home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ 6


Операція вночі четвертого грудня переконала Штерна, що Оскар Шиндлер справді був тим самим рідкісним праведним ґоєм. Існує талмудичне передання про Хасідей Уммот Ха-олам — Праведників народів, про яких сказано, що в кожен момент історії людства їх рівно тридцять шість. Штерн не вірив у містичне число буквально, але передання вважав психологічно істинним, вірячи, що буде пристойно і мудро зробити Шиндлера живим пристановищем. Німець потребував капіталу — з фабрики «Рекорд» було конфісковано більшу частину обладнання, крім маленької галереї металевих пресів, чанів для емалі, токарних верстатів і печей. Штерн чинитиме на Оскара духовний вплив, тоді як подружить його з капіталом Авраам Банкєр, адміністратор «Рекорда», якого Оскар здобув разом із фабрикою.

Оці двоє — великий, чуттєвий Оскар і низенький, мініатюрний Банкєр — пішли навідувати ймовірних інвесторів. За наказом від двадцять третього листопада банківські й сейфові депозити євреїв утримувалися німецькою владою як фіксований траст, і господарю не дозволялося мати доступ до своїх грошей чи відсотків з них. Дехто із заможніших ділових євреїв, які дещо зналися на історії, тримали таємні запаси у твердій валюті, але розуміли, що за кілька років під губернатором Гансом Франком під ризиком буде й валюта; бажано буде перевести її в рухомі цінності: діаманти, золото, товари.

По всьому Кракову були люди, що про їхнє бажання вкласти гроші у справу, яка даватиме гарантовану кількість продукції, Банкєр знав. Можна було домовитися щодо інвестиції п’ятдесяти тисяч злотих в обмін на стільки й стільки кіло яких-небудь каструль на місяць, так щоб розпочати їх видачу в липні 1940 року; і так видавати продукцію інвесторові протягом року. Для краківських євреїв, поки Ганс Франк сидів на Вавелі, посуд видавався більш безпечним і зручним, ніж злоті.

Сторони цих контрактів — Оскар, інвестор і Банкєр як посередник — не складали щодо цього жодного документа, навіть меморандуму. Повномасштабні контракти в той час не годились, і в кожному разі їх не можна було б офіційно засвідчити. Нічого офіційно засвідчувати не було можливості. Тут усе залежало від точної оцінки Банкєром цього судетського виробника емалевого посуду.

Зустрічі відбувалися, можливо, у квартирі інвестора в центрі, старому місті Кракова. Польські пейзажисти, яких обожнювала дружина інвестора, і французькі романи, які захоплено читали його тендітні дочки, кидали певне світло на майбутню домовленість. Або ж пана інвестора було вже виселено з його квартири і він мешкав у бідніших кварталах на Подґужі. Тоді він уже перебував у шоковому стані: квартира пропала, сам опинився в підлеглих на своєму ж підприємстві — і все це навіть не за рік, а лише за кілька місяців!

На перший погляд, героїчною окрасою цієї історії було б те, що Оскара ніколи не звинувачували в тому, що він порушував оці усні домовленості. Але наступного року він сильно посвариться з одним єврейським крамарем щодо кількості продукції, яка тому належала з вантажної платформи DEF на Липовій вулиці. Тому цей пан критично ставився до Оскара до кінця життя. А проте, щоб Оскар не виконував домовленостей — такого ніколи про нього не казали.

Адже Оскар за натурою був із тих, хто платить, він узагалі примудрявся справляти враження людини, яка може платити нескінченно з безмежних багатств. У кожному разі, Оскар та інші жваві німецькі ділки протягом наступних чотирьох років заробили стільки, що тільки безумець, одержимий жагою прибутків, не сплатив би те, що Оскарів батько називав боргом честі.


Емілія Шиндлер приїхала до Кракова в гості до чоловіка уперше вже в новому році. Їй місто видалося найчарівнішим з усіх, у яких вона бувала, значно більш вишуканим, приємним і старовинним, ніж Брно у хмарах промислових димів.

Їй дуже сподобалася нова чоловікова квартира. Вікна в ній виходили на Планти, елегантне бульварне кільце, прокладене на місці давніх міських мурів, давно знесених. Унизу вулиці здіймався Вавель, а посеред цієї старовини була сучасна квартира Оскара. Вона роззиралася серед настінних прикрас і диванних покривал, дібраних пані Пфефферберґ. У них відчувався новий успіх.

— А тобі добре ведеться в Польщі, — зауважила вона.

Оскар знав, що насправді вона казала про ситуацію зі своїм посагом, якого батько за нею не дав десять років тому, коли йому з Цвіттау принесли в Альт-Мольштайн новину, що його зять живе й кохає, як холостяк. Шлюб його дочки виявився саме таким, якого він боявся, і батько вирішив: побий мене грім, коли я дам йому гроші!

І хоча відсутність чотирьохсот тисяч райхсмарок дещо змінила плани Оскара, благородний фермер із Альт-Мольштайну не знав, як його дочці прикро від того, що він не дав того посагу; вона ще більше стала в захисну позицію. Не знав її батько й того, що навіть за дванадцять років, коли вона вже махнула на Оскара рукою, про ці гроші Емілія анітрохи не забула.

— Люба моя! — трубив Оскар щоразу. — Мені ті гроші сто років не були потрібні.

У своїх переривчастих стосунках із Оскаром Емілія, здається, поводилася як жінка, котра знає, що її чоловік невірний і вірним ніколи не буде, але все ж не бажає, щоб ознаки його невірності тицяли їй в обличчя. Слід гадати, вона дуже обережно пересувалася Краковом, ходячи на вечірки, де друзі Оскара, напевне, знали правду, знали імена інших жінок — імена, яких вона справді не хотіла чути.

Одного разу молодий поляк — то був Польдек Пфефферберґ, який ледь не застрелив її чоловіка, хоча вона про це знати не могла, — підійшов до дверей їхньої квартири зі згорнутим килимом на плечі. То був килим із чорного ринку, який прибув зі Стамбула через Угорщину, і Пфефферберґу загадали знайти такий для Інґрід, яка переїхала на час візиту Емілії.

— Чи фрау Шиндлер вдома? — спитав Пфефферберґ. Він завжди називав Інґрід «фрау Шиндлер», бо вважав, що так чемніше.

— Фрау Шиндлер — це я, — сказала Емілія, розуміючи, що означало те запитання.

Пфефферберґ доволі розумно викрутився. Насправді він не має справи до фрау Шиндлер, але він так багато чув про неї від гера Шиндлера. От, власне, його, гера Шиндлера, він і хоче побачити у справі. Гера Шиндлера немає вдома, сказала Емілія. Вона запропонувала Пфефферберґові чого-небудь випити, але він поспішно відмовився. Емілія знов-таки знала, що це означає. Чоловіка просто шокувало особисте життя Оскара, і він вважав негарним отак просто сісти й приймати частування від жертви обману.


Фабрика, яку винайняв Оскар, була за річкою на Заблочі — № 4 по Липовій вулиці. На вулицю виходили вікна сучасних конторських приміщень, і Оскар вважав, що можливо і зручно тимчасово переїхати туди, винайняти квартиру на третьому поверсі, хоча навколо були промислові квартали, не настільки блискучі, як вулиця Страшевського.

Коли Оскар узяв на себе керівництво роботою «Рекорду», перейменувавши його на «Deutsche Emailwaren Fabrik», там працювало сорок п’ять людей, виробляючи скромну кількість кухонного приладдя. На початку нового року він отримав перші контракти від армії. Це було не дивно, адже він підтримував стосунки з різними впливовими інженерами Вермахту, які сиділи в Головному комітеті з озброєння Інспекції з озброєння генерала Шиндлера. Він бував на тих самих вечірках і ходив з ними обідати в ресторан готелю «Краковія». Існують фото Оскара, де він сидить із цими людьми за дорогим столом, усі чемно всміхаються до апарата, усі добре нагодовані, щедро напоєні, а офіцери вбрані в елегантну форму. Хтось із них поставив потрібні печатки на його клопотаннях і написав важливі листи до генерала Шиндлера, просто через дружбу і тому, що вважали, що Оскар, отримавши завод, з ними ділитиметься. На інших впливали подарунки — такі, які Оскар завжди підносив офіційним особам: коньяк, килими, коштовності, меблі і кошики делікатесів. Також стало відомо, що генерал Шиндлер знає і дуже цінує свого однофамільця, що займається емальованим посудом.

Тепер, спираючись на силу вигідних контрактів Інспекції з озброєння, Оскар отримав дозвіл розширювати завод. Місце для цього було. За вестибюлем і кабінетами DEF були дві великі майстерні. Частину місця в будівлі ліворуч, якщо йти з вестибюля на фабрику, займало поточне виробництво. Друга будівля стояла пусткою.

Він закупив нове обладнання, щось місцеве, щось на батьківщині. Крім військових замовлень, завод також обслуговував потреби всеїдного чорного ринку. Оскар тепер розумів, що може бути магнатом. У середині літа 1940 року в нього працювало вже двісті п’ятдесят поляків і перед ним поставало питання про введення нічної зміни. На заводі сільськогосподарської техніки гера Ганса Шиндлера за найкращих часів працювало п’ятдесят людей. Приємно перевершити батька, якому ти не пробачив.

Час від часу протягом року Іцхак Штерн просив Шиндлера влаштувати на роботу того чи того молодого єврея — як виняток: сироту з Лодзі, дочку працівника одного з відділів юденрату. За кілька місяців в Оскара працювало вже сто п’ятдесят працівників-євреїв і в його фабрики з’явилася негучна репутація місця, де можна знайти прихисток.

Це був рік, як і всі решта до кінця війни, коли євреї шукали роботи, котра б вважалася важливою для воєнних дій. У квітні генерал-губернатор Франк оголосив евакуацію євреїв зі своєї столиці Кракова. То було цікаве рішення, бо влада Райху і далі переселяла євреїв і поляків до його генерал-губернаторства майже по десять тисяч людей на день. Але умови в Кракові, заявив Франк у своєму кабінеті, були кричущими. Він чув про німецьких командирів дивізій, котрі мусили жити в багатоквартирних будинках, де мешкали і євреї. Такого самого нечуваного приниження зазнавали й деякі офіційні особи. Протягом шести місяців він обіцяв зробити Краків юденфрай (вільним від євреїв). Дозволено буде залишитися тільки п’ятьом-шістьом тисячам кваліфікованих робітників. Усіх решту слід переселити до інших міст генерал-губернаторства: Варшави, Радома, Любліна або Ченстохови. Євреї можуть емігрувати добровільно в те місто, в яке хочуть, до п’ятнадцятого серпня. Ті, хто залишиться в Кракові до того часу, будуть вивезені з мінімальним багажем туди, куди вирішить адміністрація. З першого листопада, оголосив Ганс Франк, німцям Кракова можна буде дихати «добрим німецьким повітрям» і гуляти вулицями й провулками, де не «кишать євреї».

Франк не зміг би того року аж настільки зменшити єврейське населення міста, але, коли плани було оголошено, почалася метушня серед краківських євреїв, особливо серед молоді: усі хотіли отримати кваліфікацію. Такі люди, як Іцхак Штерн, офіційні й неофіційні агенти юденрату, уже склали список співчутливих осіб, німців, до яких можна звертатися. Шиндлер був у цьому списку, так само як і Юліус Мадріч, віденець, котрий нещодавно зміг домогтися, щоб його звільнили з вермахту, і обійняв посаду тройгендера на заводі, який шив військову форму. Мадріч розумів вигоду контрактів Інспекції з озброєння і тепер збирався відкрити власну фабрику з пошиття уніформи в передмісті Подґуже. Врешті-решт він заробить навіть більше грошей, ніж Шиндлер, але в тому annus mirabilis — 1940 році — він іще працював за платню. Про його гуманність було відомо — то і все.

До першого листопада 1940 року Франк зумів виселити двадцять три тисячі євреїв-добровольців з Кракова. Дехто з них переїхав до нових гетто у Варшаві й Лодзі. Порожні місця за родинним столом, слізні прощання на вокзалах можна собі уявити, але люди сприйняли це зі смиренням, гадаючи: «Ми це зробимо, і це буде найважче, чого вони від нас хочуть». Оскар знав, що відбувається, але, як і самі євреї, сподівався, що то тимчасові крайнощі.

Мабуть, цей рік був найбільш повним роботи в житті Оскара — він розбудовував фабрику від збанкрутілого виробництва до компанії, яку урядові агенції могли сприймати серйозно. Коли випав перший сніг, Шиндлер роздратовано помітив, що кожного дня шістдесят чи більше його єврейських працівників відсутні. Їх затримували загони СС дорогою на роботу і примушували розчищати сніг. Гер Шиндлер навідав свого друга Тоффеля в штаб-квартирі СС на Поморській і поскаржився йому. Одного дня, розповів він Тоффелю, на роботу не з’явилося сто двадцять п’ять людей.

Тоффель довірився Оскарові і щиро відповів:

— Доведеться тобі зрозуміти, що декому з оцих начхати на виробництво. Зате для них справа національної ваги — змусити євреїв гребти сніг. Я й сам цього не розумію… для них це якесь важливе ритуальне дійство: ось, євреї сніг розгрібають. Це не тільки в тебе, це в усіх та сама історія.

Оскар спитав, чи оті всі інші не скаржаться. Так, сказав Тоффель. Але, вів далі він, тут одне велике цабе з Будівельно-бюджетного відділу СС приходило обідати на Поморську і казало, що, мовляв, вважати, ніби кваліфікованим працівникам-євреям є місце в економіці Райху, дорівнює зраді.

— Напевне, тобі доведеться змиритися з іще й не таким розгрібанням снігу, Оскаре.

Шиндлер на хвилину прибрав вигляду обуреного патріота чи, може, обуреного любителя грошей.

— Якщо вони хочуть виграти війну, — сказав Оскар, — треба спочатку позбутися таких есесівців.

— Позбутися їх? — спитав Тоффель. — Та, Боже ж мій, ця наволоч — то начальники!

У результаті отаких розмов Оскар почав обстоювати принцип, що господар фабрики повинен мати неускладнений доступ до своїх працівників, а працівники — до його фабрики й їх ніхто не повинен затримувати й попихати ними, коли вони йдуть на роботу і з роботи. На думку Оскара, це було аксіомою і моральною, і виробничою. Врешті-решт, він максимально її реалізує на «Deutsche Email Fabrik».


Розділ 5 | Список Шиндлера | Розділ 7