home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



16

Діаболік

Я ЗРОБИЛА вдих і поглянула на натовп, який дивився на мене, готовий зрадити і розірвати мене у будь-яку хвилину. Я зможу це зробити. Я зможу. Я використаю лише ту силу, що доступна Донії, і переможу цю істоту. Я не стану рухатися, як Діаболік. Я не стану битися, як Діаболік. Але я все-одно переможу.

Люди, які прагнули завоювати прихильність спадкоємниці Імпірінс, врятувавши її, простягли вниз руки допомоги. Я побачила Гладдіка і навіть Тайруса Домітріана, які намагалися дотягнутися до мене. Елантра трималася осторонь, із жорстокою цікавістю спостерігаючи за мною.

Невені зірвала своє намисто.

— Сайдоніє!

Вона кинула намисто на ринг, і воно впало з тихим брязкотом.

Навіть в умовах всезагального жаху, спричиненого моїм скрутним становищем, натовп шоковано загув. Щойно Невені порушила табу, відкрито продемонструвавши всім, що її коралі — то зброя.

Я рушила в той бік, куди впало намисто, впевнена, що воно стане мені в пригоді.

Але Дедлі перекрив мені шлях, його ніздрі тремтіли, а гарчання стало глибоким і зловісним. Незважаючи на жест доброї волі Невені, намисто вже ніяк мені не допоможе.

Я повільно відступила від істоти, яка рушила на мене. Я тримала всю її увагу на собі, бо наразі я була більшим і небезпечнішим створінням на арені. Звір випромінював ненависть і ворожість. Я нахилилася і одним різким рухом відірвала стрічку зі свого плаття. Якщо в основі генетичного коду цієї тварини справді були закладені переважно гени собаки, то спершу вона атакує ту кінцівку, що перебуватиме найближче. Намотуючи на ліву руку захисний шмат тканини, я не зводила очей з істоти. Потім я нахилилася, щоб підібрати із землі камінь.

— Ну ж бо, йди-но сюди, тварино, — зашепотіла я до неї.

Дедлі загарчав, і в цю мить його рик більше нагадував ревіння ведмедя. Треба було швидко із цим закінчувати. Я зробила несподіваний крок у бік.

З громоподібним ревом тварина стрибнула вперед: у мій бік летіла маса м’язів і два ряди гострих зубів. Істота скоротила відстань швидше, ніж будь-яка породиста собака, і я простягнула ліву руку, готуючись до тієї миті, коли її зуби вчепляться в мою шкірі. Здоровенна паща зімкнулася на моїй плоті, і я потягнула її на себе, ігноруючи біль, який відчула, коли щелепи істоти здавили мою руку. Вільною рукою я вдарила тварину каменем по черепу.

Якби я використовувала всю свою силу, я б із легкістю пробила їй голову, але я була Сайдонією, тому мені довелося зробити три удари. Тварина завалилася на бік і завмерла. Я зробила крок назад і розмотала тканину на лівій руці. Зуби порвали шматину, а на моїй шкірі залишилися тільки неглибокі криваві зарубки.

Я перевела дихання і відкинула камінь у бік. Арену сповнила мертва тиша. Коли я підняла голову, то побачила сотні вражених, вирячених очей. У мене потемніло в очах. Мені доведеться пояснити, чому я це зробила. Чим я могла виправдати свій вчинок? Як я могла описати словами той імпульс, що змусив мене втрутитися і зупинити це, коли я сама не розуміла себе? Донія ніколи б цього не зробила.

Зачекайте.

Мої думки прояснилися.

Ні, Донія зробила б це. Вона б не стрибнула на арену, як я, але спробувала б завадити цьому. Вона б почала діяти в той момент, коли Елантра кинула Ексалтіда на арену. Або, можливо, навіть тієї миті, коли Невені попросила гроші, щоб замовити власну тварину.

— Люди, як вам не соромно? — закричала я, обвівши поглядом ці вирячені обличчя. Я підійшла до Ексалтіда, який тремтів від страху, згорнувшись клубочком, і обняла наляканого хлопчика. Я зробила вигляд, що гладжу по спині тремтячого Юніті, так само, як це зробила б Донія на моєму місці. — Що з вами не так? Про яке задоволення може йти мова, коли ви спостерігаєте, як розривають на шматки безпорадне створіння? Ми ж не варвари!

Перешіптування й бурмотіння прокотилися залом.

Я зустрілася очима з Елантрою — вона з ненавистю поглянула на мене. На її обличчі читався вираз відкритого презирства, і я зрозуміла, що вона витлумачила мої дії як відкритий хід проти неї, проти родини Пасус.

А потім, на моє превелике здивування, Тайрус Домітріан підняв руку, закликаючи до тиші. Шум натовпу стих і Спадкоємець Прімус подивився вниз зі свого місця ясним і свідомим поглядом.

— Вельмишановна Панно Імпірінс, ви розважили всіх нас неочікуваним видовищем. Чи не так? — він озирнувся і з натовпу почувся сміх. Тайрус піймав мій погляд. — Думаю, як винагороду за виявлену доблесть ми можемо подарувати вам цього Ексалтіда, щоб ви взяли його під свою опіку.

Я швидко відпустила хлопчика. Я не хотіла цього.

— Ні.

— Ні? — брови Тайруса злетіли вгору.

— Створіння, Ваше Високопреосвященство. Звір. Я хочу звіра. Я заплатила за нього. І хочу забрати його. Він більше не братиме участі у ваших... у ваших диких розвагах.

Тільки в цей момент я зрозуміла саму себе, усвідомила, що змусило мене стрибнути вниз і стати між мисливцем і здобиччю. Незважаючи на слова брехні, які я виголошувала перед натовпом, граючи роль Сайдонії, я зробила це не заради Ексалтіда. Ні, я зробила це через істоту, яка хотіла його вбити, через цього звіра, який як і я, був створений у лабораторії, і збирався безжально вбити, бо його довели до цього, незважаючи на всі його пручання й боротьбу.

Я не могла дозволити цього.

Натомість я приручу його.


Моє тіло тремтіло від надлишку адреналіну, коли мене нарешті витягли з арени і провели вниз до загонів для тварин, де я чекала на повернення Дедлі.

Я очікувала, що до мене прибіжить Невені, але переді мною був Гладдік. Золоті вплетення в його темному волоссі скуйовдилися, і я думала, що він почне розповідати, як страшенно хвилювався за мене.

Натомість він запитав:

— Навіщо ти це зробила?

— Що, пробач?

Він зробив ще один крок мені на зустріч, але ближче не підійшов.

— Сайдоніє, це ганьба! Подібна ірраціональна поведінка не покращить становище родини Імпірінс. Після цього батько ніколи не дозволить мені спілкуватися з тобою!

Я закипіла від гніву. Я смикнула вгору рукав, щоб показати невеликі порізи на моїй руці медичним ботам, і раптом згадала, як смиренно Гладдік підкорився наказу Елантри і втік, приєднавшись до неї.

Власне кажучи, у перший мій день у Хризантеміумі Елантра згадала про соляні ванни і Гладдік почав говорити, але зупинився. Він збирався попередити мене про те, що на мене очікує, тепер я це розуміла, але Елантра сказала йому стулити рота. І він її послухав.

— Тож, щоб уникнути скандалу і вберегти свою репутацію, — холодно промовила я, — я мала дозволити тій тварині замучити Ексалтіда і розірвати його на шматки?

— Але це ж не людина, — відповів Гладдік.

Я пильно поглянула на нього, побачивши його у новому світлі. Він був слабким і хворобливим юнаком не тільки зовні, а й усередині.

Цей жалюгідний слабак був недостойний Сайдонії.

— Просто залиш мене, Гладдік.

— Сайдоніє...

Я хотіла вдарити його. Натомість, я повернулася до нього спиною.

— Я сказала, йди геть. Мені більше нічого тобі сказати.

Як справжній боягуз Гладдік не став сперечатися і протестувати. Я чула, як віддаляються його кроки. Я усвідомила, що мене всю трясе від гніву. Коли я почула рух за спиною, то подумала, що він повернувся, аби сказати щось наостанок. Я різко розвернулася, готова визвіритися на нього, але в наступну мить моє серце завмерло.

Це була Енміті.

Діаболік роздивлялася мене в яскравому люмінесцентному світлі силових полів. Медичні боти все ще лікували рани на моїх руках. Я відштовхнула їх убік, готуючись до тієї миті, коли вона наблизиться і вб’є мене.

Вона бачила, як я поводила себе на арені. Вона все бачила.

Я доклала стільки сил, намагалася рухатися на арені, як Донія, намагалася приховати свою силу і швидкість. Але побачивши її погляд — вона невідривно дивилася на мене і ніби не бачила нічого навколо, — я з острахом усвідомила, що мені не вдалося її обдурити.

Але Енміті не підходила до мене. Вона просто роздивлялася мене, наче якусь чудасію.

— Ти віриш в те, що сказала йому?

— Вірю... в що? — насторожено перепитала я.

— У те, що ти щойно сказала тому хлопчику. Ти віриш, що порятунок тієї істоти було правильним рішенням?

Це питання застало мене зненацька. Єдине, що я могла відповісти:

— Я не могла дозволити трапитися цьому. Те, що мало відбутися на арені було... — я не могла правильно пояснити той дивний нестримний порив, що охопив мене. Єдине, що я могла сказати: — Це було неправильно.

Енміті озирнулася навколо, поглянувши на загони, які дуже нагадували те місце, де нас обох виростили. Де ми обидві були істотами по той бік силового поля.

— Можливо, я помилилася у своїх судженнях щодо вас, Вельмишановна Панно Імпірінс. З огляду на те, чим я є, мені невідоме співчуття, — її холодні очі зазирнули мені у вічі — Але я розумію його значущість. З першої нашої зустрічі ви вразили мене своєю дивакуватістю, і тепер я підозрюю, що причина полягає в цьому. Я просто не розумію, когось настільки... доброго.

З цими словами вона розвернулася і пішла геть, задоволена тим, що розгадала таємницю на ім’я Сайдонія Імпірінс. Я стояла не рухаючись, і медичні боти знову підлетіли до мене, щоб долікувати руку, а я все не могла повірити в те, що перемогла її за допомогою тих слів, які сказала Гладдіку. Будучи нелюдиною, істотою, подібною до Енміті, я зробила щось настільки характерне для Донії, що мій вчинок розвіяв усі її підозри щодо мене.

З того дня Енміті більше не слідкувала за мною.


Мої дії здійняли бурю обурених перешіптувань у Хризантеміумі. Вельмишановне Панство з тендітнішим і ніжнішим характером, яке потайки ненавиділо звірині бої, знаходило способи, щоб крадькома підійти до мене і прошепотіти:

— На мою думку, ви були дуже хороброю, Вельмишановна панна Імпірінс.

Інші — навпаки припинили спілкуватися зі мною. Коли я наближалася до них, вони відверталися і переходили на шепіт, щоб я не почула їхніх слів. Як би там не було, а я відкрито засудила популярний вид розваг.

Я не надавала цьому великого значення до того вечора в прийомній залі, коли Вельмишановне Панство зібралося, щоб вдихнути пари після служби у Великій Геліосфері. Я відчула на спині та шиї чийсь важкий погляд і повернулася якраз вчасно, щоб зустрітися очима з Імператором, до якого нахилилася Вельмишановна Пані Сигна і щось нашіптувала йому на вухо.

Тоді я озирнулася навколо і побачила поруч із собою тих Вельмишановних Панів, які висловили підтримку моїм нещодавнім діям на арені. Потім я поглянула на тих, хто уникав мене: вони випускали в повітря пару з рота і час від часу поглядали на групу моїх прихильників. Я була шокована.

Групи розділилися по такому самому принципу, як і прибічники Сенатора фон Пасуса та його суперника Сенатора фон Імпірінса в Сенаті. Серед тих, хто підтримував мої дії і зібрався навколо мене, були Амадори, Ротесеї та Волстроми. Усі вони прагнули відновлення наукового вчення.

Серед тих, хто дотримувався протилежної точки зору і засуджували мій вчинок, відкрито і голосно вихваляючись, особливо в моїй присутності, про нових істот, яких вони замовили, були Форсайди, Атони, Локлейти та інші союзники Пасусів — найзатятіші борці за віру Геліоніки.

Це не могло бути простим збігом. Ті родини, які не наважувалися відкрито висловлювати незадоволення діям Імператора, робили це опосередковано, виступаючи проти своїх ворогів, які полюбляли бої тварин. І вони почали гуртуватися навколо мене. Навколо спадкоємиці сім’ї Імпірінс — осередку їх невдоволення.

Я вибачилася і поспішила зникнути в натовпі, тому що ситуація, яка склалася, була кардинально протилежною тій меті, якої я мала досягти, перебуваючи при Імператорському Дворі. Я повинна була уникати уваги, а не привертати її!

Діставшись до дверей зали, я озирнулася і поглянула на Імператора. Він сидів, стискаючи підлокітники й роздивляючись фракцію Імпірінсів із висоти свого трону, а на його обличчі застиг крижаний вираз.

Він був безжальним чоловіком, який тепер чітко розгледів своїх ворогів.

Діаболік


предыдущая глава | Діаболік | cледующая глава