home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement







X


Якби я хотів підкріплювати своє твердження доказами, поділивши його на частини, то під рукою мав би чимало такого, чим міг би доказувати, що найкоротше життя — у зайнятих людей. Але, як то не раз зауважував Фабіан{33}, філософ справжній, із давніх, а не з тих пустомелів із кафедри, — проти пристрастей треба йти грудьми, напролом, не шукаючи витончених доказів; їхні ряди не відступлять від легких подряпин, а від прямого напору: пристрасті треба скрушити, а не поскубати. Але щоб кожен, хто в полоні пристрастей, сам же їх осудив, його все-таки треба вчити, а не плакати над ним.

Життя ділиться на три часи — на те, що було, те, що є, і те, що буде. Те з них, у якому живемо, — коротке; в якому житимемо — непевне; в якому жили — певне. Тут фортуна вже не застосує свого права, та й ніхто вже не підпорядкує його своїй волі. Ось цього часу й позбавлені зайняті люди: їм ніколи озирнутись на минуле, та якби й мали коли, — не озиралися б: чи ж то приємно згадувати те, що викликає гіркоту каяття?

Тому-то вкрай неохоче повертаються думкою до погано прожитих років. Не зважуються глянути на давні свої пороки, які наче потай підкрадались, ваблячи близькою насолодою, а звіддаля — постають, якими вже вони є. До минулого охоче звернеться лише той, хто всі свої вчинки піддає власному, несхибному, перегляду. Хто ж у марнославстві був пожадливим до всього, у гордості — зневажливим, в осягненні влади — невгамовним, в обманах — вигадливим на підступи, у захланності — хапливим, у розтратності — безоглядним, то як такому не боятися своєї пам’яті? А минуле, зважмо, — це свята, недоторканна частина нашого часу, що поза всіма несталостями людського життя, поза владою фортуни; його вже не торкнеться ані нужда, ані страх, ані навала хвороб; ні потурбувати, ані відняти його вже не можна: поки життя, поти й володіти можемо ним спокійно. Лише день, кожен зокрема, та й то якимись хвилинами присутній у теперішньому. А ті, що проминули, ти їм лишень звели, — постануть перед тобою, і скільки забажаєш, стільки й затримаються, щоб ти міг до них приглянутися. А от у зайнятих людей часу на це немає.

Лише спокійна, не заклопотана душа може собі помандрувати, куди їй заманеться, обширами свого життя, а душі зайнятих людей — мовби під ярмом: ані повернутися їм, ані озирнутись. От і пропадає їхнє життя, мов на провалля натрапивши: скільки не наповнюй бочки, та якщо вона без дна, на якому щось затримується, зберігається, — усе надаремно{34}; так і їм, скільки не давай часу, — марна справа, бо немає дна, де б він затримувався: падає у їхні пошарпані, діряві душі і — пропадає.

Теперішнє — то щось найкоротше, та й то таке, що дехто загалом заперечує його існування{35}. Воно — у постійному русі; навіть не спливає — стрімголов рине: ще не настало — а вже втекло. Без жодної зупинки, як увесь світ і його світила, що у невтомному своєму русі ніколи не затримуються на одному місці — й сліду не залишають. Отож зайнятим людям залишається лише теперішній час — такий короткий, що й упіймати його нелегко, тим паче їм, зайнятим, що постійно то за те, то за це хапаються.



предыдущая глава | Діалоги | cледующая глава