НАТО

В ніч на 24 серпня 1993 р. у Варшаві Борис Єльцин у нетверезому стані письмово підтвердив, що польське членство в НАТО не зашкодить інтересам Російської Федерації. Хоча вже наступного дня було видно, що Єльцин шкодує про свій вчинок, а пізніше у Москві він його навіть зрікся, це був початок міжнародних дебатів про розширення НАТО. Як одразу ж зазначили деякі литовські політики, польське членство в Альянсі перетворило би Литву на невеличку буферну державу між НАТО та Росією. Оскільки на цей час російські війська вже залишили Литву, Вільнюс отримав трохи більше простору для маневрів у політиці щодо Організації Північноатлантичного договору. Можливий вступ до НАТО змінив погляди литовської еліти, тож історичні претензії до Польщі були не на часі. Литовські соціалісти (колишні комуністи), що очолили уряд у листопаді 1992 р., виступали проти НАТО, але схилялись до зближення з Польщею. Їх лідер, президент Альгірдас Бразаускас (1932–2010), виступав за дистанціювання від Росії та Заходу. Литовські національні партії, що тепер перебували в опозиції, підтримували ідею розширення НАТО, але не згоджувались на зближення з Польщею. У жовтні 1993 р. праві наполягали, щоб соціалістичний президент пристав на вступ Литви до НАТО, вимагаючи, щоб соціалістичний уряд встановив пряме правління над польською меншиною та змусив Польщу вибачитись за 1920 р. У листопаді 1993 р., коли обговорення цього питання набрало обертів, деякі націоналістичні політики усвідомили, що буде дуже непросто досягнути поставленої мети. Успіхи націоналістичної партії Володимира Жириновського на парламентських виборах у Росії 13 грудня 1993 р. вчасно нагадали, що міжнародна політика служить не лише для здобування слави, а й має практичне застосування. 29 грудня литовський парламент рекомендував урядові подати заявку на членство в НАТО. 4 січня 1994 р. президент Бразаускас так і вчинив^[594].

Навіть тоді, коли Росія здавалась ще небезпечнішою, а НАТО — ще привабливішим, литовські націоналісти все ж не могли дійти згоди щодо Польщі. Розуміння того, що Польщу слід розглядати як дружню державу, а не неприязну націю, до якого українські національні діячі дійшли напередодні 1991 р., для литовських національних діячів навіть наприкінці 1993 р. все ще залишалося недосяжним. Погляди колишніх діячів «Саюдісу» розділились. Тоді як Ландсбергіс змінив свою думку щодо необхідності договору з Польщею без засудження Желіговського ще наприкінці 1993 р., другий найвпливовіший діяч «Саюдісу» Ромуальдас Озолас (нар. 1939 р.), як і Ландсбергіс, голова консервативної партії у 1993 р., навіть за таких умов виступав проти угоди. У 1990 р. цей інтелектуал і гуманіст видавав газету «Саюдісу», водночас засідаючи в Центральному комітеті литовської комуністичної партії. Після здобуття Литвою незалежності він почав жваво цікавитись питанням польської меншини, завдяки чому став одним із найвідоміших політиків у країні. Коли Литва підписала договір із Польщею, в якому не згадувався Желіговський, Озолас заявив, що Польща вважає Литву «напівсуверенною державою», а сам договір назвав «стратегічною поразкою»^[595].

Однак вирішальний голос тоді мали литовські націоналісти, що почали мислити стратегічно і вже мали певний досвід контактів із Польщею. Ці люди, яких у 1991 р. ніхто не міг перевершити в їх підозрах до Польщі, в 1993 р. змінили свою думку й у відповідний момент були готові до співпраці. Показовою є постать Аудрюса Буткявічюса. Певний час він мислив у категоріях збереження литовської держави, спочатку як координатор руху мирного спротиву в рамках литовського національного руху, потім як керівник національної оборони невизнаної литовської держави й, нарешті, як міністр оборони незалежної Литви. Він розглядав події 1920 р. з типово литовської позиції і як громадський і політичний діяч спочатку вбачав у Польщі загрозу. У листопаді 1991 р., коли на території його Литви все ще перебувала тридцятип'ятитисячна радянська військова частина, Буткявічюс назвав Польщу «найбільшою загрозою для безпеки Литви». Його позиція змінилась після ознайомлення з польською політикою та НАТО. У липні 1993 р., приймаючи в подарунок польське озброєння, Буткявічюс назвав цей жест «найкращим виявом довіри, який лише може бути»^[596]. Коли наприкінці серпня 1993 р. постало питання щодо вступу до НАТО, Буткявічюс запропонував, щоб Литва приєдналась до заяви Польщі про прийняття до організації. Його пропольська й пронатівська позиція здобула популярність у той час, коли думка громадськості та більшої частини правиці, що перебувала в опозиції, була антипольською й пронатівською, а більшість лівих в уряді сповідували пропольські й антинатівські настрої.

Після досягнення порозуміння щодо цього питання всі проблеми в переговорному процесі було швидко розв'язано. У квітні 1994 р., під час урочистостей з нагоди підписання договору, лідери лівих, особливо президент Бразаускас, заспокоювали Ландсбергіса та правих, згадуючи литовську версію довоєнної історії. Погоджуючись з історичною аргументацією, литовці намагались дещо змінити її звучання. Вони говорили про позиції майбутніх істориків, про історичне примирення, якого досягли в Європі після Другої світової війни, та про трагічну історію малих націй, суперечки між якими привертали увагу зовнішніх сил^[597]. Така риторика сигналізувала про зміни в політиці нової литовської держави та впливала на них. Це був перший випадок в історії незалежної Литви, коли майбутні державні інтереси взяли гору над національна ми інтересами минулого. Цей процес пришвидшила польська політика, що толерантно ставилась до литовського націоналізму, та підтримка європейських інституцій. У жовтні 1994 р. литовський парламент ратифікував договір 91 голосом «за», 19 — «проти» й 8 — «що утримались», знаючи про те, що раніше цього ж дня за договір з результатом 295 голосів «за» й жодним «проти» проголосували депутати польського парламенту.