home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Les signes

(знаки)


Я приніс тобі цигарки Давідов і червоний портвейн, моя мадонна. За рогом літа, виявилося, на нас чекав холод, і сьогоднішній вечір, безперечно, призначений для того, щоб зігріти оселю антропогенним теплом. Я чекатиму на тебе.

Ти прийдеш, запізнившись на трохи менше як мільярд світлових років, так вже склалося, струснеш дощ з квітчастої парасольки, усміхнешся, а твоє розкішне волосся, неслухняно-закручене, немов спіраль історії, впаде на плечі вологим чорним серпанком.

А що ще? Я чекатиму, бо люблю твій вишуканий профіль з присмаком античної arete, і твої ніжні, як гримучі піски, губи, і шов на панчохах, тих, вульгарно-естетичних, які тобі так пасують, моя вавілонянка.

Ну, нарешті. Тепер можна спустити знамена меланхолії.

- Привіт, carissimo!

- Вітаю, dolce vita.

- Звідки ти знаєш?

- Що?

- Мої парфуми.

Тоді я роблю спробу відтворити на обличчі посмішку, що личила б щербатому сфінксу. (В мене неперевершений нюх на жіночі парфуми, моя мудрість не знає меж.) Дуже переконливо. Моя гостя звично вмощується на затишній канапі, чекаючи належних почестей.

Я, блідий невільник комп’ютерного павутиння, марную юність у своїй дизайнерській барлозі, тож комфорт мусить бути максимальним: один порух руки — і світло згасає до квазі-інтимного, один непомітний жест — і мій енергетичний вампір квітне ліліями і саксофонними синусоїдами. Я ховаю дистанційку, роздумуючи, чи не занадто агресивно поводжуся.

- Які новини з гарячих точок світу?

Посмішка. Я знав, що вона неправильно зрозуміє.

- Ну, роботи так і не знайшла. Коли ж закінчиться це ходіння по муках? Мені вже вночі ввижається, як я на нескінченних інтерв’ю пояснюю, що це в мене за досвід роботи в компанії «Рекет консалтінг» і чому це мої рекомендації видані дитячою кімнатою міліції.

- Ет, ці люди не розуміють справжніх цінностей. А може, засліплені твоєю красою і аристократичністю, вони просто втрачають здоровий глузд.

- Звісно, треба до резюме докладати пробірочку з пробою блакитної крові. І тоді мені пряма дорога на рекламу гігієнічних засобів.

- Не треба себе недооцінювати. І, як на мене, непрацевлаштована жінка куди як привабливіша за ту, що, захекана і зеленкувата, мчить містом з папкою і авоською, гублячи гудзики і стильно розштовхуючи ліктями перехожих.

- Ой, що тобі, нещасний продукт патріархату, пояснювати. І так настрій гидотний, а тут іще цей… З тією маленькою рудою сучкою. Слухай, в тебе є що випити?

Мене не дивує ця зміна тематики. «Цей» означає, не інакше як мого попередника, і вона про нього згадує час від часу. Вислухувати такі речі є моїм почесним обов’язком, хоча я зовсім не страждаю на хворобливу зацікавленість даним предметом.

Випити знайдеться. Правда, тости типу «a nous»[1] вже тепер не в моді, тож ми просто п’ємо це вино, щоб звільнити свої юні організми від радіонуклідів і зайвих роздумів.


Зовсім не так мені якось випало пити вино в Лангедоці. Це був один з тих небагатьох випадків, коли я залишав свою халупу, щоби подивитись світ. Та й то, це не була моя ідея. Один приятель з благодійної фундації, для якої я колись розробляв макет веб-сторінки, отримав пропозицію від якогось, в свою чергу, знайомого приїхати на заробітки до Франції. Платня за два тижні роботи була такою, що покривала б дорогу, і залишалося ще достатньо, щоб відвідати Париж. Я погодився.

Чарівний Лангедок, сонячний Русійон! Зеленого оксамиту пагорби, перші сходинки Піренеїв, старезні фортеці, над якими часом швидко проносилися бузкові хмари… І виноград, звичайно, який ми збирали власноруч у великі плетені корзини. Це білий виноград Mauzac, з якого роблять золоте, іскристе вино Blanquette. Наш господар володів двадцятьма гектарами випестуваних на багатих крейдою грунтах виноградників Blanquette de Limoux, що у верхній частині долини Aude, біля містечка Ліму. Жили ми тут же поряд, у двоповерховому маєтку мсьє Жака, разом з його сім’єю.

Ці люди — мсьє Жак, його дружина Анн-Жюстін їх дочка й син, що характерно, не ставилися до нас, як до найманців, а швидше, як до спільників чи родичів: з нами ділили роботу, так само, як і вечерю.

На виноградниках на випадок спраги до наших послуг були два величезних барила: одне з водою, інше з молодим вином. Легко передбачити нашу першу реакцію та її наслідки. Коли ми Генком (це той мій товариш з фундації) після мізансцени з елементами слов’янських єдиноборств, посідали межи виноградними рядами, обнявшись у дусі християнського братерства і наспівуючи щось самокритичне про два дубки, стало очевидно, що так далі не піде. Мсьє Жак подивився на наші пики, де красномовно проступав процес бродіння, хитро усміхнувся і промовив «quand la vin est tir'e il faut le boir»,[2] з чим я абсолютно погодився би за інших обставин.

М-не, збирати виноград з похмілля — те іще задоволення. Так і проминули два тижні, причому до барила з вином якось зовсім не тягнуло. Зате після збору урожаю у Ліму повинен був відбутися глобальний ярмарок. Родина мсьє Жака і чути не хотіла, щоб ми їхали до того.

Перед ярмарком нас звозили до Каркассону, старовинного центру виноробства. Місто було засноване ще римлянами і було в свій час найбільшою укріпленою фортецею Європи. В 1Зму сторіччі Каркассон був осередком єресі катарів. У 1209 папа Іноцентій ІІІ відправив на південь Франції хрестовий похід, що знищив більш як 40 тисяч Amis de Dieux,[3] як називали себе катари. У Каркассоні ж катаризм зберігся до початку 14го сторіччя, коли Великий Інквізитор Памієрської єпархії Жак Фурньє взявся за цю справу з усією відповідальністю, і за його керівництва у Каркассоні було побудоавно сумнозвісну La Tour de l’Inquisition. Великий Інквізитор Памієрський відомий своїм науковим підходом у стосунках з єретиками, а в 1334 він отримує підвищення і вже з того часу знаний в Авіньйоні як папа Бенуа ХIІ.

Поки мсьє Жак домовлявся про упаковку і реалізацію свого вина, ми з Генком відвідали La Cit'e de Carcassone, власне, саму старовинну фортецю, зараз повністю відновлену. Як нам повідомили, там у вигляді музейних експонатів живе і працює близько трьохсот людей. Коли Генк поцікавився, чи не переобладнали вони свою La Tour під офіс «Кеботу», я вирішив вберегти нещасного від подальшого морального падіння і вивів його з музею.

Ярмарок у Ліму був своєрідною комерційною виставкою у «європейському вимірі». Вдень вулицями міста пересувалися тачанки з рекламними стендами і представниками фірм, а ввечері всенародні гульки логічно завершилися дегустацією продукту на фоні багатої фольклорної традиції. На жаль, багато що лишалося мені малодоступним, оскільки мовна практика Лангедоку не була моєю сильною стороною. Тож нам з Генком лишалася тільки дегустація, що нас якось не дуже засмучувало. В якийсь момент ми вирішили знайти наших хазяїв і відшукали мсьє Жака десь під тентом, де він з колегами виконував звучним басом мелодійну пісню. Вона, як потім виявилося, була ледве не місцевою марсельєзою, і цей історичний момент я потім навіть занотував:

Sur la terre de Larida

L’un perde et l’autre gagne

Las, mon ami

Nous y avons beaucoup perdu:

Nous avons perdu notre Dame

Las, mon ami!

Mais o? L’irons-nous cherher?[4]

Мсьє Жак нас угледів і запросив до столу. Далі все пригадується мені у дещо затуманеному вигляді. Здається, комусь за столом стало недобре, не інакше як серцевий напад. Сивовусого винороба поклали на стіл, хтось поїв його водою, хтось спиртом натирав скроні. Загалом же стало зрозуміло, що терміново треба лікаря. Однак потерпілий, прийшовши до тями, почав відчайдушно вимагати якогось Белібаста, і навколишні дещо розгубилися.

- Бланш! — покликав мсьє Жак свою дочку, — знаєш де живе Белібаст?

Вона кивнула?

- А де Ніколя?

Бланш вказала підборіддям на найбільший натовп, де репетували найголосніше. Цей варіант, схоже, відпадав. Тоді з проханням супроводжувати дівчину мсьє Жак звернувся до мене. Я обернувся в пошуках Генка — дубль пусто. Що ж, зрештою, обов’язок і почесний і приємний. Бланш (що означає, приблизно, Білявка і зовсім не відповідає її смаглявій суті) була дуже цікавим товаришем, я лише сподівався — і намарне — не втрапити через це в якусь халепу. Біля Notre Dame de Marseilla нас перепинили троє молодиків напідпитку. Один з них почав щось говорити, звертаючись почергово то до мене, то до Бланш, та я (ганьба, ганьба!) не був, як то кажуть, dispos`e,[5] якось на те відповісти. Справа в тім, що на півдні говорять трохи зашвидко, трохи більш емоційно і трохи не в тих виразах, ніж, скажімо, aux Champs-Elys'ees. А тут ще й ситуація склалась така, що моє найувічливіше «Pouvez vous repeter, s’il vous plait, monsieur?[6]», як рекомендують чинити у подібних випадках розмовники, прозвучало б витонченим хамством. Та після того, як п’яний почварик пхнув мене в груди, мені не лишилося нічого іншого, як перейти на мову знаків і висловити категоричний протест. Така моя поведінка їх не те щоб сильно обурила, а якось наче здивувала, і тоді я, знов таки, знаками повідомив Бланш, що настав час для оперативного відступу з метою дезорієнтації супротивника.

До оселі Армана Белібаста ми дісталися досить швидко. Вислухавши Бланш, цей вбраний в чорне аскет прихопив з собою, схоже, біблію, і вирушив з нами.

Коли ми повернулися, коло хворого чаклував справжній лікар, та, побачивши нас з Белібастом, він піднявся і, сумно усміхнувшись, відступив. Белібаст нахилився до старого, помацав пульс. А потім зробив досить дивну річ: поклав пацієнту біблію на чоло, а руки — на його груди і почав говорити щось латиною, час від часу повторюючи «Parcite Nobis», що, як я здогадуюсь, означає «вибач нас».

Adoremus, Patrem, et Filium et Spirirtum Sanctam.

Старий помер. А наступного дня ми з Генком поїхали з Ліму. Та мені потрібно було ще досить багато часу, щоб зрозуміти, що це все означало.

По-перше, «Larida» — це замок du Carcasses, a «notre Dame» — так називають і до сьогодні церкву катарів. А по-друге, те, чому ми були свідками, схоже, було церемонією Consolamentum, що за традицією катарів було і хрещенням, і відпущенням гріхів та символізувало перехід від статусу Croyant (віруючий) до стану Parfait (довершений, тобто, пастор). Та, може, я і помиляюся, і Белібаст — це просто випадкове прізвище, а не ім’я нащадка останнього Parfait Лангедока. І може, то було ніяке не consolamentum, а звичайне собі відпущення гріхів, трохи трансформоване під впливом місцевих традицій. Якби тільки я зметикував раніше! Може, я зустрів останніх єретиків Європи, які ще вірили у маніхейський дуалізм і дотримувалися доктрини катарів, а може… Хтозна, що це означає. У мене завжди були проблеми з семіотикою.


Отак і зараз, я не розумів, що означала поведінка жінки, яку я любив. Ми допили портвейн, викурили той мій «вибір досвіду», і, як я і сподівався, того вечора вона залишилася зі мною. Однак, поводилася вона нервово, а потім, гадаючи, що я сплю, довго лежала, притиснувши до себе подушку і дивилася в стелю.

Це був наш останній вечір.

Вона мені нічого не сказала. Та й добре. Між словами і відчуттями народжуються знаки, які я мусив би зрозуміти. Я був сліпим, бо просто не хотів їх бачити. Вона повернулася до того, про кого, тепер я розумію, думала навіть в найкращі наші часи.

Sur la terre de Larida

L’un perde et l’autre gagne…

Якось, десь місяці за два по тому я брів парком, розгрібаючи ногами осінній гербарій. Не можу сказати, що вже зовсім позбувся тонкого шарму наслідків болючої втрати, та був, хотілося сподіватися, на шляху до видужання. На лаві під великим каштаном сиділа дівчина, у стані легкої медитації прикіпівши поглядом до прозорого склепіння з оголених гілок. (Сезон?) Вона була трохи молодшою за ту, що пішла, її невпевнено-руде волосся хвилями падало на плечі, а в очах, коли вона на якусь хвильку глянула на мене, нехай навіть крізь туман стримуваних сліз, спалахнула іскорка вродженого кокетства. За цей вогник, таких, як вона, часом означують не надто доброзичливо.

Цікаво, чи зміг я хоч зараз правильно прочитати запропоновані мені знаки?

- Я перепрошую, ви мене мабуть не знаєте, та у нас з вами є дещо спільне. Це…

Consolamentum?




Маніакально-депресивна культура | Цурпалки | Епізод І