home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



31

Діаболік

ТРЯСІННЯ, що почалося під час виходу корабля із гіперпростору вирвало мене з обіймів тривожного сну, у якому Мати-Засновниця докоряла мені, що я забула про Сайдонію. Через турбулентність Дедлі був занадто збуджений і безперервно гавкав. Я встала з ліжка, щоб заспокоїти його, а потім визирнула у вікно, і моє серце упало в п’яти.

Планета Люміна була дуже великою, більшою за всі космічні тіла, що я коли-небудь бачила. Наш корабель зайшов у її гравітаційне поле.

Я побачила континенти, пурпурні океани й клуби білих і сірих хмар. Поки ми підлітали до планети, судно безперервно трусило, а потім нас поглинула яскраво-пурпурна атмосфера.

Я не усвідомлювала, що весь цей час міцно стискала хутро Дедлі, який лащився до мене. Я відпустила собаку, але моє серце продовжувало шалено калатати в грудях, і я змусила себе визирнути у вікно, за яким згущувалася пурпурна атмосфера.

На горизонті з’явилися далекі вершини засніжених гір, і, тільки-но наше судно відключило власне поле гравітації, довірившись земному тяжінню планети як якорю, я відчула, що гравітаційне поле навколо мене змінилося. Відчуття небувалої легкості приголомшило мене. За вікном корабля я побачила будинки, і ми нарешті приземлилися.

Коли двигун вимкнувся, настала мертва тиша.

Ми сіли на поверхню Люміни.

Я ніколи раніше не була на планеті. Мене почало нудити, і я присіла поряд із Дедлі, зануривши пальці у його хутро. Я думала лише про відкритий простір навколо планети, про космічні промені й смертоносні астероїди, про відсутність стін зорельотів або якихось силових полів, які могли б захистити від небезпек, від яких нас відділяли лише тонкий шар атмосфери і магнітне поле.

Як люди могли жити на планетах із таким нікчемним захистом? Кожен день на планеті — це безпосередній вплив радіації, шкідливого зоряного світла й смертоносних мікроорганізмів. Один астероїд помірної величини здатен вбити всіх на цій планеті, якщо ввійде в атмосферу і вріжеться... тим не менше, Ексцеси радо витримували всі ці жахіття. Навіть смакували їх.

Двері відчинилися і до кімнати зайшов Тайрус.

— Я розмовляв з представниками повстанців. Вони погодилися на перемовини. Нас розмістять у Столиці.

— Ми не залишимося тут? — запитала я, вставши з підлоги.

— Ні, ми зупинимося в маєтку посадовця. Це жест довіри, Немезідо. Але ми залишимо Служниць на кораблі. Ти знаєш, як Ексцеси до них ставляться.

Я не могла зрушити з місця, але Тайрус спокійно вийшов у коридор, тож я змусила себе взяти поводок Дедлі й піти за ним.

Ми вийшли на містки корабля, і я витріщилася на свою тінь, усе ще відчуваючи нудоту через неосяжний відкритий простір над головою. На планеті атмосфера була більш розрядженою, ніж та, до якої я звикла, тому мені довелося ступати дуже обережно, щоб не злітати. Щойно я вдихнула повітря на поверхні планети, мені перехопило подих. Воно було гарячим і вологим, наче великий роззявлений. А також сповнене дивними запахами. Я відчула на своїй шкірі брудний дотик безлічі бактерій, але Невені ледь не пританцьовувала, коли вибігла із зорельоту.

Нас зустрічали вищі посадові особи, і Невені радо кинулася в чиїсь обійми.

— Батьку!

Він міцно її обійняв, а я зупинилася позаду Тайруса. На мить світ навколо нас ніби оповила темрява, і коли я підняла голову, то побачила пухку сірувату масу водяної пари, що поглинула промені сонця.

— Давайте зайдемо всередину, доки не почався дощ, — сказав один із високопосадовців, змірявши Тайруса прохолодним поглядом.

Я насторожилась. Я роздивилася обличчя всіх присутніх, розрізняючи ступені неприязні, недовіри і навіть ненависті на лицях високопоставлених чиновників. Тайрусу буде нелегко переконати цих людей повірити йому.

Батько Невені, який нарешті обійняв свою дочку, зміряв Тайруса — нащадка родини, що вбила його дружину, — найбільш злим поглядом.

Тайрус був занадто розумним, щоб не помітити цього, але він посміхнувся з виразом цілковитого задоволення, як справжній актор.

— Згоден. Сенатор фон Імпірінс не знайома з особливостями планетарного життя. Мабуть, погана погода буде занадто важким випробуванням в перший день її перебування на планеті.

Кров прилила до щік, коли я усвідомила, наскільки явними були мої стурбованість і відчуття дискомфорту, але коли Тайрус простягнув руку, навіть не поглянувши в мій бік, я зрозуміла, що це, мабуть, було лише приводом розрядити атмосферу.

Я взяла його за руку і дозволила відвести мене вбік.

— Люба, я відведу тебе додому, — сказав батько Невені.

— Я думаю, буде краще, якщо чинна Намісниця Сагну залишиться тут, — втрутився Тайрус.

Високопосадовці поглянули на нього з презирством.

— Вона не є виборною посадовою особою, — мовив один із них. — Можливо, діти аристократів і успадковують чин від батьків, але в нас усе відбувається згідно із законом.

— Але, вона — єдиний представник вашої системи, чиє правонаступництво узгодив мій дядько, — сказав Тайрус. — Дядько не визнає правочинність жодних переговорів, якщо на них не буде присутня Панна Сагну.

За цією заявою почулося злісне ремствування. Невені вийшла вперед і сказала:

— Я буду присутньою на переговорах.

— Невені... — почав її батько.

— Я протягом кількох місяців жила в Хризантеміумі серед Вельмишановних Панів, — з гідністю відповіла Невені, — тому я не бачу причини, чому не можу прийти на збори, під час яких вирішуватиметься доля моєї планети. Батьку, будь ласка, дозволь мені залишитися.

— У такому разі ми почнемо перемовини прямо зараз, Ваше Високопреосвященство. Провести вашу коханку до її кімнати? — мовив один із високопосадовців.

Я поглянула на Тайруса. Чи розумно було нам розділятися? Хіба він не взяв мене із собою для захисту?

На хвилину він замислився, а потім, здається, прийняв рішення.

Він поглянув мені у вічі і злегка кивнув головою, сигналізуючи, що я маю зробити так, як вони бажають.

— Кохана, тобі слід відпочити.

Я була не згодна з подібною заявою. Це було неправильно. Але я розвернулася і пішла за своїм провідником. Наостанок Невені підійшла і обійняла мене.

— Спасибі, що повернула мене додому, Сайдоніє, — прошепотіла вона мені на вухо. — Сподіваюся, ти знаєш, що б не трапилося, я завжди цінуватиму твою дружбу.

Пізніше, коли я залишилася одна у своїй кімнаті, мене найбільше тривожила її остання фраза: що б не трапилося.


Тайруса не було весь вечір, і я безцільно блукала житловим крилом маєтку високопоставленого чиновника, намагаючись не думати про відкрите небо за вікном. Усередині було вже не так незручно, але я досі гостро відчувала, наскільки забруднене планетарне повітря і яку дозу космічного випромінювання моє тіло поглинає щомиті.

Дивно, що всі примітивні люди родом із подібного місця і змогли вижити в таких умовах.

Дедлі, якому передався мій неспокій, теж не сиділося. Усередині не було місця, де б він міг справити нужду, тому за порадою одного з моїх слуг — Люмінара, на голові якого не було вибрито тонзуру і який дивився на мене недовірливо і відповідав односкладово, — я неохоче вивела собаку на вулицю.

Тепер небо стало чорним, не було видно жодної зірки, де-не-де майоріло лише світло далеких будівель, і час від часу із-за густих хмар виринали місяці. Доріжку в саду освітлювали золоті вогні, але він був не схожий на жоден із садів, які мені коли-небудь доводилося бачити. Дерева були вкриті мохом, що, здавалося, пожирав гілки, а під ногами хрустіло мертве листя. Гілки переплелися між собою, як супротивники під час бою.

У Хризантеміумі й у фортеці Імпірінс було чимало садів, але всі вони були неприродними і ретельно спроектованими насадженнями. Ці дерева, натомість, виросли самостійно, руку садівника було знати лише в геометричному розташуванні квітів, що траплялися де-не-де. Здавалося: усі рослини борються одна з одною за місце під сонцем. Це був хаос. Враховуючи це, а також вологість повітря, я не могла зрозуміти, як люди живуть у такому непередбачуваному світі.

А потім на мою шкіру впала краплина.

Дедлі притиснув вуха до голови і загарчав. Я завмерла. Ще більше крапель впало на мою шкіру, і я розуміла, що їх джерелом були ті пароподібні хмари над головою. Дощ. Я чула про це явище. Сади у фортеці Імпірінс були оснащені розбризкувачами, які імітували дощ. А потім у небі ніби відкрили кран, і вода полилася на нас із мільйонів маленьких фонтанів. Несподіване купання застало мене зненацька, і я потягла Дедлі назад до вілли, йдучи проти вітру, через що вода заливалася мені прямо в очі.

Нещасне, жалюгідне існування. Сутера ну Імпірінс мала рацію, це було...

Яскравий спалах розколов дерево на дві частини, а потім пролунав страшний гуркіт.

Вибух. На нас напали! Я впала в калюжу, поводок Дедлі вислизнув із моїх рук. І тут я побачила ще один сліпучий спалах, що ніби освітив усю ніч, а потім згори донісся страшний наземний рев. Дедлі дав драпака, скиглячи від страху.

Моє серце пропустило удар, тому що мені ще ніколи не доводилося бувати в такому хаосі. Я могла виступити проти одного нападника, але ця зброя була занадто потужною, і я не вміла з нею боротися. На хвилину я розгубилася. У голові виникало безліч запитань одночасно. Хто на нас напав? Це напад із Космосу? Чи звідкись ще? Що це за зброя? На кого спрямована ця атака?

Тайрус.

Звичайно. Тайрус!

Згадавши про нього, я запанікувала. Я повинна негайно його знайти! Я звелася на ноги. Вітер бив по обличчю, дерева наді мною, здавалося, корчилися від болю, а згори падали потоки води, проте думала я лише про те, як це Тайрусу вдалося змусити мене погодитися розділитися: раптом Люмінари зроблять щось із ним під час цієї атаки.

Я зможу якось його захистити. Я знайду для нього укриття.


Я знайшла Тайруса в залі для засідань. Він здивовано поглянув на мене, побачивши мій брудний одяг і шалений погляд, й одразу підійшов і обійняв мене.

— Що сталося, кохана?

— Тайрусе, ти поранений?

Він відступив на крок назад.

— Що з тобою трапилося?

— Нас атакують! — Я провела руками по його тілу, перевіряючи, чи не поранений він. Його м’язи напружилися. — Нам потрібно негайно знайти укриття!

— Який вид атаки?

— Вогняна зброя з неба. Я не знаю, що це за атака. Воно розсікає небо яскравими спалахами. Слухай! Чуєш, це відбувається прямо зараз! — я здригнулася від ревучого звуку, що пронизав повітря.

Якусь мить Тайрус просто дивився на мене. А потім почав сміятися.

Що в цьому смішного?

— Пробач, Сайдоніє, — він узяв моє обличчя в руки. — Я забув, що ти ніколи не була на планеті, — Тайрус стишив голос і прибрав мокрі пасма волосся з мого лиця. — Мабуть, тобі ніхто не розповідав про явище, яке ти щойно побачила. Ти, напевно, злякалася, — він поглянув через плече на високопосадовців, із якими вів перемовини. — Ми можемо відкласти наші справи на деякий час? Я маю дещо показати своїй коханій.

Вони виглядали настільки ж розгубленими, наскільки я почувалася такою. Але Тайрус залишався спокійним і незворушним й, коли вони погодилися відкласти перемовини, він поклав мою руку на згин своєї, накривши її долонею, ніби я була якимось тендітним створінням, котре потребує заступництва. Це був настільки дивний і незнайомий жест, що я не знала, як на нього реагувати. Ми вийшли на вулицю.

Я притиснулася до нього, бо, хай Тайрус і не зважав на небезпеку, я, тим не менше, залишалася насторожі. Я була готова штовхнути його на землю і захистити за першої ж потреби. Зброя продовжувала розсікати небо, але коли я вказала на неї, Тайрус похитав головою і не дав мені затягти його у приміщення.

— Це не зброя. Ти довіряєш мені?

Я замислилась. Я довіряла йому настільки, наскільки могла довіряти будь-кому. Я кивнула.

Він повів мене ще далі. Ми стояли під дощем, серед спалахів і голосного гуркоту, і він показав на небо.

— Це погода! — сказав він, перекрикуючи шум. — Ми зараз — в епіцентрі шторму. Ці спалахи — це не зброя, це природні електричні розряди, що називаються блискавкою. Це частина планетарного життя.

— Подібні блискавки — нормальне явище? — я дивилася на сліпучі розряди вогню. Я чула про дощ, але електричні спалахи? — Люди живуть із цим? Але... я бачила, як блискавка розколола навпіл дерево! Це небезпечно!

Сильний вітер розкуйовдив його волосся, а він стояв і сміявся.

— Блискавка небезпечна. Я цього не заперечую. Але в ній є щось прекрасне, чи не так?

Я міцніше стиснула його руку, намагаючись побачити в цих спалахах красу, про яку він казав. Так, можливо, у них є щось величне. Вони запалюють купол небес, оголюючи ламані береги хмар.

— Так, — нарешті промовила я, відчуваючи, як по шкірі побігли мурахи. Це було прекрасно. Дуже незвичайно, дуже дивно.

Я поглянула на Тайруса і завмерла від здивування. Він дивився на мене, а не на небо. Його волосся було зовсім мокрим і прилипло до голови.

Раптом я подумала: тепер, коли я навчилася бачити прекрасне, я була здатна розгледіти красу всюди. Можливо, навіть в обличчі іншого створіння.

Я відвернулася. Дощ продовжував падати на нас, але тепер, коли зник страх, я звернула увагу на інші відчуття: сукня прилипла до тіла, вона була важкою і наскрізь мокрою, а шкіра Тайруса — теплою і вологою. Краєм ока я помітила сіпання його губ — посмішку, яку він стримував.

Невже він мовчки насміхається над моїм невіглаством?

— Що таке? — обережно запитала я.

Він простягнув руку і провів пальцями по моєму вологому волоссю, прибираючи пасма з очей.

— Я навіть уявити не міг, що ти можеш злякатися. Я думав, що Діаболіки... безстрашні.

— Так і є, — відповіла я. Але тільки-но я вимовила ці слова, як зрозуміла, що то брехня. Мене вчили виглядати безстрашною, але я ніколи так і не подолала цього почуття.

Він погладив мене по руці.

— У будь-якому разі мені шкода, що мене не було поряд і я не пояснив тобі цього раніше.

Його вираз обличчя здався мені дивним. Через деякий час я зрозуміла, що в його очах я побачила ніжність — по-справжньому незахищений погляд на обличчі юнака, який завжди був насторожі. Він продовжував гладити мою руку, і я усвідомила, що він намагався мене заспокоїти. Мене.

Він знав, що я таке. І тим не менше, він намагався мене заспокоїти.

Я озирнулася, але нікого не побачила позаду. Це не була демонстрація прихильності для сторонніх очей. Він просто намагався заспокоїти Діаболіка.

Більше того, він знав, що я збрехала про свою безстрашність, але не засуджував мене за це.

У горлі ніби утворилася якась грудка. Я потерла його, але відчуття не зникло.

Дощ ущух і припинилися блискавки.

— Мені потрібно знайти Дедлі, — пробурмотіла я.

Ми мовчки рушили на пошуки собаки. Місяці нарешті вийшли з-під щільної завіси хмар і пролили на землю сріблясте світло, що переливалося в краплинах води поміж пишних зелених виноградників. «Краса», — знову подумала я. — «Дика і неконтрольована, як і блискавка». Я не знала, захоплююся я нею чи остерігаюся її.

А потім світло ковзнуло по стомленому обличчю Тайруса, і я подумала про тих високопоставлених чиновників, яких ми залишили всередині.

— Я можу сама його знайти, — сказала я. — Тобі не обов’язково мене супроводжувати.

— Я радий можливості взяти перерву. Крім того, буде краще, якщо ми знайдемо ту істоту до того, як вона загризе когось із Люмінарів. Це не сприятиме успіху перемовин.

— Як усе просувається?

На його губах з’явилася посмішка, але очі залишилися серйозними.

— Вони налаштовані скептично. Що й не дивно. Зважаючи на вбивчий простір неподалік, вони бояться, що за кілька десятиліть втратять планету. Вельмишановне Панство не хоче їх чути. Найкраще, що зміг запропонувати Сенатор фон Пасус — це евакуювати всю планету... Люмінарці в ярості. Наразі я наштовхнувся на доволі лютий супротив з їхнього боку, але я сподіваюся, ми дійдемо згоди. Твоя подруга Невені залишиться Намісником тільки номінально. Вони притримають свою декларацію про незалежність до мого сходження на трон. Ставши Імператором, я перегляну політику щодо наукової освіти, і вони отримають доступ до будь-яких відновлених даних, що зможуть допомогти у вирішенні проблеми.

— І вони погодяться на це?

Тайрус відвернувся, насупивши лоба.

— Я сподіваюся на це, бо в іншому разі, я привів нас прямо у ворожі руки.

Ворожі? Я поглянула на нього, бажаючи, щоб він подивився мені у вічі й сказав відверто, наскільки ворожі?

— Ось твій собака. Хутчіше, — сказав Тайрус, плеснувши в долоні, і побіг за Дедлі. Я кинулася навздогін, прагнучи позбутися напруги в гонитві за Дедлі, і на короткий час питання про перемовини відступило в глибини моєї свідомості.

Діаболік


предыдущая глава | Діаболік | cледующая глава