home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



35

Діаболік

ТАЙРУС ЗНІЯКОВІВ і випрямився, коли побачив мене у дверях. Його обличчя, вкрите краплями поту, було сірого кольору.

— Сайдоніє, краще не підходь близько. Я не хочу, щоб ти заразилася.

Мене охопив жах. А раптом Тайрус помре, так само, як і Дедлі. Я перелякано поглянула на лікаря.

— Що з ним? Перед відправленням на планету нам робили щеплення. Як він міг захворіти?

— Це всього-на-всього звичайна планетна лихоманка, — відповів замість лікаря Тайрус.

— Що це таке? — вигукнула я.

— Загальний термін, — похитав головою лікар. — Я розповідав вам, як мікроорганізми розвиваються в природному середовищі, а жителі космосу майже не захищені від них. Щеплення, що я зробив вам перед відльотом, не здатні убезпечити від усього. Його Високопреосвященство, прибуваючи на планету, ніколи не береже себе, тому завжди підхоплює місцеві бактерії.

Тайрус скривився.

— І я завжди обіцяю, що наступного разу слухатимуся вас, Лікарю.

Я могла тільки мовчки дивитися на Тайруса, який мав дуже виснажений вигляд — і це всього лише за кілька годин після того, як я пішла. Я пригадала, що його шкіра здавалася дуже гарячою на дотик. Чому я не запідозрила, що, можливо, він захворів?

Тайрус побачив вираз мого обличчя.

— Насправді немає причин для хвилювання, — спокійно мовив він, — усе минеться.

— Випийте ось це. Я скоро повернуся й огляну вас, — сказав лікар Тайрусу, подаючи йому склянку з паруючим відваром.

Приголомшена, я стояла як вкопана біля підніжжя його ліжка. Чому раніше я ніколи не помічала, наскільки люди вразливі?

— Як ти почуваєшся? Тобі не зле? — Тайрус відпив зі склянки, його обличчя блищало від поту. — Усе почалося під час сну, але я відчував незначний біль і до того.

— Я рідко хворію, — мій голос пролунав відчужено. Я справді почувалася дивно, ніби спостерігала за собою збоку.

Що я казала собі напередодні? Що нарешті побачила його по-справжньому? Тепер єдине, що я бачила, це його слабкість: кістки, які так легко зламати, і шкіру, яку так легко розірвати. Дедлі був змодельований, щоб бути сильним, створений для боротьби на виживання, однак це його не врятувало.

Яка зухвалість — забути, хай навіть на мить, про свою відмінність від Тайруса. Я була найнебезпечнішою істотою, яку коли-небудь створили, а він — вразливим людським створінням. Я житиму тоді, як інші загинуть.

— Лікар сказав мені, що твій пес захворів. Із ним усе гаразд?

Я дивилася на точку над його головою.

— Це був не пес, — тепер мої слова прозвучали грубо і жорстоко, як і належить Діаболіку. — Це був бойовий звір, створений для вбивств. От і все, — мій погляд затуманився, і я швидко закліпала очима, щоб це минулося. — Він... воно здохло.

— О, — голос Тайруса прозвучав м’яко. — Немезідо, мені дуже жаль.

— Це було просто створіння.

Він насупився.

— Але ти прив’язалася до нього, — він простяг руку. — Ходи до мене.

Я відступила назад.

— Ні. Просто відпочивай.

Він стиснув губи. Потім спробував піднятися, щоб підійти до мене, але не зміг і знову впав на подушки.

Я сховала кулаки у складках спідниці. Я всіма силами намагалася побороти бажання підійти до нього і допомогти йому.

— Відпочивай, — повторила я, задкуючи.

Цього разу він не протестував.

— Я зайду до тебе, коли одужаю, — видихнув він.

Повертаючись до своїх покоїв, я почувалася дуже виснаженою. Той політ фантазії й ілюзії, який сповнював мене, коли я мчала по цьому коридору, були безнадійно втрачені і забуті. Тепер я знову прийшла до тями, повернулася до суворої, гіркої реальності, у якій я була Діаболіком, а Тайрус — беззахисною, вразливою людиною, як і Сайдонія Імпірінс.

Сайдонія. Закривши рота рукою, я подавила різкий звук, який ледь не вирвався назовні. Так, я була наділена фізичною силою чотирьох людей. Але в мене не було сил пережити ще одну подібну втрату. Мати серце, сповнене емоціями, означає мати вогонь, який можуть загасити сили, проти яких ти безсила, або небезпеки, які ти не здатна побачити. Піклуватися — означає бути зовсім безпомічним.

Зайшовши до своєї кімнати, я поклялася, що більше ніколи не дозволю собі відчути подібну слабкість.

Планетарна лихоманка Тайруса затяглася на цілий тиждень. Я знала, що він не помирає, оскільки Лікар нан Домітріан не порушував свого режиму харчування і не сидів годинами в покоях Спадкоємця Прімуса.

Я більше не провідувала Тайруса, але насправді він ніколи не покидав мене. Він проник у мої думки і перед моїми очима невідривно стояв його образ. Коли спала, коли тренувалася, кожну хвилину прожитого дня я ловила себе на тому, що бачу перед собою Тайруса й жадаю його. Це було схоже на дію якогось наркотика, на який я підсіла після першої ж спроби. Я не могла звільнитися і побороти цю пристрасть.

Коли Тайрус нарешті здолав хворобу, я помітила різкі зміни, що відбулися з ним, хоча й намагалася не звертати на нього уваги. Він добряче схуд, але був у доброму гуморі. Коли він побачив мене, в його очах спалахнув вогонь бажання. Я знаходила різні приводи, щоб уникати погляду тих очей — уникати його, незважаючи на те що він заполонив усі мої думки.

Одного дня, коли я підтягувалася, я помітила, що Тайрус спостерігає за мною, стоячи в дверях.

— Ти не можеш уникати мене вічно, — промовив він.

Я зосередила всю увагу на точці між його очима, намагаючись не дивитися йому у вічі.

— Не розумію, про що ти.

— Що трапилося? Я знаю, щось не так.

Я зістрибнула на землю й почала віджиматися від підлоги, вдаючи, що не помічаю його. Це було те саме, що розвернутися спиною до Супернови. У моїй уяві він яскраво сяяв. Я кістками відчувала його присутність.

— Це через те, що я поцілував тебе? — він підійшов і став переді мною. — Це хвилює тебе.

— Я не хвилююся, — видавила я із себе з презирливою посмішкою, відштовхуючись від підлоги. Моя шкіра блищала від поту. Він стояв так близько, що я відчувала тепло його тіла. — Я сердита.

Його брови злетіли вгору.

— Чому?

— Я не така, як ви. Я не в змозі відчувати те, що й ви, Ваше Високопреосвященство.

На його вустах промайнула ледь помітна посмішка.

— Я так не вважаю. Коли ми відлітали з Люміни, ти була переповнена почуттями.

— Ви так думаєте? — я була рада, що мені вдалося промовити це байдужим тоном. — Тоді я повинна вибачитися перед вами за те, що ввела вас в оману, Ваше Високопреосвященство.

Він схопив мене за руку, обпаливши своїм дотиком.

— Тайрусе, чорт забирай. Я просив називати мене по імені.

— Це непристойно.

— До біса пристойності, Немезідо! Ми ніколи не зважали на них.

— Звідки взялося це «ми»? — я вирвала свою руку і відвернулася. — Я не людина, Тайрусе, — я виплюнула це ім’я, розвернувшись обличчям до стіни. — Я не здатна любити. Я не можу бути пасією, коханкою або компаньйонкою. Це не те, ким я є, я не здатна на подібне, — я знову повернулася до нього. — Ти хочеш, щоб я була тим, ким я не є. Ти просиш про неможливе.

Він нічого не відповів, але його обличчя зблідло. Його вигляд після недавньої хвороби стривожив мене, а я не хотіла переживати це почуття. Я взагалі хотіла нічого не відчувати, як і належить Діаболіку.

Він підійшов і різко притягнув мене до себе, його губи шукали мої. Цей поцілунок був вимогливим. Його сильні руки стисли мене в обіймах, міцно притискаючи до його тіла.

На якусь божевільну, незабутню мить він знову переміг мене. Відчувати його після стількох днів жадання... Здавалося, ніби я уві сні і спостерігаю за собою збоку. Це було те, чого я так бажала. Це було все, чого я бажала...

І це все можна втратити за одну мить.

Чорний, задушливий страх вирвав мене із заціпеніння. Я відштовхнула його.

— Досить! Ви забагато від мене хочете. Хіба ви попросите собаку створити для себе витвір мистецтва? Хіба ви попросите Служницю написати вірш? Я не можу цього зробити. Я не здатна на справжні почуття. Я ніколи не буду такою, як ви хочете. Змиріться із цим. І припиніть це.

Вираз обличчя Тайруса став відстороненим, на нього знову наповзла обережна маска. Якусь мить він вдивлявся в моє обличчя тим спокійним поглядом, що проникав повз усі мої захисні механізми.

А потім він ствердно кивнув головою.

— Гаразд, — тихо промовив він. — Я більше не нав’язуватиму свою прихильність тому, кому вона не потрібна. Віднині я залишу тебе у спокої.

— Це все, чого я прошу, — я відвернулася від нього і продовжила тренування. Я гостро відчувала його присутність, доки він нарешті не пішов.

Ми більше не влаштовували тренувальних боїв, і до кінця подорожі наші розмови не виходили за межі елементарного обміну люб’язностями. Тайрус став таким відстороненим і ввічливим, що мені було б легше, якби він сердився. Щоразу, коли ми перебували в одній кімнаті й повітря між нами ніби замерзало, я намагалася переконати себе, що це саме те, чого я хотіла. Мені було байдуже до подібної тривожної й болісної порожнечі.

Тим не менше, я не могла позбутися цього відчуття.

Мабуть, Тайрус і Дедлі були не єдиними жертвами Люміни. Ця тривожна потреба, що запалила в мені іскру життя після нашого відльоту з планети, була схожа на смертельну хворобу.

Але я зможу вилікуватися. Урешті-решт, я була Діаболіком, а в Діаболіків немає душі. Усі це знають. І я більше ніколи не буду настільки дурною, щоб думати інакше.

Діаболік


предыдущая глава | Діаболік | cледующая глава