Воля
Сп’янілий метелик,
у надвечір’ї,
кружляв над нашими головами,
звужуючи свої кола
білих хмар
до терпкої верхівки
твого рота,
що відкривався навпроти моря.
Небо і земля
вмирали
в зеленій музиці вод,
які не знали доріг.
Відступала,
посічена,
стіна овиду,
і збиралися розпочати танок
чорні скелі.
Мене вже хилили
круги зверху,
підштовхуючи до тебе,
як до далекого коріння,
що пускало пагони.
Та лише надвечір’я
випило, повільне,
цикуту
твоїх уст.