home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ 33


Новий табір, як і «Емалію», Оскар побудував власним коштом. За бюрократичною теорією, усі табори мали будуватися за рахунок господаря. Вважалося, що будь-який промисловець отримує достатній стимул у вигляді дешевої праці в’язнів, щоб витратити якісь невеликі гроші на дріт і дерево. По суті ж німецькі промисловці-фаворити, такі як Крупп і Фарбен, будували свої табори з матеріалів, наданих підприємствами СС, і руками численних працівників, яких їм також було надано. Оскар фаворитом не був, і йому нічого не дали. Він зміг добути кілька вагонів есесівського цементу в Боша за тією ціною, котру той назвав зниженою ціною чорного ринку. З того самого джерела він добув три тонни бензину і мазуту для використання на виробництві й для розвезення продукції. Трохи дроту для загорож він привіз із «Емалії».

Але від нього вимагалося поставити навколо голих приміщень прибудови Гоффманів електрифіковану огорожу, зробити нужники, бараки для варти з розрахунку на сотню есесівців, додати есесівські кабінети, шпиталь і кухні.

На додачу до цих витрат, штурмбанфюрер Гассебрьок уже заїжджав до нього з Ґрьосс-Розену на інспекцію і поїхав назад із коньяком, порцеляною і тим, що Оскар називав «ваговим чаєм». Гассебрьок також забрав із собою внесок за інспекцію і обов’язковий збір на «зимову допомогу», котрий здавався до Секції D; чек не видавався.

— У машині в нього було багато місця для такого, — згодом скаже Оскар.

Немає жодних сумнівів, що в жовтні 1944 року Гассебрьок уже чаклував над документами Брюннліцу.

Інспектори, прислані безпосередньо з Оранієнбурґа, також були задоволені. А якщо говорити про речі та обладнання DEF, багато з того ще не доправили; щоб довезти все, було потрібно двісті п’ятдесят товарних вагонів. Просто дивовижно, як у такій напруженій ситуації чиновники Східної залізниці зуміли, за правильної стимуляції, знайти таку кількість вагонів. Ну а найбільшим дивом було те, що сам Оскар, який вийшов у своєму веселому гірському капелюсі з промерзлого двору, на відміну від Круппа з Фарбеном та інших підприємців, які тримали єврейських рабів, не мав узагалі жодних серйозних промислових намірів; у його уяві взагалі не стояла колонка «продаж». Чотири роки тому він приїхав до Кракова, щоб розбагатіти, але тепер у нього геть не залишилося виробничих амбіцій.

У Брюннліці тепер була напружена промислова ситуація. Чимало з пресів, дрилів і верстатів ще не підвезли, треба було залити свіжі цементні підлоги, щоб вони витримали вагу машин. У прибудові й досі було повно застарілої машинерії Гоффманів. Навіть у такій ситуації, щойно у ворота ввійшли ці вісімсот буцімто кваліфікованих зброярів, Оскар став платити по сім з половиною райхсмарок на день за кваліфікованого працівника, шість — за некваліфікованого. Так що на працю самих тільки чоловіків щотижня йшло, на сучасні гроші, майже чотирнадцять тисяч доларів США, а коли приїхали й жінки, то сума збільшилася до вісімнадцяти тисяч. Тож Оскар ішов на масштабне промислове божевілля, але радів з того, гордо нап’явши тірольський капелюх.

Змінились і деякі Оскарові прив’язаності. Пані Емілія Шиндлер приїхала з Цвіттау жити з ним у квартирі на першому поверсі. Брюннліц, на відміну від Кракова, був занадто близько, щоб виправдовувати їх окреме проживання. Для такої католички, як вона, питання стояло так: або офіційно оформити розрив, або знову почати жити разом. Схоже, між ними була щонайменше толерантність і глибока взаємна повага. На перший погляд вона здавалася зневаженою в шлюбі жінкою, яка не має виходу. Дехто з людей спочатку гадав, що ж вона подумає, коли зрозуміє, що тут насправді за фабрика, що за табір. Вони не знали, що Емілія теж обережно долучатиметься до допомоги, і то не через послух чоловікові, а з власного бажання.

Інґрід приїхала з Оскаром до Брюннліца працювати на новому заводі, але винаймала квартиру за межами табору і бувала там тільки в робочий час. Стосунки між ними, вочевидь, охололи, і разом з Оскаром вона вже не житиме. Але ворогом вона також не стане, і в наступні місяці Оскар учащатиме до її квартири. Пікантна Кльоновська, ця шикарна польська патріотка, залишилась у Кракові, але, знов-таки, тут теж, схоже, все обійшлося без образ. Оскар спілкуватиметься з нею, коли буватиме в Кракові, і вона знову допомагатиме йому, коли будуть неприємності з СС. Правда полягала в тому, що, хоча його зв’язки з Інґрід і Кльоновською щасливо, без жодних образ, згорталися, було б помилкою вважати, що Оскар перетворювався на зразкового сім’янина.


У день прибуття він сказав чоловікам, що вони можуть з упевненістю чекати на жінок. За його словами, ті мали прибути, затримавшись ледь довше, ніж чоловіки. Однак подорож жінок буде інакшою. Невдовзі після від’їзду з Плашува потяг підвіз їх, разом з іще сотнями плашувських жінок, до арки над брамою Аушвіцу-Біркенау. Коли двері відчинилися, вони опинилися на великому відкритому місці, що ділило табір навпіл, і досвідчені есесівці обох статей, спокійно перемовляючись, почали їх сортувати. Робили вони це з моторошною відстороненістю. Коли якась жінка занадто повільна йшла, її вдаряли кийком, але в цьому ударі не було нічого особистого. Тут просто займалися цифрами. Для есесівських команд на станції коло Біркенау то була рутинна праця. Вони вже чули будь-які благання, будь-які історії. Вони вже знали всі штучки, яких можна чекати від будь-яких в’язнів.

Під прожекторами жінки перезиралися: що це означає? Але навіть засліплені тим світлом, з уже повними черевиками грязюки, яка була просто-таки особливою стихією Біркенау, вони усвідомлювали, що есесівки показують на них і говорять лікарям у формі, котрі підійшли поцікавитися: «Schindlergruppe!» І молоді акуратні лікарі розверталися, ішли й давали їм на якийсь час спокій.

В’язнучи в грязюці, вони були допроваджені на станцію дезінсекції і мали роздягатися перед міцними молодими есесівками з кийками в руках. Мілу Пфефферберґ лякали чутки з тих, які чув на той час уже кожен в’язень Райху: з деяких душових шлангів іде не вода, а смертельний газ. Ну а тут, на її радість, пішла крижана вода.

Після миття очікувалося, що декого татуюють. Таке вони про Аушвіц також знали. Есесівці ставлять на руку татуювання, якщо хочуть тебе використовувати. А коли вони збираються згодувати тебе машині, то не завдають собі такого клопоту. Тим самим потягом прибули не тільки жінки зі списку, а й іще дві тисячі інших, не шиндлерівських, які мали проходити звичайний відбір. Ребекка Бау, яка не потрапила до списку, пройшла його й отримала номер, міцна мати Йозефа Бау теж виграла татуювання в цій абсурдній лотереї Біркенау. Ще одна дівчина з Плашува, п’ятнадцятирічна, подивилася на своє татуювання і зраділа: там були дві п’ятірки, трійка і дві сімки — ці числа за Ташлаґом, юдейським календарем, були священними. З татуюванням можна було залишити Біркенау і переїхати в котрийсь із підпорядкованих Аушвіцу таборів, де в людини був принаймні шанс вижити.

А шиндлерівським жінкам татуювання не робили, їм сказали вдягатись і повели до бараку без вікон у жіночому таборі. Там посередині стояла на цеглинах грубка з листового заліза. То й була єдина вигода. Нар не було. Schindlerfrauen мусили спати по двоє і по троє на тонких солом’яних матрацах. Глиняна долівка була сира, вода підіймалася з неї, немов приплив, і промочувала і матраци, і рвані простирадла. То був дім смерті в серці Біркенау. Вони незручно лежали там і дрімали, мерзнучи на цьому величезному болоті.

Де ж те затишне місце в Моравії, думалося їм. А тут було велике, хоч і ефемерне, місто. Кожного дня тут перебувало понад чверть мільйона поляків, циган і євреїв. А ще тисячі перебували в Аушвіці-І, першому, але меншому таборі, де мешкав Рудольф Гьосс. Ще була промислова зона, що називалася Аушвіц-ІІІ, де близько десяти тисяч людей працювали, поки могли. Шиндлерівські жінки не мали точної інформації про статистику Біркенау чи окремого князівства Аушвіцу. А проте вони бачили, що там, за березами на західному кінці цього гігантського поселення, весь час здіймався дим над чотирма крематоріями і незліченними вогнищами. Їм здавалося, що їх кинуто напризволяще і течія занесла їх сюди. Але жодних здібностей вигадувати чутки про життя в неволі чи в них вірити тим жінкам би не вистачило, щоб уявити, скільки людей тут могли отруїти газом за один день у разі злагодженої роботи системи. За даними Гьосса, то було дев’ять тисяч.


Так само не знали вони і про те, що прибули до Аушвіцу саме тоді, коли у війні відбувався поступ і таємні переговори між Гіммлером і шведським графом Фольке Бернадоттом задавали їй новий напрямок. Центри знищення вже перестали бути таємними, бо росіяни розкопали табір у Любліні і знайшли печі з людськими кістками й понад п’ятсот циліндричних бляшанок «циклону-Б». Новини про це дізнався весь світ, і Гіммлер, який, щоб до нього ставилися серйозно, як до безперечного повоєнного наступника фюрера, хотів пообіцяти союзникам, що євреїв більше не труїтимуть газом. Проте наказ він видав лише згодом, десь у жовтні — дату точно визначити не випадає. Один екземпляр наказу пішов до генерала Поля в Оранієнбурґ, а другий — до Кальтенбруннера, начальника з безпеки Райху. Обидва на директиву не звернули увагу, Адольф Айхманн також. Євреїв із Плашува, Терезієнштадту й Італії продовжували труїти до середини листопада. Останнє сортування до газових камер, як вважається, відбулося тридцятого жовтня.

Перші вісім днів їхнього перебування в Аушвіці жінки з фабрики Шиндлера перебували під великою загрозою газових камер. І навіть після того, коли тіла останніх жертв камер увесь листопад зноситимуть до західного краю Біркенау і ще довго спалюватимуть у печах і на вогнищах, в’язні не знатимуть, що в таборі сталася якась суттєва зміна. І в кожному разі їхні хвилювання будуть цілком обґрунтованими, адже більшість тих, хто лишився після скасування газових камер, будуть розстріляні — серед них і працівники крематоріїв — чи їм дадуть змогу померти від хвороб.

Жінки з фабрики Шиндлера проходили часті масові медогляди і в жовтні, і в листопаді. Декого відділили в перші дні й направили до бараків, де лежали хворі на останніх стадіях недуги. Аушвіцькі лікарі — Йозеф Менґеле, Фріц Кляйн, доктори Коніґ і Тіло — не лише працювали у своїх кабінетах у Біркенау, а й сновигали табором: то приходили на перекличку, то заскакували в душ, із посмішкою питаючи: «Скільки вам років, матінко?» Пані Клару Штернберґ відправили таким чином до бараку для старих жінок. Шістдесятирічну пані Лолу Крумгольц також відрізали від шиндлерівської групи і посадили в барак для старих, де очікувалося, що вона помре, не завдаючи жодного клопоту адміністрації. Пані Горовиць, боячись, що її крихка одинадцятирічна дочка Нюся не переживе такого огляду в душовій, сховала її в порожньому котлі сауни. Одна з есесівок, які наглядали за жінками групи Шиндлера, — приваблива блондинка — помітила це, але не виказала. Ця наглядачка була дратівлива й охоче пускала в дію кийок, вона згодом попросила в пані Горовиць хабара й отримала брошку, що її Реґіна якось донесла аж сюди. Жінка віддала коштовність із філософським спокоєм. Адже була ще й друга наглядачка, здоровенна, добріша, яка залицялася до жінок, тож могла захотіти більш особистої відплати.

Іноді в час переклички один чи кілька лікарів могли підійти до бараків. Побачивши медиків, жінки починали втирати в обличчя глину, щоб додати рум’янцю. Під час однієї такої інспекції Реґіна підставила під ноги Нюсі камені, і молодий, але з сивиною Менґеле підійшов до неї і лагідно спитав про вік дочки, а тоді з силою вдарив жінку — за брехню. Якщо хтось із жінок отак падав під час інспекції, то їх, ще наполовину притомних, тягли до електрифікованої огорожі на край жіночого табору і кидали на дроти. Реґіна вже була на півдорозі до дротів, коли отямилась і стала благати не підсмажувати її живцем і відпустити назад у шеренгу. Жінку відпустили, і коли вона пробралася назад на своє місце, то побачила, що її худенька, крихка Нюся так і стоїть мовчки нерухомо, немов статуя, на купі каміння.

Перевірки могли відбуватися в будь-який час. Шиндлерівських жінок одного разу підняли серед ночі й змусили стояти в грязюці, поки барак обшукували. Пані Дреснер, яку колись порятував зниклий уже хлопець з ОД, вийшла зі своєю юною дочкою Данкою. Вони стояли серед оцього незвичайного аушвіцького болота, котре, як легендарна фландрійська багнюка, не замерзало, доки не замерзне геть усе — дороги, дахи, подорожній.

І Данка, і пані Дреснер виїхали з Плашува у літньому одязі — більше в них не лишилося ніякого. На Данці була блузка, легкий жакетик, коричнева спідниця. Оскільки з вечора пішов сніг, пані Дреснер порадила Данці відірвати смужку від простирадла і обмотатися нею під спідницею. А тепер під час обшуків у бараку есесівці знайшли рване простирадло.

Офіцер, який стояв перед групою Шиндлера, викликав старосту бараку — голландку, про яку до вчорашнього дня ніхто не чув, і сказав, що розстріляє її разом із тією, яка обмоталася тим шматком простирадла під одягом.

Пані Дреснер прошепотіла до Данки:

— Зніми ту штуку, я її закину назад до бараку.

Думка була слушна. Барак стояв просто на землі, жодні сходи туди не вели. Хтось із задніх рядів міг проскочити назад за двері. Данка одразу послухалася матері, як і тоді, коли ховалася за стіною на Домбровського. Вона швидко витягла з-під одягу той шматок найгіршого в Європі простирадла. Тим часом, поки пані Дреснер була у бараці, коло її місця пройшов есесівець, ліниво вивів з лави ровесницю пані Дреснер — можливо, пані Штернберґ — і повів кудись у гіршу частину табору, де про Моравію навіть не мріялося.

Мабуть, інші жінки й самі не зрозуміли, що означав цей простий акт проріджування. По суті, це була демонстрація того, що ніяка окрема група так званих «промислових в’язнів» в Аушвіці не була в безпеці. Ніякі вигуки «Schindlerfrauen!» не могли гарантувати тривалу недоторканність. Були й інші групи «промислових в’язнів», які згинули в Аушвіці. Секція W генерала Поля за рік до того прислала потягами з Берліна кваліфікованих працівників-євреїв. І. Ґ. Фарбену були потрібні робочі руки, і Секція W йому сказала вибрати собі робітників з тих ешелонів. Власне, Секція W запропонувала комендантові Гьоссу розвантажити вагони на заводі І. Ґ. Фарбена, не дуже близько до крематоріїв Аушвіцу-Біркенау. З тисячі сімсот п’ятдесяти чоловіків-в’язнів, які прибули першим потягом, тисячу тут же відправили до газових камер. Із тих чотирьох тисяч, що прибули наступними ешелонами, до «душових» потрапило дві з половиною тисячі. Коли вже адміністрацію Аушвіцу не зупинило ім’я Фарбена і розпорядження секції, то вона й не могла особливо носитися з жінками якогось нікому не відомого німецького виробника каструль.

Жити в такому бараку, який дали шиндлерівським жінкам, було все одно, що надворі. У вікнах не було скла, тож вони хіба що трохи обмежували пориви холодного вітру з Росії. У більшості дівчат почалася дизентерія. Зігнувшись від спазмів, вони шкутильгали у своїх дерев’яних шкарбунах по грязюці до залізного відра. Жінки, які його виносили, робили це за додаткову порцію супу. Одного вечора Міла Пфефферберґ, заточуючись, отак пішла надвір, а чергова — непогана жінка, Міла з дитинства її пам’ятала — сказала, що їй не можна користуватися відром, а треба почекати, поки вийде ще одна дівчина, а тоді разом з нею відро винести. Міла стала сперечатись, але жінка була непохитна. Під цими холодними зірками винесення відра стало чимось на зразок професії, і в ній були правила. Носячи відро, жінки повертали собі віру, що порядок, гігієна, здоровий глузд іще можливі.

Прийшла наступна, скрючившись, задихавшись. Вона теж була молода і пам’ятала чергову в мирні дні в Лодзі як поважну пані. Тож двоє дівчат слухняно відтягли відро на триста метрів по грязюці й вилили його. Друга дівчина запитала Мілу:

— Де ж зараз Шиндлер?

Не всі в бараках ставили таке запитання, або ж воно злітало з їхніх вуст, сповнене злої іронії. Люся з «Емалії», двадцятидворічна вдова, усе ж повторювала:

— От побачите, все влаштується. Ми врешті будемо всі в теплі й з Шиндлеровим супчиком у животі!

Вона й сама не знала, чому раз у раз каже щось у такому дусі. На «Емалії» вона не була з тих, хто робить такі прогнози. Вона відпрацьовувала зміну, їла суп і лягала спати. Ніколи не передчувала чогось грандіозного. Для неї тоді важливим було просто пережити цей час. А тепер вона занедужала і не мала жодної підстави пророкувати. Її виснажували холод і голод, який її невідступно переслідував. А проте вона й сама собі дивувалася, що повторює обіцянки Оскара.

Згодом їх переселили до бараку, ближчого до крематоріїв, і вони не знали, йдуть до душу чи до газових камер. Люся не припиняла обіцяти щасливе майбутнє. І хоча табірний приплив відкидав їх дедалі ближче до цієї географічної межі землі — до цього стовпа, цієї ями, але піддаватися відчаю для Schindlerfrauen було не характерно. Іще можна було побачити жіночі гурти, які обговорюють рецепти і мріють про довоєнну кухню.


Коли в Брюннліц прибули чоловіки, там були майже самі стіни. Ще не було й нар — нагорі в гуртожитках було навалено соломи. Зате було тепло, тому що приміщення опалювалися з котельні. Навколо того місця, де робилася кухня, валялися мішки з ріпою, і чоловіки заходилися їсти її сирою. Згодом зварили суп і спекли хліб, і інженер Фіндер почав роздавати роботу. Але від самого початку, якщо есесівці не дивились, усе йшло повільно. Загадка, але в’язні якимось чином відчули, що гер директор уже не бере участі в якихось військових справах. Темп роботи в Брюннліці став дуже неквапливим. Оскільки Оскар тепер не був стурбований питаннями виробництва, то повільна праця стала помстою в’язнів, такою собі декларацією.

Було щось запаморочливе, неймовірне в тому, щоб не працювати гарячково. По всій Європі раби викладалися, наскільки могли з харчами в шістсот калорій на день, щоб тільки справити враження на наглядача і відкласти свій перехід до табору смерті. Але тут, у Брюннліці була п’янка свобода не махати лопатою, як скажений, — і жити!

У перші дні ця несвідома політика ще не усталилася. Багато в’язнів хвилювалися за своїх жінок. У Долека Горовиця в Аушвіці перебували дружина і дочка. В обох Роснерів — дружини. Пфефферберґ уявляв, як величезне страхіття Аушвіцу вплине на Мілу. Якоб Штернберґ і його син-підліток хвилювалися за пані Клару Штернберґ. Пфефферберґ пам’ятає, як чоловіки оточили Шиндлера на фабриці і вчергове спитали, де жінки.

— Я їх визволяю, — проголосив Шиндлер.

Він не почав довгих пояснень. Не казав при всіх, що аушвіцькі есесівці, напевне, хочуть хабара. Не казав, що відправив список жінок до полковника Еріха Ланґе чи що вони з Ланґе збираються вивезти всіх до Брюннліцу за списком. Ні, він просто сказав: «Визволяю».


Гарнізон СС, який прибув до Брюннліцу тими днями, дав Оскарові деякі підстави сподіватися. То були резервісти середніх років, яких відкликали, щоб їхнє місце на фронті зайняла молодь. Там не було стільки психопатів, як у Плашуві, і Оскар підтримував їхню добродушність своєю фірмовою кухнею — їжа проста, зате багато. Зайшовши до їхніх бараків, він, як завжди, виголосив промову про унікальні навички своїх в’язнів, про важливість своєї промислової діяльності. Протитанкові міни, сказав він, і корпуси реактивних снарядів і далі в нашому секретному списку. Він просив, щоб гарнізон ні в якому разі не заходив на фабрику, бо це заважатиме працівникам.

Він усе вже бачив по очах. Цим людям таке мале містечко дуже підходило. Вони уявляли, що тут спокійно пересидять катаклізми. Вони не будуть вриватися до майстерень, як той Ґьот чи Гуяр. І зовсім не хочуть, щоб гер директор на них скаржився.

Їхній командир, однак, іще не прибув. Його попереднім призначенням був табір праці в Буздині, де до недавнього просування росіян вироблялися деталі бомбардувальника «гайнкель». Він буде молодший, різкіший, більше схильний усе перевіряти, розумів Оскар. Він не настільки спокійно сприйме те, що його не пускатимуть до табору.


Поки заливали підлоги, робили дірки в стелі, щоб умістилися величезні «Hilo», задобрювали сержантів, посеред особистого незвичного повернення до шлюбу з Емілією, Оскар був заарештований утретє.

Гестапівці прийшли в обідню пору.

Оскара в кабінеті не було, він зранку поїхав у якійсь справі до Брно. З Кракова щойно приїхала вантажівка з рухомим добром гера директора: цигарками, ящиками горілки, коньяку, шампанського. Хтось потім казатиме, що те все належало Ґьотові, що Оскар погодився взяти ці запаси до Моравії за те, що Ґьот підтримає плани Брюннліцу. Оскільки Ґьот уже місяць сидів у в’язниці й влади не мав, то всю ту розкіш, яку привезли машиною, цілком можна вважати власністю Оскара.

Ті, хто розвантажував машину, стривожилися, побачивши у дворі гестапівців. Маючи повноваження механіків, вони змогли заїхати до струмка за пагорбом, куди повкидали всі напої. Двісті тисяч цигарок були сховані легше — під кришкою великого трансформатора на електростанції.

Те, що в машині було так багато напоїв і цигарок, — суттєва деталь: це означає, що Оскар, який завжди вмів торгувати, тепер збирався жити з чорного ринку.

Машину поставили в гараж — і пролунала полуденна сирена: час їсти суп. Колись гер директор обідав разом із в’язнями, і механіки сподівалися, що він так зробить і сьогодні: тоді вони пояснять, куди подівся дорогий вантаж.

Він і справді невдовзі повернувся з Брно, але його зупинив у брамі гестаповець, який стояв, піднявши руку. Шиндлеру було наказано негайно вийти з машини.

— Це моя фабрика, — почули в’язні розкотистий голос Оскара. — Коли хочете поговорити зі мною, прошу сідати в машину. Або ж проходьте до мого кабінету.

Він в’їхав у двір, і два гестапівці швидко йшли по обидва боки машини.

У кабінеті вони стали розпитувати його про зв’язки з Ґьотом, з речами, знайденими у Ґьота. У мене є тут кілька валіз, сказав їм Шиндлер. Вони належать герові Ґьоту. Він просив мене поберегти їх, поки його випустять.

Гестапівці попросили на них подивитися, і Оскар провів їх до квартири. Він офіційно й сухо відрекомендував одне одному фрау Шиндлер і людей з Бюро V. Тоді приніс валізи й відкрив їх. Там лежала купа цивільного одягу Амона і стара форма ще від часів, коли Амон був струнким сержантом СС. Коли гестапівці обшукали валізи й не знайшли нічого, то вони заарештували Оскара.

Тепер Емілія розлютилася. Яке право вони мають забирати її чоловіка, навіть не пояснюючи причини! У Берліні цьому не зрадіють, сказала вона.

Оскар порадив їй мовчати.

— Тільки, прошу, зателефонуй моїй подрузі Кльоновській і відміни зустрічі, — сказав він.

Емілія знала, що це означає. Кльоновська знову вдасться до свого телефонного трюку, зв’яжеться з Мартіном Плате в Бреслау, людьми генерала Шиндлера і всією важкою артилерією. Один із представників Бюро V дістав наручники й застібнув на зап’ястях Оскара. Вони посадили його в машину, повезли на станцію Цвіттау, а звідти супроводили потягом до Кракова.

Складається враження, що цей арешт злякав Шиндлера більше, ніж два попередні. Тут уже не було історій закоханого полковника СС і спільного пиття горілки в камері. Потім, однак, Оскар згадував деякі деталі. Коли люди з Бюро V вели його потужними неокласичними критими галереями центрального вокзалу Кракова, до них підійшов чоловік на прізвище Гут. То був цивільний інженер із Плашува. Він завжди запобігав перед Амоном, але мав репутацію людини, яка не раз тайкома чинила добро. Може, ця зустріч була й випадковою, але, можливо, Гута спрямувала Кльоновська. Гут дуже хотів потиснути руку Оскарові, закутому в наручники. Один з гестапівців був проти.

— Ви що, справді хочете потискати руку всіляким там в’язням? — спитав він Гута. Інженер тут же виголосив промову на захист Оскара. Це ж сам гер директор Шиндлер, якого поважає весь Краків, важливий промисловець!

— Навіть уявити його в’язнем не можу! — сказав Гут.

Хоч би що ця зустріч означала, Оскара посадили в машину і повезли знайомим містом знов-таки на Поморську. Його посадили в кімнату, подібну до тієї, де він був у свій перший арешт: стілець, ліжко і раковина, але ґрати на вікнах. Почувався він там тривожно, навіть попри свої спокійні ведмежі манери. У 1942 році, коли його заарештували наступного дня після 35-річчя, чутки про катівні Поморської були страшні й розпливчасті. Тепер вони розпливчастими не були. Оскар знав, що коли в Бюро V дуже хочуть знати про Амона, то тортури будуть.

Того вечора його провідав гер Гут, приніс йому на таці обід і пляшку вина. Гут поговорив із Кльоновською. Оскар так і не міг точно сказати, чи саме Кльоновська влаштувала цю «випадкову зустріч». Хай там як, але Гут переказав йому, що Кльоновська підняла всіх його друзів.

Наступного дня його допитувала група з дванадцяти слідчих СС, одним із них був суддя-есесівець. Оскар заперечував, що давав гроші, щоб комендант, як написано в протоколі допиту Амона, «м’якше ставився до євреїв».

— Я міг йому щось позичати, — у якийсь момент визнав Оскар.

— Чому ви йому позичали? — спитали слідчі.

— У мене важлива військова промисловість, — завів своєї Оскар. — У мене колектив умілих працівників. Якщо його порушувати, то це втрата для мене, для Інспекції з озброєння, для воєнних дій. Якщо я бачив серед в’язнів Плашува умілого працівника по металу тієї категорії, що мені потрібно, то я, звичайно ж, просив його в гера коменданта. Мені такі люди були потрібні швидко, без паперової мороки. Я був зацікавлений у виробництві, цінному і для мене, і для Інспекції з озброєння. З огляду на те, що гер комендант допомагав мені в таких справах, я, мабуть, йому щось позичав.

Такий захист не був виявом великої вірності Амонові, у якого Оскар не раз гостював. Але Шиндлер не вагався. Його очі сяяли щирістю, він говорив не підвищуючи голос, розставляв акценти м’яко. Оскар небагатьма словами дав слідчим зрозуміти, що гроші давалися. На них це враження не справило. Його знову посадили під замок.

Допитували і на другий день, і на третій, і на четвертий. Ніякої шкоди Оскарові ніхто не завдавав, але слідчі були наполегливі. Нарешті, Шиндлер узагалі мусив заперечити свою дружбу з Амоном. То було нескладно: він у кожному разі глибоко зневажав цього чоловіка.

— Я ж не педик, — буркнув він офіцерам Бюро V, спираючись на те, що чув про Ґьота і його юних ординарців.

Амон сам ніколи не зрозуміє, що Оскар його зневажає і охоче допомагає у справі, яку Бюро V порушило проти нього. В Амона взагалі були якісь химерні уявлення про дружбу. Коли в нього був сентиментальний настрій, він гадав, що Гелена Гірш і Мєтек Пемпер — його люблячі слуги. Слідчі, напевне, не розповіли йому, що Оскар побував на Поморській, і мовчки вислуховували його прохання:

— Зв’яжіться з моїм старим другом Шиндлером. Він за мене поручиться.

Найбільше Оскарові посприяло в ході допитів те, що насправді він практично не мав власне справ із Ґьотом. Хоча він інколи давав Амонові поради чи контакти, Шиндлер ніколи не брав участі в його оборудках, жодного злотого не отримував з того, що Амон продавав тюремні харчі, з перснів у ювелірній майстерні, з ательє чи фабрики м’яких меблів. Також йому допомогло, що його брехня обеззброювала навіть поліцію, а правда видавалася по-справжньому спокусливою. Він жодного разу не показав, що вдячний за те, що йому вірять. Наприклад, коли виглядало на те, що панове з Бюро V готові хоч якось припустити, що оті вилучені вісімдесят тисяч райхсмарок — то «позичені» гроші, Оскар поцікавився, чи повернуть потім гроші йому, геру директору Шиндлеру, чесному без догани промисловцеві.

Третім чинником на користь Оскара було те, що його впливові друзі дали про себе знати. Полковник Еріх Ланґе, телефонуючи до Бюро V, наголошував на важливості Шиндлера для перебігу війни. Зюссмут, якому зателефонували до Троппау, сказав, що фабрика Оскара бере участь у виробництві «секретної зброї». Як ми побачимо далі, неправдою це не було. І, сказані просто, ці слова вводили в оману й набирали перебільшеної ваги. Фюрер же обіцяв «секретну зброю». Сама ця фраза зачаровувала і тепер захищала Оскара. Проти слів «секретна зброя» будь-які дріб’язкові протести бюргерів Цвіттау нічого вдіяти не могли.

Але навіть Оскарові не здавалося, що в його ув’язненні все нормально. Приблизно на четвертий день один із тих, хто його допитував, прийшов до Шиндлера не запитати про щось, а плюнути на нього. Слина потрапила на лівий лацкан піджака. Поліцай почав кричати на Оскара, обзивав його жидолюбом, казав, що він спить з єврейками. Це вже було відступом від дивної законності допитів. Але Оскар не був певен, що це не запланована акція: може, таким чином вони демонстрували істинну причину його затримання.

За тиждень Оскар відправив через Гута і Кльоновську повідомлення оберфюреру Шернеру. Бюро V так на нього тисне, переказував Шиндлер, що він не певен, чи зможе ще довго захищати колишнього шефа поліції. Шернер покинув свої каральні операції (невдовзі на них він і загине) і наступного ж дня примчав у камеру до Оскара.

— Те, що вони тут коять, — це скандал! — заявив Шернер.

— А що в Амона? — спитав Оскар, очікуючи, що Шернер скаже, що в того теж скандал.

— Катюзі по заслузі, — сказав Шернер. Складалося враження, що від Амона всі відреклися.

— Не хвилюйся, — сказав Шернер, прощаючись. — Ми збираємося тебе визволити.

Уранці восьмого дня Оскара випустили на вулицю. Він не забарився піти і цього разу транспорту не вимагав. Добре вже було опинитися на холодному тротуарі. Він проїхав Краковом у трамваї і пішов на Заблоче на свою стару фабрику. Кілька поляків і зараз її доглядали, і з кабінету нагорі Оскар зателефонував Емілії і сказав, що вільний.

Моше Бейський, кресляр у Брюннліці, згадує той переполох, який здійнявся, коли забрали Оскара, — чутки, питання, що це може означати. Але Штерн, Моріц Фіндер, Адам Ґарде та інші радилися з Емілією щодо харчів, робочих доручень, встановлення нар. Отоді вони вперше зрозуміли, що Емілія — не просто статистка. Вона не була щасливою жінкою, і до її нещастя додався ще й арешт Оскара. Напевне, вона сприйняла як жорстокість те, що не встигли вони з чоловіком налагодити життя вкупі, як есесівці стали на заваді їхньому возз’єднанню. Але Штернові й усім іншим стало зрозуміло, що ця жінка господарює в цій маленькій квартирці на першому поверсі не просто з подружнього обов’язку. Тут було і те, що можна було б назвати ідеологічною відданістю. У квартирці на стіні висів образ Ісуса і Його серця у вогні. Штерну траплялися подібні ікони вдома у польських католиків. Нічого подібного в краківських помешканнях Оскара Штерн ні бачив ніколи. Ісус зі Своїм серцем не завжди в чомусь переконував на польських кухнях. Але в домі Емілії він був немовби обіцянкою — особистою обіцянкою Емілії.

На початку листопада її чоловік приїхав додому потягом. Після ув’язнення він був неголений і немитий. Був вражений, що жінки з Аушвіцу-Біркенау досі не приїхали.


На планеті Аушвіц, якою обережно, з острахом астронавтів ходили шиндлерівські жінки, Рудольф Гьосс царював як засновник, будівничий, панівний дух. Ті, хто читав роман Вільяма Стайрона «Вибір Софі», могли б порівняти його з господарем Софі — зовсім не схожим на Амона, пана Гелени Гірш. То був більш відсторонений, люб’язний і притомний чоловік, а проте все одно він невпинно виконував роль жерця цього людожерського краю. У 1920-х роках він убив шкільного вчителя з Рура за те, що той доніс на німецького активіста, і відбув строк за той злочин, а проте не вбив жодного в’язня в таборі власною рукою. Він скоріше уявляв себе техніком. Як апологет «циклону-Б» — гранул із синильною кислотою, які починали випускати газ від контакту з повітрям, — він мав тривалий особистий і науковий конфлікт зі своїм конкурентом криміналкомісаром Хрістіаном Віртом, якому був підпорядкований табір Белжець, — той був очільником школи чадного газу. Офіцер хімічного підрозділу СС Курт Ґерштейн бачив той жахливий день, коли методом комісара Вірта партію єврейських чоловіків три години тримали в газових камерах, поки знищили. Те, що Гьосс обстоював ефективнішу технологію, частково пояснювало розростання Аушвіцу і занепад Белжцю.

У 1943 році, коли Рудольф Гьосс залишив Аушвіц, щоб виконувати обов’язки заступника голови Секції D в Оранієнбурзі, те місце вже було більш ніж табором. То була дивовижна організація. Феномен. Не можна було сказати, що в Аушвіці моральний всесвіт розкладався. Він був просто вивернутий, немовби якась чорна діра, під тиском земного зла — сюди втягувались і випаровувались народи й історія, а з димом вилітала мова. Камери під землею називалися «дезінфекційні підвали», ті, що стояли на землі, — «душові», і обершарфюрер Молль, чиїм завданням було розпоряджатися вставити в дах «підвалів» і стіни «душових» сині кристали, буденно кричав своїм асистентам: «Добре, даймо їм чого-небудь пожувати!»

Гьосс повернувся до Аушвіцу в травні 1944 року і керував усім табором у той час, коли шидлерівські жінки мешкали в бараку в Біркенау, так близько до цього дивака обершарфюрера Молля. Як говорить міфологія Шиндлера, за своїх триста працівниць Оскар боровся саме з Гьоссом. Звичайно, Оскар з ним і розмовляв по телефону, і ще якось торгувався. Але також він мусив мати справу зі штурмбанфюрером Фріцом Гартьєнштайном, комендантом Аушвіцу-ІІ, тобто Аушвіцу-Біркенау, а також із унтерштурмфюрером Францом Гьосслером, молодиком, який у цьому великому місті відповідав за жіночий район.

Про що можна казати з певністю, так це про те, що Оскар відправив молоду жінку з валізою, повною напоїв, шинки й діамантів, домовлятися з цими функціонерами. Дехто каже, що після дівчини Оскар пішов до них сам разом із впливовим офіцером СА (штурмабляйтунґу — штурмових команд) штанадартенфюрером Пельце, котрий, як потім розповість друзям Оскар, був агентом Британії. Інші говорять, що Оскар сам до Аушвіцу не їздив зі стратегічних міркувань, а натомість подався до Оранієнбурґа та Інспекції з озброєння в Берліні, щоб натиснути на Гьосса з цього флангу.

Історія, яку згодом розповість у публічній промові в Тель-Авіві Штерн, така. Коли Оскара випустили з в’язниці, Штерн підійшов до Шиндлера і «на вимогу декого з моїх товаришів» попросив Оскара вжити якихось рішучих заходів щодо жінок, які досі сидять у пастці Аушвіцу. Під час розмови до кабінету зайшла одна з секретарок Оскара — імені Штерн не уточнює. Шиндлер поглянув на дівчину і показав на один зі своїх пальців, який оздоблював масивний перстень із діамантом. Він спитав дівчину, чи хоче вона цю чималу прикрасу. Штерн каже, що дівчина дуже зацікавилася. Тоді, як розповідає Штерн, Оскар сказав:

— Візьміть список жінок, наберіть у валізу найкращої їжі й напоїв, які знайдете на моїй кухні. І вирушайте до Аушвіцу. Ви ж знаєте, що тамтешній комендант любить гарненьких дівчат. Якщо ви про все домовитеся, цей діамант — ваш. І не тільки він.

Така сцена варта епізоду зі Старого Заповіту, коли заради блага народу завойовнику пропонують жінку. А водночас це цілком центральноєвропейська сцена, з тими великими діамантами сумнівного походження і розрахунками натурою.

Штерн каже, що секретарка пішла. Коли за два дні вона не повернулася, сам Шиндлер у товаристві загадкового Пельце пішов залагоджувати справу.

Як говорить шиндлерівська міфологія, він справді відрядив свою коханку переспати з комендантом — чи Гьоссом, чи Гартьєнштайном, чи Гьосслером — і залишив їй на подушці діаманти. А дехто, як той самий Штерн, говорить про «одну з секретарок», треті називають ауфзеера (наглядачку) — чарівну блондинку з есесівського гарнізону Брюннліцу, яка врешті-решт якраз була коханкою Оскара. Але, хай там як, виглядало на те, що ця дівчина тепер теж опинилася в Аушвіці разом із шиндлерівськими жінками.

Як розповідає сама Емілія Шиндлер, посланницею була дівчина років двадцяти двох — двадцяти трьох. Походила вона з Цвіттау, її батько був давнім другом сім’ї Шиндлерів. Вона нещодавно повернулася з окупованої Росії, де працювала секретаркою в німецькій адміністрації. Вона була доброю подругою Емілії і сама зголосилася на це завдання. Малоймовірним видається, щоб Оскар вимагав сексуальної жертви від подруги сім’ї. Хоча в цьому плані він був розбійником, цей бік історії, звичайно, є міфом. Ми не знаємо, як саме та дівчина домовлялася з аушвіцькими офіцерами. Знаємо тільки, що вона перетнула межу цього жахливого королівства і трималася хоробро.

Потім Оскар розповідав, що коли сам розмовляв із керівництвом аушвіцького некрополю, його знову, по-старому, почали спокушати. Жінки, сказали вони, в нас уже кілька тижнів. Вони тепер як робоча сила нікуди не годяться. Може, забули б ви про ці три сотні? Ми вам інші три сотні дамо, у нас тут їх без ліку. У 1942 році сержант на станції Прокоцим намагався переконати Оскара в чомусь подібному. Навіщо вам саме на цих іменах наполягати, пане директоре.

Тепер, як і тоді на Прокоцимі, Оскар гнув свою звичну лінію:

— Це — незамінні кваліфіковані працівниці, які займаються зброєю. Я їх сам кілька років навчав. З такими вміннями я не можу знайти їм заміну швидко. Я знаю ці імена, значить, я знаю ці імена!

— Хвилиночку, — продовжив спокусник. — Я бачу в списку дев’ятирічну дочку Філи Рат. Ось одинадцятирічна дочка Реґіни Горовиць. Ви хочете сказати, що це теж — кваліфіковані працівниці, які займаються зброєю?

— Вони шліфують корпуси сорокап’ятиміліметрових снарядів, — сказав Оскар. — Дівчат я відібрав за довгі пальці, які дістають углиб далі, ніж у дорослих.

Подібна розмова на підтримку дівчини з друзів родини в Оскара відбувалася чи то по телефону, чи особисто. Шиндлер переповідав результати переговорів найближчим товаришам із в’язнів-чоловіків, і деталі розмов потім переказувалися в цехах. Заяви Оскара, що діти йому потрібні, щоб шліфувати внутрішню частину корпусів снарядів, були повною нісенітницею. Але він уже не вперше користувався цим аргументом. Якось пізно ввечері в 1943 році сироту Аніту Лампель викликали на Аппельпляц у Плашуві. Там вона побачила, як Оскар сперечається з жінкою середнього віку, "Alteste жіночого табору. Староста казала приблизно те саме, що Гьосс, чи то Гьосслер, скаже згодом в Аушвіці:

— Не розказуйте мені, що вам потрібна чотирнадцятирічна дитина на «Емалії». І не розказуйте, що комендант Ґьот вам дозволив туди її записати! — Звичайно, староста хвилювалася, що список в’язнів «Емалії» хтось підправив і вона муситиме за це відповідати.

Того вечора Аніта вражено слухала, як Оскар, який ніколи не бачив її рук, заявляв, що її промислова цінність полягає в довгих пальцях, а гер комендант дав дозвіл.

Сама Аніта Лампель тепер була в Аушвіці, але вона підросла і вже не потребувала історії про довгі пальці. Тепер це пояснення перейшло до дочок пані Горовиць і пані Рат.

Той, хто говорив із Шиндлером, мав рацію, що жінки майже повністю втратили промислову цінність. На оглядах такі жінки, як Міла Пфефферберґ, Гелена Гірш чи її сестра, не могли стриматися: їх згинало від дизентерії, і вони здавалися старшими. Пані Дреснер геть втратила апетит, не могла навіть їсти ерзац-суп. Данці не вдавалося влити матері в горло ані краплі його противного тепла. Це означало, що скоро пані Дреснер перейде в розряд «мусульман». Слово «мусульманин» у табірному сленгу було пов’язане з газетними фотографіями з новин про голод у мусульманських країнах і позначало в’язня, який перейшов межу між лютим голодом з бажанням жити і таким станом, коли людина вже все одно як мертва.

Клара Штернберґ, трохи старша за сорок років, була відділена від основної групи Шиндлера і посаджена в, так би мовити, «мусульманський» барак. Тут щоранку вмираючих жінок шикували перед дверми і проводили відбір. Іноді до вас схилявся Менґеле. Із п’ятисот жінок тієї нової групи, з якою привели Клару, одного ранку могли повести геть сотню. Іншого — п’ятдесятьох. Доводилося рум’янити щоки аушвіцькою глиною, тримати спину якомога рівніше, задихатися стоячи, але не кашляти.

Після одного такого огляду Клара відчула, що більше не має сили щодня чекати й боятись. У Брюннліці були її чоловік і син-підліток, але зараз вони здавалися далі, ніж канали на Марсі. Вона не могла навіть уявити Брюннліц чи їх у ньому. Вона пошкандибала через жіночий табір шукати електричні дроти. Коли Клара щойно приїхала, здавалося, ніби вони всюди. А тепер, коли вони стали їй потрібні, жінка не могла їх знайти. За кожним поворотом вона, на свій жаль, бачила чергову вулицю по кісточки в болоті й такі самі жалюгідні бараки. Коли їй зустрілася плашувська знайома, землячка з Кракова, Клара зупинилася перед нею, зіпершись на стіну.

— Де електричні дроти? — спитала в неї Клара.

Для її запаленого розуму це запитання видавалося цілком резонним, і Клара не сумнівалася, що та жінка, як сестра, проведе її просто до електричної огорожі. Відповідь, яку Клара отримала, була так само божевільна, але для того, хто розумів усі обставини, врівноважувала запитання, несучи певне раціональне зерно, наскільки це можливо серед такого моторошного абсурду.

— Не кидайся на паркан, Кларо, — умовляла її знайома. — А то так і не дізнаєшся, що на тебе чекає.

Це завжди була найпотужніша відповідь тому, хто йде на самогубство. Ти вб’єш себе — і ніколи не дізнаєшся, чим усе скінчиться. Кларі вже не було особливо цікаво, чим скінчиться її власна історія. Але в чомусь відповідь була слушна. Клара пішла назад. Коли вона верталася до бараків, то тривожилася навіть більше, ніж коли шукала паркан. Але краківська подруга своєю відповіддю якимсь чином змусила її відмовитися від самогубства як варіанта.

У Брюннліці сталася жахлива подія. Оскар, моравський мандрівник, був у від’їзді. Він торгував посудом і діамантами, коньяком і сигарами по всій провінції. Дещо з цієї торгівлі було вкрай необхідне. Біберштейн говорить, що до Брюннліцу привезли ліки й медичні інструменти для шпиталю. Це не добувалося стандартним шляхом. Оскар, напевне, діставав ліки на складах вермахту, чи, може, в аптеках або великих лікарнях Брно.

Хай там яка була причина від’їзду, але у відсутність Оскара приїхав інспектор із Ґрьосс-Розену і став ходити цехами з унтерштурмфюрером Йозефом Ліпольдом, новим комендантом, який був завжди радий пролізти на фабрику. Наказ, який інспекторові спустили з Оранієнбурґа, полягав у тому, що філії Ґрьосс-Розену слід очистити від дітей, які потрібні для медичних дослідів доктора Йозефа Менґеле в Аушвіці. Олек Роснер і його менший двоюрідний братик Ричард Горовиць, які думали, що в цьому таборі немає потреби ховатися, були помічені біля прибудови, де вони ганяли по сходах і гралися серед непотрібних прядильних машин. Помітили й синка того самого доктора Леона Ґросса, який лікував Амона від нещодавно виявленого діабету, допомагав доктору Бланке на так званій операції «Здоров’я» і мав на своєму рахунку ще не один злочин. Інспектор зауважив унтерштурмфюреру Ліпольдові, що оце вже точно не кваліфіковані зброярі. Ліпольд — низенький, чорнявий, не такий божевільний, як Амон, — усе ж був переконаним офіцером СС і не завдавав собі клопоту заступатися за шмаркачів.

Згодом у ході інспекції знайшли дев’ятирічного сина Романа Ґінтера. Ґінтер був знайомий з Оскаром від часу створення гетто, він організовував постачання брухту з DEF до Плашува. Але для унтерштурмфюрера Ліпольда особливих зв’язків не існувало. Малого Ґінтера під вартою повели до воріт з іншими дітьми. Син Френсіс Спіри, якому було десять з половиною (в документах він проходив як чотирнадцятирічний) працював того дня високо на драбині, мив вікна. Він пережив облаву.

За наказами, разом із дітьми треба було забирати й батьків, щоб ті, оскаженівши, не зчинили повстання в філії табору. Тож скрипаля Роснера, Горовиця і Романа Ґінтера теж заарештували. Доктор Леон Ґросс прибіг зі шпиталю домовлятися з есесівцями. Він щосили намагався показати цьому інспектору з Ґрьосс-Розену, що той має справу з дійсно відповідальним в’язнем, другом системи. Це йому не допомогло. Унтершарфюрер СС з автоматом отримав наказ допровадити всіх до Аушвіцу.

Група батьків і синів їхала з Цвіттау до Катовиць простим пасажирським потягом. Генрі Роснер боявся ворожості пасажирів. Натомість у вагоні до них підійшла якась жінка, пригостила Олека й інших дітей хлібом і яблуками, весь час з викликом поглядаючи на сержанта. Унтершарфюрер, однак, поводився з нею чемно і сухо кивнув. Пізніше, коли потяг зупинився в Усті-над-Лабем, сержант залишив свого помічника глядіти в’язнів і пішов до буфету, звідки приніс їм кави й печива, купленого за свої гроші. Вони з Роснером і Горовицем розговорилися. Що більше унтершарфюрер говорив, то менше скидався на представника тієї самої поліцейської сили, що й Амон, Гуяр, Йон та інші.

— Я везу вас до Аушвіцу, — сказав він, — а там заберу жінок і повезу на Брюннліц.

Така от іронія долі: першими про те, що жінок відпускають з Аушвіцу, дізналися Роснер і Горовиць — чоловіки з Брюннліцу, яких саме везли в Аушвіц.

Роснер і Горовиць були в захваті. Вони сказали синам: «Цей добрий пан привезе маму до Брюннліцу!» Роснер спитав унтершарфюрера, чи може він передати листа Мансі, а Горовиць попросив передати записку Реґіні. Свої листи вони написали на папірцях, які їм дав унтершарфюрер, — на таких він писав до власної дружини. У листі Роснер призначав Мансі зустріч на Подґужі в разі, коли вони обоє будуть живі.

Коли Роснер з Горовицем склали свої послання, есесівець сховав листи в кишеню форменої куртки. «Де ж ти був усі ці роки? — думав про нього Роснер. — Ти теж починав як фанатик? Ти теж аплодував, коли боги з трибуни проголошували: “Євреї — це наше нещастя!”».

Проїхали ще якусь частину дороги, аж тут Олек прихилився до батькового плеча і заплакав. Спочатку він не казав Генрі, що його засмутило. Коли ж він усе ж сказав, то виявилося, що йому шкода, що тата через нього везуть до Аушвіцу. «Тепер ти маєш загинути через мене…» — казав Олек. Генрі намагався заспокоїти сина якоюсь вигадкою, але це не допомогло. Усі діти знали про газ. І реагували на обман різкістю.

Унтершарфюрер нахилився до них. Звичайно, розмови він не чув, але в його очах теж стояли сльози. Олек неймовірно їм здивувався — мабуть, так інша дитина дивується цирковій тварині на велосипеді.

Хлопчик не зводив очей із сержанта. Неймовірно, у того були братські сльози, сльози такого самого в’язня, як вони.

— Я знаю, що буде, — сказав унтершарфюрер. — Ми програли війну. У вас буде татуювання. Ви будете жити.

У Генрі було таке відчуття, що цей чоловік обіцяє не дитині, а собі, озброює себе певністю, яка, може, через п’ять років, коли він згадуватиме цю поїздку, його заспокоюватиме.


Увечері після пошуків дроту Клара Штернберґ чула, як хтось вигукує імена, як сміються жінки — це все відбувалося коло бараків Schindlerfrauen. Вона виповзла зі свого сирого бараку і побачила, що шиндлерівських жінок шикують по той бік огорожі жіночого табору. Дехто з них був вбраний лише у блузки й рейтузи. Худі, як скелети, жінки без жодного шансу. Але вони щебетали весело, як дівчатка. Здається, раділа навіть блондинка з СС — бо її теж випускали на волю з Аушвіцу разом з ними.

— Schindlergruppe, — сказала вона, — ви йдете до сауни, а потім на поїзд.

Здається, наглядачка відчувала, що відбувається щось надзвичайне.

Приречені жінки з бараків навколо порожніми очима дивилися на цих щасливих дівчат. Ці жінки зі списку привертали увагу, вони так раптово випадали з ритму цього місця. Звичайно, це нічого не означало. То була химерна подія, що не впливала на життя більшості, не обертала процес назад, не розвіювала дим, що стояв у повітрі.

Але для Клари Штерберґ це видовище було нестерпне. І для шістдесятирічної пані Крумгольц, яка була теж напівмертва, але сиділа в бараку для старих. Пані Крумгольц почала сперечатися з голландкою-капо біля дверей свого бараку. Я йду до них, казала вона. Капо напустила цілу димову завісу аргументів. Урешті-решт, сказала вона, вам тут буде краще. Поїдете і помрете у вагонах для худоби. До того ж я ще й матиму пояснювати, чого ви не тут. То скажете їм, відповіла пані Крумгольц, що я в списку Шиндлера. Там усе залагоджено. У записах все є, не питання.

Вони сперечалися п’ять хвилин, обговоривши при цьому свої родини, згадавши, хто звідки походить, можливо, шукаючи слабкого місця поза чіткою логікою суперечки. Виявилося, що прізвище голландки теж Крумгольц. І вони стали говорити про свої сім’ї.

— У мене чоловік, мабуть, у Заксенгаузені, — сказала голландська пані Крумгольц.

А краківська пані Крумгольц сказала, що її чоловіка і дорослого сина кудись повезли, може, в Маутгаузен.

— А мене мали везти до Моравії в табір Шиндлера. Он ті жінки за парканом — вони туди само.

— Та нікуди їх не везуть, — сказала голландська пані Крумгольц. — Чесне слово. Ніхто тут нікуди не їде — всім одна дорога.

Краківська пані Крумгольц сказала:

— А вони вважають, що їх зараз везтимуть. Ну будь ласка!

Навіть коли шиндлерівські жінки введені в оману, пані Крумгольц із Кракова хотіла розділити їхню оману. Капо-голландка це зрозуміла і відчинила двері бараку — хай буде що буде.

Але тепер між пані Крумгольц із пані Штернберґ і всіма іншими шиндлерівськими жінками була огорожа. Без електрики. Але її збудували за всіма правилами Секції D, натягнувши щонайменше вісімнадцять секцій дроту. Найщільніші дроти були вгорі. Унизу вони йшли паралельними лініями, між якими було приблизно по п’ятнадцять сантиметрів. Але між кожною групою паралельних дротів був простір менший ніж тридцять сантиметрів. Того дня, як стверджують свідки й самі жінки, і пані Крумгольц, і пані Штернберґ якось пролізли крізь огорожу, щоб приєднатися до шиндлерівських жінок у тій мрії про порятунок, якій вони раділи. Пролізши в, може, двадцятип’ятисантиметрову щілину, порвавши одяг і подряпавшись, вони повернулися до списку Шиндлера. Їх ніхто не спиняв, бо ніхто не думав, що це можливо. Для інших жінок Аушвіцу цей приклад нічого не означав. Будь-який інший утікач, пробравшись крізь одну огорожу, опинявся перед другою, а тоді третьою, а остання огорожа була під напругою. А для Штернберґ і Крумгольц огорожа була лише одна. Одяг, який вони взяли з гетто і пронесли через брудний Плашув, лишився на дроті. Голі, роздряпані в кров, вони помчали до своїх.

Пані Рахель Корн, яку в сорок чотири роки прирекли до шпитального бараку, витягла у вікно її дочка, на плечі якої жінка тепер спиралася в колоні Шиндлера. І для неї, і для тих двох це було як заново народитися. Здається, вся шеренга їх вітала.

У лазні жінками Шиндлера зайнялися перукарки. Латишки постригли кожну, поголили їм пахви й лобки. Після душу їх голими повели до бараку квартирмейстера, там їм видали одяг померлих. Побачивши себе з обстриженим волоссям, у якомусь ганчір’ї, вони не втрималися від зовсім дитячого сміху. Маленька, крихка Міла Пфефферберґ, яка схудла до тридцяти кілограмів, отримала одяг, пошитий на якусь товсту тітку, і розреготалася. Напівмертві, виряджені в лахи, позначені фарбою, вони скакали, дуркували і робили смішні пози, хіхікаючи, немов школярки.

Клара Штернберґ почула, як одна дівчина з СС спитала в колеги:

— І що Шиндлер з усіма цими бабусями робитиме?

— Яке кому діло, — відповіла та. — Про мене, хай хоч богадільню відкриває.

Хоч там чого очікуєш, а до вагонів заходити завжди було страшно. Навіть у холод там панувало відчуття задухи, підсилене темрявою. Заходячи до вагону, діти завжди проштовхувалися до будь-якої смужки світла. Цього ранку Нюся Горовиць так примостилася біля далекої стіни, де відходила дошка. Визираючи, вона могла бачити за коліями чоловічу частину табору. Вона побачила, що там якась групка дітей дивиться на потяг і махає. У цих рухах була якась дуже особиста наполегливість. Дивно, подумала Нюся, оцей схожий на її шестирічного братика, який зараз у безпеці в Шиндлера. А поряд — ну просто близнюк двоюрідного Олека Роснера. І тут вона зрозуміла: то і були Ричард з Олеком.

Нюся розвернулася до матері й потягла її за рукав. Подивилася й Реґіна, в її голові прокрутився той самий жорстокий цикл впізнавання, і вона заплакала. Вагон тепер закрили, усі вони скупчилися майже в темряві, і кожен жест, кожен запах надії чи паніки переходив на всіх. І всі теж заплакали. Мансі Роснер, яка стояла неподалік своєї невістки, нахилилася подивитися, побачила сина, який махав рукою, і теж заголосила.

Розчахнулися двері, і здоровенний сержант спитав, хто галасує. Ніхто не мав мотивів вийти наперед, але Мансі й Реґіна проштовхалися до есесівця.

— Там моя дитина! — сказали обидві.

— Мій синок, — сказала Мансі. — Я хочу показати йому, що я жива.

Сержант сказав їм вийти на простір посеред табору. Коли вони опинилися перед ним, вони стали гадати, чого він хоче.

— Ваше ім’я? — спитав він Реґіну.

Вона назвалася — і він поліз кудись собі за спину і щось витяг з-за пояса. Жінка гадала, що то буде пістолет. Але в руці був лист від її чоловіка. Був і лист він Генрі Роснера. Він коротко розповів про поїздку з Брюннліцу з їхніми чоловіками. Мансі спитала, чи не дозволить він їм пролізти під вагон, ніби за потребою: це інколи дозволялося, коли потяг довго стоїть. Сержант погодився.

Коли Мансі опинилася під вагоном, вона щосили свиснула умовним свистом, яким вона на Аппельпляці підкликала Генрі й Олека. Олек почув її і замахав. Він розвернув Ричардову голову і показав мам, які визирали до них з-за коліс поїзда.

Припинивши махати, Олек закотив рукав і показав татуювання, яке, немов варикозна вена, випиналося в нього на руці. Звичайно, жінки махали, кивали, плескали в долоні. Малий Ричард теж показав татуювання на руці й почув оплески. «Погляньте, — хотіли сказати хлопчаки, закочуючи рукави. — Ми будемо жити!»

Але жінки під вагоном дуже тривожилися.

— Що з ними сталося? — питали вони одна одну. — Господи, що вони тут роблять?

Вони розуміли, що листи це прояснять. Вони відкрили їх і стали читати, а тоді відклали й помахали синам.

Тоді Олек розтиснув долоню і показав кілька картоплин, дрібних, як горох, на долоні.

— Дивись, — крикнув він, і Мансі добре його почула. — Не бійся, я не голодуватиму!

— Де тато? — крикнула Мансі.

— На роботі, — сказав Олек. — Скоро прийде. Я йому цю картоплю зберіг.

— О Боже, — прошепотіла Мансі до невістки. — Оце так харчі в нього в руці.

Малий Ричард був відвертий.

— Мамушко, мамушко, мамушко! — закричав він. — Я так їсти хочу!

Але і він показав кілька картоплин. Це для тата, пояснив Ричард. Долек і скрипаль Роснер працювали в каменоломні.

Першим прийшов Генрі Роснер. Він теж став біля дроту і показав оголену руку.

— Татуювання! — гордо сказав він. Але дружина помітила, що він тремтить, водночас пітніючи й мерзнучи. У Плашуві йому було несолодко, але йому дозволялося відсиплятися в малярській після ночей, коли він грав Легара на віллі. Тут, в оркестрі, який інколи супроводжував колони до «душових», він грав геть не свою музику.

Коли прийшов Долек, Ричард підвів його до огорожі. Він бачив, як з-під вагона визирають охлялі, але гарні жінки. Найдужче Генрі боявся, що жінкам запропонують залишитись. Із синами в чоловічому таборі вони бути не зможуть. Вони зараз у найкращих обставинах, можливих в Аушвіці, — сидять під потягом, який точно поїде до вечора. Думка про сімейне єднання тут була ілюзією, але чоловіки в Біркенау боялися, що жінки будуть ладні за неї померти. Тож Долек і Генрі щосили бадьорилися, говорячи, як татусі в мирний час, які їдуть із синами на Балтику, відпускаючи своїх великих і малих дівчат до Карлсбада.

— Дбай про Нюсю! — вигукував Долек, нагадуючи дружині, що в неї є ще одна дитина, що сидить у неї над головою у вагоні.

Нарешті якась милосердна сирена пролунала над чоловічим табором. Чоловіки та хлопчики мали йти. Мансі й Реґіна вдерлися назад до вагона — і двері зачинилися. Вони сиділи тихо. Тепер уже ніщо їх не здивує.

Поїзд поїхав надвечір. Були звичайні розмови й гадки. Міла Пфефферберґ вважала, що їх везуть не просто до Шиндлера, половина жінок у вагонах не зможуть прожити й тижня. Вона й про себе думала, що доживає останні дні. У Люсі була скарлатина. Пані Дреснер, яку доглядала Данка, була змучена дизентерією і, здається, майже помирала.

Але у вагоні Нюсі Горовиць жінки бачили в дірку гори й сосни. Хтось із них тут бував у дитинстві, хтось вирізняв якісь конкретні гори навіть із підлоги, і це давало їм безпідставне відчуття свята. Вони трусили за плече дівчат, які сиділи посеред грязюки на підлозі, втупившись в одну точку.

— Майже приїхали! — обіцяли вони.

Але куди? Ще один фальшивий приїзд вони не переживуть.

На холодному світанку наступного дня їм наказали виходити. Десь у тумані сопів паровоз. На вагонах унизу висіли брудні бороди бурульок, повітря було колюче. Але то не було важке, задушливе повітря Аушвіцу. То була якась сільська станція. Вони пішли вперед, не відчуваючи ніг у черевиках, усі кашляли. Невдовзі вони побачили перед собою велику браму, а за нею здоровенну кам’яну споруду, з якої стирчали димарі, — просто близнючку такої самої споруди Аушвіцу. Коло брами чекали есесівці, поплескуючи в долоні, щоб зігрітися. Ці есесівці на вході, димарі — здавалося, триває все те саме, нікуди з цього кола не вирватися. За спиною Міли Пфефферберґ хтось заплакав:

— Нас везли-везли, а все одно скінчиться димарями…

— Ні, — сказала Міла. — Вони б часу не гаяли. Це можна було зробити і в Аушвіці.

А проте вона, як і Люся, до ладу не розуміла, звідки в неї цей оптимізм.

Наблизившись до брами, вони побачили серед есесівців пана Шиндлера. Його, високого, здоровенного, було видно здалеку. Потім стало можливим розгледіти його обличчя під тірольським капелюхом, який він віднедавна став носити, радіючи поверненню в рідні гори. Поряд стояв невисокий чорнявий офіцер СС. То був комендант Брюннліцу унтерштурмфюрер Ліпольд. Оскар уже виявив — невдовзі по це дізнаються й жінки, — що Ліпольд, на відміну від гарнізонних солдатів старого гарту, ще не до кінця зневірився в так званому «Остаточному розв’язанні». Однак, хоча він був шанованим представником штурмбанфюрера Гассебрьока і мав утілювати владу в цих місцях, наперед до лав жінок вийшов не він, а Оскар. Жінки не зводили з нього очей. Ось він вийшов з туману. Тільки деякі жінки всміхнулися. Міла Пфефферберґ, як і інші, хто стояв у тій колонні, згадує це як момент найглибшої, найвідданішої, невимовної вдячності. Через багато років одна з жінок, згадуючи той ранок, спробує описати свої почуття німецькому телебаченню: «Він був нам батьком, він був нам матір’ю, він був нашою єдиною вірою. Він ані разу нас не зрадив».

Тоді Оскар заговорив. Це була його чергова промова, сповнена райдужних обіцянок.

— Ми знали, що ви скоро приїдете, — сказав він. — Нам повідомили з Цвіттау. Коли ви зайдете до будівлі, там на вас чекатиме хліб і суп, — а тоді, легко, але з упевненістю, гідною Римського Папи, додав: — Вам тепер немає чим перейматися. Тепер ви зі мною.

Проти таких звертань унтерштурмфюрер нічого вдіяти не міг. Хоча Ліпольд лютився, чуючи таке, Оскар одразу про це забував. А коли гер директор увійшов у двір разом із жінками, то Ліпольд уже нічого не міг зробити, щоб порушити цю впевненість.

Чоловіки дізналися новину. Вони стояли на балконі гуртожитку і дивилися вниз. Штернберґ із сином шукали пані Клару Штернберґ, Старший Файґенбаум із Лютеком виглядали Ноху Файґенбаум і її тоненьку дочку. Юда Дреснер із сином Янеком, старий пан Єрет, ребе Левартов, Ґінтер, Ґарде, навіть Марсель Ґольдберґ — усі над силу видивлялися своїх жінок. Мундек Корн виглядав не тільки матір і сестру, а й оптимістичну Люсю, до якої в нього зароджувалася симпатія. Бау занурився в меланхолію, від якої так уповні й не отямився. Він уперше точно знав, що його мати і дружина не приїхали до Брюннліцу. А ювелір Вулкан, побачивши у дворі внизу свою Хаю, тепер вражено зрозумів, що справді були такі люди, які змогли втрутитися в хід речей і принести неймовірний порятунок.

Пфефферберґ помахав Мілі подарунком, який він підготував до її приїзду: клубком ниток, який поцупив з одного із забутих Гоффманами ящиків, і сталевими спицями, які він сам зробив у зварювальному цеху. Десятирічний син Френсіс Спіри теж дивився вниз із балкона. Щоб не кричати, — бо у дворі було чимало есесівців — він заткнув собі рота кулаком.

Жінки, заточуючись, ішли бруківкою у своєму аушвіцькому лахмітті. Їхні голови були обстрижені. Серед них були хворі, настільки охлялі, що їх ледве можна було впізнати. Але це був дивовижний момент. Нікого не здивує, коли виявиться, що більше ніде на той час у розбитій війною Європі такої зустрічі не було. Ніколи не було й не буде іншого такого порятунку з Аушвіцу.

Жінок повели до їхнього окремого гуртожитку. На підлозі лежала солома — нар ще не поставили. З величезної емальованої каструлі всім налили того самого супу, про який Оскар сказав коло брами. Суп був ситний і наваристий, зі шматочками всякої всячини. Його запах став знаком цінності решти неймовірних обіцянок: «Вам немає чим перейматися».

Але доторкнутися до своїх чоловіків вони не могли. Поки що жіночий гуртожиток був на карантині. Навіть Оскар, за попередженням лікарів, хвилювався, які хвороби вони привезли з Аушвіцу.

Однак ізоляцію можна було прорвати в трьох місцях. По-перше, над нарами Моше Бейського зі стіни виймалася цеглина. Ближчі вечори чоловіки просиджували на колінах на матраці Бейського, передаючи в дірку записки. Крім того, в цехах була невелика вентиляція з жіночого туалету. Пфефферберґ поставив там ящики так, що вийшла така собі кабінка, в якій хтось міг сидіти і перегукуватися через вентиляцію. Нарешті, рано вранці й пізно ввечері було багатолюдне ще одне місце — дротяний бар’єр між чоловічим і жіночим балконами. Там зустрічалися Єрети: старий пан Єрет, з чийого дерева будувалися бараки на першій «Емалії», і його жінка, яку він ховав від операцій, що проходили в гетто. В’язні, бува, жартували про бесіди пана і пані Єретів. «Як працює твій кишечник, люба?» — урочисто питав пан Єрет дружину, яка щойно прибула з бараків Біркенау, де шаленіла дизентерія.

У принципі, лягати до шпиталю не хотів ніхто. У Плашуві то було небезпечне місце, де на людей чекала радикальна бензинова терапія доктора Бланке. Навіть тут, у Брюннліці, завжди був ризик того, що раптом прийде якась інспекція на кшталт тієї, яка забрала хлопчиків. За меморандумами Оранієнбурґа, в клініці табору праці не повинні лежати хворі з серйозними хворобами. Для ролі будинків милосердя такі лікарні не підходили. Там мали надавати першу допомогу в разі професійних травм. Але все ж у брюннліцькій лікарні було повно жінок. Юна Янка Файґенбаум також лежала там. Дівчина давно хворіла на рак і померла б у кожному разі, навіть у найкращому місці. Принаймні тепер Янка опинилася в найкращому можливому місці. Принесли до лікарні і пані Дреснер, і були ще десятки таких, які не могли їсти чи втримати в шлунку їжу. Оптимістична Люся і ще двоє дівчат хворіли на скарлатину, і разом з рештою хворих їх тримати було не можна. Їм поставили ліжка в підвалі, у теплі котлів. Навіть у мареннях, коли її морозило, Люся усвідомлювала дивовижне тепло цієї підвальної палати.

Емілія займалася лікарнею тихо, мов черниця. Ті, хто в Брюннліці почувався добре, робітники, які розбирали машини, що лишилися від господарства Гоффманів і переносили їх на склади понад дорогою, майже не помічали її. Один із них потім казав, що Емілія була тихою і покірною дружиною. Адже здорове населення Брюннліцу лишалося під враженням від блиску Оскара, від цієї авантюри вірності з новим табором. Навіть якщо говорити про жінок, які трималися на ногах, то всією їхньою увагою заволодів великий, чарівний, всесильний Оскар.

Наприклад, Мансі Роснер. Трохи пізніше Оскар прийде до верстата, де вона працювала в нічну зміну, і вручить їй скрипку Генрі. Якимсь чином, навідавши Гессебрьока в Ґрьосс-Розені, він знайшов час піти на склад і добути інструмент. Він викупив скрипку за сто райхсмарок. Шиндлер вручив її Мансі, усміхнувся, немовби це було своєрідною обіцянкою повернути до скрипки й скрипаля.

— Інструмент той самий, — тихо промовив він. — Тільки мелодія поки що інша.

Мансі було непросто розгледіти за Оскаром і чудесно поверненою скрипкою тиху дружину директора. А от для тих, хто був на смертній межі, Емілія була дуже помітна. Вона годувала їх манною кашею, яку сама варила на власній кухні з Бог знає де добутої крупи і приносила до Krankenstube. Доктор Александр Біберштейн уже думав, що з пані Дреснер усе скінчено. Однак Емілія тиждень відгодовувала її з ложки манною кашею — і дизентерія відступила. Пані Дреснер, здається, підтверджувала міркування Міли, що коли б Оскар не врятував їх із Біркенау, більшість не прожила б і тижня.

Піклувалася Емілія і про дев’ятнадцятирічну Янку Файґенбаум. Брат дівчини Лютек, працюючи в цехах, іноді помічав, як Емілія йшла зі своєї квартири внизу із казанком власноручно звареного супу для вмираючої Янки.

— Оскар її підкорив, — скаже потім Лютек про Емілію, — як і нас усіх. Але вона діяла сама собою.

Коли у Файґенбаума зламалися окуляри, Емілія домовилася про їх ремонт. Рецепт на окуляри лишився в кабінеті якогось лікаря в Кракові, пролежав там від часів гетто. Емілія домовилася з кимось, хто їхав до Кракова, щоб той узяв рецепт і привіз готові окуляри. Лютек вважав це більш ніж простим добром, особливо в системі, якій була дуже потрібна його короткозорість, в системі, яка мала на меті поскидати окуляри з усіх євреїв Європи. Розповідають чимало історій, як Оскар справляв нові окуляри різним в’язням. Виникає питання, чи якісь добрі дії Емілії не додалися до легенди про Оскара, як подвиги дрібніших героїв додалися до подвигів короля Артура чи Робіна Гуда.


Розділ 32 | Список Шиндлера | Розділ 34