Book: Війни художників



Війни художників

Станіслав Стеценко

Війни художників

Роман

Це не мир, це перемир’я на 20 років.

Маршал Фердинанд Фош (заявив після підписання Версальського договору в 1919 році)
Війни художників

Пролог

Коли молоток ліцитатора опустився, я зрозумів, що князь Александер фон Клейст — один із найбагатших людей Західної Європи, власник транснаціонального концерну «Фон Клейст і К°» і відомий збирач антикваріату купив фальшивий малюнок «Дама в накидці», що начебто був виконаний рукою художника Миколи Гущенка.

Не чекав, що відомий фахівець з антикваріату здатен викинути купу грошей за «фальшака» (так антиквари називають підробки).

Утім, якби я знав, що гарненька молода жінка на малюнку колись була коханкою самого Лаврентія Берії й знаходилася в гущі європейських любовно-шпигунських інтриг 1940 року, то, можливо, ціна малюнка мені не здалася б занадто високою. Але про все — за хронологією…

Того дня, коли фон Клейст купив малюнок, я прибув на один із перших аукціонів російського мистецтва, що його проводив у Парижі аукціонний будинок «Мезон д’арт». Мене, загалом, цікавило українське мистецтво, утім, як відомо, для західних антикварів усе, що було створено на теренах колишнього Радянського Союзу, є російським. Насправді «стовідсоткове російське» мистецтво було російським відсотків на п’ятдесят.

Автоматичні розсувні двері впускали до величезного залу, застеленого розкішними килимами, «антикварну еліту» Парижа, а також Нью-Йорка та Лондона і, звісно, новоспечених російських та українських скоробагатьків. Перших — розжирілих на нафто- та газодоларах, а інших — на оборудках з бюджетними грошима. Обидва підвиди можна було впізнати по гучних розмовах, черевиках зі страусячої або крокодилової шкіри і неймовірній кількості охоронців.

Я писав для київського журналу «АРТ-Юкрейн», і мене цікавило, хто ж купить дві картини Івана Труша й малюнок олівцем, котрий у каталозі мав назву «Дама в накидці» Миколи Гущенка. Малюнок я вважав «фальшаком». Як відомо, ринок антикваріату на початку XXI століття буквально захлинувся підробками. Британцю Джону Маяту, який скопіював близько 300 робіт і продав їх (дещо навіть через аукціон «Крістіс»), ще не було й 70-ти. А скільки таких Маятів працювало по всьому світу, копіюючи видатних і користуючись тим, що шалено виросли ціни на художній антикваріат! Дістати старе полотно, скопіювати Модільяні чи Матісса й зістарити картину в термостаті, піднімаючи й опускаючи температуру від -100 до +60, не така вже й важка справа. Ще простіше підробити малюнок на папері, датований 40-м роком минулого століття: дістати аркуш паперу, якому років із п’ятдесят, і спробувати скопіювати руку майстра.

На передаукціонному показі я уважно придивився до малюнка Гущенка й упевнився, що це підробка. Хоча важко уявити, хто в Парижі (а не в Україні, де ціни на Гущенка справді високі) буде підробляти його — навіть не полотно, а малюнок. Утім, що мені до того? У мене була власна думка, у «Мезон д’арт» — своя.

І ось сьогодні фон Клейст (на аукціоні я дізнався, що його повне ім’я — князь Александер фон Клейст) купив цей малюнок. І знову ж — що мені до фінансових утрат князя фон Клейста? По суті — байдуже. Єдиний аргумент — я готував велику статтю про фальшування картин. І взяти інтерв’ю в «кита антикварного світу», який щойно пошився в дурні і купив «фальшака», для журналіста — неабияка удача. Та чи не дасть мені фон Клейст відкоша?

Але, як кажуть росіяни, «попытка — не пытка». Вважаю, що в Бонні, де у Клейста знаходиться головний офіс концерну, потрапити до нього я не мав жодного шансу. А от у Парижі, де розташоване лише представництво, шансів у мене було трохи більше. І тому я вже наступного дня входив до оформленої різьбленими панелями дорогих сортів чорного дерева приймальні «Фон Клейст і К°» на вулиці Ріволі. На стінах висіли картини й малюнки в дорогих рамах. Краєм ока я відзначив графіку Пікассо. На чільному місці — над головою охоронця, який зміряв мене з ніг до голови оцінювальним поглядом, — полотно Казимира Малевича. Можливо, тут уже було вготовано місце і фальшивому малюнку Гущенка?

У приймальні керував секретар — чоловік років п’ятдесяти, більше схожий на телеведучого політичного шоу: у бездоганному сірому, у ледь помітну смужку, костюмі з дбайливо підібраною в тон краваткою, що підпирала подвійне підборіддя. Рум’яне обличчя без жодної зморшки з моєю появою набуло виразу ввічливого очікування, і секретар поцікавився французькою з помітним німецьким акцентом: «Мсьє? З якого питання?», записуючи моє прізвище у блокнот.

— Ви домовлялися про зустріч?

Коли я відповів, що не домовлявся, очі у секретаря зробилися круглими і він утратив до мене будь-яку цікавість. Поклав золочений і, очевидно, страшенно дорогий «паркер» (цікаво, а чим же тоді пише сам фон Клейст?) на розгорнутий блокнот. Обличчя із запопадливо-ввічливого миттю перетворилося на холодно-байдуже.

— Вибачте, мсьє (жест «як вас там»), — він кинув погляд у блокнот, в який записав моє прізвище. — Виняткова зайнятість князя фон Клейста не дозволяє йому приймати відвідувачів без попередньої домовленості. Викладіть вашу справу, я доповім князю, і, можливо, наступного тижня в Бонні…

— Я журналіст, іноземець і тут проїздом. Моя справа стосується того, що князь учора на аукціоні купив фальшивий малюнок, — швидко випалив я, щоб охоронець, який відразу напружився, не встиг мене виставити геть.

Обличчя секретаря з байдужого знову перетворилося на ввічливо-зацікавлене (ввічливість і байдужість — мабуть, для відвідувачів у нього були лише ці дві маски).

— Зачекайте, будь ласка…

Він устав, застібнув піджак на всі ґудзики, підійшов до скляних непрозорих дверей, ввічливо постукав і зайшов. Через кілька хвилин вийшов. Маска номер один на обличчі, «втілення ввічливості», свідчила про те, що аудієнції мене удостоєно. Але коли? Секретар розстебнув піджак, сів і лише тоді урочисто оголосив:

— Князь фон Клейст прийме вас негайно! У вас п’ять хвилин.

Опинившись за скляними дверима, я побачив розкішний письмовий стіл, який міг би зробити честь будь-якій антикварній крамниці. Через величезні, на всю стіну, вікна відкривався чудовий вид на площу з l'Arc de Triomphe (Тріумфальною аркою). До крісла власника стола і за сумісництвом господаря кабінету вів розкішний килим кольору недозрілого помаранча.

Назустріч підвівся вже знайомий мені по аукціону князь фон Клейст. Це був невисокий худорлявий чоловік із зачесаним назад рідкуватим сивим волоссям, через яке просвічувала лисина. На чоловікові був костюм кольору какао, малинова сорочка без краватки. Із нагрудної кишені визирала хустинка кольору сорочки. До слова, прикид типового мільярдера-антиквара. Очі зацікавлено оглянули мою персону. Він обійшов стіл. Я відрекомендувався, він беземоційно кивнув. Простягнув мені розслаблену руку, на якій я помітив дорогу і таку ж антикварну, як і стіл, каблучку з чималим діамантом. Прибрав руку і запропонував сісти на старомодний, але розкішний і знову ж таки антикварний диван, який стояв поряд з обрамленим золотом каміном. Відкрив ящик стола і дістав звідти малюнок «Дама в накидці», поклав його на журнальний столик поруч із диваном. Сам сів у крісло.

— Ви хочете сказати, що цей малюнок — «фальшак»? — посміхаючись, запитав він. Рука зробила млявий жест у бік столу.

— Все свідчить про це, — впевнено відповів я.

Він гмукнув і відкинувся на спинку крісла. Закинув ногу на ногу, задумливо втупився у вікно і запитав:

— Чому ви так вирішили?

Я відповів, що добре знаю руку Гущенка, бо майже два десятки років вивчаю його творчість і пишу про нього.

— Це неможливо, — м’яко заперечив фон Клейст. — На малюнку зображено людину, яку я добре знаю. Крім того, я знаю час із точністю до одного-двох днів, коли він був намальований. Але готовий вислухати ваші аргументи. Чому ви вважаєте, що це підробка?

— Ви знаєте, тут багато речей на рівні відчуття. Важко навіть коротко сформулювати — чому. Я давно займаюся темою підроблених картин і малюнків. Художник часто навіть сам не може однозначно відповісти, його це робота чи підробка. Але якщо спробувати… Я добре знаю руку Гущенка. Манера його письма — типова манера письма імпресіоніста. І це стосується не лише робіт олією, що складають левову частку його доробку. Штрихи Гущенка сильні, впевнені, довгі. Тут штрихи короткі і непевні.

Фон Клейст слухав, схиливши голову набік.

— Ось у чому річ. Так я й думав, — посміхнувся він, нарешті відірвавши байдужий погляд від вікна. — Річ у тім, що цей малюнок було зроблено в купе поїзда, що рухався. Як ви гадаєте, рух поїзда, стіл, який хитається, могли так уплинути на руку художника?

— Можливо, — довелося погодитися мені. — Ви сказали, що добре знаєте людину на малюнку.

— Так. А на малюнку — моя мати. Лілія фон Клейст — уроджена Лілія Гофман. Власне кажучи, саме від неї я знаю про цей малюнок і впевнений щодо деяких моментів життя Гущенка, про які не має уявлення навіть такий «гущенкознавець», як ви.

Розділ 1

Кінець незвично теплої зими 1940 року приніс в Європу тривожний запах передчуття війни. Віддавав він також і запахом зради, причому зради тотальної. Усі зраджували всіх. Колишні друзі миттєво ставали ворогами. Угоди про дружбу і ненапад швидко укладалися, але так само швидко і розривалися. І вчорашні друзі сходилися у смертельному герці.

Німеччина й СРСР, досі смертельні вороги, які щойно воювали в Іспанії, раптом почали «активно дружити» й для початку поділили між собою повалену і вщент зруйновану німцями Польщу. Гітлер перед нападом розірвав німецько-польську угоду про ненапад, а Сталін свою угоду з поляками навіть і не розривав. Навіщо? Польща двома вождями була просто викреслена з переліку існуючих у Європі держав. 150 англійських і французьких дивізій у цей час бездіяльно спостерігали, як союзну їм Польщу стирають з лиця землі.

Загалом ідеї Сталіна і Гітлера — соціалізм і націонал-соціалізм — не надто відрізнялися. І рік тому, в 39-му, вони — дві споріднених душі, два вожді — нарешті знайшли один одного.

Вожді, або фюрери, — вони реанімували цей титул з глибини віків. Колись вождями називали ватажків диких племен, наділених необмеженою владою. Тепер же дві величезні країни зробили крок на кілька тисячоліть назад, проголосивши своїх керманичів вождями. Для цього потрібно було спочатку знищити еліту, щоб ніхто більше не смів зазіхати на титул фюрера. І вони зробили це. Вожді намалювали своїм племенам велике і світле майбутнє. Але тільки завтра. Тих, хто не вірив чи сумнівався, вони теж знищили. Звісно, рано чи пізно вони мали захотіти стати верховними вождями — Європи, а потім і світу. Для цього один мав знищити іншого. Але то в майбутньому. Сьогодні ж вони мусили дружити. Проти решти світу…


* * *

З осені 1938 року я вирішив іти разом зі Сталіним… Сталін і я — єдині, хто дивиться лише в майбутнє. Так, я найближчими днями на німецько-радянському кордоні подам руку Сталіну і разом з ним розпочну новий розподіл світу…


Адольф Гітлер.

Виступ перед командним складом вермахту

22 серпня 1939 року


* * *

До речі, мало кому відомо, що якщо брати до уваги людський фактор, то рушійною силою Другої світової війни стали не Гітлер, Чемберлен чи імператор Хірохіто. Мимоволі ним став імперський міністр Ріббентроп, який переконав Гітлера, що ні Франція (з її найпотужнішою на той час армією в Європі), ні Англія (з її найпотужнішим у світі флотом) не наважаться оголосити війну Німеччині через напад на Польщу. Гітлер надзвичайно довіряв Ріббентропу, оскільки той раніше був послом у Британії.

Але Ріббентроп ніколи не був людиною великого розуму. Красень, який піднявся нагору завдяки вдалому одруженню з донькою винних магнатів Хенкелів, він так і залишився тугодумом. Теща Ріббентропа говорила: «Дивно, що мій зять, маючи так мало мізків, зміг злетіти так високо. Тим боліснішим може бути падіння».

Так і вийшло. Коли 3 вересня обидві держави оголосили Німеччині війну, Гітлер кілька днів перебував у шоковому стані. Люди з найближчого оточення говорили, що фюрер неначе постарів на кілька років. При зустрічі він ставив усім одне й те ж запитання: «І що тепер?»

Ріббентроп назавжди був відлучений від першого кола впливу на фюрера. Але відступати Німеччині вже було нікуди: за два тижні, згідно з радянсько-німецьким пактом, східний кордон Польщі мали перетнути радянські війська.

І ось 6 жовтня 1939 року Польща, зруйнована ударами Люфтваффе, під натиском двох могутніх армій — вермахту і Червоної армії — облишила чинити опір. Частина розбитого польського війська опинилася в німецьких, а частина — в радянських концтаборах. У німецько-радянському комюніке, поширеному ТАРС, зазначалося: «Сьогодні завдання радянських і німецьких військ полягає в тому, щоб відновити у Польщі порядок і спокій, порушені розпадом польської держави…» А журналіст «Правди» так описав ті дні у столиці нового радянського союзника: «Берлін у ці дні мав особливо жвавий вигляд. На вулицях біля вітрин і спеціальних щитів, на яких вивішені карти Польщі, увесь день юрмляться люди. Вони жваво обговорюють успішні операції Червоної армії. Просування частин Червоної армії позначається на карті червоними радянськими прапорцями».

Англія й Франція почали готувати авіаційний удар по радянських нафтопромислах у Баку, сподіваючись позбавити вермахт пального. Радянський Союз після підписання пакту з Німеччиною вважався у світі її союзником і «гнав» до Німеччини сотні ешелонів з нафтою, рудою, зерном, отримуючи натомість високі технології й зразки новітньої військової техніки.

За кілька місяців до описаних вище подій, у листопаді 39-го, Радянський Союз напав на Фінляндію, яка, за пактом з Німеччиною, була віднесена до його сфери впливу. Молотов тоді гоноровито заявив: «Вести розмови тепер настала черга солдатів».

Ворошилов запевнив Сталіна, що за тиждень радянські танки будуть у Гельсинкі. Та не так сталося, як гадалося. СРСР виключили з Ліги Націй, він зазнав величезних втрат і пішов на ганебне перемир’я, одержавши незначні територіальні поступки. За результатами війни європейські військові експерти — як німецькі, так і англо-французькі — зробили сенсаційне відкриття, що Червона армія має неефективне керівництво, застаріле озброєння і втратила провідні позиції в європейській військовій ієрархії.


* * *

Газета «Правда», 13 березня 1940 року


Англо-французские империалистические круги подстрекали Финляндию, как ранее Польшу и другие государства, к войне с Советским Союзом, обещая «гарантии» и поддержку в зтой войне, сея иллюзии, будто построенные при англо-французской помощи укрепления недоступны для Красной армии. Достаточно было трех месяцев военных действий, чтобы от зтих иллюзий не осталось и следа. Они рассеялись вместе с той густой и зловонной тучей антисоветской клеветы и лжи, которой продажная англо-французская печать пыталась ввести в заблуждение общественное мнение всего мира.

Воодушевленные патриотическим порывом, бойцы, командиры и политработники Красной армии и Военно-морского флота показали, что нет таких крепостей, которых не могли бы взять большевики, что Красная армия — надежная защита Советского Союза и грозный меч для всех его врагов.


* * *

Таким чином, на початку 1940 року в Європі не велося жодних бойових дій, і тому війна швидко отримала назву «дивної». Але всі чудово розуміли, що то затишок перед бурею. Грозові хмари повільно, але невідворотно збиралися над континентом.

Наприкінці січня 1940 року пролунало останнє попередження, що війна всіх проти всіх на порозі: військовий транспортний літак 2-го повітряного флоту Німеччини вилетів з Мюнстера в Бонн з високопоставленим офіцером вермахту на борту і детальним планом атаки Німеччини на західні держави. Через бурю пілот заблукав і сів на території Бельгії, що входила до антигітлерівської коаліції. Пілота й офіцера відразу заарештували. У плані, який знайшли у планшеті офіцера, йшлося про те, що удару по західних державах буде завдано з дня на день. Уряди країн, які згадувалися у плані, сушили голови — справжній той план чи це провокація, на яку були мастаками і німецька військова розвідка адмірала Канаріса, і політична розвідка групенфюрера СС Райнгарда Гейдріха. Більшість була впевнена, що літак і план — це провокація. Але вони помилялися…


19 березня 1940 року, 02 год. 10 хв.

Москва, Ближня дача, Кунцеве


У лісі гучно закричала сова, і Сталін розплющив очі. Крики нічного птаха не розбудили його. Після приїзду з Кремля на Ближню дачу йому так і не вдалося заснути. Може, тому, що порушив свій режим — у такий час він зазвичай лише виїздив із Кремля.



Його погляд ковзнув по годиннику на стіні (третя ночі), по тілу жінки, що лежала поряд. Віра. Віра Олександрівна Давидова. Прима Большого театру. Мецо-сопрано. Як її називали в театрі, «грім-баба». Для зустрічі з нею він приїхав сюди на дві години раніше. Жінка спала на лівому боці. На широкому, горіхового дерева ліжку. Зазвичай він спав на дивані. Але Віра хотіла, щоб було широке ліжко. Він виконав її забаганку — нехай буде ліжко. Учора охорона привезла і встановила його.

Ковдра прикривала жінку лише частково, відкривши погляду вождя розкішні груди й округлі стегна.

Сталін підвівся з ліжка. Натягнув захисного кольору бриджі, сорочку. Взяв люльку. У нього було кілька люльок. Але ця — чорна із білою цяткою на мундштуку, вироблена відомою англійською фірмою «Дангіл», була улюбленою. Не зводячи очей з розкішного тіла співачки, вибив у попільницю попіл. Дістав з ящика приліжкової тумби з кількома телефонами коробку цигарок «Герцеговина Флор», вийняв дві. Покрутив їх між пальцями, витрушуючи тютюн у люльку. Поклав цигарковий папір у попільницю. Прим’яв великим пальцем тютюн у люльці. Чиркнувши сірником, підніс люльку до рота. Жест, знайомий мільйонам людей у СРСР за фотографіями в журналах і фільмами кінохроніки. Спалахи полум’я в півмороці кімнати відтінили глибокі віспини на щоках і старечі зморшки на шиї. Глибоко, смачно затягнувся, випустив кільце диму. Прислухався до звуків за вікном. Сова замовкла. Але тепер вітер доносив ледь чутний гуркіт вагонних коліс із Київської товарної станції, що знаходилася на південь від Ближньої дачі. Коли вітер змінював напрямок на протилежний, звуки залізниці поступалися так само ледь чутному шуму автомобілів, що мчали по Можайському шосе. Але, звісно, порівняно з гамірною Москвою тут був майже рай.

Сталін іще раз ковзнув поглядом по Давидовій. Подумав: «Чи міг ти, син шевця, думати, що будеш мати таку жінку?» Після брудної дяківської доньки Мотрони, що була у нього, здається, в 1911 році в Сольвичегодську. Або після ще однієї селянки — зовсім юної, але пристрасної 14-річної Лідки Перепригіної у Туруханському краї. Курейка чи Курейки — як називалося те село? Час зітер у пам’яті точну назву. Там навіть нужники були не в кожному дворі. Доводилося в сорокаградусний мороз ходити до вітру в город. За один похід можна було все «хазяйство» відморозити! За юну Лідку він ледь не втрапив у халепу. Жандарм Лалетін хотів притягнути його до суду за розбещення неповнолітньої. Довелося відкупитися кількома рублями. Лалетіна, здається, потім розстріляв нарком НКВС Генріх Ягода. Він розстріляв усіх, хто мав якесь відношення до заслання вождя. Від судді до жандармів. Підлий єврей, Генох Гіршович усе хотів йому догодити — думав, буде наркомом вічно. Але нічого вічного не буває. Колька Єжов знищив Ягоду-Гіршовича й увесь його рід.

Після Лідки Перепригіної були законні дружини — Катька Сванідзе, Надька Аллілуєва. Першу скосив тиф. Друга, ідіотка, вбила себе сама.

Але кого шкодувати? Бабів? Сьогодні він майже як цар. Чому «майже» і чому «як»? Він цар! Намісник Бога на землі! Хто відмовить живому богу? Він може мати будь-яку!

Коли він єдиний раз приїхав до матері в Горі, та запитала його: «А яку ж ти посаду маєш, синку?» Він відповів: «А пам’ятаєте, мамо, царя? То я тепер майже як цар». Яка різниця, як звати намісника Бога на землі: цар, вождь чи генеральний секретар? Як написав Дем’ян Бєдний, мерзенний підлабузник:


Народ наш гениален,

И знает он, кому даст первый свой

                                               мандат!

Да здравствует товарищ Сталин,

Наш гениальный вождь, наш первый

                                                 депутат!


Йому подобаються лестощі. Але Дем’ян Бєдний (а в миру — Фімка Придворов, син повії, який на революційній хвилі висунувся і зробив кар’єру пролетарського поета під псевдонімом Дем’ян Бєдний) іноді перегинав палку. Хоча «вождь» — гарне слово, тепер усе більше говорять «вождь Сталін». Спочатку вождем називали тільки Леніна. Та часи змінюються.

Правда, останнім часом Фімка Придворов-Бєдний почав патякати зайвого. Вирішив, що йому все дозволено. Довелося вигнати і з партії, і з кремлівської квартири. Поставити під нагляд НКВС. Буде ще зайве базікати, то доведеться перетерти Фімку на табірний пил. Шкода тільки віршів: «Товарищ Сталин, наш гениальный вождь. Наш первый депутат». Якщо знищити Бєдного-Придворова, доведеться знищити і всі згадки про нього в історії, а значить, і вірші. А тому — поки що нехай живе.

Погляд знову ковзнув по формах Давидової. Так от, вождю Сталіну тепер не відмовляє жодна.

Як оця — Віра Давидова. Як Наталя Шпілер, як балеринка Ольга Лепешинська. Ці найкращі. Про них марять мільйони. А вони ось тут. Ніч через три.

Сталін посміхнувся собі у руді вуса. Хто відмовить живому богу? Ця, правда, спочатку пручалася. Для вигляду, звісно. Пручалася не замало, але й не забагато. Якраз у міру. Якби пручалася задовго, він би послав її куди подалі. І поїхала б у якийсь гівенний Ухрюпінськ. Працювати у місцевому будинку культури і годувати клопів у робітничому гуртожитку. А тепер має трикімнатну квартиру в Москві й співає в Большому. Депутатка Верховної Ради СРСР. Тому, що пручалася рівно стільки, скільки треба. Не менше, але й не більше. Та й усі інші такі ж. Ніхто не відмовить великому Сталіну!

Давидова щось пробурмотіла уві сні. Відкрила на мить очі, посміхнулася йому і знову провалилася в сон. А спочатку говорила, що чоловік буде хвилюватися через її часті нічні відлучки. Тоді йому наполегливо запропонували відповідальну роботу далеко від столиці.

Не хвилювався і не протестував. Навпаки, був дуже радий. Що поїде і що його відразу не розстріляли. Чи багато радощів від того, щоби бути похованим у безіменній могилі, як сотні тисяч, а може, й мільйони тих, хто ризикнув не підкоритися волі великого Сталіна?

Сталін узяв з приліжкової тумби причину його безсоння — червону шкіряну теку. Сів у крісло, схрестив ноги. Посунув убік графин і два бокали. У графині було виноградне вино з підвалів Ближньої дачі, зроблене за його особистим рецептом. А у теці лежав лишень один аркуш. Шифровка берлінського резидента Амаяка Кобулова. А перед цим була аналогічна шифровка з Лондона від посла в Британії Майського. Сталін не повірив Майському. Але тепер сумніви розсіялися. Інформація Майського підтверджена берлінським резидентом.

«Гітлер, виступаючи перед випускниками Крампніца, офіцерського танкового училища під Берліном, заявив, що військовими діями у Фінляндії росіяни продемонстрували тактичну неповороткість і таке погане командування й вишкіл, що світ значно змінив думку про боєздатність Червоної армії. Таким чином, вермахт більше не має серйозних супротивників у Європі. І, якщо буде потрібно, за місяць німецькі танки можуть увійти у Москву.

Далі у промові Гітлер заявив, що в світі існує жахлива несправедливість, адже німці займають територію у двадцять разів меншу, ніж росіяни, і через це рано чи пізно наші погляди будуть звернені на схід».

І це його, Сталіна, союзник! Погляд якого от-от буде звернений на схід! Через якийсь час… Який? Він не може заснути через цей клятий папірець. І не лише через це: вчора 32 німецьких літаки нахабно порушили радянський кордон. Серед порушників — бомбардувальники і розвідники. І саме ця шифровка і ці 32 німецькі літаки не дають йому сьогодні сповна насолодитися принадами «грім-баби» Віри Давидової. Генштаб стверджує, що німці порушили кордон випадково. Але він їм не дуже вірить, тому що не вірить нікому. А якщо літаки порушили кордон не випадково? Невже Гітлер обдурив його й от-от бронетанкові дивізії вермахту посунуть на СРСР?

Шифровку йому принесли о 12-й ночі, коли він зібрався їхати додому.

І весь час, поки кортеж із трьох автомобілів ЗІС мчав його московськими вулицями, а потім урядовим шосе, не міг відігнати думку: «А раптом це правда? Завтра — віроломна зрада Гітлера. Посол Шуленбург передає Молотову ноту про оголошення війни. І за місяць танки вермахту входять у Москву».

Від цієї думки тремтіння пронизало все тіло. Його рука стисла люльку так, що побіліли пальці. Уявив танки з білими хрестами, гуркіт гусениць по бруківці Красної площі. На танках червоні прапори, але не із серпом і молотом, а з чорною свастикою у білому колі. Заплющив очі — видіння зникло. Розплющив — оголене тіло Давидової. Зупинився, нахилився і вкрив її ковдрою. Не тому, що турбувався, аби вона не змерзла. Вигляд оголеного тіла відволікав від думок. А думки крутилися навколо чогось дуже важливого. Він не міг виділити це надважливе серед незначних дрібниць.

На території Польщі перебувала справді величезна армія вермахту, готова до бойових дій. Яка Данія, яка Франція, яка Англія?! Після того, як ми обпаскудилися у Фінляндії, Гітлер може дійсно завтра похерити пакт із СРСР. Так само, як похерив точно такий же пакт з Польщею. Господи, у Гітлера був такий самий пакт про ненапад з Польщею, як нині з СРСР! Чому він про це не подумав раніше? Зрозуміло, що думки Гітлера йдуть второваним шляхом. Укласти пакт. Приспати пильність. А потім ударити. І… за місяць танки вермахту в Москві!

Тепер зрозуміло, що пакт з Польщею був тактичним ходом Гітлера — і не більше. Гітлер, взявши владу у голодній Німеччині, перегравав усіх цих політиканів, що запливали жиром у ситій Європі. Він волів хоча б тимчасово вивести Польщу з можливого надпотужного антинімецького союзу. Гітлер тоді купив польських лідерів надією на мир!

Сталін пройшовся м’яким килимом до каміна й назад. Обійшов навколо стола, заваленого паперами. Здається, Німеччина уклала пакт про ненапад з Польщею у січні 1934-го. Точно, він пам’ятає, що дізнався про це під час XVII з’їзду партії. Але тоді йому було не до аналізу відносин між Гітлером і Пілсудським. XVII з’їзд — «з’їзд переможців». Підсумки першої п’ятирічки. Перший тролейбус «ЛК» — «Лазар Каганович». У подарунок з’їзду. Перший тролейбусний маршрут — від Білоруського вокзалу до Окружної. Цілих 7 кілометрів. «Радянський маляр» Герасимов намалював його під час виступу на з’їзді. Чудовий портрет!

Веселенький був час. Уперше всі його вороги дружно каялись і хвалили Сталіна за те, що він їх «розгромив, блискуче застосувавши марксистсько-ленінську теорію». Бухарін, Риков, Томський, П’ятаков, Зінов’єв, Каменєв. Сподівалися, що він їх залишить живими. Дурні! Бухарін — теоретик партії… Який теоретик? Нікчема! Мерзенний збирач метеликів! (У Бухаріна була величезна колекція рідкісних метеликів.) Ботанік! Тепер він, Сталін, головний теоретик партії!

Тоді Польща й Німеччина були майже друзями. Потім швидкий аншлюс Австрії й блискавична анексія Судетскої області. Окупація решток Чехословаччини, а далі Гітлеру маскування було ні до чого. Оточена з усіх боків, Польща була приречена на заклання.

Гітлеру було вигідно, і він похерив пакт із Польщею. А він, Сталін, хіба не з такою ж легкістю похерив пакт про ненапад із Фінляндією? То що Гітлеру заважає зараз похерити пакт із СРСР? Нічого!

На місці Гітлера він сам так і зробив би. Фінська кампанія показала, що Червона армія ні на що не здатна. Можливо, Гітлер думає, що вермахт може справді розбити її за місяць? А хіба це не так?

Устав з крісла, обійшов кімнату по колу. Прочинив двері. Черговий офіцер охорони Георгій Окулов схопився зі стільця, підбіг, виструнчився і козирнув.

— Берію до мене! Негайно. З матеріалами про напад Німеччини на Польщу. Нехай підготує інформацію розвідки про все, що відбувалося напередодні і в перший день війни — 1 вересня 39-го, — Сталін причинив двері й пройшов до вікна з відкритою кватиркою.

Утупився в темряву, де сонно шелестіли невидимі дерева в саду навколо будинку. Десь у лісі знову закричала сова. Чорнота дихнула нічною свіжістю.

Цар Олександр Перший завоював Фінляндію, а він, Сталін, не зміг. Лише дав німцям і всьому світові зрозуміти, що СРСР ні на що не здатен!

Поки що СРСР рятують Англія й Франція, які після нападу на Польщу оголосили війну Німеччині.

Хоча схоже на те, що вони не хочуть серйозно встрягати у бійку. Може, теж сподіваються підштовхнути його на війну з Гітлером?

Але він тільки вчора прочитав доповідну посла в Лондоні Майського про те, що в Лондон от-от прибуде особистий представник Рузвельта Уоллес, який вів переговори з Гітлером про мир в Європі. І Гітлер, начебто, назвав свої умови перемир’я.

Якщо Лондон погодиться на мир з Берліном, що, звісно, дуже малоймовірно… Але все ж, якщо погодиться… Тоді Гітлер піде на схід! У Гітлера під рушницею 140 дивізій. Їх потрібно годувати, одягати. Така армада не може бути бездіяльною. Жодна держава не може просто утримувати таку армію. Навіть рейх. Отже, вермахт повинен воювати. З ким?

З найбільшою світовою імперією Англією? З претенденткою на роль найпотужнішої держави на континенті — Францією? Чи з СРСР після того, як він так осоромився у Фінляндії… Звісно, з СРСР!

А мерзотник Ворошилов запевняв його про швидку перемогу над фінами: «Тижня буде досить, щоб загнуздати дрібну блоху, що нахабно стрибає і блазнює біля наших кордонів». Потім цю його фразу на весь світ розтиражувала «Правда».

— Дрібна блоха, — пробурмотів Сталін і тихо нервово засміявся. — Що нахабно стрибає і блазнює…

Давидова від його сміху заворушилася на ліжку, але не прокинулася.

Ось тобі й блоха! І що вийшло? СРСР кинув на фінів дев’ятсоттисячну армію. 200 000 назавжди залишилося у фінських снігах! 30 000 танків проти 30 фінських. Тисяча наших танків на один фінський! І армія загрузла на 8 місяців замість обіцяного одного тижня! Величезні втрати і ганебний підсумок…

У двері тихо постукали, і пошепки, щоб не розбудити гостю генсека, офіцер охорони доповів, що Берія вже виїхав з Москви і буде за півгодини. Добре, за півгодини Берія мусить пояснити йому, що означає це повідомлення берлінського резидента.

Розділ 2

«Литературная газета», березень 1940 року


Мы, отвагой горя, проплываем моря,

Нас враги победить не сумеют.

Над Советской землей свет не сменится мглой,

Солнце-Сталин блистает над нею.

С. Алімов


20 березня 1940 року, 02 год. 50 хв.

Москва, Ближня дача, Кунцеве


Сталін нервово міряв кроками кімнату від дверей до вікна. Над чорним конусом сосни, що здіймалася над високим парканом, зійшов і повис білий серп місяця. Було дуже схоже на мусульманський мінарет. За вікном первісна тиша. Навіть сова замовкла. А за кілька місяців цю тишу може зруйнувати ревіння танків з білими хрестами на броні! І все через слабкість, яку він продемонстрував у фінській кампанії. Звісно, публічно не визнав поразки, намагався витримати гарну міну. Гарну міну за поганої гри.

Сказав про перемогу радянської зброї, роздав усім нагороди. Навіть зараз пам’ятав текст: «Ми перемогли не тільки фінів, ми перемогли ще їхніх європейських учителів — англійську оборонну техніку перемогли, французьку оборонну техніку перемогли. Не тільки техніку передових держав Європи, ми перемогли їхню тактику, їхню стратегію. Вся оборона Фінляндії й війна велися за вказівкою, за порадою Англії й Франції». І тільки він знає, чого йому коштувала ця гарна міна!

Сталін зупинився біля каміна, кочергою поворушив вугілля. Погляд знову впав на Віру Давидову. Вона перекинулася на живіт, і ковдра знову сповзла на підлогу. Від вигляду її розкішного тіла приємно защеміло внизу живота. Що, якщо…

Ні, спершу Берія. Він поглянув на годинник. Після того, як Берія виїхав, пройшло 20 хвилин. Щонайбільше хвилин за 10 він має бути тут.

Сталін підійшов до широкого ліжка, поклав люльку на тумбочку й накинув ковдру, що сповзла зі співачки. Вона відкрила очі й заклично простягнула до нього руку.

Сталін похитав головою. Почекаєш. Вона ображено відвернулася. Через хвилину її дихання знову стало рівним.

Він сам наказав Власику привезти сюди Давидову. Артистку Давидову. Гусар-бабу. Як він любив говорити, «для приємного відпочинку».

Але після цієї шифровки йому в скронях стугоніли слова пісні єврея Лебедєва-Кумача:


Если завтра война,

Если завтра в поход…


Може, накаркав? Уже котрий місяць у Європі тривала «дивна війна». Влучна назва! Війна без пострілів. Без бойових дій. Війна в газетах і нотах дипломатів. І край. А якщо завтра справжня війна? Звісно, німці підписали пакт про ненапад, але тоді вони думали, «что от Москвы до Британских морей Красная армия всех сильней…» А після фінського паскудства вони так не думають…

Він підійшов до письмового столу і дістав зроблений на його замовлення переклад «Майн кампф», оправлений у шкіряну палітурку.

«Майн кампф» — біблія Третього рейху. Він давно прочитав її. Не тільки тому, що йому була цікава філософія Гітлера. Він любив читати. Йому перекладали все, що мало резонанс за кордоном, — твори Ремарка, Ніцше, Драйзера, Араґона.



Він багато читав. Щодня йому приносили кілька книг і журналів. Він читав, щоб учитись. Тому що був самоучкою. Читаючи — вчився. І приховував це. Він вождь. І мав учити, а не вчитися.

Їх, радянських яйцеголових — Булгакова, Еренбурга, Толстого, обурювало те, що він береться судити їхні «геніальні» твори. А він брався і судив. Бо, прочитуючи щотижня по книзі видатних європейців, поступово почав вважати себе експертом у царині літератури й філософії. Він знав, що п’єса Булгакова «Батум» і п’єса Олексія Толстого «Хліб», написані про нього і для нього, відверта халтура. Він любив лестощі, але не у вигляді халтури. Досі ще ніхто не написав про нього справжній твір.

Сталін відкрив «Майн кампф» навмання. З книги випала велика розкішно оформлена вітальна листівка із золотим орлом, вручена йому три місяці тому німецьким послом Шуленбургом: «Пану Йосипу Сталіну. До дня вашого шістдесятиліття прошу прийняти мої найщиріші вітання. Із цим я пов’язую свої найкращі побажання. Бажаю доброго здоров’я Вам особисто, а також щасливого майбутнього народам дружнього нам Радянського Союзу. Адольф Гітлер. 23 грудня 1939 року».

Сталін зі злістю зім’яв листівку і кинув у кошик зі сміттям.

Подумав: «Справді, настільна книга вождя світового пролетаріату». Не було повного перекладу цієї книги жодною іноземною мовою. Гітлер не дозволив цього робити, побоюючись, що «гнилі» західні демократії будуть передчасно налякані його ідеями. Для Сталіна книгу купили в Берліні. Доставили в Москву диппоштою. Працювали кращі перекладачі, довго дискутуючи над кожним словосполученням, аби максимально точно передати не лише «букву», а й «дух» творіння фюрера німецького народу.

Нарешті Сталін знайшов те місце, заради якого і взявся за книгу:

«Отже, нині ми, націонал-соціалісти, повертаємося до того, що було шість сторіч тому. Ми припиняємо нескінченний німецький рух на південь і захід Європи й звертаємо наші погляди у бік земель на Сході. Коли ми говоримо сьогодні про придбання нових земель і нового простору в Європі, то насамперед думаємо про Росію й про підпорядковані їй окраїнні держави. Здається, начебто сама доля вказує нам дорогу туди. Ця колосальна імперія на Сході дозріла для її ліквідації, і кінець єврейського панування в Росії стане кінцем Росії як держави».

Думати, думати, думати… Щойно вони підписали мирний договір з Фінляндією. Ганебний договір. Посунули кордон від Ленінграда на кілька десятків кілометрів. А були впевнені, що візьмуть Гельсинкі! Можна було воювати ще. Але він не міг далі ганьбитися! Йому потрібна була Червона армія у центрі Європи, а не у фінських снігах. Та ще й посол Майський сповіщав, що ті мерзотники — Англія й Франція — можуть виступити на боці фінів, або завдати удару по нафтових промислах біля Баку. А чого ж, підстави є: СРСР за напад на Фінляндію виключили з Ліги Націй.

Німці тріумфально крокують Європою. Супероперації — одна за одною! Воюють не числом, а вмінням! За Суворовим. А вони не можуть здолати крихітну Фінляндію! Ганьба! Нечувана демонстрація слабкості.

Він нервово ходив кімнатою, позираючи на настінний годинник. Де Берія? Утім, ще п’ять хвилин.

Гітлер, мабуть, реготав, як скажений, коли дізнався, як ганебно все було у Фінляндії. Лайно! Довелося навіть відмовитися від формування народного фінського уряду. І піти не на капітуляцію фінів, а на мир!

І тепер, коли СРСР так продемонстрував свою слабкість, той скажений єфрейтор збирається рушити на схід. Хоча, може, він помиляється?

У двері знову постукали. Сталін підвівся з крісла. Підійшов до дверей, примружив очі від світла, яке з коридора вдарило в очі.

Офіцер охорони доповів:

— Товаришу Сталін, приїхав Берія.

— Нехай пройде в зал.


20 березня 1940 року, 03 год. 02 хв.

Москва, Ближня дача, Кунцеве


Берія домчав за півгодини від центру Москви до Ближньої дачі, розташованої поблизу села Давидкове. Кунцеве знаходилося значно далі. Назва дачі «Кунцівська» була одним із численних заходів безпеки. Мовляв, якщо знайдеться зловмисник, який буде розпитувати про дачу Сталіна, то буде шукати її в Кунцевому, а не в Давидковому.

Охорона була попереджена про приїзд наркома внутрішніх справ, і його автомобіль безперешкодно впустили за перший п’ятиметровий паркан.

Потрапивши на територію дачі, авто зробило круту петлю навколо дерев, що приховували будинок. Комусь спало на думку створити ще й таку петлю безпеки, щоб дати додатковий час охороні периметру, аби ще раз оглянути автомобіль. Швидше за все, це спало на думку самому Сталіну. Навряд чи до цього міг додуматися Власик — керівник особистої охорони вождя — колишній унтер-офіцер з освітою у три класи церковно-приходської школи.

Охорона в особі двох офіцерів, що формально підпорядковувалася Берії, а фактично лише Власику, зазирнула в середину автомобіля. Нарком вийшов, поблискуючи пенсне і розстібаючи ґудзики шинелі. На воротах другого триметрового паркану відкрилося оглядове вічко. Охоронець упізнав його і відчинив двері.

Берія зайшов у передпокій. Тут стояли дві великі вішалки — одна для Сталіна, інша, із дзеркалом, для гостей. Зняв шинель, кинув охоронцеві на руки. Той оглянув його з голови до п’ят на предмет наявності зброї. Ніхто, навіть найближчі соратники, не могли заходити до вождя зі зброєю. Мова, звісно, не йшла про якийсь злий намір, а, наприклад, про те, що хтось із військових міг просто забути відстебнути кобуру.

— Товаришу Берія, товариш Сталін чекає на вас у великому залі.


* * *

Сталін причинив за собою двері до спальні й увійшов до залу. Зал був найбільшою із семи кімнат Ближньої дачі. Стіни були оббиті фанерою під морений дуб. На стінах — бра з круглими плафонами, на підлозі — паркет, на вікнах важкі зелені штори. Це була найрозкішніша кімната. Решта — набагато скромніші. Своєрідним шиком і стилем життя Сталіна були атрибути показної скромності — солдатська шинель, пара чобіт, яку він носив кілька років, скромна оздоба помешкань. Живий бог повинен одягатися так само скромно, як і його народ. Утім, його значимість і так завжди підкреслюється пишністю свити.

Берія увійшов в інші двері. На ньому була темно-зелена форма, ремінь, портупея. З невиспаного обличчя видно було, що його щойно витягли з ліжка. Можливо, з ліжка чергової коханки, до яких, як уже не раз доповідав Сталіну Власик, той був дуже охочий. У букеті жінок, з якими спав Берія, були дуже відомі й зовсім невідомі. Хоча за якістю цей букет поступався букету вождя. І, звісно, обидва букети не мали спільних «квітів», адже це було смертельно небезпечно — для наркома, звичайно.

Утім, інтимні успіхи Берії зараз цікавили Сталіна найменше. Він кивнув наркому, вказав на стілець. Руки не подав, що вважалося серед оточення Сталіна поганим знаком. Берія сів. Йому здалося, що за ті кілька годин, що він не бачив Сталіна, той наче постарів. І навіть став ще меншим на зріст. Значить, трапилося щось справді дуже серйозне.

— Ти читав це? — Сталін сердито жбурнув теку на стіл, і та, обертаючись, полірованою поверхнею під’їхала до Берії.

Нарком розкрив її і з заклопотаним виглядом схилився над аркушем. У тиші, що оточувала їх, десь далеко і ледь чутно кричала сова. Поскрипування м’яких, пошитих на кавказький манер — без підборів — чобіт Сталіна свідчило, що він ходить у Берії за спиною. У Сталіна був поліартрит, через біль у ногах він не міг довго сидіти. Берія взяв аркуш у руку, і той ледь помітно затремтів, виказуючи хвилювання наркома. Прочитав, вирячивши очі й кліпаючи віями. Хрипко сказав:

— Кобо, я в це не вірю. Ти ж знаєш, що німці дуже зацікавлені дружити з нами. Їм же Англія й Франція оголосили війну, — обережно відповів Берія.

Обидва говорили з грузинським акцентом: «Ті чітал єта? Коба, я в єта нє верью». Тільки вузькому колу було дозволено називати Сталіна Йосипом Віссаріоновичем, для решти він був «товариш Сталін». І лише кільком найближчим соратникам дозволялося називати його Кобою — Молотову, Берії, та й то — в розмовах сам на сам.

Малий Йосип-Сосо в юності сам обрав собі це ім’я-прізвисько. Запозичив з грузинського роману Олександра Казбеги «Нуну». У ньому Коба був героєм повстання, вождем горців, що кладе життя за ідею.

Сталін підійшов до наркома, взяв у руки шифровку, ще раз перечитав, згори вниз утупився важким поглядом у Берію (видно було, як на чолі пульсує синя жилка), сказав:

— Зацікавлені дружити? Були зацікавлені! Коли думали, що ми сильні.

На хвилину запала мовчанка. Вони дивилися один на одного. Берія відвів погляд.

— Німці нізащо не будуть воювати на два фронти, — Берія поправив пенсне. У світлі настільної лампи, яку нервово то вмикав, то вимикав Сталін, було видно відбиток пальця на скельці.

— А який перший фронт? З Англією? — Сталін говорив тихо, переходячи іноді ледь не на шепіт. Цей його шепіт зазвичай лякав, а іноді просто паралізував людей. — Ти, Лаврентію, сліпий! Думаєш не головою, а задом! Вони не воюють! І не збираються! Сьогодні фронту не існує. Англійці й французи воюють з Адольфом лише на папері — в газетах та дипломатичних нотах. Жодних серйозних бойових дій! Навіть натяку! Сидяча війна. Чи навіть лежача. Дивна війна. Так це називають американці. А якщо Гітлер доб’ється миру з Чемберленом? Ти ж знаєш, що Гітлер не раз пропонував це. І Чемберлен не хоче війни! Затримка лише за прийнятними умовами, які влаштують і Лондон, і Берлін!

Сталін кинув шифровку на стіл. Ударив по ній долонею, як припечатав. Пройшов до дверей і назад. Продовжив:

— І, як мені доповів Молотов, на днях утрутилися американці. Які сплять і бачать, як помирити Гітлера з буржуями. І натравити на нас! Ти знаєш, що особистий посланець Рузвельта Уоллес на днях відвідав Адольфа і тепер поїхав до Лондона? Впевнений, Адольф знову висунув умови перемир’я через цього Уоллеса. А німецькі літаки? Тридцять два літаки вчора порушили наш кордон! Бомбардувальники і розвідники! Що ти про це скажеш?

— Наш генштаб говорить, що порушили випадково. Кордон новий, німці погано орієнтуються на місцевості. До того ж один літак ми збили, — невпевнено відповів Берія.

— Збили! Один із тридцяти двох! Що з пілотами?

— Один загинув, другий живий.

— Живого допитати.

— Але Молотов буде проти.

Сталін підвів на Берію роздратований погляд, кілька секунд мовчки дивився на наркома — майже просичав:

— Скажеш Молотову, нехай доповість німцям, що загинули обидва. Зрозумів? А пілота допитати, як слід! Крути його, як хочеш, а правду витруси! Я хочу знати, чи дійсно це випадкові «зальоти», чи Адольф щось замислив. Вони будуть вимагати тіла пілотів. Віддаси їм. Потім. Після допиту. І не дай бог, німці дізнаються, що другий потрапив у наші руки ще живим! Вони повинні бути впевнені, що обидва загинули під час падіння літака. Ти все зрозумів?

— Так точно!

— І що ти думаєш про загальну ситуацію? Нападуть чи ні?

— Кобо, ми щодня женемо їм ешелони з нафтою і з хлібом, — заперечив Берія, дістав хустинку і витер спітнілий лоб. — Хоча навряд чи Адольф вдячна людина…

— Ти починаєш трохи «вкурювати». Добре, а уяви, що після того, як ми зганьбилися у Фінляндії, він тепер укладає з Англією пакт про ненапад і розриває пакт з нами. Він же розірвав пакт з Польщею! Саме такий, як тепер має з нами!

Сталін довго вибивав люльку в попільничку. Поклав її на стіл. Пройшов кімнатою з кінця в кінець.

— Та ми самі уклали, а потім розірвали пакт із фінами! Ці пакти нічого не варті! Хіба це не зрозуміло, Лаврентію?! Напружуй мізки! Чому він досі не виступив проти Англії й Франції? Чому вони не виступили проти Гітлера? Чому він відмовив, коли Молотов запросив його відвідати СРСР? Що це за війна?

— Але після нападу на Польщу розірвати ще й з нами угоду? Від нього відвернеться увесь світ, — невпевнено заперечив Берія.

— Чхати йому на увесь світ! — Сталін стиснув кулаки, кущі темних брів заворушилися. — Звісно, він мав би придумати якесь виправдання. Влаштують серйозну провокацію. Нагадай, як вони зробили подібне у Польщі…

Берія опустив голову і наморщив чоло, зосереджуючись. Потім зняв і почав протирати пенсне. Нарешті видушив із себе:

— Із того, що доповіла розвідка: німці організували напад своїх людей у польській формі на німецьку радіостанцію в Ґляйвіці. Захопили її. І вийшли в ефір польською мовою, що, мовляв, прийшов час війни. Потім усіх нападників німці перебили.


* * *

«Нью-Йорк Таймс», 20 березня 1940 року


Тільки сьогодні, через півроку після нападу Німеччини на Польщу, стали відомі всі рушійні сили тієї таємної операції. Як стверджує наше джерело із Signals Intelligence Service армії США, Гітлер підписав секретну директиву, в якій зазначалося: «Важливо, щоб відповідальність за початок воєнних дій падала повністю на Польщу…»

Німецька військова розвідка, очолювана адміралом Канарісом, разом з гестапо пішли на провокацію. У суворій таємниці була розроблена операція «Гіммлер», відповідно до якої готувалася інсценівка нападу карних злочинців (кодова назва «Консерви»), спеціально відібраних у німецьких в’язницях і перевдягнених у форму польських солдатів, на радіостанцію прикордонного німецького містечка Ґляйвіце в Силезії. За це в’язням обіцяли свободу. Здійснення операції було доручено генералові Еріху Лахузену й штурмбанфюреру Альфредові Науйоксу.

О 20 годині злочинці у польській формі напали на радіостанцію. Після перестрілки з німецькою поліцією й захоплення радіостанції один із німців, який знав польську мову, прочитав перед мікрофоном текст, складений у гестапо: «Прийшов час війни Польщі проти Німеччини».

Щоб знищити сліди провокації, учасників нападу розстріляли есесівці. Тіла «консервів» були залишені на місці, і тут їх незабаром виявила місцева поліція. Через кілька годин Гебельс заявляв, що Польща напала на Німеччину і Німеччина відповість адекватно.


* * *

— Ось так, Лаврентію. Перебили своїх! Не пошкодували німців, аби обдурити цілий світ. Що їм завадить утнути щось подібне і з нами? Якщо наступні ми, то який буде привід? Убивство Шуленбурга? Ще якогось високопоставленого німця? Чи кількох? Хто з німецьких посадовців у нас із візитом? Які делегації? — Сталін похмуро втупився в Берію, з його легень зі свистом виривалось дихання.

— Я зараз не володію цією інформацією, Кобо! — він підняв руки й опустив їх на коліна. — Мені потрібен час.

На обличчі Сталіна з’явилася тінь невдоволення:

— Терміново дізнатися! Завтра доповіси. І нехай наш посол в Англії Майський за будь-яку ціну дізнається про результати візиту Уоллеса в Лондон. Терміново! І за будь-яку ціну!

— Майський підпорядкований Молотову, а не мені. В'ячеслав образиться, якщо я через голову… — несміливо спробував заперечити Берія.

— Як кисейна баришня, Лаврентію! — Сталін стиснув кулак. Його кадик нервово засмикався. — Ти, як кисейна баришня! І мені здається, не розумієш серйозності моменту. Добре, я скажу В’ячеславу. А ти задій резидентуру. Де твоя інформація? Де твій славетний Іноземний відділ? Де інформація резидентури?

— Кобо, може, ти забув, що я недавно на цій посаді. — Берія розвів руками й винувато схилив голову. Увесь його вигляд говорив: ось моя голова — рубай.

Брови Сталіна зійшлися над переніссям, він долонею ляснув по столу:

— Я нічого не забуваю, Лаврентію! — гортанно крикнув він. Коли Сталін нервувався, грузинський акцент ставав особливо помітним. — Нічого! Запам’ятай це! А те, що ти ще не увійшов у курс справ, мене не цікавить. І попрошу мені більше про це не говорити. Ніколи! У кого я маю запитувати про паскудну роботу резидентури? Може, у покійного Єжова? То ти так і скажи, що не по Сеньці шапка! Чи я маю чекати ще рік, поки Адольф зробить із СРСР Велику Німеччину?! А нас із тобою підвісить за яйця на Красній площі! Я не чекатиму й дня, Лаврентію. І спуску тобі не дам! І не сподівайся. Запам’ятай: у чекіста лише дві дороги — на підвищення і в тюрму! Вище від тебе — тільки я, так що роби висновки!

Він узяв люльку. Помітив, що вона погасла, зі злістю жбурнув її на стіл. Сказав тихо і жорстко:

— Кажуть, у нас у тюрмах сутужно з місцями. Але пам’ятай — для тебе одне завжди знайдеться.

Берія метушливо засовався на стільці, нервово смикнув головою. Його зіниці злякано розширилися. Тепер він нагадував велику муху, якій раптом обірвали крильця. І рада б злетіти, та не може.

— Я все зрозумів, товаришу Сталін! Для чекіста не повинно бути завдань, які він не може виконати, — голос Берії майже зірвався на фальцет, на лобі виступив піт.

— Не повинно бути чи немає? — холодно запитав Сталін.

— Немає, товаришу Сталін! Якщо потрібно, я готовий віддати за справу Леніна — Сталіна життя. — Берія облизував умить пересохлі губи. — До останнього подиху боротися з ворогами зовнішніми і внутрішніми під вашим мудрим керівництвом…

— От і чудово. І запам’ятай: колись ці ж слова говорив мені недоносок Колька Єжов. Так що вмерти ти завжди встигнеш. А зараз подумай, як перевірити цю інформацію і, якщо Адольф щось готує, поламати його плани. Якщо треба, задій Комінтерн. Задій жидів! Сіоністи бояться Адольфа, як вогню. Зв’язки з жидами можеш навести через цю, як її? — Жемчужину, дружину Молотова. Ця шльондра у них в авторитеті.

Після смерті дружини Сталіна єврейка Поліна Жемчужина, за необхідності, виконувала обов’язки «першої леді» СРСР і водночас була співголовою кількох єврейських організацій.

Сталін довго вибивав попіл з люльки. Потім так само довго набивав її тютюном із цигарок «Герцеговина Флор». Сів у крісло, що стояло біля стіни поряд із невеликим столом, кивнув Берії на крісло, що стояло навпроти. Той підхопився із стільця і сів на краєчок крісла. Сталін грізно нависав над ним.

У сталінського крісла був секрет. Його ніжки були значно вищими, ніж у кріслі навпроти. Тому Сталін завжди видавався вищим за того, хто сидів за протилежним кінцем стола. І ще — крісло навпроти завжди стояло боком. Співбесідник не міг сидіти так само, як Сталін, комфортно відкинувшись на спинку. Він мусив сидіти на краєчку крісла, напівобернений до вождя. Саме так сидів зараз Берія. Сталін думав дуже довго, пихкаючи люлькою. Нарешті сказав:

— Із цим усе. Якщо Адольф утне якусь провокацію, відповіси головою. А тепер про справи культурні. Мені доповідали, що революційний поет Дем’ян Бєдний почав патякати зайве. Поясни йому, що ми йому дали все: гарну квартиру, можливість користуватися спецрозподільниками, жити, як вельможа. То можемо і забрати все назад. Скажи йому так, щоб зрозумів. І попередь, що я двічі не повторюю.

— Може, він ворог народу, Йосипе Віссаріоновичу? — запопадливо запитав Берія, намагаючись угадати напрямок думки вождя.

— Ні. Поки що ні. Але з діячами культури це може швидко трапитися. Іди…

Офіцер охорони зачинив за Берією двері. Сталін відкинувсь у кріслі й замислився. Подумав: «Ніхто тобі нічим не допоможе і за тебе нічого не вирішить. Треба вирішувати самому». Поклав лікті на стіл і стиснув руками обличчя. Довго сидів не рухаючись. Механічно взяв у руки погаслу люльку, механічно вибив її у попільничку. Пробурмотів, звертаючись до себе:

«А ситуація може бути справді жахливою. Якщо Адольфу спало на думку повернути на схід. І все через бездарну фінську кампанію! Ця скотина, Ворошилов, зробив з армії суцільний бардак».

Сталін повернувся до кімнати. Скинув халат. Окинув оцінюючим поглядом у дзеркалі, що висіло поряд із ліжком, своє старе тіло. У світлі настільної лампи не було видно, що старість уже торкнулася його. Перевів погляд на Віру Давидову. Тамерлан спав із тисячею наложниць, аби зберегти молодість. Він скромніший за Тамерлана. Скільки їх сьогодні у нього? Спробував порахувати, ворушачи губами. Із цією — п’ять. Ні, якщо рахувати вірну служку-економку Вальку Істоміну — шість. Сів на ліжко, відкинув ковдру.

Давидова заворушилася і потягнулася до нього своїм теплим розкішним тілом. Він ліг, витягнув ноги. Вона закинула руку йому на плече, а ногу на стегно, обвивши, як теплий, нагрітий сонцем плющ. Дотик був надзвичайно приємним. А її стегна і ноги гладенькими, наче вкриті лаком.

«Говорять, що Гітлер колись вважав себе художником. Малював на вулиці за пару крон. Художник. Ще не все втрачено. Ще побачимо, як ти зможеш тягатися із сином шевця», — подумав Сталін, перекидаючи приму Большого театру Віру Давидову на спину і розводячи коліном її ноги. Вона посміхнулася йому, не розплющуючи очей, обняла за плечі й притягнула до себе.


20 березня 1940 року, 07 год. 35 хв.

Москва, Ближня дача, Кунцеве


Сталін прокинувся раптово. Він завжди спав дуже довго. Ніколи не прокидався раніше одинадцятої. А сьогодні щось розбудило його. Він розплющив очі й зрозумів, що лежить на спині, а поряд, прихилившись спиною до стіни, схрестивши ноги по-турецьки і зовсім не приховуючи своїх принад, сидить вона — зірка радянської опери Віра Давидова. Сонце золотило стіни кімнати, за вікном щебетали птахи. Вона посміхнулася і нахилилася над ним:

— Йосипе, у нас буде дитинка.

Він здригнувся, його погляд, який відразу став колючим, зустрівся з її усміхненими очима. Маленький і страшний, з віспинами, що раптом стали значно помітнішими, він свердлив її маленькими чорними очима.

— Віро Олександрівно, я більше не бажаю мати дітей і просив би вас подібні речі узгоджувати з нами, — він говорив тихо, крізь зуби, перейшовши на «ви», що свідчило про граничне роздратування.

Вона перестала посміхатися. Злякано втупилася в нього:

— Як це? — запитання вирвалося з горла, губи майже не ворушилися.

— Не ставте ідіотських запитань! Я давав вам ті американські пігулки, що запобігають вагітності, ви користувалися ними? — в його голосі була крига.

— Так, — вона опустила очі. — Забула випити всього кілька разів. Але що ж тепер робити?

— Ви зробите аборт…

— Йосипе, коханий мій, товаришу Сталін! Парткоми лікарень забороняють лікарям робити аборти без серйозних показань.

— Для вас буде зроблено виняток.

— Аборти небезпечні.

— Моя колишня дружина свого часу зробила десять абортів! І не померла! І з вами нічого не станеться!

Вона опустила ноги на підлогу, машинально потяглася до пляшки з вином, що стояла на приліжковій тумбі, налила в бокал до половини і швидко випила. Кілька секунд беззвучно ворушила губами. Нарешті наважилася. Не підводячи на нього очей, ледь чутно сказала:

— Йосипе, я не буду вбивати цю дитину. Можеш робити, що завгодно, — вона притисла руки до серця, потім спробувала обійняти його за плечі. Але він відштовхнув її. Підвівся:

— Ніхто не сміє заперечувати Сталіну! — прошипів крізь зуби, дивлячись повз неї. — Ми говоримо, товаришко Давидова, вам це один раз. І більше повторювати не будемо. Вам зрозуміло?

Він сів на диван, вибив люльку в попільницю. Зламав не дві, а чотири цигарки «Герцеговина Флор», бо розсипав половину тютюну на підлогу. Нервово чиркнув сірником, зламав і сірник. Чиркнув другим. Дивився на неї знизу вгору, і жовті язики полум’я злостиво виблискували в його очах. Сірник погас, і він кинув його на підлогу. Вона взяла пляшку, піднесла до губ і зробила великий ковток, ще один, ще… Кілька крапель стекло по підборіддю. Витерла їх тильним боком долоні. Сталін вирвав пляшку в неї з рук, але схопив хворою рукою і не втримав. Пляшка впала на підлогу і забулькала. Він коротко розмахнувся й іншою рукою дав їй лункого ляпаса. Голова смикнулася. Обличчя вмить стало блідим. Сталін іще раз запитав з погрозою:

— То вам тепер усе зрозуміло? — голос звучав холодно і жорстко.

— Так, товаришу Сталін, — стримуючи ридання, відповіла Віра Давидова і забилася в куток дивана, обхопивши руками коліна. Її очі намагалися знайти на його обличчі хоч тінь співчуття, але дарма. Його обличчя було кам’яним.

Вона, жінка, в яку були закохані мільйони чоловіків у СРСР, для Сталіна значила не більше, ніж перша-ліпша посудомийка. І зараз Віра Давидова не сумнівалася, що знаходиться за крок від смерті. Або, як мінімум, за крок від табору десь на березі повноводної Ангари, де її за пачку цигарок «Біломорканал» буде мати перший-ліпший урка. А що буде з її дитиною?

Сталін задоволено кивнув. З її зляканого обличчя було видно, що вона все зрозуміла. Ось і чудово: ця зваблива тварючка повинна знати своє місце! Натягнув галіфе і кітель. Кілька разів чиркнув сірником, нарешті розкурив люльку і пішов, гримнувши дверима.

Розділ 3

«Ми всі чекаємо обіцяного вторгнення. Риби теж чекають».


Вінстон Черчилль

(з розмови з міністром закордонних справ Ентоні Іденом

про можливе вторгнення Німеччини на Британські острови,

березень 1940 року)


* * *

11 березня 1940 року, 19 год. 10 хв.

Лондон


А тиждень тому перший лорд адміралтейства, 64-річний лисий товстун Вінстон Черчилль, девізом якого було: «Пять-шість сигар на день, три-чотири склянки віскі й ніякої фізкультури», у своєму лондонському будинку на Давнінґ-стріт, 10, приймав керівника британської розвідки МІ-6 Стюарта Мензіса. Мензіс — 50-річний худорлявий, вибритий до блиску чоловік з блідим обличчям, русявим волоссям і ледь помітною лисиною — сидів прямо, на краєчку крісла, як і треба було сидіти перед майже новоспеченим прем’єром Великої Британії. На перший погляд, Мензіс нагадував не розвідника, а директора банку, що прийшов з доповіддю до людини, яка цим банком володіє.

На журнальному столику лежали газети, коробка із сигарами, стояли дві чашки паруючої духмяної кави з молоком і два широких бокали з коньяком.

Черчилль товстими доглянутими пальцями дістав з коробки коричневу гаванську сигару «Romeo Y Julieta» (цьому сорту він віддавав перевагу серед усіх інших), розмочив її кінчик у коньяці, розколупав сірником. Засунув до рота і лише тоді почав гортати газети — радянську «Правду» і німецьку «Фьолькішер Беобахтер», що їх простягнув йому Мензіс. Обидві газети були офіційними партійними друкованими органами — відповідно ВКП(б) і Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини. Назва «Фьолькішер Беобахтер» перекладалася як «Народний спостерігач».

Черчилль, як нерідко бувало, забув запалити сигару і, розглядаючи газету, просто жував її кінець.

Він знав, що Мензіс не переносив диму сигар, але не збирався обмежувати себе в праві палити де завгодно, коли завгодно і з ким завгодно. Відомо було, що навіть для міжконтинентального авіаперельоту він нещодавно замовив спеціальну кисневу маску з отвором для сигари.

Черчилль розглядав карикатури на британського прем’єра Чемберлена в «Правді», а потім подібні ж карикатури — у «Фьолькішер Беобахтер», на які по черзі вказував йому Мензіс. Нарешті витяг пожовану сигару з рота і сказав:

— Shit! (Лайно!) Я про те, що фіни капітулювали перед Радами. Але довго трималися. Неочікувано довго! Сенсаційно довго, Мензісе! Фіни виявилися кращими солдатами, ніж росіяни. Яке, за нашими даними, було співвідношення людських ресурсів? — Черчилль запитально-уважно подивився на Мензіса.

Запитання не заскочило керівника МІ-6 зненацька:

— Три радянських солдати на одного фіна, my lord, — швидко відповів він.

Черчилль гмукнув, посміхнувшись краєм рота, підняв брови:

— Отакої! Гармати?

— 40 до 1, — Мензіс добре підготувався і відповідав, як школяр-відмінник таблицю множення на уроці вимогливого викладача математики.

— Жах! Танки?

— 70 до 1.

Від останніх цифр Черчилль навіть присвиснув й округлив очі. Уперся руками в коліна і нахилився вперед, наче від здивування збирався підвестися. Але не підвівся, а лише видихнув:

— Суворо. А втрати?

— Приблизно 4 до 1. Четверо вбитих росіян на одного фіна. За останніми даними, можливо, навіть 5 до 1, — Мензіс називав цифри сухо й беземоційно.

— Слухайте, Мензісе, це майже катастрофа для Сталіна! Як там у них: «Но от Москвы до Британских морей Красная армия…» — Він зробив жест затиснутою між пальцями сигарою, наче запрошуючи Мензіса продовжити. — Нагадайте ж…

— «…всех сильней», — Мензіс непогано знав російську.

Черчилль засміявся, гортаючи газети і вказуючи на карикатури:

— Як на мене, нацисти трохи зліше зображають Чемберлена. Зате у Рад бувають непогані ідеї. І взагалі, як на ваш погляд, Стюарте, який лад економічно потужніший — соціалізм чи націонал-соціалізм?

— My lord, Гітлер робить шокуючі економічні успіхи. Безробіття подолано, будуються автобани через усю країну, от-от буде зроблено народний автомобіль. Назва… Здається, «фольксваген» у перекладі — «народний автомобіль». За достовірною інформацією, Гітлер особисто брав участь у його проектуванні…

— Це означає, що проект «народного автомобіля» надважливий для Гітлера, — швидко вставив Черчилль, кинувши допитливий погляд на Мензіса. Від нього не сховалися нотки захоплення у тоні керівника розвідки.

— Так, my lord, за нашою інформацією, фюрер наказав збудувати автомобільний завод, що буде найбільшим у Європі й вироблятиме найдешевшу «народну» автівку.

— Стюарте, та ви симпатизуєте скаженому єфрейтору? — у тоні Черчилля промайнули металеві нотки. Всім було відомо про його особисте несприйняття, майже ненависть до фюрера німецького народу, який закінчив Першу світову єфрейтором.

— У Британії іноді досить сказати правду, щоб тебе звинуватили у зраді, — ледь посміхнувся Мензіс.

— Не ображайтесь, — вже миролюбно сказав Черчилль. — Якщо чесно, то я завжди симпатизував вам. Незалежно від того, як ви ставитесь до біснуватого фюрера. Якщо хочете, то я вибачаюся. Що ще цікавого?

— Узагалі? — уточнив Мензіс.

— Зокрема. У цієї солодкої парочки — Сталіна і Гітлера.

— Суцільні освідчення у коханні. «Радянський чи німецький народ підтримує «чергові мирні ініціативи» радянського чи, відповідно, німецького уряду. Усе це кочує з «Правди» в «Беобахтер» і навпаки. Іноді здається, що журналісти обох газет переписують один в одного тексти…

— Я маю на увазі поза пресою, — Черчилль витяг сигару з рота, нахилився до стола, сьорбнув кави і знову відкинувся в кріслі. Затиснув сигару в зубах і зчепив руки на великому животі.

— Десять-п’ятнадцять ешелонів з нафтою, хлібом, рудою щодня проходять через радянський кордон у Німеччину. Спільні військові паради Червоної армії і вермахту відбулися по всьому периметру нового кордону. Йдуть обміни культурними делегаціями. Час од часу, правда, німецькі літаки порушують радянський кордон, та Москва на це поки що не зважає. Не направила Берліну жодної ноти.

Черчилль пропустив повз вуха інформацію про порушення кордону літаками, але ухопився за культурний обмін.

— Обмін культурними делегаціями? Якими саме? Хіба у них схожі погляди на культуру?

— Досить схожі. В останній «Правді» великий матеріал про те, що у Москві помпезно відкрилася виставка німецьких художників. Ось, прошу, — Мензіс ткнув пальцем у третю шпальту «Правди» і підсунув її Черчиллю. Він акцентував увагу Черчилля саме на цьому повідомленні, бо добре знав про особливу пристрасть першого лорда до образотворчого мистецтва. — Потім буде візит-відповідь, аналогічна виставка у Берліні. Патронують німецьку виставку особисто Гітлер і Ріббентроп. Відомо, що Гітлер сам вважає себе гарним художником-акварелістом.

Черчилль уважно проглянув матеріал. Він і сам вважав себе гарним художником. Навіть під псевдонімом брав участь у кількох виставках. Гмукнув:

— Цікаво виглядають два прапори — один зі свастикою, другий — із серпом і молотом на фасаді виставкового залу. Хотілося побачити б це у кольорі. Два червоних прапори. Схрещені серп і молот, здається, трохи схожі на свастику. У нацистів прапор ефектніший. Можу закластися, що ваш улюблений єфрейтор, Мензісе, сам вигадав його. Кажете, що виставку патронує фюрер? Дуже цікаво.

Черчилль важко підвівся з глибокого крісла, обійшов навколо стола, тримаючи руки за спиною і продовжуючи нервово жувати сигару.

— Сталін — хитрий старий лис. Son of a bitch! (Сучий син!) У Польщі вусач нас переграв. Зі слабкою армією, озброєною старими гвинтівками, ледь не на возах, без жодного пострілу хапнув величезний шматок цієї країни. Але, на щастя, хоч у Фінляндії піймав величезного облизня… А потім Сталін кинувся в обійми Гітлеру… Як дівка, яка боїться зґвалтування і тому намагається вийти заміж за потенційного ґвалтівника. Кинувся в обійми єфрейтора не без допомоги, звісно, слабака Даладьє і цього віслюка Чемберлена. Не розумію, навіщо це потрібно Адольфу? Я маю на увазі пакт зі Сталіним. Судячи з того, що Ради так обгидилися у Фінляндії, Червона армія мало на що здатна. Адольф міг би забрати всю Польщу. Всю! Єфрейтор пошився у величезні дурні! Думаю, що він це тепер розуміє і вже шкодує, що пустив Ради на берег Бугу.

Мензіс крутив головою слідом за Першим лордом Адміралтейства. Він не сумнівався, що Черчилль ось-ось стане прем’єром і сподівався, як мінімум, зберегти за собою пост керівника секретної служби. А, як максимум, — зайняти нинішнє місце Черчилля. Він тримав свої контакти з Черчиллем у таємниці від Чемберлена, вважаючи, що навряд чи це сподобається останньому. Відтоді як Черчилль став Першим лордом Адміралтейства, Мензіс щотижня бував у того вдома з неофіційною доповіддю. Черчилль телефонував і запрошував керівника розвідки на сигару і чашку кави. Мензіс не палив і, через підвищений тиск, віддавав перевагу чаю. Але завжди приходив і приносив усі матеріали, що могли зацікавити майбутнього керівника уряду.

Тим часом Черчилль, немов планета круг Сонця, зробив кілька повільних кіл навколо стола й зупинився біля полотен з пейзажами, що висіли на стіні. Стояв, похитуючись із п’яток на носки.

— Як вам ці полотна? — запитав він Мензіса, вказуючи рукою із затиснутою між пальцями сигарою.

— Вони чудові, my lord! — захоплено відповів Мензіс. — Я відразу, як тільки увійшов, звернув на них увагу! Особливо оця робота з вівцями на лузі. У вас чудовий смак. А хто автор?

— Чарльз Морін, ще зовсім молодий художник. Я нещодавно їх придбав. І дуже дешево, — сказав Черчилль. Було помітно, що він потішений оцінкою полотен керівником секретної служби.

— Він дуже талановитий! — Мензіс знав, що під псевдонімом Чарльза Моріна, який досить часто виставляється, здебільшого на виставках для художників-аматорів, ховається сам Вінстон Черчилль.

Мову про полотна «молодого Моріна» перший лорд, очевидно забуваючи, заводив ледь не кожної другої зустрічі. З усмішкою на круглому обличчі Черчилль знову важко вмостився в крісло і зчепив руки на великому животі. У тиші було чутно, як гучно дихає його велике тіло. Він раптом згадав про незапалену сигару, простягнув руку за запальничкою у вигляді Біг-Бену і почав повільно розкурювати сигару, огортаючи себе і Мензіса клубами духмяного диму. Помітив, що той мимоволі скривився, наче від зубного болю.

— Мензісе, ви ніколи не палили? — Черчилль відкинувся на спинку крісла.

Мензіс на хвилину замислився, почухав кінчик носа, який від тіні, що пробігла худим обличчям, здавалось, загострився, і відповів:

— Ні, my lord.

— Чому? — в голосі Черчилля відчувалося щире здивування.

— Не знаю, my lord, — стенув плечима Мензіс. — Наче не маю в цьому потреби.

Черчилль посміхнувся:

— Чому? Говорять, що сигари негативно впливають на взаємини з жінками. Це повна нісенітниця! Запитайте у моєї дружини — Клементини. Упевнений, що старість впливає набагато гірше. Скажу більше: якби я не палив, то вже був би трупом.

— Ви заперечуєте результати наукових досліджень? — ввічливо запитав Мензіс. На лобі у нього з’явилося кілька зморшок.

— Так, заперечую! — з жаром вигукнув Черчилль. — І ви зараз зі мною погодитеся! Це було під час Першої світової. Я вийшов з бліндажа. Хотів закурити, але згадав, що забув сірники. Повернувся назад, і, щойно зачинилися двері, в те місце, де я стояв, ударив снаряд. Всі, хто спочатку вийшов разом зі мною, загинули.

Мензіс щиро розреготався:

— Дійсно! My lord, ви спростували всі наукові викладки!

— Отож. Але, як говорять наші союзники французи, «реверон а нотр мутон» — «повернімося до наших баранів». Ми повинні всіляко стримувати Сталіна від подальшого падіння в обійми Гітлеру. У цьому випадку зґвалтування вусача нам набагато вигідніше, ніж його шлюб.

— Після того, як Ради показали слабкість у фінській кампанії, Гітлер став уникати сталінських обіймів, — зауважив Мензіс. — Жодної зустрічі на високому рівні…

— Правильно. Дружать із сильним, — погодився Черчилль. — Слабак, навпаки, сам напрошується у друзі до сильного.

— Виступаючи у танковому військовому училищі під Берліном, Гітлер знову говорив про необхідність початку швидкого руху Німеччини на схід.

— Це точна інформація? — явно зацікавлено запитав Черчилль, випускаючи вгору кільця диму і уважно спостерігаючи, як вони, повільно похитуючись, підіймаються вгору і розчиняються у повітрі.

— Абсолютно, — запевнив Мензіс. — Ми маємо стенограму виступу.

— Язик його — ворог його! Єфрейтор зірвався! Мені здається, що коли він виступає і починає кричати, то входить у транс, а мізки не встигають за язиком. Похід вермахту на схід — це був би непоганий шанс для Британії передихнути. Треба, щоб про цей виступ обов’язково дізнався Сталін.

— Я вважаю, що радянська розвідка вже доповіла йому.

— А якщо ні? — Черчилль уважно подивився на Мензіса. Мало хто міг витримати його погляд.

Мензіс опустив очі.

— Це неважко виправити, ми передамо стенограму через радянського посла Майського, не сумніваюся, що Сталін клюне на цю наживку і накаже розвідці надати підтвердження.

— І вони його отримають! — Черчилль стиснув кулак правої руки і вдарив ним по долоні лівої. — Обов’язково отримають! Але у виступі мало потрібної нам конкретики. Треба, аби Сталін вважав, що удар буде не на Захід, а саме на Схід і якщо не сьогодні, то завтра. Потрібно щодня сіяти між Сталіном і Гітлером насіння недовіри. Чуєте, Мензісе? Ми не повинні допустити цього шлюбу! Якщо вони, не дай боже, поберуться, Британії і Франції кінець. Та що там Британії і Франції. Всьому світу кінець! Треба, щоб Сталін чекав удару на схід. Потрібна якась конкретика, — Черчилль замислено барабанив пальцями по столу. — Скажімо, що готується провокація — напад на якусь німецьку делегацію, що зараз перебуває в СРСР.

— На яку саме? — подав голос Мензіс.

— Не має значення. Деталі не так важливі. Це може бути напад хоча б на тих же німецьких художників, таких дорогих фюреру. Влаштуйте витік інформації, що буде провокація з нападом на цю делегацію. Скажімо, самих німців, переодягнених у форму НКВС. Це привід, провокація, як було на кордоні з Польщею.

— Навіщо нам підігрувати Чемберлену? — здивувався Мензіс. — Ця операція піде йому в актив.

— Тому, любий Стюарте, що план удару Гітлера на захід, який бельгійці дістали з німецького літака, — це не блеф.

— Ви про літак з офіцером німецького генштабу, що заблукав і сів у Бельгії? Ми не маємо підтвердження справжності документів, що були в ньому. Не думаєте, my lord, що то може бути дезінформацією від служб Канаріса чи Гейдріха? — запитав Мензіс.

— Яка дезінформація, Стюарте?! — майже вигукнув Черчилль. Попіл з його сигари розсипався на килим, що вкривав підлогу. Він цього не помітив. — Це випадок, який трапляється раз на сто років і відкриває карти гравців! Час до нападу відлічується днями! Причому зупинити вже нічого не можна. Це бомба із включеним часовим механізмом! А щодо підтримки… Чемберлен уже вкрай непопулярний у Британії. Після того, як Гітлер атакує західні держави, уряд Чемберлена впаде. А наступним прем’єром буду я. І мені не потрібен союз Гітлер — Сталін. То буде кошмаром і для Британії, і для всього світу!

— Чемберлен і Даладьє наче намагаються тиснути на Сталіна, — невпевнено зауважив Мензіс, згортаючи газети, які Черчилль відсунув від себе. Він незграбно зіштовхнув зі столу чайну ложечку, нахилився, дістав її і, не знаючи, що з нею робити — озирнувся у пошуках слуги. Але зустріч була конфіденційною і прислуги не було. Хотів продовжити думку, та Черчилль, незважаючи на нього, заговорив із жаром:

— Сталін — азіат. У нього міцні нерви. Дипломатичний тиск на нього не діє! Мене більше цікавить, чи справді Даладьє з Чемберленом наважаться бомбардувати нафтові родовища в Баку? Як ви думаєте, Мензісе? — Черчилль відкинувся в кріслі, закинув одну товсту ногу на іншу, відкривши погляду Мензіса шкарпетки кремового кольору. — Покладіть ложку на стіл, ви ж усе одно не вживаєте кави. Наступного разу замовлю вам чай.

— Дякую, my lord. На кінець березня заплановано польоти з бази в Хабінії розвідувального «Локхіда» і фотозйомки Баку й Батумі. Але…

— Ніколи! — перебив Мензіса Черчилль і на підтвердження своїх слів ляснув долонею по столу. Від різкого руху попіл посипався йому на білу накрохмалену сорочку. Та він не звернув на це найменшої уваги. — Ніколи, чуєте, Стюарте? Чемберлен не буде бомбардувати Ради! Така моя думка! Тут чиста психологія. У старого Невіла з’явився величезний комплекс після того, як він зганьбився зі спробою організувати проти Росії інтервенцію у 20-х роках. Чемберлен взагалі нікого не здатен бомбардувати. Він панічно боїться військових дій. Може, тому, що починав з керівництва поштою й охороною здоров’я. Чемберлен — ганчірка й нікчема, — Черчилль ще раз ляснув долонею по столу, неначе ставлячи печатку на свій вердикт щодо особистісних якостей Чемберлена.

— Чемберлен тричі літав до Гітлера, — ввічливо заперечив Мензіс.

— Саме тому! — майже вигукнув Черчилль. Він напрочуд жваво для своєї комплекції схопився з крісла і навис над Мензісом, як гора. — Він літав просити миру. Принижувався перед цим знахабнілим німецьким єфрейтором! І принижував Британію! Shit! Damn! (Лайно! Чорт!) Але не розумів, що в нього був вибір не між війною і миром. У нього був вибір між війною й безчестям! Він вибрав безчестя, а тепер одержить ще й війну. Його уряду залишається — місяць, від сили два. Далі почнеться наша партія! І ми її мусимо виграти. Від результатів цієї великої гри залежить майбутнє Європи! Навіть усього світу! Так що, Мензісе, ваше завдання на найближчий час — укласти Сталіну в вуха, що Гітлер хоче його пошити в дурні. Йому повинні снитися німецькі танки на вулицях Москви!

Розділ 4

20 березня 1940, 4 год. 54 хв.

Москва


Берія був злий на увесь світ. Тому що зірвався такий потрібний йому перепочинок. Річ у тім, що Берія завжди знаходився у своєму кабінеті в будівлі НКВС, або, як він любив говорити — у Конторі, до 2—3-ї години ночі, поки Хазяїн не поїде додому.

Нарком колись працював конторським службовцем і разом із ним до НКВС прийшло це слово — «контора». Слово прижилося серед співробітників (Берія цим дуже пишався).

Сидіти на своєму робочому місці, поки не поїде Хазяїн — то було неписане правило. Приїхати раніше від вождя, поїхати пізніше. Не тільки Берія — всі чиновники величезної країни — «от Москвы до самых до окраин, с южных гор до северных морей» — хронічно недосипали. Найвищі державні і партійні функціонери поряд із кабінетом мали кімнату для відпочинку, рангом нижчі ставили в кабінетах дивани, ті, кому диван був не дозволений по ранжиру, звикали спати за столом, поклавши голову на стосик течок «Справа №…». Поки Хазяїн у Кремлі, всі мають бути на місцях!

На відпочинок у Берії був привілей. З його кабінетом сусідували кімната з ліжком, ванна і навіть крихітна кухня. Кімнати для відпочинку були в кабінетах навіть не в усіх членів Політбюро. Утім, більшість із них, на відміну від Берії, мали службові квартири в Кремлі.

Учора Берії здалося, що нарешті видався перепочинок. Сталін поїхав на Ближню близько півночі. Берія помчав до своєї нової коханки — 25-річної красуні й акторки-початківки Тетяни Окуловської. І вони разом поїхали до майстерні скульптора Кернера. Це була така нова розвага, яку вигадав Берія. Звісно, вони, керівники радянської держави, не могли розслабитися в якомусь ресторані, де повно простої публіки. І тому Берія придумав нову забаву — пити з людьми мистецтва. Йому подобався богемний спосіб життя. Особливий кайф був пити у майстернях художників. Серед творів, що завтра мали прикрасити кращі музеї країни, відчуваючи запах свіжої фарби на полотнах. Спілкуватися з людьми, яких мільйони вважали геніями. Всі ці генії смертельно боялися його — Лаврентія Берію, запопадливо зазирали в очі йому та його коханці Тані Окуловській: «Чого бажаєте, товаришу Берія? Дозвольте подарувати вам оцю роботу, а оцей натюрмортик вашій дамі… Візьміть іще, візьміть усе, тільки дайте спокій». Тремтячими руками розливали у бокали привезений Лаврентієм Павловичем його улюблений коньяк «Арарат» — 10 зірок. Знали: один порух його пальця — і вони перетворяться на табірний пил. І не відразу, а після безкінечно довгих страждань, десь далеко, на Колимі.

Берія перейняв цей вираз у Сталіна — «перетворити на табірний пил». Гарний вираз… Усеосяжний…

До Кернера приїхав також Ворошилов зі своєю секретаркою і, за сумісництвом, коханкою Надією Тузовою. Дружина Ворошилова, безплідна єврейка Голда Горбман, яка на його вимогу змінила ім’я (за що її прокляли батьки) і стала Катериною Ворошиловою, дивилася на походеньки наркома крізь пальці. Голда Горбман була членом РСДРП(б) з 1917 року, після смерті Леніна працювала заступником директора його музею і мала дружні стосунки з Тузовою. Таким чином Ворошилов утримував такий собі комуністичний мінігарем. Коли наркоми та їх супутниці вдосталь насолодилися коньяком і мистецтвом і розпусниця Надя Тузова вже пропонувала покинути старого Кернера і їхати у заміський будинок Ворошилова, де прислуга приготувала баньку для наркомів з дівками, — пролунав злощасний дзвінок! Берія мусив повідомляти черговому наркомату, де його можна знайти. Інакше Хазяїн може голову зняти. Ось цього разу наркома Берію зачепили у Кернера.

Після зустрічі зі Сталіним на Ближній жодного бажання продовжувати гулянку з дівицями вже не було. І він поїхав до свого особняка — розкішного будинку на розі Садово-Тріумфальної і Качалова.

Коба уміє завантажити мізки! Так, що навіть у такого живчика, як Лаврентій Берія, голова йде обертом і зникає потяг до баб. З гіркотою подумав: та ще й поводиться з ним, як зі псом, що завинив перед господарем невідомо чим. Сталін був єдиною людиною в країні, поряд з якою йому, всесильному наркому Лаврентію Берії, було незатишно.

Але що як Сталін має рацію і завтра Гітлер нападе на них? З такою слабкою армією їм, справді, кінець. Черговий «бліцкриг» — і Гітлер розіб’є їх ущент! За півроку. А може, й за три місяці. Якраз весна. Зимою чи восени через бездоріжжя нападати немає сенсу. Значить, весна або літо.

Автомобіль зупинився у дворі. Високі ворота позаду зачинилися, і лише тоді він вийшов з машини. Кивнув охоронцю, що виструнчився і козирнув йому.

Щоб позбутися тотального контролю Сталіна, він оселився подалі від Кремля. Подалі від тих крихітних квартирок, що їх займали наркоми. Навіть придумав легенду, що йому, як керівнику НКВС, не варто жити у Кремлі, адже на випадок заколоту чи якихось заворушень йому потрібно буде рятувати керівників партії й уряду.

Правда, за останні роки вони виселили з Кремля сім’ї більшості міністрів. Залишили лише вузьке коло найближчих до Хазяїна. Але й вони могли стати заколотниками. Хіба ні? Вірити не можна нікому. Лише Хазяїну та йому — Лаврентію Берії.

Берія пройшов коридором, зазирнув у кімнату дружини Ніно. Вона спала.

Пішов до свого кабінету. Кинув погляд на годинника: пів на п’яту. Нічого. Зателефонувати Кам’яній задниці — Молотову, головному конкуренту по впливу на вождя? Нехай не тільки у нього буде спаскуджена ніч! Кам’яна задниця — от влучне прізвисько! Берія задоволено посміхнувся. Він знав, що Кам’яною задницею Молотова називають і в Наркоматі іноземних справ, і в Раднаркомі, і навіть сам Хазяїн, іноді, позаочі, посміхаючись у вуса. У Кам’яної задниці він знає лише одне слабке місце. Як і Ворошилов, за дружину Молотов мав єврейку — Перл Карповську. Де вони знаходять цих єврейок? Є ж росіянки, українки, грузинки, врешті-решт. Чи, може, це євреї знаходять керівників радянського уряду, аби впливати на політику єдиної у світі Країни Рад? Цікава думка…

Хазяїн на дух не переносить євреїв. Тим паче єврейок. Тим паче, якщо одна з них — Перл намагається присвоїти статус першої леді, оскільки у Хазяїна немає офіційної дружини. Нічого, прийде слушна година, і він, «стальний сталінський нарком» Лаврентій Берія, ще завдасть удару в слабке місце Кам’яної задниці!

А поки що — дзвінок, щоб життя медом не було. Берія набрав Молотова по урядовому телефону, так званій «вертушці». Вертушкою телефон називався тому, що в Москві міські телефони з’єднувалися телефоністкою на станції, а в Кремлі встановили першу автоматичну станцію. Вона з’єднувала партійні та урядові кабінети і будинки членів уряду. Відсутність при з’єднанні сторонньої людини забезпечувала конфіденційність спілкування. Почув довгі гудки. Уявивши, як жахливо задзеленчав у нічній тиші квартири Молотова телефон, єхидно посміхнувся.


* * *

У кремлівській квартирі головраднаркома Молотова задзвонив телефон. Після трьох дзвінків заскрипіло ліжко, Молотов, відкинувши ковдру, підвівся на лікті і взяв слухавку.

Пальці нишпорили по приліжковій тумбі, нарешті натрапили на вимикач, спалахнула настільна лампа. На другій половині ліжка злякано підхопилася дружина Молотова — Поліна Жемчужина. Її розбудив не дзвінок, а холод. Ковдру стягнув з неї чоловік, намагаючись якомога швидше вгамувати телефон, а з відчиненої кватирки дув весняний вітерець від Москви-ріки.

— Це Берія, — огидно прохрипіла слухавка тенором наркома.

— Що трапилося, Лаврентію? Четверта ранку, — голос Молотова звучав відверто роздратовано.

Він нарешті знайшов пенсне, що впало на килим, і начепив його на носа. Воно виглядало досить кумедно на його непропорційно великій голові. Настовбурчені вуса наркома демонстрували граничне невдоволення від безцеремонного пробудження.

— Хазяїн вимагає на ранок, щоб ти дав інформацію про всі офіційні делегації німців, що перебувають у нас, — голосом Берії говорила, ледь потріскуючи, слухавка.

— Тихо, Перл, — прошепотів Молотов, прикриваючи слухавку. — Все гаразд.

Вона зітхнула і лягла. Удома він називав її Перл. Так, як називали її батьки. Поліна Жемчужина, або ж Перл Карповська, завдяки Молотову зробила карколомну кар’єру від звичайної папіросниці на фабриці до керівника главку текстиль-галантерейпрому в Наркоматі легкої промисловості.

Перл розуміла, що, незважаючи на надзвичайно високе становище у радянській ієрархії (Молотов — друга людина в державі), і Молотова, і її від камери в Бутирці може відділяти всього один подібний нічний дзвінок чи один гучний стукіт у двері.

— Лаврентію, я не пам’ятаю усіх цих дрібниць! — злісно просичав Молотов. — Чи, вірніше сказати — деталей. Інформацію може дати уповноважений у справах Берзін, от йому й телефонуй! — і кинув слухавку. Берія займав нижчу сходинку в партійній ієрархії і мав знати своє місце.

На хвилину замислився, сказав, звертаючись до дружини:

— Що за лайно, навіщо Кобі німецькі візитери? — Молотов устав, дістав пачку нових модних цигарок «Біломорканал», котрі щойно почала виготовляти цигаркова фабрика імені Урицького, ширше прочинив кватирку. Він ніколи не затягувався, та й курив нечасто. Але більшість була впевнена, що він затятий курець через те, що на багатьох фото був із цигаркою. Цигарки — то був його дипломатичний прийом. Річ у тім, що Молотов не володів іноземними мовами, а крім того, був тугодумом і під час переговорів, щоб заповнити паузи і мати час на роздуми, завжди запалював цигарку.

Він механічно розглядав цигаркову коробку «Біломору» з картою Європи, розшукуючи Німеччину. На карті були зображені найбільші канали — Кільський (який з’єднував Північне і Балтійське моря, Суецький (Червоне і Середземне). Кільський канал якраз і знаходився на території Німеччини.

— Навіщо Кобі німці? — ще раз запитав чи то в дружини, чи то сам у себе.

— Що, любий? — здивовано перепитала Перл, гадаючи, що він звертається до неї. — Ти сказав: німці? Які німці?

— Нічого, так, дрібниці. Спи.

Постукав мундштуком по коробці, вибиваючи тютюн. Здавив мундштук двічі — хрест-навхрест. Невдоволено поморщився — у «Герцеговини Флор», яку, наслідуючи Сталіна, палила більшість наркомів, тютюн ніколи не висипався. «Все нове — гірше за старе». Недарма Маяковський сказав: «Любым папиросам даст фор “Герцеговина Флор”!» Подумав: знову перейду на «Герцеговину».

Видуваючи дим у кватирку, кинув погляд на Перл, вона посміхнулася йому. Подумав: майже всі з оточення Сталіна завели собі коханок. Та й сам Хазяїн подавав приклад. Лише він залишався вірним Перл. Чому? Може, тому, що її інтимні потреби значно вищі, ніж у нього, і дай бог йому вдовольнити хоча б Перл, не говорячи вже про коханку? А може, тому, що він — головна «кам’яна задниця ЦК» і на інтрижки просто не має часу?

Мабуть, і перше, і друге, і третє. Ще раз кинув поглядом на Перл — здається, спить. Учора він уже виконав свій шлюбний обов’язок. І тому був упевнений, що сьогодні має вихідний від інтиму. Якби не дзвінок. Але раз Перл заснула, то, схоже, що таки можна дати собі перепочинок.


* * *

«Зателефонуй Берзіну вранці». Берія не міг відкладати таке на ранок. Як завжди, щось не складеться, а Хазяїн традиційно приїде в Кремль о першій, максимум о другій і відразу буде вимагати результат, називати ідіотом і погрожувати посадити у «турму» і підвісити за яйця…

Берія, лаючись, набрав номер свого помічника Саркісова. Той довго не брав слухавку. Нарешті відповів заспаним голосом.

— Спиш, Саркісов, твою мать! Знайди Берзіна! Я не знаю, хто це такий! Якийсь хрін з Наркомату іноземних справ! Зателефонуй черговому — дізнайся, хто це такий! Все я маю тобі розтлумачувати до дрібниць! Візьмеш у нього всю інформацію про заходи, що їх проводять у нас німецькі делегації. Цього вимагає Хазяїн. І дми до мене додому. Термін — 10-та ранку. Затримаєшся — підвішу за яйця, а потім посаджу в «турму». Зрозумів?

— Так точно, товаришу нарком!

Розділ 5

19 березня 1940 року, 13 год. 35 хв.

Москва


А за день до цього, дипломат Михайло Берзін, інформація якого зараз так потрібна була Берії, сидів за столиком кафе «Ленінський жовтень», що на Цвітному бульварі разом із художником Миколою Гущенком. Гущенко, у минулому радянський агент-нелегал, який працював у Парижі під агентурними псевдонімами «Художник» та «Ярема», а після втечі з Франції ось уже четвертий рік жив у Москві в 12-метровій комуналці, на вулиці Біговій, з дружиною, сином і перебивався разовими заробітками. Малював полотна у стилі соцреалізму й намагався пристосуватися до життя радянських будівників комунізму зразка кінця 39-го — початку 40-х років.

Обидва співрозмовники були шатенами, Гущенко темніший, Берзін світліший, зросту — вище середнього, і здавалися схожими один на одного. Хоч Берзін і був значно старшим. Можливо, схожими їх робив одяг — вочевидь нерадянські, гарно пошиті костюми виділяли обох серед сірого натовпу Москви.

— Неймовірно, — сказав Берзін, сміючись, блискаючи незвичайно білими для СРСР зубами і тиснучи руку Гущенкові. — Це таки ти! Мені сказали, що серед організаторів виставки німецьких художників у Москві є Гущенко, але ніколи б не подумав, що це саме ти! Просто неймовірно! А як же Париж? Ательє на вулиці Волонтерів?! Виставки в Le Grand Salon! Як Монмартр? Як Матісс, Модільяні, Сутін?

— Привіт, старий! За Матіссом, усією компанією і доброю чаркою абсенту дуже сумую. А з Парижем довелося розпрощатися раз і назавжди. А якщо чесно — просто накивати з нього п’ятами. Адже ти знаєш, що я там не лише малюванням портретів Роллана та Барбюса займався. Французька поліція сиділа на «хвості»! Вважаю, я випередив їх на день-два. Не більше. А то довелося б відмотати у французькій кутузці років десять за шпигунство. Живу в Москві, правда, в комуналці, але життя в комуналці в СРСР, у будь-якому разі, ліпше від життя в тюремній камері у Франції.

— Я знаю, що ти займався не лише виставками. Тим більше дивуюся, що живеш у комуналці. До речі, коли Єжова змінив Берія, саме я готував доповідну щодо тебе — написав, що «агентом Яремою в СРСР направлено близько 200 креслень вузлів найновішої французької та англійської військової техніки для потреб Червоної армії». Як зараз пам’ятаю! Був упевнений, що Контора потурбувалася і ти зараз тут як сир у маслі!

Із репродуктора на стіні раптом загуркотіла, захрипіла стоголосим хором кантата Прокоф’єва «Заздоровниця», що вперше прозвучала наприкінці минулого року в день народження Сталіна. Пройшло вже три місяці після торжеств, але її й досі крутили ледве не щодня:


По-иному светит нам Солнце на Земле:

Знать, у Сталина оно побывало в Кремле.


— Дякую, друже! — Гущенко кинув оком на репродуктор: не варто й просити — звісно, ніхто з персоналу кафе не наважиться притишити звук. Із вдячністю потис руку дипломату. — А ти куди подівся з Парижа?

— Мене в 38-му направили до Лондона. Помічником військового аташе. У мене були два керівники — і посол, і резидент. А двом начальникам догодити дуже складно. Відкликали, — з гіркотою в голосі сказав Берзін. Махнув рукою. — А місяць тому, повертаючись до СРСР, знову побував у Парижі. Та хай йому біс, цим проблемам! Ставиш пляшку шампанського? За зустріч? — запитав, посміхнувшись і весело потираючи руки, Берзін.

— Запросто! Але не думаю, що воно тут є. Це ж тобі не Париж і навіть не Лондон.

І справді, офіціант сказав, що шампанського тут не буває і приніс двісті грамів горілки в графині й чарки. На закуску — оселедець і хліб.

— І як Париж? — із посмішкою запитав Гущенко, розливаючи горілку. — Давай. За зустріч, — вони випили.

— Ех, Париж! На Єлісейських Полях вже зеленіють каштани. Гігантські каштани, такими вони, здається, виростають тільки в Парижі. На Сені — крихітні пароплавчики, француженки на високих пробкових підборах. Останній крик моди. Втім, відчувається подих війни. Дроль де гер. Дивна війна. Ніхто не стріляє, не бомбить міста. Ресторани забиті людом до ранку. Економити гроші більше немає сенсу! Завтра вони можуть коштувати не більше, ніж туалетний папір. Поліція зупиняє білявок і блондинів, чий вигляд натякає на «арійське походження», прискіпливо перевіряє документи. Бояться німецьких диверсантів. Вулицями вештаються повії з протигазами на боці. Бояться німецької газової атаки, газових бомб з аеропланів. Арештовують і гільйотинують комуністів, закрили комуністичну газету «Юманіте». Назад, до речі, я їхав із послом Суріцем. Його оголосили персоною нон ґрата.

— Самого посла у Франції Суріца? — у Гущенка округлилися очі. — Не може бути!

— Саме так, посла, — Берзін ствердно кивнув головою. — Іншого Суріца в посольстві немає.

— Це шокуюча новина! У наших газетах, звісно, нічого не було…

— А звісно ж. Насправді, анекдотична новина. Я розповім — ти помреш зі сміху. Радянська дипломатія в Парижі обгидилася по вуха. На зборах парткому посольства Суріц вирішив прогнутися: ухвалили відбити Сталіну телеграму про засудження агресії англо-французів проти Німеччини і підтримку німецько-радянської дружби. Після того, що творили в 37-му з посольськими, половина поїхала на Колиму валити ліс. Ти розумієш, такі прогини — це було дуже важливо. Суріц телеграму підписав.

— А в чому сіль анекдоту? — здивовано запитав Гущенко.

— Анекдотичність у тому, що досвідчених дипломатів майже не залишилося! Щойно присланий з Москви за партійною путівкою парторг, замість того щоб віднести телеграму шифрувальнику, відніс її на пошту. Уявляєш? Дипломатичну телеграму, в якій облили лайном уряд країни перебування — уряд Даладьє — віднесли у звичайне відділення зв’язку?! На телеграмі адреса — Москва, Кремль, товаришу Сталіну! Думаю, коли паризький телеграфіст це побачив, то подумав, що з’їхав з глузду!

— Боже, який кретин! — Гущенко регочучи звів погляд до неба і ляснув себе долонею по лобі. — Тупий обмежений кретин!

Берзін розлив горілку, вони цокнулися чарками і до дна випили гірку рідину. Закусили несмачним оселедцем.

— Ага, в Союзі парторг працював, звісно, теж парторгом, але на якомусь металургійному комбінаті в Юзівці. Там так було заведено. Ледь що — підтримуємо мудрого вождя й учителя, швидко на пошту і звідти — урядова телеграма товаришу Сталіну. Про шифрувальників, упевнений, «металургійний парторг» ніколи й не чув! — Берзін то починав реготати, то через силу зупинявся, намагаючись продовжити розповідь.

До Берзіна приєднувався Гущенко.

— Уявляю пику телеграфіста: «Засуджуємо агресивну політику Даладьє»! І що ж було далі? — Гущенко вгамувався, налив ще по одній. Вони цокнулись і випили.

— Звісно, телеграфіст відніс телеграму в поліцію, наступного дня текст телеграми був в усіх французьких газетах. Навіть «Юманіте» перед закриттям надрукувала! А ще через день французький уряд оголосив Суріца персоною нон ґрата. І той, обливаючись гіркими сльозами, виїхав на розправу до Кам’яної задниці.


* * *

Т е л е г р а м а


Цілком таємно. Позачергово.


Нарком іноземних справ В. М. Молотов

Повноважному представникові СРСР

у Французькій республіці

Я. З. Суріцу


Я прийняв французького повіреного Паяра, який зробив заяву від імені уряду Французької республіки стосовно вас:

«Уповпред Суріц передав на телеграф телеграму на ім’я Сталіна. Ця телеграма була затримана цензурою, тому що в ній були вирази: «плани англо-французьких паліїв війни зазнали невдачі», «СРСР залишається неприступною фортецею, об яку в майбутньому розіб’ються чорні задуми англо-французьких ворогів соціалізму».

Як заявив Паяр, французький уряд вважає, що використання уповпредом у відкритій телеграмі таких виразів є втручанням у французьке політичне життя, що «Суріц більше не буде вважатися персоною ґрата Французьким урядом» і що Французький уряд просить Радянський уряд «покласти кінець місії Суріца при Французькому уряді».

Відзначаю, що Ви зробили неправильно, не повідомивши в НКІС про затримку цензурою Вашої телеграми, не говорячи вже про те, що Вам не варто було надсилати подібну телеграму поштою.

Радянським урядом найближчим часом буде ухвалено рішення про припинення вашої місії в якості повноважного представника.


Молотов


* * *

19 березня 1940 року, 14 год. 15 хв.

Москва


На терасі кафе «Ленінський жовтень» раптом зазвучала пісня:


Взвейтесь кострами, синие ночи,

Мы — пионеры, дети рабочих…


Повз кафе йшов маршем загін піонерів у червоних галстуках.

— Рівняння на прапор! — вигукнув правофланговий, і піонери, притиснувши ліву руку до стегна, дружно відсалютували двом величезним червоним прапорам, що висіли біля входу в виставковий павільйон, — одному зі свастикою, другому — із серпом і молотом.

Пройшовши далі, вони почали хором вигукувати:

— Раз-два, Ленин с нами. Раз-два, Ленин жив. Раз-два, више знамя, пионерский колпектив!

— Чув, що говорить молоде покоління? — запитав Берзін, кивнувши у бік піонерського загону, який віддалявся під дріб барабана. — «Раз-два, Ленин с нами». А ти, значить, приймаєш виставку фашистів?

— Націонал-соціалістів, не плутай. Фашисти в Італії, — виправив Гущенко. Пояснив: — Виставку сучасного мистецтва націонал-соціалістичної Німеччини й її авторів — німецьких художників. — Розвів руками. — Наших союзників…

— Тебе це не дивує? Вчора ще фашисти, вибач, націонал-соціалісти були паліями війни. Ми воювали з ними в Іспанії. А сьогодні… — Берзін озирнувся, нахилився до Гущенка. Тихо мовив:

— Як на мене, коричневий і червоний дуже зблизилися. Можна сказати, що червоний — це недозрілий коричневий. І він поступово дозріває…

— Справді, нечувані метаморфози, — погодився Гущенко. — Виставка художників Третього рейху в Москві. Від німецької сторони виставку курують особисто Ріббентроп і частково навіть сам Гітлер. Потім буде подібна виставка у Берліні. Ось поглянь… — Гущенко кивнув у напрямку виставкового павільйону навпроти кафе.

На фасаді виставкового павільйону, окрім червоних прапорів зі свастикою і серпом та молотом, було, справді, дещо незвичне для Москви. Весь фасад був оповитий величезним червоним полотнищем із чорною свастикою на білому полі.

Берзін гірко посміхнувся. Хитнув головою:

— Англійці лютують від цієї дружби.

— Тут люди теж цього не розуміють. Спочатку Гітлер був палієм війни, тепер — став добрим другом, — стенув плечима Гущенко.

— А як же обласканий Микола Тихонов? — зауважив Берзін і процитував:


Уходит лондонец в своє бомбоубежище,

Плед по асфальту мокрый волоча,

В его кармане — холодок ключа

От комнат, ставших мусором колючим.

Мы свой урок еще на картах учим,

Но снится нам зкзамен по ночам…


— Сьогодні це небезпечні рядки. За такі вірші можна опинитися в таборі на Колимі, — з гіркотою в голосі зауважив Гущенко. — Думаєш, цей союз надовго?

— Є різні думки. Я прочитав в Англії книгу якогось Ернста Генрі «Гітлер проти СРСР», де прогнозувався напад Гітлера на нас.

— Хіба це можливо? — здивувався Гущенко. — Зараз у мене таке враження, що цей союз назавжди.

— Навряд чи, — хитнув головою Берзін.

— А ти яким боком до виставки? — запитав Гущенко.

— Для мене самого це дивина. Викликали з Англії. Тиждень чекав. Дадуть нове призначення чи посадять, — коли Берзін це говорив, його обличчя наче застигло, перетворилося на беземоційну маску. На обличчя людини, що готова до будь-якого, навіть найгіршого, варіанту розвитку подій.

— Чому так песимістично?

— Ти знаєш… Тобі як старому бойовому товаришу можу сказати відверто. Половина тих, кого відкликали переді мною, вже сидить. Про декого — ні слуху ні духу. Люди просто зникли. Друга половина розстріляна. Думаю, мені недовго залишилось. Ось підійшов офіціант, а я подумав: так колись він підійде, приставить пістолет до лоба і скаже: «Я з НКВС, вас заарештовано, руки за голову». Ті хлопці дуже винахідливі й здатні на подібні фокуси.

— А може, якщо відразу не взяли, то пронесло? — з надією запитав Гущенко.

— Ні, просто бюрократична машина працює інерційно, — заперечив Берзін. Махнув рукою. Жест, напевне, означав: будь що буде. — Вони знають, що я вже в СРСР, нікуди не подінуся, а значить, можна не поспішати.

— То чому ж ти повернувся? — не міг зрозуміти Гущенко.

— Дружина, син. Тоді взяли б їх. Хай уже краще мене.

— А звинувачення? Повинні ж бути хоч якісь звинувачення?..

— Був в Англії — значить, могли перевербувати, значить, англійський шпигун. Ніхто не буде вдаватися в деталі й розбиратися. Таке враження, що для НКВС посадити чим більше — тим краще. А раптом і справді на сотню один шпигуном виявиться. Те, що 99 були чесними радянськими громадянами, нікого не цікавить. А вчора мене призначили куратором твоєї виставки від Наркомату іноземних справ. Ось так. Так що будемо співпрацювати. Ти від Спілки художників, я від Наркомінсправ.

— Все ж, Берзіне, думаю, що ти перебільшуєш. Мене ж не чіпають.

Берзін запалив англійську цигарку. Піймав погляд Гущенка. Пояснив:

— Ще залишилась пачка. Потім перейду на «Біломор». Тебе не чіпають? Дай бог, щоб нічого не змінилося, щоб випадково хтось не назвав твоє ім’я на допиті.

— Але ж це твоє призначення, начебто, виключає швидкий арешт? — продовжив тему Гущенко.

— Ні, ніщо нічого не виключає. Пам’ятаєш, Тютчев сказав: «Російська історія до Петра Великого — суцільна панахида, а після Петра Великого — суцільна кримінальна справа». Як на мене, новітня історія це — і перше, і друге разом. Вчора моїй дружині наснився сон, що в нас роблять обшук… Ти віриш у сни?

— Ні, я начебто матеріаліст. Сни — це продовження роботи мозку. Я не вірю у віщі сни.

— А я віднедавна вірю. Ти помітив, що на нас тут скоса дивляться? — він нахилився до Гущенка, аби його не було чути за сусіднім столом.

Гущенко огледівся. У кафе сиділо кілька робітників — у картузах, парусинових туфлях, сірих сорочках, підперезаних шкіряними пасками, і жмаканих штанях. Вони пили пиво, палили дешеві цигарки і справді зневажливо поглядали у їхній бік. В очах читалося: що тут роблять два недобитих буржуї?

— Можливо, завинив твій лондонський костюм, — тихо відповів Гущенко. Наморщив лоба. — Думають, що ти якийсь непман… СРСР — єдина країна, де бідність не є недоліком, навпаки — це перевага. Поганий одяг — ознака взірцевої радянської людини. Гарний костюм — ознака мерзотника.

І справді, Берзін був одягнений, як лондонський денді — сірий у темну смужку костюм, біла сорочка і червона краватка.

— У тебе теж костюм непоганий. Колись революціонери боролися, щоб не було бідних, тепер боремося, щоб не було багатих. Вивихнутий світогляд, — Берзін похмуро посміхнувся. Потім тихо проспівав: — «Эх, яблочко, оладко-кислое, буржуйские глаза — ненавистные!» Я й сам, проживши півтора десятка років поза «залізною завісою», відчуваю себе в Москві чужинцем. Хіба в тебе немає такого відчуття?

— Було, — видихнув Гущенко. — Років зо три після приїзду. Тепер — зникло.

— Але досить про сумне. Давай пити. Як на мене, і в Лондоні, і в Парижі, і в Москві робітники дивляться на людину в пристойному костюмі приблизно однаково.

— Пролетарі всіх країн єднаються, — резюмував Гущенко.


20 березня 1940 року, 02 год. 35 хв.

Москва


Берзін був дипломатом старої школи. Йому подобалася Англія, подобалася робота, подобався будинок посольства — шестиповерховий особняк на Чешем-плейс.

Йому подобалося приїжджати на роботу в омнібусі із сидіннями на даху, проходити вранці чистенькою Ляйал-стріт. Вітатися з британським охоронцем у червоному мундирі біля входу, проходити через затишний дворик. Подобався керівник — посол Майський. Інтелігент, колишній редактор журналу «Звезда». Родом з польських євреїв. Людина складної долі. Хотілося жити і працювати в Лондоні, на Чешем-плейс, якщо не завжди, то якомога довше. Але не склалося.

Утім, йому і так неймовірно довго щастило. Його колег, разом з якими починав працювати, вже майже не залишилося. У сенсі — не залишилося на волі. Він починав з Христіаном Раковським. І де тепер Раковський?

Виключений з партії, начебто за троцькістський ухил. Заарештований, здається, у 37-му. Отримав 20 років таборів без права листування, і відтоді про нього ніхто не чув. І, швидше за все, вже ніколи не почує.

Разом з ним, військовим аташе Берзіним, повернувся в СРСР консул Костянтин Набоков. І теж зник. Потім за тиждень забрали і його дружину Лідію Набокову.

Після зустрічі з Гущенком, увечері, Берзін поїхав на дачу, де перебрав усе — від поштових карток до книг і журналів. Не дай бог якась необережна фраза в листі! Або книга сумнівного змісту. Все це він безжально кидав у піч. Життя дорожче! Те ж саме він наказав зробити дружині у їхній московській квартирі.

Закінчивши з книгами і листами, задрімав у кріслі. Прокинувся від відчуття холоду. Вогонь у печі погас. Нічого. Головне, що справу зроблено. Одягнув пальто. На вішалці залишилася кобура з пістолетом. Узяв у руки кобуру, розстібнув, дістав пістолет. Нагородний, системи «Маузер», вручений за наказом героя громадянської війни товариша Блюхера. Вигравіювано: «Чесному бійцю Робітничо-Селянської Червоної армії Берзіну». Він починав із Блюхером. Ходив у рейди проти Колчака. Потім був разом із ним радником Чан Кайші. Звідти й отримав направлення на дипломатичну роботу.

Блюхера розстріляли. Два роки тому. Говорили, що його заарештували як японського шпигуна. Японськими шпигунками виявилися і дві колишні дружини Блюхера — обидві Галини. Їх теж розстріляли. Обох Берзін добре знав. Японською шпигункою виявилася й остання, третя, дружина Блюхера — Глафіра. Їй пощастило більше. Вона залишилась живою, лише отримала десять років таборів.

Що робити з нагородною зброєю від японського шпигуна Блюхера? Він привіз пістолет на дачу, аби десь заховати. Закопати? А якщо запитають, де він подів нагородний пістолет? Закопав? Навіщо? Боявся обшуку? Чому боявся — щось маєш за собою? Якби не мав нічого, то не ховав би пістолет. Говори: коли тебе завербували?! Замкнуте коло.

Головне — не гарячкувати! Має ж бути якийсь вихід! Треба доповісти кадровику в наркоматі. Сказати, що не вважаю за можливе зберігати подарунок ворога народу. І здати під розписку. Так буде найкраще.

У московській квартирі Берзіних тим часом ще горіло світло. 55-річна дружина Берзіна Ніна перебирала одну за одною книги. Так наказав чоловік. Вона шукала якихось листівок, записок, дарчих написів від Блюхера або ще когось, кого вже взяли. У них була величезна бібліотека. Михайло сказав, що роботу обов’язково треба закінчити до ранку і що сам він повернеться не скоро. На стіні пробив годинник з маятником і гирями. Вже четверта ранку, де ж він?

Коли у двері затарабанили так, що ледь не зірвали їх з петель, у неї, здавалося, зупинилося дихання і закололо в серці.

— Де Берзін? — гаркнув голос за дверима.

— А хто це? — її губи ледь ворушилися.

— НКВС! Помічник наркома Саркісов! Відчиняй!

Ніна Берзіна простягнула руку до защіпки. Рука тремтіла і не слухалася її. Ось воно! Її чоловіка не обдурило передчуття! За ним прийшли!

Вона робила над собою зусилля за зусиллям, щоб підняти руку до защіпки. Та кожен рух супроводжувався уколом у серце. Рука робилася все важчою, переставала слухатися.

Її чоловік підозрював, що за ним можуть прийти. Зараз він, нічого не знаючи, повернеться, а його будуть чекати люди з НКВС. Його заберуть, і він зникне назавжди, як зникали інші дипломати! Перед очима закружляли темні кола. Вона схопилася за серце, що, стискаючись від болю, калатало мов навіжене, кров загупала у скронях. Ніна Берзіна впала і не бачила, як люди у синіх кашкетах зазирали у вікна її квартири, що була на першому поверсі й, уздрівши стоси книг, папери, що догорали в пічці, і людину, яка лежала біля дверей, почали вибивати двері.

— Це все не просто так, — сказав Саркісов, нахилившись над жінкою. — Викличте «швидку» і перевірте тут усе. Найретельніший обшук. Лаптєв, поїдеш зі «швидкою». І не відводь від цієї баби очей! Головою відповідаєш!

— Єсть! — козирнув Лаптєв.


* * *

Коли Берзін під’їхав до свого будинку, перше, що він побачив — була «швидка допомога» біля під’їзду. На ношах виносили його дружину.

Він хотів кинутися до неї, та побачив, що у вікнах горить світло і люди у формі перекидають у його квартирі все догори дриґом. І угледів два чорні ЗІСи біля парадного.

Він зупинив перший порив — бігти до «швидкої». Ні, він так не допоможе дружині! Ні. І сину, який навчається у Військовій академії, там, де навчається і син товариша Сталіна, Яків, теж не допоможе.

Через нього, Берзіна, і дружина, й син будуть членами сім’ї ворога народу. Поїдуть у табори і зникнуть там назавжди. Що йому інкримінують? Мабуть, шпигунство на користь Англії. Англійський шпигун. За таким звинуваченням взяли і Набокова. Докази? Які докази? Їм не потрібні докази!

Що робити? Як він може допомогти своїй родині? Як?!

Його піддадуть тортурам, вимагаючи визнання, що і дружина й син допомагали. Що син передавав йому військові секрети, інформацію про сина товариша Сталіна або й про самого товариша Сталіна. Він не скаже нічого! Ні, все скаже. У них усі говорять. Скаже все, що вони захочуть. Навіщо дурити себе. Говорили всі — і Раковський, і Блюхер. Тому він теж скаже. І тоді вони візьмуться за дружину і сина. Як за сім’ю ворога народу. Будуть мучити її на очах у нього, і він підпише все, що вони накажуть. І лише потім його розстріляють. Можливо, він сам проситиме смерті.

Вулиця тонула в нічному тумані. Холодному тумані, який пробирався в машину крізь відчинене вікно. На протилежному боці вулиці він побачив, як коливаються фіранки на вікнах і допитливі сусіди підглядають за тим, що відбувається в його квартирі. Біля під’їзду — люди з кам’яними обличчями.

Ні, він не скаже нічого. Берзін посміхнувся. Ні, не скаже. І тоді вони не візьмуть його сім’ю! Дістав з-під сидіння пістолет, загорнений у рядно. Розгорнув. Поклав тканину під ноги. Витягнув зброю з кобури.

Зняв із запобіжника. Підніс важкий пістолет до підборіддя. Помітив, що рука тремтить. Ні. Так надійніше: притиснув ствол до скроні. Відчув холод металу. Послужиш востаннє, нагородний! Оцінив, що куля пройде приблизно через центр мозку і вийде з іншого боку.

Потримав так пістолет кілька секунд. Дивився на тремтливі в туманному мороці ліхтарі. На темні прямокутники вікон будинків. На бруківку, що виблискувала у світлі фар. Дивився, немов хотів закарбувати в пам’яті цю картину. І тільки побачивши, що людина у формі від одного із ЗІСів попрямувала до його автівки, натиснув на спусковий гачок. Пострілу він не почув. Лише, незважаючи на нічну пітьму, у мозку спалахнуло сонце.

На звук пострілу до машини підбіг Саркісов з охороною. Він ривком відкрив дверцята. Берзін сидів на водійському сидінні, його голова лежала на кермі. У лівій скроні зяяв величезний кульовий отвір, з якого повільно стікала цівка крові. Навколо рани темне коло опіку від порохових газів. Губи складені у ледь помітну посмішку. Посмішку людини, яка знає щось, чого не знає решта, не знає і ніколи не дізнається. Тіло раптом почало повільно хилитися й упало Саркісову під ноги.

— Б…дь, він застрелився. Ще й зіпсував мені чоботи, сука. Я піду доповім товаришу Берії. Лаптєв, стережи тут, нікого не підпускай, — кинув підлеглому.


* * *

— Б…дь, що за ніч! — вилаявся Берія, якого о п’ятій розбудив телефон і голосом Саркісова доповів про самогубство Берзіна. — Обшук провели і нічого не знайшли? Добре. Їдь додому. Більше нікого не буди. А то ми так відправимо на той світ половину Наркомінсправу.

Подумав: матиму халепу з Кам’яною задницею. А що робити з дорученням Сталіна?

Коба приїде в Кремль о другій годині, значить до 12-ї треба встигнути переговорити з Молотовим! Добре, якби Кам’яна задниця ще не встиг дізнатися про самогубство дипломата, бо почне пороти гарячку. Побіжить до Хазяїна. А той невідомо як зреагує. Може сказати, що без вини не стріляються. А може вставити йому, Берії, чергового пістона у дусі: підвішу за яйця, поїдеш у «турму», зітру на порох… Лайно!

Розділ 6

20 березня 1940 року, 11 год. 22 хв.

Москва


«Вечерняя Москва», 20 березня 1940 року


Сегодня в Доме художника проходит Семинар руководителей районних семинаров пропагандистов политшкол, комсомольских начальных политкружков, кружков по изучению биографии В. И. Ленина и И. В. Сталина, кружков основного типа по изучению истории партии.


* * *

Водій — капітан держбезпеки Осипов — з вітерцем промчав Берію по Іллінці, нещодавно перейменованій на вулицю Куйбишева. Валер’ян Куйбишев, перший заступник голови Раднаркому і член Політбюро, входив до найближчого оточення Сталіна і був претендентом на місце Молотова. Але не склалося. Він помер у 35-му, у зеніті своєї кар’єри. І колишня вулиця московських крамарів була названа його ім’ям.

Колись тут височіли Воскресенський монастир і Церква Миколи — Великий хрест. Натомість нині з’явилися безликі сірі будинки у стилі «радянський модерн».

Автомобіль Берії швидко перетнув Нікольський та Іпатьєвський провулки, Красну площу. Капітан Осипов був гарним водієм, як то кажуть, водієм від бога, тому й возив самого наркома.

Над перехрестями на дротах звисали новомодні семафори-світлофори, схожі на чотиригранні пірамідки. На кожній із чотирьох площин — коло. Верхня частина червона. Нижня — зелена. Посередині — жовта смуга. По колу ходить стрілка. Вказує на червоне — потік машин зупиняється, на зелене — їде. На жовте — знову всі зупиняються! Ось до чого дійшла техніка! Правда, водій Берії, капітан Віктор Осипов, на стрілки не дуже зважав. Бо міліціонер, який знаходився неподалік семафора, побачивши його автомобіль, відразу ж зупиняв увесь транспорт і давав машині всесильного наркома Лаврентія Берії «зелену вулицю».

Ці семафори — гордість товариша Берії! Раніше такий семафор-світлофор стояв на металевій нозі, його вручну повертав міліціонер, що вимагало неабияких зусиль. До кінця зміни постовий ледь тримався на ногах.

А тепер рух регулює електрика. Особиста заслуга наркома-новатора товариша Берії! Тому що він розумний. Розуміється на техніці — навчався в Бакинському політехнічному інституті. Один з небагатьох в уряді, хто навчався у вищому навчальному закладі.

Нарешті автомобіль Берії повернув до Спаських воріт. Ворота розчинилися перед ним. Вартові виструнчилися і віддали честь.

Берія гримнув дверцятами, махнув охоронцю біля входу в будинок Раднаркому, миттю злетів сходами на другий поверх, повернув направо, штовхнув останні двері з табличкою «Приемная Председателя Совета Народных Комиссаров СССР». Кивнув Козирєву — першому помічникові Молотова, який піднявся йому назустріч. Відмахнувся від секретаря, що спробував його зупинити. Пройшов через кімнату охорони в зал засідань і тільки тоді потрапив у кабінет. Молотов, сидячи за столом, втупився в нього важким поглядом крізь скельця пенсне, наморщив високого лоба із залисинами і заворушив заячою губою під настовбурченими темними вусами.

— Лаврентію, ти вриваєшся до головраднаркому, наче в нужник! — Молотов ударив розчепіреною долонею по полірованій кришці величезного, «під антикваріат», столу, його очі зло блиснули.

— Вячеславе, немає часу для церемоній, — Берія махнув рукою і впав у крісло. Схрестив ноги, кинув капелюха на стіл — продемонстрував, що він, Нарком внутрішніх справ, абсолютно рівний головраднаркому.

— Твої люди спровокували самогубство порядної людини! Людини, яка пройшла громадянську війну! Члена партії із 17-го року! А дружина цієї людини лежить у Скліфі! — гуркотів голос головраднаркому.

«Значить, вже знає, — з полегкістю подумав Берія. — Тим краще». Розвів руками:

— Порядні люди не стріляються, коли бачать під вікнами машину НКВС. Погодься зі мною, В’ячеславе.

На кілька секунд два погляди крізь пенсне схрестились, ніби шпаги дуелянтів. І Берія, і Молотов відчували, що рано чи пізно вони зустрінуться на вузькій доріжці й далі вже піде лише один. Урешті-решт Молотов відвів погляд і посунув Берії папірець.

На папірці було видрукувано: «Москва. Триває “Виставка німецького образотворчого мистецтва”».

— І все? — невдоволено запитав Берія, взяв папірець і сховав у кишеню.

— На цьому тижні все, — відрізав Молотов. — Були кінематографісти, вже поїхали. Є суто технічні візити по лінії торгпредства в Красноярський край і на Кубань. Але, вважаю, що це не те, що цікавить Хазяїна.

— Хто керує виставкою?

— Від СРСР її курує голова оргкомітету Спілки радянських художників Олександр Герасимов. Від Наркомату іноземних справ — Берзін. Курував. А хто керує безпосередньо, мені невідомо. Дізнайся у Герасимова, чорт забирай!

Герасимов був особистим другом Ворошилова й улюбленцем Сталіна.

— Добре, добре, дізнаюся, — Берії раптом здалося, що Молотов щось від нього приховує у справі, яку доручив йому Хазяїн. — Не кип’ятися! Що ще ти знаєш про цю виставку і взагалі про це все?

Молотов поправив пенсне, не дивлячись на Берію, буркнув:

— Нічого.

— Ну, як нічого, то бувай, — Берія встав, взяв зі стола капелюха, подумки додав: «Бувай, Кам’яна заднице, ще станцюю лезгінку на твоїй могилі», і вийшов.

А в Молотова на столі вже лежала шифротелеграма від посла у Лондоні Майського, де з посиланням на слова шведського посла було сказано, що якщо Англія і Франція, або хоча б тільки Англія, погодяться на мир із Німеччиною, то вермахт ще влітку 1940-го завдасть удару по СРСР. Підставою для розриву пакту може бути напад людей у формі співробітників НКВС на делегацію німецьких художників у Москві. Напад буде відзнято на кіноплівку і розповсюджено серед провідних світових інформагентств. У якості джерела інформації називався військовий аташе шведського королівства. Молотов міг сказати про шифротелеграму Майського Берії, але не хотів, аби той записав зайве очко у свій актив. Про це він має доповісти сам. Молотову було невідомо, що інформацію Майському шведський дипломат «злив» на особисте прохання британського військового аташе, який працював на МІ-6. А військовий аташе отримав наказ від керівника згаданого відомства Мензіса.

Молотов не знав, що МІ-6 розпочала кампанію з дезінформації радянського керівництва, а тому зняв трубку і попросив з’єднати його з Ближньою дачею. Трубку взяв черговий офіцер Іван Богданов. А потім Молотов почув голос Сталіна:

— Слухаю…


* * *

Берія, сідаючи в машину, сказав Саркісову:

— Герасимова я візьму на себе. А ти їдь у Контору і дізнайся, хто по лінії виставки контактував із цим Берзіним. Хай як слід промацають цих людей. Мені здається, що Берзін був ворогом народу. Або англо-французьким шпигуном. Він був у Франції й Англії. Міг там знюхатися з троцькістами або білоемігрантами. А ще нехай наші люди кілька тижнів простежать за дружиною Молотова.

Очі Саркісова округлилися:

— За дружиною голови Раднаркому? — він ковтнув слину.

— Запам’ятай, Саркісов: сьогодні голова — завтра ворог народу! Для партії і товариша Сталіна немає авторитетів. До речі, для товариша Берії також. Дружина Молотова — жидівка. Подивися, з ким вона контактує за кордоном. Усі міжнародні єврейські організації! А жидів завжди контролювали американці. Чиї союзники американці сьогодні? Англійців і французів. Зрозумів?

— Так точно, товаришу нарком, зрозумів, вибачте за політичну короткозорість!

— Що ти зрозумів зі своїми шістьма класами? Перл дуже охоча до любовних утіх. Кам’яна задниця якось, хильнувши зайвого, сам пожалівся на це Кобі, а той сказав мені. Уяви, що та жидівка за нашими спинами знюхається з ворогом народу або шпигуном? Та й сам Молотов нам за таку інформацію тільки подякує. Словом, знайдеш коханця Карповської, партія не залишить цей вчинок без подяки.

Рафаель Саркісов справді мав 6 класів освіти. Трудову діяльність розпочав водієм тюрми НКВС — водив «чорного воронка». Потім працював особистим водієм Лаврентія Берії. Останній взяв його до себе ординарцем, а згодом зробив помічником. Саркісов був відданий Лаврентію Берії до останнього ґудзика на мундирі.


* * *

Нагляд за Перл Карповською — Поліною Жемчужиною-Молотовою — дав результат вже за тиждень. Агенти Саркісова доповіли Берії, що Поліна Молотова вийшла зі свого дому ввечері 20 березня, коли Кам’яна задниця саме був на засіданні Раднаркому. Сіла за кермо свого «Mercedes-Benz 540К», подарованого після підписання пакту з Ріббентропом концерном «Мерседес» Молотову. Заревів мотор з фантастичною потужністю — півтори сотні кінських сил, й автомобіль почав швидко набирати швидкість. Агенти кинулися слідом на старенькому ЗІСі.

Автомобіль повернув від центру і помчав на південний захід столиці. Агенти намагалися не відстати. Перл-Поліна виявилася чудовим водієм. Користуючись перевагою в потужності, вона один за одним обганяла автомобілі, що йшли в попутному напрямку. І агентам НКВС вартувало величезних зусиль не відстати. Урешті-решт вони втратили автомобіль Перл з поля зору в районі станції метро «Площа Свердлова». Кружляючи між будинками близько двох годин, вони таки знайшли «мерседес» неподалік Москви-ріки біля невеликого, але гарного будиночка. Агенти перелізли через паркан і побачили в щілину між завісами, як Перл-Поліна прощається з… іншою жінкою. Вони довго цілувалися і про щось говорили в передпокої. Та, з якою цілувалася Перл Карповська, була в негліже. У кімнаті було розібране ліжко.

Агенти прослідкували шлях «мерседеса» аж до Кремля. Перл повернулася додому, коли Молотов ще був на засіданні Раднаркому. Швидко було встановлено особу господині будиночка на березі Москви-ріки. Нею виявилась секретарка і коханка наркома оборони Ворошилова — Надія Тузова.


20 березня 1940 року, 9 год. 45 хв.

Москва


За кілька годин після самогубства Берзіна в НКВС уже знали, що з ним по лінії організації виставки німецьких художників контактував художник Микола Гущенко. Ще за годину його знайшли в майстерні — на третьому поверсі будинку, що знаходився поблизу Трубної площі й Пташиного ринку.

Того дня Гущенко, як і завжди, близько дев’ятої ранку під’їхав до своєї майстерні. Привітно кивнув літній продавчині, яка біля входу накладала покупцям морозиво у паперові стаканчики. Через теплу весну ятки з морозивом з’явилися раніше, ніж зазвичай.

Піднявся брудними сходами на третій поверх. Його майстерня була однією з восьми на цьому поверсі. Традиційно коридором гуляв протяг із розбитої шибки, а від туалету в кінці коридору долинав запах нечистот і тютюну. Гущенко вставив ключ у шпаринку замка високих, із облізлими рештками фарби дверей. Але відчинити їх не встиг. На сходах почулися кроки. Він завмер, озирнувшись. Очікував побачити когось із художників — на третьому поверсі були лише майстерні.

Але то були не художники. Двері на початку довгого коридору заскрипіли, і з’явився молодик у сірому костюмі, цього ж кольору капелюсі й світлій сорочці без краватки. Слідом ішли ще двоє — чоловіки непевного віку: злі обличчя, темні костюми, сірі капелюхи й сірі краватки, схожі на конторських службовців, яким вчасно не видали зарплату.

— Громадянин Гущенко? — сухо запитав перший — худий чоловік із вилицюватим обличчям, тонкими губами і крупним кадиком, який з кожним словом «ходив» угору-вниз. Його очі холодно поблискували з-під крислатого капелюха.

— Так, — здивовано кивнув у відповідь Гущенко. Звернення «громадянин» замість традиційного «товариш» не обіцяло нічого хорошого. — Із ким маю честь?

— Слідчий, старший лейтенант НКВС Бібіков, — молодик тицьнув в обличчя Гущенкові червону книжку-посвідчення. — Ось ордер на обшук. Залежно від його результатів, вас буде заарештовано, або з вами будуть проводитися подальші слідчі дії.

Слідчий Бібіков діловито відсторонив його руку від замка, сам відімкнув двері, витягнув ключа і поклав до кишені. Прочинив двері. Двоє, безцеремонно штовхнувши Гущенка до майстерні, увійшли слідом.

Незважаючи на художника, відразу почали вивертати все з полиць і шаф. Альбоми, книги — їх швидко гортали і кидали на підлогу. Перекидали ескізи й полотна, що стояли попід стінами. Слідчий Бібіков сів за стіл і почав перекладати та переглядати папери. Було абсолютно очевидно, що це заняття приносить йому неабияке задоволення.

— Будь ласка, обережніше! — раптом голосно сказав Гущенко, який стояв під стіною, спостерігаючи увесь цей розгардіяш. — Бо потім, можливо, доведеться тут довго прибирати.

Усі водночас завмерли. «Сірі» перезирнулися між собою. Бібіков уп’явся здивованим поглядом у обличчя Гущенкові. Але той не відвів очей. Слідчий не йняв віри. Під час обшуків люди вели себе інакше. Як правило, вони, злякано забившись у куток, мовчали, обдумуючи своє невеселе майбутнє. І жінки і чоловіки за кілька хвилин ніби ставали старшими, спини гнулися, обличчя темніли. А з таким нахабою слідчий Бібіков зіштовхнувся вперше.

— Вам не доведеться прибирати, бо ви поїдете з нами, — врешті знайшов він вихід. Потім, демонструючи свою перевагу, розвалився на стільці і подивився на Гущенка відсутнім поглядом, як на порожнє місце. Ким для нього був цей художник? Так, ще одним арештантом.

— Ви не зрозуміли. Вам доведеться прибрати, — не зводячи очей з молодика, на диво спокійно сказав Гущенко.

— А може, все-таки, не доведеться? — насмішкувато запитав слідчий.

— Можливо, й не доведеться, — спокійно відповів Гущенко, — залежно від результатів одного телефонного дзвінка.

Бібіков стенув плечима, але погляд відвів і, «виструнчившись» на стільці, кивнув двом «капелюхам у костюмах», а ті перестали кидати книги на підлогу. Тепер меблі просто відсовували від стін, а книги й альбоми гортали і клали на стіл.

— І альбоми нехай поставлять на місце, — знову подав голос Гущенко.

Знову на хвильку запала тиша. Слідчий рвучко схопився зі стільця і наказовим тоном гаркнув:

— Громадянине Гущенко, ваші документи!

Гущенко дістав із кишені паспорт і повз простягнуту руку слідчого кинув на стіл. Той узяв паспорт, погортав і поклав до кишені. Сказав одному із «сірих»:

— Надіньте йому кайданки! Щоб менше патякав. І — в машину…

На руках у Гущенка клацнули браслети. Слідчий посміхнувся, глибше натягнув капелюха і першим пішов на вихід. За ним ішов Гущенко, в спину його підштовхував інший чоловік у капелюсі. Останній на хвилину затримався, щоб зачинити й опечатати двері.

Вони вийшли через чорний хід, у підворітті стояв чорний ЗІС із темними шторками на вікнах. Навколо автомобіля стрибали й верещали, радіючи теплій весні, голодні радянські соціалістичні горобці. Гущенка посадили посередині, між двома «сірими». Бібіков зайняв місце поряд із водієм. Коротко кинув:

— У Контору!

Загуркотів двигун. Машина виїхала з підворіття, в щілину між шторами Гущенко помітив, як продавчиня морозива провела чорний ЗІС зляканим поглядом. Автомобіль промчав по Сретенському бульвару, потім — по Різдвяному. Повз Тургенєвську бібліотеку, М’ясницькі ворота. Москвичі, які чекали на переходах зеленого сигналу світлофора, відводили очі від чорного автомобіля із запнутими шторами. Водій вів авто на Луб’янку. Вони зробили коло площею, проїхали через високі ворота, що наче самі відчинилися і позаду — зачинилися.

— Виходьте, — гаркнув, повернувши голову, слідчий. Кинув допитливим поглядом на затриманого. Зазвичай за цими воротами зникала пиха у найзатятіших — воєначальників, дипломатів, які погрожували дзвінками до Литвинова чи до самого Сталіна. Тут вони, врешті, починали розуміти, що ніяких дзвінків уже не буде. Але цей художник поводився напрочуд спокійно.

Слідчий Бібіков показав посвідчення охоронцеві на вході. Той кивнув.

Прізвище Гущенка охоронець старанно записав у великий журнал і лише після цього дозволив пройти.

Вони спустилися крутими сходами під землю на один поверх. Молодик відкрив ключем кабінет без таблички з одним лише номером, кивнув Гущенкові на прикручений до підлоги табурет: сідайте. У кабінеті стояв обшарпаний стіл, два стільці, табурет і металева шафа-сейф. Вікна не було. Під стелею, у простому білому плафоні, яскрава лампочка на сто свічок.

Через те, що кабінет знаходився у підвалі, стіни, здавалося, дихали холодом. На столі — жодного папірця. На стіні червоний плакат: рука з мечем відтинає чиюсь потворну лапу. Напис: «НКВД — неустрашимый страж революции, карающий меч пролетариата!»

Один із сірих молодиків зник, другий сів на стілець позаду Гущенка. У Гущенка за час поїздки руки зовсім заніміли і боліли там, де їх стискало залізо.

— Може, ви, між іншим, скажете, чому мене затримано? — запитав Гущенко.

Слідчий задоволено кивнув. Дістав із ящика столу пачку цигарок «Метро», металеву попільничку, сірники. Дмухнув у цигарку. Запалив, звичним рухом струсив попіл у попільничку. Видихнув дим в обличчя затриманому. Ось уже почалися правильні розмови:

— Учора покінчив життя самогубством працівник Наркомату іноземних справ Берзін, — вичавив він із себе, втупившись поглядом Гущенкові в очі.

Гущенко ковтнув слину. Он воно що! Берзін загинув! Ось чому його сюди притягли. Тоді все більш-менш зрозуміло. Значить, Берзіна не обдурили передчуття. Передчуття швидкого кінця.

— Дасте покази. Ми їх запишемо. Детально розповісте, де і коли ви зустрічалися з громадянином Берзіним. Про що говорили. Він підозрюється у шпигунстві на користь Англії і Франції. Ви, відповідно, теж. Підозрюєтеся у зраді Батьківщини і шпигунстві на користь Франції.

Гущенко замислився.

— Кайданки можна зняти?

Бібіков кивнув напарнику. Той довго копирсався у кишенях. Нарешті дістав крихітний ключик і відімкнув браслети.

Гущенко розтер руки. На зап’ястках лишилися червоні смуги.

— Берзін загинув… Як це трапилося?

— Громадянине Гущенко, тут запитуємо ми! Ви тільки відповідаєте! Мені здається, що ви не розумієте усієї серйозності ситуації.

Бібіков повернувся до сейфа. Заскреготів ключем. Дістав аркуш, чорнильницю, ручку. Загасив недопалок у попільничці.

— Я можу зателефонувати?

У молодика брови злетіли вгору. Це вже було занадто. Він хотів швидко відправити цього художника в камеру і мчати в закриту їдальню НКВС на вулиці Дзержинського, 13. Сьогодні туди мали завезти м’ясо і можна було взяти шматок додому, а тут… Він підвівся, спираючись руками на кришку стола. Нахилився до Гущенка. Гаркнув:

— Що?! Що ти сказав?!

Під його спопеляючим поглядом підслідний мав перетворитися на купку попелу.

Гущенко не встиг відповісти, бо раптом опинився на підлозі. Сіра людина, яка сиділа позаду, стусаном у спину збила його зі стільця. Гущенко не сумнівався, що зараз його швидше за все почнуть бити, і вирішив, аби не довелося звертатися за допомогою до слаборозвиненої вітчизняної медицини, зразу викласти головний козир.

— Добре, — він підняв руку, зупиняючи слідчого, який обійшов стіл і вже зібрався копнути його глянцевим чоботом. — Викличте телефоном начальника ІНО Фітіна.

— Що?! — гаркнув Бібіков, отетеріло зиркнувши на «сірого». — Про що цей покидьок патякає?

«Сірий» наморщив лоба, демонструючи інтенсивну розумову діяльність, стенув плечима:

— Ні хріна не зрозумів. Може, врізати йому як слід? — в його голосі лунало нетерпіння.

— Почекай, — застережливо підняв руку Бібіков. Він раптом усвідомив, що підслідний — уже майже не людина, назвав прізвище, якого, за своїм статусом, не міг знати. Навіть за знання прізвища Фітіна підслідного можна було відправити років на десять на Колиму валити ліс й отримати за цю справу підвищення по службі.

— Я не прошу нічого особливого, як ви розумієте, — швидко сказав Гущенко. Він розумів, що має кілька секунд для того, щоб вибрати правильну лінію поведінки. — Щоб не трапилося непорозуміння, що може коштувати вам не тільки посади, а й свободи, попросіть з’єднати вас із начальником ІНО, тобто п’ятого відділу, Фітіним. І назвіть йому моє прізвище. І він вам пояснить, що зі мною робити далі. Ось і все.

Ніби щоб перевірити ефект від сказаного, Гущенко повільно підвівся. Ніхто йому не заважав. Слідчий Бібіков обійшов навколо столу, хвильку помовчав, обдумуючи слова Гущенка. Повільно сів, кивнув сірому, і той відступив до стіни. На чолі слідчого з’явилися зморшки. Іноземний відділ, який минулоріч перейменували у 5-й відділ, був елітою НКВС. Він був державою в державі. Жоден працівник НКВС без спеціального пропуску не міг потрапити на територію 5-го відділу. А прізвище його керівника було відоме лише працівникам центрального апарату. Фітін був правою рукою Меркулова, й одного його слова було досить, аби слідчий Бібіков поїхав на рудники до Сибіру. І до смерті тягав у забої тачку. А смерть у рудниках від постійного вдихання металевого пилу приходить ох як швидко!

Слідчий підвівся, знову обійшов навколо столу. Нахилився до Гущенка. Той відчув запах поту і несвіжий подих.

— Якщо б я навіть погодився це зробити, — поволі розпочав слідчий. — Що я маю йому сказати? Фітіна не з’єднають будь із ким.

— Дасте мені слухавку. Я все скажу сам.

Молодик повернувся на місце, вмостився на стільці. Надовго замислився. Поплескав долонею по облізлій, витертій течками кришці столу. Дістав із пачки «Метро» сигарету. Припалив. Випустив струмінь диму, цього разу вбік. Було помітно, що його мучать сумніви.

— Мене запитають, хто я.

— Візьме секретар. Вам доведеться відрекомендуватися. А далі скажіть, що з Фітіним хоче поговорити Микола Гущенко. І все. Далі я все скажу йому сам. А ви, можливо, врятуєтесь від великих неприємностей.

Коли Фітін відразу взяв слухавку, очі молодика в сірому вилізли на лоба, він сполотнів, наче вкрився інеєм, скочив зі стільця:

— Слухаю, товаришу Фітін!

І рукою, що враз почала тремтіти, простягнув слухавку Гущенкові:

— Просять вас.

— Павле Михайловичу, це Микола Гущенко. Що роблю у вас? Мене затримали. Хто? Як вас? Якийсь слідчий — старший лейтенант Бібіков. Чому не звернувся до вас? Так саме це я зараз і роблю… Чому затримали? Учора здійснив самогубство працівник Наркомінсправ Берзін. Напередодні я з ним спілкувався. І сьогодні цей Бібіков прийшов до моєї майстерні, перекинув усе догори дриґом, начепив наручники і привіз мене сюди. Говорить, що підозрює мою причетність до шпигунської діяльності Берзіна і буде проводити слідчі дії, — Гущенко потер забиту спину. — Навіть уже почав. Каже, що я французький шпигун. Чи не схожий він на ідіота?

Гущенко демонстративно зміряв старшого лейтенанта Бібікова поглядом. Той, здавалося, за час розмови став нижчим принаймні на голову.

— Передаю слухавку…

Слухавка кричала, лаялася, здавалося, ще трохи — і почне плювати у старшого лейтенанта Бібікова. Раптом Бібіков схопився, кинув телефон і прожогом вибіг у коридор. Очевидно, за наказом телефонної слухавки. Гущенко встав. Розім’яв руки. Потягнувся до хрускоту в суглобах. З посмішкою позирнув на колегу старлея Бібікова. Той кольором і формою щік став схожим на перезрілий томат, відвів очі вбік. Сів за стіл, узяв сигарету з пачки «Метро», запалив. А Гущенко, вже в новому статусі, пройшовся туди-сюди кабінетом, щось мугикаючи під носа.

Коли хвилин за десять засапаний Бібіков повернувся, на нього було страшно дивитися. Обличчя посіріло, очі круглі, рідке русяве волосся, здавалося, стало дибки. На щоках і на лобі — рясні краплі поту.

— Вибачте, — сказав він, не дивлячись на Гущенка, що нахабно, сидячи за його столом, палив його сигарети. — Вибачте, ради бога. Ви вільні. Ось пропуск, — він швидко дістав із сейфа папірець, стоячи, облизуючи пересохлі губи, заповнив і підписав. — Перепрошую. Дуже прошу… Справді, сталося жахливе непорозуміння. Я негайно направлю до вас своїх людей.

— Навіщо? — здивовано запитав Гущенко. У нього був вигляд директора, що слухає виправдання учня, який провинився.

— Щоб прибрали, — Бібіков нависав над ним, догідливо прогнувши спину.

— Вважайте, що я пожартував. Лише нехай тепер тримаються від моєї майстерні подалі, — Гущенко загасив недопалок у попільничці Бібікова, устав, узяв пропуск і вийшов, гримнувши дверима.

— Що за херня, хто він такий, цей художник? — запитав сірий напарник, який увесь цей час мовчки сидів у кутку.

Старший лейтенант Бібіков похитав головою, впав на свого стільця. Витер долонею спітніле чоло.

— Я запевнив Фітіна, що ми його пальцем не торкнули. І все одно він кричав, тупотів ногами і пригрозив, що коли про це дізнається Меркулов, то я піду топтати зону.

— Твою мать, що за хрєнь, чому за нього заступилося ІНО?!

Вони перезирнулися. Всі в НКВС знали, що працівники ІНО на особливому рахунку, і що дорогу їм краще не переходити. Руки відірвуть. Разом з головою.

— Я про це нічого не знаю і не хочу знати, — пробелькотів старший лейтенант Бібіков. Узяв останню цигарку з пачки, але так і не зміг припалити. Руки в нього тремтіли.


20 березня 1940 року, 16 год. 05 хв.

Москва


Микола Гущенко йшов додому ніби в прострації. На хвилину зупинився перед дверима свого будинку. У скронях пульсувала думка про те, як дивом уникнув загибелі. Бравада, що опанувала його в кабінеті слідчого, ніби випарувалася. Всю дорогу додому його трусило, наче в лихоманці. Від цигарки Бібікова трохи нудило. Раніше він ніколи не палив. Якби його затримання було узгоджене з Фітіним, він міг уже більше ніколи не повернутися додому. Його родину, як сім’ю ворога народу, щонайменше вислали б кудись до Якутії, за гіршим варіантом розвитку події — заарештували і відправили б у табори. До тієї ж таки Якутії. Ось тобі і рідна Країна Рад! Ось і подяка за дві сотні зразків нової зброї! Хоча, чим ти невдоволений? Дякуй Богу, що живий. Що повернувся додому майже неушкоджений. Старший лейтенант не встиг поцілити його «глянцевим» чоботом у печінку або в інші життєво важливі органи. Можна сказати — пощастило. Лише не стихає біль у спині. Розповісти дружині? Ні, вона втратить голову від хвилювання. Її неспокій передасться маленькому синові. Це все лайно не варте найменшої зморшки на її обличчі! Чи сльозинки сина Шурика. Шкода, що він привіз їх сюди. Певно, краще було б нелегально залишитися в Парижі? Хто знає, де виграєш, де програєш…

Штовхнув двері. З кімнати сусіда слюсаря Гвоздикова долинала лайка господаря і плач його дружини. Щось важке впало, долинув брязкіт посуду. Щодня одне й те ж!

Його кімната зачинена. Дружина, мабуть, пішла в дитсадок за сином. І дяка Богові! Невідомо, чи він зміг би вгамувати свої нерви. А вона б помітила і почала б запитувати…

Відчинив двері й, не роздягаючись, упав на ліжко. Заплющив очі. Радій, радій! Бо міг би зараз лежати на дерев’яних нарах. А Марію із Шуриком, у найкращому випадку, викинули б на вулицю. Уже завтра. Без зайвих пояснень. Що було б із ними? Краще про це не думати! Але, здається, минулось…

А Берзіну не минулось! Берзін мертвий. Що передувало його страшному кінцеві — невідомо. Жахливо, що Берзін відчував подих смерті. Знав, що кістлява з косою чигає на нього.

Розділ 7

20 березня 1940 року, 11 год. 05 хв.

Москва, будівля оргкомітету Спілки радянських художників


Нарком Ворошилов познайомився з художником Герасимовим, коли маловідомий на той час Герасимов створив у Підмосков’ї комуну червоних живописців. Далекоглядний Герасимов написав про згадане утворення у ЦК більшовицької партії. Там лист випадково потрапив до Ворошилова. І той вирішив підтримати «комунарів» від мистецтва. Сам же Герасимов, будучи вправним портретистом, став придворним живописцем і практикував написання портретів вождів. Сталіна, Ворошилова, іноді Леніна (якого на той час уже не було серед живих).

Герасимов щойно повернувся зі США. «Придворному» живописцю Сталіна й улюбленцю Ворошилова, голові оргкомітету Спілки радянських художників Олександру Герасимову, на відміну від решти радянських художників, була доступна віза у будь-яку країну світу.

Він сидів у своєму великому світлому кабінеті, на столі лежав альбом репродукцій полотен досі йому не відомого іспанця Сальвадора Далі, який саме виставився у Нью-Йорку. Про Далі писали всі газети США. А про нього, Герасимова, здається, написала лише одна, на вигляд нікудишня, усього два аркуші, газетка — друкований орган Компартії США. Герасимов поцікавився в організаторів його візиту — у чому справа? І почув дивину — газети у США пишуть, що самі хочуть. І навіть президент не може їх примусити писати ті чи інші речі. А хочуть ці газети, як бачите, шановний містере Герасимофф, писати про містера Далі.

Герасимов не повірив. Щоб президент не міг наказати? Звичайна буржуазна пропаганда! Але не втримався і пішов на виставку цього містера Далі. І від того, що побачив, упав у шок.

Він підійшов до дами, яка головувала на виставці, і попросив художника Фіногенова, який подорожував із ним і трохи говорив англійською, перекласти, «що, мовляв, видатний радянський художник Герасимов хоче поговорити з автором», на що «директриса» (так він назвав головну) відповіла йому чистою російською мовою, що «іспанський геній Сальвадор Далі впевнений, що сьогодні в СРСР немає видатних художників, оскільки всі насправді видатні сидять у таборах». Він, звісно, образився, послав «директрису» куди подалі й почав вимагати автора. На що та презирливим тоном відповіла, що вона, Галина Дмитрівна Дьяконова, особистий секретар і довірена особа генія Далі, уповноважена ухвалювати будь-які рішення і її вердикт — Сальвадор Далі не знає і не бажає знати якогось там… Вона так і сказала «як вас там, е-е-е… Гераськіна».

Гераськін! Та як вона сміє! Гераськін… Сучка імігрантська! Була б ти в Москві, то завтра точно опинилася б у таборі! І там, зголоднілі за жіночим тілом урки, навчили б тебе, як треба Батьківщину любити! Добре хоч Фіногенов-Фіногешка відійшов убік, зробивши вигляд, що не чув його, Герасимова, ганьби.

Але він був вражений побаченим. І захопив із собою проспект цього Далі. Міг собі це дозволити. Більшість художників не ризикнули б зберігати у себе таке. За подібне можна було отримати років із десять, можливо, навіть без права листування. Це називається — розповсюдження ідей буржуазного мистецтва. В означеному випадку — сюрреалізму. Назва ж яка ідіотська.

Але улюбленець Сталіна і Ворошилова міг собі дозволити знову і знову розглядати сюрреалістичні творіння іспанця. Звісно, для того, щоб вивчити ворожий стиль і достойно боротися з буржуазними течіями в радянському мистецтві! Власне кажучи, він і захопив це як ілюстрацію до якоїсь зі своїх статей про занепад мистецтва на Заході.

Раптом він на хвилину припустив, що сюрреалізм — то і є справжнє мистецтво. Це не йшло йому з думки, поки він був в Америці. Його залишила байдужою навіть пропозиція Фіногешки подивитися стриптиз або спробувати всі види американського буржуазного алкоголю. Не йшло йому це з голови й тоді, коли наступного дня виховував Фіногешку — той, перебравши підступного напою загниваючого буржуазного ладу — американського віскі, всю ніч «лякав унітаз». Перед очима стояли творіння Далі.

Наприклад, оця робота. На задньому плані бездоганно написаний пейзаж. Рукою Майстра. Так реалістично написати пейзаж в СРСР можуть одиниці. А на передньому — якась потвора. Він раптом уявив собі ноги цієї потвори на його картині — «Сталін і Ворошилов у Кремлі». Як її називають позаочі, «Два вождя послє дождя». Він спеціально вибрав за тло Кремль після дощу. Мокрі стіни, мокра земля, мокра цегла — взагалі будь-яка мокра поверхня вдавалися йому якнайкраще. Саме тому колись для себе намалював «Лазню». Гімн оголеному жіночому тілу. Утім, намагався не привертати увагу загалу до цього свого полотна. Говорив: «Так, пустощі». Інша справа — «Ленін на трибуні», «Виступ Сталіна на XVI з’їзді партії» або ті ж таки «Два вождя послє дождя», себто «Сталін і Ворошилов у Кремлі».

Наближені до нього критики вигадали, що, малюючи омиті дощем стіни Кремля, він думав про оновлення усього сущого під поглядами вождів. Йому така інтерпретація сподобалась. Думка критиків його не особливо цікавила. Його нічия думка не цікавила! Хіба що особиста думка генія радянського живопису — самого Герасимова. Це в мистецтві. А загалом важливими також були враження товаришів Сталіна, Ворошилова і ще деяких відповідальних товаришів.

Творіння цього жахливого Далі притягувало погляд, мов магніт. На мить уявив: а що, якби замість двох вождів… страшно подумати… Якби замість двох вождів він намалював би таку химеру. Щоб ця істота спиралася на кремлівські стіни. Ні, він відігнав видіння. Навіть махнув долонею біля обличчя — згинь! Ні! За таке можна потрапити не в табір, відразу — під розстріл! Але десь глибоко в душі він відчував, — все, що написав той жахливий Далі, залишиться навіки…

А ось чи пам’ятатимуть його, художника Олександра Герасимова? Геть сумніви! Хай той Далі залишається навіки там, за океаном. А він навіки залишиться тут. У Країні Рад. Як навіки залишаться товариші Сталін і Ворошилов. І він залишиться разом з ними. А як же інакше?

Нехай злі язики, за якими табір плаче, називають його придворним живописцем. Хай говорять, що він «продав свого пензля і свій талант» партії й улюбленому «вождю всіх народів». Нехай!

Ось товариш Сталін вирішив і радянське мистецтво структурувати за прообразом партії. Правильно вирішив! У Спілці художників все буде точно, як у партії — секретаріат, з’їзди, вождь. Буде одна вірна лінія — соціалістичний реалізм. Він, Герасимов, буде Сталіним цієї партії.

«Правда, товаришу Сталін?» — подумки звернувся він до вождя на портреті, що висів на стіні. «Саме так, товаришу Герасимов», — посміхнувся вождь у вуса.

Він, Герасимов, так наполегливо винищував в СРСР бур’яни імпресіонізму, фовізму, сюрреалізму, насіння яких було занесене до країни буржуазним вітром, що тепер, безумовно, мав право стати Сталіним соціалістичного образотворчого мистецтва. Навіщо робітникам і колгоспникам цей імпресіонізм? І навіщо їм цей сюрреалізм? Та вони побили б цього Далі за його сюрреалістичну мазню!

Він вишукував серед художників тих, хто підхопив вірус інакомислення. Тавро імпресіоніста можна було отримати навіть за те, що пишеш мазками. Таких позбавляли можливості продаватися і виставлятися, у них відбирали майстерні. Словом, затавровані втрачали будь-яку можливість заробляти на життя малюванням.

Сам товариш Сталін просив художників правдиво відображати соціалістичну дійсність. Але не будь-яку — «а ту, що за нас». Так він говорить — треба реалістично зображати навколишній світ! Той, що «за нас». Кожна картина повинна агітувати за соціалізм! Пейзажі, натюрморти, ню не цікавили керівництво країни. Малювати можна було радянську соціалістичну дійсність, або героїчне радянське минуле.

Ще раз кинув погляд на проспект із виставки Далі. Ні. Геть крамольні думки! Він та товариш Сталін визначають, що добре, а що погано. У нього майже необмежена влада над художниками. Горе тому, хто стане на його шляху!

У двері постукала секретарка. Він автоматично загорнув і заховав проспект углиб шухляди стола.

— Так.

Гарненьке личко секретарки в окулярах з темною оправою було зляканим. Секретарку звали Лілією. На ній був строгий сірий костюм — сукня за коліна і жакет. Діловий костюм не приховував високі груди і стрункі ноги. Каштанове волосся стягнуте у вузол на потилиці. І окуляри, й костюм робили її схожою на типову радянську секретарку.

— До вас зараз приїде товариш Берія. Телефонував його помічник — Саркісов. Просив, щоб ви залишалися на місці.

— Хто просив? — здивовано перепитав Герасимов.

— Товариш Берія просив через свого помічника — товариша Саркісова.

Що треба від нього Берії? Жартома подумав, що лише подивився проспект цього Далі. А НКВС уже тут як тут. Та раптом різонула думка: це через портрет.

Як завжди від нервів, захотілося у туалет. Лікарі зі спецлікарні для членів ЦК, де він обслуговувався, говорять, що то якась новомодна недуга. Називається простатит. Збігав, справив нужду. Віддихався…

Інших гріхів за собою не відчував. Тільки портрет. Портрет мертвої дружини Сталіна. Добре, що встиг віддати його Ворошилову. Нехай тепер віддувається «червоний маршал». Де копія супровідного листа? Він квапливо, ледь не зваливши стільця, кинувся до полиць із теками. Тремтячими руками розв’язав, одну, другу…

Ага, ось він.

«Дорогий високошановний Клименте Єфремовичу!

Вибачте за турботу — я посипаю Вам портрет Аллілуєвої, про який Вам розповідав. Тримати його в себе в майстерні, де його можуть побачити, нерозумно. Впевнений, Ви краще за мене знаєте, що з ним зробити. Покладаюся на Вас цілком і припускаю, що краще його не показувати Й. В. (Йосипу Віссаріоновичу). У такому випадку прошу Вас дати вказівку зберегти його як історичний документ.

Прошу вибачення, якщо знайде Й. В. помилки. Працював нервово й швидко протягом ночі біля труни.

Відданий Вам О. Герасимов».

Чудово, чудово. Ось так треба. На кожне можливе запитання НКВС є папірець.

Вісім років тому, 9 листопада 1932 року, служниця виявила в кремлівській квартирі Сталіна труп його дружини Надії Аллілуєвої. У руці в неї був пістолет — крихітний «вальтер», подарунок брата. Тіло лежало в калюжі крові. Пізніше пішли чутки про те, що Сталін убив дружину. Насправді ж він був опосередковано причетний до цієї смерті — публічно образив її на бенкеті на честь XV річниці Жовтневої революції. Говорили, що вона начебто відмовилася випити за остаточний розгром троцькістів і зінов’ївців, а він брутально вилаяв її і кинув в обличчя апельсинову шкірку. Герасимов сидів далеко від стола «вождів» і сам не бачив, як усе відбулося. Вона вийшла і…

Сталін важко переживав, і йому, очевидно, захотілося назавжди запам’ятати образ дружини, тому й викликав він художника Герасимова. І Олександр Герасимов усю ніч біля труни писав портрет Аллілуєвої. Але Сталін, розбираючи папери загиблої, виявив листи Бухаріну і Кірову, де дружина писала про нього, називаючи тираном і диктатором.

Він не пішов на похорон. І не згадав про портрет. Герасимов не знав, що з ним робити і, врешті-решт, не ризикнувши знищити, передав Ворошилову.

Берія увійшов раптово, без попередження і без стуку, розчинивши двері навстіж. Їх слідом прикрив якийсь військовий у кашкеті із синім обідком.

— Ну, здрастуй, товаришу Герасимов. Як справи? Над чим працюєш? — блиснув пенсне, тицьнув долоню, фамільярно ляснув по плечу і впав у його крісло. Витягнув ноги, запихкав, відкривши рот.

«Бач, поводиться як господар. До чого ж неприємний погляд. Як у жаби чи удава. А небезпечний він, як сто удавів. Що йому треба? Певно-таки з приводу портрета? Точно…» — подумав Герасимов, обливаючись потом.

— Ліліє, — гукнув. — Будь ласка, дві кави. Чи може кави з коньяком, Лаврентію Павловичу?

— А чого ж, — охоче погодився той.

— Що привело вас до святилища муз? — Герасимов присів на краєчок стільця для відвідувачів.

— Та ось хочу перевірити, як ви боретеся з ворогами народу, чи багато викрили? — пожартував Берія.

— Ви даремно так жартуєте, Лаврентію Павловичу! — ображено відповів Герасимов. — Через Спілку художників проходить передова боротьби на ідеологічному фронті. Ми втілюємо накази товариша Сталіна у життя!

— А як портрет? — раптом запитав Берія.

Герасимов здригнувся. Значить, все ж таки портрет!

— Так, ось ви про що, Лаврентію Павловичу, портрет я віддав Клименту Єфремовичу. Ще тоді, після смерті дружини Йосипа Віссаріоновича. Ось копія листа, — глухо сказав він.

Берія здивовано перепитав:

— Після смерті? — він довго вдумливо читав листа. — Що за лайно? Мля… Яка дружина? Ти про що?

— А ви про який портрет, товаришу Берія? — цього разу дивуватися довелося Герасимову.

— Говорили, нібито ти працюєш над портретом «Товариш Сталін робить звітну доповідь на XVIII з’їзді ВКП(б) про роботу ЦК ВКП(б)».

Герасимов встав і нервово заходив кабінетом. Він уже зрозумів, що даремно розповів Берії про портрет Аллілуєвої і, мабуть, підставив не тільки себе, а й товариша Ворошилова.

— Той портрет Йосипа Віссаріоновича вже готовий, — спробував перевести розмову в інше русло.

— Покажеш? — Берія по-змовницьки підморгнув, нахилився через стіл і поплескав його по плечу.

— Так. Потім. Він у майстерні, — задоволений таким панібратством наркома, закивав головою Герасимов.

— Але дивно, що я не знаю про портрет Аллілуєвої. НКВС мало б знати про подібні речі. Може, ворог народу покійний Колька Єжов приховав від Хазяїна цю інформацію? Чому ти віддав портрет Ворошилову?

— А що я мав з ним робити, Лаврентію Павловичу? — розвів руками Герасимов. Його обличчя раптом покрилося червоними плямами, в роті пересохло. Він дістав хусточку і почав витирати спітніле чоло.

Берія нахмурився і, вчепившись поглядом в обличчя Герасимова, холодно сказав:

— Треба було звернутися… Ну хоча б до мене. А Климент… Ти знаєш, що хазяїн дуже незадоволений твоїм другом Климентом? Він просрав кампанію у Фінляндії, і Хазяїн його звільнить не сьогодні, так завтра. Так що навряд чи Климент зміг і тим портретом правильно розпорядитись.

У двері постукали, увійшла секретарка з тацею. На таці парували дві чашки кави, стояло блюдце з печивом фабрики «Червоний жовтень» і дві маленькі чарки коньяку.

Берія замовк. Він відразу звернув увагу на гарну жінку з чудовою статурою. Не дивлячись ні на Герасимова, ні на Берію, секретарка швидко поставила тацю і вийшла. Берія не міг відірвати погляд, доки за нею не зачинилися двері.

— Дівка, — сказав Берія, кілька разів блиснувши пенсне. На губах з’явилася хтива посмішка. Кивнув убік дверей. — Гарна дівка.

— Ага, — з радістю погодився Герасимов, задоволений, що розмова повернула від теми портрета Аллілуєвої.

— Твоя? — Очі наркома за скельцями пенсне звузилися і втупилися в Герасимова.

— Ні, — швидко відповів Герасимов. Начебто вибачаючись, додав: — Як ви могли таке подумати, товаришу Берія?

— То не тягни кота за хвіст — що за краля? — не вгавав нарком.

— Нічого особливого. Ліля Гофман. Моя секретарка. Працювала вчителькою німецької. Тепер секретарка Спілки московських художників.

— Гофман, що це за прізвище? — Берія пошкріб підборіддя.

— Із донецьких німців. Але віддана справі партії.

— Віддана? Ти перевіряв? — реготнув Берія. — Заміжня? Рідня є?

— Ні, з рідні у неї тільки старенька мама.

Герасимов розвів руками, став біля вікна, спиною впершись у підвіконня. Поли піджака розійшлися, продемонструвавши наркому не застібнуті після відвідин туалету брюки.

— Олександре, у тебе штанці розстібнуті! — Берія скрюченим пальцем вказав Герасимову на його проблему. — Що, може, секретарку жарив?

— У туалет ходив! Секретарку жарив… Нема чого боятися за відкриту стайню, якщо кінь давно помер, — Герасимов відвернувся до вікна і швиденько застібнув ґудзики на брюках.

— То, може, я поупадаю за твоєю Лілею? — не вгавав нарком.

— Як хочете, Лаврентію Павловичу, як хочете, я не маю заперечень, — швидко погодився Герасимов, поквапливо закивав головою.

— Добре, тоді, може, якось запрошу її покавувати. Але до справи. Скажи мені, що там за делегація німецьких художників у нас?

— Виставка. Дуже серйозна, під патронатом Ріббентропа. Відбирали картини за участю самого Гітлера. На травень заплановано візит у відповідь. Виставка радянського декоративного мистецтва, — зітхнув Герасимов.

— Хто керує цим заходом?

— Наш художник Микола Гущенко.

— Що за один? — запитання Берії сипались одне за одним.

— Говорю ж вам, товаришу Берія… Художник. Останнім часом жив у Парижі. А до того у Берліні.

У Берії округлилися очі.

— А він часом не шпигун?

— Не знаю, Лаврентію Павловичу. Сигнали на нього були. Але у Франції він малював Поля Елюара й інших друзів СРСР…

— Які сигнали? — зацікавлено запитав Берія, відсьорбуючи каву.

— Він працював не в ключі соцреалізму. Його у нас навіть називають «французом». Більше того, якось приходили ваші люди і цікавилися його лояльністю, говорили, що мають інформацію про його зв’язок з українськими націоналістами. Ми збиралися виключити його зі спілки…

— І така людина в тебе керує виставкою? — Берія, спираючись на долоні, підвівся над столом. — Це меншовицька короткозорість! За таке доведеться відповідати!

— Лаврентію Павловичу, як ви можете! Ми пильнуємо… Завжди… А як же інакше! Відразу доповідаємо куди слід, в органи… Але тоді мені зателефонував ваш заступник, Меркулов, здається, і наказав дати Гущенкові спокій. Більше того, просив допомогти з квартирою. Ми дали йому комуналку. Ви краще розберіться між собою! — спалахнув Герасимов. Його обличчя покрилося червоними плямами, чоло рясно спітніло. Додав примирливо: — Я тут ні до чого.

— Меркулов? Чорт зна що. Ну добре, я розберуся з цим лайном. Бувай.

Берія встав, махнув рукою і швидко вийшов. За дверима загупали чоботи кількох людей. За хвилину за вікном загуркотів і від’їхав чорний урядовий ЗІС.

— Товаришу Герасимов, товаришу Герасимов! Олександре Михайловичу! — голос секретарки вивів його зі стану заціпеніння, Лілія Гофман дивилася на нього крізь товсті скельця окулярів надприродно великими сірими очима. — Товариш Саркісов сказав, що завтра товариш Берія хоче запросити мене на каву.

Герасимов стенув плечима — «на каву». Розвів руками і відвів погляд убік. За час візиту Берії, здавалося, він постарів на сто років. Йому шкода було секретарки. Але що він міг удіяти? Не вона перша, не вона й остання.

— Правду говорять, що товариш Берія чіпляється до жінок? — вона трохи почервоніла.

Йому не стало духу відповісти: «Це неприємно, але це правда». Герасимов ще раз стенув плечима і відвів очі.

Вона, не дочекавшись відповіді, опустивши голову, мовчки квапливо зібрала порожні чашки і майже вибігла з кабінету.

Розділ 8

Газета «Ленинские внучата», 20 березня 1940 року


Сегодня пионеры и школьники Московской области празднуют

15-летие своей газеты «Ленинские внучата».

Три тысячи ребят постоянно пишут в «Ленинские внучата».

С ними газета ведет переписку, учит их писать очерки,

заметки, стихи.


20 березня 1940 року, 12 год. 12 хв.

Москва


Автомобіль, яким їхали Берія і Саркісов, вів капітан держбеспеки Осипов. ЗІС-101 мчав у бік площі Дзержинського по вулиці Красна Прєсня. Вже тринадцятий рік вулиця офіційно носила цю назву, але москвичі й досі її називали Луб’янкою. Це й не дивно. Луб’янською вона була ще з часів Івана Третього, коли цар велів селити там переселенців з Новгорода. Новгородці й увічнили назву цього району — Луб’яниці.

ЗІС мчав майже серединою вулиці. Інші автомобілі брали вправо, поступаючись дорогою урядовому автомобілю. Регулювальники, забачивши його, зупиняли рух, даючи «зелену вулицю». Товариш Берія надто заклопотаний державними справами, аби плестися у загальному потоці! Дорогу товаришу Берії!

Салон зазвичай був відгороджений від водія з охоронцем товстим склом, що давало можновладцеві можливість говорити, не остерігаючись сторонніх вух. Але сьогодні скло випадково залишилося опущеним. Берія прослідкував поглядом за двома чергами — жіночою і чоловічою, що рухалися до краснопрєсненських лазень. Майже всі були з віниками чи тазиками. Обернувся і ще раз глянув через заднє скло:

— Ех, зупинитися б та вибрати якусь! — Берія смачно прицмокнув, посміхаючись, кивнув Саркісову на чергу, стукнув пальцями по склу. — А потім з нею можна і в лазню.

Саркісов ввічливо гигикнув у відповідь.

— Не повіриш, Саркісов, нема часу на бабів, — Берія трохи картинно ляснув себе долонею по коліну. — Справи державні вимагають економити час навіть на особистому житті!

— Багато працюєте, Лаврентію Павловичу. Здоров’я зовсім не шкодуєте. Не можна так. Для держави живете. Для партії, — ввічливо зауважив Саркісов, ловлячи очима погляд наркома.

Але той дивився у вікно, вихоплюючи поглядом жіночі постаті, що миготіли за вікнами.

— Отож. Усім доводиться жертвувати. Завтра приведеш цю секретутку. Хочеться помацати свіжину. Зняти стрес…

— Слухаю, товаришу Берія!

— Ти знаєш, Саркісов, — я гарний сім’янин. Люблю своїх дітей і поважаю дружину. Але нещодавно прочитав книгу якогось лікаря-американця про те, що чоловіки, які не гребують позашлюбними зв’язками, мають дуже міцні сім’ї. І знаєш, відчув у цьому глибокий сенс! Він вважає, що людство мільйони років жило полігамно. Це іноземне слово, як тобі пояснити… Чоловік мільйони років жив з багатьма жінками. Неактивні особи чоловічої статі не виживали. Жіночі ж особи виживали всі. За теорією Дарвіна, що є невіддільною частиною матеріалістичного вчення Маркса—Енгельса, людина — це частина тваринного світу. Гомо сапієнс! А в тваринному світі самці мають величезну кількість самок. На стадо корів досить одного бика. На два десятки курей — одного півня. Але емоційно ми прив’язані лише до однієї. Ну, максимум двох, — мрійливо говорив Берія.

— Максимум двох, товаришу нарком? — із ввічливості перепитав Саркісов.

— Так. Не можна любити ціле стадо. Зараз я побуду із цією секретаркою, а завтра про неї забуду. Так що все це дуже природно, Саркісов. Я всього лишень частина світу, за Дарвіним. Втім, як і ти. Але, скажімо, лейтенант Скворцов або капітан Ковальов жити за Дарвіним собі дозволити не можуть. Вони моногамні, бо так прописує закон і партія. А в цій країні закон — це я. Або товариш Сталін. Тому ми з товаришем Сталіним — виняток із правил. Решта повинна жити за законом. Ось ти, Саркісов, я впевнений, із тої черги біля лазні поглядом зґвалтував, як мінімум, одну. А за день — зґвалтуєш десятьох. Поглядом, звичайно. Тому що є закон. Якщо не буде закону, всіх жінок ґвалтуватимуть прямо на вулицях! Як це було мільйони років. Може таке допустити радянська держава? Ні, Саркісов! Бо тоді зруйнується сім’я, за ленінською теорією — часточка суспільства. Чоловік не буде турбуватися про дружину й дітей! Тому що дружина — не тільки його. А діти — взагалі невідомо чиї. Слідом за цим почне руйнуватися держава. Партія цього допустити не може…

Автомобіль промчав площею Дзержинського і через бокові ворота одного з будинків НКВС в’їхав у двір, зупинився біля дверей чорного ходу. Охоронець з помітним зусиллям відкрив перед Берією важкі двері, оздоблені мідним литтям, із такою ж мідною ручкою. Козирнув:

— Здравія бажаю, товаришу нарком!

Берія кивнув у відповідь і, насвистуючи популярну мелодію: «Долго я томился и страдал, где же ты, моя Сулико?», піднявся сходами. У коридорі було зовсім порожньо. Існувала заборона зупинятися біля кабінету наркома. Повз кабінет можна було лише йти. До того, хто зупинявся, відразу підходив охоронець, що стояв у кінці коридору.

Берія кивнув охоронцеві. Той виструнчився і козирнув у відповідь.

Берія штовхнув двері свого кабінету й увійшов у величезну приймальню, оздоблену дерев’яними панелями. Четверо охоронців схопилися на ноги і виструнчилися. Всі віддані йому тілом і душею, всі грузини, всі охороняли його, ще коли він був першим секретарем ЦК КП(б) Грузії. Махнув вітально рукою, пройшов повз двері секретаріату і двері зали засідань, кивнув секретареві, який підскочив, квапливо застібаючи верхні ґудзики на мундирі.

Штовхнув високі двері й упав у крісло за своїм робочим столом. Кинув поглядом на стіл для нарад під синім сукном, шкіряні крісла під стіною, на теки, які купами оточували його з усіх боків: «На підпис — ЦК КПРС», «На підпис — НКВС…», «На підпис…». Це потім.

Згадав про розмову з Герасимовим і про художника Гущенка, рвучко схопив телефон спецзв’язку:

— Меркулова до мене!


20 березня 1940 року, 12 год. 42 хв.

Москва, комплекс будівель НКВС на площі Дзержинського


— Меркулов, твою мать! Я тебе розстріляю! Або на Колимі згною! — Берія підняв першу-ліпшу течку і, блиснувши пенсне, гучно ляснув нею по кришці столу. — Що, заграли в задниці інтелігентські замашки? Пригрів ворога народу, чистоплюй?!

Меркулов навитяжку, вирячивши очі, стояв біля стола наркома. Здавалось, порив гніву Берії заморозив його. Він не ворушився і не моргав, не розуміючи, звідки віє вітер.

Берія нагадав своєму заступнику про інтелігентські замашки недарма. Меркулов, як і Берія, мав незакінчену вищу освіту, крім того, дворянське походження і час од часу пописував прозові твори під псевдонімом Всеволод Рок. Іноді навіть друкував їх у літературних журналах. Берія про це знав.

— Не розумієш, пісатєль сраний? — два скельця пенсне, як дві чорні діри, загрозливо втупилися в Меркулова.

— Так точно, товаришу нарком! — Меркулов нарешті «ожив» і повів плечима. — Не розумію!

— Художник Гущенко, — Берія клацнув пальцями. — Знову не розумієш? Гу-щен-ко!

— Нікак нєт!

— Нікак нєт! Так точно! Чорт забирай, Меркулов! Чому ти, особисто ти — мені це точно відомо — заборонив його розробку? — Берія встав, обійшов стіл і зупинився перед Меркуловим.

— Як мені доповів Фітін, Микола Гущенко — «кріт», один із наших кращих розвідників-нелегалів. Він працював за кордоном близько 13 років. Щодня ризикував життям. За його сприяння ми отримали креслення і документацію кількох сотень зразків найновішої французької військової техніки. Деякі ми знаходили і діставали за особистим наказом товариша Сталіна. А людина, яка звинуватила Гущенка у зв’язку з українськими націоналістами, була розстріляна рішенням українського НКВС, як провокатор. Тому я вирішив не реагувати на його доповідну. Товариш Фітін особисто ручається за Гущенка. Я вірю Фітіну.

Берія замислився. Фітін керував розвідкою, був молодим і перспективним працівником, а головне — улюбленцем Сталіна.

— Вірити не можна нікому. Тільки партії й товаришу Сталіну. Але, якщо він працював за дорученням товариша Сталіна… — Берія якийсь час, заклавши руки за спину, ходив туди-сюди кабінетом, грізно поблискуючи пенсне. Нарешті вичавив: — За особистим дорученням! Це міняє справу. Добре, йди.

Берія ще раз пройшов узад-уперед кабінетом. До дрібниць пригадав учорашню нічну розмову з Хазяїном. Подумав, що має повну інформацію для доповіді. Але Хазяїн ніколи не з’являється у Кремлі раніше обіду. Ще є час. Треба переглянути осоружні папери. Відкрив теку: «На підпис. ЦК ВКП(б)».

Частина документів була у конвертах із написом «цілком таємно». Ніхто, крім наркома, навіть його секретар, не міг знати, що у них. Якщо він ставив якусь резолюцію, документ спрямовувався згідно з нею, якщо ні, то секретар ставив штамп «Товаришу Берії доведено».

Розділ 9

20 березня 1940 року, 11 год. 22 хв.

Москва, Ближня дача


Щойно внутрішні ворота зачинилися за машиною, яка повезла в Москву Віру Давидову, Сталін, мружачись від яскравого сонця, вийшов на відкриту терасу, накинувши на плечі шинель із грубого сукна.

Навколо будинку було три тераси. Одна закрита — зимова, і дві відкриті — з дахом і без даху — весняно-літні. Він любив проводити час на терасах. Узимку подовгу сидів або лежав на закритій — у кожусі, шапці-вушанці і валянках. А влітку наказував винести крісла і стіл на відкриті. Вважав, що перебування на свіжому повітрі — запорука міцного здоров’я. Он грузинські пастухи живуть по сто років! А він хотів жити довго. Можливо, навіть до перемоги комунізму.

Гілки з першим зеленим листям тяглися до нього. Задоволено посміхнувся — весна! Пихнув люлькою. Озирнувся, шукаючи поглядом когось із охоронців.

— Товаришу Рибін, ідіть сюди, поставте крісла біля альтанки.

А ще навесні й улітку він любив працювати в альтанках, розкиданих по всьому саду. То в одній, то в іншій. Залежно від настрою. Туди йому несли чай, папери, їжу. Він відчував, що від сьогодні він уже знову може працювати в саду.

На газоні перед ґанком, весело цвірінькаючи, скакали, мабуть, радіючи ранній весні, горобці. Тут горобці, а в Кремлі лише ворони — чому так? Зняв шинель з одного плеча, йому миттю кинувся на допомогу охоронець, знімаючи й з іншого. Одяг був частиною його образу. Груба шинель, прості м’які чоботи на низьких підборах. Чоботи, які він роками відмовлявся міняти, дозволяючи лише ремонтувати.

Весняне сонечко пригрівало, скрізь пробивалася зелена травичка. Це все породжувало жагу діяльності, жагу до життя. Вартовий у формі НКВС, у будці біля воріт, витягнувся в струну і віддав честь. «Гарна виправка, молодець», — кивнув йому Сталін.

Спочатку він жив у Кремлі, у квартирі, яка була на поверх нижче від його кабінету, але згодом лише приймав там найближче оточення. Членів Політбюро. Коли хотів відпочити після важкого дня. Туди завозили ящик його улюбленого вина «Кіндзмараулі».

Кремлівські квартири, в які спочатку в’їхали народні комісари, були крихітними. Колись у них жила челядь, що обслуговувала царя, коли той приїздив у «другу столицю». Сталін не міг жити у квартирі прислуги. Нехай навіть царської. Він побудував чотири дачі. Утім, користувався лише однією, Ближньою.

Така назва вказувала на те, що заміський будинок був розташований найближче до Кремля. Іншими трьома дачами, в Семенівському, Липках і Зубалові, він практично не користувався. Там зазвичай жили лідери дружніх країн або Комінтерну, коли приїжджали в Москву.

Раптом обличчя Сталіна насупилося. І гарний настрій, з яким прокинувся, безслідно зник. Він згадав, як уночі та шльондра Давидова сказала, що вагітна. І тепер із цим потрібно щось робити. Сказав їй, щоб зробила аборт. І врешті, нібито переконав її так зробити. А якщо посміє не послухатись? Треба доручити цю справу Власику. Йому більше не потрібні діти. Ці постійні проблеми пов’язані з ними, є спроби впливати на нього через дітей. Досить із нього тих трьох, що вже має.

Шкода, що помер його незмінний помічник і спеціаліст по «темних» справах Микола Товстуха. Був туберкульозником з однією легенею. Шкода. Тож усе-таки доведеться доручити цю делікатну справу дуболому Власику. Іншого виходу немає. Можна було б доручити Берії. Але — ні. Занадто багато влади за короткий час узяв нарком. Противагою треба мати іншу силу. Нею буде Власик.

Дванадцята дня. Він майже ніколи не вставав раніше цього часу. А от сьогодні не спалося. Нервова ніч. Шифровка від резидента в Берліні. Та ще ця шльондра — Давидова.

Весна! Нарешті весна! Весна 1940 року. У цьому році багато чого має вирішитися. Якщо він програє…

— Власику, — погукав він вірного охоронця. Той миттю виринув із-за спини, немов чекав на його заклик. — Нехай Поскрьобишев знайде в музеї — не знаю, у якому, хай дізнається, в якому він знаходиться, — лист або хоча б текст листа Івана Грозного Девлат Гірею, коли той захопив і спалив Москву. Дзвони зараз…

«Якщо правда, що Гітлер націлився на СРСР, то треба терміново мобілізовувати всю економіку, відмінити вихідні, не говорячи вже про відпустки, за відсутність на роботі — тюрма, за брак — тюрма. Тільки так можна розмовляти з цим народом! Тільки з позиції сили! Як Іван Грозний. Інакше нічого не вийде…» — Сталін повільно піднявся на ґанок, повільно повернувся до спальні.

В його кімнаті застеляла ліжко Валечка Істоміна — сестра-господарка Ближньої дачі. А крім того, його економка, нянька, іноді, коли треба — таємна дружина.

На Ближній вона прислужувала вже п’ятий рік. Її привіз сюди Власик у ролі прислуги Хазяїна і своєї коханки. Та не так сталося, як гадалося. Валя сподобалася самому Хазяїну, і Власик відступився. Жінок на його вік вистачить.

Поступово Сталін звик до неї. І після смерті дружини Татки вона стала чимось на зразок наложниці. Коханки змінювалися — Давидова, Барсова, інші. А Валя залишалася. Вона ніколи не демонструвала незадоволення, коли він привозив коханок. А коли кликав її — мовчки йшла до його ліжка.

Про цей бік їхніх стосунків мало хто знав. Чергові офіцери нерідко намагалися залицятися до гарненької економки, притиснуши її в кутку, не знаючи, що за це можна накласти головою.

Валечка була неприступною і цим рятувала їм, а можливо і собі, життя.

Колись, після смерті Татки, він довго думав: чи повинен вождь мати офіційну дружину? І, врешті-решт, вирішив — не обов’язково.

Узяти за приклад класиків марксизму. Енгельс був неодруженим і мав любовний зв’язок із господинею квартири, яку винаймав. А коли співмешканка померла, переключився на її сестру. Він не мав часу, щоб одружитися! Теорія суспільства соціальної справедливості вимагала повної віддачі.

Маркс співмешкав зі служницею. Тому, що та була під рукою. Він, як і Енгельс, не міг витрачати час на жінок, бо з ранку до ночі працював над «Капіталом». Виводив формули: «товар — гроші—товар» та «гроші—товар — гроші».

А в нього, Сталіна, вождя радянського пролетаріату, була гарненька реготушка Валька Істоміна. Подруга. Яка потрібна кожному здоровому чоловікові.

Валя Істоміна застелила диван покривалом, розрівняла його. Коли він зайшов до спальні й причинив двері, вона повернула голову і посміхнулася йому. І він посміхнувся у вуса. Підійшов ззаду, обійняв. Узяв руками за груди. Вона ще раз повернула голову і ще раз посміхнулася йому. Ось ця — справжня! Ця — не вертихвістка, як Давидова чи Барсова. Ця не зрадить. Не буде вагітніти, сподіваючись назавжди прив’язати вождя до себе. Відступив. Мовчки кивнув: продовжуй. Вони розуміли одне одного без слів.

Валечка прибрала у кімнаті й, не проронивши й слова, пішла. «Ця — справжня, — знову подумав він. — А Давидова — шлюха, вертихвістка!»

— Власику!

Варто було лише промовити ім’я, і знову керівник охорони миттєво виріс на порозі. Подумав: «Завжди намагається триматися поряд. Значить, може підслуховувати під дверима і почути те, чого не повинен чути. Ідіот».

— Подзвонив Поскрьобишеву? — запитав через плече, дивлячись у вікно на горобців, які стрибали по гілках сосни, що росла у дворі.

— Так точно, Йосипе Віссаріоновичу! — гаркнув Власик.

— І ще одна справа. Май на увазі: вийде за межі нашого спілкування — поїдеш у турму, — коли хотів говорити жорстко, якось сам собою прохоплювався грузинський акцент. Замість «тюрму» виходило «турму». І багато хто, наприклад Берія, в цьому копіювали його.

— Так точно, товаришу Сталін!

— Ця шльондра, яку ти відвіз до Москви, сказала, що вагітна. Зроби так, щоб вона не народила.

Подивився на Власика. Побачив на його обличчі нерозуміння. Так, це не Товстуха. Пояснив:

— Проконсультуйся з надійним лікарем, як це зробити. Хай знайде якісь відхилення у розвитку вагітності. Чи хворобу. Таку, що обов’язково треба буде робити аборт. Є багато таких хвороб. Ну що, я буду тобі пояснювати?! За мовчання лікаря відповіси головою, — Сталін відвернувся від співрозмовника. Відчувалося, що йому ця розмова неприємна.

— Єсть, товаришу Сталін!

— Виконуй!

Сталін сів на диван, крекчучи, натягнув вихідний, бездоганно випрасуваний Істоміною напіввійськовий френч. Такі ж бриджі. Чоботи прості, але начищені так, що у них видно все, як у дзеркалі. На низьких підборах, але із секретом — внутрішніми кількасантиметровими вставками, що робили його трохи вищим. Ці вставки вигадав покійний Паукер. Попередник Власика, колишній його начальник охорони, що виявився англійським шпигуном. Шпигуном? Маячня. То навіщо він обмовив себе? Але ж його ніхто не тягнув за язика! Міг виявити трохи мужності. І тоді б вийшов на свободу. Вийшов? Ні, Паукер занадто багато знав. Але принаймні міг померти достойно, без клейма шпигуна. Нікчема!

Навколо одні нікчеми! І чоловіки, й жінки! Ось тепер кого взяти замість Давидової? Незважаючи на 60 років, йому потрібна жінка, хоча б двічі на тиждень. Зупинитися на Валечці Істоміній? Нудно, вона і так завжди під рукою. Треба, щоб кров грала! Щоб поряд було молоде тіло, тоді і він відчуває себе не на шістдесят, а на сорок! Раптом згадав: дивився минулого тижня «Лебедине озеро» з молоденькою Олечкою Лепешинською у головній ролі. Тоді ще подумав, що якби не Давидова, то взяв би собі цю юнку. І ось добра нагода! Сталін посміхнувся у вуса, настрій відразу поліпшився. У двері тихо постукали. Черговий офіцер Рибін доповів, що з ним хоче говорити Молотов. Коли він брав слухавку, то ще посміхався, думаючи про красуню-балеринку. Але поступово усмішка зійшла з його обличчя:

— За словами шведського посла? Якщо Англія і Франція погодяться на мир, то Гітлер ударить по нас? Ні, це не звучить неймовірно. Це не перша подібна інформація.

Сталін уважно слухав. Перепитав:

— Провокація проти великої делегації діячів мистецтва, що перебуває в СРСР? Дякую, В’ячеславе. Я ще раз упевнився, що Берія дарма їсть народний хліб.

Сталін поклав слухавку і сів на диван, підперши голову руками. Із задуми його вивів голос Власика, який повідомив, що автомобіль подано.

Сталін виїхав у Кремль близько 13-ї години. Дорога зазвичай займала не більше 15 хвилин. Іноді навіть дванадцять-тринадцять. Автомобілі — чотири чорних однакових «пакарди», виїхали з дачі й повернули на порожню трасу. Його автомобіль пригальмував й опинився у хвості колони. Так було потрібно для безпеки. Кожного дня його автомобіль міняв своє місце. Перший, третій. Другий, четвертий. Ніхто не знав, у якому з «близнюків» він цього разу. Всі авто броньовані. Шини — із суцільної куленепробивної гуми. Автомобілі можуть розвивати шалену швидкість — 100 кілометрів на годину. На в’їзді в Москву колона розділиться. Два «пакарди» поїдуть одним шляхом, два — іншим. Ніхто не буде знати, в якому він кортежі.

Сталін любив цю марку автомобіля з пеліканом на капоті. Перший «пакард» у нього з’явився ще на Царицинському фронті, де Сталін був представником Реввійськради. Відтоді він не зраджував цій марці просторого, потужного і дорогого американського автомобіля. Навіть коли Ленін наказав надати йому розкішний англійський «Роллс-Ройс Сільвер Гоуст», він за першої ж нагоди змінив його на «пакард». Дізнавшись про цю пристрасть Сталіна, Рузвельт подарував йому розкішне біле авто цієї марки.

«Пакарди» з кортежу зовні нічим не відрізняються від звичайних. Але це лише зовні. На заводі ЗІС їх розібрали і підсилили потужною бронею і куленепробивним склом. Раніше броньований «пакард» був лише у нього, а охорона пересувалася на ЗІС-101 та «Лінкольнах». Але потім він добре придумав — і охорона, і сам пересуваються на однакових автомобілях. Так надійніше.

На передньому сидінні його автомобіля водій-віртуоз — майор НКВС Мамонтов і начальник охорони — генерал Власик. З порожнього шосе, що вело через ліс і охоронялося спеціальним постом НКВС, кортеж виїхав на Можайське шосе, перетнув трамвайні колії на Садовому кільці, далі повернув на Смоленську площу, промчав Арбатом. На вулицях порожньо, рух автівок перекрито для урядового кортежу. Скрізь агенти НКВС у цивільному, варто було комусь із перехожих зупинитися, відразу лунало грізне «Пройдіть!» Якщо хтось затримувався, лунав свисток і роззяву хапали попід руки міліціонери і тягли у найближче відділення, для «встановлення особи». На верхніх поверхах — снайпери, готові вразити будь-яку підозрілу ціль. Кожен закуток, аж до Кремля, був пристріляний за допомогою променів потужних ліхтарів. У Власика, у спеціальних теках, — списки всіх, хто живе по трасі слідування. Ось так охороняють вождя всіх народів!

Розділ 10

19 березня 1940 року, 13 год. 30 хв.

Москва, Кремль


Берія приїхав у Кремль о пів на другу. Зайшов у під’їзд будівлі, де знаходився робочий кабінет Сталіна. Піднявся ліфтом. Кивнув охоронцю, що став у струну. «Здравія бажаю, товаришу Берія!»

Охорона резиденції Сталіна не була підпорядкована Берії. У Кремлі нею завідував комендант Кремля Петро Косинкін, підпорядкований Сталіну особисто.

Коридор було заслано червоною килимовою доріжкою. На дверях — жодної таблички. Берія увійшов у перші й потрапив у величезну приймальню.

За столом сидів особистий секретар Сталіна Олександр Поскрьобишев у сіро-зеленому френчі. Він здавався крихітним з огляду на величезні розміри кімнати.

— Доброго дня, Олександре Миколайовичу, — ввічливо, на межі з догідливістю, привітався Берія.

Той беземоційно кивнув на привітання. Буркнув:

— Добридень. Чекайте. Йосип Віссаріонович скоро буде.

Олександр Поскрьобишев очолював особливий сектор — особисту канцелярію Сталіна, не підзвітну ні НКВС, ні навіть ЦК. Вона контролювала всіх, хто працював у Кремлі. Її ж не контролював ніхто.

Поскрьобишев ненавидів Берію. Хоча б через те, що той заарештував його дружину Броню. Броніславу. Поскрьобишев просив допомоги у Сталіна. Але той відмовив. Сказав: «НКВС просто так нікого не саджає. Моїх родичів он теж усіх пересаджали». І справді, майже всі родичі колишньої дружини Сталіна сиділи.

Після арешту Поскрьобишев залишився з двома доньками — меншій лишень 3 рочки. І все через цього упиря в пенсне із зовнішністю бухгалтера будтресту. Нічого, сволота, ще віділлються тобі сльози Броні Поскрьобишевої! Прийде час — підеш слідом за недомірком Колькою Єжовим! Подумав: ще й півроку не пройшло, як на цьому ж стільці, де зараз сидить Лаврентій Павлович Берія, сидів Колька Єжов. А де він зараз? Годує черв’яків у безіменній могилі на Донському кладовищі, де ховають розстріляних у підвалах НКВС ворогів народу.

Близько другої задзвонив телефон на столі. Поскрьобишев узяв слухавку і, не повернувши голови у бік Берії, сказав: «Приїхав».

Коли на порозі з’явилася фігура головного особистого охоронця Власика, всі, хто був у приймальні, схопилися на ноги і виструнчилися.

Власик окинув їх задоволеним поглядом, наче вітали його особисто, і відступив убік.

Сталін, у своїй традиційній солдатській шинелі, з’явився на порозі. Привітався, махнувши усім рукою. Пройшов у кабінет.

Стіни кабінету були у світлих дубових панелях. Сам вибирав і колір, і дерево. Дуб — справжнє російське дерево. Ніяких грузинських кипарисів, ніякої екзотики. Він давно вважав себе росіянином. А грузинам симпатизував, може, на якусь дещицю більше, ніж нелюбим євреям. Від дверей до великого письмового столу вела така ж, як у коридорі, червона килимова доріжка. Над столом — портрет Леніна. Так і має бути. Ленін поряд з ним. Ленін і Сталін — це майже одне ціле. Партія Леніна—Сталіна. Геній Леніна—Сталіна. Заповіти Леніна—Сталіна. «Сталін — це Ленін сьогодні», — сказав Барбюс. Шкода цього красномовного французика! Обіцяв зняти фільм про великого Сталіна, а помер від пневмонії. Не склалося. Застудився у дорогій йому Москві й помер у кремлівській лікарні. Кажуть, багато пив на відкритті Сьомого конгресу Комінтерну. Потім заснув на лавці просто неба, як звичайний московський п’яничка. Тож не склалося.

Мабуть, року до 35-го він ще переймався тим, що думають про СРСР на Заході…

Трохи далі від портрета Леніна — портрети Маркса й Енгельса, карти СРСР і світу. Біля письмового стола — менший столик-етажерка з кількома телефонами. Під стіною — шкіряний диван і дві шафи. Зліва від входу — великий довгий стіл для засідань, покритий зеленим сукном, оточений важкими стільцями. Зелені штори, які щільно запинали вікна, наповнювали кабінет тьмяним зеленуватим світлом.

Сталін зняв шинель й акуратно повісив у шафу. Кинув поглядом на стіл.

На столі лежала фотокопія сторінки з Повного зібрання руських літописів, виданого в 1904 році. Те, що він наказав знайти Власику. Добре працює Поскрьобишев, пунктуально. Чомусь завжди порівнював себе з Іваном Грозним. І жорстокість свою виправдовував жорстокістю Грозного. Вважав його першим справжнім творцем держави. Себе ж вважав рівним йому. Сів у крісло, підніс аркуш до очей:

«У результаті кримсько-татарського набігу 1571 року були розорені російські землі й спалена Москва. Іоанн за тиждень до того, як хан перейшов Оку, покинув військо й утік углиб країни — в Ростов. Переможець надіслав до нього насмішкувату грамоту:

«Палю й пустошу все. Я прийшов на тебе, місто твоє спалив, хотів вінця твого й голови; але ти не прийшов і проти нас не став, а ще похваляєшся, що московський государь! Були б у тобі сором і честь, так ти б прийшов проти нас і стояв».

Іван відповідав: «Якщо ти гніваєшся за Астрахань, то ми Астраханню прагнемо тобі поступитися».

До татарських послів він вийшов у брудному одязі з мішковини, сказавши їм: «Бачите, у чому я? Таке зі мною хан зробив! Моє царство і столицю спалив, скарбницю забрав, дати мені йому нічого».

Сталін подумав: «Так буде і з тобою, якщо дозволиш фюреру обвести себе навколо пальця. Столицю твою зруйнують. А тебе в одязі з мішковини провезуть у клітці розореними вулицями». Хвилин десять вдивлявся у ці рядки і нарешті взяв телефон.

— Нехай зайде Берія.

Поскрьобишев кивнув Берії: «Лаврентію Павловичу, товариш Сталін чекає на вас».

Берія увійшов у кімнату охорони. Власик сидів у кріслі біля входу в кабінет генсека.

— Здравія бажаю, Миколо Сергійовичу.

Батька Власика звали Сидором, але «Сидорович» не подобалося Власику, і він став Сергійовичем. Власик був малограмотною людиною. Сталін взяв його до себе ще солдатом під час оборони Царицина. Відтоді той був охоронцем, порученцем, служкою.

Власик формально був підлеглим Берії, але не встав, коли той наближався. Сидів, розвалившись, біля входу до святая святих — кабінету генсека, і ледь кивнув: «Бажаю здоров’я». Цю неповагу Берія поза увагою не залишив. Нічого, настане час — будеш уставати й козиряти.

Сталін стояв біля карти СРСР, яка висіла на дальній стіні поряд з вікном. Зеленувате світло, що пробивалося крізь штори, згладжувало глибокі віспини на його обличчі й зморшки біля очей.

— Здравія бажаю, Йосипе Віссаріоновичу!

Сталін не подав руки, замість привітання тільки кивнув — поганий знак. Здоровою рукою вказав Берії на один з двох десятків стільців навколо столу для засідань. Сам ходив туди-сюди килимовою доріжкою, тримаючи у лівій, хворій і зігнутій у лікті руці люльку. Всі наближені знали, що у товариша Сталіна рука хвора тому, що він у дитинстві потрапив під фаетон. Насправді ж той фаетон проїхав йому по нозі, скалічивши кілька пальців. Це каліцтво бачили тільки його дружини і коханки. Він навіть під час улюбленого відпочинку в Сочі ніколи не купався у компанії соратників чи навіть охоронців. Тільки сам. А в лівій руці у нього від народження були атрофовані ліктьовий і плечовий суглоби. Але вождь не може бути калікою від народження! Тому, за офіційною версією для найближчого оточення, обох каліцтв завдав клятий фаетон. Для широкого загалу ця інформація була під табу. В зігнутій руці у вождя завжди люлька або ж рука, закладена за обшлаг френча.

Берія нервово мовчав, чекаючи на запитання. Сталін довго ходив мовчки, нарешті сказав:

— Так які спільні з німцями офіційні заходи проводяться в Москві, товаришу Берія? — говорив повільно, як завжди, ніби обдумуючи кожне слово.

— Із більш-менш серйозних тільки виставка німецьких художників, — браво відрапортував той.

І відразу зіщулився, побачивши, як обличчя генсека посіріло, а кошлаті брови насупилися:

— Лаврентію, ти ідіот, нікчема, брудний черв’як! — Сталін долонею правої руки вдарив по столу, люлька, яку він впустив, відлетіла на середину стола. — Скільки їх?

— Кого, товаришу Сталін?

— Художників! — майже крикнув Сталін.

— Близько тридцяти, — Берія був ошелешений цим незрозумілим йому спалахом гніву.

— Тридцять! Цвіт німецької нації! Де вони живуть?!

— Хто, товаришу Сталін? — думки Берії через крик Сталіна почали рухатися повільніше.

— Німецькі художники, делегація, твою мать!

— У готелі, — Берія зіщулився ще сильніше, все ще не розуміючи причину гніву вождя.

— Виставити охорону! І якщо хоч одна волосина впаде з якогось німецького художнього світила, я тебе розстріляю. І посиль охорону німецького посольства.

— Кобо, з посольством я згоден, але що таке якісь художники?.

Сталін уважно подивився на Берію. Він вирішив не говорити Берії про інформацію, яку зранку отримав від Молотова, про можливий напад на делегацію німецьких художників. НКВС має сам добувати інформацію. Тоді він зможе порівняти її з інформацією Наркомінсправ.

— Адольф сам вважає себе художником. Тобі, товаришу Берія, це, можливо, невідомо? Для нього «якийсь художник» дорожчий за Шуленбурга, — у голосі Сталіна була крига.


* * *

Цілком таємно.


ІНО НКВС


З особистої справи посла Німеччини в СРСР

Фрідріха-Вернера Ердман Матіас Йогана Бернгарда Еріха графа фон дер Шуленбурга (Friedrich-Werner Erdmann Matthias Johann Bernhard Erich Grafvonder Schulenburg)


Представник прадавнього німецького дворянського роду, що веде свій початок від лицаря-хрестоносця Вернера фон дер Шуленбурга, убитого в 1119 році.

З 1934 року посол Німеччини в Москві. Був одним з ініціаторів німецько-радянського політичного зближення та прихильником зовнішньополітичного курсу Бісмарка, який уважав, що головною помилкою Німеччини може бути війна з Росією. Брав участь у підписанні німецько-радянського пакту про ненапад, а також договору про дружбу та кордони.


* * *

— Але навіщо охорона? — Берія уважно слідкував за виразом обличчя Сталіна, який ходив по кабінету. Від цього він навіть подався усім тілом уперед.

— Ти не розумієш? — Сталін зупинився і вчепився поглядом у завмерлий, нахилений проти всіх законів природи, силует наркома.

Берія похитав головою. Нервово зірвав з носа пенсне і почав протирати його хустинкою.

— Лаврентію, у тебе замість голови задниця! Місяці дивної війни! Сидячої, лежачої війни! І він нічого не розуміє! Чому не починається оголошена Англією і Францією війна Німеччині? Чому не йдуть бойові дії? Ти хіба не знаєш, що Гітлер завжди хотів союзу з Англією? Ти не розумієш, що він ненавидить нас? Ти не розумієш, що як тільки англійці погодяться на мир, він нападе на нас?

— Але пакт… — стримано заперечив Берія.

— Пакт! Я тобі говорив сьогодні вночі, що він ним підітреться! — Сталін махнув здоровою рукою і знову заходив по кабінету. Сів. Майже впав у крісло. Покрутив задом, намагаючись умоститися зручніше. Та, схоже, для Сталіна сьогодні всі крісла були незручними. — Пакт! У Гітлера під рушницею 140 дивізій! Така армія не може існувати без війни! Її не можна утримувати без війни! Уся промисловість Німеччини налаштована на війну! Якщо армія не буде воювати, Німеччина розориться! І це повідомлення Кобулова! — він відкрив ту саму червону теку, причину його безсоння. — Ситуація критична. Цю делегацію охороняти вдень і вночі. Не можна давати Адольфу жодного приводу для агресії проти СРСР.

— На травень планується візит у відповідь, товаришу Сталін.

— Чудово. Пречудово, — Сталін утупився в зелене сукно стола. Довго мовчав. Берії навіть здалося, що Сталін забув про його присутність. Нарешті генсек стиснув у кулак здорову руку й опустив її на кришку столу. Раптом посміхнувся сам собі. Було зрозуміло, що він надумав щось таке, від чого настрій його відразу поліпшився. Сказав:

— Перенести ці відвідини. Терміново нашу делегацію в Німеччину. Скажи Герасимову, нехай узгодить через Молотова. Нехай їдуть якомога швидше! І нехай делегація буде не менш представницька. Ні — більш представницька, ніж німецька! А німців охороняти вдень і вночі.

Сталін нервово розкурив люльку, розсипавши на стіл тютюн з кількох зламаних сигарет «Герцеговина Флор». Було видно, що він напружено думає. Важко підвівся з крісла і довго ходив кабінетом. Говорив тихо, наче сам собі:

— Треба випередити його. Треба, щоб у нього було відчуття провини. Нас це, звісно, не врятує. Та потім, якщо почнеться військовий конфлікт, буде вигідніше торгуватися за союз з Англією, Францією і США. Саме Адольфа світова спільнота буде вважати цинічним мерзотником, а не нас. То ти знав, що Адольф колись був художником? — ще раз запитав він у Берії.

— Ні, Кобо, — винуватим тоном, похнюпившись, вичавив той із себе ще один доказ своєї некомпетентності.

— І це керівник радянської розвідслужби. Якої розвідслужби — цілого НКВС! Може, я помилився у тобі, Лаврентію? Може, ти й далі мав протирати штани у партапараті Грузії? Чи ти знаєш, що Гітлер не любить жінок?

— У якому сенсі? — ошелешено запитав Берія.

— У тому самому! Він сторониться жінок — не має ні дружини, ні коханки. Це інформація від Молотова. Але інформації цієї дуже мало і вона неконкретна. НКВС — спить!

— Може, він педераст? — припустив Берія.

— Ти у мене запитуєш?

Їхні погляди зустрілися. Берія першим опустив очі. Сказав:

— Кобо, я про все дізнаюсь. Клянусь! Ми поки що не збирали особистої інформації про Гітлера. Адже я лише рік…

— Я наказав не говорити мені про це!

Сталін замислився:

— Якщо американці тепер умовлять Гітлера помиритися з Англією і Францією… У нього не буде іншого виходу, ніж напасти на нас. Він не зможе утримувати таку велику армію у мирний час.

Сталін підійшов до вікна, відхилив штору і визирнув. За вікном шумів теплий весняний дощ, і сонячні відблиски вигравали на рубінових зорях Кремля.

— Німці продовжують порушувати повітряний кордон?

— Так точно!

— Часто?

— Один-два рази на тиждень. По три-чотири літаки.

— Як ми протидіємо?

— Один збили, пілоти загинули. Тіла передали німцям. Вони не мають претензій — погоджуються, що пілоти самі винні.

— Твою мать! Треба, щоб генштаб терміново видав наказ по німецьких літаках вогонь не відкривати. Не треба їх провокувати.

— Розумію.

— І ось ще що… Про всяк випадок… Підготуй напад буцімто націонал-соціалістів на делегацію художників, яка поїде в Берлін.

— Напад «косметичний»?

— Косметичний? Ми не кіно з тобою знімаємо, Лаврентію! Напад — справжній. Скажімо, в готелі. Ні, краще, коли буде розгорнуто павільйон. Скажімо, зграя нацистських молодчиків. Штурмовиків. Або молодчиків із цього нацистського комсомолу.

— Гітлерюгенду, — блиснув своїми знаннями Берія.

— Точно. Гітлерюгенду. Все треба зняти на кіноплівку. Причому це має бути досить жорстко. Більша частина делегації має загинути. А краще вся. Це потрібно, щоб світ відвернувся від Німеччини! Щоб до нього Рузвельт не слав посланців! Щоб він був ізгоєм! Щоб Гітлер офіційно вибачився перед нами!

У нього має бути особливе ставлення до художників. Якщо Адольф має проти нас воєнні плани, подібний інцидент може на якийсь час дати нам відстрочку. Його треба стримати! Він повинен вибачатися перед СРСР! Гітлер був гарним художником?

— Я не знаю, Кобо, — Берія опустив погляд. — Але, якщо треба, дізнаюся!

— Це дуже важливо! Фюрер рейху — художник. Я знаю, що він особисто відбирає картини до німецьких музеїв. Що підтримує молодих. І тут напад штурмовиків фюрера на делегацію кращих радянських художників! Те, що треба, — Сталін задоволено посміхнувся у вуса. — Саме те, що треба. Давай, Лаврентію, давай! Нехай мені дістануть репродукції якихось робіт Адольфа! І нехай хтось зі спеців мені доповість, що він за художник. Давай! Якщо ми допустимо промашку, то великий радянський народ нас підвісить за яйця. І ще. Хто там керуватиме делегацією?

Сталін спіймав запитальний погляд Берії.

— Якщо це якийсь жид, то заміни його. Досить визначних жидів у радянській історії. Зрозумів?

— Не зовсім, Кобо, — затинаючись від хвилювання, відповів Берія.

— Тупорилий ти, Лаврентію! Повинен розуміти мене з півслова! У світі говорять, що після революції в Росії на зміну німцям до влади прийшли жиди. Після нападу нацистів на нашу делегацію фото її керівника обійде всі газети світу! В СРСР його ім’ям будуть називати вулиці і піонерські загони! Не повинно бути у наших містах вулиць Рабиновича чи Рапопорта. Навіть якщо Лазар Вайсбейн прославиться, як Леонід Утьосов, він все одно у пам'яті людей буде жидом Лазарем Вайсбейном! Не може в СРСР бути вулиці Лазаря Вайсбейна! За Радянський Союз повинен загинути діяч культури зі слов’янським прізвищем і слов’янською зовнішністю.

— Герасимов доповів, що керівником делегації планується якийсь Гущенко.

— Гущенко? — Сталін на хвилину замислився. — Гущенко… За прізвищем наче не єврей. Що він за один?

— Кобо, я ще про нього мало знаю, але начебто він працював на нас як нелегал. Жив у Франції й Німеччині.

Сталін задумався. Не помічав, що тримає люльку боком і попіл сиплеться на килим. Нарешті сказав:

— Герой невидимого фронту. Ще краще! Зробимо його Героєм Радянського Союзу. Посмертно. Покажеш мені фото. Щоб жодна риса не натякала на жидівське коріння!

Сів, довго розкурював згаслу люльку. Зламав кілька сірників. Жбурнув коробку на стіл.

— Сука Ворошилов! — раптом сказав зі злобою. — Відповість мені за Фінляндію. А що Захар?

— Захар мовчить.

— Захар дає дуже мало інформації. І то не інформація, а лайно. Якщо дізнаюся, що покриваєш хрінову роботу Захара через твого заступника — ту жирну свиню — Богдана Кобулова, підвішу за яйця! Зрозумів? За яйця! Говорять, Сталін жорсткий. Нема на вас Івана Грозного! Вже половина б корчилася на дибі! А хтось і на палю б сів!

Резидент у Берліні Амаяк Кобулов, який працював під псевдо Захар, був братом Богдана Кобулова, начальника одного з управлінь НКВС. Його вважали протеже Берії.

Берія зібрався заперечити, але Сталін перебив його:

— Мовчи, — вождь витягнув руку з люлькою у напрямку Берії, зупиняючи його. — Хтось іще підтвердив інформацію Захара?

— Ні, — Берія вже був не радий, що пропустив до Сталіна шифровку про виступ Гітлера. Після цього він буде завжди намагатися блокувати всю інформацію про можливий напад Німеччини на СРСР. І пропускати тільки те, що хоче почути Хазяїн.

— Треба підсилити Захара. Значить так, знайди когось зі старих кадрів. І відправ йому на допомогу. Все. А що там із поляками?

Поляки — то були двадцять тисяч польських військових, які здалися Червоній армії у східній частині Польщі. Думали таким чином урятуватися від армії вермахту, що швидко наступала. Але жорстоко помилилися.

— Усе зроблено, — Берія зробив красномовний жест — чиркнув долонею по шиї.

Сталін замислено кивнув. «Все» означало розстріл поляків. Спочатку Сталін вагався, що з ними робити. А потім, коли поляки підняли ледь не бунт, вимагаючи суду або відправки в Англію, вирішив пустити їх «у розхід». Навіщо йому було відпускати цілу армію, яка потім воювала б із ним за східні польські землі? Як би зробив Іван Грозний? Тільки так! Ніхто в Політбюро не посмів йому заперечити. Всі проголосували «за». Ворошилов, Молотов, Калінін, Каганович. Все Політбюро — одноголосно. І тепер — немає поляків. Немає й проблеми.


* * *

Цілком таємно.


Політбюро ЦК ВКП(б)


З рішення від 5 березня 1940 р. (протокол № 13, п. 144)


Справи польських військових розглянути в особливому порядку, із застосуванням до них вищого заходу покарання — розстрілу. Розгляд справи провести без виклику арештованих і без пред’явлення звинувачення, постанови про закінчення слідства й звинувачувального вироку. Розгляд справ і винесення вироку покласти на трійку, у складі тт. Меркулова, Кобулова й Баштакова.


* * *

— Де поховали? — запитав Сталін.

— У Катині, Харкові й Калініні, — квапливо відповів Берія.

— Добре, Лаврентію. Май на увазі, не повинно залишитися жодних слідів. Жодних! А що там із Троцьким?

— Працюємо. Троцького буде знищено протягом місяця-двох.

— Лаврентію, якщо буде війна — хоч із німцями, хоч із британцями, хоч із чортом лисим — Троцький повинен бути знищений ще до її початку. Якщо він буде живий, нам дуже важко буде розраховувати на монолітну підтримку Комінтерну і наших союзників. За операцію по Троцькому відповіси головою.

— Із Троцьким усе нормально. Меркадера вже запрошують до нього на віллу.


* * *

Цілком таємно.


ІНО НКВС


З особової справи працівника ІНО НКВС


Рамон Меркадер дель Ріо Ернандес

Іспанець. Член Компартії Іспанії. Народився в Барселоні. Завербований НКВС СРСР за допомогою своєї матері Марії Карідад, працівника ІНО НКВС. З січня 1939 року знаходиться у підпорядкуванні Н. І. Ейтінгона. Працює в Мехіко як канадський бізнесмен.

У вересні 1939 року Рамон Меркадер переправився в США, у місто Нью-Йорк й зблизився із Сільвією Агелоф, що входила в оточення Троцького. У жовтні того ж року Меркадер перебрався в Мехіко, де Троцький проживав зі своєю родиною, пояснюючи це нібито справами фірми, і переконав Агелоф переїхати до нього.


* * *

— Я гарантую: протягом місяця все станеться, — запевнив Берія. — Операцією займається наш резидент в Іспанії — Ейтінгон.

— A-а. Цей, як його… нагадай — Ісак? — Сталін звів погляд на Берію.

— Наум Ісакович, товаришу Сталін, — швидко відповів той.

— Скрізь жидва, — поморщився, немов від зубного болю, генсек. — Скрізь!

— Можна замінити.

— Ні, — Сталін заперечливо підняв руку з люлькою. — Якщо провалить справу по Троцькому, ми його просто розстріляємо. Якщо виконає, стане Героєм Радянського Союзу, незважаючи ні на що. Це надважливе завдання. Завдання завдань! Яким чином він наблизиться до Троцького?

— Меркадер закохав у себе Сільвію Агелоф, що дружить із родиною Троцьких.

— Топче її? — питально, з єхидною посмішкою позирнув на Берію Сталін.

— Вона вже другий тиждень живе в його квартирі в Мехіко. Щодо інтимних справ, тут Меркадер неперевершений! Ми вже не раз використовували його в якості повії. Агелоф закохана в нього і готова заради нього дияволу душу продати, — демонстрував ґрунтовне володіння ситуацією Берія.

— Чудово, — Сталін посміхнувся. Його очі загорілися. — Хай пускає їй пил в очі. Багатий бізнесмен. Гарна машина. Ресторани, театри. Щоб її життя було святом. Грошей цьому Меркадеру не шкодувати! Зрозумів?

— Так точно, товаришу Сталін!

— Він уже був у Троцького?

— Був двічі разом із цією, Агелоф. Троцькому він сподобався. Щойно він потрапить до Троцького без свідків, відразу вб’є його.

— Добре. Йди. У твоїх руках долі двох майбутніх героїв — Ісака Ейтінгона і цього, як його… Гущенка.

— Наума Ейтінгона.

— Не має значення. Провалиш операцію — начувайся! Поки що все, вийди в приймальню і зачекай.

Сталін підняв трубку зв’язку з Поскрьобишевим:

— Молотова до мене. Швидко! І нехай візьме шифротелеграму Майського.


20 березня 1940 року, 15 год. 59 хв.

Москва, Кремль


Головний годинник повільно почав віддзвонювати «Інтернаціонал». «“Боже царя храни”, здається, звучало мелодичніше», — подумав Сталін. Він від природи мав гарний слух. А бій годинників перелаштували на «Інтернаціонал», відколи він жив у Кремлі.

Сталін стояв біля вікна і дивився у бік Архангельського собору. Штори, що зазвичай наглухо закривали вікна, були відіпнуті. В Архангельському соборі лежав прах Івана Грозного.

«Ти, царю Іоанн, програв свою лівонську війну, — подумав він. — Побачиш, як син шевця свою війну виграє». На підвіконня зі зворотного боку скла раптом сів ворон і постукав дзьобом у шибку. Уважно позирнув на Сталіна. І потім довго дивився йому прямо в очі, не моргаючи і не відводячи погляду. Давно ніхто не смів так дивитися йому в вічі! Ніхто не міг витримати його погляду! Сталін здригнувся. Він чув, що ворони живуть триста років. Всі правителі намагалися вигнати ворон із Кремля, але нікому це не вдалося. Стріляв ворон заради розваги останній самодержець Микола Другий. Стріляли латиські стрільці, які охороняли Леніна. І нічого не допомогло. Але — триста років! Невже це правда?

— Чого ти так дивишся? На мене не можна так дивитися. Можливо, ти бачив так само, як мене, Іоанна Грозного? — прошепотів він.

Порахував, ворушачи губами. Ні. Не може бути. Швидше, цей ворон міг бачити Петра Першого. Коли задзвонив телефон, він знову здригнувся. Крикнув:

— Киш, киш, — але ворон не зважав. Товсте скло не пропускало звуків. Сталін швидко запнув штору, взяв слухавку. Поскрьобишев доповів, що прийшов Молотов.

Сталін, спілкуючись з вороном, бачив, як під’їхав автомобіль Молотова. Відзначив, що той останнім часом пересувається у супроводі, як мінімум, трьох охоронців. Берія доповідав, що навіть їжу примушує охоронців куштувати перед тим, як їсть сам. Чогось боїться? Може, його, Кобу? Не бійся, Скрябін-Молотов, Коба потребує тупих і відданих виконавців, позбавлених реальної влади! А якщо прийде час, то твої троє охоронців тебе і заарештують, і в «турму» відвезуть. А поки що, не бійся.

Молотов щойно побував у Скліфі — лікарні «швидкої допомоги», де відвідав дружину Берзіна. На цьому наполягла Перл. Вона колись працювала разом із Берзіною. І зараз він думав, чи знає про цей інцидент Сталін і чи знає він про його візит до лікарні. Адже якщо проти Берзіна справді щось було… То за його дружиною могли слідкувати люди Берії.

Коли Молотов увійшов, Сталін уже стояв, прихилившись спиною до підвіконня, і дивився на карту Європи.

Потиснувши руку голові Раднаркому, сказав:

— Вячеславе, зажадай у Шуленбурга пояснень по виступу Адольфа.

— Про який виступ ідеться, Йосипе Віссаріоновичу?

Молотов разом із Берією належав до когорти тих, кому дозволялося називати його Йосипом Віссаріоновичем. І коли той був у гарному настрої — навіть Кобою.

— Про виступ перед випускниками танкової академії, де ця свиня — Адольф — знову завів пісню про життєвий простір на сході. Якщо він називає себе нашим союзником, то повинен розуміти, що ми не будемо пропускати поза увагою подібні речі. Але сильно не тисни. Нот протесту не буде. Принаймні поки що не буде. Давай телеграму Майського.

Сталін узяв папірець, кілька разів перечитав:

«За інформацією шведського військового аташе в Лондоні Йохана Свентісона, можливий напад німецьких диверсантів у формі співробітників НКВС на делегацію німецьких художників у Москві. Свентісон вважає, що ця провокація може стати підставою для удару німецького угруповання, що розташоване у Польщі по позиціях Червоної армії. Майський».

Повернув Молотову. Сказав:

— Я не вірю, що Гітлер виступить проти нас. Думаю, що той твій швед пошив у дурні Майського. Що говорять про дії Німеччини в Європі?

Високим чолом Молотова пробігли зморшки:

— Більшість говорить про Данію і Норвегію. Що акція проти них вирішена…

— В’ячеславе, — перебив Молотова Сталін. — Уже півроку лише розмови. Про акції, удари, напади. Через кордон постійно залітають німецькі літаки! Випадковість? Дуже багато таких випадковостей останнім часом! І головне: Адольф не може тримати 140 бойових дивізій без війни, вони розорять Німеччину!

— Йосипе Віссаріоновичу, ви вважаєте, що німці підуть на схід?

— Ні! — гримнув Сталін. — Я так не вважаю! Але нічого й не виключаю. Якщо американський емісар Ворен умовить німців помиритися з Англією, куди вони підуть? Нехай посол Майський переговорить з послами Данії і Норвегії. І сьогодні ж переговорить з кимось, хто знає про переговори Ворена.

— Добре, Кобо. Я зараз накажу це зробити, — Молотов трохи помовчав і наважився-таки поскаржитися на Берію. — Я щойно був у Скліфі…

— Що таке Скліф? — Сталін не визнавав новомодних скорочень.

— Лікарня «швидкої допомоги». Там, де колись була богадільня.

— Знаю цю богадільню. І що?

— Люди Берії вночі намагалися вдертися до нашого дипломата. І він застрелився.

— В’ячеславе… Мене це не цікавить! Мене турбує доля країни! Ми відповідаємо за долю мільйонів! А ти — дипломат! Вирішуй з Лаврентієм. Люди, які за собою ніякого гріха не мають, не стріляються!

Сталін кинув колючий погляд на Молотова, і той квапливо опустив очі.

— Все, ти вільний.

Молотов ледь помітно зблід від такої неочікувано холодної відповіді й, бурмочучи вибачення, боком вийшов з кабінету генсека.

Сталін підняв слухавку. Сказав коротко Поскрьобишеву:

— Берію.

Коли Берія увійшов, запитав, нервово барабанячи пальцями здорової руки по червоній теці:

— Що у тебе є на посла у Лондоні Майського?

Берія замислився, але лише на мить. Маючи зуб на Молотова, він збирав інформацію і про його найближче оточення:

— Справжнє ім’я Ян Ляховецький. Син польського єврея. Закінчив університет у Мюнхені. У минулому есер і меншовик. За доповідною нашого резидента у Лондоні, має багато сумнівних зв’язків як у Німеччині, так і в Англії, любить випити, волочиться за гарненькими жінками, в тому числі дружинами членів дипмісії, близько спілкується із західними дипломатами і може плескати язиком зайвого…

— Гарні кадри у Кам’яної задниці. Хто рекомендував у дипкорпус?

— Меєр-Генох Мойсейович Балах.

— Це хто?

— Максим Максимович Литвинов.

— Єврейська банда.

— Накажете відкликати в Москву й арештувати?

— Устигнеш. Його випивки і жінки нас не обходять. Коли будуть серйозні матеріали, даси знати. Вільний.

Сталін кивком голови вказав Берії на двері. Коли той вийшов, підняв слухавку. Сказав Поскрьобишеву:

— Нас ні для кого немає.

Розкрив червону теку і вкотре втупився у шифротелеграму:

«…світ значно змінив думку про боєздатність Червоної армії. Таким чином, вермахт не має супротивників у Європі. І якщо буде потрібно, за місяць танки вермахту можуть увійти в Москву».

Розділ 11

Фюрер і учні


Абетка для початкової школи

/ за ред. Вільгельма Брінкмана і Пауля Рессінга, 1940 р.


Далеко звідси у нашого фюрера Адольфа Гітлера є прекрасна вілла. Вона розташована високо в горах й оточена залізною огорожею. Часто люди, щоб побачити і привітати фюрера, підходять до неї.

Одного разу фюрер вийшов на прогулянку і приязно привітав присутніх. Вони були цьому дуже раді й стали простягати до нього руки.

Ближче від усіх стояла маленька дівчинка з квітами в руках, яка вимовила своїм дзвінким голосом: «А в мене сьогодні день народження».

Тоді фюрер узяв малу за руку і разом з нею попрямував до вілли. Там її пригостили тістечками та полуницею з вершками. Дівчинка їла, їла і наїлася. Вона вимовила ввічливо: «Дуже дякую» і «До побачення». Потім стала навшпиньки, охопила маленькими рученятами фюрера за шию і міцно поцілувала його.


28 березня 1940 року, 14 год. 23 ве.

Оберзальцберг, вілла «Бергхоф»


Адольф Гітлер — рейхсканцлер Німеччини, фюрер німецького народу і Райнгард Гейдріх — шеф Головного управління імперської безпеки (РСХА) стояли на терасі башти «Орлине гніздо» вілли Бергхоф і спостерігали за орлом, який завис високо в небі. Стояла незвична для цієї пори року тепла погода. У блакитному небі не було жодної хмаринки. Удалині височіла трикутна верхівка гори Унтерсберг.

На терасі вже стояло кілька вифарбуваних у білий колір круглих столів. Навколо них розташувалися такі ж білі стільці з м’якими спинками і твердими підлокітниками. Над столами — складені великі парасолі, які мали захищати фюрера і його гостей від сонця.

Адольф Гітлер не любив сонця. Шале знаходилося на північ від гірського масиву і навіть удень воно було в тіні гірських вершин. Товсті стіни рятували фюрера від спеки. Він любив прохолоду. Навіть холод. Височезні сосни сягали верхівками тераси, в долині і на найближчих пагорбах зеленіла трава, а на вершинах чорного гірського хребта ще білів сніг.

Суперукріплене шале Бергхоф знаходилося у високогірному районі Оберзальцберг, неподалік містечка Берхтесґаден на кордоні з Австрією.

Це був величний і водночас дивний, ретельно продуманий гірський дім-фортеця. Його збудували за особистим проектом фюрера.

Дім було захищено чотирма смугами фортифікаційних споруд, його пильнувало 3000 солдатів охорони з полку особистої гвардії фюрера «Лейбштандарт СС Адольф Гітлер». Головний будинок розташувався на вершині гори і мав сім величезних залів, з вікон яких відкривався величний гірський краєвид. Ще тринадцять поверхів угризалися вниз — у скелі.

Найбільшою із семи кімнат була вітальня з величезним дубовим столом, масивними стільцями, каміном і вікном на всю стіну.

Нижні поверхи були приміщеннями для охорони, прислуги, кухнями, складами, зброярнями.

Над будинком височіла башта, котру називали «Орлиним гніздом».

Тут фюрер часто насолоджувався самотністю і спогляданням краєвидів.

— Те, що Росія продемонструвала свою слабкість у війні з фінами і що, рано чи пізно, ми повернемо на схід, я сказав у запалі. Саме так, Райнгарде! Саме так, — Гітлер розвів руками і з прикрістю ляснув долонею по поручню. — Я розумію, що це моя помилка, якій немає вибачення. Тепер Сталін вустами Молотова вимагає пояснень. Але хто міг подумати, що мої слова підуть гуляти за стіни військового навчального закладу? Як це трапилося? Як вони потрапили на стіл Сталіну? Це вже ви, геносе Гейдріх, маєте дізнатися, яким чином трапився витік інформації. Це ваше недопрацювання!

На Гітлерові був традиційний захисного кольору широкобортний френч з орлом на рукаві, чорні брюки, низько насунутий на очі кашкет теж з орлом і коричневим обідком. Одяг для фюрера шили кращі шевці берлінського магазину Вільгельма Хольтера, що знаходився на Вільгельмштрасе, 49. Костюми повинні були приховувати мимовільне смикання правого плеча, яке розвинулося у фюрера після падіння на бруківку під час невдалого путчу 23-го року. Капелюхи мали бути крислатими, тому що фюрер швидко обгорав на сонці.

Сорочка була однотонною, білою, краватка чорною — цим кольорам фюрер багато років віддавав перевагу.

Спостерігаючи за орлом, Гітлер задер догори голову. Його вузькі вуса, покликані візуально укоротити задовгий, на його думку, ніс, гордо стирчали догори. І голився, і підстригав вуса Гітлер виключно сам, не довіряючи прислузі свою занадто ніжну шкіру. Прикрив очі від сонця долонею, складеною човником, і говорячи, продовжував спостерігати за птахами.

— Donnerwetter! Прокляття! Я сказав зайве! Але ця думка мене мучила постійно. Коли я побачив, що один фінський вояк коштує десяти російських, я зрозумів, що ми не повинні були зупинятися в Польщі, а рухатися далі на схід. Сьогодні ми були б уже в Москві! Саме так, Гейдріху, саме так!

Гітлер захопився і почав жестикулювати. Кожну фразу він підтверджував змахом руки. Немов рубав дрова маленькою сокирою. Ще з кінця 20-х він почав відточувати перед дзеркалом свої пози й рухи, щоб переконливо виступати на мітингах. Поступово вони ставали йому звичними.

— Але тоді, в Польщі, ми були впевнені, що Ради надзвичайно могутні, і спрямували рух німецької нації на захід. Тепер машину війни запущено. Вектор її руху змінювати, мабуть, запізно. Хоча… — Гітлер на мить замовк. — Я говорив з елітою нашої армії, командирами-танкістами! Хіба я міг подумати, що це дійде до того ідіота — радянського резидента Кобулова! Чи, може, він не такий ідіот, як ви мені доповіли, Райнгарде? Може, він водить нас за ніс і просто прикидається ідіотом? Можливо, ми його недооцінюємо?

Гейдріх був худим чоловіком високого зросту, з трохи завузькими плечима, трохи заширокими, жіночними стегнами і трохи задовгими руками. Також виділялися високе чоло, гострий ніс і довгі пальці музиканта.

Був у чорному мундирі групенфюрера СС — на рукаві сріблястий шеврон «старого бійця» у вигляді літери «V». Його мали право носити лише ті, хто вступив в Націонал-соціалістичну робітничу партію — НСДАП — ще в «часи боротьби», коли Гітлер не був рейхсканцлером. На пальці перстень — «Мертва голова». Такий перстень вручав особисто Гіммлер старшим офіцерам, знову ж таки, тільки старої гвардії.

Після Першої світової війни Гейдріх служив на крейсері «Берлін», яким тоді командував нинішній шеф німецької розвідки адмірал Канаріс. Гейдріх дослужився до чину морського обер-лейтенанта. Але через кілька скандальних історій із жінками став перед офіцерським судом честі, який змусив його вийти у відставку. Він довго не мав засобів для існування. Перебивався випадковими заробітками, здебільшого вів життя альфонса. Він мав магічний вплив на жінок, і деякі із задоволенням його утримували. Але таке життя, як він вважав, життя дощового черв’яка, його зовсім не влаштовувало. Через своїх друзів, членів СС із Гамбургу, він зв’язався з Гіммлером, керівником охоронних загонів, ще маловідомого тоді трибуна бюргерів і дрібних торгівців — Адольфа Гітлера.

Гіммлер, у якості випробування, посадив його на цілий день, щоб він склав організаційний план майбутньої партійної служби безпеки. Це й було початком могутньої служби безпеки — НСДАП. Гейдріху вдалося незабаром виділитися — знайти зрадника в партійних лавах, що працював на владу. Ним виявився «старий боєць», колишній радник баварської карної поліції. Завдяки цьому успіху молодий Гейдріх потрапив до безпосереднього оточення рейхсфюрера СС Гіммлера, а згодом і самого фюрера. Гейдріх любив розповідати, що в дитинстві мріяв займатися хімією і за це колеги позаочі називали його Хіміком.

— Я впевнений, що ми правильно оцінили радянського резидента в Берліні, мій фюрере, — поквапливо зауважив Гейдріх, намагаючись у зародку задушити думку фюрера про його можливу помилку. — Він не має оперативного досвіду. Ми вивчили його біографію, отриману з наших джерел в СРСР. Він — дилетант. Інформація про ваш виступ — або його випадковий успіх, або наш випадковий прокол.

Ми встановимо, яким чином ця інформація потрапила до Кобулова, і покараємо винних. Особисто мені здається, що тут не обійшлося без англійців. Після чисток у 37-му і 38-му роках росіяни в Німеччині просто не мають бодай якоїсь серйозної резидентури.

Амбіційний і недалекий резидент у Берліні, Амаяк Захарович Кобулов (Захар), справді не мав оперативного досвіду розвідника і навіть не володів німецькою мовою. Відразу після приїзду в Берлін на прийомі, організованому на честь радянського наркома Тевосяна, він улаштував п’яну бійку. Кобулов ударив в обличчя німецького офіцера, який випадково вихлюпнув на нього бокал вина. А далі засвітив ледь не всю агентуру: почав викликати нелегалів на конспіративну квартиру, що була «під ковпаком» у гестапо. І приїжджав спілкуватися з агентами в супроводі перекладача й охоронця. Викритих агентів гестапо поки що не чіпало, загалом через дружбу між Німеччиною і СРСР.

Але інформація про поведінку Кобулова таки потрапила в Москву, і лише наближеність до Берії його брата Богдана Кобулова врятували резидента в Берліні від виклику на Луб’янку і розстрілу.

Утім, інший заступник Берії, Всеволод Меркулов, спеціальною шифротелеграмою категорично заборонив резидентові Захару особисто зустрічатися з важливими агентами.

Резидент-дилетант Кобулов відтак вирішив шукати свої джерела інформації. І швидко знайшов. Джерелом став 27-літній латвійський журналіст Орест Берлінкас, власний кореспондент ризької газети «Бриве земе» у Берліні.

Амаяк повідомив у Москву, що завербував емігранта-латиша, який «тверезо оцінює встановлення радянської влади в Прибалтиці» і готовий «ділитися отриманою в колах німецького МЗС інформацією». Кобулов, звісно, не знав, що його новий агент Берлінкас, який отримав прізвисько Ліцеїст, після кожної зустрічі з ним їде доповідати своєму справжньому патрону — штандартенфюреру СС Лікусу, діяльність котрого курує особисто Гейдріх. У гестапо Берлінкусу дали прізвисько Петер. Іноді його ще називали Латишем.

Причому вихід Петера-Латиша на Захара німці вважали настільки важливим, що Гейдріх нерідко особисто готував текст доповіді Петера Кобулову, потім доповідав його фюреру. Тільки з його високої санкції, а нерідко й із власноручними правками, матеріал надходив до штандартенфюрера Лікуса, який і «озброював» цією «дезою» свого агента, який негайно передавав її Захару.

— Та якби я знав, що Росія така слабка, я б спочатку розібрався з Росією, а не з Англією і Францією! Росія виявилася колосом на глиняних ногах. Хто це сказав? — Гітлер запитально позирнув на Гейдріха.

— Фрідріх Великий? — Гейдріх навмання назвав улюбленого політика фюрера.

— Ні, Фрідріх так думав. А сказав це, здається, Дідро, — поправив Гейдріха фюрер. — Дені Дідро — французький філософ. Серед поїдачів жаб теж іноді траплялися розумні голови.

— Але, мій фюрере, багато хто і нині вважає Росію дуже могутньою, — ввічливо вставив Гейдріх.

— Росія була могутньою до Жовтневого перевороту, коли німці керували нею. Ось чудовий приклад, як можуть діяти німці в середовищі більш низької раси! Сотні років Росія піднімалася за рахунок німецького управління! За рахунок вливання німецької крові в жили російської керівної еліти. Після комуністичного перевороту місце німців зайняли євреї. І все пішло шкереберть! Євреї значно ослабили Росію! На жаль, я раніше не надав цьому серйозного значення, — очі Гітлера перетворилися на вузькі щілинки, губи стиснулися, і він надовго замовк, вдивляючись у блакитну далечінь, де чорна цятка то наближалася, перетворюючись на орла, то віддалялася, гублячись у піднебессі. Тоді фюрер брав до рук потужного морського бінокля і підносив до очей.

— Добре, — нарешті сказав Гітлер, повернувшись до Гейдріха, що не наважувався перервати мовчанку. — Я наказав Ріббентропу ще і через Шуленбурга заявити Молотову, що то — провокація англійців. Що ми ніколи не нападемо на СРСР і що я нічого подібного ніколи не говорив.

— Мій фюрере, ми все спростували і підтвердили спростування через «нашого резидента», — Гейдріх повернувся до Гітлера і побачив, що у того на обличчі повільно з’являється посмішка і зморшки в куточках губ поповзли до скронь.

— Наш резидент? — вони разом засміялися з такого визначення Кобулова, як «наш резидент».

Гейдріх хихотів стримано, прикриваючи долонею рота, як і личить підлеглому в присутності фюрера, а Гітлер сміявся гучно, ляскаючи себе по стегнах долонями.

Фюрер раптово обірвав сміх:

— Геносе Гейдріх, я доручаю вам, саме вам, абсолютно таємну місію! Місію, від якої залежить майбутнє німецької нації! Німеччина має розглядати захоплену польську територію як район зосередження для майбутніх німецьких операцій на сході. Необхідно тримати в порядку залізниці й шосейні дороги, що проходять територією Польщі — нашого майбутнього плацдарму для удару по Радах. Можливо, через рік, а можливо, через десять років. Але рано чи пізно це відбудеться. Сталін ставить румунам ультиматуми і хоче відібрати Бессарабію і Буковину, опосередковано це є небезпекою для наших поставок нафти із цього регіону.

Я наказав Геббельсу зупинити роботи в берлінському Українському інституті. Тепер накажу терміново відновити! Україна буде завойована так само, як і Польща. Це трапиться, щойно ми розберемося з Європою. Долю початку кампанії в Європі вирішено. Термін — квітень. Поки англійці та ці мерзенні жабоїди-французи (Гітлер був затятим вегетаріанцем і зневажав усіх, хто поїдав будь-яку живність) ще сподіваються, що ми не почнемо цього року. Контроль за операцією «Прикриття» лежить особисто на вас, Гейдріху, та на адміралові Канарісу. Після захоплення України і Росії аж до Уралу почнеться золота ера для німців. Вони потерпають нині від негараздів війни, і я віддячу їм сторицею. На кожного з них будуть працювати десятки й сотні унтерменшів!

— Мій фюрере, ви найвизначніший із політиків, яких коли-небудь народжувала німецька земля! — пафосно проголосив Гейдріх.

— Я народився в Австрії. Але ви праві, Райнгарде, бо Австрія тепер теж німецька земля. До речі, ви знайшли мого орла?

Гітлер любив спостерігати за парою орлів, яка постійно кружляла над Бергхофом. Але вже другий тиждень було видно тільки одного птаха. Гітлер підозрював, що другого могли підстрелити мисливці.

— Так точно, мій фюрере! — квапливо відповів Гейдріх. Він примусив займатися пошуками орла всі найближчі до Оберзальцберга районні організації гестапо.

— Якісь мерзотники його вбили? Ненавиджу цих мисливців. Хто це? Сподіваюсь, не люди з нашого руху? — Гітлер сам поморщився від свого припущення з таким виглядом, ніби у нього раптом розболівся зуб.

— На жаль, мій фюрере… — Гейдріх розвів руками. — Мені важко про це говорити.

— Так і знав! Сподівався, що це не так! Але чомусь відчував, що буде саме так! — Гітлер зірвався на крик. — Я ж заборонив членам партії брати участь у будь-якому полюванні! Нехай навіть на куріпок! Я хочу викорінити цю ідіотську звичку їсти трупи загиблих тварин! Де орел? — фюрер стиснув кулаки. Потім з прикрістю ляснув кулаком об долоню іншої руки. Було видно, що він розлютився не на жарт.

— Ми вилучили тільки опудало орла, мій фюрере, — в голосі Гейдріха відчувався непідробний жаль. — На жаль, це зробили люди з партійної організації Оберзальцберга.

— Вони повинні бути виключені з партії! І втратити свої пости! Ніякої поблажливості! Чуєте, Гейдріху? Ніякої! — Гітлер пройшов по величезному балкону з кінця в кінець. Зупинився, пильно дивлячись на Гейдріха. — Ви сказали мені все, Гейдріху?

— Майже все. Є ще тільки одне… — Гейдріх замовк, вагаючись.

— Що таке? Я слухаю вас, геносе Гейдріх.

— На підставці опудала є напис «Улюбленому фюреру. Від партійної організації Оберзальцберга». Це мав бути подарунок до вашого дня народження.

— Прокляття, — Гітлер ще раз пройшовся балконом з кінця в кінець. Відкрив двері й увійшов до зали. Гейдріх послідував за ним.

Інтер’єри Бергхофу розробляв особисто господар. Вітальня, куди вони ввійшли з Гейдріхом, була декорована деревом. Меблі здавалися занадто громіздкими. На комоді великий бюст Ріхарда Ваґнера, виліплений улюбленим скульптором фюрера Арно Брекером. На стінах кілька пейзажів Шпіцвеґа, «Оголена натурниця» Тиціана і «Жінка з оголеними грудьми» учня Тиціана — Бордоне, «Руїни Риму» Паніні. Але кімната не справляла враження надмірно загромадженої. У великому залі висіли гобелени і стояли величезні букети квітів. Тут були червоні троянди, білі кали і рожеві лілії.

Фюрер зупинився біля каміна, зняв кашкет і кинув його на крісло. Пригладив волосся, що весь час стовбурчилося на маківці й спадало на лоба. Поплескав долонею по гіпсовому різьбленню.

— Добре, Гейдріху, я погарячкував, дайте цим ідіотам спокій.

— Буде виконано, мій фюрере. Вони вже й так у розпачі! І ще одне важливе запитання. Що ми маємо робити з поляками?

— Про яких поляків мова, Гейдріху?

— Ми заарештували близько 3 тисяч найбільш видатних поляків — вчених, промисловців, громадських діячів.

Гітлер пройшов від каміна до величезного вікна. Довго мовчав, дивлячись у синю гірську далечінь. Нарешті тихо сказав:

— Як це не сумно, але їх доведеться знищити. Так буде краще для німецького народу. Вони були б постійним джерелом опору нам. У Франції скоро буде п’ять-десять польських дивізій. Поляки будуть стріляти в німецьких солдатів. А тому їх треба знищити. Польську еліту і польську культуру швидко замінить німецька.

— Буде виконано, мій фюрере.

— Що ще, Гейдріху? — він кивнув камердинеру Гансу Юнґе, який зазирнув до вітальні. Той подав на таці Гітлеру традиційну для цієї години чашку чаю, а Гейдріху — бокал вина. Гітлер ніколи не вживав алкоголь, але постійно тримав хороше вино для найближчого оточення. Камердинер був високим — метр дев’яносто. Всіх камердинерів Гітлер підбирав особисто з людей, направлених до нього з LSSAH — «Лейбштандарту СС Адольф Гітлер». Кандидати, яких направляли до фюрера, повинні були мати пропорційні риси обличчя, блакитні очі, світле волосся і високий зріст. За такими ж вимогами набирали гвардійців, які несли вахту в Імперській канцелярії.

— Салон Кіті. Це колишній, я вибачаюсь, мій фюрере, бордель. Ми закрили всі подібні заклади в Німеччині згідно з вашими директивами і директивами партії щодо підвищення стандартів моральності німецького суспільства. Цей єдиний салон вирішили використати для потреб гестапо — перетворити, я прошу вибачення, на фешенебельний бордель для іноземців. З можливістю прослуховування і фотозйомки в номерах. Мені потрібна ваша санкція, щоб залишити його в Берліні для нагляду за іноземними дипломатами й журналістами і можливого використання для їхнього вербування, — Гейдріх говорив квапливо, побоюючись, що фюрер може його перервати і не захоче слухати далі.

— Яка гидота, Гейдріху! Яка гидота! Гніздо розпусти в центрі Берліна! Ви вважаєте, що без цього не можна? — насупився Гітлер. Моральність фюрера була частиною його образу. Гітлер був байдужий до якісного одягу й вишуканої їжі, не вживав м’яса, не пив і не палив, у побуті був украй невибагливий. Що він любив? Квіти у своїй кімнаті, вершкові тістечка, цукерки, собак і розумних жінок.

— Мій фюрере, я підозрював, що це викличе ваше невдоволення. Я знаю, що ви є прихильником міцної арійської родини. Але ризикнув запропонувати це лише тому, що подібними закладами активно користуються спецслужби всіх країн світу! Відмовляючись від них, ми послабимо свої розвідувальний і контррозвідувальний потенціали.

Гітлер замислився, дивлячись у величезне вікно на промені світла, що повільно піднімалося з-за гір.

— Сподіваюсь, ці жінки не арійки? — нарешті запитав він.

— Звісно, ні! — Гейдріху довелося збрехати. Насправді всі жінки, яких підібрав за наказом Гейдріха один із його заступників по політичній розвідці Вальтер Шелленберг, були арійками і членами NS-Frauenschaft — націонал-соціалістичного жіночого союзу.

Проституція, а тим більше будинки розпусти у Німеччині були заборонені відтоді, як до влади прийшли нацисти. Сім’я в рейху була не менш святим інститутом, ніж у Радянському Союзі. І там і тут були заборонені любов за гроші, порнографія та гомосексуалізм. І в одній і в іншій країні всі згадані гріхи загрожували чималими тюремними строками.

Ідея використати жриць кохання для служби рейху спала Гейдріхові на думку, коли він відвідав подібний салон в Італії. Тоді він і доручив виконати цей проект своєму молодому, але перспективному підлеглому — Вальтеру Шелленбергу. Він запитував у Гітлера дозволу на цей проект, хоча насправді все було давно готове до роботи. Дозвіл фюрера був лишень дахом від недоброзичливців, які могли піднести все Гітлеру під непривабливим соусом.

— Я більше не хочу чути про цей салон, Гейдріху! Якщо так треба для справи, хай поки що він буде. Але після закінчення війни, щоб духу його у Берліні не було!

— Так, мій фюрере!

«Хто першим назвав його “мій фюрер”»? — подумав Гейдріх, віддано дивлячись в обличчя фюрерові, поки той купався у власних сентенціях про високу моральність німецького народу. — Можливо, Розенберг, який після виникнення руху іменував себе прес-секретарем партії? Та ні, не Розенберг! Можливо, Гес? Так, мабуть, це був Гес, і, здається, це було тоді, коли вони разом сиділи у в’язниці. Так, після того як вони вийшли з в’язниці в Айсберзі, Гес почав звертатися до нього «мій фюрере». Здається, Гесу належить і авторство привітання «Хайль Гітлер!» У принципі, в цьому привітанні не було нічого дивного. Коли так зверталися до самого фюрера. Раніше це була форма вітання будь до кого. «Хайль!» Але згодом це стало партійним вітанням, своєрідним паролем. Коли члени Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини, замість «Добрий день» або «Здрастуйте», говорили «Хайль Гітлер!» Згодом це привітання вкорінилося і вже ніхто не міг, як раніше, сказати «Хайль Гес!» чи «Хайль Розенберг!», чи «Хайль Гейдріх!» — це було б святотатством. Найцікавіше, що Гітлер не видавав жодних законодавчих актів, щоб затвердити таке звернення і таке вітання. І жодного разу не наказував звертатися до себе «мій фюрере». Але у Гейдріха не було сумніву, що Гітлеру обидва ці штампи — і звернення, і вітання — дуже подобаються.

Гітлер закінчив свій виступ з приводу моральності німців перед вдячним слухачем і нарешті повернувся до початку розмови:

— І ще раз про мій виступ перед танкістами. Словом, Гейдріху, треба зам’яти цей інцидент. Ви повинні зробити все, аби дезавуювати мою дурну заяву через «нашого резидента». А я поговорю з Ріббентропом, щоб аналогічні дії були проведені по лінії Міністерства закордонних справ. У Рад не повинно бути жодних сумнівів про наші найщиріші дружні наміри. Нам конче потрібна їхня нафта і метал. Без них переможний поступ вермахту буде значно важчим. Я зараз думаю про те, що, можливо, навіть варто запросити Сталіна чи Молотова в Берлін.

Гейдріх слухав і кивав головою. У його погляді була собача відданість фюреру. Блакитноокий блондин з важким поглядом, жорсткий у справах, Гейдріх у присутності фюрера танув і ставав м’яким та улесливим.

Він був підданий особисто фюреру до останнього ґудзика на мундирі.

Запорукою цілковитої відданості фюреру цього всесильного чиновника, якого багато німців вважали дияволом у людській подобі, була страшна таємниця Гейдріха. Бабуся керівника бюро державної безпеки була єврейкою.

Розділ 12

28 березня 1940 року, 19 год. 45 хв.

Берлін


За дві години після вильоту з аеродрому Айрін поблизу Оберзальцбергу літак Райнгарда Гейдріха приземлився в Берлінському аеропорту. Пілотував його Гейдріх особисто, правда, увесь політ поряд був штатний пілот. Гейдріх кілька разів під час польської кампанії літав на бомбардування Варшави як стрілець-радист. Подібні рейди він уважав своєрідним зразком доблесті націонал-соціаліста й офіцера СС. Дізнавшись про польоти, рейхсфюрер Гіммлер, безпосередній шеф Гейдріха, заборонив йому це робити особистим наказом. Але Гейдріх продовжував удосконалювати свої навички пілота, сподіваючись потай від Гіммлера взяти участь у майбутній кампанії в Англії в якості пілота-штурмовика. Мелодія свисту бомб, вибухів і кулеметних черг для його вуха звучала не гірше від симфонічного оркестру, а Гейдріх був хорошим скрипалем й обожнював симфонічну музику. Будинки, що перетворюються на купи каміння, люди, які у паніці тікають, падають і зникають у вулканах вибухів, викликали стан, близький до екстазу.

За годину після приземлення його автомобіль у супроводі автомобіля охорони зупинився біля будівлі РСХА на Принц-Альбертштрасе.

Гейдріх злетів сходами повз вартових, які виструнчилися і віддали честь підйомом руки, кивнув секретареві й увійшов до свого кабінету. Начищені до блиску чоботи по кісточки потонули у густому ворсі темно-синьої килимової доріжки, що вела до величезного стола червоного дерева. Він любив синій колір. Тому і шпалери, і штори, і доріжки були в синіх тонах. Одна стіна була повністю заставлена книгами — здебільшого, то була довідкова література. Над столом — портрет фюрера. Колись Гейдріх спробував знайти фотокартку фюрера, на якій би той посміхався. Таких портретів не було в природі. Всі фото фюрера робив його особистий друг — фотограф Генріх Гофман. Фото, які призначалися для широкого загалу, затверджував фюрер. Він не затвердив жодного з посмішкою.

Зліва — столик із товстого скла з кількома телефонами — прямий зв’язок з канцелярією Гітлера, кабінетами Гіммлера, Бормана, Ріббентропа.

У стінах і в кришці стола щонайменше десяток мікрофонів, які він міг увімкнути натисканням кнопки під кришкою. Загалом кабінет був результатом серйозної роботи інженерної думки: на вікнах практично непомітні волосини датчиків, у сейфах, столі — фотоелементи, що спрацьовували, щойно хтось до них наближався на відстань, ближчу за метр. Він сів у крісло, підняв слухавку, якою зв’язувався із секретарем, і коротко сказав:

— Шелленберга!

Вальтер Шелленберг уже рік був правою рукою Гейдріха. Він закінчив юридичний факультет Боннського університету. Один із викладачів свого часу умовив його вступити в НСДАП, пояснивши, що це відкриє йому кар’єрний шлях. Доповіді Шелленберга партійному керівництву на тему розвитку німецького законодавства привернули увагу Гейдріха, який запропонував йому роботу в своєму відомстві.

З 1939 року Гейдріх призначив Шелленберга начальником групи IVE 4-го відділу Головного управління імперської безпеки (широко відомого як гестапо). Група вела питання контррозвідки, боротьби зі шпигунством у Німеччині й окупованих країнах. Керував гестапо Генріх Мюллер, але в Шелленберга зі своїм безпосереднім шефом відносини не дуже складалися, і нерідко Гейдріх спілкувався із Шелленбергом напряму. Мюллер намагався вибудувати зі своїми колегами дружні стосунки. Щочетверга керівники відділів збиралися у нього вдома і за випивкою обговорювали, зокрема й важливі політичні питання, яких не наважувалися торкатися в РСХА на тверезу голову. Шелленберг тримався осібно й у подібних заходах участі ніколи не брав. Можливо, злопам’ятний Мюллер уже вижив би його з управління, якби не заступництво Гейдріха. За кілька місяців він проміняв вечори зі шнапсом у малоосвіченого «тата Мюллера» на вечори симфонічної музики у Хіміка-Гейдріха.

Шелленберг — невисокий, середньої статури, навіть швидше худорлявий, з вузькими вилицями і відстовбурченими вухами, загалом досить несимпатичний чоловік — ввічливо постукав і зазирнув у кабінет шефа РСХА.

— Заходьте, Вальтере, — сказав Гейдріх і кивнув на крісло.

Шелленберг сів у крісло і приготувався слухати.

— Потрібно терміново дати Латишу інформацію про те, що фюрер не згадував про можливий похід на схід у виступі перед випускниками Крампніца.

— Що, таки сказав? — несміливо, самими кутиками губ посміхнувся Шелленберг.

— Так, як кажуть, мій язик — мій ворог. Фюрер — природжений оратор! У запалі виступу він не завжди контролює себе.

— А тому, геносе групенфюрер, знайдеться й нам робота, — ще ширше посміхнувся Шелленберг.

«Занадто багато розмовляє цей розумник, — невдоволено подумав Гейдріх. — Невже вважає себе фігурою, рівною мені? Вискочень…»

— Саме так, — продовжив він. — Крім того, наше завдання — переконати росіян, що фюрер не давав негативної оцінки кампанії Росії у Фінляндії. Не говорив, що вермахт не має гідних супротивників у Європі. Про несправедливість того, що німці займають територію у двадцять разів меншу, ніж росіяни. Словом, нічого цього фюрер не говорив…

— Групенфюрере, я відчуваю, що скоро настане час, коли доведеться часто їздити з відрядженнями на схід.

— Я вам нічого подібного не говорив, — Гейдріх холодно подивився на Шелленберга. — І взагалі, геносе Шелленберг, прошу вас, не намагайтесь аналізувати те, що вам не під силу.

— У жодному разі, — Шелленберг опустив погляд. — Вибачте, шефе. Але бідний, бідний геносе Сталін.

— Товариш Сталін, — поправив його Гейдріх. «Товариш» в його вустах прозвучало, як «товаріс». — Можливо, бідний товариш Сталін. А можливо — бідні всі ми. У будь-якому разі, Вальтере, будемо вважати ваші домисли лише домислами. Підготуйте фальшиву стенограму виступу фюрера в Крамніцу. Щоб там було щось схоже на його промову, але з іншими акцентами. Ніякого походу на Схід! Росіяни повинні повірити, буцімто до того їм злили дезу. І нехай Латиш надтерміново згодує цю «справжню» стенограму російському резиденту Кобулову… Товаришу Кобулову, якщо вам так більше подобається.

— Слухаюсь, геносе групенфюрер! — кивнув Шелленберг.

— І ще одне. Фюрер запитав мене, а я запитую вас: чи впевнені ви, що Кобулов досі не запідозрив, що він наша маріонетка?

Шелленберг на хвилину замислився, потім підвів погляд на Гейдріха.

— Цілком. Російський резидент у розвідці — абсолютний дилетант. Ми уважно вивчили його досьє. У нього немає оперативного досвіду. Здається, російський фюрер Володимир Ленін говорив, що партійна кухарка може керувати державою.

— Він нічого не говорив про партійність кухарки, — заперечив Гейдріх.

— Хіба? — здивовано підняв брови Шелленберг.

— Вальтере, ви сьогодні наче якийсь… невпевнений. Зайшли ледь не навшпиньках. Сіли на край крісла. Верзете нісенітниці про партійних кухарок…

— Просто у вашому кабінеті, нашпигованому електронікою, відчуваю себе ніяково, геносе групенфюрер, — пожартував Шелленберг.

— А чим вам шкодить моя електроніка? Подумаєш — пара мікрофонів. Чи у вас є якісь секрети від керівництва?

— В управлінні злі язики подейкують, що у вас у столі вмонтовано кулемета. Хвилююся, що ви натиснете не на ту кнопку, і замість мікрофона…

— Боїтеся, що прошию вас кулями, — розреготався Гейдріх. — Не хвилюйтеся, Вальтере. Недоброзичливці брешуть. Назвіть імена цих «язиків», і ми їх вирвемо разом з головами. А поки що вам нічого не загрожує. Принаймні сьогодні. Я вас більше не затримую.

Поки Шелленберг ішов до виходу, посмішка щезла з уст Гейдріха і його холодний погляд свердлив спину підлеглого. Недарма Мюллер не любить цього молодого вискочня. Чи не поквапився він, Райнгард Гейдріх, давши йому посаду, яка більш пасує людині, значно старшій за віком?

Розділ 13

Т е л е г р а м а


Москва, 22 березня 1940. Відправлена о 20 год. 40 хв.

Отримана 23 березня 1940 о 05 год. 15 хв.


Посол Шуленбург — Ріббентропу


Дуже терміново!

Абсолютно секретно!


За інформацією наших джерел, СРСР вживає термінових заходів з мобілізації економіки. Готується указ «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і про заборону самовільного відходу робітників та службовців з підприємств»; указ «Про відповідальність за випуск недоброякісної продукції»; указ «Про кримінальну відповідальність за дрібні крадіжки на виробництві». Ця серія законів спрямована на мобілізацію економіки, що може принести конкретну користь Червоній армії.

Посол Шуленбург


* * *

22 березня 1940 року, 18 год. 30 хв.

Москва


Не думав багатій Сава Морозов, коли замовляв архітекторові Шехтелю розкішний особняк на Спиридонівці для своєї дружини, що колись його друзі більшовики відберуть особняк у господаря й улаштують тут Будинок прийомів Наркомату іноземних справ. Але саме так і сталося! Жителі навколишніх будинків влучно прозвали споруду «будинком раутів». Улюблена розвага місцевих хлопчаків — роздивлятися розкішні автомобілі — «рено», «мерседеси», «ролс-ройси», що очікували на виклик: «Автомобіль пана посла Великої Британії чи пана посла Франції».

У березні 1940 року тут давали урочистий прийом на честь великої делегації німецьких художників і Виставки німецького образотворчого мистецтва в СРСР. Зал прийомів прикрашали величезні червоні полотнища. Одне із чорною свастикою на білому круглому полі, інше — із серпом і молотом.

На вулиці ще світило сонце, а тут уже горіли величезні люстри.

Делегати, художники, чиновники Наркомату іноземних справ піднімалися сходами із надзвичайно красивим кованим поруччям. Виблискували лисини і напомаджені шевелюри.

Важко було відірвати очі від розкішних вітражів, різьблень і малюнків на стінах. Дисонував з обстановкою лише великий транспарант на вході з написом: «Сталін — це Ленін сьогодні. Анрі Барбюс». Барбюс в останні роки свого життя був найактивнішим критиком буржуазної цивілізації і схилявся перед Сталіним і СРСР.

У Зеленій вітальні, розташованій праворуч від вестибюля, художник Микола Гущенко — у відмінно зшитому на замовлення синьому бостоновому костюмі, білосніжній сорочці й темній, у косу смужку краватці, стояв з келихом вина біля величезного вікна. Поряд з ним стояли референт із культурних зв’язків Імперського міністерства іноземних справ Німеччини, доктор фон Клейст і його заступник доктор Шютте, які від відомства Ріббентропа курували візит делегації німецьких художників в СРСР.

Клейст — високий огрядний брюнет у світлосірому, в контрастну чорну смужку костюмі, від якого трохи рябіло в очах, з не дуже гармонійними, але й не потворними рисами обличчя. Ніс прямий, густе волосся зачесане на проділ. Запах хорошого одеколону. Постійна білозуба посмішка на обличчі. Доктор Шютте — маленький блондин з помітною лисиною, що виблискувала у світлі розкішних люстр, теж у сірому, але однотонному костюмі. Поряд із солідним Клейстом він виглядав нещасним, ображеним ліліпутом. Словом, хрестоматійний приклад пари начальника з підлеглим, в яких субординація помітна уже за зовнішністю.

Усі троє тримали в руках бокали з напоєм, який лише нещодавно почали виробляти в СРСР. Напій мав оригінальну назву «Советское шампанское». Досі шампанським називали вино, яке вироблялося у Франції, у провінції Шампань. Гущенко, Клейст і Шютте час од часу пригублювали прозору жовту рідину. «Советское шампанское» неприємно щипало язика.

— Між націонал-соціалізмом і соціалізмом не так багато відмінностей, — ліниво, неквапливо жестикулюючи, як і має робити людина вагою за дев’яносто кілограмів, говорив доктор Клейст Гущенкові. — Загалом суть одна: соціалізм — лад, при якому розподіл благ контролюється суспільством, або, якщо хочете, — державою. Адольф Гітлер говорить про соціалізм для німців. Ленін говорив про соціалізм для всіх, хто працює. А ось Сталін, як мені доповідали, теж схиляється до побудови соціалізму в одній країні. І ви, і ми проти тих, кого ви називаєте «акулами капіталізму» — Британії та Франції.

— Але ж ви зберегли приватну власність на засоби виробництва, а в СРСР вона відмінена, — Гущенко відповідав німецькою без найменшого акценту, тому що з дитинства мав схильність до іноземних мов і свого часу більше п’яти років прожив у Берліні.

— Тимчасово зберегли, геносе Гущенко, тимчасово. І у більшості випадків дрібну приватну власність. Наш фюрер бачить своїм головним завданням щастя німецького народу і процвітання рейху. Впевнений, що товариш Сталін теж хоче цього для свого народу, — продовжив вихваляти німецькі порядки Клейст. У німецьких націонал-соціалістів, як і в СРСР, було прийнято звертатися один до одного «товаришу» — німецькою «геносе».

— Ви вмієте бути переконливим і красномовним, геносе Клейст, — зауважив Гущенко, швидше, щоб висловити повагу, ніж погоджуючись із співрозмовником.

Помічник Клейста Шютте відсунув край штори, кивнув на охорону з гвинтівками, що стояла біля входу, і промовив несподіваним для такого миршавого створіння густим басом:

— Із чим пов’язані такі серйозні заходи безпеки?

— Ви знаєте, я сам здивований, — стенув плечима Гущенко. — Таке у нас уперше.

— Може, боїтеся англійських диверсантів?

Трійця переглянулася і розреготалася.

— У Москві? Ви жартуєте, геносе Клейст. До речі, товариш Герасимов просив мене запитати у вас, чи згодна буде Німеччина прийняти виставку радянських художників трохи раніше? Річ у тім, що вийшла накладка. На червень запланована велика художня виставка у Будинку Рад у Москві.

— Поза всілякими сумнівами! — Клейст випромінював щиру привітність. — Давайте перенесемо на квітень. Все, що потрібно з нашого боку, ми зробимо, я узгоджу все необхідне з імперським міністром Ріббентропом. Головне, щоб ви й радянські художники впорались із підготовчими роботами.

— Ми докладемо всіх зусиль, — схилив голову Гущенко.

— Сподіваюсь, що і ваша творчість, геносе Гущенко, порадує нас, тим паче, як відомо, розквітнув ваш талант на теренах Німеччини! Давайте вип’ємо за геній геносе Гущенка. — Шютте підняв бокал.

Гущенко колись брав уроки в школі-студії Ганса Балушека у Берліні, а потім чотири роки навчався в Берлінській вищій школі образотворчих мистецтв.

— Як вам Берлін 20-х років? — осушивши черговий бокал, запитав Клейст.

— О, прекрасне місто! Скільки разів я малював Шарлоттенбурзький палац, прекрасні ранки над Шпреє. Любив поштовхатися на Курфюрстендам! Уроки професора Вольсфельда! Що може бути кращим! Але тоді Німеччина жила, як на вулкані. Путчі, повстання! Безробіття, шалена інфляція — марка знецінювалася щодня. У магазинах по кілька разів на день міняли цінники. Гроші були нічого не варті!

— Тепер усе інакше, геносе Гущенко. Німеччина — це стабільність, це — робота для всіх. Це — впевненість у завтрашньому дні, — продовжував за звичкою пропагувати німецькі цінності Клейст.

— Хіба не такі самі цінності відстоює Комуністична партія Радянського Союзу? — вставив і собі кілька слів Шютте.

— Не зовсім такі. Але, справді, дуже схожі, — розсіяно погодився Гущенко. Було помітно, що розмови про перевагу того чи іншого ладу його не дуже захоплюють.

— Яка зараз в СРСР п’ятирічка? — запитав Шютте.

— Третя, — наморщив лоба Гущенко.

— А в Німеччині зараз закінчується друга чотирирічка під керівництвом уповноваженого від НСДАП геносе Германа Ґерінга. Масово будуються автобани, нові державні підприємства. Скоро перетнути Німеччину автомобілем можна буде майже так само швидко, як літаком.

— Чому саме Ґерінгу доручено це? — запитав Гущенко, аби підтримати розмову. Загалом йому було байдуже, чому саме найтовщому високопоставленому німцю доручили таку відповідальну місію.

— Геносе Ґерінг дуже поважна в Німеччині людина, герой війни й довірена особа фюрера. У Першу світову він командував елітним авіаційним підрозділом Ріхтгофен й особисто збив 22 літаки противника. Французьких, англійських і, вибачте, можливо, навіть російських. У 23 році під час одного з перших виступів НСДАП він ішов поряд із фюрером і був важко поранений — одержав дві кулі. Можливо, якась із них могла поцілити в самого геносе Гітлера! Тоді дружині вдалося таємно вивезти його до Австрії. Вона фактично врятувала Ґерінга! Це дуже цікава романтична історія. Про неї в Німеччині нині пишуть книги і знімають фільми.

— Гер Гущенко має пам’ятати ті часи, адже він саме тоді жив у Німеччині, — вставив і собі Шютте.

— О, я якось випустив цей момент. Може, тому, що жив у Берліні. Там було, мабуть, спокійніше, ніж у Мюнхені!

— Так, але це був 23-й рік. Його дуже важко забути, — сказав Клейст.

Насправді Гущенко добре пам’ятав 23-й рік. Цей рік був останнім перед його від’їздом з Берліна до Парижа. Тоді в Німеччині панувала потужна криза. Багато німців шукали прихистку в більш стабільних країнах — Австрії, Франції, Польщі. У тому році Німеччину сколихнули драматичні події, в результаті яких Гітлер потрапив до в’язниці.

Тоді Гітлер вступив у союз із правими консерваторами, що були при владі в Баварії, готуючи виступ проти соціал-демократичного уряду в Берліні. Здавалося, влада була майже в кишені. Гітлера надихав приклад походу Муссоліні на Рим, і він сподівався повторити італійську кампанію, взявши владу в Мюнхені й організувавши похід на Берлін. Але не так сталося, як гадалося. Лідери Баварії злякалися і заявили Гітлеру, що не мають наміру виступати проти Берліна. Тоді штурмовики Гітлера захопили будинок баварського військового міністерства, але їх оточили армійські частини. Про те, як розвивалися події в Мюнхені, гув увесь Берлін. Гущенко пам’ятав, що люди вибігали з крамниць і кафе на вулицю, аби купити свіжі газети. Мюнхен був на перших шпальтах.

Поки Гущенко пригадував давні події, на вході почався інтенсивний рух. Увійшли військові в синіх кашкетах і розійшлися залою у різні боки. З’явилися Молотов, Берія, німецький посол Шуленбург і ще кілька поважних на вигляд людей. Молотов пройшов до трибуни і виголосив коротке вітання від Сталіна, а Шуленбург від Гітлера. Прозвучали два гімни: «Інтернаціонал» і «Deutschland, Deutschland über alles» — «Німеччина, Німеччина — понад усе».

— Шановні друзі! Товариші! — Голова Спілки московських художників Олександр Герасимов вийшов на трибуну і заговорив. Його голос зривався від надміру почуттів. — Я хочу висловити щиру подяку нашому вождю, нашому геніальному вчителю і другу Йосипу Віссаріоновичу Сталіну і великому фюреру німецького народу Адольфу Гітлеру за вітання, надіслані учасникам цього зібрання! Хочеться сказати всі душевні слова подяки, які тільки існують у наших мовах. Хочу, щоб Йосип Віссаріонович Сталін і Адольф Гітлер, люди, які з геніальною далекоглядністю ведуть Комуністичну партію Радянського Союзу і Націонал-соціалістичну робітничу партію Німеччини, народи наших країн до світлого майбутнього, до прогресу і процвітання, прийняли палкий привіт художників Німеччини й Радянського Союзу, сповнений любов’ю і повагою. Нашою творчістю ми зробимо все можливе, щоб прийдешні покоління визнали, що ми були достойними сучасниками таких геніїв, як Йосип Віссаріонович Сталін та Адольф Гітлер! Ми впевнені, що всі прогресивні країни світу вийдуть на широкий історичний шлях і стануть під червоні прапори Сталіна і Гітлера! Бо лише під цими прапорами, прапорами кольору крові, пролитої в боротьбі за світле майбутнє наших народів, людство переможе!

Його останні слова потонули у бурхливих оплесках і вигуках «Да здравствует товарищ Сталин!» і «Хайль Гітлер!»

— Добре говорить геносе Герасимов! — зауважив доктор Клейст, і собі прокричавши «Хайль Гітлер!» — Як на мене, не гірше за доктора Геббельса. Правда, геносе Шютте?

Шютте із задоволенням погодився. Офіціант підійшов до них із тацею, на якій стояли бокали з червоним вином. Вони поміняли спорожнілі бокали на повні, цокнулися з Гущенком і випили по ковтку.

— Що це за вино? — зацікавлено запитав Клейст, смакуючи терпку рідину.

— «Кіндзмараулі», — відповів Гущенко, — улюблене вино товариша Сталіна. Тепер його і «Советское шампанское» подають майже на всіх прийомах.

— «Кінздма… кіндзма…», що означає ця назва? — Шютте облишив спроби вимовити слово.

— Кіндзмараулі — так називається сорт винограду, з якого зроблене це вино.

— Здається, це не російське слово? — запитав Клейст.

— Ні — грузинське. Сталін за національністю грузин, — пояснив Гущенко.

Тим часом до них підійшла дружина Гущенка — Марія — теж із бокалом вина. Марія була високою гарною брюнеткою у досить відвертій сукні. Вона посміхнулася і привіталася з Клейстом і Шютте, з якими була знайома. Обидва поцілували їй руку, вона з посмішкою на вустах вислухала протокольні компліменти.

— Фрау Гущенко, як ви оцінюєте виступ геносе Герасимова? — звернувся до неї доктор Шютте.

— Мені здається, він виступив дуже добре, — відповіла Марія Гущенко німецькою. Вона теж прожила кілька років у Німеччині. Там і познайомилася з чоловіком. Нахилилася Гущенкові до вуха, прошепотіла:

— У мене перекрутилася шлейка на бюстгальтері й жахливо тисне. Вона розітре мені плече до крові.

Гущенко ледь помітно скривився. Шепнув у відповідь:

— Та клята модистка все ж напартачила. Це точно не Париж! Піди у вбиральню, хоча ні, зараз я покладу тобі руку на плече і спробую поправити…

Але Гущенко не встиг нічого зробити. До них разом з Берією підійшов голова Спілки московських художників Герасимов. За Берією йшли його заступник Меркулов і помічник Саркісов.

— Це і є геносе Клейст — керівник німецької делегації й представник імперського міністра Ріббентропа, а це — товариш Гущенко, головний організатор цього зібрання, — запопадливо зазираючи в обличчя Берії, сказав Герасимов.

— Здрастуйте, геносе Клейст, здрастуйте, товаришу Гущенко! — поблискуючи пенсне, Берія обом потиснув руки. Гущенко відзначив, що рука у Берії маленька, холодна і слабка. Відчуття було, наче торкнувся до дохлої риби.

— Я слідкую за вашою творчістю, — сказав Берія Гущенкові з дуже помітним грузинським акцентом, зміряв зацікавленим поглядом з голови до ніг його дружину і пішов далі. Свита поквапилася слідом. Марія помітила цей безцеремонний погляд. Знітилася й опустила очі.

— Герасимов, хто ця жінка, що стояла поряд із Гущенком? — запитав Берія через плече Герасимова, який запопадливо дріботів слідом, представляючи всесильному наркому учасників зібрання.

— Це його дружина, товаришу Берія, — пояснив той.

Очі Берії загорілися:

— Добре, ми затверджуємо його керівником делегації. Делегації, яка поїде в Німеччину. Все, — Берія, а за ним «сині кашкети» пішли до виходу. — Нехай готується і виїжджає швидко, настільки, наскільки це можливо.

— Навіщо така поквапливість, треба ж як слід усе приготувати, Лаврентію Павловичу, — насмілився заперечити Герасимов.

— Я сказав — швидко, — з вуст Берії це прозвучало як «не твого розуму справа». — Буде готувати ґрунт для приїзду основної делегації.

Виходячи, Берія озирнувся і ще раз окинув поглядом дружину Гущенка.

— Герасимов, ти залишайся. Саркісов зі мною, — сказав Берія і кивком голови запросив Саркісова сісти разом із собою до урядового ЗІСу.

Скло, що відгороджувало салон від водія, піднялося.

— Мене зацікавила та дружина художника. У нього непоганий смак. Треба швидко відправити його в Німеччину, а потім познайомитися з нею трохи ближче. Дуже близько! Ти все зрозумів?

— Так точно! — кивнув Саркісов.

— Придивись за нею. Привезеш її, коли я скажу. На хвоста художнику — наших людей, щоб до від’їзду він був постійно під наглядом. Установити його зв’язки, з ким зустрічається, які веде розмови. Чи не шкодує за закордонним життям. На думку Меркулова, це цілком перевірений старий кадр. Але я не вірю старим кадрам, — відрізав Берія. — А поки цей Гущенко ще поруч зі своєю брюнеткою, треба розібратися із блондинкою — секретаркою Герасимова.


* * *

Герасимов підійшов до Гущенка і взяв його за лікоть:

— Можна вас на секунду, Миколо Петровичу?

Вони відійшли вбік під здивованими поглядами Клейста і Шютте. Герасимов, притримуючи Гущенка за руку, заговорив швидко, немов розсипаючи горох:

— У вас блискуче майбутнє, шановний. Я не перебільшую. Ми хочемо призначити вас керівником делегації, яка поїде в Берлін, а далі будуть й інші відповідальні доручення. Але забудьте про французьке. Вас колеги називають Французом. Це ж не просто так! Не малюйте мазками. Ваша «Смерть героя громадянської війни Боженка», це — справжнє. Справжній соцреалізм! А «Переправа партизанів»! Схиляюся. А всі оці мазки! Я вас прошу, Миколо Петровичу. Заклинаю! Пройміться соціалістичним реалізмом, мистецтвом робітників і селян. Візьміть мої слова до уваги як дружню пораду старшого товариша, — Герасимов міцно потиснув Гущенкові руку і пішов до гурту, який зібрався навколо Молотова і Шуленбурга, туди ж, відкланявшись Гущенкові, пішли Клейст і Шютте. Художник залишився ошелешений такими одкровеннями Герасимова. Можливо, однієї фрази Лаврентія Берії «я слідкую за вашою творчістю» достатньо, щоб змінити напрямок думок керівництва радянських художників? «У вас блискуче майбутнє» — це теж щось нове, досі він вважав, що його майбутнє, як художника, в СРСР досить таки непевне.

Дружина Гущенка прихилилася йому до плеча.

— Ніколя, а хто це був?

— Ти про кого? — не зрозумів він.

— Ну, той у пенсне, схожий на бухгалтера, — пояснила вона.

— А, думав ти маєш на увазі Герасимова. У пенсне — це Лаврентій Берія. Керівник НКВС. Марі, яка ти неуважна. Ми ж уже четвертий рік в СРСР. Скрізь його портрети.

Марія піднесла долоню до рота.

— О господи! Сам Берія! — злякано видихнула вона. — Берія! Я пам’ятаю його портрети, Ніколя, але він зовсім не схожий на свої портрети.

— Не дивно. На портреті він зображений у стилі соцреалізму. Що там із твоєю шлейкою? Давай я спробую…

Вона не зреагувала на його пропозицію.

— І ще… Він злякав мене.

— Чому? Не розумію.

Марія трохи повагалася, говорити чи ні. Нарешті наважилась, підвелася навшпиньки і прошепотіла йому в саме вухо.

— Мені здалося, що він подивився на мене якось…

— Як? — Гущенко здивовано повернувся до дружини.

— Як… Наче я кролик, а він удав. І він ось-ось мене проковтне… Хіба ти не помітив?

— Hi, я нічого не помітив, — мотнув головою Гущенко. — Тобі здалося. Він на всіх так дивиться.

Звичайно, він помітив, що нарком накинув оком на його дружину. Чув він і про те, що Берія хапає на вулиці й ґвалтує жінок, які йому сподобалися. Але, по-перше, не дуже вірив у ці чутки, а по-друге, тут не вулиця. Вона — дружина не останньої людини в цій країні. Нарком, звісно, не посміє. Та й чи мало жінок сьогодні потрапили на очі Берії у цьому залі. Він озирнувся навкруги. В залі було багато дам у розкішному, іноді досить відвертому вбранні. Звичайно, Марія перебільшує.

— Ніколя!

— Що?

— Звідки він тебе знає?

Гущенко стенув плечима й обійняв дружину за талію. Це запитання загнало його в глухий кут. Він знову стенув плечима:

— Це мені невідомо. Можливо, в СРСР він один із тих, хто про все і про всіх знають. Як на мене, він справив на тебе занадто сильне враження. Не варто надавати цій зустрічі якогось особливого значення. Не надаєш же ти особливої увагу компліментам гера Клейста.

— Добре, — начебто погодилась вона. Але відразу запитала: — Ти колись зустрічав його раніше?

— Ні, ніколи. Де б я міг його зустрічати? — вже трохи роздратовано, запитанням на запитання відповів Гущенко.

— То, можливо, він міг тебе знати по роботі в Парижі?

Микола Гущенко озирнувся, чи ніхто їх не чує.

— Не озирайся, — сказала вона, — ми самі.

— Усе одно не варто говорити про це тут. Навряд чи він міг мене знати по Парижу, тоді НКВС керував Ягода.

— Це той з вусами, як у Адольфа?

Генріх Ягода носив вуса точнісінько такої форми, яку потім прославив на весь світ Адольф Гітлер.

— Здається. Та й він навряд чи знав усіх радянських агентів. Ці люди не опускаються до таких дрібниць…

Через рік по тому, як Гущенко повернувся в СРСР, у 1937-му, Генріх Ягода був заарештований НКВС. Під час обшуку в Ягоди буцімто було знайдено фільми, листівки та фотографії порнографічного характеру, гумовий статевий член (страпон) і троцькістську літературу. Знайшли також дві розплющені кулі, якими були вбиті Зінов’єв і Каменєв, з підписами. Ягоду звинуватили в здійсненні «антидержавних і карних злочинів», «зв’язках із Троцьким, Бухаріним і Риковим, підготовці замаху на Сталіна та державного перевороту». Ягоду було розстріляно в Луб’янській в’язниці НКВС. Де було поховано його тіло, так ніхто ніколи й не дізнався.

— Дрібниці. Це чудово. Я б хотіла, аби ми трималися від усіх цих людей якомога далі.

— Абсолютно погоджуюся з тобою, люба. Сам хочу триматися від них якнайдалі. Ми сьогодні квапимося додому?

— Ні, я домовилась, сусідка посидить із Шуриком, і ми зможемо погуляти.

— Чудово. До речі, ти зовсім забула про шлейку бюстгальтера. Вона тобі більше не муляє? — він поклав їй руку на плече, потім опустив руку нижче і швидко знайшов проблемне місце. — Зроби крок до стіни, і я її поправлю. Ось так. До речі, треба змінити модистку.

Розділ 14

22 березня 1940 року, 21 год. 05 хв.

Москва


Після прийому в Наркомінсправі Гущенко з дружиною вирішили прогулятися вечірньою Москвою. Вони пройшли повз школу. На фасаді, освітлений ліхтарем, червонів транспарант із написом: «Спасибо товарищу Сталину за наше счастливое детство!». Повернули у Піонерський провулок (всі, за звичкою, називали його Патріаршим) і вийшли до Патріарших, а нині Піонерських ставків. Ставок, правда, був лише один. Із темряви потягло холодом і вологою. Самої води вони не бачили. Тут, на відміну від багатьох районів Москви, підвівши голову, можна було побачити зорі. Вони із задоволенням вдихали вологе повітря і, дивлячись на зорі, йшли в темряві.

— Марі, ти знаєш, як знайти Полярну зорю? — він стиснув її лікоть.

— Aucun. Je ne sais pas. (Hi. Я не знаю.)

— Люба, я ж просив не говорити французькою, — швидко перебив Гущенко дружину. Він уже який рік намагався асимілювати дружину в радянську дійсність, де закордонні штучки й іноземна мова викликали підозру.

— Вибач, ma bonne amie (любий друже). Я трималася. На прийомі — говорила лише російською. Хіба що із Клейстом — трохи німецькою. Знайти Полярну зорю… Ні, серед зірок і сузір’їв я вирізняю лише Велику Ведмедицю, — вона відповіла не відразу, ніби думала про щось своє і його слова лише зараз дійшли до її свідомості.

— То й чудово! — наче не помітивши її задуми, сказав він. — Через дві крайні зорі Великої Ведмедиці, що он над тією тополею, проведи умовну лінію і відклади на ній п’ять відстаней, як між тими двома зорями. Це й буде Полярна зоря. Дивись за моєю рукою. Мені ця зоря дуже допомогла, коли ми з денікінцями відступали від армії Будьонного на Захід. І потім, коли я втік з польського табору для переміщених осіб у Берлін.

— Ти обіцяв мені якось детально розповісти про все, — цього разу вона озвалася відразу. — Все і дуже детально.

Гущенко обняв дружину і поцілував у м’які губи.

— Ну добре, щоб це було детально, дещо треба пригадати. Скільки років минуло…

— Чому говорять Піонерські, чи Патріарші, ставки, адже став лише один? — запитала Марія.

Від води потягло холодом, і вона щільніше притулилася до чоловіка.

— Не знаю. Мій стаж москвича, люба, такий самий, як і твій. Знаю, що колись тут були суцільні болота, — зауважив Гущенко. — Чому Патріарші? Мабуть, якийсь патріарх раніше тут жив…

Вони мовчки, слухаючи шум величезного міста, пройшли по Малій Бронній і опинилися на Тверському бульварі. Дійшли до тролейбусної зупинки біля крамниці «Гас». У світлі одинокого ліхтаря було видно: напис «гас» обліз і з-під нього проступав інший — «Нафтова лавка». Марія тримала чоловіка під руку і мовчала. Микола Гущенко відчував якусь напругу між ними. Невже це наслідок зустрічі з Берією, людиною з риб’ячим поглядом і вологими руками? Можливо, й ні. То не варто їй нагадувати.

— Треба купити гасу, — сказав він, аби порушити довгу мовчанку. — Примус ледь горить.

— А в Парижі в нас була електрична плита… — в голосі Марії звучав глибокий жаль за безповоротно втраченим.

— Не шкодуй, — бадьоро, може, занадто бадьоро, відповів він. Дяка богові, мова не про Берію. — Ні за чим не шкодуй! Знаєш, є чотири правила: нічого не бійся, нікому не вір, нічого не проси і ні за чим не шкодуй. Цього мене навчили в таборі для переміщених.

Вони сіли в тролейбус, який, ніби чарівний екіпаж, під’їхав, палаючи величезними вікнами. Тролейбус був досить новим, навіть екзотичним для столиці видом транспорту. Вийшли неподалік Красної площі. Площа була переповнена людьми. Незважаючи на те, що вже два роки, як на баштах з’явилися рубінові зірки, кожен вечір тут був аншлаг. З усіх куточків Радянського Союзу люди їхали в Москву, аби побачити ці зорі. Багато з них нагадували дореволюційних ходоків із найвіддаленіших кінців Російської імперії. З мішками за спиною, у кирзових чоботах, замість одягу — якесь дрантя. Марія взяла чоловіка під руку і притислася до його щоки своєю теплою щокою. Він глянув на неї. Подумав про те, що в багатьох їхніх знайомих і по Берліну, і по Парижу, і по Москві розпалися шлюби. А його шлюб, здавалось, тільки міцнів від ударів долі. Коли у Франції доводилося з величезним ризиком добувати і переправляти до посольства креслення військової техніки. Збиратися за добу і тікати з Парижа. Адже агент-нелегал, на відміну від агента-дипломата, не має жодного прикриття від місцевої поліції.

— Я й не шкодую, — ніби трохи стомлено відповіла вона. — Але хочеться спокійного життя, сімейного затишку. А ми увесь час наче на голках і…

Вона затнулася. «Ось воно», — подумав Гущенко. І не помилився. Вона нахилилася до нього і прошепотіла прямо у вухо:

— …мені не йде з думки той у пенсне, з поглядом удава. Мені розповідали, що він хапає жінок на вулиці…

— Від кого ти це чула? — невдоволено запитав він.

— Говорять люди…

— Сподіваюсь, ти сама не переповідала це комусь? — запитав він, уже не приховуючи роздратування. — Як ти це собі уявляєш — нарком серед білого дня хапає на вулиці жінку і везе ґвалтувати? Як ти можеш вірити у цю маячню?

Вона мовчала. Тихо, самими губами прошепотіла:

— Не знаю. Але я боюся… Коли згадую той погляд, у мене починають тремтіти ноги…

— Марі, я тобі назвав чотири правила. Головне з них — нікого не бійся. Я з тобою і якось упораюсь із тим удавом. Нехай він буде і нарком. Але думаю, що тобі варто просто забути про нього. Можливо, наступного разу ти його побачиш років через п’ять на трибуні Мавзолею.

— Добре. Хай так і буде, — Марія зрозуміла, що своїми страхами «дістала» чоловіка. Перевела розмову на іншу тему. — Слухай, Ніколя, оці зірки, вони наче завеликі й замасивні для башт. Невже архітектор не відчував цих диспропорцій — дружина художника, вона звикла мати власну думку щодо будь-якого мистецького витвору.

— Ти теж помітила? І мені здається, що завеликі. Але проект, без сумніву, погоджено десь нагорі. Швидше за все, дуже високо. Так, що вище не буває. І думка архітектора навряд чи когось цікавила. Одним словом — соцреалізм! Утім, май на увазі, про цей несмак говорити в СРСР так само небезпечно, як і про різні чутки щодо наркома у пенсне.

Микола Гущенко не знав, що збільшити зірки до такої величини наказав особисто Сталін, проте легко здогадався про це. Він обійняв дружину за плечі. Її обличчя у відблисках рубінового світла мало дивний рожевий відтінок. Вони ще пам’ятали старі зірки на баштах, що їх установили в 35-му замість двоголових орлів. За два роки їхнє коштовне каміння і золото втратило свій блиск, і до 20-ї річниці Жовтневої революції на баштах з’явилися зірки з рубінового скла. Гущенко добре знав архітекторів, які займалися заміною зірок, чув про серйозні проблеми, які ті архітектори вирішили. Кожне неправильне рішення могло коштувати їм голови. Міцність конструкції нових зірок була розрахована на пориви ураганного вітру. Найпотужнішого вітру, який було зафіксовано на земній кулі. Потужність ламп забезпечувала гарну видимість зірок у нічний і денний час. Треба було добитися того, щоб зірки світилися вночі досить яскраво, а вдень зберігали рубіново-червоний колір. Друге завдання було особливо складним, тому що червоне скло, освітлене ззовні, а не на просвіт, видасться чорним. Щоб вирішити цю проблему, зірки було покрито молочним склом. Воно добре розсіювало світло ламп і водночас відбивало денне світло, що пом’якшувало чорноту рубінового скла.

З репродуктора на стовпі линуло:


Солнечным и самым светлым краем

Стала вся Советская земля.

Сталинским обильным урожаем

Ширятся колхозные поля!


— Ти розумієш, несвобода — своєрідна плата за суспільство рівних можливостей, за те, що у кожного є шматок хліба. Але я прошу тебе, Маріє, ніяких подібних розмов зі сторонніми, навіть близькими знайомими, ніяких відповідей на провокаційні запитання. Запам’ятай — у країні все чудово! Все, що «не так», помічають тільки ті, хто бачив інше життя. Або жив іншим життям. Такі під особливою підозрою. Під ковпаком. Ми з тобою бачили інше життя. Ми — під підозрою. Так що мовчи.

— Чому ти мені говориш про це саме зараз? Через того в пенсне?

— Ні. Він тут ні до чого. Я говорив про це тобі вже багато разів. Просто ти не сприймала це серйозно.


* * *

У художника Миколи Гущенка були всі підстави закликати дружину до обережності, тому що він мав біографію, з якою, взагалі-то, жити в Радянській Росії не рекомендувалося. Він прожив майже 17 років за кордоном, причому останні 12 — у буржуазній Франції, яка разом з Англією в 1940 році була найбільш потенційним супротивником СРСР.

Гущенко частенько шокував товаришів по мистецькому цеху і самого товариша Герасимова своїм буржуазним виглядом — гетрами, твідовим піджаком і традиційною французькою книгою в бічній кишені. Позаочі його називали Французом і дивувалися, як йому вдалося повернутися до СРСР і навіть отримати кімнату в московській комуналці на вулиці Біговій.

У художніх колах його вважали ледь не представником буржуазного мистецтва — зокрема, підозрювали у прихильності до імпресіонізму і, страшно навіть подумати — фовізму. Фовісти[1] бруднили полотно стихійними емоціями і гіпертрофованими кольорами!

Імпресіоністи та фовісти, непмани від мистецтва і вороги соцреалізму, як відомо, не бажали об’єктивно відображати реальність, натомість прагнули вплинути на відчуття глядача.

А в СРСР впливати на радянського громадянина могла лише одна ідеологічна сила — Комуністична партія.

Із такими біографічними даними і шлейфом заборонених «ізмів» художник Гущенко вже давно повинен був писати огризком олівця пейзажі табірного життя на Колимі. І майже всі радянські митці були впевнені, що рано чи пізно так і станеться.

Микола Гущенко з дружиною поверталися до тролейбусної зупинки, не зронивши й слова. Сіли на лавку. Нарешті Гущенко тихо і повільно почав говорити:

— Я говорю це через того в пенсне, через мої контакти з німцями, через можливу поїздку в Берлін! Досі я був для них просто художником. А тепер знову повертаюся до того, ким я був за кордоном. Ти розумієш?..

Про це вони практично ніколи не говорили. Принаймні вдома. Принаймні після того, як виявилося, що завдяки техніці навіть удома їх можуть чути за багато кілометрів. І навіть записувати голоси на спеціальний магнітний дріт.

Із 17 років, проведених Гущенком поза межами СРСР, 12 він був шпигуном-нелегалом і працівником ІНО НКВС — іноземного відділу НКВС. Через Гущенка в СРСР потрапили креслення близько двох сотень вузлів французької й англійської військової техніки. Утім, останнє не обов’язково мало врятувати його від арешту. Сотні працівників ІНО НКВС були відкликані в 1937—1939 роках з-за кордону і розстріляні або назавжди зникли в колимських таборах.

Він знав, що мовчати на небезпечні теми недостатньо. Та не знав, що за останні чотири роки на нього настрочили кілька доносів. Найнебезпечніший — звинувачення у зв’язку з українськими націоналістами.


* * *

Цілком таємно.


Начальникові ГУГБ НКВС СРСР

комісарові держбезпеки 2-го рангу т. Молчанову.


У Київ приїжджав художник Гущенко, який конспіративно пов’язаний з учасниками української націоналістичної організації художників. Їхні контакти відбулись під прикриттям виставки картин, яку він організував. Удалося довідатися про те, що націоналістичне підпілля через Гущенка підтримує зв’язок із закордонними українськими контрреволюційними групами у Франції і Німеччині, а також із троцькістами.

Вивчення контрреволюційних зв’язків Гущенка продовжуємо.


Капітан держбезпеки Рахліс.


* * *

Рахліс не знав про те, що робив Гущенко у Німеччині і Франції. Він випадково познайомився із Гущенком на виставці в Києві і вирішив, що, здавши цього «французика», зможе отримати швидке підвищення по службі. Але Гущенкові пощастило, у Конторі донос потрапив до шефа ІНО НКВС Фітіна, який, на відміну від Рахліса, знав, чим займався Гущенко у Франції. Він доповів Меркулову й особисто поручився за Гущенка. Після недовгих з’ясувань Рахліса було розстріляно як провокатора.

Але караючий меч відвели тимчасово, Гущенко це відчував. Після того, як кадрами ІНО почав займатися новий шеф НКВС Лаврентій Берія, загроза нависла над кожним із працівників.

— Миколо, я сподіваюся, хоч тут, на лавці, в темряві, на порожній вулиці ми можемо говорити вільно? — йому раптом у голосі Марії почулися розпачливі нотки. Він не бачив її обличчя, але йому здалося, що вона ковтає сльози. Цього ще не вистачало.

— Так. Можна говорити вільно, але тихо, — він обійняв її за плечі, намагаючись таким чином погасити цей розпач.

Йому довелося досить довго чекати, поки Марія знову почала говорити.

— Mon cher, tu ne pourrait…

— Будь ласка. Російською.

— Любий, адже ти міг не ризикувати життям у Парижі, не їхати в Берлін, а малювати і жити тихим сімейним життям із дружиною і сином? — запитала вона вже спокійніше, мабуть, опанувавши себе.

— Я не знаю. Сам про це постійно думаю. Відтоді, як мене в 19-му мобілізували до денікінської армії — навряд. Все виходило якось саме собою. Я нічого не міг змінити. Наче сама доля вибирала для мене шлях. «Чому вона заговорила про це? Невже на неї аж так гнітюче вплинув погляд Берії?» — подумав Гущенко і продовжив: — Я ж багато разів розповідав тобі, як усе було…

— Але — без подробиць. Я зараз думаю, чи добре буде жити в цій країні нашому синові. І чи могли ми запобігти цьому. Розкажи мені про все. Не так, як розповідаєш звичайно, загальними фразами.

Початком епопеї поневіряння світом Миколи Гущенка можна було вважати кінець навчання у комерційному училищі в Юзівці. Все почалося з того, що його, студента училища, мобілізували до денікінської армії. Міг він уникнути цього? Навряд. Мобілізували сотні студентів. Відмова каралася розстрілом.

Тоді, навесні 1919-го, червоні вели важкі бої на Східному фронті. Денікін оголосив себе головнокомандувачем Півдня Росії і захопив Донбас.

— Я чудово пам’ятаю, як тікали червоні — безкінечні обози йшли через Юзівку — везли якийсь мотлох — грамофони, комоди, стільці, матраци. То тут, то там виникали бійки. Між їздовими. Хтось когось зачепив, хтось когось не пропустив уперед. Між червоноармійцями, п’яними, брудними, в обмотках і вигорілих будьонівках — за місце на підводі. Били вікна у крамницях, давали в зуби крамарю і тягнули на підводи, що кому подобалося, — почав він розповідь.

— Червоні не могли протистояти Денікіну? — запитала вона, зазирнувши йому в очі. Очі чоловіка блищали жовтим світлом вуличних ліхтарів.

— Це мені невідомо. Говорили, що у червоних повстав командарм якоїсь армії. Здається, атаман Григор’єв. І повернув зброю проти своїх. Фронт розпався. Казали, головним лозунгом атамана було «Ради без комуністів!», — Гущенко озирнувся — ні, їх ніхто не чув. Вони були на зупинці самі. А рубінові зорі сяяли над дахами, неначе свідчення того, як помилився отаман Григор’єв, коли виступив проти більшовиків. — Говорили, що в нього була величезна армія.

— Що з ним трапилося? — не вгавала Марія.

— Убили махновці. Трохи згодом. Тоді вони були союзниками червоних.

— Тебе забрали до Денікіна силою?

Гущенко промовчав. Він не мав однозначної відповіді. Стенув плечима.

— Ти пам’ятаєш, як це було? — продовжувала сипати запитаннями Марія.

— Дуже добре пам’ятаю. Нас забрали прямо із занять. Всіх підняли і повели до казарм. Видали форму. Мене мобілізували влітку 1919 року. Як зараз пам’ятаю, ми у сірих шинелях йдемо Юзівкою по Першій лінії. Перша лінія — це центральна вулиця, що перетинає все місто. Навколо купи сміття. Битого скла. Уламки меблів. Все, що залишилося після відступу червоних.

— Не уявляю тебе в шинелі, — зауважила Марія.

— Я й сам не уявляв. Йдемо. Командир полку кричить: «Полк, смир-р-р-на! Равнение напр-р-рава!» Тоді я вперше побачив Денікіна. Маленький чоловічок з розкішними вусами і стриженою борідкою, у величезній папасі, як влитий, скакав на гнідому жеребці. За ним мчала свита. Два десятки людей у дорогих шинелях із золотими погонами.

Зупинився. Крикнув: «Здр-р-равствуйте, молодцьі!» — «Здра жла-м, Ваше Высок-ди-тство!» — горлаємо ми у відповідь.

— Ти стріляв у червоних? — в її голосі відчувався страх. Вона боялася ствердної відповіді.

— Ні, жодного разу, — після довгої паузи відповів він. — Я дуже мало був у війську. Перша кінна Будьонного вдарила нам у фланг. І перед новим роком — як зараз пам’ятаю, 31 грудня 19-го року — наш полк почав тікати. Ми відступали на захід.

Підійшов напівпорожній, мабуть, останній тролейбус. Вони увійшли, віддали кондуктору гроші й сіли на задньому сидінні, де ніхто їх не міг почути. Незважаючи на це, вона запитала французькою — прошепотіла у вухо:

— Et се qui s’est passé ensuite? (І що було потім?) — прихилилася до його плеча і шепнула у вухо: — Dites-moi! (Розкажи!)

— Нічого цікавого не було, rien d’interessant, — він теж перейшов на французьку. — Втеча і втеча. Рештки денікінської армії пішли на південь. І тільки невелика частина — на захід. Ми йшли на захід. Пам’ятаю: їдуть підводи. Колеса скриплять. Здається, цей скрип відлунює вже у мозку. Годину йдеш. Потім хтось устає з підводи і ти можеш трохи посидіти. Більшість підвід зайняті пораненими. Всі прислухалися: чи не чути стрільби. Зі сходу могли щосекунди налетіти будьонівці й порубати всіх. У полон вони нікого не брали. Що робити з полоненими в кінній армії? Тож залишали за собою лише трупи. Стрільба ледь чутно починалася, потім стихала. Іноді долинало «ура». Невідомо чиє. Може, будьонівців, а може — денікінців.

Іноді над головами пролітала шалена куля. Такий звук… важко передати. Різкий, високий — «піу». Всі пригинаються. Ніхто не хоче загинути від шальної кулі.

І досі, у вухах стоїть стогін поранених! Як зараз пам’ятаю: на сусідній підводі поранений кричить, б’ється в передсмертній агонії. Три кулі в животі. Наш візник увесь час повторює: «Та добийте ж його хто-небудь — нехай не мучиться». На що йому відповідають: «То йди сюди і сам добий». Ніхто не хоче брати гріх на душу. До ранку сердешний помер. Усі полегшено зітхають. Тіло швидко присипали снігом на узбіччі. Намалювали хрест. І знову скрип коліс і відступ, більше схожий на втечу.

— Це все жахливо! — вона похитала головою, притисла до щік долоні.

— І досі думаю, якби мене в той злополучний день не було на заняттях, мене б не мобілізували до Денікіна. А коли вже так сталося, що було робити — дезертирувати? — запитував він ніби сам у себе.

— Чому б і ні? — запитала вона.

— Міліція червоних могла б заарештувати мене за «пособництво білим», а якби повернувся — «за втечу з білими». «Все бежавшие с мест, в которых восстанавливается советская власть, объявляются врагами трудящихся и подлежат суду ревтрибунала». Нікого не цікавило, що ти студент, що тебе забрали силою. Розумієш?

Вона кивнула. Після кількох хвилин мовчання запитала:

— І що було далі?

— Ти впевнена, що хочеш знати всі ці пристрасті? У тебе і так сьогодні аж занадто песимістичний настрій.

Вона хвилину вагалася. Сказала:

— Так. Я хочу знати все.

— Йшли на захід. Кілька тижнів. Поранені на підводах під шаром снігу, накриті якимось дрантям. До них додалися застуджені й обморожені. Щоранку ховали тих, хто помер уночі. Удень помирало менше. Далі, коли живих залишилося зовсім мало, мертвих уже не ховали навіть під снігом. Просто скидали на узбіччя. Дехто тихо помирав уночі. Трупи на ранок примерзали до возів. їх можна було вирубати лише сокирою. Хочеш слухати далі?

Вона похитала головою. Ні. Це вже було занадто. Знову виявилось, що вона не готова це чути. Нехай іншим разом.

Гущенко замовкає. Марія помічає, що його обличчя помітно зблідло, і більше не дістає його запитаннями, відчуває, що він десь далеко у спогадах. Вона зручно вмостилась. Сперлась на нього спиною і дивиться на темні московські провулки, що повільно пропливають повз вікна. Решту він розповість їй пізніше, іншим разом.

А Гущенка поглинули спогади. Обоз ішов три тижні. Нарешті — кордон. Польща. Табір для переміщених осіб. Він тримає в руках кайло і щосили б’є по величезному каменю. Каменоломні. Робота з ранку до ночі. Потім барак. Дерев’яні нари, прикриті дрантям. Суп із картопляного лушпиння.

За два місяці його валить з ніг тиф. Ліків немає. Він дивом вижив. І вирішив — це Богом даний останній шанс. Треба тікати. Вночі зробив підкоп під колючим дротом. Далі поїзд, Берлін.

Він ночує на лавці у Тиргартен-парку, на березі Шпреє. Удень бродить містом. Іноді знаходить роботу за шматок хліба і тарілку супу. Він — людина другого сорту. Без громадянства, без документів. Поневіряння. Кілька років. Як промінь світла у темному царстві — навчання малярству. І раптом пропозиція його нового знайомого, секретаря радянської дипмісії Олександра Довженка, який теж бере уроки малярства. Громадянство в обмін на співпрацю. Добре, хай так. Тоді він ще міг легко відмовитися. Але не відмовився. Чому?

Не варто брехати самому собі. Треба сказати відверто. Він не хотів гинути від голоду або жебрати. Ради вирішили більшість його матеріальних проблем на найближчі півтора десятки років. Він отримав паспорт. І громадянство. Для себе, для Марії.

До смерті не забуде, як у Берліні спав у картонній коробці у напіврозваленому будинку, як тягав у магазині важелезні ящики за кілька марок. Таке не забувається.

Потім у Парижі Ради купили йому ательє на вулиці Волонтерів. Чи тоді він ще міг відмовитися? Мабуть, міг. Що б із ним зробили? Тоді, швидше за все, нічого. Але він мав би забути про комфорт, про Марію і перебратися жити у Вулик.

Так званий Вулик на Монпарнасі був відомий кожному, хто цікавився життям паризької мистецької богеми. У цьому вбогому будинку, позбавленому елементарних санітарних зручностей, жили, працювали, пили й кохалися напівголодні молоді люди. Крихітна кімната у Вулику обходилася всього у 5 франків на місяць. Тут жили переважно невизнані художники і письменники, а також жінки легкої поведінки.

А він мав свою квартиру і власне ательє. Ради надали йому можливість жити пристойно. Але примусили робити ледь не найбруднішу і найризикованішу роботу. «Червоний граф» Ігнатьєв домовлявся про купівлю креслень французької секретної техніки. А він зазвичай робив те, що вартувало 25 років в’язниці для людини, яка не має дипломатичного імунітету — передавав гроші й отримував креслення. Ательє художника чи не найкраще для цього місце. Щодня купа відвідувачів. Щодня господар спілкується з десятком найрізноманітніших людей — отримує гроші, передає картини.

І тоді, у 36-му році, після десяти років нелегальної роботи, він уже був упевнений, що за ним прийдуть, якщо не сьогодні, то завтра. Треба було тікати — терміново виїхати до СРСР. Через зв’язківців він просив у резидента «чоботи». Що на шпигунському жаргоні означає фальшиві документи для втечі. Резидент обіцяв. Але з дня на день відкладав і видачу «чобіт», і від’їзд.

Тоді він дуже хотів виїхати до Москви. Так було краще і для Марії, і для Шурика. Хоча Шурика тоді ще не було. Але, мабуть, краще б йому було народитися у Франції. А може, і стати громадянином Франції. Чому краще? Франція у стані війни з Німеччиною. Невідомо, як усе повернеться. Усе ж краще жити в бідному, але мирному СРСР, ніж у багатій Франції, яка воює.

Але головне — він просто не міг залишитися. Він був упевнений, що його ось-ось заарештують.

Так усе й було.

Він подивився на Марію і посміхнувся їй. Вона посміхнулася йому. Він поцілував її у м’які губи. Вона прихилилася до його плеча: ось воно, щастя!

«Я міг відмовитися, — сказав його погляд. — Але тоді, можливо, не було б ні тебе, ні Шурика». — «Ти все зробив правильно, любий, — відповів її погляд. — Хоча вийти заміж за шпигуна — було безумством».

Ось і все. Вона більше не нервувалася. І не боялася. Нікого. Навіть того страшного наркома в пенсне, схожого на жабу. Він зник з її свідомості. Його витіснив її Гущенко.

Тролейбус зупинився на вулиці Біговій. Вони вийшли і під руку повільно пішли до будинку, до своєї крихітної кімнати у комунальній квартирі.

Розділ 15

Берія любив жінок. Були часи, коли він купував жінок за гроші. Тепер, коли він керує Конторою, у нього було багато грошей. Скільки завгодно. Але саме тепер він міг мати будь-яку жінку абсолютно безкоштовно. Жодна не могла опиратися всесильному наркому внутрішніх (та ще й яких внутрішніх!) справ. Звісно, у Москві було чимало жінок, що й самі кидали в бік наркома закохані погляди, але такі цікавили його значно менше. Йому подобалося долати опір.

Скільки у нього було жінок, він і сам не знав. Може, 300, може, 400 або 500? Якось він прочитав, що у Тамерлана була 1000 наложниць. Він і був як Тамерлан! Він, як Тамерлан, прийшов з Азії. Йому подобалося підкорювати слов’янок — з ними він почувався завойовником. Грузинки — зовсім інша справа. Грузинки його не надихали. Досить йому дружини грузинки!

Для Лаврентія Берії табу становили лише кілька жінок, на яких поклав око вождь усіх часів і народів Йосип Сталін.

Амурні справи Берії залагоджував один із його найближчих помічників — старший майор держбезпеки Саркісов: високий, худорлявий чоловік з неприємним вилицюватим обличчям, в гімнастерці захисного кольору з трьома емалевими прямокутниками в петлицях.

Старший майор Саркісов вірив у комунізм і товариша Берію. І старший майор Саркісов міг зробити дещо з того, що не міг зробити сам товариш Берія. Так, старший майор Саркісов міг підрахувати жінок товариша Берії. Усіх їх він заносив у спеціальний записник. Записничок мав близько ста сторінок. На кожній сторінці було 24 рядки. На інформацію про кожну жінку він відводив один рядок. Адреса, телефон, іноді додаткові помітки. Раптом товариш Берія захоче якусь із колишніх, він знає, що досить лише назвати ім’я і прізвище. Ось такий чарівний записник! Нині приблизно третина записника була списана (деякі сторінки були заповнені на чверть. Деякі на третину). Значить, він уже завіз до товариша Берії близько 700 жінок! Крім того, що старший майор держбезпеки Саркісов возив жінок до товариша Берії, він возив жінок і чоловіків у «турму». Він уже говорив, як товариш Берія. Не у «тюрму», а у «турму». Так звучить ефектніше і страшніше.

Сьогодні, коли товариш Берія ледь помітно кивнув йому на дружину того художника, він зрозумів натяк і записав її дані у свій записник. Гущенко Марія Давидівна. Далі з’явиться адреса і, можливо, якісь особисті примітки, що стосуються лише її.

Але спочатку дружина художника пройде стандартну процедуру, через яку пропускаються всі дами, які сподобалися Лаврентію Павловичу.

Про таких він, Саркісов, мав дізнатися все. Чия дружина чи коханка. Де працює, де живе, кого має з родичів. Коли приходить додому, коли йде з дому. З ким спілкується. Важливо не натрапити на дружину якогось дипломата чи жінку, що має зв’язки з іноземними диппредставництвами. А ще важливо не натрапити на жінку Хазяїна. Але їх не так багато…

Якщо Лаврентій Павлович укаже старшому майору Саркісову на якусь жінку, він мав зібрати всю наявну інформацію про об’єкт інтересу. І потім, якщо треба, доставити жінку в особняк Берії на розі Качалова і Садово-Триумфальної… Або на конспіративну квартиру в фешенебельному будинку на Кутузовському проспекті.

Іноді Лаврентій Павлович вимагав жінку, яка сподобалася, відразу. Без попередньої рекогносціровки — скажімо, та сподобалася на вулиці. Тоді старший майор виконував усі процедурні питання після «контакту». Ризик нарватися на вулиці на жінку, що влаштує міжнародний скандал, був мінімальний. Утім, він зазвичай представлявся і вимагав назватися. І жертва, зачувши магічне слово НКВС, відразу викладала про себе все.

І ось ще один рядок заповнено. Дружина художника Гущенка. Не обов’язково Лаврентій Павлович згадає про неї швидко. Але може згадати й завтра. Хоча завтра навряд чи. Нині він захоплений секретаркою Олександра Герасимова.

Наприкінці робочого дня старший майор Саркісов сидів у машині біля секретаріату Спілки московських художників і чатував на секретарку товариша Герасимова Лілю Гофман.

Лілія Гофман після закінчення університету два роки викладала у школі німецьку мову і літературу. Увесь педколектив вважав, що з неї вийде гарна викладачка. Розумна, начитана і, нарешті, гарна. Але не так сталося, як гадалося. Якось на виставці вона підійшла взяти автограф у відомого художника Герасимова і висловила захоплення його картиною «Виступ Й. В. Сталіна на XVI з’їзді партії».

Безпосередність, обличчя, як у ляльки, високі груди, довге русяве волосся і стрункі ніжки так запали живому класику соцреалізму в душу, що він запропонував Лілії працювати у нього секретаркою. Зарплата була удвічі вищою за вчительську, а роботи було значно менше, і вона з радістю погодилася. Так і померла, ледь народившись, в особі Лілії Гофман викладачка німецької мови і літератури.

Саркісов уже дізнався, що Лілія Гофман походить із донбаських німців з містечка Міллерове, має лише стареньку маму, не має покровителів. Тож вирішив з нею особливо не церемонитися.

Саркісов чекав, коли Герасимов піде. Герасимов пішов близько 16-ї. Рівно о 16-й годині 10 хвилин Саркісов підійшов до секретарки Лілії Гофман і попросив слідувати за ним. Навіщо? Дуже просто — її для короткої розмови запрошує товариш Берія.

Він любив під час такого запрошення дивитися в очі жертві. Ловити момент, коли в її очах з’являється страх. Чого боятися? Їх же везли не в «турму», тим більше не на розстріл. За умови вдалого розвитку подій вони могли навіть розраховувати на вдячність наркома. На гарну посаду, квартиру, якийсь подарунок. Коли нарком запрошував жінку на кілька побачень, Саркісов у своєму блокнотику починав заповнювати графу «особливі примітки»: улюблені квіти, розмір одягу, яка подобається косметика. Раптом нарком захоче зробити символічний подарунок.

Саркісов іноді навіть заздрив цим жінкам. Покрутила задницею — і може отримати якщо не все, то принаймні дуже багато. А тут доводиться з ранку до ночі крутитися, як вуж на сковороді, аби тільки нарком був задоволений. А подяка? Та будь-яка коханка Берії (з постійних, звичайно) може отримати більше за нього! Але, як кажуть, кожному своє.

Зараз він спостерігав, як в очах Лілі Гофман наростає страх. Коли вона, навіть нічого не запитавши, приречено пішла до машини, він зрозумів, що проблем із цією особою не буде. Її волю було паралізовано однією згадкою імені наркома Лаврентія Берії.

Його машина проїхала по Садовому кільцю, повернула на Качалова. Зупинилася біля височенного зеленого паркану, за яким майже ховався будинок. Він вийшов, стукнув у браму. Повз нього, опустивши очі, не пройшов — майже пробіг перехожий. Саркісов провів його важким поглядом — перехожий явно не здогадується, хто тут господар. А то перейшов би на інший бік. Крізь віконечко визирнув охоронець у синьому форменому кашкеті.

Високі металеві ворота розчинилися, пропускаючи автомобіль у двір.

Старший майор Саркісов провів Лілію коридорами, заштовхнув у якусь кімнату і зник. У другі двері відразу ввійшов Берія. Був у розстебнутому френчі й захисного кольору галіфе. Сів на диван, розкинувши руки. На губах грала посмішка, пенсне хижо виблискувало. Сказав майже беземоційно:

— Підійди.

Тремтячи всім тілом, вона наблизилася. Він простягнув руку до її обличчя, вона спробувала відхилитися, але він уже встиг зняти з неї окуляри.

— Одягаєш на себе чорт зна що! У цих окулярах ти схожа на бібліотекарку з провінційного містечка. Щоб я більше не бачив цих окулярів! І цих сірих костюмів. Купи собі гарну сукню! Така розкішна жінка не повинна ховати себе під такою похмурою тканиною.

Він притягнув її до себе, стиснув руками сідниці. Вона інстинктивно вперлася йому в груди руками. Сказала тремтячим голосом:

— Як ви можете так… поводитися! Ви ж народний комісар!

Він не відповів, обійняв її за талію і повалив на диван. Упився в губи поцілунком. Вона спробувала пручатися:

— Ви ж культурна людина! Облиште мене!

І тоді він із силою вдарив її долонею по щоці.

— Культурна людина? Роздягайся!

Вона закрила обличчя руками, але він ударив її ще раз. Тепер по другій щоці.

— Роздягайся!

Вона повільно почала роздягатися, та він нетерпляче сам зірвав з неї одяг.

Не роздягаючись, навалився на неї. Вона спробувала стиснути ноги, та він, тримаючи за волосся, ударив її головою об дерев’яну спинку дивана, біль заполонив її свідомість. І Ліля здалася.

Не пам’ятала, коли він зник. Увійшла якась жінка і провела її в душ. Коли вона одягнулася і вийшла, все ще перебуваючи у прострації, до кімнати зайшов Саркісов. Він майже силоміць узяв її за лікоть і повів до машини. У машині на задньому сидінні лежав букет із семи розкішних червоних троянд. Саркісов сів поруч із водієм, повернувся, тицьнув їх Лілії в руки.

За півгодини зупинив автомобіль і висадив її біля будинку, де Лілія знімала кімнату, хоча вона й не сказала йому адресу. Коли Лілія увійшла до себе, годинник показував сьому вечора. Пройшло менше трьох годин після того, як вона вийшла з роботи.

Наступного дня працівник НКВС приніс їй ящик, схожий на той, в яких пошта доставляє посилки. У ящику було дві дорогі сукні й набір французької косметики.

Розділ 16

Газета «Комуніст», 24 березня 1940 року


«Конверти з навантаженням». На надруковану під таким заголовком замітку у номері від 15 березня 1940 року начальник обласного відділення зв’язку повідомив, що факти примусового продажу разом із конвертами брошур і журналів підтвердилися. На винного накладено стягнення».


* * *

24 березня 1940 року, 5 год. 30 хв.

Москва


Микола Гущенко проснувся раптово. Від того, що за стіною, у кімнаті його сусіда — робітника з «Ленінської кузні» Семена Васильовича Гвоздикова загорланив гучномовець:


Вставай, проклятьем заклейменный,

Весь мир голодных и рабов!

Кипит наш разум возмущенный

И в смертный бой вести готов.


Хор виспівував «Інтернаціонал» — гімн СРСР. Пів на шосту. Подумав: вставай, «проклятьем заклейменный». Клятий Гвоздиков. Йому й на думку не спадає, що його гучномовець комусь може діяти на нерви!

Згадав свій нічний сон. Уночі Гущенкові снилося, що він у горах зустрів Сезанна. Сезанн — високий, кремезний, лисий чоловік із чорною бородою. У зім’ятому костюмі-трійці, з палітрою в руках. Стоячи на вузенькій доріжці, яка зміїлася вниз по схилу, він писав пейзаж. Стрункі тополі на фоні гірського схилу, порослого польовими квітами. Коли він побачив чоловіка з палітрою, серце його стрепенулося. Він ні на мить не сумнівався, що то Сезанн і що він його, Гущенка, добре знає.

— Привіт, Ніколя! — вигукнув Сезанн, махнувши йому рукою з пензлем, наче старому знайомому.

— Привіт, Полю. Що то за гора в тумані. Де це ми? — Гущенко наче й не був здивований, що зустрів тут Сезанна.

— Це узгір’я Лове. Ми в містечку Ексі, неподалік Парижа, — пояснив художник.

— Ага. І ти з’явився, бо хочеш повчити мене, як жити?

— Ні, навіщо? По-перше, це ти завітав до мене, а не я до тебе. А по-друге, я просто хочу тебе підтримати. Порадою. Знаю, що ти вже котрий день не береш пензля в руки.

— А ти? — відповів питанням на зауваження Гущенко.

— За життя я працював щодня. І в вихідні, і в свята. Із шостої до одинадцятої ранку. Далі обідав і працював до вечора. А потім відразу лягав спати. Зранку все знову. Працюю, обідаю, працюю, сплю. День за днем. І так багато років. Мистецтво вимагає самозречення, — він говорив і робив мазки. Один за одним. Швидкі, сильні мазки яскравими фарбами, що ніби виблискували у розсіяному світлі.

— Але ж ти ще за життя зажив популярності і встиг добряче покористуватися плодами своєї праці, — зауважив Гущенко, стоячи поряд і зазираючи Сезанну через плече.

— Ні, це не так. Мене стали помічати, коли мені вже виповнилося шістдесят. А до того я гірко бідував. Шістдесят років я працював, ні на що не сподіваючись! Місяцями не продаючи жодної роботи, — Сезанн облишив малювати. Повернувся до Гущенка і подивився йому в очі. Його зіниці палали, як дві вуглини.

Погляд пропікав Гущенка наскрізь. Він опустив очі. Ці зіниці-вуглини злякали його.

— Я так не зможу. У мене дружина і син Шурик. Я їх дуже люблю, — ледь чутно пробурмотів Гущенко. Однак був упевнений, що Сезанн його добре чує. — Я не хочу, щоб вони злидарювали, і тому йду на компроміси. Я справді займаюся якимось лайном замість того, щоб служити високому мистецтву.

— Це слабкість, Миколо. — Сезанн відвернувся і знову почав наносити сильні мазки. — Їхнє життя — то лише мить. Невже ти не розумієш, що життя людини — лише мить в історії? А ти залишишся у пам’яті мільйонів і значить — будеш жити вічно! Якщо не виявишся слабаком… Скажу тобі більше. Саме через твою слабкість їм загрожує небезпека. Більш того — тобі теж загрожує небезпека!

— Від кого виходить ця небезпека, Полю? — серце Гущенка шалено закалатало.

— Я не скажу тобі, — махнув вільною від пензля рукою Сезанн. — Свого часу я, як і ти, одружився. Але я одружився, щоб рухати свій талант уперед. Одружився через гроші! Вони були потрібні мені лише для того, щоб творити. Ні, моя дружина Ортанс не була багачкою. Але мій батько був божевільним банкіром й обіцяв залишити мене без спадку, якщо я не одружуся з матір’ю мого сина. Ти зрозумів: Ортанс мала від мене сина. А він про це випадково дізнався…

Я одружився, але лише для того, щоб і далі віддавати себе всього мистецтву! Ти зрозумів? — він потер підборіддя пальцями і жорстко подивився на Гущенка.

— Ти хіба не любив дружину?

— Вона була тупа й обмежена. Обожнювала дві речі: новий модний напій — лимонад і Швейцарію. І народжувала мені дітей. Після Поля було ще двоє.

До шлюбу я жив на 125 франків на місяць у Парижі. Цього вистачало лише на їжу й одяг або на їжу і курси малярства. Я вибрав друге. Я щодня проходив сім кілометрів, щоб попрацювати з Піссаро на пленері. Мої черевики були стерті до дір! Мій одяг перетворився на дрантя!

Десятки років усі паризькі нікчеми сміялися з моєї творчості! Батько вважав мене невдахою. Салон відхилив усі мої картини як лжемистецтво! Але я не зважав. Я був упевнений, що вони всі ще отримають у пику від історії. Золя сказав, що довести щось Сезанну — це все одно, що змусити Нотр-Дам станцювати кадриль, — він засміявся. — Все одно, що станцювати кадриль!

— Але Еміль Золя написав про тебе книгу, хіба це не визнання? — гаряче заперечив Гущенко.

— Золя — нікчема, — спокійно відповів Сезанн, блиснувши зіницями-вуглинами. — Він зустрічався зі мною, пив зі мною кальвадос, говорив брехливі компліменти, але не вірив у мій талант. Золя — брехун і нікчема! Думаю, він зустрічався зі мною із жалю. До речі, на сто відсотків я упевнився в цьому, коли якраз і прочитав цю його ідіотську книгу. Головний герой схожий на мене, як брат-близнюк. Але тільки зовні, за духом він слабак, який хоче покінчити життя самогубством. Це все лайно. Як на мене, там немає жодної краплі правди. Я — не слабак! А книга — смердюче лайно!

Я помер від запалення легенів. Але повір, покласти життя задля високого мистецтва варто! Щоб потім жити у думках мільйонів. Коли тебе пам’ятає один чи сто, то ти помреш, і в тебе там, — він підвів погляд догори, — не буде нічого. Коли тебе пам’ятатимуть мільйони — ти будеш жити вічно!

— Я згоден з тобою в усьому. Скажи лишень, звідки мені очікувати небезпеки?

Сезанн знову повернувся до Гущенка. Поклав пензля, взяв його за плече і раптом почав зникати в тумані, який скочувався з гір. І заразом почала слабнути рука, що стискала його плече. Гущенко спробував схопити цю руку. Але замість руки схопив повітря. Вигукнув:

— Від кого мені загрожує небезпека, скажи, благаю тебе?!

— Ти мені подобаєшся. Тому скажу. Він схожий на жабу, — сказала людина-тінь, на яку перетворився Сезанн. І тінь повільно розчинилася в блакиті неба.

А далі він прокинувся, бо у Гвоздикова за стіною запрацював гучномовець. Микола Гущенко заплющив, а потім знову розплющив очі. Значить, це був сон! Уже кілька разів йому час од часу снилося, що він розмовляє з відомими художниками. Сьогодні все було наче наяву. Наче Сезанн потиснув йому руку. Він і зараз відчував потиск м’якої, але ще сильної руки. Подих вітру з гір іще лоскотав щоки. Каміння під ногами… Якби не «проклятьем заклейменный» гучномовець Гвоздикова, вони могли б говорити іще. І він дізнався б, якої очікувати небезпеки.

Людина-жаба! Звісно, він відразу зрозумів, про кого йдеться. Людина з очима за скельцями-бульками і холодними, наче дохла риба, руками. Берія! Йому не подобався цей сон. Ох, як він йому не подобався! Утім, чому не подобався? Хіба він буде зважати на застереження, виказані у сні? Він же не вірить у сни. А Берія… Не дивно, що він фігурував у його сні. Вони говорили про нього з Марією. Вона вважала його небезпечним. Звідти і людина-жаба уві сні.

Гучномовець за стіною почав викрикувати новини. У цього клятого Гвоздикова гучномовець, здавалося, працював завжди. Як кажуть, від гімну до гімну. І вмовляння сусідів іноді вимикати його діяли лише день-два. Потім гучномовець відвойовував утрачені позиції.

Погляд Гущенка ковзнув по ліпленню із зефірами й амурами, що прикрашало стелю там, де до неї кріпився абажур. Ліплення явно не відповідало канонам соцреалізму і залишилося від колишніх господарів-буржуїв. Утім, як і старі дерев’яні з фігурним різьбленням панелі. Погляд, ковзнувши кімнатою, опустився до дружини Марії. Вона спала на спині, розкидавши руки по ковдрі. Дихання рівне, на обличчі жодної зморшки, на губах, здається, застигла ледь помітна посмішка. Вираз ніжності, яку не здатен відтворити жоден художник. Вираз обличчя, що свідчить — її душа зараз у якомусь далекому чарівному краю.

Поряд, у маленькому дерев’яному ліжку з перилами, спав їхній дворічний син Шурик. Він спав неспокійно і, як правило, до середини ночі голова й ноги мінялися місцями. Гущенко просинався кілька разів за ніч і вкривав Шурика, який розкривався знову і знову.

Гущенко подумав, що чомусь раніше, коли він був молодшим, йому ніколи не снилися подібні сни. Тепер час од часу він розмовляв із кимось з художників, перед генієм яких схилявся. Сенс цього сонного серіалу він не міг зрозуміти до кінця. Іноді він потрапляв у ті часи, коли жили художники зі снів — скажімо, у середні віки. Іноді вони у снах відвідували його вдома — у комунальній квартирі в Москві. Іноді це була його колишня майстерня в Парижі. Був навіть їхній старий дім у місті Юзівка, яке нині на честь «вождя народів» стало називатися Сталіне.

Сни були кольоровими, перенасиченими фарбами, ніби він раптом потрапив у картину Поля Сезанна. Інколи він розмовляв із цими художниками, інколи просто спостерігав за їхньою роботою. Були випадки, коли вони щось говорили йому, а він лише слухав.

Гущенко встав з ліжка. У кімнаті холодно — опалення відключене з початку березня. Швидко натягнув на себе спортивний костюм. Старенький шерстяний костюм, який він привіз із Парижа. У Москві це входить до списку дефіциту — теплий спортивний костюм купити можна лише за великим блатом. Дефіцит і блат. Ці два слова невідомі були йому до приїзду в столицю СРСР.

Якщо зі словом «дефіцит», яке в багатьох європейських мовах означало «не вистачає», все було більш-менш зрозуміло, то щодо семантики слова «блат» Гущенко зробив ціле дослідження і таки зрозумів, звідки воно пішло. На межі двадцятих—тридцятих років у Москві було чимало технічних фахівців з Німеччини. Для того, щоб вони працювали, а не бігали, як радянські люди, по крамницях у пошуках дефіциту, їм давали спеціальне посвідчення на вхід до спецвідділів, яке називалося blatt.

Зробити зарядку і працювати! Він вийшов у загальну кухню — у трикімнатній комуналці жили три сім’ї. Колись тут жила одна стара, як кажуть, із колишніх. Потім її «ущільнили» і виселили в одну кімнату. У другій поселилася сім’я робітника з «Ленінської кузні» Гвоздикова, а в третій — родина художника Гущенка.

Ще рік тому з Гвоздиковими жив їхній син Вілорик. Гущенко із здивуванням дізнався, що ім’я Вілорик утворилося від скорочення «Владимир Ильич Ленин — освободитель рабочих и крестьян». Вілорик, як і батько, працював на «Ленінській кузні», правда, токарем й, одружившись із робітницею, переїхав до гуртожитку заводу. За інформацією Гвоздикова-старшого, син з дружиною ось-ось чекали поповнення і мріяли отримати більшу кімнату — цілих 12 квадратних метрів.

Гущенко вийшов у коридор. Порожньо — його привітали лише три шафи по периметру, де лежали речі кожної із сімей. Стіл по центру — загальний, їсти чи працювати можна лише по черзі. Смикнув ручку вбиральні. Зайнято! Завжди зайнято! Сто відсотків — Гвоздиков. Він повернувся до кімнати, сів біля вікна. У туалет — по черзі. Хочеш не хочеш — терпи, поки «смачно й неквапливо», як і належить гегемону, справить нужду слюсар Гвоздиков.

З кімнати Гвоздикова з’явилася його дружина — традиційно неохайна похмура жінка років 55-ти, в старому полотняному халаті, кивнула Гущенкові й почала розпалювати примус. Вона теж працювала на «Ленінській кузні» прибиральницею.

У кожної із родин був власний примус. У Гущенка, правда, була керосинка — крок уперед порівняно з примусом. Гвоздикова чиркнула сірником, і примус монотонно загудів, поширюючи запах гасу.

Гущенко присів на стільці біля кухонного стола. Заради чого він повернувся з Парижа? Щоб стояти у черзі до вбиральні за слюсарем Гвоздиковим? Колись розкішний будинок перетворився на гуртожиток.

Стіни, вищерблені меблями під час частих переїздів, із видряпаними нецензурними написами. За перила краще не братися, бо можна загнати скалку, знову ж тому, що вони порізані бездоглядними протягом усього дня дітьми робітників з «Ленінської кузні», які жили в будинку. А ще на сходах збиває з ніг запах сечі. Він то посилюється, то послаблюється, а в теплі весняні дні стає нестерпним. Що ж тут буде влітку?

Із сумом і він, і Марія згадували їхню прекрасну паризьку квартиру. Діставав і Гвоздиков. За стіною — постійні злі розбірки з дружиною, що у вихідний переходили у справжню війну. Тоді пролетарій Гвоздиков, разом з іншими пролетаріями, відзначав кінець робочого тижня і приходив додому «на рогах», а Гвоздикова, за її ж словами, починала робити йому козячу морду. Війна продовжувалася допізна, заважаючи заснути малому Шурикові.

Іноді Гущенко, у відповідь на благальний погляд дружини, ішов до Гвоздикова. Битва на півгодини вщухала, а далі розгоралася з новою силою.

Ось для чого він переїхав з Парижа до Москви — щоб розбиратися з Гвоздиковим.

Гущенко згадав свої перші враження про радянську Москву. Широкі вулиці, монументальні багатоповерхівки, хмарочоси міністерств, трамваї, натовп на тротуарах. Йому здалося, що місто практично не відрізняється від Берліна чи Праги. Але трохи пізніше збагнув, у чому разюча різниця. Традиційної усмішки, як на обличчях, наприклад, парижан чи пражан, у москвичів не було. Похмурі, заклопотані обличчя.

Одяг здебільшого сірий, чорний або хакі. Сірі парусинові туфлі — останній писк моди. Вулиці й будинки запилені й брудні.

Порожні полиці магазинів. Постійно присутній товар у продуктових крамницях — банки консервованих великих жовтих огірків. Традиційна відповідь на запитання про каву або шоколад: «У нас цього не буває». — «Ніколи?» — «Ніколи». І тільки тоді він почав розуміти, що життя у країні робітників і селян, де перемогла диктатура пролетаріату, зовсім не таке, як описують «Правда» і «Ізвєстія», газети, які він отримував у паризькій дипмісії.

У коридорі гримнули двері.

Гущенко схопив рушника й кинувся до туалету, аби знову не потрапити в чергу за дружиною Гвоздикова. Кинув на ходу Гвоздикову, який, крекчучи і розтираючись рушником, з’явився в коридорі.

— Здрастуйте, Семене Васильовичу!

— Привіт, пролетарський художнику! — відповів слюсар Гвоздиков, худий чолов’яга років 50-ти, в підштаниках, з татуюванням на передпліччі у вигляді серця, протнутого стрілою.

— Ви завжди так рано.

— Це ви можете відлежувати боки, тудить твою налєво… А я — на роботу. Я гегемон, — Гвоздиков, заступивши дорогу до вбиральні, підняв кулак, блиснувши у Гущенка перед обличчям нігтями з траурним обідком. — На мені все тримається у цій країні, тудить її налєво.

Гущенкові здалося, що зараз він додасть: «Я гегемон, не те що деякі». Згадав, що Гвоздикова колись вразило, що вони носять постільну білизну в пральню. На його думку, на таке здатні були лише недобиті буржуї.

— Сьогодні перед початком зміни мітинг. Приїде товариш Вишенський розповісти про світову ситуацію, тудить її налєво, — Гвоздиков явно хотів поговорити.

— А для вас це важливо? — ввічливо відсторонюючи «гегемона», запитав Гущенко.

Та той не збирався закінчувати розмову про світову політичну ситуацію.

— Аякже! «Правда» пише — французькі негри сплять під містками й у теплотрасах, а ми ж солідарні з ними, нехай приєднуються. Нехай піднімуть голови, скинуть ярмо експлуататорів, твою мать, тудить їх налєво! Створимо Французьку радянську соціалістичну республіку! — Гвоздиков ударив кулаком об кулак.

— А якщо вони самі хочуть там спати? У теплотрасі, я маю на увазі.

— Як це хочуть? Вони хочуть жити, як живе наш робітничий клас, тудить їх налєво! Радянський соціалістичний! Мати кімнату. Таку, як у мене! Убиральню з унітазом! Увесь наш цех за те, щоб Даладьє з Чемберленом виділили своїм неграм кімнати, щоб вони не жили в картонних коробках! Як собаки! Ти знаєш, що у нас робітничий клас живе найкраще в світі? Бо він гегемон, твою мать, тудить їх налєво! Де ще робітничий клас гегемон? Я бачив товариша Сталіна! А Даладьє ховається від французького пролетаріату в своїх палацах. А ти бачив товариша Сталіна?

— Ні.

— Отож, тудить їх налєво. Я бачив, а ти — ні. Бо я гегемон! Товариш Сталін турбується про робітників. От, наприклад, відмінив заборні книжки.

Заборні книжки носили назву не від слова «забор». А від слова «забирати».

Заборні книжки, або «заборки», — то була модифікація карткової системи. Книжка прикріпляла жителів до магазину, де їм видавали продукт згідно з кількістю членів сім’ї. «Заборки» відмінили зовсім недавно.

Гвоздиков нарешті натискає вимикач і гасить у туалеті світло. Гущенко натискає другий вимикач. Їх усього три — у кожної сім’ї свій. Відповідно загорається лампочка — у кожної сім’ї своя.

Нарешті — в туалеті! Він закриває двері на іржавий шпінгалет. На стіні — три стільчаки для унітазу. У кожної сім’ї свій стільчак. Знімай зі стіни, клади на тріснутий по обідку унітаз, сідай і роби свою справу.

Гущенко глянув у вищерблене дзеркало над умивальником, на своє заспане обличчя. Очі припухлі. Погано спав. Чому? Думав про той холодний, оцінюючий його дружину погляд наркома? Потім бачив про це ж сон. Чому це так запало йому в свідомість? Через чутки, що Берія переслідує жінок? Але ж він не вірив у це! І на тому осоружному прийомі було кілька десятків, а може, й сотня жінок! Що, кожна, на яку нарком кинув оком, може відчувати себе у небезпеці? Нісенітниця! А головне, він має тримати ці свої думки при собі, аби не налякати Марію. Гущенко відкриває холодну воду, що насправді виявилася не холодною, а крижаною.

Хлюпнув в обличчя. Вода наче змила всі його нічні страхи. Почистив зуби зубним порошком «М’ятний». Про зубну пасту можна було забути ще в Парижі. У Москві й «М’ятний» був дефіцитом. Що не було дефіцитом — так це мило. Звісно, «Пральне».

Коли Микола Гущенко повернувся до кімнати, його дружина Марія стояла біля балкона і дивилася у вікно. За склом тренькотів трамвай і кленами шуміла вулиця.

Обійняв її за плечі.

— Прокинулася, мабуть, це я розбудив тебе?

— Ні, я сама… — вона повернула голову і посміхнулася йому через плече.

— Так, повіримо. То чому не спиш?

— Не знаю. Просто не спиться. Чогось мені й досі страшно цієї людини, що підходила учора до нас.

Він здригнувся, і, усвідомлюючи, що вона відчує цей голос його тіла, на мить відсторонився.

— Берії? — запитав якомога безтурботніше.

— Так. Ніколя, ну чому ми не могли залишитися у Франції?

І знову одне й те ж. Він раптом відчув, що це питання починає дратувати його. Швидко придушив у собі це відчуття. Сказав:

— Це було абсолютно неможливо. Ти знаєш, французька поліція могла заарештувати мене. А можливо, й тебе як посібницю радянського шпигуна. В СРСР, звісно, життя не мед — не таке комфортне, але тут і ти і я можемо нічого не боятися. Ти знаєш, скільки ми зробили для СРСР. Все буде чудово. Як би там не було і що б там не говорили, Берія — патріот. Він мусить бути таким, посада зобов’язує його бути таким. Головне — нікому не говори про… Про те, що ми були знайомі з ним. Ніколи і нікому!

Вони обмінялися поглядами. Бо ніколи не називали це ім’я. Воно довгий час було табу в СРСР. Це ім’я було — Адольф. Адольф Гітлер, як його тепер називали на батьківщині — фюрер Великої Німеччини.

Гущенко нікому не говорив про те, що і він, і його дружина були особисто знайомі з Адольфом Гітлером. За це, як він зрозумів, у Радянському Союзі ще рік тому можна було потрапити на Колиму. Нині дещо змінилося. Гітлер начебто став другом СРСР. Але хто знає, чи надовго. Як би там не було, а щодо цього знайомства вони вирішили краще тримати язик за зубами.

Тоді мало хто в СРСР знав, що Гітлер був художником, а ті, хто знав, воліли говорити, що Гітлер був художником нікчемним. Гущенко бачив кілька акварелей Гітлера, які той приносив до художньої школи в Берліні, коли Гущенко заміняв професора Кампфа. І ті акварелі були досить-таки вдалими. Деякі навіть вражали. Гітлер переважно малював старі будинки, храми, ворота, арки, і Гущенко відзначив, що стиль Гітлера нагадує геніального англійця Томаса Ґертіна. Загалом він був непоганим і навіть талановитим художником. Адольф тоді сказав, що вже досить давно не малює, що приїхав з Мюнхена у Берлін усього на тиждень. Його цікавила думка Кампфа про його твори. Але Кампф лежав із запаленням легень, і Гітлеру довелося задовольнитися оцінкою юного помічника Кампфа Гущенка, втім, досить високою. Гітлер спочатку подивився на молодого рисувальника досить зверхньо, але, побачивши його пейзажі, був у захваті. Гітлер приходив до них у майстерню щодня, поки був у Берліні.

На запитання Гущенка, чим він займається зараз, відповідав дуже ухильно. Говорив, що служить у рейхсвері, але ось-ось демобілізується.

Адольф розповів Гущенку, що в часи, коли був на фронті, малював майже постійно. Малювання рятувало його від жахів війни. Для Гітлера було справжнім шоком, коли після газової атаки йому здалося, що він осліп. Найбільше тоді боявся, що не зможе більше малювати.

Тиждень пройшов, і Гітлер зник зі школи Кампфа. А наступного разу Гущенко побачив Гітлера через кілька років абсолютно випадково, коли у справах приїхав до Мюнхена. Він зайшов до пивниці «Кіндель Келлер», аби випити кухоль пива. Але пивниця була забита найрізноманітнішими людьми, багато було робітників, трохи підгулялої молоді, були дрібні підприємці та крамарі. Йому здався знайомим голос людини, яка досить запально говорила до загалу. Він запитав у якогось крамаря: «Хто це?» Той відповів: «Адольф Гітлер».

І лише тоді Гущенко впізнав відвідувача школи Кампфа з Мюнхена. Але як той змінився! На імпровізованій трибуні була зовсім інша, але разом із тим та ж сама людина. Гітлер говорив. Він практично не рухався, лише активно жестикулював. Почав з історії, розповів про капітуляцію Німеччини, про те, як несправедливо обійшлися з нею у Версалі. Таврував комуністів і марксистів. Спочатку промова була досить спокійною. В акценті Адольфа вгадувався австрієць. Гущенко пам’ятав, що Адольф народився у передмісті Відня. Здається, то було невелике містечко — Лінц. Гітлер розкритикував уряд, потім — Версальські угоди, які, на його думку, позбавили німців усього. Він піддав нищівній критиці усіх: військових за те, що не відновлювали силу армії, євреїв, які буцімто наживаються на проблемах німців. Усіх їх, здається, він називав ворогами народу.

«Які цікаві паралелі! — думав Гущенко. — У Радянському Союзі є свої вороги народу. В Німеччині свої».

Десь хвилин за п’ятнадцять Гітлер почав говорити жвавіше, жестикулював швидше. Він тримав аудиторію в руках. Люди слухали його з відкритими ротами, майже всі облишили пити пиво, вони не зводили з Адольфа очей, здається, він загіпнотизував натовп. Іноді Гітлер ненадовго зупинявся і робив ковток пива, що подавав йому кремезний вусатий чоловік у напіввійськовій формі із червоною пов’язкою зі свастикою на рукаві. Коли Гітлер закінчив, натовп дружно зарепетував: «Браво!» та зааплодував. Гущенко оцінив, що Адольф говорив з людьми простою мовою, без занадто розумних слів і «високого штилю». Ось що людям подобається! Натовп вважав його своїм. Одним із тих, хто тут зібрався. Він хотів підійти привітатися, але про це годі було й думати. Шанувальники оточили свого кумира щільним кільцем…

— Ніколя, Радянський Союз і Франція тепер вороги? — вивели Гущенка із задуми слова дружини.

— З чого ти взяла? — щиро здивувався він.

— Ось газета «Правда». Прочитай, це виступ Молотова на сесії Верховної Ради.

Гущенко розгорнув газету за 29 березня 1940 року. На першій шпальті портрет Молотова і текст його виступу:

«Товарищи депутаты!

Выраженное еще в конце прошлого года стремление Германии к миру било отклонено правительствами Англии и Франции. Под предлогом выполнения своих обязательств перед Польшей они обьявили войну Германии. Поскольку Советский Союз не захотел стать пособником Англии и Франции в проведении их империалистической политики против Германии, враждебность их позиций в отношении Советского Союза усилилась, наглядно свидетельствуя, насколько глубоки классовие корни враждебной политики империалистов против социалистического государства. Крутой поворот к лучшему в отношениях между Советским Союзом и Германией нашел свое выражение в договоре о ненападении, подписанном в августе прошлого года».

— Лайно, — сказав Гущенко і, не дочитавши, кинув газету в куток.

— Ніколя, а чому не можна переобрати Сталіна? — вона прошепотіла це йому у саме вухо.

— Ти про що? — не зрозумів він.

— Ну, він же наче президент. Чому його не можна переобрати?

Гущенко раптом розреготався. Просто упав на ліжко, тримаючись за живіт і затуляючи собі рота, аби не розбудити Шурика. Так само він колись сміявся, коли дружина запитала у нього, чому у виборчому бюлетені всього одне прізвище: мовляв, з кого вибирати? І тепер Марія дивилася на нього здивовано й, очевидно, нічого не розуміла. Гущенко перестав сміятися так само раптово, як і почав. Мотнув головою:

— Ніколи не став подібних запитань! На них немає відповіді. І ні про що не турбуйся. Ми чимало зробили для цієї країни. Нас ніхто пальцем не посміє торкнути! Запам’ятай це раз і назавжди. І ще запам’ятай — дороги назад немає!

Шурик перекинувся з боку на бік і пробурмотів:

— Тато принесе мені з роботи метелика. (Тато пинесе мені з воботи метевика.)

Розділ 17

24 березня 1940 року, 8 год. 55 хв.

Москва


Сіре небо над Москвою, здавалося, було викладене з важкого граніту. Де-не-де хмари майже чіпляли дахи будинків. Ось-ось мав піти дощ. Біля зачинених крамниць вже вишикувалися черги: «може щось викинуть». Гущенко подумав: «Цікаво, хто придумав той влучний віршик: “Кто последний? Я за вами! Вот Москва двумя словами!”?» Коліями, подзвонюючи і гуркочучи, мчали червоно-жовті трамваї.

На розі Малої Дмитріївської вулиці, поряд з редакцією газети «Ізвєстія», біля темно-зеленого пивного кіоска, самотньо стояв Борис Яхонтов. Високий худий чоловік у пошарпаному костюмі і несвіжій сорочці — художник-невдаха, він працював в «Ізвєстіях» карикатуристом. Яхонтов стояв біля високого дерев’яного столика з кухлем пива в руках і, демонструючи жовті зуби, широко посміхався Гущенкові.

— О, скільки літ, скільки зим! — він поставив кухоль на стійку, розцвів і майже кинувся на шию Гущенкові. Від нього тхнуло пивом, рибою і давно немитим тілом.

— Привіт, — Гущенко ляснув його по спині, вивільняючись з обіймів і намагаючись таким чином урятуватися від гострого неприємного запаху. Вони не були близько знайомі, лише іноді віталися, і такий вияв радості трохи здивував Гущенка. Утім, він списав його на випите Яхонтовим.

— Де ти, як ти? — запитав Яхонтов Гущенка, неначе старого приятеля.

— У Спілці московських художників. Малюю соцреалізм, — відповів Гущенко, нарешті вивільнившись і відступивши на крок.

— А з житлом вирішив? — Яхонтов знову підступився на крок.

— Так, живу з дружиною на Біговій, — Гущенко зробив ще півкроку назад.

— Окрема квартира? — не вгавав Яхонтов. — Запросив би колись на кухоль пива!

— Ні, кімната в комуналці. А щодо пива… Я майже не вживаю. Можливо, якось посидимо за чаєм.

— Які мерзотники, такий художник, як ти, повинен мати все! Урешті-решт, ти повернувся на Батьківщину. Та й у Парижі був не останньою людиною. Сволота…

Гущенко стенув плечима.

— І як тобі оце все? — Яхонтов кивнув кудись за спину Гущенкові.

— Що саме? — не зрозумів той.

— Оце усе лайно отут в СРСР, те, що наробили комуняки. Тут нормально живуть два художники: Герасимов та Іофан. Решта в лайні. Може, по пиву?

«Ого, — подумав Гущенко, — Яхонтов, здається, дійсно перебрав».

У Москві він ще не чув таких монологів від малознайомої людини. Іноді таке говорили пошепки, на кухні, та й то — давнім знайомим, але щоб так… «Або перебрав, або…» — йому на думку прийшов інший здогад.

— Жидокомісари! Душителі свободи, — жестикулював Яхонтов. Дістав з кишені сигарету «Метро», жбурнув порожню пачку під ноги. Звичним рухом розім’яв сигарету в пальцях. Застромив у рота, чиркнув сірником. Випустив кільце диму. Струснув крихти тютюну, що прилипли до рукава. — А ти чув таке, — він нахилився Гущенкові майже до вуха і, шепочучи і розтягуючи слова, продекламував:


Мы живем, под собою не чуя страны,

Наши речи за десять шагов не слышны,

А где хватит на полразговорца,

Там припомнят кремлевского горца.

Его толстые пальцы, как черви, жирны,

И слова, как пудовые гири, верны,

Тараканьи смеются усища

И сияют его голенища,


— це Мандельштам.

У Гущенка округлилися очі. Яхонтов з’їхав з глузду?! Світ перекинувся?! На вулиці, біля редакції «Ізвєстій», серед білого дня читають антисталінські вірші… І раптом Гущенкові стало все зрозуміло. Наче розвиднилося. Контора влаштувала йому перевірку! Він повинен був чекати чогось подібного перед від’їздом за кордон. Все сходиться: Яхонтов з кухлем пива ледь не на робочому місці. Де таке видано? Його вирази: комуняки, жидокомісари. Нарешті цей вірш Мандельштама. Перевірка! Ясно, як двічі по два — чотири. Звісно, Яхонтову дозволено говорити все. А як йому себе поводити? Грати у відкриту? В жодному разі!

— Яхонтове, — сказав він. — Хто тобі вбив у голову стільки дурощів? В СРСР художник вільніший, ніж у Франції чи Англії, не говорячи вже про Німеччину. Запевняю тебе! Говорю тобі, як людина, що прожила за кордоном добрий десяток років. Партія Леніна—Сталіна створила радянським художникам унікальні умови для творчості. Зарубай собі це на носі!

Він ляснув Яхонтова по плечу:

— Бувай… Ще зустрінемось.

— Чекай! Чекай, — Яхонтов облизував воскові губи і збивав пальцем попіл собі на черевики. — Ти справді так думаєш про все оце?

— Я не маю часу. Давай днями, справді, посидимо за кухлем пива, — Гущенко махнув рукою і пішов геть. Кухоль пива — то була обіцянка, яку він не збирався виконувати.

— Гущенку, я помилявся в тобі, я дуже помилявся в тобі! — кричав навздогін Яхонтов.

Гущенко пройшов біля колишнього Страсного монастиря з величезним старим плакатом «Нигде, кроме как в Моссельпроме», позирнув на тьмяний хрест і подумки перехрестився. Ішов, обдумуючи ситуацію, аж до Єкатерининської лікарні. Там сів на лавку. Непомітно озирнувся, очікуючи побачити «хвіст». Вулиця була порожньою. Ну, вони так відверто не пустять «хвоста». Зрозуміло, що зустріч із Яхонтовим відбулася під наглядом Контори. Не могли ж вони вірити на слово цьому алкоголіку. Звісно, що ні. Вони не повірять Яхонтову на слово. Значить, контролювали зустріч. Він відразу згадав двох босяків з бокалами, які сиділи на бордюрі. Жінку-продавчиню, яка час від часу визирала з віконця кіоску. «Значить, перевіряють». Яхонтову дозволено говорити будь-що — це зрозуміло.

Найгірше, що перевірка не закінчується тим, що він не погодився з Яхонтовим і не став його слухати. Недонесення теж злочин. Та ще й який! Він мусить повестися як людина, яка не здогадується про перевірку. Може відданий справі Леніна—Сталіна громадянин дізнатися і не доповісти, що людина, яка працює в такому відповідальному підрозділі, як газета «Ізвєстія» — ворог народу? Ні. Це не просто злочин, це — страшний злочин! Хто його перевіряє? Швидше за все якийсь підрозділ НКВС. Може, навіть його «рідний» ІНО. Рідний? Хай їй біс такій рідні!

Як має повестися людина, яка працює на ІНО НКВС у подібному випадку? Доповісти в ІНО. Добре. Він має доповісти Фітіну. Тоді перевірку вони закриють. Головне — не квапитися і не наробити дурниць.

А зараз? А зараз, якщо за ним «хвіст», він має сісти на трамвай і їхати в майстерню працювати. Із дзеленчанням з-за рогу з’явився трамвай «Аннушка»…

За годину Микола Гущенко зателефонував Фітіну і доповів про негідну поведінку працівника «Ізвєстій» художника Яхонтова. Той відповідав, як здалося Гущенкові, досить здивовано й обіцяв розібратися. Коли Гущенко повісив слухавку, ситуація з Яхонтовим здалася йому ще більш туманною, аніж до розмови. Схоже, що Фітін не в темі. Напевне сказати не можна. Фітін був досвідченим оперативником і навряд чи викрив би себе інтонацією розмови. Хоча було дуже схоже на те, що про перевірку він чує уперше.

З майстерні він пішов раніше. Коли увійшов у свою кімнату, його дружина в спідниці й бюстгальтері прасувала блузку на столі, покритому ковдрою. В одній руці вона тримала праску, в іншій — чашку з водою. Марія щойно набрала в рот води і тому посміхнулася йому лише кутиками губ. Приснула на тканину і лише після цього, усміхнувшись справжньою широкою усмішкою, що означала: як чудово, що ти прийшов:

— Привіт, ти сьогодні рано…

Подумав: «Якби ти знала чому». Вичавив із себе посмішку їй у відповідь.

Праска — металева, з дерев’яною ручкою і розжареним вугіллям у череві, сердито зашипіла, їдучи по тканині.

— Так, — погодився він. Підійшов, обійняв її за плечі. Торкнув шлейку ліфчика.

— Не тисне?

— Ні, все чудово, — дружина повернула голову і ще раз усміхнулася.

Тут, у Москві, Марії дійсно довелося зіштовхнутися з купою суто жіночих проблем, яких не було в Парижі. Ось найелементарніша річ — бюстгальтер. У Москві в крамниці не можна було купити не тільки гарного й зручного бюстгальтера. Не можна було купити ніякого! Їх просто не було в продажу. Бюстгальтери шили виключно на замовлення. І найти гарну швачку, яка могла б пошити бюстгальтер так, щоб його було комфортно носити, було величезною проблемою.

В СРСР вважалося, що гарна, та й просто зручна білизна — не та тема, що потребує першочергового вирішення ЦК партії чи уряду. Тим більше, коли народ, хоч і будує світле майбутнє, але живе в бараках і землянках. Важливо лише, щоб ті, хто будує ГЕС і заводи, знали, що в країнах капіталу безробітні ночують у картонних коробках під мостами, а їхні діти харчуються виключно на смітниках.

Гущенко, проживши десять років у Парижі, добре знав, що безробітні під мостами — то все радянська пропаганда. Насправді робітники, не кажучи вже про селян, у країнах капіталу живуть набагато краще, ніж в СРСР. Але говорити про подібне в «країні диктатури пролетаріату» було шкідливо для здоров’я і небезпечно для життя.

Та Гущенкові було шкода дружину. За роки життя в Парижі єврейська дівчина із сім’ї лікарів, яка провела дитинство і юність у Бухаресті, перетворилася на справжню парижанку. І їй дуже важко було боротися із цими начебто дрібними проблемами, як кістяні застібки радянських бюстгальтерів, що впиваються в шкіру при кожному русі.

Він кинув погляд на її мініатюрний старомодний комод, куплений у комісійному — більший би не вмістився в їхню крихітну кімнату. На комоді лежала вся Маріїна косметика, придбана в Москві: крихітний флакончик духів «Бузок», звичайний чорний олівець замість косметичного, пудра — «Красная Москва». Тіні, зроблені невідомо ким, куплені на ринку і розфасовані у звичайні кістяні шашки. Здається, цим займаються радянські соціалістичні цигани. Ось і все. Те, що свого часу вона привезла з Парижа, вже давно закінчилося — креми для обличчя і для рук. Набір косметичної туші, принаймні з двох десятків кольорів. Шампунь, піна для ванн. І вже зовсім нечувана в СРСР річ — фарба для волосся. Хіба може радянська жінка-будівник комунізму думати про косметику, коли в країнах капіталу робітники живуть у картонних коробках? Цікаво, а їхні дружини-робітниці теж живуть у картонних коробках? А в робітниць є маленький картонний комодик? А в ньому випадково не лежить набір косметичної туші із двадцяти кольорів? Хай йому біс!

— Ти за Шуриком у дитсадок?

— Так.

Дивно, що є дитсадки! Хоча, що дивного? Дитсадки потрібні, аби звільнити жінок для участі у створенні потужної індустрії Країни Рад. Яка необхідна для будівництва світлого майбутнього. Дружина поставила праску на металеву підставку. Від праски, завантаженої вугіллям, ішов нестерпний жар. А в Парижі в побут уже давно ввійшли електричні праски.

— Слухай, а де та пляшка вина, що ми привезли з Парижа?

У них було кілька пляшок французького вина «Cote d’ivoire», що вони привезли, коли приїхали з Франції. Пили його лише на великі свята. У Москві гарне вино дістати було неможливо. Нині у них, здається, залишилась половина останньої пляшки.

— Ти хочеш вина? — здивовано запитала вона. — Щось трапилось?

Дома він пив дуже рідко. Пішла до шафи, дістала пляшку, налила у гранчасту склянку — з бокалів п’ють недорізані буржуї в Парижі. Підійшла, сіла поряд із ним на край стільця.

— Важкий був день? — намагалася зрозуміти, чи є у нього якісь проблеми.

— Ага. Сподіваюся, що далі буде легше, — він випив терпку рідину одним духом. На обличчі з’явилося задоволення. — Чудове…

— Будеш вечеряти?

— А що ти приготувала?

— Борщ.

Звісно, борщ. Кожного разу, коли вони їздили на Україну, він примушував її записувати рецепти приготування борщу. Пісного борщу — з мінімуму доступних інгредієнтів. І ось нарешті після кількарічних вправ дружина готує йому улюблений борщ.

— Буду, але разом з тобою. Коли повернешся.

Вона одягнула блузку, поцілувала його і пішла. Гарна й елегантна. Справжня парижанка з 12-метрової комуналки на вулиці Біговій.

Розділ 18

Газета «Известия», 23 березня 1940 року


Большой театр Союза ССР дает два специальных утренника для участников Декады немецкого искусства в Москве. Будут поставлены опера «Тихий Дон» (муз. Дзержинского) и балет «Спящая красавица» (муз. Чайковского).


* * *

25 березня 1940 року, 19 год. 35 хв.

Москва


Офіційна частина німецької художньої виставки в СРСР добігла кінця, і сьогодні прощальний вечір для її керівників — німців Клейста і Шютте влаштував голова Оргкомітету радянських художників Олександр Герасимов.

Від радянських художників, крім Гущенка і Герасимова, за столом — Борис Йогансон, нащадок шведських дворян, відомий своїм полотном «Допит комуніста», за яке, якщо вірити чуткам, йому от-от мали дати Сталінську премію. З Йогансоном захотіли поспілкуватися самі німці. Можливо, тому, що німці з особливою повагою ставилися до скандинавів.

Вони сиділи біля відкритого вікна у комерційному ресторані «Прага», що на розі Арбату, і дзвінки трамвая «А», або «Аннушки», як його ласкаво називають у народі, час од часу перебивали розмову. У ресторані було багато відвідувачів, а на вхідних дверях давно красувалася табличка: «Вільних місць немає!» Гущенко, до речі, відзначив, що в Парижі зазвичай пишуть: «Вибачте, вільних місць немає». Але так там буває дуже рідко — хіба що на Різдво. Ресторанів у Парижі значно більше, ніж того потребують парижани і туристи. У Москві ресторанів мало. І потрапити туди буває непросто. А навіщо робітникам, які будують комунізм, ресторани? Для них є численні пивниці — дерев’яні будиночки з лавами і столами.

Оркестр заграв популярну мелодію-танго «Іде дощ». Співак, копіюючи надпопулярного в Європі Тіно Россі, заспівав її у вільному перекладі:


Дождь стучит по крыше, я его не слышу,

Я его не вижу, я все жду тебя.


Його підтримали скупими аплодисментами, і частина публіки пішла танцювати. Офіцери і цивільні — здебільшого товсті і лисі чоловіки, злилися в обіймах з гарненькими жінками. Жінки, усі як одна, були із короткими, завитими у кучері зачісками «а-ля Любов Орлова».

Третій чоловік Орлової — відомий режисер Григорій Александров, ліпив Орлову, із зачіскою включно, за образом шалено популярної німецької актриси Марлен Дітріх, яка три роки тому втекла у США із націонал-соціалістичної Німеччини. Про Дітріх у СРСР ніхто не чув, Орлову ж знали усі.

Три офіціанти в формених зелених піджаках снували між столами у напрямку зал — кухня, кухня — зал.

Застілля тривало вже близько години. На столі було все, чого може забажати душа, — червона ікра, осетрина, мариновані білі гриби, окіст, запечені гусак і курка. У центрі стола стояли вже традиційні червоні прапорці: один зі свастикою, інший — із серпом і молотом.

Гущенко раптом зауважує, що на прапорець зі свастикою скоса позирає чоловік років сорока у формі військового льотчика. На ньому синій френч з орденом Червоного Прапора. За сусіднім столиком він із худим типом з копицею рудого волосся і двома вульгарними дівицями п’є дешеву горілку і закушує оселедцем та салатом із солоних огірків. Рудий, мабуть, поет, бо час од часу встає і декламує дівицям вірші.

Офіціант змінює спорожнілий півлітровий штоф на новий. Горілка охолоджена, і на склі великими і прозорими, як сльоза, краплями швидко конденсується волога.

— О, гут, — говорить Клейст, захоплено розводячи руками від небаченого розмаїття страв.

Гущенко підтверджує сказане німцями піднятим догори великим пальцем. Він знає, що після того, як Герасимов догодив Сталіну, йому організували «відкритий рахунок». Досі такі були лише у Максима Горького й Олексія Толстого. Тобто у будь-якій філії банку Герасимов може зняти будь-яку суму грошей і витратити на свій розсуд.

— Гут, гут, — погоджується Шютте. — Совєтскі і німецькі — карашьо. Друзья. Брітанскі і французкі — пльохо.

Шютте переходить на німецьку і пропонує тост за радянського вождя товариша Сталіна. Гущенко перекладає. Герасимов відразу пропонує зворотний тост: «За фюрера німецького народу геносе Гітлера», — і встає. Він на початок застілля прийшов уже напідпитку і з кожною випитою чаркою стає все веселішим.

Військовий льотчик, що сидить за сусіднім столом, почувши тост «за фюрера», сплюнув і спробував підвестися. Рудий поет притримав його за рукав. Злий погляд льотчика не обіцяв нічого хорошого. Він висмикнув руку, вийняв з рота недопалок, кинув на підлогу і розтоптав підошвою чобота. Рудий розірвав пачку цигарок «Біломорканал», тицьнув льотчикові в руки і почав шукати сірники. Він виглядав стурбованим, а захмелілому льотчику, схоже, було море по коліна.

«За фюрера німецького народу Адольфа Гітлера» радянські художники і німці випили стоячи. Гущенко краєм ока побачив, що льотчик таки підвівся — обличчя у нього було червоним, із виряченими очима і щільно стиснутими губами. Рудий і дівиці спробували були його втримати, але марно. За кілька кроків від їхнього стола льотчик зупинився. «Ще міжнародного скандалу бракувало», — подумав Гущенко.

Усі саме поставили бокали, а Шютте підняв руку в нацистському салюті і вигукнув:

— Хайль Гітлер!

— Що ти сказав? — прошипів льотчик, зробив крок до Шютте, схопив його обома руками за комір і стиснув так, що обличчя німця відразу налилось кров’ю і він почав хапати ротом повітря. Гущенко підскочив збоку і схопив військового за руки, з іншого боку підбіг цивільний сусіда льотчика і схопив того за лікті.

— Я в Іспанії бив фриців і буду давити їх, поки сил вистачить! — хрипів льотчик, по щоках у нього текли сльози.

— Lassen Sie mich allein! Що фам фід мене трепа? — хрипів у відповідь ошелешений таким нападом Шютте. У голові в нього почало тьмаритися, і він от-от міг утратити свідомість.

Тим часом підбігли два офіціанти, і тільки всім разом їм удалося відірвати льотчика від бідного Шютте. Швидко з’явилися два міліціонери і вивели дебошира геть.

Рудий поет з дівицями поплелися слідом. Проходячи повз Герасимова, рудий зупинився і навіщось продекламував, рубаючи в такт словам повітря рукою:


Вам ли, любящим баб да блюда,

Жизнь отдавать в угоду?!

Да я лучше в баре блядям буду

Подавать ананасную воду!


Тим часом Шютте всадовили, влили в рота чарку горілки. Він прийшов до тями, правда, ще якийсь час озирався навколо (чи не повернувся його кривдник) і бурмотів: «Abnorm! (Кретин!) Scheisse! (Лайно!)»

Застілля продовжилося. Про неприємну пригоду всі швидко забули. Тим більше, що новою проблемою стає непристойно п’яний Герасимов. Якщо німці й Гущенко тільки надпивають горілку, то Герасимов раз по раз спустошує чарку до дна. І вимагає, щоб усі наслідували його приклад.

Йогансон, що не п’є через проблему з печінкою, погрожує піти, якщо Герасимов не облишить «діставати» його. Німці, на щастя, не розуміли змісту їх суперечки.

Герасимов, утім, не збирається зупинятися:

— Гущенку, уяви собі, оцей мерзотник на своїй картині, яку ми висунули на Сталінську премію, образи білогвардійців, які допитують комуністів, списав із себе і художника Соловйова.

— Це не так! Усе вигадують мої недоброзичливці. Там немає жодної подібності, — мляво заперечує Йогансон. — Все брехня, підла, нікчемна брехня. Мені просто заздрять! Заздрять моєму непересічному таланту.

— Сам брешеш! — відрізав Герасимов, запихаючи в рота шматок окосту, густо змащеного гірчицею. — Я перевіряв! Подібність є. Він занапастить усіх нас! А якщо про це дізнаються там?

Говорячи «там», він жбурляє виделку на стіл, піднімає вказівний палець догори, де на стелі кількома десятками лампочок світить величезна люстра, і страшно округлює очі:

— Що буде тоді? Скажи, брате Гущенко, хіба не скотина цей Йогашка? Скажи прямо: Йогансон — скотина!

Гущенко стенає плечима. Йому не хочеться вступати в суперечку. Але Йогансон раптом встає, перекидає стілець, лається і, не прощаючись, іде геть. Чути, як він бурмоче, що розбив би пику тому, хто розповсюджує про нього брудні плітки.

— Що трапилось? — запитує Клейст, повертаючи здивоване обличчя до Гущенка.

— Товариш Йогансон нервує через сімейні проблеми, — намагається залагодити незручність Гущенко. — Йому треба якнайшвидше потрапити додому… Тому він вибачився і пішов.

— І скатертиною дорога! Час приділити увагу нашим німецьким геносе, — весело говорить п’яний Герасимов Гущенкові. Підморгує йому. — Переклади їм: мої батьки торгували худобою. Були купцями, прасолами, як їх називають у Росії, — розповідає Герасимов. — Я їм допомагав, ходив за худобою! Кидав вилами гній! Словом, з ранку до ночі колупався в лайні. І займався б цим і досі… Якби не наша сусідка — вдова, дебела тітка, яка викладала малювання в жіночій гімназії. Вона побачила, як я малював олівцем, і сказала, що в мене є здібності. І я щодня приходив і малював щось в її квартирі. Спочатку комод, вазу з квітами. Потім її саму. Спочатку одягнену, потім без одягу. Вона — як це пояснити? — звернувся він до Гущенка, — переклади, спала зі мною, коли я робив гарний малюнок. Як зі своїм чоловіком. Так усе почалося… Так я зміг вступити в художнє училище.

Гущенко перекладає, випускаючи інтимні одкровення сп’янілого Герасимова, знаючи, що той обов’язково про них пожалкує, коли протверезіє.

— Ja, ja! — дружно кивають німці. Клейст зауважує: — Це свідчення того, що в радянському, як і в німецькому, суспільстві тепер для простого люду відкриті всі шляхи! — він налягає на копченого окуня, вправно розтинаючи його виделкою і ножем.

— Наш фюрер Адольф Гітлер — сам із низів, — вставляє Шютте, який уже повністю прийшов до тями після нападу льотчика. — Він був сиротою, зростав без батьків. Довгий час жив із того, що малював і продавав краєвиди Відня. Він дуже гарний художник-аквареліст.

— Тож вип’ємо за німецьке мистецтво, — пропонує Герасимов.

— Чудовий тост! — погоджується Гущенко.

На відміну від Герасимова, Гущенко знав, що ще в 1936 році Адольф Гітлер заявив: кожен художник, який зображує небо зеленим, а траву блакитною, повинен бути стерилізований. Тоді ж фюрер доручив президентові Імперської палати образотворчих мистецтв, професорові Адольфу Ціглеру, очолити спеціальну комісію, яка провела чистку більш ніж 100 музеїв Німеччини та реквізувала всі зразки декадентського мистецтва.

А через два роки, 3 червня 1938 року, рейхстаг ухвалив постанову вилучити з музеїв та галерей всі доробки «мистецтва, що вироджується» (Vertallskunst) — роботи в стилях імпресіонізм, експресіонізм, кубізм і дадаїзм — і знищити або продати в музеї гнилих західних демократій, а кошти віддати на потреби німецьких збройних сил.

На невеликій сцені біля оркестру тим часом заспівав циганський хор, і між столами, трясучи стегнами і плечима, пішли в танок дві циганки.

— Ех, люблю жінок, — крякнув Герасимов, ляскаючи циганок по боках. — Та, на жаль, братською любов’ю. А як у вас із цим, геносе Клейст? Переклади, — попросив Гущенка.

Клейст уважно вислухав і сміючись відповів:

— О, в Німеччині нині панує культ сім’ї! Це принципова позиція керівників нашої партії та держави. Жодних позашлюбних зв’язків! Величезний розголос нещодавно отримав роман рейхсміністра пропаганди Геббельса з однією німецькою актрисою. І фюрер, і рейхсляйтер Борман, як товариші по партії, займалися цією справою. Партія засудила таку поведінку доктора Геббельса, і він вимушений був повернутися до фрау Геббельс. Коли справа стосується сім’ї, тут фюрер невблаганний! Доктор Геббельс дуже легко міг позбутися його прихильності й міністерського поста.

Герасимов невдоволено махнув рукою, підморгнув Гущенкові:

— Товаришу Гущенко, наливай! Культ сім’ї, вигадали теж… Скажіть, будь ласка. Та я загалом не про те. Є ще порох у порохівницях? Не розумієш, про що я? Ех геносе, ти ще молодий! Культ сім’ї… Дурня! Он Гущенко в Парижі часу марно не втрачав! І сім’ї його це не заважало.

Гущенко стенув плечима, не дуже розуміючи, звідки Герасимов має таку інформацію, але сумлінно переклав. Усі зареготали.

— Звідки така інформація, товаришу Герасимов? — посміхнувся й Гущенко.

— Про що? — не зрозумів Герасимов.

— Що я в Парижі часу не гаяв.

— Хіба може в Парижі бути інакше? — Герасимов поплескав Гущенка по плечу. — Прошу всіх випити! І до дна!

Клейст і Шютте закивали, що означало: так, Париж — місто розпусти і гнилої буржуазної моралі. Підняли чарки.

Публіка в ресторані вже зовсім сп’яніла. Звідусіль линув шалений гомін: сміх, вигуки, музика.

Герасимов приговорив чергову стопку і пішов у танок разом із циганками, притупував, ляскаючи себе по череву, але через кілька хвилин важко впав у крісло. Очевидно, товстому Герасимову було непросто встигати за танцівницями, та й через випите важкувато було просто триматися на ногах. Відсапавшись, він по-панібратськи поклав Гущенкові руку на передпліччя:

— Гущенку, товаришу любий, ти маєш працювати «в соцреалізмі»! Єдине, з чим не погоджуюсь, що соцреалізм не сприймає голого тіла — всі ці мундири, сукні. Ось у мене є класна річ «Лазня». Велике полотно! Я його майже нікому не показую, але вам покажу. Переклади.

Гущенко переклав, і німці закивали. Звісно, вони хочуть бачити таємний твір великого майстра Герасимова.

— Товаришу Клейст, товаришу Шютте, геносе мої дорогі! Поїхали до мене в майстерню, — сказав він, здираючи із себе галстук-метелик. — Поїхали.

Біля входу в ресторан стояв особистий ЗІС Герасимова. Водій швидко всадовив усіх і рушив.

У величезній майстерні стояв під стать їй величезний диван і чималий стіл. Стіни були завішані роботами, здебільшого незакінченими. На більшості контури Сталіна, Леніна, Ворошилова. «Лазня» стояла у найдальшому кутку, вкрита брудним покривалом.

Поки Герасимов установлював перед глядачами і демонстрував своє полотно — десяток оголених жіночих тіл, мокрі лавки, клуби пари (Герасимову вдавалася мокра поверхня, і він намагався втулити сліди води чи дощу будь-куди), водій швидко організував випивку і закуску. А ще за півгодини привіз двох дебелих, височенних натурниць з величезними грудьми. Застілля продовжилось тепер уже з натурницями. Герасимов перекидав чарку за чаркою. Не відставали від нього й натурниці.

— Дівки, зараз стриптиз! — схопився Герасимов, тримаючи в руці бокал. Язик у нього заплітався так, що деякі слова важко було зрозуміти. — Я бачив у американців! (Я б-чив у мир-канців!) Класна річ! Ви ж звичні. По-нашому, по-робітничо-селянському! Давайте, давайте. Ось музика.

Увімкнув радіоприймача. Грудасті натурниці перезирнулися, для виду трохи поопиралися, але, зрештою, встали і почали повільно, але без зайвої сором’язливості роздягатися, акуратно складаючи одяг на стільці. Герасимов, похитуючись, підійшов до них. Взяв у руку одну величезну грудь і, посміхаючись і похитуючись, повернувся до компанії. Вільною рукою вказав на натурницю — «ви хіба бачили щось подібне?», повернув голову до другої і вільною рукою взяв за грудь другу натурницю. Так він і стояв кілька секунд, дурнувато хихочучи і тримаючи дівок за груди.

І Гущенко, й обоє німців з відкритими ротами спостерігали це дійство. Мабуть, найбільш враженим виглядав Клейст. Бо саме йому Герасимов, регочучи, запропонував:

— Геносе Клейст, хочеш помацати? Підходь! Російські діви — кров з молоком! Таких у Берліні удень з вогнем не знайдеш!

Клейст знітився, не розуміючи, як поводитися далі. Бурмотів: «Широкий рускій душа!»

Гущенко напружено міркував, як зупинити Герасимова і врятувати залишки його репутації. Але, на щастя, ситуацію врятував час. Годинник на стіні вибив дванадцяту, і з репродуктора, що висів на стіні, гримнув «Інтернаціонал».

Від несподіванки Герасимов відпустив дівок, зробив крок до стола і перекинув на себе чарку горілки. Зляканим поглядом окинув чоловіків, потім завмерлих моделей. Мабуть, йому прийшло на ум, що він може бути звинувачений НКВС, як мінімум, у політичній незрілості за те, що слухає «Інтернаціонал» поруч із оголеними дівками. Швидко вимкнув репродуктор.

— А, не те! — махнув рукою. — Їдемо в лазню! Паритися! Всі разом!

Клейст і Шютте перезирнулися.

— У лазню, зараз усі їдемо в лазню, — хрипів Герасимов, хитаючись і хапаючись за стіну.

Клейст і Шютте почали активно відмовлятися, очевидно, побоюючись такого бурхливого розвитку подій. Разом із Гущенком їм удалося всадовити Герасимова в крісло, і за кілька хвилин п’яний Олександр Герасимов уже солодко спав, поклавши голову на оголені груди однієї з натурниць.

Німці, а за ними й Гущенко, відкланялися, залишивши геніального радянського художника Герасимова на дивані з двома натурницями в оточенні його безсмертних полотен.


* * *

Коли Гущенко повернувся додому, Шурик спав, а дружина, сидячи на ліжку, гортала популярний у Москві журнал «Работніца». Герасимов поцілував дружину і визирнув у вікно, де навколо ліхтаря кружляла хмара мошок.

— Треба почепити якусь сітку на вікно, бо влітку в кімнаті буде купа крилатих комах, — сказав він.

Вона нічого не відповіла.

— Якийсь невдалий день. Можна сказати — не день, а лайно. Принаймні в мене. А у тебе?

— Звичайний.

Гущенко позіхнув.

— Ніколя, а хіба нам обов’язково було їхати із Франції саме в СРСР? — голос у неї був сумним.

— О господи, ти знов за своє!

— Ні, я не про те. Ми ж могли поїхати до моїх батьків у Бухарест.

— Могли б. Завжди здається, що краще там, де нас немає! Румунія буде воювати на боці Німеччини. Можливо, мене б мобілізували до війська. А може, й ні, — він нервово пройшов від стіни до стіни. — Ніколи не можна знати, як було б, якби чогось не було. Давай краще спати.

Марія глянула на Шурика і лягла обличчям до стіни. Їй здавалося, що, потрапивши до СРСР, вони втратили щось дуже значне. І не лише вони, а й їхній син.

Розділ 19

У Сталіна зникла люлька.

Він викликає Берію. Той на мить замислюється:

— Ясно, товаришу Сталін! Підступна акція ворогів народу! Розберемося.

Наступного дня Сталін знаходить люльку в кишені свого кітеля. Телефонує Берії. Говорить:

— Люлька знайшлася.

— Дивно. А я вже заарештував у цій справі 40 осіб, і всі зізналися, — відповідає Берія.


Анекдот кінця 30-х років


* * *

24 березня 1940 року, 7 год. 59 хв.

Москва


Рівно о восьмій, як завше щодня, Гущенко попрощався з дружиною й сином і попрямував до майстерні. Там на нього чекало полотно «Смерть Боженка», яке важко було назвати улюбленим.

Він спустився скрипучими дерев’яними сходами, штовхнув двері парадного. Пройшов через підворіття. Озирнувся на напис: «Вбиральні у дворі немає!». Справді немає. А є стійкий запах сечі — у кожному закутку. Цікаво, чому радянська влада хоча б у столиці не може облаштувати достатню кількість громадських туалетів? Адже планове господарство може вирахувати, скільки їх потрібно. Он у Парижі й без планового господарства вбиралень рівно стільки, скільки потрібно. «У Парижі, у Парижі! Це на тебе впливає Марія, — подумав він. — А що в Парижі? Можливо, у Франції в’язниці кращі, ніж в СРСР? А, мабуть, таки кращі».

Після повернення в СРСР він ще застав деінде на вулицях жовті металеві туалети, у формі циліндра, де були зйомні ємності з нечистотами, які випорожняли щоранку. Але комусь із партійних функціонерів, можливо, навіть самому Сталіну, здалося, що ці циліндри, встановлені у найжвавіших місцях, псують краєвиди Москви. Він наказав туалети прибрати. Ситуація з краєвидами значно поліпшилася. А от з гігієною і, зокрема, запахом у дворах і підворіттях, значно погіршилася. Утім, партійні функціонери рідко бували в місцях, де жив простий радянський соціалістичний люд, і про цю проблему не відали.

Гущенко повернув у бік трамвайної зупинки. Пройшов повз будку чистильника черевиків. На розі, біля ще зачиненого тютюнового кіоску, стояв чорний ЗІС з опущеними шторами.

Він раптом згадав, що ЗІС там стояв і вчора. Так, коли він ішов з дому. А коли повертався? Повернувся він дуже пізно і в темряві не звернув на це уваги.

Ну, стоїть автомобіль, можливо, й підозрілий, то й що, при чому тут він, Гущенко? Знову згадав жаб’ячий погляд Берії, яким той окинув його дружину. То що, може, це Берія послав машину? Щоб слідкувала за ним? Чи за Марією? Мабуть, Берії нема чого більше робити. Ідіотизм. Параноя. І взагалі, той автомобіль стоїть навпроти іншого будинку. А що, люди з НКВС настільки тупі, що поставлять автівку навпроти його будинку? Ні, вони мали б поставити автомобіль подалі, де він зараз і стоїть. Справді, параноя…

Гущенко піймав себе на думці, що поводиться, як у Франції, коли його «пасла» французька поліція. Від думок про автомобіль його відволік дзвінок трамвая, який з’явився з-за рогу. Він ускочив у другий вагон. Став так, щоб дивитися у заднє скло. Машина залишилася стояти на місці. Значить, він таки помилився. Художник Гущенко нікому не потрібен. У нього відлягло від серця.

За півгодини він увійшов до майстерні. День у день він пише «Смерть Боженка». І скоро буде ненавидіти Боженка. А ще він ненавидить соцреалізм! Але що робити? З вовками жити — по-вовчому вити.

Відкрив вікно. Зі свіжим повітрям увірвався шум вулиці й вигуки продавчині морозива: «Морозиво — в стаканчиках, брикетиках, «Ескімо»! Морозиво — в стаканчиках…»

Увечері до майстерні зайшов давній приятель Гущенка — популярний кінорежисер Олександр Довженко. В СРСР з величезним успіхом щойно пройшов його новий фільм «Щорс». Зйомки фільму про «українського Чапаєва» патронував сам Сталін. І тому сьогодні Довженко був на вершині успіху. Попереду його чекатиме опала і забуття. Але сьогодні він був успішним, щасливим і обласканим владою.

Довженко поставив на стіл пляшку коньяку. Хороший коньяк у Москві був величезною рідкістю.

— Де дістав? — широко посміхнувся Гущенко, тиснучи руку старому другові й радіючи, що виснажливий двобій зі «Смертю Боженка» на сьогодні закінчено.

— Є місця! — рукостискання Довженка було незвично міцним. Він пам’ятав це рукостискання ще з Берліна. — Це ще не все. Ось ковбаса, шпроти. Білий хліб. Стели газету! Будемо бенкетувати!

— Білий хліб! Довженко, ти просто буржуй, обідав із тобою разів сто, і ти завжди дивуєш мене якоюсь екзотикою!

— Ти, нарешті, відійшов від імпресіонізму? — запитав Довженко, кивнувши на «Боженка» і відкриваючи коньяк з виглядом сапера, який боїться зробити неправильний рух. — Вітаю! Значить, уже зрозумів, що імпресіонізм, як відрижка капіталізму, тут не в пошані.

Гущенко відкрив шпроти і порізав ковбасу й хліб.

— Так вирішив товариш Сталін? — вони були давніми знайомими, ще з тих часів, коли Довженко працював у радянському торгпредстві в Берліні. Це завдяки Довженкові Гущенко отримав радянське громадянство і пристойне утримання. Натомість довелося зайнятися технічним шпигунством на користь СРСР. З’ївши разом пуд солі, вони могли говорити один з одним абсолютно відверто.

— Товариш Сталін, а слідом за ним товариші Калінін, Маленков, Герасимов і ще купа відповідальних товаришів. Уся верхівка вважає, що всі ці «ізми», вибач, буржуазне лайно, — відповів Довженко, розливаючи коньяк у гранчаки. — Звісно, думка Сталіна була вирішальною. Сину шевця важко зрозуміти ваші імпресіоністські витребеньки. Ну, Миколо, за зустріч!

Вони підняли келихи. Гущенко випив міцну духмяну рідину і подумав: «Ось чудова нагода розпитати про Берію». Тільки як почати? Сказати відверто про те, що погляд наркома налякав його дружину? Яка дурниця! Довженко просто посміється з нього.

— До речі, геносе Адольф Гітлер каже те ж саме, — продовжував Довженко, беручи бутерброд. — Говорить, що то жидівські штучки. Що мазню своїх бездарних малярів вони за допомогою реклами возвеличили до рангу світового мистецтва.

— Ти ж бачиш це, — кивнув Гущенко в бік «Боженка». — Уже зрікся «жидівських штучок».

— Зрікся? — із сумнівом запитав Довженко. — Ну, це для виду, а в душі, впевнений, у тебе все залишилося, як і раніше.

Вони підняли чарки «за талант» і випили.

— Я ж не імпресіоніст, ти ж знаєш. Швидше фовіст чи набіст.

— Фовіст, набіст… Опортуніст! Для партії це все одно. Буржуазне мистецтво — воно з будь-якою назвою буржуазне мистецтво, — говорив Довженко з набитим ротом.

— Ти вважаєш, що твій «Щорс» — це соцреалізм? І що Матісс, чи Дерен, чи жебрак Сутін — це буржуї? — дивувався Гущенко.

— Крім Матісса, я нікого з них не знаю, — стенувши плечима, відповів Довженко.

— Це все жебраки-художники з паризького Вулика. Я місяць тому їздив до Петербурга. Тьфу ти, ніяк не звикну! До Ленінграду. В Ермітаж. Подивитися на «Танок» Матісса, — Гущенко ще не встиг прожувати свій бутерброд, а Довженко вже налив по третій: «За жінок». Випили і за це. Якийсь час вони їли мовчки. Потім Довженко з недовірою запитав:

— Спеціально для цього їздив?

— Так. Я знав Матісса особисто. Тож не міг не поїхати подивитися на його шедевр.

— Здорово! І що, — побачив? — запитав Довженко, налягаючи на шпроти.

— Він фантастичний.

— До речі, як цей «Танок» опинився в Ленінграді?

— Звісно, не Ради придбали. Вони все лише продають на Захід. Це полотно замовив колекціонер Щукін для свого будинку. У 17-му будинок націоналізували. І роботу Матісса теж.

— Ти справді добре знав Матісса?

Гущенко з усмішкою подивився на приятеля. Подумав, що рідко зустрічаються люди, які цікавляться всім. Саме таким був Довженко. Його цікавило все — і те, як улаштоване крило комара, і те, які пензлі використовував Модільяні.

— Я знав його дуже добре. І навіть його юну дружину. Вона росіянка, здається, з Тамбова. Молодша за нього років на сорок.

— Ось тобі буржуазна відрижка. Вона з ним, звісно, через гроші, — зауважив Довженко.

— Сашку, не мели дурниць! Ти не розумієш! Матісс — геній! І тому його вік не має значення. Думаю, що вона з ним тому, що він геній. Та будь-яка жінка…

— Овва! — швидко перебив його Довженко. — Тепер мені старість уже не страшна! Головне, встигнути стати генієм. А звідки ти знаєш про Щукіна?

— Матісс сам розповів мені.

— Щукін — буржуй? — Довженко відкинувся на спинку стільця і запитально глянув на Гущенка.

— Був буржуєм, — стенув той плечима. — Ситцевий король. Він став першим серйозним замовником Матісса. Щукін відчув, що цей художник — справжній! Матісс мені сказав буквально наступне: «Без вашого співвітчизника Щукіна Матісса б не було». А ти говориш — соцреалізм! Буржуй! Під контролем гегемона дяді Сьоми Гвоздикова, через якого я не можу вранці потрапити в клозет, соцреалізм знищує мистецтво! Що розуміє дядя Сьома у таких речах, як фовізм чи набізм? Для нього головне, щоб його стільчак на стіні в клозеті ніхто не чіпав!

— Гвоздиков — це що за один? — з цікавістю запитав Довженко.

— Мій сусід — пролетар з «Ленінської кузні», — гірко махнув рукою Гущенко, — наливай!

— Зрозумів, — Довженко взяв пляшку. — За сусіда пити не будемо. Давай за удачу! Вона нам з тобою не завадить.

Вони випили ще по одній.

— Це Матісса і компанію називали дикунами?

— Атож. Фовістами. Фов французькою — дикий.

— Чому — дикі?

— Занадто яскраві кольори і брутальна примітивізація форми.

— Ти знаєш, не хочу говорити банальності. Та колись дивився цих примітивістів. Мені здається, і я так зміг би малювати.

Довженко якийсь час випробовував себе в малюванні. Зокрема, у студії в Берліні разом з Миколою Гущенком.

— Ти жорстоко помиляєшся! — гаряче заперечив Гущенко. Він схопився, пройшов кімнатою. Знову сів. Узяв склянку, де на дні ще залишилося трохи коньяку, перекинув до рота. — Дуже сильно помиляєшся! У простоті найбільша складність! Набагато простіше малювати те, що бачиш. І значно складніше — те, що відчуваєш.

Довженко примирливо підняв руку:

— Не кип’ятись! Значить, таки не зрікся…

— Буду працювати для себе. У шухляду. А для грошей і соцреалізму буде ось це — «Смерть Боженка», якщо сам не помру або не втрачу глузд, поки допишу його до кінця.

— Ну хоч не плещи язиком, що фовізм — це здорово. Моя тобі дружня порада. Думати можеш усе, що завгодно. А товаришу Герасимову маєш говорити, що фовізм — це буржуазне лайно. Що в тебе були помилки становлення. Візьми собі за правило замість «гарно» говорити «погано». Замість «чудово» — «лайново». Урешті-решт, у цих словах лише літери стоять в іншому порядку — і не більше! Уся країна тепер так живе — про чорне говорить біле, якщо чорне вважає білим партія і сталінський Центральний комітет.

— Сашку, невже ти думаєш, що і за фовізм можна загриміти за ґрати? — щиро здивувався Гущенко.

— Гримлять і за більш невинні речі. Серед творчих — я маю на увазі і літераторів, і художників — чимало інтриганів. Хтось комусь щось розповість, інший додасть трохи від себе — і готово: Гущенко у своїй творчості схиляється перед буржуазним мистецтвом. Чого так? Жив у Франції. А може, його там завербували? Може бути. А давай ми фовіста Гущенка пошлемо на Колиму валити ліс або мити золото. Для початку дадуть у зуби, руки в кайданки, щоб суглоби тріщали, — і в табір на перевиховання. Просто про всяк випадок, на їхній погляд, «лучше перебдеть». Я тобі це намагаюся пояснити, як другу. І вже не вперше. А мабуть, удесяте.

Вони допили рештки коньяку. Якийсь час панувала мовчанка.

— Слухай, а що трапилося із Соломонович? — раптом запитав Гущенко. Можливо, щоб перервати обтяжливе мовчання. — Невже і її за перегини…

Вікторія Соломонович спеціалізувалась на виготовленні гіпсових Павликів Морозових. На Павликів був величезний попит. Ледь не кожна школа хотіла мати свого Павлика. Соломонович купалася в державних почестях і була знайомою Гущенка. Але якось вона зникла. Серед художників говорили про якусь «темну» історію. Начебто її чи то вбили, чи то заарештували.

— Ні, — все набагато простіше. І набагато сумніше. У майстерні на неї впав пам’ятник Павлику Морозову. Відкрита травма черепа. Кома. У лікарні вона померла.

— Жахливо. Її вбило пам’ятником? У цьому є знак долі. — Після тривалої паузи Гущенко почав говорити. — Тобі, як старому товаришеві, скажу відверто: я шокований тим, що тут відбувається.

— Де тут? — підвів погляд Довженко.

— В СРСР.

— Чим саме? — Довженко взяв у руку пляшку, щоб упевнитися, що вона порожня. Справді, пити вже було нічого.

— Усе нове знищується! Всі ці спілки зі з’їздами, секретаріатами, пленумами копіюють партію! Соцреалізм — єдина лінія в партії. Єдина лінія в мистецтві. Відступники — це меншовики, есери — жорстоко караються.

— Слухай, Миколо, адже ти сам пропагував соцреалізм у Парижі! Ніхто тебе за язик не тягнув. Утім, як і інших друзів СРСР — Ромена Роллана, наприклад. Ти там перемалював майже всіх друзів СРСР! Знову ж ти там не лише малюванням займався. Ти працював проти Франції! Проти того, перед чим тепер, схоже, починаєш схилятися! Ти ж щиро був за Країну Рад — країну робітників і селян! — Довженко ляснув долонею по столу так, що забряжчав посуд.

— Так, але я не думав, що у вас, чи правильніше тепер — у нас, все сягнуло таких потворних форм! Я вважав, що соціалізм — це рівність для всіх, що соцреалізм — це свобода в мистецтві, це доступність його для всіх!

— За несвободу твої колеги-художники багато чого отримали, і багато з них цьому дуже раді! Вони отримали майстерні, пайки, квартири. Робітникам і селянам таке життя і не снилося! Не снилося це і франко-жидівським алкоголікам Модільяні й Сутіну! — Довженко ще раз грюкнув по столу — тепер кулаком — і перекинув порожні склянки і склянку з водою. — От лайно! Дай якусь ганчірку!

Гущенко побродив між полотнами, шукаючи щось схоже на ганчірку. Нарешті знайшов, простягнув Довженкові й сів.

— Я в цій країні не отримав нічого.

— Ти ще не свій. Ти — «француз». Але прийде час — отримаєш. До речі, твій покірний слуга призначений заступником керівника Комітету зі Сталінських премій.

Гущенко навіть присвиснув:

— Іди ти! То що ж ти раніше не сказав? Я, мабуть, наговорив зайвого?

— Не дрейф, — від цього запитання Довженкові ніби стало соромно. Він махнув рукою. — Зі мною можна, з іншими не рекомендую. У Комітеті сьогодні заправляють Немирович-Данченко і Шолохов. Обидва в образотворчому мистецтві — ні бум-бум. Цього року премію, мабуть, одержить Іофан. А наступного я буду наполягати, щоб дали тобі. Але сам розумієш — «Смерть Боженка» не годиться. По-перше — мінор. По-друге, скажуть, що це трохи тхне націоналізмом. Давай щось у мажорі — про тріумфальний поступ індустріалізації. «Сталін відвідує будівництво Дніпрогесу», наприклад, чи «Сталін і Ленін вивчають план ГОЕЛРО».

— Так, — погодився Гущенко. — Мабуть, ти маєш рацію. Хоча мене нудить від оцього лизоблюдства.

Розділ 20

24 березня 1940 року, 18 год. 35 хв.

Москва


Після застілля в майстерні Гущенко і Довженко вирішили прогулятися і десь випити кави. Ідея була Гущенкова — він хотів усе ж розпитати Довженка про Берію. Ніби черв’як час од часу точив його після тієї зустрічі з людиною-жабою (так тепер він називав Берію подумки). Ось тільки ніяк не міг вирішити, чи говорити Довженкові все як є, чи обмежитися загальними запитаннями.

Коли вони вийшли з майстерні, вулиця зустріла їх різким вітром. Сонце вже зайшло, і прохолодний вечір обіцяв дощову ніч. Сіли в трамвай, який у народі звався «букашкою», і поїхали в бік центру. На вікнах, що бряжчали на стиках рейок, з’явилася ледь помітна дощова мряка. Автомобілі виринали з провулків, пронизуючи вагон променями фар, неначе велетенськими списами. Трамвай вийшов на Садове кільце, промчав через Смоленську площу, повз Смоленський ринок, колишню будівлю Торгсину. Раніше тут за коштовності можна було виміняти будь-що. Зараз Торгсин не працював. Можливо, в країні закінчилися буржуйські коштовності, а швидше за все, закінчились буржуї.

Вони вийшли неподалік Москви-ріки, де велося грандіозне будівництво. Тут у день і вночі гриміло, гуло, гупало. Чулися вигуки робітників. Будували Будинок Рад за проектом архітектора Бориса Іофана. І Гущенко, і Довженко добре знали його.

— Іофан натрапив на жилу! — зауважив, майже прокричав Довженко крізь шум, оглядаючи будмайданчик.

— Яку жилу? — запитально мотнув головою Гущенко.

— Що? Говори гучніше!

— Яку жилу?! — Гущенко й собі перекрикнув шум будівництва.

— Грошову жилу! Має розкішну квартиру і новенький ЗІС! Я б назвав цю жилу «радянський архітектурний ампір».

— Радянський вампір, — ущипливо сказав Гущенко. Зле сплюнув під ноги. Глянув на Довженка, але того, схоже, не звеселив його жарт. — Дружина читала мені книгу румунською — про графа Дракулу. Вона в мене народилася в Бухаресті. Дракула — це вампір. Їхній національний герой, який прокидається вночі і п’є з людей кров.

Вони відійшли вбік до невеликого скверу біля триповерхівки. Тут можна було говорити, не напружуючи голос.

— Герой цікавий. Але, Миколо, повторюю в тисячний раз — я радив би тобі менше плескати язиком, — сказав Довженко, озирнувшись довкола. Його голос раптом став злим. — Чи ти ще й досі не зрозумів, куди потрапив?

— Зрозумів, зрозумів, не турбуйся, — кивнув Гущенко. — Потрапив, в тому числі й завдяки тобі.

— У Союз я тебе не тягнув, — розвів руками Довженко. Але в його голосі не було впевненості. — І, як на мене, то саме завдяки мені ти добре був улаштований у Парижі. Ти міг відмовитися їхати в Париж. Залишитися в Берліні. Хіба ні? Відмовитися від ательє на вулиці Волонтерів, від Марії. І заробляти в Берліні малюванням на набережній Шпреє. А Марія могла б знайти собі когось більш заможного і більш придатного для сімейного життя.

Вони пройшлися сквером і пішли вулицею в пошуках кафе чи недорогого ресторанчика.

— Так. Це через мою слабкість, — пробурмотів Гущенко. Махнув рукою.

— Слухай, а як тобі ця ідея, — Довженко кивнув назад, у бік будови, — на місці храму Христа-Спасителя побудувати Палац Рад? Ти знаєш, що висота цього монстра має бути 400 метрів?

— Ні, — хитнув головою Гущенко. — Від тебе вперше чую.

— Навіть вищою. Бо нагорі має бути величезний монумент Леніну. Це буде монстр, що задавить тут усе своєю висотою. Думаю, йому б самому це не сподобалося.

— Кому? — не зрозумів Гущенко.

— Та самому Леніну. Кажуть, він був проти зайвої пишноти.

— Ти його ідеалізуєш. Знаєш, я за кордоном багато читав про нього. Не всьому вірив, правда. Але тепер думаю, що багато написаного відповідало дійсності.

— Що саме?

— Та хоча б те, що революцію в 17-му оплатили німці.

— Можливо… — Довженко ніби хотів ще щось додати, але замовк на півслові.

— Так його розібрали чи висадили в повітря? — запитав Гущенко. — Я про храм.

— Тепер усі говорять, що розібрали. І всі вірять у це, але я бачив на власні очі, що храм таки висадили у повітря. — Довженко клацнув пальцями. — Бац — і немає більше храму. Не знаю, правда, скільки перевели вибухівки, але думаю, що тонни.

— Схоже на нову релігію, якою намагаються замінити християнство. Один храм висадили, інший будують. Христа стерли на порох, поставили Леніна.

Довженко нічого не відповів, лише похитав головою.

Уже зовсім стемніло, вулицю тут освітлювали яскраві ліхтарі. Вони вийшли на Пречистенську, а потім Кропоткінську набережну, біля метро «Парк культури», і сіли у відкритому кафе. З вулиці линула приглушена говірка публіки, подзвонювали трамваї.

— Москва краща за Париж тим, що вночі вільно можна йти вулицею, не боячись, що тебе штрикнуть ножем, — резюмував результати побаченого Гущенко.

Випили по чашці кави. Потім по чарці «Столичної». І тут до них за стіл на вільний стілець присів маленький лисий товстун у м’ятому костюмі, сорочці не першої свіжості, з бухгалтерськими вусиками під носом.

— Привіт, Довженку! — тон коротуна був поблажливим і водночас зарозумілим. — Не сподівався мене тут зустріти?

— Привіт, — здивовано відповів той, тиснучи простягнуту лисим руку. — Чесно, Фімо, — не сподівався.

— Саню, я скільки тебе просив, не називай мене Фімою! Ненавиджу це вульгарне ім’я! Дем’ян, — відрекомендувався коротун, потискаючи Гущенкові руку й аристократично нахиляючи голову. — Дем’ян Бєдний, поет. Може, чули?

— Ну, як же, — розвів руками Гущенко. — Звісно, що чув: «В Красной армии штыки, чай, найдутся. Без тебя большевики обойдутся». Дуже приємно!

— А це Микола Гущенко, талановитий, дуже талановитий художник.

Бєдний пропустив інформацію щодо Гущенка повз вуха. Схоже, для Бєдного існував лише один талант — він сам.

— Я на хвилину. Побачив знайоме обличчя. Візьми сто, — не попросив, а наказав він Довженкові. Гучно вишмаркався у два пальці. Витер руку хустинкою. — Іду тут… Скажу чесно, до дівки. Хто може повірити! Не маю даху над головою — ночую у шльондри з Тверської!

Офіціант приніс чарку, і Бєдний випив її одним духом, занюхав хлібом. Відломив шматок, заходився квапливо жувати.

— А що трапилось, у тебе ж була розкішна квартира в Кремлі? — здивувався Довженко.

— Хрін тепер товаришу Бєдному від радянської влади, а не квартира! Виселили, виключили з партії! Бібліотека унікальна — 30 000 томів. Усе, що видавали в СРСР! І тепер усе пропало! — він махнув рукою. У голосі звучали гіркі нотки. — Добре, хоч не посадили, с-с-уки, — він узяв із тарілки у Гущенка солоний огірок, відкусив шматок. — Не проти? — запитав плямкаючи. — Ти знаєш, іноді навіть голодую. — Не друкують, роботи нема. Словом, каюк Бєдному! Сволота взяла владу в країні. Я і такі, як я, винесли на плечах революцію! Член РСДРП з 1912 року. Ленін зі мною радився! Питав: «Як ти, Дем’яне, дивишся на вирішення селянського питання?» Ми з Леніним придумали НЕП! — було помітно, що язик у маленького чоловічка вже добряче заплітається. Очевидно, то була не перша чарка за вечір. — Тепер живу у Маньки з Тверської. У шльондри… Все повертається на круги своя. Моя мати теж була шльондрою.

Він хлипнув, витер сльозу зі щоки, махнув рукою, сказав, звертаючись незрозуміло до кого:

— Пам’ятаєш плакат «Об’єднання художників-реалістів проти проституції»? На плакаті було:


Вот чему должна быть крышка,

Вот вести с чем надо бой:

Строя старого отрыжка

На панели пред тобой!


— Я придумав, мої слова! А тепер ось сам у шльондри… ех, — він устав і, не прощаючись, пішов, похитуючись і бурмочучи під носа якийсь вірш.

Гущенко з Довженком довго мовчали. Пити більше не хотілося.

— Чому ти назвав його Фімою? — запитав Гущенко.

— Це його справжнє ім’я. Єфім Придворов. Дем’ян Бєдний — літературний псевдонім. Опустився зовсім. Якщо не зупиниться, недовго йому на свободі гуляти. А шкода, гарний поет! Я пам’ятаю цей плакат. Такий колоритний натовп шльондр у картатому одязі зупиняє робітниця в червоній хустинці. Його вірші були на багатьох плакатах, на кшталт: «Ты хотел с пьянкой шутить? Ее надо колотить! Культурно, бурно!» Колись розповідав мені, що брав участь у розстрілі Каплан.

— Кого? — здивовано перепитав Гущенко.

— Есерки, яка стріляла в Леніна. Говорив, що сам облив її тіло бензином.

— Навіщо?

— Після розстрілу Каплан вони з комендантом Кремля Мальковим спалили тіло. І рештки таємно поховали. Яким Бєдний був вірним ленінцем! І на що звівся…

Вони вийшли на вулицю і довго йшли мовчки.

— Як тобі назва, — запитав раптом Довженко, кивнувши у бік темного провулка, повз який вони саме проходили. На новенькій білій табличці чорнів напис: «Провулок безбожний».

Гущенко розсміявся:

— У загальному ключі. Монументальна пропаганда. Починаючи від назв вулиць і закінчуючи пам’ятниками й ліпниною на будинках.

Вони вийшли на Калузьку площу до кінотеатру «Авангард», на який перепрофілювали храм Казанської Божої Матері. Їх обігнав освітлений, майже порожній тролейбус.

— Техніка, — сказав Довженко. Мабуть, аби не думати і не говорити про Бєдного. — Тролейбусів стає все більше! Скоро вони зовсім витіснять трамваї. А телебачення витіснить радіо.

— Телебачення? Я чув про це, — підхопив тему Гущенко. — Але мені здається, що це справа далекого майбутнього.

— Ні. Кажуть скоро, дуже скоро. Я бачив таку штуку в лабораторії в МДУ, транслювали виступ з Палацу з’їздів. І все можна було не тільки чути, як по радіо, а й бачити на такому скляному прямокутному блюдці. Як екран у кінотеатрі, тільки зовсім маленький.

— Може, то був магнітофон? — уточнив Гущенко.

— Ні, магнітофон — це інше. Магнітофон записує звук на спеціальний магнітний дріт. А тут — зображення передається на відстань, — із жаром заговорив Довженко. — Уявляєш, які можливості для кіно? Фантастика!

— Складно це все зрозуміти. Я ж природжений гуманітарій.

— Ходімо, — Довженко смикнув Гущенка за рукав, і вони пішли в бік Охотного ряду.

— Я можу говорити відверто? — раптом розпочав Гущенко.

— Валяй. Зі мною можна, ось із іншими — дуже не рекомендую.

— Якщо чесно, то мене від Сталіна, від індустріалізації і від усієї цієї брехні трохи нудить. Брехня годиться для робітників і селян, які жодного разу не виїжджали за кордон. Я бачив, що за кордоном ті ж робітники і селяни живуть набагато краще.

— Зате він, — швидко заперечив Довженко, — я про Сталіна, відібравши у декого свободу, зібрав…

— …велику країну, — закінчив за нього Гущенко.

— Саме так! Але я не про СРСР. Я про Україну! Приєднав до України західні землі! Для мене це важливо. Він, звісно, тиран, але саме він зібрав до купи мою любу Україну! І за це я готовий йому багато чого пробачити!

— Ти захищаєш Сталіна? Ти зустрічався з ним?

— Тричі.

Гущенко здивовано присвиснув:

— Тричі? І що?

— Він був зі мною дуже люб’язним. Правда, я чекав прийому до другої ночі. І коли вже Сталін їхав додому, він запросив мене до автомобіля. Потім наказав водієві зупинитися, і ми пройшлися порожнім Арбатом.

— Пройшлися?

— Так. Охорона, звісно, йшла позаду й попереду, а автомобілі їхали слідом…

— Цікаво. А я був у Сталіному, — раптом сказав Гущенко. — Тобто у Юзівці.

— У Сталіному.

— Так, хай йому біс, у Сталіному, — Гущенко махнув рукою. — Словом, на Донбасі. Малював у Маріуполі, на Оленівських рудниках. Там у дівчини, вірніше, у жінки, з якою ми колись навчалися, син Митя помер від голоду. Дуже хотів їсти, наївся якоїсь трави і помер. І там я зрозумів, що голод 33-го, який я так активно заперечував у Парижі — правда.

— Значить, правда, — погодився Довженко.

— Коли ти мене агітував працювати на СРСР, ти мені цього не розповідав.

— Тоді цього ще не було. Згадай. Початок 20-х. Більшість вірила, що живе в найдемократичнішій країні. Вірили в комунізм. У світову революцію.

— І ти вірив?

Довженко замислився, потер долонею лоба:

— Я й тепер вірю. Інколи вірю, інколи…

— І що тепер?

— Усе це тепер не має значення. Тепер так — або ти з ними, або в таборі. Запам’ятай, Миколо. Тільки такий вибір. Іншого немає. Ти бачив англійський танк в історичному музеї? Такий монстр у два людських зрости! Так от вважай, що ти — це не ти, а хробак. І проти тебе танк. Ти не можеш його зупинити. А він тебе розчавить і навіть не помітить.

Вони довго мовчали, повільно бредучи темною вулицею.

— Ти їдеш у Німеччину? — нарешті запитав Довженко.

— Днями мені повідомили, що я затверджений керівником делегації.

— Вітаю. Це знак довіри, — Довженко потиснув Гущенкові руку. — Пга-вильной доґоґой йдете, товаґищ Гущенко! — тоном і вимовою спародіював Леніна.

— Не знаю, чи є з чим. До речі, куди ти мене тягнеш?

— Проведеш мене. Я затіяв ремонт у своїй квартирі, зараз живу в готелі «Москва». На десятому поверсі. Краєвид шикарний. Наліво — Манежна площа. Направо — вулиця Горького. І ну його, все це лайно. Давай про щось інше.

— Давай спробуємо.

Загудів клаксон, проганяючи їх із проїжджої частини, де вони необачно зупинилися. Повз них промчав освітлений тролейбус. Двері були прочинені, на приступках висіли люди.

— Скажи мені, — нарешті наважився Гущенко. — Берія…

— Що Берія? — запитав Довженко.

— Що він за один?

Довженко зупинився і здивовано подивився на Гущенка:

— Це запитання просто так, чи є проблема?

— Просто так, — Гущенко вирішив поки що нічого не говорити Довженкові. — Що він за один?

— Про Берію відомо дуже мало. Він працював у партійному керівництві Грузії. Ходять чутки, що колись урятував Сталіна від замаху, і тому Сталін наблизив його до себе. Він має «доступ до тіла» — вихід на вождя. За впливовістю сьогодні рівний йому лише Молотов. Молотов має більш високу посаду, але, враховуючи, що Берія керує НКВС і, значить, має реальну силу, я б не наважився поставити Молотова на перше місце.

— А чутки щодо жінок?

— Ти про що? — Довженко здивовано повернувся до Гущенка.

— Про те, що він хапає жінок на вулицях і везе їх ґвалтувати у свій особняк, — тихо, не відводячи погляду, сказав Гущенко.

Довженко замислився. Нарешті відповів:

— Я краєм вуха чув подібні речі. Мабуть, він любить жінок. А хто їх не любить. Можливо, має коханок. Але щоб так — хапати на вулицях… Я в це не вірю, — Довженко ляснув Гущенка по плечу. — Он ми з тобою, ти хіба забув, як колись у Берліні: фрау Мюллер…

Вони перезирнулися. Обидва були улюбленцями жінок. А в часи проживання в Берліні навіть завсідниками будинку фрау Мюллер, де в будь-який час дня і ночі можна було знайти випивку, потанцювати і провести час, усамітнившись із кимось із дівчаток фрау. Обидва сумлінно приховували свою причетність до СРСР і називалися вигаданими іменами. Гущенко був Генріхом, а Довженко — Гюнтером. Фрау Мюллер знала їх як молодих інженерів з нового механічного заводу BMW — Bayerische Motoren Werke.

— Що, справді забув? — Довженко розсміявся.

Гущенко теж посміхнувся у відповідь. Посмішка, правда, була трохи вимученою.

Попереду світилася сотнями вогнів величезна будівля готелю «Москва».

— Добре. Якщо це тебе аж так цікавить, я спробую щось дізнатися.

— Про…

— Про Берію і його ставлення до жінок. Хоч справа це небезпечна. І тобі особисто не варто про це із кимось говорити.


* * *

Коли Гущенко повернувся, дружина вже була в ліжку. Вона розплющила очі і посміхнулася.

— Я розбудив тебе? — він про всяк випадок визирнув у вікно і зробив те, що забув зробити, в задумі йдучи додому — уважно оглянув вулицю. Підозрілого автомобіля ніде не було видно. Йому відразу стало веселіше на душі.

— Ні, я відчула, що ти зараз повернешся, і чекала.

Він присів на ліжко, хоча знав, що вона не любить, коли він сідає на ліжко одягненим. Утім, він відсунув убік простирадло. Картинно почав порпатися в кишенях, хоча точно знав, що той пакуночок лежить саме в нагрудній кишені. Ще виходячи з Довженком з майстерні, він поклав його туди. Витримавши паузу, дістав пакетик. Вона подивилася й охнула. Запитала:

— Що це, Ніколя?

Хоча вже здогадалась. Але ще не могла повірити. На тілесного кольору пакетику було написано: «Du Pont de Nemours».

Це була назва американських нейлонових панчіх. Речі неймовірної для СРСР. Такі панчохи коштували величезних грошей, і Гущенко купив їх на московському чорному ринку. Вона піднесла долоні до губ. Охнула. Дістала панчоху, просунула в неї руку. По її обличчю потекли сльози.

— Але ж ми не можемо собі цього дозволити.

— Дрібниця. Я намалював тут одну халтурку, — він від задоволення, здавалося, випромінював неонове світло.

Гущенко швидко роздягнувся і ковзнув до Марії під ковдру. Вона поклала панчохи на стіл, повернулася і притиснулася до нього гарячим тілом.

Вони надовго замовкають. І він, роблячи вигляд, що панчохи — це справді дрібниця, про яку не варто говорити, заводить розмову про сімейну таємницю. Шепоче в самісіньке вухо. Щоб це не можна було почути навіть на дуже близькій відстані.

Коли вони удвох навчалися в студії Кампфа в Берліні, Марія якось провела з Гітлером цілий вечір. Нічого крамольного. Вони вийшли разом зі студії, й Адольф раптом запропонував їй прогулятися містом. Це було лише раз. Після того вона Гітлера більше не бачила і почула про нього вже як про фюрера націонал-соціалістів.

— Я поїду в Берлін. Там тепер нові порядки. Нагадай, куди ви ходили тоді в Берліні з… — він хотів сказати «з Адольфом», та запнувся на півслові. — Ти розумієш, про кого я.

— Звісно куди, до музею, — пошепки відповіла вона. — Того дня тебе не було в школі. Я закінчувала етюд. Він підійшов, запитав, чи можна подивитися. Довго дивився. Потім сказав, що його тиждень у Берліні добігає кінця, сьогодні останній день. Ні професора Кампфа, ні молодого «генія пейзажу» Ніколи немає на місці.

— Так і сказав «генія пейзажу»? — перепитав він теж пошепки, говорячи у самісіньке вухо й відчуваючи губами завитки волосся на її шиї.

— Атож. Сказав, що не може втратити чудової нагоди відвідати ці музеї. Запропонував мені супроводжувати його.

— І що ти? Звісно, погодилась?

— Ти ж, кращий учню Кампфа, мені тоді ще нічого не пропонував і нікуди не запрошував! Просто не звертав на мене уваги. Адольф здався мені інтелігентним і ввічливим.

— Але ж він значно старший за тебе.

— Так. Та не справляв враження старшого. Ми спілкувалися як ровесники.

Ні Марія, ні Микола Гущенки, звісно, не знали, що Гітлер завжди тяжів до жінок, значно молодших за себе. Можливо, то було результатом якихось прихованих комплексів, він відчував себе комфортно з молоденькими дівчатами, що дивилися на нього знизу вгору.

— Куди ви пішли?

— Спочатку в Національну галерею, а потім до військового музею.

— І що було далі?

— Він здався мені дуже дивним! У військовому музеї дивилися не скульптури чи картини, а ліплення Шлютера на карнизах. Просто захлинався від захвату, переконуючи, що він геній.

— Хто?

— Скульптор Шлютер.

— І що там за ліплення?

— Я ж тобі говорю, що він якийсь дивний! Це ліплення — суцільний культ смерті. Шлютер зображає солдатів, які гинуть на полі бою у Лепрані. А в Національній галереї його кумирами були Да Вінчі й Рембрандт. Рембрандта він чомусь називав «істинним німцем», ну і найбільше йому подобався Мікеланджело. Гітлер був у захваті від статуї Іоанна Хрестителя.

— І що було далі? Що, жодного натяку на якийсь інтим? Не може бути! Зізнайся!

Марія підвелася на лікті й уважно подивилася на чоловіка. У світлі вуличних ліхтарів, які освітлювали кімнату молочним світлом, було видно подив на її обличчі:

— Ти серйозно запитуєш? Який сенс мені тебе дурити?

— Добре. Вибач, я — ревнивий бовдур. Розповідай далі.

— Жодного натяку на інтим. Він був гранично ввічливий і галантний. Відчиняв двері, пропускав уперед. Здається, він лише раз, у запалі розмови, взяв мене за лікоть. Це був єдиний дотик.

— Але дотик фюрера Великої Німеччини! — тихо засміявся Гущенко. — Скажи, якого ліктя він торкався? Я теж хочу торкнутися того місця!

— Не будь блазнем! Бо я не буду більше нічого розповідати!

— Вибач іще раз. Я мовчу і перетворююсь на слух.

Марія кілька хвилин мовчала, наморщивши чоло, пригадувала. Він дивився на дружину — голова підперта долонею, волосся спадало на обличчя. Погляд заглиблений у себе. Нарешті сказала:

— Потім, коли ми вийшли з музею, він побачив, що назустріч нам іде якась пара. Я не звернула на них жодної уваги. А він раптом вибухнув нервовим монологом про те, мовляв, як може німецька дівчина йти під руку з євреєм! І запитав, як я до цього ставлюся? Я сказала: «А що такого? Ось він же німець чи австрієць йде під руку з єврейською дівчиною».

— І?

— І він вирячив на мене очі, відпустив руку, щось пробурмотів, я не зрозуміла що, повернувся і пішов геть.

Гущенко тихо засміявся:

— Хто тебе тягнув за язика? Могла б стати подругою Адольфа Гітлера — фюрера націонал-соціалістів.

— Мене влаштовує художник Микола Гущенко, — сказала вона і поцілувала його в губи. Він відповів поцілунком. — Він принаймні, на відміну від фюрера націонал-соціалістів, не боїться бути поряд з єврейською дівчиною. Жити в одній кімнаті. І навіть ділити з нею ліжко.

— Отже, як мені здалося, ти вже не хочеш повертатися в Париж чи в Бухарест?

— Ти підступний, — вона, посміхаючись, погладила пальцями йому обличчя. — Хочеш, щоб я пошкодувала, що вийшла заміж за художника-шпигуна?

— Так, я дуже підступний! Зараз ти побачиш, який я підступний! — він узяв її обличчя в руки і губами торкнувся губ.

Легкі поцілунки ставали все довшими. Він погладив їй спину, потім плечі. Вона сказала:

— Ніколя Гущенко, я тебе люблю! На відміну від фюрера Великої Німеччини! І рада бути з тобою будь-де.

Він відчув, як вигинається її тіло від цих дотиків… Він знав, що їй вони подобаються. Його тіло вигинається в унісон. Вони з’єднуються і перетворюються на великого птаха, який відносить їх із цього темного світу неправди й умовностей у світлу країну чуттєвих чар.

Розділ 21

24 березня 1940 року, 22 год. 35 хв.

Москва, Кремль


Іноді, після задовгого засідання Політбюро, Сталін запрошував декого з особливо наближених повечеряти в його старій квартирі, що знаходилася на поверх нижче кабінету в Кремлі. Ось і сьогодні, коли всі пішли, він запросив до себе Молотова. Сталін хотів за вечерею обговорити телеграму радянського посла в Лондоні Майського.

Перед Сталіним і Молотовим стояли келихи, наповнені «Кіндзмараулі», тарілки із шашликом і печеною картоплею, соусниці з гострим соусом харчо, салатниці з нарізаними огірками, і величезна ваза з хлібом. Без хліба з’їсти навіть ложку гострого харчо було неможливо.

Сталін замовив свою улюблену печену картоплю і, оскільки вечеря кілька разів відкладалася, то кухарям довелося шість разів, щопівгодини ставити на вогонь нову порцію — вождь вживав картоплю лише свіжоприготованою.

Сталін сидів у кріслі, не дивлячись, вибивав люльку в попільницю і з посмішкою читав телеграму:


Відправлено 25 березня 7 год. 31 хв.

Одержано 25 березня 12 год. 45 хв.


Майський Молотову


Секретно


За інформацією, одержаною мною від Ентоні Ідена — держсекретаря у справах домініонів, який безпосередньо контактував з особистим посланцем Рузвельта Уелесом, повідомляю наступне.

Гітлер прямо заявив Уелесу:

1. Що немає шансів на негайний, укладений в результаті переговорів мир. Війна повинна тривати до переможного кінця. Німеччина переконана, що виграє її.

2. Що в Німеччини повинні бути розв’язані руки щодо земель Східної Європи, які вона вважає своїм життєвим простором. Вона ніколи не погодиться на відтворення Чехословаччини, Польщі й Австрії.

3. Обов’язковою умовою миру повинно бути припинення британського панування на морі, включаючи не тільки роззброєння військово-морського флоту, але й ліквідацію військово-морських баз у Ґібралтарі, на Мальті й у Сингапурі.


— Це гарна новина, В’ячеславе, — Сталін поклав люльку на стіл, узяв бокал і потягнувся ним до Молотова. Цокнулись — дзенькнуло скло, випили по ковтку. Обидва майже синхронно витерли долонями вуса. — Ходять чутки про можливий швидкий напад Гітлера на Данію і Норвегію.

— Майський провів зустрічі з послами цих країн, вони заперечують подібну можливість. Ось друга телеграма.

Молотов поклав перед Сталіним аркуш:


«2 квітня 1940 року я зустрівся з послом Норвегії у Лондоні Кольбаном і запитав, як він оцінює інформацію про можливість нападу Німеччини на Норвегію. Кольбан у відповідь заявив, що не має такої інформації. Він висловив серйозне здивування, що СРСР, маючи біля своїх кордонів (у розгромленій Польщі) більше 100 дивізій, сподівається, що вони повернуться до Німеччини й далі підуть на північ, а не, що більш логічно, — на схід. Моє нагадування про існування пакту про ненапад між Німеччиною та СРСР Кольбан сприйняв дуже скептично, зауваживши, що пакт потрібен лише для того, щоб приспати увагу керівництва СРСР, а його порушення можна виправдати провокацією, на кшталт тієї, яка була розіграна вермахтом у Польщі».


Сталін глибоко замислився. Потім заходився нервово набивати люльку тютюном із цигарок «Герцеговина Флор»:

— А це — погана новина! Дуже погана. — Сталін спохмурнів, замовк, від гарного настрою не залишилося і сліду.

Нарешті Молотов наважився порушити мовчанку.

— Кобо, а що нам з того, нападе Гітлер на данців і норвежців чи ні?

— В’ячеславе, це абетка політики. — Сталін розкурив люльку і глибоко затягнувся. Посунув до Молотова коробку з «Герцеговиною». Той кивком подякував і взяв собі одну. — Гітлер не може тримати армію без роботи. Або вона поверне на Захід, або піде на Схід.

— А як же пакт? — Молотов запихкав цигаркою не затягуючись.

Сталін подивився на нього. Похитав головою:

— Псуєш цигарки. Що ти, що Лаврентій морочите мені голову тим пактом.

Молотов зніяковів.

— Адольф завтра підітреться ним, — продовжував Сталін. — Як підтерся пактом з Польщею, і як ми з тобою підтерлися пактом з фінами. Особливо після того, як ми обгидилися у Фінляндії і він зрозумів, що ми слабкі, як ніколи.

Сталін нервово махнув рукою. Потім ляснув долонею по столу.

— Ти будеш їсти? Я після твоїх телеграм утратив апетит.

Молотов похитав головою, у нього теж пропав апетит.

— Ні? Тоді і я не буду, ти вільний. Поклич мені Власика.

Молотов нервово відсунув стільця. Устав, підсунув стільця назад до столу. Якийсь час стояв, ніби збираючись щось сказати. Але, врешті-решт, махнув рукою і пішов до виходу.

— Здравія бажаю, товаришу Сталін! — Власик виріс у дверях.

— Здрастуй і ти, товаришу Власик. Що там товаришка Давидова?

— Учора госпіталізована із сильними болями у нижній частині живота. Була підозра на апендицит. Але лікарі констатували позаматкову вагітність. Уранці зроблено аборт.

Сталін підвів голову і подивився Власикові в очі. Але той дивився кудись над головою. «Цей не патякатиме зайвого. Може, буде виконувати такого роду доручення не гірше за Товстуху», — подумав Сталін. Від новини, що грім-баба Віра Давидова — примадонна Большого театру і його коханка — не народить, настрій помітно покращився.

— Добре. Молодець! Готуй машину. Їдемо на Ближню. Ми вчора дивилися балет «Спляча красуня» Чайковського. Балет — лайно. Але Аврору там танцювала гарна дівка. Як її? Нагадай…

— Ольга Лепешинська?

— Точно. Товаришка Лепешинська. Спробуй її знайти і привезти до мене. Як завдання? Не заважке для генерал-майора? — з усмішкою запитав Сталін, натякаючи на нещодавно введені генеральські звання, згідно з якими Власик став генерал-майором.

— Нікак нєт, товаришу Сталін, за вас хоч у вогонь.

— Добре, добре, — Сталін підійшов і, дивлячись знизу вгору, поплескав Власика по плечу. — За мене не потрібно у вогонь. Ось за партію — інша справа.

Розділ 22

Т е л е г р а м а

№ 543 від 28 березня


Берлін, 29 березня 1940. Передана о 4 год. 44 хв.

Москва, 29 березня 1940. Одержана о 12 год. 50 хв.


Ріббентроп — послу Шуленбургу


Цілком таємно!


Главі місії, або його представникові. Конфіденційно.

Повинна бути розшифрована особисто.

Я не облишив думки про візит Молотова в Берлін. Мені хотілося б реалізувати цю ідею в найкоротший термін. Зрозуміло, що запрошення не обмежується одним Молотовим. Якщо у Берлін приїде Сталін, це ще краще послужить нашій меті — розвитку найтепліших стосунків з Росією. Фюрер не тільки буде радий вітати Сталіна в Берліні, але й простежить, щоб Сталін був прийнятий відповідно до його становища. Фюрер виявить йому всі необхідні почесті.

Усне запрошення як Молотову, так і Сталіну було зроблено мною в Москві й, у принципі, прийняте схвально. Під час Вашої бесіди висловіть запрошення панові Молотову, а запрошення панові Сталіну Ви повинні зробити від імені фюрера. Запрошення має бути зроблене не прямо, а в загальних виразах для того, щоб ми, в разі необхідності, могли уникнути прямої відмови Сталіна.


Ріббентроп


* * *

Т е л е г р а м а

№ 599 від 30 березня


Москва, 30 березня 1940. Відправлена о 22 год. 40 хв.

31 березня 1940. Отримана о 8 год. 15 хв.


Посол Шуленбург — Ріббентропу


Абсолютно секретно!

Дуже терміново!


На Вашу телеграму за № 543 від 28 березня.

Панові Імперському Міністрові закордонних справ особисто!

1. Особисто я твердо певен, що Молотов відвідає Берлін, щойно радянський уряд вважатиме час і обставини сприятливими. Наразі ж вважаю шанси на прийняття запрошення незначними. Мої припущення спираються на наступні факти:

2. Усі наші спостереження, а також виступ Молотова від 29 березня підтверджують, що радянський уряд сповнений рішучості дотримуватися у війні нейтралітету й уникати, наскільки це можливо, усього, що може втягнути його у конфлікт із західними державами. Це є однією з причин того, чому радянський уряд раптово припинив війну проти Фінляндії й розпустив маріонетковий народний уряд.

3. Радянський уряд імовірно боїться, що така відверта демонстрація дружби між Радянським Союзом і Німеччиною, як візит Молотова або самого Сталіна в Берлін, може призвести до розриву дипломатичних відносин або навіть спровокують воєнні дії із західними державами.

4. Подібні припущення підтверджує спростування ТАРС інформації про можливу поїздку до рейху пана Молотова.

5. Є проблемою і той факт, що Молотов, який досі ніколи не був за кордоном СРСР, уникає подібних візитів. Це ж стосується й Сталіна. Тому тільки дуже сприятлива обставина або вкрай істотні для Рад вигоди можуть спонукати Молотова або Сталіна до такої поїздки. Крім того, Молотову, який ніколи не літав літаком і відмовляється це робити, для відвідин залізницею знадобиться принаймні тиждень, а тут, у СРСР, його немає ким замінити на цей час.

6. Хоча шанси на успіх незначні, я, звичайно ж, зроблю все, що в моїх силах, щоб спробувати реалізувати цей план. Хід бесіди покаже, чи зможу я торкнутися цієї теми й розвинути її. Що стосується запрошення Сталіна, то для початку може бути запропонована зустріч у якомусь прикордонному місті.


Шуленбург


* * *

Т е л е г р а м а

№ 570 від 3 квітня


Берлін, 3 квітня 1940. Відправлено о 13 год. 32 хв.

Москва, 3 квітня 1940. Одержано о 17 год. 50 хв.


Канцелярія міністра — послу Шуленбургу


Строго секретно.

Повинна бути розшифрована особисто.


На Вашу телеграму № 599 від 30 березня.

Імперський міністр закордонних справ, проаналізувавши ваші аргументи, дав указівку не проявляти подальшої ініціативи щодо візиту керівників СРСР.


Заступник імперського міністра

Шмідт


* * *

30 березня й 5 квітня 1940 року англійцями були зроблені розвідувальні польоти над територією СРСР.

Перед сходом сонця 30 березня 1940 року «Локхід-12А» піднявся з бази Хабанія в Південному Іраку і взяв курс на північний схід. За штурвалом сидів кращий пілот-розвідник королівських ВПС, австралієць Сідней Котон. Завдання, поставлене перед екіпажем із чотирьох осіб, якими командував Г’ю Мак-Фейл, особистий асистент Котона, полягало в повітряній розвідці радянських нафтових родовищ у Баку.

На висоті 7000 метрів «Локхід» робив кола над столицею Радянського Азербайджану. Клацали затвори автоматичних камер, а два члени екіпажа — фотографи з королівських ВПС — робили знімки ще й ручними камерами. Близько 11 години літак-шпигун приземлився в Хабанії. Через чотири дні він знову піднявся в повітря. Цього разу було зроблено детальну фотозйомку нафтоперегінних заводів у Батумі. Для радянських протиповітряних сил візити літака-розвідника залишилися непоміченими.


* * *

Газета «Правда Азербайджана», 30 березня 1940 року


Велики итоги побед, которые одержала Азербайджанская республика под руководством Коммунистической партии и великого кормчего советской земли товарища Сталина. В Азербайджане не было своей индустрии, ее создали в рекордно короткий срок. За годы сталинских пятилеток в республике возникли новые отрасли промышленности — нефтедобывающая и нефтеперерабатывающая, озокеритная, серная, пищевкусовая, стекольная.


* * *

5 квітня 1940 року, 15 год. 23 хв.

Москва, Кремль


Берія зі свого кабінету говорив зі Сталіним по телефону. Він прикривав одне вухо, щоб якийсь випадковий звук не завадив йому ловити кожне слово і навіть інтонації голосу вождя:

— Так, Кобо, пам’ятаю. Потрібна інформація про Адольфа як про художника! Працюємо! Делегація художників готується. Єсть максимально прискорити від’їзд! Ні, Кобо, жодного підтвердження того, що Гітлер щось проти нас готує. Більше того, Захар, посилаючись на Ліцеїста, спростовує, що Гітлер говорив щось подібне. Так, Захар стверджує, що це його найнадійніше джерело. У нас є навіть стенограма виступу Адольфа. Його виступ було перекручено. Так, Кобо, або помилка, або спроба провокації. Так. Єсть!

Поклав слухавку, рвучко підняв іншу, яка з’єднувала із секретарем.

— Нехай Меркулов зайде.

Меркулов чекав у приймальні Берії вже майже годину. Він повернув ручку дверей. За першими дверима були другі. Кабінет Берії був декорований темно-коричневими панелями. Берія сидів біля високого вікна. Стос тек, розкішне письмове приладдя з орлом, бюст Сталіна і настільна лампа із синім абажуром ледь не повністю загороджували його від відвідувачів.

З-за цієї барикади холодно виблискували скельця пенсне.

— Здравія бажаю, товаришу народний комісар! За вашим наказом… — почав доповідати Меркулов.

— Будь здоров і ти, — перебив його Берія. — Хазяїн вимагає максимально прискорити дії твоїх двох груп з ліквідації Троцького. Якщо операція зірветься, поїдеш керувати міліцією в Середньоколимськ. Знаєш, де це?

— Нікак нєт, — хитнув головою Меркулов, ледь нахиливши корпус уперед, ніби це могло йому допомогти ловити кожне слово наркома.

— Ти ж вищу освіту маєш, — Берія встав, упершись руками у кришку стола і, блискаючи пенсне, втупився в Меркулова. — Пісатєль, мля. Думай — Середньоколимськ. Посередині Колими. Температура зараз мінус тридцять. А взимку — буде мінус шістдесят. Знаєш анекдот, жителі Середньоколимська після смерті потрапляють або в рай, або назад в Середньоколимськ? Так що поїдеш туди, причому — без яєць! Хазяїн відірве! Вони там тобі не знадобляться — все одно відморозиш! Тепер зрозумів? — коли Берія нервував, відразу ставав помітним грузинський акцент. (Ані тібьє там не панадабяца. Усьо рамно атмарозішь!)

— Так точно, — голос Меркулова звучав абсолютно беземоційно. Сангвінік за натурою, він давно звик до подібних виразів начальства.

— Отож. І ще одна херня, мля, обклали ці художники з усіх боків. Підготуєш Хазяїну доповідь про те, який із Гітлера художник.

— Не зрозумів, — хитнув головою Меркулов.

— Твою мать, Меркулов. За яйця підвішу, — сказав Берія.

— Так точно, Лаврентію Павловичу!

— Так точно, що?

— Про яйця, так точно, зрозумів. Про Гітлера — ні.

— Ти що — ідіот, твою мать?! Чи глузуєш з мене?! — загорлав Берія і, помітивши, що погляд Меркулова давно блукає десь у нього над головою, замовк. Зрозумів, що даремно нагримав на відданого йому заступника.

Вийшов з-за стола, підійшов до високого Меркулова впритул, подивився на нього знизу вгору, ляснув долонею по кремезному плечу:

— Вибач за нестриманість! Якась нервова обстановка останнім часом, — продовжив уже іншим тоном. — Гітлер колись вважав себе художником. Малював, продавав малюнки і з цього жив. Якщо ти, керівник розвідки, цього не знаєш, то будеш сидіти у турмі. Не я це говорю. Хазяїн так сказав.

— Віноват, — схилив повинну голову Меркулов.

— Віноват, — Берія ще раз плеснув Меркулова по плечу. Повернувся за стіл. — Ото ж і воно, що віноват. Всю інформацію збереш і особисто доповіси Хазяїну. Спочатку мені, а потім Хазяїну. Він хоче почути все із перших вуст, тобто від тебе. Тепер зрозумів?

— Так точно, товаришу нарком!

— Пропозиції по чисельному складу делегації художників?

— Тридцять осіб.

— Виїзд погоджено?

— Так точно, помічник Ріббентропа, доктор Клейст, погодив з Наркомінсправом виїзд групи організаторів на 17 квітня.

— Пізно, пізно, все одно пізно! — в голосі Берії чулося глибоке невдоволення. — Щось можна зробити?

— Неможливо, це найближча дата при максимально стислих термінах узгодження візиту німцями. Ми зробили все, що змогли.

— Сімнадцяте… — пробурмотів Берія. Подумав: «Дочекаюся сімнадцятого і займуся дружиною того художника-нелегала. Раніше? Можна й раніше. Але якщо щось піде не так, як треба, можна зірвати початок візиту. Коба яйця відірве. Дочекаюсь сімнадцятого».

— Лайно. Скільки в делегації агентів НКВС?

— Планується двадцять діячів мистецтва, прізвища яких має до кінця тижня назвати Герасимов, і десять агентів НКВС.

Берія взяв олівець і швидко щось записав на аркуші паперу:

— Двадцять і десять. Хто очолює делегацію?

— Гущенко.

Берія зобразив на обличчі задуму. Кинув погляд на Меркулова, немов пригадуючи:

— Так, згадав. Гущенко. Цей художник-нелегал. Дружина у нього непогана. Говориш, працював на нас? Під прикриттям?

— Виключно як нелегал. Без жодного офіційного прикриття.

— Пригадую, ти говорив. Натякаєш, що ризикував.

— У французької поліції були до нього великі претензії. Саме він займається організацією виставки у відповідь.

Берія замислився, знову встав, пройшов кабінетом, пригладжуючи долонею рідке волосся. Зняв пенсне, довго витирав хусточкою.

— Нелегал, нелегал… Хазяїн сказав — тим краще. Герой невидимого фронту. Загинув за справу світової революції.

— Загинув? — вихопилося у Меркулова. Він переступив з ноги на ногу. — Як загинув?

— Так, — Берія начепив пенсне на носа. Зробив коло навколо Меркулова, який крутив за ним головою. — Так. Але не лізь поперед батька із запитаннями. Нині він чимось корисний нам?

— Він хороший художник, — стенув плечима Меркулов, слідкуючи поглядом за Берією.

— Це мене цікавить менше за все! Він корисний для НКВС? Корисний для партії? Працює тепер за нашими програмами? — Берія зупинився і запитально подивився в обличчя Меркулову.

— Тепер ні, — хитнув головою Меркулов.

— Це все, що мене цікавило! Художник, мля. Якщо він очолить делегацію, то… Я не дуже вірю цим старим кадрам. Добре, аби у поїздці хтось наглядав за ним. Зрозумів? Постійний нагляд за Гущенком!

— Яким чином?

Берія роздратовано поморщився від некмітливості свого заступника:

— Я звідки знаю. Запропонуй ти мені, — Берія повернувся до стола, ляснув долонею по кришці. Знову повернувся до Меркулова. — Все я маю розжувати і покласти тобі до рота. Думай. Має бути людина поряд із ним, яка буде його контролювати. Ду-май! Все, ти вільний.

За десять хвилин по тому, як Меркулов пішов, секретар доповів, що старший майор Саркісов привіз поета Дем’яна Бєдного.

Берія дістав із шухляди аркуш паперу. То була доповідна начальника 4-го відділу 1-го управління НКВС капітана держбезпеки Остроумова, якому було доручено нагляд за поетом Бєдним. Пробіг текст поглядом.


«Озлобленість Д. Бєдного (псевдонім громадянина Єфіма Придворова) характеризується наступними його висловами в колі близьких йому осіб: «Я став чужим, вийшов у тираж. Епоха Дем’яна Бєдного минулася. Хіба ви не бачите, що в нас робиться? Адже знищується вся стара гвардія. Винищуються старі більшовики. Знищують кращих із кращих. А кому потрібно, в чиїх інтересах треба винищити все покоління Леніна? От і мене переслідують тому, що наді мною ореол Жовтневої революції».

Д. Бєдний у різко антирадянському дусі висловлювався про Конституцію СРСР, називаючи її фікцією: «Виборів у нас, по суті, не було. Сталін обіцяв вільні вибори, з агітацією, з передвиборною боротьбою. А насправді зверху призначили кандидатів, та й усе. В чому ж відмінність від того, що було за царя?»

Після рішення про виключення його з партії Д. Бєдний перебуває в ще більш озлобленому стані. Він знущається з постанови Комісії партійного контролю: «Спочатку мене знецінили — оголосили, що я морально розклався, а потім скажуть, що я турецький шпигун».

Кілька разів Д. Бєдний говорив про свій намір покінчити життя самогубством за прикладом Маяковського.

Д. Бєдний систематично висловлює своє несприйняття політики тт. Сталіна, Молотова, Берії й інших керівників ВКП(б):

«Виявляється, я йшов з партією, 99,9 [відсотків] якої шпигуни й провокатори. Сталін — жахлива людина й часто зводить особисті рахунки, оголошуючи відданих членів партії ворогами народу».

Говорячи про боротьбу радянської влади проти ворогів народу, Д. Бєдний трактує це як нічим не обґрунтовані репресії. Він говорить, що в їх результаті вийшов повний розвал Червоної армії: “Армія цілком зруйнована, командування підірване, воювати такою армією неможливо. Чи може армія вірити своїм командирам, якщо їх одного за одним оголошують зрадниками?”»


Пробурмотів: «Сволота».

Зняв слухавку і сказав секретареві:

— Нехай зайдуть Бєдний і Саркісов, — зчепив пальці рук. Хруснув суглобами, відгинаючи пальці то в один, то в інший бік. Зняв пенсне, хотів покласти на кришку столу, подумав, що може подряпати скельця, і поклав поверх тек.

Двері відчинилися, на порозі з’явився усміхнений Дем’ян Бєдний, за ним — Саркісов. Бєдний, простягнувши руку для рукостискання, попрямував до Берії, який стояв навпроти дверей.

Берія, теж усміхаючись, зробив кілька кроків назустріч. Але руку не потиснув. Бєдний перестав посміхатися і сховав повислу в повітрі руку за спину.

— Вітаю, товаришу Берія! — вже невпевнено сказав Бєдний.

— Що, Фімка Придворов, товариша Сталіна не любиш, сука! — процідив Берія крізь зуби. Від люті його обличчя і шия вкрилися червоними плямами. — Говориш, що знищують кращих із кращих? Це ти про себе, падло?!

Він зробив ще крок і раптово ударив Бєдного кулаком в обличчя, з якого ще не повністю зійшла улеслива посмішка, і, коли той схопився руками за обличчя, ударив ногою в пах. Бєдний-Придворов упав на коліна й уткнувся лобом у килимову доріжку. З розбитого носа закапала юшка. Берія зайшов збоку і вдарив іще раз — по печінці. Бєдний упав на бік, закриваючи руками голову. Берія додав іще раз по пишних революційних сідницях. Іще — по печінці, іще — по сідницях!

— Дай ще й ти йому! — наказав Берія Саркісову, відсапуючись, і той почав гемселити ногами по живій купі з гарного сукна і надраєних до блиску черевиків, що ворушилася і скиглила на килимі.

— В обличчя не бий! Все, все, для початку досить. Ти зрозумів, черв’як, чого ти вартий? Не чую, — він копнув Бєдного так, що той перекотився на спину і відразу закивав головою.

— Не тряси головою, ти ж не кінь, а пролетарський поет. Подай голос.

— Так, — захлипала купа на килимі.

— От і добре. Так от, якщо ти скажеш ще одне лихе слово про вождя й учителя радянського народу товариша Сталіна, поїдеш у турму. І там тебе так оброблятимуть по три рази на день, поки не вріжеш дуба. А потім зариють, як собаку, на зеківському кладовищі й згадки не залишиться, що був такий черв’як, який чомусь вважав себе поетом. От дивуюся таким ідіотам, як ти, Фімо, — Берія присів поряд, дістав хусточку і простягнув Бєдному. — Витри носа, не капай мені тут на доріжку. Живеш, як барин! Не працюєш ні хрєна, як працює увесь радянський народ. Країна відриває від себе останнє, щоб такі, як ти, трутні могли набивати делікатесами шлунок і папір бруднити! І все чогось тобі не вистачає. Пий, жери, баб тягай. Але ж не плещи дурниць своїм поганим язиком!

Випростався. Обійшов навколо Бєдного:

— То ти зрозумів?

Той поквапливо закивав.

— Отож. Поки твоє щастя, що товариш Сталін наказав не дуже ображати революційного поета Бєдного. Будь йому за це вдячний. А якби моя воля, то ти звідси б живим не вийшов. Але май на увазі — це тимчасова відстрочка. Її час залежить від твоєї подальшої поведінки.

Берія повернувся до столу, сів у крісло, одягнув пенсне:

— До побачення, товаришу революційний поет. Саркісов, викинь це лайно на вулицю.

Двоє охоронців, яких покликав Саркісов, схопили Бєдного попід руки і витягли з кабінету.

Коли Саркісов повернувся, Берія роздратовано сказав:

— Ти бачиш, товаришу Саркісов, якою нервовою стала робота? А хочеться чогось хорошого. Високих почуттів. Що з тією бабою?

— Дружиною художника?

Берія замислився: ні, до від’їзду делегації не можна. Як би не хотілося. Варто лише щось не врахувати, і може дійти до Хазяїна. Почекати до сімнадцятого. Погладив потилицю. Обійшов стіл і сів у крісло. Потягнувся. Кинув оком на Саркісова. Той, стоячи навитяжку, їв його поглядом. Подумав: «Цей справді відданий, ціную». Сказав з прикрістю:

— Поки що ні. Усьому свій час. Наглядай за нею. І продовжуй нагляд за чоловіком. Чи не веде якихось розмов антирадянського характеру? Чи не говорить про те, що хотів би повернутися в Європу? З ким зустрічається. Якщо, не дай бог, утече на Захід, Хазяїн підвісить за яйця. Але наглядати за ним треба вельми обережно, можливо, він підготовлений для виявлення стеження. Як тільки Хазяїн поїде на Ближню, знайдеш і привезеш до мене секретутку Герасимова. Щось у ній є. Моя дружина сьогодні вдома, значить, привезеш на Кутузовський. Нехай там приготують вечерю. Душ, троянди. Ну, ти знаєш…


* * *

А тим часом у Кремлі Сталін закінчив переглядати папери. На «десерт» залишив витяги з провідних європейських газет, підібрані і перекладені для нього в Наркоматі іноземних справ. Обстановка в Європі ставала з кожним днем все напруженішою. І знову йому спало на думку, що якби тепер Гітлер ударив по СРСР, це було б шоком для всіх — для англійців, французів. І початком кінця СРСР. Дістав хустинку і витер піт, що виступив на побитих віспою щоках. Сталін намагався тверезо оцінити обстановку. Помилитися сьогодні означало загинути завтра. Швидше за все він помиляється щодо вірогідності нападу. Має ж бути межа віроломству Гітлера!

Німці вимагають тіла пілотів збитого 19 березня літака-розвідника. Тоді один пілот загинув, другий вистрибнув з парашутом. Молотов повідомив німців, що загинули обидва. З другим працювали люди Берії, і той до останнього заперечував, що перетнув кордон з розвідувальною метою. Ну що ж, заперечував, то й заперечував. Заперечував навіть тоді, коли йому пояснили, що живим у рейх він не потрапить. Завтра німцям віддадуть два понівечених тіла. Як і має бути після падіння літака.

Але все ж щось тут не так. За останній місяць п’ять порушень кордону! Залітають на відстань до 500 кілометрів. Ні, Гітлеру віри немає!

Сталін підняв слухавку і викликав Власика. Сказав:

— Дізнайся, де зараз Мессінг, — Сталін дивився кудись поверх голови охоронця, голос його звучав рівно, без натяку на знервованість.

— Мессінг? Той провидець?

— Так, Вольф Мессінг. Дізнайся, де він. І, якщо він у Москві, терміново привези його сюди.

Мессінг був євреєм, який втік із Польщі після нападу Німеччини. Мессінг у Європі був відомий своїми екстрасенсорними здібностями, а також тим, що безпомилково віщував майбутнє. Оскільки його публічні сеанси, якими він заробляв на життя, суперечили матеріалістичній теорії марксизму, люди Берії збиралися відіслати Мессінга в табір. Але' Сталін заборонив чіпати провидця і наказав уперше доставити Мессінга в Кремль.

Це сталося лише рік тому. Тоді Мессінга літаком привезли в Москву й автомобілем доправили на Ближню дачу. За великим столом двоє — Сталін і Берія — дивилися на зсутуленого чоловіка у благенькому пальті з капелюхом у руці й копицею темного, кучерявого волосся.

— Хто ви? — запитав Сталін.

— Польський жид, що дурить радянських людей, — сказав Берія.

— Лаврентію, заткни пельку, — люто зиркнув на нього Сталін. — Коли ми говоримо, всі мовчать!

— Я єврей, який утік від звірств нацистів, — ламаною російською відповів Мессінг, нервово переступаючи із ноги на ногу.

Сталін насупився, він щойно підписав угоду з Ріббентропом, і в СРСР розмови про звірства гітлерівців у Польщі були табу. Тим більше звірства проти євреїв.

— Покажи, що ти вмієш, польський єврею…

— Поряд з вами сидить пан головний поліцейський, і я не можу працювати в його присутності.

— Пан! Який я тобі пан, жидівська мордо?! — Берія підвівся, загрозливо блискаючи скельцями пенсне.

— Лаврентію, вийди, — обірвав його Сталін.

— Кобо, я…

— Пішов геть!

Берія, з гуркотом шарпнувши стілець, вийшов.

— Дозвольте присісти? — запитав Мессінг. Від переляку в нього ослабли ноги.

Сталін мовчки кивнув.

Мессінг сів, поклав капелюха на стіл й охопив долонями голову.

— Коли я увійшов, ви згадували про те, як пограбували банк з якимось чоловіком на ім’я…

Сталін здригнувся. Він саме розповідав про цей випадок Берії.

— На ім’я…

— На ім’я Камю…

— Камо, — тихим голосом промовив Сталін. — Його звали — Камо.

— Так, Камо. І його заарештувала поліція. Ви говорили, що експропріювали банк за наказом Леніна.

— Досить! — Сталін махнув рукою. Слово «експропріювати» любив уживати вождь Володимир Ленін.

Запала мовчанка. Нарешті Мессінг сказав ламаною російською:

— Ви дуже самотні, товаришу Сталін, — видно було, що слово «товариш» далося Мессінгу нелегко. — Я зможу допомогти вам…

— Ми не потребуємо нічиєї допомоги. Тим більше допомоги біглого єврея. Ти вільний.

Відразу, коли Мессінг вийшов, з’явився Берія.

— У турму? — запитав з надією, завмерши на порозі.

— Якщо хоч волосина впаде з його голови, сам поїдеш у турму, — холодно сказав Сталін.


* * *

Власик привіз Мессінга за годину. Витягнув з ліжка невеличкої квартирки, яку той знімав у районі Смоленської площі. Сталін сидів за столом і малював синім олівцем на аркуші паперу. Він малював свастики і зірки. Закреслював їх і знову малював. Коли Мессінг з’явився на порозі з капелюхом у руці і привітався, Сталін перекинув аркуш намальованим донизу.

Кинув на Мессінга погляд з-під лоба, не відповівши на привітання, сказав:

— Сядь!

Ударив долонею по аркушу.

— Якщо правда те, що про тебе говорять, то маєш знати, навіщо ти тут! Якщо ні, то ти шарлатан і можеш іти, — різко сказав Сталін.

Мессінг кинув погляд на аркуш під руками Сталіна. Сказав:

— Я знаю.

Він залишив капелюха на стільці, сів, закинув ногу на ногу і поклав долоні на стіл. Сталін з-під лоба спостерігав за ним. Взяв у руки люльку, потім знову поклав. Жовна заграли на вилицях, видаючи його хвилювання. Мессінг, як і минулого разу, обхопив долонями голову.

— Я бачу…

— Що? — Сталін напружився і нахилився вперед.

— Танки з хрестами перетинають кордон. Падає прикордонний стовп. Горять будинки. У небі літаки. Багато літаків. Десятки, сотні… Падають бомби. Вибухи, вибухи… — голос Мессінга охрип, пальці, що куйовдили волосся, скорчились і затремтіли.

Сталін підвівся. Пройшов по кімнаті.

— Дешева вигадка! Блазень! Улаштував тут виставу! Цього не може бути…

Мессінг теж встав. Нервово пересмикнув плечима, розуміючи, що зараз може вирішитися його доля.

— Дешева вигадка! — повторив Сталін. — Яка пора року була? — він зупинився, вчепившись Мессінгу колючим поглядом в обличчя. Повторив, майже прошипів, роблячи паузи між словами: — Яка… була… пора… року?!

— Літо, — тихо відповів той, пригладивши копицю темного непокірного волосся. Він уже ледве тримався на тремтячих ногах. — Було спекотне літо, товаришу Сталін…

— Дешева вигадка, — сказав Сталін. — Геть! Власик! — вказав пальцем Мессінгу на вихід.

У двері зазирнув Власик. Підбіг до Мессінга, вхопив під руку, виштовхав за двері. На порозі озирнувся:

— У тюрму?

— Ні, — Сталін, не дивлячись на Власика, хитнув головою. — Нехай його відвезуть додому. А ти…

Сталін замовк і важко опустився в крісло. Сказав відсутнім голосом, ніби його думки перебували десь далеко:

— Скажи, щоб готували машину. Я буду вечеряти на Ближній. А якщо не вигадка…

— Що, товаришу Сталін? — обернувся Власик і побачив, що Сталін нерухомо сидить, опустивши плечі, неначе тримаючи на собі величезний тягар. — Ви про яку вигадку говорите?

— Ні, нічого, — тихо відповів вождь, навіть не глянувши на свого охоронця.

Розділ 23

Газета «Правда», 6 квітня 1940 року


Трудящиеся Московской области деятельно готовятся к ленинским дням. В цехах заводов, учреждениях идут беседы на темы: «Ленин — организатор и вождь ВКП(б)», «Без Ленина — по ленинскому пути». Проводятся собрания сочувствующих ВКП(б). Для проведення в селах докладов и бесед о жизни и деятельности В. И. Ленина Московский обком ВКП(б) командировал 50 квалифицированных пропагандистов.

В областном Доме партийного просвещения проведен инструктивный доклад на тему: «16 лет без Ленина под руководством товарища Сталина — по ленинскому пути».


6 квітня 1940 року, 02 год. 23 хв.

Москва, Кремль


Старший майор Саркісов розбудив Лілію Гофман серед ночі. Гупав у двері, поки вона не відчинила. Безцеремонно увійшов. Глянув на тендітну постать, що куталася у старенький халат. Наказав одягнути одну з подарованих Берією суконь. Повіз її не в будинок Берії на розі Садово-Тріумфальної й Качалова. Сьогодні Ніно Теймуразівна — дружина Берії із сином, були вдома. Повіз у фешенебельний будинок на вулиці Кутузова, де кілька квартир НКВС використовував для зустрічей з агентами.

У вітальні трикімнатної квартири був накритий стіл, на якому було, здається, все, чого можна забажати.

Лілія увійшла й забилася в куток. Майже відразу увійшов Берія в розкішному синьому халаті. Подивився на неї схвальним поглядом. Задоволено прицмокнув язиком. У синій з блакитним мереживом і глибоким декольте сукні, довжиною трохи нижче колін, що підкреслювала її звабливі форми, вона була чарівною. Сказав, широко посміхаючись і розвівши руками:

— О, сьогодні зовсім інша справа! Ти — розкішна жінка! Навіть очам приємно, — сів на розкладений широкий диван. — Сідай поряд.

Лілія мовчала, дивлячись на Берію з-під лоба, схрестивши руки на грудях, стояла у кутку.

— Слухай, або роби, що я говорю, або зараз Саркісов відвезе тебе у турму, — в голосі Берії лунала досада. — За опір органам НКВС. Там тебе буде мати перший-ліпший охоронець. Вибирай. Те, що прощалося першого разу, не прощається вдруге.

Тремтячи всім тілом, вона наблизилася і сіла на стілець.

— От і молодець. Розумна дівчина. Не тремти. Нарком зовсім не страшний. Хоча зараз ми із цим впораємося інакше.

Він налив їй бокал вина, простягнув — пий.

Вона спробувала відмовитися, але він наполягав — це краще з вин!

Вона надпила до половини, а він одним духом випив до дна і почав жадібно їсти, гучно плямкаючи.

— Ну, чого ти тремтиш? Ану випий до дна!

Він примусив її випити. Терпка рідина потекла у шлунок, і тремтіння справді вгамувалося.

— Ти віриш у комунізм? — раптом, з набитим ротом, запитав він.

Вона, не задумуючись, кивнула і тихо відповіла:

— Так.

— А ти віриш у товариша Сталіна?

Ще один ствердний кивок:

— Так.

— І любиш, я так розумію, вождя й учителя радянського народу — товариша Сталіна, під керівництвом якого країна будує комунізм? — Берія говорив і жував ніжку індички, час од часу позираючи на неї.

Ствердний кивок.

— То ти маєш знати, що товариш Сталін і товариш Берія — це одне ціле. Без товариша Берії немає товариша Сталіна і навпаки. Ти думаєш, те, що сталося з тобою минулого разу — це погано?

Лілія промовчала. Вона не сказала «так», бо не хотіла їхати у турму.

— Думаєш. По очах бачу, що думаєш! І дуже помиляєшся! Зустріч зі мною пройде через усе твоє життя червоною ниткою. Ти її ніколи не забудеш. Подумай, чи ти дозріла до того, щоб іти до комуністичного суспільства? Ось — питання із питань! Комуністичне суспільство зароджується вже сьогодні. Але виникає не з порожнечі. Грандіозні плани партії складаються з маленького внеску кожного! Ти віриш товаришу Сталіну?

Вона знову кивнула. Він налив іще бокал:

— Випий до дна.

Вона хитнула головою.

— Пий! — гаркнув він, і Лілія швидко випила. — Тепер їж оце — індичка добре йде із червоним вином.

Вона взяла шматок і почала механічно жувати, не відчуваючи смаку. Аби лише він не кричав і не погрожував турмою.

— А як ти думаєш, хто сьогодні є правою рукою товариша Сталіна? Чого мовчиш? — він жбурнув кістку в тарілку, знову наповнив бокали. — Відповідай!

— Товариш Молотов? — невпевнено відповіла вона.

— Єврей Скрябін? — обурився Берія. — Він не може бути правою рукою товариша Сталіна! Права рука товариша Сталіна — це озброєний загін радянського народу — Контора, тобто НКВС, і його керівник товариш Лаврентій Павлович Берія! Сьогодні вісімдесят відсотків чиновників і військових — вороги народу! Ми випікаємо цю скверну розпеченим залізом. НКВС — це каральний меч партії і товариша Сталіна! Ти повинна вирішити: з ким ти? Із партією і народом чи з їх ворогами? Народ, партія, товариш Сталін — це сьогодні для тебе я! — він гучно ляснув долонею по столу. Узяв бокал, випив і з запалом продовжував: — Сьогодні я і товариш Сталін для радянського народу — це все. Без нас, без партії люди — сліпі кошенята! І ти повинна ототожнювати і мене, і товариша Сталіна з рухом до комунізму. Розумієш? Світ улаштований так, що в ньому є дві частини — світла й темна. Ти думаєш, що живеш у світлій частині, але навіть не здогадуєшся, що, хай і опосередковано, маєш відношення до темної. До ворогів народу! Твоє прізвище Гофман — так?

— Так, — не розуміючи, до чого тут її прізвище, тихо відповіла вона.

— Ти знаєш, що це прізвище має німецьке походження?

— Так, але вже кілька поколінь…

— …твої рідні живуть у Росії та СРСР. Ти вже не пам’ятаєш своїх німецьких предків. Це ти хочеш сказати? — широко посміхнувся він, задоволений, що «на раз» прорахував її відповідь.

— Так, — вона кивнула. Він абсолютно точно озвучив її думку.

— Чудово, не заперечую. Національність не має значення. На нас працює увесь Комуністичний Інтернаціонал! І в самій Німеччини, Британії, Франції є комуністи, віддані нам. Але ми вимагаємо відданості повної, до останньої клітини організму. Або ти з нами, або ти ворог народу. Пий!

Лілія випила. Він наливав ще і говорив. Говорив. Вона швидко сп’яніла і вже відчувала в його словах і справді глибокий сенс. Що вона повинна віддати себе повністю світовій революції — а значить, йому, керівнику авангардного загону цієї революції — НКВС. І коли він, утупившись у неї скельцями пенсне, в яких хижо виблискувала світлом величезна люстра, сказав:

— Тепер ти розумієш мене?

Вона кивнула. Звісно, тепер вона розуміє.

— І віриш мені?

Вона знову квапливо кивнула.

— Зніми сукню!

Вона підкорилася. Встала, розстебнула ґудзики і стягнула сукню через голову. Охопила себе схрещеними руками за плечі. Він устав, підійшов і став поряд.

— Прибери руки.

Вона опустила руки.

— Повернися.

Вона повернулася спиною. Він поклав пенсне на стіл. Розв’язав пояс халата і кинув його на крісло. Вправно розстебнув їй ґудзики бюстгальтера, пошитого модисткою з ательє, що на Смоленському ринку. Кинув його на свій халат. Обняв її, взяв за груди.

— Добре. Тепер я бачу, що ти віддана справі побудови комунізму.

Повернись. Вона підкорилася.

— Обійми мене, поцілуй.

Вона знову підкорилася, поклала руки йому на плечі й підняла очі. Він посміхнувся й упився їй у губи поцілунком.

Вона проснулася, коли ходики на стіні пробили дев’яту ранку. Берії не було. Майже відразу з’явилася жінка років сорока. Ніби слідкувала за нею. Провела її у ванну кімнату, потім у кімнату, де був накритий сніданок. Вона щось з’їла. Потім з’явився Саркісов і провів її повз охорону до автомобіля. Знову вручив букет із семи троянд. Цього разу червоних. Відвіз додому, занісши в квартиру купу коробок з одягом і продуктами. Вона з’явилася на роботу майже опівдні. Герасимов визирнув, пильно глянув на неї і, не зронивши ні слова, зник у себе в кабінеті.

Розділ 24

6 квітня 1940 року, 10 год. 23 хв.

Москва


Семен Михайлович Гвоздиков — сусід художника Гущенка по комунальній квартирі на вулиці Біговій, у цеху зосереджено свердлить металеві заготовки. Чотири дірки свердлом «на 16» у металевому прямокутнику — 30 на 76 міліметрів. Потім цей металевий прямокутничок стане частиною танка КВ. Якою саме, Гвоздикову знати не дозволено. Він свердлить прямокутники, які йому підвозять до станка у металевих ящиках. Потім їх везуть до іншого станка — шліфувального. І так із дня у день.

Робота — 10 годин на добу. І тепер, за вказівкою товариша Сталіна, не шість, а сім днів на тиждень. Цього вимагає складна ситуація у світі. Світовий імперіалізм намагається задушити першу країну робітників і селян. Країну робітника-гегемона Семена Гвоздикова, і тому він на трудовому посту десять годин на день і сім днів на тиждень.

Навпроти Гвоздикова величезний плакат на півстіни. Червоний прапор, а на ньому напис: «Сталинским духом крепка и сильна армия наша и наша страна!». Поряд із прапором товариш Сталін у простій солдатській шинелі. Його постать висока — вище від кремлівських башт. Навколо Сталіна, неначе іграшковий, стрій червоноармійців, далі — лавина танків. Над головою видимо-невидимо літаків. І він, Гвоздиков, робить свій внесок своїм металевим прямокутничком у те, щоб ця армада рухалася в бій за щасливе майбутнє світового пролетаріату. За те, щоб у нього, Гвоздикова, англо-французькі буржуї не відібрали його кімнату в комуналці й не примусили, як своїх робітників, жити у картонній коробці під містком. Свою комуналку Гвоздиков їм не віддасть і буде, якщо треба, працювати і по 12 годин!

О другій — перерва на півгодини. Під час перерви він з усіма іде в їдальню, де йому дають зазвичай недосолені щі, дві ложки картоплі, розмазані по тарілці, і солоний огірок. Не густо. Але Семен Гвоздиков знає, що всі імперіалістичні країни гострять зуби на молоду радянську державу. Якби не буржуї, то в їдальні, звісно, давали б замість огірка котлету. А може, навіть дві. А нині треба терпіти! Скільки терпіти? Парторг цеху товариш Болдін каже, до того часу, поки в СРСР буде побудований комунізм. Тоді всі отримають «за потребами». Кожен візьме, скільки захоче, котлет і хорошого одягу. Обере квартиру з багатьох кімнат, яких буде безліч у побудованих для онуків Гвоздикова будинках. Ось що значить — кожному за потребами. Для цього і працює робітник Гвоздиков десять годин на добу і сім днів на тиждень! Він вірить і товаришу Болдіну, і товаришу Сталіну. Гвоздиков знає, що товариш Сталін — геній світового пролетаріату. Він усе розрахував правильно. І коли побудуємо комунізм, кожен зможе наїстися досхочу. Товариш Сталін дивиться на Семена Гвоздикова з плакатів у цеху і в їдальні.

На плакаті в їдальні товариш Сталін на трибуні з піднесеною рукою. Напис: «Хай живе партія — вождь пролетаріату! Хай живе Сталін — вождь партії!». Здається, що він постійно дивиться на Гвоздикова, в якому б кінці зали він не сів. Не хвилюйся, товаришу Сталін, Гвоздиков не підведе!

Утім, Семен Гвоздиков у глибині душі вважає, що партія й особисто товариш Болдін недооцінюють його, гегемона Гвоздикова, можливостей. Він, гегемон, не може все життя свердлити дірочки у металевій заготовці, навіть якщо потім ця металева штучка стане частиною танка КВ — «Клим Ворошилов». Та про це не говорить уголос. Гвоздиков вірить, що рано чи пізно товариш Болдін зверне увагу на нього, Гвоздикова. І скаже: товаришу Гвоздиков, я давно спостерігаю за вами, ви справжній будівник комунізму. Ось вам серйозне доручення…

Він повертається до цеху і запускає верстат. Та встигає просвердлити лише дві заготовки.

— Гвоздиков, до парторга, — раптово горлає йому на вухо майстер цеху.

Гвоздиков здригається. Кидає оком на майстра — ось кого він точно не любить і вважає, що й сам міг би бути майстром. Майстер молодий, випускник вищого навчального закладу. Гвоздиков вважає, що майстер може бути ворогом народу, бо за межами заводу носить брюки-дудочки і картатий светр. Його треба, як мінімум, звільнити, а майстром призначити його, Семена Гвоздикова.

Він зупиняє верстат і йде довгим коридором, переходами між корпусами, поки не виходить до адміністративного корпусу. Тут приймальня директора, а поряд із нею, така ж за розмірами та інтер’єром, приймальня парторга. Все вказує на те, що парторг за значимістю майже як директор. На дверях табличка «Парторг заводу тов. Болдін В. П.». Він боязко стукає у двері і зазирає до приймальні. Чи не пошлють куди подалі? Але секретарка, не дозволивши сказати й слова, хапає його за рукав і тягне до дверей, оббитих чорною шкірою. Ще мить — і він у святая святих — кабінеті парторга Болдіна.

Тут стоїть перехідний червоний прапор, отриманий заводом за високі показники, на стінах дипломи у позолочених рамках «За високі показники…», «За перше, друге, третє місце…», «Правофланговому змагання…», «Подяка ЦК…», а найвище — висить портрет товариша Сталіна.

Товариш Сталін у своєму кремлівському кабінеті — у наглухо застебнутій гімнастерці сидить за письмовим столом. Перед ним купка списаних аркушів, у руці ручка, поряд скляна чорнильниця. Горить настільна лампа. А за спиною у вікні — рубінові кремлівські зорі. Мабуть, уже далеко за північ. А Сталін не спить, думає, як зробити, щоб йому, гегемону Гвоздикову, краще жилося. Ні, не йому. Спочатку товариш Сталін повинен зробити так, щоб негри у Нью-Йорку, Лондоні й Парижі не ночували в картонних коробках під мостами. А він, Гвоздиков, почекає у своїй комуналці. Йому добре в комуналці. Не дай боже, аби йому довелося, як цим неграм у коробці… Йому пощастило, як йому пощастило — він живе в Країні Рад, а не в клятому Парижі!

Гвоздиков знімає картуза і вітається з товаришем Болдіним.

— Здрастуйте, товаришу Болдін.

І от диво — товариш Болдін швидко підходить і вітається з ним за руку. Чи снилося таке робітникам з Лондона, щоб друга на величезному заводі людина віталася за руку з робітником! А в Країні Рад саме так! Бо він — гегемон.

Гвоздиков раптом бачить, що, крім нього і товариша парторга, у кабінеті є ще й високий чоловік з худим вилицюватим обличчям. На ньому мундир офіцера НКВС. По тому, як улесливо говорить з ним Болдін, Гвоздиков відразу розуміє, що ця людина має посаду вищу, ніж у товариша Болдіна.

Болдін, привітавшись із Гвоздиковим, вибачається і залишає їх наодинці. Зазирає секретарка Болдіна і пропонує їм чаю. На її обличчі улеслива посмішка. Вона, мабуть, готова зробити для вилицюватого не лише чай, але і все, що він захоче. Але вилицюватий одним порухом руки виставляє її геть.

Людина в мундирі представляється — він комісар, або за новою модою — старший майор Саркісов, помічник наркома Лаврентія Павловича Берії. При імені Берії у Гвоздикова все неначе обірвалося всередині.

— Сідайте, будь ласка, товаришу Гвоздиков. Нам потрібна ваша допомога, — старший майор Саркісов розліплює вузькі губи в дружній посмішці. Посуває Гвоздикову стілець.

«Ось воно, те справжнє доручення, яке допоможе йому висунутися, — думає Гвоздиков і коситься на товариша комісара. — Ось воно, — дзвенить у голові. — Ось!»

— Кому це «нам»? — обережно запитує Гвоздиков.

— Державі, партії, товаришу Сталіну. Ви, сподіваюся, комуніст? — голос офіцера звучить по-діловому і водночас поважно. Голос людини, яка знає собі ціну.

— Ні.

— Чому?

— Товариш Болдін мені не пропонував.

— Не пропонував? — здивовано запитав, хитаючи головою, офіцер. — Він припустився серйозної помилки! Партія давно спостерігає за вашою роботою.

«Саме так. Саме так», — киває головою Гвоздиков, а на його обличчі з’являється самовдоволена посмішка. Він здогадувався, що партія спостерігає за ним!

— Я дам вам рекомендацію, і товариш Болдін дасть, і партія її обов’язково підтримає. Але партії потрібна ваша допомога. Ви готові?

Гвоздиков радісно киває головою: звісно, він готовий.

— Треба, щоб ви інформували нас про одну людину. Вірніше, про двох людей. Це ваші сусіди — художник Гущенко і його дружина.

Гвоздиков на мить замислюється і говорить:

— Я можу інформувати вас і ще про одну сусідку — вона з «колишніх», тудить їх налєво! Власниця квартири, де я мешкаю. Тепер її ущільнили. Стара. Їй щонайменше сімдесят, але впевнений, що вона ворог народу! Затаїла зло на владу робітників і селян! Жде повернення колишньої влади — буржуїв, — він піднімає пальця догори і, нахилившись до офіцера, стишує голос, — а може, й царя! І ще наш майстер-стиляга. Ходить у брюках-дудочках, твою мать, тудить його налєво! Точно ворог народу!

Офіцер гмукнув, замислився. Встав, пройшов до вікна. Повернувся, знову сів, втупившись поглядом у Гвоздикова. Нарешті сказав:

— Я дам наказ, щоб ним займалися. До старої теж дійде черга. Але наразі нас цікавлять інші ваші сусіди. Художник і його дружина.

— Вони вороги народу? — діловито запитав Гвоздиков, потираючи погано вибрите підборіддя.

— Ні. Поки що ні. Але партія і її очі — НКВС — повинні наглядати за людьми, які займаються творчістю, тим більше бували за кордоном. Ви, наприклад, можете сказати, хто до них ходить, які ведуть розмови?

— Ходять якісь люди, тудить їх налєво, — стенув плечима Гвоздиков. — Хто їх знає.

— Ви не запам’ятали, хто ходить?

— Ні, але ж не було вказівок, — розвів руками Гвоздиков. У його голосі бринить щирий жаль.

— Погано! Робітничий клас повинен контролювати дії інтелігенції! І, якщо треба, направляти у потрібне русло. Вважайте, що такі вказівки ви отримали. А розмови?

— Що розмови?

— Чи не веде він якісь розмови антирадянського змісту?

— Говорить часто про художників. Малює, тудить його. А більше наче нічого, — винувато стенув плечима Гвоздиков. — Але я придивлюся. І підправлю його лінію, коли що.

— Придивіться, товаришу Гвоздиков. А підправимо разом. Коли ви мені доповісте. Зверніть увагу, чи не говорить про те, що за кордоном життя краще, ніж в СРСР, про те, що хоче виїхати на Захід.

— А може, він французький шпигун? Я здогадувався, — охнув раптом Гвоздиков, ляснувши себе долонею по коліну так, що випустив картуза. Знітився, нахилився за ним. Але товариш Саркісов, здавалося, не помітив його промаху.

— Чому французький? — запитав він.

— Знає французьку мову. І жінка у нього, здається, єврейка, тудить її налєво.

— Цікаво. Єврейка. Ми перевіримо. Отож спостерігайте. І телефонуйте мені за цим номером, — старший майор написав на папірці номер і простягнув Гвоздикову. — Телефон-автомат далеко?

— Біля будинку, поряд.

— Чудово. То, я думаю, домовилися? — товариш Саркісов устав і простягнув йому руку.

І Гвоздиков теж устав і відповів офіцеру міцним пролетарським рукостисканням.

— Згода, товаришу Саркісов. Якщо треба для партії…

— І ось це вам, — офіцер дістав з портфеля великий паперовий пакет. — Тут м’ясо, крупи, пляшка гарної горілки. Ми турбуємося про відданих партії людей. Про нашу розмову нікому ні слова! Добре, товаришу Гвоздиков?

Гвоздиков узяв пакета і, вирячивши очі, переводячи погляд то на товариша Сталіна на портреті, то на офіцера, виструнчився і випалив:

— Служу Радянському Союзу!

До свого робочого місця цього разу Гвоздиков пішов через двір заводу повз велетенський червоний транспарант з білим написом: «Перетворимо кожен радянський завод на фортецю радянської оборони!». Він посміхнувся цьому транспаранту. Він, маленька цеглина у цій величній фортеці, нарешті отримав відповідне до його амбіцій завдання.

Розділ 25

7 квітня 1940 року, 09 год. 03 хв.

Москва


Заступник Меркулова, начальник 5-го відділу Головного управління держбезпеки НКВС СРСР, або як його ще нещодавно називали — іноземного відділу, Павло Фітін — ще зовсім молодий, середнього зросту шатен із пропорційними рисами обличчя — викликав Гущенка на дев’яту ранку. Фітіну було лише 32 роки, і його було призначено керівником відділу лише минулоріч. Але в стратегічному мисленні він міг дати фору більшості чиновників у верхівці НКВС.

Його живі сірі очі виділялися на незворушному обличчі з високим чолом. У погляді відчувалася впевненість і водночас було щось неприємне. Щось слизьке і підступне.

У Фітіна був чудовий настрій. Радянський резидент у Вашингтоні щойно повідомив, що його агенти нарешті вийшли на слід Кривицького — офіцера радянської розвідки, який втік на Захід. Йому винесли смертний вирок і шукали, щоб знищити. Шукали спочатку в Європі, а потім у США вийшла книга під назвою «Я був агентом Сталіна». Після виходу книги Берія запитував про Кривицького ледь не щодня.

І ось удача — Кривицького знайшли в передмісті Вашингтона. Відома його адреса і ресторан, де він буває щовечора.

Далі з Кривицьким буде те, що спіткало іншого перебіжчика — колишнього радянського резидента у Стамбулі Агабекова. Його вбили ножами два агенти НКВС, тіло сховали в чемодан, а чемодан утопили в річці. Так закінчували життя більшість перебіжчиків і ворогів партії. Ніж, чемодан, річка. Контора ніколи нічого не забуває і нічого нікому не пробачає!

Кабінет у Фітіна був чималий, хоч, звісно, поступався розмірами кабінету Меркулова. Стіл для нарад, письмовий стіл господаря, металевий сейф. Портрети Леніна і Сталіна. Був іще й портрет Берії, але нарком наказав зняти. Що ж, йому видніше. Величезна, на півстіни карта світу. Коли Гущенко увійшов, Фітін уважно вивчав детальний атлас околиць Вашингтона з хрестиками-відмітками.

Фітін сховав атлас у стіл, привітався і запропонував Гущенкові сісти. Коли Фітіна призначили керівником відділу, Гущенко вже був в СРСР. Але дізнавшись про плодовитого агента Ярему, Фітін відразу викликав його, і Гущенко кілька годин розповідав йому про свою роботу у Франції. Ця зустріч стала однією з цеглинок, з яких Фітін планував вибудувати потужний форт радянської розвідки на Заході.

— Керівництво делегацією художників, що поїдуть на Виставку радянського декоративного мистецтва, швидше за все буде доручено вам особисто, — Фітін відразу взяв бика за роги.

— Чому саме мені? — в голосі Гущенка відчувалося здивування. Він знав, що їде. Але що в якості керівника… Він сумнівався, що його затвердять, до останньої миті. Виходить, все ж затвердили. Справді, тоді стають зрозумілими всі ці прискіпливі перевірки. Може, запитати Фітіна про них? Ні, він не повинен показувати, що здогадався! Інакше перевірки не закінчаться ніколи.

— Нам сіє нєвєдомо, — Фітін сів навпроти, склав руки на столі, картинно підвів очі догори. — Але рішення це не остаточне. Хоча їдете ви у будь-якому випадку. Якщо раптом щось зміниться, то не керівником, а членом делегації художників.

— Я правильно зрозумів, що я їду не лише як художник? — Гущенкові здалося, що Фітін щось приховує. — Інакше б мені про моє призначення сказали в іншому відомстві.

— А ви б хотіли надалі лише писати картини? — відповів Фітін запитанням на запитання, пильно подивившись на Гущенка. Його очі говорили: не сподівайся, Контора так просто тебе не відпустить.

— Я вже четвертий рік, відколи приїхав в СРСР, пишу лише картини. І цілком щасливий цим. Але, здається, такому щастю настав кінець?

— Ви абсолютно правильно зрозуміли, Миколо Петровичу. Контора не може розкидатися такими людьми, як ви. І довго тримати їх без роботи. Достеменно не знаю, яке у вас буде завдання. Але навряд чи щось серйозне. Відомо лише, що ви попередньо затверджені керівником делегації. От і все. Завдання отримаєте безпосередньо перед від’їздом.

— А що з моїм затриманням?

Їхні погляди зустрілися. Фітін наморщив лоба і стенув плечима. Хвилину помовчав. Потім картинно розвів руками. Може, занадто картинно?

— То було непорозуміння. Неузгодженість у діях різних підрозділів. Ви є одним з тих, хто останнім бачив дипломата Берзіна живим. Ми провели перевірку. Він був відданою справі партії людиною. Не витримали нерви. Буває. І до вас, відповідно, немає жодних претензій.

Здавалося, тему розмови вичерпано і треба підвестися і йти, але щось примусило Гущенка затриматися, і його наполегливість була винагороджена.

— Меркулов запитував про вашу дружину… — раптом сказав Фітін.

Гущенко напружився. Ось воно, те запитання, якого він підсвідомо чекав: навіщо заступнику Берії якась інформація про його Марію? Невже людина-жаба збирає про неї інформацію?

— …загалом, чи в курсі вона вашої діяльності, — продовжив той.

— Але яке відношення…

— Я не знаю. Він запитав, чим вона займається і чи в курсі ваших справ. Мається на увазі ваша нелегальна робота. Я вирішив прямо запитати про це у вас. Ви знаєте, що для людей, які працюють під прикриттям, вимога стандартна: члени сім’ї ні про що не знають. Від нелегалів ми зазвичай не вимагаємо нічого подібного, вони чинять на власний розсуд. Тож у курсі вона, чи ні, ми без жодних претензій. Але Контора має про це знати.

— Ні, вона не в курсі, — сказав неправду Гущенко, і, мабуть, сам не зміг би пояснити чому. Думав убезпечити її таким чином? Від чого? Чи від кого? Хоча Марія, звісно, була повністю поінформованою і нерідко допомагала йому. — Ще одне запитання: я матиму «чоботи» чи мушу все до кінця зробити як керівник делегації?

— На початковому етапі резервна легенда для вас не передбачається. Треба, щоб до кінця місії ви залишалися собою — Миколою Гущенком. Керівником делегації радянських митців. І ще одне, Миколо Петровичу. До вас особисте прохання Меркулова, — Фітін устав, відкрив ящик стола і дістав стосик аркушів. Поклав їх перед Гущенком. То були репродукції акварелей. — Це копії репродукцій малюнків Гітлера. Потрібно ваше коротке резюме про те, якого рівня він як художник. Ось кілька його робіт.

Гущенко переглянув фотокопії. З фото, звісно, важко було судити про якість робіт. Майже неможливо. Але він знав руку Гітлера. Господи, невже вони досі не пронюхали про те, що він колись особисто спілкувався з Гітлером? А якщо пронюхали, і це питання з продовженням? Але він зустрічався з Гітлером у Берліні задовго до того, як був завербований радянською розвідкою. Ні він, ні його дружина про цю зустріч ніколи нікому не говорили. Значить, скажімо так, є величезна доля ймовірності, що вони нічого не знають. І невелика — щось пронюхали. Варто помилитися — і можна звідси більше не вийти. Він довго розглядав репродукції. У більшості випадків то були будівлі, площі, замки.

— Це досить пристойний рівень. Дуже пристойний. Вище середнього, — нарешті сказав він і посунув стосик паперів Фітіну.

Той сховав їх у сейф і закрив дверцята на ключ.

— Дякую, саме про це ми й хотіли дізнатися. І ще, яке б не було ваше основне завдання, до вас особисте прохання Меркулова — збір інформації про Гітлера. І як про художника. І як про особистість — звички, друзі, захоплення, особисте життя. Наприклад, про його контакти з жінками не можна знайти жодної публікації в газетах. На відміну від, скажімо, Англії і Франції, Німеччина сьогодні дуже закрита країна.

«Утім, як і СРСР», — подумав Гущенко.

Вийшовши від Фітіна, Гущенко у коридорі зіштовхнувся із «червоним графом» Олексієм Ігнатьєвим — 62-річним високим вусанем у білому кітелі з обличчям у глибоких зморшках.

«Червоний граф» був саме тією людиною, якій Гущенко завдячував своїм провалом у Франції. Саме з графом Ігнатьєвим він працював кілька останніх років по добуванню секретної інформації для Контори.

У минулому Олексій Ігнатьєв був сином київського генерал-губернатора. Жив у Франції, займався замовленням військової техніки для Росії. Після Жовтневого перевороту генерал-майор Олексій Ігнатьєв залишався у Франції, ще якийсь час користувався державними грошима, розважався, пив, жив у розкішному особняку на набережній Бурбонів.

У 1925 році, в обмін на громадянство, генерал передав радянському повпреду Красіну кошти, що належали Росії (225 мільйонів рублів золотом) і були вкладені на ім’я Ігнатьєва у «Банк де Франс». Він єдиний мав право підпису на їх отримання.

В емігрантському середовищі, яке теж мало надії на ці гроші, Ігнатьєв був оголошений зрадником. Мати відлучила його від дому і навіть заборонила приходити на її похорон, а рідний брат у нього стріляв, але не влучив.

Після цього люди Красіна попросили його з особняка на набережній Бурбонів, і якийсь час Ігнатьєв вів жебрацьке існування в Парижі, поки не запропонував свої послуги радянській розвідці й заходився нелегально скуповувати документацію на найновіше французьке озброєння. Граф передавав Гущенкові завдання Іноземного відділу НКВС і гроші. Та саме Гущенкові зазвичай діставалася найнебезпечніша робота. Віддати гроші й отримати товар. У 1936 році, ледь не загримівши за ґрати, разом з Гущенком Ігнатьєв утік із Франції в СРСР.

«Червоний граф» узяв Гущенка за лікоть і відвів убік. Із часу їх останньої зустрічі граф помітно постарів. Потьмянів паризький лоск, спина округлилася, обличчя посіріло. Франтуватий костюм паризького буржуа, який він колись носив у Парижі, пасував йому значно більше, ніж нинішній напіввійськовий френч.

— Бідую, Миколо Петровичу. — гірко сказав Ігнатьєв. — Немає грошей. Немає ні на що! Контора не дбає про своїх людей! Ось, ледь вибив пропуск на харчування у спецїдальні НКВС. Не живу, а животію. Дружина погрожує, що піде від мене. Мені доручили займатися видавництвом, завідую кафедрою. Людині з моїм досвідом! Видаю патріотичну поезію. Павла Когана! Продекламував:


Но мы еще дойдем до Ганга,

Но мы еще умрем в боях,

Чтоб от Японии до Англии

Сияла Родина моя.


Гущенко співчутливо посміхнувся. Розвів руками: що зробиш — таке життя. А «червоний граф» не вгавав:

— Мені це вже в печінках сидить! Я ще не старий! Моя стихія — дипломатія і розвідка. Нині люди не ті. Ні! Не ті! Не цінують професіоналів! Ось оббиваю пороги, випрошую місце військового аташе. Будь-де. Хоч в Африці. У Марокко чи Єгипті. Я з моїм військовим досвідом друкую плакати! Ідіотизм! — Ігнатьєв дістав хустинку і гучно висякався. — Ось нежить не можу вилікувати. В аптеці немає нормальних ліків. У будь-якій паризькій аптеці є краплі від нежитю. По дві краплі в ніздрю — і ти видужав. А вони думають, що самим лише патріотизмом виграють війну! Повірте, Миколо, наступна війна буде війною двигунів. А ми друкуємо плакати…

Ігнатьєв махнув рукою, шморгнув носом. Пильно глянув на Гущенка. Той стенув плечима. Він не збирався ні співчувати, ні підтримувати «червоного графа». Хоча б тому, що не знав — чи випадкова ця зустріч, чи Ігнатьєва послав той-таки Фітін, аби ще раз перевірити його, Гущенка. Він укотре картинно розвів руками. Мовляв, нічим не можу допомогти, і попрощався.

Площа з пам’ятником Дзержинському зустріла Гущенка яскравим весняним сонцем, дзеленчанням трамваїв і гудками автівок. Тут, за дверима Контори, був інший світ. Світ весни і радості. Позаду, за вбраними у граніт стінами, залишився світ катів, убивць і шпигунів.

У світі весни і радості, піонерів у червоних галстуках, яскравих трамваїв і сонячних зайчиків, той інший світ здавався нереальним. Чиєюсь дурною вигадкою.

Гущенко сів у тролейбус і за півгодини був поряд із домом. Вийшов зупинкою раніше, аби подихати свіжим повітрям і дещо обдумати.

Пішов через парк.

Величезний натовп. Музика. Що це? Ага — над входом транспарант «День фізкультурника». Скрізь прапори. На одній алеї стоїть гіпсовий Ленін. На іншій — кращий друг усіх фізкультурників бронзовий Сталін. Наче святі. Або боги. Натовп поклоняється богам! Один — живий бог. Другий — мертвий. Але не похований! Вбрані лише у майки і спортивні труси, грудасті, з товстими ляжками й округлими задами фізкультурниці, синхронно робили вправи. Щонайменше сотня фізкультурниць. Під звуки пісні, яку виконував чималий, осіб на п’ятдесят, хор.


Хочется всей необъятной страной

Сталину крикнуть: «Спасибо, родной,

Долгие годы живи, не болей!»

Жить стало лучше.

Жить стало веселей!


Сталін сказав: «Жить стало лучше, жить стало веселей». Його вислів підхопила вся країна. Слова Сталіна вставляють у пісні та вірші! Справді, жити стало веселіше! А от чи краще… Деякі художники, письменники і композитори, яких він знав, жили добре. То була плата за те, що славили вождя й епоху. Саме для тих, хто любив і невтомно славив вождя, були спеціальні санаторії й лікарні. Вони отримували маєтки й автомобілі. А народ жив жахливо.

Працюйте з ранку до ночі. Без вихідних і свят. І ваші діти — ні, ваші онуки будуть жити при комунізмі. Гущенко ще раз подивився на бронзового Сталіна, гіпсових спортсменів і гіпсових піонерів з горнами. Подумав — це релігія. Справжня релігія. Сталін — напівбог, Ленін — бог. Комунізм — рай, недосяжний у цьому житті. Хіба не схоже? За відмову від релігії ще за життя можна було опинитися в пеклі — концтаборі! Швидким кроком він пішов геть від цього апогею поклоніння новим богам.

Біля свого будинку, на розі, поряд із тютюновим кіоском, він знову побачив чорну автівку із заштореними вікнами. Перевірка продовжується? Не може бути, щоб це було НКВС! Вірніше, може бути, але не може бути, щоб по його душу. Він же щойно повернувся з цього відомства. Ба, та він сам тільки що фактично знову став працівником Контори! Хіба його можна переслідувати?! Можна! Конторі усе можна. Це відомство, останнім часом — генератор проблем. Принаймні для художника Гущенка.

Він пройшов підворіття і, примусивши себе жодного разу не озирнутися, зайшов у двір. Марія сиділа на лавці поряд із заплаканою дружиною Гвоздикова, поруч стояв маленький Шурик. Побачивши Гущенка, Гвоздикова встала і швидко пішла у будинок.

Марія посміхнулася чоловікові, її обличчя від усмішки відразу посвітлішало. Вона встала йому назустріч.

По лавці повзло сонечко. Шурик підштовхував його пальцем.

— Повзи-повзи-повзи…

Сонечко провалилося в щілину.

— Ти куди? Зааз одежиш по попі: а-та-та!

— Шурику! — погукав батько.

Шурик повернувся і кинувся до нього, обхопивши ноги.

— Татку, пивіт!

«Ось саме це я й вибрав», — подумав Гущенко. Сонечко. Шурика, Марію. Заради цього не віддався повністю мистецтву. Хіба не варте все це такої зради? Хоча «зрадив» звучить надто пафосно. Злегка так, між іншим, зрадив.

— Що знову трапилося у Гвоздикових? — запитав Гущенко, підійшов до Марії і поцілував у теплі м’які губи.

— Petite-fille est née. Народилася онука, — відповіла Марія, швидко переходячи з французької на російську.

— І що, це ж ніби радість?

— Так. Але Семен Васильович з Вілориком хочуть, на честь Першого травня, назвати її Даздрапермою.

Гущенко на мить остовпів, потім розреготався:

Даздра… Як? Знову якась абревіатура?

— Не смійся. Це не смішно. Даздраперма від «Да здравствует Первое мая!»

— Справді не смішно: Даздраперма Вілориківна Гвоздикова. Хай йому біс!

Розділ 26

«Пионерская правда», березень 1940 року


Пионеры 4-й Киевской школы имени Кирова обратились ко всем ребятам Советской Украины с предложением — организовать сбор книг, учебников, альбомов о жизни советских детей, портретов вождей, патефонов, моделей и так далее.

ЦК комсомола Украины одобрил прекрасный почин пионеров и создал всеукраинскую комиссию по сбору и отправке зтих подарков в районы Западной Украины.


* * *

Гущенко у майстерні продовжував працювати над «Смертю Боженка». Поряд стояла почата «Переправа партизанів». Намагаючись писати ці дві роботи в дусі соцреалізму, він розумів, що соцреалізм — не його стиль. Картини посувалися дуже кволо. Пропрацювавши до обіду, знесилений, він поклав пензля і впав у крісло.

Був сонячний день. Промені вривалися в майстерню крізь вікна без фіранок, вихоплювали з мороку порошинки. Небо було ядучо-блакитним, кольору, який годі й сподіватися передати фарбами.

Дивлячись у блакить, Гущенко вкотре згадав, як у 36-му повернувся в СРСР. Спочатку перебував в ейфорії. Із Марією вони не пропускали жодного концерту видатних виконавців. Він відкрив для себе Утьосова і Козловського. Марія закохалася у творчість Ойстраха. Вони передивилися всі фільми молодої радянської кінопромисловості, полюбили «Аеліту», «Цеглинки» — фільм про кохання робітниці й вантажника, який згодом стане червоним директором. Фільми прості, душевні. Як здавалося, істинно народні.

По кілька разів обійшли Третьяковку, музей Пушкіна. Були у захваті від монументальності московського метро, з яким у жодне порівняння не йшло паризьке. Станція «Площа Революції» захопила їх філігранно дібраними кольорами мармуру — чорний, червоний, золотавий. Кілька десятків бронзових фігур, що тримали склепіння станції, були втіленням історії Радянської Росії. Вони кілька годин витратили на вивчення цих скульптур.

Але згодом художник відкрив для себе шокуючі реалії, і Країна Рад уже не здавалася такою привабливою. А ще пізніше він почав шкодувати, що не може повернутися до Парижа.

Тоді, коли він виїхав, вірніше, втік із Франції до СРСР, в 1936-му, саме перед Новим роком, Сталін помпезно проголосив радянському народу про прийняття нової Конституції. Гущенко читав газети, що відводили цілі шпальти під так звані «листи делегатів з’їзду».

Саме прочитавши ці листи, почав підозрювати, що в країні щось не так. Листи були від сталеварів, ткаль, колгоспників. Усі переповнені схожими висловами: «Незабутні хвилини пережив я, коли побачив світле обличчя найулюбленішого Вождя»; «Кваплюся поділитися з вами великою радістю: у Кремлівському палаці я побачила найдорожчу нам людину на Землі. Сиділа як зачарована і не могла відірвати погляду від обличчя товариша Сталіна!»; «Бачити його, просто бачити — для всіх нас було щастям!»; «Кожен жест його сприймали з благоговінням!»

Ці слова не могли бути щирими! Він почав ретельніше аналізувати побачене і почуте. Найбільше шокували дві речі: поклоніння живому богу і шпигуноманія. Усі підозрювали всіх. Сусід квапився донести на сусіда, аби той не доніс на нього першим. Комуністи з лупами вивчали газети і журнали, чи немає якогось натяку на зраду інтересів марксизму-ленінізму. «Боже, куди я потрапив», — думав він.


* * *

Журнал «Большевик», 1940 рік


«Нам відомі факти, коли ворожа рука у звичайний знімок тонко вмальовувала портрети ворогів народу, які чітко видно, якщо газету або знімок уважно роздивитися з усіх боків. На Івановському текстильному комбінаті секретар парткому забракував тканину, тому що через лупу виявив у малюнку свастику і японську каску».

* * *


Увечері до Гущенка зайшов художник Василь Єфанов. Задоволено прицмокуючи язиком, оглянув «Партизанів» і «Боженка»:

— Мля, Гущенку, в принципі, нормально. Дуже непогано! Але це не твоє… Хочеш нормально жити, давай, бери участь у моїх проектах. За «Видатних людей Країни Рад» художники отримали видатні гроші. Вирішиш принаймні своє житлове питання. Ти ж класний портретист! Я здивований твоєю неактивністю! Май на увазі, місце для тебе у бригаді завжди знайдеться.

Єфанов набрав кілька десятків художників і писав полотна майже бригадним методом. Останнім шедевром було панно «Видатні люди Країни Рад» розміром 11 на 17 метрів для Радянського павільйону на Міжнародній виставці в Нью-Йорку. Говорили, що Єфанову відвалили за це грубі гроші, дещо перепало й виконавцям. Писалося панно в приміщенні ГУМу на Красній площі.

— А як там твоя «Незабутня зустріч»? — запитав Гущенко.

— А що? — з невдоволеного тону Єфанова було зрозуміло, що запитання про це полотно його дратує.

Гущенко добре знав роботу Єфанова «Незабутня зустріч». Повністю вона називалася «Зустріч І. В. Сталіна і членів уряду з дружинами керівників Наркомату важкої промисловості». На картині, крім Сталіна, — чимало членів уряду, в тому числі Крупська, а також дружини керівників наркомату.

— Говорять, тобі час від часу доводиться коректувати її? — немов не помітивши роздратування, продовжував Гущенко.

— Брешуть! — Єфанов зробив вигляд, що озирається навколо. — Так, деталі. Ворогів народу замазую інтер’єром. Замість якоїсь фізіономії домалював перила на сходах. Замість іншої — картину на стіні. Ось і вся доробка.

«Ось так, — подумав Гущенко. — Інтер’єр замість облич померлих у застінках або розстріляних людей. Їх наче й не було. Вони не жили, їх стерли з історії. Цікаво, чи погодився б на таке Матісс або Сутін?» — Запитав:

— Це не спотворює твій шедевр?

— Сказати тобі чесно? Мені все одно. Замазати ворога народу — свята справа.

На полотні Єфанова влада злилася в обіймах з народом. Сталін двома руками тисне руку жінці. За спиною Сталіна сидить Надія Крупська з орденом імені свого померлого, але не похованого чоловіка Володимира Леніна на грудях. Вона тоді була заступником міністра освіти. Ось цікаво, чи наважилася Крупська хоч раз відвідати Мавзолей, чи наважилася подивитися на те, що залишилось від тіла її чоловіка, на те, що вони зробили з його тілом?

«Скажи, Єфанов, чому ти посадив її з оточенням Сталіна? Натякаєш, що Ленін міг бути з ними? А темні плями за Сталіним? Цікаво, кого ти замазав фарбами, друже Єфанов? Таких плям стає дедалі більше…»

— Ну що, згоден? — запитав Єфанов, виводячи Гущенка із задуми.

— Я подумаю.

— Думай. Але швидко, бо охочих більше, ніж треба, — Єфанов тицьнув Гущенкові руку човником.

Рука була тепла і м’яка, а рукостискання слабким.


* * *

Повернувшись додому, Гущенко привітався з Гвоздиковим. Той відповів йому стриманим і дещо зарозумілим кивком.

Уже кілька днів, як Гущенко помітив за своїм сусідом дуже цікаві метаморфози. Життя нелегала навчило його помічати незначні для звичайної людини речі. Аналізувати їх, складати в купу фрагменти спостережень, що, врешті-решт, перетворювалися на цілісні картини.

У Гвоздикова з’явився загадковий, допитливий погляд. Під час зустрічі дивився він поверх голови, високо несучи підборіддя. Розмовляв зверхньо, крізь зуби. Словом, Гвоздиков мав вигляд людини, яка знає щось, що невідомо оточенню. Були й інші ознаки змін, які не приховаєш від сусідів по комуналці. Гвоздикови стали заможніше жити і менше сварилися. На кухні — два дні тому, нечувана річ, — смажилося м’ясо, і Гвоздиков стабільно оприходував півпляшки горілки на вечерю..

Ці зміни кілька днів були для Гущенка дивними, відтак напружували. Але, врешті-решт, їх причина виявилася досить банальною. Гущенко остаточно зрозумів це, коли вчора ледь не розбив голову Гвоздикову. Той підслуховував під дверима.

— Монетка закотилася, тудить її налєво, — швидко зреагував він на удар дверима, тримаючись за лоба.

Отже, Гвоздикову наказали за ним стежити!

Він удався до контрзаходів: повісив портрет Сталіна в кімнаті. І попередив про проблему Марію. Тепер, зачувши рипіння підлоги за дверима, вони проводили «хвилинку любові до батька всіх народів», говорили про мудрість партії й особисто товариша Сталіна.

Гущенка не злякало те, що він тепер мав сексота за дверима. Час від’їзду наближався, і він був упевнений, що його перевіряють саме через це. Єдине, що турбувало його — він не міг зрозуміти, який саме підрозділ Контори посадив йому на «хвоста» гегемона Гвоздикова.

Розділ 27

7 квітня 1940 року, 11 год. 34 хв.

Москва, Кремль


Водій Берії, капітан держбезпеки Осипов, стояв навитяжку перед керівником особистої охорони Сталіна Власиком. Власик сидів, розвалившись у кріслі.

— Зазвичай вони піднімали скло, але цього разу, мабуть, забули, — відрапортував Осипов.

— І що? Про що говорили? — нетерпляче запитав Власик.

Трохи подумавши, Осипов сказав:

— Говорили про жінок, яких товариш Берія хоче змусити до статевих стосунків.

— Це нецікаво, — Власик нетерпляче хитнув головою. — Про що ще?

— Товариш Берія допускав неприпустимі висловлювання про товариша Сталіна.

— Ага, це інша справа! Що саме говорив Берія? — зацікавився Власик.

Водій Берії наморщив лоба. Обличчя свідчило про те, що він напружено згадує.

— Ти сядь, — дозволив Власик, кивнувши на крісло поряд. — Не квапся, кури, пригадай усе детально…

Осипов дістав пачку «Біломору», чиркнув сірником, випустив убік цівку диму. Кілька хвилин думав, потираючи лоба долонею, потім сказав:

— Ще говорив, що люди — як тварини, що перемагає найсильніший.

— І що тут такого? — поморщився Власик. — Я тебе не про це запитую! Про Сталіна що говорили?

— Що вони з товаришем Сталіним рівня і що вони в країні — це і є закон.

— Так і сказав — що рівний товаришу Сталіну? — здивовано перепитав Власик. Слова Осипова так вразили його, що він навіть підвівся.

— Так точно, — кивнув Осипов. — Це він говорив кілька разів.

— Яка сволота! — І обличчя, і постать, і, здавалося, навіть мундир Власика демонстрували граничне обурення. — Викладеш усе на папері. Про що йшла мова. Детально. Скільки разів говорив, що рівний товаришу Сталіну, стільки й пиши. Прізвища бабів, тобто жінок, яких він хоче… як ти там сказав, хоче схилити. Але особливо детально опиши, в якому контексті згадувався товариш Сталін. І ще, ти повинен знати, що, наглядаючи за Лаврентієм, ти виконуєш особисту вказівку товариша Сталіна і партії. Зрозумів?

— Так точно. Служу Радянському Союзу! — Осипов устав і виструнчився.

— Сиди, сиди, працюй! — жестом зупинив його Власик. — Тобі ніхто заважати не буде. Пиши.


7 квітня 1940 року, 19 год. 34 хв.

Москва, Кремль


Доповідна водія Берії лежала на столі у Сталіна. Він уважно прочитав, підвів голову і подивився на Власика. Посміхнувся:

— Говорив, що рівний мені? Той водій нічого не переплутав?

— Так точно, говорив! Кілька разів! — доповів Власик.

— Хоча на Лаврентія це дуже схоже. Очманів від надзвичайних повноважень, що ми йому надали! — у голосі вождя з’явилися колючі нотки. Сталін узяв у руку люльку, затягнувся. Випустив кільце диму. Якийсь час спостерігав, як воно поступово зникає угорі. — Цей водій надійний? Можна йому вірити?

— Надійний, товаришу Сталін, у громадянську він служив разом зі мною і відданий мені душею й тілом, — гаряче запевнив Власик.

— Тобі чи партії? — хитро позирнув на власного охоронця Сталін.

— Партії і вам, нашому мудрому керівникові товаришу Сталіну!

— Добре. Тут іде мова про те, що Берія… — Сталін нахилився до аркуша, — хоче змусити до статевих зносин дружину керівника делегації радянських художників у Німеччині. Як прізвище?

— Прізвище він не запам’ятав.

— Не запам’ятав… — Сталін замислився. — Товариш Берія виявляє політичну незрілість і вирішує свої інтимні проблеми навіть там, де цього категорично не можна робити. А якщо керівник делегації через це вирішить утекти на Захід? Це політична короткозорість! Ми не повинні ігнорувати подібні речі. Треба поправляти товаришів, який би високий пост вони не займали. Ти проявив комуністичну пильність. Молодець! Хвалю!

— Служу Радянському Союзу! — Власик виструнчився, випнувши богатирські груди, і клацнув підборами.

— А за товаришем Берією треба наглядати. Нехай це робить його водій. Я санкціоную цю роботу. Берія занадто вже швидко бере з місця в кар’єр. Але май на увазі, якщо Лаврентій дізнається, що цей водій твоя людина, йому буде непереливки.

— Не дізнається, товаришу Сталін! — гаркнув Власик.

— Добре, йди, — Сталін устав і поплескав Власика по плечу. — Іди.

Коли Власик вийшов, Сталін надовго задумався, втупивши погляд у зелене сукно стола.


8 квітня 1940 року, 13 год. 34 хв.

Москва, Кремль


Сталін працював над своєю доповіддю про підсумки війни з Фінляндією. Коли він закінчить, її буде надруковано в усіх газетах і передано всіма радіостанціями СРСР. Можливо, він трохи запізнився з доповіддю, але, як доповів йому Берія, в народі міцнішають сумніви, що тіла сотні тисяч червоноармійців — батьків, синів, чоловіків, залишені у фінських снігах за три тижні війни, — це перемога. Дехто з тих, у кого були сумніви, швидко поїхали на Колиму. Але всіх не посадиш! Сумніви — це погано. Дуже погано. Його завдання було надважким — видати ледь не поразку за цілковиту перемогу. Звісно, варто піддати критиці командування Червоної армії. Але загалом його народ, радянський народ, має вірити, що це перемога генія Сталіна і генія партії!

Він сам брав участь у допиті командира дивізії, яка була вщент розбита в районі Суомісальве. І той розповів, як воювали фіни. Чудово воювали! Ця дивізія була заблокована на перешийку вузької дороги. Фіни просто підбили кілька танків з ар’єргарду. А решті нікуди було дітися! За дві доби всі танки були підбиті, всі гармати спалені. Скрізь лежали трупи радянських солдатів. І жодного фіна! Це шокувало! Вони розчленили дивізію на три частини і методично її знищували. Танки й тягачі з гарматами, які зійшли з дороги, відразу тонули в болоті. З лісу, як білі дияволи, налітали загони лижників у маскхалатах. Розстрілювали наших майже впритул і зникали в білому мареві, захопивши своїх убитих і поранених. Вони не залишали вбитих на полі бою! Якби йому таку армію, він, Коба Сталін, а не Адольф уже тримав би в кулаці всю Європу.

Наші солдати йшли в атаку в осінньому обмундируванні! Клим Ворошилов заявив, що кожухи будуть лише заважати в атаці! Він був упевнений, що переможе фінів за тиждень! І в 40-градусний мороз благенько одягнені радянські солдати робили собі хованки з іще теплих трупів товаришів! Він сказав, що Червоній армії не потрібні автомати. Навіщо дарма витрачати набої? Кретин!

Він наказав розстріляти комдива. А разом з ним треба було б розстріляти і мерзотника Климка Ворошилова!

Але він не може відверто це сказати народу. Тож доведеться пояснювати інакше. Він знав, що має сказати.

Зазвичай подібні доповіді готував секретаріат. Вони й цього разу підготували кілька варіантів, але всі вони були не те, що треба.

Він ходив червоною килимовою доріжкою з одного кінця кабінету в інший і диктував стенографістці, яка самотньо сиділа за величезним, укритим зеленим сукном, столом для нарад.

На столі не було нічого, крім двох коробок цигарок, коробки сірників і знайомої всім громадянам СРСР за кадрами кінохроніки короткої люльки.

В одній руці у Сталіна був блокнот, а в другій синій олівець. Чомусь Сталін найчастіше користувався саме синім олівцем. Любив синій колір. Колір літнього неба. Як у його рідному Горі.

Зупинився біля вікна. У щілину між опущеними шторами було видно, як з низького неба падають довгі струмені сірого дощу.

Доповідь просувалася дуже важко. Спочатку він планував, що вона буде готова і вийде у світ близько 10 квітня, а зараз уже бачив, що це нереально.

«Я хотів би, товариші, торкнутися деяких питань, які або не були згадані в промовах, або були згадані, але не були достатньо висвітлені.

Перше питання — про війну з Фінляндією.

Чи мали рацію уряд і партія, оголосивши війну Фінляндії? Чи не можна було обійтися без війни? Мені здається, що не можна. Війна була необхідна, тому що мирні переговори з Фінляндією не дали результатів, а безпеку Ленінграду треба було забезпечити безумовно, бо його безпека є безпекою нашої Вітчизни».

Сталін замислився, розкрив коробку з цигарками «Герцеговина Флор», звично зламав дві і почав набивати тютюном люльку.

«Ми знали, що фінів підтримують Франція й Англія, на їхньому боці шведи, норвежці, підтримують їх також Америка, Канада».

Задзвонив телефон.

— Йосипе Віссаріоновичу, прибув Меркулов, — сказала слухавка голосом Поскрьобишева.

— Нехай зайде.

Меркулов увійшов до кабінету Сталіна й виструнчився. Витягнувся так, що, здавалося, ніби велика голова от-от відділиться від тулуба. Очі випромінювали відданість. Помітно було, що він просто в захопленні від того, що сам вождь усіх народів захотів з ним говорити. Гаркнув:

— Здравія желаю, товаришу Сталін!

— Вийди і зачекай, — наказав Сталін стенографістці, махнувши рукою на Меркулова, — не треба так кричати — жінку злякаєш.

Кивнув і жестом запросив сісти. Меркулов присів на край стільця, не відводячи очей від вождя.

— Як ідуть справи у наших груп по ліквідації Троцького?

— Все розвивається згідно з планом! — браво, але вже значно тихіше відрапортував Меркулов.

— Добре. Зібрав інформацію про малярські здібності Гітлера?

— Так точно, товаришу Сталін! За наказом товариша Берії мною зібрані всі дані. Наші експерти вважають його досить непоганим художником. Його рівень можна вважати вищим за середній.

— Значить, гарний художник… Кого затвердили керівником делегації радянських художників, яка поїде в Берлін?

— Микола Гущенко призначений керувати делегацією. Наш колишній агент-нелегал у Франції.

— Не пам’ятаю. Який у нього був оперативний псевдонім?

Сталін часто особисто перечитував донесення закордонних агентів і багатьох агентів знав за псевдонімами.

— Ярема, або Художник.

— Ні, не пам’ятаю, — Сталін пихнув люлькою і похитав головою. — Корисний був?

— Так, зробив дуже багато, — ствердно кивнув головою Меркулов. — Добув багато креслень військової техніки.

— А він не подвійний агент? — Сталін утупився колючим поглядом в обличчя Меркулова.

— Нікак нєт, товаришу Сталін! — злякано захитав головою Меркулов. — Нікак нєт!

— Думаєш, що нєт, чи дійсно — нєт?

— Упевнений, що ні. Ми багато разів перевіряли і його, і його інформацію. Він відданий партії.

— Ось так краще, — задоволено закивав Сталін. — Як він потрапив за кордон?

— Був репатрійований до Польщі під час громадянської. Звідти втік до Берліна. Там з відзнакою закінчив художню школу, перебрався до Парижа. Ми допомогли йому відкрити ательє у гарному районі. Він став досить популярним художником і ефективно виконував наші завдання.

— Особиста справа?

Меркулов подав теку.

— Ми склали коротку довідку.

— Прочитай.

Меркулов почав читати:

«Гущенко Микола Петрович. Оперативні псевдоніми — Художник і Ярема. Під час проживання в Німеччині і Франції виконав низку важливих завдань. Добував інформації оборонно-технічного характеру. Завдяки йому вдалося отримати креслення близько 205 видів секретної техніки, в тому числі авіаційного мотору останньої моделі винищувачів фірми «Рено».

— Дуже добре, — пробурмотів Сталін. Зламав цигарку, набив люльку. — Дуже добре. Герой невидимого фронту… — пройшов кабінетом із кутка в куток. Відхилив штору — дощ не вщухав. Здавалося, за вікном була суцільна водяна стіна.

— Правда, був один сигнал, — сказав Меркулов, — з України, що він контактував із націоналістично налаштованими елементами, та потім виявилося, що той, хто це повідомляв, був провокатором і все вигадав, аби отримати підвищення.

— Зізнався? — Сталін відпустив штору і сів у своє крісло.

— Так точно.

— Розстріляли?

— Так точно.

— Добре. Говориш, служив нам вірою й правдою. То нехай їде. Але очей з нього не спускати. І ще одне… — Сталін раптом згадав доповідь Власика про зазіхання Берії на дружину художника. — Меркулов, я поставлю тобі запитання, ти маєш відповісти на нього максимально відверто.

— Слухаюсь, товаришу Сталін.

— І знати про цю розмову мають лише дві особи. Я і ти. Я забороняю тобі говорити про неї будь-кому. У тому числі Берії. Проговоришся — голову відірву. Зрозумів?

— Так точно, — здивовано відповів Меркулов.

— У мене з’явилася інформація, що Лаврентій накинув оком на дружину цього художника. Може це відповідати дійсності? — Сталін важким поглядом утупився в обличчя Меркулова. — Я знаю, що ти, Меркулов, відданий Лаврентію. А маєш бути відданий партії. Відповідай як на духу. Так? Дивися мені в очі.

Обличчя Меркулова вкрилося червоними плямами. Він помітив на прийомі для німецької делегації, як Берія дивився на дружину того художника, і чув, що нарком потім запитував про неї в Герасимова. Чи міг він покривати Берію? Ні, брехня тут могла коштувати йому життя. Щоб Сталін не подумав, що він вагається, Меркулов швидко відповів:

— Може.

— Ніхто не сміє переслідувати дружину майбутнього героя, — у голосі Сталіна звучали металеві нотки. Відразу стало зрозуміло, чому в нього такий псевдонім — Сталін.

— Героя? — перепитав Меркулов.

— Не став зайвих запитань! Іди. І тримай язика за зубами. Скажи, нехай зайде Власик.

Власик виріс на порозі за кілька секунд.

— Слухаю, товаришу Сталін!

— То що, кажеш, Берія вважає себе мені рівнею? — побите віспинами обличчя Сталіна раптом почало наливатися кров’ю і з традиційно жовтого перетворюватися на червоне.

— Так точно, товаришу Сталін! — високий Власик навіть зіщулився, він рідко бачив вождя таким розлюченим.

— Каже, що може, як і ми, взяти собі будь-яку радянську жінку? — Сталін стиснув кулаки.

— Так точно!

— Добре, — вождь уже опанував себе. Голос знову став рівним. — Візьмеш у Герасимова адресу художника Гущенка. Ми посилаємо його керувати делегацією в Берлін. Поставиш охорону його дружині. Щоб про це знали тільки ти і я. За ним і за нею можуть наглядати люди з НКВС. Але при загрозі їй — спробі затримати чи завдати шкоди — жорстко відреагувати! Від кого б ця загроза не виходила! Навіть від наркома внутрішніх справ. Зрозумів? Від кого б не виходила! Я наділяю тебе особливими повноваженнями.

— Так точно, Йосипе Віссаріоновичу! Я все зрозумів! — обличчям Власика промайнула посмішка. Було зрозуміло, що отримане завдання йому до вподоби.

Розділ 28

8 квітня 1940 року, 14 год. 54 хв.

Москва, Кремль


Щойно з кабінету Сталіна вийшов Власик, постукав і увійшов Поскрьобишев:

— Йосипе Віссаріоновичу! Із самого ранку сидить Ворошилов. Я говорив, що ви зайняті, але він сказав, що не піде, поки ви його не приймете.

— Упертий та ще й нахабний, брудний черв’як. І що?

— Сидить уже третю годину.

— Дурний, дурний Климентій! Думає, що зустріч зі мною врятує його задницю. У Фінляндії треба було дбати про свій зад! Але якщо він такий настирливий… Тоді Берію до мене. Нехай візьме все, що в нього є, на того пса. А поки що хай зайде стенографістка.

Щойно стенографістка увійшла, Сталін продовжив з того ж місця, де зупинився. Пам’ять мав чудову:

«Після перших успіхів у нас виявилися негаразди на всіх ділянках. Війська і їхній командний склад не зуміли пристосуватися до умов війни у Фінляндії.

Питання: що ж завадило нашим військам пристосуватися до цих умов? Мені здається, що їм завадив психологічний настрій — фінів шапками закидаємо».

«Гарно. Ми не програли. Просто переоцінили свої сили», — сказав сам собі.

За півгодини з’явився Берія. Сталін знову відіслав стенографістку. Запитав:

— Ну що, Лаврентію? Так куди поверне Гітлер свою армію? Під рушницею 140 дивізій! Хто буде наступним? Адольф завжди вважав мене нижчим за себе! Перед укладанням пакту надіслав привітання зі своїм фотографом. Не з Ґерінгом, не з Ріббентропом! А зі своїм фотографом Гофманом! Сука!

Берія знав цю історію. Під час підписання пакту Гітлер передав вітання Сталіну через свого фотографа Генріха Гофмана. Сталін цей випадок не забув.

— Але ж не просто через фотографа, Кобо. А через особистого фотографа і друга…

— Мені байдуже, Лаврентію. Я керую найбільшою у світі країною і повинен був пити з якимось фотографом. Художник. Мля… Мені всі ці художники і письменники в печінках сидять. До речі, де поховали цього білогвардійського писаку, як його… Булгакова?

Письменник Михайло Булгаков помер місяць тому в жахливій бідності, так і не отримавши від Сталіна дозволу на виїзд за кордон. Про такий дозвіл він просив у влади протягом двох років. Спроба заслужити прихильність Сталіна, написавши п’єсу про його юні роки, ні до чого не привела. Сталіну п’єса не сподобалася. Він узагалі не хотів, аби щось писали про ті роки, коли він ще не був вождем. Люди не повинні думати про нього як про звичайного смертного. Хай і в минулому. Цар — завжди цар. І бог — завжди бог.

— Булгакова поховали на Новодєвічьєму.

Сталін кілька хвилин ходив з кутка в куток. Колись йому подобались булгаковські «Дні Турбіних». Але ця його жахлива п’єска про Івана Грозного, який потрапляє в сучасну Москву… Як може цей нікчемний писака так змальовувати Грозного, його, Сталіна, таємного кумира? Царя, який нині лежить у склепі за кілька сотень метрів від нього і невидиму присутність якого він, Сталін, відчуває ледь не щомиті! Як може цей писака так відверто глузувати з побудованої ним держави, з радянського ладу в «Собачому серці»? Через «Собаче серце» він і заслужив собі собачу смерть. Помер у бідності, усіма покинутий. І його забудуть за кілька років.

— Від чого помер Булгаков? — запитав-процідив крізь зуби Сталін.

— Гіпертонічний нефросклероз чи щось подібне, — квапливо відповів Берія.

— Багато він нам попсував нервів. А тепер нема людини — нема й проблеми, — Сталін узяв слухавку зв’язку із секретарем. — Климент ще сидить?

— Так точно! — відповів Поскрьобишев.

— Скажи, нехай зайде.

Сталін не приймав Ворошилова відтоді, як відсторонив від керівництва бойовими діями у Фінляндії, призначивши командувати військами маршала Тимошенка.

Ворошилов зайшов і зупинився у дверях.

— Дозволь увійти, товаришу Сталін… — голос його звучав тихо і непевно. Він зблід, схуд. Під очима синці, мабуть, від недоспаних ночей.

— Ти вже увійшов, Клименте, — Сталін сидів у своєму кріслі, поклавши руки на стіл і холодним поглядом утупившись у постать досі одного з найближчих йому людей.

— Кобо, я не розумію…

— Не розумієш? І не дивно! Бо мізків не маєш. А ще ти, суко, воювати не вмієш, — обірвав його Сталін. — Перед усією Європою нас обісрав. Де твої ворошиловські стрільці? Га? Це у фінів стрільці — снайпери по півсотні наших клали! Двісті тисяч червоноармійців ми по твоїй милості, Клименте, залишили у фінських снігах! І ще триста тисяч — скалічених і зниклих безвісти! Що ми маємо сказати їхнім батькам і матерям? Що у військовому мистецтві Ворошилов виявив себе тупим віслюком? Що ти не розумієш, брудний ти черв’як?! Лаврентію, що у тебе є на цього пса паршивого?

Ворошилов з надією подивився на того, кого вважав майже другом. Партнера по пиятиках і розвагах з дівчатками. Його погляд волав до Берії про допомогу. Утім, Берія не збирався ні зустрічатися з ним поглядом, ні допомагати. Він діловито розкрив синю теку, яку тримав у руках:

— Климент Єфремович тільки за останній рік витратив з армійських коштів особисто на себе і своїх подружок близько 500 000 рублів…

— На кого чи на що конкретно він витрачав ці кошти? — перебив Сталін.

— У Климента Єфремовича дві дачі, чотири автомобілі. На день народження він подарував своїй секретарці Надії Тузовій шубу з норки вартістю близько 10 тисяч рублів, а також антикварний гарнітур — діамантовий перстень і сережки вартістю близько 15 тисяч рублів. Раніше вони належали коханці царя Олександра Третього, княгині Юріївській. Конфісковані у її палаці, — Берія закрив теку, на його губах промайнуло щось схоже на посмішку. Він зачепив болюче місце Сталіна, який у побуті був досить скромним: роками не змінював шинель грубого сукна, а підошви на чоботях стирав до дірок і лише тоді дозволяв їх змінити.

— Ах ти, сучий сину, шльондрам царські подарунки робиш за державний кошт! — Сталін устав, упершись руками в кришку стола. Очі його метали блискавки. — Бидло, вельможею став!? Гадський твій рід! Забув, як слюсарював у Луганську?! Забув, черв’як, що партія підняла тебе з лайна і довірила пост наркома оборони?!

— Товаришу Сталін! Батьку рідний, пробач дурня, — ледь не плачучи, блідий нарком упав на коліна. Він був упевнений, що прийшов його останній час.

— Лаврентію, якщо колишній нарком не поверне завтра всі гроші, то ввечері заарештуєш його, він поїде у турму. Це наше останнє слово. Іншого не буде! З приводу скасування цього мого рішення звертатися до мене забороняю! Тузову в камеру! Нехай дає покази. Усе про його ганебні походеньки! Що ще є на цього пса шолудивого?

— Товариш Герасимов передав йому посмертний портрет вашої дружини для передачі вам. Він цього не зробив.

У Сталіна серце затріпотіло. Завжди, коли йому нагадували про смерть дружини, у нього починалося якесь дивне серцебиття. Він вийшов з-за столу. Підійшов до Ворошилова, який стояв на колінах, нахилився, вперся долонею йому в лоб і штовхнув так, що той упав на спину.

— Де малюнок товариша Герасимова, пес ти смердючий? — нахилившись, свердлив колишнього наркома палаючими злими очима.

— Кобо, я віддав його до музею, — злякано бурмотів Ворошилов, його губи помітно тремтіли.

— Чому мені не передав?

Ворошилов ковтав відкритим ротом повітря, немов риба, викинута на берег. Здавалося, у нього закінчилися слова. Нарешті він вичавив із себе:

— Аби тебе не нервувати, слово комуніста…

— Який ти комуніст? Пес шолудивий! — Сталін невміло копнув Ворошилова чоботом. У цьому він явно поступався Берії.

— Біс поплутав, пробач, Кобо! — по щоках Ворошилова потекли сльози.

— Пішов геть, черв’як! — страшним голосом прохрипів Сталін, відвернувшись від колишнього наркома.

— Товаришу Сталін, батьку рідний, пробач.

— Викиньте геть це лайно, — Сталін роздратовано зробив жест рукою у бік дверей.

Коли охорона підняла і вивела Ворошилова, Сталін наказав:

— Лаврентію, знайди той малюнок. Віддаси мені. Якщо цей пес не поверне гроші, завтра ж повинен сидіть у турмі. В одиночній камері. Якщо все поверне, то поки що наказую його не чіпати. Поки що. Що з Троцьким?

— Думаю, за місяці все вирішиться.

— Думаю, думаю! За місяць! За два! Скільки будеш, товаришу Лаврентій, годувати нас обіцянками?! Думай швидше! Дуже швидко! Так швидко, аби випадково і тобі не поїхати у турму! — махнув рукою, наче відганяючи когось невидимого від себе. — Вільний.

Сталін довго й нервово з люлькою в руках міряв кроками кабінет. Люлька давно погасла. Але він цього не помічав. Нарешті, вгамувавши нерви, зняв слухавку. Наказав Поскрьобишеву:

— Поклич стенографістку. І я нікого більше сьогодні не приймаю. Жодних винятків.

Стенографістка швидко увійшла, мабуть, увесь час просиділа в приймальній. Кивнув їй на стілець: сідай. Здоровою рукою взяв блокнот, хвору засунув за борт френча. Дивлячись на помітки у блокноті, зроблені синім олівцем, почав диктувати:

«Чи гарна фінська армія? На що вона здатна? На незначні удари, на захід у наші тили. Та ще свої природні умови фіни добре знають, і тільки. Але на цьому виграти війну неможливо. Раз обдурив — зайшов у тил, другий раз обдурив, а третій раз не обдуриш. Не може армія вигравати тільки на подібних фокусах, вона повинна бути армією справжньою. Якщо вона цього не має, вона неповноцінна. Ось вам оцінка фінської армії…»

Розділ 29

7 квітня 1940 року, 10 год. 32 хв.

Москва, комплекс будівель НКВС на площі Дзержинського


Берії подобалося гратися із жертвою. Надя Тузова, яку щойно ввели до його кабінету, опустила очі під його поглядом.

Вона добре знала Берію. Не раз бувала з ним на наркомівських вечірках. Але тоді її тримав під руку всесильний нарком Ворошилов. Тепер усе змінилося. Люди з кам’яними обличчями в однакових темних костюмах і крислатих капелюхах, що робили їх схожими на близнюків, висмикнули її з ліжка. І, не дозволивши зателефонувати Ворошилову, напіводягнену запхнули в чорний «пакард» з опущеними шторами.

Вона спробувала погрожувати людям-сфінксам ім’ям Ворошилова. Але у відповідь вони лише посміхалися, нахабно розглядаючи її, одягнену лише в рожевий халатик.

Люди-сфінкси часто чули подібні погрози від високопоставлених військових та чиновників. Зазвичай погрожували іменами Маленкова, Ворошилова чи навіть самого Сталіна. Але вони чудово знали, що їх могли послати на подібну справу тільки із санкції Хазяїна. Ось і зараз було те ж саме. Погрози ім’ям Ворошилова тривали до половини дороги. А далі вона щільніше запнула халат, закутавшись у нього по самі вуха, і замовкла. Вона добре знала Москву і крізь щілину в шторах легко зрозуміла, що її привезли у комплекс будівель НКВС у центрі Москви. Тут було лігвище сили, яка, напевне, переважала силу її коханого Климента.

Автівка в’їхала у височезні ворота, і за кілька хвилин вона вже була у кабінеті Лаврентія Берії.

— Привіт, Надю, — сказав Берія, встаючи з-за столу і йдучи до неї із широко розкритими обіймами.

Вона стояла розгублена, не знаючи, що робити, запинаючи халат обома руками. Її обличчя під неяскравим світлом люстри набуло кольору персика. З такими ж, як у стиглого персика, червоними щічками. Вона мовчала. Посмішка на її губах то з’являлася, то знову зникала.

Берія обійняв її холодно, як обіймають старого друга. Поплескав по спині. Зазирнув в очі через скельця пенсне, яке блиснуло двома люстрами.

— Ось і побачилися, Надю. — Хто знав, що саме так доведеться зустрітися. Климент Ворошилов — велика людина! Але всі великі люди час від часу роблять маленькі помилки, які знищують їх велич. І чим вище знаходиться людина, тим більше шансів упасти, розбившись ущент. Ось так. Ти тремтиш?

— Що відбувається, Лаврентію Павловичу? Чому мені не дозволили подзвонити Клименту Єфремовичу? — вона відсторонилася, ступила крок назад.

Берія її не тримав. Він розвів руками і стенув плечима. Зняв пенсне, витер скельця хустинкою. Одягнув. Знову розвів руками. Неначе обдумуючи відповідь. Урешті-решт сказав:

— А це не має жодного сенсу. Повір мені, Надю. Хазяїн незадоволений роботою Климента. Йому довелось би засмутити тебе відмовою. Якщо не віриш, то ось телефон, дзвони.

Вона нерішуче зробила крок до апарата, лівою рукою, притримуючи халат, простягнула праву. Берія спостерігав. Тонка, ніби прозора, кисть зімкнулася навколо чорної ебонітової слухавки.

— Але дзвони додому, — беземоційно зауважив Берія. — Хазяїн вигнав його з роботи. Він або дома, або десь п’є. Давай. Пам’ятаєш домашній?

Пальці навколо чорного ебоніту розімкнулися, і вона відсмикнула руку.

— Не хочеш? Як хочеш, — Берія поклав свою руку на телефонний апарат. — Може так статися, що і Климентій приїде сюди. Може, завтра. А може, й не приїде. Це як Хазяїн скаже. А ось ти вже тут. І нічого з цим не вдієш.

Він утупився в неї поглядом, що з байдужого раптом став важким і холодним. Зовсім не таким, яким був, коли він разом із черговою актрискою, а вона разом з Ворошиловим зустрічалися десь на заміській дачі. Навіть не таким, як був хвилину тому. І саме від цього погляду вона знову затремтіла.

— Лаврентію, чим я завинила?

— Тим, Надю, що допомагала профукувати народні гроші наркому оборони Клименту Єфремовичу Ворошилову. Колишньому наркому. Хазяїн цим дуже незадоволений. Климент жив на широку ногу, ти ж знаєш краще за мене. Як справжній барин. Хазяїна цікавлять усі подробиці його життя, особливо ті обставини, за яких витрачалися десятки тисяч карбованців. І я радив би тобі розповісти все начистоту. Це дружня порада, не сприйми, моя люба, як погрозу.

— Я нічого не збираюся приховувати, — вона й справді не збиралася покривати Клима, з якого дива? Він може ще й викрутиться, а її ось зараз можуть повезти у тюрму.

— Сідай і розповідай, як усе почалося. Де ви з ним познайомилися, де зустрічалися. Як витрачали державні гроші. Сідай.

Вона сіла на краєчок стільця, кусаючи губи.

— Мовчиш. А він не мовчав. Розповів і про шубку, і про перстень, і про кольє княгині Юріївської. Хазяїн був дуже-дуже незадоволений.

— Лаврентію Павловичу! Не губи, — вона раптом сповзла зі стільця, обхопила його ноги і заридала.

Він майже ласкаво погладив її по голові. Знову поплескав по спині:

— Ну, ну… Я подумаю, що можна зробити. Сядь.

Він допоміг їй підвестися і сісти на стільця.

— Навіть кат, урешті-решт, може, за бажанням, полегшити страждання жертви.

Вона схлипнула.

— Я жартую. Скажи, Надю, а де кольє й інші подаровані тобі цінності?

— У мене вдома, я все поверну, — з готовністю сказала вона.

— Добре. Слухай, а Ворошилов говорив, що ти в інтимних справах неперевершена. Я б не відмовився перевірити, чи він має рацію…

— Як ти можеш, Лаврентію, адже ми скільки разів відпочивали з Климентом, і ти називав його своїм другом.

Берія раптом повернувся на каблуках і з розмаху вліпив їй ляпаса так, що вона впала зі стільця.

— Тепер усе зрозуміло? — важко дихаючи, запитав Берія. Нахилився до неї і страшно прошипів в обличчя: — Зрозуміло, хто ти сьогодні є у цьому мінливому світі?! Друзями ми були, поки Хазяїн не сказав, що ти ворог народу! Я не дружу з ворогами народу! Я їх саджаю у турму! Перетворюю на табірний пил. Завтра Хазяїн скаже, що Климент ворог, і він буде тут плазувати, мов черв’як, — пальцем він ткнув у килимову доріжку.

Надя Тузова підвела очі на Лаврентія Берію — з її розбитого носа стікала тоненька цівка крові. І протяжно заскиглила. З очей градом потекли сльози. Вона витерла їх рукавом халата. І тут Тузова крізь сльози раптом посміхнулася:

— Б’єш мене? Хочеш дізнатися, чи Климент має рацію? Ну добре, тоді удар мене ще раз, я це люблю.

— Дурепо, не ламай комедію! — він нависав над нею, виблискуючи пенсне, тримаючи руки в кишенях.

— Ні, я справді це люблю.

Берія посміхнувся здивовано й водночас зацікавлено. Коли справа стосувалася жінок, він утрачав над собою контроль. Статура, зріст, колір волосся — не мали особливого значення. Жінки існували для одного…

Тузова тим часом руками вчепилася у край френча.

— Ну вдар мене!

Він якийсь час дивився на неї, потім стусонув чоботом. Вона упала навзнак, розкинувши ноги. Халат розіпнувся, відкривши його погляду дорогу білизну. Вона не квапилася запинатися. Дивилася на нього хтивим поглядом. Коли Берія нахилився, вона обхопила його за шию, пошепки почала обіцяти купу задоволень, які він отримає, якщо її відпустить.

— Добре, — він узяв її за руки, розвів у різні боки, випростався. — У тебе це непогано виходить. Сьогодні поїдеш додому. Товариш Сталін мені особисто доручив вирішувати, кого у цій справі карати, кого милувати. Але луганський слюсар Климка Ворошилов не викрутиться. Йому не дзвонити і на його дзвінки не відповідати! Зрозуміло?

Вона швидко кивнула.

— Тебе відвезуть, і за твоєю квартирою наглядатимуть. Так що не спробуй накивати п’ятами, — він підняв догори вказівний палець. — Чекай мене сьогодні ввечері! Там і продовжимо допит.

Вона схопилася вдячно, як собака, якій кинули кістку, зазирнула йому в очі. Обійняла за шию і поцілувала в губи.

Берія, зрозумівши, що вдячність Наді Тузової справді не має меж, легенько підштовхнув її до дверей:

— Іди. До вечора.

Визирнув у приймальню. Кивнув Саркісову і, коли той підбіг, тихо сказав:

— Відвезеш її додому і поставиш охорону. Нікуди не випускати! І до неї нікого не впускати! Телефон відключити.

Розділ 30

7 квітня 1940 року, 20 год. 40 хв.

Москва


Того ж вечора Лаврентій Берія лежав у широкому ліжку секретарки і коханки колишнього наркома Климента Ворошилова Наді Тузової. Патефон виспівував «Перший поцілунок» у виконанні оркестру під управлінням знаменитого Якова Скоморовського. Берія чекав, поки вона вийде з душу, а потім спостерігав, як вона роздягається. Не міг відігнати думки про те, що ще кілька днів тому в цьому ліжку міг бути Климка Ворошилов — опальний нарком. Та хіба йому не все одно? Кожному — своє!

Вона ковзнула під ковдру, притиснулася до нього гарячим тілом, а потім, спершись на лікоть, прошепотіла йому на вухо:

— Лаврентію, ти допоможеш мені?

— Урятуватися від гніву Коби? — посміхнувся він.

— Так! — вона теж посміхнулася йому. Її очі виблискували блакитним сяйвом. Вона була впевнена, що врятована.

— Звісно, допоможу, — відповів Берія й подумав, що врятуватися від гніву Коби ще нікому не вдавалося. Не треба було брати діаманти княгині Юріївської. Але вголос додав: — Можеш вважати мене своїм покровителем.

І відразу запитав:

— Тут бував Ворошилов? — стис її руку вище ліктя з такою силою, що вона верескнула.

— Пусти!

Він трохи послабив пальці, гаркнув:

— Говорити правду!

— Так, — тихо, не дивлячись йому в очі, відповіла вона.

— І як він у цих справах?

— У яких?

Берія картинно зітхнув: ти все розумієш — не валяй дурня. Сказав:

— Надю, в інтимних.

— Я не можу про це говорити, — зашарілася вона.

— Говорити правду наркому внутрішніх справ!

— Дуже посередній, — зітхнувши, відповіла вона.

— Ворошиловський стрілець, мля! — у голосі Берії звучали презирливі нотки. — Добре! Про Ворошилова забудь. Він уже не підніметься. Дай бог, аби живим залишився.

— Що мені Ворошилов! Я покохаю тебе, любчику мій, тільки допоможи. Ти такий могутній, гарний, розумний…

Вона була гаряча й оповила Берію своїм тілом, немов плющ. Шепотіла:

— Ох, який ти. Нарком внутрішніх справ. Ох, який внутрішній нарком…


* * *

Уранці, вже одягнений, Берія раптом запитав:

— Що у тебе з дружиною Молотова?

Тузова ошелешено мовчала і лише кліпала очима.

— Чого ти лупаєш очима? Я повторюю: що у тебе з цією жидівкою Перл? Якщо хочеш, щоб я тобі допомагав, говори правду! — він узяв і боляче стиснув її руку вище ліктя.

— Я кохаю її! — раптом з неочікуваною злобою відповіла Тузова. — Пусти!

Берія зробив круглі очі. Похитав головою:

— Цікаво побачити, чим ви там займаєтеся.

— Де? — не зрозуміла вона.

— У тому особняку на березі Москви-ріки.

— Ти слідкував за нами? — вона сіла, притиснувши руки до грудей. — Тепер мені все зрозуміло. Яка ти потвора, Лаврентію! Не маєш нічого святого, зовсім нічого! А може, ти любиш дивитися? — вона раптом розреготалася.

— Сука, — Берія нахилився і відважив їй ляпаса. Голова Тузової сіпнулася, а щока почервоніла. Вона захлипала, тримаючись рукою за щоку, потім сказала:

— Бий, бий, ти ж знаєш, я це люблю.

Він розчепіреною п’ятірнею штовхнув її в обличчя так, що вона злетіла з крісла і упала на спину.

— Ще раз запитую, що у тебе з цією жидівкою: де ще зустрічалися, про що розмовляли, що робили? Говори, суко!

Але Тузова раптом посміхнулася і запитала, піднявшись на лікті:

— Слухай, Лаврентію, а якщо я розповім про це…

— Про що, Надю? — Берія присів над нею. Щільно стиснуті губи, червоний ніс, очі під пенсне — все випромінювало загрозу.

— Про те, що було у нас із тобою тут, — вона не розуміла, що грає з вогнем.

— Кому розповіси? Клименту?

— Ні, самому Йосипу Віссаріоновичу. Хазяїну! Домовлюся через Перл і Молотова, щоб він мене вислухав. Що буде з тобою?

— Ну що ти, Надю… — Берія раптом посміхнувся. Опустив погляд. Стиснув, розтиснув кулаки. Випростався і стояв, похитуючись на каблуках. — Оце вперше мені погрожує жінка. Ти хочеш себе врятувати чи мене потопити? Чи, може, це жарт?

Вона якийсь час мовчала, дивлячись на нього знизу вгору. Раптом, мабуть, злякавшись своєї сміливості, сказала:

— Звісно, жарт, Лаврентію.

— Граєш зі мною? А ти жінка хоч куди… Почекай п’ять хвилин, у мене для тебе є гарна пропозиція. Я зараз повернуся. Дещо візьму в машині. Май на увазі — телефон відключено. На сходах — мої люди. Так що не бешкетуй!

Він вийшов, спустився сходами і довго сидів на задньому сидінні ЗІСу поряд із мовчазним Саркісовим. Думав: «Не треба було мені погрожувати, Надю, не треба… А так, що я маю тепер робити? Раптом Хазяїн захоче звести Надю з Климентом? Він дуже любить смакувати інтимні деталі. За що подарував діаманти? Де зустрічалися? Скільки разів на тиждень? Чи знала дружина? І та дурепа може розповісти про те, що він, Лаврентій Берія, не відправив відразу Надю Тузову в камеру. А переспав із нею й обіцяв допомогу. Наперекір указівці Хазяїна! Жах! Що буде за таке? Можливо, нічого. Назве кобелем шолудивим, черв’яком хтивим. А можливо, зітре на табірний пил. А якщо вона не розповість? Ні, він не може ризикувати усім через цю ворошиловську шлюху.

— Саркісов! — вигукнув, ніби забув, що помічник поряд.

— Слухаю, Лаврентію Павловичу! — відгукнувся вірний Саркісов.

Берія здригнувся.

— Надія Тузова виявилася ворогом народу. Та ще й людиною, яка дискредитує верхівку нашої партії. Треба ліквідувати її. Але так, щоб про це знали тільки ти і я. Я — в Контору. А ти — виконуй.

Коли Саркісов постукав у двері, Надя Тузова відповіла майже відразу:

— Хто там?

— Відчиняйте! — сказав Саркісов. — Ми від товариша Берії. Лаврентій Павлович у вас забув свій годинник.

— Хвилинку…

Саркісов жестом наказав двом офіцерам НКВС стати за дверима.

Коли він увійшов, Тузова відступила. Очікувально дивлячись на нього. Він не відвів погляду. І вона відразу все зрозуміла. Охнула, упала на коліна. Почала голосити. Потім схопилася, обняла його ноги, почала здирати із себе одяг. Може, сподіваючись врятувати собі життя за користування тілом? Та жіноче тіло незадовго до смерті небагато коштує. Вона потягла його на диван, і він не втримався.

Але то була кількахвилинна слабкість. Все скінчилося досить швидко. Він з відразою відштовхнув її, ненавидячи себе за таку слабкість. Вона плакала, забившись у куток, підібгавши під себе ноги. Він устав. Застебнувся, подивився на себе в дзеркало, чи все нормально. Усе було в порядку.

Визирнув на сходи і кивнув своїм людям.

Вони увійшли й один миттєво накинув Тузовій мішок на голову. Другий схопив за ноги, якими вона намагалася відбиватися. Перший руків’ям револьвера вдарив її по голові. Тіло обм’якло, і вони почали в’язати їй руки й ноги.

Наступного дня о шостій ранку колишню секретарку колишнього наркома Надію Тузову було знайдено мертвою на купі сухого листя біля залізничної платформи підмосковного села Мамонтове, куди вона, за версією слідчого, приїхала відвідати свою матір.

Коли знайшли тіло, його температура була 31 градус, із чого слідчий зробив висновок, що смерть настала близько дванадцятої ночі. Якраз тоді, коли до платформи підійшов останній приміський потяг.

Жодних зачіпок щодо особи вбивці знайдено не було. Хоча ходом слідства цікавилися товариші Ворошилов і Молотов. А курував його особисто народний комісар Лаврентій Берія.

Розділ 31

9 квітня 1940 року

Берлін


Німецький імперський міністр іноземних справ фон Ріббентроп 7 квітня 1940 року направив телеграму в посольство Німеччини у Москві, яку там чомусь одержали аж 9 квітня. Телеграма була про фактичний початок серйозних бойових дій Німеччиною в Європі, про що Берлін хотів повідомити дружню Москву акурат у момент висадки німецьких військ у Данії. Англо-французькі штаби дорого б дали, щоб отримати її копію. Але дізналися про акцію по факту.


* * *

Т е л е г р а м а


Берлін, 7 квітня 1940 р. Відправлено 22 год. 32 хв.

Москва, 9 квітня 1940 р. Одержано 02 год. 07 хв.


Німецькому послові графові фон Шуленбургу Москва


Цілком таємно. Розшифрувати особисто


До цієї інструкції додається дві копії меморандуму, що буде вручений нашими послами в Осло й Копенгагені 9 квітня о 5 годині 20 хв. ранку за німецьким літнім часом, а також зацікавленим урядам, у тому числі радянському. Доти, згідно з меморандумом, ви повинні дотримуватися строгої секретності, і навіть співробітники посольства не повинні про нього знати.

9 квітня о 7 ранку за німецьким літнім часом Вам пропонується попросити про зустріч із паном Молотовим і вручити йому копію меморандуму.

Будьте ласкаві додати усно, що ми одержали достовірні повідомлення про неминучість удару англо-французьких збройних сил по узбережжю Данії й Норвегії й повинні були діяти негайно.

Запевніть, що території Швеції й Фінляндії нашою акцією порушені в жодному випадку не будуть. Імперський уряд дотримується думки, що ми діємо також і в інтересах Радянського Союзу, тому що реалізація англо-французького плану перетворила б Скандинавію на театр війни, а це, імовірно, призвело б до порушення фінського питання, у чому СРСР не зацікавлений.

Будь ласка, телеграфуйте негайно, як було сприйняте Ваше повідомлення.


Ріббентроп


* * *

9 квітня вермахт, за наказом Гітлера, діяв стрімко і рішуче. У Копенгагені, о 4 годині 20 хвилин за данським часом німецькі війська висадили великий десант. Десантники, практично без втрат, захопили всі головні мости й аеродроми країни. Данські вояки прокидалися від стусану прикладом або чоботом під ребра і, ще навіть не продерши очі, потрапляли у полон. Нечисленні сили данської авіації були знищені за кілька хвилин на аеродромах завдяки масованій атаці німецьких бомбардувальників. Розвідка адмірала Канаріса діяла відмінно. На детальні карти Данії, що їх мали німецькі пілоти, були нанесені всі до єдиного військові аеродроми. Через десять хвилин після висадки десанту, о 4 годині 30 хвилин, сухопутні війська вермахту перетнули данський кордон. О 6-й годині ранку данський уряд закликав свою нечисленну армію здатися. Король Крістіан Десятий, під загрозою бомбардування житлових кварталів данських міст, був змушений підписати капітуляцію. У результаті за день німецька армія захопила всю Данію, втративши одного вбитого на кордоні солдата. Він загинув випадково, автомат іншого німецького солдата, знятий із запобіжника, при падінні вистрелив. Куля поцілила солдату прямо в серце.

А о 5-й ранку німці атакували Норвегію, вони висадили десанти в найбільших норвезьких портах: Осло, Арендаль, Берген, Тронгейм і Нарвік. Але потомки вікінгів виявилися міцнішими горішками, ніж м’якотілі данці. У кількох місцях норвежці організували жорстку оборону, чим затримали висадку німецьких військ. Норвезькі спецслужби встигли евакуювати зі столиці і королівську родину, й золотий запас. Тим самим був зірваний аналогічний данському план вермахту — змусити короля підписати капітуляцію. Тут шантаж норвезького короля не дав жодних результатів, і міста, в яких дислокувалися норвезькі війська, були піддані сильним авіаційним бомбардуванням. Загинуло багато цивільного населення, міста були зруйновані. Але Норвегія продовжувала боротися.


* * *

9 квітня 1940 року

Москва


Т е л е г р а м а

№ 653 від 9 квітня


Посол Шуленбург — у МЗС Німеччини


Дуже терміново!

Секретно!


На Вашу інструкцію від 7 квітня (доставлену радником дипломатичної місії фон Заукеном) повідомляю наступне.

Інструкція стосовно інформування Молотова виконана сьогодні о 10 годині 30 хв. за європейським часом. Молотов заявив, що радянський уряд розуміє, що Німеччина була змушена вдатися до таких заходів: англійці, безумовно, зайшли надто далеко. Вони абсолютно нехтують правами нейтральних країн. На закінчення Молотов сказав буквально наступне: «Ми бажаємо Німеччині повної перемоги в її оборонних заходах».


Шуленбург


* * *

9 квітня 1940 року, 10 год. 50 хв.

Москва


Молотов почав телефонувати Сталіну, щоб повідомити про заяву Шуленбурга відразу після завершення зустрічі з ним. Сталін був на Ближній дачі. Довго не брав слухавку. «Мабуть, Власику чомусь незручно будити Хазяїна», — подумав Молотов. Або пив допізна і наказав не будити. Або розважався з Давидовою. Про роман Сталіна і прими Большого театру знало все Політбюро. Довелося подзвонити Власику і сказати, що справа абсолютно невідкладна.

— Значить, Норвегія і Данія, — сказав Сталін, якого на вимогу Молотова таки розбудив Власик. — Це гарна новина, В’ячеславе! З мене вино! Гітлер ударив на Захід, значить, ще поборемося!

Але щодо Давидової Молотов помилився. Валечка Істоміна — прислуга, нянька, наложниця — сиділа у ліжку вождя. Натягнувши ковдру по шию, запитально дивилася на Сталіна. Той кивнув на двері. Вона швидко ковзнула з-під ковдри. Натягнула нічну сорочку, халатик. Кинула швидкий погляд: чи дивиться? Ні, він не дивився, був заглиблений у себе. Вона не ображалася. На свого бога не ображаються. Йому служать і на нього моляться. Прочинила двері. Тихенько прослизнула повз Власика, що байдуже відвернувся до вікна.

— Власик, готуй машину. І викличи Берію в Кремль, — з’явився в дверях спальні Сталін.


9 квітня 1940 року, 13 год. 40 хв.

Москва


Сталін пройшов повз Поскрьобишева, ледь кивнув у відповідь на привітання. На привітання Берії взагалі не відповів. Лише сказав: «Зайди». Не запропонував сісти. Не знімаючи шинелі, ходив кабінетом з кутка в куток. Видно було, що Сталін знервований. Лише хижо блискали з-під кошлатих брів білки очей. Зняв кашкета. Кинув на стіл. Нарешті зупинився перед Берією і, втупившись йому в обличчя, цідячи слова крізь зуби, запитав:

— Лаврентію, чому розвідка НКВС не доповіла, що Гітлер готує напад на Норвегію й Данію? Чому розвідка НКВС дурно їсть народний хліб?!

— Кобо, ось у мене шифровка. — Берія брехав. Про напад Німеччини він дізнався з перекладів повідомлень англійського радіо, які йому щойно занесли з відділу перехоплення. Тільки встиг подумати: «Фітіна зітру на порох», — і тут йому зателефонував Поскрьобишев, негайно вимагаючи «на килим» до Сталіна. Всю дорогу він думав, як викрутитися з цього становища.

— Ах ти, суко! Мені вже про це доповів Молотов, а йому сказав Шуленбург! Розвідка НКВС — сліпі кошенята! За кордоном тільки п’ють і бабів тягають! — Сталін вихопив шифровку з руки Берії, зібгав здоровою рукою і жбурнув паперовий м’ячик Берії в обличчя. Кулак його тремтів перед носом у Берії — от-от ударить! Слина летіла Берії в обличчя, а він не смів відхилитися.

— Вибач, Йосипе Віссаріоновичу. Недопрацювали, — бурмотів він.

— Недопрацювали! Недопрацювали! — Сталін повернувся і пройшов через усю кімнату. Шарпнув, ледве не перекинувши, стільця. Визирнув у вікно. Його знайомого ворона ніде не було видно. Нарешті опанував себе. Зняв шинель, кинув на крісло. — Лаврентію, ще раз недопрацюєш, поїдеш прямо з цього кабінета у турму. Що ти думаєш про цю акцію?

— Що Норвегії і Данії швидко буде гаплик, — зорієнтувався Берія. Хустинкою він витер спітнілі від хвилювання лоб і щоки.

— При нападі на Норвегію вони користувалися нашою базою?

У 39-му, з дозволу СРСР, німці таємно побудували військову базу для німецького північного флоту за 35 кілометрів від Мурманська. Поки що англійцям і французам про це було невідомо.

— Я не сумніваюся. Там увесь час заправляються паливом 5—7 їхніх підводних човнів.

— Добре. Уточниш і доповіси, — Сталін, здавалось, уже заспокоївся і говорив на тон нижче. — Що там з поїздкою художників до Німеччини?

— Відмінити? — швидко запитав Берія, своєю запопадливістю сподіваючись попередити можливий спалах гніву вождя.

— Ні, не відміняти! Нічого не відміняти! Тому що нічого ще не вирішено з подальшим ходом війни! Поки Англія й Франція не приєднаються до бойових дій на континенті, нічого не відміняти! Ти підготував мені фото того «героя невидимого фронту»? Художника, який їде керівником делегації?

— Так точно! — Берія дістав з теки фото, яке таємно зробили його люди з машини зовнішнього спостереження, коли Гущенко виходив з дому, і фото з особистої справи агента Яреми. Були також кілька фотографій із газет, які писали про нього з приводу тієї чи іншої виставки. — Вважаю, що він підходить. Типова слов’янська зовнішність, високий, риси обличчя пропорційні…

— Якраз такий має загинути за справу Маркса—Леніна, — замислено сказав Сталін, уважно розглядаючи фото.

— Сталіна, — додав Берія.

— Що? — підвів голову вождь.

— За справу Маркса, Леніна, Сталіна! — Берія, знівелювавши спалах гніву вождя, підлабузництвом намагався закріпити успіх.

— Добре, Лаврентію. Я ціную твою відданість, — Сталін, схоже, остаточно змінив гнів на милість. — Але треба бути відданим партії, а не мені особисто.

— Дружина, — Берія поклав перед Сталіним фото дружини Гущенка, яку теж зробили люди з машини зовнішнього спостереження.

— Дружина нічогенька. Струнка брюнетка. Гарна, правда, Лаврентію? Подобається тобі?

Тон Сталіна чомусь здався наркому глузливим. Він здивовано підвів погляд.

— Так, Кобо, непогана. Але до чого тут… — у Берії лобом пробігли зморшки.

— Ось і я не дуже зрозумів, навіщо ти притягнув фото дружини? Дружина хіба їде разом з героєм?

— Дружина залишається. Ти ж знаєш, Кобо, такий порядок. Якщо ми відправляємо когось зі спецмісією, то дружина й діти залишаються тут.

Вождь знав. Ідея введення такого порядку належала особисто Сталіну після втечі на Захід відомих радянських розвідників — Орлова і Рейса. Відтоді у закордонні відрядження їздили з дружинами лише посли.

— Добре, Лаврентію. Розберися зі своїми людьми з ІНО. Вони таки марно їдять народний хліб. Знайди винного. Якщо саботаж — розстріляй! Якщо проста недбалість — у турму! Щоб іншим була наука. Доповіси.

— Слухаюсь.

— Значить, Гущенка в Берліні має зустріти Захар, і нехай очей з нього не спускає. Художник буде робити свою справу.

— Кобо, я наказав тримати його під серйозним наглядом. І накажу моїм людям приглянути за дружиною? — тон Берії був запопадливо-прохальним.

— Накажи.

Сталін повернувся до вікна й хитро посміхнувся у вуса. А у Берії заблищали очі. Він не помітив посмішки.

— Як у тебе там з агентурою в Берліні? — запитав генсек, не повертаючи голови.

— Ще складно, але скоро все буде добре! — бадьоро відрапортував Берія.

— Козел, твою мать… — Сталін обернувся, посмішка зникла, очі дивилися холодно й суворо.

— Але, Кобо… — знітився під його поглядом Берія.

— Мовчи, хочеш сказати, що я їх розстріляв? Ти сам мене запевняв, що всі вони — агенти гестапо!

Розділ 32

Професор Українського інституту в Берліні на прізвище Кузеля був українським націоналістом. Він не любив СРСР і Сталіна. Утім, рейх і Гітлера він не любив іще більше. Відносив себе до тієї групи українських націоналістів, яка вважала, що Україна у складі СРСР — це менше зло для українців, ніж Україна у складі рейху. У Кузелі не було ілюзій щодо того, яка доля очікує Україну в складі німецького рейху.

Він не дуже вірив Розенбергу, який обіцяв незалежну Україну під протекторатом Великої Німеччини, і був добре знайомий з поглядами Геббельса і Гіммлера на цей рахунок. Два останні були проти будь-якої незалежності чи навіть косметичної автономії.

Останнє слово було за Гітлером. І Кузеля майже на сто відсотків був упевнений, що переможе позиція, котра не передбачає будь-якої незалежності України. Як це, наприклад, було з Польщею. Найгірші сподівання укріпилися під враженням жахіть, які творив вермахт на польській землі. Такого Кузеля не бажав своїй батьківщині у жодному випадку. Для її народу влада Сталіна все ж була великим, але меншим, ніж влада Гітлера, злом. Принаймні перший не сповідував расових теорій про унтерменшів. Бо, за класифікацією Гіммлера, сам належав до унтерменшів — був грузином.

Свою позицію Кузеля у рейху ніколи не афішував, але якось натякнув у розмові віч-на-віч із журналістом «Правди», що має надважливі й надцікаві матеріали для радянської розвідки.

Кузеля не мав сумнівів, що журналіст «Правди», як і більшість його колег з радянських видань за кордоном, паралельно працював на НКВС. І не помилився. Журналіст доповів керівництву. На зустріч із Кузелею відправили агента.

Утім, про погляди низки науковців інституту знали не лише в НКВС, а й у гестапо. Й інститут, говорячи мовою професіоналів, був давно під ковпаком у людей Гейдріха. Після того, як доктор Геббельс категорично заборонив чіпати українську націоналістичну верхівку, вбачаючи в ній авангард майбутнього походу на схід, людям Гейдріха залишилося лише спостерігати.

Зустріч із Кузелею доручили провести раднику радянського посольства Ігуменову. Саме він і мав отримати від Кузелі секретну інформацію.

Зустріч пройшла ідеально. У кафе Кузеля передав Ігуменову крихітний пакетик з плівкою, на якій були фото секретних документів.

Але тут у справу втрутився його величність випадок, який провалив не одну шпигунську операцію. Ігуменов, на півдорозі до радянського посольства, вийшов із традиційного для берлінського громадського транспорту двоповерхового автобуса і намагався швидко перебігти дорогу. Ось воно, російське «авось»! Вхід до станції метро був зовсім поряд — на протилежному боці вулиці. Але щойно Ігуменов зробив крок з-за крила автобуса на проїжджу частину, його зачепив сірий «хорх». Ігуменов головою вдарився об бордюр і втратив свідомість. Карета «швидкої допомоги» відвезла його в найближчу клініку, яка виявилася на Блюменштрасе.

Лікар помацав пульс, підняв повіки, послухав серце.

— Мабуть, струс мозку, — сказав він медсестрі. — А може, ще щось серйозніше. Напевне зараз сказати не можна. Запишіть — пацієнта доставлено непритомним.

— Лікарю, що це? — запитала медсестра, яка дбайливо переписувала вміст кишень пацієнта, показуючи крихітний конвертик з мініатюрною плівкою.

Лікар стенув плечима. Що йому було до того, що знайшли у цієї людини? Але чоловік раптом застогнав і сказав кілька слів незнайомою мовою.

— Він — іноземець? — здивовано запитав лікар.

— Так, — відповіла лікарка, розкриваючи паспорт. — Дипломатичний паспорт. Це росіянин.

— Ого, росіянин з якимись плівками! Думаю, про всяк випадок варто повідомити гестапо. Як ви вважаєте?

Медсестра з готовністю кивнула. Звісно, вона вважала так само, як вважав лікар.

А ледь не кожен німець вважав своїм обов’язком повідомляти про ворогів Німеччини. Зі свідомості німців ще не встигла викуритися думка, що росіяни — вороги. Адже ворогами вони були багато років, а друзями — лише рік.

Гестапо функціонувало як завжди чітко. Двоє працівників районного відділку з’явилися за півгодини. У пакетику вони знайшли плівку з польовими картами України німецькою мовою і німецько-українські розмовники для окупаційних військ. Це були документи, які стовідсотково свідчили про підготовку вермахту до нападу на СРСР.

Про що ще могли свідчити розмовники з текстами на кшталт: «Руки вгору! Де голова колгоспу? Кидай зброю! Політруки і комуністи — крок уперед!»

Росіянину вкололи снодійне, і прокинувся він уже в тюремній лікарні гестапо. А в журналі прийомного покою лікарні на Блюменштрасе з’явився запис про те, що невідомий без документів помер, не приходячи до тями.


9 квітня 1940 року, 10 год. 56 хв.

Берлін, вул. Принц-Альбертштрасе, комплекс будівель гестапо


Гестапівців було двоє. Радник радянського посольства Ігуменов сидів на стільці, жорстко прикрученому до підлоги. Руки в браслетах за спинкою сидіння. На голові — пов’язка. Гестапівці були в розстібнутих сорочках. Чорні формені френчі з білим кантом і свастиками на рукавах акуратно висіли на плічках.

Один був високим і жилавим із сухим вилицюватим обличчям. Інший — товстий, з опецькуватим обличчям і поросячими очицями. Худий сказав:

— У тебе вихід один. Або працювати на нас, або смерть. Звідси ти не вийдеш. Ми затримали тебе з абсолютно секретними матеріалами. Якщо ти знаєш, що там, ми вже не маємо права тебе відпустити.

— З ким ти контактував в інституті, й хто передав тобі ці матеріали? — запитав товстун.

Ігуменов подумав: «Ось і все. Відповісти — означає віддати Кузелю гестапо».

Якщо він навіть погоджується, здає Кузелю і того заарештовують, то що б він не сказав, Кобулов йому не повірить, і завтра ж його відправлять у Москву. А там він ворог народу! Його розстріляють, дружину теж розстріляють. Доньку — красуню Марію Ігуменову, студентку філфаку МДУ — відправлять на Колиму. Що там з нею зробить табірне начальство або зеки, відомо.

— З ким контактував? — товстун нахилився до Ігуменова, і той відчув, який несвіжий подих у гестапівця.

— Я дипломат. Ви не маєте права. Я вимагаю зустрічі з радянським послом, — він намагався, щоб його голос звучав твердо. Так він міг виграти якийсь час. Хоча який у цьому сенс?

— Ми у дружніх стосунках з СРСР. І це для тебе дуже погано. Тому що, я повторюю, ти живим звідси не вийдеш. Хіба що будеш працювати на нас. Ти був необачним і потрапив під автомобіль. У лікарні зроблено запис, що ти помер, не приходячи до тями, — продовжував товстун. — Тебе вже навіть поховали в номерній могилі, як ховають безхатьків.

Ігуменов похмуро мовчав. Він — живий труп. І розумів це Ігуменов краще, ніж ці два заплічних справ майстри.

— З ким ти контактував в інституті? — запитав жилавий.

— Ти поводишся як останній кретин, — додав товстий гестапівець. — Я пояснюю тобі, що буде, якщо ти не будеш нам відповідати. Ти в гестапо. Наша мета — безпека Німеччини. Від того, будеш ти відповідати чи ні, залежить безпека всієї держави. Наших сімей і наших дітей. Його, — товстий кивнув у бік свого колеги. — І моїх. І тому ми не зупинимося ні перед чим, аби ти розв’язав свого поганого язика. Наші методи, повір, дуже негуманні. Я пояснюю тобі це, щоб ти не сподівався на дипломатичне прикриття. Його для нас не існує, і ти дуже швидко це зрозумієш.

Гестапівець випростався і витер хустинкою піт із чола.

Знову заговорив жилавий:

— Вирішуй швидше. У тебе кілька хвилин. Ти зможеш працювати в гестапо. Ніхто в СРСР ніколи не дізнається, куди ти зник. Повір, ми зможемо це зробити. Ти пручаєшся абсолютно даремно, — він дістав з кишені пачку цигарок. Запропонував колезі. Вони відійшли до вікна, відкрили кватирку і запалили.

Палили кілька хвилин. Потім загасили цигарки і підійшли до Ігуменова.

— Ну що, гер Ігуменов, яке буде ваше позитивне рішення? — запитав товстун.

Ігуменов підвів погляд і похитав головою. І раптом плюнув, плювок не вдався, націлений у живіт товстуна, він не долетів і упав гестапівцю на черевик. Це був далекоглядний прийом: розлютити гестапівців і нехай вони його вб’ють якомога швидше!

Товстун наморщив чоло. Нахилився, витер черевик хустинкою і кинув її до кошика зі сміттям. Гестапівці перезирнулися. Було зрозуміло, що клієнт виявився складним. І розговорити його буде не так просто. Стали по обидва боки стільця. Один ударив Ігуменова у щелепу справа. Стілець хитнувся, але другий гестапівець швидко вирівняв його, ударивши Ігуменова зліва. Вони працювали над ним, як над боксерською грушею на тренуванні. Били здебільшого відкритими долонями, аби швидко не втратив свідомість.

За 10 хвилин обличчя Ігуменова уже нагадувало криваве місиво.

Упевнившись, що той уже втратив свідомість, товстий приніс банку води. Повільно вилив Ігуменову на голову. Коли той прийшов до тями, запитав:

— Ну ти тепер зрозумів, чим є зараз твоє життя, чого воно варте і що ми можемо із тобою зробити?

«Мені все одно, — подумав Ігуменов. — Якщо після зустрічі зі мною візьмуть Кузелю, то в Москві зі мною станеться те ж саме. Або навіть гірше. А потім те ж саме в Конторі зроблять з моєю дружиною в мене на очах».

— Я вимагаю зустрічі з радянським послом, — його розбиті губи розпухли і заважали говорити. Він не говорив, а хрипів. — Я дипломат!

Після повторної обробки і другого «душу» гестапівці розстебнули браслети, й обм’якле тіло впало на підлогу.

Вони спробували посадити його на стілець, та тіло вже підкорялося лише силі тяжіння. Один з гестапівців присів і підпер голову Ігуменова дулом пістолета. Побачивши, що той відкрив очі, запитав:

— Скажи, до кого ти ходив в інститут, і все закінчиться, або я стріляю.

Ігуменов спробував хитнути головою, але пістолет не дозволив цього зробити. Утім, гестапівець жест зрозумів.

Гримнув постріл. Гестапівець, перед тим як натиснути спуск, повернув пістолет убік. До того ж патрон виявився холостим.

Тіло, яке більше не підтримувало дуло пістолета, сповзло на підлогу. Коли його повернули на місце, з очей Ігуменова текли сльози. Розбиті губи і щоки тремтіли.

Гестапівці знали, що саме в такому стані підслідні, як правило, починають ламатися.

Жилавий розтиснув Ігуменову пістолетом зуби і рвучко увігнав дуло в рот. Ігуменов закашлявся від осколків зубів.

— З ким ти контактував?

Але вони нічого не знали про дружину й доньку Ігуменова. Про МДУ, про Колиму і про те, що трапляється там з гарненькими москвичками.

— Тобі треба подумати?

Він ледь спромігся кивнути головою, що сіпалася від нервового тику. Йому потрібен перепочинок.

— Подумай. У тебе буде час до завтра. Але лише до завтра.

Товстий натиснув кнопку виклику, з’явилися два тюремники.

— Цього у карцер. У кубик.

Тюремники потягли тіло, за яким залишався кривавий слід. Тіло вкинули в кам’яний мішок два на два метри по периметру і такої ж висоти. З кам’яною лавкою. Це і був кубик. У кубику він пробув добу.

Згори швидше за все досить потужний насос нагнітав холодне повітря. За законами фізики воно опускалося вниз, витісняючи тепліше.

Він заповз у куток, підтягнув ноги до грудей. Та врятуватися від холоду, що, немов голками, пронизував розбите тіло, було неможливо.


10 квітня 1940 року, 9 год. 26 хв.

Берлін, вул. Принц-Альбертштрасе, комплекс будівель гестапо


Охоронці посадили Ігуменова на стілець і вийшли. Він знову був віч-на-віч зі своїми вчорашніми катами.

— Твій час на роздуми повністю вийшов, з ким ти контактував в інституті? — жилавий відразу перейшов до справи.

Ігуменов промовчав. Намагався відтягнути те, що мало далі статися. На мить. На секунду. На кілька секунд.

— Будеш говорити?

Він кивнув.

— Говори!

Він промовчав. Вони знали цей спосіб — намагання відстрочити страждання хоч на хвилину, хоч на мить. І тому відразу удар гумовим кийком товстуна ззаду по шиї звалив Ігуменова на підлогу. Сьогодні голову не чіпали. Вони зірвали з нього одяг, кілька хвилин обробляли його кийками по п’ятках і по нирках. Він кричав. Чи, може, то мимоволі кричав його голос? Голос тепер жив окремим життям.

Його перекинули обличчям догори.

— З ким ти контактував в інституті?

Вони поставили з обох боків від його голови два електрообігрівачі.

— Обережно, щоб не зайнялося волосся, — сказав товстий.

Вони палили біля вікна, з цікавістю спостерігаючи, як Ігуменов сіпав головою, намагаючись віддалити обличчя від одного обігрівача і наражався на інший. Запахло смаженим м’ясом. Допалили. Товстий відсунув обігрівачі вбік, хлюпнув на Ігуменова водою.

— Ми знаємо, що ти забезпечував зв’язком з резидентом вашого нелегала в Берліні. Ця людина давно працює на нас. Тому ти під ковпаком. Ти давно вже був під ковпаком. І коли ти увійшов до інституту, ти спалив усі мости. Інститут — секретний заклад. Людина, яку ти два роки забезпечував зв’язком, працює на нас. Ти не віриш?

Він хитнув головою.

Вони посадили його на крісло.

Із розбитого рота вирвалося ледь чутне:

— Я дипломат, ви не маєте…

— Ти не дипломат. Ми знаємо, що ти працівник НКВС. Ти працював проти рейху. Те, що ми зараз союзники, нічого не міняє. Ти завдав Німеччині величезної шкоди. Так що для нас ти не дипломат, а мішок з лайном.

— Добре, — товстий відкрив двері. — Прошу вас.

До кімнати увійшов чоловік.

Він упізнав його. Два роки він був його зв’язковим. Чоловік передавав йому важливу інформацію, а він доставляв її у посольство. Особисто резидентові Богдану Кобулову. Він не знав, хто цей чоловік. Знав лише кличку — Ліцеїст.

— Два роки ти носив дезу до свого посольства. Коли твоє начальство це зрозуміє, ти труп.

«Я й так труп», — подумав Ігуменов. Він уже перетнув ту межу, коли біль притупив свідомість. Він ніби перестав відчувати муки. Його свідомість жила окремо від понівеченого тіла.

— Будеш говорити?

Ігуменов ствердно кивнув головою: скажу йому — кивнув на чоловіка.

— Добре, прошу вас, — кивнув худий.

Чоловік нахилився до Ігуменова. Ігуменов плюнув йому в обличчя.

Прицільний удар жилавого в потилицю відразу позбавив Ігуменова свідомості.


11 квітня 1940 року, 14 год. 36 хв.

Берлін


У кабінет Гейдріха зайшов Ріббентроп. Високий, худий, у формі обер-групенфюрера СС, він був чимось схожим на Гейдріха. Правда, мав трохи міцнішу статуру. Обидва були шанувальниками музики і час од часу змагалися в майстерності гри на скрипці. Ріббентроп потис руку Гейдріху і сів у запропоноване йому крісло. Закинув ногу на ногу, навіщось подивився на руки з випещеними нігтями, перевів погляд на Гейдріха. Сказав беземоційно, як умів говорити лише Ріббентроп:

— Я мав зустріч з радянським послом. На його прохання, — відразу перейшов до справи. — Коротше кажучи, Райнгарде, радянський посол хоче, щоб ми розшукали тіло радника радянського посольства Ігуменова. Ми провели пошуки і виявили, що його справа замикається на твоєму Мюллерові. Наші люди зверталися в гестапо, але їх фактично послали куди подалі. І я тепер особисто займаюся цим лайном, ніби більше не маю чого робити.

Гейдріх стенув плечима, зчепив пальці рук у замок. Хруснув суглобами:

— А чому такий гамір через якогось радника? Це ж не консул і не військовий аташе? Ми повідомили в газетах, що невідомого, за прикметами схожого на нього, збив автомобіль. Оскільки його не забрали рідні, то й поховали як невідомого.

— Як невідомого? — повів бровами Ріббентроп. — Не певен, що росіян влаштує така відповідь. Вони можуть зажадати ексгумації. Думаю, що у цій справі занадто багато туману. Що, власне, відбувається?

Гейдріх відкинувся на спинку крісла. На тонких губах з’явилася посмішка. Наче у злодія, якого спіймали на дрібній крадіжці.

— Добре. Будемо говорити відверто. Він справді потрапив під автомобіль. Коли його привезли до клініки, випадково знайшли плівку з державними секретами. Ви розумієте — дружба дружбою, але ми не можемо дозволити НКВС так нахабно працювати в Берліні. Упевнений, що фюрер підтримає мою точку зору.

Із цим комуністом працювали люди Мюллера. І під час допиту він помер. Два телепні з підвалів на Принц-Альбертштрасе залишили його непритомного і пішли обідати. За півгодини він захлинувся власного блювотою. Ми не могли віддати їм тіло. Якщо механічні пошкодження можна пояснити як наслідок автокатастрофи, то опіки на обличчі — аж ніяк. Тому тіло ми не можемо видати. Його поховано як невідомого — і крапка! Сліди могили знайти не можемо. Спишемо на плутанину в обліку з огляду на воєнний час. Я впевнений, що радянський посол не буде зчиняти галас через це.

— Які результати роботи з комуністом?

— Аж ніяких.

— Райнгарде, може, ви даремно доручаєте подібні справи тому селюкові Мюллеру?

Керівник гестапо Генріх Мюллер був вихідцем із селян, і в РСХА його вважали плебеєм.

— Справа не в Мюллерові. Ми випробували все. З ним працювали не лише костоправи. Ми запрошували двох кращих гіпнотизерів рейху. І жодному не вдалося занурити його в гіпнотичний сон.


* * *

За себе і за всіх справжніх націонал-соціалістів я скажу: для нас існує тільки одна доктрина — народ і Батьківщина.


Адольф Гітлер, з виступу перед гауляйтерами,

11 квітня 1940 року


11 квітня 1940 року, 15 год. 07 хв.

Оберзальцберг


Ад’ютант Гітлера Шауб сказав Гейдріху:

— Фюрер обідає, але потім у нього зустріч з гауляйтерами, тому він просить вас увійти.

Обличчя фюрера було червоним, він шморгав носом. На столі лежала хустинка. Учора, вигулюючи свою улюблену вівчарку Блонді, він підхопив нежить. Фюрер запропонував Гейдріху розділити трапезу або випити чашку кави. Гейдріх подякував, він з відразою ставився до вегетаріанства і був завзятим. м’ясоїдом, а тому вибрав каву. Фюрер традиційно налягав на дієтичні страви. Сьогодні це була варена кукурудза, яку Гітлер їв без солі, тримаючи качан обома руками і голосно плямкаючи.

Гейдріх запитав про самопочуття, фюрер поскаржився на нежить. Нетерпляче промовив:

— Шауб сказав, що у вас термінова справа, Райнгарде. Не втрачайте часу, я маю ще підготувати промову для гауляйтерів.

— Так, мій фюрере, — кивнув Гейдріх, відсьорбуючи духмяну каву. Каву готував камердинер фюрера з відбірних зерен, доставлених з Бразилії. У Латинській Америці чимало країн симпатизували фюрерові. — Я прошу вашої санкції на проведення слідчих дій серед керівного складу Українського інституту в Берліні. А якщо буде потреба, і не тільки керівного.

— На цьому етапі українські націоналісти нам дуже корисні, Гейдріху! — фюрер облишив жваве поїдання кукурудзи і підвів очі на нього. — А що трапилося?

— Є підозра про витік конфіденційної інформації з цього закладу.

— Яка там може бути конфіденційна інформація? — здивувався фюрер, відкладаючи качан.

— До підписання пакту про ненапад ми активно використовували інститут у боротьбі проти Рад. Він виконував низку завдань секретного характеру, з підготовки до можливого конфлікту з Радами, — пояснив Гейдріх.

— Я вважав, що ці роботи заморожені. Але, повторюю, українські націоналісти можуть бути нам надзвичайно корисними — Мельник, Бандера. Вони працюють проти Сталіна! — фюрер підвівся і пройшов від стола до величезного вікна. Гори були повністю оповиті хмарами, і лише їхня нижня частина сіріла вдалині, нагадуючи велетенські плато. Повернувся, знову сів за стіл. — Сталін після підписання пакту вимагав їх видати Радам. Ми на це не пішли! І що тепер, усе коту під хвіст?

— Я вважаю, що вони працюють тільки на себе. І для рейху від них дуже мало користі, — наважився заперечити Гейдріх.

— Гейдріху, я дозволяю вам чіпати цей інститут лише за узгодженням з Геббельсом! — фюрер явно починав нервуватися. Він ляснув долонею по столу. — Чуєте, Гейдріху, тільки після узгодження з Геббельсом! Доктор Геббельс розуміється на цьому краще за мене! Я доручив йому цю справу і не можу відмінити свій наказ. Геббельс довів надзвичайну важливість пропагандистської роботи під час австрійської і польської кампаній. Він був важливіший за вас із Канарісом, разом узятих! — Гітлер на підтвердження своїх слів активно жестикулював — робив рухи рукою, ніби рубав повітря невидимою шаблею. — Він довів важливість своїх проектів! Тому без санкції Геббельса я забороняю вам чіпати людей із цього інституту. Ні, не людей, жодної людини! Арешт будь-кого там повністю перекреслить усі плани Геббельса, наші плани! Нині нам немає жодного сенсу сваритися з українськими націоналістами! Вони проти Сталіна, а значить, за нас!

Гейдріх кивнув. Суперечити фюреру не було сенсу. Він знав, що Геббельс ніколи не допустить гестапо у стіни Українського інституту. Геббельс ненавидів Гейдріха і боявся посилення його й Гіммлера впливу на фюрера. Між Гіммлером і Гейдріхом, з одного боку, і Геббельсом з іншого, постійно велась боротьба за «близькість до тіла» і вплив на Адольфа Гітлера.

Розділ 33

10 квітня 1940 року, 14 год. 53 хв.

Москва, Кремль


Сталіна дістала муха. Як вона потрапила у святая святих, його кремлівський кабінет, ніхто не знав. Вона нахабно дзижчала, виписуючи в повітрі фігури вищого пілотажу, і то сідала на підвіконня з відхиленою шторою, де вигравав жовтим кольором промінь світла, то на теку «На підпис. Документи Політбюро», і тоді Сталін міг бачити її нахабне із зеленою спинкою тіло. Коли куранти Кремля відбили третю годину, вона сіла йому на щоку і він з відразою прогнав її, махнувши рукою. Його терпіння луснуло, він підняв слухавку прямого зв’язку з Поскрьобишевим і коротко сказав:

— Зайди.

Той зайшов і, щільно причинивши двері, зупинився біля віддаленого кінця стола, злегка нахилившись до Сталіна.

Муха виписувала неймовірні піруети. Робила те, що він ніколи не насмілювався зробити. Вона літала. Сталін усього раз наважився на політ — у 1935 році на найбільшому радянському літаку «Максим Горький». Літак мав довжину 35 метрів і розмах крил — 63 метри. Але щось тоді затримало Сталіна на землі. «Максим Горький» піднявся в повітря без нього. А через 15 хвилин «Горького» протаранив винищувач «І–6», що невдало виконав «мертву петлю». «Максим Горький» розвалився в повітрі на частини. Загинуло 47 осіб — усі, хто був на борту. У той день він вирішив, що ніколи не полетить і заборонив польоти усім членам ЦК.

Муха нарешті сіла на теку «На підпис. Документи Політбюро». Сталін кивнув. Поскрьобишев, не розуміючи, нахилився ще більше. Сталін ще раз кивнув, вказавши очима на зелену потвору:

— Муха!

Поскрьобишев нарешті зрозумів, чого хоче вождь. Він вийшов і відразу повернувся з мухобійкою. Кілька хвилин ходив за мухою величезним кабінетом. Навколо стола, до вікна, до карти світу. Він догнав її, коли вона сіла на острів Мадагаскар. І завдав удару. Але невдало — муха злетіла і продовжила свою подорож кабінетом. Сталін устав і теж уважно слідкував за поведінкою мухи. Урешті-решт, вона всілася на портрет Леніна. Проповзла по лобі, перебралася на щоку і завмерла на носі. Нахабна, антирадянська муха, яка за подібне кощунство мала відразу ж бути страченою. Поскрьобишев розмахнувся і раптом завмер, не наважуючись ударити мальованого вождя мухобійкою по обличчю. Озирнувся на Сталіна. Той роздратовано кивнув. І тоді мухобійка гучно ляснула Володимира Ілліча по носі. Розчавлена почвара на мить завмерла на щоці вождя світового пролетаріату і впала на килим. Поскрьобишев акуратно взяв її за ніжки і у витягнутій руці поніс до дверей.

— Берія приїхав? — запитав навздогін Сталін.

— Так точно, чекає у приймальні, — Поскрьобишев зупинився й озирнувся.

— Нехай зайде.

Коли Берія зайшов, Сталін кивнув йому на стільця. Озирнувся і якийсь час дивився на портрет Леніна, який щойно отримав мухобійкою по фізіономії. Повернувся до Берії:

— Від МЗС матеріалів не дочекаєшся! Молотов — тугодум! Доповідай ситуацію.

Витягнув шухляду стола, в якому лежав стосик коробок з «Герцеговиною Флор». Тютюн для цих цигарок возили з Балканів — з Герцеговини. І у зв’язку з бойовими діями в Європі почалися перебої з його поставками. Тому послужливий Власик зробив для Сталіна запас цигарок. Сталін узяв зі стосика одну коробку і почав відкривати. Розірвав тонкий хрусткий папір, яким вона була заклеєна по периметру.

— Данія капітулювала, — сказав Берія. — Дозвольте показати на карті, Йосипе Віссаріоновичу?

Сталін кивнув, повернувся впівоберта до карти. Берія взяв указку і відразу став схожим на короткозорого викладача географії.

— У Норвегії захоплено головні міста: Осло, Тронгейм, Берген, Нарвік. За нашими агентурними даними, англійці з французами готують великий десант. Він має захопити Фарерські острови, Ісландію і Ґренландію.

— Той десант допоможе, як мертвому припарка! Гітлеру таланить. Скрізь бліцкріг! А ми не змогли впоратися з Фінляндією. У нас немає армії, Лаврентію! Є стадо віслюків у погонах! Що ще? Які агентурні дані з Німеччини? — він поклав відкриту коробку цигарок на стіл. Зламав одну й розсипав тютюн на стіл. Видно було, що він нервує. Вилаявся: «Твою мать!» — змахнув тютюн на підлогу, взяв наступну цигарку. Підвів очі на Берію, побачив, що той уважно спостерігає. — Лаврентію! Не стій за спиною. Не люблю. Сядь сюди, — кивнув у бік столу.

Берія здригнувся від зміни тону. Сів на стільця. Випростав спину:

— Загалом нічого екстраординарного не відбулося, товаришу Сталін!

— А ординарного? Що там наші німецькі партнери, хай їм біс?

Берія на секунду замислився.

— Нашого зв’язкового, що працював під дипломатичним прикриттям як радник посольства, у Берліні збив автомобіль, — щойно доповів Захар. — Але не думаю, що це варте вашої уваги.

— Збив на смерть? — зацікавився Сталін.

— Так точно!

— Як це трапилося? — вождь нарешті впорався із цигарками і заходився набивати і розкурювати люльку.

— «Мерседес» зачепив його крилом і зник.

— Випадковість? — Сталін помахав долонею, розганяючи клуби диму, й підняв очі на Берію.

— Важко сказати. Швидше за все випадковість. Ми намагалися оглянути тіло. Але…

— То що — але? Тіло оглянули?

— Тут проблема, Кобо. Німці поховали тіло.

— Як це — поховали? — вже явно роздратовано запитав Сталін. На його обличчі з’явилася гримаса нерозуміння, що поступово перейшла в гримасу невдоволення. — Взяли і поховали нашого дипломата? Ти розумієш, що говориш?

— Кажуть, що поховали як тіло невідомого. Буцімто при ньому не було документів, — наче виправдовуючись, бурмотів Берія. Він боявся раптового спалаху гніву вождя. Але обійшлося.

— Це дуже підозріло, Лаврентію!

— Згоден, товаришу Сталін.

Сталін підвівся і в глибокій задумі довго ходив по кабінету. Нарешті сказав:

— А якщо німці почали проти нас якусь гру? Тобі це не спадало на думку? Треба якось без скандалу, щоб не дратувати німців, пересвідчитися, що його дійсно збив автомобіль, а не вбили в гестапо.

— Як? — брови у Берії піднялися. Він розвів руками. — Невідомо навіть, де могила.

— Це твоя справа, Лаврентію. Думай! Не знайдеш могилу зв’язківця, поїдеш у турму.


13 квітня 1940 року, 02 год. 23 хв.

Берлін


Двоє — радник посольства Єпіфанцев і військлікар-патологоанатом Осадчук, спішно відряджений НКВС із Москви до Берліна під виглядом дипломата, підійшли до одного з берлінських кладовищ із тильного боку. Це на випадок, якщо хтось буде стовбичити біля входу. Автівку залишили за кілька кварталів і довго блукали похмурими завулками між бетонними парканами й будинками з темними вікнами, схожими на складські приміщення. Не горів жоден ліхтар — Берлін боявся нальотів французької і британської авіації. Щоб не привернути увагу випадкових перехожих біля входу, перелізли через невисокий бетонний паркан, передаючи один одному чималий згорток — дві саперні лопатки і металеву сокирку-цвяходер. Саме в цьому районі кладовища були безіменні могили. Тут ховали тіла, які ніхто не шукав. На могилах лише номери без прізвищ і дат смерті.

— 134, 135, 136, — рахував уголос Єпіфанцев.

— Говори тихше, хай тобі біс! — роздратовано зауважив йому Осадчук.

— Тихіше, голосніше, яка, на хрєн, різниця! Все одно, якщо нас тут застукають, будемо мати халепу. А покійників, я сподіваюсь, наші розмови не потривожать, — сплюнув крізь зуби Єпіфанцев.

Дерева похмуро і невдоволено хиталися, то пропускаючи, то затуляючи місячне світло. Місяць був повний, хмар — мало. З одного боку, в цьому був позитив — їм не потрібен був ліхтарик, а з іншого — метрів за п’ятдесят їх уже було видно як на долоні.

— Якщо когось зустрінемо — відразу кидай згорток на землю, — порадив Осадчук. — Краще в кущі.

— Не лізь не в свою справу, — відрізав Єпіфанцев. — Я тут головний і чудово знаю, що маю робити. Головне, щоб до того моменту, коли нас застукають, ми не почали копати. А потім уже щось кудись кидати не має сенсу.

Вони дійшли до могили з номером 140 — тут ряд закінчувався. Виявилося, що їм треба повернутися майже до паркана, якого вони щойно перелізли. Єпіфанцев вилаявся.

Піднявся вітер, і тепер шурхотіння гілок дерев та ковили глушило їхні кроки.

— 156! Ось вона! — нарешті сказав Осадчук.

Могила знаходилася майже на краю кладовища, під самим парканом. Обидва зраділи — тінь від паркана трохи маскувала їх під місячним світлом.

— Мля, нас може тут побачити будь-хто і стукнути в гестапо, — сказав російською Осадчук. Було помітно, що він сильно нервує.

— Говори німецькою, — відповів Єпіфанцев. — Давай копати!

— Чого боятися? У нас же дипімунітет.

— Але ж повинні ми будемо якось виправдати те, що знаходимось біля розкопаної могили! Якщо попадемося, то Кобулов нам не подарує.

— Заткни пельку й копай.

Вони дістали саперні лопатки і почали швидко розкопувати свіжу могилу.

— От лайно! Ніколи не думав, що мені доведеться викопувати покійника, — важко дихаючи, пробурмотів Єпіфанцев. — Ще й вітер піднявся і виє так, ніби сто чортів. Вірніше, сто покійників.

— Не говори тут про сто покійників.

— А що, мороз по шкірі? Чи волосся дибки? — глузливо запитав Єпіфанцев.

— Ні, я матеріаліст і атеїст. Член партії. Якщо людина померла, то померла. Тіло згниє і перетвориться на тлін. І не більше того. А що сталося з цим покійником? — пихтів Осадчук, з натугою викидаючи груддя землі з могили.

— Його збив автомобіль. І ти маєш засвідчити, що його дійсно збив автомобіль і що він не піддавався тортурам. Тебе хіба не проінструктували? — Єпіфанцев зупинився, відсапуючись. Після кожного слова він робив паузу, гучно видихав повітря із звуком «хи-с-с».

— Проінструктували. У Москві. І тут — Кобулов. У загальних рисах. Але це вперше мені доводиться розкопувати могилу, аби визначити причину смерті. Дивно, ця людина приїхала з СРСР в Берлін і тут потрапила під колеса автомобіля. Міг би це ж саме зробити і в Москві.

— Що тут дивного? По-перше, він приїхав кілька років тому, — Єпіфанцев витер рукавом з лоба піт. — А по-друге, всі ми колись помремо. Хтось під колесами автомобіля, хтось на руках у невтішних родичів. Ми всі знаємо, коли і де народилися, але ніхто не знає, де помре. Кожному — свій кінець. Ідіот, копай там, де земля м’яка, ти вже вийшов за межі могили!

— А все-таки мені це діє на нерви. Навколо повно черепів і кісток у напівзотлілому савані! — Остапчук збив землю з леза лопати об край могили.

— Тут немає ніякого савану. Кладовище свіже, і мертвяки ще не встигли зотліти. І тут хоронять невідомих з моргу або одинаків. Вони або голі, або в якомусь дранті.

За парканом почулися голоси, потім кроки, і вони миттю замовкли і присіли у викопаній ямі.

— Гестапо? — злякано запитав патологоанатом.

— Ні, — похитав головою Єпіфанцев. — Парочка. Хлопець і дівчина.

— Чорт, — тихо вилаявся Осадчук. — Здається, справді якась парочка.

Голоси не віддалялися. Почулися поцілунки, що перейшли в сопіння й охання.

— Знайшли місце, — тихо сказав Єпіфанцев. — Іще б на могилі прилаштувалися.

Хвилин за двадцять шум стих, і голоси почали віддалятися.

— Швидко ж вони впоралися, — кинув Єпіфанцев.

— Слабак той фріц, — зауважив Остапчук. — Не зміг принести справжнє задоволення фрау.

— Фройляйн, — виправив патологоанатома Єпіфанцев.

— Що? — не зрозумів Остапчук.

— Не фрау, а фройляйн. Давай копати.

Могила була зовсім неглибокою, земля м’якою, і хвилин за тридцять саперні лопатки вже шкребли по дереву.

— Сподіваюся, ми не будемо витягати домовину нагору? — запитав патологоанатом.

— Якого чорта, треба лише підважити ляду. Тьфу, кришку.

Єпіфанцев вставив цвяходер у ледь помітну щілину під кришкою і навалився всім тілом. Кришка заскреготіла цвяхами, що гнулися і видиралися з дерева, і піддалася. Здається, труна була забита всього чотирма цвяхами. Метал у рейху був ледь не на вагу золота. Його не вистачало на танки й літаки, і ніхто не збирався витрачати його на безхатьків. Стукнуло дерево об дерево. У світлі місяця було видно труп — босий, у темних брюках і светрі. Біліло обличчя з відкритим ротом і відкритими очима.

— Боже, наче дивиться на нас! А який сморід! Я чув, що, вдихнувши трупний запах, можна швидко врізати дуба, — боязко сказав Єпіфанцев. — Дивись. Тепер твоя справа.

— Дивлюся, тут жодного садна.

— А ось тут? — Єпіфанцев і собі нахилився до покійника. Вказуючи пальцем, але водночас намагаючись не торкатися покійника.

— Ні, це пергаментні трупні плями. Сліди висихання. А ось гематоми від крововиливів. Це можуть бути сліди від автокатастрофи.

— Яка гидота! — скривився Єпіфанцев. — Он якісь личинки.

— Та заткни ти пельку. Посвіти сюди.

— Не можу, мене зараз знудить! Жахливий сморід! Можна, я не буду на це дивитися? Урешті-решт, це твоя справа.

Єпіфанцев відвернувся від домовини і важко навалився на край могили. Уткнувся обличчям у духмяну траву. Запах трави на якийсь час перебив трупний дух.

— Звичайна суміш сірководню і метану. Результат гідролізу й гідрогенізації жирів. Дай ліхтаря, що ми маємо тут побачити?

— Пошкодження трупа, що не могли виникнути внаслідок автокатастрофи, я ж тобі вже кілька разів пояснював! — нервово кинув Єпіфанцев.

— Дай мені рукавички.

Було чути, як Остапчук шарудить біля голови, потім почувся стукіт. Голова вдарилася об дерево.

— На голові жодного пошкодження. Не схоже, що він побував під автомобілем. Думаю, він помер своєю смертю. Давай зазирнемо під светр.

— Зазирай сам, мля, я не можу дивитися, мене нудить від цього солодкого запаху.

Патологоанатом підняв светра. На грудях проступили білі плями й плями плісняви.

— Під светром…

— Яким светром? — раптом майже вигукнув Єпіфанцев. Його відразу перестало нудити. — Він мав бути у костюмі! Присвіти в обличчя!

Затискуючи пальцями ніс, Єпіфанцев зазирнув трупу в обличчя. Обличчя розпухле від трупного розкладу змінилося. І він міг би не впізнати колегу по роботі. Але труп був лисим! А Ігуменов був блондином з розкішною шевелюрою.

— Це не він! Все, закінчуємо.

Вони взяли кришку з обох боків і накрили домовину.

— Приб’ємо кришку цвяхами? — запитав патологоанатом.

— До дідька! Покійнику все одно, а нам зайвий шум.

— Давай. Швидко!

Вони накрили домовину кришкою, потім сопіли хвилин двадцять, орудуючи саперними лопатками.

— Здається, землі не вистачає, — сказав Осадчук.

— Нічого. Не думаю, що гестапо контролює своїх покійників. — Мля, мене переслідує цей запах, я нічого не можу зробити.

Єпіфацев раптом нахилився, схопився двома руками за живіт, і його вирвало.


14 квітня 1940 року, 22 год. 14 хв.

Москва, Кремль


— Інше тіло? — здивовано запитав Сталін Берію, що сидів навпроти нього за обіднім столом.

Зустріч відбувалася опівночі в квартирі Сталіна в Кремлі. На столі стояла ваза з фруктами і відкоркована пляшка «Кіндзмараулі». На Берії був не військовий френч, а цивільний костюм, що вкупі з пенсне робив його схожим на конторського служку. Тендітна рука, якою він тримав бокал, здавалось, була годна на те, щоб перебирати струни на арфі, а не дробити щелепи ворогам народу. Сталін був у традиційному напіввійськовому френчі з розстібнутим коміром. У пригашеному світлі віспини на обличчі, що зазвичай досить сильно спотворювали його, не були помітними.

— Так. Ми дізналися у морзі лікарні, у сторожа, що видає покійників на поховання, номер могили і назву кладовища. Труп ексгумували. Там була інша людина, — сказав Берія.

— І що ти про це думаєш?

— Може, вони помилилися? У країні — воєнний бардак, — припустив Берія, пригублюючи бокал з терпкою рідиною.

— Хто помилився? — Сталін відщипнув від гілки винограду «Кишмиш» жовту ягоду. Він останнім часом за порадою лікарів перейшов із традиційних грузинських сортів винограду на безкістковий «Кишмиш».

— Німці помилилися у своїх записах з номером могили, — пояснив Берія.

— Німці ніколи не помиляються, Лаврентію. Німці — це організованість і точність! Це тільки в Росії безлад, коли можуть переплутати трупи! Або замість хворої ноги відтяти здорову. Чомусь вони не хочуть, щоб ми бачили тіло цього зв’язківця, — він вказав Берії пальцем на свій спорожнілий бокал.

Той швидко наповнив його по вінця, хлюпнув і собі:

— Давай заявимо протест.

— Ти що, ідіот? — розізлився Сталін. — Лаврентію! Протест країні, у якої під рушницею 140 дивізій? Від країни, яка щойно зганьбилася у війні з Фінляндією! Ми не самогубці. Ми тепер повинні Гітлеру зад лизати. Куди йшов той зв’язківець? З ким він зустрічався?

— З українськими націоналістами з Українського наукового інституту в Берліні.

— Націоналістами? — здивувся Сталін. — Які у НКВС справи з українськими націоналістами?

— Так, Кобо, з націоналістами. Ти ж знаєш, не всі українські націоналісти за Велику Німеччину.

— Так, деякі за велику Україну. Аж до Уралу. Це мені відомо. Значить, у зв’язківця було щось таке, що німці в жодному разі не хотіли нам показати. Що б це могло бути? Чим займається цей інститут?

— Достеменно невідомо. Патронує його Геббельс особисто.

— Дуже цікаво. Твої пропозиції, наркоме.

— Доведеться зустріч повторити, — знизав плечима Берія, налягаючи на виноград.

— Але тепер це наднебезпечно. Вони очей не спустять із цього інституту. Гестапо не допустить такої зустрічі. Якщо це буде дипломат, вони влаштують йому автокатастрофу, якщо нелегал — згине в німецькому концтаборі.

Сталін підвівся з крісла і почав повільно ходити кімнатою, пихкаючи люлькою. Нарешті знову сів у крісло.

— Лаврентію, це може бути щось дуже серйозне. А якщо це пов’язано з нападом Німеччини на нас? Чим може займатися нині у Німеччині Український інститут? — Сталін випустив з рота кільце диму, поглядом прослідкував, як воно підіймається до стелі й перетворюється на сизу хмаринку. — На зустріч із націоналістами добре було б послати якогось хохла. Щоб він був для них хоч якоюсь мірою своїм.

— А якщо послати замість зв’язкового цього, Гущенка, — запропонував Берія.

— Якого Гущенка?

— Того, що керує делегацією радянських художників. Вони днями від’їжджають до Берліна.

Сталін знову встав. У глибокій задумі обійшов навколо стола. Сказав:

— Цікава думка, Лаврентію. Але для цього Гущенка то буде наднебезпечна місія. Його буде пасти гестапо.

— І що ми втрачаємо? — байдуже блиснув пенсне нарком.

— Згоден — практично нічого. Якщо він отримає інформацію й передасть, то добре, а якщо загине, то його світлий образ буде жити у віках. Образ художника і бійця невидимого фронту. Його ім’ям будуть називати вулиці й площі. Ми у будь-якому разі у виграші. Гестапо вбило видатного радянського художника! Знаного в усій Європі! Гітлер буде вибачатися, — на обличчі Сталіна з’явилася посмішка. Він відчував, що може зробити непоганий хід у партії проти цього вискочня-художника. — Але вони можуть не клюнути. Все-таки не якийсь зв’язківець, а керівник великої делегації діячів культури.

Сталін поклав люльку, взяв бокал і заходив кімнатою туди-сюди, відсьорбуючи потроху кисло-солодку рідину. Берія, неначе флюгер за вітром, повільно повертав за Сталіним голову — туди-сюди. Нарешті вождь сказав:

— Якщо гестапо його не вб’є, то сам організуєш замах. Він все ж таки повинен загинути в Берліні. Гітлер — повинен вибачитися. За що? Правильно. За загибель керівника або навіть усієї делегації. Це треба добре продумати. І, коли все трапиться, підготуєш указ про присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу.

— Кобо, це геніальна думка! — обличчя Берії випромінювало захоплення мудрістю вождя-напівбога. А думки крутилися навколо гарненької дружини художника. Кращого годі й сподіватися, якщо чоловік не повернеться з Берліну!

Сталін посміхнувся, дістав з нагрудної кишені френча годинник на срібному ланцюжку. Відкрив кришку: стрілки показували за чверть одинадцяту.

— Іди, Лаврентію, втілюй мої геніальні думки, а нам ще треба потоптати товаришку Давидову, йди. Я буду ночувати на Ближній. Скажи, нехай Поскрьобишев готує автомобіль.

Сьогодні Сталін вирішив поїхати з Кремля раніше, ніж зазвичай. Вождь мав уперше зустрітися з Давидовою після того, як їй зробили аборт. Вірний Власик уже послав за нею надійну людину. Коли вона з’явиться, він зробить вигляд, що дуже засмучений. І спробує втішити свою Віру Олександрівну, приму Большого театру і недосяжну мрію багатьох тисяч чоловіків.

Спочатку він увімкне патефон і поставить її улюблену платівку із романсами емігранта Олександра Вертинського. Колишнього врангелівського офіцера. І скаже, що вирішив дозволити йому повернутися в СРСР.

Вертинський бідує в Парижі й кілька років оббиває пороги радянського консульства з проханнями про повернення в СРСР. Доведеться лише прослідкувати, щоб його випадково тут не розстріляли. Вона, звісно, кинеться йому на шию…


14 квітня 1940 року, 23 год. 07 хв.

Москва, комплекс будівель НКВС


Через півгодини Меркулов сидів навпроти Берії у його кабінеті в будівлі НКВС. Перед обома стояло по чашці чаю. На тарілці турботливо нарізані і намащені секретарем Берії бутерброди з маслом. Знаючи, що Берія затримується допізна, секретар завжди тримав напоготові бутерброди й печиво. Зі стіни на обох дивилися портрети Леніна і Сталіна. Штори опущені. Звичайного стосу тек на столі не було. Всі вони турботливими руками секретаря вишикувалися у шафах. Словом, було помітно, що Берія щойно з’явився у своєму кабінеті.

— Мля, Меркулов, я не довіряю старим кадрам Єжова і Ягоди! Принаймні половина з них — англійські шпигуни і вороги народу. Що, якщо цей Гущенко перебіжить до німців? Треба приставити до нього когось надійного. Подумай — кого. І будь готовий за моїм наказом у Берліні знищити його, — Берія відсьорбнув чаю і взяв бутерброд. — Пригощайся.

— Що? Я правильно вас зрозумів, Лаврентію Павловичу? Знищити керівника делегації радянських художників Гущенка? — Меркулов зазирнув Берії в очі.

— Знищити художника Гущенка. А якщо скажу, то і всю делегацію. І так, щоб підозра впала на німців, — погляд Берії був твердим і холодним, без жодної краплі жалю.

— Яким чином? — беземоційно запитав Меркулов, намагаючись не виявляти свого ставлення до почутого.

— Ти у мене запитуєш? Ти і з Колькою Єжовим консультувався, як організувати ту чи іншу операцію? Я сказав: візьми бутерброд!

Меркулов узяв бутерброд. Відсьорбнув чаю. На чолі заклалися зморшки, було помітно, що він напружено думає. Берія, навпаки, спостерігав за ним з ледь помітною посмішкою.

Меркулов замислився:

— Якщо мова йшла про ліквідацію одинаків, то вирок виконували офіцер НКВС Коротков і ще один турок, якому ми платили окремо за кожну ліквідацію. А ще такими операціями переймався Судоплатов.

— Це той, що тепер займається Троцьким?

— Так точно!

— Ні, Судоплатова не чіпай! Троцький — це нині головне. А хто такий Коротков?

— Вибачте, Лаврентію Павловичу, але Короткова ви звільнили з роботи.

Щойно з’явившись у наркоматі в січні 1939-го, Берія вчинив рознос усім працівникам ІНО. Короткова, який володів німецькою і французькою, як рідними, і традиційно, за завданнями НКВС, займався ліквідацією ворогів народу за кордоном, він назвав агентом гестапо і звільнив з роботи. Проти Короткова зіграв той факт, що на роботу в ІНО його рекомендував Герсон — особистий помічник Ягоди. Герсона було розстріляно разом з Ягодою. І, звісно, Берія не збирався довіряти Короткову — їхньому протеже. Останній уже майже півроку чекав або табору, або розстрілу.

— А, Коротков — це старий кадр Єжова — Ягоди? Пам'ятаю, я викрив його як агента гестапо? — згадав Берія і щиро здивувався. — І ми його не розстріляли, а тільки звільнили з роботи? Дивовижно!

Якийсь час обоє мовчали. Берія допив чай, поставив свою чашку на стіл і позіхнув:

— Добре, подумай, хто це може зробити, крім Короткова.

— Але ж Гущенко багато зробив, — все ж не витримав Меркулов.

— Досить! — гаркнув Берія й ударив долонею по столу так, що розплескав недопитий чай із чашки Меркулова. — Мої накази — це накази партії! Жодних запитань! У вороги народу захотів? Це особиста вказівка Хазяїна. Він краще знає, що робити! Все, ти вільний.

Розділ 34

«Нет для советского художника более благородной и благодарной задачи, чем работа над образом Иосифа Виссарионовича Сталина. Она огромна и небывала для нас по ответственности. На зтой работе проверяется зрелость советского изобразительного искусства».


Олександр Герасимов, журнал «Советское изобразительное искусство», 1940 рік


* * *

Герасимов зайшов до своєї приймальні і побачив, що його секретарка Лілія Гофман плаче. Він підійшов до неї, сів поряд. Його вже кілька днів гризло відчуття провини перед цією дівчиною. І сьогодні Герасимов наважився. Взяв її за руку:

— Ліліє, хочете розвіятися? — він сказав і сам злякався тієї пропозиції, яку зібрався їй зробити. Але чому він не може цього зробити? Хіба не в нього вона працює? Урешті-решт, її кандидатуру буде узгоджувати НКВС. Вони й будуть крайніми в разі чого.

Лілія, квапливо витираючи очі хусточкою, запитально подивилася на нього.

— Думаю, на якийсь час вам треба поїхати звідси. Розвіятися, відпочити. Згодні?

Вона, не вагаючись, кивнула. Нехай будь що буде, аби не чергова зустріч із Берією.

— Я можу влаштувати вам відрядження до Німеччини, — Герасимов сперся ліктем на стіл, нахилив голову і зазирнув Лілії в очі. Намагаючись підбадьорити її, широко посміхнувся. — У нас їде невелика група з підготовки виставки в Берліні. А ви чудово говорите німецькою.

— Мої батьки з донбаських німців. Із містечка Міллерового, це не завадить? — злякано запитала вона.

— Нині з німцями ми друзі! Думаю, ваше походження не має значення. Хоча, звісно, компетентні органи мають теж погодити вашу кандидатуру. Але, я сподіваюся, все буде добре, — він устав, поплескав її по плечу і зник у кабінеті.

Що роблять з нами гарненькі жінки! Герасимов хоробрився і намагався тримати марку перед своєю секретаркою. А може, це так він спокутував перед нею свою провину? Але це, безумовно, був один з найсміливіших і найризикованіших кроків у його житті.


* * *

Водій урядового автомобіля ЗІС, старший лейтенант держбезпеки Осипов зупинив автомобіль наркома у дворі будинку НКВС, що на площі Дзержинського. Його ЗІС-101 нічим не відрізнявся від ЗІСу Сталіна, але лише зовні. Він був значно слабшим за безпекою — не мав такого, як у автомобілів Хазяїна, броньованого захисту. Але все ж і цей автомобіль відрізнявся від серійних зразків посиленою підвіскою і форсованим двигуном.

Берія у супроводі охоронця швидко пройшов через чорний хід до свого кабінету. У приймальні на нього чекав вірний Саркісов. Він запопадливо, як і личить підлеглому, потис руку Берії. З легким нахилом корпусу, зазираючи в очі.

— Заходь, — Берія кивнув головою у напрямку високих дверей.

Сказав секретареві:

— Нікого не впускай.

— Лаврентію Павловичу, я випадково дізнався, що секретарка Герасимова включена до складу делегації, яка їде в Берлін, — скоромовкою, явно розраховуючи на похвалу, доповів Саркісов.

— Що? — у Берії очі полізли на лоба. Він зняв шинель і жбурнув у руки помічникові (повісь у шафу). — Ах, старий лис, мерзенний забруднювач полотен! Приревнував дівку до мене! Дізнайся, хто у неї залишається в Союзі.

— Уже дізнався. У неї залишається стара мати. У місті Міллерове. 75 років, — відповів Саркісов, вішаючи шинель у шафу.

— Добре, — Берія впав у крісло. — Молодець. Хвалю за оперативність. Вези ту шльондру сюди.

— Матір?

— Твою мать, Саркісов, підвішу за яйця!

— Зрозумів — доньку. У квартиру на Кутузовському?

— Ні, в цей кабінет! — загримів Берія. — І негайно!

За годину Лілія Гофман, секретарка Герасимова, сиділа на краєчку стільця перед всесильним наркомом.

— Значить, їдеш у Берлін? — холодно запитав він.

Вона кивнула. Наче виправдовуючись, не підводячи очей, тихо сказала:

— У відрядження. На кілька тижнів.

— Навіщо це тобі? — він свердлив її поглядом, хижо виблискуючи скельцями пенсне.

Лілія підвела очі й від його погляду у неї миттєво пересохло в роті, гучно застукотіло серце. Вона зрозуміла, що за півгодини може опинитися в тюрмі.

— Я хотіла б побачити Берлін. Тим більше, наші країни в таких дружніх стосунках…

— Як вовки з вівцями! — гаркнув нарком так, що, здалося, забряжчали шибки. — Наскільки я знаю, тут у тебе залишається мати, — він розкрив синю теку на столі. Її щойно заніс секретар. Прочитав: «Мати — Марія Кіндратівна Гофман. Росіянка. Уроджена Петрова». — А батько твій був із донбаських німців. Ти здивуєшся, коли скажу, що не буду тобі заважати. Хочеш їхати — їдь. Але не квапся дякувати. За все треба платити. Зробиш наступне. Поїдеш в одному купе з керівником делегації. Увійдеш у довіру. Звабиш його.

— Я не можу… — вона круглими очима дивилася на нього. Заперечно хитнула головою. — Ні, я не хочу!

— Це наказ. Якщо тобі не подобається Лаврентій Берія, будеш спати з цим художником. Я так вирішив, і так буде, — відрізав нарком.

— А якщо я не погоджуся… — вона затнулася на слові «спати».

— А якщо ти не погодишся, то матір твоя поїде у турму або на Колиму! І, запевняю тебе, там більше тижня вона не протягне. Так що будеш спати з цим художником. Ти повинна бути скрізь разом з ним. Про кожен його крок будеш доповідати нашому резиденту в Берліні Амаяку Кобулову або людині, яка до тебе з’явиться і скаже, що її прислав Амаяк. Будеш виконувати всі його вказівки. А за мамою твоєю ми придивимося, аби ти в Берліні була слухняною дівчинкою.