

Едвард зітхнув і нарешті розплющив очі.

— Ти як, краще?

— Не зовсім.

Я чекала, а він мовчав, відкинувши голову на сидіння і втупившись у стелю. З обличчя не сходив жорстокий вираз.

— Що з тобою? — мимоволі пошепотіла я.

— Інколи, Белло, мені важко себе контролювати, — прошепотів він у відповідь, дивлячись у вікно. Великі очі звузилися до маленьких щілинок. — Але в першу чергу це зашкодить мені, якщо я повернуся і влаштую полювання на тих… — він обірвав речення на півслові й на мить відвернувся, борючись із новим нападом люті. — Принаймні, — вів далі він, — я намагаюся переконати себе в цьому.

— А-а-а! — прозвучала не зовсім адекватна відповідь, та я не могла вигадати нічого кращого.

Навколо знову запанувала тиша. Я поглянула на годинник на панелі приладів. Шоста тридцять.

— Джесика з Анжелою хвилюватимуться, — пробурмотіла я. — Ми домовлялися зустрітись.

Він без жодного слова завів двигун, плавно розвернувся і помчав назад до міста. Не минуло й пари хвилин, як ми занурилися у царство вуличних ліхтарів, легко маневруючи між машинами, що повільно сунули по набережній. Ми припаркувалися паралельно до узбіччя, у проміжку, куди я нізащо не наважилася б утиснути «вольво». Едвард без зусиль прослизнув туди з першого разу. Визирнувши з вікна, я побачила вогні ресторану «La Bella Italia», із якого вийшли Джес та Анжела і зосереджено почимчикували повз нас.

— Як ти дізнався, де…? — почала була я, та потім лише похитала головою. Почувши, як відчиняються дверцята, я обернулася і побачила, що Едвард виходить із авта.

— Що ти робиш? — запитала я.

— Веду тебе на вечерю, — злегка посміхнувся він, але з очей не зникав напружений вираз. Він вийшов із «вольво», грюкнувши дверима. Я завовтузилася з ременем безпеки і вискочила з авта. Едвард чекав на тротуарі.

Він заговорив, перш ніж я встигла розтулити рота.

— Зупини Джесику та Анжелу, щоб мені не довелося їх вистежувати. Сильно сумніваюся, що зможу стриматися, коли ще раз піду по сліду сьогодні.

Погроза у його голосі змусила мене затремтіти.

— Джес! Анжело! — заверещала я, махаючи їм рукою, коли ті обернулися. Вони кинулися до мене. Очевидне полегшення на їхніх обличчях миттєво змінилося на подив, коли вони побачили, хто стоїть поруч зі мною. Дівчата нерішуче завмерли за кілька метрів від нас.

— Куди ти поділася? — підозріливо поцікавилася Джесика.

— Я заблукала, — дурнувато зізналась я. — І випадково зустріла Едварда, — вказала я на свого супутника.

— Сподіваюся, ви не заперечуватимете, якщо я приєднаюся до вас? — запитав він чарівним шовковим голосом. Судячи з приголомшеного виразу дівчат, раніше вони ніколи не мали нагоди спостерігати Едвардові таланти.

— Та…ак, звичайно, — видихнула Джесика.

— Власне, Белло, вибач, ми вже заморили черв’ячка, поки чекали на тебе, — зізналася Анжела.

— Нічого страшного, я не голодна, — знизала я плечима.

— Гадаю, тобі варто поїсти, — Едвард говорив тихо, але владно. Потім подивився на Джесику і сказав трохи голосніше: — Ти не проти, якщо я сам відвезу Беллу додому? Вам не доведеться чекати, поки вона повечеряє.

— Ні, які питання… — прикусила вона губу, намагаючись зрозуміти з мого виразу, чи хочу я, щоб вона погодилася. Я підморгнула їй. Більше за все на світі я прагнула зараз залишитися наодинці зі своїм постійним рятівником. У мене зібралося безліч запитань, та я зможу засипати його ними не раніше, ніж нас залишать небажані свідки.

— Гаразд, — Анжела зорієнтувалася хутчіше за Джесику. — Побачимося завтра, Белло… Едварде, — схопила вона Джесику за руку і потягнула до машини, припаркованої, як я бачила, оддалік, на Першій вулиці. Коли вони сіли всередину, Джес обернулася і помахала мені, явно згораючи від цікавості. Я також помахала їй і дочекалася, поки вони рушать, перш ніж заговорила до Едварда.

— Я не хочу їсти, чесно, — повторила я, пильно вивчаючи його обличчя. Згорнена книга, нічого не прочитаєш.

— Не сміши мене.

Він підійшов до дверей ресторану і відчинив їх із впертим виглядом. Звичайно, подальша дискусія не мала сенсу. Зітхнувши, я зайшла всередину.

Ресторан був напівпорожнім — зараз у Порт-Анджелесі не сезон. Власниця виявилася дамою; я зауважила, як вона оцінювально поглянула на Едварда, привітавши його тепліше, ніж звичайного відвідувача. Я здивовано відмітила про себе, що це мене зачепило. Вона сантиметрів на десять вища за мене, фарбована блондинка.

— Нам потрібен столик на двох, — Едвардів голос звучав спокусливо — байдуже, хотів він цього чи ні. Я побачила, як вона стрельнула на мене очима, одразу відвівши погляд, задоволена моєю пересічністю і тим, як дбайливо Едвард зберігає між нами дистанцію. Вона провела нас до розрахованого на чотирьох великого столика в центрі зали, де сиділо найбільше людей. Я збиралася сідати, але Едвард похитав головою.

— Можливо, ви запропонуєте нам щось затишніше? — тихо попросив він. Я не впевнена, схоже, він непомітно дав господиці на чай. Раніше я хіба що в старих фільмах бачила, як хтось відмовляється від столика.

— Певна річ, — вона, здається, здивувалася не менше, але повернулася і повела нас повз перегородку до маленького кільця із кабінок. Всі були вільні. — Як вам тут?

— Ідеально, — спалах білосніжної усмішки моментально спантеличив жінку.

— Е-е-е, — похитала вона головою, кліпаючи очима. — Офіціант зараз підійде, — і невпевненим кроком залишила нас.

— Ти не повинен так чинити з людьми, — розкритикувала я його. — Це нечесно.

— Чинити як?

— Засліплювати їх. Вона, напевно, зараз на кухні хапає ротом повітря, як риба на березі.

Здається, Едвард зніяковів.

— Слухай, ось не треба, — сказала я, відчувши сумнів. — Не може бути, щоб ти не знав, який вплив маєш на людей.

Він схилив голову набік, ув очах промайнула зацікавленість.

— Я засліплюю людей?

— А ти цього не помічаєш? Думаєш, усім так просто вдається отримати бажане?

Він проігнорував останнє запитання.

— І тебе я засліплюю?

— Постійно, — зізналась я. Тут з’явилася офіціантка з заінтригованим виразом обличчя.

Безперечно, власниця встигла попрацювати язиком, та дівчина явно не розчарувалася. Вона закинула пасмо короткого чорного волосся за вухо і напрочуд привітно всміхнулася.

— Доброго вечора. Мене звати Амбер, я сьогодні обслуговуватиму вас. Що волієте випити? — важко було не помітити, що вона звертається виключно до нього.

Едвард поглянув на мене.

— Я візьму колу? — це прозвучало як запитання.

— Дві коли, — сказав він.

— Я принесу ваше замовлення за мить, — запевнила дівчина з непотрібною усмішкою, якої Едвард усе одно не помітив. Він не зводив очей із мене.

— Що? — спитала я, коли вона пішла. Він пильно дивився на мене.

— Як почуваєшся?

— Нормально, — відповіла я, здивована його серйозністю.

— У тебе не паморочиться в голові, тебе не морозить, не нудить…?

— А повинно?

Мій спантеличений тон його розсмішив.

— Власне, я чекаю, коли в тебе настане стадія шоку, — на обличчі з’явилася знайома, неперевершена, небезпечна посмішка.

— Гадаю, чекати не варто, — сказала я, коли змогла дихати. — Останнім часом я добре навчилася справлятися із шоковими ситуаціями.

— Все одно, буде краще, коли ти заправишся їжею і цукром. Якраз до слова підійшла офіціантка з напоями та кошиком із грассині. Ставлячи їх на стіл, вона розвернулася до мене спиною.

— Ви вже вирішили, що замовлятимете? — запитала вона у Едварда.

— Белло? — перепитав він. Вона неохоче повернулася до мене. Я назвала перше, що потрапило на очі в меню.

— М-м-м, я буду равіолі з грибами.

— А ви? — розцвіла вона в усмішці, повертаючись до нього.

— Я нічого не замовлятиму. Хто б сумнівався!

— Покличете мене, якщо передумаєте… — ніжна посмішка не сходила з вуст, та оскільки він не звернув на неї уваги, дівчина розчаровано попленталася геть.

— Пий! — наказав мені Едвард.

Я покірно потроху потягла колу, потім випила більше, здивовано усвідомивши, наскільки хочеться пити. Я помітила, що склянка моя спорожніла, лише коли він посунув мені свою.

— Дякую, — промимрила я, досі не втамувавши спраги. Крижана вода захолодила стравохід, змусивши мене здригнутися.

— Ти замерзла?

— Кола крижана, — пояснила я, знову затремтівши.

— Ти не брала куртки? — несхвально зауважив Едвард.

— Брала, — глянула я на порожній стілець поруч. — Але залишила її у машині Джесики, — пригадала я.

Едвард кинувся знімати свою куртку. Я зненацька усвідомила, що ніколи не звертала уваги, у що він одягнений, — ні сьогодні, ні раніше. Напевно, річ у тому, що я не могла відірвати очей від його обличчя. Тож зараз я примусила себе уважно його оглянути. Наразі він знімав із себе світло-бежеву шкіряну куртку, під якою ховалася кремова водолазка, що зграбно охоплювала стан, підкреслюючи мускулястий торс.

Едвард оддав мені куртку, перервавши закохане витріщання.

— Спасибі! — ще раз подякувала я, натягуючи куртку. Вона виявилася холодною — як моя, коли я вранці вперше надягаю її, знімаючи з вішака на постійних протягах передпокою. Я затремтіла. Пахла куртка неймовірно. Я вдихнула, намагаючись розпізнати солодкий аромат. На одеколон не схоже. Рукави задовгі, довелося закасати їх, щоб звільнити долоні.

— Синій колір дивовижно тобі личить, — сказав Едвард, пильно дивлячись на мене. Від подиву я опустила очі долу, звичайно, зашарівшись.

Він підсунув кошик із хлібом.

— Я справді не збираюся впадати у шоковий стан, — запротестувала я.

— А мала б. Нормальна людина мала б. Ти маєш занадто спокійний вигляд.

Едвард здавався занепокоєним, дивився мені просто у вічі; я бачила, що очі його стали світлими — світлішими, ніж будь-коли, — як дві золотаві іриски.

— Поруч із тобою я почуваюся в цілковитій безпеці, — зізналась я. Мене знову зачарували: я говорила, як на сповіді.

Така відповідь прийшлася йому не до душі, алебастрове чоло насупилося. Він похитав головою, на лобі прорізалася зморшка.

— Все набагато гірше, ніж я гадав, — пробуркотів він під носа.

Я взяла хлібну паличку і почала відгризати по маленькому шматочку, спостерігаючи за виразом його обличчя. Хотіла б я знати, коли настане годящий момент, щоб почати ставити запитання.

— Зазвичай ти привітніший, коли очі світлішають, — зауважила я, роблячи спробу відірвати його від не відомих мені думок, що змушують хмуритися й тужити.

Едвард приголомшено поглянув на мене.

— Що?

— Як правило, коли очі у тебе чорні, ти дратівливіший. Тоді я принаймні готова до несподіванок, — вела далі я. — У мене є щодо цього одна версія.

Він примружився.

— Знову версії?

— Типу того, — я відкусила невеликий шматок грассині, вдаючи, що тема розмови не дуже мене обходить.

— Я розраховую, що цього разу ти продемонструєш більше винахідливості… Чи досі позичаєш ідеї у коміксах? — на губах грала тінь глузливої посмішки, та очі дивилися напружено.

— Ну, власне, ця версія не має жодного стосунку до коміксів, хоча мушу визнати, що вигадала її не сама, — зізналась я.

— І? — заохотив він.

Уздовж перегородки йшла офіціантка з моєю стравою. Я зрозуміла, що ми з Едвардомпідсвідомо нахилилися одне до одного через стіл, тільки тому, що при її наближенні одночасно різко випросталися. Поставивши переді мною тарілку, — страва, до речі, на вигляд була нічогенька, — дівчина швидко обернулася до Едварда.

— Ви не передумали? — запитала вона. — Чим я можу зацікавити вас?

Визнаю, можливо, мені вчувався у її словах підтекст.

— Ні, дякую, але буду вдячний, якщо ви принесете ще кoли, — вказав він довгою білою рукою на порожні склянки, що стояли переді мною.

— Як скажете, — забрала вона їх і пішла геть.

— Тебе перебили, — нагадав він.

— Я розповім тобі у машині. Якщо… — не договорила я.

— Виставляємо умови? — звів він догори брову. Тон не передбачав нічого хорошого.

— У мене є пара запитань, звичайно.

— Звичайно.

Офіціантка повернулася із двома склянками кока-коли. Цього разу мовчки поставила їх і відразу нас залишила. Я потягнула шипучку.

— Я чекаю на запитання, — нагадав він суворим голосом. Я почала із найневиннішого. Принаймні на мою думку.

— Що ти робиш у Порт-Анджелесі?

Він опустив погляд, повільно поклавши долоні одна на одну на столі. Очі блимнули на мене з-під вій, на вустах промайнула самовпевнена посмішка.

— Наступне.

— Це — найпростіше, — запротестувала я.

— Наступне, — повторив він.

Я розчаровано опустила очі. Розмотала рушничок зі столовими приборами, взяла виделку, обережно наколола равіолі, повільно поклала до рота, не підводячи очей. Я міркувала і жувала. Грибочки на смак були просто клас. Перш ніж подивитися на Едварда, я проковтнула равіолі й потягнула газованки.

— Гаразд, нехай так, — я значущо поглянула на нього і повагом вела далі. — Припустімо — гіпотетично, звісно, — що… хтось… уміє дізнаватися людські думки, читати їх, розумієш, не рахуючи кількох винятків.

— За одним-єдиним винятком, — виправив він. — Гіпотетично.

— Добре, тоді за одним винятком, — мене переповнювало збудження від того, що Едвард втягнувся у гру, та я намагалася цього не показувати. — Як таке можливо? Чи існують якісь обмеження? Як вдається… нашому комусь… знайти іншу людину саме тоді, коли потрібно? Як він може знати, що вона потрапила в халепу?

Цікаво, мої закручені речення взагалі можна зрозуміти?

— Гіпотетично? — запитав він.

— Звичайно.

— Ну, тоді… наш хтось…

— Назвімо його Джо, — запропонувала я. Едвард криво усміхнувся.

— Добре, Джо. Якщо Джо слідкує за тим, кого хоче відшукати, йому не обов’язково вгадувати точний час, — він похитав головою і закотив очі. — Тільки ти можеш знайти пригоду на свою голову в такому маленькому містечку. Завдяки тобі можна перевиконати кримінальний план років на десять уперед, не сумнівайся.

— Ми говорили про гіпотетичний випадок, — холодно нагадала я.

Він розсміявся, вираз очей потеплішав.

— Ти маєш рацію, — погодився він. — Називати тебе Джейн?

— Як ти дізнався? — запитала я, не в змозі більше стримуватися. Відчула, що нахиляюся до нього.

Здається, Едвард ніяк не міг зважитися, розв’язуючи внутрішню дилему. Наші погляди перетнулися; я зрозуміла, що він вирішує, розповідати мені правду чи ні.

— Можеш мені довіряти, ти знаєш, — прошепотіла я і не роздумуючи потягнулася вперед, щоб торкнутися його перехрещених рук. Він негайно забрав їх. Я відвела долоню.

— Навіть не знаю, чи є тепер у мене вибір, — сказав він майже пошепки. — Я помилився — ти спостережливіша, ніж я гадав.

— Я гадала, ти ніколи не помиляєшся.

— Так було раніше, — він похитав головою. — Щодо тебе я схибив іще у дечому. Ти не притягуєш неприємності, ні, це завузька дефініція. Ти — магніт для нещасть. Якщо в радіусі десятьох миль є якась небезпека, вона обов’язково тебе знайде.

— Ти зараховуєш себе до цієї категорії? — припустила я. Обличчя спохмурніло й стало холодним.

— Однозначно.

Я простягнула долоню через стіл, не звертаючи уваги на те, що Едвард намагався забрати свою, і сором’язливо торкнулася його руки кінчиками пальців. Його шкіра була холодна і тверда як камінь.

— Спасибі тобі, — у моєму голосі забриніла палка вдячність. — Це вже вдруге.

Його обличчя потеплішало.

— Будь ласка, зроби так, щоб не довелося дякувати втретє.

Я насупилася, проте кивнула. Він забрав долоню з-під моєї руки та заховав її під стіл. Нахилився до мене.

— Я вирушив до Порт-Анджелеса через тебе, — почав він зізнання, говорячи швидко-швидко. — Ніколи раніше я не намагався захищати конкретну людину. Нізащо не повірив би, що це така складна й марудна справа. Хоча, ймовірно, річ у тім, що ця людина — ти. Звичайним людям якимось дивом вдається прожити день без такої кількості нещасть.

Він замовк. Хтозна, може, варто хвилюватися через те, що мене переслідують? Натомість я відчула незбагненну хвилю задоволення. Він витріщився на мене, напевно, не розуміючи, чому мої губи вигнулися у мимовільній усмішці.

— Тобі не спадало на думку, що я мала загинути ще першого разу, тоді, під колесами фургона? Не здавалося, що ти втручаєшся у долю? — припустила я, намагаючись відірватися від несвоєчасних роздумів.

— То був не перший раз, — жорстко сказав він. Я ошелешено втупилася в нього, та він уперто розглядав підлогу. — Вперше ти зустрілася зі смертю, коли тебе побачив я.

Я відчула спазм жаху, Едвардові слова воскресили у пам’яті спогад про сповнений ненависті погляд бездонних чорних очей першого дня у школі… але непереможне почуття захищеності, що переповнювало мене зараз у присутності Едварда, вгамувало моральну конвульсію. Коли він поглянув мені в очі, у моїх зіницях не було й натяку на страх.

— Ти пам’ятаєш? — похмурий вираз на обличчі янгола.

— Так, — спокійно відповіла я.

— Але ти сидиш тут, жива, — він наче не вірив власним очам і запитально звів догори брову.

— Так, я сиджу тут… жива завдяки тобі, — на мить замовкла я. — Тому що сьогодні ти зумів знайти мене, — підказала я.

Він стиснув губи і позирав крізь примружені повіки, знову ухвалюючи важливе рішення. Стрельнув очима на повну тарілку, потім на мене.

— Ти їж, а я розповідатиму, — висунув він умову. Я миттю наколола на виделку і відправила до рота равіолі.

— Вистежувати тебе важче, ніж це, по ідеї, має бути. Як правило, я легко знаходжу будь-кого, чиї думки прочитав хоча б раз.

Він нетерпляче поглянув на мене, і я збагнула, що завмерла як статуя, тож змусила себе ковтнути, наколоти наступне равіолі й повторити процедуру.

— Я дослухався до Джесики упіввуха — як я казав, тільки ти здатна знайти неприємності у Порт-Анджелесі. Тому спочатку не зауважив, як ти відділилася від дівчат і залишилася сама. Потім, утямивши, що тебе немає поблизу, я вирушив на пошуки до книгарні, яку побачив у голові Джесики. Я зміг визначити, що ти не заходила всередину, а пішла у південному напрямку… і зрозумів, що тобі рано чи пізно доведеться повернути назад. Я просто сидів і чекав, навмання читаючи думки перехожих — можливо, хтось звернув на тебе увагу, так я визначив би твоє місцеперебування. Я не мав причини хвилюватися… та відчував дивне нетерпіння…

Він глибоко замислився і втупився кудись повз мене, переглядаючи картини, недосяжні для моєї уяви.

— Я почав їздити кругами, і далі… дослухаючись. От-от мало сісти сонце, я збирався вийти з авта й продовжити пошуки пішки. Аж раптом… — він замовк, заскреготівши зубами у наглому нападі люті. Потім зусиллям волі вгамував гнів.

— Що — раптом? — прошепотіла я. Він досі дивився понад моєю головою.

— Я почув їхні думки, — загарчав Едвард. Верхня губа смикнулася, оголюючи передні зуби. — Я побачив тебе у його голові, — він зненацька рвучко схилився, лікоть зметнувся над столом, рука затулила очі. Все відбулося так швидко, що я здригнулася.

— Дуже… важко, ти не уявляєш, наскільки важко було просто забрати тебе звідти і залишити їх… живими, — голос приглушено долинав з-під руки. — Я міг би дозволити тобі повернутися додому із Джесикою та Анжелою, але боявся, що коли ти поїдеш, я піду по сліду за ними, — пошепки зізнався він.

Я мовчки сиділа, не в змозі поворухнутися. У голові була цілковита каша. Руки я тримала на колінах, ослаблено відкинувшись на спинку стільця. Едвард не забирав долоні від обличчя, сидів прямо та нерухомо, наче вирізьблений із каменю, який нагадувала його шкіра.

Нарешті він підвів очі, повні власних запитань, шукаючи зустрічі з моїми.

— Ти готова їхати додому? — поцікавився він.

— Я готова їхати звідси, — уточнила я, невимовно вдячна за те, що попереду на нас чекає подорож довжиною в годину. Попрощатися зараз було б понад мої сили.

Офіціантка примчала, ніби знала, що ми збираємося йти. Або спостерігала за нами.

— Вам нічого не потрібно? — поцікавилася вона в Едварда.

— Ні, дякую, ми б хотіли розрахуватися, — він говорив тихо, твердо, у голосі чулося напруження. Здається, це її спантеличило. Він очікувально поглянув на дівчину.

— З-з-звичайно! — запнулася вона. — Ось, будь ласка, — витягнула маленьку шкіряну книжечку з передньої кишені чорного фартуха і віддала йому.

Наступної миті він тримав у руках чек, поклав його до книжечки й повернув їй.

— Решти не треба, — усміхнувся він, підводячись. Я незграбно скочила на ноги.

Вона спокусливо всміхнулася у відповідь.

— Гарного вам вечора.

Дякуючи їй, Едвард не відривав очей від мене. Я придушила посмішку.

Ми попрямували до дверей. Він ішов зовсім поруч, але уважно стежив, щоб ненароком не торкнутися мене. Пригадалися слова Джесики про її стосунки із Майком, що майже досягли стадії першого поцілунку. Я зітхнула. Напевно, Едвард почув зітхання, адже з цікавістю поглянув згори вниз. Я не відривала очей від тротуару, радіючи, що в Едварда не виходить читати мої думки.

Він відчинив пасажирські двері, тримав їх, доки я не сіла в авто, обережно зачинив за мною. Я спостерігала, як він обходить «вольво», в котрий раз зачудовано милуючись граційністю його рухів. По всьому виходило, що я б мала до цього звикнути — але ні. У мене таке відчуття, що до Едварда не звикнеш і через тисячу років.

Сівши за кермо, він завів двигун і ввімкнув обігрівач на повну потужність. Надворі серйозно похолодало, кінець хорошій погоді, — подумала я. Втім, в Едвардовій куртці мені було тепло. Коли, як мені здавалося, він не дивився, я вдихала її аромат.

Едвард мчав нічним містом, вочевидь, не переймаючись інтенсивністю руху і маневруючи як йому заманеться, щоб захопити вільний простір на дорозі.

— Ну що ж, — почав він багатозначно, — тепер твоя черга.


Розділ 9

Теорія


— Можна я дещо запитаю? Одну річ? — заходилася благати я, коли Едвард на тихій вулиці піддав газу. Складалося враження, що йому не потрібно стежити за дорогою. Він зітхнув.

— Одну, — погодився він, губи стягнулися у насторожену рисочку.

— Ну… з твоїх слів, ти знав, що я не заходила у книгарню, а пішла у південному напрямку. Мені просто цікаво, як ти дізнався.

Він відвів погляд, поринаючи у роздуми.

— Я думала, недомовки залишилися позаду, — забурчала я. Ого, Едвард майже всміхається.

— Тоді добре. Я відчув твій запах, — він зосередився на дорозі, щоб я мала час заспокоїтися. Я не мала анінайменшої гадки, що можна сказати у відповідь, та подумки дбайливо занотувала інформацію для подальшого вивчення. Потім зробила спробу перезавантажитися. Я не можу дозволити Едварду зупинитися, коли він нарешті почав розкривати таємниці.

— Ти не відповів на одне з перших запитань… — намагалась я виграти час.

Він невдоволено зиркнув на мене.

— Яке запитання?

— Як можна читати чужі думки? Ти здатен дізнатися, про що думає будь-хто, де б він не був? Як це відбувається? А решта твоєї родини…? — я почувалася ніяково, прагнучи відшукати пояснення непоясненному.

— Це не одне запитання, — зауважив Едвард. Я переплела пальці й очікувально втупилася в нього.

— Родина тут ні до чого. Лише я. І я не можу чути кого завгодно на будь-якій відстані. Маю перебувати достатньо близько. Що знайоміший… «голос» людини, то далі я чую. Але, в кожному разі, не більше пари миль, — замислено замовк він. — Це ніби ти стоїш у велетенській залі, заповненій людьми, що говорять одночасно. Навколо гудіння, шумовий супровід із гомону голосів. Потім зосереджуєшся на одному голосі й чітко чуєш думки людини… Я майже постійно «вимикаю звук» — бо це дуже дратує. До того ж прикидатися нормальним легше, — вимовляючи останнє слово, він насупився, — коли не починаєш ненавмисно відповідати на чиїсь думки, а не слова.

— Чому ти не чуєш мене, як гадаєш? — поцікавилась я. Едвард поглянув на мене своїми загадковими очима.

— Не знаю, — шепнув він. — Єдине, що спадає на думку, — можливо, твій розум працює не так, як у інших. Наче твої думки на коротких хвилях, а моя станція ловить тільки довгі, — він радісно вишкірився, задоволений порівнянням.

— Мій мозок працює неправильно? Я — виродок?

Його припущення не на жарт мене зачепило, вірогідно, тому що поцілило прямісінько в яблучко. Я завжди підозрювала, що не така як усі; підтвердження цього з інших вуст збентежило мене.

— Я чую голоси, а ти переймаєшся, що ти виродок, — розсміявся Едвард. — Не бійся, це лише теорія, — він ураз посерйознішав. — Що повертає нас до наших баранів.

Я зітхнула. Як почати?

— Хіба ми не залишили недомовки в минулому? — ласкаво нагадав він.

Я вперше за час розмови відірвала погляд від його обличчя, намагаючись дібрати слова. І випадково поглянула на спідометр.

— Нечиста сила! — заверещала я. — Зараз же пригальмуй!

— Що трапилося? — здивувався Едвард, але швидкості не зменшив.

— Ти женеш зі швидкістю сто миль на годину! — досі кричала я. Перелякано стрельнула оком у вікно. Там було темно й нічого не видно, крім невеликого шматка дороги попереду, вихопленого з пітьми блакитнуватим сяйвом фар. Ліс на узбіччі підіймався чорною стіною — чорною сталевою стіною, якщо ми злетимо з траси на такій швидкості.

— Охолонь, Белло! — закотив очі Едвард, не зменшуючи швидкості.

— Ти хочеш нас убити? — не вступалась я.

— Ми не потрапимо в аварію. Я спробувала стримати емоції.

— Куди ти так поспішаєш?

— Я завжди так їжджу, — криво всміхнувся він, обертаючись до мене.

— На дорогу, на дорогу дивися!

— Белло, я ніколи не потрапляв ув аварію, мене жодного разу не штрафували, — вишкірився він, постукавши себе по лобі. — Вбудована система «Антирадар».

— Ой, смішно! — закипіла я. — Чарлі — коп, пам’ятаєш про це? Повага до правил дорожнього руху в мене у крові. Звісно, тобі що коли «вольво» перетвориться на гармошку, поцілувавшись із деревом, ти підеш додому пішки!

— Можливо, можливо, — визнав він, коротко хихотнувши. — А ти — ні, — зітхнув він; я з полегшенням помітила, як стрілка на спідометрі поступово поповзла вниз і завмерла на позначці «вісімдесят». — Задоволена?

— Майже.

— Терпіти не можу їздити повільно, — пробурмотів він.

— Це повільно?!

— Гадаю, час зав’язувати із коментарями щодо мого водіння, — відрізав він. — Між іншим, я досі не почув останньої версії.

Я прикусила губу. Едвард подивився на мене; у медових очах несподівано забриніла ніжність.

— Я не сміятимусь, — пообіцяв він.

— Мене більше лякає, що ти розгніваєшся.

— Все так погано?

— Чесно кажучи, так.

Він чекав, я розглядала свої руки, щоб не бачити його виразу.

— Розповідай, — голос у нього був спокійний.

— Не знаю, з чого почати, — зізналась я.

— Тоді чому не почати спочатку… ти казала, що вигадала цю версію не сама.

— Не сама.

— Що тебе підштовхнуло? Книжка? Кіно? — навмання припустив він.

— Ні, це сталося минулої суботи, на пляжі… Я ризикнула глипнути на Едварда. Здається, він не здогадується.

— Я випадково зустрілася зі старим знайомим — Джейкобом Блеком, — вела далі я. — Його тато товаришував із Чарлі, ще коли я пішки під стіл ходила.

Він досі мав спантеличений вигляд.

— Його тато — старійшина племені квілеут, — вп’ялась я у нього очима. На його обличчі застиг збентежений вираз. — Ми пішли прогулятися, — (звісно, я не стала згадувати про спокусницькі плани), — і Джейк розповів деякі старі легенди. Думаю, хотів налякати… Одна історія була про… — я замовкла, завагавшись.

— Продовжуй, — сказав він.

— …вампірів.

Я усвідомила, що кажу це пошепки. Жодна сила не змусила б мене зараз поглянути на нього. Я виразно бачила, як його пальці конвульсивно втиснулись у кермо.

— І ти відразу подумала про мене? — не втратив він самовладання.

— Ні. Джейк… згадав вашу родину. Едвард мовчки дивився на дорогу. Раптом мені стало страшно, страшно за Джейкоба.

— Він вважає це дурними забобонами, — швидко заторохтіла я. — Він і гадки не мав, що я сприйму легенду серйозно, — щось мені серце підказує, цього не достатньо. Доведеться зізнаватися. — Це я у всьому винна, я змусила його розповісти.

— Чому?

— Лорен заговорила про тебе — намагалася мене спровокувати. Найстарший хлопець із тих, що підійшли до нас, сказав, що ви не приходите до резервації, тільки прозвучало це так, наче за його словами крилося щось більше. Тому я виманила Джейкоба подалі від решти і витягнула з нього інформацію, — повісила я голову.

— Як витягнула? — запитав він.

— Спробувала з ним пофліртувати. Спрацювало краще, ніж я могла б подумати.

Самій не віриться, як згадаю.

— Хотів би я це побачити, — невесело хихотнув Едвард. — І вона звинувачує мене, що я задурюю людям голови. Бідолаха Джейк!

Я почервоніла і втупилася в темряву за вікном.

— Що ти зробила потім? — поцікавився він після хвилинної паузи.

— Пошукала в інтернеті.

— Знайшла щось, що тебе переконало? — голос пролунав майже байдуже, та руки намертво вп’ялись у кермо.

— Ні, нічого переконливого. Звичайна дурня. А потім… — замовкла я.

— Що?

— Я вирішила, що це не має значення, — прошепотіла я.

— Не має значення?

Його тон змусив мене підвести голову — кінець кінцем мені вдалося пробити стіну вдаваної байдужості! Обличчя було скептичним, зі слабким натяком на гнів, якого я так боялася.

— Так, — м’яко пояснила я. — Мені байдуже — хто ти чи що ти.

У голосі його забриніли різкі насмішкуваті нотки.

— Для тебе не має значення, чудовисько я чи ні? Тобі байдуже, якщо я — не людина?

— Так.

Він сидів мовчки, зосередившись на дорозі. На обличчі застиг холодний і суворий вираз.

— Ти сердишся, — зітхнула я. — Краще б я тримала язика за зубами.

— Не краще, — заперечив він не ласкавішим за вираз обличчя тоном. — Добре, що я нарешті дізнався, що ховається у твоїй голові, навіть якщо це думки божевільної.

— Отже, я помилилася? — запитала я з викликом.

— Мова зараз не про це. «Це не має значення!» — прошипів він крізь стиснуті зуби.

— То я права? — хапнула я ротом повітря.

— А це має значення? Я глибоко вдихнула.

— Не зовсім, — замовкла я на мить. — Але мені цікаво. Принаймні вдалося опанувати голос. Тут він здався.

— Що тобі цікаво?

— Скільки тобі років?

— Сімнадцять, — швидко відказав він.

— І як довго тобі сімнадцять?

Едвард не відривав очей від дороги, та я помітила, як сіпнулися губи.

— Якийсь час, — нарешті визнав він.

— Гаразд, — всміхнулась я, радіючи, що він вирішив бути відвертим зі мною. Він пильно подивився на мене, точнісінько як раніше — того вечора, коли хвилювався, що я впаду в шоковий стан. Я ширше всміхнулася, підбадьорюючи його, він насупився у відповідь.

— Не смійся, але як тобі вдається виходити надвір удень? Ого, вдалося його розсмішити.

— Міф.

— Ви не згоряєте на сонці?

— Міф.

— Не спите у домовинах?

— Міф, — і, повагавшись хвильку, він додав (щось особливе почулося в голосі): — Я взагалі не сплю.

Мені знадобився певний час, щоб перетравити інформацію.

— Зовсім-зовсім?

— Ніколи, — підтвердив Едвард майже нечутно.

Потім повернув голову, замислено позирнув на мене. Наші погляди зустрілися, мої очі втонули у золотавій безодні, думки розлетілися врізнобіч, як пух на вітрі. Я дивилася на Едварда, поки він не відвів погляду.

— Ти не запитала про найголовніше, — у голосі почулися крижані нотки; коли він зиркнув на мене, очі були холодними.

Я кліпнула, ще не в змозі прийти до тями.

— Про що саме?

— Тебе не хвилює, як я харчуюся? — саркастично поцікавився він.

— А, — промимрила я, — ти про це.

— Так, про це, — жорстко сказав він. — Не хочеш знати, чи п’ю я кров?

Я здригнулася.

— Бачиш, Джейкоб дещо розповідав із цього приводу.

— Що він розповів? — похмуро запитав Едвард.

— Він сказав, що ви… не полюєте на людей. Сказав, що ваша родина, в принципі, безпечна, адже ви полюєте тільки на тварин.

— Він сказав, що ми безпечні? — скептично перепитав Едвард.

— Не зовсім. Він сказав, що ви, в принципі, не небезпечні. Але квілеути не хочуть пускати вас на свою землю, про всяк випадок.

Він дивився вперед, хоча я не була впевнена, що він стежить за дорогою.

— То Джейк має рацію? Ви не полюєте на людей? — я щосили намагалася говорити спокійно.

— У квілеутів хороша пам’ять, — прошепотів Едвард. Я сприйняла це як підтвердження.

— Тільки не думай, що все так просто, — застеріг він. — Вони чинять мудро, тримаючись від нас подалі. Ми — небезпечні.

— Не розумію.

— Ми стараємося, — повільно пояснив він. — Зазвичай, коли ми щось робимо, то робимо на совість. Та інколи помиляємось. Наприклад, я помилився, коли дозволив собі залишитися з тобою наодинці.

— Це помилка? — я почула сум у власному голосі; не знаю, чи він також.

— Дуже небезпечна помилка, — пробурмотів він.

У машині запанувала тиша. Я спостерігала, як світло фар кривуляє разом із вигинами дороги. Воно рухалося занадто швидко, нереально, наче ми проходили відеогру. Я фізично відчувала, що час, як чорний асфальт під колесами, збігає з кожною секундою, й страшенно боялася, що більше не матиму нагоди так поговорити з Едвардом, поговорити відверто, усвідомлюючи, як раптом зникають мури між нами. Останні слова натякали на кінець розмови, та я геть відкидала такий варіант. Завелика розкіш змарнувати бодай хвилину, коли ми наодинці.

— Розкажи ще, — відчайдушно попрохала я, не переймаючись попередньою фразою. Тільки б знову почути його голос.

Він хутко блимкнув на мене, приголомшений новою інтонацією.

— Що ще ти хочеш знати?

— Розкажи мені, чому ви полюєте на тварин замість людей, — запропонувала я, не спромігшись притамувати розпач у голосі. Я відчувала, що зараз розплачуся, і щосили боролося з розпачем, який уже охоплював мене.

— Не хочу бути чудовиськом, — відповів він тихо.

— Але тварин недостатньо? На якийсь час він замовк.

— Не скажу точно, але це можна порівняти з дієтою з соєвого молока й сиру. Ми називаємо себе «вегетаріанцями», маленький сімейний жарт. Таке харчування повністю не втамовує голоду, чи радше спраги, хоча дає достатньо сил, щоб опиратися. Як правило, — у голосі його забриніли зловісні нотки. — Бо інколи це складніше, ніж зазвичай.

— Зараз тобі дуже складно? — запитала я. Він зітхнув.

— Так.

— Але ти не голодний, — впевнено сказала я, не запитуючи, а стверджуючи.

— Чому ти так думаєш?

— Твої очі. Я казала, що маю теорію. Я помічала, що люди — особливо чоловіки — стають дратівливішими, коли зголодніють.

Він хихотнув.

— Ти спостережлива, правда?

Я не відповіла, просто дослухаючись до дзвінкого сміху і записуючи його на жорсткий диск у голові.

— На минулих вихідних ви полювали з Емметом? — запитала я, коли в авті запанувала мовчанка.

— Так, — він помовчав, наче вирішуючи: говорити далі чи ні. — Я не хотів їхати, та це було необхідно. Коли не мучить спрага, трішки легше перебувати поруч із тобою.

— Чому ти не хотів їхати?

— Мені стає… м-м-м… неспокійно, коли я надовго залишаю тебе, — очі дивилися ніжно, але пильно, здавалося, просвітлюючи наскрізь, як рентген. — Я говорив серйозно, коли в минулий четвер просив тебе не шубовснутися в океан і не потрапити під машину. Усі вихідні не міг зосередитися, хвилювався за тебе. Після того, що трапилося сьогодні ввечері, просто дивуюся, як ти зуміла прожити два дні без пригод і травм, — Едвард похитав головою, наче щось пригадав. — Ну, майже без травм.

— Тобто?

— Твої руки, — нагадав він. Я поглянула на долоні, на внутрішньому боці яких виднілися майже загоєні сліди від подряпин. Від Едварда нічого не приховаєш.

— Я впала, — зітхнула я.

— Як я і думав, — куточки вуст метнулися вгору. — Якщо взяти до уваги, що це — ти, все могло бути набагато гірше. Така ймовірність ненастанно катувала мене, поки я був у від’їзді. Три дні видалися дуже довгими. Я добряче дістав Еммета, — невесело посміхнувся він.

— Три дні? Хіба ти не сьогодні повернувся?

— Ні, ми приїхали в неділю.

— Тоді чому нікого з вас не було у школі? — я відчула жорстоке розчарування, навіть злість, згадавши, скільки настраждалася через Едвардову відсутність.

— Ти запитувала, чи шкодить мені сонце, я сказав, що ні. Та мені краще не виходити під пряме сонячне проміння, принаймні не в людей на очах.

— Чому?

— Колись покажу, — пообіцяв він. Я на хвилину замислилася.

— Міг би мені зателефонувати, — вирішила я. Я захопила його зненацька.

— Я знав, що з тобою все гаразд.

— Але я не знала, де ти. Я… — завагалась я й опустила очі додолу.

— Що? — у шовковому голосі крилася непереборна сила.

— Мені не подобається. Не бачити тебе. Мені стає неспокійно, — звісно, я почервоніла, сказавши це вголос.

Едвард мовчав. Я стривожено зиркнула на нього, щоб побачити на обличчі маску болю.

— Ні! — простогнав він. — Так не повинно бути. Я не второпала, що спричинило таку реакцію.

— Я сказала щось не те?

— Белло, хіба ти не розумієш? Одна справа — коли я роблю непростимі помилки, і зовсім інша — коли ти дозволяєш собі глибоко втягуватися у це, — він звернув сповнені муки очі на дорогу; слова лилися з вуст так швидко, що я ледве встигала їх розбирати. — Не хочу навіть чути про такі почуття з твого боку, — він говорив тихо, але наполегливо. Слова ранили мене у самісіньке серце. — Це неправильно. Це небезпечно. Я небезпечний, Белло, прошу, зрозумій.

— Ні! — я щосили намагалася не скидатися на напринджену дитину.

— Я серйозно, — гаркнув він.

— Я теж. Я сказала — для мене не має значення, хто ти. Запізно. Його голос глухо і різко хльоснув тишу, як батіг.

— Ніколи не кажи так.

Я прикусила язика і щиро пораділа, що він не зможе дізнатися, як мені боляче. Я втупилася в дорогу. Враховуючи, як він мчить, ми вже маємо під’їздити до Форкса.

— Про що думаєш? — запитав він різкувато. Я похитала головою, до кінця не впевнена, чи зможу говорити.

Відчувала на собі його пильний погляд, та вперто дивилася вперед.

— Ти плачеш? — здається, він не на жарт здивувався. А я й не звернула уваги, як рідина з очей виплеснулася назовні. Похапцем тернула рукою по щоці — хто б сумнівався, що та виявиться вологою від зрадницьких сліз.

— Ні, — заперечила я тремтячим голосом. І побачила, як він нерішуче простягає до мене праву руку, потім раптом стримується і повільно кладе її назад на кермо.

— Пробач мені.

Я відчула, що йому справді шкода, й розуміла, що він перепрошує не для красного слівця.

Темрява і тиша. Нічого більше.

— Поясни мені дещо, — сказав він за хвилину. Помітно було, що він боровся з собою, щоб говорити привітніше.

— Так?

— Про що ти думала сьогодні ввечері, перш ніж я вилетів із-за рогу? Мене спантеличив вираз твого обличчя — ти не здавалася зляканою, радше щосили намагалася на чомусь зосередитися.

— Я силкувалася пригадати, як вирубати нападника — знаєш, прийоми самозахисту. Я збиралася вдавити йому ніс у мозок, — я відчула, як на згадку про темночубого коротуна всередині закипає ненависть.

— Ти збиралася з ними битися? — розчаровано протягнув Едвард. — А про втечу не думала?

— Якби я побігла, то неминуче гепнулася б на землю, — визнала я.

— Чому не покликати на допомогу?

— На все свій час. Він похитав головою.

— Ти права — захищаючи твоє життя, я дійсно втручаюсь у неминуче.

Я зітхнула. Ми скинули швидкість, заїжджаючи у місто. Домчали за двадцять хвилин.

— Ми побачимося завтра? — вимогливо поцікавилась я.

— Так, мені теж треба здати твір, — посміхнувся він. — Я займу для тебе місце на ланчі.

Яке безглуздя: після всього, пережитого сьогодні, від дріб’язкової обіцянки затремтіли коліна і відібрало мову!

Ми зупинилися перед будинком Чарлі. Всередині горіло світло, стояв на місці пікап — перед моїми очима постала до болю звична картина. Здається, я прокидаюся зі сну. Едвард заглушив двигун, та я заклякла на сидінні.

— Ти обіцяєш, що нікуди не зникнеш завтра?

— Обіцяю.

Я на хвильку замислилась, потім кивнула і зняла куртку, востаннє вдихнувши її запах.

— Залиш, свою отримаєш тільки завтра, — нагадав він. Я вручила куртку йому.

— Візьми. Не хочу нічого пояснювати Чарлі.

— Тоді добре, — вишкірився він.

Я взялася за ручку, вагаючись, прагнучи якнайдалі відстрочити момент прощання.

— Белло? — зупинив мене він іншим, серйозним, але водночас і нерішучим тоном.

— Так? — занадто поспішно обернулась я.

— Пообіцяєш одну річ?

— Звичайно, — бовкнула я, відразу пошкодувавши про цю беззастережну згоду. Що коли Едвард попросить триматися від нього якнайдалі? Такої обіцянки я дотриматися просто не зможу.

— Не гуляй лісом сама. Я витріщилася на нього, як баран на нові ворота.

— Чому?

Він спохмурнів, очі напружено роздивлялися щось невидиме за вікном.

— Скажімо так — я не завжди найнебезпечніше створіння у цій місцині.

Раптовий холод у голосі змусив мене затремтіти, та я відчула полегшення. Принаймні з виконанням цього прохання проблем не виникне.

— Як скажеш.

— До зустрічі завтра, — зітхнув Едвард. Я збагнула, що час іти.

— До завтра! — неохоче відчинила я двері.

— Белло?

Я обернулася, помітивши, що він нахиляється до мене. Прегарне бліде обличчя опинилося за кілька сантиметрів від мого. У мене перехопило подих.

— Солодких снів, — побажав він. Його дихання долетіло до мого обличчя, забивши памороки. Неповторний аромат, який я відчула на куртці, цього разу концентрованіший. Я кліпнула, втративши здатність рухатися. Едвард відхилився.

Я розмерзлася тільки потому, як у голові трохи пояснилося. Незграбно виповзла з машини; для того, щоб випростатися, довелося вхопитися за дверцята. Здається, він хихотнув мені вслід, та звук був настільки тихий, що я не заприсяглася б.

Едвард почекав, доки я, перечіплюючись, добреду до вхідних дверей, потім я почула, як неголосно запрацював двигун, і озирнулася, щоб побачити, як зникає за рогом сріблясте авто… Як надворі холодно! — дійшло до мене.

Я автоматично дістала ключ, відімкнула двері й зайшла в дім.

— Белло? — покликав Чарлі з вітальні.

— Так, тату, — пішла я показатися йому. По телевізору йшов бейсбольний матч.

— Ти рано повернулася.

— Хіба? — здивувалась я.

— Ще й восьмої нема, — сказав він. — То як, повеселилися з дівчатами?

— Так, ми не сумували, — голова пішла обертом, коли я намагалася пригадати, як, власне, мав би минути той вечір. — Вони придбали класні сукні.

— А ти як?

— Трохи стомилася. Довелося багато побігати.

— Ну, тоді варто піти полежати, — голос у Чарлі був стривожений. Цікаво, який у мене зараз вигляд?

— Спершу я маю зателефонувати Джесиці.

— Хіба не вона привезла тебе додому? — здивовано запитав він.

— Вона, але я залишила куртку у неї в машині. Хочу нагадати їй, щоб не забула принести її завтра у школу.

— Принаймні дай їй шанс спочатку доїхати додому.

— Обов’язково, — погодилась я.

Попрямувала на кухню і впала у крісло, виснажена до нестями. Світ на повному серйозі обертався перед очима. Цікаво, невже таки не вдасться оминути шокову стадію? Не розкисати, наказала я собі.

Як грім із ясного неба задзвонив телефон. Я здригнулася і схопила слухавку.

— Слухаю, — сказала я, затамувавши подих.

— Белло?

— Привіт, Джес, я саме збиралася тобі подзвонити.

— Ти вже вдома? — у її голосі почулося полегшення і… здивування.

— Так. Я забула у тебе в машині куртку. То принесеш її завтра?

— Звичайно. Розкажи мені, що трапилося! — висунула вона контрвимогу.

— М-м-м, завтра, на тригонометрії — згода? Джес виявила кмітливість.

— Там твій тато?

— Ага, так.

— Добре, поговоримо завтра. Бувай! — її голос аж тремтів від нетерплячки.

— Бувай, Джес.

Я повільно пішла нагору сходами, досі перебуваючи у стані важкого ступору. Механічно робила те, що й кожного вечора перед сном, літаючи думками далеко, не звертаючи уваги на свої дії чи рухи. Лише опинившись у дyші — загаряча вода обпекла шкіру, — я збагнула, як замерзла. Кілька хвилин голосно цокотіла зубами, перш ніж киплячим бризкам вдалося повністю розслабити задерев’янілі м’язи. Потім я стояла під душем, занадто стомлена, щоб рухатися, поки не вибігла вся гаряча вода.

Я почвалала до себе, дбайливо загорнувшись у рушник у спробі втримати тепло від ванни. Бр-р-р, не хочеться, щоб поверталися болісні дрижаки. Я хутко перевдяглася на ніч і залізла під ковдру, скрутившись клубочком і обійнявши себе руками, щоб зігрітися. Кілька разів я починала тремтіти від холоду.

У голові трохи паморочилося від незрозумілих картинок; вряди-годи серед них пролітали ті, що я намагалася стерти з пам’яті. Все здавалося заплутаним, але поступово, що більше я наближалася до межі переходу у підсвідомість, чітко вималювалися кілька очевидностей.

Три речі не викликали жодного сумніву. По-перше, Едвард Каллен — вампір. По-друге, якась частина його — не знаю, наскільки сильна, — бажає моєї крові. По-третє, я беззастережно і безповоротно в нього закохана.


Розділ 10

Допити


Вранці я відчайдушно сперечалася з тою половиною себе, котра свято вірила, наче вчорашній день — лише сон. На її боці — логіка і здоровий глузд. Як за рятівну соломинку, я хапалася за те, що аж ніяк не могла вигадати — запах, наприклад. Можу заприсягтися, створити такий аромат моя уява не здатна.

За вікном у напівтемряві стелився туман. Ідеальний день. Жодної причини не приходити до школи. Я вдяглася у теплий одяг, пам’ятаючи, що куртки у мене немає. Зайвий доказ реальності вчорашніх подій.

Коли я спустилася вниз, Чарлі вже поїхав на роботу — я проспала довше, ніж гадала. За три прийоми я проковтнула солодку вівсянку з горіхами та родзинками, запила молоком просто з пакета і помчала до вхідних дверей. Сподіваюся, дощ не вперіщить щосили, перш ніж я перетнуся із Джесикою.

Надворі стояв надзвичайно густий туман; здавалося, повітря перетворилося на молочно-білий океан. Імла крижаними пальцями хапала за голу шкіру обличчя та шиї. Швидше б опинитися у теплій кабіні пікапа! Через густу пелену туману, заледве зробивши десяток кроків по під’їзній доріжці, я помітила авто. Сріблясте «вольво». Серце ледве не вистрибнуло з грудей — зупинилося на мить, потім забилося з подвійною силою.

Я не зауважила, звідки Едвард виник, та ось він переді мною, відчиняє двері.

— Не проти, якщо я підкину тебе сьогодні? — запитав він, тішачись із мого виразу. Знову він захопив мене зненацька. Пропозиції бракувало категоричності. Я насправді мала право вибору — цілком могла відмовитися, він частково сподівався на це. Марна надія.

— Звичайно, не проти, спасибі, — відповіла я, намагаючись говорити спокійно. Тільки-но я сіла у теплу машину, помітила, що бежева куртка висить на підголівнику пасажирського сидіння. Дверцята зачинилися; не встигла я оком кліпнути, як Едвард уже сидів поруч, запускаючи двигун.

— Я захопив куртку спеціально для тебе. Не хочу, щоб ти захворіла абощо, — запопадливо сказав він. Я зауважила, що на ньому не було куртки, лише легенька в’язана сіра сорочка із трикутним викотом і довгими рукавами. Тканина щільно облягала досконалий мускулястий торс. Величезне спасибі його обличчю, що не дає мені витріщатися на тіло.

— Я не така ніжна, — сказала я, кладучи куртку на коліна і просовуючи руки у задовгі рукави. Мені не терпілося переконатися, чи справді куртка пахне так, як здалося вчора. Ні, навіть краще.

— Хіба? — тихо заперечив він. Я не зрозуміла, сказав він це мені чи собі.

Ми їхали спеленаними туманом вулицями, ми мчали й почувалися ніяково. Принаймні я. Вчора ввечері мури між нами зникли. Майже всі. Я не знала, чи можемо ми бути відвертими сьогодні, тому вважала за краще тримати язика за зубами. Чекала, поки заговорить він.

Едвард обернувся до мене, на вустах грала самовдоволена посмішка.

— Як — сьогодні ти не засипатимеш мене запитаннями?

— Тебе хвилюють мої запитання? — полегшено зітхнула я.

— Не так сильно, як твоя реакція на мої відповіді, — схоже, він жартував, утім — хто його знає.

Я насупилася.

— Я реагую неправильно?

— В тім і біда. Ти сприймаєш усе неприродно спокійно. Що змушує мене гадати, щo ти насправді думаєш.

— Я завжди кажу те, що думаю.

— Після попереднього редагування, — звинуватив він.

— Ну, зовсім трішки.

— Достатньо, щоб зводити мене з глузду.

— Ти не захочеш це слухати, — промимрила я майже пошепки. Щойно слова злетіли з вуст, я про них пошкодувала. Печаль у голосі була ледве чутна, залишалося сподіватися, що Едвард її не помітив.

Він не сказав нічого. Цікаво, зіпсувала я йому настрій чи ні? Коли ми заїжджали на шкільну стоянку, його обличчя нагадувало згорнену книгу. Раптом мене осяяло.

— Де твої родичі? — запитала я. Не те щоб я не раділа можливості побути з ним наодинці, але вони зазвичай їздять разом.

— Їх підкинула Розалія, — знизав він плечима, припарковуючись поруч із блискучим червоним красенем із відкинутим верхом. — Претензійні колеса, правда?

— Угу, — видихнула я. — Якщо у неї є оце, чому вона їздить із тобою?

— Як я сказав, це доволі претензійне авто. Ми намагаємося не виділятися із загалу.

— У вас не дуже виходить, — розсміялась я, похитавши головою, коли ми вийшли із машини. Ми не спізнилися — завдяки навіженому водінню Едварда прибули навіть раніше, ніж треба. — То чому сьогодні Розалія поїхала на своїй машині, коли її автівка так впадає в очі?

— Ти не помітила? Я порушую усі правила, — він почекав мене біля «вольво». Коли ми йшли шкільним подвір’ям, він тримався зовсім поруч. Мені хотілося скоротити відстань, щоб можна було простягнути руку і торкнутися його, та я побоювалася, що йому це не сподобається.

— Чому ви взагалі придбали такі машини? — вголос міркувала я. — Якщо прагнете не привертати уваги?

— Це — наша слабкість, — зізнався він із пустотливою посмішкою. — Ми любимо їздити швидко.

— Сімейка Показух, — нечутно пробурчала я.

У Джесики, що чекала на мене, примостившись біля кафетерію під укриттям піддашка, очі ледве на вилізли на лоба. У руках, благослови її Боже, вона тримала мою куртку.

— Привіт, Джесико! — сказала я, коли ми підійшли ближче. — Дякую, що не забула.

Вона мовчки віддала куртку.

— Доброго ранку, Джесико! — ввічливо привітався Едвард. Він не винен, що має спокусливий голос. І не усвідомлює, на що здатний його погляд.

— Е-е-е… здоров, — вона перевела погляд широко розплющених очей на мене, намагаючись зібрати думки докупи. — Давай, побачимось на тригонометрії.

Вона багатозначно зиркнула на мене, я придушила зітхання. Заради всього святого, що я їй розповім?

— Давай, до зустрічі на уроці.

Вона попрямувала геть, двічі призупиняючись, щоб крадькома через плече стрельнути очима на нас.

— Що ти збираєшся їй розповісти? — пробурмотів Едвард.

— Агов, я думала, ти не можеш залазити у мою голову! — прошипіла я.

— Не можу, — спантеличено відповів він. Потім очі заблищали, я побачила, що він зрозумів, у чому річ. — Одначе читати її думки я можу. Вона лаштує на тебе засідку в класі.

Я застогнала, знімаючи його куртку й одягаючи натомість свою. Отримавши майно назад, Едвард перекинув його через плече.

— То що ти збираєшся їй розказати?

— Допоможеш мені? — заходилася благати я. — Що вона хоче почути?

Він похитав головою, лукаво шкірячись.

— Так не чесно.

— Ні, ти не хочеш поділитися тим, що знаєш сам, — ось це нечесно!

Едвард на мить поринув у роздуми, ми йшли далі, зупинившись лише біля дверей мого першого на сьогодні класу.

— Їй цікаво, чи не зустрічаємося ми таємно. Ще вона хоче знати твої почуття до мене, — зрештою розколовся він.

— Капець! Що їй сказати? — я намагалася вдавати втілення невинності. Народ, що поспішав на урок, проходив повз нас і, напевно, витріщався, та мені зараз було не до того.

— М-м-мм… — Едвард замовк, перехопив мій неслухняний кучер, що не втримався у хвостику на шиї, і повернув його на законне місце. Серце моє забилося швидко-швидко. — Гадаю, на перше запитання можеш відповісти «так» (якщо ти, звісно, не проти) — правдоподібнішого пояснення не вигадати.

— Я не проти, — прошелестіла я ледь чутно.

— Щодо другого запитання… я краще сам послухаю, що ти їй розповіси.

Один куточок вуст припіднявся у моїй улюбленій напівусмішці. Не встигла я прийти до тями, щоб відреагувати на останні слова, як Едвард розвернувся і пішов.

— Побачимося на ланчі, — кинув на ходу. Троє людей у дверях вклякли на місці, здивовано втупившись у мене.

Почервоніла й роздратована, влетіла я до класу. Викрутень ходячий, от він хто. Ще більше переймаючись, що скажу Джесиці, я сіла на постійне місце й щосили жбурнула сумку на парту.

— Доброго ранку, Белло! — привітався сусіда, Майк. Я подивилася на нього: він мав незвичний вигляд, майже відсторонений. — Як з’їздили у Порт-Анджелес?

— Усе минуло… — (ех, немає на світі слів, щоб описати вчорашній день), — чудово, — непереконливо закінчила я. — Джесика придбала відпадну сукню.

— Вона не розповідала про нашу вечерю? — поцікавився він. Зауваживши, як заблищали у Майка очі, я посміхнулася, радіючи, що розмова завернула в цей бік.

— Вона казала, що ви чудово провели час разом, — запевнила я.

— Чесно? — загорівся він.

— Щоб мені з місця не зійти.

Тут містер Мейсон почав урок, закликавши клас до тиші й наказавши здавати письмові роботи. Англійська та правознавство промайнули, як одна суцільна пляма. Думки постійно крутилися навколо того, як пояснити все Джесиці й чи справді Едвард слухатиме мене, читаючи думки моєї співрозмовниці. Маленький геній буває досить незручним — коли не рятує мені життя.

До кінця другого уроку туман майже розсіявся, та день не став світлішим — вгорі ходили низькі гнітючі хмари. Я щасливо всміхнулася небу.

Звісно, Едвард не помилився. Коли я зайшла на тригонометрію, Джесика сиділа на задньому ряду, ледве не падаючи зі стільця від нетерплячки. Я неохоче попрямувала до неї, переконуючи себе, що чим швидше пройду через це, то краще.

— Розкажи мені все! — закомандувала вона, не встигла я сісти.

— Що ти хочеш знати? — ухилилась я від прямої відповіді.

— Що трапилося минулого вечора?

— Едвард пригостив мене вечерею і відвіз додому.

Вона явно скептично витріщилася на мене.

— Як ти дісталася додому так швидко?

— Він їздить як навіжений. Це було щось страшне й сумне, — (сподіваюся, він слухає).

— Це було типу побачення — ви домовлялися зустрітися там?

Я про таке й не думала.

— Ні, я дуже здивувалася, побачивши його у Порт-Анджелесі.

Безсумнівна чесність тону змусила Джес закопилити губки.

— Але сьогодні він підкинув тебе до школи? — не здавалася вона.

— Так, повна несподіванка для мене. Вчора ввечері помітив, що я без куртки, — пояснила я.

— То як, ви збираєтеся зустрітися знову?

— Він запропонував звозити мене у Сієтл у суботу, на його думку, довга подорож не для пікапа. Рахується?

— Ще б пак, — кивнула вона.

— Ну, значить, так.

— О-го-го! — розтягнула вона на три склади. — Едвард Каллен.

— Еге ж, — погодилась я. «Ого» не достатньо.

— Стоп! — її руки злетіли вгору, долонями до мене, як у поліцейського, що зупиняє дорожній рух. — Він тебе поцілував?

— Ні, — промимрила я. — І не схоже, щоб збирався. Вона була розчарована. Зуб даю, я теж.

— Думаєш, у суботу…? — звела вона брови.

— Чесно кажучи, сумніваюся, — відповіла я з погано замаскованим незадоволенням у голосі.

— Про що ви балакали? — пошепки випитувала вона з метою отримати більше інформації. Урок почався, але містер Ворнер не дуже переймався дисципліною, не ми одні продовжували теревенити.

— Не знаю, Джес, багато про що, — прошепотіла я у відповідь. — Трошки поговорили про твір з англійської…

Дуже, дуже трошки. Думаю, Едвард згадав про нього між іншим.

— Белло, будь-ласочка, — заканючила Джесика. — Розкажи подробиці.

— Ну… гаразд, слухай. Бачила б ти, як офіціантка фліртувала з ним, ледве що не кидалась! А він не звертав на неї уваги, взагалі.

Нехай сама робить висновки.

— Хороший знак, — кивнула вона. — Офіціантка гарненька?

— Дуже, мабуть, років дев’ятнадцять-двадцять.

— Супер. Ти йому точно подобаєшся.

— Я думаю — так, але напевно сказати важко. Він такий загадковий, — зітхнувши, підлила я олії у вогонь.

— Не знаю, як ти не боїшся залишатися з ним наодинці, — видихнула вона.

— Чому? — ошелешено запитала я, та вона не запідозрила нічого дивного.

— Він мене… лякає. Я б не знала, що йому сказати, — скривилася вона, вочевидь, пригадавши сьогоднішній ранок чи вчорашній вечір, коли він спрямував на неї нездоланну силу своїх очей.

— У мене інколи відбирає мову, коли я поруч із ним, — визнала я.

— О так. Він неймовірно шикарний, — Джесика знизала плечима, наче останній факт міг компенсувати будь-який недолік. Втім, для неї так і було.

— У ньому є щось більше.

— Невже? Наприклад?

Краще б я тримала язика за зубами. Краще б, сподівалась я, він пожартував про підслуховування.

— Не можу пояснити до пуття, та він… він неймовірніший, ніж здається.

Вампір, котрий прагне бути хорошим, котрий ганяє навколо, рятуючи людей, щоб не бути чудовиськом… Я вп’ялася поглядом у протилежну стіну класу.

— Це можливо? — захихотіла вона. Я промовчала, вдавши, що слухаю містера Ворнера.

— Ну, зізнайся, він тобі подобається? — від Джесики так легко не відкараскаєшся.

— Так, — коротко відрізала я.

— Ні, я маю на увазі, він тобі по-серйозному подобається? — наполягала вона.

— Так, — повторила я, червоніючи до кінчиків вух. Сподіваюся, це не відіб’ється у її думках.

Тим часом Джесика вирішила перейти до складніших запитань.

— Як сильно він тобі подобається?

— Занадто сильно, — прошепотіла я. — Більше, ніж я йому. Не знаю, як цьому зарадити, — зітхнула я, знову почервонівши.

На щастя, містер Ворнер викликав Джесику. До кінця уроку їй більше не трапилася нагода продовжити допит. Тільки-но пролунав дзвінок, я пішла у контратаку.

— На англійській Майк запитав мене, чи ти розповідала про понеділок, — мовила я.

— Серйозно?! Що ти сказала? — ледве не задихнулася вона, відразу забувши про мене з Едвардом.

— Я відповіла, що ти розказувала, як ви чудово провели час. Здається, він зрадів.

— Скажи мені точно його слова, і дослівно, що ти відповіла!

Решта дороги проминула за аналізом структури речень, левову частку іспанської ми присвятили найдетальнішому відтворенню Майкової міміки. Нізащо в світі не займалася б довго такою дурнею, якби не побоювання, що в іншому разі розмова повернеться у небезпечне русло.

Потім пролунав дзвінок на обід. Коли я зірвалася з місця, абияк запихаючи книжки до сумки, мій піднесений настрій не залишився непоміченим.

— Сьогодні за ланчем ти сидітимеш не з нами, правда? — припустила вона.

— Поживемо — побачимо.

Не можу бути стовідсотково впевнена, що Едвард не зникне, поставивши мене у незручне становище.

Та за дверима іспанського кабінету, прихилившись до стіни, чекав на мене Едвард Каллен, більше схожий на грецького бога, ніж на людину. Джесика зиркнула на нього, закотила очі й залишила нас.

— До зустрічі, Белло, — багатозначно прощебетала вона. Можливо, доведеться вимкнути звук у телефоні.

— Привіт! — сказав він водночас задоволено й роздратовано. Жодних сумнівів, підслуховував нас.

— Привіт!

У голову не лізла годяща тема для розмови, Едвард мовчав — очікував свого часу, вирішила я, тому прогулянка до кафетерію минула без слів. Іти поруч із Едвардом у тисняві й штовханині обідньої перерви — наче повернутися у перший день у школі. Всі витріщаються.

Він мовчки приєднався до черги, хоча допитливий погляд ковзав по моєму обличчю що кілька секунд. Мені здалося, що роздратування бере гору над задоволенням, стаючи домінантною емоцією. Я почала нервово гратися змійкою на куртці.

Він підійшов до прилавка і вщерть заповнив тацю.

— Що ти робиш? — запротестувала я. — Сподіваюся, це все не для мене?

Він похитав головою, збираючись платити за їжу.

— Звісно, половина — моя.

Я підняла догори брову.

Він попрямував туди, де ми сиділи минулого разу. З протилежного кінця довгого столу група старшокласників здивовано спостерігала, як ми сідаємо один навпроти одного. Едварду, схоже, було байдуже.

— Бери, що хочеш, — сказав він, підштовхуючи тацю до мене.

— Мені цікаво, — сказала я, взявши яблуко й крутячи його в руках, — що б ти робив, якби тебе підбили скуштувати людської їжі?

— Завжди тобі цікаво, — скривився він, похитавши головою. Вп’явся у мене очима, не дозволяючи відвести погляд, взяв із таці піцу, повагом відкусив чималий шматок, швидко пережував і проковтнув. Я спостерігала з розтуленим ротом.

— Якби тебе підбили з’їсти грязюку, ти б змогла, правда? — поблажливо поцікавився він.

Я зморщила носа.

— Якось я їла бруд… на спір, — зізналась я. — Не так і гидко. Едвард розсміявся.

— Чомусь я не здивований… Здається, щось за моїм плечем привернуло його увагу.

— Джесика аналізує мої дії, щоб потім розкласти все по поличках для тебе, — підштовхнув він решт у піци до мене. На згадку про Джесику на його риси впала тінь минулого роздратування.

Я поклала яблуко й відкусила піцу, старанно уникаючи дивитися на Едварда. Зараз почнеться допит.

— Кажеш, офіціантка була гарненькою? — ніби між іншим поцікавився він.

— Ти справді не помітив?

— Ні. Не звернув уваги. Мене хвилювали інші запитання.

— Бідолашна, — я могла дозволити собі бути милосердною.

— Дещо з того, що ти розповіла Джесиці… скажімо так, непокоїть мене, — він не захотів підіграти мені, перейшовши на жартівливий тон. Голос звучав хрипкувато, з-під опущених вій у мене впивалися стурбовані очі.

— Не дивно, що тобі сподобалося не все почуте. Ти в курсі, що говорять про любителів підслуховувати, — нагадала я.

— Я попереджав тебе, що слухатиму.

— А я попереджала, що тобі не захочеться дізнаватися мої думки.

— Правда, — погодився він, не змінюючи тону. — Втім, ти помиляєшся. Я дуже хочу знати, про що ти думаєш, — все. Просто мені хотілося б… щоб ти не думала деякі речі.

Я насупилася.

— О, це все міняє.

— Мова зараз про інше.

— Про що?

Ми схилилися над столом, тягнучись одне до одного. Едвардові білі довгі руки підперли підборіддя, я гойднулася вперед, поклавши праву долоню Едварду на шию. Я постійно мала нагадувати собі, що ми сидимо у переповненій їдальні, де за нами, напевно, спостерігає не одна пара цікавих очей. Як легко з головою поринути у нашу напружену маленьку приватну розмову!

— Ти справді віриш, що я тобі небайдужий більше, ніж ти мені? — промимрив він, нахиляючись ближче, пронизуючи мене темно-золотавими очима.

Довелося негайно пригадувати, як дихати. Спроба увінчалася успіхом, лише коли я відвела погляд.

— Знову ти за своє, — прошепотіла я. Від здивування його очі стали ще більшими.

— Що?

— Засліплюєш мене, — зізналась я, намагаючись не втратити самовладання, подивившись на нього.

— О! — насупився він.

— Ти не винен, — зітхнула я. — Це мимовільно.

— Ти відповіси на поставлене запитання?

Я опустила очі.

— Так.

— «Так» у сенсі: ти відповіси — чи «так» у сенсі: ти дійсно віриш? — розлютився він.

— Так, я справді у це вірю.

Я зосередилася на розгляданні стола, блукаючи очима по візерунку — імітації дерев’яних дощечок на пластику. Мовчанка затягнулася. Я вперто затялася цього разу не заговорити першою, борючись зі спокусою крадькома зиркнути на Едварда.

Нарешті я почула м’який шовковий голос.

— Ти помиляєшся. Я підвела голову, щоб зустрітися з ніжним поглядом.

— Ти не знаєш, — пошепки не погодилась я, із сумнівом похитавши головою, хоча від його слів серце ледве не вискочило із грудей. Як мені хотілося, щоб це було правдою!

— Чому ти так думаєш? — рухливі топазові очі проникливо дивилися прямо у душу, здавалося, марно намагаючись витягнути правду просто з моєї голови.

Я втупилася в Едварда, намагаючись при цьому зберегти чіткість мислення і знайти спосіб все пояснити. Поки я відчайдушно копирсалася у голові в пошуках годящих слів, Едвард почав виказувати ознаки нетерпіння, насупився, збентежений моїм мовчанням. Я забрала руку із шиї і підняла палець догори.

— Мені треба подумати, — зауважила я. Судячи з виразу, йому полегшало — він зрадів, що я взагалі збираюся відповідати.

Я поклала праву руку на стіл, поряд із лівою, щоб мої долоні зустрілися. Витріщилася на руки, сплітаючи пальці у замочок і розплітаючи, і врешті-решт заговорила.

— Ну, якщо забути про очевидне, інколи… — завагалась я. — Не впевнена, не вмію читати думки, та інколи складається враження, що ти маєш на увазі «до побачення», хоча говориш нібито зовсім інше.

Це було найточніше вербальне втілення страждання, у яке час від часу занурювали мене Едвардові слова.

— Проникливо, — прошепотів він, підтверджуючи побоювання і змушуючи вищезгадане страждання виринути на поверхню. — Одначе в цьому криється причина твоєї помилки, — почав пояснювати він, аж раптом примружився. — Що ти хотіла сказати словом «очевидне»?

— Господи, поглянь на мене, — (абсолютно зайва пропозиція, він не зводить із мене очей). — Я звичайна пересічна людина — ну, хіба що за винятком здатності притягувати погане, як ті кілька випадків, коли я ледве не загинула, і майже інвалідної незграбності. І подивися на себе, — повела я рукою у бік приголомшливо досконалої істоти.

На мить його брова розгнівано поповзла вгору, потім вирівнялася. В очах забриніло розуміння.

— Знаєш, ти маєш не цілком правильне уявлення про себе. Я визнаю, ти ідеальний магніт для неприємностей, — похмуро захихотів він, — проте ти не чула думок кожної особи чоловічої статі у свій перший шкільний день.

Я ошелешено кліпнула.

— Не можу повірити… — тихо пробурмотіла я.

— Повір мені бодай цього разу — ти незвичайна!

Моя ніяковість виявилася сильнішою за задоволення від того, як він подивився на мене, кажучи це. Я хутко нагадала свій початковий аргумент.

— Не я намагаюся відшити тебе, — підкреслила я.

— Ну, чому ти не хочеш зрозуміти? Це доводить мою правоту. Ти дуже дорога мені, бо якщо я зможу, — він похитав головою, здається, борючись із думкою, — якщо покинути тебе буде правильно, я ладен зробити боляче собі, щоб уберегти від страждань і небезпеки тебе.

Я пильно поглянула на нього.

— Ти не припускаєш, що я вчинила б аналогічно?

— Тобі ніколи не доведеться робити такий вибір.

Зненацька, ні сіло ні впало, його непередбачуваний настрій змінився. Неймовірна пустотлива посмішка осяяла риси.

— Звісно, піклування про твою безпеку починає перетворюватися на щоденну роботу, яка вимагає постійної присутності.

— Зранку зі мною не трапилося жодної халепи, уявляєш? — нагадала я, вдячна за перехід до легшої теми. Не хочу, щоб Едвард продовжував говорити про «прощання». Якщо доведеться, гадаю, я навмисне вляпаюсь у темну історію, тільки б він залишався поруч… Треба викинути ідею із голови, перш ніж Едвардове метке око прочитає її на обличчі. Бо в іншому разі на мене точно чекають проблеми.

— Досі не трапилося, — виправив він.

— Досі, — погодилась я. Раніше я б заходилася сперечатись, але тепер хотілося, щоб він постійно перебував насторожі — ану як зі мною щось трапиться.

— У мене є ще одне запитання, — пустотливо додав він.

— Давай.

— Ти справді збираєшся у Сієтл у суботу — чи це лише ввічливий варіант сказати «ні» численним залицяльникам?

Я скривилася, пригадавши пов’язані з цим події.

— Знаєш, я не пробачила тобі історії з Тайлером, — попередила я. — Ти винен, що він вбив собі у голову, ніби я піду з ним на учнівський бал.

— Припини, він знайшов би можливість запросити тебе й без моєї допомоги. Мені ж страшенно хотілося поспостерігати за тобою під час розмови, — розсміявся Едвард. Я розлютилася б набагато більше, якби його сміх не був таким чарівним. — Якби я запросив тебе, ти відмовила б? — поцікавився він, не припиняючи скалити зуби.

— Швидше за все — ні, — визнала я. — Та потім скасувала б похід на бал — прикинулася б хворою чи зімітувала б вивих суглоба.

Я його здивувала.

— Навіщо? Я невесело похитала головою.

— Схоже, ти ніколи не бачив мене на фізкультурі, втім, усе одно міг би й здогадатися.

— Маєш на увазі, що хтось не може пройти по рівній твердій поверхні, щоб не відшукати, через що перечепитися?

— Геніально.

— Це не проблема, — впевнено заявив він. — Усе залежить від того, хто веде у танці, — помітивши, що я збираюся протестувати, він обірвав мене. — Ти не відповіла мені — ти твердо налаштована їхати у Сієтл чи в принципі не проти, якщо ми вигадаємо дещо інше?

Тільки-но я почула «ми», решта перестала мати значення.

— Я схвально поставлюся до цікавих пропозицій, — визнала я. — Але хочу попросити про послугу.

Едвард підозріливо покосився на мене, як завжди, коли я просила дозволу щось запитати.

— Яку?

— Можна, я поведу?

— Чому? — насупився він.

— Ну, здебільшого тому, що коли я сказала Чарлі, що збираюся у Сієтл, він конкретно запитав, чи їду я сама, що на той момент відповідало дійсності. Якщо він запитає знову, я, швидше за все, не брехатиму; втім, навряд чи він запитає. Коли я залишу пікап удома, це стане зайвим приводом підняти тему. Крім того, мене лякає твій стиль водіння.

Він закотив очі.

— З усього, що могло б нажахати тебе у мені, ти переймаєшся через водіння, — він несхвально похитав головою, потім очі стали серйозними. — Чому б тобі не сказати батькові, що проведеш день зі мною? — у тоні запитання причаївся прихований зміст, якого я не розуміла.

— Що менше Чарлі знає — то краще. — (Щодо цього я не мала жодних сумнівів). — До речі, куди ми збираємося?

— Погоду обіцяють хорошу, отже я заберуся подалі від людських очей… Якщо хочеш, можеш скласти мені компанію.

Він знову залишив мені право вибору.

— Покажеш мені, що мав на увазі — пам’ятаєш, про сонце? — запитала я, не в змозі стримати збудження від думки, що відкрию нову таємницю.

— Гаразд, — посміхнувся він, потім замовк. — Та коли ти не захочеш… залишатися наодинці зі мною, я наполегливо раджу тобі не їхати самій у Сієтл. Мене трусить на саму думку про неприємності, які ти зумієш знайти у місті такого розміру.

Я не на жарт розлютилася.

— Фенікс утричі більший за Сієтл за кількістю населення. Якщо говорити про площу…

— Очевидно, — перебив він, — у Феніксі твій час не настав. Тому на твоєму місці я б не відходив від мене далеко, — в очах затеплилося почуття. Так нечесно!

З цими очима й такою мотивацією особливо не посперечаєшся, так чи інак питання обговоренню не підлягає.

— Коли так, я не проти побути наодинці з тобою.

— Знаю, — замислено сказав він. — А Чарлі розповісти варто.

— Навіщо, скажи, будь ласка? Раптом у його очах спалахнула лють.

— Щоб дати мені невеличкий стимул повернути тебе йому.

Я хапнула ротом повітря. Але, подумавши хвильку, вже не вагалася.

— Думаю, я ризикну. Едвард розлючено видихнув і відвів погляд убік.

— Змінімо тему, — запропонувала я.

— Про що хочеш поговорити? — запитав він досі роздратовано.

Я роззирнулася довкола, переконуючись, що ми — поза межами досягнення чужого слуху. Блукаючи очима по залі, я зустрілася поглядом з Едвардовою сестрою Алісою, котра пильно дивилася на мене. Решта не зводили очей з Едварда. Я хутко відвернулася, перевівши погляд на нього, і запитала перше, що спало на думку.

— Чому ви на минулих вихідних їздили у Каскадні гори… полювати? Чарлі казав, там погане місце через ведмедів.

Він витріщився на мене так, наче я не розумію очевидного.

— Ведмеді?! — важко видихнула я, і він самовдоволено вишкірився. — Знаєш, зараз не можна полювати на них, не сезон, — суворо додала я, намагаючись приховати шок.

— Якщо уважно прочитати закони, вони стосуються лише полювання зі зброєю, — повідомив він.

Едвард із насолодою спостерігав, як змінюється моє обличчя, коли до мене почало доходити.

— Ведмеді? — насилу вичавила я.

— Еммет полюбляє гризлі, — голос розслаблений, та очі пильно стежать за моєю реакцією. Я зробила спробу зібратися з духом.

— М-м-м, — промимрила я, відкушуючи наступний шматок піци як виправдання, щоб опустити очі. Повільно пережувала, зробила великий ковток коли, все ще не підводячи очей.

— Отже, — сказала я за хвилину, врешті-решт зустрівшись із його наразі нетерплячим поглядом, — кого полюбляєш ти?

Він звів брову, куточки вуст несхвально опустилися донизу.

— Пуму.

— О, — сказала я увічливо-байдужим тоном, зосередившись на розгляданні газованки.

— Звичайно, — вів він далі аналогічним моєму тоном, — ми маємо бути обережними, щоб не нашкодити навколишньому середовищу нерозважливим полюванням. Ми намагаємося полювати на територіях, де популяція хижаків перевищує норму, мандруючи так далеко, як доведеться. Тут завжди вдосталь оленів і сохатих, нормальна їжа, та як повеселитися? — піддражнюючи, вишкірився він.

— Справді — як, — прочавкала я з повним ротом піци.

— Еммет найбільше полюбляє полювати на ведмедів ранньої весни. Вони дратівливіші, ніж зазвичай, коли прокидаються від зимової сплячки, — посміхнувся Едвард, очевидячки, пригадавши щось кумедне.

— Що може бути веселішим за розлюченого гризлі, — погодилась я, киваючи.

Він тихо засміявся, похитавши головою.

— Будь ласка, скажи мені, що ти думаєш насправді.

— Намагаюся уявити, але не можу, — зізналась я. — Як ви полюєте на ведмедів без зброї?

— А-а-а, у нас є зброя, — блискучі зуби сяйнули у короткій загрозливій посмішці. Я намагалася стримати тремтіння, перш ніж воно мене викаже. — Тільки трохи іншого плану, ніж те, яке мають на увазі автори мисливських правил. Якщо ти бачила по телевізору напад ведмедя, можеш уявити, як полює Еммет.

Тепер уже дрож, що блискавкою промчав униз по хребту, стримати не вдалося. Я крадькома блимнула в протилежний кінець кафетерію на Еммета, вдячна долі, що він не дивиться на мене. Численні ремені м’язів, що оперізували його руки і торс, дивним чином видалися грізнішими, ніж завжди.

Едвард прослідкував за моїм поглядом і тихо хихотнув. Я кволо подивилася на нього.

— Ти теж схожий на ведмедя? — неголосно поцікавилась я.

— На пуму — принаймні так кажуть, — безтурботно відповів він. — Мабуть, наші уподобання говорять самі за себе.

Я зробила спробу всміхнутися.

— Мабуть, — повторила я. У голові нуртували прямо протилежні картинки, котрі ніяк не вдавалося зібрати докупи. — Мені часом не можна подивитися, як ви полюєте?

— Ні! Це виключено! — обличчя зненацька побіліло, в очах спалахнула неконтрольована лють. Я смикнулася вбік, шокована і — хоча нізащо не зізналася б — злякана його реакцією. Він також відхилився назад, складаючи руки на грудях.

— Я дуже злякаюся? — запитала я, коли оволоділа голосом.

— Якби річ була в цьому, я взяв би тебе з собою сьогодні ввечері, — в’їдливо зазначив він. — Тобі потрібна здорова доза страху. Це не принесло б нічого, крім користі.

— Тоді чому? — присікалась я, намагаючись не звертати уваги на розлючений вираз.

Довгу хвилину він не зводив із мене очей.

— Потім, — зрештою змилостивився він. Одним граційним рухом звівся на ноги. — Ми спізнимося на урок.

Я кинула оком навколо, здивовано помітивши, що він має рацію. Кафетерій майже повністю спорожнів. Коли я поруч з Едвардом, місце й час перетворюються на розмиту пляму — неважко загубити їм лік. Я скочила з місця, хапаючи сумку, що висіла на спинці стільця.

— Гаразд, потім, — погодилась я. І я не забуду.


Розділ 11

Ускладнення


Коли ми разом ішли до лабораторного столика, народ не зводив із нас очей. Я помітила, що він більше не розвертає стілець, аби сісти якнайдалі від мене. Навпаки, підсунувся поближче, наші руки мало не торкалися.

Тут — треба віддати належне його відчуттю часу — у кімнату задки зайшов містер Банер, тягнучи високий металевий каркас на колесах, на якому стояли масивний старий телевізор із відео-магнітофоном. Кіно! Піднесена атмосфера просто фізично відчувалась у класі.

Містер Банер вставив касету в замучений магнітофон і попрямував до стіни, щоб вимкнути світло.

Тільки-но кімната поринула у темряву, я раптом до болю відчула, що Едвард перебуває на відстані пари сантиметрів. Я приголомшено зауважила, як по тілу біжить несподіваний електричний розряд. Дивовижно, ніколи б не подумала, що, виявляється, можу ще сильніше відчувати Едвардову присутність. Божевільний імпульс простягнути руку й доторкнутися до нього, хоча б разочок погладити у темряві досконале обличчя повністю заполонив мене. Я схрестила руки на грудях, стиснувши пальці у кулаки. Я божеволію.

На екрані замиготіли перші кадри, символічно освітливши приміщення. Очі, скориставшись із нагоди, вп’ялися в Едварда. Я дурнувато посміхнулася, помітивши, що його поза — точне віддзеркалення моєї. Руки стиснені у кулаки, опущені долу очі крадькома зиркають у мій бік. Він вишкірився у відповідь; неймовірно, навіть темряві не приховати промінець тепла у його очах. Я відвела погляд, щоб уникнути проблем із диханням. Яке безглуздя, що в певні миті у мене паморочиться в голові.

Здавалося, урок триватиме вічність. Мені не вдалося зосередитися на фільмі, я навіть не запам’ятала теми. Марно намагалась розслабитися, та електрична напруга, джерелом якої, схоже, було Едвардове тіло, не спадала. Час від часу я дозволяла собі швидко блимнути на нього. Здається, йому теж не легко. Неймовірно сильне, непереборне бажання доторкнутися до нього відмовлялося відпускати мене. Для перестраховки я щосили вдавила кулаки у ребра, аж розболілися пальці.

Коли містер Банер клацнув вимикачем, я полегшено зітхнула. Кінець уроку. Я витягнула руки вперед, розробляючи задерев’янілі пальці. Поруч хихотнув Едвард.

— Ну-ну, цікаво, — пробурмотів він. Голос похмурий, погляд сторожкий.

— М-м-м, — усе, на що я була зараз здатна.

— Ходімо? — запитав Едвард, граційно підводячись.

Я ледве не застогнала. Фізкультура. Обережно встала, побоюючись, що загадкова нова напруга між нами вплинула на здатність тримати рівновагу.

Він мовчки провів мене до спортзалу, зупинившись біля дверей. Я обернулася, щоб попрощатися, і застигла на місці, вражена його обличчям. Від погляду на змучене, стражденне і до жорстокості прекрасне лице бажання торкнутися його обпалило пекучим болем. Я не змогла навіть сказати «бувай».

Він невпевнено простягнув руку, в очах забринів відгомін внутрішньої боротьби. Потім швидким рухом провів кінчиками пальців по моїй щоці. Його шкіра була звично крижана, та слід від доторку здавався небезпечно гарячим — ніби я опеклася, хоча не встигла відчути болю.

Він мовчки розвернувся і швидко попрямував геть.

Я похитуючись зайшла у спортзал, у голові паморочилося. Попленталася до роздягальні, наче сомнамбула, натягнула форму, приблизно пам’ятаючи, що навколо вештаються якісь люди. Повністю я повернулася до реальності, тільки коли мені вручили ракетку. Не важка, вона, втім, непевно відчувалась у руці. Я помітила, що деякі учні крадькома витріщаються. Тренер Клеп наказав розбитися на пари.

На щастя, рудименти Майкової галантності — штука живуча; він став поруч.

— Будемо командою?

— Дякую, Майку, але ти не мусиш, тож дивись, — засоромлено скривилась я.

— Не хвилюйся, я не потраплю під удар, — вишкірився він. Як інколи легко любити Майка!

Звісно, без ускладнень не обійшлося. Я незрозумілим чином примудрилася під час однієї подачі вдарити себе ракеткою по голові й сильно заїхати по плечу Майку. Решту уроку я провела у задньому кутку корту, не ризикуючи виймати ракетку з-за спини. Незважаючи на перешкоду у вигляді моєї персони, Майк виявився непоганим тенісистом, самотужки здобувши перемогу у трьох сетах із чотирьох. Тому коли нарешті тренер свистком сповістив про закінчення уроку, я отримала незаслужену п’ятірку.

— Ну, — сказав він, коли ми залишали корт.

— Що ну?

— Ви з Калленом разом, так? — задерикувато запитав він. Нещодавня прихильність миттю розтанула як дим.

— Не пхай носа у чужі справи, Майку, — попередила я, про себе кленучи Джесику включно до сьомого коліна.

— Мені це не подобається, — пробурмотів Майк, наче й не він.

— Твоя думка нікого не цікавить, — відрізала я.

— Він дивиться так, ніби… хоче тебе з’їсти, — вів далі він, не звертаючи уваги на мої слова.

Зусиллям волі я подавила істеричний сміх, що збирався от-от голосно вибухнути, та маленьке капосне хихотіння зуміло злетіти з вуст. Майк витріщився на мене, я помахала рукою і змилася до роздягальні.

Я швидко перевдяглася, всередині все не просто співало — виводило арії. Суперечка з Майком одразу стерлася з пам’яті. Цікаво, Едвард чекатиме на мене, чи варто піти до машини? Що коли там сидітимуть його родичі? Мене накрила хвиля непідробного жаху. Каллени знають, що мені все відомо? Чи варто зізнаватися, що мені відомо, що вони знають, що мені відомо, чи ні?

На момент виходу зі спортзалу я твердо вирішила йти додому пішки, навіть не дивитись у бік стоянки. Та побоювання виявилися безпідставними. Едвард чекав на мене, граційно прихилившись до стіни. Обличчя, від якого перехоплювало подих, наразі було спокійним. Наблизившись до нього, я відчула особливе полегшення.

— Привіт! — видихнула я, широко всміхаючись.

— Привіт! — відповіла божественна усмішка. — Як фізкультура?

Моє обличчя ледь спохмурніло.

— Чудово, — збрехала я.

— Невже? — засумнівався він. Перебіг очима на щось за моїм плечем, примружився. Я подивилася назад, щоб побачити Майкову спину. Він чимчикував оддалік.

— Що таке? — наполягла я.

Едвардові очі ковзнули назад на мене, не втративши напруженого виразу.

— Ньютон починає мене діставати.

— Тільки не кажи, що знову підслуховував! — запанікувала я. Гарний гумор випарувався миттєво, як і з’явився.

— Як голова? — невинно поцікавився він.

— Ти неможливий! — розвернулась я і попростувала у напрямку стоянки, хоча на той момент не виключала, що додому йтиму пішки.

Він легко мене наздогнав.

— Це ти згадала, що я ніколи не бачив тебе на фізкультурі. Мені стало цікаво.

Не схоже, щоб він розкаювався у скоєному; я проігнорувала його.

До авта ми йшли мовчки. З мого боку мовчання пашіло люттю і збентеженням. Довелося зупинитися за кілька кроків від машини — її оточував натовп учнів, самих хлопців. Потім я зрозуміла, що вони стовбичили не навколо «вольво». Насправді центром живого кола, яке, безперечно, мордувала пристрасна заздрість, була червона, з відкидним верхом автівка Розалії. Жоден із хлопців не відірвав очей від об’єкта захоплення, коли Едвард прослизнув між ними, щоб відчинити двері. Я похапцем впала на пасажирське сидіння. Звісно, ніхто не помітив мене.

— Претензійно, — пробурмотів він.

— Що за марка? — запитала я.

— М3.

— Я не передплачую «За кермом». Скажи по-людськи.

— BMW, — він закотив очі, намагаючись здати назад, не переїхавши автолюбителів.

Я кивнула. Чула-чула про таку тачку.

— Ти ще гніваєшся? — поцікавився він, обережно маневруючи до виїзду.

— Звичайно! Він зітхнув.

— Пробачиш мені, якщо я вибачуся?

— Можливо… коли ти щиро визнаєш свою неправоту. І пообіцяєш ніколи більше так не робити, — наполягла я.

Раптом його очі пронирливо зблиснули.

— А що коли я визнаю помилку й погоджуся поїхати на твоїй машині у суботу? — вирішив він остаточно мене нокаутувати.

Я подумала та дійшла висновку, що кращої пропозиції годі й чекати.

— Згода, — відповіла я.

— В такому разі вибач, будь ласка, за те, що засмутив тебе, — довгу-довгу хвилину його очі палали щирим розкаянням, згубно впливаючи на моє серцебиття, тоді набули грайливого виразу. — В суботу рано-вранці я буду на твоєму порозі, як вірний васал.

— Угу, Чарлі помітить незрозуміле «вольво» біля двору, і мені не відкрутитися від пояснень.

Едвард поблажливо посміхнувся.

— Я не збираюся приїжджати на машині.

— Як… Він не дав договорити.

— Не хвилюйся. Я буду на місці й обіцяю — жодного авта на вашій під’їзній доріжці.

Що ж, хай так. У мене є нагальніше запитання.

— Зараз уже потім? — багатозначно поцікавилась я. Він насупився.

— Я гадав, що потім — це потім.

Я чекала; на його обличчі застиг увічливий вираз.

Едвард зупинив машину. Я здивовано підвела очі — звичайно, ми під’їхали до будинку Чарлі й припаркувалися за пікапом. Наші поїздки були б ідеальними, якби я хотіла тільки чимшвидше дістатися на місце. Коли я поглянула на Едварда, він пильно дивився на мене оцінювальним поглядом.

— Ти досі хочеш знати, чому не можеш подивитися, як я полюю? — він говорив сумним голосом, та мені здалося, що у глибині очей причаїлися жартівливі бісики.

— Ну, — прояснила я ситуацію, — мене більше зацікавила твоя реакція.

— Я налякав тебе? — він точно був налаштований на жартівливий лад.

— Ні, — збрехала я. Він не купився.

— Вибач, що налякав тебе, — наполіг він із легкою напівусмішкою, потім усі ознаки піддражнювання зникли. — Сама думка про те, що ти будеш там… коли ми полюватимемо… — зціпив він зуби.

— Це так небезпечно?

— Надзвичайно, — відповів він, не розслабляючи щелеп.

— Тому що…?

Він глибоко вдихнув і втупив погляд скрізь лобову шибку на череду густих хмар, що, здавалося, просто фізично тиснули на землю.

— Коли ми полюємо, — неохоче, повільно почав Едвард, — то повністю підкоряємося інстинктам. Мозок майже не керує нашими діями. Нюх особливо загострений. Якщо ти опинишся поблизу, коли я втрачу над собою контроль… — він похитав головою, не відриваючи похмурого погляду від важких хмар.

Я жорстко тримала своє обличчя, очікуючи, що Едвард швидко стрельне очима, щоб оцінити першу мимовільну реакцію. Вираз не зрадив мене.

Наші погляди перехрестилися, тиша затягнулася і… змінилася. Електричні розряди, які я відчула на біології, насичували повітря, поки Едвард безвідривно пронизував мої очі своїми. Лише коли голова пішла обертом, я зрозуміла, що не дихаю. Я сп’яніло хопила ротом ковток повітря, порушуючи тишу, а Едвард заплющив очі.

— Белло, гадаю, тобі час додому, — тихий голос прозвучав різкувато, погляд повернувся до хмар.

Я відчинила двері — арктичний протяг, що ввірвався до машини, допоміг прочистити думки. Побоюючись, що перечеплюся у запамороченому стані, я обережно вийшла з авта і зачинила двері, не озираючись. Шипіння, з яким опускається автоматичне вікно, змусило мене обернутися.

— Агов, Белло? — покликав Едвард спокійнішим голосом, нахилившись до відчиненого вікна зі слабкою посмішкою на губах.

— Так?

— Завтра — моя черга.

— Черга на що? Він ширше посміхнувся, зблиснувши білосніжними зубами.

— Ставити запитання.

І поїхав — машина різко набрала швидкість і зникла за рогом, перш ніж я встигла зібратися з думками. Йдучи до будинку, я всміхалася. Ясніше ясного, Едвард планує зустрітися зі мною завтра, а можливо, й не тільки.

Тої ночі Едвард, як завжди, грав першу скрипку в моїх снах. Одначе тональність марень змінилася. Вони розтривожили мене розрядами, що електризували повітря у другій половині дня. Уві сні я без кінця крутилася і переверталася, часто прокидаючись. Тільки рано-вранці зрештою виснажено провалилася у темряву без сновидінь.

Прокинувшись, я почувала втому й нетерплячку водночас. Вдягла коричневу водолазку з незмінними джинсами й зітхнула, уявивши маєчку на тоненьких бретельках та шорти. Сніданок не обманув очікувань — все було звично і тихо. Чарлі посмажив яєчню, я з’їла тарілочку каші. Цікаво, Чарлі не забув про суботу? Він відповів на невимовлене запитання, встаючи, щоб віднести тарілку до раковини.

— Щодо суботи… — почав він, ідучи на інший кінець кухні й вмикаючи кран.

Я улесливо підхопила.

— Так, тату.

— Не передумала їхати у Сієтл? — запитав він.

— Ні, не передумала, — скривилась я. Краще б він не починав тему, не довелося б дбайливо вигадувати напівбрехні.

Він вичавив миючий засіб на тарілку і розтер губкою.

— Ти точно впевнена, що не встигнеш повернутися до танців?

— Тату, я не піду на бал, — пильно поглянула я на нього.

— Хіба тебе ніхто не запросив? — поцікавився він, зосередившись на полосканні тарілки у спробі приховати стурбованість.

Я зробила крок подалі від мінного поля.

— Вибирають дівчата.

— А, — набурмосився він, витираючи тарілку.

Я йому співчувала. Напевно, нелегко бути батьком. Ти боїшся, що донька зустріне хлопця, який їй сподобається, але водночас маєш хвилюватися, коли цього не відбувається. Який жах, подумала я, здригнувшись, якби Чарлі бодай на мить запідозрив, кого конкретно я уподобала!

Тим часом Чарлі поїхав на роботу, помахавши рукою на прощання, а я пішла нагору почистити зуби і скласти книжки. Почувши, як рвонула з місця патрульна машина, я не витримала довше пари секунд і крадькома зиркнула у вікно. Срібляста машина була тут як тут, зупинившись на місці, де хвилину тому стояло авто Чарлі. Я підстрибом помчала сходами вниз і вилетіла за двері. Хотілося б знати, як довго триватиме чудернацька традиція. Якби моя воля, хай би так було завжди.

Едвард чекав у машині, втративши шанс побачити, як я грюкнула дверима, не потурбувавшись зачинити їх на нижній замок. Я пішла до «вольво», скромно повагавшись, перш ніж відчинити дверцята й залізти всередину. Едвард посміхався, нічим не стривожений, як завжди нестерпно прекрасний і досконалий.

— Доброго ранку! — привітався шовковий голос. — Як справи? Очі помандрували моїм обличчям, наче це запитання було чимось більшим за звичну формулу ввічливості.

— Дякую, добре.

Мені завжди добре, навіть краще ніж добре, коли я поруч із ним.

Уважний погляд затримався на колах під очима.

— Маєш стомлений вигляд.

— Не змогла заснути, — зізналась я, автоматично перекидаючи волосся на плече, щоб створити бодай видимість укриття.

— Я теж, — піддражнив мене Едвард, заводячи двигун. Я починаю звикати до тихого муркотіння. Впевнена, що ревіння пікапа налякає мене, коли знову доведеться сісти за кермо.

Я розсміялася.

— Думаю, ти правий. Здається, я спала хіба на хвильку довше за тебе.

— Б’юся об заклад, що так.

— Що ти робив минулої ночі? — запитала я. Він вишкірився.

— Жодного шансу. Сьогодні питання ставитиму я.

— Ой, я забула. Що ви волієте знати? — зморщила я лоба. Не уявляю, що, пов’язане зі мною, могло б зацікавити його.

— Який твій улюблений колір? — запитав він із похмурим виразом обличчя.

Я закотила очі.

— Він змінюється щодня.

— Який твій улюблений колір сьогодні? — серйозно перепитав він.

— Напевно, коричневий.

Як правило, я вдягаюся відповідно до настрою. Він фиркнув, нарешті розслабивши насуплену міну.

— Коричневий? — повторив скептично.

— Так. Коричневий — теплий колір. Я сумую за ним. Все, що має бути коричневим: стовбури дерев, каміння, бруд, — тут вкрите соковитою, в’язкою зеленню, — поскаржилась я.

Здається, маленька розгнівана тирада справила неабияке враження. Едвард замислився на хвильку, дивлячись мені прямо у вічі.

— Ти маєш рацію, — серйозно виголосив він. — Коричневий колір — теплий, — він потягнувся швидко, водночас наче вагаючись, і відкинув моє волосся з плеча на спину.

Тим часом ми приїхали до школи. Шукаючи, де припаркуватися, він обернувся до мене.

— Що у тебе зараз у плеєрі? — запитав він похмуро, ніби вимагав зізнатися у вбивстві.

Я пригадала, що там досі стоїть подарований Філом диск. Коли я сказала назву гурту, Едвард криво усміхнувся, в очах промайнув дивний вираз. Він відчинив відділення, розташоване під автомобільним CD-плеєром, витягнув один із приблизно три-дця ти дисків, напханих у маленький ящичок, і віддав мені.

— Проміняєш Дебюссі на це? — запитально звів він брову. Такий самий диск. Я оглянула знайому обгортку, не підводячи очей.

Решта дня пройшла приблизно у тому ж дусі. І поки Едвард проводив мене на англійську, і коли ми зустрілися після іспанської, і протягом всього ланчу він безжально розпитував про кожну найневажливішу подробицю мого існування. Фільми, які я люблю і терпіти не можу, невелику кількість місць, де бувала, і безліч тих, котрі мрію відвідати, і книжки, книжки, ще раз книжки.

Складно пригадати, коли востаннє я так багато говорила. Частіше, ніж хотілося б, я почувалася ніяково, переконана, що навіюю на Едварда нудьгу. Та неймовірна зосередженість, написана на його обличчі, і нескінченний потік запитань підштовхували мене продовжувати. У переважній більшості запитання були легкими, лише кілька змусили почервоніти — хіба мені довго. Коли це траплялося, на мене висипалася додаткова купа запитань.

Наприклад, коли Едвард захотів дізнатися мій улюблений дорогоцінний камінь, я, не подумавши як слід, бовкнула «топаз». Він бомбардував запитаннями із такою швидкістю, наче я проходила один із психологічних тестів, у яких ти повинен відповідати перше, що спаде на думку. Не сумніваюся, він продовжив би рухатися вниз по списку в голові, яким керувався, якби не клятий рум’янець. Обличчя почервоніло, тому що донедавна моїм улюбленим каменем був гранат. Поїдаючи поглядом топазові очі, неможливо було не пригадати причину раптової зміни смаку. Природно, Едвард не заспокоївся, доки я не зізналася, чому зашарілася.

— Скажи мені, — зрештою наказав він потому, як умовляння виявилися безрезультатними — тільки тому, що я постійно дивилася куди завгодно, лише не на нього.

— Це колір твоїх очей сьогодні, — зітхнула я, здаючись, і втупилася у свої руки, що вертіли пасмо волосся. — Думаю, якби ти поставив аналогічне запитання за два тижні, я б сказала — онікс, — у мимовільній відвертості я видала більше інформації, ніж було слід, і розхвилювалася, що це спровокує незрозумілий напад гніву, який спалахував щоразу, коли я давала маху, чітко демонструючи, як обожнюю Едварда.

Але він замовк усього на мить.

— Які твої улюблені квіти? — випалив він.

Я полегшено зітхнула; сеанс психоаналізу продовжився. Біологія знову принесла ускладнення. Едвард не припиняв тестувати мене, аж доки до кімнати не зайшов містер Банер, тягнучи знайомий каркас. Коли вчитель підійшов до вимикача, я помітила, як Едвард відсунув стільця трохи далі. Не допомогло. Тільки-но у класі стало темно, з’явилися вчорашні електричні іскри та нестерпне бажання подолати простягненою рукою невелику відстань і торкнутися холодної шкіри.

Я схилилася над столом, опустивши підборіддя на складені руки, й міцно вп’ялася непомітними під столом пальцями у стільницю, відчайдушно борючись зі спокусою піддатися ірраціональному бажанню, що охопило мене. Не дивилася на нього, боялася, що коли наші погляди зустрінуться, це тільки нашкодить моєму самовладанню. Я чесно намагалася зосередитися на фільмі, та в кінці уроку не мала найменшої гадки, про що він. Як і минулого разу, я зітхнула з полегшенням, коли містер Банер увімкнув світло. Нарешті поглянула на Едварда — він дивився на мене, в очах читалися суперечливі думки.

Не кажучи ні слова, він підвівся і завмер на місці, чекаючи на мене. Як і вчора, ми мовчки попрямували до спортзалу. І, точнісінько як тоді, він без слів доторкнувся до мого обличчя — цього разу тильним боком холодної долоні, провівши від скроні до підборіддя, перш ніж розвернутися і піти.

Фізкультура промайнула швидко. Мені дісталася роль спостерігача у блискучому Майковому бадмінтон-шоу одного гравця. Сьогодні ми не розмовляли. Він відмовчувався, зауваживши мій відсутній погляд або досі гніваючись через учорашню сварку. У глибині душі мене мучила совість, та я не могла на цьому зосередитися.

Після дзвінка я, мало не падаючи, кинулась перевдягатися, розуміючи — що швидше я рухатимуся, то скоріше побачу Едварда. Напруження тільки посилювало мою незграбність, але зрештою я дісталася до дверей і відчула знайоме полегшення, побачивши Едварда на місці. На обличчі автоматично розцвіла усмішка від вуха до вуха. Він усміхнувся у відповідь, перш ніж перезапустити програму перехресного допиту.

Наразі запитання стали іншими, втім, не легшими. Він хотів знати, якщо я сумую за домом, то за чим конкретно, наполягаючи на описах невідомих речей. Ми просиділи перед будинком Чарлі не одну годину. Небо потемніло, раптовим потопом уперіщила злива.

Я намагалася змалювати словами речі, що не піддаються опису — наприклад, запах креозоту — гіркий, із гумовим присмаком, та все одно приємний; високий, різкий звук цвіркотіння цикад у липні; безплідну красу дерев із випаленим сонцем листям; обшир неба, що тягнеться, побіліле від спеки, від видно краю до виднокраю, вряди-годи перештрикнуте невисокими горами, вкритими камінням багряного кольору. Найважчим виявилося пояснити, чому все це таке прегарне для мене, довести право на існування краси, що не залежить від ріденької колючої рослинності, котра часто видається напівмертвою, — краси, таємниця якої криється у беззахисності простору, у мілких чашах долин між крутими пагорбами, у тому, як вони тримаються за сонце. Врешті-решт я помітила, що беззастережно використовую руки, намагаючись донести зміст своїх слів.

Неголосні навідні запитання допомагали розповіді линути вільно, а мені у тьмяному світлі бурі не ніяковіти через те, що говорю лише я. Зрештою, коли я закінчила описувати вічний гармидер рідної кімнати, Едвард замовк замість того, щоб підкинути наступне запитання.

— Ти закінчив? — полегшено поцікавилась я.

— Навіть не наблизився до кінця — але скоро повернеться додому твій батько.

— Чарлі! — раптом згадала я про його існування і зітхнула. Кинула оком на темне від дощу небо, та воно міцно зберігало свої секрети. — Уже пізно? — запитала я вголос, глянувши на годинник. Мене здивував час — Чарлі зараз саме їде додому.

— Сутінки, — пробурмотів Едвард, дивлячись на західну частину небокраю, вкриту зловісними темними хмарами. Він говорив замислено, наче його розум блукав далеко звідси. Я витріщилася на Едварда. Він утупив погляд у лобове скло, насправді нічого попереду не бачачи.

Я досі заглядалася на Едварда, коли він зненацька перевів погляд на мене.

— Для нас сутінки — найбезпечніша пора доби, — пояснив він, відповідаючи на невисловлене питання у моїх очах. — Найлегша. Та, по-своєму, і найсумніша… кінець іще одного дня, повернення ночі. Темрява передбачувана, ти не вважаєш? — сумно посміхнувся він.

— Я люблю ніч. Без темряви ми ніколи не побачили б зірок, — насупилась я. — Правда, тут їх нечасто побачиш.

Він розсміявся. Настрій різко підскочив угору.

— Чарлі приїде за кілька хвилин. Тому, якщо не хочеш розповідати йому, з ким проведеш суботу… — звів Едвард брову.

— Спасибі, але поки що ні, — я саме збирала книжки, відчуваючи, що тіло погано слухається, задерев’янівши від довгого сидіння. — Отже, завтра моя черга?

— Звісно, ні! — обурення робило його обличчя спокусливим. — Я казав тобі, що не закінчив, хіба ні?

— Що ще можна запитати?

— Завтра дізнаєшся, — він потягнувся через сидіння, щоб відчинити двері. Те, що він несподівано опинився так близько, змусило моє серце битися в шаленому темпі.

Едвардова рука завмерла на ручці.

— Погано, — прошепотів він.

— Що трапилось? — я здивовано побачила, як стиснулися його щелепи, в очах забриніла тривога.

Коротку мить він дивився на мене.

— Нове ускладнення, — похмуро сказав він. Відчинивши двері блискавичним порухом, він похапцем відсунувся від мене.

Крізь дощ мою увагу привернув спалах фар. Темне авто загальмувало біля узбіччя за пару метрів від нас.

— Чарлі уже на під’їзді, — попередив Едвард, пильно вдивляючись крізь стіну зливи в іншу машину.

Я, незважаючи на збентеження і цікавість, відразу вискочила надвір. Краплі голосно падали, стікаючи з куртки на землю.

Я намагалася роздивитися тінь на передньому сидінні автівки, проте мені заважала темрява. Я чітко бачила Едварда, осяяного світлом її фар; він дивився прямо вперед, сфокусувавши погляд на комусь чи чомусь, чого я не бачила. На його обличчі дивним чином поєдналися розчарування і виклик.

Потім він запустив двигун, шини завищали по мокрому тротуарові. Кілька секунд — і «вольво» зникло з очей.

— Белло, привіт! — покликав із водійського сидіння маленької чорної машини знайомий хрипкуватий голос.

— Джейкобе? — перепитала я, примружуючись від дощу. З-за повороту вилетіла патрульна автівка. Фари яскраво освітили всіх, хто сидів у машині переді мною.

Джейкоб уже вилазив, широко і радісно шкірячись. Помітно було навіть у темряві. На пасажирському сидінні влаштувався старший чоловік — кремезний, із обличчям, яке важко не запам’ятати. Воно опливало вниз, щоки досягали плечей, зморшки помережили червонувато-коричневу шкіру, як стару шкіряну куртку. Дивовижно знайомі очі, чорні, що здавалися одночасно молодими та древніми на широкому обличчі. Джейкобів батько, Біллі Блек. Я відразу впізнала його, хоча за понад п’ять років, що минули з часу останньої зустрічі, успішно забула його ім’я — не могла пригадати, хто це, коли Чарлі вперше згадав про нього, тільки-но я приїхала до Форкса. Біллі пильно дивився на мене, вивчаючи. Я невпевнено посміхнулася. Очі у нього були розширені, наче від шоку чи страху, ніздрі роздувалися. Посмішка сповзла з мого обличчя.

Нове ускладнення, як сказав Едвард.

Біллі продовжував напружено і сторожко витріщатися на мене. Я застогнала про себе. Невже Біллі так легко упізнав Едварда? Невже він вірить у химерні легенди, над якими насміхався його син?

Очі Біллі не залишали сумніву. Так, вірить.


Розділ 12

На краю прірви


— Біллі! — заволав Чарлі, вискочивши із машини.

Я розвернулася і пішла до будинку. Пірнувши під прихисток ґанку, знаком покликала Джейкоба. Я чула, як позаду мене Чарлі голосно вітався із гостями.

— Я вдам, що не помітив тебе за кермом, Джейку, — невдоволено казав він.

— Нам у резервації рано видають дозвіл на водіння, — відповів Джейкоб, у той час як я відімкнула двері й увімкнула на ґанку світло.

— Не сумніваюся! — засміявся Чарлі.

— Мені треба якось їздити…

Я легко впізнала звучний голос Біллі, хоча востаннє чула його багато років тому. Він раптом змусив мене відчути себе молодшою, дитиною.

Я зайшла всередину, не зачиняючи дверей, і навіть не знімаючи куртки, кинулася вмикати світло. Потім стояла у дверях і насторожено спостерігала, як Чарлі з Джейкобом виймають Біллі з машини і садять у візок.

Я втекла з дороги, коли вони втрьох поквапилися всередину, струшуючи дощові краплі.

— Ти мене здивував, — казав Чарлі.

— Ми довго не бачилися, — відповів Біллі. — Сподіваюсь, я не невчасно, — погляд темних очей обпалив мене. Що причаїлося у їхній глибині — таємниця.

— Ти що, навпаки! Сподіваюсь, ти залишишся на матч. Джейкоб радісно вишкірився.

— Думаю, у тому й справа. Наш телек зламався минулого тижня.

Біллі перекривив сина.

— Крім того, певна річ, Джейкобу не терпілося зустрітися з Беллою, — додав він. Джейкоб кинув на батька сердитий погляд і похнюпив голову. Я боролася із нападом докорів сумління. Напевно, я занадто переконливо грала на пляжі.

— Їсти хочете? — запитала я, розвертаючись у напрямку кухні. Мені страшенно хотілося втекти геть від пильного погляду Біллі.

— Нє-а… ми поїли, перш ніж їхати, — відповів Джейкоб.

— А ти як, Чарлі? — гукнула я, не повертаючись, і вислизнула з кімнати.

— Звісно, голодний, — відповів він, судячи зі звуку, прямуючи до вітальні, отже, до телевізора. Я чула, як візок їде за Чарлі.

Сандвічі з сиром лежали у сковорідці, я саме кришила помідори, коли відчула, що хтось стоїть за спиною.

— Ну, як життя? — запитав Джейкоб.

— Досить непогано, — всміхнулась я. Важко було опиратися його захопленості. — А ти як? Машину закінчив?

— Ні, — насупився він. — Потрібні запчастини. Цю машину ми позичили, — тицьнув він великим пальцем у бік вулиці.

— Вибач. Мені нічого не трапилося на очі… а що ти шукав?

— Головний гальмівний циліндр, — вишкірився він. — Якісь проблеми із пікапом? — зненацька поцікавився він.

— Ні.

— О. Я запитав, тому що ти під’їхала на іншій машині.

Я втупилася у сковорідку, припіднімаючи краєчок сандвіча, щоб поглянути, як він поживає знизу.

— Друг підкинув.

— Класна тачка, — у голосі Джейкас почувся захват. — Втім, я не впізнав хлопця за кермом. Я думав, що знаю більшість однолітків у Форксі.

Я ухильно кивнула, не підводячи очей і перевертаючи сандвічі.

— Мені здалося, що тато звідкись його знає.

— Джейкобе, ти не міг би подати пару тарілок? Вони у шафці над раковиною.

— Звісно.

Він мовчки дістав тарілки. Я сподівалася, що на цьому розмова урветься.

— Хто це був? — запитав він, ставлячи біля мене дві тарілки. Я зітхнула. Мене приперли до стінки.

— Едвард Каллен.

На моє здивування, він розреготався. Я зиркнула на нього — він мав трохи збентежений вигляд.

— Думаю, це все пояснює, — сказав він. — А я бив собі голову, чому тато дивно поводиться.

— Правда, — сфальшувала я безневинний вираз. — Він не любить Калленів.

— Старий у мене забобонний, — ледь чутно пробурмотів Джейкоб.

— Ти не думаєш, що він розповість Чарлі? — не стрималася, щоб не запитати, я. Слова вилетіли тихою скоромовкою.

Якусь мить Джейкоб пильно дивився на мене, я не могла розгадати виразу темних очей.

— Сумніваюся, — нарешті відповів він. — Гадаю, Чарлі минулого разу дав йому добрячого прочухана. Відтоді вони майже не спілкувалися. Сьогодні у них щось на кшталт возз’єднання. Не думаю, що він підніме цю тему.

— А, — сказала я, намагаючись видатися байдужою. Потому як я принесла Чарлі вечерю, я залишилася у вітальні, вдаючи, що дивлюся матч. Джейкоб без кінця щебетав зі мною, я дослухалася до розмови чоловіків, пильнуючи, щоб не проґавити момент, коли Біллі надумає мене продати, й водночас намагаючись вигадати, як спинити його, якщо це станеться.

Вечір видався довгим. На мені висіло багацько невиконаної домашньої роботи, але я боялася залишати Біллі наодинці з Чарлі. Нарешті матч закінчився.

— Ви з друзями скоро приїдете на пляж? — запитав Джейкоб, підштовхуючи візок, щоб той заїхав на поріг.

— Я не впевнена, — ухилилась я від прямої відповіді.

— Вечір промайнув весело, Чарлі, — сказав Біллі.

— Приїздіть на наступну гру, — запросив той.

— Звісно, — сказав Біллі. — Щоб ти не сумнівався. На добраніч, — очі перебігли на мене, посмішка зникла. — Бережи себе, Белло, — додав він серйозно.

— Добре, дякую, — промимрила я, дивлячись убік.

Поки Чарлі махав їм рукою, стоячи у дверях, я попленталася до сходів.

— Не тікай, Белло, — гукнув він.

Я зіщулилася. Невже Біллі встиг щось вибовкати, перш ніж я приєдналася до них у вітальні?

Та Чарлі здавався розслабленим, ще радіючи через неочікуваний візит.

— У мене не було нагоди поговорити з тобою сьогодні. Як минув день?

— Добре, — поставивши ногу на першу сходинку, я вагалася, підбираючи події, якими можна безпечно поділитися. — Моя команда з бадмінтону виграла усі чотири гейми.

— Ого, не знав, що ти граєш у бадмінтон.

— Чесно кажучи, граю я нікудишньо, а от мій напарник — гравець хоч куди, — зізналась я.

— Хто він? — помітно зацікавився Чарлі.

— М-м-м… Майк Ньютон, — неохоче відповіла я.

— А, так, ти казала, що потоваришувала із малим Ньютоном, — пожвавився він. — Хороша родина, — замислився він на хвилинку. — Чому ти не запросила його на танці на вихідних?

— Тату! — простогнала я. — Він узагалі-то зустрічається з моєю подругою Джесикою. Плюс, ти знаєш, я не вмію танцювати.

— Так-так, — пробурмотів він. Потім засоромлено посміхнувся мені. — Знаєш, гадаю, добре, що ти їдеш із міста у суботу… Я запланував поїхати на риболовлю з хлопцями зі станції. Обіцяють теплу погоду. Але якщо ти захочеш відкласти поїздку, поки не знайдеш попутника, я залишуся вдома. Я знаю, що занадто часто кидаю тебе саму.

— Тату, ти робиш мені велику послугу, — посміхнулась я, сподіваючись, що він не помітить полегшення. — Я ніколи не проти побути наодинці з собою — я схожа на тебе, — підморгнула я. На вустах Чарлі розцвіла коронна усмішка зі зморшками біля очей.

Тієї ночі я спала краще — була занадто стомлена, щоб бачити сни. Вранці я прокинулася у блаженно-щасливому гуморі у перлинно-сірому світі. Напружений вечір у компанії Біллі та Джейкоба наразі видавався дрібницею, я вирішила геть-чисто про нього забути. Затягуючи волосся заколкою, я спіймала себе на насвистуванні, яке не припинилося, коли я помчала сходами вниз. Чарлі помітив.

— Ти сьогодні веселенька, — зауважив він за сніданком. Я знизала плечима.

— П’ятниця.

Я носилася наче несповна розуму, щоб бути готовою, коли Чарлі поїде. Сумка у руках, черевики на ногах, зуби почищені; хоча я помчала до дверей, тільки-но переконалася, що Чарлі мене не побачить, Едвард усе одно виявився прудкішим. Він чекав у блискучій машині з опущеними вікнами і вимкненим двигуном.

Цього разу я не вагалася, миттю окупувавши пасажирське сидіння, щоб чимшвидше побачити Едвардове обличчя. Він подарував мені загадкову посмішку, завдавши значної шкоди моєму диханню і серцебиттю. Не вірю, що янголи бувають прекраснішими. В Едварді немає нічого, що потребувало б удосконалення.

— Як спалося? — запитав він. Цікаво, він хоч приблизно розуміє, наскільки принадливий у нього голос?

— Чудово! А як провів ніч ти?

— Приємно, — задоволено посміхнувся він. Склалося враження, що я проґавила якийсь жарт.

— Можна поцікавитися, чим ти займався? — запитала я.

— Ні, — вишкірився він. — Сьогодні ще мій день.

Того дня він хотів дізнатися про людей: більше про Рене, її захоплення, чим ми займалися у вільний час. Про бабусю — одну, яку я знала; про кількох шкільних друзів, збентеживши мене запитанням про хлопців, із якими я зустрічалася. Яке полегшення, що я по-справжньому ні з ким не гуляла, обговорення не зайняло багато часу. Як і Джесику з Анжелою раніше, його, здається, здивувала убогість мого амурного літопису.

— Отже, ти ніколи не зустрічала хлопця, з яким хотіла б бути? — запитав він серйозним тоном. От би дізнатися, про що він зараз думає.

Я відповіла гранично чесно.

— У Феніксі — ні.

Його губи стиснулися у тонку лінію.

На той момент ми сиділи у кафетерії. Половина дня промчала повз мене, як нечітка пляма. Це швидко перетворюється на звичний хід речей. Я скористалася із короткої паузи, щоб відкусити шматочок рогалика.

— Я мав би сьогодні дозволити тобі приїхати на пікапі, — заявив Едвард ні сіло ні впало під акомпанемент мого чавкання.

— Чому? — запитала я.

— Після ланчу ми з Алісою поїдемо зі школи.

— О, — зніяковіло та розчаровано кліпнула я. — Нічого страшного, прогуляюся пішки, не так далеко.

Він нетерпляче насупився.

— Я не збираюся змушувати тебе йти додому пішки. Ми приженемо пікап і поставимо його на стоянці.

— Я не взяла ключів, — зітхнула я. — Чесно, я не проти прогулятися.

Я проти того, щоб втрачати час, який ми могли б провести разом.

Едвард похитав головою.

— Пікап стоятиме на місці, ключі знайдеш у запаленні. Якщо, звісно, не боїшся, що його можуть поцупити, — останнє припущення його розсмішило.

— Гаразд, — погодилась я, підібравши губи. Я точно пам’ятала, що ключ лежить у кишені в джинсах, які я вдягала у середу, а ждинси — під купою одягу у пральні. Нехай Едвард вдереться до будинку, чи що він планує зробити, усе одно ніколи в житті не знайде ключа. Схоже, він відчув виклик у моїй згоді, бо самовпевнено вишкірився.

— Куди збираєтеся? — запитала я якомога байдужіше.

— На полювання, — жорстко відповів він. — Якщо я планую залишитися завтра з тобою наодинці, то маю вжити всіх можливих застережних заходів, — його обличчя спохмурніло… і набуло прохального виразу. — Ти будь-якої миті можеш відмовитися.

Я опустила очі, боячись проникливої сили його погляду. Відмовляюсь переконуватися, що треба боятися Едварда, байдуже, наскільки реальною є небезпека. Мені байдуже, — повторювала я про себе.

— Ні, — прошепотіла я, мандруючи поглядом на його обличчя. — Не можу.

— Напевно, ти маєш рацію, — невесело промимрив він. Я зауважила, що очі помітно темнішають.

Я змінила тему.

— О котрій годині ми зустрінемося завтра? — запитала я, засмучена тим, що ми от-от розлучимося.

— Треба подумати… Це субота, ти не хочеш поспати довше? — запропонував він.

— Ні! — випалила я занадто швидко. Він стримав посмішку.

— Тоді як завжди, — вирішив він. — Чарлі буде вдома?

— Ні, поїде на риболовлю. Я аж засяяла, пригадавши, як зручно все влаштувалося.

— А коли ти не повернешся додому раніше за нього, що він подумає? — в’їдливо поцікавився Едвард.

— Не маю ані найменшої гадки, — спокійно відповіла я. — Він у курсі, що я планую влаштувати велике прання. Можливо, подумає, що я впала у пральну машину.

Він кинув на мене сердитий погляд, я відповіла тим самим. Його гнів справляв набагато більше враження, ніж мій.

— На що полюватимете сьогодні? — запитала я, переконавшись, що безнадійно програла у «хто кого злісно передивиться».

— На все, що трапиться у лісі. Ми не підемо далеко.

Здається, Едварда приголомшила моя легковажність на згадку про його таємне життя.

— Чому ти вирушаєш з Алісою? — поцікавилась я.

— На Алісу… можна покластися, — кажучи це, він насупився.

— А решта? — несміливо запитала я. — Які вони? На коротку мить його брови зійшлися на переніссі.

— Здебільшого налаштовані скептично.

Я швидко й крадькома зиркнула назад, на Калленівський столик. Усі вони сиділи, зосереджено відводячи погляди, точнісінько як тоді, коли я вперше їх побачила. Тільки зараз за столом було четверо: їхній прегарний брат із бронзовим волоссям сидів навпроти мене. У золотавих очах плескалася тривога.

— Я їм не подобаюсь, — припустила я.

— Річ не в цьому, — заперечив він, вираз очей був занадто невинним. — Вони не розуміють, чому я не можу відмовитися від тебе.

— Я, власне кажучи, також, — скривилась я.

Едвард повільно похитав головою, звів очі до стелі, перш ніж зустрітися зі мною поглядом.

— Я казав тобі — ти не бачиш себе збоку. Ти не схожа на жодну людину, яку я зустрічав досі. Ти мене зачарувала.

Я витріщилася на нього, впевнена, що він дражниться. Розшифрувавши мій вираз, він посміхнувся.

— Володіючи певними перевагами, — пробурмотів він, легенько торкаючись лоба, — я краще за інших бачу людську природу. Люди — передбачувані створіння. А ти… ти ніколи не робиш те, чого я очікую. Завжди захоплюєш мене зненацька.

Пригнічена і незадоволена, я відвела погляд, очі знову перебігли до Едвардової родини. Його слова змусили мене відчути себе піддослідним кроликом. Хотілося посміятися над собою за те, що сподівалася на інше.

— Цю рису досить легко пояснити, — вів далі він. Я відчувала, що він дивиться на мене, та не могла і зиркнути на нього, хвилюючись, що він прочитає у моїх очах сум і розчарування. — Але є ще дещо… Щось, що важко передати словами…

Він говорив, а я витріщалася на Калленів. Раптом Розалія, запаморочливо вродлива білявка, повернулася, щоб кинути оком на мене. Ні, не кинути оком — уп’ятися темними холодними очима. Я хотіла відвести погляд, та вона пригнітила мою волю, доки Едвард не обірвав речення на півслові й ледь чутно не видав сердитий звук, щось на кшталт шипіння.

Розалія відвернулася, мене було звільнено. Я поглянула на Едварда. Впевнена, він зауважив сум’яття і страх, що розширили мої зіниці.

Його обличчя було напруженим, коли він пояснював.

— Вибач за це. Вона просто хвилюється. Бачиш… для всіх нас буде небезпечним, якщо, провівши стільки часу з тобою на людях, я… — опустив він очі додолу.

— Ти?

— Якщо це закінчиться… погано, — він затулив обличчя руками, як того вечора у Порт-Анджелесі. Що він страждає, помітно було неозброєним оком, я всім серцем бажала розрадити Едварда, проте не уявляла, як це зробити. Рука мимоволі потягнулася до нього, втім, я хутко прикувала її до столу, побоюючись, що мій доторк тільки погіршить ситуацію. До мене повільно починало доходити, що його слова мали б викликати жах. Я чекала на його прихід, та все, що я наразі відчувала, — біль через Едвардову муку.

І незадоволення — незадоволення тим, що Розалія завадила йому висловити думку до кінця. Тепер я не знала, як знову про це заговорити. Він досі сидів, затуливши обличчя руками.

Я зробила спробу запитати звичайним голосом:

— Тобі треба вирушати просто зараз?

— Так, — підняв він обличчя. Якусь мить воно зберігало серйозний вираз, потім настрій змінився, Едвард усміхнувся. — Гадаю, це на краще. У нас залишилося п’ятнадцять хвилин клятого фільму на біології. Терпіти це понад мої сили.

Я здригнулася, зненацька побачивши, хто стоїть в Едварда за плечима. Коротке вугільно-чорне волосся ореолом зі свавільних шпичаків оточувало надзвичайно витончене ельфійське обличчя. Аліса. Мініатюрна, гнучка й тоненька фігурка, навіть коли Аліса стояла на місці, мала граційний вигляд.

Едвард привітав її, не відриваючи очей від мене.

— Привіт, Алісо!

— Привіт, Едварде! — відповіло високе сопрано, що могло б посперечатися у чарівності з його голосом.

— Алісо — Белла, Белло — Аліса, — відрекомендував він нас із кривою посмішкою на вустах.

— Привіт, Белло, — (прочитати вираз сяючих обсидіанових очей було неможливо, та на губах грала привітна посмішка), — приємно нарешті з тобою познайомитися.

Едвард метнув на неї недобрий погляд.

— Привіт, Алісо, — сором’язливо пробурмотіла я.

— Ти готовий? — запитала вона.

— Майже. Зустрінемось у машині, — холодно відповів він.

Вона залишила нас, не сказавши ні слова. Пластичність та елегантність її ходи змусили мене відчути різкий напад заздрощів.

— Можна побажати тобі весело провести час — чи обійтися без зайвих сентиментів? — запитала я, повертаючись до Едварда.

— Ні, «весело провести час» підійде не гірше за інше, — вишкірився він.

— Тоді гарно вам повеселитися, — я щосили намагалася вдати, що говорю щиро. Звичайно, його не надуриш.

— Докладу всіх зусиль, — не припиняв шкіритися він. — А ти, будь ласка, спробуй не вскочити у халепу.

— Не вскочити в халепу у Форксі — ото завдання.

— Для тебе це складне завдання, — напружилися його щелепи. — Пообіцяй мені.

— Обіцяю берегти себе й не вскочити у халепу, — урочисто проголосила я. — Сьогодні я займуся пранням — справою, як відомо, багатою на різні небезпеки.

— Не впади у пральну машину, — вирішив познущатися він.

— Докладу титанічних зусиль. Він звівся на ноги. Я теж підвелася.

— До завтра, — зітхнула я.

— Це довгий відрізок часу для тебе, чи мені здається? — замислено поцікавився він.

Я невесело кивнула.

— Я буду на місці вранці, — пообіцяв він із фірмовою посмішкою. Потягнувся через стіл, щоб доторкнутися до мого обличчя, як і раніше, легко провівши пальцями по вилиці. Потім розвернувся і пішов із зали. Я невідривно дивилася вслід, доки він не зник за дверима.

Ідея забити сьогодні на решту уроків, особливо на фізкультуру, видавалася надзвичайно спокусливою, але мене зупинив інстинкт. Я знала, що коли зараз змиюся, Майк та інші вирішать, що я накивала п’ятами з Едвардом. А він переймається через час, який ми проводимо разом на людях… коли щось піде не так. Розум відмовлявся затримуватися на останній можливості, натомість зосереджуючись на тому, як полегшити Едвардові життя.

Інтуїтивно я знала — і він теж, я відчувала це, — що завтра настане поворотна мить. Наші стосунки більше не можуть балансувати на лезі ножа. Ми опинимося на одному чи на другому краю прірви; на якому — цілком залежатиме від Едвардових рішень чи інстинктів. Моє рішення було ухвалене ще до того, як я зробила усвідомлений вибір, я приречена йти до кінця. Адже не існує для мене на світі нічого жахливішого й нестерпнішого за думку, що доведеться від Едварда відмовитися. Це нереально.

Я пішла на урок із почуттям виконаного обов’язку. Чесно кажучи, у пам’яті не відклалося, що ми робили на біології; голова була забита думками про завтра. У спортзалі Майк припинив бойкот, ми побалакали, він побажав добре провести час у Сієтлі. Я завбачливо пояснила, що скасувала поїздку, не впевнена у пікапі.

— Ти підеш на бал із Калленом? — запитав він, раптом насупившись.

— Ні, я взагалі туди не збираюсь.

— Чим тоді займатимешся? — занадто зацікавлено запитав Майк.

Першим бажанням було сказати йому: відвали. Натомість я натхненно збрехала.

— Треба випрати купу речей, підготуватися до тесту тригонометрії, інакше я його провалю.

— Каллен допомагатиме тобі вчитися?

— Едвард, — підкреслила я, — не допомагатиме мені з тригонометрією. На вихідні він їде з міста.

Цього разу збрехати мені вдалося природніше, ніж зазвичай, здивовано зауважила я.

— О, — повеселішав він. — Знаєш, ти могла б піти на бал із нашою компанією, було б класно. Ми по черзі танцюватимемо з тобою, — пообіцяв він.

Уявна картинка обличчя Джесики примусила мій голос прозвучати різкіше, ніж потрібно.

— Я не ходжу на танці, Майку, зрозуміло?

— Добре-добре, — знову спохмурнів він. — Я тільки запропонував.

Коли навчальний день зрештою добіг кінця, я неохоче попленталася на стоянку. Мені, звісно, не дуже хотілося повертатися додому пішки, та я не бачила реальної можливості, щоб Едвард підігнав пікап. З іншого боку, він майже змусив мене вірити, що для нього не існує поняття «неможливе». Друга здогадка виявилася правильною — на місці, де він уранці припаркував «вольво», стояв пікап. Я похитала головою, не вірячи власним очам, відчинила незамкнені двері й побачила ключ у запаленні.

На водійському сидінні лежав складений шматочок білого паперу. Перш ніж розгорнути його, я сіла всередину і зачинила двері. Два слова, написані вишуканим почерком.


Бережи себе.


Ревище, з яким пікап повернувся до життя, налякало мене. Я розреготалася сама з себе.

Коли я повернулася додому, верхній замок був замкнений, нижній ні — все, як я зоставила вранці. Зайшовши всередину, я помчала просто до пральні. Вона мала точнісінько такий вигляд, як коли я її залишила, перш ніж поїхати до школи. Я перерила купу брудного одягу, відшукала джинси й перевірила кишені. Порожньо. Напевно, я таки залишила ключ на видноті, вирішила я, похитавши головою.

Прислухаючись до інстинкту, що підказав збрехати Майкові, я зателефонувала Джесиці, нібито для того, щоб побажати удачі на балу. Коли вона заходилася зичити мені добре провести день з Едвардом, я розповіла їй про зміну в планах. Вона розчарувалася більше, ніж варто сторонній людині. Я не стала затягувати розмову.

За вечерею Чарлі був неуважним. Гадаю, хвилювався через проблеми на роботі, можливо, через баскетбол — а чи йому дійсно сподобалася лазанья, — маючи справу з Чарлі, ніколи не знаєш напевно.

— Знаєш, тату… — почала я, перериваючи його польоти у хмарах.

— Ти щось хотіла, Білко?

— Я думаю, ти мав рацію щодо Сієтла. Я почекаю, доки Джесика чи хтось інший зможе поїхати зі мною.

— О, — здивовано сказав він. — Добре, гаразд. Ти хочеш, щоб я залишився вдома?

— Ні, тату, не міняй планів. У мене накопичилися тисячі справ… домашні завдання, прання… треба сходити у бібліотеку, у крамницю. Я мотатимусь туди-сюди цілий день… Ти їдь, відпочивай.

— Ти впевнена?

— На сто відсотків, тату. Крім того, запаси риби у холодильнику катастрофічно тануть — а туди можна завантажити стільки, що вистачить років на два-три.

— Як легко з тобою живеться, Белло, — всміхнувся він.

— Можу сказати те саме про тебе, — відповіла я, беззвучно шкірячи зуби, та Чарлі не помітив, що у сміху вимкнули звук. Мені стало дуже соромно, що я обманюю Чарлі; я ледве не дослyхалася до Едвардової поради і не розповіла, куди насправді збираюся. Ледве.

Після вечері я склала одяг і запхала наступну партію у сушилку. На жаль, це робота для рук, не для мозку. Безперечно, коли він отримує забагато свободи, то виходить із-під контролю. Я дрейфувала між передчуттям — настільки концентрованим, що майже болючим, і підступним страхом, що підточував рішучість. Доводилося нагадувати собі, що я ухвалила рішення і не збираюся відступати. Я раз за разом витягувала записку з кишені, щоб підзарядитися від двох написаних там слів. Едвард хоче, щоб зі мною нічого не трапилося, знову і знову повторювала я. Тож я триматимусь за надію, що кінець кінцем це бажання візьме гору над іншими. Втім, хіба у мене був вибір? Викреслити Едварда зі свого життя? Нестерпно. До того ж відтоді як я переїхала до Форкса, моє життя справді, здається, крутиться тільки навколо нього.

Та крихітний черв’ячок у глибині мозку не міг заспокоїтися, роздумуючи, наскільки боляче було б Едварду… якби все закінчилося погано.

Мені полегшало, коли настала година достатньо пізня, щоб зі спокійною совістю вкладатися спати. Я знала, що занадто схвильована, аби заснути, тому зробила те, чого не робила ніколи. Навмисно взяла не потрібні з медичної точки зору таблетки від застуди, що вимкнуть мене годин на вісім. За інших обставин я не дозволила б собі подібного вчинку, але завтрашній день і так буде достатньо складним. Не вистачає ще, аби я викидала колінця через недосипання. Чекаючи, поки ліки звалять мене з ніг, я висушила чисте волосся до бездоганної прямоти і розклала одяг на завтра.

Приготувавши все на ранок, я нарешті впала у ліжко. Мене переповнювала енергія, я без кінця вовтузилася. Я підвелася, перелопатила коробку з-під взуття, де зберігалися диски, і знайшла збірку Шопенових ноктюрнів. Тихенько ввімкнула їх і знову лягла, зосередившись на розслабленні одну по одній окремих частин тіла. Коли я дійшла приблизно до середини вправи, подіяли таблетки, я щасливо провалилася у пустоту.


Прокинулась я рано, завдячуючи здоровим відпочинком без сновидінь необґрунтованому прийому ліків. Хоча я добре відпочила, мене охопив аналогічний учорашньому гарячковий шал. Я похапцем вдягнулася, підправила комірець на шиї, покрутила темно-жовтий светр, поки він не сів на джинси на поясі ідеально. Крадькома кинула блискавичний погляд у вікно, щоб переконатися, що патрульної машини немає на місці. Тоненька габа із бавовняних хмар помережила небо. Схоже, це не надовго.

Я поснідала, не відчуваючи смаку їжі; закінчивши, чимшвидше помила посуд. Знову визирнула з вікна — пейзаж залишився без змін. Я щойно закінчила чистити зуби і збиралася йти назад, униз, коли неголосний стукіт ледве не змусив серце вискочити з грудей.

Я полетіла до дверей. Трохи помучившись із простим нижнім замком, я зрештою рвучко відчинила двері навстіж. На порозі стояв Едвард. Тільки-но я поглянула на його обличчя, від тривоги не лишилося й сліду. Я відчула безкінечний спокій і полегшено видихнула. Вчорашні страхи здавалися смішними, коли я перебувала поруч з Едвардом.

Спочатку він не усміхався, на обличчі застиг серйозний вираз. Та коли він окинув мене очима, воно проясніло, він розсміявся.

— Доброго ранку, — пирснув він.

— Що не так? — оглянула я себе, щоб переконатись, чи не забула одягти щось важливе — взуття, наприклад, чи штани.

— Ми до біса пасуємо одне до одного, — знову розсміявся він. До мене дійшло, що на ньому довгий жовто-коричневий светр, із-під якого визирає білий комірець і блакитні джинси. Я посміялася разом з Едвардом, приховуючи таємний напад заздрощів — ну чому у нього вигляд, як у хлопчика-моделі щойно з подіума, а в мене — ні?

Я замикала двері, він попрямував до пікапа й зупинився біля пасажирських дверей зі змученим виразом, який легко можна було зрозуміти.

— Ми домовилися, — самовдоволено нагадала йому я, залазячи на водійське сидіння і тягнучись через кабіну, щоб відімкнути двері. — Куди їдемо? — запитала я.

— Пристебнися, я починаю нервувати. Я глипнула на нього, та виконала прохання.

— Куди їдемо? — зітхнувши, повторила я.

— Прямуй по трасі 101 на північ, — наказав він.

Зосередитися на дорозі, відчуваючи його пильний погляд на собі, виявилося навдивовижу важко. Довелося компенсувати власну неуважливість, їдучи сон ним містом обережніше, ніж зазвичай.

— Скажи мені, будь ласка, до твоїх планів входить виїхати за Форкс до настання темряви?

— Пікап достатньо старий, щоб уважатися дідусем твого авта. Май повагу, — відрізала я.

Незважаючи на Едвардів песимізм, ми незабаром виїхали за межі міста. Замість газонів і будинків потягнувся густий підлісок поміж спеленутих зеленню стовбурів.

— Поверни праворуч на трасу 010, — скомандував Едвард, коли я збиралася поцікавитися подальшим маршрутом. Я мовчки під корилася.

— Тепер їдь до кінця асфальту.

Я виразно почула у голосі посмішку, але занадто боялася злетіти з дороги, довівши тим самим його правоту, щоб поглянути й пересвідчитися напевно.

— А що буде там, де закінчиться асфальт? — поцікавилась я.

— Стежка.

— Ми підемо пішки? Слава Богу, я вдягнула тенісні черевички.

— Це проблема? — запитав він так, наче очікував саме на таку реакцію.

— Ні, — я доклала зусиль, щоб збрехати переконливо. Коли він вважає, що пікап повільний…

— Не хвилюйся, там пройти заледве п’ять миль. Ми нікуди не поспішаємо.

П’ять миль. Я промовчала, щоб він не почув панічного тремтіння в моєму голосі. П’ять миль підступних коренів і хаотично розкиданих камінців, що сплять і бачать, як я підвертаю кісточку або в інший спосіб перетворюсь на інваліда. Принизлива перспектива.

У машині на якийсь час запанувала тиша. Я малювала в уяві той жах, що чатував на мене у кінці асфальту.

— Про що думаєш? — зрештою не витримав Едвард. Я знову збрехала.

— Хотілося б знати, куди ми прямуємо.

— Це місце, куди я люблю ходити за гарної погоди.

Після його слів ми обоє визирнули з вікон на хмари, що мали от-от розійтися.

— Чарлі казав, сьогодні буде тепло.

— Ти розповіла Чарлі про плани на сьогодні? — запитав він.

— Ні.

— Але Джесика вважає, що ми разом поїхали у Сієтл? — здається, ця думка його підбадьорила.

— Ні, я сказала їй, що ти скасував поїздку. Це ж правда.

— Ніхто не знає, що ти зі мною? — тепер він розлютився.

— Залежно, як рахувати… Ти, напевно, розповів Алісі?

— О так, це тобі допоможе, Белло, — гиркнув він. Я вдала, що не почула останньої репліки.

— Форкс настільки діє тобі на нерви, що ти вирішила накласти на себе руки? — припустив він, коли я його проігнорувала.

— Ти казав, що у тебе можуть виникну ти неприємності… коли люди знатимуть, що ми проводимо час разом, — нагадала я.

— Отже, ти переймаєшся через неприємності, що спіткають мене — мене! — коли ти не повернешся додому? — у голосі його почулися злість і в’їдливий сарказм.

Я кивнула, не відриваючи очей від дороги.

Едвард пробурмотів щось під носа, так швидко, що я не вловила ні слова.

Решту поїздки ми провели мовчки. Я відчувала, як від нього на мене котяться хвилі злісного осуду, та не могла нічого сказати.

Потім дорога закінчилася, звузившись до тоненької пішохідної стежки з маленьким дерев’яним дороговказом. Я припаркувалася у вузенькій кишеньці й вийшла з пікапа, переймаючись, що Едвард дотепер гнівається, а наразі у мене немає виправдання у вигляді дороги, щоб не дивитися на нього. Надворі було тепло, тепліше, ніж будь-коли з часу мого першого дня у Форксі. Через хмари стояла майже задуха. Я стягнула светр і обв’язала його навколо талії, радіючи, що одягла наспід легеньку сорочку без рукавів. Особливо якщо попереду чекає п’ятимильна прогулянка.

Я почула, як грюкнули двері, й обернулася, щоб побачити, що Едвард також зняв светр. Він стояв до мене спиною, обличчям до суцільної стіни лісу біля пікапа.

— Нам сюди, — сказав він, роздратовано зиркаючи через плече, тоді пірнув у темну гущавину.

— А стежка? — перелякано запитала я і помчала навколо пікапа, щоб не відстати від Едварда.

— Я сказав, що в кінці дороги буде стежка, але не говорив, що ми по ній підемо.

— Не по стежці? — відчайдушно перепитала я.

— Я не дам тобі заблукати, — обернувся він, насмішкувато шкірячи зуби. Я вклякла на місці з розтуленим ротом. Біла сорочка без рукавів розстебнута, гладенька біла шкіра шиї вільно перетікає у мармурові обриси грудей, досконала мускулатура більше не просто натяк, прихований під верхнім одягом. Він занадто ідеальний, зрозуміла я, і відчай гострим кинджалом проштрикнув серце. Не може бути, щоб це божественне створіння призначалося долею для мене.

Едвард пильно подивився на мене, збентежений моїм засмученим виразом.

— Хочеш повернутися додому? — тихо сказав він голосом, повним зовсім іншого болю.

— Ні, — йшла я вперед, поки не опинилася поруч з ним, палко бажаючи не змарнувати жодної секунди з того часу, скільки б його не було, котрий мені судилося провести з Едвардом.

— Що з тобою? — ніжно запитав він.

— Я не дуже хороший турист, — відповіла я без особливого ентузіазму. — Тобі знадобиться чимало терпіння.

— Я можу бути терплячим — якщо дуже-дуже постараюся, — посміхнувся він, не даючи відвести очі у спробі вирватися із лап несподіваної, незрозумілої печалі.

Я спробувала всміхнутися, вийшло непереконливо. Він пильно вивчав моє обличчя.

— Я поверну тебе додому, — пообіцяв він. Я не зрозуміла, мав він на увазі негайне повернення чи говорив загалом. Я знала, він гадає: я засмучена через страх, і знову пораділа, що я єдина людина, чиїх думок він не чує.

— Якщо ти хочеш, щоб я здолала п’ять миль і продралася крізь хащі до заходу сонця, краще не гаючи часу показуй дорогу, — саркастично зауважила я. Він насупився, відчайдушно намагаючись розгадати мій тон і вираз.

За хвильку він здався і пішов уперед у ліс.

Усе виявилося не так важко, як я боялася. Ми йшли здебільшого по рівній місцевості, Едвард прокладав дорогу, щоб на моєму шляху не трапилося вологої папороті чи сітки з моху. Коли пряма «стежка» приводила до повалених дерев чи валунів, Едвард допомагав мені, підтримуючи за лікоть. Щойно я долала перешкоду, він негайно відпускав мене. Не було жодного разу, щоб холодний доторк на моїй шкірі не змусив серце тріпотіти, як пташку в клітці. Двічі я зауважила на його обличчі вираз, котрий переконав мене, що він якимось чином це чує.

Я щосили намагалася не витріщатися на ходячого містера Досконалість. Вдавалося рідко. Його краса щоразу сумом краяла серце.

Переважно ми йшли мовчки. Час від часу він ставив випадкове запитання, до якого не дійшла черга за два попередні дні опитування. Він поцікавився моїм днем народження, вчителями у початковій школі, домашніми тваринками з дитинства. Довелося зізнатися, що я відмовилася тримати домашніх улюбленців потому, як по черзі довела до смерті трьох акваріумних рибок. Він розсміявся голосніше, ніж я звикла, — схожа на дзвоник луна повернулася до нас із дикої пущі.

Через мене похід затягнувся майже до обіду, та Едвард жодного разу не виказав натяку на нетерпіння. Навколо безкінечним лабіринтом старезних дерев простягався ліс; я починала нервувати, що ми не знайдемо дороги назад. Едвард почувався невимушено й упевнено серед зеленої імли, здавалося, жодного разу не сумніваючись у правильності обраного напрямку.

За кілька годин світло, що просочувалося крізь зелений балдахін, змінилося, темно-оливковий відтінок перетворився на яскравіший жовтувато-зелений, нефритовий. День виявився сонячним, як ми і передбачали. Вперше з моменту, коли ми зайшли у гущавину, я відчула захоплене збудження, що швидко переросло у нетерплячку.

— Ми вже на місці? — піддражнила я Едварда, імітуючи сердитий погляд.

— Майже, — всміхнувся він, зауваживши переміну настрою. — Бачиш просвіт попереду?

Я витріщилася у густі зарості.

— М-м-м, а там є що бачити? Він самовпевнено вишкірився.

— Мабуть, справді зарано для твоїх очей.

— Пора відвідати окуліста, — пробурмотіла я. Едвардова самовдоволена посмішка розтяглася до вух.

Та потім, трохи менше ніж за сто метрів, я чітко побачила попереду просвіт поміж деревами і жовтий відблиск замість зеленого. Я пішла швидше, нетерпіння зростало з кожним кроком. Едвард пропустив мене вперед, беззвучно йдучи назирці.

Я дісталася до межі залитого світлом простору й, переступивши останній ряд папороті, опинилася у найчарівнішому місці, яке мені коли-небудь випадало бачити. Невеличка галявина ідеально круглої форми вкрита була безліччю диких квітів — фіолетових, жовтих, ніжно-білих. Звідкись неподалік долинало музикальне дзюрчання струмка. На небі просто над головою сяяло сонце, заливаючи коло маревом яскраво-жовтих променів. Я повільно йшла, охоплена благоговійним зачудуванням, крізь м’яку траву, квіти, що колихалися від вітру, крізь тепле позолочене повітря. Я напівобернулася, бажаючи розділити красу з Едвардом, та позаду мене, там, де він мав би йти, було безлюдно. Я покрутилася навколо, з несподіваною тривогою шукаючи його. Нарешті я його вирахувала. Він досі стояв під густою тінню зеленого шатра на краю просіки, не зводячи з мене уважних очей. Лише тоді я пригадала те, що мене змусила забути краса галявини, — таємницю стосунків Едварда й сонячного світла, яку він обіцяв відкрити сьогодні.

Я зробила крок йому назустріч, очі аж заблищали від цікавості. Його погляд був напружений, неохочий. Я підбадьорливо всміхнулася і покликала Едварда жестом, роблячи ще один крок назустріч. Він застережливо підняв долоню, я засумнівалася, хитнувшись назад на п’ятах.

Здається, Едвард глибоко вдихнув і вийшов під яскраве сяйво полудневого сонця.


Розділ 13

Зізнання


На сонячному світлі Едвард мав вражаючий вигляд. Я так і не звикла до цього видовища, хоча не зводила з нього очей усю другу половину дня. Біла, незважаючи на слабкий рум’янець унаслідок вчорашнього полювання, шкіра буквально переливалася, здавалося, інкрустована тисячами крихітних діамантів. Він нерухомо лежав у траві, розстебнута сорочка відкривала наче висічені з каменю сяючі груди, руки. Мерехтливі блідо-лілові повіки затуляли очі, хоча він, звісно, не спав. Досконала статуя, вирізьблена із невідомого каменю, гладенького як мармур, блискучого як гірський кришталь.

Час від часу його губи рухалися, дуже швидко, ніби тремтіли. На запитання він відповів, що він співає про себе; звук був занизький для моїх вух.

Я також насолоджувалася сонечком, хоча, як на мене, повітря було занадто вологе. Було б добре лягти на спину, як Едвард, і дозволити промінню гріти обличчя. Та я сиділа скулившись, підборіддям на колінах, не в змозі відвести від нього погляд. Ніжний вітерець грався моїм волоссям, створював брижі на траві, що колихалася навколо нерухомого тіла.

Вперше розкішна краса галявини поблякла у порівнянні з Едвардовою пишнотою.

Нерішуче, навіть тепер, як завжди, побоюючись, що він маревом розчиниться у повітрі, занадто прекрасний, щоб бути справжнім, я простягнула палець і провела по мерехтливій руці, куди змогла дотягнутися. Досконалість шкіри, гладенької як шовк, холодної як камінь, вкотре здивувала й зачарувала мене. Коли я поглянула на Едварда, розплющені очі спостерігали за мною. Сьогодні це — іриски, світліші, тепліші після полювання. Куточки бездоганних вуст загнулися у швидкій посмішці.

— Я не лякаю тебе? — напівжартома запитав він, та я відчула непідробну цікавість у м’якому голосі.

— Не більше, ніж завжди.

Він ширше всміхнувся, зуби спалахнули на сонці. Я підсунулася на пару сантиметрів ближче, витягуючи руку, щоб кінчиками пальців пробігтися контурами його передпліччя. Пyчки мої затремтіли. Не сумніваюся, це не залишиться непоміченим.

— Ти не проти? — запитала я, оскільки він знову склепив повіки.

— Ні, — відповів він, не розплющуючи очей. — Ти не уявляєш, що я зараз відчуваю, — зітхнув він.

Я легко помандрувала одною рукою досконалими м’язами плеча, передпліччя, вздовж ледь помітного блакитнуватого візерунка жилок — у внутрішню западинку ліктя. Другою потягнулася, щоб перевернути його руку. Вгадавши моє бажання, він дивовижно швидким рухом підняв долоню вверх, як завжди, збентеживши мене. Я здригнулася, на коротку мить пальці завмерли на його руці.

— Вибач, — провуркотів він. Я підвела погляд, щоб побачити, як на його золотаві очі опускаються повіки. — З тобою просто бути собою.

Я підняла його руку, повертаючи так і сяк, милуючись тим, як переливається на сонці долоня. Піднесла її ближче до обличчя, намагаючись роздивитися приховані у шкірі кришталики.

— Розкажи мені, про що думаєш, — прошепотів він. Я помітила, що він уважно спостерігає за мною. — Для мене досі дивно не знати твоїх думок.

— Знаєш, люди так постійно живуть.

— Важко вам… — (Невже я нафантазувала натяк на співчуття у його тоні?) — Але ти не відповіла.

— Я думала, як гарно було б знати, про що думаєш ти, і… — завагалась я.

— І?

— І як добре було б нарешті повірити, що ти справжній. Не боятися.

— Я не хочу, щоб ти боялася, — голос нагадував м’якістю мурчання котика. Я відчула: Едвард не міг щиросердно сказати, що мені не варто боятися, що немає причин для страху.

— Взагалі-то я мала на увазі не зовсім страх, хоча тут, понад усякий сумнів, є над чим замислитися.

Так швидко, що я не встигла зауважити порух, Едвард напівпідвівся, спираючись на праву руку. Ліва долоня залишилася у владі моїх рук. Обличчя янгола опинилося за кілька сантиметрів від мого. Я могла б — я мала б — ухилитися від несподіваної близькості, та втратила здатність рухатися. Золотаві очі загіпнотизували мене.

— Чого тоді ти боїшся? — наполегливо запитав він.

Я не відповіла. Точнісінько як раніше, одного-єдиного разу раніше, я відчула на обличчі холодний, солодкий, дивовижний аромат його подиху. У мене потекли слинки. Це не схоже було ні на що у світі. Інстинктивно, бездумно я нахилилася ближче, вдихаючи запах.

Едвард відскочив, вирвав руку з моїх долонь. За час, що знадобився очам, щоб згадати, як бачити, він опинився метрів за двадцять, на самому краю маленької галявини, під густою тінню велетенської ялини. Він стояв, уп’явшись у мене темними в напівпітьмі очима, з незрозумілим виразом обличчя.

Я відчула, що на моєму виду написані біль і шок. Порожні руки запекло вогнем.

— Вибач… мені… Едварде, — прошепотіла я. Знаю, він почує.

— Дай мені ще мить, — відгукнувся він, не голосніше, ніж потрібно було для моїх менш чутливих вух. Я сиділа не рухаючись.

Через десять невимовно довгих секунд він повільно, як для нього, пішов назад. Зупинився за метр, граційно опустився на землю, сів по-турецькому, не зводячи з мене очей. Двічі глибоко вдихнув, потім посміхнувся, просячи вибачення.

— Мені страшенно шкода, — нерішуче сказав він. — Ти б зрозуміла, що я маю на увазі, коли б я сказав: я — тільки людина?

Я кивнула, не маючи сили відповісти на жарт усмішкою. У жилах запульсував адреналін, адже усвідомлення небезпеки повільно знаходило шлях до мозку. Відстань між нами не завадила Едварду винюхати страх. Посмішка стала глузливою.

— Я — найкращий хижак на світі, так? Усе в мені приваблює тебе — голос, обличчя, навіть мій запах. Наче у цьому є потреба! — зненацька він скочив на ноги та рвонув геть, миттю зникнувши з очей, лише для того, щоб знову стати під деревом, перетнувши галявину за частку секунди. — Наче ти змогла б утекти від мене! — гірко розсміявся він.

Простягнув руку й без особливих зусиль з оглушливим тріском відчахнув від стовбура ялини гілку завтовшки у півметра. Якусь мить погрався нею, потім неймовірно швидко метнув її, розтрощивши об інше велетенське дерево, що захиталося і затремтіло від удару.

Знову опинився біля мене, нерухомо застиг на відстані кроку.

— Наче ти б змогла від мене відбитися! — ласкаво сказав він.

Я сиділа, не здатна поворухнути й пальцем. Боялася його більше, ніж будь-коли до цього. Я ніколи не бачила, щоб він настільки цілковито звільнився від дбайливо припасованої машкари. Ніколи раніше не був він менше схожим на людину… і прекраснішим. Обличчя біліше за крейду, очі розширені — я сиділа, як пташка у владі зміїних зіниць.

Чарівні очі, здавалося, блищали від нестримного екстазу. Пізніше, кілька секунд потому, вони потьмяніли. Поволі вираз обличчя загорнувся у маску давньої печалі.

— Не бійся, — провуркотів він. У оксамитовому голосі несамохіть забриніла спокуса. — Я обіцяю… — завагався він. — Я присягаюся не нашкодити тобі.

Схоже, він більше переймається тим, щоб переконати себе, не мене.

— Не бійся, — ще раз прошепотів він, демонстративно повільно наближаючись на крок. Почав повагом опускатися на землю, навмисно сповільнюючи рухи, доки наші обличчя не опинилися на одному рівні, зовсім близько одне від одного.

— Будь ласка, пробач мені, — серйозно попросив він. — Я здатен контролювати себе. Просто ти заскочила мене зненацька. А зараз я — цяця-хлопчик.

Він замовк, та дар мови не повернувся до мене.

— Я сьогодні не голодний, чесно, — підморгнув він. Тут довелося засміятися, хоча сміх вийшов тремтячим і майже беззвучним.

— З тобою все гаразд? — ніжно запитав він, повільно й обережно простягаючи мармурову руку, щоби вкласти її назад у мою.

Я поглянула на гладеньку холодну руку, потім подивилася йому у вічі. Вони видалися м’якими, повними каяття. Погляд помандрував до його руки, я неквапно повернулася до дослідження ліній кінчиками пальців. Підвела погляд і сором’язливо всміхнулася.

Від Едвардової усмішки голова пішла обертом.

— На чому ми зупинилися, перш ніж я повівся так нечемно? — запитав він вишуканим тоном із минулого сторіччя.

— Чесно кажучи, не пам’ятаю. Він усміхнувся, та обличчя залишилось присоромленим.

— Мені здається, ми говорили, чого ти боїшся, за винятком зрозумілих причин.

— А, так.

— Ну?

Я опустила погляд на його руку й почала машинально виводити візерунки на гладенькій переливчастій долоні. Минали секунди.

— Як легко мене вибити з колії, — зітхнув він. Я подивилася йому у вічі, нагло збагнувши, що все це, до останньої миті, таке ж нове для нього, як і для мене. Хай скільки років незрозумілого досвіду є у нього, зараз йому ой як нелегко. Ця думка мене підбадьорила.

— Я боюсь… що зі зрозумілих причин не зможу залишитися з тобою. І я боюсь, бо мені хочеться бути з тобою набагато більше, ніж слід, — говорячи це, я втупилася в його руки. Мені важко було вимовити це вголос.

— Так, — повільно погодився він. — Цього справді варто боятися. Свого бажання бути зі мною. Це дійсно не в твоїх інтересах.

Я насупилася.

— Я мав би покинути тебе давним-давно, — зітхнув він. — Мав би піти зараз. Та я не впевнений, що зможу.

— Я не хочу, щоб ти йшов, — жалібно промимрила я, дивлячись у землю.

— Саме тому я мав би. Та не хвилюйся. Я надзвичайно егоїстична істота. Я занадто палко прагну твого товариства, щоб зробити те, що повинен.

— Я рада.

— Не радій! — забрав він руку, цього разу ніжніше; голос став різкішим, ніж зазвичай. Різкішим для нього, але все одно красивішим за людський. Як тут не розгубитися — Едвардові раптові перепади настрою залишають мене занімілою на крок позаду.

— Я палко прагну не лише твого товариства! Ніколи не забувай про це! Ніколи не забувай, що для тебе я небезпечніший, ніж для решти людей, разом узятих! — він зупинився; поглянувши на нього, я помітила, що він вдивляється у ліс невидющими очима.

Я замислилася на мить.

— Не думаю, що до кінця розумію, що ти маєш на увазі — принаймні останнє речення, — сказала я.

Він поглянув на мене, посміхнувся. Знову ця зміна гумору.

— Як мені пояснити? — поринув він у роздуми. — Щоб не налякати тебе… м-м-м…

Він поклав руку в мою, здається, не замислюючись над цим. Я міцно схопила її обома долонями. Він поглянув на наші руки.

— Неймовірно приємно. Тепло, — зітхнув він. Перш ніж він зібрався з думками, минув якийсь час.

— Ти знаєш, що всі мають різні смаки? Одним людям до вподоби шоколадне морозиво, інші віддають перевагу полуничному?

Я кивнула.

— Вибач за харчову аналогію — не можу вигадати іншого способу пояснити.

Я всміхнулася. Він теж, але невесело.

— Бачиш, кожна людина пахне по-різному, має свій неповторний аромат. Якщо зачинити алкоголіка у кімнаті й залишити багато несвіжого пива, він із радістю вип’є його. Та може і встояти, якщо забажає, — за умови, що він прагне зав’язати. Тепер припустімо, ти поставиш у кімнаті скляночку столітнього бренді — найрідкіснішого, найкращого коньяку. Його теплий аромат ущерть заповнить її… Як гадаєш, що пияк зробить у такому разі?

Ми сиділи мовчки, дивлячись у вічі одне одному, намагаючись прочитати думки співрозмовника. Едвард перший перервав мовчанку.

— Можливо, це не найкраще порівняння. Можливо, відмовитися від бренді не так і важко. Напевно, варто перетворити нашого алкоголіка на наркомана, що сидить на героїні.

— Тобто ти намагаєшся сказати, що я — твій героїн? — піддражнила я у спробі розрядити обстановку.

Він швидко всміхнувся, здається, оцінивши моє намагання.

— Так, ти саме мій тип героїну.

— Таке зустрічається часто? — запитала я.

Він ковзнув поглядом над верхівками дерев, обдумуючи відповідь.

— Я поговорив із братами, — досі вдивлявся у далечінь він. — Джаспер не бачить між вами принципової відмінності. Він найпізніше приєднався до родини. Він постійно бореться з собою, щоб не підкоритися спразі. Він не мав достатньо часу, щоб навчитися відчувати різницю запахів, смаків…

Едвард крадькома зиркнув на мене, ніби перепрошуючи.

— Вибач, — сказав він.

— Я не проти. Будь ласка, не хвилюйся, що образиш мене, злякаєш чи щось у такому дусі. Ти так думаєш. Я можу зрозуміти, або принаймні постаратися зрозуміти. Просто пояснюй, як можеш.

Він глибоко вдихнув і утопив погляд у небі.

— Отже, Джаспер не зумів згадати точно, чи зустрічав когось, настільки, — він завагався, підбираючи годяще слово, — принадливого для нього, як ти для мене. Це наштовхує мене на думку, що ні. Еммет, так би мовити, довше вариться у казані — він зрозумів, що я мав на увазі. З ним таке траплялося двічі, одного разу сильніше, другого — слабше.

— А з тобою?

— Ніколи. Слово на мить зависнуло у теплому вітерці.

— Що зробив Еммет? — поцікавилась я, щоб порушити тишу.

Я вибрала неправильне запитання. Едвардове обличчя спохмурніло, рука, яка лежала в моїй долоні, стиснулася у кулак. Він відвернувся. Я чекала, та він не збирався відповідати.

— Я здогадуюся, що трапилось, — нарешті сказала я. Він підвів очі, на обличчі завмер тужливий, благальний вираз.

— Навіть найсильніші помиляються, правда?

— І чого ти просиш? Мого дозволу? — мій голос пролунав різкіше, ніж хотілося б. Я спробувала перейти на ласкавіший тон. Можу лише здогадуватися, чого, напевно, коштувала йому відвертість. — Тобто, я маю на увазі, невже надії немає?

Як спокійно я, виявляється, здатна обговорювати власну смерть!

— Ні-ні! — відразу розкаявся Едвард. — Звичайно, надія є! Я хочу сказати, звісно, я не… — речення повисло у повітрі. Очі мало не обпікали мене. — У нас усе по-іншому. Еммет… ті люди — незнайомці, що випадково трапилися на його шляху. Це було давно, дуже давно, він був не таким… тренованим, обережним, як зараз.

Він замовк і не зводив із мене напруженого погляду, доки я перетравлювала його слова.

— Отже, якби ми зустрілися… у темному парку або в якомусь закутку… — не договорила я.

— Мені знадобилася вся сила волі, щоб не підскочити посеред класу, повного дітей, і не… — він різко урвав себе, відвівши погляд. — Коли ти проходила повз, я був за крок від того, щоб просто там і тоді зруйнувати все, що збудував для нас Карлайл. Якби я не боровся зі спрагою протягом минулих, ну, скажімо так, багатьох років, то не зміг би стриматися, — замовк він, сердито втупившись у дерева.

Едвард похмуро зиркнув на мене, ми обоє пригадали минуле.

— Ти, напевно, подумала, що я одержимий.

— Я не розуміла, в чому причина. Як ти міг так швидко зненавидіти мене…

— Ти була наче демон, якого викликали прямісінько з персонального пекла, щоб знищити мене. Пахощі твоєї шкіри… Я думав, що збожеволію від них того дня. Протягом уроку я вигадав сотні способів виманити тебе з класу, залишитися наодинці з тобою. Я боровся зі спокусою, згадуючи родину, розуміючи, що зроблю з ними своїм учинком. Довелося зникати, рятуватися втечею до того, як встигну вимовити слова, що змусили б тебе піти за мною…

Тут він підвів очі, щоб поглянути на моє приголомшене обличчя, в той час як я намагалася ввібрати його гіркі спогади. Золотаві очі обпалили мене з-під вій, гіпнотичні та вбивчі.

— Ти б пішла зі мною, — запевнив він. Я спробувала відповісти спокійно.

— Жодного сумніву.

Він, насупившись, перевів погляд на мої руки, неймовірна сила очей відпустила мене.

— Потім, коли я намагався змінити розклад у марній спробі уникнути зустрічей із тобою, ти опинилася поруч. У вузькій теплій кімнатці твій запах мало не звів мене з глузду. Я втримався на волосинці, щоб не вкрасти тебе. Крім нас, там була одна слабка людська істота, яку так легко знищити!

Я затремтіла під теплим сонячним промінням, заново переживаючи минуле, дивлячись на події його очима і тільки тепер повністю усвідомлюючи небезпеку. Бідолашна місіс Коуп; я здригнулася на думку, наскільки близько була від того, щоб ненавмисне стати причиною її загибелі.

— Але я вистояв. Не знаю як. Я змусив себе не чекати на тебе, не йти по твоєму сліду після школи. Надворі, коли я не чув запаху, стало легше, я зміг мислити чіткіше, ухвалити правильне рішення. Я висадив своїх біля дому — посоромився розповісти їм, який я, виявляється, слабак; вони здогадалися лише, що трапилося щось дуже серйозне, — а сам поїхав прямісінько у лікарню до Карлайла, щоб сказати йому: я їду з міста.

Я здивовано витріщилася на Едварда.

— Ми помінялися машинами — у нього був повний бак, я не хотів зупинятися. Я не наважився повернутися додому, поглянути в очі Есме. Вона б не відпустила мене без сцени. Намагалася б переконати, що немає потреби… Наступний ранок я зустрів на Алясці, — судячи з голосу, йому було соромно, ніби він зізнавався у величезному боягузтві. — Я провів там два дні з деякими старими знайомими… і засумував за домівкою. Бридко було усвідомлювати, що я засмутив Есме і решту прийомної родини. На чистому гірському повітрі не вірилося, що я не зможу опиратися силі твого тяжіння. Я переконав себе, що втеча — це слабкість. Я раніше мав справу зі спокусою, далеко не такою потужною, але я сильний. Невже маленьке нікчемне дівчисько, — раптом вишкірився він, — змусить мене втікати з місця, де я хочу жити? Тому я повернувся… — він задивився на небо.

Я не могла вимовити ні слова.

— Я вжив запобіжних заходів — полював, годувався більше, ніж завжди, — перш ніж знову зустрітися з тобою. Був певен, що зможу ставитися до тебе, як до решти людей. Я переоцінив свої можливості.

Безперечно, те, що я не зміг просто прочитати думки, щоб дізнатися, як ти ставишся до мене, виявилося неочікуваним ускладненням. Я не звик іти до цілі настільки вигадливими манівцями — слухати твої слова у думках Джесики… Її розум не вирізняється оригінальністю, мене невимовно дратувало відслідковувати цю нісенітницю. До того ж я не знав напевно, чи насправді ти думаєш те, що кажеш. Це надзвичайно злило мене, — спогад змусив Едварда насупитися. — Я хотів, щоб ти, по можливості, забула мою поведінку першого дня, тому намагався говорити з тобою, як із будь-якою іншою людиною. Правду кажучи, мені не терпілося поспілкуватися з тобою, я сподівався бодай частково розшифрувати твої думки. Проте ти виявилася занадто оригінальною, я незчувся, як безпорадно заплутався у твоїх словах і міміці… ти раптом час від часу поводила рукою чи гойдала волоссям, наповнюючи повітря запахом, що знову й знову п’янив мене…

Потім, пам’ятаєш, тебе ледве не переїхали на моїх очах. Пізніше я вигадав бездоганне виправдання для своїх дій на той момент — адже якби я не втрутився, якби твоя кров пролилася на землю прямо переді мною, не думаю, що у мене стало б сили стриматися і не виказати світу свою справжню сутність. Та це спало мені на думку набагато пізніше. В ту мить єдине, що крутилося у голові, було: «Тільки не вона!»

Він заплющив очі, стомлений вистражданим зізнанням. Я слухала серцем, не розумом. Здоровий глузд підказував, що Едвардові слова мали б до смерті мене налякати. Натомість я відчувала полегшення, що нарешті розумію його. Мене переповнювало співчуття до його страждань — навіть зараз, коли він зізнавався у непереборному бажанні забрати моє життя.

Зрештою я заговорила, запитала слабким голосом:

— У лікарні? Його очі блискавкою вдарили по моїх.

— Я був шокований. Не міг повірити, що все-таки поставив родину під загрозу, віддав себе у твою владу — у владу людини. Наче мені потрібен додатковий мотив, щоб убити тебе… — (Щойно слово злетіло з вуст, ми одночасно здригнулися). — Та ефект ви йшов протилежний, — швидко продовжив він. — Я посварився з Розалією, Емметом та Джаспером, коли вони натякнули, що час вирішити проблему… то була найгірша сварка у житті. Мене підтримали Карлайл і Аліса, — сестрине ім’я змусило Едварда скривитися. Хотіла б я знати чому. — Есме сказала, що слід робити, аби я зміг залишитися з ними, — поблажливо похитав він головою. — Ввесь наступний день я підслуховував думки кожного твого співрозмовника. Мене приголомшило, що ти дотримала слова. Я не розумів тебе, та усвідомлював, що не можна підпускати тебе ближче до себе. Я докладав титанічних зусиль, аби триматись якнайдалі від тебе. Та аромат твоєї шкіри, волосся, твого дихання день у день діймав мене, як і за першої зустрічі. Наші погляди зустрілися; у його очах забриніла ніжність.

— Тому я радше зголосився б тоді, тої першої миті, викрити нашу природу — ніж тут і зараз, за відсутності жодного свідка і жодної перепони, скривдити тебе…

Я — людина, цього достатньо, щоб поставити наступне запитання.

— Чому?

— Ізабелло, — дбайливо вимовив він моє повне ім’я, вільною рукою грайливо скуйовдивши мені волосся. Від випадкового доторку по моєму тілу промчав електричний заряд. — Белло, я не зможу жити, якщо завдам тобі болю. Ти не уявляєш, скільки мук я пережив через це, — він засоромлено опустив очі додолу. — Думка про те, що ти лежиш нерухома, біла, холодна… що я ніколи не побачу, як розцвітає на твоїх щоках рум’янець, не побачу спалаху інтуїції в очах, коли ти вгадуєш правду за маскою брехні… я такого не витримаю, — він звів на мене блискучі змучені очі. — Зараз ти — найважливіша на світі для мене. Найважливіша за всіх, кого я зустрічав у житті.

Голова пішла обертом від того, як швидко й несподівано повернулася бесіда в інше русло. Від радісного обговорення неминучості моєї загибелі ми раптом перейшли до серйозних зізнань. Едвард чекав. Хоча я опустила очі, розглядала наші переплетені руки, та знала, що золотаві очі дивляться на мене.

— Я впевнена, ти знаєш, щo я почуваю до тебе, — нарешті перервала я мовчанку. — Я тут, поруч із тобою, отже, називаючи речі своїми іменами, я радше помру, ніж втрачу тебе, — на су пилась я. — Я — дурепа.

— Дурепа, — погодився він, розсміявшись. Наші погляди зустрілися, я теж не втрималася від сміху. Ми разом реготали над ідіотизмом і абсолютною нереальністю ситуації.

— І закохався лев у ягничку… — пробурмотів він. Я відвела погляд, ховаючи очі, до нестями радіючи почутому.

— Яка дурна ця ягничка! — зітхнула я.

— Який хворий мазохіст цей лев!

Едвардів погляд надовго заблукав у лісових сутінках. Цікаво, куди полинули його думки.

— Чому… — почала я, відразу замовкнувши, не знаючи, як закінчити запитання.

Він поглянув на мене, усміхнувся; сонце зблиснуло на зубах, обличчі.

— Так?

— Розкажи, чому ти раніше втікав від мене. Усмішка зникла.

— Ти знаєш причину.

— Ні, я маю на увазі, що конкретно я робила не так? Бачиш, мені доведеться постійно бути насторожі, і через це що швидше я вивчу, чого не варто робити, то краще. Наприклад, так, — погладила я внутрішній бік руки, — ніби нормально.

Він усміхнувся.

— Ти не робила нічого неправильного, Белло. Вся проблема у мені.

— Я хочу допомогти, якщо це в моїх силах, хочу полегшити твій хрест.

— Ну… — на хвильку замислився він. — Справа в тому, наскільки близько ти була. Більшість людей інстинктивно губляться у нашій присутності, намагаються триматися подалі, наша відстороненість їх відштовхує… Я не підозрював, що ти підберешся так близько. І не підозрював, як пахне твоє горло… — він замовк, дивлячись на мене, щоб дізнатися, чи не образив мене.

— Тоді гаразд, — легковажно сказала я, намагаючись розрядити несподівано напружену атмосферу. Натягнула комірець до підборіддя. — Оголосимо бойкот оголеному горлу.

Подіяло. Він засміявся.

— Ні, чесно, це найбільше мене здивувало.

Він підняв вільну руку й ніжно поклав її мені на шию. Я сиділа не рухаючись; крижана ніжність доторку — як природне попередження, пересторога, що кричить: «Бійся!» Та я не відчувала страху. Всередині кипіли інші почуття…

— От бачиш, — сказав він. — Усе чудово.

Кров оскаженіло мчала по судинах. Якби я могла змусити її текти повільніше! — подумала я, розуміючи, що створюю для Едварда нове ускладнення. Впевнена, він чує, як несамовито б’ється пульс у венах.

— Який у тебе чарівний рум’янець, — прошепотів він. Легко звільнив другу руку — мої долоні безвільно впали на коліна. Едвард обережно пробіг пальцями по щоці, потім узяв моє обличчя у свої мармурові пальці.

— Не рухайся, — сказав пошепки. Втім, я так і так закам’яніла.

Повільно, не відриваючи очей від моїх, він схилився наді мною. Тоді рвучко та водночас дуже ніжно притулився холодною щокою до западинки на кінці шиї. Навіть якби я захотіла, не змогла б поворухнутися. Я дослухалася до звуку рівного дихання, спостерігала, як сонце та вітер граються бронзовим волоссям. Волосся в Едварда було людське.

Навмисно неквапливо його руки опускалися вниз по шиї. Я затремтіла й відчула, як він затримав дихання. Та його руки не зупинилися, м’яко рухаючись до плечей, і спочили на них.

Він схилив голову набік, ніс легенько ковзнув по ключиці. Едвард завмер, ніжно притуливши обличчя до моїх грудей.

Він слухав, як б’ється моє серце.

— Ох, — зітхнув він.

Не скажу, як довго ми сиділи не рухаючись. Можливо, кілька годин. Врешті-решт моє серцебиття вгамувалося. Він не поворухнувся, не сказав ні слова, продовжуючи тримати мене в обіймах. Я знала, що будь-яка мить може стати останньою, що моє життя висить на волосинці й може обірватися швидше, ніж я кліпну оком. Та не могла змусити себе боятися. Не могла думати ні про що, крім його доторку на моїй шкірі.

Потім, занадто рано, він відпустив мене. В очах застиг умиротворений вираз.

— Надалі буде легше, — задоволено сказав він.

— А зараз дуже важко?

— Навіть приблизно не так погано, як я гадав. А тобі?

— Ні. Мені не було… погано.

Видозміна речення викликала у нього посмішку.

— Ти знаєш, що я мав на увазі. Я всміхнулася.

— Ось, — він узяв руку і притулив її до своєї щоки. — Ти відчуваєш, яка вона тепла?

Завжди крижана шкіра справді здавалася теплою. Та я майже не звернула на це уваги. Я торкаюся Едвардового обличчя, роблю те, про що постійно мріяла з дня, коли вперше зустріла його!

— Не рухайся! — прошепотіла я.

Ніхто не може завмерти краще за Едварда. Він заплющив очі й перетворився на нерухому статую, наче вирізьблену з каменю.

Я рухалася навіть повільніше за нього, обережно, щоб ненароком не зробити різкого руху. Погладила щоку, ніжно провела пальцями по повіці, по фіолетовому колу западинки під оком. Помандрувала вздовж досконалої форми носа, обережно-обережно пройшлася бездоганними вустами. Вони напіврозтулилися під моєю рукою, кінчики пальців поцілувало холодне дихання. Мені захотілося нахилитися і вдихнути аромат. Я забрала руку й відхилилася вбік, не бажаючи тиснути на Едварда.

Він розплющив очі. В зіницях палав голод. Не той, що змусив би злякатися, радше той, що напружує м’язи внизу живота й змушує пульс відбивати у венах шалений ритм.

— Як би я хотів, — прошепотів він, — як я хочу, щоб ти відчула… неймовірне… сум’яття… яке відчуваю я. Щоб ти зрозуміла, — він торкнувся рукою мого волосся, обережно провів по обличчю.

— Розкажи мені, — видихнула я.

— Не думаю, що зможу. Я казав тобі, що, з одного боку, бажання — це спрага, яку я, прокляте створіння, відчуваю до тебе. Гадаю, ти певною мірою здатна це зрозуміти. Хоча, — на вустах затремтіла напівусмішка, — оскільки ти не маєш згубної пристрасті до заборонених речовин, то, напевно, не повністю уявляєш, що це. Але… — (його пальці легенько доторкнулися до моїх вуст, змусивши мене затремтіти), — бажання бувають різними. Є бажання, яких я навіть не розумію, вони чужі для мене.

— Я розумію це краще, ніж ти думаєш.

— Я не звик почуватися настільки людиною. З вами так завжди?

— Зі мною? — замовкла я. — Ні, ніколи. Ніколи раніше.

Він тримав мої долоні у своїх. Які вони крихкі у порівняні з його залізною силою!

— Я не знаю, як стати ближчим тобі, — визнав він. — Не знаю, чи зможу.

Я повільно-повільно нахилилася вперед, не зводячи із нього застережливого погляду. Притулилася щокою до мармурових грудей. Я чую його дихання — нічого, крім його дихання.

— Так достатньо, — зітхнула я, заплющуючи очі. Стопроцентно людським рухом він пригорнув мене й заховав обличчя у волоссі.

— Тобі це вдається краще, ніж ти від себе очікуєш, — за уважила я.

— У мене є людські інстинкти — можливо, заховані глибоко всередині, та вони є.

Так ми сиділи якийсь час. Як і попередній, цей проміжок часу не підлягав виміру. Хотіла б я знати, чи можливо, щоб Едвард прагнув зупинити мить так само сильно, як я. Потім я помітила, що світло тьмяніє, тіні від дерев дотягуються до нас. Я зітхнула.

— Треба повертатися додому, — зауважив Едвард.

— Я думала, ти не можеш читати мої думки.

— Це стає що далі, то легше, — у голосі почулася посмішка. Він узяв мене за плечі, я зазирнула йому в очі.

— Можна я тобі дещо покажу? — запитав він. У зіницях спалахнув захват.

— Покажеш що?

— Як я подорожую лісом… — Тут він зауважив вираз мого обличчя. — Не хвилюйся, це цілком безпечно. Ми набагато швидше дістанемося пікапа, — куточки вуст вигнулися у настільки красивій посмішці, що у мене ледь не зупинилося серце.

— Ти перетворишся на кажана? — сторожко поцікавилась я. Едвард розреготався голосніше, ніж будь-коли до того.

— Нічого оригінальнішого ти вигадати не змогла?

— Гаразд, згодна, тобі постійно про це кажуть.

— Давай, боягузко, залазь мені на спину.

Я почекала, щоб переконатися, що він не жартує. Очевидячки, ні, все цілком серйозно. Побачивши мої вагання, він посміхнувся й потягнувся до мене. Моє серце негайно зреагувало; хай він не чує думок, та прискорене серцебиття завжди продає мене з потрухами. Тим часом він закинув мене на спину. З мого боку процедура не забрала багато зусиль, хіба-що я так міцно вчепилася у нього руками й ногами, що нормальну людину задушила б. Схоже було, ніби я тримаюся за камінь.

— Я трохи важча за звичайний рюкзак, — попередила я.

— Ха! — фиркнув Едвард. Я майже почула, як він закотив очі. Ніколи не бачила його в такому піднесеному настрої.

Він страшенно здивував мене, схопивши мою руку й притиснувши її до свого обличчя та глибоко вдихнувши.

— Що далі — то легше, — промимрив він. Потім він побіг.

Якщо раніше у його присутності я й боялася смерті, це не йшло в жодне порівняння з тим, що я пережила тоді. Він мчав крізь темний густий підлісок, наче куля, наче привид. Жодного звуку, жодної ознаки на доказ того, що Едвардові ноги торкаються землі. Його дихання залишалося незмінним, наче біг йому не коштував жодних зусиль. А дерева пролітали повз зі швидкістю світла, щоразу на волосину від нас.

Я була занадто нажахана, щоб заплющити очі, хоча холодне лісове повітря батогом шмагало по обличчю і різало очі. Я почувалася так, ніби через власну дурість під час польоту вистромила голову в ілюмінатор літака. Вперше у житті я пізнала нудотну слабкість морської хвороби.

Раптом усе закінчилося. Ми цілий ранок чимчикували пішки, щоб дістатися Едвардової галявини, а тепер за кілька хвилин опинилися біля пікапа.

— Аж дух перехоплює, правда? — Едвардів голос тремтів від радісного збудження.

Він завмер на місці, чекаючи, поки я злізу на землю. Я силкувалася розчепити мертву хватку, та м’язи відмовлялися слухатися. Руки й ноги заціпило намертво, вони не розгиналися, натомість голова крутилася дзиґою. Дуже незручно.

— Белло? — схвильовано перепитав Едвард.

— Гадаю, мені краще полежати, — видихнула я.

— Ой, вибач, — він досі чекав, що я злізу, та де там. Я не могла поворухнутися.

— Гадаю, мені потрібна допомога, — визнала я.

Він тихенько засміявся, ніжно розімкнув мою вбивчу хватку навколо його шиї. Із залізною силою його рук не посперечаєшся. Перекинув мене наперед, колисаючи, як немовля. Якусь мить потримав так, тоді обережно поклав на пружну папороть.

— Як самопочуття? — запитав він.

Хіба можна точно визначити, як почуваєшся, коли світ обертається так, наче у тебе замість голови дзиґа?

— Гадаю, у мене запаморочення.

— Поклади голову між колін.

Я дослухалася його поради, трохи допомогло. Я повільно вдихала і видихала, нерухомо зафіксувавши голову. Минав час, і зрештою я відчула, що зможу її підвести. У вухах лунало глухе дзижчання.

— Здається, це була не найкраща ідея, — припустив Едвард.

Я спробувала схвально оцінити свій новий досвід і заявила слабким голосом:

— Ні, що ти, дуже цікаво.

— Ага! Ти бліда як привид, ні, бліда як я!

— Думаю, мені слід було заплющити очі.

— Не забудь зробити це наступного разу!

— Наступного разу! — простогнала я. Він розреготався, досі перебуваючи у чудовому гуморі.

— Задавака! — пробурмотіла я.

— Белло, розплющ очі, — тихо сказав він.

Виявляється, він був зовсім поруч, обличчя опинилося поряд із моїм. Краса приголомшила мене — це занадто, його врода перевершує розумні межі, я ніколи до неї не звикну.

— Під час бігу я думав… — він затнувся.

— Як не влетіти у дерева, сподіваюся.

— Дурненька моя Белло, — хихотнув він. — Біг у мене в крові, про це не треба думати.

— Задавака! — знову пробурчала я. Він посміхнувся.

— Ні, — вів далі він. — Я тут подумав про одну річ, яку хочу спробувати.

Він узяв моє обличчя у свої руки.

Я забула, як дихати.

Він завагався — але не так, як звичайний хлопець, як людина.

Не так, як вагається чоловік, перш ніж поцілувати жінку, прагнучи вгадати її реакцію — як вона сприйме його вчинок. Він може вагатися, щоб подовжити мить, ідеальну мить очікування за секунду до поцілунку, що інколи буває кращою за сам поцілунок.

Едвард завагався, щоб випробувати себе, переконатися, що це безпечно, впевнитися, що він контролює свої бажання.

Потім холодні мармурові губи ніжно притулилися до моїх.

Моя реакція стала повною несподіванкою для нас обох.

Кров закипіла під шкірою, запалала в губах. Я ледве не задихнулася, пальці вчепилися у Едвардове волосся, притиснувши його обличчя до мене. Губи розтулилися, коли я вдихнула п’янкий аромат його дихання.

Тої ж миті я відчула, як під моїми вустами його плоть перетворюється на холодний камінь. Руки обережно, та непереборно дужо відштовхнули моє обличчя. Я розплющила очі й побачила насторожений вираз.

— Ой, — видихнула я.

— Це занадто м’яко сказано.

Очі були дикі, щелепи стиснуті від гострого бажання втриматися, але досконала артикуляція не зрадила Едвардові. Він тримав моє обличчя на відстані сантиметрів десятьох від свого, засліплюючи мені очі.

— Мені ліпше…? — я спробувала звільнитися, дати йому більше простору.

Його руки не дозволили відсунутися більш ніж на пару сантиметрів.

— Я витримаю. Зачекай хвилинку, будь ласка, — голос увічливий, стриманий.

Я пильно дивилася на Едварда, спостерігаючи, як в очах тане збудження, вираз м’якшає.

Раптом він пустотливо вишкірився.

— Так от, — сказав, явно задоволений собою.

— Терпимо? — запитала я. Він засміявся вголос.

— Я сильніший, ніж гадав. Приємне відкриття.

— Хотіла б сказати те ж саме. Вибач.

— Зрештою, ти тільки людина.

— Красно дякую, — в’їдливо відповіла я.

Він підвівся граційно і швидко, майже непомітним для людського ока рухом. Простягнув мені руку. Неочікуваний жест! Я звикла, що ми всіляко намагаємося уникати фізичного контакт у. Я взяла крижану руку; виявляється, мені насправді не завадить стороння підтримка. Почуття рівноваги досі не відновилося.

— Ти не відійшла від пробіжки? Чи справа у поцілунку?

Яким безтурботним, людяним здавався він зараз, коли на спокійному обличчі серафима розцвіла посмішка! Переді мною стояв інший, дотепер не знайомий мені Едвард. Таким я обожнюю його ще більше. Вимушена розлука змусила б відчути фізичний біль.

— Точно не скажу, голова обертом іде, — спромоглася відповісти я. — Втім, гадаю, цьому посприяло як перше, так і друге.

— Напевно, поведу я.

— Ти при здоровому глузді? — запротестувала я.

— Я кермую краще, ніж ти в житті навчишся, — піддражнив він. — У тебе набагато повільніша реакція.

— Не сумніваюся, але не думаю, що моя нервова система чи мій пікап переживуть такий експеримент.

— Белло, будь ласка, довірся мені.

Моя рука у кишені міцно затиснула ключ у кулаці. Я демонстративно підібрала губи, потім похитала головою з напруженою усмішкою.

— Ні. Нізащо.

Едвард недовірливо звів брови. Я почала його обходити, прямуючи до водійських дверей.

Хтозна, можливо, він дозволив би мені пройти, якби я ледь помітно не хитнулася. З іншого боку, можливо, й ні. Його рука утворила неминучий капкан навколо моєї талії.

— Белло, на даний момент я доклав чимало зусиль, щоб не дати тобі загинути. Я не збираюся дозволити тобі сідати за кермо автомобіля, коли ти не в змозі пройти кілька кроків. До того ж друзі не повинні спокійно дивитися, як їхні товариші нетверезими сідають за кермо, — процитував він зі сміхом. Я відчула нестерпно солодкий запах, що йшов від його грудей.

— Нетверезими? — заперечила я.

— Коли я поруч, тобі не потрібні спиртні напої, — грайливо й самовдоволено вишкірився він.

— Не можу не погодитися, — зітхнула я. Виходу немає, відмовити Едварду понад мої сили. Я високо підняла ключ і відпустила, спостерігаючи, як рука блискавично метнулася, щоб беззвучно його впіймати. — Ти давай спокійно, пікап — панок поважного віку.

— Дуже розумна порада, — схвалив Едвард.

— А на тебе це ніяк не впливає? — роздратовано поцікавилась я. — Моя присутність?

Рухливі риси знову трансформувалися, вираз став м’якішим, лагіднішим. Спершу Едвард не відповів, просто схилився до мене і неквапливо пройшовся губами від вуха до підборіддя, туди й назад. Я затремтіла.

— Не забувай, — нарешті прошепотів він, — у мене краща реакція.


Розділ 14

Сила духу


Маю визнати, що Едвард — чудовий водій, особливо коли їде на помірній швидкості. Це заняття, як і безліч інших, здається, давалося йому без жодних зусиль. Він майже не дивився на дорогу, проте шини ніколи не віддалялися від центру дороги більш ніж на сантиметр. Одна рука лежала на кермі, друга — на сидінні, тримаючи мою. Він то пильно вдивлявся у пожежу призахідного сонця, то посилав погляд на мене — на обличчя, на волосся, що вилітало з опущеного вікна, підхоплене вітром, на наші переплетені руки.

Він увімкнув радіо на ретрохвилю, почав підспівувати пiсні, котру я чула вперше в житті. Він пам’ятав кожен рядок.

— Тобі подобається музика п’ятдесятих? — запитала я.

— У п’ятдесятих музика була супер. Набагато краща, ніж у шістдесятих чи сімдесятих, бр-р-р, — здригнувся він. — Вісімдесяті взагалі жах.

— Ти коли-небудь урешті-решт збираєшся зізнатися, скільки тобі років? — обережно поцікавилась я, не бажаючи псувати його життєрадісний гумор.

— Це важливо?

Я з полегшенням помітила, що усмішка залишилася безхмарною.

— Ні, просто цікаво, — скривилась я. — Щось на кшталт нерозгаданої таємниці, що не дає заснути вночі.

— Хотів би я знати, засмутить тебе правда чи ні, — подумав він уголос, дивлячись на захід сонця. Минали хвилини.

— Розкажи — дізнаєшся, — нарешті відповіла я.

Едвард зітхнув, поглянув мені просто у вічі, схоже, на певний час зовсім забувши про дорогу. Що б він не прочитав у моїх зіницях, це його підбадьорило. Він помандрував поглядом на сонце — світло кулі, що от-от мала сховатися за обрієм, рубіновими іскорками стрибало по його шкірі — і заговорив.

— Я народився у Чикаго 1901 року, — він замовк і крадькома зиркнув на мене. Я дбайливо стежила, щоб на моєму обличчі не майнуло й сліду здивування, лише спокій та уважне очікування на продовження. На вустах Едварда заграла тінь посмішки, він повів далі: — Карлайл знайшов мене у лікарні влітку 1918-го. Мені було сімнадцять, я помирав від іспанки.

Він почув мій глибокий вдих, хоча мої власні вуха ледве зафіксували звук. Едвардів погляд ковзнув на мої очі.

— Ті часи майже не закарбувалися у пам’яті — це було давно, людські спогади тьмяніють, — перш ніж продовжити далі, він на коротку мить поринув у роздуми. — Я пам’ятаю, щo відчував, коли Карлайл урятував мене. Перетворнення — нелегкий процес, забути його складно.

— А твої батьки?

— Хвороба забрала їх раніше. У мене не залишилося рідних. Тому Карлайл і обрав мене. У безладі епідемії ніхто не звернув уваги на моє зникнення.

— Як він… урятував тебе?

Едвард відповів лише за кілька хвилин. Схоже, дбайливо добирав слова.

— Це дуже складно. Небагато хто з нас може похвалитися самовладанням, достатнім для проведення повного перетворення. Але Карлайл завжди був найлюдянішим, найспівчутливішим серед таких як ми… Не думаю, що за всю історію світу вдасться знайти рівного йому за цими якостями… — По паузі Едвард продовжив: — Щодо мене, то я пережив невимовний біль.

З того, як він стиснув губи, я зрозуміла, що подальші запитання не мають сенсу. Я стримала цікавість, яку, втім, не можна було назвати пустопорожньою. У зв’язку з нещодавніми подіями й відкриттями я мала поміркувати про чимало речей, значення яких тільки зараз почало відкриватися мені. Не сумніваюся, Едвардів меткий розум давно осягнув усе, що поки що від мене втікало.

М’який голос перервав мої міркування.

— Головна причина — самотність. Як правило, саме вона є рушійним мотивом вибору. Я став першим членом Карлайлової родини, хоча незабаром він знайшов Есме. Вона впала зі скелі. Її відразу повезли у лікарняний морг, хоча якимось дивом її серце продовжувало битися…

— Отже, людина повинна бути при смерті, щоб стати… — ми ніколи не вимовляли цього слова вголос, тому я не змогла закінчити речення.

— Ні, справа у Карлайлових переконаннях. Він ніколи не вчинив би такого з людиною, котра має вибір, — помітно було, що Едвард говорив про батька із глибокою повагою. — Втім, він каже, що перетворення відбувається легше, — додав він, — коли кров тече по тілу повільно.

Він поглянув на чорну дорогу; я збагнула, що тема закрита.

— А Еммет, Розалія?

— Наступною у родині з’явилася Розалія. Тільки набагато пізніше я збагнув, що Карлайл сподівався — вона стане для мене тим, чим була для нього Есме. Він турбувався про мене, — закотив Едвард очі. — Та я завжди бачив у ній лише сестру. За два роки вона відшукала Еммета. Ми тоді мешкали біля Аппалачів, вона натрапила на Еммета на полюванні, коли його збирався прикінчити ведмідь. Вона віднесла його до Карлайла, подолала понад сотню миль, бо боялася, що сама не зможе це зробити. Лише тепер я починаю розуміти, наскільки важкою була для неї та подорож, — він багатозначно зиркнув на мене, підняв наші досі переплетені руки й погладив мою щоку зовнішнім боком долоні.

— Але вона впоралася, — підбадьорливо сказала я, відводячи погляд від нестерпної краси Едвардових очей.

— Так, — прошепотів він. — Вона побачила у його обличчі те, що додало їй сили. Відтоді вони разом. Інколи вони живуть окремо від нас, як подружня пара. Та що молодшими ми прикидаємося, то довше можемо залишатися на одному місці. Форкс ідеальний для нас, тому ми всі вступили до старшої школи, — він засміявся. — Гадаю, через пару років нам знову доведеться справляти їхнє весілля.

— Аліса, Джаспер?

— Аліса та Джаспер — справжні унікуми. Обоє розвинули «совість» — так ми це називаємо — без сторонньої допомоги.

Джаспер належав до іншої родини, зовсім не схожої на нашу. Ним оволодів відчай, він став мандрувати на самоті. Аліса знайшла його. Як і у мене, у неї є певні здібності понад звичайні вміння нашого біологічного виду.

— Справді? — захоплено перебила я. — А казав, ти — єдиний, хто вміє читати людські думки.

— Це правда. Її дар інший. Вона бачить речі — те, що може статися, те, що наближається. Та все дуже суб’єктивно. Майбутнє — не висічений у камені барельєф. Воно може змінитися.

Коли він сказав це, його щелепа напружилася, він кинув у мій бік блискавичний погляд. Втім, не заприсяглася б, що мені не здалося.

— Що вона бачить?

— Вона побачила Джаспера. Аліса знала, що він її шукає, ще до того, як він сам це усвідомив. Вона побачила Карлайла і нашу родину, вони з Джаспером разом вирушили на пошуки. Вона найтонше відчуває не-мертвих. Наприклад, завжди бачить, коли неподалік з’являється інша група представників нашого виду. Бачить загрозу, яку вони можуть принести.

— А… таких як ви — багато? — здивувалась я. Скільки їх непомітно живе між нами?

— Ні, не дуже. Та більшість не затримуються надовго на одному місці. Тільки ті з нас, хто, як моя родина, відмовився від полювання на вас, людей, — хитруватий погляд у мій бік, — можуть жити поруч із людьми бодай якийсь час. Ми зустріли тільки одну родину, схожу на нашу, в маленькому селищі на Алясці. Певний час ми жили разом, та коли нас забагато, ми стаємо занадто помітними. Ті з нас, хто живе… по-іншому, тяжіють до об’єднання.

— А решта?

— В переважній більшості кочують. Усі ми спробували цей шлях. Із часом набридає, як і все на світі. Та час від часу ми випадково натрапляємо на інших. Більшість наших полюбляють північ.

— Чому так?

Наразі ми припаркувалися перед домом, Едвард вимкнув двигун. Довкола — тихо і темно, на небі немає місяця. Світло на ґанку не горить, отже, тато ще не повернувся.

— Ти уважно дивилася на мене сьогодні по обіді? — піддражнив він. — Як гадаєш, я можу просто прогулятися вулицею, не створюючи загрози для безпеки дорожнього руху? Тому ми й обрали півострів Олімпік, де кількість сонячних днів на рік ледве чи не найменша у світі. Приємно, знаєш, мати змогу виходити на люди вдень. Ти не уявляєш, наскільки за вісімдесят років стомлюєшся від вічної ночі.

— То ось звідки виникають легенди?

— Напевно.

— А Аліса походить з іншої родини, як Джаспер?

— Ні, тут криється таємниця. Аліса абсолютно не пам’ятає людського життя. Не знає, хто її створив. Вона прокинулася на самоті. Хто б не створив її, він забрався геть. Ніхто з нас не розуміє, чому чи як він міг так учинити. Якби не її дар, якби вона не побачила Джаспера та Карлайла, не дізналася, що колись стане однією з нас, вона, швидше за все, перетворилася б на некеровану дикунку.

Та к багато треба обмізкувати, так багато запитати! Та, на превеликий сором, раптом озвався мій шлунок. Мене настільки захопили сьогоднішні розмови й події, що я не помітила, як зголодніла. Я усвідомила, що вмираю з голоду.

— Вибач, я не даю тобі повечеряти.

— Нічого страшного, правда.

— Я раніше не проводив багато часу з тими, кому потрібна людська їжа. Я забув.

— Я не хочу розлучатися з тобою.

У темряві говорити було легше, хоча й голос обов’язково зрадить мені, викаже безнадійне захоплення.

— А я не можу зайти до тебе? — запитав Едвард.

— А ти хочеш? — було понад мої сили уявити, як це богоподібне створіння сидить на вичовганому татовому стільці на кухні.

— Звичайно, якщо ти не проти.

Я почула, як зачиняються дверцята; наступної миті він стояв поруч і відчиняв двері для мене.

— Дуже людський учинок, — зробила я комплімент.

— У мені відроджуються людські звички.

Він тихо йшов поруч у темряві, мені постійно доводилося крадькома косити очима, щоб переконатися, що він нікуди не зник. Вночі він мав набагато природніший вигляд. Блідий, нереально вродливий, та принаймні не фантастична сяюча істота, якою він був по обіді під сонячним промінням.

Він першим дістався до дверей і відчинив їх для мене. Я завмерла на півдорозі.

— Двері були незамкнені?

— Замкнені, я скористався ключем із-під карниза.

Я зайшла всередину, ввімкнула на ґанку світло й обернулася, щоб запитально поглянути на Едварда. Не скажу точно, чи користувалась я коли-небудь ключем у його присутності.

— Мене цікавить усе, пов’язане з тобою.

— Ти шпигував за мною? — чесно кажучи, мені не вдалося заговорити достатньо обурено. Завадило потішене самолюбство.

Він не збирався каятися.

— Чим іще мені зайнятися вночі?

Я вирішила поки що закрити тему й попрямувала по коридору до кухні. Едварду дорогу вказувати було не потрібно, він опинився там раніше за мене й сів на стілець, на якому я намагалася його уявити. Його врода осяяла кухню. Перш ніж я змогла відвести погляд, минула не одна мить.

Я зосередилася на приготуванні вечері. Дістала з холодильника вчорашню лазанью, поклала її на тарілку, поставила тарілку в мікрохвильову піч. Та запрацювала, заповнюючи кухню запахом помідорів та материнки. Я заговорила, не відриваючи очей від тарілки в печі.

— І як часто? — спокійно поцікавилась я.

— Гм? — схоже, Едвардові думки літали десь далеко, я відірвала його.

Я й далі не оберталася до нього.

— Як часто ти приходив сюди?

— Майже щоночі. Я аж захиталася від подиву.

— Навіщо?

— За тобою цікаво спостерігати уві сні, — прозаїчно заявив він. — Ти балакаєш.

— Ні! — я хапнула ротом повітря, відчувши, як пашить обличчя від підборіддя до чола. Схопилася за кухонний стіл, щоб не впасти. Звичайно, я знала, що розмовляю уві сні; мама частенько дражнила мене цим. Одначе ніколи б не подумала, що доведеться турбуватися про це тут, у Форксі.

Едвардове обличчя миттєво спохмурніло.

— Ти сердишся на мене?

— Залежно від обставин! — я почувалася й говорила так, наче пробігла кілометр кросу.

Едвард чекав.

— Яких обставин? — поквапив мене він.

— Що саме ти почув! — заявила я.

За секунду він беззвучно опинився поруч, ніжно взяв мої руки у свої.

— Не засмучуйся! — благально сказав він. Нахилив обличчя, щоб воно опинилося на рівні моїх очей, не дозволив відвести погляд.

Я знітилася й спробувала дивитися вбік.

— Ти сумуєш за мамою, — пошепотів він. — Хвилюєшся, як вона там без тебе. Коли падає дощ, його шум не дає тобі заснути. Раніше ти багато говорила про дім, останнім часом менше. Одного разу ти сказала: «Забагато зелені», — він м’яко засміявся, прагнучи, як я зауважила, не образити мене.

— Що ще? — наполягла я. Він здогадався, на що я натякаю.

— Ти промовляла моє ім’я, — визнав він. Я зітхнула: повна поразка.

— Часто?

— Що для тебе, власне, «часто»?

— О ні! — повісила я голову. Він притиснув мене до грудей, ніжно, природно.

— Не гризи себе, — пошепотів у вухо. — Якби я міг бачити сни, ти була б у кожному з них. І я б цього не соромився.

Тут ми почули шурхіт шин на під’їзній доріжці, побачили, як фари вдарили у вікна, потягнулися до нас крізь вітальню. Я заціпеніла в Едвардових обіймах.

— Твій батько буде не проти, що я тут? — запитав він.

— Навіть не знаю… — швидко намагалась я обмізкувати ситуацію.

— Тоді краще іншим разом… Мить — і я сама в кухні.

— Едварде! — зашипіла я.

Почувся тихенький смішок, потім запанувала абсолютна тиша.

Батьків ключ повернувся у замку.

— Белло? — покликав він. Раніше це мене дратувало: хто б іще міг бути в будинку? Виявляється, підозри Чарлі не такі й безпідставні.

— Я тут, — сподіваюся, він не почує, що я ледве стримую істеричний регіт. Поки він прямував до кухні, я хутко витягнула вечерю з мікрохвильовки й сіла за стіл. Після дня у товаристві Едварда кроки Чарлі здавалися занадто гучними.

— Можеш і мені придумати щось попоїсти? Я вмираю від утоми, — він наступив на закаблуки, щоб зняти черевики, тримаючись за спинку Едвардового стільця.

Я забрала тарілку з собою й жадібно винищувала її вміст, лаштуючи вечерю батькові. У роті запекло, я налила дві склянки молока. Поки грілася лазанья, я залпом випила свою склянку, щоб загасити вогонь. Коли я ставила її, помітила, як гойдається молоко, й збагнула, що у мене тремтять руки. Чарлі вмостився на стільці; контраст між ним і попереднім гостем був разючий до кумедного.

— Дякую, — сказав він, коли я поставила перед ним лазанью.

— Як минув день? — поцікавилась я. Слова стрибали, як перелякані вівці; я вмирала від бажання чимшвидше втекти до своєї кімнати.

— Добре. Клювало нормально… А ти як? Зробила все, що планувала?

— Не зовсім — погода занадто класна, щоб сидіти в хаті. Я відправила до рота ще один велетенський шматок.

— День видався чудовий, — погодився Чарлі. Це ще м’яко сказано, подумала я.

Закінчивши лазанью, я налила другу склянку молока й, сьорбаючи, висушила її до дна.

Чарлі здивував мене спостережливістю.

— Кудись поспішаєш?

— Ой, я так стомилася. Хочу раніше лягти спати.

— Ти якась напружена, — зауважив він. Чому, ну чому саме сьогодні він вирішив виявити таку увагу до мене?

— Хіба? — все, на що я спромоглася у відповідь. Я похапцем помила тарілки у раковині й перевернула їх на рушник, щоб сушилися.

— Сьогодні субота, — замислено видав Чарлі. Я промовчала.

— У тебе немає планів на вечір? — раптом поцікавився він.

— Ні, тату, я мрію лише добряче виспатися.

— Жоден хлопець у місті тобі не сподобався? — його мучили підозри, та він силкувався говорити товариськи.

— Ні, жоден хлопець досі не припав мені до душі. Я старанно намагалася не акцентувати увагу на слові «хлопець», щоб бути чесною із Чарлі.

— Я думав, може, Майк Ньютон… Ти казала, він такий дружній.

— Тату, ми — друзі, не більше.

— Ну, в будь-якому разі тут немає гідних тебе кавалерів. Зачекай, поки вступиш до коледжу, там знайдеш собі когось.

Кожен батько мріє, щоб донька залишила дім до того, як почнуть грати гормони.

— Я цілком із тобою згодна, — визнала я, прямуючи сходами нагору.

— Добраніч, сонечко, — почулося навздогін. Зуб даю, він пильнуватиме ввесь вечір, очікуючи, що я спробую таємно вислизнути з будинку.

— До зустрічі вранці, тату. До зустрічі опівночі, коли ти зазирнеш у мою кімнату, щоб перевірити, чи я на місці.

Я намагалася повільно й стомлено човгати ногами, підіймаючись до себе. Гучно грюкнула дверима, щоб Чарлі почув, і миттю кинулася навшпиньках до вікна. Мої очі уважно вивчали темряву і непроглядно чорні тіні дерев.

— Едварде? — прошепотіла я, почуваючись повною дурепою.

— Так? — почувся позаду тихий сміх.

Я захиталася, від подиву схопившись рукою за горло. Він, широко посміхаючись, розкинувся на моєму ліжку, руки під головою, ноги звисають вниз — просто втілення безтурботності.

— Ой! — видихнула я, слабко осідаючи на підлогу.

— Вибач, — він щосили стиснув губи, намагаючись приховати задоволення.

— Дай мені хвилинку, щоб угамувати серце.

Він підвівся повільно, щоб знову не налякати мене. Нахилився вперед, простягнув довгі руки, щоб підхопити мене за плечі, наче маля, яке щойно почало ходити. Посадив на ліжко поруч із собою.

— Чому б тобі тим часом не посидіти зі мною, — запропонував він, поклавши холодну руку на мою. — Як серце?

— Це ти скажи — я впевнена, ти чуєш його краще, ніж я. Я відчула, як від його неголосного сміху затрусилося ліжко.

Якийсь час ми сиділи мовчки, слухаючи, як заспокоюється моє серцебиття. Я думала про те, що Едвард тут, у моїй кімнаті, коли батько вдома.

— Можна мені хвилинку зайнятися людськими справами? — запитала я.

— Звичайно, — Едвард граційно махнув рукою, вказуючи, що я отримала дозвіл.

— Сиди тут, — сказала я, намагаючись говорити суворо.

— Так, мем, — він демонстративно завмер як статуя на краю ліжка.

Я підскочила, схопивши піжаму, що валялася на підлозі, та косметичку з банними причандалями, яка лежала на столі. Залишила світло вимкненим і вислизнула, зачинивши двері.

До мене долинав звук телевізора, що працював у залі внизу. Я доволі голосно грюкнула дверима, щоб Чарлі не здумав підійматися нагору й турбувати мене.

Я збиралася зробити все швидко. Енергійно почистила зуби, намагаючись виконати процедуру водночас хутко та якісно, видаливши всі залишки лазаньї. Та гарячий душ не належить до речей, що товаришують із поспіхом. Він розслабив м’язи у спині, заспокоїв пульс. Звичний запах шампуню змусив почуватися так, наче нічого у моєму житті не змінилося з сьогоднішнього ранку. Я намагалася не думати про те, що Едвард сидить і чекає на мене у кімнаті, бо в іншому разі доведеться заново заспокоюватися. Врешті-решт настала мить, коли зволікати було далі нікуди. Я вимкнула воду й відразу кинулась витиратися, знову охоплена нетерпінням. Натягнула не зовсім цілу футболку та сірі спортивні штани. Запізно шкодувати, що я не привезла подаровану мамою на позаминулий день народження шовкову дизайнерську піжаму. Вона досі лежить десь у комоді вдома, я навіть не відірвала етикетки.

Я ще раз витерла волосся рушником, потім хутко продерла його щіткою. Жбурнула рушник у корзину, щітку й зубну пасту — у косметичку. Метнулася вниз, щоб Чарлі побачив мене у піжамі з мокрим волоссям.

— На добраніч, тату!

— На добраніч, Белло! — його не на жарт здивував мій вигляд. Можливо, він таки не припреться вночі перевіряти мене.

Перестрибуючи через дві сходинки та намагаючись при цьому рухатись якомога тихіше, я залетіла у кімнату, щільно зачинивши по собі двері.

Едвард не поворухнувся навіть на волосину, висічений з каменю Адоніс, що завмер на вицвілій ковдрі. Я посміхнулася, а Едвардові губи сіпнулися. Статуя ожила.

Очі оцінююче пробіглися по мені, не пропустивши вологого волосся й подертої футболки. Одна брова злетіла вгору.

— Мило. Я скривилася.

— Справді, тобі личить.

— Дякую, — прошепотіла я. Вмостилася поруч з Едвардом, сівши по-турецькому, і втупилася у стики на дерев’яній підлозі.

— І навіщо маскарад?

— Чарлі думає, що вночі я збираюся вислизнути з дому.

— О, — замислено відповів він. — Чому? — ніби він не знає, що робиться у голові Чарлі краще, ніж я можу собі уявити.

— Вочевидь, я мала занадто збуджений вигляд. Він узяв мене за підборіддя, пильно вивчив обличчя.

— Власне, ти маєш розгарячілий вигляд.

Він повільно схилив до мене голову, притуливши холодну щоку до моєї шкіри. Я завмерла, не рухаючись.

— М-м-м… — прошепотів він.

Відчуваючи його доторк, неймовірно важко було сформулювати змістовне запитання. Минула хвилина, перш ніж я змогла зібрати думки докупи й почати.

— Здається, що… тобі зараз набагато легше бути поруч зі мною.

— Тобі так здається? — пробурмотів він. Його ніс ковзнув по моєму підборіддю, ближче до вуха. Я відчула, як рука, легша за крильце метелика, відкинула назад моє вологе волосся, щоб вуста змогли торкнутися западинки за вухом.

— Набагато, набагато легше, — сказала я, намагаючись видихнути.

— М-м-м.

— Тому мені стало цікаво… — знову почала я, та Едвадові пальці ніжно блукали моєю ключицею, і я збилася з думки.

— Так? — видихнув він.

— Чому так? — мій голос затремтів, змусивши мене зніяковіти — Як ти гадаєш?

Я відчула вібрування його дихання на шиї. Він розсміявся.

— Сила духу. Я відхилилася. Коли я поворухнулася, він завмер — я більше не чула його дихання.

Якусь мить ми сторожко поїдали одне одного очима; потім, коли Едвардова напружена щелепа поступово розслабилася, на обличчі з’явився спантеличений вираз.

— Я зробив щось не так?

— Ні, якраз навпаки. Я божеволію від тебе, — пояснила я. На хвильку він поринув у роздуми над почутим; коли заговорив, стало ясно, що він задоволений.

— Справді? — тріумфальна усмішка поступово освітила обличчя.

— Ти очікував на бурхливі оплески? — саркастично поцікавилась я.

Він вишкірився.

— Я просто приємно здивований, — пояснив він. — За останні сто з гаком років, — піддражнив він, — я не уявляв нічого подібного. Не вірив, що одного дня знайду ту, котру кохатиму… по-іншому, ніж братів і сестер. А тут я дізнаюся, що хоча це нове для мене, мені добре вдається… бути з тобою…

— Тобі все вдається добре, — підкреслила я.

Він знизав плечима, припускаючи таку вірогідність. Ми обоє тихенько розсміялися.

— Але чому це так легко зараз? — наполягала я. — Сьогодні по обіді…

— Це не легко, — зітхнув він. — Сьогодні по обіді я ще… не вирішив до кінця. Вибач, мені немає прощення за таку поведінку.

— Є, — не погодилась я.

— Спасибі тобі! — усміхнувся він. — Бачиш, — вів Едвард далі, опустивши очі, — я не був упевнений, чи стане мені сили… — він узяв мою руку і ніжно притиснув її до обличчя. — Тому, доки існувала можливість, що я… втрачу контроль, — вдихнув він запах мого зап’ястку, — я був… не зовсім безпечним для тебе. До того як я остаточно вирішив, що достатньо сильний, що немає жодної, найменшої можливості, що я коли-небудь… що я зміг би…

Ніколи раніше не бачила, щоб слова давалися йому настільки важко. Це було… так по-людському.

— Отже, зараз немає жодного шансу?

— Сила духу, — повторив він, посміхаючись. Зуби спалахнули у темряві білим сяйвом.

— Це виявилося нескладно, — сказала я.

Едвард відкинув голову назад і засміявся, майже пошепки, але нестримно.

— Нескладно для тебе! — виправив він, торкаючись мого носа кінчиком пальця.

Зненацька обличчя різко набуло серйозного виразу.

— Я намагаюся, — прошепотів Едвард повним страждання голосом. — Якщо це стане… занадто, я майже впевнений, що зможу просто піти.

Я насупилася. Мені не подобаються розмови про розлуку.

— Завтра буде важче, — вів далі він. — Цілий день я насолоджувався твоїм запахом, тому став частково нечутливим до нього. Якщо я залишу тебе бодай на невеликий відрізок часу, доведеться звикати заново. Ну, може, не зовсім заново, гадаю, але все ж…

— Тоді не йди від мене, — відповіла я, не в змозі приховати палке бажання у голосі.

— Це мене влаштовує, — погодився Едвард; обличчя розслабилося, на ньому розцвіла привітна усмішка. — Вдягай кайдани — я твій в’язень, — та говорячи це, він як наручниками оповив мої зап’ястки своїми довгими пальцями. Засміявся тихим мелодійним сміхом. За сьогоднішній вечір він сміявся більше, ніж за ввесь попередній час, коли я мала можливість спостерігати за ним.

— Ти здаєшся… оптимістичнішим, ніж зазвичай, — зауважила я. — Раніше не помічала за тобою такого.

— Хіба не так має бути? — посміхнувся він. — Чари першого кохання і таке інше. Хіба не неймовірна відмінність між тим, коли про щось читаєш, бачиш на картинах — і коли це відбувається з тобою?

— Справді неймовірна, — погодилась я. — Набагато більша, ніж я уявляла.

— Наприклад, — наразі слова швидко злітали з Едвардових уст, доводилося не ловити ґав, щоб їх розібрати, — ревнощі. Я сотні тисяч разів читав про це, бачив, як зображають ревнощі актори у тисячах різних п’єс та фільмів. Я вважав, що досить чітко розумію, що це таке. Але власне почуття вразило мене… — скривився він. — Пам’ятаєш день, коли Майк запросив тебе на бал? Я кивнула, хоча той день запам’ятався мені з іншої причини.

— Тоді ти знову почав говорити зі мною.

— Мене приголомшив спалах обурення, майже люті, котрий я відчув тої миті. Спершу я навіть не збагнув, що це. Я більше, ніж зазвичай, казився від того, що не можу почути твої думки й дізнатися, чому ти йому відмовила. Ти вчинила так тільки заради подруги? Чи тут криється ще щось? Я знав, що так чи інак не маю права цим перейматися. Я намагався не думати про це… А потім хлопці вишикувалися у чергу, — хихотнув Едвард. Я сердито зиркнула на нього в темряві. — Я чекав, начебто безпідставно згораючи від нетерпіння почути, щo ти їм скажеш, від нетерпіння побачити твій вираз. Я не міг не відчути полегшення, угледівши твоє роздратоване обличчя. Та я не був упевнений.

Тоді я вперше прийшов сюди. Всю ніч, поки ти спала, я відчайдушно боровся з собою, розриваючись між двома абсолютно протилежними бажаннями — тим, що, я знав, було правильним, моральним, етичним, — і тим, чого я хотів понад усе на світі. Я усвідомлював, що коли продовжуватиму не помічати тебе, як повинен, або коли зникну з міста на кілька років, поки ти не поїдеш звідси, одного дня ти скажеш «так» Майкові або комусь дуже схожому на нього. Я лютував на саму думку про це.

А потім, — прошепотів Едвард, — ти вимовила уві сні моє ім’я. Ти говорила так чітко, що я спершу подумав, ніби ти прокинулась. Але ти неспокійно перевернулася, знову пробурмотіла моє ім’я, зітхнула. Почуття, що запульсувало в мені тої секунди, позбавило мене мужності, вразило до глибини душі. Я зрозумів, що більше не зможу ігнорувати тебе, — на мить він замовк, вочевидь, дослухаючись до того, як раптом неспокійно забилося моє серце. — Але ревнощі… ревнощі — дивна штука. Набагато могутніша, ніж я вважав дотепер. І нелогічна! Щойно, коли Чарлі запитав тебе про того недомірка Майкла Ньютона… — Едвард розлючено похитав головою.

— Я б мала здогадатися, що ти підслуховуватимеш, — простогнала я.

— Звісно.

— Ні, серйозно, ти приревнував мене до Майка?

— Я новачок у цьому; завдяки тобі людські почуття воскресають у мені, вони тим сильніше болять, що новішими є.

— Але чесно, — піддражнила я, — ти переймаєшся через Майка після того, як мені довелося вислухати, що Розалія — Розалія, втілення ідеальної краси! — Розалія призначалася для тебе! Еммет не Еммет, як я можу конкурувати з нею?

— Вона тобі не суперниця, — зблиснули Едвардові зуби. Він узяв мої захоплені ним-таки руки і завів собі за спину, притиснувши мене до грудей. Я завмерла якомога нерухоміше, намагаючись навіть дихати беззвучно.

— Я знаю, що я їй не суперниця, — видихнула я на холодну шкіру. — У тім і біда.

— Звичайно, Розалія по-своєму гарна, та навіть якби вона не була мені як сестра, якби вони з Емметом не належали одне одному, вона ніколи не мала б одної десятої, ні, одної сотої тої привабливості, якою для мене володієш ти, — зараз Едвард говорив серйозно, замислено. — Майже дев’яносто років я вештався між своїми та між людьми… і ввесь час гадав, що я довершений у своїй самотності, не усвідомлюючи, чого шукаю. І не знаходив нічого, тому що ти не встигла народитися.

— Нечесно якось виходить, — прошепотіла я. Моє обличчя спочивало на його грудях, я слухала його дихання. — Мені не довелося чекати. Чому я маю так легко отримати бажане?

— Ти маєш рацію, — весело погодився він. — Точно, я повинен зробити це важчим для тебе. Він розтиснув руку, звільнивши мій зап’ясток лише для того, щоб дбайливо заграбастати його другою рукою. М’яко провів долонею по вологому волоссю від маківки до талії. — Тобі всього-на-всього доводиться ризикувати життям щосекунди, котру ти проводиш поруч зі мною, — звісно, цього замало. Тобі всього лиш доводиться іти проти своєї природи, проти людства… ну, чого це варте?

— Дуже мало — я не почуваюсь обділеною.

— Поки що, — у голосі його раптом забриніла давня печаль. Я зробила спробу відсунутися, щоб поглянути на його обличчя, та його руки тримали мої долоні міцніше за будь-які кайдани.

— Що… — почала я запитувати, коли його тіло напружилося. Я завмерла, він зненацька відпустив мої руки і зник. Я ледве не впала долілиць.

— Лежи на місці, — прошепотів він. Я не розуміла, звідки конкретно долинає у темряві голос.

Я закотилася під ковдру, скрутившись калачиком, як завжди сплю. Почула, як зі скрипом прочинилися двері й Чарлі крадькома заповз у кімнату, щоб перевірити, чи є я там, де маю бути. Я дихала спокійно й навмисно гучно.

Хвилина тягнулася невимовно довго. Я дослухалася, не впевнена, чи зачинилися двері. Потім мене під ковдрою обвила холодна Едвардова рука, вуста притулилися до вушка.

— Ти — жахлива актриса. Я б сказав, що ця кар’єрна стежка не для тебе.

— Прокляття! — пробурмотіла я. Серце ледве не розірвалося у грудях.

Едвард почав наспівувати незнайому мелодію. Схоже було на колискову. Він замовк.

— Заколисати тебе піснею?

— Ага! — розсміялась я. — Наче я зможу заснути, коли ти поруч!

— А раніше чудово спала, — нагадав він.

— Я не знала, що ти сидиш у моїй кімнаті, — холодно відказала я.

— Отже, якщо ти не хочеш спати… — почав він, не звернувши уваги на мій тон. У мене перехопило подих.

— Якщо я не хочу спати…? Едвард хихотнув.

— Що ти хочеш робити в такому разі? Так зразу й не скажеш.

— Я не знаю, — нарешті відповіла я.

— Скажеш, коли вирішиш.

Я відчула холодне дихання на шиї, відчула, як Едвардів ніс ковзає по моєму підборіддю, вдихаючи його аромат.

— Я гадала, ти став нечутливим до мого запаху.

— Якщо я можу втриматися від того, щоб випити вино, це не означає, що я не здатен оцінити його букет, — прошепотів він. — Ти пахнеш як квітка, як лаванда… чи фрезія, — додав він. — У мене течуть слинки.

— Так, коли хтось не каже мені, як смачно я пахну, у мене невдалий день.

Він розсміявся, потім зітхнув.

— Я вирішила, чим хочу зайнятися, — сказала я йому. — Хочу більше дізнатися про тебе.

— Запитуй, що заманеться. Я просіяла запитання в пошуках найважливішого.

— Чому ви це робите? — сказала я. — Досі не розумію, як ви можете так важко працювати над собою, щоб опиратися… своїй природі. Будь ласка, зрозумій правильно, я рада, що ти такий, як є. Просто не бачу, що змушує вас так чинити.

Перш ніж відповісти, Едвард завагався.

— Це хороше запитання, ти не перша, хто ставить його. Решта — переважна більшість представників нашого виду, які цілком задоволені своєю долею, — теж дивуються з нашого способу життя. Але бачиш… тільки тому, що ми… зазнали певного перетворення… не означає, що ми не здатні піднятися вище, вийти за межі приречення, якого жоден із нас свідомо не бажав. Не означає, що ми не можемо спробувати зберегти якнайбільше істинно людських рис.

Я лежала не рухаючись, охоплена благоговійним мовчанням.

— Ти спиш? — прошепотів Едвард за кілька хвилин.

— Ні.

— Це все, що ти хотіла знати?

— Ні! — закотила я очі. — Не зовсім.

— Що ще тобі цікаво?

— Чому ти можеш читати думки, чому тільки ти? Аліса бачить майбутнє… Як таке виходить?

У темряві я відчула, як він знизав плечима.

— Ми не знаємо напевно. У Карлайла є теорія — він уважає, що ми успадковуємо найсильнішу рису характеру з людського життя у наступне, де вона посилюється — як і наш розум та чуття. Він думає, що я, швидше за все, дуже тонко відчував думки людей навколо. А Аліса мала розвинений дар передчуття.

— А що отримали у спадок від людського життя Карлайл та інші?

— Карлайл успадкував здатність співчувати. Есме — вміння любити до нестями. Еммет успадкував могутність, Розалія — силу волі. Або баранячу впертість, дивлячись як сказати, — хихотнув він. — Джаспер — дуже впливовий. У першому житті він був доволі харизматичним, здатним впливати на людей навколо так, що вони приставали на його точку зору. Тепер він може маніпулювати людськими емоціями — заспокоїти цілу кімнату розлючених людей, чи, наприклад, навпаки — викликати збудження у апатичного натовпу. Це — винятковий дар.

Я виважувала неймовірні факти, котрі описував Едвард, намагаючись їх перетравити. Він терпляче чекав, доки я думала.

— Коли все почалося? Я маю на увазі, Карлайл створив тебе, але раніше хтось мав створити його, і так далі…

— Гаразд, а ти звідки походиш? Еволюція? Боже творіння? Хіба ми не могли еволюціонувати, як інші види, як хижаки та здобич? Чи коли ти не віриш, що світ міг виникнути сам по собі, у чому я теж сумніваюся, невже так важко повірити, що сила, котра створила ніжну скалярію та акулу, дитинча тюленя і кита-вбивцю, могла одночасно створити наші види?

— Скажи мені прямо — я дитинча тюленя, правильно?

— Правильно, — він засміявся, щось торкнулося мого волосся — губи?!

Мені хотілося обернутися до Едварда, подивитися, чи справді вуста торкаються мого волосся. Та я повинна добре поводитися; не хочу робити його життя важчим, ніж воно є.

— Ти вже засинаєш? — поцікавився він, перериваючи короткочасну тишу. — Чи у тебе є ще запитання?

— Мільйон-два знайдеться.

— У нас буде завтра, і позавтра, і післяпозавтра… — нагадав він. Я посміхнулася, його слова викликали ейфорію.

— Ти точно не розчинишся у повітрі вранці? — прагнула я розставити крапки над «і». — Врешті-решт ти — міфічна істота.

— Я тебе не покину, — у голосі була тверда обіцянка.

— Тоді останнє запитання на сьогодні… — я почервоніла. Темрява мені не помічниця — я певна, Едвард відчув раптовий приплив крові до шкіри.

— Яке?

— Ні, забудь. Я передумала.

— Белло, ти можеш запитати мене про що завгодно. Я промовчала, він застогнав.

— Я постійно налаштовую себе, що з часом нездатність чути твої думки дратуватиме мене менше. Натомість це стає гірше й гірше.

— Я рада, що ти не читаєш моїх думок. Досить того, що ти підслуховуєш, коли я балакаю уві сні.

— Будь ласка, — його голос був такий переконливий, просто неможливо опиратися. Я похитала головою.

— Якщо ти не скажеш мені, я припущу щось набагато гірше, ніж є насправді, — зловісно пригрозив Едвард. — Прошу тебе, — знову благальний тон.

— Ну… — почала я, радіючи, що він не бачить мого обличчя.

— Так.

— Ти сказав, що Розалія з Емметом незабаром одружаться… Їхній шлюб… такий… як і людський шлюб?

Він щиро розреготався, нарешті зрозумівши, у чому справа.

— Ось ти до чого хилиш! Я завовтузилася, не в змозі відповісти.

— Так, гадаю, їхній шлюб не дуже відрізняється від людського, — сказав він. — Я казав, що більшість людських бажань нікуди не зникають, просто їх витісняють сильніші бажання.

— О, — все, на що я спромоглася.

— Твоя цікавість мала щось на меті?

— Ну, мені хотілося знати… ти і я… колись…

Едвард одразу посерйознішав — це підказало мені раптове скам’яніння його тіла. Я завмерла, інстинктивно реагуючи на його дії.

— Не думаю, що… що… що це можливо для нас.

— Тому що для тебе було б дуже важко бути зі мною так… близько?

— Звичайно, це проблема. Та я мав на увазі дещо інше. Справа в тому, що ти така ніжна, така тендітна! Коли ми поруч, я щомиті маю стежити за собою, щоб не нашкодити тобі. Я досить легко можу тебе вбити, Белло, просто з необережності, — голос його перетворився на м’яке муркотіння. Крижана долоня посунулася і спочила на моїй щоці. — Якби я повівся нестримано… якби бодай на секунду розслабився, то міг би простягнути руку, щоб доторкнутися до твого обличчя, — і ненавмисно проломити тобі череп. Ти не усвідомлюєш, яка ти неймовірно крихка. Я ніколи, нізащо не зможу дозволити собі втратити контроль у будь-якому сенсі, коли ти поруч.

Він очікував на відповідь. Моє мовчання змусило його виявити нетерпіння.

— Я налякав тебе? — запитав він. Я зачекала ще хвильку, щоб сказати правду.

— Ні. Зі мною все гаразд. Здається, він на мить поринув у роздуми.

— Втім, знаєш, мені цікаво, — сказав він не таким серйозним голосом. — Ти коли-небудь…? — не договорив він, пропонуючи мені самій здогадатися кінець речення.

— Звісно, ні! — зашарілась я. — Казала ж я тобі, що ніколи не почувала нічого такого, навіть приблизно!

— Я знаю. Просто я також знаю думки інших людей. Мені відомо, що кохання й бажання не завжди ходять поруч.

— Для мене — завжди. Втім, так чи інак, раніше я не знала їх, — зітхнула я.

— Приємно чути. Принаймні у нас є хоч щось спільне, — судячи з голосу, Едвард був задоволений.

— Твої людські інстинкти… — почала я. Він чекав. — Ну, я тебе взагалі приваблюю — ти розумієш як?

Він засміявся і ніжно скуйовдив моє наразі майже сухе волосся.

— Можливо, я — не людина, але я — мужчина, — запевнив він.

Я мимоволі позіхнула.

— Я відповів на запитання, тепер ти повинна спати, — наполіг він.

— Не впевнена, що зможу.

— Хочеш, щоб я пішов?

— Ні! — голосно вигукнула я.

Він засміявся, потім почав наспівувати ту саму невідому колискову; голос архангела ніжно заколисував мене.

Стомленіша, ніж гадала, виснажена довгим днем, наповненим раніше не відомим мені розумовим та емоційним напруженням, я провалилася у сон в Едвардових холодних обіймах.


Розділ 15

Каллени


Врешті-решт мене збудило м’яке приглушене світло наступного хмарного дня. Я лежала, затуливши очі руками, почуваючись слабкою і задерев’янілою. Сон, який я відчайдушно намагалася пригадати, голосно грюкав у мізки. Я застогнала і перекотилася на бік, сподіваючись заснути далі. А потім попередній день нестримним потоком ввірвався у свідомість.

— Ой! — швидко підскочила я, аж у голові запаморочилося.

— У тебе на голові копиця сіна… та мені подобається, — почувся незворушний голос з крісла-гойдалки у кутку.

— Едварде! Ти залишився! — до нестями зраділа я і, не обтяжуючись зайвими роздумами, метнулася через усю кімнату, щоб упасти йому на коліна. За мить думки наздогнали дії — я завмерла, приголомшена власним неконтрольованим ентузіазмом. Я втупилася в Едварда, злякавшись, що перетнула невидиму межу.

Він сміявся.

— Певна річ, — відповів він, здивований та, схоже, потішений такою реакцією. Руки гладили мою спину.

Я обережно поклала голову на його плече, вдихаючи аромат шкіри.

— Я була впевнена, що це лише сон.

— Ти б такого не вигадала, — вирішив познущатися він.

— Чарлі! — пригадала я, знову бездумно підстрибуючи й прямуючи до дверей.

— Він поїхав годину тому, можу додати, після того як заново під’єднав твій акумулятор. Визнаю, я розчарований. Невже цього достатньо, щоб зупинити тебе, коли ти налаштована серйозно?

Я замислилася, вклякнувши на місці. З одного боку страшенно хочеться повернутися до Едварда, з іншого — боюся, вранці з рота не зовсім приємно тхне.

— Зазвичай ти вранці моторніша, — зауважив він і розвів руки, запрошуючи повернутися. Відмовити майже було не можливо.

— Мені потрібна хвилька на людські справи, — визнала я.

— Я почекаю.

Я підстрибом помчала до ванни, не в змозі прояснити свої відчуття. Я — незнайомка для себе як усередині, так і зовні. Обличчя в дзеркалі належить практично іншій людині — занадто яскраві очі, гарячкові червоні цятки на вилицях. Почистивши зуби, я заходилася пригладжувати стерню на голові, яка, по ідеї, була моїм волоссям. Вмила обличчя холодною водою, спробувала нормалізувати дихання. Марно, звісно ж. Підтюпцем поквапилася назад у кімнату.

Хіба не диво, що Едвард досі там, чекає з розкритими обіймами? Він потягнувся до мене, моє серце затріпотіло, як пташка у клітці.

— З поверненням, — прошепотів він, ніжно оповиваючи мене руками.

Якийсь час він гойдав мене у тиші, доки я не звернула увагу, що він перевдягнувся, волосся акуратно розчесане.

— Ти мене залишав? — звинуватила я, торкаючись комірця свіжої сорочки.

— Навряд чи я міг би прийти сьогодні у тому, в чому приходив учора. Що б подумали сусіди?

Я закопилила губки.

— Ти міцно заснула. Я не проґавив нічого, — його очі заблищали. — Говорити ти почала звечора.

Я застогнала.

— Що ти чув? Вираз золотавих очей потеплішав.

— Ти сказала, що кохаєш мене.

— Наче ти раніше не знав, — нагадала я, ховаючи голову.

— Все одно приємно чути. Я вткнулася обличчям у його плече.

— Я кохаю тебе, — прошепотіла я.

— Ти — моє життя, — просто відповів він. Ми більше не потребували слів. Він гойдав нас у кріслі вперед-назад; тим часом у кімнаті розвиднилося.

— Пора снідати, — врешті-решт, як щось звичне, сказав він. Впевнена, хотів довести, що пам’ятає про людські слабкості.

Натомість я обома руками схопилася за горло й перелякано витріщилася на нього. Він отетерів від подиву.

— Попався! — тихенько загиготіла я. — А казав, що я погана акторка!

Едвард обурено насупився.

— Не смішно.

— Смішно-смішно, сам чудово знаєш, — я уважно поглянула у золотаві очі, щоб переконатися, що мені вибачили. Очевидячки, так.

— Мені перефразувати речення? — поцікавився він. — Людині пора снідати.

— Тоді так. Він перекинув мене через кам’яне плече, лагідно, але так швидко, що перехопило подих. Поніс униз сходами, я обурювалася, він не зважав. Випустив лише для того, щоб посадити на стілець.

Кухня, здається, ввібравши мій настрій, мала яскравий і радісний вигляд.

— Що на сніданок? — весело запитала я, на хвильку нокаутувавши Едварда.

— Ну, навіть не знаю. А що б ти хотіла? — на мармуровому чолі прорізалася зморшка.

Я вишкірилася, підстрибуючи з місця.

— Не переймайся, я сама потурбуюся про харч. Дивись, як полюю я.

Я знайшла упаковку пластівців і піалку. Налила молоко, взяла ложку, відчуваючи, що Едвард не зводить із мене очей. Поставила сніданок на стіл і завмерла.

— Тобі нічого не потрібно? — запитала я, не бажаючи видатися грубою.

Він закотив очі.

— Ти їж, Белло.

Я сіла за стіл, спостерігаючи за Едвардом і водночас відправляючи до рота першу ложку. Він пильно дивився на мене, вивчаючи кожен рух. Мені стало ніяково. Я хутко пережувала й заговорила, щоб відвернути його увагу.

— Які плани на сьогодні? — запитала я.

— М-м-м… — (Я помітила, що він ретельно добирає слова). — Як щодо знайомства з моєю родиною?

Я ледь не подавилася.

— Ти нарешті злякалася? — у голосі зазвучала надія.

— Так, — визнала я. Немає сенсу заперечувати, він бачить мої очі.

— Не хвилюйся, — самовпевнено вишкірився він. — Я захищу тебе.

— Я боюся не їх, — пояснила я. — Я боюся, що… не сподобаюсь їм. Хіба вони, скажімо так, не здивуються, що ти привів… когось як я… додому, щоб відрекомендувати їм? Вони знають, що я знаю про них?

— Ой, їм усе відомо. Знаєш, вони вчора билися об заклад, — він посміхався, та голос був різкий, — чи привезу я тебе назад, хоча не розумію, як можна закладатися проти Аліси. У будь-якому разі у нашій родині секретів немає. Це було б трохи складно, враховуючи мій хист читати думки, вміння Аліси бачити майбутнє…

— І здатність Джаспера, коли ти виливаєш йому душу, миттю підіймати тобі настрій…

— Ти уважно слухала, — схвально всміхнувся він.

— Час від часу я на це здатна, як кажуть, — скривилась я. — Аліса бачила, як я прийду до вас у гості?

Він відреагував дивно.

— Угу, — сказав він, знітившись, і відвернувся, щоб я не бачила його очей. Я заінтриговано втупилася в Едварда.

— Воно хоча б смачне? — запитав він, різко обернувшись, і заходився роздивлятися вміст тарілки, ніби глузуючи. — Чесно кажучи, на вигляд не дуже апетитно.

— Це, звісно, не розлючений гризлі… — пробурмотіла я, не звертаючи уваги на сердитий погляд. Хотіла б я знати, чому Едвард так відреагував на згадку про Алісу. Гублячись у здогадках, я не забувала швидко винищувати пластівці.

Він стояв посеред кухні, схожий на статую Адоніса, й відсторонено дивився у вікно у двір.

Потім перевів погляд на мене; на вустах розцвіла усмішка, від якої перехоплювало подих.

— Також гадаю, тобі варто відрекомендувати мене батькові.

— Він знає тебе, — нагадала я.

— Я маю на увазі, як твого хлопця.

Я підозріливо витріщилася на нього.

— Навіщо?

— Хіба це не обов’язково? — невинно поцікавився він.

— Я не знаю, — зізналась я. Мій досвід романтичних стосунків не давав достатньо матеріалу для узагальнень. Та й навряд чи звичайні правила застосовні до нас з Едвардом. — Знаєш, це не обов’язково. Я не очікую, що ти… Тобто, ти не повинен прикидатися через мене.

Він поблажливо посміхнувся.

— Я не прикидаюся.

Я підштовхнула залишки пластівців до краю тарілки, кусаючи губу.

— То ти збираєшся сказати Чарлі, що я твій хлопець, чи ні? — наполіг він.

— А ти — мій хлопець? — притлумила я внутрішнє бажання скулитися від думки, що Едвард, Чарлі й «хлопець» співіснуватимуть одночасно у часі та просторі.

— Мушу визнати, що слово «хлопець» щодо мене — досить умовна назва…

— У мене склалося враження, що ти, власне, щось більше, — зізналась я, втупившись у стіл.

— Ну, навіть не знаю, чи варто знайомити Чарлі з усіма кривавими подробицями, — Едвард потягнувся через стіл, щоб ніжно підняти моє підборіддя холодними пальцями. — Нам знадобиться пояснення, чому я проводжу тут багато часу. Не хочу, щоб шеф місцевого відділку Свон наклав на мене судову заборону.

— А ти проводитимеш? — запитала я, раптом розхвилювавшись. — Ти справді часто тут буватимеш?

— Тільки доки буду бажаним гостем, — запевнив Едвард.

— Я завжди бажатиму тебе, — попередила я. — Вічно.

Він повільно обійшов стіл, зупинився за десь за метр від мене, простягнув руку, щоб торкнутися щоки кінчиками пальців. Обличчя нагадувало згорнену книжку.

— Я засмутила тебе? — запитала я.

Едвард не відповів. На певний час, не скажу, довго чи коротко, спинив свої очі на моїх.

— Ти закінчила? — зрештою запитав він. Я скочила з місця.

— Так.

— Тоді одягайся — я зачекаю тут.

Вирішити, що вдягнути, було складно. Сильно сумніваюся, що існують книжки з етикету, в котрих є розділи з порадами, що вдягати, коли коханий вурдалак веде тебе додому, щоб познайомити зі своєю вампірською родиною. Яке полегшення бодай подумки вимовити це слово! Я усвідомлювала, що навмисно уникаю казати його вголос.

Кінець кінцем я зупинилася на єдиній спідниці — повсякденній, але довгій, кольору хакі. Зверху вдягнула темно-синю блузку, що колись заслужила Едвардів комплімент. Швидко зиркнувши у дзеркало, я зрозуміла, що зачіска нікуди не годиться, тому зібрала волосся ззаду у хвостик.

— Гаразд, — підстрибом помчала я униз сходами. — Я маю цілком пристойний вигляд.

Едвард чекав під східцями, ближче, ніж я думала; я впала просто на нього. Він підхопив мене, на кілька секунд затримав на відстані, потім раптово притягнув до себе.

— Ти помиляєшся, — пошепотів він мені у вушко. — Маєш неймовірно непристойний вигляд. Ніхто не може бути таким спокусливим — це не чесно.

— Так — спокусливо?! — здивувалась я. — Можу пере вдягнутися…

Він зітхнув, похитавши головою.

— Яка ти дурненька! — ніжно притиснув він холодні губи до мого чола, і кімната завертілася навколо мене. Аромат його дихання забив памороки.

— Пояснити, як ти спокушаєш мене? — сказав він. Запитання було явно риторичне. Його пальці повільно помандрували вниз по моєму хребту, я шкірою відчула прискорення його дихання. Мої руки безсило притулилися до його грудей, у голові знову зашуміло. Він неквапливо схилив голову, холодні губи вдруге торкнулися моїх, дуже обережно, ледь розтулившись.

І тут я впала.

— Белло? — схвильовано запитав він, підхопивши мене й повернувши у вертикальне положення.

— Через… тебе… я… знепритомніла… — звинуватила його я крізь туман.

— Що мені з тобою робити? — застогнав Едвард у відчаї. — Коли я вчора поцілував тебе, ти накинулася на мене! Сьогодні зомліла!

Я слабко засміялася, дозволяючи його рукам підтримувати мене. Голова досі йшла обертом.

— Занадто, як на того, кому все добре вдається, — зітхнув він.

— У тім і біда, — ніяк не могла повністю отямитись я. — Тобі все вдається занадто добре. Занадто-занадто.

— Тебе нудить? — запитав Едвард. Він уже мав нагоду спостерігати подібне.

— Ні, це не схоже на минулу непритомність. Я не знаю, що трапилося, — засоромлено похитала я головою. — Здається, я забула, що треба дихати.

— Я не можу нікуди вести тебе у такому стані.

— Зі мною вже все гаразд, — наполягала я. — Все одно твоя родина подумає, що я несповна розуму, тож невелика різниця.

Якусь мить він уважно вивчав мій вираз обличчя.

— Колір твоєї шкіри зараз зводить мене з глузду, — ні з того ні з сього видав він. Від радості я зашарілася, відвела погляд.

— Послухай, я щосили намагаюся не думати про те, що на мене очікує, тому, може, ми нарешті поїдемо? — сказала я.

— Ти хвилюєшся не тому, що прямуєш на зустріч із цілою родиною вурдалаків, а тому, що боїшся не сподобатися їм, правильно?

— Абсолютно, — відрізала я, приховуючи подив від того, як вільно Едвард вживає власну видову назву.

Він похитав головою.

— Ти неймовірна.

Коли Едвард спрямував пікап за місто, я зрозуміла, що не маю жодної гадки, де він мешкає. Ми переїхали міст через річку Калава, дорога в’юнилася на північ, будинки пролітали повз нас, одні зникали з очей, інші наближалися. Потім вони взагалі закінчилися, ми поїхали через оповитий туманом ліс. Я саме намагалася вирішити — запитувати чи виявити терпіння, коли ми раптом повернули на ґрунтівку. Без жодного вказівного знаку, ледь помітну серед папороті. Ліс наступав на неї зусібіч; дорога проглядалася вперед не більш ніж на кілька метрів, велетенською гадюкою звиваючись навколо старезних дерев.

Та за кілька миль ліс порідшав, ми несподівано опинилися на невеличкій галявині, чи краще сказати — газоні? Втім, лісова напівтемрява не відступила; широке крислате гілля шістьох віковічних кедрів розкинулося над цілим акром землі. Безпечна тінь від дерев тягнулася прямісінько до стін будинку, що примостився поміж гілок, які затуляли від очей простору веранду, що ліпилася до першого поверху.

Не знаю, чого я очікувала, та точно не цього. Будинок мав довершений, величний вигляд, напевно, йому років сто, не менше. Пофарбований у м’який, неяскравий білий колір, усі три поверхи високі, прямокутні, пропорційні. Вікна та двері здавалися або частиною оригінальної будівлі або ж чудовою реставрацією. Крім пікапа, машин поблизу не спостерігалося. Неподалік чувся шепіт річки, захованої у темному царстві лісу.

— Ого!

— Подобається? — усміхнувся Едвард.

— Будинок… має своєрідний шарм. Він смикнув за кінчик мого хвостика, захихотів.

— То як, ти готова? — запитав він, відчиняючи двері.

— Куди там. Пішли вже, — я спробувала засміятися, та сміх застрягнув десь у горлі. Я нервово пригладила волосся.

— Маєш чарівний вигляд.

Едвард без особливих роздумів невимушено взяв мене за руку. Ми пішли до веранди крізь глибокі сутінки. Я знала, що він відчуває моє напруження, його великий палець заспокійливо виводив кружечки на зовнішньому боці моєї долоні.

Едвард відчинив для мене двері.

Неочікуваний інтер’єр будинку здивував мене навіть більше, ніж вигляд зовні. Дуже яскраво, багато простору і повітря. Мабуть, спочатку тут було декілька кімнат, але на більшій частині першого поверху стіни знесли, щоб створити одну простору залу. Зовнішню задню стіну, що виходила на південь, повністю замінили на нову скляну, вкритий тінню від кедрів газон простягався, відкритий погляду, аж до широкої річки. У західній частині кімнати домінували масивні гвинтові кручені сходи. Стіни, висока балкова стеля, дерев’яна підлога й густі килими демонстрували багатство відтінків білого кольору.

Одразу зліва від дверей, на підвищенні біля грандіозного фортепіано, чекали на нас Едвардові батьки.

Звичайно, я раніше бачила лікаря Каллена, та його молодість і неперевершена врода щоразу вражали до глибини душі. Поруч із ним стояла Есме, вирішила я, єдина не знайома мені представниця родини. Бліді прегарні риси обличчя, як і в решти. Щось у трикутному обличчі, у м’якому хвилястому волоссі карамельного кольору нагадувало інженю епохи німого кіно. Невисока, тендітна, вона, втім, мала менш загострені риси, ніж решта. Обоє були вдягнені у звичайний світлий одяг у тон до інтер’єру будинку. Вони привітно усміхалися, але не рушили з місця, щоб наблизитися до нас. Не хочуть налякати, здогадалась я.

— Карлайле, Есме, — перервав Едвардів голос нетривалу тишу, — познайомтеся з Беллою.

— Ласкаво просимо, Белло! — Карлайл підійшов до мене обережним, розміреним кроком. Невпевнено простягнув руку, я зробила крок назустріч і потиснула її.

— Приємно знову зустрітися, лікарю Каллен.

— Будь ласка, називай мене Карлайлом.

— Карлайле, — всміхнулась я йому, дивуючись із власної раптової впевненості. Відчула, як Едварду полегшало на душі.

Есме всміхнулася, підійшла, взяла мою простягнену руку. Її холодний кам’яний потиск виправдав мої очікування.

— Дуже приємно познайомитися, — щиро сказала вона.

— Спасибі. Я теж дуже рада знайомству з вами. Та к і було. Це наче зустріти живого персонажа з казки — Білосніжку, наприклад.

— Де Аліса і Джаспер? — запитав Едвард, та відповіді не отримав — вони самі з’явилися згори на широких сходах.

— Привіт, Едварде! — екзальтовано загукала Аліса. Вона помчала сходами вниз, чорнокоса білошкіра блискавка, і різко, але граційно завмерла просто перед моїм носом. Карлайл та Есме метнули на неї застережливі погляди, але мені сподобалася її поведінка. Природна — для неї принаймні.

— Привіт, Белло! — сказала Аліса і нахилилася вперед, щоб поцілувати мене в щоку. Якщо раніше Карлайл з Есме виглядали як втілення обережності, то тепер вони ледве не втратили дар мови. Судячи з їхніх очей, вони були вражені, мене ж неймовірно потішило, що Аліса, здається, повністю схвалює мене. Я здивовано відчула, як поряд заціпенів Едвард. Я зиркнула на нього, та його вираз був не промовистіший за камінь.

— Ти так приємно пахнеш, я не помічала раніше, — зауважила Аліса, змусивши мене ще більше зніяковіти.

Схоже, інші не знали, що сказати. Потім униз спустився Джаспер — високий, схожий на лева. По моєму тілу розлилася легкість, я раптом почулася затишно, незважаючи на те, де я перебувала. Едвард пильно поглянув на Джаспера, одна брова злетіла вгору, — я пригадала, який саме дар у наймолодшого брата.

— Здрастуй, Белло! — сказав Джаспер. Він тримався на відстані, не подав руки, та поруч із ним неможливо було почуватися ніяково.

— Здрастуй, Джаспере! — сором’язливо всміхнулась я йому, всміхнулася всім. — Дуже приємно познайомитися з вами всіма. У вас надзвичайно красивий будинок, — додала я традиційну фразу.

— Дякую, — сказала Есме. — Ми щиро раді, що ти завітала до нас, — у її голосі забриніло почуття, я збагнула, що вона вважає мене хороброю.

Ще я зрозуміла, що Розалія та Еммет навряд чи вийдуть, і пригадала, як Едвард занадто безпосередньо заперечив моє припущення, що його родина не схвалює мене.

Від роздумів мене відірвав Карлайл; він не зводив пильного погляду з Едварда, на обличчі застиг напружений вираз. Краєчком ока я помітила, як Едвард кивнув.

Я відвела погляд убік, намагаючись бути ввічливою. Очі знову помандрували до прекрасного інструмента на підвищенні біля дверей. Мені раптом пригадалася дитяча мрія виграти у лотерею і купити для мами красиве фортепіано. Вона не бозна-який піаніст, грає для себе на старенькому піаніно, яке ми й придбали не новим, та я любила спостерігати за її грою. Щаслива, заглиблена у себе — у такі миті вона здавалася новою загадковою людиною, чимось більшим за «ма», яку я звикла сприймати як належне. Звичайно, вона змушувала мене брати уроки, але, як більшість дітей, я скиглила, доки мені не дозволили покинути це діло.

Есме зауважила мою цікавість.

— Ти граєш? — запитала вона, поводячи підборіддям у бік фортепіано.

Я похитала головою.

— Ні. Та воно таке гарне. Ваше?

— Ні! — засміялася вона. — Хіба Едвард не розповідав тобі, що він — чудовий музикант?

— Ні! — я блимнула примруженими очима на його зненацька невинний вираз. — Гадаю, я мала б здогадатися.

Тонкі брови Есме здивовано злетіли вгору.

— Едвард уміє робити все, правильно? — пояснила я. Джаспер тихо захихотів, Есме докірливо поглянула на Едварда.

— Сподіваюся, ти не хизувався. Це нечемно, — сердито сказала вона.

— Трішечки, — відверто засміявся він. Її вираз пом’якшав, вони обмінялися блискавичними поглядами, яких я не зрозуміла, втім, обличчя Есме здавалося майже нерухомим.

— Взагалі-то він поводився дуже скромно, — виправила я.

— Ну, зіграй для неї, — підбадьорливо сказала Есме.

— Ти щойно говорила, що хизуватися нечемно, — заперечив Едвард.

— З кожного правила існують винятки, — відповіла вона.

— Я б хотіла почути, як ти граєш, — обізвалась я.

— Так і буде, — Есме підштовхнула його до фортепіано. Він потягнув мене, всадовивши поряд на лавці.

Перш ніж торкнутися клавіш, він кинув на мене довгий сердитий погляд.

Пальці швидко замиготіли над клавішами зі слонової кістки, кімнату заповнила мелодія настільки складна та багатогранна, що неможливо було повірити: її грає лише одна пара рук. Я опустила голову і завмерла з розтуленим ротом. Позаду почулося тихеньке хихотіння, викликане моєю реакцією.

Едвард ніби між іншим зиркнув на мене (музика не припиняла линути) і підморгнув мені.

— Подобається?

— Це ти написав? — коли це до мене дійшло, я ледве не задихнулася.

Він кивнув.

— Улюблена п’єса Есме. Я заплющила очі, похитала головою.

— Що трапилося?

— Я почуваюся такою нікчемою.

Музика уповільнилася, змінилася, зазвучала ніжніше; на свій великий подив у сплетінні багатства нот я впізнала мелодію колискової.

— На її створення мене надихнула ти, — м’яко сказав Едвард. Музика наповнилася невимовною чарівністю.

Я просто оніміла.

— Знаєш, ти їм сподобалася, — довірливо повідомив він. — Особливо Есме.

Я озирнулася, та велетенська кімната вже виявилась порожньою.

— Куди вони поділися?

— Гадаю, тактовно дали нам можливість побути наодинці. Я зітхнула.

— Їм я сподобалася. Але Розалія та Еммет… — я замовкла, не знаючи, як висловити сумніви.

Едвард насупився.

— Не переймайся через Розалію, — сказав він, великі очі гляділи так переконливо. — Ти ще сьогодні познайомишся з нею.

Я скептично стиснула губи.

— А Еммет?

— Ну, він уважає мене божевільним — правильно, між іншим, — та проти тебе нічого не має. Він намагається переконати Розалію.

— Що саме її засмучує?

Не впевнена, що справді хочу дізнатися відповідь. Едвард глибоко зітхнув.

— Розалія найбільше страждає через те… чим ми є. Їй важко усвідомити, що хтось чужий довідався правду. І вона трохи заздрить тобі.

— Розалія заздрить мені? — недовірливо перепитала я, спробувавши уявити світ, де хтось запаморочливо вродливий, як Розалія, мав би реальні причини заздрити такій, як я.

— Ти — людина, — знизав він плечима. — Вона теж хотіла б бути живою.

— Ого, — приголомшено пробурмотіла я. — Втім, навіть Джаспер…

— Це моя робота, — сказав Едвард. — Я казав тобі, що він пристав на наш спосіб життя пізніше за решту. Я попередив його, щоб він тримався на відстані.

Я затремтіла на саму думку про можливі причини такої обачності.

— Есме та Карлайл… — випалила я, щоб Едвард не помітив.

— …раді бачити, що я щасливий. Власне, Есме було б байдуже, якби у тебе було третє вухо чи перетинчасті лапки. Вона ввесь час хвилювалася за мене, боялася, що зі мною щось серйозно не так, що я був занадто молодим, коли Карлайл перетворив мене… Вона екзальтоване створіння. Щоразу, коли я торкаюся тебе, вона мало не давиться від задоволення.

— Аліса здається… дуже захопленою.

— Аліса має своєрідний погляд на речі, — сказав він крізь стиснуті губи.

— Ти не збираєшся пояснювати, правда?

На мить між нами зав’язалася безсловесна розмова. Він усвідомив, що я знаю: він щось від мене приховує. Я збагнула, що він не розколеться. Принаймні не зараз.

— То що сказав тобі Карлайл до того, як ми заговорили про фортепіано?

Брови зійшлися докупи.

— Ти помітила, треба ж! Я знизала плечима.

— Звісно. Перш ніж відповісти, він кілька секунд замислено дивився на мене.

— Він хотів розповісти одну новину, але не знав, чи захочу я ділитися цим із тобою.

— Ти поділишся?

— Доведеться, тому що я збираюся трохи занадто авторитарно поводитися з тобою протягом наступних днів — чи тижнів — і не хотів би, щоб ти вважала мене тираном.

— Що трапилося?

— Нічого такого, правду кажучи. Аліса побачила, що незабаром до нас завітають гості. Вони знають, що ми тут, і зацікавилися нами.

— Гості?

— Так… ну, звісно, вони не такі, як ми, — маю на увазі їхній спосіб харчування. Вони, напевно, навіть не зайдуть у місто, та я однозначно не спускатиму з тебе очей, поки вони будуть тут.

Я затремтіла.

— Нарешті дочекалися мудрої реакції, — промимрив Едвард. — Я вже почав був думати, що у тебе геть-чисто відсутній інстинкт самозбереження.

Я залишила його слова без відповіді, відвернулася, очі помандрували просторою залою. Він прослідкував мій погляд.

— Ти очікувала на інше, правда? — запитав він самовпевненим голосом.

— Так, — визнала я.

— Ні тобі домовин, ні купи черепів у кутках; не знаю навіть, чи є у нас пристойна павутина… ти, мабуть, пережила страшне розчарування, — жартома додав він.

Я проігнорувала піддражнювання.

— Та к багато світла… і простору. Він посерйознішав і відповів.

— Це — єдине місце, де ми можемо не ховатися.

Пісня, яку він дотепер грав, моя колискова, наближалася до кінця, звучали фінальні акорди, насичені меланхолійним сумом. Остання нота болісно завмерла у повітрі.

— Спасибі тобі, — прошепотіла я і зрозуміла, що очі наповнилися сльозами. Я зніяковіло їх розтерла.

Він доторкнувся до краєчка мого ока, зловив одну сльозинку, пропущену мною. Підняв палець, замислено роздивляючись крапельку вологи. Потім блискавично (я не впевнена, чи сталося це насправді) поклав палець до рота, щоб скуштувати її на смак.

Я запитально поглянула на Едварда, він надовго вп’явся у мене поглядом, та зрештою всміхнувся.

— Не хочеш побачити решту будинку?

— Жодних домовин? — перепитала я, та сарказмові не вдалося повністю приховати легеньке, але щире нетерпіння, що охопило мене.

Едвард розсміявся, взяв мене за руку і повів подалі від фортепіано.

— Жодних домовин, — пообіцяв він.

Ми пішли вгору масивними східцями, рука ковзала гладенькими як атлaс поручнями. Стіни довгого коридору на другому поверсі оббиті були світло-жовтим деревом у тон дошкам дерев’яної підлоги.

— Кімната Розалії та Еммета… Кабінет Карлайла… Кімната Аліси… — водив він рукою, коли ми проминали чергові двері.

Він пішов би далі, та я намертво застигла в кінці коридору, недовірливо витріщившись на річ, що висіла на стіні просто над головою. Мій приголомшений вираз змусив Едварда захихотіти.

— Можеш сміятися, — сказав він. — Своєрідна іронія.

Мені було не смішно. Рука автоматично піднялася, я простягнула палець, ніби бажаючи торкнутися великого дерев’яного хреста, темний колір якого контрастував зі світлішим відтінком стіни. Я так і не торкнулася його, хоча мені було цікаво, чи насправді старе дерево гладеньке на доторк, як здається.

— Гадаю, він дуже старий, — сказала я. Він знизав плечима.

— Початок тридцятих років сімнадцятого століття, плюс-мінус пара років.

Я відірвала очі від хреста, щоб втупитися в свого супутника.

— Чому ви тримаєте його вдома? — запитала я.

— Ностальгія. Він належав Карлайловому батькові.

— Той збирав антикваріат? — невпевнено припустила я.

— Ні, він власноруч його вирізав. Хрест висів на стіні над кафедрою у парафії, де той проповідував.

Не знаю, зрадило мені обличчя, видавши шок, чи ні, та про всяк випадок я повернулася до розглядання простого стародавнього хреста. Я хутко порахувала в голові — йому понад триста сімдесят років. Тиша затягнулася, я тим часом намагалася осягнути розумом такий великий проміжок часу.

— Все гаразд? — стурбовано поцікавився Едвард.

— Скільки років Карлайлові? — тихо сказала я, проігнорувавши запитання і не відриваючи очей від хреста.

— Він нещодавно відсвяткував триста шістдесят другий день народження, — відповів Едвард. Я поглянула на нього — в моїх очах була написана тисяча запитань.

Він заговорив, уважно дивлячись на мене.

— Карлайл народився у Лондоні у тисяча шістсот сорокових, як він гадає. Тоді дати не занотовувалися точно, як зараз, принаймні для простих людей. Втім, це було якраз перед встановленням протекторату Кромвеля.

Я намагалася вдавати спокій, знаючи, що він пильно спостерігає за мною, поки я слухаю. Завдання було б легшим, якби я не знала, що все почуте — правда.

— Карлайл був єдиним сином англіканського пастора. Мати померла, народжуючи його. Батько був фанатиком. Коли протестанти захопили владу, він почав завзято переслідувати католиків і представників інших релігій. Також він щиро вірив у реальність злих сил. Був ініціатором полювань на відьом, вовкулак… вурдалаків.

Почувши останнє слово, я завмерла. Впевнена, він помітив, та не зупиняючись говорив далі.

— Вони спалили багато невинних людей: справжніх створінь, яких він прагнув знищити, не так легко спіймати.

Коли пастор постарів, він поклав обов’язок проводити рейди на свого покірного сина. Спочатку Карлайл розчарував батька — він не поспішав з обвинуваченнями, не вмів бачити демонів там, де їх не існувало. Та він виявився наполегливішим і розумнішим за батька. Викрив клан справжніх вампірів, що мешкали у каналізаційних трубах, а вночі виходили на полювання. В часи, коли чудовиська не вважалися міфами чи легендами, багато з наших жили так.

Люди взялися за вила та смолоскипи, як же інакше, — цього разу короткий сміх пролунав зловісно, — і влаштували засідку там, де Карлайл бачив, як діти ночі зникали під землею. Нарешті один вампір вигулькнув на поверхню.

Едвард говорив дуже тихо; я напружилася, щоб не поґавити ні слова.

— Він, швидше за все, був дуже старим і слабким від голоду. Карлайл почув, як він попередив своїх латиною, відчувши запах юрби. Вурдалак побіг вулицями; Карлайл — прудкий двадцяти-трьохрічний юнак — першим помчав за ним. Створіння могло б легко втекти від переслідувачів, та Карлайл вважає, що було занадто голодним, тому розвернулося і напало на людей. Першим накинулося на Карлайла, але скоро підбігла решта, і вампіру довелося захищатися. Він прикінчив двох чоловіків і зник, прихопивши третього, а Карлайла залишив стікати кров’ю надворі…

Едвард замовк. Я відчула, що він редагує інформацію, щось приховує від мене.

— Карлайл знав, що зробить його батько. Тіла спалять — все, заражене чудовиськом, має бути знищене. Карлайл діяв інстинктивно, щоб урятувати собі життя. Поки натовп переслідував чудовисько та його жертву, він відповз подалі від дороги. Заховався у льосі, на три дні зарився у напівзогнилу картоплю. Це диво, що він зміг пролежати там тихо й не видати себе… За три дні перетворення закінчилося, він зрозумів, чим став.

Не знаю, що було написано на моєму обличчі, та Едвард раптом замовк.

— Як почуваєшся? — запитав він.

— Нормально, — запевнила я. Хоча я нерішуче прикусила губу, він, напевно, зауважив, як в очах спалахнула цікавість.

Він посміхнувся.

— Я гадаю, у тебе є ще кілька запитань до мене.

— Кілька. Посмішка розтягнулася над бездоганними зубами. Едвард рушив назад по коридору, тягнучи мене за собою.

— Тоді ходімо, — підбадьорив він. — Я покажу тобі.


Розділ 16

Карлайл


Він повів мене назад до кімнати, яку вже раніше ідентифікував як «кабінет Карлайла». На мить завмер перед дверима.

— Заходьте, — запросив Карлайлів голос.

Едвард відчинив двері до кімнати з високою стелею та великими вікнами, що гляділи на північ. Стіни теж були обшиті деревом, тільки темнішим, — всюди, де їх не затуляли книжкові полиці, що вежами підносилися ледве не до стелі. Я ніколи не бачила більше книжок, хіба що у бібліотеці.

Карлайл сидів у шкіряному кріслі за величезним письмовим столом червоного дерева. Він саме розташував закладку поміж сторінками товстезного тому, який тримав у руках. Приблизно так я завжди уявляла кабінет декана коледжу — от тільки Карлайл на вигляд занадто молодий, як на господаря такого кабінету.

— Чим можу прислужитися? — приязно поцікавився він, підводячись.

— Я хотів показати Беллі частину нашої історії, — сказав Едвард. — Тобто, власне, твоєї.

— Ми не хотіли вам заважати, — вибачилась я.

— Ви мені не заважаєте. Звідки ти збираєшся почати?

— З «Візниці», — відповів Едвард, ніжно кладучи руку мені на плече і розвертаючи обличчям до дверей, у які ми щойно увійшли. Щоразу, коли він торкався мене, навіть випадково, прискорене серцебиття чути було за кілометр. Присутність Карлайла тільки посилила зніяковіння.

Стіна, на яку ми наразі дивилися, відрізнялася від решти. Замість книжкових полиць її прикрашало безліч картин у рамах різного розміру; одні з них вабили око яскравими кольорами, інші були чорно-білі. Я спробувала відшукати певну логіку, мотив, що об’єднував би колекцію, та побіжний огляд не виявив нічого.

Едвард потягнув мене до лівого краю стіни, зупинившись перед невеликою, написаною олійною фарбою картиною у невигадливій дерев’яній рамці. Вона нічим не вирізнялась на тлі більших та яскравіших творів мистецтва; намальована різними відтінками сепії, зображала місто у мініатюрі, представлене крутими дахами, над якими височіли тоненькі шпилі кількох поодиноких веж. На передньому плані домінувала широка ріка, перерізана мостом, вкритим предметами, що скидалися на маленькі собори.

— Лондон тисяча шістсот п’ятдесятих, — сказав Едвард.

— Лондон моєї юності, — додав Карлайл за метр позаду від нас. Я стрепенулася: він підійшов зовсім нечутно. Едвард стиснув мою руку.

— Ти розкажеш сам? — запитав Едвард. Я ледь обернулася, щоб побачити реакцію Карлайла.

Він перехопив мій погляд, усміхнувся.

— Я б охоче, — відповів він. — Та я, власне кажучи, запізнююся. Сьогодні вранці зателефонували з лікарні — доктор Сноу взяв лікарняний. До того ж ти знаєш історію не гірше за мене, — додав він, посміхнувшись Едвардові.

Нелегко було осягнути дивне поєднання: щоденні турботи лікаря з невеликого містечка — та обговорення його юності у Лондоні сімнадцятого сторіччя.

Не приємніше було знати, що лише моя присутність змушує його говорити вголос.

Обдарувавши мене теплою усмішкою, Карлайл залишив кімнату.

Я надовго втопила погляд у маленькій картині рідного міста Карлайла.

— Що трапилося потім? — зрештою запитала я, подивившись на Едварда, котрий спостерігав за мною. — Коли Карлайл усвідомив, що трапилося з ним далі?

Його очі помандрували назад до картин, я прослідкувала погляд, щоб побачити, яке полотно привернуло його увагу тепер. Це виявився більший за розміром пейзаж у тьмяних осінніх барвах — глуха напівтемна галявина у лісі; на задньому плані видніється крутий шпиль гори.

— Зрозумівши, на що перетворився, — тихо сказав Едвард, — Карлайл повстав проти цього. Намагався накласти на себе руки. Та це не легко.

— Як? — я не збиралася ставити запитання вголос, слово вихопилося через шок.

— Він стрибнув униз з великої висоти, — безпристрасно сказав Едвард. — Намагався втопитися в океані… та нове життя тільки почалося, він був вельми міцним. Дивовижно, як він міг опиратися… голоду… відразу після перетворення. Інстинкт наймогутніший на початку, непереможний. Та він відчував таку відразу до себе, що знайшов сили спробувати заморити себе голодом.

— Це можливо? — запитала я слабким голосом.

— Ні, існує дуже мало способів нас убити.

Я розтулила рот, щоб запитати, та Едвард заговорив перший.

— Він зголоднів і поступово ослабнув. Тримався якнайдалі від людей, усвідомлюючи, що сила волі також не зростає. Місяцями він блукав ночами у пошуках найбезлюдніших місць, блукав і ненавидів себе.

Однієї ночі повз його схованку проходило стадо оленів. Його мучила спрага настільки дика, що він не замислюючись напав на них. Сила повернулася до нього, він зрозумів, що має вибір, що не обов’язково бути огидним чудовиськом. Хіба в минулому житті він не їв оленину? У наступні місяці народилася нова філософія. Він міг існувати й не бути демоном. Він повернув собі сенс життя.

Він почав краще використовувати час. Він завжди був розумним, прагнув навчатися. Тепер у нього попереду була ціла вічність. Він навчався вночі, вдень складав плани. Поплив до Франції і…

— Поплив до Франції?

— Безліч людей перепливали Ла-Манш, Белло, — терпляче нагадав Едвард.

— Воно то так, правда. Просто у цьому контексті прозвучало цікаво. Продовжуй.

— У нас добре виходить плавати…

— У тебе все виходить добре, — підхопила я. Він чекав, на обличчі застиг потішений вираз.

— Я більше не перебиватиму, обіцяю. Він похмуро хихотнув і закінчив речення.

— …тому що формально нам не потрібно дихати.

— Ти…

— Ні, ні, ти обіцяла, — розсміявся він, ніжно прикладаючи холодний палець до моїх вуст. — Хочеш почути історію чи ні?

— Ти не можеш повідомляти такі речі й очікувати, що я промовчу, — промимрила я крізь напівзатулений рот.

Едвард забрав руку, вона спочила на моїй шиї. Серцебиття прискорилося, та я не здавалася.

— Тобі не потрібно дихати? — наполегливо поцікавилась я.

— Ні, не потрібно. Просто звичка, — знизав він плечима.

— Як довго ти можеш… не дихати?

— Необмежену кількість часу, гадаю. Не знаю. Стає трохи незручно — не відчуваєш запахів.

— Трохи незручно, — луною повторила я.

Я не звертала уваги на власний вираз обличчя, та щось у ньому змусило Едварда посмутніти. Рука впала й завмерла вздовж тіла, він закам’янів, очі пильно втупилися у моє лице. Тиша затягнулася. Він був незворушний як статуя.

— Що з тобою? — шепнула я, торкаючись застиглого обличчя. Від мого доторку воно пом’якшало, Едвард зітхнув.

— Я чекаю, коли це нарешті станеться.

— Що станеться?

— Я знаю, що настане мить, коли я скажу тобі щось, чи ти щось побачиш, і це буде занадто. Ти втечеш від мене з переляканим криком, — на вустах промайнула напівусмішка, та очі залишилися серйозними. — Я не зупинятиму тебе. Я хочу, щоб це сталося, тому що прагну для тебе безпеки. Але водночас я хочу бути з тобою. Два бажання, що неможливо поєднати… — не договорив він, пильно вдивляючись у мене. Чекав.

— Я нікуди не втечу, — пообіцяла я.

— Поживемо — побачимо, — сказав він, посміхаючись. Я кинула на нього сердитий погляд.

— Отже продовжуй — Карлайл поплив до Франції…

Едвард помовчав, подумки повертаючись до оповіді. Інстинктивно зиркнув на іншу картину — найяскравішу, у найвигадливішій рамі, найбільшу; вона була вдвічі ширша за двері, поруч із якими висіла. На полотні яскраві фігурки у роздмуханих вітром шатах звивалися навколо високих колон та звішувалися з мармурових балконів. Не можу сказати, був це сюжет з грецької міфології — чи персонажі, які ширяли в хмарах у верхній частині картини, мали би бути біблійними.

— Карлайл переплив до Франції і помандрував далі Європою, до тамтешніх університетів. Вночі він вивчав музику, природничі науки, медицину і знайшов покликання, спокуту в порятункові людських життів, — на Едвардовому обличчі з’явився захват, майже благоговійна повага. — Я не можу адекватно передати його внутрішню боротьбу; два століття нестерпно болісних зусиль знадобилося Карлайлові, щоб удосконалити самовладання. Зараз він повністю нечутливий до запаху людської крові, улюблена робота не приносить страждань. Там, у лікарні, він знаходить справжній спокій…

На довгу хвилину Едвард втупився у нікуди. Потім, здається, раптом пригадав, до чого вів. Постукав пальцем по велетенській картині перед нами.

— Навчаючись в Італії, він зустрів інших. Вони виявилися набагато цивілізованішими та освіченішими, ніж привиди лондонських каналізацій.

Він торкнувся зображеної на найвищому балконі четвірки нерухомих фігур, що спокійно споглядали хаос унизу. Я уважно роздивилася групу і, здивовано усміхнувшись, зрозуміла, що впізнаю чоловіка з золотим волоссям.

— Солімена вважав Карлайлових друзів своїми музами. Він часто малював їх як богів, — хихотнув Едвард. — Аро, Марк, Гай, — сказав він, вказуючи на решту чоловіків. Двоє мали чорне волосся, третій — білосніжне. — Нічні покровителі мистецтва.

— Що з ними сталося? — вголос поцікавилась я, палець завмер на сантиметр від фігур на полотні.

— Вони досі там живуть, — знизав Едвард плечима. — Як жили протягом не одного тисячоліття. Карлайл залишався з ними недовго, кілька десятиліть. Він надзвичайно захоплювався їхньою освіченістю, витонченістю, та вони наполегливо намагалися вилікувати його від антипатії до «природного джерела їжі», як вони це називали. Вони силкувалися переконати його, він намагався переконати їх — марно, звісно. Тоді Карлайл вирішив вирушити до Нового Світу. Він мріяв відшукати подібних до себе. Бачиш, йому було дуже самотньо.

Тривалий час він не знаходив нікого. Та оскільки чудовиська стали для людей казковими персонажами, він відкрив, що може жити поруч із людьми, наче сам є одним із них. Він почав медичну практику. Але товариство, якого він прагнув усім серцем, залишалося забороненим плодом; він не міг ризикнути завести близьке знайомство.

Коли спалахнула епідемія грипу, він працював у нічну зміну в лікарні в Чикаго. Декілька років у його голові крутилася думка, він майже вирішив діяти: оскільки він не може знайти товариша, то створить його. Карлайл до кінця не розумів, як відбулося його власне перетворення, тому вагався. Ідея відібрати у когось життя, як відібрали у нього, викликала у Карлайла огиду. В такому стані він натрапив на мене. Надії на одужання не було; мене залишили у палаті з помираючими. Карлайл доглядав за батьками і знав, що у мене нікого немає. І вирішив спробувати…

Едвардів голос, наразі майже шепіт, обірвався. Крізь західні вікна він утупився кудись невидющим поглядом. Хотіла б я знати, що за образи нуртують у його мозку: Карлайлові спогади — чи власні? Я тихо чекала.

Потім він обернувся до мене, риси осяяла ніжна янгольська усмішка.

— Так ми і підійшли до кінця історії, — підсумував він.

— Відтоді ти ніколи не розлучався з Карлайлом? — поцікавилась я.

— Майже ніколи.

Він легко поклав руку на мою талію і потягнув мене за собою, прямуючи до коридору. Я глипнула назад, на стіну з картинами; цікаво, коли-небудь вдасться послухати інші історії?

Ми пішли коридором далі, Едвард відмовчувався, тому я запитала:

— Майже? Він зітхнув — схоже, йому не дуже хочеться відповідати.

— У мене був типовий напад підліткового бунтарства — років через десять після народження… перетворення… називай, як хочеш. Карлайлова відмова від традиційного харчування видалася мені непереконливою, я образився за обмеження мого апетиту, тому на якийсь час покинув його і жив сам.

— Справді? — його слова більше заінтригували мене, ніж злякали, хоча мало би бути навпаки.

Він відчув це. Я смутно усвідомлювала, що ми йдемо до наступних сходів, та не звертала особливої уваги на інтер’єр.

— Це тебе не відштовхує?

— Ні!

— Чому ні?

— Гадаю, це… має сенс.

Едвард голосно загиготів — голосніше, ніж раніш. Ми піднялися сходами вгору й опинилися в іншому коридорі.

— З часу нового народження, — промимрив він, — я мав перевагу, умів читати думки всіх, хто перебував поруч, людей і не-людей. Тому знадобилося десять років, щоб поставити під сумнів авторитет Карлайла — я бачив його непідробну щирість, розумів, чому він веде таке існування.

Не минуло і пари років, як я повернувся до Карлайла та визнав правильність його поглядів. Я гадав, що уникну… депресії — породження совісті. Знаючи думки здобичі, я уникав полювати на невинних і переслідував лише поганців. Коли я йшов у темній алеї за вбивцею, що непомітно скрадався за юною дівчиною, коли я рятував її, це не могло бути жахливим учинком…

Я затремтіла: описане чіткою картиною постало перед очима — ніч, алея, перелякана дівчина, темна постать позаду. І Едвард, Едвард на полюванні, жахливий і прекрасний як юний бог, нездоланний, непереможний. Вона була вдячна, та дівчина, чи злякалася ще більше?

— Та з плином часу я почав бачити у своїх очах чудовисько. Не можна втекти від тягаря забраних людських життів, яким би не було виправдання. Я повернувся до Карлайла та Есме. Вони ласкаво прийняли мене, як блудного сина. Дали мені більше, ніж я заслуговував.

Ми зупинилися перед останніми дверима у коридорі.

— Моя кімната, — повідомив Едвард, відчиняючи двері та буксируючи мене всередину.

Великі, на всю стіну, як і в залі внизу, вікна його кімнати виходили на південь. Напевно, задня стіна будинку повністю скляна. З вікон відкривався краєвид на вигини Сол-Дак-Ривер, на праліси аж до Олімпійських гір. Гори видавалися ближчими, ніж я уявляла.

Західну стіну обліпили полички з дисками. Кімната була начинена краще за музичну крамницю. В кутку стояла наворочена звукова система з тих, яких мені страшно торкатися: впевнена, щось зламаю. Ліжка не було, тільки широкий, комфортний на вигляд шкіряний диван. На підлозі лежав густий жовтий килим, стіни завішані були портьєрами з важкої тканини, на тон темнішими за килим.

— Хороша акустика? — припустила я.

Едвард захихотів, кивнув.

Узяв пульт і ввімкнув стереосистему. Незважаючи на маленьку гучність, здавалося, що живий бенд грає приємний джаз тут-таки, у кімнаті. Я пішла поглянути на дивовижну музичну колекцію.

— Як ти пам’ятаєш, де що лежить? — запитала я, не в змозі відшукати логіку чи послідовність у назвах.

Едвард слухав упіввуха.

— Ну, за роком і згідно з власними вподобаннями на той час, — неуважно відповів він.

Я повернулася, він дивився на мене, в очах застиг особливий вираз.

— Що?

— Я був готовий відчути… полегшення. Ти все знаєш, немає потреби щось від тебе приховувати. Та я не очікував відчути більше. Мені це подобається. Я почуваюся… щасливим, — він знизав плечима, злегка усміхнувся.

— Я рада, — сказала я, всміхаючись у відповідь. Я хвилювалася, що він може пошкодувати про те, що розповів мені. Приємно дізнатися, що я помилялася.

Та коли його очі розгадали мій вираз, посмішка зів’яла, на лобі зібралися зморшки.

— Досі чекаєш, що я перелякано заверещу й утечу від те бе? — припустила я.

На вустах промайнула тінь усмішки, він кивнув.

— Страшенно не хочеться розбивати тобі серце, та насправді ти не такий страшний, як тобі здається. Чесно кажучи, я взагалі не вважаю тебе страшним, — природно збрехала я.

Він завмер, брови злетіли догори на знак явної недовіри. Він вишкірився широко і дико.

— Тобі справді не варто було так казати, — хихотнув він.

І завив, видобувши із глибини горлянки низький звук, губи викривилися над ідеальними зубами. Зненацька Едвард змінив позу, завмер у напівзігнутому стані, напружений, як лев перед стрибком на здобич.

Я позадкувала, не спускаючи з нього очей.

— Ти не посмієш.

Стрибка я не помітила — все відбулося занадто швидко. Просто раптом я зрозуміла, що лечу у повітрі, потім ми наштовхнулися на диван, змусивши його заїхати в стіну. Едвардові руки утворили навколо мене захисну залізну клітку — я не відчула й найлегшого поштовху, та ледве не задихнулася, намагаючись звільнитися.

У нього ж були інші плани. Він скрутив мене як м’ячик, притиснув до грудей, тримаючи міцніше за залізні кайдани. Я перелякано витріщилася на нього — схоже, він повністю володіє собою: щелепа розслаблена, сам шкіриться, очі радісно блищать.

— Що ти казала? — грайливо прогарчав він.

— Що ти найжахливіший монстр на світі! — сказала я; сарказмові трохи нашкодив задиханий голос.

— Так-бо краще, — оцінив він.

— М-м-м, — не здавалась я. — Можу я підвестися? Він розсміявся у відповідь.

— Можна зайти? — долинув із коридору м’який голос.

Я продовжувала борюкатися, прагнучи звільнитися, та Едвард лише перегрупував мене, щоб я зручніше сіла у нього на колінах. Я побачила у дверях Алісу, Джаспер тупцював позаду. Мої щоки спалахнули, а Едварду хоч би що.

— Заходьте, — досі тихенько хихотів він.

Здається, Аліса не бачила нічого незвичайного у наших обіймах. Вона заледве не танцюючи — такими граційними були її рухи — пройшла в центр кімнати і неквапливо вмостилася на підлозі. Джаспер завмер у дверях, на вигляд трохи шокований. Він втупився в Едварда, мені стало цікаво, чи залучив він своє чуття, щоб прозондувати атмосферу в кімнаті.

— Судячи зі звуків, ти збираєшся пообідати Беллою, тож ми прийшли подивитися, чи ти часом не поділишся з нами, — повідомила Аліса.

Я на мить заціпеніла, доки не зрозуміла, що Едвард радісно шкіриться — з її пропозиції чи з моєї реакції, не відомо.

— Вибачайте, не думаю, що маю достатньо, аби ділитися, — відповів він, притискаючи мене непристойно близько.

— Власне, — сказав Джаспер, мимоволі посміхаючись та заходячи в кімнату, — Аліса каже, що сьогодні вночі буде справжня гроза, Еммет хоче покидати м’яча. Ти з нами?

Поодинці всі слова були звичайними, та їхнє поєднання збентежило мене. Втім, я здогадалася, що Аліса, мабуть, утре носа будь-якому метеорологу.

У Едварда засяяли очі, але він вагався.

— Звісно, ти повинен привести Беллу, — прощебетала Аліса. Мені здалося, я помітила, як Джаспер швидко на неї зиркнув.

— Ти хочеш піти? — збуджено поцікавився Едвард, загорівшись від думки.

— Певна річ. Хіба я можу розчарувати це обличчя?

— Щоб пограти в м’яча, нам треба чекати на грім — ти побачиш чому, — пообіцяв він.

— Мені знадобиться парасолька? Трійця одночасно розреготалася.

— Знадобиться? — запитав Джаспер у Аліси.

— Ні, — впевнено відповіла та. — Злива проллється над містом. На галявині буде сухо.

— Тоді добре, — ентузіазм у Джасперовому голосі звучав природно, заразливо. Я зрозуміла, що радше згораю від нетерпіння, ніж ціпенію від жаху.

— Ходім дізнаємося, чи приїде Карлайл, — Аліса скочила з місця і помчала до дверей. Від цього видовища у будь-якої балерини гарантовано б трапився розрив серця.

— Наче ти не знаєш? — піддражнив її Джаспер. Не встигла я змигнути оком, як вони залишили кімнату. Джаспер примудрився непомітно зачинити по собі двері.

— У що ми гратимемо? — наполегливо поцікавилась я.

— Ти не гратимеш, ти дивитимешся, — прояснив ситуацію Едвард. — Ми гратимемо в бейсбол.

Я закотила очі.

— Вампіри люблять бейсбол?

— Уся Америка грає у бейсбол, — іронічно-серйозно сказав він.


Розділ 17

Гра


Коли Едвард повернув на мою вулицю, почав накрапати маленький дощик.

Досі я не сумнівалася, що Едвард залишиться поруч під час мого тимчасового перебування у реальному світі. Та потім я побачила чорну машину — припаркованого на нашій під’їзній доріжці старого «Форда» — і почула, як Едвард тихо й різко пробурчав щось нерозбірливе. Відхиляючись якнайдалі від дощових крапель, на вузенькому ґанку перед вхідними дверима, позаду батькового візка, стояв Джейкоб Блек. Коли Едвард припарковував пікап на узбіччі, обличчя Біллі могло посперечатися незворушністю з кам’яною брилою. Джейкоб утупився собі під ноги; вигляд у нього був змучений.

Тихий Едвардів голос аж пашів люттю.

— Він перейшов межу.

— Він приїхав попередити Чарлі? — здогадалась я, швидше злякавшись, ніж розлютившись.

Едвард мовчки кивнув, крізь дощ спопеляючи Біллі поглядом примружених очей.

Я ледве не знепритомніла від полегшення, що Чарлі немає вдома.

— Дозволь мені самій з цим упоратися, — запропонувала я. Чорні провалля замість Едвардових очей вельми занепокоїли мене.

На мій подив він погодився.

— Так, напевно, буде найкраще. Втім, будь обережною. Малий не в курсі.

Мене трохи зачепило оте «малий».

— Джейкоб не набагато молодший за мене, — нагадала я. Едвард поглянув на мене, гнів миттєво притамувався.

— Я пам’ятаю, — вишкірившись, запевнив він. Я зітхнула, поклала руку на дверцята.

— Затягни їх у дім, — проінструктував мене він, — щоб я міг зникнути. Я повернуся наприкінці дня.

— Пікап тобі потрібен? — запропонувала я, вигадуючи тим часом, як пояснити його відсутність Чарлі.

Він закотив очі.

— На своїх двох я дістануся додому хутчіше, ніж доповзе пікап.

— Ти не мусиш їхати, — сумно сказала я. Мій сумний вираз змусив його посміхнутися.

— Насправді мушу. Потому як відправиш гостей, — кинув він похмурий погляд на Блеків, — тобі доведеться підготувати Чарлі до знайомства з новим хлопцем, — він широко всміхнувся, демонструючи тридцять два блискучі зуби.

Я застогнала.

— Велике спасибі. У нього на вустах з’явилася моя улюблена кривувата усмішка.

— Я скоро повернуся, — пообіцяв він. Стрельнув очима на ґанок, швидко схилився, щоб поцілувати лінію переходу мого підборіддя у шию. Моє серце несамовито затріпотіло; я також зиркнула на ґанок. Обличчя Біллі втратило незворушний вираз, руки вп’ялися у ручки крісла.

— Скоро, — нагадала я, відчиняючи двері та виходячи під дощ.

Я підтюпцем побігла крізь мжичку до ґанку, спиною відчуваючи Едвардів погляд.

— Добридень, Біллі! Привіт, Джейкобе! — привітала я їх якомога радісніше. — Чарлі поїхав на цілий день, сподіваюся, ви недовго чекаєте.

— Недовго, — приглушеним голосом відповів Біллі. Чорні очі пронизували наскрізь. — Я просто хотів завезти ось це, — вказав він на коричневий паперовий пакет, що лежав у нього на колінах.

— Дякую, — відповіла я, хоча не мала анінайменшої гадки, що там може бути. — Чому б вам не зайти в дім, щоб трошко посушитися?

Вдавши, що не помічаю його напруженого, пильного погляду, я відімкнула двері і жестом запросила їх проходити всередину.

— Ось так, давайте я візьму, — запропонувала я, повертаючись, щоб зачинити двері. Дозволила собі кинути останній погляд на Едварда. Він чекав, нерухомо завмерши, очі були сумні.

— Це треба покласти в холодильник, — зауважив Біллі, вручаючи мені пакет. — Тут смажена риба, фірмова страва Гаррі Клірвотера. Чарлі дуже любить. У холодильнику вона краще підсох не, — знизав він плечима.

— Дякую, — повторила я, цього разу від щирого серця. — Я вже перепробувала всі відомі рецепти на рибу, а тато сьогодні ввечері привезе нову порцію.

— Знову на риболовлі? — у очах Біллі промайнув слабкий вогник. — На старому місці? Тоді, може, я заскочу до нього на зворотному шляху.

— Ні, — швидко збрехала я. Приязність як корова язиком злизала. — Він збирався на нове місце… Куди точно, не маю гадки.

Зміна моєї поведінки не залишилася непоміченою, Біллі замислився.

— Джейку, — сказав він, не зводячи з мене уважного погляду, — не принесеш із машини нову картину Ребекки? Я привіз її для Чарлі.

— Де вона? — похмуро запитав Джейкоб. Я зиркнула на нього, він втупився у підлогу, брови зійшлися на переніссі.

— Здається, в багажнику, — сказав Біллі. — Можливо, щоб знайти її, доведеться добряче поритися.

Джейкоб зіщулився і вискочив назад під дощ.

Ми з Біллі мовчки дивилися одне на одного. Минуло кілька секунд, тиша стала ніяковою, тому я розвернулася і попрямувала до кухні. Почула, як мокрі колеса скриплять по лінолеуму: він поїхав слідом.

Я запхнула пакет на забиту верхню поличку холодильника, розвернулася на сто вісімдесят градусів, щоб поглянути в обличчя Біллі. Густо вкрите зморшками лице — згорнута книжка для мене.

— Чарлі повернеться нескоро, — сказала я майже грубо. Він кивнув на згоду, але промовчав.

— Ще раз дякую за рибу, — натякнула я.

Він кивнув. Я зітхнула і склала руки на грудях. Схоже, він зрозумів, що я вирішила закінчити й до того не дуже змістовну розмову.

— Белло, — почав був він, а потім замовк, завагавшись. Я чекала.

— Белло, — повторив він, — Чарлі — один із моїх найближчих друзів.

— Так. Він дбайливо вимовляв кожне слово своїм гучним голосом.

— Я помітив, що ти спілкуєшся з Калленом.

— Так, — коротко відрізала я. Біллі примружився.

— Можливо, це не зовсім моє діло, та я гадаю, це погана ідея.

— Ви праві, — погодилась я. — Це не ваше діло. Мій тон змусив злетіти вгору частково посивілі брови.

— Ти, напевно, не знаєш, та родина Калленів має погану репутацію у резервації.

— Правду кажучи, я знаю, — жорстко повідомила я. — Вони отримали таку репутацію незаслужено, хіба ні? Адже нога жодного з Калленів не ступала на землю резервації, чи я помиляюсь?

Я помітила, як мій більш ніж прозорий натяк на угоду, що одночасно зобов’язувала та захищала плем’я, хутко присадив Біллі.

— Це так, — погодився він, сторожко позираючи на мене. — Схоже, ти… знаєш про них чимало. Більше, ніж я очікував.

Я вп’ялася у нього поглядом.

— Можливо, я знаю про них більше, ніж ви. Він міцно стиснув повні губи, обмірковуючи мої слова.

— Можливо, — припустив він, та очі не стали менш пронизливими. — Чарлі також знає?

Він знайшов слабке місце у моїй броні.

— Чарлі дуже високої думки про Калленів, — ухилилась я від прямої відповіді. Він миттю розгадав маневр. Не зрадів, але й не здивувався.

— Це не моя справа, — сказав він. — Та це може стосуватися Чарлі.

— Але моя справа вирішувати, стосується це Чарлі чи ні. Може, я помиляюся?

Цікаво, він хоча б зрозумів кульгаве запитання, породжене бажанням не вибовкати нічого компрометуючого? Схоже, що так. На якийсь час він замислився; дощ барабанив по даху — це був єдиний звук у пронизливій тиші.

— Так, — нарешті здався він. — Гадаю, це дійсно тільки твоя справа.

Я полегшено зітхнула.

— Дякую, Біллі.

— Просто поміркуй над тим, що коїш, Белло, — переконливо попросив він.

— Гаразд, — хутко погодилась я. Він насупився.

— Я мав на увазі, не роби цього.

Я поглянула в очі, у яких бриніла щира тривога за мене; що я могла відповісти?

Цієї миті голосно грюкнули вхідні двері, я аж підстрибнула.

— Картини немає у машині. Ніде, — почули ми Джейкобове ображене пхикання ще до того, як він підійшов до нас. Коли він вигулькнув із-за рогу, сорочку на плечах вкривали мокрі плями, з волосся крапало.

— М-м-м, — пробурчав Біллі, раптом набувши байдужого вигляду й розвертаючи візок, щоб подивитися на сина. — Значить, я забув її вдома.

Джейкоб ефектно закотив очі.

— Чудово.

— Добре, Белло, скажеш Чарлі, — зробив Біллі невелику паузу, — я маю на увазі, що ми заїздили в гості.

— Розкажу, — промимрила я. Джейкоб отетерів.

— Ми вже їдемо?

— Чарлі повернеться нескоро, — пояснив Біллі, проїжджаючи повз Джейкоба.

— О, — Джейкоб мав розчарований вигляд. — Що ж, тоді гадаю, до зустрічі іншим разом, Белло.

— Звісно, — погодилась я.

— Бережи себе, — попередив мене Біллі. Я промовчала.

Джейкоб допоміг батькові переїхати через поріг. Я трохи помахала їм, зиркнувши у бік наразі порожнього пікапа, й зачинила двері, перш ніж вони встигнули від’їхати.

Я постояла хвилину у вітальні, слухаючи, як авто дало задній хід і рушило з місця. Постояла ще, чекаючи, поки притупляться роздратування та злість. Коли зрештою напруга трохи спала, я попрямувала нагору, щоб зняти парадний одяг.

Переміряла парочку різних кофтин, не впевнена, чого очікувати від сьогоднішнього вечора. Оскільки вся увага зосередилася на майбутніх подіях, минуле видавалося неважливим. Тепер, звільнившись від впливу Джаспера та Едварда, я почала компенсувати попередню відсутність переляку. Мені швидко набридло вибирати одяг — я натягнула стару фланелеву сорочку та джинси: все одно вночі я буду в плащі.

Задзвонив телефон, я щодуху помчала вниз, щоб узяти слухавку. Один-єдиний голос я прагнула почути, будь-який інший мене розчарує. Та я знала, що якби Едвард захотів поговорити зі мною, то, напевно, просто матеріалізувався б у кімнаті.

— Алло, — ледь чутно видихнула я.

— Белло? Це я, — сказала Джесика.

— О, привіт, Джес, — повернулась я на грішну землю після хвилинної боротьби. Здається, минуло кілька місяців, ні, років, перш ніж я відповіла Джесиці. — Як бал?

— Так класно, ти не уявляєш! — заторохтіла Джесика. Не потребуючи додаткового запрошення, вона заходилася хвилина по хвилині описувати минулий вечір. У потрібних місцях я «м-м-м»-кала й «а-а-а»-кала, та зосередитися було нелегко. Джесика, Майк, бал, школа наразі видавалися такими далекими! Очі без кінця зиркали у вікно, намагаючись крізь густі хмари визначити положення сонця.

— Ти чуєш, що я кажу, Белло? — роздратовано запитала Джес.

— Вибач, що?

— Я кажу, Майк поцілував мене! Ти можеш повірити?

— Супер, Джес! — мовила я.

— А що вчора робила ти? — пішла Джесика у контратаку, схоже, досі переймаючись моєю неуважністю до її новин. Чи, може, її засмутило, що я не вимагаю подробиць?

— Чесно, нічого. Просто потинялася надворі, щоб погуляти на сонечку.

Я почула, як авто Чарлі заїздить у гараж.

— Що чути від Едварда Каллена?

Вхідні двері гучно відчинилися, Чарлі гупав унизу біля сходів, розкладаючи риболовні снасті.

— Е-е-е, — завагалась я, не впевнена, яку байку викласти Джесиці.

— Привіт, малятко! — закричав Чарлі, заходячи на кухню. Я помахала лапкою.

Джес почула його голос.

— О, там твій тато. Тоді все — поговоримо завтра. Побачимося на тригонометрії.

— Бувай, Джес, — повісила я слухавку.

— Привіт, тату! — сказала я. Він відмивав руки у раковині. — Де риба?

— Поклав у холодильник.

— Піду візьму пару штук, поки не замерзла. По обіді Біллі закинув нам трохи смаженої рибки від Гаррі Клірвотера, — я намагалася говорити захоплено.

— Правда? — загорілися у Чарлі очі. — Я її обожнюю.

Поки я готувала вечерю, Чарлі взявся до прибирання. Не вдовзі ми сиділи за кухонним столом і мовчки вечеряли. Чарлі насолоджувався їжею, я відчайдушно роздумувала, як виконати своє завдання, намагаючись вигадати спосіб підняти непросту тему.

— Чим займалася сьогодні? — запитав Чарлі, вириваючи мене з замріяного стану.

— Ну, тинялася по хаті по обіді… — (Власне, конкретно останні півгодини). Я намагалася говорити оптимістично, та по спині бігли дрижаки. — А вранці ходила в гості до Калленів.

Чарлі впустив виделку.

— Ти маєш на увазі — до лікаря Каллена? — ошелешено запитав він.

Я вдала, що не помітила його реакції.

— Так.

— І яким вітром тебе туди занесло? — виделка досі лежала на столі.

— Ну, в принципі, типу, у мене сьогодні ввечері побачення з Едвардом Калленом, то він відрекомендував мене своїм батькам… Тату?

Ой, здається у Чарлі аневризм.

— Тату, з тобою все гаразд?

— Ти зустрічаєшся з Едвардом Калленом? — прогримів він.

Ого. Я гадала, йому подобаються Каллени.

— Він занадто дорослий для тебе, — виголосив Чарлі.

— Ми обоє вчимось у старшій школі, — виправила я, хоча він набагато ближчий до правди, ніж уявляє.

— Чекай… Котрий із них Едвін?

— Едвард — наймолодший, рудуватий шатен. Той, що красень, той, що схожий на бога…

— О, — вичавив з себе Чарлі, — це краще, гадаю. Мені не подобається найстарший. Я впевнений, він хороший хлопець і все таке, але він… задорослий для тебе. Цей Едвін — твій хлопець?

— Едвард, тату.

— То він — твій хлопець?

— Щось таке.

— Минулого вечора ти казала, що тебе не цікавить жоден хлопець у місті.

Він підняв виделку, і я зрозуміла, що найгірше позаду.

— Бачиш, тату, Едвард мешкає за містом. Він пронизливо глянув на мене, пережовуючи страву.

— І взагалі, — вела далі я, — розумієш, ми перебуваємо на ранній стадії. Не треба розмовами про хлопців змушувати мене червоніти, гаразд?

— Коли він прийде?

— За кілька хвилин.

— Куди він тебе поведе? Я голосно зітхнула.

— Сподіваюся, ти не збираєшся вдавати іспанського інквізитора. Я піду пограти в бейсбол із його родиною.

Чарлі насупився, потім зрештою розсміявся.

— Ти граєш у бейсбол?

— Швидше за все, більшу частину гри я проведу в якості глядача.

— Напевно, хлопець не на жарт припав тобі до душі, — підозріливо зауважив Чарлі.

Я зітхнула і закотила очі на згоду.

Почувши, як перед будинком заревів двигун, я скочила з місця і заходилася мити тарілки.

— Покинь ти посуд, я помию його ввечері. Ти мене розпестиш.

Задзвенів вхідний дзвінок, Чарлі гордо попрямував, щоб відчинити двері. Я йшла на півкроку позаду.

До останньої миті я не зауважила, наскільки сильна злива надворі. Едвард зайшов на світло від лампи на ґанку, вдягнений, як хлопчик-модель із реклами плащів.

— Заходь усередину, Едварде. Я полегшено зітхнула, коли Чарлі не переплутав його імені.

— Дякую, пане Свон, — з повагою відповів Едвард.

— Давай не соромся й називай мене Чарлі. Ось так, я візьму твою куртку.

— Дякую, сер.

— Сідай тут, Едварде.

Я скривилася.

Едвард плавно опустився на єдиний стілець, тим самим змусивши мене сісти поруч із паном Своном на дивані. Я розлючено зиркнула на нього. Він підморгнув мені за спиною у Чарлі.

— До мене дійшли чутки, що ти ведеш мою дівчинку подивитися бейсбол.

Лише у штаті Вашингтон факт, що надворі ллє як із відра, не має жодного впливу на заняття спортом просто неба.

— Так, сер, план саме такий.

Едвард не видавався здивованим, що я розповіла татові правду. Втім, він міг слухати розмову.

— Гадаю, ідея належала тобі. Чарлі засміявся, Едвард підтримав його.

— Гаразд, — підвелась я. — Досить уже знущатися з мене. Ходімо.

Я пішла до вітальні, одягнула куртку. Вони попрямували за мною.

— Не повертайся дуже пізно, Білко.

— Не хвилюйтеся, Чарлі. Я привезу її додому рано, — пообіцяв Едвард.

— Ти потурбуєшся про мою маленьку, добре? Я застогнала, вони не звернули на мене уваги.

— Обіцяю вам, сер, зі мною вона буде в безпеці. Чарлі не міг сумніватися в Едвардових словах — щирість бриніла в кожному слові.

Я почимчикувала надвір. Обидва розсміялися, Едвард пішов слідом.

Я завмерла на ґанку як укопана. Біля пікапа стояв джип, справжній монстр, з колесами мені по пояс. Над передніми та задніми фарами металеві ґратки, чотири великі протитуманні фари прилаштовані до захисного брусу, дах блискучого червоного кольору.

Чарлі тихо присвиснув.

— Не забудьте про паски безпеки, — вичавив він.

Едвард підійшов до пасажирських дверей і відчинив їх. Вимірявши на око відстань до сидіння, я приготувалася стрибати. Він зітхнув, підняв мене однією рукою і посадив на місце. Сподіваюся, Чарлі не помітив.

Поки Едвард нормальним людським кроком ішов до водійських дверей, я намагалася застебнути пасок безпеки. Пряжок виявилося забагато.

— Що це таке? — запитала я, коли він відчинив двері.

— Додаткові ремені бездоріжника.

— О.

Я намагалася виявити, куди вставляти яку пряжку, виходило не дуже. Він зітхнув і потягнувся, щоб допомогти мені. На щастя, дощ періщив як із відра, Чарлі на ґанку здавався розмитою фігурою. Значить, він не бачив, як Едвардові пальці повільно блукали по моїй шиї, погладжували ключиці. Я залишила марні спроби допомогти йому і зосередилася на нормалізації власного дихання.

Едвард повернув ключ, джип із ревом прокинувся до життя. Ми помчали.

— У тебе дуже… м-м-м… великий джип.

— Це Емметів. Я подумав, ти не захочеш бігти всю дорогу.

— Де ви тримаєте цього монстра?

— Переробили одну з прибудов під гараж.

— Ти не хочеш пристебнутися? Едвард недовірливо зиркнув на мене. Тут до мене нарешті дійшло.

— Бігти всю дорогу? Тобто ми все одно бігтимемо якусь частину? — мій голос мимоволі підвищився.

Він вишкірився.

— Ти не бігтимеш.

— Мене знудить.

— Заплющиш очі — й усе буде добре.

Я прикусила язика, воюючи з панікою.

Едвард нахилився, щоб поцілувати мене у маківку, потім застогнав. Я збентежено поглянула на нього.

— Ти так чудово пахнеш під дощем, — пояснив він.

— Чудово в хорошому чи в поганому розумінні? — сторожко поцікавилась я.

Він зітхнув.

— І так, і так.

Не знаю, як він орієнтувався у пітьмі й суцільній стіні дощу, та якимось чином він знайшов відгалуження дороги, що більше нагадувало гірську стежку. Тривалий час розмовляти було неможливо, я без кінця стрибала вгору-вниз, як відбійний молоток. Едвард, схоже, насолоджувався поїздкою, широка усмішка не сходила з вуст.

Ми дісталися кінця дороги, дерева зеленими стінами оточили джип із трьох боків. Дощ перейшов у мжичку, що зменшувалася з кожною секундою, у просвіті між хмарами проглядало небо.

— Вибач, Белло, далі доведеться йти пішки.

— Знаєш що? Я краще почекаю тут.

— Де поділася твоя мужність? Сьогодні вранці ти була надзвичайною.

— Я ще не забула минулого разу. (Невже це було тільки вчора?)

За мить Едвард опинився біля моїх дверей і почав мене відстібати.

— Я сама впораюся, ти йди вперед, — запротестувала я.

— М-м-м… — замислився він, хутко звільнивши мене. — Здається, доведеться вплинути на твою пам’ять.

Перш ніж я встигла якось відреагувати, він витягнув мене з джипа і поставив на землю. Вряди-годи пролітала поодинока крапля дощу, Аліса мала рацію.

— Вплинути на мою пам’ять? — нервово перепитала я.

— Щось таке, — він уважно, напружено спостерігав за мною, та в глибині очей стрибали жартівливі бісики. Поклав руки на джип обабіч моєї голови і нахилився вперед, змушуючи мене втиснутися назад у двері. Нахилився ближче, його обличчя опинилося за кілька сантиметрів від мого. Тікати було нікуди.

— Ну, — аромат Едвардового дихання завдав невиправної шкоди моєму процесу думання, — що саме тебе непокоїть?

— Я можу вдаритися в дерево, — ледве не задихнулась я, — і загинути. А ще мене знудить.

Він зусиллям волі притамував посмішку. Нахилив голову, ніжно торкнувся холодними губами западинки на кінці шиї.

— Ти досі хвилюєшся? — прошепотів він у мою шкіру.

— Так, — намагалась я зосередитись. — Я вдарюся в дерево. Мене знудить.

Ніс прокреслив лінію вгору по горлу до початку підборіддя. Холодне дихання ледь лоскотало шкіру.

— А тепер? — прошепотіли губи біля підборіддя.

— Дерева, — видихнула я. — Нудота.

Він підвів обличчя, щоб поцілувати повіки.

— Белло, ти серйозно думаєш, що я вріжуся в дерево?

— Ти — ні, а я — можливо, — голосу бракувало впевненості. Едвард відчув запах легкої перемоги.

Він повільно цілував щоку, зупинившись біля краєчка вуст.

— Я дозволив би дереву вдарити тебе? — його вуста ось-ось діткнуться моєї тремтячої нижньої губи.

— Ні, — видихнула я. Знала, що у моєму бездоганному захисті ще є козирі, та не могла наразі їх пригадати.

— От бачиш, — сказав Едвард, його губи мандрували моїми, — боятися нічого, правда?

— Так, — здалась я.

Потім він майже різко взяв моє обличчя в долоні й поцілував мене по-справжньому, його неподатливі вуста переплелися з моїми.

Немає жодного виправдання моїй поведінці. Вочевидь, я мала б зробити певні висновки. Та я не змогла зупинитися і відреагувала точнісінько як першого разу. Замість безпечно й нерухомо завмерти, мої руки потягнулися і міцно обвили Едварда за шию, я раптом приросла до його кам’яної фігури. Я зітхнула, губи розтулилися.

Він відсахнувся, без зусиль розірвавши мій захвaт.

— Прокляття, Белло! — різко видихнув він, важко сaпаючи. — Белло, ти мене вб’єш, клянуся, так і буде.

Я нахилилася вперед, впершись руками у коліна, щоб не впасти.

— Тебе неможливо убити, — промимрила я, намагаючись дихати нормально.

— Я теж так вважав до того, як зустрів тебе. А тепер забираймося звідси, доки я не накоїв дурниць, — загарчав він.

Едвард закинув мене на спину, як і вчора, та я помітила, що йому знадобилися додаткові зусилля, щоб зробити це ніжно. Я обхопила ногами його талію і з’єднала руки у смертельному захваті навколо шиї.

— Не забудь заплющити очі, — суворо попередив Едвард. Я хутко притулила обличчя до його лопатки, прикрилася рукою і міцно заплющила очі.

Враження було, що ми стоїмо на місці. Я відчувала, як Едвард плавно рухається піді мною, та рух був таким рівномірним, наче він ішов по тротуару. Думка зиркнути упівока, тільки щоб переконатися, чи справді він летить крізь ліс, як минулого разу, спокушала мене, але я втрималася. Воно не варте жахливого запаморочення. Я вдовольнилася тим, що слухала Едвардове рівномірне дихання.

Я до кінця не зрозуміла, що ми зупинилися, доки він не потягнувся, щоб торкнутися мого волосся.

— Ми на місці, Белло. Я ризикнула розплющити очі — точно, ми зупинились.

Я розчепила задерев’янілі кінцівки, звільнивши Едварда, і зсунулася вниз, приземлившись на п’яту точку.

— Ох, — сердито пхикнула я, поцілувавшись із мокрою землею.

Едвард недовірливо витріщився, вочевидь, іще не знаючи, чи не він досі сердитий, чи вже може з мене сміятися. Врешті-решт мій розгублений вигляд доконав його, він невтримно розреготався.

Я підвелася і, не звертаючи на нього уваги, заходилася струшувати з куртки траву та бруд. Гиготіння тільки посилилося. Я розлючено почимчикувала вглиб лісу.

Його рука опинилася на моїй талії.

— Куди ти зібралася, Белло?

— Подивитися на бейсбольний матч. Схоже, когось гра більше не цікавить, та я не сумніваюся, що решта чудово проведуть час без тебе.

— Ти йдеш не в той бік.

Я розвернулася, не дивлячись на нього, і гордовито покрокувала у протилежному напрямку. Він знову спіймав мене.

— Не сердься, я нічого не міг із собою вдіяти. Бачила б ти своє обличчя, — тихенько хихотнув він, не втримавшись.

— О, тобі, значить, можна казитися, а мені — ні? — запитала я, зводячи вгору брови.

— Я розсердився не на тебе.

— «Белло, ти мене вб’єш!» — кисло процитувала я.

— Проста констатація факту.

Я спробувала відвернутися, та він миттю схопив мене.

— Ти розсердився, — наполягала я.

— Так.

— Ти щойно сказав…

— Що оскаженів не через тебе. Белло, невже ти не бачиш? — він раптом напружився, заговорив цілком серйозно. — Хіба не розумієш?

— Не бачу чого? — поцікавилась я, збентежена неочікуваною зміною настрою не менше, ніж словами.

— Я ніколи не серджуся на тебе, хіба б я міг? На тебе — сміливу, довірливу… теплу.

— Тоді чому? — прошепотіла я, пригадуючи напади похмурого гумору, котрі забирали Едварда у мене і котрі я завжди класифікувала як виправдане розчарування — розчарування через мою слабкість, повільність, неконтрольовані людські реакції…

Він обережно взяв моє обличчя у долоні.

— Я скаженію через себе, — ніжно сказав він. — Через те, що я, здається, не можу не наражати тебе на небезпеку. Самe моє існування змушує тебе ризикувати. Інколи я буквально ненавиджу себе. Я мав би бути сильнішим, мав би…

Я затулила долонею його рот.

— Досить.

Він узяв руку, прибрав її з вуст і притиснув до обличчя.

— Я кохаю тебе, — сказав він. — Убоге вибачення моїм учинкам, та все одно це правда.

Вперше він сказав, що кохає мене, сказав чітко і ясно. Можливо, він цього не усвідомлює, та я — безперечно так.

— Тепер, будь ласка, постарайся бути хорошою дівчинкою, — повів далі він, схилився і легко пробіг губами по моїх.

Я завмерла абсолютно нерухомо. Зітхнула.

— Пам’ятаєш, ти пообіцяв шефу відділку Свону, що рано повернеш мене додому? Нам краще рушати.

— Слухаюсь, мем.

Він грайливо посміхнувся і звільнив мене — за винятком однієї руки. Провів пару метрів крізь високу вологу папороть і павутину моху навколо розлогої могутньої тсуги — й от ми на місці, на краю величезного відкритого поля в ущелині між вершинами Олімпійських гір. Воно вдвічі більше за будь-який бейсбольний стадіон.

Я побачила решту родини; Есме, Еммет і Розалія, що сиділи на одинокому валуні, були найближче, метрів за сто. Набагато далі я розгледіла Джаспера та Алісу, щонайменше за чотириста метрів від нас; схоже, вони щось підкидали та ловили, та я не бачила м’яча. Здається, Карлайл відмічав бази, але хіба вони можуть бути на такій відстані?

Коли ми зайшли на поле, трійця на камені підвелася. Есме вирушила до нас. Еммет вчинив аналогічно, зупинивши на Розалії довгий погляд; та граційно встала й попрямувала до поля, навіть не глянувши у наш бік. У мене звело живіт.

— Едварде, це ти реготав? — запитала Есме, підходячи до нас.

— Було таке враження, що ведмідь подавився, — пояснив Еммет.

Я невпевнено всміхнулася до Есме.

— Це був він, він.

— Белла ненавмисно зробила дещо вельми смішне, — пояснив Едвард, швидко вирівнюючи рахунок.

Аліса залишила позицію і побігла, чи то пак потанцювала до нас. Мчала як вихор, але плавно загальмувала біля наших ніг.

— Вже час, — оголосила вона.

Щойно слова злетіли з її уст, глухий гуркіт грому струснув ліс позаду мене, вдарив на заході, біля міста.

— Моторошненько, еге? — по-дружньому просто сказав Еммет, підморгуючи мені.

— Ходімо, — Аліса простягнула руку Еммету, й вони стрілою помчали до велетенського поля. Вона бігла як газель, його ж грація та точність майже не поступалися швидкості — все ж Еммета складно було порівняти з газеллю.

— Готова до гри? — запитав Едвард, очі аж сяяли від нетерпіння.

Я намагалася кивнути з належним ентузіазмом.

— Приєднуйся до команди!

Едвард хихотнув, скуйовдив мені волосся і стартонув навздогін за тими двома. Він біг енергійніше, радше як гепард, ніж газель, і швидко їх обігнав. Від його грації та сили у мене перехопило подих.

— Ходімо й ми? — запитала Есме м’яким мелодійним голосом. Я зрозуміла, що стою з розтуленим ротом та витріщаюся Едварду вслід, тож хутко змінила вираз, кивнула. Есме не підходила ближче ніж на метр; цікаво, невже вона досі старанно намагається не налякати мене? Вона прилаштувалася до мого темпу ходьби, і схоже, це її не дратувало.

— Ви не граєте з ними? — сором’язливо поцікавилась я.

— Ні, я волію бути суддею — мені подобається змушувати їх грати за правилами, — пояснила вона.

— Полюбляють махлювати?

— О так, чула б ти, як вони сперечаються! Власне, я сподіваюся, ти не почуєш, інакше подумаєш, що вони виросли у вовчій зграї.

— Ви говорите, як моя мама, — здивовано засміялась я. Вона всміхнулася.

— Я переважно думаю про них як про дітей. Не змогла позбутися материнських інстинктів. Едвард не говорив тобі, що я втратила дитину?

— Ні, — приголомшено промимрила я, щосили намагаючись зрозуміти, котре життя вона має на увазі.

— Так, моє перше і єдине дитя. Померло за кілька днів по народженні, біднесеньке малятко, — зітхнула вона. — Знаєш, це розбило мені серце, тому я стрибнула зі скелі, — додала вона ніби між іншим.

— Е-едвард сказав, ви впали, — запнулась я.

— Справжній джентльмен, — всміхнулась вона. — Едвард — перший із моїх нових синів. Я завжди так його сприймала, хоча він старший за мене, принаймні у новому житті, — приязно усміхнулася вона мені. — Тому я щаслива, що він знайшов тебе, дорогенька, — вияв ніжності прозвучав природно з її вуст. — Занадто довго він був одинаком; мені боліло дивитися, що він не має пари.

— То ви не проти? — невпевнено поцікавилась я. — Не вважаєте, що я йому… не пасую?

— Ні, — поринула вона у задуму. — Ти йому потрібна. Якось воно буде, — сказала вона, хоча тривога прорізала бездоганне чоло парою зморщок. Ударив грім.

Есме зупинилася; очевидячки, ми дісталися краю поля. Здається, гравці вже встигли поділилися на команди. Едвард стояв далеко в лівій частині поля, Карлайл — між першою та другою базами, Аліса тримала м’яч, стоячи на місці, що, по ідеї, мало бути пітчерською гіркою.

Еммет крутив у руках алюмінієву биту — її не було видно, чути лише свист у повітрі. Я чекала, що він підійде до дому — початкової бази в куті сектора, та коли він став у позицію, зрозуміла: він на місці, просто дім далі від пітчерської гірки, ніж я могла уявити. Джаспер стояв за метр позаду, він був у другій команді. Певна річ, ніхто не вдягнув рукавичок.

— Добре, — чітко вигукнула Есме, щоб її почув навіть Едвард, як би далеко він не був. — Бетер давай!

Аліса стояла прямо, оманливо завмерши. Схоже, вона надає перевагу не показному, а хитрому віндапу. Тримає м’яч обома руками на рівні пояса, потім кидком кобри права рука вилітає вперед — і м’яч б’ється об Джасперову руку.

— Страйк? — прошепотіла я до Есме.

— Якщо бита не торкнулася м’яча, це — страйк, — підтвердила вона.

Джаспер метнув м’яч, Аліса бездоганно його зловила. На мить дозволила собі вишкіритися. Потім її рука знову завертілася.

Цього разу якимось дивом бита зуміла перехопити невидимий м’яч. Нищівний, схожий на звук грому тріск від удару луною розкотився горами — я відразу зрозуміла, навіщо потрібна гроза.

М’яч метеором пронісся над полем, полетівши далеко у ліс.

— Гоум ран, — пробурмотіла я.

— Зачекай, — попередила Есме й підняла руку, уважно дослухаючись. Еммет нечіткою плямою мчав між базами, йому на п’яти насідав Карлайл. До мене дійшло, що я не бачу Едварда.

— Аут! — чітко вигукнула Есме. Не вірячи власним очам я витріщилася, як Едвард вилетів на узлісся, затискаючи у піднятій руці м’яч. Навіть я помітила широку посмішку.

— Еммет б’є найсильніше, — пояснила Есме, — а Едвард бігає найшвидше.

Перед моїми недовірливими очима продовжувався інінг. Просто нереально встигнути за блискавичністю польотів м’яча, за швидкістю, з якою гравці ганяли полем.

Наступну причину, чому Каллени чекали на грозу, щоб пограти у бейсбол, я зрозуміла, коли Джаспер, намагаючись переграти Едварда, що неухильно перехоплював м’яч, подав Карлайлові граунд бол. Карлайл налетів на м’яч, Джаспер помчав до першої бази. Коли вони, зіштовхнувшись, гепнулися на землю, здалося, що одна величезна каменюка впала на другу, вщент її розтрощивши. Я підстрибнула від хвилювання, та навдивовижу обидва виявилися неушкодженими.

— Сейф, — спокійно виголосила Есме.

В Емметової команди була перевага в одне очко — Розалія примудрилася облетіти бази, влучно спіймавши одну з потужних Емметових подач, коли Едвард утретє не дав м’ячу опинитися за межами поля. Він хутко примчав до мене, сяючи від задоволення.

— Ну, що ти думаєш? — запитав він.

— Одне знаю напевно: тепер я не зможу додивитися до кінця стару нудну Бейсбольну Лігу.

— Ніби ти раніше часто її дивилася, — зареготав він.

— Я трішки розчарована, — вирішила подражнитись я.

— Чому? — здивовано запитав Едвард.

— Було б непогано дізнатися бодай одну річ, яку б ти не робив краще за всіх на світі.

На обличчі промайнула фірмова крива посмішка, у мене перехопило подих.

— Я пішов, — сказав Едвард, повертаючись на поле.

Він грав мудро, подаючи м’яч низько, поза досяжністю вправних рук Розалії в аутфілді — найвіддаленішій від дому частині поля, і блискавкою домчав до двох баз, перш ніж Еммет зумів повернути м’яч у гру. Одного разу Карлайл подав м’яч так далеко за поле — «бумс» вдарило по вухах, — що вони з Едвардом отримали по очку. Мініатюрним кулачком Аліса легенько штурхнула їх по черзі.

Упродовж гри рахунок постійно змінювався, гравці підштрикували одне одного в залежності від того, хто лідирував, як звичайні вуличні бейсболісти. Час від часу Есме закликала до порядку. Грім роздирав небо, та ми залишилася сухими, як і передбачила Аліса.

Карлайл був бетером, Едвард ловцем, коли Аліса раптом хапнула ротом повітря. Я не спускала очей з Едварда, тому помітила, як його голова різко сіпнулася у її бік. Їхні погляди зустрілися, відбувся моментальний обмін інформацією. Едвард опинився біля мене, перш ніж решта встигли запитати Алісу, що трапилося.

— Алісо? — напружено сказала Есме.

— Я не бачила, не могла попередити, — прошепотіла вона. На цю мить усі зібралися навколо неї.

— Що трапилося, Алісо? — запитав Карлайл спокійним владним голосом.

— Вони подорожують набагато швидше, ніж я гадала. Я бачу, що раніше мала неправильну картину майбутнього, — пробурмотіла вона.

Джаспер схилився, ніби прагнучи її захистити.

— Що змінилося? — уточнив він.

— Вони почули, що ми граємо, і прямують сюди, — винувато відповіла вона, схоже, почуваючись відповідальною за те, що її налякало.

Сім пар швидких очей блимнули на мене й відразу відвели погляд.

— Коли? — мовив Карлайл, повертаючись до Едварда. Едвардове обличчя — втілення напруженої зосередженості.

— Менше ніж за п’ять хвилин. Вони біжать — хочуть пограти, — насупився він.

— Встигнеш? — запитав Карлайл, кинувши у мій бік блискавичний погляд.

— Ні, не з нею на спині… — обірвав він. — До того ж нам менш за все потрібно, щоб вони вловили запах і почали полювати.

— Скільки? — запитав Еммет у Аліси.

— Троє, — коротко відповіла та.

— Троє! — пхикнув він. — Нехай приходять, — сталеві ремені м’язів заграли на міцних руках.

На частку секунди, що видалася набагато довшою, ніж була насправді, Карлайл поринув у роздуми. Здається, тільки Еммет був незворушний; решта втупили у Карлайла стривожені погляди.

— Ми продовжимо гру, — нарешті вирішив Карлайл. Його голос був спокійний, холоднокровний. — Аліса сказала, їм просто цікаво.

Вся фраза прозвучала потоком слів, що вилився за пару секунд. Я слухала уважно й зрозуміла майже все, хоча не чула, що наразі запитує Есме в Едварда беззвучним порухом вуст. Я лише зауважила, як він ледь помітно похитав головою; на її обличчі прочиталося полегшення.

— Ти ловитимеш, Есме, — сказав Едвард. — Я буду суддею, — і став як укопаний переді мною.

Інші повернулися на поле, сторожко прочісуючи темну лісову гущавину гострими поглядами. Схоже, Аліса та Есме намагалися не відходити далеко від мене.

— Розпусти волосся, — звелів мені Едвард тихим рівним голосом.

Я покірно стягнула резинку і струснула волоссям. Висловила вголос очевидне:

— Вони вже на підході?

— Так, стій спокійно, не рухайся, не висовуйся і не відходь від мене, будь ласка, — він добре приховав напругу в голосі, та я все одно її почула. Він зачесав моє довге волосся наперед, затуляючи обличчя.

— Не допоможе, — м’яко сказала Аліса. — Я чую її запах через поле.

— Я знаю, — забриніла у голосі невдоволена нотка. Карлайл стояв на підвищенні, решта без особливого ентузіазму повернулися до гри.

— Що запитала тебе Есме? — прошепотіла я. На мить Едвард завагався, потім відповів.

— Чи вони голодні, — неохоче пробурмотів він.

Минали секунди, тепер гра тривала в апатичному ритмі. Ніхто не наважувався подавати і відбивати сильніше, ніж поштовхом; Еммет, Розалія та Джаспер нерішуче топталися на внутрішній частині поля. Час від часу, незважаючи на жах, що сковував мозок, я помічала, як дивиться на мене Розалія. Її очі — згорнена книжка, та щось у міміці її вуст наштовхувало на думку, що вона розгнівана.

Едвард узагалі не стежив за грою, його очі та розум блукали лісом.

— Вибач мені, Белло, — нестямно прошепотів він. — Я втнув дурницю, так безвідповідально викривши тебе. Вибач мені.

Я почула, як спинилося його дихання, очі втупилися у праву частину поля. Він ступив на півкроку вперед, стаючи між мною і тим, що наближалося.

Карлайл, Еммет та інші обернулися в одному напрямку, почувши заслабкі для мого вуха звуки кроків.


Розділ 18

Полювання


Один по одному на відстані дюжини метрів вигулькнули вони з-під лісового покрову. Перший у ланцюжку відразу відступив назад, щоб дати дорогу іншому. Судячи з його поведінки, було чітко зрозуміло, що той — високий, темночубий — і є ватажком зграї. Третя — жінка; на такій віддалі я бачила тільки її вбивчо-руде волосся.

Вони зімкнули ряди й обережно рушили до Едвардової родини, демонструючи природну повагу прайду хижаків, що наштовхнувся на незнайому групу представників свого виду.

Коли вони наблизилися, я побачила, наскільки вони відрізняються від Калленів. У ході було щось котяче — здавалося, от-от припадуть до землі, щоб за мить стрибнути на жертву. На них був звичайний туристичний одяг — джинси, прості сорочки з цупкої водонепроникної тканини. Втім, їхні лахи мали поношений, пошарпаний вигляд, всі були босі. У чоловіків короткі стрижки, а в жовтогарячому волоссі жінки повно листя, галузочок із дерев.

Меткі очі гостей швидко зауважили бездоганну, сповнену гідності поставу Карлайла, котрий сторожко виступив наперед, щоб їх зустріти. Еммет і Джаспер йшли обабіч на крок позаду. Хоча я не помітила, щоб вони перекинулися й словом, обидва випросталися, набули парадної осанки.

Найперший чоловік, понад усякий сумнів, був найвродливіший; усупереч звичній для вампіра блідості, його шкіра відливала оливковою барвою, чорне волосся сяяло. Статуру він мав середню, мускулясту, але до Еммета йому було далеко. Він невимушено всміхнувся, спалахнувши сліпучо-білими зубами.

Жінка на вигляд була дикуватіша, вона без упину перебігала поглядом від чоловіків попереду неї — до розосередженого клану, що обступив мене; її скуйовджене волосся тріпотіло на легенькому вітерцеві. Вона невимовно нагадувала представницю родини котячих. Другий чоловік ненав’язливо тупцював позаду, він був худіший за ватажка, русяве волосся та правильні риси важко було описати. Абсолютно нерухомі очі, втім, дивним чином здавалися найпроникливішими.

Очі у них також були інші. Не золотаві чи чорні, як я могла б очікувати, а насиченого темно-червоного кольору, тривожні та зловісні.

Темноволосий чоловік, досі посміхаючись, зробив крок назустріч Карлайлові.

— Нам здалося, ми почули гру, — невимушено сказав він із ледь відчутним французьким акцентом. — Я — Лоран, а це Вікторія та Джеймс, — жестом указав він на вампірів позаду.

— Я — Карлайл. Це моя родина: Еммет і Джаспер, Есме та Аліса, Едвард і Белла, — він називав нас по двоє, навмисне не привертаючи ні до кого особливої уваги. Почувши своє ім’я, я отетеріла.

— У вас знайдеться місце для кількох гравців? — товариськи поцікавився Лоран.

Карлайл відповів не менш дружнім тоном.

— Та ми, власне, якраз закінчуємо. Але, звісно, наступного разу ласкаво просимо. Ви довго плануєте залишитися у цій місцевості?

— Чесно кажучи, ми прямували на північ, та нам стало цікаво, хто є поблизу. Ми давно не натрапляли на наших.

— Так, регіон зазвичай порожній, не рахуючи нас та випадкових гостей як ви.

Напружена атмосфера поступово розрядилася до звичної розмови; я здогадалася, що Джаспер використовував свій особливий дар, щоб тримати ситуацію під контролем.

— На яких територіях ви полюєте? — між іншим поцікавився Лоран.

Карлайл не звернув уваги на припущення, що крилося за запитанням.

— Олімпійські гори тут, час від часу мандруємо уздовж берегових хребтів. Неподалік розташоване наше постійне місце проживання. На півночі мешкають Деналі — ще один клан на кшталт нашого.

Лоран ледь помітно похитнувся на п’ятках.

— Постійне місце проживання? Як вам вдається? — у голосі прозвучала непідробна цікавість.

— Чому б вам не завітати до нас додому, де ми зможемо поговорити у зручних умовах? — запросив Карлайл. — Це досить довга історія.

Почувши слово «дім», Джеймс і Вікторія обмінялися здивованими поглядами, Лоран краще володів обличчям.

— Звучить дуже цікаво і гостинно, — доброзичливо всміхнувся він. — Ми прополювали всю дорогу від Онтаріо й не мали нагоди причепуритися.

Схоже, він оцінив вишуканий вигляд Карлайла.

— Будь ласка, не ображайтесь, та ми будемо дуже вдячні, якщо ви утримаєтеся від полювання у нашому районі. Ви розумієте, ми маємо не привертати зайвої уваги.

— Звичайно, — кивнув Лоран. — Звісно, ми не будемо вдиратися на вашу територію. Тим паче, ми трохи перекусили біля Сієтла, — розсміявся він. Холодок поповз у мене по хребту.

— Якщо ви не проти пробігтися з нами, ми покажемо вам дорогу. Еммете, Алісо, можете піти з Едвардом і Беллою по джип, — додав він ніби між іншим.

Поки Карлайл говорив, три речі відбулися, здається, одночасно. Легенький вітерець підхопив моє волосся, Едвард заціпенів, другий вампір, Джеймс, раптом різко закрутив головою, пильно оглядаючи мене, його ніздрі роздулися.

Джеймс похитуючись ступив крок уперед, схиляючись до землі, решта нерухомо завмерли. Едвард вишкірив зуби, займаючи захисну стійку, з його горлянки вихопився дикий рик. Зовсім не такий, як ті грайливі звуки сьогодні вранці, — це було найзагрозливіше гарчання, яке я в житті чула. Я захолола від маківки до п’ят.

— Що це? — відкрито вигукнув Лоран, не втримавши здивування. Ні Джеймс, ні Едвард не змінили агресивних поз. Джеймс зробив невеликий обманний випад у бік Едварда, той ухилився у відповідь.

— Вона з нами, — різка Карлайлова відсіч спрямована була на Джеймса. Схоже, Лоран не так чітко, як Джеймс, відчув мій запах, та наразі на його обличчі прокльовувалося розуміння.

— Ви привели закуску? — запитав він, недовірливо витріщаючись та мимоволі роблячи крок уперед.

Едвард заричав лютіше, агресивніше, губи високо піднялися над сяючими оголеними зубами. Лоран відступив.

— Я сказав, вона з нами, — твердо виправив Карлайл.

— Вона ж людина, — запротестував Лоран. У голосі не було ворожості, лише здивування.

— Так, — складно було не помітити Еммета, що стоїть біля Карлайла, не зводячи очей із Джеймса. Той повільно випростався, втім, ні на мить не перестаючи поїдати мене поглядом, ніздрі досі були розширені. Едвард завмер переді мною, напружений як лев.

Коли Лоран заговорив, його тон виявився заспокійливим — він намагався розрядити несподівано ворожу атмосферу.

— Гадаю, нам треба багато дізнатися одне про одного.

— Справді, — стримано відповів Карлайл.

— Ми б хотіли прийняти ваше запрошення, — його очі блимнули на мене, потім назад на Карлайла. — Звичайно, ми не скривдимо людської дівчини. Як я сказав, ми не полюватимемо на вашій території.

Джеймс недовірливо й розлючено зиркнув на Лорана, обмінявся швидким поглядом з Вікторією, чиї очі досі нетерпляче перебігали від обличчя до обличчя.

Перш ніж заговорити, Карлайл якусь мить вивчав щирий вираз Лорана.

— Ми проведемо вас. Джаспере, Розаліє, Есме? — покликав він. Каллени зібралися докупи, затулили мене, ставши поруч. За мить Аліса опинилася біля мене, Еммет повільно задкував до нас, не зводячи очей із Джеймса.

— Ходімо, Белло, — тихо й безрадісно пролунав Едвардів голос.

Під час розмови я стояла нерухомо, заціпенівши від жаху. Едвардові довелося схопити мене за лікоть і різко потягнути, щоб вивести з трансу. Аліса й Еммет трималися поблизу, затуляючи мене. Я перечіплюючись пленталася поруч з Едвардом, прибита жахом. Не чула, чи інші теж залишили поле. Ми рухалися з людською швидкістю в напрямку лісу; Едвардове нетерпіння відчувалося майже фізично.

Щойно ми заховалися за деревами, Едвард, не зупиняючись, закинув мене на спину. Я вчепилась якнайміцніше, він побіг, Аліса й Еммет вчинили аналогічно. Я не підводила голови, та розширені від переляку очі відмовлялись заплющуватися. Ми привидами мчали крізь темний ліс. На пожвавлення, що раніше завжди переповнювало Едварда під час бігу, не було й натяку, натомість з’явилася лють, що підганяла його й змушувала рухатися чимшвидше. Навіть зі мною за плечима Едвард залишив родичів далеко позаду.

Ми дісталися джипа неймовірно швидко, Едвард, майже не сповільнюючись, закинув мене на заднє сидіння.

— Пристебни Беллу, — наказав Еммету, коли той прослизнув усередину.

Аліса впала на переднє сидіння, Едвард заводив двигун. Той із ревом прокинувся до життя, ми розвернулися на звивистій дорозі.

Едвард прогарчав щось зашвидко для мого розуміння, щось дуже схоже на лайку.

Цього разу трясло ще гірше, темрява довкола додавала подорожі моторошності. Еммет і Аліса вдивлялись у вікна.

Ми вилетіли на шосе, швидкість зросла, та я хоч могла тепер краще бачити, куди ми їдемо. Ми прямували на південь, подалі від Форкса.

— Куди ми їдемо? — запитала я. Ніхто не відповів. Ніхто навіть не глянув на мене.

— Чорт забирай, Едварде! Куди ти мене везеш?

— Ми повинні вивезти тебе звідси… забрати далеко… негайно.

Він не обернувся, очі прикипіли до дороги. Спідометр показував 105 миль на годину.

— Повертай назад! Ти мав відвезти мене додому! — заволала я і заходилася люто відстібати ідіотські ремені.

— Еммете, — похмуро сказав Едвард. Сталева Емметова хватка скувала мої руки.

— Ні! Едварде! Ти не можеш так вчинити!

— Я повинен, Белло, тому, будь ласка, посидь тихо.

— Нізащо! Ти маєш відвезти мене назад, інакше Чарлі зателефонує до ФБР! По твою родину прийдуть — по Карлайла, по Есме! Їм доведеться поїхати з міста, постійно переховуватися!

— Белло, заспокойся, — холодно сказав Едвард. — Ми знаємо, що це таке.

— Тільки не через мене, ні, ти цього не зробиш! Ти не зруйнуєш свого життя через мене! — оскаженіло й цілком безрезультатно борсалась я.

Тут уперше заговорила Аліса.

— Едварде, з’їдь на узбіччя. Він злісно зиркнув на неї і піддав газу.

— Едварде, давай просто обговоримо ситуацію.

— Ти не розумієш! — незадоволено заревів він. Ніколи раніше я не чула, щоб він говорив так голосно; в обмеженому просторі джипа його голос оглушував. Стрілка спідометра наблизилася по позначки сто п’ятнадцять.

— Він мисливець, Алісо, невже ти не бачила? Він мисливець, той, хто йде по сліду!

Я відчула, як поруч заціпенів Еммет; хотіла б я знати, чому він так відреагував на це слово. Для них трьох воно означало щось більше, ніж для мене. Я прагнула зрозуміти, та не мала нагоди запитати.

— З’їдь на узбіччя, Едварде, — Аліса говорила розважливо, та в її тоні чулися владні нотки, яких я не помічала раніше.

Стрілка спідометра перетнула позначку сто двадцять.

— Давай, Едварде.

— Послухай, Алісо. Я прочитав його думки. Вистежувати жертву — його пристрасть, його нав’язлива ідея. Алісо, він хоче Беллу, конкретно її. Він вийде на полювання вже цієї ночі.

— Він не знає де… Едвард перебив її.

— Як ти гадаєш, багато часу знадобиться йому, щоб уловити в місті запах? Він усе спланував, перш ніж Лоран встигнув розтулити рота.

Я мало не задихнулася, бо знала, куди приведе мій запах!

— Чарлі! Ви не можете залишити його там! — замолотила я по ременях.

— Вона має рацію, — сказала Аліса. Ми трошки скинули швидкість.

— Давай принаймні розглянемо можливі варіанти, — переконувала Аліса.

Джип пригальмував, цього разу помітніше, потім ми різко, під вищання коліс, зупинилися на узбіччі траси. Я гойднулася вперед, вдарилася об ремені й гепнулася назад на сидіння.

— Немає ніяких варіантів, — прошипів Едвард.

— Я не покину Чарлі! — заверещала я. Він повністю проігнорував мене.

— Ми повинні відвезти її назад, — нарешті подав голос Еммет.

— Ні! — невблаганно відповів Едвард.

— Він ніщо проти нас, Едварде. Він не зможе її торкнутися.

— Він чекатиме. Еммет посміхнувся.

— Я теж умію чекати.

— Ти не бачив — ти не розумієш. Якщо він вийде на полювання, його не зупиниш. Нам доведеться його вбити.

Здається, Еммет не мав нічого проти такого розвитку подій.

— Варіант.

— А жінка! Вони разом. Якщо дійде до бійки, до них приєднається ватажок.

— Нас достатньо.

— Є ще один варіант, — тихо сказала Аліса.

Едвард оскаженіло повернувся до неї, голос його нагадував розлючене ревіння.

— Іншого — варіанту — немає!!!

Ми з Емметом отетеріло втупилися в нього, та Аліса, схоже, не здивувалася. Тиша затягнулася на довгу хвилину, Едвард з Алісою гралися у «хто кого передивиться». Я перервала їх.

— Хто-небудь хоче вислухати мій план?

— Ні! — загарчав Едвард. Аліса глипнула на нього, нарешті розсердившись.

— Послухайте! — благала я. — Ви відвозите мене назад…

— Ні! — перебив він. Я уважно глянула на нього і вела далі.

— Ви відвозите мене назад. Я кажу татові, що хочу повернутися додому у Фенікс. Складаю валізи. Ми чекаємо, коли мисливець з’явиться поблизу, тоді втікаємо. Він переслідує нас і залишає Чарлі у спокої. Чарлі не спустить ФБР на вашу родину, а ви зможете відвезти мене в будь-яке кляте місце, в яке захочете.

Всі троє приголомшено витріщилися на мене.

— Ідея справді непогана, — Еммет був так здивований, що аж образливо.

— Це може спрацювати. До того ж ми не можемо залишити Беллиного батька беззахисним. Ти знаєш, — сказала Аліса.

Всі поглянули на Едварда.

— Занадто небезпечно — я не хочу, щоб мисливець опинився в радіусі ста миль від неї.

Еммет був надзвичайно впевненим.

— Едварде, він не пройде повз нас. Аліса замислилася на хвильку.

— Я не бачу, щоб він нападав. Він чекатиме, коли ми залишимо її саму.

— Я вимагаю, щоб мене відвезли додому, — я силкувалась говорити категорично.

Едвард притиснув пальці до скронь, заплющив очі.

— Будь ласка! — сказала я тихіше. Він не підвів очей. Коли заговорив, голос здавався вицвілим.

— Ми їдемо сьогодні вночі, незалежно від того, спостерігатиме мисливець чи ні. Ти скажеш Чарлі, що не витримаєш у Форксі й хвилини. Вигадаєш якусь переконливу історію. Спакуєш перше, що потрапить тобі до рук, і сядеш у пікап. Мені байдуже, що тобі казатиме батько. Маєш п’ятнадцять хвилин. Ти мене чуєш? П’ятнадцять хвилин із тої миті, коли ти ступиш на поріг.

Джип загуркотів, Едвард розвернув його, завищали шини. Стрілка на спідометрі рвучко поповзла вгору.

— Еммете? — гукнула я, вказуючи поглядом на руки.

— Ой, вибач, — звільнив він мене.

На кілька хвилин запанувала тиша, яку перебивало хіба що ревіння двигуна. Потім заговорив Едвард.

— Усе буде так. Коли ми дістанемося будинку, якщо там не буде мисливця, я проведу Беллу до дверей. У неї буде п’ятнадцять хвилин, — пильно поглянув він на мене у дзеркало заднього огляду. — Еммете, на тобі зовнішній периметр будинку. Алісо, займешся пікапом. Я залишатимуся в будинку, доки там буде Белла. Потому як вона вийде, ви двоє відженете джип додому і розповісте все Карлайлові.

— Нізащо, — втрутився Еммет. — Я з тобою.

— Подумай іще раз, Еммете. Я не знаю, як надовго доведеться поїхати.

— Доки ми не знаємо, як далеко це зайде, я з тобою. Едвард зітхнув.

— Якщо мисливець уже на місці, — похмуро продовжив він, — ми їдемо далі.

— Ми дістанемося туди першими, — переконано сказала Аліса.

Здається, Едвард їй повірив. Якою б не була причина їхньої незгоди, зараз він не сумнівався у сестрі.

— Що робитимемо з джипом? — запитала вона. У його голосі забриніли гострі нотки.

— Ти відженеш його додому.

— Ні, не віджену, — спокійно відповіла вона. Він знову нерозбірливо лайнувся.

— Ми всі не вліземо у пікап, — прошепотіла я. Схоже, Едвард не почув мене.

— Я гадаю, вам варто дозволити мені поїхати самій, — сказала я тихіше.

Тепер він почув.

— Белло, будь ласка, зроби, як я кажу, хоча б одного разу, — відповів він крізь зціплені зуби.

— Послухай, Чарлі не імбецил, — запротестувала я. — Якщо завтра тебе не буде в місті, він щось запідозрить.

— Це справи не стосується. Ми переконаємося, що він у безпеці, решта не має значення.

— А як щодо мисливця? Він помітив твою поведінку сьогодні ввечері. Він подумає, що ти зі мною, де б ти не був.

Еммет недовірливо поглянув на мене, знову образивши своїм подивом.

— Едварде, послухай її, — порадив він. — Гадаю, вона має рацію.

— Так і є, — погодилась Аліса.

— Я не можу піти на це, — крижаним голосом відказав Едвард.

— Еммет також повинен залишитися, — вела далі я. — Я впевнена, Джеймс не міг його не помітити.

— Що? — накинувся на мене Еммет.

— Для Джеймса буде гірше, якщо ти залишишся, — погодилась Аліса.

Едвард недовірливо витріщився на неї.

— Ти гадаєш, я маю дозволити Беллі поїхати самій?

— Звісно, ні, — сказала Аліса. — Її повеземо ми з Джаспером.

— Я не можу піти на це, — повторив Едвард, та цього разу в голосі забриніли ознаки поразки. Він поглянув на речі з логічного боку.

Я спробувала говорити переконливо.

— Потусуйся тут тиждень… — побачивши у дзеркалі вираз його обличчя, я виправилася, — кілька днів. Нехай Чарлі побачить, що ти не викрадав мене, заплутай Джеймса, спрямуй його у хибному напрямку. Переконайся, що він насправді загубив мій слід, і приїзди до мене. Звісно, спочатку ти поїздиш кругами, а потім Аліса та Джаспер зможуть повернутися додому.

Я побачила, що він усерйоз починає розглядати пропозицію.

— Приїзди куди?

— У Фенікс. Куди ж іще.

— Ні! Він збагне, що ти поїхала саме туди, — нетерпляче сказав Едвард.

— Це ж очевидно: ти зробиш так, що все скидатиметься на хитрий маневр. Джеймс знатиме, що ми знаємо, що він слухає. Він ніколи не повірить, ніби я насправді вирушаю туди, куди кажу, що їду.

— А вона — диявольська штучка, — хихотнув Еммет.

— Що коли твій план не спрацює?

— Населення Фенікса складає кілька мільйонів, — по ві домила я.

— Не так важко знайти телефонний довідник.

— Я поїду не додому.

— Невже? — зацікавився він із небезпечною ноткою у голосі.

— Я досить доросла, щоб зняти квартиру чи номер у готелі.

— Едварде, ми будемо з нею, — нагадала Аліса.

— І що ти збираєшся робити у Феніксі? — в’їдливо поцікавився він.

— Сидіти в хаті.

— Взагалі план мені подобається.

Понад усякий сумнів, Еммет міркував, як би краще притиснути Джеймса.

— Еммете, стули пельку.

— Дивися, якщо ми спробуємо вколошкати Джеймса, поки Белла перебуває поблизу, існує набагато більша можливість, що хтось постраждає — вона, наприклад, чи ти, коли намагатимешся її захистити. А якщо ж у нас будуть розв’язані руки… — не договорив Еммет, радісно вишкірившись. Я не помилилася.

Джип повільно повз по дорозі, ми в’їздили в місто. Незважаючи на хоробрі теревені, я відчувала, що волоссячко на руках стоїть дибки. Думала про Чарлі, котрий зараз сидить удома сам, і намагалася бути мужньою.

— Белло, — м’яко сказав Едвард. Аліса та Еммет втупилися за вікно. — Якщо ти дозволиш, щоб із тобою щось трапилося — будь-що, — я вважатиму тебе особисто відповідальною за це. Ти зрозуміла?

— Так, — хапнула я ротом повітря. Він повернувся до Аліси.

— Джаспер упорається?

— Повір у нього, Едварде. Він чудово тримався останнім часом — відмінно, враховуючи все.

— А ти впораєшся? — запитав він.

Мініатюрна граційна Аліса скривила губки у жахливій гримасі й розтулила їх із гортанним риком, що змусив мене злякано втиснутися в сидіння.

Едвард усміхнувся до неї.

— Але тримай свою думку при собі, — ні з того ні з сього пробурмотів він.


Розділ 19

Прощання


Чарлі не спав, чекав на мене. Скрізь у будинку горіло світло. Я намагалася вигадати, як змусити його відпустити мене. У голові було порожньо. На мене очікують неприємні хвилини. Едвард повільно припаркувався, зупинившись на пристойній відстані від пікапа. Вся трійця насторожено пильнувала: завмерли на сидіннях прямо, наче коцюбу проковтнули, дослухалися до кожного звуку в лісі, придивлялися до кожної тіні, принюхувалися до кожного запаху, шукаючи щось незвичайне. Двигун замовк, я нерухомо сиділа, вони продовжували слухати.

— Нікого немає, — напружено сказав Едвард. — Ходімо. Еммет потягнувся, щоб допомогти мені звільнитися від додаткових пасків безпеки.

— Не хвилюйся, Белло, — сказав він тихим, проте бадьорим голосом, — ми швидко все владнаємо.

Я поглянула на Еммета і відчула, як очі наповнюються вологою. Я ледве знала його, та дивним чином від того, що я не відала, коли ми побачимося наступного разу, було боляче. Я розуміла, що це лише слабкий натяк на прощання, яке доведеться пережити протягом наступної години, і від цієї думки покотилися сльози.

— Алісо, Еммете, — наказав Едвард. Вони беззвучно пірнули у темряву, відразу у ній розчинившись. Едвард відчинив двері, взяв мене за руку, пригорнув, захищаючи. Швидко повів мене до будинку, ні на мить не припиняючи прочісувати поглядом темряву.

— П’ятнадцять хвилин, — ледь чутно попередив він.

— Я впораюся, — хлипнула я носом. Сльози надихнули мене.

Я зупинилася на ґанку і взяла його обличчя у свої долоні. Шалено зазирнула у вічі.

— Я кохаю тебе, — сказала я глибоким тихим голосом. — Що б не сталося, я завжди тебе кохатиму.

— З тобою нічого не трапиться, Белло, — сказав він не менш шалено.

— Просто дій за планом, добре? Збережи для мене Чарлі живим-здоровим. Після сьогоднішньої ночі він навряд чи буде про мене хорошої думки, я хочу мати шанс вибачитися пізніше.

— Белло, іди в дім. Ми не можемо гаяти час, — наполегливо нагадав він.

— Ще одне, — полум’яно прошепотіла я, — не вір жодному слову, котре почуєш зараз.

Він нахилився, мені залишилось лише стати навшпиньки і щосили вп’ястися у здивовані холодні губи. Потім я розвернулася і з носака відчинила двері.

— Забирайся геть, Едварде! — заверещала я, забігаючи всередину і голосно грюкаючи дверима прямо перед його приголомшеним обличчям.

— Белло? — Чарлі куняв десь у залі, та вже скочив на ноги.

— Залиш мене в спокої! — закричала я на нього крізь сльози, що лилися з очей гірським потоком. Я побігла нагору до своєї кімнати, з гуркотом зачинила двері й замкнула їх. Помчала до ліжка, впала на підлогу, щоб дістати бобрикову сумку. Швидко запустила руку між матрацом та пружинним блоком, щоб схопити стару заштопану шкарпетку, у якій зберігалися секретні запаси готівки.

Чарлі молотив у двері.

— Белло, з тобою все гаразд? Що відбувається? — злякано допитувався він.

— Я їду додому, — закричала я. Голос урвався в ідеальному місці.

— Він щось зробив тобі? — шеф поліції починав гніватися.

— Ні! — завила я на пару октав вище. Я обернулася до шафи з одягом — Едвард уже був там, мовчки вигрібав повні оберемки якого попало вбрання і кидав мені.

— Він тебе покинув? — розгубився Чарлі.

— Ні! — засапано залементувала я, тим часом набиваючи сумку. Едвард жбурнув мені вміст наступної полички. Сумка вже була набита далі нікуди.

— Белло, що трапилося? — загорлав Чарлі, знову барабанячи у двері.

— Це я його покинула! — закричала я, рвучко шарпаючи «змійку» на сумці. Вмілі Едвардові руки відштовхнули мої й без проблем її застібнули. Він дбайливо накинув ручки мені на плече.

— Я буду у пікапі. Йди! — прошепотів він, підштовхуючи мене до дверей, сам зник у вікні.

Я відімкнула двері, грубо відштовхнула Чарлі з дороги і помчала сходами вниз, мордуючись із важкою сумкою.

— Що трапилося? — заволав він, не відстаючи від мене. — Я думав, він тобі подобається.

На кухні йому вдалося схопити мене за лікоть. Хоча він досі не відійшов від шоку, хватка у нього була міцна.

Він розвернув мене на сто вісімдесят градусів, щоб подивитися в обличчя. Поглянувши на нього, я збагнула, що він не має анінайменшого наміру мене відпускати. На думку спав єдиний спосіб вирватися. Він передбачав зробити Чарлі дуже боляче, я ненавиділа себе навіть за те, що зважую цей план. Та в мене немає часу, я повинна захистити батька.

Я пильно поглянула на нього очима, повними сліз від того, що я збиралася зробити.

— Він мені подобається — у тім і біда! Я більше не можу! Не можу далі прив’язуватися до цього клятого місця! Не хочу закінчити, як мама, не хочу опинитися у капкані в цьому тупому, нудному місті! Я не повторю її ідіотську помилку! Ненавиджу Форкс — я не залишуся тут і на хвилину!

Батькова долоня різко, наче від удару електрошком, відпустила мою руку. Я відвернулася від його приголомшеного, враженого обличчя і попрямувала до дверей.

— Білко, ти не можеш поїхати зараз. Ніч надворі, — прошепотів він услід.

Я не обернулася.

— Якщо стомлюся, посплю у пікапі.

— Почекай хоча б тиждень, — заходився благати він, досі перебуваючи у стані чистого коматозу. — Тим часом Рене повернеться додому.

Він повністю збив мене з пантелику.

— Що?

Чарлі охоче почав розповідати, його ледве не розпирало від полегшення, що я завагалася.

— Вона дзвонила, коли тебе не було. У Флориді справи просуваються не так добре, як хотілося б, якщо Філ не підпише контракт до кінця тижня, вони повернуться в Аризону. Помічник тренера «Сайдвіндерс» сказав, що, можливо, підшукає для нього якийсь варіант…

Я похитала головою, намагаючись зібрати докупи переплутані думки. Кожна наступна секунда наражає Чарлі на більшу небезпеку.

— У мене є ключ, — промимрила я, повертаючи ручку дверей. Чарлі занадто близько, рука тягнеться до мене, обличчя заціпеніло. Я не можу втрачати час на суперечки з ним. Тому зараз я вражу його ще дошкульніше.

— Просто відпусти мене, Чарлі, — повторила я останні мамині слова, з якими вона вийшла з цих дверей багато років тому. Я сказала їх якомога розлюченіше і навстіж відчинила двері. — Нічого у нас не вийшло, зрозумів? Я ненавиджу, ненавиджу Форкс!

Жорстокі слова зробили свою справу. Чарлі закам’янів на порозі, роздавлений, прибитий, я помчала у ніч. Порожнє подвір’я страшенно мене налякало. Я мов божевільна полетіла до пікапа, побачивши позаду темну тінь. Ривком відчинила двері та жбурнула сумку під ноги. Ключ чекав на мене у запаленні.

— Я подзвоню завтра! — заволала я, відчайдушно прагнучи пояснити Чарлі все просто зараз і знаючи, що ніколи не зможу цього зробити. Я дала повний газ і рвонула з місця.

Едвард торкнувся моєї руки.

— Зупинись, — сказав він, коли будинок і Чарлі зникли з очей.

— Я поведу, — заперечила я крізь сльози, що зливою текли по щоках.

Зненацька довгі руки схопили мене за талію, нога відштовхнула мою з педалі газу. Едвард перекинув мене собі на коліна, потягнув, відірвавши руки від керма, — й от він на водійському сидінні. Пікап ні на сантиметр не відхилився від курсу.

— Ти не здайдеш дороги, — пояснив Едвард.

Враз позаду нас спалахнули фари. Я витріщилася у заднє вікно, очі розширилися від жаху.

— Це Аліса, — заспокоїв Едвард.

Знову взяв мою руку. У мене з голови не виходила картинка: Чарлі стоїть на порозі будинку.

— А мисливець?

— Почув останній акт п’єси, — похмуро сказав він.

— Чарлі? — запанікувала я.

— Мисливець пішов за нами. Він біжить позаду. Мені стало холодно.

— Ми можемо від нього відірватися?

— Ні, — та кажучи це, він збільшив швидкість. Мотор пікапа жалібно заскиглив.

Несподівано мій план уже не здавався досконалим.

Я дивилася назад, на передні фари джипа, коли пікап раптом затремтів, в темряві за вікном майнула темна постать.

Несамовитий крик тривав частку секунди, перш ніж Едвардова рука затиснула мені рота.

— Це Еммет! Він забрав руку і обвив її навколо моєї талії.

— Все буде гаразд, Белло, — пообіцяв він. — Ти будеш у безпеці.

Ми мчали крізь тихе місто у напрямку північної траси.

— Навіть не уявляв, що провінційне життя настільки діє тобі на нерви, — сказав Едвард наче й не він, та я знала, що він намагається розрадити мене. — Здавалося, ти доволі непогано пристосувалася — особливо останнім часом. Напевно, я лестив собі, вважаючи, що роблю твоє життя цікавішим.

— Я повелась як остання тварюка, — зізналась я, не звертаючи уваги на спробу розвеселити мене і втупившись собі у коліна. — Це були мамині слова, коли вона залишала Чарлі. Можна сказати, це був удар нижче пояса.

— Не хвилюйся. Він тобі вибачить, — Едвард ледь усміхнувся, хоча очі залишилися серйозними.

Я розпачливо втупилася в нього, і він зауважив неприховану паніку в погляді.

— Белло, все буде добре.

— Все не може бути добре, коли поруч не буде тебе, — прошепотіла я.

— За кілька днів ми знову будемо разом, — сказав він, обіймаючи мене міцніше. — Не забувай, ідея належала тобі.

— Найкраща ідея — чиєю ж їй бути?

Посмішка у відповідь вийшла невеселою й миттєво розтанула на Едвардових вустах.

— Чому це трапилося? — невпевнено запитала я. — Чому я? Він похмуро втупився у дорогу.

— Це моя помилка. Я дурень, що наразив тебе на небезпеку, — лють у голосі була спрямована на самого себе.

— Я мала на увазі інше, — наполягла я. — Подумаєш, велике діло, була я там. Тих двох я не зацікавила. Чому Джеймс вирішив мене убити? У місті повно людей, чому я?

Перш ніж відповісти, Едвард завагався, замислився.

— Сьогодні ввечері я непогано вивчив його розум, — тихо почав він. — Не впевнений, чи існував бодай один спосіб змінити щось потому, як він побачив тебе. Частково винна і ти, — у голосі забриніла жорстка іронія. — Якби не твій неймовірно спокусливий запах, можливо, він не звернув би на тебе уваги. Коли я став тебе захищати… це лише стократ погіршило ситуацію. Джеймс не звик зустрічати опір навіть у найдріб’язковішій справі. Він вважає себе природженим мисливцем. Його існування побудоване на полюванні, переслідуванні жертви; від життя йому потрібен тільки виклик. І раптом ми даруємо йому ідеальний виклик — великий клан могутніх бійців, які щосили намагаються вберегти одну вразливу істоту. Ти не повіриш, яку ейфорію він зараз відчуває. Це ж його улюблена гра, яку ми щойно зробили найзахопливішою у його житті, — Едвардів голос переповнила огида.

Він на хвильку замовк.

— Та якби я відступив, він убив би тебе на місці, — нарешті сказав він безнадійно, невдоволено.

— Я гадала… на інших мій запах не діє… як на тебе, — нерішуче мовила я.

— Не діє. Та це не означає, що ти не є спокусою для кожного з нас. Якби ти приваблювала мисливця — будь-кого — настільки, як мене, то бійка розгорілася б просто на полі.

Я затремтіла.

— Не думаю, що маю інший вибір, окрім як убити його, — пробурмотів Едвард. — Карлайл буде не в захваті.

Звук шин підказав мені, що ми перетинаємо міст, хоча в темряві я не бачила річки. Я знала, що ми наближаємося. Мусила запитати зараз.

— Як можна убити вампіра?

Едвард зиркнув на мене; вираз очей — таємниця, а в голосі раптом забриніли сталеві нотки.

— Єдиний спосіб зробити це напевно — розірвати його на шматки, а потім спалити їх.

— Двоє інших битимуться разом із Джеймсом?

— Жінка — так, щодо Лорана я не впевнений. Між ними немає міцного зв’язку — йому просто зручно бути з ними. Поведінка Джеймса на галявині його збентежила…

— Отже, Джеймс і жінка спробують тебе убити? — схвильовано запитала я.

— Белло, навіть не смій марнувати час, хвилюючись за мене. Наразі твоя єдина турбота — це збереження власного життя, будь ласка, прошу тебе, не втрачай голови.

— Джеймс переслідує нас?

— Так. Утім, він не нападе на будинок. Не сьогодні. Едвард повернув на невидиму під’їзну доріжку, Аліса не відставала від нас.

Ми під’їхали до самого будинку. Всередині яскраво горіло світло, неспроможне, одначе, розсіяти темряву навколишнього лісу. Не встиг пікап зупинитися, як Еммет відчинив двері, витягнув мене з сидіння, притиснув до широких грудей, попередньо скрутивши бубликом, і заніс усередину.

Ми кулею влетіли у велику білу кімнату, Едвард та Аліса обабіч нас. Вся родина була там, вони скочили на ноги, почувши наше наближення. Посередині стояв Лоран. Коли Еммет ставив мене поруч з Едвардом, я почула, як у глибині Лоранової горлянки загриміло неголосне гарчання.

— Джеймс іде по нашому сліду, — оголосив Едвард, злісно витріщаючись на Лорана.

Обличчя Лорана спохмурніло.

— Цього я й боявся.

Аліса протанцювала до Джаспера і прошепотіла йому щось на вухо; її губи тремтіли зі швидкістю безсловесної розмови. Вони вдвох помчали сходами нагору. Розалія прослідкувала за ними, потім швидко перемістилася до Еммета. У прегарних очах читалася напруга і — коли вони мимоволі стріляли у мій бік — лють.

— Що він робитиме? — холодно запитав Лорана Карлайл.

— Мені шкода, — відповів той. — Коли ваш хлопець став на захист дівчини, я підозрював, що це Джеймса тільки заведе.

— Ти можеш його зупинити? Лоран похитав головою.

— Ніщо не зупинить Джеймса, коли вже він вийшов на полювання.

— Ми його зупинимо, — пообіцяв Еммет. Зміст фрази не викликав жодних сумнівів.

— Ви не зможете його вбити. За триста років я не зустрічав нікого подібного. Він — ідеальна машина смерті. Тому я приєднався до його клану.

Його клан, подумала я, звісно ж. Шоу на галявині, у якому Лоран зображав ватажка, — вистава, не більше.

Лоран похитав головою. Спантеличено поглянув на мене, на Карлайла.

— Ви впевнені, що вона того варта?

Розлючене Едвардове ревіння заповнило кімнату; Лоран зіщулився і відхилився.

Карлайл похмуро подивився на нього.

— Боюся, ти маєш зробити вибір.

Лоран зрозумів. На мить нерішуче зам’явся. Його очі вивчили кожне обличчя, пройшлися по яскравій кімнаті.

— Мене заінтригував ваш спосіб життя. Але я не вплутуватимусь у цю справу. Я не вважаю ворогом жодного з вас, та не піду проти Джеймса. Гадаю, я вирушу на північ — до клану Деналі, — він завагався. — Не недооцінюйте Джеймса. У нього неймовірно гострий розум та неперевершені чуття. Він почувається серед людей так комфортно, як, здається, і ви, він не піде на вас напролом. Мені шкода через кашу, що тут заварилася. Насправді шкода, — він схилив голову, але я побачила, як він блискавично метнув на мене спантеличений погляд.

— Іди з миром, — церемонно відповів Карлайл.

Лоран іще раз повагом оглянув кімнату і поспіхом вийшов за двері.

Тиша не протрималася й секунди.

— Де він? — подивився на Едварда Карлайл.

Есме не гаяла часу; її рука доторкнулася до непомітної панелі на стіні, велетенські металеві віконниці почали зі скрипом затуляти скляну стіну. Я ковтнула слину.

— Близько трьох миль, на тому боці річки; він кружляє, щоб зустрітися з жінкою.

— Наш план?

— Ми відвернемо його увагу, а тим часом Джаспер та Аліса відвезуть Беллу на південь.

— Потім? Едвард заговорив невблаганним тоном.

— Тільки-но Белла буде в безпеці, ми влаштуємо на нього полювання.

— Гадаю, у нас немає вибору, — погодився Карлайл зі зловісним виразом обличчя.

Едвард повернувся до Розалії.

— Веди її нагору й обміняйтеся одягом, — наказав він. Вона розлючено поглянула на нього, не вірячи власним вухам.

— З якого дива? — прошипіла вона. — Хто вона мені? Хіба що загроза — небезпека, яку ти вирішив звалити на наші голови!

Її отруйний голос змусив мене сіпнутися назад.

— Розо… — промимрив Еммет, поклавши їй руку на плече. Вона її скинула.

Я уважно спостерігала за Едвардом, знаючи його характер і хвилюючись через можливу реакцію.

Він здивував мене. Відвернувся від Розалії, наче вона не сказала нічого, ніби її взагалі не існувало на світі.

— Есме? — спокійно покликав він.

— Звичайно, — пробурмотіла та.

Не встигла я й оком кліпнути, як Есме була поруч, легко підхопила мене на руки й опинилася згори на сходах, перш ніж я змогла вдихнути від шоку.

— Що ми робимо? — прошепотіла я, коли вона поставила мене на ноги в темній кімнаті десь на другому поверсі.

— Намагаємося перебити запах. Надовго це не спрацює, але може допомогти вивезти тебе.

Я чула як падає на підлогу її одяг.

— Не думаю, що розмір підійде… — завагалась я, та її руки вже рвучко стягували через голову з мене сорочку. Я швидко зняла джинси. Вона дала мені щось, на дотик схоже на блузку. Я відчайдушно намагалася просунути руки у правильні отвори. Щойно я впоралася з цим, вона вручила мені свої широкі штани. Я миттю натягнула їх, та не могла звільнити ступні, холоші були задовгі. Вона спритно закотила холоші, щоб я могла стати на ноги. Неймовірно, вона вже у моєму одязі, тягне мене до східців, де на нас чекає Аліса з маленькою шкіряною сумочкою в руці. Вдвох вони хапають мене за лікті й миттю напівзносять униз.

Виявилося, що за час нашої відсутності внизу все було зроблено. Едвард з Емметом готові були їхати, у Еммета на плечі висів важкий на вигляд рюкзак. Карлайл віддав Есме щось маленьке, тоді повернувся і дав таку ж річ Алісі — це був крихітний сріблястий мобільний.

— Есме та Розалія візьмуть твій пікап, Белло, — сказав Карлайл, проходячи повз мене. Я кивнула, обережно поглянувши на Розалію. Вона сердито дивилася на Карлайла з ображеним виразом обличчя.

— Аліса, Джаспер — беріть «Мерседес». На півдні вам знадобиться надійний прихисток від сонця.

Вони також кивнули.

— Ми беремо джип.

Я здивувалась, зрозумівши, що Карлайл збирається їхати з Едвардом. Раптом жах ножем ударив у серце, я усвідомила, що вони полюватимуть на Джеймса.

— Алісо, — запитав Карлайл, — вони проковтнуть наживку?

Ніхто не зводив погляду з Аліси, коли вона заплющила очі та завмерла до неправдоподібності нерухомо. Нарешті її очі розплющилися.

— Джеймс піде за вами. Жінка переслідуватиме пікап. Після цього ми зможемо поїхати, — впевнено сказала вона.

— Ходімо, — рушив Карлайл у напрямку кухні.

Та Едвард тої миті опинився біля мене. Схопив у залізні обійми й до болю сильно притиснув до себе. Схоже, він забув про родину, що спостерігала за нами, коли наблизив моє обличчя до свого, відриваючи мої ноги від підлоги. На коротку мить тверді крижані губи притулилися до моїх. Потім відірвалися. Він опустив мене, не забираючи рук від обличчя, — погляд сяючих очей спопеляв мене.

Коли Едвард відвернувся, його очі стали порожніми, навдивовижу застиглими.

Він зник.

Ми стояли, Каллени уникали дивитися на мене, по моїх щоках беззвучно котилися сльози.

Тиша затягнулася, потім у руці в Есме завібрував телефон. Мить — і він злетів до вуха.

— Зараз, — сказала вона. Розалія велично випливла з дверей, навіть не глянувши на мене, Есме погладила мене по щоці, проходячи повз.

— Бережи себе, — її шепіт завис у повітрі, коли вони вислизнули з дверей. Я почула, як загримів і завмер удалині двигун пікапа.

Джаспер та Аліса чекали. Здається, телефон Аліси опинився біля вуха до того, як загудів.

— Едвард каже, що жінка переслідує Есме. Я вижену авто, — розтанула вона в темряві, точнісінько як Едвард. Ми з Джаспером поглянули одне на одного. Він стояв на пристойній відстані від мене… обережний.

— Ти не права, — тихо сказав він.

— Що? — хапнула я ротом повітря.

— Я відчуваю, як саме почуваєшся зараз ти, — але насправді ти того варта!

— Не варта, — промимрила я. — Якщо з ними щось трапиться, це буде марна жертва.

— Ти не права, — повторив Джаспер, ласкаво усміхаючись до мене.

Я нічого не почула, та Аліса вже матеріалізувалася з дверей і підійшла до мене з простягненими руками.

— Можна? — запитала вона.

— Ти перша, хто питає дозволу, — криво посміхнулась я.

Вона підняла мене тендітними руками легко, як Еммет, затуляючи, захищаючи; ми вилетіли з дверей, залишивши позаду яскраве світло.


Розділ 20

Очікування


Коли я прокинулася, у голові була повна каша. Думки плуталися, досі борсаючись у шматках снів та кошмарів; щоб зрозуміти, де я, знадобилося більше часу, ніж зазвичай. Кімната була занадто невиразна — готельний номер, без варіантів. Лампи поруч із ліжками, прикручені до столів ґатунку «віддам задаром». Як і довгі штори, з тої ж тканини, що й покривала на ліжках, та фотокопії відомих акварелей на стінах.

Я спробувала пригадати, як дісталася сюди, але спершу зазнала невдачі.

Я пам’ятала блискучу чорну машину з темнішими, ніж у лімузинах, вікнами. Двигун працював майже беззвучно, хоча ми мчали чорними трасами на вдвічі більшій за дозволену швидкості.

Я пам’ятала, як сиділа поруч з Алісою на темному шкіряному сидінні. Як у певну мить довгої ночі моя голова схилилася на її гранітну шию. Схоже, моя близькість зовсім її не турбувала; дивовижно, але доторк твердої холодної шкіри подіяв на мене заспокійливо. Алісина тоненька бавовняна блузка спереду промокла й захолола від сліз, що потоком лилися з моїх очей, доки ті, почервонілі й запалені, геть не спорожніли.

Сон утікав від мене; очі боліли та залишалися напружено розплющеними, навіть коли ніч зрештою закінчилася і над невисокою горою десь у Каліфорнії забринів світанок. Сіре світло, що линуло з безхмарного неба, різало очі, та я не заплющувала їх, бо тоді під повіками, наче кадри з діафільму, занадто яскраво спалахували нестерпні картинки. Обличчя Чарлі, розбите відчаєм… звірячий рик Едварда, його вишкірені зуби… ображений погляд Розалії… гострий і уважний — мисливця… застиглий вираз Едвардових очей потому, як він востаннє поцілував мене… Я не можу дивитися на них. Тому я щодуху боролася з утомою, а сонце підіймалося дедалі вище.

Я не спала, коли ми проминули вузький гірський перевал і призахідне сонце пофарбувало начервоно черепицеві дахи Сонячної Долини. У мене не залишилося сил здивуватися, що ми проїхали за день відстань трьохденної мандрівки. Я бездумно втупилася в широкий рівний простір, що лежав перед очима. Фенікс — пальми, присмак креозоту в повітрі, вигадливі лінії перехрещених швидкісних автострад, зелені галявинки гольф-кортів та бірюзові цятки басейнів — вкритий був тоненькою габою смогу в оточенні маленьких скелястих пагорбів, недостатньо високих, щоб зватися горами.

Тіні від пальм косими рисками перекреслювали автостраду — чіткіші, різкіші, ніж у спогадах, все одно недосить темні. У їхній тіні не сховатися. Залита сонцем відкрита автострада мала приємний вигляд. Але я не відчувала полегшення, радості від повернення додому.

— Як нам дістатися до аеропорту, Белло? — запитав Джаспер, я стрепенулася, хоча промовив це він м’яко та спокійно. То був перший звук, за винятком вуркотіння двигуна, що перервав мовчанку завдовжки у ніч.

— Їдь по I-10, — механічно відповіла я, — ми проїдемо просто повз нього.

Мозок повільно продирався крізь туман сонного затьмарення.

— Ми кудись полетимо? — запитала я в Аліси.

— Ні, та краще оселитися неподалік, про всяк випадок.

Я пам’ятаю, як