home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Пуделиха

Нільс був страх який недобрий на мене весь день. Мені навіть довелося самій іти в бібліотеку на великій перерві, бо він домовився пообідати з Франсом у шкільній їдальні.

Франс вчиться у паралельному класі й займає третє місце з-поміж усіх семикласників, з якими неможливо дружити, після Селіни-ДЦП, Печеного Бірка й мене. Він носить окуляри а ля Гаррі Поттер, грає в шахи, колекціонує камінці й має вигляд майже потворного чудовиська. Іноді він просить Нільса пообідати з ним, і Нільс не може йому відмовити. Я теж не можу. І все ж Франс майже завжди обідає на самоті.

А цього дня я дуже сподівалася, що Нільс таки відмовиться. Я ж стояла на передньому краї лінії вогню і дуже потребувала його товариства, щоб поговорити про Маґнуса. Але, коли прийшов Франс, Нільс одразу підхопився, навіть не запитав, чи не хочу я піти на обід разом з ними! Уявлення не маю, що на нього найшло. Нільс волів слухати занудні розповіді Франса про нікчемну, прибацану колекцію камінців, аніж вислухати мене!

Добре, що нічого не сталося і мені не спотребилася його нагальна допомога. Тея, Роня та Ширін настільки були зайняті репетиціями балету на перервах, що, здавалося, геть забули про мене.

Маґнус на очі не потрапляв. Щоправда, я проводила кожну перерву в шкільній бібліотеці разом з Яном Еріком, нашим бібліотекарем, а Маґнус туди навідується не так часто, як я.

Минула субота, а Нільс не озивався.

Ну, спеціально про зустріч ми не домовлялися, але зазвичай спілкувалися щодня. Навіть на канікулах. За всю суботу жодної смс-ки. Хоч я відіслала аж дві!

Коли я прокинулася недільного ранку й перевірила мобільний телефон, смуток ударив мене так сильно, як усі гандбольні м’ячі, поцілені в мене за урок фізкультури.

Нільс так і не озвався!

Понад усе на світі хотілося не вилазити з ліжка й поринути в свій затишний Нормальний Світ. Я уже не сумнівалася: Нільс таки впевнився, що я зовсім не годжуся на роль друга, і вирішив переметнутися до Франса.

Вставати таки довелося. Не лише тому, що врешті-решт прийшла мама, стягнула ковдру й покликала на сніданок: тато приготував мені особливу яєшню-очко; ще ми з Нільсом домовилися про зустріч о дванадцятій у помешканні тітки Муни. Збиралися присвятити всю неділю «Операції „Тако“». Я не могла підвести тих, хто мене так підтримував. Якщо, звісно, Нільс усе ще мене підтримував.

Коли я трохи перед дванадцятою заїхала велосипедом на подвір’я будинку тітки Муни, то так нервувала, що ледь не врізалася у сміттєві баки.

А якщо Нільс не прийшов!

Тоді кінець не лише «Операції „Тако“», але й моєму життю. Ніщо вже не матиме значення, якщо Нільс більше не захоче зі мною дружити. Навіть Маґнус.

— Привіт, Аннебіно!

Нільс!

Не зрадив!

Він стояв біля велосипедного стояка й чекав на мене, точнісінько, як у школі! А біля ніг лежала чорна торба з усім потрібним для «Операції „Тако“»!

Та зарано зраділа. Я підійшла ближче, уже могла виразно бачити Нільса, і раптом помітила, що Нільсовий настрій анітрохи не поліпшився від п’ятниці. Він навіть не усміхався. Навіть кутика уст не скривив. Волосся розчухране, светр одягнений задом наперед, причому светр з картинкою…

Я ще й шолом не зняла з голови, як увесь бойовий дух із мене миттю вивітрився.

— Я більше ніколи-ніколи-ніколи не поїду до Драммена! — схлипнув Нільс. — У мене був пронос усю ніч!

Раптом я все зрозуміла.

Ось чому він ображався на мене в п’ятницю. Ось чому не прислав жодної смс-ки. Нільс не з тих, хто думає лише про себе. Це я егоїстка!

У вирі подій, пов’язаних із Маґнусом та «Операцією „Тако“», я цілком забула, що Нільс уперше мав поїхати в гості до свого тата!

Усе пішло не так від самого початку.

У суботу вранці тато зустрів його на вокзалі в Драммені, та не встиг Нільс привітатися, як між ним і татом затесалася висока й тонка жердина зі світлими кучериками, як у пуделя.

— Пригадуєш, коли ми зустрічалися минулого разу, я розповідав тобі про Сіссель? — запитав тато.

Нільс напружив пам’ять, але згадав тільки те, що востаннє вони зустрічалися майже рік тому, та й то на півгодини, бо тато дуже квапився — біг купувати новий джип.

— Ми з Сіссель давно знайомі, — сказав тато, обіймаючи Пуделиху за стан. — Було б дуже приємно, якби ви ближче подружилися. Вона проведе з нами весь день.

А Нільс так сподівався, що тато нарешті запросив його до себе додому, щоб вони обидва ближче подружилися!

За п’ять хвилин тато й син встигли переговорити про все: Нільс розповів про шкільні й домашні справи, про те, як йому загалом ведеться, та всяке інше; Пуделиха розказала, що працює на пошті й має одинадцятирічну доньку Уду, а тато повідомив, що його підвищили на роботі, і він купив ще один джип.

Батько Нільса анітрохи не схожий на мого тата. Мій тато вважає дорогі авта дурними витребеньками. Тож ми й досі їздимо на старенькій мазді, двигун якої відмовляє п’ять разів на рік. Пуделиха зовсім не схожа на маму Нільса. Домосидкою її аж ніяк не назвеш. Щойно вони приїхали додому до Нільсового тата, як вона вискочила з авта й одразу попрямувала в лісок за будинком.

— Ідіть за мною! — гукнула Пуделиха. — Ми розпалимо вогонь, засмажимо ковбаски й розважимося!

— Ну хіба вона не мила? — усміхнувся тато до Нільса в дзеркало заднього огляду. — Бач, яка повна завзяття!

Але Нільсові ніби мову відібрало. Ніздрі так тремтіли, що він усі зусилля спрямував на те, щоб тато цього не помітив.

Тепер я розумію, звідки в нього взявся пронос на всю ніч.

Нільс боїться вогню!

Я кажу не про страх, що будинок, у якому він живе з мамою, спалахне полум’ям, і не про страх перед пожежею у лісі поблизу. Такого я теж боюся. Та й не тільки я.

Ні, Нільсові судомами скручує живіт від самого лиш погляду на сірник.

Він гадає, що до його страхів спричинився один випадок, коли мама забула на плиті каструлю зі спагеті, увесь будинок наповнився димом, а на кухні загорілися фіранки. Він мав не більше чотирьох років, але чудово пам’ятає, як обкакався з переляку.

Мама, зрештою, прокинулася, вимкнула плиту й загасила полум’я, але відтоді Нільс однаково реагує на все, що хоч трохи нагадує вогонь, іскри чи дим: не може стримати плач і діарею.

Щоразу, коли в школі організовують день активного відпочинку, Нільс приносить записку від мами, щоб не йти з усіма на Вершину й не розпалювати багаття. Усі в класі, напевно, пам’ятають урок англійської, на якому ми вчили різні професії. Сюнне забулася і показала нам фільм про пожежників. Мені ще довго після того уроку гуділо у вухах від Нільсового реву.

— Тату, — несміливо озвався Нільс, коли Пуделиха зникла за деревами. — Я, мабуть, тобі не казав, що трохи боюся…

— Та ну, облиш! Ти ж не якась розмазня, — урвав його тато. — Ти ж не з тих, хто не любить бувати на природі, а тільки й знає, що сидіти в чотирьох стінах і від рання до смеркання грати в комп’ютерні ігри? Інакше доведеться мені серйозно поговорити з твоєю матір’ю. Вона завжди була трохи… я хотів сказати… Ну, вона, так би мовити, не така розбитна й заводна, як Сіссель…

З тими словами тато помарширував услід за Пуделихою і покинув Нільса на самоті з корчами в животі.

— А ти що? — запитала я.

— Як гадаєш? — схлипнув Нільс. — Вибору я не мав! Мусив піти за ними.

— А не міг сказати на вушко тій Пуделисі…

— Що сказати? Що я розмазня?

Нільс підняв зі землі свою чорну торбу. На мить здалося, ніби вона дуже важка, але він подужав закинути її собі на плече.

— Не зовсім так… А може, вона не настільки крута, як хочеться твоєму татові?

— Ого, ще й яка крутеличка! Розпалила вогонь, я й оком не встиг зморгнути! А татко сидів і та-ак на неї витріщався, ніби вона гігантське марципанове тістечко, яке йому дуже кортіло проковтнути, не жуючи. Щоправда, він не їсть солодке. Єдиний позитивний момент у цій історії, що Пуделиха миттю забула про багаття, тільки-но я сказав, що бачив у лісі (коли ходив какати) одну лисичку. Вона, як виявилося, затятий грибник. Замість смажити ковбаски, ми кинулися шукати лисички.

Я подзвонила в двері помешкання тітки Муни.

— То добре! — сказала я.

— Та ні, татові шукати гриби не сподобалося. Він кинувся за нами з криками, що збирання грибів — справа підтоптаних дам і пенсіонерів. Тоді Пуделиха розсердилася і сказала, що вона нічого не може з собою вдіяти, бо такий вже вона природний грибний талант. І тато замовк.

— То добре.

— Та ні, бо трохи згодом Пуделиха заявила, що буде дуже рада, якщо я на Різдво познайомлюся з її доцею.

— На Різдво? Але ж ти завжди святкуєш Різдво з мамою!

— Я їй про це сказав. А вона лиш усміхнулася і сказала: ми ще побачимо… А тоді нас покликав тато і сказав, що час відвозити мене на потяг.

— Не дивно, що ти не хочеш повертатися до Драммена. Виявляється, твій таточко не такий вже й добрий. І Пуделиха — теж!

Більше я нічого не встигла сказати, бо тітка Муна відчинила двері.

— Ви лишень погляньте! — хрипко промовила тітка. — Пунктуальні, як завжди!

А ось про неї таке не скажеш. Хоч сама запросила нас на дванадцяту, вигляд мала дуже заспаний. Тітка мружила очі, ніби від яскравого світла, її довге волосся було заплетене косою і викладене короною на голові. Щоправда, від корони мало що зосталося, тепер тітчина зачіска радше нагадувала кострубате пташине гніздо. Добре придивившись, я навіть побачила там справжню гіллячку.

— Заходьте, заходьте, — запросила нас досередини тітка Муна, щільніше затягуючи на собі халат. — Я не забула про нашу домовленість. Зовсім ні! Просто я була вчора на вечірці й затрималася довше, ніж планувала. Дайте мені п’ять хвилин, і я знову буду, як огірочок!

Тітка Муна зникла у ванній, розвіваючи за собою фалдами халата.

Ми з Нільсом переглянулися.

— Вибач, я забула, що ти мав їхати до тата, — сказала я. — Насправді я не егоїстка. Ніколи більше не буду таким поганим другом!

— Та все добре! — мовив Нільс. — Ти не найгірший друг! І навіть просто непоганий! Я вже й забув, як воно нудно вислуховувати безконечні оповіді Франса про колекцію камінців…

Він приплескав розчухране волосся і всміхнувся.

Коли ми ввійшли до коридору, я теж усміхнулася.

А коли переступили поріг вітальні, то вже обоє усміхалися від вуха до вуха.

Бо тітка Муна не лише поставила на стіл величезну миску картопляних чіпсів і піалу з дрібними ласощами. Вона все приготувала до «Операції „Тако“»!

Нільс поклав чорну торбу на канапу, розсунув замок і вийняв подарунок своєї мами на його десятиріччя, обережно поклав на маленький столик, який спеціально для цього принесла тітка Муна.

Нільс провів долонею по блискучій поверхні.

На столику лежав синтезатор Yamaha з найкрутішими в світі записами музичних ритмів та мелодій. Самба й кантрі, навіть джаз боса-нова й латиноамериканський танець беґін, про які ми ніколи й не чули.

— Гаразд, друзі! П’ять хвилин розігріву, і починаємо!

Ми з Нільсом обернулися до дверей.

Тітка Муна усе ще мала стомлений вигляд, та принаймні натягла на себе одяг і шкарпетки.

Нільс почав розминати й розгинати пальці. Він так завжди робить перед тим, як заграти. Тоді вони стають м’якішими й легше бігають клавіатурою.

— Ну давай, Анне Беа! Тобі теж треба розігрітися! — підбадьорила тітка Муна.

Я підійшла до штатива посеред кімнати.

Серце мені ледь не вискакувало, гатило по ребрах і танцювало, мов шалене.

Я зробила глибокий вдих.

А тоді взяла мікрофон і заспівала.


Лінія вогню | Хто проти суперкрутих | Вау, Анне Беа!