Book: Лабiринт духiв



Лабiринт духiв

Карлос Руїс Сафон

Лабіринт духів





Лабiринт духiв

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2018


© Carlos Ruiz Zafón, 2016

© Corelliana LLC, 2017

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2018



ISBN 978-617-12-5355-1 (fb2)




Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва



Електронна версія створена за виданням:


Сафон К. Р.

С21 Лабіринт духів : роман / Карлос Руїс Сафон ; перекл. з ісп. О. Леська. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2018. — 800 с.

ISBN 978-617-12-5093-2

ISBN 978-84-08-16338-1 (ісп.)


Молода оперативниця Алісія Ґріс розслідує загадкове зникнення міністра Маурісіо Вальса. У пошуках відповідей вона вирушає до Барселони, де зустрічається з родиною Семпере та адвокатом Бріансом. Дівчина підозрює, що Бріанс причетний до викрадення, однак, прослідкувавши за ним, розуміє: він тільки вершина айсберга. Алісія дізнається ще про кількох людей — в’язнів моторошної тюрми Монтжуїк у часи Другої світової війни, коли Вальс працював там комендантом. Їм відомо, до яких жахіть причетний міністр. Та був іще один в’язень — письменник Віктор Маташ…

Загадки і головоломки, таємниці минулого і страшні злочини режиму Франко, пошук істини в плетиві брехливих відомостей — чи вдасться Алісії знайти вихід із цього темного лабіринту?

УДК 821.134.2


Перекладено за виданням: Zafón C.-R . El Laberinto de los Espíritus : A Novel / Carlos Ruiz Zafón. — Barcelona : Planeta, 2016. — 928 p.


Переклад з іспанської Олега Леська


Дизайнер обкладинки Іван Дубровський

Цвинтар забутих книжок


Ця книжка належить до циклу романів, дія яких відбувається у літературному всесвіті Цвинтаря забутих книжок. Твори, що входять до цього циклу, пов’язані між собою персонажами й сюжетними ниточками, які перекидають оповідні й тематичні містки, хоча кожна книжка є завершеною і самостійною історією.

Різні частини цієї серії можна читати в довільному порядку, можна — котрусь одну на вибір. Читач має змогу зайти до лабіринту історій крізь будь-які двері й досліджувати його, подорожуючи різними шляхами: переплетені між собою, вони однаково приведуть вас до самого осередку повісті.


У будь-якому творі присутні елементи вигадки. Чотири частини «Цвинтаря забутих книжок» не виняток, хоч і мають своїм тлом реальну Барселону XX століття. У лічених випадках хронологія, місце або обставини події адаптовано згідно з логікою оповіді для того, наприклад, щоб Фермін мав змогу смакувати свої улюблені жувальні цукерки «Суґус» кількома роками раніше, ніж вони набули поширення, або щоб котрийсь із персонажів міг зійти з потяга під величним склепінням Французького вокзалу.

Книжка Даніеля

1


Тої ночі мені наснилося, ніби я повернувся до Цвинтаря забутих книжок. Мені знову було десять років, я прокинувсь у своїй колишній спальні, відчуваючи, що мамине обличчя стерлося з моєї пам’яті. І я знав — тим непоясненним знанням, яке приходить до нас у снах, — що винен у цьому лише я один, адже не здолав домогтися справедливості й не заслуговую на те, щоб пам’ятати мамине обличчя.

По котромусь часі до спальні прибіг батько, стривожений моїми розпачливими зойками. Тато, який у моєму сні був молодим і тоді ще знав відповіді на всі запитання, пригорнув мене, прагнучи втішити. А пізніше, коли в перших променях світла вже вимальовувалися імлисті обриси Барселони, ми вийшли з дому. Батько чомусь — я не міг збагнути чому — провів мене лише до під’їзду. Там він відпустив мою руку, даючи зрозуміти, що решту шляху я маю подолати сам.

Я рушив уперед, але, пригадую, одяг, взуття і навіть власна шкіра тиснули мене. Кожен наступний крок вимагав щоразу більших зусиль, ніж попередній. Діставшись до Ла-Рамбли, я помітив, що час у місті неначе завмер. Люди спинилися на півкроці й застигли, як на старих фотографіях. Голуб, що злинув угору, заніс крила для змаху, та все ніяк не опускав їх. Квітковий пилок нерухомо завис у повітрі, його порошинки мінилися в променях світла. Бризки води з фонтана Каналетас виблискували в порожнечі й здавалися намистом з кришталевих сліз.

Насилу, немовби рухаючись у воді, я посувався крізь цю зачакловану Барселону, завмерлу в часі, аж доки нарешті не дістався Цвинтаря забутих книжок. Там, знесилений, я зупинився. Я не міг дотямити, що за невидимий тягар лежить на моїх плечах і майже не дає змоги рухатися. Схопившись за дверний молоточок, я постукав, але ніхто не відчинив. Тоді я загримав по масивних дерев’яних дверях кулаками, однак сторож знову не зважив на моє благання. Знеможений, я впав на коліна. Лише тоді я збагнув, що то за чари сковували мої рухи, і мене охопила жахлива впевненість у тому, що місто, а разом із ним і моя доля, лишиться навіки під дією цього закляття і що я вже ніколи не зможу пригадати обличчя своєї матері.


І тоді, коли мене покинула остання надія, у внутрішній кишені шкільного піджака, того, на якому блакитними нитками було вишито мої ініціали, я знайшов якийсь шматочок металу. Ключ. Скільки ж часу він там пролежав, тимчасом як я про це навіть не знав? Ключ був укритий іржею і майже такий самий важкий, як моє сумління. Мені довелося взяти його обіруч, щоб усунути до замкової щілини. Зібравшись на останніх силах, я спробував повернути його в замку. Коли я вже гадав, що мені це ніколи не вдасться, замок нарешті піддався й двері прочинилися всередину.

Вигнута галерея вела в глиб старовинного палацу, а палахкі цятки свічок, зливаючись в одну лінію, вказували шлях. Я пірнув у морок і почув, як за спиною закляпнулися двері. І тоді я впізнав цей коридор, стіни якого були розмальовані фресками з янголами та казковими істотами, що пильно видивлялися з темряви й немовби ворушилися, коли я проходив повз них. Подолавши коридор, я опинився перед арочною брамою, що провадила до величезної склепінчастої зали, і спинився на порозі. Переді мною безкраїм маревом розгортався лабіринт. У вічному місті, побудованому з усіх книжок світу, плетиво кам’яних сходів, містків, критих переходів і вигадливих арок спіраллю здіймалося до неосяжної скляної бані.

Мати чекала на мене там, просто перед спорудою. Вона лежала у відчиненому саркофазі зі схрещеними на грудях руками і шкірою білою, як саван, у котрий було загорнуто її тіло. Вуста її були міцно стулені, а очі заплющені. Мама лежала нежива в цьому прихистку для загублених душ, якого не існувало насправді. Я простягнув руку й ніжно торкнувся її обличчя. Шкіра була холодна, як мармур. Аж тут очі її розплющилися й, заворожені спогадами, уп’ялися в мене. Коли мамині вуста розтулилися й пролунав її голос, він видався мені таким оглушливим, як гуркіт товарного потяга. Він відірвав мене від підлоги, підкинув у повітря й лишив падати без кінця-краю, тимчасом як відлуння маминих слів розтоплювало світ.

Ти повинен розповісти правду, Даніелю!


Ураз, весь у холодному поті, я прокинувсь у півтемряві спальні, поруч із Беа. Дружина обійняла мене й погладила по обличчю.

— Знову? — пробурмотів я.

Вона кивнула, глибоко зітхнувши.

— Ти розмовляв. Уві сні.

— Що я казав?

— Я не розібрала, — збрехала Беа.

Я глянув на неї, і дружина у відповідь усміхнулася, як мені видалося, зі співчуттям, хоча, можливо, це був просто вираз терплячості.

— Поспи ще трохи. У тебе ще є годинки півтори. Сьогодні вівторок.

Вівторок означав, що була моя черга вести Хуліана до школи. Я заплющив очі й удав, ніби сплю. Коли за кілька хвилин я їх знову розплющив, то побачив обличчя Беа, яка пильно на мене дивилася.

— Що таке? — запитав я.

Дружина схилилася наді мною й ніжно поцілувала в губи. Її вуста мали смак кориці.

— Мені теж перехотілося спати, — натякнула вона.

Я став неквапливо роздягати дружину. Я вже взявся за укривало, щоб скинути його на підлогу, коли почулися тихі кроки, що наближалися до дверей нашої спальні. Беа стримала мою лівицю, що просувалася поміж її стегнами, й піднялася на ліктях.

— Що сталося, золотко?

Маленький Хуліан, стоячи у дверях, із виразом сорому й тривоги на обличчі позирав на нас.

— У моїй кімнаті хтось є, — прошепотів він.

Беа зітхнула й простягнула до сина руки. Хуліан поспішив прихиститися в материних обіймах, і я покинув усі сподівання на тілесний гріх.

— Багряний Князь? — запитала Беа.

Хуліан скрушно кивнув.

— Татко зараз піде до твоєї спальні й задасть цьому негідникові добрячого прочухана, щоб він більше ніколи не повертався.

Син розпачливо поглянув на мене. Навіщо ж іще потрібен батько, коли не для героїчних подвигів такого масштабу? Я всміхнувся Хуліанові й підморгнув.

— Ще й якого прочухана! — вторував я зі щонайлютішою гримасою.

На обличчі сина з’явилася подоба усмішки. Я скочив із ліжка й побіг коридором до дитячої. Хуліанова спальня здалася мені такою подібною на кімнату, яку я мав у його віці, кількома поверхами нижче, що на якусь мить я подумав, ніби досі сплю. Я присів на краєчок ліжка й засвітив нічник. Хуліанові не бракувало іграшок, почасти успадкованих від мене, але насамперед дитинство його минало серед книжок. Мені знадобилося небагато часу, щоб відшукати винуватця, захованого під матрацом. Я дістав звідти невеличку книжку в чорній палітурці й розгорнув її на титульній сторінці.


Лабіринт духів VII

Аріадна і Багряний Князь


Лабiринт духiв
Текст та ілюстрації Віктора Маташа


Я вже й не знав, куди подіти ці книжки. Хай які б нові хитромудрі схованки я не вигадував, син неминуче виявляв їх усі. Я нашвидку перегорнув сторінки книжки, і спогади знову наринули на мене.

Укотре вже заховавши книжку на самий верх кухонної шафи — хоч і знав, що мій син натрапить там на неї певніше рано, ніж пізно, — я повернувся до нашої з Беа спальні. Хуліан посопував на материних руках. Беа заснула також. Я стояв на порозі, схований у півтемряві, дивився на дружину з сином і думав, слухаючи їхнє розмірене дихання, що я найщасливіша людина на світі. Чим же заслужив я на таку ласку долі? Споглядаючи, як вони спали отак, обійнявшись, далекі від усього зовнішнього світу, я не міг не згадати той страх, що був опанував мене, коли я вперше побачив, як Беа колисає на руках нашого сина.

2


Я ніколи нікому цього не розповідав, але тої ночі, коли народився мій син Хуліан і я вперше побачив його на руках у Беа, огорнутого благословенним спокоєм, який дається тільки тим, хто ще не знає, до якого місця насправді потрапив, мене охопило бажання бігти, бігти й не зупинятися, аж доки не опинюся на краю світу. Тоді я був ще зовсім дитиною, і життя, безперечно, видавалося мені над силу важким, однак, хай які виправдання можна було б відшукати, я й досі відчуваю гіркий присмак сорому перед нападом слабкодухості, який оволодів мною. Навіть по стількох роках мені бракувало сміливості розказати про нього тій людині, перед якою перш за все мусив зізнатися.


Спогади, які намагаєшся поховати в мовчанні, ніколи не перестають переслідувати тебе. Мій невідступний гонитель — це образ кімнати з неосяжною стелею й пасмом жовтувато-коричневого світла, що ллється з підвішеної високо лампи, окреслюючи ліжко, на якому лежить дівчинка заледве чи сімнадцяти років і тримає на руках немовля. Коли Беа, не зовсім усвідомлюючи, що довкола відбувається, підвела погляд і всміхнулася до мене, на очі мені набігли сльози. Я опустився навколішки перед ліжком і притулив обличчя до її лона. Беа взяла мене за руку і стиснула з тою дрібкою сили, яка їй лишилася.

— Не бійся, — прошепотіла вона.

Але я боявся. І на мить, за яку мені соромно досі, я захотів опинитися будь-де, тільки не там, тільки не в тій шкірі, в якій опинився. Фермін, також присутній, спостерігав за сценою, стоячи біля дверей і, як зазвичай, прочитав мої думки, перш ніж я зумів їх висловити. Не давши мені часу розтулити рот, він схопив мене попід руку й, лишивши Беа та немовля в надійному товаристві своєї нареченої Бернарди, вивів до коридору, довгої галереї, кінець якої, звужуючись, губився в темряві.

— Ти живий, Даніелю? — запитав товариш.

Я кволо кивнув, тим часом намагаючись відвести дух, який забився мені десь по дорозі. Коли я намірився було повернутися, Фермін стримав мене.

— Слухай-но, доки ти в такому гуморі, заходити знову туди не слід. На щастя, Беа ще трохи причмелена й мало що тямить. Тому я, з твого дозволу, порадив би нам перехопити дещицю свіжого повітря, яке прожене весь переполох, а вже після цього з куди більшим запалом приступати до спроби номер два.

Не чекаючи на відповідь, Фермін схопив мене попід руку й потягнув через увесь коридор до сходів, які вивели нас на балюстраду, що зависла між Барселоною і небом. Холодний, кусливий вітерець, який охоче накинувся на нас, війнув мені в обличчя.

— Заплющ очі й тричі глибоко вдихни-видихни. Поволі — так, наче твої легені опустилися в черевики, — порадив Фермін. — Цієї вправи мене навчив один тибетський монах, неабиякий пройдисвіт, з яким я познайомився, коли виконував обов’язки адміністратора й бухгалтера в одному припортовому бордельчику. Більшого пройдохи я ще ніколи не зустрічав…

Я зробив три глибокі вдихи, як було сказано, і на додачу ще три для певності, користаючи з цілющих властивостей чистого повітря, обіцяних Ферміном та його тибетським гуру. У голові злегка запаморочилося, але Фермін мене підтримав.

— Мліти тобі також не треба. Збадьорися трохи! Ситуація вимагає спокою, але не ступору.

Я розплющив очі й побачив порожні вулиці міста, що спало коло моїх ніг. Вибило третю ночі. Лікарня Святого Павла простягнулася в мороці, занурена в сон разом зі своїми банями, вежами й арками, що виплітали химерні візерунки в імлі, яка сповзала з самого вершечка гори Кармело. Я мовчки дивився на цю безпристрасну Барселону, яку можна побачити тільки з лікарень, байдужу до тривог і надій спостерігача. Холод, помалу просякаючи аж до кісток, прояснював мій мозок.

— Ти вважатимеш мене боягузом? — запитав я.

Фермін витримав мій погляд і знизав плечима.

— Не драматизуй. Я радше думаю, що в тебе впав тиск і піднялася тривога. Власне, це одне й те саме, але відповідальність знято й приводу для глузів нема. На щастя, у мене з собою є ліки, які тобі допоможуть.

Він розстібнув своє габардинове пальто — бездонне вмістилище всіляких чудес, — що було водночас і пересувною аптекою, і музеєм дивовиж, і сховищем різноманітних артефактів та реліквій, скуплених на сумнівних товчках і розпродажах.

— Просто не уявляю, як тобі вдається носити на собі стільки всякого залізяччя, Ферміне.

— Вища фізика. Зважаючи на те що моя худорлява тілобудова головним чином спирається на м’язову та хрящову тканини, цей невеличкий арсенал посилює моє гравітаційне поле й править за надійний якір у бурхливому морі. Але не думай, що тобі так легко вдасться замилити мені очі своїми геть недоречними зауваженнями, бо ми вдерлися сюди не для того, щоб обмінятися марками чи потеревенити про те, про се.

Виголосивши це застереження, Фермін дістав із однієї зі своїх незліченних кишень бляшану фляжку й відкрутив ковпачок. Потім принюхався до вмісту, наче до божественної амброзії, і усмішкою висловив своє схвалення. Відтак простягнув флящину й, значливо дивлячись мені в очі, кивнув.

— Пий, а то шкодуватимеш усе життя.

Знехотя я взяв фляжку.

— Що це? Пахне карбідом…

— Не мели дурниць. Це лише коктейль, вигаданий для того, щоб відживляти небіжчиків і хлопчаків, пригнічених відповідальністю, яку на них поклала доля. Його хитромудра формула моєї власної розробки ґрунтується на основі лікеру «Аніс дель Моно» та інших алкогольних напоїв, перемішаних із тим низькопробним бренді, що його я купую в одноокого цигана з кіоску, де торгують самогоном. А щоб витворити неповторний букет каталонських угідь, усе це довершено кількома краплинами вишнівки й трав’яного лікеру «Монсеррат».

— Матір Божа!

— Пий хутчіш! Ось тут ми й побачимо, хто відважний, а кому бракує духу. Одним проковтом, неначе випадковий гість на чужому весіллі!

Я послухався й хильнув того пекельного пійла, що на смак було як підсолоджений бензин. Настоянка пропекла мені всі нутрощі, і, перш ніж я прийшов до тями, Фермін жестом наказав мені повторити процедуру. Не звертаючи уваги на протести свого шлунка, який аж трусило, я приклався до флящини вдруге, вдячний за хороший настрій і забуття, які приносило це питво.

— Ну як? — запитав Фермін. — Ліпше, еге ж? Це називається «сніданок чемпіонів».

Тепер уже цілком переконаний, я кивнув, відсапуючи й розстібаючи ґудзики на комірці. Фермін скористався нагодою, щоб відсьорбнути свого шмурдяку, і заховав фляжку назад до кишені пальта.

— Тільки алхімії до снаги вгамувати лірику. Але надто не захоплюйся цим методом, адже настоянка — як щуряча отрута або ж як щедрість: що частіше її використовуєш, то менш ефективною вона стає.

— Про це не турбуйся.

Фермін показав дві гаванські сигари, що висовувалися з іншої кишені, але потім, підморгнувши, похитав головою.

— Ці дві кубинки, поцуплені in extremis[1] зі зволожувача для сигар, що належить виконувачеві обов’язків мого майбутнього тестя, донові Ґуставо Барсело, я беріг для сьогоднішнього дня, але гадаю, що, мабуть, ми відкладемо їх на котрийсь інший день, бо, як мені видається, ти зараз не у формі, а лишати сиротою дитину в день її появи на світ не годиться.



Фермін сердечно поплескав мене по спині й замовк на якусь хвилю, чекаючи, доки його коктейль не розійдеться по моїй крові й алкогольна паволока не покриє те відчуття глухої паніки, що охопило мене. Допіру товариш зауважив мій посоловілий погляд і розширені зіниці, ознаки загального отупіння відчуттів, як виголосив промову, що її, поза всяким сумнівом, висновував цілу ніч.

— Друже Даніелю, Богові — або тому, хто на час Його відсутності виконує Його функції, — заманулося влаштувати все так, що стати батьком і привести у цей світ дитину легше, ніж отримати водійські права. Ця фатальна обставина призводить до того, що несосвітенна кількість кретинів, обісранців і йолопів вважають, що мають право розмножуватися, і, хизуючись медаллю за батьківство, нівечать усе життя тим бідолашним дітям, яких витворили своєю соромотою. Я кажу з усією впевненістю, що збираюся піти за тобою цим шляхом величезної відповідальності й зробити вагітною мою кохану Бернарду так швидко, як мені це дозволять гонади й святий шлюб, який є sine qua non[2] з боку моєї нареченої. І тому я мушу заявити і я заявляю, що ти, Даніелю Семпере Жисперт, дітвак, який лише вступає у свій мужній вік, попри твою сьогочасну невіру у власну спроможність як голови родини, є і будеш зразковим батьком, хоча ти й новачок і загалом трохи невіглас.

Посеред цієї орації я геть розгубився, чи то під впливом вибухового коктейлю, чи то через словесний феєрверк, яким спалахнув мій добрий друг.

— Ферміне, я не впевнений, що зрозумів тебе.

Товариш зітхнув.

— Я хотів лише сказати, що коли тебе це все переповнює аж довсирачки, Даніелю, дослухайся до поради своєї благословенної дружини: не треба боятися. Діти — принаймні твоя дитина, це точно — народжуються не те що в сорочці, а й у штанах, і кожен, у кого є хоч дрібка честі й совісті в душі й трохи смальцю в голові, має всі шанси не зруйнувати їм життя й стати батьком, за якого ніколи не буде соромно.

Я позирнув скоса на цього чоловічка, який ладен був віддати за мене своє життя і в якого завжди знаходилося кілька слів — чи то пак кілька тисяч слів, — щоб вирішити всі дилеми й заспокоїти напади екзистенційного страху, до яких я був схильний.

— Якби ж то все було так легко, як ти це описуєш, Ферміне!

— Нічого, що бодай чогось варте в нашому житті, не дається легко, Даніелю. Коли я був молодий, то гадав, що, аби простувати по цьому життю, досить навчитися трьох речей. Зав’язувати шнурівки, це раз. Уміло роздягати жінку, це два. І читати, щоб насолоджуватися щодня сторінками, написаними проникливо й майстерно, це три. Мені здавалося, що чоловік, який твердо крокує по землі, уміє пестити жінку і здатен почути музику слів, живе довше, а насамперед — живе краще. Але роки навчили мене, що цього не досить і що іноді хочеться дістати можливість побути чимось більшим, ніж просто істотою, яка ходить на двох ногах, їсть, сере й займає тимчасово простір на цій планеті. І сьогодні долі, у її безмежній непритомності, забажалося надати тобі таку можливість.

Я кивнув, не надто переконаний.

— А якщо я виявлюся не гідним цієї можливості?

— Даніелю, якщо ми з тобою в чомусь і подібні, то лише в тому, що нам обом поталанило зустріти жінок, на яких ми не заслуговуємо. Цілком зрозуміло, що в цій справі гідними є саме вони, а нам лишається тільки намагатися не підвести їх. Хіба не так?

— Мені страшенно хотілося б погодитися з тобою, але я все ж вагаюсь.

Фермін вибачливо похитав головою.

— Не переймайся. Твою спроможність збагнути високий політ моєї думки затуманює та алкогольна суміш, якою я тебе нагодував. Але ж тобі відомо, що в цих справах я куди буваліший за тебе, і загалом я маю більше рації, ніж цілий сонм святих.

— Тут я навіть не збираюся сперечатися з тобою.

— І правильно робиш, бо зазнаєш нищівної поразки при першому ж наступі. Ти мені віриш, Даніелю?

— Певно, що так, Ферміне. Я ж із тобою — хоч на край світу. Тобі це добре відомо.

— Тоді зроби мені ласку й повір у себе так, як я вірю в тебе.

Я глянув товаришеві в очі й поволі кивнув.

— То як, — запитав Фермін, — до тебе вже повернувся здоровий глузд?

— Гадаю, що так.

— У такому разі прибери цей похнюплений вираз зі свого обличчя, переконайся, що твої тестикули на місці, й повертайся до палати, щоб обійняти Беа і свого сина, як чоловік, якого вони обоє з тебе зробили. І я тебе запевняю, що той хлопчина, з яким я мав честь познайомитися багато років тому під арками Королівської площі і який змусив мене відтоді стільки хвилюватися, стоїть лише на початку своєї пригоди. Перед нами ще довгий шлях, Даніелю, і те, що чекає нас на ньому, — не для дітей. Ти зі мною? Ти зі мною на той край світу, нехай би він був навіть за рогом цієї вулиці?

Мені не лишалося нічого іншого, окрім як міцно обійняти товариша.

— Що б я робив без тебе, Ферміне?

— Помилявся б частіше. І, коли вже зайшла мова про обачність, май собі на увазі, що один із найпоширеніших побічних ефектів від споживання тої мішанини, якою я тебе напоїв, — це тимчасове послаблення соромливості й надмір сентиментальності. Тому, коли зайдеш до палати, поглянь просто в вічі своїй дружині, щоб вона знала, що ти кохаєш її.

— Вона і так це знає.

Фермін терпляче похитав головою.

— Прошу тебе, — наполіг він. — Не обов’язково казати їй це, якщо соромишся, адже ми, чоловіки, всі такі, а тестостерон не сприяє віршам. Але зроби так, щоб вона все відчула. Тому що про кохання не потрібно говорити, його треба показувати. І не на кінський Великдень, а щодня.

— Я спробую.

— Спробувати замало, Даніелю. Просто зроби це.

Ось так, назавжди позбавлений стараннями Ферміна крихкого прихистку свого хлоп’ячого віку, я рушив назад до палати, де чекала моя доля.



Багато років опісля спогад про ту ніч знову зринув у моїй пам’яті, коли, зачинившись над ранок у підсобній комірчині старої книгарні на вулиці Святої Анни, я вкотре опинився перед порожнім аркушем паперу, не маючи ані гадки, із чого почати розповідати самому собі справжню історію своєї родини. Я присвячував цій справі місяці, ба навіть роки, і однаково не спромігся бодай на один життєздатний рядок.

Фермін, користаючи з безсоння, спричиненого перетравленням півкіла шкварок, вирішив зробити мені вранішній візит. Побачивши, як я, озброєний перовою авторучкою, з якої текло, наче зі старого автомобіля, мордуюся перед порожнім аркушем, товариш присів коло мене й зміряв поглядом купу зіжмаканого паперу, що валявся під моїми ногами.

— Не візьми моїх слів за образу, Даніелю, але чи маєш ти бодай найменше уявлення про те, що робиш?

— Ні, — визнав я. — Може, якби я спробував друкувати на машинці, пішло б легше? У рекламі кажуть, що «Ундервуд»[3] — це вибір професіоналів.

Фермін зважив рекламну обіцянку, але переконано захитав головою.

— Між друкуванням на машинці й писанням рукою — світлові роки.

— Дякую, що підбадьорив. А ти сам що тут робиш о такій годині?

Фермін помацав живіт.

— Мій шлунок збунтувався, коли його змусили перетравлювати цілого підсвинка в засмаженому стані.

— Може, випий соди?

— Краще, мабуть, не треба. А то ще дістану, перепрошую на слові, ранковий стояк, а тоді вже точно буде не до сну.

Я відклав ручку, покинув уже вкотре правити одну-єдину фразу, над якою мучився, і зустрівся поглядом із товаришем.

— У тебе все гаразд, Даніелю? Я маю на увазі, окрім твоєї невдалої спроби взяти приступом замок красного письменства…

Я стенув плечима. Фермін, як завжди, з’явився у визначальний момент, підтверджуючи своє реноме «базікала ex machina»[4].

— Хочу запитати тебе про дещо — це вже давно крутиться в моїй голові, — але не знаю як, — зваживсь я.

Фермін затулив рот долонею й коротко, але голосно відригнув.

— Якщо це стосується якихось фортелів у ліжку, питай не соромлячись, адже, дозволю собі нагадати, що я в цьому ділі — дипломований фахівець.

— Ні, це не пов’язано з ліжком.

— Шкода, тому що в мене саме є свіженька інформація про кілька хитромудрих вивертів, що…

— Ферміне, — урвав я його, — як ти гадаєш, я жив так, як мав жити? Гідно?

Мій приятель замовк на півслові. Потім опустив очі й зітхнув.

— Тільки не кажи мені, що це в тебе насправді стан розчарованого Бальзака. Духовні пошуки і все таке…

— А хіба ж людина пише не для того, щоб краще пізнати світ і себе саму?

— Авжеж, для того. Якщо вона знає, чого хоче, на відміну від тебе…

— Кепський із тебе духівник, Ферміне. Допоможи мені хоч трохи.

— Я гадав, що ти прагнеш стати письменником, а не святим.

— Скажи мені правду. Ти знаєш мене з дитинства. Я не розчарував тебе? Я виправдав твої очікування? Я був тим Даніелем, яким хотіла б мене бачити мама? Скажи мені правду.

Фермін пустив очі під лоба.

— Правда — це ті дурниці, які люди плетуть, коли думають, ніби щось знають. Я знаю про правду стільки, скільки про розмір бюстгальтера, який носить та дивовижна жінка з конічним іменем і бюстом, що її ми бачили якось у кінотеатрі «Капітоль».

— Кім Новак, — підказав я.

— Благословенна Господом Богом і законом всесвітнього тяжіння. Але ні, ти мене не розчарував, Даніелю. Ніколи. Ти хороша людина й добрий товариш. І якщо ти вже хочеш знати мою думку, так, я гадаю, що твоя покійна мати, Ізабелла, пишалася б тобою і вважала б тебе прекрасним сином.

— Але не прекрасним письменником, — усміхнувся я.

— Слухай-но, Даніелю, із тебе такий письменник, як із мене монах-домініканець. І ти це знаєш. І на Землі немає такої ручки чи друкарської машинки, яка це змінить.

Я зітхнув і довго нічого не відповідав. Фермін замислено споглядав на мене.

— Знаєш що, Даніелю? Ось що я насправді думаю: після того, що ми з тобою разом пройшли, я досі лишився тим самим бідолашним нещасливцем, якого ти зустрів на вулиці, покинутого всіма, і, змилосердившись, відвів до себе додому, а ти — усе ще той самий безпорадний хлопчак, який тинявся загубленим світом, наштовхуючись раз по раз на незчисленні таємничі загадки, і вірив, що коли він їх якимось дивом знайде на них відповіді, то пригадає материне обличчя й дізнається всю ту правду, якої його позбавив світ.

Я зважив товаришеві слова, які влучали просто в око.

— Усе так погано?

— Могло би бути й гірше. Ти міг би стати письменником, як твій друг Каракс.

— Може, мені слід знайти його й переконати, щоб саме він написав цю історію? — припустив я. — Нашу історію.

— Іноді це саме каже твій син Хуліан.

Я скоса зиркнув на Ферміна.

— Що каже Хуліан? Що мій син знає про Каракса? Що ти йому розповів?

Фермін глянув на мене очима безневинної овечки.

— Хто? Я?

— Що ти йому розповів?

Фермін засопів, прагнучи зам’яти тему.

— Та нічого особливого, дрібниці. Так, примітки внизу сторінки, щонайбільше. Зовсім нешкідливі. Хлопчина просто допитливий і кмітливий на вдачу, і, певна річ, він схопив усе і зв’язав докупи. Я не винен, що твій син такий меткий. Вочевидь, вдався не в тебе.

— Матір Божа… А Беа знає, що ти говорив із ним про Каракса?

— Я до твого подружнього життя не пхаюся. Але, здається мені, є небагато такого, про що твоя дружина не знає або не здогадується.

— Я категорично забороняю тобі, Ферміне, розмовляти з моїм сином про Каракса.

Товариш поклав руку на серце й урочисто схилив голову.

— На моїх устах — печать. Нехай впаде на мене щонайчорніше безчестя, якщо я у хвилину потьмарення порушу цю врочисту обітницю мовчання.

— І не смій також згадувати про Кім Новак, я ж бо тебе знаю як облупленого.

— Ось тут якраз я невинний, як офірний цап, бо ця тема від хлопця нікуди не сховається. Кажу ж, він не дурень.

— Та невже?

— Я покірливо сприймаю твої несправедливі кпини, адже розумію, що вони спричинені розчаруванням від жалюгідного стану твоєї власної метикуватості. Може, ваше добродійство бажає додати до свого чорного списку ще якесь ім’я, окрім Каракса, яке не вільно споминати? Бакунін? Естрельїта Кастро?

— Ферміне, чому б тобі не піти спати і не дати мені спокій?

— І зоставити тебе самого наодинці з небезпекою? Де ж пак! У будь-якому гурті мусить бути бодай один дорослий із клепкою в голові.

Фермін оглянув перову ручку і стос порожніх аркушів, що лежали на письмовому столі. Він торкався їх із таким захватом, наче це був набір хірургічних інструментів.

— Ти вже домізкувався, як зрушити це діло з мертвого місця?

— Ні. Я саме над цим розмірковував, доки не з’явився ти й не став верзти дурниці.

— Казна-що. Без мене тобі не написати навіть списку покупок.

Зрештою, засукавши рукави перед тою титанічною працею, що чекала на нас, Фермін упевнено сів на стілець коло мене і пильно-пильно подивився мені в обличчя так, як уміє лише той, хто не потребує слів, щоб його зрозуміли.

— До речі, про списки. Бач, в усій цій письменницькій справі я тямлю не більше, ніж у виробництві й застосуванні чернечих волосяниць, але мені щойно спало на думку, що перш ніж починати оповідь про будь-що, потрібно скласти список того, про що ти хочеш розповісти. Провести, так би мовити, інвентаризацію.

— Розробити таку собі дорожню карту? — підхопив я.

— Дорожню карту клепає той, хто не знає до пуття, куди йти, і таким робом переконує себе й інших телепнів, що кудись він таки йде.

— Це не така вже й погана ідея. Усі досягнення, які здавалися неможливими, здійснено завдяки самообману.

— Бачиш? Із нас вийде неподоланний дует. Я буду думати, а ти нотувати.

— Що ж, тоді думай уголос.

— А в цій штукенції вистачить чорнила для подорожі до пекла й назад?

— Вистачить, щоб вирушити в дорогу.

— Отже, лишилося тільки вирішити, із чого ми почнемо наш список.

— А чом би нам не почати з розповіді, як ти познайомився з нею? — запитав я.

— Із ким — нею?

— Із ким же ще, Ферміне? З нашою Алісією в Барселоні чудес.

Мій друг спохмурнів.

— Я не думав, що коли-небудь розповідатиму цю історію, Даніелю. Навіть тобі.

— У такому разі, це найкращі двері, щоб увійти до лабіринту.

— Людина повинна мати змогу померти, лишивши позаду себе кілька таємниць, — заперечив Фермін.

— Забагато таємниць приводять людину передчасно до могили.

Фермін здивовано звів брови.

— Хто це сказав? Сократ? Чи я?

— Ні. Цього разу це сказав лише кілька секунд тому Даніель Семпере Жисперт, «людина невігласна».

Фермін задоволено всміхнувся, розгорнув жувальну цукерку «Суґус» із лимонним смаком і запхав до рота.

— А ти, шельмо, таки навчився від майстра, хоч тобі на це й пішло багато років. Хочеш «Суґусу»?

Я взяв цукерку, адже знав, що це найцінніший скарб мого друга Ферміна, і, ділячись зі мною, він чинить мені честь.

— Даніелю, ти чув, як подеколи кажуть, що в коханні й на війні все дозволено?

— Чув кілька разів. Зазвичай із вуст тих, що мають більше справ із війною, ніж із коханням.

— Так і є, адже насправді це мерзенна брехня.

— То твоя історія про любов чи про війну?

Фермін стенув плечима.

— А хіба це не одне й те саме?

Ось так, під покровом ночі, огорнутий чаром спогадів, яким загрожувало зникнення в тумані часу, Фермін, жуючи «Суґус», узявся переплітати нитки оповіді, яка мала закінчити — і почати — нашу історію…


Уривок із

«Лабіринту духів»

(«Цвинтар забутих книжок», том IV),

Хуліана Каракса.

Видавництво «Люм’єр», Париж, 1992.

За редакцією Еміля де Розьєра Кастеллена

Dies irae[5]



Барселона Квітень 1938 року


1


Його розбудив поштовх моря. Прокинувшись, чоловік, що подорожував «зайцем», не так побачив довкола себе нескінченну темряву, як здогадався про неї. Хитавиця, сморід селітри й шкряботіння води по корпусу судна нагадали йому, що він не на суходолі. Чоловік відсунув лантухи, які правили йому за постіль, і поволі підвівся, дослухаючись до ритмічного порипування підпірок і перекриттів, що утворювали трюм корабля.

Химерне видовище постало перед очима мандрівника: йому здалося, неначе він опинився в затопленому соборі, заставленому добром, награбованим із безлічі музеїв і палаців. Поміж шерегом скульптур і картин окреслювалися обриси цілого парку розкішних автомобілів, накритих напівпрозорою тканиною. Поряд із великим дзиґарем вирізнялася клітка з папугою неймовірно гарного забарвлення, який суворо позирав на чоловіка, неначе засуджуючи того за безквитковий проїзд.

Трохи далі мандрівник зауважив копію статуї Мікеланджело, «Давида», голову якого котрийсь дотепник увінчав трикутним капелюхом Громадянської гвардії. За статуєю примарна армія манекенів, вбраних у старосвітські шати, здавалося, завмерла в нескінченному віденському вальсі. Поруч, біля розкішного катафалка із заскленими дверцятами, лежала купа старих афіш. На одній із них повідомлялося про кориду, що мала відбутися на барселонській «Арені»[6] ще перед громадянською війною.

Серед переліку рехонеадорів[7] увагу чоловіка привернуло ім’я «Фермін Ромеро де Торрес». Очі безквиткового пасажира, якого на той час знали під іншим іменем, котре він незабаром змушений буде покинути в попелі тої війни, пестливо пройшлися по літерах, а губи безгучно повторили слова.


Ромеро де Торрес


«Гарне ім’я», — подумав чоловік. Музичне. Ба навіть оперне. Саме до пари тому, хто нидіє, подорожуючи «зайцем» по своєму життю. Фермін Ромеро де Торрес, чи то пак худорлявий чоловічок із велетенським носом, що одного — уже недалекого — дня візьме собі це ім’я, останні дві доби провів, переховуючись у нутрощах цього торговельного судна, яке дві ночі тому вийшло з порту Валенсії. Йому дивом вдалося пробратися на борт, заховавшись у скрині зі старими гвинтівками, яку серед іншого вантажу занесли до трюму. Деякі гвинтівки були в зав’язаних чохлах, які мали захистити зброю від вологи, але решту перевозили як є, жужмом. Здавалося, ніж уразити ворога, такі гвинтівки радше схильні були вибухнути в обличчя котромусь нещасливому ополченцеві або й самому Фермінові, якщо він доторкнеться до чого не слід.



Щоб розім’яти ноги й не заклякнути від холоду й вогкості, якими просякли стіни судна, Фермін щопівгодини брався заглядати до ящиків і контейнерів, прагнучи відшукати щось їстівне, або ж, за відсутності такого, просто збавити час. Під час однієї зі своїх вилазок він потоваришував із досвідченим у справах такого роду щуриком, який спершу хоч і ставився з недовірою та осторогою до чоловіка, однак згодом уже сидів, гріючись, у того на колінах і гриз шматки засохлого сиру, які Фермін знайшов у одному з ящиків із припасами. Сир, або ж те, чим була ця цупка й масна субстанція, смаком скидався на мило, і, як підказували Фермінові його гастрономічні чуття, жодна корова чи інша жуйна тварина не доклала руки, чи то пак ратиці, до його створення. Але, хоч хтось мудрий і зауважив колись, що на колір і смак товариш не всяк, злигодні тих днів допомогли Фермінові знайти собі товариша, разом із яким вони насолоджувалися бенкетом, наминаючи сир із таким завзяттям, яке з’являється лише після довгих місяців голодування.

— Друже гризуне, однією з вигод від усіх цих збройних конфліктів є те, що з плином часу будь-яка гидота зрештою смакує як божественна потрава і навіть лайно, уміло насаджене на паличку, зрештою починає видаватися вишуканими французькими делікатесами. Ця напіввоєнна дієта на основі крихт хліба, переполовиненого з тирсою, і юшки з брудної води загартовує твій дух і розвиває смакове сприйняття піднебіння до тої міри, аж доки одного дня ти не переконуєшся, що в часи скрути навіть коркове покриття для стін може бути не гіршим на смак за свинячі шкварки.

Щурик терпляче вислуховував Ферміна, під’їдаючи свою частку з припасів, які роздобув чоловік. Наївшись, гризун часом дрімав коло ніг свого товариша. Фермін спостерігав за ним, відчуваючи, що вони так легко знайшли спільну мову тому, що насправді були подібними між собою.

— Ми з тобою, приятелю, одного поля ягода. Із філософською стійкістю зносимо цю напасть у вигляді мавпи прямоходячої і борсаємося щосили, щоб вижити. Дасть Бог, уже зовсім скоро одного дня ці всі примати вимруть до дідька, долучившись таким чином до диплодоків, мамутів і пташок додо, щоб ви, істоти мирні й діловиті, які задовольняються тим, що сплять, їдять і розмножуються, успадкували цю землю або, принаймні, розділили панування з тарганами і ще якимись жуками.

Якщо пацюк і був незгодний з чоловіком, то цього не показував. Їхнє співіснування ґрунтувалося на приязності й рівноправності, така собі джентльменська угода. Протягом дня вони дослухалися до відгомону кроків і голосів, що відлунювали у ллялі[8]. Зрідка хтось із матросів спускався в трюм, зазвичай аби щось поцупити, і тоді Фермін знову ховався до скрині з гвинтівками, де, заколисаний морем і приспаний запахом пороху, він поринав у дрімоту. Другого дня своєї подорожі, досліджуючи розмаїття дивовиж, захованих у череві цього Левіафана, Фермін, цей сучасний Йона і дослідник Святого Письма на неповній ставці, натрапив на коробку з Бібліями в чудових палітурках. Така знахідка видалася йому щонайменше викличною і оригінальною, однак за браком кращого літературного меню, він узяв одного примірника й за допомогою свічки, також роздобутої серед багажу, читав уголос собі й своєму супутникові вибрані уривки зі Старого Заповіту, який завжди видавався Фермінові набагато цікавішим і захопливішим, ніж Новий.

— А зараз, боцмане, попрошу уваги, адже ви почуєте дивовижну притчу з глибоким символізмом, присмачену інцестом і каліцтвами, достатніми для того, щоб самі брати Ґрімм намочили собі підштаники.

Ось так минали години й дні в морі, аж доки вранці 17 березня 1938 року Фермін розтулив очі й побачив, що його друг-гризун зник. Можливо, його відлякали уривки з Об’явлення Івана Богослова, які минулого вечора читав йому чоловік, а може, щур просто відчув, що їхня подорож наближається до завершення і настав час сходити на берег. Фермін, який уночі задубів від холоду, що пробирав аж до кісток, дістався, хитаючись, до одного з ілюмінаторів, крізь які линув багрянець світанку. Кругле віконце було ледве чи півметра над ватерлінією, і чоловік бачив, як сонце сходить над морем кольору вина. Обійшовши ящики з боєприпасами й цілу купу зв’язаних мотузками іржавих велосипедів, Фермін перетнув трюм і глянув у ілюмінатор на протилежному боці. Промінь імлистого світла портового маяка вдарив у корабель, кинувши тої миті шквал світляних голок крізь усі щілини в трюмі. Віддалік, у туманному мареві, виповзаючи з-посеред вартівень, бань і шпилів, розкинулася Барселона. Фермін подумки всміхнувся, забувши на мить і про холод, і про забої, що вкривали все його тіло, — наслідки сутичок і всіляких знегод, які спіткали його на шляху сюди.

— Люсія… — прошепотів він, викликаючи у своїй пам’яті риси того обличчя, спогади про яке підтримували Ферміна живим у найтяжчих ситуаціях.

Із внутрішньої кишені піджака він дістав конверт, який тримав там, відтоді як покинув Валенсію, і зітхнув. Мрії розвіялися миттю. Судно вже підійшло значно ближче до порту, ніж спершу здалося Фермінові. Будь-який «заєць», який поважає себе, знає, що пробратися на борт корабля — це не найтяжче. Найтяжче — пережити подорож цілим і неушкодженим і непомітно покинути корабель. Якщо Фермін плекав надію ступити на землю власними ногами, маючи при цьому всі кістки на своїх місцях, то саме настав час підготувати стратегію втечі. Дослухаючись до кроків і метушні, що посилилися на верхній палубі, він відчув, що корабель повернув, а двигуни скинули оберти: судно зайшло в устя порту. Фермін заховав листа й поквапився прибрати всі сліди своєї присутності, ховаючи недогарки свічок, лантухи, на яких він спав і сидів, Біблію, що правила йому за поживу для роздумів, і ті крихти, що лишилися від замінника сиру й згірклих галет. Потім кинувся запечатувати ящики, які він мав зухвалість порозкривати, шукаючи харчу. Йому вдалося сяк-так поприбивати дошки на місце за допомогою каблука, що відірвався від одного з його стоптаних шкарбунів. Дивлячись на своє жалюгідне обув’я, Фермін подумав, що ледве він дістанеться твердої поверхні й виконає те, що пообіцяв, наступною його метою буде розжитися парою черевиків, які не матимуть такого вигляду, наче він їх зняв із трупа. Пораючись у трюмі, чоловік бачив крізь ілюмінатори, як судно посувається водами барселонського порту. Фермін ще раз притулився носом до скла й відчув, як йому аж морозом сипонуло за шкірою, коли на вершині гори Монтжуїк він побачив обриси замку й водночас військової в’язниці, що нависла над містом, неначе хижий птах.

— Якщо не будеш обережним, опинишся там… — прошепотів він.

Удалині бовваніла колона пам’ятника Христофорові Колумбу, що, як завжди, показував пальцем у помилковому напрямку, плутаючи американський континент із Балеарським архіпелагом. За дезорієнтованим першовідкривачем починалася Ла-Рамбла, що провадила, спинаючись угору, до самого серця старого міста, де чекала Люсія. На якусь мить Фермін уявив її, що лежить на простирадлах, відчув її пахощі. Почуття провини й сорому викинули з його голови цей образ. Він порушив свою обіцянку.

— Нікчема, — мовив він сам до себе.

Відтоді як він бачився з нею востаннє, минуло три місяці й сім днів, три місяці, які видалися йому трьома роками. Останнє, що вдалося помітити Фермінові, перш ніж він повернувся до своєї криївки, це образ покровительки Барселони, Милосердної Діви Марії, статуя якої завмерла перед входом до порту на бані церкви Ла-Мерсé, немовби хотіла злинути в повітря й полетіти над череп’яними дахами міста. Фермін доручив їй свою душу і своє жалюгідне тіло, тому що, хоча й не ступав на поріг церкви відтоді, як у віці дев’яти років переплутав капличку з муніципальною бібліотекою у рідному селі, він присягнувся перед усіма, хто міг і хотів його чути, що, коли Діва Марія — або ж будь-хто, наділений повноваженнями в небесних сферах — заступиться за нього й допоможе прибути до безпечного місця без серйозних перешкод і вимушених смертельних уражень, то він зміниться, присвятить своє життя духовному спогляданню і стане постійним клієнтом церковних закладів. Давши обітницю, Фермін двічі перехрестився й поквапився заховатися назад до скрині з гвинтівками, простягнувшись на своєму ложі зі зброї, як небіжчик у труні. Перш ніж затулити за собою віко, він помітив свого приятеля-щурика, що позирав на нього з вершечка цілого стосу ящиків і пакунків, який здіймався аж до стелі трюму.

— Bonne chance, mon ami[9], — пробурмотів Фермін.

Наступної миті він уже поринув у темряву, що пахла порохом, відчув доторки холодного заліза до шкіри й здався на невідворотний вирок долі.

2


По недовгому часі Фермін зауважив, що гуркіт двигунів стихає і судно лягає в дрейф у спокійних портових водах. За його підрахунками до пристані вони мали дістатися ще нескоро. Протягом двох чи трьох проміжних зупинок його вуха вивчили всю послідовність і навчилися розбиратися в тому переплетінні звуків, що супроводжувало причалювання: починаючи від розмотування швартових і брязкоту якірних ланцюгів аж до жалібних поскрипувань корпусу корабля, припнутого до пристані. Окрім незвичної біганини й голосів на палубі, Фермін не міг розпізнати жодної з цих ознак. Із невідь-якої причини капітан вирішив зупинити судно раніше, і Фермін, який за попередні майже два роки війни добре затямив, що несподіванки часто ведуть до прикрих наслідків, зціпив зуби і став молитися знову.

— Непорочна Діво Маріє, я зрікаюся свого непрощенного агностицизму разом із іншими мерзенними вигадками сучасної науки, — прошепотів він, ув’язнений у цій неначе труні разом із уживаними гвинтівками.

Відповідь на його молитву не забарилася. Фермін почув, як до їхнього корабля підпливає і черкає об його корпус щось, що, схоже, було іншим, меншим, судном. Якусь хвилю по тому серед метушні матросів палубою розляглися чіткі, майже військові, кроки. Фермін проковтнув клубок, що підступив йому до горла. На корабель піднялися сторонні люди.

3


«Тридцять років у морі, а найгірше завжди стається біля самого суходолу», — думав капітан Аррáес, спостерігаючи з капітанського містка за групою чоловіків, які щойно піднялися трапом з бакборту[10]. Вони погрозливо розмахували зброєю і відпихали матросів убік, готуючи прохід тому, хто, либонь, був у них за головного. Арраес був людиною моря, із тих, що мають обличчя й волосся випалені сонцем і сіллю і вологий погляд яких здавався завжди потьмареним паволокою сліз. Молодим він гадав, що люди підіймаються на борт корабля в пошуках пригод, однак прожиті роки навчили його, що пригоди завжди чекають на тебе саме в порту, і то не такі приємні, як хотілося б. У відкритому морі нічого боятися. На суходолі, натомість, останніми днями капітана дедалі частіше нудило.

— Бермехо, передай по радіо в порт, що нас затримано і що ми прибудемо з запізненням.

Бермехо, його старший помічник, що стояв поруч, зблід і став труситися, мов із пропасниці. За останні місяці бомбардувань і сутичок це траплялося з ним чимраз частіше. Колишньому боцману на круїзних лайнерах, що курсували Гвадалквівіром, бідолашному Бермехо бракувало духу для такої роботи.

— А звідки ви знаєте, капітане, що нас затримано?

Арраес зупинив свій погляд на чоловікові, який щойно ступив на палубу. Загорнутий у чорне габардинове пальто, у рукавичках і крислатому капелюсі, він, здавалося, був єдиним неозброєним серед усіх цих прибульців. Арраес стежив за тим, як чоловік неквапно йшов палубою. Його рухи свідчили про ідеально прораховану байдужість і холоднокровність. Погляд очей, які ховалися за темними окулярами, ковзав по обличчях матросів, його ж власне лице не виражало нічого. Нарешті чоловік зупинився посеред палуби, звів погляд на місток і привітався, знявши капелюха з голови й розтягнувши губи в гадючій посмішці.

— Фумеро, — пробурмотів капітан.

Бермехо, який, здавалося, став нижчим сантиметрів на десять відтоді, як цей тип ступив на палубу корабля, поглянув на свого начальника, білий як крейда.

— Хто? — ледве здолав запитати.

— Політична поліція. Спускайся й скажи всім, щоб не втнули якоїсь дурниці. А потім передай по радіо те, що я тебе просив.

Помічник кивнув, але навіть не рушив із місця. Арраес скинув на нього пронизливим поглядом.

— Бермехо! Мерщій! І, заради Бога, не обісцися!

— Слухаюсь, капітане!

Якусь хвилю Арраес лишався на містку сам-один. День видався ясний, кришталеве небо, де-не-де помережане хмаринками, що поспішали кудись, змусило б аквареліста нетямитися з захвату. На мить капітан замислився, чи не варто сходити до своєї каюти за револьвером, який він тримав у шухляді, що замикалася на ключ, але усвідомивши наївність цієї думки, Арраес лише гірко посміхнувся. Він глибоко вдихнув і, защіпаючи ґудзики на своєму пошарпаному кітелі, спустився з містка на палубу, де, крутячи цигарку між пальцями, на нього вже чекав давній знайомий.

4


-Ласкаво просимо до Барселони, капітане Арраес!

— Дякую, лейтенанте.

Фумеро вищирився.

— Уже майор.

Арраес кивнув, витримавши погляд двох скелець темних окулярів, за якими ховалися колючі очі Фумеро, так що тяжко було сказати, куди насправді вони дивляться.

— Мої вітання.

Поліціянт простягнув йому одну зі своїх цигарок.

— Ні, дякую.

— Першосортний товар, — наполіг Фумеро. — «Рубіо амерікано»[11].

Арраес узяв цигарку й сховав до кишені.

— Хочете оглянути документи й дозволи, майоре? Усі вони чинні, усі з печатками Женералітату[12]

Фумеро стенув плечима, із байдужим виразом випускаючи з рота кільця диму і з легкою посмішкою розглядаючи жарину своєї цигарки.

— Я не сумніваюся, що всі ваші папери в порядку. Скажіть-но, а який вантаж у вас на борту?

— Харчові продукти. Ліки, зброя і боєприпаси. І велика партія конфіскованої власності для продажу на аукціоні. Можу показати вам інвентарний перелік усього, засвідчений печаткою урядової делегації у Валенсії.

— Іншого я від вас і не очікував, капітане. Але це все ви будете пояснювати портовим чиновникам і митникам. Я ж простий слуга народу.

Арраес спокійно кивнув, весь час нагадуючи собі, що не можна відвертати очей від цих чорних і непроникних скелець.

— Якби ви дали знати, що шукаєте, майоре, я б залюбки…

Фумеро жестом наказав капітанові йти за ним, і вони вдвох неквапом рушили вздовж палуби, тимчасом як уся команда вичікувально стежила за ними. Через кілька хвилин Фумеро зупинився й, затягнувшись востаннє, викинув цигарку за борт. Спершись на планшир, він поглянув на Барселону так, наче ніколи раніше її не бачив.

— Чуєте запах, капітане?

Арраес відповів не відразу.

— Я не зовсім розумію, про що ви, майоре.

Фумеро приязно поплескав його по плечу.

— Вдихніть глибше. Не поспішайте. Ви неодмінно його почуєте.

Арраес обмінявся поглядом із Бермехо. Члени команди також збентежено перезиралися між собою. Фумеро обернувся, жестом пропонуючи їм принюхатися.

— Що? Ніхто нічого не чує?

Капітан спробував витиснути усмішку, але губи відмовилися його слухатися.

— А ось я прекрасно чую цей запах, — сказав Фумеро. — І не кажіть мені, що ви його не зауважили.

Арраес невиразно кивнув.

— Звісно, що зауважили, — наполягав далі поліціянт. — Звісно, що ви чуєте цей запах. Як чую його я і всі тут присутні. Запах щура. Поганого щура, якого ви заховали в себе на кораблі.

Арраес спантеличено насупив чоло.

— Запевняю вас…

Фумеро підняв руку, наказуючи йому замовкнути.

— Коли до тебе прокрадається щур, його неможливо позбутися. Ти труїш його, а йому байдуже. Ти ставиш на нього пастки, а він сере в них. Знищити щура найтяжче над усе. Тому що він боягуз. Тому що він звик ховатися. Тому що він вважає себе хитрішим за тебе.

Фумеро на якусь хвилю замовк, щоб насолодитися своєю промовою.

— А знаєте, капітане, який єдиний спосіб покінчити зі щуром? Покінчити раз і назавжди?

Арраес похитав головою.

— Не знаю, майоре.

Фумеро посміхнувся, вишкіривши зуби.

— Звісно, не знаєте. Адже ви моряк, звідкіля вам це знати? Знати — це моя робота. Саме для цього революція поставила мене на моє місце. Дивіться, капітане. Дивіться і вчіться.

Перш ніж Арраес устиг щось сказати, майор разом зі своїми людьми рушив на ніс корабля. І тоді капітан побачив, що помилився. Фумеро все ж був озброєний: у його руці зблискував старовинний, неначе з музейної колекції, револьвер. Не звертаючи уваги на двері до кают, поліціянт перетнув палубу, безцеремонно розштовхуючи матросів, які траплялися йому на шляху. Він знав, куди прямує. За його знаком поліціянти оточили дверцята, що вели до трюму, і завмерли, чекаючи наказів. Фумеро нахилився над залізною лядою і легенько постукав кісточками пальців, немов у двері до давнього приятеля.

— Сюрприз, — протягнув він.

Коли поліціянти практично вирвали дверцята і денне світло ринуло в нутрощі корабля, Арраес повернувся на свій місток. За два роки війни він уже достатньо надивився й навчився. Останнє, що він побачив, — це те, як Фумеро, наче кіт, облизує губи, перш ніж із револьвером у руці пірнути в трюм.

5


Звикнувши за дні свого ув’язнення в трюмі до одного й того самого затхлого повітря, Фермін одразу відчув, як свіжий вітерець, яким війнуло з горішнього отвору, просякає крізь щілини до скрині зі зброєю, в якій він переховувався. Фермін повернув голову набік і крізь прозір між віком і бортом скрині побачив промені порохнистого світла, що віялом прочісували трюм. Ліхтарики.

Біле примарне світло вихоплювало з темряви обриси речей, просвічувало тканину, якою були накриті автомобілі та твори мистецтва. Звуки кроків і металічне відлуння, що віддавало в ллялі, поволі наближалися. Фермін стиснув зуби і подумки перейшовся по всіх своїх діях, аж до того, як він повернувся до сховку. Мішки, свічки, рештки їжі, сліди, що могли залишитися на підлозі, — він усе прибрав. Здається, не забув нічого. «Вони ніколи мене тут не знайдуть, — подумав Фермін. — Ніколи».

І тоді він почув знайомий уїдливий голос, який промовляв його ім’я, неначе мугикаючи під ніс якусь пісеньку, і душа у Ферміна перетворилася на драглі.

Фумеро.

Голос і кроки лунали вже зовсім близько. Фермін заплющив очі, неначе маленький хлопчик, переляканий дивним шерехом у темряві своєї спальні. Не тому, що гадав, ніби це його захистить, а лише тому, що не наважувався дивитися на постать, яка виростала перед його ліжком і нахилялася над ним. Жахливо повільні кроки розлягалися зовсім поруч, за кілька сантиметрів від Ферміна. По віку скрині, неначе змія, ковзнули пальці в рукавичці. Фумеро насвистував якусь мелодію. Фермін, не розплющуючи очі, затамував дихання. На чолі йому виступили краплини холодного поту, а руки, щоб не тремтіли, довелося стиснути в кулаки. Він не наважувався поворухнути жодним м’язом, боячись тертям свого тіла об чохли, в які були загорнуті деякі з гвинтівок, викликати бодай найменший шурхіт.

Можливо, він помиливися. Можливо, його таки знайдуть. Можливо, у світі не лишилося закутка, де він міг би сховатися й лишитися живим хоча б ще на один день, щоб розповісти про все. Урешті-решт, можливо, цей день був анітрохи не гіршим за будь-який інший, щоб припинити своє існування. І, коли вже така справа, то чому б зненацька не відкинути віко скрині й не постати перед своїми ворогами з котроюсь із тих рушниць, на яких він лежав? Краще померти за дві секунди від куль, ніж за два тижні, підвішеному до стелі катівні в замку Монтжуїк, від рук Фумеро та від його іграшок.

Фермін міцно стиснув одну з гвинтівок, намацуючи спусковий гачок. Лише тепер йому спало на думку, що зброя найпевніше не заряджена. «Байдуже», — подумав він. Зважаючи на його надзвичайну вправність у стрільбі, він мав усі шанси відстрелити собі півноги або в кращому разі потрапити в око статуї Колумба. Фермін усміхнувся на цю думку, обіруч притискаючи гвинтівку до грудей і намацуючи курок. Досі він ще ніколи не стріляв зі зброї, але подумав, що новачкам завжди щастить і що принаймні спробувати варто. Фермін звів курок і приготувався рознести голову донові Франсіско Хав’єрові Фумеро, відправивши того в рай чи в пекло, байдуже куди.


Кроки, утім, наступної хвилі стали віддалятися, таким чином позбавивши Ферміна його хвилинки слави й нагадавши, що всі великі коханці ні за ремеслом, ні за покликанням не народилися для того, щоб останньої миті стати героями. Він дозволив собі відітхнути й прибрав руки з грудей. Одяг пристав йому до тіла, наче друга шкіра. Фумеро та його прихвосні відходили. Фермін уявив їхні постаті, що зникають у темряві трюму, й полегшено всміхнувся. Може, вони шукали не його. Може, це була звичайна перевірка.

Аж тут кроки зупинилися. Запала могильна тиша, і протягом якоїсь хвилі єдине, що Фермін чув, — це власне серцебиття. Потім — ледве чутне шарудіння і тупотіння чогось крихітного й легкого, що бігало по віку скрині, лише за кілька сантиметрів від Фермінового обличчя. Він пізнав слабкий кисло-солодкий запах. Його товариш у дорозі, пацючок, нюшив крізь щілину, вочевидь, відчувши запах свого друга. Фермін хотів було вже шикнути на нього, щоб відігнати, коли в трюмі пролунав оглушливий вибух.

Куля великого калібру рознесла гризуна на шматки й пробила акуратний отвір у віку скрині, сантиметрів п’ять від Фермінового обличчя. Кров крізь щілину скрапнула йому на губи. Відтак Фермін відчув, як залоскотало в правій нозі й, поглянувши, виявив, що куля ледь-ледь не зачепила його ногу, розірвавши холошу, перш ніж пробити в дошці другий, вихідний, отвір. Промінчик імлистого світла перетнув темряву криївки, повторюючи траєкторію кулі. Фермін почув, як кроки повертаються й зупиняються просто біля його схованки. Фумеро присів навпочіпки перед скринею. Фермін побачив зблиск його очей крізь невеличкий прозір, що лишався між накривкою і бортом скрині.

— Як завжди, обираєш собі друзів із самих низів, еге ж? Шкода, що ти не чув вереску свого товариша Амансіо, коли він розповідав, де нам тебе знайти. По кабелю на кожному яйці — і навіть герої щебечуть, мов солов’ї.

Зустрівшись із цими очима й пригадавши все, що знав про них, Фермін відчув, що вся та дрібка мужності, яку йому вдалося зібрати в цій труні з рушницями і яка не вийшла з нього разом із потом, вилилася від жаху сечею.

— Фу, від тебе тхне гірше, ніж від твого волохатого дружка, — мугикнув Фумеро. — Гадаю, тобі не завадить скупнутися.

Фермін почув кроки й галас людей, які відсували ящики й розкидали речі по трюму. Поки це відбувалося, Фумеро не рухався ані на сантиметр зі свого місця. Його очі, немов очі змії перед пташиним гніздом, терпляче свердлили темні нутрощі скрині. Невдовзі Фермін відчув сильний удар по ящику. Спершу він подумав, що поліціянти хочуть розбити його сховок, але, побачивши кінці цвяхів, які повиступали по краях, усвідомив, що вони прибивають віко. Наступної секунди ті кілька мізерних міліметрів прозіра між накривкою і бортом скрині зникли. Його поховали у власній схованці.

Відтак Фермін зрозумів, що скриня почала рухатися поштовхами і що, підкорюючись наказам Фумеро, частина екіпажу судна спустилася до трюму. Уявити все інше було неважко. Кільканадцять чоловіків підважили скриню, і він почув, як брезентові паски труться об дошки, охоплюючи їх. Потім почувся брязкіт ланцюгів, і Фермін відчув раптовий ривок: ящик підіймали краном нагору.

6


Арраес та його команда спостерігали, як скриня гойдається в повітрі на висоті шести метрів над палубою. Фумеро виринув із трюму, знову надіваючи темні окуляри й задоволено всміхаючись. Підвівши погляд на місток, він по-військовому віддав честь, немовби глузуючи.

— Із вашого дозволу, капітане, ми знищимо щура, якого ви везли на своєму кораблі, одним-єдиним по-справжньому ефективним способом.

Фумеро показав кранівникові, щоб опустив ящик на кілька метрів, аж доки той не опинився на рівні його обличчя.

— Маєш якусь останню волю чи, може, хочеш покаятися?

Матроси заніміло дивилися на скриню. Звідти долинув тільки виск, немовби там зачаїлося маленьке нажахане звіреня.

— Ну-ну, не плач, не варто, — промовив Фумеро. — До того ж я не лишу тебе самого. Там на тебе вже зачекалася ціла купа твоїх дружків…

Ящик знову піднявся в повітря, і кран став повертатися до борту. Коли скриня зависла метрах у десяти над водою, Фумеро ще раз озирнувся на місток. Арраес дивився на нього скляним поглядом, бурмочучи щось собі під ніс.

«Сучий син», — вдалося розібрати поліціянтові.

Відтак Фумеро кивнув, і скриня з двомастами кілограмами гвинтівок і невеличким додатком у вигляді ще п’ятдесяти Фермінових кілограмів ринула в холодні й темні води барселонського порту.

7


Падаючи в порожнечу, Фермін ледве встиг упертися руками й ногами в стінки скрині. Коли та зіштовхнулася з поверхнею води, усі гвинтівки підстрибнули і з силою вдарили у віко. Якусь хвилю скриня трималася на воді, погойдуючись на хвилях, як поплавище. Фермін намагався виборсатися з-під купи гвинтівок, під якими опинився. У ніздрі вдарив різкий запах селітри й мазуту, а потім почувся дзюркіт води, що струменіла крізь дірку, яку пробила куля Фумеро. За якусь частку секунди Фермін відчув холодний доторк рідини, що покривала дно скрині. Його охопила паніка, і він зібгався, намагаючись переповзти вище. Та коли йому це вдалося, гвинтівки зсунулися, переважили, і скриня різко перехилилася. Фермін упав ницьма на зброю. У цілковитій темряві він намацав купу гвинтівок і кинувся її розбирати, шукаючи отвір, крізь який протікала вода. Ледве йому вдавалося перекласти за спину з десяток гвинтівок, як ті знову падали на нього, спихаючи на дно скрині, що дедалі більше перехилялася. Вода вже покрила йому ноги й струменіла поміж пальцями. Вона підбиралася вже до колін, коли Фермін нарешті відшукав отвір і сяк-так затулив його обома руками. Аж тут із палуби корабля почулися постріли, і кулі пробили дошки. У скрині утворилися три нових дірки, крізь які просякло зеленаве світло, і Фермін побачив, як вода навально рине всередину й за якусь мить сягає його пояса. Шаленіючи від страху, він закричав і спробував дотягнутися рукою до одного з отворів, проте раптовий поштовх відкинув його назад. Звук, що наповнив нутрощі скрині, вжахнув його: Фермінові здалося, ніби якесь морське чудовисько проковтнуло його. Вода підступила йому до грудей, холод забивав дух. Знову зробилося темно, і Фермін зрозумів, що скриня невблаганно тоне. Його права рука піддалася перед натиском води. Крижаний струмінь змив сльози з його обличчя, і вони розчинилися в темряві. Фермін спробував схопити останній ковток повітря.

Течія підхопила дерев’яне вмістилище й потягнула на дно. Угорі скрині лишилася бульбашка повітря завширшки з долоню, і Фермін заборсався, прагнучи дістатися туди, щоб урвати кисню ще бодай на один подих. Невдовзі скриня опустилася на дно порту й, нахилившись набік, угрузла в мул. Фермін гамселив у віко руками й ногами, але дошка, міцно прицвяхована, не піддавалася ні на міліметр. Останні крихти повітря вислизали крізь щілини. Холодна цілковита темрява спокушала його, умовляла покинути спротив, легені горіли вогнем, а голова, здавалося, ось-ось лусне від нестачі кисню. Піддавшись сліпій паніці, переконаний, що жити йому лишилося не більше ніж кілька секунд, Фермін схопив гвинтівку й узявся гатити прикладом у край віка. Після четвертого удару зброя переламалася у нього в руках. Він став мацати в темряві, і пальці його торкнулися однієї з зачохлених гвинтівок, що плавала завдяки невеличкій бульбашці повітря всередині. Фермін схопив зброю обіруч і з усіх тих незначних сил, які йому ще зосталися, знову заходився гатити нею, благаючи про диво, яке ніяк не приходило.

Усередині чохла пролунав глухий вибух, і постріл майже впритул пробив у дошці круглий отвір завбільшки з кулак. Трохи тьмяного світла дісталося всередину. Фермінові руки відреагували швидше, ніж мозок. Він наставив гвинтівку на те саме місце й натиснув на гачок кілька разів. Але вода вже просякла в чохол, і жоден набій не вибухнув. Фермін схопив іншу гвинтівку й натиснув на гачок крізь тканину чохла. Після перших двох пострілів нічого не сталося, а ось після третього рушниця віддала в плече й дірка в дошці розширилася. Фермін стріляв, доки отвір не став достатнім, щоб його змарніле тіло змогло протиснутися. Гострі скалки дерли йому шкіру, однак обіцянка того примарного світла, що зблискувало вгорі, допомогла б йому подолати навіть поле, всіяне ножами.

Каламутна вода порту пекла очі, але Фермін тримав їх розплющеними. У зеленуватій пітьмі хитався підводний ліс зі світла й тіні. Мішанина зі сміття, кістяків затонулих кораблів і вікових нагромаджень мулу лежала під Ферміновими ногами. Він звів погляд на колони імлистого світла, що спадало згори. На поверхні величезною темною плямою вимальовувалися обриси торговельного судна. Фермін подумав, що в цьому місці порт має щонайменше метрів п’ятнадцять завглибшки, а може, й більше. Якщо йому вдасться виринути на поверхню з іншого боку корабля, можливо, ніхто його не помітить і він зможе врятуватися. Фермін відштовхнувся ногами від скрині й поплив. Лише зараз, коли він поволі підіймався до поверхні, його очі вловили на мить примарне видиво, сховане під водою. Фермін зрозумів: те, що здалося йому водоростями й покинутими риболовними сітями, насправді було людськими тілами, що гойдалися в напівмороці. Десятки мерців у кайданах, з ногами, прив’язаними чи прикутими до кам’яних брил або бетонних плит, спочивали на цьому підводному цвинтарі. Вугрі, що звивалися поміж руками й ногами трупів, виїли їхні обличчя, а течія хвилювала їхнє волосся. Фермін бачив силуети чоловіків, жінок і дітей. Коло їхніх ніг лежали валізи й пакунки, загрузлі в мулі. Декотрі мерці розклалися так, що лишилися тільки кістки, які прозирали крізь клапті одягу. Людські трупи утворювали цілу неосяжну галерею, кінець якої губився в темряві. Фермін заплющив очі й наступної миті виринув до життя, щоб пересвідчитися, що звичайний процес дихання — це найдивовижніша річ, яка траплялася з ним на віку.

8


Якийсь час, потрібний для того, щоб віддихатися, Фермін тримався біля судна, прилипнувши до нього, наче слимак. Метрів за двадцять плавав бакен, що скидався на такий собі мініатюрний маяк: циліндричної форми, із ліхтарем на вершині, він кріпився на круглій основі, з кабінкою всередині. Бакен був білий із червоними смугами й лагідно погойдувався на хвилях, немов металевий острівець, що дрейфує у морі. Фермін подумав, що якби йому вдалося дістатися до бакена, він міг би сховатися всередині й дочекатися сприятливої нагоди, щоб спробувати непомітно пробратися на суходіл. Схоже, ніхто його не зауважив, але Фермін не хотів випробовувати долю. Набравши якомога більше повітря у свої змучені легені, він знову занурився під воду й нерівномірними гребками рук став рухатися до бакена. Під час цього він уникав дивитися вниз і волів думати, що йому примарилося і цей моторошний сад силуетів, які течія колихала на дні, — лише риболовні сіті, що заплуталися між сміттям. Він виринув за кілька метрів від бакена й поквапився заховатися за ним. Поглянувши на палубу корабля, Фермін вирішив, що наразі він у безпеці і що всі на борту, зокрема й Фумеро, вважають його мертвим. Він уже видирався на платформу, коли зауважив чиюсь постать, що нерухомо стояла на капітанському містку й дивилася на нього. На якусь мить вони зустрілися поглядами. Фермін не впізнав цього чоловіка, хоча, зважаючи на одяг, вирішив, що це капітан судна. Мерщій заховавшись у крихітній кабінці, він повалився додолу, тремтячи від холоду, переконаний, що не мине й кількох секунд, як він їх почує, почує, як вони пливуть по нього. Краще б він захлинувся у тому ящику! Тепер Фумеро вкине його до однієї зі своїх кліток, де довго забавлятиметься з ним.

В очікуванні минула ціла вічність, але коли він уже думав, що його історія добігла кінця, почувся гуркіт двигунів, що запрацювали, і загув корабельний гудок. Фермін обережно визирнув у вікно кабінки й побачив, що пароплав віддаляється, прямуючи до пристані. Утікач знеможено простягнувся в теплих обіймах сонячного світла, що линуло крізь віконце. Можливо, попри все, Діва Марія, заступниця невір, таки змилосердилася над ним.

9


Фермін лишався на своєму маленькому острівці, доки сутінки не пригасили неба, а портові маяки, загорівшись, не розкинули над водою свою мерехтливу сітку. Пильно оглянувши пристань, він вирішив, що найкращим виходом буде дістатись уплав до скупчення човнів, які стояли на причалі перед базарчиком рибалок, і вибратися на берег, видершись по швартових чи по линві кормового шківа якогось із суден.

Аж тут Фермін помітив якусь тінь, що виринала з туману, яким затягло пристань. До нього на веслах наближалася шлюпка з двома чоловіками на борту. Один гріб, другий пильно вглядався у темряву, тримаючи високо в руці ліхтар, який забарвлював довколишню млу в бурштиновий колір. Фермін натужно ковтнув слину. Він міг би кинутись у воду й молитися, щоб, укрившись під покривалом смерку, урятуватися ще раз, але у нього закінчилися всі молитви, а від запалу боротьби не лишилося ні іскорки. Фермін вийшов зі своєї схованки з піднятими вгору руками лицем до човна, що наближався.

— Опусти руки, — почувся голос того, що тримав ліхтар.

Фермін пригледівся пильніше. У човні стояв той самий чоловік, який дивився на нього кілька годин тому з капітанського містка. Фермін глянув йому в очі й кивнув. Потім узявся за простягнуту йому руку й застрибнув до шлюпки. Чоловік, що сидів на веслах, подав йому плед, і нещасливий мореплавець загорнувся в нього.

— Я капітан Арраес, а це мій старший помічник, Бермехо.

Фермін почав було щось белькотіти, але Арраес його стримав.

— Можеш не казати нам своє ім’я. Це не наша справа.

Капітан дістав термос і налив гарячого вина. Фермін обіруч узяв мідну чашку й вихилив її до останньої краплини. Арраес наповнював чашку ще тричі, аж доки Фермін не відчув, як тепло розливається його нутрощами.

— Так ліпше? — запитав капітан.

Фермін ствердно кивнув.

— Я не збираюся запитувати, що ти робив на моєму кораблі, ні що в тебе за справи з цим негідником Фумеро, але тобі слід обережніше ходити по цьому світу.

— Я намагаюся, повірте. Це доля весь час підставляє мені ногу.

Арраес простягнув йому сумку. Фермін зазирнув досередини. Там був сухий одяг, схоже, розмірів на шість завеликий, і трохи грошей.

— Чому ви це робите, капітане? Я лише «заєць», який вплутав вас у халепу…

— Бо мені так заманулося, — відказав Арраес, і Бермехо кивнув, погоджуючись.

— Не знаю навіть, як вам віддячити…

— Мені досить, якщо більше ніколи не будеш плавати «зайцем» на моєму кораблі. А тепер передягнися в сухе.

Арраес і Бермехо спостерігали, як Фермін позбувся своїх промоклих лахів, а потім допомогли йому вбратися в нову одежу, старий морський однострій. Перш ніж покинути назавжди свій обшарпаний піджак, Фермін понишпорив у кишенях і дістав листа, якого зберігав уже кілька тижнів. Морська вода стерла чорнило, а конверт перетворився на кавалок мокрого паперу, що розлазився в руках. Фермін заплющив очі й розридався. Арраес і Бермехо ніяково перезирнулися. Капітан поклав руку Фермінові на плече.

— Не плач, чоловіче, найгірше вже позаду…

Фермін захитав головою.

— Не в тому… не в тому річ.

Він одягнувся, неначе у сповільненому темпі, і заховав те, що лишилося від листа, до кишені своєї нової куртки. Помітивши заклопотані погляди своїх доброчинців, Фермін витер сльози й усміхнувся.

— Даруйте мені.

— Ти сама шкіра та кості, — зауважив Бермехо.

— Це лише тимчасовий наслідок усіх цих прикростей, — відказав Фермін, намагаючись говорити веселим і сповненим оптимізму тоном. — Але тепер, коли мої негаразди потроху зникають, я передбачаю майбутнє зі щедрими трапезами й споглядальним життям, протягом якого я буду нагулювати сальце, почитуючи найвиборнішу поезію Золотої доби[13]. За два дні я розгодуюся на кров’янці й бісквітному печиві, наче кнур. Не дивіться, що я такий худий: коли випадає нагода, я набираю вагу швидше, ніж примадонна.

— Як скажеш, — відповів Арраес. — Тобі є куди йти?

Фермін у своєму новому мундирі капітана без корабля, із повним шлунком, у якому нуртувало гаряче вино, енергійно закивав.

— Тебе чекає жінка? — запитав моряк.

Фермін сумовито всміхнувся.

— Чекає, та не мене, — відказав він.

— Он як. Це їй адресовано того листа?

Фермін кивнув.

— І заради цього ти ризикнув своїм життям і вирушив у подорож до Барселони? Щоб доставити їй цього листа?

Той лише стенув плечима.

— Вона цього варта. До того ж я пообіцяв своєму доброму другові.

— Він помер?

Фермін опустив очі.

— Є новини, яких краще не повідомляти, — зауважив Арраес.

— Коли вже дав слово, то мушу його дотримати.

— Як давно вона його не бачила?

— Трохи більше ніж рік.

Якусь хвилю капітан мовчки дивився на нього, а потім сказав:

— Для наших часів рік — це багато. Люди сьогодні забувають швидко. Це наче вірус, який, проте, допомагає вижити.

— От би й собі підхопити його. Мені б він став у неабиякій пригоді, — відказав Фермін.

10


Уже споночіло, коли шлюпка причалила до кам’яних східців біля корабельні Драссанас. Фермін покинув човен і розчинився в портовій імлі, перетворившись на ще одну постать серед натовпу вантажників і моряків, що прямували до вуличок Равалю, який тоді називали Китайським кварталом. Змішавшись із юрбою, Фермін почув уривки розмов, із яких зрозумів, що попереднього дня місто зазнало чергового нальоту авіації, одного з багатьох за останній рік, і що цієї ночі очікують нового бомбардування. У голосах і поглядах цих людей відчувався страх, але, переживши такий жахливий день, Фермін був переконаний: хай що йому б не готувала ніч, гірше вже бути не могло. Провидінню забажалося, щоб дорогою йому перестрівся торговець ласощами, який уже вертався з базару, штовхаючи перед собою візок із усілякими смаколиками. Фермін зупинив його і щонайуважніше оглянув товар.

— Маю цукрований мигдаль, точнісінько такий самий, як до війни, — запропонував продавець. — Не хочете покуштувати?

— Мене цікавить «Суґус», — уточнив Фермін.

— У мене саме лишився пакетик полуничного.

Очі Фермінові зробилися круглими, наче блюдечка, а по губах на саму згадку про таку лагоминку потекла слинка. Завдяки фінансам, отриманим від капітана Арраеса, він зміг придбати цілий кульок жувальних цукерок, який відразу ж розірвав із пожадливістю засудженого до смерті.

Імлисте сяйво ліхтарів Ла-Рамбли завжди видавалося Фермінові — поряд зі смаком його улюбленого «Суґусу» — однією з тих речей, заради яких варто прожити бодай ще день. Утім, того вечора, простуючи центральною алеєю Ла-Рамбли, Фермін зауважив, що кілька нічних сторожів ходили з драбиною від ліхтаря до ліхтаря й гасили їхнє світло, що відбивалося від бруківки. Фермін підійшов до одного з цих сторожів і взявся спостерігати за його роботою. Коли той став спускатися з драбини й помітив Ферміна, то зупинився й скоса позирнув на глядька.

— Доброго вечора, начальнику, — привітався Фермін приязним тоном. — Ви не образитеся, якщо я насмілюся запитати, чому ви лишаєте місто в темряві?

Сторож замість відповіді лише вказав пальцем у небо й, забравши драбину, рушив до наступного ліхтаря. Фермін постояв на місці ще якийсь час, споглядаючи незвичне видовище: як Ла-Рамбла поступово поринає в пітьму. Довкола нього стали зачинятися кав’ярні й крамниці, фасади яких мінилися слабким місячним сяйвом. Із якимось неспокоєм на душі Фермін рушив далі й невдовзі помітив те, що видалося йому нічною процесією. Численна група людей з клунками й ковдрами прямувала до входу в метро. Дехто ніс запалені свічки й каганці, інші йшли в темряві. Минаючи сходи, що спускалися до підземки, Фермін затримав погляд на хлопчикові, якому ще, либонь, не виповнилося й п’яти років. Його міцно тримала за руку чи то мама, чи то бабуся — у скупому освітленні всі ці люди здавалися передчасно постарілими. Фермін хотів було підморгнути хлопчикові, але погляд того був прикутий до неба. Дитина вдивлялася в плетиво чорних хмар, що снувалися на обрії, немовби прагнула розгледіти щось, що ховалося за ними. Фермін і собі звів очі догори й відчув доторк холодного вітру, що здіймався над містом і пахнув фосфором та горілою деревиною. Просто перед тим, як мати потягнула його сходами вниз, до підземних переходів метро, хлопчик скинув на Ферміна поглядом, від якого похололо на серці. В очах п’ятирічної дитини відображалися сліпий жах і безнадія, немовби це були очі глибокого старця. Фермін відвів погляд і кинувся геть, налетівши на міського гвардійця[14], що вартував вхід до підземки. Вказавши на Ферміна пальцем, він промовив:

— Якщо підете зараз, потім місць не буде. А бомбосховища вже всі переповнені.

Фермін кивнув, однак лише пришвидшив ходу. Він ішов Барселоною, що здавалася містом-примарою, і заглиблювавсь у нескінченний півморок, який ледь-ледь розганяло миготливе сяйво каганців і свічок у під’їздах і на балконах. Діставшись нарешті до бульвару Святої Моніки, Фермін видивився вдалині арку темного й вузького під’їзду. Тяжко зітхнувши, він рушив на зустріч із Люсією.

11


Він повільно підіймався вузькими сходами, відчуваючи, як із кожною сходинкою його рішучість кудись зникає і як його дедалі більше опановує страх постати перед Люсією і повідомити, що чоловік, якого вона кохає, батько її доньки, обличчя якого вона прагне побачити вже понад рік, помер у камері севільської в’язниці. Піднявшись на четвертий поверх, Фермін зупинився перед дверима, не наважуючись постукати. Він сів на сходинку й обхопив голову руками, пригадуючи слово в слово те, що казалося на цьому самому місці три місяці тому, коли Люсія, узявши його за руки й дивлячись в очі, просила: «Якщо любиш мене, не допусти, щоб із ним щось сталося, приведи його назад до мене». Фермін дістав із кишені зіпсутого листа і став розглядати його у півтемряві. Потім зіжмакав папір і пожбурив геть. Він підвівся й рушив було вниз сходами, маючи намір утікати звідси, коли почув, як двері за його спиною відчинилися. Тоді Фермін зупинився.


Дівчинка семи чи восьми років стояла в дверях і дивилася на нього. У руках її була книжка, між сторінками якої вона тримала палець замість закладки. Фермін усміхнувся дівчинці і здійняв руку, вітаючись.

— Привіт, Алісіє! — мовив він. — Пам’ятаєш мене?

Дівчинка із сумнівом в очах дивилася на нього.

— А що ти читаєш?

— «Алісу в Країні Чудес».

— Це ж треба таке! А можна мені подивитися?

Дівчинка показала книжку, але торкнутися не дала.

— Це одна з моїх найулюбленіших, — мовила вона, усе ще з недовірою поглядаючи на Ферміна.

— З моїх теж, — відказав він. — Усе, що стосується падінь у ями й здибанок з усілякими диваками та математичними загадками, неначе про мене написано.

Дівчинка прикусила губу, щоб не засміятися на слова цього дивного гостя.

— Але цю книжку написали для мене, — з лукавим виразом зауважила вона.

— Авжеж, для тебе. А мама вдома?

Дівчинка не відповіла, але прочинила двері ще трохи. Фермін ступив крок уперед. Алісія обернулася й мовчки побігла геть, зникнувши десь у глибині помешкання. Фермін зупинився на порозі. Усередині було темно, лише аж у кінці вузького коридору ледь-ледь блимало щось — мабуть, каганець.

— Люсіє! — позвав Фермін.

Голос його загубився в темряві. Він постукав кісточками пальців по дверях і почекав.

— Люсіє? Це я… — гукнув знову.

Фермін почекав ще якусь хвилю, а потім, так і не діставши відповіді, ступив до помешкання. Коридор, обабіч якого простягнувся шерег зачинених дверей, вивів його до просторої кімнати, що правила за вітальню. Каганець стояв на столі, огорнутий ореолом м’якого жовтуватого сяйва, що лагідно відгортало темряву. Перед вікном, спиною до Ферміна, на стільці сиділа стара жінка. Фермін зупинився. Лише тоді він упізнав її.

— Доньє Леонор…

Жінці, яка здавалася старою, мусило бути не більше ніж сорок п’ять років. Вона мала передчасно змарніле від горя обличчя й осклілі очі, змучені ненавистю й сльозами, виплаканими на самоті. Леонор мовчки дивилася на Ферміна. Він узяв стілець і сів коло неї. Потім узяв жінку за руку й кволо всміхнувся.

— Їй слід було вийти за тебе, — прошепотіла вона. — Ти негарний, але принаймні маєш голову на в’язах.

— Де Люсія, доньє Леонор?

Жінка відвела погляд.

— Її забрали. Майже два місяці тому.

— Куди?

Леонор не відповіла.

— Хто її забрав?

— Той чоловік…

— Фумеро?

— Вони навіть не питали за Ернесто. Вони прийшли по неї.

Фермін обійняв її, але жінка не поворухнулася.

— Я знайду її, доньє Леонор. Я знайду її і приведу додому.

Жінка похитала головою.

— Він мертвий, адже так? Мій син?

Фермін довго не відповідав.

— Я не знаю, доньє Леонор.

Вона подивилася на нього з ненавистю й дала ляпаса.

— Забирайся геть.

— Доньє Леонор…

— Геть, — застогнала вона.

Фермін підвівся й відступив на кілька кроків. Маленька Алісія дивилася на нього з коридору. Він усміхнувся, і дівчинка поволі підійшла до нього, взяла за руку й міцно стиснула. Тоді він опустився навколішки перед нею. Фермін збирався сказати, що він друг її мами, чи ще щось таке, що кажуть у подібних випадках, будь-що, аби тільки стерти з обличчя Алісії цей відчужений вираз, який туманив їй погляд, але саме тої миті, поки Леонор здушено плакала в долоні, почувся далекий гул, що по краплині наповнював небо. Звівши погляд на вікно, Фермін побачив, як задрижали шибки.

12


Фермін підійшов до вікна, відслонив тюлеву фіранку і глянув угору, на смужку неба, затиснутого між дахами будинків, що нависали над вузьким провулком. Гул тепер звучав голосніше й набагато ближче. Спершу Фермін подумав, що це шторм іде від моря, і уявив, як чорні хмари наповзають на пристань, дорогою вириваючи вітрила й ламаючи щогли. Але ще ніколи йому не доводилося бачити шторм, у відлунні якого звучали б вогонь і залізо. Туман розірвався на клапті, і коли проясніло, Фермін їх побачив. Вони виринали з мороку, наче величезні сталеві комахи, що летіли строєм. Він проковтнув клубок, що підступив до горла, і обернувся до Леонор і Алісії; дівчинка тремтіла, досі тримаючи в руках книжку.

— Мабуть, нам краще вийти надвір, — пробурмотів Фермін.

Леонор похитала головою.

— Вони пролетять мимо, — ледь чутно відказала вона. — Так само, як і вчора вночі.

Фермін знову взявся спостерігати за небом і помітив, що шість чи сімь літаків відокремилися від основної групи. Він відчинив вікно й висунув голову: йому здалося, що гуркіт двигунів прямує до Ла-Рамбли. А тоді почувся різкий свист, немов гігантський дриль просвердлював небо. Алісія затулила вуха руками й кинулася під стіл, щоб заховатися там. Леонор потягнулася, щоб затримати онучку, але раптом так і завмерла з простягнутими руками. За секунду до того, як снаряд влучив у будинок, свист зробився таким пронизливим, неначе його видавали самі стіни. Фермін подумав, що в нього зараз луснуть барабанні перетинки.

А тоді враз запала тиша.

Зненацька потужний поштовх струсонув увесь будинок, немовби з хмар звалився поїзд і падав, пробиваючи дах і кожен поверх, неначе вони були паперові. Губи Леонор розтулилися, утворюючи слова, але Фермін їх не чув. Гуркіт перетворився на суцільний мур і заморозив час. Оглушений Фермін побачив, як за якусь частку секунди стіна за спиною Леонор розсипалася хмарою білого пороху, а язики полум’я обійняли стілець, на якому сиділа жінка, і поглинули її. Половину меблів одразу підкинуло вибуховою хвилею в повітря, перш ніж вони зайнялися. Струмінь повітря, яке обпікало, наче підпалений бензин, ударив Ферміна й відкинув до вікна з такою силою, що він розбив скло й налетів на металеві поперечки балкона. Куртка, подарунок капітана Арраеса, диміла й обпалювала шкіру. Коли він спробував зіп’ястися, щоб скинути одяг, то відчув, як підлога дрижить під ногами. Через кілька секунд на його очах центральна частина будівлі завалилася вихором битої цегли й охоплених полум’ям уламків.

Фермін підвівся й зірвав із себе куртку, що диміла. Потім зазирнув усередину кімнати. Стіни, що лишилися стояти, укривав саван чорного і їдкого диму. Вибух знищив центр будівлі, зоставивши хіба тільки фасад і перший ряд кімнат, що оточували кратер, на краю якого здіймалося те, що лишилося від сходів. Трохи далі, де раніше був коридор, яким Фермін потрапив сюди, уже не було нічого.

— Сволота, — виплюнув він.

Його голос загубився серед сичання, що обпекло Фермінові барабанні перетинки. Шкірою він відчув хвилю нового вибуху неподалік. Їдкий вітер, що тхнув сіркою, електрикою і горілим м’ясом, пронісся вулицею, і Фермін побачив, як небо Барселони зайнялося вогненною загравою.

13


Страшний біль проймав м’язи. Хитаючись, Фермін зайшов до кімнати. Алісію відкинуло вибухом до стіни, і її тіло було притиснуте до кутка кімнати уламком фотеля. Дівчинка була вкрита пилом і попелом. Фермін опустився перед нею й підхопив обома руками попід плечі. Відчувши доторк, Алісія розплющила очі, почервонілі і з розширеними зіницями. Фермін побачив у них власне жалюгідне відображення.

— А де бабуня? — пробурмотіла Алісія.

— Бабуні довелося покинути це місце. Ти мусиш піти зі мною. Ти і я — разом. Нам треба вибратися звідси.

Алісія кивнула. Фермін узяв її на руки і став мацати крізь одяг, шукаючи рани чи переломи.

— Тобі нічого не болить?

Дівчинка показала рукою на свою голівку.

— Це мине, — мовив Фермін. — Ну що, ходімо?

— Моя книжка…

Фермін кинувся шукати книжку серед уламків і знайшов, наполовину обсмалену, але загалом цілу. Він вручив її Алісії, і та схопила книжку, немовби якийсь талісман.

— Не загуби її, гаразд? Ти ж маєш мені ще розповісти, чим усе закінчилося…

Фермін підвівся, тримаючи дівчинку на руках. Чи то Алісія важила більше, ніж він гадав, чи то в нього зосталося менше сил, ніж він сподівався зібрати, щоб вибратися звідси.

— Тримайся міцніше.

Відтак він обернувся й, намагаючись триматися подалі від велетенської вирви, що утворилася після вибуху, рушив викладеною кахлем серединою коридору, від якого лишився тепер тільки вузенький карниз, аж доки не дістався до сходів. Там Фермін виявив, що снаряд потрапив аж у підвал будинку, і перші три поверхи затопило полум’я. Оглядаючи згори сходовий прогін, він помітив, що вогонь помалу підіймається, сходинка за сходинкою. Міцно притиснувши Алісію до себе, Фермін кинувся сходами вгору, міркуючи, що якби їм вдалося дістатися даху, вони могли б перебратися звідти на сусідній будинок і, можливо, урятуватися, щоб про все розповісти.

14


Двері, що вели на дах, були з суцільного дуба, але вибух зірвав їх із завіс, і вони впали від одного удару ногою. Опинившись на даху, Фермін поставив Алісію додолу й прихилився до виступу фасаду, щоб перевести дух. Глибоко вдихнув. Повітря пахло горілим фосфором. Якусь хвилю Фермін і Алісія мовчали, не спроможні повірити в те видовище, яке розгорталося перед їхніми очима.

Барселона лежала під покривалом темряви, продірявленим стовпами вогню і клубами чорного диму, що, звиваючись, тяглися до неба, немовби мацаки восьминога. За кілька вулиць звідти, Ла-Рамбла здавалася річкою з полум’я й диму, що текла аж до середмістя. Фермін схопив дівчинку за руку й потягнув за собою.

— Ходімо, не можна тут затримуватися.

Але не пройшли вони й кількох кроків, як гуркіт знову заполонив небо й струсонув залишками будинку. Фермін озирнувся й побачив, як велике полум’я здіймається неподалік площі Каталонії. Червонуватий спалах за якусь частку секунди пронісся над дахами Барселони. Світляну бурю загасив дощ із попелу, з-посеред якого знову долинуло ревище літаків. Авіагрупа летіла дуже низько, прориваючись крізь коловерть густого диму, що затягнув місто. Відблиски полум’я миготіли на черевах фюзеляжів. Фермін простежив очима за літаками й побачив, як на дахи Равалю посипалися грона бомб. За півсотні метрів від них вибухнула ціла низка будинків, один за одним, неначе всі вони були прикріплені до одного бікфордового шнура. Вибуховою хвилею, яка розійшлася навсібіч, розтрощило шибки у сотнях вікон, що осипалися дощем зі скла, і змело все з суміжних дахів. Голуб’ятник, який стояв на сусідньому будинку, впав на карниз і перевалився на другий бік вулиці, де скинув бак із водою, що полетів униз і з оглушливим гуркотом розбився об бруківку. Фермін почув нажахані крики на вулиці.

Чоловік і дівчинка стояли мов паралізовані, не спроможні ступити й кроку. Вони завмерли так на якусь мить, не відриваючи погляду від рою літаків, що не переставали бомбити місто. Фермін побачив портову пристань, повну напівзатоплених суден. Мазут, що горів, розтікався широкою плівкою по воді й поглинав людей, які, кинувшись у воду, одчайдушно намагалися відпливти подалі. Полум’я, яке охопило доки й прибудови на пристані, шаленіло. Кілька цистерн із паливом вибухнули по черзі, заваливши цілий ряд велетенських вантажних кранів. Одна за одною гігантські металеві споруди падали на пришвартовані вантажні судна й рибальські човни, ховаючи їх під водою. Віддалік, у сірчаній і мазутній імлі, літаки розвернулися над морем і приготувалися атакувати знову. Фермін заплющив очі й дозволив брудному й гарячому вітру висушити піт на його обличчі. «Ось він я, покидьки. Подивимося, чи вдасться вам влучити ще один довбаний раз».

15


Коли, здавалося, окрім ревіння літаків, що наближалися знову, він більше нічого не міг чути, до Ферміна долинув голос дівчинки, що стояла поруч. Він розплющив очі й побачив Алісію. Дитина шарпала його щосили й нажахано кричала. Фермін обернувся. Язики полум’я пожирали залишки будинку, немов морські хвилі — пісочний замок. Чоловік із дівчинкою кинулися бігти до краю даху, де їм вдалося перескочити через невисоку стіну, що відділяла їх від сусіднього будинку. Приземлившись, Фермін покотився перевертом і відчув, як різкий біль пройняв ліву ногу. Алісія, що далі тягнула його за руку, допомогла підвестися. Фермін помацав стегно й зауважив, що між пальцями стікає теплувата кров. Вогненний спалах освітив стіну, яку вони щойно перестрибнули, і вихопив із темряви її гребінь, всіяний скалками закривавленого скла. Фермінові запаморочилось у голові й потемніло в очах, але він кілька разів глибоко вдихнув і не зупинився. Алісія тягнула його далі за собою. Припадаючи на ногу, що лишала на кахлі дахової тераси темний блискучий слід, він кульгав за дівчинкою, аж доки вони не дісталися стіни, що відділяла їх від будинку, який виходив на вулицю Арко-дель-Театро. Фермін насилу видерся по ящиках, що лежали під стіною, і визирнув на сусідній дах. Там здіймалася моторошна споруда, якийсь давній палац із позачиненими віконницями й монументальним фасадом, що мав такий вигляд, ніби провів не одне десятиліття на дні болота. Будівлю вивершувала на кшталт маячного ліхтаря велетенська баня з матового скла. Із бані стримів шпичак блискавичника, на вершечку якого маяв силует дракона.

Рана на нозі пульсувала глухим болем, і Фермін мусив схопитися рукою за виступ, щоб не впасти. Він відчув теплу кров у черевику, і запаморочення знову наринуло на нього. Фермін знав, що ось-ось знепритомніє. Алісія нажахано дивилася на нього. Фермін силувано всміхнувся.

— Нічого страшного, — промовив він. — Лише подряпина.

Віддалік авіагрупа вже розвернулася над морем і летіла над портовим пірсом, знову прямуючи до міста. Фермін простягнув Алісії руку.

— Хапайся.

Дівчинка повільно похитала головою.

— Тут ми в небезпеці. Нам треба перелізти на сусідній дах, щоб у тому будинку спробувати спуститися на вулицю, а потім дістатися до метро, — промовив він не надто впевнено.

— Ні, — пробурмотіла мала.

— Дай мені руку, Алісіє.

Дівчинка завагалася, але зрештою все ж простягнула ручку. Фермін, зібравшись на силі, підняв Алісію і підсадив на купу ящиків, а потім допоміг залізти на край виступу.

— Стрибай, — наказав він їй.

Алісія, міцно притиснувши книжку до грудей, похитала головою. Фермін почув, як кулемети затарахкотіли по дахах за його спиною, і штовхнув дівчинку. Коли Алісія приземлилася по той бік стіни, вона обернулася, щоб простягнути руку Фермінові, але її друга не було поруч. Фермін так і лишився стояти, чіпляючись за виступ із другого боку стіни. Він поблід, повіки впали на очі, так, наче лишатися притомним коштувало йому надзусиль.

— Біжи, — видихнув він з останніх сил. — Біжи.

Ноги Фермінові підломилися, й він упав навзнак. Перш ніж заплющити очі, він почув гуркіт літаків просто над собою і побачив, як із неба падають грона бомб.

16


Алісія відчайдушно бігла даховою терасою до великої скляної бані. Вона ніколи не дізналася, де вибухнув снаряд: чи зачепивши фасад котрогось із будинків, чи ще в повітрі. Єдине, що відчула дівчинка, — це навальний удар у спину маси стиснутого повітря. Оглушливий ураган підхопив її і штовхнув уперед. Шквал уламків розпеченого заліза пронісся біля неї, черкаючи її, і дівчинка відчула, як щось, завбільшки з кулак, боляче вдарило її у стегно. Дівчинку перевернуло й кинуло на скляну баню. Алісія пробила перепону зі скла й ринула в порожнечу. Книжка вислизнула їй із рук.

Дівчинка стрімко летіла вниз, крізь пітьму. Їй здалося, що минула ціла вічність, доки вона не впала на розтягнутий брезент, що пом’якшив приземлення. Тканина склалася під її вагою, і ошелешена дівчинка лишилась лежати долілиць на чомусь, що видавалося дерев’яною платформою. У височині, метрів п’ятнадцять над нею, Алісія бачила отвір, який пробило її тіло, налетівши на скляну баню. Дівчинка спробувала підвестися, але виявила, що не відчуває правої ноги і що ледве може поворухнути нижньою частиною тулуба. Алісія обернулась і побачила, що книжка, яку вона вже вважала втраченою, лежить на краю платформи.

Дівчинка поповзла на ліктях і вже торкнулася пальцями корінця, коли новий вибух струсонув будівлею, і книжка полетіла в порожнечу. Алісія визирнула за край помосту й побачила, як вона падає в безодню, змахуючи сторінками, наче крилами. Світло вогненної заграви, що бризками розіллялася по хмарах, дісталося всередину й розігнало темряву. Якщо очі їй не брехали, Алісія потрапила на саму верхівку велетенської спіральної вежі, утвореної з нескінченного лабіринту коридорів, переходів, арок і галерей, які всі разом здавалися неосяжним собором. Однак на відміну від звичних їй соборів, цей був не з каменю.

Його було побудовано з книжок.

У світлі, що падало крізь баню, перед очима Алісії поставали переплетіння сходів і містків, що вели до цієї споруди й виводили з неї, заставлені тисячами книжок. На самому дні прірви дівчинка помітила бульбашку світла, що поволі переміщалася. Світло зупинилося, і, пригледівшись, Алісія побачила чоловіка з сивим волоссям, що тримав у руці ліхтар і дивився вгору. Ногу дівчинці пройняло пекучим болем так, що аж потьмарився зір. Невдовзі по тому Алісія заплющила очі й утратила відчуття часу.


Вона прийшла до пам’яті, відчувши, що хтось обережно підхоплює її на руки. Дівчинка ледь-ледь розплющила очі й побачила, що вони спускаються нескінченним коридором, від якого навсібіч розбігаються десятки галерей, стіни яких складалися з книжок. Її ніс на руках сивоволосий чоловік із хижими рисами обличчя, той, якого вона бачила біля підніжжя лабіринту. Діставшись до самого низу споруди, сторож цього місця перетнув високу склепінчасту залу й заніс дівчинку до невеличкої кімнати, де поклав її на ліжко.

— Як тебе звати? — запитав чоловік.

— Алісія, — пробелькотіла вона.

— А мене Ісаак.

Потім чоловік узявся зі стурбованим виразом обличчя оглядати рану на її стегні. Він укрив дівчинку ковдрою і, підтримуючи голову рукою, підніс склянку з чистою водою до її губ. Алісія жадібно відсьорбнула. Ісаакові руки вклали її голівку на подушку. Сторож усміхнувся дівчинці, але очі його виказували смуток. За його спиною височіло те, що видалося Алісії базилікою, витвореною з усіх книжок світу, яка здіймалася вгору лабіринтом, що його дівчинка бачила з верхівки. Ісаак сів на стілець коло Алісії і взяв її за руку.

— Тепер відпочивай.

Сторож загасив ліхтар, і вони обоє поринули в синювату пітьму, поцятковану вогняними спалахами, що розбризкувалися вгорі. Неймовірні геометричні форми лабіринту книжок губилися в безмірі, і Алісія подумала, що їй лише наснилося, як бомба розірвалася в бабусиній вітальні, і що вона та її друг ніколи не втікали з будинку, охопленого полум’ям.

Ісаак сумно дивився на дівчинку. Крізь мури будівлі доносилися відзвуки вибухів, сирен і смерті, що гасала Барселоною на вогняній колісниці. Від вибуху, що пролунав зовсім поруч, задрижали стіни, а з підлоги здійнялася хмара куряви. Алісія затремтіла на своїй постелі. Сторож запалив свічку й поставив її на нічний столик біля ліжка дівчинки. У сяйві вогника окреслилися обриси дивовижної споруди, що здіймалася в центрі під склепінням. Ісаак помітив, як це видовище вразило Алісію і привернуло її погляд за якусь мить до того, як дівчинка втратила притомність. Сторож зітхнув.

— Ласкаво просимо, Алісіє, — зрештою промовив він, — до Цвинтаря забутих книжок.

17


Фермін розплющив очі й побачив безмір небесної білості. Янгол у білій формі бинтував йому ногу, а шерег ліжок губився в нескінченності.

— Це чистилище? — запитав Фермін.

Медсестра підвела погляд і скоса поглянула на нього.

Дівчині було не більше вісімнадцяти, і перше, що подумав Фермін, — як на янгола на божественній службі, вона має набагато кращий вигляд, ніж можна було б уявити з тих листівок, що їх розповсюджують на хрестинах і причастях. Такі порочні думки могли свідчити тільки про дві речі: покращення його фізичного стану і неминучість вічного прокляття.

— Я, розуміється, зрікаюся свого негідного безвір’я й погоджуюся до останньої коми з усім, що написано як у Старому, так і Новому Заповіті, у спосіб, який ваша янгольська милість визначить за найбільш догідний.

Побачивши, що хворий прийшов до тями й уже щось лепече, медсестра жестом підкликала лікаря, який мав такий вигляд, наче не спав уже цілий тиждень.

Лікар підійшов, пальцями підняв Ферміну повіки й оглянув його зіниці.

— Я помер? — запитав Фермін.

— Не перебільшуйте. Вас трохи пошарпало, але загалом ви цілком живий.

— Отже, це не чистилище?

— Якби ж то! Ми з вами в клінічній лікарні. Себто в пеклі.

Доки лікар оглядав його поранення, Фермін замислився над тим, як усе обернулося, і спробував пригадати, як же він потрапив до шпиталю.

— Як ви себе почуваєте? — запитав лікар.

— Дещо стурбовано, щиро кажучи. Мені наснилося, що до мене навідався Ісус Христос і ми з ним мали тривалу й ґрунтовну бесіду.

— І про що ж?

— Головним чином про футбол.

— Це через знеболювальне, яке ми вам вкололи.

Фермін заспокоєно кивнув.

— Я так і подумав, коли Господь заявив, що вболіває за «Атлетико Мадрид».

Лікар ледь-ледь усміхнувся й пробурмотів якісь інструкції до медсестри.

— Скільки часу я вже тут?

— Годин вісім.

— А дитина?

— Маленький Ісусик?

— Ні, дівчинка, що була зі мною.

Лікар перезирнувся з медсестрою.

— Мені шкода, але з вами не було дівчинки. Як мені відомо, вас дивом знайшли на одному з дахів у кварталі Раваль. Ви спливали кров’ю.

— А дівчинки разом зі мною не принесли?

Лікар опустив очі.

— Живої — ні.

Фермін спробував підвестися. Медсестра й лікар вклали його назад у ліжко.

— Лікарю, мені треба вибратися звідси. Десь там беззахиснє дитя, якому потрібна моя допомога…

Лікар кивнув медсестрі, і та відразу ж дістала ампулку зі свого візка з медичним начинням, який супроводжував її під час обходу поміж ліжками хворих, і взялася готувати ін’єкцію. Фермін замотав головою, але лікар міцно тримав його.

— Боюся, я не можу поки що вам дозволити піти звідси. Потерпіть трохи. Мені б не хотілося потім хвилюватися за вас.

— Не турбуйтеся, у мене життів більше, ніж у кішки.

— А сорому менше, ніж у політика! Тому попрошу вас більше не щипати медсестер за сідниці, коли вам міняють пов’язку. Домовилися?

Фермін відчув укол голки в праве плече, і холодок розійшовся по його жилах.

— Лікарю, будь ласка! Чи не могли б ви порозпитувати про неї? Її звати Алісія.

Лікар відпустив пацієнта, і Фермін розслабився на ліжку. Його м’язи стали як желе, а зіниці розширилися, перетворивши довколишній світ на малюнок акварельними фарбами, які поступово розмивало водою. Далекий голос лікаря загубився у своєму ж відлунні й затих. Фермін відчув, як провалюється крізь ватні хмари, і побачив, як білість приміщення кришиться й перетворюється на порохнисте світло, що випаровується в рідкий бальзам — обіцянку хімічного раю.

18


Його виписали по обіді, тому що в лікарні вже не давали ради, і всі пацієнти, які не були при смерті, вважалися здоровими. Споряджений дерев’яною милицею й новим комплектом одягу, який перейшов до нього від котрогось небіжчика, Фермін перед самим виходом із клінічної лікарні з великими труднощами забрався в трамвай, який привіз його знову до кварталу Раваль. Там він узявся ходити по кав’ярнях і крамницях, що були відчинені, розпитуючи всіх, чи ніхто не бачив дівчинки на ім’я Алісія. У відповідь цьому худому й змарнілому чоловічкові люди лише мовчки хитали головами, гадаючи, що бідолаха, як і багато інших, марно шукає свою мертву доньку, ще одну серед тих дев’ятисот — сотня з яких діти, — що загинули того дня, 18 березня 1938 року, на вулицях Барселони.

Коли стемніло, Фермін уже пройшов усю Ла-Рамблу згори донизу. Бомби потрапили в трамваї, що посходили з рейок і ще досі лежали на боці з мертвими пасажирами всередині. Кав’ярні, які ще недавно були переповнені відвідувачами, зараз перетворилися на примарні приміщення, у яких лежали нерухомі тіла. Тротуари були забризкані кров’ю, і ніхто з тих людей, що допомагали переносити поранених, накривали мертвих чи просто тікали невідь-куди, ніхто не пригадував дівчинки, схожої на ту, що описував Фермін.

І все ж він не втрачав надії, навіть тоді, коли натрапив на трупи діток, викладені вряд на тротуарі перед Великим оперним театром «Лісео». Усі були не старші за вісім-дев’ять років. Фермін упав навколішки. Поруч із ним жінка гладила ніжку хлопчика з чорною діркою завбільшки з кулак у грудях.

— Він мертвий, — сказала жінка, хоч Фермін ні про що її не запитував. — Усі вони мертві.

Протягом усієї ночі, поки містяни розбирали завали, а руїни десятків домів помалу догоряли, Фермін ходив вулицями Равалю від дверей до дверей і запитував про Алісію.

Нарешті, на світанку, усвідомивши, що більше не може ступити й кроку, він опустився на сходи перед церквою Віфлеємської Божої Матері. Невдовзі поліціянт із закіптюженим обличчям і в заляпаному кров’ю однострої присів коло нього. Він запитав Ферміна, чому той плаче, і тоді Фермін упав поліціянтові на груди і сказав, що хоче померти, адже доля вручила йому життя маленької дівчинки, а він її підвів і не зумів захистити. Якщо в Бога чи в диявола лишилася ще хоч краплина порядності, вів далі Фермін, цей блядський світ мусить навіки згинути завтра чи післязавтра, тому що не заслуговує на існування.

Поліціянт, який багато годин без спочинку витягував з-під завалів трупи, а серед них — труп своєї дружини й шестирічного сина, спокійно слухав його.

— Друже мій, — промовив він нарешті. — Не втрачай надії. Якщо я чогось і навчився у цьому сучому світі, то лише того, що доля завжди чекає на тебе за рогом вулиці. Немовби злодюжка, профура чи продавець лотерейних білетів — три найбільш помічні її втілення. І якщо одного дня ти вирішиш піти на її пошуки (тому що доля сама не прийде до тебе додому), тоді ти побачиш, що вона дасть тобі другий шанс.

Бал-маскарад



Мадрид 1959 рік



Ясновельможний сеньйор

дон Маурісіо Вальс-і-Ечеваррія

та

донья Єлена Сарм’єнто де Фонтальва

мають задоволення запросити Вас на

бал-маскарад,

який відбуватиметься у маєтку «Вілла Мерседес»

в Сомосагуас

24 листопада 1959 року,

починаючи від 19.00


Прохання підтвердити участь у відділі протоколу

Міністерства національної освіти

до 1 листопада

1


У кімнаті панував вічний півморок. Фіранки, пошиті таким робом, щоб не пропускати ні промінчика, не відслонялися роками. Єдиним джерелом світла, що ледве торкалося, була невеличка лампочка в мідному настінному світильникові. У її тьмяному коричнюватому сяйві вимальовувалися обриси ліжка з балдахіном, що заслоняв нерухомий силует. «Наче катафалк», — подумав Вальс.

Маурісіо Вальс дивився на свою дружину Єлену. Немічна, вона лежала незрушно на своєму ліжку, що стало їй в’язницею протягом останнього десятиліття, відтоді як вона не змогла більше сидіти в інвалідному візку. Із роками недуга, що пожирала її кістки, викривила скелет, перетворивши донью Єлену на якогось невпізнаваного покруча, приреченого на нескінченну агонію. Над узголів’ям на неї споглядав розіп’ятий Ісус, однак небо, як завжди безмірно жорстоке, відмовлялося змилуватися над нею і послати рятівну смерть. «Це через мене, — думав Вальс. — Це кара мені».

Він чув її тяжке, змучене дихання серед відгомону звуків музики й голосів понад тисячі гостей, які веселилися внизу, в парку. Нічна доглядачка підвелася зі стільця, що стояв коло хворої, і навшпиньках підійшла до Вальса. Він не пам’ятав, як її звати. Доглядачки його дружини ніколи не протримувалися більше ніж два чи три місяці, хоч якою високою була платня. Вальс їх за це не засуджував.

— Спить? — запитав він.

Доглядачка похитала головою.

— Ні, пане міністре, але лікар зробив їй на ніч укол. Увечері вона була дуже неспокійна. Зараз їй краще.

— Залиште нас, — наказав Вальс.

Доглядачка кивнула й вийшла з кімнати, зачинивши за собою двері. Вальс підійшов до хворої, відслонив газове запинало й присів на край ліжка. Заплющивши очі, він якусь мить слухав її хрипке дихання, просякаючи терпким духом, який ішов від її тіла. Потім почув, як її нігті шкребуть по простирадлу. Обернувшись із усмішкою на вустах і турботливим та спокійним виразом, який застиг на обличчі, Вальс побачив, що дружина дивиться на нього палючими очима. Хвороба, ані вилікувати, ані бодай визначити яку були неспроможні найдорожчі лікарі Європи, спотворила Єленині руки, перетворивши їх на вузли шорсткої шкіри, що скидалися на кігтисті лапи плазуна чи хижого птаха. Вальс узяв те, що колись було правою рукою його дружини, й зустрівся з поглядом, який палав люттю й болем. «А може, й ненавистю», — припустив Вальс. Думка, що ця істота ще може плекати в душі бодай крихту любові до нього чи до світу, видавалася йому занадто жорстокою.

— Доброго вечора, кохана.

Єлена практично втратила голосові зв’язки трохи більше ніж два роки тому, і вимовити слово їй коштувало надзусиль. І все ж вона відповіла на його привітання горловим стогоном, який, здавалося, виривався із самих глибин покрученого тіла, прикритого простирадлом.

— Мені сказали, що в тебе був тяжкий день, — далі казав він. — Ліки скоро подіють, і ти зможеш відпочити.

Вальс не прибрав усмішки й не відпустив руки, що викликала в нього огиду і страх. Така сцена повторювалася щодня. Тримаючи за руку, він тихим голосом розмовляв із дружиною протягом кількох хвилин, а вона стежила за ним своїм палючим поглядом, доки морфій не присипляв біль і лють. Тоді Вальс покидав цю кімнату, що розміщувалася наприкінці коридору на четвертому поверсі, щоб не повертатися туди аж до наступного вечора.

— Поприходили всі на світі. Мерседес уперше одягла твою довгу вечірню сукню, і мені казали, що вона танцювала з сином британського посла. Усі розпитували про тебе й переказували найсердечніші вітання.

Поки Вальс сипав банальностями, його погляд затримався на невеличкій таці зі шприцами й усякими медичними інструментами, що стояла на металевому столику біля ліжка, вкритому червоною оксамитовою тканиною. Ампулки з морфієм зблискували, наче самоцвіти. Голос його завмер, порожні слова підвисли в повітрі. Єлена простежила за його поглядом, і її очі благально вп’ялися в чоловіка, обличчя її було залите слізьми. Вальс поглянув на дружину й зітхнув. Потім нахилився й поцілував її в чоло.

— Я кохаю тебе, — пробурмотів він.

Почувши ці слова, Єлена відвернула обличчя й заплющила очі. Вальс погладив її по щоці й підвівся. Він запнув завісу й попрямував до дверей, защіпаючи сюртук і витираючи губи хусточкою, яку кинув на підлогу перед тим, як вийти з кімнати.

2


Кілька днів тому Маурісіо Вальс запросив свою доньку Мерседес до кабінету, розміщеного на самому вершечку вежі, щоб запитати, який подарунок вона хоче до дня народження. Давно вже минули ті часи, коли він дарував їй прегарних порцелянових ляльок і книжки з казками. Від тої дівчинки лишилася тільки усмішка й прив’язаність до батька. Мерседес заявила, що її найбільше і єдине бажання — це взяти участь у балі-маскараді, який невдовзі мав відбутися у маєтку, названому її ім’ям.

— Мені треба порадитися з твоєю матір’ю, — ухильно відповів Вальс.

Мерседес його обійняла й поцілувала, закріпивши цим самим ту невисловлену обіцянку, яку їй вдалося здобути. Ще до розмови з батьком Мерседес уже вибрала собі вбрання, у якому збиралася пишатися на балі, — блискучу сукню кольору червоного вина, пошиту в першокласному паризькому ательє для її матері, яку, втім, донья Єлена ніколи не змогла одягнути. Сукня, а також сотні інших уборів і прикрас із того життя, якого так і не вдалося зазнати її матері, п’ятнадцять років лежали в шафах розкішної покинутої гардеробної, що притикала до колишньої подружньої спальні на третьому поверсі, якою більше не користувалися. Коли всі гадали, що Мерседес спить у своїй кімнаті, вона протягом багатьох років нишком прокрадалася до материного покою і брала ключ, який зберігався в четвертій шухляді комода, що стояв просто біля дверей. Єдину доглядачку, яка насмілилася розповісти про ці її нічні візити, було звільнено без церемоній і без жодної компенсації після того, як Мерседес звинуватила її в крадіжці материного браслета, який вона сама ж закопала в парку, за фонтаном із янголами. Інші доглядачки не наважувалися розтуляти рота й удавали, що не бачать Мерседес у постійній півтемряві, яка панувала в приміщенні.

Із ключем у руці вона прослизала посеред ночі до гардеробної — просторої, ізольованої в західному крилі будинку кімнати, в якій пахло пилом, нафталіном і пусткою. Зі свічкою в руках дівчинка ходила вздовж шерегів скляних шафок із черевичками, коштовностями, вбраннями й перуками. Кутки цього мавзолею одягу й спогадів заснувала павутина, і маленька Мерседес — яка виростала забезпеченою і самотньою, як і личить справжнім принцесам, — уявляла собі, що ці всі чарівні речі належать ляльці, поламаній і проклятій, ув’язненій у кімнаті наприкінці коридору на четвертому поверсі, якій ніколи не судилося пишатися ні в цьому вбранні, ні в цих показних прикрасах.

Іноді, під покровом ночі, Мерседес ставила свічку на підлогу і вбиралася в один із цих нарядів, щоб протанцювати самій під звуки «Шехеразади»[15], що лунали зі старої музичної скриньки, яку треба було накручувати ключем. Відчуваючи щемливе задоволення, вона уявляла, як батькові руки, тримаючи її за талію, ведуть Мерседес величезною танцювальною залою, а всі заздрісно й захоплено дивляться на них. Коли світанкове проміння торкалося фіранок, Мерседес повертала ключ у шухляду комода й квапилася до ліжка, щоб коли о сьомій ранку до її спальні заходила покоївка, вдати, ніби прокидається з глибокого сну.

Того вечора, на балі-маскараді, нікому не могло й на думку спасти, що цю сукню, яка так бездоганно підкреслює її талію, було пошито для іншої жінки. Линучи над паркетом під звуки музики в обіймах то одного, то іншого, Мерседес відчувала, як очі сотень гостей сласно й пожадливо пестять її. Вона знала, що ім’я її зараз в усіх на вустах, і всміхалася подумки, коли їй вдавалося мимохідь почути розмови, головною героїнею яких була вона сама.

Коли годинник вибив дев’яту, Мерседес, на свій превеликий жаль, довелося піти з цієї такої довгоочікуваної вечірки. Дівчина покинула танцювальний майданчик і рушила до сходів, що вели до головного будинку. Вона сподівалася бодай на один танець із батьком, але той не з’явився на святі, і ніхто його сьогодні ще не бачив. Дон Маурісіо дозволив їй взяти участь у балі лише в обмін на обіцянку о дев’ятій повернутися до своєї кімнати, і Мерседес не мала наміру розчаровувати батька. «Може, наступного року залишуся довше», — думала вона.


Дорогою до сходів вона почула розмову двох батькових колег із уряду, поважних і літніх патриціїв, які протягом усього вечора витріщалися на неї посоловілими очима. Вони стиха пліткували про те, що дон Маурісіо все у своєму житті зміг купити за статки своєї бідолашної дружини, зокрема й цю, навдивовижу весняну попри глибоку мадридську осінь, ніч, щоб його хвойдочка-донька змогла покрасуватися перед найдостойнішим товариством. Сп’яніла від шампанського й вальсу, Мерседес уже було обернулася, щоб відповісти їм, однак чиясь постать перетнула їй шлях і лагідно стримала за руку.

Ірена, вихователька, яка була її тінню та її втішницею протягом останніх десяти років життя, тепло всміхнулася й поцілувала дівчину в щоку.

— Не звертай на них уваги, — сказала вона, беручи свою ученицю попід руку.

Мерседес усміхнулася й стенула плечима.

— Ти сьогодні прегарна. Ану лишень краще роздивлюся тебе!

Дівчина опустила очі.

— Ця сукня просто дивовижна і дуже тобі до лиця.

— Це материна.

— Після сьогоднішньої вечірки вона має бути твоєю і тільки твоєю.

Зашарівшись від компліментів, Мерседес кивнула, відчуваючи, однак, гіркий присмак провини.

— Ви не бачили мого батька, доньє Ірено?

Жінка похитала головою.

— Просто всі запитують про нього…

— Нехай чекають.

— Я пообіцяла йому, що буду лише до дев’ятої. На три години менше, ніж Попелюшка.

— Тоді нам треба поквапитися, доки я не перетворилася на гарбуз, — не надто весело пожартувала вихователька.

Вони пройшли через парк стежкою під гірляндами ліхтариків, що освітлювали обличчя незнайомців, які усміхалися їм, наче добрим приятелькам, і підносили келихи з шампанським, що зблискували, наче лезо отруєного кинджала.

— Батько спуститься на бал, доньє Ірено? — запитала Мерседес.

Вихователька почекала, доки вони відійдуть якомога далі від нескромних вух і потайних поглядів, і аж тоді відповіла:

— Я не знаю. Я не бачила його сьогодні цілий день…

Мерседес збиралася відповісти, коли почула, що позаду сталося якесь невеличке сум’яття. Вона обернулася й побачила, що оркестр перестав грати і що один із тих пліткарів, що так негарно відгукувалися про її батька, видерся на поміст і намірився звернутися до присутніх. Перш ніж Мерседес запитала, хто це такий, наставниця прошепотіла їй на вухо.

— Це дон Хосе Марія Альтея, міністр управління[16]

Слуга простягнув мікрофон політику, і перешіптування гостей змінилося шанобливою мовчанкою. Музиканти прибрали врочистого виразу на обличчях і звели свої погляди на міністра, який усміхався, споглядаючи перед собою публіку, що завмерла в сумирному вичікуванні. Альтея перебігся очима по сотнях облич, що дивилися на нього, і задоволено кивнув. Нарешті владно й неквапно, як проповідник, що знає покірливість своєї пастви, підніс мікрофон до губ і розпочав свою промову.

3


-Дорогі друзі, для мене велика честь і приємність промовити кілька слів перед таким шановним товариством, яке зібралося тут, щоб віддати сердечну й заслужену шану одному з найвидатніших людей нової Іспанії, що відродилася з власного попелу. І я неабияк задоволений, що можу зробити це саме тепер, коли минуло двадцять років від славетного трімфу нашого хрестового походу за національне визволення, яке піднесло нашу батьківщину на п’єдестал світової політики. Нашу Іспанію, що нею кермує рука генералісимуса, направлена самим Господом Богом, витворено мужністю таких людей, як наш сьогоднішній господар, якому ми так багато завдячуємо. Без нього неможливо уявити розвиток нашої великої нації, якою ми так пишаємося сьогодні і якій так заздрить увесь Захід. Як неможливо уявити без нього і розвиток нашої безсмертної культури. Мене сповнює гордість і вдячність за те, що я можу назвати своїм другом цю людину: дона Марісіо Вальса-і-Ечеваррію.

Хвиля аплодисментів прокотилася натовпом від одного кінця парку до другого. До овації долучилися і слуги, і охоронці, і музиканти. Альтея перечекав оплески і схвальні вигуки з доброзичливою усмішкою, киваючи з батьківським виразом на обличчі й заспокоюючи захват слухачів кардинальським жестом руки.

— Що можна сказати про дона Маурісіо Вальса такого, чого про нього ще не сказали? Його бездоганна й зразкова кар’єра почалася разом із нашим Національним рухом і вписана золотими літерами в нашу історію. Але я візьму на себе сміливість стверджувати, що саме в галузі мистецтва й літератури наш дорогий дон Маурісіо досяг виняткових успіхів і ощасливив нас діяннями, які піднесли культуру нашої країни на новий щабель. Він не вдовольнився тим, що зробив чималий внесок в освіту трудівників режиму, що приніс мир, справедливість і процвітання іспанському народу. Дон Маурісіо знав, що людина живе не тільки хлібом насущним, і став найяскравішою зіркою нашого красного письменства. Автор безсмертних творів, славетне перо Іспанії, засновник Інституту імені Лопе де Веґи — який поширює нашу мову й літературу по всьому світу і який тільки цьогоріч відкрив представництва у двадцяти двох світових столицях — невтомний і прекрасний видавець, першовідкривач і оборонець високої літератури і щонайвидатніших представників культури нашого часу, творець нової форми розуміння мистецтва й думки… Мені бракує слів, щоб описати непомірний внесок нашого господаря у створення системи освіти сьогоднішнього й майбутнього покоління іспанців. Завдяки його праці на чолі Міністерства національної освіти постали організації, фундаментальні для нашого навчання й творчості. Отже, цілком можна стверджувати, що до Маурісіо Вальса іспанської культури, як такої, не існувало взагалі. Його спадок і геніальне бачення будуть із нами протягом багатьох поколінь, а його безсмертна праця залишатиметься на самому вершечку іспанського Парнасу повік-віків.

Пауза, що настала від надміру почуттів, спричинила нову овацію, під час якої багато хто видивлявся в натовпі героя цієї хвилі, якого сьогодні ще ніхто не бачив.

— Я не хочу говорити багато, адже знаю, що чимало гостей — серед них і я — прагнуть особисто висловити дону Маурісіо свою вдячність і захоплення. Тому я хотів би лише поділитися з вами особистим привітанням із найщирішими висловленнями прихильності, подяки й поваги до мого колеги по уряду й любого друга дона Маурісіо Вальса. Воно прибуло до мене лише кілька хвилин тому від голови нашої держави, генералісимуса Франко, якого державні справи затримали в Ель-Пардо[17]

Почулися розчаровані зітхання, присутні роззиралися довкола. Запала похмура тиша, і тоді Альтея почав читати листа, якого дістав із кишені: «Дорогий друже Маурісіо, високоосвічений іспанцю й незамінний працівнику, що так багато зробив для нашої країни й нашої культури! Донья Кармен і я переказуємо тобі наші сердечні вітання й нашу подяку від імені всіх іспанців за двадцять років зразкової служби…»

Альтея підвів погляд і завершив свою промову гучними гаслами «Хай живе Франко!» і «Іспанія вперед!», які юрба підхопила з ентузіазмом. Чимало правих рук здійнялося вгору, а дехто навіть пустив сльозу. До оглушливих оплесків, які розляглися на весь маєток, приєднався і Альтея. Перш ніж покинути сцену, міністр кивнув диригентові, і музиканти, доки овація не затихла, заграли бадьорий вальс. Ще до його завершення гості, зрозумівши, що генералісимус не прибуде, знімали маски, кидали їх на землю й прямували до виходу.

4


Вальс чув, як відгомін оплесків, якими завершилася промова Альтеї, потонув у звуках музики. Альтея, «його великий друг і шановний колега», який роками намагався встромити йому кинджала в спину, либонь, неабияк тішився, читаючи цього листа від генералісимуса, що вибачався за свою відсутність на балі. Вальс тихо лайнувся, проклинаючи Альтею та його зграю гієн, зборисько новочасних центуріонів, яких багато хто вже називав «отруєними квітами», що розцвіли в тіні режиму й починали окуповувати всі ключові посади в уряді. Більшість із них зараз тинялися парком, попиваючи його шампанське й наминаючи його канапки. Нюхом відчуваючи його кров. Вальс підніс до рота цигарку, яку тримав двома пальцями, і лише тоді помітив, що від неї лишився сам попіл. Вісенте, начальник його особистої охорони, що стежив за своїм хазяїном з іншого кінця коридору, підійшов і запропонував одну зі своїх.

— Дякую, Вісенте.

— Прийміть мої вітання, доне Маурісіо… — пробурмотів його вірний цербер.

Вальс кивнув, ледь-ледь усміхнувшись із гіркотою. Вісенте, як завжди відданий і шанобливий, повернувся на своє місце у кінці коридору, де, якщо спеціально не приглядатися, неначе злився зі стіною, зникнувши серед барвистих шпалер.

Вальс затягнувся цигаркою і поглянув на широкий коридор, що розгортався перед ним за голубуватою завісою диму, який він видихав. «Портретна галерея» — називала Мерседес цей коридор, який біг довкола четвертого поверху і мав стільки портретів і скульптур, що видавався великим музеєм, закритим для відвідувачів. Лерма, доглядач музею «Прадо», який дбав про його колекцію, завжди нагадував, що тут курити не можна і що сонячне світло може пошкодити полотна. Вальс затягнувся вдруге, згадуючи цього чоловіка. Він був упевнений: Лерма хотів би сказати йому — але не мав для цього ні мужності, ні рішучості, — що цим творам мистецтва не годиться покриватися пилом у приватному домі, хай навіть у розкішній резиденції впливового політика, і що їхнє місце — музеї, де ними зможе милуватися публіка, ці мізерні душиці, які плескають на зібраннях і плачуть на похоронах.

Вальсові подобалося, розкинувшись у одному з розставлених уздовж портретної галереї фотелів, що скидалися на єпископські трони, насолоджуватися виглядом своїх скарбів, багато з яких було реквізовано з приватних колекцій тих мадридців, які під час громадянської війни обрали не той табір. Інші експонати, які надійшли з музеїв і палаців, що перебували в підпорядкуванні його міністерства, Вальс отримав у користування на невизначений термін. Йому подобалося пригадувати ті літні надвечір’я, коли маленька Мерседес, якій тоді ще не виповнилося й десяти років, усівшись батькові на коліна, слухала історії, що їх таїть у собі кожне з цих дивовижних творінь. Вальс часто повертався до цих спогадів, пригадуючи заворожений погляд своєї доньки, що слухала розповіді про Соролью і Сурбарана, Ґойю і Веласкеса.


Не раз Вальс переконував себе, що доки він тут, дні, проведені разом із Мерседес, дні його слави й достатку ніколи не проминуть завдяки сяйву і мріям, які йдуть від цих полотен. Уже давно донька не приходить, щоб провести вечір разом із батьком і послухати його розповідей про Золотий вік іспанського живопису, однак сама лише спроба знайти притулок у цій галереї підбадьорювала Вальса й допомагала забути, що Мерседес — уже доросла жінка, яку він не впізнав, коли донька у вечірній сукні танцювала під поглядами, сповненими жадоби й недоброзичливості. Скоро, дуже скоро він більше не зможе захистити її від цього похмурого світу, що чигає на Мерседес за мурами їхнього маєтку. Цей світ не заслуговує на неї.

Вальс мовчки докурив цигарку й підвівся. Крізь затулені фіранки линули приглушені звуки оркестру й гомін голосів у парку. Не обертаючись, він попрямував у бік сходів, що вели до вежі. Вісенте, відділившись від темряви, безгучними кроками рушив за хазяїном.

5


Вставивши ключ у замкову щілину, Вальс зрозумів, що двері до кабінету незамкнені. Він завмер, не відпускаючи ключ, а потім обернувся. Вісенте, який чекав унизу, зрозумів погляд хазяїна і миттю безшелесно піднявся сходами, виймаючи з внутрішньої кишені піджака револьвер. Вальс відійшов на кілька кроків, і Вісенте жестом наказав йому притиснутися до стіни, якомога далі від дверей. Щойно міністр опинився на безпечній відстані, охоронець звів курок револьвера і дуже-дуже повільно повернув круглу ручку. Дубові двері плавно подалися під власною вагою, відчинившись досередини кабінету, в якому панувала сутінь.

Тримаючи револьвер напоготові, Вісенте якусь мить вдивлявся в півтемряву. Крізь вікна сочилося голубувате сяйво, окреслюючи обриси Вальсового кабінету. Охоронець перебігся очима по великому письмовому столі, глибокому фотелю, книжковій шафі овальної форми, канапі зі шкіряною оббивкою, персидському килимі, що вкривав підлогу. У темноті нічого не рухалося. Охоронець намацав на стіні вмикач й запалив світло. У кабінеті нікого не було. Вісенте опустив зброю, заховав її назад до кишені й ступив кілька кроків до кімнати. Вальс стояв на порозі, виглядаючи з-за спини свого охоронця. Той обернувся й похитав головою.

— Мабуть, забув замкнути двері, коли виходив по обіді, — не надто впевнено промовив Вальс.

Вісенте зупинився посеред кабінету й ретельно розглядав усе довкола. Вальс підійшов до свого столу. Охоронець саме перевіряв віконні засувки, коли почув, що кроки хазяїна раптом затихли, і обернувся.

Погляд міністра був прикутий до столу. Великий конверт кремового кольору лежав на смужці шкіри, якою була обтягнута середина стільниці. Вальс відчув, як волосся на руках стало дибки, а всередині пробіг холодок.

— Із вами все гаразд, доне Маурісіо? — запитав Вісенте.

— Залиш мене самого.

Охоронець завагався на якусь мить. Вальс не відривав погляду від конверта.

— Якщо буду потрібний — я за дверима.

Вальс кивнув. Вісенте неохоче вийшов і зачинив за собою двері. Міністр далі нерухомо стояв перед своїм робочим столом, дивлячись на конверт із пергаментного паперу, немовби на гадюку, що ось-ось учепиться йому в горло.

Вальс обійшов стіл і сів у фотель, підперши кулаками підборіддя. Минула майже хвилина, перш ніж він наважився торкнутися пакета. Мацаючи вміст, Вальс відчував, як серце калатає в грудях дедалі швидше. Підсунувши палець під печатку, він розкрив конверт. Сургуч ще не застиг, тому Вальсові це вдалося легко. Він узяв пакет за краєчок і підняв угору. Вміст випав на стіл. Вальс заплющив очі й видихнув.

Книга була оправлена в чорну шкіру й не мала назви на обкладинці, лише гравюру, яка зображувала щось схоже на гвинтові, закручені, як мушля равлика, сходи, що спускалися згори донизу.



Лабiринт духiв
Вальсові затремтіла рука, і він стиснув її в кулак. З-поміж сторінок книжки визирала записка. Вальс схопив її. Це був аркуш пожовклого паперу, видертий із бухгалтерського зошита й розкреслений червоним на два стопчики з числами. Унизу, червоним чорнилом, було написано такі слова:


Твій час спливає.

У тебе лишилася остання можливість.

Перед входом до лабіринту.


Вальс відчув, як йому забракло повітря. Перш ніж він зрозумів, що робить, його руки сягнули до головної шухляди стола й дістали звідти револьвер. Міністр запхав дуло в рот і звів курок. Він відчув смак мастила й пороху. Нудота наринула на нього, але Вальс далі тримав револьвер обіруч, заплющивши очі, щоб стримати сльози, які котилися йому по щоках. А тоді на сходах почулися кроки і її голос. Мерседес говорила з Вісенте за дверима Вальсового кабінету. Він поклав револьвер назад до шухляди й витер сльози рукавом сюртука. Вісенте обережно постукав кісточками пальців у двері. Вальс глибоко вдихнув і зачекав якусь мить. Охоронець постукав знову.

— Доне Маурісіо? Прийшла ваша донька.

— Нехай заходить, — відказав Вальс надламаним голосом.

Двері відчинилися, і Мерседес, вбрана у сукню кольору червоного вина, зайшла, сяючи чарівною усмішкою, яка щезла, ледве дівчина поглянула на батька. Вісенте занепокоєно спостерігав із порога. Вальс кивнув і махнув рукою, щоб охоронець лишив його наодинці з донькою.

— Тату, з тобою все гаразд?

Вальс широко всміхнувся і встав із фотеля, щоб обійняти доньку.

— Звісно, що все гаразд. А надто зараз, коли я бачу тебе.

Дівчина відчула, що батько обійняв її міцніше, ніж зазвичай, занурюючи обличчя в її волосся і вдихаючи її запах, як то він робив, коли Мерседес була маленькою, неначе гадав, ніби пахощі її шкіри захистять його від усього лиха на світі. Коли батько нарешті розімкнув обійми, Мерседес помітила, які червоні його очі.

— Що сталося, татку?

— Нічого.

— Ти знаєш, що мене тобі не обдурити. Усіх інших — так, але не мене…

Вальс усміхнувся. Годинник на столі показував п’ять по дев’ятій.

— Бачиш: я виконую те, що пообіцяла, — мовила дівчина, розгадавши батькові думки.

— Я в цьому ніколи не сумнівався.

Мерседес звелася навшпиньки й кинула погляд на стіл.

— Що ти читаєш?

— Нічого особливого. Усілякі дурниці.

— А мені можна їх почитати?

— Це читво не для юних дівчаток.

— А я вже не дівчинка, — відказала Мерседес із по-дитячому лукавою посмішкою і крутнулася довкола своє осі, щоб похизуватися вбранням і поставою.

— Я бачу. Ти тепер справжня жінка.

Мерседес притулила долоню до батькової щоки.

— І через це ти такий сумний?

Вальс поцілував доньчину руку й похитав головою.

— Звісно, що ні.

— Анітрішечки?

— Ну гаразд. Зовсім трішки.

Мерседес засміялася. Вальс, який досі відчував смак пороху на губах, удав, ніби також сміється.

— На балі всі запитували про тебе.

— У мене видався тяжкий вечір. А ти ж знаєш, як ці учти виснажують.

Мерседес кивнула з пустотливими вогниками в очах.

— Авжеж, тепер знаю…

Вона стала походжати по батьковому кабінеті, таємничому світі книжок і замкнених шафок, пучками пальців погладжуючи корінці фоліантів, що стояли в домашній бібліотеці. Помітивши, що батько стежить за нею затуманеними очима, Мерседес зупинилася.

— То ти не розкажеш мені, що відбувається?

— Мерседес, ти ж знаєш, що я люблю тебе над усе в цьому світі й дуже тобою пишаюся, знаєш?

Дівчина завагалася. Батьків голос, здавалося, тримався на тоненькій ниточці, а від його спокою і самовпевненості не лишилося й сліду.

— Звісно, татку, знаю… і я тебе теж люблю.

— Це єдине, що має значення. Хай що б там не сталося.

Вальс усміхнувся, але очі його були вологі. Мерседес іще ніколи не бачила, щоб він плакав, і її охопив страх, неначе все на світі пішло шкереберть. Батько витер сльози й обернувся до неї спиною.

— Скажи Вісенте, нехай зайде.

Мерседес рушила до дверей, але затрималася перед тим, як відчинити їх. Батько далі стояв обернувшись до неї спиною і дивився у вікно на парк.

— Тату! Що має статися?

— Нічого, моя зіронько. Нічого не має статися.

Тоді Мерседес відчинила двері. Вісенте чекав з іншого боку зі своїм непроникним кам’яним виразом на обличчі, від якого дівчині волосся ставало дибки.

— На добраніч, тату, — тихо промовила вона.

— На добраніч, Мерседес.

Вісенте поштиво схилив голову перед нею і зайшов до кабінету. Мерседес обернулася, щоб подивитися, але охоронець м’яко зачинив двері перед її носом. Дівчина приклала вухо до дверей і стала підслуховувати.

— Він був тут, — промовив батьків голос.

— Цього не може бути, — заперечив Вісенте. — Усі входи охороняються. Лише хатня прислуга має доступ до горішніх поверхів. Моїх людей розставлено на всіх сходах.

— Кажу тобі: він був тут. І в нього є список. Я не знаю, як йому це вдалося, але в нього є список… Боже мій.

Мерседес проковтнула клубок, що підступив їй до горла.

— Це, мабуть, якась помилка, сеньйоре.

— Подивись сам…

Запала довга мовчанка. Мерседес затамувала дихання.

— Номери, здається, правильні, сеньйоре. Не розумію…

— Час настав, Вісенте. Годі ховатися. Зараз або ніколи. Я можу на тебе розраховувати?

— Звичайно, сеньйоре. Коли?

— На світанку.

Запала тиша, а по короткій хвилі Мерседес почула кроки, що наближалися до дверей. Вона прожогом кинулася сходами вниз і не зупинялася, аж доки не опинилась у своїй кімнаті. Забігши до себе, вона притулилася до дверей і сповзла на підлогу, відчуваючи, що прокляття, немов якась зараза, розноситься в повітрі і що цієї ночі та дивна казкова вистава, у якій вона жила багато років, закінчиться.

6


Цей світанок назавжди лишиться в її пам’яті, сірий і холодний, неначе зима вирішила зненацька наскочити на них і потопити «Віллу Мерседес» в озері туману, що насувався від узлісся. Дівчина прокинулася, ледве промінчик металевого світла зашкрібся до неї у вікно. Вона лягла спати навіть не скинувши свою сукню. Мерседес відчинила вікно, і холодна ранкова вологість вмила їй обличчя. Густий туман килимом стелився по парку, немов змія, що повзала поміж решток учорашньої вечірки. Небо заволокли чорні хмари, що посувалися помалу і, схоже, виношували в собі грозу.

Мерседес босоніж вийшла в коридор. Усюди панувала глибока тиша. Дівчина потемки пройшла коридором, обігнула східне крило будинку й опинилася перед дверима батькової спальні. Ані Вісенте, ані будь-хто інший не вартував коло них, як то стало звичним відтоді, як батько почав жити ховаючись, завжди під захистом своїх вірних охоронців, немовби боявся, що хтось або щось пройде крізь стіни і встромить кинджал йому в спину. Мерседес ніколи не наважувалася запитати батька про причину такої поведінки. Їй досить було того, що іноді батько траплявся їй із відсутнім виразом на обличчі й поглядом, затьмареним страхом.

Дівчина без стуку відчинила двері до батькової спальні. Ліжко було застеленим: на ньому цієї ночі ніхто не спав. Філіжанка ромашкового чаю, яку служниця щоночі лишала на столику біля ліжка дона Маурісіо, стояла неторкнута. Часом Мерседес запитувала себе, чи її батько спить узагалі, чи майже всі ночі проводить у своєму кабінеті, на самій верхівці вежі. Раптом її наполохала зграйка птахів у парку, що шумно здійнялася в повітря. Дівчина підійшла до вікна й побачила дві постаті, які прямували до гаражів. Мерседес притулила обличчя до шибки. Одна постать зупинилась і, обернувшись, поглянула в напрямку дівчини, немовби відчуваючи на собі її погляд. Мерседес усміхнулася батькові, який дивився на неї без жодного виразу на блідому й постарілому обличчі — такого старого вона його ще ніколи не бачила.

Урешті-решт Маурісіо Вальс опустив погляд і зайшов у гараж разом із Вісенте, який ніс невеличку валізу. Дівчину охопила паніка. Ця мить снилася їй тисячу разів, але тоді Мерседес не розуміла, що значить цей сон. Вона кинулася сходами вниз, наштовхуючись на меблі, ковзаючи на килимках у сіро-сталевій світанковій сутіні. Мерседес злетіла мармуровими сходами й побігла до гаражів по витоптаній землі, на якій валялися скинуті маски й перевернуті стільці, а вгорі, досі блимаючи в тумані, гойдалися гірлянди. Вона почула, як завівся двигун машини й колеса забуксували по дрібній жорстві. Коли Мерседес вибігла на головну дорогу, що вела до воріт, автомобіль уже рушив і віддалявся на повній швидкості. Дівчина побігла за ним, не зважаючи на порізи, які гострі камінці лишали на її ногах. Перш ніж туман поглинув машину назавжди, Мерседес побачила, як батько востаннє обернувся і розпачливо глянув на неї крізь заднє скло. Вона бігла доти, доки гуркіт двигуна не затих удалині й перед нею не виросли наїжачені шпичаками ворота.

Годину по тому Луїса, служниця, яка щоранку заходила до Мерседес, щоб розбудити її та допомогти вдягнутися, знайшла дівчину біля басейну. Вона сиділа на краю, звісивши ноги у воду, в якій нитками розходилася кров. Поверхня басейну була вкрита десятками масок, що плавали по воді, наче паперові кораблики.

— Сеньйорито Мерседес! На Бога…

Дівчина тремтіла від холоду, Луїса накинула на неї ковдру й повела в дім. Коли вони дісталися сходів, пішов сніг із дощем. Злий вітер шарпав дерева, зривав гірлянди, перекидав столи і стільці. Мерседес, яка все це також уже бачила вві сні, знала, що від цієї миті будинок почав умирати.

Kyrie[18]




Мадрид Грудень 1959 року


1


Коли чорний «пакард»[19] проїхав залитою дощем Ґран-Віа[20] і зупинився перед дверима старого готелю «Гіспанія», було кілька хвилин по десятій ранку. Хоча по шибці спливали струминки води, Алісія побачила, як двоє емісарів, сірих і холодних, як цей день, виходять із машини — у туго застебнутих формених габардинових пальтах, із форменими капелюхами на головах. Алісія поглянула на годинник. Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як старий добрий Леандро вже спустив своїх псів. Через тридцять секунд пролунав телефонний дзвінок, і Алісія підняла слухавку після першого ж гудка, чудово знаючи, кого почує на тому кінці.

— Сеньйорито Ґріс, доброго дня і все таке, — відтарабанив хрипкий голос Маури з приймальні. — Двоє пройдисвітів, від яких тхне Бригадою соцрозслідувань, щойно неввічливо розпитували про вас. Вони саме зайшли до ліфта. Я послав їх на п’ятнадцятий поверх, щоб дати вам кілька хвилиночок на випадок, якби мали зіслизнути з готелю.

— Щиро дякую, Хоакіне! Що у вас на сьогодні? Щось цікаве?

Невдовзі після падіння Мадрида Хоакін Маура змушений був якийсь час провести у в’язниці Карабанчель[21]. Вийшовши звідти через сімнадцять років, він виявив, що молоді літа давно минули, що від його легень нічого не залишилося і що його дружина, яка була на шостому місяці вагітності, коли Хоакіна заарештували, домоглася, щоб їхній шлюб визнали недійсним, і вийшла вдруге за обвішеного орденами підполковника, який зробив їй трьох синів і скромну віллу за містом. Від першого недовговічного шлюбу лишилася донька Ракель, яка виросла, гадаючи, що батько помер до того, як вона з’явилася на світ. Одного дня, коли Маура захотів побачити її ближче, вони перетнулися перед входом до крамнички з тканинами на вулиці Ґойї, де Ракель працювала продавчинею. Власна донька взяла його за жебрака й подала милостиню. Відтоді Маура сяк-так перебувався в тісній комірчині біля котельної в підвальному приміщенні готелю «Гіспанія». Він виходив на нічні зміни, і на всі інші зміни, на які треба було виходити, сидів у своїй будці, перечитував дешеві детективи й курив одну за одною цигарки, сподіваючись, що смерть розставить усе на свої місця й забере його назад у 1939 рік, у якому він мав би покинути цей світ навіки.

— Читаю зараз роман, страшенно заплутаний. Називається «Кармазинова туніка», такого собі Мартіна, — відказав Маура. — Це зі старої серії «Місто проклятих». Мені дав цю книжку товстун Тудела з чотириста двадцять шостого номера, він завжди знаходить щось рідкісне на ринку Ель-Растро. Дія відбувається у вашому рідному місті, Барселоні. Може, хочете почитати?

— Заперечувати не буду.

— Тільки скажіть, і книжка до ваших послуг. І обережно з цією парочкою, я знаю, що ви не дасте наплювати собі в кашу, але ці двоє кидають дуже недобру тінь.

Алісія поклала слухавку і спокійно всілася чекати, коли двоє шакалів Леандро нападуть на її слід і покажуть свої морди. Через дві, щонайбільше три хвилини, вирішила Алісія. Вона лишила двері до номера відчиненими, запалила цигарку і стала чекати, відкинувшись у фотелі, обличчям до входу. Перед нею простягався довгий і темний коридор, що вів до ліфтів. У кімнаті потягнуло запахом пилу, старої деревини і пошарпаних килимків.

Готель «Гіспанія» був цілковитою руїною, і стан його дедалі погіршувався. Споруджений на початку двадцятих років, готель пережив свої роки слави, протягом яких вважався одним із найрозкішніших у Мадриді, перестав використовуватися після громадянської війни і поринув у два десятиліття занепаду, перетворившись зрештою на пристановище для проклятих і знедолених, у яких в цьому житті не лишилося нічого й нікого і які помалу згасали в похмурих кімнатах, що їх винаймали потижнево. Половина з кількох сотень номерів стояли порожніми, і то вже протягом багатьох років. Декотрі поверхи було запечатано, і серед мешканців готелю ходили моторошні легенди про те, що сталося в цих довгих темних переходах, де іноді ліфт зупинявся сам і, кидаючи з кабіни пасмо жовтуватого світла, показував на якусь мить коридори, що здавалися нутрощами затонулого крейсера. Маура розповідав Алісії, що вранці на комутаторі часто лунали дзвінки з номерів, у яких ніхто не мешкав з часів війни. Він знімав слухавку, але на лінії завжди було порожньо, окрім одного разу, коли він почув, як плаче якась жінка; Маура запитав, чим він може їй допомогти, і тоді інший голос, каламутний і глибокий, промовив: «Ходи до нас».

— Бачте, відтоді у мене геть зникло бажання відповідати на дзвінки з будь-якого номера після півночі, — якось зізнався він Алісії. — Іноді мені здається, що це місце — метафора, розумієте, що я маю на увазі? Втілення всієї нашої країни. На ньому лежить прокляття від пролитої крові, яку ми маємо на своїх руках, хоч як ми б не намагалися це заперечувати.

— Та ви справжній поет, Мауро. Усім цим детективам так і вдалося заглушити поетичну жилку. Ось що потрібно Іспанії — такі мислителі, як ви, що відроджують велике національне мистецтво бесіди.

— То й нехай, можете собі сміятися наді мною. Це ясно як божий день, що ви на службі у режиму, сеньйорито Ґріс. Не розумію тільки: невже вам платять так мало, що ви не можете знайти собі кращого помешкання, замість гнити в цій дірі. Тут не місце таким вишуканим жінкам, як ви, що мають клас. Сюди приходять не жити, сюди приходять помирати.

— Я ж казала, ви — поет.

— Ідіть до біса.

Філософські розмірковування Маури виявилися не такими вже й далекими від істини, адже з часом «Гіспанія» стала відомою у певних колах під назвою «Готель самогубців». Кілька десятиліть опісля, коли «Гіспанію» давно вже було офіційно закрито, інженери, що мали її нарешті зносити, обходили кожен поверх, щоб закласти вибухівку, яка мала зруйнувати будівлю. Після цього пішов поголос, що в деяких номерах познаходили муміфіковані рештки тіл, які багато років пролежали на ліжках і у ваннах. Було серед них і тіло колишнього нічного портьє цього готелю.

2


Алісія побачила, як вони виринули з темряви коридору — такі, якими були насправді: дві подібні одна на одну ляльки, призначені для того, щоб лякати людей, чиє життя вони буквально тримали у своїх руках. Вона бачила цих двох раніше, однак ніколи не завдавала собі клопоту запам’ятати імена цих опудал із Бригади соціальних розслідувань. Для неї вони всі були однаковими. Двоє агентів зупинилися на порозі і з робленим презирством обвели очима її оселю, а потім зупинили погляд на Алісії і продемонстрували ту вовчу посмішку, якої Леандро навчив їх, либонь, іще першого дня їхнього вишколу.

— Не розумію, як ти можеш тут мешкати.

Алісія знизала плечима, докурила цигарку й кивнула головою в бік вікна.

— Тут гарний краєвид.

Один із людей Леандро несамохіть засміявся, другий — щось незадоволено промимрив під ніс. Вони зайшли до номера, зазирнули до ванної кімнати й ретельно оглянули все приміщення, неначе сподівалися щось знайти. Помітно було, що молодший із них ще новачок і прагне компенсувати це позуванням. Зупинившись перед зібранням складених під стіною книжок, що займало ледве чи не півкімнати, він узявся оглядати його, зі зневажливою гримасою водячи вказівним пальцем по корінцях.

— Треба буде позичити у тебе якийсь любовний роман.

— Я не знала, що ти вмієш читати.

Новачок рвучко обернувся й рушив до неї з ворожим виразом на обличчі, однак його колега і, ймовірно, начальник зупинив його і втомлено зітхнув.

— Пудри собі носик і пішли. Тебе чекають з десятої.

Алісія не виявила наміру підводитися з крісла.

— Я в примусовій відпустці. За наказом Леандро.

Новачок, чоловічу гідність якого, як йому здавалося, було ображено, навис над Алісією усіма своїми дев’яноста з лишком кілограмами м’язів і жовчі та вишкірився тою посмішкою, яку зазвичай можна побачити у в’язницях і під час нічних обшуків.

— Не жартуй зі мною, красунечко, у мене немає часу панькатися цілий день із тобою. Тож не змушуй витягати тебе звідси силою.

Алісія твердо подивилася йому просто в очі.

— Питання не в тому, чи є в тебе час. Питання в тому, чи є в тебе яйця.

Посіпака Леандро якусь хвилю пильно дивився на неї, але коли товариш схопив його за плече і шарпнув, вирішив відступити, приязно всміхнувшись і піднявши руки у примирливому жесті. «Далі буде», — подумала Алісія.

Старший глянув на годинник і похитав головою.

— Сеньйорито Ґріс, це ж бо не наша провина. Ви ж сама знаєте, як воно.

«Я знаю, — подумала Алісія. — Дуже добре знаю».

Спершись долонями на бильця фотеля, Алісія підвелася. Двоє агентів дивилися, як вона, похитуючись, дибуляє до стільця, на якому лежало щось, схоже на корсет, зроблений із тонких шнурівок і шкіряних стрічок.

— Допомогти? — запитав новачок зі зловтіхою.

Алісія пропустила його слова повз вуха. Вона взяла цей предмет і зайшла з ним до ванної, нещільно причинивши за собою двері. Старший відвів погляд, проте новачок відшукав очима кут, із якого було видно відображення Алісії в дзеркалі. Він побачив, як дівчина зняла спідницю й закріпила цей незвичний корсет довкола свого правого стегна. Алісія затягнула застібки, і він обліг її тіло, наче друга шкіра, надавши дівчині вигляду механічної ляльки. Саме в цю мить вона підвела очі, і новачок зустрівся з її поглядом у дзеркалі, холодним і безпристрасним. Агент задоволено посміхнувся і після довгої паузи відвів погляд, встигнувши краєм ока помітити темну пляму на боці Алісії — вировиння шрамів, які, здавалось, лишило величезне розпечене до жару свердло, що колись пошматувало її стегно. Агент помітив, що старший товариш суворо дивиться на нього.

— Кретин, — пробурмотів він.

За якусь мить Алісія вийшла з ванної.

— У тебе немає іншого вбрання? — запитав її старший.

— А з цим що не так?

— Не знаю. Може б, щось скромніше?

— Навіщо? Хто ще буде на зустрічі?

Замість відповіді чоловік простягнув їй ціпок, що стояв біля стіни, і вказав на двері.

— Я ще не нафарбувалася.

— Ти й без цього маєш чудовий вигляд. Якщо захочеш, підмалюєшся в машині. Ходімо, а то ми вже запізнюємося.

Алісія не взяла ціпка й, ледь-ледь накульгуючи, рушила до коридору, не чекаючи на агентів.

Через кілька хвилин вони вже мовчки їхали в чорному «пакарді» залитими дощем вулицями Мадрида. Алісія, що розмістилася на задньому сидінні, розглядала дахи будинків на Ґран-Віа, оздоблені шпилями, банями і статуями. Квадриги янголів і вартових із почорнілого каменю поглядали згори. Сіро-свинцеве небо розлилося над зміюватим рифом велетенських похмурих будівель, що здавалися Алісії якимись, нагромадженими одне на одне, скам’янілими чудовиськами, що заковтнули цілі міста. Унизу прозорі дашки великих театрів та вітрини кав’ярень і торгових центрів зблискували під покривалом дощу. Люди — ледве помітні, крихітні постаті, що видихали пару, — сновигали під парасольками при самій землі. Алісія подумала, що такого дня, як оцей, будь-хто може погодитися зі старим добрим Маурою і повірити, що мороком «Гіспанії» затягує всю країну, від початку до кінця, не лишаючи ані найменшого просвіту.

3


-Розкажи-но мені про цього нового оперативника, якого ти пропонуєш. Ґріс, здається?

— Алісія Ґріс.

— Алісія? Жінка?

— Це проблема?

— Не знаю. А ти як гадаєш? Я чув про неї багато, але її завжди називали просто Ґріс. Мені й на думку не спадало, що це жінка. Декому може не сподобатися такий вибір.

— Твоєму начальству?

— Нашому начальству, Леандро. Ми не можемо дозволити собі ще одну таку помилку, як із Ломаною. В Ель-Пардо починають нервуватися.

— Попри всю мою повагу до тебе, дозволю собі зауважити, що єдиною помилкою було те, що мені від початку чітко не пояснили, для чого потрібна моя людина. Якби я знав, про що йдеться, то обрав би іншого кандидата. Це завдання було не для Рікардо Ломани.

— Тут правила визначаю не я, і інформацію контролюю теж не я. Усе приходить згори.

— Я розумію.

— Розкажи мені про Ґріс.

— Сеньйориті Ґріс двадцять дев’ять років, дванадцять з яких вона працює на мене. Сирота війни. Втратила обох батьків, коли їй було вісім років. Виховувалася в патронаті «Рібас», барселонському сиротинці, звідки її виключили у віці п’ятнадцяти років через порушення дисциплінарного характеру. Кілька років жила на вулиці й працювала на спекулянта й дрібного злочинця на ім’я Бальтасар Руано, який керував бандою неповнолітніх грабіжників, доки Громадянська гвардія його не заарештувала. Руано було страчено разом із іншими злочинцями в Кампо-де-ла-Бота[22].

— Я чув, що вона…

— Через це не турбуйся. Алісія здатна подбати про себе сама і, запевняю вас, може себе захистити. Це каліцтво в неї з часів війни, вона постраждала під час бомбардування Барселони. Та воно ніколи не заважало їй виконувати свої обов’язки. Алісія Ґріс — найкращий оперативник, який мені трапився за двадцять років служби.

— Чому ж тоді вона не з’явилася на призначену годину?

— Я розумію твоє розчарування і ще раз прошу вибачення. Алісія часом може бути дещо норовливою, але такими є всі найкращі оперативники цього плану. Місяць тому ми з нею мали робочу суперечку стосовно справи, над якою вона працювала. Я тимчасово усунув її від роботи й позбавив на цей час платні. Не з’явившись сьогодні на зустріч, вона показує, що досі гнівається на мене.

— Щиро кажучи, ваші стосунки видаються більше особистими, ніж професійними.

— У моїй сфері діяльності одного без іншого не існує.

— Мене турбує це її нехтування дисципліною. У цій справі більше не може бути помилок.

— Їх не буде.

— Це насамперед важливо для нас, щоб їх не було. Ми відповідаємо за результат своїми головами. Ти і я.

— Покладися на мене.

— Розкажи мені ще про Ґріс. Що робить її такою особливою?

— Алісія Ґріс бачить те, чого не бачать інші. Її мозок працює інакше, ніж у решти. Там, де будь-хто побачить тільки замкнені двері, Алісія побачить ключ. Там, де інші гублять стежку, вона знаходить слід. У неї, сказати б, талант. А найцінніше те, що її дії ніхто не може передбачити.

— Це вона розв’язала так звану «справу барселонських ляльок»?

— Або «воскових наречених». Так, це була її перша справа під моїм керівництвом.

— Мені завжди було цікаво, чи то правда, що губернатор провінції…

— Це все відбувалося дуже давно.

— Але ж ми однаково маємо вільний час, хіба ні? Доки чекаємо на твою панянку.

— Звісно. Це сталося в сорок сьомому році. Мене тоді відрядили до Барселони. Нас повідомили, що за останні три роки тамтешня поліція виявила щонайменше сім трупів молодих жінок у різних районах міста. Трупи сиділи на лавці в парку, на трамвайній зупинці, в кав’ярнях на проспекті Паралело… Одну мертву жінку навіть знайшли навколішках у сповідальні собору Санта-Марія-дель-Пі. Усі були ідеально нафарбовані й одягнуті в біле. Вони не мали ані краплини крові в тілі й пахли камфорою. Здавалися ляльками, зробленими з воску. Звідси й назва.

— Відомо було, хто ці жінки?

— Про їхнє зникнення ніхто не заявляв, тому в поліції вирішили, що йдеться про повій. Це припущення підтвердилося пізніше. Минуло кілька місяців, більше мертвих жінок не знаходили, і барселонська поліція вже мала намір закривати справу.

— Аж тут з’явилася ще одна.

— Саме так. Маргарита Мальофрé. Вона сиділа в кріслі у вестибюлі готелю «Орієнте». Там її і знайшли.

— І ця Маргарита виявилася коханкою…

— Маргарита Мальофре працювала на вулиці Елісабетс у будинку побачень певного ґатунку. Ця установа спеціалізувалася на, скажімо так, своєрідних нахилах за підвищену ціну. Стало відомо, що тодішній губернатор провінції вчащав до цього закладу і що покійна була його улюбленицею.

— І чому це він її так уподобав?

— Схоже, Маргариті Мальофре вдавалося найдовше лишатися притомною під час нестандартних залицянь губернатора, звідси й прихильність шановного достойника.

— Ось тобі і його ясновельможність!

— Хай там як, а через цей зв’язок справу було відкрито знову і, зважаючи на делікатність питання, передано до моїх рук. Алісія саме починала працювати на мене, і я доручив розслідування їй.

— А чи не була ця справа занадто брудною для юної дівчини?

— Алісія — дівчина незвичайна, і її вкрай нелегко чимось вразити чи збентежити.

— І яким чином вона розв’язала цю справу?

— Розв’язала вона її доволі швидко. Кілька ночей Алісія провела, стежачи за основними публічними домами Равалю. Вона виявила, що зазвичай під час поліційних облав клієнти втікають крізь таємні двері і що декотрі працівниці чи працівники борделю роблять те саме. Алісія вирішила простежити за ними. Вони ховалися від поліції по під’їздах, у кав’ярнях чи навіть у каналізації. Більшість ловили й саджали до в’язниці на ніч, іноді довше, але це неважливо. Однак декому все ж таки вдавалося перехитрувати поліцію, і це завжди ставалося на одному й тому самому місці: перехресті вулиць Хоакіна Кости й Пю-де-ла-Крю.

— І що там було?

— На перший погляд нічого надзвичайного. Кілька амбарів. Продовольчий базарчик. Гараж. І ткацька майстерня, господар якої, такий собі Руфат, як виявилося, уже мав проблеми з поліцією через свою надмірну схильність до застосування тілесних покарань до своїх працівниць, одна з яких через це навіть позбулася ока. До того всього цей Руфат виявився завсіднім клієнтом того закладу, у якому до свого зникнення трудилася Маргарита Мальофре.

— А дівчинка швидко працює!

— Отож перше, що вона зробила, — це відкинула Руфата, який, хоч і був покидьком, але до справи не мав жодного стосунку, окрім хіба що того, що за збігом обставин часто відвідував бордель за кілька вулиць від своєї роботи.

— І що далі? Усе спочатку?

— Алісія завжди каже, що речі не підкорюються зовнішній, видимій, логіці, а лише внутрішній.

— І яка логіка, згідно з її думкою, мала бути в такій справі?

— Та, яку Алісія називає логікою імітації.

— Ти мене геть заплутав, Леандро.

— Якщо коротко: Алісія вважає, що все те, що відбувається в суспільстві, у публічному житті, — це інсценування, імітація того, що ми прагнемо видати за реальність, але що реальністю не є.

— Відгонить якимось марксизмом.

— Не турбуйся, Алісія — найбільший скептик з усіх, кого я знаю. На її думку, усі без винятку ідеології і вірування — це хвороби мозку. Імітація.

— Ще гірше. Чому ти всміхаєшся, Леандро? Не бачу тут нічого смішного. Ця панянка подобається мені дедалі менше. Вона вродлива принаймні?

— У мене не модельне агентство.

— Не сердься, Леандро, ти ж знаєш, що я жартую. Як уся та історія скінчилася?

— Викресливши Руфата зі списку підозрюваних, Алісія почала, як вона каже, знімати шари лушпиння з цибулі.

— Ще одна теорія?

— Алісія стверджує, що кожен злочин схожий на цибулину: потрібно пробратися крізь кілька шарів, щоб побачити, що ховається всередині, а мимохідь ще й пролити трохи сліз.

— Леандро, часом ти мене просто вражаєш тими екземплярами, яких набираєш до себе.

— Моя робота полягає в тому, щоб добрати до кожного завдання відповідний інструмент. І як слід нагострити його.

— Вважай лишень, не поріжся одного дня. Але розповідай далі, ти зупинився на тому порівнянні з цибулею, воно мені навіть сподобалося.

— Знімаючи шар за шаром, досліджуючи крамниці й установи, що розміщувалися на тому перехресті, де зниклих бачили востаннє, Алісія виявила, що гараж належить барселонському Будинку милосердя.

— Ще один мертвий кінець?

— Цього разу ключове слово тут «мертвий».

— Я знову заплутався.

— У тому гаражі стояла частина автопарку похоронних служб міста, а також зберігалися труни й пам’ятники. Тоді ще управління муніципальними похоронними бюро перебувало в руках уже згаданого Будинку милосердя, і більшість працівників низової ланки, від грабарів до хлопчиків на побігеньках, зазвичай були людьми, позбавленими Божої ласки: сиротами, колишніми засудженими, жебраками тощо. Одним словом, нещасні душі, які подалися туди, тому що в них не лишилося більше нікого в світі. Алісії, застосувавши свої чималі здібності, вдалося влаштуватися друкаркою в адміністративному відділі. Невдовзі вона дізналася, що коли відбувалися облави, повії переховувалися в гаражі похоронного бюро. Переконати котрогось зі згаданих бідолах дозволити заховатися в одному з катафалків в обмін на свої послуги було неважко. Коли небезпека минала, дівчата, задовольнивши бажання свого рятівника, поверталися на роботу ще до сходу сонця.

— Але…

— Але не всі. Алісія дізналася, що серед усіх цих працівників є один, який відрізняється від решти. Сирота війни, як і вона сама. Його звали Квімет, він мав обличчя дитини й був такий лагідний у поводженні, що вдови хотіли його всиновити й забрати до себе додому. Цей Квімет неабияк тямив у бальзамуванні й підготовці небіжчиків до похорону. Увагу Алісії привернуло те, що він був колекціонером і мав цілий альбом зі світлинами порцелянових ляльок, який зберігав у шухляді свого стола. Він розповідав, що хоче одружитися й створити сім’ю і для цього шукає відповідну жінку, чисту духом і плоттю.

— Імітація?

— Радше примана для жертви. Алісія стала щоночі стежити за ним, і невдовзі її підозри підтвердилися. Коли котрась із тих заблудлих дівиць приходила шукати прихистку до Квімета, він не вимагав від неї розплати тілом, але, якщо дівчина зростом, фігурою і обличчям відповідала його вимогам, він промовляв разом із нею молитву, а потім запевняв, що з його допомогою і допомогою Діви Марії ніхто її не знайде. Найкраща схованка, переконував Квімет, — це труна. Ніхто, навіть поліція, не наважиться зазирнути до труни, щоб перевірити, що там усередині. Дівчата, обдурені його дитячим обличчям і ласкавими манерами, лягали в домовину й усміхалися хлопцеві, коли той опускав віко й запечатував їх усередині. Він чекав, доки вони не помирали від задухи, потім роздягав їх, голив лобок, мив усе тіло від ніг до голови, випускав усю кров і впорскував у серце бальзамувальну рідину, що розходилася звідти по всьому тілу. Перетворивши повій на воскових ляльок, він накладав їм макіяж і вдягав у біле. Алісія також виявила, що весь одяг, знайдений на трупах, походив із одного й того самого весільного ательє на проспекті Сан-Педро за двісті метрів від гаража. Один із його працівників пригадав Квімета й розповів, що не раз обслуговував його.

— Бінґо!

— Квімет проводив із трупами кілька ночей, імітуючи, так би мовити, щось на кшталт подружнього життя, доки тіла не починали пахнути мертвими квітами. Тоді, завжди перед світанком, коли вулиці були порожніми, Квімет вивозив дівчат у одному з катафалків до їхнього нового вічного життя й облаштовував усе так, щоб їх знайшли.

— Матір Божа… Таке тільки в Барселоні може статися.

— Алісії вдалося все це розплутати, ба більше — врятувати останньої миті з труни дівчину, що ледь не стала восьмою жертвою Квімета.

— А чому він це робив?

— Алісія довідалася, що дитиною Квімет цілий тиждень провів зачинений разом із трупом своєї матері в їхньому помешканні на вулиці Кадена, аж доки запах не привернув уваги сусідів. Схоже, його мати вчинила самогубство, випивши отрути, коли дізналася, що чоловік її кинув. Усе це, на жаль, так і не вдалося підтвердити, тому що Квімет наклав на себе руки першої ж ночі в Кампо-де-ла-Бота, лишивши на стіні камери свою останню волю. Він просив, щоб його тіло поголили, помили, забальзамували, а потім одягнули в білий костюм, поклали разом із одною з його воскових наречених у скляну домовину й виставили навічно у вітрині торгового центру «Ель-Сіґло». Начебто його мати працювала там продавчинею. Повертаючись до сеньйорити Ґріс, вона вже має бути з хвилини на хвилину. Може, по чарочці бренді, щоб змити неприємний присмак після цієї історії?

— Останнє питання, Леандро. Я хочу, щоб один із моїх людей працював разом із твоєю оперативницею. Мені не потрібне ще одне таке несподіване зникнення, як у випадку з Ломаною.

— Я гадаю, це помилка. У нас свої власні методи роботи.

— Це не обговорюється. І Альтея зі мною згодний.

— Попри всю мою повагу…

— Леандро, Альтея хотів доручити цю справу Ендайї.

— Це ще одна помилка.

— Тут я з тобою згоден. Тому я переконав його, щоб наразі він дозволив мені діяти по-своєму. Але тільки за умови, що моя людина буде наглядати за твоєю оперативницею. Або так, або Ендайя.

— Зрозуміло. Кого ти думаєш призначити?

— Варґаса.

— Я гадав, що він у відставці.

— Лише формально.

— Це покарання?

— Для твоєї оперативниці?

— Для Варґаса.

— Радше другий шанс.

4


«Пакард» об’їхав площу Нептуна, ледве не тонучи в потоках води, й попрямував вулицею Святого Ієроніма до білого французького фасаду ґранд-готелю «Палас». Автомобіль зупинився перед головним входом, і коли швейцар підбіг із величезною парасолею, щоб відчинити задні дверцята, двійко агентів із Бригади соціальних розслідувань обернулися й поглянули на Алісію почасти погрозливо, почасти благально.

— Тобі можна довіритися, чи доведеться тягнути тебе силоміць, щоб ти не викинула нам якогось коника?

— Не турбуйтеся, я не завдам вам клопоту.

— Даєш слово?

Алісія кивнула. Сідати в машину й висідати з неї завжди було нелегким завданням, але дівчина не хотіла, щоб ті двоє бачили її немічнішою, ніж вона є, а тому з усмішкою проковтнула біль, що пройняв стегно, коли вона підвелася. Швейцар супроводжував її аж до входу, тримаючи над головою парасолю. Здається, ціла армія портьє і прислужників чекала на Алісію, щоб провести її через вестибюль до місця зустрічі. Побачивши перед собою сходи, що вели до величезної їдальні, Алісія подумала, що даремно відмовилася від ціпка. Вона дістала з сумочки блістер і ковтнула одну пігулку. Потім глибоко вдихнула й стала підійматися сходами.

За дві-три хвилини, подолавши кілька десятків сходинок, вони зупинилася, щоб віддихатися, перед дверима до їдальні. Портьє, що супроводжував Алісію, помітив плівку поту, якою вкрилося її чоло. Алісія обмежилася кривою усмішкою.

— Гадаю, далі я вже сама, якщо ви не проти.

— Звісно. Як забажаєте, сеньйорито.

Портьє непомітно залишив її, утім, Алісія знала, навіть не обертаючись, що він не відведе від неї очей, доки вона не зайде до зали. Алісія витерла піт хустинкою і роззирнулася.

До неї долинали ледь чутні голоси й подзенькування чайної ложечки, якою помішували чай чи каву в порцеляновій філіжанці. Перед Алісією розгорнулася їдальня готелю, сповнена заворожливих відблисків дощу, які танцювали під велетенським склепінням. Це приміщення завжди здавалося Алісії подібним до величезної кришталевої верби, що розкинула своє віття немов шатро з вікнами-трояндами у стилі кафедральних соборів Прекрасної епохи[23]. Хай там як, а звинуватити Леандро в несмаку не міг ніхто.

У залі, що мінилася всіма кольорами, стояло багато столиків, але тільки один був зайнятий. За ним сиділи двоє чоловіків, яких запопадливо обслуговувало півдюжини офіціантів, що трималися на відстані, достатній, щоб бачити жести клієнтів, але не чути їхньої розмови. Урешті-решт, на відміну від «Гіспанії», де тимчасово мешкала Алісія, готель «Палас» належав до найрозкішніших у Мадриді. Схильний до великопанських звичок, Леандро жив і працював тут. У буквальному розумінні. Він мешкав у вісімсот чотирнадцятому номері вже багато років і вирішував свої справи в цій обідній залі, де, як підозрювала Алісія, йому здавалося, ніби він живе в Парижі часів Пруста, а не в Іспанії часів Франко.

Алісія придивилася до розмовників. Леандро Монтальво, як завжди, сидів обличчям до входу. Середнього зросту, він мав м’яку й округлу статуру бухгалтера, що непогано влаштувався в житті. Гострі, як шпичаки, очі ховалися за надміру великими окулярами в роговій оправі. Леандро видавався розслабленим і приязним, справляючи враження провінційного нотаріуса, що захоплюється сарсуелою[24], або ж банківського клерка, який полюбляє відвідувати музеї після роботи. «Старий добрий Леандро».

Поруч із ним сидів чоловік із напомадженим волоссям і вусами й тримав у руці чарку бренді. Чоловік був одягнутий у костюм британського крою, що дисонував із дещо простакуватим і провінційним виразом його обличчя, яке видалося Алісії знайомим. Це був один із тих частих героїв газетних статей, досвідчений бувалець тих постановочних світлин, на яких обов’язково мав бути присутній орлик на прапорі й котрась із картин, що зображала невмирущу славу лицарства. Хіль де Хтось Там, звали його. Генеральний секретар чогось там.

Леандро звів очі й усміхнувся Алісії здалеку. Він махнув до неї, немов до дитини чи щеняти, показуючи підійти ближче. Намагаючись приховати кульгавість, що коштувало їй різкого болю в боці, Алісія повільно перетнула простору залу. Йдучи, вона помітила на задньому плані, у тіні, двох людей із міністерства. Озброєних. Нерухомих, наче змія, що зачаїлася й чигає на здобич.

— Алісіє, який я радий, що ти змогла знайти вільний час і прийти, щоб випити з нами кави. Скажи-но, ти снідала?

Перш ніж вона встигла відповісти, Леандро моргнув бровами, і двоє офіціантів, що стояли біля стіни, кинулися обслуговувати її. Доки їй націджували склянку свіжовичавленого апельсинового соку, Алісія відчула, як погляд великого туза підсмажує її на повільному вогні. Вона зухвало глянула йому просто в очі. Більшість людей, зокрема й ті, для кого це було частиною професії, плутають поняття «дивитися» й «бачити» і майже завжди зосереджуються на очевидному, яке заважає підмітити те, що справді важливо. Леандро часто казав, що вміння зникати для очей іншої людини — це мистецтво, вчитися якого треба все життя.

Її обличчя не мало віку. Риси його здавалися розмитими, лише наміченими тінню й кольором. Алісія щодня сама завершувала цей ескіз для ролі, яку Леандро призначав їй у своїх виставах. Залежно від сценарію вона могла бути тінню або світлом, пейзажем або постаттю. Під час перепочинку вона щезала сама в собі, повертаючись до того стану, який Леандро називав прозорістю її темряви. Алісія мала чорне волосся і бліду шкіру, притаманну тим, хто живе в холодних широтах або рідко полишає приміщення. Її зеленуваті очі зблискували в півтемряві і впивалися, немов шпильки, відвертаючи увагу від вузької талії, яку однаково важко було не помітити. Коли було треба, Алісія ховала її під вільним одягом, щоб не привертати на вулиці цікавих поглядів. Зблизька, одначе, її постать, потрапивши в центр уваги, викликала похмуре враження і, як вважав Леандро, певний неспокій. Її наставник радив Алісії по змозі маскувати це. «Ти нічна істота, Алісіє, але ми всі тут повинні вміти ховатися при світлі дня».

— Алісіє, дозволь відрекомендувати тобі високошановного сеньйора дона Мануеля Хіля де Партеру, голову Генеральної служби поліції[25].

— Це честь для мене, ваша вельможносте, — промовила Алісія, простягаючи руку, яку голова поліції не потиснув, мовби боявся, що вона його вкусить.

Хіль де Партера дивився на Алісію так, наче ще не вирішив, була вона ученицею з бешкетним вогником в очах, який спантеличував його, чи якимось екземпляром, що його він не знав навіть, як класифікувати.

— Пан голова потребує нашої допомоги у справі доволі делікатній, яка вимагає надзвичайного ступеня обережності й старанності.

— Авжеж, — погодилася Алісія таким сумирним і янгольським голосочком, що заслужила легенький поштовх ногою від Леандро під столом. — Ми до ваших послуг і зробимо все можливе.

Хіль де Партера далі пильно дивився на неї з тою сумішшю остраху й захвату, яку вона викликала в чоловіків певного віку, але, схоже, так і не вирішив, якому ж почуттю віддати перевагу. Те, що Леандро називав парфумами її особистості або ж побічними ефектами зовнішності Алісії, були, на думку її наставника, двосічною зброєю, якою вона ще не навчилася як слід користуватися. Цим разом, зважаючи на очевидний некомфорт, який Хіль де Партера відчував у її присутності, Алісія вирішила, що лезо завдало свого удару. «Зараз буде відповідь», — подумала вона.

— Ви знаєтеся на полюванні, сеньйорито Ґріс? — запитав голова поліції.

Дівчина завагалася, шукаючи поглядом свого наставника.

— Алісія за своєю суттю є звіром з міських нетрищ, — утрутився Леандро.

— На полюванні можна багато чого навчитися, — провадив далі Хіль де Партера. — Я кілька разів мав нагоду полювати разом із Його Ясновельможністю генералісимусом, і саме він розповів мені головне правило, якого повинен дотримуватися кожен мисливець.

Алісія завзято закивала головою, неначе все це її неабияк зацікавило. Леандро тим часом намастив тост варенням і простягнув їй. Алісія взяла, не дивлячись, тимчасом як голова поліції далі читав свою лекцію.

— Мисливець повинен розуміти, що в ключовий момент ловів між ним і здобиччю зникає будь-яка різниця. Полювання — справжнє полювання — це герць між рівними. Ніхто не знає насправді, хто він, мисливець чи здобич, доки не проллється кров.

Хіль де Партера замовк, і по кількох секундах театральної мовчанки, що її вимагали глибокі роздуми над тою істиною, яку їй щойно виявили, Алісія з шанобливим виразом на обличчі поцікавилася:

— Генералісимус також керується у своєму житті цим принципом?

Під столом Леандро застережливо наступив їй на ногу.

— Буду відвертим, дівчино: ви мені не подобаєтеся. Мені не подобається те, що я про вас чув. Мені не подобається ваш тон, і мені не подобається те, що ви змусили мене сьогодні чекати довбаних півдня, гадаючи, ніби можете забирати мій час. Мені не подобається те, як ви дивитеся на мене, а ще більше не подобається та насмішка, з якою ви дозволяєте собі розмовляти з начальством. Якщо мене щось і бісить по-справжньому, то це люди, які не знають свого місця в цьому світі. А ще більше мене бісить нагадувати їм про нього.

Алісія покірливо опустила очі. Температура в їдальні, здавалося, різко впала градусів на десять.

— Я прошу пана голову мені пробачити, якщо…

— Не перебивайте мене. Якщо я з вами ще досі тут розмовляю, то лише через довіру до вашого очільника, який із незрозумілої мені причини вважає, що саме ви підходите для того завдання, яке я маю вам доручити. Але я хочу, щоб ви чітко собі затямили: від цієї миті ви відповідаєте переді мною. А в мене немає ані терпіння, ані великодушності присутнього тут сеньйора Монтальво.

Хіль де Партера пильно поглянув на неї. Він мав чорні очі, рогівку яких вкривала сітка крихітних червоних капілярів, які, здавалося, ось-ось луснуть. Алісія уявила, як він, у капелюсі з плюмажем і маршальських чоботах, цілує королівську дупу каудильйо на одному з тих полювань, на яких батьки нації винищують звірину, яку полчища слуг приганяють до них на відстань пострілу. Потім ці високодостойники вимазують собі яйця порохом і кров’ю домашньої птиці, щоб відчувати себе справжніми чоловіками й завойовниками, для більшої слави Бога й Вітчизни.

— Я переконаний, що Алісія не хотіла тебе образити, друже мій, — втрутився Леандро, який найпевніше неабияк насолоджувався тим, що відбувалося за столом.

Алісія підтвердила слова свого начальника, кивнувши з урочистим і покаянним виразом на обличчі.

— Зайве казати, що та інформація, яку я вам повідомлю, суворо конфіденційна, а нашої розмови ніколи не було. Вам усе зрозуміло щодо цього, Ґріс?

— Цілком зрозуміло, пане голово.

— Чудово. Тоді зробіть таку ласку негайно доїсти свій тост, і ми перейдемо до справи.

5


-Що вам відомо про Маурісіо Вальса?

— Міністра? — перепитала Алісія.

Дівчина на якусь хвилю замислилася, намагаючись упорядкувати той потік образів, який наринув на згадку про довгу й широко висвітлену в пресі кар’єру дона Маурісіо Вальса. Бундючний, доглянутий профіль, завжди під найвигіднішим кутом на світлинах і в найдобірнішому товаристві, приймає почесті й роздає незаперечну мудрість життя під оплески й захоплені вигуки придворних клакерів. Канонізований ще за життя Маурісіо Вальс здійнявся на верхівку завдяки власним старанням, а також завдяки допомозі самопроголошеної інтелектуальної еліти країни і став смертним утіленням зразкового образу іспанця — Людини пера, Лицаря думки й мистецтва. Володар незчисленних премій і вшанувань. Символ — без жодного натяку на іронію — культурної та політичної еліт країни, міністр Вальс насолоджувався увагою провладної преси. Його лекції на найбільших майданчиках Мадрида завжди збирали всіх найпомітніших членів суспільства. Його повчальні статті щодо актуальних тем перетворювалися на незаперечні істини. Юрми газетярів, які годувалися з його руки, бігали за ним і зі шкури пнулися, вихваляючи міністра. Час від часу відбувалися його авторські вечори, на яких Вальс разом із найвидатнішими артистами Іспанії читав вірші та уривки зі своїх найвідоміших театральних творів. Квитки на ці вечори розходилися, як гарячі пиріжки. Літературні праці міністра було проголошено вінцем творіння, а його ім’я записано поряд із іменами великих майстрів. Маурісіо Вальс, найвидатніший розум Іберії, світоч, який осяває весь світ.

— Нам відомо те, що пишуть у пресі, — втрутився Леандро. — Яка, по правді кажучи, останнім часом висвітлює його життя куди скупіше, ніж це вона робила раніше.

— Зовсім не висвітлює, — підтвердив Хіль де Партера. — Гадаю, сеньйорито, ви теж зауважили, що з листопада 1956 року, уже протягом майже трьох років, Маурісіо Вальс, міністр національної освіти (або ж міністр культури, як більше подобається йому самому) і, коли дозволите, улюбленець іспанської преси, майже зовсім зник із публічного життя і практично не з’являється на офіційних заходах.

— Тепер, коли ви про це згадали, пане голово… — почала Алісія.

Леандро обернувся до неї, глянув на Хіля де Партеру й, діставши мовчазну згоду, узявся пояснювати:

— Певна річ, Алісіє, що пан міністр не випадково і не зі своєї волі позбавив нас задоволення насолоджуватися його витонченим інтелектом і велемудрими повчаннями.

— Я бачу, ти з ним добре знайомий, Леандро, — докинув Хіль де Партера.

— Я мав честь познайомитися з ним, хоч і коротко, багато років тому, під час мого перебування в Барселоні. Велика людина і найкращий зразок чеснот нашої інтелектуальної еліти, а також підтвердження її виняткової важливості.

— Я впевнений, що міністр погодився б із кожним твоїм словом.

Леандро ввічливо всміхнувся і знову звернувся до Алісії.

— На жаль, справа, яка зібрала нас тут сьогодні, не стосується ані незаперечної значущості нашого шановного міністра, ані пречудового стану його еґа. Я гадаю, що я не перевищу своїх повноважень, коли з дозволу присутнього тут пана голови поліції повідомлю, що причина такої тривалої відсутності дона Маурісіо Вальса на публіці спричинена підозрою, що вже протягом кількох років існує змова з метою замаху на його життя.

Алісія звела брови й перезирнулася з Леандро.

— На прохання наших друзів із Міністерства управління наш підрозділ відрядив оперативника, щоб допомогти Генеральній службі поліції у відкритому розслідуванні цієї справи, хоча офіційно ми участі в ньому не брали й, по правді кажучи, не були в курсі його деталей, — пояснив Леандро.

Алісія прикусила губу. Очі її начальника ясно давали зрозуміти, що час для запитань іще не настав.

— Цей оперативник із причин, які ми поки що не можемо вияснити, не виходить на контакт уже кілька тижнів, і нам нічого не відомо про його місцеперебування, — вів далі Леандро. — Це лише вступ до тої місії, яку пан голова поліції хоче нам доручити.

Леандро поглянув на Хіля де Партеру, показуючи, що передає слово йому. Той кахикнув і прибрав серйозного виразу обличчя.

— Те, що я розповім, — суворо конфіденційна інформація, і вона не повинна вийти за межі цього приміщення.

Алісія і Леандро одночасно кивнули.

— Як уже згадував ваш очільник, 2 листопада 1956 року під час учти, влаштованої на честь дона Маурісіо Вальса в будинку Товариства красних мистецтв у Мадриді, на міністра було скоєно невдалий замах, як видається, уже не перший. Розголосу про цю подію не було, адже так вирішив і уряд, і сам міністр Вальс, який не хотів тривожити свою родину і колег по роботі. Тоді було розпочато розслідування, яке триває донині, але, попри всі зусилля Генеральної служби поліції та спеціального підрозділу Громадянської гвардії, нам досі не вдалося прояснити обставини цього замаху та багатьох інших, які могли статися раніше і про які поліцію не було повідомлено. Природно, що відтоді заходи безпеки та охорону міністра було посилено, а всі його публічні виходи скасовано до нового розпорядження.

— Які результати дало розслідування? — перервала його Алісія.

— Розслідування зосередилося на анонімних листах, які дон Маурісіо отримував протягом якогось часу і яким він не надавав значення. Невдовзі після невдалого замаху міністр повідомив про існування листів із погрозами, які він отримував протягом кількох років. Попереднє розслідування виявило, що найімовірніше їх було надіслано таким собі Себастьяном Сальґадо, грабіжником і вбивцею, який відбував своє покарання у барселонській в’язниці Монтжуїк. Як вам напевно відомо, міністр Вальс був комендантом цього закладу на початку своєї кар’єри, а саме від 1939 до 1944 року.

— А чому міністр раніше не повідомив поліцію про ці анонімки? — запитала Алісія.

— Як я вже сказав, він стверджував, що спершу не надавав їм значення, хоча визнав, що, мабуть, даремно. Пізніше міністр сказав, що листи були такі загадкові, що він не знав, як їх тлумачити.

— І що ж було такого в тих листах?

— Здебільшого туманні натяки. Автор анонімок пише, що «правду» не вдасться приховати, що наближається «час розплати» для «дітей смерті» і що «він» — очевидно сам автор — чекатиме на Вальса «перед входом до лабіринту».

— Лабіринту?

— Я ж кажу, що в листах повно загадок. Можливо, автор пише про щось, що відомо тільки йому та Вальсові. Хоча міністр стверджував, що також нічого не розуміє. А може, це все справа рук божевільного. Такої можливості теж не можна відкидати.

— Коли Вальс керував в’язницею, Себастьян Сальґадо ще був за ґратами?

— Так. Ми перевірили особову справу Сальґадо. Його було ув’язнено в тридцять дев’ятому, невдовзі після того, як дона Маурісіо призначили комендантом. Міністр розповів, що, як він пригадує, цей в’язень був конфліктною особою. Це підтверджує нашу теорію про те, що ці листи, дуже ймовірно, надсилав саме він.

— А коли Сальґадо вийшов на волю?

— Трохи більше ніж два роки тому. Дата вочевидь не збігається зі спробою замаху в будинку Товариства красних мистецтв, ані з попередніми спробами. Або Сальґадо мав спільника на волі, або його просто використовували як підсадну качку, щоб збити зі сліду. Що далі просувалося слідство, то ймовірнішою стала видаватися друга можливість. Як побачите самі у матеріалах справи, які я вам залишу, усі анонімні повідомлення було відправлено з поштового відділення Пуебло-Секо в Барселоні, через яке проходить усе листування в’язнів Монтжуїку.

— А звідки ви знаєте, які листи, надіслані з цього відділення, прийшли з в’язниці, а які ні?

— Усі, написані в Монтжуїку, мають на конверті розпізнавальний штемпель, який ставлять у тюремній канцелярії, перш ніж відправити листа.

— А хіба листи в’язнів не перлюструються? — запитала Алісія.

— Теоретично — так. Але практично — і нам це підтвердили відповідальні за перлюстрацію чиновники — кореспонденція переглядається лише у виняткових випадках. У кожному разі, послань із погрозами міністру ніхто не зауважив. Також існує можливість того, що через зашифровану мову листів тюремні цензори не помітили в них нічого важливого.

— Якщо Сальґадо мав спільника або спільників на волі, чи не могли б вони передавати йому листи, а він уже відправляв би їх із в’язниці?

— Могли б. Сальґадо мав право на одне побачення в місяць. Але в цьому не було б жодного сенсу. Набагато простіше відправляти листи звичним шляхом і не наражатися на небезпеку, що тюремні цензори їх виявлять, — сказав Хіль де Партера.

— Якщо тільки хтось не хотів навмисно лишити докази, щоб усі думали, ніби листи надсилаються з в’язниці, — зауважила Алісія.

Хіль де Партера кивнув, погоджуючись.

— Я одного не можу зрозуміти, — вела далі Алісія. — Сальґадо вочевидь було засуджено до максимального покарання — тридцяти років. Як він опинився на волі?

— Цього не розуміє ніхто, не тільки ви. Справді, Себастьянові Сальґадо лишалося щонайменше десять років ув’язнення, коли його несподівано було помилувано самим Франко. Ба більше. Згадану амністію було надано за клопотанням міністра Вальса.

Алісія вражено реготнула. Хіль де Партера суворо глянув на неї.

— Навіщо Вальсові було клопотатися за нього? — прийшов на допомогу Леандро.

— Попри наші доводи, міністр, посилаючись на те, що розслідування не дає сподіваних результатів, вважав, що Сальґадо, опинившись на волі, може привести до особи чи осіб, причетних до листів із погрозами та ймовірних замахів на його життя.

— А чому «ймовірних»? — вихопилося в Алісії.

— У цій справі немає нічого певного, — відрізав Хіль де Партера. — Це не значить, що я сумніваюся в словах міністра. І вам цього теж не раджу.

— Звісно. Вертаючись до звільнення Сальґадо… Воно дало ті результати, на які сподівався міністр? — запитала Алісія.

— Ні, не дало. Відтоді як Сальґадо покинув в’язницю, ми стежили за ним цілодобово. Насамперед він винайняв помешкання в низькосортному готельчику в Китайському кварталі, де заплатив за місяць наперед. Після цього він лише те й робив, що ходив щодня на Північний вокзал, де цілими годинами просиджував у вестибюлі, поглядаючи на камери схову, та ще час від часу навідувався до старенької комісійної книгарні на вулиці Святої Анни.

— «Семпере й сини», — пробурмотіла Алісія.

— Саме так. Ви її знаєте?

Алісія кивнула.

— Цей Сальґадо не видається типовим книголюбом, — зауважив Леандро. — Нам відомо, що він сподівався знайти в камері схову на вокзалі?

— Ми підозрювали, що Сальґадо заховав там якусь свою здобич, награбовану до того, як його затримали в тридцять дев’ятому році.

— Підозра підтвердилася?

— Коли йшов другий тиждень його волі, Сальґадо знову — цього разу востаннє — навідався до книгарні «Семпере й сини», а опісля, як завжди, вирушив на Північний вокзал. Одначе того дня, замість сісти у вестибюлі й дивитися на камери схову, він підійшов до однієї з них і відімкнув її ключем. Звідти він дістав валізу й відкрив її.

— І що там було? — запитала Алісія.

— Нічого, — відказав Хіль де Партера. — Повітря. Те, що він там зберігав, зникло. Барселонська поліція мала намір його затримати, коли він виходив із вокзалу, але Сальґадо несподівано впав на землю. Наші агенти також зауважили, що за ним ішли назирцем аж до вокзалу двоє працівників книгарні. Щойно Сальґадо впав, один із них підбіг і опустився навколішки біля нього, а за кілька секунд пішов геть. Коли поліція прибула на місце події, Сальґадо вже був мертвий. Можна було б розводитися про Божу кару, грабіжник, якого пограбували, і все таке, одначе докладний огляд тіла виявив проколи на спині й на одязі, а розтин показав залишки стрихніну в крові.

— Може, його вбили ті два працівники книгарні? Спільники, які прибрали підсадну качку, щойно вона перестала бути потрібною, або коли відчули себе в небезпеці, помітивши, що поліція стежить за ними?

— Це була одна з версій, але її відкинули. По суті, непомітно вбити Сальґадо міг будь-хто, присутній на тому вокзалі. Поліціянти уважно стежили за двома книгарями і не помітили жодного прямого контакту між ними й Сальґадо, доки той упав, імовірно вже мертвий.

— А вони не могли отруїти його ще в книгарні, перед тим як Сальґадо вирушив на вокзал? — запитав Леандро.

Цього разу відповіла Алісія.

— Ні. Стрихнін діє дуже швидко, тим паче на літнього чоловіка у, либонь, не найкращому фізичному стані після двадцяти років за ґратами. Між уколом і смертю не могло минути більше ніж одна-дві хвилини.

Хіль де Партера глянув на неї, стримано кивнувши на знак схвалення.

— Саме так, — підтвердив він. — Найімовірніше, що того дня на вокзалі був іще хтось, кого не помітили наші агенти. І саме цей хтось вирішив, що настав час позбутися Сальґадо.

— А що нам відомо про тих двох книгарів?

— Один із них — такий собі Даніель Семпере, син власника книгарні. Другий називає себе Ферміном Ромеро де Торресом. Його особова справа в Цивільному реєстрі[26]має ознаки фальшування. Імовірно, ім’я цієї людини несправжнє.

— Як вони пов’язані з цією справою і що робили там?

— Це визначити не вдалося.

— Ви їх не допитували?

Хіль де Партера похитав головою.

— Знову ж таки, міністр Вальс заборонив. Усупереч нашій позиції.

— А сліди спільника чи спільників Сальґадо вдалося виявити?

— Ми зайшли в глухий кут.

— Можливо, тепер міністр змінить свою думку й дозволить…

На обличчі Хіля де Партери з’явився вовчий вищир досвідченого поліціянта.

— Саме до цього я й хотів вас підвести. Рівно дев’ять днів тому, рано-вранці після балу-маскараду, влаштованого у маєтку міністра в Сомосаґуас, дон Маурісіо Вальс покинув свою домівку в автомобілі разом із начальником своєї особистої охорони, Вісенте Кармоною.

— Покинув? — перепитала Алісія.

— Відтоді ніхто його не бачив і не чув про нього жодних новин. Він зникнув із лиця землі, не лишивши жодного сліду.

За столом запала тривала мовчанка. Алісія шукала очі Леандро.

— Мої люди працюють не покладаючи рук, але на цю мить у нас немає нічого. Так, наче міністр Вальс випарувався, сівши в ту машину…

— А перед тим як піти з дому, міністр не лишив якоїсь записки чи якоїсь підказки, куди він подався?

— Ні, не лишив. Ми схиляємося до версії, що міністр якимось чином — яким нам не вдалося визначити — нарешті дізнався, хто надсилав йому ті погрози, і вирішив з допомогою свого довіреного охоронця зустрітися сам із цією людиною.

— І, найпевніше, потрапити таким чином у пастку, — докінчив Леандро. — «Перед входом до лабіринту».

Хіль де Партера закивав головою.

— А звідки ми можемо бути певні, що міністр не знав від самого початку, хто й чому відправляє йому ці листи?

Тепер обоє, і Леандро, і Хіль де Партера скинули на неї осудливими поглядами.

— Міністр — жертва, а не підозрюваний, — заявив голова поліції. — Не плутайте.

— Як ми можемо вам допомогти, друже мій? — запитав його Леандро.

Хіль де Партера глибоко зітхнув і по якійсь хвилі відповів:

— У мого управління є процедурні обмеження. Нам не повідомляли достатньо інформації про цю справу, аж доки не стало запізно. Я визнаю, що, можливо, ми й припустилися певних помилок, але ми робимо все можливе, щоб розв’язати цю проблему, доки вона не стала публічною. Дехто з моїх керівників гадає, що, зважаючи на природу справи, ваш підрозділ зможе привнести в розслідування щось нове, що допоможе нам вирішити це питання якомога швидше.

— Ти теж так гадаєш?

— Сказати по правді, Леандро, я вже й не знаю, що гадати. Одне я знаю напевне: якщо ми протягом щонайкоротшого строку не відшукаємо міністра Вальса цілого й неушкодженого, Альтея відчинить скриньку Пандори, призначивши на цю справу свого давнього друга Ендайю. А цього не хочемо ні ти, ні я.

Алісія запитально глянула на Леандро, але той ледь помітно похитав головою. Хіль де Партера стиха гірко розсміявся. Очі його були підплилі кров’ю — а може, чорною кавою, — і вигляд у голови поліції був такий, наче за останній тиждень він спав не більше ніж дві години на добу.

— Я розповідаю вам усе, що знаю. Але мені не відомо, чи все те, що розповіли мені, — правда. Я з вами максимально відвертий. Уже дев’ять днів ми працюємо навмання, і кожна година, що минає, — втрачена година.

— Ви гадаєте, що міністр досі живий? — запитала Алісія.

Хіль де Партера опустив очі й довго не відповідав.

— Мій обов’язок — вірити, що так, він живий, і що ми знайдемо його цілого й неушкодженого раніше, ніж бодай щось із цієї історії випливе назовні. Раніше, ніж справу заберуть із наших рук.

— Ми також у це віримо, — запевнив його Леандро. — Не сумнівайся: ми зробимо все, що можливо, щоб допомогти вам у цьому розслідуванні.

Хіль де Партера кивнув, якось непевно позираючи на Алісію.

— Ви працюватимете з моєю людиною, Варґасом.

На якусь мить Алісія завагалася. Вона поглянула на Леандро, шукаючи його підтримки, але її начальник зосередився на своїй філіжанці кави.

— З усією належною повагою, сеньйоре, я завжди працюю сама.

— Ви працюватимете з Варґасом. Щодо цього питання не може бути жодних дискусій.

— Авжеж, — підтвердив Леандро, уникаючи розлюченого погляду Алісії. — Коли ми можемо починати?

— Учора.

На знак голови поліції один із його підлеглих підійшов до столика й подав товстий конверт. Хіль де Партера поклав конверт на стіл і підвівся, не приховуючи, що квапиться кудись-інде.

— Усі подробиці — в цьому досьє. Тримайте мене в курсі справи.

Він потиснув руку Леандро і, ледве чи й глянувши на Алісію востаннє, рушив твердим кроком.

Алісія та її начальник провели голову поліції поглядами, доки він ішов через залу в супроводі своїх людей, а потім знову сіли за стіл. Протягом кількох хвилин вони мовчали. Алісія сиділа з відсутнім поглядом, а Леандро спочатку акуратно розрізав круасан, намастив скибку маслом і полуничним варенням, а потім узявся неквапливо насолоджуватися смаколиком, заплющивши очі.

— Дякую за підтримку, — промовила Алісія.

— Не сердься. Як мені відомо, цей Варґас — здібний хлопчина. Він тобі сподобається. Можливо, ти навіть навчишся в нього дечого.

— Оце так пощастило! Хто ж він такий?

— Бувалий служака. Колись був важковаговиком. Потім якийсь час провів у резерві, начебто розійшовся в поглядах із начальством. Щось там сталося, подейкують.

— Поліціянт, що впав у немилість? Я вже не заслуговую навіть на гідного напарника?

— Варґас — гідний напарник, не турбуйся. Йдеться лише про те, що його відданість і віра в наш Національний рух неодноразово викликали сумніви.

— Нехай не сподіваються, що я його наверну.

— Вони сподіваються тільки на те, що ми не наробимо галасу і дозволимо їм із честю вийти з цієї скрути.

— Пречудово.

— Могло бути й гірше, — зауважив Леандро.

— «Гірше» означає, що справу могли доручити «вашому давньому другові», якомусь Ендайї?

— Зокрема й це.

— А хто такий цей Ендайя?

Леандро відвів погляд.

— Краще, щоб тобі цього ніколи не довелося дізнатися.

Між ними знову запала довга мовчанка, під час якої Леандро налив собі ще одну філіжанку кави. Він мав неприємну звичку пити каву, тримаючи блюдце з філіжанкою біля самого підборіддя й сьорбаючи напій маленькими ковтками. У такі дні, як цей, майже всі його звички, які Алісія знала напам’ять, видавалися їй неприємними. Леандро помітив її погляд і відповів їй батьківською доброзичливою усмішкою.

— Якби поглядом можна було вбити… — промовив він.

— Чому ти не сказав голові поліції, що два тижні тому я подала у відставку і більше не на службі?

Леандро поставив філіжанку на стіл і витер губи серветкою.

— Мені не хотілося завдавати тобі сорому, Алісіє. Дозволю собі нагадати, що в нас тут не клуб настільних ігор, вийти з якого можна просто написавши заяву. Ми вже неодноразово говорили з тобою на цю тему, і, щиро кажучи, мені прикро, що ти так до цього ставишся. Я знаю тебе краще, ніж ти сама, і через ту велику прихильність, яку маю до тебе, я дав тобі кілька тижнів відпустки, щоб ти відпочила й поміркувала про своє майбутнє. Я розумію, що ти втомилася. Я втомився також. Я розумію, що тобі не до вподоби те, що інколи ми робимо. Мені так само. Але це наша робота й наш обов’язок. Ти знала це, коли погодилася в нас працювати.

— Мені тоді було сімнадцять років. І зробила я це не по своїй волі.

Леандро всміхнувся, неначе вчитель, що пишається своїм найкращим учнем.

— У тебе стара душа, Алісіє. Тобі ніколи не було сімнадцять років.

— Ми домовилися, що я йду. У нас була угода. Два тижні нічого не міняють.

Усмішка Леандро охолола, як його кава.

— Зроби мені цю останню послугу, а далі можеш чинити, що хочеш.

— Ні.

— Ти мені потрібна в цій справі, Алісіє. Не змушуй мене благати. Ані примушувати тебе.

— Передай справу Ломані. Я впевнена, він аж вищить, так хоче заробити собі додаткові бали.

— До речі, я ніколи не міг зрозуміти достоту, чому ви з Рікардо не можете поладнати?

— Мабуть, невідповідність характерів, — припустила Алісія.

— Річ у тому, що Рікардо Ломана був саме тим оперативником, якого кілька тижнів тому я відрядив на допомогу поліції і який досі не вийшов зі мною на контакт. Тепер мені кажуть, що він зник.

— Якби ж то. У що він вплутався?

— Коли людина зникає, зазвичай вона не повідомляє подробиць свого зникнення.

— Ломана не з тих, хто просто так може зникнути. Має бути якась причина, через яку він не подає ознак життя. Він щось знайшов.

— Я теж так гадаю, але доки в нас немає жодних новин про нього, ми можемо тільки припускати. А нам платять не за це.

— А за що нам платять?

— За те, щоб ми вирішували проблеми. А ця проблема — дуже серйозна.

— А якщо я теж зникну?

Леандро похитав головою. Потім довго дивився на неї, прибравши засмученого виразу обличчя.

— За що ти мене ненавидиш, Алісіє? Хіба я не замінив тобі батька? Не був твоїм найліпшим другом?

Алісія поглянула на свого наставника. У горлі став клубок, і слова ніяк не приходили на язик. Два тижні вона провела, намагаючись викинути все з голови, і ось тепер, коли Алісія сиділа навпроти свого начальника під велетенським склепінням «Паласу», вона знову відчувала себе тою нещасною дівчинкою, яка мала всі шанси не дожити до двадцяти, якби Леандро не витягнув її з ями.

— Я тебе не ненавиджу.

— Тоді ти, мабуть, ненавидиш сама себе, ненавидиш те, що ти робиш, ненавидиш тих, кому служиш. Ненавидиш увесь цей непотріб, який нас оточує і через який ми щодня потроху-потроху гниємо зсередини. Я знаю, як тобі, тому що сам через усе це пройшов.

Леандро всміхнувся знову, тою теплою усмішкою, що все розуміла і все пробачала. Він накрив своєю рукою руку Алісії, і міцно стиснув її.

— Допоможи мені з цією останньою справою, і обіцяю тобі: потім зможеш піти. Зникнути назавжди.

— Так просто?

— Так просто. Даю тобі слово.

— У чому фокус?

— Немає ніякого фокуса.

— Завжди є фокус.

— Цього разу нема. Я не зможу тримати тебе довіку біля себе, якщо ти цього не хочеш. Хоч як мені це не прикро.

Леандро простягнув руку.

— Згода?

Алісія завагалася, але зрештою таки подала свою руку, яку її наставник підніс до губ і поцілував.

— Мені бракуватиме тебе, коли все це закінчиться, — промовив Леандро. — А тобі — мене, хоч ти поки що цього не усвідомлюєш. Ми з тобою — хороша команда.

— Бог нас створив, а біс поєднав.

— Ти думала вже, що робитимеш потім?

— Коли потім?

— Коли будеш вільною. Зникнеш, за твоїми словами.

Алісія стенула плечима.

— Ні, не думала.

— Я гадав, що навчив тебе краще брехати, Алісіє.

— Мабуть, ні на кого більше не працюватиму, — припустила вона.

— Ти завжди хотіла писати… — нагадав Леандро. — Чи, може, станеш новою Лафоре?[27]

Алісія скинула на нього байдужим поглядом. Чоловік усміхнувся.

— Напишеш про нас?

— Звісно, що ні.

Леандро ствердно кивнув головою.

— Так, це була б погана ідея, ти це знаєш. Ми працюємо в тіні. Невидимі. Це частина нашої роботи.

— Певно, що я це знаю. Немає потреби мені про це нагадувати.

— А все ж таки шкода, еге ж? Стільки захопливих історій можна було б розповісти!

— Побачити світ, — пробурмотіла Алісія.

— Перепрошую?

— Я хотіла б подорожувати, побачити світ. Знайти своє місце. Якщо для мене є місце в цьому світі.

— Сама?

— А потрібен ще хтось?

— Мабуть, ні. Для таких, як ми, самотність — найкраще товариство.

— Мені це підходить.

— Колись ти закохаєшся.

— Звучить, як непогана назва для болеро.

— Тобі вже час. Якщо не помиляюся, Варґас уже мав би чекати на тебе надворі.

— Це помилка.

— Це втручання непокоїть мене більше, ніж тебе, Алісіє. Зрозуміло, що вони нам не довіряють. Ні тобі, ні мені. Поводься дипломатично і не лякай його. Зроби це заради мене.

— Я завжди поводжуся дипломатично. І нікого не лякаю.

— Ти знаєш, що я маю на увазі. Крім того, ми не збираємося конкурувати з поліцією. Не будемо навіть намагатися. У них своє розслідування, свої методи і своя процедура.

— Що ж у такому разі мені робити? Усміхатися і пригощати всіх цукерками?

— Я хочу, щоб ти робила те, що вмієш робити. Щоб ти розкопала те, чого поліція ніколи не розкопає. Щоб ти йшла не за процедурою, а за своєю інтуїцією. Щоб ти робила все те, чого поліція не стане ніколи робити, тому що то поліція, а не моя Алісія Ґріс.

— Це комплімент.

— Так. І наказ.

Алісія взяла зі стола конверт із матеріалами справи і встала. Леандро помітив, що, підводячись, вона взялася рукою за стегно і стиснула губи, щоб приховати біль.

— Скільки ти вживаєш? — запитав він.

— Останні два тижні — ніскільки. Час від часу кілька пігулок.

Леандро зітхнув.

— Ми з тобою про це вже неодноразово говорили. Ти ж знаєш, що тобі не можна цього робити.

— Але ж роблю.

Її наставник тихо лайнувся.

— Я накажу, щоб увечері тобі доставили в готель чотириста грамів.

— Ні.

— Алісіє…

Вона обернулася й рівними кроками пішла до виходу, кусаючи язик і ковтаючи біль разом зі сльозами люті.

6


Коли Алісія вийшла з готелю, дощ уже вщух і пара імлистим запиналом здіймалася над бруківкою. Велетенські пасма світла, пробиваючись між рухливими хмарами, краяли середмістя Мадрида, немов прожектори, що шугали внутрішнім двориком в’язниці. Один із таких променів блиснув над площею Кортесів і відбився від кузова «форда», припаркованого за кілька метрів від дверей готелю. Спершись на капот машини, стояв чоловік у чорному пальті й із посрібленим сивиною волоссям. Він курив цигарку й незворушно споглядав на перехожих. Алісія дала йому років п’ятдесят із гаком, хоча чоловік був підтягнутий і мускулястий та мав міцний вигляд того, хто провів роки служби з користю, не затримуючись за письмовим столом. Немовби відчувши її погляд, він обернувся до Алісії та з усмішкою жіночого кумира звернувся до неї:

— Я можу вам чимось допомогти, сеньйорито?

— Сподіваюся, можете. Мене звати Ґріс.

— Ґріс? Ви Ґріс?

— Алісія Ґріс. Із підрозділу Леандро Монтальво. А ви, мабуть, Варґас?

Чоловік невиразно кивнув.

— Мені не сказали…

— Либонь, хотіли зробити вам сюрприз, — урвала його Алісія. — Вам потрібні кілька хвилин, щоб оговтатися?

Поліціянт затягнувся цигаркою востаннє й пильно глянув на дівчину крізь димову завісу.

— Ні.

— Чудово. З чого почнемо?

— Нас чекають на віллі в Сомосаґуас. Якщо ви не маєте нічого проти.

Дівчина кивнула. Варґас викинув недокурок на узбіччя й обійшов автомобіль. Алісія влаштувалася на пасажирському сидінні. Поліціянт сів за кермо, втупивши погляд поперед себе й тримаючи ключі від машини на колінах.

— Я багато чув про вас, — мовив Варґас. — Не уявляв собі вас такою… молодою.

Алісія холодно глянула на нього.

— У нас не виникне проблем, еге ж? — запитав поліціянт.

— Проблем?

— Ну, я і ви… — пояснив Варґас.

— Нам не обов’язково працювати разом.

Поліціянт поглянув на неї радше зацікавлено, ніж стурбовано. Алісія вишкірилася у відповідь однією з тих своїх солодкавих котячих посмішок, які так дратували Леандро. Варґас клацнув язиком і рушив, щось тихо бурмочучи собі під ніс.

— Гарна машина, — за якийсь час зауважила Алісія.

— Головне управління розстаралося. Знак, що ця справа для них неабияк важлива. Ви кермуєте?

— У цій країні навіть рахунок у банку годі відкрити без дозволу чоловіка чи батька, — відказала Алісія.

— Розумію.

— Дозволю собі в цьому засумніватися.

Протягом кількох хвилин вони їхали мовчки. Варґас раз по раз скоса зиркав на Алісію, яка вдавала, що не помічає цього. Погляд поліціянта хоч уривчасто, але методично, наче рентгеном, просвічував її наскрізь, користуючись для цього зупинками на світлофорах і пішохідних переходах. Коли на середині Ґран-Віа вони потрапили в затор, Варґас дістав вишуканий срібний портсигар і, розкривши його, простягнув Алісії. Цигарки були імпортні, зі світлого тютюну. Дівчина відмовилася. Поліціянт узяв цигарку в зуби й прикурив позолоченою запальничкою, яка — Алісія могла б заприсягтися в цьому — була марки «Дюпон». Варґасові подобалися гарні й дорогі речі. Алісія помітила, що, запалюючи цигарку, поліціянт дивиться на її складені на колінах руки, либонь, шукаючи очима обручку. На Варґасовому пальці зблискувала чималенька.

— Маєте сім’ю? — запитав він.

Алісія похитала головою.

— А ви?

— Одружений з Іспанією, — відповів її напарник.

— Гідно похвали. А каблучка?

— З іншого життя.

— Не хочете запитати, чому я працюю на Леандро?

— А це моя справа?

— Ні.

— Отож-бо.

Знову запала незручна мовчанка. Вони помалу просувалися середмістям повз ряди машин, аж доки не виїхали до парку Каса-де-Кампо. Варґас далі серіями вивчав Алісію. Погляд у нього був холодний, металевий, а очі — сірі й блискучі, немов щойно викарбувані монети. Алісія замислилася, ким був її вимушений партнер до того, як потрапив у неласку: щирим послідовником режиму чи лише найманцем. Перші заполонили всі щаблі влади й намножилися, як злоякісні пухлини, під прикриттям знамен і промов; другі поводилися тихо й обмежувалися тим, що допомагали державній машині функціонувати. Цікаво, скількох людей Варґас ліквідував протягом своєї роботи в поліції. Гризе його сумління, чи він уже й забув лік усім своїм жертвам? А може, сумління прокинулося тільки під старість і зруйнувало всю життєву конструкцію?

— Про що ви думаєте? — запитав Варґас.

— Розмірковую над тим, чи подобається вам ваша робота.

Поліціянт розсміявся крізь зуби.

— Не хочете запитати, чи мені подобається моя? — запропонувала Алісія.

— А це моя справа?

— Мабуть, ні.

— Отож-бо.

Зрозумівши, що розмова не має майбутнього, Алісія дістала з конверта досьє, яке їй надав Хіль де Партера, і стала гортати його. На позір у ньому не було нічого надзвичайного. Звіти агентів. Свідчення особистої секретарки міністра. Кілька сторінок, присвячених імовірному невдалому замаху на Вальса, стандартним діям двох інспекторів, які відкрили справу, і деяким епізодам біографії Вісенте Кармони, Вальсового особистого охоронця. Або Хіль де Партера довіряв їм ще менше, ніж гадав Леандро, або еліта його департаменту протягом останнього тижня тільки те й робила, що длубалася в носі.

— Сподівалися на більше? — запитав Варґас, прочитавши її думки.

Алісія втупилася очима в алею перед входом до Каса-де-Кампо.

— Авжеж не на менше, — пробурмотіла вона. — Із ким ми маємо зустрітися?

— З Маріаною Седó, Вальсовою особистою секретаркою протягом останніх двадцяти років. Це вона повідомила про зникнення міністра.

— А вона трохи засиділася в секретарках, — зауважила Алісія.

— Злі язики стверджують, що вона — більше, ніж просто секретарка.

— Коханка?

Варґас похитав головою.

— Здається, донья Маріана замахнулася на зовсім інше. Подейкують, що біля керма насправді була саме вона, й у Вальсовому кабінеті нічого не робилося й не вирішувалося без її згоди.

— За спиною кожного негідного чоловіка є ще негідніша жінка. Так теж подейкують.

Поліціянт усміхнувся.

— Ніколи такого не чув. Мене попереджали, що ви дещо безтактна.

— Про що ще вас попереджали?

Варґас обернувся до неї і підморгнув.

— Хто такий Ендайя? — запитала Алісія.

— Як ви кажете?

— Ендайя. Хто це такий?

— Родріґо Ендайя?

— Мабуть.

— А навіщо вам це знати?

— Знання за плечима не носити.

— Може, Монтальво згадував Ендайю з огляду на цю справу?

— Так, це ім’я звучало під час розмови. То хто він?

Поліціянт зітхнув.

— Ендайя — різник. Що менше ви про нього знаєте, то краще.

— Ви з ним знайомі?

Варґас не відповів на її запитання. Решту дороги вони проїхали, не промовивши ані слова.

7


Майже чверть години вони минали алеї, вздовж яких щокроку траплялися садівники у форменому одязі, аж доки не виїхали на проспект, обсаджений кипарисами, що привів їх до ґратованих воріт «Вілли Мерседес». Небо набрало свинцевого кольору, і дрібні краплини дощу бризнули на вітрове скло автомобіля. Коло входу до маєтку на них чекав служник, який відчинив ґрати, щоб пропустити машину. Поряд стояла вартівня, у якій озброєний рушницею охоронець кивнув у відповідь на Варґасове вітання.

— Ви тут уже були? — запитала Алісія.

— Кілька разів від минулого понеділка. Вам тут сподобається.

Машина виїхала на посипану дрібною жорствою доріжку, що зміїлася поміж сквериків і озерець. Алісія розглядала цілі ліси статуй, ставки, фонтани й зів’ялі розарії, поколошкані осінніми вітрами. Поміж кущами й мертвими квітами виднілася невеличка залізниця. На території маєтку прозирали обриси чогось, що скидалося на зменшену копію залізничної станції. На пероні під дощем стояв паровоз і два вагони.

— Забавка для доньки, — пояснив Варґас.

Невдовзі перед ними з’явився силует головної будівлі, непомірного палацу, який, здавалося, звели для того, щоб пригнітити й залякати гостя. По обидва боки від палацу, метрів за сто, стояли два великі будинки. Варґас зупинив машину перед кам’яними сходами, що здіймалися вгору, до головного входу. Унизу біля сходів чекав мажордом в однострої і з парасолею, який показав їм прямувати до гаражів, метрів за п’ятдесят звідти. Дорогою Алісія роздивлялася головний будинок.

— Хто платить за це все? — поцікавилася вона.

Варґас стенув плечима.

— Гадаю, ви і я. І, можливо, сеньйора Вальс, яка успадкувала статки від свого шановного батька, Енріке Сарм’єнто.

— Банкіра?

— Одного з банкірів нашого Хрестового походу, як стверджують газети, — уточнив Варґас.

Алісія пригадала, що чула, як колись Леандро згадував про Сарм’єнто і ще кількох банкірів, які фінансували франкістів під час громадянської війни, даючи в борг чималі суми грошей на взаємно вигідних умовах.

— Як я розумію, дружина міністра хвора, — мовила Алісія.

— Хвора не те слово…

Сторож біля гаража розчинив їм двері й показав проїжджати всередину. Варґас опустив віконце, і чоловік його впізнав.

— Ставте машину, де вам зручно, начальнику. Ключі, будь ласка, лишіть у замку запалювання.

Варґас кивнув і заїхав у гараж, споруду з кількома поєднаними склепіннями, що їх підтримували колони з залізними перекриттями, шереги яких губилися в бездонному мороці. Розкішні автомобілі, зблискуючи своїми хромованими корпусами, вишикувалися в нескінченні ряди. Варґас знайшов вільне місце між «іспано-суїзою» та «кадиллаком». Доглядач гаража підійшов і схвально кивнув головою.

— Нічогенька у вас сьогодні машина, начальнику, — сказав сторож, коли вони вийшли з автомобіля.

— Сьогодні зі мною дама, тож начальство дозволило мені погарцювати на «форді», — відказав Варґас.

Доглядач у повністю голубому однострої на вигляд був схожий на щось середнє між гомункулом і щуром. Здавалося, тільки завдяки тим брудним ганчіркам, обмотаним довкола його пояса, і прошарку жиру сторож не розпадається на частини. Прискіпливо оглянувши Алісію з голови до ніг, доглядач шанобливо вклонився, а потім, гадаючи, що вона не бачить, по-змовницьки підморгнув Варґасові.

— Цей Луїс — непоганий хлопець, — виправдовуючи його, сказав Варґас. — По-моєму, він тут і мешкає, у власній комірці, під навісом у глибині майстерні.

Вони рушили вздовж музейної колекції на колесах до виходу, тимчасом як позаду Луїс узявся наводити лиск на «форд» за допомогою ганчірки й слини, водночас смакуючи сласні вихили стегон та обриси гомілок Алісії.

Мажордом уже чекав на них із парасолею, якою Варґас поступився на користь Алісії.

— Сподіваюся, ваша поїздка з Мадрида була приємною, — урочисто виголосив слуга. — Ходімо, донья Маріана чекає вас.

Мажордом мав ту прохолодну й дещо погордливу посмішку, що з’являється в багатьох слуг, які з роками починають гадати, ніби і в їхніх жилах тече, нехай і розведена, але все ж блакитна кров, що дає їм змогу зверхньо дивитися на інших. Алісія зауважила, що, поки вони йшли до головного будинку, мажордом скоса позирає на неї, намагаючись за її рухами й одягом відгадати, хто вона така.

— Сеньйорита — ваша секретарка? — запитав мажордом, не відриваючи погляду від Алісії.

— Сеньйорита — мій начальник, — відповів Варґас.

Пиха миттю спала з обличчя мажордома, яке витягнулося у здивованому виразі, гідному того, щоб увічнити його на фотографії в рамці. Решту дороги він не розтулив губ, а очі не відривав від своїх черевиків. Парадний вхід вів до просторого вестибюля з мармуровою підлогою, від якого у різні боки розходилися коридори, галереї і сходи. Мажордом провів Алісію з Варґасом до читальної зали, де, споглядаючи крізь вікно на залитий дощем парк, на них чекала жінка середнього віку, яка обернулася з крижаною усмішкою на обличчі, щойно почула, як вони зайшли. Мажордом зачинив двері за ними й пішов оговтуватися від свого спантеличення.

— Мене звати Маріана Седо, я особиста секретарка дона Маурісіо.

— Варґас із Головного управління поліції, а це моя напарниця — сеньйорита Ґріс.

Маріана своєю чергою взялася ретельно просвічувати Алісію поглядом. Почала з обличчя, затримавшись на кольорі помади. Далі перейшла до одягу й закінчила черевиками, на вигляд яких усміхнулася чи то з терпимістю, чи то зі зневагою, миттю, однак, заховавши усміх за стриманим і засмученим виразом, належним за таких обставин. Секретарка жестом запросила Варґаса й Алісію сідати. Вони влаштувалися на шкіряній канапі, а донья Маріана всілася на стілець, який присунула до столика, де на таці парував чайник для заварювання і стояли три філіжанки, які секретарка наповнила чаєм. Алісія оцінила ту роблену міну, за якою сховалася донья Маріана, і подумала, що незмінна Вальсова охоронниця випромінювала лиховісну ауру почасти хрещеної-феї, почасти ненажерливої самиці богомола.

— Чим я можу вам допомогти? Протягом останніх днів я вже говорила зі стількома вашими колегами, що сумніваюся, чи зможу розповісти щось нове.

— Дуже вам дякуємо за терплячість, доньє Маріано. Ми розуміємо, що це тяжкі часи для родини і для вас, — почала Алісія.

Секретарка стримано кивнула з морозною усмішкою на губах, увійшовши в досконало завчений образ вірної служниці. Проте очі її видавали роздратування тим, що доводиться мати справу з дрібними службовцями. Зневага її виявлялася і в тому, що жінка дивилася переважно на Варґаса й уникала затримувати погляд на Алісії. Та вирішила передати ініціативу поліціянтові, від уваги якого ці дрібниці також не сховалися, і послухати.

— Доньє Маріано, із матеріалів справи і ваших свідчень поліції випливає, що ви були тою, хто повідомив про зникнення дона Маурісіо Вальса…

Секретарка ствердно кивнула.

— У день маскараду дон Маурісіо дозволив своїм постійним працівникам узяти собі вихідний. Я скористалася цим, щоб поїхати до Мадрида провідати свою похресницю й провести час із нею. Наступного дня, хоча дон Маурісіо й не зазначав, що потребуватиме мене, я повернулася рано-вранці, близько восьмої, і, як завжди, стала готувати кореспонденцію та планувати розклад дона Маурісіо. О дев’ятій я піднялася до його кабінету й побачила, що пана міністра там нема. Згодом одна зі служниць сказала мені, що донька дона Маурісіо, Мерседес, повідомила, що її батько на світанку від’їхав у машині разом із сеньйором Вісенте Кармоною, начальником його охорони. Мені це видалося дивним, адже, поглянувши на його розклад, я побачила, що дон Маурісіо власною рукою дописав неофіційну зустріч із комерційним директором «Аріадни» Пабло Каскосом, що мала відбутися о десятій годині того ранку тут, у «Віллі Мерседес».

— «Аріадни»? — перепитав Варґас.

— Так називається видавництво, що належить донові Маурісіо, — пояснила секретарка.

— Цієї деталі нема у ваших свідченнях, — промовила Алісія.

— Перепрошую?

— Зустріч, яку на той ранок запланував сам дон Маурісіо. Ви не згадували про неї раніше. Можна поцікавитися чому?

Донья Маріана поглянула на неї дещо неприязно, наче запитання здалося їй тривіальним.

— Я вважала цю інформацію неважливою, адже ця зустріч так і не відбулася. Треба було розповісти про неї?

— Ви це вже зробили, це найголовніше, — заспокоїв її Варґас. — Неможливо пам’ятати про всі дрібниці, і саме тому ми так надокучаємо вам і зловживаємо вашою ласкою. Прошу, розказуйте далі, доньє Маріано.

Вальсова секретарка вдовольнилася вибаченням і повела розповідь знову, ігноруючи Алісію і дивлячись тільки на Варґаса.

— Як я вже сказала, мені видалося дивним, що пан міністр поїхав з дому, попередньо не повідомивши мене. Я поговорила з прислугою, і виявилося, що дон Маурісіо, певніше за все, не спав у своїй кімнаті, а провів усю ніч у кабінеті.

— А ви ночуєте тут, у головному будинку? — перервала її Алісія.

Донья Маріана прибрала ображеного виразу й похитала головою, підібгавши губи.

— Звісно, що ні.

— Пробачте. Розповідайте далі, коли ваша ласка.

Вальсова секретарка роздратовано пирхнула.

— Невдовзі, близько дев’ятої, сеньйор Ревуельта, начальник охорони будинку, сповістив мене, що йому не відомо про плани Вісенте Кармони й пана міністра їхати кудись того ранку, а те, що вони поїхали тільки вдвох, не взявши більше нікого з охорони, є в будь-якому разі геть незвичним. На моє прохання сеньйор Ревуельта спершу поговорив із персоналом Міністерства культури, а потім зв’язався з Міністерством управління. Ніхто не знав, де дон Маурісіо, але нам сказали, що зателефонують, щойно дізнаються його місцеперебування. Минуло близько півгодини, а новин так і не було жодних. Тоді до мене прийшла заплакана Мерседес, донька дона Маурісіо. Коли я запитала, що сталося, Мерседес відповіла, що її батько поїхав і ніколи більше не повернеться…

— Вона пояснила, чому так гадає? — запитав Варґас.

Донья Маріана лише стенула плечима.

— Що ви робили потім?

— Я подзвонила до секретаріату Міністерства управління й поговорила спершу з доном Хесусом Морено, а пізніше з головою поліції, сеньйором Хілем де Партерою. Решту ви вже знаєте.

— Саме тоді ви згадали про анонімні листи, які отримував міністр.

Донья Маріана відповіла не відразу.

— Так. Ця тема виникла під час розмови з сеньйором Хілем де Партерою та його помічником, якого звали, здається, Ґарсія…

— Ґарсія Новалес, — допоміг Варґас.

Секретарка кивнула.

— Поліція, звісно, уже знала про існування цих листів і протягом багатьох місяців отримувала їхні копії. Того ранку сталося так, що, переглядаючи розклад пана міністра, я знайшла в його кабінеті теку, де він зберігав усі ті листи.

— Ви знали, що він їх зберігав? — запитала Алісія.

Донья Маріана похитала головою.

— Я гадала, що він показує ці листи поліції для потреб слідства, яке було відкрито після прикрого випадку на зібранні Товариства красних мистецтв, а потім знищує їх, але вочевидь я помилялася і дон Маурісіо їх час від часу перечитував. Про це я й сказала вашим начальникам.

— Як ви вважаєте, чому дон Маурісіо стільки часу не повідомляв правоохоронні органи про існування цих листів? — знову поцікавилася Алісія.

Донья Маріана відвела на мить очі від Варґаса й зупинила свій хижий погляд на Алісії.

— Сеньйорито, ви маєте розуміти, що обсяг кореспонденції, яку отримує така відома людина, як дон Маурісіо, просто величезний. До міністра звертаються багато всяких осіб та організацій, і часто трапляється так, що дивні або й узагалі божевільні листи я просто викидаю і дон Маурісіо їх навіть не бачить.

— Однак ці листи ви не викинули?

— Ні.

— Ви знайомі з Себастьяном Сальґадо, чоловіком, якого поліція вважає головним підозрюваним у цій справі?

— Ні, певно, що ні, — відрізала секретарка.

— Але ви чули про нього? — наполягала Алісія.

— Авжеж. Я чула про Сальґадо, коли міністр клопотався за його звільнення і коли поліція повідомила про результати розслідування щодо тих листів.

— Це зрозуміло. А раніше? Ви не пригадуєте, може, дон Маурісіо якось згадував ім’я Сальґадо? Може, багато років тому?

Донья Маріана відповіла після тривалої паузи.

— Може бути. Я не впевнена.

— Може бути, що він згадував це ім’я? — уточнила Алісія.

— Я не знаю. Можливо. Мабуть, таки згадував.

— І коли це сталося?

— У березні сорок восьмого року.

Алісія збрижила чоло, демонструючи своє здивування.

— Ви так точно пам’ятаєте дату, але не впевнені, чи мова йшла про Сальґадо? — перепитала вона.

Донья Маріана почервоніла.

— У березні сорок восьмого дон Маурісіо попросив мене влаштувати неофіційну зустріч зі своїм наступником на посту коменданта в’язниці Монтжуїк, Луїсом Болеа.

— Із якого приводу?

— Як я зрозуміла, йшлося про неофіційний візит ввічливості.

— І ви були присутні під час цього, як ви висловилися, візиту ввічливості?

— Лише якоїсь миті. Їхня розмова була приватною.

— Але, може, вам вдалося почути якийсь її уривок? Випадково. Заходячи й виходячи… Заносячи каву… Можливо, сидячи за своїм столом перед дверима до кабінету дона Маурісіо…

— Ваші натяки мені не подобаються, сеньйорито.

— Кожна дрібниця може допомогти нам знайти міністра, доньє Маріано, — втрутився Варґас. — Прошу вас.

Секретарка вагалася.

— Дон Маурісіо розпитував сеньйора Болеа про деяких арештантів. Він хотів знати, чи вони досі живі, чи досі у в’язниці, чи, може, їх звільнили або перевели. Навіщо, він не казав.

— Ви пам’ятаєте прізвища арештантів, про яких згадував міністр?

— Там було багато прізвищ. До того ж відтоді минуло чимало часу.

— Прізвище Сальґадо було одним із них?

— Так, гадаю, що так.

— Більше ви нікого не пригадуєте?

— Ще одне-єдине прізвище, яке я чітко пам’ятаю, — це Мартíн. Давид Мартін.

Алісія перезирнулася з Варґасом, який записав щось у своєму нотатнику.

— Може, ще когось?

— Ще, здається, було прізвище якесь іноземне, французьке абощо. Точно не пригадую. Кажу ж вам, це сталося багато років тому. Яке значення це може мати сьогодні?

— Цього ми не знаємо, доньє Маріано, але повинні дослідити всі можливості. Повертаючись до листів… Коли ви показали їх міністрові вперше, чи не пригадуєте, як він на них відреагував? Може, сказав щось, що привернуло вашу увагу?

Секретарка похитала головою.

— Ні, він не сказав нічого особливого. Здавалося, дон Маурісіо навіть не надав тим листам важливості. Лише сховав їх у шухляду й наказав наступні подібні листи віддавати йому до рук.

— Не розпечатуючи їх?

Донья Маріана кивнула.

— Дон Маурісіо просив вас не розповідати нікому про існування цих листів?

— У цьому не було потреби. Я не маю звички обговорювати справи дона Маурісіо з тими, кого вони не стосуються.

— Міністр часто просив вас зберігати його таємниці, доньє Маріано? — запитала Алісія.

Вальсова секретарка стиснула губи й не відповіла.

— У вас ще є запитання, капітане? — роздратовано звернулася вона до Варґаса.

Алісія не дозволила доньї Маріані ухилитися від розмови з нею і подалася вперед так, щоб опинитися в секретарки просто перед очима.

— Вам було відомо, що дон Маурісіо клопотався перед каудильйо про помилування Себастьяна Сальґадо?

Донья Маріана глянула на неї згори донизу, вже навіть не намагаючись приховати ту ворожість, яку викликала в неї Алісія. Секретарка обернулася за підтримкою до Варґаса, але той сховав очі у свій нотатник.

— Звісно, мені це було відомо.

— Вас це не здивувало?

— Чому б це мало мене здивувати?

— Міністр вам казав, чому вирішив це зробити?

— Із гуманістичних намірів. Дон Маурісіо дізнався, що Себастьян Сальґадо дуже хворий і йому вже недовго лишилося на цьому світі. Пан міністр хотів, щоб Сальґадо відвідав своїх рідних, щоб він мав змогу померти не у в’язниці, а в родинному колі.

— Згідно з рапортом поліції, після двадцяти років, проведених у в’язниці, у Себастьяна Сальґадо не лишилося родичів, про яких було б відомо, — зауважила Алісія.

— Дон Маурісіо — палкий прихильник національного примирення і прагне до якнайшвидшого загоєння ран минулого. Можливо, вам це важко зрозуміти, але є люди, яким притаманне християнське милосердя й великодушність.

— У такому разі чи вам відомо про інші випадки за час вашої роботи на пана міністра, коли б дон Маурісіо клопотався про помилування для котрогось із тих сотень чи тисяч політичних арештантів, що за багато років пройшли крізь в’язницю, комендантом якої він був?

Донья Маріана у відповідь, наче отруєним клинком, різонула крижаною посмішкою.

— Ні, мені про такі випадки не відомо.

Алісія і Варґас коротко перезирнулися. Поліціянт дав напарниці зрозуміти, що цю тему краще облишити: було зрозуміло, що цей шлях їх нікуди не приведе. Алісія знову подалася вперед, і донья Маріана хоч-не-хоч змушена була поглянути на неї.

— Ми вже закінчуємо, доньє Маріано. Дякуємо за вашу терплячість. Ця зустріч, про яку ви згадували раніше, з комерційним директором видавництва «Аріадна»…

— Сеньйором Каскосом.

— Так, із сеньйором Каскосом, дякую. Ви не знаєте, чого вона могла стосуватися?

Донья Маріана глянула на Алісію з таким виразом, ніби вважала зайвим пояснювати, яким безглуздим видалося їй це запитання.

— Видавничих справ, як легко здогадатися.

— Зрозуміло. А пан міністр часто обговорює службові справи зі своїми працівниками у себе вдома?

— Я не розумію, до чого ви ведете.

— Чи не могли б ви пригадати, коли таке траплялося востаннє?

— Раніше такого не траплялося, це правда.

— А про цю зустріч із Каскосом домовлялися ви?

Донья Маріана похитала головою.

— Як я вже вам казала, міністр сам записав її в розклад своєю власною рукою.

— А часто дон Маурісіо заплановує зустрічі без вашого відома? «Своєю власною рукою»?

Секретарка холодно глянула на неї.

— Ні, не часто.

— І, попри це, ви все ж не згадали про цей факт у своїх свідченнях.

— Я вам уже сказала, що це не видалося мені важливим. Сеньйор Каскос працює на дона Маурісіо. Немає нічого дивного в тому, що вони запланували зустрітися, адже це траплялося вже не вперше.

— Он як?

— Так. Вони час від часу зустрічалися й раніше.

— У цьому будинку?

— Як мені відомо, ні.

— Ці зустрічі влаштовували ви чи сам дон Маурісіо?

— Не пам’ятаю. Треба переглянути мої записи. Яка різниця?

— Пробачте мою настирливість, але, може, сеньйор Каскос, коли з’явився на зустріч, повідомив вам, про що міністр того ранку хотів із ним поговорити?

Донья Маріана на якусь хвилю замислилася.

— Ні. Тоді головним завданням було знайти міністра, і мені не спало на думку, що справи з працівником середньої ланки можуть бути пріоритетними.

— Сеньйор Каскос — працівник середньої ланки? — запитала Алісія.

— Так.

— Щоб ми могли порівняти, скажіть, будь ласка, працівником якої ланки є ви, доньє Маріано?

Варґас непомітно штовхнув Алісію ногою. Секретарка підвелася з суворим виразом обличчя, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено і час прощатися.

— Прошу мені вибачити. Якщо більше нічим не можу вам допомогти… — Вона вказала на двері, ввічливо, але рішуче запрошуючи Алісію і Варґаса покинути маєток. — За відсутності дона Маурісіо його справи потребують моєї уваги.

Варґас устав із канапи й кивнув, збираючись іти за доньєю Маріаною. Він уже почав рухатися до виходу, коли помітив, що Алісія далі сидить на канапі, сьорбаючи чай, до якого навіть не торкнулася під час усієї розмови. Варґас і секретарка обернулися до неї.

— Власне кажучи, є ще дещо, чим ви можете нам допомогти, доньє Маріано, — промовила Алісія.


Вони пройшли за доньєю Маріаною лабіринтом коридорів і опинилися перед сходами, що збігали на вежу. Вальсова секретарка вела перед мовчки й не озираючись, а за нею тягнулася аура неприязні, яку можна було ледве не намацати в повітрі. Струмені дощу, які омивали фасад будинку, кидали моторошні відсвіти крізь фіранки й великі вікна, створюючи враження, що «Вілла Мерседес» поринула під води якогось озера. Дорогою їм трапилася ціла армія слуг та працівників маленької Вальсової імперії, які, побачивши донью Маріану, схиляли голови, а деякі навіть спинялися, поштиво відступаючи вбік. Варґас і Алісія, час від часу обмінюючись збентеженими поглядами, спостерігали ці ієрархічні церемонії у виконанні слуг і лакеїв міністра.

Унизу гвинтових сходів, що вели до кабінету на верхівці вежі, донья Маріана зняла зі стіни олійний ліхтар і збільшила яскравість полум’я. Вони підіймалися в цій бульбашці бурштинового світла, тягнучи за собою тіні по стінах. Опинившись перед дверима до кабінету, секретарка обернулася й, цього разу ігноруючи Варґаса, уп’ялася своїми отруєними злістю очима в Алісію. Та спокійно всміхнулась у відповідь і простягнула долоню. Донья Маріана, зібгавши губи, дала їй ключі.

— Нічого не чіпайте. Усе має лишатися на своїх місцях. А перед тим як поїхати, не забудьте залишити ключі мажордомові.

— Красно дякуємо, доньє… — промовив Варґас.

Донья Маріана обернулася й, нічого не відповівши, рушила сходами вниз, забравши ліхтар і лишивши їх стояти в темряві перед дверима.

— Оце так вдало поспілкувалися, — зауважив Варґас. — Цікаво, скільки часу знадобиться доньї, щоб зателефонувати Ґарсії Новалесу й наскаржитися, насамперед на тебе.

— Менше хвилини, — вирішила Алісія.

— Щось мені підказує, що працювати з тобою буде справжнє задоволення.

— Можеш підсвітити?

Варґас дістав запальничку й підніс вогник до замкової щілини, щоб Алісія могла вставити ключ. Кругла ручка скреготнула металічним звуком, коли дівчина повернула її.

— Наче мишоловка, — промовив Варґас.

У світлі вогника запальнички Алісія вишкірилася до нього недоброю посмішкою, якої Варґас волів би не бачити.

— Лишайте сподівання всі, хто входить[28], — проказала вона.

Варґас загасив запальничку й штовхнув двері досередини.

8


Вальсів кабінет був залитий сіруватим сяйвом. Свинцеве небо й сльози дощу застилали вікна. Алісія і Варґас пройшли до приміщення, яке видалося їм кормовою каютою на розкішній яхті. Кабінет мав овальну форму. Посередині чільне місце посідав великий робочий стіл зі шляхетної деревини. Довкола нього майже весь простір уздовж стін займала домашня бібліотека, зроблена спіраллю, що, здавалося, закручувалася, наче ласо, здіймаючись до скляного ліхтаря на самій верхівці вежі. Лише в одному місці стіна була вільна від поличок із книжками — перед столом висіла дошка з десятками фотографій у рамочках. Алісія і Варґас підійшли поближче, щоб роздивитися світлини. На всіх було одне-єдине обличчя: така собі фотографічна біографія, від дитинства до підліткового віку й першої юності. Дівчинка, бліда й світлява, зростала перед очима глядача, проживаючи все своє життя за сотню миттєвостей.

— Схоже, таки є людина, яку міністр любить більше, ніж самого себе, — мовила Алісія.

Варґас затримався на якусь мить, розглядаючи портрети, тимчасом як Алісія підійшла до Вальсового столу. Вона відсунула адміральський фотель і всілася в нього. Потім поклала долоні на шкіряну оббивку й оглянула приміщення.

— І яким світ здається звідти? — запитав Варґас.

— Маленьким.

Алісія ввімкнула настільну лампу. Приміщення сповнилося теплим порохнистим світлом. Дівчина висунула верхню шухляду й виявила там різьблену дерев’яну шкатулку.

Варґас наблизився й присів на кут столу.

— Якщо це зволожувач для сигар, я б не відмовився від першокласної «монтекрісто»[29], — промовив поліціянт.

Алісія розкрила скриньку. Та була порожньою. Середина її була оббита блакитним оксамитом і мала заглиблення, призначені, схоже, для револьвера. Варґас нахилився й провів рукою по борту шкатулки. Понюхавши пальці, він кивнув.

Дівчина висунула другу шухляду. Перед їхніми очима опинилася ціла колекція шкатулок, акуратно розставлених, наче на виставку.

— Схоже на маленькі труни, — промовила Алісія.

— Гляньмо, чи всередині немає мерців, — запропонував Варґас.

Алісія розкрила одну зі шкатулок. У ній був чорний лакований стрижень, увінчаний ковпачком із білою зіркою на самому кінчику. Дівчина дістала його зі скриньки й, усміхаючись, зважила на долоні. Потім зняла ковпачок і стала помалу крутити один із кінців. Перо із золота й платини, яке, здавалося, витворили якісь маги-ювеліри, зблиснуло в її руках.

— Чарівна ручка Фантомаса? — запитав Варґас.

— Майже. Це перша перова авторучка, виготовлена фірмою «Монблан», — пояснила Алісія. — 1905 року. Страшенно дорога річ.

— А звідки ти це все знаєш?

— Леандро має таку саму.

— Схоже, для тебе вона цінніша.

Алісія поклала ручку в шкатулку й засунула шухляду на місце.

— Так. Леандро пообіцяв подарувати її мені того дня, коли я вийду у відставку.

— І коли ж це станеться?

— Скоро.

Вона намірилася висунути третю й останню шухляду, коли зауважила, що та замкнена. Алісія глянула на Варґаса, який заперечно похитав головою.

— Якщо тобі потрібен ключ, спускайся й проси свою подругу донью Маріану.

— Мені б не хотілося її турбувати. Вона така зайнята «справами дона Маурісіо»…

— То що ти пропонуєш?

— Я гадала, вас в Головному управлінні вчать, як застосовувати грубу силу.

Варґас зітхнув.

— Відійди, — наказав поліціянт.

Відтак опустився навколішки перед тумбою з шухлядами й дістав із кишені піджака руків’я зі слонової кістки, яке розклав у двосічний ніж із зубчастим лезом.

— Не думай, що лише ти знаєшся на колекційних речах, — мовив Варґас. — Подай-но мені канцелярський ножик.

Алісія виконала його прохання, і поліціянт заходився своїм ножем колупати в замку, а канцелярський просунув у щілину між шухлядою і корпусом столу.

— Щось мені підказує, що ти вже не вперше робиш таке, — зауважила Алісія.

— У кожного має бути якесь хобі. Хтось ходить на футбол, а хтось відмикає замки без ключа…

Операція тривала трохи більше ніж дві хвилини. Пролунало металічне клацання, і канцелярський ніж упав до шухляди, коли замок піддався. Варґас витягнув лезо своєї навахи[30] із замкової щілини. На клинку не лишилося жодної подряпини чи пощербини.

— Гартована сталь? — запитала Алісія.

Варґас вправно склав ніж, сперши вістрям об підлогу, і сховав назад до внутрішньої кишені піджака.

— Колись мусиш мене навчити бавитися з цією штукенцією.

— Якщо добре поводитимешся, — відказав Варґас, висуваючи шухляду.

Алісія нетерпляче зазирнула всередину. Шухляда була порожньою.

— Тільки не кажи, що я даремно зламував письмовий стіл міністра.

Дівчина не відповіла. Вона опустилася навколішки поруч із Варґасом, помацала внутрішній бік шухляди, простукала кісточками пальців по дошках.

— Міцний дуб, — сказав поліціянт. — Тепер таких меблів уже не роблять…

Алісія збентежено насупила чоло.

— Тут ми нічого не знайдемо, — зауважив Варґас, підводячись. — Їдьмо краще до управління, подивимося на листи Сальґадо.

Алісія не звернула уваги на його слова. Вона далі обмацувала середину шухляди і її спід. Бокові стінки шухляди виступали на два пальці нижче її дна.

— Допоможи мені вийняти її, — попросила дівчина.

— Тобі мало виламати замок, тепер ти хочеш розібрати весь стіл, — пробурмотів Варґас.

Поліціянт жестом наказав їй відступити і витягнув шухляду повністю.

— Бачиш? Нічого.

Алісія перевернула шухляду. До споду двома шматками ізострічки, наліпленими навхрест, був прикріплений предмет, схожий на книжку. Дівчина акуратно відліпила ізострічку. Варґас торкнувся клейкої поверхні.

— Приклеєно недавно.

Алісія поклала книжку на стіл. Відтак знову сіла у фотель і присунулася до світла. Варґас присів навпочіпки обік неї і зацікавлено поглянув на дівчину.

Книжка мала сотні дві сторінок і була оправлена чорною шкірою. Ні на обкладинці, ні на корінці назви не було. Єдиною прикметною ознакою на палітурці була тиснена золотом гравюра у формі спіралі. Зображення створювало щось на кшталт зорової омани: читачеві, який тримав книгу в руках, здавалося, що він дивиться на закручені, як мушля равлика, гвинтові сходи, що спускаються углиб.

На перших трьох сторінках не було нічого, крім трьох начерків перовою ручкою, що зображали шахові фігури: туру, пішака й королеву. Своїми рисами фігури дещо скидалися на людей. Королева мала чорні очі й вертикальні, як у плазунів, зіниці. Алісія перегорнула сторінку й нарешті натрапила на назву твору.


Лабіринт духів VII

Аріадна і Багряний Князь


Лабiринт духiв
Текст та ілюстрації Віктора Маташа


Під назвою була майстерна ілюстрація, що займала цілий розворот і була виконана чорним чорнилом. Малюнок зображував примарне на вигляд місто, у якому будинки мали обличчя, а хмари, наче гадюки, повзли поміж дахами. На вулицях палали багаття і здіймалися стовпи диму, а на вершечку гори над містом нависав великий хрест, охоплений полум’ям. Алісія впізнала на малюнку подобу Барселони. Однак Барселони інакшої, Барселони, перетвореної на нічний кошмар, побачений очима дитини. Алісія взялася далі гортати сторінки й затрималася на ілюстрації, що зображала храм Святої Родини. На малюнку будівля, здавалося, жила своїм власним життям. Незавершений собор повз, неначе дракон, а чотири вежі Різдвяного фасаду звивалися до сірчаних небес, закінчуючись головами, що вергали вогонь.

— Ти бачила колись щось подібне? — запитав Варґас.

Алісія звільна похитала головою. На кілька хвилин вона поринула в дивний всесвіт, образи якого спливали з тих сторінок: мандрівний цирк із тваринами, що ховаються від світла; безкрайній цвинтар, що здіймається нагромадженням гробівців, і душі, що линуть до неба, пронизуючи хмари; судно, що сіло на мілину біля берега, всіяного рештками кораблетрощі, і море трупів, затягнутих під воду. А над усією цією химерно-фантастичною Барселоною владарює він, вбраний у туніку, що розвівається на вітрі, — Багряний Князь із обличчям янгола й очима вовка, що спостерігає з маківки собору на вулиці, які вирують унизу під його ногами.

Алісія загорнула книжку, ошелешена тою дивною порочною силою, що йшла від малюнків. І тоді дівчина зрозуміла: те, що вона тримала в руках, було лише дитячою казкою.

9


Коли вони спускалися з вежі сходами, Варґас м’яко притримав Алісію за лікоть.

— Треба сказати доньї Маріані, що ми знайшли ту книжку й забираємо її з собою.

Погляд Алісії вп’явся у руку Варґаса, і той прибрав її з вибачливим жестом.

— Мені здалося, що я достатньо зрозуміло висловилася про те, що не хочу більше її турбувати.

— Тоді принаймні треба згадати про книжку у звіті…

Замість відповіді Алісія зиркнула на нього непроникним поглядом. Варґасові спало на думку, що її зелені очі зблискують у півмороці, наче монети, які лежать на дні водойми, і надають своїй власниці дещо потойбічного вигляду.

— Я маю на увазі, оформити її як речовий доказ… — уточнив поліціянт.

— Доказ чого?

Тон Алісії був холодний, різкий.

— Того, що поліція виявила під час розслідування…

— Якщо бути точним, то книжку виявила не поліція. Книжку виявила я. А ти лише виламав замок на шухляді.

— Слухай-но…

Алісія рушила сходами вниз, не давши йому договорити. Варґас навпомацки кинувся за нею.

— Алісіє…

Парк зустрів їх мрячкою, що приставала до одягу, наче скляний пил. Служниця дала їм парасолю, проте, перш ніж Варґас устиг її розкласти, Алісія вже прямувала до гаража, не чекаючи на нього. Поліціянт поквапився й, наздогнавши її, прикрив від дощу парасолею.

— Будь ласка, — промовив він.

Варґас помітив, що Алісія трохи накульгує і зціплює зуби.

— Що сталося?

— Нічого. Давня рана. А вогкість у пригоді не стає. Пусте.

— Якщо хочеш, можеш зачекати мене, я піджену машину сюди, — запропонував поліціянт.

І знову Алісія наче не розчула його слів. Вона втупила очі кудись у далечінь, розглядаючи між деревами ледь помітне видиво — якусь будівлю, укриту запоною дощу.

— Що там? — запитав Варґас.

Алісія рушила вперед, лишивши його з парасолею в руці.

— Матір Божа! — пробурмотів поліціянт, укотре вже кидаючись за Алісією.

Коли він її наздогнав, дівчина лише вказала на якусь споруду, схожу на оранжерею, заховану в глибині саду.

— Там хтось був, — промовила вона. — Стежив за нами.

— Хто б це міг бути?

Алісія спинилася на мить і замислилась.

— Ти йди до гаража. Я буду за хвилину.

— Ти впевнена?

Дівчина кивнула.

— Візьми принаймні парасолю…

Варґас дивився, як вона, злегка накульгуючи, зникає за імлистою завісою, перетворюючись на ще одну тінь серед дерев.

10


Під її ногами простягнувся хідник із білуватого каменю. У шпаринах між тесаними брилами рівними лініями розрісся мох. Алісії доріжка видалася брукованою надгробними плитами, вкраденими зі цвинтаря. Стежка заглиблювалася у вербовий гайок. Краплі дощу падали з віття дерев, яке торкалося Алісії, коли та проходила повз нього, немов чиїсь руки, що хотіли її затримати. Попереду маячіла споруда, яка спершу видалася дівчині оранжереєю, але тепер, зблизька, мала вигляд якогось неокласичного шатра. Мініатюрна залізниця, що оббігала весь маєток по периметру, проходила повз цю будівлю, біля головного входу до якої було споруджено перон, мовби на справжній залізничній станції. Алісія переступила через рейки й піднялася по сходах, що вели до прочинених дверей. Біль пульсував і шпигав у стегні, неначе ногу було обкручено колючим дротом. Дівчина спинилася на якусь мить, щоб звести дух, а відтак штовхнула двері, які з тихим рипінням подалися вперед.

Спершу Алісія подумала, що потрапила до закинутої багато років тому танцювальної зали. Зі стелі, мов наморозь, звисали дві кришталеві люстри, а на шарі пилу, що вкривав дерев’яну підлогу, помережану ромбічними візерунками, виднілися сліди чиїхось ніг.

— Агов! — гукнула Алісія.

Голос її облетів залу й луною повернувся без відповіді. Вервечка кроків губилася в півмороці. Трохи далі місце вздовж усієї стіни займала шафа з темного дерева, поділена на невеличкі комірки на кшталт похоронних ніш. Алісія рушила по слідах, але відразу ж зупинилася, помітивши, що хтось на неї дивиться. Із темряви виринув скляний погляд, який належав обличчю зі слонової кістки, що посміхалося злостиво й виклично. Лялька мала руде волосся і вбрана була в чорну шовкову сукню. Алісія пройшла ще кілька метрів і зауважила, що лялька тут не одна. У кожній із тих комірок розміщувалося по фігурі в розкішних строях. Алісія нарахувала близько сотні ляльок, усі посміхалися, усі незмигно дивилися на неї. Вони були завбільшки з дитину, і навіть у темряві можна було розгледіти, з якою майстерністю виготовлено кожну їхню найдрібнішу деталь: від блиску нігтів чи білосніжних зубчиків, що визирали поміж нафарбованими губами, аж до райдужки їхніх очей.

— Хто тут?

Голос донісся з глибини зали. Алісія розгледіла чиюсь постать, що сиділа в кутку на стільці.

— Мене звати Алісія. Алісія Ґріс. Я не хотіла тебе налякати.

Постать підвелася й повільно наблизилась. Коли вона виринула з темряви і стала на краю тьмяного світла, що линуло крізь дверний отвір, Алісія впізнала обличчя дівчинки, яке бачила на світлинах у Вальсовому кабінеті.

— У тебе гарна колекція ляльок.

— Вони майже нікому не подобаються. Батько каже, що мої ляльки скидаються на вампірів. Більшість людей вони лякають.

— Тим-то вони мені й подобаються, — сказала Алісія.

Мерседес пильно пригледілася до своєї незвичної гості. На мить дівчинка подумала, що та чимось подібна до експонатів її колекції, немовби котрась із ляльок, замість навіки застигнути в дитинстві, вирізьбленому в слоновій кістці, виросла й перетворилася на жінку з плоті, крові й пітьми. Алісія всміхнулася їй і простягнула руку.

— Ти Мерседес, еге ж?

Дівчинка кивнула й потисла руку. Щось у холодному й пронизливому погляді цієї жінки заспокоювало її та викликало довіру. Мерседес вирішила, що її новій знайомій трохи менше ніж тридцять років, хоча, подібно як і з ляльками, що ближче дівчинка придивлялася до неї, то тяжче було визначити її справжній вік. Вона мала точену талію і була вдягнута так, як потайки завжди хотілося вдягатися Мерседес, хоча дівчинка не мала певності, що батько чи донья Ірена бодай колись їй це дозволять. Гостя випромінювала ту непоясненну ауру, що, як було відомо Вальсовій доньці, заворожувала чоловіків, змушуючи їх поводитися, як діти — чи як старці — і облизуватися, коли жінка проходила повз них. Мерседес бачила, як вона приїхала разом із якимось поліціянтом і заходила до будинку. Думка про те, що хтось у верхах розглядає цю людину як найвідповіднішу для того, щоб знайти батька Мерседес, здавалася такою самою незбагненною, як і обнадійливою.

— Ви приїхали сюди через мого батька, адже ж так?

Алісія кивнула.

— Звертайся до мене на «ти». Я не набагато старша за тебе.

Мерседес знизала плечима.

— Мене вчили казати «ви» геть усім.

— А мене вчили поводитися як сеньйорита з хорошої родини, і ось що з мене вийшло.

Мерседес тихенько, дещо сором’язливо, засміялася. Алісія подумала, що Вальсова донька не звикла сміятися і робить це так само, як і дивиться на світ: як дівчинка, що ховається в тілі жінки, або ж як жінка, що їй усе своє життя довелося прожити в дитячій казці зі слугами й ляльками, які мають скляне нутро.

— Ви з поліції?

— Щось на кшталт цього.

— Ви не схожі на поліціянтку.

— Ніхто не є тим, на кого схожий.

Мерседес зважила ці слова.

— Мабуть, ні.

— Можна присісти? — запитала Алісія.

— Звісно…

Мерседес поквапилася принести з кутка два стільці й поставила їх у смужці світла, що падало крізь відчинені двері. Алісія обережно опустилася на стілець. Дівчинка, миттю прочитавши на обличчі жінки страждання, кинулася, щоб допомогти. Алісія кволо всміхнулася, чоло її вкрилося плівкою холодного поту. Мерседес завагалася на мить, але потім витерла його хустинкою, яку дістала з кишені. Коли вона це робила, то усвідомила, що шкіра в Алісії така ніжна й така бліда, що дівчинці захотілося погладити її кінчиками пальців. Вона відігнала цю думку, відчуваючи, що невідь-чому застидалася.

— Вам уже краще? — запитала вона.

Алісія кивнула.

— Що сталося?

— Це давня рана. Ще з тих часів, коли я була маленькою дівчинкою. Часом, коли дощить або дуже вогко, вона починає боліти.

— Нещасливий випадок?

— Щось на кшталт цього.

— Мені шкода.

— Таке трапляється. Ти не проти, якщо я поставлю тобі кілька запитань?

Очі дівчинки наповнилися тривогою.

— Про мого батька?

Алісія кивнула.

— Ви збираєтеся його відшукати?

— Я збираюся спробувати.

Мерседес благально глянула на неї.

— Поліція не зможе його знайти. Це мусите зробити ви.

— Чому ти так кажеш?

Вальсова донька опустила очі.

— Тому що мені здається, він не хоче, щоб його знайшли.

— А чому ти так думаєш?

Мерседес далі стояла з похиленою головою.

— Не знаю…

— Донья Маріана розповіла, що того ранку, коли твій батько зник, ти сказала їй, ніби він пішов назавжди й ніколи не повернеться…

— Це правда.

— Того вечора батько сказав тобі щось, що змусило тебе так думати?

— Я не знаю.

— Ти говорила з ним того вечора, коли відбувався бал-маскарад?

— Я піднялася до нього в кабінет. Він так і не з’явився на балі. Був у кабінеті з Вісенте.

— Вісенте Кармоною, своїм охоронцем?

— Так. Він був засмучений. Мав дивний вигляд.

— Він пояснив тобі, чому засмучений?

— Ні. Батько каже мені тільки те, що, на його думку, мені хочеться почути.

Алісія засміялася.

— Усі батьки так роблять.

— Ваш також?

Алісія лише всміхнулася, і Мерседес не наполягала на відповіді.

— Я пам’ятаю, що коли зайшла до кабінету, батько розглядав книжку.

— А не пам’ятаєш, чи це була книжка в чорній обкладинці?

На обличчі Мерседес з’явилося здивування.

— По-моєму, так. Я запитала батька, що це за книжка, і він відповів, що вона не для юних дівчаток. Мені здалося, він не хотів, щоб я її бачила. Мабуть, це була заборонена книжка.

— Твій батько має заборонені книжки?

Мерседес кивнула, знову з відтінком сором’язливості.

— У замкненій шафі у своєму кабінеті в міністерстві. Він не знає, що мені відомо про це.

— Ну, від мене він не дізнається. Скажи-но, а батько часто брав тебе з собою до свого кабінету в міністерстві?

Мерседес похитала головою.

— Я була там лише два рази.

— А в місті?

— Мадриді?

— Так, у Мадриді.

— Тут у мене є все, що потрібно, — відказала дівчинка не надто впевнено.

— Можливо, якось ми з тобою виберемося до міста разом. Прогуляємося. Або сходимо в кіно. Ти любиш кіно?

Мерседес закусила губу.

— Я ніколи там не була. Але мені хотілося б сходити з вами.

Алісія взяла долоні дівчинки у свої й усміхнулася щонайприязніше.

— Ми підемо на Кері Ґранта.

— Я не знаю, хто це.

— Це ідеальний чоловік.

— Чому він ідеальний?

— Тому що його не існує.

Мерседес знову розсміялася своїм стриманим і невеселим сміхом.

— Що ще сказав тобі батько того вечора? Ти щось ще пам’ятаєш?

— Не багато. Сказав, що любить мене. І любитиме, хай що б там не сталося.

— Ще щось?

— Батько був знервований. Він побажав мені доброї ночі й лишився в кабінеті розмовляти з Вісенте.

— Може, ти чула щось із їхньої розмови? — запитала Алісія.

— Підслухувати за дверима недобре…

— А я завжди гадала, що тільки так можна почути найцікавіші розмови, — зауважила Алісія.

Мерседес лукаво всміхнулася.

— Батько гадав, що хтось там був. Під час балу. У його кабінеті.

— Він не сказав хто?

— Ні.

— Що ще? Нічого не привернуло твоєї уваги?

— Щось про список. Батько сказав, що хтось має список. Хто, я не знаю.

— А що це за список, про який вони говорили?

— Не знаю. Список із чисел, мабуть. Мені шкода. Я хотіла б допомогти вам більше, але це все, що мені вдалося розчути…

— Ти мені й так дуже допомогла, Мерседес.

— Справді?

Алісія кивнула й погладила її по щоці. Ніхто так не гладив Мерседес відтоді, як пальці її матері, що десять років тому опинилася прикутою до ліжка, перетворилися на рибальські гачки.

— Як ти гадаєш, що мав на увазі твій батько, коли казав «хай що б там не сталося»?

— Не знаю…

— Твій батько казав таке колись раніше?

Дівчинка не відповіла, лише пильно дивилася на Алісію.

— Мерседес?

— Мені не подобається говорити про це.

— Про що?

— Батько казав ніколи нікому про це не розповідати.

Алісія нахилилася до Мерседес і взяла її за руку. Дівчинка тремтіла.

— Але ж я не ніхто. Мені ти можеш про це розповісти…

— Якщо батько дізнається…

— Він не дізнається.

— Присягаєтеся?

— Присягаюся. Нехай я помру, якщо брешу.

— Не говоріть так.

— Розкажи мені, Мерседес. Те, що ти розповіси, залишиться між нами. Даю тобі слово.

Мерседес поглянула на неї очима, затуманеними слізьми. Алісія стисла її руку.

— Мені було років сім чи вісім, точно не пригадую. Я ходила до Школи черниць у Мадриді. Над вечір, коли уроки закінчувалися, батькові охоронці приїжджали, щоб забрати мене. Ми з дівчатами чекали у внутрішньому дворику, обсадженому кипарисами, коли батьки чи слуги з’являться по нас. О пів на шосту. Та сеньйора приходила багато разів. Вона завжди стояла за ґратами воріт і дивилася на мене. Часом усміхалася мені. Я не знала, хто ця жінка. Але вона приходила майже щодня. Знаками показувала, щоб я підійшла до неї, та я боялася. Одного дня батькові охоронці затрималися. Щось там сталося у Мадриді, в середмісті. Я пам’ятаю, як машини приїжджали, забирали інших дівчат, аж доки я не лишилася одна. Я не знаю, як це сталося, але коли одна з машин виїжджала, тій сеньйорі вдалося дістатися всередину. Вона підбігла і впала навколішки переді мною. Потім обійняла мене і зайшлася плачем. Стала мене цілувати. Я налякалася й закричала. Прибігли черниці. З’явилися охоронці, і я пам’ятаю, як двоє чоловіків схопили ту жінку попід руки й силоміць потягнули її. Сеньйора лементувала й плакала. Я пам’ятаю, як один із батькових охоронців ударив її в обличчя. Тоді вона дістала щось зі своєї сумочки. Це був пістолет. Охоронці сипонули врозтіч, а сеньйора підбігла до мене. Її обличчя було все в крові. Вона обійняла мене і сказала, що любить, і попросила ніколи її не забувати.

— А що сталося потім?

Мерседес сковтнула слину.

— Потім підбіг Вісенте й вистрілив їй у голову. Сеньйора впала до моїх ніг і лежала там у калюжі крові. Я пам’ятаю, тому що одна з черниць узяла мене на руки і зняла з мене черевички, забризкані кров’ю тої сеньйори. Черниця передала мене охоронцеві, який разом із Вісенте відніс мене до машини. Вісенте завів двигун, і ми помчали на повній швидкості, але я встигла побачити крізь вікно, як двоє охоронців волочили по землі тіло сеньйори…

Мерседес глянула Алісії в очі, і та її обійняла.

— Того вечора батько сказав мені, що та сеньйора була божевільною. Що поліція багато разів затримувала її за спроби викрасти дітей із мадридських шкіл. Він сказав, що ніхто й ніколи не вчинить мені нічого лихого, і що мені вже не треба боятися. І ще наказав мені нікому про це не розповідати. Хай що б там не сталося. До школи я більше ніколи не повернулася. Донья Ірена стала моєю навчителькою, і решту освіти я діставала тут, у цьому будинку…

Алісія, тримаючи Мерседес у обіймах і гладячи по голівці, дала їй виплакатися. Пізніше, коли на дівчинку нарешті спав розпачливий спокій, почувся гудок Варґасової машини, і Алісія підвелася.

— Мені вже треба йти, Мерседес. Але я повернуся. І ми прогуляємося Мадридом і сходимо в кіно. А поки мусиш мені пообіцяти, що з тобою все буде гаразд.

Мерседес схопила її за руки й кивнула.

— Ти знайдеш мого батька?

— Обіцяю.

Алісія поцілувала дівчинку в чоло й пішла, накульгуючи, до виходу. Мерседес сіла на підлогу, обхопивши руками коліна, огорнута темрявою свого, розбитого назавжди, світу ляльок.

11


Дорога назад до Мадрида була позначена дощем і мовчанням. Алісія їхала, заплющивши очі й притулившись головою до запітнілого скла, подумки за тисячу кілометрів звідти. Варґас позирав на неї скоса, час від часу закидаючи вудку, щоб дізнатися, чи не вдасться йому втягнути напарницю в розмову, яка б перекинула місток через ту порожнечу, що супроводжувала їх відтоді, як вони виїхали з «Вілли Мерседес».

— Ти надто жорстко повелася з Вальсовою секретаркою, — зауважив він. — Щоб не сказати інакше.

— Вона гарпія, — пробурмотіла Алісія не дуже приязним тоном.

— Якщо бажаєш, можемо змінити тему й поговорити про погоду, — запропонував Варґас.

— Дощить, — відказала Алісія. — Про що ще ти хочеш поговорити?

— Ти могла б розповісти мені, що сталося там усередині, у тому будиночку в парку.

— Нічого не сталося.

— Одначе ти була там півгодини. Сподіваюся, ти не провела весь цей час, чіпляючись до когось іще. Буде краще, якщо ми не налаштовуватимемо весь світ проти себе від першого ж дня. Повір мені, я знаю, що кажу.

Алісія не відповіла йому.

— Слухай-но, ми зможемо розплутати цю справу тільки тоді, коли працюватимемо разом, — заявив Варґас. — Обмінюватимемося інформацією. Тому що я не твій шофер.

— Якщо так, то я можу їздити на таксі. Завжди так роблю.

Варґас зітхнув.

— Не зважай на мене, гаразд? — сказала Алісія. — Я не дуже добре почуваюся.

Поліціянт пильно глянув на неї. Дівчина далі сиділа із заплющеними очима і стискала стегно з виразом муки на обличчі.

— Може, заїхати до аптеки абощо?

— Для чого?

— Не знаю. У тебе не дуже хороший вигляд.

— Дякую.

— Пошукати якесь знеболювальне?

Алісія похитала головою. Дихання її було уривчастим.

— Можеш зупинитися на хвилинку? — нарешті промовила вона.

За сотню метрів Варґас помітив придорожний ресторанчик біля станції техобслуговування, де прилаштувалося з десяток вантажівок. Він з’їхав з шосе й зупинив машину просто перед входом до закладу. Відтак вискочив із автомобіля й, оббігши його, відчинив Алісії дверцята й простягнув руку.

— Я сама.

Після двох невдалих спроб Варґас підхопив-таки її попід руки й витягнув із машини. Узявши сумочку, яку Алісія залишила на сидінні, він повісив її дівчині на плече.

— Іти можеш?

Алісія кивнула й рушила до дверей. Варґас м’яко підтримував її попід руку, і цього разу напарниця не пручалася. Зайшовши до бару, поліціянт за звичкою перебіг очима по приміщенню, оглянувши входи, виходи й публіку, що зібралася там. Гурт далекобійників бесідував за столиком, застеленим паперовою скатертиною, на якій стояло домашнє вино й газована вода. Кілька їх обернулися, щоб глянути на нових відвідувачів, однак, зустрівшись із Варґасовим поглядом, мовчки втопили свої очі й усю свою сміливість у полумисках із косідо[31]. Офіціант, суб’єкт із виглядом трактирника з якоїсь оперетки, що проходив повз них із тацею кави, жестом припросив їх сідати на місце, вочевидь призначене для почесних гостей, осторонь плебсу і з виглядом на дорогу.

— За хвилинку я до вас підійду, — сказав офіціант.

Варґас підвів Алісію до столика й посадив на стілець, спиною до відвідувачів бару. Сам усівся навпроти й вичікувально поглянув на дівчину.

— Ти починаєш мене лякати, — промовив він.

— Не лести собі.

Офіціант миттю повернувся і, виструнчившись, осяяв усмішкою таких шановних і неочікуваних гостей.

— Доброго дня! Бажаєте замовити щось поїсти? Сьогодні у нас смачнюще косідо, фірмова страва моєї господині, але ми можемо проготувати все, що захочете. Стейк…

— Склянку води, будь ласка, — попросила Алісія.

— Уже несу!

Офіціант метнувся по пляшку мінеральної води й повернувся, прихопивши два написаних рукою меню з ламінованого картону. Він налив дві склянки води й, відчувши, що його присутність є небажаною, шанобливо покинув їх, перед цим промовивши:

— Я залишу меню на випадок, якби вам захотілося його глянути.

Варґас пробурмотів якісь слова подяки й поглянув на Алісію, яка припала до своєї склянки з водою так, наче щойно перетнула Сахару.

— Ти зголодніла?

Дівчина взяла свою сумочку й підвелася.

— Я на хвилинку до туалету. Замов за мене.

Проходячи повз Варґаса, вона поклала руку йому на плече й кволо всміхнулася.

— Не хвилюйся. Зі мною все буде гаразд…

Поліціянт дивився, як Алісія, шкутильгаючи, дісталася до вбиральні й зникла за дверима. Офіціант, що поглядав із-за барної стійки, мабуть, замислювався над тим, яка ж природа стосунків між цим чоловіком і такою жінкою.

Алісія зачинила двері й замкнулась на засув. У тісній вбиральні смерділо дезінфектантом, а стіни було викладено вицвілим кахлем, списаним непристойними малюнками й не дуже доречними фразами. Вузеньке віконце обрамляло вентилятор, поміж лопатями якого гострими смужками просмикувалося порохнисте світло. Алісія підійшла до рукомийника і сперлася на нього. Вона відкрутила кран і пустила воду, від якої тхнуло іржею. Потім дістала з сумочки металевий футляр. Руки її тремтіли. Алісія взяла шприц і скляну пляшечку з гумовим корком. Зануривши голку в пляшечку, дівчина набрала півшприца. Потім постукала по ньому пальцем і натиснула на поршень, доки на кінчику голки не зібралася густа й блискуча крапля. Після цього підійшла до унітаза, опустила накривку, сіла, спершись на стіну, і лівою рукою закасала одяг аж до пояса. Помацавши внутрішній бік стегна, вона глибоко вдихнула, а потім увігнала голку трохи вище краю панчохи і випорснула весь уміст шприца. За кілька секунд вона відчула немовби поштовх. Шприц випав їй із рук і свідомість затуманилася, тимчасом як відчуття прохолоди розповзалося по її жилах. Алісія прихилилася до стіни й кілька хвилин провела не думаючи ні про що, окрім цієї крижаної змії, що звивалася в її тілі. Якоїсь миті дівчині здалося, що вона знепритомніла. Алісія розплющила очі, не розуміючи де вона, не впізнаючи смердючої й похмурої комірчини. Її увагу привернув далекий звук, немовби хтось стукав у двері.

— Алісіє! З тобою все гаразд?

Голос Варґаса.

— Так, — над силу промовила вона. — Уже виходжу.

Минуло кілька секунд, а потім кроки поліціанта стали віддалятися. Алісія витерла струминку крові, що потекла по стегні, й опустила спідницю. Потім підібрала шприц, що тріснув, і поклала його назад до футляра. Відтак умилася й витерла обличчя туалетним папером, що висів на цвяху, забитому в стіну. Перш ніж вийти із вбиральні, вона глянула на себе в дзеркало. Подібна була до однієї з ляльок Мерседес. Алісія підфарбувала губи й розгладила одяг. Потім глибоко вдихнула й приготувалася повернутися до світу живих.

Підійшовши до столика, вона сіла навпроти Варґаса й обдарувала його своєю щонайчарівливішою усмішкою. Поліціянт тримав кухоль із пивом, до якого ледве доторкнувся, і дивився на Алісію, не приховуючи стурбованості.

— Я замовив стейк, — нарешті промовив він. — Із кров’ю. У ньому багато білка.

Алісія кивнула, даючи зрозуміти, що цілком схвалює його вибір.

— Я не знав, що замовити, але потім мені спало на думку, що ти, мабуть, кровожерна.

— М’ясо з кров’ю — це єдине, чим я харчуюся, — запевнила його Алісія. — І бажано, щоб із невинних жертв.

Варґасові жарт не видався смішним. У його погляді Алісія побачила своє відображення.

— Можеш це сказати.

— Що сказати?

— Те, про що думаєш.

— А про що я думаю?

— Ти думаєш, що я схожа на наречену Дракули.

Варґас насупився.

— Так мені завжди каже Леандро, — промовила Алісія приязним тоном. — Я не ображаюся. Уже звикла.

— Я думав не про це.

— Вибач за те, що було раніше.

— Тобі немає за що вибачатися.

Підійшов офіціант із двома тарілками і послужливим виразом на обличчі.

— Стейк для сеньйорити… і наша фірмова страва, косідо, для кавальєро. Бажаєте чогось іще? Може, ще хліба? Домашнього винця?

Варґас заперечно похитав головою. Алісія глянула на свій стейк, який лежав на тарілці серед гарніру з картоплі.

— Якщо хочете, можна трішки підсмажити… — запропонував офіціант.

— Не треба, дякую.

Вони взялися до їжі мовчки, зрідка позираючи одне на одного й обмінюючись заспокійливими усмішками. Алісія не мала апетиту, але змусила себе вдати, ніби стейк їй дуже подобається.

— Смачно. А як твоє косідо? Одружився б із кухаркою, що його приготувала?

Варґас відклав ложку й відкинувся на стільці. Алісія знала, що він вивчає її розширені зіниці й причмелений вигляд.

— Скільки ти вколола?

— Це не твоя справа.

— Що це за рана?

— Така, про яку виховані сеньйорити не говорять.

— Якщо ми збираємося працювати разом, мені треба знати, чого очікувати.

— Я ж не твоя наречена. Ця справа триватиме не довше кількох днів. Тобі не доведеться знайомити мене з матір’ю.

На обличчі Варґаса не з’явилося навіть тіні усмішки.

— Мене поранило ще маленькою дівчинкою. Бомбардування під час громадянської війни. Лікар, що збирав моє стегно, не спав цілу добу і зробив усе, що міг. Але, гадаю, в мене там досі лишилося кілька сувенірів від італійської авіації.

— Це сталося в Барселоні?

Алісія кивнула.

— У мене в Генеральній службі був товариш з Барселони, який жив два роки з картечиною завбільшки з оливку, що застрягла йому в аорті, — сказав Варґас.

— І що з ним? Помер?

— На нього наїхав розвізник газет перед вокзалом Аточа[32].

— Не можна довіряти газетникам. Наїдуть на тебе за першої-ліпшої нагоди. А ти? Де ти був під час війни?

— То там, то тут. Переважно в Толедо.

— Всередині Алькасара[33] чи зовні?

— Яка різниця?

— Лишилося щось на згадку?

Варґас розщіпнув сорочку й показав їй круглий шрам із правого боку грудей.

— Можна? — запитала дівчина.

Поліціянт кивнув. Алісія нахилилася й торкнулася рубця пальцями. Офіціант за барною стійкою впустив на підлогу склянку, яку витирав.

— Нічогенький шрам, — сказала Алісія. — Болить?

Варґас защіпнув сорочку.

— Тільки коли сміюся. Я серйозно.

— Із такою роботою ти, либонь, і на аспірин не заробляєш.

Варґас нарешті всміхнувся. Алісія піднесла свою склянку з водою.

— За наші страждання.

Поліціянт підняв свою, і вони цокнулися. Далі їли мовчки: Варґас підчищав свою тарілку, Алісія дзьобала своє м’ясо то тут, то там. Коли дівчина відставила тарілку вбік, її напарник став брати звідти картоплю, якої Алісія майже не торкнулася.

— То які в нас плани на день? — запитав він.

— Я гадала, що ти міг би з’їздити до Головного управління, щоб дістати копії листів Сальґадо й розвідати, чи немає новин на тому фронті. А якщо матимеш час, відвідай ще того Каскоса з видавництва «Аріадна». Щось тут не сходиться.

— А ти не хочеш навідатися до нього разом?

— У мене інші плани. Я збираюся заскочити до свого давнього знайомого, який, можливо, зможе нам допомогти. Краще мені піти до нього одній. Він своєрідний персонаж.

— Схоже, це обов’язково умова для твоїх друзів. Ти хочеш розпитати в нього про книгу?

— Так.

Варґас показав офіціантові, щоб той приніс їм рахунок.

— Не хочеш кави, чи солодкого чи ще чогось?

— У машині можеш пригостити мене однією з твоїх імпортних цигарок, — відказала Алісія.

— Це ж не було просто хитрим приводом, щоб позбутися мене за першої-ліпшої нагоди, адже ж ні?

Алісія похитала головою.

— О сьомій ми зустрінемося в кафе «Хіхон» і «обміняємося» інформацією.

Варґас суворо поглянув на неї. Дівчина врочисто піднесла долоню.

— Обіцяю.

— Краще тобі дотриматися своєї обіцянки. Де тебе висадити?

— На бульварі Реколетос. Тобі по дорозі.

12


Того року, коли Алісія Ґріс прибула до Мадрида, її наставник і керівник Леандро Монтальво розповів, що кожен, хто прагне зберегти здоровий глузд, повинен мати в цьому світі місце, де він міг би й хотів би загубитися. Це місце — останній притулок, така собі прибудова до душі, куди людина завжди може втекти, щоб замкнутися там і викинути ключі, коли світ зазнає краху у своїй комедії абсурду. Однією з найдратівливіших звичок Леандро було те, що він завжди мав рацію. Із часом Алісія зрештою підкорилася очевидному й вирішила, що, можливо, настала мить знайти собі власний притулок, адже абсурдність світу більше не видавалася їй комедією, перетворившись на просту рутину. Одного разу долі таки забажалося здати їй на руки хороші карти. Як і всі великі відкриття, сталося це тоді, коли Алісія найменше цього очікувала.

Одного далекого дня її першої осені в Мадриді злива зненацька захопила дівчину, коли та прогулювалася бульваром Реколетос. Посеред алеї Алісія побачила розкішний, у класичному стилі, будинок, який видався їй музеєм і в якому вона вирішила перечекати негоду. Змокла до рубця, вона піднялася сходами, довкола яких стояли прегарні статуї, і не зауважила напису над входом. Якийсь чоловік із флегматичним виразом обличчя й поглядом пугача стояв на порозі, спостерігаючи за дощем, і побачив Алісію. Його хижі очі вп’ялися в неї, немов у дрібного гризуна.

— Добрий день! Що у вас тут показують? — запитала навмання Алісія.

Чоловік вбирав її своїми схожими на дві лупи очима, і враження про дівчину в нього склалося вочевидь не найкраще.

— У нас тут показують терплячість, сеньйорито, а ще вряди-годи подивування перед нахабством невігласів. Це Національна бібліотека.

Чи то сповнившись співчуття до неї, чи то просто від нудьги кавальєро з совиним поглядом повідав дівчині, що вона ступила до однієї з найбільших на планеті книгозбірень, у надрах якої на неї чекають понад двадцять п’ять мільйонів книжок, і якщо Алісія прийшла сюди з наміром скористатися туалетом або переглянути журнали про моду у великій читальній залі, то може забиратися звідси на поталу запаленню легень.

— А можна поцікавитися особою вашої вельможності? — запитала Алісія.

— Уже багато років я не бачив жодної вельможності, але якщо ви маєте на увазі мою скромну персону, то досить сказати, що я є директором цієї установи і що однією з моїх найулюбленіших розваг є виганяти втришия всяких неуків і випадкових зайд.

— Але я хотіла би записатися до вашої бібліотеки.

— А я хотів би написати «Девіда Копперфільда», але ось, стою тут перед вами, із сивиною на голові й досі без бібліографії, вартої на увагу. Як вас на ім’я, кралечко?

— Алісія Ґріс, до ваших послуг і до послуг Іспанії.

— Те, що я не лишив для нащадків творів, які могли б стати класикою, не заважає мені відчувати іронію чи недоречність. За Іспанію казати нічого не буду — нині й без мене досить тих, хто мовить за неї. А ось щодо себе, то я не бачу, як ви можете послужити мені, окрім того, що нагадати про мій літній вік. Одначе не думайте, ніби я якесь страшидло: якщо бажання ваше записатися щире, то я не стану тим, хто перешкоджатиме вашому просвітленню. Моє ім’я — Бермео Пумарес.

— Для мене честь познайомитися з вами. Звіряю себе до ваших рук, сподіваючись дістати науку, що вирятує мене з пітьми неуцтва й розчахне переді мною двері цієї очолюваної вами Аркадської академії[34].

Бермео Пумарес звів догори брови й уважніше приглянувся до розмовниці.

— Мені починає здаватися, що ви здатні вирятуватися самі й не потребуєте будь-чиєї підпомоги, а неуцтво ваше значно поступається вашому зухвальству. Я свідомий того, що надмірне споживання книжок перемінило мою мову, налаштувавши її на бароковий лад, одначе це ще не значить, що треба кпити зі старого професора.

— Мені ніколи в житті не спало б на думку кпити з вас.

— Еге ж. По їхній мові пізнаєте їх[35]. Алісіє, ви мені припали до вподоби, хоч це, може, й не очевидно. Проходьте всередину і йдіть просто до віконечка. Скажете Пурі, нехай випише вам абонемент.

— Чим я можу вам віддячити?

— Приходьте сюди й читайте хороші книжки, ті, які вам хочеться читати, а не ті, які я або хтось іще порекомендують вам як обов’язкові до прочитання, бо ж я, попри мою схильність до пишномовності, не є зарозумілим всевідою.

— Я так і зроблю, будьте певні.

Ось так Алісія отримала свій читацький квиток до Національної бібліотеки Іспанії. Той вечір став першим із багатьох, проведених у просторій читальній залі, коли Алісія видобувала на світ Божий ті скарби, що їх людській думці вдалося нагромадити за цілі століття. Не раз, відірвавши очі від книжки, вона зустрічалася зі совиним поглядом дона Бермео Пумареса, який мав звичку прогулюватися залою, щоб подивитися, що читають його гості, і витурити з бібліотеки тих, хто прийшов туди поспати чи пошушукатися, адже, як казав директор, люди, розум яких або спить, або ласий до базарних пліток, мають до своїх послуг цілий світ за цими дверима.

Відтоді минув рік, коли одного разу Бермео Пумарес, що за весь цей час уже переконався в читацькій натурі Алісії та її щирій зацікавленості книжками, запросив її до підсобного приміщення й розчахнув перед нею двері відділу, зачиненого для загалу. Там, як пояснив він, зберігалися найкоштовніші бібліотечні примірники, і потрапити до цього відділу могли тільки привілейовані власники особливого абонемента, який видавався окремим академікам і науковцям для їхніх розслідів.

— Ви ніколи не казали мені, якому фаху присвятили своє земне існування, одначе ніс мені підказує, що ви маєте справу з розслідженнями, і я кажу не про відкриття похідних продуктів пеніциліну й не про відновлення загублених віршів Архіпресвітера Ітського[36].

— А ви на правильному шляху.

— Я все своє життя на правильному шляху. Проблемою нашої коханої країни є дороги, а не подорожні.

— Щодо мене, то мені шлях вказує не Господь, а установа, яку ваша вельможність назвала би державним апаратом безпеки.

Бермео Пумарес повільно кивнув.

— Ви наче скринька з сюрпризом, Алісіє. Із тих, які краще не відчиняти, щоб не бачити сюрпризів, які там заховані.

— Мудра думка.

Пумарес простягнув їй абонемент зі своїм ім’ям.

— У будь-якому разі, перш ніж піти, мені хотілося забезпечити вам дослідницький абонемент, щоб ви могли навідатися до цього місця в будь-який час.

— Перш ніж піти?

Пумарес прибрав відповідного виразу обличчя.

— Секретар міністра дона Маурісіо Вальса був такий ласкавий довести до мого відома, що мене звільнено з посади наказом, який має зворотну дію, і що моїм останнім днем на чолі цієї установи була вчорашня середа. Рішення пана міністра, либонь, спричинене багатьма факторами, серед яких вирізняються, з одного боку, мій вочевидь недостатній запал стосовно священних принципів нашого Національного руху, хай якими б вони не були, а з другого — зацікавленість свояка згаданого державного мужа в тому, щоб обійняти місце директора Національної бібліотеки Іспанії, адже якомусь йолопові, мабуть, здається, що гучна посада дає в певних колах майже таке саме визнання, як запрошення до президентської ложі на матч мадридського «Реала».

— Мені дуже шкода, доне Бермео. Справді.

— Не шкодуйте. Дуже рідко в історії цієї країни на чолі культурної установи перебувала кваліфікована людина або ж хоча б не безпросвітній неук. Щоб цього не сталося, застосовується суворий контроль, а численний штат чиновників навчений перешкоджати цьому. Меритократія[37] і середземноморський клімат несумісні між собою. Гадаю, це та ціна, яку ми платимо за найкращу в світі оливкову олію. Те, що Національною бібліотекою Іспанії керував — нехай навіть лише трохи більше року — досвідчений бібліотекар, сталося випадково, і видатні розуми, що вершать нашу долю, виправили це непорозуміння, тим паче коли є сила-силенна родаків і свояків, яких можна найменувати на цю посаду. Можу сказати лише одне: мені вас бракуватиме, Алісіє. Вас, ваших таємниць і ваших шпильок.

— Мені вас теж бракуватиме, доне Бермео.

— Я повертаюся до мого прекрасного Толедо, чи то пак до того, що від нього залишилося. Сподіваюся, мені вдасться винайняти кімнату в якомусь спокійному будиночку на пагорбі, з якого можна буде насолоджуватися краєвидами міста. Там я проведу решту своїх змерхлих днів, буду пудити на берегах Тахо й перечитувати Сервантеса, а також усіх його противників, більшість із яких мешкала недалеко звідси, однак не змогла ані на крихту змінити курс цього судна, попри все золото й усю поезію їхньої доби.

— Може, я чимось могла б вам допомогти? Я не пишу віршів, однак ви здивувалися б, які стилістичні засоби я маю до своїх послуг, щоб із легкістю розхитати нерозхитуване.

Пумарес довго дивився на неї.

— Я б не здивувався. Але я б на це не наважився, я сміливий тільки з невігласами. До того ж, хоча ви цього ще не усвідомлюєте, ви й так мені неабияк допомогли. Щасти вам, Алісіє!

— І вам щасти, маестро.

На обличчі Бермео Пумареса з’явилася усмішка, широка й відкрита. Уперше й востаннє Алісія бачила, як він усміхається. Бібліотекар міцно потиснув їй руку і стишеним голосом промовив:

— Скажіть-но мені одну річ, Алісіє. Дуже мені цікаво знати: окрім вашого захоплення світом Парнасу, потягу до знань та інших звичних причин, що насправді приводить вас до цього місця?

Дівчина стенула плечима.

— Спогади, — відказала вона.

Бібліотекар зацікавлено звів брови.

— Спогади дитинства. Про місце, яке приверзлося мені, коли я була на межі життя й смерті. Багато років тому. Собор, побудований із книжок…

— А де це сталося?

— У Барселоні. Під час громадянської війни.

Бібліотекар спроквола кивнув, усміхаючись мовби сам до себе.

— Кажете, це вам приверзлося? Ви впевнені?

— Майже.

— Певні знання підбадьорюють, однак вчимося ми тільки сумніваючись. І ще одне. Настане день, коли вам доведеться нишпорити там, де не можна нишпорити, і збурити все це каламутне болото аж до дна. Я знаю це, тому що ви не перша й не остання, хто приходить сюди з тою самою тінню в очах. І коли настане цей день — а він неодмінно настане, — знайте, що цей будинок таїть у собі набагато більше, ніж здається, і що люди, такі, як я, приходять і відходять, але тут є дехто, хто, можливо, стане вам у пригоді.

Пумарес показав на чорні двері в глибині широкої галереї з арок і стелажів, заставлених книжками.

— За цими дверима — сходи, що спускаються у підземелля Національної бібліотеки. Поверх за поверхом незчисленні переходи провадять до зал, заповнених мільйонами книжок, багато з яких — першодруки. Тільки під час війни до колекції додалося півмільйона надходжень, щоб урятувати їх від вогню. Але це не єдине, що є тут. Гадаю, ви ще не чули легенди про вампіра з палацу на бульварі Реколетос.

— Не чула.

— Але визнайте: початок інтригує.

— Не заперечую. Але невже ви говорите серйозно?

Пумарес підморгнув їй.

— Колись я вам уже казав, що, попри свій вигляд, можу оцінити іронію. Порозмірковуйте добре над цією думкою. І, сподіваюся, ви ніколи не перестанете навідуватися до цього — або подібного — місця.

— Я робитиму це заради вас.

— Краще заради світу, який переживає зараз нелегкі часи. Бережіть себе, Алісіє. Бажаю вам знайти той шлях, який вислизнув від мене.

Відтак, не промовивши більше ні слова, дон Бермео Пумарес востаннє пройшов галереєю дослідників, потім перетнув велику читальну залу й, жодного разу не озирнувшись назад, вийшов із Національної бібліотеки. Опинившись на бульварі Реколетос, він рушив у напрямку до забуття — ще одна краплина в безкрайньому морі поламаних життів, що загубилися в сірості тогочасної Іспанії.

А кілька місяців по тому настав день, коли цікавість Алісії переважила розсудливість, і дівчина вирішила пройти крізь ті чорні двері, щоб поринути в темряву підземель, які ховалися під Національною бібліотекою, і вивідати їхні таємниці.

13


Легенда — це брехня, яку вигадують, щоб пояснити універсальну правду. Місця, де брехня й марева угноюють землю, особливо родючі для її культивування. Першого разу, коли Алісія Ґріс у пошуках легендарного вампіра заглибилася в похмурі коридори сутеренів Національної бібліотеки, то знайшла тільки підземне місто, заповнене сотнями тисяч книжок, які мовчки чекали, обсновані павутиною і відлунням.

Украй рідко життя дозволяє людині прогулятися її власними снами й торкнутися рукою власних спогадів. Йдучи цими коридорами, Алісія не раз зупинялася в півмороці, очікуючи знову почути вибухи бомб і металічне ревіння літаків. Єдиними живими створіннями, яких вона зустріла за кілька годин блукань поверхами підземелля, були два чи три ласі до книг хробачки, що повзали по корінцю збірки Шиллерових поем у пошуках харчу. Спорядившись кишеньковим ліхтариком, купленим у крамниці господарських продуктів «Кальяо», Алісія вторглася до підземних надр бібліотеки вдруге, однак цього разу не натрапила навіть на своїх друзів-хробачків. Натомість через півгодини розвідин виявила коло входу приколоту шпилькою записку, у якій мовилося:


Добрий ліхтарик.

Ви завжди ходите в одному й тому самому жакеті?

У цій країні це заледве чи не екстравагантність.

Щиро Ваш,

Вірхіліо[38]


Наступного дня Алісія знову зайшла до крамнички, щоб придбати ще один такий самий ліхтарик і упаковання батарейок. Одягнувши той самий нещасний жакет, дівчина заглибилася в найдальший закуток останнього поверху й сіла перед зібранням творів сестер Бронте, її найулюбленіших письменниць ще з часів патронату «Рібас». Вона дістала сандвіч із маринованою шинкою, який їй приготували в кафе «Хіхон», і пиво, придбане в тому самому закладі, й узялася до їжі. Відтак, натоптавши черево, задрімала.

Розбудили її кроки в темряві, легкі, немов розчерки пера в поросі. Алісія розплющила очі й зауважила шпичаки бурштинового світла, що проймалося крізь стелажі книжок із другого боку коридору. Бульбашка світла переміщувалася поволі, наче медуза. Алісія підвелася й змахнула хлібні крихти з відлог жакета. За кілька секунд із-за рогу з’явилася постать і рушила далі, просто до дівчини, тепер уже швидшим кроком. Найперше, що зауважила Алісія, — це очі, блакитні й призвичаєні до темряви. Бліда, немов сторінки щойно видрукованої книжки, шкіра і пряме, зачесане назад волосся.

— Я принесла вам ліхтарик, — промовила Алісія. — І батарейки.

— Дуже люб’язно з вашого боку.

Голос був хрипкий і незвично різкий.

— Мене звати Алісія Ґріс. А ви, мабуть, Вірхіліо.

— Він самий.

— Це лише проста формальність, проте мушу запитати, чи ви не вампір.

На обличчі Вірхіліо з’явилася дивна усмішка. Алісії він у цю мить здався схожим на мурену.

— Якби я був вампіром, то вже помер би від запаху часнику з вашої канапки.

— То ви не п’єте людської крові?

— Я віддаю перевагу «ТриНаранхусу»[39]. У вас цілий список таких запитань?

— Боюся, я стала жертвою жахливого розіграшу, — відказала Алісія.

— А хто не став? Такою є природа життя. Скажіть-но, чим я завдячую вашому візиту?

— Сеньйор Бермео Пумарес розповів мені про вас.

— Я так і думав. Бібліотечні жарти.

— Він сказав мені, що ви, можливо, допоможете мені, коли настане потреба.

— Потреба настала?

— Я в цьому не певна.

— Отже, не настала. Можна глянути на ліхтарик?

— Він ваш.

Вірхіліо прийняв подарунок і оглянув його.

— Скільки років ви тут працюєте? — поцікавилася Алісія.

— Близько тридцяти п’яти. Я починав ще зі своїм батьком.

— Ваш батько теж мешкав у цих глибинах?

— Мабуть, ви плутаєте нас із родиною ракоподібних.

— Так починається легенда про вампіра-бібліотекаря?

Вірхіліо весело розсміявся. Сміх його був наче наждачний папір.

— Такої легенди ніколи не існувало, — заявив він.

— Сеньйор Пумарес вигадав її, щоб пошити мене в дурні?

— Якщо бути точним, то вигадав її не він. Він лише взяв її з роману Хуліана Каракса.

— Ніколи не чула про такого письменника.

— Майже ніхто про нього не чув. А дуже шкода. Роман неймовірно захопливий. У ньому розповідається про диявольського вбивцю, що ховається в підземеллях Національної бібліотеки в Парижі й використовує кров своїх жертв, щоб написати демонічну книгу, за допомогою якої він сподівається викликати сатану. Сама насолода. Якщо мені вдасться розшукати цю книжку, я дам вам її почитати. Скажіть-но мені, ви з поліції чи з чогось на такий самий кшталт?

— Із чогось на такий самий кшталт.


Протягом того року, поміж інтригами й брудною роботою, яку доручав їй Леандро, Алісія за найменшої нагоди шукала й знаходила можливість навідатися до підземного володіння Вірхіліо. Із часом бібліотекар став її єдиним справжнім другом у Мадриді. Вірхіліо завжди мав для неї приготовані книжки й ніколи не помилявся.

— Слухай-но, Алісіє, не зрозумій мене неправильно, але ти б не хотіла якось вечором сходити зі мною в кіно?

— Лише за умови, що це не буде фільм про житіє святих та інших достойників.

— Нехай безсмертний дух дона Міґеля де Сервантеса вразить мене на цьому ж місці, якщо одного дня мені стрілить до голови запропонувати тобі піти на якусь епопею про тріумф людського духу.

— Амінь, — підсумувала дівчина.

Час від часу, коли Алісія була вільна, вони йшли разом на останній сеанс до котрогось із кінотеатрів на Ґран-Віа. Вірхіліо захоплювався кольоровими фільмами на біблійну й давньоримську тематику, адже там він міг бачити сонце й безперешкодно насолоджуватися м’язистими торсами гладіаторів. Одного вечора, після перегляду «Quo vadis»[40], бібліотекар проводжав Алісію до «Гіспанії» і задивився на неї, коли дівчина зупинилася перед вітриною книгарні на Ґран-Віа.

— Алісіє, була б ти легенем, я попрохав би твоєї руки й серця з метою незаконного співжиття.

Дівчина простягнула йому руку, яку Вірхіліо поцілував.

— Так приємно це чути, Вірхіліо.

Чоловік усміхнувся, та в очах його був увесь смуток світу.

— Ось що значить бути начитаним — ти вже знаєш усі вірші й усі виверти долі.

Часом, суботніми вечорами, Алісія купляла кілька пляшок «ТриНаранхусу» і йшла до бібліотеки, щоб послухати розповіді Вірхіліо про невідомих авторів, імен яких не чув ніхто й ніколи. Життєписи цих проклятих письменників зберігалися під замком у бібліографічній крипті на найнижчому поверсі підземелля.

— Алісіє, я знаю, що це не моя справа, але все-таки… Що трапилося з твоєю ногою?

— Війна.

— Розкажи мені.

— Я не люблю розповідати про це.

— Я здогадуюсь. І саме тому розкажи мені. Тобі поліпшає.

Алісія ще нікому не розповідала історії про те, як незнайомець урятував їй життя тої ночі, коли авіація Муссоліні на службі у франкістів безжально бомбардувала Барселону. Дівчина здивувалася, коли почула сама себе й переконалася, що не забула нічого і що досі відчуває в повітрі запах сірки й обсмаленої плоті.

— І ти так і не знаєш, хто був той чоловік?

— Друг моїх батьків. Той, хто любив їх по-справжньому.

Тільки коли Вірхіліо простягнув їй хусточку, Алісія усвідомила, що плаче і що, попри весь сором і попри всю злість на себе, не може спинитися.

— Я ніколи не бачив, щоб ти плакала.

— Ніхто не бачив. І ніколи більше не побачить.


Того дня після візиту до «Вілли Мерседес» Алісія відіслала Варґаса на розвідини до Головного управління поліції, а сама знову навідалася до Національної бібліотеки. Що всі її тут уже знали, то дівчині навіть не довелося показувати свій читацький. Вона перетнула читальну залу й попрямувала до крила, відведеного для дослідників. Чимала кількість академіків снили наяву над столами, коли Алісія тишком пробралася повз них і рушила до чорних дверей наприкінці галереї. За кілька років вона вже встигла вивчити звички Вірхіліо, тож вирахувала, що о цій порі — була перша година дня — він найпевніше на третьому ярусі, впорядковує першодруки, які цього ранку науковці брали для консультацій. Там Алісія його й знайшла — споряджений ліхтариком, який вона йому подарувала, Вірхіліо насвистував почуту по радіо мелодійку, ліниво вигойдуючи своїм блідим і худорлявим тілом. Видовище було неповторне й заслуговувало на власну легенду.

— Твої тропічні ритми мене зачарували, Вірхіліо.

— Ритми клаве[41] чіпляють за саму душу. Але ти сьогодні щось зарано, чи це я втратив відчуття часу?

— Я прийшла з напівофіційним візитом.

— Тільки не кажи, що мене заарештовано.

— Ні, тебе не заарештовано. Однак твої знання тимчасово залучаються для державних потреб.

— Коли так, то кажи, чим я можу бути корисним.

— Я хотіла б, щоб ти глянув на дещо.

Алісія дістала книжку, яку знайшла у Вальсовому столі, і простягнула її бібліотекареві. Вірхіліо узяв книжку до рук і запалив ліхтарик. Побачивши на обкладинці гравюру з гвинтовими сходами, він пильно глянув на Алісію.

— А ти не маєш ні найменшої гадки, що це таке?

— Я сподівалася, що ти мені це поясниш.

Вірхіліо озирнувся через плече, неначе боявся, що в коридорі може бути ще хтось, і кивком голови запропонував Алісії йти за ним.

— Краще ходімо до моєї робітні.

За робітню Вірхіліо правила вузька комірчина, що розміщувалася наприкінці одного з коридорів на найнижчому ярусі. Здавалося, приміщення утворилося під тиском мільйонів книг, нагромаджених на численних поверхах. Це було щось на кшталт каюти, заваленої книжками, теками і щонайрізноманітнішим начинням: починаючи від склянок з пензликами й голками для шиття й закінчуючи лінзами, лупами й тюбиками з барвниками. Алісія гадала, що саме тут Вірхіліо надає невідкладну медичну допомогу загиблим примірникам, відновлюючи їх і повертаючи до життя. Найважливішим предметом у робітні був невеличкий холодильник. Вірхіліо відчинив його, і Алісія побачила, що там геть усе заставлено пляшками «ТриНаранхусу». Її приятель дістав звідти дві, а потім, озброївшись збільшувальними окулярами, поклав книжку на прямокутник червоної оксамитової тканини й натягнув тонкі шовкові рукавички.

— Зважаючи на весь цей ритуал, я роблю висновок, що йдеться про неймовірно рідкісний примірник…

— Ша, — закликав її до тиші Вірхіліо.

Протягом кількох хвилин Алісія спостерігала, як бібліотекар захоплено оглядає книжку Віктора Маташа, насолоджуючись кожною сторінкою, погладжуючи кожну ілюстрацію і милуючись кожною гравюрою так, наче йшлося про якусь диявольськи ласу потраву.

— Вірхіліо, я вже починаю дратуватися. Кажи вже щось.

Чоловік обернувся до неї. Його блакитно-крижані очі здавалися велетенськими за лінзами годинникарських окулярів.

— Гадаю, ти не можеш мені розповісти, де дістала цю книжку, — почав він.

— Правильно гадаєш.

— Це колекційний примірник. Якщо хочеш, можу сказати, кому його можна продати за шалені гроші. Хоча тут треба бути неабияк обережним: ця книжка заборонена не тільки урядом, але й Святою Церквою.

— Ця і ще сотні інших. Що ти можеш розповісти мені про цю книжку такого, про що я сама не можу здогадатися?

Вірхіліо зняв збільшувальні окуляри й одним ковтком вихилив півпляшки «ТриНаранхусу».

— Вибач, я перехвилювався, — визнав він. — Ось уже щонайменше двадцять років я не бачив таких смаколиків…

Вірхіліо відкинувся на спинку свого фотеля з перфорованої шкіри. Очі його блищали, і Алісія зрозуміла, що день, передбачений Бермео Пумаресом, настав.

14


-Як мені відомо, — почав свою розповідь Вірхіліо, — із 1931 до 1938 року в Барселоні вийшла серія з восьми книжок, що називалася «Лабіринт духів». Про її автора, Віктора Маташа, я можу повідати тобі небагато. Знаю, що він час від часу підпрацьовував ілюстратором дитячих книжок, що під псевдонімом опублікував кілька романів у поганенькому видавництві «Баррідо й Есковільяс» (тепер його вже не існує), і що подейкували, буцімто він позашлюбний син розбагатілого в Латинській Америці барселонського промисловця, який відмовився від Маташа і його матері, акторки, у свій час доволі відомої в театрах Паралело. Маташ також працював художником-сценографом і виготовляв каталоги для виробника іграшок з Іґуалази[42]. У 1931 році вийшла перша частина циклу «Лабіринт духів», яка називалася «Аріадна і затонулий храм». Її видало, якщо не помиляюся, видавництво «Орбе».

— Тобі щось каже фраза «вхід до лабіринту»?

Вірхіліо схилив голову набік.

— Ну, тут під «лабіринтом» мається на увазі все місто.

— Барселона?

— Інша Барселона. Та, що в його книжках.

— Схожа на пекло.

— Щось на кшталт цього.

— І де ж цей вхід?

Вірхіліо замислено стенув плечима.

— Місто має багато входів. Не знаю. Я поміркую над цим, гаразд?

Алісія кивнула.

— А ця Аріадна? Хто вона така?

— Прочитай книжку. Не пошкодуєш.

— Хоча б кілька слів.

— Аріадна — це дівчинка, головна героїня всіх романів циклу. Аріадною звали старшу доньку Маташа, вважається, що він писав свої твори для неї. Цей персонаж — відображення його доньки. Також Маташ частково надихався «Алісою в Країні Чудес», улюбленою книжкою своєї доньки. Хіба не дивовижно?

— Ти ж бачиш, я вся аж тремчу від захвату.

— Коли ти так поводишся, тебе неможливо терпіти.

— Ти ж мене терпиш, Вірхіліо, і за це я тебе так люблю. Розказуй далі.

— За що мені цей хрест? Сам-один на білому світі, і надії лишилося менше, ніж у Кармілли з твору Ле Фаню[43].

— Про книжку, Вірхіліо, про книжку…

— Отже, Аріадна була його Алісою, а замість Країни Чудес Маташ вигадав Барселону-пекло, зі страхіттями, неначе з нічних кошмарів. Сюжет здебільшого обертається довкола Аріадни та дивних персонажів, яких вона зустрічає під час своїх пригод, і з кожною книжкою стає дедалі моторошнішим. В останній відомій частині, що була опублікована в розпал громадянської війни і називалася «Аріадна і пекельні машини», якось так, розповідається, як у місто після облоги нарешті вдирається вороже військо, і після опису вчиненої ним різні падіння Константинополя видається комедією Лорела і Гарді[44].

— Ти сказав «в останній відомій частині»?

— Дехто вважає, що перед тим як зникнути після війни, Маташ саме закінчував дев’яту й останню книжку циклу. Власне, уже багато років поінформовані колекціонери ладні заплатити чималі гроші тому, кому вдасться роздобути цей рукопис, але, як мені відомо, ніхто ніколи його не бачив.

— А як зникнув Маташ?

Вірхіліо стенув плечима.

— Назви мені краще місце, щоб зникнути, ніж післявоєнна Барселона.

— А можливо розшукати решту книжок із цієї серії?

Вірхіліо допив свій «ТриНаранхус» і поволі похитав головою.

— Мені гадається, що це буде вкрай важко. Років десять-дванадцять тому я чув, що хтось виявив два чи три примірники «Лабіринту» на самому споді ящика в підвалі книгарні Сервантеса в Севільї і що заплатили за них дуже-дуже добре. Нині, гадаю, знайти щось таке можна хіба що у Віку[45] в книгарні антиквара Кости або в Барселоні. Може, у Ґуставо Барсело і, якщо дуже пощастить, у Семпере, однак я б не надто тішив себе надією.

— «Семпере й сини»?

Вірхіліо здивовано глянув на неї.

— Ти знаєш цю книгарню?

— З чуток, — відказала Алісія.

— Я почав би з Барсело. Він володіє унікальними примірниками і спілкується з найшанованішими колекціонерами. Якщо Маташ є в Кости, Барсело про це знатиме.

— А цей сеньйор Барсело матиме бажання порозмовляти зі мною?

— Як я розумію, він частково відійшов від справ, але час для статної сеньйорити він завжди знайде. Якщо ти мене розумієш.

— Я причепурюся.

— Шкода, мене там не буде, щоб це побачити. Ти мені не розкажеш, до чого це все, ні?

— Я ще сама цього не знаю, Вірхіліо.

— Можна попросити тебе про послугу?

— Звісно.

— Коли це все, над чим ти зараз працюєш, закінчиться, і якщо ти вийдеш із цієї історії цілою, а книжка на той час іще буде в тебе, принеси її мені. Я хотів би провести кілька годин наодинці з нею.

— А чому б це я мала вийти з цієї історії не цілою?

— Хто зна. Щось є таке в книжках Маташевого «Лабіринту»: усі, хто їх торкався, погано закінчують.

— Ще одна твоя легенда?

— Ні. Це правда.



Наприкінці XIX століття від світу відділився острів у формі літературного кафе й салону примар. Відтоді його, застиглого в часі, носило течією історії по широких бульварах уявного Мадрида, аж доки не викинуло на мілину за кілька кроків від будівлі Національної бібліотеки. Там, у вигляді кафе «Хіхон», острів чекав, готовий порятувати жертв кораблетрощі, які приходили до нього, прагнучи духовної або смакової насолоди. Це був неначе велетенський пісочний годинник, де кожен за ціною філіжанки кави міг поглянути в дзеркало пам’яті й повірити бодай на мить, що житиме вічно.

Сутеніло, коли Алісія перетнула бульвар, прямуючи до дверей кафе. Варґас чекав на неї за столиком біля вікна, насолоджуючись однією зі своїх імпортних цигарок і спостерігаючи за перехожими очима поліціянта. Побачивши, як Алісія заходить до кафе, він підвів погляд і махнув їй рукою. Алісія сіла за столик і перехопила офіціанта, який пробігав повз них, щоб замовити кави з молоком, якою сподівалася зігрітися після холоду бібліотечного підземелля.

— Довго чекаєш на мене? — запитала Алісія.

— Ціле життя, — відказав Варґас. — Щось прояснилося?

— Залежить, як подивитися. А в тебе?

— Мені нарікати нема чого. Спочатку я поїхав до Вальсового видавництва й навідався до того Пабло Каскоса Буендіа. Ти мала рацію. Щось тут не сходиться.

— І?

— Сам собою Каскос виявився телепнем. Телепнем, однак, чваньковитим.

— Що людина дурніша, то більше в неї пихи, — прокоментувала Алісія.

— Спершу друзяка Каскос запропонував мені першокласну екскурсію офісом видавництва, а потім узявся розводитися про особу дона Маурісіо та його зразковий життєвий шлях так, наче від цього залежало його власне життя.

— Можливо, так і є. Персонажі на кшталт Вальса зазвичай тягнуть за собою цілий почет прихвоснів і лакиз.

— Тут, ясна річ, не бракує ні одних, ні других. Каскос усе ж видався мені стривоженим. Щось у ньому було підозріливе, і я не переставав його розпитувати.

— Він сказав, навіщо Вальс викликав його до себе додому?

— Мені довелося добряче на нього натиснути, бо спершу він нізащо не хотів зізнаватися.

— А ще мені дорікаєш.

— Будьмо відверті: зі шмаркачами й кар’єристами саме так і треба.

— Розповідай.

— Дай лишень звірюся зі своїм нотатником, бо історія має деякі цікавинки, — відказав Варґас. — Ось він. Отже, слухай уважно. Виявляється, що в юності дон Пабліто був заручений із панянкою на ім’я Беатріс Аґілар. Ця Беатріс покинула бідолаху, коли той служив у армії, і вийшла заміж, щоб, так би мовити, ступити на шлях материнства в офіційному статусі, за такого собі Даніеля Семпере, сина власника комісійної книгарні в Барселоні, що називається «Семпере й сини», улюбленого закладу Себастьяна Сальґадо, який після виходу з в’язниці кілька разів навідувався туди, певна річ, щоб надолужити й ознайомитися з усіма літературними новинками, які він пропустив за останні двадцять років. Як пам’ятаєш, згідно з матеріалами справи, двоє працівників згаданої книгарні, один із них — Даніель Семпере, стежили від крамниці до Північного вокзалу за Сальґадо того дня, коли він помер.

Очі Алісії аж заіскрили.

— Далі, будь ласка.

— Повертаючись до Каскоса. Наш відкинутий герой, молодший лейтенант і рогоносець, утратив зв’язок зі своєю коханою, прекрасною Беатріс, що, як присягається Пабліто, була і є такою вродливицею, яка б у справедливому світі мала належати тільки йому, а не якомусь шарпакові на кшталт Даніеля Семпере.

— Не ослячим язиком мед лизати, — увернула Алісія.

— Після півгодинної розмови з Каскосом я, хоч і не знайомий із доньєю Беатріс, щиро порадів за неї. Це був лише вступ. Далі переходимо до середини п’ятдесят сьомого року, коли, розіславши свої резюме разом із родинними рекомендаціями до половини іспанських підприємств і організацій, Пабло Каскос несподівано дістає пропозицію від видавництва «Аріадна», заснованого доном Маурісіо Вальсом у 1947 році, де міністр і донині лишається головним акціонером і президентом. Каскоса запрошують на бесіду й пропонують роботу в комерційному відділі відповідальним за Араґон, Каталонію та Балеарські острови. Добра платня, можливості для кар’єрного росту. Захоплений Пабло Каскос погоджується й береться до роботи. Минають місяці, аж тут одного дня в кабінеті Каскоса ні з того ні з сього з’являється дон Маурісіо Вальс і запрошує нашого героя на вечерю до ресторану «Орчер».

— Отакої! Високо залетів.

— Каскосу видається дивним, що голова видавництва і найвідоміший діяч іспанської культури запрошує на вечерю — як сказала би донья Маріана — працівника середньої ланки, із яким доти не був навіть особисто знайомий, і веде його до ресторану фашистської слави, у підвалі якого, подейкують, поховано мумію дуче[46]. Під час аперитиву Вальс розповідає, як схвально йому відгукувалися про Каскоса та його роботу в комерційному відділі.

— І Каскос купляється на це?

— Ні. Той хоч і йолоп, але не настільки. Він відчуває, що щось тут не так, і замислюється, чи та пропозиція роботи, на яку він погодився, не була чимось іншим. Вальс далі грає комедію, і тільки за кавою, коли вони вже встигли зробитися найкращими приятелями, а міністр намалював перед Каскосом блискуче майбутнє свого видавництва й натякнув, що має намір призначити нашого героя комерційним директором, тільки тоді зненацька виявляється справжня причина зустрічі.

— Прохання про невеличку послугу.

— Саме так. Вальс приголомшує Каскоса зізнанням про свою невмирущу любов до книгарень, цих храмів, що бережуть диво літератури. А найбільшу прихильність, як виявилося, міністр плекає до книгарні «Семпере й сини».

— І звідки ж така прихильність?

— Вальс не уточнив. Про що він висловився цілком ясно, то це про своє зацікавлення долею родини Семпере, а найпаче долею давнього друга померлої дружини власника й матері Даніеля, Ізабелли.

— Вальс був знайомий із цією Ізабеллою Семпере?

— За словами Каскоса, не тільки з Ізабеллою, але і з її добрим другом. Як гадаєш, із ким? Таким собі Давидом Марті́ном.

— Бінґо.

— Цікаво, еге ж? Те саме, насилу пригадане доньєю Маріаною таємниче ім’я, що прозвучало в тій давній розмові міністра зі своїм наступником на посаді очільника в’язниці Монтжуїк.

— Розповідай далі.

— Далі Вальс нарешті чітко сформулював своє прохання. Міністр був би навіки вдячний Каскосові, якби тому вдалося, використавши свої чари, кмітливість і колишню любов до Беатріс, відновити з нею зв’язок і, так би мовити, відбудувати спалені мости.

— Звабити її?

— Можна й так сказати.

— Навіщо?

— Щоб довідатися, чи цей Давид Мартін живий і чи він зв’язувався з родиною Семпере протягом усіх цих років.

— А чому Вальсові самому просто не запитати Семпере?

— Каскос у нього теж це запитав.

— А міністр відповів…

— Що йдеться про делікатну тему особистого характеру і що з причин, які справи не стосуються, він воліє спершу прозондувати ґрунт, щоб дізнатися, чи має підстави його підозра, що Мартін досі на сцені.

— І що сталося далі?

— Каскос, не довго думаючи, узявся писати квітчасті листи своїй колишній коханій.

— І отримав відповідь?

— А, шельмо, як тебе зацікавили альковні інтриги…

— Варґасе, зосередься.

— Пробач. Отож, вертаючись до справи. Попервах жодної відповіді Каскос не отримав. Беатріс, яка незадовго перед тим стала матір’ю і дружиною, нехтувала всіма зальотами цього Дон-Жуана низького штибу. Але Каскос не здавався і навіть почав думати, нібито дістав унікальну можливість повернути собі те, чого його позбавили.

— Над шлюбом Даніеля й Беатріс збираються чорні хмари?

— Хтозна. Пара доволі молода, одружилися поспіхом, та ще й зробивши дитину, перш ніж стати під вінець… Крихка споруда. Але минає тиждень за тижнем, а Беатріс не відповідає на листи свого колишнього. А Вальс стає дедалі наполегливішим. Каскос починає нервуватися. Вальс натякає на неприємності для нашого героя. Каскос надсилає останнього листа й запрошує колишню кохану на таємне побачення до номера-люкс у готелі «Рітц».

— Беатріс прийшла?

— Ні. А ось Даніель прийшов.

— Її чоловік?

— Атож.

— Беатріс розповіла йому про листи?

— Або він сам їх знайшов… Хай там як, Даніель Семпере з’являється в готелі й, коли наш жевжик у напахченому халаті, капцях і келихом шампанського в руці відчиняє йому двері, молодчина Даніель дає йому прочухана й добряче підрихтовує мармизу.

— Цей Даніель починає мені подобатися.

— Не поспішай із висновками. За словами Каскоса, якому обличчя болить ще й досі, Даніель ледь-ледь не задушив його. І завадило цьому лише втручання поліціянта в цивільному, який несподівано опинився там.

— Яким чином?

— Цей пункт цілковито незрозумілий. Моя здогадка: за поліціянта видав себе спільник Даніеля Семпере.

— А потім?

— А потім Каскос, підібгавши хвоста, повертається до Мадрида з розфарбованою пикою, тремтячи від страху перед тим, що мав розповісти Вальсові.

— І що Вальс сказав на це все?

— Міністр мовчки вислухав Каскоса й змусив того присягнути, що нікому не розкаже ні про те, що сталося, ні про те, що він його попросив.

— Та й по всьому?

— Здавалося, що так, доки за кілька днів до свого зникнення Вальс не подзвонив Каскосу знову й не призначив йому зустріч у своєму маєтку. Він не уточнив, про що хотів поговорити, але, ймовірно, про щось, пов’язане з родиною Семпере, Ізабеллою і таємничим Давидом Мартіном.

— І на цю зутріч Вальс так ніколи й не з’явився.

— І тут уже нічого не поробиш, — підсумував Варґас.

— А що ми знаємо про цього Давида Мартіна? Ти встиг про нього щось дізнатися?

— Небагато. Але те, що мені вдалося з’ясувати, обіцяє куди більше. Забутий усіма письменник і — увага! — в’язень замку Монтжуїк у 1939—1941 роках.

— Якраз тоді, коли у цій самій в’язниці сидів Сальґадо, а комендантом був Вальс, — відзначила Алісія.

— Однокашники, так би мовити.

— А що сталося з Давидом Мартіном після того, як він вийшов із в’язниці в сорок першому?

— Він не вийшов. У поліційній справі зазначено, що його було застрелено під час спроби втечі.

— А це значить…

— Ймовірно страчений без суду і слідства й похований у канаві чи братській могилі.

— За наказом Вальса?

— Найпевніше. На той час тільки він міг мати владу й повноваження, щоб віддати такий наказ.

Протягом якоїсь хвилі Алісія зважувала почуте.

— Навіщо Вальсові розшукувати небіжчика, якого він сам наказав стратити?

— Іноді трапляються небіжчики, які відмовляються помирати. Переглянь «Ель-Сіда»[47].

— Припустімо тоді, що Вальс гадає, ніби Мартін лишився живим… — почала Алісія.

— Це логічно.

— Живим і з жадобою помсти. Можливо, смикаючи Сальґадо за мотузочками, ховаючись у темряві й чекаючи на час відплати.

— В’язничні побратими не забувають один про одного, — підтвердив Варґас.

— Незрозумілими тільки лишаються стосунки Мартіна з родиною Семпере.

— Щось тут нечисто, якщо сам Вальс збив поліцію з цього сліду, воліючи використовувати Каскоса для того, щоб розвідати про Мартіна.

— І це щось, можливо, і є ключем до розгадки цієї історії, — замислено промовила Алісія.

— А ми з тобою непогана команда, хіба ні?

Дівчина помітила котячу усмішку, що зачаїлася в кутиках Варґасового рота.

— Що ще?

— Тобі мало?

— Викладай усе.

Варґас закурив цигарку і з насолодою затягнувся, спостерігаючи, як кружальця диму звиваються поміж його пальцями.

— Отож, доки ти візитувала до знайомих, я після того, як практично розв’язав усю справу, щоб згодом усі лаври дісталися тобі, заїхав до Головного управління, щоб забрати листи в’язня Себастьяна Сальґадо, і взяв на себе сміливість проконсультуватися зі своїм приятелем Сіхесом, нашим почеркознавцем. Не турбуйся, я не розповідав йому подробиці справи, а він не запитував. Я показав йому чотири листи, вибраних навмання, і, ретельно оглянувши їх, мій товариш повідомив, що є численні ознаки щонайменше в чотирнадцяти літерах і з’єднаннях між ними, які дозволяють відкинути версію про правшу. Не кажучи вже про нахил, розтікання чорнила по папері, натиск і ще щось на кшталт цього.

— І що це нам дає?

— Те, що особа, яка писала Вальсові ці всі листи з погрозами, — шульга.

— І?

— Якби ти уважніше читала доповідь барселонської поліції, що стежила за Себастьяном Сальґадо після його несподіваного звільнення в січні минулого року, то пригадала б, що товариш Сальґадо під час свого ув’язнення втратив ліву руку й носив порцеляновий протез. Схоже на те, що на допиті хтось доклав свою руку — вибачай за каламбур — до цього каліцтва.

Поліціянтові здалося, що Алісія збиралася щось сказати, але зненацька дівчина заніміла, втупивши погляд кудись удалечінь. За хвилину вона зблідла, і Варґас зауважив краплини поту, що вкрили її чоло.

— Хай там як, а однорукий Сальґадо не міг написати ті листи. Алісіє, ти мене слухаєш? З тобою все гаразд?

Дівчина раптом підвелася й накинула на себе пальто.

— Алісіє?

Вона взяла зі столу теку з листами, буцімто написаними Сальґадо, і подивилася на Варґаса відсутнім поглядом.

— Алісіє?

Алісія рушила до виходу, лишивши Варґаса збентежено дивитися їй услід.

15


Щойно вона вийшла на вулицю, біль посилився. Алісія не хотіла, щоб Варґас бачив її такою. Не хотіла, щоб будь-хто бачив її такою. Напад болю, що наближався, обіцяв бути одним із найгірших. Клятий мадридський холод. Укол тільки дав змогу їй виграти трохи часу. Алісія, повільно дихаючи, намагалася не зважати на біль, що вже починав шпигати в стегно, і йшла далі, вивіряючи кожен крок. Але не встигла вона дістатися навіть до площі Сібелес, коли мусила зупинитись і спертися на ліхтарний стовп, щоб перечекати, доки мине спазм, що неначе електричним струмом пройняв їй кістки. Дівчина відчувала, як люди проходили повз неї, кидаючи косі погляди.

— Ви себе добре почуваєте, сеньйорито?

Алісія кивнула, навіть не знаючи кому. Перевівши дух, вона зупинила таксі й попросила відвезти її до готелю «Гіспанія». Водій глянув на дівчину дещо стривожено, однак нічого не сказав. Вечоріло, і вогні Ґран-Віа притягували до себе натовпи місцевих і приїжджих: немовби накочувалося хвилями сіре море тих, хто виліз із печер своїх офісів, щоб нарешті піти додому, і тих, хто не мав, куди йти. Алісія притиснулася обличчям до скла й заплющила очі.

Коли вони під’їхали до «Гіспанії», дівчина попросила таксиста, щоб той допоміг їй вийти з машини. Лишивши йому чималі чайові, вона рушила до вестибюля, опираючись на стіни. Щойно побачивши, як вона заходить, Маура, портьє, підскочив зі свого місця й зі стурбованим виразом обличчя підбіг до Алісії. Підтримуючи дівчину за талію, він допоміг їй дійти до ліфта.

— Знову? — запитав портьє.

— Це скоро минеться. Все через погоду…

— Мені ваше обличчя зовсім не подобається. Може, викликати лікаря?

— Не треба. У номері є ліки, які мені потрібні.

Маура кивнув, не надто переконаний. Алісія поплескала його по плечі.

— Ви хороший друг, Мауро. Мені вас бракуватиме.

— Ви перебираєтеся до іншого готелю?

Алісія всміхнулася й зайшла у ліфт, побажавши портьє доброї ночі.

— До речі, у вас, здається, гість… — повідомив Маура, коли дверцята вже зачинялися.

Вийшовши з ліфта, Алісія рушила довгим темним коридором до своєї кімнати, кульгаючи і спираючись на стіну. Обабіч її шляху за зачиненими дверима стояли порожніми десятки номерів. Такими вечорами, як цей, Алісія підозрювала, що вона єдина жива мешканка на всьому поверсі, хоча й мала завжди відчуття, ніби хтось стежить за нею. Часом, коли зупинялася в темряві, вона заледве не відчувала потилицею дихання вічних квартирантів або доторки чиїхось пальців до її обличчя. Діставшись до дверей свого номера наприкінці коридору, Алісія на якусь мить зупинилася, щоб перепочити.

Відчинивши двері, дівчина зайшла, але навіть не стала вмикати світло. Неонові вивіски театрів та кінотеатрів на Ґран-Віа кидали блимаве сяйво, що огортало приміщення різнокольоровим півмороком. У фотелі, спиною до дверей, сидів хтось із запаленою цигаркою в руці. Звої сизого диму витинали візерунки в повітрі.

— Я думав, ти навідаєшся до мене надвечір, — промовив Леандро.

Алісія, хитаючись, дошкутильгала до ліжка й повалилася на нього, знесилена. Її наставник обернувся й зітхнув, похитавши головою.

— Приготувати тобі?

— Нічого не хочу.

— Це якась форма покутування гріхів чи ти просто отримуєш насолоду, страждаючи без потреби?

Леандро підвівся й підійшов до Алісії.

— Покажи мені.

Нахилившись над нею, він помацав стегно з холоднокровністю лікаря.

— Коли ти востаннє робила укол?

— Сьогодні опівдні. Десять міліграмів.

— Ти ж знаєш, що цього не досить.

— Може, двадцять.

Леандро тихо лайнувся собі під ніс. Потім пішов до ванної і зупинився просто перед шафкою. Там він відшукав металевий футляр і повернувся до Алісії. Присівши на краю ліжка, Леандро розкрив футляр і став готувати ін’єкцію.

— Ти ж знаєш, як мені не подобається, коли ти так робиш.

— Це моє життя.

— Коли ти так мордуєш себе, воно стає і моїм. Повернися.

Алісія заплющила очі й повернулася набік. Леандро закасав їй одяг до пояса, потім розстібнув корсет і зняв його. Алісія застогнала від болю, зажмурюючи очі й уривчасто дихаючи.

— Мені це болить більше, ніж тобі, — промовив Леандро.

Він узявся за стегно й притиснув його до ліжка. Алісія тремтіла, коли голка входила в її зранену плоть. У дівчини вихопилося глухе виття, тіло її напружилося, наче корабельна линва. Леандро повільно витягнув голку й поклав шприц на ліжко. Він поступово відпускав ногу Алісії, а відтак перевернув її горілиць. Поправив сукню й обережно поклав подушку під голову. Чоло Алісії було вкрито потом. Леандро дістав хустинку й витер його. Дівчина поглянула на свого наставника скляними очима.

— Котра година? — пробелькотіла вона.

Леандро погладив її по щоці.

— Ще рано. Відпочивай.

16


Алісія прокинулася в темряві кімнати й побачила обриси силуету Леандро, що сидів у фотелі коло її ліжка. У руках він тримав книжку Віктора Маташа й читав її. Алісія зрозуміла, що доки спала, Леандро обшукав її кишені, сумочку й, можливо, геть усі шухляди в номері.

— Краще? — запитав Леандро, не відриваючи очей від тексту.

— Краще, — відказала Алісія.

Її пробудження завжди супроводжувалося якоюсь дивною ясністю і відчуттям, ніби по судинах повільно розтікається захололе желе. Леандро накрив її ковдрою. Алісія помацала себе й виявила, що на ній досі той самий одяг. Дівчина підвелася на ліктях і сперлась на приголів’я ліжка. Заморожений біль пульсував глухо й ледь чутно. Леандро нахилився і простягнув їй склянку. Алісія зробила два ковтки. На смак не схоже було на воду.

— Що це?

— Випий усе.

Алісія допила. Леандро згорнув книжку й поклав її на стіл.

— Ніколи не міг зрозуміти твоїх літературних смаків, Алісіє.

— Я знайшла цю книжку в кабінеті Вальса, у його робочому столі.

— Тобі здається, що вона може мати якийсь стосунок до нашої справи?

— Наразі я не відкидаю жодної можливості.

Леандро схвально кивнув.

— Ти вже говориш, як Хіль де Партера. Як твій новий напарник?

— Варґас? Схоже, користь від нього є.

— Йому можна довіряти?

Алісія стенула плечима.

— Коли бачу такий сумнів у людини, що не довіряє і власній тіні, я навіть не знаю, як його розуміти. Може, як знак того, що ти навертаєшся до віри в наш уряд?

— Розумій, як хочеш, — відрізала дівчина.

— Між нами далі війна?

Алісія зітхнула й похитала головою.

— Це не просто дружній візит, Алісіє. Мені треба залагодити ще багато справ, а в «Паласі» на мене вже чекають за вечерею. Що ти маєш мені розказати?

Дівчина стисло переповіла Леандро події дня і стала чекати, доки той, не зраджуючи своєї звички, мовчки зважить і підсумує все. Потім чоловік підвівся й підійшов до вікна. Алісія дивилася на його нерухому постать, що окреслювалася у вуличних вогнях Ґран-Віа. Хирляві руки й ноги, що кріпилися до непропорційно великого тулуба, надавали йому схожості з павуком, який зачаївся в центрі своєї павутини. Алісія не переривала його розмірковування. Вона вже знала, що Леандро любив неспішно розважати й висновувати свої подальші вчинки, насолоджуючись кожним шматочком інформації й вираховуючи, як дістати з неї максимальну користь.

— Я так розумію, що ти не повідомила Вальсову секретарку про те, що знайшла цю книжку й забираєш її з собою, — нарешті озвався він.

— Ні. Лише Варґас знає, що книжка в мене.

— Бажано, щоб так це й лишилося. Як гадаєш, зможеш переконати його не розповідати про книжку своєму начальству?

— Гадаю, що зможу. Принаймні на кілька днів.

Леандро, злегка невдоволений, зітхнув. Він відступив від вікна й неспішно повернувся до фотеля. Зручно вмостився, перекинувши ногу за ногу, і протягом якоїсь хвилі вивчав Алісію очима судмедексперта.

— Я хотів би, щоб ти сходила до лікаря Вальєхо.

— Ми вже про це говорили.

— Він найкращий у країні спеціаліст.

— Ні.

— Дозволь, я запишу тебе на прийом. Лише один огляд, який ні до чого не зобов’язує.

— Ні.

— Якщо ти маєш намір і далі розмовляти односкладовими словами, то принаймні вигадай щось нове.

— Гаразд, — відказала Алісія.

Леандро знову взяв роман Маташа зі столу й погортав його, усміхаючись сам до себе.

— Смішна книжка?

Чоловік звільна похитав головою.

— Ні. Власне кажучи, у мене від неї волосся дибки стає. Я тільки подумав про те, що вона здається написаною неначе саме для тебе.

Леандро зі скептичним виразом на обличчі пробігав очима сторінки, зупиняючись то там, то тут. Зрештою простягнув книжку Алісії, пильно вивчаючи дівчину єзуїтським поглядом, одним із тих, які бачать усі гріхи раніше, ніж ти встигнеш про них подумати, і яким досить одного змига оком, щоб змусити тебе розкаятися.

— Та дуже важлива вечеря в «Паласі» скоро зовсім захолоне, — натякнула Алісія.

Леандро не став заперечувати.

— Не вставай із ліжка й відпочивай. Я лишив тобі в аптечці у ванній десять флаконів по сто.

Алісія розлючено стиснула губи, однак промовчала. Леандро кивнув і рушив до дверей. Перш ніж вийти, він обернувся й наставив указівний палець на Алісію.

— Тільки не втни якоїсь дурниці, — попередив він.

Алісія склала руки як до молитви й усміхнулася.

17


Позбавлена присутності Леандро та його начальницької аури, що линула за ним повсюди, Алісія замкнулася на засув, стала під душ і майже на сорок хвилин забулася серед пари й крапель гарячої води. Чекаючи, доки вода змиє з неї турботи дня, що минув, дівчина навіть не вмикала світла, задовольняючись тьмяним світінням, яке соталося крізь віконце ванної кімнати. Опалювальні котли «Гіспанії» розміщувалися, мабуть, аж у самому пеклі, і металічне гримотіння в трубах просякало крізь стіни гіпнотичною музикою. Коли Алісії здалося, що шкіра її ось-ось уже почне відставати клаптями, вона закрутила кран, але ще якусь хвилю не рушала з місця, слухаючи капотіння води з душу й гул машин на Ґран-Віа.

Пізніше, загорнута в рушник, у товаристві повного келиха з білим вином, Алісія розляглася на ліжку разом із матеріалами справи, яку їй того ранку вручив Хіль де Партера, і текою з листами, буцімто написаними чи то в’язнем Сальґадо, чи то непевним небіжчиком Давидом Мартіном.

Почала вона з матеріалів справи, порівнюючи офіційну версію поліції з тим, що дізналася протягом дня. Як і в більшості поліційних доповідей, у цій ішлося лише про найменш важливе; найцікавіші теми вона обминала. Звіт про начебто замах на Вальса в будинку Товариства красних мистецтв становив собою геніальний приклад твору, побудованого на необґрунтованих і чудернацьких здогадах. У звіті не було жодного спростування, жодної думки, що суперечила б словам Вальса, який стверджував, що бачив серед присутніх когось, хто мав намір вчинити замах на його життя. Кольорова вкладка містила начебто свідчення начебто злочину, який начебто збирався скоїти чоловік, якого начебто бачили за кулісами в чомусь на кшталт маски, що частково затуляла його обличчя. У Алісії вихопилося невдоволене зітхання.

— Тільки Зорро[48] нам бракувало, — пробурмотіла вона сама до себе.

Невдовзі Алісії набридло розбирати документи, склепані вочевидь лише для годиться. Вона покинула теку з матеріалами справи й узялася до листів.

Алісія нарахувала дванадцять послань, кожне на аркуші пожовклого паперу, помережаного химерним почерком. Найдовше мало заледве чи два скупі абзаци. Судячи з вигляду літер, їх виводило перо спрацьоване й стерте, що подавало чорнило нерівномірно, лишаючи риски, насичені кольором, поряд із ледь помітними подряпинами на папері. Рука автора майже не поєднувала літери між собою, через що складалося враження, ніби текст написано побуквено. Тематика листів стосувалася завданої колись кривди й акцентувала в кожному посланні на одних і тих самих моментах. Анонімний автор раз по раз згадував «правду», «дітей смерті» і зустріч «перед входом до лабіринту». Вальс отримував ці повідомлення протягом багатьох років, і тільки тепер щось спонукало його до дій.

— Що ж саме? — прошепотіла Алісія.

Відповідь майже завжди лежить у минулому. Це був один із перших уроків від Леандро. Колись, після похорону одного з керівників барселонського відділення Бригади соціальних розслідувань, на якому була присутня й Алісія (Леандро змусив її прийти, вважаючи це частиною її навчання), її наставник промовив цю фразу. Думка Леандро полягала в тому, що, починаючи від певної миті в житті людини, її майбутнє незмінно визначається її минулим.

— Хіба це не очевидно? — запитала тоді Алісія.

— Ти неабияк здивувалася б, якби дізналась, як часто в теперішньому й майбутньому шукають відповіді, які є тільки в минулому.

Леандро мав певну схильність до повчальних афоризмів. Тоді Алісія гадала, що її наставник говорив про небіжчика або, можливо, навіть про себе самого й про те темне море, що викинуло його на береги влади, як і інших достойників, що видерлися нагору похмурої споруди режиму, — обраних, як їх стали називати з часом. Вони, як сміття, завжди спливають у каламутній воді. Плеяда переможців, яких, здавалося, породило не материне лоно, а та гниль, що тече вулицями цього безплідного краю, наче кривава річка, що вирвалася з каналізаційних люків. Алісія усвідомила, що цей образ вона запозичила з книжки, знайденої у Вальсовому кабінеті. Кров, що витікає з каналізаційних люків і поволі затоплює вулиці. Лабіринт.

Алісія впустила листи на підлогу й заплющила очі. Холод у жилах, який приносили ці чи то ліки, чи то отрута, завжди відчиняв темні комірки в її мозку. Це була та ціна, яку вона платила за можливість угамувати біль. Леандро знав це. Знав, що під цим морозним покривалом, де не існувало ні болю, ні свідомості, Алісія здатна була бачити в темряві, чути й відчувати те, чого інші не могли навіть уявити, здатна викривати таємниці, які решта вважали давно похованими. Леандро знав: щоразу, коли Алісія занурюється в ці чорні води й виринає зі здобиччю в руках, вона лишає там частинку тіла й душі. І він знав, що Алісія ненавидить його за це. Ненавидить з такою люттю, яку тільки може відчувати створіння, що знає свого творця і знає, що він відповідальний за всі її нещастя.

Дівчина підхопилася з ліжка й попрямувала до ванної. Відчинивши дверцята-дзеркало невеличкої шафки, вона побачила акуратно виставлені пляшечки, які залишив їй Леандро. Її нагорода. Алісія обіруч вигребла їх усі й поскидала в раковину. Прозора рідина витекла поміж друзками скла.

— Сучий син, — пробурмотіла дівчина.

У номері задзвонив телефон. Алісія, не зважаючи на деренчання, якусь хвилю розглядала в дзеркалі своє відображення. Вона чекала цього дзвінка. Потім повернулася до кімнати й мовчки взяла слухавку.

— Знайшли Вальсову машину, — почувся голос Леандро на тому кінці.

Алісія мовчала.

— У Барселоні, — нарешті промовила вона.

— Так, — підтвердив Леандро.

— І жодного сліду самого Вальса.

— Ані його охоронця.

Алісія сіла на ліжко, втупивши загублений погляд у вуличні вогні, що кривавими плямами блимали за вікном.

— Ти ще тут, Алісіє?

— Я їду вранці першим потягом. Здається, виїжджає о сьомій з Аточі.

Вона почула зітхання Леандро і уявила, як він сидить у ліжку в своїх апартаментах у готелі «Палас».

— Не знаю, чи це хороша ідея, Алісіє.

— Краще лишити все в руках поліції?

— Я хвилююся через те, що ти будеш сама в Барселоні, ти знаєш це. Барселона — небезпечне місце для тебе.

— Все буде гаразд.

— Де ти зупинишся?

— А ти як гадаєш?

— У квартирі на вулиці Авіньйон… — зітхнув Леандро. — Чому не в якомусь пристойному готелі?

— Тому що там мій дім.

— Твій дім тут.

Алісія обвела поглядом приміщення, свою темницю протягом останніх років. Мабуть, тільки Леандро могло спасти на думку назвати цю домовину її домівкою.

— Варґас знає?

— Повідомлення прийшло з Головного управління поліції. Якщо ще не знає, то знатиме рано-вранці.

— Ще щось?

Вона почула, як Леандро глибоко зітхнув.

— Я хочу, щоб ти обов’язково дзвонила мені щодня.

— Гаразд.

— Обов’язково.

— Я ж пообіцяла, що дзвонитиму. На добраніч.

Вона вже збиралася завершувати розмову, коли донісся голос Леандро. Дівчина знову приклала слухавку до вуха.

— Алісіє?

— Я слухаю.

— Будь обережна.

18


Вона завжди знала, що одного дня повернеться до Барселони. Те, що це сталося під час її останньої справи, надавало події іронічного забарвлення, і це не могло приховатися від її наставника. Алісія уявила, як Леандро замислено ходить туди-сюди по своєму номері, позираючи на телефон. Опираючись спокусі зняти слухавку й зателефонувати їй знову, щоб наказати лишатися в Мадриді. Леандро не подобалося, коли його ляльки намагалися обірвати мотузочки. Багато хто пробував це зробити й щоразу переконувався в тому, що їхнє ремесло не для прихильників романтичних фільмів зі щасливим кінцем. Та Алісія завжди була інакшою. Вона була його улюбленицею. Його найкращим творінням.

Дівчина налила собі ще келих білого вина, лягла в ліжко і стала чекати дзвінка. У голові промайнула думка відімкнути телефон. Востаннє, коли вона це зробила, з’явилися двоє його посіпак, щоб допровадити Алісію до вестибюля, де на неї чекав Леандро. Таким вона його ще ніколи не бачила: виснаженого тривогою, позбавленого свого звичного незворушного виразу. Тоді він поглянув на дівчину з сумішшю злості й ніжності, неначе сумнівався, як йому вчинити: обійняти Алісію чи наказати своїм людям затовкти її прикладами в нього на очах. «Ніколи більше не роби мені такого», — сказав він тоді. Від того вечора минуло два роки.

Алісія чекала дзвінка до пізньої ночі, однак Леандро так і не зателефонував. Либонь, дуже вже хотів відшукати Вальса й вислужитися перед державними зверхниками, якщо наважився-таки відчинити дверцята її клітки. Переконана, що цієї ночі ані йому, ані їй не вдасться стулити очей, Алісія вирішила шукати прихистку в єдиному місці у світі, де Леандро ніколи б не зміг її дістати. На сторінках книжки. Вона взяла зі столу роман, який знайшла у Вальсовому кабінеті, і розгорнула його, приготувавшись поринути у витвір Маташевої уяви.

Ще не дійшовши до кінця першого абзацу, Алісія забула, що тримає в руках речовий доказ. Вона дозволила аромату слів заколисати себе й невдовзі загубилася на сторінках книжки, занурившись у море образів і ритмів, якими дихала розповідь про пригоди Аріадни під час її мандрівки в глиб тої зачаклованої Барселони. Здавалося, кожен абзац, кожне речення було побудоване за законами музичного твору. Розповідь в’язала слова в разки намиста й не давала змоги відірвати очей від читання, що заворожувало своєю мелодикою і колористикою, вимальовуючи перед очима образи з театру тіней. Алісія читала дві години поспіль, розкошуючи кожною фразою і побоюючись, що книжка ось-ось закінчиться. Коли, нарешті перегорнувши останню сторінку, дівчина побачила малюнок театральної завіси, що опускається на сцену, з якої слова зникають, розвіюючись пилом, наче тіні, вона згорнула книжку, поклавши її собі на груди, і простягнулася в темряві, не здатна розлучитися з пригодами Аріадни в її лабіринті.

Підпавши під чар історії, Алісія заплющила очі і спробувала заснути. Вона уявила Вальса в його кабінеті, як він ховає книжку під сподом шухляди й викидає ключ. З усього, що міністр міг заховати перед тим, як зникнути, він обрав цю книжку. Поволі, по краплині, утома стала просякати до тіла Алісії. Дівчина скинула рушник і гола шаснула під укривало. Вона лягла на бік, згорнувшись клубком і обхопивши руками стегно. Їй спало на думку, що ця ніч цілком імовірно виявиться останньою, яку вона проведе в цій кімнаті, що була її темницею протягом кількох років. Так вона й лежала, чекаючи, слухаючи шемрання й нарікання будинку, який уже відчував розлуку з Алісією.

Дівчина прокинулася перед світанком, саме вчасно, щоб устигнути зібрати до валізи все необхідне й лишити решту як прощальний дарунок невидимим мешканцям готелю. Вона поглянула на свій невеличкий замок із книжок, складених стосами вздовж стін, і сумовито всміхнулася. Маура знатиме, що робити з її друзями.

Саме світало, коли Алісія йшла вестибюлем, не маючи наміру прощатися з заблуканими душами «Гіспанії». Вона вже підходила до дверей, коли почула за спиною голос Маури.

— Отже, це таки правда, — сказав портьє. — Ви нас покидаєте.

Алісія зупинилася й обернулася. Маура дивився на неї, спершись на швабру, що побачила на своєму віку, либонь, не менше за нього. Щоб не заплакати, він усміхнувся, та очі його були сповнені безмежним сумом.

— Я їду додому, Мауро.

Портьє закивав головою.

— І правильно робите.

— Я лишила там нагорі свої книжки. Вони для вас.

— Я берегтиму їх.

— І одяг також. Може, він підійде комусь із мешканців готелю.

— Я занесу його до «Карітас»[49]. Тут живе багато всяких слинявих збоченців, і мені б не хотілося, щоб вони порпалися там, де не слід.

Алісія підійшла до чоловічка й обійняла його.

— Дякую вам за все, Мауро, — прошепотіла вона на вухо. — Мені вас бракуватиме.

Маура впустив швабру на підлогу й обхопив дівчину тремтячими руками.

— Забудьте нас, забудьте, щойно приїдете додому, — промовив портьє ламким голосом.

Дівчина збиралася поцілувати його на прощання, але Маура, лицар сумного образу і давнього гарту, простягнув їй руку, яку Алісія потиснула.

— Якби подзвонив такий собі Варґас і запитався про мене…

— Не турбуйтеся. Я зіб’ю його зі сліду. Ну ж бо, йдіть уже.

Дівчина сіла в таксі, що чекало біля дверей готелю, і попросила відвезти її на вокзал Аточа. Місто вкривало свинцевим запиналом, і вікна машини взялися памороззю. Таксист мав такий вигляд, наче провів усю ніч — а то й цілий тиждень — за кермом, і з дійсністю його пов’язував тільки недокурок, що стримів у нього з рота. Глянувши на Алісію в дзеркало заднього огляду, водій запитав.

— Повертаєтесь чи від’їжджаєте?

— Сама не знаю, — відказала Алісія.

Прибувши на вокзал, Алісія побачила, що Леандро її випередив. Він чекав за столиком в одній із кав’ярень біля кас, читаючи газету й бавлячись ложечкою від кави. Трохи подалі, за колонами, вартували двоє його церберів. Побачивши Алісію, Леандро згорнув газету й привітав дівчину батьківською усмішкою.

— Хоч як рано не вставай, сонце швидше не зійде, — промовила вона.

— Приказки — то не твоє, Алісіє. Сідай. Ти снідала?

Вона похитала головою й сіла за столик. Найменше їй хотілося сперечатися з Леандро зараз, коли вже зовсім скоро вони будуть на відстані шестисот кілометрів одне від одного.

— У смертних є багато корисних звичок. Наприклад, снідати або мати друзів. Тобі, Алісіє, не завадило б перейняти ці звички.

— У тебе багато друзів, Леандро?

Алісія помітила сталевий зблиск в очах начальника — застережливий знак — і опустила погляд. Відтак покірливо взяла тарілку спагеті й філіжанку кави з молоком, які їй приніс офіціант на замовлення Леандро, і відсьорбнула трохи під пильним наглядом наставника.

Чоловік дістав із пальта конверт і простягнув їй.

— Я зарезервував для тебе ціле купе в першому класі. Сподіваюся, ти не маєш нічого проти. У конверті також знайдеш трохи грошей. Сьогодні перекажу ще на твій банківський рахунок. Якщо потребуватимеш більше, дай мені знати.

— Дякую.

Алісія взяла до рота трохи спагеті, сухих і шорстких на смак, пожувала й насилу проковтнула. Леандро не спускав із неї очей. Алісія потайки глянула на годинник, що висів угорі.

— Не хвилюйся, — сказав її наставник. — У тебе ще десять хвилин.

Групки пасажирів уже прямували на перон. Алісія обхопила чашку двома руками, не знаючи, куди їх подіти. Мовчанка, що запала між ними, була нестерпною до болю.

— Дякую, що прийшов попрощатися, — нарешті промовила вона.

— То ми прощаємось?

Алісія заперечливо хитнула головою. Кілька хвилин вони далі сиділи мовчки. Урешті-решт, коли дівчина вже гадала, що розчавить чашку, яку стискала обіруч, Леандро підвівся, защепнув пальто і спокійно пов’язав шалик. Натягнувши шкіряні рукавички, він доброзичливо всміхнувся й нахилився, щоб поцілувати Алісію в щоку. Його губи були холодні, а з рота пахло м’ятою. Алісія сиділа незрушно, не наважуючись навіть дихати.

— Я хочу, щоб ти дзвонила мені щодня. Обов’язково. Починаючи від сьогоднішнього вечора, коли будеш на місці. Я хочу знати, що все гаразд.

Вона не відповіла.

— Алісіє?

— Дзвонити щодня, обов’язково, — повторила вона.

— Не треба глузувати.

— Вибач.

— Як стегно?

— Добре. Краще. Значно краще.

Леандро дістав із кишені пальта флакон і простягнув його дівчині.

— Я знаю, що тобі не подобаються ліки, але ти ще мені будеш вдячна. Це пігулки, не такі дієві, як укол. Не ковтай їх натщесерце й у жодному разі не запивай алкоголем.

Алісія взяла флакон і сховала до своєї сумочки. Їй не хотілося починати суперечку зараз.

— Дякую.

Леандро кивнув і рушив до виходу, з обох боків супроводжуваний своїми людьми.

Потяг уже чекав під склепінням вокзалу. Хлопчина, якому на вигляд не було й двадцяти років, перед виходом на перон попросив Алісію показати квиток і провів її до вагона першого класу, який розміщувався в голові потяга й був зовсім порожній. Помітивши, що дівчина трохи накульгує, хлопчина допоміг їй піднятися й супроводив аж до купе, де закинув валізу на багажну поличку й відтулив фіранку. Скло вікна запітніло, і хлопець протер його рукавом свого піджака. Пасажири, немов балерини, ковзали по перону, перетвореному на дзеркало вологим подихом ранку. Алісія віддячила хлопчині щедрими чайовими, і той, шанобливо вклонившись, покинув купе й зачинив за собою двері.

Дівчина опустилася на сидіння й утупилася відсутнім поглядом у вокзальні вогні. По якійсь хвилі потяг помалу рушив, і Алісія розслабилася, насолоджуючись розміреним похитуванням вагона й уявляючи собі, як перші промені сонця зблискують над огорнутим імлою Мадридом. Саме тоді вона побачила його. Варґас мчав пероном, намагаючись догнати потяг. Його марний забіг увінчався тим, що поліціянтові вдалося ледь-ледь пальцями торкнутися вагона й наштовхнутися на непроникний погляд Алісії, що безпристрасно дивилася на напарника крізь вікно. Зрештою Варґас відстав. Засапавшись, він поклав руки на коліна й схилився з гіркою посмішкою на губах.

Місто зникало в далечині, і незабаром потяг уже мчав неозорою рівниною, що простяглася без кінця-краю. Алісія відчула, що за цією темною стіною вітер уже доніс до Барселони її запах. Дівчина уявила, як рідне місто, наче чорна троянда, розтуляє свої пелюстки, і на якусь мить Алісію переповнила та спокійна впевненість у неминучому, яка дає розраду проклятим істотам. А може, це була тільки втома. Це вже не мало значення. Алісія заплющила очі й віддалася на волю сну, тимчасом як потяг, розтинаючи пітьму, нісся до лабіринту духів.

Місто дзеркал



Барселона Грудень 1959 року


1


Холод. Холод, що кусає за шкіру, розтинає плоть і просвердлює кістки. Вогкий холод, що, немов кліщами, стискає м’язи й випалює нутрощі. Холод. Протягом перших кількох секунд свідомості він не може думати ні про що інше.

Темрява майже цілковита. Лише вузесенький просвіт видніється вгорі. Тьмяне світло, що лине звідти, блискучими порошинками приклеюється до пітьми, ледь-ледь окреслюючи межі того приміщення, в якому він перебуває. Зіниці його розширюються, і по якійсь хвилі він бачить комірку завбільшки з невеличку кімнату. Стіни — муровані з голого каменю — дихають вогкістю, краплини якої світяться в мороці, стікаючи додолу, неначе темні сльози. Підлога кам’яна, залита якоюсь рідиною, не схожою на воду. У повітрі — густий сморід. Попереду видніється товсте іржаве пруття, а далі — сходинки, що здіймаються вгору, зникаючи в пітьмі.

Він у якійсь камері.

Вальс пробує підвестися, але ноги його не слухаються. Йому ледве вдається ступити крок, коли коліна підсікаються і він падає набік. Він ударяється обличчям об підлогу й лається. Протягом кількох хвилин, намагаючись звести дух, він безпорадно лежить, обличчям у липкій рідині, що вкриває долівку і має металічний солодкавий запах. У роті Вальсові пересохло, мовби він їв землю, а губи потріскалися. Він хоче обмацати себе правою рукою, але виявляє, що не відчуває її, неначе нижче ліктя нічого нема.

Спершись на ліву руку, йому вдається сісти. Він підносить до обличчя правицю й оглядає її проти жовтуватого світла, що паволокою заснувало повітря. Рука тремтить. Вальс бачить, як вона тремтить, але не відчуває цього. Він пробує стиснути й розтиснути кулак, але м’язи не слухаються. Тільки тоді він помічає, що на руці бракує двох пальців — вказівного й середнього. На їхньому місці два почорнілих оцупки, з яких звисають клапті шкіри й плоті. Вальс хоче закричати, але голос його такий надірваний, що з горла видобувається тільки хрипкий стогін. Вальс падає навзнак і заплющує очі. По якомусь часі починає дихати ротом, щоб уникнути нестерпного смороду, який отруює повітря. У голові спливає спогад із дитинства про далеке літо, проведене в батьківському маєтку неподалік Сеґовії, і про старого пса, який заповз до підвалу, щоб там здохнути. Вальс пригадує, що сморід, який тоді заполонив будинок, був подібний до того, що зараз випалює йому ніздрі. Але цей куди гірший: неможливо навіть думати. Незабаром — за кілька хвилин, а може, годин — Вальса долає втома, і він провалюється в неспокійну дрімоту, між сном і явою.

Міністрові сниться, що він їде потягом, у якому більше немає пасажирів. Локомотив, наче скажений кінь, крізь хмаровище чорної пари мчить до укритого за міськими мурами лабіринту монументальних, наче собори, фабрик, шпичакуватих веж і переплетених під найнеймовірнішими кутами мостів і дахів, над якими нависає криваве небо. Потяг в’їжджає у тунель, який здається безкінечним, але незадовго до цього Вальс визирає у вікно й бачить, що вхід охороняють статуї двох велетенських янголів із розпростертими крилами й гострими іклами, що стирчать із рота. На перехнябленій табличці над входом написано:


Барселона


Потяг із пекельним гуркотом пірнає у тунель, а коли виринає з другого боку, попереду нависає силует гори Монтжуїк, на вершині якої огорнутий ореолом багряного світла здіймається замок. Вальс відчуває, як усередині в нього все холоне. Контролер, покручений, наче стовбур старого дерева, пошарпаного негодою, йде коридором і зупиняється перед Вальсовим купе. На його уніформі — бейджик із написом: САЛЬҐАДО.

— Ваша зупинка, пане коменданте…

Потяг здіймається звивистою дорогою, яку так добре пам’ятає Вальс, і заїжджає на територію в’язниці. Відтак зупиняється в темному коридорі, і Вальс виходить. Потяг рушає знову і зникає в темряві. Вальс озирається й бачить, що потрапив у пастку: він у одній із в’язничних камер. З другого боку ґрат за ним спостерігає темна постать. Вальс хоче пояснити, що сталася помилка, що він має бути по той бік ґрат і що він комендант в’язниці, але слова застрягають у горлі.

Пізніше з’являється біль і вириває Вальса зі сну, проймаючи його немовби електричним струмом.


Сморід мертвечини, темрява й холод нікуди не поділися, але тепер він майже не зважає на них. Він може думати тільки про біль. Біль, якого ніколи раніше йому не доводилося зазнавати. Якого він навіть уявити не міг. Його права рука палає, наче він сунув її в полум’я і не може вийняти звідти. Він хапається лівицею за правицю. Навіть у темряві Вальс бачить, що два темні оцупки на тому місці, де мали бути його пальці, кривавлять густою рідиною. Він німотно кричить.

Біль допомагає йому пригадати.

У голові вимальовуються образи того, що сталося. У пам’яті зринає та мить, коли в присмерку вдалині показуються обриси Барселони. Крізь вітрове скло Вальс дивиться на неї, схожу на велетенську святкову декорацію, і пригадує, як ненавидить це місто. Його вірний охоронець Вісенте мовчки кермує, зосереджений на дорозі. Якщо він і боїться, то не показує цього. Вони їдуть вулицями й проспектами, де бачать закутаних у теплий одяг пішоходів, які поспішають кудись під сніжним запиналом, що висить у повітрі, наче кришталевий туман. Вальс із Вісенте прямують бульваром до горішньої частини міста й невдовзі виїжджають на дорогу, яка, викреслюючи безліч закрутів, здіймається згір’ями Вальвідрери. Вальс одразу пізнає цей дивний квартал із будинками, що наче зависли між небом і землею. Барселона лишилася далеко внизу — килим із тіней, краї якого зливаються з морем. Схилом повзе фунікулер, викреслюючи змійкою слід золотавого світла, у якому вимальовуються величезні модерністські вілли, що підпирають гору. Там, поміж дерев, видніються обриси старого занедбаного будинку. Вальс натужно ковтає слину. Вісенте запитально дивиться на нього, і міністр киває головою. Дуже скоро вже все закінчиться. Вальс зводить курок револьвера, який тримає в руці. Уже споночіло, коли вони під’їжджають до воріт вілли. Ґрати розчинено. Машина заїжджає до порослого бур’яном саду й минає фонтан, висохлий і обснований плющем. Вісенте зупиняється перед сходами, що ведуть до входу. Він вимикає двигун і дістає револьвер. Вісенте ніколи не користується пістолетом, тільки револьвером. Револьвер, каже він, ніколи не дає осічки.

— Котра година? — ледь чутно запитує Вальс.

Вісенте не встигає відповісти. Усе відбувається дуже швидко. Ледве охоронець виймає ключ із замка запалювання, як Вальс зауважує за вікном автомобіля постать, яка наблизилася до них непомітно. Вісенте, не промовивши ні слова, відштовхує свого хазяїна вбік і стріляє. Скло розлітається зовсім близько, і Вальс відчуває, як дрібні скалки впиваються йому в обличчя. Гуркіт пострілу оглушує його, вуха закладає від пронизливого свисту. Перш ніж хмара пороху, що здійнялася в машині, розвіюється, дверцята з боку водія відчиняються ривком. Вісенте обертається з револьвером у руці, але вистрілити вдруге не встигає: щось простромлює йому горлянку. Охоронець хапається обома руками за горло. Темна кров струменить між його пальцями. На якусь мить їхні погляди зустрічаються: в очах охоронця застиг подив. Наступної секунди Вісенте падає головою на кермо, вмикаючи клаксон. Вальс намагається підтримати його, але тіло завалюється набік і випадає наполовину з машини. Міністр обіруч тримає револьвер, наставляючи дуло в чорноту за відчиненими водійськими дверцятами. Аж раптом відчуває дихання позаду себе. Вальс обертається, щоб вистрілити, але руку йому обпікає холодом. Метал скрегоче по кістці, і Вальса переповнює млість, що потьмарює зір. Револьвер падає йому на коліна, і міністр бачить, як із руки цебенить кров. Постать наближається; із леза ножа, який вона тримає в руці, стікають червоні краплі. Вальс намагається відчинити дверцята машини, але перший постріл, мабуть, заклинцював замок. Чиїсь руки хапають його за горло й люто шарпають. Вальс усвідомлює, що його витягають із машини через вікно й волочать посипаною жорствою доріжкою до потрісканих мармурових сходів. Чути легкі кроки, що наближаються. У місячному сяйві вимальовується постать, яка у Вальсовому маренні спершу ввижається йому янголом, а потім він думає, що це смерть. Міністр підводить очі й розуміє свою помилку.

— Чого ти смієшся, виродку? — запитує голос.

Вальс усміхається.

— Ти такий схожий… — бурмоче він.

Вальс заплющує очі й чекає на постріл милосердя, але пострілу не відбувається. Міністр відчуває, що янгол плює йому в обличчя. Кроки віддаляються. Бог — чи чорт — зглянувся над ним, і якоїсь миті Вальс непритомніє.

Він не може пригадати, скільки часу це все тривало: години, дні чи тижні. У цій кам’яній клітці не існує часу. Усе, що тут є, — це холод, біль, і темрява. Зненацька Вальса охоплює напад люті. Він підповзає до ґрат і гамселить кулаками по холодному залізу, обдираючи шкіру. Коли вгорі утворюється прямокутник світла, у якому вимальовуються сходи, що спускаються до камери, міністр усе ще чіпляється за пруття. Вальс чує кроки і з надією підводить очі. Потім благально простягає руку крізь ґрати. Тюремник нерухомо стоїть і дивиться на нього крізь півморок. Обличчя його щось вкриває, і через це воно здається застиглою машкарою, немов у тих манекенів у вітринах крамниць на Ґран-Віа.

— Мартіне? Це ти? — запитує Вальс.

Але відповіді не отримує. Тюремник лише мовчки дивиться на нього. Зрештою Вальс киває, немовби хоче показати, що розуміє правила гри.

— Води, будь ласка, — стогне він.

Тривалий час тюремник не рухається. Відтак, коли Вальс уже гадає, що йому все примарилося і що цей чоловік — лише витвір його хворого мозку, який пожирає біль і запалення, тюремник ступає кілька кроків до нього. Вальс покірливо всміхається.

— Води, — благає він.

Струмінь сечі зрошує йому обличчя, і порізи, якими воно вкрите, починають пекти вогнем. У Вальса вихоплюється скавучання, і він відповзає в глиб камери. Він задкує, доки не впирається спиною в стіну й, зібгавшись у клубок, лишається там. Тюремник підіймається сходами нагору, дверцята з лунким відляском закляпуються, і прямокутник світла зникає.

Лише тоді Вальс помічає, що він не сам у камері. У куті, прихилившись спиною до стіни, сидить Вісенте, його вірний охоронець. Він не рухається. Видно лише обриси його ніг. І рук. Долоні й пальці розпухли і мають фіолетовий колір.

— Вісенте?

Він повзе до охоронця, але зупиняється, відчувши наближення смороду. Вальс ховається в протилежний куток і скручується вдвоє, обхопивши руками коліна й засунувши голову між ноги, щоб позбутися сопуху. Він намагається викликати в пам’яті образ своєї доньки, Мерседес. Вальс уявляє, як вона бавиться в парку, у своєму будиночку з ляльками, катається на власному потязі. Він уявляє її дівчинкою, яка дивиться на нього поглядом, що все пробачає й несе світло туди, де його ніколи не було.

За якийсь час Вальс піддається холоду, болю й знемозі і відчуває, що знову непритомніє. «Може, я помираю», — з надією думає він.

2


Фермін Ромеро де Торрес прокинувся зненацька. Серце його калатало, немов кулемет, а в грудях неначе хтось виконував партію сопрано з Ваґнерівської опери. Він розтулив очі в оксамитовій півтемряві, намагаючись заспокоїтися. Стрілки будильника підтвердили те, про що він підозрював. Ще не було навіть півночі. Йому вдалося сяк-так подрімати лише якусь годинку, перш ніж безсоння знову наскочило на нього, мов некерований трамвай. Поруч, благословенно всміхаючись в обіймах Морфея, хропла, наче молодий бичок, Бернарда.

Ферміне, здається, ти станеш батьком.

Вагітність зробила її ще бажанішою, ніж будь-коли: Фермін тої самої миті радо б накинувся на її розквітлі принади і на весь той бенкет вигинів і опуклостей, який Бернарда становила собою. Він уже збирався виконати свій коронний номер під назвою «Опівнічний експрес», але не наважився розбудити дружину й порушити той небесний спокій, яким світилося її обличчя. Він знав, що в такому разі могло бути два варіанти розвитку подій: або воднева бомба з гормонів, які сочилися з усіх пор її тіла, вибухне й Бернарда перетвориться на дику тигрицю, що розтерзає його на шматки, або ж іскра не проскочить і його свята дружина, охоплена всілякими страхами, стане відмовлятися, посилаючись навіть на те, що будь-яке посягання на неї може зашкодити дитині. Фермін її не звинувачував. Їхню першу дитину, яку вони зачали незадовго до одруження, Бернарда втратила. Горе її було таке безмежне, що Фермін боявся тоді втратити назавжди і дружину. Та минув час, і, як обіцяв лікар, Бернарда завагітніла знову й повернулася до життя. Однак тепер вона жила в постійному страху, і часом, здавалося, боялась навіть зітхнути, щоб знову не стався викидень.

Кохана, але ж лікар сказав, що все буде гаразд.

Він такий самий брехун, як і ти.

Мудрий чоловік не стане будити вулкани, революції чи вагітних жінок. Фермін тихцем покинув подружнє ложе й прослизнув навшпиньках до їдальні їхнього скромного помешкання на вулиці Хоакіна Кости, до якого вони з Бернардою в’їхали, повернувшись з медового місяця. Він сподівався притлумити свою хіть і гризоти «Суґусом», але після короткого огляду виявилося, що запаси його підійшли до нуля. А це вже було геть кепсько. Розпач огорнув Ферміна. Але тут він пригадав, що у вестибюлі Французького вокзалу до пізньої ночі працює торговець солодощами й цигарками, Сліпий Дієґо, у якого завжди було вдосталь всіляких лагоминок та масних жартів. На саму думку про лимонний «Суґус» Фермінові потекла слинка, і він, не гаючи ні секунди, скинув піжаму й убрався в пальто, достатньо тепле, щоб сироти не виступали на шкірі холодної, як у Сибіру, ночі. Спорядившись таким чином, Фермін кинувся на вулицю, щоб задовольнити свої низькі інстинкти й надавати копняків безсонню.

Раваль — маленька батьківщина для всіх тих, кого мордують нічниці. Хоч квартал також не спить, однак спонукає до забуття, і хай яким не був би твій тягар, досить пройти кілька кроків, щоб натрапити на когось або на щось, що нагадає тобі: завжди є хтось, кому життя здало ще гірші карти, ніж тобі. Тої ночі, коли перетнулися між собою людські долі, жовтуваті випари, породжені почасти вбиральнями, почасти гасовими ліхтарями, почасти відлунням спогадів кольору сепії, линули над плутаницею провулків, чи то як чари, чи то як попередження — кому як більше до смаку.

Фермін блукав поміж галасу, смороду та інших продуктів життєдіяльності люмпену, що оживляли ці вулички, темні й покручені, наче фантазії єпископа. Урешті-решт він опинився біля статуї Колумба, яку зграя мартинів закаляла білим послідом, віддаючи сумнівну шану середземноморській дієті. Фермін попрямував бульваром до Французького вокзалу, не наважуючись обернутися й глянути на лиховісний силует замку Монтжуїк, що завмер на вершині гори, наче хижак, який приготувався до нападу.

Ватаги моряків-американців тинялися околицями порту в пошуках розваг і можливостей культурного обміну з дамами легкої поведінки, готовими ознайомити їх із найпростішими фразами і трьома-чотирма фокусами, відомих тільки мешканцям портових міст. Фермінові згадалася Росіїто, розрада стількох темних ночей його молодості, чиста пишногруда душа, що не раз рятувала його від самотності. Він уявив Росіїто разом з її кавалером, успішним торговцем із Реуса, завдяки якому вона покинула активну роботу; уявив, як вона мандрує світом — справжня сеньйора, якою вона завжди й була, — і, можливо, думає, що нарешті життя їй усміхнулося.


Із думками про Росіїто і про породу, що перебуває під загрозою вимирання, — породу людей із добрим серцем, Фермін прийшов на вокзал. Побачивши Сліпого Дієґо, який уже збирався згортатися, він підбіг до нього.

— Ферміне, о такій порі ти мав би жарити в ліжку свою супружницю, — промовив Дієґо. — Закінчився «Суґус»?

— Самі крихти лишилися.

— У мене є лимонний, ананасовий і полуничний.

— Давай лимонний. П’ять пакетиків.

— Тримай ще один у подарунок.

Фермін заплатив йому й не взяв решти. Дієґо, не перераховуючи, поклав монети до шкіряної сумочки, яку носив на поясі, подібно до трамвайних кондукторів. Фермін ніколи не міг збагнути, як Сліпий Дієґо знав, коли його обшахровують, а коли ні, але якимось чином він це знав. Ба більше, Дієґо міг це передбачити. Він народився незрячим, і в житті йому поталанило менше, ніж кадетові-піхотинцю. Мешкав сам у кімнаті без вікон у пансіоні на вулиці Принцеси зі своїм найкращим другом, радіоприймачем, по якому слухав футбол і новини, від яких йому робилося смішно.

— Прийшов подивитися на потяги, еге ж?

— Давня звичка, — відказав Фермін.

Він дивився услід Сліпому Дієґо, що потягнувся до свого пансіону, де його не чекала жодна жива душа, і подумав про Бернарду, яка спала у своєму ліжку й пахла трояндовою водою. Він збирався повертатися додому, але все ж вирішив вийти на перон, під велетенське шатро вокзалу, цього сповненого парою і залізом собору, куди Фермін прибув, коли повернувся до Барселони тої далекої ночі 1941 року. Він завжди вважав, що доля, коли не нападає підступно й безсоромно на невинних, любить перепочивати на залізничних вокзалах. Тут починаються або закінчуються трагедії і романи, відбуваються втечі й повернення, зради й розлуки. Саме життя — це, так би мовити, вокзал, на якому хтось завжди сідає — або когось садять — на не той потяг.

Такі роздуми, глибокі, як філіжанка кави, зазвичай приходили до Ферміна саме після півночі, коли тіло, стомлене щоденними турботами, затихало, тоді як розум далі вертівся, наче дзиґа. Вирішивши проміняти дешеву філософію на суворий комфорт дерев’яної лавки, він зайшов під склепіння вокзалу, таке вигнуте, наче хитрий архітектор хотів підказати, звідки народжується крива доля Барселони.

Фермін улаштувався на лавці, розгорнув один «Суґус» і кинув його до рота. Поринувши в цукеркову нірвану, він утупився поглядом у залізничні колії, що втікали в ніч і губилися в темряві. За якийсь час він відчув, як перон затремтів під його ногами, і побачив світло локомотива, що пронизувало опівнічну темінь. Через кілька хвилин потяг, огорнутий хмарою пари, прибув на станцію.

Запинало імли, що прийшла з моря, огортало перон, перетворюючи на марево пасажирів, які виходили з вагонів після тривалої подорожі. Щасливих облич поміж них було небагато. Фермін спостерігав, як пасажири проходили мимо, вдивлявся в їхні стомлені лиця, фантазуючи про те, які життєві обставини й переміни змусили цих людей приїхати до Барселони. Йому вже починала подобатися ця нова роль біографа, що похапцем пише життєпис нікому не відомого містянина, коли він побачив її.

Вона вийшла з вагона, огорнута тою завісою білої пари, яку Фермін завжди сподівався побачити довкола своєї улюбленої Марлен Дітріх, коли та виходила з потяга на вокзалі Берліна, Парижа чи будь-якого іншого, може, й неіснуючого, міста того славетного чорно-білого XX століття, яке можна було побачити на ранкових сеансах у кінотеатрі «Капітоль». Жінка — хоч їй, схоже, не було й тридцяти років, але Фермінові ніколи б не спало на думку назвати її дівчинкою, юнкою чи якимось іншим подібним словом — ішла злегка накульгуючи, що надавало їй загадкового й водночас вразливого вигляду.

Загострені риси її обличчя випромінювали одночасно і світло, і темряву. Якби Фермінові треба було б описати її зовнішність своєму другові Даніелю, то він сказав би, що жінка була подібна до одного з тих примарних опівнічних янголів, які іноді з’являлися на сторінках романів його колишнього товариша по в’язничному блоку в замку Монтжуїк Давида Мартіна. Найбільше вона скидалася на дивовижну Хлою, головну героїню багатьох не надто добропристойних історій із моторошного циклу «Місто проклятих», яка позбавила Ферміна не однієї години сну, коли під час довгих годин гарячкового читання він здобував енциклопедичні знання про мистецтво отруювання, каламуть пристрастей злочинного розуму і блиск жіночої білизни. Можливо, настав час перечитати ці захопливі готичні романи, подумав він, доки ще дух його і чоловіче причандалля не зачахли остаточно.

Фермін дивився, як жінка підходить, і раптом на якусь коротку мить зустрівся з нею очима. Він відразу ж утік від цього випадкового погляду, опустивши голову й перечекавши, доки вона пройде повз нього. Прикривши обличчя коміром пальта, він обернувся їй услід. Пасажири простували до виходу, і жінка — серед них. Фермін сидів на лавці, наче приклеєний, і ледве не тремтів, аж доки начальник вокзалу не підійшов до нього.

— Слухайте-но, цієї ночі потягів більше не буде, а спати тут не дозволяється…

Фермін кивнув, підвівся й пішов із перону, ледве переставляючи ноги. У вестибюлі він роззирнувся, але жінки ніде не було видно. Він поспішив на вулицю, де дув холодний вітер, який нагадав Фермінові, що надворі зима.

— Алісіє? — запитав він у вітру. — Це ти?

Зітхнувши, Фермін рушив темними вулицями, переконуючи себе, що це неможливо, що ті очі, в яких він потонув, не могли бути тими самими, які він покинув тої далекої вогняної ночі під час війни, і що дівчинка, яку йому не вдалося врятувати, Алісія, загинула тоді разом із багатьма іншими. Навіть його Немезіда[50], його лиха доля не могла мати аж такого чорного почуття гумору.

«Може, це привид, який повернувся з царства мертвих, щоб нагадати тобі, що той, хто колись лишив помирати дитину, не заслуговує мати нащадків на цьому світі. Священики кажуть: не сила осягнути того, що Всевишній прагне сказати нам», — розмірковував Фермін.

— Тут мусить бути якесь наукове пояснення, — сказав він уголос. — Як у ранкового стояка.

Схопившись за цей емпіричний принцип і одночасно кинувши до рота черговий «Суґус», Фермін попрямував додому, до теплого ліжка, у якому на нього чекала Бернарда, переконаний, що нічого не стається випадково і що рано чи пізно або він розгадає цю таємницю, або вона назавжди позбавить його сну.

3


Коли Алісія прямувала до виходу з перону, вона зауважила сухорлявого чоловічка, що сидів на лавці й крадькома витріщався на неї. Найприкметнішим у його обличчі, яке, здавалося, зійшло з картин Гойї[51], був величезний ніс. Чоловік мав на собі пальто, яке було йому завелике і на вигляд якого на думку спадав равлик, що носить на собі свою мушлю. Алісія могла б заприсягтися, що під сподом у чоловіка були газети, складені вдвоє, — звичка, яка не траплялася їй на очі вже давно, ще з перших післявоєнних років.

Мабуть, найпростіше було б забути його, сказавши собі, що це лише ще один уламок у морі знедолених, які досі, майже двадцять років після закінчення війни, пробували в темних кварталах найбільших міст, не покидаючи надії, що історія нарешті згадає про Іспанію і врятує її від забуття. Мабуть, найпростіше було б повірити, що Барселона дасть їй бодай кілька годин перепочинку, перш ніж зіштовхнути з долею. Алісія пройшла повз чоловіка й, не обертаючись, попрямувала до виходу, благаючи пекло, щоб він її не впізнав. Від тої ночі минуло двадцять років, а вона тоді була маленькою дівчинкою.

Біля виходу з вокзалу Алісія сіла в таксі й попросила водія відвезти її на вулицю Авіньйон до будинку номер дванадцять. Коли вона промовляла цю адресу, голос її тремтів. Машина рушила бульваром Ізабелли II в напрямку до Віа-Лаєтана, обганяючи по дорозі кілька трамваїв, що запалювали імлу танцем блакитних іскор, які сипалися з проводів. Алісія вдивлялася крізь вікно в темне обличчя Барселони, в арки й вежі, у вулички, що заглиблювалися в старе місто, і в далекі вогні замку Монтжуїк на горі. «Рідний дім, похмурий дім», — подумала вона.

О цій нічній порі машин було мало, і за п’ять хвилин вони вже прибули на місце. Таксист висадив її перед під’їздом будинку номер дванадцять на вулиці Авіньйон і, подякувавши за щедрі чайові (Алісія заплатила йому вдвічі більше за названу ціну), поїхав вулицею вниз у напрямку до порту. Дівчина лишилася стояти перед будинком, її обдував холодний вітер, що ніс із собою запах кварталу, запах старої Барселони, який жодному дощу годі було змити. Алісія всміхнулася, чим здивувала сама себе. Із часом навіть погані спогади починають видаватися приємними.


Її колишнє помешкання було за кілька кроків від перехрестя з вулицею Фернандо, навпроти «Ґран Кафе». Алісія саме шукала ключі в кишені свого пальта, коли почула, що двері під’їзду відчиняються. Дівчина підвела очі й побачила радісне обличчя консьєржки Хесуси.

— Господи Ісусе! — вигукнула вона, вочевидь схвильована.

Перш ніж Алісія встигла відповісти, Хесуса, наче удав, кинулася на неї, обійняла й стала покривати обличчя поцілунками, що пахли анісівкою.

— Дай лишень погляну на тебе, — відпускаючи її, сказала консьєржка.

Алісія всміхнулася їй.

— Тільки не кажи, що я занадто худа.

— Це тобі скажуть чоловіки, і вперше в житті вони матимуть рацію.

— Якби ти знала, як мені тебе бракувало, Хесуса.

— Підлесниця! У тебе зовсім сорому немає. Дай-но поцілую тебе ще раз, хоч ти того й не заслуговуєш, стільки часу ні подзвонити, ні написати, ні приїхати — анічогісінько…

Хесуса Лабордета була однією з тих удів війни, що мали дух і волю до нового життя, якого вони так ніколи не прожили й не могли б прожити. П’ятнадцять років вона працювала придверницею в будинку, де мала крихітну двокімнатну квартирку в самому кінці вестибюля, яку вона ділила з радіоприймачем, налаштованим на романтичні передачі, і старезним дворнягою, якого вона підібрала на вулиці й охрестила Наполеоном, хоча псові не завжди вдавалося вчасно відвоювати бодай ріг вулиці, щоб рано-вранці задерти там ногу, і через раз він випорожнював уміст свого сечового міхура під поштовою скринькою коло входу. До своєї мізерної платні Хесуса додавала те, що заробляла, прибираючи та лагодячи старий одяг для половини мешканців кварталу. Злим язикам — а котрогось дня такими стали майже всі — подобалося розповідати, що Хесуса прикладається до анісівки частіше, ніж матроси, і що іноді, коли добряче хильне, чути, як вона плаче й голосить у своїй тісній комірчині, тимчасом як бідолашний Наполеон злякано підвиває.

— Чого ж ти стоїш? Заходь-бо! Тут холодно, наче в дев’ятому колі пекла.

Алісія пройшла за консьєржкою досередини.

— Сеньйор Леандро дзвонив сьогодні вранці, щоб попередити, що ти повертаєшся.

— Сеньйор Леандро завжди дуже люб’язний.

— Він справжній кавальєро, — переконано ствердила Хесуса, яка його неабияк поважала. — Так гарно говорить…

У будинку не було ліфта, а сходи були облаштовані так, ніби архітектор мав на меті відлякати потенційних мешканців горішніх поверхів. Хесуса вела перед, а за нею, як могла, дерлася нагору Алісія, перетягуючи свою валізу зі сходинки на сходинку.

— Я провітрила й трохи прибрала твою квартиру — це було вкрай потрібно. Фернандіто мені допомагав. Сподіваюся, ти не маєш нічого проти? Коли він дізнався, що ти приїжджаєш, то місця собі не знаходив, аж доки я не дозволила йому щось зробити…

Фернандіто був небожем сеньйори Хесуси. Щира душа, якою не кожен святий міг би похизуватися, Фернандіто страждав на страшну хворобу — підліткову закоханість у хронічному стані. Щоб довершити насмішку, мати природа позловтішалася, наділивши його наївною вдачею. Хлопець жив із матір’ю в сусідньому будинку й працював розсильним у продуктовій крамниці, хоча найбільше своїх зусиль і талантів він витрачав на компонування високоліричних віршів, присвячених Алісії, у якій бачив утілення одночасно Дами з камеліями і злої королеви з «Білосніжки», щоправда сексуальнішої, ніж оригінал. Незадовго до того, як Алісія покинула Барселону три роки тому, Фернандіто освідчився їй у вічному коханні, висловив бажання стати батьком, якщо буде на те воля Божа, щонайменше п’яти її дітей і пообіцяв навіки тіло, душу та все інше своє добро в обмін на прощальний поцілунок.

— Фернандіто, я старша за тебе на десять років. Не годиться тобі таке думати про мене, — сказала того дня Алісія, витираючи йому сльози.

— Чому ви мене не кохаєте, сеньйорито Алісіє? Я для вас недостатньо мужній?

— Фернандіто, у тобі мужності досить, щоб потопити Непереможну Армаду[52], але тобі треба шукати наречену твого віку. За кілька років ти побачиш, що я мала рацію. Я можу запропонувати тобі лише дружбу.

Фернандіто своєю затятістю скидався на боксера-початківця, що має більше запалу, ніж майстерності: хай скільки б йому не дісталося, він постійно повертався за додачею.

— Я ніколи нікого не покохаю так, як вас, Алісіє. Нікого.

Того дня, коли вона від’їжджала до Мадрида, Фернандіто, у якого мелодраматизм просякнув у кров завдяки болеро, що крутили постійно по радіо, чекав Алісію на вокзалі, у святковому костюмі й начищених до блиску черевиках, маючи чудернацький вигляд зменшеної копії Карлоса Ґарделя[53]. У руках він тримав букет червоних троянд, який, либонь, коштував йому місячної платні. Хлопчина вручив їй любовного листа, який кинув би в жар леді Чаттерлей[54], однак Алісія, прочитавши його, тільки заплакала, і то не так, як того б хотілося бідолашному Фернандіто. Перш ніж дівчина змогла зайти до вагона й позбутися юного Казанови, Фернандіто, озброївшись усією сміливістю й рішучістю, яку накопичував від самого початку підліткового віку, поцілував її так, як цілують тільки п’ятнадцятилітні, повертаючи віру — нехай і не надовго — у цей світ.

— Ви розбили мені серце, сеньйорито Алісіє, — заявив Фернандіто, хлипаючи. — Тепер я помру від сліз. Я читав, що іноді таке трапляється. Слізні протоки пересихають, і аорта розривається. Так сказали по радіо. Вас сповістять про мою смерть, щоб ви знали: це ваша провина.

— Фернандіто, в одній твоїй сльозині більше життя, ніж я побачу будь-коли, хоч би жила до ста років.

— Ця фраза звучить так, ніби ви її вичитали в якійсь книжці.

— Не існує такої книжки, Фернандіто, яка була б із тобою чесною, окрім хіба що підручника з біології.

— Їдьте вже разом з усією своєю зрадливістю й кам’яним серцем. Настане день, коли сама-самісінька ви ще сумуватимете за мною.

Алісія поцілувала його в чоло. Поцілунок у губи вбив би хлопця.

— Я вже за тобою сумую. Бережи себе, Фернандіто. І спробуй забути мене.


Урешті-решт вони дісталися до останнього поверху, і Алісія, опинившись перед дверима свого давнього помешкання, вийшла з задуми. Хесуса відчинила двері й увімкнула світло.

— Не турбуйся, — промовила консьєржка, немовби прочитавши її думки. — Хлопець очуняв і надбав собі прегарну наречену. Проходь, проходь.

Алісія поставила валізу на підлогу й зайшла досередини. Хесуса лишилася стояти на порозі. При вході у вазі стояли свіжі квіти, а вся оселя пахла чистотою. Дівчина поволі, немов була тут уперше, обійшла всі кімнати й коридори.

Вона почула, як за спиною Хесуса кладе ключі на столик, і повернулася до вітальні. Консьєржка дивилася на неї з напівусмішкою.

— Наче й не минуло трьох років, еге ж?

— Наче минуло тридцять, — відказала Алісія.

— Ти надовго?

— Ще не знаю.

Хесуса кивнула.

— Гаразд. Ти, мабуть, втомилася. На кухні знайдеш щось перекусити. Фернандіто приніс тобі всяких продуктів. Якщо потребуватимеш будь-чого, ти знаєш, де мене шукати.

— Щиро дякую, Хесусо.

Консьєржка відвела погляд.

— Я рада, що ти знову вдома.

— Я теж рада.

Хесуса зачинила двері, і Алісія почула, як її кроки віддаляються по сходах. Дівчина відслонила фіранки, відчинила вікно й визирнула на вулицю. Океан пласких дахів старої Барселони розпростерся перед нею, удалині здіймалися вежі церкви Санта-Марія-дель-Мар. Простеживши очима вздовж вулиці Авіньйон, Алісія помітила чиюсь постать, яка ховалася навпроти в темряві під’їзду крамниці «Ла Мануаль Альпарґатера»[55]. Ця людина, хай ким вона була, курила, і дим сріблястими звоями здіймався вгору вздовж фасаду будівлі. Якусь хвилю Алісія пильно вдивлялася туди, але зрештою перестала. Зарано ще було уявляти собі тіні, що чигають на неї. Для цього прийде ще час.

Вона зачинила вікно й, дарма що не мала апетиту, сіла за стіл у кухні й трохи підвечеряла канапкою з сиром і сухофруктами. Потім відкоркувала перев’язану червоною стрічкою пляшку білого вина, яку знайшла у тумбі стола. Усе вказувало на те, що це справа рук Фернандіто, який вочевидь не забув про її слабкості. Алісія наповнила келих і відсьорбнула з заплющеними очима.

— Сподіваюся, воно не отруєне, — промовила вона. — Твоє здоров’я, Фернандіто.

Вино було пречудове. Алісія налила ще і вмостилась у фотелі, який стояв у вітальні. Ввімкнувши радіо, пересвідчилася, що воно працює. Відтак неквапно покуштувала вино — Пенедес[56], доброго врожаю. Незабаром, знудившись випуском новин, які нагадували слухачам — ану ж ті забули, — що Іспанія — це світоч і об’єкт поміж усіх народів, Алісія вимкнула радіо й узялася розпаковувати речі, які привезла з собою. Вона принесла валізу, поставила її на підлогу посеред вітальні й розкрила. Поглянувши на вміст, Алісія замислилася, навіщо було завдавати собі стільки клопоту й тягнути весь одяг і ті рештки іншого життя, якими вона вже не мала наміру користуватися. Їй закортіло зачинити валізу й попросити Хесусу віддати її завтра Сестрам Милосердя. Алісія дістала звідти тільки револьвер і дві коробки з набоями. Зброя була подарунком від її наставника на другу річницю служби і, як підозрювала дівчина, мала за собою довгий службовий список, про який Леандро волів не розводитися.

«Що це за гармата?» — «Якщо хочеш, я дістану тобі жіночий пістолетик з руків’ям зі слонової кістки й двома позолоченими дулами». — «І що мені з ним робити, окрім як тренуватися на собаках?» — «Намагатися, щоб ніхто не тренувався на тобі».

Зрештою дівчина взяла-таки це одоробло. Так завжди траплялося у її стосунках із Леандро, заснованих на мовчазній угоді, яка передбачала послух і подобу згоди, коли все несказане маскується холодною ввічливою усмішкою й покривалом німотності. Це давало змогу Алісії дивитися вранці в дзеркало й учергове брехати собі про мету свого життя. Вона зважила зброю в руці. Потім розімкнула раму й пересвідчилася, що револьвер незаряджений. Висипавши одну з коробок на підлогу, дівчина без поспіху запхала в барабан шість набоїв. Відтак підвелася й підійшла до полиць із книжками, що займали одну стіну. Хесуса та її армія ганчірок, вочевидь, навідалися сюди: ніде не було ні порошинки, ні в чому не відчувалося трирічної відсутності Алісії. Дівчина взяла Біблію в шкіряній палітурці, що стояла поряд із французьким перекладом «Фауста», і розгорнула її. У сторінках книжки ножем було вирізано заглиблення, що ідеально підходило до револьвера. Алісія сховала зброю в Біблію і поставила книжку на полицю. «Амінь!» — виголосила вона подумки.

Зачинивши валізу, Алісія подалася до спальні. Випрасувані й напахчені простирадла огорнули її, а втома від подорожі й вино докінчили справу. Дівчина заплющила очі й лежала, слухаючи місто, яке шепотіло їй щось на вухо.

Тої ночі Алісії знову наснився вогняний дощ. Вона стрибала дахами Равалю, утікаючи від гуркоту бомб, тимчасом як будинки падали довкола, лишаючи на своєму місці стовпи полум’я й чорного диму. Рій літаків тягнувся при самій землі, поливаючи кулями тих, хто намагався дістатися вулицями до сховищ. Опинившись на даху будинку на вулиці Арко-дель-Театро, Алісія побачила жінку з чотирма дітьми, що в паніці бігла до Ла-Рамбли. Вулицю накрило кулеметною чергою, і їхні тіла на бігу розлетілися фонтаном крові й нутрощів. Алісія заплющила очі, і тоді пролунав вибух. Вона спочатку відчула його, немовби з темряви на неї наскочив потяг, і лише потім до неї донісся звук. Бік опалило болем, полум’я здійняло її в повітря й швиргонуло на скляний дах. Алісія пробила його і, огорнута хмарою гострих уламків пекучого скла, ринула в порожнечу.

Однак не минуло й кількох секунд, як щось зупинило її падіння. Вона приземлилася біля дерев’яного майданчика, розміщеного на вершині якоїсь величезної споруди. Алісія підповзла до краю і, поглянувши вниз, роздивилася в мороці обриси спіральної конструкції. Дівчина протерла очі й стала вдивлятися в темряву, яку ледь-ледь розганяло червонясте світло, що відбивалося від хмар. Унизу розкинулися неймовірні архітектурні форми вежі з книжок. Незабаром по кам’яних сходах — одних із багатьох у лабіринті — розляглися кроки, що наближалися до неї, і Алісія побачила невиразні обриси чоловіка з рідким волоссям, який опустився навколішки біля неї, оглядаючи рани, що вкривали її тіло. Чоловік узяв Алісію на руки й поніс численними переходами, містками й сходами, аж доки вони не опинилися біля підніжжя споруди. Чоловік поклав Алісію на ліжко й заходився коло її ран, не дозволяючи їй переступити поріг смерті, тимчасом як за стінами далі несамовито вибухали бомби. Угорі, над скляною банею, зблискували відсвіти полум’я, і в цьому мерехтінні Алісія роздивилася те місце, найдивовижніше з усіх, які вона будь-коли бачила. Базиліка, споруджена з книжок, захована в палаці, якого ніколи не існувало, — сюди Алісія могла повертатися лише у своїх снах. Адже подібне місце могло існувати лише потойбіч, там, де на неї чекала мати, Люсія, і де лишилася ув’язненою її душа.

На світанку чоловік з рідким волоссям знову взяв її на руки й поніс залитими кров’ю і охопленими вогнем вулицями Барселони до шпиталю, де лікар, укритий попелом, подивившись на них, похитав головою.

— Ця лялька зламалася, — промовив він, обертаючись до них спиною.

І тоді, як багато разів до цього, Алісія побачила вві сні своє власне тіло й упізнала себе в цій обвугленій дерев’яній ляльці з обірваними мотузками. Від стін відділилися безокі медсестри, вихопили ляльку з рук доброго самаритянина й затягли її до неоглядного ангара, де здіймалася величезна гора з решток сотень чи тисяч таких самих ляльок, як вона. Медсестри жбурнули її на купу й пішли собі, регочучи.

4


Її розбудило сталеве зимове сонце, що зблискувало поміж дахами. Алісія розплющила очі й подумала, що це її перший і останній день свободи в Барселоні. Цього самого вечора Варґас, мабуть, уже покажеться тут. Вона вирішила насамперед відвідати сьогодні книгарню Ґуставо Барсело, яка розміщувалася зовсім недалеко звідси, на вулиці Фернандо. Пригадавши те, що Вірхіліо розповідав про книгаря і його прихильність до сеньйорит принадної зовнішності, Алісія вирішила вбратися відповідно. Відчинивши дверцята своєї колишньої одежної шафи, дівчина виявила, що Хесуса, готуючись до приїзду Алісії, випрала й попрасувала весь її одяг, який тепер пахнув лавандою. Алісія погладила пальцями свої давнішні обладунки, на дотик визначаючи вбрання, відповідне для свого завдання. Потім, користаючись із того, що за час її відсутності в будинку встановили новий котел, Алісія прийняла душ, заповнивши всю квартиру парою.

Загорнувшись у рушник із анаграмою готелю «Віндзор», вона подалася до вітальні, щоб увімкнути радіоприймач і налаштувати його на концерт оркестру Каунта Бейсі[57]. Та цивілізація — хай якою б вона не була, — що здатна витворити таку музику, має шанс на майбутнє. Уже в спальні Алісія розгорнула рушник і наділа панчохи зі швом, які купила, винагородивши сама себе, під час одного з походів до крамниці жіночої білизни «Ла Перла Ґріс». Узувши туфлі на середньому каблуці, що, без сумніву, дістали б несхвальні відгуки від Леандро, дівчина прослизнула в чорну вовняну сукню, якої досі ще ніколи не одягала і яка ідеально підкреслювала її фігуру. Не поспішаючи, наклала макіяж і підфарбувала губи криваво-червоною помадою. У тон помаді вбралася в червоне пальто, а потім, як вона це робила майже щоранку, коли жила в Барселоні, спустилася, щоб поснідати в «Ґран Кафе».

Мікель, досвідчений офіціант і перший фізіономіст кварталу, упізнав Алісію, щойно вона переступила поріг, і привітався з-за барної стійки так, наче й не минуло трьох років з часу її останнього візиту. Алісія сіла за столик коло вікна й узялася розглядати старий бар, порожній о такій ранній годині. Мікелеві не довелося навіть нічого казати: офіціант підійшов сам, несучи на таці її звичне замовлення: каву з молоком, два тости з полуничним варенням і вершковим маслом та примірник «Ванґуардії», який ще пахнув свіжою фарбою.

— Я бачу, ти не забув, Мікелю.

— За той час, доки вас тут не було, сталося багато чого, доньє Алісіє, але не це. Ласкаво просимо додому.

Алісія неквапно поснідала, гортаючи газету. Вона вже й забула, як приємно починати день, стежачи в дзеркалі «Ванґуардії» за змінами декорацій в пісочниці публічного життя Барселони, злизуючи з тоста полуничне варення, марнуючи аж півгодини так, немов часу в тебе ще ціла купа.

Завершивши ритуал, Алісія підійшла до барної стійки, де Мікель протирав келихи на вино, розглядаючи їх проти ранкового холодного світла.

— Скільки з мене, Мікелю?

— Я запишу на ваш рахунок. Завтра о цій самій порі?

— Дасть Бог.

— Ви сьогодні дуже елегантна. Ідете на вечірку?

— Навіть краще. До книгарні.

5


На вулиці її зустрів один із тих зимових барселонських ранків, коли сонячне світло по краплині просякає крізь імлисту завісу й заохочує вчитися мистецтва швидкого пересування. Книгарня Ґуставо Барсело розміщувалася перед арками на Королівській площі, за кілька хвилин ходи від «Ґран Кафе». Алісія попрямувала туди в супроводі цілої бригади двірників, які чепурили вулицю за допомогою мітли й поливального шланга. Обабіч вулиці Фернандо здіймалися крамниці, які радше видавалися храмами: цукерні, що мали вигляд ювелірень, кравецькі ательє, декоровані, наче оперні театри; книгарня Барсело була справжнім музеєм, зайшовши до якого просто повитріщатись, хотілося залишитися там на все життя. Перш ніж переступити поріг книгарні, Алісія зупинилася на якусь мить, щоб помилуватися крізь вітрину видовищем акуратно розставлених книжкових шафок і стелажів. Заходячи, вона зауважила молодого продавця в блакитному форменому вбранні, що, видершись на драбину, витирав пил із горішніх поличок. Алісія вдала, що не помітила його і пройшла до приміщення.

— Доброго ранку! — привітався продавець.

Алісія обернулася й нагородила його усмішкою, що відімкнула би будь-який сейф.

Юнак миттю зліз із драбини й став за прилавок із ганчіркою, перекинутою через плече.

— Чим можу служити сеньйорі?

— Сеньйориті, — поправила його Алісія, неквапом знімаючи рукавички.

Юнак кивнув, зачарований покупчинею. Простота цього трюку ніколи не переставала дивувати Алісію. Вона подумки благословила чоловічу простоту і наївність.

— Чи могла би я поговорити з доном Ґуставо Барсело?

— Сеньйора Барсело зараз тут немає…

— А ви не знаєте, коли він буде?

— Важко сказати… Власне кажучи, дон Ґуставо майже не заходить до крамниці, якщо тільки в нього не призначено зустрічі з клієнтом. Дон Феліпе, управитель, поїхав до Педральбес[58], щоб оцінити колекцію, але повернеться до обіду.

— Як вас звати?

— Беніто.

— Слухайте, Беніто, я бачу, що ви тямущий хлопчина, і впевнена, що зможете мені допомогти.

— Я до ваших послуг.

— Бачте, це тема делікатна. Мені потрібно було б переговорити з сеньйором Барсело, адже моєму близькому родичеві, значному колекціонерові, нещодавно дістався рідкісний примірник. Родич має намір продати його і, щоб зберегти анонімність, хотів би залучити до угоди дона Ґуставо як посередника.

— Зрозуміло, — пробурмотів юнак.

— Книжка, про яку йде мова, у прекрасному стані. Це один із романів циклу «Лабіринт духів» такого собі Віктора Маташа.

Очі юнака зробилися круглими, наче блюдечка.

— Як ви кажете? Маташа?

Алісія кивнула.

— Вам відомий цей автор?

— Коли сеньйорита буде така люб’язна зачекати хвильку, я спробую негайно зв’язатися з доном Ґуставо.

Алісія покірливо всміхнулася. Продавець зник у підсобному приміщенні, і за якусь мить дівчина почула, як він набирає номер на телефоні. З-поза завіси долинув його притлумлений голос.

— Доне Ґуставо, пробачте, що я вас… Авжеж, я знаю, котра година… Ні, я не… Так, сеньйоре, так, я вас прошу… Ні, я вас прошу… Звісно, мені подобається моя робота… Ні, будь ласка… Одну секунду, тільки одну секунду… Дякую.

Хлопчина перевів подих і повернувся до перемовин із хазяїном.

— Тут прийшла сеньйорита, яка каже, що має Віктора Маташа в прекрасному стані й хоче його продати.

Продавець надовго замовк.

— Ні, я не вигадую. Перепрошую? Ні. Я не знаю, хто вона. Я ніколи її не бачив раніше. Не знаю. Молода дівчина, дуже елегантна… О Боже, достатньо… Ні, мені зовсім не здається… Так, сеньйоре, цієї ж миті, сеньйоре…

Юнак з’явився на порозі підсобки, усміхаючись на весь рот.

— Дон Ґуставо запитує, коли вам було б зручно зустрітися з ним.

— Сьогодні о першій, — запропонувала Алісія.

Хлопчина кивнув і знову зник у підсобці.

— Вона каже сьогодні о першій. Так. Не знаю. Я запитаю… Гаразд, я не буду запитувати… Як скажете, доне Ґуставо. Так, сеньйоре. Цієї ж миті. Не сумнівайтеся. Так, сеньйоре. Вам також.

Коли продавець повернувся знову, він здавався трохи спокійнішим.

— Усе гаразд, Беніто? — поцікавилася Алісія.

— Просто пречудово. Прошу вибачення за завдані вам незручності. Дон Ґуставо — свята людина, але має свої примхи.

— Я розумію.

— Він повідомив мені, що радо зустрінеться з вами сьогодні в «Гуртку верхової їзди»[59]. Вам підходить? Дон Ґуставо сьогодні там обідає, і буде в клубі до вечора. Ви знаєте, де це? У Будинку Переса Саманільйо, на перехресті Бальмес і Діагональ.

— Я знаю. Я скажу донові Ґуставо, що ви мені неабияк допомогли.

— Дуже вам вдячний.

Алісія вже зібралася йти, коли юнак, либонь, прагнучи продовжити її візит бодай на якусь коротку хвилю, вибіг з-за прилавка, щоб люб’язно провести дівчину до виходу.

— Дивна річ, — нервуючись, сказав він, аби щось сказати. — Стільки років ніхто не бачив жодної книжки Маташа, а тут за останній місяць аж дві людини приходять до книгарні й запитують про нього…

Алісія спинилася.

— Справді? І хто ж іще розпитував про Маташа?

Беніто відразу посерйознішав, немовби сказав більше, ніж мав би. Алісія поклала руку юнакові на плече і приязно стиснула.

— Не турбуйтеся, це лишиться між нами. Мені просто цікаво.

Продавець вагався. Алісія злегка нахилилася до нього.

— Якийсь пан із Мадрида, начебто поліціянт. Показав мені якесь посвідчення, — відповів Беніто.

— А він не назвався?

Беніто знизав плечима.

— Може… Зараз важко сказати… Я згадав про цього чоловіка тільки тому, що в нього була близна на обличчі.

Алісія всміхнулася і цим ще більше збентежила Беніто.

— Шрам? На правій щоці?

Хлопчина поблід.

— А звали його часом не Ломана? — запитала Алісія. — Рікардо Ломана?

— Може бути… Я не впевнений, але…

— Дякую, Беніто. Ти просто золотко.

Алісія уже йшла вгору вулицею, коли продавець визирнув із дверей і озвав її:

— Сеньйорито! Ви мені так і не сказали, як вас звати…

Дівчина обернулася й послала хлопчині усмішку, яка стояла в нього перед очима весь день і частину ночі.

6


Вийшовши з книгарні, Алісія піддалася спокусі прогулятися знайомими шляхами й не поспішаючи попрямувала закрутами Готичного кварталу[60] до свого наступного пункту призначення. Дівчина йшла помалу, розмірковуючи про Рікардо Ломану та його дивне зникнення. У глибині душі вона не здивувалася, натрапивши тут на його слід. За роки служби Алісія звикла, що часто вони з Ломаною, йдучи одним і тим самим шляхом, наступали одне одному на п’яти. Дев’ять із десяти разів першою була Алісія. Тут вартим уваги було лише те, що Ломана, який, за словами Хіля де Партери, почав розслідувати справу анонімних погроз Вальсові кілька тижнів тому, схоже, розпитував про книжки Віктора Маташа. Про Ломану можна було сказати багато чого, але дурнем він точно не був. Хороша новина в цьому всьому — те, що Алісія тепер точно знала: якщо Ломана також шукає книжки Маташа, чуття її не підвело. Погана ж полягала в тому, що рано чи пізно їм доведеться перетнутися. А зустрічі їхні рідко закінчувалися добре.

Рікардо Ломана, як подейкували в їхньому підрозділі, був колишнім учнем сумновідомого інспектора Фумеро з барселонської Бригади соціальних розслідувань і найлихішим серед усіх посіпак, завербованих Леандро протягом тривалого часу, а таких було чимало. Під час своєї служби Алісія не раз мала сутички з Рікардо Ломаною. Остання відбулася кілька років тому, коли Ломана, сп’янілий від алкоголю й люті через те, що Алісії вдалося розв’язати справу, над якою він марно бився кілька місяців, увечері простежив за дівчиною аж до її помешкання в готелі «Гіспанія» і пообіцяв, що одного дня, коли Леандро не буде поруч, щоб її захистити, він, Ломана, знайде час і місце, щоб підвісити Алісію до стелі й познайомити зі своїми улюбленими цяцьками.

«Ти, кралечко, не перша й не остання хвойда Леандро, і коли ти йому набриднеш, я вже чекатиму на тебе. І я тобі обіцяю, що ми з тобою добре розважимося, особливо ти, бо твоє тіло аж просить попестити його залізом…»

Від тої зустрічі Ломана дістав на згадку удар коліном по своїй чоловічій гордості, який відправив його на півмісяця до ліжка, зламану в двох місцях руку і шрам на щоці, на який довелося накладати вісімнадцять швів. Алісія ж зі свого боку заплатила за це побачення кількома тижнями безсоння, коли з револьвером на нічному столику вона лежала, вдивляючись у темноті на двері, огорнута похмурим передчуттям, що найгірше чекає на неї в матчі-реванші.

Алісія вирішила викинути Ломану з голови й насолоджуватися прогулянкою і своїм першим ранком у Барселоні. Дівчина ступала поволі, зважуючи кожен крок і зупиняючись перед вітринами за найменшого потиску в стегні. З роками вона навчилася розпізнавати ознаки й виробила способи, як уникнути болю або принаймні затримати невідворотне. Алісія і біль були давніми ворогами, які добре вивчили одне одного і знали правила гри. І все ж ця перша прогулянка без корсета, затягнутого довкола ноги, була варта тої ціни, яку за неї доведеться заплатити. Час пошкодувати про своє рішення в Алісії, певно, ще буде.

Доходило до десятої, коли дівчина минула вулицю Пуерта-дель-Анхель і, завернувши за ріг, на вулицю Святої Анни, зауважила вітрину старої книгарні «Семпере й сини». На другому боці вулиці була невеличка кав’ярня. Алісія зайшла туди й сіла за столик коло вікна. Трохи перепочинку їй не завадить.

— Що будете замовляти, сеньйорито? — запитав її офіціант, який мав такий вигляд, наче не покидав закладу протягом останніх щонайменше двадцяти років.

— Одну каву. І склянку води.

— З-під крану чи мінеральної з пляшки?

— А що ви порадите?

— Залежить від того, забагато чи замало у вас кальцію в крові.

— Нехай буде мінеральна. Природна, будь ласка.

— Уже несу.


Через півгодини, випивши кілька філіжанок кави, Алісія могла стверджувати, що жодна людина навіть не зупинилася перед вітриною книгарні. Бухгалтерські книги «Семпере й синів», либонь, пролежували в забутті, вкриваючись павутиною. Її пожирала спокуса перетнути вулицю, зайти до цієї дивовижної крамниці й витратити купу грошей, але дівчина знала, що час для цього ще не настав. Поки що вона обмежиться тільки спостереженням. Минуло ще півгодини. Нічого не відбувалося, і Алісія вже стала збиратися йти геть, коли побачила його. Він ішов неуважний, заносячись думками в хмари, з напівусмішкою на губах і тим безтурботним виглядом, що притаманний людям, яким пощастило не знати, як влаштований світ. Алісія ніколи не бачила його фотографії, але знала, хто це, перш ніж чоловік підійшов до дверей книгарні.

Даніель.

Алісія, сама цього не усвідомлюючи, всміхнулася. Коли Даніель Семпере вже мав зайти до крамниці, двері відчинилися зсередини й молода жінка, якій, либонь, не було й двадцяти років, вийшла йому назустріч. Це була одна з тих красунь, про яку постановники радіоновел сказали б, що її чиста врода йде зсередини. Такі жінки змушують зітхати залюбливих дурників, що захоплюються казочками про ангеликів із серцями зі щирого золота. Вона сяяла невинністю, ба навіть непорочністю дівчини зі шляхетної родини і вдягалася так, наче здогадувалася, який скарб носить під своїм вбранням, але не наважувалася цього визнати. Славнозвісна Беатріс, подумала Алісія, невинна, як Білосніжка в країні гномів.

Беатріс піднялася навшпиньки й поцілувала свого чоловіка у вуста. Поцілунок був цнотливий: стуленими губами і нетривалий. Однак Алісія не могла не зауважити, що Беатріс заплющувала очі, коли цілувала нехай навіть свого законного чоловіка, і давала обійняти себе за стан. Що ж до Даніеля, то він досі цілувався, як школяр, і ранній шлюб ще не навчив його, як треба обіймати жінку, куди класти руки і що робити губами. Либонь, не мав учителів. Усмішка сповзла з її обличчя, і Алісія відчула, як у неї всередині ворухнулося щось лихе й порочне.

— Можна мені келих білого вина? — попросила вона офіціанта.

На другому боці вулиці Даніель Семпере попрощався зі своєю дружиною і зайшов до книгарні. Беатріс, одягнута хоч і скромно, та зі смаком, рушила в натовпі інших перехожих у напрямку до вулиці Пуерта-дель-Анхель. Алісія стежила за нею очима, вивчаючи талію Беатріс і обриси її стегон.

— Ех, як би я одягнула тебе, принцесо, — пробурмотіла вона.

— Що ви сказали, сеньйорито?

Алісія обернулася й побачила офіціанта, який тримав келих із білим вином і дивився на неї з сумішшю зачарування й страху.

— Як вас звати? — запитала вона його.

— Мене?

Алісія значливо роззирнулася довкола: бар був порожнім.

— А ви бачите тут ще когось?

— Марселіно.

— Чому б вам не підсісти до мене, Марселіно. Я не люблю пити сама. Ну гаразд, брешу. Але робити це в товаристві мені подобається значно більше.

Офіціант ковтнув слину.

— Якщо хочете, я вам щось замовлю, — запропонувала Алісія. — Може, пивка?

Марселіно остовпіло дивився на неї.

— Сідайте, Марселіно, я не кусаюся.

Молодик кивнув і сів навпроти Алісії. Дівчина солодкаво всміхнулася до нього.

— У вас є наречена, Марселіно?

Офіціант заперечливо похитав головою.

— Деякі дівчата не тямлять, що втрачають. Скажіть-но мені одну річ, Марселіно. Цей бар, окрім головних дверей, має ще один вихід?

— Перепрошую?

— Чи є у вас задній вихід, який виводив би на якийсь провулок або до сходової клітки сусіднього будинку?

— Є один, він веде на задвірок, який переходить у вулицю Бельтрельянс. А що?

— Я запитую це, тому що мене переслідують.

Марселіно стривожено кинув погляд на вулицю.

— Може, викликати поліцію?

Алісія поклала свою руку на руку офіціанта, який ледь-ледь не перетворився на соляний стовп.

— У цьому немає потреби. Нічого серйозного. Але я воліла б скористатися потайним ходом. Ви не заперечуєте?

Марселіно похитав головою.

— Ви просто диво. Скільки я вам винна?

— За рахунок закладу.

— Ви впевнені?

Марселіно ствердно кивнув головою.

— Що я й кажу: дівчата просто не знають, що ви золото, не чоловік… Скажіть-но, у вас є телефон?

— За барною стійкою.

— Ви не проти, якщо я ним скористаються? Це міжміський дзвінок, але за нього я вже заплачу, гаразд?

— Як скажете…

Алісія попрямувала до барної стійки й побачила старий телефон, що висів на стіні. Марселіно, який лишився незрушно сидіти за столиком, дивився на неї. Дівчина помахала йому рукою, набираючи номер.

— Покличте, будь ласка, Варґаса.

— Ви, мабуть, Ґріс? — запитав на другому кінці проводу голос із глузливими нотками. — Капітан чекав на ваш дзвінок. Зараз він підійде.

Алісія почула, як слухавку поклали на стіл і взялися кликати колегу.

— Варґасе, донья Інес дзвонить… — донісся голос одного з поліціянтів, тимчасом як інший насвистував приспів із «Зелених очей»[61].

— Варґас слухає. Як справи? Танцюєш сардану?[62]

— Хто така донья Інес?

— Ти. Нас тут нагородили прізвиськами. Я — Дон Жуан…

— Твої колеги — неабиякі дотепники.

— Ти навіть не уявляєш, які в нас тут таланти марнуються. Чого телефонуєш?

— Я просто подумала, що ти мав би скучити за мною.

— Мене не вперше кидають, і нічого, якось пережив.

— Я рада, що в тебе все гаразд. Я гадала, що ти вже їдеш до мене.

— Якби це залежало від мене, ти б лишилася там сама-самісінька аж до своєї відставки.

— А що каже твоє начальство?

— Що я маю сісти в машину і їхати цілий день, а потім ще частину ночі, щоб завтра бути з тобою.

— До речі, про машини. Є якісь новини про Вальсову автівку?

— Нічого нового. Її знайшли покинутою… зараз гляну лишень у записи… на дорозі Карретера-де-лес-Айґуес[63], або ж Водній магістралі, у районі Вальвідрера. Це в Барселоні?

— Вище.

— Вище? Невже на небі?

— Щось на кшталт цього. Є якісь сліди Вальса чи його охоронця?

— Кров на пасажирському сидінні. Ознаки боротьби. Міністр із охоронцем зникли безслідно.

— Що ще?

— Це все. А що ти маєш повідомити мені?

— Що я скучила за тобою, — відказала Алісія.

— Це, либонь, тебе так ошелешило повернення до Барселони. Де ти зараз? Здійснюєш паломництво до Моренети?[64]

— Майже вгадав. Я щойно спостерігала за книгарнею «Семпере й сини».

— Дуже продуктивна робота. Ти часом не розмовляла з Леандро?

— Ні. А що?

— Він переслідує мене весь ранок, розпитуючи про тебе. Зроби таку ласку, подзвони йому й побажай усіляких гараздів, а то він мені дихати не дасть.

Алісія зітхнула.

— Подзвоню. До речі, я теж маю до тебе прохання.

— Та невже? Таке зі мною трапляється вперше в житті…

— Це делікатне питання, — уточнила Алісія.

— Саме на цьому я спеціалізуюся.

— Мені треба, щоб ти скористався своїми зв’язками в Головному управлінні й обережно поцікавився, над чим працював такий собі Рікардо Ломана, перш ніж зійти зі сцени.

— Ломана? Той гицель, що зник?

— Ти його знаєш?

— Із чуток. Поганих чуток. Я подивлюся, що можна зробити.

— Більше я нічого й не прошу.

Варґас зітхнув на тому кінці проводу.

— Я розраховую бути в Барселоні завтра вранці. Якщо хочеш, поснідаємо разом і я розповім тобі все, що дізнаюся про твого приятеля Ломану — якщо взагалі щось дізнаюся. Ти добре себе поводитимеш і не вплутаєшся в халепу до мого приїзду?

— Обіцяю.

7


Марселіно далі позирав на Алісію з якимось хворобливим зачаруванням. Час від часу він потай кидав погляди на вулицю, сподіваючись побачити таємничого переслідувача. Алісія підморгнула офіціантові й показала пальцем на телефон.

— Ще один дзвіночок — і все…

Дівчина зателефонувала просто до начальникових апартаментів і стала чекати. Леандро взяв слухавку після першого ж гудка. «Мабуть, сидів, чекаючи біля телефона», — подумала Алісія.

— Це я, — промуркотіла вона.

— Алісіє, Алісіє, Алісіє, — солодкавим голосом протягнув Леандро. — Мені не подобається, коли ти мене уникаєш. Тобі це відомо.

— Я збиралася подзвонити тобі відразу ж. Не було потреби мене пасти.

— Не розумію.

— Хіба це не ти наказав стежити за мною?

— Якби це був я, то моєї людини ти б не помітила першого ж дня. Хто він?

— Ще не знаю. Я гадала, він твій.

— Не мій. Аби не наші друзі з центрального комісаріату подбали.

— У такому разі місцева школа неабияк зубожіла на таланти, якщо вони приставили до мене такого нездару.

— Не так просто відшукати здібні кадри. Хто, хто, а я це добре знаю. Хочеш, я подзвоню, щоб із тебе зняли стеження?

Алісія поміркувала.

— Мабуть, не треба. Мені спало дещо на думку.

— Легше з ним. Не знаю, кого там тобі призначили, але цілком можливо, що це найзеленіший новачок із усіх, яких вони тільки знайшли.

— Стежити за мною таке легке завдання?

— Зовсім навпаки. Скоріше, я гадаю, ніхто не хотів за нього братися.

— Натякаєш, що я лишила не найкраще враження?

— Я завжди тобі казав, що важливо дотримуватися процедури. Тепер ось бачиш, як воно все обернулося. Ти вже розмовляла з Варґасом?

— Розмовляла.

— Отже, вже все знаєш про машину. Удома все гаразд?

— Так. Сеньйора Хесуса прибрала все як на свято і випрасувала мені весь одяг — ледь не до сукенки, в якій я приймала перше причастя. Дякую тобі за турботу.

— Мені б не хотілося, щоб тобі чогось бракувало.

— І тому відсилаєш до мене Варґаса?

— Це його власна ініціатива. Його або Хіля де Партери. Я ж казав тобі, що він нам не довіряє.

— Чому б це?

— Які в тебе плани на сьогодні?

— Вранці я пройшлася по книгарнях, а по обіді у мене зустріч із людиною, яка може щось прояснити про Віктора Маташа.

— Отже, ти розкручуєш версію з тою книгою…

— Так, нехай навіть лише для того, щоб потім її відкинути.

— Я його знаю? Того, з ким у тебе зустріч?

— Не маю гадки. Він книгар. Ґуставо Барсело.

Пауза була ледь помітною, однак Алісія її все ж відзначила.

— Не пригадую такого. Подзвони мені, якщо щось дізнаєшся. І якщо не дізнаєшся, теж подзвони.

Алісія силкувалася вигадати якусь дотепну відповідь, коли почула, що Леандро поклав слухавку. Дівчина лишила кілька монет на барній стійці, щоб оплатити своє замовлення і вартість двох дзвінків, і попрощалася з Марселіно поцілунком рукою.

— Це все між нами. Гаразд, Марселіно?

Офіціант переконано кивнув і провів Алісію до задніх дверей, що виходили на незагороджений дворик. Там починалося плетиво переходів поміж будинками кварталу, що виводило на одну з тих похмурих вулиць, які трапляються тільки в старій Барселоні, такі темні й вузькі, як розпадина між сідницями семінариста.

Провулок спинався від вулиці Кануда до вулиці Святої Анни. Алісія обійшла квартал і, повернувши за ріг, зупинилася, щоб поспостерігати. Якась жінка одною рукою штовхала перед собою візок, а другою тягнула за собою хлопчика, підошви черевиків якого були неначе намащені клеєм. Молодий чоловік у костюмі і з шаликом стовбичив перед вітриною взуттєвої крамниці, позираючи потайки на двох ладних панянок в ажурних панчохах, що проходили мимо, сміючись. Міський гвардієць прогулювався серединою вулиці, розкидаючи навсібіч підозріливі погляди. Трохи далі Алісія помітила чоловічу постать, що приклеїлася, наче афіша, до стіни у під’їзді. Чоловік був куций на зріст і мав таку безбарвну зовнішність, що межувала з невидимістю. Він курив цигарку й нервово видивлявся у двері кафе, раз по раз позираючи на годинник. «А вибір усе ж непоганий», — подумала Алісія. Чоловік мав такий непоказний вигляд, що навіть сама нудьга, проходячи, не звернула б на нього уваги. Алісія підійшла ближче й зупинилась за кілька сантиметрів від його блідої потилиці. Відтак склала губи літерою «О» й подула.

Чоловічок аж підскочив і ледь-ледь не втратив рівноваги. Він обернувся й, побачивши Алісію, зробився білим як крейда.

— Як тебе звати, серденько? — запитала дівчина.

Якщо чоловічок і мав голос, то зараз він на нього не здобувся. Його очі завертілися у всіх можливих напрямках, перш ніж знову поглянути на Алісію.

— Якщо ти кинешся втікати, я всаджу тобі шило в черево. Ти мене зрозумів?

— Зрозумів, — пробелькотів чоловічок.

— Я пожартувала, — всміхнулася Алісія. — Я не така.

Бідаха був одягнутий у пальто, яке справляло враження позиченого, і скидався на загнаного звірка. Відважного філера до неї приставили, що й казати. Алісія взяла його за відлогу і настійливо, хоча й миролюбно, потягнула агента за ріг вулиці.

— Як тебе звати?

— Ровіра, — промимрив той.

— Це ти минулої ночі стояв біля дверей «Ла Мануаль Альпарґатера»?

— Як ви дізналися?

— Ніколи не кури проти світла ліхтаря.

Ровіра кивнув, тихо лайнувшись собі під ніс.

— Скажи-но мені, Ровіро, як довго ти працюєш у поліції?

— Завтра буде два місяці, але якщо в комісаріаті довідаються, що мене викрили…

— Їм не обов’язково про це довідуватися.

— Справді?

— Справді. Адже ти і я, Ровіро, можемо допомогти одне одному. Здогадуєшся як?

— Я вас не розумію, сеньйорито.

— Зараз зрозумієш, але зви мене Алісією — ми з тобою в одній команді.

Дівчина понишпорила в кишенях Ровіриного пальта і знайшла пачку сигар — тих, які продають у цілодобових барах і курять, попиваючи карахільйо[65]. Алісія запалила одну сигару і встромила її до рота чоловікові. Ровіра кілька разів затягнувся, і дівчина приязно всміхнулася йому.

— Трохи заспокоївся?

Чоловік кивнув.

— Скажи-но мені, Ровіро, чому стежити за мною доручили саме тобі?

Агент завагався.

— Не ображайтеся, але просто ніхто більше не хотів братися за цю роботу.

— Чому б це?

Ровіра стенув плечима.

— Не соромся, чоловіче. Кажи все, як є.

— Подейкують, що ви плутаєтеся з усяким набродом і що приносите нещастя.

— Он як. А тебе, отже, це не налякало?

— Так, як не щастить мені — то гірше вже немає куди. До того ж не те щоб у мене був вибір.

— А в чому саме полягало твоє завдання?

— Стежити здалеку за вами і звітувати про те, де буваєте і що робите, так, щоб ви про це не дізналися. Самі бачите, що з цього вийшло. Я казав їм, що це не моє.

— А чому ти пішов у поліцію?

— Я хотів стати художником-графіком, але тесть служить капітаном у Головному управлінні.

— Зрозуміло. А дружині подобаються чоловіки у формі, еге ж?

Алісія по-материнськи поклала руку на плече агентові.

— Ровіро, трапляються миті, коли чоловік має виявити всю свою мужність і, хоч не мені про це говорити, показати всьому світові, що він народився, щоб сцяти стоячи. Я збираюся дати тобі можливість побачити, що ти набагато здібніший, ніж гадаєш. Побачити й продемонструвати це мені, Генеральному управлінню, тестеві й дружині, якій знадобиться пляшка лікеру «Арома де Монсеррат», щоб вийти із заціпеніння, коли вона побачить, якого мачо має в хаті.

Ровіра дивився на Алісію з таким виглядом, ніби ось-ось зомліє.

— Відсьогодні ти й далі стежитимеш за мною, як тобі наказали, але ніколи не підходь ближче, ніж на сто метрів, і пильнуй, щоб тебе не помітили. А коли тебе запитуватимуть, де я була і що робила, ти скажеш те, що я попрошу тебе сказати.

— Але… хіба це законно?

— Ровіро, ти працюєш у поліції. Те, що ти скажеш, і буде законним.

— Не знаю…

— Певно, що знаєш. Ти ж хлопець не дурень. Тобі лише бракує віри в себе самого.

Ровіра ошелешено закліпав очима.

— А якщо я відмовлюся?

— Не будь таким, чоловіче, тепер, коли ми стали з тобою друзями! Бо якщо ти відмовишся, мені доведеться піти до твого тестя-капітана й розповісти, що бачила, як ти дерся по стіні Терезіанського коледжу[66], щоб подрочити під час обідньої перерви.

— Ви на таке не здатні.

Алісія пильно подивилася йому просто в очі.

— Ровіро, ти не маєш ані найменшої бісової гадки, на що я здатна.

У чоловіка вихопився схлип.

— Ви зла.

Алісія закопилила губи.

— Коли я вирішу бути злою, ти це одразу відчуєш. Завтра рано-вранці ти чекатимеш на мене перед «Ґран Кафе», і я повідомлю тобі твій план дій на день. Ми зрозуміли одне одного?

Ровіра, який під час розмови, здавалося, став ще нижчим на кілька сантиметрів, поглянув на Алісію з благальним виразом на обличчі.

— Це все лише жарт, еге ж? Ви просто глузуєте з мене, через те що я новачок…

Алісія подивилася на нього крижаним поглядом, якого навчилася в Леандро. Потім поволі похитала головою.

— Ні, це не жарт, це наказ. Не підведи мене. Я розраховую на тебе. Іспанія розраховує на тебе.

8


На початку XX століття, коли гроші пахли парфумами, а великими статками радше хизувалися, ніж передавали їх у спадок, від сумнівного роману між талантом видатних митців і пихою могутніх світу цього постав модерністський палац, щоб навіки лишитися дивовижним взірцем барселонської Прекрасної епохи.

Протягом півстоліття цей палац, що його називали Будинком Переса Саманільйо, міражем — а може, пересторогою — здіймався на скошеному розі між вулицями Бальмес і Діагональ. Зведений як родинний осідок у часи, коли майже всі вельможні сім’ї позбувалися своїх палаців, цей витвір мистецтва випромінював надмір пишноти, немов кораловий риф у паризькому стилі. З його великих вікон на вулицю лилося мідяне сяйво, без жодного сорому демонструючи простим смертним пишні сходи, просторі зали й кришталеві люстри. Алісії ця будівля завжди здавалася чимось на кшталт акваріума, де крізь скляну перегородку можна спостерігати за екзотичними й несподіваними організмами та формами життя.

Уже багато років у цьому розкішному залишку давноминулої епохи не мешкала жодна родина, натомість останнім часом він став пристановищем для барселонського «Гуртка верхової їзди», одного з тих недоторканих аристократичних товариств, що ростуть, як на дріжджах, у всіх великих містах для того, щоб нащадки вельможних родин могли сховатися від запаху поту, який ішов від тих, на чиїх спинах їхні славетні пращури будували свої статки. Леандро, який тонко примічав усі ці моменти, казав, що найперша потреба, яка постає перед людиною після вирішення проблеми харчу й житла, — це знайти причини й способи вирізнитися з-поміж собі подібних і вивищитися над ними. Осідок «Гуртка верхової їзди» здавався створеним саме для цієї мети, і Алісія підозрювала, що якби Леандро не перевели до Мадрида багато років тому, ці оббиті шляхетним деревом і вишукано вмебльовані салони стали б ідеальним приміщенням для її наставника, де він міг би творити свої темні справи в білих рукавичках.

Коло входу стояв лакей у багатій лівреї, який церемонно відчинив перед Алісією залізні двері. Посеред вестибюля здіймалася освітлена кафедра, за нею стояв чоловік у костюмі і з сухорлявим лицем, який кілька разів оглянув дівчину з голови до ніг, перш ніж на його обличчі з’явилася послужлива міна.

— Доброго дня, — привіталася Алісія. — У мене призначено тут зустріч із сеньйором Ґуставо Барсело.

Секретар опустив очі у журнал, який лежав на кафедрі, і протягом якоїсь хвилі з серйозним виглядом удавав, ніби вивчає його. Віддавши шану ритуалові, він промовив:

— Ваше ім’я?

— Вероніка Ларрас.

— Прошу за мною, сеньйоро, коли ваша ласка…

Секретар повів її розкішними залами палацу. Коли вони проходили повз членів товариства, ті переривали свої розмови й кидали на Алісію здивовані, а подекуди й ледве чи не ображені погляди. Тут вочевидь не звикли до візитів осіб жіночої статі, і, схоже, не один патрицій побачив у цьому зневагу віддавнього права чоловіків на першість. Алісія обмежилася тим, що на таку увагу до своєї персони відповідала ввічливими усмішками. Урешті-решт вони опинилися в читальній залі з величезним вікном, що виходило на проспект Діагональ. Там, розкошуючи у величезному фотелі з келихом бренді завбільшки з невеличкий акваріум, сидів кавальєро з сановитими рисами обличчя й пишними вусами, у костюмі-трійці та франтуватих черевиках. Секретар зупинився за кілька кроків від чоловіка і з несміливою усмішкою звернувся до нього:

— Доне Ґуставо? Прийшла сеньйора, на яку ви чекали…

Дон Ґуставо Барсело, почесний голова спілки барселонських книгарів і невтомний досліджувач усього, пов’язаного з вічною жіночністю та її щонайделікатнішими атрибутами, підвівся, щоб тепло привітатися з увічливим поклоном.

— Ґуставо Барсело, моє поважання.

Дівчина простягнула руку, яку книгар поцілував, немов Папі Римському, скориставшись нагодою для побіжного огляду, який, либонь, повідав йому все, аж до розміру рукавичок Алісії.

— Вероніка Ларрас, — відрекомендувалася вона. — Дуже приємно.

— А прізвище вашого родича-колекціонера також Ларрас?

Алісія зрозуміла, що продавець Беніто зателефонував Барсело знову, щойно вона вийшла з книгарні, і розповів про її візит із найдрібнішими подробицями.

— Ні. Ларрас — це прізвище мого чоловіка.

— Ясно. Обережність понад усе. Я розумію. Сідайте, будь ласка.

Вмостившись у фотелі навпроти Барсело, Алісія занурилась у характерну аристократичну атмосферу, якою було просякнуте все вбрання цього місця.

— Ласкаво просимо до осідку шляхетних родів нових скоробагатьків і змізернілих дук, які одружують своїх нащадків між собою для того, щоб зберегти чистоту породи, — прокоментував Барсело, простеживши за її поглядом.

— А ви хіба не дійсний член цього товариства?

— Я опирався багато років цьому членству заради власної гігієни. Однак із часом обставини змусили мене скоритися перед барселонською дійсністю й поплисти за течією.

— Я впевнена, що в цьому є свої переваги.

— Навіть не сумнівайтеся. Можна познайомитися з людьми, що неодмінно мусять проциндрити батьківській спадок на непотрібні їм речі, в яких вони нічогісінько не тямлять; можна вилікуватися від будь-яких романтичних ілюзій щодо самопроголошеної еліти країни; а ще тут просто відмінний бренді. До того ж це чудове місце для соціальної археології. У Барселоні мешкає понад мільйон населення, але коли настане мить істини, виявиться, що ключі від усіх дверей тримають ледве чи чотири сотні осіб. А Барселона — це місто замкнених дверей, де все залежить від тих, хто має ключі, хто може відімкнути тобі двері, а може лишити тебе на порозі. Але не думаю, що це для вас новина, сеньйоро Ларрас. Я можу запропонувати вам щось, окрім нотацій старого книгаря?

Алісія похитала головою.

— Ну звісно. Швидше до справи, еге ж?

— Якщо ви не заперечуєте.

— Аж ніяк. Ви принесли книжку з собою?

Алісія дістала зі своєї сумочки загорнуту в шовкову хустину «Аріадну і Багряного Князя» й простягнула книжку Барсело. Він узяв її обіруч, і щойно пальці його торкнулися обкладинки, як очі Барсело загорілися, а губи розійшлися захопленою усмішкою.

— «Лабіринт духів»… — пробурмотів він. — Гадаю, ви не розкажете мені, як роздобули цю книжку.

— Власник волів би зберегти це в таємниці.

— Я розумію. Із вашого дозволу…

Дон Ґуставо розгорнув книжку і став гортати сторінки поволі, насолоджуючись моментом із виразом гурмана, який смакує унікальну й неповторну страву. Алісія вже було подумала, що шановний книгар забув про її існування, поринувши в читання, коли той нараз відірвався від книжки й запитально глянув на дівчину.

— Прошу вибачити моє зухвальство, сеньйоро Ларрас, але мушу визнати, що ніяк не втямлю, навіщо хтось — у цьому випадку колекціонер, інтереси якого ви заступаєте, — хотів би позбутися цього примірника таким чином…

— Ви гадаєте, важко буде знайти покупця?

— Анітрохи. Дайте мені телефон, і за двадцять хвилин у вас буде щонайменше п’ять вигідних пропозицій, мінус десять відсотків моїх комісійних. Питання не в цьому.

— А в чому ж тоді, доне Ґуставо, якщо не секрет?

Барсело допив своє бренді.

— Питання в тому, чи ви справді маєте намір продати цю книжку, сеньйоро Ларрас… — відказав Барсело, з іронічним притиском вимовляючи вигадане прізвище.

Алісія обмежилася тим, що сором’язливо всміхнулася. Барсело кивнув.

— Можете не відповідати. І не казати мені вашого справжнього імені.

— Моє справжнє ім’я — Алісія.

— А ви знаєте, що прототипом головної героїні циклу «Лабіринт духів», дівчинки Аріадни, була Аліса — та, яка волею Льюїса Керролла потрапила до Країни Чудес. У цьому ж випадку Країна Чудес — це Барселона.

Алісія вдала здивування, м’яко похитавши головою.

— У першій частині цієї серії Аріадна знаходить чарівну книжку на горищі старого будинку на Вальвідрері, де вона мешкала зі своїми батьками, доки однієї буряної ночі вони дивовижним чином не зникли. Гадаючи, що духи мороку допоможуть їх відшукати, Аріадна ненароком відкриває портал між Барселоною справжньою та її другим боком, її проклятим відображенням. Містом дзеркал… Земля провалюється під її ногами, і Аріадна падає в темряву нескінченними гвинтовими сходами, аж доки не потрапляє до іншої Барселони, лабіринту духів, де змушена блукати колами пекла, спорудженого Багряним Князем. Під час своїх пошуків зниклих батьків Аріадна зустрічає прокляті душі, яких намагається врятувати…

— І вдається Аріадні знайти батьків чи врятувати бодай котрусь із цих душ?

— На жаль, ні. Хоча вона щосили намагається. На свій лад вона героїня, хоча її загравання з Багряним Князем помалу-помалу перетворюють і Аріадну на темне й лихе відображення себе самої, упалого янгола, так би мовити…

— Схоже, взірцева історія.

— Саме так. Скажіть-но мені, Алісіє, це те, чому ви присвячуєте свій час? Спускаєтеся до пекла в пошуках неприємностей?

— Чому б це мені шукати неприємності?

— Тому що — як вам, мабуть, уже розтелепав простодушний Беніто — нещодавно до книгарні заходив суб’єкт із зовнішністю різника з Бригади соцрозслідувань і ставив запитання дуже схожі на ваші. І щось мені підказує, що ви знаєте одне одного…

— Суб’єкта, про якого ви розповідаєте, звати Рікардо Ломана, і ви не схибили: ми справді знаємо одне одного.

— Я ніколи не хиблю, сеньйорито. Проблема лише в тих цілях, у які я влучаю.

— Про що саме розпитував Ломана?

— Хотів знати, чи останнім часом ніхто не придбав книжки Віктора Маташа, чи то на аукціоні, чи то в приватних продавців, чи то на міжнародному ринку.

— А про самого Маташа він нічого не запитував?

— Сеньйор Ломана не надто скидався на книголюба, однак у мене склалося враження, що йому відомо про Маташа все, що потрібно.

— І що ви йому розповіли?

— Я дав йому адресу колекціонера, який ось уже сім років скуповує всі примірники «Лабіринту духів», які не було знищено в 1939 році.

— Усі книжки Маташа, які були в продажу, викупила одна особа?

Барсело кивнув.

— Усі, крім вашої.

— І хто ж цей колекціонер?

— Я не знаю.

— Але ж ви щойно сказали, що дали його адресу Ломані.

— Я дав йому адресу адвоката, який заступає інтереси цього колекціонера і його іменем укладає всі угоди. Адвоката звати Фернандо Бріанс.

— А ви мали справу з цим адвокатом Бріансом, доне Ґуставо?

— Два, щонайбільше три рази спілкувався з ним. По телефону. Діловий чоловік.

— Ваші розмови стосувалися книжок Маташа?

Барсело кивнув.

— А що ви можете розповісти мені про Віктора Маташа, доне Ґуставо?

— Небагато. Знаю, що, перш ніж почати роботу над циклом «Лабіринт духів», Маташ працював здебільшого ілюстратором і опублікував кілька романів у тих двох пройдисвітів, Баррідо та Есковільяса, і що мешкав відлюдно в будинку на Водній магістралі, між Вальвідрерою і обсерваторією Фавра, тому що його дружина страждала на якусь рідкісну хворобу і він не міг — чи не хотів — лишати її саму. Ну і те, що Маташ зник у 1939 році, після того як франкісти ввійшли до Барселони.

— А де можна було б дізнатися про нього детальніше?

— Це складно. Мені на думку спадає тільки Вілахуана, Серхіо Вілахуана, журналіст і письменник, який особисто знав Маташа. Він єдиний, хто може вам допомогти. Вілахуана — постійний відвідувач моєї книгарні, йому більше за всіх відомо про цю тему. Якось він навіть розповідав, що працює над книжкою про Маташа та всією плеядою проклятих письменників Барселони, які щезли після війни…

— А таких багато?

— Проклятих письменників? Це місцева особливість, як соус айолі.

— І де я можу знайти сеньйора Вілахуану?

— Спробуйте в редакції «Ванґуардії». Але, якщо дозволите дати вам пораду, вигадайте правдоподібнішу історію, ніж ця ваша про таємничого колекціонера. Вілахуана не з тих, хто дає собі замилити очі.

— І що ви мені порадите?

— Спокусіть його.

Алісія лукаво всміхнулася.

— Книжкою. Якщо Вілахуана й далі цікавиться Маташем, не думаю, що він зможе встояти проти спокуси глянути на цей примірник. У нинішні часи натрапити на книжку Маташа майже так само важко, як на порядну людину у високих кабінетах.

— Дякую, доне Ґуставо. Ви мені неабияк допомогли. Чи можу я вас просити зберегти нашу розмову в таємниці?

— Не турбуйтеся. Таємниці, які треба зберігати, підтримують мене молодим. Це і ще дорогий бренді.

Алісія знову загорнула книжку в хустину й поклала назад до своєї сумочки. Скориставшись нагодою, вона дістала помаду й підвела губи, немовби була сама. Барсело захоплено, хоч і з якоюсь тривогою, спостерігав за дійством.

— Ну як? — запитала Алісія.

— Знаменито.

Дівчина підвелася й накинула на плечі пальто.

— Хто ви, Алісіє?

— Впалий янгол, — відказала вона, простягаючи на прощання руку й підморгуючи книгареві.

— У такому разі ви потрапили до ідеального місця.

Дон Ґуставо Барсело потиснув дівчині руку й очима провів її до виходу. Відтак знову відкинувсь у фотелі, замислившись над своїм майже порожнім келихом. Невдовзі книгар побачив Алісію крізь вікно. Вечоріло, і Барселону затягнуло пелериною червонуватих хмарин, а проміння навзахідного сонця різко окреслювало обриси перехожих на вулиці Діагональ і автомобілів, що зблискували, немов сльози розтопленого металу. Барсело вп’явся поглядом у червоне пальто, що віддалялося, аж доки Алісія не щезла з очей, немов розчинившись серед тіней міста.

9


Того вечора, лишивши Барсело разом із бренді та його підозрами, Алісія, вертаючись додому, попрямувала вулицею Рамбла-да-Каталунья[67], прекрасно відомим їй шляхом уздовж низки розкішних крамниць, вітрини яких саме починали спалахувати світлом. Дівчина пригадала ті дні, коли вона вчилася спостерігати за цими торговими центрами й за респектабельними, вишукано вбраними людьми, які почасти з жадібністю, почасти з острахом навідувалися туди.

Вона згадувала крамниці, до яких заходила з наміром їх пограбувати, згадувала те, до чого це призводило: крики продавця й покупців за її спиною, вогонь у жилах, коли її переслідували, і солодкий присмак помсти, відчуття справедливості від того, що їй вдалося видерти щось із рук тих, хто вважав себе власником за божественним правом. Алісія пригадала і той день, коли її кар’єра крадійки закінчилася у вогкому й темному підвалі центрального комісаріату на Віа-Лаєтана. У підвалі не було вікон, лише металевий стіл, пригвинчений до підлоги, і два стільці. На долівці вже почала накопичуватися волога, що стікала у водовідвід, облаштований посередині приміщення. Смерділо лайном, кров’ю і мийним засобом. Два поліціянти, що затримали Алісію, припнули їй руки й ноги кайданками до стільця й лишили саму на кілька годин, щоб вона мала змогу уявити собі все те, що з нею невдовзі будуть робити.

— Ото вже Фумеро втішиться, коли довідається, яка в нього тут молоденька хвойдочка. Він так над тобою попрацює, що рідна мати не впізнає.

Алісія чула про Фумеро. На вулиці розповідали історії про нього й про те, що ставалося з тими нещасливцями, які потрапляли до таких катівень, як ось ця, у підвалі комісаріату. Дівчина затремтіла, сама не знаючи, від холоду чи від страху, і коли через кілька годин залізні двері відчинилися й Алісія почула голоси й кроки, вона заплющила очі й відчула, як сеча біжить поміж стегнами, стікаючи далі по ногах.

— Розплющ очі, — почула вона голос.

Крізь сльози Алісія побачила приязно всміхнене обличчя чоловіка середнього зросту, що мав вигляд провінційного нотаріуса. У приміщенні більше нікого не було. Чоловік, охайно вдягнутий і напахчений лимонним одеколоном, якийсь час мовчки розглядав дівчину, а потім спроквола обійшов стіл і став у неї за спиною. Алісія зціпила губи, щоб придушити крик жаху, який обпалив їй горлянку, коли дівчина відчула долоні чоловіка на своїх плечах і його губи біля самісінького лівого вуха.

— Не треба боятися, Алісіє.

Дівчина шарпнулась і взялася щосили розхитувати стілець, до якого була прикута. Вона відчула, що чоловік прибрав свої руки з її плечей, а відтак зауважила, що зап’ястки більше нічого не стискає. Алісії знадобилося ще кілька секунд, щоб зрозуміти: цей чоловік звільнив її від кайданок. Кровообіг потроху вертався до кінцівок, а разом із ним і біль. Чоловік узяв її руки й делікатно поклав їх на стіл. Потім сів поруч із Алісією і став масажувати їй зап’ястки.

— Мене звати Леандро, — сказав він. — Так краще?

Алісія кивнула. Леандро всміхнувся й відпустив її руки.

— Зараз я звільню твої ноги. Теж трохи поболить. Але спершу мені треба знати, чи ти не збираєшся втнути якоїсь дурниці.

Дівчина заперечно мотнула головою.

— Тобі ніхто не заподіє нічого лихого, — промовив Леандро, знімаючи кайданки з ніг.

Відчувши, що вільна, Алісія скочила зі стільця й забилася в куток. Погляд чоловіка спинився на калюжці сечі під столом.

— Мені шкода, Алісіє.

— Що ви хочете?

— Я хочу поговорити з тобою. Нічого більше.

— Про що?

— Про чоловіка, на якого ти працювала два останні роки, Балтасара Руано.

— Я йому нічого не винна.

— Я знаю. Просто хочу, щоб знала: Руано затримано разом із більшістю твоїх дружків.

Алісія поглянула на чоловіка з острахом.

— І що з ним буде?

Леандро стенув плечима.

— Із Руано покінчено. Після тривалого допиту він зізнався у всьому. Тепер на нього чекає шибениця. Це лише питання кількох днів. Для тебе це хороша новина.

Алісія сковтнула слину.

— А з рештою?

— Вони ще зовсім діти. Виправна колонія або тюрма. Для тих, кому пощастить. Ті, хто повернеться на вулицю, мають лічені дні.

— А зі мною?

— Це залежить.

— Від чого?

— Від тебе.

— Не розумію.

— Я хотів би, щоб ти працювала на мене.

Алісія мовчки дивилася на чоловіка. Леандро зручно вмостився на стільці й усміхнувся дівчині.

— Я вже довго стежу за тобою, Алісіє. Мені здається, у тебе є здібності.

— Здібності до чого?

— Здібності, щоб навчитися.

— Навчитися чого?

— Навчитися виживати. А також навчитися використовувати свій талант для чогось більшого, ніж набивати кишені таким нікчемним злодюжкам, як Руано.

— А ви хто такий?

— Я Леандро.

— Ви з поліції?

— Щось таке. Важай мене своїм другом.

— У мене немає друзів.

— У всіх є друзі. Треба тільки вміти їх відшукати. Я пропоную тобі протягом наступного року працювати разом зі мною. Ти матимеш пристойне помешкання й платню. Піти зможеш, коли захочеш.

— А якщо я захочу піти просто зараз?

Леандро показав рукою на двері.

— Якщо таким є твоє бажання — іди. Повертайся на вулицю.

Алісія прикипіла очима до дверей. Леандро підвівся й відчинив їх. Відтак повернувся і знову сів на стілець, лишивши перед нею вільну дорогу.

— Ніхто тебе не затримає, якщо ти вирішиш зараз вийти. Але ті можливості, які я пропоную тобі, залишаться назавжди тут.

Дівчина ступила кілька кроків у напрямку до дверей. Леандро не зробив жодного руху, щоб її зупинити.

— А якщо я залишуся з вами?

— Якщо ти довіришся мені, щонайперше ми знайдемо тобі новий одяг, влаштуємо гарячу ванну й вечерю в «Сьєте Пуертас». Тобі доводилося там бувати?

— Ні.

— У них просто пречудова чорна паелья.

Алісія відчула, як їй скрутило кишки від голоду.

— А потім?

— А потім ти підеш до свого нового помешкання, де в тебе буде власна квартира з ванною і де ти зможеш відпочивати й спати на власному ліжку з чистими простирадлами. А завтра, не надто рано, я зайду по тебе, і ми з тобою заглянемо до мого кабінету, де я розповім тобі про свою роботу.

— А чому б вам не розповісти мені зараз?

— Скажімо так: я вирішую проблеми й знешкоджую таких злочинців, як Балтасар Руано, та інших, набагато гірших, щоб вони нікого не могли скривдити. Але найважливіше, що я роблю, — це розшукую надзвичайних людей, що, як ти, не знають, хто вони насправді, і допомагаю їм розвивати свій талант, щоб чинити добро.

— Чинити добро, — холодно повторила Алісія.

— Світ — це не те аморальне місце, яке ти знала досі, Алісіє. Світ — це лише відображення всіх нас, лише те, що творимо своїми вчинками — не більше й не менше. І тому обов’язок таких людей, як я і як ти, що народжуються з даром, застосовувати його на благо решти. Мій дар полягає в умінні розпізнати талант у інших і направити їх, щоб коли настане відповідний момент, вони могли ухвалити правильне рішення.

— Немає в мене ніякого таланту. Ніякого дару…

— Певно, що є. Повір мені. А найпаче повір у себе, Алісіє. Тому що сьогодні, якщо ти схочеш, може бути твій перший день того життя, якого тебе позбавили і яке я, якщо ти мені дозволиш, поверну тобі.

Леандро тепло всміхнувся, і Алісія відчула якесь незрозуміле болюче бажання кинутися йому в обійми. Чоловік простягнув їй руку. Крок за кроком Алісія перетнула приміщення й підійшла до Леандро. Вона поклала свою долоню в долоню цього незнайомця й загубилася в його очах.

— Дякую, Алісіє. Обіцяю, ти не пошкодуєш.


Луна від цих слів, таких віддалених у часі, потроху-троху стихала. Біль став показувати свої кігті, і Алісія сповільнила ходу. Вона знала, що відтоді, як вийшла з «Гуртка верхової їзди», хтось іде за нею назирцем. Дівчина відчувала чиюсь присутність, чиїсь очі, що вичікувально стежили за нею здаля. Зупинившись біля світлофора на вулиці Росельйон, Алісія немов знічев’я злегка озирнулась і скинула пильним поглядом на вулицю, вивчаючи пішоходів, що вийшли прогулятися бульварами Барселони, похверцювати у своїх нарядах, на інших подивитися й себе показати там, де слід. Хотілося б, щоб це був лише той нещасний Ровіра, однак Алісія не могла викинути з голови думку, що в котромусь із під’їздів метрів за тридцять від неї майстерно замаскувався Ломана. А може, ховаючись за спинами перехожих, він іде за нею по п’ятах, нетерпляче погладжуючи в кишені пальта великий ніж, який приготував для неї уже давно. Трохи далі, у наступному блоці будівель, Алісія помітила цукерню «Маурі», у вітрині якої було мистецьки виставлено різноманітні смаколики, що мали підсолодити осінню меланхолію високородним сеньйорам. Алісія знову озирнулася й вирішила перечекати якусь хвилю в цукерні.

Дівчина із сухим і непорочним виразом на обличчі провела її до столика біля вікна. Алісії цукерня «Маурі» завжди видавалася надміру розкішною курильнею рафінованого цукру, куди дами певного віку й соціального стану приходили, щоб пошушукатися під прикриттям вишуканого хересу й ледве чи не гріховних тістечок. Публіка, що того дня зібралася в «Маурі», підтверджувала цей діагноз, і Алісія, піддавшись спокусі ще раз відчути себе поміж обраними, замовила собі каву з молоком і кремове тістечко «Массіні», на яке вона поклала око ще, коли заходила, і на якому було виписано її ім’я. Чекаючи на замовлення, дівчина з відсутньою усмішкою ловила погляди, які кидали на неї з інших столиків поважні матрони, обвішані прикрасами і вбрані в розкішні сукні з дому мод «Санта Еулалія», а також читала по губах промовлені впівголоса репліки, які викликала її присутність. «Якби могли, вони здерли б із мене шкіру й зробили з неї маску», — подумала вона.


Щойно тістечко опинилося на столі, Алісія жадібно накинулася на нього, глитнула відразу половину й уже за кілька секунд відчула, як цукор надходить у кров. Потім дістала з сумочки флакон, який дав їй Леандро, прощаючись на вокзалі Аточа, й відкоркувала його. Висипавши одну з пігулок на долоню, дівчина протягом якоїсь хвилі дивилась на неї, перш ніж піднести до рота. Новий укол болю в стегні остаточно переконав її. Алісія проковтнула пігулку, запивши кавою з молоком, і доїла тістечко, радше, щоб чимось набити шлунок, аніж для будь-чого іншого. Вона лишалася в цукерні протягом півгодини, спостерігаючи за перехожими й чекаючи, доки ліки подіють. Щойно відчувши, як біль згасає під каламутним запиналом дрімоти, що огорнуло її тіло, дівчина підвелася й, розплатившись, вийшла.

Перед цукернею вона зупинила таксі й назвала адресу. Таксист мав охоту до розмови, але Алісія у відповідь на його довгий монолог лише неуважно кивала. Наркотик дедалі більше холодив кров, і вогні міста розпливалися водянистим пейзажем, немовби акварельні плями, що стікали полотном. Гул машин доносився чимраз більш притлумлений.

— З вами все гаразд? — запитав таксист, зупинившись перед під’їздом будинку на вулиці Авіньйон.

Алісія кивнула, заплатила йому й пішла не чекаючи на решту. Таксист, не зовсім переконаний у її доброму самопочутті, зачекав, доки дівчина втрапить ключем у замкову щілину. Алісії не хотілося зустрічатися з Хесусою чи з іншими сусідами, охочими побазікати на сходах із давньою знайомою. Намацавши першу сходинку, вона легким кроком розпочала нескінченне сходження потемки, від якого в неї запаморочилося в голові. Діставшись нарешті до дверей свого помешкання, вона якимось дивом потрапила ключем у замок і ввалилася досередини.

Опинившись у себе вдома, Алісія знову взяла флакон і тремтячими пальцями видобула звідти ще дві пігулки. Кинувши сумку на підлогу, вона підійшла до стола у вітальні. Там була пляшка білого вина, подарунок Фернандіто. Алісія налляла повний, аж по вінця, келих і, тримаючись рукою за край столу, вкинула до рота дві пігулки й запила їх, вихиливши вино одним ковтком. Потім піднесла порожній келих на честь Леандро та його «в жодному разі не запивай алкоголем».


Непевним кроком, скидаючи одяг по дорозі, вона пройшла до спальні, і, не вмикаючи світла, повалилася на ліжко. Ледве-ледве спромоглася натягнути на себе укривало. Десь далеко задзвонили церковні дзвони, і Алісія зморено заплющила очі.

10


Незнайомець у її сні не мав обличчя. Чорна постать немовби відокремилася від згустку темряви, що скрапувала зі стелі кімнати. Спершу Алісії здавалося, що постать стоїть нерухомо перед ліжком і дивиться на неї, але потім дівчина усвідомила, що чоловік уже сидить на краю матраца і стягує з неї укривало. Алісія відчула холод. Незнайомець поволі, не поспішаючи, зняв чорні рукавички. Його пальці були крижаними — дівчина відчула це, коли він торкнувся її голого живота й провів ними, шукаючи шрам, що розлігся по всьому її правому стегні. Руки незнайомця вивчали рубці на її шкірі, а губи притулилися до її тіла. Від гарячого доторку язика, що пестив осердя рани, Алісію ледь не знудило. Лише коли почула кроки, що віддалялися в коридорі, вона зрозуміла, що була не сама в помешканні.

Вона намацала в темряві вмикач і запалила нічну лампу. Світло засліпило її, змусило зажмуритись. Звуки кроків долинали з вітальні, потім почувся стукіт дверей, що зачинилися. Алісія знову розплющила очі й побачила, що лежить гола на ліжку. Простирадла жужмом валялися на підлозі. Алісія повільно, тримаючись за голову, сіла в ліжку. Запаморочення наринуло на неї, і на якусь мить дівчині здалося, що вона ось-ось знепритомніє.

— Хесусо! — покликала вона надтріснутим голосом.

Відтак підібрала з підлоги простирадло й загорнулася в нього. Навпомацки, шукаючи руками стіни, дівчина пройшла коридором. Одяг, який вона скидала, прямуючи до спальні кілька годин тому, щез без сліду. Вітальня була занурена в сталево-сірий півморок, обриси шафок і поличок ледь позначалися в синюватому мареві, що плинуло крізь вікно. Алісія відшукала вмикач, і лампочка, що звисала зі стелі, загорілася. Помалу очі дівчини призвичаїлися до світла. Ледве вона зрозуміла, що бачить перед собою, страх прояснив думки, і зір став чітким, немовби досі Алісія дивилася крізь розфокусовану лінзу.

Її червоне пальто висіло на одному зі стільців. Решту одягу було акуратно зібрано на столі: сукня, бездоганно складена рукою професіонала, панчохи, розгладжені по швах, спідня білизна, викладена немов у вітрині крамниці. Алісія знову відчула, як нудота підступає до горла. Дівчина кинулася до полички з книжками й вихопила звідти Біблію. Розкривши її, дістала револьвер, який зберігала там. Порожня книжка вислизнула з її рук і впала додолу. Алісія не нахилилася, щоб підійняти її. Тримаючи зброю обіруч, дівчина звела курок.

Лише тоді вона зауважила свою сумочку, що висіла на спинці одного зі стільців. Алісія пам’ятала, як, зайшовши досередини, впустила її на підлогу. Дівчина підійшла до сумки. Та була защіпнутою. Алісія розщепнула її і похолола. Лайнувшись, вона знову кинула сумку на підлогу. Книжки Маташа там уже не було.

Решту ночі вона провела в півмороці, скоцюрбившись у кутку канапи, зі зброєю в руках, прикипівши очима до дверей, дослухаючись до тисячі жалібних поскрипувань, що їх видавала стара будівля, немов корабель, який ліг у дрейф. Світанок заскочив Алісію, коли повіки її вже злипалися. Дівчина підвелася й поглянула на себе в дзеркало. У далечині по небу слалася багряниця, а поміж дахів і веж міста вимальовувалися шереги тіней. Алісія визирнула з вікна й пересвідчилася, що відблиски вогнів «Ґран Кафе» вже розсипалися по бруківці. Барселона не дала їй навіть доби на перемир’я.

«Ласкаво просимо додому», — подумала Алісія.

11


Варґас чекав на неї в обідній залі «Ґран Кафе», тримаючи в руках філіжанку з кавою, що парувала, і відпрацьовував примирливу усмішку, з якою збирався зустріти Алісію. Дівчина, вийшовши з під’їзду, відразу помітила подвійне відображення силуету поліціянта в скляних дверях кафе. Варґас сидів за тим самим столиком, що й вона вчора вранці, і порався коло решток того, що мало бути розкішним сніданком. Збоку лежало кілька газет. Алісія перетнула вулицю, підійшла до дверей кафе й глибоко вдихнула, перш ніж увійти. Побачивши її, Варґас підвівся й привітав дівчину нервовим помахом руки. Алісія відповіла на привітання і підійшла до столика, показавши Мікелю, щоб той подав їй звичний сніданок. Офіціант кивнув.

— Як поїздка? — запитала Алісія.

— Довга.

Варґас почекав, доки дівчина сяде за столик, потім теж сів. Якийсь час вони мовчки дивилися одне одному в очі. Поліціянт збентежено насупив чоло.

— Що? — запитала Алісія.

— Я очікував почути якесь прокляття або щось інше в твоєму стилі, — вихопилося у Варґаса.

Алісія стенула плечима.

— Якби я був трохи дурнішим, то навіть сказав би, що ти рада мене бачити, — додав поліціянт.

Дівчина кволо всміхнулася.

— Не перебільшуй.

— Ти мене лякаєш, Алісіє. Щось сталося?

До столика обережно підійшов Мікель, що приніс Алісії тости й філіжанку кави з молоком. Дівчина вдячно йому кивнула, і офіціант миттю щез за барною стійкою. Алісія взяла один тост і знехотя надкусила. Варґас дещо занепокоєно спостерігав за нею.

— Отже? — запитав він нарешті, стомившись чекати.

Алісія в кількох словах переказала ті події, які трапилися з нею вчора, удень і вночі. Що далі просувалася її оповідь, то похмурішим ставало обличчя Варґаса. Коли дівчина закінчила розповідати, як провела передсвітанкові години з револьвером у руці, чекаючи, що двері знову відчиняться, Варґас похитав головою.

— Я дечого не розумію. Ти кажеш, що доки спала, до твого помешкання вдерся якийсь чоловік і викрав книжку.

— І що тобі не зрозуміло?

— Звідки ти знаєш, що це був чоловік?

— Знаю, та й годі.

— Отже, ти не спала.

— Я була під дією ліків. Я тобі казала про це.

— А про що ти мені не казала?

— Про те, що тебе не стосується.

— Той чоловік тобі щось заподіяв?

— Ні.

Варґас недовірливо поглянув на неї.

— Доки я чекав на тебе, твій приятель Мікель запропонував мені оселитися у нього в мансарді з виглядом практично на твої вікна. Я скажу йому, нехай занесе мою валізу, й заплачу за кілька тижнів наперед.

— Тобі не обов’язково зупинятися тут, Варґасе. Поїдь до якогось хорошого готелю. Леандро оплатить.

— Або я лишаюся тут, або сплю на твоїй канапі. Вибирай.

Алісія зітхнула, не маючи ні сил, ні натхнення сперечатися далі.

— Ти мені не казала, що маєш зброю, — зауважив Варґас.

— Ти не питав.

— А ти вмієш нею користуватися?

Алісія вп’ялася в нього очима.

— Тільки подумати, що я мав тебе за одну з тих, що радше триматимуть у руці голку, — мовив поліціянт. — Ти будеш така ласкава завжди тримати зброю при собі? Удома й на вулиці.

— Як скажете, сеньйоре. Тобі вдалося дізнатися щось про Ломану?

— У міністерстві не хочуть нічого розповідати. Хоча в мене склалося враження, що ніхто нічого й не знає. Ту версію, яку розповідають у Генеральній службі, ти, мабуть, уже чула. Ломану перевели з твого підрозділу рік тому для допомоги у справі анонімних погроз Вальсові, розслідування якої він провадив на власний розсуд. Він мав би звітувати безпосередньо Хілеві де Партері, проте з якогось дня перестав це робити. Зник із поля зору. А що тебе пов’язує з ним?

— Нічого.

Варґас насупився.

— Ти не думаєш, що це він удерся вночі до твого помешкання, щоб викрасти книжку й зробити те, про що ти мені не хочеш розповідати?

— Ти сам усе сказав.

Варґас позирнув на неї скоса.

— Ці ліки, ти вживаєш їх через те своє поранення?

— Ні, просто щоб розважитися. Скільки тобі років, Варґасе?

Поліціянт здивовано звів брови.

— Мабуть, удвічі більше, ніж тобі, хоча я волію про це не думати. А чому ти питаєш?

— Ти ж не збираєшся уявляти себе моїм батьком абощо, адже ж ні?

— Навіть не сподівайся.

— А шкода, — відказала Алісія.

— Не вдавай розчулену. Тобі це не до лиця.

— Леандро теж так каже.

— Мабуть, не даремно. Якщо сентиментальна інтерлюдія закінчилася, чому б тобі не розповісти про наші плани на сьогодні?

Алісія допила свою каву й показала Мікелеві, щоб той приніс іще одну.

— Тобі відомо, що окрім кофеїну й нікотину, організм потребує також білків, вуглеводів і всякого такого?

— Я тобі обіцяю, що сьогодні ми пообідаємо в ресторані «Каса Леопольдо». Ти платиш.

— Яке полегшення. А перед цим що ми робитимемо?

— Перед цим ми побачимося з моїм особистим філером, добродієм Ровірою.

— Ровірою?

Алісія коротко розповіла про свою вчорашню зустріч із поліційним агентом.

— Він зараз, либонь, мерзне десь надворі, бідолаха.

— Та й біс із ним! — мовив Варґас. — А після того, як ти даси завдання на день своєму учневі?

— Я гадала, що ми могли б навідатися до адвоката. Фернандо Бріанса.

Варґас неохоче кивнув.

— Хто це?

— Бріанс заступає інтереси колекціонера, який протягом багатьох років скуповує всі книжки Віктора Маташа.

— Ти далі морочишся з цією книжкою. Не візьми за образу, але чи тобі не здається, що розумніше було б зробити щось, що справді пов’язано з нашою справою? Наприклад, піти послухати, що нам розкажуть у комісаріаті про машину, на якій Вальс поїхав із Мадрида?

— Настане час і для цього.

— Вибач, Алісіє, але ми що, вже не намагаємося відшукати Вальса, доки ще є шанс знайти його живим?

— Машина — це марнування часу, — виголосила Алісія.

— Твого чи мого?

— Вальсового. Але якщо це тебе заспокоїть — гаразд. Зробимо по-твоєму.

— Дякую.

12


Вірний своїй обіцянці, Ровіра чекав на вулиці, трусячись від холоду, із таким виглядом, неначе проклинав той день, коли народився на світ, і всі наступні дні також. Філер-початківець, здавалося, став нижчим сантиметрів на десять проти вчорашнього. На обличчі його була тоскна гримаса, що свідчила про виразку шлунка на початковій стадії. Щоб упізнати його, Варґасові не знадобилася підказка Алісії.

— Це твій геній шпигунства?

— Саме він.

Почувши кроки, що наближаються, Ровіра підвів погляд. Побачивши Варґаса, чоловічок ковтнув слину й тремтячою рукою заходився шукати свою пачку сигар. Алісія і Варґас стали по обидва боки Ровіри.

— Я гадав, що ви прийдете сама, — пробелькотів чоловічок.

— Ти невиправний романтик, Ровіро.

Той витиснув із себе подобу нервової усмішки. Алісія вийняла з його рота цигарку й викинула геть.

— Слухайте-но… — запротестував Ровіра.

Варґас трохи нахилився над ним, від чого чоловічок зіщулився ще дужче.

— Говориш із сеньйоритою тільки тоді, коли вона тебе запитує. Зрозуміло?

Ровіра кивнув.

— Сьогодні буде твій щасливий день, Ровіро, — повідомила йому Алісія. — Тобі більше не треба мерзнути. Ти підеш у кіно. Ранковий сеанс у «Капітолі» починається о десятій, крутять фільми про мавпочку Читу, тобі сподобається.

— Ще б пак, фільми знамениті, — підтакнув Варґас.

— Вибачте, доньє Алісіє, але перш ніж ваш супутник зламає мені карк, я, заздалегідь удячний за вашу великодушність, хотів би попросити вас допомогти мені, коли буде на те ваша ласка. Я прошу небагато. Не змушуйте мене йти в кіно. Я б залюбки, але якщо в управлінні дізнаються, мені повідривають усе, що в мене ще лишилося. Дозвольте, я буду стежити за вами. Здалеку. Якщо хочете, можете сказати мені наперед, куди ви підете, і я вас анітрохи не потурбую. Я вас запевняю, що ви мене навіть не побачите. Наприкінці дня мені треба здавати звіт, де ви були і що робили, інакше мене пошаткують на капусту. Ви не знаєте, що це за люди. Скажіть вашому супутникові…

Варґас поглянув на цього бідолаху з деякою симпатією. У кожному комісаріаті, либонь, був такий нещасливець, об якого всі витирали ноги й поводилися, як зі шматою.

— Скажіть мені, про що можна звітувати, а про що ні. І всім буде добре. Уклінно благаю вас…

Перш ніж Алісія встигла відповісти, Варґас наставив на Ровіру вказівний палець і промовив:

— Слухай-но, пуцьвірінку, ти схожий на Чарлі Чапліна і ти мені подобаєшся. Я пропоную тобі ось що: стежитимеш за нами здалеку, тільки дуже здалеку. Ближче, ніж на гарматний постріл, навіть не наближайся. Якщо я тебе побачу, почую чи відчую на відстані менше ніж двісті метрів, ми з тобою матимемо розмову один на один, і я сумніваюся, що в управлінні схвально поставляться до твоєї розквашеної фізії.

Ровіра на кілька секунд, здається, перестав дихати.

— Тобі це підходить, чи, може, хочеш завдаток? — добив бідолаху Варґас.

— Двісті метрів. Так, звісно. Нехай навіть двісті п’ятдесят. Красно дякую за вашу великодушність і розуміння. Ви не пошкодуєте. Ніхто не скаже, що Ровіра не виконує своїх…

— Забирайся вже геть, а то мені хочеться затопити тобі в пику, ледве на неї подивлюся, — якнайзагрозливішим тоном виголосив Варґас.

Ровіра хапливо поклонився й кинувся втікати. Невдовзі він розчинився серед натовпу, і Варґас усміхнувся йому вслід.

— Ти сентиментальний, — промурмотіла Алісія.

— А ти просто янгол. Мені треба зателефонувати Лінаресові, щоб дізнатися, чи нам сьогодні дозволять подивитися на машину.

— Хто такий Лінарес?

— Хороший хлопець. Ми починали разом і досі приятелюємо. Чи про багатьох таке можна сказати після двадцяти років у поліції?

Вони повернулися до кафе, і Мікель дозволив скористатися своїм телефоном. Варґас подзвонив до центрального комісаріату на Віа-Лаєтана й пустився розводити теревені зі своїм давнім приятелем Лінаресом, обмінюючись сумнівними жартами, зрозумілими тільки їм двом. Зрештою він дістав дозвіл приїхати й поглянути на машину, у якій, імовірно, Маурісіо Вальс та його шофер, особистий охоронець і повірник Вісенте приїхали з Мадрида до Барселони. Алісія слідкувала за розмовою, немов за виставою, насолоджуючись Варґасовою вмілою риторикою і його хистом знаходити ключ до своїх колег, виголошуючи пишномовні фрази, позбавлені жодного змісту.

— Ну ось, я все владнав, — повідомив він, повісивши слухавку.

— Ти впевнений? Тобі не здається, що цей Лінарес так легко не погодився б, якби знав, що я буду з тобою?

— Здається. І саме через це я про тебе й не згадав.

— І що ти їм скажеш, коли вони побачать мене?

— Що ти моя наречена. Не знаю. Щось вигадаю.

Вони взяли таксі перед муніципалітетом і рушили, коли ще сонні автомобілі вже починали заповнювати Віа-Лаєтана. Варґас замислено розглядав монументальні фасади будинків, що, наче кораблі, виринали з ранкової мли. Таксист раз по раз потайки кидав на них погляди у дзеркало заднього огляду, либонь, дивуючись, що за дивна парочка до нього підсіла. Одначе його неспокій і важкі думи розвіялися, коли по радіо почалася жвава передача зі світу спорту, учасники якої запекло обговорювали, чи футбольний чемпіонат уже програно, чи все ж лишилися ще причини жити далі.

13


Цей будинок називали «Музеєм сліз». Велетенський павільйон здіймався на нічийній землі між зоологічним парком і пляжем. Довкола розкинулося ціле містечко фабрик і гаражів, яке постало перед самим морем і над яким панувала Торре-де-лес-Айґуес, кругла башта, що підносилася в небо. «Музей сліз» був реліквією, руїною, врятованою від остаточного знесення, яке спіткало майже всі споруди, побудовані для Всесвітньої виставки 1888 року. Після років занедбання міська влада передала павільйон Головному управлінню поліції, яке пристосувало будівлю під склади й катакомби, де громадились на вічному зберіганні десятки кримінальних справ, речових доказів, конфіскованих трофеїв, зброї, різноманітних пристосувань та інших пам’яток і скарбів — наслідок понад сімдесяти запилюжених років злочину й кари в Барселоні.

Своїм склепінням будинок скидався на розміщений неподалік Французький вокзал. Пластинчаста покрівля пропускала всередину гострі смужки світла, що прорізало темряву й розбігалося плутаницею кількасотметрових коридорів, розміщених на рівні, вищому за більшість будинків Ашямпли. Складна система сходів і містків, наче примарна театральна машинерія, губилася у висоті й провадила до верхніх щаблів, де зберігалися речі й документи, які могли розповісти таємну історію Барселони від кінця XIX століття. За сім десятків років до цього чистилища потрапили щонайрізноманітніші артефакти: починаючи від карет і допотопних автомобілів, що їх використовували злочинці, і закінчуючи цілим арсеналом зброї і набором отрут. У будинку зберігалося стільки творів мистецтв, вилучених у ході справ, які так ніколи й не було розкрито, що їх вистачило б для того, щоб відкрити кілька музеїв. Особливої слави поміж дослідників зажила моторошна колекція висохлих трупів, яку знайшли в районі Сан-Жербазі в підвалі латиноамериканського магната, який під час років достатку й слави на Кубі взяв собі за звичку полювати на своїх рабів і убивати їх. Після його повернення до Іспанії сталася низка зникнень серед завсідників кав’ярень і салонів на проспекті Паралело. Зниклих людей так ніколи й не знайшли.

Цілу галерею в будівлі було виділено для скляних слоїків, у яких плавали в жовтуватому формаліні різноманітні представники тваринного світу. Сховище могло похизуватися приголомшливим зібранням кинджалів, заточок і сили-силенної хитромудрих різаків, від яких стало б дибки волосся у найдосвідченішого різника. Однією з найвідоміших була секція, замкнена на ключ, до якої можна було потрапити лише з дозволом від найвищих інстанцій, адже там зберігалися матеріали й документація розслідувань, пов’язаних із релігійними та окультистськими злочинами. Подейкували, що в цьому архіві містилися вельми цікаві досьє на членів вищого барселонського суспільства, зібрані в рамках справи так званої Упириці з вулиці Поньєнте[68], а також листування й протокол зі справи щодо обрядів екзорцизму, які проводилися панотцем Сінту Бардаґе[69] в будинку неподалік вулиці Принцеси. Документи ці ніколи не бачили — і не побачать — світла.

Похмура атмосфера таких вічних сховищ усякого непотребу зазвичай викликає у відвідувача бажання тікати звідти чимдуж, щоб не залишитися в цьому місці назавжди як частина його колекції. «Музей сліз» не був винятком, і хоча в поліційних документах він називався своїм справжнім іменем, Секція 13, його недобра слава й усі ті примарні нещастя, накопичені у нього всередині, заробили йому це назвисько, яке використовували всі, хто його знав.

Коли таксі з Алісією та Варґасом зупинилося перед входом до Секції 13, на порозі їх уже чекав той, кого, либонь, призначили цербером цього місця. На поясі у нього висіла в’язка ключів, а зі своїм виразом обличчя чоловік, без сумніву, посів би перше місце на конкурсі гробарів.

— Це, мабуть, Флоренсіо, — стиха промовив Варґас, перш ніж відчинити дверцята машини. — Говорити буду я.

— Він твій, — відповіла Алісія.

Вони вийшли з таксі, і Варґас потиснув руку сторожеві.

— Доброго дня, я Хуан Мануель Варґас із Центрального управління. Кілька хвилин тому я розмовляв із Лінаресом. Він мені сказав, що зателефонує вам і попередить про мій приїзд.

Флоренсіо кивнув.

— Але капітан Лінарес не попередив мене, що ви будете не один.

— Ця сеньйорита — моя небога Маргарита, що люб’язно погодилася бути моєю провідницею і секретаркою під час перебування у Графському Місті[70]. Невже Лінарес не згадав про неї?

Флоренсіо похитав головою, вивчаючи очима Алісію.

— Маргарито, привітайся з доном Флоренсіо. Флоренсіо, еге ж? Повновладний пан і господар Секції 13.

Алісія ступила кілька кроків до охоронця й сором’язливо подала йому руку. Флоренсіо насупив чоло, однак вирішив не заперечувати.

— Проходьте.

Сторож провів їх до головних дверей і запросив усередину.

— Давно ви вже тут працюєте, Флоренсіо? — запитав Варґас.

— Кілька років. До цього десять років сторожив трупи.

Варґас збентежено поглянув на Флоренсіо.

— У морзі, — пояснив той. — Прошу за мною, коли ваша ласка. Те, що вам потрібно, у новому павільйоні. Я вже все приготував.

Те, що знадвору здавалося величезною занедбаною залізничною станцією, усередині виявилося просторою базилікою, межі якої губилися в безмірі. Освітлювалося приміщення підвішеними гірляндою електричними лампочками, що надавали півтемряві золотистого відтінку. Флоренсіо вів своїх гостей незчисленними галереями, заповненими всіляким приладдям, ящиками й скринями. Алісія мимохідь зауважила колекцію тваринячих опудал і цілу армію манекенів. А також меблі, велосипеди, зброю, картини, релігійні статуї. Була навіть секція, спеціально відведена для якихось примарних постатей, — схоже, автоматичних святкових фігурок.

Флоренсіо, мабуть, помітивши зачудований погляд Алісії, з яким вона вбирала атмосферу цього місця, підійшов до дівчини і вказав на щось, що видавалося ярмарковою яткою.

— Ви не повірите, що у нас тут є. Іноді мені самому не віриться.

Що далі вони просувалися переплетінням коридорів, то виразніше чувся дивний монотонний звук, схожий на виття якихось тварин. На мить Алісії здалося, що вони продираються крізь джунглі, населені тропічними птахами й великими кішками, що стежать за ними. Флоренсіо, насолоджуючись тим спантеличенням, яке прочитав на їхніх обличчях, по-дитячому розсміявся.

— Ні-ні. Ви не збожеволіли, хоча тут запросто можна схибнутися й не помітити, — промовив він. — Звук іде з зоопарку, який тут відразу за стіною. Звідти й увесь цей галас. Слони, леви, папуги. Уночі починають вити пантери так, що волосся стає дибки. Але найгірше — це мавпи. Геть як люди, тільки без усієї цієї комедії. Сюди, будь ласка. Ми вже майже прийшли…

Автомобіль було накрито тонкою парусиною, крізь яку промальовувалися його контури. Флоренсіо вправним рухом стягнув накидку і склав її. Він уже встиг поставити два ліхтарі на триногах по обидва боки машини. Щойно сторож увімкнув їх у подовжувач, під’єднаний до електромережі, ліхтарі спалахнули двома снопами яскравого жовтуватого світла, що перетворили машину на скульптуру з блискучого металу. Задоволений результатами своєї сценографічної праці, Флоренсіо відчинив усі четверо дверцят і шанобливо відступив на кілька кроків.

— Ось, прошу вас, — оголосив сторож.

— А у вас часом немає напохваті експертного звіту? — запитав Варґас.

Флоренсіо кивнув.

— Він у моєму кабінеті. Зараз я принесу.

Сторож метнувся по звіт, ледве не злітаючи над підлогою.

— Сідай на місце пасажира, — наказав Варґас.

— Слухаюсь, любий дядечку.

Перше, що зауважила Алісія, — це запах. Вона звела очі на Варґаса, і той кивнув.

— Порох, — промовив він.

Поліціянт указав на темні плями засохлої крові, якими було забризкано пасажирське сидіння.

— Для вогнепального поранення замало крові, — визначила Алісія. — Хіба, може, лише зачепило…

Варґас повільно похитав головою.

— Постріл лишив би отвір у машині, а куля застрягла б у кузові чи сидіннях. Ця кров очевидно з іншого поранення, можливо, холодною зброєю. Або від удару.

Поліціянт торкнувся пальцями невеличких позначок на спинці сидіння.

— Пропалини, — пробурмотів він. — Стріляли зсередини.

Алісія встала з сидіння й узялася за віконну ручку. Коли вона її покрутила, піднялося лише кілька уламків довкола круглого отвору. На підлозі під віконцем лежали дрібні шматочки потовченого скла.

— Подивися на це!

Кілька хвилин вони мовчки щонайретельніше оглядали машину. Місцева поліція сумлінно попрацювала, не лишивши їм нічого цікавого, окрім стосика пошарпаних дорожніх мап у бардачку й відривного нотатника без обкладинки. Алісія прогорнула сторінки.

— Є щось? — запитав Варґас.

— Порожньо.

Флоренсіо, який уже непомітно повернувся з експертним звітом, спостерігав за ними, стоячи в темряві.

— Хоч віником мети, еге ж? — запитав він.

— У машині було щось, коли її сюди доставили?

Флоренсіо простягнув їм експертний звіт.

— Коли її сюди доставили, усе було так, як зараз.

Варґас узяв звіт і взявся переглядати перелік описаних речей.

— Це нормально? — поцікавилася Алісія.

— Перепрошую? — послужливо перепитав Флоренсіо.

— Я запитую, чи нормально те, що машину тут не оглядали.

— Це залежить. Зазвичай перший огляд робиться на місці, а потім ще один, детальніший, уже тут.

— Цей другий огляд проводився?

— Ні, як мені відомо.

— Тут у звіті сказано, що машину знайшли на Водній магістралі. Там жвавий рух? — запитав Варґас.

— Ні, це кілька кілометрів ґрунтової дороги, що петляє схилом гори, — відказав Флоренсіо. — Тому, власне кажучи, це ніяка не магістраль, і води там також нема.

Пояснення призначалося Варґасові, але, сказавши це, сторож підморгнув Алісії. Та мило йому всміхнулася.

— Слідчі вважають, що події відбулися в іншому місці, а машину пригнали туди й покинули вже після всього, — додав Флоренсіо.

— Є якісь здогадки?

— Вони знайшли трохи дрібної жорстви на протекторі шин. Вапнистої, не такої, як на Водній магістралі.

— Отже?

— Якщо ви запитаєте у слідчих, вони скажуть, що є кілька десятків місць, де можна натрапити на таку жорству.

— А якщо ми запитаємо вас, Флоренсіо? — промовила Алісія.

— Садова територія. Може, парк. Може, внутрішній дворик якогось маєтку.

— Я бачу, ви вдвох уже розплутали всю справу, — утрутився Варґас, показуючи на звіт. — Але чи можу я вас просити, Флоренсіо, зробити копію з цього звіту?

— Це і є копія. Можете лишити її собі. Я можу вам ще чимось прислужитися?

— Будьте ласкаві, викличте нам таксі…

14


У таксі Варґас не розтуляв рота, утупивши погляд у вікно: його поганий настрій, немов отруйні випари, поширювався в повітрі. Алісія м’яко штовхнула його коліном.

— Збадьорися, чоловіче, ми їдемо до «Каса Леопольдо».

— Нас примушують марнувати час, — пробурмотів Варґас.

— Це тебе дивує?

Поліціянт розлючено глянув на дівчину. Алісія безтурботно всміхнулася.

— Ласкаво просимо до Барселони.

— Не розумію, чого ти так тішишся.

Алісія розщіпнула свою сумочку й дістала звідти нотатник, який знайшла у Вальсовому автомобілі. Варґас зітхнув.

— Скажи мені, що це не те, що я думаю.

— У тебе вже прокидається апетит?

— Якщо не зважати на те, що крадіжка речових доказів — це серйозний злочин, усе, що я бачу перед собою, — це нотатник із порожніми сторінками.

Алісія нігтем видлубала з-під металевої спіральки, яка скріплювала аркуші, обривки паперу, що затрималися там.

— І що з цього?

— Сторінки було вирвано, — сказала дівчина.

— Ця інформація, без сумніву, стане нам у величезній пригоді.

Алісія приклала перший аркуш нотатника до вікна машини. Проти світла проявилися сліди, відтиснені на папері. Варґас нахилився ближче й напружив зір.

— Числа?

Алісія кивнула.

— Два стовпчики. У першому — послідовність цифр і літер. У другому — тільки з цифр. У кожній послідовності — від п’яти до семи символів. Ось, придивися.

— Я бачу. То й що з цього?

— Числа йдуть по черзі. Починаються з сорока тисяч трьохсот із чимось і закінчуються сорока тисячами чотирмастами сімома чи то вісьмома.

Варґасів погляд просвітлів, хоча тінь сумніву все ще не сходила з його обличчя.

— Це може бути будь-що, — сказав він.

— Мерседес, Вальсова донька, пригадувала, що тої ночі, коли зникнув, її батько говорив щось своєму охоронцеві про якийсь список. Список із числами…

— Не знаю, Алісіє. Найпевніше, ці числа нічого не значать.

— Можливо, — не стала сперечатися дівчина. — Як там твій апетит?

Варґас, переможений, нарешті всміхнувся.

— Якщо вже ти запрошуєш, то щось вигадаємо.

Візит до «Музею сліз» і сподівання — яке, можливо, так і лишиться тільки сподіванням, — що малозрозуміла вказівка, знайдена у відтисках на порожньому аркуші паперу, приведе їх до чогось, трохи піднесли Алісії дух. Запах нового сліду завжди був для неї таємною насолодою: пахощами прийдешнього, як подобалося казати Леандро. Сплутавши хороший настрій із апетитом, Алісія взялася до меню в «Каса Леопольдо» з рішучістю гусара й замовила за двох, якщо не за чотирьох. Варґас не заперечував, коли вона це робила, а коли нескінченним потоком на стіл ринули розкішні потрави, з якими Алісія не могла дати собі ради, досвідчений поліціянт тільки стиха щось бурмотів під ніс, поглинаючи свою — і не лише — порцію.

— За столом ми з тобою також пречудова команда, — зауважив він, смакуючи бичачий хвіст, що точив дивовижні пахощі. — Ти замовляєш, а я їм.

Алісія, що, наче пташина, дзьобала зі своєї тарілки, усміхнулася.

— Мені б не хотілося бути занудою, але не плекай собі надмірних ілюзій, — сказав Варґас. — Ці числа можуть позначати бозна-що. Наприклад, запасні частини до автомобіля.

— Щось забагато в них було запасних частин. Як тобі хвіст?

— Неперевершений. Як той, що його я куштував у Кордобі навесні сорок дев’ятого і який мені сниться ще й досі.

— Ти був сам чи з кимось?

— Ти мене допитуєш, Алісіє?

— Мені просто цікаво. У тебе є сім’я?

— У всіх є сім’я.

— У мене немає, — різко відповіла Алісія.

— Вибач, я не…

— Нема чого вибачатися. Що тобі розповів Леандро про мене?

Варґас, схоже, здивувався, почувши таке запитання.

— Щось він тобі мусив сказати. А ти мусив про щось запитати.

— Я не запитував. А він майже нічого не казав.

Алісія сухо всміхнулася.

— Ну ж бо. Це залишиться тільки між нами. Що він тобі розповів про мене?

— Слухай-но, Алісіє, те, у що ви там бавитеся між собою, мене не стосується.

— Ага, отже, він тобі розповів більше, ніж ти визнаєш.

Варґас роздратовано глянув на неї.

— Він сказав, що ти сирота. Що втратила батьків під час війни.

— Що ще?

— Що ти отримала поранення, через яке в тебе хронічні болі. І що це впливає на твій характер.

— Мій характер?

— Не будемо про це.

— Що ще?

— Що ти самотня і що тобі важко встановлювати емоційні зв’язки з людьми.

Алісія невесело розсміялася.

— Він так і сказав?

— Я не пригадую дослівно. Може, змінимо тему?

— Гаразд. Поговорімо про мої емоційні зв’язки.

Варґас закотив очі догори.

— Як ти гадаєш, мені важко встановлювати емоційні зв’язки?

— Не знаю, та й мене це не обходить.

— Леандро ніколи б не висловився таким заяложеним штампом, взятим неначе з розділу життєвих порад журналу «Крій і пошиття».

— Ну, то, либонь, я сам це вигадав, я ж бо передплачую собі кілька таких журналів.

— Що він насправді сказав?

— Навіщо ти це робиш із собою, Алісіє?

— Роблю з собою що?

— Мучиш себе.

— То ось хто я, на твою думку? Мучениця?

Варґас якийсь час тільки мовчки дивився на неї. Зрештою він похитав головою.

— Що сказав Леандро? Я обіцяю, якщо ти скажеш мені правду, я більше ні про що не запитуватиму.

Поліціянт зважив усі за і проти.

— Він сказав, що ти гадаєш, ніби ніхто тебе не зможе полюбити, тому що ти не любиш сама себе і думаєш, що ніхто ніколи тебе не любив. І що за це ти не можеш вибачити світу.

Алісія опустила очі й витиснула з себе кволий усміх. Варґас зауважив, що погляд її осклянів, і кахикнув.

— Ти хотіла поговорити про мою сім’ю… — сказав він.

Алісія стенула плечима.

— Мої батьки походять із невеличкого селища в…

— Я мала на увазі, чи є в тебе дружина й діти, — перервала вона його.

Варґас глянув на неї порожніми очима без жодного виразу на обличчі.

— Ні, — відказав він по якійсь хвилі.

— Я не хотіла завдати тобі болю. Вибач.

Варґас невесело всміхнувся.

— Ти не завдала мені болю. А як щодо тебе?

— Чи є у мене дружина і діти? — перепитала Алісія.

— Щось на кшталт цього.

— Боюся, що ні, — відказала дівчина.

Варґас здійняв свій келих із вином, немов збираючись виголосити тост.

— За самотні душі.

Алісія взяла свій келих і цокнулася, уникаючи Варґасового погляду.

— Леандро — дурень, — по якомусь часі промовив поліціянт.

Дівчина повільно похитала головою.

— Ні. Він просто жорстокий.

Більше до кінця обіду ніхто не промовив ні слова.

15


Вальс прокидається в темряві. Трупа Вісенте вже нема. Мабуть, Мартін забрав його. Лише цьому вилупку могла спасти до голови думка запроторити Вальса до камери з мерцем. На підлозі, там, де раніше лежало тіло, темніє липка калюжа. У Вальсовому кутку лежить купа старого, однак сухого одягу, і стоїть невеличке цеберко з водою, яка має металічний присмак і відгонить нечистотами. Утім, коли Вальс змочує собі губи й насилу робить невеличкий ковток, йому здається, що це найсмачніший напій, який він куштував у своєму житті. Він п’є, аж доки не вгамовує свою, як йому здавалося, непогамовну спрагу, аж доки шлунок і горло не починають пекти. Після цього він скидає з себе закривавлене й брудне лахміття й убирається в якусь одежину з тих, що знайшов у кутку. Від одягу тхне пилом і дезінфектантом. Біль у правій руці стих, і Вальс відчуває там лише слабке пульсування. Спершу він не наважується подивитися на руку, але коли все ж робить це, то бачить, що чорнота розповзлася аж до зап’ястка, немовби він засунув руку у відро зі смолою. Вальс чує сморід зараження й відчуває, як його власне тіло гниє живцем.

— Це гангрена, — мовить голос із темряви.

Серце Вальсові підстрибує, і, обернувшись, він бачить свого тюремника, який сидить на долішній сходинці й спостерігає за в’язнем. Вальс питає себе, як довго той уже тут.

— Ти втратиш руку. Або життя. Вибір за тобою.

— Допоможи мені, будь ласка. Я дам тобі все, чого попросиш.

Тюремник безпристрасно дивиться на нього.

— Скільки я вже тут?

— Недовго.

— Ти працюєш на Мартіна? Де він? Чому не приходить, щоб побачити мене?

Тюремник підводиться. Жмуток світла, що падає згори, торкається його обличчя. Тепер Вальс виразно бачить порцелянову машкару тілесного кольору, яка затуляє чоловікові половину обличчя. Одне око весь час розплющене й не кліпає. Тюремник підходить до ґрат, щоб Вальс міг його краще роздивитися.

— Не пригадуєш, еге ж?

Вальс повільно хитає головою.

— Нічого, ти все пригадаєш. Час у нас є.

Чоловік обертається і має намір підійматися сходами, але Вальс благально простягає ліву руку крізь ґрати. Тюремник зупиняється.

— Будь ласка, — благає Вальс. — Мені потрібен лікар.

Тюремник дістає з кишені пальта якийсь пакунок і кидає його всередину камери.

— Тобі вирішувати, що ти хочеш: жити чи гнити потроху, як гнили через тебе всі ті безневинні.

Перш ніж піти, чоловік запалює свічку й лишає її в невеличкому заглибленні, видовбаному в стіні.

— Будь ласка, не йди…

Вальс чує, як кроки затихають і двері зачиняються. Тоді міністр опускається навколішки, щоб підібрати загорнутий у крафт-папір пакунок. Лівою рукою розгортає його. Попервах він не може збагнути, що це. Лише коли бере предмет у руку й дивиться на нього проти полум’я свічки, Вальс упізнає пилку до дерева.

16


Барселона, мати лабіринтів, ховає в найтемнішому куточку свого серця плетиво вуличок, зав’язаних вузлом у нагромадження руїн теперішніх і майбутніх. Безстрашні мандрівники й заблукані душі всіляких ґатунків лишилися навіки ув’язненими в районі, що його за браком вдалішого означення котрийсь благословенний картограф зволив найменувати Равалем. Коли Алісія з Варґасом вийшли з «Каса Леопольдо», сув’язь вулиць, захаращених халупами, борделями й стихійними ринками, де різномастий набрід продавців пропонував товар далеко за межею законності, зустріла їх у всьому своєму похмурому блиску.

Після щедрої трапези на Варґаса напала легка гикавка, яку він намагався вгамувати глибоко дихаючи й постукуючи по грудях кулаком.

— Це тобі кара за ненажерливість, — виголосила Алісія.

— Ви тільки подивіться на неї! Спершу напхала мене бозна-чим, а тепер ще й знущається.

У під’їзді, з якого на світ божий у всій її напівкровній величі долинали звуки каталонської румби, стояла дама з округлими принадами й хижим настроєм і спостерігала за Варґасом і Алісією з виключно комерційним інтересом.

— Агов, любасику, не хочеш улаштувати собі сієсточку зі своєю худулею і справжньою жінкою в дуеті? — запропонувала володарка ночі.

Варґас, дещо зніяковівши, заперечно похитав головою і пришвидшив ходу. Алісія всміхнулася й поспішила за ним, обмінявшись поглядами з бабехою, яка, побачивши, що здобич віддаляється, стенула плечима й зміряла ще раз Варґаса поглядом з голови до ніг з таким виразом, ніби дивувалася, що такі, як він, ще трапляються серед кавальєро в пристойному взутті.

— Цей район — просто якась соціальна катастрофа, — сказав Варґас.

— Хочеш, я лишу тебе тут самого на якийсь час, щоб ти все виправив? — запитала Алісія. — Я думаю, що, зрештою, ти знайдеш собі тут подружку, яка позбавить тебе цієї гикавки у змиг ока.

— Не глузуй з мене, я ось-ось лусну.

— Може, щось на десерт?

— Лупу. І бажано потужну.

— А мені здавалося, що ти не надто віриш у ті числа.

— Кожен вірить у те, що може, а не в те, що хоче. Якщо тільки він не кретин — у такому разі все навпаки.

— Не знала, що переїдання налаштовує тебе на філософський лад.

— Ти багато чого не знаєш, Алісіє.

— Тому щодня дізнаюся щось нове.

Алісія взяла поліціянта попід руку.

— Не плекай собі надмірних ілюзій, — попередив її Варґас.

— Ти мені вже це казав.

— Це найкраща порада, яку тільки можна дати в цьому житті. Шкода лише, що ніхто до неї не дослухається.

— Які в тебе сумні думки, Варґасе.

Поліціянт подивився на неї, і Алісія побачила в його очах, що він говорить серйозно. Дівчина стерла усмішку зі своїх губ і, не замислюючись над тим, що робить, піднялася навшпиньки й поцілувала Варґаса в щоку. Це був невинний дружній поцілунок, поцілунок, який не чекає нічого, а просить іще менше.

— Ніколи більше не роби цього, — промовив Варґас, рушаючи вперед.

Алісія помітила, що повія, яка стояла в під’їзді, досі спостерігала за ними й бачила всю сцену. Вони коротко переглянулися, і досвідчена жінка, гірко посміхнувшись, лише сумовито похитала головою.

17


Після обіду небо затягло низькими хмарами, крізь які просвічував зеленавий сонячний диск. Раваль у такому освітленні здавався якимось селищем, зануреним під болотяні води. Алісія з Варґасом попрямували вулицею Оспіталь до Ла-Рамбли, і, щойно дісталися туди, дівчина повела поліціянта поміж натовпу, що плинув у напрямку до Королівської площі.

— Куди ми йдемо? — запитав Варґас.

— Шукати збільшувальне скло, яке ти хотів.

Вони перетнули Королівську площу й попрямували переходом, що повів їх попід арками довкола майдану. Там Алісія зупинилася перед вітриною крамниці, всередині якої, неначе в невеличких джунглях, невиразно маячіли постаті завмерлих у лютому вищирі диких тварин, що дивилися у вічність скляними очима. Варґас звів очі й глянув на вивіску над входом і нижче, на літери, вигравірувані на скляних дверях:


МУЗЕЙ

Удова Л. Солер Пужоль

Телефон 404451


— І що це таке?

— Люди називають цей заклад «Музеєм тварин», але насправді це майстерня таксидерміста.

Коли вони зайшли до крамниці, Варґас дістав змогу оцінити різноманітність зібраної там колекції опудал. Птахи, тигри, вовки, мавпи та всілякі інші екзотичні тварини населяли цей імпровізований музей природничих наук, відвідини якого принесли б немало втіхи — чи, може, кошмарних снів — не одному досліднику екзотичної фауни п’яти континентів. Варґас проходив повз опудала тварин, виставлені під склом, захоплюючись майстерністю, з якою їх було витворено.

— Бачу, гикавка тобі відразу пройшла, — зауважила Алісія.

Вони почули позаду кроки й, обернувшись, побачили худу, як олівець, сеньйориту, що дивилася на них, зціпивши долоні на грудях. Варґасові спало на думку, що жінка скидається на самицю богомола.

— Доброго дня! Що я можу вам запропонувати?

— Добрий день! Я хотіла би поговорити з Матіасом, якщо можна, — відказала Алісія.

Богомолиця подвоїла дозу підозріливості у своєму погляді.

— Із якого приводу?

— Із приводу консультації з технічних питань.

— А можу я поцікавитися, хто запитує?

— Алісія Ґріс.

Богомолиця ще раз ретельно оглянула дівчину й, несхвально закопиливши губи, неспішно попрямувала до підсобного приміщення.

— Ти відкриваєш мені нову Барселону, страх яку гостинну й привітну, — пробурмотів Варґас. — Може, мені перебратися сюди?

— Тобі бракує опудал у столиці?

— Якби ж то! Там якраз звірі ще які живі. Хто такий цей Матіас? Колишній наречений?

— Радше претендент.

— Важковаговик?

— Ні, перебувається в напівлегкій. Матіас — спеціаліст у своїй галузі. Тут у нього найкращі лупи в місті, а сам він має найгостріші очі.

— А відьма?

— Якщо не помиляюся, її звати Серафіна. Кілька років тому вона була його нареченою. Зараз, мабуть, дружина.

— Котрогось дня він, либонь, виготовить із неї опудало, яке можна буде поставити поруч із левами, щоб нагнати більше жаху на відвідувачів музею…

— Алісіє! — почувся сповнений ейфорії голос Матіаса.

Таксидерміст вийшов до них із теплою усмішкою на вустах. Матіас був миршавим чоловічком із нервовим виразом на обличчі. Вбраний він був у білий халат і мав окуляри з круглими скельцями, за якими його очі здавалися більшими і які надавали йому дещо кумедного вигляду.

— Скільки літ, скільки зим! — Матіас вочевидь був схвильований зустріччю. — Я гадав, ти вже не живеш у Барселоні. Коли ти повернулася?

Серафіна з очима чорними, як смола, і не надто приязним виразом на обличчі стежила за ними, наполовину заховавшись за фіранкою, якою запиналася підсобка.

— Матіасе, це мій колега, дон Хуан Мануель Варґас.

Таксидерміст простягнув руку, тим часом пильно вивчаючи поліціянта.

— Ваша колекція вражає, доне Матіас.

— О, більшість екземплярів залишилися ще від сеньйора Солера, засновника майстерні. Мого навчителя.

— Матіас дуже скромний, — втрутилася Алісія. — Розкажи про бика.

Чоловік сором’язливо захитав головою.

— Невже ви робите опудала і з бойових биків? — запитав Варґас.

— Немає замовлення, із яким Матіас не впорався б, — взяла слово Алісія. — Кілька років тому до майстерні прийшов відомий матадор і замовив Матіасові зробити опудало зі звірюки вагою понад півтонни, яку він того дня здолав на арені «Монументаль». Матадор хотів подарувати його кінозірці, в яку був нестямно закоханий… Чи не в Аву Ґарднер[71], Матіасе?

— Чого тільки не зробиш заради жінок, еге ж? — промовив Матіас, який вочевидь волів не заглиблюватися в цю тему.

Серафіна погрозливо кахикнула зі свого спостережного посту, і таксидерміст відразу виструнчився, а усмішка зійшла з його лиця.

— Що я можу зробити для вас? Хочете увічнити якусь тваринку? Домашнього улюбленця чи пам’ятний мисливський трофей?

— По правді сказати, — почала Алісія, — наше прохання до тебе трохи незвичне.

— Усе незвичне тут стає звичним. Кілька місяців тому сам Сальвадор Далі переступив поріг цієї майстерні й запитав, чи ми не можемо зробити опудала з двохсот тисяч мурах. Я не жартую. Коли я сказав йому, що мені це видається неможливим, митець запропонував зобразити портрет моєї Серафіни посеред комах і кардиналів на запрестольному образі. Геній, що тут казати. Отже, як бачите, ми тут не нудьгуємо…

Алісія дістала з сумочки сторінку з нотатника й розгорнула її.

— Ми хочемо попросити тебе, щоб ти зі своїми лінзами допоміг нам роздивитися текст, відтиснений на цій сторінці.

Матіас обережно взяв аркуш паперу й поглянув на нього проти світла.

— Завжди ти зі своїми загадками, Алісіє! Проходьте до майстерні. Зараз подивимося, чим я можу вам допомогти.

Майстерня й лабораторія таксидерміста скидалася на невеличку печеру, повну всіляких алхімічних див. Зі стелі на металевому дроті звисав повноцінний аламбік[72] із лінзами й лампочками. Стіни було заставлено шафками зі скляними дверцятами, за якими можна було побачити численні пляшечки з хімічними розчинами. По боках розміщувалися величезні анатомічні схеми, що демонстрували нутрощі, скелети і м’язи щонайрізноманітніших створінь. Посередині майстерні, що мала вигляд хірургічної палати для чужопланетних прибульців, стояли два великі робочі столи з мармуровими стільницями, а довкола них розміщувалися невеличкі металеві столики, накриті яскраво-червоною тканиною; на них лежав набір хірургічних інструментів, найдивовижніший із усіх, які Варґас будь-коли бачив.

— Не зважайте на запах, — попередив їх таксидерміст. — За кілька хвилин ви призвичаїтеся й не будете нічого помічати.

Сумніваючись, що так воно станеться, однак не бажаючи суперечити Матіасові, Алісія сіла на запропонований їй стілець біля одного зі столів і тепло всміхнулася, чудово усвідомлюючи ті сподівання, якими світилося обличчя її колишнього залицяльника.

— Серафіна ніколи не заходить сюди. Каже, тут смердить мертвечиною. А ось я тут відпружуюся. У моїй майстерні все можна побачити таким, як воно є, без вигадок і прикрас.

Матіас узяв аркуш, поклав його на скляну дощечку й розрівняв. Перемикачем, що розміщувався біля мармурової стільниці, таксидерміст послабив загальне освітлення, лишивши їх у півсутіні, і водночас увімкнув кілька ламп, що звисали зі стелі. Потім узявся за поличку, підвішену на блоках, і наблизив до стільниці набір лінз у металевих держаках.

— Ти навіть не попрощалася, — промовив він, не відриваючи очей від роботи. — Я дізнався від консьєржки. Хесуси.

— Усе сталося доволі швидко.

— Розумію.

Матіас розмістив скляну дощечку між однією з ламп і збільшувальною лінзою. У промені світла проявилися відтиски на папері.

— Якісь числа, — промовив Матіас.

Таксидерміст повернув лінзу під іншим кутом і ще раз ретельно придивився до аркуша.

— Можна крапнути на папір контрастною речовиною, але вона напевне його пошкодить, і якась частина цифр може втратитися… — зауважив він.

Варґас підійшов до письмового столу в кутку приміщення й узяв кілька аркушів паперу й олівець.

— Ви дозволите? — запитав він.

— Звісно. Почувайтеся, як у себе вдома.

Поліціянт підійшов до мармурової стільниці й, приклавши око до лінзи, узявся переписувати числа.

— Схоже на серійні номери, — висловив думку Матіас.

— Чому ти так гадаєш? — зажадала знати Алісія.

— Вони взаємопов’язані. Якщо поглянути на перші три цифри в лівому стовпчику, складається враження, що це якась серія. Решта теж ідуть у якійсь послідовності. І тільки дві останні цифри змінюються що три-чотири числа. — Матіас іронічно подивився на них. — Гадаю, не варто й питати, над чим ви працюєте, еге ж?

— Я лише підлеглий, — відказав Варґас, далі копіюючи цифри.

Таксидерміст кивнув і поглянув на Алісію.

— Я б надіслав тобі запрошення на весілля, але не знав, на яку адресу.

— Мені шкода, Матіасе.

— Це не має значення. Час усе лікує, правда?

— Так кажуть.

— А ти як? Задоволена?

— Як слон.

Матіас засміявся.

— Та сама Алісія.

— На жаль. Сподіваюся, Серафіна не буде гніватися через те, що я прийшла сюди.

Матіас зітхнув.

— Ну, гадаю, вона здогадується, хто ти. Це все коштуватиме мені невеличкої неприємності за вечерею, але не більше. Тим, хто її добре не знає, Серафіна здається трохи злостивою, однак у неї добре серце.

— Я рада, що ти зустрів людину, яка заслуговує на тебе.

Матіас лише мовчки поглянув їй в очі. Варґас, виконуючи роль «третього зайвого», намагався триматися поузбіч цієї розмови впівголоса й далі переписував цифри, не наважуючись дихати. Таксидерміст обернувся до нього й поплескав поліціянта по спині.

— Готово? — запитав він.

— Уже закінчую.

— Можна було б помістити дощечку з аркушем до проектора.

— Гадаю, я дам собі раду без цього, — відказав Варґас.

Алісія встала зі стільця й узялася блукати приміщенням, розглядаючи інструменти, немов у музеї. Матіас, опустивши очі, стежив за нею здаля.

— Давно ви знайомі? — запитав таксидерміст.

— Лише кілька днів. Ми просто разом працюємо над однією справою, нічого більше, — відказав Варґас.

— Той ще персонаж, еге ж?

— Перепрошую?

— Алісія.

— Так, дівчина має свої особливості.

— Вона ще користується корсетом?

— Корсетом?

— Це я його виготовив, знаєш? Спеціально для Алісії. Просто шедевр, хоч і не личить вихваляти свою роботу. Я використовував китовий вус і смужки вольфраму. Це називається екзоскелет. Такий витончений, такий легкий і вміло прилагоджений, що носиться, наче друга шкіра. Сьогодні вона його не наділа. Я це бачу з того, як вона рухається. Нагадуй їй, що вона мусить його носити. Для її ж блага.

Варґас кивнув, удаючи, ніби зрозумів, про що каже таксидерміст, і дописав останні цифри.

— Дякую, Матіасе. Ти нам дуже допоміг.

— Завжди до ваших послуг.

Поліціянт підвівся з-за столу й кахикнув. Алісія обернулася, і вони перезирнулись. Варґас кивнув. Дівчина підійшла до Матіаса з усмішкою, що, як здалося Варґасові, мала бути болючішою за удар кинджалом.

— Що ж, — напружившись, промовив Матіас. — Сподіваюся, нам не доведеться чекати на наступну зустріч іще кілька років.

— Сподіваюся, не доведеться.

Алісія обійняла його й шепнула щось на вухо. Матіас кивнув, однак не стиснув її у відповідь: руки його лишились опущеними вздовж тулуба. По якійсь хвилі дівчина відступила й рушила до виходу, більше не промовивши ні слова. Матіас зачекав, доки вона вийде, і тільки тоді обернувся. Варґас простягнув йому руку, і таксидерміст її потиснув.

— Бережи її, Варґасе, тому що сама вона себе не берегтиме.

— Я намагатимусь.

Матіас кволо всміхнувся й кивнув; цей чоловік мав молодий вигляд, однак досить було зазирнути йому в вічі, щоб побачити там душу, яка зістаріла від смутку й гризот.

Поліціянт перетнув виставкову залу з тваринами, завмерлими в півтемряві, Серафіна провела його до виходу. Її очі палали від люті, а губи тремтіли.

— Ніколи більше не приходь сюди з нею, — попередила жінка.

Варґас вийшов на вулицю й помітив Алісію, що, спершись на борт фонтана, масувала праве стегно з гримасою болю на обличчі. Поліціянт підійшов до неї і присів поруч.

— Чому б тобі не піти додому перепочити? Завтра буде новий день.

Дівчина лише мовчки глянула на нього. Цього вистачило, щоб Варґас зрозумів і передав їй цигарку, яку вони докурили разом.

— Ти думаєш, я погана людина? — врешті запитала Алісія.

Поліціянт підвівся й подав їй руку.

— Ходімо, тримайся за мене.

Алісія вчепилася за Варґаса, і так, кульгаючи, зупиняючись що десять-п’ятнадцять метрів і кусаючи губи від болю, добулася до свого під’їзду. Коли вона спробувала дістати ключі з сумочки, ті впали на підлогу. Варґас підняв їх, відімкнув двері й допоміг Алісії зайти. Дівчина, постогнуючи, прихилилася до стіни. Поліціянт глянув на сходи, а потім, не промовивши ні слова, узяв Алісію на руки й рушив нагору.

Коли вони дісталися на останній поверх, обличчя дівчини було залито сльозами болю й люті. Варґас заніс Алісію аж до спальні й обережно поклав на ліжко. Потім роззув її і вкрив ковдрою. Флакончик із пігулками стояв на нічному столику.

— Одну чи дві? — запитав Варґас.

— Дві.

— Ти впевнена?

Поліціянт дав їй дві пігулки й налив склянку води з карафки, що стояла на комоді. Алісія проковтнула ліки й тяжко, уривчасто задихала. Варґас узяв її за руку, чекаючи, доки дівчина заспокоїться. Алісія дивилася на нього почервонілими очима, обличчя її було пооране слізьми.

— Не залишай мене саму, будь ласка.

— Я нікуди не піду.

Алісія спробувала всміхнутися. Варґас вимкнув світло.

— Відпочивай.

Він тримав її за руку в темряві, слухаючи, як дівчина ковтає сльози й тремтить від болю. Лише за півгодини Варґас відчув, що зв’язок Алісії з реальністю послаблюється, і вона поринає у стан поміж маренням і сном. Він чув, хоч і не розумів, слова, які дівчина бурмотіла, аж доки поволі не заснула, чи то пак знепритомніла. Надвечірня сутінь соталася крізь вікно, окреслюючи обличчя Алісії на подушці. На якусь мить Варґасові здалося, що дівчина мертва, і він помацав її пульс. «Цікаво, — подумав він, — чи причина цих сліз — та рана, чи біль її значно глибший?»

Невдовзі втома стала опановувати і його. Варґас подався до вітальні, простягнувся на канапі, заплющив очі й удихнув парфуми Алісії, що стояли в повітрі.

— Ні, я не думаю, що ти погана людина, — пробурмотів він стиха, здивувавши цим сам себе. — Але іноді ти мене лякаєш.

18


Уже було попівночі, коли Варґас розплющив очі й побачив Алісію, загорнуту в ковдру, що сиділа поруч на стільці й пильно видивлялася на нього з темряви.

— Ти схожа на вампіра, — спромігся виговорити Варґас. — Довго ти вже тут сидиш?

— Не дуже.

— Мені треба було попередити, що я хроплю.

— Це неважливо. З тими ліками я не почула б і землетрусу.

Варґас підвівся й протер обличчя.

— Дозволь зауважити, що твоя канапа — старе манаття.

— Я не надто добре знаюся на меблях. Треба буде купити нові подушки. Маєш якісь побажання щодо кольору?

— Бувши тобою, я б замовив чорні з малюнками павуків або черепів.

— Ти вечеряв?

— Обідав, вечеряв і пополуднував на тиждень уперед. Як ти себе почуваєш?

Алісія стенула плечима.

— Мені соромно.

— Тобі немає чого соромитися. А як біль?

— Краще. Набагато краще.

— Чому б тобі не повернутися до ліжка й не поспати ще трохи?

— Треба зателефонувати Леандро.

— О цій порі?

— Леандро не спить.

— До речі, про вампірів…

— Якщо я йому не зателефоную, буде гірше.

— Мені вийти в коридор?

— Ні, — відказала Алісія трохи запізно.

Варґас кивнув.

— Слухай-но, я збігаю до моєї розкішної резиденції на тому боці вулиці, помиюся, перевдягнуся, а потім повернусь, гаразд?

— У цьому немає потреби, Варґасе. Ти й так сьогодні зробив для мене досить. Іди відпочинь трохи, завтра ми матимемо довгий і напружений день. Зустрінемося вранці за сніданком.

Поліціянт поглянув на неї, не надто переконаний. Алісія всміхнулася йому.

— Зі мною все буде гаразд. Обіцяю.

— Револьвер у тебе напохваті?

— Я спатиму з ним, наче зі своїм новим плюшевим ведмедиком.

— У тебе ніколи не було плюшевого ведмедика. Хіба що плюшевий чортик…

Алісія нагородила його однією з тих усмішок, що відчиняють двері й розтоплюють силу волі. Варґас опустив очі.

— Що ж, гаразд. Дзвони тоді князю тіней, щоб повідати йому свої маленькі таємниці, — сказав він, прямуючи до дверей. — І замкнися на ключ.

— Варґасе?

Поліціянт зупинився на порозі.

— Дякую.

— Досить уже дякувати мені за дрібниці.

Алісія трохи зачекала і, коли кроки поліціянта стихли внизу сходів, узяла слухавку. Перш ніж набрати Леандро, глибоко вдихнула й заплющила очі. Номер-люкс не відповідав. Алісія знала, що Леандро має інші номери в готелі «Палас», хоча й ніколи не мала бажання запитувати, для чого вони йому. Вона подзвонила до приймальні. Нічна чергова впізнала її голос, не було навіть потреби казати, кому вона телефонує.

— Одну хвильку, сеньйорито Ґріс. Зараз я вас з’єднаю з сеньйором Монтальво, — промовила телефоністка мелодійним, попри таку пізню годину, голосом.

Алісія почула на лінії однотонний звуковий сигнал, а потім на тому кінці зняли слухавку. Дівчина уявила, як Леандро сидить у темряві в котромусь із номерів готелю, споглядаючи в очікуванні світанку на площу Нептуна внизу й на небо Мадрида, затягнуте чорними хмарами.

— Алісія, — повільно промовив він безбарвним голосом. — Я вже гадав, що ти мені не подзвониш.

— Вибач. У мене був приступ.

— Мені шкода це чути. Зараз краще?

— Просто чудово.

— Варґас із тобою?

— Ні, я сама.

— Із ним немає проблем?

— Ні, жодних.

— Якщо хочеш, щоб його прибрали, я міг би…

— Не треба. Нехай буде поруч, про всяк випадок.

Запала мовчанка. Коли Леандро замовкав, не чути було ані його дихання, ані будь-якого іншого звуку.

— Дозволю собі зауважити: я тебе не впізнаю, Алісіє. Але, у кожному разі, я радий, що ви добре ладнаєте. Я гадав, що ти можеш не схотіти з ним працювати, зважаючи на його історію…

— Яку історію?

— Ніяку. Це не має значення.

— Коли ти так кажеш, я починаю хвилюватися по-справжньому.

— Він не розповідав тобі про свою родину?

— Ми не розмовляємо на особисті теми.

— У такому разі я не хотів би бути тим, хто…

— Що сталося з його родиною?

Леандро знову замовк. Алісія майже бачила, як він посміхається, облизуючи губи.

— Варґас утратив дружину й доньку в автомобільній аварії років три тому. Кермував п’яним. Донька була твого віку. Тяжко йому тоді довелося. Мало не витурили зі служби.

Алісія нічого не відповіла. Вона почула дихання Леандро, який прошепотів у слухавку:

— Він тобі нічого цього не розповідав?

— Ні.

— Мабуть, не хоче ворушити минуле. У кожному разі, сподіваюся це не стане проблемою.

— А якою проблемою це мало би стати?

— Алісіє, ти знаєш, що я ніколи не втручаюся в твоє особисте життя, хоча, їй-богу, іноді мені важко збагнути твої смаки і схильності.

— Я не розумію, про що ти.

— Алісіє, ти чудово розумієш, про що я.

Дівчина вкусила себе за губу й проковтнула слова, що обпікали їй язик.

— Це не стане жодною проблемою, — врешті промовила вона.

— Ну от і чудово. А тепер розповідай, що в тебе є для мене.

Алісія глибоко вдихнула й стиснула кулак так, що аж нігті вп’ялися в шкіру. Одначе, коли дівчина почала свою розповідь, голос її звучав із покірливою і мелодійною інтонацією, яку вона випрацювала, спілкуючись із Леандро.


Протягом кількох хвилин вона коротко переказувала події, що сталися від часу їхньої останньої розмови. Розповіді бракувало барв і деталей. Алісія обмежилася тим, що перелічила послідовність кроків, не пояснюючи, що її спонукало діяти саме так. Оминула вона й важливий епізод викрадення книжки Віктора Маташа з її помешкання вчора вночі. Леандро, як зазвичай, спокійно слухав і не перебивав. Закінчивши розповідь, Алісія змовкла, відпочиваючи, поки Леандро перетравлював її слова.

— Чому в мене таке враження, що ти не розповідаєш мені всього?

— Не знаю. По-моєму, я нічого важливого не оминула.

— Отже, що ми маємо в підсумку: огляд автомобіля, який, імовірно, було використано для, так би мовити, втечі, не виявив ніяких суттєвих свідчень, окрім слідів боротьби, яка не призвела до смерті, і начебто списку чисел, який ми не можемо ні з чим пов’язати і який, можливо, узагалі не має жодного стосунку до справи. З іншого боку, ти далі наполегливо гнеш свою лінію з книжкою цього Маташа, лінію, що мене турбує, позаяк розкриття низки бібліографічних таємниць може виявитися хай і неймовірно захопливим, однак цілковито некорисним для наших потуг відшукати Маурісіо Вальса.

— Є якісь новини від поліції, що провадить офіційне розслідування? — запитала Алісія, сподіваючись повернути розмову в інший бік.

— Нема ніяких важливих новин, і не варто тобі на них очікувати. Досить сказати, що є люди, які не схвалюють того, що нас запросили на свято, нехай навіть і через задні двері.

— Через це за мною стежать?

— Через це і через те, що вони найпевніше так і не повірили — і це цілком природно, — що, знайшовши пана міністра цілого й неушкодженого і передавши його в подарунковій обгортці, ми вдовольнимося тим, що всі лаври й медальки дістануться нашим друзям із поліції.

— Якщо ми його знайдемо.

— Скажи-но, це просто показний брак віри чи ти маєш мені щось сказати?

— Я лише мала на увазі, що важко знайти того, хто, либонь, не хоче, щоб його знайшли.

— Напевне ми цього не знаємо, отже, не будемо зважати на ймовірні побажання пана міністра. Як і на побажання наших колег із Головного управління поліції. Тому я раджу тобі поводитися з Варґасом стримано. Відданість — це звичка, якої не позбуваються за один день.

— Варґасові можна довіряти.

— Це мені каже жінка, яка не довіряє навіть сама собі. Я не розповідаю тобі нічого такого, чого ти сама ще не знаєш.

— Не турбуйся. Я буду обережна з ним. Ще щось?

— Подзвони мені.

Алісія хотіла побажати доброї ночі, коли почула, що Леандро, як завжди, уже поклав слухавку.

19


Блідо-блакитний вогник свічки, що плаває в калюжці розтопленого воску, догоряє. Вальс підносить руку, якої вже не відчуває, до тьмяного сяйва. Шкіра на руці фіолетова, майже чорна. Пальці розпухли, а нігті починають відпадати. Із ранок сочить драглиста і страшенно смердюча рідина. Вальс пробує поворушити пальцями, але рука не відповідає. Тепер це просто шматок мертвої плоті, причеплений до Вальсового тіла. Чорні нитки вже спинаються його плечем. Він відчуває у жилах гнилу кров, яка туманить думки й затягує до каламутного гарячкового сну. Вальс знає: ще кілька годин, і він може втратити притомність назавжди. Він помре в навіяному гангреною наркотичному сні, і тіло його перетвориться на купу гнилля, яка ніколи більше не побачить сонячного світла.

Пилка, яку тюремник лишив у камері, лежить тут. Вальс кілька разів розмірковував про те, щоб скористатися нею. Пробував натискати нею на пальці, які йому вже не належали. На початку Вальс відчував деякий біль. Тепер він уже нічого не відчуває, тільки огиду. Горло його надірване від криків, стогонів і благань змилосердитися. Він знає, що іноді хтось приходить і спостерігає за ним. Коли він спить. Коли марить. Зазвичай це чоловік у масці, Вальсів тюремник. Іншим разом це янгол, схожий на того, що його він бачив біля дверцят машини перед тим, як ніж перетяв Вальсові руку й міністр знепритомнів.

Щось пішло не так. Десь він помилився у своїх розрахунках і припущеннях. Мартіна тут не було, або ж він не хотів показуватися. Вальс знає, мусить вірити, що все це — справа рук Давида Мартіна, тому що тільки в його хворому мозку могла народитися думка вчинити з кимось таке.

— Перекажи Мартінові, що мені шкода, що я прошу пробачення… — тисячу разів благав він тюремника.

Усе марно. Мартін збирається лишити його помирати тут, гнити сантиметр за сантиметром і навіть не зволить бодай раз спуститися до цього льоху, щоб плюнути Вальсові в обличчя.

Якоїсь миті міністр знову непритомніє.


Вальс прокидається в калюжі власної сечі, переконаний, що зараз 1942 рік і він у замку Монтжуїк. Затруєна кров забрала в нього останні мізерні залишки здорового глузду. Вальс сміється. «Я ходив перевіряв камери й заснув у одній із них», — думає він. Аж тут він помічає, що до плеча причеплено не його руку. Вальса охоплює паніка. Він бачив достатньо трупів, і під час війни, і коли був комендантом в’язниці; немає потреби казати йому те, що він і сам знає: це рука мерця. Вальс повзе по підлозі камери, сподіваючись, що рука відчепиться, але вона волочиться слідом за ним. Він лупить нею по стіні, але рука не відпадає. Вальс не усвідомлює, що кричить: схопивши пилку, він починає пиляти руку вище зап’ястка. Плоть піддається, наче волога глина, але коли полотно пилки черкає по кістці, Вальса охоплює жахлива нудота. Однак він не зупиняється й щосили пиляє далі. Скрегіт кістки, яку розгризає метал, тоне в його витті. Під його ногами утворюється калюжа чорної крові. Вальс бачить, що рука тримається лише на клапті шкіри. Відтак хвилею накочується біль. Вальс пригадує, як маленьким хлопчиком він торкнувся оголеного проводу, з якого звисала лампочка в підвалі батьківського будинку. Він падає навзнак і відчуває, як щось підіймається горлянкою. Він не може дихати. Він задихається у власному блювотинні. Ще хвилина, і все. Вальс думає про Мерседес, усіма силами своєї істоти намагаючись викликати в уяві її образ.


Він ледве усвідомлює, що ґрати камери відчиняються й тюремник опускається навколішки перед ним із відром гарячої смоли. Чоловік бере Вальса за куксу й занурює її в смолу. Вальс відчуває, як полум’я палить його. Тюремник дивиться йому просто в очі.

— Тепер пригадуєш? — запитує він.

Вальс киває.

Тюремник встромлює йому в руку голку шприца. По жилах розливається холодна рідина, і у Вальсових думках постає образ чистої блакиті. Після другого уколу приходить спокій і глибокий, без жодного проблиску свідомості сон.

20


Її розбудив вітер, що свистів у шпаринах між вікнами й деренчав шибками. Годинник на нічному столику показував майже п’яту ранку. В Алісії вихопилося зітхання. І тільки тоді вона зауважила темряву.

Алісія пам’ятала, що перш ніж лягти подрімати кілька годин після своєї розмови з Леандро, вона лишила світло у вітальні й коридорі ввімкненим. Однак тепер усе помешкання було занурене в синюватий морок. Намацавши вмикач нічної лампи, дівчина натиснула його. Лампа не загорілася. Алісії здалося, що вона почула, як у вітальні хтось ходить і як стиха прочиняються двері. Дівчину пройняло холодом. Вона схопила револьвер, який провів ніч разом із нею на ліжку, і зняла його з запобіжника.

— Варґасе? — гукнула Алісія ламким голосом. — Це ти?

Її слова луною розійшлися по квартирі й лишилися без відповіді. Алісія відгорнула укривало, встала з ліжка і вийшла в коридор. Підлога під її босими ногами була холодною, наче лід. Наприкінці коридору, облямований чорнотою, виднівся прямокутник тьмяного світла, що линуло з вітальні. Здійнявши пістолет, Алісія помалу рушила вперед. Рука її тремтіла. Діставшись до вітальні, дівчина намацала лівою рукою вмикач і клацнула ним. Нічого не відбулося. Електрики не було у всьому будинку. Алісія роззирнулася, вдивляючись у кожен згусток темряви, в обриси меблів, у кутки вітальні, в яких заліг морок. У повітрі стояв терпкий запах. «Тютюн», — подумала Алісія. А може, це квіти у вазі на столі, які їй лишила Хесуса і які вже почали осипатися всохлими пелюстками. Не зауваживши ніякого руху, Алісія підійшла до комода й висунула першу шухляду. Там дівчина знайшла пачку свічок і коробку сірників, які лежали там, либонь, ще відтоді, як Леандро забрав її до Мадрида. Алісія запалила свічку й піднесла її. Відтак поволі рушила помешканням, тримаючи свічку в одній руці, а револьвер у другій. Підійшовши до вхідних дверей, Алісія переконалася, що вони замкнені. Дівчина спробувала викинути з думок образ Ломани, що, посміхаючись, із різницьким ножем у руках, застиг, наче воскова статуя, чекаючи на неї всередині шафи або за якимись дверима.

Обійшовши всі закамарки й закапелки в квартирі й пересвідчившись, що там немає нікого, Алісія взяла з вітальні один зі стільців і підперла ним вхідні двері. Потім, лишивши свічку на столі, підійшла до вікна, що виходило на вулицю. Увесь квартал був занурений у передранкову сутінь. Зубчасті обриси дахів і голуб’ятників вимальовувалися на тлі каламутної си́няви, предтечі світанку. Алісія притулила обличчя до шибки і стала вдивлятися в тіні на вулиці. Під арками під’їзду «Ла Мануаль Альпарґатера» блимала жаринка світла. Кинутий недокурок. Алісії хотілося вірити, що йдеться лише про того нещасливця Ровіру, який змушений був вартувати на своєму посту вже о такій ранній годині. Дівчина відійшла від вікна й узяла ще кілька свічок із комода. До зустрічі з Варґасом у «Ґран Кафе» лишалося ще чимало часу, а заснути їй вже, поза всяким сумнівом, більше не вдасться.

Алісія підійшла до полички, на якій стояли найцінніші для неї книжки, більшість із яких вона читала й перечитувала неодноразово. Уже років чотири дівчина не розгортала свого най-найулюбленішого твору — «Джейн Ейр». Алісія взяла його з полички й погладила палітурку. Відтак розгорнула на форзаці й усміхнулася, побачивши печатку з чортиком, що видерся на стос книжок, старовинний екслібрис[73], який їй подарували двоє колег на першу річницю її служби під керівництвом Леандро, коли ще Алісію вважали дивакуватим, але цілковито безпечним дівчам, примхою їхнього шефа, яка ще не викликала ні ревнощів, ні заздрості, ні злості в досвідченіших працівників.

То були часи вина й отруєних троянд, коли Рікардо Ломана motu proprio[74] вирішив уважати її своєю особистою ученицею й щоп’ятниці дарував квіти, запрошуючи то в кіно, то на танці. Алісія завжди знаходила привід відмовитися. Згодом настали дні, коли Ломана зиркав на неї зизом, гадаючи, що Алісія навмисно його не зауважує, а потім сипав сороміцькими натяками, які змушували червоніти навіть бувалих бувальців. «Те, що погано починалося, закінчиться ще гірше», — думала дівчина тоді. Вона навіть не підозрювала, наскільки гірше.

Алісія спробувала викинути з голови думки про Ломану. Вона попрямувала до ванної кімнати, прихопивши книжку з собою. Там вона підібрала волосся й відкрутила гарячий кран. Приліпивши дві свічки на поличці в головах ванни, дівчина занурилась у воду, що парувала. Холод потроху став виходити з її кісток, і Алісія заплющила очі. Минув якийсь час, і вона неначе почула кроки на сходах. Може, це прийшов Варґас пересвідчитися, що Алісія жива, а може, їй знову примарилося. Після пробудження від чорної летаргії, в яку дівчину вводили знеболювальні пігулки, завжди лишалися сліди невеличких міражів, немовби сни, яких вона не змогла побачити, намагалися пробитися крізь шпарини у свідомості. Алісія розплющила очі й сіла, сперши підборіддя на край ванни. Їй чулося кілька голосів. Жоден із них не належав Варґасові. Дівчина простягнула руку, торкнулася револьвера, що лежав на табуреті поряд із ванною, і стала чекати, слухаючи плюскіт крапель, що падали з закрученого крана. Минуло кілька секунд. Голоси стихли. А може, й не було ніяких голосів. Однак за якусь мить почулися кроки, що віддалялися сходами вниз. «Мабуть, сусід, пішов на роботу», — подумала дівчина.

Вона поклала револьвер на табуретку й закурила, спостерігаючи, як цигарковий дим викреслює витинанки поміж її пальцями. Занурившись знов у ванну, Алісія спостерігала крізь вікно, як синяве покривало хмар суне по небу. Дівчина взяла книжку й розгорнула її на першій сторінці. Із кожною прочитаною сторінкою тривога, що опанувала її, потроху-потроху відступала. Незабаром Алісія втратила відчуття часу. Навіть Леандро не зміг би відшукати її в тих словесних нетрях, що їх завжди розгортала ця книжка перед її очима. Алісія всміхнулась і знову взялася до читання, почуваючись так, немовби повернулася додому. Вона могла б провести так цілий день. Або й ціле життя.

Вилізши з ванни, дівчина стала перед дзеркалом, спостерігаючи, як струминки пари здіймаються від її тіла. Темна пляма на правому стегні скидалася на отруйну квітку, що запустила своє коріння під шкіру. Алісія торкнулася пальцями старої рани й відчула легкий, попереджувальний біль. Дівчина розпустила волосся й намастила руки, ноги й живіт кремом з трояндовою водою, який колись у нападі підліткового шалу подарував їй Фернандіто і який мав цікаву назву «Péché Originel»[75]. Алісія саме верталася до спальні, коли світло зненацька з’явилося й усі лампи, які вона повмикала раніше, загорілися одночасно. Алісія приклала долоню до грудей і відчула, як серце калатає від ляку. Лаючись упівголоса, дівчина повимикала лампи одна за одною.

Відтак, гола, стала перед одежною шафою, розмірковуючи, що вибрати. Барселона може пробачити будь-що, окрім несмаку. Дівчина вбралася у спіднє, яке випрасувала й напарфумила Хесуса, і всміхнулася, уявивши консьєржку, що складає білизну й хреститься, дивуючись, що то таке тепер носять сучасні столичні панянки. Далі Алісія надягла прозорі нейлонові панчохи, які вона змусила Леандро купити, коли мала вдавати вишукану сеньйориту на вулиці Принца Берґарського або брати участь у якихось інших інтригах, що їх її начальник плів у салонах готелю «Рітц».

— А може, ти вдовольнишся звичайними? — запротестував був Леандро, побачивши ціну.

— У звичайних доручай завдання комусь іншому.

Змушувати Леандро витрачатися на дороге вбрання і книжки було чи не єдиною втіхою, яку давала їй ця робота. Сьогодні Алісія вирішила більше не випробовувати долі й надіти корсет. Затягнувши застібку трохи сильніше, ніж зазвичай, дівчина обернулася довкола своєї осі перед дзеркалом, оцінюючи, як прилягає до тіла це пристосування, яке, на думку Алісії, надавало їй схожості зі злою лялькою, маріонеткою з темною вродою. Вона ніяк не могла звикнути до цього образу, адже він натякав, що Леандро, по суті, мав рацію і дзеркало казало їй правду.

— Бракує тільки мотузочок, — промовила Алісія сама до себе.

На сьогодні вона вирішила обрати фіолетовий костюм офіційного крою й італійські туфлі, за які свого часу заплатила місячну платню у вишуканій взуттєвій крамниці на Рамбла-да-Каталунья, де продавчиня кликала її «дитинко». Потім Алісія старанно наклала макіяж і, довершуючи образ, нафарбувала губи темно-бордовою блискучою помадою, за що, без сумніву, не заслужила б на схвалення Леандро. Алісії не хотілося, щоб Варґас, коли вони зустрінуться, зауважив на її обличчі бодай натяк на слабкість. Роки служби навчили її, що скромність викликає підозріливість. Перш ніж вийти, дівчина востаннє глянула в дзеркало, що висіло в передпокої, і лишилася задоволеною своїм виглядом. «Ти розбила б серце сама собі, — подумала вона. — Якби в тебе воно було».

Надворі тільки-тільки займалося на світ, коли Алісія перетнула вулицю й підійшла до дверей «Ґран Кафе». Перш ніж зайти, вона помітила Ровіру, що вже чатував на розі. Філер-невдаха закутався шаликом аж до носа й потирав руки від холоду. Алісія хотіла було підійти й трохи зіпсувати йому настрій, але передумала. Ровіра махнув їй здалеку й поквапився зникнути з очей. Зайшовши до кафе, вона побачила, що Варґас уже чекає на неї за столиком, який, схоже, уже забронював за ними. Поліціянт поглинав чималий сандвіч зі свининою і помідором, похлебтуючи каву й переглядаючи список чисел, який йому вдалося дістати за допомогою таксидерміста. Почувши, що Алісія зайшла до кафе, поліціянт звів очі й оглянув її з голови до ніг. Дівчина мовчки сіла за столик.

— Ти дуже смачно пахнеш, наче пиріжок, — промовив до неї Варґас і відразу ж повернувся до свого сніданку й списку.

— Як тільки тобі вдається їсти о такій ранній годині? — запитала Алісія.

Поліціянт стенув плечима й замість відповіді запропонував їй кусень свого величезного бутерброда. Алісія відвернулася, і Варґас знову заходився з неабиякою майстерністю знищувати поживу.

— А ти знаєш, що бутерброд тут називають «перекладанець», — зауважив Варґас. — Правда, влучно?

— Страшенно влучно.

— А пляшка тут — лише послухай! — «пухир». Як болячка, що з’являється, коли намуляло ногу.

— Лише кілька днів у Барселоні, а ти вже перетворився на лінгвіста.

Варґас вищирився, як акула.

— Я тішуся з того, що ти вже не така привітна, як учора. Отже, почуваєшся краще. Бачила, як наш цвіркун стрибає на морозі?

— Його звати Ровіра.

— Я й забув, що ти так пройнялася до нього повагою.

Мікель непомітно підійшов до столика, тримаючи тацю з тостами, вершковим маслом і кавником, що парував. Годинник показував пів на восьму ранку, і в кафе, окрім їх двох, нікого не було. Неймовірно тактовний Мікель, як завжди, подався до дальнього кінця барної стійки, де начебто мав якісь справи. Алісія налляла собі філіжанку кави, а Варґас знову повернувся до споглядання списку, зупиняючись очима на кожному числі, неначе сподівався, що чуття зненацька підкаже йому їхнє значення. Хвилини тяглися в густій, наче меляса, мовчанці.

— Ти сьогодні дуже елегантно вбралася, — нарешті промовив Варґас. — Ми йдемо до якогось вишуканого місця?

Алісія натужно ковтнула й кахикнула. Варґас підвів очі.

— Щодо вчорашньої ночі… — почала дівчина.

— Слухаю тебе…

— Я хотіла б вибачитися. І подякувати тобі.

— Тобі нема за що вибачатися, а дякувати й поготів, — відказав Варґас.

На його суворому обличчі промайнула тінь ніяковості. Алісія ледь помітно всміхнулася йому.

— Ти хороша людина.

Варґас опустив очі.

— Не кажи так.

Дівчина знехотя куснула один зі своїх тостів. Варґас не відводив від неї очей.

— Що?

— Нічого. Мені подобається дивитися, як ти їси.

Алісія відхопила кусень тоста й усміхнулася.

— Який у нас план на сьогодні?

— Учорашній день ми присвятили Вальсовій машині. Гадаю, сьогодні можна було б навідатися до адвоката Бріанса.

— Як скажеш. Як ти хочеш до нього підступитися?

— Я думаю відрекомендуватися наївною дівчинкою, спадкоємицею, якій потрапила до рук книжка Віктора Маташа і яка хоче її продати. Дон Ґуставо Барсело казав мені, що цей адвокат заступає інтереси колекціонера, зацікавленого в тому, щоб скупити всі книжки цього автора.

— Ти — наївна дівчинка? Цікаво-цікаво. А я? Яку роль ти призначиш мені? Зброєносця?

— Я гадала, що ти міг би бути моїм коханим чоловіком, вірним і зрілим.

— Пречудово. Жінка-пройдоха і старий капітан. Подружжя року. Не думаю, що адвокат це заковтне, навіть якщо він послідущий йолоп.

— Я на це й не сподіваюся. Ідея полягає радше в тому, щоб він відчув недобре і зробив хибний крок.

— Зрозуміло. А потім? Простежимо за ним?

— Ти просто телепат, Варґасе.


Перші промені сонця нарешті проклали собі дорогу й ковзнули по череп’яних дахах, коли Алісія з Варґасом вирушили вниз вулицею. Варґас розглядав фасади будинків обабіч вулиці Авіньйон з безтурботним обличчям провінційного семінариста, що приїхав на вихідні на екскурсію. По якомусь часі він зауважив, що Алісія озирається через плече що кілька метрів. Поліціянт хотів було запитати, що сталося, але, простеживши за її поглядом, побачив, у чому річ. Ровіра в під’їзді метрів за п’ятдесят від них марно намагався приховати свою присутність.

— Зараз я йому швидко розставлю всі крапки над «і», — пробурмотів Варґас.

Алісія притримала його за руку.

— Не треба, лиши його краще.

Дівчина, усміхнувшись, помахала рукою. Ровіра озирнувся в обидва боки, завагався на мить, але, зрозумівши, що його викрито, боязко відповів на привітання.

— От же куций нікчема, — сплюнув Варґас.

— Краще він, ніж хтось інший. Принаймні цей на нашому боці: подітися йому нікуди.

— Як скажеш.

Варґас на мигах показав Ровірі, щоб той відійшов далі й тримався на домовленій дистанції. Чоловічок кивнув і виставив великий палець на знак згоди.

— Диви на нього! Навчився в кіно всяких жестів! — здивувався поліціянт.

— Чи ж не в кіно люди вчаться життя?

— Авжеж, так улаштований світ.

Лишивши Ровіру позаду, вони рушили далі.

— Мені не подобається, що цей кретин сидить у нас на п’ятах, — не вгавав Варґас. — Не розумію, чому ти йому довіряєш. Чому ти гадаєш, що він розповість у комісаріаті те, що тобі потрібно?

— Щиро кажучи, мені його трохи шкода.

— Я гадаю, що кілька добрячих запотиличників не завадили б. Якщо не хочеш, тобі не обов’язково на це дивитися. Я зловлю його сам і намилю чуба.

— Ти споживаєш забагато білку, Варґасе. Звідси стільки агресії.

21


Якщо сутана, як то кажуть, робить із людини ченця, то приймальня й адреса роблять — або не роблять — із людини правника. У місті, переповненому адвокатами, що повлаштовувалися в розкішних апартаментах у панських і королівських палацах на проспекті Ґрасія та інших престижних вулицях, дон Фернандо Бріанс обрав помешкання куди скромніше, щоб не сказати непристойне за всіма канонами його цеху.

Алісія і Варґас помітили його будинок іще здалеку, столітню кам’яницю, що стояла, трохи похилившись, наче п’яна, на перехресті вулиць Мерсé та Авіньйон. Перший поверх займав генделик, що скидався на прихисток для забутих тореадорів і рибалок, які приходили сюди пропити отриману платню. Хазяїн бару, схожий на дзиґу невеличкий гладун із вусами «підковою», саме вийшов, озброєний шваброю і відром гарячої води, від якої тхнуло мийним засобом. Він насвистував собі щось під ніс і жонглював зубочисткою в роті, незворушно відмиваючи бруківку від калюж сечі, блювотиння алкоголіків та інших нечистот, якими зазвичай загиджують припортові вулички.

Обабіч під’їзду громадилися купи коробок і запилюжених меблів. Трійко спітнілих носіїв улаштували собі передих, щоб підкріпитися довгими булками, з яких визирали скибки мортадели[76].

— Контора адвоката Бріанса тут? — запитав Варґас у власника бару, який перервав своє ранкове прибирання й ретельно оглядав прибульців.

— На горішньому поверсі, — відповів він, підносячи вказівний палець. — Але вони переїжджають.

Коли Алісія проходила повз нього, гладун вищирився на всі свої жовті тридцять два зуби.

— Може, філіжаночку кави з молоком і кексик, кралечко? За рахунок закладу.

— Якось іншим разом. Коли зголиш ці зарості, — відказала Алісія, не зупиняючись.

Носії заплескали в долоні на цю насмішку, яку хазяїн бару прийняв із гідністю. Варґас поквапився за дівчиною до сходової клітки, що мала більше спільного зі шлунково-кишковим трактом, ніж із елементом архітектурної споруди.

— Ліфта нема? — запитав поліціянт одного із носіїв.

— Якщо є, то ми його не бачили.

Варґас із Алісією підійнялися на шостий, останній, поверх будинку й опинилися на майданчику, замотлошеному коробками, шафками на документи, вішаками, стільцями й картинами з пасторальними сценками, придбані, схоже, на блошиному ринку «Лос-Енкантес» по кілька сентимо за штуку. Алісія зазирнула до приймальні, в якій наче велися воєнні дії: здавалося, жодна річ не лежала на своєму місці і майже все було спаковано в переповнені коробки або перебувало в процесі переміщення. Варґас натиснув на дзвоник, який не працював, а потім постукав кісточками пальців по дверях.

— Доброго ранку!

У коридор визирнула копиця світлявого волосся, що, наче головний убір, трималася єдиним цілим на голові своєї власниці, одягнутої в квітчасту сукню й нафарбованої рум’янами, підібраними під колір вбрання.

— Доброго ранку, — привіталася Алісія. — Це контора адвоката Бріанса?

Сеньйорита підступила до неї на кілька кроків і здивовано оглянула відвідувачів.

— Так, це його контора. Тобто була його контора. Ми переїжджаємо. Чим ми можемо вам допомогти?

— Ми б хотіли поспілкуватися з паном адвокатом.

— Вам призначено?

— Боюся, що ні. Сеньйора Бріанса нема?

— Зазвичай він приходить трохи пізніше. І пан адвокат досі сеньйорито[77]. Якщо хочете, зачекайте внизу, у барі…

— Якщо ви не проти, ми б радніше зачекали тут. Багато поверхів підійматися.

Секретарка, зітхнувши, кивнула.

— Як забажаєте. Тут, як ви помітили, такий розгардіяш…

— Ми розуміємо, — втрутився Варґас. — І намагатимемося якомога менше вам заважати.

Солодка усмішка Алісії, а надто мужній Варґасів вигляд, схоже, розвіяли недовіру секретарки.

— Ідіть за мною, будь ласка.

Жінка провела їх довгим коридором, що перетинав увесь поверх. По обидва боки крізь прочинені двері можна було побачити приміщення, заставлені приготованими для переїзду коробками. Пил, що його здійняли всі ці пертурбації, лишив у повітрі серпанок блискотливих порошинок, що лоскотали в носі. Мандрівка поміж решток кораблетрощі завершилася в просторій кутовій кімнаті, що видавалася останнім бастіоном порядку в усій конторі.

— Будьте ласкаві сюди, — запросила їх секретарка.

Ця кімната являла собою ту дещицю, яка лишилася незайманою в усьому Бріансовому офісі. Уздовж стін громадилися стелажі з наваленими на них стосами тек, що лише якимось дивом утримували рівновагу. Справжнім витвором мистецтва був письмовий стіл зі шляхетної деревини, який мав такий вигляд, наче його вирятували з пожежі. За ним стояла шафа-вітрина, у якій зберігалося повне зібрання видань «Арансаді»[78], розставлених абияк.

Алісія та Варґас присіли на два табурети, поставлені біля вікна, що виходило на балкон, з якого видно було статую Милосердної Божої Матері, що здіймалася на маківці базиліки на другому боці вулиці.

— Можете попрохати в Діви Марії, щоб вона зглянулася на нас, бо на мої благання вона анітрохи не зважає, — мовила секретарка. — Як вас відрекомендувати?

— Хайме Валькáрсель разом із дружиною, — відказала Алісія швидше, ніж Варґас устиг оком змигнути.

Жінка діловито кивнула, однак її дещо лукавий погляд ковзнув по Варґасу, немовби вона хотіла привітати його зі значно молодшою дружиною і дати зрозуміти, що такому вродливому чоловікові, як він, можна пробачити цей грішок.

— Мене звати Пурі. До ваших послуг. Думаю, пан адвокат незабаром з’явиться. Чи можу я вам щось запропонувати, доки ви його чекаєте? Маріано, з бару, щоранку приносить мені «мадленки»[79] й каву з молоком у термосі, тому, якщо хочете…

— Я б не відмовився, — випалив Варґас.

Пурі задоволено всміхнулася.

— Уже несу.

Вона пішла, кокетливо вихляючи стегнами, що не сховалося від Варґасових очей.

— Маріано, «мадленки» — казна-що, — буркнула під ніс Алісія.

— Кожен завойовує серця тим, чим може.

— Яким дивом ти досі голодний, якщо недавно ум’яв ледь не ціле порося?

— У декого ще тече кров у жилах.

— Чи це часом не сеньйорита Пурі пробудила в тебі первісні інстинкти?

Перш ніж Варґас устиг відповісти, згадана особа повернулася з «мадленками» на тарелі й філіжанкою гарячої кави з молоком, яку Варґас охоче взяв.

— Пробачте, що частую вас не належним чином, але ми вже все поспаковували…

— Не турбуйтеся. Красно вам дякую.

— А чому ви переїжджаєте? — запитала Алісія.

— Власник хоче збільшити платню за оренду… Хапуга. Нехай його тепер зжеруть миші в порожньому будинку.

— Амінь, — погодився Варґас. — І куди ж ви перебираєтеся?

— Я й сама хотіла б це знати. У нас була усна домовленість із одним офісом тут недалечко, за поштою, але підготовчі роботи затрималися й ми тепер змушені чекати щонайменше місяць. Поки що все це поїде на меблевий склад у Пуебло-Нуево, який належить родині пана адвоката.

— А де ви будете працювати тим часом?

Пурі зітхнула.

— Тітка пана адвоката, що недавно померла, мала квартиру в пасажі Мальофрé, що в кварталі Саррія, і наразі так видається, що ми переїдемо туди. Як бачите, крутимося, як можемо…

Алісія та Варґас ще раз оглянули тепер уже колишній Бріансів кабінет, вбираючи ту атмосферу краху, якою він дихав. Очі Алісії затрималися на світлині в рамці, що видавалася пародією на випускне фото. На знімку було зображено чоловіка, очевидно юного Бріанса, оточеного людьми в лахмітті і змарнілими арештантами, закутими по руках і ногах. Під зображенням був підпис:


Фернандо Бріанс

Адвокат безнадійних справ


Алісія підвелася з табурета й підійшла, щоб роздивитися фотографію зблизька. Пурі приєдналася до неї, усміхаючись і похитуючи головою.

— Ось він перед вами, свята людина барселонської адвокатури… Багато років тому, коли він був молодий, так над ним пожартували однокурсники. Таким він лишається і зараз. І зауважте: йому цей жарт видається таким дотепним, що він навіть виставив фото на видному місці, де його можуть побачити клієнти…

— А хіба в пана адвоката немає клієнтів більш…

— Заможних?

— Платоспроможних.

— Є кілька, але досить донові Фернандо зустріти на вулиці якогось бідаху, полишеного Богом напризволяще, як він одразу тягне його до кабінету… Річ у тому, що пан адвокат — дуже добра душа. Тому так і поводиться.

— Не турбуйтеся, ми з тих, хто добре платить, — втрутився Варґас.

— Боже благослови вас. Як вам «мадленки»?

— Першокласні!

Тимчасом як Варґас на втіху Пурі влаштував практичну демонстрацію своєї невситимості, перед дверима до кабінету почувся гуркіт, наче хтось перечепився, а потім вибух голосної лайки. Пурі закотила очі.

— Пан адвокат зараз вас прийме.

Фернандо Бріанс мав вигляд шкільного учителя і носив уживаний костюм. Вузол своєї вицвілої краватки він, либонь, не перев’язував уже не один тиждень, а підошви його черевиків були такі відшліфовані, наче морська галька. Він був жвавий, стрункий і, попри поважний вік, зберіг пишну чуприну сивого волосся й проникливі очі, які ховалися за окулярами в чорній оправі, що ввійшли в моду перед війною. Він був схожий на барселонського адвоката так само, як його секретарка Пурі на черницю, і Алісія подумала, що, попри всю скромність, яка оточувала його, Фернандо Бріанс зберіг ту молодечість і жвавість, притаманну людям, які не старіють, бо ніхто їм не каже, що літа минули і слід уже поводитися статечно й респектабельно.

— Розказуйте, що привело вас до мене, — звернувся до своїх гостей адвокат.

Він усівся на край свого столу й дивився на них із сумішшю цікавості й скептицизму. Бріанс, може, й був небайдужим до безнадійних справ, але дурником він не здавався. Варґас виступив наперед і вказав на Алісію.

— Якщо не заперечуєте, нехай моя дружина сама розповість вам про нашу справу: в нашій родині вона голова.

— Як бажаєте.

— Мені записувати, доне Фернандо? — запропонувала Пурі, що спостерігала за ними з порога.

— Не треба. Іди краще розберися з переїздом. Там заблокували вулицю коробками, і пікап не може під’їхати.

Пурі розчаровано кивнула й пішла виконувати доручення.

— Отже, я вас слухаю… — повернувся до розмови Бріанс, — чи то пак вашу дружину, яка у вашій родині голова…

Дещо глузливий тон адвоката змусив Алісію замислитися, чи Ґуставо Барсело, книгар, із яким вона мала зустріч у «Гуртку верхової їзди», часом не попередив Бріанса про її можливий візит.

— Сеньйоре Бріанс, — почала вона. — Тітка мого чоловіка Хайме нещодавно переставилася й лишила нам у спадок зібрання бібліотечних творів, серед яких є вельми цінні примірники.

— Прийміть мої співчуття. Мабуть, вам потрібна допомога з виконанням заповіту чи…

— Ми звернулися до вас через те, що серед цієї колекції є книжка автора на ім’я Віктор Маташ. Це одна з частин циклу, опублікованого в Барселоні в тридцятих роках.

— «Лабіринт духів», — доказав Бріанс.

— Саме так. Ми дізналися, що ви заступаєте інтереси колекціонера, неабияк зацікавленого в придбанні творів цього автора, і саме тому вирішили…

— Я зрозумів, — урвав її Бріанс, полишаючи край столу, щоби всістися у фотель.

— Можливо, ви були б такі люб’язні сконтактувати нас із вашим клієнтом або ж, якщо хочете, надати нам інформацію, щоб ми самі…

Бріанс кивнув, радше сам собі, ніж у відповідь на пропозиції Алісії.

— На жаль, я цього зробити не можу.

— Перепрошую?

— Я не можу ані надати вам інформацію, ані сконтактувати вас із моїм клієнтом.

Алісія покірливо всміхнулася.

— А можна поцікавитися чому?

— Тому що я його не знаю.

— Вибачте, але я не розумію.

Бріанс відкинувся на спинку фотеля і сплів руки на грудях, потираючи великими пальцями.

— Моє спілкування з цим клієнтом відбувається виключно через листування. Я ніколи з ним не зустрічався й навіть не знаю, як його звати. Як то зазвичай буває з колекціонерами, вони воліють зберігати анонімність.

— Навіть зі своїм власним адвокатом?

Бріанс холодно всміхнувся і стенув плечима.

— Але ж він оплачує ваші послуги, хіба ні? — втрутився Варґас.

— Навіть якщо ви з ним спілкуєтеся тільки за допомогою пошти, принаймні ви мали б знати ім’я та адресу, на яку надсилаєте листи, — припустила Алісія.

— Листування відбувається через поштове відділення, номер якого, певна річ, я не можу вам повідомити з причини конфіденційності. Як не можу надати вам ім’я секретаря, що веде листування, позаяк я не вповноважений викривати інформацію про своїх клієнтів, яку вони самі не бажають робити публічною. Це лише проста формальність, але зрозумійте, що я мушу її поважати.

— Ми розуміємо. І все ж: як тоді вам вдається купляти чи діставати книжки для колекції вашого клієнта, якщо немає жодного способу зв’язатися з ним напрямки, щоб запропонувати книжку?

— Повірте мені, сеньйоро — Валькарсель? — якщо мій клієнт зацікавлений у придбанні примірника, який він може собі дозволити, то саме він повідомляє мені про це. Я лише посередник.

Алісія і Варґас перезирнулися.

— Що ж, — промовив поліціянт. — Вочевидь, ми помилилися, кохана.

Бріанс підвівся й, обійшовши стіл, простягнув руку з теплою усмішкою та очевидним натяком на прощання.

— Мені дуже шкода, що не можу вам нічим допомогти, і мушу попросити у вас вибачення за стан свого кабінету. Ми саме переїжджаємо, і я не чекав сьогодні клієнтів…

Алісія з Варґасом потиснули йому руку й дозволили провести себе до виходу. Бріанс ішов попереду, перестрибуючи через перешкоди й розчищаючи гостям дорогу.

— Якщо дозволите, я дам вам безкорисливу пораду. На вашому місці я скористався би послугами хорошого книгаря-комісіонера, який міг би пустити чутку. Якщо ви маєте справжнього Маташа, покупців вам не забракне.

— А можете порекомендувати когось?

— Барсело, що мешкає поряд із Королівською площею, або «Семпере й сини» на вулиці Святої Анни. Або Коста з Віку. Ці троє найкращі.

— Ми так і вчинимо. Дуже вам вдячні.

— Нема за що.

Алісія, спускаючись сходами, не обізвалася ні словом. Варґас ішов за нею на розумній відстані. Опинившись у під’їзді, дівчина затрималася, щоб оглянути стоси коробок, які поскладали там носії.

— Що тепер? — запитав Варґас.

— Тепер чекаємо, — відказала вона.

— Чекаємо на що?

— На крок Бріанса.

Алісія опустилася перед однією з запечатаних коробок. Роззирнувшись і переконавшись, що на обрії нікого нема, вона здерла з коробки наліпку й заховала її до сумочки.

— Можна дізнатися, що ти робиш? — запитав Варґас.

Алісія вийшла на вулицю, нічого не відповівши. Вийшовши за нею, Варґас на свій подив побачив, що вона прямує до бару на розі. Маріано, власник забігайлівки і співець ранкових «мадленок», що досі, озброєний шваброю, наводив блиск на бруківці, здавалося, здивувався чи не більше від Варґаса, помітивши, що Алісія підходить до його закладу. Він миттю покинув своє знаряддя праці, приставивши його до стіни, і поспішив за дівчиною, ретельно витираючи руки об ганчірку, що звисала з його пояса. Варґас, зітхнувши, пішов за ними.

— Філіжаночку кави з молоком і «мадленки» для сеньйорити? — запропонував Маріано.

— Келих білого вина.

— О такій годині?

— А починаючи від котрої години у вас подають вино?

— Для вас — усі двадцять чотири години на добу. Лагідне «Пенедес» буде гаразд?

Алісія кивнула. Варґас усівся на сусідній табурет.

— Ти справді гадаєш, що твій план спрацює? — запитав він.

— Спиток — не збиток.

Маріано повернувся з келихом вина й тарілкою маслин за рахунок закладу.

— Пивка для кавальєро?

Варґас похитав головою, спостерігаючи, як Алісія з насолодою смакує своє вино. У геометрії її вуст, що торкалися скла, у формі блідого горла, що пульсувало з кожним ковтком, було щось таке, від чого день ставав світлішим. Дівчина помітила вираз його обличчя й запитально здійняла брову.

— Що?

— Нічого.

Алісія піднесла келих.

— Не схвалюєш?

— Боже борони.

Дівчина саме допивала вино, коли за скляними дверима промайнув силует адвоката Бріанса. Алісія і Варґас перезирнулися й, лишивши на барній стійці кілька монет, мовчки покинули заклад.

22


Усі в поліції знали, що в мистецтві слідування — а часом і переслідування — за тими, хто перебуває (або не перебуває) під підозрою, Варґасові не було рівних. Коли його просили поділитися таємницею успіху, він зазвичай казав, що головне — не вміння ховатися, а вміння застосовувати принципи оптики. Суть не в тому, пояснював він, що бачить або про що здогадується слідець, а в тому, що перебуває в полі зору переслідуваного. А ще у витривалих ногах. Щойно вони почали стежити за адвокатом Бріансом, Варґас пересвідчився, що Алісія не тільки досконало володіє технікою стеження, а й винесла її на такі вершини майстерності, що поліціянт не міг не захоплюватися. Те, що вона знала кожен закапелок у цьому мереживі вуличок, провулків і переходів, які зчленовували каркас старого міста, дозволяло їм іти паралельним із Бріансом курсом, завдяки чому адвокат навіть не мав змоги помітити, що за ним стежать.

Алісія кульгала менше, ніж учора, і Варґас припустив, що вранці вона таки наділа той корсет, про який згадував таксидерміст. Її стегно рухалося інакше, і дівчина через це виглядала стрункішою. Алісія вела його цим лабіринтом, час від часу спиняючись, щоб перечекати в сліпих завулках, і обираючи шлях, яким Бріанс мав піти, хоча ще не знав про це. Майже двадцять хвилин вони йшли назирцем за адвокатом густим плетивом вулиць і переходів, які спиналися від порту до середмістя. Не раз вони бачили, як адвокат зупинявся на котромусь із перехресть, щоб озирнутися й пересвідчитися, що за ним ніхто не йде. Його єдиною помилкою було те, що дивився він не в той бік. Зрештою вони побачили, як Бріанс повернув з вулиці Кануда на Ла-Рамблу, щоб зникнути серед натовпу людей, які на той час уже почали заповнювати бульвар. Тоді Алісія зупинилася на хвилю й притримала Варґаса за руку.

— Він іде до метро, — прошепотіла вона.

Влившись у море перехожих, що простували Ла-Рамблою, Алісія і Варґас, на відстані десятка метрів одне від одного, далі йшли за Бріансом аж до входу в підземку біля фонтану Каналетас. Адвокат рушив сходами вниз і пірнув у сітку переходів, що впадали в так званий Проспект Світла.

Цей чудернацький примарний бульвар — скоріше вулицю тіней та злиднів, аніж справжній проспект — спроектував хтось не при своєму розумі, що в лиху годину при світлі гасової лампи намарив собі підземну Барселону. Проект його, одначе, так ніколи й не наблизився до вимріяної величі. Схожий на недобудовані катакомби, у яких гуляє вітер, що вирвався з тунелів, метро і тхне вугіллям та електрикою, Проспект Світла став сховищем і притулком для всіх, хто втікав від сонця з поверхні землі. Варґас оглянув похмурі шереги колон із несправжнього мармуру, які тягнулися вздовж кіосків з усяким непотребом і забігайлівок, що мали освітлення, наче в трупарні, і обернувся до Алісії.

— Місто вампірів? — запитав він.

— Щось таке.

Бріанс простував центральною алеєю. Алісія і Варґас поспішили за ним, ховаючись за колонами. Адвокат пройшов майже весь проспект, не виявляючи жодної цікавості до закладів обабіч.

— Може, у нього алергія на сонце, — припустив Варґас.

Бріанс минув квиткові каси Каталонської залізниці й рушив у глиб величезної підземної галереї. Лише тоді стало зрозуміло, куди саме він прямує.

Кінотеатр Проспекту Світла видавався моторошною ілюзією, що зринула в цій химерній підземній Барселоні. Починаючи від закінчення громадянської війни, його ілюмінація та старі афіші фільмів другої свіжості вабили на ранкові сеанси завсідників підземних переходів: витурених із посад чиновників, школярів-прогульників та звідниць низького сорту. Бріанс підійшов до каси й купив квиток.

— Ніколи б не подумав, що пан адвокат ходить уранці в кіно, — зауважив Варґас.

Капельдинер, що стояв біля входу, пропустив Бріанса, і той переступив поріг, над яким вивіска оголошувала програму цього тижня: подвійний показ, «Третя людина» та «Чужинець»[80]. Орсон Веллс із загадковою, дещо диявольською посмішкою позирав на них із афіші, обрамленої миготливими лампочками.

— Принаймні Бріанс має хороший смак, — зауважила Алісія.

Вони пройшли крізь оксамитові завіси, які затуляли вхід, і їх огорнуло духом старого кінотеатру й соромливо прихованих злигоднів. Промінь проектора пронизував густу хмару пилу, яка, здавалося, висіла в залі протягом десятиліть. Ряди порожніх крісел спускалися до екрана, на якому підступний Гаррі Лайм утікав фантасмагоричними тунелями віденської каналізації. Примарні образи фільму нагадали Алісії сцени, які вона читала в книжці Віктора Маташа.

— Де він? — прошепотів Варґас їй на вухо.

Дівчина показала у глиб приміщення. Бріанс сидів у четвертому ряді. На всю кінозалу було не більше трьох-чотирьох глядачів. Алісія з Варґасом рушили бічним проходом, минаючи сидіння, поставлені боком, спинкою до стіни, неначе у вагоні метро. Дійшовши до середини зали, Алісія зайшла поміж рядами й сіла по центру. Варґас улаштувався поруч.

— Ти вже бачила цей фільм?

Алісія ствердно кивнула головою. Вона бачила його щонайменше разів шість і знала напам’ять.

— Про що він?

— Про пеніцилін. Тихше будь!

Чекати довелося менше, ніж вони гадали. Фільм ще навіть не закінчився, коли Алісія краєм ока зауважила темну постать, яка просувалася бічним проходом. На ту мить стрічка, схоже, полонила Варґаса цілковито, і дівчина штовхнула його ліктем. Незнайомець був одягнутий у темне пальто, а в руці тримав капелюх. Алісія стиснула кулаки. Чоловік зупинився перед рядом, у якому сидів адвокат, спокійно глянув на екран, а відтак пройшов до попередного ряду і зайняв місце навскіс від Бріанса.

— Хід конем, — прошепотів Варґас.

Протягом кількох хвилин адвокат жодним чином не виявляв, що помітив присутність незнайомця, і не намагався з ним якось поспілкуватися. Варґас скинув скептичним поглядом на Алісію, яка вже сама замислювалася, чи це не звичайна випадковість. Два незнайомці в кіно, яких нічого не пов’язує між собою, окрім хіба що ймовірної короткозорості, яка змусила їх обрати місця в передніх рядах. Лише коли в кінотеатрі пролунали постріли, які остаточно обірвали життя лиходія Гаррі Лайма, незнайомець нахилився до переднього сидіння, а Бріанс повільно обернувся. Гучна музика заглушила їхні слова, й Алісія зрозуміла лише, що адвокат промовив кілька фраз і простягнув незнайомцеві клаптик паперу. Відтак, більше не звертаючи уваги один на одного, вони знову відкинулися на своїх сидіннях, повернувшись до перегляду фільму.

— У мій час їх би заарештували за гомосексуалізм, — зауважив Варґас.

— То ти застав справжню золоту добу іспанського кам’яного віку, — відказала Алісія.

Коли проектор заповнив екран монументальними фінальними кадрами стрічки, незнайомець підвівся. Він неквапом просунувся до бічного проходу й, поки зневірена героїня йшла порожньою алеєю старого віденського цвинтаря, надів капелюх і рушив до виходу. Алісія й Варґас навіть не поворухнулися, щоб обернутися за ним чи якимось іншим чином відреагувати на нього, але погляди їхні вп’ялися в постать, огорнуту імлавим світлом проектора. Широкі криси капелюха кидали тінь, однак недостатню, щоб приховати дивно блискучу, наче зі слонової кістки, поверхню його обличчя, схожого на обличчя манекена. Алісію сипонуло морозом за спиною. Варгас зачекав, доки незнайомець зникне за завісами, а тоді нахилився до дівчини.

— Мені здалося чи цей тип справді був у масці?

— Щось на кшталт цього, — підтвердила Алісія. — Ходімо, поки він не вислизнув від нас…

Аж тут, не встигли вони підвестися, як у кінотеатрі ввімкнули світло й фінальні титри зникли з екрана. Бріанс уже встав зі свого місця й просувався до бічного проходу. Будь-якої секунди по дорозі до виходу він міг звернути на них увагу.

— І що тепер? — пробурмотів Варґас, пригинаючи голову.

Алісія схопила його за потилицю й притягнула обличчя поліціянта до свого.

— Обійми мене, — прошепотіла вона.

Варґас обхопив її руками, наче невпевнений школяр, який робить це вперше. Алісія притулилася до нього, і вони сплелися в подобі потайного поцілунку, який тоді можна було побачити хіба що на задніх рядах кінотеатрів і в темних під’їздах опівночі. Губи їх ледь-ледь торкнулися. Варґас заплющив очі. Коли Бріанс уже покинув залу, Алісія м’яко відсторонила поліціянта.

— За ним.

Вийшовши з кінотеатру, вони помітили Бріанса, що віддалявся центральною алеєю в тому самому напрямку, звідки прийшов. Незнайомця з обличчям манекена не було й сліду. Метрів за двадцять від них Алісія помітила сходи, що виводили нагору, на перехрестя вулиць Бальмес і Пелайо. Вони поквапилися туди. Але тут праву ногу Алісії пройняв різкий біль, і дівчині перехопило дух. Варґас підтримав її під руку.

— Я не можу швидше, — вимовила Алісія. — Йди вперед. Хутчіш!

Варґас щодуху кинувся сходами нагору, доки дівчина лишилася стояти, прихилившись до стіни й віддихуючись. Виринувши на денне світло, поліціянт опинився серед рейваху, який панував на вулиці Бальмес. Варґас погано знав місто й не міг зорієнтуватися. Дорожній рух о тій годині був інтенсивний, і середмістя Барселони заполонило море автомобілів, автобусів і трамваїв. Потік перехожих сунув тротуаром під куряним світлом, що лилося згори. Варґас приклав руку дашком до чола, щоб затулитися від сонця, і обвів очима перехрестя, не зважаючи на поштовхи, що діставалися йому від натовпу. На якусь мить поліціянтові здалося, що тисячі чоловіків у чорних пальтах із капелюхами на голові розходяться навсібіч і йому ніколи не помітити незнайомця з кінотеатру.

Однак того виказало незвичне обличчя. Незнайомець на ту мить уже перейшов на другий бік вулиці й прямував до автомобіля, припаркованого на розі вулиці Берґара. Варґас спробував було перетнути вулицю, але зграя машин і шквал гудків повернули його на тротуар. Навпроти нього незнайомець сідав у автомобіль. Поліціянт розпізнав марку: «мерседес-бенц», модель, якій було вже щонайменше п’ятнадцять, а то й двадцять років. Коли світлофор загорівся зеленим, машина рушила і стала віддалятися. Варґас побіг за «мерседесом» і зумів добре його роздивитися, перш ніж він зник серед потоку інших автівок. Повернувшись до виходу з підземки, він перетнувся з міським гвардійцем, що дивився на поліціянта з осудом. Варґас подумав, що той, либонь, бачив, як він намагався перебігти вулицю на червоне, а потім кинувся по дорозі за машинами. Поліціянт покірливо кивнув і здійняв руку на знак вибачення. Алісія стояла на тротуарі, вичікувально поглядаючи на Варґаса.

— Як ти? — поцікавився той.

Дівчина проігнорувала запитання й нетерпляче струснула головою.

— Я встиг побачити, як він сів у машину. Чорний «мерседес», — повідомив Варґас.

— Номер запам’ятав?

Поліціянт кивнув у відповідь.

23


Шукаючи місця, щоб спокійно порозмовляти, вони зайшли до бару «Нурія» і сіли за столик біля вікна. Алісія замовила келих білого вина, уже другий за день. Вона закурила цигарку й утупилася очима в потік людей, що плинув униз Ла-Рамблою, немов дивилася на найбільший у світі акваріум. Варґас помітив, як тремтять її пальці, коли дівчина підносила келих до губ.

— Хочеш мене про щось остерегти? — запитала Алісія, не відводячи погляду від вікна.

— На здоров’я.

— Ти нічого не кажеш про чоловіка у масці. Ти думаєш те, що і я?

Поліціянт скептично знизав плечима.

— У доповіді про гаданий замах на Вальса в будинку Товариства красних мистецтв згадується чоловік із затуленим обличчям… — мовила Алісія.

— Може бути, — погодився Варґас. — Піду зроблю кілька дзвінків.

Лишившись на самоті, Алісія видихнула від болю і взялася рукою за стегно. Вона замислилася, чи не варто ковтнути півтаблетки, але відкинула цю думку. Скориставшись тим, що Варґас розмовляв по телефону в іншому кінці кав’ярні, дівчина дала знак офіціантові, щоб той приніс їй ще один келих вина й забрав перший, який вона спорожнила одним ковтком. Варґас повернувся за чверть години зі своїм невеличким нотатником у руці й блиском в очах, який віщував хороші новини.

— Нам пощастило. Автівка записана на товариство з обмеженою відповідальністю «Метробарна». Агентство з нерухомості. Принаймні так зазначено в реєстрі. Центральний офіс тут, у Барселоні. Проспект Ґрасія, номер шість.

— Це недалечко. Дай мені ще кілька хвилин, щоб оклигати, і підемо туди.

— Чому б тобі не піти додому трохи відпочити, Алісіє? А з цим я впораюся сам. Потім зайду до тебе й розповім, що з’ясував.

— Ти впевнений?

— Цілком. Ходімо.

Коли вони вийшли на Ла-Рамблу, небо нарешті прояснилося й блищало тою волошковою блакиттю, яка іноді кидає чар на барселонські зими, щоб переконати простодушних містян, що все буде гаразд.

— Прямцем додому, домовилися? Без зупинок на дозаправлення? Я ж бо тебе знаю, — попередив Варґас.

— Як накажеш. Гляди ж там, не розплутай усієї справи без мене, — відказала Алісія.

— Не турбуйся.

Алісія зачекала кілька хвилин, проводжаючи очима поліціянта, що прямував до площі Каталонії. Уже давно вона переконалася, що, перебільшуючи прояви болю й прибираючи нещасного вигляду Дами з камеліями, можна маніпулювати піддатливою та інфантильною натурою будь-якого чоловіка, який обов’язково мусить думати, ніби Алісія потребує його захисту й опіки. Власне, це стосувалося практично всіх представників чоловічої статі, окрім хіба що Леандро Монтальво, який навчив її більшості трюків зі свого арсеналу й безпомилково відчував ті, яких вона навчилася сама. Пересвідчившись, що позбулась Варґаса, Алісія змінила свій курс. Додому вона ще встигне. Їй потрібен був час, щоб поміркувати й поглянути на все із сутіні. А передусім було ще дещо, що вона хотіла зробити сама й по-своєму.


Офіс «Метробарни» розміщувався на останньому поверсі монументальної модерністської будівлі, що трохи скидалася на замок зі сновидінь. Споруда з відреставрованим фасадом із каменю кольору вохри, вивершена мансардами і приголомшливими вежами, була відома як Будинок Рокамора і являла собою зразок тих математично досконалих витворів ледве чи не ювелірного мистецтва й неабиякої мелодраматичності, на які можна натрапити тільки на вулицях Барселони. На якусь мить Варґас зупинився на розі вулиці, щоб помилуватися видовищем, утвореним лоджіями, балконами та їхньою мудрованою геометрією. Вуличний художник-аквареліст, що також поставив свій мольберт на розі, закінчував картину в імпресіоністському стилі, що зображала Будинок Рокамора. Помітивши поруч Варґаса, художник ввічливо йому всміхнувся.

— Гарний малюнок, — похвалив Варґас.

— Робимо, що можемо. Ви з поліції?

— Це так помітно?

Художник гірко посміхнувся. Тоді Варґас показав на картину.

— На продаж?

— Буде на продаж менше ніж за півгодини. Цікавитеся будинком?

— Зокрема й будинком. За вхід беруть плату? — запитав Варґас.

— Тільки не підкидайте їм такої ідеї.

Ліфт, що потрапив туди немов із марень Жуля Верна, доставив поліціянта до дверей офісу, на яких блищала чимала позолочена табличка з написом:


ТзОВ «МЕТРОБАРНА»

Агенство з нерухомості


Варґас натиснув кнопку дзвоника. Пролунало дзеленчання, за короткий час двері відчинилися, і на порозі розкішної приймальні з’явилася вбрана в діловий костюм секретарка з витонченою фігурою. У деяких фірмах навмисно намагаються приголомшити пишнотою ще з перших кроків.

— Доброго дня, — привітався Варґас офіційним тоном, демонструючи своє посвідчення. — Моє прізвище Варґас, я з Головного управління поліції. Я хотів би поговорити з вашим начальством.

Секретарка оглянула його здивованим поглядом. Мабуть, зустрічі, що зазвичай відбувалися в цьому кабінеті, були значно вищого рівня.

— Ви маєте на увазі сеньйора Санчíса?

Варґас обмежився тим, що лише кивнув у відповідь, і пройшов до приймальні, стіни якої були оббиті блакитним оксамитом і завішані акварелями з майстерно зображеними на них знаковими для Барселони будівлями. Варґас стримав усміх, впізнавши стиль художника з рогу вулиці.

— А можна дізнатися, у чому річ, пане поліціянте? — поцікавилася секретарка за його спиною.

— Капітане, — виправив її Варґас, не обертаючись.

Секретарка кахикнула й, не діставши відповіді, зітхнула.

— Сеньйор Санчіс зараз на нараді. Якщо хочете…

Варґас обернувся й холодно подивився на неї.

— Я негайно його повідомлю, капітане.

Поліціянт кивнув без надмірного ентузіазму. Секретарка поквапилася зникнути в пошуках підмоги. Почулося швидке торохтіння приглушених голосів, скрегіт дверей, що відчиняються й зачиняються, і кроки підбігцем у коридорах установи. За хвилину секретарка повернулася, цього разу з приязною усмішкою на обличчі, і запросила Варґаса проходити всередину.

— Якщо ви не заперечуєте, пан директор прийме вас у залі для засідань.

Варґас пішов за секретаркою довгим коридором, минаючи пишно обставлені кабінети, в яких із урочистим виглядом експертів-комісіонерів працювали над своїми справами вичепурені адвокати в класичних костюмах-трійках. Розкішні статуї, картини й килими траплялися їм на шляху, який привів до просторої зали із заскленим балконом, з якого можна було милуватися проспектом Ґрасія з висоти пташиного польоту. Посередині оточений кріслами, шафами-вітринами й обрамленнями зі шляхетних сортів деревини розміщувався показний стіл для засідань.

— Сеньйор Санчіс буде за хвилинку. Чи можу я тим часом вам щось запропонувати? Може, кави?

Варґас похитав головою. Секретарка щезла так поквапно, як тільки могла, лишивши його самого.

Поліціянт оцінювальним поглядом роззирнувся довкола. Офіс «Метробарни» пахнув — ба навіть смердів — грошвою. Вартість самого лише килима під ногами, либонь, з надлишком перевищувала Варґасову платню за кілька років. Він обійшов довкола столу для засідань, гладячи пальцями поверхню з лакованого дубу й убираючи пахощі розкоші й помпезності, якими дихало це місце. Увесь антураж справляв те особливе гнітюче враження, що характерне для установ, пов’язаних із грошовою алхімією, і постійно нагадував відвідувачеві, що, хоча він і гадає, нібито перебуває всередині, насправді завжди буде зовні, по той бік умовного вікна.

Зала була завішена численними портретами будь-якого розміру. Найбільше було фотографій, але висіли там також і картини, писані олією, і начерки вугіллям, на яких стояли підписи найвідоміших за останні десятиліття придворних портретистів. Варґас перебігся очима по малюнках і світлинах. На всіх було зображено одну й ту саму особу: чоловіка з посрібленим сивиною волоссям і аристократичним виразом обличчя, що зі спокійною усмішкою дивився холодними очима чи то в об’єктив камери, чи то на мольберт. Головний герой усіх цих портретів, вочевидь, володів мистецтвом позувати й вибирати собі правильне товариство. Варґас нахилився, щоб придивитися зблизька до світлини, на якій чоловік із крижаним поглядом перебував у компанії достойників у мисливському одязі, що всміхалися, як найліпші у світі друзі, довкола ще не старого генерала Франко. Поліціянт уважно пригледівся до кожної присутньої на фото особи й зупинився на одному з учасників полювання. Той стояв у другому ряді й усміхався так завзято, наче щосили намагався звернути на себе увагу.

— Вальс, — пробурмотів поліціянт.

Варґас почув, як за його спиною відчинилися двері й, обернувшись, побачив чоловіка середніх літ, стрункого, аж ледве не худорлявого, із рідким жмутиком світлявого волосся на голові, такого делікатного, наче в немовляти. Одягнутий він був у костюм із шерсті альпаки бездоганного крою, який пасував до його сірих очей, стриманих і проникливих. Чоловік приязно всміхнувся й простягнув Варґасові руку.

— Доброго дня. Я Іґнасіо Санчіс, головний директор цієї фірми. Зі слів Марії Луїси я зрозумів, що ви хочете поговорити зі мною. Вибачте, що змусив вас чекати. Ми зараз готуємося до щорічних зборів акціонерів і трохи забігалися. Чим я можу вам допомогти, капітане?

Від Санчіса віяло виробленою привітністю й професіоналізмом вищого ґатунку. Його погляд випромінював теплоту й авторитет, водночас оцінюючи Варґаса до найменших дрібниць. Поліціянт не мав ані найменшого сумніву, що Санчіс знав, яка марка його черевиків і скільки років його поношеному костюму, раніше, ніж закінчив вітатися.

— Це обличчя мені видається знайомим, — промовив поліціянт, вказавши на одну з картин, що висіли в залі.

— Це дон Міґель Анхель Убач, — пояснив Санчіс, вибачливо всміхаючись на таке чи то невігластво, чи то наївність розмовника. — Наш засновник.

— Той, що з банку «Убач»? — перепитав Варґас. — Пороховий Банкір?

Санчіс відповів тактовною напівусмішкою, однак очі його похолоднішали.

— Донові Міґелю Анхелю ніколи не подобалося це прізвисько, зовсім несправедливе щодо нього.

— Подейкують, що його вигадав сам генералісимус за ті послуги, які йому надавав ваш засновник, — сказав Варґас.

— Боюся, що це не так, — заперечив Санчіс. — Це прізвисько донові Міґелю Анхелю приклала під час війни червона преса. Банк «Убач», разом з іншими організаціями, допомагав фінансувати кампанію національного визволення. Це був великий чоловік, якому Іспанія багато винна.

— І який, без сумніву, повернув собі все з лишком… — пробурмотів Варґас.

Санчіс пропустив його слова повз вуха, не зменшивши ані на грам своєї привітності.

— А який стосунок дон Міґель Анхель має до цієї компанії? — зажадав знати Варґас.

Санчіс прочистив горло й заходився терпляче пояснювати:

— Після смерті дона Міґеля Анхеля у 1948 році банк «Убач» розпався на три компанії. Однією з них був Іпотечний та промисловий банк Каталонії, який ось уже як вісім років тому було поглинуто Іспаноамериканським кредитним банком. «Метробарна» була створена в ті часи для управління нерухомістю, яка була на балансі банку.

Санчіс розповідав так, немовби промовляв ці слова вже багато разів раніше, упевнено й відсторонено, як гід у музеї, що інструктує групу туристів, тим часом крайока позираючи на годинник.

— Одначе я переконаний, що історія нашої компанії не становить для вас значної цікавості, — зрештою мовив директор. — То чим я можу вам допомогти, капітане?

— Це дрібниця, сеньйоре Санчіс, можливо, зовсім неважлива, але ж ви знаєте, що цього вимагає рутина нашої роботи. Мусимо все перевірити.

— Ясна річ. Я вас слухаю.

Варґас дістав нотатника й удав, ніби переглядає записи.

— Чи можете ви підтвердити, що автомобіль із номерним знаком B-74325 належить компанії «Метробарна»?

Санчіс спантеличено глянув на нього.

— По правді кажучи, я не знаю… Треба запитати…

— Як я розумію, компанія володіє цілим парком автівок. Чи я помиляюся?

— Ні, ви маєте рацію. У нас чотири чи п’ять машин, якщо…

— Серед них є «мерседес-бенц»? Чорний? Модель, випущена років п’ятнадцять-двадцять тому?

Обличчям Санчіса промайнула тінь занепокоєння.

— Так… Це машина, яку водить Валентин. Щось сталося?

— Валентин?

— Валентин Морґадо, водій, що працює в нашій фірмі.

— Ваш особистий?

— Так. Уже багато років… А можна дізнатися, що…

— Сеньйор Морґадо зараз в офісі?

— Думаю, що ні. Сьогодні рано-вранці він мав завезти Вікторію до лікаря…

— Вікторію?

— Вікторія — це моя дружина.

— А дівоче прізвище вашої дружини…

— Убач. Вікторія Убач.

Варґас звів брови на знак здивування. Санчіс, дещо роздратований, кивнув.

— Так, донька дона Міґеля Анхеля.

Поліціянт підморгнув йому, немовби прагнучи показати, що захоплюється шлюбом з розрахунку, який підніс Санчіса на вершину компанії.

— Капітане, я прошу вас пояснити мені, у чому річ…

Варґас приязно й невимушено всміхнувся.

— Як я вже сказав, нічого важливого. Ми розслідуємо наїзд на пішохода, що стався сьогодні вранці на вулиці Бальмес. Підозрюваний утік з місця пригоди в машині. Не турбуйтеся, не у вашій. Однак двоє свідків повідомили, що бачили автівку винуватця трагедії припаркованою на перехресті поряд із автомобілем, опис і номер якого збігаються з описом і номером чорного «мерседеса», який водить…

— Валентин.

— Саме так. Власне кажучи, обидва свідки заявили, що в момент наїзду водій «мерседеса» був у машині. Тому ми й прагнемо його розшукати, сподіваючись, що, можливо, він розповість щось, що допоможе нам ідентифікувати водія, який утік…

Санчіс, почувши таку розповідь, прибрав скрушного виразу обличчя, хоча вочевидь відчував полегшення, що ні його автомобіль, ні водій не пов’язані з нещасливим випадком.

— Який жах! Хтось загинув?

— На жаль, так. Літня пані померла дорогою до Клінічної лікарні.

— Мені страшенно шкода. Якщо я чимось можу допомогти, то я, звичайно…

— Досить буде поговорити з вашим водієм, Валентином.

— Так, ясна річ.

— Ви не знаєте, чи сеньйор Морґадо возив вашу дружину ще кудись після візиту до лікаря?

— Напевне не знаю. Гадаю, що ні. Вікторія вчора згадувала, що сьогодні опівдні вона приймає вдома гостей… Можливо, Валентин їздив із якимись дорученнями. Часом він розвозить документи або ділові листи, якщо я чи моя дружина не потребуємо його вранці.

Варґас дістав візитівку й простягнув її Санчісові.

— Чи не були б ви такі ласкаві переказати сеньйорові Морґадо, щоб він зв’язався зі мною якомога скоріше?

— Не турбуйтеся. Я негайно накажу його розшукати й повідомити про все.

— Хтозна, чи він зможе нам допомогти, але мусимо виконати всі формальності.

— Звісно.

— І ще одне. Сеньйор Морґадо часом не має якоїсь характерної фізичної прикмети?

Санчіс кивнув.

— Авжеж має. Під час війни Валентин зазнав поранення. Частину його обличчя понівечено вибухом міни.

— Він давно у вас на службі?

— Щонайменше років десять. Валентин працював ще на сім’ю моєї дружини, йому тут всі довіряють. Я можу поручитися за цього чоловіка.

— Один зі свідків згадував щось про маску, яка затуляє половину обличчя. Може таке бути? Я просто хочу пересвідчитися, щоб не сталося помилки.

— Саме так і є. Валентин носить протез, який затуляє йому нижню щелепу й ліве око.

— Не смію більше забирати ваш час, сеньйоре Санчіс. Красно дякую за допомогу. Вибачте, що перервав вашу нараду.

— Нічого страшного. Не переймайтеся. Це обов’язок і честь для всіх іспанців співпрацювати з правоохоронними органами нашої держави.

Санчіс проводив поліціянта до виходу, коли вони пройшли перед різьбленими дерев’яними дверима, за якими виднілася приголомшлива книгозбірня з виглядом на проспект Ґрасія.

Варґас затримався на мить і зазирнув усередину. Бібліотека простягнулася музейною галереєю, що займала, либонь, усе бічне крило будівлі. Підлога й стеля були обшиті дерев’яною шалівкою, такою виґлянсованою, аж блискучою: здавалося, стоси книжок відображаються нескінченною послідовністю в двох дзеркалах, одне навпроти другого.

— Вражає, — промовив Варґас. — Ви колекціонер?

— Трішки, — відказав Санчіс. — Більша частина колекції походить із фонду Убача, однак мушу зізнатися, що книжки — це моя пристрасть і мій прихисток від світу фінансів.

— Цілком розумію. Я, у своєму скромнішому масштабі, роблю те саме, — відказав Варґас. — Мій коник — це пошук рідкісних та унікальних екземплярів. Дружина каже, що це в мене професійне.

Санчіс кивнув, зберігаючи ввічливий і терплячий вираз на обличчі, хоча очі його виказували, що розмова вже дещо надокучає директорові і він хотів би якомога швидше здихатися поліціянта.

— Ви цікавитеся рідкісними книжками, сеньйоре Санчіс?

— Більшість колекції — це тексти XVIII і XIX століть, іспанські, французькі та італійські, хоча також маємо тут прекрасну добірку німецької літератури й філософії та англійської поезії, — пояснив директор. — Гадаю, що в певних колах це стане за неабияку рідкість.

Санчіс делікатно, однак твердо взяв поліціянта попід руку і знову повів коридором до виходу.

— Я вам заздрю, сеньйоре Санчіс. Якби ж то мені… Мої ресурси обмежені, тому доводиться вдовольнятися скромнішими примірниками.

— Скромних книжок немає, є лише погорда невігласів.

— Авжеж. Щось подібне я сказав одному книгареві, що спеціалізується на вживаних книжках. Я попросив його розшукати для мене серію творів одного забутого автора. Може, ви навіть знаєте його. Маташ. Віктор Маташ.

Санчіс незворушно витримав його погляд і повільно похитав головою.

— Мені шкода, але я про такого ніколи не чув.

— Усі мені це кажуть. Чоловік присвячує все своє життя письменству, а мине кілька років, і ніхто вже не може пригадати його слів…

— Література — жорстока коханка, що легко забуває про тебе, — відказав Санчіс, відчиняючи двері на сходовий майданчик.

— Як і справедливість. На щастя, завжди є хтось на кшталт нас із вами, хто може освіжити пам’ять їм обом.

— Таким є життя, що передчасно забуває про всіх нас. Отож, якщо більше немає нічого, що я міг би для вас зробити…

— Ні, ще раз дуже дякую за вашу допомогу, сеньйоре Санчіс.

24


Вийшовши з будинку, Варґас помітив художника-аквареліста, який, збираючи вже своє начиння, курив люльку, гідну справжнього морського вовка. Поліціянт усміхнувся йому здалеку й підійшов.

— Овва, та це ж сам комісар Меґре! — вигукнув митець.

— Моє прізвище Варґас.

— Далмау, — відрекомендувався художник.

— Як справи, маестро Далмау? Уже закінчили вашу роботу?

— Роботу ніколи не вдасться закінчити. Штука полягає в тому, щоб угадати момент, коли треба лишити її незакінченою. Вона вам ще досі цікава?

Художник відгорнув ряднину, якою прикрив був полотно, і показав поліціянтові акварель.

— Здається, неначе це чийсь сон, — промовив Варґас.

— Якщо маєте бажання, цей сон стане вашим за десять дуро[81].

Поліціянт дістав гаманець. Очі художника засвітилися, немов жарини в його люльці. Варґас дістав стопесетову банкноту.

— Цього забагато.

Варґас похитав головою.

— Вважайте, що сьогодні я ваш меценат.

Художник узявся загортати картину в крафт-папір і перев’язувати мотузком.

— Вам цього вистачає на прожиття? — запитав Варґас.

— Поштові листівки з фотографіями неабияк мені нашкодили, однак ще досі лишаються люди зі смаком.

— Такі, як сеньйор Санчіс?

Художник підняв брову й підозріливо глянув на поліціянта.

— Щось це недобре тхне. Зараз ви, либонь, мене в щось уплутаєте.

— Давно вже Санчіс купляє у вас картини?

— Кілька років.

— І багато ви йому продали?

— Достатньо.

— Йому так до вподоби ваш стиль?

— Я гадаю, він купляє їх із жалощів. Він великодушна людина, принаймні як на банкіра.

— А може, у нього нечиста совість?

— Не в нього одного. У цій країні людей із нечистою совістю хоч греблю гати.

— Натякаєте на мене?

Далмау пробубонів щось собі під ніс і взявся складати мольберт.

— Уже йдете? А я гадав, що ви могли б розповісти мені дещо про сеньйора Санчіса.

— Слухайте-но, якщо хочете, я поверну вам гроші. А картину можете лишити собі. Повісите в котрійсь із катівень у комісаріаті.

— Ви заробили ці гроші. Вони ваші.

Художник завагався.

— Що вам треба від Санчіса? — запитав він.

— Нічого. Лише цікавлюся.

— Це саме казав і ваш колега. Усі ви одним миром мазані.

— Мій колега?

— Еге ж. Тільки не треба вдавати, ніби не розумієте, про що йде мова.

— Опишіть мені його. Може, у мене знайдеться для вас ще купюра, якщо ви мені допоможете.

— Нема що описувати. Такий самий душогуб, як і ви. Тільки в того ще пика була порізана.

— Він не сказав, як його звати?

— Так близько ми не знайомилися.

— І коли це сталося?

— Два чи три тижні тому.

— Тут?

— Атож, тут. На моєму робочому місці. Мені можна вже йти?

— Вам немає чого мене боятися, маестро.

— А я й не боюся. Вашого брата я вже перебоявся. Однак волію дихати іншим повітрям, якщо не заперечуєте.

— Ви були за ґратами?

Художник стиха зневажливо реготнув.

— Модело?

— Монтжуїк. Із тридцять дев’ятого по сорок третій. Ви всі нічого вже не зможете мені зробити такого, чого б зі мною не робили.

Варґас дістав гаманець, маючи намір видати другу частину плати, однак художник відштовхнув його руку. Відтак вийняв гроші, які йому Варґас вручив раніше, й кинув їх на тротуар. Після цього взяв складений мольберт і свою валізу з малярським приладдям і пішов геть, кульгаючи. Варґас спостерігав за художником, аж доки той не зник угорі проспекту Ґрасія. Потім опустився, щоб підібрати гроші з тротуару й рушив у протилежному напрямку з картиною під пахвою.


Іґнасіо Санчіс стояв коло вікна в залі для зібрань і спостерігав, як поліціянт розмовляє з акварелістом на вулиці. За кілька хвилин поліціянт рушив у напрямку до площі Каталонії, несучи під пахвою щось, схоже на картину, яку, либонь, придбав. Санчіс зачекав, доки він зникне серед натовпу, потім вийшов у коридор і попрямував до приймальні.

— Я вийду на кілька хвилин, Маріє Луїсо. Якщо зателефонує Лорка з мадридського офісу, з’єднай його з Хуанхо.

— Гаразд, сеньйоре Санчіс.

Директор не чекав на ліфт. Він спустився сходами, вийшов на вулицю й, відчувши холодний доторк вітерцю, усвідомив, що його чоло вкрите потом. Санчіс зайшов до кафе, що розміщувалося біля радіостанції «Барселона», на вулиці Каспе, і замовив собі кортадо[82]. Доки готували напій, він підійшов до телефона в глибині приміщення й набрав номер із пам’яті.

— Бріанс слухає, — відповів голос у слухавці.

— Поліціянт, який назвався Варґасом, щойно навідувався до мене.

Запала тривала мовчанка.

— Ти дзвониш зі свого кабінету? — запитав Бріанс.

— Звісно, що ні, — відказав Санчіс.

— До мене також приходили сьогодні вранці. Чоловік і дівчина. Стверджували, ніби мають Маташа на продаж.

— Ти знаєш, хто вони?

— Чоловік вочевидь із поліції. Дівчина мені геть не сподобалася. Щойно вони пішли, я зробив так, як ти казав. Зателефонував за номером, який ти мені дав, і відразу поклав слухавку, щоб дати знак Морґадо й зустрітися з ним, де завжди. Ми бачилися менше ніж годину тому. Я гадав, що він тебе вже попередив.

— Завадили непередбачені обставини. Йому довелося повернутися додому, — відказав Санчіс.

— Про що запитував поліціянт?

— Хотів знати про Морґадо. Молов бозна-яку нісенітницю про аварію. Мабуть, вони простежили за тобою.

Санчіс почув, як адвокат зітхнув.

— Як гадаєш, вони мають список?

— Не знаю. Але нам не можна ризикувати.

— Що мені робити? — запитав Бріанс.

— Не зустрічайся більше з Морґадо й не дзвони до нових вказівок. Якщо потрібно буде, я сам зв’яжуся з тобою. Повертайся до свого кабінету й працюй, наче нічого не сталося, — наказав Санчіс. — Бувши тобою, я на якийсь час зникнув би з міста.

Банкір повісив слухавку і, блідий, пройшов повз барну стійку.

— Агов, начальнику! Ваше кортадо, — гукнув його офіціант.

Санчіс поглянув на нього, наче не розуміючи, що тут узагалі робить, і вийшов із кафе.

25


Маурісіо Вальс бачив занадто багато смертей, щоб вірити, ніби далі щось є. Міністр відживає, повертаючись із чистилища антибіотиків, наркотичних ліків і безпросвітних кошмарів. Він розплющує очі, бачить убозтво своєї камери й відчуває, що одяг, який був на ньому, кудись зник. Вальс голий, загорнутий у покривало. Він підносить до обличчя руку, якої вже нема, і бачить перед собою припечену смолою куксу. Міністр довго розглядає цурпалок, наче не може зрозуміти, кому належить це тіло, в якому він прокинувся. Помалу-помалу вертається пам’ять, образи і звуки по краплині просякають у його свідомість. Невдовзі він пригадує все — все, окрім болю. «Може, Бог справді існує, — думає Вальс, — і зрештою Він таки змилосердився наді мною».

— Чого ти смієшся? — запитує його голос.

Жінка, яку Вальс, марячи, узяв був за янгола, дивиться на нього крізь ґрати. У погляді її немає ні співчуття, ні будь-якої іншої емоції.

— Чому мені не дають померти?

— Смерть — занадто м’яка кара для тебе.

Вальс киває. Він не певен, із ким розмовляє, але щось у цій жінці видається йому дуже знайомим.

— Де Мартін? Чому він не приходить?

Жінка дивиться на нього, в очах її зневага і смуток.

— Давид Мартін чекає на тебе.

— Де?

— У пеклі.

— Я не вірю в пекло.

— Ти повіриш. Скоро.

Жінка відступає в пітьму й починає підійматися сходами.

— Зачекай. Не йди. Будь ласка.

Вона зупиняється.

— Не йди. Не лишай мене тут самого.

— Там лежить чистий одяг. Одягнися, — каже жінка, перш ніж зникнути нагорі сходів.

Вальс бачить, як двері зачиняються. У кутку камери, в сумці, він знаходить одяг. Це старі лахи, завеликі на нього, однак відносно чисті, хоч і пахнуть затхлістю. Вальс скидає покривало й у півмороці оглядає своє голе тіло. Він може перерахувати кістки й сухожилки там, де раніше був шар жиру завтовшки в палець. Вальс одягається. Вдягатися, маючи лише одну руку, непросто, як непросто й застібати штани чи сорочку лише п’ятьма пальцями. Найбільше Вальс вдячний за шкарпетки й черевики, завдяки їм його ноги тепер не будуть мерзнути на холодній підлозі. На споді сумки лежить ще щось. Книжка. Він одразу впізнає чорну шкіряну обкладинку й витиснене яскраво-червоним кольором на ній зображення гвинтових сходів. Вальс кладе книжку на коліна й розгортає її.


Лабіринт духів VII

Аріадна і Багряний Князь


Лабiринт духiв
Текст та ілюстрації Віктора Маташа


Вальс гортає сторінки, аж доки не зупиняється на першому малюнку, що зображує кістяк старого зруйнованого театру. На сцені стоїть дівчинка в білому, із вразливим поглядом. Навіть при світлі свічки він упізнає її.

— Аріадна… — шепоче Вальс.

Він заплющує очі й хапається рукою за ґрати.

Можливо, пекло таки існує.

26


Оксамитове сонце розмальовувало вулиці, надавши їм невинного вигляду. Алісія прогулювалася серед натовпу людей, що заполонили середмістя, і розмірковувала над сценою, яку прочитала на одній з останніх сторінок «Аріадни і Багряного Князя». У цьому епізоді Аріадна перед брамою міста мертвих, величезного некрополя на півдні Барселони, зустрічає мандрівного торговця масками й зів’ялими квітами. Туди її привіз примарний трамвай без кондуктора й пасажирів, лише з табличкою над вітровим склом, на якій було написано:


Доля


Торговець був сліпий, але почув кроки Аріадни й запитав дівчинку, чи не бажає вона придбати маску. Маски, якими він торгує у своєму фургончику, пояснив продавець, виготовлено з решток проклятих душ, які пробувають на цвинтарі. Вони слугують для того, щоб обдурити свій фатум і прожити, можливо, ще один день. Аріадна зізнається йому, що не знає своєї долі й гадає, що загубила її, коли впала до цієї примарної Барселони під владою Багряного Князя. Продавець масок усміхається й відповідає їй так:

«Більшість смертних ніколи так і не дізнаю`ться своєї справжньої долі; вона лише налітає на нас, наче потяг, що мчить на повному ходу. А коли ми підводимо голову, то бачимо, що вона вже далеко попереду і що вже запізно: решту шляху нам доводиться долати узбіччям, що його деякі фантазери називають “досвідом”. Надія це лише віра в те, що ця мить іще не настала, що нам вдасться побачити нашу справжню долю, коли вона наблизиться, і застрибнути в цей потяг, перш ніж можливість бути самим собою щезне навіки й ми змушені будемо жити в порожнечі, жалкуючи за тим, що мало бути, але чого ніколи не сталося».

Алісія пам’ятала ці слова так, наче мала їх витатуйовані на шкірі. Ніщо так не вражає і так не лякає, як те, що ти вже знаєш. Того дня, опівдні, узявшись за ручку дверей старої книгарні «Семпере і сини», Алісія відчула доторк цього життя, яке вона мала б прожити, і замислилася, чи вже не занадто пізно.

Крамниця зустріла її дзенькотом вхідного дзвіночка, пахощами книжок, які точили тисячі сторінок, чекаючи на свій шанс, і паволокою імлистого сяйва, завдяки якій усе довкола здавалося сном. Усе, як Алісія пам’ятала: починаючи від нескінченних поличок зі світлого дерева й закінчуючи найменшою порошинкою, спійманою променями світла, що лилося крізь вітрину. Усе, крім неї самої.

Алісія пройшла до книгарні, немовби повертаючись до втраченого спогаду. На мить вона подумала, що це місце могло би стати її долею, якби не війна, яка позбавила Алісію всього, що вона мала, яка скалічила її і покинула саму на вулицях проклятого міста. Війна, яка зрештою зробила з неї ще одну маріонетку, від ролі якої — Алісія знала це — їй ніколи не вдасться звільнитися. Цей міраж, що постав у чотирьох стінах книгарні «Семпере й сини», усвідомила дівчина, це й було те життя, яке вкрали у неї.

Дитячий погляд вихопив її із задуми. Хлопчик, що мав не більше двох-трьох років, сидів у невеличкому білому дерев’яному манежі поряд із прилавком. Дитя, увінчане кущиком білявого волосся, такого тоненького й блискучого, що видавалося ажурним плетивом, зіп’ялося на ноги, вчепившись за бортик і підтягнувшись, і тепер пильно роздивлялося дівчину, немов якусь дивоглядну істоту. Алісія не стрималася, і губи її розійшлися в одній із тих щирих усмішок, якими людина всміхається, навіть не усвідомлюючи цього. Малюк, бавлячись гумовим крокодилом, здавалося, оцінював вираз обличчя незнайомки. Відтак, виконавши складний акробатичний трюк, він запустив свою іграшку в повітря, що, описавши параболу, впала дівчині до ніг. Алісія нахилилася, щоб підійняти крокодила, коли почула її голос.

— Хуліане! На Бога! Як ти себе поводиш…

Алісія почула кроки, що обходили прилавок, і, випроставшись, опинилася лицем до лиця з нею. Беатріс. Зблизька вона виявилася такою самою вродливою, як і в доповідях недоумкуватих нишпорок, що несподівано спромоглися напрочуд вдало її описати. Беатріс передчасно торкнулася та благословенна жіночість, притаманна матерям, яким ще не виповнилося двадцяти років, але які вже мають погляд людини вдвічі старшої, гострий і допитливий. Ніхто не здатен прочитати жінки так добре, як інша жінка, і протягом тої короткої миті, коли Алісія передавала іграшку маленького Хуліана, руки їхні торкнулися, очі також зустрілися й кожна відчула, ніби бачить своє відображення у дзеркалі часу.

Алісія дивилася на цю Беа й думала, що в іншому житті цілком могла би бути безтурботною, як янголятко, панночкою, об’єктом зітхань усіх довколишніх чоловіків, живим прикладом бездоганної дружини, що наче зійшла з рекламних плакатів модного одягу. Беа без задньої думки своєю чергою споглядала цю незнайомку, що видавалася темним відображенням її самої, тою Беа, якою вона ніколи б не змогла, чи то пак ніколи б не наважилася стати.

— Перепрошую за Хуліана, — промовила вона. — Він гадає, що всім у світі повинні подобатися крокодили так само, як йому. Ні, щоб любити цуценят чи ведмедиків, як інші дітлахи, чи…

— Це ознака доброго смаку, — сказала Алісія. — Усім іншим дітлахам подобається лише всіляка банальщина, еге ж?

Малюк енергійно закивав головою, неначе нарешті зустрів єдину рідну душу в усьому Всесвіті. Беа насупила чоло. Ця жінка скидалася на тих стилізованих лихих аж до нутра кісток відьом із тих оповідань, що так подобалися Хуліанові. Вона, либонь, неабияк припала до вподоби її синові, бо той потягнувся до незнайомки, мовби просячись на руки.

— Здається, ви завоювали його серце, — зауважила Беа. — Хуліан не піде до будь-кого…

Алісія безпорадно поглянула на хлопчика. Вона ніколи у своєму житті не тримала на руках дитини. І навіть не уявляла, як це робиться. Беа, либонь, відчула її замішання, тому що взяла Хуліана до себе на руки.

— У вас немає дітей? — запитала вона.

Алісія похитала головою.

«Либонь, вона їх їсть», — у нападі злостивості подумала Беа. Син далі причаровано дивився на незнайомку.

— Його звати Хуліаном?

— Так.

Алісія підійшла й нахилилася так, що її лице опинилося на рівні хлопчикової голівки. Хуліан радісно всміхнувся. Беа, здивована реакцією сина, дозволила йому простягнути руку до обличчя цієї незнайомки й торкнутися її щоки й губ. Беа здалося, що від цього лагідного доторку в очах жінки забриніли сльози. А може, це була лише гра світла. Жінка рвучко відсахнулася й відвернула обличчя.

Одягнута вона була вишукано і, наскільки Беа могла визначити, неабияк дорого. Це було те вбрання, подивитися на яке іноді зупиняєшся перед вітринами найвиборніших барселонських крамниць, а потім, наче вві сні, відходиш і йдеш геть. Незнайомка мала точену талію і дещо награний вираз обличчя. Губи її були нафарбовані так яскраво, як Беа ніколи не наважувалася фарбуватися для виходу в люди, лише іноді, тільки для Даніеля, коли той підпоював її мускатним вином і просив влаштувати те, що він називав «показом мод».

— Мені подобаються ваші черевички, — промовила Беа.

Незнайомка знову обернулася до неї і всміхнулась, зблиснувши білими зубами поміж яскраво-червоних губ. Хуліан незграбно плескав у долоньки, усім своїм виглядом показуючи, що йому подобається геть усе, від несказанно дорогих черевичків аж до оксамитових очей, що, здавалося, гіпнотизували, наче зміїні.

— Ви шукаєте якусь конкретну книжку?

— Навіть не знаю. Мені довелося під час переїзду лишити майже всі свої книжки, і тепер, повернувшись до Барселони, я почуваюся наче жертва кораблетрощі.

— Ви тутешня?

— Так, але кілька років жила в іншому місті.

— У Парижі?

— Парижі? Ні.

— Я так подумала через ваше вбрання. І через вигляд. Ви маєте вигляд справжньої парижанки.

Алісія глянула на малюка, який далі, немов приворожений, не відводив від неї очей, і кивнула, неначе здогадку про її паризьке походження висловив Хуліан, а не його мати.

— Ви знаєте Париж?

— Ні. Хіба що з книжок. Але наступного року ми поїдемо туди святкувати річницю весілля.

— Оце я розумію чоловік.

— О, він про це ще нічого не знає.

Беа нервово засміялася. Щось у погляді цієї жінки розв’язувало їй язика.

Алісія по-змовницьки їй підморгнула.

— Ще краще. Деякі справи надто важливі, щоб лишати їх на чоловіків.

— Ви вперше в нашій книгарні? — запитала Беа, прагнучи змінити тему.

— Ні. Власне кажучи, дитиною я часто сюди приходила разом із батьками. Тут мама купила мені мою першу книжку… Відтоді спливло вже багато років. Це було ще до війни. Але я дуже добре все пам’ятаю і подумала собі, що це місце найкраще підходить для того, щоб почати відновлювати свою втрачену бібліотеку.

Беа залоскотало передчуття майбутнього заробітку, на який натякнула покупчиня. Вони переживали тривалу посуху в продажах, і слова ці звучали для неї небесною музикою.

— Тут у нас ви знайдете все, що вам до вподоби, а що не знайдете, ми зможемо роздобути за кілька годин, щонайбільше днів.

— Тішуся це чути. Ви власниця?

— Я Беа. Це книгарня мого свекра, але ми тут усією родиною…

— Ви працюєте разом із чоловіком? От пощастило…

— Не впевнена, що він такої самої думки, — пожартувала Беа. — Ви одружена?

— Ні.

Беа сковтнула слину. Знову вона розпустила язика. Уже вдруге поставила ймовірній покупчині особисте запитання, що не стосується справи. Алісія прочитала стурбованість у її очах і всміхнулася.

— Не переймайтеся, Беа. Мене звати Алісія.

Покупчиня подала руку, і Беа її потиснула. Хуліан, користаючись нагодою, простягнув і своє рученя, щоб подивитися, що станеться. Алісія потиснула ручку і йому. Беа засміялася.

— Ви так добре ладнаєте з дітьми, що просто мусите надбати своїх.

Ледве слова ці злетіли з її губ, як дівчина прикусила собі язика.

«Беа, прошу тебе, заспокойся».

Жінка на ім’я Алісія, здавалося, не чула її, поринувши в споглядання полиць, заставлених книжками. Здійнявши руку, вона ледве не торкалася корінців, немовби прагнула погладити їх, але не наважувалася. Беа, користаючись із того, що покупчиня стала до неї спиною, ще раз ретельно оглянула жінку.

— До речі, на зібрання у нас є знижки…

— Можна я залишуся у вас жити? — запитала Алісія.

Беа засміялася знову, утім цього разу не надто щиро, і поглянула на сина, який вочевидь хоч зараз дав би ключі цій незнайомці.

— Стейнбек… — почула вона бурмотіння.

— У нас є нова збірка його оповідань. Щойно прибула…

Алісія взяла один із примірників, розгорнула його і прочитала кілька рядків навмання.

— Немовби читаєш музику з нот, — прошепотіла вона.

Беа вирішила, що покупчиня говорить сама до себе і що, поринувши в книжки, вона забула і про неї, і про малюка. Вона більше не турбувала Алісію, поки та роздивлялася по книгарні. Жінка час від часу брала з полички то одну книжку, то іншу і клала їх на прилавок, де за чверть години утворилася чималенька вежа.

— Ми також можемо влаштувати доставку додому…

— Не турбуйтеся, Беа. Сьогодні по обіді я пришлю когось по книжки. Але цю я заберу сама. Мене переконала ця ось наліпка, на якій написано: «Рекомендація від Ферміна. “Грона гніву”, авторства шельми Хуаніто Стейнбека, симфонія літер, помічна в тяжких випадках недоумства, а також для профілактики головного мозку від розумового закрепу, викликаного надмірною прихильністю до канонів офіційного легковір’я».

Беа закотила очі до стелі й відліпила записку від обкладинки.

— Пробачте, будь ласка. Ці наліпки з порадами — одна з останніх Фермінових вигадок. Я намагаюся їх знімати, перш ніж покупці побачать, але він далі ховає їх від мене…

Алісія засміялася. Сміх її був холодний, кришталевий.

— Цей Фермін — один із ваших працівників?

Беа кивнула.

— Щось на кшталт цього. Він себе іменує літературним дорадником і бібліографічним слідцем книгарні «Семпере й сини».

— Схоже, цікавий персонаж.

— Ви навіть не уявляєте, який цікавий. Дядько Фермін — це щось надзвичайне, правда, Хуліане?

Малюк щосили заплескав у долоні.

— Вони один одного варті, — пояснила Беа. — Навіть не знаю, у кого з них двох більше здорового глузду…

Беа заходилася списувати ціни книжок, вибраних покупчинею, до бухгалтерської книги. Алісія зауважила, що робила вона це з такою легкістю, яка не лишала сумнівів у тому, хто провадить обрахунки в цьому домі.

— Зі знижкою це вийде…

— Не треба знижки, будь ласка. Витрачати гроші на книжки — це задоволення, у якому я не хочу себе обмежувати.

— Ви впевнені?

— Ще б пак.

Алісія оплатила вартість покупки, яка мала вже підготована чекати, доки її заберуть по обіді.

— Вам дісталися справжні скарби, — промовила Беа.

— Сподіваюся, лише перші з довгого списку.

— Ви знаєте, де нас знайти.

Алісія знову простягнула їй руку, яку Беа потисла.

— Мені було дуже приємно. Я ще повернуся незабаром.

Беа задоволено кивнула, але подумала, що остання фраза прозвучала дещо як погроза.

— Вважайте нашу книгарню своїм домом. У нас тут ви знайдете все, що вам потрібно…

Алісія рукою послала поцілунок Хуліанові, який завмер, наче зачарований. Беа та її син обоє спостерігали, як покупчиня з котячою грацією натягає рукавички й прямує до виходу, вицокуючи гострими, наче стилети, підборами. Саме тоді, коли Алісія виходила, нагоди