home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ 52

Газета «Фьолькішер Беобахтер»,

6 травня 1940 року


«Ми повинні всю націю вести у націонал-соціалізм, та лише кращі стануть членами партії».


Адольф Гітлер


6 травня 1940 року, 12 год. 45 хв.

Берлін


Наступного дня після відкриття виставки до Гущенка підійшов кореспондент «Нью-Йорк Таймс» Тоні Гарісон і представив невисокого, у гарному елегантному костюмі чоловіка зі світлим, зачесаним назад волоссям.

— Доброго дня, це і є гер Гущенко. Керівник усього цього дійства. А це — гер Гофман, Генріх Гофман. Гер Гофман великий поціновувач мистецтва, найвідоміший фотограф Німеччини й особистий друг фюрера. Гер Гущенко пише книгу про Адольфа Гітлера. Можливо, ви будете корисні один одному. А може, навіть подружитеся. Знаючи вас обох, вважаю, що ви схожої вдачі.

Гущенко вдячно кивнув Гарісону: зробив, що обіцяв.

— Що, на вашу думку, гер Гарісон, робить нас схожими? — з усмішкою запитав Гофман. — Сподіваюсь, не моя міцна дружба із «зеленим змієм»?

Гарісон голосно засміявся. У його великому тілі, здавалося, були необмежені голосові потужності.

— Для початку, у вас, як і у Гущенка, чудове почуття гумору. Любите теплу компанію і гарне спілкування, я перепрошую, мушу відкланятись. Мені ще готувати репортаж для суботнього номера про вашу чудову виставку.

— А що, із «зеленим змієм» ви справді на «ти»? — запитав Гущенко, потискаючи невелику, але міцну долоню Гофмана.

— Ми з ним давні найщиріші друзі, — серйозно відповів Гофман. — Я б сказав — нерозлучні друзі.

Гущенко багато чув про Гофмана. Фотоательє Генріха Гофмана знаходилося поряд із рейхсканцелярією. Ні для кого не було секретом, що Гофман входить до найближчого оточення фюрера. І коріння цієї дружби сягає тих часів, коли фюрер був завсідником вуличних пивниць, ховався від переслідування поліції й лише боровся за владу.

У рейху завжди існувала негласна заборона на фотографування фюрера. Цією монополією володів лише Гофман. Річ в тім, що фюрер дуже прискіпливо ставився до своєї зовнішності. І Гофман узгоджував особисто з ним усі сумнівні знімки. Таким чином, будь-яка газета фото Гітлера могла придбати лише у Генріха Гофмана. Ці особливі стосунки зробили Гофмана мільйонером і одним із найзаможніших людей рейху. Більшість фото фюрера, що друкувалися в 39-му році у радянській пресі, теж належали не ТАРС, а особисто Генріху Гофману. І ТАРС, як і всі світові інформаційні агентства, платило Гофману чималі гроші за фото фюрера.

— Я регулярно доповідаю фюреру про всі мистецькі події, що відбуваються в Берліні. Що стосується образотворчого мистецтва, то фюрер ним цікавиться особливо й особисто бере участь у всіх визначних форумах. Фюрер саме від мене дізнався, що делегацією керуєте ви, гер Гущенко. І на моє велике здивування, розповів мені, що ви його молодий берлінський учитель живопису і, крім того, один із кращих пейзажистів Європи. Це не комплімент — він справді вважає вас неперевершеним майстром пейзажу!

Гущенко озирнувся, чи ніхто не чув слів Гофмана. Ні. Близько нікого не було, тим більше що гриміли популярні радянські мелодії. «Квітучий травень» Полонського змінила «Йдемо, веселії подруги» Лебедєва-Кумача:


Ану-ка, девушки! Ану, красавицы!

Пускай поет о нас страна!

И звонкой песнею пускай прославятся

Среди героев наши имена!


Помітивши, що Гущенко озирнувся, Гофман взяв його під руку і, нахилившись до плеча, тихо сказав:

— Я розумію неоднозначність ситуації, але наша розмова буде цілком конфіденційною. Як і факт вашого знайомства із фюрером. Скажімо так: про це в Берліні будуть знати три особи: він, ви і я.

Гущенко кивнув:

— Це було б дуже доречно в наші непевні часи. Тим більше, що з фюрером я бачився і спілкувався у мистецькій школі в Берліні зовсім мало. Скажімо так — не більше десяти разів. А про вас, гер Гофман, чув дуже багато.

— Фюрер був так захоплений вашою технікою малювання, що запам’ятав би вас, якби ви поспілкувалися лише раз. Може, вийдемо і вип’ємо десь кави? — запитав Гофман. — Подалі від зайвих очей і вух…

— Із задоволенням, — погодився Гущенко. Він теж волів поговорити з Гофманом наодинці.

— Більше того, оскільки нормальної кави, як ви, я думаю, вже впевнилися, в Берліні немає, то я пропоную поїхати до мого ательє, — кинув уже на виході із салону Гофман.

У Гофмана був новенький «мерседес». Як він пояснив Гущенкові — подарунок від Гітлера на день народження.

Ательє Гофмана знаходилося в самому центрі Берліна, на Унтер-ден-Лінден, у великому, майже монументальному, але досить непривабливому будинку. Від будинку віяло гранітним холодом. Вікна ховалися за кованими ґратами.

У Берліні подейкували, що Гофман знає завжди трохи більше, ніж інші. Він весь час вивішував у вікні карти країн Європи, де проходили чи планувалися бойові дії. Нині там висіли карти Голландії, Бельгії, Данії, Норвегії і Франції.

Вони вийшли з автомобіля і викладеними гарним червоним камінням сходами піднялися до великих металевих дверей.

Ательє складалося з кількох приміщень. Вітальня, куди вони зайшли, була майже квадратною, з великими вікнами і декорованими дорогою тканиною стінами. Скрізь фото. Великі, менші, зовсім маленькі. Гущенко поклав капелюха на стіл і почав їх розглядати. На великих — Гітлер із Гофманом. Але були й інші: Гітлер із президентом Гінденбургом, Гітлер у виготовленому на його замовлення гоночному автомобілі «мерседес-бенц», Гітлер зі своєю улюбленою вівчаркою Блонді.

«Оце я вдало потрапив, — подумав Гущенко, — Кобулов буде у захваті».

Його увагу привертало величезне, майже на півстіни, фото симпатичної усміхненої дівчини зі світлим хвилястим волоссям.

— Хто це? — запитав Гущенко.

— Це Єва Браун. Колись вона була моєю фотомоделлю. І, за сумісництвом, адміністраторкою. Приймала замовлення від клієнтів. Ви не чули про неї? — загадково запитав Гофман.

— Ні, — Гущенко стенув плечима. — Вперше чую від вас.

— Єва, Єва… Нічого. Колись іще почуєте. Це справді видатна жінка.

— А це? — тут Гущенкові не довелося імітувати здивування. Він зупинився вражений. На стіні висіло фото — Гофман біля Мавзолею Леніна на Красній площі. Поряд фото Сталіна, який чаркується із… Гофманом, у руках якого — великий фужер.

— Ха-ха, — весело розсміявся Гофман, — чого ви завмерли, гер Гущенко? Серцебиття нормальне? А пульс? Ви здивовані, що я знайомий зі Сталіним? Все дуже просто. Це ми з вашим фюрером на підписанні пакту про дружбу між Німеччиною й СРСР.

— Пакту про ненапад, — спантеличено виправив його Гущенко.

— Так. Пакту про дружбу та ненапад. Я був у Москві з особливою місією. Саме мені, а не Ріббентропу, фюрер доручив передати Сталіну його особисті привітання. Що я й зробив. Цей момент і відображений на фото. Ми зі Сталіним тоді пили найбільше. Ріббентроп напередодні сказав, що пити зі Сталіним доручимо Гофману, бо в рейху ще не народилася людина, яка б його перепила.

— Гер Гофман, ви вмієте здивувати. До речі, Сталін тримає в руці стопку, а решта — фужери. Він пив щось особливе?

— Ні, всі пили одне й те ж. А чому так? Це і досі загадка. Може, він боявся, що хтось підмінить бокал.

— Фантастика, — Гущенко був надзвичайно здивований побаченим і почутим.

— Саме я повинен був передати всі враження про Сталіна і про Москву фюреру, — Гофман широко посміхнувся, продемонструвавши зуби — міцні й білі. Зуби не найбіднішої людини в нацистській Німеччині.

— І як ви справилися з важливою місією?

— На відмінно. Фюрер цілковито змінив свою думку про Сталіна. Коли я повернувся і розповів фюреру про все, що побачив, фюрер перейнявся до Сталіна глибокою повагою. Гер Гітлер вважає, що вони обидва дуже схожі — вихідці з самих низів. Плоть від плоті народу. Коли я зауважив, що Сталін свого часу грабував банки, фюрер мені відповів буквально наступне: «Гофман, він грабував банки не для себе. Він віддавав гроші партії. А тут дуже важлива і навіть принципова різниця».

— Дуже цікаво. Ви знаєте, це поки що великий секрет, але я збираю матеріали для книги про гера Гітлера. Зокрема, як про художника та непересічну особистість. Це могло б бути дуже цікаво для радянських людей.

Гущенко придумав тему книги, аби мати можливість ставити будь-які запитання про фюрера та інших бонз у рейху.

— Книгу? — Гофман на мить замислився. — Ви знаєте, це надзвичайно цікаво. Враховуючи особливі відносини наших країн, дуже дивно, що ця ідея досі нікому не спала на думку. Я вважаю, що вона буде до вподоби фюреру. Більш того, я думаю, можна було б паралельно видати книгу про Сталіна в Німеччині. Геніально! Сідайте, — запросив Гофман Гущенка. — А про художні уподобання фюрера ніхто краще за мене не може розповісти. Що саме вас могло б зацікавити?

— Тема фюрер і мистецтво — дуже цікава, — Гущенко сів і закинув ногу на ногу.

Гофман дістав пляшку червоного вина, порізав сир і наповнив бокали.

— За знайомство, — вони випили. Вино було дуже гарне. — Візьміть — це м’який голландський сир, упевнитеся, що краще за все до червоного вина пасує не м’ясо, як вважають невігласи, а м’який сир. Ось, наприклад, фюрер дуже негативно ставиться, як він висловлюється, до поїдання «трупів мертвих тварин». Він сам ніколи не вживає м’яса. Але ми відволіклися від теми. Кажете, фюрер і мистецтво?

— Так, фюрер і мистецтво, — підтверджує Гущенко.

— О, я вже говорив, що фюрер особисто цікавиться усіма заходами, які стосуються образотворчого мистецтва. І я разом з ним. Фюрер дуже цінує мою думку. Слухайте, Гущенко… Та що говорити. Давайте якось проїдемо музеями, і я покажу вам найулюбленіші полотна фюрера, і ви сам все зрозумієте, — він відкинувся на спинку крісла і налив іще по бокалу.

— Із задоволенням! Кажуть, фюрер негативно ставиться до відхилень від реалізму?

— Ви натякаєте, що так само, як і Сталін? — Гофман запалив, затягнувся, струсив нігтем попіл сигарети у попільничку. — Ну, тут ваше порівняння не дуже вдале. Ви знаєте, гер Гущенко, гер Гітлер, на відміну від вашого Сталіна, вибачте, не ортодокс. Він цінує думки оточення, навіть сторонніх людей. Я розкажу вам про один випадок. У 1938, здається, році ми з фюрером відбирали експонати на виставку. Фюрер усе, що стосується образотворчого мистецтва, бере дуже близько до серця. Серед представлених полотен була картина художника Падуа з назвою «Леда й лебідь». Сюжет простий — оголена дівчина, і у неї між ногами прилаштувався красивий білий лебідь. Зважаючи на культ сім’ї, що панує у рейху, і кримінальну відповідальність за розповсюдження порнографії, сюжет дуже сумнівний. У технічному сенсі вона була написана чудово, але зухвалість авторського задуму була виражена, мабуть, занадто відверто, так що я відклав її убік, щоб порадитись з фюрером.

— І яка була його думка? — з цікавістю запитав Гущенко.

— Ця картина й на нього справила глибоке враження, але він побоювався, що вона здасться образливою деяким відвідувачам виставки, і не наважувався ухвалити остаточне рішення. Потім у нього виникла одна ідея: «Таку картину може, мабуть, оцінити лише жінка. Запитаємо фрау Трост, дружину професора Троста». Професор Трост, відомий мистецтвознавець, теж брав участь у відборі картин і привів із собою дружину.

Фрау Трост досить довго розглядала цю картину й заявила, що не бачить причин не допускати її до виставки. Мабуть, вона не провела інтимні паралелі, що впали в око нам із фюрером. Ну оголена жінка, ну лебідь поряд.

«От бачите, Гофман! Виявляється, ви більш сором’язливий, ніж жінка. Ця риса вашого характеру для мене новина», — пожартував тоді Гітлер.

Вердикт фрау Трост відкинув усі його побоювання, і він наказав мені виставити картину, що я й зробив, повісивши її на чільному місці.

Але вночі мене розбудив телефонний дзвінок. Це була… фрау Трост.

«Я не можу зімкнути очей, професоре! — сказала вона. — Ця картина не дає мені спокою! Я все думала й думала про неї і прийшла до твердого переконання, що картину Падуа не можна виставляти на публіці. Будь ласка, поговоріть із фюрером! Прошу вас, гадаю, що може вибухнути скандал!» Я сказав, що передам її думку фюреру, але добре знаю Гітлера, навряд чи він змінить уже ухвалене рішення.

Коли наступного дня я сказав Гітлерові про цей нічний дзвінок, він спочатку розсердився, а потім розвеселився: «Як це схоже на жінок! На них зовсім не можна покластися! Фрау Трост повинна була заздалегідь обдумати всі свої резони. Тепер, коли я ухвалив рішення, я від нього не відмовлюся!»

— І що, виставка мала успіх? — запитав Гущенко.

— Величезний! — Гофман уже знову наповнював спорожнілі бокали.

— І як розцінила публіка картину Падуа?

— Вона викликала багато суперечок — хтось був за неї, хтось проти, багато хто з провідних членів партії, включно із жіноцтвом, вимагали її зняти. Але знайшлося стільки ж меценатів, у яких вона викликала такий захват, що вони хотіли її придбати. Однак Мартін Борман випередив усіх.

— Мартін Борман — це хто?

— Борман — права рука Гітлера. Рейхсляйтер партії. Як на мене, один із небагатьох моральних партійців. Фюрер говорить, що Борман думає, як він. І що Борман здатний зробити за годину те, на що іншому потрібен місяць. Улюблена фраза Бормана: «Beeilung, Beeilung…» («Покваптеся, покваптеся…»)

— Дуже цікаво! А фюрер дарує друзям предмети мистецтва?

— Так. Найбільше Гітлер любив дарувати їх на дні народження. Зі своєї досить великої колекції він вибирає роботу, яка якимось чином асоціюється у фюрера з тим, кому буде подарована.

— Наприклад.

— Наприклад? — Гофман замислився, припалив від недопалка нову сигарету. Випустив хмарку диму. — Наприклад, Дорпмюллер, міністр транспорту й зв’язку, одержав на свій сімдесятирічний ювілей пейзаж Шпіцвеґа із залізницею; Онезорге, міністр пошти, «Стару поштову карету» Пауля Хея, адміралові Редеру Гітлер подарував «Битву на морі» Віллема ван де Велде, Ґерінгу, затятому мисливцеві, «Сокольничого» віденського художника Ганса Макарта. Доктор Лей одержав «Ченця, що п’є» Грютцнера, а весільним дарунком для Геббельса Гітлер вибрав «Вічний медовий місяць» Шпіцвеґа.

— Мабуть, у фюрера справді чудова колекція. Враховуючи хоча б музейний потенціал країн, які підкорила Німеччина.

— Ви про Польщу?

— Ну чому тільки про Польщу? А Голландія, Бельгія? Голландські живописці — це ж класика світового мистецтва!

Гофман похитав головою, зробив ковток вина:

— Фюрер ніколи не бере нічого з музеїв. Річ у тім, що Гітлер проводить чітку межу між тими картинами, які здобував у приватному порядку, в основному в мюнхенських і берлінських торговців живописом або на аукціонах. І тими, які були конфісковані в ході кампанії з «охорони» предметів, що належали євреям, або вивезеними з інших країн. Останні він навідріз відмовлявся приймати у свою приватну колекцію.

— Важко в це повірити! — Гущенко й собі ковтнув вина. Вино з м’яким сиром створювало справді чудову смакову гаму. — Хіба може поціновувач живопису примусити себе відмовитися від шедеврів, написаних, наприклад, голландцями?

— Але це так. Гітлер передовсім фюрер, а вже потім поціновувач. Для того, щоб розуміти фюрера, слід враховувати моральний бік справи. Ось Альфред Розенберг вирішив, що зробить Гітлерові величезну приємність, презентувавши йому дві надзвичайно коштовних картини: одна з них — знаменитий «Астроном» Вермера з галереї Ротшильда, а інша — не менш відома «Мадам Помпадур» Буші. І що з цього вийшло?

Коли дворецький передав йому ці дві картини, Гітлер сказав, що їм немає ціни, але був, однак, надзвичайно незадоволений. «Скажіть Розенбергу, що я не звик одержувати подібні подарунки. Ці картини повинні перебувати в галереї, і їхня доля буде вирішена, коли закінчиться війна!» Він відіслав полотна в галерею Лінца.

«Ну, звісно, не в музей же, з якого їх викрав Розенберг», — подумав Гущенко.

— Гітлер вважає, що мистецтво повинно займати виняткове місце в житті рейху, — продовжував Гофман. — Художникам потрібно дати всі можливості для розвитку таланту — зрозуміло, тим з них, хто розділяє здорові й визнані академічні принципи. Але фюрер так само твердо має намір вести нещадну війну з дегенератами.

— Хто саме визначає, де проходить межа між здоровим і дегенеративним? — поцікавився Гущенко, вкотре пригублюючи з бокала.

— В ідеалі це має визначати народ, для якого мистецтво існує. І саме тут, чесно кажучи, є проблема. Доктор Геббельс, якому фюрер довірив керувати імперською палатою образотворчого мистецтва, довів усе до абсурду! Він дав указівку президентові академії Адольфові Циглеру вилучити з німецьких галерей усі картини, неприйнятні для націонал-соціалістичного режиму, і збирався їх спалити!

Коли я почув про цю божевільну ідею, то відразу кинувся в рейхсканцелярію. Мені легко вдалося переконати фюрера в тому, що таке варварське знищення картин — величезна дурість. Гер Гітлер відразу викликав Геббельса і при мені наказав йому призначити комісію для розгляду питання. До неї ввійшли торговці творами мистецтва і відомі діячі культури. Я одержав від фюрера вказівку відвідувати засідання комісії. І стати там його очима і вухами. Запевняю вас, гер Гущенко, поки я там буду, жодна картина не буде знищена. Найбільше, на що може сподіватися Геббельс, — ті картини, які ним будуть категорично не сприйняті, ми продамо в музеї інших країн.

Гофман розлив залишки вина з пляшки:

— За вашу майбутню книгу, гер Гущенко!

Вони випили, і погляд Гущенка знову впав на велике фото гарненької білявки за спиною Гофмана: Єва, Єва Браун, треба запам’ятати це ім’я.


* * * | Війни художників | Розділ 53