home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement





XIV


Отож маємо привчати себе до того, щоб не надто прив’язуватися до своїх задумів. Звертаймо туди, куди нас спрямував випадок, не лякаймося, коли заходять зміни чи то в наших намірах, чи загалом у становищі, тільки б не заволоділа нами непостійність — перша неприятелька спокою. Але й цупка завзятість неминуче неспокійна й нещаслива: доля завжди щось у неї вихоплює; проте непостійність — таки набагато прикріша, бо не знаходить собі місця. Ті дві протилежності однаково ворожі спокою: неспромога нічого змінити — й неспромога нічого терпіти. Тож потрібно, щоб душа, відсторонившись од усього зовнішнього, повернулася до себе самої, довіряла собі, раділа собі, дбала про своє, відступаючи, наскільки це можливо, від чужого; щоб опиралася на себе, не переймаючись втратами, добром для себе обертаючи навіть щось супротивне.

Наш Зенон{178}, почувши, що все його майно разом зі судном пішло на дно, — «Ну от, — сказав, — доля велить мені, щоб я свобідніше зайнявся філософією». А філософові Теодору{179} тиран погрожував смертю, ще й з забороною поховати тіло. «Тішся, — каже той, — маєш кварту крові для своїх потреб; а щодо поховання, то ти просто дурень, коли вважаєш, що є якась різниця, де зігнити, — на землі чи під землею». Кан Юлій, муж непересічного достоїнства, чиїй славі не пошкодило й те, що народився він у наш час, якось довго сперечався з Гаєм{180}, а коли відходив, то йому навздогін кинув той Фаларід: «Не втішайся марною надією: я вже розпорядився щодо твоєї страти». — «Щиро дякую, — відмовив той, — найдостойніший принципсе!» Годі з певністю сказати, що могли б ті слова значити. Чи неприховану зневагу до того, за чиєї жорстокості навіть смерть видається добродійством? Чи натяк на його щоденне божевілля, через яке мали б вибачливими бути до нього ті, чиїх дітей він повбивав, чиї статки собі присвоїв? Чи, врешті, радів смерті, яка була для нього звільненням? Як би там не було, ця відповідь виходила з мужніх грудей. Хтось скаже: «Почувши таке, Гай міг би подарувати йому життя». От цього Кан не боявся: в таких-от розпорядженнях Гай, знана річ, залишається вірним собі. Чи повіриш у те, що Кан усі ті десять днів, що від ув’язнення й до страти, провів навіть без тіні якогось неспокою? Що говорив він, як поводився, в якому спокої перебував — усе це справді видається неймовірним. Грав у пішачки, коли центуріон, тягнучи пов’язаних смертників, велів і йому приєднатися. А Кан, порахувавши камінчики, — гравцеві, що навпроти: «Гляди мені, — каже, — не збреши комусь після моєї смерті, що ти в мене виграв!» І додав, кивнувши центуріонові: «Будеш свідком, що я випередив його на одне очко». Гадаєш, була то просто гра у пішачки{181}? Ні, то була гра-насмішка. Сумували друзі, втрачаючи такого мужа. «Чого це ви, — запитав їх, — так зажурилися? От ви сушите собі голову над тим, чи душа безсмертна, а я ось-ось знатиму, чи це справді так». До останньої миті не переставав дошукуватися правди, навіть саму свою смерть випитуючи. Супроводжував Кана його філософ; уже видно було пагорб, де щоденно складали жертву Цезареві, нашому богу. «То що, Кане, — запитав той філософ, — що там у тебе тепер на думці?.. Що на душі?..» — «Тієї перелітної миті, — відповів той, — хочу спостерегти, чи відчуватиме та душа свій відхід». І пообіцяв, тільки-но щось дослідить, одразу ж обійти своїх друзів і розказати їм про той стан душі.

Ось він, спокій серед бурі! Ось гідний вічності муж, який закликає кончину, щоб можна було підтвердити правду; муж, який, хоч і поставлений на останню сходинку життя, випитує свою душу, що теж — на відході; муж, який не лише до самої смерті, а й дещо у самої смерті — вчиться! Ніхто довше від нього не філософував! Але такого великого мужа негоже покидати раптово, мужа, про якого маємо говорити лише з великою повагою. Передамо твоє ймення пам’яті прийдешніх віків, пресвітла голово, шануватимемо тебе, хто став такою великою часткою злочинних діянь Гайя!



предыдущая глава | Діалоги | cледующая глава