home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



…ХIІI…

В кількох метрах перед нами запульсувала і загусла темрява. Заклубочився чорний туман, засмерділо паленою сіркою.

Їх було двоє, з величезними незграбними крилами за спиною, гладкими, як коліно, черепами і об'ємними надбрівними дугами, вигляд яких примушував задуматись про сумнівність концепції незворотності еволюції.

— Бра-аток! — гнусаво промимрив один з них, — а закуріть нє будєт?

Бішоп рикнув, здибив шерсть на загривку і клацнув іклами.

— Не курю. Мінздрав попереджує.

У нього явно руки свербіли, але бідолага чесно тримався у межах пристойності.

Смердючі уособлення гротеску підійшли ближче, судомно посміхаючись і намацуючи якусь гіпотетичну зброю. Той самий, що першим вийшов на контакт, звернувся безпосередньо до мене.

— Ну, фіфа, сєводнє субота. Ти чє, Боса нєрвіровуєш?

— Мм… е-е, — я гарячково обдумувала стратегію виходу з кризи. Може симулювати приступ безумства і з диким реготом повіситися дебілу на шию, піддих йому правим коліном і руки в ноги? А може…

— Не ферштейн, — заперечила я, — Бухштабірен зі, бітте.

Дебілів пройняло, аж сльози на очі нагорнулись. Вони відступили і почали радитись. Пан Бішоп підняв брову і закліпав очима.

— Ти це, все в порядку?

— Щоранку роблю я зарядку, здорова, свіжа і в порядку.

Видно, турбуючись про мою психічну рівновагу, Бішоп, вдався до рішучих дій. Він тричі перехрестив кримінальних елементів, витягнув вперед долоню і страшним утробним голосом забубнів:

… Pater noster, qui est in caelis, sanctificetur est nomen Tuum, adveniat regnum Tuum…

Ну, ось, іще одна жертва жахливого заразного розумового розладу. Мої дебіли стурбовано перезирнулися.

— Я виганяю тебе, нечистий дух, істинне втілення ворога нашого, — продовжував пан Бішоп, зриваючись з баритону на недолугий тенор і далі, в піднебесну височінь.

… сам Господь наказує тобі, святий хрест наказує тобі, кров святих мучеників наказує тобі, Гронгад другого ієрархічного ступеню і третього базару, лику янгольського… — тут Бішоп видихнув пар, — от би святої водички!

— Ну так плюньте, — скептично порадила я.

— Єретичка! — зло кинув він і знову почав хрестити ошелешених дебілів.

— Ну раз такая ізмєна, какіє пра-аблєми? — сказав перший і смикнув другого за крило, — па-ашли, братан Момусь.

Момусь потупцявся на місці і неочікувано тонким голоском кинув образливе:

— Ну дайош, мазіха, связалася с мусором, блін!

М-да, іноді сама собі дивуюсь. Дебіли розвернулися і пірнули у лімб. Зате аромат залишився. Холєра! Треба заборонити так смердіти в громадських місцях!

— Н-ну? — Бішоп блимнув на мене іронічним оком, — Зрозуміла?

— Так, от тепер нарешті мій куций інтелект зумів осягнути всю глибину змісту ваших пророчих слів. А ще я зрозуміла, що ви — мусор, та іще, на мою думку, екзорцист-аматор. Я відчуваю себе у дещо двозначному становищі.

— Неправда! — занервував мій демонолог, — підлий наклеп, жорстока невиправдана образа!

— А звідки ж ви Гронгада знаєте?

— Ну, ображаєш експерта. Хай вже що, а Люкових посіпак-шісток я знаю. От тільки третього чогось не було. Гронгад, Момусь і Махонін.

— Ха-ха. Отже, три символічні шістки — це Люкові посіпаки. Ви, насправді, розширюєте мої горизонти. А що то ви тут за шоу влаштували?

— Як, шоу? Класичне вигнання злих духів. Правда, не дали по-людськи справу завершити, я саме збирався прочитати найбільш ефектний старовинний псалом “Геть Аут Нафік, Смеллі Монстер”. Такий був шанс, та ж якісь демони пішли з тонкою кишкою. Такому пальця покажи, і він вже драпає, як чорт від ладану.

— Ви заговорюєтеся. І я взагалі вже серйозно роздумую над тим, чи не врізати вам по пиці. А може, ще краще… Ходи сюди, любчику, я тебе поцілую!

— … sed libera nos a malo, — простогнав насмерть заляканий Бішоп, піднявши погляд горм, яко Варвара-великомучениця.

— Так я й знала, що вам моя прихильність глибоко до фєні. Та ще не все втрачено. Ну що, вертаємось?

— Нічого не сталося, я правильно зрозумів?

— Абсолютно. А шпики?

— Шпик. Один. І це не ЗБОНЧ.

— Ну це ми і так, методом логічного виключення… А тоді, що? І чим це загрожує?

— Не знаю, хто б іще міг цікавитись… Хіба, ДУПІ…

— Де, перепрошую?

— Державне Управління Превентивної Інквізиції. Страшна організація, та це навряд. Хоча, якщо хтось доніс…

Ми перезирнулися і одночасно дійшли висновку. Бета?!

— Домовимось так: це — робоча гіпотеза, яка за умови своєї екстремальної правдоподібності вимагає превентивних заходів.

— Бішопе, а ви, часом, ніколи не працювали в цій… ДУПІ?

— Де? А-а, та ні, я просто звик чітко формулювати думки, потім ними зручніше користуватись.

— Багаторазового, значить, використання. Точно, в довгостроковому періоді це виправдовує затрати. Значить так, я сьогодні йду на розвідку.

— Це ще куди?

— По бабах, пане Бішоп.

— Назад, значить, на вихідні позиції?

— Ні, це ви туди йдете. Зорієнтуєтеся за світлом червоних ліхтарів. Бонавентура!

Бішоп розвернувся і, з болем ображеного авторитету в очах, поцікавився:

— Це ти до цього, недолугого представника місцевої влади? Як вони там, загнивають у болоті корумпованої бюрократії?

— Чого ж, процвітають. То їх рідна стихія.

Пан Теодор зробив останню спробу:

— А він і справді…того?

— Кого? Не цікавилася, як він проводить вільний час. Та правда, інкуб. Задоволені?

Він не відповів, та я бачила, навряд чи. На його милому обличчі проступили риси Азазелло, демона сумніву. Лише пізніше я зрозуміла, що він мав усі підстави як побажати мені щасливої дороги і успіхів у особистому житті, так і намагатись утримати мене від цього необачного кроку. Ну так я ж цього не знала! Порада всім чоловікам всього світу: не треба вважати жінок за телепаток тільки тому, що вони розуміють хто ви, з чим ви і чого вам треба. Просто, більшу частину часу ваші бажання доволі нехитрі і однозначні.

— Будь обачна, добре? — нарешті спромігся він.

— І ви, бережіть себе. Не перевантажуйтесь, дотримуйтесь режиму праці, харчування і відпочинку. Працюйте над позитивним баченням світу.

Він зітхнув і хитнув головою, мовляв, дурепа була, дурепою і залишилася. Ну, зізнаюся, є щось від того.

…ХIV…

Ми домовилися зустрітись там же, біля Пам’ятника. Так би мовити, тур по історичних місцях. Я почала з якоюсь несвідомою прихильністю ставитися до Героя, можливо через спільні проблеми з головою, не знаю.

Ми знову з’явилися на площі одночасно — якась підозріла синхронність. На цей раз, для різноманітності, мені просто відібрало дар мовлення, і я тільки чемно посміхалася і виражала свої нечисленні думки універсальною мовою жестів. І тільки коли мені було поставлено питання руба і я відчула, що зараз тільки розведу руками і поплескаю себе по щоках, довелося схаменутися і отямитися.

— Так, я дивно поводжуся. Так, мене щось турбує. Ну, давай, тоді вгадуй і далі — що саме?

Гаел задумався, симулюючи тяжкий розумовий процес.

— Емм… Наближення комети Гея-в-Поппа? Ні? Бордель не виконує бізнес-план на півріччя? Виконує? Ну тоді… А це підозріло, доречі, що виконує, треба перевірити, як це так… Е-е, стоп, без рукоприкладства! Ну, не знаю. Зізнавайся вже, де партизани поховалися!

— Ага, зараз все розкажу, представлю мат-докази і навіть від алібі відмовлюсь, лишень би тобі зробити приємне. Ну, словом, хвилює мене ця історія з Люком. Чого їм від мене треба, питається?

Гаел зупинився, обережно притримуючи щелепу і витріщився на мене, як на останнє чудо природи і техніки.

— Ти не знаєш?! Взагалі не знаєш? Нічого?

Я гордо хитнула головою. Гаел почухав праве вухо.

— Ну то, значить, я маю тобі розповісти, так? Н-да, довга вийде історія.

Він спритно вхопив мене за лікоть і пришвидшив ходу.

— Це ми куди?

— Не знаю. Ну не хочеш же ти тут, посеред вулиці…

— Я хочу завжди, незалежно від місця подій. Тільки різних речей.

— О! Вітаю! Ти тільки-но сама сформулювала основний життєвий принцип людства. Нам перш за все треба мати на увазі цей постулат, коли ми беремося до роботи.

— Ну а до чого тут Люк?

— Зараз поясню.

Ми зупинилися на набережній, коло кам’яних перил, які надійно відділяли нас від примарних хвиль невеличкої річки. Вона звалася Никавка і десь там впадала до величного Дресу, щоб разом з ним долати шлях до Негостинного Моря. Гаел поклав руки на перила і десь помандрував поглядом за водою, поки я прискіпливо розглядала його профіль. Тільки-но я збиралася підвести підсумки спостереження, він різко обернувся, демонструючи не менш цікавий, як об’єкт дослідження, анфас.

— Скажи, чого ти зараз хочеш, більш за все?

— Мм… ги-ги, — красномовно відповіла я.

— Таке, чого ти не можеш собі дозволити?

— Коло звужується, так? Ну, якщо навіть таке і є, то на кой лях про це говорити? Не можу, значить, не отримаю.

— Так от. Є така штука, як ЗЗБ — Задоволення Заборонених Бажань. Звичайно, існують такі суспільні норми чи моральні принципи, через які (так прийнято вважати) людина не може переступити. Вона усвідомлює, що її бажання чи спосіб його задоволення неправильний, інколи навіть злочинний, але від того бажання не зникає. Накопичується величезний запас енергії, призначеної для задоволення бажань, яку би та й на добрі справи — будувати світле майбутнє чи там інфраструктуру, так ні! Безтолкові смертні дуже ефективно використовують її з метою себе ж і помордувати. Деякі, правда, досягають успіху у мистецтві, та то інша розмова. Наше ж завдання перед вітчизною якраз у тому і полягає, щоб допомогти людині вчинити ГРІХ — Гарантоване Розкріпачення Інгібованих Характеристик, тобто отримати ЗЗБ. Тоді відкриваються шлюзи і — тільки тримай, що називається, торбу і лови ту психосоматичну енергію, яка так охайно була запроторена в темний кут свідомості, таке собі підземелля для тортур. Ми отримуємо тоді можливість робити таке, що смертним і не снилося, напевне, ти вже помітила. Ну а з якими ЗБ доводиться працювати інкубам і суккубам, теж, на мою думку, очевидно.

Вражена жорстокістю світу, я негайно втопила погляд у холодних водах Никавки, побовтала його там трохи, та потім підняла, мокрий і приголомшений, на симпатичного демона, що стояв поряд. Він продовжував розвивати тезу.

— Звичайно, цим наше поле діяльності не обмежується. Бажань же різних — безліч. Я чув, був серед смертних один аналітик ЗБ, такий собі спеціаліст з жіночої істерії. Але жаль, давно це було, добре би в його власних бажаннях покопирсатись! Н-да. Так от, береш піраміду потреб і обираєш собі те, з чим тобі найзручніше працювати. Що там… бажання влади — дуже сильна штука. Повага, самореалізація, що вже мови про володіння різними там матеріальними цінностями…Ти думаєш, чому я працюю на такій суспільно-відповідальній посаді? Тим більше в мене можливостей вийти на ширший зріз соціуму і його різноманітних бажань. І це завдяки Люку, в нього зараз є широкий доступ до всіляких там державних органів. Він допомагає нам, а ми ділимося своїми здобутками.

— Але навіщо це все? Якщо я правильно зрозуміла, ви збираєте силу, яка потрібна — для чого?

— А-а, ну ми ж не люди. Ми, до речі, а не ви. Цей світ зовсім не є нашою історичною батьківщиною. Ми тут… як би це… діаспора. І колись ми, можливо, зможемо повернутись до того більш досконалого світу, з якого нас було витурено.

— Повернення в Едем? Ти віриш в це? Ну і за що ж нас вигнали, за гарантоване розкріпачення інгібованих характеристик?

— Що ти! Це була банальна боротьба за владу.

— А ти кажеш, більш досконалий світ. Не знаю, я чула зовсім іншу інтерпретацію.

— Це ще від кого?

— Від пана Бішопа, мого викладача з прикладної Демонології. Ув’язався за мною і тепер дошкуляє Мадам Мадлен.

— Викладач з Демонології?!

Гаел раптом зробив якийсь різкий недоладний рух, вхопився за серце і присів. Я думала, йому недобре стало від характеру моїх знайомств, аж ні, він реготав як навіжений, схлипуючи і хапаючи ротом повітря.

— Викла-дач з Де-гха-ха -моно-хо-ло-гхі-хі-ї! Боже!

— А що, власне, за причина такої бурної і невгамовної радості?

— А ти уяви собі хворого на голову убивцю, що подорожує у товаристві Ломброзо!

— Ти, Гаел, сам такий хороший (небезпечний збоченець, якого в чорний для людства день недогледіли санітари з відділу шокової терапії). Ще радій, що я за собою увесь ЗБОНЧ не приволокла, разом з ДУПІ, а могла би!

— Дуже цікаво. А що в тебе спільного зі ЗБОНЧем?

— Нічого, крім того, що вони штабквартиру в нашому борделі влаштували. Розлякають нам всю клієнтуру, а все через те, що Медді надає перевагу гуртовим постачальникам. Що за спосіб ведення бізнесу? А ДУПІ — шпика булькатого під вікна виставили. І якось це все пов’язано з Великим Банкіром.

— А що з ним трапилося? — зацікавився Гаел.

— Вбивство з ним трапилося. В’язи йому скрутили підступною рукою. От ЗБОНЧ і переполошився — гадають, що це хтось… із діаспори.

Обличчя Гаела витягнулося.

— Ні ч-чорта собі! Треба з цим розібратись. Поїду в понеділок до Вічного Міста, нехай мені Люк це логічно пояснить. І тобі рекомендую подалі від цих шпиків. Біс його зна! Ні, нема в світі порядку.

— Горе мені, грішній! — заскиглила я, — де шукати порятунку від цупких тенет нещастя?! Вже холодний доторк жаху я на серці відчуваю, на печінці і на нирках і на виразці у шлунку…

— Патологічна безтурботність, — сміючись, підсумував Гаел, — ну, добре, дитино, знаєш, що ми тепер зробимо?

— Вшити когось, чи що? Для повернення мені душевної рівноваги і віри в майбутнє, га? Десь тут був мій чорний список…

— Е ні, поки не навчишся нормально в’язи скручувати, не візьму я тебе на мокре діло, і не проси.

— Що мені діла до твого мокрого діла? Тримай своє діло в сухому місці і будеш спати спокійно всю ніч.

— Тьху на тебе, пошлячка. Я випити пропоную. Тут таке чудове місце є, з винним погребом. “Мансарда” називається.

— А-а, мрія поета. Де вже мені відмовлятись?

“Мансарда” виявилася миленьким таким ресторанчиком, де дійсно можна було дістати будь-яке вино, вироблене в Яснізорії. На півдні країни справді ростуть чудові виноградники, які в свій час постраждали від гніву Хухра IVго, званого в народі Хухром-Маразматиком, що втратив печінку в боротьбі за тверезість. Після того він, здається, втратив і останні мізки, і за його наказом члени товариства боротьби за здоровий спосіб життя під лозунгом “Алкоголю — ні, народу — витверезники” понищили чимало першосортних виноградників. Після такої ідеологічної обробки те вино, кажуть, набуло різноманітних лікувальних властивостей, ну як, від доторку помазаника божого.

Гаел замовив пляшечку міцного червоного, типу кагор. Зав’язалася невимушена бесіда.

— Поясни, все ж таки, — звернулася я до товариша по пляшці, — чому в нашого геніального хресного батечка такі вульгарні методи запрошувати даму на вечірку?

— Страшні Люкові посіпаки? То ще що, от якби він справжніх емісарів підіслав! Скажімо, Асмодея… Той здатен на все.

— Той, котрий Єву спокусив?

— Ех, героїчний епос… — Гаел мрійливо усміхнувся, — А твої знайомі, то ж Люковий улюблений жарт, заснований на контрастності сприйняття. Тут тобі смердючий Гронгад, а ось — сонцесяйний Люк з парфумами от кутюр.

— Он воно що, — я зосереджено розглядала келих з іскристим нектаром, — може й варто було… А Бішоп таке витворив! Почав матюкатися латиною, від чого, звісно, шестаки полякалися, як прусаки в зоні руйнівної дії домашнього капця і запросилися додому, до тата.

— Це цей твій, демо-но-лог? Екзорцизм влаштував? — Очі Гаела були веселі, як перший день без нежиті, — Ти знаєш, я вже хочу з ним познайомитися. Лисий такий, в окулярах?

— Та ні, — я відчула, як від благодійного впливу солодкого зілля в мені прокидається картярський азарт, — зовсім ні. Він молодий, стрункий, високий. У нього чудові карі очі, а коли він одягає комірець стоєчку…

Гаел обережно поставив свою склянку на стіл і скрипнув зубами.

— Ну, зрозуміло, тоді звичайно, можна терпіти будь-якого придурка.

— Не придурка! — образилася я за заочно завжди зі мною присутнє уособлення невмирущого авторитету, — хоча б тому, що це ставить мене у позицію дурня.

— Логічно.

Пальці Гаела повільно ковзнули вздовж гладенького корпусу пляшки. Я затримала подих, відчуваючи, як тіло наповнюється зрадливою слабкістю. По п’яні (на першій стадії!) так відчуття загострюються, нема спасу! На щастя, я знайшла застосування своїй увазі.

— В тебе каблучка зі справжнім рубіном?

Він простяг мені масивну золоту каблучку для доекзаменації. Камінь, схоже, справжній. На оправі латинкою було вирізьблено: “Університет Герарта, випуск ’61 — ’65”.

— Ти навчався в Амайрані? — вражено запитала я.

— Факультет держ. управління, Університет Герарта, — гордо повідомив він.

Я поміряла каблучку на всі можливі пальці — спадає навіть з великого. Щоби не мучитись всілякими комплексами, я повернула Гаелові його власність. Я ще хотіла запитати — щось важливе, але тут нашу балачку було перервано, і я зовсім втратила линву власної мислі.

— Ей, дами-господа, ви мусіте замовити пісню, — звернулася до нас якась весела жіночка. Одягу на ній було — як на коневі збруї. Символізує лише причетність до людської цивілізації, та мало що ховає навіть від роззброєного ока. Хоча ноги у неї, скажу я…

— А що ви співаєте? — відгукнувся Гаел.

— Естраду, — вона коротко і чітко окреслила репертуар, і відразу до діла, — десять угриків.

— Знаєте щось із міжнародної?

— “Завжди кохатиму тебе”, амайранською.

— Годиться? — це до мене, — Піде, — і поліз у кишеню.

Жіночка, хитаючись, підійшла до музик, що награвали на народних інструментах Яснізорії — гітара, скрипка і банджо — повідомила їм замовлення і звернулася до відвідувачів “Мансарди”:

— Шановні гості! Сьогодні ми вітаємо в нашому ресторані чарівну пару. Молоді люди, вас звати… Ага, отак їх звати. Аплодисменти. Для них я виконаю відому, дещо вже підтоптану, та вічно актуальну пісню “Завжди кохатиму тебе” — але тільки якщо ви танцюватимете. Прошу!

Ну, то вже ситуація така, що довелося танцювати. Правда, то більше виглядало як “не бійся, я тебе не душу, просто ледве тримаюся на ногах” і, відповідно, “спокійно, ситуація під контролем, я тебе тримаю”.

У жіночки був чарівний, низький і сильний голос; навколо напівтемрява, мені трохи паморочилося в голові. М’яке волосся Гаела приємно лоскотало мені щоку, по місцях контакту прокочувалися легкі електричні розряди. Я зітхнула, щасливо, з відчуттям якогось майбутнього смутку.

… Завжди кохатиму тебе, завжди, завжди, завжди… Яка нісенітниця!


…ХIІ… | Зворотня сторона Демонології | cледующая глава