home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



49

Діаболік

Я ЗНОВУ ПРОКИНУЛАСЯ в загонах. Я думала мені це здалося, поки не почула гудіння силового поля наді мною і не побачила яскравого світла над головою.

Я повільно сіла. З іншого боку силового поля, схрестивши руки, стояв Тайрус. Він чекав, поки я прокинуся.

Шия пекла. Моя рука злетіла вгору, і я торкнулася свіжого надрізу на шиї. Я усміхнулася. Ніби тепер вилучення електродів має якесь значення!

— Спочатку мені було складно тобі довіряти, — тихо сказав Тайрус. — А пізніше я не міг наважитися і розповісти тобі про це, навіть коли хотів вийняти електроди.

— А потім ти знову їх використав.

— Ти убила б мене.

— Я вб’ю тебе! — я звелася на ноги, вібруючи від гніву. — Я ненавиджу тебе усіми фібрами своєї сутності.

Тайрус продовжував невідривно дивитися на мене, непорушний і недосяжний.

— Я знаю, що ти про мене думаєш. Я знаю, що сталося із Сайдонією. Я бачив тіла з вілли Елантри. Сім’я Пасусів вимагає справедливості. Бабуся наказала відіслати їх до їхньої системи, щоб вони зопалу нічого не накоїли.

— Ти знав, що вони були мертві ще до того, — виплюнула я. — Ти сам це спланував!

Тайрус зітхнув, а потім нахилився вперед, приклавши лоба до силового поля, що розділяло нас.

— Немезідо, — мовив він, і я почула втому й гіркоту в його голосі, і взяла себе в руки, бо тепер він нічого для мене не значив. — Я клянуся тобі. Це зробила моя бабця, а не я. Подумай. Вона хотіла налаштувати нас один проти одного, тому посіяла насіння сумніву в наші серця. Вона сподівалася, що ти вб’єш мене. Хто ще...

— Якщо ти не планував цього, навіщо запропонував Елантрі скористатися моїми послугами під час помазання?

— Я цього не робив.

— Ти розповів Елантрі про нашу змову! І про те, як ми плануємо вбити Імператора!

Він випростувався і стиснув губи.

— Я нічого їй не розповідав. У мене ще не було плану, як вбити Рандевальда, тоді не було. Я збирався скористатися нашим планом: розповісти про зраду Сигни, щоб спочатку позбутися бабки. Вона завжди становила більшу загрозу, ніж Рандевальд.

— Отже, ти не бажав смерті Сайдонії? Ти сказав, що я ставлю її життя вище, ніж своє, але ти так не зробиш. Ти хотів розірвати наш зв’язок із нею.

Він видихнув крізь зуби.

Я заплющила очі.

— Для мене її смерть — це кінець усього. Я ніколи не оговтаюся від цієї втрати. Краще б я померла разом із нею.

— Звісно, ти оговтаєшся і переживеш цю втрату, — різко мовив Тайрус. — Ти впораєшся із цим знову.

— Того разу я не підозрювала тебе.

Він стукнув долонею по силовому полю.

— Я люблю тебе, — люто мовив він. — Немезідо, ти єдина мета моє існування. Я б ніколи не завдав тобі такого болю.

— Але ти збираєшся принести мене в жертву! — закричала я. — Ти погодився, тільки-но Сигна цього забажала! І ти з легкістю вдарив мене електричним струмом, щоб захистити себе. Чому я повинна вірити твоїм словам? Ти клявся, що любиш мене, а потім викинув мене геть. Чому я повинна повірити, що ти не вбив би Донію, якби це було тобі вигідно? Домітріани не вміють ділитися. Ти сам це сказав.

— Я — людина. Чи заздрив я вашому зв’язку з нею? Так. Чи сподівався, що ти вибереш мене, а не її? Так! Але я не вбивав її! Бабуся знала, що ми змовимося проти неї. Вона дізналася про це, тільки-но ти заговорила з моїм дядьком у присутності Діаболіків. Тому вона першою завдала удару. Ти повинна повірити мені.

Я закрила обличчя руками, щоб не бачити його, тому що я більше не могла дивитися на нього — на чоловіка, якого я полюбила і який знищив мене. За останні місяці я відкрила в собі стільки нових почуттів, але вони дотла спалили моє серце, бо це були кроки до зради. Щоб він не казав, щоб він не планував, він все одно мало не вбив мене. Я більше не вірила його словам, бо знала, що стану жертвою на вівтарі його влади.

— Залиш мене, — відсторонено промовила я. — Йди геть. Я не можу навіть дивитися на тебе.

Він довго мовчав, а потім видавив із себе:

— Я більше не завдаватиму тобі болю, Немезідо. Я буду триматися подалі від тебе. Можливо, так буде навіть краще для тебе.

Я відвернулася, біль розривав мене на шматки. Як сміє він говорити про мою безпеку, коли збирається мене вбити!

— Коронація відбудеться через місяць, — відсторонено промовив Тайрус. — Доти я спробую забезпечити тобі якомога комфортніші умови. Не бійся. Я спланую все за нас обох.

— Мені нічого від тебе не потрібно, — сказала я скрипучим голосом.

— Немезідо...

У цьому слові відчувався справжній біль, але він більше нічого сказав, просто залишив це слово висіти в глибокій тиші.

А потім промовив:

— Сайдонія любила тебе. Я бачив це на власні очі. Вона готова була віддати своє життя за тебе.

— Це не виправдовує її вбивство.

— Це не виправдання. Це звернення, Немезідо, це заклик зробити те, що ти робиш найкраще. Вижити.

А потім Тайрус — майбутній Імператор — залишив мене одну в загоні для тварин, у єдиному місці у Хризантеміумі, здатному стримати Діаболіка.


У загонах, в оточенні тварин, час спливав повільно, їжу й воду спускали через стелю — хорошу їжу, кращу, ніж для будь-якого іншого ув’язненого. Час від часу механічний голос запитував, чи не хочу я прийняти душ, а, якщо я погоджувалася, згори на мене лилася вода. Один відсік у підлозі слугував мені за туалет, інший — за раковину. Коли датчики реєстрували, що я стомилася, з підлоги піднімалася плюшева подушка. Я ніколи не спала на ній. Я надавала перевагу твердій землі. Уночі мені снилися Сайдонія і Дедлі. І, на мій превеликий жах, — Тайрус.

Мені снилося, як він торкається мене, і я прокидалася зневажаючи себе за зраду.

У якийсь момент Тайрус прислав своїх помічників, щоб створити мені комфортні умови проживання, але я попередила, що вб’ю кожного, хто наблизиться до мене.

Я не хотіла комфорту. Я не заслужила на це. Я підвела Донію, я любила того, хто міг бути її вбивцею. Я нічого не бажала, окрім того, щоб провести дні, які залишилися до мого жертвоприношення на коронації Тайруса, без жодних почуттів або думок. Більше мені нічого не залишалося. Цього разу мною не керувала жага помсти — не тоді, коли людиною, яку потрібно було знищити, був Тайрус. Я хотіла ненавидіти його, але натомість всередині відчувала лише порожнечу.

Здавалося, Тайрус відчув, що образить мене, коли знову прийде провідати. Він тримався від загону подалі. Його помічник, Шезар нан Домітріан, прибув, щоб повідомити мені про майбутню коронацію і мою неминучу смерть.

— Тайрус бажає здобути свою корону? — холодно запитала я.

— Я-я не знаю. Новий Імператор був небагатослівним. Мабуть, він зайнятий приготуваннями. Чи можу я що-небудь принести вам у ваш останній день? — спитав він, тримаючись подалі від силового поля, тепер, коли знав, що я за істота.

Сигна, ймовірно, дотримала свого слова й поширила чутки, що я вбила Імператора, тому я не сумнівалася, що тепер Шезар боїться мене і дивується, чому Тайрус наполягає на моєму комфорті.

— Я нічого не хочу, — а тоді передумала. — Насправді, так. Мені дещо потрібно.

Напевне, прохання принести боти краси — було дивним запитом від Діаболіка-вбивці. У мене не було жодних злодійських намірів. Я запрограмувала машину зняти з мене все маскування, яке я носила після вильоту з фортеці Імпірінс. За годину я перетворилася на невиразну істоту з білявим волоссям і блідою шкірою, — я стала такою, якою була, коли прийшла в життя Донії. Я була майже точною копією померлої Енміті, якби не урізання моїх м’язів і розбитий ніс.

Я спала небагато. Мантикора покійного Імператора Рандевальда перебувала за кілька загонів від мене, і я спостерігала за нещасним, забутим створінням, що стало тепер млявим, бо в нього більше не було власника, щоб випустити його на арену для кривавого двобою. Крім нього в загонах були й інші чудовиська, такі як я — створені заради задоволення людських істот.

Я була рада покінчити із цим життям.

У день коронації дресирувальники юрбою зайшли до загону, щоб передати мене найманим працівникам Домітріанів. Тайрус не наважився відправити Служниць, яких я могла перехитрити, або боти безпеки, які не могли мені нічого заподіяти, крім як убити. Робітники тримали в руках електричну зброю, готові випустити в мене заряд, якщо я відмовлюся йти добровільно. Я повинна була залишатися живою, доки мене не принесуть у жертву.

Я встала на занімілі ноги й чекала, поки вони оточать загін і направлять на мене свої пістолети.

— Ви повинні піти з нами до Великої Геліосфери, — сказав один із переляканих молодих Ексцесів, чия голова блищала у світлі ламп, демонструючи шість зірок мітки Домітріанів.

Я простягла руки, але ніхто не підійшов, щоб надягти на мене кайдани. Це було несподівано Я рушила у звичному напрямку, а всі наймані працівники трималися від мене на безпечній відстані.

Я знала, що з легкістю можу накинутися на одного з них, вихопити зброю і направити її на інших. Але я цього не зробила.

Коли до моїх вух донісся шум криків тих із Великої Геліосфери, хто готувався до коронації нового Імператора, усвідомлення моєї мети захлеснуло мене.

Я небагато могла зробити, щоб завдати болю Тайрусу, але я здатна ось на що: пасивно померти від його руки, навіть якщо він цього не бажає. Це буде найжорстокіший удар, який я можу йому завдати, і це єдина зброя, що залишилася в моєму арсеналі.

Тому я не стану чинити супротиву і помру, а Тайрус може жити із цим тягарем до кінця своїх днів.

Діаболік


предыдущая глава | Діаболік | cледующая глава