Розділ 38

У Ригу мандрівники прибули наступного дня. Московський вагон мали причепити до берлінського потяга ввечері. Так що був час для прогулянки. Добові складали 15 марок, і перша доба вже минула без витрат. А значить, трійка посланців від радянського мистецтва могла шикувати.

— Чи не могли б ви вийти, щоб я переодягнулася? — запитала Лілія з милою посмішкою, її вираз обличчя неначе говорив: втім, якщо ви не вийдете, це мене не засмутить.

А може, Гущенкові все це здається? Він вийшов у коридор, потім пройшов вагоном до тамбуру, з відкритих дверей дихнуло весняною свіжістю. Зупинився, розглядаючи рижан, які снували пероном. Загалом строкатий гамірливий натовп мало чим відрізнявся від натовпу на ленінградському вокзалі. Повернувшись, зіштовхнувся у дверях з Лілією. На ній був крислатий капелюх, блакитна сукня-кльош до колін і рожевий светр. Одяг занадто яскравий для Москви, але, мабуть, саме так, вважала Лілія, повинна одягатися модна жінка за кордоном.

— Ви гуляти? — жартівливо запитав Гущенко. — Чи просто хочете продемонструвати рижанкам останній писк радянської моди?

— Радянська мода тут ні до чого. Це все закордонні речі, — з легкою образою в голосі парирувала блакитно-рожева дама. — Я збираюся виглядати тут своєю. Саме, як рижанка.

— А, розумію. Ваше вбрання не занадто яскраве для цього?

Блакитно-рожева дама спопелила Гущенка поглядом і пішла з вагона.

Гущенко трохи вагався: чи йти до міста? Але ідея провалятися увесь день у задушливому купе, врешті-решт, зазнала поразки, і він теж вирішив прогулятися Ригою.

Попросив провідника закрити купе на ключ. Пройшов через перон, вокзал й опинився на привокзальній площі. Побродив туди-сюди, жадібно вдихаючи повітря європейського міста, розглядаючи будівлі й рижан. У будинках назустріч весні вже відкрили кватирки, яскравим сонцем виблискували вітрини магазинів. Натовп обтікав його, і Гущенко, придивившись, зрозумів, чим рижани відрізнялися від москвичів. Загалом одяг рижан був за яскравістю десь посередині між сіро-зеленими тонами одягу москвичів і значно яскравішою і багатою палітрою кольорів одягу парижан. Вирази облич теж являли собою щось середнє між заклопотаними, спрямованими в нікуди поглядами москвичів і традиційними посмішками «від усіх — усім» парижан. Так що сусідка по купе трохи таки передала куті меду із синьо-рожевою гамою кольорів. Можливо, вона виглядала б своєю в Парижі на Champs-Elys'ees.

Гущенко зайшов у першу-ліпшу продуктову крамницю на величезному ринку, що шумів біля вокзалу. Його вразила кількість одягу й продуктів. Звісно, у Франції бачив і не таке. Але з радянської преси він уявляв, що в буржуазній Латвії через «гноблення латвійськими баронами» трудовому люду живеться надзвичайно складно. Але на ринку люди — на вигляд саме робітники і селяни, жваво торгувалися біля куп овочів і фруктів, соковитих шматків яловичини. І ціни, як відзначив Гущенко, були навіть нижчими, ніж на московських ринках. Продовольчий базар плавно переходив у ринок промислових товарів, де торгували взуттям, одягом, хутром, меблями та радіоприймачами.

Ринок був поряд з розкішним готелем «Метрополь». Раптом Гущенко наштовхнувся на Лілію, навантажену кількома чималими пакунками. І відразу подумав, що в Парижі ця дама теж не видалася б своєю. Швидше за все її одяг пасував би до якогось латино-американського міста. Наприклад, Ріо-де-Жанейро.

— О, Гущенко! Мені вас сама доля послала, — вона швидко тицьнула свої пакунки йому в руки. — Уявляєте, я не втрималася і спустила принаймні третину своїх відрядних! Сподіваюсь, ви джентльмен і не дозволите мені тягти це все самій?

Під час акту передачі її очі дивилися так грайливо, а форми похитувалися так звабливо, що відмовити не було ніякої можливості. Хоча Гущенко все ж спробував заперечити:

— Я джентльмен. Але, сподіваюся, ви не хочете запропонувати тягати це мені, та ще й увесь день?

— А яку ви бачите альтернативу? — щиро здивувалася барвиста, як метелик, дама.

— Ну, хоча б віднести це у вагон! — знайшов він вихід зі, здавалося, безвихідної ситуації.

— Слушна думка, Гущенко. Ви значно кмітливіший, ніж я думала. Ну що ж, ходімо.

Це звучало так: ви кмітливий, а я розумна. «Ну що ж, — скоро перевіримо, хто з нас має більше мізків», — подумав Гущенко і приречено поплентався на вокзал.

Щойно речі опинилися в купе, Лілія досить нахабно запропонувала Гущенкові себе в супутники.

— Я бачила, що ви сумуєте, ходите площею туди-сюди, — і, доки Гущенко не встиг заперечити, додала: — І навіть не сумніваюся, що сумувати вдвох веселіше.

Скільки їй років — двадцять три, двадцять п’ять? Може, навіть більше.

Вони пройшли через вокзал, тепер уже вдвох, і якийсь час бродили без конкретної мети — виходили на набережну, потім поверталися на бульвари з розкішними крамницями. Гущенку дуже непросто, але таки вдалося відмовити Лілію від відвідин кожної з них. Крамниці, звісно, були приватні, і, мабуть, через те у вітринах виднілося нечуване для Москви розмаїття товарів. Із крихітних кафе долинали звуки музики і виходили ситі усміхнені чоловіки й кокетливо одягнені жінки. Іноді з підворіть визирали яскраво нафарбовані дівки у сукнях з глибокими декольте, але, забачивши, що чоловік із дамою, ховалися в тінь. Лілія теж помічала цих дівиць і, зустрівшись з ними очима, гидливо відверталася.

Гущенко не знав жодного слова латвійською і тому запитав у першого-ліпшого перехожого спочатку французькою, а потім німецькою, де тут можна перекусити.

Перехожий, на вигляд дрібний буржуа, кинув поглядом на супутницю Гущенка, на нього самого, наче оцінюючи, який рівень закладів пасує цій парі, і порекомендував «Cafe de l'Opera» — «Оперне кафе», де, за його словами, не збирається всілякий набрід.

Лілія самовдоволено позирнула на Гущенка й посміхнулася йому. Погляд говорив: бачите, як високо оцінюють мене рижани.

Пішли шукати «Оперне кафе», і за квартал набрели на цілу низку кафе й ресторанчиків.

— «Рококо», «Моне» — це той художник? — погляд у бік Гущенка. — «Нінон», «Франкфурт-на-Майні», — читала Лілія назви латиницею. Врешті-решт, вони дійшли до «Оперного кафе». Саме того, де не мало бути всілякого наброду. Публіка тут справді зібралася небідна. То тут, то там миготіли фраки й метелики.

У меню було багато шику. Гущенко, крім добових від Герасимова, отримав принаймні в п’ять разів більше від Контори на представницькі витрати і тому міг цей шик запросто оплатити.

Утім, він вирішив не пускати особливого пилу в очі цій досить нахабній рожево-синій особі, що приліпилася до нього, ніби банний лист. Він запропонував Лілії печену картоплю, фаршировану індичку і фужер вина. На що вона з радістю пристала. Схоже — добряче зголодніла. Сказала:

— Хіба я маю вибирати? Мої добові давно витрачені. Що замовите, те й доведеться їсти. Віддаюся на поталу заможному панові художнику.

Офіціант приніс загорнуті у серветки столові прибори. Лілія розгорнула свої, взяла серветку і почала за звичкою відвідувачів радянського «Общепіту» витирати ложку, виделку й ніж. Гущенко зацікавлено спостерігав цю картину. Як він і підозрював, дії блакитно-рожевої дами не залишилися непоміченими. Через кілька секунд підійшов офіціант. Забрав у неї прибори і поклав нові. Лілія здивовано кинула на нього поглядом, знову взяла серветку.

Гущенко пирснув, а потім щиро розреготався.

— Що таке? — здивовано запитала вона, піднявши брови і округливши очі. — Що тут відбувається?

— Якщо ви витрете прибори знову, він вам їх знову замінить! Тут не прийнято так робити. Офіціант думає, що прибори брудні.

— Боже, яка я ідіотка! — Лілія почервоніла до самих вух і приклала долоні до щік.

— Приємно чути самокритику з ваших вуст. Не засмучуйтеся, — заспокоїв її Гущенко. — Радянські туристи нерідко потрапляють за кордоном у халепу. Тут зовсім інший стиль життя. Утім, у халепу потрапляють й іноземці в СРСР. Це два різні світи. На жаль…

— А що там ви сказали з приводу самокритики? Я видаюся занадто самовпевненою? — Лілія наморщила лоба і запитально подивилася на свого візаві.

— Ні, не занадто. Трохи самовпевненою.

Поки готувався обід, Гущенко, позираючи на живописні полотна, якими були прикрашені стіни, завів розмову про художні напрямки. Урешті-решт, треба ж про щось говорити. Полотна були виконані в модному на Заході стилі «імпресіонізм».

— Вам подобаються імпресіоністи? — запитав він.

— Імпресіоністи чи їхні роботи? — запитанням на запитання швидко відповіла вона. Мабуть, теж віддаючи перевагу розмові над мовчанням.

— Звісно, мова про стиль.

— Ви знаєте, Гущенко, я на цьому не дуже знаюся. Імпресіонізм. Експресіонізм. Знайома з термінами лише з критичних заміток у «Правді».

Розмова ні про що триває, аж поки їм не приносять страви.

Здається, Лілія добряче зголодніла. Вона починає жваво орудувати виделкою. Але розмова про художні напрямки продовжується.

— Добре, ви чули такі імена, як Ван Гог, Моне або Ґоґен? — запитує Гущенко.

— «Моне» — це той ресторанчик, що трапився нам дорогою. Але ще я чула, що є такий художник.

— Був, — виправив її Гущенко.

Лілія не звернула на уточнення жодної уваги.

— Решту прізвищ не чула. Але у вас є чудова нагода, аби розповісти мені про них.

— Тут мало говорити. Треба бачити, — відповідає Гущенко. — Слова, коли йдеться про такі імена, нічогісінько не варті.

Якийсь час вони їдять мовчки, але Гущенко помічає, що дівчина, час од часу, позирає на нього з-під лоба.

— Гущенку, а я думала, що ви егоїст, — нарешті перериває вона мовчанку.

— І що? Я і є егоїст — погоджується він.

— Але ж ви не пошкодували на мене добових! Що для радянського художника чи чиновника, даруйте, не знаю, як вас зараз сприймати, не дуже характерно. І це дуже приємно.

— Я прихований егоїст, що маскується під філантропа.

У ресторані працює радіоприймач. Диктор латвійською оголошує новини. Вони розрізняють лише імена — Сталін, Гітлер, Даладьє.

— Що ви думаєте про ситуацію у світі? — раптом запитує Лілія.

Несподівана зміна теми, утім, Гущенко завжди готовий до навколополітичних розмов. Він уже давно визначився з відповідями на подібні запитання.

— Англія й Франція, які всіляко штовхали нацистську Німеччину проти Радянського Союзу, тепер змушені самі відбивати її натиск. Вони пожинають плоди своєї віроломної політики. Адже всі спроби нашого уряду домовитися з Англією й Францією про запобігання німецькій агресії спільними зусиллями ні до чого не привели.

Вона підводить на Гущенка здивований погляд. Він не відводить очей і з посмішкою спостерігає, яке враження справили його слова.

— Гущенко, не морочте мені голову, — вона, нарешті, розуміє, що він клеїть дурня.

— Мудрість сталінської партії запобігла цій загрозі. Укладання з Німеччиною пакту про ненапад зірвало чергову спробу міжнародної реакції знищити першу в світі соціалістичну державу руками німецьких і японських мілітаристів.

— Хай вам біс, Миколо Петровичу, — вона розреготалася.

Дістала із сумочки олівця і написала на серветці:

— Сталін — диктатор.

Потім, упевнившись, що він прочитав, закреслила напис, порвала серветку на дрібні шматки і поклала у попільничку.

— Це все легко можна склеїти, — зауважив Гущенко, із скептичною посмішкою спостерігаючи за цими маніпуляціями. — Ви не знаєте, хто такий Поль Ґоген, зате знаєте таке рідко вживане слово, як «диктатор». А якщо я зберу ці обривки, склею і віднесу в НКВС?

Вона здригнулася, зібрала всі папірці під здивованим поглядом офіціанта, який приніс їм салати, і сховала у сумочку. «Все нормально», — кивнув Гущенко офіціанту, аби тому не спало на думку замінити ще й серветки.

— Ліліє, і сумочка не дуже надійне місце. Краще б вам цю серветку з’їсти або спалити.

— Не треба з мене глузувати, — насупилась вона. — Я не збираюся їсти серветки.

Гущенко стенув плечима і вирішив: досить іграшок. Треба спробувати розставити крапки над «і»:

— Лілє, чого це ви раптом так засмутилися? Я пожартував. Ви справді не в Москві й усе це можете говорити вголос. Але скажу вам наступне. Ось, на перший погляд, ви або провокатор, або за день наслухалися буржуазної пропаганди. Де тільки встигли? Я нібито постійно був з вами.

Вона сиділа, втупившись поглядом у стіл. Повільно підвела на нього очі:

— Ви хочете сказати, що я… — в її очах починають розгоратися злі вогники.

Так, розставити крапки над «і» поки що не виходить.

— Гаразд, пропоную взагалі не говорити про політику, — розрядив Гущенко обстановку.

— Добре, — швидко погодилася вона. — Давайте не про політику. І справді, ви могли б, наприклад, сказати, що в мене модний одяг, який мені личить.

— Ви виглядаєте чудово. Вбрана у такі кольори, ви не загубитеся у найльнішому натовпі.

— Ви або занадто любите гостре слівце, або зовсім невиховані! Нормального комплімента від вас не дочекаєшся! Ви завжди зіпсуєте його, хай і краплиною, але дьогтю. Невже я так безглуздо виглядаю в цьому вбранні? Тільки не брешіть і не беріть на кпини!

— Не одяг прикрашає людину, — проронив він максимально нейтрально.

— А що ж?

«Хочеш комплімента? — подумав Гущенко. — Ну, нехай буде комплімент».

— Те, що під одягом.

— І що ви там побачили? — пожвавішала вона.

— Я не рентген, аби бачити те, що під одягом. Але не буду заперечувати, під одягом всі ваші форми виглядають досить звабливо.

— Вам подобається наша кухня? — до них підійшов господар закладу, перебиваючи Гущенкову спробу компліменту. Вгадавши іноземців, запитував німецькою.

Гущенко дякує і відповідає ствердно.

— Раді будемо бачити вас наступного разу.

Виходячи з «Оперного кафе», Гущенко запитав Лілію:

— Ну що, ви зауважили різницю?

— Яку різницю?

— Різницю з московським «Общепітом», — говорить Гущенко. — Усім працівникам якого глибоко байдуже, чи смакують їхні страви відвідувачам.

На Ригу швидко опускався вечір. Водночас загораються десятки вогнів, і в сутінках місто виглядає ще кращим. Вогні ліхтарів і вечірня зоря на чорно-синьому небі вдало підкреслюють стрімкі шпилі дахів.

— Тут смеркає значно пізніше, ніж у Москві, і значно швидше, — зауважив Гущенко. — Час прямувати до вокзалу.

Бульвари теж розквітли гірляндами ліхтарів і яскраво освітленими вітринами крамниць. Вони знову вийшли на набережну. Води видно не було — лише чутно плескіт невидимих хвиль. Лілія, задивившись на цю чудову картину, перечепилася і ледь не впала. Та Гущенко вправно підставив їй руку.

— Ви галантний, — вдячно сказала Лілія. — Тільки дуже ретельно це приховуєте.

— Це перебільшення.

— Гущенко, це що, скромність? Ні, ви милий! У вас можна було б закохатися, якби ви були неодруженим. А так…

«І це мене цілком влаштовує», — подумки відповів їй Гущенко.