home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



1

Діаболік

САЙДОНІЯ припустилася фатальної помилки.

Вона висікала статую з великої кам’яної брили. Було щось чарівне в ударах і миготінні її лазерного ножа на тлі темного вікна, за яким виднілося зоряне небо. Вона ніколи не спрямовувала лезо туди, куди я очікувала, але завжди створювала з каменю образи поза межами моєї уяви. Сьогодні це була паланаднова зірка — сцена з історії Геліоніки, викарбувана в камені.

Однак один з ударів її леза відтяв занадто великий шматок від основи скульптури. Я одразу це побачила і схопилася з місця — усе моє єство кричало про небезпеку. Опора більше не була стійкою. У будь-який момент статуя могла впасти.

Донія опустилася на коліна, щоб оглянути своє творіння. Вона не відала про небезпеку.

Я тихо наблизилася. Попереджати її заздалегідь я не хотіла, бо це могло налякати її і спричинити необережний ривок або стрибок, унаслідок чого вона могла порізати себе лазером. Краще самостійно владнати ситуацію. Я прокрокувала через кімнату. У ту мить, коли я підійшла, пролунав перший скрип, статуя похилилася вперед і згори посипалися уламки й багато пилу.

Я схопила Донію і відштовхнула з траєкторії падіння скульптури. Пролунав гучний гуркіт і пил затопив сперте повітря майстерні.

Я вирвала лазерний ніж з рук Донії і вимкнула його.

Вона звелася на ноги, протираючи очі.

— О ні! Я навіть не помітила цього.

Переляк зник з її обличчя, коли вона поглянула на уламки.

— Я все зруйнувала, чи не так?

— Не зважай на скульптуру, — сказала я, — ти не поранилась?

Вона похмуро відмахнулася від мого запитання.

— Я не можу повірити, що це справа моїх рук. Усе йшло так добре...

Вона відкинула ногою кам’яний уламок, зітхнула і поглянула на мене.

— Я подякувала тобі? Ні, не подякувала. Спасибі, Немезідо.

Її вдячність не цікавила мене. Єдине, що мало значення, — це її безпека. Я була її Діаболіком. Тільки люди жадали вдячності й похвали.

Діаболіки не були людьми.

Безсумнівно, ми виглядали як люди. У нас заклали ДНК людини, але ми були чимось іншим: украй безжальними істотами, які могли бути абсолютно вірними тільки одній людині. Ми з радістю вбивали заради цієї людини, і лише заради неї. Ось чому знатні імперські родини охоче купували нас, щоб ми служили їм та їхнім дітям як довічні охоронці й були дамокловим мечем для їхніх ворогів.

Але, як виявилося, останнім часом Діаболіки виконували своє призначення занадто добре. Донія часто підключалася до сеансів засідання Сенату, щоб подивитися на батька під час роботи. Уже декілька тижнів Імперський Сенат дискутував із приводу «загрози, яку несуть Діаболіки». Сенатори обговорювали питання свавілля Діаболіків, які вбивали ворогів своїх господарів за найменшу неповагу. Більше того, заради інтересів підопічної дитини вони вбивали навіть членів її родини, яку їм було доручено захищати. Для деяких сімей ми виявилися загрозою, а не засобом для захисту.

Я знала, що Сенат нарешті ухвалив остаточне рішення щодо нашого питання, бо вранці Мати-Засновниця передала своїй дочці послання від самого Імператора. Донія кинула лише один погляд на нього, а потім занурилася в різьблення.

Я була поряд із нею впродовж майже восьми років. Ми практично виросли пліч-о-пліч. Вона ставала мовчазною і глибоко занурювалася в думки, лише коли хвилювалася про мене.

— Про що йшлося в офіційному листі, Доніє?

Вона покрутила в руках уламок розбитої скульптури.

— Немезідо... вони наклали заборону на Діаболіків. Заднім числом.

Заднім числом. Отже, це стосується нині існуючих Діаболіків. Таких, як я.

— Імператор очікує, що я ліквідую тебе.

Донія хитнула головою.

— Я не зроблю цього, Немезідо.

Звичайно, вона не зробить цього. А потім її за це покарають. У моєму голосі чулося роздратування.

— Якщо ти не можеш наважитися і позбутися мене, я візьму справу у свої руки.

— Я сказала, що не зроблю цього, Немезідо, і ти теж цього не зробиш!

Її очі гнівно спалахнули. Вона підняла підборіддя.

— Я знайду інший спосіб.

Сайдонія завжди мала вигляд слухняної і сором’язливої дівчинки, але її зовнішність була оманливою. Я давно зрозуміла, що всередині в неї — сталевий стрижень. Її батько, Сенатор фон Імпірінс допоміг нам. Він давно затаїв страшну образу на Імператора — Рандевальда фон Домітріана.

Коли Сайдонія прийшла благати батька зберегти мені життя, в очах Сенатора спалахнула іскра непокори.

— Імператор вимагає її смерті, чи не так? Не хвилюйся, моя люба. Ти не втратиш свого Діаболіка. Я скажу Імператору, що його наказ виконано, і питання буде закрито.

Сенатор помилявся.

Подібно більшості сильних світу цього, Імпірінс воліли жити в ізоляції і спілкуватися тільки у віртуальному просторі. Найближче Свавільне Пустище, — вільні люди, розсіяні по планетах, — перебували на відстані цілих систем і галактик від Сенатора фон Імпірінс і його сім’ї. Він управляв своїм Свавільним Пустищем на стратегічній відстані. Фортеця сім’ї рухалася по орбіті безлюдного газового гіганта, який оточували мертві супутники.

Саме тому декілька тижнів потому ми всі дуже здивувалися, коли з космічних глибин прибув корабель — без попередження, без повідомлення. Імператор відрядив його під приводом «перевірки» тіла Діаболіка, але на борту був не просто інспектор.

На борту був Інквізитор.

Сенатор фон Імпірінс недооцінив ступінь ворожості Імператора до своєї сім’ї. Моє існування дало Імператору привід відправити одного зі своїх агентів до фортеці Імпірінс. Інквізитори були особливою породою вікаріїв, навчених протистояти найзапеклішим язичникам, вони стежили за виконанням релігійних указів Геліоніки, часто із застосуванням сили.

Приїзд самого Інквізитора повинен був залякати Сенатора і змусити до покори, але батько Сайдонії і тут обійшов волю Імператора.

Інквізитор прибув, щоб побачити тіло, тож йому продемонстрували тіло.

Просто це було не моє тіло.

Одна зі Служниць Імпірінс страждала від сонячної хвороби. Як і Діаболіків, Служниць створили за допомогою методів генної інженерії для обслуговування. На відміну від нас, їм не потрібна була здатність ухвалювати самостійні рішення, тому вони не були на це спроможні. Сенатор привів мене до ліжка хворої Служниці і дав кинджал.

— Зроби те, що ти робиш найкраще, Діаболік.

Я була вдячна, що він відіслав Сайдонію до її покоїв. Я не хотіла, щоб вона це бачила. Я встромила кинджал у груди Служниці. Вона не здригнулася, не спробувала ухилитися. Лише подивилася на мене порожніми, невиразними очима й померла.

Тільки тоді Інквізитору дали дозвіл зістикуватися з фортецею. Він зробив поверхневий огляд тіла, затримавшись лише для того, щоб зазначити:

— Дивно. Вона виглядає... як нещодавно померла.

У нього за плечем стояв сердитий Сенатор.

— Діаболік помирала від сонячної хвороби вже впродовж кількох тижнів. Тільки-но ми вирішили припинити її страждання, як до системи прибули ви.

— Це протирічить вашому посланню, — зауважив Інквізитор, розвертаючись до нього. — Ви стверджували, що наказ уже виконано. І потім, мене дивують розміри тіла. Воно доволі мале для Діаболіка.

— Тепер ви ставите під сумнів ще й тіло? — закричав Сенатор. — Я кажу вам, що вона вмирала протягом останніх кількох тижнів.

Я спостерігала за Інквізитором, стоячи в кутку кімнати. На мені було нове вбрання Служниці, а мої м’язи приховували об’ємні складки сукні. Якщо обман розкриється, мені доведеться його вбити.

Я сподівалася, що до цього не дійде. Приховати смерть Інквізитора може бути... проблематично.

— Можливо, якби ваша сім’я ставилася шанобливіше до Живого Космосу, — зауважив Інквізитор, — ваші домочадці не отримали б такого страшного покарання, як сонячна хвороба.

Сенатор задихнувся від гніву і тільки-но збирався відповісти, як Мати-Засновниця, яка весь цей час стояла у дверях, кинулася вперед. Вона схопила чоловіка за руку, зупиняючи його.

— Ваша правда, Інквізиторе! Ми надзвичайно вдячні за ваше розуміння.

Мати-Засновниця мило посміхалася, адже не підтримувала прагнень чоловіка кинути виклик Імператору.

Замолоду їй довелося на собі відчути, що таке імператорський гнів. Родина Матері-Засновниця потрапила в немилість, і її мати поплатилася за це. Саме тому схвильована Пані Імпірінс аж тремтіла від прагнення заручитися підтримкою високого гостя.

— Я буду дуже рада, якщо сьогодні ви подивитеся нашу службу, Інквізиторе. Можливо, ви вкажете на наші помилки. — Улесливий голос Матері-Засновниці сочився медом, що дивно контрастувала з її звичним уїдливим тоном.

— Із радістю, Вельмишановна Пані Імпірінс, — милостиво відповів Інквізитор. Він простягнув руку, щоб прикласти кісточки її пальців до своєї щоки.

Вона відступила.

— У такому разі, я піду й здійсню всі потрібні приготування разом із нашими Служницями. Цю я заберу із собою прямо зараз. Ти — пішли зі мною, — кивнувши головою, вона подала мені знак слідувати за нею.

Я не хотіла покидати Інквізитора. Я бажала простежити за кожним його рухом, кожним виразом обличчя, але Мати-Засновниця не залишила мені вибору, окрім як піти слідом за нею, як це зробила б звичайна Служниця. Ми статечно вийшли з кімнати — подалі від очей Інквізитора. Мати-Засновниця одразу прискорила кроки, і я зробила те саме. Ми звернули в коридор, що вів до кімнати Сенатора.

— Це божевілля, — пробурмотіла вона. — Це просто безумство, так ризикувати зараз! Ти повинна бути мертвою і лежати на столі перед цим Інквізитором, а не йти поруч зі мною!

Я зміряла її довгим і пильним поглядом. Я з радістю помру за Донію, але якщо постане вибір між моїм життям і життям Матері-Засновниця, власне благополуччя переважить.

— Ви хочете розповісти Інквізитору про те, чим я є насправді?

Говорячи це, я уявляла, як уб’ю її. Один удар в потилицю... Не варто ризикувати, раптом вона закричить. Донія може вийти з кімнати, якщо почує якийсь звук. Я не хотіла вбивати її матір в неї на очах.

У Матері-Засновниця був добре розвинений інстинкт виживання, якого бракувало її чоловіку і дочці. Незважаючи на м’який тон мого голосу, на її обличчі промайнула тінь жаху. Але зникла так швидко, що я подумала, ніби мені це здалося.

— Звичайно, ні. Зараз правда стане вироком для всіх нас.

У такому разі вона житиме. Мої м’язи розслабилися.

— Якщо ти вже тут, — сказала вона похмуро, — то будь корисною. Допоможи мені сховати роботу чоловіка до того, як Інквізитор огляне його кімнати.

Це я могла зробити. Ми увірвалися в кабінет Сенатора. Мати-Засновниця підібрала сукню і пройшла поміж розкиданими по кімнаті богохульними фрагментами баз даних, які можуть призведе до арешту всієї родини, якщо впадуть в око Інквізитору.

— Ну ж бо, швидше, — сказала вона, жестом наказуючи мені позбирати їх.

— Я віднесу їх у піч для спалювання відходів.

— Не варто, — гірко мовила вона. — Їх знищення лише змусить мого чоловіка дістати ще більше. Зараз нам просто потрібно прибрати їх подалі з очей.

Вона прокрутила пальцями в щілині на стіні і підлога від’їхала вбік, відкривши прихований відсік.

Потім вона вмостилася в кріслі Сенатора і почала обмахуватися рукою, поки я складала у відсік купи розбитих фрагментів, що нагадували комп’ютерні уламки і чіпи з даними. Сенатор пропадав тут цілими днями, відновлюючи все, що міг врятувати, завантажуючи інформацію в особисту базу даних. Він жадібно вивчав матеріали і часто обговорював їх зміст із Сайдонією. Наукові теорії, технологічні креслення, які були богохульством, наругою над Живим Космосом.

Я сховала персональний комп’ютер Сенатора разом зі сміттям. Мати-Засновниця знову підійшла до стіни й прокрутила пальцем у потаємному закутку. Підлога закрилася. Я перетягнула туди стіл Сенатора, щоб прикрити потаємний відсік.

Випроставшись, побачила, що Мати-Засновниця пильно дивиться на мене.

— Ти б убила мене, там у коридорі.

Її очі блищали, вона очікувала, що я заперечуватиму.

Я не стала цього робити.

— Ви знаєте, що я таке, Пані.

— О, так, знаю, — вона скривила губи. — Монстр. Я знаю, що відбувається за твоїми холодними, бездушними очима. Саме тому Діаболіків заборонили: вони захищають одну людину і становлять загрозу для всіх інших. Не забувай, що я потрібна Сайдонії. Я її мати!

— А ви не забувайте, що я її Діаболік. Я потрібна їй більше.

— Ти не уявляєш, що матір значить для дитини.

Ні, я не уявляла. У мене її ніколи не було. Єдине, що мені було відомо — це те, що зі мною Сайдонія — у більшій безпеці, ніж із будь-ким іншим у цьому Всесвіті. Навіть із її власними батьками.

Мати-Засновниця гірко розсміялася.

— Який сенс дискутувати з тобою? Ти розумієш, що таке сім’я не більше, ніж собака розуміється в поезії. Важливо одне — у нас із тобою є спільний клопіт. Сайдонія добродушна і наївна. За межами цієї фортеці, на просторах Імперії... можливо, саме така істота, як ти, стане інструментом, що знадобиться моїй дочці для виживання. Але ти ніколи — ніколи — не розкажеш про те, що ми сьогодні зробили.

— Ніколи.

— І якщо хто-небудь запідозрить, що ми не стратили нашого Діаболіка, ти владнаєш проблему.

Від самої думки про це всередині спалахнув спопеляючий гнів самозахисту.

— Без вагань.

— Навіть, якщо заради усунення проблеми, — її погляд був проникливим і пильним, — доведеться розпочати із себе.

Я не відповіла. Звичайно, я ладна померти заради Сайдонії. Вона була моїм Всесвітом. Я не любила нічого, окрім неї, і не дорожила нічим, окрім її життя. Без неї в мене не було сенсу жити.

Смерть — це милосердя порівняно з існуванням без мого дорогоцінного скарбу.

Діаболік


С. Дж. Кінкейд Діаболік | Діаболік | cледующая глава