home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ 24

6 квітня 1940 року, 10 год. 23 хв.

Москва


Семен Михайлович Гвоздиков — сусід художника Гущенка по комунальній квартирі на вулиці Біговій, у цеху зосереджено свердлить металеві заготовки. Чотири дірки свердлом «на 16» у металевому прямокутнику — 30 на 76 міліметрів. Потім цей металевий прямокутничок стане частиною танка КВ. Якою саме, Гвоздикову знати не дозволено. Він свердлить прямокутники, які йому підвозять до станка у металевих ящиках. Потім їх везуть до іншого станка — шліфувального. І так із дня у день.

Робота — 10 годин на добу. І тепер, за вказівкою товариша Сталіна, не шість, а сім днів на тиждень. Цього вимагає складна ситуація у світі. Світовий імперіалізм намагається задушити першу країну робітників і селян. Країну робітника-гегемона Семена Гвоздикова, і тому він на трудовому посту десять годин на день і сім днів на тиждень.

Навпроти Гвоздикова величезний плакат на півстіни. Червоний прапор, а на ньому напис: «Сталинским духом крепка и сильна армия наша и наша страна!». Поряд із прапором товариш Сталін у простій солдатській шинелі. Його постать висока — вище від кремлівських башт. Навколо Сталіна, неначе іграшковий, стрій червоноармійців, далі — лавина танків. Над головою видимо-невидимо літаків. І він, Гвоздиков, робить свій внесок своїм металевим прямокутничком у те, щоб ця армада рухалася в бій за щасливе майбутнє світового пролетаріату. За те, щоб у нього, Гвоздикова, англо-французькі буржуї не відібрали його кімнату в комуналці й не примусили, як своїх робітників, жити у картонній коробці під містком. Свою комуналку Гвоздиков їм не віддасть і буде, якщо треба, працювати і по 12 годин!

О другій — перерва на півгодини. Під час перерви він з усіма іде в їдальню, де йому дають зазвичай недосолені щі, дві ложки картоплі, розмазані по тарілці, і солоний огірок. Не густо. Але Семен Гвоздиков знає, що всі імперіалістичні країни гострять зуби на молоду радянську державу. Якби не буржуї, то в їдальні, звісно, давали б замість огірка котлету. А може, навіть дві. А нині треба терпіти! Скільки терпіти? Парторг цеху товариш Болдін каже, до того часу, поки в СРСР буде побудований комунізм. Тоді всі отримають «за потребами». Кожен візьме, скільки захоче, котлет і хорошого одягу. Обере квартиру з багатьох кімнат, яких буде безліч у побудованих для онуків Гвоздикова будинках. Ось що значить — кожному за потребами. Для цього і працює робітник Гвоздиков десять годин на добу і сім днів на тиждень! Він вірить і товаришу Болдіну, і товаришу Сталіну. Гвоздиков знає, що товариш Сталін — геній світового пролетаріату. Він усе розрахував правильно. І коли побудуємо комунізм, кожен зможе наїстися досхочу. Товариш Сталін дивиться на Семена Гвоздикова з плакатів у цеху і в їдальні.

На плакаті в їдальні товариш Сталін на трибуні з піднесеною рукою. Напис: «Хай живе партія — вождь пролетаріату! Хай живе Сталін — вождь партії!». Здається, що він постійно дивиться на Гвоздикова, в якому б кінці зали він не сів. Не хвилюйся, товаришу Сталін, Гвоздиков не підведе!

Утім, Семен Гвоздиков у глибині душі вважає, що партія й особисто товариш Болдін недооцінюють його, гегемона Гвоздикова, можливостей. Він, гегемон, не може все життя свердлити дірочки у металевій заготовці, навіть якщо потім ця металева штучка стане частиною танка КВ — «Клим Ворошилов». Та про це не говорить уголос. Гвоздиков вірить, що рано чи пізно товариш Болдін зверне увагу на нього, Гвоздикова. І скаже: товаришу Гвоздиков, я давно спостерігаю за вами, ви справжній будівник комунізму. Ось вам серйозне доручення…

Він повертається до цеху і запускає верстат. Та встигає просвердлити лише дві заготовки.

— Гвоздиков, до парторга, — раптово горлає йому на вухо майстер цеху.

Гвоздиков здригається. Кидає оком на майстра — ось кого він точно не любить і вважає, що й сам міг би бути майстром. Майстер молодий, випускник вищого навчального закладу. Гвоздиков вважає, що майстер може бути ворогом народу, бо за межами заводу носить брюки-дудочки і картатий светр. Його треба, як мінімум, звільнити, а майстром призначити його, Семена Гвоздикова.

Він зупиняє верстат і йде довгим коридором, переходами між корпусами, поки не виходить до адміністративного корпусу. Тут приймальня директора, а поряд із нею, така ж за розмірами та інтер’єром, приймальня парторга. Все вказує на те, що парторг за значимістю майже як директор. На дверях табличка «Парторг заводу тов. Болдін В. П.». Він боязко стукає у двері і зазирає до приймальні. Чи не пошлють куди подалі? Але секретарка, не дозволивши сказати й слова, хапає його за рукав і тягне до дверей, оббитих чорною шкірою. Ще мить — і він у святая святих — кабінеті парторга Болдіна.

Тут стоїть перехідний червоний прапор, отриманий заводом за високі показники, на стінах дипломи у позолочених рамках «За високі показники…», «За перше, друге, третє місце…», «Правофланговому змагання…», «Подяка ЦК…», а найвище — висить портрет товариша Сталіна.

Товариш Сталін у своєму кремлівському кабінеті — у наглухо застебнутій гімнастерці сидить за письмовим столом. Перед ним купка списаних аркушів, у руці ручка, поряд скляна чорнильниця. Горить настільна лампа. А за спиною у вікні — рубінові кремлівські зорі. Мабуть, уже далеко за північ. А Сталін не спить, думає, як зробити, щоб йому, гегемону Гвоздикову, краще жилося. Ні, не йому. Спочатку товариш Сталін повинен зробити так, щоб негри у Нью-Йорку, Лондоні й Парижі не ночували в картонних коробках під мостами. А він, Гвоздиков, почекає у своїй комуналці. Йому добре в комуналці. Не дай боже, аби йому довелося, як цим неграм у коробці… Йому пощастило, як йому пощастило — він живе в Країні Рад, а не в клятому Парижі!

Гвоздиков знімає картуза і вітається з товаришем Болдіним.

— Здрастуйте, товаришу Болдін.

І от диво — товариш Болдін швидко підходить і вітається з ним за руку. Чи снилося таке робітникам з Лондона, щоб друга на величезному заводі людина віталася за руку з робітником! А в Країні Рад саме так! Бо він — гегемон.

Гвоздиков раптом бачить, що, крім нього і товариша парторга, у кабінеті є ще й високий чоловік з худим вилицюватим обличчям. На ньому мундир офіцера НКВС. По тому, як улесливо говорить з ним Болдін, Гвоздиков відразу розуміє, що ця людина має посаду вищу, ніж у товариша Болдіна.

Болдін, привітавшись із Гвоздиковим, вибачається і залишає їх наодинці. Зазирає секретарка Болдіна і пропонує їм чаю. На її обличчі улеслива посмішка. Вона, мабуть, готова зробити для вилицюватого не лише чай, але і все, що він захоче. Але вилицюватий одним порухом руки виставляє її геть.

Людина в мундирі представляється — він комісар, або за новою модою — старший майор Саркісов, помічник наркома Лаврентія Павловича Берії. При імені Берії у Гвоздикова все неначе обірвалося всередині.

— Сідайте, будь ласка, товаришу Гвоздиков. Нам потрібна ваша допомога, — старший майор Саркісов розліплює вузькі губи в дружній посмішці. Посуває Гвоздикову стілець.

«Ось воно, те справжнє доручення, яке допоможе йому висунутися, — думає Гвоздиков і коситься на товариша комісара. — Ось воно, — дзвенить у голові. — Ось!»

— Кому це «нам»? — обережно запитує Гвоздиков.

— Державі, партії, товаришу Сталіну. Ви, сподіваюся, комуніст? — голос офіцера звучить по-діловому і водночас поважно. Голос людини, яка знає собі ціну.

— Ні.

— Чому?

— Товариш Болдін мені не пропонував.

— Не пропонував? — здивовано запитав, хитаючи головою, офіцер. — Він припустився серйозної помилки! Партія давно спостерігає за вашою роботою.

«Саме так. Саме так», — киває головою Гвоздиков, а на його обличчі з’являється самовдоволена посмішка. Він здогадувався, що партія спостерігає за ним!

— Я дам вам рекомендацію, і товариш Болдін дасть, і партія її обов’язково підтримає. Але партії потрібна ваша допомога. Ви готові?

Гвоздиков радісно киває головою: звісно, він готовий.

— Треба, щоб ви інформували нас про одну людину. Вірніше, про двох людей. Це ваші сусіди — художник Гущенко і його дружина.

Гвоздиков на мить замислюється і говорить:

— Я можу інформувати вас і ще про одну сусідку — вона з «колишніх», тудить їх налєво! Власниця квартири, де я мешкаю. Тепер її ущільнили. Стара. Їй щонайменше сімдесят, але впевнений, що вона ворог народу! Затаїла зло на владу робітників і селян! Жде повернення колишньої влади — буржуїв, — він піднімає пальця догори і, нахилившись до офіцера, стишує голос, — а може, й царя! І ще наш майстер-стиляга. Ходить у брюках-дудочках, твою мать, тудить його налєво! Точно ворог народу!

Офіцер гмукнув, замислився. Встав, пройшов до вікна. Повернувся, знову сів, втупившись поглядом у Гвоздикова. Нарешті сказав:

— Я дам наказ, щоб ним займалися. До старої теж дійде черга. Але наразі нас цікавлять інші ваші сусіди. Художник і його дружина.

— Вони вороги народу? — діловито запитав Гвоздиков, потираючи погано вибрите підборіддя.

— Ні. Поки що ні. Але партія і її очі — НКВС — повинні наглядати за людьми, які займаються творчістю, тим більше бували за кордоном. Ви, наприклад, можете сказати, хто до них ходить, які ведуть розмови?

— Ходять якісь люди, тудить їх налєво, — стенув плечима Гвоздиков. — Хто їх знає.

— Ви не запам’ятали, хто ходить?

— Ні, але ж не було вказівок, — розвів руками Гвоздиков. У його голосі бринить щирий жаль.

— Погано! Робітничий клас повинен контролювати дії інтелігенції! І, якщо треба, направляти у потрібне русло. Вважайте, що такі вказівки ви отримали. А розмови?

— Що розмови?

— Чи не веде він якісь розмови антирадянського змісту?

— Говорить часто про художників. Малює, тудить його. А більше наче нічого, — винувато стенув плечима Гвоздиков. — Але я придивлюся. І підправлю його лінію, коли що.

— Придивіться, товаришу Гвоздиков. А підправимо разом. Коли ви мені доповісте. Зверніть увагу, чи не говорить про те, що за кордоном життя краще, ніж в СРСР, про те, що хоче виїхати на Захід.

— А може, він французький шпигун? Я здогадувався, — охнув раптом Гвоздиков, ляснувши себе долонею по коліну так, що випустив картуза. Знітився, нахилився за ним. Але товариш Саркісов, здавалося, не помітив його промаху.

— Чому французький? — запитав він.

— Знає французьку мову. І жінка у нього, здається, єврейка, тудить її налєво.

— Цікаво. Єврейка. Ми перевіримо. Отож спостерігайте. І телефонуйте мені за цим номером, — старший майор написав на папірці номер і простягнув Гвоздикову. — Телефон-автомат далеко?

— Біля будинку, поряд.

— Чудово. То, я думаю, домовилися? — товариш Саркісов устав і простягнув йому руку.

І Гвоздиков теж устав і відповів офіцеру міцним пролетарським рукостисканням.

— Згода, товаришу Саркісов. Якщо треба для партії…

— І ось це вам, — офіцер дістав з портфеля великий паперовий пакет. — Тут м’ясо, крупи, пляшка гарної горілки. Ми турбуємося про відданих партії людей. Про нашу розмову нікому ні слова! Добре, товаришу Гвоздиков?

Гвоздиков узяв пакета і, вирячивши очі, переводячи погляд то на товариша Сталіна на портреті, то на офіцера, виструнчився і випалив:

— Служу Радянському Союзу!

До свого робочого місця цього разу Гвоздиков пішов через двір заводу повз велетенський червоний транспарант з білим написом: «Перетворимо кожен радянський завод на фортецю радянської оборони!». Він посміхнувся цьому транспаранту. Він, маленька цеглина у цій величній фортеці, нарешті отримав відповідне до його амбіцій завдання.


Розділ 23 | Війни художників | Розділ 25