home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



… ХХVІ…

Коли ми опинилися надворі, я дала Бішопові відхекатися і прийти до тями, а потім влаштувла строгий допит. Мовляв, як на нас вийшло ДУПІ, і чого вони хотіли дізнатися. Та тут я зрозуміла, що мені зовсім не треба його відповіді. Варто було мені сформулювати питання, як відповідь сама з’являлася на невербальному рівні. Стриматись він просто не міг. Енурез якийсь ментальний, словом. Я (тобто він) приголомшено зупинилась, бо те, що я дізналась, було для мене абсолютною новиною.

Бішоп був офіцером ЗБОНЧу.

— Падлюка, простогнала я, — як же так?

В його уяві з’явився образ короля Артура в лахмітті.

— Я не міг нічого сказати. Це провалило б завдання.

— Яке завдання?

Мужчина, який підглядає в замковий отвір жіночої роздягальні.

— Розвідка сил супротивника. Ми певний час підозрювали пана Поманця. Але, правда, на тебе я вийшов цілком випадково, ну, поза планом.

Цеглина, яка падає на голову хорошій людині.

— А Медді? Теж приємна несподіванка?

Десятиугрикова купюра лежить на тротуарі. От скотина!

— А потім нащо ув’язалися?

Селекціонер у халаті, який в особливо жорстокій формі схрещує коня з віслюком.

— Подивитись, що вийде. Та потім, правда, вибач, я зрозумів, що ситуацію можна використати.

Перехожий чистить кишені п’яного, що лежить під парканом.

— Як же це?

— Спостерігаючи, як ти входиш до кола спілкування Люцифера, я міг би дізнатись про структуру організації, специфіку діяльності. Ну, сама розумієш.

Хлопчик потрошить ляльку “Ванька-Встанька”.

— І багато дізнались?

— Та так, дещицю. Варто було мені намацати найцікавіше, як мене застукали.

Голий чоловік, який ховається в шафі.

— Але те, що я взнав — це просто архіважливо. Знаєш, хто керує ДУПІ?

Мама умовляє синочка їсти кашку, а то “його чорти заберуть”.

— Та вже тепер знаю. І що ж робити?

— Треба порадитись з начальством.

Бліда жінка зі шкіркою банана в руці стукає в двері з табличкою “терапевт”.

— Ні, від вас, пане Бішоп, я такого не чекала. Це ж треба, занурився в природну середовище існування рідкісного виду. В ареал. Це ж не життя, а ланцюг обломів.

Він не відповів, та мені багато що стало зрозуміло. Я відчула, що змогла би вибачити його шпійонську діяльність — через особисту заангажованість і упередженість. Себто, через те, що крізь нерівномірні накопичення його ставлень прокочувалася тепла хвиля прихильності до мене, хорошої і неповторної. Виявляється, його мучила дилема, як вчинити зі мною і Гаелом, і тоді, коли підступний інкуб повів мене на шабаш, пан Бішоп слідкував за нами, щоб а)дізнатись, де знаходиться резиденція Люка і б)щоб вирвати мене з брудних лап чудовиська. Ні те, ні інше, до слова, йому не вдалося. Гаел вмів замітати сліди, а я — теж мала інші плани.

— Теодоре, ви знаєте, — підсумувала я, — у вас в голові такий бардак! Тут цікавіше порпатися, ніж у брудній білизні!

— Ні, ну треба ж. Ти — в моєму тілі. Жахливе і огидне відчуття, признатись.

— Ну що ж, — я зловісно засміялась, — моя черга.

Він вражено зупинився, на його обличчі почали конвульсивно скорочуватися м’язи, відповідальні за істеричний регіт. У його думках, як п’яні коні, понеслися табуни прекрасних і похабних картинок у стилі ХХХ.

— Та, годі вже, — обурилася я, — ваші походеньки, то явище природнє. А мені ж кортить звідси якомога швидше вибратися. Не вік же коротати у компанії ваших недорозвинених рефлексів, які чомусь називаються думками.

— Підтримую. Мої рефлекси, до речі, то приватна територія.

— Ага, інтелектуальна власність. Відтворення у будь-якій формі карається законом. А вам тоді взагалі мовчати доведеться, — зло завершила я і заховалася у якийсь темний куток його свідомості.

Та і там мені спокою не знайшлося — в тому місці якраз передавали хіт-парад Бішопових репресованих бажань. Типу, зробити масаж ступні дружині шефа, мати багато грошей, красиву сідницю і кількох своїх знайомих. Словом, особливою оригінальністю він не відрізнявся.

Тим часом Бішоп вів нас обох якимось незрозумілим маршрутом, обминаючи густонаселені райони міста, все якимись парками, підворіттями, немов маніяк у розквіті кар’єри. Скоро я з-за рогу будівлі Міністерства Фінансів вигулькнули жовті стіни міської божевільні. Біля входу тусувалися дебелі дядьки у халатах. Вони курили і недоброзичливо поглядали на перехожих.

— Що, Теодоре, справи настільки кепські?

— Спокійно. Тут знаходиться таємна штаб-квартира ЗБОНЧу. Але уявити, що я сам веду сюди демона…

— Особливо агресивного суккуба. Он оті санітари так мужньо виглядають, можна я до них трохи позалицяюся?

— Ой, лишенько! Ну, дістала. Тихо.

Санітари спинили нас коло дверей.

— Я до зозулі, — пояснив Бішоп.

— Ага, — зрозуміли хлопці, — щасливого польоту.

Бішоп гордо продефілював до входу.

Всередині божевільня виглядала дуже пристойно — міцні двері, м’які килими приємних кольорів, охорона всюди. Біля чоловічої вбиральні скупчилися поважні дядьки в костюмах.

— Привіт, Бішопе! — гукнув хтось із них.

— Привіт-привіт, — Теодор підійшов ближче, приймаючи запропоновану цигарку,

— Що новенького? Як твоя параноя?

— Та потихеньку. Не знаю, куди діти сім мільйонів, які я заначив, працюючи сватом Міністра. А вони стежать, всюди — преса, Інтерпол, Міністр. Тільки тут відпочити вдається.

— Віллу купи в Коаліціфорнії, — порадив Бішоп.

— Та ні, — до нас приєднався ще якийсь чоловік, — там і так наших до чорта. Місця немає.

— А, клаустрофобія теж не подарунок?

— Та у мене ж іще ускладнення. Ксенофобія, знаєш.

— Дістають, перспективні закордонні інвестори?

— На кожному кроці. Це жахливо. Та ось Вітьку взагалі не пощастило — у нього шизофренія. Вважає себе Доу Джонсоном. І тепер постійно з ліжка падає. Доводиться прив’язувати.

— А як там Гліб Холодний?

— Та зовсім сказився. Бігає по коридорах, в усіх автографи питає. А як йому заспокійливе вводять, кричить, щоб відпустили, бо ще трошки до мільйона не вистачає.

— Який колекціонер, треба ж!

Бішоп докурив і розпрощався. Ми піднялися сходами на третій поверх і там опинилися біля розкішних дверей з табличкою “Главлікар Зозуля”. Постукали, і звідти долинула дивовижна відповідь: “Обережно! І-ііг-гуп! Все, можете входити”.

Всередині була симпатична вітальня у стилі пост-психоаналізму. Дивні звуки пояснилися тут же — на дверях з внутрішньої сторони висів портрет хитрого дідугана, в якому стирчало штук з п’ять перочинних ножичків. “Скіннер”, — здогадалася я. У вітальні сидів молодик у халаті, схожий на Керубіно.

— Ви до кого?

— До Зозулі.

— Так Зозуля в запої.

— А генерал?

— І генерал в запої.

— Боже, а Ап-Перкот?

Знайомий голос почувся звідкись з-за акваріуму з заспокійливими рибками.

— Що ти хочеш, гррм? І я в з-запої.

— Шеф, у мене проблема.

— Так у вс-сіх проблеми.

— У мене демон. Поселився.

— А-а, гррх, ну, пропус-стіть інваліда.

… ХХVІІ…

Була довга бесіда, в ході якої наш знайомий, пан Ійоган намагався з’ясувати, як пан Бішоп докотився до життя такого. Я розказала про свої пригоди в Пургаторії, при чому всю вину спихнула на Люцифера. Ми ж з організованої нечистою силою боремося! З’ясуалася цікава річ: Медді, виявляється, теж договір підписала — вона працює у ЗБОНЧі консультантом. Я вже навіть і не здивувалась. Вирішили її також викликали. Медді примчалась, як годиться, з коментарем “жахливо виглядаєш, сестричко”. Тоді принесли каву з пончиками, і військова рада розпочала засідання. На порядку денному стояли наступні питання:

— Визволення Бішопа від сумнівної якості начинки.

— З’ясування способу, яким на нас вийшло ДУПІ, підконтрольне Люку.

— Прогноз намірів Люцифера, знешкодження останнього і по можливості його доброчинної організації.

Ми обмірковували проблеми, перераховували наявні ресурси і повільно наближалися до висновку, який стояв першим пунктом у переліку правил служби спасіння на воді. Коли настала моя черга скаржитись на долю, я змушувала нещасного Бішопа сумно зітхати, кліпати очима і запопадливо витріщатись на начальство. Ап-Перкота пройняло.

— Бішопе, припиніть с-стріляти очима! Ще не вис-стачало, гррм, щоб до мене влас-сні підлеглі загравали!

— А може я хочу, щоб ви мені зарплату підняли, — сумно проказав пан Теодор.

— За підтримання консультанта у бойовій формі, — додала я.

Ап-Перкот мав чудову можливість спостерігати боротьбу двох начал на Бішоповому обличчі.

— Пане Ійоган, — простогнав він, — я більше не можу! Мені терміново потрібен екзорцизм. Корисність вашого працівника швидко падає до курйозної. А крім того, — додав він сором’язливо, — є деякі фізіологічні процеси, якими зовсім не хочеться ділитися зі сторонніми.

Полковник зареготав.

— Теодоре, гр-кх-кх, час позбавитися зайвої сором’язливості, відкрити себе с-світові! Тим паче, що єдиний вихід, який я можу вам запропонувати за вашої теперішньої позиції, я відчуваю, вз-загалі викличе у вас легку паніку.

— Ну, і який же? — насторожено поцікавилася я.

— Та дуже прос-стий. Аделін не вистачає енергії, щоб самостійно звільнитися, — це перший засновок. Другий: вона — суккуб, і єдиний для неї спосіб отримання енергії — донорно-рецепторний перехід. Прошу робити вис-сновки, гррм.

Ми обоє, не дурні, зметикували, про що йдеться, підхопилися на ноги, обурено видали зойк, щось усереднене між “смерть сатрапам!” і “ніколи, краще вмерти!”.

— Сподіваюсь, Теодоре, — холодно проказала Медді, — ти не доручиш мені владнання твоєї маленької проблеми.

Пан Бішоп весь обмяк і впав у крісло. В такі моменти я могла робити з його тілом що завгодно, тож вирішила проекспериментувати. За звичкою поклала ногу на ногу, та відразу ж відчула щось не те і швидко повернула все у вихідне положення. Якось, виявилося, це було незручно, чи то панові Теодору штани тисли, не знаю. Отакі курйози природи. Бідний Бішоп.

За цей час пан Теодор трохи отямився.

— Ну, і що ви пропонуєте?

— Як, що? Ідете в якийсь бар, чи там, гм-гм, на танці — не знаю, як ви там, молоді, вправляєтесь — і підчіпляєте якусь панянку. Мені далі пояс-снювати, чи самі зорієнтуєтеся?

— Природа допоможе, — похмуро відповів Бішоп.

— Ну, і щоб полегшити вам процес, ЗБОНЧ оплачує витрати. Напийтеся, погуляйте. Відпочиньте, словом.

— Гм.

— А мені що робити, панове ЗБОНЧенці? — поцікавилася я.

— А нічого. Розс-слабитися і отримувати задоволення.

— Кх-гм.

Запала мовчанка. В нас не було вибору.

Скоро ми з Бішопом гарно вбралися, запаслися превентивними засобами і вирушили на нічне полювання. Перший бар, в який ми потрапили виявився студентською забігайлівкою, де грала модна музика гурту “Вбивство у курнику” і низько плив сизий солоденький сморід. Я порадила Бішопові забиратись звідти, оскільки, впізнавши кількох своїх знайомих, я зробила висновок, що ці — тільки “за любов” чи “за заміж”. Ну, що хочете, елітарний навчальний заклад.

Далі, напевне, мені на зло, ми пішли в улюблену Бішопову киряльню. Дуже приємне місце, затишне, мужиків перегарних багато, правда із жінок — тільки симпатична офіціантка з об’ємним бюстом. Бішоп з переляку поліз у грубу атаку, за що і отримав кружкою по макітрі. “Оце так пиво”, — зауважив він і, приголомшений, вийшов геть.

Мені довелося взяти справу в свої руки. Ми спустилися в якийсь приємний підвальний барчик і хижо роззирнулися у пошуках одиноких і незаангажованих. Однак — фатальний прорахунок — всі сиділи парочками. Тільки-но ми збиралися йти шукати щастя десь-інде, як до бару ввійшла дівчина, симпатична, гарно вбрана — і сама. Вона замовила солодкого вина і сіла за столиком у куточку. Бішоп азартно потер долоні.

— Стоп! — заволала я. — До цієї не чіпляйтеся!

— Чого? Вона ж сама.

— Правильно. Але тому, в що неї проблеми. Вона, це ж очевидно, тільки-но розійшлася з хлопцем і тепер заливає образу.

— Ну так це ж чудова нагода.

— Звісно. І ЗБОНЧеві економія. Але якщо, при належному поводженні вона з вами і піде, то, знайте, я вам тоді обов’язково все зіпсую, буду підначувати і насміхатися.

Я згадала, як сама хлебтала пиво під каштаном.

— А ти можеш.

Довелося і звідти піти. Ми обійшли ще кілька питних закладів, аж поки Бішопові не набридло, і він сів промочити горло.

— Обережно! — попередила я, — не напивайтеся в дупель. Надмірне вживання алкоголю призводить до статевої слабкості.

— Не твоя справа, — пробубнів Бішоп і мстиво додав, — Офіціант! Ще одне подвійне віскі.

— Повторіть! — раптом почувся поряд жіночий голос.

До нас, виявляється, підсіла жіночка. Ну, багато я бачила, але такого… Дуже штучна блондинка дуже середнього віку із зачіскою “ранок у джунглях” і макіяжем у стилі “те, що мене не вб’є, те зробить мене сильніше”; хижо клацаючи довгими нігтями по столу, вона перемістилася ближче.

— Щось намагаєтесь забути, хлопче?

— Угу. Свого останнього коханця, який покинув мене в день свого десятиліття. Він не розділяв мого захоплення маленькими домашніми собачками.

Жіночка відсахнулася.

— Браво, Теодоре! Значить, вас не збуджують агресивні жінки?

— Ну, стільки ж я все одно не вип’ю, — резонно зауважив пан Бішоп, — яка до біса економія!

Розчаровані життям, на крилах цинізму, ми залишили невдало обране місце полювання. Бішоп сумно подзвонів золотими угриками в кишені і роззирнувся.

— Так, куди тепер? — Бішопа трохи хитало, — Чорт. Мені незнайомий цей район…

— Вас провести?

Я перелякалася, думаючи, що то знову та фатальна жінка. Коли ні. Платинова блондинка під каре, гарненька, зріст 182, 91-61-91, ноги довгі, як життя без пива, на них шорти і чоботи-ботфорди на шпильках. Посмішка у фінансових тонах.

— І скільки то буде коштувати?

— Сто дулярів година.

— Ого. Путана з білих комірців, — зауважила я, — та нехай, фірма платить.

— Домовились. Тільки по курсу, угриками.

Леді повела нас в мотель. Галантний Бішоп, дарма, що п’яненький, відчинив двері і пропустив її вперед. Однак, вона чомусь забарилася, і так вийшло, що ми зіштовхнулися у дверях. Добряче так. І Бішопові стало того часу, щоб відчути засаду, вмить протверезіти і вискочити геть із зойками.

— Віва ла діва, віва віктор’я!

— Що сталося?

— Так то ж… то ж мужик, перебраний. Гарненька жінка, нічого не скажеш! Ні, ну подумати таке, у Вічному Місті вже нормальних жінок немає. Прокляття якесь!

Знесилений пережитим, блідий, обурений до глибини, ну чого там у них є глибокого, бурмочучи нечленоподільні та нецензурні слова, Бішоп нісся вулицями, як вісник-дайджест Страшного Суду. Не дивина, що скоро він наштовхнувся на когось з вечірніх перехожих. Тепер мати посипалися дуетом.

— Ти куди преш, вилупку?!

— А що? Що я змушений робити, якщо настав кінець світу? Якщо, ти, як нормальний член суспільства, здоровий чоловік з нормальними інстинктами, знімаєш повію, а то виявляється педа…, ой, педа…, а, кінь педальний!

— Кінь?

— Гірше! Мужик!

Жіночка, з якою у нас вийшла колізія, сумно усміхнулась.

— А якщо ти, як нормальна жінка, одружуєшся, розраховуючи на здорового чоловіка з нормальними інстинктами, а отримуєш збоченця? Тож не те що член суспільства, то член — суспільству!

Вони приголомшено глянули один на одного, і, здається зрозуміли, це — доля.

Квартира у пані Хелени була простора і світла, особливий затишок створювали різні повчальні написи на стінах (як от, “non sequitur” у вбиральні, “quod erat demonstrandum” над ліжком) і дев’ятнадцять томів “Енциклопедії незвичайних сексуальних практик” на полиці.

Коли ми з Бішопом приймали душ (там теж був загадковий напис “Post proelium, praemium”), між нами відбулася цікава бесіда стосовно розподілу обов’язків. Бішоп визвався взяти все в свої руки, а мене ласкаво попросили по змозі “заткнути пельку і заплющити баньки”, словом, сидіти в темному куточку і тихенько дихати. Я намагалась протестувати, мовляв, коли і де іще мені випаде переглянути таку науково-популярну програму, та він геть рознервувався, захляпав усе водою, назвав мене агресивною вуаяристкою, поскаржився, що не звик працювати на публіку, і взагалі, це мені не груповий забіг, не масовка і не вавілонське збіговисько. Я мусила його заспокоїти, інакше бідака взагалі б зійшов з дистанції.

Я ж все одно знатиму, що відбувається. Я, нарешті, відчувала себе справжньою збоченкою. Ех, натуралам не зрозуміти! Такий був цікавий практичний семінар під назвою “З іншої сторони рампи”! Зізнаймося, нам, коли ми беремо участь у процесі інтенсивної любові, поведінка чоловіка здається трохи кумедною (хоча про це якось не думаєш, так, констатуєш хіба, і відразу ж переходиш до реєстрації явищ більш цікавих). Тепер для мене все складалося у цілком логічну картину, як логічним здається відпирання білизни на пральній дошці, збивання коктейлю чи чистка зубів. До того ж, корисна дія зводиться не тільки до блукання навпомацки, оскільки існує чіткий вектор дії, який дозволяє, так би мовити, розрахувати момент сили. А крім того, я мала час відчути радість за Бішопову хорошу фізпідготовку (ще одна причина із прихильністю ставитися до чоловіків у формі), а то б у мене, скажімо, відразу почав боліти поперек, м’язи ніг і пресу, а дихання звелось би до бронхіального “кхи-кхе” — наша партнерка виявилася досить вимогливим споживачем, а Бішоп нічого, тримався на висоті. Та тут, коли ми вийшли на фінішну пряму, я зафіксувала цікавий ефект: я вже могла вести спостереження не тільки очами Бішопа, а й немов збоку — це свідчило про те, що ми на правильному шляху. Нарешті, з глибоким полегшенням та відчуттям виконаного обов’язку, ми перетнули червону стрічечку з надписом “фініш”. Саме час було впасти в обійми вдячних глядачів та вболівальників, що і було виконано невідкладним і бездоганним чином. І тут мене наче вимкнуло.

Прокинулася я вже зранку, цілком бадьорою, цілком у власному тілі та у обіймах пані Хелени. В такому вигляді нас і застукав її чоловік. Вай-вай, яка необачність! Вона ж казала про існування такого собі благовірного збоченчика!

— Ах, Вальдемаре! Ти ж казав, що повертаєшся у суботу!

— Скільки тобі казати, не довіряй людям! Хотів побачити, якого коханця ти на цей раз приведеш.

Німа сцена: в дверях стояв готовий до рукопашної, з природнім обуренням у очах, пан Вальдемар Поманець (так-так, саме він!), а ми з пані Хеленою з природнім же жахом натягали ковдру на грішне тіло (я — зрозуміло, а вона, цікаво, чому?). Та наступної миті картина повністю змінилася: сімейство Поманців витріщалася на мене з неприроднім захопленням, а я — на них, з неприродньою ж дипломатичною посмішкою. Пан Поманець оговтався першим.

— Е-е, дів-чин-ко, нагадайте мені внести вас до списків на курс “Профанація девіації”.

Потім мене напоїли гарячою кавою і гаряче ж запрошували ще раз відвідати їхнє сімейне кублечко, а пан Бішоп (справжній розвідник навіть post coitum не спить!), який вистрибнув з вікна поманцевої квартири, весь цей час стояв під вікном, не знаючи, чи тікати світ за очі, чи йти мене виручати.


… ХХV… | Зворотня сторона Демонології | … ХХVІІІ…