home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement





Осінь 1943 року


Одного вечора пізньої польської осені молодий чоловік у дорогому пальті поверх двобортного смокінга, у петлиці якого сяяла велика свастика (золото на чорній емалі), вийшов із фешенебельного житлового будинку по вулиці Страшевського, поблизу старого центру Кракова, і побачив, що на нього чекає водій, дихаючи парою біля прочинених дверей величезного блискучого — навіть у цій листопадовій сутіні — лімузина «адлер».

— Обережно, гере Шиндлере, — сказав водій. — Бруківка обмерзла, як серце вдови!

Ця маленька передзимова сцена вже багато про що може сказати. Високий пан до кінця своїх днів носитиме двобортні піджаки, а що він є до певної міри інженером, то часто роз’їжджатиме на великих шикарних машинах. Цей німець, на той час впливова для німецької історії особа, завжди лишатиметься чоловіком того типу, до якого польський шофер може спокійно звертатися з незграбним дружнім жартом.

Але за таким простим зачином нам не розгледіти усієї історії. Адже це історія прагматичної перемоги добра над злом — причому перемоги реально вимірюваної, яка надається до статистичного підрахунку. Коли ви описуєте події, дивлячись із протилежної точки, з боку людожера, ведете лік передбачуваним і вимірюваним перемогам, які здобуває зло, — неважко бути мудрим, дивитися пронизливо і скоса, утриматися від лицемірного пафосу. Неважко показати невідворотність, з якою зло охоплює все те, що можна назвати нерухомістю сюжету, хоча добро врешті збагатить твір деякими рухомими статками, такими як гідність і самопізнання. Фатальне людське зло — хліб оповідача, первородний гріх і амніотичні води історика. А от писати про чесноту — справа ризикована.

Та й слово «чеснота» — настільки небезпечне, що мусимо одразу пояснити: гер Оскар Шиндлер, який ризикував своїми шикарними черевиками на слизькій бруківці в елегантних старих кварталах Кракова, не був молодим чоловіком великих чеснот — принаймні в загальноприйнятому розумінні. У цьому місті він винаймав квартиру зі своєю коханкою-німкенею, одночасно підтримуючи тривалий роман зі своєю польською секретаркою. Його дружина Емілія вважала за краще залишитися вдома, у Моравії, хоча вряди-годи приїжджала навідати чоловіка до Польщі. Треба, проте, відзначити, що до всіх своїх жінок він ставився як люб’язний і щедрий коханець. Але в нормальну інтерпретацію поняття «чеснота» така поведінка все одно не вкладається.

До того ж він любив випити. Інколи він пив просто задля веселощів, інколи — зі знайомими бюрократами, есесівцями заради більш посутніх цілей. У нього була рідкісна здатність лишатися притомним, не втрачати голову, навіть випивши чимало. Але це знов-таки — якщо триматися вузького визначення моральності — в жодному разі не виправдовує гультяйства. І хоча добродійство гера Шиндлера документально підтверджено, неоднозначності йому надає те, що він працював у межах — чи то пак за рахунок — тої аморальної і дикої системи, яка наповнила Європу таборами з різними, але завжди нелюдськими умовами і створила принижену, замовчувану націю в’язнів. Тож, напевне, найкраще почати з делікатного питання химерної моральності гера Шиндлера і з тих місць і людей, до яких вона його привела.

У кінці вулиці Страшевського машина проїхала попід темною брилою замку Вавель, звідки юрист Ганс Франк, фаворит Націонал-соціалістичної партії, керував окупованою Польщею. Як і належить замкові велетня-людожера, жодне вікно не світилося. Ні гер Шиндлер, ні водій не озирнулися на вавельські вали, коли машина завернула на південний схід, до річки. На мості, що вів до Подґужа через Віслу, яка бралася кригою, вартові, що мали запобігати пересуванням партизанів та інших порушників комендантської години між Подґужем і Краковом, уже звикли до цієї машини, до обличчя гера Шиндлера, до водієвого пасіршайну (дозволу на вільне пересування). Гер Шиндлер часто їздив через цей кордон: зі своєї фабрики (де також мав квартиру) до міста у справах або ж зі своєї квартири на Страшевського на свій завод у передмісті Заблоче. Звикли вони бачити його й поночі в офіційному чи напівофіційному вбранні, коли він прямував до когось у гості, на вечірку чи на побачення; можливо, як і сьогодні, він і раніше проминав їх дорогою до табору примусової праці Плашув, що за десять кілометрів від міста, куди вирушав на дружню вечерю до гауптштурмфюрера СС Амона Ґьота, такого собі високопосадового гедоніста. Про гера Шиндлера ходила слава, що він не скупився на добрі напої, роблячи різдвяні подарунки, тож його машині було дозволено без особливої затримки проїхати через Подґуже.

Можна не сумніватися, що на цьому історичному етапі гер Шиндлер, хоч як любив смачно поїсти й випити, відчував скоріше гидливість, ніж радість, передчуваючи гостину в коменданта Ґьота. Та й, по правді, посиденьки з Амоном завжди викликали в нього відразу. Проте антипатія, яку відчував гер Шиндлер, була особливого роду — давнє, піднесене несприйняття, десь таке, з яким на середньовічних картинах праведники споглядають проклятих. Тож ця емоція скоріше лоскотала нерви Оскара, ніж пригнічувала його.

Поки «адлер» мчав понад трамвайними рейками через колишнє єврейське гетто, гер Шиндлер, умостившись на чорному шкіряному сидінні, як завжди, курив цигарку за цигаркою. Але палив він поважно, без поспіху. У його руках не відчувалося жодного напруження, кожен рух був вишуканим. Його манери були манерами людини, яка знає, звідки з’являться наступна цигарка і наступна пляшка коньяку. Тільки він міг би сказати, чи приклався до фляжки, проминаючи заніміле, чорне село Прокоцим, де в око впадав ешелон вагонів для перевезення худоби на львівській лінії — у тих вагонах могла бути піхота, в’язні, а то й — хоча малоймовірно — справді худоба.

За селом, приблизно у десяти кілометрах від центру міста, «адлер» повернув праворуч на вулицю, яка за іронією долі мала назву Єрусалимська. Ця морозяна ніч загострювала кожен обрис, і гер Шиндлер розгледів під горою спочатку зруйновану синагогу, потім убогі силуети місця, яке в ті дні правило за Єрусалим, — табір примусової праці Плашув, барачне містечко, де мешкали двадцять тисяч наляканих євреїв. Сторожа біля воріт — українці й вояки СС — ввічливо привіталася з гером Шиндлером, адже він їм був знайомий не менше, ніж солдатам на мості.

Біля будівлі адміністрації «адлер» попрямував табірною дорогою, викладеною єврейськими могильними плитами. Це місце ще два роки тому було єврейським цвинтарем. Комендант Ґьот, вважаючи себе великим поетом, у плануванні табору вдавався до будь-яких метафор, що спадали йому на думку. Ця метафора розбитого могильного каміння тяглася через весь табір, ділячи його надвоє, але не продовжувалася на схід до вілли самого коменданта.

Праворуч, за бараками охорони, стояв колишній єврейський морг. Здавалося, це місце проголошувало, що тут усі смерті є природним зношуванням і що всіх покійників уже приготовано до похорону. По суті, в моргу нині були стайні коменданта. Хоча гер Шиндлер уже звик до цього видовища, він цілком міг іронічно гмикнути, побачивши це знову. Можна припустити, що той, хто реагував на всі іронічні деталі нової Європи, приймав їх у себе, робив своїм вантажем. Але гер Шиндлер мав неабияку силу нести отакі вантажі.

В’язень на ім’я Польдек Пфефферберґ також цього вечора йшов на віллу до коменданта. Лісєк, дев’ятнадцятирічний ординарець Ґьота, прийшов у барак до Пфефферберґа з перепустками, підписаними в молодшого офіцера СС. Ординарця непокоїла незмивна смуга по краю комендантської ванни, і Лісєк боявся, що комендант Ґьот його поб’є, якщо побачить таке неподобство перед ранковим купанням. Пфефферберґ, який учив Лісєка в школі на Подґужі, нині працював у табірному гаражі й мав доступ до розчинників. Тож вони удвох пішли до гаража по щітку і банку очищувальної рідини. Наближатися до вілли коменданта завжди було непевною справою, зате на віллі можна було отримати їжу з рук Гелени Гірш, служниці-єврейки, яку Ґьот часто бив. Ця великодушна дівчина також була ученицею Пфефферберґа.

Коли «адлер» гера Шиндлера був іще за сотню метрів до вілли, загавкали пси: німецький дог, вовкодав та інші, яких Амон тримав на своїй псарні поза віллою. Сама ж вілла була квадратна в плані, з мезоніном. Верхні вікна виходили на балкон. Будинок оточувала тераса з балюстрадою. Амон Ґьот полюбляв сидіти надворі влітку. Від часу приїзду до Плашува він погладшав. Наступного літа з нього буде товстий сонцепоклонник. Але у цій своєрідній версії Єрусалима з нього ніхто не сміятиметься.

Цього вечора біля дверей чергував унтершарфюрер (сержант) СС у білих рукавчиках. Він віддав честь і пропустив гера Шиндлера в будинок. У передпокої ординарець-українець Іван узяв у гера Шиндлера пальто і капелюх. Шиндлер хлопнув себе по нагрудній кишені костюму, перевіряючи, чи на місці подарунок для господаря — позолочений портсигар, придбаний на чорному ринку. Амон добряче заробляв на стороні, тож для нього була б образою річ дешевша, ніж позолочена.

Біля подвійних дверей до їдальні грали брати Роснери: Генрі на скрипці, Лео на акордеоні. На вимогу Ґьота вони скинули заляпані фарбою малярські роби, в яких працювали вдень, і вбралися у вечірній одяг, який для таких нагод тримали в бараках. Оскар Шиндлер знав, що, хоча комендант був у захваті від їхньої музики, їм завжди нелегко гралося на цій віллі. Музиканти занадто зблизька бачили Амона. Вони знали його непередбачуваність і схильність до розправи на місці. Вони грали старанно й плекали надію, що їхня музика не викличе в нього раптового, незбагненного нападу гніву.

Цієї ночі за столом у Ґьота мало сидіти семеро чоловіків. Крім Шиндлера і господаря серед гостей були Юліан Шернер, очільник СС у краківському генерал-губернаторстві, і Рольф Чурда, голова краківського відділу СД, колишньої Служби безпеки Гейдріха. Шернер мав звання оберфюрера (в СС приблизний відповідник полковника); Чурда ж був оберштурмбаннфюрером (аналог підполковника). Сам Ґьот був у званні гауптштурмфюрера, тобто капітана. Шернер і Чурда були найпочеснішими гостями, адже цей табір був їм підпорядкований. Вони були старшими за коменданта Ґьота, якому не так давно минуло тридцять, а Шернер — шеф поліції СС — зі своєю лисиною, повнотою та окулярами взагалі мав вигляд літньої людини. Але й при цьому, з огляду на далекий від помірності спосіб життя його протеже, різниця у віці між ним і Амоном не здавалася такою вже великою.

Найстаршим у компанії був гер Франц Бош, ветеран Першої світової війни, начальник усіляких майстерень — законних і незаконних — у таборі Плашув. Він був «економічним радником» Юліана Шернера і мав у місті ділові інтереси.

Оскар зневажав Боша й обох поліцаїв — і Шернера, і Чурду. Проте мав заручитися їхньою підтримкою заради того, щоб його особливий завод на Заблочі мав право на існування, — тож регулярно надсилав їм подарунки. Де в чому поділяли почуття Шиндлера лише двоє гостей — Юліус Мадріч, господар фабрики з пошиття уніформи у таборі Плашув, і управитель Мадріча Раймунд Тіч. Мадріч був десь на рік молодший від Оскара і гера коменданта Ґьота. Це був чоловік підприємливий, але гуманний, і якщо він просив узаконити існування своєї прибуткової фабрики на території табору, то разом із тим вимагав, щоб майже чотири тисячі в’язнів, яких він найняв, у жодному разі не потрапили в машину смерті. Управитель Раймунд Тіч, віком трохи за сорок, худенький мовчазний чоловічок, схильний іти з гостини рано, таємно провозив у вантажівках харчі для своїх в’язнів-працівників (за таку діяльність йому міг світити фатальний строк в есесівській в’язниці на вулиці Монтелюпі або ж в Аушвіці) і поділяв думку Мадріча.

Отакий гурт регулярно збирався на віллі гера коменданта Ґьота.

Чотири жінки в дорогих сукнях і з вигадливими зачісками, які сиділи поряд із чоловіками, були молодші за будь-кого з них. То були висококласні повії з Кракова — польки й німкені. Деякі з них також були тут нерідкісними гостями. Їхня кількість створювала можливість джентльменського вибору для двох боєздатних офіцерів. Коханка Ґьота, німкеня Майола, зазвичай залишалася на своїй квартирі в місті під час таких бенкетів Амона. Вона ставилася до Ґьотових вечірок як до суто чоловічих гулянок, занадто брутальних для її чутливої натури.

Без сумніву, поліцаї з комендантом на свій лад симпатизували Оскару. Щоправда, щось у ньому було дивнувате. Мабуть, вони були схильні вважати, що справа тут у походженні. Шиндлер був судетським німцем: таким провінціалом, як арканзасець для мангеттенця чи ліверпулець для уродженця Кембріджа. За деякими ознаками він був не зовсім нормальний, зате платив добре, знав, де взяти дефіцитний товар, умів пити й мав неквапливе, грубувате почуття гумору. Такого чоловіка вітають усмішкою і кивком через кімнату, але немає жодної розумної потреби підскакувати з місця чи галасувати, побачивши його.

Скоріш за все, есесівці помітили, що прийшов Шиндлер, за трепетом серед панночок. Тогочасні знайомці Оскара згадують його легку магнетичну привабливість, яка особливо сильно діяла на жінок, у яких він мав незмінний, навіть непристойний успіх. Два поліцейські начальники — Чурда і Шернер — тепер, мабуть, звертали увагу на гера Шиндлера заради того, щоб втримати жіночу увагу. Ґьот теж підійшов потиснути йому руку. Комендант був такого самого зросту, як Шиндлер; і цей атлетичний зріст створював враження ненормальної для такого молодого чоловіка повноти: неначе огрядність якимсь чином начепили поверх його статури. Проте обличчя Ґьота було практично без жодного ґанджу; тільки очі п’яно поблискували. Комендант без міри вживав місцеве бренді.

Щоправда, до гера Боша, економічного генія Плашува й СС, йому було далеко. Той мав синій ніс: весь кисень, який по праву належав судинам його обличчя, роками вигоряв у синьому спиртовому полум’ї. Шиндлер, киваючи Бошеві, уже знав, що той, як завжди, замовлятиме в нього товар.

— Вітаємо нашого промисловця! — протрубив Ґьот, а тоді офіційно відрекомендував Оскара присутнім дамам.

Брати Роснери заграли щось зі Штрауса; погляд Генрі переходив зі струн до порожнього кутка кімнати, а Лео всміхався до клавіш акордеона.

Тепер гер Шиндлер знайомився з дамами. Цілуючи їхні простягнуті ручки, Оскар дещо співчував оцим краківським трудівницям, знаючи, що пізніше на них чекає таке залицяння, після якого лишатимуться синці й рубці. Але поки що гауптштурмфюрер Амон Ґьот був іще не п’яним садистом, а зразковим віденським світським паном.

Розмова перед вечерею була цілком звичайна. Балакали про війну; шеф СД Чурда переконував високу німкеню, що війська надійно утримують Крим. Тим часом шеф СС Шернер розповідав іншій панночці, що одному обершарфюреру СС, славному хлопцеві, якого він знає ще від гамбурзьких часів, відірвало ноги, коли партизани кинули бомбу в ресторан у Ченстохові. Шиндлер говорив про фабричні справи з Мадрічем і Тічем. Цих трьох підприємців поєднувала справжня дружба. Гер Шиндлер знав, що щупленький Тіч постачає незаконну кількість хліба з чорного ринку в’язням, які працюють на швацькій фабриці Мадріча, і що більшу частину коштів на це дає сам Мадріч. Це була елементарна людяність, адже прибутки в Польщі були такі великі, що, на думку Шиндлера, могли вдовольнити навіть найзахланнішого капіталіста й виправдати маленькі незаконні витрати на додатковий хліб. У випадку Шиндлера контракти з Rustungsinspektion — Інспекцією з озброєння, підрозділом, який оформлював клопотання й призначав контракти на виробництво усіляких товарів, яких потребувала німецька армія, — були настільки вигідні, що навіть перевершили той рівень успіху, якого він собі бажав в очах батька. На жаль, більш ні про кого, хто б так само закуповував для працівників хліб на чорному ринку, Мадріч, Тіч і Шиндлер не чули.

Приблизно перед тим, як Ґьот мав погукати гостей до столу, гер Бош підійшов до Шиндлера, передбачувано взяв його під лікоть і повів за двері, коло яких грали Роснери, щоб під прикриттям бездоганної музики обговорити справи.

— Бачу, справи йдуть добре, — мовив Бош.

Шиндлер усміхнувся.

— Справді бачите, гер Бош?

— Авжеж, — відказав той.

Звісно, Бош міг читати офіційний бюлетень Головного комітету з озброєння, де оголошувалися контракти, підписані з фабрикою Шиндлера.

— Мені цікаво, — нахиливши голову, сказав Бош, — з огляду на сьогоднішній бум, спричинений, врешті-решт, нашим загальним успіхом на різних фронтах… Мені цікаво, чи не хотіли б ви зробити шляхетний жест. Просто невеличкий жест.

— Звичайно, — відповів Шиндлер.

До горла йому підступила легка нудота, як завжди, коли він розумів, що його хочуть використати, а водночас набігло якесь майже радісне відчуття. Контора шефа поліції Шернера двічі скористалася своїм впливом, щоб витягти Шиндлера з в’язниці. А поліція нині була б рада знову створити таку нагоду.

— Моя тітонька в Бремені потрапила під бомбардування, бідолашна старенька, — вів далі Бош. — Усе пропало! Двоспальне ліжко! Серванти — уся мейссенська порцеляна, посуд! Чи не могли б ви трохи поділитися з нею посудом? І, може, парочку каструльок — отих великих супниць, що у вас робляться на DEF?

«Deutsche Emailwaren Fabrik»[1] — це і була та сама справа, яка процвітала в Шиндлера. Німці скорочено називали її DEF, а поляки з євреями мали для неї іншу спрощену назву — «Емалія».

Гер Шиндлер сказав:

— Гадаю, це можна влаштувати. Ви б хотіли, щоб товар було передано безпосередньо їй чи через вас?

Бош навіть не всміхнувся.

— Через мене, Оскаре. Я б хотів додати від себе листівочку.

— Звичайно!

— Ну, то домовилися. Хай буде по шість дюжин усього — супових мисок, тарілок, кухлів для кави. І півдюжини отих каструль.

Гер Шиндлер, закинувши голову, щиро, хоч і обережно, розсміявся. Але розмовляв люб’язно. Таким він і був. Він спокійно розкидався подарунками. Просто Бош, здається, щоразу переймався за котрогось свого родича, постраждалого від бомбардувань.

Оскар пробурмотів:

— Ваша тітонька тримає сиротинець?

Бош знову поглянув йому в очі: у цього п’яниці задніх думок не було.

— Вона не має засобів до існування. То зможе виміняти щось за зайвий посуд.

— Добре, скажу секретарці, хай подбає.

— Отій полячці? — спитав Бош. — Красуні?

— Атож, — погодився Шиндлер.

Бош спробував присвиснути, але, перебравши бренді, не зміг скласти до ладу губи й видав якесь глухе пирхання.

— Ваша дружина, — як чоловік чоловікові, промовив він, — напевне, свята.

— Так і є, — сухо погодився гер Шиндлер. Хай Бош просить скільки хоче посуду, а про його дружину просторікувати ні до чого.

— Ну скажіть, — мовив Бош, — як вам вдається зробити, щоб вона до вас не чіплялася? Вона ж, певне, знає… А ви, схоже, гарненько тримаєте її в рамках.

Тепер на лиці Шиндлера не залишилося й тіні гумору. Будь-хто міг прочитати на його обличчі неприкриту відразу. Він приглушено прогарчав зовсім не звичним голосом Оскара:

— Приватне життя не обговорюю.

— О, пробачте. Не хотів… — залопотів Бош. Він кинувся незв’язно перепрошувати.

Гер Шиндлер не так любив гера Боша, щоб пояснювати йому цієї важливої ночі, що контроль тут ні до чого, що матримоніальні негаразди мають причиною різницю темпераментів — аскетичного у фрау Шиндлер і гедоністичного в гера Шиндлера, які зійшлися докупи з власного бажання й усупереч мудрим порадам. Але Оскар гнівався на Боша навіть на глибшому рівні, ніж сам би міг визнати. Емілія була надзвичайно схожа на покійну матір Оскара, фрау Луїзу Шиндлер. Гер Шиндлер-старший покинув Луїзу в 1935 році. Тож Оскар нутром відчував, що, розпитуючи про їх із Емілією шлюб, Бош також принижує шлюб старших Шиндлерів.

Старий п’яниця й далі перепрошував. Бош, який мав шмат від кожного пирога в Кракові, тепер пітнів, боячись втратити свій посуд.

Гостей погукали до столу. Служниця принесла і подала суп із цибулі. Гості їли й розмовляли, брати Роснери грали, дещо наблизившись до столу, але так, щоб не заважати служниці й Іванові з Петром — українським ординарцям Ґьота. Гер Шиндлер, сидячи між високою дівчиною, яку облюбував Шернер, і миловидою тендітною полькою, яка розмовляла німецькою, помітив, що обидві панночки уважно дивилися на служницю. Та була вбрана у звичайну форму покоївки — чорну сукенку з білим фартухом. Вона не мала ні жовтої зірки на рукаві, ні жовтої позначки на спині. Але, без сумніву, вона була єврейкою. А ще увагу жінок прикувало її лице. У нижній частині обличчя були помітні синці, і можна було подумати, що Ґьотові дуже незручно демонструвати прислугу в такому стані перед гостями з Кракова. І жінки, і гер Шиндлер могли добре розгледіти і ці синці на обличчі, і ще більш страхітливу лілову пляму, яка час від часу проглядалася з-під комірця біля худої ключиці.

Проте Амон Ґьот аж ніяк не збирався залишити служницю на задньому плані без пояснення ситуації. Навпаки, він розвернув до неї стілець і широким жестом вказав на неї товариству. Гер Шиндлер не бував у цьому домі вже півроку, але обізнані особи казали йому, що між Ґьотом і цією дівчиною встановилися отакі збочені стосунки: у колі друзів він використовував її як тему для розмови. Лише під час візитів старших офіцерів з-за меж Кракова Ґьот її нікому не показував.

— Пані та панове! — вигукнув він, як конферансьє в якому-небудь кабаре, з удавано п’яною інтонацією. — Дозвольте відрекомендувати вам Лену. Проживши в мене п’ять місяців, вона тепер добре готує й поводиться!

— Наскільки я бачу, — зауважила висока панночка, — вона була зіткнулася з кухонними меблями.

— І могла, сука, зіткнутися ще разок, — весело булькнув Ґьот. — Так. Ще разок. Правда, Лено?

— Він із жінками суворий, — похвалився шеф СС своїй високій сусідці.

Може, Шернер нічого такого й не хотів сказати, адже він казав про жінок узагалі, не лише єврейок. Тільки тоді, коли Ґьотові нагадували про національність Лени, він карав її додатково — чи то просто на очах у гостей, чи потім, коли друзі коменданта роз’їжджалися додому. Шернер, Ґьотів начальник, міг би наказати тому припинити бити дівчину. Але це мало б негарну форму і затьмарило б веселощі дружньої вечірки на віллі Амона. Шернер приходив сюди не як начальство, а як друг, товариш, гуляка, поціновувач жінок. Амон був химерним типом, але таких вечірок більше ніхто влаштувати б не міг.

Тоді на столі з’явилися оселедці під соусом, потім свинячі ніжки, чудово приготовані й подані Леною. Вони пили важке червоне угорське вино до м’яса, тож брати Роснери перейшли на палкий чардаш, повітря в кімнаті поважчало, і всі офіцери поскидали кітелі. Далі точилися балачки про військові контракти. Мадріч, виробник уніформи, питав про свою фабрику в Тарнові. Чи вона теж так само добре працює за контрактом Інспекції з озброєння, як його плашувська фабрика? Мадріч звертався до Тіча, свого аскетичного управителя. У Ґьота раптом став стурбований вигляд, наче він посеред вечері згадав про якусь термінову справу, що її слід було з’ясувати допіру по обіді і яка тепер кличе його з темряви кабінету.

Краків’янки нудьгували, і тендітна полька з блискучою помадою на губах — років чи то двадцяти, чи, може, вісімнадцяти — поклала руку на правий рукав гера Шиндлера й промурмотіла:

— Ви часом не солдат? Вам би так личила форма!

Усі, навіть Мадріч, захихотіли. Так, трохи Шиндлер попоходив у військовій формі, доки його демобілізували в 1940 році — частково через те, що його організаційні здібності були дуже важливими для воєнних дій. Проте гер Шиндлер мав такий вплив, що служба у вермахті йому ніколи не загрожувала. Мадріч розсміявся з виглядом знавця.

— Ви чули? — звернувся оберфюрер Шернер до всіх за столом. — Ця мила панночка подумала, що наш промисловець — солдат! Уявляєте — рядовий Шиндлер? Загорнувшись у ковдру, сьорбає суп із миски власного виробництва. Де-небудь у Харкові!

Уявити в такому вигляді елегантного, шикарного гера Шиндлера справді було кумедно, і він сам сміявся разом з усіма.

— Таке було, — почав Бош, намагаючись клацнути пальцями, — таке було з… як там отого, варшавського?

— Тьоббенс, — нагадав Ґьот, зненацька оживившись. — З Тьоббенсом таке було. Майже.

Шеф СД Чурда підтвердив:

— А, точно. З Тьоббенсом таке ледь не сталося.

Тьоббенс був варшавським промисловцем. Більшим за Шиндлера чи Мадріча. Надзвичайно успішним.

— Гайні, — вів далі Чурда, маючи на увазі Генріха Гіммлера, — поїхав до Варшави і сказав там відповідальному за озброєння: вижени всіх жидів з фабрики Тьоббенса к дідьчій матері, а самого Тьоббенса — в армію і… і на фронт. Так, на фронт! А тоді Гайні сказав моєму знайомому, який там, нагорі, працює: перевір усю його бухгалтерію з мікроскопом!

Тьоббенс ходив у фаворитах Інспекції з озброєння, яка щедро забезпечувала його контрактами, а він, зі свого боку, не скупився на подарунки. Тож Тьоббенса було врятовано завдяки протестам з боку Інспекції, поважно повідомив усім Шернер, а тоді, перехилившись через свою тарілку, дуже помітно підморгнув Шиндлерові: «У Кракові такого ніколи не буде. Ми всі тебе занадто любимо».

І тут ні з того ні з сього, мабуть щоб продемонструвати ті теплі почуття, які присутні мали до підприємця гера Шиндлера, Ґьот важко зіп’явся на ноги і підспівав без слів мелодії з «Мадам Баттерфляй», яку жваві брати Роснери виконували з таким старанням, як працює будь-який робітник фабрики, життя котрого висить на волосині, в гетто, доля якого також під загрозою.


На той час Пфефферберґ і ординарець Лісєк були нагорі у ванній Ґьота, відчищаючи оту вперту смугу. Їм було чути музику Роснерів, вибухи сміху, голоси. Унизу саме пили каву, а побита Лена принесла гостям тацю й без пригод повернулася на кухню.

Мадріч і Тіч швидко випили свою каву й відкланялися. Шиндлер готувався зробити те саме. Тендітна полька, здається, була проти, але цей будинок йому не підходив. У домі Ґьота було дозволено все, але Оскар відчував, що його обізнаність у межах поведінки есесівців у Польщі кидала неприємне світло на кожне сказане тут слово, кожну випиту чарку, не кажучи вже про можливі інтимні стосунки. Навіть якщо повести дівчину нагору, неможливо забути, що твоїми братами по насолоді є Шернер, Бош і Ґьот, що вони — чи на сходах, чи у ванній, чи у спальні, — ймовірно, зараз роблять те саме. Гер Шиндлер, аж ніяк не чернець, радше був би ченцем, ніж мав жінку в Ґьота.

Він через голову дівчини розмовляв із Шернером про воєнні справи, про польських бандитів, про те, що попереду важка зима. Щоб дівчина розуміла, що Шернер йому брат, а в брата він жінку нізащо не забиратиме. Проте, побажавши на добраніч, він поцілував їй руку. Він бачив, що Ґьот у своїй сорочці з коротким рукавом залишає їдальню, бреде до сходів, підтримуваний однією з дівчат, яка сиділа біля нього за столом. Оскар перепросив і наздогнав коменданта. Він поклав Ґьотові руку на плече. Той повернув голову й спробував сфокусуватися.

— Ой, — пробурмотів він. — Ти вже йдеш, Оскаре?

— Мені час додому, — відповів Шиндлер. Удома на нього чекала Інґрід, коханка-німкеня.

— Ах ти ж жеребець! — сказав Ґьот.

— Ну, до тебе мені далеко, — відповів Оскар.

— Та чого ж, я в цьому ділі взагалі олімпієць. Ми йдемо… а куди ми йдемо? — Він питально поглянув на свою супутницю, але відповів на запитання сам. — Ми йдемо на кухню перевірити, чи добре Лена миє посуд.

— Ні, — засміялася панночка, — не туди! — Вона розвернула Ґьота до сходів. Це була така чесна жіноча солідарність — захистити оту нещасну побиту дівчинку на кухні.

Шиндлер спостерігав за цією парою, що нетвердо пнулася сходами, — вайлуватим офіцером і худенькою дівчиною, яка його підтримувала. Ґьот скидався на людину, яка проспить завтра не менш як до обіду, проте Оскару була відома дивовижна енергійність коменданта і те, як працював його внутрішній годинник. О третій ночі Ґьот міг навіть надумати встати, щоб написати листа батькові у Відень. О сьомій, поспавши лише годину, він уже стоятиме на балконі з піхотною гвинтівкою, готовий стріляти в будь-якого повільного в’язня.

Коли Ґьот і дівчина дійшли до першого сходового майданчика, Шиндлер обережно позадкував коридором углиб будинку.

Пфефферберґ і Лісєк зачули коменданта значно раніше, ніж очікували: він зайшов у свою спальню й щось белькотів своїй супутниці. Вони тихо зібрали своє приладдя, прокралися з ванни у спальню й постаралися непомітно вискочити в коридор. Ґьот, який і далі перекривав їм шлях до відступу, здригнувся, бо, побачивши палицю від щітки, подумав, що у ванній сховалися вбивці. Коли ж вийшов Лісєк і, затинаючись, почав пояснювати, до коменданта дійшло, що це всього-на-всього в’язні.

— Гере коменданте, — почав був Лісєк, якого не без причини кинуло в холодний піт. — Дозвольте доповісти, ваша ванна не відмивалася…

— А, — відказав Амон, — то ти викликав спеціаліста. — Він кивнув хлопцеві. — Ходи-но сюди, любий.

Лісєк зробив крок вперед — і тут же був збитий з ніг таким потужним ударом, що впав головою під ліжко. Амон знову покликав його, наче дівчину мали б розважити його ніжності щодо в’язнів. Юний Лісєк підвівся й, заточуючись, побрів до коменданта по додачу. Коли хлопець устав другий раз, Пфефферберґ, досвідчений в’язень, уже чекав чого завгодно — аж до того, що виведуть у сад, де їх, врешті, матиме розстріляти Іван. Натомість комендант просто заревів на них, щоб забиралися геть, що вони миттю зробили.

Коли Пфефферберґ за кілька днів почув, що Лісєка застрелив Амон, то подумав, що це сталося й через оту історію з ванною. Насправді річ була зовсім в іншому: злочином ординарця було те, що він запряг коня в коляску для гера Боша, не спитавши дозволу коменданта.

На кухні вілли служниця, яку насправді звали Гелена Гірш (Леною Ґьот називав її через лінощі, як вона завжди казала), підвела очі й побачила у дверях одного з гостей. Вона відставила таріль із залишками м’яса і застигла в напруженій, уважній позі.

— Гере… — вона подивилася на його смокінг і замислилася, як же до нього звернутися, — гере директоре, я оце саме відкладала кістки для собак гера коменданта…

— Будь ласка, будь ласка, — промовив гер Шиндлер, — вам не треба доповідати мені, фройляйн Гірш.

Він обійшов стіл. Він, здається, навіть не збирався наближатися до неї, але їй усе ж було лячно, чого він хоче. Хоча Амон полюбляв бити її, національність завжди рятувала від прямих домагань. Але деякі німці не так перебирали расою, як Амон.

Проте такого тону вона чути не звикла, навіть від тих офіцерів СС і сержантів, які заходили на кухню поскаржитися на Амона.

— Ви мене не знаєте? — спитав він, достоту як відомий футболіст чи скрипаль, гордість якого було ображено тим, що його не впізнали на вулиці. — Я — Шиндлер.

Лена кивнула.

— Гере директоре, — сказала вона, — звичайно, я чула… і ви тут бували й раніше. Пам’ятаю…

Він лагідно обійняв її. Він відчував, яка вона напружена, коли торкнувся її щоки губами.

— Це не такий поцілунок, — тихо промовив він. — Якщо вам треба знати, я вас поцілував, бо співчуваю.

Вона не стримала сліз. Гер директор Шиндлер міцно, по-східноєвропейськи, цмокнув її в лоба — так поляки прощаються на вокзалі. Вона побачила, що в нього теж сльози на очах.

— Цей поцілунок тобі від них… — Він махнув рукою, вказуючи кудись у пітьму на те чесне людське плем’я, що спало на багатоповерхових нарах чи ховалося по лісах, на отих людей, яких вона, приймаючи удари гауптштурмфюрера Ґьота, ніби затуляла собою.

Гер Шиндлер відпустив її й сунув руку в бічну кишеню, звідки дістав велику цукерку. По суті, вона теж видавалася чимось довоєнним.

— Сховайте де-небудь, — порадив він.

— У мене тут їжі не бракує, — відказала Гелена так, наче гордість не дозволяла зізнатися в тому, що вона голодує. Їжа її турбувала найменше. Гелена розуміла, що живою з дому Амона не вийде — але аж ніяк не через голод.

— Якщо не схочете з’їсти, то обміняєте на щось, — відповів гер Шиндлер. — Та й чом би вам не спробувати трохи поправитися? — Він відступив назад і оглянув дівчину. — Мені про вас казав Іцхак Штерн.

— Гере Шиндлере… — пробурмотіла дівчина. Вона опустила голову і кілька секунд акуратно, ощадливо поплакала. — Гере Шиндлере, він любить мене бити на очах в отих жінок. Коли я працювала тут перший день, він мене побив за те, що я викинула кістки, які лишилися після їжі. Прийшов у підвал уночі і став питати, де вони. Йому, розумієте, для собак було треба. Тоді він мене й побив. Я йому сказала… Не знаю чому, зараз я вже такого не кажу. Я спитала: за що ви мене б’єте? А він: тепер — за те, що питаєш, за що я тебе б’ю!

Вона похитала головою і знизала плечима, немовби дорікаючи собі, що забагато сказала. Додати їй нічого не хотілося — вона не могла ділитися всією історією своїх покарань, періодичного потерпання від кулаків гауптштурмфюрера.

Гер Шиндлер схилився до неї з довірою.

— У вас жахлива ситуація, Гелено, — звернувся він до дівчини.

— Та нехай, — відказала вона. — Я вже змирилася.

— Змирилися?

— Колись він мене пристрелить.

Шиндлер похитав головою, і Гелена подумала, що він безтурботно закличе її не втрачати надії. Раптово гарний костюм і доглянутість гера Шиндлера перетворилися на провокацію.

— Ради Бога, гере директоре, я ж розумію. Ми з малим Лісєком у понеділок були на даху, збивали лід. І побачили, як гер комендант вийшов з дому, спустився у двір просто під нами. І прямо на сходах витяг гвинтівку й застрелив жінку, яка йшла повз нього. Жінку з вузлом. Просто в горло. Просто жінку, яка кудись ішла. Розумієте? Ні товстішу, ні худішу, ні повільнішу, ні швидшу за будь-кого іншого. Не знаю, чому він так зробив. Що більше спостерігаєш гера коменданта, то краще розумієш: у нього немає якихось правил. Не можна собі сказати: якщо я робитиму отак, то я в безпеці…

Шиндлер стиснув її руку в долоні:

— Послухайте, люба моя фройляйн Гелено Гірш, попри все тут усе ж краще за Майданек чи Аушвіц. Якщо берегти своє здоров’я…

Вона сказала:

— Я гадала, на кухні коменданта буде легко. Коли мене перевели сюди з табірної кухні, інші дівчата мені заздрили.

Печальна усмішка розгорнулася на її губах.

Шиндлер заговорив голосніше. Він немовби виголошував закони фізики:

— Він вас не вб’є, бо ви занадто йому подобаєтеся, люба моя Гелено. Ви йому так подобаєтеся, що він навіть не чіпляє вам зірку. Він нікому не хоче показувати, що йому подобається єврейка. Ту жінку він застрелив, бо вона нічого для нього не значила, вона була однією з багатьох, не ображала його і не радувала. Ви це розумієте. Але ви… це не є пристойно, Гелено. Але це життя.

Їй уже дехто казав таке — Лео Йон, заступник коменданта. Йон був унтерштурмфюрером СС (аналог молодшого лейтенанта). «Він тебе не вб’є, — казав він, — до самого кінця, Лено, бо ти приносиш йому дуже багато задоволення». В устах Йона ці слова звучали по-іншому. А гер Шиндлер просто прирікав її на болісне виживання.

Здається, гер директор побачив, яка вона вражена. Він пробурмотів якісь слова підтримки. Пообіцяв прийти знову. Він спробує витягти її звідси.

— Витягти? — спитала Гелена.

— Так, витягти з цієї вілли, — пояснив він, — на мою фабрику. Ви ж чули про мою фабрику. У мене фабрика емалевих виробів.

— А, так, — таким тоном дитина з міських нетрів говорила би про Рів’єру. — «Емалія» Шиндлера. Чула про неї.

— Бережіть своє здоров’я, — повторив Оскар. Здається, він розумів, що це — головне. Складалося враження, що в цих словах він спирався на своє знання подальших намірів Гіммлера, Франка.

— Гаразд, — погодилася Гелена.

Вона розвернулася до серванта з порцеляною і відсунула його від стіни — такої сили від худенької дівчини гер Шиндлер аж ніяк не очікував. Гелена витягла зі стіни за сервантом цеглину і вийняла звідти пачку грошей — окупаційні злоті.

— У мене сестричка на табірній кухні лишилася, — промовила вона. — Молодша. Я хочу, щоб ви використали ці гроші на те, щоб її викупити, якщо її матимуть саджати в ті вагони для худоби. Гадаю, ви про такі речі часто дізнаєтеся наперед.

— Я цим займуся, — сказав Шиндлер легко, зовсім не тоном серйозної обіцянки. — А скільки там?

— Чотири тисячі злотих.

Він легковажно взяв цю пачку, яку Гелена так берегла, і сунув у бічну кишеню. Там усе ж грошам безпечніше, ніж у ніші за Ґьотовим сервантом.


Отак ризиковано й починається історія Оскара Шиндлера — з готичних фашистів, з гедонізму СС, з худенької побитої дівчини і з фантастичної фігури, поширеної приблизно настільки ж, як шльондра із золотим серцем, — хорошого німця.

З одного боку, Шиндлер заповзявся пізнати вповні обличчя цієї системи, жахливе обличчя під вуаллю бюрократичної пристойності. Він знав ще раніше, ніж більшість наважувалася собі уявити, що означає слово Sonderbehandlung, — буквально воно означає «особливе поводження», а насправді за ним стоять піраміди посинілих тіл у Белжці, Собіборі, Треблінці і в тому комплексі на захід від Кракова, який у поляків називали Освенцім-Бжезінка, а світу він більш відомий під німецькою назвою Аушвіц-Біркенау.

Але він ділок, торгівець за своєю природою і ніколи не стане відверто плювати цій системі межи очі. Він уже зменшив оті піраміди, і, хоча він не знав, що протягом ближчих двох років вони зростуть у розмірі й чисельності та перевищать Маттергорн, він знає, що гора все ж здатна йти до Магомета. Хоча він і не може передбачити бюрократичні зміни, але гадає, що місце для праці євреїв і потреба в ній знайдуться завжди. Тому він, зайшовши до Гелени Гірш, так наголошував на здоров’ї. І він певен цього, і отам, у темному робочому таборі Плашув, безсонні євреї перевертаються з боку на бік і переконують себе, що жоден режим — і цьому є безліч свідчень — не може собі дозволити просто так нищити численний ресурс безкоштовної праці. Тільки тих, хто падає з ніг, харкає кров’ю, підхоплює дизентерію, відвозять до Аушвіцу. Гер Шиндлер і сам чув, як в’язні на Аппельпляці в таборі Плашув, встаючи до ранкової перевірки, тихо говорять: «Принаймні зі здоров’ям у мене ще гаразд», — таким тоном у нормальному житті про це говорять тільки літні люди.

Тож цього майже зимового вечора виходить, що гер Шиндлер уже і давно, і недавно працює на порятунок окремих людських життів. Підприємець зайшов далеко: він настільки порушив закони Райху, що заслужив уже кількаразове повішення, відсічення голови, ув’язнення в холодних бараках Аушвіцу чи Ґрьосс-Розену. Але він іще не знає, скільки це насправді буде коштувати. Хоча він Шиндлер і витратив грубі гроші, йому невідомо, скільки ще він матиме в це вкласти.

Не будемо приписувати цьому чоловікові віру й переконаність у перемозі настільки рано, тож ця історія й починається з простих, повсякденних добрих дій — поцілунку, лагідної розмови, шоколадки. Гелена Гірш уже не побачить своїх чотирьох тисяч — принаймні в тому вигляді, у якому їх можна взяти в руки й перелічити. Але й до сьогодні вона не ображається на легковажне поводження Оскара з грошима.


Від автора | Список Шиндлера | Розділ 1