home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ 37


Тридцять сьомий день народження Оскара святкував і сам директор, і всі його в’язні. Один із майстрів зробив маленьку коробочку, в якій можна було тримати запонки, і коли до цеху зайшов гер директор, дванадцятирічну Нюсю Горовиць підштовхнули вперед, і вона виголосила підготовлену промову зі святкової нагоди:

— Пане директоре! — сказала дівчинка по-німецьки; директору довелося нахилитися, щоб її почути. — Усі в’язні бажають вам усього найкращого у ваш день народження.

То саме була субота, якраз доречна, адже всі люди Брюннліцу завжди згадують той день як бучне свято. Рано вранці, десь тоді, коли Оскар уже почав відзначати свої уродини коньяком «мартелл» у кабінеті й веселитися з сердитої телеграми з Брно, у двір заїхали дві вантажівки білого хліба. Хтось пішов скликати гарнізон, навіть похмільного Ліпольда, який просиплявся на своїй квартирі в селі. Це було потрібно, щоб есесівці припинили нарікати на те, що директор занадто гарно ставиться до в’язнів. А самим в’язням роздали по три чверті кіло хліба. Вони його спочатку роздивились, а тоді почали зі смаком їсти. Щодо того, де Оскар узяв той хліб, є різні версії. Можливо, ці вантажівки частково пояснюються доброю волею місцевого управителя Даубека, того самого, який відвертався, коли брюннліцькі насипали собі овес у штани. Але тієї суботи хліб був справжнім чудом, частиною магії свята.

Хоча всі згадують той день як радісний, по правді, підстав для веселощів було небагато. Минулого тижня прийшла довга телеграма від гера коменданта Гассебрьока з Ґрьосс-Розена у Брюннліц до Ліпольда: там були вказівки, що робити з населенням табору, якщо до нього наблизяться росіяни. За телеграмою, мало відбутися остаточне сортування. Старих і всіх тих, хто затримуватиме марш, вимагалося розстріляти одразу, а здорових — етапувати в бік Маутгаузену.

Хоча ніхто з в’язнів про цю телеграму не чув, але в них був якийсь розмитий страх подібного розвитку подій. Увесь тиждень ходили чутки, що привезли поляків, і ті риють великі могили в лісі коло Брюннліцу. Білий хліб, здається, з’явився як протиотрута тим чуткам, запорука майбутнього для цих людей. А проте, схоже, всі знали, що розпочалася ера загроз, підступніших за те, що вони бачили раніше.

Якщо робітники на Оскаровій фабриці не чули про телеграму, то не знав і сам гер комендант Ліпольд. Повідомлення спочатку отримав Мєтек Пемпер в адміністрації Ліпольда. Пемпер акуратно відкрив телеграму над парою, запечатав знову і пішов просто до Оскара розповідати, що в ній написано. Шиндлер, стоячи на своїм столом, прочитав те, що переписав Мєтек, а тоді розвернувся до хлопця.

— Ну що ж, — пробасив він. — Доведеться попрощатися з унтерштурмфюрером Ліпольдом.

Адже і Оскарові, і Пемперу здавалося, що Ліпольд — єдиний есесівець на весь гарнізон, який здатний виконати подібні вказівки. Заступником коменданта був обершарфюрер СС Моцек сорока з чимось років. Може, Моцек і був здатний влаштувати якусь панічну бійню, але холоднокровно знищити тисячу триста людей він би не спромігся.

Напередодні своїх уродин Оскар надіслав низку конфіденційних скарг до Гассебрьока щодо поведінки гера коменданта Ліпольда. Він побував у Брно у впливового шефа поліції Раша і виклав йому ті самі звинувачення на адресу Ліпольда. Він показав і Гассебрьокові, і Рашу копії листів, написаних до генерала Ґлюкса в Оранієнбурґ. Оскар зробив ставку на те, що Гассебрьок згадає минулу щедрість Оскара і з огляду на обіцянки такої щедрості в майбутньому вплине на швидкість звільнення Ліпольда, про яке Оскар нині домовляється з Оранієнбурґом і Брно, і переведе Ліпольда на інше місце, не займаючись розслідуванням поведінки унтерштурмфюрера щодо в’язнів Брюннліцу.

То був характерний маневр Шиндлера — блек-джек з Амоном, тільки в більшому масштабі. На кону були всі чоловіки Брюннліцу, від Гірша Крішера, в’язня № 68821, сорокавосьмирічного автомеханіка, до Ярума Кіафа, в’язня № 77196, двадцятисемирічного некваліфікованого працівникa, котрий пережив переїзд із Ґолешува. І всі жінки Брюннліцу — від № 76201, двадцятидев’ятирічної Берти Афтерґут, яка працювала з металом, до № 76500, тридцятишестирічної Єнти Цвеченстіль.

Оскар отримав нові сили для скарг на Ліпольда, запросивши коменданта на обід до своєї квартири на фабриці. То було двадцять сьомого квітня, напередодні дня народження Шиндлера. Близько одинадцятої вечора в’язні в цеху побачили дивне видовище: комендант, який ледве тримався на ногах, ішов, спираючись на плече дещо стійкішого гера директора. Ідучи, комендант намагався сфокусуватися на окремих працівниках. Він люто покрикував, показуючи на сталеві балки під стелею цеху. Доти пан Шиндлер його в цехи не пускав. А тут комендант опинився-таки в цехах і став демонструвати свою верховну каральну владу.

— Жидовня! — ревів він. — Бачите он ту балку, бачите? Отам я всіх вас повішу! Усіх перевішаю!

Оскар лагідно провадив його далі, спрямовуючи за плече, і неголосно бурмотів йому:

— Та добре, добре, нехай. Але ж не зараз. Іншим разом колись…

Наступного дня Оскар зателефонував Гассебрьокові та іншим зі зрозумілими скаргами. Ліпольд п’яний бігає фабрикою, кричить на всіх і погрожує розправою на місці. Це ж не якісь там прості робітники! Це досвідчені техніки, які займаються виробництвом секретної зброї і так далі. І хоча на совісті Гассебрьока були смерті тисяч людей у каменоломнях, хоча він і вірив, що з наближенням росіян усіх євреїв на виробництві треба ліквідувати, усе ж він погодився, що до фабрики гера Шиндлера потрібен особливий підхід.

Ліпольд, казав Оскар, постійно говорить, що хоче в бій. Він молодий, здоровий, охоту має. Ну, сказав Оскарові Гассебрьок, подивимося, що тут можна зробити. Ну а сам комендант Ліпольд після тієї гостини проспав весь Оскарів день народження.

А що коменданта не було, то Оскар виголосив дивовижну святкову промову. Відзначав він уже з самого ранку, але ніхто не пам’ятає, щоб він плутав слова чи затинався. Що саме він сказав, записано не було, але ми можемо звернутися до іншої його промови, котру він виголосив через десять днів, увечері восьмого травня — її текст зберігся. Ті, хто чув, стверджують, що ті дві промови мали багато спільного. Тобто обидві обіцяли, що життя триватиме.

Щоправда, назвати промовою чи одне, чи друге слово, — це применшити їхню силу. Оскар інстинктивно намагався вплинути словом на реальність, дати в’язням і есесівцям подивитися на себе самих по-іншому. Колись давно він з упертою переконаністю сказав групі працівників, які прийшли на зміну, у тому числі й Едіт Лібґольд, що вони переживуть війну. Так само пророче він звернувся до аушвіцьких жінок того ранку, коли вони прибули до нього минулого листопада, кажучи: «Тепер ви в безпеці, ви зі мною». Правда, не можна оминути те, що за інших часів і в інших умовах з нього вийшов би демагог-популіст, чий дар полягав у тому, щоб переконати інших людей, що вони з ним нерозривно пов’язані заради щасливого відвернення всього зла, задуманого іншими людьми.

Оскар сказав своє святкове слово німецькою пізно ввечері в цеху перед в’язнями, які там зібралися. Щоб стежити за такою великою кількістю людей, прийшли есесівці, та й цивільний німецький персонал теж був там. Коли Оскар почав говорити, Польдек Пфефферберґ відчув, що в нього аж волосся на голові заворушилося від напруження. Він озирнувся, побачив безмовних Шонбруна з Фухсом, есесівців з автоматами. «Вони нас усіх переб’ють, — подумав він. — І всьому кінець…»

У промові були дві великі обіцянки. По-перше, тиранія добігає кінця. Він звертався до есесівців як до тих, хто теж був поневолений і бажав свободи. Багато хто з них, пояснив Оскар в’язням, були без їхньої згоди переведені з інших підрозділів до Ваффен-СС. Друге, що він обіцяв, — залишитися в Брюннліці, доки проголосять кінець ворожнечі.

— І ще п’ять хвилин, — додав він.

В’язням, як і в минулих промовах, він обіцяв майбутнє. Він енергійно стверджував, що вони не ляжуть у могили в лісах. Це нагадало в’язням, що він захищатиме їх, і додало їм сили.

Можна тільки здогадуватись, наскільки це розлютило есесівців. Шиндлер геніально образив свій гарнізон. З їхньої реакції — протестуватимуть чи проковтнуть — він знатиме, чого від них чекати. Він і їх попереджав, що залишиться в Брюннліці так само довго, як і вони, тож буде свідком.

Але Оскару на душі було не так уже й легко. Згодом він признався, що тоді переймався, що робитимуть із Брюннліцом війська, які відступатимуть через околиці Цвіттау. Каже навіть так: «Ми були в паніці, бо боялися відчайдушних дій есесівської охорони». Але то, певне, була дуже спокійна паніка — наминаючи білий хліб з нагоди Оскарового дня народження, жоден в’язень, здається, її не помітив. Також Оскар хвилювався, що неподалік Брюннліцу зупинилися якісь власовці. Ці загони були частиною РОА (Російської визвольної армії), формованої попереднього року Гіммлером із численних російських полонених під командуванням Андрєя Власова, колишнього російського генерала, взятого в полон на підступах до Москви. Для Брюннліцу ті люди були особливо небезпечні: адже власовці знали, що Сталін хотітиме забрати їх до себе для особливої, якнайсуворішої кари, і боялися, що союзники видадуть їх йому. Тож тепер усі загони власовців перебували в стані дикого слов’янського відчаю, доповненого горілкою. Відступаючи в бік американців на далекий захід, ці люди були здатні абсолютно на все.

Через два дні після Оскарових уродин на стіл Ліпольда лягла ціла гора розпоряджень. Там було сказано, що унтрштурмфюрера Ліпольда переводять до піхотного батальйону Ваффен-СС біля Праги. Хоча Ліпольд не міг бути від цього у великому захваті, він, як видається, тихо зібрав речі й пішов. Він не раз казав за столом в Оскара, особливо по другій пляшці червоного, що краще б йому служити в бойовому підрозділі. Нещодавно за тим самим столом зібралися польові офіцери вермахту і Ваффен-СС з підрозділів, які відступали, і в розмовах намагалися розбурхати в Ліпольда бажання йти в бій. Він не мав стільки підстав, скільки інші гості, бачити, що все вже скінчено.

Малоймовірно, що він став телефонувати Гассебрьокові перед тим, як збирати речі. Телефонний зв’язок був ненадійний, бо росіяни оточили Бреслау і були в межах пішого переходу від самого Ґрьосс-Розену. Але в кабінеті Гассебрьока переведення Ліпольда нікого б не здивувало, адже той не раз заводив патріотичні розмови. Так що, залишаючи Моцека виконувати обов’язки коменданта, Йозеф Ліпольд пішов воювати — переконаний чоловік, який добився свого.


З Оскаром не випадало тихо чекати, поки все скінчиться. На початку травня він якось дізнався — може, йому навіть повідомили по телефону із Брно, де зв’язок ще працював, — що один зі складів, з яким він регулярно мав справу, тепер покинуто. Сівши у вантажівку з кількома в’язнями, він поїхав його грабувати. На дорозі на південь стояли блокпости, але на кожному вони махали своїми блискучими паперами, фальшивими, як потім напише у спогадах Оскар, з печатками й підписами «найвищих поліцейських чинів Моравії і Богемії». Під’їхавши, вони побачили, що склад оточений вогнем. Військові склади в околицях підпалили, та й з повітря скидали запалювальні снаряди. З боку внутрішнього міста, де підпільники билися з гарнізоном, було чути постріли. Гер Шиндлер наказав заднім ходом в’їхати на завантажувальну платформу складу і виламати двері. На складі виявилося повно цигарок марки «Еґіпскі».

Попри це легковажне піратство, Оскар був наляканий чутками зі Словаччини, що росіяни розстрілюють без розбору мирне німецьке населення. Щовечора, слухаючи новини BBC, він заспокоював себе тим, що війна може скінчитися ще до того, як росіяни дійдуть до околиць Цвіттау.

В’язні теж опосередковано були знайомі з новинами BBC і знали, що відбувається. Протягом усієї історії Брюннліцу радіотехніки Зенон Шенвіх і Артур Рабнер лагодили то один, то інший приймач Оскара. У зварювальній майстерні Зенон о другій ночі слухав через навушник новини з «Голосу Лондона». Під час нічної зміни зварювальники вмикали нічний випуск. Один з есесівців, який мав передати повідомлення до адміністрації, побачив трьох із них навколо приймача.

— Ми його лагодили для гера директора, — сказали вони есесівцю. — Оце хвилину тому полагодили.

Трохи раніше того року в’язні очікували, що Моравію звільнятимуть американці. Та оскільки Ейзенхауер так і стояв на Ельбі, тепер було зрозуміло, що визволителями стануть росіяни. Найближчі до Оскара люди серед в’язнів складали лист івритом з поясненнями, хто такий Оскар і що він зробив. Такий лист міг стати в пригоді, коли показати його американським військовим, серед яких було не лише чимало євреїв, а навіть польові рабини. Отже, вважали життєво важливим, щоб гер директор якось пробився до американців. Частково рішення Оскара було продиктоване характерним центральноєвропейським уявленням про росіян як варварів, людей химерної віри і сумнівної людяності. Але крім того, якщо деякі з повідомлень зі сходу правдиві, то для такого остраху були розумні підстави.

Та це не ослабило Шиндлера. Він був насторожі й гарячково чекав новин про капітуляцію Німеччини на BBC під ранок сьомого травня. Та війна в Європі мала закінчитися опівночі наступної ночі: то був вівторок, восьме травня. Тоді Оскар розбудив Емілію, безсонного Штерна теж погукали до кабінету святкувати разом із директором. Штерн бачив, що Оскар тепер почувався впевненим щодо гарнізону СС, але не на жарт схвилювався б, коли б знав, як та впевненість виявиться наступного дня.

У цехах в’язні займалися звичними справами. Вони навіть працювали краще, ніж в інші дні. Але близько полудня гер директор зруйнував усю імітацію діяльності, передавши переможну промову Черчилля через гучномовець на весь табір. Лютек Файґенбаум, який розумів англійську, так і завмер, вражений, біля верстата. Для багатьох ґелґотання і гарчання голосу Черчилля було першою зустріччю з мовою, якою вони розмовлятимуть у Новому Світі. Символічний голос, на свій лад знайомий, як голос загиблого фюрера, докотився до брами і здійнявся до вишок, але есесівці поставилися до нього тверезо. Вони вже не дивилися в табір. Їхня увага, як і Оскара, тільки значно гостріше, була зосереджена на росіянах. Як було сказано раніше в телеграмі від Гассебрьока, вони зараз мали діяти в густих зелених лісах. На чатах опівночі вони вдивлялися в чорне обличчя лісу, гадаючи, чи немає там партизанів. На вишках їх тримав вибагливий обершарфюрер Моцек, але й почуття обов’язку теж. Адже обов’язок, як багато хто з їхніх начальників скаже на суді, був духом СС.


У ці неспокійні два дні між проголошенням миру і його сповненням один із в’язнів, ювелір на прізвище Ліхт, робив подарунок для Оскара, щось більш незвичайне, ніж металева коробочка для запонок, яку подарували директорові на день народження. Ліхт працював із рідкісною річчю — золотом. Дав це золото йому пан Єрет, той самий господар фабрики ящиків. Було вирішено — це знали навіть переконані марксисти-будзинці, — що Оскар після півночі має тікати. Виникла думка влаштувати директорові гідні проводи, і готуванням їх зайнялося найближче оточення Оскара: Штерн, Фіндер, Ґарде, Бейські, Пемпер. Дивовижно, але коли вони ще самі не були певні, чи побачать мир, хвилювало їх, як зробити гідний прощальний подарунок.

Під рукою в них, однак, були тільки ті метали, що використовувалися на виробництві. Саме пан Єрет запропонував, де взяти дещо краще. Він відкрив рота і показав свій золотий міст. Коли б не Оскар, сказав він, ця штука однаково дісталася б есесівцям. Лежали б мої зубки десь на їхніх складах укупі з золотими іклами яких-небудь невідомих добродіїв з Любліна, Лодзі та Львова.

Звичайно, то мав бути відповідний дар, і Єрет наполягав на ньому. Зняв у нього міст в’язень, який колись мав зубну практику в Кракові. Ліхт розплавив золото й опівдні 8 травня вже гравіював усередині каблучки напис івритом. То були слова з Талмуду, що їх Штерн цитував Оскарові в Бухгайстеровій конторі в жовтні 1939 року: «Той, хто рятує одне життя, рятує цілий світ».

В одному з фабричних гаражів в’язні відчіпляли оббивку під стелею і на внутрішній частині дверей Оскарового «мерседеса», ховаючи тут і там торбинки з діамантами, якнайакуратніше, щоб нічого не стирчало. Для них також це був дивний день. Коли вони вийшли з гаража, сонце сідало за вежі, де стояли зaряджені, але на диво безпечні кулемети. Здавалося, весь світ чекає на рішучі слова.

І такі слова всі почули ввечері. Знову, як на свій день народження, Оскар звелів комендантові зібрати в цеху всіх в’язнів. Знов-таки, німецькі інженери й секретарки, які вже мали плани втечі, були присутні також. Серед них стояла й Інґрід, колишнє кохання Оскара. Вона виїжджатиме з Брюннліцу не з Шиндлерами. Тікати вона буде разом із братом, молодим ветераном війни, який був поранений і накульгував. Оскільки Оскар так намагався забезпечити в’язнів товарами, які можна було вимінювати, то малоймовірно, що його старе кохання залишало Брюннліц без засобів до існування. Напевне, колись вони зустрінуться як друзі десь на заході.

Як і під час Оскарової святкової промови, озброєна охорона стояла під стінами великого залу. Війні залишалося майже шість годин, а есесівці давали присягу не складати зброї в жодному разі. Дивлячись на них, в’язні гадали, що ж у них на думці.

Коли було сказано, що гер директор виголосить нове звернення, дві жінки з в’язнів, які знали стенографію, панна Вайдманн і пані Берґер, прийшли з олівцями й приготувалися записувати кожне слово. Оскільки то були принагідні слова, які виголошував без п’яти хвилин утікач, вони звучали більш переконливо з голосу, ніж читаються зі сторінок стенограми Вайдманн — Берґер. Тема промови була подібна до звернення на день народження, але, здається, Шиндлер цими словами хотів підбити підсумок і для в’язнів, і для німців. У промові йшлося, що в’язні — спадкоємці нової доби; і що всі решта — есесівці, він сам, Емілія, Фухс, Шонбрун — тепер мають рятуватися.

— Беззастережна капітуляція Німеччини, — сказав він, — щойно була проголошена. Після шістьох років жорстоких убивств людей жертв оплакують, а Європа тепер намагатиметься повернутися до миру й порядку. Я б хотів, щоб ви підтримували безумовний лад і дисципліну — те, без чого нам усім було так тяжко всі ці роки, — щоб ви прожили ці дні й невдовзі повернулися до своїх зруйнованих і пограбованих домівок, почали шукати, хто з ваших рідних залишився в живих. Тож запобігаймо паніці, результати якої не можна передбачити.

Звичайно, він мав на увазі паніку не серед в’язнів, а серед гарнізону, серед тих, хто вишикувався понад стінами. Він запрошував есесівців залишати це місце, а в’язнів — мирно їх відпустити. Генерал Монтґомері, командувач сухопутних сил союзників, сказав Оскар, оголосив, що кожен має діяти гуманно стосовно переможених і, судячи німців, проводити межу між обов’язком і виною: «Солдати на фронті й маленькі люди, які всюди виконували свої обов’язки, не повинні нести відповідальність за те, що вчинила купка людей, які називала себе німцями».

Він сказав слова на захист співвітчизників, які кожен в’язень, що дожив до цієї ночі, ще тисячу разів почує по тому. Але коли хтось заробив собі право казати ці слова на їхній захист так, що їх слухали щонайменше з толерантністю, — то, звичайно, саме Оскар Шиндлер.

— Те, що мільйони серед вас, ваші батьки, діти, брати, були знищені, засуджують тисячі німців, і навіть зараз мільйони простих німців не знають масштабів цього жахіття.

Ті документи й записи, що були знайдені в Дахау та Бухенвальді місяцями раніше, що про їхній зміст розповіло BBC, стали першим, що багато хто з німців почув про «це жахливе знищення». Але, знов-таки, він просив своїх працівників діяти людяно і праведно, а справедливість хай вершить суд.

— Якщо хочете когось звинуватити, робіть це у відповідному місці. Адже в новій Європі будуть судді, непідкупні судді, і вони вас вислухають.

Потім він повів мову про свій зв’язок із працівниками в році, який минув. В якомусь розумінні в його словах була й ностальгія, але боявся він також і того, що його судитимуть в одній купі з Ґьотами й Гассебрьоками.

— Багато серед вас знають ті переслідування, бюрократичні пастки й перешкоди, які мені довелося подолати цими роками, щоб відстояти своїх працівників. Коли вже навіть маленькі права польського робітника, його право лишатися на своєму місці й не бути силоміць відправленим до Райху, його домівку і скромне майно захищати було нелегко, то боротьба за єврейського робітника іноді взагалі здавалася неможливою.

Він описав деякі зі своїх складнощів, подякував людям за їхню допомогу в задоволенні вимог відповідальних за озброєння. З огляду на те, що в Брюннліці практично нічого не було вироблено, ці подяки могли звучати як насмішка. Але висловлені вони були без жодної іронії. Гер директор буквально казав: «Дякую, що допомогли мені пошити систему в дурні».

Далі він повів мову про місцевих жителів:

— Якщо за кілька днів вам відкриються двері до свободи, подумайте, що саме багато хто з тих людей, які живуть навколо фабрики, зробили для вас, допомагаючи добути додаткові харчі й одяг. Я зробив усе, що міг, і доклав усіх можливих зусиль, щоб дістати для вас додаткову їжу, і обіцяю й у майбутньому робити все, що тільки можу, щоб захищати вас і оберігати ваш щоденний хліб. І робитиму все, що зможу для вас, до п’яти хвилин на першу. Не ходіть грабувати й мародерствувати в сусідні будинки. Покажіть, що ви гідні тих мільйонів жертв з-поміж вашого народу, утримайтесь від будь-якої особистої помсти й терору.

Шиндлер визнав, що в цих місцях в’язням ніколи не були раді: євреї Шиндлера були табу в Брюннліці. Але є речі значно вищі від помсти:

— Я довіряю вашим капо та бригадирам надалі підтримувати порядок і порозуміння. Так що кажіть про це вашим людям, бо це в інтересах вашої безпеки. Подякуйте млинові Даубека, його допомога в добуванні їжі для вас виходила за межі можливого. За вас я нині подякую Даубеку, мужньому начальнику млина, він зробив усе, що міг, щоб нагодувати вас.

— Не дякуйте мені за те, що лишилися в живих. Подякуйте своїм людям, які працювали день і ніч, щоб урятувати вас від знищення. Подякуйте безстрашним Штернові й Пемперу і декому ще, хто, переймаючись вашою долею, особливо в Кракові, щохвилини важив власним життям. Година честі зобов’язує нас бути насторожі й зберігати порядок, поки ми всі разом. Дуже прошу вас, навіть серед своїх, хай ваші рішення будуть тільки людяними і праведними. Хочу подякувати моїм особистим помічникам за їхню жертовність заради моєї справи.

Його промова переходила з теми до теми, про щось у ній мовилося вичерпно, до чогось він поверхово повертався, — і досягла апогею сміливості. Оскар звернувся до есесівського гарнізону і подякував їм за те, що опиралися своєму варварському призначенню. Дехто з в’язнів у цеху в ту хвилину подумав: «І він каже нам не провокувати есесівців? А сам що робить?» Адже СС є СС, підрозділ Ґьота і Йона, Гуяра і Шайдта. Їх же вчили такого, що пан директор сам чув і бачив, того, що лежить далеко за межами його людяності. Вони відчували, що Оскар дійшов до небезпечної грані.

— Я б хотів, — мовив Шиндлер, — подякувати цим охоронцям-есесівцям, яких без їхнього бажання наказом перевели на цю службу з армії чи флоту. Як голови сімей, вони давно усвідомлювали ницість і безсенсовність цієї справи. Вони діяли тут надзвичайно гуманно й коректно.

Ошелешені й дещо піднесені мужністю гера директора, в’язні не помічали, що Оскар саме закінчував ту справу, яку починав у свій день народження. Він знищував СС як супротивників. Якщо вони стояли тут і мовчки ковтали його версію «гуманної і коректної» поведінки, то їм лишалося тільки спокійно піти.

— І нарешті, — промовив Шиндлер, — прошу трьома хвилинами мовчання згадати незліченних жертв серед вас, які загинули в ці жорстокі роки.

Усі його послухалися: і обершарфюрер Моцек, і Гелена Гірш, і Люся, яка вийшла зі свого підвалу лише минулого тижня, і Шонбрун, і Емілія, і Ґольдберґ. І ті, хто нетерпеливився, коли ж мине цей час, і ті, хто готувався ось-ось тікати. Вони стояли й мовчали серед величезних «Hilo» на останній межі найгучнішої війни.

Коли збіг час мовчання, есесівці швидко пішли. В’язні залишилися. Вони роззирнулися і здивовано подумали: тепер господарями тут залишаємося ми. Коли Оскар з Емілією рушили вниз збирати речі, їх перестріли в’язні. Шиндлерові піднесли викувану Ліхтом каблучку. Оскар постояв, захоплюючись подарунком, він показав напис Емілії і попросив Штерна його перекласти. Коли він спитав, де ж вони взяли золото, і зрозумів, що то був міст Єрета, всі думали, що він засміється: Єрет серед делегації дарувальників був готовий, що його піддражнюватимуть, і вже оголив в усмішці тоненькі пеньочки зубів, з яких було зняте золото. Але Оскар дуже посерйознішав і повільно вдягнув каблучку на палець. Хоча ніхто того не зрозумів, але саме в той момент вони всі знову стали собою, і тепер Оскар Шиндлер став їм зобов’язаним за оцей дарунок.


Розділ 36 | Список Шиндлера | Розділ 38