home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ 27

7 квітня 1940 року, 11 год. 34 хв.

Москва, Кремль


Водій Берії, капітан держбезпеки Осипов, стояв навитяжку перед керівником особистої охорони Сталіна Власиком. Власик сидів, розвалившись у кріслі.

— Зазвичай вони піднімали скло, але цього разу, мабуть, забули, — відрапортував Осипов.

— І що? Про що говорили? — нетерпляче запитав Власик.

Трохи подумавши, Осипов сказав:

— Говорили про жінок, яких товариш Берія хоче змусити до статевих стосунків.

— Це нецікаво, — Власик нетерпляче хитнув головою. — Про що ще?

— Товариш Берія допускав неприпустимі висловлювання про товариша Сталіна.

— Ага, це інша справа! Що саме говорив Берія? — зацікавився Власик.

Водій Берії наморщив лоба. Обличчя свідчило про те, що він напружено згадує.

— Ти сядь, — дозволив Власик, кивнувши на крісло поряд. — Не квапся, кури, пригадай усе детально…

Осипов дістав пачку «Біломору», чиркнув сірником, випустив убік цівку диму. Кілька хвилин думав, потираючи лоба долонею, потім сказав:

— Ще говорив, що люди — як тварини, що перемагає найсильніший.

— І що тут такого? — поморщився Власик. — Я тебе не про це запитую! Про Сталіна що говорили?

— Що вони з товаришем Сталіним рівня і що вони в країні — це і є закон.

— Так і сказав — що рівний товаришу Сталіну? — здивовано перепитав Власик. Слова Осипова так вразили його, що він навіть підвівся.

— Так точно, — кивнув Осипов. — Це він говорив кілька разів.

— Яка сволота! — І обличчя, і постать, і, здавалося, навіть мундир Власика демонстрували граничне обурення. — Викладеш усе на папері. Про що йшла мова. Детально. Скільки разів говорив, що рівний товаришу Сталіну, стільки й пиши. Прізвища бабів, тобто жінок, яких він хоче… як ти там сказав, хоче схилити. Але особливо детально опиши, в якому контексті згадувався товариш Сталін. І ще, ти повинен знати, що, наглядаючи за Лаврентієм, ти виконуєш особисту вказівку товариша Сталіна і партії. Зрозумів?

— Так точно. Служу Радянському Союзу! — Осипов устав і виструнчився.

— Сиди, сиди, працюй! — жестом зупинив його Власик. — Тобі ніхто заважати не буде. Пиши.


7 квітня 1940 року, 19 год. 34 хв.

Москва, Кремль


Доповідна водія Берії лежала на столі у Сталіна. Він уважно прочитав, підвів голову і подивився на Власика. Посміхнувся:

— Говорив, що рівний мені? Той водій нічого не переплутав?

— Так точно, говорив! Кілька разів! — доповів Власик.

— Хоча на Лаврентія це дуже схоже. Очманів від надзвичайних повноважень, що ми йому надали! — у голосі вождя з’явилися колючі нотки. Сталін узяв у руку люльку, затягнувся. Випустив кільце диму. Якийсь час спостерігав, як воно поступово зникає угорі. — Цей водій надійний? Можна йому вірити?

— Надійний, товаришу Сталін, у громадянську він служив разом зі мною і відданий мені душею й тілом, — гаряче запевнив Власик.

— Тобі чи партії? — хитро позирнув на власного охоронця Сталін.

— Партії і вам, нашому мудрому керівникові товаришу Сталіну!

— Добре. Тут іде мова про те, що Берія… — Сталін нахилився до аркуша, — хоче змусити до статевих зносин дружину керівника делегації радянських художників у Німеччині. Як прізвище?

— Прізвище він не запам’ятав.

— Не запам’ятав… — Сталін замислився. — Товариш Берія виявляє політичну незрілість і вирішує свої інтимні проблеми навіть там, де цього категорично не можна робити. А якщо керівник делегації через це вирішить утекти на Захід? Це політична короткозорість! Ми не повинні ігнорувати подібні речі. Треба поправляти товаришів, який би високий пост вони не займали. Ти проявив комуністичну пильність. Молодець! Хвалю!

— Служу Радянському Союзу! — Власик виструнчився, випнувши богатирські груди, і клацнув підборами.

— А за товаришем Берією треба наглядати. Нехай це робить його водій. Я санкціоную цю роботу. Берія занадто вже швидко бере з місця в кар’єр. Але май на увазі, якщо Лаврентій дізнається, що цей водій твоя людина, йому буде непереливки.

— Не дізнається, товаришу Сталін! — гаркнув Власик.

— Добре, йди, — Сталін устав і поплескав Власика по плечу. — Іди.

Коли Власик вийшов, Сталін надовго задумався, втупивши погляд у зелене сукно стола.


8 квітня 1940 року, 13 год. 34 хв.

Москва, Кремль


Сталін працював над своєю доповіддю про підсумки війни з Фінляндією. Коли він закінчить, її буде надруковано в усіх газетах і передано всіма радіостанціями СРСР. Можливо, він трохи запізнився з доповіддю, але, як доповів йому Берія, в народі міцнішають сумніви, що тіла сотні тисяч червоноармійців — батьків, синів, чоловіків, залишені у фінських снігах за три тижні війни, — це перемога. Дехто з тих, у кого були сумніви, швидко поїхали на Колиму. Але всіх не посадиш! Сумніви — це погано. Дуже погано. Його завдання було надважким — видати ледь не поразку за цілковиту перемогу. Звісно, варто піддати критиці командування Червоної армії. Але загалом його народ, радянський народ, має вірити, що це перемога генія Сталіна і генія партії!

Він сам брав участь у допиті командира дивізії, яка була вщент розбита в районі Суомісальве. І той розповів, як воювали фіни. Чудово воювали! Ця дивізія була заблокована на перешийку вузької дороги. Фіни просто підбили кілька танків з ар’єргарду. А решті нікуди було дітися! За дві доби всі танки були підбиті, всі гармати спалені. Скрізь лежали трупи радянських солдатів. І жодного фіна! Це шокувало! Вони розчленили дивізію на три частини і методично її знищували. Танки й тягачі з гарматами, які зійшли з дороги, відразу тонули в болоті. З лісу, як білі дияволи, налітали загони лижників у маскхалатах. Розстрілювали наших майже впритул і зникали в білому мареві, захопивши своїх убитих і поранених. Вони не залишали вбитих на полі бою! Якби йому таку армію, він, Коба Сталін, а не Адольф уже тримав би в кулаці всю Європу.

Наші солдати йшли в атаку в осінньому обмундируванні! Клим Ворошилов заявив, що кожухи будуть лише заважати в атаці! Він був упевнений, що переможе фінів за тиждень! І в 40-градусний мороз благенько одягнені радянські солдати робили собі хованки з іще теплих трупів товаришів! Він сказав, що Червоній армії не потрібні автомати. Навіщо дарма витрачати набої? Кретин!

Він наказав розстріляти комдива. А разом з ним треба було б розстріляти і мерзотника Климка Ворошилова!

Але він не може відверто це сказати народу. Тож доведеться пояснювати інакше. Він знав, що має сказати.

Зазвичай подібні доповіді готував секретаріат. Вони й цього разу підготували кілька варіантів, але всі вони були не те, що треба.

Він ходив червоною килимовою доріжкою з одного кінця кабінету в інший і диктував стенографістці, яка самотньо сиділа за величезним, укритим зеленим сукном, столом для нарад.

На столі не було нічого, крім двох коробок цигарок, коробки сірників і знайомої всім громадянам СРСР за кадрами кінохроніки короткої люльки.

В одній руці у Сталіна був блокнот, а в другій синій олівець. Чомусь Сталін найчастіше користувався саме синім олівцем. Любив синій колір. Колір літнього неба. Як у його рідному Горі.

Зупинився біля вікна. У щілину між опущеними шторами було видно, як з низького неба падають довгі струмені сірого дощу.

Доповідь просувалася дуже важко. Спочатку він планував, що вона буде готова і вийде у світ близько 10 квітня, а зараз уже бачив, що це нереально.

«Я хотів би, товариші, торкнутися деяких питань, які або не були згадані в промовах, або були згадані, але не були достатньо висвітлені.

Перше питання — про війну з Фінляндією.

Чи мали рацію уряд і партія, оголосивши війну Фінляндії? Чи не можна було обійтися без війни? Мені здається, що не можна. Війна була необхідна, тому що мирні переговори з Фінляндією не дали результатів, а безпеку Ленінграду треба було забезпечити безумовно, бо його безпека є безпекою нашої Вітчизни».

Сталін замислився, розкрив коробку з цигарками «Герцеговина Флор», звично зламав дві і почав набивати тютюном люльку.

«Ми знали, що фінів підтримують Франція й Англія, на їхньому боці шведи, норвежці, підтримують їх також Америка, Канада».

Задзвонив телефон.

— Йосипе Віссаріоновичу, прибув Меркулов, — сказала слухавка голосом Поскрьобишева.

— Нехай зайде.

Меркулов увійшов до кабінету Сталіна й виструнчився. Витягнувся так, що, здавалося, ніби велика голова от-от відділиться від тулуба. Очі випромінювали відданість. Помітно було, що він просто в захопленні від того, що сам вождь усіх народів захотів з ним говорити. Гаркнув:

— Здравія желаю, товаришу Сталін!

— Вийди і зачекай, — наказав Сталін стенографістці, махнувши рукою на Меркулова, — не треба так кричати — жінку злякаєш.

Кивнув і жестом запросив сісти. Меркулов присів на край стільця, не відводячи очей від вождя.

— Як ідуть справи у наших груп по ліквідації Троцького?

— Все розвивається згідно з планом! — браво, але вже значно тихіше відрапортував Меркулов.

— Добре. Зібрав інформацію про малярські здібності Гітлера?

— Так точно, товаришу Сталін! За наказом товариша Берії мною зібрані всі дані. Наші експерти вважають його досить непоганим художником. Його рівень можна вважати вищим за середній.

— Значить, гарний художник… Кого затвердили керівником делегації радянських художників, яка поїде в Берлін?

— Микола Гущенко призначений керувати делегацією. Наш колишній агент-нелегал у Франції.

— Не пам’ятаю. Який у нього був оперативний псевдонім?

Сталін часто особисто перечитував донесення закордонних агентів і багатьох агентів знав за псевдонімами.

— Ярема, або Художник.

— Ні, не пам’ятаю, — Сталін пихнув люлькою і похитав головою. — Корисний був?

— Так, зробив дуже багато, — ствердно кивнув головою Меркулов. — Добув багато креслень військової техніки.

— А він не подвійний агент? — Сталін утупився колючим поглядом в обличчя Меркулова.

— Нікак нєт, товаришу Сталін! — злякано захитав головою Меркулов. — Нікак нєт!

— Думаєш, що нєт, чи дійсно — нєт?

— Упевнений, що ні. Ми багато разів перевіряли і його, і його інформацію. Він відданий партії.

— Ось так краще, — задоволено закивав Сталін. — Як він потрапив за кордон?

— Був репатрійований до Польщі під час громадянської. Звідти втік до Берліна. Там з відзнакою закінчив художню школу, перебрався до Парижа. Ми допомогли йому відкрити ательє у гарному районі. Він став досить популярним художником і ефективно виконував наші завдання.

— Особиста справа?

Меркулов подав теку.

— Ми склали коротку довідку.

— Прочитай.

Меркулов почав читати:

«Гущенко Микола Петрович. Оперативні псевдоніми — Художник і Ярема. Під час проживання в Німеччині і Франції виконав низку важливих завдань. Добував інформації оборонно-технічного характеру. Завдяки йому вдалося отримати креслення близько 205 видів секретної техніки, в тому числі авіаційного мотору останньої моделі винищувачів фірми «Рено».

— Дуже добре, — пробурмотів Сталін. Зламав цигарку, набив люльку. — Дуже добре. Герой невидимого фронту… — пройшов кабінетом із кутка в куток. Відхилив штору — дощ не вщухав. Здавалося, за вікном була суцільна водяна стіна.

— Правда, був один сигнал, — сказав Меркулов, — з України, що він контактував із націоналістично налаштованими елементами, та потім виявилося, що той, хто це повідомляв, був провокатором і все вигадав, аби отримати підвищення.

— Зізнався? — Сталін відпустив штору і сів у своє крісло.

— Так точно.

— Розстріляли?

— Так точно.

— Добре. Говориш, служив нам вірою й правдою. То нехай їде. Але очей з нього не спускати. І ще одне… — Сталін раптом згадав доповідь Власика про зазіхання Берії на дружину художника. — Меркулов, я поставлю тобі запитання, ти маєш відповісти на нього максимально відверто.

— Слухаюсь, товаришу Сталін.

— І знати про цю розмову мають лише дві особи. Я і ти. Я забороняю тобі говорити про неї будь-кому. У тому числі Берії. Проговоришся — голову відірву. Зрозумів?

— Так точно, — здивовано відповів Меркулов.

— У мене з’явилася інформація, що Лаврентій накинув оком на дружину цього художника. Може це відповідати дійсності? — Сталін важким поглядом утупився в обличчя Меркулова. — Я знаю, що ти, Меркулов, відданий Лаврентію. А маєш бути відданий партії. Відповідай як на духу. Так? Дивися мені в очі.

Обличчя Меркулова вкрилося червоними плямами. Він помітив на прийомі для німецької делегації, як Берія дивився на дружину того художника, і чув, що нарком потім запитував про неї в Герасимова. Чи міг він покривати Берію? Ні, брехня тут могла коштувати йому життя. Щоб Сталін не подумав, що він вагається, Меркулов швидко відповів:

— Може.

— Ніхто не сміє переслідувати дружину майбутнього героя, — у голосі Сталіна звучали металеві нотки. Відразу стало зрозуміло, чому в нього такий псевдонім — Сталін.

— Героя? — перепитав Меркулов.

— Не став зайвих запитань! Іди. І тримай язика за зубами. Скажи, нехай зайде Власик.

Власик виріс на порозі за кілька секунд.

— Слухаю, товаришу Сталін!

— То що, кажеш, Берія вважає себе мені рівнею? — побите віспинами обличчя Сталіна раптом почало наливатися кров’ю і з традиційно жовтого перетворюватися на червоне.

— Так точно, товаришу Сталін! — високий Власик навіть зіщулився, він рідко бачив вождя таким розлюченим.

— Каже, що може, як і ми, взяти собі будь-яку радянську жінку? — Сталін стиснув кулаки.

— Так точно!

— Добре, — вождь уже опанував себе. Голос знову став рівним. — Візьмеш у Герасимова адресу художника Гущенка. Ми посилаємо його керувати делегацією в Берлін. Поставиш охорону його дружині. Щоб про це знали тільки ти і я. За ним і за нею можуть наглядати люди з НКВС. Але при загрозі їй — спробі затримати чи завдати шкоди — жорстко відреагувати! Від кого б ця загроза не виходила! Навіть від наркома внутрішніх справ. Зрозумів? Від кого б не виходила! Я наділяю тебе особливими повноваженнями.

— Так точно, Йосипе Віссаріоновичу! Я все зрозумів! — обличчям Власика промайнула посмішка. Було зрозуміло, що отримане завдання йому до вподоби.


* * * | Війни художників | Розділ 28