Епілог

Тепер зоряний час Оскара минув. Мир ніколи не піднесе його так, як тоді війна. Оскар з Емілією прибули до Мюнхена. Якийсь час вони жили на квартирі з Роснерами, бо Генрі з братом почали грати в мюнхенському ресторані й навіть досягли скромного добробуту. Один із колишніх в’язнів, зустрівши Шиндлера в маленькій тісній квартирі Роснерів, був вражений його порваним піджаком. Звичайно, всі його краківські й моравські статки конфіскували росіяни, а залишки коштовностей вимінювалися на їжу і напої.

Коли до Мюнхена прибули Файґенбауми, вони зустріли його останню на той момент коханку, єврейку, яка пережила не Брюннліц, а якийсь гірші табори. Багатьом гостям у квартирах, що їх Оскар винаймав, хоч як поблажливо вони ставилися до героїчних слабкостей Оскара, було незручно за нього перед Емілією.

Він і далі залишався шалено щедрим товаришем і великим відкривачем джерел дефіциту. Генрі Роснер згадує, як він знайшов, де можна діставати курей посеред Мюнхена, де курки вдень зі свічкою ніхто не бачив. Він водив компанію з тими зі своїх євреїв, які приїхали до Німеччини: з Роснерами, Пфефферберґами, Дреснерами, Файґенбаумами. Злі язики потім стверджуватимуть, що в ті часи для будь-кого, хто займався концтаборами, було мудрим рішенням триматися єврейських друзів заради свого захисту. Але цей зв’язок не був інстинктивною хитрістю. «Євреї Шиндлера» стали його сім’єю.

Разом із ними він почув, що Амона Ґьота взяли американські солдати Паттона в минулому лютому, коли він відпочивав у санаторії в Бад-Тольці; його ув’язнили в Дахау, а наприкінці війни передали в руки нового польського уряду. Власне, Амон був одним з перших німців, якого віддали під польський суд. На суд запросили як свідків кількох його колишніх в’язнів, а як свідків захисту Амон зі своїми уявленнями про дружбу хотів викликати Гелену Гірш і Оскара Шиндлера. Оскар на краківський суд не поїхав. Ті, хто поїхав, побачили Ґьота, схудлого від діабету, який пригнічено захищався і не каявся. Усі накази на страти й перевезення в’язнів були підписані його командуванням, казав він, так що це не його, а їхні злочини. Свідки, які розповідали про його власноручні вбивства людей, казав Амон, злостиво перебільшують. Так, карали якихось саботажників серед в’язнів, але під час війни завжди буває саботаж.

Мєтек Пемпер, чекаючи, поки йому дадуть слово на суді, сидів біля іншого колишнього плашувця, який дивився на Ґьота на лаві підсудних і шепотів:

— Цей чоловік досі мені страшний.

Але сам Пемпер як перший свідок обвинувачення видав повний список злочинів Амона. За ним говорили й інші, серед яких були доктор Біберштейн і Гелена Гірш, які мали докладні й болісні спогади. Амона засудили на смерть і повісили в Кракові 13 вересня 1946 року. Це сталося через два роки після його віденського арешту поліцаями СС за звинуваченням у незаконних оборудках. Як писали краківські газети, він зійшов на ешафот не каючись і перед смертю крикнув: «Хайль Гітлер!»

У Мюнхені Оскар сам упізнав Ліпольда, якого затримали американці. На упізнання разом з Оскаром ходив інший в’язень. Він згадує, як Оскар сказав Ліпольду, котрий усе заперечував:

— Вам як краще: щоб це зробив я — чи п’ятдесят розлючених євреїв, які чекають там унизу на вулиці?

Ліпольда також повісять — не за злочини в Брюннліці, а за давніші вбивства в Будзині.

Мабуть, Оскар уже міркував про фермерство в Аргентині, про вирощування нутрій. Шиндлер зберіг ті самі чудові комерційні інстинкти, які привели його в 1939 році до Кракова, і вони тепер кликали його за океан. Грошей у нього не було, але Об’єднаний розподільчий комітет, якому Оскар надсилав звіти під час війни і де його добре знали, радо йому допоміг. У 1949 році вони добровільно передали йому 15 тисяч доларів США і дали рекомендацію «для всіх, кого це може стосуватися», підписану М. В. Бекельманом, віце-головою виконавчого комітету організації. Там було сказано:

«Американський об’єднаний розподільчий комітет уважно вивчив діяльність пана Шиндлера протягом окупації та війни… Ми щиро рекомендуємо всім особам і організаціям, з якими матиме справу пан Шиндлер, надавати йому всіляку можливу допомогу на знак поваги до його видатних учинків…

Під виглядом діючої нацистської табірної фабрики спочатку в Польщі, а потім у Судетах пан Шиндлер зміг узяти на роботу й захищати євреїв — чоловіків і жінок, — яким було б призначено загинути в Аушвіці чи інших сумновідомих концентраційних таборах… Свідки з табору Шиндлера в Брюннліці розповіли Об’єднаному розподільчому комітету, що то був “єдиний табір на окупованих Німеччиною теренах, де євреїв ніколи не вбивали, навіть не били і завжди ставилися до них по-людськи”. Тепер цей чоловік розпочинає нове життя, допоможімо йому, як він колись допоміг нашим братам».

Відпливаючи до Аргентини, він узяв із собою з півдюжини сімей своїх євреїв, оплативши проїзд багатьом із них. Разом з Емілією вони завели ферму неподалік Буенос-Айреса і займалися нею майже десять років. Ті давні працівники Оскара, які не бачили його в ті роки, казали, що його важко уявити фермером, бо він не любив буденності, рутини. Хтось каже — і, певне, має де в чому слушність, — що «Емалія» і Брюннліц досягли своєрідного успіху завдяки проникливому розуму таких людей, як Штерн і Банкєр. В Аргентині в Оскара не було такої підтримки, крім здорового глузду і сільської працьовитості своєї дружини.

Ті десять років, поки Оскар розводив нутрій, показали, що розведення цих тварин у неволі, на відміну від полювання на них, не дає достатньо якісних шкур. У ті часи зазнали краху багато нутрієвих ферм, і в 1957 році Шиндлери збанкрутували. Емілія з Оскаром переїхали в будинок, наданий Бней-Бріт^[20] у Сан-Вінсенте, південній околиці Буенос-Айреса, і якийсь час Оскар шукав роботи торговельного представника. За рік, проте, він поїхав до Німеччини, залишивши Емілію в Аргентині.

Винаймаючи маленьку квартирку у Франкфурті, він шукав капіталу, щоб купити цементний завод, і можливості отримати велику компенсацію від міністерства фінансів Західної Німеччини за втрату свого майна в Польщі й Чехословаччині. Із того майже нічого не вийшло. Дехто з колишніх працівників Шиндлера вважав, що німецький уряд не заплатив йому через те, що в середніх ланках цивільної служби ще позалишалися гітлерівці. Але, можливо, клопотання Оскара відхилили з якихось технічних причин, і в листах, які надходили до Оскара з міністерства, годі розгледіти якісь лихі наміри бюрократів.

Цементний завод Шиндлера запрацював завдяки капіталам Об’єднаного розподільчого комітету і «позичкам» від декого з євреїв Шиндлера, які змогли добре влаштуватися в повоєнній Німеччині. Завод протримався недовго. У 1961 році Оскар знову збанкрутував. До цього призвела низка дуже важких зим, через які доводилося зупиняти будівництво; але дехто з колишніх працівників Оскара вважає, що він зазнав краху через свою непосидючу вдачу і несприйняття рутини.

Того року, почувши про його проблеми, ізраїльські «євреї Шиндлера» запросили його в гості своїм коштом. У польськомовній пресі Ізраїлю з’явилося оголошення: усіх колишніх в’язнів концентраційного табору Брюннліц, знайомих з «німцем Оскаром Шиндлером», просили звернутися до газети. У Тель-Авіві Оскара захоплено вітали. За ним юрбою ходили повоєнні діти його колишніх в’язнів. У його обличчі з’явилася важкість, він погладшав. Але на всіх вечірках і прийомах, де його бачили, то був той самий невгамовний Оскар. Розкотистий голос, хвацька дотепність, нахабний шарм Шарля Буає^[21], жадібна охота до випивки — це все пережило два банкрутства.

Того року судили Адольфа Айхманна, і візит Оскара до Ізраїлю збурив цікавість міжнародної преси. Напередодні судового процесу кореспондент лондонської «Daily Mail» написав статтю, порівнюючи діяльність цих двох людей, і в передньому слові до неї процитував клопотання «євреїв Шиндлера» про допомогу Оскарові: «Ми пам’ятаємо лихоліття Єгипту, ми не забуваємо Амана^[22], ми не забуваємо Гітлера. Та, пам’ятаючи кривдників, ми не забуваємо праведників. Не забуваймо про Оскара Шиндлера».

Серед тих, хто пережив Голокост, побутувала певна недовіра, що міг у принципі бути хороший табір, такий як в Оскара, і це помітно з запитання журналіста на прес-конференції з Шиндлером у Єрусалимі.

— Як ви поясните те, — питав журналіст, — що ви знали всю верхівку СС в околицях Кракова і регулярно мали з ними справу?

— У той історичний період, — відказав Оскар, — було доволі непросто обговорювати долю єврейського народу з головним рабином Єрусалиму.

Відділ свідчень у «Яд Вашемі» наприкінці перебування Оскара в Аргентині намагався отримати від нього загальну розповідь про його діяльність у Кракові й Брюннліці. Тепер з його власної ініціативи й під впливом Іцхака Штерна, Якоба Штернберґа і Моше Бейського (колишнього майстра підробляти печатки в Оскара, а нині успішного і вченого юриста) комітет довірених осіб «Яд Вашему» почав розглядати питання офіційної нагороди для Оскара. Головою комітету був Ландау, головний суддя на суді над Айхманном. «Яд Вашем» отримав масу свідчень стосовно Оскара. У цій великій колекції тверджень є чотири критичні. Ці четверо стверджують, що, якби не Оскар, вони б загинули, але критикують його ведення справ на початку війни. Двоє з цих негативних відгуків належать батькові й сину Ц., про яких ми вже згадували. У їхній крамниці, що торгувала емалевими виробами, Оскар поставив свою коханку Інґрід тройгендером. Третій відгук належить секретарці тих Ц., яка теж говорить про кулаки і залякування, що чутки про них Штерн переказав Оскарові в далекому 1940 році. Четверте належить чоловікові, який стверджує, що до війни вклав свої гроші у фабрику під її старою назвою «Рекорд», а Оскар, за його словами, це проігнорував.

Ландау і його комітет, напевне, вважали ці твердження незначними проти величезної маси позитивних відгуків інших «євреїв Шиндлера» і ніяк їх не коментували. Коли їх усіх чотирьох Шиндлер врятував, то в суддів, як розповідають, виникло питання: якщо Оскар так їх усіх скривдив, то чому ж він із такими зусиллями їх урятував?

Першою вшанувала Оскара міська влада Тель-Авіва. На його п’ятдесят третій день народження йому відкрили меморіальну дошку в Парку Героїв. На ній написано, що він є рятівником тисячі двохсот в’язнів концтабору Брюннліц і, хоча цифра говорить сама за себе, додано, що дошку встановлено з любов’ю та вдячністю. Через десять років у Єрусалимі його проголосять Праведником — цей титул є особливою ізраїльською відзнакою, заснованою на давньому уявленні цього народу, що поміж багатьох неправовірних Бог Ізраїлю завжди тримає, як закваску, праведних людей. Оскара також запросили посадити ріжкове дерево на Алеї Праведників, що веде до музею «Яд Вашему». Дерево й сьогодні там росте, позначене табличкою, серед інших дерев, посаджених Праведниками. Є там і дерево Юліуса Мадріча, який незаконно годував своїх працівників, що ніяким круппам і фарбенам і на думку б не спало, і дерево Раймунда Тіча, управителя Мадріча в Плашуві. На цій кам’янистій землі пам’ятні дерева виросли до понад триметрової висоти.

Німецька преса поширила історії про подвиги Оскара за воєнних часів і про церемонії «Яд Вашему». Ці завжди хвалебні репортажі, втім, не допомагали йому жити. На вулицях Франкфурта на нього дивилися косо, кидали в нього каміння, якісь робітники сміялися з нього й казали, що його слід було спалити разом з євреями. У 1963 році він ударив кулаком робітника фабрики, який обізвав його жидолюбом, і той подав на нього в суд за напад. У місцевому суді, на найнижчому рівні судової системи Німеччини, Оскар вислухав від судді нотацію і був змушений заплатити за моральну шкоду.

— Я б уже з собою покінчив, — писав він Генрі Роснеру до Квінсу, що в Нью-Йорку, — коли б це не мало їх так порадувати.

Через ці приниження він дедалі більше залежав від тих, кого колись урятував. Ті були для нього єдиною душевною і матеріальною підтримкою. Решту життя він по кілька місяців на рік проводив із ними, гарно і почесно живучи в Тель-Авіві та Єрусалимі, безкоштовно обідаючи в ресторані «Rumanian» на улиці Бен-Єгуди в Тель-Авіві, хоча Моше Бейський намагався по-синівському вмовити його не пити на ніч більше ніж три подвійні коньяки. Урешті він усе одно повертався до другої половини своєї душі, свого «я», позбавленого спадщини, до поганенької, тісної квартири в кількох сотнях метрів від центрального вокзалу Франкфурта. Пишучи з Лос-Анджелеса іншим «євреям Шиндлера» Сполучених Штатів того року, Польдек Пфефферберґ просив кожного вділити хоча б раз на рік свій денний заробок Оскарові Шиндлеру, який перебуває в «тяжкому, самотньому, розчарованому стані».

Щороку Оскар підтримував зв’язки зі своїми євреями. Це була така сезонна річ — півроку метеликом в Ізраїлі, півроку черв’яком у Франкфурті. У нього постійно були грошові проблеми.

Тель-авівський комітет, членами якого, знов-таки, були Іцхак Штерн, Якоб Штернберґ і Моше Бейський, і далі продовжував лобіювати гідну пенсію для Оскара в уряді Західної Німеччини. Підставами для їхнього клопотання були його героїзм під час війни, втрачене майно, слабке на той момент здоров’я. Першою офіційною реакцією німецького уряду став, однак, хрест «За заслуги» у 1966 році, на церемонії вручення був присутній Конрад Аденауер. І тільки 1 липня 1968 року міністерство фінансів було раде доповісти, що від того моменту йому виплачуватимуть пенсію в двісті марок на місяць. Через три місяці пенсіонер Шиндлер отримав папський орден Святого Сильвестра від єпископа Лімбурзького.

Оскар і далі мав бажання співпрацювати з Федеральним міністерством юстиції в переслідуванні воєнних злочинців. У цьому він, здається, був безжальним. На свій день народження у 1967 році він дав конфіденційні покази про багатьох з персоналу концтабору Плашув. Із запису його свідчень того дня помітно, що він не вагається і є уважним свідком. Якщо він про котрогось есесівця знає мало або нічого, то так і каже. Це він говорив про Амтора, про есесівця Цуґсбурґера, про фройляйн Онезорґе, одну з нестриманих наглядачок. Але він і без вагань говорить, що Бош — убивця й експлуататор, і розповідає, що впізнав Боша на залізничній станції в Мюнхені у 1946 році, підійшов до нього і поцікавився, чи добре йому спиться вночі після Плашува. Бош, каже Оскар, на той момент жив із східнонімецьким паспортом. Наглядача на прізвище Мовінкель, представника Плашува в DAW, він також без сумнівів засуджує: «розумний, але брутальний». Про Ґьотового охоронця Ґрюна він розповідає історію про те, як той збирався розстріляти Ламуса на «Емалії» і як він, Шиндлер, відкупився від нього горілкою. (Цю історію підтверджують і чимало колишніх в’язнів, чиї розповіді зберігаються в архівах «Яд Вашему»). Щодо сержанта Річека Оскар каже, що сам нічого про його злочини не знає, але чув про недобру славу цього чоловіка. Також він не певний, чи на тій фотографії, яку йому показали в міністерстві юстиції, зображений саме той Річек. Тільки про одну людину зі списку міністерства юстиції Оскар охоче говорить загалом добре. То інженер Гут, який допоміг йому під час арешту. Про Гута, за словами Оскара, добре відгукувались і поважали його навіть в’язні.

Коли Шиндлер перейшов шістдесятирічну межу, він почав працювати на організацію «Німецькі друзі Єврейського університету». Це заняття йому дали після клопотань тих «євреїв Шиндлера», які намагалися знайти новий сенс життя для Оскара. Він почав працювати, добуваючи кошти для організації в Західній Німеччині. Його давня здатність зачаровувати і спокушати ділових людей придалася йому знову. Він також долучився до розробки схем подорожей німецьких та ізраїльських дітей за обміном.

Незважаючи на вже ослаблене здоров’я, він і далі жив і пив, як замолоду. Він закохався в німецьку модель на ім’я Аннемарі, яку зустрів в єрусалимському готелі «Цар Давид». Вона стане емоційно незамінною людиною для Шиндлера в його пізні роки.

Його дружина Емілія і далі жила без жодної його фінансової підтримки в маленькому будиночку в Сан-Вінсенте, на південь від Буенос-Айреса. На час, коли я пишу цю книжку, вона й далі там живе. Як і в Брюннліці, вона залишається фігурою, сповненою тихої гідності. У документальному фільмі, знятому німецьким телебаченням у 1973 році, вона без тіні образи покинутої дружини розповідає про Оскара в Брюннліці, про те, що сама робила там. Вона проникливо зауважила, що до війни Оскар не чинив нічого видатного і після війни не був винятковою людиною. Зате йому пощастило, що в той недовгий проміжок між 1939 і 1945 роками він зустрів таких людей, які викликали з глибини його приховані таланти.

У 1972 році, коли Оскар відвідав нью-йоркське управління «Американських друзів Єврейського університету», троє з «євреїв Шиндлера», партнери великої будівельної компанії в Нью-Джерсі, умовили групу з сімдесяти п’ятьох інших колишніх в’язнів Шиндлера зібрати 120 тисяч доларів на те, щоб присвятити Оскарові поверх у Дослідницькому центрі Трумена в Єврейському університеті. На поверсі зберігатиметься Книга Життя, в якій містяться розповіді про те, як Шиндлер рятував людей, і список тих, кого він урятував. Двоє з цих партнерів, Мюррей Пантірер та Ісак Левенштейн, мали по шістнадцять років, коли Оскар узяв їх до Брюннліцу. Тепер діти Оскара стали йому батьками, першими помічниками, приводом пишатися.

Він був дуже хворий. Ті люди, які працювали лікарями в Брюннліці, наприклад Александер Біберштейн, це знали. Один із них казав комусь із близьких друзів Оскара:

— Цей чоловік не мав би жити. Його серце працює суто з упертості.

У жовтні 1974 року він упав у своїй маленькій квартирі коло франкфуртського вокзалу і помер дев’ятого жовтня в лікарні. У довідці написано, що останній напад спричинило прогресуюче затвердіння артерій мозку і серця. У його заповіті було сказано те, про що він уже казав багатьом євреям — щоб його поховали в Єрусалимі. За два тижні францисканський парафіяльний священик у Єрусалимі дозволив поховати пана Оскара Шиндлера, одного з найменш слухняних дітей католицької церкви, на Латинському цвинтарі Єрусалима.

Мине ще місяць, і тіло Оскара в цинковій труні пронесуть вузенькими вуличками Старого Єрусалима на католицький цвинтар, з якого на південь видно долину Гінном, що її називають Геєнною в Новому Заповіті. У пресі можна побачити світлину процесії: серед величезного потоку «євреїв Шиндлера» — Іцхак Штерн, Моше Бейський, Гелена Гірш, Якоб Штернберґ, Юда Дреснер.

За ним плакали на всіх континентах.