home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Покохати джазмена


Це просто. І зовсім не обтяжливо. Юнак невизначеного віку з довгими нервовими пальцями та замріяним поглядом… В ньому все доречно — і розхристана сорочка, і химерна посмішка, і награна безпорадність.

Він кладе пальці на клавіші і пірнає в себе. Він не грає, немає для нього ні гри, ні ігор, його музика — це інший вимір, де володарюють закони сну, логіка божевілля і гармонія невизначеності. Це — занотована філософія, відображення відображень, тавтологія абсурду. Він не грає. Ні, він пригадує, іронізує, бешкетує, поринає у ностальгію. Вона бринить на кінчиках його пальців, як краплини сліпого дощу, які за мить розсипається веселковими спалахами.

Він не живе. Він імпровізує, підкорюючись лише долі, яка розгортається варіацією знайомої мелодії. Можна у будь-який момент обірвати висхідний рух і завершити його розсипом акордів. Піти, забути, почати знов. У нього не може бути проблем, адже, що б не відбувалося — це лише контрапункти, лише фон для основного руху-роздуму. Ось-ось з’ясується щось важливе… Синкопа? Ні? Зітхання. Та байдуже, сенс у тому, щоб не зупинятися.

Кохання? Так, він живе в ньому. Неважливо, хто закоханий, хто страждає, а хто тішиться взаємністю — адже все це лише віддзеркалення… Головне — не спотворити мотив, не порушити ритм. Він знається на емоціях, він розуміє їх краще за інших. Адже для нього все — емоції. Осіння злива чи спалахи свічки, теплий поцілунок чи доторк вітру… Все народжує інтуїтивне розуміння причинності, плинності прагнень і відчуттів. А отже — музику.

Безперечно, в нього є стиль. Його визначає потреба у гармонії, відчуття належності… а, втім, навіть несмак стає стилем, коли уособлює якусь традицію чи просто відходить в минуле. Хоча ні, для нього це — ставлення, самовідчуття, емоційний стан, ключ і тональність. Він належить іншій ері; він живе там, де все іще панує очікування дива, дитяче сподівання змін, які принесе прогрес, передчуття забав, які подарує технологія спокуси. Той час вже завершився, а він добровільно віддає себе аби служити носієм пам’яті наївних попередників, довгим відлунням колишнього.

Спілкування з ним є марним намаганням осягнути поезію викривлених відображень. Найпростіше порозумітися з ним, підхопивши його думку-мелодію аби влаштувати імпровізований jam session. Результат нікого не хвилює, важливими є лише випадкові здобутки безперервного лейтмотиву-пошуку. Але це принаймні чесно. Ні в кого немає ніяких претензій. Можна творити глибину, тримати лункий ритм чи вести м’яку мелодію. Можна все, крім дисонансу. Дозволено все, крім фальші.

Отож, варто любити джазмена. Слухати, як улюблену мелодію, і водночас бути його варіацією на тему кохання. Це красиво, вишукано і просто. Тут завершення є прелюдією, а початок — відлунням останнього акорду. Так, він імпровізує, але нехай тебе не вводить в оману вільний політ його прагнень. З часом ти навчишся впізнавати варіації, а згодом вже не зможеш позбутися відчуття, що все це — вже вигадано, зіграно, віджито… Нехай тебе не турбує, як завершиться та чи інша фраза, яка доля прозвучить синкопою. Досить того, що він відчуває ритм і зможе провести тебе заплутаними манівцями складної композиції. А потім мелодія мусить стихнути, завершитись просто і природно. І не буде розчарування, не буде жалю… лише смуток, який відлетить і розчиниться, як курява над водою.




* *  * | Цурпалки | Як знищити піпуцю