Book: Симон Петлюра



Симон Петлюра

Віктор Савченко

СИМОН ПЕТЛЮРА

Вступ


Його тлін знайшов спокій на Монпарнасі — найменшому кладовищі Парижа. У кварталі поряд з його могилою бурхляла паризька богема якраз у ті часи, коли він відійшов у інший світ. Саме у кафе, які нині стали культовими: «Ротонда», «Дом», «Куполь», — записними гостями були Пікассо, Далі і Бретон. Іронія долі, але до більшовицького перевороту Ленін і Троцький, його смертельні вороги, регулярно зустрічались саме у кафе «Дом».

Петлюра, хоч і журналіст, життя своє не описував. Ніби намагався розтанути у революції, стати її безтілесним духом, символом, людиною «без особистого життя». У той час, коли батько Махно видавав у Парижі томи спогадів, від Петлюри не лишилося й рядка. І складно писати про людину, яка своє життя перетворила на таємницю і боротьбу.

З 1918-го вороги України демонізують Петлюру: зрадник, брехун, вбивця і людиноненависник... він став персоніфікацією зловісного поняття «украинский буржуазный националист». Петлюра стає чи не архідемоном радянської історичної традиції і лишається таким майже сімдесят років, посівши почесне місце поряд з «бандитом» батьком Махно, «кривавим генералом» Денікіним, «іудушкой» Троцьким, Бандерою...

Навіть у ветеранів іноді вигулькне знавісніле: «Ух, Петлюра!» Бо ж Петлюра — знеособлене, як у «Білій гвардії»: «Не было этого Симона вовсе на свете... Просто миф, порожденный на Украине в тумане страшного 18-го года».

Для більшості українців поняття «Петлюра» уособило вперту боротьбу за незалежність, патріотизм і національну гідність. І навіть нині Петлюра існує у вимірі сучасності, звучить не тільки луною столітньої давнини. Ставлення до Петлюри багато в чому визначає ставлення українця до своєї державності.

Масовій свідомості неодмінно потрібен герой або злодій, і Петлюра, як наш сучасник, як продукт творчості колективної свідомості, нині має як фанатичних прихильників, так і смертельних ворогів. І аби у тому переконатися, достатньо просто проаналізувати антагоністичні позиції. Критикани і апологети зовсім не з 20-х років минулого століття вийшли. Вони живуть поряд з нами і ходять на мітинги, голосують на виборах.

Українське суспільство розділене навіть в еру трагічних випробувань, хоча «водорозділ» у 2014 р. суттєво змінився. Лишились «малороси», котрим цілковито байдуже те, в якій країні вони та їх діти живуть (таких відсотків двадцять нині), нікуди не пропадали й імперські шовіністи (відсотків десять), котрі експлуатують історичну пам’ять і перетворюють її на зброю масового знищення. Звісно, Петлюра для них — то «исчадье ада Русского мира», і вони всяко пробують малювати з нього страхітливі карикатури.

Розглянемо коротко претензії ворогів Петлюри і аргументи його прихильників.


«Карикатура»:

контрреволюціонер і шпигун;

авантюрист-безпринципник;

кривавий диктатор;

ставленик буржуазії;

бандит і злодій;

націоналіст; антисеміт і погромник;

зрадник і русофоб;

бездарний керманич;

«антихрист», ворог віри православної.


«Ікона»:

революціонер; народний вождь;

демократ; соціаліст;

гуманіст і мораліст;

націонал-патріот;

захисник євреїв;

ворог Імперії, але не росіян;

геніальний вождь;

поборник віри православної.


Не складно помітити антагонізми, та чверть століття тому Петлюра сприймався українцями у негативному ключі. Проте громадська думка динамічно трансформується під тиском нових фактів і процесів всередині суспільства. Революція Гідності, анексія Криму і війна на Сході формують нову українську ідентичність.

Надмір фактів у цій праці нехай не дивує — то виправдана реакція на десятки патетичних брошур, де фактів обмаль. Ця книжка — реакція на «ікону» і «карикатуру», а оперування фактами чудово позбавляє історичну постать пропагандистських ярликів.

Особисте життя Петлюри аскетичне і скромне: він не зносить алкоголь, галасливі застілля і «розваги з балеринами...». Він ніби змалечку відчував себе частиною епохи, яку може змінити.

П’ять останніх років життя стали особистою драмою Петлюри: його піддали остракізму на всіх рівнях і смерть його ворогам здавалася логічною. Його звинувачували білогвардійці і махновці, «ліві» і «праві», демократи, прихильники Скоропадського і Винниченка, буржуазія і, звісно ж, радянська влада.

Та драматичніше за все виглядали навіть не нападки вчорашніх побратимів і однодумців, а масові паради і демонстрації в УРСР, коли Петровський і Косіор збирали овації, однією своєю появою викликаючи ентузіазм.

Петлюра так би і лишився антигероєм, якби не «нова» радянська інтелігенція, яка в 1926 р. ім’я Петлюри хоч і замовчувала, а від спадщини відмовлялася, проте почала втілювати його ідеї в життя.

Саме у 1926 р. колишній працівник «ЧК», який ще за життя встиг стати класиком модерної української літератури, Микола Хвильовий, сформулює гасло: «Геть від Москви!». Він виголосить позицію української інтелігенції, орієнтованої на Захід, а не на Схід. Якраз тоді наркому УРСР Олександру Шумському інкримінуватимуть, що він «погряз в национал-уклонизме».

Недарма Влас Чубар, один з радянських лідерів УРСР того часу, заявляв на Конгресі комуністичної молоді (саме у 1926 р.): «...у нас еще есть люди, что симпатизируют Петлюре, сочувствуют «мелкобуржуазному» режиму, что продолжает свое тайное дело. Они себя называют защитниками национальной Республики, независимой от России, однако по сути независимой от диктатуры пролетариата».

Означені Сталіним як «петлюрівські» течії, «хвиливізм» і «шумскізм» почасти були ідейними спадкоємцями Центральної Ради і Директорії.

Розуміючи ситуацію, Симон Петлюра виступав за тактику проникнення в систему і боротьбу зсередини, тактику «духовної зміни» самосвідомості зрадянщених українців. Сталін, помітивши такі тенденції, наприкінці 20-х років розпочав нову хвилю репресій в Україні, перетворивши 30-ті у трагедію національного масштабу.

Помилки Симона Петлюри? Вони — продукт хиб усього покоління. Вони — відображення стану України того часу. І парадоксально, що головну помилку називають головною заслугою: непереборний ідеалізм та ідеалізація перебігу подій в Україні. З одного боку, це вводило в оману, а з іншого — надавало снаги та ентузіазму.

Петлюра брав за приклад романтику козацької України, утворену Гоголем, Шевченком і багатьма іншими діячами з епохи Миколи I та Олександра II. То був ностальгійний образ «вільної козаччини» і «прекрасного минулого», яке Україна втратила. І в цих мріях про минуле Симон Петлюра не завжди приділяв необхідну увагу геополітиці і соціально-економічному розвиткові.

Стихійність, авантюра, архаїка і шалений імпульс української революції, а заразом — її непідготовленість, були уособлені у Махна і, у дечому, в Петлюрі. «Петлюрівщина» мала присмак патріархальщини, аматорства і завзятого революційного романтизму. І під час буремних подій 1917–1921 рр. далеко не всі українці розуміли, як важливо зайнятися конструктивним державотворенням. Хуторянщина, анархізм степняків та інтернаціоналізація мегаполісів суттєво пригальмували формування нації у той період.




Розділ 1

Полтава. Неприкметний юнак

1879–1901


На прокурорський стіл окружного суду одного дня лягла папка зі справою: «Наблюдения к дознанию о националистической полтавской группе Революционной украинской партии в Полтавской духовной семинарии».

В ній значилися тринадцять семінаристів, які перебували під постійним наглядом ще з початку 1901 р. Прізвища невідомих юнаків з міщанських сімей і родин священиків, звинувачення в антидержавній діяльності і пропаганді української мови...

Лиш на одному з прізвищ прокурор затримав погляд: якесь незвичне — Петлюра: «...Ба, да это будущий висельник... Возможно, кончит этот Петлюра свою жизнь в петле».

Прокурор глянув у справу: Семен Васильович Петлюра, народжений 10 травня 1879 р., православний полтавський міщанин, виключений з духовної семінарії за революційну українофільщину і конфлікт з семінарським ректором.

«Приметы Семена Петлюры: рост 166 см, среднее телосложение, внешность интеллигентная, серьезная, имеет привычку выставлять левую ногу вперед и держать руки перед собой; волосы на голове светло-русые, длинные, прямые, пробор с правой стороны, брови и усы русые, борода редкая, рыжеватая, глаза серые, большие, близорукий; при вечернем освещении читает с помощью очков; череп правильный, круглый, лоб плоский и широкий, нос прямой, лицо продолговатое...».

Цілком неприкметний юнак, і навряд такий здатен спричинити лихо Імперії. До тридцяти років подібні провінціали дозволяють собі крамольні розмови і навіть антимонархічні замітки в газетах, а там диви і сім’я з’явиться, держслужбовцями стануть, лібералами і «любителями галушек и этнографических застольных песен по праздникам».

Прокурор думав іноді, що списки забороненої літератури стають непоганими рекомендаційними листами революційній молоді. Солодкість плоду заборон творить моду і попит. Знову той самий набір зі Степняка, Чернишевського, Маркса, Франка і Шевченка. Студенти начитаються отих закликів до сокири і собі мавпують. Істинно, в Імперії Російській — емоції замість думок, а твори художні обертаються на політичні маніфести. І звісно, всі ці юнаки мріють стати героями. Прокурор собі думав, що писак таких треба відсилати далеко на каторгу, починаючи з Тургенєва. Он Достоєвський після каторги як змінився...

Прокурор підтвердив: нагляд за юнаками продовжити, хоча був певен, що поляки і євреї нині — небезпека більша для Імперії, ніж українська молодь, яка просто випускатиме революційну пару за кухонними теревенями у сонному мороці далекої Полтавщини. Навіть нелегальний рукописний журнал «Рассвет», який називали виданням «малоросійського» спрямування, не викликав тривоги і у спокійному 1901-му виглядав просто молодечою забавкою, типовим підлітковим азартом. Імперія тоді видавалася сильною і непорушною...

Триста років великі смути не ходили землею російською і всі ці століття династія Романових правила незмінно. Мало хто міг повірити, що все це впаде за шістнадцять років.

Південно-Західні губернії Росії: Київська, Полтавська, Чернігівська, Катеринославська, Херсонська, Подільська, Волинська, Харківська і Таврійська на початку минулого століття були зоною спокою, на відміну від польських, фінських, середньоазійських, і кавказьких провінцій. Там вирували національні пристрасті, і не просто так, а зі стріляниною. Український національний рух ще залишався в рамках виключно культурної опозиції. Невеликий прошарок трудової інтелігенції, який зберіг розмовну українську мову, і став осередком спротиву.

Пропозиції тогочасного українського осередку не вирізнялися радикальністю. Висувалися вимоги дозволити українську мову і освіту, публікацію газет і книжок українською, можливість ставити україномовні п’єси... Якими були мрії і абсолют інтелігентського спротиву того часу? Обмежена автономія у складі Імперії, за фінським зразком.

Ще у 90-х роках позаминулого століття українських опозиціонерів налічувалося декілька сотень на дев’ять губерній і для імперського режиму небезпеки вони не становили. Проте на початку XX століття ідея української незалежності як української єдиної нації — єдиного руху обросла популярною фразеологією марксизму і «пішла в народ». До соціальних проблем трудяших додалися національні. Спочатку російські чиновники сприймали спалах українського націоналізму Як акт, що був спровокований Австро-Угорщиною і виплеканий у Львові.

Україна поставала на очах гігантськими зусиллями кількасот молодих інтелігентів, які вважали, що соціальний гніт української нації пов’язаний з національною несправедливістю. Україна будувалася з чистих сердець, історичної пам’яті нації, провінційної невдоволеності і соціальних протестів.

Провінційна Полтава потопала у зелені і сонці, вона не була широким полем можливостей для амбітного молодика. Зреалізувати свій талант тут особливо не було де. Вона була повільна, тиха, ошатна й україномовна. І це беручи до уваги, що для більшості українських губерній українська мова на вулицях великих міст звучала скоріше винятком з правил. Два століття чиновники вели діловодство, а вчителі викладали — російською. Але Полтава зберегла козацький антураж, гоголівський гумор та етнографічні цноти. Полтава — полкове козацьке місто — гриміла славою за Хмельницького і Мазепи. Та на початку XX століття у сільськогосподарському розвитку серйозно поступалася південним і східним губерніям. По суті, полтавське життя завмерло на позначці середини XVIII століття.

На початку XX століття Полтава була містечком ледь на п’ятдесят тисяч чоловік, затишним місцем з підприємствами і торгівлею. Для порівняння, у Києві тоді проживало майже чверть мільйона населення, в Одесі — більше чотирьохсот тисяч, а у Харкові — майже двісті тисяч.

Типовий пейзаж Полтави тоді: одноповерхові будиночки і лише п’ятнадцять відсотків з них — кам’яні. І тільки п’ять відсотків вулиць — вимощені каменем. Полтаву того часу сміливо можна назвати квінтесенцією шевченківського садка вишневого коло хати. Тогочасна промисловість Полтави — зовсім не гігантські металургії, а невеликі фабрики, які виготовляли свічки, цеглу, мило, горілку, фарбу, пиво і тютюн. Хоча при цьому всьому Полтава лишалася губернським центром, і тут діяли гімназії, Кадетський корпус, Інститут благородних дівиць, семінарія і музей.

У центрі міста, на величезній Круглій площі височів монумент Слави російської зброї у Полтавській баталії заввишки в шістнадцять метрів. Його поставили як нагадування і застереження «мазепинцям». Тріумфальна колона виглядала ніби булавка, яка пришпилює козаччину до петербурзької метрополії. Полтава ще пам’ятала анафемованого гетьмана Мазепу і його останній бій біля міських стін. У основі колони, символом євразійської могуті, наїлися вісімнадцять трофейних гармат Карла XII.

На Полтавщині українці становили більш як дев’яносто відсотків населення, і звісно, що побут українського міста проявлявся в усьому: від повсякденних деталей до мови і вбрання. У 60-ті і 90-ті роки позаминулого століття там діяли «Унія» і «Громада», а також «Братство тарасівців» — гуртки націонал-демократичної інтелігенції. Єдиним осередком, де ще були старосвітські поміщики і шляхта, залишалися саме Полтавська і Чернігівська губернії.

На полтавській околиці, за півтора кілометри від славнозвісного поля Полтавської баталії, за сімсот метрів від центральної площі з Тріумфальною колоною, стояла типова сільська хатина полтавського міщанина Василя Павловича Петлюри. Походив він зі справжніх, щирих полтавських міщан, які зберегли у пам’яті роду славне і вільне козацьке коріння. І невдоволення історичною несправедливістю теж зберегли. Воно з’явилося відразу після ліквідації вільного козацтва Катериною II.

Прізвище «Петлюра» не часто зустрінеш серед українців. Його нечисленні носії жили здебільшого в Полтаві і Полтавському повіті. Це прізвище має яскраво виражене запорозьке походження: воно виникло від прізвиськ, якими нагороджували одне одного козаки. Можливо, пращур Петлюри був щасливцем і його одного разу витягли живим з петлі. Очевидно, що пращури Петлюри уникли переводу до кріпосного стану, який проводився за вказівкою Катерини II.

У Полтаві кінця позаминулого століття зареєстровано дві гілки Петлюр! Вони походили від радника («ратмана») міської Думи Трофима Петлюри, знаного і статного міщанина, який жив у Полтаві в середині XIX століття. Серед полтавських носіїв прізвища фіксували титулярних радників, купців і присяжних.

Можливо, Василь Павлович Петлюра був правнуком ратмана Трофима Петлюри. Збудувавши дім по вулиці Загородня, 20, на чотири кімнати, а потім прибудувавши хатинку поряд, Василь Петлюра одружився з корінною полтавчанкою з козацького роду Ольгою Марченко.

Справи звичайного візника Василя Петлюри пішли вгору наприкінці 80-х років позаминулого століття. Він працював сам і найняв на роботу двох молодих візників. За десять років справа Василя Петлюри суттєво розрослася, до підприємства на шість пар коней і шість працівників. Також у власності Василя Петлюри була десятина землі неподалік від Полтави. І хоча серед полтавчан Василь вважався людиною поважною і не бідною, але працював від рання до смеркання і дітей привчав допомагати у господарстві. У Полтаві початку XX століття трамваїв не було і з цього боку візники не відчували тут тиску конкуренції. Однак клан візників у півсотні людей не давав розслабитися і створював конкурентне середовище. Громадський обов’язок також був не байдужий Василеві Петлюрі, і його декілька разів вибирали до Полтавського повіту.



Сім’я Василя Петлюри, як і багато інших сімей тогочасних полтавчан, не здається малою нашим сучасникам. Дружина подарувала йому дванадцять дітей, троє з них померли в ранньому дитинстві, а син Іван — бурсак першого класу семінарії — помер у 1900 р. від туберкульозу. Після цих смертей в сім’ї лишилося три сина-семінариста: Семен, Федір і Олександр, і п’ятеро сестер: Єфросинія, Тетяна, Маріанна, Марина і Феодосія. Доля братів-сестер Симона Петлюри склалась трагічно, як і доля багатьох корінних полтавчан першої половини XX століття.

Старший брат, Федір Петлюра, після закінчення семінарії навчався в Сільськогосподарському інституті, перекваліфікувався на агронома першого ступеня і працював у Кобилецькому повіті на рідній Полтавщині. Федір був не тільки фахівцем своєї справи, а і членом таємної Української революційної партії. У квітні 1907 р. він раптово і загадково помер, можливо, був вбитий. Його знайшли мертвим біля дверей власного будинку, але слідство не проводили, пославшись на смерть «від серця».

Молодший брат, Олександр, 1888 р. народження, закінчив семінарію і також не пов’язав своє життя з служінням релігії. Він вступив до військового училища і служив у чині підпоручика. До кінця 1917-го встиг повоювати на фронтах Першої світової і дослужився до звання капітана. У листопаді 1917-го Олександр Петлюра перейшов під стяг Центральної Ради. Наступні два роки командував батальйоном особистої охорони брата, батальйоном Третьої залізної дивізії петлюрівців. У 1920 р. став підполковником армії УНР. Вже в еміграції, у Польщі, Симон Петлюра особистим указом підвищив брата до рангу полковника петлюрівської армії. Власне, у 1918–1924 рр. Олександр жив і працював «при браті». Однак після від’їзду Симона до Парижа Олександр лишився у Польщі, де у вересні 1939 р. боронив країну від нацистів у лавах армії Польщі, в ранзі командуючого батальйоном. У 1944 р. був змушений рятуватися від арешту «совєтами» і виїхав у Німеччину, а звідти — в Канаду. Помер у 1951 р. у канадському місті Торонто, встигши дати синові Володимиру чудову освіту. Володимирові Олександровичу Петлюрі шістдесят три роки, наразі він викладає фізику і математику в одному з канадських коледжів.

Старші сестри Петлюри померли молодими: Єфросинія — у 1918 р., після монашого постригу, Тетяна — на першому році шлюбу з Павлом Іваненком, власником свічкарні в Полтаві. Марина і Феодосія, які так і лишилися незаміжніми, заарештовані 1937 р. в Полтаві за «демонстрацію петлюрівщини» і розстріляні у підвалах НКВС. Маріанна (Маріямна) Петлюра вийшла заміж за полтавчанина Івана Скрипника і народила сина Степана, який вже у 1919 р., у віці двадцять одного року, служив у петлюрівській армії «при дядьку». Разом із Симоном Петлюрою Степан емігрував у Польщу. Після Другої світової Степан Скрипник став архієпископом української автокефальної церкви Мстиславом, патріархом Київським і всія України. Його рідний брат — Сильвестр Скрипник — був також священиком, але не за кордоном, а у радянській Україні. Сильвестра Скрипника неодноразово заарештовували, а під час масових репресій 1937 р. його було розстріляно разом з його тітками за те, що він створив «контрреволюційну, фашистську, повстанську організацію церковників периферії Полтавської області», яка була пов’язана (!) з «троцькістсько-зінов’ївським антирадянським центром».

У буремному 1937-му розстріляно ще одного сина Маріанни Петлюри та Івана Скрипника — Андрія, чернігівського ветеринара. Молодшого сина Скрипників, Валеріана, заарештовано тоді ж — у 1937-му, а на волю він вийшов тільки 1952 р.

Сини «старого» Петлюри не збиралися продовжувати справу батька, ставши на шлях «володарів дум», коли вибрали інтелігентські професії. Що саме вплинуло на їхній вибір? Очевидно, не тільки релігійність батьків, але і сімейні традиції. Мати Василя Петлюри була ігуменею Топловського монастиря під Феодосією. Дід «молодших» Петлюр, по лінії матері, прийняв постриг після смерті жінки і отримав сан ієромонаха Київського Іонійського скиту. Ще однією причиною могло стати те, що циркуляр, про «кухарських дітей» не поширювався на бурси і семінарії. Саме цей циркуляр зачиняв двері гімназій перед дітьми незаможних міщан, а Василя Петлюру складно було назвати заможним, навіть незважаючи на його статус особистого візника архієрея. Він просто не мав змоги платити за освіту дітей в гімназії або університеті.

Середній син Петлюри — Семен — постійно був «при батькові»: він допомагав по господарству, купав коней і запасав сіно. В тринадцять років вступив до дворічної церковної школи Преображенської церкви. У п’ятнадцять років його віддають в духовне училище по вулиці Колоністській, в чверті години пішки від будинку Петлюри. В бурсі, окрім закону Божого, викладали також інші предмети: історію, арифметику, чистописання, географію, мови: російську, церковнослов’янську, латину, грецьку, а також музику і малювання. У чотирьох класах полтавської семінарії навчались близько двохсот п’ятдесяти бурсаків. В основному, це були діти небагатих полтавських міщан і сільського духівництва. Найбільше до душі Семенові припали історія і музика. Він непогано грав на скрипці, подарованій батьком, і співав у «бурсацькому» хорі. На жаль, на цьому і закінчуються відомості про цей період його життя, а особистість Симона тоді ще не сформувалася.

Складно писати про дитячі роки Петлюри. І річ не в тім, що джерел бракує. Народився 10 травня 1879 р. Сім’я, школа, дитячі забавки — типовий полтавський хлопчина свого часу. Семен нічим не відрізнявся від тисяч ровесників. Далі? Юнак без статку, обов’язково соціаліст і обов’язково романтик, неодмінно складає вірші і пише п’єси, газетні статті. І мріє не тільки про славу, а й про перемогу робітничого класу у всьому світі.

1895 р. Семен Петлюра вступає до Полтавської духовної семінарії, де йому доведеться відбути довгих шість років. Цей етап — період становлення світогляду майбутнього українського політика. Якраз тоді в Україні формувалася ідеологія нового українського націоналізму і засновувалися політичні партії. Іронія долі, але всього на півроку старшим за Петлюру був молодий семінарист Йосип Джугашвілі — Сталін. Він вступив у Тіфліську семінарію так само після духовного училища, а за чотири роки його відрахували. Петлюра «тримався» майже весь термін і був відрахований на шостому році навчання.

Семінаристів будили наглядачі за десять до сьомої і о восьмій учні вже йшли на молитву до церкви. Лекції починалися о дев’ятій і тривали до другої дня. Після наставала пора «вільного часу», який учні проводили за читанням, спілкуванням, таємним розлиттям горілки і залицяннями до дівчат — учениць єпархіального жіночого училища, яке знаходилося зовсім неподалік від семінарії. З п’ятої до половини восьмої в семінарії проходили вечірні заняття, а після — наставав час для вечірньої молитви, після якого вихователі «приписували» семінаристам міцний і здоровий сон, але молодість брала своє і часто-густо майбутні слуги Господа шукали щастя у тілесних розвагах. Ті, хто не наважувалися, — відправлялися в бібліотеку...

Семен Петлюра не був гарним, учнем. Ба більше — скоро після зарахування потрапив у «чорний список недорослів». «Недорослями» називали тогочасну молодь, яка весь вільний час приділяла безсистемному читанню історичної і художньої літератури російською та українською мовами. Петлюра збирав у зошити народні пісні і зачитувався працями Франка, Українки, Шевченка, Стефаника. Настільки зачитувався, що навіть зіпсував собі зір і вдягнув окуляри, які вже у двадцять п’ять років намагався не носити на публіку. Петлюра був переконаний, що окуляри позбавляють його революційної рішучості і відповідного лоску. І через це все життя мружився, вдивляючись у розмиті обличчя оточуючих.

Кар’єра священика Петлюрі була не просто не бажана, вона його навіть відлякувала. Після семінарії він сподівався потрапити в університет. Декілька його полтавських друзів вже скористалися таким шансом. Шансом почати нове життя.

В семінарії перешіптувались про Петлюру: крамольник, український революціонер, якого залишили на другий рік, бо він ніяк не міг опанувати старогрецьку. Старого Василя Петлюру це не дуже турбувало, оскільки тогоріч на другий рік залишили кожного четвертого семінариста. Не дивлячись на поганий старт, на старших курсах Семен Петлюра вирізнявся впертістю і педантичністю, через що вважався достойним учнем.

Триповерхова семінарія, яка у провінційній Полтаві видавалася чимось величним, стояла поряд з бурсою. Семінарію на шість класів і тринадцять відділень перевели в Полтаву з повітового Переяслава 1862 р., і вона стала культурним центром міста. Викладали тут відомі діячі свого часу: письменник Нечуй-Левицький, композитор Гладкий, а харизматичний Пічета — правив ректорство, яке суміщав з керівництвом єпархіальним братством і обов’язками цензора у газеті «Полтавські єпархіальні вісті».

Дисципліни? Їм можуть позаздрити й університети сучасності: французька, грецька, латина, історія літератури і мовознавство, всесвітня історія та історія Росії, логіка, філософія, психологія, фізика і математика, малювання і фахові церковні предмети.

У полтавській семінарії навчались відомий «піп» Гапон, письменники Капельгородський і Маркевич, історик Левицький, статистик Бородянський. Семінарія налічувала півтисячі семінаристів, причому більше половини з них — з інших регіонів Імперії і навіть із зарубіжжя. У чудовій бібліотеці закладу зберігали сім тисяч томів, і саме в ній, якимось незрозумілим дивом, збереглося те саме Пересопницьке Євангеліє, на якому нині присягають на вірність народові президенти України.

Семінаристів виховували у монархічному, великоруському, православному дусі. Щоріч виводили на поле Полтавської битви, де височіли пам’ятники полеглим. Історія поряд... і всі це відчували, про це говорили викладачі, а слово «мазепинець» було найбруднішою лайкою і використовувалося неодмінно з додатком «зрадник». І якщо Карл XII та його шведські вояки згадувалися з легким докором, а їхнім полеглим воїнам навіть встановили пам’ятник, то українські козаки відбувалися за все. Семен Петлюра багато разів чув легенди про відморожений ніс Карла XII і про його «головоріза» Мазепу, але майже не сприймав таку оцінку історичних подій. Він сам уявляв себе запорозьким отаманом, верхи, з турецьким ятаганом, який змінює хід битви і бере в полон знавіснілого Петра.

Вже з весни 1898 р. в семінарії з’являються заборонені і цим настільки привабливі книжки, видані за кордонами Імперії: львівський «Літературно-науковий вісник», «женевські» брошури полтавчанина Михайла Драгоманова. Дев’ятнадцятирічний Семен Петлюра, натомлений літургіями-катехізисами, жадібно вчитувався у все дисидентське, запоєм ковтаючи грубезні політичні творіння від початку і до кінця. Його вабила таємнича література і загадковий Львів в австрійській Галичині, де її друкували. З появою такої літератури в семінарії, природньо, сформувався гурток її шанувальників — декілька десятків семінаристів, які організували «Українську Громаду», таємну студентську організацію, в яку відразу вступив і Семен Петлюра.

Навесні 1900 р. Семен Петлюра вступає у більш серйозне антиімперське угруповання — Революційну українську партію (РУП), яку засновано у тому самому 1900 р., в Харкові, на таємному з’їзді українських студентських організацій. Дев’яносто відсотків її членів були або студентами, або семінаристами. Лідером її став Дмитро Антонович — молодий киянин, син професора, харківський студент.

Лозунги партії? Демократія, конституція, нація, республіка, рівність, свобода, переділ землі, автономія України.

Семінарська громада Полтави рекрутувала до лав РУП двадцять юнаків другого-шостого класів. Серед них були майбутні лідери партії: Петлюра, Микола Гмиря, Іван Сидоренко, Костянтин Шаревський, Олександр Мишта, Сергій Андріївський. Однак вже з перших кроків партійного життя за всіма ними пильно стежили: підпільна діяльність не була таємницею для полтавської поліції.

В самій Полтаві семінаристів-рупівців взяли під крило Микола Міхновський, радник Гнатевич, українські аристократи Кучерявенко, Шемет і Кохановський. На квартирі у Аркадія Кучерявенка збиралися десятки молодих РУПівців і зберігалася заборонена література. Вони готувалися до боротьби і практикувалися в агітації, вибираючи мішенями гімназистів і ремісників Полтави.

Панас Мирний, відомий український письменник, відвідував підпільні вечори РУПівців, де полемізували і читали заборонену літературу. Членів РУП вкрай хвилювало питання розвитку національного самоусвідомлення. Складно в це повірити, але навіть у цілком українській Полтаві мало хто тоді думав про волю України, а у східних містах-мегаполісах, з їхньою різношерстістю, українських патріотів було ще менше.

Українофіл Іван Різенко, хормейстер і вчитель співів, успішно впливав на семінаристів, розучуючи з ними козацькі думи і пісні Шевченка. Пісня, за неможливості друкованого слова, стала головним носієм української мови і духу: чуттєва, проста, здатна об’єднати різних людей.

Ходили поміж семінаристів і заборонені вірші Кобзаря, агітброшури, підцензурний журнал «Селянин» і навіть заснована Леніним соціал-демократична «Іскра». До речі, в полтавській глибинці активно діяла група «іскрівців».

У лютому 1900 р. в Полтаву приїхав молодий харківський адвокат, радник міської Думи Харкова Микола Міхновський[1]. І приїхав не просто, а з таємною місією: проголошення в Полтаві початку боротьби за самостійність України.

У Шевченківські дні, коли на квартирі лібералів Русових співали пісні, розпивали міцні напої і сперечалися про майбутнє, Міхновський виголосив свою промову — маніфест «Самостійна Україна», який і став катехізисом українського націоналізму. Саме він так сильно схвилював Петлюру, а ідеї України для українців, України від Вісли до Каспію, кривавої боротьби проти москалів і збереження української крові, пропаговані Міхновським, збентежили і шокували навіть такого молодого романтика, як Петлюра. Вже за декілька років він розкритикує їх як шовіністичні і нездорові.

«Націоналізм крові» Міхновського здобуде небагатьох прихильників, які за кілька років спробують підірвати полтавський монумент Пушкіну в Харкові, квитаючись за поему «Полтава».


У січні 1901 р. в Полтаву, разом із хором, приїхав місцевий дворянин, засновник української національної музики і громадський діяч Микола Лисенко. Його опери і пісні оспівували героїчну історію України, козацькі часи. Виступи хору були своєрідною націоналістичною агітацією: наприклад, виступаючи в Полтаві, хор Лисенка виконав заборонений гімн «Ще не вмерла України ні слава, ні воля...». Зал потонув у голосних оваціях, а композитора винесли на руках «як нового Кобзаря».

Таємний гурток семінаристів без дозволу начальства навчального закладу запросив композитора До семінарського актового залу послухати заборонений твір семінаристів — кантату «Б’ють пороги», диригентом мав виступити Семен Петлюра. Останній приготував вступну промову на честь Лисенка. Композитор радо прийняв запрошення, не попередивши ректора Івана Пічету, а той дізнався про візит і раптово нагрянув на збір «таємних» хористів.

Звісно, ректор розгнівався і накричав на Лисенка, докоряючи йому у підбурюванні юнацтва і навіть у «мазепинських інтригах». За старого композитора став горою Семен Петлюра, заявивши, що той — гордість України і нікому не дано його ображати. Петлюра і семінаристи провели Лисенка додому. Здавалося, це подія незначна, але саме вона стала початком конфлікту між Семеном і керівництвом семінарії. Невдовзі його виключать, і це найрадикальнішим чином змінить його життя.

Набожні батьки і приятелі Семена боролися за його майбутнє духівника. Друзі зверталися навіть до впливового чиновника Олексія Лотоцького з Петербурга, аби вступився у синодальних столичних колах за палкого і невгамовного юнака, але не допомогло. Він звернувся до ректора тіфліської семінарії з проханням продовжити навчання Петлюри в Тбілісі. Останній не забажав конфліктувати з синодом через якогось «малоросійського» семінариста, тож на цьому освітній шлях Петлюри закінчився. Почався революційний.

Старий Петлюра ще пробував звертатися за допомогою до архієрея Іларіона, якого він возив задурно. Останній зголосився допомогти, якщо Семен відмовиться від революційних ідей. Коли Іларіон викликав його до себе «на килим» і вимагав зректися поглядів (так Петлюра ще мав шанс лишитися в семінарії), то почув категоричну відмову. Опальний юнак заявив, що ідеї революції для нього дорожчі за сім’ю і церкву.



Вже набагато пізніше, зі спогадів його товаришів, стане відомо, що Семен Петлюра проявив лідерські здібності вже в семінарії: вмів переконувати, але без настирливості і переходу на крик. Він не любив брати участь у пиятиках, бійках і набігах на чужі сади-городи. Тримався особняком, був ідейним і любив щось організовувати.

Як у бурсі, так і в семінарії, за Петлюрою міцно закріпилося «біблійське» прізвисько «Симон Зилот». Саме в старших класах Семен все частіше став називати себе на французький лад — Симоном, можливо, шануючи визволителя народів Латинської Америки Симона Болівара. Театральні риси в поведінці Петлюри відчували всі. І тут справа не тільки в тому, що він грав у виставах і керував хором. Семен-Симон свято вірив, що саме йому доведеться відіграти важливу історичну роль, або загинути за український народ.

Для початку XX століття думи про власне високе призначення були характерні для юнаків зі скромних сімей. Здавалося, достатньо наговорити палких слів, кинути бомбу, принести себе в жертву, ставши героєм, — як рани суспільства і навіть людські вади самі собою виправляться. Герой одного з Петлюрою покоління, есер-терорист Іван Коляєв писав, очікуючи на страту:

«Я в битву шел, как духом гордый лев,

Мой спутник был — завет отцов нетленный,

И страшен был безудержный мой гнев:

Я бросил жизнь, — и пал мой враг надменный».

Присмаки змін і скорої крові, які тоді кружляли скрізь, творили суспільство, в якому інтелігенція симпатизувала не тільки лібералам, а й революційним терористам.


Симон Петлюра серйозно задумувався, аби продовжити навчання в харківському або київському університетах. Одна думка про те, що життя доведеться пов’язати зі священнослужительством, не давала йому спокою. І не дивно — вся прогресивна молодь початку XX століття навперейми вихвалялася атеїзмом. Це стало викликом системі тієї епохи.

І хоча віра в Бога у Симона лишилася, це не заважало відчувати огиду від атмосфери подвійних стандартів, що панували у духовній семінарії, які назавжди віднадили від офіційної церкви. Ба більше! Як і решта тогочасних соціалістів, він вважав офіційну церкву служкою самодержавства та російського імперіалізму. Цікаво, що Симон Петлюра в один день міг відвідувати масонську ложу, а наступного дня — ходити до Московського патріархату. А в неділю — виступати в Центральній Раді проти русифікаційної політики церкви.

Однак Петлюра був єдиним з Центральної Ради, хто проголошував необхідність церкви заради виховання народу. У роки громадянської війни українські соціалісти (Винниченко та інші) систематично критикували Петлюру за пристрасть до церковних молебнів і введення прошарку воєнного духовенства.


Коли у червні чи липні 1901 р. Петлюру було виключено з полтавської семінарії, для нього почалося нове, революційне життя. Він готував себе до ролі професійного революціонера. «Підпільна Росія» Степняка-Кравчинського вказала йому шлях у легендарне життя з ризиком і самопожертвою заради ідеалів нового суспільства.

Політична наївність — характерна риса епохи. Інші семінаристи за конфлікт «з композитором» відбулися легким переляком і суворим ректорським попередженням, а Симон був вигнаний в обійми революції!




Розділ 2

Роки бунту, роки зневіри

1902–1908


Після виключення з семінарії Петлюра автоматично перемістився в когорту людей з «вовчим білетом». Саме відраховані з навчальних закладів юнаки ставали на стежку професійних революціонерів. Це видавалося найкращою і найкориснішою справою, коли опиняєшся поза ритмами велико-імперського життя. Ленін, Винниченко і Пілсудський були відраховані з університетів. Сталіна виключили з семінарії, а Троцький і сам покинув університет. Ясна річ, це були гарячі голови, і всі вони мріяли змінити світ, покінчити з несправедливістю тогочасного суспільства. І діяли.

Вже за кілька тижнів після відрахування Петлюра стає делегатом семінарії на Всеукраїнському студентському з’їзді, який напівлегально пройшов у Полтаві.

Юнак у його віці (двадцять два роки) був зобов’язаний сам себе утримувати, і Петлюра вибрав найпопулярніший шлях — репетиторство. Він довго викладав у сім’ї полтавського купця Виноградова, який тепло прийняв його і зав’язав з юнаком приятельські стосунки. Петлюра мріяв про університет і між 1901–1902 рр. готувався до вступу в київський вищий навчальний заклад. Але скласти іспити «за семінарію» екстерном у нього не вийшло.

Опозиційна полтавська молодь у складі півсотні молодиків збиралася для «революційних» бесід у міському саду або вдома у семінариста Камличенкова. Часто до них приєднувались і ті, кого виключили за політику. Таких студентів виселяли подалі від столиць, університетських міст і робітничих центрів. Полтава ідеально для цього підходила.


Навесні 1902 р. полтавська семінарія вирувала. Семінаристи повстали проти шпигунства, систематичного нагляду, хабарництва, які зазвичай практикувалися адміністрацією. Серед висунутих вимог були: відставка знавіснілих кураторів-наглядачів, зміна і модернізація застарілої системи навчання, введення викладання деяких дисциплін українською. «Бунт» виражався у побитих шибках, зламаних меблях і піднятті на глум ненависних викладачів. У подіях брали участь, в основному, діти бідних сільських викладачів, так звана Ісусова піхота. Виступ здавався стихійним вибухом, але був підготовлений таємною «Українською громадою», і особисто членом Революційної української партії Симоном Петлюрою.

Досягти цілей не вдалося. Влада вибрала тактику залякування. Близько півсотні учасників було виключено з семінарії, викладання в якій припинили на деякий час. Ректор Іван Пічета покинув свій пост, а молодь, яку виключили, роз’їхалася по рідних селах творити революцію на місцях.


Саме весна 1902 р. стала відліком потужного стихійного селянського руху в Полтавській і Харківській губерніях. Цікаво, що старі люди того часу за сорок років не пам’ятали ніяких бунтів. Але 1902 р. став переломним ще й через посуху року попереднього, що спричинила серйозний неврожай. Це призвело до того, що весною 1902 р. десятки тисяч селянських сімей залишилися без статків і продуктів, а скотарям не було чим годувати худобу. У березні 1902 р. в Полтавській губернії почався бунт. Бунтарі захоплювали продуктові склади, підпалювали маєтки і самочинно заорювали поміщицькі землі. Невдовзі повстання перекинулося і на Харківську губернію, а у заворушеннях брали участь понад 300 сіл. Близько 120 маєтків було розгромлено.

Революційна українська партія, при перших повідомленнях про заворушення, відправила туди своїх партійних агітаторів. У Полтаві РУПом видано декілька листівок із закликами до селянського повстання і дві агітаційні книжечки для селян.

У складі партійно-агітаційної групи у неспокійні полтавські села прибуває і Симон Петлюра. Деякий час він мешкав у селі Решетилівка Полтавського повіту. Він прибув туди з Андрієм Левицьким — «старшим партійцем», а також з групою з п’яти виключених семінаристів, маючи на меті розпочати революцію.

Вони влаштували мітинг, на якому зібралася молодь Решетилівки, однак бунт у революцію так і не переріс. Вже в травні заворушення були жорстоко придушені владою: у селах пройшли масові хлости. Близько п’яти тисяч селян з сімнадцяти сіл було вихлостано привселюдно, а кілька десятків селян загинули у зіткненнях з військами і поліцією.

Звісно, після цього влада зацікавилася підбурювачами. В Полтаві пройшли арешти молоді, здебільшого з РУП. Партійці або тікали, або ховалися, припиняючи агітаційну роботу. Петлюра, побоюючись арешту і замітаючи сліди, тікає з Полтавщини аж на Кубань, в станицю Смоленську, разом зі своїм другом Прокофієм Понятенком[2].


Окрім Петлюри і Понятенка на Кубань тікає ще з десяток юних РУПівців Полтавщини, які були замішані в подіях 1902 р. Кубань було обрано тому, що вона знаходилася поза зоною України. Кубань тогочасна — спокійна, консервативна земля без революційного полум’я. Спочатку революціонерів тут ніхто не шукав, а своєрідна автономія Кубанського війська відкривала перспективи для збереження ядра полтавського відділення РУП. До того ж, кубанське козацтво українських революціонерів приваблювало тим, що більша частина цих козаків мала українське походження, навіть могла похвалитися славним запорозьким корінням[3].


В україномовну станицю Смоленську Петлюра і Понятенко приїхали до знайомого місцевого вчителя Костянтина Безкровного (правнука отамана Кубанського війська). Вчитель був членом РУП і, звісно, палким українофілом, тому добре прийняв втікачів.

На Кубані друзі потрапили під опіку ще одного українофіла — Олексія Левитського, інспектора кубанських народних шкіл. Кубанський публіцист і таємний член РУП Степан Ерастов також підтримував Петлюру. Останній спочатку працював шкільним вчителем у станиці Смоленській, а потім переїхав до Катеринодару, центру Кубані, де також влаштувався вчителем у початковому міському училищі.

Окрім захоплення революцією, Петлюру і Понятенка вабило красне письменництво. Вони писали не тільки в імперські, але й у зарубіжні видання, зв’язувались зі Львовом (який тоді перебував у Австро-Угорській імперії). У 1902 р., саме у львівському «Літературно-художньому віснику», який видавали українські демократи, побачила світ перша стаття Симона Петлюри, присвячена станові народної освіти і медицини на Полтавщині. Потому там само з’явилася стаття Петлюри про народну освіту по всій Імперії.

Відтак Петлюра і захворів письменництвом, мріючи про кар’єру професійного журналіста, з якою пов’язав близько п’ятнадцяти років життя.

Почав він з величезної кількості виписок з біографії Шевченка, історії, етнографії і статистичних матеріалів. Цікавився релігійними питаннями, літературними новинками і писав статті. Кумиром Петлюри став молодий письменник Володимир Винниченко.

У роки кубанської еміграції Петлюра друкувався в газетах: «Вісник Козачих військ», «Донская речь», «Добра новина», «Праця», «Гасло», «Киевская старина». Захоплення історією привело його на засідання «Спілки любителів вивчення Кубанської області».

Петлюра помилявся, вважаючи, що на Кубані царська «охранка» його не знайде. Перевірка на лояльність жителів Кубані призвела до отримання жандармерією компромату на Семена Петлюру, якого терміново звільняють і забороняють викладати. У грудні 1903 р. полтавська «охранка» провела серію обшуків, деконспірувавши РУП і «Українську громаду» в полтавській семінарії, викривши їх агітаційну роботу по селах, що бунтували минулого року. Були заарештовані викладач реального училища Михайло Гнатевич і вчитель Сидоренко, які виховували революційну молодь. Також вилучили близько чотирьох тисяч книг та брошур, які прибули на Полтавщину зі Львова.

На хвилі полтавських арештів було проведено обшук і у Катеринодарі, в орендованій Петлюрою і Понятенком кімнаті. Опівночі в квартиру вчителя жіночого інституту, де квартирували революціонери, увірвалась поліція. Були вилучені всі папери і книги українською мовою. Але нічого революційного поліція знайти не змогла, тому друзі лишилися на свободі, проте відтепер їх переслідувало безробіття і злидні.

Допомогли відвідини Петлюрою «Спілки любителів вивчення Кубанської області». На засіданнях спілки Петлюру помітив відомий історик козацтва і письменник Федір Щербина[4]. Козацький кубанський отаман особисто доручив йому створити Комісію з вивчення козацьких архівів і довірив написати детальну історію звитяг війська Кубанського.

Яков Малама, отаман війська Кубанського, походив з України і теж був таємним українофілом, а отже, — дозволяв Щербині деякі політичні свободи. Оскільки освічених людей на Кубані того часу було вкрай мало, Щербина запрошує Петлюру до свого наукового гуртка, де працювало лише п’ять осіб.

Федір Щербина чудово розумів, що Петлюра — український революціонер. Але бравада Щербини власними економічними свободами, відносна політична свобода і незалежність — стали додатковими приводами працювати з Петлюрою. Під час буремних подій 1905 р. Щербина створить в Катеринодарі українофільську «Кубанську Раду» — опозиційне режиму політичне утворення.

Науковий гурток Щербини розібрав стародавній архів війська Кубанського, який складався з 200 000 папок-в’язанок, в котрих знаходилося до 200 000 000 (!) сторінок «справ» війська Чорноморського і Кубанського. Деяким документам з архіву було більше ста років і написані вони були своєрідною україно-російською козацькою говіркою. Світ побачили три томи історії війська Кубанського, кожен з яких сягав понад тисячу сторінок.

Після закінчення роботи Федір Щербина залишив у комісії тільки двох працівників для допомоги у написанні книжки. Петлюра був одним з них. Влітку 1904 р. Щербина запросив талановитого публіциста Петлюру відпочити на власний хутір. Наступні два місяці, цілком можливо, стали найспокійнішими у його житті: чудова бібліотека, спокій, червоне вино і щедрий стіл задурно серед мальовничих гір, безкраїх степів, галасливого моря і лагідного сонця.

Ще у 1903 р. Петлюра, Безкровний, Ерастов, Ткаченко і Понятенко засновують в Катеринограді підпільну «Чорноморську вільну громаду» як кубанський філіал РУП. Але ця спілка невдовзі привертає увагу поліції через розповсюдження на Кубані літератури українською мовою і саморобних революційних листівок.

Поки Петлюра відпочивав на приморському хуторі в Катеринодарі, поліція заарештувала його приятеля Ткаченка. Під час обшуку було виявлено 118 свіжонадрукованих революційних листівок РУП і записку до кубанських козаків, яка була підписана просто «Симон». Обшук квартири Петлюри дав головний доказ — гектограф. Поліція встановила: листівки друкували на ньому.

Після повернення в Катеринодар Петлюру заарештовують і більше місяця він перебуває у місцевій в’язниці. Перспективи вимальовувалися неприємні, але закони 1904-го відрізнялися ліберальністю і передбачували тимчасове звільнення після взяття на поруки під заставу. Саме цим скористалися Щербина і родичі Петлюри. Симона випустили на поруки до суду під істотну заставу. Старий Василь Петлюра навіть змушений був продати десятину лісу, аби витягти улюбленого сина з неволі. Щойно відчувши свободу, Петлюра вирішує тікати за кордон. До нього знову приєднується Понятенко, і вони вдвох, таємно, їдуть у Київ, відомий їм як центр РУП.

Проте після арештів 1902–1903 рр., РУП переживала не найкращі часи, які знаменувалися регулярними розколами. Спочатку відійшла група Міхновського, заснувавши крихітну Українську народну партію (УНП), далі — група Ярошевського, що заснувала так само малочисельну Українську соціалістичну партію.

Інтелігентний і юний Петлюра не був схожий на харизматичного і самовпевненого вождя. Співпартійці тоді запам’ятали його як юнака, який постійно смалить, бідно вдягається і ходить по всіляких безкоштовних лекціях-зборах.

Наприкінці жовтня 1904 р. Петлюра і Понятенко опинилися в Києві і звернулися до Миколи Порша[5], члена ЦК РУП, по допомогу у нелегальному перетині кордону і рекомендації львівським товаришам.

Після втечі з Кубані, поліція подала Петлюру у всеросійський розшук, тому в РУП вирішують дати йому можливість перетнути кордон і тимчасово емігрувати до Галичини, де базувався закордонний комітет партії. Наприкінці 1904 р. Петлюра і Понятенко таємно переходять кордон.


Наприкінці 1904-го на вулицях Львова з’являється молодик, чия вимова видає не місцевого. Він представляється Святославом Татоном (партійний псевдонім Петлюри). У тогочасному Львові вже перебувала група з приблизно сорока українських революціонерів, які втекли з Росії: Антонович, Винниченко, Ткаченко, Канівець, Меленевський, Скоропис-Йолтуховський, Голіцинський...

Криза в РУП якраз припала на Петлюрин приїзд до Львова[6]. Репресії 1902–1903 рр. проти РУП, розгром більшості її центрів призвели до суттєвого послаблення партії в Україні. РУПівське гасло «Рух — все, кінцева мета — ніщо» не передбачало створення серйозної програми. Ідеологічна і організаційна кризи призвели до нового розпаду РУП на три фракції. Дмитро Антонович і члени харківської групи планували злитися з меншовиками РСДРП на правах автономної обласної організації. Ткаченко і Меленевський пропонували повне об’єднання з меншовиками РСДРП. Скоро ця група утворила «Спілку українських соціал-демократів» і увійшла в партію російських меншовиків. Третя група (Порш і Винниченко) виступала за збереження в Україні самостійної соціал-демократичної партії.

Суперечки мали вирішити на надзвичайній конференції, в якій брав участь і Петлюра. Тоді він вперше виступав на партійному форумі і підтримав самостійність українських есдеків. Але єдина РУП з шістьома тисячами членів таки розділилася. Прихильники об’єднання з російською РСДРП меншовиків, переважно члени закордонного комітету, залишили конференцію. Ба більше, вони відмовилися від союзу з незалежниками і не брали участь у розподілі партійного майна. Отже, до прихильників незалежності РУП від РСДРП перейшла каса партії, архів, бібліотека і склад літератури.

Існують непідтверджені дані, що тоді Петлюра брав участь у якійсь внутрішньополітичній авантюрі. Є свідчення, що частину партійної власності «революційним методом» відібрали три бойовики, серед котрих був і Петлюра. Можна тільки здогадуватися, що стоїть за евфемізмом «революційний метод»: експропріація чи насилля.

Після розколу двадцятип’ятирічний Петлюра стає помітною фігурою в РУП. Друковані органи партії в 1904 р. редагували Антонович і Порш, проте перший поїхав в Україну, а другий — делегатом на з’їзд РСДРП. І редагування газети «Праця» і щомісячника «Селянин» перейшло до Петлюри. З березня по жовтень 1905-го Петлюра редагує ці видання, а також пише в газету галицьких есдеків «Воля».

Українські есдеки, що приїхали на Галичину, не особливо товаришували з українським політичним бомондом. Оскільки більшість галицьких інтелігентів — буржуазні демократи помірних націоналістичних поглядів, що не підтримували зв’язків українських есдеків з російськими партіями. Галичани були впевнені, що потрібна революція не соціальна, а національна — незалежність України. В молодих членах РУП галичан лякало їх ставлення до приватної власності. Тому РУПівці працювали тільки з Соціал-демократичною партією Галичини, яка була малочисленою та маловпливовою.

Петлюра зміг поладнати з галичанами, бо не мав настільки радикальних поглядів. Він лишається автором ліберальних «Літературно-наукового вісника», «Записок наукового товариства ім. Тараса Шевченка», спілкується з Іваном Франком, Михайлом Грушевський і часто буває у них вдома. Володимир Левинський часто пригадував, що Петлюра не був фанатиком партії. Симон Васильович одночасно читав і Леніна, і Плеханова, і намагався налагодити дружні стосунки з визначними діячами різноманітних груп українського руху. Дуже багато Петлюрі дали і дев’яностогодинні курси у львівському підпільному українському університеті. Тим часом, у січні 1905-го, починається омріяна РУПівцями революція в Росії. Революційний вибух загрожував військовими повстаннями як на флоті, так і у сухопутних військах. У травні того ж року Дмитро Антонович неочікувано заявляє, що відходить від ідеї автономії РУП у складі меншовиків РСДРП та ініціює нову конференцію РУП для відновлення єдності. Але Винниченко[7] і Петлюра незадоволені, оскільки питання націоналізму не ставиться Антоновичем всерйоз.

Петлюра нелегально приїздить в Україну на нову конференцію РУП як представник закордонного центру. Незважаючи на те, що конференція тривала декілька місяців, зберегти РУП від повного розпаду не вдалося. У жовтні 1905-го в Російській імперії проголосили політичну амністію, і Петлюра, Винниченко, Понятенко та багато інших РУПівців повертаються в Київ. На другому з’їзді РУП в Полтаві наприкінці 1905-го було констатовано саморозпуск організації. Більша частина членів вирішує зберегти партію під назвою Українська соціал-демократична робоча партія (УСДРП) і прийняти нову, марксистську програму. Але поряд з марксистською фразеологією з’їзд закладає в програму вказівку на боротьбу за автономію України з окремим українським законодавчим парламентом.

Там само відбувся перший конфлікт Петлюри з Винниченком, який зрів вже деякий час. І якщо, приїхавши до Львова, Петлюра боготворив Винниченка, зачитуючись його творами, то, поспілкувавшись з ним, він стикнувся з пихою, егоїзмом і богемними звичками. Винниченко — витончений майстер психологічної прози, естет, драматург, наслідувач Достоєвського — не бажав помічати Симона. Пізніше Винниченко називатиме його «маленьким журналістом», який писав у виданнях УСДРП «малопомітні статті на потребу дня», і заявляв, що Петлюра до 1917 р. «жодними якостями ані в політиці, ані в культурному житті не був помічений». Петлюра в боргу не лишився. В одній зі своїх статей він розкритикував драматургію Винниченка як нігілістичну та шкідливу для пролетаріату.

У січні 1906 р. Петлюра, повернувшись до Львова, бере участь у Другому з’їзді соціал-демократичної партії Галичини. Його вітальна промова як представника УСДРП сповнена захоплення російською революцією 1905 р. і революційним пролетаріатом Росії.

Тоді ж, у січні 1906 р., Петлюра як професійний партієць, в компанії Порша і Понятенка, прибуває в Петербург. Саме ця партійна трійця стає редакторами єдиного українського видання Петербурга. Річ у тім, що восени 1905 р. в Петербурзі РУП-УСДРП почали видавати щомісячник «Вільна Україна». Це видання стало можливим завдяки жовтневому маніфесту Миколи II, в якому цар пожалував свободу друку. Але перші номери журналу не вписались у партійну лінію, тому було вирішено змінити напрям і редакцію видання, перетворивши його на теоретичний орган партії.

Порш, Петлюра і Понятенко зупинились на петербурзькій квартирі свого друга — морського інженера Льва Мациневича. Журнал призначався для українських студентів, які тоді навчалися в столиці імперії. Основну роботу над журналом з лютого 1906 р. виконував Петлюра, тому що Порш від’їхав до Стокгольма на Четвертий Об’єднувальний з’їзд Російської соціал-демократії[8], а Понятенко все більше часу приділяв літературі.


Навесні 1906 р. стало зрозуміло, що революція йде на спад. Влада активізувала арешти українських соціалістів, регулярними стали провали партійних груп, відмічався масовий вихід з УСДРП, партійна казна спорожніла і зазвучали пропозиції до розпуску. Було вирішено згорнути видання «Вільна Україна» і повернути редакторів у Київ. Влітку 1906 р. Петлюра повертається до Києва, але там на нього чекає тільки безробіття і нове підпілля.

Петлюра зайняв провідне місце в київській партійній організації. Він намагався проводити пропаганду серед робітників заводів. Під час виборів у Другу Державну думу Росії його кандидатура виставлялася в соціалістичному списку. Тоді саме він і випустив брошуру «Добра порада в лиху годину», де закликав соціалістів до продовження безкомпромісної і рішучої боротьби проти імперської тиранії.

Аби забезпечити себе, Петлюра користується рекомендацією Михайла Грушевського і влаштовується на хорошу роботу відповідального секретаря щоденної газети «Рада», яку власним коштом видавав херсонський поміщик Євген Чикаленко. У серпні 1906 р. була закрита щотижнева газета «Громадська думка», яку фінансував Чикаленко, але вже за місяць він профінансував видання «Ради». Петлюру вже знали по серйозних публікаціях в газеті «Громадська думка» та журналі «Нова громада», тому його кандидатура як відповідального секретаря не викликала протесту.

Приятелі Чикаленка називали його «пан», з повагою за меценатство, практичність, українофільство і міцні зв’язки. Чикаленко був поміркованим демократом і скептично ставився до революційних соціал-демократів. Він згадував, що Петлюра, спочатку «...не підходив до нашої компанії, тримаючись стороною, ніби на службі капіталу». Газета «Рада» була органом небагаточисленої, але економічно впливової Української радикально-демократичної партії[9].

У щоденній газеті Петлюрі доводилося багато і тяжко працювати, за роботою просто бракувало часу на особисте життя. Він постійно переписує тексти рукописів, надісланих в редакцію, виправляючи помилки буквально у кожній статті, бігає у друкарню і слідкує за своєчасним виходом кожного номера.

Водночас у газеті публікувалася якщо не стаття, то бодай замітка самого Симона Петлюри. Тоді Петлюра спеціалізувався на театральних і літературних оглядах, що потребувало вечірнього театрального життя і нескінченних нічних читань усіх літературних новинок.

Сергій Єфремов пригадував, що перше знайомство з Петлюрою: «...було не на його користь. Багато було тоді в ньому бахвальства, доктринності і несерйозності. Були і необережні жарти, через які довелося відмовити йому від секретарства в «Раді». За п’ять років Єфремов у щоденнику записав більш схвальні рядки про Петлюру: «виріс, став солідніший, розвинувся, покинув свої колишні вибрики». Цікаво, що, працюючи в поміркованій «Раді», Петлюра був ще й редактором соціал-демократичного тижневика «Слово», з яким, як з екстремістським, гостро полемізувала «Рада».

Грушевський[10], який керував літературною роботою газети, запрошуючи Петлюру в помірковану «Раду», очевидно, бажав прив’язати його до себе і через нього мати вплив на ліві українські партії. Петлюрі, у свою чергу, перебування в «Раді» дало унікальну можливість близько познайомитися з відомими ліберальними українськими діячами і серйозними тогочасними вченими: Борисом Грінченком[11], Дмитром Дорошенком[12] і Сергієм Єфремовим[13].


У 1907 р. Петлюра працював не тільки в «Раді», але і як ведучий театральної рубрики в журналі «Україна», де було опубліковано більше двадцяти статей. Цей журнал було сформовано з «Киевской старины». В цей час з ним познайомився Дмитро Донцов (майбутній ідеолог українського націоналізму у 30–40-х роках XX століття). У щоденнику Донцов відмітив, що Петлюру він тоді сприймав як «людину помірних поглядів, трохи естета». На початку 1907 р. Петлюра виїздив на Полтавщину, де проводив конференцію в містечку Золотоноша.

З літа 1907 р. Симон Петлюра стає співредактором (разом з Поршем, Садовським та Міхурою) щотижневої легальної київської газети українських соціал-демократів «Слово» з накладом у тисячу примірників. У цій газеті Петлюра вів відділ літератури й театру. Видавцем «Слова» стала міщанка Олена Олексіївна Корольова — дружина семінарського однокашника Петлюри, який і замінив Симона восени 1907 р. на посаді секретаря «Ради».

Порш пригадував: «Петлюра — хороший товариш, свідомий і надійний у всіх нюансах побутових. Надзвичайно лагідний з кожною людиною і толерантний, він не судив людей за їх погляди і вчинки... Радів, коли людина сама визнавала свої гріхи, і свідомо повертав її на шлях праведний».

Працюючи в «Слові», Петлюра не тільки проводить широкий огляд культурного життя України, але і намагається висвітлити найгостріші питання сучасності, такі як «революційне насильство», «чорносотенство», антисемітизм і тероризм.

У передмові до п’єси Чірікова «Євреї» Петлюра не тільки критикує антисемітизм, але й пропонує українській драматургії зайнятися виключно зображенням «боротьби, соціальних катастроф і революційних конфліктів».

1906–1907 рр. — час переходу революціонерів від масових дій до індивідуального терору та експропріацій, так званих ексів (грабунків на «партійні потреби»). Того часу дев’ятнадцятирічний гуляйпільський юнак Нестор Махно, майбутній вождь українських степових повстанців, бере участь в анархістських «ексах» і терактах. Есери, анархісти і більшовики часто вдаються до подібних методів наповнення партійної казни і ліквідації політичних противників. Петлюра дотримується більш ліберального підходу. Він критикує подібне революційне насилля, як анархічні вчинки, які відводять маси від соціальної революції. В ті роки він сподівається на те, що «школа» профспілкового руху і кооперації скоро виховає масову підтримку революції.

«Слово», як опозиційне владі видання, ще з самого початку існування переслідували судові позови, арешти накладів, конфіскації і штрафи. Крім того, видання не приносило прибутків, а редактори працювали на самому ентузіазмі. Більше того, подальший друк «Слова» загрожував арештами і редакторам. Після розгону Другої Державної думи посилилися репресії проти опозиції. Винниченко знову опинився у в’язниці, а УСДРП — на межі розпуску. В суспільстві панували апатія і розчарування в ідеалах революції. Редакція «Слова» розбіглась, і з номера 21, з жовтня 1907 р., «Слово» стало виходити під редакторством виключно Петлюри. Порш та Міхура розчарувалися і вирішили відновитися в Київському університеті, а Садовський поїхав навчатися у Політехнічний інститут Петербурга. І хоча газетярі дражнили Петлюру новим українським Марксом, він все далі відходив від справ революції. Вже в березні 1907 р. Петлюри (з невідомих на те причин) не було в числі делегатів чергового з’їзду УСДРП. Не перевибрали його і в ЦК УСДРП.

З осені 1907 р., після відсторонення від секретарства в «Раді», зникло основне джерело доходів Петлюри. Без успіху він пробував влаштуватися в газету «Південний край» і переїхати в Харків. Його товариш, Ісак Мазепа, згадував, що Петлюра тоді жив дуже скромно — в одній кімнаті, більше цікавився не революцією, а питаннями літератури та мистецтва, зачитуючись статтями Анатолія Луначарського. Тимчасово, без затвердження губернатором, Петлюра влаштовується на роботу клерком в Київську держуправу на платню у сорок рублів. Але дуже швидко йому відмовляють як політично неблагонадійному.

Бідність, безробіття і розчарування у партійних формах боротьби підштовхнули Петлюру до думки, що з революційною діяльністю пора закінчувати. З літа 1908 р. він відсторонився від партійних справ і був тільки формальним членом УСДРП. У двадцять вісім років Петлюра все більше замислювався про перспективи особистого життя. Грошей не вистачало хронічно, а замість дружини й дітей — тільки купа нікому не потрібних статей. Революція юнацьких надій не виправдала і не зробила його щасливим. Петлюру очікувала доля маргінала, або бідного дрібного чиновника. 1908 рік став роком переоцінки цінностей. Він знову думає поступити в університет, але на навчання немає грошей. Ба більше: їх часто немає навіть на одяг і книги. Винниченко писатиме: «...Петлюра від всякої участі у партії і взагалі революційної боротьби відійшов і жив обивателем».

У вересні 1907 р. Петлюра був змушений покинути Київ і переселитися до Петербурга, де йому пообіцяли місце з непоганою платнею. У листі А. Жуку Петлюра пише: «Важко покидати Київ — особливо «Слово», з яким я так органічно себе пов’язав, на яке я дивлюся, як на частину свого Я. Якщо у мене і було якесь особисте життя, то воно цілком було пов’язано, заповнювалось і підтримувалось тільки інтересами «Слова». Думаю, після цього Ви зрозумієте, як мучить мене переїзд в Петербург, де не буде вже тієї справи, якій я служив... Ну, нічого не поробиш, матеріальні злидні змушують мене шукати шмат хліба. Якби ж то мова тільки про мене. Я зміг би перебитися в Києві. Але у мене ціла сім’я — батьки, сестри, брат, які живуть виключно на мої заробітки...».




Розділ 3

Непоказний російський обиватель напередодні гучної слави

1908–1917


У Петербурзі Петлюра працює простим молодшим бухгалтером приватного транспортного товариства, а пізніше — бухгалтером чайної фірми «Караван». Звісно, матеріальний стан покращився, але рутинна і нудна робота іноді доводить до сказу. Маленька вогка кімнатка на сьомій лінії Васильєвського острова (будинок номер тридцять), пасмур, моросі-тумани, хвороби, самотність і безнадія — ось територія існування Симона Петлюри, який ще три роки тому сподівався перевернути світ. Смерть батька і старшого брата ще більше пригнічувала. Здавалося, справжнє життя завершилося з бурхливою юністю і лишилося тільки доживати нескінченні будні «Акакія Акакієвича».

Самотність спонукає Петлюру спілкуватися з земляками — українцями Петербурга. Українська діаспора тоді була чудово зорганізована в столиці імперії. Серед кількох тисяч столичних українців особливо солідаризувалися студенти. Саме студенти складали основу петербурзької організації УСДРП, а в університетах та інститутах столиці активно діяли студентські земляцтва. Чиновники українського походження були кістяком ліберальної і впливової «Старої української громади» і групи «Товариства українських поступовців»[14]. Більш радикальне студентство організовувалось навколо «Молодої української громади».

Обидві «Громади» налічували до чотирьохсот членів і весь український осередок перетинався в «Українському клубі» та в «Українській книгарні» і жив активним життям, збираючи збори, проводячи лекції, вечірки, організовуючи гуртки, свята і концерти. Петлюра був активним учасником життя «Громади» і виступав з рефератами, бувши вибраним в Раду «Громади».

Скромний бухгалтер спілкувався з видатними особистостями: депутатом Другої Державної думи Федором Щербиною, з професорами Олексієм Шахматовим і Додуен де Куртене, з секретарем журналу «Вісник Європи» Максимом Славінським[15] і редактором цього популярного в Імперії видання Максимом Ковалевським[16].

Влітку 1909 р. у Львові відбувся черговий з’їзд УСДРП, на якому намітився новий розкол між Поршем разом з фракцією газети «Робітник» і фракцією газети «Праця», яка вирізнялася більш поміркованими поглядами. Порш звинуватив прихильників «Праці» в ревізіонізмі марксизму і міщанстві. В УСДРП з’явились «свої» більшовики і меншовики. Петлюра в тій суперечці зайняв позицію «поміркованих», одним з лідерів яких був його друг Андрій Жук.


У 1911 р. Петлюра виступив одним з головних доповідачів на великих зборах — вечорі української діаспори Петербурга, у помпезній залі «Дворянського зібрання», що було організоване до п’ятдесятиріччя смерті Шевченка. Серед основних ораторів був і Максим Максимович Ковалевський, який помітив Петлюру і сказав присутнім, що з Петлюри «буде толк». Така характеристика Ковалевського була перепусткою у впливові кола обох російських столиць. Можливо, саме Ковалевський посприяв, аби Петлюрі підшукали хороше місце в Москві, куди він поривався переїхати.

До Москви його тягнув поклик серця. Петлюра часто їздив у московські відрядження. І в один такий приїзд, наприкінці 1908 р., можливо, на Різдво, зустрів свою долю. В Москві, як і в Петербурзі, місцеві українці утворювали спільноти і влаштовували багато заходів у вузькому колі. Вони збиралися навколо «Просвітницького товариства «Кобзар», «Союзу автономістів», «Товариства слов’янських культур», навколо численних студентських українських земляцтв. На одній з таких вечірок Петлюра й познайомився з Ольгою Афанасіївною Більською, студенткою Московського університету. Ольга приїхала в Москву з України, з Полтавщини, і була, як більшість тогочасних студентів, демократичних переконань. Схожі погляди і походження зближували Симона й Ольгу. Кожен приїзд в Москву ставав для нього святом зустрічі з коханою. З 1910 р. їх роман перетворився на громадянський шлюб і тільки в 1915 р. цей шлюб було офіційно зареєстровано.

Ольга Більська стала для Петлюри жінкою всього життя. Симон Васильович, не дивлячись на свій революційний і журналістський авторитет, у питаннях статевого життя був дуже скромною людиною, тож про його любовні походеньки історія умовчує. Подальше співжиття з Ольгою демонструє його однолюбство. Стриманий сексуальний характер Симона компенсувався бурхливою політичною і журналістською діяльністю.

Навесні 1911 р. студентка Ольга Більська завагітніла від невлаштованого в житті бідного бухгалтера з іншого міста. Консервативні Ольжині батьки лише через декілька років дізналися про онучку. Відчуваючи наближення пологів, Ольга поїхала в Київ до хороших знайомих і там народила доньку, а у 1912 р. з дитиною повернулася в Москву. З цього часу і до загибелі Симона вони будуть разом.

Петербурзький період життя Петлюри — час, коли він практично відходить від політики, але не кидає зайняття журналістикою. Очевидно, що безпосередній зв’язок з УСДРП Петлюра припиняє, активно знайомлячись з українськими та російськими буржуазними лібералами. Його увага зосереджується на діяльності в місцевій масонській ложі, де переважали кадети і позапартійні ліберали. З революціонера Петлюра перетворюється на ліберала, близького українським поступовцям, помірного в соціальних і національних вимогах.


У 1908–1911 рр. Петлюра продовжує писати для київського «Слова» (включно до закриття у середині 1909 р.) і для низки столичних видань: «Торгово-промышленной газеты», «Обозрения»... Редакція респектабельного двотижневого суспільно-політичного журналу «Мир» пропонує Петлюрі вести український відділ і висвітлювати актуальне тоді галицьке питання.

Восени відбувся довгоочікуваний переїзд Петлюри в Москву, де він влаштувався бухгалтером у Страхове товариство «Россия». Цікаво, що контора товариства, де працював Петлюра, знаходилась на Луб’янській площі Москви і саме в тому будинку, де за сім років відчинить свої двері центральний офіс Надзвичайної комісії Фелікса Дзержинського.

Про життя Петлюри в Москві лишив колоритні спогади Корольов-«Старий»: «Ми дерлися східцями високо, пройшли крізь темну, вбого заставлену кімнату, в якій я побачив маленьке ліжко чи коляску, в якій пищала дитина. Пройшовши кімнату, ми увійшли в іншу, слабко освітлену, де я побачив Петлюру і кількох співробітників «Українського життя». Вони сиділи навколо невеликого столика біля стіни. На ньому стояв самовар, тарілка з нарізаною чайною ковбасою і білий хліб. Хазяїн був дуже бідно вбраний, якийсь занадто змучений, вкрай нужденний, с жовтим, висохлим лицем».


Як людину ідеї, побут завжди мало цікавив Петлюру. Його цілком поглинали думки про новий український журнал, який можна буде видавати в Москві. Разом зі своїм приятелем Олександром Саліковським[17] Петлюра почав редагувати щомісячник «Українське життя» (Москва. Новинський бульвар, № 103), який вже з 1912 р. видавався російською. Гроші на видання збирали українські громади й меценати Петрограда, Москви, Києва.

Редагування забирало стільки часу, що Петлюра дуже скоро покинув бухгалтерський хліб і жив тільки з журналістики. Метою журналу було об’єднання українців ліберального, автономістського напряму, з широкою російською демократією, що зазвичай виступала за збереження «єдиної Росії». Журнал намагався нівелювати напругу, критикував як «непримиренність» українських націоналістів, так і небажання лібералів робити кроки назустріч українській демократії.

До 1912 р. гоніння на українську пресу призвели до того, що в самій Україні практично не було видань українського напряму і «Українське життя» лишилося єдиним друкованим органом для тридцяти п’яти мільйонів українців Російської імперії. Співробітники «Українського життя» часто збиралися на дружні застілля в московському ресторані «Мартьяныч», де до них приєднувались українці — адвокати, журналісти, викладачі. Це був їхній світ, «міні-Україна» в Москві. Часом публікувались в «Українському житті» майбутній класик сіонізму, одесит Володимир Жаботинський, в основному зі статтями щодо національного питання, приходив також і майбутній ідеолог радикального націоналізму, мелітополець Дмитро Донцов.


У серпні 1914 р. почалася Перша світова війна. Сучасники тоді ще не підозрювали, що війна зруйнує налагоджений століттями побут і збаламутить всю Росію. Хоч як дивно, але перші тижні після оголошення війни були періодом народного піднесення і єднання народу з владою. Більшість громадських організацій, партій, в тому числі й опозиційних, виступили за війну до перемоги і за захист сербських братів.

У 1914 р. «Українське життя» проголошує декларацію про підтримку українцями російського народу в його війні проти Австро-Угорської та Німецької імперій. Петлюра закликає захистити спільний дім, він вимагає не вважати українців зрадниками австрійської орієнтації, наголошуючи, що більшості українців не притаманні австрійські інтриги. У статті «Війна та українці» Петлюра запевняє російське суспільство у повній лояльності, закликає до примирення і братської підтримки українцями воюючого російського народу.

Ця позиція Петлюри викликала протести частини українських революціонерів, які негайно заявили про обструкцію «Українського життя».

Петлюра, підтримуючи Росію у війні, вважав, що саме війна має повернути довіру до українців у Російській імперії, саме війна мала продемонструвати, що українці є союзниками російської демократії і російського народу[18]. Така позиція, як сподівався Петлюра, приведе до припинення недовіри, гонінь і обмежень в імперії на все українське, полегшить стан української культури, відкриє нову епоху у відносинах з російською демократією і створить підґрунтя для вимог щодо повноправ’я росіян і українців.

Формування такої політичної орієнтації у війні було пов’язане у Петлюри з «роботою» у масонських ложах, яка орієнтувалася передусім на Англію і Францію (себто Антанту). Ліберали сподівалися, що союз з Англією і Францією приведе до поступової демократизації російської реальності, а Петлюра вважав, що провідні європейські країни мають дізнатися про український народ як свого союзника.

Масонська діяльність, а заразом — і зв’язки вивели Петлюру на новий рівень спілкування. Він став бувати в буржуазних колах, в компаніях видної професури, адвокатів, публіцистів, володарів думок Особлива симпатія пов’язала тридцятип’ятирічного Петлюру і семидесятирічного професора Московського університету, академіка філології Федора Євгеновича Корша. Можливо, Петлюра проходив період масонського учеництва під керівництвом наставника, яким і став Корш.

Федір Корш — ліберал та українофіл. Був знавцем української філології та літератури, друкував власні вірші українською під псевдонімом Хведір Корж. Також керував колективом, що перекладав Євангеліє українською, друкувався в українських виданнях. Разом з професором Олексієм Шахматовим, починаючи з 1905 р. активно виступає за звільнення української мови від утиску. Саме Петлюру покликав до себе перед смертю професор, саме Петлюра словами «дорогий брат» почав прощальну промову біля труни Корша. За свідченнями сучасників, професор Корш якимось дивом зазирнув у майбутнє, передбачивши Петлюрі політичну славу, заявив, що його скромний і малопомітний товариш «з породи вождів».

Корш дав можливість Петлюрі спілкуватися з такими діячами, як академік Шахматов, філософ Микола Бердяев, редактор Сергій Мельгунов, думець Федір Кокошкін і Андрій Шингарьов. Славінський писав: «У Москві остаточно сформувалась персональна і політична індивідуальність Симона Петлюри».


У 1915 р. в Росії загострились дискусії щодо галицького і українського питання. Ще у 1914 р., в ході війни, «австрійська» Галичина була захоплена військами Російської імперії, після чого там почалися арешти «проавстрійських» українських діячів, ліквідація уніатської церкви і русифікація. Протестуючи проти дій російської влади на Галичині, кадети виступили з пропозицією визнання за українцями права на широку культурну самосвідомість. Ще у 1913 р. в Думі проти утиску української мови виступали кадети: Мілюков, Шингарьов, Шахматов, трудовик Керенський, більшовик Петровський. У Державній думі розглядалося питання про вимоги припинення знищення української преси.

Тоді ж, у 1915 р., українську делегацію, з проханням дозволити українську початкову школу, прийняв міністр просвітництва граф Ігнатьєв, що само по собі свідчило про пом’якшення ситуації. До цієї делегації приєднався і редактор Симон Петлюра. Консультації з ліберальними думцями дозволили Петлюрі познайомитися з більшістю опозиційних політиків Росії.

У 1915 р. було отримано дозвіл на друк у Москві відродженого «Слова». Садовський, Петлюра і Винниченко думали розпочати новий видавничий проект. У жовтні 1915 р. вони навіть змогли надрукувати один номер цього видання, після чого воно було закрите владою. Восени 1916 р. в Москві виходить новий україномовний журнал «Промінь». У деяких виданнях є вказівки на те, що і в ньому Петлюра був співредактором, хоча це явне перебільшення. З жовтня 1915-го Петлюра вже не часто буває в Москві і не має часу займатися там редагуванням.

У московський період життя Петлюра знову співпрацює з Винниченком. Їхні стосунки стають рівнішими і більш діловими. Свідомих українців з талантами до редагування і публіцистики тоді було вкрай небагато, і Винниченко був просто приречений цінити кожного «партійного спеціаліста». Здавалося, забуто старі образи...

Вже в еміграції Винниченко запекло критикував свого конкурента, пишучи, що видання Петлюри було спрямоване на пропаганду серед українців боротьби до переможного кінця, і що сам Винниченко гнівився і плювався від огиди, читаючи петлюрівське «Українське життя», видане за гроші, надані російським урядом. Але у 1913–1915 рр. Винниченко залюбки публікував статті в «Українському житті» і прекрасно знав, що уряд на це видання не давав ані копійки. Він доводив, що Петлюра «не мав жодних виразних і твердих, ані соціалістичних, ані політичних, ані моральних, ні навіть національних принципів».

Тоді ж активізувалось політичне життя в країні — в Москві відбувся таємний з’їзд українських есдеків та есерів, на якому безуспішно пробували об’єднати ці організації в єдину Українську соціалістичну партію. Чи був на тому з’їзді Петлюра, історія замовчує, але сама подія повз нього не пройшла.


В ті роки Петлюра друкувався в історичному виданні «Голос минувшего», видавав брошуру про творчість Івана Франка. Але літературна діяльність не дає Петлюрі можливості вирватися зі злиднів. У 1915 р. Петлюра був мобілізований на військову службу і, за згадками Михайла Грушевського, потрапив санітаром на. Західний фронт.

Знаючи проблеми зі статками його сім’ї і стан санітарних частин, «брати»-масони наприкінці 1915 р. підшукують Петлюрі грошовиту і престижну посаду — спочатку уповноваженого «Земгора»[19] в 3-й армії, а пізніше — помічника інтенданта фронтового забезпечення провіантом від уповноваженого «Земгора» на Західному фронті. Ця посада прирівнювалася до інтендант-офіцерської і дозволяла уникати казарми і муштри. З цього часу Петлюра часто буває на фронті у напіввоєнному френчі. За такі мундири фронтовики часто принизливо називали робітників «Земгора» земгусарами.

З осені 1915 р. Петлюра постійно курсує між Москвою і Мінськом, який став для нього другим домом. Його дружина у 1915 р. виконує обов’язки відповідального секретаря «Українського життя». Багато часу Петлюра проводить у Мінську — центрі Західного фронту російських військ (Західний фронт — три армії, більше 1 300 000 солдат і офіцерів, простягався на 500 кілометрів на північ від України, прикриваючи білоруські землі). Робота в «Земгоре» практично не лишала часу для редагування журналу і письменництва. У 1916 р. Петлюра був змушений передати редагування «Українського життя» О. Саліковському. Він осідає в Мінську на постійне проживання і викликає туди свою сім’ю. Здавалося, з великою політикою покінчено назавжди.

* * *

Революція — стихія непередбачувана і, розпочавшись у лютому 1917 р., вона цілком вписувалася у весну, початок нового життєвого циклу. У березні — квітні 1917-го революція була справжнім карнавалом свободи. Мільйони людей вийшли на вулиці і утворювали стихійні зібрання, які невдовзі приведуть багатьох на ешафот.

Тоді в Петрограді, на чолі революційних маніфестантів, з червоним бантом на офіцерській шинелі, крокував номінальний російський цар Михайло Романов, який кинув Імперію до ніг революційного люду. За рік він буде вбитий революціонерами. Десь поряд, у революційних натовпах Петрограда, був і колишній командир імператорського козацького конвою, майбутній гетьман України Павло Скоропадський. Все починалося з народного піднесення, єднання, свята і весни.

Петлюра знав про майбутній переворот, але раптовість, безкровність і легкість падіння царського режиму його вразили. Події в Петрограді, відречення царя від престолу, формування Тимчасового уряду і нової адміністрації повністю захопили його уяву. Він хоче бути там, де твориться історія, у вирі подій. Він хоче переїхати з тихого, провінційного Мінська до Петрограда, Києва або Москви, де його товариші стають не тільки речниками революції, але й здобувають перші революційні посади. Але про Петлюру, здавалося, повністю забули. В столицю його не кликали, посад не пропонували, проектами не спокушали. Та і сам тридцятивосьмирічний Петлюра завів у Мінську господарство, у нього були шестирічна дитина і дружина, він став вже не таким мобільним, як сім-вісім років тому.


В кінці березня 1917-го солдати-українці Західного фронту обирають Симона Петлюру головою Українського військового революційного комітету Західного фронту. З тих пір він їздить фронтовими частинами не тільки як чиновник «Земгора», але й як агітатор та пропагандист українського соціалізму. Як делегат від солдатів Західного фронту він з’являється в Києві на початку травня 1917 р., на Першому всеукраїнському військовому з’їзді. Саме ця поїздка в Київ вирішила його подальшу долю і стала початком походу за владою. До цього Петлюра, скоріше за все, неофіційно побував у Києві. Він «засвітився» серед однопартійців і змусив згадати про себе як про толкового товариша, побував серед київських масонів, навідався до «друга-недруга» Винниченка. Скрізь його привітно приймали, просили повертатися до Києва і обіцяли, обіцяли... Так, прибувши на Військовий з’їзд, Петлюра вже знав, що його кандидатуру довіюватимуть на виборах в український військовий комітет.


З перших днів березня влада в країні цілком і повністю мирно перейшла під контроль Тимчасового уряду. У березні в Києві відбувається процес швидкісного формування української крайової еліти. І хоча Київ був лише губернським центром, і не найбільшим містом України, але він зберіг статус «матери городов Русских» — першої історичної столиці, релігійного центру православ’я, інтелектуального, культурного центру регіону. В свідомості сучасників Київ вважався неформальною столицею.

3–4 березня 1917 р. в Києві відбулася повна зміна місцевої влади. Вищих державних чиновників було відсторонено. Вищою владою на Київщині стала влада губернського комісара, представника Тимчасового уряду, земця Михайла Суковкіна, заступником котрого призначено приятеля Петлюри Дмитра Дорошенка. Політичною владою в Києві володів Виконком громадських організацій — «громадянський комітет» з дванадцяти представників різноманітних опозиційних царській владі організацій. П’ятьма з дванадцяти представників були українські діячі з ТУП (масони-федералісти Штейнгель, Ніковський, Єфремов), есдек Порш... Окрім офіційної влади, у березні 1917 р. в Києві утворилася група національної еліти (контреліти), яка заявила свої претензії на автономну владу в Україні.

У київському українському клубі «Родина» 7 березня 1917 р. відбувся збір українських політичних і громадських організацій, на якому було оголошено про створення Центральної Ради — координаційного центру українських політичних, кооперативних і громадських організацій. Спочатку Центральна Рада, не претендуючи на представницьку владу, розглядалася як міжпартійний клуб. Але вже за два тижні після виникнення заявила свої права на керування Україною як автономною частиною революційної Росії.

Лідерство в Центральній Раді захопили ініціатори її створення — українські поступовці. Але невдовзі стало зрозуміло, що українські народні маси симпатизують більш радикальним революціонерам-соціалістам. Поступовцям довелося піти на компроміс з українськими есдеками, віддавши їм провідні місця в Центральній Раді. Хоча головою Ради було обрано поступовця Михайла Грушевського.

Еліта Ради формувалася зі свідомих українців, справжніх патріотів, вкрай політизованих. Саме поняття «українець» в етнічному плані підмінялося політичним, з соціалістичними установками.

Так, Винниченко писав, що все українство можна розділити на три категорії: «малоросів» — повністю зросійщених і втрачених для української справи, «хохлів», які зберегли тільки зовнішні ознаки українськості, і «свідомих українців», які зберегли не тільки мову, але й беруть участь у політичній боротьбі на боці соціалістичного руху.

Головними принципами формування нової еліти зі свідомих українців стали: українське походження (бажано — до третього коліна), інтелігентна професія, партійна приналежність до однієї з українських партій (УСДРП, УПСР, УПСФ, УПСС), до земств або таємних масонських лож, володіння українською, опозиційність імперській владі — не заангажованість у царських структурах управління. Українська інтелігенція стала на шлях монополізації влади, намагаючись продемонструвати себе єдиним представником українського народу, але такі грандіозні задачі були їй не під силу. Без буржуазії і робітничого класу утримати владу в країні було неможливо. Ідеологи українського руху — у «Теорії української нації» — декларували: «У нас нема ані українських панів, ані українських буржуїв. Наш народ єдиний — експлуатований трудівник. Наш соціальний ворог є ще й ворогом національним!». В умовах всезагальної «лівизни» тогочасного суспільства українська еліта постійно декларувала революційні гасла і підкреслювала відсутність зв’язків з промисловим і банківським капіталом. Ба більше, Винниченко стверджував: «нема в Україні буржуазії, яка визнала би себе українською».

У той же час українські політики за радикальністю поступалися більшовикам. Вони так і не змогли схилити на свій бік міський робітничий пролетаріат, крім деяких його представників у Києві та Катеринославі. Тут заважала русифікованість робітників і міського населення України, а також — вплив робітничих партій меншовиків, більшовиків, Бунду.

В українській політичній еліті сформувався унікальний політичний розподіл: групу 40–60-річних українських політиків, керманичів і засновників Центральної Ради, можна сміливо назвати людьми, які відбулися ще у XIX столітті. Саме тоді пройшла їхня молодість і визначилися політичні орієнтири. Багато з них пройшли «школу» земств, масонських лож, легальної культурно-просвітницької роботи. Ці політики у 1917 р. гуртувались навколо ТУП, а потім — партії Українських соціалістів-федералістів, були лібералами і прихильниками парламентаризму, виступали за обережні соціальні реформи і обмежену автономію України. З загальноросійських партій найближче до них були кадети і народні соціалісти. Найбільш відомими фігурами цієї групи були Штейнгель, Єфремов і Грушевський.

Друга група — тридцятирічних політиків, об’єднана екстремальними переживаннями революційної боротьби: підпіллям, еміграцією, в’язницями, засланням і членством у РУП. Це були люди революції 1905 р. Лідерами цієї групи в 1917 р. стали Винниченко, Порш і Петлюра. На відміну від старшого покоління політиків, ці діячі були марксистами з УСДРП або есерами, які зазнали впливу марксизму. Були налаштовані революційно, і найближче з загальноросійських партій до них стояли есери.

Третя група — двадцятирічних, зовсім юних політиків, рекрутувалась із вчорашніх студентів. За їх плечима не було підпілля і політичної боротьби, а у революцію вони прийшли тільки у березні 1917-го: нетерплячі догматики, які прагнули всього і відразу. Вони формували партію українських есерів і темпераментом нагадували російських лівих есерів, а то і невгамовних максималістів. Ця група так і не висунула зі свого середовища лідерів і довго перебувала під опікою «діда» Грушевського, який загравав з молоддю, сподіваючись отримати її широку підтримку.

Для формування нової української еліти був важливим і географічний фактор. Еліта Центральної Ради була в основному київська, з невеликими «домішками» полтавців, чернігівчан і катеринославців, одеситів, харківчан. Серед еліти було слабко представлене російське населення України, яке тоді складало майже десять відсотків. Водночас, до осені 1917-го спостерігався провінційний характер української еліти, постійно відчувалася її політична залежність від Росії.

Складно визначити реальну кількість членів українських партій. Можна припустити, що за станом на осінь 1917 р. членів УПСР було близько 40 000–75 000, УСДРП — 20 000–40 000, партії федералістів — від 2000 до 5000, самостійників — 1000–3000. Вибори і встановлені квоти депутатів у Центральну Раду іноді не піддаються логічному поясненню. Так, «від робітників» в Центральну Раду потрапили 5 депутатів і стільки ж від студентства, але водночас від радикально-демократичної партії, в якій було близько тисячі членів, потрапили три депутати, а від київських просвітницьких організацій в Центральній Раді опинилося аж десять представників.

Після Лютневої революції найважливішим для існування країни стало військове питання. Наказ Петроградської Ради № 1 дав поштовх до розвалу армії. Він узаконив владу солдатських комітетів і обмежив єдиновладдя офіцерів. Цей наказ фактично розпочав епоху солдатських мітингів в російській армії і став відправною точкою для самоформування за національною ознакою.

Вже 10 березня 1917 р., на Військовому віче в Києві самостійники з групи Міхновського створили Військове бюро для українізації частин і почали формувати перший український полк з українських добровольців. У розпалі революції командування Південно-Західним фронтом дозволило утворити такий полк, а Центральна Рада підтримала ідею українізації армії. За два з половиною роки, після буремних подій весни 1917-го, Петлюра скаже, що у 1917-му «невелика спільнота ідеалістів приступила до титанічної праці — створення нації та її державності».




Розділ 4

Масонська таємниця Петлюри


Аби зрозуміти вчинки, думки і бажання Петлюри, треба зазирнути у таємні закутки його душі, познайомитися з невідомою стороною його життя, пробитися за поріг масонського храму. Так, Симон Петлюра був масоном. Причому вперше про його масонство заговорив Лев Троцький у 1920 р. Він направив в газету «Комуністична праця» невелику, але знакову статтю: «Петлюра, римський Папа і французькі франкмасони». В цій статті є абзац: «Зв’язок Петлюри з масонами відомий. Сам він вступив у Велику Українську ложу масонів, аби користуватися протекторатом французьких масонів, близьких до державної влади».

Загалом, нічого дивного. Варто відзначити, що багато блискучих інтелектуалів початку минулого століття (відсотків вісімдесят лідерів Тимчасового уряду, велика частина провідників «білого» руху і партії кадетів, значна частина Державної думи) були тими самими «вільними каменярами» — братами-масонами. За якісь п’ятнадцять років початку XX століття масонство в Російській імперії набуло незвичайної політичної, економічної і культурної сили. Розроблена протягом століть таємна організаційна структура масонерії дозволяла російським масонам маніпулювати найбільшими партіями, організаціями, фінансовими структурами Імперії, лишаючись у глибокій тіні, інкогніто, невідомими навіть для активістів підконтрольних їм партій та організацій.

Що таке масонство і які цілі воно ставило перед собою в Росії у переддень революції? Масонство, яке веде свій історичний відлік ще з XVI століття, висувало такі головні завдання: повне забезпечення свободи, рівності і братерства людей в процесі самопізнання, самовдосконалення і розуміння світоустрою, формування нових стосунків терпимості, поваги прав особистості та релігійних переконань. Метою кожного масона є постійне моральне самовдосконалення, «відтісування каменю» і пізнання закодованих символами світових таємниць.

У передреволюційній Російській імперії, з її соціально-політичними проблемами, масонство відкрито йшло до мети не шляхом просвітництва, як, скажімо, ложі Новікова у XVIII столітті, а шляхом політичної боротьби і революції. Для раптового революційного удару по монархії масони використовували ідеальну конспіративну структуру таємних лож.

Масонерія не пов’язана єдиним керівництвом, жорсткими рамками обмежень, не підвладна конкретному віровченню. Це не релігійна організація, не політична партія, не клуб за інтересами. Це синтез величезної кількості громадських структур, починаючи від піфагорійців і закінчуючи корпораціями будівників XVII століття. Масонство наднаціональне і дотримується абсолютної таємниці внутрішнього життя і обрядів. Однак загальні цілі, завдання, символи, традиції об’єднують масонів всього світу, перетворюючи їх на братів по «королівському мистецтву», на братів, які зобов’язані простягнути руку допомоги у складний час навіть незнайомому, навіть іншомовному братові. «Велика система протекції» мала використовуватися на користь соціального, культурного та політичного прогресу суспільства.

Лев Толстой, який був достатньо близький своєю філософсько-моральною системою до ідеалів масонства, говорив: «Я шаную цю організацію і вважаю, що франк-масонство зробило багато добра для людей». Серед російських масонів XVI–XX століть були генії та герої: Новіков та Пушкін, Кутузов та Суворов, Грибоєдов та Волошин, Сперанський та Єрмолов, Бакунін та Огарьов, більшість декабристів. Серед українських масонів — гетьмани України Орлик та Розумовський, губернатор Одеський та Херсонський Ланжерон, письменники Капніст, Гулак-Артемовський, Котляревський (можливо, Сковорода та Шевченко теж були масонами).

Перед революцією 1917 р. масонські ложі в Україні були впливові як ніде в Російській імперії. Вони об’єднували кращих буржуа та інтелігенцію, незадоволену монархією, всевладдям центральної влади, гостротою національного і селянського питань. Тільки в Києві до 1917 р. існувало близько п’ятнадцяти масонських лож. Ще стільки ж — в українських губерніях.

Не дивлячись на розширення масонського впливу в Центральній Україні, жандармські полковники з Києва надсилали в столицю доповіді штабу: «Стосовно масонського ордену, то спроб його створення в Києві не виявлено», хоча тільки в Києві на той час вже було двісті-триста масонів. Всього ж масонських братів по Україні було до шестисот-восьмисот чоловік. Київ стояв на другому місці після Петербурга за кількістю масонів і за їх впливом у суспільстві. Крім того, масонство в Україні контролювало більшість різноманітних організацій, наукових товариств, містичних гуртків.

Як зазначали сучасники, київські масонські ложі були найбільш політизованими і найлівішими серед усіх лож Російської імперії. Та і сам професор Максим Максимович Ковалевський, засновник російського масонства початку XX століття, був з Харкова, і так само був вибраний в Державну думу від Харківської губернії. В Україні на п’ять-шість років раніше, ніж в Росії, ще в 1897–1901 рр., сформувались масонські ложі «королівського мистецтва»: в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Кам’янці-Подільському, Житомирі. У кожній з масонських лож збирались люди впливові, культурні, суспільно активні. Саме тому ложі були небезпечні для зашкарублого імперського режиму, який давно потребував перебудови.


Коли Симон Петлюра став масоном, історії поки не відомо. Масони України не формували і не зберігали в ті роки архівів з причини суворої конспірації та секретності. Практично не лишилося жодних даних стосовно масонства в Україні в період 1898–1907 рр. Можна тільки припускати, що Петлюра, який у 1919 р. виріс в одного з масонських лідерів України, був до цього часу масоном не менше семи років. За цей час йому вдалося просунутися у масонській ієрархії від учня, хоча б до «вісімнадцятого градусу».

Він не міг стати «братом» до 26–27 років (у російському масонстві тоді не реєструвалося більш ранніх посвят: вважалося, що до цього віку людина виростає як особистість), тож потрапити до масонського кола Петлюра міг у проміжку між 1906 і 1911 роками. Імовірно, Петлюра опинився в масонерії, а саме в «Великій ложі України» (з цією назвою постійна плутанина в джерелах: вказують 1900, 1902, 1917 і 1919 роки як момент виникнення. Можливо, вона була «Великою ложею», не легалізованою тоді всесвітньою масонерією) ще у 1906 р.

Найбільш рання вірогідна дата потрапляння Петлюри в масони — друга половина 1906 р., коли Петлюра опиняється в редакції газети «Рада», якою керують масони Чикаленко, Грушевський, Єфремов. Проте можливо, що масонська ініціація Петлюри сталася тільки в Петербурзі у 1909–1910 рр. Є уривчасті дані, що у 1910 р. Петлюра був приписаний до київської масонської ложі «Андрія Первозванного». За даними дослідника російського масонства Сєркова, ложа «Святого Андрія Первозванного» заснована в Женеві у 1900 р. і працювала в Києві під проводом італійських братів. Сєрков стверджує, що ця ложа стала базовою при створенні «Великої ложі України».

Вочевидь, «майстром» (третій градус масонства) Петлюра став вже в Москві. Масонські кола (Саліковський, Корш, Шахматов, брати Кістяковські, Бердяєв) Москви, куди у 1911 р. у віці тридцяти двох років потрапив Петлюра, мали величезний вплив на формування світогляду, пом’якшивши його непримиренні революційні позиції. Стосовно інших лідерів української революції варто відзначити, що одним з перших масонів України став Михайло Грушевський — ідеолог українського відродження, «батько» української історії. Грушевський потрапив у масонську ложу в Парижі 1903 року і до 1917-го став одним з лідерів українського масонства.

Вже у 1911 р. серед масонів можна побачити еліту міської інтелігенції та буржуазії Південно-Західних провінцій Імперії. Промисловці, банкіри, адвокати, журналісти, професура, громадсько-політичні діячі — основний контингент масонських лож. Загалом по всій Росії приблизно сорок-п’ятдесят масонів вибрано в Першу і Четверту Державну думу, п’ять масонів опинилися в Державній Раді, вісім масонів — серед царських міністрів. Навіть директор департаменту поліції Лопухін був масоном «високих ступенів», зі старовинного роду «вільних каменярів». У Росії (без українських губерній) до 1917 р. налічувалося близько п’ятдесяти масонських лож, в Україні — близько тридцяти лож.

Серед масонів України були: Лоріс-Мєліков — генерал-губернатор, барон Федір Штейнгель — промисловець-мільйонер, член Державної думи (Штейнгель був керівником загальноросійського масштабу у Верховній масонській Раді, головою ложі та керівником Малої масонської ради (провінції), члени Державної думи: В’язлов, Іванов та Лозинський; професори Грушевський та Єфремов, відомий юрист Григорович-Барський, редактори-журналісти Матушевський, Шраг, Славінський, Радченко; член окружного суду Корчак-Чепурковський, товариш прокурора Чебаков. Був серед київських лож і таємний капітул «Нарцис» (заснований у 1914 р. під кураторством Великої Ложі Італії шотландського статуту), в яку входили генерал Скоропадський, адвокат Моркотун, юрист Комаров та ряд поміщиків і професура. Цей капітул об’єднував і керував, судячи з усього, кількома ложами: ложа «Владимира Рівноапостольного» (заснована легендарним Папюсом), «Кирила и Мефодія», «Північне сяйво», «Йордан», «Данте», «Об’єднані слов’яни» і, можливо, інші. Капітул «Нарцис» стояв дещо осторонь інших лож України, заснованих при підтримці «Великого Сходу Франції» та «Великої Ложі Франції».

Серед масонства України не було помітних обмежень у національному і політичному плані, але більшість масонерії складали кадети та українські поступовці з ТУП, яка стала 1917 року партією соціалістів-федералістів. У національному співвідношенні серед масонів України росіяни становили сорок відсотків, українці — більше тридцяти п’яти відсотків, поляки та євреї — близько десяти відсотків, решта іноземців — близько п’яти відсотків. Деякі обмеження в політичному відношенні існували тільки для більшовиків та чорносотенних організацій: Союзу Російського народу, Союзу Михаїла Архангела...

Наразі відомо ім’я єдиного більшовика, який входив у масонські українські ложі до 1917 р., це Володимир Затонський, майбутній «червоний міністр» у радянському «харківському» керівництві України. Масонами України проводилася систематична політика критики Миколи II, Распутіна та царських прибічників: Трьопова, Протопопова, Сухомлинова.

Грошові потоки та політичний вплив київські масони завойовували за допомогою контрольованих Земського Союзу та Союзу міст, «Земгора», який особливо посилився після початку Першої світової війни. «Земгор» контролював військові поставки на фронт. Саме в цих союзах лідирували масони Шингарьов, Терещенко, Іванов, та і сам ревізор «Земгора» був масоном. Саме завдяки масонським зв’язкам Петлюра зайняв пост помічника уповноваженого «Земгора» по Західному фронту (галова М. Шейкілов).

У верховну раду масонських організацій Росії входила більшість масонських лож українських губерній. Контролював діяльність українських лож у 1913–1916 рр. Олександр Федорович Керенський — куратор української масонерії. Він багаторазово відвідував Київ, Одесу, Харків, Катеринослав, відкривав нові ложі, знайомився зі станом справ на місцях і з місцевим політичним життям. Розуміючи важливість та складність українського питання, Керенський припускав можливість автономного укладу для України у ті роки, але серед імперської масонерії були й інші погляди на українське питання. Керенського в Україні «опікав» ректор Педагогічного інституту Прокопович («брат-оратор» однієї з київських масонських лож).

Єдину масонську організацію Російської імперії розколювало національне питання. Російські «брати», здебільшого непоборні прихильники «єдиної та неподільної Росії», не уявляли української автономної державності. Група ж українських масонів, очолювана Грушевський, бачила можливість існування демократичної Росії виключно у формі рівноправної федерації всіх народів Імперії, відводячи при цьому Україні права на конфедеративність.

Грушевський мав величезний авторитет серед української інтелігенції, головував у масонській ложі, тож його думку неможливо було ігнорувати. Вже у 1911 р. «група Грушевського» (частина масонів київських та катеринославських лож) викликала незадоволення російських братів, які стали називати Грушевського українським фанатиком. У 1912 р. на масонському конвенті (керував конвентом М. В. Некрасов) в Москві три депутати від України (з групи Грушевського) активно виступили проти назви «Велика Північ Росії», яка була запропонована для загальноросійської масонської організації. «Група Грушевського» не погодилася з назвою, бо в ній був елемент російського великодержав’я. Грушевський пропонував взагалі виключити слово «Росія» з назви головної масонської структури Східної Європи, через прагнення народів Росії до політичного самовизначення. З Грушевський не погодилась більшість членів конвенту, але було прийняте компромісне рішення: змінити назву головної масонської структури імперії з «Великої Півночі Росії» на «Велика Північ народів Росії».

Тогочасні українські масони намагалися зупинити хвилю наростаючого антисемітизму. Антисемітську «карту» в боротьбі проти демократії намагалися розіграти деякі царські чиновники і «праві» партії, роздуваючи у 1913 р. «справу Бейліса». Захист Бейліса проводився адвокатами — українськими масонами Зарудним та Григоровичем-Барським.


Петлюра, переїхавши до Москви, зберіг зв’язок з масонськими ложами України, і водночас увійшов до осередку російського масонства. Він засуджував антивоєнні погляди деяких київських масонів, вважаючи, що боротьба проти німецької агресії є і боротьбою за демократію. З цим погоджувалися дев’яносто відсотків російських масонів, за підтримки «братів» з країн, в яких масонство мало значну політичну силу: Франції, Англії, США.

Російські та українські масони прагнули встановити буржуазно-демократичне суспільство з обмеженою або поваленою монархією. З перших кроків відродження масонства, на початку XX століття, воно перебувало в опозиції до царського режиму. Ще наприкінці 1915 р., через поразки російської армії і чутки про підготовку сепаратного миру між Росією та Німеччиною, масони Імперії вирішили змінити державний устрій Росії, влаштувавши переворот.

Масонський конвент 1916 р. поставив за мету — негайна революція в Росії. Вже наприкінці 1917 р. серед масонського братства були розподілені основні портфелі у майбутньому революційному уряді, в столичній та місцевій адміністраціях. На конгресі були присутні і делегати від України: Штейнгель, Чебаков, Зарубін.

Новий курс на державний і воєнний переворот, спираючись на масонське офіцерство, активізував суспільно-політичне життя. Країною їздили масонські емісари й збирали з масонів та підпорядкованих їм структур гроші на переворот. В Україну негайно виїхали Керенський та Комісаров. Революцію призначили на першу половину березня 1917 р.

А поліція і таємні служби перебували у повному інформаційному вакуумі, полюючи на окремих анархістів та есерів. Повернувшись з масонського з’їзду до Києва, Прокопович говорив до «братів»: «Я бачив багатьох, зустріч з ким була для мене несподіванкою, масонів ходить навколо нас набагато більше, ніж можна собі уявити».

З початку XX століття масони помалу захоплюють владу. До 1917 р. переважно еволюційним шляхом широкої протекції та проникнення у владу. Михайло Грушевський писав: «Масонська організація працювала широко, вона провадила свій давно прийнятий тактичний план. У всякого роду політичних можливостях використовувала зв’язки і просувала своїх людей на впливові пости. Заміщення вищих посад: і столичних, і київських... стояли в очевидному зв’язку з масонами».


Події 23–27 лютого 1917 р. знаменували перемогу революції в Петрограді. За кілька днів вся Імперія опиниться під владою вчорашніх опозиціонерів, а Микала Другий зречеться трону. Хоча революція розпочалася на тиждень раніше запланованого, масонські організації спромоглися її очолити і взялися до перебудови величезної Імперії.

Вже на початку березня 1917 р. українські масони розділили між собою найважливіші посади, які перейшли від «старого режиму», вони на відсотків двадцять захопили політичний Олімп України. Важливим завданням масонства було утримати керівництво в своїх руках і не дозволити стихії спровокувати кровопролиття і анархію.

Олександр Керенський, з Петрограда, почав активно впливати на формування нової української революційної еліти. Так, його стараннями масони стали губернськими комісарами та керівниками судових палат в українських губерніях. З масонів України Костянтин Василенко став комісаром Києва, Микола Василенко — заступником міністра освіти Російської республіки і куратором Київського навчального округу, Костянтин Оберучев — командувачем Київського військового округу, Михайло Терещенко — міністром фінансів Російської республіки. Чекав свого часу і Симон Петлюра.

Під впливом революційного зламу восени 1917 р. почали розвалюватися масонські ложі України. Їх розвал — наслідок загострення національного питання в Україні. Тимчасовий уряд прагнув відкласти вирішення дражливих національних питань до Установчих Зборів, а діячі Центральної Ради планували, перехопивши владу в українських губерніях, якнайшвидше проголосити автономію. Поглиблювався розрив між масонами, які відстоюють принцип «єдиної Росії» і верховенство Тимчасового уряду, та національної масонської «групи Грушевського». Національне питання в українських ложах стало яблуком розбрату. Частина масонів злякалася широкої програми соціального реформування, хаосу народного бунту і прагнула протистояти розвалу Російської імперії, вважаючи Центральну Раду дуже небезпечною структурою.

Так, майстер київської масонської ложі «Світло правди» Сергій Чебаков (керівник Київської судової палати у 1917-му) восени 1917-го вже погрожував Центральній Раді судовими позовами за «сепаратизм». Базові в масонських ложах відносини братства і дружби, під впливом політичних чинників поступалися місцем суперництву та неприязні.

Ще на початку літа 1917-го масонський емісар з Петрограда князь Урусов (міністр внутрішніх справ Росії) умовляв діячів Центральної Ради почекати з національними вимогами, а учасники масонської Верховної Ради, яка проходила у Петрограді в жовтні 1917 р., засудили «український сепаратизм». Цей розрив став остаточним після проголошення Четвертого Універсалу в січні 1918-го і підписання сепаратного миру з німцями. Очевидно, ще до цих рішучих кроків Грушевський змушений був повністю самоусунутися з масонерії. Велика частина масонів в Україні вже не визнавала його авторитету через «національний екстремізм». Кінець 1917 — січень 1918 р. став часом остаточного розпаду єдиного масонського руху в Україні.




Розділ 5

Жереб кинуто. Виклик Центральної Ради

Травень — жовтень 1917


Петлюра приїхав до Києва у травні 1917 р. Революція була у повному розпалі. Тоді ще не зникло відчуття народного єднання і не розвіялись революційні сподівання. Петлюра відчував себе соціалістом і прихильником Тимчасового уряду, який проголошував продовження світової війни в ім’я оборони революційної Вітчизни. В Києві Петлюра розсварився з Миколою Міхновський, якого знав ще з часів Полтави. Саме Симон Петлюра зайняв місце Міхновського, очоливши бунтівних солдатів-українців.

Навесні 1917 р. провідне місце серед українських військових Київського гарнізону неочікувано зайняв націонал-радикал, адвокат і поручик Міхновський. Він чудово розумів, що саме сила буде головним фактором розвитку революції. Він зібрав декілька десятків однодумців-самостійників, здебільшого офіцерів, вирішив терміново формувати українські військові частини з солдатів Київського гарнізону і добровольців.

Група Міхновського заснувала «Організаційний комітет з формування українського війська» на базі Українського військового клубу імені Павла Полуботка. Саме цей клуб почав максимально енергійно формувати Перший український полк імені Богдана Хмельницького, чисельність якого вже до кінця квітня 1917 р. склала близько трьох тисяч вояків.

До Центральної Ради група Міхновського ставилася зі скепсисом, будучи в опозиції. Сам Міхновський бачив тільки себе на чолі всього руху, а потім і незалежної України, тому сприймав представників Центральної Ради як конкурентів. Навзаєм, представники Центральної Ради побоювалися Міхновського, і не лише за його вплив на солдатів. Небезпечними для єдності революції здавалися його заклики «Негайна і повна незалежність України!», «Негайне створення української національної армії!», «Україна — для українців!».

Лідери Центральної Ради і більшість есдеків, есерів та федералістів (у тому числі Петлюра, Винниченко і Грушевський), вважали, що Україна не готова до самостійності і вимагати треба лише автономії.

Радикальна позиція Міхновського лякала поміркованих політиків можливістю провокації Тимчасового уряду проти «сепаратизму». Це міг бути розгін Центральної Ради, арешт лідерів, відмова розглядати питання про автономію. Росія тоді продовжувала війну і жорсткі заходи вживала як необхідні для того, аби не допустити розвалу армії. Тому українські автономісти вирішили відтіснити Міхновського і позбавити його впливу на революційно налаштованих солдатів.

П’ятого травня 1917 р. розпочався Перший Всеукраїнський військовий з’їзд, на якому вирішено було протистояти Міхновському. На з’їзді присутні сімсот представників від солдатів-українців, тилу, матросів Чорноморського і Балтійського флотів. Цей з’їзд почався в революційних традиціях, характерних для сучасного парламентаризму. Грушевський, професор з густою сивою бородою, по-революційному відтіснив від трибуни Міхновського і перехопив увагу залу. Приголомшений Міхновський не схотів битися за трибуну, і ця його поміркованість призвела до програшу. Перемога автономістів мала бути закріплена недопущенням Міхновського до керівництва з’їздом і обранням головою Симона Петлюри.

Володимир Винниченко висунув Петлюру як представника трьох армій, який часто бував на фронті і розуміє всі страждання солдата. Також Петлюру було висунуто як соціаліста з УСДРП. Проте переважна більшість делегатів з’їзду вперше чула дивне прізвище — Петлюра, а робота в «Земгорі» не імпонувала фронтовикам. Солдати хотіли обрати військового і цим вирішив скористатися Міхновський, який мав вплив на чверть залу.

Міхновський вискочив на трибуну і, перекрикуючи Винниченка, заявив, що головою з’їзду повинен бути тільки військовий. Він вимагав відкинути кандидатуру Петлюри як не фахівця І негайно проголосити автономію України та дати відлік створенню незалежної української армії. Зал загудів. Складалося враження, що з’їзд припиниться або продовжиться у формі гігантської бійки. Чимало делегатів з’їзду увірвалося на сцену з криками «Хочемо головою Міхновcького! Хочемо незалежність України! Геть угодовців Центральної Ради!».

Самостійники планували негайний військовий переворот і арешт начальника Київського округу, оголошення України незалежною. Ці заклики були провокацією: стихійний виступ кількох тисяч озброєних людей негайно придушили би вірні Тимчасовому уряду війська. У травні 1917-го таких частин було майже сто відсотків. Подібний виступ викликав би репресії проти всіх патріотів.

Можливо, провокацією самостійників було і розповсюдження «Катехізису» авторства того ж Міхновського, його називали «десять заповідей»... Серед «заповідей» були: «Всі люди брати, але москалі, ляхи та жиди — вороги нашого народу, поки вони панують над нами і оббирають нас»; «Україна — для українців! Отже вижени звідусіль з України чужинців-гнобителів»; «Не бери собі за дружину жінок з інших народів, бо твої діти будуть тобі ворогами»; «Не дружіть з ворогами нашого народу» тощо.

Газета «Київська думка» писала про з’їзд: «Саме неофіти, саме ті, які не вміли навіть правильно говорити українською, і були найбільш запальними і незмиримими націоналістами...».

Здавалося, з’їзд піде за радикалами, перетвориться на мітинг, на заколот, проте Винниченко зумів захопити всіх полум’яними революційними промовами. Він тоді був на вершині популярності і накинувся на Міхновського, викриваючи його як класово чужого — дворянина, поміщика, офіцера, який ніколи не був на фронті. Винниченко вміло використовував неприйнятті революційними солдатами офіцерства, нацьковуючи солдатські маси на командирів в дусі більшовицької пропаганди. Есдек Борис Мартос, до речі, з дворян, дорікав лідерам самостійників, що вони є поміщиками або синками поміщиків, тоді як за Центральну Раду стоять соціалісти — сини селянські і робітничі.

Коли стало зрозуміло, що ані Петлюра, ані Міхновський не пройдуть у голови з’їзду, вирішено було взагалі не обирати керівника, сформувавши президію. Туди були обрані: Петлюра (від фронту), Міхновський (від тилових частин), Капкан (від Українського полку імені Хмельницького), Винниченко (від Центральної Ради). Більшість з’їзду виступила за побудову автономії України, за створення армії згідно з національно-територіальним принципом, за українізацію Чорноморського флоту.

Винниченко переконував: треба боротися разом з російським пролетаріатом проти контрреволюції, необхідно зберегти цілісність революційної Росії. Українські ж соціалісти доводили: регулярну армію необхідно перетворювати на крайову народну міліцію. Винниченко заявляв, що українського мілітаризму не було і не повинно бути. Він заспокоював і доводив необхідність співпраці з Тимчасовим урядом.

У травні — липні 1917 р. Петлюру ще не можна назвати самостійним політиком. З приїздом до Києва він автоматично увійшов у «клан Винниченка» і керувався рішеннями Центрального Комітету УСДРП. Саме ЦК УСДРП винесло революційне рішення про заміну регулярної армії на міліцію. Повторюючи партійні установки, Петлюра заявив 6 травня на з’їзді: «... нам потрібна не регулярна армія, а всенародне ополчення, міліція... небезпека в тому, що коли оговтається буржуазія, армія оборонятиме її інтереси, супроти інтересів демократії та селянства. Ось чому ці полки «імені гетьманів» можуть мати в собі елемент небезпеки, коли вони будуть створені на постійній основі...». Водночас Петлюра пропонував перевести всіх солдатів-українців на один фронт (Південно-Західний) і вирвати їх з рук російського командування. Лідери українських соціалістів так само мали намір розпоряджатися надійними багнетами для закріплення влади.

З’їзд затвердив створення при Центральній Раді Українського генерального військового комітету, який взявся б за організацію українського війська і провів українізацію регулярних частин. У компромісний Генеральний комітет увійшли: Винниченко, Петлюра, підполковники Капкан і Павленко, Міхновський і його прихильник доктор Луценко, генерал Іванов та інші.

Під час виборів до Генерального комітету стався ексцес: Винниченко привселюдно повідомив, що отримав анонімний лист з ультиматумом йому і Петлюрі — зняти кандидатури до Генерального комітету, «інакше будете вбиті». Оголошення викликало шквал емоцій серед делегатів. Винниченко і Петлюра миттєво перетворилися на героїв дня, а солдати влаштували їм овації, деякі делегати навіть вибігли на сцену цілувати сміливих революціонерів. З’їзд повірив у них як у правдивих революціонерів і майже одноголосно підтримав. Проте невдовзі структуру Генерального комітету змінили: його очолив Петлюра, поручик Кедровський став його заступником у справах армії, моряк Письменний — у справах флоту, а капітан Певний — у справах вільного козацтва.


Національне питання — одне з найболючіших з травня 1917 р. Тимчасовий уряд хвилювали фінські націоналісти, які намагалися проголосити незалежність Фінляндії, навіть не тому, що це може розірвати єдиний фронт, а тому, що це прецедент і симптом початку розпаду Імперії.

В цьому контексті, у травні 1917 р. Тимчасовий уряд розглядав розвиток українського руху серед солдатів. У відповідь на київські резолюції Тимчасовий уряд не визнав його рішень і назвав комітет повністю приватною самостійною організацією. Тимчасовий уряд не підтримав українізацію армії.

Керенський, тоді ще військовий міністр Тимчасового уряду, приїхав у Київ 20 травня і заявив, що перегрупування військ за національною ознакою неможливе під час цієї війни. Загалом, він виступив категорично проти всього, що може розірвати зв’язок між національностями. Він уточнив, що вимоги українців розглядатимуться тільки під час Установчих зборів восени 1917 р.

Перші тижні після обрання до Генерального комітету для Петлюри стали періодом перенапруження. Хоч він і жив у будинку Понятенка на Мар’їнсько-Благовіщенській вулиці, але приходив туди тільки на пару годин, поспати. Збори комітетів, комісій, ЦК, лож, Центральної Ради повністю захопили Петлюру. Він став надолужувати згаяне. Сотні знайомств, ідей, документів... Насамперед необхідно було розробити принцип українізації, підготувати документи до Другого Всеукраїнського військового з’їзду, який планували вже за місяць після першого. Петлюра розробляє конструкцію Генерального військового комітету, підкомітетів і його президії.

З військових питань Петлюра став постійно радитися з командувачем Київського військового округу, революційним полковником Костянтином Михайловичем Оберучевим. Той був есером зі стажем роботи у підпіллі і масоном, тож Петлюра легко міг з ним порозумітися. Генеральний комітет сподівався поширити свій вплив і на солдатів Південно-Західного та Румунського фронтів, проте там з процесом українізації були суттєві труднощі. Але Петлюра був таким собі керівником без влади: Генеральний комітет поки лише на словах міг впливати бодай на щось, адже більшість військових керівників його ігнорували[20].

26 травня 1917 р. Центральна Рада офіційно звернулася до Тимчасового уряду з пропозицією визнати українську автономію. Вже за три дні з Петрограда було отримано категоричну відмову. Саме вона і підштовхнула до рішучих дій. Очевидно, відразу після отримання відмови Центральна Рада вирішила самостійно проголосити автономію. Вже 1 червня 1917 р., на всеукраїнському селянському з’їзді, Грушевський заявив: «Свято революції закінчилось!» Тоді цю фразу мало хто зрозумів, і ніхто не здогадувався, що він вирішив йти «напролом».

На початку червня Генеральний комітет отримав від Керенського припис із забороною проводити Другий український військовий з’їзд. Таку заборону солдати сприйняли як замах на здобутки революції. А як же свободи, проголошувані Тимчасовим урядом: свобода слова і зібрань? Делегати з’їзду були обурені! Петлюра направив військовому міністру телеграму протесту, вказуючи: така заборона підриває довіру содцатів-українців до влади і послаблює опір армії на фронті.

Додала проблем і провокація начальника київської міліції, який тоді само пустив чутку: Всеукраїнський військовий з’їзд планує переворот — спробує захопити державні установи, губернський банк, казначейство. Полковника Оберучева ввели в оману щодо агресивності українців. Ця провокація призвела до посилення патрулів і охорони на вулицях Києва; з’явилися чутки про швидкий розгін Центральної Ради та військового з’їзду.

Другий Всеукраїнський військовий з’їзд відкрився 7 червня 1917 р. і став першим тріумфом Петлюри. Тут він народився як політик. Симон Васильович почав поступово виходити з тіні Винниченка. Близько двох тисяч делегатів зібралися в залі Оперного театру, представляючи півтора мільйона солдатів і матросів з України. Відкриваючи з’їзд, Петлюра сказав: «Ми всі переодягнені члени української демократії. Її ідея — наша ідея». Тема захисту демократії була домінуючою на з’їзді. Задля захисту демократичних прав трактувалася і необхідність затвердження автономії України та українізація війська. Разом з тим Петлюра застерігає від кроків, пов’язаних з негайним проголошенням автономії України і створенням незалежної української армії. З’їзд затвердив головою Генерального комітету Петлюру і ще десять кандидатів у члени комітету, десять військових фахівців, яких рекомендував Петлюра. Це була повна перемога над опозицією самостійників.

Самостійники ще намагалися провести кандидатів у Генеральний комітет і провалити кандидатів Петлюри. Але останній, як лідер з’їзду, зажадав голосувати разом за весь запропонований ним список і домігся затвердження своїх кандидатів. Самостійники знову вимагали «розмовляти кулаками» з Тимчасовим урядом, але Петлюра впевнено контролював ситуацію.

Аби впливати на події, Генеральному комітетові потрібні хоч якісь повноваження, але Тимчасовий уряд не підпускав комітет до армійських структур. Це призвело до революційного рішення: відтепер всі накази Генерального комітету обов’язкові для воїнів-українців та українських військових організацій. З’їзд ультимативно зажадав від російського командування визнання. Проте не було вироблено жодних гарантій та механізмів, за якими можна контролювати виконання наказів. Генеральний комітет так і лишився практично без влади, у повній залежності від настроїв Петрограда.

Грушевський зазначив парадокс ситуації, вказавши, з одного боку, на наявність мільйона українських багнетів та відчуття величезної сили (потенційно), а з іншого — на неможливість перевести цю потенцію у реальність, використовуючи силу на користь українського народу.

* * *

10 червня 1917 р. сталася подія, яка визначила політичну боротьбу в Україні на наступні півроку. П’ята сесія Центральної Ради, без погоджень з Тимчасовим урядом, прийняла Перший Універсал. Він проголошував автономію України без відділення від Росії. Вищою владою в Україні оголошувалися Всенародні українські збори — Сейм. В Універсалі говорилося про форсовану націоналізацію та переділ поміщицької землі, про перевибори до місцевої адміністрації і про введення особливого податку на «рідну справу».

Вранці 11 червня на Софійській площі Києва Універсал був публічно зачитаний. Після проголошення на площі пройшов парад Першого українського полку. Під акомпанемент дзвонів Софійського собору Грушевського понесли на руках до будівлі Центральної Ради. Десь на площі, серед тріумфуючих військових, був і Петлюра. Він розумів: мало проголосити автономію, потрібно її створити і відстояти. Невідомою була реакція Петрограда, можна було очікувати репресій за «самоуправство» і «заклик до бунту».

Універсал викликав у Петрограді вибух обурення, протесту та звинувачень на адресу Центральної Ради в «нелояльності» і «анархізмі». З’явилися заяви в пресі про «ніж у спину революції», про те, що «народ України обрусів і не хоче автономії...», навіть заклики до покарання. Так, газета «Речь» писала, що «українці грають з Росією у недобру гру» і своїми діями допомагають Німеччині. Але більш ліберальна газета «Русская воля» вважала: необхідно не боротися з Україною, а говорити та домовлятися. Газети «Русская воля» і «День» пропонували перестати кричати «Караул!» з приводу української автономії, а змиритися з нею і не вишукувати в Універсалі натяків на повне відділення.

Практично всі українські партії, окрім більшовиків, спочатку висловилися проти Універсалу. Особливе несприйняття викликало створення самочинного Генерального секретаріату Центральної Ради — паралельного уряду на українських землях.

Обурила російське суспільство і діяльність петлюрівського військового комітету. Деякі чиновники Тимчасового уряду в травні — червні 1917 р. розглядали діяльність цього комітету як «самозванство», варте хіба що кримінальної відповідальності. Сучасник, згадуючи роботу Генерального комітету, стверджував: у ті дні «комітетникам» погрожували арештами, тож одній частині комітету доводилося «сидіти і працювати на засіданні комітету, а іншій — класти револьвери в кишені і йти вартувати на вулицю...».

Коаліційний Генеральний секретаріат нагадував Раду міністрів для автономної України. Очолив і став у ньому ж секретарем (міністром) внутрішніх справ Володимир Винниченко. Ще сім секретаріатів (освіти, юстиції, продовольства, землеробства, міжнаціональних справ, військових справ, фінансів) очолили представники партій УСДРП, УПСР та партії федералістів.

Середина червня 1917 р. — щасливий час для Петлюри. Він увійшов до складу Центральної Ради як делегат від Українського Генерального військового комітету, в числі двадцяти шести його членів. Одночасно Петлюра, за рекомендацією ЦК УСДРП, а також Грушевського та Винниченка, обраний генеральним секретарем військових справ автономної України. Дивно, але Петлюра — керівник українського війська, ніби і ключова фігура руху, так і не був обраний в Малу Раду (президія Центральної Ради), а саме там виносилися головні політичні рішення, які Центральна Рада тільки затверджувала. Грушевський і Винниченко мали намір тримати Петлюру подалі від великої політики, обмежуючи його, повноваження тільки військовими питаннями. Але дуже скоро Петлюра вийшов з-під контролю. Цікаво, що Володимир Винниченко, який рекомендував кандидатуру Петлюри на посаду міністра, пізніше заявляв, що Петлюра не виявив «ані знань, ані талантів у військовій роботі... однак вирізнявся величезним честолюбством».

Звісно, на початку військової кар’єри Симон Петлюра просто не міг мати знань та досвіду, потрібних для посади військового міністра. Але хто був готовий до виконання таких обов’язків? Письменник Винниченко? Це був типовий непрофесійний революційний уряд, в якому ступінь компетенції і необхідності визначався тільки партійністю.

Спочатку Винниченко був задоволений роботою Петлюри, поки останній був його людиною. Інакше у другому кабінеті Винниченка Петлюра військовий секретаріат знову би не очолив.

Винниченко писав: «Генеральний секретаріат у той період свого існування не мав влади, яку має нормальний уряд. У його розпорядженні не було жодного солдата...», він «...не міг відсторонити жодного чиновника, не міг дати наказ або розпорядження жодному адміністративному інституту... не мав жодних коштів, не обкладав нічого податками, не мав жодних інструментів і органів для збору коштів з населення для своїх потреб... Ми не мали навіть приміщення. Центральна Рада... знаходилась у двох-трьох кімнатах Педагогічного музею. Вся будівля була зайнята школою льотчиків».

Генеральний секретаріат, перший уряд України, з усіма органами і апаратами, знаходився у двох тісних кімнатках Педагогічного музею! Ці закуточки, можливо, були перебудовані з... вбиралень (мали кам’яну підлогу і раковини для води в стінах).

У цих закутях генеральні секретарі приймали сотні делегацій на день, в задусі проводили засідання; самі передруковували свої постанови на машинках, самі навіть прибирали: не було ані чиновників, ані писарів, ані навіть сторожа.

Лише з серпня 1917 р. Генеральний секретаріат зміг винайняти в оренду, за декілька тисяч рублів, у Київської думи брудний, загиджений готель «Савой». Здавалося, що вплив Центральної Ради та влада Генерального секретаріату — лише блеф та ілюзія, вони повністю безсилі та нездатні до будь-яких дій. Але в буремні часи революції можливі дива. Центральна Рада змогла стати чинником політичного життя, носієм нової революційної ідеї, вона прагнула стати представником волі українського народу. І на подив багатьох українські ідеалісти, без серйозної підтримки фінансових кіл, поступово ставали паралельною владою. З червня 1917-го в Україні поволі складається двовладдя: Тимчасового уряду і Центральної Ради. Але військове командування все ще відмовлялося від контактів з Генеральним комітетом, незважаючи на процес самочинної стихійної українізації, який вже почався у десятому, тридцять дев’ятому і двадцять шостому армійських корпусах. Командування не видавало грошей на їжу та платню українським солдатам, не звертаючи уваги на вимоги Центральної Ради.

Країна жила передчуттям великої битви революції. Тимчасовий уряд, фактично відмовившись від гасла оборони революційної вітчизни, проводив широкомасштабний наступ[21] на фронті. Керенський розраховував на перемогу і бачив у наступі можливість зміцнення влади. Так само, як і французькі союзники, які вимагали від Росії рішучого наступу. Цей наступ мав підтримати атаку Антанти в Шампані і Фландрії.


Провал наступу призвів до кризи. Тимчасовий уряд змушений був реалістичніше дивитися на ситуацію та шукати підтримки в Києві. Наприкінці червня до Києва прибули Керенський, Некрасов, Терещенко, Церетелі. Цей приїзд став першим кроком зближення між Петроградом і українськими автономістами.

29 червня, на честь приїзду Керенського, Володимирською повз Центральну Раду пройшли десять тисяч солдатів-укранців під жовто-блакитними прапорами. Біля Центральної Ради парад приймали Грушевський і Петлюра, а з вікон другого поверху за ним похмуро спостерігав Керенський. Він розумів: це — демонстрація сили. На переговорах Керенський запропонував працювати спокійно, не керуючись пристрастями, національною винятковістю і не відриваючи долю Росії від долі України. Діячі Центральної Ради погодилися з такими умовами, а Петлюра, вперше виступивши як самостійний політик, запропонував Керенському провести українізацію всіх тилових частин і перевести солдатів-українців з інших фронтів на Південно-Західний і, Румунський фронти.

Петлюра добре знав Керенського по Москві і Петербургу, знав його доброзичливе ставлення до України і сподівався на прихильність. Але Керенський зажадав не поспішати з українізацією у період війни. Не бажав чути і про надання Генеральному комітетові статусу офіційного військового органу. Умовити Керенського вдалося лиш на згоду комплектувати нові частини переважно з українців. Заборонено було проводити українізацію на фронті під час боїв. Генеральний комітет отримав деякий вплив тільки при формуванні резервних частин шляхом добровольчого набору.

Стосовно української автономії Керенський, погодившись з ідеєю, закликав Центральну Раду відкласти рішення до Всеросійських Установчих зборів. Для легітимності Центральної Ради Керенський запропонував «домовитися з національними меншинами» — ввести в Центральну Раду представників росіян, євреїв, поляків, які населяють Україну. Дорошенко пише, що під час перебування Петлюри військовим секретарем: «...до всіх старших офіцерів, навіть якщо вони були чистокровними українцями, Петлюра і його найближчі соратники ставилися з глибокою недовірою».

Хоча революційні партійці і бачили в офіцерах потенційних контрреволюціонерів, особисто Петлюра прагнув залучити офіцерство до українізації. Він закликав до Генерального комітету десять військових спеціалістів, серед яких був генерал, полковник, два підполковника, два капітана, три поручика. До речі, Винниченко докоряв Петлюрі якраз за довіру до офіцерів і генералів. Однак офіцери російської армії і самі вкрай неохоче співпрацювали з Центральною Радою.

Самостійники вже вимагали повної незалежності, негайного розриву зв’язків з імперією, створення Тимчасового українського уряду, укладення Україною сепаратного миру з німцями, виведення українського війська з фронту для рішучих дій. Такі дії дійсно могли бути вигідні австро-німецькому альянсу.

У липні 1917 р. Центральна Рада і Тимчасовий уряд в Києві зазнали першої серйозної кризи. По суті, це був лише епізод грандіозної імперської кризи через війну, провал червневого наступу, інфляцію. Антивоєнні настрої стали зброєю в руках більшовиків та анархістів: проти Тимчасового уряду було скеровано народний гнів.

Мир з українцями, який привіз Керенський, викликав кризу Тимчасового уряду, чотири міністра-кадета, на знак протесту проти «неймовірних претензій» Центральної Ради, вийшли з уряду 3 червня 1917 р. А вже 4 червня розпочалося більшовицько-анархістське повстання в Петрограді — «репетиція Великого Жовтня». І хоча це повстання швидко придушили, Тимчасовий уряд вже втрачав народну любов і підтримку.


Київську кризу можна назвати кризою українізації. Перший український полк імені Богдана Хмельницького (2600 багнетів), «зразок і надія» для всього українського руху, помітингувавши, відмовився йти на фронт в критичний момент ворожого прориву. Солдата полку заявили, що бажають захищати революцію — охороняти Центральну Раду і Другий всеукраїнський військовий з’їзд в Києві. Звісно, набагато приємніше було залишитися і мітингувати, ніж «годувати вошей і черв’яків на фронті».

Така поведінка єдиного українського полку ставила під сумнів всі спроби українізувати армію. І, звісно, позиціонувала Центральну Раду та Генеральний секретаріат не з кращого боку. Петлюра і Винниченко відправилися залагодити справи з солдатами і умовити їх погодитися їхати на фронт. Але солдати зустріли їх прохолодно, і промови делегатів не справили бажаного враження. На адресу прибулих посипалися погрози.

3 липня Центральна Рада видала Другий Універсал, в якому дещо відступила від автономних вимог. Було вирішено утриматися від проголошення автономії до рішення Всеросійських Установчих зборів. На ці поступки Центральна Рада пішла в обмін на визнання Тимчасовим урядом Тимчасового крайового уряду України — Генерального секретаріату. В Універсалі вказувалося, що відтепер Центральна Рада матиме своїх представників при військовому міністрові Росії, у Ставці Верховного головнокомандуючого і в Генеральному штабі.

3 липня на засіданні Малої Ради Петлюра оголосив свій перший наказ як законний військовий міністр крайового уряду про негайну відправку на фронт Українського полку імені Богдана Хмельницького. Але кризу в Петрограді і Києві прагнула використати група Міхновського, піднявши на бунт Другий український полк імені гетьмана Полуботка (4600 багнетів). Цей полк сформувався до червня 1917 р. під впливом Міхновського. Солдата-полуботківці не схотіли виїжджати на фронт, заявляючи бажання охороняти Центральну Раду і волю України.

Знаючи про вплив на полуботківців групи Міхновського, Центральна Рада, не вважаючи полк «своїм», полишила спроби впливати на нього, лише зрідка докоряючи Петлюрі, ніби він не в силах відправити солдатів на фронт. Однак Петлюра ще не мав важелів і сил змінити ситуацію. Та й пообіцяти міг небагато, особливо коли полуботківці, як і більшовики, вимагали укладення негайного миру, припинення війни та переділу панської землі на користь селян.

3 липня в Києві в приміщенні школи на Златоуспенській зібралася полкова нарада полуботківців. Розпалені агітацією самостійників, вони вимагали звіту від представників Центральної Ради. Об одинадцятій ночі до солдатів прибули Петлюра, Винниченко і Шульгін. Проте на них чекала повна обструкція і заява про недовіру Петлюрі як військовому секретарю.

Вже наступного дня змовники групи Міхновського розробили план захоплення Києва за допомогою невдоволених солдатів з полків імені Хмельницького та Полуботка. Міхновський зважився на повстання після переговорів з командиром полку імені Хмельницького. Сорокарічний підполковник російської армії з фатальним прізвищем Капкан погодився приєднатися до повсталих, але тут же доповів про змовницькі плани Петлюрі. Останній вирішив, що повстання вже не зупинити, тому наказав Капкану зберігати контакт зі змовниками, бути в курсі розвитку подій, проте в рішучий момент виступити проти Міхновського.

Ніч з 4 на 5 липня видалася у Києві неспокійною. Полуботківці залишили казарми і виступили в центр Києва. До них приєдналися окремі групи солдатів Першого запасного українського полку, «Вільного козацтва», Технічного полку. До ранку п’ятого липня солдати захопили пошту, телеграф, завод «Арсенал», інтендантські склади, розгромили будинок командувача Обручева, захопили штаб міліції і заарештували начальника, поставили караули біля стратегічних об’єктів. Проте, що робити далі — не знали. Солдатам обіцяли приєднання до повстання всіх українських частин Києва і головне — перехід Грушевського та Центральної Ради на бік повстанців.

Але авантюра Міхновського швидко зазнала фіаско. Вже вранці 5 липня підполковник Капкан виступив проти повстання, як дискредитації ідеї. Він оголосив себе тимчасовим українським комендантом Києва і замінив караули полку імені Полуботка на караули полку імені Хмельницького. О десятій ранку Генеральний секретаріат і Генеральний комітет виступили проти повстання. У закликові, Підписаному Петлюрою та Винниченком, говорилося про вартий подиву неорганізований, провокаційний виступ. Члени Генерального комітету були розіслані по Києву, і самими лишень роз’ясненнями повертали полуботківців до казарм. Юнкери, понтонний полк і полк Капкана атакували полуботківців, змусивши останніх повернутися.

Делегація на чолі з Петлюрою запропонувала бунтівникам негайно здати зброю і угодитися на відправку на фронт. Але полуботківці відповіли мовчанням... Тоді солдати Першого українського полку імені Хмельницького силоміць увірвалися в казарми, поранивши дев’ятьох оборонців. Цим і завершилася спроба Міхновського змінити становище в Україні.

Петлюра 6–8 липня провів переговори з представниками бунтівного полку, в ході яких солдати погодилися негайно відправитися на фронт. Через тиждень полуботківці були туди відіслані, а Міхновському наказали покинути Київ і так само відправитися на Румунський фронт, де на нього чекала посада військового прокурора.


Грушевський пізніше напише про Міхновського: «...неврастенік, якого сприймали як боягуза. Втрачав відвагу і витримку при будь-якому твердому окрику на нього, не подавав жодної надії на те, що зміг би серйозно провести такий конфлікт. Заварив би кашу, а у небезпечний момент сховався би в просо... Той реакційно-аристократичний дух, який віяв від агітації Міхновського, змушував наших товаришів з Ц. Ради уважно слідкувати за його діяльністю...». У 20-ті роки Грушевський згадуватиме про Міхновського, як про «нашого фашиста» і «авантюриста».


В середині липня Петлюра, вперше в ролі офіційно уповноваженого, їде у Ставку Верховного головнокомандувача генерала Брусилова для обговорення питання українізації окремих частин. Генерал Брусилов пообіцяв більше не опиратися українізації і не забороняти діяльність українських культурно-освітніх комітетів у частинах. У ході переговорів Петлюра домігся проведення українізації кількох піхотних корпусів, однієї кінної дивізії і Київської школи прапорщиків.

19 липня Верховним головнокомандувачем стає генерал Лавр Корнілов. Він підписує наказ про українізацію десяти дивізій, а також проект створення 1-го і 2-го українських корпусів. У середині липня 1917 р. серед генералітету була поширена думка: українізація деяких частин призведе до зростання їх боєздатності і відверне солдат-українців від більшовицької пропаганди. У липні вимоги Петлюри здавалися російським генералам найменшим злом, Петлюра вважався керованим політиком, який розділяє ідею оборони рідного краю. Корнілов навіть дозволив солдатам і офіцерам українського походження подавати клопотання на переведення їх у відповідні частини, а Петлюра видав наказ, згідно з яким в українізованих полках російських офіцерів заміняли офіцери українського походження.

З цього часу все активніше в Одесі та Києві формуються нові українізовані тилові частини. 21 липня Петлюра закликає перейти до формування українських ударних фронтових батальйонів «Порятунку України», за типом ударних батальйонів смерті, що формувалися Для фронту Борисом Савенковим і Михайлом Муравйовим.

Успішно розпочати роботи з українізації частин завадила кривава провокація 26 липня. Винні так і не були знайдені. У той спекотний день на фронт урочисто, з парадом на Софійській площі, проводжали Перший український полк імені Богдана Хмельницького. Солдата полку, з квітами та українськими піснями, розміщувалися по вагонах і відправлялися на фронт.

Ешелон рушив, солдати дали прощальний салют у повітря з рушниць і... були обстріляні невідомими приблизно з тридцяти гвинтівок з боку сусідньої зі станцією Батиєвої гори. На першій заміській станції Пост-Волинський ешелон полку Хмельницького був обстріляний вже з кількох кулеметів. Поїзд зупинився, його оточили частини донських козаків та кірасирів, солдатів українського полку вигнали з вагонів, роззброїли, деяких побили, а офіцерів — заарештували. Під час нападу на ешелон загинули шістнадцять солдатів полку Хмельницького, близько тридцяти були поранені.

Обстріл полку Хмельницького було подано командуванням армії як бунт полку і відмову їхати на фронт. Корнілов, як і генерал Денікін (командувач Південно-Західного фронту), заявив: у трагічних подіях 26 липня винні українці. Генерали вирішили призупинити українізацію, заборонили Генеральному комітетові підгримувати безпосередні контакти зі Ставкою, а командувачам армій наказали припинити всілякі ділові контакти з Петлюрою і його секретаріатом.

Головком Корнілов зажадав суворо покарати винних, проте звинуватив тільки солдатів полку Хмельницького. Він заявив: якщо слідство покаже, що полк Хмельницького першим почав стрілянину, він взагалі припинить українізацію і розформує вже українізовані частини. Генерал Денікін припинив українізацію на Південно-Західному фронті, заборонив діяльність українських Рад у військах і залучив до відповідальності члена Генерального комітету полковника Поплавко.

Києвом знову поповзли чутки про розгін Центральної Ради військами київського гарнізону. А за три дні відбулися урочисті похорони шістнадцятьох загиблих солдат полку Хмельницького. У могил, з лютими промовами на адресу провокаторів, виступали Грушевський, Петлюра... Але солдатські маси були незадоволені їх примиренством і вимагали відставки командувача округу Оберучева, можливості особисто охороняти Центральну Раду, а також відкликання з Києва кірасирів та донських козаків, замішаних у подіях 26 липня. До цих вимог приєдналися і самі лідери Центральної Ради.

Петлюра постав перед складним вибором: він хотів і надалі бути представником солдатських сподівань і водночас не бажав загострення відносин Оберучева з Корніловим. Після зустрічі з Петлюрою Оберучев звільнив заарештованих офіцерів полку Хмельницького і пообіцяв, що вірні частини охоронятимуть Центральну Раду і не допустять нових провокацій.

Майже одночасно з київською трагедією почалося цькування голови Генерального секретаріату Винниченка. Після інтерв’ю, в якому Винниченко згадував про германофільські настрої в Україні, його звинувачували у германофільстві. Подіям, пов’язаним з полками імені Полуботка та імені Хмельницького, намагалися надати форму німецької інтриги. Друкувалися статті проти українського руху, знову спливли дані про «Союз визволення України» та міфи про український рух, який живе на німецькі гроші.

Тимчасовий уряд отримав від російської контррозвідки дані про зв’язки деяких діячів Центральної Ради з галицькими українцями, які були пов’язані з австро-угорською розвідкою. Це надало додатковий привід для атак на «хитрих хохлів». Преса тиражувала брехню: в Центральній Раді засідають офіцери німецького і австрійського генеральних штабів, які допомагають українцям в їх «сепаратній роботі». Разом з тим процес українізації в армії у Петрограді розглядали тільки як привід для дезертирства. Тимчасовий уряд домагався від Центральної Ради відставки Винниченка.


Після провалу червневого наступу і втрати великих територій Галичини-Буковини загострилася криза «революційного оборонства», почався стрімкий розвал фронту. 19 серпня німці почали наступ на Ригу і незабаром захопили місто з околицями. У серпні виникла реальна загроза походу німців на Петроград. У планах німецького командування на 1917 рік першим пунктом був розгром Росії і виведення її з війни.

4 серпня Тимчасовий уряд видає Тимчасову інструкцію генеральному секретаріатові, за якою останній підпадає під пряме керівництво Тимчасового уряду і виводиться з-під контролю Центральної Ради. Інструкція ліквідувала чотири генеральні секретарства: військове, зв’язку, залізничне, продовольчих справ. Генеральному секретаріату пропонували також віддати одну третину секретарських портфелів представникам національних меншин України. З ліквідацією військового секретарства обмежувалися військові компетенції, заборонялися безпосередні контакти генеральних секретарів з центральними установами. Зв’язок генеральних секретарів з офіційними установами міг здійснюватися лише через окремого комісара, якого признав Тимчасовий уряд. Обмеження торкнулися і можливої території автономної України. Тепер планувалося, що в автономну одиницю увійдуть тільки території Київської, Волинської, Подільської, Полтавської і більшої частини Чернігівської губерній. Центральна Рада була змушена погодитися з Інструкцією, добровільно відмовитися від своїх завоювань. Грушевський писав, що на початку серпня всі жили «...у свідомості можливості якоїсь несподіваної катастрофи: арештів, збройного нападу і под. Ми постійно відчували очі контррозвідки».

Інструкція серйозно обмежила діяльність Центральної Ради, а Петлюра і взагалі лишився без «портфеля». Після скорочення українського військового секретарства Петлюра запропонував ввести його до складу Тимчасового уряду як одного із заступників військового міністра. Однак такі сміливі «прожекти» не були реалізовані.

Тимчасовий уряд планував замінити Винниченка на когось менш «лівого», наприклад, дворянина, масона і федераліста Дмитра Дорошенка. Винниченко був змушений скласти з себе повноваження, але Дорошенко, організувавши кабінет, заявив: буде підкорятися тільки наказам Тимчасового уряду. Центральна Рада не затвердила прем’єрство Дорошенка і на зло Тимчасовому уряду підтвердила повноваження Винниченка разом з двома помірними секретарями. Подібна тактика Центральної Ради викликала незадоволення Петрограда.

6 серпня Петлюра виступив на Шостій сесії Центральної Ради з програмною промовою відставного міністра. Він критикував нову політику Тимчасового уряду та переконував: українізація корисна для фронту і небезпечна тільки для контрреволюції, яку українські частини здатні придушити на самому початку. Симон Петлюра пропонував перейти до тактики створення культурних клубів для солдатів і добровольчих міліцейських полків «Вільного козацтва».

На початку серпня Центральна Рада поповнилася за рахунок делегатів солдатської ради, Всеукраїнського з’їзду селянських депутатів, Всеукраїнської Ради робітничих депутатів; від російських, єврейських та польських партій. Центральна Рада вже налічувала сімсот дев’яносто вісім депутатів, у ній було представлено дев’ятнадцять партій. «Контрольний пакет» перейшов з рук українських есдеків до українських есерів, оскільки члени Української Партії Соціалістів-Революціонерів (УПСР, або есери) стали найчисленнішою фракцією Центральної Ради.

Посилення впливу есерів призвело до помітного «лівішання» Центральної Ради при загальному «правішанні» політичного клімату в Росії.

Наприкінці серпня 1917 р. в Росії стався так званий бунт генералів, який очолив головком Лавр Корнілов. Українські соціалісти підтримали Тимчасовий уряд проти заколотників. Центральна Рада стала одним із засновників київського Комітету охорони революції, а Генеральний секретаріат розробив план боротьби проти контрреволюції в Україні.

30 серпня Петлюра як керівник Генерального військового комітету виступив на засіданні Малої Ради з промовою, в якій закликав соціалістів до пильності і нещадної боротьби проти авантюри генерала Корнілова та його київських спільників. В цей же час під Петроградом були роззброєні корніловські частини, а Корнилов та Денікін були заарештовані.

Повна підтримка Центральною Радою позиції Тимчасового уряду під час заколоту змінила ставлення російського уряду і військового командування до українського питання. Українізація як противага контрреволюційному впливу і посиленню більшовиків в армії була нарешті офіційно дозволена. Генерали Брусилов і Щербачов висловилися за українізацію окремих частин.

Серйозні поступки Центральній Раді були зроблені в галузі формування нового місцевого управління. Губернським комісаром Київщини став старий знайомий Петлюри федераліст Олександр Саліковський, а Київським комісаром призначений приятель Грушевського Костянтин Василенко.

12 вересня у Ставку Верховного головнокомандувача приїхала українська делегація на чолі з Симоном Петлюрою. Важливі переговори відбулися з Керенським, з новим Верховним головнокомандувачем генералом Духоніним, з генералом Брусиловим. Керенський визнав факт найбільшої дисциплінованості українських частин і найменшої їх схильності до більшовицької пропаганди. Він підписав наказ про українізацію двадцяти дивізій і ланки резервних полків російської армії. Визнання отримали також українські військові організації. За пропозицією Петлюри, в українізовані частини почали направляти українських комісарів.

Вочевидь між Тимчасовим урядом і Центральною Радою встановилися довірчі відносини, але Центральна Рада прагнула використати ослаблення режиму для реалізації своїх планів. 21 вересня в Києві скликано З’їзд народів Росії, на якому заявлено про плани Центральної Ради перебудувати Росію на федеративних засадах. 24 вересня Генеральний секретаріат заявив про перехід влади в Україні до рук Генерального секретаріату. І хоча ці дві київські заяви були цілком декларативні і для їх реалізації не потрібні були ресурси та сили, Керенський був серйозно спантеличений. Він не знав, що робити з Центральною Радою, над якою Петроград втрачає контроль.

Тимчасовий уряд ще намагався скоротити повноваження Генерального секретаріату, ігноруючи його існування, ще прагнув представити, ніби Український Генеральний секретаріат є не державною структурою, а громадською організацією/«тіньовим» кабінетом, але в Україні вже на повну силу розвивалися державотворчі процеси.

26 вересня Петлюру відвідав французький генерал Табуї[22] з метою налагодження контактів французької військової місії з Генеральним комітетом. Ця зустріч зміцнила становище Петлюри і дала надію на допомогу Франції у справі створення українізованої армії.

Петлюра вже прагнув створити окрему Українську армію, українізувати всі місцеві гарнізони і здобути право на своє, виняткове, командування українізованими частинами. Також він вимагав відновлення українського військового секретаріату.

Винниченко «явочним порядком» дозволив Петлюрі як керівнику Генерального військового комітету бути присутнім на засіданнях Генерального секретаріату. А 12 жовтня Генеральний секретаріат видав декларацію про намір відтворити військове секретарство на основі Генерального військового комітету.

Конфлікт з Тимчасовим урядом продовжувався і щодо призначень командування українізованих частин. Петлюра запропонував генерала Скоропадського на посаду командувача Київського округу, але Тимчасовий уряд не затвердив цю кандидатуру. Петлюра виступав вже як самостійний політик. Його пропозиція про створення Української армії йшла в розріз із думкою керівництва Центральної Ради та ЦК УСДРП, які виступали за ліквідацію регулярної армії. Не схвалювали в Центральній Раді і пропозиції Петлюри щодо Скоропадського, який здавався українським соціалістам потенційним «правим» змовником.

Вибори до Всеросійських Установчих зборів принесли делегатський мандат Симону Петлюрі (від Румунського фронту за списком № 1 від українських соціалістичних партій). Від українських губерній (серед ста тридцяти семи депутатів) на Установчі збори потрапили Грушевський, Винниченко та їх політичні вороги — більшовики Євгенія Бош, брати П’ятакови...

Тим часом становище в країні круто змінилося. Якщо в червні 1917 р. Тимчасовий уряд ще міг воювати і навіть намагався наступати, то за три місяці ситуація докорінно змінилася: Тимчасовий уряд вже не міг контролювати владу на місцях і керувати власними армійськими з’єднаннями. Продовження війни стало згубним для самого існування уряду. Не лише фронтовики, а і весь народ вимагав миру. Більшовики, які оголосили своїм гаслом негайний мир, стали представниками сподівань мільйонів. Тисячі місцевих Рад перейшли під контроль партії Леніна.

В умовах розвалу державності Центральна Рада поспіхом шукала виходу з кризи. Грушевський зібрав таємну нараду українських лідерів, де пропонував розробити зовнішньополітичний курс. Звучали також пропозиції про негайне припинення війни і союз з Німеччиною, про єдність з країнами Антанти, про Продовження війни проти Німеччини за будь-яких умов. Петлюра тоді виступав як непохитний прихильник продовження війни. Він вважав, що коли у війну вступила така могутня країна, як США, — німецький блок приречений, а для майбутнього України дуже важливо опинитися серед переможців. Петлюра пропонував створити особливий Український фронт проти німця. На його думку, навіть якщо фронт буде розгромлений арміями Німеччини та Австрії, Україна би виграла у майбутньому, в політичному ключі, під час переділу світу. Але українські есери вважали інакше, виступаючи за негайний, нехай і сепаратний, мир. Грушевський поступово схилявся до їх точки зору.

У середині жовтня 1917-го нові кроки Центральної Ради знову загострили конфлікт з Тимчасовим урядом: декларація Генерального секретаріату про скликання окремих Українських Установчих зборів викликала обурення уряду Керенського і, як наслідок, було прийнято рішення про початок судового слідства над Українським Генеральним секретаріатом за самочинні дії. В Петроград терміново викликали прем’єра Винниченка. Але в Центральній Раді вже ігнорували погрози Петрограда.

24 жовтня почалося більшовицьке збройне повстання в Петрограді. Тимчасовий уряд доживав останні години... Тривожні повідомлення зі столиці підштовхнули до консолідації в Києві. 25 жовтня було створено Крайовий комітет охорони революції в Україні, який об’єднав «всі органи революційної демократії»: дивне об’єднання протилежних сил з різними цілями, яке нагадує «союз» лебедя, рака і щуки. До нього увійшли: українські соціалісти (в тому числі Петлюра) у кількості вісім чоловік, росіяни есери — один представник, єврейські соціалісти — чотири представники, більшовики — три представники, два представники від Ради військових депутатів... Комітет виступав за припинення напруженості в суспільстві і створення нового Загальноросійського революційного, однорідно-соціалістичного уряду. Комітет декларував боротьбу з погромами і безладом, боротьбу з поширенням контрреволюційної агітації. Головою комітету став Микита Шаповал[23] — новий амбітний політичний лідер, який мріяв очолити автономну Україну.

«Крайовий комітет охорони революції» проголосив себе надзвичайною владою над дев’ятьма українськими губерніями. Однак ці претензії проігнорували представники Тимчасового уряду. Проти комітету виступили київський військовий комісар Тимчасового уряду меншовик Кирієнко і новий командувач Київського військового округу Квецінський. Петлюра намагався контактувати з військовою владою в Києві, але отримав чітку відповідь: з представниками комітету жодних переговорів не проводитимуть, оскільки комітет «у згоді з більшовиками». Комісарів крайового комітету, відряджених до штабу округу, заарештовано за наказом Квецінського.

Вранці 26 жовтня прийшла тривожна звістка: Петроград у руках більшовиків, в Росії нова влада — Рада народних комісарів на чолі з Володимиром Ульяновим-Леніним. Мала Рада, після палких суперечок, винесла резолюцію, спрямовану проти ленінського уряду і повторення більшовицького перевороту в Україні. Генеральний секретаріат звернувся з відозвою проти перевороту в Петрограді, ратуючи за передачу влади Установчим зборам Росії та Установчим зборам України.

Обурені засудженням комітету, більшовики вийшли з його складу, а вже 28 жовтня його було розпущено як такий, що не виконав поставленої мети. Розпуск комітету розв’язав руки як київським більшовикам, так і лідерам Центральної Ради.

У двадцятих числах жовтня в Києві, на Миколаївській вулиці, відкрився Третій військовий з’їзд. Відкрився незважаючи на заборону Верховного головнокомандувача. Для Петлюри цей з’їзд став особливо важким: есери вирішили замінити керівника Генерального військового комітету своїм партійцем Микитою Шаповалом. Есери різко критикували Петлюру за його непрофесіоналізм, «правий курс», підтримку війни. У есерів, здавалося, були всі можливості для відсторонення Петлюри. З 2600 делегатів, 650 — українські есери і лише 101 делегат — український есдек. До того ж Петлюру «не любили» як делегати-самостійники, так і делегати-більшовики. З гнівною промовою на Петлюру накинувся Шаповал, однак прихильникам Петлюри дивом вдалося перемогти. Як згадує Шаповал: «петлюрівці зробили з мене авантюриста, який хоче захопити владу», а Петлюра зберіг лідерство в українському військовому русі.

Військовий з’їзд висловлював радикальні настрої українських солдатів, які не розуміли політики замирення Центральної Ради та Петлюри. З’їзд зажадав, аби Центральна Рада проголосила Українську республіку і провела негайну українізацію армії. З’їзд засудив діяльність командувача Київського військового округу і став на бік більшовиків у конфлікті зі штабом округу. Загалом, з’їзд тягнув «наліво», висловлював симпатії Жовтневій революції. Фактично, більшість з’їзду виступала за революційне повстання в Києві. Прихильникам політики Центральної Ради коштувало великих зусиль утримати людей від негайної підтримки київських більшовиків. Делегати з’їзду, за пропозицією Петлюри, створили український полк під командуванням підполковника Капкана.

У ніч на 27 жовтня представники Всеукраїнського військового з’їзду прийшли під стіни Центральної Ради. О четвертій годині ночі Петлюру, який чергував у приміщенні Ради, розбудили і змусили вислухати наполегливу вимогу негайно оголосити Україну республікою. Петлюра намагався вгамувати запал візитерів, переконуючи: для проголошення республіки необхідно розуміти розклад політичних сил, знати напевне, впаде більшовицький уряд чи ні, піде війною чи ні. Але делегати перебили: якщо Центральна Рада негайно не проголосить республіку, делегати з’їзду «візьмуть її на багнети». Після цієї ночі штаб округу поставив перед Центральною Радою та Генеральним секретаріатом кулемети і броньовики, нібито для охорони від більшовиків. Насправді ж це була демонстрація сили для впливу на політичний вибір Центральної Ради.

Помірковані політики з Центральної Ради були вимушені вибирати: з одного боку, їм загрожувало розгоном військове командування, вірне Тимчасовому уряду, з другого — вимагали рішучих дій, погрожуючи багнетами, українські солдати, з третього — більшовики прагнули захопити Україну, вже проголосивши владу Рад у Києві і обравши Революційний комітет.

Лідер більшовиків Григорій П’ятаков тоді заявив: «Центральна Рада встромила ніж у спину революції!». У київській Раді робітничих і солдатських депутатів більшовики вже здобули повну перемогу: за їх резолюцію про початок революції проголосувало майже п’ятсот депутатів, проти — менше двох сотень.

27 жовтня командувач Київського округу генерал Квецінський (поляк) і комісар округу Кирієнко (українець) виступили як проти більшовицької Ради, так і проти Центральної. Для замирення вони викликали в місто частини чехословацького корпусу, розташованого тоді на Київщині та Волині. Звістка про наближення чехословаків викликала переполох у Центральній Раді. Частина радівців пропонувала відбити чехословаків і приєднатися до більшовицького повстання, частина негайно розпочала переговори з командуванням округу і чехословаками. Підполковникові Капкану було доручено очолити всі українські військові сили в Києві і готуватися до боротьби.

29 жовтня, о п’ятій годині вечора, війська штабу округу (юнкери та козачі частини) оточили Маріїнський палац, де знаходився штаб більшовиків, і заарештували членів Ревкому (в тому числі і братів П’ятакових), лідерів робітничої і солдатської Ради. Під впливом Всеукраїнського військового з’їзду Центральна Рада запротестувала проти політичних арештів в Києві. Генеральний секретаріат закликав населення столиці до спокою і фактично підтримав Тимчасовий уряд.

У той же час центристські російські та єврейські партії, які входили до Центральної Ради, зажадали повного розриву з більшовиками. Центральна Рада на нескінченних засіданнях так і не змогла чітко визначити свою позицію і, врешті-решт, оголосила про нейтралітет у прагненні уникнути кровопролиття, в умовах війни більшовиків з силами Тимчасового уряду.

29 жовтня почалася Сьома сесія Центральної Ради. У цей день Петлюра виступає вже як генеральний секретар військових справ. Він озвучує вимогу Центральної Ради до штабу округу — вивести війська з Києва, звільнити заарештованих більшовиків і передати владу Центральній Раді. Ці ж вимоги були викладені в резолюції сесії «Про контрреволюційний виступ штабу округу». Проте представники Центральної Ради підписали договір зі штабом округу, згідно з яким виша влада в Києві тимчасово передавалася командувачу округу під контролем Генерального секретаріату, Генерального комітету, Козацького з’їзду, Київської Думи і Ради.

29–30 жовтня у місті хаотично стріляли. Бої на Подолі і Печерську. Центром повстання стає оборонний завод «Арсенал». Повстанці заволоділи артилерійським складом, фортецею, юнкерським училищем. До повсталих київських червоногвардійців приєднуються солдати артилерійського парку, понтонного батальйону та дві сотні солдатів-українців з полку Хмельницького. У київському штабі округу налічувалося близько десяти тисяч багнетів, у повстанців — до шести тисяч, у Центральної Ради — вісім тисяч багнетів. Сили Центральної Ради складалися з викликаних за наказом Петлюри з фронту частин полків імені Хмельницького та Полуботка, батальйону імені Шевченка, полку делегатів військового з’їзду.

30 жовтня Центральна Рада проголошує автономний статус України і обирає Петлюру «новим старим» генеральним військовим секретарем. Бої між більшовиками і штабом військового округу відновилися з новою силою. Війська округу розгромили основні точки опору повстанців, проте бойові дії тривали до вечора 31 жовтня. Українські частини у цей конфлікт не втручалися, Петлюра наказав українським частинам увійти в місто, накопичувати сили і поступово займати важливі стратегічні об’єкти міста. Очевидно, до 31 жовтня «праві» київські військові вже втратили всяку надію на перемогу. З півночі до них надходили вкрай невтішні новини: ввечері 29 жовтня — придушений антибільшовицький виступ юнкерів у Петрограді, 30-го — більшовиками розгромлені сили, які вели Керенський і генерал Краснов на Петроград. Чаша терезів на московському протистоянні схилялася на користь більшовиків. Штабісти дізналися, що на Київ з району Жмеринки рухається більшовизований другий армійський корпус. Його прибуття в Київ, на допомогу більшовикам, означатиме неминучу перемогу Жовтневої революції. У таких складних умовах штаб округу вирішив передати владу в Києві Центральній Раді, яка силою здатна захистити місто від більшовицьких бунтів.

31 жовтня Український Генеральний секретаріат закликав воюючі сторони припинити кровопролиття. Ввечері того ж дня, в приміщенні штабу округу проходили переговори між військовими, міською Думою і радівцями, в яких брав участь Петлюра. Вирішено: військові звільнять заарештованих більшовиків, а червоногвардійці відпустять сто тридцять полонених юнкерів. У ніч на 1 листопада штаб округу, припинивши всякий опір, повинен організувати евакуацію своїх військ з Києва. Більшість юнкерів, козаків і офіцерів відправили ешелонами на Дон, до генерала Каледіна, який очолив повстання проти ленінського уряду. На Дон виїхали кілька тисяч юнаків-юнкерів з трьох юнкерських училищ і школи прапорщиків та козаки-донці київського гарнізону.

Приблизно о десятій вечора 31 жовтня штаб округу визнав за Центральною Радою право влади в автономній Україні. Після переговорів і здачі влади, офіцери штабу стали шукати особистого порятунку. До цього часу всі стратегічні об’єкти Києва були зайняті українськими військами, якими командували Симон Петлюра і Юрій Капкан.

Петлюра жив у Понятенка, однак після приїзду з Мінська дружини і дочки, у серпні 1917 р., оселився у двох кімнатах готелю «Прага» по вулиці Володимирській, за півтора кварталу від Центральної Ради. Проживав там до січня 1918 р., допоки київське повстання змусило його переселити сім’ю до приятелів. З березня по липень 1918 р. — знову в «Празі», а після арешту — знову у знайомих.




Розділ 6

Військовий міністр республіки

1 листопада — 12 грудня 1917


В останній день жовтня війна на вулицях Києва затихла, а 1 листопада 1917 р. місто прокинулося в статусі столиці республіки Україна. О третій годині дня в залі Педагогічного музею зібралося термінове засідання Центральної Ради. Засідання постановило: вся повнота влади в Україні (вісім губерній і Північна Таврія) переходить до Центральної Ради як вищої законодавчої влади (голова — Михайло Грушевський) і до Генерального секретаріату як вищої виконавчої влади (голова Володимир Винниченко). На тому ж засіданні затверджено новий склад секретарів (міністрів) з числа українських есдеків та есерів. Симон Петлюра став секретарем військових справ, Порш — секретарем у справах праці, Голубович — секретарем у справах торгівлі й промисловості, Ткаченко — секретарем юстиції. Київським міським комісаром був обраний федераліст Ніковський.

Центральна Рада, хоча і була автономною, але не визнала уряд РНК Ульянова-Леніна, а значить, не підпорядковувалася жодній центральній владі і наполягала на формуванні нового федеративного, демократичного уряду для всієї Росії. Майбутній уряд Росії членам Центральної ради уявлявся «однорідно-соціалістичним»: широкою коаліцією соц. партій від народних соціалістів і федералістів до більшовиків та лівих есерів включно.

На початку листопада 1917 р. ленінський уряд був просто не в змозі боротися з Центральною Радою. У ті часи «червоному» Петрограду погрожували виступами у всіх козацьких районах Росії, непокірною виявилася й армійська Ставка, в Москві ще тривали бої за владу, тому ленінський РНК обмежився офіційним невизнанням Центральної Ради і лише протестував проти приєднання до України Харківської, Катеринославської, Херсонської та північної частини Таврійської губерній.

2 листопада Петлюра вже зробив доповідь у Генеральному секретаріаті про стан українізованих військ, оголосив про вступ на посаду: «...я буду стояти на стороні охорони інтересів революційної воєнної демократії в Україні, як української, так і не української... Я не вважаю за потрібне торкатися розпоряджень, які відносяться до компетенції головнокомандуючого фронтами, де вся повна влада повинна належати головнокомандуючим...». І вже за десять днів Петлюра розширить свої повноваження, відкинувши обмеження дій тільки питаннями тилу.

7 листопада 1917 р. Центральна Рада проголошує Третій Універсал, в якому закріплювалося створення Української Народної Республіки (УНР) у складі ще не існуючої Федеральної Республіки Росія. «Не відділяючись від Російської Республіки і зберігаючи єдність, ми міцно стоїмо на нашій землі, аби своїми силами допомогти всій Росії, аби вся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів», — говорилося в Універсалі. Реально такої федерації просто не існувало, і не було навіть натяку на федеральний демократичний уряд. Петроградський уряд Леніна не був ані демократичним, ані федеральним, в його формуванні не брали участь ані національні райони, ані широкі політичні сили.

Ленін, страхаючись втратити довгоочікувану владу, всяко виступав проти реформування уряду РНК. Масам кинули довгоочікувані соціальні гасла, які виправдають будь-яку узурпацію влади, як думав Ленін. Центральна Рада, боючись втратити популярність і не отримати амплуа «лівої» та революційної, також проголосила радикальні соціальні реформи в Україні: ліквідацію поміщицького землеволодіння, роздачу землі селянам без викупу, восьмигодинний робочий день, державний контроль над продукцією. Революційні реформи по-українськи виявилися демократичнішими, ніж у сусідів, і проголошували всілякі демократичні свободи, «право на використання місцевих мов для спілкування з усіма закладами», скасування смертної кари, широку амністію. В Універсалі наголошувалось на необхідності якнайшвидшого укладення миру.

Однак з революційним і «сепаратистським» духом Універсалу не могли погодитися деякі секретарі-міністри Центральної Ради: на знак протесту вони подали у відставку (Шульгін, Зарубін, Савченко-Бєльський, Міцкевич). Їх лякала можливість «аграрного терору», який міг розпочатися в українських селах після проголошення Третього Універсалу. Вже за п’ять днів після прийняття Третього Універсалу Центральна Рада була змушена призупинити хаотичний переділ землі.

На честь проголошення Української Народної Республіки на Софійській площі Києва відбувся мітинг, урочистий молебень і парад військ, вірних УHP, донських і кубанських козаків, які підтримали рішення Ради.

На параді Петлюра був присутній вже як міністр. Він ніжиться у променях слави, спілкується з представниками місій та консульств Франції, Англії, Румунії, які були запрошені на урочистості. Представник Франції генерал Табуї вже поспішив привітати Центральну Раду як уряд майбутньої України у складі федеративної Росії. Петлюра прагнув виставити напоказ свою близькість до кіл Антанти, сподіваючись на швидкі політичні дивіденди. Винниченка та Грущевського така позиція тільки дратувала.

З перших днів свого міністерства Симон Петлюра прагне зміцнити позиції і вирватися з-під «опіки» Винниченка та ЦК УСДРП. Він домігся того, аби начальником Київського військового округу була його людина — полковник Віктор Павленко[24].

Начальником Одеського округу був призначений генерал-лейтенант Андрій Єльчанінов, російський дворянин. Начальником військових пересувань і керівником військових реквізицій Петлюра призначає свого «масонського брата» архітектора Шумицького. Водночас Петлюра прагне поставити під свій контроль і київську міліцію, ставши членом Комісії з охорони порядку Республіки. Особисто Петлюра дає дозвіл на формування в УНР єврейських бойових дружин для їх захисту від погромів.

У новому амплуа Петлюра не просить, а вимагає: домагається від Ставки генерала Духоніна (тимчасово виконуючого обов’язки Верховного головнокомандувача) дозволу на переведення українських солдатів і офіцерів з фронтів Першої світової (Західного, Північного, Кавказького) на Південно-Західний і Румунський, пов’язані з українською територією. 6 листопада представники Центральної Ради підписали з Духоніним угоду про необмежену українізацію окремих частин армії. За УНР визнавалося право на військове майно на території України.

9 листопада Ленін звільнив генерала Духоніна за відмову останнього від переговорів про перемир’я з німцями. Духонін відмовився йти у відставку і проігнорував наказ. У цьому його підтримав Петлюра, який рекомендував генералові утримуватися від переговорів з німцями і не підкорятися наказам ленінської РНК. Петлюра думав’ захистити Ставку, запропонувавши переміщення її в український Чернігів, під захист армії УНР. Більше того, він планував вислати в Ставку для охорони головкому надійну Кубанську козацьку дивізію з України.

Звернувшись до солдатів-українців на фронті, Петлюра закликав їх ігнорувати накази РНК, утримувати загальний фронт, не брати участь у братанні з німцями, не вести локальні переговори. Після розгрому виступу Керенського — Краснова, наступними, хто кинув виклик диктатурі РНК, стали Духонін і Петлюра. Дізнавшись про непослух Духоніна, ленінський уряд вирішив звернутися до солдатів на фронтах із закликом самостійно, без дозволу командування, укладати перемир’я з німцями на окремих ділянках фронту. Ця ленінська ініціатива призвела до фатальних наслідків. Фронт розвалився, переставши існувати як одне ціле, солдати масово повсюдно кинули окопи і подалися в тил. А недалекоглядний ленінський уряд, позбавивши себе армії, позбувся можливості вести переговори на рівних.

Програвши у переговорах, більшовики виграли в тактиці внутрішньої боротьби. Тепер вони проголошували те, що хотіли почути солдати. А вони вимагали негайного миру за будь-яку ціну. І більшовики були готові. В середині листопада німецький уряд погодився на пропозицію більшовиків почати переговори про перемир’я. З цього часу бойові дії на фронтах завмирають, армія залишилася безконтрольною і розбігається. Київ радикально засудив ці більшовицькі дії.

Армію, яка дісталася Петлюрі, лише умовно можна назвати бойовою. В українізованих частинах, за даними Військового секретаріату, на Південно-Західному і Румунському фронтах перебувало близько 300 000 солдатів (по всіх фронтах значилося до 450 000 чоловік), але реально можна було говорити тільки про 100 000–110 000 багнетів і шабель, розкиданих Україною — на фронті і в тилу. Так на середину грудня 1917 р., на Правобережній Україні в частинах, вірних УНР, лишалося близько 20 000 солдатів, на Лівобережній Україні — до 25 000 тисяч солдатів, на Півдні України — до 6000 солдатів, на Українському фронті боєздатних українських солдатів було близько 60 000 тисяч. На Західному, Північному, Кавказькому фронтах дислокувалося ще до 40 000 українізованих солдатів, але ці сили, через опір більшовиків, практично неможливо було перевести додому — в Україну.

В листопаді 1917 р. більшовики сприймали армію Петлюри як реальну силу, здатну дати відсіч. Але Симон Петлюра чудово розумів: повний розвал цієї армії — справа недалекого майбутнього, тому активно формував професійні війська на основі Першого українського корпусу під командуванням генерала Скоропадського.

Генерал Денікін писав, що Петлюра, «володіючи базою постачання обох фронтів, став їх фізичним керманичем...», але постачання — тільки одна з причин. Петлюра на невеликий проміжок часу зміг перепідпорядкувати, згуртувати загальною ідеєю та зберегти українізовані армійські частини чисельністю у сто тисяч чоловік.

17 листопада Генеральний секретаріат схвалив розроблений Петлюрою та генералом Бобровським проект реорганізації військового міністерства УНР. Проект передбачав необхідність використання кадрових офіцерів російської армії у складі армії УНР. Наприкінці 1917 р. близько 25 000 таких офіцерів, опинившись безробітними в країні більшовиків, виявили бажання служити в українській армії. Але Винниченко, Грушевський та інші партійці, з ідеологічних міркувань, відмовляли кадровим офіцерам, побоюючись офіцерського перевороту «правого» спрямування і появи українських «наполеонів».

Особливу підозру у партійців викликав створений Петлюрою Український Генеральний штаб на чолі з Борисом Бобровським — генерал-майором російської армії, випускником Академії Генерального штабу. Навколо цього штабу збиратися професійні кадри: генерали Дельвіг і Омелянович-Павленко, полковники Пащенко, Пількевич, Сливинський, Кузьма. Петлюра зумів залучити до служби Українській республіці генералів імперської армії неукраїнського походження, навіть без революційної біографії. Командувачами дивізій і корпусів Українського фронту стали генерал-майори колишньої царської армії: Березовський, Васильєв-Чечель, Васильченко, Волховський, Ганзюк, Дорошкевич, Іванов, Клименко, Ленгау, Натієв, Разгонів, Ревішин, Сафонов, Яхонтов; генерал-лейтенант Мандрика, генерал від інфантерії Волкобой...


20 листопада у штаб Петлюри прийшла страшна звістка — головкома Духоніна солдати розірвали на могилівському вокзалі. Влада у Ставці перейшла до більшовиків, зокрема прапорщика Миколи Кривенка, який приїхав з Петрограда. За два дні до Києва приїхали «залишки» штабу Духоніна та військові місії Франції, Англії, Румунії, які знаходилися при Ставці. Петлюра організував пишну зустріч втікачам з Могильова.

Після провалу проантантівської Ставки армію Петлюри Антанта вважає силою, здатною утримати бодай частину Східного фронту, відволікаючи на себе німецькі та австрійські війська. Ба більше — навіть дати відсіч більшовикам. Положення Антанти після розгрому Італії восени 1917-го було не найкращим, і союзники шукали силу, яка протистоятиме німцям на Східному фронті. Але ставка на Український фронт була самообманом. Солдати-українці воювати не бажали, і знову загнати їх в окопи було неможливо. Сподіваючись, що Українська республіка зможе бодай чимось допомогти Антанті, 5 грудня 1917 р. Франція визнала українську державність.

Якщо на початку листопада відносини між Центральною Радою і більшовиками були досить лояльними (місцеві більшовики навіть вимагали міністерські посади в українському уряді), то після розгрому Ставки в Могильові становище загострилося. Україною поповзли чутки: на Київ наступають ешелони комуністів — розгромити Раду. 21 листопада, на тлі цих тривожних чуток, було зібрано надзвичайне засідання Малої Ради. Ленінський РНК був не визнаний. Українські політики мріяли про створення справедливого федерального уряду і про всезагальний мир зі згоди союзників.

23 листопада Петлюра оголошує про об’єднання Південно-Західного і Румунського фронтів в єдиний і самостійний Український фронт, війська якого підпорядковуватимуться виключно наказам української влади, ігноруючи накази РНК. Командувачем Українського фронту, за клопотанням Петлюри, призначили генерал-полковника Дмитра Щербачова (випускника Академії Генерального штабу, командира частин імператорської гвардії, командарма, з 1917 р. — командувача Румунського фронту).

Парадоксально: іноді небезпека полягала не у браку армійських частин, а в їх наявності. Одночасно з українізацією армії, на українських землях йшла активна більшовизація солдатських мас. Цілі корпуси, через солдатські Ради, заявляли про своє визнання уряду Леніна і командування Криленка. Більшовицькі агітатори вміло нацьковували революційних солдатів на Центральну Раду, пропонуючи їм похід на Київ для повалення «контрреволюції». Проблемна армія становила вагому небезпеку для Української республіки.

Аби убезпечитися, Петлюра видає наказ про демобілізацію російських солдатів з частин Українського фронту. Демобілізації підлягали й офіцери, які відмовилися служити Центральній Раді. Але цей наказ тільки посилював хаос і анархію в армії. Якщо більшовики та анархісти просто вбивали офіцерів, то влада УНР прагнула від них просто позбавитися. Але куди могли подітися тисячі російських офіцерів, які мали в Україні свої сім’ї, квартири? І ким їх замінити за відсутності офіцерських кадрів в українізованих частинах?

Петлюра, ще на початку листопада, пропонував перейти до повного роззброєння більшовицьки налаштованих частин, особливо 7-ї, 8-ї, 11-ї армій, але Винниченко був категорично проти, закликаючи проводити тільки ідейну боротьбу. Винниченка в листопаді 1917 р. Петлюра вже дратував самостійністю, незалежністю та недостатньою «революційністю». Петлюру звинувачували у військовій некомпетентності. Однак Рада Південно-Західного фронту підтримала Симона Васильовича.

Тоді саме Петлюра проводить переговори з Криленком. Поки обидві сторони прагнуть уникнути конфлікту. Криленко вимагає затримувати в Україні всі козачі частини, які просувалися з фронту додому, та не пускати їх на Дон і Кубань, звільнити для «червоних» військ (для удару в тил козакам) залізниці Лівобережної України. Петлюра категорично відмовився від такої вимоги, заявивши, що пропустить дві козачі дивізії на Дон, що не має морального права не пропускати додому козаків і що проблему Дону можна вирішувати виключно за допомогою переговорів.

Петлюрі випадає місія придушити три спроби більшовицьких переворотів у Києві: в листопаді і грудні 1917 р. та у січні 1918-го. Без його політичної волі, енергії та реакції Центральна Рада вже за тридцять, тридцять шість або вісімдесят днів припинила би існування. Це чудово проілюструвало: з усього керівництва республікою Петлюра один був здатен на рішучі кроки.


29 листопада розвідка донесла, що на засіданні підпільного Військово-революційного комітету більшовиків було прийнято план Леоніда П’ятакова про початок більшовицького повстання в Києві — о сьомій ранку 30 листопада після ультиматуму Центральній Раді (передати владу більшовикам). Петлюрі стали відомі і подробиці плану повстання та кількість частин, які підтримають змовників. Змовники діяли за знайомою, випробуваною Жовтневою революцією ленінською схемою: вирішили підняти повстання за кілька днів до скликання з’їзду Рад, на цей раз Всеукраїнського (він відкривався 3 листопада). Більшовики сподівалися захопити мости через Дніпро, «Арсенал», вокзал... Артилерія більшовиків мала вдарити по будівлі Центральної Ради і згрупованим петлюрівським військам.

Більшовики планували підтвердити свою владу, набуту після перемоги повстання, рішеннями Всеукраїнського з’їзду Рад, який, у разі перемоги, гарантовано був би більшовицьким.

Петлюра почав діяти. Вночі 29 числа він направив частини 1-ї Сердюцької дивізії, на чолі з Павленком, роззброїти військові частини, які зголосилися повстати.

Петлюра зібрав до 12 000 українських військ київського гарнізону і вивів їх з казарм близько півночі... Цієї ночі були роззброєні більщовицьки налаштовані солдати двох авіапарків, понтонного і телеграфного батальйонів, п’яти артилерійських батарей, «червона гвардія» трьох заводів, Подолу, Шулявки — загалом до 7000 осіб. Військами Петлюри було захоплено у більшовиків: 10 батарей, більше 200 кулеметів, 2 броньовики, 6 літаків і 5 000 000 патронів. Роззброєних солдатів російського походження завезли на київський вокзал вже під ранок і відправили в ешелонах до російського кордону під охороною. Виявлені серед змовників солдати-українці негайно демобілізувалися.

Дізнавшись, що київське повстання — лише частина плану змовників, а на Київ прямують значні частини революційного 2-го гвардійського корпусу (фронтового), Петлюра наказав українським частинам розібрати залізничну колію, блокувати вузлові станції, ввести жорсткі правила в’їзду в Київ та негайно роззброювати підозрілі військові частини. Генерала Скоропадського призначено командувачем військ Правобережжя. Саме він прикривав Київ від наступу 2-го корпусу. Його війська роззброїли і розігнали деморалізовані солдатські маси, які гайнули до Києва. Членів Київського революційного комітету і кількох лідерів профспілок та Рад було заарештовано, але за день, незважаючи на протести Петлюри, Винниченко випустив змовників, хоча про змову в Києві тоді не чув тільки глухий. Вся ця грандіозна акція, організована з метою запобігти більшовицькій революції, коштувала життя лише одному республіканському бійцеві: змовники від несподіванки розгубилися і практично не чинили опору.

Водночас роззброєння бунтівних частин відбувалося ще в десяти містах України. У чотирьох містах, за підозрою у змові, Ради розпустили. Незважаючи на роззброєння, напруга в Києві не спадала. У відповідь на акцію Петлюри профспілкове бюро оголосило загальний київський страйк.


2 грудня на засіданні Малої Ради розслідувалися події більшовицького повстання 30 листопада. Відчуваючи за собою силу армії, лідери УНР різко і одностайно ці події охарактеризували. Винниченко тоді заявив, що «більшовики хочуть зруйнувати нашу державу... затягнути нас в гниле петербурзьке болото». Генеральний секретаріат, дізнавшись правду про події, вперше назвав більшовиків ворогами України.

Після провалу плану збройного повстання в Києві, більшовики вирішили діяти шляхом погроз, зовнішнього та внутрішнього тиску на Центральну Раду. Четвертого грудня Центральна Рада отримала від ленінського уряду ультиматум. Аби уникнути війни, було необхідно: припинити дезорганізацію загального фронту, припинити пропускати ешелони з козаками на Дон через Україну, припинити «роззброєння радянських полків і робітничої червоної гвардії в Україні і негайно повернути їм зброю...», зобов’язатися «допомагати революційним військам у справі боротьби з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням». За невиконання цих вимог або за відсутності позитивної відповіді на них протягом сорока восьми годин більшовики погрожували «...вважати Раду у стані відкритої війни проти Радянської влади в Україні і в Росії». Центральна Рада рішуче відкинула ці умови і поставила свої: припинення конфлікту, визнання УНР, невтручання у її внутрішні справи та у справи Українського фронту, дозвіл виїзду українізованих військ додому (в Україну), розподіл фінансів, участь УНР у загальних переговорах про мир. Однак 7 грудня було отримано новий ультиматум РНК. Цього разу більшовики вдалися до хитрощів: формально визнали право кожного народу на самовизначення, але не визнали Українську республіку. Вони заявляли, що переговори про можливе визнання можуть початися тільки після негайної відмови від будь-якої підтримки каледінського повстання.

Цей більшовицький ультиматум так і лишився без відповіді, тому питання зависло в повітрі. Політики з Ради вже зраділи такій кремлівській забудькуватості. Але Ленін не забував про Україну, просто більшовики вирішили готувати військову операцію таємно.

Для армії вторгнення і радянської дипломатії (яка була ще зовсім молодою) зручніше було розпочати війну без оголошення. Перший ультиматум з’явився до відкриття Всеукраїнського з’їзду Рад і від нього лідери РНК очікували агітаційного ефекту. Але отримано було ефект цілком зворотній: навіть місцеві більшовики сором’язливо виправдовували зміст ультиматуму нерозумінням керівниками РНК українських місцевих проблем.

І справа навіть не в ультиматумі, а у з’їзді. Після провалу збройного повстання більшовики сподівалися на мирне перетікання влади: проголошення недовіри Центральній Раді Всеукраїнським з’їздом Рад. Але і тут більшовиків знову переграв Петлюра.

Після подій 30 листопада він став найвпливовішим і найпопулярнішим державним діячем УНР. Його харизма відчутно тіснила млявих і нерішучих Винниченка та Грушевського. З «тихого» міністра він обернувся на самостійного політика, на центр тяжіння політичних сил.

Каста офіцерів, може, ще тоді розгледіла в Петлюрі майбутнього військового диктатора, а «правим», федералістським і самостійницьким колам він став імпонувати своїми рішучими діями антибільшовицького штибу. Та й сам Петлюра, усвідомивши силу, прагнув супротивників переграти. Він чудово знав про слабкість влади і серйозну небезпеку більшовицького підпілля. Роззброївши київських більшовиків, очікував на продовження боротьби в інших формах. Саме Петлюра зажадав від уряду вжити заходів до попередження можливого більшовицького перевороту під маркою мирних народних рішень з’їзду Рад.

Всеукраїнський з’їзд Рад готували винахідливі більшовики, які старалися так розробити квоти делегування, аби мати повну перемогу на з’їзді і законно, шляхом народного волевиявлення, відсторонити Центральну Раду.

Хоча більшовики і називали свої збори з’їздом робітничих, солдатських і селянських депутатів, українське селянство (вісімдесят відсотків всього населення України) і солдати українізованих частин практично усувалися від вирішення долі України саме старанням більшовиків. Петлюра і керівництво «Селянської спілки» вирішили діяти і відправили на з’їзд українських селян і солдатів. Під час відкриття з’їзду Петлюра сконцентрував у Києві значні військові сили, наказавши вірним військовим (українізованим) з’єднанням надіслати на з’їзд своїх делегатів.

З’їзд проходив у будівлі київського купецького зібрання з 4 по 6 грудня 1917 р. і зібрав біля двох тисяч делегатів. У чому перемога Петлюри і Центральної Ради? На з’їзд прибули (оперативно і без запрошення більшовицького оргкомітету) 670 делегатів від «Селянської спілки» та 905 делегатів від українського війська. Вони елементарно затисли більшовиків чисельністю, силою захопили приміщення мандатної комісії і самі собі ці мандати виписали. Це було «революційне насилля» у відповідь на «революційну несправедливість».

Після цього делегати-більшовики були у меншості. Вони могли повністю розраховувати тільки на 125 голосів делегатів з’їзду (представники 49 Рад з більш ніж 300 Рад по всій Україні).

Більшовикам навіть говорити не дали, затаврувавши їх німецькими шпигунами. Тому представники РНК з’їзд покинули. Не визнаючи з’їзду, вони заявили: він перетворився на мітинг, а нове делегування — підтасовка і фальсифікація. Петлюра святкував другу перемогу.

На засіданні 5 грудня Симон Васильович проголошував: «На нас готується похід! Ми відчули, що нам, українським демократам, у спину дехто готує ніж... Більшовики концентрують своє військо для розгрому Української республіки... Перші ешелони з Гомеля підходять до Бахмача (крик з залу «Правду!») Правду! У мене документи на руках!».

Незабаром, на засіданні Малої Ради, Петлюра заявляє: «...ультиматум — тільки початок агресивних дій проти нас... ми будемо лише відбиватися, але твердо і рішуче...». І дійсно, в районі Брянськ-Білгород, біля кордону УНР, більшовики ще з кінця листопада 1917 р. зосередили суттєві сили. Мінський загін більшовика Берзіна вже прямував залізницею до Харкова... щоправда, для боротьби з бунтівним Доном.

Саме під час з’їзду стався перший збройний конфлікт з радянськими частинами. Війська Центральної Ради відмовилися пропускати через вузлову залізничну станцію Бахмач загін Берзіна (три полки і артилерійський дивізіон), який сподівався перетнути територію України і вдарити в тил білокозакам. Натрапивши на рішучий опір, більшовики повернули назад.


Наснажені перемогами над більшовиками, Винниченко і Грушевський, забувши про обережність, закликали готуватися до оборони. Всеукраїнський з’їзд Рад, практично одноголосно (після виходу більшовиків), підтримав політику Центральної Ради і виніс резолюцію: вважати ультиматум РНК замахом на існування Української республіки. З’їзд так само вирішив докласти зусиль, аби не допустити війни між Україною і Росією. Рішучість Центральної Ради стимулювали чутки: більшовики не утримають владу надовго. Також натякали на допомогу Антанти і французькі емісари.

26 листопада Петлюра прийняв французьких і англійських представників. Французький посол у Росії Жорж Нуланс заявив: Франція допомагатиме УНР у створенні українських збройних сил. До Жовтневої революції французькі представники вважали, що в Києві з’явилася «банда фанатиків без всякого впливу, які руйнують державність в інтересах Германії». З листопада 1917 р. представники Антанти стали демонструвати союзницькі жести в бік УНР.

Вже в перші дні грудня Криленко (від більшовиків) звернувся до фронтовиків із заявою: ленінське РНК боротиметься «за незалежну Українську республіку... де влада буде в руках Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів». Це стало першою декларацією майбутньої війни. Криленко наказував: «...українізацію наказую припинити скрізь і безумовно». З Радою, на думку Криленко, потрібно було рішуче покінчити: «...зняти війська з фронту, захопити залізничні станції і розгромити контрреволюційне кубло». Внаслідок цього на Смоленщині і в Білорусії було роззброєно до 6000 українізованих солдат, які за наказом Петлюри прямували в Україну.

Петлюра у відповідь наказав українським частинам Північного фронту (вони стояли біля Царського Села) організувати боротьбу проти більшовиків у стін Петрограда — блокувати і зупинити радянські загони, які прямують в Україну. Це був фантастичний наказ, адже українізовані війська під Петроградом роз’єднані і нечисленні, вони не в змозі були чинити суттєвий опір. Саме тоді з’явився заклик Петлюри до воїнів-українців: не виконувати наказів РНК. Звісно, такі накази змушували більшовиків рішуче діяти проти українських повстанців.

РНК турбувала активна зовнішньополітична діяльність Центральної Ради щодо формування нового федерального центру влади і можливість створення альтернативного Всеросійського уряду — центру боротьби проти більшовиків у Києві як у «матери городов Русских». Турбувала і можливість перенесення Всеросійських Установчих зборів до Києва. Історично і політично Київ підходив на роль нової столиці антибільшовицької демократичної федерації. До того ж, Центральна Рада вже почала переговори з федеральним урядом Дону.

Антибільшовицький уряд проголосив область Війська Донського незалежною від РНК територією, а козачі загони розігнали Ради і розпочали терор проти більшовиків. Наприкінці листопада 1917 р. Центральна Рада звернулася до представників урядів козачих автономій: Дону, Кубані, Уралу, до урядів Молдавії, Башкирії, Криму, Кавказу, Сибіру, пропонуючи їм вступити в переговори з Центральною Радою щодо створення майбутнього федерального центру Росії. П’ятого грудня 1917-го, у відповідь на більшовицький ультиматум, керівництво Української республіки направило ноту всім федеративним урядам Росії, закликавши прискорити створення Всеросійської Федеративної республіки.

5 грудня 1917-го ленінський РНК ухвалив рішення, що більше місяця зберігали в глибокій таємниці: вважати Раду в стані війни з ними. Цього ж дня більшовик Володимир Антонов-Овсієнко був призначений головкомом військ для боротьби проти Центральної Ради і Каледіна, а біля кордонів з УНР стали концентруватися більшовицькі війська. Одночасно з цим командувача Українського фронту генерала Щербачова і його штаб більшовицькі комісари оголосили поза законом.

6 грудня 1917 р. більшовики загітували солдатів другого гвардійського корпусу на похід з фронту на Київ, чи на Ростов... Однак повсталі невідомо проти кого солдати з боями дійшли тільки до станції Шепетівка. Тоді ж частини Окремої та одинадцятої армій під керівництвом більшовика Чудновського теж пішли з фронту на Шепетівку. Цій групі пощастило більше — Шепетівку і Жмеринку зайняти вдалося, але розвинути наступ на Київ — ні. Більшість солдатів розбіглися «по домівках» та по українській провінції. Солдатські групи, які ще вчора ратували за «всесвітню революцію», у грудні 1917 р. перетворилися на банди мародерів, які чинили тільки грабежі і насильства.

На початку грудня, за наказом Петлюри та генерала Щербачова, були заарештовані: більшовицькі Ревкоми Румунського і Південно-Західного фронтів, штаби кількох армій, де керували більшовики. Український корпус Скоропадського і загони «Вільних козаків» досить легко роззброїли ешелони підозрілих солдатів в районі станцій Козятин — Біла Церква.

З 6 грудня 1917 р. з Росії до Харкова почали підходити «червоні» загони. Більшовики вже тоді розробили принцип гібридної війни і заявляли: «ніякого вторгнення з півночі нема, війну проти буржуазної Ради ведуть тільки повсталі робітники України». Харків Ленін обрав як базу для наступу проти білокозаків і петлюрівців.

10 грудня Петлюра звернувся до Криленка з протестом проти арештів українських солдатських Рад. Симон Васильович поставив ультиматум: протягом тридцяти шести годин звільнити заарештованих українських військових. В іншому випадку — обіцяв відповісти на насилля. Тоді ж до Петлюри дійшла перехоплена радіотелеграма, в якій Криленко говорив відверто: «Невдовзі ми візьмемося за цих панів. Перемир’я (9 грудня підписали з німцями. — В. С.) підписано на цілий місяць, тому ми можемо взяти цілу армію, і подивимось, що робитимуть такі пани, як Петлюра».

Саме на Петлюру, як на «головного ворога революції», вказували більшовики. На їхню думку, саме він «вирішив пропустити козаків на Дон и став союзником донської контрреволюції», саме він роззброїв радянські війська, він, і тільки він, розвалив загальний фронт, наказав українцям негайно рухатися на батьківщину». Після початку великої війни радянських військ проти донських козаків Центральна Рада автоматично опинилася в союзі з ворогами РНК. Незважаючи на запевнення Центральної Ради у нейтралітеті, Петроград звинуватив її у таємних переговорах з контрреволюційним генералом Каледіним[25].

На початку грудня (очевидно, вже після 5 грудня) загострюється особистий конфлікт Винниченка і Петлюри, який за місяць призведе до фатальних наслідків для Української республіки. Винниченко переконував однопартійців: саме Петлюра винен у конфлікті з РНК, а його відставка з поста військового міністра дозволить уникнути війни між Українською республікою і більшовиками. Свою особисту нелюбов до Петлюри як політичного конкурента Винниченко переводив у політичне поле і це схиляло його до «лівішання». Винниченкові вдалося порозумітися з українськими есерами, а Петлюрі — з самостійниками і федералістами. У керівництві республікою стався розкол...

Винниченко вважав за необхідне підтримати есдеків і провести заміну професійної армії народною міліцією. Ідея про ліквідацію армії йому була особливо близька — її реалізація значно послабила би позиції Петлюри. Останній відстоював збереження та створення регулярних військ, висловлювався за велику армію, здатну боротися на німецькому і більшовицькому фронтах. Саме боєздатна армія надавала Петлюрі провідні позиції в республіці.

Петлюра боровся за збереження принципу єдиноначальності в армії, за збереження старих офіцерів. Винниченко і тут виступив проти, приписуючи Петлюрі «антидемократизм», зв’язок з реакційним офіцерством та «поступки воєнщині». Атеїста Винниченка дратували й численні молебни з нагоди урочистостей, які проводилися за ініціативи Петлюри. Винниченко намагався активно втручатися у справи військового міністерства, призначати на важливі посади «своїх людей». Але Петлюра, вважаючи такі дії неприпустимими, протистояв зміцненню позицій конкурента.

Після ліквідації небезпеки більшовицького перевороту в Києві конфлікт двох лідерів спалахнув з новою силою. Приводом стала дивізія «Сердюків», яка формувалася під особистим контролем Петлюри і Павленка. 20 листопада 1917 р. з українізованих частин стали формуватися три професійні дивізії. У цих дивізіях ліквідовували солдатські комітети й вводили сувору дисципліну та офіцерську єдиноначальність. Петлюра затвердив оригінальний проект форми сердюків, яка відрізнялася від решти українських формацій (високі папахи з довгими червоними хвостами). Солдати дивізії отримували хороше харчування і платню за службу. Це був зародок професійної армії, яка могла захистити УНР у майбутньому. Туди були записані залишки 9-ї кінної дивізії (уланські, гусарські, драгунські загони) генерал-майора Ревішина. Винниченко бачив в сердюцьких дивізіях реакційну силу, здатну повалити владу Центральної Ради.

Петлюра не дарма підозрювався українськими соціалістами в офіцерських симпатіях і «правизні». Петлюра і Моркотун прагнули залучати велику кількість російських офіцерів для захисту Української республіки. Саме Моркотун свідчить: Петлюра готовий був навіть порвати «...з більшовизмом Винниченка і з австрофільством Грушевського, стверджуючи, що «має лише двох ворогів — німців і більшовиків і тільки одного друга — Росію».

Петлюра дозволив виїзд з України озброєним російським козакам, офіцерам, юнкерам «на Дон! До Корнілова! До Каледіна!». Володимир Антонов-Овсієнко писав: «Через Полтаву і далі на Лозову йшов густий рух козачих ешелонів... Треба було абищо й абискоріш перегородити цей потік». Ба більше — Петлюра взяв на себе функції міністра закордонних справ і вів таємні телефонні переговори з генералом Каледіним, домігшись від нього переїзду українізованих частин з Дону в Україну.

Винниченко через контрольовану ним київську «Робітничу газету» почав кампанію проти сердюцьких дивізій. Звісно, що кампанія передусім була спрямована проти Петлюри. Ця газета порівнювала сердюків з «білою гвардією», а заснування подібних дивізій — вигадка буржуазних кіл та їх посіпак, і тому вся демократія має оголосити цим буржуазним намірам найрішучішу боротьбу. Наступним конфліктом між Винниченком і Петлюрою стала суперечка про донські козачі частини. Петлюра стверджував, що поривати зв’язки з російськими козаками невигідно, а Винниченко наполягав на негайному роззброєнні козачих ешелонів, які проїздили через Україну, прямуючи на Дон, Урал, Кубань, Терек.

Петлюра домігся рішення пропускати козачі ешелони через Україну. На підтримку Винниченка проти Петлюри виступили Шаповал і Грушевський, заявляючи, що Петлюра нічого не зробив стосовно воєнного питання, хоча саме Грушевський, Шаповал та Винниченко постійно перешкоджали Петлюрі формувати армію.

Але Петлюра — не єдиний, від кого Винниченко і Грушевський очікували військового перевороту. Ще з середини листопада 1917 р. керівництво республіки вважало: на такий вчинок здатен і генерал-лейтенант Павло Скоропадський — командувач Першого українського корпусу. Він відкрито висловлював невдоволення керівництвом республіки та реформами й дійсно готував переворот. Був обраний отаманом «Вільного козацтва»[26], під керівництвом якого налічувалося сорок тисяч бійців-добровольців. Разом з частинами вірного Скоропадському корпусу проти Центральної Ради могли виступити до сімдесяти тисяч багнетів. Цього було цілком достатньо, аби успішно захопити владу.

Військові зіткнення «Вільних козаків» з військами Центральної Ради вже спостерігалися в момент спроб роззброєння міліцейських формувань. Козаки загрожували, київським політикам ще й тому, що їх значні сили перебували біля Києва, в районі Білої Церкви та Канева. Скоропадський з офіцерами корпусу почав розробляти план походу на Київ вже після того, як на з’їзді «Вільного козацтва» прозвучала вимога негайного проголошення повної незалежності держави Україна і приходу до влади диктатора-гетьмана.

Реалізації плану походу на Київ міг сприяти наказ Петлюри про мобілізацію «Вільного козацтва» по всій Україні. Саме цим наказом скористалися змовники. 8 грудня 1917 р. «Вільні козаки» рушили на Київ... Вже тоді був написаний маніфест гетьмана до народу про формування нової влади. Але в останній момент Скоропадський відмовився від перевороту. Роль Петлюри в цих подіях? Тут тільки здогадки і припущення...




Розділ 7

Міністр у відставці

13 грудня 1917 – 13 січня 1918


Популярність Петлюри досягла піку в середині грудня 1917 р. Винниченко, який вважав себе «правителем» України, її долею, вбачав у Петлюрі головну небезпеку свого прем’єрства. Двом лідерам давно було затісно в одному міністерському кабінеті, навіть в одній партії. Більше того, провал організації оборони призвів до пошуку винних. Прем’єрське крісло під Петлюрою захиталося. В середині грудня 1917 р. в чому тільки Винниченко не звинувачував Петлюру: в реакційності, у прагненні військової диктатури на «манер Наполеона», в ігноруванні політики Центральної Ради, у прагненні до популярності і культу, у нездатності провести українізовані війська з інших фронтів в Україну... Вже за пару років після розгрому УНР Винниченко у спогадах каявся, що в грудні 1917 р. змістив Петлюру з посади.

«Наші керівні партії не бачили і не хотіли бачити істинних причин наших невдач і почали шукати їх у персоналіях. Гнів впав на генерального секретаря військових справ С. Петлюру. Соціал-демократична фракція Центральної Ради розкритикувала його діяльність. Його звинувачували в пристрасті до парадів і зовнішніх ефектів, в недієздатності до організованої роботи, у непрофесіоналізмі щодо військових справ, у метаннях і саморекламі... Але зрозуміло, що звинувачення Петлюри у всіх невдачах — несправедливі... Будь на місці Петлюри найбільший геній, він так само не зміг би нічого вдіяти, бо переломити наші невдачі одній людині було не під силу. І це підтвердилось дуже добре, коли соціал-демократична фракція відкликала Петлюру з уряду. Не в персоналіях була справа. Якби ожив Олександр Македонський або Наполеон і зібрався б допомогти Центральній Ралі і Генеральному секретаріату, це би не допомогло...». І це писав Винниченко, лишаючись ворогом Петлюри!

Головний козир Винниченка? Звинувачення Петлюри: своїми різкими, необдуманими діями той спровокував військовий конфлікт між УНР і Радянською Росією. У цьому звинуваченні були резони, але зовсім не одноосібні дії Петлюри призвели до військово-політичного зіткнення між більшовиками та УНР. Конфлікт чаївся в ідеологічних, соціально-політичних, економічних, історичних протиріччях і був неминучий, навіть якби на місці Петлюри був обережний Винниченко, який планував задобрити Радянську владу поступками.

Винниченко ще в середині грудня 1917-го заявляв: головна небезпека не в претензіях ленінського РНК, а у спробах реставрації царизму, і потрібно готуватися до боротьби з цим злом. У стосунках з Радянською Росією він пропонував будь-що уникнути кровопролиття і обмежитися ультиматумом Петрограду, з вимогою дати чітку відповідь на просте запитання: воює Радянська Росія проти України чи ні?

Але Радянська Росія навіть простягнутої руки бачити не хотіла. Центральну Раду оголосили збіговиськом буржуїв, контрреволюціонерів, зрадників, націоналістів і ворогів пролетаріату.

Абсолютно різні позиції були в однопартійців Винниченка та Петлюри і стосовно союзу з Військом Донським. Винниченко вбачав у донських козаках темну, політично і соціально слаборозвинуту силу, яка слухається своїх генералів. Прем’єр заявив, що краще Україна воюватиме з Доном, ніж його підтримає (Винниченко називав донців контрреволюціонерами).

Петлюра сподівався знайти опору в козачих частинах для боротьби з більшовиками. Також ці додаткові сили мали виступити фактором політичної стабільності. Він вважав: донські козаки в змозі виставити двохсотп’ятдесятитисячну армію. Отже, цей союз життєво необхідний для УНР як реальна протидія більшовикам, як сила, що контролює вугільні райони і патронні заводи. А вугілля і патрони — життєво необхідні для оборони України.

Більше того, козачі лідери рекомендували донським козакам в Україні підтримати УНР і допомагати їй у боротьбі проти більшовиків. Центральна Рада, проводячи політику формування «Вільної федерації народів» колишньої Російської імперії, просто не могла не підтримати козацькі території Дону, Кубані, Терека... Саме такі сили здатні були зреалізувати задум Центральної Ради з розбудови імперії. Цікаво, серед міністрів союз з Доном підтримав ліберал Шульгін та соціаліст Порш — конкуренти Петлюри.

Винниченко, погрожуючи відставкою Петлюрі, змусив його усунути з посади командувача Київського військового округу його головну військову опору — Віктора Павленка, — як реакційного офіцера, і замінити його штабс-капітаном, (соціалістом) Миколою Шинкарем. Після цього призначення Петлюра вже не міг спертися на серйозну військову силу в столиці. За ним тепер не стояли багнети вірних сердюків.

Того самого дня в деяких «лівих» київських газетах була опублікована стаття Сталіна «До українців тилу і фронту», в якій більшовицький лідер прямо називав Петлюру причиною конфлікту між УНР і Радянською Росією. Сталін писав, що Петлюра розвалював фронт і у своїх наказах закликав в Україну все нові українські частини з фронтів, що за наказом Петлюри радянські війська в Києві піддалися нападу і були роззброєні, що Петлюра наказав не пропускати через Україну революційні загони проти Каледіна. Сталін натякав політикам Центральної Ради: для збереження миру треба позбутися Петлюри.


До 15 грудня київським політикам стало зрозуміло: головною загрозою існування Центральної Ради є харківські події. Саме в Харкові, порушуючи проголошену самостійність України, без жодної її згоди, концентрувалися радянські війська. Спочатку заявляли: прихід викликаний необхідністю просування українською залізницею і радянські війська прямують битися виключно супроти бунтівного Дону.

Але частина «червоних», які окопалися у Харкові, навіть не збиралися прямувати на Дон. 8 грудня до Харкова прибули загони під проводом фон Сіверса і матроса Ховрина (1600 чоловік, 6 гармат, 3 броньовики). З 10 по 16 грудня в Харків, без жодного дозволу української влади, прибуло ще до 5000 солдатів з Петрограда, Москви і Твері на чолі з командувачем (призначеним особистою вказівкою Леніна) Володимиром Антоновим-Овсієнком та його заступником Муравйовим.

Крім того, в Харкові перебували 3000 червоногвардійців і солдатів старої армії, налаштованих по-більшовицьки. Антонов-Овсієнко у спогадах напише, що загін Сіверса і матроси-балтійці Ховрина в Харкові розбестилися, пиячать, тероризують населення арештами і розстрілами, грабують. Писав, що штаб загону Сіверса перетворився на судилище, де судді вважали всякого «білоручку» достойним знищення. В Харкові дійсно встановилася повна анархія, причому навіть місцеві більшовики на чолі з Артемом-Сергєєвим і харківська міська Дума настирливо вимагали вивести буйні загони з міста. 10 грудня війська Радянської Росії влаштували в Харкові переворот, заарештували українського коменданта міста і члена Військової української Ради, захопили броньовики військ УHP.


Спочатку Антонов-Овсієнко, зосередившись на донському фронті, щодо УНР вів політику пасивного протистояння, не розраховуючи на швидкий наступ на Київ. Велику небезпеку становили білокозаки. З-під арешту, за клопотаннями місцевих більшовиків, було випущено українських адміністраторів, а з місцевим українським гарнізоном досягнуто нейтралітету. Очевидно, в грудні 1917 р. ленінський уряд ще не був готовий до відкритої війни проти УHP. Причина? Переоцінка реальних сил УHP, нестабільність в Петрограді, провал повстання в Києві та інших містах України, війна проти білокозаків.

РНК, за прикладом Тимчасового уряду, вважав: територію автономної України становлять лише п’ять губерній (виключаючи, таким чином, з УНР Харківську, Херсонську, Катеринославську губернії та Північну Таврію). Тому РНК і робив вигляд, що не вважає військові дії в районах Харківської та Катеринославської губерній грубим втручанням у внутрішні справи України, тим більше не вважає ці дії війною проти УНР. А Центральна Рада, практично підігруючи РНК, довгий час взагалі використовувала згубну тактику замовчування.

Водночас у Харкові створено нову, пролетарську владу Радянської України, яка оголосила себе єдиною законною владою. Радянська Україна розглядалася місцевими та російськими більшовиками лише як федеративна частина РРФСР. Визнання ленінським РНК нового уряду Радянської України автоматично штовхало більшовиків до війни з невизнаним Леніним київським урядом. В Харкові було створено «свій», більшовицький уряд Радянської України — Народний секретаріат, на чолі з Євгенією Бош і ще одинадцятьма народними секретарями. Проголошення нової влади в Україні приголомшило лідерів Центральної Ради. Вони ясно усвідомлювали, що нові конкуренти — серйозна сила, адже за харківським урядом стояла ленінська інтрига. Вони розуміли, що віднині воювати доведеться не стільки з харківськими червоно гвардійцями, скільки з російським воїнством Антонова-Овсієнка.

З 12 грудня Петлюра, довідавшись про події в Харкові, перекидає українські частини на Лівобережжя, аби взяти під охорону найважливіші залізничні вузли: Лозову, Синельникове, Ясинувату, Олександрівськ... Направляючи війська на схід, Петлюра сподівався зберегти зв’язок з бунтівним Доном як з можливим стратегічним союзником у війні проти більшовиків. Дізнавшись про ці демарші, більшовики серйозно стривожилися і змушені були розпочати активні дії.

Вже 15 грудня 1917 р. до Києва надійшло повідомлення про напад військ Антонова-Овсієнка на українську станцію Лозова, про бої за станцію — найважливіший залізничний вузол Лівобережжя, який пов’язував Центр України з Доном і Донбасом. І хоча станцію тоді відбили республіканські війська, стали зрозумілими цілі Антонова-Овсієнка. Ця відкрита акція більшовиків знаменувала початок тривалої війни.

В середині грудня у радянських військ ще не було прямого наказу з Петрограда розв’язати війну проти УНР і взяти Київ. Плани більшовиків були скромніші: придушення повстання донців і відокремлення Південно-Східної України від УНР. Як пізніше згадував Антонов-Овсієнко, плани дій на 14 грудня були такі: «Оборонна позиція з боку Полтави; захоплення вузлових станцій Лозова, Синельникове, що убезпечує від провозу ворожих ешелонів з заходу і шляхи на Донецький басейн; негайне озброєння робочих басейну... Невдовзі додалася необхідність і «...захоплення Олександрівська (Запоріжжя. — В. С.) як останнього вузлового пункту, який пов’язує Раду з Каледіним, і закріплення Радянської влади в Катеринославі (Дніпропетровську. — В. С.)». На засіданні Генерального секретаріату 15 грудня в Києві вирішувалися головні питання війни і миру. Йшлося про непідготовленість України до відсічі. Винниченко ще не вірив у реальність повномасштабної війни між Україною і Радянською Росією, тож прагнув розрядити ситуацію і напустити туману. Міністри навперебій пропонували убезпечити Київ, розібравши колії залізниці, і відрізати Україну від Росії, домовитися з залізничниками не пропускати радянські війська або оголосити військовий стан і почати рішучу боротьбу проти більшовиків. Але Винниченко загасив запал міністрів, черговий раз запропонувавши спитати Раднарком, чи воює він з Радою, і вимагати припинити такі дії, відкликати своє військо... Тоді ж на засіданнях сесії Центральної Ради Винниченко назвав Україну оазисом порядку! Явна дезінформація: Центральна Рада вже не контролювала цілі регіони республіки, а села і містечка стали ареною не тільки класової боротьби, але й погромів, бандитизму... Певні надії Винниченко покладав на таємні переговори з лівими есерами ленінського уряду РНК (Кареліним, Прошяном, Штейнбергом), які прибули до Києва з таємною місією миру. Однак миру вони не принесли, оскільки стали відволікаючим маневром «червоних» політиків.


Симон Петлюра відчував неминучість війни проти більшовиків, він наголошував міністрам: Україна перебуває у дуже тяжкому стані, військ для реальної оборони недостатньо, а всі рішення міністрів щодо оборони не мають сенсу через катастрофічний брак коштів. Платню не отримували ані у військах, ані в установах, ані на заводах, і це підривало будь-які починання та вшив київської влади. Петлюра запропонував конфіскувати капітали, аби організувати військо, сплатити військовим агітаторам, розрахуватися з робітниками і залізничниками. Навіть цього не зробили...

Криза посилювалася: з технічних причин гроші просто неможливо було надрукувати до 23 або 24 грудня, і ще близько тижня пішло би на транспортування їх на місця. Отже, уряд мусив ще кілька тижнів працювати без грошей. Поставало гостре питання про контроль та ревізію банків з метою отримання від них сум для покриття грошового голоду в країні: було добре відомо, що з київських банків адміністрація таємно вивозить гроші та цінні папери, а банкіри — саботують владу УНР, економічно підриваючи державність.

Петлюра, очевидно, сподівався на допомогу Антанти — пропонував негайно атакувати Харків, навіть незважаючи, що основні українізовані військові частини досі знаходилися на «німецькому» фронті. Він запевняв міністрів: навіть невеликими силами викликаних з фронту українських частин ще можна взяти Харків — оплот більшовизму і охороняти східні кордони України. Резони були: в частинах Антонова-Овсієнка панував повний розгардіяж, а «революційна дисципліна» ще більше скидалася на анархію. У грудні, у дні п’яних погромів і наростаючої анархії в Петрограді, було достатньо десяти тисяч багнетів (дисциплінованих), аби взяти місто.

Для взяття Харкова Петлюрі вистачило би дев’яти-десяти тисяч дисциплінованих, бажаючих боротися частин... Та де взяти? Цю роль могли виконати солдати чеського корпусу. Але чехословаки керувалися тільки наказами французького командування. А французькі емісари зволікали...

Петлюра ще сподівався екстрено створити невеликі мобільні частини зі складу старих дивізій для охорони залізничних ліній. Фактично він пропонував план ешелонної війни, паралельно саме його і розробляв в Харкові начштабу радянських військ проти УНР Михайло Муравйов (стратег розгрому повстання Краснова-Керенського). Ідея ешелонної війни тоді висіла у повітрі. Така війна передбачала швидке просування військ в ешелонах залізницями вглиб території противника, при повній відсутності лінії фронту, без оголошення війни. Ешелонний характер війни був обумовлений відсутністю фронтів, нечисленністю ворожих армій і загальною анархією в тилу воюючих сторін.

На зустрічі з представниками Антанти Симон Петлюра змалював зовсім іншу картину. Він стверджував, що Українська республіка має півмільйонну армію. Він обманював союзників, видаючи бажані цифри за дійсні, сподіваючись на їх допомогу, сподіваючись, що сильна Україна буде корисніша Франції як потенційний союзник. Але Петлюра обдурив самого себе: французи заспокоїлися, вирішивши, що республіканці досить сильні, аби захищатися самостійно.

Знаючи, що надійних частин в Української республіки набереться не більше тридцяти тисяч багнетів і шабель, розкиданих Україною, Петлюра хотів представити справу французам так: лише на фронті Генеральний секретаріат контролює до 220 000 солдатів, 150 000 — в тилових гарнізонах, 60 000 «Вільних козаків» по селах. Очевидно, Петлюра необачно вважав частинами УНР українізовані частини поза УНР: їх ще потрібно було провести в Україну через радянські території. В грудні 1917-го стало ясно: це буде не просто.

Союзники, приймаючи запевнення Петлюри, сподівалися, що небачене ефемерне українське військо утримуватиме німців на Східному фронті. Цей фактор був головним для зовнішньої політики Франції та Англії в роки війни. Франція, піклуючись про збереження України як військового союзника, пропонувала уряду УНР серйозну фінансову та технічну допомогу за відмову від сепаратного миру з німецьким блоком.

Від представників Антанти Петлюра думав отримати «добро» на використання проти більшовиків чехословацького корпусу, польських та сербських частин (загальною чисельністю до сімдесяти тисяч багнетів). 13 грудня командування чехословаків погодилося служити Україні, але тільки на німецькому фронті, за повного фінансування корпусу урядом УНР і збереження проантантівського напрямку зовнішньої політики Української республіки. Уряд Франції всерйоз зацікавився перспективою незалежної України тільки наприкінці листопада 1917 р. 11 грудня 1917 р. між Англією та Францією досягнуто таємну угоду з російського питання. Результат — виділення французької зони впливу на північ від Чорного моря. В цю зону потрапили Україна, Крим і Бессарабія. З цього часу і аж до листопада 1920-го Франція розраховувала на реалізацію своїх особистих інтересів у регіоні. В Києві тоді, окрім комісара Франції Табуї, французькі інтереси представляли віце-консул Франції Арку, а також полковники Денса і Ваію.

Пізніше представники Антанти повідомили: союзники вимагають від України не входити в переговори з німецьким та австрійським командуванням і, за допомоги країн Антанти, пропонують організувати армію для боротьби на німецькому фронті.

Але уряд УНР в грудні 1917 р. ще жив у світі ілюзій, не відійшовши після ейфорії листопадової перемоги, коли влада в Україні просто впала соціалістам до рук. Насправді ж, від українізованої армії, яка провела в окопах сорок довгих місяців і годувала вошей, було мало сенсу. Жовтнева революція украй підірвала дисципліну, а з листопада 1917-го армія розпадалася на очах. Втомлені солдати не хотіли нікого слухати і розходилися по домівках. Петлюра пізніше говорив про мільйон українських багнетів, які розтанули на очах у грудні 1917-го.

В такому становищі Генеральний секретаріат вирішив не провокувати більшовиків активними військовими діями і навіть заявами. Замість дій, про всяк випадок, було створено черговий «Особливий комітет» — Колегію з оборони України у складі міністрів: Порша, Петлюри, Єщенка.

Петлюра звернувся до російських солдатів та офіцерів, які визнали Центральну Раду, з наказом стосовно оборони УНР: негайно відділитися від більшовицьких частин і нести службу на Українському фронті на загальних засадах. Стосовно частин, які відмовлялися служити, Петлюра проводив політику негайного і навіть примусового вивезення з території України в ешелонах, через Гомель і Донбас.

Останнім міністерським наказом Петлюри, що переповнив чашу терпіння розбещеною славою Винниченка, стало направлення в частини УНР незатвердженого Центральною Радою і прем’єром Статуту Української Народної Армії. Цей статут був конче необхідний для створення потужної армії і збереження дисципліни. Але його прийняття вже відхилила Рада військових депутатів, як недостатньо революційний. При затвердженні Статуту Петлюра повністю проігнорував думку Центральної Ради та Генерального секретаріату, чого Винниченко стерпіти не міг.

Статут не допускав у військах УНР виборність командирів, пропонуючи їх призначення, відхиляв революційне рішення про передачу дисциплінарної влади в частинах у воєнний час солдатським Радам.

Подібний статут міг лише трохи пригальмувати розвал і дозволяв використовувати стару армію. Але з відставкою Петлюри Статут негайно відкликали...

18 грудня Петлюру відправили у відставку і вивели зі складу Генерального секретаріату через перевищення повноважень, а місце його успадкував Микола Порш (раніше міністр праці УНР). Порш вважався «лівим», соціалістом, майже більшовиком, і, за словами Винниченка, добре володів революційною фразеологією. Вибір зрозумілий у світлі очікування компромісу. Адже Винниченко змушував себе вірити і намагався переконувати інших, що у всіх негараздах винний реакціонер Петлюра: змінимо його і з більшовиками домовимося.

Винниченко наказав повністю реорганізувати сердюцькі полки — найнадійніші частини республіки. Він побоювався, що сердюки виступлять на захист Петлюри і влаштують переворот. Частини сердюків перетворили на звичайні піхотні полки і в них відтворили полкові ради-комітети. Ці комітети вже незабаром почали агітувати за більшовиків.


Сили ворогів Центральної Ради в Україні були значними навіть і без військ Антонова-Овсієнка. На грудень 1917 р. загони Червоної гвардії в містах і робітничих селищах України складали близько 45 000 багнетів (половина з них — у Катеринославській губернії), до цього потрібно додати 60 000 багнетів фронтових військ і гарнізонів, які підпали під пропаганду більшовиків. Ці 100 000 по Україні і стримували місцеві гарнізони військ УНР.

Нові бої за стратегічну станцію Лозова 16 та 17 грудня закінчилися захопленням станції більшовиками. Тоді ж було видано перший наказ Антонова-Овсієнка, спрямований на розв’язання війни проти Центральної Ради: після захоплення Лозової наступати у напрямку Катеринослава, Олександрівська, Слов’янська, налагодити зв’язок для спільних дій з червоноармійцями Катеринослава, Олександрівська, Донбасу. У період з 18 і до 21 грудня, просуваючись залізничними магістралями, радянські війська захопили Павлоград, станцію Синельникове, Куп’янськ, Ізюм і практично всю лівобережну частину Півдня України.

Повною несподіванкою стала заява РНК Радянської Росії від 21 грудня про згоду вступити в переговори про перемир’я з УНР. Винниченко вбачав у цьому реакцію на відставку Петлюри... Хоча деякі члени уряду підозрювали лицемірство РНК, було вирішено відправити відповідь про перемир’я на засадах визнання УНР та Центральної Ради і виведення радянських військ з території України. Наприкінці грудня петроградське РНК ще зважує всі «за» і «проти» війни з УНР, але відповіді на свої пропозиції Винниченко так і не дочекався...


23 грудня з Києва у Бахмач, для оборони Чернігівської залізниці, було вислано півтисячі юнкерів з однією гарматою і шістнадцятьма кулеметами. Сили явно недостатні для оборони. Їх прибуття на східний кордон свідчило лише про слабкість...

Деякі успіхи українського війська в грудні 1917-го таки були: оборона Олександрівська від «червоних» матросів і анархістів Махна та Никифорової в боях на Правобережній Україні. Там республіканці боролися супроти загонів старої армії, які, за більшовицьким намовлянням, пішли з фронту на Київ.

З метою захопити Вінницю «червоні» загони колишнього 2-го гвардійського корпусу 9 грудня почали наступ від Жмеринки на схід, де розташовувалися війська і адміністрація УНР. Петлюра терміново направив під Вінницю частини 2-ї дивізії корпусу Скоропадського. У містечку Браїлів 15 грудня окремі частини бунтівних «червоних» солдат були роззброєні, а в тил 2-му «червоному» корпусу вдарили полки УНР. Деморалізовані, небоєздатні війська більшовиків були змушені відступити в Жмеринку і на десять днів відмовитися від рішучих дій. Але 24 грудня Скоропадський покинув командування українського корпусу, який прикривав Київ із заходу. Ця самовідставка поглибила анархію і хаос в українських військах Правобережжя, зводячи нанівець зусилля республіканців.

У період з 26 і до 29 грудня «червоні» війська Антонова-Овсієнка, використовуючи ефект різдвяних свят і буйства у республіканських військах, повністю захопили деякі з найбільших промислових центрів: Харків (остаточно, до цього часу там знаходилися частини УНР і зберігалося таке-сяке двовладдя), Луганськ, Маріуполь, Катеринослав. У цей же час волинське місто Рівне зайняли фронтові більшовизовані частини. 30 грудня ленінський РНК, виправдовуючи дії на Україні, заявив у ноті УНР, що «...пряма чи опосередкована підтримка Радою каледінців є для нас безумовною підставою для ведення військових дій проти Ради... і покладає на Раду всю відповідальність за продовження громадянської війни...». Генеральний секретаріат ніяк не відреагував на прямі військові дії і знову відмовчувався. Панувала безвідповідальність і млявість. Ухилення від більшовицького ультиматуму породжувало повну невизначеність в питанні оборони. Частини УНР були дезорієнтовані, не знали про реальний стан справ, не знали, чи давати відсіч більшовикам, чи дотримуватися нейтралітету, а то й взагалі капітулювати. Невизначеність призводила до капітуляції частин, які не мали наказів і знаходилися під тиском більшовиків.

Неминучість війни проти Радянської Росії і небезпека повної втрати суверенітету підштовхувала автономістів і федералістів до проголошення незалежності України. Молодь з партії українських есерів, найвпливовішої в Раді, вимагала негайної незалежності, негайного миру, соціалізації землі, конфіскації капіталів... Вони домагалися і негайної відставки Винниченка як людини, не здатної до керування, а разом з ним інших міністрів від соціал-демократів.

Есери зважилися діяти — їх підбурювали німецькі агенти. Есери готували мирний переворот, сподіваючись перехопити владу. Процес захоплення почався з кризою кабінету Винниченка в останні дні грудня 1917 р.


Лідер молодих есерів В’ячеслав Голубович — голова української місії на переговорах з німцями в Брест-Литовську, після повернення переконував Центральну Раду піти на негайний мир і самостійність. Він вважав, що «добрі німецькі дяді» віддадуть незалежній і союзній німцям Україні частину окупованих Волині, Холмщини і Підляшшя (між Польщею та Україною — проблемні землі, які нині належать Польщі), вирішать питання Галичини, дадуть фінансову, дипломатичну і військову підтримку. Частина політиків Центральної Ради схилялась до проголошення повної незалежності УНР як до міри вимушеної, пов’язаної з політичним моментом. Їм здавалося, що це зупинить більшовицький наступ самим ефектом суверенітету.

Але з проголошенням незалежності з’являлася надія розіграти карту неучасті незалежної України у світовій війні, задекларувавши: незалежна Україна в 1914 р. війни нікому не оголошувала і не буде її продовжувати. Представники Антанти, інформовані про можливе підписання Україною сепаратного миру, захвилювалися. Комісар уряду Франції в УНР генерал Табуї під час зустрічі з Винниченком 22 грудня застеріг від такого кроку. Від імені Франції він запропонував позику Україні на суму в п’ятьсот-вісімсот мільйонів золотих рублів (також грошову допомогу пропонували Англія і США). Але вже 30 грудня генеральний секретаріат вирішив відкласти переговори про позику у зв’язку з брестськими переговорами. Водночас Винниченко відіслав ноту представникам країн Антанти, в якій пропонував загальний мир, сподіваючись таким чином виправдатися перед союзниками за переговори з німцями. Навіть незважаючи на відмову прийняти допомогу Антанти, що вже є промовистим жестом, уряд Винниченка і надалі не міг остаточно визначитися, з ким дружити.

11 січня 1918 р. генерал Табуї повідомляв у своїй ноті, що підписання сепаратного миру Україною буде розглянуто як акт, ворожий Франції, з усіма наслідками. Заяву зроблено, бо українську делегацію на брестських переговорах визнано німцями за самостійну, і з перших днів січня з нею вже велися таємні переговори про мир.


Нова нота російського PHК від 30 грудня 1917-го лишилася без відповіді УНР, незважаючи на фактичне продовження війни і втрату Україною великих територій. Центральна Рада ніби заспокоїлась після втрати Харківщини і Катеринославщини. Були сподівання, що вглиб споконвічної України радянські війська не просуватимуться.

Новий військовий міністр Порш у перші два тижні на посаді продемонстрував цілковиту розгубленість і неспроможність керувати військами. У першій доповіді чулися нотки паніки: армії у нас нема, вона розвалюється і поспішає по домівках. Пізніше паніка стихла, але Порш. за два тижні не видав рішучих наказів щодо оборони від «червоних». Не вистачало волі, рішучості, елементарних військових знань і досвіду. Він навіть не був ознайомлений з ситуацією в гарячих точках, не знав про надійність тих чи інших полків.

23 грудня 1917 р. Порш заявляв: переговори з «червоними» не потрібні і небезпека в Харкові перебільшена, бо з Західного фронту рухається добре збита українська армія у 100 000, більшовицьке військо розбігається. Це був самообман, міф, оскільки жодної української армії навіть у десять тисяч на Західному фронті ніколи не було. Вдалося дочекатися лише прибуття частин десятого корпусу з Румунського фронту, які на початку січня 1918 р. вибили червоногвардійців з Кременчука, але наступати на Полтаву вже не було сил. Солдати розбіглися по домівках, а частини після переїзду з фронту в Центральну Україну моментально припиняли існування.

Примарним сподіванням Порша було і припущення, що «РНК все одно скоро впаде, а реальну небезпеку являє собою монархічно налаштоване офіцерство». Цікаво, що наприкінці 1917 р. багато українських політиків вважали: конфлікт з Радянською Росією може розсмоктатися у зв’язку з неминучим переворотом в результаті Установчих зборів на початку січня 1918 р.

Звіти Порша (26 і 29 грудня) про воєнний стан у країні сповнені абсурду. Наприклад, він заявляв про перспективи розбудови війська та оборони УНР, приховуючи втрату Харкова та Катеринослава... Порш звітує керівництву про три міфічні корпуси на Румунському фронті і про нікому невідому українську армію на Західному фронті, в Білорусії, про великі сили вільних козаків, які екстрено поспішають на допомогу УНР. Але висновки дивують ще більш: «українська армія з кожним днем розвалюється», і водночас — «до 15 січня є повна нація вибити більшовиків з України».

Головною турботою міністра Порша стала невчасна організація нової армії УНР на добровольчій, платній основі. Він вважав: достатньо вивести штаби з фронту і зберегти їх як командні кадри нової армії, і вже за два місяці на їх основі цілком можливо створення дієздатного війська у сто тисяч бійців. Історія не подарувала Центральній Раді двох місяців спокою. Вже за двадцять днів ворог буде біля стін Києва. Будівництво нової народної армії України передбачало позбавлення від царського, апріорно реакційного офіцерства. Здійснюючи цю задумку, Винниченко і Порш змусили генерала Скоропадського подати у відставку з постів командуючого республіканським корпусом і Правобережним фронтом, а також здати корпус генералу Ганзюку. Скоропадський вважався небезпечним «правими» поглядами і критикою призначення Порша. Центральна Рада не довіряла царським генералам-професіоналам. Та і Скоропадський до 1917 р. ніяк не виявляв українського патріотизму. У Києві Скоропадського вважали (соціалісти передусім) здатним встановити військову диктатуру. У кожному популярному військовому лідері свідомим українцям бачився новий Лавр Корнілов.

Боязнь повторення корніловщини в Україні стала причиною нового указу Порша про зменшення офіцерських резервів при штабних округах і про прийом в армію УНР лише офіцерів з рекомендаціями від солдатських рад, полків, де вони служили. 4 січня 1918 р. Порш, за підтримки Винниченка, віддав божевільний і невчасний наказ про негайну демобілізацію українських частин регулярної армії, розпустивши стару армію, і не менш дурний наказ про ліквідацію офіцерських чинів в армії УНР. Ці дії були спрямовані на нейтралізацію «лівого» впливу більшовиків на армію і аби показати Леніну революційність та миролюбність уряду УНР. Разом з тим наказ про демобілізацію армії був авансом країнам німецького блоку і вів до розриву з Антантою.

Розмови про повну демобілізацію армії йшли вже два місяці, на цьому рішенні наполягали миролюбиві есдеки. Винниченко і його прихильники разували за перехід армії на міліційну систему і утворення української армії за зразком кантональної швейцарської міліції. В умовах війни такий наказ рівносильний капітуляції. Петлюра до останнього опирався ідеї демобілізації, але після своєї відставки нічого вдіяти не міг.

Петлюра не бажав лишатися осторонь, навіть незважаючи на відсторонення від великої політики. Симон Васильович ще зберігав ім’я, авторитет рішучого, незалежного політика та міцні масонські зв’язки. Він із жахом спостерігав за розпадом держави та армії, прагнув діяти і запобігти руйнуванню надій... Вже за кілька днів після відставки Симона Петлюри в київських газетах з’явилося оголошення: Петлюра — в Києві і формує особливий бойовий підрозділ — Гайдамацький Кіш Слобідської України для боротьби за вигнання військ більшовиків з України. Слобідським Кіш називався, бо більшовики вже окупували Слобожанщину (Харківську губернію) і для збереження держави необхідно було її повернути.

Незабаром, на афішах від руки, у Києві було розклеєно нехитрі кольорові плакати, підписані Петлюрою: намальований козак з оселедцем та фірмовою сердюцькою шапкою закликав вступати в петлюрівський Кіш для рішучої боротьби з усіма ворогами України. Штаб Слобідського Кошу розміщувався в будівлі Колегії Павла Галагана, у кварталі від Хрещатика і в кварталі від Центральної Ради. У Кіш першими записалися деякі офіцери УНР: штабс-капітан Олександр Удовиченко з Генерального штабу, який пішов у відставку, протестуючи проти відсторонення Петлюри, поручик Виноградов, прапорщик Ляхович... Вони і створили Перший курінь «червоних гайдамаків» (через червоний хвіст на папахах «сердюцьких» полків) з майже двох сотень добровольців: солдатів, вільних козаків і студентів, готових битися в ім’я України. Кіш виявився самостійним підрозділом, з хорошим забезпеченням і грошима... деякі кошти на його створення Петлюра отримав таємно від французів. Про кілька тисяч рублів, переданих французами таємничими масонськими «каналами» Петлюрі на формування гайдамаків, в листуванні натякає Петлюрі Моркотун.

Початок історії Кошу пов’язаний зі скандальним зникненням лідера київських більшовиків, голови місцевого Революційного комітету Леоніда П’ятакова. Петлюра вже арештовував П’ятакова 30 листопада 1917 р., але тоді був змушений відпустити, незважаючи на явні докази причетності до організації змови проти Центральної Ради. Саме П’ятаков був головним організатором планованого на початок січня 1918 р. повстання більшовиків у Києві. Але Центральна Рада прагнула показати свою демократичність, відмовляючись від арештів політичних супротивників. Незважаючи на пряму загрозу перевороту, Рада утримувалась навіть від закриття газет, які тиражували ворожу пропаганду. Така влада приречена в епоху воєн і диктатур.

О четвертій ранку на Різдво, 25 грудня 1917 р., зламали двері та увірвалися до будинку братів П’ятакових десять солдатів з кавалерійськими карабінами, в папахах з червоними хвостами. Без аре пітного ордера, не розкриваючи інкогніто, заарештували і побили Леоніда та Михайла П’ятакових. Михайло П’ятаков незабаром був відпущений, а Леоніда солдати вивели в невідомому напрямку... Не з’явився він ані за день, ані за тиждень... Справа про зникнення П’ятакова схвилювала опозицію Ради і призвела до акцій протесту київських робітників.

Тільки за двадцять днів був знайдений труп П’ятакова і стало відомо, що того вивезли за місто, в район Посту-Волинського. Його було забито до смерті. Хто вбив П’ятакова, так і лишилося загадкою, але «ліві» київські газети одноголосно стверджували — гайдамаки Симона Петлюри.

Центральна Рада, уникаючи загострення, негайно засудила самовільний арешт політичного опонента. Уряд оголосив: факти самовільних арештів дискредитують владу, винні будуть покарані. Одночасно влада запевняла: жодна з регулярних частин армії УНР не отримувала наказу про арешт П’ятакова. Тоді було створено комісію для розслідування справи. Комісія вважала, що це могли бути тільки бійці нерегулярного Гайдамацького Кошу Слобідської України: кавалерійські карабіни і шапки з червоними хвостами були тільки у петлюрівських гайдамаків. Зараз неможливо точно сказати, чи були це справжні гайдамаки, а не перевдягенці, чи діяли вони за наказом Петлюри. Чи це була провокація політичних конкурентів або білих офіцерів? Хоча й Петлюра міг дати наказ про арешт П’ятакова, в умовах розпочатої війни з більшовиками. Такий арешт вніс розгубленість у керівництво «червоним» повстанням у Києві, підвищивши Петлюрин авторитет як борця супроти заколотників.

2 січня 1918 р. Генеральний секретаріат УНР був змушений вжити рішучих заходів проти більшовицької небезпеки. Заклик і указ до громадян України проголошував: переслідування і військово-революційний суд очікує всіх ворогів УHP. Також заборонялося поширення ворожої УНР літератури.

У рамках виконання указу, в ніч з 4 на 5 січня, відбулося масштабне роззброєння робітників-червоногвардійців київських заводів: «Арсенал», «Ауто», Снарядного, Деміївського, Суднобудівного, Проводів, механічних майстерень, залізничного управління (всього — двадцять вісім пунктів). Вилучено тисячі гвинтівок, десятки кулеметів... Ось-ось вони мали заговорити. Заарештовано понад двісті активних організаторів повстання і захоплено друкарню газети більшовиків «Пролетарська думка». Без цієї акції січневе повстання в Києві було би смертельним для Центральної Ради. У роззброєнні та арештах більшовиків взяли участь і гайдамаки Слобідського Кошу на чолі з Петлюрою. Такі заходи були необхідні: 4 січня харківський радянський уряд офіційно оголосив війну Центральній Раді. В той самий день загін «червоних» з Харкова несподівано захопив українське місто Суми.

Події війни, після 5 січня 1918-го, коли Антонов-Овсієнко видав директиву про загальний наступ, розвивалися блискавично. На Лівобережжі війська більшовиків швидко рухалися Полтавською та Чернігівською залізницями в бік Києва. Головний загін у 2000 багнетів на чолі з Муравйовим на бронепоїзді рушив на Полтаву. Так отримали своє реальне втілення плани Муравйова з розгортання «ешелонної війни» проти УНР.

Через загострення ситуації у столиці (потрібні були війська для роззброєння заводів), за два дні до бойових дій у Полтаві Порш викликав звідти 1800 багнетів до Києва, лишивши тільки 600 багнетів на всю Полтаву. Він чомусь розраховував, що до Установчих зборів більшовики на Київ через Полтаву наступати не будуть. Жодних наказів з приводу оборони Полтави не було залишено...

Полтавська атака «червоних» виявилася повною несподіванкою. Розвідки в армії УНР не було взагалі, і коли війська Муравйова увірвалися в місто, їм не чинили реального опору. У короткому бою проти полтавських юнкерів був убитий один червоногвардієць, а юнкерів полонили кілька сотень.

Деякі частини УНР у Ніжині та Чернігові оголосили повний нейтралітет і спокійно пропускали «червоні частини». Проте після подій у Полтаві виникла дивна пауза з «червоним» наступом на Київ. Очевидно, більшовики очікували наказів Леніна... Антонов-Овсієнко зупинив наступ на пару днів, перебуваючи у цілковитій нерішучості. Тільки 9–10 січня бої поновилися і більшовики захопили Конотоп та Кролевець, полонивши близько тисячі республіканців.

Стало зрозуміло: війська УНР на Лівобережжі повністю розгромлені і на величезній території Чернігівщини та частини Полтавщини їх лишилося всього від 200 до 250 чоловік. Ці сили не були перепоною для муравйовського наступу на Київ.

На Правобережжі війська УНР так само переслідували невдачі... Більшовицький ВРК 7-ї армії Південно-Західного фронту втретє вирішив кинути в наступ на Вінницю всі свої сили (окремі частини 2-го корпусу). Цим частинам до 10 січня вдалося захопити Вінницю і Вапнярку. Попереду був Київ...


Хоча Петлюра командувачем української армії УНР тоді не був, а з портфелем військового міністра розлучився ще 18 грудня 1917 р., більшовицькі пропагандисти продовжували називати війська УНР «петлюрівцями» аж до травня 1918 р.

Слово «петлюрівець» — емоційно виразне, використовувалося «червоними» пропагандистами як ганебне клеймо для позначення зрадника і контрреволюціонера, буржуазного націоналіста, убивці й погромника, який нібито накидає зашморг на шиї трудящих. Термін «петлюрівець» з осені 1917-го замінив термін «мазепинець» і до 1941 р. був обов’язковим для позначення українців — ворогів влади більшовиків. Приблизно з 1943 р. позначення «петлюрівець» стало поступатися місцем слову «бандерівець».

Винниченко писав: навіть самі більшовики слово «петлюрівець» рекламували, позначаючи головного ворога. Петлюра за допомогою більшовицьких агітаторів дав ім’я руху за незалежність України. Звісно, для всіх ворогів більшовиків ім’я Петлюри стало авторитетним і привабливим.


З 10 січня в Києві відкрито говорили про неминучість здачі міста «червоним». У ці ж дні Винниченко з огляду на ситуацію вирішив піти у відставку. Він уже не міг приймати рішення. Його план компромісів елементарно не спрацював. Більше того: есери в Раді, які рвалися до влади, зосередили критику саме на його персоні.

У ніч на 12 січня 1917 р. Центральна Рада під тиском українських есерів прийняла Четвертий Універсал. Головна його теза: «Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу... Держава має бути очищена від насланих з Петрограда найманих загарбників...». Проти рішень Четвертого Універсалу виступили фракції меншовиків та Бунду, утрималися — єврейські соціалісти і російські есери... хоча й серед підтримавших самостійність були незгодні з таким «поспішним рішенням». Деякі українські патріоти виступали проти негайного проголошення самостійності, зважаючи на німецьку та більшовицьку загрози. Серед них були міністри та заступники міністрів: Шульгін, Порш, Зарудний, Жуковський...

Так, Шульгін за два тижні до проголошення заявляв, що незалежність нам підсовують німці, що Україна таким чином підпаде під німецьку окупацію. Навіть прихильник самостійності Грушевський заявив: вона — лише етап на шляху до федерації народів Східної Європи.

Лишається незрозумілою позиція Петлюри. Французи не схвалили Четвертий Універсал і, як друг французів, Петлюра не повинен був вважати проголошення самостійності необхідним за тих умов... Та як український патріот — підтримав доленосне рішення і виступив за повну самостійність України, але не за німецьким сценарієм. Він ще сподівався на внутрішні резерви у боротьбі з «червоними», сподівався на диво раптового падіння більшовицької влади в Петербурзі...


«Лист Моркотуна» проливає світло на серйозну проблему, яка постала перед Петлюрою на початку 1918 р., — або підтримати незалежність України, лишаючись в таборі Грушевського — Голубовича, і цим опосередковано підтримати мир з німцями... або стати союзником французького масонства і активно виступити проти миру з Німеччиною і «несвоєчасної» самостійності України. Петлюра спробував дати середній хід: виступити проти Брестського миру, проте вітати проголошення самостійності України. Очевидно, під час зустрічей з французами в грудні 1917-го Петлюра, шукаючи підтримки, переконував їх: він буде активно виступати проти сепаратного миру і за збереження статусу автономії України у складі Росії, запевняючи, що він не «сепаратист». Але згодом Петлюра зарекомендував себе як найбільш послідовний самостійник, чим дуже розчарував французьких покровителів.




Розділ 8

Ватажок гайдамаків

Зіткнення з реальністю

14–23 січня 1918


Про ці десять січневих днів з життя Петлюри відомо стільки, що іноді за ним можна простежити по хвилинах. Саме у ці дні вирішувалася доля української державності. І вони стали цілою епохою не тільки для Симона Васильовича, а і для Української Народної Республіки.

В неділю, 14 січня 1918 р., в штабі української республіканської армії атмосфера була вкрай панічною. Кудись позникали хвацькі штабні офіцери з «колишніх» і чванливі комісари українських соцпартій. Багатьох бентежив своєю повною некомпетентністю нещодавно призначений Командувач Лівобережного фронту, головного антибільшовицького фронту Української республіки, Микола Шинкар[27]. Свою посаду він отримав тільки завдяки активності в партії українських есерів, яка на початку 1918 р. поступово перехоплювала ключові посади у есдеків...

Прийнявши посаду, Шинкар відразу пробував конфліктувати і конкурувати з начальником штабу Київського гарнізону, комендантом Києва, отаманом «Вільного козацтва» інженером Ковенко, з командувачем Генерального штабу військ УНР генералом Бобровським, і навіть з головою військового міністерства партійцем Поршем. Начальників-гетьманів тоді було безліч, штаби організовувалися в Києві державним коштом у величезній кількості, а от бажаючих битися проти «червоних» на фронті знайшлося всього кілька тисяч!

Штаби заважали один одному працювати і лише створювали видимість активної діяльності. Генерали з царських працювали кепсько, іноді явно саботували, чекаючи відновлення колишнього ладу, а соціалістичні партійні функціонери працювати не вміли взагалі. Оборону проти наступаючих «червоних» тримати було просто нікому. Неминучий крах Української республіки після падіння Полтави, Катеринослава і Харкова здавався питанням найближчих тижнів. У ті ж дні прийшла лиха звістка — під Полтавою безслідно пропав (очевидно, був розстріляний) колишній командувач «Протибільшовицького фронту» підполковник Юрій Капкан разом зі штабом.

Шинкар зібрав командирів українських частин у своєму штабі по вулиці Лютеранській. Він не знав, що робити і до чого закликати... Тому розвів руками і констатував: «Ми за тиждень втратили практично всю Східну Україну... Конотоп, Суми, Миргород, Лубни, Ромодан... На станцію Гребінка провела наступ харківська колона «червоних» від Миргорода. У тригодинному бою гайдамаки — 160 чоловік — намагались відбити напад двох тисяч «червоних». Результат бою, на жаль, зрозумілий — повний відступ УНР, наші втрати — два броньовики і дві гармати, 17 солдатів вбитими. Шлях на Київ відкрито зі сторони південного сходу, з боку полтавської залізниці, звідки наступають вже 4000 «червоних» військ. Там нема значних українських військ прикриття. І за два дні вони можуть бути на околицях Києва... Не менш тривожні вісті доходять з Чернігівщини. «Червоні» частини Муравйова захопили Бахмач — важливий залізничний вузол північного сходу України. Наш найкращий, Дорошенківський, полк було повністю розбито... Втрати склали 200 чоловік, 4 гармати. Шлях на Київ і з боку чернігівської залізниці також вже відкритий для більшовиків...

Ми просто не готові для війни і не здатні боронитися наступу всього 7000 радянських солдатів... Частина полків нашої армії зрадницьки переходять на бік «червоних» або проголошують ганебний нейтралітет.

У Києві оголошують осадний стан! А влада в місті переходить до особливого коменданта Ковенка. Я вимушений негайно, сьогодні ж, направити на Східний фронт всі регулярні частини і надійні частини з Києва, коли такі знайдуться... Загальне керівництво на Лівобережжі Дніпра буде проводити отаман Петлюра. Відправляти на фронт пропоную тільки добровольців... частини старої армії ненадійні і можуть у будь-який момент втекти з позицій або перейти до більшовиків...».

Офіцери розходилися з кабінета Шинкаря, намагаючись не дивитися один одному в очі. Стало зрозуміло: за кілька днів армію не набереш, і скоро доведеться вдягати шинелі, змінювати прізвища і намагатися загубитися у трофейній масі. Багато знали, що захопленим товаришам-офіцерам загрожує неминучий розстріл. Україну захищати буде вже нікому.

Того самого дня, годині о сьомій вечора, Петлюра побіг на Володимирську вулицю — в Центральну Раду. Але прибув на несподіваний захід: загальне засідання Центральної Ради ще не починалося — проходили закриті фракційні дебати, головний зал зайняла фракція есерів, як найбільш численна. Біля входу в зал, в очікуванні загальних зборів, стовбичили і галасували представники інших фракцій...

Раптово, крізь натовп партійців в сесійний зал зайшло чоловік двадцять озброєних вільних козаків. Їхній ватажок Михайло Ковенко пройшов до трибуни, перервав виступаючого, гучним голосом прочитав список з семи прізвищ есерів, які вважали себе «лівими», будучи членами Центральної Ради: «Шумський, Михайличенко, Полозов, Одоєвський, Бачинський, Ткаль, Овчаренко... Є такі! Встаньте, прошу вийти з зали! За зв’язок з більшовиками і підготовку заколоту проти України вас заарештовано!».

Названі вийшли до холу. Голубович та кілька есерів пішли за ними на знак протесту, вимагаючи, аби заарештували і їх також, але козаки просто відштовхнули їх... Грушевський намагався протестувати, але його вже ніхто не слухав. Натовп розступився, пропустивши заарештованих. (Цікаво, що більшовики віддячать своїм агентам: Шумський та Полозов у 20-х роках стануть народними комісарами освіти і фінансів УРСР. І жертвами сталінських репресій 1933-го. Михайличенко — наркомом освіти УРСР, але не доживе до сталінського терору, загинувши від кулі «білих»).

«Лівих» есерів було заарештовано, їх відвели в невідомому напрямку, а в залі Центральної Ради панував розгардіяш. Лунали звинувачення у військовому перевороті, ніби Ковенко став українським «Наполеоном», що чесних революціонерів сьогодні ж розстріляють, що їх треба негайно врятувати... Частина соціал-демократів виправдовувалися тим, що заарештовані — шпигуни, агенти більшовиків і вороги України.

Назавтра з’ясувалося: заарештовані мали тісні зв’язки з лідерами лівих есерів Радянської Росії, які вже увійшли до ленінського уряду і санкціонували похід на Україну. Очевидно, «ліві» есери готували в Україні вибух зсередини, контактуючи з армійськими частинами, в яких панували неспокій і нестабільність. Спливла й таємна телеграма Сталіна, в якій він заявляв, що такий вибух готується, і що скоро Винниченка замінять лівим есером.

У той самий день, близько десятої вечора, вражений побаченим, Петлюра у поспіху шукав «армію», втрачаючи всяку надію на можливість відстояти столицю, Петлюра шукав кадри для свого Гайдамацького Кошу Слобідської України. До цього часу в Кіш записалося тільки 190 добровольців (зведені в пішу сотню поручика Виноградова і кінну «отаманову» сотню прапорщика Ляховича), з такою кількістю бійців виступати на фронт було безглуздо... Але обмундировані Червоні гайдамаки були з шиком: незвично високі шапки з червоними смужками, руді короткі кожухи замість шинелі, шкіряні червоні штани, кавалерійські карабіни через плече, кинджали кубанських козаків на поясах...

Озброївшись револьвером і взявши з собою штабс-капітана Удовенка, Петлюра сів в останній трамвай з Хрещатика на Поділ: поїхав підіймати на захист юнкерів Другої юнкерської школи.

Старші офіцери школи, незважаючи на одинадцяту вечора, швидко зібрали під двісті юнкерів і кілька десятків офіцерів в головному залі школи. Петлюра вийшов на величезну сцену галасливої зали в розстебнутій солдатській шинелі... і ніхто не очікував від нього дива — агітаторів з березня 1917-го юнкери бачили сотні:

«Майбутнє вільної України, юнкери, саме сьогодні, а не потім чи за рік, доля Вашої Вітчизни у ваших руках! Сьогодні або ніколи ви можете захистити Україну і свободу та створити чудо подвигу! Чотири дні тому більшовицька тиранія зруйнувала останню надію всіх чесних жителів Російської Республіки — розігнала Установчі збори в Петрограді! Розгін супроводжувався розстрілом демонстрації населення столиці та вбивством депутатів Тимчасового Уряду. Якщо більшовики вступлять в Київ, вони так само не дадуть зібратися Українському Установчому Сеймові, який, як ви знаєте, намічений на кінець січня... Більшовики розстріляють ваших офіцерів, як це було в Харкові в грудні, вб’ють ваших рідних і близьких, перетворять вас на рабів і людей другого сорту. Ви будете боятися своєї тіні! Тільки ви зможете захистити вічні лозунги — Свобода, Рівність, Братерство! На фронті зараз нема сил зупинити «червону» орду. Я вірю, що тільки молоді леви, з криком «Слава Україні!», підуть на кулемети, зможуть змінити хід всієї історії. Я вже зібрав в Києві Гайдамацький Кіш Слобідської України, який буде звільняти схід нашої республіки... Я не наказую, я закликаю вас, юнкери, стати добровольцями армії та записатися в курінь «Чорних гайдамаків» Слобідського Кошу! Якщо ви вірите мені, якщо ви відчуваєте відповідальність перед Україною — ви встанете під мої знамена! Свобода або смерть! Вітчизна або смерть!»

Останні слова Петлюра кричав. Тиша. І шквал оплесків за нею... Після полум’яної промови відставного військового міністра палкі юнаки з криками «Слава!» оточили Симона Васильовича і носили його на руках. Він умів переконувати, в його словах — чари і сила. Тоді в чергу «на смерть» записалося 148 юнкерів... Вранці до юнкерської школі подали трамваї, які відвезли юнаків на станцію Київ-Товарна, до ешелонів. Далі їх відігнали на станцію Дарниця. На фронт юнкери в цей день не потрапили через саботаж залізничників, які раптово «почервоніли». У Дарниці юнкери захопили дванадцять гармат зі снарядами в українського артилерійського дивізіону, який відмовився виступити на фронт і саморозпустився... «Солдатики» — хитрі хутірські дядьки — вже тягнули додому все, що погано лежить, починаючи від коней, збруї і кінчаючи гарматами. Юнкери, оточивши казарми, розігнали сіру солдатську масу і силоміць повернули гармати у стрій.

16 січня ешелон з юнкерами таки виїхав на позиції і ввечері прибув на прифронтову станцію Яготин. Там юнкерам знову довелося роззброїти пробільшовицьких солдатів, які, піднявши «бузу», чекали на прихід «червоних», як визволителів.

Юнкери ще не знали: в цей фатальний день у Києві почалося більшовицьке повстання, яке загрожувало крахом всім сподіванням, вони ще не знали, що їх багнети будуть вкрай необхідні столиці. Ешелони з юнкерами, минаючи Яготин, вирушили на станції Бобрик і Кононівка, де зосередилися «петлюрівці» і куди прибув отаман Волох[28]. Концентрація цих частин була пов’язана з рішенням Петлюри провести контрнаступ проти «червоних» на станції Гребінка і піти далі на Полтаву.

На станції Кононівка зібралися «Чорні гайдамаки» та кілька десятків січовиків — 180 солдатів і дві гармати. На станції Бобрик, куди 17 січня прибув Петлюра зі штабом Кошу — «Червоні гайдамаки», Січові стрільці і залишки окремих українських загонів: всього близько 700 солдатів при 8 гарматах. З цими невеликими силами (менше 1000 солдатів) Петлюра розраховував обороняти Київ від Першої радянської армії у дві з половиною тисячі чоловік.

Отримавши страшні звістки про трагедію на станції Крути і повстання в Києві, Петлюра зібрав офіцерів Кошу та Січових стрільців, аби разом обговорити подальші дії. Припинити війну і капітулювати — пропонували одні, повернути на Київ, розгромити повстання і продовжити боротьбу по лінії Дніпра — вимагали інші.

Ще 14 січня Шинкар направив київських добровольців прикривати чернігівську залізницю: сотню студентів і гімназистів, курінь «Смерті» і юнкерів першої школи імені Хмельницького — всього 420 чоловік при одній гарматі і восьми кулеметах. Шинкар прекрасно знав, що нечисленними юнацькими тілами не вдасться закрити пролом на чернігівській дорозі. У відчаї він відсилав молодиків на явну смерть. Їх завданням стало тримати наступ ціною власних життів...

15 січня ці частини прибули на станцію Крути і наступного ранку зустріли «червоних». Студентська сотня була практично не підготовлена до битви, багато молодиків вперше взяли в руки гвинтівки. Але вони були сповнені рішучості перекрити собою шлях на Київ. Чернігівською залізницею наступало до 5500 обстріляних солдатів і балтійських матросів 1-ї, 2-ї та 3-ї армій більшовиків. У нерівному бою українська оборона була розгромлена, загальні втрати становили 150 чоловік.

Розгром під Кругами остаточно відкрив «червоним» шлях на Київ. Відходячи від станції Крути, студентсько-юнкерский ешелон прибув вранці 17 січня на станцію Бобрик, де розташувалися «петлюрівці». Залишки куреня «Смерті» Петлюра знову відправив «прикривати» чернігівську дорогу, а гімназистів і юнкерів направив до Києва — проти повсталих.

Тоді ж проходив бій біля станції Кононівка, де 180 «петлюрівців» зіткнулися з «червоною» колоною Петра Єгорова в 1100 чоловік, що складалася з донецьких і харківських червоногвардійців. У двадцятиградусний мороз гайдамаки окопалися і приготувалися до оборони. Вогнем гвинтівок і гармат були відбиті дві атаки противника, пізніше «червоні» змогли оточити станцію, а гайдамакам і стрільцям нічого не залишалося робити, як сісти на потяг і виїхати в Яготин, який був у 90 кілометрах від Києва, підірвавши позаду себе залізничний міст через річку.

О дев’ятій годині вечора 17 січня було остаточно вирішено повертатися до Києва і ліквідувати повстання, яке загрожувало Центральній Раді. Петлюра вийшов на нічний перон станції Бобрик і звернувся до бійців з промовою. Він розповів про критичне становище на фронті, про повстання в Києві, яке загрожує розгоном Центральної Ради. Петлюра не приховував жалюгідного стану оборони: «Є два виходи з існуючого положення... або ми складемо зброю і змиримося з втратою незалежності України, розійдемося по домівках, або швидко рвонемо в Київ, придушимо повстання і будемо обороняти столицю по Дніпру. Яке буде ваше рішення, бійці. Чи продовжуватимемо боротьбу?» — «Вперед, на Київ! Свобода або смерть!» — загарчав натовп.

18 січня під Яготин прибув сам Михайло Муравйов зі своїм штабом, вірними «червоними» частинами та підкріпленням — бронепоїздом матроса Полупанова. Муравйов наказав знайденому переляканому інженеру-шляховику за добу відремонтувати міст, погрожуючи негайним розстрілом, якщо не упорається. І сталося диво... міст було відновлено. Наступного дня «червоні» продовжили наступ на Київ. Гайдамаки ж відступили, підірвавши черговий міст. Цей міст «червоні» відновлювали вже два дні, що дало можливість військам Петлюри відірватися від «червоних» на три доби.

Але шлях частинам Петлюри на Київ несподівано відрізало нове повстання ще вчора повністю надійного українського полку імені Наливайка (1300 осіб) в Броварах. Солдати полку заарештували своїх офіцерів, підняли червоний стяг і готувалися не допустити реакціонера Петлюру до Києва. На цей раз врятував все отаман Волох (колишній шахтар, художник і штабс-капітан). На зборах бунтівного полку він круто вилаяв повсталих, переконавши, що солдатів обвели навкруг пальця агітатори. Під час зборів 150 січовиків оточили казарми і незабаром роззброїли величезну силу — 1300 солдатів при 8 гарматах і 75 кулеметах. «Петлюрівці» розігнали роззброєних наливайківців, а зброю, яку навіть не було можливості відвезти з собою, знищили, поливши бензином. 60 чоловік з бунтівного полку перейшло на бік Петлюри, решта — розійшлися по домівках...


Січневе повстання більшовиків у Києві описано в сотнях радянських історичних монографій, дисертацій і статей. Але правдивої і повної картини повстання істориками не відтворено. Не претендуючи на це, тільки коротко нагадаємо важливі події 15–19 січня 1918 р., які передували появі військ Петлюри на вулицях палаючого Києва. Повстання робітників у Києві було повною несподіванкою для української влади, та й для самих робітників, яких більшовики ґрунтовно готували підняти «бунт», але трохи пізніше, коли «червоні» зі сходу підійдуть до самих стін Києва. Їх готували на 20–22 січня 1918-го. Та події почалися раніше через дії невгамовного коменданта Ковенко...


Найбільший в Україні військовий завод «Арсенал» і його робітники були постійним головним болем для політиків Центральної Ради. Робітничий колектив заводу ще з середини 1917-го потрапив під тиск пропаганди більшовиків і марив радянською владою, комунізмом. У жовтні 1917-го він уже підіймав повстання проти Тимчасового уряду. З приходом до влади Центральної Ради робітники заводу рвалися в бій вже проти «буржуазних націоналістів». На «Арсеналі» дислокувався центральний штаб більшовиків, їхня надія, їхнє гарматне м’ясо — Червона гвардія... Центральна Рада, знаючи, що найближчим часом на заводі готують повстання, ще 4 січня 1918-го направила на «Арсенал» надійний загін «Вільних козаків» під керівництвом Ковенка. Після нетривалої перестрілки в арсенальців вилучили гвинтівки і кулемети, кілька організаторів червоногвардійців заарештували. Але робітники, незважаючи на формальне закриття заводу, продовжували приходити на завод і готуватися до виступу.

Комендант міста нарешті вирішив докорінно знищити першопричини і небезпеки повстання — вивезти все вугілля з заводу, аби зупинити виробництво і викурити робітників на двадцятиградусний мороз. Однак про це стало відомо більшовикам і робітникам, і вони зважилися негайно підняти повстання, раніше запланованого терміну, погано підготувавшись і не розробивши надійного плану.

Підштовхнули до повстання ще й арешти «лівих» есерів та рішення дев’ятої сесії пленуму Центральної Ради. Остання затвердила Четвертий Універсал: розрив зв’язків з Росією і незалежність України. Про це рішення робітникам стало відомо вже ввечері 15-го. Проте повстання в столиці викликали і більш прозаїчні причини: інфляція, падіння життєвого рівня, загроза масового безробіття, невиплата зарплатні, гостра нестача хліба...

15 січня робітники «Арсеналу» знайшли місце (недалеко, по вулиці Московській), де було заховано конфісковану в «Арсеналі» зброю, захопили її і знову перевезли на завод. Тоді ж в «Арсеналі» було створено штаб повстання ... туди закликали всі більшовицькі, червоногвардійські сили Києва. До арсенальців долучилися не лише робітники багатьох підприємств, люмпени, а й багато солдатів трьох українських полків, що були розпропаговані більшовиками. Разом на заводі зібралося до 700 добре озброєних людей.

У той же час в інших районах Києва — на Подолі, Шулявці, Деміївці, в районі залізничних майстерень — збиралися свої червоногвардійські загони, загальна чисельність яких склала близько 1400 осіб. Всього київських повстанців налічувалося близько 2100 чоловік при двох броньовиках.

У розпорядженні Центральної Ради в Києві на початок повстання виявилося всього близько 2000 тисяч багнетів і 3 броньовики (Богданівський, Богунський, Полуботківський, Гордієнківський іменні полки, курені: Чорноморський і Січових стрільців, загони «Вільних козаків»). Ще три українські іменні полки оголосили нейтралітет. П’ятдесят відсотків солдатів в Києві досить апатично дивилися на події, навіть продавали зброю і патрони повсталим. Рівністю сил супротивників можна пояснити затяжне військове протистояння в Києві.

Головним успіхом військ Центральної Ради було блокування повсталих в різних частинах міста. Кожен район повстання діяв на свій страх і ризик, часом не мав зв’язків з союзниками і навіть не прагнув до об’єднання загонів. Повсталих перебили поодинці... Та й сама Центральна Рада, її силові структури, виявилися фактично паралізованими повстанням, і лише військові (Ковенко, Шинкар, Петлюра...) вирішували долю столиці. Як пише очевидець, оборона української влади велася тоді стихійно, сама собою...

Ввечері 15 січня члени Центральної Ради знову пережили кілька неприємних хвилин — до будинку Центральної Ради вийшли озброєні солдати Богунського полку, протестуючи проти арештів «лівих» есерів і проти того, що охорону Києва Центральна Рада передала вільним козакам, яких деякі обивателі вже охрестили «злочинними елементами». Делегати відразу подумали про найгірше — що їх хочуть «розігнати», але виступ виявився лише «бешкетом».

Вранці 16 січня до воріт «Арсеналу» підійшли частини «Вільних козаків», при одному броньовику. Вони ще сподівалися знову роззброїти арсенальців і вивезти вугілля... Побачивши українські частини, повстанці «Арсеналу» відповіли вогнем. Вони першими повстали і першими були повністю заблоковані військами УHP. У перший день боїв, коли українських солдатів було вдвічі менше, ніж повсталих на заводі, у арсенальців був шанс прорвати облогу і об’єднатися з повсталим Подолом. Однак «червоні» не мали розвідки і думали, що біля заводу зібралися найкращі війська УНР.

Під час боїв за «Арсенал» виникали нові епіцентри повстання на робітничих околицях Києва. Тривали бої позиційного характеру. Штурми «Арсеналу» нічого не давали, так само, як і вилазки повсталих за територію заводу. Більшовики намагалися посіяти паніку в місті, безсистемно обстрілюючи центральні квартали з гармат і відключивши в Києві водопостачання та електрику. «Головною прикметою тих боїв була повна неможливість чітко провести фронт, на якому йде бій. Битви розгорялись несподівано там, де починали стріляти в українців повсталі, які проходили легко по всьому Києву, тому що Центральна Рада не мала достатньо сил, аби надійно охороняти місто, а протягом всього часу боротьби не видала жодного наказу...», — згадував очевидець.

16 січня повстав Поділ. 130 червоногвардійців з Подолу увірвалися у верхню, центральну частину міста і по вулиці Володимирській підійшли майже до самої Центральної Ради, обстрілюючи вікна з кулеметів. Биті шибки падали прямо в зал засідань. Повстанці були в двох сотнях кроків від Ради. Діячі Центральної Ради і секретаріату озброїлися, засідання перервали, делегати спустились у підвал, і сесію Центральної Ради було перервано...

Тоді близько тридцяти офіцерів військового міністерства, які перебували у двох кварталах від позицій подільських червоногвардійців, на чолі із заступником міністра полковником Жуковським, взяли гвинтівки і змусили відступити повсталих біля Золотих воріт і готелю «Прага». До офіцерів приєдналося ще до сотні солдатів... Цими силами вони відігнали «червоних» за Святу Софію.

Більшовики, втративши 80 осіб убитими, бігли на Поділ. Але наступного дня ще 120 червоногвардійців з Подолу намагалися прорватися на Хрещатик... Частина центру міста з Хрещатиком опинилася в руках повстанців і їх загони знову рвалися до Центральної Ради. І знову її доля зависла на волосині. Тільки своєчасна поява 250 солдатів з українізованого Гордієнківського полку, які прийшли в столицю з Прибалтики, врятували Раду. Знову «червоних» загнали на Поділ, залишивши на Хрещатику і сусідніх вулицях до 70 товаришів убитими. До 20 січня повстання на Подолі було придушене.

У другій половині дня 18 січня «Петлюрівці» підійшли до Дніпровських мостів і побачили панораму Києва, звідусіль линули артилерійські канонади і кулеметні черги. Робочі Слобідки лівого берега Дніпра зустріли прибулих свинцем. До Києва треба було ще прорватися. Розкидавши більшовиків, частини «петлюрівців» вийшли на міст через Дніпро, який так само довелося штурмувати. «Червоні» обороняли міст силами шести десятків червоногвардійців при броньовику та кількох кулеметах. Штурм був відчайдушний, гайдамаки знали: час пішов на хвилини, в Києві вирішується доля країни. На чолі бігли Петлюра і Волох. Петлюра тоді відчув у Волосі хороброго, сильного, відданого ідеї... І як же він розчарується в цьому гайдамакові-авантюристі пізніше!

Петлюра тоді ще не знав: саме в цей сірий день — середу, 18 січня, у Києві відбулися серйозні політичні зміни. Прем’єр Винниченко розпустив соціал-демократичну Раду міністрів УНР, надавши Всеволодові Голубовичу[29] (одному з лідерів есерів) право формувати новий кабінет. Кабінет Голубовича виявився наймолодшим з усіх можливих — його складали двадцятирічні! Військовим міністром став нікому не відомий есер Немоловський.

Наступна звістка ще більш приголомшувала: Мала Рада прийняла есерівський «Земельний закон», розроблений Шумським і Христюком. Це був радикальний закон, Петлюра не підтримував його прийняття, вважаючи анархічним, здатним лише посилити хаос. Очевидно, есери розраховували використовувати закон, як останній шанс, сподіваючись вибити у більшовиків їх «земельний козир», схилити «червоних» до мирних переговорів, показавши свою «суперреволюційність». За цим законом ліквідувалося право власності на землю, а селянським земельним комітетам передавалося право розподілу землі. Нормою наділу вирішено було обрати абстрактну величину: «скільки сам селянин в змозі обробити». Прем’єр Голубович обіцяв робітникам восьмигодинний робочий день, ліквідацію безробіття... Але продуманої економічної програми у есерів не було. Вони йшли шляхом більшовиків: вимагали негайного миру з німцями і так само негайної передачі землі селянам.

Есдеки-міністри у відставці навіть раділи: звалилася з плечей відповідальність у критичний момент. Вони практично нічим не керували, окрім міністерських канцелярій, які ще не порозбігалися. Колишній прем’єр Винниченко напише у своєму щоденнику (вже за тиждень): «...невже ми, не усвідомлюючи, не відчуваючи, виступаємо як контрреволюціонери? А що, коли народні комісари праві, ведучи Росію, разом з Україною, до соціалістичної революції?». Петлюрі був не до душі нервовий і самозакоханий прем’єр Голубович: здібний оратор, але слабохарактерний, що вже розвалив відомства, які очолював. Але вибору у Петлюри не було.

Пізно ввечері 19 січня його загін у 900 чоловік при 8 гарматах увійшов до засніженого і темного міста. Саме тоді до «Арсеналу» прибув з провінції Чорноморський матроський український курінь. На шляху бійці зустрічали десятки замерзлих трупів людей і коней, розорені бандитами магазини... У більшості районів повстання вже припинилося, лише в «Арсеналі» та біля залізничного вокзалу гриміли снаряди. Частини Петлюри і «чорноморці» змінили втомлені київські підрозділи, які билися за «Арсенал» протягом п’яти днів, кинулися в атаку. Однак перший гайдамацький наступ було відбито...

Київські солдати-республіканці з подивом вдивлялися в «петлюрівських гайдамаків з бритими головами і чорними оселедцями за вухом... обличчя маніяка, Людини над мораллю, ніби дійсно воскреслого гайдамака давніх часів». Так писав про прибулих командувач українських військ, які осаджували «Арсенал», полковник Всеволод Петрів.

Прихід під стіни «Арсеналу» «петлюрівців» викликав паніку серед «червоних». Вони розраховували на підкріплення своїх... Більшовизовані солдати українського полку імені Хмельницького кинули оборону «Арсеналу» і здалися гайдамакам. «Арсенальні» були стомлені цілодобовими боями, зламані під тиском величезних втрат (близько 250 чоловік)... закінчувалися патрони, не було води, електрики, медикаментів, зрештою, так і не надійшла обіцяна більшовиками допомога... Більшість керівників повстання вже бігли з «Арсеналу» таємними підземними ходами, частина захисників так само розійшлася по домівках, розуміючи безперспективність і приреченість опору. За стінами «Арсеналу» лишилося до двохсот бійців — втомлених і зранених, але рішучих.

У київських газетах за 20 січня Петлюра виявив «Воззвание» нової есерівської Ради міністрів УНР, що закликала до об’єднання проти повсталих. Влада дивно формулювала такі заклики. В них повсталих називали кримінальними елементами, грабіжниками і погромниками, чорносотниками... У газетах стверджувалося: 70% повсталих злодії і грабіжники. Така невміла контрпропаганда приносила більше шкоди республіканцям, адже «Червона гвардія» формувалася переважно з київських робітників, ідеалістів-мрійників про справедливе суспільство.

21 січня — останній день оборони «Арсеналу». Вранці було вирішено провести загальну атаку повсталого заводу. Сім гармат били по «Арсеналу» прямою наводкою. Наводив гармати колишній царський генерал-майор Василь Кірей (у 1919 р. він перейде в армію Денікіна). У могутніх стінах «Арсеналу» утворився пролом, в який кинулися нападники... З дахів сусідніх будинків по «арсенальцях» вдарили 15 кулеметів. Знайшовши снаряди для димових завіс, «петлюрівці» обстріляли ними «Арсенал» і всі його стіни огорнулися димом. Це дало можливість гайдамакам наблизитися до «Арсеналу» і кинутися в атаку. Шпілінський згадував: «Гайдамаки, вперед! — махаючи булавою, енергійно кричав отаман Петлюра. — Отаман Волох, починайте! Ну, гайдамаки, з Богом! Вперед знамена! Бийте ще і ще, не дайте димам розбігатись!». Спочатку захопили казарми понтонного відділу — ті перейшли на бік «червоних» ще 16 січня. Першу колону атакуючих через головний корпус (400 багнетів) очолив сам Петлюра. Другу колону (250 багнетів) з боку байраку вів у бій колишній царський полковник Петрів. Третя колона, очолювана поручиком Блаватним (300 багнетів), атакувала «Арсенал» з тилу. Близько шостої вечора, вже в темряві, колона Петлюри штурмом прорвалася на завод. Петлюра в солдатській шинелі без знаків розпізнавання і з карабіном через плече біг серед солдатів, практично нічим не відрізняючись від рядового республіканця. Після того, як арсенальці побачили «петлюрівців» вже на подвір’ї заводу, вони припинили опір і склали зброю.

Радянська пропаганда розповсюджувала брехню про страшні розстріли і розправи над арсенальцями після взяття заводу. Писали про сотню розстріляних, проте назвати прізвищ жертв так ніхто і не зміг. Радянським історикам потрібно було тільки вірити... Що насправді? Дійсно, після захоплення «Арсеналу» декількох його захисників вбили. Кілька десятків повстанців не захотіли здатися і ховалися у величезних підвалах заводу, обстрілюючи «петлюрівців», які спускалися в підвали. Ці героїчні інсургенти і були вбиті у тих підвалах. Але всіх полонених арсенальців зібрали у великому дворі заводу, сюди ж притягли поранених захисників. Найбільш гарячі гайдамаки вимагали розстрілу всіх полонених і вже навели на натовп два кулемети. Петлюра тоді сказав полоненим: «Робітники, вас спровокували більшовики на повстання проти народної української влади! Вони використовували вашу несвідомість та неосвіченість... Ви — частина українського народу і повинні завинити за пролиту кров і за всі зупинені біди! Ми не страчуватимемо, ми дамо шанс зрозуміти і відтіль вчиняти правильно в ім’я держави своєї!». Гайдамаки знехотя, матюкаючись, згорнули кулемети і стали шикувати полонених у колону по чотири в ряд. Полонених повели за два кілометри від «Арсеналу», у військову в’язницю «Косий капонір». Увечері того ж дня петлюрівські з’єднання пішли з-під «Арсеналу» на відпочинок.

Останній день штурму «Арсеналу» коштував «петлюрівцям» і «арсенальцям» до семи десятків чоловік вбитими і до восьми десятків пораненими. Здавалося, жертви робітників «Арсеналу» були марні, але арсенальці шість днів стримували кращі республіканські частини, які необхідні були на підступах до Києва. Повстання породило непевність і розчарованість у владі Центральної Ради, нейтралізацію частини її полків, підготувало ґрунт для штурму Києва військами Муравйова. Воно знекровило і знесилило частини, які стали на оборону Києва.

Наступний день пройшов у боротьбі із залишками повсталих у районі вокзалу та залізничних майстерень, Галицької площі, Ботанічного саду, де ховалися до двохсот повсталих при двох гарматах. Залізничникам-інсургентам знову протистояв Гайдамацький Кіш Слобідської України у 280 бійців при двох гарматах і двох броньовиках. Отаман Петлюра повів частину наступаючих в атаку на Галицьку площу, а Омелько Волох намагався вибити повсталих з окопів Ботанічного саду. Вже о десятій ранку колони Петлюри і Волоха зламали оборону противника і «на его плечах» прорвалися до вокзалу. Проте вогонь бронепоїзда повсталих змусив «петлюрівців» на якийсь час зупинити наступ. Також більшовики підбили один з броньовиків. Тільки о другій після опівдня вдалося взяти вокзал.

Ввечері більшовики дізнались про падіння «Арсеналу» і розійшлися, розуміючи безперспективність опору. На позиціях біля залізничних майстерень лишилися відчайдухи — чоловік сорок. Вночі гайдамаки заарештували одного більшовика, який, побоюючись розстрілу, погодився вивести гайдамаків у тил повсталих. При раптовій появі гайдамаків з тилу більшовики розбіглися, а сімнадцять чоловік потрапили в полон. Не повідомляючи про це отамана, гайдамаки розстріляли полонених і більшовика-зрадника біля пам’ятника графу Бобринському на Бібіковському бульварі, так і не довівши їх до штабу. Так закінчилося січневе повстання більшовиків в Києві.

Того ж дня, по обіді, члени Центральної Ради затвердили ряд історичних рішень. Перше — про збір Українських Установчих Зборів 2-го лютого 1918 р. — так і не буде виконано через захоплення Києва більшовиками. Друге — про право підписання сепаратного миру з німцями в Бресті. Центральна Рада дала повне право своїй делегації в Бресті підписати такий мир — перший мир у ході світової війни! 220 осіб голосували «за», і тільки один меншовик «проти», кілька бундівців — «утрималися».

В ході боїв проти повстанців українські війська зазнали великих втрат — третину своїх сил. Більше 300 бійців було вбито і понад 600 — поранено, 2 броньовики знищено. У київських боях петлюрівські частини втратили близько сотні чоловік. Найбільші втрати — 200 чоловік — зазнало «Вільне козацтво»...

Близько 400 убитих і 700 поранених було в таборі повстанців. Міських боїв таких масштабів більше ніколи не було в Україні. Взаємна ненависть поглинула вулиці і загрожувала крахом величезному місту. Але до ранку 23-го Київ затих, оплакуючи жертви і готуючись до нових моторошних випробувань... Після боїв у місті Ковенко направив 400 багнетів охороняти Ланцюговий міст, 200 багнетів прикривали Залізничний міст через Дніпро. В районі Купецького зібрання (центр міста) та на Подолі розмістилися частини Петлюри.

Ще вранці 22 січня 1918-го «червоні» армії Муравйова кількістю сім тисяч солдатів, при 25 гарматах, двох бронепотягах і трьох броньовиках, опинилися на київських околицях. За день вони захопили Дарницю, Труханів острів, Слобідку перед мостом через Дніпро. Амбітний головком Муравйов віддав своїм військам наказ — штурмувати місто з ходу, безжально знищувати в Києві всіх офіцерів та юнкерів, гайдамаків, монархістів та всіх ворогів революції. Важка артилерія, розгорнута на Слобідці, почала систематично обстрілювати центр міста. Один снаряд потрапив у будівлю Центральної Ради, один — у будинок Грушевського. Внаслідок цього влучання загинула унікальна колекція українського антикваріату...

Муравйов розробив план, згідно з яким 1-ша армія Єгорова повинна була увірватися до Києва через Ланцюговий міст, а 2-га армія Берзіна — через Залізничний. На 11 ранку 23 січня прозвучав наказ до штурму. Але атака на центральний Ланцюговий міст захлинулася в кулеметному вогні... У бою за віддалений від центру міста Залізничний міст більшовикам пощастило більше... Бронепоїзд матроса Полупанова прорвався через міст на правий берег, проте наступ армія Єгорова тоді не розгорнула, окопавшись поряд.

Головком Муравйов був незадоволений боєм, він вже розіслав переможну телеграму «Всім! Всім! Всім!», в якій повідомляв про взяття Києва 23 січня і про звільнення у фортеці київських робітників числом у 500 чоловік... (такого він ще не зробив, сотня ув’язнених все ще перебувала в Лаврі. — В. С.).

Муравйов був нетерплячий і тому, що «прокляті радянські комісари» ще 19 січня 1918-го призначили Головкомом радянських армій в Україні замість нього — кадрового, бойового полковника і лівого есера «зі стажем», — якогось вискочку Юрочку Коцюбинського — двадцятиоднорічного прапорщика. У Коцюбинського було колоритне українське прізвище, він був більшовик, а його батько — «класик» української літератури. І хоча призначення Коцюбинського мало цілком формальний, декоративний характер і кермо командування лишили Муравйову, останній обурювався і намагався вислужитися — якомога раніше рапортувати про захоплення Києва.

До 23 січня 1918 р. владу Центральної Ради було ліквідовано у Чернігові, Одесі, Єлисаветграді (Кіровограді), Херсоні, Миколаєві, Бердичеві, Рівному. Центральна Рада поширювала владу тільки на Київщину і окремі повіти Волинської та Подільської губерній.

«Червоним» у Києві могли протистояти тільки 1600–1700 бійців дев’яти республіканських українських з’єднань при 17 гарматах. Населення Києва на початку 1918 р. становило близько 440 тисяч жителів, проте більшість з них, як і кілька тисяч офіцерів-киян, відсторонено і приречено дивилися на події, тому їх майбутнє вирішувало кілька тисяч воїнів.

Під час київського повстання тільки колишній підполковник Петро Болбочан зміг організовувати частини з російських офіцерів, знавіснілих до більшовицької влади. Тільки Офіцерський республіканський загін Болбочана у 150 чоловік і польська дружина у 50 осіб вступили 20 січня у бій з більшовиками...




Розділ 9

Втрата Києва

«Чудеса Брест-Литовська»

24 січня — 1 березня 1918


День 24 січня розпочався з генерального штурму Києва військами Муравйова з трьох сторін. Ще вночі, годині о другій, «червоні» здійснили обхідний маневр: тонкою річковою кригою на правий берег Дніпра перейшла єдина радянська кінна частина — полк «Червоних козаків» Віталія Примакова у 198 шабель. Він переправився на північ від Києва біля Вишгорода і мав увірватися до столиці з півночі до полудня того ж дня, захопивши стратегічний район Подолу.

О десятій ранку «червона» кавалерія, не зустрівши опору республіканських військ, увірвалася на Поділ. Окрім бастіону Другої юнкерської школи, сил зупинити навалу просто не було. Хоча в юнкерській школі тоді знаходилося всього 110 юнкерів — петлюрівських «чорних гайдамаків», їм вдалося відбити три атаки «червоної» кінноти. На допомогу Примакову прийшли українські солдати з нейтрального полку, які умовили юнкерів залишити Поділ, в іншому випадку погрожуючи, що з’єднаються з більшовиками і разом нападуть на юнкерську школу. «Чорні гайдамаки» відступили на Хрещатик, до Купецького зібрання, до основних сил Петлюри. За день боїв Примаков захопив Поділ, Куренівку і залізничну станцію Пост-Волинський.

Деякі успіхи були у армії Єгорова, яка вже пройшла через залізничний міст у передмістя. Ці війська за день боїв захопили станцію Київ-Товарний. Однак солдати старої армії не бажали серйозно воювати і воліли розбігатися, назавжди губитися в лабіринтах київських вулиць (так розбігся весь 11-й Сибірський полк).

У цей день великі успіхи випали на долю колони Берзіна — головної ланки наступу. Опівдні, після кількагодинної артпідготовки, на штурм Ланцюгового мосту пішли червоногвардійці 2-ї армії, випустивши поперед себе броньовик. Але він був підбитий, перша атака «червоних» захлинулась у крові... Аж тут з тилу прийшла несподівана допомога: у Печерській лаврі, ще з київського повстання, ховалися кілька десятків повсталих робітників. Дізнавшись про штурм Ланцюгового мосту (якраз неподалік Лаври), повсталі поставили кулемет на височенну лаврську дзвіницю і почали палити в спину республіканцям.

А вже після другої дня до мосту наближалися частини армії Єгорова на допомогу Берзіну. Республіканці зрозуміли: вони у повному оточенні. І розпочали відхід дніпровськими кручами до стін Миколаївського собору, до «Арсеналу», і далі, на відпочинок у Політехнічний інститут. У стратегічному районі «Арсеналу», який прикривав центр міста, Ковенко створив другу лінію оборони, але ввечері 24-го січня там чомусь було тільки дві сотні солдатів УНР.

Після 10 годин бою загін армії Єгорова перевтомився і не наважувався продовжувати наступ в умовах ранніх січневих сутінок. «Червоні» просто не знали, що протистоять їм тільки пару сотень відчайдухів-патріотів. Єгоровські солдати тоді обмежилися підтягуванням сил, до 800 багнетів.

«Свіжа» армія Берзіна безперешкодно пройшла Ланцюговий міст десь між 16–19 годинами, вже після відходу республіканців. І зважилася на несподіване: нічний наступ. За годину до півночі Балтійський загін матросів кількістю у 500 багнетів пробрався хащами дніпровських схилів у тил українських частин, які стояли біля «Арсеналу». Раптова штикова атака матросів розбила республіканську оборону і український полк імені Дорошенка відступив до Марийського палацу, який знаходиться всього за чотириста метрів від Хрещатика.

Рада міністрів УНР, побоюючись раптового полону, вирішила засідати в будівлі Військового міністерства — у колегії Галагана, яку охороняло кілька десятків офіцерів. Новий прем’єр Голубович вважав: будь-якими жертвами необхідно втримати Київ бодай кілька днів, до того як у Брест-Литовську буде підписано мирний договір з німцями. Підписувати мир за умов втрати столиці не просто ганебно, це може призвести до підвищення апетитів. Навіть від одного вигляду слабкого союзника, який столицю втримати не зміг.

«Червоні» так само поспішали зі штурмом, сподіваючись, що українці не встигнуть підписати мирний договір до втрати Києва. Хоча ще 24 січня, коли «червоні» були за 3–4 кілометри від будівлі Центральної Ради, на засіданні Ради, в деяких промовах звучали шалені бадьорі нотки. Найбільш войовничі «Радівці» пропонували зібрати всі сили, вдарити по Дарниці і розбити більшовиків, говорили про швидку й вагому підмогу «Вільного козацтва» з півдня Київщини і повномасштабний контрнаступ найближчим часом. Але то були тільки примарні надії, навіть на оборону міста не вистачало сил.

Продовжуючи політику задобрювання робітників, Рада міністрів встановила восьмигодинний робочий день і запропонувала затвердити робітничо-державний контроль підприємств. Та інформацію про ці нововведення вже не було можливості до робітників донести.

Вранці 25 січня бої за Київ розгорілися з новою силою. Муравйов за цей день наказав своїм частинам повністю оточити місто і зламати оборону. 1-ша армія Єгорова повинна була, охопивши місто із заходу, наступати від вокзалу на Хрещатик і район Центральної Ради. 2-й армії Берзіна ставилися завдання захопити Печерськ і «Арсенал». Муравйов вирішив, що війська дуже мляво наступали, необхідно «...гнати ззаду шрапнеллю. Не соромтесь, нехай артилерія боягузів і негідників не жаліє».

Ранок українські частини почали шаленою контратакою «червоних» біля «Арсеналу». 700 республіканців при броньовику думали зіштовхнути «червоних» (удвічі численніших) з дніпровських круч. Зустрічний бій тривав кілька годин, «червоні» не змогли в цей день просунутися до центру міста, хоча і республіканці змушені були ввечері повернутися на свої вихідні позиції.

Тоді ж деякі частини армії Берзіна штурмували Київ з боку Подолу через спуск до Хрещатика і Царський сад. Однак тут вони напоролися на опір гайдамаків Петлюри, і після кількох невдалих атак залишили штурм цієї важливої ділянки до наступного дня.

В цей же час армія Єгорова захопила вокзал і пройшла центром міста майже до самого Хрещатика. Там її зустріли останні українські резерви — офіцерський полк і «Вільні козаки». До вечора 25-го січня просування «червоних» на всіх ділянках оборони зупинили. Однак вже було зрозуміло: республіканці оточені зусібіч, втратили вокзали і триматися їм недовго. В руках проукраїнських сил лишилася тоненька смужка вулиць — Хрещатик, Бібіковський бульвар, Брест-Литовське шосе, яке виявилося єдиним шляхом з Києва на захід, який більшовики ще не перерізали.

На останньому засіданні Центральної Ради Голубович і Ковенко заявили про неможливість утримувати місто і оголосили негайну евакуацію армії та урядових установ. Деякі міністри та чиновники тоді вже зникли і керувати далі не було жодної можливості. Ті, хто лишився, довідалися, що Берлін вирішив підписати мирний договір і навіть милостиво надати військову допомогу Україні. Це повідомлення підштовхнуло уряд УНР До негайної евакуації, адже вже не було потреби утримувати місто такою ціною.

Вночі з 25 на 26 січня єдиним можливим шляхом стали відходити зріділі та виснажені українські частини разом з чиновниками. Пізньої ночі покинули позиції біля Маріїнського палацу юнкери та дорошенківці. Під охороною Січових стрільців виїжджали на автомобілях вищі чиновники і діячі Центральної Ради (після розгрому ворожими снарядами будинку Грушевського він переїхав до казарми січовиків в семінарію, евакуювавшись пізніше разом з ними), прослідував обоз з пораненими і хворими, за яким пленталися залишки семи республіканських полків, майже без патронів і продовольства. Розчарування, образа і страх підганяли колону. Менше трьох місяців протрималася влада Центральної Ради в Києві...

Відступ від центру до села Гнатівка у приміській зоні проходив цілу добу, під самим носом у «червоних» частин, які мали можливість повністю перекрити відхід. Відступ прикривали: у Купецького зібрання та Хрещатика — гайдамаки Петлюри і «Вільні козаки», біля Маріїнського палацу — офіцерський загін Болбочана.

П’ятниця 26 січня стала останнім днем боїв у Києві. З раннього ранку більшовики зайняли порожній «Арсенал» та відтіснили загін офіцерів, який відступив від Маріїнського палацу до Купецького зібрання. Там — остання лінія оборони, яку утримували частини Петлюри. З 11-ї ранку цей вузол оборони стримує атаки «червоних» (з Подолу і Печерська), які в 5–6 разів перевищують за кількістю.

Про цей бій згадує штабс-капітан Шпилинський: «Лави гайдамаків лежали в Царському саду. Сад засипали снарядами з-за Дніпра. Більшовики доходили до самого будинку Купецького зібрання й тоді ми всі з отаманом Петлюрою вискакували та переходили у наступ. Раз наш наступ був такий скорий, що більшовики встигли вскочити на міст, що з’єднував два сади, й там їх багато перебили. Весь сад був завалений трупами. Це тупцювання на місці без хвилини спокою ні вдень, ні вночі, страшенно стомило всіх, а наступи «червоних» робилися ще більш упертими. Стомлені гайдамаки відбивались від ворога і в наступ уже не переходили... Отаман Петлюра зібрав усіх нас та звернувся з промовою: «Треба напружити всі сили ще раз!» То була божевільна атака — жорстока та люта. У цій останній атаці багато забили гайдамаків, не було ні одного гайдамака, якого б не зачепила куля. Гайдамаки вже не ходили, а лазили по саду від утоми й поранень, але ні один не хотів відійти від своїх...».

Остання контратака знадобилася Петлюрі для відходу вулицею Велика Володимирська, Галицькою площею на Брест-Литовське шосе. У районі вокзалу до невеликого загону під керівництвом Петлюри і Болбочана приєдналися кількасот солдатів з нейтральних українських полків, проти яких «червоні» почали військові дії, пізніше — приєдналися залишки полку імені Полуботка. О восьмій вечора останнім республіканцям вдалося вискочити з міста.

У боях з військами Муравйова втрати республіканців становили до 500 чоловік убитими, пораненими, розстріляними... Окремі осередки опору «червоним» в Києві трималися ще день. Цей стихійний опір невеликих загонів «вільних козаків», які не встигли піти з міста, 27 січня повністю заплутав Муравйова: саме через це він так і не почав доганяти колону відступаючих по Брест-Литовському шосе. Чудес на світі не буває, але Центральній Раді та її захисникам тоді дуже пощастило. Дивом пощастило.

Перше диво Брест-Литовська — успішна евакуація уряду і армії з Києва 26 січня 1918 р. «Червоні» війська, яких у Києві вже було до 7000 багнетів і щабель, і які могли навіть невеликими силами перерізати відступ трьох тисяч деморалізованих українців ще 25 січня. Війська Єгорова того дня не тільки увірвалися в центр міста, а й взяли під контроль вокзал, який знаходився за чотири сотні метрів від Брест-Литовського шосе.

Ще загадковіше поводився полк «Червоного козацтва». Цю частину Віталія Примакова направили в тил республіканцям через передмістя Сирець, її завданням було відрізати республіканцям всі шляхи з Києва на захід. Вранці 25 січня цей полк знаходився за двісті метрів від Брест-Литовського шосе і на дорозі тоді не було українських військових, але її чомусь не перекрили. До того ж, більшовики продовжували непотрібний обстріл центру міста важкою артилерією, хоча місто вже було в їх руках. Це посилювало плутанину. Замість гнатися за республіканцями, «червоні» завзято роззброювали нейтральні полки і обстрілювати їх з гармат. Це призвело до боїв з нейтральними частинами, які спочатку і не думали чинити «червоним» опір. Більше того, ввечері 26 січня Муравйов переконався, що війська УНР місто покинули і було очевидно, що вони відійшли по Брест-Литовському шосе, але так і не зробив жодних спроб їх наздогнати.

У Фастові, неподалік столиці, наприкінці січня 1918 року знаходився 2-й гвардійський корпус — 10 тисяч багнетів. Він складався з солдатів, які пішли з фронту під проводом більшовиків. Силами цього корпусу теж можна було перекрити дорогу республіканцям на Житомир і оточити їх. Але й цього не було зроблено!

Що це? Прорахунок чи прихована воля? Можливо, мали місце небажання солдатів продовжувати «незрозумілу» війну і солдатський розгул: «червоні» кинулися грабувати «київську буржуазію»... А може, наступаючих злякали серйозні втрати при штурмі Києва? Але і це не головне. Наказу про захоплення головних ворогів чомусь не було віддано. Очевидно, більшовики вважали, що захоплення Києва — повний розгром Центральної Ради і не брали до уваги наслідки дій Центральної Ради та її армії на Правобережній Україні.

Тільки 27 січня Муравйов спокійно телеграфує Леніну: «Залишки військ Ради відступили на Житомир, де Петлюра і Порш вербують дружину з гімназистів, але ми, звісно, не надаємо цьому значення. Я наказав частинам 7-ї армії перекрити шлях відступу — залишки Ради пробиваються до Австрії...». Муравйов наївно думав, що повністю розбив республіканців...

Чому наказ про знищення Ради був відданий саме частинам 7-й більшовицької армії, з яких у строю лишилося тільки 1400 багнетів і шабель, яка знаходилася далеко від Києва, аж у Сарнах (на Волині!), і до того ж, була зайнята боротьбою з 1-ю українською бригадою (700 багнетів)? Цих сил було явно замало для боротьби з Радою, і частини 7-ї армії просто не могли виконати подібний наказ. Прорахувався не тільки стратег Муравйов, а й Антонов-Овсієнко, Коцюбинський, штаби, командири...

Незважаючи на все це, Муравйов вважав себе «підкорювачем Малоросії». Він доповідав Леніну: «Я наказав артилерії бити по висотках і багатих дворах, по церквах і попах... Я спалив великий будинок Грушевського, і він палав протягом трьох діб яскравим полум’ям...». Прибувши до Одеси, Муравйов хвалився своїми подвигами: «Я зайняв місто (Київ, — В. С.), бив по палацах та церквах... бив, нікому не даючи пощади! 28 січня Дума просила перемир’я. У відповідь я наказав душити їх газами. Сотні генералів, а може, і тисячі, було безжально вбито... Ми могли зупинити гнів помсти, та не робили цього, тому що наш лозунг — бути безжальними!». Виходить, Муравйов першим у громадянській війні використовував отруйні гази, а бої в Києві продовжувались аж до 28 січня.

В той момент наказ Ковенка про повну евакуацію Києва не був вчасно доведений до військових частин та установ УНР. Оголошення про евакуацію не оприлюднено офіційно, звістка поширювалася приватно серед вищих чиновників та їхніх знайомих. Через це в Києві лишилися кілька тисяч чиновників і військових, вірних Центральній Раді.

Навіть генерал Кірей (з 23 січня — голова Українського Генерального штабу) і його штаб, штаб Шинкаря, генерал Остапура, полковники Пількевич і Сальський і частина офіцерів військового міністерства не знали про евакуацію. Зрештою, багато солдатів, офіцерів, чиновників залишилося в Києві, де вони стали легкою здобиччю військ Муравйова. Тоді від рук «червоних» загинули: командувач генерального штабу військ УНР генерал Бобровський, митрополит Володимир, міністр Зарудний, член Центральної Ради Бочковський, редактор Пугач, генерали УНР: Гандзюк, Сафонов, Разгонов, Іванов, ротмістр Савицький та інші. За двадцять днів перебування «червоних» у Києві було розстріляно кілька тисяч чоловік (близько 2800 чоловік, як констатували допитливі австрійські спостерігачі. 3000–5000 — за даними інших джерел).

Іронія: есер Муравйов проводив тотальний терор в Києві, але терпів роботу ліберальної міської Думи Києва під керівництвом есера Рябцова. А у приміщенні Центральної Ради незабаром розмістилися вищі органи Радянської України, які й витиснули Муравйова з його солдатами на фронт проти румун вже за два тижні після київської різанини.

Після доби відступу, основна колона військ УНР разом з урядом і Центральною Радою заночувала в селі Гнатівка, за 25 кілометрів від Києва, частина полку імені Полуботка пішла в містечко Васильків, а гайдамаки Петлюри (210 багнетів при 6 гарматах) і вільні козаки (140 багнетів) відійшли в село Шпитьки і розмістилися в просторому маєтку мільйонерів Терещенків. «Вільні козаки» увійшли в Гайдамацький Курінь і підкорилися Петлюрі, який почав діяти нарочито самостійно, як «партизан». Він не збирався тримати свої частини разом зі збірною армією УНР, побоюючись розгулу солдатів і не довіряючи керівництву Центральної Ради.

Петлюра обурювався урядом Голубовича і його германофільством. Більшість діячів Центральної Ради навіть не поінформували про союзницькі стосунки з німцями і про німецько-австрійські війська в Україні. На зборах командирів Петлюра відмовився увійти в загальні частини Центральної Ради і підкорятися вищій владі військового відомства УНР. Він заявляв: гайдамаки — лише партизансько-добровольчі частини зі своїми завданнями та цілями і вони знаходяться в «союзі» з частинами УНР, але не підкоряються військовому міністерству України.

У Гнатівці панував хаос-анархія, адже разом з двома тисячами шабель-багнетів в селі опинилася безліч чиновників і більше 300 солдатів з нейтральних частин, яких більшовики просто викурили з міста. Не в змозі організувати, прогодувати таку кількість людей і надати їм снаряди, набої, амуніцію, командування вирішило знову демобілізувати нестійку частину армії і відібрати найбільш надійних добровольців у боєздатну «Запорозьку бригаду». У цю бригаду записалися солдати і офіцери деяких іменних республіканських полків (до 700 багнетів і шабель), офіцерські загони Болбочана і підполковника Полозова (250 багнетів) і 150 юнкерів. Командувати бригадою в тисячу багнетів і 100 шабель при 12 гарматах було призначено генерала Адама Прісовського (у 1919-му він служитиме Денікіну). Січові стрільці-галичани лишилися окремою частиною — Січовим куренем в 330 осіб. Понад 600 солдатів з республіканських полків демобілізували.

Вранці 28 січня прем’єр Голубович вийшов до військ на центральну площу Гнатівки і доповів: «Вчора вранці було підписано справедливий мир між Україною і країнами німецького блоку! Довгій імперіалістичній війні настав кінець!».

Це стало другим чудом Брест-Литовська. Делегація УНР підписала перший мир в історії кривавої світової війни 1914–1918 рр.! Перший мир, після підписання якого переможений не виплачував контрибуцій і не розраховувався територіями. Більше того, за Брестським миром, до України відходила частина територій зі змішаним українсько-польським населенням — Холмщина та Підляшшя. Австрія обіцяла надати автономні права коронного краю українським Галичині та Буковині. Німецькі банки обіцяли надати УНР великий грошовий кредит! Здавалося, це фантастична перемога молодої української демократії!

Солдати тріумфували, але частина офіцерів засумнівалася: неочікуваний мир з ворогом, який навряд буде щирим другом України, — зрада союзників Антанти? Вони відчували: дармовий сир буває тільки в мишоловці, тому чекали всіляких підступів.

Серед невдоволених був і Петлюра. Масонські зв’язки з представниками Антанти ставили у двозначність. З одного боку, він не визнавав союзу з німцями і закликав спиратися на власні сили, але з іншого — будучи втягнутий у боротьбу з більшовиками, поділяв частину відповідальності пронімецького уряду, який захищав зі зброєю в руках. Такий стан штовхав Петлюру до демонстративно самостійних дій і підкреслено гострої критики уряду Голубовича. У своєму листі до Шульгіна Петлюра писав, що мав намір вже тоді взагалі відійти від військових справ, аби не псувати стосунків з друзями-масонами. У таборі захисників України назрівав серйозний конфлікт...


Петлюра пам’ятав таємну січневу зустріч з керівником французької військової місії генералом Табуї, який різко висловився проти Четвертого Універсалу, уряду Голубовича і всіляких перспектив миру з німцями. Французи ще сподівалися, що Східний фронт вдасться відновити силами українських і чеських дивізій. Аби утримати оборону на українській ділянці фронту, французи обіцяли озброїти і спрямувати на Український фронт до 50 тисяч чеських солдатів. Але було вже пізно...

Вранці 28 січня колона військ з Гнатівки рушила на Житомир, де, за даними командування, ще зберігалася українська влада в особі командувача Південно-Західного українського фронту прапорщика Кучері та його війська («Перша бригада» у 700 багнетів, 230 багнетів — житомирських юнкерів, 200 багнетів — залишки Одеської республіканської дивізії). Але в Житомирі так само знаходилася нейтральна чехословацька дивізія у 8000 солдатів, яка після звістки про союз УНР з Німеччиною виявляла ворожість до українських частин і, власне, стала непередбачуваною.

По всій Правобережній Україні були розкидані невеликі окремі військові частини і загони «вільних козаків», вірні Центральній Раді, загальною чисельністю до 10 000 багнетів і шабель: паралізовані, відрізані, без жодного зв’язку з командуванням.

29–30 січня, вже перебуваючи в Житомирі, керівництво УНР формувало нове військове міністерство. Нового військового міністра не було де шукати, тому ці обов’язки Порш передав своєму заступнику полковнику Жуковському[30], а начальником Генштабу був призначений генерал Осецький.

На засіданні Ради міністрів у Житомирі розжалуваний Порш різко виступив проти Антанти, а міністр Ткаченко висловився, «що краще дати більшовикам померти власного смертю, а самим спокійно формувати на Волині нове військо». Петлюра не підтримав вимог до німців про допомогу і запропонував Слобідський Кіш розгорнути в ударне формування кількістю в три тисячі солдатів та воювати з більшовиками самостійно. Але пропозиції Петлюри і Ткаченка не почули, більшість воліла на власні очі побачити сталеві німецькі багнети. Інші ж — просто тікали від відповідальності... Винниченко, на знак протесту проти союзу з німцями і відчуваючи постійну небезпеку з боку більшовиків, втік з дружиною з Житомира, змінивши прізвище і зовнішність. Він думав, що політика для нього вже скінчилася. Вітер мандрів і страх викриття занесли його в «червоний» Бердянськ.


Приходили звістки з півночі: під білоруським Мозиром, на самому білорусько-українському кордоні, проти більшовиків виступив Польський добровольчий корпус. Було вирішено головними силами республіканців відійти з Житомира, де серйозну небезпеку представляли чехословаки, як союзники Антанти, і міська Дума, налаштована проти перебування Ради в Житомирі.

Республіканці рушили в напрямку Коростеня, аби оперативно з’єднатися з поляками і сховатися від можливого переслідування «червоних» у глухому Поліссі. Вже 31 січня Коростень зайняли Січові стрільці, наступного дня в містечко прибула Центральна Рада і Запорозька бригада. Пізніше, залишивши частини прикриття в Коростені, Центральна Рада, січовики і гайдамаки Петлюри на поїздах перебралися в Олевськ. Війська Петлюри попрямували в Овруч і Новгород-Волинський, а Центральна Рада і січовики відбули далі на захід, в Сарни. У районі Сарн біля германо-українського фронту стояла республіканська бригада на чолі з Певним, комісаром Центральної Ради. Діячі Ради сподівалися з’єднатися з військами Певного і протриматися в Сарнах до вступу на українську територію німецьких військ.

31 січня в Бресті делегація УHP, за таємним рішенням кількох есерів з Ради міністрів, звернулася з меморандумом до Німеччини і Австро-Угорщини, в якому повідомлялося про агресію більшовиків проти України. Війська німецького блоку закликали на допомогу УНР. Військову конвенцію (правова основа для вступу австро-німецьких військ в Україну) між Україною, Німеччиною та Австро-Угорщиною було офіційно оформлено лише 18 лютого 1918 р., германо-австрійські війська вже 31 січня дали згоду на вступ у війну і почали активно готувати похід в Україну.

На початку лютого Голубович особисто приїхав до Бреста — порадитися з німецьким командуванням. Навіть Михайла Грушевського повідомили про подробиці цих переговорів. Після приїзду з Бреста прем’єр зібрав раду міністрів, де виклав план загального наступу українських військ. Багато хто тоді сподівалися: допомога Німеччини обмежиться передачею під керівництво українського командування Галицьких Січових Стрільців та галицьких частин Австрії в кількості тридцяти тисяч багнетів, формуванням з військовополонених українців у Німеччині та Австрії бойової «Синьої дивізії» і передачею її УНР та охороною німецькими військами виключно «північного білоруського кордону України».

Петлюра передбачав небезпеку приходу чужоземного війська в Україну, небезпеку колоніальної залежності від Німеччини. Але остання просто нав’язувала свої військові послуги... і незабаром поставила владу УНР перед доконаним фактом вторгнення без додаткових консультацій з Центральною Радою.

Водночас на Волині Центральна Рада і Рада міністрів продовжували активну законотворчість. Було прийнято рішення про затвердження українського герба — тризуба, нової грошової одиниці, про проведення нового земельного розділу.

Цікаво, що, заручившись підтримкою німців, вже 14 лютого 1918 р. Центральна Рада вирішила розпочати мирні переговори з Радянською Росією, наївно сподіваючись, що приходу німців ще можна уникнути, що більшовики повернуть всі свої завоювання тільки через страх перед німцем. За основу Переговорів Рада пропонувала визнання Росією повного суверенітету УНР, виведення радянських та чеських військ з України, повернення контрибуцій, накладених більшовиками, повернення історичних українських реліквій, компенсацію Росією руйнувань під час більшовицько-українського конфлікту. Рада вимагала явно неможливого — передачі Україні Чорноморської, Ставропольської губерній Росії, Кубані, Криму, Таганрозького округу, чотирьох повітів Воронезької і одного повіту Курської губерній, і всього Чорноморського флоту!

На з’їзді більшовицької партії гарячу дискусію викликало питання про мир з Україною. Комуністи зажадали відмовитися від будь-яких пропозицій миру. Урицький лютував: «Хіба можливо, що ми зрадимо Україну і підпишемо мир з Петлюрою?!». Петлюра вже два місяці був керівником лише кількох сотень бійців, та його ім’я міцно засіло в головах більшовицьких лідерів. 17–18 лютого республіканські частини почали наступ на «червоних» в Бердичеві. Однак бій за Бердичів між «червоним» загоном Кіквідзе (7-ма армія) та частинами Запорозької бригади не приніс очікуваної перемоги для УНР.


Далі війна розвивалася вже за активної участі німецько-австрійських військ, сили яких стали вирішальним фактором. Українські війська тепер вимушені були погоджувати з німецьким командуванням всі військові операції. Німецькі та австро-угорські частини чисельністю більше 300 тисяч починаючи з 19 лютого стали переходити українську ділянку лінії фронту і просуватися вглиб країни. На Волині з’явилося два німецьких корпуси, які попрямували залізницями на Коростень і Бердичів. У Житомир, де знаходився штаб Запорізької бригади, для військового коригування операцій прибули німецькі спеціалісти й українські генерали Бронський (представник при німецькому штабі) та Натієв.

Українське командування вирішило самостійно, силами лише Запорізької бригади в 900 чоловік, все-таки розбити загін Кіквідзе у Бердичеві. Боротьба з ним була питанням честі для республіканців, потрібно було взяти місто до приходу німецьких частин і показати військову міць УНР. Перші атаки не мали успіху. Не допоміг і загін Петлюри в 320 багнетів, який підійшов на допомогу з-під Рівного. 23–26 лютого точилися криваві бої за Бердичів. Кіквідзе вдалося успішно контратакувати позиції запорожців. Тільки з наближенням до Бердичева німецьких частин Кіквідзе своєчасно покинув Бердичів і відійшов обороняти Київ.

Після боїв під Бердичевом частини Петлюри відійшли до Коростеня. Петлюра був незадоволений: німці захоплюють лаври переможців. Дізнавшись, що німці готують наступ на Київ, Петлюра зажадав дати можливість гайдамакам першими увійти в столицю. У Малині на нараді командирів виник гострий конфлікт між Петлюрою, Голубовичем і Жуковським.

Прем’єр і військовий міністр намагалися догодити німцям і були категорично проти пропозиції Петлюри, вважаючи, що до Києва першими повинні увійти новоспечені союзники УНР. Як згадує очевидець цих подій Смовський, Жуковський став кричати на Петлюру, ставлячи йому в провину, що на фронті петлюрівці постійно порушують дисципліну. У момент з’ясування стосунків між колишнім і нинішнім військовими міністрами в міністерський вагон увірвався Волох з криком: «Батько міністр, прошу відповідати за слова, тому що гайдамацькі кулемети стоять біля міністерського потяга!». Дійсно, Волох розгорнув кулемети прямою наводкою на вікна міністерського вагона, і Жуковський, глянувши у вікно, зрозумів, що гайдамаки не жартують, і от-от може статися військовий переворот. Жуковський вирішив не ризикувати і поступився Петлюрі першістю у захопленні столиці.

Не гаючи часу, Петлюра з Гайдамацьким Кошем і куренем Січових Стрільців почав наступ залізницею в напрямку Коростень — Київ. Перший бій за столицю відбувся біля станції Бухтіївка, результатом якого був відхід «червоних» на станцію Ірпінь. Бої біля станцій Ірпінь і Буча знову звели Петлюру з загоном Кіквідзе, який використовував вогонь важкої артилерії і намагався контратакувати. Але гайдамаки зуміли вистояти і відтиснути наступаючих. Останній бій за Київ закінчився перемогою Петлюри.

29 лютого в київському передмісті Святошин Петлюру вже зустрічають члени міської Думи Рафес (представник «Бунду») і Чикаленко (український соціал-демократ). Привітавши Петлюру з перемогою, Рафес порушив проблемне єврейське питання. Під час відступу солдати-республіканці вбивали євреїв у Сарнах, Коростені, Бердичеві, Бородянці. Солдати звинувачували євреїв у допомозі «червоним» військам і участі в повстанні на київському Подолі, зганяючи злість на невинних євреях у волинських містечках. Рафес просив Петлюру про недопущення в Києві подібних ексцесів. Петлюра пообіцяв ввести свої війська до Києва не через єврейський Подія, а через українське передмістя Куренівку. Разом з тим, отаман попередив, що не може повністю гарантувати захист єврейського населення Києва від проявів антисемітизму серед солдатської маси.

Радянський штаб Примакова втік з Києва в ніч на 2 березня. Завчасно зникли з міста Народний Секретаріат, головком Антонов-Овсієнко і всі управлінські «червоні» структури, передавши владу міській Думі та грузинській збройній дружині. Наступного ранку загони гайдамаків Петлюри, січовиків та запорожців увійшли на західні околиці Києва.




Розділ 10

Гарант демократії — німецький багнет

2 березня — 29 квітня 1918


Березень 1918 р. приніс Україні перехід на європейський календар і кілька днів гучної (проте швидкоплинної) слави Симона Петлюри. Саме його гайдамаки, як добровольці-партизани, першими увірвались до Києва, розраховуючи на гучний військовий тріумф. Вже другого березня Петлюра влаштував грандіозний парад на Софійській площі, якою промарширували гайдамаки, галичани-січовики, запорожці. Парад закінчився проведенням колони полонених радянських солдатів. Сам Симон Васильович і глава Січових Стрільців Євген Коновалець виїхали на площу у шикарному чорному автомобілі. При великому скупченні народу єпископ провів молебень на честь вигнання більшовиків...

Петлюра намагався представити справу так, ніби повернення українських республіканських військ до Києва сталося не з волі німців, а було виключно заслугою війська УНР і особисто отамана гайдамаків. Симон Петлюра ще сподівався повернутися у велику політику: очолити армію або військове міністерство УНР.

Та святкувати перемогу йому довелося лише кілька днів... Занадто багато він нажив заздрісників і ворогів. Так, Винниченко пізніше писав, що Петлюра — «майстер з... декоративно-рекламної, дутої справи» і формував уявлення, ніби гайдамаки захопили Київ. Навіть після громадянської війни він не зміг пробачити Петлюрі цього березневого київського параду, «з попами і дзвоном, з усією декорацією».

Невдоволення Антанти і французьких покровителів викликав «петлюрівський парад» в Києві, як і сам факт вступу Петлюри до столиці в авангарді австро-німецького воїнства. Посипалися несправедливі звинувачення, ніби Петлюра привів німців в Київ, ніби Петлюра звільнив Київ для німців. Про такі наслідки свого тріумфу Петлюра не міг і подумати. Вочевидь, вступ у Київ був великою помилкою Петлюри, яка відгукнеться аж у 1919 р., коли французи звинуватять його у зв’язках з німцями.

Голубович, Жуковський і Грушевський побоювалися росту популярності Петлюри в українських колах, особливо після подій у столиці. Вони розглядали його як явного конкурента на владу, опозиціонера і можливого «українського Наполеона». Есери знову звинувачували Петлюру у військовій змові з метою встановлення «правої» диктатури, а його гайдамаків — в антисемітизмі та єврейських погромах. Водночас, більш «праві» офіцерські кола викривали гайдамаків як більшовиків, розпутний і шкідливий елемент.

Та окрім особистої неприязні окремих політиків, відчувалася в цькуванні Петлюри і німецька рука. Німецька розвідка була добре поінформована про тісні контакти Петлюри з французькою місією та його антантівські симпатії. В особі Петлюри німці бачили некерованого і небезпечного таємного ворога, що може сплутати всі плани. Німці ще в лютому 1918-го домагалися від Голубовича негайного усунення від війська цього авантюриста — Петлюри, який користується великою популярністю. А тут ще вивів німців з рівноваги вступ гайдамаків Петлюри до столиці і парад. Потрібно було скомпрометувати й відсторонити Петлюру від військового і політичного керівництва.

Очевидно, план було розроблено ще до київського тріумфу. Гайдамакам Петлюри почали наполегливо інкримінувати тотальний антисемітизм, постійні погроми, вбивства євреїв як в малих містечках на Волині, так і після захоплення Києва. Важко було розібрати, хто здійснює насильства над євреями. Яка конкретно частина військ УНР (може, просто бандити в солдатських шинелях, а може, відступаючі фронтовики) здійснює погроми?

Гайдамакам Петлюри вже за чотири дні після захоплення Києва стали приписувати самочинні розстріли комуністів та євреїв біля Володимирської гірки. Гайдамаки в Києві розмістилися в келіях Михайлівського монастиря, який виходив заднім двором на Володимирську гірку. У кущах Володимирської гірки на початку березня 1918-го почали знаходити трупи розстріляних — переважно євреїв. Так, 6 березня там було знайдено відразу три трупи євреїв, всього ж у перші дев’ять днів по місту знайдено 22 трупи євреїв, у тому числі і труп члена Центральної Ради бундівця Сухоровича-Лінтама.

Була створена спеціальна комісія від київської міської Думи. Вона реєструвала трупи, однак не пояснила причин розстрілів і не змогла визначити виконавців. Ніхто так і не довів, що трупи на Володимирській гірці — справа рук саме гайдамаків і саме Петлюра давав накази на розстріли. Але київська Дума була давно налаштована проти Петлюри, ще з інциденту з П’ятаковим. Дума, низка пронімецьких та проесерівських газет розгорнули кампанію проти гайдамаків. Вона була настільки різка, що представники гайдамаків звернулися до Центральної Ради з вимогою припинити постійне цькування.

Втім, саме слово «гайдамака» викликало у єврейського населення України різко негативні емоції і важкі спогади. Ще жива в пам’яті була єврейська різанина під проводом Івана Гонти в Умані та деяких інших містечках Київщини і Поділля. З того часу минуло 150 років, та євреї добре пам’ятали страждання десятків тисяч убитих і закатованих. Петлюра, взявши «гайдамацьку» назву, навіть не передбачав всіх наслідків та історичних асоціацій...

У Києві німці і уряд Голубовича побоювалися можливого виступу колишніх офіцерів, яких у місті налічувалося близько шести тисяч, проти Ради і німецької присутності в Україні. Для підстрахування було вирішено відсторонити Петлюру від командування гайдамаками, генерала Прісовського від командування Запорізькою дивізією, з причин недовіри, провести роззброєння Києва, за чотири дні зареєструвати все офіцерство міста (під загрозою висилки з України) і вислати підданих країн Антанти з України як шпигунів. У відставці Петлюри від командування гайдамаками багато чого не ясно навіть дотепер. Деякі джерела свідчать про його відсторонення, деякі — про самоусунення через небажання грати тодішню комбінацію.

Так чи інакше, Петлюра з 12 березня вже не командував гайдамаками і перетворився на приватну особу. З цього часу і до середини квітня Петлюра — публіцист, автор нотаток, рецензій, оглядів в журналах і газетах. Серед українських політиків відгук мала лише його спеціальна стаття «Потреби української військової літератури». Багатьом тоді здавалося, що Петлюра вже відіграв свою роль в українському політикумі. Гайдамаки-петлюрівці були зведені в 3-й Гайдамацький піший полк, переведені під командування колишнього царського полковника Сікевича і відведені подалі від Києва — на більшовицький фронт.


Другий період перебування Центральної Ради та уряду УНР в Києві, мабуть, один з найзагадковіших і заплутаних періодів в українській історії XX століття. Центральна Рада й надалі видавала демократичні і навіть соціалістичні закони, сподівалася зміцнити владу і набути популярності у трудящих, підтримуючи режим за допомогою австро-німецької армії. Незважаючи на німецькі багнети і свою революційність, Рада втрачала популярність, як і можливість активно впливати на події в країні. До 20 квітня 1918 р. влада в країні перейшла до іноземних військових комендантів, а Центральна Рада стала демократичною ширмою окупаційного режиму.

Хоча зовні все виглядає інакше... Українські війська разом з австро-німецькою армією (34 дивізії кількістю 350 тисяч багнетів і шабель) громили більшовиків на всіх фронтах і швидко просувалися залізницями. В авангарді австро-німецьких військ у полтавському напрямку йшла Запорізька дивізія УНР (близько 8000 багнетів). Радянський уряд у паніці тікав з Києва до Полтави, та вже 10 березня рушив ще далі, аж до південного Катеринослава.

Незважаючи на гарячі заклики більшовиків записуватися в радянські частини і захищати революційну вітчизну, жителі України практично повністю ігнорували цю агітацію. В Україні зібрали всього сім тисяч «захисників Жовтня», в основному з червоногвардійців — робітників, партійних дружин лівих російських есерів, більшовиків, анархістів; з загонів інтернаціоналістів — угорців і китайців.

Мобілізація в Радянській Україні трьох вікових категорій провалилася, так і не давши бажаних результатів. До 7000 багнетів добровольців можна було додати хіба п’ятитисячну армію Муравйова, яка з лютого 1918-го перебувала у Придністров’ї, намагаючись не допустити війська Румунії у причорноморський регіон.

Нікчемні радянські сили в 11–12 тисяч людей не були перешкодою австро-німецькому наступові. Командувач військ Радянської України Антонов-Овсієнко і новий голова радянського уряду Микола Скрипник думали привести в Україну радянські війська з Росії, але змогли домогтися лише прибуття загонів Сіверса і Сабліна, які становили ще близько трьох з половиною тисяч бійців. Однак і ці загони прагнули не вступати в бої з німцями та австрійцями.

Труднощі у вигнанні більшовиків полягали передусім у подоланні великих просторів, а не у збройному опорі «червоних» частин, розділених на п’ять дрібних і небоєздатних революційних армій. Окремі зіткнення відбувалися тільки на залізничних магістралях або десь поблизу них. Тривала «ешелонна війна», тільки на цей раз «червоні» відступали.

Вже до 12 березня німці зайняли Жмеринку, Черкаси, Золотоношу, Чернігів і погрожували оточенням армії Муравйова, яка перебувала в Одесі. Німці планували відрізати «червоних» в Україні від Росії і, сконцентрувавши їх в центрі України, знищити. Муравйов кинув військо напризволяще і втік до Москвича командування 1-ю, 2-ю і 3-ю арміями «червоних» прийняв на себе Єгоров. Ці армії обороняли підступи до нової столищ Радянської України — Катеринослава.

Бої для військ республіканців — Запорізької дивізії — розпочалися з сутичок за станції Яготин, Гребінка, Лубни 8–16 березня, але тепер без Симона Петлюри та його гайдамаків. Гайдамаки (без Петлюри) приєднались до українських військ тільки наприкінці березня, коли фронт підійшов до Харкова. 27 березня німецька Центральна колона разом із Запорізькою дивізією увірвалися до Полтави. Петлюра тоді переживав, що він не може брати участь у звільненні рідного міста і що опинився поза військовою справою. Від Полтави одна частина німецько-української колони рушила на Харків і станцію Лозова. В цей час австрійські війська (25-й і 27-й корпуси) захоплюють Вінницю, Одесу, Тирасполь, Миколаїв, Херсон, висунувшись в тил Катеринославщини.

17 березня на Другому з’їзді «червоних» в Катеринославі прийняли рішення проголосити незалежну від РРФСР Радянську Україну, а більшість президії голосувала за відмову від опору. Ці рішення підірвали єдність українських більшовиків. Не кажучи вже про те, що найвищий законотворчий орган Радянської України — «ЦИКУКА» було переобрано, причому ліві есери (як українські, так і російські) в ньому склали несподівану більшість.

21 березня радянський уряд України змушений перебратися з Катеринослава до Таганрога, який у 1918 р. вважався самим східним містом України. У Таганрозі більшовики остаточно пересварилися з лівими есерами і стали одне одного арештовувати. Ліві есери сформували свій «паралельний» уряд і навіть свої «паралельні» збройні сили України.

Північна колона німців (27-й корпус) в цей час рухалася на Бахмач і Ворожбу. Південна колона німців (22-й корпус) рвалася до Знам’янки — Катеринослава (останній захоплено 2-го квітня). Для боротьби на Сході України і на Донеччині висувався 1-й резервний німецький корпус, а на Крим наступала окрема група з 5 німецьких дивізій. 6 квітня німецькі та українські війська виганяють Червону армію з Харкова, після чого німці рушили на кордон з Росією, на Куп’янськ і Білгород. 8 квітня вони виходять до західних кордонів Росії. Українська група військ Петріва — Сікевича, куди влилися гайдамаки, захопивши 8 квітня Лозову, рушили на Донеччину. Вже 21 квітня уряд Радянської України виїхав з Таганрога до Москви, припинивши боротьбу, а ЦВК Радянської України саморозпустився.

До середини квітня 1918 р. Запорізька дивізія складалася з 20 000 багнетів і шабель, при 5 бронепоїздах, 12 броньовиках, 64 гарматах, 4 літаках. Орієнтовно до 29 квітня вся територія України була звільнена від більшовицьких військ. Тільки на східній Донеччині радянські війська чинили млявий опір ще декілька днів.


У середині квітня 1918 р. Центральна Рада і Рада міністрів УНР хоч і вважали себе вищою владою в Україні, але її не контролювали. Провінційну адміністрацію розігнали більшовики, а вірна УНР втратила всякий зв’язок з Києвом і повністю підпала під вплив австро-німецького військового командування.

На початку березня вийшов закон про громадянство УНР, де громадянином України визнавалися всі, хто народився на території України та пов’язаний з нею постійним місцем проживання. Віруючі могли присягати на громадянство зі слів: «Перед істинним Богом клянусь...». Втрачали громадянство і висипалися за межі України учасники військового конфлікту, які зі зброєю в руках боролися проти УНР починаючи з 12 січня 1918 р. (якщо це довів суд).

У той же час затвердили повністю соціалістичний закон про грошові реквізиції у багатих і торгових класів в українських містах. Ще два місяці тому, критикуючи більшовиків за реквізиції, діячі Центральної Ради не відали того, що самі творитимуть подібне. Найбільшу реквізицію наклали на Харків — 50 мільйонів руб., і Одесу — 40 мільйонів руб. Київ повинен був зібрати 35 мільйонів руб., Катеринослав — 20 мільйонів руб., Миколаїв — 5 мільйонів руб., Полтава — 1 мільйон руб. Вважаючи Ростов-на-Дону і Таганрог українськими містами, Центральна Рада також обклала їх реквізиціями (відповідно 25 і 10 мільйонів).


Уже з 5 березня до Ради міністрів УНР і Центральної Ради надходять скарги щодо дій австрійських і німецьких військових в Україні. Хоча військовий договір з Австрією не був схвалений ні Центральною Радою, ні Радою міністрів УНР, міністри-есери виправдовувалися тим, що австро-угорські війська не були запрошені в Україну — Австрії лише пропонували направити в Україну частини з українців-галичан.

Але разом з галичанами — легіоном українських Січових Стрільців — в Україну увійшли австрійські, польські та угорські частини, що «відзначились» насильством над селянами, самосудами, реквізиціями. Командування іноземних армій вимагало відновлення приватної власності і підтримувало поміщиків у їх бажанні повернути собі маєтки. Хліборобська партія Полтавщини, Союз земельних власників і буржуазні кола так само наполягали на зміні закону Центральної Ради про земельний перерозподіл.

Міністр Жуковський заявив: присутність військ Німеччини на Лівобережній Україні просто необхідна в ході боротьби з більшовиками. А Голубович переконував, що «Прихід німців — просто допомога дружньої держави». Тому, незважаючи на численні протести, 17 березня 1918 р. Мала Рада ратифікувала мирний договір з німецьким блоком, не відаючи того, що сама підписала собі смертний вирок.

Таємно, між собою, австрійці та німці поділили землі України на зони окупації. Австрії дісталися Подільська, Херсонська, Катеринославська губернії, Німеччині — всі інші землі. Вже через тиждень після ратифікації німці стали настирливо вимагати від України прискореної поставки продовольчих товарів: компенсації за військову допомогу. Але Україна могла надати тільки третину від того, що вимагали німці. Тоді іноземні війська стали застосовувати реквізиції, видаючи селянам замість грошей квитанції за захоплені продукти. А міністри знову виправдовувалися, що раніше обумовили точні цифри поставок і Україна може поставити тільки 60 мільйонів пудів хліба, з авансом і з твердою оплатою.

Командувач німецької армії фон Ейхгорн, ігноруючи український уряд і не вірячи у своєчасні поставки, видав наказ про прискорений засів полів в Україні, контроль над урожаєм, встановлення твердих цін на продовольство, що було прямим втручанням в економічну незалежність УНР. 18 березня, через день після ратифікації Центральною Радою мирного договору, побачила світ директива, згідно з якою німецькі військові командири могли видавати будь-які накази щодо охорони спокою в краї та забезпечення безпеки військових. Центральна Рада зробила свою справу і, на думку німців, уже могла відійти в тінь історії.

13 квітня міністр землеробства України заявив: за таких умов не може керувати міністерством і на знак протесту проти німецького тиску подав у відставку. Центральна Рада тоді ж постановила, що будь-яке втручання військового командування неприпустимо, передала ноту протесту в Берлін... Але все це був галас в пустелі. Німеччина та Австрія прагнули вистояти у війні з допомогою українського хліба і сала.

В Центральну Раду надходили заяви і про самочинні страти мирних жителів, які проводять військово-польові суди німецьких і австрійських військ. Так, в Миколаєві та Одесі було страчено кілька чоловік, на Поділлі заарештовано членів селянських земельних комітетів. Протести Центральної Ради проти дій іноземних військ призвели до видання міністерством внутрішніх справ УНР циркуляру, в якому вказувалося, що військово-польові суди німців та австрійців не мають сили над громадянами УНР, і громадян України закликали не виконувати вказівок таких судів.


Хоча Україна швидко втрачала самостійність, святкування річниці створення Центральної Ради проходило з помпою: мітингами, парадами та урочистостями. Після відставки Петлюра ігнорував помпезний офіціоз. Він не часто з’являвся в Центральній Раді, майже не відвідував старих знайомих. Апатія і втома охопили Симона Васильовича після політичного стресу. Він розумів, що не в змозі зупинити процес розпаду Центральної Ради, і відчував, що за ним постійно стежать.

Рада намагалася чинити опір. На 12 травня 1918 р. було заплановано відкриття Українських Установчих зборів, яке повинно було вирішити головні питання країни, в тому числі і про перебування на українських землях іноземних військ. Не виключалося, що депутати Українських Установчих зборів почали б вимагати виведення іноземних військ з країни.

Результати виборів здивували навіть Петлюру. Хоча есдеки продовжували себе вважати другою за впливом (після есерів) партією, маючи трьох міністрів в уряді (внутрішніх справ, праці та продовольства), проте з обраних в Установчі збори делегатів тільки один вйявився есдеком, у той час як українські есери мали 115 місць, більшовики — 34, єврейські партії — 10, польські — 5, по одному місцю — кадети, російські ліві есери, хлібороби. Падіння популярності провідної української партії пов’язано було з помилками прем’єра Винниченка і постійними сварками між лідерами партії.

З Центральною Радою у німецького і австрійського командування не склалися відносини ще з перших днів. Німці та австрійці боялися: Рада не зможе контролювати ситуацію, не забезпечить своєчасних поставок продовольства і сировини до Німеччини і Австрії. Німці вимагали негайно скасувати соціалістичний земельний закон і повернутися до принципу непорушності приватної власності, замінивши соціалістичний уряд «діловим кабінетом».

Вже в середині березня німецьке командування вирішило усунути від влади Центральну Раду і кабінет Голубовича, про що консультувалося з Берліном. Залишалося дочекатися дозволу на переворот, розробити план і знайти гідного претендента на владу. З 18 квітня, коли «добро» з Берліна отримали, німецькі генерали почали готувати переворот. Німці у своїх планах орієнтувалися на групу старих, ще царських генералів: Скоропадського, Сливинського (шефа штабу), Рогозу (командувача армії на Румунському фронті). Вони вважали, що саме військова диктатура здатна вчасно виконати їх вимот...

До перевороту підштовхувала нестабільна ситуація в Києві: в місті ще залишалося до 10 000 російських офіцерів і солдатів, дві тисячі чеських солдатів і офіцерів в підпіллі, антинімецькі масонські ложі, антинімецьки налаштована Дума, агенти Франції і Англії. Такий стан справ насторожував німців, адже в Києві міг відбутися не тільки пронімецький, але й проантантівський переворот... Микита Шаповал писав: «Апатія, безвольність, розбрід і реакційність — ось головні риси тодішнього настрою як влади, так і суспільства... Не змінити владу тоді було неможливо. Це була вимога часу. Всі хотіли зміни влади, хоча ніхто не знав, на яку владу її міняти». Українські соціалісти-федералісти, на знак протесту проти дій Голубовича і нездатності уряду до роботи, відкликали трьох своїх однопартійців з кабінету міністрів. Винниченко писав, що навіть «...соціал-демократи висміювали есерів за ту кризу і за їх бажання владарювати, називали дітьми...». Дорошенко додавав: «...присутність українського керівництва відчувалася тільки в Києві».

Німецькі генерали розглядали кабінет Голубовича як політичних авантюристів, знаючи, що він не має ніякої підтримки у фінансово-промислових колах України, що населення здебільшого його не шанує. Німці розуміли: уряд, знаходячись у повній ізоляції, не має грошей і не може розплатитися навіть зі своїми чиновниками. У той же час сам прем’єр Голубович провокував німців, заявляючи, що «...давно пора послати цю Раду (Центральну Раду. — В. С.) до біса».

Навіть офіціоз Центральної Ради — газета «Нова Рада» 21 березня писала, що «...самостійності України не було до цього, нема її і тепер. Фасад є, але за ним нічого нема. Блискучу синьо-жовту фата-моргану видно... З тривогою і болем очікуємо ми на катастрофу... Не заради красивих очей німці відважились на інтервенцію».

Німці помічали і нечесність «дружнього» уряду Голубовича. Купуючи цукор за встановленою державною ціною тридцять рублів за пуд у селян, німцям уряд пробує всучити той самий цукор вже по шістдесят. Частину зерна приховують чиновники, постійно затримують вивезення в Німеччину вагонів з купленим німцями зерном.

Різкий протест в німецького командування викликали таємні спроби уряду УНР приєднати до України Крим і оголосити весь військовий Чорноморський флот — власністю УНР. 11 квітня частини Запорізької дивізії отримали наказ від міністра Жуковського — таємно від німецьких військ рухатися в Крим. Цікаво, що 4-й Універсал не включав Крим до складу УНР, більш того, при підписанні Брестського миру делегація УНР відмовилася від претензій на Крим і Чорноморський флот. Але лідери УНР за півтора місяці влади усвідомили значення флоту і півострова для майбутнього України.

У радянський Крим через Сиваш увірвалася група Запорізької дивізії під командуванням Болбочана. 24 березня ця група вже захопила Сімферополь. Але захоплення Сімферополя сталося в момент, коли на Сімферополь з Перекопу вже наступали німці, вважаючи Крим і флот своїми трофеями. Німці зажадали негайного і повного виведення групи Болбочана з Криму.

Німцям уряд УНР брехав: немає в Криму ніяких військ УНР. Водночас на зборах Центральної Ради 20 квітня Чорноморський флот було проголошено флотом УНР. Кілька днів тривали суперечки з німцями, причому військовий міністр Жуковський і Голубович давали абсолютно різні накази. Справа могла закінчитися міжнародним скандалом і навіть військовим конфліктом. Голубович, як божевільний, вже вимагав провчити німців і боротися за Крим. Але все скінчилося виведенням військ Болбочана з Криму 27 квітня, вибаченнями перед німцями і заявою Жуковського про непорозуміння.

Німцям також стало відомо, що окремі представники Центральної Ради, а можливо, і Петлюра думали вирішити німецьке питання шляхом організації в Україні селянського повстання проти інтервентів за участі повстання польського корпусу, яке змусить німецьке командування вивести війська з України. Відкрита агітація проти німецького командування, навіть з трибуни Центральної Ради, так само не сприяла стабілізації відносин і змушувала німців задуматися про продовження союзу з Центральною Радою.


Лишившись без роботи, Симон Петлюра думав повернутися до війська або створити опозиційну, європейського типу, газету або журнал — вільну трибуну для критики чинного режиму. Журналістику він знав і любив. Петлюра розраховував на редакторську роботу в газеті «Час» або в тижневику «Книгар». Але наприкінці березня 1918-го йому несподівано запропонували зовсім інше заняття — стати главою Київського губернського земства.

Тоді про Симона згадала група громадських діячів — полтавців, які й запропонували йому очолити земство. Петлюрі необхідно було лишитися серед політичних лідерів, аби не забували, зав’язати стосунки з широким колом київської ліберальної інтелігенції і знайти опору серед певних господарських сил.

Петлюра спочатку відмовився і відверто сказав: абсолютно нічого не розуміє в земській організації. Та і до земських організацій України у вітчизняних соціалістів була упередженість, як до «проросійських», де засідають ліберали і поміщики.

На початку квітня Петлюра таки погодився стати на чолі земства. На Київщині воно було молодою громадською організацією, створеною в березні 1911 р., на відміну від Полтавщини, де існувало з 1865 р. На Київщині земство випускало україномовну «Земську газету», опікало сільське «Вільне козацтво», визнавало Центральну Раду.

Петлюра вирішив створити всеукраїнську організацію земств — Всеукраїнський Союз земств на основі Київського земства. Таку структуру він зумів організувати вже наприкінці квітня 1918-го. Земства стали готувати національні кадри господарників та управлінців для будівництва нового суспільства в Україні. Але перше ж звернення земства до уряду УНР з приводу налагодження залізничного сполучення між Києвом та Москвою викликало різку відмову кабінету Голубовича.


З 24 квітня 1918-го план державного перевороту в Україні був введений в дію. Німці діяли поспіхом: хотіли не допустити скликання українських Установчих зборів. Турбували їх і проблеми з поставками українського продовольства в Німеччину. Спочатку німці думали провести мирний соціальний переворот шляхом ультиматуму. Вони зажадали від Центральної Ради зміни уряду Голубовича, відмови від проведення Установчих зборів, призупинення розгортання війська УНР, вільної торгівлі продуктами харчування, дозволу німецьких і австрійських військово-польових судів, повернення частини землі поміщикам і розпуску земельних комітетів. Але Центральна Рада не пішла на поступки...

Тоді німці перейшли до дій... На зустрічі Скоропадського з генералом Гренером (фактичним керівником усіх німецьких військ на Україні) було розроблено план перевороту. Німці обіцяли військову силу, а Скоропадський — виконати всі вимоги німців після захоплення влади в Україні. У цей кризовий день рада міністрів УHP, не розуміючи серйозності ситуації, розбирала «дурні» питання про знесення в Києві пам’ятників Олександру Третьому, Миколі Першому, Столипіну, Кочубею та Іскрі.

Наступного дня німецьке командування офіційно поширило указ про німецькі військово-польові суди в Україні. Цей указ викликав шквал емоцій у Центральній Раді аж до вимог «рішучого бою планам німецьких генералів і негайної відставки Ейхгорна».

Ввечері 26 квітня німці роззброїли українську синьожупанну дивізію, яка прибула нещодавно до Києва. Ця дивізія була сформована в Німеччині з українських військовополонених і передавалася Україні на прохання Центральної Ради. Але Рада злякалася наявності в Києві неконтрольованої військової сили і не поспішала з наданням пайків і казарм солдатам, і фактично не протестувала проти їх роззброєння. Міністри не хотіли бачити потенційні можливості змовника Скоропадського, вважаючи, що у генерала тільки сотня офіцерів, а у Центральної Ради в Києві — чотири тисячі надійних багнетів. Тільки 28 квітня Голубович віддає наказ про арешт Скоропадського, але він так і не був виконаний.

28 квітня, о першій годині дня, відкрилося чергове засідання Центральної Ради. Чекали великих рішень, аж до вимоги виведення австро-німецьких військ з України, тому до великої зали набилося багато публіки. Виступаючі були на взводі і говорили про одне — завоювання революції і демократії не можна приносити в жертву німцям. Але о третій дня відбулися події, які поставили першу крапку у цих завоюваннях.

До будівлі Центральної Ради під’їхали німецький броньовик та кілька тачанок з кулеметами і німецькими солдатами. Кулемети направили на двері та вікна Центральної Ради, а в саму будівлю зайшли з півсотні німецьких солдатів. До зали засідань, тримаючи гвинтівки напоготові, увірвалися двадцять солдатів і лейтенант, який скомандував депутатам: «Іменем німецького уряду наказую всім... Руки вгору!». І на подив, 90% депутатів вищої законотворчої влади незалежної держави за командою молодшого німецького офіцера... підняли руки!

Приголомшений Грушевський намагався заперечити офіцерові: «Тут я голова і я закликаю до порядку! Я протестую!».

Та німець відрізав: «Тепер я розпоряджаюсь, а не Ви! Всім руки вгору! Нам потрібно арештувати Ткаченка, Жуковського, Любинського, Гаєвськога. Всі присутні тут мають видати мені особисту зброю. Інакше будуть суворо покарані!». Німецький офіцер зажадав від Грушевського показати депутатів. Грушевський, не піднімаючи рук, промовив: «Я їх тут не бачу».

До цього часу в залі перебували двоє розшукуваних німцями депутатів, вони добровільно вийшли до офіцера і дали себе заарештувати. Три депутати здали пістолети... Але приниження цим не закінчилося. У Грушевського вилучили документи Центральної Ради. Із залу депутатів випускали по одному, ретельно обшукуючи біля дверей, потім посадили всіх під замок до окремого приміщення і протримали там більше години. Нарешті до п’ятої години вечора німецький караул був знятий і депутатам дозволили розійтися. При виході з будівлі був заарештований і військовий міністр Жуковський.

Ніхто з присутніх тоді не знав про причину арештів, обшуку, нальоту на Центральну Раду. Більшість думали: відбувся військовий переворот. Обшукали кімнату родини Грушевських у будівлі Центральної Ради. Після обшуку Грушевський лишився в будівлі Центральної Ради під домашнім арештом до восьмої години вечора. Опівночі його відвідав німецький військовий аташе Штольценберг і детально розпитав про подію в Центральній Раді, вибачившись за брутальний арешт.

Та на подив багатьох, засідання Центральної Ради відновилося вже наступного дня — 29 квітня. Грушевський поінформував присутніх про причину арештів, що полягала у справі банкіра Доброго — директора Київського банку зовнішньої торгівлі, члена фінансової комісії Ради. Цей банкір проводив не тільки цукрові махінації, але і лобіював німецькі інтереси, будучи представником УНР на переговорах з німцями. Голубович з трибуни Ради говорив про нього: «Добрий продався німцям».

Можливо, Добрий був одним з фінансових організаторів змови проти Центральної Ради. Серед заможних людей України ще з березня 1918-го подейкували про необхідність розгону Центральної Ради, і найбільш активними змовниками були буржуа зі спілки «Протофіс-Промисел. Торгівля. Фінанси» та поміщики з Союзу земельних власників. У всякому разі, німці вирішили захистити «звичайного українського банкіра» і «свою людину».

За наказом міністра Ткаченка, банкіра Доброго було таємно арештовано і вивезено у невідомому напрямку. Німці, користуючись законом про військово-польові суди, взялися за справу про зникнення і за три дні виявили організаторів. Самоуправство німецького командування викликало протест радівців, підхльоснувши їх до швидких рішень.

29 квітня Центральна Рада швидко і практично одноголосно прийняла Конституцію УНР, а Грушевського обрали першим президентом республіки. Але це був останній день Центральної Ради, день, коли рішення Ради вже нічого не вартували... Вже о дев’ятій вечора на вулиці стріляли і члени Центральної Ради вирішили, від гріха подалі, розійтися по домівках. Незабаром розійшлася й охорона Центральної Ради — Січові стрільці, а Грушевський, побоюючись перевороту, під охороною стрільців ночував у казармах. Біля будівлі Центральної Ради стався прикрий випадок: зловмисних у формі Січового Стрільця кинувся на Грушевського з багнетом. Грушевський встиг відскочити, а от його дружину багнет серйозно зачепив.

Ніч накрила київські вулиці і нічого доброго українським соціалістам вона не віщувала. Невеликі офіцерські загони прихильників гетьмана, з білими пов’язками на рукавах шинелів, захоплювали важливі стратегічні об’єкти столиці. На бік змовників перейшла кінна частина УНР на чолі з полковником Аркасом.

Ще опівдні 29-го, в кілометрі від будівлі Центральної Ради, де обирали президента, в цирку Чінізеллі, на з’їзді «українських хліборобів» був обраний гетьман всія України. О третій годині пополудні на Софійській площі був проведений молебень про дарування влади над Україною гетьману Скоропадському[31]. Цього дня Центральна Рада робила вигляд, що не помічає гетьмана, а гетьман повністю ігнорував існування Центральної Ради.

Ще вдень Центральна Рада могла змінити ситуацію, арештувавши гетьмана і розігнавши його офіцерів. Адже на боці Ради була тисяча багнетів (основні сили армії УНР і «Вільного козацтва» — близько 40 000 багнетів і шабель — знаходилися в провінції і на фронті), в той час як у гетьмана офіцерські дружини нараховували ледь 300–350 чоловік, а охорона самого гетьмана становила 5 офіцерів. Але цього не зробили, боячись німців.

Увечері в казармах Січових Стрільців проходило таємне засідання. Там були Грушевський, Петлюра, Порш, Коновалець, члени ЦК УПСР і УСДРП. Було запропоновано зібрати сили і пробитися до будинку гетьмана, заарештувати його і таємно вивезти з Києва на деякий час... Але обережність взяла гору, і вирішили тимчасово змиритися з переворотом і готуватися до нового повстання.

Вночі Січові стрільці прийняли рішення дотримуватися нейтралітету. Виконувач обов’язків військового міністра замість заарештованого Жуковського генерал Греков просто зник з міста, а керівник Генерального штабу перейшов на бік змовників. Після десятої вечора 29 квітня не існувало навіть центру, який би взяв на себе керівництво обороною республіки. Під ранок 30 квітня невеликий загін офіцерів захопив будівлю Центральної Ради... Влада сама впала в руки гетьмана.




Розділ 11

І від тюрми не зарікайся...

30 квітня — 13 листопада 1918


Навесні 1918 р. у Києві набув популярності віршик:

«Від Києва до Берліна

Ще не вмерла Україна,

гайдамаки ще не здались.

Дойчлянд, дойчлянд, убер алес!»

Він відтворював тогочасні політичні реалії: гетьманська Держава підпиралася виключно австро-німецькими багнетами, сором’язливо прикриваючи іноземне свавілля в Україні.

Німецьке та австрійське військове командування тримало на землях Центральної України двадцять вісім дивізій і дві кавалерійські бригади, тоді як гетьман всія України міг похвалитися лише однією регулярною дивізією. Після гетьманського перевороту виявилося: нова влада не має підтримки серед українців, які вважали гетьмана «узурпатором». Так само і з боку російських кіл, які сприйняли гетьмана «сепаратистом» і противником «єдиної Росії». Але з переворотом всі ніби змирились — влада Центральної Ради, як не спроможна на рішучу боротьбу, капітулювала, а російські білогвардійці не були організаційно та ідеологічно підготовлені до виступу.

Микита Шаповал згадував: після перевороту соціал-демократи ніде не показувались, а президія Центральної Ради просто зникла, не сказавши жодного слова про події. Члени Малої Ради взагалі відмовилися збиратися... як і члени Установчих зборів України, намічених на 12 травня. Спроба зібрати частину депутатів призвела до арешту керівника оргкомітету Федора Швеця... В день перевороту на Грушевського скоїли замах, який дуже налякав президента. Лідери Центральної Ради очікували від нової влади репресій. Але крім арештів прем’єра Голубовича, міністрів Жуковського і Ткаченка, масових арештів не сталося. Петлюру заарештували 30 квітня, але вже 1 травня відпустили за особистим розпорядженням гетьмана. Він був запрошений на аудієнцію до Скоропадського, на якій гетьман пояснив Петлюрі його арешт прикрою помилкою чиновників. Гетьман сподівався, що зможе лавірувати між численними групами проукраїнських сил, монархістів, федералістів, росіян-«єдинонеділимців», демократів і прихильників військової диктатури.

Гетьман у своїй «Грамоті»-маніфесті до народу, називаючи себе вірним сином України, обіцяв ліквідувати анархію і розруху, встановити верховенство закону, права приватної власності і забезпечити широкий простір приватного підприємства та ініціативи. Гетьман ліквідував Центральну Раду, її установи, земельні комітети, відмінив республіку і всі революційні реформи. Відтепер УНР стала Українською Державою з напівмонархічним, диктаторським правлінням гетьмана — верховного керівника держави, армії і судової влади в країні.

3 травня був створений кабінет міністрів на чолі з прем’єром Федором Лизогубом[32]. Міністром закордонних справ Гетьманщини став Дмитро Дорошенко, з числа поміркованих українських патріотів. Міністрами землеробства, продовольства, освіти, юстиції, торгівлі були кадети, міністр праці — народний соціаліст. Кілька міністрів були масонами, але то відомо було лише втаємниченим.

В цей же час українські соціалістичні партії відмовилися співпрацювати з новим режимом. Українська міжпартійна нарада передала німецькому генералові Гренеру жорсткі умови, на основі яких можлива співпраця зі Скоропадським. Партійці вимагали збереження бодай декору від революційних реформ, виключення з уряду міністрів, ворожих українській державності, надання більшості портфелів українським діячам (соціалісти розраховували на портфелі прем’єр-міністра, міністра закордонних справ, землеробства і освіти).

Однак гетьман вирішив не йти на поступки «свідомим українцям», які так просто відмовилися захищати Центральну Раду. Гетьман збирався спиратися не на них, а на чиновництво і офіцерство, на вагомих землевласників з партії хліборобів, на буржуазію, яка зорганізувалася в «Протофіс» — союз представників промисловості, торгівлі, фінансів, сільського господарства.

Вже в середині травня 1918-го стало ясно: гетьман пішов на розрив відносин з українськими соцпартіями. Він заборонив проведення робочого і селянського з’їздів, чим викликав страйки і акції протесту робітників та селян. 10 травня були заарештовані делегати Другого всеукраїнського селянського з’їзду, а сам з’їзд розігнаний. Делегати, які лишилися на волі, висловилися проти режиму гетьмана на таємних зборах і закликали селян до боротьби проти Скоропадського. Перша всеукраїнська конференція профспілок так само винесла резолюцію проти гетьмана. Гетьман заборонив скликання партійних з’їздів УСДРП і УПСР, але вони, зібравшись таємно, винесли антигетьманські резолюції.

Водночас окремі представники партії федералістів, незважаючи на протести свого центрального комітету, увійшли в новий уряд. Лишилися на своїх місцях і ряд великих чиновників з кабінету Голубовича (заступники міністрів закордонних справ, внутрішніх справ, зв’язку, освіти).

Травень 1918 р. став початком грандіозної селянської війни, яка невдовзі охопить всю територію України. Головні причини: відновлення поміщицького землеволодіння і терор інтервентських карально-реквізиційних загонів, які грабували, страчували і пороли різками непокірних селян. Проти насильства австро-німецьких військ і гетьманської «варти» (охорони) виступило організоване і впливове (в українських селах) «Вільне козацтво», яке відвернулося рід свого недавнього гетьмана.

В ході локальних повстань українських селян тільки за шість перших місяців перебування іноземних армій в Україні було вбито близько 22 тисяч австро-німецьких солдатів і офіцерів (за даними німецького генерального штабу) і більше 30 тисяч гетьманських «вартових». Фельдмаршал фон Ейхгорн вказував: більше 2 мільйонів селян в Україні виступили проти австро-німецького терору. Тільки в повстанських збройних загонах у травні — вересні 1918 р. встигли побувати до 100 000 чоловік.

Лідер білогвардійців генерал Денікін, який не симпатизував селянській боротьбі, в своїх спогадах вказує: українське село піднялося проти німців як грабіжників і захисників поміщиків. Повстання селян практично зірвали збір і вивіз з України продовольства. До листопада 1918 р. з України до Німеччини і Австро-Угорщини було вивезено тільки 113 тисяч тонн борошна, близько 31 тисячі вагонів продуктів... Інтервенти так і не змогли подолати продовольчу кризу за рахунок України.

Перше велике повстання відбулося наприкінці травня 1918 р. в районі Єлисаветграда, коли проти грабіжників виступили близько тисячі озброєних селян. На початку червня піднялася Катеринославщина і Уманщина, де в повстанських загонах билися до 5000 селян. Найбільшу загрозу для режиму несло селянське повстання від 2 червня 1918 р. на півдні Київської губернії (в районі Звенигородки і Таращі). Спочатку загони повстанців формувалися з учасників «Вільного козацтва» колишнім організатором, а в травні 1918-го — повноважним представником гетьманської держави Юрієм Тютюнником. Користуючись своїм службовим станом, Тютюнник таємно передав повстанцям 10 000 гвинтівок, понад 200 кулеметів, 2 гармати, велику кількість патронів і військового спорядження. Це дозволило створити цілу повстанську армію (близько 15 000 чоловік), яка незабаром захопила повітове містечко Таращу.

Відносини між Петлюрою та гетьманом Скоропадським швидко еволюціонували. Ще в січні 1918-го Петлюра часто таємно приходив до гетьмана, як до масонського «брата». Відставний міністр просив відставного генерала допомогти в організації Гайдамацького Кошу Слобідської України. Вони обидва розуміли необхідність опору «червоним» військам, але Скоропадський не міг передати Петлюрі частини «Вільного козацтва», оскільки на них вже не впливав.

У спогадах Скоропадський досить схвально відгукується про Петлюру. Він писав, що з усіх політичних соціалістичних діячів Симон Васильович лишився ледь не єдиною чистою людиною стосовно грошей та щирою у своєму ставленні до України. В той же час Скоропадський пише про надзвичайне честолюбство і демагогію Петлюри.

Готуючи переворот, Скоропадський навіть думав про Петлюру як про можливого союзника і міністра. У цей час Петлюра був приватною особою, ображеною за відставку на Винниченка і Грушевського. Критично він ставився і до кабінету Голубовича за те, що есерівський кабінет привів німців в Україну. Петлюра жив тоді з сім’єю у скромному двокімнатному номері готелю «Прага», де часто зустрічався з військовими для підготовки таємних акцій.

Після перевороту відносини у гетьмана і Петлюри збереглися. Петлюра кілька разів таємно з’являвся в гетьманському палаці і два рази очолював делегацію до гетьмана. Гетьман згадував, що з Петлюрою в той час стосунки були добрі. Гетьман пише: «його політичні переконання не крайні настільки, що я навіть думав включити його до уряду, можливо, це і відбулося би...». Скоропадський вказував: якби не його зв’язок з соцпартіями, «Петлюра міг би стати одним з надзвичайно корисних діячів часів гетьманства».

Однак праві кола Скоропадського (які були поряд постійно) дорікали гетьманові, що він приймає таку ворожу режимові людину, як Петлюра. Вже за місяць володарювання гетьмана, під впливом повстань і гетьманських репресій, Петлюра стає постійним критиком гетьманського режиму. Він все частіше просить гетьмана за «невинно» арештованих... Наприкінці травня 1918 р. Петлюра від імені земств відіслав скаргу-протест, спрямовану проти внутрішньої політики Скоропадського, на ім’я барона Мума (посла Німеччини).

Петлюра очолив земську делегацію і під час тригодинної аудієнції у палаці гетьмана вимагав припинення свавілля адміністрації та арештів земських діячів, звільнення заарештованих земців (розгони місцевих повітових земств гетьманськими чиновниками відбулися на Київщині та Катеринославщині) і відставки свавільних чиновників. Земство брало на себе функції серйозної політичної сили, вимагаючи від гетьмана скликання парламенту (Сейму), заміни нейтральних міністрів свідомими українцями та зміни курсу.

Одночасно земці просили гетьмана надати кредит у сто мільйонів рублів на розвиток земств в Україні. Прямий кредит гетьман не надав, передавши деякі суми для сплати за рахунками земств, до того ж під контролем Мінфіну. Скоропадський побоювався передавати прямий кредит, вважаючи, що гроші можуть бути використані для повстання.

Земства лишалися серйозним важелем внутрішньої політики і мали величезний вплив на українську провінцію. Система земств під контролем Петлюри: 115 місцевих управ, тисячі народних і професійних шкіл, семінарій, госпіталів, амбулаторій. Земства будували дороги, юридично допомагали селянам, створювали селянську кооперацію, майстерні, заводи, склади, електростанції. У кожному повіті України налічувалося 150–250 земців, що становило приблизно 10–15 тисяч членів організації по всій Україні. Земські діячі користувалися популярністю селянських мас, і ця популярність становила головну небезпеку режимові...

Спочатку Скоропадський думав послабити вплив Петлюри в земствах за допомогою бойкоту його розпоряджень з боку земців-русофілів і помірних лібералів (дрібних українських поміщиків за походженням). Але такт Петлюри, його вміння домовлятися з людьми привели до взаєморозуміння з більшістю земців. До того ж, кричущі злочини інтервентів і «варти» в провінції не сприяли виникненню симпатій до гетьмана.

Розуміючи, що земства стають центром опозиції і , приховують у собі потенційну небезпеку режиму, гетьман наказує провести повну і ретельну їх ревізію за допомогою міністерства внутрішніх справ. Чиновникам наказано виявити зловживання, розтрати, підтасовування і на підставі цього відсторонити керівництво. Комісію очолив недруг Петлюри князь Голіцин з Союзу земельних власників. Новий закон про вибори по земств, розроблений за наказом гетьмана, мав на меті перетворення земств в залежну від режиму кишенькову організацію.

Все це не подобалося Петлюрі і все більше налаштовувало його проти гетьмана. У червні 1918-го Симон Васильович вирішив об’єднати опозицію для загального повстання проти режиму. Гетьман якраз подумує вислати Петлюру з України під приводом якоїсь формальної місії. Але куди його подіти? Союзники Гетьманату — Німеччина і Австро-Угорщина, а Петлюра — відомий прихильник Антанти...

16 червня 1918-го під час Звенигородсько-Таращанського повстання, яке все розросталося, в Києві зібрався Земський всеукраїнський з’їзд. Виправдовуючи повстання і шукаючи йому причину, з’їзд вказав на політику реакції і реставрацію старого ладу, яку проводить гетьман Скоропадський. У меморандумі земського з’їзду звучав протест проти розправи австро-німецьких карателів над селянами, проти нелюдського насилля, якому постійно піддавалися українці в селах. Земські діячі вимагали негайного скликання Українських Установчих зборів, які повинні вирішити аграрне питання і питання про перебування інтервентів в Україні. Петлюра тоді заявив гетьманові: «Ми вимагаємо, аби не порушувалися елементарні права людини, як це було у царські часи».

У серпні — вересні 1918 р. німецьким і гетьманським військам насилу вдалося придушити Звенигородсько-Таращанське повстання. Але повстання відразу спалахнули в інших регіонах.

На Полтавщині та Чернігівщині — під керівництвом більшовиків і «лівих» елементів з українських партій есдеків і есерів. На Катеринославщині і у Північній Таврії — під керівництвом анархістів і лівих есерів. У забутій богом і людьми крихітній степовій Гуляйпільській волості Олександрівського повіту Катеринославщини прапор повстання підхопив отаман-анархіст — батько Нестор Махно[33]. Навколо харизматичної фігури Махна — «захисника знедолених» вже збиралася багатотисячна селянська армія всіх невдоволених режимом.

У червні 1918-го німецьке командування і служби безпеки Української Держави ознайомили гетьмана з секретними матеріалами про зв’язки повстанців у селах з київським підпіллям. Гетьману стало відомо, що в Києві діють численні агенти Антанти і ставлять за мету звалити Гетьманат, активізувати повстання проти гетьмана і залучити Україну до війни проти Німеччини. Німці вказували: з агентами Антанти прямі контакти мав опозиціонер Петлюра. Вони вимагали його негайного арешту. Більш того, в цей шпигунський детектив, на думку контррозвідки, залучили багато лідерів соцпартій, а також ряд антантофілів з числа офіцерів і генералів армії гетьмана.

Можна припустити: в червні — липні 1918 р. Петлюра готував загальне повстання проти гетьмана, використовуючи «гроші Антанти», зв’язки з селянством (завдяки посаді у земстві) і в середовищі офіцерства (знайомих ще з військ УНР під його командуванням). Звичайно, агенти Антанти активно працювали в Україні, намагаючись перешкодити поповненню німецьких продовольчих запасів за рахунок України. Ставки в останніх боях війни були дійсно високі... Наприкінці травня 1918 р. німецькі війська прорвали французьку оборону на річці Ена і рушили на Париж.

Париж знаходився під гнітючим враженням від поразок на фронті. Його вже обстрілювали з німецьких далекобійних гармат... До столиці Франції лишалося всього 65 кілометрів...

Петлюра вийшов на контакт з глибоко законспірованою організацією офіцерів, які раніше служили у військах Центральної Ради, а потім перейшли в армію гетьмана, — «Український офіцерський союз — Батьківщина». В цей союз увійшли майбутні керівники повстання: полковники Василь Тютюнник, Олександр Осецький, а очолив його генерал Олександр Греков. «Батьківщина» підтримувала стосунки з Національним Союзом і, можливо, з деякими отаманами селянських повстанців.

З кінця червня 1918-го німецьке командування все активніше вимагало від гетьмана проведення широких арештів опозиції і агентів Антанти. Гетьман прийняв рішення про затримання і арешт колишніх членів Центральної Ради. Під домашнім арештом опинився Грушевський. Винниченко теж був арештований на один день (28 червня), в ті самі дні був арештований колишній військовий міністр УНР Порш, а за місяць, 27 липня, арештовано і Петлюру. Киянин Дмитро Донцов запише у щоденнику: «Вчора арештували Петлюру і деяких російських монархістів. Чи не рука це Ігоря? (Ігоря Кістяковського — міністра внутрішніх справ Гетьманщини, українського федераліста. — В. С.) Вчора вночі незвичайна стрілянина на міських околицях».

Петлюра розкритикував принципи прийдешньої земської реформи, а так само ратував за широку аграрну реформу і за передачу частини земельної власності земств селянам. Він вимагав припинення арештів громадян України без суду і слідства. Але за кілька днів і сам потрапив за ґрати.

Міністр юстиції Кістяковський і міністр закордонних справ Дорошенко, старі приятелі Петлюри ще до революції, були проти його арешту. ЦК УСДРП вимагала негайного звільнення Симона Васильовича. Однак саме тоді в Києві вбивають командувача групи німецьких армій «Київ» генерала-фельдмаршала фон Ейхгорна і його ад’ютанта. І хоч вбивцю (російського лівого есера Бориса Донського) негайно схопили, ця подія не сприяла послабленню режиму і затягнула справу Петлюри. Німці вимагали розплати...

Арешт Петлюри викликав страйк земських працівників та їх маніфестацію біля стін Ради Міністрів. Прем’єр прийняв делегацію земств холодно, заявивши, що під прикриттям земств ведеться підготовка до повстання і, за даними уряду, Петлюра приклав до цього руку.

З одиночної камери Петлюра примудрявся посилати тексти листівок із закликами до боротьби і намагався керувати опозицією. В камері він постійно читав, багато книг йому передавала дружина під час тюремних побачень. Товариство книговидавців «Час» вирішило допомогти Петлюрі матеріально і запропонувало йому гонорар за майбутній переклад книги «Тунель» Келлермана і творів Жуля Верна. Але Петлюра не закінчив переклади, оскільки необхідно було аналізувати мінливу політичну ситуацію.

Наприкінці травня створили ще один центр опозиції — міжпартійний Український Національний Союз. Спочатку він обмежився помірною критикою режиму і кабінету міністрів Лизогуба, як не українського у своєму складі і політичній орієнтації. Головою Національної Спілки спочатку був помірний федераліст, масон Андрій Ніковський. У травні — серпні 1918-го в Національному Союзі верховодили федералісти, активну участь також брали партії хліборобів-демократів, самостійників, трудовиків, профспілки залізничників, працівників телеграфу і відділень пошти. Тоді Національний Союз був більш м’якою опозицією режиму, ніж група Петлюри.

З ослабленням німецького впливу та після невдач на Західному фронті в липні — серпні 1918-го послабшали і позиції гетьмана Національний Союз ставав все більш радикальним. До нього приєдналися українські есдеки і есери «центру», «Селянська спілка», петлюрівський Земський союз.

В середині вересня 1918 р. головою Національного Союзу став Винниченко. Висловлюючи ідею широкого і єдиного демократичного фронту, Винниченко відразу став шукати контакти з селянськими отаманами, сподіваючись перетворити Національний Союз на повстанський центр. Винниченко і Микита Шаповал, таємно від інших лідерів Союзу, пішли на переговори з радянськими представниками, що перебували в Києві як учасники переговорного мирного процесу між Гетьманською Державою і РРФСР. Представники РРФСР (Раковський і Мануїльський) сподівалися, зі свого боку, підштовхнути опозиційні сили до повстання проти гетьмана і укріпити в Україні більшовицький вплив. Представники більшовиків обіцяли змовникам з Нац. Союзу допомогу грошима і зброєю.

Коли Винниченко планував повстання, в касі було тільки 20 000 рублів... Після переговорів з радянськими дипломатами економічні можливості змовників помітно зросли (в літературі є згадка: змовники отримали від Рад 3 мільйони рублів). Дипломати пропонували організувати військові сутички на російсько-українському кордоні, аби відтягнути гетьманські війська від Києва у момент повстання. Раковський і Манільський обіцяли Винниченку: в разі перемоги українських соціалістів РРФСР визнає новий уряд Української республіки і не втручатиметься в її внутрішні справи.

З середини вересня стало зрозуміло: перемога Антанти близько. 30 вересня 1918 р. капітулював перший союзник Німеччини — Болгарія. Посол Української Держави в Німеччині інформував гетьмана: становище німецької армії безнадійне. Загальний наступ Антанти на Західному фронті розпочався 26-го вересня. Він призвів до прориву і повного розвалу німецького фронту.

29 вересня уряд Німеччини офіційно заявив про необхідність перемир’я. 3 жовтня в Німеччині сформували «уряд миру» Макса Баденського. Наприкінці жовтня 1918-го в Австро-Угорщині почалася революція, яка супроводжувалася розпадом імперії. 28 жовтня було проголошено акти про незалежність і державність Чехословаччини, Держави словенців, хорватів і сербів (Югославія) та Польщі. 30 жовтня капітулювала Туреччина, а 3 листопада — Австро-Угорщина. 7 листопада 1918 р. почалася революція в Німеччині, а вже за два дні імператор Німеччини Вільгельм Другий втік з країни. Революція перемогла і Німеччина стала республікою. 11 листопада війна була закінчена підписанням перемир’я і повною капітуляцією Німеччини.

Розуміючи, що влада вже не може спиратися тільки на німецькі багнети, гетьман став лавірувати, шукати шляхів збереження влади і налагодження союзу з Антантою. Сподіваючись на формування нової опори режиму, гетьман оголосив про майбутню агрореформу і збір національного парламенту (Сейму), закликав до співпраці сили національної демократії.

У жовтні 1918-го гетьман офіційно запросив членів Національного Союзу (Винниченка, Швеця, Ніковського) на переговори з формування нового відповідального уряду національної довіри. При всій антипатії до гетьмана Винниченко погодився на участь Національного Союзу у формуванні нового кабінету міністрів. Національний Союз вимагав вісім міністерських посад. Якби гетьман прийняв всі пропозиції Винниченка, то, можливо, він був би відсторонений не шляхом всенародного повстання, а за допомогою інтриг, або ж перетворився з диктатора на поборника демократії... Але цього не сталося.

24 жовтня 1918 р. був остаточно сформований новий міністерський кабінет, в якому Національний Союз отримав лише чотири портфелі, які складно назвати значущими. Крісло міністра юстиції зайняв федераліст-масон В’язлов, міністерство культів очолив федераліст Лотецький, міністерство праці — Славінський, міністерство освіти — Стебницький, міністерство земельних справ — Леонтович.

Після створення коаліційного кабінету Винниченко несподівано оголосив, що Національний Союз не відповідатиме за політику кабінету і лишається до режиму гетьмана в опозиції. Багатьом тоді стало зрозуміло: Винниченко взяв курс не на еволюцію, а на революцію. Федераліст Сергій Єфремов благав не починати революції в момент зародження компромісу. Федералісти Ніковський, Єфремов, Мацієвич називали майбутнє повстання авантюрою. Але Винниченко і Шаповал півтора місяці готували революцію і не могли від неї відмовитися.

Змовники розуміли: повстання необхідно провести негайно, поки Антанта не висловилася за збереження режиму, поки більшовики не перехопили ініціативу повстання (Ленін тими днями заявив про відмову від умов Брестського миру), поки у гетьмана не було військових сил. З 15 листопада гетьман планував провести перший призов до армії, причому для формування нових частин вже були готові штаби й офіцерські кадри. Змовники розраховували на незмінні повстання мобілізованих, типовий атрибут більшості насильницьких мобілізацій.

Перспективи змовників складно було назвати безхмарними, і вони призначили переворот на 15 листопада. Через свою дружину Петлюра передав Шаповалу і Винниченку, що гетьману відомо про підготовку змови, що вже на початку листопада був підписаний наказ про їх арешт. З цього часу Винниченко і Шаповал перейшли на нелегальне становище, а Національний Союз зробив 9 листопада заяву, яку можна визначити як відволікаючу: повстання принесе тільки шкоду державі. Тоді ж, 9 листопада, члени Національного Союзу прибули до гетьмана з пропозицією протягом восьми днів скликати Національний конгрес, який виробить новий курс для України.

Невідомо, як Петлюра у в’язниці міг дізнатися про секрети гетьманського двору і через кого йшов витік інформації. Ще у вересні інформацію щодо планів повстання знали лідер українських залізничників Макаренко, генерал гетьманської армії Осецький, полковники Павленко, Василь Тютюнник, Хилобоченко і ще троє діячів центрального комітету українських есерів. Винниченко і Микита Шаповал умовили Євгена Коновальця[34] — командира полку Січових Стрільців[35] (базувався в Білій Церкві) першим підняти повстання проти гетьмана.

На початку листопада командувач Запорозької дивізії полковник Болбочан, командувач Подільського корпусу генерал Ярошевич і командир Чорноморського Кошу Поліщук дали згоду на участь у повстанні. Повстання підтримали й немало молодших офіцерів, переважно українського походження. Після повстання гетьман журився, що військове відомство було набите непідходящими людьми. До змовників приєднався і гетьманський міністр залізничного транспорту Бутенко.

Генерал Осецький[36], командир Залізничної дивізії, став керівником військового штабу повстання.

У лютому 1918 р. Осецький наново формує Генеральний штаб армії, ставши незабаром його начальником. Однак невдовзі його усунуто гетьманом як підозрілого соціаліста. В міністерстві залізниць йому підшукали генеральську посаду без армії — командувати залізничною охороною, яку ще не організували. До моменту повстання Осецький сформував резервний полк охорони в Києві з людей, опозиційних режимові гетьмана, а також невеликі залізничні загони на всіх вузлових станціях.

Національний Союз вимагав від гетьмана скликати 17 листопада 1918 р. Національний конгрес з функціями передпарламенту. До цього часу змовники сподівалися підготувати повстання. Гетьман, ознайомившись з підготовленим Національним Союзом списком делегатів Конгресу, зрозумів: Конгрес виступить за відставку або різке обмеження повноважень гетьмана, тому Скоропадський незабаром повністю відмовився від ідеї Конгресу. Як пише сам гетьман, перед ним було тільки два шляхи: очолити реформаторський рух, по суті — повстання проти самого себе, або розвіяти усі надії на еволюцію режиму. У гетьмана була лише надія на силу офіцерських дружин. На початку листопада Винниченко планував тихий палацовий переворот. Змовники розраховували на участь у ньому особистої охорони гетьмана та її командира, полковника Миколи Аркаса, але гетьман встиг заарештувати змовника.

Після невдачі акції Аркаса змовники з найближчого оточення переконували гетьмана: загін Січових стрільців з Білої Церкви просто необхідно перевести в Київ, для охорони гетьмана. Але гетьман здогадувався, чого можна очікувати від такої охорони, і тому відмовився.

11 листопада 1918-го в Білу Церкву прийшло повідомлення: гетьман погодився на переведення стрільців до Києва. 12 листопада це повідомлення було спростовано, і до Білої Церкви був посланий делегат від Галичини Осип Назарук. Він пропонував стрільцям покинути Центральну Україну і попрямувати до Львова на допомогу галичанам, які намагаються вибити зі Львова польських повстанців. Гетьман з радістю вхопився за цю ідею. Однак стрільці несподівано відмовилися від походу на Галичину. Їхні лідери вже дали згоду на повстання...

У ці тривожні дні кризи влади ім’я «ув’язненого № 1» Симона Петлюри набуло величезної популярності в Україні. На початку листопада 1918-го на святкуванні сорокаріччя діяльності письменника Марковича гості заходу зустріли оваціями і стоячи тільки одну згадку імені Петлюри. Новий міністр юстиції В’язлов в ультимативній формі зажадав від гетьмана звільнення Петлюри, про це просили й особистий секретар гетьмана, а можливо, й німецькі офіцери і таємні антантівські представники.

Тривалий час нез’ясованим лишалося ставлення Антанти до гетьмана. Французьке командування восени 1918-го негативно ставилося до самого факту самостійності України. Французькі емісари підштовхували гетьмана відмовитися від самостійності України, тільки в цьому випадку Антанта готова надавати допомогу. Але на початку листопада 1918 р. гетьман отримав з румунських Ясс зовсім інші заяви французького командування: Скоропадський повинен домовитися про співпрацю з широкими проукраїнськими колами, а можливо, і передати владу тим, хто не заплямував себе співпрацею з німцями. Головним противником німців в Україні був Петлюра, тож заява стосувалася саме його. Так чи інакше, вранці 11 листопада Петлюра був звільнений з в’язниці і прийнятий міністром юстиції, а можливо, самим гетьманом.

За день до цього гетьман звернувся до громадян, викриваючи плани можливого повстання і обіцяючи скликати демократичний парламент. 11 листопада ще здавалося, що гетьман зважився на поступки українським колам, але вже наступного дня стало ясно: гетьман готує абсолютно інший «поворот». 12 листопада стало днем вибору. Скоропадський вирішив проголосити федерацію з Великоросією, заборонити підготовку Національного конгресу, розпустити коаліційний кабінет і відправити у відставку сімох міністрів, які наполягали на скликанні конгресу.

Вранці 13 листопада стало відомо: гетьман вирішив посилити режим і піти на возз’єднання з білогвардійською Росією. Коаліційний кабінет буде змінений кабінетом прибічників ліквідації української незалежності. В оточенні гетьмана проводилися консультації щодо створення проросійського кабінету прем’єра поміщика Сергія Гербеля.

Можливо, ввечері 13 листопада Петлюра побував на таємному засіданні Національного Союзу, на якому вирішували долю повстання. Воно вже набувало характеру національної оборони проти нових планів Павла Скоропадського. Нова зміна гетьманських орієнтирів підштовхнула ЦК УСДРП і ЦК УПСР дати згоду на повстання. Петлюра, всупереч даному при звільненні з тюрми слову (не виступати на боці повстання), не дотримав його, заявивши про свою участь. Планувався революційний тріумвірат, який очолить новий уряд: Винниченко, Петлюра і Микита Шаповал. Про це засідання практично нема свідчень і це ускладнює його реконструкцію. Відомо, що Винниченко тоді запропонував Петлюрі: «Вже все готово, хочете з нами?».

На що Петлюра відповів: «Іншого шляху окрім повстання немає».

Для Петлюри ці кілька днів були часом вибору. Описуючи свій героїзм, Винниченко «пригадає»: «...ризик цей був цілком явним. Німецько-гетьманський уряд вже знав про підготовку повстання. Йому було відомо навіть про день останніх Спільних зборів Національного Союзу, на яких мав бути вибраний Вищий орган Влади Революції — Директорія. І тим вечором гетьманські російські офіцери на броньовиках з кулеметами і бомбами їздили всім Києвом, шукаючи дім, де проходила надзвичайна рада. Якби вони його знайшли, ми би вже в той вечір були мертві, ми знали, що гетьманська «охранка» наказала без суду розстріляти нас всіх на місці».

Петлюра днями носився містом, зустрічаючись з різними «консультантами». Про діяльність Петлюри і про його позицію гетьман дізнався негайно через невідомих нам інформаторів. Але й про багато кроків гетьмана Петлюрі так само відразу ж ставало відомо. Небезпечна гра, в якій інформатори іноді грали роль подвійних агентів. 13 листопада Петлюрі повідомили: гетьман розпорядився знову його арештувати. Не чекаючи цього, Петлюра, одягнувшись простим демобілізованим солдатом, відправився в Білу Церкву.

До свого від’їзду Петлюра побував у Товаристві «Час» і на екстреному засіданні управи Земського союзу. Це засідання він тільки встиг відкрити, як за кілька хвилин його викликали в сусідню кімнату військові. Можливо, вони і повідомили: його хочуть арештувати гетьманці. Повернувшись до зали, Петлюра повідомив присутніх земців, що повинен терміново йти.

Військові (Тютюнник? Осецький?) повідомили Петлюрі: якщо остання спроба умовити гетьмана відмовитися від союзу з білогвардійцями не вдасться, армія виступить проти Скоропадського.

Німецький командувач заявив: частини інтервентів перешкоджатимуть перевороту і попросив Винниченка з’явитися, аби досягти компромісу з гетьманом.

14 листопада гетьман підписав підготовлену ще кілька днів тому «Грамоту»-маніфест, в якій заявляв: відстоюватиме «давню міць і силу Всеросійської держави». Гетьман закликав до будівництва Всеросійської федерації, як першого кроку для відтворення Великої Росії. «Грамота» ставила хрест на всіх зусиллях, докладених для української державності. Цей документ остаточно відштовхнув від гетьмана велику частину українських федералістів, українських військових і свідому українську інтелігенцію.

Водночас російські патріоти, на яких особливо розраховував гетьман, так само виступили проти «Грамоти», тому що в ній гетьман диктував всій Росії, яку державну форму вона повинна мати. Проти гетьмана готували переворот і білогвардійські групи.

Антанта ще не встигла виразно підтримати гетьмана. Тільки 22 листопада 1918 р. союзники пообіцяли допомогти військами і кредитами, «де факто» визнавши гетьманське правління. Тільки тоді Антанта заявила, що буде надавати допомогу в боротьбі гетьмана проти повстання народу і відправить свої війська до Одеси на 1 грудня 1918 р.

У зв’язку з розпадом Австро-Угорської імперії постало питання про владу в Західній Україні, на яку претендувала молода Польська держава. 1 листопада 1918 року в результаті повстання 1300 солдатів і офіцерів у Львові перемогла українська національна революція в Галичині. Влада перейшла до Української національної Ради на чолі з адвокатом Євгеном Петрушевичем (голова УНР і української парламентської групи) і Костянтином Левицьким (прем’єр-міністром). За кілька днів вся територія Галичини та Буковини була під владою повстанців. Проголошена повсталими Західноукраїнська народна республіка (ЗУНР) претендувала на владу над Галичиною, Буковиною, Закарпаттям (6 млн населення, з яких більше 70% українців, 70 тис. км2). З перших днів існування ЗУНР втягнулася в затяжні бої з польськими Повстанцями і солдатами за Львів і Перемишль. У цих боях сформувалася потужна Українська Галицька армія, яка складалася з 70–100 тис. бійців (УГА). Українці ЗУНР виступали за возз’єднання всіх українських земель в єдину національну державу. 1 грудня 1918 року у Фастові Винниченко і Петлюра як керівники повстання проти гетьмана підписали договір про злуку ЗУНР і УНР (остання тоді існувала ще тільки у мріях) у майбутню Українську республіку.




Розділ 12

Під стягом Директорії

14 листопада — 27 грудня 1918


Ввечері, 14 листопада чотирнадцять змовників зібралися в напівтемному кабінеті Міністерства залізниць, що на Бібіковському бульварі. Приміщення їм надав директор одного з департаментів залізниць Андрій Макаренко, будучи сам одним з тих, хто надихнув це повстання. Серед змовників були присутні: генерал Осецький, полковники Василь Тютюнник і Микола Аркас, полковник Коновалець з кількома лідерами Січових Стрільців, Макаренко — від залізничників, представники українських партій есерів, федералістів, самостійників і есдеків, і звичайно ж лідери повстання Винниченко і Шаповал.

Настрій присутніх? Піднесено-знервований. Ще б пак, їх шукали по всьому місту... А вони тут, за два кроки від будівлі розігнаної Центральної Ради, негайно мали проголосити початок всезагального повстання проти гетьмана і розподілити владу в новому революційному правлінні України.

Петлюри не було на цих зборах з кількох причин. Його попередили: за порушення слова, даного при звільненні, про неучасть у змовах гетьман знову кине його за ґрати. Очевидно, рятуючись від арешту, Петлюра ще вранці 13 листопада таємно виїхав до Білої Церкви, готувати повстання Січових Стрільців.

Винниченко і Шаповал, старі недруги Петлюри, тільки зраділи його відсутності — зайвий конкурент... Вони подумували взагалі не включати Петлюру «у владу», як це зробили з президентом Грушевським і колишнім прем’єром Голубовичем. Петлюру вважали небезпечним: сильний суперник, він заважав соціалістичним експериментам лідерів Нац. Союзу і саме його недолюблювали можливі союзники в Радянській Росії.

Присутність Петлюри на таємному зібранні могла змінити хід подій. Оскільки не Винниченко і не Шаповал, а саме Петлюра (восени 1918-го) був найпопулярнішим діячем в колах всіх незадоволених гетьманом і німцями українців. За ним була слава захисника Києва від «червоних», супротивника німців, військового міністра і земця, прихильника активної боротьби проти гетьмана, а головне — потерпілого від диктатури в’язня, який майже весь період Гетьманщини просидів за ґратами «за правду». Ні за одним з учасників наради за останній рік не значилося таких подвигів. Петлюра міг претендувати навіть на посаду голови Директорії, і його кандидатура могла зібрати більшість голосів...

Січові Стрільці в ультимативній формі зажадали введення Петлюри (він дав на це згоду) до складу Директорії і затвердження Петлюри командувачем революційних військ, і Винниченко та Шаповал змушені були поступитися, оскільки суперечка зі стрільцями могла привести до зриву повстання. Вже за півтора місяці вони про це гірко пошкодують...

Назва «Директорія» для революційного керівництва була вигадана Винниченком, який юні роки зачитувався романами про Велику французьку революцію. Саме «Директорія» прийшла на зміну режиму тиранії диктатора Робесп’єра у 1794 р. Таку назву для вищого державного органу використовував і Керенський, який у вересні 1917-го оголосив про створення вищої влади в країні під назвою «Директорія», або «Рада п’ятьох». Директорія «по-українськи» мала функції колективного президента, диктаторську владу і формувалася на основі компромісу між різними політичними силами. Присутні на зборах обрали «директорів» одноголосно. Було вирішено, що Директорія залишиться при владі лише до ліквідації режиму Скоропадського, а після перемоги її замінить представницька влада.

Крім Винниченка (есдека), якого обрали главою Директорії, і Петлюри (есдека) — найбільш популярного лідера, в Директорію увійшли і маловідомі діячі, які тоді опинилися під рукою. Звичайні українські патріоти, які слабко відчували пульс подій, не виявляли активності в епоху Центральної Ради, вони були поспіхом і ніби тимчасово винесені хвилею історії на гребінь нової влади... Університетський професор Федір Швець[37] — висувався як представник есерів і «Селянської спілки», адвокат Опанас Андрієвський[38] — від націоналістів-самостійників, безпартійний службовець Андрій Макаренко[39] — від залізничників. Ні до, ні після Директорії ці троє нічим особливим не відзначилися.

Було заявлено, що три «директора» — Винниченко, Петлюра, Швець — будуть головними, а двоє інших допоміжними. Але з часом від цього принципу відійшли, надавши «директорам», окрім Винниченка (як голови), рівні права голосу.

Головною помилкою при формуванні Директорії було те, що люди в ній були діаметрально протилежних поглядів на майбутнє України. Андрієвський був далеким від соціалістичних фантазій Винниченка, Петлюра швидше помірним демократом, ніж соціалістом, Макаренко і Швець навіть не визначились... «Директори» були досить молоді, з покоління юнаків 1905 р. Макаренку — 35 років, Швецю — 36, Винниченку — 38, Петлюрі — 39, Андрієвському — 40. Кандидатура Грушевського навіть не розглядалася. Репутація Грушевського була заплямована: він був причетний до введення німецьких військ в Україну. До того ж, присутні на засіданні не бажали конкуренції з конфліктним і непередбачуваним «батьком» Грушевським. Сам Грушевський, вже у 1924 р., згадував: «Я тоді пропонував, аби після вигнання німців була зібрана Центральна Рада... їх же кампанія була в тому, що Центральна Рада втратила всяке значення і нема сенсу про неї згадувати. Вони — Винниченко і Петлюра — тоді і потім старалися всяко позбавляти мене авторитету...».

Увійти в Директорію присутні запропонували ще й Микиті Шаповалу, проте він несподівано відмовився. Шаповал сподівався, що, лишившись головою Національного Союзу, він зможе впливати на рішення Директорії. Також він не бажав працювати з Петлюрою, відносини з яким були зіпсовані ще навесні 1917-го.

Молодий військовий і політик, двадцятисемирічний галичанин Євген Коновалець — головна надія повстання, коливався до останньої хвилини, навіть після рішення про повстання і створення Директорії. Коновалець ще вранці 15-го листопада мав кілька несподіваних і цікавих зустрічей. Він зумів зустрітися з «самим» гетьманом Скоропадським і ультимативно вимагати від нього відмовитися від маніфесту, розформувати російські загони, перевести стрільців у Київ і зібрати Національний конгрес. Але гетьман відмовився, не відчувши небезпеки. Зустрівся Коновалець і з представниками самої прогетьманської партії хліборобів-демократів. Ця партія, яка завжди і в усьому підтримувала Скоропадського, після маніфесту відмовилась від підтримки.

Винниченкові, як блискучому літератору, запропонували написати заклик до народу, але він не встиг це зробити до від’їзду з Києва. Заклик було написано поспіхом вже в Білій Церкві. Цей заклик проголошував гетьмана зрадником і узурпатором, а новий уряд Гербеля — реакційним. Їх влада оголошувалася не чинною, проголошувалося відродження влади Української Народної республіки (УНР), а народ закликали до повстання проти Гетьманату.

Одночасно з закликом Винниченка з’являється окремий заклик особисто Петлюри, в якому він як верховний головнокомандувач і головний отаман закликав усіх солдатів і козаків виступити проти Скоропадського, забороняв під страхом військового суду допомагати гетьманові сховатися від кари. У заклику було таке: «обов’язок кожного громадянина, який живе в Україні, арештувати генерала Скоропадського і передати його до рук республіканської влади».

Поява двох закликів створювала проблеми: Винниченко вважав, що Петлюра не мав права випускати заклик лише від свого імені. Він критикував Петлюру за саморекламу та відмічав: «...вся акція, весь рух відразу, з самого початку був поставлений під марку однієї окремої особи, забарвлений персональним характером, звужений, збіднений, затуманений. Всі повстанці, які стали стікатися в революційні центри, стали називатися «петлюрівцями». «Петлюра йде на гетьмана», «Петлюра закликає проти німців». Часто серед селянства, яке до цього часу не чуло імені Петлюри, було чути: «Ага, он Петлюра йде на гетьмана, він йому покаже; слава Богу, не буде більше такої України». Словом, відразу цим було внесене те, чого намагалися позбутися партії: персональний характер справи, неясність цілей, безпрограмність, відсутність колективності, навіть відсутність республіканського характеру руху.

Ім’я Петлюри в листопаді 1918-го дійсно асоціювалося з самотнім героєм, вождем нікому невідомої, але від того не менш грандіозної сили, провідника народної стихії, харизматичного богатиря.

Микита Шаповал, безпосередній учасник тих подій, писав, що повстання проти гетьмана — найтемніше місце української революції. І це привід розібрати хитросплетіння подій... Вже наступного дня після наради директорів, о першій годині пополудні, Винниченко та Коновалець зі свитою виїхали в містечко Біла Церква під Києвом, в розташування частин Січових Стрільців. Ввечері того ж дня (15 листопада) Петлюра, Винниченко, Осецький і командири січовиків зібралися для останнього обговорення планів повстання. Було вирішено передати оперативне військове керівництво штабу Симона Петлюри, в якому були зібрані чудові бойові офіцери: генерал Осецький, полковник Олександр Шаповал, підполковник Василь Тютюнник, полковник Володимир Кедровський, Євген Коновалець, Андрій Мельник. Саме ці шестеро військових згодом приведуть Симона Петлюру до повновладдя в Директорії. Було прийнято план Осецького по охопленню Києва повстанськими загонами.

Петлюра ще не вірив в остаточний успіх повстання, хоч і вважав: воно необхідне як відповідь на зміну політики гетьмана. Дійсно, проти армії гетьмана і, можливо, численних військ інтервентів (понад 150 000 багнетів і шабель) у розпорядженні Петлюри був невеликий загін Січових Стрільців у 870 осіб (за іншими даними — 1500 або 2000 осіб) і 70 «добровольців»-втікачів з Києва, семінаристів та випущених з білоцерківської в’язниці політичних в’язнів. З такими силами Петлюра вирішив не тільки здійснити переворот в Білій Церкві, а і негайно наступати на Київ. В якому знаходилося до десяти тисяч регулярних гетьманських військ і «варти».

Для підняття духу Петлюра надсилає телеграму: повстання вже має грандіозні успіхи, хоча тільки розпочалося. А саме: зайняли Полтаву, Харків, Катеринослав... мобілізовано до 30 000 селян. Насправді жодне з міст не зайняли, а селян серед повсталих було кілька десятків. 15 листопада уклали договір з солдатською радою німецького гарнізону Білої Церкви про нейтралітет в ході протистояння Директорії і Гетьманату.

Олександр Гольденвейзер (відомий піаніст і композитор, який залишив спогади про київське життя того часу) згадує, що «Німецький нейтралітет під час повстання Петлюри не пояснюється ані співчуттям до повстанців (як дехто говорив), ані підступним бажанням залишити в Україні хаос і зашкодити Антанті... У втомленої німецької армії не було жодного бажання проливати кров ані за, ані проти гетьмана. Їм хотілося повернутися скоріше додому, в цьому і була їх політична платформа».

Повстання почалося вранці 16 листопада, коли сили Директорії повністю захопили Білу Церкву і роззброїли гетьманську «варту». Залізничники приєднались до повсталих і доставили на станцію ешелони для швидкого походу на Київ. Досвід ешелонної війни не став для Петлюри зайвим. Початковий план полягав у тому, що загін стрільців зможе, несподівано для гетьманців,. приїхати на київський вокзал і, захопивши його, рушити в центр міста, де до стрільців приєднаються повстанці з Подолу, які теж проникнуть у центр.

Петлюрівці вранці 17 листопада під’їхали на ешелонах до сусідньої станції Фастів і захопили її, роззброївши «варту». Пізніше революційними ешелонами захоплено станцію Мотовилівка. Далі шлях на Київ був перекритий: станцію Васильків вже зайняли гетьманські каральні загони. Дізнавшись про події в Білій Церкві, Скоропадський негайно послав на придушення «бунту» добре озброєну офіцерську дружину в 570 багнетів і шабель, під командуванням генерала князя Святополка-Мирського, бронепоїзд і полк особистої гвардії гетьмана — сердюків (700 багнетів).

Вранці 18 листопада сталася перша і вирішальна битва цієї війни... Офіцери вийшли з ешелонів біля Мотовилівки і вирішили наступати через поля на січовиків-петлюрівців, які ховалися в лісі поряд зі станцією. Проти гетьманців виступило близько 400 січовиків, з 10 кулеметами і двома гарматами. Перестрілка переросла в багнетний бій, в ході якого оточені гетьманці відступили. Провал офіцерського походу можна пояснити тим, що офіцери були впевнені: проти них битимуться неорганізовані «банди» селян. Сталася банальна недооцінка супротивника, що мав хороший фронтовий досвід, набутий у складі австрійської армії і в боях проти більшовиків. Більше того, частини гетьманських сердюків не бажали битися з петлюрівцями, відірвалися від офіцерської дружини і «залягли» в обороні у села. Деякі з них перейшли на бік повстання.

Бій під селом Мотовилівка коштував життя половині офіцерів гетьманської дружини. Хоча, як вказує літописець історії стрільців, бились офіцери надзвичайно хоробро, їхнє бездарне командування відправило їх на кулемети січовиків. Гетьман оголосив мобілізацію колишніх імперських офіцерів, яких лише в Києві налічувалося до 10 000. Але відгукнулися лише 5000 офіцерів, а з них тисячі дві стрімко розбіглися багаточисельними штабами і відділами. Гетьман згадував, що на фронті (згідно зі списками) було 9000, а фактично — 800.

Наступного дня після мотовилівського бою стрільці підходять до Києва з південного заходу, зайнявши станцію Боярка і містечко Васильків. Бої зав’язалися в районі Жулян (у міській межі сучасного Києва). І тільки на приміській станції Пост-Волинський стрільців зупинили офіцерські дружини.

Переляканий гетьман призначив головнокомандувачем армії генерала графа фон Келлера, який і сам виношував плани військового перевороту проти гетьмана з метою приєднання до білогвардійців. Своїми закликами до відновлення монархії і «єдиної та неподільної Росії», невизнанням Української Держави Келлер викликав протест з боку командирів-українців гетьманської армії. Це призвело до переходу на бік повстанців Запорозького корпусу і Сірожупанної дивізії. Змова Келлера стала поштовхом для частини офіцерів покинути Київ і приєднатися до Денікіна на Дону і Північному Кавказі. 26 листопада гетьманський головком Келлер за підготовку «правого» анти гетьманського перевороту був замінений на генерала князя Долгорукова.

У цей час у сусідньому з Києвом Бердичеві піднімається гетьманський Чорноморський Кіш (460 багнетів), який за наказом Петлюри негайно виступає на Київ. Вже 20 листопада він підійшов до західного передмістя Києва — Борщагівки. Цей день продемонстрував глибокі проблеми в обороні Києва, оточеного з заходу і півдня. Але у Петлюри не було сил для останнього штурму. Дві тисячі петлюрівців — дуже мало для боротьби з гетьманським гарнізоном столиці. Більше того, гетьманські війська мали стійку тенденцію танути, а у Петлюри лишалися надії на внутрішній вибух.

У момент, коли всі сили були кинуті на Київ, на станції Фастів у чотирьох вагонах лишалися п’ять членів Директорії, канцелярія Директорії, Ставка — десять штабістів-офіцерів і десять січовиків з одним кулеметом. Директорія дуже ризикувала — навколо станції проходили численні загони гетьмана, але вони побоювалися штурмувати станцію, підозрюючи, що там не менше тисячі повстанців.

У ті дні в столиці, за безпосередньої участі Директорії, було створено підпільний Революційний комітет з українських есерів, лівих есдеків, більшовиків і бундівців. У Ревком входив представник Директорії Володимир Чехівський. Але повстання почалося тільки 22 листопада, коли частини Петлюри були вже відбиті від київських передмість. 23 листопада повсталі кияни зайняли Поділ, Лук’янівку, Куренівку, проте дуже швидко, внаслідок неузгодженості, київське антигетьманське повстання було придушене.

Головним успіхом Петлюри стало залучення більшості частин гетьманської армії на сторону Директорії. Уже 18–20 листопада на сторону петлюрівців перейшли: окремі частини сердюків, кінний Лубенський полк, дивізія сірожупанників на Чернігівщині, частини Подільського корпусу. Перелам ситуації був пов’язаний з виступом кадрового Запорізького корпусу і його командира полковника Болбочана[40] проти гетьманської влади.

Запорізький корпус (18 000 багнетів і шабель), визнавши владу Директорії, захопив Харків, і вже за десять днів повстання контролював практично всю територію Лівобережної України. Вже з 21–22 листопада під Київ стали прибувати селянські повстанські загони. Цілі села навколо Білої Церкви переходили до повсталих. Захопивши величезні склади зі зброєю в Білій Церкві, Петлюрі вдалося озброїти селян і направити під Київ. Микита Шаповал писав: «Селяни самі організували доставку продовольства революційному війську: пекли хліб, варили їжу, збирали корзини продуктів, домашніх тварин, коней і т. д., і везли все у військові частини...». 20 листопада, в найкритичніший день оборони, коли гетьманові запропонували «полетіти на аероплані в Одесу», повсталі підійшли впритул до міста. Винниченко в цей день записав у щоденнику: «...на днях ми візьмемо Київ».

Оговтавшись від перших поразок, генерал Святополк-Мирський організував нову офіцерську дружину, яка 21 листопада потіснила петлюрівців. Такий розвиток подій призвів до переходу у стан позиційної війни. Директорії стало ясно: наскоком з 2–3 тисячами солдатів Київ не візьмеш. На 27 листопада Петлюра призначив новий наступ: з півдня, з району Голосіївського лісу, на Київ виступили 500 бійців отамана Зеленого, з південного заходу — 4000 січовиків, чорноморців і повстанців. Але в день генерального наступу в хід подій вирішили втрутитися німці. Для них бої під Києвом велися занадто довго і заважали від’їзду німецького контингенту додому. А зіткнення окремих повстанських загонів з німцями відвернули симпатії німців до петлюрівців. Аби звільнити залізничний шлях на Захід, німці штурмом взяли станцію Шепетівка, зажадали від повстанців відійти від столиці на 30 кілометрів і припинити наступ до виїзду всіх німецьких частин з Києва. Німці ще мали сили, аби розбити повстанців, і Директорія була змушена прийняти ультиматум. Французькі емісари сподівалися не допустити в Київ повстанців, користуючись правами переможців, намагалися затримати німецькі команди у Києві, аби зберегти владу гетьмана.

Винниченко при перших же невдачах повстання засумнівався в перемозі. У щоденнику за 28 листопада він запише: «Німці проти нас. Надій на успіх мало... В Києві стоїть тисяч десять німців. У них близько 100 гармат. Гетьманців тисяч п’ять при 40 гарматах. У нас же тисяч вісім війська і 30 гармат». Така статистика наштовхує його на те, що «...надій на перемогу нема. Умови німців в Київ не вступати. Вимагають відійти від міста на тридцять верст. Гетьман лишається, 75 шансів на користь поразки під Києвом».

Перші невдачі повстання здавалися катастрофою... Коновалець таємно приїхав до Києва в надії умовити гетьмана закінчити справу компромісом. Але гетьман не забажав навіть зустрічатися з полковником.

Такий песимізм не поділяв Петлюра. Він постійно носився частинами і запевняв: перемога близька. Створював, направляв, благав... і військо росло як гриби після дощу. Тисячі простих селянських хлопців-повстанців добровільно приходили під Білу Церкву не тільки «воювати гетьмана», а й реквізувати майно буржуїв та панів. Хоча 29–30 листопада Петлюра був змушений відвести свої війська з південних і західних околиць Києва, він вирішив блокувати столицю зі сходу і півночі. Зі сходу до Києва підходили війська полковника Болбочана, з півночі — повстанці отаманів Мордалевича, Соколовського, Струка.

На початку грудня Директорія зажадала від німецького командування вивести війська з території УHP. До цього часу Петлюра сформував з 18 тисяч повстанців (за тиждень кількість повстанців збільшилася в три рази) чотири дивізії: Січових стрільців, Чорноморську і дві Дніпровські дивізії Зеленого і Данченка. Ці дивізії були зведені в Облоговий корпус, який розпочав підготовку до нового наступу на Київ. Облоговий корпус до 12 грудня 1918 р. виріс вже до 30 000 багнетів і шабель при 48 гарматах і 170 кулеметах.

Однак збільшення вдесятеро за три тижні призвело до серйозних проблем, пов’язаних з управлінням. У багатьох полках були відсутні кадрові офіцери, особливо кадрові офіцери кавалерії, відсутність офіцерів призводила до проблем з дисципліною, грабунків, погромів. І як часто буває під час революцій, деякі неконтрольовані офіцерами і командуванням загони повстанців перетворилися на зграї грабіжників. До повстання іноді приєднувалися різні темні елементи тільки на тій підставі, що їм командири «обіцяли віддати Київ на триденний грабунок».

Петлюра готував роззброєння німецьких військ максимально таємно. До 10 грудня кількість повстанців перевищила кількість німців, які вже хотіли тільки одного — до Німеччини. Повстанці оточили німецькі казарми на Київщині, і більшість німців склали зброю без бою. Роззброєння німців пройшло успішно в Козятині, Вінниці, Христинівці, Умані... Тільки у Фастові та Білій Церкві воно супроводжувалося перестрілками.

Німці були змушені підписати новий договір (12 грудня 1918 р. на станції Козятин), за яким німецькі загони повинні були стягуватися з передмість у столицю, по казармах. Над ними німці зобов’язалися вивісити білі прапори. Петлюра відкинув пропозиції компромісу від гетьмана. Маси, підняті Директорією на боротьбу, не пробачили би жодних компромісів. Вони вимагали Київ і голову гетьмана!

Винниченко заздрив популярності Петлюри, ображався на нього і обурювався. У щоденнику за 27 листопада він пише: «Гірше за все, що рух абсолютно неочікувано прийняв окрасу приватного маршу одного-двох лідерів. Симон Васильович Петлюра став лозунгом руху. Сьогодні маси йому симпатизують і довіряють». Заздрість поступово роз’їдала Винниченка. Незабаром у щоденниках він буде називати Петлюру тільки принизливо: честолюбцем, балериною, вискочкою...

А в грудні 1918-го вже всією Україною поповзли чутки, які Винниченко негайно зафіксував: «Ніби я арештував Петлюру, а Петлюра мене, ніби у нас була дуель, ніби Директорія гризеться між собою». Хоча всі ці чутки були «легендами», на порожньому місці вони не виникали.

Новий конфлікт між Винниченком і Петлюрою тривав і після переїзду Директорії у Вінницю. Особиста неприязнь знову набула форм політичного протистояння вже на Державній нараді 12–14 грудня. Саме ця нарада мала визначити напрям державної політики Директорії. Однак через внутрішні конфлікти з завданням не впоралися.

Частина лідерів повстання виступала проти парламентаризму, вважаючи його буржуазним пережитком, і ратувала за владу трудящих, пропонуючи систему справжніх Рад для УНР. Ще на початку повстання саме до цього напрямку приєднався і Винниченко, а крім нього, ліві есдеки-«незалежники», есери-боротьбисти, частина есерів «центру». «Директори» Макаренко і Швець висловлювалися за незрозумілий навіть їм самим принцип трудової влади. Петлюра і Андрієвський відстоювали широку демократію і рівні позакласові вибори до Установчих зборів України. Винниченко виступав за союз з Радянською Росією і досягнення з нею компромісу будь-якими шляхами і будь-якими поступками. Петлюра ратував за союз з країнами Антанти і поступки Заходу... Петлюру вже тоді підтримувало військове лобі та катеринославська група УСДРП.

Директорія під впливом Винниченка нарешті вибрала принцип нейтральної держави і вирішила проводити дипломатичні переговори з Кремлем і Антантою одночасно. Принцип нейтральності в обстановці тотальної громадянської війни і призвів до краху зовнішньої політики Директорії.

«Директори» бажали вивести Україну з міжнародної ізоляції, домогтися всезагального визнання державності і отримати підтримку переможців-союзників. Але як досягти бажаного, вони не розуміли, тому і сіпалися на різні боки. Така політика призводила до краху всіх починань. Антанта не збиралася визнавати Директорію, знаючи про її радянські симпатії, і вважала лідерів більшовиками і германофілами, а Кремль, знаючи про прагнення Директорії зблизитися з Антантою, називав «директорів» буржуазними прихвостнями і ворогами пролетаріату. Більшовики вміло використовували антантівські симпатії Директорії у пропаганді.

До Антанти, власне до її представників, які з’їхалися до румунського міста Ясси, в середині листопада 1918-го надіслали таємну місію Директорії. Представники Антанти фантазували на тему України, даючи надію українським дипломатам. Останнім обіцяли навіть передати з австрійських володінь Галичину, Буковину, Закарпаття, в обмін на виступ проти німецьких військ до приходу в чорноморські порти кораблів з антантівським десантом. Представники Антанти вимагали список можливого уряду УНР для спільних консультацій. Але надії на інтерес Антанти виявилися передчасними. Союзники вибрали гетьмана для управління «українською зоною в період смути», а Скоропадський чекав висадки військ Антанти і походу цих військ на Київ для захисту їх друга — гетьмана.

З кінця листопада 1918-го у лідерів Директорії починається затяжний конфлікт з полковником Болбочаном, який за два тижні повстання став реальним і практично незалежним «правителем-диктатором» всієї Лівобережної України. У його частинах ігнорували накази Директорії і продовжували носити старорежимні погони, присутнє було чиношанування... Болбочан мав на меті зібрати всіх колишніх генералів і офіцерів з гетьманського війська, забувши всі їхні гріхи. Болбочан активно ліз в політику, намагаючись на контрольованих територіях встановити свої порядки, що не дуже поєднувалися з революційним курсом Директорії.

Болбочан заборонив скликання робочих Рад у Харкові, розігнав робоче зібрання і заарештував президію (складалася вона, в основному, з меншовиків). Ці диктаторські дії не мали нічого спільного з програмою Директорії і викликали протести та загальний страйк у Харкові. За наказом Болбочана було заарештовано робітників-залізничників, які виступали за створення Рад, кількох робітників-активістів розстріляли. Навіть З’їзд селянської спілки Полтавщини був розігнаний. Петлюра розумів: Болбочан підриває довіру жителів Лівобережної України до нової республіканської влади, але нічого не міг зробити... Болбочан був єдиною реальною силою на Лівобережжі і приборкати його до взяття Києва було практично неможливо. Тим паче, Болбочан у телефонній розмові з Петлюрою запевняв, що робітники перебувають з ним у згоді і він навіть дозволив робочі дружини... Через Болбочана Петлюра сподівався налагодити зв’язок з Антантою. Тоді в Харкові якраз з’явився консул Нідерландів, який обіцяв допомогти. Заразом Петлюра попереджав Болбочана: «Ми повинні бути готові до активного опору Антанті, коли вона буде нав’язувати нам свою волю». Петлюра, забуваючи про реальність, пропонував Болбочану захопити Дебальцеве та Донецький вугільний басейн і спробувати пробитися в Крим.

Але в Київ частинам Болбочана було заборонено вступати, аби уникнути конфліктів. Побоюючись погромів, грабунків та інших ексцесів, Петлюра наказав дивізіям отаманів Зеленого, Данченка та Чорноморській дивізії так само припинити наступ на Київ і дав команду ввійти до столиці лише силами дисциплінованих Січових Стрільців Коновальця, які не були помічені в погромах і грабунках.

Після того, як Болбочана позбавили «київського параду», він зненавидів не тільки Петлюру, а й Коновальця, заявляючи, що роль Січових Стрільців «матиме фатальний вплив на розвиток ситуації». Отамани Зелений і Данченко, так само «позбавлені параду», стали ворогами Петлюри. Винниченко, а з ним і Макаренко вже в перших числах грудня вимагали від Петлюри негайно відсторонити Болбочана від командування корпусом. Але Петлюра на це не пішов, добре розуміючи: такий крок спровокує бунт в армії і від’єднання Лівобережжя від УНР...

На початку грудня відбувся розпад оборони столиці, пов’язаний з викриттям змови Келлера і його відставкою. Німці відмовилися прикривати гетьмана своїми силами. Розрахунки на Антанту не виправдалися. Гетьман зрозумів це, коли йому повідомили, що 12 грудня Одеса була здана Петлюрі і французи ніяк не відреагували. Стало ясно: Антанта не відправить свої війська до столиці на допомогу гетьману. У ніч 12–13 грудня почався загальний штурм Києва військами Петлюри. Його чудово описав Михайло Булгаков в романі «Біла гвардія». Війська, вірні гетьману, становили не більше 3000 багнетів і табель при 43 гарматах і 103 кулеметах. А петлюрівців, які йшли на штурм, було в десять разів більше. Одночасно зі штурмом в Києві спалахнуло повстання, і кілька сотень повсталих захопили робочі передмістя столиці, а так само «Арсенал» і військове міністерство. 14 грудня до Києва з боку Посту-Волинського увірвалися частини Січових Стрільців. До 16-ї години пополудні стрільці, захопивши залізничний вокзал, наблизилися до Хрещатика, вже не зустрічаючи жодного опору... Водночас обурені недовірою до них Петлюри повстанці отамана Зеленого не виконали наказу і прорвалися в центр Києва, де їх зупинив кулеметний вогонь гетьманців.

Близько 13-ї години в палац Скоропадського прибула делегація помірних українських і земських діячів, з метою умовити гетьмана припинити кровопролиття. Коли останній попросив у них поради, делегати запропонували негайне зречення... О 13:30 командування гетьманців наказало військам залишити позиції і розійтися по домівках. О 14:00 Скоропадський підписав маніфест про зречення від влади, підготований українською делегацією, і виїхав зі свого палацу в невідомому напрямку. Незабаром з’явився ще один документ, підписаний уже урядом гетьмана, в якому міністри оголошували про те, що передали владу Директорії.

Деякий час Скоропадський ховався в Києві. Петлюра знав, де саме, проте не видав його, пов’язаний масонською клятвою. За кілька днів Петлюра дозволив Скоропадському інкогніто виїхати зі столиці до Німеччини разом з німецьким ешелоном. Тільки 17 грудня Директорія оголосила документ про оголошення Скоропадського «поза законом» і конфіскацію всього майна гетьмана.

До 20:00 14 грудня весь Київ опинився в руках Директорії. Наступного дня відбувся парадний вхід частин Осадного корпусу до міста. З цього часу вся повнота влади в Києві була передана Директорією, на вимогу Петлюри, командуванню Січових Стрільців. З політичної точки зору це було вигідно Петлюрі, оскільки Січові Стрільці поки що у всьому підтримували Головного отамана. Стрільці заарештували гетьманських генералів та міністрів на чолі з прем’єром Гербелем і посадили їх під домашній арешт в розкішному готелі «Версаль» в центрі Києва.

Петлюра збирався в’їхати в Київ, як тріумфатор, вже 15 грудня на чолі параду стрільців. Однак Винниченко запротестував, почав погрожувати відставкою, зажадавши, аби Петлюра не виставляв свою персону і в’їхав до Києва разом з іншими членами Директорії. Винниченко був обурений тим, що Петлюра планував приймати парад на білому коні, який повстанці подарували йому ще у Фастові. І аби «не дражнити гусей», Петлюрі довелося приїхати на парад у звичайному авто.

Директорія прибула до Києва лише 19 грудня. Цього дня були організовані святкові маніфестації, молебень і відбувся грандіозний парад на Софійській площі. Натовпи народу і війська вітали всіх членів Директорії, та найактивніше — саме Петлюру. Українське духовенство на чолі з архієпископом Вишневським проспівало «многая літа» Директорії...

Головний отаман вийшов з авто, підійшов до процесії священиків, опустився перед архієпископом на коліна, в сніг, і поцілував простягнутий хрест. Присутні на площі бачили, як сльози радості котяться щоками Симона Васильовича... Народне тріумфування приспало голову переможцям, вони вирішили: Директорія в Києві «всерйоз и надовго». Шаповал негайно організував прийом-банкет «директорів» в «Українському клубі», де звучали нескінченні заздравиці на честь переможців... Перший тиждень перебування Директорії в Києві пройшов в ейфорії — парадах, бенкетах, зборах, святкових мітингах. А час невблаганно збігав, творча робота постійно відкладалася до 21, 23, 26 грудня. А зволікання для молодої держави в оточенні ворогів було подібне до смерті.

Перший звід законів «Декларація про тимчасовий устрій» був оприлюднений лише за дванадцять днів після здобуття влади. Ці закони потрібно було приймати ше до взяття столиці. Винниченко, за редакцією якого писалася «Декларація», знову не встиг... Однак цей документ більше заплутав людей, ніж роз’яснив політичний курс. Він проголосив не тільки відновлення республіки і більшості законів Центральної Ради, але і невідомий компромісний трудовий принцип, який передбачав відмову від загального виборчого права. У зовнішній політиці — заплутаний нейтралітет. А питання, яке було головним для більшості повстанців (про землю), так і не вирішили.

У день проголошення «Декларації» була оголошена і нова Рада міністрів УНР. Цей кабінет будували за принципом широкої коаліції, але постійні конфлікти не сприяли плідній роботі кабінету. У ньому були представлені як «ліві» українські партії — шість міністрів есдеків, п’ять есерів, так і помірковані політики, які захопили майже половину міністерських портфелів, — п’ять самостійників, чотири федераліста. Перед Антантою уряд повертався помірним «боком» — блоком прихильників широкої демократії, а Кремлю рекламували «ліву» більшість і борців за радянський принцип. Прем’єр — есдек Володимир Чехівський[41] — був всім хороший, аби сподобатися Кремлю. Революціонер, який входив разом з більшовиками в один повстанський штаб, прихильник радянської системи і союзу з Червоною Армією, пацифіст, прагнув поєднати християнство і марксизм... Але більшовикам не потрібні були союзники, їм була потрібна вся повнота влади і неподільна диктатура в Україні. І не хотіли вони владою ділитися з якимись провінційними меншовиками.

Цього вперто не бажали розуміти ані «фантаст» Винниченко, ані «богослов» Чехівський. У кабінеті Чехівського бували і яскраві особистості — міністр промисловості Сергій Остапенко (УПСР — центр), міністр продовольства Борис Мартос (УСДРП), міністр землеробства Микита Шаповал (УПСР), міністр культури Дмитро Антонович (УСДРП), в. о. військового міністра Олександр Осецький (УПСС), в. о. міністра юстиції Сергій Шилухін (УПСФ), міністр (керівник) культів Іван Липа (УПСС), міністр освіти Іван Огієнко (УПСФ), але не було найголовнішого — злагоди та єдності. Ці політики, зібравшись разом, так і не змогли виробити єдиний курс. У кабінеті Чехівського був один єврей (міністр єврейських справ), проте ніхто не представляв етнічних росіян і поляків, жодного міністра не було від російських революційних партій і впливових тоді українських «боротьбистів». Відсутність російського представництва в Директорії і міністерствах призводила до напружених відносин у містах України, де росіяни становили 20–30% населення, а російськомовні верстви — до 60%.

Винниченко і Чехівський, займаючись міжнародною політикою, всюди спізнювалися. Вони запізнилися з відправкою української делегації на Паризьку мирну конференцію, а саме вона перекроювала карту світу, запізнилися відіслати делегацію до Москви, аби з’ясувати ставлення ленінського уряду до Директорії. Рада міністрів була підзвітною Директорії, іноді дублювала її функції, причому «директори» частенько просто ігнорували міністерства, самостійно вирішуючи державні справи, видаючи і проводячи в життя найважливіші закони.

Ще в листопаді 1918 р. був оголошений закон про загальну мобілізацію, але він не працював з причин відсутності амуніції, зброї і офіцерів для розгортання регулярної армії кількістю 130 000 чоловік, як планував Петлюра. До того ж, селяни не хотіли мобілізуватися і часто-густо повставали проти насильства військових вербувальників. Тих, кого встигли мобілізувати (до 40 000 чоловік), взимку заганяли в холодні казарми, де вони змушені були чекати амуніції та зброї тижнями... заразом стаючи зручною здобиччю для більшовицької агітації.

Після вступу військ Директорії до Києва, в атмосфері перемоги і свята, почали виробляти нову воєнну стратегію, яка була мало пов’язана з реальністю. Тоді здавалося, що у Директорії вже є значна армія на 100 000 чоловік, але мало хто розумів, що більше половини (до 60 000) — погано організовані загони повсталих селян. Після захоплення Києва ці стихійні полки дуже скоро стали розходитися по домівках.

Петлюра, будучи Головним отаманом з функціями генералісимуса, підім’яв під себе військового міністра, керуючи не лише стройовими частинами на фронтах, а й усією адміністративною частиною армії. Через військових комендантів і отаманів він контролював і місцеву адміністрацію сіл та міст (як у випадку з Києвом у грудні 1918-го — січні 1919-го). Петлюра активно виступав проти політичного контролю армії Директорією, вважаючи: такий контроль послабить його вплив і вплив його відданих командирів на солдатів і знову призведе до солдатських бунтів. Штаб Петлюри перебував у переповненому готелі «Континенталь», де у двох скромних номерах і жив з родиною Головний отаман, який завжди віддавав перевагу спартанській обстановці. У сусідніх номерах жили лідери Січових Стрільців Коновалець, Мельник, деякі інші офіцери... У цей час сибарит Винниченко займав просторі хороми гетьманського палацу.

Вже 19 грудня Петлюра зібрав у своєму штабі основних командирів: Болбочана, Оскілка, Осецького, Олександра Шаповала, Василя Тютюнника з метою негайного затвердження нової воєнної доктрини. Генерал Осецький, з властивою холерикам імпульсивністю, висунув план: армія УНР обороняється по всіх кордонах України від більшовиків, білокозаків, армії Антанти, армії Польщі. На цьому засіданні була оголошена помилкова інформація (дезінформація?): Радянська Росія переживає кризу у зв’язку з наростанням громадянської війни і не нападе на УНР ще місяці два-три. Генерал Осецький, з огляду на відсутність небезпеки на східних кордонах УНР, пропонував всі резервні сили кинути проти польської армії. До середини грудня польська армія захопила Холмщину, західну частину українського Полісся, західні повіти Волині. Петлюра навіть запропонував план спільного з Галицькою армією наступу проти Польщі. Симон Петлюра вважав, що об’єднана армія УНР і ЗУНР зуміє вигнати польську армію зі Львова, Перемишля, Волині та Холмщини, а після перемоги над поляками армія УНР-ЗУНР відіб’є будь-яку агресію Червоної Армії. Але такі заяви були тільки наслідком незнання реальної обстановки як в армійських частинах УНР, так і на кордонах республіки. Ці утопічні плани, після несподіваної і повної перемоги, здавалися реальними. Тільки Болбочан, розкритикувавши, запропонував для початку укласти оборонний союз проти більшовиків з Донським козачим урядом.

Але більшість командирів сподівалися на замирення з Червоною Армією і Антантою. Майбутнє бачилося їм безхмарним і мирним. Та й політики переконували: зможуть зіграти на протистоянні Париж — Москва, обійти Антанту і Радянську Росію, використовуючи ці протиріччя на благо молодої держави, за принципом «гарне теля у двох мамок ссе».

Командири відмахувалися від неприємної їм реальності, хоча більшовики вже розгорнули ворожі дії проти Директорії на східних кордонах. Ще наприкінці листопада 1918-го радянські партизанські загони з нейтральної лінії, під виглядом боротьби проти гетьмана, зайняли прикордонне українське містечко Новгород-Сіверський з населенням у десять тисяч чоловік.




Розділ 13

Друга війна проти «червоних»

28 грудня 1918 – 1 лютого 1919


30 грудня 1918 р. після тривалих різдвяних свят зібралося засідання штабу Петлюри. За останній тиждень становище на східних кордонах суттєво погіршилося, а ейфорія розвіялася, ніби димок з пляшки шампанського, яку щойно відкоркували. З 28 грудня проти частин Директорії виступили організовані і озброєні частини, які називали себе радянськими українськими партизанами. Штабісти, викладаючи свіжі настрої більшості офіцерів, доводили: на всіх фронтах відразу не повоюєш. Тим паче з сильним противником. Командувачі пропонували Петлюрі терміново нейтралізувати Антанту або схилити до військової підтримки УНР в боротьбі проти більшовиків.

Петлюра поділяв подібні погляди — сподівався на Антанту, як на порятунок. На засіданнях Директорії він постійно виступав проти можливої капітуляції перед більшовиками, не дарма побоюючись, що Винниченко може повністю здати УНР. Небезпека полягала і у постійному протиборстві: у Винниченка була «своя» доктрина, а у Петлюри — «своя»...

В грудні 1918-го Симон Васильович ще заспокоював себе: в Україні тільки самостійні партизанські добровольці — радянські загони самопроголошеного українського уряду добре йому відомого «авантюриста П’ятакова», а не регулярні частини Червоної Армії РРФСР. Відсутність у Директорії серйозної військової розвідки і резидентури в Москві сильно вплинула на подальші події. Адже про реальні плани Кремля не знав жоден з «директорів». Винниченко ще на початку січня продовжував переконувати «директорів» і міністрів: напади з боку Радянської Росії помилкові і ведуться анархічними бандами. Голова Директорії ще зберігав віру в слово більшовика, все ще сподівався на обіцянки Раковського і Мануїльського, які переконали: Радянська Росія не тільки допоможе групі Винниченка у боротьбі проти гетьмана, а й визнає нову владу українських соціалістів і незалежність УНР та не втручатиметься у внутрішні справи Української республіки.

До 15 листопада 1918-го зіткнення на кордоні Винниченко ще пояснював тим, що Манільський обіцяв допомагати Директорії сутичками з гетьманцями на кордоні. Але після взяття Києва прикордонні конфлікти не припинилися, стаючи масштабнішими... Повторювалася гібридна війна початку 1918-го, за «партизанами» маячили «вуха» регулярних частин Червоної Армії. Винниченко та Чехівський ще наївно вірили (бо хотіли): з соціалістичною Москвою можна домовитися шляхом нескінченних поступок, а напади окремих загонів, які вийшли з Радянської Росії, — елемент грубого політичного тиску, а не початок повномасштабного вторгнення північного «брата»...


На східному кордоні УНР в грудні 1918 р. розташовувалися сили Директорії під загальним командуванням полковника Болбочана. На Чернігівщині стояло близько 3700 солдатів УНР, з боку Харківщини УНР прикривали 6100 солдатів, і в тилу Лівобережного фронту знаходилося ще тисяч дев’ять запасних, малонадійних повстанських частин.

Цьому східному фронтові з кінця грудня 1918-го протистояли повстанські загони анархіста батька Нестора Махна (приблизно 6 тисяч осіб), який, незважаючи на укладений в середині грудня 1918-го союз з Директорією, об’єднався з повстанцями-більшовиками та захоплював міста і села півдня УНР. Так, 28 грудня 1918 р. махновці і більшовики несподівано напали на Катеринослав (Дніпропетровськ) і станцію Синельникове, що призвело до початку тритижневого військового конфлікту між армією Петлюри і загонами Махна. Останній прагнув в січні 1919-го взяти під свій контроль Павлоград, Костянтиноград і станцію Лозова. Махновський «фронт» проти влади Директорії розтягнувся на 250 кілометрів безкраїх степів.

З кінця грудня 1918-го з південного сходу на Лівобережжі УНР стали наступати білогвардійські війська (приблизно 5 тисяч солдатів). Користуючись повним хаосом, що панував на півдні під час повстання, «білі» захопили Маріуполь, Бердянськ, Дебальцеве і всю територію Донбасу. Ставши господарями цього району, командування білогвардійців вирішило не робити широкого наступу вглиб України. Тим паче війська білогвардійців зав’язли в зіткненнях з махновцями.

Накопичення в районі Одеси білогвардійських сил і невизначеність Антанти змушували Петлюру тримати до 7000 військ на Південному фронті, який розгорнувся в Причорномор’ї перед позиціями військ добровольців, Антанти і на кордоні з Румунією. Судячи з усього, Антанта досягла якихось таємних домовленостей з Петлюрою — не вести бойові дії проти УНР. Подейкували, що Петлюра наобіцяв Антанті не допустити скликання Трудового конгресу і переходу влади до місцевих рад. Тим часом на заході УНР з’явився ще один небезпечний ворог — польські війська (5 тисяч осіб). На початку січня 1919-го поляки відкинули Холмський фронт петлюрівців (5000 багнетів і шабель) та захопили Ковель і Володимир-Волинський.

Але найнебезпечнішими для Української республіки були радянські партизанські війська, сконцентровані в нейтральній зоні. Починаючи з вересня 1918-го в нейтральній зоні між кордонами Української Держави і РРФСР збираються: селяни — втікачі з України, солдати-дезертири з частин гетьмана і Директорії, розбійницькі групи, антигетьманські повстанці із загонів, які сховалися ще з розгрому Звенигородсько-Таращанського повстання... Туди саме прибув загін «червоних козаків» Віталія Примакова. Місцеві жителі це різношерсте неспокійне воїнство називали «вовками».

Незабаром із загонів партизан було створено «Полк імені товариша Богуна» і «Таращанський» полк. Саме на основі цих двох з’єднань почала формуватися Українська повстанська армія (група Курського напрямку у складі Червоної Армії РРФСР), розгорнулися в дві дивізії (загальним число в 4000 багнетів і шабель) під керівництвом незмінного українського спеціаліста — колишнього командувача радянських військ України Володимира Антонова-Овсієнка.

Ще 11 листопада ЦК РКП(б) вирішило ініціювати радянське повстання в Україні і до 22 листопада вийти в похід проти гетьмана. 18–24 листопада сталися перші серйозні сутички на кордоні з Україною, які призвели до захоплення декількох українських сіл, а також містечок Рильськ і Суджа. Червона Армія і радянські повстанці загрожували 350-кілометровому фронту, який утримував командувач Директорії Болбочан.

Повстання Директорії і, особливо, десант Антанти в Криму та Одесі сплутали всі карти і загальний похід вирішено було скасувати до з’ясування всіх обставин. 22 листопада 1918 р. Антонов-Овсієнко в телеграмі до Леніна закликає його: «Допоможіть! Володимир Ілліч, нас звуть з України... Я вирішив йти вперед...». Командувача підштрикували українські більшовики, яким вже нетерплячки було взяти владу. Але Антонов-Овсієнко не отримав від «кремлівських мрійників» дозволу на початок наступу. Сил було мало, а загроза військового конфлікту з Антантою — величезна.

28 листопада в містечку Суджі з населенням у п’ять тисяч чоловік, що на північному сході Чернігівщини (майже біля кордону), було самопроголошено Радянський Тимчасовий уряд України (на чолі з Григорієм П’ятаковим). Ймовірно, це було вчинено навіть без узгодження з Леніним.

Цей уряд, під керівництвом якого було близько двадцяти тисяч місцевих жителів прикордоння, проголосив маніфест про відродження Радянської влади в Україні. До початку грудня 1918-го у двох повстанських дивізіях, якими прагнув керувати уряд П’ятакова, налічувалося близько 10 000 солдатів, при 18 гарматах і 130 кулеметах. Ці дивізії були практично повністю сформовані з українців, які вороже ставлення до гетьманського режиму перенесли на режим Директорії. Це був горючий матеріал повстанської вольниці, який мріяв повернутися в свої села переможцями. Більшовицькі агітатори налаштовували їх проти українського режиму, звинувачуючи Директорію, яка нібито хоче передати владу поміщикам, капіталістам, попам і планує віддати Україну капіталістам Франції і Англії.

13 грудня частини 1-ї Української радянської повстанської дивізії попрямували в Україну. Загітувавши охорону кордонів УНР, яка ще складалася з німецьких солдатів, повстанці зайняли прикордонні позиції без бою. Таким чином, до 25 грудня були захоплені такі містечка північно-східної Чернігівщини: Новгород-Сіверський, Рильськ, Суджа, Шостка, Клинці, Семенівка, Новозибків.

Перші серйозні бої за містечка Городня і Сновськ між «червоними» повстанцями 1-ї Української радянської дивізії і петлюрівцями почалися 28 грудня 1918 р. 2-га Українська радянська дивізія повстанців перейшла в наступ на Харків, захопивши Білгород (який перебував у складі України з травня 1918 р.). Після триденного бою біля станції Козача Лопань 28 грудня 1918-го «червоні» захопили Гайворон і підійшли до Харкова.

З території Білорусії на українське Полісся так само наступали підрозділи Червоної Армії (понад 7 тисяч багнетів) біля Коростеня і Сарн. Завданням цих частин було увійти в тил військам Петлюри і спробувати відрізати Київ від Правобережної України. Успіхи українських радянських дивізій були пов’язані з підмогою. В грудні 1918-го з Росії до них долучилися: московська робоча і 9-та стрілецька дивізії, Орловська кавалерійська бригада, загін балтійських матросів, три полки Червоної Армії і підрозділи з інтернаціоналістів-латишів, угорців, китайців (всього близько 14 000 багнетів і табель). На початок січня 1919-го в Україну вторглося 22–28 тисяч осіб. Військо на одну третину складалося з українців-повстанців, які з 4 січня 1919 р. стали червоноармійцями і підпорядковувалися розпорядженням Троцького, а на дві третини — з бійців Червоної Армії, підданих РРФСР, які надають «інтернаціональну допомогу» Україні. Гармати, кулемети, боєприпаси, обмундирування постачала Українським радянським дивізіям теж Червона Армія Троцького.

У відповідь на вторгнення 31 грудня 1918 р. прем’єр УНР Чехівський надіслав до Москви ноту протесту. Вимагалося негайно відкликати війська з України. Москва зберігала мовчання. На ще одну ноту від 3 січня 1919-го Київ так само не дочекався відповіді. За ці дні «червоні» глибоко вклинилися в оборону петлюрівців. Більшовики захопили Харків і незабаром туди переїхав новий радянський уряд України. Захоплення Харкова було нетрадиційним. У місті тоді стояло близько 3000 військ Директорії і безліч (до 60 000) німців, що не встигли на евакуацію. Більшовики підняли повстання і переконали німців виступити проти петлюрівців, які не дають німцям можливості евакуюватися до Німеччини. Німці передали більшовикам частину зброї, спробували заарештувати полковника Болбочана і його штаб. Болбочану в останній момент вдалося втекти, але він був змушений виконати ультиматум німців — протягом доби вивести війська УНР з Харкова на відстань 24 кілометри. 3 січня 1919 р. у спорожнілий Харків урочисто увійшли війська Червоної Армії. Це була вже війна, а не сутички на кордоні...

Болбочан вмовляв Петлюру дати конкретні оборонні вказівки, оголосити війну більшовикам, надати Лівобережжю надійні війська для контрнаступу. Але Винниченко не погодився на широкомасштабні акції проти військ вторгнення... бо досі боявся «дражнити» Москву.

4 січня після отримання відомостей про падіння Харкова Винниченко терміново скликав представників урядових партій. Більшість партійців пропонувала йти на поступки Москві, аж до підписання військово-політичною союзу і встановлення радянської системи управління на місцях. В обмін на мир вирішили пообіцяти Москві свободу діяльності більшовицької партії в УHP, відмову від переговорів Україна — Антанта і союз з Червоною Армією в боротьбі проти білогвардійців. В Москву було вирішено негайно відправити мирну делегацію. Прем’єр Чехівський закликав: «Скажіть Москві, що ми — соціалісти, що стоїмо за права трудовою народу...». У той же день надіслали третю ноту. Але Москва продовжувала мовчати, виграючи час...

Петлюра тоді очолив «партію війни», розуміючи: і фронт, і тил впаде після першого ж удару зі сходу. Симон Васильович видає наказ про виселення з України всіх ворогів влади Директори, переважно більшовиків-агітаторів. Цей наказ викликав різке невдоволення «лівих» соціалістів, які раніше обуренням зустріли ще жорсткіший наказ Коновальця по Києву: негайний розстріл агітаторів проти влади, без суду і слідства.

Тільки 6 січня 1919-го прийшла довгоочікувана відповідь з Москви, яка не вирішувала жодних проблем. З Москви повідомляли: війська Радянської Росії не воюють проти УНР, Червоної Армії в Україні нема. Автори телеграми брехливо стверджували, що військові дії проти УНР проводять виключно частини Радянського уряду України.

Винниченко, дезорієнтований відповіддю Москви, скликав Шостий з’їзд партії УСДРП, на якому головним постало питання про ставлення до війни. Спочатку, під впливом групи «незалежних» есдеків, з’їзд схилявся до оголошення влади Рад в Україні і до союзу з «червоними» будь-якою ціною. Та катеринославська, полтавська та київська місцеві організації УСДРП виступили проти радянської платформи. Всіх на з’їзді тоді вразив несподіваний виступ Винниченка: він круто змінив колишні погляди і різко виступив проти радянофільства.

Після виступу свого лідера Винниченка з’їзд есдеків прийняв рішення відмовитися від повної капітуляції перед більшовиками. Петлюра не був на з’їзді, будучи на фронті, але солідаризувався з рішенням, вважаючи — в УНР є сили для боротьби.

Директорія тільки після рішення з’їзду УСДРП під тиском Петлюри зважилася на ультиматум ленінському Раднаркому (від 9 січня): факт нападу на УНР доведено, а Раднаркому РРФСР запропоновано протягом двох діб чесно відповісти — йде війна чи ні, погодиться чи ні Радянська Росія припинити військові операції, вивести свої війська з території УНР і почати мирні переговори. Директорія погрожувала: якщо до 12 січня не буде позитивної відповіді на ультиматум, подібне мовчання вважатиметься оголошенням війни. Під цим рішенням підписалися всі члени Директорії, навіть Винниченко.

Наступного дня Чичерін (нарком закордонних справ РРФСР) надіслав відповідь: частин РРФСР в Україні немає, а проти Директорії ведуть боротьбу повсталі українські робітники і селяни. Чичерін вимагав припинити усі переговори з Антантою і докорінно змінити політику. Разом з тим заявив: ленінський уряд готовий до мирних переговорів. Вміли радянські дипломати тягнути час, допомагаючи своїми хитрощами радянським військам...

А Винниченко вдруге став на ті самі граблі — ситуація річної давності повністю повторювалася. В Москві знову заявляли: Червона Армія в Україні не воює. Цим обережний уряд України вводили в стан бездіяльності, внаслідок чого армія УНР була деморалізована.

Директорія в очікуванні переговорів прагнула показати свою «лівизну» Кремлю. У цей час було прийнято «лівий» закон про націоналізацію землі: саме через нього лідерів Директорії назвали «більшовиками». Мирна делегація УНР виїхала з Києва відразу по отриманню відповіді Чичеріна, але в Москву дісталася тільки 15 січня, а переговори розпочали тільки 17 січня. Переговори почалися надто пізно, затягувалися, і відчувалося: головне завдання «червоних» дипломатів — зіштовхнути війська Директорії з Антантою.

Антагонізм Петлюра — Винниченко, їх різні підходи до війни і затягування рішень призводили до того, що командири петлюрівських частин просто не знали, на яку політику орієнтуватися. Петлюру, в його жорсткій лінії, підтримував «директор» Андрієвський, Винниченка підтримував Макаренко, а Швець постійно шукав компромісу. Винниченко здогадувався: реальна влада непомітно перейшла до рук Петлюри, і не тільки тому, що стрільці контролювали столицю...

Винниченко побоювався перевороту і замаху з боку військових, які відкрито висловлювали невдоволення і його політикою і ним самим. Києвом ширилися чутки про розстріли більшовиків, які проводили команди стрільців, чи то голова слідчої комісії по боротьбі з контрреволюцією Ковенко. У передмістях Києва було знайдено три трупи більшовиків, розстріляних без суду і слідства.

Лідери Стрільців, за свідченнями генерала Грекова, поводилися розкуто, по-диктаторськи і виступали за Петлюру. Віктор Андрієвський, свідок січневих подій у Києві, згадував: офіцери і прості кияни шукали козла-відбувайла, винуватця всіх негараздів Директорії і Винниченко повністю підходив. Поширювалися анекдоти про Винниченка і його дружину — товариша Розу Ліфшиц, які поселились у гетьманському палаці. Вони приписували його дружині нестримний потяг до розкошів і зв’язок з керівництвом більшовиків. Тоді в Києві можна було почути: «Потрібно викинути Винниченка з його жінкою! Саме вона веде всю політику. Вона домовилася з більшовиками. Вона сама більшовичка і запродасть Україну своїм московським приятелям!».

В очікуванні скликання Трудового конгресу Петлюра, можливо, всерйоз готувався до перевороту. Він вирішив: якщо конгрес буде більшовицьким і висловиться за ліквідацію самостійності України — він розжене його і заарештує найбільш радянських лідерів Конгресу, разом з прем’єром Чехівським та Винниченком. Аби обмежити вплив Петлюри на армію, Винниченко та Чехівський вирішили призначити новим військовим міністром, замість улюбленця Петлюри генерала Осецького, незалежного і авторитетного генерала Грекова. Але це призначення нічого не змінило. Влада Петлюри й надалі міцнішала...

10 січня командувач Лівобережного фронту полковник Болбочан доповідає в штаб Петлюри про військову катастрофу Запорозького корпусу, про здачу Люботина та відхід до Полтави і Лозової. Болбочан розпочав свою гру, уникаючи рішучого бою і віддаючи повіт за повітом Червоній Армії. Можливо, такі дії пов’язані з наполегливими вимогами полковника негайно укласти військовий союз з білокозаками і білогвардійцями. А можливо, непередбачуваний полковник прагнув до військових невдач, які, на його думку, прискорять кризу Директорії і перехід до союзу з «білими», поляками й Антантою.

«Нехай Київ почне ворушитися, нехай всі відверто глянуть небезпеці в очі і тоді побачать, що потрібно йти не на компроміс з більшовиками, а рішуче з ними боротися», — вимагав Болбочан. Петлюра намагався «вирівняти» фронт, посилаючи на Лівобережжя свіжі полки з новобранців, погано зорганізованих, які розпадалися ще в поході. Залишки цих полків Болбочан наказував роззброювати через їх більшовизацію.

Незабаром з Києва до Болбочана прибув Василь Тютюнник — довірена особа Петлюри, з широкими повноваженнями. Але спроба обмежити «удільного князька» Болбочана призвела до сварки: полковник наказав Тютюннику протягом доби покинути межі Лівобережної України — «свого князівства». У володіннях Болбочана практично перестали діяти закони Директорії, а «порядки» були більше схожі на військову диктатуру Денікіна, тільки з домішкою «національного колориту»; Такою політикою Болбочан налаштував проти себе більшість полтавських та харківських есерів, есдеків, «незалежних» есдеків, боротьбистів... та головне — проти Болбочана повстали селянські маси. На початку січня 1919-го на Полтавщині спалахнуло справжнє селянське повстання.

А 15 січня проти Директорії повстали дві її власні «Дніпровські» дивізії — отамана Зеленого і отамана Данченка. Перша — через небажання виступати на фронт проти «червоних», друга — через небажання виступати на фронт проти польської армії. Ці дивізії стояли під Києвом і створили реальну загрозу столиці. Тільки 24 січня Січовим Стрільцям вдалося розгромити ці сили. Хоча перемога над ними була відносною — фронт оголився, повстанці зачаїлися і могли в будь-який момент знову взятися за гвинтівки.

Неоголошеність війни, хаос і агітація більшовиків призводили до непокори наказам Петлюри, проблем в армії, до беззаконня частин, які перетворювалися на банди. Андрієвський писав: «Атмосфера безвладдя, вічного страху перед більшовиками, які з усіх сторін все ближче підходили до Києва, згубно відображалась на настроях суспільства. З різних боків все гучніше чулися докори на владу».

16 січня Болбочан, зневірившись в обороні Полтави, відводить військо на захід, на Кременчук. У своє виправдання він доповідає Петлюрі, що підкріплення, які шле Київ, «я не маю часу роззброювати, бо це набрід, а не військо...». Болбочан ще мріє про союз з Антантою, про «три дивізії французів», які, на його думку, здатні врятувати Україну. Вивівши війська на Кременчук, Болбочан зрадив інтереси республіки, проігнорувавши наказ обороняти до останньої можливості залізницю Полтава — Київ. Замість опору «червоним» Болбочан відкрив прямий шлях на Київ. Крім своїх «військових поглядів», Болбочан особисто захоплював повітові каси та інші цінності на суму 120 мільйонів золотих рублів, не надавши Директорії жодного фінансового звіту.

На засіданні Трудового конгресу Винниченко розкритикував Болбочана, на якого звалив не тільки реакційність, «праву» змову, самостійні переговори з Донським урядом, але і провину за втрату Лівобережжя. У січні ходили чутки: Болбочан, за офіцерської підтримки, а також партії хліборобів-демократів, хліборобів-власників і Міхновський планують переворот. 25 січня 1919 р. Петлюра був змушений віддати наказ про арешт Болбочана. Слідство пізніше показало: Болбочана таємно підтримували генерал Греков і «директор» Андрієвський.

Після відводу болбочанівских військ (5000 бійців) полтавську залізницю і київський напрям прикривали тільки 4 тисячі бійців. Стільки ж прикривало і чернігівську залізницю. Київський резерв налічував ще шість тисяч осіб. Близько восьми тисяч петлюрівців протистояли наступаючим на Київ 17 000 червоноармійців, до яких приєдналися 4–5 тисяч полтавських і чернігівських селян-повстанців та перебіжчиків з армії УНР. Величезну небезпеку для Директорії становила потенційна можливість більшовицького повстання в робочих районах Києва. Ця небезпека змушувала постійно утримувати в Києві не менше 4000 надійних багнетів. Петлюра ще з початку січня вимагав негайно оголосити війну більшовикам, погрожуючи: якщо цього не станеться, вже наприкінці січня більшовики можуть бути в Києві. Але Винниченко все чекав звісток від делегації з Москви...

Так і не дочекавшись призупинення наступу невідомих військ, 16 січня Директорія оголосила війну Радянській Росії. Навіть прем’єра Чехівського не поінформовали про це рішення. Він дізнався про війну з газет і заявив, що як віруюча людина не має права посилати війська на війну, пропонував піти на будь-які поступки більшовикам.

Але «червоні» були вже поряд — в Полтаві і Чернігові... І Директорія передала Петлюрі одноосібне управління всіма військовими справами. У воєнні справи більше не мали права втручатися навіть «директори». Цим рішенням Винниченко думав убезпечити свій імідж у разі повної поразки армії і постати перед більшовиками тільки як політик.

У день оголошення війни сталася ще одна помітна подія. Рада Січових Стрільців, частини яких були єдиною реальною військовою силою в столиці, запропонувала змінити правління УHP і замість Директорії затвердити військову диктатуру — тріумвірат у складі Петлюри і галичан Коновальця та Мельника. Ця диктатура, на думку Стрільців, покликана для організації оборони країни і встановлення військового союзу з Антантою. На нараді з приводу ультиматуму Стрільців вибирали шлях УНР: диктатура військова, диктатура пролетаріату або дотримуватися старої політики хиткого демократизму. Або передати владу Трудовому конгресу, та його ще потрібно було зібрати. На подив стрільців, проти диктатури висловилися більшість присутніх. Сам Петлюра не тільки відмовився від неї, а й заявив: своєю рукою застрелить того, хто вимагатиме зміни демократії диктатурою. Розгублені демаршем стрільців, міністри і «директори» запропонували було ввести до складу Директорії Євгена Коновальця, але стрільці чомусь відмовилися від цієї поступки.

Нарада дала зрозуміти: погляди на ситуацію кардинально протилежні. Багато політиків зі страхом чекали можливих неочікуваностей від майбутнього Трудового конгресу. Есери і частина есдеків пропонували на конгресі ввести радянську систему. Інша частина есдеків мала намір обмежити права Трудового конгресу тільки дорадчими функціями. Частина есерів закликала до відродження Центральної Ради, як парламенту країни, до повернення у владу ображеного Грушевського.

Приблизно за тиждень до наради лідери Січових Стрільців вже пропонували встановити одноосібну владу в ім’я порятунку України спочатку Винниченкові, а коли той відмовився — Петлюрі. Але Петлюра так само відмовився від диктаторства. А «фантаст» Винниченко все ще сподівався на позитивні результати переговорів з Москвою, хоча вже був готовий послати таємну місію до французьких інтервентів в Одесу, захоплений думкою про те, як українці нищитимуть більшовиків, коли отримають від французів міфічні «фіолетові промені» і танки.


23 листопада 1918-го англо-французька ескадра увійшла в порт Севастополя. В той самий день сили Антанти заявили: французьке командування визнає в Україні владу гетьмана, але водночас прагне до відтворення єдиної Росії. Французи робили основну ставку на білогвардійців, як на силу, здатну протистояти більшовикам.

За три дні на рейді одеського порту з’явилися перші судна Антанти. А на початку грудня вже прибули війська: французька дивізія і тисяча сербських солдатів. 17 грудня кораблі Антанти замаячили на рейді Миколаєва. На початку грудня 1918-го Петлюра так пояснював ситуацію: «Наше завдання — поставити Антанту перед такими фактами, які ми будемо створювати власними силами». Вирішили поставити французів перед доконаним фактом переходу всієї влади в країні від гетьмана до Директорії.

17 грудня французький десант висадився в Одесі і допоміг місцевому білогвардійському загону генерала Гришина-Алмазова вибити війська Директорії з міста. І хоча командувач частин Директорії Іван Луценко пропонував зібрати сили і скинути французів у море, Петлюра наказав припинити всякі бойові дії проти військ Антанти (аби уникнути міжнародного конфлікту) і відступити від Одеси на двадцять кілометрів. Втручання французів у громадянську війну в Україні і допомога «білим» спантеличили лідерів Директорії, і особливо Петлюру, який ще сподівався на особисту приязнь французів.

1 січня 1919 р. до Одеси з Києва прибула таємна місія А. Галіпа (одна з перших). В той же час у Києві таємно перебував Д. Андро-Ланжерон — посланець французів. В Одесі тоді формувалося якесь українське лобі (Котов-Коношенко, Кочубей, Шомет, Демченко, Григоренко, генерали Прісовський і Біскупський), яке планувало використовувати французів для відтворення Гетьманщини, для переорієнтації Директорії «вправо»... Це лобі інтригувало проти Денікіна і прагнуло зберегти українську державність. Але до середини січня 1919-го французи орієнтувалися на генерала Денікіна, з його курсом на «єдину і неподільну Росію». З середини січня 1919-го симпатії французів до Денікіна помітно охололи і вони вирішили проводити новий курс. Денікінська розвідка «Азбука» (глава В. Шульгін) повідомляла в Катеринодар: в Одесі намітилося зближення французів з українцями, проявився курс на українців, на створення особливого Південноросійського крайового уряду в повній залежності від французьких властей (на відміну від режиму генерала Денікіна, який залежав від Англії). За наказом французького командування антиукраїнську пропаганду в Одесі припинили. Французи сподівалися на оновлення Директорії, на її відмову від проведення революційного земельного закону, на включення в неї трьох представників «правих українців».

Надії на покращення у відносинах з французами з’явилися в Директорії тільки 13 січня 1919 р., коли змінили самозваного «французького консула» Енно і влада над військами французів в Одесі офіційно перейшла до генерала д’Ансельма. Вже наступного дня у нього з’явилася українська місія Грекова (її надіслав Винниченко). Але д’Ансельм не визнав місію Грекова як офіційну та представницьку. Очевидно, Винниченко намагався провести перемовини в глибокій таємниці, насамперед від Кремля, і не забезпечив її ніякими документами, от тільки після оголошення війни більшовикам ці переговори можна було вже не приховувати...

У той же час (можливо) генерал Греков попередньо і домовився з французами у таємному режимі, пообіцявши їм, що УНР увійде до Федеративної Росії. Французи тоді стали активно наполягати, аби ввести до Директорії Грекова, а також представників партії хліборобів і російського політика.

В цей час «ліві» українські газети опублікували вмілу фальсифікацію: уявний договір Антанта — УНР, за яким Директорія погоджувалася на входження до складу єдиної і неподільної Росії, заявляла, що воюватиме проти більшовиків навіть на території РРФСР, створить «правий» уряд, сформує військо під проводом французів, за можливості сприятиме формуванню добровольчої армії в УНР, не допустить скликання Трудового конгресу. Поява такої фальшивки була потрібна більшовикам для нових звинувачень в буржуазності і зраді Директорії, і особисто Петлюри. «Ліві» сподівалися владою Трудового конгресу відсторонити Петлюру від керівництва військами. Ця фальшивка подіяла на багато гарячих голів. Так, отаман Григор’єв захотів у це повірити і виступив як проти подібного договору з Антантою, так і проти Директорії.

Партії федералістів і самостійників вимагали від Винниченка зробити все, аби укласти союз з Антантою і закликати в Україну її гарнізони. 19 січня в Одесу на переговори з французьким командуванням знову виїхав генерал Греков, а трохи пізніше до нього приєднався міністр народного господарства Остапенко і шеф преси та пропаганди Назарук. Винниченко потім, вже в 1920-му, обманюючи всіх, і насамперед нових радянських друзів, категорично заявляв, що весь час його перебування в Директорії у той її період ніяких політичних переговорів з Антантою не велося. Це був відвертий обман політика, який заплутався у внутрішніх протиріччях.

Нове французьке командування прибуло в Одесу і заявило: домагатиметься відродження Росії, а про Україну не було сказано жодного слова... На початку січня 1919-го французи орієнтувалися на війська Денікіна і поляків. Більш того, французи вимагали, аби українські війська звільнили для них плацдарм Тирасполь — Бірзула (Котовськ) — Вознесенськ — Херсон. Директорії нічого не залишалося робити, як задовольнити цю вимогу як необхідну для початку переговорів.

Більшовики спочатку побоювалися фатального військового зіткнення з Антантою і прагнули просто уникати боїв. Червона Армія отримала наказ зайняти Україну тільки до лінії Київ — Канів — Черкаси — Катеринослав. Але вже в лютому 1919-го, спостерігаючи пасивність частин Антанти, «червоні» рухалися далі...

Київ у дні проведення Трудового конгресу знову став виглядати святково, незважаючи на фатальне наближення Червоної Армії. Герби УНР і ЗУНР, національні прапори, полотна з вишивками і килими прикрашали балкони офіційних і неофіційних установ. На Софійській площі, недалеко від Тріумфальної арки (прикрашеної величезним художнім панно), зібралося тисяч сорок киян. Всім хотілося побачити новий військовий парад. Але цей парад, на відміну від параду двотижневої давнини, важко назвати піднесеним. Переможці потроху ставали переможеними.

Опівдні 22 січня на Софійській площі з’явилися члени Директорії та уряду ЗУНР, міністри, делегати Трудового конгресу, духовенство. Близько Святої Софії урочисто проголосили єдину соборну Україну: возз’єднали центральні її частини з Галичиною, і формально з Буковиною і Закарпаттям, які тоді були зайняті румунськими та угорськими військами. Це був гарний і символічний акт, але він виявився далеким від реального стану речей. Галицькі політики заявили: реальне об’єднання відбудеться лише за рішенням Всеукраїнських Установчих зборів, на яких буде проголосовано конкретний закон про включення ЗУНР в єдину державу, а до цього Галичина повинна залишатися незалежною, зберігаючи свій парламент, свій уряд і армію. Галицькі політики вирішили зберегти свою владу.

О п’ятій вечора того дня в будинку Київської Опери відкрився довгоочікуваний Трудовий конгрес. Він зібрав 350 делегатів з усіх кінців УНР і ЗУНР. Сцену прикрашав великий золотий тризуб і національний прапор. У момент відкриття Конгресу на сцену вийшли Винниченко, Петлюра, Макаренко, Швець, Андрієвський... Весь зал встав і довго вітав їх, після чого члени Директорії розсілися в п’яти оксамитових, з золотом, кріслах, розставлених на підмостках сцени. Вони здавалися живим втіленням історії, гігантами політики, майже восковими фігурами...

Та ані «директори», ані їхні міністри не підготували жодного стратегічного документа для вирішення нагальних питань. У програмних доповідях легковажного Винниченка і Чехівського були повністю відсутні чіткі плани на майбутнє і не було навіть натяку на курс внутрішньої і зовнішньої політики. «Директори» й міністри прийшли тільки порадитися з народом...

Генерал Греков (як військовий міністр) був рішучішим і виступив з програмною промовою, наполягаючи на союзі з Антантою, привселюдно висвітлюючи небезпеки скорого захоплення Києва. Петлюра, ніби спростовуючи його слова, виступав з оптимізмом, запевняючи слухачів — Київ оборонити зможемо. Симон Васильович тоді був дуже незадоволений виступом Грекова, сказав, що не дозволить виступати військовому міністру як главі держави.

Помірним соціалістам вдалося контролювати хід Конгресу. До ведучого блоку партій: УСДРП (40 делегатів), «спілки» і «центристів» УПСР (62 делегати), приєдналися представники Західної України (36 делегатів) і нечисленні делегати від партії «самостійників». Перший день конгресу закінчився шикарним бенкетом, на якому Петлюра заспокоїв усіх: оборона Києва міцна, а допомога Антанти вже близько.

Конгрес прийняв пропозицію есдеків, передавши вищу законодавчу владу Директорії, аж до скликання парламенту УНР. Директорії, в яку шостим членом було вибрано Петрушевича (від Галичини), були надані права формувати кабінет міністрів. Конгрес хоча й, вирішив, що «трудові ради» стануть місцевою владою України, однак цей закон був тільки проголосований, його ще не оприлюднили. Не було реалізовано і рішення Конгресу про націоналізацію великих підприємств, шахт, залізниць. Всі соціалістичні рішення попросту приховали республіканські лідери та чиновники.

Стан справ на фронті був загрозливим. 12 січня «червоні» зайняли Чернігів, який боронило ледь більше тисячі петлюрівців. 13 січня було захоплено Глухів, 16 — Полтаву. Незважаючи на запевнення Петлюри, вже 28 січня ворог був у 30 кілометрах від Києва і в столиці почули далекі артилерійські канонади. Роботу Конгресу припинили, аби більше ніколи не відновлювати. Багато делегатів зрозуміли його безсилля, безцільність і несвоєчасність...


Петлюра поділив діючу армію на Правобережний фронт (командувач А. Шаповал), Східний фронт (командувач Є. Коновалець) і Південну групу (командувач Гулей-Гуленко) із завданнями: Східному фронту — наступати на Полтаву і Чернігів, Правобережному — прикривати Київ з боку Полісся, Південній групі — утримувати район Катеринослава (Дніпропетровська). Але ці накази виявилися нереальними... 17 січня, розгромивши петлюрівців під Марефою, війська радянської групи Дибенка захопили станцію Лозова, а за десять днів зайняли Катеринослав.

Непримиренний Петлюра вирішує відбити у «червоних» рідну Полтаву. Контрудар проведено силами резервного війська Січових Стрільців (2000 солдатів). Але, захопивши Полтаву, стрільці не змогли її втримати. Запорізький корпус Болбочана виявився ненадійним і відступив на Кременчук, оголивши фланги Стрільців. Тим часом в сусідніх Черкасах і Переяславі місцеві гарнізони петлюрівців повстали проти Директорії і зруйнували тил. Стрільці утримували Полтаву лише два дні...

Після другого падіння Полтави штабісти переконали Петлюру: утримати Лівобережну Україну неможливо. Петлюра вчепився за план оборони по Дніпру — «Дніпровський вал». Цей плацдарм ще можна було утримати, використовуючи свіжі частини з мобілізованих новобранців, яким обіцяли по сім десятин землі «за службу».

У другій половині січня розпочали поступово евакуйовувати державні установи з Києва. Винниченко у своєму щоденнику відзначив, що установи тікають зі столиці, де більшовиків очікують до лютого. 24 січня Винниченко запише: «Я роблю все можливе, аби вийти зі складу уряду (Директорії. — В. С.). Дуже вже мені складно...». Винниченко пізніше був відвертим: шукати відставки він почав ще до скликання Трудового конгресу, очевидно, з моменту проголошення війни, з 16 січня 1919 р. Але ЦК УСДРП зажадав від нього спочатку провести Конгрес, а вже потім думати про відставку.

Винниченко, побоюючись змови Петлюри, перебував у панічному страху. Як свідчить Євген Коновалець, Винниченко в січні 1919-го «...був певен, що вірні круги обов’язково його арештують і розстріляють, якщо він захоче проводити в життя свою політпрограму».

Сам Винниченко стверджував: навіть члени ЦК українських есдеків — провідної партії Директорії — боялись, аби воєнна влада не заарештувала їх вночі. Страхи підігрівались чутками, ніби про доконаний факт: Петлюра і січовики об’єднались зі Скоропадським і арештували Винниченка.

Хоча з’їзд партії УСДРП, членами якої були Петлюра і Винниченко, проголосив негайне і повне підпорядкування воєнної влади політичній, Петлюра відкрито ігнорував вимогу однопартійців. ЦК УСДРП домагався виходу своїх членів з Директорії і Ради міністрів у разі невиконання цієї вимоги, але правителі лишалися на своїх місцях.

Втім, цивільне керівництво в Києві вже нічого не вирішувало. У столиці існувала влада військових — Осадного корпусу Січових Стрільців. Саме Стрільці проводили обшуки, арешти занадто «лівих», дозволяли або забороняли збори, вводили цензуру, розганяли «ліві» робітничі організації. І не дивно: міністерства й надалі лишалися в зародковому стані. Петлюра ж підтримував і захищав військову владу, протестуючи проти всякого втручання Директорії у військові справи, виступаючи проти всякого політичного контролю над своїми частинами.

В ситуації, коли голова Директорії самоусувається і разом з прем’єром мріє про власну відставку, держава не в силах організувати власний захист. Прем’єр Чехівський зрозумів: переговори з Москвою зірвалися... і подав у відставку, але його, як і Винниченка, просили попрацювати до зміни кабінету. За слабкість і мрійливість Ісак Мазепа назвав Чехівського «Альошой Карамазовим на посту прем’єра».

Три дні тривав бій під Броварами (почався 28 січня) — останнім оплотом петлюрівців на підході до Києва. Перша Українська Радянська дивізія прагнула зламати уперту оборону п’яти тисяч петлюрівців. А у самому Києві підпільні більшовики вже готували нове повстання.

28 січня місія Остапенка привезла з Одеси пропозиції Антанти — настільки шокуючі, що їх вирішили навіть не обговорювати до евакуації Директорії з Києва. Це безвідповідальне рішення — величезна помилка Винниченка: на шість днів було знову загальмоване вирішення найважливіших державних питань.

Згубним ударом по Директорії і головною причиною руйнування Дніпровського фронту стала зрада отамана Херсонської збірної дивізії УНР (до 7000 багнетів і шабель) Григор’єва. Амбіції не дали йому увійти до складу групи отамана УНР Гулого-Гуленка і вийти на фронт під Катеринослав проти «червоних», «білих» і махновців. Дивлячись на приголомшливі перемоги «червоних», Григор’єв вирішив бути разом з переможцями. 29 січня Григор’єв шле в штаб Петлюри таку заяву: «В Києві зібралась отаманія, австрійські прапорщики резерву, сільські вчителі, всілякі кар’єристи і авантюристи, які хочуть грати роль державних мужів та великих дипломатів. Ці люди не спеціалісти і не на місці, я їм не вірю і переходжу на бік більшовиків». З цього часу частини Григор’єва нападають на петлюрівців і пропускають на Правобережжя загони Червоної Армії.

В ніч з 1 на 2 лютого Директорія, штаб Петлюри і міністри виїхали з Києва до Вінниці. Оборона по Дніпру вже була неефективною внаслідок отаманських зрад: Зеленого, Данченка, Григор’єва і через прорив «червоних» військ до Житомира, що загрожувало Києву повним оточенням.




Розділ 14

Вибір

2–15 лютого 1919


Вінниця зустріла повернення Директорії завірюхою і холоднечею. Сорок чотири дні тому з цього невеликого повітового центру з населенням у сімдесят тисяч душ Директорія вирушила назустріч швидкоплинному київському тріумфу... І ось безрадісне повернення, розчарування, відчай. Винниченко у своєму щоденнику записав так: «Тепер ми вигнані з Києва, запльовані самі собою... Тепер ми не маємо довіри, ані пориву, ані віри у себе. Навезені з Києва чиновники пиячать, влаштовують розгардіяш і ганьблять нас. Доводиться давати накази, аби їх за пияцтво ловили, арештовували і пороли шомполами...». Борець за свободу взявся-таки за шомпол і наказував пороти своїх, аби чужі боялись... В ніч на 3 лютого Київ занурився в хаос: вчорашні регулярні частини вчиняли грабіж і запанував бандитизм. Від’їзд Директорії сприймався початком безвладдя. Стало ясно: Київ не втримати. Окремі групи більшовиків нападали на петлюрівські патрулі... все віщувало повстання. Піхотний полк Січових Стрільців, не звертаючи уваги на накази Коновальця, самостійно покинув позиції на Печорську і відійшов до Фастова.

Київ ще пручався до 4 лютого, під керівництвом генерала Грекова і полковника Коновальця. Але військо швидко розбігалось. Протиставити дванадцяти тисячам «червоних» можна було лише 3000 Січових Стрільців, близько 200 міліціонерів і 500 бійців зі збірних загонів. Ввечері 4 лютого був відданий наказ про виведення військ Директорії з Києва та закріплення на нових позиціях за двадцять кілометрів на захід від столиці, на річці Ірпінь, для оборони шляху з Києва на Житомир і Коростень. Тільки на третій день перебування у Вінниці Директорія прокинулася. Винниченко зібрав широку державну нараду: міністр Остапенко звітував про дипломатичну місію в Одесу та переговори з французами. Вимоги французького командування неприємно вразили і розчарували. Французи очікували від керівництва республікою повної реорганізації Директорії і Ради міністрів та усунення Винниченка, Чехівського як більшовиків і тимчасового відсторонення Петлюри як покровителя бандитів. Французьке командування вважало: можна повернути Петлюру у владу, але пізніше. Бо слово «петлюрівець» набуло відтінку, пов’язаного з бандитизмом окремих повстанських загонів.

Керівникам Директорії пропонувалося взяти над собою протекторат Франції, у тримісячний строк сформувати нову українську армію в 300 000 бійців, поставити її під верховне керівництво Антанти, передати фінанси і транспортні шляхи під контроль Франції і прийняти білогвардійських офіцерів військовими інструкторами в армію. Але навіть при цих непомірних вимогах французи ані словом не обмовилися про визнання самостійності України.

Від країн Антанти можна було цілком очікувати і невизнання незалежності України. У глобальних геополітичних розрахунках Франції постійно враховувався «німецький фактор». Хоча Німеччину було повністю розгромлено, французьке керівництво не виключало відродження «Великої Німеччини» під реваншистськими, антифранцузькими гаслами. Франція хотіла забезпечити собі майбутнє, створивши противагу «Великій Німеччині» на сході. Такою противагою, на думку французьких аналітиків, могла бути тільки «Велика Росія», нехай і федеративна, але здатна протистояти Німеччині. Ще одну силу французи бачили в Польщі, яка може бути «посилена» за рахунок приєднання українських, білоруських і литовських земель. Найімовірніше, багатьом французьким політикам більш прийнятним здавалося розчленування України між Польщею і Росією у кордонах кінця XVIII століття, ніж підтримка незалежної української держави, в недовгій історії якої вже сталося зближення з німцями.

Учасники наради, хоча і були обурені вимогами французів, вирішили відіслати нову делегацію до Одеси, продовжуючи переговори з метою схилити французів до прийнятних умов. Сам керівник місії Сергій Остапенко вважав: французів можна умовити на поступки. Чекаючи продовження переговорів, Винниченко і Петлюра вирішили не поспішати з відставкою, дочекатися повернення наступної місії. До цього часу Винниченко зважився на створення «правого» кабінету міністрів УНР, який би задовольнив Антанту своєю помірністю, на чолі Сергієм Остапенком[42].

5 лютого в Вінницю прийшла телеграма від радянського керівництва, в якій більшовики пропонували свій «мир», а вірніше — повну капітуляцію. Директорії було запропоновано: підкоритися рішенню з’їзду Рад України, ввести на своїй території радянську владу, розпустити армію і перейти на права приватних осіб... За виконання цих умов всім членам Директорії, ради міністрів і командуванню армією обіцяли особисту безпеку та недоторканність. Таку капітуляцію «директори» відкинули навіть без обговорення, вирішивши повністю перервати переговори про мир з Радянською Росією.


«Директорів» обнадіювало: французи самі запропонували продовжити переговори. Ясно: задумали провести широку військову акцію в Україні і самі шукають реальні сили, на які можна спертися. До початку лютого 1919-го їх помітно розчарували білогвардійці, як в Одесі (режим генерала Гришина-Алмазова), так і на Півдні Росії (режим Денікіна). Червона Армія тим часом тіснила Денікіна і захопила Луганськ та частину Дону, а загони Гришина-Алмазова виявилися не здатними до активних бойових дій.

6 лютого на станцію Бірзула (Котовськ) прибули делегації французького командування і Директорії. Директорію представляли: Остапенко, Греков, Ісак Мазепа, Бачинський і барон Штейнгель. Остапенко привіз умови і вимоги Директорії: визнання суверенітету України, невтручання французів в соціальні реформи і у функціонування Директорії, вимогу передачі Чорноморського флоту УНР, автономію армії УНР та недопущення в неї білогвардійських інструкторів. Французький полковник Фрейденберг заявив: треба вигнати Винниченка і Чехівського «за більшовизм... як собак». Делегати було обурилися і збиралися негайно покинути Бірзулу, та Фрейденберг їх втримав, вибачаючись і заявляючи, ніби його зрозуміли неправильно.

Але саме він заявляв: «Винниченко і Чехівський — ф’ють». А Петлюрі потрібно відійти в тінь і у потрібний час повернутися до влади. Вимога до відставки Петлюри не звучала настільки безумовно, як щодо Винниченка та Чехівського. До Симона Васильовича у французів, не було такої недовіри. Французи звинувачували не особисто Петлюру, їм не подобався стан речей, коли «кожен бандит називає себе петлюрівцем». Вони були незадоволені — Петлюра не зміг припинити бандитизм, погроми і стримати антисемітські настрої деяких частин, що вважали себе «петлюрівцями».

Зрештою, делегації знайшли консенсус і лишалося тільки підписувати угоду. Тим більше, що французи мали намір розширити свою сферу окупації.

Французи погодилися: реалізація соціальних реформ — внутрішня справа України. А замість інструкторів-добровольців в українській армії будуть інструктори-французи. Питання про визнання незалежності України передавалося на розгляд світовій Паризькій конференції. Але Чорноморський флот французи відмовилися передавати Україні, заявивши, що він був ними захоплений не в УНР, а у Німеччини... Але за непевного ставлення французів до незалежності України і самої Директорії делегації необхідно було повернутися за порадою до Вінниці. Також не зрозуміло було, чи погодиться Винниченко добровільно піти у відставку.

Наступного дня делегація Остапенка звітувала перед Директорією. Після звіту делегації Винниченко остаточно вирішив: для продовження плідних переговорів він сам і люди, небажані для французів, повинні піти. Він передав Остапенку прем’єрську посаду, вже залишену Чехівським. Враховуючи, що в керівництві Антанти знаходяться люди, «супротивні соціалізму», Винниченко вирішив: пропозиція вигнати його «як собаку» є політичним компліментом голові Директорії як «справжньому революціонеру». В той же день, розлучившись з посадою, Винниченко запише: «...у мене відчуття, ніби я вийшов з в’язниці».

8 листопада відбулась нова нарада, на якій Остапенко доповів: він не може створити новий кабінет (хоча кабінет Чехівського був уже розпущений), бо ЦК есерів і есдеків заборонили своїм членам входити в «праві міністерства» і «домовлятися» з Антантою.

Ввечері 9 лютого у Вінниці проходило засідання ЦК провідних партій (УСДРП і УПСР). Було прийнято рішення про відкликання з Директорії і з Ради міністрів членів цих партій. Це зробили, аби полегшити переговори з французами і не «маратися» союзом з «імперіалістами». Винниченко, вже вирішивши відійти від справ, проголосував за це рішення і заявив: бере відставку і планує виїхати за кордон для «літературної роботи».

9–10 лютого Петлюра ще сумнівався, що робити: піти у відставку, тимчасово «відійти в тінь», або лишитися членом Директорії. Після відходу від «політики» Грушевського та Винниченка, Петлюра не бачив авторитетного політика, який міг би керувати під час кризи, а головне — зберегти армію від розвалу. Петлюра розумів: на чолі республіки може бути тільки компромісна фігура, яка влаштовувала б есерів, есдеків, федералістів, самостійників, командирів армії. Такої фігури, окрім Петлюри, на українському політичному горизонті не було. Полишити Директорію «на господарювання» Макаренку і Андрієвському — це погубити справу всього життя...

Прихід «правих» в Директорію (Грекова або Болбочана) викликав би негайний «лівий» бунт і повну перемогу більшовиків. Передача влади «лівим» демократам була небажана Антанті і вела фактично до того ж — до встановлення влади більшовиків, з якими б «лівим» довелося домовлятися. Петлюра мав популярність «непримиренного борця проти червоних», і армія, яка воювала на фронті проти радянських військ, повинна була його підтримати.

11 лютого Петлюра подав у ЦК есерівської партії заяву про призупинення членства в УСДРП і про своє продовження роботи в Директорії (як безпартійного). У своєму листі до ЦК УСДРП Петлюра писав: «Сучасна ситуація для України незвичайно складна і тяжка... я не вважаю для себе можливим ухилитись од виконання своїх обов’язків...». Швець так само висловив незгоду з рішенням ЦК своєї партії. Він заявив: залишається в Директорії і призупиняє членство в УПСР. Якщо 10 лютого можна назвати днем безвладдя, то 11 лютого влада звалилася в руки Петлюри як найвпливовішого і найавторитетнішого члена Директорії.

Петлюра ми святкувати: Винниченко перетворився на політичного біженця. Як згадує Ісак Мазепа, Винниченко любив обговорення, був демагогом, і це його уміння було важливим козирем у політичній боротьбі, особливо проти Петлюри, який не був прихильником дискусій і прагнув відмовчатися, бажаючи не загострювати ситуацію. Винниченкові, на відміну від Петлюри, симпатизували есери... На його користь було найбідніше пролетарське походження, слава найпопулярнішого українського письменника свого часу, слава найкращого промовця республіки...

У день відставки Винниченка було оголошено персональний склад нового кабінету міністрів Остапенка (але офіційно — тільки за два дні).

У кабінеті міністрів провідну роль зайняли «помірні»: федералісти (портфелі міністрів: народного господарства, фінансів, закордонних справ, юстиції, освіти, охорони здоров’я та держсекретаря) і самостійники (портфелі міністрів: військового, військово-морського, культів і держконтролера). Сам Остапенко і міністр внутрішніх справ С. Чижевський були «правими» есерами, які вийшли з партії. Галицьким помірним соціалістам було надано портфель керівника преси та інформації, а народним революціонерам — міністрів землеробства і залізниць. Хоча Остапенко і був гарячим прихильником союзу з Антантою, та він не був людиною Петлюри. Новий прем’єр був «правіше» Петлюри і сподівався «принести його в жертву» заради зміцнення українсько-французьких відносин.

Петлюра, вважаючи плин переговорів успішним, направив країнам Антанти ноту про вступ Української республіки «у спільну боротьбу проти більшовизму до перемоги». Однак метою цієї боротьби він бачив «збереження нашої незалежості». Забувши про рішення Трудового конгресу, Петлюра обіцяв «західним партнерам» скликання парламенту України та всезагальне виборче право.

12 лютого французи оголосили про перемир’я на «украинському фронті» і вже самі пропонували продовжити переговори. Генерал д’Ансельм мав посісти посаду головнокомандувача об’єднаних армій Південної Росії. Після перемоги цієї армії Франція розраховувала отримати концесію на українські залізниці та повернути борги царя і Тимчасового уряду.

Очевидно, на початку лютого 1919 р. французьке командування почало конфліктувати з Денікіним. Французи сподівалися отримати командування антибільшовицькими силами на півдні Росії і формувати змішані російсько-французькі частини. Денікін був категорично проти... Він демонстрував підкреслену незалежність від французів і більше «дружив» з англійцями, розуміючи: південь Росії в англійській зоні впливу.

Величезні втрати Франції в Першій світовій війні призвели до тактики, яка визначалася простим гаслом «Більше жодної краплі французької крові». Французи намагалися тепер «вигрібати каштани з вогню лише чужими руками» і самим не заплутуватися в конфліктах. Спочатку французи сподівалися відвернути більшовиків від походу на Україну самою своєю присутністю в Причорномор’ї. Але з кінця січня стало ясно: план не спрацьовує. Почався пошук серйозного, здатного на жертви, союзника...

В Одесу на нові переговори відбула місія Остапенка та Мацієвича. Вона мала повноваження підписати довгоочікуваний договір. Директорія дала свою згоду, «у принципі», на більшість французьких умов. Республіка очікувала допомоги грошима, зброєю, армією... 14 лютого місія Остапенка розпочала новий етап переговорів... Тоді французи зажадали від Остапенка маніфесту, з яким УHP переходить під протекторат Франції.

Важливим моментом у політичних відносинах із Францією Петлюра вважав своє масонство, яке, на його думку, повинно відкрити двері в усі дипломатичні представництва держав Антанти і США та вивести з політичної кризи невизнану Українську республіку. Однак в українському масонстві з літа 1917 р. наростав конфлікт між окремими групами, який призвів до кризи і розвалу всієї масонерії України вже на початку 1918 р.

Троцький напише вже за два роки: «З 25 грудня 1918 року Петлюра веде постійне листування з представниками Генеральної ложі масонів у Франції безпосередньо і через тов. Міністра закордонних справ Галіпе (можливо, «Галипа». — В. С.). У розпорядженні Особого відділу є листи Петлюри до Бенару, Пелісьє і Галіпе, також як і відповіді Пелісьє Петлюрі. Нема чого й казати, що це листування «дорогих братів» (так називають одне одного масони) стосується переважно патронів и снарядів для боротьби проти більшовиків».

Про кризу масонства в Україні свідчить лист Сергія Моркотуна, який був в 1919 р. Великим майстром Великої ложі України «Об’єднаних слов’ян». Після політичної кризи Центральної Ради, в січні 1918 р., ложа була створена як альтернатива націоналістичним тенденціям в масонстві. До ложі «Об’єднані слов’яни» увійшли «помірні»: кадети і федералісти, які погоджувалися тільки на обмежену автономію України в складі Російської федерації. Масони — прихильники української незалежності, переважно есери і есдеки, формували Велику Ложу України на основі ложі «Святого Андрія Первозванного».

Сергій Костянтинович Моркотун (іноді — Маркотун) — один з найзагадковіших персонажів української історії. Син відомого масона, який був особистим лікарем великого князя Григорія Олександровича Романова, приятелем генерала Скоропадського і графа Олсуф’єва. Сергій, очевидно, дуже рано опинився серед «братів». Вже у двадцятирічному віці ми бачимо його в офіцерському званні в московській ложі «Кубічного каменю». Сергій надзвичайно швидко пройшов масонські посвяти, в двадцять один рік ставши майстром ложі. Водночас він закінчив столичний університет, здобув освіту юриста, працював адвокатом. Одночасно з участю в ортодоксальній масонській ложі Моркотун «працював» у масонському ордені мартиністів і досяг там 18-го ступеня «лицаря розенкрейцера». На початку 1917 р. двадцятисемирічний Моркотун активізує, як Гідний Майстер, роботу ложі «Святого Володимира Рівноапостольного» (засновану містиком Папюсом), в цьому йому допомагають доктор права Артем Галіп (незабаром він стане заступником міністра закордонних справ), Ю. Гасенко і архітектор Шумницький. В цю мартинистську ложу вступив і Петлюра.

На основі лож «Володимира» і «Нарцис» Моркотун засновує ще й організацію парамасонського типу — «Молода Україна» (за аналогією з «младотурками»). В цій організації з середини 1917-го опинилися Петлюра і Скоропадський. Тоді Моркотун служив начальником транспортної міліції Південно-Західної залізниці. Завдяки гетьману «Вільного козацтва» генералу Скоропадському в жовтні 1917-го Моркотун входить до Генеральної Ради козацтва. Моркотун засудив Брестський мир, Четвертий Універсал Центральної Ради і прихід австро-німецьких військ в Україну. Він допоміг Скоропадському втекти з окупованого «червоними» Києва. Навесні 1918-го Моркотун звів гетьмана з французькими резидентами, які діяли в Україні. Скоропадський згадував: «Його (Моркотуна. — В. С.) обізнаність мене вразила... Моркотун — українець, та дуже помірних поглядів, заснував товариство Молодої України з інтелігентних молодиків, чудово знав французьку місію, постійно у них бував, користувався довірою. До того ж — поважний, зі статками, власник дому з величезним садом на Великій Володимирській... багато мандрував». Часто буваючи у Скоропадського, Моркотун повідомив; «...французи дуже просили мене зайти до них на конспіративну квартиру».

Але після гетьманського перевороту Моркотун став особистим секретарем гетьмана з необмеженими повноваженнями. Лишаючись таємним захисником інтересів Франції, Моркотун часто виїжджає в нейтральний Стокгольм, де контактує з масонами країн Антанти. Парадоксально, але частина масонів України, орієнтованих на Францію, підтримали Скоропадського і збирали матеріальну допомогу на гетьманський переворот. Великі зв’язки і вплив Моркотуна були спрямовані на формування «таємного антантівського лобі» при гетьмані. Барон Штейнгель стає послом Гетьманської держави в Німеччині, Микола Василенко — міністром народної освіти... Навіть обережний Скоропадський згадував: Моркотун у 1918 р. «був близький до французької воєнної місії» і організував йому кілька конспіративних зустрічей з представниками французького командування.

Дозволю висловити версію, яка здивує багатьох істориків української революції: зовсім не був Скоропадський «німецькою маріонеткою на українському троні», як вже вісімдесят років пишуть публіцисти, політики, історики. Навпаки, гетьман — таємний і неймовірно засекречений агент Антанти. Французькі емісари (генерал Табуї), спілкуючись з гетьманом, ще в січні — лютому 1918-го переконували його змінити уряд Центральної Ради як «пронімецький», який викликав в Україну німецьке військо.

Хіба говорить на користь «німецької» заангажованості те, що гетьман повалив Центральну Раду? Адже Центральна Рада привела німецьку та австрійську армії в Україну. Коли австро-німецька армія в Україні налічувала півтора мільйона солдатів, гетьман просто не міг відкрито виступити проти окупантів. Його би негайно розчавили, при першому ж натяку на опозиційність... А ось таємно шкодити німцям «зсередини» та інформувати Францію він міг досить успішно. Чому ж німці вибрали саме його? Кращі родинні зв’язки. Сестра його дружини була дружиною командувача німецької армії генерала Ейхгорна, а у самого гетьмана були «гетьманські пращури» ще з XVIII століття. А це надавало легітимності гетьманському режиму. Крім того, німці розраховували: Скоропадський, як людина військова, виконуватиме накази і наведе порядок у своєму «королівстві».

Перший аргумент на користь такої версії — масонство, і, очевидно, не в останніх ступенях. Ложі, до яких він таємно належав, одвічно орієнтувалися на Францію і Англію, не будучи пов’язаними з німецьким масонством. Моркотун як головний провідник французького впливу невідступно знаходився при гетьмані, повідомляючи у Францію про всі зміни німецької політики в Україні. Весна — літо 1918 р. — час, коли Німеччина кидала свої останні сили на Західний фронт, в надії розтрощити французьку оборону і взяти Париж. У цей момент чудовим маневром було відволікання частини австро-німецьких військ від французького театру військових дій. Затягування перебування в Україні 150–200 тисяч австро-німецьких багнетів і шабель було найкращою допомогою Франції.

Можливо, гетьман (або його довірені особи — Моркотун і К°) таємно сприяв затягуванню відправки української пшениці, м’яса, сала, вугілля та заліза в Німеччину, можливо, якимись невідомими шляхами гетьман сам інсценував локальні повстання проти свого режиму, відтягуючи австро-німецькі гарнізони в Україну. Цікаво: перші повстання проти гетьмана в районах Таращі — Звенигородки були повстаннями вчорашніх «Вільних козаків», які півроку тому вибирали Скоропадського своїм гетьманом. Повсталим були вказані склади зі зброєю практично без охорони, а проти них, на прохання гетьмана, спрямовувалися не гетьманські, а німецькі війська.

Гетьман оточив себе міністрами-масонами (Д. Дорошенко, А. Вязлов, Н. Василенко...), посол у Німеччині — «стовп масонства» барон Штейнгель. Ніковський згадував: згоду Штейнгеля стати послом України в Німеччині було отримано під дією місцевих масонських гуртків.

Аналіз «таємної політики» гетьмана — тема копіткої архівної роботи, можливо, навіть дисертації. Ми тільки припускаємо, що контакти гетьмана і французьких «агентів» проходили задовго до жовтня 1918-го. На користь «французької участі» свідчить швидка переорієнтація гетьмана на Антанту, а найголовніше — бажання Франції допомогти військами гетьману-«германофілу» і вчорашньому союзнику своїх ворогів. Історія дипломатичних інтриг показує: в країнах Антанти (особливо у Франції) до «германофілів», навіть колишніх, зберігалося негативне ставлення. А лідерів, які показали себе союзниками Німеччини, намагалися швидше замінити на «франкофілів». Тим паче в Україні прихильників Антанти було предостатньо — від Петлюри і до його ворога — графа Келлера.

І останнє, є у всесвітнього масонства один основоположний принцип: «не складати усі яйця в одну корзину». Масони мають прихильників у різних політичних таборах, масонство не вважає, що політичні симпатії є важливішими за вірність ордену. Тому іноді масони знаходяться по різні боки барикад. І це не заважає служити ідеалам ордену і допомагати «братам». І ситуація Петлюра — Скоропадський не така вже дивна.

В листопаді Скоропадський проголосив федерацію з Росією, і це було бажано для Франції. Але водночас це був остаточний розрив з групою Петлюри, яка розуміла: такий крок гетьмана може викликати повстання, яке масони не зможуть проконтролювати. І це може призвести до приходу в Україну більшовиків. Петлюра самостійно вирішує стати «знаменем» цього повстання, аби «контролювати рух», «бути в центрі зародку бурі» і не допустити до керівництва повстанням «лівих» — типу незалежників, боротьбистів або германофілів.

Паралельно, в обстановці скорої війни з більшовиками, Петлюра змушений посилити самостійницькі тенденції, без яких народний опір більшовикам позбавлявся ідеологічної бази. Петлюра дійсно вважав: Україна повинна розвиватися самостійно і навіть стати першою «масонською республікою».

Після початку антигетьманського повстання Петлюра очолив частину масонів Великої Ложі України, що виступали проти гетьмана, за незалежність України. У число масонів Великої Ложі України (петлюрівського напрямку) увійшли: Левицький, Прокопович, Ніковський, Шульгін, Шумницький, можливо: Ісак Мазепа і генерали Осецький та Тютюнник. Більшість масонів виїхала з Києва разом з Петлюрою 1 лютого 1918 р. Частина — лишилися в київському підпіллі. Велика Ложа України прагнула до міжнародного визнання і включення в Міжнародне бюро масонських зв’язків.

Микола Світков у брошурі «Масонство в русской эмиграции к 1 января 1932 года» пише, що навесні 1919 р. була офіційно проголошена Велика Ложа України, Великим Майстром якої став Петлюра. За даними Світкова (можливо, перебільшеними), ця Велика Ложа тоді мала 7 місцевих лож, 83 гуртки і 800 братів. За даними А. Сєркова, Велика Ложа України була створена у вересні 1917 р. і діяла вона по 1933 р., а Петлюра став її Великим Майстром у квітні 1919-го.

Можливо, проголошення національної Ложі і обрання Петлюри Великим Майстром відбулося без дотримання всіх традицій і правил, без участі масонів з визнаних Великих Лож, і насамперед без прямої згоди Франції та Англії. Можливо, саме це ускладнювало світове визнання і пошуки підтримки всесвітнього масонства. Петлюра і його «брати», виступаючи за незалежність України, просили допомоги світового масонства, просили визнати Велику Ложу України «вищою масонською владою і незалежною силою на території Української Республіки».

Ложа Сергія Моркотуна так само претендувала на «вищу масонську владу», тому Моркотун став активним критиком Петлюри в колах всесвітньої масонерії. Моркотуну вдалося налаштувати багатьох масонів проти визнання «петлюрівської» ложі Великою Ложею України. Цей момент ускладнив перебіг переговорів між Петлюрою та масонськими колами Антанти. У 1919-му Петлюру і його «братів» визнала єдина національна ложа — «Великий Схід Валахії (Румунії)» (за даними Миколи Світкова).

Петлюра мав зв’язок по лінії масонів з Францією через свого особистого приятеля (французького масона найвищих градусів) Жана Пелісьє: журналіста і колишнього представника Франції при Центральній Раді, який у 1919-му став головою Національного бюро при французькому парламентському комітеті закордонних справ. Листування з Пелісьє дає деяку надію на французьку допомогу Директорії. Пелісьє був визнаним інтегратором серед масонів. Ще у 1912 р. він створює світовий Конгрес національностей та Головне бюро з об’єднання національностей. Як кореспондент однієї з французьких газет, навесні 1917 р. він виїхав в Росію, з серпня 1917-го перебував в Україні. Очевидно, за участі Пелісьє відбувається становлення організації «Молода Україна» і формується французьке лобі українських масонів-автономістів.

Пелісьє захищав Петлюру від звинувачень у більшовизмі, бандитизмі та погромах. Він випустив першу закордонну книгу на захист України і Петлюри під назвою «Українська трагедія». Навесні 1919 р. Пелісьє обіцяв Петлюрі домогтися допомоги Франції, використовуючи свої широкі зв’язки у французькому парламенті. Проте зміна векторів французької політики, відмова від прямого втручання в справи Східної Європи, а головне — польські та білогвардійські симпатії більшості французьких лідерів серйозно ускладнили реалізацію цих задумів. Сергій Моркотун почав конфліктувати з Петлюрою, очевидно, вже з листопада 1918 р., хоча вони обидва в 1917-му перебували в одній ложі — організації «Молода Україна». Прихильник створення Російської федерації, автономії України, демократичного правління, Моркотун з підозрою ставився до діяльності Центральної Ради. Особливо з січня 1918-го, коли соціальні експерименти і державність за будь-яку ціну відштовхнули від масонів — «українських патріотів і революціонерів» масонів — «русофілів» з помірного кадетського крила.

Моркотун звинувачував Петлюру, що той активно не виступив проти Брестського миру, хоча й обіцяв французьким «братам» перешкоджати цьому всіма силами... Мокротун інкримінував Петлюрі ще один «обман»: ніби французам Петлюра заявляв, що «стоїть за автономію українських земель», а сам очолив боротьбу за повну самостійність України. Моркотун у відкритому листі до Петлюри приписував останньому «те, чого не було», і те, що могло викликати негативну реакцію у французів — пронімецькі симпатії. Моркотун писав: коли 11 листопада 1918 р. він особисто домігся звільнення Петлюри з в’язниці, останній обіцяв, що буде виступати проти «германофільських тенденцій» Винниченка, Андрієвського, Швеця і не підтримає повстання, але не тільки підтримав вказаних осіб, а й увійшов в Директорію, очоливши повстання проти гетьмана. Це був явний наклеп... Винниченко ніколи не виявляв «германофільства», а Швець до листопада 1918-го був настільки дрібного політичною фігурою, що його думка нічого не вирішувала і мало кого хвилювала. Ба більше — Швець сидів при німцях за ґратами. Моркотун навіть звинуватив Петлюру в зайвій симпатії до нього німецьких офіцерів в листопаді 1918-го, які мали намір визволяти Петлюру з в’язниці... Прагнучи представити повстання Директорії «німецькою інтригою», Моркотун вказував: саме німці дали зброю анти-гетьманським повстанцям.

Після того, як Петлюра був обраний Великим магістром Великої Ложі Великого Сходу України (національне об’єднання лож, яке відмежувалося від російських), Моркотун почав стверджувати, що Петлюра — самозванець, а саме він, Моркотун, істинний керівник українського масонства. Навесні 1919 р. Моркотун виїхав з України через Одесу. Незважаючи на конфлікт з Петлюрою, за словами Жана Пелісьє, Сергій Моркотун дотримувався масонського кодексу честі та «прагнув згладжувати гострі кути і мирити супротивників». Прикладом стало його прагнення примирити Скоропадського і Петлюру у 1918 р.

Але з весни 1919-го Моркотун почав всіляко шкодити Петлюрі. На засіданнях французької ложі «Братство націй» Великого Сходу Франції (своєрідний міжнародний парламент, в якому брали участь багато керівників європейських країн) Моркотун заявляв про недотримання Петлюрою масонських принципів. У червні 1919-го Моркотун — на масонській «роботі» в ложі «Братства націй». Він оголосив реферат «Українська справа», в якому різко розкритикував петлюрівський сепаратизм. Він пропонував створення на території колишньої Російської імперії Конфедерації національних держав Росії. Така держава могла би стримати можливу німецьку загрозу. Масони передбачали конфлікт і прагнули підготувати сили майбутньої коаліції.

Посланник від масонів «кола Петлюри» Шумницький на засіданні Ложі «Братство націй» вимагав від європейських лідерів визнання незалежності України і активної допомоги. Він обіцяв: Україна Петлюри проводитиме антибільшовицьку політику і встановить союзницькі відносини з Польщею, що стане фундаментом стабільності в Східній Європі. У жовтні 1919-го Моркотуна обурило те, що Петлюра воював проти армії Денікіна. У відкритому листі до Петлюри Моркотун кинув різкий виклик, заявивши: «Ви вже нам не брат. Наші шляхи розійшлися. Вийди з ложі, кат України і ворог Вітчизни... Ми будемо звинувачувати вас скрізь і щодня. Ми будемо це робити від імені нашої Батьківщини, Великої України, яка протягом століть була вартовим і захисним валом нашої Матері, Великої Русі».

Моркотун так само розіслав у впливові масонські організації заяву, де Петлюра несправедливо звинувачувався в тому, що таємно працює в Україні агентом німецького і ватиканського впливу. Це звинувачення деякими масонами сприймалося як правда, і шлях «петлюрівської» Ложі до визнання загальмувався. В листопаді 1919-го Моркотун очолив Український Національний Комітет (УНК), який склався в Парижі з петлюрівських опонентів. Цей «комітет» об’єднав політиків з Галичини (коло Петрушевича), з територій Центральної України і представників української діаспори зі США. Вони претендували на створення нового уряду України як конфедеративної частини Російської держави. Як глава УНК Моркотун звертався у вересні 1920-го до кримського диктатора генерала Врангеля (який, можливо, і сам був масоном) з пропозицією політичного союзу. Врангель згадував, що прийняв місію УНК — «супротивників самостійної політики України», на чолі з Моркотуном, що була «дружньою нам организацією, яка мала деякі зв’язки, як на Заході, головним чином у Франції, так і в Україні, до того ж, вона могла бути використана як противага українцям-самостійникам... Комітету була надана і деяка матеріальна допомога. 18 вересня отаманами Дону, Кубані, Терека и Астрахані було влаштовано на честь українського комітету у приміщенні морського зібрання бенкет». В середині 20-х, коли Петлюра опинився в Парижі, Моркотун постійно інтригував проти нього. У 20–30-х роках, перебуваючи у Франції, Моркотун читав лекції з кабалістики, займався окультизмом і працював чиновником в управлінні французьких залізниць. У Парижі він брав участь в об’єднанні російських і українських масонів в єдину ложу. Моркотун «працював» як у вищих масонських градусах, в ложі «Милосердна дружба», так і в широких емігрантських — «Астрея» і «Північне Сяйво». На початку 50-х років він ще значиться в списках російської ложі (Париж) «Астрея». Помер Сергій Костянтинович непомітно, наприкінці 50-х років, на далекому острові Мадейра.




Розділ 15

Крок ліворуч... Крок праворуч

16 лютого — 20 квітня 1919


Отримавши практично всю повноту цивільної та військової влади, Петлюра був у стані ейфорії буквально кілька днів... Згодом проблеми настільки його захопили, що він навіть вважав примарним такий успіх. Хіба назвеш успіхом призначення капітаном корабля, який тоне? В середині лютого так і здавалось. Важкий спадок Винниченка...

Республіка розвалювалася. Петлюра навіть не знав, правителем яких земель він є та скільки українського війська лишилося. Як у короля Ліра, вже за місяць могло не лишитися ані держави, ані війська. Знову, як у січні 1918-го, українська армія розтанула або поповнила війська «червоних».

Петлюра практично не виходив зі свого розкішного штабного вагону С55 (раніше він належав царському міністрові шляхів сполучення). З лютого 1919-го він став для нього мов рідний дім.

У найважчі для республіки дні зростали лави незадоволених Директорією, незалежністю та політичним курсом. Здіймалися солдатські бунти, повстання городян, селян, змова «правих» і «лівих» була вже не за горами.

Знову запанувала атмосфера розпачу і здавалося, що українська ідея не спрацювала, виявилася нікому не потрібною, республіка загинула, а ті, хто «завинив» перед більшовиками, мають чимшвидше рятуватися. І цілком можливо, не виявись на чолі держави харизматичний Петлюра, республіка припинила би своє існування ще в лютому 1919-го. Розсипалася би на сотню отаманств, які постійно воюють між собою та з усім світом.

XX століття лишило масу прикладів капітуляції влади після військових поразок. Наприклад, Франція в 1940-му, за умов, коли більша частина країни і армії була ще в руках уряду. Петлюра і петлюрівці у 1919-му боролися до останнього, у повному оточенні, без тилу, набоїв, іноді зберігаючи за собою лише кілька десятків квадратних кілометрів. Неймовірна стійкість!

Треба віддати належне: за владу Петлюра боротися вмів і хотів. Він блискуче долає інтриги, виходить з критичних ситуацій, уникає змов, але вище за себе стрибнути просто не може. Він — вправний політик, але не полководець рівня Олександра Македонського...

Та й успіхи військові часто приносились на вівтар політичних дивідендів. Чого варте лишень призначення вчорашнього сотника австрійської армії, 28-річного Андрія Мельника начальником штабу всієї армії УНР, на догоду Січовим Стрільцям, або призначення вчорашнього прапорщика, 26-річного Володимира Оскілка командувачем Північного фронту УНР, на догоду партійцям-самостійникам...

Рятівною для Директорії стала десятиденна бездіяльність «червоних». Захопивши Київ, вони, мабуть, повністю вичерпали свої можливості до нового наступу. Знов отримавши столицю, «червоні» серйозно розраховували: УНР розвалиться сама собою або від повстання. Незважаючи на те, що в середині лютого 1919-го фронт трохи стабілізувався по лінії Козятин — Коростень, війська УНР й надалі безладно відступали і розбігалися по домівках.

Генерал Капустянський згадував: «...деморалізація війська набрала в той час таких розмірів, що порушення й невиконання бойових наказів з боку цілих частин було звичайним явищем».

Навіть опора режиму — Січові стрільці повністю дезорганізувалися. Коновалець тоді писав: «...через те, що нема резервів, всі стомилися, всяка ідея гасне, хочеться одного — спати».

У тилу військ УНР панував безлад. Це безвладдя і анархія в середині лютого 1919-го вилилися в жахливу різанину євреїв у місті Проскурів (нинішній Хмельницький). Передісторія трагедії: в тиловому Проскурові, населення якого на 50% становили євреї, місцевий більшовицький комітет 15 лютого розпочав повстання проти влади Директорії. Повсталі, більшість яких становили євреї, зуміли захопити пошту, телеграф і комендатуру міста. Придушивши виступ, командир «Залізного загону» Запорозької бригади військ УНР отаман Семесенко закликав своїх козаків вирізати всіх євреїв у Проскурові, як зачинщиків більшовицького бунту. За два дні було вбито приблизно тисяча-півтори людей, які потрапили «на очі», а в сусідньому містечку Фельштин — ще 485 осіб.

Звістка про жахливу єврейську різанину стурбувала Петлюру. Він ніколи, письмово або усно, не віддавав наказів, які б заохочували погромників. Ба більше, він видавав накази, які забороняють погроми... Він розумів: провина ляже на нього — погромники носили форму армії УНР. Але Петлюра та його структури в епоху загального хаосу просто не в змозі були забезпечити порядок і спокій на землях УНР не тільки для євреїв, а й для інших національних груп. На Запоріжжі тоді «громили» німців-колоністів, на Волині та Галичині — поляків, в Криму спалахнула різанина між татарами і кримськими греками...

Петлюра негайно відкликав загін Семесенка з Проскурова і наказав відновити порядок у місті за допомогою Січових стрільців. Більшовики та інші «ліві» з успіхом використовували інформацію про погроми в пропаганді. Звістка про погроми приголомшила Європу, причому всі звинувачення дісталися Петлюрі, якого називали ватажком бандитів. За наказом Петлюри Семесенко був заарештований в Кам’янці-Подільському і відданий під слідство... Але погромникам вдалося втекти з в’язниці під час захоплення міста «білими». Тільки в 1920-му вдалося виконати Петлюрин наказ: Семесенка заарештували і розстріляли негайно.

Заступник міністра закордонних справ УНР Арнольд Марголін заявив про відставку на знак протесту проти Проскурівської різанини. Марголін писав: «Важке і відповідальне завдання, яке лежить на всіх членах уряду, помітно ускладнюється з причин того трагічного факту, що єврейські погроми не припиняються, і адміністрація виявила свою нездатність припинити жахливі насилля і вбивства, яки відбуваються в Проскурові, Ананьєві та інших містах. Я добре знаю, що уряд робить усе можливе для боротьби з погромами. Я також добре знаю, які безсилі всі його члени... Та я, як єврей, ще більше страждаю від того, що розумію: коли всі інші елементи населення страждають від анархії, головним чином економічно, то такий стан речей дуже небезпечний і навіть фатальний для існування єврейського народу».


Погроми стали постійними супутниками громадянської війни та відбувалися більш за все там, де євреї жили осіло і компактно — в Україні та Білорусі. Перші погроми почалися ще до проголошення УНР — в серпні — жовтні 1917 р., коли деморалізовані дезертири армії Тимчасового уряду кинулися з фронту в тил. Ці солдати вже поставили себе поза законом, покинувши окопи, а поняття приватної власності вже не існувало для них.

Збожеволілі в окопах, надивившись на кров і смерть, розпропаговані ленінським «експропріація експропріаторів», вони жили в світі хаосу і вседозволеності: йшли великими групами на схід, нищили на своєму шляху як єврейські містечка, так і українські села... Погроми припинилися лише в середині березня 1918-го... Вже за 15 днів після того, як Петлюра став військовим міністром УНР, в листопаді 1917-го, він видав перший протипогромний наказ.

Нова хвиля погромів почалася влітку 1918 р., коли спалахнуло повстання проти гетьмана. Стихійні селянські ватаги збиралися не тільки в «революційних цілях». Іноді — просто пограбувати, адже революція передбачала тотальний переділ власності. З перших днів організації Директорії Винниченко (до речі, одружений на єврейці) та Петлюра закликали повстанців не допускати погромів, погрожували розстрілами за участь та за погромну агітацію... але не завжди вони могли контролювати загони стихійних повстанців, які вливалися в армію Директорії тимчасово і не приймали диктат Центру. Всі ці отамани — Ангел, Григор’єв, Коцюр, Струк — сьогодні воювали за УНР, а завтра — за більшовиків. Винниченко і Петлюра безсилі були їх стримати, навіть шляхом розстрілів окремих погромників... У січні 1919-го, коли фронти і загони Директорії почали розвалюватися під ударами більшовиків, «білих», поляків, — хаос посилився. Вчорашні союзники відмовлялися наступати, підкорятися Петлюрі, переходили до «червоних» або ставали відвертими бандитами. До лютого 1919-го Петлюра міг повністю покластися лише на одну п’яту бійців Директорії. Тільки щодо них можна було вжити слово «дисципліна». Тільки їх можна було використовувати для придушення погромів (як, наприклад, Січових Стрільців)... Решта армії розбіглася. Ними заправляли лише місцеві отамани. Дехто перейшов до «червоних». За погроми цих ватаг дезертирів Петлюра просто не міг відповідати...

«Військо» дезертирів в січні — лютому 1919-го влаштувало ряд погромів в Житомирі, Бердичеві, Овручі, Коростені, Сарнах, Ліпші... Погром у Проскурові — не типовий. Вакханалію вчинила частина, яка формально ще перебувала у складі армії Петлюри, але його наказів вже не виконувала. Зокрема, наказів про недопущення єврейських погромів. Петлюра не провокував цього погрому, покарав організатора і створив комісію з розслідування.

Найстрашнішими стали погроми часів повної анархії (квітня — червня 1919-го): Чорнобиль, Єлисаветград, Черкаси, Сміла, Умань, Тростянець... Погроми були учинені загонами повсталих селян, бандитськими ватагами або частинами Червоної Армії, які підійняли повстання проти «червоних маршалів»: Антонова-Овсієнка, Троцького (наприклад, радянська дивізія отамана Григор’єва). Ричард Пайпс, описуючи 1919 р., констатував, що країна «...розпалась на велику кількість окремих районів, ніяк не пов’язаних між собою, ізольованих від усього світу, відданих на милість озброєних банд селян і кримінальних злочинців...», а райони «...жили своїм життям, в якому реальну владу мав той, хто спирався на гвинтівку... По всій Україні виникали банди селянських партизан, які нападали на села і містечка, грабували і вбивали єврейське населення...».

«Скорботний лист погромів», складений в 1920-х роках в Радянській Росії, фіксував в Україні таких організаторів цих погромів: білогвардійці — здійснили 226 погромів, польська армія — 29, повстанські отамани — 834, петлюрівці — 139.

Червоноармійці Першої Кінної Армії у 1920-му та бійці Українських радянських дивізій у 1919-му так само звинувачувалися в погромах (загалом не менше 40, особливо жорстокі в Глухові та Новгороді-Сіверському), проте ніхто не звинувачував Антонова-Овсієнка, Бульонного, Щорса, Боженка або і самого Троцького. Як і не звинувачували Денікіна, Пілсудського, Скоропадського, Савенкова (у військах останнього значилися з’єднання Булак-Балаховича, яким «Скорботний лист» приписує 47 погромів), або Миколи Другого. Погроми не були інструментом внутрішньої політики ані у Пілсудського, ані у Денікіна, ані у Петлюри...

У січні 1919-го Директорія вперше закликає проти погромів. Ба більше: за наказом Петлюри уряд УНР постійно виділяв гроші жертвам погромів (близько 32 мільйонів гривень). У 1919-му виник Всеукраїнський ЦК при єврейському міністерстві з надання допомоги постраждалим при погромах... У травні 1919-го Петлюpa створив особливу слідчу комісію, а «Надзвичайні Військові суди УНР» розстріляли не один десяток активних погромників. При Центральній Раді та Директорії постійно існувало міністерство єврейських справ. Восени 1919 р. Петлюра пропонував створити міжнародну слідчу комісію для розслідування погромів і запрошував приїхати лідерів єврейських громадських організацій та партій.

У червні 1919 р. влада Директорії попередила погроми в Кам’янці-Подільському і Проскурові. У серпні 1919-го у протипогромному зверненні УНР вказувалося, що «Єврейські демократи на чолі з Бундом, «Об’єднаннями», «Поалей Ціон»» та «Фолькс Партай», чиї представники входять до ради міністерства з єврейських питань, а керівники займають відповідальні посади в інших міністерствах, підтримують уряд українського народу». У серпні 1919-го у військах поширили звернення Петлюри проти погромів, за участь в яких влада обіцяла негайний розстріл.

Та не завжди жорсткі методи для припинення погромів було застосовано. Для цього було багато причин: надійних частин небагато і тому виконання затягувалося, а слабкість карального апарату Директорії призводила до того, що він просто не справлявся. Тривалий час всі силові структури УНР були на колесах у постійному наступі чи відступі і в цьому вічному хаосі дуже важко займатися правосуддям. Відсутність союзників у боротьбі з ворогами штовхала Петлюру на союз з повстанським рухом, який неможливо контролювати. Тим паче — жодної можливості контролювати повстанців в тилу Червоної Армії. Іноді союзниками Петлюри ставали і отамани, яких звинувачували в організації погромів: Ангел, Зелений, Волинець. Дефіцит військових сил призводив Петлюру до нерозбірливості у зв’язках з отаманами в «червоному» тилу. Але отаманські частини були тільки «союзниками», не регулярними частинами УНР. Деякі отамани-погромники (наприклад, Струк) зумисно заявляли: виконують «накази» Петлюри. Отамани шукали легалізації, підтримки, авторитету. Тому іноді розбійницькі банди називали себе «петлюрівцями», проте жодного відношення до військ Петлюри не мали. Езефов Ліхт писав: «Слід визнати великою історичною несправедливістю сам факт обвинувачення Петлюри в злочинах різних отаманів...». Особливості громадянської війни в Україні неймовірно ускладнювали процес розслідування погромів. Ворогам Петлюри лишалася можливість його очорнити.

Вже в еміграції, з березня 1921 р. Петлюра готує докладний звіт про анти погромні заходи Директорії (документи, накази, дати погромів і списки розстріляних за участь у них). Тоді ж Петлюра знову звернувся до населення УРСР, до повстанців, із закликом не допускати погромів. Наприкінці 1917-го Петлюра пропонував створювати збройні загони «єврейської самооборони», відкрив доступ євреям в офіцерські школи УНР, в його уряді Директорії було кілька міністрів-євреїв. Євреям УНР надали «національно-персональну автономію», за яку вони боролися десятиліттями... Вже за кілька днів після того, як Петлюра очолив Директорію, він підписує указ про створення спеціальної комісії з розслідування погромів. У наказі від серпня 1919-го Петлюра закликав військо припиняти антиєврейські виступи і погроми, попереджаючи: «Хто ж допускається такого тяжкого злочину, той є зрадником і ворогом нашого краю і мусить бути усунений від людського співжиття». Представники Петлюри вели в 1921 р. переговори з лідером сіоністів Жаботинським з приводу формування загонів єврейської жандармерії в Україні.

Володимир Жаботинський писав: «Є безумовним фактом те, що ні Петлюра, ні Винниченко, ні хто-небудь з провідних діячів українського уряду не був погромником. Я виріс поряд з ними, я разом з ними боровся проти антисемітизму; ніхто й ніколи не зможе переконати жодного із сіоністов Південної Росії, що подібні люди були антисемітами».

Лідер Бунда Мойсей Рафес додавав: «...однією з найулюбленіших ідей Петлюри і багатьох інших українських націоналістів було створити союз української і єврейскої демократії». Арнольд Марголін (Генсек Південноросійського відділу Союзу боротьби за рівні права для євреїв, адвокат на процесі Бейліса, Президент єврейської територіальної організації) стверджував про 1919-й рік: «...український уряд послідовно виступав проти погромів, ніколи не брав у них участі і не несе за них жодної відповідальності».

У відозві Петлюри до армії УНР (27 серпня 1919 р.) читаємо: «Українцям, як і євреям, котрі підтримують Уряд Республіки, наша національна Армія повинна принести рівність, братерство, свободу.

Всі єврейські партії, особливо Бунд, «об’єднанні», «Поалей-Ціон», «популісти», перейшли на бік відновлення незалежності України.

Я знаю сам, як євреї допомагали нашій Армії та нашій Республіці...

З найбільшою увагою і хвилюванням я думаю про жертви єврейського народу, про їх славне життя, покладене на вівтар Батьківщини.

З донесень офіцерів та інспекторів я знаю про те, що єврейське населення віддано доглядало за нашими хворими і пораненими, про єврейських дітей, які в шпиталях, організованих в 5 верстах від фронту, промивали рани наших мужніх вояків. Я був глибоко зворушений, бачачи сльози подяки на їх очах за ту турботу, яку вони отримали від євреїв, і з задоволенням помітив, що багато з наших вояків ставали на охорону магазинів та складів євреїв, щоб запобігти їх розкраданню...

Старшини і вояки Української Армії! Робітничі маси українських євреїв бачать у вас своїх визволителів, і майбутні покоління ніколи не забудуть ваших зусиль...

Бережіться провокаторів та тих, хто бажає погромів і намагається умовити найслабкіших у своїх переконаннях...

Будьте безжалісними! Смертна кара постигне учасників погрому так само, як і підбурювачів. Я вимагаю від вас ще більш суворої дисципліни, аби жодна волосина не впала з невинної голови...».

Вже в 20-х числах лютого лідери партій УСДРП і УПСР, які вийшли з владних структур УНР з тактичних міркувань, провели антипетлюрівську нараду в містечку Козятин. Вони вирішили перейти в опозицію до Директорії і агітувати проти її переговорів з «буржуазними урядами Антанти». За два тижні лідери УСДРП і УПСР знову зібралися на таємні збори і вирішили домагатися від Петлюри «здвигу вліво, вплоть до миру з більшовиками, на основі визнання незалежності України» і припинення переговорів з французами. Зустрівшись з Петлюрою, лідери соціал-демократів пояснили: і самі не вірять у можливий мир з більшовиками на рівноправних засадах, проте розглядають свою пропозицію, як тактичний хід, аби знайти спільну мову з масами по інший бік фронту і показати їм свої прагнення і бажання до справжніх змін в дусі соціалізму.

Практично це був ультиматум «лівих» українських соціалістичних партій Петлюрі. Але він відкинув всякі пропозиції тактичних хитрощів і просто проігнорував можливу підтримку «лівих». Він заявив колишнім партійним товаришам: «Я можу вийти з Директорії, якщо ви будете наполягати на переговорах з більшовиками. Я не чіпляюсь за владу, але не буду відповідати за те, у що не вірю». Петлюра не бажав бути просто маріонеткою свого вчорашнього ЦК. Він показав: відтепер він єдиний капітан «потопаючого корабля».

Незважаючи на критичне становище на Східному фронті (наступ «червоних»), 23–28 лютого Петлюра їде на Галичину (Західні області УНР або ЗУHP). Обставини поїздки пов’язані з вирішенням найважливішого міжнародного питання про державну приналежність земель Східної Галичини, де з листопада 1918-го проходили безперервні бої між арміями ЗУНР та Польщі.

За кілька днів до приїзду Петлюри на Галичину, до Львова (який тоді займали поляки) прибула місія Антанти на чолі з французьким генералом Бартелемі. Від імені Паризької мирної конференції Бартелемі представив проект припинення війни на Галичині та встановлення нових кордонів між Україною та Польщею. Українській делегації, яку очолював генерал Омелянович-Павленко, пропонувалося віддати Польщі значні території: Львівщину разом зі Львовом, Дрогобицько-Бориславский нафтовий басейн (український Клондайк початку XX століття), Перемишлянщину і Холмщину. Ці території, які складали близько 40% всієї території ЗУНР, почасти вже були окуповані польськими військами, але військам ЗУНР пропонували відступити і добровільно віддати полякам близько 20% своєї території. Така пропозиція викликала обурення серед членів делегації ЗУНР і ледь не зірвала подальші переговори.

Петлюра приїхав на Галичину з двома пропозиціями: провести набір 10 тисяч солдатів — поповнити армію УНР на антибільшовицькому фронті; і друге, головне, — переконати політиків і військових ЗУНР прийняти принизливі пропозиції Антанти. У Станіславі (Івано-Франківську) і Ходорові Петлюра зустрівся з керівництвом уряду ЗУНР — президентом ЗУНР Петрушевичем[43] і з главою місії Антанти. Після відставки Винниченка саме він був основною фігурою Директорії, яка формально керувала і справами ЗУНР. Петлюра сподівався: його голос докорінно змінить ситуацію на переговорах. Він підтримав ідею французького маршала Фоша про спільний виступ Польщі та УНР проти більшовиків.

Тоді Петлюра став перед вибором: або відстоювати інтереси єдиної України, або шукати заступництва Антанти, з її допомогою здобувши державність і світове визнання. Петлюра був не проти дати згоду на відчуження частини території ЗУНР, на умовах припинення війни Польщі проти ЗУНР і УНР, визнання Антантою УНР, і при гарантії допомоги Антанти і Польщі в боротьбі проти більшовиків. Але сам вирішити таке важливе питання він був не в силах. Його вимоги визнання умов місії Бартелемі галицькими політиками та військовими просто ігнорувалися. Розсипалася надія звільнити Галицьку армію у 80 000 чоловік від необхідності воювати з Польщею та направити її на Київ.

На зустрічі з Бартелемі Петлюра нічого не міг запропонувати. Галичани, виступаючи за єдність і свободу своєї землі, погоджувалися тільки на кордон по річці Сян, з поверненням Львова Україні і відходом польських військ з територій, що вони зайняли. Не допомогло і попередження Петлюри про швидку появу в Галичині добре озброєного польського корпусу Галлера, який може докорінно змінити ситуацію на фронті.

З 1 березня 1919 р. війна між ЗУНР і поляками відновилася. Представник Антанти у Варшаві, розлючений нездатністю Петлюри встановити мир і контролювати свої території, відкрито погрожував: «Петлюра за все заплатить».

Провал переговорів у Галичині призвів до взаємних розчарувань. Галицькі лідери розчарувалися у Петлюри. Їм здавалося, що ціною галицьких земель він хотів знайти собі покровителів. Антанта розчарувалася в Петлюрі, а сам він усвідомив недалекоглядність лідерів ЗУНР, розчарувався в «здоровому глузді» і «потенціях» політиків Галичини. Важко зараз прогнозувати, що б сталося, якби домовленість була досягнута...

Але зрив переговорів призвів до повної окупації польською армією всієї території ЗУНР і Волині вже за чотири з половиною місяці та до повної світової ізоляції УНР та ЗУНР. Може, Петлюра був правий, і частиною своєї землі варто було пожертвувати хоча б у тактичних цілях, як це робив у 1918-му і 1920-му вправний і вмілий стратег Ленін. Адже він досягнув результату, а Петрушевич ані Україну, ані Галичину так і не зберіг.


З моменту відставки Винниченка Петлюра почав шукати миру з поляками, зберігаючи це в секреті від галичан. Вже в середині лютого 1919-го він направив таємну дипломатичну місію в Варшаву для встановлення союзницьких відносин і координації спільних дій проти «червоних». Україні конче був необхідний бодай польський нейтралітет, адже воювати одночасно з Москвою і Варшавою армія Петлюри була не в силах.

Розвал армії УНР почався на початку 1919-го і продовжився в лютому та березні. Військовий міністр Олександр Шаповал, пригнічений плутаниною на фронті, доповідав Петлюрі: «фактично наша армія не має командуючого фронтом. Ви (Петлюра. — В. С.) віддайте свої накази, Андрій Мельник — (начштабу армії. — В. С.) віддає свої, а генерал Греков (наказний отаман. — В. С.) з Одеси так само свої». Тільки з 5 по 16 березня 6-й, 53-й, 55-й, 58-й, 59-й полки УНР та кінний полк Козиря розбіглися або й взагалі частково перейшли на бік «червоних».

Заколот отамана Григор’єва відразу позбавив Петлюру усіляких надій на утримання фронту на півдні України. Сили отамана з 18 лютого вже офіційно числилися у складі Червоної Армії як перша бригада 1-ї Задніпровської дивізії Українського радянського фронту. На початку лютого Григор’єв вибив республіканські війська з Кривого Рогу, Єлисаветграда і Знам’янки, показавши новим господарям ставлення до колишніх союзників. Аби не потрапити в оточення, Запорізький корпус армії УНР відступав на захід, зайнявши територію між Південним Бугом і Дністром, уздовж залізниці Одеса — Жмеринка. Петлюра тоді наполягав, аби Запорізький корпус лишався на Півдні України, а не виводився до Вінниці, на допомогу головним силам. Завданням Запорізького корпусу було утримання залізничного «шляху до Європи» через Одесу, де відбувалися доленосні переговори послів Петлюри з представниками Антанти. Цей непродуманий петлюрівський «план» призведе до загибелі корпусу і ослаблення всієї армії УНР. Омелько Волох — новий командир Запорізького корпусу військ УНР (20 000 бійців), спостерігаючи перемоги «червоних» по всьому фронту, вирішив зрадити УНР і перейти на бік переможців. 21 березня Волох поширює серед своїх солдатів «революційний» Універсал із закликом перейти на бік Червоної Армії, організовує Ревком і навіть намагається сформувати альтернативну владу в Україні. Обдуривши своїх підлеглих звісткою про те, що Петлюра арештований, а армія УНР приєдналася до «червоних», Волох досяг тимчасового успіху, якщо говорити про розвал корпусу.

Розвал фронту був наслідком розвалу тилу. Багато отаманів пояснювали перехід на бік «червоних» тим, що режим Директорії (кабінет Остапенка) став «буржуазним, контрреволюційним» і прагнув союзу з «капіталістами Антанти», накликаючи в Україну нову інтервенцію.

«Правий» кабінет Остапенка був недієздатний, як і кабінет Чехівського. Безсилля міністерської влади зумовлено тим, що підконтрольні УНР території були прифронтовими і свої порядки там встановлювали військові коменданти, начальники гарнізонів, отамани, а примарна влада кабінету міністрів поширювалася практично тільки на столицю: спочатку Вінницю, а потім і Кам’янець-Подільський.

Єдине серйозне рішення, яке встиг прийняти кабінет Остапенка (за наполяганням Петлюри, до речі), — відмовитися від рішення Трудового конгресу при Трудових Радах, як основи місцевої влади. Але якраз саме ця відмова стала приводом для потужної критики з боку «лівих». Після цього кабінет Остапенка стали звинувачувати в «буржуазності» і «зраді революції» не тільки більшовики, ліві есери і анархісти, а й більшість українських есерів та есдеків.

Новий кабінет не міг вирішити численні проблеми народного господарства, не наважувався реформувати аграрний сектор. По суті, він оперував лише верстатом для друкування знецінених грошей. Міністри так і не могли вирішити, яку Україну вони будують і рятують: Дрібнобуржуазну? Соціалістичну? Капіталістичну? Або країну з якимось іншим ладом? Кабінет не міг налагодити торгівлі, обміну між містом і селом, поставив під держконтроль підприємства. Вже за місяць «роботи» кабінету Остапенка Петлюра переконався: Кабмін лише поглиблює розруху і плете інтриги проти самого Петлюри, звинувачуючи його в «лівизні».

У лютому 1919-го Петлюра не міг вважати своє становище стійким. Він постійно чекав змов як «лівих», так і «правих»... Поразки на фронтах позбавляли його військової харизми полководця і підштовхували деяких військових до думки про необхідність відсторонення «соціаліста і неука». У військах УНР ще зберігався великий відсоток старих царських офіцерів-професіоналів, які поступово втрачали перспективу боротьби за незалежність. Ці офіцери симпатизували «всеросійському правителю» Колчаку, вважаючи, що Україна мусить зіграти роль плацдарму для розгортання антибільшовицьких сил. Офіцери знали: військова і фінансова допомога Антанти обумовлюється відставкою Петлюри та переходом від політики незалежності України до політики антибільшовицької федерації. Ці офіцери шукали заміну «маленькому диктатору», як вони поза очі називали Петлюру.

Якщо спочатку символом «правих» офіцерів був Болбочан, то після його арешту деякі надії покладали на генерала, Грекова[44]. Саме його готували у «військові диктатори» після можливого повалення Петлюри. За Грековим стояли незадоволені Петлюрою самостійники, «директор» Андрієвський і сам прем’єр Остапенко. На Петлюру вони збиралися звалити всі військові невдачі січня — лютого 1919 р.

Тимчасовий підйом авторитету Грекова пов’язаний з рішенням Директорії (ще за часів Винниченка) і Ради міністрів (Чехівського) про реорганізацію армії. Було вирішено: Петлюра формально буде Головним отаманом і політичним вождем війська, але не розроблятиме військові операції і не командуватиме ними. За стратегічну і тактичну армійську діяльність повинен був відповідати Наказний (Греков). У компетенції Петлюри лишалося рішення доленосних питань: відступ, наступ, військові союзи. Поява посади Наказного отамана істотно обмежувала вплив Петлюри, який всяко пробував його відновити.

В лютому 1919-го Греков розробив план глобального наступу армії УНР на Схід від Вінниці на Київ і далі на Харків. План фантастичний, тому Петлюра відкинув його як «авантюру». Він підтримав реалізацію тільки його частини, аби вирівняти лінію фронту. Відправляючи Грекова на тривалі переговори з французами в Одесу, Петлюра відсторонив його від обов’язків Наказного отамана. Петлюра лишив за собою затвердження всіх планів військових операцій... і все було «по-старому». Турбувало Петлюру задумане Грековим переформування частин, яке останній намагався проводити вже з кінця лютого. Це мало скоротити до мінімуму численні полкові та дивізійні штаби і поповнити офіцерами фронтові частини. Але ця реформа не потрібна була Петлюрі як така, що зміцнює авторитет Грекова.

Хід переговорів з французами в Одесі прямо залежав від становища на фронті. Представники Франції не хотіли вести рівноправні переговори з урядом, який не може себе захистити, контролює тільки одну губернію і не має надійної армії. Сильний вплив на французів мали звістки про єврейські погроми та інтриги прихильників «Великої Польщі» і «Великої Росії» проти Петлюри. Французи думали про відтворення Великої Росії, як противаги Німеччині у майбутньому, їх повністю влаштовував режим адмірала Колчака. Головна мета кабінету Остапенка — союз з Антантою. Тому Остапенко мріяв відсторонити Петлюру, вважаючи, що саме він заважає укладенню договору.

Ще 17 лютого Петлюра направив декларацію французькому командуванню до Одеси, в якій просив допомоги в Антанти «для звільнення нашої української нації і відновлення держави». За 11 днів прийшла відповідь: командувач д’Ансельм заявляв про готовність надати допомогу УНР за умови відставки Петлюри і Андрієвського та прийняття УНР певних умов: контроль Франції над фінансами і залізницями України, підпорядкування українських військ загальному командуванню Антанти, підписання загального військового договору між Антантою, Денікіним і Директорією, призначення нових членів Директорії тільки зі схвалення французів... При виконанні цих умов французи обіцяли українцям союз з Польщею, Румунією, військову і матеріальну допомогу, допомогу у визнанні української делегації на мирних переговорах в Парижі. Петлюра хоча і відкинув, «в цілому», ці нові «нахабні» пропозиції, вирішив продовжувати переговори і направив до Одеси нову делегацію.

4 березня генерал Греков, повернувшись з чергових переговорів, оголосив Петлюрі їх невтішні підсумки. Греков повідомив: французи продовжують наполягати на подальшій зміні складу Директорії, вимагаючи відставки Петлюри і Андрієвського як занадто «лівих» і надто «самостійних». Остапенко ж переконував Директорію: французи готові надати допомогу УНР і навіть вислати на український фронт проти більшовиків одну дивізію.

На державній нараді наступного дня Петлюра відхилив непомірні вимоги французів, заявивши: він би з радістю пішов, якби бачив гідного наступника, здатного утримати ситуацію під контролем в умовах розвалу армії. Незважаючи на прагнення французів «не мати справи з Петлюрою», він відсилає до Одеси чергову делегацію Грекова і просить про допомогу бодай зброєю та боєприпасами. Ця допомога потрібна була Петлюрі навіть у вигляді простої декларації: поява такої швидко угамувала би його критиків, вселила б віру в перемогу і припинила би проблеми з польськими військами.

3–5 березня польські війська атакували Холмську групу військ УНР, відвоювавши в України незначні території на Західній Волині. Агресивність поляків вимагала від Петлюри тримати постійно 5–6 тисяч солдатів на польському фронті, в той час коли вони були так необхідні у боротьбі з більшовиками.

З початку березня 1919-го більшовики ще успішніше тисли українські частини, які знімалися з фронту і тікали в тил. Втеча з фронту іноді набувала трагікомічних форм: якось одна деморалізована українська частина напала на вагон Директорії, намагаючись захопити урядовий ешелон, аби швидше втекти з фронту.

За наказом Петлюри вже 6 березня Директорія та уряд евакуювалися з Вінниці до Жмеринки, а потім, 9 березня, в Проскурів. 7 березня «червоні» захопили Бердичів, а 13-го у Жмеринці відбулося повстання гарнізону УНР, який перейшов до більшовиків. І хоча повстання придушили вже за день, а зрадників — розстріляли, Жмеринку утримати не вдалося. 19 березня «червоні» глибоко увійшли в центр української оборони, зайняли Жмеринку і перекрили залізничне сполучення із Запорозьким корпусом.

У дні березневої катастрофи в Кам’янці-Подільському зібралися лідери УСДРП і УПСР, опозиційні «диктаторському режиму» Петлюри. Кам’янець став центром «лівої» опозиції режиму. Саме ця опозиція розробила ультиматум Петлюрі, який повіз до Проскурова соціал-демократ Ісак Мазепа. Але Петлюри в Проскурові не було. Він був десь на фронті...

Петлюра, попрацювавши з «правим» урядом, зрозумів: з українськими соціалістами таки доведеться шукати спільну мову. Ці партії, на відміну від «правих», мали деяку підтримку в народі і армії. Отже, їх опозиція режиму могла призвести до повного внутрішнього розвалу республіки. 14 березня Петлюра призначив у Проскурові державну нараду, на яку запросив членів уряду і Директорії, лідерів українських партій, деяких членів Трудового конгресу, вождів Західної України. Ця нарада мала визначити подальшу політику Директорії. Цікаво, що ця нарада була першим і останнім засіданням Директорії у повному складі після відставки Винниченка. Більше п’яти «директорів» так і не збиралися... Однак як і попередні, березнева нарада вилилася в звичайну міжпартійну сварку. УРСДРП знову вимагала не тільки припинення переговорів з Антантою, а й припинення «братовбивчої війни з більшовиками».

Виступаючи, Петлюра запевнив: навіть провал переговорів з французами не змусить його укласти договір з більшовиками, з «мильною бульбашкою». Петлюра чітко розумів, що вони — справжні вороги. Він вперше закликав «спиратися на власні сили», нарікаючи: якби у «центрально-українців» була національна свідомість, як у «селян на Галичині», можна було би з успіхом відстояти державність і піти на створення Трудових Рад. Після наради думку ніхто не змінив: Петлюру підтримали члени Директорії, уряду, західноукраїнські політики, а «партійці» зберегли «ліву» платформу.

16 березня Греков знову повернувся з Одеси і знову привіз умови, які Петлюра вважав неприйнятними. Французи підтвердили вимоги відставки Петлюри, вважаючи: тільки після такої відставки можна говорити про реальну допомогу армії УНР з боку Антанти.

Греков повідомив Петлюрі: французькі позиції в Причорномор’ї помітно ослабли — французи не хочуть воювати і зовсім не готові до походу вглиб України. Допомогою можуть бути тільки військові інструктори. Особливо здивувало генерала те, що навіть отаман Григор’єв (а він очолював погано озброєну армію селян) з успіхом б’є хвалені війська Антанти. Греков стверджував і те, що французи проти самостійності України, а в Одесі немає їхніх славетних танків...

Греков пропонував переговори офіційно не переривати, але на непомірні вимоги не погоджуватися у будь-якому разі — до з’ясування становища в армії Антанти та її стратегічних планів. Одночасно з Грековим з Одеси приїхала делегація українських робітників, яка заявила: при французах в Одесі немає хліба і палива, їх влада в місії є фікцією. Ці повідомлення теж похитнули віру Петлюри в Захід.

Та наступного дня з Одеси приїхав ще один член делегації УНР — міністр Костянтин Мацієвич. Він привіз більш обнадійливі відомості про можливий союз з французами: ніби французи вже відмовилися від вимоги обов’язкової заміни Петлюрі і навіть готові підписати договір з Директорією та допомогти республіканській армії фінансами, зброєю, боєприпасами, медикаментами. Для остаточного вирішення всіх питань «сам» французький генерал д’Ансельм призначив Петлюрі особисту зустріч на станції Бірзула (Котовськ) за два дні. Мацієвич говорив, що найкращим виходом для України буде протекторат Франції, зауважуючи: французи вже відмовилися від ідеї «Великої Росії» на користь ідеї «Федерації народів Росії». Мацієвич оптимістично стверджував: дуже скоро французи сконцентрують в районі Одеси стотисячну армію «для походу проти більшовиків». Повідомлення Мацієвича викликало приплив ентузіазму у Петлюри, давши нову надію на перемогу над «червоними».

Але швидкий більшовицький наступ і захоплення «червоними» Жмеринки перерізало єдиний шлях Петлюри до французів і зустріч не відбулася. Раптовий удар змусив вже 20 березня евакуюватися з Проскурова. Причому частина уряду і Директорії бігла в Рівне, частина — в Кам’янець-Подільський, ще одна — в Станіслав (Галичина). Петлюра вимагав переїзду всіх міністрів у Рівне, проте в більшості своїй вони вирішили відсидітися в Галичині. Багато захисників України тоді «втратили голову», катастрофа здавалася смертельною. Петлюра зберіг присутність духу, і його позиція, як і авторитет, чудом зміцнили республіку, яка сипалася на очах.

В руках українського війська лишилася вузька смужка землі уздовж кордону з Галичиною, частина Волині, і прикордонна залізниця, з лінією фронту: Могилів-Подільський — Проскурів — Сарни. 17 березня 1919 року командувач Українського радянського фронту Антонов-Овсієнко проголосив директиву наступу: «Київській групі — заслон з боку Галичини, вихід до Дністра, зайняття переправ від Могилева до Рибниці...». Головні сили «червоної» Київської групи прорвали центр республіканської оборони і рухалися на захід.

Делегація Директорії виїхала до Одеси через Румунію, але не встигла провести переговори: на початку квітня 1919 р. французи зневірились у Денікіні та Петлюрі і почали евакуацію.

Петлюра вирішив отримати вигоду навіть з поразки... За військову катастрофу довелося відповідати його конкурентам на владу: наказним отаманам і військовому міністру. До цього часу Петлюра, очевидно, вже мав інформацію: проти нього зріє «права» змова генералів.

Греков тим часом якраз конфліктував з начальником штабу армії Мельником, і це руйнувало єдине командування, ставши приводом для усунення потенційного змовника. 21 березня 1919-го Петлюра підписав указ про відставку Грекова з посади Наказного отамана. Греков змушений був виїхати в ЗУНР, де за два місяці призначений командувачем Української Галицької армії, що за чисельністю в п’ять разів перевищувала армію «петлюрівців». Разом з Олександром Грековим у відставку з посади військового міністра УНР був звільнений Олександр Шаповал (колишній полковник царської армії).

В день відставки Грекова та Шаповала в Кам’янці-Подільському, в «сліпому куточку Поділля» (за словами Ісака Мазепи), відбулася подія, яка ще дужче підірвала оборону УНР. У місті ширилися неправдиві чутки: Проскурів взято і «червоні» рухаються на Кам’янець... Під враженням від цих чуток в Кам’янці почався безлад.

Лідери «лівих», опозиційних Петлюрі партій — УПСР і УСДРП — скликали в Кам’янці Трудовий конгрес, який зажадав негайно зупинити переговори з Антантою, почати переговори з більшовиками і дав згоду на створення незалежної Радянської Української Республіки як частини Радянської федерації. Від Директорії вимагали створити новий «лівий» уряд з партій: УСДРП-«центр», УСДРП-«незалежні», УПСР-«центр». На подив Петлюри, почесним головою Конгресу мав стати Михайло Грушевський, людина не найлівіших переконань.

У день відкриття Конгресу інституції Директорії та уряду Остапенка зникли з Кам’янця. Чиновники були налякані бунтом «лівих» і можливим арештом, як і стрімким наступом «червоних» на Проскурів. Прийнявши факт зникнення влади за остаточний, Конгрес сформував новий уряд — Комітет охорони революції. Він складався переважно з соціал-демократів на чолі з Чехівським. Петлюра негайно телеграфував до Кам’янця. Він повідомив: не визнає Комітету, але це лише наснажило «комітетників».

Вважаючи себе новим урядом УНР, «комітетники» проголосили припинення бойових дій на більшовицькому фронті і призначили своїх комісарів в кинуті міністерства. Комітет заявив про своє бажання формувати спільний з більшовиками тимчасовий уряд Української Радянської Республіки. «Лівий» переворот в Кам’янці фактично межував з капітуляцією республіки.

Але «комітетникам» бракувало не тільки політичної мудрості і сил, але і сміливості... Дізнавшись, що замість переговорів уряд Остапенка (який раптом «знайшовся») і «директор» Андрієвський пропонують «збройно ліквідувати Комітет», у бунтарів здали нерви... Комітет саморозпустився вже 26 березня, а члени — розбіглися... Того ж дня вірні Директорії частини заарештували кілька десятків активних «комітетників». Грушевський тоді втік за кордон і зарікся займатися політикою.

В лютому — березні 1919-го року багато видатних діячів української політики (М. Шаповал, В. Винниченко, М. Чечель, І. Шраґ та ін.), розчарувавшись, втекли за кордон. Втеча їх за кордон катастрофічно вплинула на становище на фронті і в тилу та призвела до дезорієнтації мас. Деякі партійні активісти лишилися на місцях: у Києві, Вінниці, Житомирі, і не збиралися відступати з армією, стаючи заручниками більшовиків. З квітня 1919-го однією з серйозних проблем Петлюри стала гостра нестача фахівців і «партійних кадрів» для будівництва управлінського апарату.

До часу скликання кам’янецького Конгресу Петлюра і сам розчарувався у міністрах, разом з французами і «правим» курсом. Він виношував нові плани створення «лівого» уряду. Особливим наказом Петлюра звільнив з в’язниць «комітетників» і деяких лідерів бунтівників покликав до себе в Ставку.

Такий хід подій не міг передбачити ніхто, але він був повністю закономірний для «революційної весни» 1919-го, коли гасла «всесвітньої революції» оберталися несподіваною дійсністю. У тому відчайдушному березні 1919-го навіть Січові Стрільці, які вважалися «правими» соціалістами, заявили: вони готові підгримувати «радянську владу на місцях», якщо завдяки їй настане довгоочікуваний порядок. До зміни курсу штовхало Петлюру і нове загострення ситуації на фронті.

Одночасно з проривом «червоних» на центральній ділянці фронту, у середині березня 1919 р. на півночі почався контрнаступ «петлюрівців». Він ретельно готувався Петлюрою та начштабу Мельником і був приурочений до закінчення реорганізації корпусу Січових Стрільців, який двадцять днів перебував на відпочинку. Зосередивши значні сили на Волині (до 12 000 багнетів), Петлюра несподівано для «червоних» 19 березня пішов на Київ.

Основні сили «червоних» перебували у Жмеринці (південніше), тому початок наступу був успішним. Республіканці захопили Коростень — Новгород-Волинський — Житомир і успішно наступали на Київ (пройшли з боями майже дві сотні кілометрів), дійшовши до річки Ірпінь, за тридцять кілометрів від столиці. У більшовиків не було резервів і уряд наказав чиновникам готуватися до евакуації столиці. Тільки відправка резерву під Київ допомогла 26 березня зупинити петлюрівський наступ.

Тоді саме «червоних» відкинули від Рівного і вибили з Полісся, за річку Прип’ять. Одночасно з наступом на півночі України «петлюрівці» спробували перейти в контрнаступ на південній ділянці фронту. Ворог був відбитий від Умані і «петлюрівці» пробивалися до Таращі, де нещодавно спалахнуло антибільшовицьке повстання. План Петлюри: ударами з півночі та півдня оточити і знищити основну центральну групу «червоних» у Вінниці.

Однак взяти Київ у березні 1919-го вже не було сил, як і на масштабну операцію оточення. У 20-х числах березня армія УНР вичерпала всі людські резерви і військові запаси. До того ж, наступаючим і самим загрожувало повне оточення. Головним недоліком проведення операції було незнання задумів противника та відсутність добре організованої розвідки. «Червоні» пішли на зустрічний наступ, вдарили по слабкому центрові петлюрівського фронту, і це зумовило повний провал акції.

Водночас головком Червоної Армії Вацетіс вважав: Овсієнко недостатньо сил виділив на розгром армії Петлюри, розпорошивши свої дивізії на одесько-румунському та кримському напрямках. Головком пропонував всі можливі війська направити проти Петлюри, з метою повного його знищення і виходу на кордони Галичини і Буковини, «для безпосереднього тісного зв’язку з радянськими народами Угорщини», адже Ленін вже поставив завдання створити єдиний революційний фронт РРФСР, УРСР і Радянської Угорщини. Вже 27 березня Антонов-Овсієнко телеграфував головкому: «...нами прорвано центр противника, захоплено 5 штабів дивізій, штаб корпусу, 200 знарядь, 100 бомбометів, до 1000 кулеметів, відірваний фланг супротивника майже оточений...».


Стало зрозуміло: план «петлюрівського» наступу провалився, ініціатива повністю перейшла в руки «червоних». З кінця березня більшовики оперативно контратакували, що призвело до нового розчленування сил «петлюрівців». Головні сили Петлюри (які розташовувалися на Волині) в районі Рівного виявилися повністю відрізаними від оборонців Кам’янця-Подільського. Захисники Кам’янця в середині квітня 1919-го відійшли за Збруч. Ця річка не була серйозною перешкодою для Червоної Армії, однак з політичної точки зору — це кордон, за яким були землі ЗУНР, які ще півроку тому належалй Австро-Угорщині.

Вийшовши на Збруч, Червона Армія зупинилася в нерішучості. У більшовиків були деякі плани на союз з армією ЗУНР. Ленін думав домовитися з галичанами, обіцяючи їм озброєння і союз у війні проти Польщі, одночасно від галичан був потрібний повний розрив з Петлюрою та пропуск частин Червоної Армії через Галичину до Угорщини. Тому більшовики не поспішали починати війну проти ЗУНР.

Штаб армії УНР був змушений переїхати з Проскурова в крихітний Здолбунів, а всі центральні установи УНР евакуювалися в Рівне. 8–15-квітня колапс центральної частини фронту призводить до захоплення червоними Проскурова, Старокостянтинова, Новограда-Волинського і Кам’янця-Подільського.

Поразка на фронті, здавалося, не лишала жодної надії на перемогу. Але Петлюра не міг змиритися з поразкою, маючи впертий характер. Опинившись практично без армії, Симон Васильович вхопився за можливість вигнання більшовиків з України за допомогою загального повстання в тилу «червоних». З середини березня 1919-го до штабу Петлюри доходили дещо перебільшені вісті про повстання в Центральній Україні.

Делегація від отамана повстанців Зеленого повідомила: Зелений готує самостійний похід на Київ і вже має «армію» в 20 000 повстанців. Повсталі селяни навесні 1919-го виступали не за повернення влади Директорії, а під новим гаслом: «Ради без комуністів!».

Україна палала у вогні селянських повстань. 8–10 квітня відбувся похід українських повстанців на Київ. Отаман Зелений наблизився до столиці з півдня, відтягнувши «червоні» резерви на себе, а отаман Струк вдарив з півночі і захопив передмістя — Куренівку, Святошин, Поділ. Київ міг впасти будь-якої хвилини. Навіть вартова рота і члени Радянського українського уряду були змушені йти в бій на Поділ, де проходив фронт. Повстанців вдалося відігнати від Києва, але вони не зняли облоги столиці.

Серйозні надії Петлюра покладав і та розпад Червоної Армії. Особливо вони посилилися, коли під Мозиром на бік Директорії у повному складі перейшла «червона» Тульська бригада (це сталося наприкінці березня) російських солдатів. Розраховуючи на повстанців, Петлюра був змушений зрушити «вліво», тому запропонував лідерам УСДРП і УПСР «забути» кам’янецький бунт і спільно творити новий, «лівий» уряд. Зі свого боку «ліві» висунули умови: Петлюра стає офіційним головою Директорії, в якій — по одному представнику від УСДРП, УПСР і політиків Галичини. Директорія опиняється під контролем Ради міністрів і затверджує закони тільки після схвалення їх Радою міністрів.

Але Петлюра не поспішав виконувати їх вимоги про підконтрольність Директорії Раді міністрів. Винниченко писав, що Петлюра погодився на вимоги «лівих»: «...з досвіду знаючи: закони і всілякі декларації — одне, а фактична влада — інше. Фактична влада лишалася в його руках...». Петлюра тепер міг все: легко змінювати уряд, розуміючи — саме він лишився найбільш впливовою фігурою Директорії, популярним політиком, вождем України.

Андрієвський самостійно зробив заяву про відставку зі складу Директорії, хоча за деякий час відмовився, продовжуючи вважати себе членом Директорії. Але Петлюра, прийнявши відставку Андрієвського, вже не сприймав його «директором». Швець практично самоусунувся і був поза межами досяжності Петлюри. Пропозиції «лівих» повністю влаштовували Петлюру, відкриваючи йому дорогу до одноосібної влади.

З членів Директорії лишилися лише малопопулярний і керований Макаренко і Петрушевич, який «носа не показував» з Галичини та всіляко демонстрував незалежність галицького уряду. Граючи в цю гру, Петрушевич мав Галичину, але втрачав будь-який вплив на Директорію. Соціалісти погодилися: Петлюра буде головою Директорії, фактичним президентом УНР, лишивши Директорію йому «на відкуп». Сам Петлюра, сподіваючись на президентське крісло, заявив: «Директорія зараз — труп», а кабінет Остапенка Петлюра назвав «просвітянами, які вміють лише скаржитися і зітхати». Дійсно, Директорія в лютому — березні 1919-го розпалася, а міністри розбіглися. Кожен член Директорії діяв «на свій розсуд». Макаренко самостійно призначав міністрів, Андрієвський самочинно наказував заарештувати лідерів партій, Петрушевич взагалі самоусунувся від будь-яких рішень.

Давши новим «панам-міністрам» примарну владу над кількома повітами, Петлюра переконав «лівих» відмовитися від головних вимог — миру з більшовиками, встановлення радянської форми правління. Вони навіть відмовилися від неприйняття переговорів з Антантою, чим фактично легалізували їх. Петлюра закликав соціал-демократа Бориса Мартоса[45] стати на чолі уряду і пообіцяв узгодити склад нового кабінету з галицькими лідерами, але так і не дочекався схвалення.

Петлюра риторично запитував у «лівих»: «Що робити з Україною? Стан вкрай важкий. Ми товчемося на місці і нічого не робимо. Фронт не може існувати без тилу, а тил у нас не організовано», і не особливо й хотів почути відповіць, приховавши від міністрів гірку правду про катастрофу на фронті.

Події в світі ніби підштовхували Петлюру до «лівого курсу». 21 березня 1919-го до влади в Угорщині прийшов комуністичний уряд на чолі з Бела Куном, на початку квітня безсила Антанта евакуювала свої війська з Одеси, 4 квітня в Південній Німеччині перемогла революція і була створена Баварська радянська республіка. Незважаючи на «ліву» весну, члени Директорії Андрієвський і Петрушевич вимагали від Петлюри дотримуватися «правого» курсу, а Макаренко та Швець виступили за «лівий» напрям, який так несподівано підтримали навіть Січові Стрільці. От Петлюра й наважився.

9 квітня оголошено склад нового «лівого» кабінету Бориса Мартоса всього з п’яти осіб (це за наявності семи вакантних місць). Ключові посади в міністерствах зайняли соціал-демократи: Мазепа, Левицький, Сиротенко, а есери черговий раз відчули себе ображеними й не могли визначитися: вони друзі чи вороги режиму. Партія УПСР розпалася на безліч фракцій і груп.

11 квітня Петлюра скликав військову нараду командного складу армії в Здолбунові. Сам він тоді вибрав позицію спостерігача і дав можливість командирам виговоритися. В командуванні не було єдності: одні генерали пропонували відійти в Галичину і звільнити поле бою для польської та «червоної» армій, інші — шукати союзу з Червоною Армією. Отаман Оскілко, генерали Сінклер і Агапієв пропонували негайно замиритися з Польщею і звільнити республіканські війська на польському фронті для опору більшовикам.

А «ліві» міністри не забували про Трудові Ради і земельну реформу та вимагали негайних революційних змін. Петлюра дав згоду на організацію Трудових Рад в Рівненському та Кам’янецькому повітах, на з’їзді «трудящих» Кам’янця він особисто вітав повітову Трудову Раду.

12 квітня Петлюра звернувся з Декларацією до народу, закликав спиратися на власні сили і публічно відмовився від співпраці з Антантою. Остання була вже не потрібна: її війська залишили Одесу, а французький «уряд війни» прем’єра Клемансо пішов у відставку.

Партії, які вважали себе центристами, — соціалісти-«самостійники», федералісти і народні республіканці — лишилися незадоволені зміною курсу. Вони припускали: зміна курсу призведе до союзу з більшовиками. Надії на зміни вони пов’язували з галицькими політиками і з командувачем найсильнішою ділянкою фронту — Північною групою (до 15 000 чоловік), молодим отаманом Оскілком, який відкрито виступав проти нового кабінету, про що особисто інформував Петлюру. У Станіславові, де перебували відсторонені від великої політики Швець, Андрієвський і Петрушевич, назрівала нова змова.



Розділ 16

«У вагоні — Директорія, під вагоном — територія»

20 квітня — 26 липня 1919


Невідомі «праві» українські партії готували змову проти Петлюри і розраховували на армію — єдину реальну силу на території УНР (вся республіка тоді складалася з кількох повітів південної Волині з містами Рівне та Луцьк). Такий розрахунок був виправданий — в армії ширилося невдоволення. Офіцери УНР важко переживали військову катастрофу, багато хто бачив в ній «зраду» і звинувачував Петлюру в некомпетентності.

Петлюра не міг нагодувати армію манною небесною: у нього не було практично ніяких джерел постачання боєприпасів, амуніції та медикаментів. Всі сусіди УНР не тільки відмовлялися торгувати з Україною, але й прагнули захопити бодай частину її території. УНР опинилася в щільному колі ворогів. Подив викликає завзятість, з якою «петлюрівці» — всього 20–30 тисяч — протягом півроку утримували землі Поділля і Волині, не маючи постачання і тилу. Звідки йому було взятися? Адже ті повіти, на яких базувалася армія Петлюри, були одними з найвідсталіших в Україні, в них не було не тільки військової, а й промисловості взагалі.

Гомін офіцерства і частини «політиків» посилювався: спадкового дворянина Бориса Мартоса багато хто вважав «більшовиком». Посилювалися й «ліві» настрої в уряді та армії. Так, Наказний отаман Осецький, в. о. військового міністра Сиротенко, начальник штабу Мельник і Коновалець виступали за негайне замирення з більшовиками і пропонували всі сили сконцентрувати на війні проти поляків. Водночас ніхто не знав про справжні плани самого Петлюри, який завжди прагнув приховувати свої стратегічні плани до певного часу. Чутки про таємні переговори з більшовиками породжували тривожні очікування.

Внутрішню історію Директорії можна розглядати як детектив — суцільна низка змов, заколотів та їх придушень. Чергова змова намічалася у штабі Північної армійської групи, де, крім «самостійника» отамана Оскілка, Петлюру особливо недолюблював начальник штабу отамана генерал Агапієв (він вже тоді орієнтувався на Денікіна і, можливо, був агентом «білих»).

Але про плани змовників та їх покровителів з Галичини Петлюрі було добре відомо. Він навіть знав про 30 квітня — дату заколоту: добре працювала «петлюрівська» контррозвідка на чолі з полковником Миколою Чеботарівим, який був відданий особисто Петлюрі. Недруги називали його «фахівцем своєї справи», «безжальним вбивцею», який створив в армії УНР контррозвідку за зразком радянського ЧК. Але без Чеботаріва режим навряд чи вистояв би. Чеботарів мав великий вплив на Петлюру, перебуваючи не тільки начальником контррозвідки штабу армії, а й начальником особистої охорони Головного отамана.

Дізнавшись про змову в Рівному, Петлюра вирішив попередити заколот або навіть спробувати «вирішити справу миром», наказавши Оскілку терміново виїхати на фронт для безпосереднього командування частинами Першого корпусу, який входив до складу Північної групи. Петлюра завжди побоювався радикальних заходів і прагнув попередити біду. Після того як Оскілко не підкорився цьому наказу (а наказ повторили), Петлюра відсторонив його і генерала Агапієва від командування групою, чим підштовхнув їх до виступу, який не підготували як слід.

У ніч на 29 квітня 1919 р. молодий отаман зважився на відчайдушний крок. Він арештував прем’єра Мартоса (Рівне) та його міністрів, кількох лідерів «лівих» партій і самопроголосив себе «Головнокомандуючим усіма озброєними силами Наддніпрянської України». У своїх зверненнях до війська і народу Оскілко обіцяв встановити право, порядок і непорушність приватної власності, пояснюючи причини поразки на фронті зрадою насамперед «лівих соціалістів» і армійських штабістів, які нібито запродали Україну більшовикам. Петлюру він звинувачував у потуранні зрадникам. Автор звернень запевняв: «...хворі, стомлені до останньої можливості люди, Петлюра і Макаренко, які не в силах були нести всю вагу відповідальності верховної влади, цілком попали під вплив зіпсованих самим життям елементів лівих революційних партій».

Одночасно із закликами пустили чутки, ніби за наказом нових, «лівих» міністрів Петлюра був зрадницьки заарештований. Себе Оскілко хотів представити як рятівника держави і відсторонити Петлюру, повісивши на нього всі проблеми. Оскілко сподівався на допомогу Запорізького корпусу, який почав прибувати з Галичини в Радзивилів. Цей корпус пробився через Румунію і Галичину з Причорномор’я, на з’єднання з основними силами Петлюри, проте превентивні заходи Петлюри не дали можливості змовникам провести в корпусі свою роботу. У колі посвячених у змову осіб вже вирішили: Директорію скинуть, а Петрушевич стане Президентом об’єднаної України, хоча сам Петрушевич був дуже обережний і відкрито не підтримав змови. «Праві» політики заохочували самолюбство Оскілка — молодого вискочки з амбіціями Наполеона, називаючи його «молодим українським орлом», постійно вказували йому: саме він господар положення в УНР, оскільки у Рівному, де панують війська його групи, знаходиться державний центр України.

Бунтівний отаман направив в ставку Головного отамана, на станцію Здолбунів, кінну сотню своїх прихильників, аби арештувати Петлюру і розігнати його штаб. Однак послані для арешту Петлюри кавалеристи не виконали наказу отамана. Виправдовуючись, командир кінної сотні заявив Оскілку, що коли його загін під’їхав до Здолбунова, від перону якраз відійшов штабний поїзд Петлюри, який і відвіз Головного отамана у напрямку Дубно.

Зараз можна тільки здогадуватися, чим керувався командир сотні: небажанням підтримувати авантюру, проливати кров, або особистим нехлюйством. Насправді ж Петлюра тільки вміло інсценував свій від’їзд на поїзді, а сам, знаючи про наміри його заарештувати, закрився з загоном Січових Стрільців в приміщенні станції і приготувався до оборони. Дивно, але «не знайшли» Петлюру і бронепоїзд, пізніше надісланий Оскілком у Здолбунів, і піхотний полк змовників.

Оскілку не вдалося підняти значне число військ на бунт, хоча він і стягнув вірні частини з фронту в Рівне. Дивно, але вистачило невеликого загону Січових Стрільців з охорони Петлюри, аби ліквідувати бунт і звільнити наляканих міністрів. Вдень 29 травня «вірний Петлюрі» літак розкидав над Рівним та позиціями змовників листівки із закликом Головного отамана припинити заколот. А Оскілко, пробувши «гетьманом» лише один день, почувши перші постріли біля штабного вагону, в паніці втік за польську лінію фронту. Наступного дня об 11-й ранку Петлюра і його штаб урочисто в’їхали в Рівне. Мітинг на центральній площі став ареною красномовства переможців — Петлюри, «лівих» міністрів і сценою примирення «ошуканих солдатів» зі своїм Головним отаманом.

Оскілко не похитнув, а навіть зміцнив позиції Петлюри, давши привід для ігнорування членів Директорії, бодай якось пов’язаних з цим заколотом: Андрієвського і Петрушевича. Відносини з президентом ЗУНР Петрушевичем тоді загострилися, хоча «петлюрівці» потребували допомоги галичан солдатами і навіть тиловою галицькою територією.

9 червня викрили нову «праву» змову у Проскурові, вже під керівництвом полковника Болбочана. Ще після першої змови та арешту Петлюра виставив його в Галичину, де він знайшов теплий прийом галицьких політиків. Нитки змови і цього разу йшли до столичного Станіслава і уряду ЗУНР. Знову натхненниками заколоту були лідери карликових партій, яким не дісталося повноважень при розподілі влади: «самостійників», народних республіканців, федералістів, хліборобів-демократів, Спілки дрібних і середніх землевласників. Серед змовників були і колишній гетьманець В. Липинський, і колишній «директор» Андрієвський, і колишній міністр Мацієвич. Вони плекали думку і переконали в цьому Болбочана, що Петлюра не спроможний, і якщо з’явиться авторитетна персона, військо саме виступить проти Головного отамана. «Правих» турбувала «лівизна» Петлюри і вони прагнули до скасування закону про Трудові Ради та перегляду земельного закону.

Як тільки Запорізький корпус прибув у розташування військ Петлюри, був розроблений план перевороту. Ще чотири місяці тому командувачем цих військ був Болбочан. Для здійснення військового перевороту Болбочан мав будь-якими шляхами очолити корпус, який становив тоді одну четверту петлюрівської армії.

Організатори змови (Шомет і Мацієвич) зустрілися з прем’єром Мартосом і ультимативно запропонували переконати Петлюру відмовитися від поста Головного отамана, передавши командування Болбочану. Наївний хід. Хоча Мартос і конфліктував з Петлюрою, він «відшив» прохачів, заявивши: подібний крок був би «правим» поворотом, який дезорганізує військо.

Ще одна делегація, від козаків і семи командирів полків Запорізького корпусу, звернулася до Петлюри з проханням про відновлення Болбочана на посаді командувача корпусом. Але Петлюра категорично відмовив: від Чеботаріва плани змовників йому були вже відомі. У відповідь на прохання про відновлення Болбочана Петлюра заявив: не допустить, аби офіцери поставили «нового гетьмана», і що більше ніколи не поверне Болбочана в армію. Особиста зустріч з Болбочаном так само не переконала Петлюру в щирості намірів відставного полковника.

Проте деякі командири полків Запорізького корпусу вирішили проігнорувати заборону Петлюри і прийняти Болбочана, як свого командувача, переконавши державного інспектора корпусу погодитися на це призначення. Болбочан, прийнявши корпус, насамперед провів огляд частин і заарештував законного командувача Сальського. Планувався й арешт Петлюри з його «лівими» міністрами. Але змовники затягнули ранній етап заколоту — оволодіння командуванням корпусом. Тому заколот, ледь спалахнувши, був приречений. Контррозвідка позбавила змовників зв’язку і перехоплювала всі болбочанівські накази.

В ніч на 10 червня Петлюра оголосив Болбочана поза законом і наказав арештувати: невеликий загін полку імені Дорошенка швидко це зробив. Наступного дня на станції Чорний Острів (штаб армії) стався суд, який засудив Болбочана до розстрілу. Бунтівного отамана, який після вироку збожеволів, Чеботарів застрелив особисто. Розстрілом Болбочана Петлюрі вдалося підтягти дисципліну в армії і зміцнити підмочений авторитет диктатора. Незабаром після розстрілу Болбочана планувалося арештувати колишнього «директора» Андрієвського і кількох партійців «самостійників», але всі вони швидко сховалися.

Заколоти командирів і отаманів почалися ще в січні 1919-го і були типовим проявом отаманщини в Україні. Отаманщину взагалі можна розглядати як історичний феномен, який впливав на формування місцевої і центральної влади.


З грудня 1918-го українська провінція опинилася під контролем сотні місцевих командирів і отаманів. Іноді такі загони захищали інтереси окремої волості чи села, іноді воювали між собою і проти міст, де сиділа ворожа селянам влада, від якої повстанці отримували тільки накази і карально-реквізиційні загони.

Почавши з сільських «вождів», отамани ловили раж та іноді претендували навіть на всеукраїнську владу. Розпадалася не тільки держава, армія УНР теж: вона на 70% складалася з селянських повстанських загонів. Отамани не бажали підкорятися і віддалятися від своїх районів далеко. «Де є два українці — там три гетьмани», — прислів’я якраз про ті часи. Сільська Україна була поділена між кількома десятками отаманів, які вважали себе цілком незалежними і могли переходити від «петлюрівців» до «червоних», а спробувавши «червоної» влади, — знову до петлюрівців. «Там було сто двадцять урядів і кулацьке селянство там розбещене», — писав про Україну Ленін.

Отаманщина — період української історії, схожий з Руїною (XVII століття). Як і тоді, влада над селом перейшла в руки отаманів, а Україна розпалася на мікродержави, кожна з яких була не більша за волость, проте тепер володіння отаманів називалися «республікою», мали свою «політику», «армію» і «фронт» — окопи навколо села. Отамани водили за собою «з вогню та в полум’я» селянство, що дуже слабо розбиралося в політиці.

Отамани Ангел, Хмара, Зелений, Данченко, Козир-Зірка, Полієнко, Біденко, Трепет і багато інших мріяли реалізувати в Україні своє бачення волі і свободи. Сформувалася своєрідна вождистська, народна еліта, а отаманська ідея полягала в безконтрольності місцевої влади та самоорганізації сіл, ворожих міській культурі та міській владі. В Отаманщині головну роль відігравала «людина з рушницею», якій зброя відкривала шлях до вседозволеності. В чому успіх Отаманщини? Не маючи резервів, Петлюра шукав сили спертися на неї в боротьбі з «червоними». Петлюра просто був змушений постачати отаманів грошима і зброєю, об’єднуючи антибільшовицькі сили.

Інша сторона Отаманщини: перехід місцевої влади на територіях, контрольованих петлюрівцями, до військових. В умовах «війни проти всіх» іншого шляху бути не могло. На місцях командири, коменданти і отамани були «богами», бо не було створено апарату місцевої влади, а питання про Трудові Ради постійно висіло в повітрі.

Реальною силою в УНР, починаючи з лютого 1919 р., були лише військові, і Петлюра був змушений рахуватися з ними. Як і рахуватися з командирами Січових Стрільців. Це формування було найсильнішим на фронті і забезпечувало особисту охорону Головного отамана. Січовики перетворилися на гвардію режиму і, відповідно, прагнули визначати його спрямованість. Командир січовиків Євген Коновалець виявився більше політиком, ніж військовим. Та й сам режим Петлюри можна назвати напіввійськовою диктатурою, оскільки керівником держави в лютому 1919-го став Головний отаман, який прагнув спиратися на військових, застосовуючи військові методи для вирішення цивільних питань. «Воєнному комунізму» був протиставлений «військовий отаманний соціалізм».

Небезпека «правих» змов офіцерства спонукала Петлюру і Мартоса створити Державну інспектуру, дуже схожу на комісарську структуру Червоної Армії. Інспектори повинні були контролювати настрої в армії і бути правою рукою і очима центральної влади. Інспектура «не повинна була зупинятися ані перед чим, аби врятувати армію від розпаду і деморалізації». Державні інспектори — переважно юнаки 20–25 років з «лівих» українських партій. Незважаючи на молодість і відсутність військових знань, їх приставляли до командирів різних рангів для контролю і спостереження. Часто інспектори конфліктували з командирами, що підривало авторитет останніх і загальну дисципліну. Ця міра була дуже непопулярною і про інспекторів навіть складали жартівливих пісень: «Незлим словом я згадаю державну інспектуру, що нам військо руйнувала, не зі зла — а здуру».

Незважаючи на успіх у справі попередження заколотів, становище на фронті було страшним. Вже 1 травня Петлюра на засіданні уряду і штабу армії у Рівному віддав наказ: розпочати підготовку до повної евакуації армії з Волині. З 3 травня починається евакуація армійських запасів з Рівного до Галичини. Спочатку в Броди, а потім — до Тернополя. Уряд УНР 5 травня покинув Рівне та перебрався у вагони на станції Радзивилів біля кордону з Галичиною, за кілька днів туди ж перебралися і члени Директорії. На Волині за петлюрівцями лишився тільки мікроскопічний тил. Але й цю територію ось-ось можна було втратити. Вже тоді «червоні» співали агітчастівку:

«Ох, ты славная Директория,

А где же твоя территория?

В вагоне вся Директория,

Под вагоном ее территория».

Наприкінці квітня з’явилися вісті: поляки перекидають сильну армію Галлера на Західну Волинь. Рішення про евакуацію стало рятівним. Одночасно Петлюра хотів використати це для перегрупування і переформування армії, аби створити потужне групування і прорвати радянський фронт.

З цього часу питання про територію стає основним у всіх подальших планах Петлюри. Він, Мельник і Тютюнник розробляють нереальний, здавалося, план походу на Київ. Він був лише частково реалізований за 25 днів під час Проскурівського прориву.

9 травня 1919-го, в умовах близької катастрофи, уряд і «директори» Макаренко та Швець вирішують проголосити Петлюру Головою Директорії. Тепер будь-яке рішення навіть більшості «директорів» не могло мати сили без згоди на те Петлюри. Він стає демократичним диктатором України. Це рішення «директорам» і міністрам нав’язав сам Симон Васильович, проігнорувавши конституційний акт від 28 січня 1919 р., за яким зміну полюсів влади в Директорії мав право провести лише Всеукраїнський Трудовий конгрес (парламент). Але таке ігнорування — не провина Петлюри. Місяць тому, призначаючи нових міністрів, він вже проігнорував закон про Директорію. Але тоді провели зміну міністрів двоє — Петлюра і «його слухняний» Макаренко.

На радянському фронті проходили позиційні бої, а справжня небезпека насувалася із Заходу. З Франції до Польщі переведено армію поляків-емігрантів генерала Галлера на 80 000 солдатів. Цю армію було негайно направлено Пілсудським на завоювання земель для «Великої Польщі» — проти військ ЗУНР та УHP. Армія Галлера почала наступ проти військ Холмської української групи вже 14 травня 1919 р. За три дні боїв польська армійська група у 12 000 солдатів вщент розгромила Холмську групу УНР (всього 5000–6000 бійців). Захопивши Луць