Book: Терпкість вишні



Терпкість вишні

Ізабелла Сова

Терпкість вишні

I ain’t happy

I’m feeling glad

I got sunshine in a bag

I’m useless but

Not for long

The future is coming on

Is coming on

Is coming on…

Gorillaz

Я нещасливий

Я відчуваю радість

Я маю сонячне сяйво в торбині

Я непотрібний але

Це ненадовго

Майбутнє наближується

Наближується

Наближується…

Gorillaz

ОСІНЬ

Початок жовтня

— Ну то що ж, кажете, здаєтеся без бою. — Дзиґа почухав себе за вухом. — Якщо так, то нічого не вдієш, не буду вас змушувати, бо це називається насильство, а я джентльмен. Зараз, зараз, Бомбська, я ще не закінчив. Про що це я мав…

— Про насильство, пане доктор, — нагадав Бартек.

— Дякую, Яновський. А тому слухайте уважно, Бомбська, бо повторювати не буду. Ви не хочете відповідати, нехай. Але тепер уже ви чекайте, поки в мене буде на вас охота. А в моєму віці, — зітхнув він, — це не так просто.

Знехтувана Бомбська хляпнулася на крісло. Коли нарешті закінчиться цей клятий семінар?!

— Повертаємося до полювання, — виголосив Дзиґа. — Кого б то підстрелити…

Ми нерухомо застигли, затримуючи видих. Велике настрахане стадо першокурсників.

— Ріпка, — вистрілив він урешті.

— Немає, хвора, — миттю поінформувала його Матуля. Не могла хвилину почекати? Ну хоч десять секунд?

— Дякую вам за швидку реакцію, — похвалив її Дзиґа. — В такому разі, якщо Бомбська не хоче, а Ріпка не може, запрошую до себе… студентку Вишню. Нехай щось нам розповість про конструювання байок для натовпу.

Я поволі підвелася, дорогою намагаючись щось дочитати.

— Не зволікайте, моя люба. І не підчитуйте, тут вам не ліцей.

На жаль.

Я наблизилася до Дзиґи, ховаючи паніку під грубим шаром пудри й тонального крему. Гмикнула, щоб додати собі відваги, й видушила:

— Якщо йдеться про конструювання байок… то я воліла б говорити про конструювання абсолютної ахінеї.

— А я волів би «мерседес», ніж ту таратайку, якою доїжджаю до університету, — парирував Дзиґа.

— То ми вам складемося, пане доктор, — запропонувала Матуля.

— Професор, — спростував Дзиґа, опускаючи погляд. Буцімто такий скромний.

— Власне, — притакнула Матуля, — ми можемо скластися.

— Дуже дякую вам за готовність, студентко Матуля, але повертаймося до теми. Тобто до конструювання байок. Я слухаю…

У цю митиь ми почули дзвінок.

— Ну, ваше щастя. Вас урятував кінець пари. Але, — заморозив він інтонацією голосу нечисленних сміливців, котрі вже почали пакувати торби, — зверніть увагу на ці очі. Бачите? — вказав він пальцем на дві кульки до пінґ-понґу, заховані під товстелезними стеклами. — Ті очі стежитимуть за вами до кінця семестру. І на один день довше.

* * *

Я маю вісімнадцять років, кучеряве волосся й коефіцієнт інтелекту 157. Тато стверджує, що якби я напружилася, то могла б вибороти щонайменше 165. Тато вважає, що я можу вичавити куди більше з великого тюбика своїх можливостей. Я попрацюю над тим. Колись, бо зараз я навчаюся на факультеті Сучасного Неспростовного Оповідання Бредні (СНОБ) і ні на що інше не маю часу.

Десять днів до Задушного дня

— Прошу занотувати шість тактик активного слухання, — пробрязкотів Четвертак, свіжоспечений доктор управління безглуздою інформацією. — По-перше, «згода», тобто послуговування вербальними й невербальними сигналами на знак того, що ми слухаємо промовця. Наприклад…

— Утримування зорового контакту, — швидко втрутилася Матуля.

Звідки вона знає, чого чекає викладач? Телепатка, чи що?

— Чудово, пані…

— Матуля.

Вона повинна ще вклонитись. А позаду оплески.

— Чудово, пані Матулю. Стратегія номер два, — вів далі Четвертак, — «схвалення», тобто сигналізування про те, що ми думаємо так само, як промовець. Стратегія номер три, «луна». Час од часу ми чи не повністю повторюємо ключові слова співрозмовника. Це зрозуміло?

— Так, — запевнила від імені групи Матуля.

— Я питаю не у вас, а в решти стада, — присадив її Четвертак. — Зрозуміло? Охоче послухаю критичні зауваження. Сміливі думки, контроверсійні питання. Ну, є хтось відважний?

Я несміливо піднесла пальці на висоту брів. І зараз же опустила руку. Проте зелені очі доктора Четвертака вловили цей порух.

— Ти хочеш щось додати чи просто тренуєш триголовий м’яз?

Немає виходу. Добре, задам йому питання.

— Я маю певні сумніви, — писнула я. Звісно, шаріючись від ніг до голови.

— Слухаю.

— Я от подумала… так собі подумала… е-е-е-е-е… а чому служать ті стратегії?

— Чому служать, питаєш, — Четвертак застосував тактику «луни».

— Е-е-е-е-е… так. Ви сказали, що це стратегії активного слухання. Я тут чогось не доберу. Чи вони, тобто ті стратегії, допомагають слухати промовця, а чи тільки вдавати, що ми його слухаємо?

— Як тебе звуть? — змінив він тему, допитливо мене розглядаючи.

— Вишня, тобто Вишеслава.

— То зрештою як?

* * *

На жаль, Вишеслава. На честь Шимборської.[1] Так хотів тато. Мама хотіла назвати мене Мерседес, але тато заявив, що тоді вже милозвучніше звучить «Трабант» або «Сирена».

— Поза тим, — докинув він, — останні психологічні дослідження свідчать, що люди пристосовуються до своїх імен. Скажімо, чимало Альбертів займається фізикою, а значний відсоток Ернестів присвячує себе літературі.

На такі поважні аргументи можна було тільки погодитися. На щастя для мене, мамина капітуляція була позірною. І тому ледь чи не всі (окрім тата) звуть мене Вишнею.

Тиждень до Задушного дня

— Якщо йдеться про основоположників новочасного стилю переказування абсурдної інформації, — прошелестіла професорка Фалда, заступник декана зі справ студентів, — то не завадило б назвати п’ятнадцять прізвищ: Джуліано Ла Ґранде Балліста, Джин…

— Я нічого не чую, — психонула дівчина, що сиділа поряд зі мною. — Що я маю конспектувати?

— Ця Фалда, здається, завжди так шепоче, — озвався хлопець, що сидів перед нами. — Це її метод відділяти зерна від плевел. Причім вона наперед закладає, що зерна сидять тільки в першому ряді.

— Але цього не може бути, — рознервувалась я й підняла руку.

Фалда негайно відреагувала:

— Ви хотіли щось доповнити чи тільки зірвати мені лекцію?

Я — зірвати лекцію?

— Так-так, я до вас звертаюся. П’ятий ряд, вишневий светр, виклично розпущене волосся.

— Я тільки хотіла попросити вас написати ці прізвища на дошці. Тут, нагорі, майже нічого не чути.

— Моя дитино, — просичала аж ніяк не материнським тоном Фалда. — Ти повинна була всотати ці прізвища з молоком матері чи принаймні дізнатися про них у дитячому садку.

— Але мене не годували груддю і не водили до дитсадка, — кинула я на самозахист.

— Браво! Неосвічена, але дотепна. — Аудиторія відгукнулася хихотінням. А я миттєвою зупинкою роботи серця. — Тож слухай уважно, бо я не буду повторювати. Мене мало обходить, що ви, плевела з п’ятого ряду, майже нічого там не чуєте. Читайте з порухів моїх губ. Або ідіть з моєї лекції. Ніхто не тримає вас тут силоміць. А ти, — звернулася вона до мене, — нахабна власнице викличної зачіски, скажи мені своє прізвище, я радо його запам’ятаю.

Я видушила, ледь жива від сорому.

— Як? Повтори, бо я нічого не чую.

* * *

— Ти повинна була порадити їй прочитати його з порухів твоїх губ, — сказала Мілена, ще півгодини тому незнайома мені платинова білявка, котра сіла на ту ж саму лавку на Плянтах. Єдину, не загиджену нечувано активними голубами.

— От тільки не знаю, чи мала б я тоді шанс довчитися до середини семестру, — зітхнула я.

— Тепер ти його теж не маєш, — потішила мене Мілена. — Так само, як і я. За останні два тижні я почула, що ніхто мене сюди не запрошував, що я не мушу здобувати вищу освіту, а якщо маю якісь претензії, то завжди можу садити деревця на Любельщині. Коротше, лажа. А найгірше, що мене взагалі не тягнуло на той клятий факультет. На жаль, мій старий порадив думати про перспективи. От я і вступила на цю Капітальну Абсолютизацію Шельмівства та Ахінеї.

— А я все життя мріяла про те, щоб навчатися на КАША. Але тато сказав, що на СНОБІ я маю більше шансів забезпечити собі наукову кар’єру.

— Він помилився. І не він перший… — Мілена задивилася на голуба, який обережно скрадався в бік її чобітків. Хвилину мовчала, а потім несподівано кинула: — Слухай, Вишне, а що, якби ми помінялися?

— Тобто як? Я маю вдавати тебе, а ти мене? — запитала я. — Всі п’ять років? Я ґиґнула б від страху. Ну а що потім із роботою? В дипломі СНОБ, а знання з КАША й навпаки.

— Один момент. Я думала про просту й цілком легальну заміну. Ти переводишся на КАША, а я на СНОБ. Слухай, ми могли б це залагодити ще сьогодні. Ректор зазвичай сидить до першої, тож ми маємо… — зиркнула вона на свій ліловий годинник, — майже годину. Ходімо, чи ти хочеш іще подумати?

— Хочу ще трохи подумати, — нервово глитнула я слину, — зважити всі плюси й мінуси. По-перше, ми зникнемо з поля зору упереджених до нас викладачів. Почнемо все спочатку. З іншого боку, реакція наших старих…

— Це велика невідома, якою не варто перейматися наперед. Адже є якийсь шанс, що вони зреагують позитивно. Принаймні мій.

— Ну, не знаю. — Я уявила собі татову міну.

— А ти взагалі не мусиш нічого йому казати, — підкинула ідею Мілька. — Можеш почекати, поки він дозріє, щоб гідно сприйняти інформацію про зміну факультету.

— Тато завжди говорить, що він віддавна є дозрілою людиною.

— Вишне, це якийсь шанс. Погоджуйся. Ну, прошу тебе. Що я могла на це сказати? Я, особа, котра знає про асертивність тільки з підручників психології?

— Гаразд, — підвелася я з лавки. — Ходімо, бо передумаю. І ми пішли.

Чотири дні до Задушного дня

Усе майже залагоджено. Спершу три короткі бесіди з ректором і деканами.

— Нема проблем, — це ректор, замріяний, відсутній, але людяний. — Що я там маю підписати?

— Я вам, дівчата, все можу підписати, — це декан КАША, симпатичний підтоптаний шатен із липкими пальчиками плейбоя.

— Якщо ректор, тобто верховна влада, погодився, то я також не заперечую, — це декан СНОБу, формаліст.

Готово? Ще ні. На нас чекає сутичка із секретарками.

— Ви гадаєте, я маю на це час? — гаркнула одна з охоронниць ректорату. — Що я не маю більших клопотів перед Днем Усіх Святих, як тільки порпатися в шафах і ритися в течках? Як мені тепер шукати ваші папери серед того звалища? І взагалі, хто влаштував цей балаган?

— Ну то й що з того, що декан погодився? — запитала секретарка зі СНОБу й полякала: — Я мушу з ним серйозно порозмовляти. Чи відповідає таке переведення закону? Бо я бачу тут дещо дуже підозріле.

— Я проти. Не згодна і край! — скрикнула третя, та, що з КАША. — Тим шмаркачкам закортіло помінятися! Людина гарує, навіть кави немає коли випити. Що ти мені тут пхаєш? Прошу забрати ту папку зі столу і прийти зранку, бо нині в мене жахлива мігрень! Бувай здорова!

Через день

Ми сидимо на Плянтах, зализуючи рани по виграній битві із секретарками.

— Тепер швидко поінформувати батька, і все, — сказала Мілена, прочісуючи пальцями платиново-рожеві пасемка волосся.

— Не знаю, чи з моїм буде так легко, як із секретарками, вже не згадуючи деканів.

— Спокійно. Ти просто мусиш вигадати кілька переконливих аргументів.

— А ти їх уже маєш?

— Скажу, що мене переслідували кілька асистентів і один доцент, тому я воліла перевестися, щоб, бува, не втратити наступний рік. Він мусить повірити, як ти гадаєш?

Думаю, що повірить. Бо Мілена виглядає як одне велике побажання смачного. Куций пуховик кольору свіженької шинки. Під ним прозора блузочка відтінку суничного морозива, до неї обтислі стегнівки, крізь які проступають вершкові трусики-стрінґи. Губи барви льодяника і кульчик із аметистом у шоколадному пупку. А ще й пахтить, як цукерка праліне, щойно визволена з обгортки.

— Зі мною гірше, — зажурилась я.

— Це факт. — Мілька окинула мене поглядом старого бувальця конкурсів краси. — Стегон нема, на бюст несміливий натяк, личко гімназистки, заляпане тональним кремом, імовірно, поцупленим у матері. A-а, то ти можеш сказати, що до тебе чіплявся місцевий педофіл!

* * *

Не можу. Не вмію брехати, а надто батькам. Я ніколи їх не обманювала. Ніколи не взяла без дозволу жодного злотого з татового гаманця. Навіть коли позичаю в мами вже згадуваний тональний крем, то спочатку питаюсь. І це я мала б удатися до техніки «домашній маніпулятор», розповідаючи про педофіла, котрий никає коридорами мого факультету? Це відпадає.

День Усіх Святих

Сьогодні я йому скажу, під час прогулянки між могилами, причепуреними букетами брудно-жовтих хризантем і пластиковими лампіонами карамельного рожевого кольору. Розпочну так: «Ти знаєш, тату… Люди часом думають, що речі, які ощасливлюють їх самих, мусять ощасливлювати і їхніх близьких. Узяти, приміром, цей пам’ятник, — покажу я на „хмарочос“ із кольорового мармуру. — А може, останки, що тут спочивають, воліли б простий камінь чи маленьку урну?»

Ні, це задовгий вступ. Просто скажу: «В університеті? О’кей, — і недбало докину: — Три дні тому я перевелася на КАША».

Я побачила очима уяви потужну жовтогарячу блискавку, яка вражає тата просто в лівий шлуночок серця. Відпадає. Зрештою, облишмо це самоошукування. Нема й мови про те, щоб отак безпосередньо подана інформація злетіла із моїх голосових струн. Скорше це мене вразила б потужна жовтогаряча блискавка. Тож як йому це сказати? Делікатно. Насамперед привчу його до думки, що на інших факультетах теж може панувати наукова атмосфера. Це те, що треба!

— Знаєш, тату, — почала я, коли ми прогулювалися алейками між рядками ідентичних гробниць, яскраво освітлених пластиковими лампіонами кольору вже згадуваної блискавки, а також карамельного червоного, зеленого й помаранчевого. — Хочу тобі сказати, що той СНОБ не такий уже й амбітний, як здається ззовні.

— Саме в тому й полягає його сила, — пояснив мені тато, витягаючи з пакета величезний лампіон, оздоблений пластиковими скульптурами, які зображували групові сценки з житій святих. — Перше здається, що протягом п’яти років ти нічого там не робиш, а потім тебе несподівано запрошують усі наукові осередки Європи.

— Але ж я роблю, — заперечила я, витягаючи з лляної торби велетенський лампіон із рожевого пластику. — Читаю старі пошарпані томиська, визуджую визначення півсторічної давності. Кому це потрібно?

— Приміром, професорці Ягодинській, у дівоцтві Сіраклітина, — осадив мене тато, запалюючи свій лампіон. — Вона теж мусила довбати удавано застарілі визначення. А захистилася в Тюбінґені з аналізу порівняльної наукової термінології. Якби не СНОБ, вона не мала б що досліджувати.

— Але ж я вже не буду цього досліджувати, якщо це зробила професорка Сіраклітина, а тому…

— Ти пам’ятаєш вислів славетного критика Леопольда Нейрона? Він сказав, що ніщо так не навчило його життя, як навчання на СНОБі. Це саме там він збагнув, що означає аналітичний підхід до проблеми, і це відчинило перед ним двері багатьох університетів.

— Нейрон заплатив за відчинення тих дверей трьома інфарктами, — зронила я безневинним тоном.

— Бо він не мав підтримки в родині. А ти її маєш.

Початок листопада

— Після такої заяви я теж не ризикнула б сказати правду, — озвалася Мілена, поправляючи рожевий ангоровий шалик. Ми, як завжди, сиділи на Плянтах, нашорошені у своїх пуховиках, наче голуби. Один голуб сірий, а другий кольору свіжої шинки.

— Спокійно, — втішала я сама себе. — Я йому все скажу, от тільки мусить настати відповідний момент.

— Сподіваюся, що ти встигнеш до захисту диплома, — Мілена чітко читала в моїх думках, — бо інакше…

* * *

Ну, власне, що такого станеться? Фізичну кару виключено — я ніколи не дістала від батьків навіть ляпанця. Мене не зачинять у темній лазничці (в нашій є величезне вікно), не заборонять переглядати телевізор (я сама знехтувала ним ще на початку ліцею). Тоді чого я так засмучуюсь?

Другий тиждень листопада

Сьогодні Мілька запросила мене до себе. А я нарешті погодилася — було надто холодно, щоб висиджувати на вкритих памороззю лавках на Плянтах. Навіть голуби перебралися в тепліші місця. І самотні бабусі також.

— Побачиш мою порослу грибком хату, — сказала Мілена, тішачись, що врешті-решт продемонструє мені свій уславлений гриб у лазничці, а також свого сусіду, любителя грибків іншого штибу. А радше дим, що просочується крізь шпари дверей його кімнати.

— Він буде вдома?

— Гриб безумовно, а щодо Травки… Ну знаєш, як правило, він дев’яносто відсотків часу проводить у своїй норі, де тримає кип’ятильник, каструлю, нічний горщик і багато «драпу». Тож ніби і вдома. А з іншого боку, його начеб і нема, бо я частіше спілкуюся зі старенькою з першого поверху. Але без паніки, я не нарікаю. Він спускає воду в унітазі, сплачує рахунки і миє за собою склянки.



— Ну а випари? Ти багато про них розповідала.

— Сподіваюся, вони не надто отруйні, — відказала Мілька. — Напевно, не більш, ніж краківське повітря. Коротше кажучи, Травка не є обтяжливим сусідою. Часом у нього занадто голосно дзеленчить будильник, але це дрібні невигоди. Як згадаю собі мою попередню сусідку…

Попередня сусідка Мілени

Це було на рік раніше. Мілена одержала місце у великій «двійці» в студентському гуртожитку. Море щастя, так вона думала впродовж двох діб. Потім до неї приєдналася маломовна студентка права з лицем, грубо обмащеним шаром масті проти вугрів. Студентка представилася банально: Пауліна Якасьтам, астральний знак Риби і рішуче заявила, що в жодному разі не вільно торкатися до її речей, особливо до дорогих підручників і тайванського будильника (диво техніки — сорок сім опцій!). Відтак замовкнула на два місяці.

На жаль, попри перше враження, Пауліна не була такою собі тихою мишкою. Вона розпочинала активність о пів до шостої ранку, коли порядні студенти саме входили у фазу сну REM. Рівно о п’ятій тридцять у кімнаті 302 лунала автоматна черга (опція номер 44) чи гучний крик японського вояка (опція 13), зриваючи на рівні половину мешканців четвертого поверху. Після п’ятихвилинної стрілянини (чи кувікання самурая) Пауліна випростовувала долоню зі стосів подушок, намагаючись намацати будильник. Якщо їй щастило намацати відповідну кнопку, западала хвилина кришталевої тиші, а потім Пауліна раптом виплигувала зі шелесткої стилонової постелі просто в дерев’яні сабо і, завзято ними стукаючи, сунула до лазнички. Наступні п’ятнадцять хвилин Мілену переслідували звуки шурування, намилювання й ополіскування різних частин тіла, починаючи від зубів, а завершуючи дорідними ластами (розмір 41,5). Після гігієнічних процедур надходила черга на сніданок. Спочатку Пауліна впродовж кількох хвилин видобувала харчі, сховані в лляному мішечку, вивішеному на мотузочці за вікно. Коли по виснажливій боротьбі із заіржавілою клямкою мішок із їдлом урешті опинявся на столі, вона заходилася розпаковувати десятки пакетиків і поліетиленових кульочків, почергово вивільняючи: домашню, добре провуджену ковбасу з часником, черствий хліб, а також смалець із цибулею. Потім краяла грубі духмяні скиби й починала наминати, плямкаючи при цьому, як старий бернардин моєї тітки. Після сніданку — ранкова зубрячка. Година буркотіння монотонних термінів, правил і параграфів. Відтак другий сніданок, поглинутий під звуки деркотливого радіо. Потім третій. І нарешті обід, принесений у термосі з ближньої їдалки. А ввечері велике смаження. Близько я сьомої Пауліна випаровувалася з кімнати і випродуковувала в наріжній кухні густу жовтаву хмару, яка кружляла коридорами до півночі. За годину поверталася з оберемком паруючої картоплі «фрі» й великим баняком висмаженої олії, який вона запихала під ліжко. Через шістдесят днів свого сповненого вражень життя з Пауліною Мілька попросила переселити її до гуртожитських пивниць. Її заяву було відкинуто.

* * *

— Оце і є моє королівство, — Мілена прочинила двері до величезної кімнати, умебльованої стінкою «Бескиди». — А отам королівство Травки.

— Він, мабуть, у себе, — шепнула я, побачивши зеленкуватий дим, що ліниво снувався крізь замкову щілину.

— Або те, що від нього зосталося. Тобто светр, брудні джинси й кілька схрещених кісточок. А тепер хіт сезону: клозет, — вона прочинила наступні двері, демонструючи вузьку, пофарбовану в коричневе нору завбільшки півтора на два метри.

— Понуро, — визнала я.

— Зверни увагу на гриб, — показала вона величезний наріст, який укривав порепану стелю у якихось трьох метрах над нашими головами. — Ціле щастя, що це так високо, бо я боялася б сюди заходити.

— Мене більше інтригує це дзеркало на півстіни між стелею й підлогою. Навіщо в клозеті дзеркало?

— Як це навіщо? Щоб після відповідної процедури пересвідчитися, чи не луснули судини в очах.

Яке щастя, що я не мушу винаймати квартиру. Що маю затишну кімнатку обіч татової бібліотеки (багатої на словники й біографії науковців). Зате маю власний балкон із краєвидом на поблизькі пагорби. Власний захаращений стіл і тридверну шафу, завалену велемудрими книжками. Щоправда, я кожного ранку мушу добиратися до Кракова маршруткою і щовечора повертатися додому, замість іти з групою до кнайпи, але все ж це краще, ніж гидезна «кавалерка», пропахла вільгістю й заселена незнайомими курцями травки. Маю свій дім і своїх батьків, котрі вміють мене вислухати. Тільки от мушу їм нарешті сказати про те, що я перевелася.

Середина листопада

Сьогодні я сиділа в Мільчиній кухні, коли раптом з’явилася хазяйка квартири, пані Квятковська, пенсіонерка й любителька санаторіїв на морському узбережжі. Вона виросла перед нами, наче лиховісний гриб після вибуху атомної бомби.

— Доброго дня, — зверхньо привіталася пані Квятковська, стягаючи шкіряні рукавички (як вона примудрилася запхати в них ті величезні персні?). — А це що за дівчина? Може, вона мешкає тут нелегально?

— Моя подруга з Кракова, — пояснила Мілька, — вона просто прийшла в гості.

— Які ще гості? — Пані Квятковська піднесла тонку брову, старанно нарисовану брунатним олівчиком. — Мене ніхто не питав, чи можна приводити сюди подруг. Я маю тут антикварний паркет і не бажаю, щоб хтось топтався по ньому своїми бруднючими шлапаками.

Я уявила, як глумливим тоном недбало кидаю, що, мовляв, мої черевики у значно кращому стані, ніж її паркет, а позаду розлягається веселий регіт публіки, знічуючи хазяйку паркету. Тим часом пані Квятковська, анітрохи не знічена, продовжувала атаку:

— Як бачу, ви брали мою порцелянову філіжанку. Певно, пили з неї чай, уявляючи себе графинею, так?

— Та ви що? — підскочила Мілена. — Я воліла б пити з одноразових склянок на вокзалі.

— Мало того, що нахабна, то ще й брехуха, — процідила хазяйка паркету, філіжанки, наросту в клозеті і всієї приголомшливої решти. — А я позначила її крапкою біля ручки. І бачу, що крапки немає. Тому й питаю, хто її витер?

— Може, вона сама втекла, бо їй не пасувало таке аристократичне середовище?

— Я чекаю не такої відповіді, — загриміла пані Квятковська.

— А якої? Ви хочете, щоб ми побавились у детективів і простежили шлях таємничої крапки?

— Уважай, дитино, бо ти не зігрієш тут місця.

— Я не зігрію? Я?! — вибухнула Мілька. — Якби я навіть облилася бензином і підпалилась, я нічого тут не зігріла б. Ця хата зимна, як могила за полярним колом. Половина пічок — це суцільна бутафорія, вікна нормально не зачиняються, а обігрівачі ставити не можна, бо від них псується паркет. Тому я глибоко замислилася б над словом «зігріти».

— Ти не мусиш тут мешкати. Я маю купу охочих на твоє місце. Ти можеш забиратися ще сьогодні.

— Із радістю, якщо ви повернете гроші.

— Які ще гроші? — обурилася хазяйка.

— Квартплату за чотири місяці наперед, — нагадала їй Мілена.

— А мої збитки? Мої розшарпані нерви? Я після кожної розмови з квартирантом мушу купувати дорогі ліки на печінку. І хто мені це відшкодує?

— Може, страхова компанія? — вирвалось у мене.

— Вашої думки я не питаю. І зрештою не бажаю бачити тут сторонніх. Прошу негайно звідси вийти, — вказала вона на двері обваженим перснями пальцем.

— Так, зараз. Ти куди?! — гаркнула Мілена, аж я підскочила на півметра вгору. — Ані кроку далі! Ти моя гостя й підеш, коли цього захочу я!

— Якщо так, — просичала хазяйка, — то ви виїдете до кінця тижня.

— А угода?

— Це ви порушили угоду. Я маю свідків того, що у квартирі відбувались оргії, що ви бавитеся наркотиками й сюсяєте до пивниці.

— Ви часом не переплутали мене з тим великим білим котярою з п’ятої квартири?

— Сусіди підтвердять, що у вас відсутні будь-які моральні засади. А я не можу припустити, щоб тут мешкали всілякі покидьки. Я походжу зі шляхетної міщанської родини, де всі вміли грати на фортеп’яні. Тому прошу звільнити помешкання ще до неділі, — завершила пані Квятковська та віддалилася, дорогою до дверей лякаючи нас сестрою юристом, онуком поліцейським й сімома карами єгипетськими.

— Ну то прощавай, грибе, — озвалася Мілена, нервово постукуючи підбором.

— Що ти тепер робитимеш?

— Переїду до знайомої. Вона пропонувала мені ще у вересні, але я воліла жити ближче до універу. Оце маєш. Тисяча злотих до дупи, вистачило б на п’ятнадцять годин солярію.

Через два дні

На жаль, знайома Мілени Вікторія теж мусить звільнити хату. Хазяїн почубився з дружиною й вирішив позагоювати рани віддалік родинного гнізда.

— Якщо я, люба дівчинко, не заберуся від своєї старої, вона завалить мені пательнею по довбешці — й гаплик. Тому я, люба дівчинко, мушу рятуватися й утікати, поки ноги цілі. До кінця місяця ще якось протримаюсь, але потім, — зробив він красномовний жест, — капець.

Серце Вікторії було м’якшим за гомогенізований сирок. Вона погодилася, що не може рокувати чолов’ягу на смерть від пательні, тому вирішила, що виїде до неділі. Ну і тепер шукаємо втрьох (я відчуваю часткову відповідальність за те, що Мілька втратила дах над головою й сорок шість метрів антикварного паркету).

— Може, купимо якусь газету з оголошеннями? — запропонувала я.

— Спочатку оголошення на Анни, — вирішила Вікі. — Там найдешевші хати.

— Я воліла б знайти щось певне, аби через два місяці не шукати знову, — сказала Мілена. — Але добре, ходімо. З чогось треба починати.

Ми зайшли до передсіння костелу Святої Анни й переглядаємо оголошення.

— Це цікаво, — показала Мілена. — «Темна кімната для цнотливих хлопців з першого курсу медицини. Візити дівчат заборонені». Супер!

— А це? «Кімнатка в родинній оселі для дівчини за дрібну допомогу, миття вікон, закупи, прибирання й опікування немічним дідусем. Оплата тільки сто злотих», — прочитала я. — Служниця, яка ще й доплачує за свою роботу.

— Я маю краще. — Вікторія підсунула нам другий зошит із оголошеннями. — «Кімната з невеликим споживанням холодної води (готування й купелі виключені) для охайної студентки, обов’язково зі складного факультету. На вихідні виїзд до родини».

— Кожен охоче виїде, щоб помити спину й околиці, — буркнула Мілена. — Бляха, нічого нема. Я починаю шкодувати за тим грибом у Квятковської.

— А я починаю чутися винною, що тоді тебе провідала.

— Ну що ти, Вишне. Жартів не розумієш? Я воліла б ночувати в Йорданському парку.

— Бо ти, мабуть, ніколи там не ночувала, — обізвалася Вікі. — Мені якось трапилось, у червні. Я не мала де зупинитися на час вступних іспитів і влаштувалася в парку. Сумнівна приємність. По-перше, тому, що я спала чутливо, як заєць…

— Одне око розплющене й вухо як антена?

— Обидва вуха. А очі по черзі — раз праве, раз ліве. Щохвилини зміна варти. То ви й самі розумієте, що я не надто виспалась.

— А по-друге? — запитала я.

— Жахлива дюдя. Я прокинулася близько п’ятої, задубіла від холоду, як добряче накрохмалена постіль, тільки що не така свіжа. Хвилин десять мусила тупцювати, щоб розрухати найважливіші суглоби. Плигаю, розтираю сині лапи й раптом чую за якийсь метр од себе: «Слухай, мала, не гупай так, бо мені зараз вуха відлетять». Там лежав якийсь вуркаган, а за метр від нього інший. Вони мали там якісь сходини, чи що?

— Нічні балачки за денатуратом, — кинула Мілька. — Нічого не вдієш, ти дійово мене відмовила. То зостається хіба монастир.

— Там я теж ночувала, на Варшавській. Не мала де подітися на час перездачі, а до парку після червневого досвіду мене вже не тягнуло. Хоча, з іншого боку, там могло бути цілком вигідно, бо ж нападало листя. Якби отак порядно в нього запорпатися, то й не змерзнеш, ну і не треба боятися, що хтось тебе застукає. В найгіршому випадку цей хтось на тебе наступить.

— І що з тим монастирем? — нагадала я.

— Власне, я прийшла, пояснила, що і як. Монахині наказали мені чекати, а самі пішли порадитися. Запитати цю, ну, як її…

— Матір ігуменю? — припустила Мілена.

— Ага. Та погодилась, і мене поселили в якійсь келії завбільшки зо два на два, зате зі стелею чотири метри.

— Як клозет у Квятковської. Дзеркало було?

— Навіщо монахиням дзеркало? — здивувалася Вікторія. — Там було лише маленьке кругле віконце. Зранку я встала виспана, як ніколи. Сестри подали мені сніданок у ліжко — скибку хліба із жовтим сиром і какао. Кажу вам, повний комфорт. Потім привели мене до каплички і сказали, щоб я помолилася, коли хочу.

— І що? — запитала я.

— Через п’ять хвилин мені видалося, що я чую покликання. Я зразу побігла до якоїсь монахині, але вона пояснила, що це звичайний страх перед дійсністю. А втекти від життя таки не вдасться. Воно дістане тебе навіть у монастирі…

За два дні до виїзду

Ми переглянули всі газети. Мілька видзвонила чотири телефонних картки — і повний пшик. Окрім обшарпаної комірчини в патологічної родини, яка переховує у ванні два корчі картоплі.

— Не знаю, чи можна це назвати змістовною пропозицією, — замислилася Вікторія.

— У крайньому разі ви могли б пожити у мене, але я перш мушу поговорити з татом і переконати його, що вам варто простягнути руку допомоги, бо ви маєте потенціал, тобто є майбуттям інтелектуальної еліти воєводства…

— Знаєш, що? Я, мабуть, уже волію той Йорданський парк, — сказала Мілена.

— Сподіваємося, що ми таки знайдемо собі щось затишніше, — зітхнула Вікі. — Листя вже позгрібали, й почалися приморозки.

— Ми можемо пожити на халяву в гуртосі, — згадала Мілена. — Я знаю такого собі Анджея із соціології. Щоправда, в нього вже живуть двоє «дикунів», але, може, він запхає нас під стіл чи під умивальник?

— Залишаються ще сходові клітки у висотних будинках. І будиночок на ділянці неподалік Струменевої.

— Ціла купа можливостей! — зраділа Мілена. — Дівчата, все не так зле!

За день до виїзду

Це фатально. Ми видзвонили чотири наступні картки — і нічого. Скрізь або вже неактуально впродовж місяця (що вони друкують у тих газетах?), або актуально, але:

— тільки з нового року,

— хочуть тільки хлопців,

— хочуть дівчат, але старших або зі знанням китайського чи еротичного масажу,

— не хочуть жодних студентів,

— хочуть, але тільки медиків.

На додачу, будиночок на ділянці вже зайнятий, так само як і останнє місце за шафою в студентському готелі у Мільчиного знайомого.

— Я ще сьогодні поговорю з татом. Розповім йому про прихований у вас інтелектуальний потенціал…

Ми саме стояли на Плянтах, міркуючи, що робити далі. Де ще можуть висіти оголошення про нормальну хату для двох звичайних дівчат із Яґелонського університету?

— Ще ні, — попросила Мілька. — Може, ми щось таки надибаємо. Може, станеться чудо.

У цю мить на стежці з’явилася пара джинсів, а також витертий светр — усе це занурене в клуби зеленавого диму.

— Травко? — зраділа Мілька. — Що ти тут робиш?

— Гуляю. А окрім того, чекаю свого ділера. Він мав прийти ще годину тому.

— Рада тебе бачити. Ти зник так несподівано, ми навіть не встигли попрощатися.

— На знак протесту й солідарності з тобою, — пояснив Травка. — Нехай шукає квартирантів до двох кімнат.

— А де ти тепер мешкаєш? — запитала я.

— На Казимирі, у приятеля, фаната комп’ютерних ігор. Здається, поряд є велика хата, вільна від сьогодні. А ви де мешкаєте?

— Ніде, ми нічого не знайшли, — поскаржилася Вікі і скорчила міну дівчинки, в якої залишився лише один сірник.

— Тоді ви вже знайшли, — урочисто виголосив Травка. — Ласкаво просимо на Казимир.

День, на який призначено виїзд

Увесь дівчачий мотлох ми перетягли ще вчора, щоби швидше позбавити пані Квятковську від своєї присутності. Тут-таки перед одинадцятою, змучені, але щасливі, вимкнули коштовну люстру, зачинили антикварні двері, а ключ від апартаментів залишили під вибляклим хідничком. Як чемні дітиська. А сьогодні я допомагаю їм облаштуватися на новому місці. Мама дала мені для них кілька дрібниць. Фіранки, плед, якесь начиння.

— Як щось не знадобиться, то просто викинете на смітник, — сказала вона, спаковуючи речі до великого пакета. — А ти, Вишне, не хотіла б із ними пожити?

— Мабуть, що ні, — покрутила я головою. — Адже я маю свій дім, кімнату…

— А я радо переїхала б кудись на тиждень або хоч на кілька днів. — Вона на хвилю перестала пакувати речі й застигла, задивившись на безлисте дерево за вікном.

Я глянула на її сумне, бездоганно нафарбоване обличчя й подумала, що тепер настала та єдина, неповторна мить, аби сказати про зміну факультету.

— Мамо, — почала я, — той СНОБ був не найкращою ідеєю, хоч тато вважає…

Вона не дала мені закінчити.

— Не всі ідеї твого батька такі чудові. О Боже! Вже майже друга, а я ще не приготувала локшину для бульйону!



Ну так, завтра ж неділя. А в неділю в нас завжди бульйон із локшиною. Я зітхнула. Магічна мить проминула. Я закінчила пакувати плед і поїхала до дівчат.

— Велика кухня, — оцінила Вікторія, роздивляючись довкруги. — А радше кухня-лазничка.

— Добре, хоч унітаз поставили в іншому місці. Уявляєте собі? Одна смажить млинці, а інша какає.

— Я жила так колись, — згадала Вікі. — У Познані, поки перевелася до Кракова. Все було в одній кімнаті. Унітаз, газова плита, спальня, душ. І мешкали ми вчотирьох. Потім навіть уп’ятьох, коли Ґоську викинули з гуртохи.

— І давали собі раду?

— Запросто. Коли котрась ішла до вітру, решта виходила на балкон чи відверталася спиною й затуляла вуха. Все дуже культурно. Добре, — розглянулася Вікі кімнатою, — то де ми влаштовуємо лігво?

— Певно, на тому великому столі в кутку, — запропонувала Мілена. — Бо кам’яна підлога, либонь, не найліпше місце для вразливих нирок. А я виграла в лотерею саме такі.

— Стіл годиться. Треба тільки пересвідчитися, чи він стійкий.

— На таких ногах? — показала я на стовбури, які підпирали стільницю. — Швидше підлога завалиться, ніж той стіл.

— Тоді натягаємо матрац, — скомандувала Мілена. — Беріть його за кути. На рахунок «три» підіймаймо. Раз, два, і-і-і три, тягнемо! — Матрац звалився на стіл, збиваючи завої сторічної куряви.

— Треба трохи поприбирати, — зауважила Вікі через п’ятнадцять секунд після здійсненого факту. — Хтось стукає?

— Піду відчиню. — Мілька побігла до дверей. — Привіт, Травко. Ти став такий товариський. На старій хаті навіть носа не потикав із нори.

— Бо я мав сезонну депресію, — пояснив Травка, як завжди, занурений у величезну хмару, цього разу кольору баклажана. — Ой, як ви гарно влаштувалися.

— Не перебільшуй, — озвалася Вікі. — Ми тільки перетягли матрац, а Мілька повісила фіранки.

— І досить, — оцінив він. — То це фіранки? Вони скидаються на рибальську сітку російського виробництва.

— Ти влучив у «десятку», це і є сітка. Ми купили її з уваги на ціну, фактуру й цікаву колористику, — просвітила його Мілька.

— Ну, повний відпад, рожевий із фіолетовим, — визнав Травка. — А до речі, ті росіяни мають фантазію. Це ж треба було пофарбувати рибальську сітку в рожеве. Фантастика, правда ж?

— Не конче фантастика, — Вікторія кинула оком на сітку. — Але я помітила великий вплив іграшок із «гуманітарки» від німецьких домогосподарок. Ну знаєте, трохи зужиті ляльки Барбі, кольорові машинки без коліс, псевдосхідні пластмасові кулони…

— До речі, щодо східних оздоб, — сказав Травка. — Ви можете подивитися на мою кімнату. При нагоді заберете собі рожеву ширму. Вона пасувала б до ваших фіранок. То що, ідете?

Ми пішли. Травка витяг із кишені величезний оберемок ключів.

— І кортіло тобі замикати двері? — здивувалася Мілена. — Ти ж навіть не спустився на поверх нижче.

— Цей новий товар із Амстердама зробив мене страшенно недовірливим. Бляха, який же це? Здається, той великий, — ухопив він ключ завбільшки за ложку для взуття. — Так, підходить. Прошу заходити, тільки не хапайтеся за контакт. Може вдарити. Моя кімната навпроти. Ну як?

— О Боже! Але й декор. Де ти надибав стільки бордово-жовтих подушок?

— Розпродаж у торговельній галереї. Якщо купуєш сорок штук, одержуєш на шару золотий шнурочок.

— А накидка й балдахін? — запитала я, вражена багатством орнаменту.

— Одержав у подарунок від сестри мого сусіди. Їхня бабуся купила їх запівдурно. Класна чувиха. А як ворожить.

— Де в тебе кухня? — поцікавилася Вікі, вганяючи Травку у транс. Бо Вікі виглядає так, ніби харчувалася винятково квітами з небесних хмар. Вона прозора, ефемерна, гнучка і аж ніяк не асоціюється з кухнею.

— Кухня-лазничка. Зараз покажу.

— То ви тут купаєтеся? — запитала Мілена, показуючи на цебро, встановлене на конструкції з цеглин.

— Робимо такі спроби, але це вимагає циркових здібностей. По-перше, треба завантажитися до середини цієї, з дозволу сказати, ванни. Тут присідаєш навпочіпки й відкручуєш кран.

— А це душ? — Вікі торкнулася до брунатної гумової кишки, що стирчала зі стіни. — Ми мали такий самий у Вроцлаві, поки я перевелася до Познані. І бак на п’ять літрів. Треба було сильно напружитися, бо потім летіли шматки льоду.

— Тут те саме. П’ять літрів, і годину чекаєш на наступну порцію теплої води.

— А чому ви поставили цебро на цеглини? — запитала Мілька. — Ви любите хиткі конструкції?

— Любимо, але насамперед йшлося про стік води. Цебро вище від зливу, тому вода може спокійно собі стікати. І не треба її вичерпувати.

— Вигадливі хлопці, — з подивом шепнула Вікі.

— Ну, — втішився Травка. — А отам ліворуч кімната мого сусіди. Зараз я вам представлю чувака.

— То він удома? — здивувалася Мілька. — І ти замикав двері на ключ?

— Я ж казав, що останній час маю «зради». Треба поміняти ділера. Добре, ходіть. Грюк-грюк!

— Відчинено. Привіт усім, — відповів низький голос із-під стола. — Перепрошую, що не вилажу, але я саме почав міняти процесор. Боюся погубити гвинтики.

— Привіт, — воднораз сказали ми.

— Я чув, що котрась із вас втратила дах над головою через таємничу крапку?

— Так, це я, — відказала Мілена.

— Цікавий привід, — визнав Травчин сусіда. — Але кожен привід добрий, коли треба викинути квартиранта на вулицю. Я теж багато пережив на попередній хаті.

Попередня хата Травчиного сусіди

Вони мешкали вже другий тиждень, аж раптом в один жовтневий вечір у хаті з’явилася хазяйка пані Стадницька. Після короткого обміну люб’язностями й елегантними усмішками вона висунула пропозицію: або хлопці погоджуються на шістдесят відсотків надбавки, або виселяються протягом тижня. Вони не підписали наперед угоду і на прохання хазяйки вдавали перед сусідами ремонтну бригаду. Бо їй не баглося платити податки. За такої ситуації вибір був невеликий, і горе-квартиранти без вагання пристали на другу пропозицію, тобто на виїзд. Через день після свого візиту хазяйка провідала їх знов і з усміхом на бежевих устах заявила, що вони мають рівно двадцять чотири години, щоб винести свої речі. Пізніше вона повідомить поліції про те, що вони вселилися незаконно, і таким чином забезпечить їм безоплатну ночівлю в комісаріаті. Друзяка Травки, найсміливіший з усієї ватаги, ще намагався дискутувати:

— А чи можемо ми принаймні дізнатися, чому ви вирішили відмовитися від послуг нашої ремонтної бригади?

— Бо я не помітила поступу в ремонті, — просто відповіла хазяйка.

* * *

— А, до речі, — згадав Травка. — Ми тут балакаємо, а я вас навіть не познайомив. Це Ірек, спеціаліст з гвинтиків і віртуальних бійок із потворами.

— Мілена.

— Вікторія.

— Вишня.

— Класне ім’я, мою сеструху також звуть по-ягідному. Це тепер така мода?

— Якщо по правді, то мене звуть Вишеслава. Мій тато — великий шанувальник Шимборської, а також стовпів науки. Наприклад, професорки Ягодинської.

— Кристини, в дівоцтві Сіраклітина?

Постать під столом ворухнулася.

— Ти її знаєш?

— Я ні, бо замолодий. Але моя бабуся ходила з нею до ліцею. Чувихо, та Клітина була страшенно зацькована. Лантух негараздів, ще більший, ніж моя сестра. Вона хотіла кинути школу й випасати корів у Бескидах. Тоді бабуся викинула такий фортель: пообіцяла поворожити їй на картах. І стала плести горопашній Кристині, що на неї чекає наукове майбуття. Професорське звання, закордонні кафедри, тільки що вона мусить закінчити СНОБ. Тоді це ще називалося ВОДА.

— Звісно, — згадала я, — тато мені казав: Водолійство й Оповідання Дотепних Анекдотів.

— Точно, — підтвердив Ірек. — А стосовно тієї Кристини Сіраклітини… дівчина повірила у ворожбу, а решту ви знаєте. Професорське звання, публікації, закордонні кафедри. Саме тому я ніколи не ворожу в бабусі.

* * *

А я охоче довідалася б про майбутнє, дізналася б, що мене чекає через п’ять років. Чи буду я щаслива й фахово зреалізована? Чи вийду заміж, чи збудую будинок, чи посаджу дерево? І чи мій тато гідно перенесе звістку про зміну факультету?

За тиждень до Андрія

Ми закінчили ущільнювати вікна. Тепер сидимо на кухні, гріючи замерзлі ноги в мідниці з гарячою водою. Дивимося на перший сніг й розмовляємо на серйозні теми.

— І що з тією стипендією? — прагнула дізнатися Мілька.

— Як і завжди, у подібних сутичках із колективом програє одиниця.

— Може, ти ще не повинна здаватися?

— Ти гадаєш, я можу це зробити? — поцікавилася Вікторія. — Облитися бензином перед секретаріатом? Узяти в заручники ректора?

— А скільки тобі не вистачило до стипендії?

— Дві сотих. Я була другою під рискою.

Дві сотих

Середній бал 4,75. Дванадцять іспитів, три з них — на шість. Якби їй зарахували ті «шістки», вона мала б рівно п’ять балів і найвищу стипендію. А так вона була другою під рискою. Стипендію призначали від 4, 77, бо тут пролягла межа для тридцяти відсотків найліпших студентів. Упродовж останнього місяця Вікторія відвідала ректорат, деканат, а також секретаріат. І скрізь її відсилали вище чи нижче.

— Мені прикро, але рішення про визнання «шісток» приймає ректор, — поінформувала її деканша.

— Я щось вирішую? — здивувався ректор. — Я щомісяця одержую жалюгідну платню. Такі питання вирішуються на факультеті.

— Звичайно, я, мабуть, помилилася. «Шістки» затверджує університетська комісія, — пригадала собі деканша.

— Ми тільки встановлюємо стелю, від якої призначається стипендія, — одноголосно заявили члени комісії. — Ти мусиш написати заяву на ім’я ректора.

Отож Вікі нашкрябала благальну заяву про визнання трьох «шісток». Написала, що перебуває на утриманні самотньої, матеріально не забезпеченої матері, що вивчає на п’ять курсів більше, ніж вимагається, що обирала найскладніші предмети, а не «халяву», де ставлять «п’ятірки» за поодинокий зблиск інтелекту в лівому оці, зграбні ніжки чи повний обіцянок усміх. Насамкінець додала:

«Я знаю, що існують певні правила. Але існують також і ситуації, за яких треба бачити щось більше, ніж суворі межі, середні бали, стелі. Тоді не складно дотримуватися правил, це може зробити кожна машина. Складно помітити людину й дійти людського рішення. Сподіваюся, що пан ректор не виявиться машиною…»

Два дні очікування на людське рішення. Вона примчала до ректорату від самого ранку. Взяла з рук секретарки свою заяву й зиркнула на резолюцію. Спочатку якісь закреслення, потім виразне: «Не затверджую». Знайома з комісії зізналася, що ректор вагався (звідси ті закреслення), але деканша сказала, що й мови не може бути про визнання «шісток».

— Тоді довелося б усе перераховувати від нуля, бо ж інші теж мають якісь «шістки». Звідки відомо, що ця студентка ввійшла б до тридцятивідсоткової межі? Не варто зчиняти галас через кількасот злотих.

* * *

— А коли я прийшла до неї на чергування, — закінчила Вікторія, — то почула, що людина вчиться заради себе, а не заради грошей. І що я повинна вдовольнитися усвідомленням, що «шістки» так гарно виглядають у заліковці.

— Як зірочки в зошиті першокласника, — сказала Мілька. — І саме стільки означають.

Три дні до Андрія

Сьогодні я складала письмове тестування. Жахливо нервове через таку собі Зофію Бідосю. Мілька застерігала мене щодо неї.

— Тримайся від неї подалі, — сказала вона, не вдаючись у компрометуючі для Зофії подробиці.

— А щось конкретніше?

— Скажу тільки, що Зоська — це довершений гібрид піраньї з ракетою. Кровожерна, бездушна і пре вперед.

Ну і сьогодні я мала нагоду пересвідчитися, що в цій характеристиці немає й тіні перебільшення. А все почалося досить невинно. Зоська запитала, чи можна їй сісти біля мене.

— Бо розумієш, — затріпотіла вона ультрамариновими віями, — я майже нічого не знаю, а ти, здається, завжди прекрасно підготовлена.

— Сідай, — зраділа я, що хтось урешті мене помітив.

Бо досі мої спроби контакту з власною групою виглядали таким чином:

Спроба 1

— Привіт усім, його ще немає? — промовила я в очікуванні доктора Цвіркуна.

— Ні, п’ятнадцять хвилин почекаємо, і треба робити ноги, — ліниво відповіла група.

— Ви потім кудись ідете?

— Може…

Спроба 2

Перерва між парами.

— Як бачу, в тебе подібна авторучка, — роблю я сенсаційне відкриття. А все заради того, щоб зав’язати контакт.

— Не зовсім, — цідить власниця авторучки. — Моя фірмова, з раритетної «паркерівської» серії, а твоя…

Вона милосердно не сказала, де було виготовлено жалюгідну підробку її безцінного «паркера». Шкода, бо я охоче дізналася б.

Спроба 3

— Слухай, ти маєш конспект попередньої лекції? — зачепила я симпатичну дівулю з кумедною, коротко обтятою гривкою.

— Маю.

— Це класно…

— Але я не позичаю своїх конспектів конкурентам.

— Конкурентам? — здивувалась я.

— Ти ж знаєш, що іспит складає тільки тридцять відсотків найкращих.

Тепер уже знаю. Я хотіла подякувати за інформацію, але дівуля буркнула, що я заважаю їй писати курсову, повернулася на п’ятах і вшилася з аудиторії.

Нічого дивного, що відверте прохання Зофії страшенно мене втішило. Від розчулення я навіть забула, що переді мною гібрид піраньї з ракетою. Може, тому, що цей гібрид мав милу усмішку й гарненьку безрукавку в блакитні ромби? Я посунулася так, щоб Зося мала якнайбільше місця. А відразу після цього прийшов Цвіркун і за допомогою збуджених асистентів роздав тести.

— Нагадую, що кожен, кого прихоплять на списуванні, автоматично одержує незадовільну оцінку.

Важко, але я не мушу наражатися на такий ризик.

— Та, котра дасть списувати іншим, також, — додав Цвіркун, і мені здалося, що він глипнув у мій бік.

Тепер уже мушу. І наражатимуся, щоб не чутися новенькою в домі Великого Брата.

Тестування почалося. В аудиторії було чутно лише тихі кроки асистентів, котрі ліниво прогулювалися між рядів. Один із них зупинився біля нас і ласкаво вдавав, що не бачить, як я допомагаю Зосьці. Коли він відвернувся, заслоняючи нас від Цвіркуна, Зоська шепнула, щоб я підказала їй наступні відповіді.

— Я ще не знаю. Мушу подумати.

— То поквапся, — просичала вона. — Зосталося тільки п’ять хвилин.

— Студентки з п’ятого ряду, — почули ми раптом. — Я прихопив вас на співпраці.

— Але, пане доктор, — Зофія підвелася, поправляючи свою блакитну безрукавку, — я саме пояснювала товаришці, що вона повинна писати сама, а не зиркати безупинно в мою роботу. Вона робить це від початку тестування.

— І ви не реагували?

— Я не хотіла доносити. Хоч знала, чим ризикую…

— Розумію, — гмикнув Цвіркун, — в такому разі попрошу студентку у вишневій безрукавці здати свій тест.

Я мовчки підійшла до кафедри й поклала роботу.

— О, а ви не так мало встигли написати, — зауважив він. А я замість боронитися просто нерухомо бовваніла, як гіпсова фігурка паяца на меблевій стінці у вуйка.

— Чи можу я втрутитись? — озвався раптом один із асистентів, той, що заслоняв нас перед проникливим поглядом Цвіркуна. — Мені здається, що сталася помилка. Так склалося, що я тривалий час стояв поблизу цих дівчат…

— Ну так, ніхто не байдужий до юних пругких тіл в обтислих безрукавках, — зітхнув Цвіркун. — І що ви там нагледіли, колего? Окрім принадливості цих тіл?

Асистент щось шепнув просто у волохату вушну мушлю доктора Цвіркуна.

— Справді?

— Гадаю, в цьому легко пересвідчитися, пане доктор. Досить опитати обох студенток.

— Ніби так, — Цвіркун покивав своєю великою, повною застарілих визначень головою, — тільки я щось не маю настрою, а ви… ну що ж, вас можна запідозрити в небезсторонності.

— Тоді нехай це зробить мій колега Русинек, матиме хоч якусь розвагу, бо він уже двадцять хвилин втуплюється в підлогу і длубається в носі.

— Коли так, то прошу покликати його до мене. І студентку Блакитну також, — милостиво погодився Цвіркун.

Через годину ми покинули кабінет Цвіркуна. Я з «четвіркою» з плюсом, а Зоська… ну що ж, із незадовільною оцінкою.

* * *

— Буцімто я повинна відчувати задоволення, — звірилась я Травці. Зустріла його перед брамою будинку і встигла переповісти цілу подію.

— Задоволення? — здивувався він. — Це звучить жахливо, як цитата з підручника сексології. Насамперед ти повинна відчувати величезну втому. Я чув, що Русинек — це кандидат на справдешнього нудьгаря. Він вів пари у Мільки.

— Щось у тому є, — визнала я. — Після більшості усних іспитів я відчуваю дивне невдоволення…

— Комплекс відмінника, так? — усміхнувся Травка. — Коли тебе як слід не вичавлять, ти почуваєшся недолюбленим… Яке щастя, що мене подібні проблеми не стосуються, відколи я вступив у нескінченний період дозрівання.

— Я, на жаль, завжди відчуваю невдоволення. Але не сьогодні. Русинек був на висоті. Хоч я, ясна річ, воліла б нормально написати тест.

— Ну що ж, зараз суперництво не оминає навіть дівчат. Ознака нашого часу. І це весь час загострюється.

— Припини, ну не всі ж такі.

— Не всі, — погодився він. — Приміром, Вікторія, але на це працювали цілі покоління з-за східного кордону.

— Із-за східного?

— Дідусь із бабусею Вікі були росіянами чи білорусами, а котрась із прабабусь, здається, походить з Естонії. Було кому переказати їй у спадок безцінні гени спокою й упокорення.

— Я думаю над тим, що переказали батьки мені.

— Мені мій старий переказав слабке волосся, страх перед стабільністю й алергію на молоко.

— Напевно, ти маєш від нього й кілька цінніших рис, — спробувала я його розрадити.

— Напевно, — погодився він. — Тільки от іще не знаю, яких саме. Але попереду ціле життя, аби про це довідатися, — він усміхнувся. — Ідеш до дівчат? — За кілька хвилин ми зупинилися проти дверей квартири.

— Ну. Хочу сказати Мільці, що вона не помилялася щодо тієї Зоськи.

— Мілена рідко перебільшує, — визнав Травка. — А якщо й перебільшує, то хіба зі своїм виглядом.

І він побіг униз.

— Грюк-грюк, ви вдома?

— Залазь, ми собі балакаємо.

Наче вони могли займатися б чимось іншим. Я поволі стягнула чоботи, а дівчата повернулися до розмови.

— І давно ви розійшлися? — почула я.

— Ой, давненько, — Мілена поставила чайник. — Понад два місяці. Я вже майже забула, як він виглядає.

— Так-так, а в серпні світа за ним не бачила, — кпила Вікторія, відкорковуючи бляшанку з консервованим алое. Вікі полюбляє вишукувати у крамницях чудернацькі продукти.

— Авжеж, не бачила, але мусила щось із тим зробити, коли він зник із мого життя, інакше я від вересня мала б ходити у чорних окулярах і з собакою-поводирем.

— А що він тобі сказав? Хочеш трохи алое? На смак, як сироп.

— Ні, — здригнулася Мілька, — нічого він не сказав. Заявився до Маркусової хати, зі зневагою глянув на мене й вибіг. Подумав, що я його зрадила. А колись на самому початку він сказав, що не вибачає зрад.

— Але він собі дозволяв, — зауважила Вікі, виловлюючи з бляшанки білуваті драглисті шматочки.

— Це були не зради, він просто мусив якось урізноманітнити своє життя. Зустрічався для годиться, аби яйця полоскотати.

— Я так гадаю, що він зустрічався винятково заради своїх яєць. Бо вони заволоділи його мозком. Наскільки в цьому випадку взагалі доречно говорити про якийсь там мозок.

— Ви можете мене втаємничити? — попросила я, заінтригована історією Мільчиного роману й таємничої людини без мозку.

— Добре, але треба посунутися на якихось півтора року назад.

Півтора року тому

Мілена була однією з багатьох миршавих випускниць середньої школи десь там у східній Польщі. Попри вражаючі успіхи в навчанні (середній бал атестата 5,5, участь у різних олімпіадах та конкурсах), відчувала, що в її залагодженому житті бракує дрібки чогось іншого. Може, самого життя? Саме тоді вона потягнулася по чергову книжку Мілана К. і натрапила на пасаж про погляди. На сторінці 202 прочитала, що люди потребують, аби хтось на них дивився. Одні жити не можуть без поглядів безіменної юрби, тому стають зірками MTV чи героями експериментів на кшталт: «Покажи світові свої тельбухи й брудну білизну». Інші вдовольняються меншою кількістю. Вони полюють на погляди у клубах і на дискотеках, організовують гучні гулянки з будь-якої нагоди чи переселяються до маленького містечка, завдяки чому потрапляють у епіцентр сотень поглядів. Затьмарених алкоголем, пожвавлених сусідською цікавістю чи добрячою порцією кокаїну. Але завжди поглядів знайомих. Є й такі, яким вистачає погляду коханої істоти. Коли та йде, вони розпачливо шукають їй заміну, щоб утекти від страхітливої порожнечі. І, врешті-решт, остання група, вимираюча: мрійники, котрі живуть під уявним поглядом неприсутніх осіб. Середньовічні лицарі, котрі заради дами серця хапалися за меч і товкли супротивника, аж поки той починав нагадувати паприкаш у погнутій бляшанці. Вояки, котрі заради укоханого короля, що вилежувався на ведмежій шкурі у віддаленому на сотні кілометрів замку, позбавляли життя сотні власників зненацька заскочених поганських очей. Мілена усвідомила, що вона теж не ладна жити без поглядів. Ще не знала, яких саме, але просто не ладна і баста. Вона вирішила це змінити й дійшла такого рішення: треба зрештою вистромити носа з-під ковпака, встановленого її надто дбайливими батьками. Вдруге від новорічного балу і вперше від випускного вона вибралася на дискотеку до «Пристрасті». Там зустріла Маркуса, котрий досконало опанував мистецтва пірсинґу, татуажу, а також зваблювання наївних тинейджерок. Це саме Маркус пояснив їй, якого штибу поглядів вона потребує.

— Ти потребуєш, аби чуваки пожирали тебе очима. Молоді й старі. Знайомі і геть чужі… То коли ти прийдеш до мене на татуаж, мала?

Таким чином Маркус створив п’яту категорію, а водночас новий образ Мілени. За кілька тижнів перетворив сіру мишку на феєричне поєднання Кайлі Міноуґ, Барбарелли та вишуканих трансвеститів із дискотек східної Швеції.

Цілих півроку він поклонявся Мільці, як і кожен Пігмаліон, задоволений своїм твором. Потім випустив її на пробний променад на Плянти. І там покинув. З місяць Мілена проплакала, аж урешті згадала про свою життєву місію: вона повинна колекціонувати липкі погляди захоплених чоловіків (а подекуди й жінок, чому б і ні?). І колекціонує.

* * *

— А що з іншими хлопцями? — запитала я.

— Їй трапляється один на кілька місяців, — поінформувала мене Вікі. — На жаль, кожен із них нагадує Маркуса: перевага форми над змістом і яєць над мозком.

— А той останній?

— Такий самий, як і решта, — відперла Мілька, виловлюючи огірок із велетенського слоїка. — До того ж ревнивий. Саме тому ми й розійшлися.

— Що трапилось?

— Я домовилася з Маркусом на татуаж. Робертові про це анічичирк, бо це мала бути несподіванка до Дня хлопця. Його колишня розповідала, що Роббі страшенно тягнеться від татуажу біля кісточки, який просвічує крізь сітчасті панчішки. Ну і я вирішила наколоти собі полум’яне серце, простромлене блискавками. Уявляєте, як геніально це виглядало б? — вона відкусила шматок огірка, цвиркаючи розсолом на стіл і довкілля.

— Ти мусиш так цвиркати? — фекнула Вікі, витираючи обличчя.

— Я ж не винна, що трапився такий порохнявий. Тато знову експериментував при заквасці.

— І що? — запитала я.

— Як завжди, вийшли справжні бомби. Набиті розсолом, як бочки.

— Але що з Маркусом?

— А, з Маркусом. Прийшла я до нього, всілася, ми стали згадувати минуле. Як було кльово і взагалі. Він розм’як, став шкодувати, що покинув мене тоді на Плянтах, бо наступна Галатея обскубала його, як гусака. І раптом каже, що не візьме грошей за татуаж. Хоче тільки поголити мені ніжки.

— Він так і сказав: «ніжки»?

— Ну. Мене це так розчулило, що я погодилась. Тоді Марко вичавив пінку, мою улюблену лимонну — і до діла. А тим часом Роббі думав, що я на заняттях, і поїхав до батьків у Нову Гуту. Його старі, як виявилося, мешкають на Скарпі, в сусідньому з Маркусовим будинку. Вмостився він собі у фотелі проти телевізора, відкоркував пивце. Повний релакс. Глянь у вікно, а там якась дівуля з намиленими ногами й татуйований чувак без сорочки, зате з бритвою.

— Чиста перверзія, — підсумувала Вікі.

— Ну, тож він підійшов до вікна, аби бачити, що буде далі. Дивиться, а то я. Тоді він вискочив із будинку, вирахував вікно і знайшов Маркусову хату. Той саме закінчив голити мені одну литку, коли ввірвався Роберт. Глянув, спопелив мене поглядом і вибіг. Я кричала йому вслід, але не буду ж ганятися за чуваком із намиленою ногою. У Маркуса так трусилися руки, що я відмовилася від татуажу. А все через дурнуваті ревнощі.

— За десять років ти будеш дякувати долі, що він вчасно прибіг. Досить, що ти маєш кажана на півсідниці.

— Як на мене, то це дільниця стегнової кістки, але я не маю настрою на анатомічні дискусії.

— І ти потім не дзвонила до Роберта? — запитала я.

— Двічі, але він затявся і не брав слухавку. Для нього зрада — це смерть стосунків. Він виклав мені всі правила гри на першому ж побаченні.

— Ну то й халепа. Ти мусиш знайти когось іншого.

— Що з твоїм виглядом… і невибагливими вимогами, — додала Вікі, — не завдасть клопоту.

— Сподіваюся, цього разу трапиться хтось змістовніший, — зітхнула Мілька. — А як там твої пригоди з хлопцями, Вишне?

* * *

Я і хлопці. Цьому можна присвятити шістнадцятисторінковий зошит. У два рядки.

Пригода перша: випускний бал, який я протанцювала з Мацеком. Загалом сімнадцять танців, з яких чотири повільні. Впродовж наступних двох тижнів Мацек підкидав мені на хідничок квіти, вкрадені з довколишніх клумб. Я вмирала від страху, що його зловлять, і від сорому, що доведуть моє поплічництво у злочині. Потім Мацек поїхав на вакації, а коли повернувся, то став приносити квіти моїй сусідці.

Пригода друга: спільні молитви на вервиці з Міхалом з ІІІ-е. Ми приходили до костелу порізно, але о тій самій порі (призначення?). Сідали поряд, у бічному нефі і разом проказували чергове коло на одній вервиці. В листопаді Міхал зник. З’явився допіру в березні. Під час хресного ходу. Я вже хотіла до нього підсісти, коли побачила, що він не сам. Обіч нього заклякла моя сусідка.

Пригода третя: мовний табір на канікулах перед випускним класом. Три тижні флірту із симпатичними американцями з безглуздими блакитними очима. Я від початку розуміла, що це знайомство не має шансів перетривати осінні приморозки. Але коли табір закінчився, а безтурботні американці покинули Польщу, я за тиждень обгризла собі всі шкірочки на нігтях лівої руки. До живого м’яса.

Пригода четверта: все ще чекаю.

Хоча, з іншого боку, зовсім ні. Я вища за це. Мене смішать псевдоромантичні зізнання про половинки душі. Про те, що я є тією одною-єдиною, вимріяною. Жалюгідно і якось надто паперово. А я хочу чогось справжнього. І колись це неодмінно знайду.

За два дні до Андрія

Травка стверджує, що саме знайшов жінку, котра наповнить глибоким сенсом його безтурботне життя. Вона ще про це не знає, але він уже над цим працює.

— Для початку велике прохання до вас, дівчата, — почав він.

— Ну? — підохотила його Мілена.

— Чи могла б Марія пожити якийсь час із вами? Вона щойно посварилася з тіткою, й вони вирішили відпочити одна від одної.

— А чому ти не запросиш її до себе? — запитала Мілька. — Ти маєш таку велику кімнату, вже не згадуючи про ложе.

— Власне йдеться про ложе. Я боюся, що коли Марія його побачить, то матиме невластиві асоціації. Може, навіть відчує тиск із мого боку. А я хочу, щоб усе розвивалося поволі, без надмірного поспіху. Ну а крім того, побоююсь, що ніхто не витримає зі мною в одній кімнаті довш як три тижні.

— Чому?

— Через ранкове прокидання.

Травчине ранкове прокидання

Процес розпочинається опівночі. Тоді, коли Травка наставляє свій улюблений російський мідний будильник. Годинник завбільшки з великий баняк, цокання якого нагадує відлуння кінських копит на мокрому асфальті, а дзвінок годен розбудити минулорічний труп. Але не Травку — тому для підсилення ефекту він умощує будильник на великій тарелі. Близько восьмої розлягається приголомшливий подзвін. Розлягається й триває кількадесят секунд, доки Травка розплющить одне око. Тоді він вимикає дзвінок і наставляє будильник на восьму десять, а потім почергово: на восьму двадцять, сорок, п’ятдесят — і так аж до одинадцятої. Тоді Травка зривається з жахом, що знову проспав ранкові пари.

* * *

— То як буде з Марією?

— Гаразд, — погодилися дівчата, — але розкажи нам щось про неї. Яка вона є і взагалі.

— Вона феєрична, — запалився Травка. — До того ж ніякої приземленості. І грала в кіно, я вам казав?

— А кого? — зацікавилася Мілена.

— Провінційну злодійку, що цупить столові прибори в супермаркеті.

— Його десь показували?

— Ні, то був фільм-інструкція для великих магазинів і гуртовень, але Марія вважає, що нові ролі посиплються на неї, як конфеті. Тому вона дуже вимоглива стосовно пропозицій. Нещодавно відмовилася знятися в попсовому кліпі для телебачення.

— Вибаглива, — визначила Вікторія.

— І дуже вразлива, — додав Травка.

— Сподіваюся, їй не заважатиме моя лампа, — озвалася Мілька, тестуючи на згині долоні колір нового тонального крему.

— Ти й далі спиш під лампою? — здивувався Травка. — Я думав, що це була тимчасова реакція на понурі стіни у Квятковської. Але щоб тут? При тих світлих стінах і Вікторії, котра спить поряд?

— Я світила б лампу, навіть якби мешкала на Сонці і спала в одному ліжку з п’ятьма охоронцями.

— Мрії, — усміхнувся Травка. — Але рахунки, мабуть, приходять чималі.

— Мілена не дозволяє мені на них дивитися. Вона платить за все сама, — поскаржилася Вікі. — Уперлася рогом і край.

— А чого б це я мала когось обтяжувати? Досить, що світло разить її у вічі.

— А ти не пробувала хоч раз його вимкнути? — запитав Травка.

— Хлопче, я так боюся темряви, що коли вмиваюся, то перш заплющую одне око й намилюю половину обличчя, споліскую і тільки тоді беруся до другої половини.

— Додай іще, що перед сном ти заглядаєш за шафу і попід стіл, щоб упевнитися, що там немає вампірів.

— Ну власне. Не згадуючи вже про те, що я від десяти років ховаю перед сном шию, зап’ястки й щиколотки.

— Навіщо?

— Щоб із мене не виссали кров.

— Наче її не можна виссати з пальця чи щоки, — кинула Вікторія.

— Ти зверталася з цим до спеціаліста? — поцікавився Травка.

— Ти маєш на увазі психолога? Ну. Він сказав, що страх перед вампірами — це наслідок надто ранніх контактів із фільмами класу С чи D.

— А як він пояснив примус засвітити лампу?

— Страхом перед знищенням. Коли темно і я себе не бачу, то починаю боятися, що зникну.

— А він сказав, звідки це в тебе взялося? — запитала я.

— Він має кілька теорій. Найбільше мені подобається те, що мій страх є реакцією на зміни. Бо перед тим я мешкала в провінції, оточена любов’ю й увагою родини. У нашому містечку всі були між собою знайомі і знали одне про одного все. Коли людина проходила головною вулицею, то зустрічала мінімум п’ятнадцять знайомих і вислуховувала зо тридцять чуток. А тут раптом переїзд до великого чужого міста.

— Цікаво, що було б, якби ти переїхала до Мехіко-Сіті, — припустив Травка.

— Я волію про це не знати. В кожному разі зміна оточення була величезним стресом: я раптом відчула себе анонімною. Як зернятко серед байдужого океану інших зерняток. А я звикла до уважних поглядів. Я потребую їх, бо інакше зразу відчуваю порожнечу і впадаю в паніку.

— Чому?

— Починаю думати, що якщо ніхто на мене не дивиться, то мене, напевно, немає. І виникає страх. Звідси моя зміна образу на такий, що притягає погляди. Принаймні так вважає психолог.

— Цікава теорія, — визнала Вікторія.

— Авжеж, але я й надалі не знаю, що робити, аби не вмикати тієї клятої лампи.

За день до Андрія

Сьогодні ми познайомилися з Марією. Я щойно завершила замітати, коли вона ввійшла в товаристві Травки, обвішаного її ручним багажем, наче вікторіанська ялинка.

— Марія, знак Скорпіона в домі Терезів, — мовила вона, простягаючи на привітання білу аристократичну долоню, обважену величезними мідними перснями. Я зразу згадала Квятковську.

Ми представилися, як завжди за таких ситуацій перепрошуючи за страшенний гармидер. Є шанс, що новоприбула подумає, що зазвичай тут буває чистіше.

— Ми не встигли поприбирати, — тлумачила їй Мілька. — Якось важко останнім часом зібратися.

— Це зрозуміло, просто ви за природою не є прибиральницями, — просвітила нас Марія. — Я завжди пояснювала це тітці, коли вона чіплялася до мене через бардак у кімнаті. Але до неї такі аргументи не доходять. Що ж, так буває при великій різниці у рівнях, — зітхнула вона, а потім повернулася до болісної прози життя: — Де я можу покласти свої речі?

— В отому кутку, біля пічки, — показала Мілька. — А тут маєш вішалку. А щодо ліжка, то ти можеш спати разом із нами на столі або…

— Ліжко буде ввечері, — перебив її Травка. — Мої друзяки саме торгуються з хазяїном. Чувак уже спустив ціну з двох пляшок горілки до трьох «чорнила».

— З латунною рамою? — допитувалася Марія.

— Все згідно з побажанням.

Мені здалося, що він зараз уклониться, як якийсь там англійський лакей. Аж шкода було дивитися.

— Чи можу я десь тут сісти? — Марія розглянулася по кімнаті. Травка миттю побіг по крісло, швидко протер його рукавом свого светра й підставив їй під самісінький ніс, щоб не висловлюватися більш прикро.

— Дякую, Томеку.

О Боже! Травка має нормальне ім’я!

— Я ще буду тобі потрібний?

— Ні, можеш повертатися до себе, — ласкаво дозволила Марія.

Він вийшов, покірливий і зворушений. А ми відчули, що весь тягар служіння Марії тепер лягає на нас.

— Приємно тут у вас, — в її устах це забриніло на диво зневажливо, — тільки замало чогось, чогось… що надало б тим стінам артистичного лоску. Я мушу у вільний час тим заопікуватись.

— А що ти хочеш зробити? — зацікавилася Вікторія.

— Намалюю якусь абстракцію. Отут, на тому фрагменті стіни. Щось помаранчеве, з великою краплиною індиґо.

— Ти вмієш малювати? — пожвавилася Мілька. — Супер, бо я не потямлю навіть кульку з пластиліну рівно зліпити.

— Вмію, колись я хотіла бути великою художницею, — сказала Марія. — І, може, ще буду. Вагаюся, що вибрати.

— А який ти маєш вибір?

— Акторство, драматургія чи поезія… Ще не знаю. Я тільки шукаю.

— А вже щось пишеш? — допитувалася Вікторія.

— Ну… ще ні, — прояснила з легким нетерпінням Марія, — бо ще не вирішила, що саме хочу писати.

— А коли вирішиш, то сядеш і напишеш? — діставала її Вікторія.

— Так.

— А що ти нам намалюєш на тій стіні?

— Щось, що вирине з мого нутра. Щось дуже енергетичне, таке, що ламає заяложені схеми. Це буде твір настрою.

— Ми вже не можемо дочекатися, — сказала Мілька. — Правда, дівчата?

— Ну, — запевнили ми Марію. У цьому було трохи замало ентузіазму, але що вдієш, така пора року.

Упродовж кількох наступних хвилин ми сиділи в ніяковій тиші, яку нарешті обірвала Марія:

— Вікторіє, а звідки ти приїхала? Бо в тебе якийсь специфічний акцент.

— Тепер це звучить нормально. Послухала б ти мене два роки тому, — сказала Вікторія без тіні знічення і продемонструвала взірець своїх колишніх здібностей: — Бо я ме-е-е-е-шкала неподалік східного кордо-о-о-о-ну.

— Фантастично, — захопилася Марія. — Класно отак мешкати на межі двох світів.

— Я не знаю, чи це класно. Просто нас закинула туди доля, то ми й мешкали. А мама й надалі мешкає.

— А як там по той бік?

— Не знаю, я ніколи там не була.

— Ти мешкаєш за кілька кілометрів від кордону й ніколи не була по той бік? — здивувалася Марія — і не тільки вона.

— А навіщо? Що там такого іншого? Небо таке саме, повітря й трава теж…

— Але люди інші.

— Не дуже. Повільні, трохи загальмовані й багато п’ють. Як і наші селяни.

— Але в крамницях інші товари… — не здавалася Марія.

— Може, в маленьких вони й відрізняються, — втрутилася Мілена. — Але у великих скрізь таке саме барахло. Я поверталася влітку з Угорщини й заходила дорогою в кілька гіпермаркетів, аби купити щось попити. Кажу вам, дівчата, там навіть продукти на полицях розкладені так само, як у нас. А всередині та ж сама бідося, що скрізь. Смердючі дезодоранти, одноразові китайські трусики, гумові булки й барвисті пачки ядучих пральних порошків. І не відчуєш, що побував за кордоном.

— Бо Угорщина — це ніякий не закордон, — пирхнула Марія. — Шкода марнувати літо на такі мандрівки.

— Кожен хотів би поїхати на Тенеріфе, — дошкульно сказала Мілька.

— Та ти що, — присадила її Марія. — На Тенеріфе тепер їздить скінчене бидло. Тому він став такий банальний. Якби я вже мусила вибирати, то хіба Лаос чи Філіппіни.

— А я Сибір, — зітхнула Вікторія. — Отак, щоб посидіти собі влітку над Байкалом. Подивитись у воду, побалакати з тамтешнім людом, а вранці напитися хлібного квасу.

Запала тиша, бо кожна з нас на хвилину поринула у власні марення. Але ми швидко виринули на поверхню. Першою спам’яталася Мілька.

— Якщо наразі немає шансів кудись поїхати, то я мушу вдовольнитися солярієм.

— І часто ти ходиш? — зацікавилася Марія.

— Три рази на тиждень, іноді чотири.

— А ці накладні нігті?

— Хвилинна забаганка. Я не врахувала, що вони так ускладнюють рухи.

— У тебе доволі… цікавий стиль.

— Кічуватий, не біймося цього слова, — з усміхом сказала Мілька.

— А чому саме такий?

— Бо мені так подобається, — відрізала Мілена. — Колись, іще в ліцеї, я була правильною дівчинкою. Елегантність і скромність, рівномірно розподілені на ста шістдесяти п’яти сантиметрах моєї персони. Після третього класу я поїхала в мовний табір. А там самі навіжені снобки. На кожного дивилися зверхньо. Всі, окрім них, були приземлені та обмежені. Якогось дня ми вибралися на спільну прогулянку. Усі дівчата а-ля Одрі Хепберн. Светрики-близнята, спіднички до колін, хустинки на шиї, гульки й окуляри. Все за грубі гроші. Під пахвою амбітний том. І серед них я: светрик-близнюк, спідничка до колін, гулька й окуляри.

— І під пахвою амбітний том, — завершила Вікторія.

— Ні, дезодорант «Шанель № 19». Тож сунемо. Минули таку жахливу скульптуру з епохи соцреалізму: кольоровий пластиковий метелик. Усі дівчата з огидою відвернули голівки. «Яке страхіття! Який несмак! Хто це тут поставив?» Ми обурювалися поганим смаком автора. Пішли далі. Книгарня. На вітрині альбом Блейка. Дві найбільші снобки зарепетували: «Ох, дивися, Блейк!» «Блейк, це несамовито. Я конче мушу його мати. Я просто закохана в Блейка». Бо в тому колі не випадало захоплюватися Моне. Це надто легко. Найліпше, якщо заводив якийсь романтик чи хтось сучасний, тільки не Варгол, бо Варгола кожен недоумок знає. Була з нами тоді така класна дівчина. Справжня оригіналка, Анеля. Подивилася на нас і каже: «Знаєте що? Ви жалюгідні». Й пішла собі. На прощання кинула: «Один любить Блейка, а інший метеликів». І тоді я збагнула, що належу до тих інших. Тих, що від метеликів. Але ще довго поневірялася в мундирі снобки. Склала випускні іспити, вступила до універу і на вакаціях познайомилася з Маркусом. Але це вже інша історія.

Початок грудня

Сьогодні я вперше повернулася додому дуже пізно, бо відразу по опівночі (як Попелюшка). Мама ще тинялася по вітальні, згрібаючи плахти журналів, задрапіровані на бильцях фотелів. А тато вже вкотре читав автобіографію славетного нейрохірурга професорки Мануелі Дендритової. Заходити навшпиньки чи проповзати під килимом не мало сенсу.

— Знаю, знаю і перепрошую, але ж сьогодні Андрія… а крім того, — шукала я властиві слова, — окрім того… я ж не можу весь час відбиватися від групи. Мушу врешті почати інтегруватися. Мамо, ну скажи щось!

— Я тільки тут прибираю, — озвалася мама, показуючи на стоси газет і журналів.

— Я розумію твої потреби, Вишеславо, — сказав тато, відриваючи погляд від біографії Мануелі. — Контакти з групою дуже цінні…

— Ну бачиш… — зраділа я.

— Але не опівночі, — зазначив він. — Бо які важливі теми можна порушувати опівночі?

— А хіба завжди треба порушувати важливі теми? — втрутилася мама.

— Мені прикро, Кристино, — звернувся до неї тато, — що ти саботуєш мої нотації. Бо ти ж знаєш, який ризик тягне за собою переказування дитині суперечливої інформації?

— Знаю, ти написав про це магістерську працю, чотири статті та один порадник, — перелічила мама.

— Тому я буду вдячний, якщо ти підтримаєш мене в дискусії замість брати під сумнів мої аргументи.

— О’кей, — мама пристала на татову вказівку. — Тоді слухай, Вишне. Ти прийшла запізно, ми хвилювалися, наступного разу просто зателефонуй і попередь. Тепер уже добре?

І вийшла, доки тато встиг запротестувати. Якусь мить він сидів нерухомо, замислюючись над добором слів. Він завжди так робить. Урешті сказав:

— Оскільки ми всі надто зворохоблені, я хотів би відкласти нашу розмову на вихідні. Що ти скажеш про суботній ранок?

* * *

Що я могла сказати? Виховні розмови — це в нас удома поважна справа. Не можна відкараскатися банальною зустріччю з подругами чи головним болем. Усе зазвичай виглядає так.

Перші дві години: фільм про цінні виховні вартості.

Півгодини: дискусія на тему переглянутого фільму.

Наступні півгодини: перерахування виховних проблем, на які наштовхнувся тато.

Наступні півгодини: спільна праця над пошуком розв’язки, що вдовольняє обидві сторони (а надто дорослішу й досвідченішу).

Останні десять хвилин: підсумки дискусії, а також запевнення у взаємній любові.

Може, цього разу буде інакше?

Грудневий суботній ранок

Не було. Як завжди, усе за правилами: якщо щось іде добре, навіщо це змінювати?

Пунктуально об одинадцятій я всадовилась у фотелі проти екрана. Тато приніс касету, ввімкнув і вмостився на дивані. Цього разу він залучив фільм про долю хлопця з нужденної англійської родини. Біллі, худючий дванадцятирічний підліток, мешкає в одному з тисяч понурих мініатюрних будиночків. Разом із немічною бабусею, неотесаним старшим братом, маломовним, без угаву страйкуючим батьком-шахтарем і блідим спомином про віддавна померлу матір. Якогось ранку хлопець цілком випадково виявляє, що його покликанням є танець. І то, на жаль, танець класичний, не дуже популярне хобі серед фанатів футболу, біфштексів і темного пива. Біллі мусить розлускати дуже твердий горішок. Якщо він не відмовиться від танцю, то стане посміховиськом для знайомих шахтарів із селища, включно з батьком і братом. Як неважко здогадатися, спритний малий обирає довгий і стрімкий шлях до сценічної кар’єри. І перемагає. В останній сцені ми бачимо мускулястого чувака в костюмі лебедя, який виконує на сцені великий стрибок. Кінець. Я крадькома втерла солону краплину, яка щойно опустила мій сльозогінний канал.

— Як ти гадаєш, Вишеславо, що хотів сказати автор цього фільму?

Що краще обрати повне труднощів та впокорення життя у великому місті, ніж повне труднощів та впокорення життя у власному селищі, бо перше дає тобі шанс станцювати партію лебедя, а друге рокує на дешеве пиво, вихилите в товаристві безробітних друзяк?

— Що людина мусить зреалізувати свої мрії?

— Добре, а ще?..

З його тону я зробила висновок, що це не найвлучніша інтерпретація і я повинна робити подальші спроби.

— Що тільки витривалі й уперті люди можуть сподіватися на успіх? — висунула я наступну пропозицію.

— Ліпше, значно ліпше. Звісно, як ти зауважила, завдяки впертості й важкій мозолястій праці Вільям став кимось… Але в цьому мудрому фільмі є дещо інше… — Тато поправив окуляри. — А саме стосунки хлопця з приятелями.

— Але Біллі має тільки одного приятеля…

— Котрого зоставляє, щоб піти власним шляхом, шляхом до сценічного успіху. Бо Вільям знає, чого прагне, і знає, що на певному етапі треба зректися приятелів.

Він зрікається й родини, але цього я не скажу, бо відразу почнеться перераховування відмінностей між нездалою родиною Біллі та родиною, в якій я мала щастя народитися, вирости і здобути цінний досвід.

— Вишеславо, — тягнув тато, — якби герой фільму мав вибирати між удосконаленням свого таланту чи, як ти це називаєш, інтеграцією з групою, він обрав би…

— Перше, — сказала я, згідно з очікуваннями.

— Власне! — зрадів він. — Вільям уміє приймати правильні рішення. А йому ж тільки дванадцять років. Ти ж, як особа майже повнолітня… що аж ніяк не означає, що доросла, — наголосив він, — не завжди знаєш, який зробити вибір.

Я зітхнула.

— Але не журися. На щастя, у тебе є ми! І ми вкажемо тобі правильний шлях.

* * *

Це означає, що впродовж найближчих тижнів я мушу повертатися додому перед десятою. Але, може, й варто заплатити таку ціну. Бо коли б я тоді не зосталася надовше, то не познайомилася б з Данієлем, асистентом з КАША.

Данієль

Він з’явився на забаві (і вдруге в моєму житті) рівно за сім десята. Я сиділа в кутку винайнятої на вечір зали гуртожитку, розмірковуючи, чи, бува, не вшитися додому. По кількох жалюгідних спробах інтеграції з групою й чотирьох келихах трав’янисто-зеленого коктейлю зі смаком просочених спиртом водоростей із мене було досить. «Що я тут роблю?» — це питання вирувало в моїх звивинах якнайменше зо дві години. Схоже на те, що всі встигли інтегруватися в перший тиждень жовтня. А тепер уже пізно. Вони чудово розважаються без мене. Тож чого я мушу мордуватися? От тільки доп’ю коктейль і акурат устигну на приміський на пів до одинадцятої. Я зиркнула на старий годинник і тоді побачила Данієля, чоловіка, який захистив мене від доктора Цвіркуна. Він саме розглядався по залі, певно, вирішуючи, до кого б то підійти. Видавався таким же безпорадним, як і я. Довкола самі веселі групки добрих знайомців. І ми двоє, цілком прозорі для решти.

— Не найліпше бавимося, правда? — він саме підійшов, стискаючи в долоні свою порцію зеленкуватого коктейлю. — І на це пішло наших п’ять десяток?

— Я здала сім.

— Може, асистенти мають спеціальні знижки, — виправдав він спритних організаторів вечірки, а відтак додав: — Чим закінчилося тестування у Цвіркуна?

— Я одержала «четвірку». Навіть не встигла подякувати тобі за втручання, — шепнула я.

— Не варто. Ти була тоді така розгублена, що я не міг учинити інакше. Тепер ти також здаєшся розгубленою.

— Бо я така і є.

— Замолоду ми всі відчуваємо себе розгубленими, але це минає, — втішив він мене, а потім простягнув долоню. — Я Данієль.

Майже середина грудня

Я ганяла по місту в пошуках подарунків під ялинку. Краще залагодити це наперед. Потім час летить так швидко, що й не оглянешся, як уже прокидаєшся різдвяного ранку. Зазираєш до мішка, а там, окрім кількох нікчемних дрібничок, нема що дарувати. Тож цього року я свідомо вирушила на закупи раніше. Саме кружляла Ринком, коли віддалік помітила Данієля. Він замислено стояв біля фонтана, годуючи голубів шматочками блідого бублика. Чи повинна я підійти? А якщо це буде нав’язливо? Може, він когось чекає? Я тільки скажу йому «привіт» і зразу піду.

— Привіт. Ти мене пам’ятаєш?

— Звичайно, розгублена студентка з вечірки, — усміхнувся він, жбурляючи на землю черговий шматочок розтовченого бублика.

— Ти і справді мене запам’ятав, — зраділа я. Адже такий чоловік, як він, щодня зустрічає десятки цікавих жінок, студенток, викладачок.

— Часом буває, що ми запам’ятовуємо щось на все життя. Сам не знаю, чому воно так є…

— Треба запитати якогось невролога, — запропонувала я. — Він повинен багато знати про процеси запам’ятовування.

— Я мав на увазі дещо інше. — Він обтріпав долоні від крихт. — Розумієш, щодня кожен із нас переживає кілька миттєвостей, які важливіші від інших. Якийсь уривок розмови, образ. Наприклад, нас зачепить мала дитина чи незнайомець запитає, котра година. І ми пам’ятаємо це до кінця своїх днів. Чому саме це, а не те, що трапиться через секунду… Чому це так?

Я змовкла, вражена глибиною його запитання. Ми стояли мовчки, спостерігаючи, як голуби тлумляться одне по одному в пошуках останніх крихт.

— Я люблю дивитися на птахів, — озвався Данієль. — Вони переконують мене в тому, що існує ліпше, простіше життя.

Тепер я повинна опинитися на висоті і бовкнути щось вагоме. Щось, що надасть глибини тій хвилі.

— А я люблю зиму. Вона така біла й тиха, особливо ночі. — «О Боже, як банально!»

— Я волію дощ, — зізнався він. — Він дарує мені відчуття безпеки. Є для мене чимось заспокійливим.

Знову ніякова тиша. Чому я нічого не кажу?! Раптом Данієль заходився швидко кліпати.

— Що ти робиш? — занепокоїлась я.

— Колись я виявив, що коли хочеш запам’ятати якийсь образ, найліпше заплющити очі на кілька секунд, а потім швидко закліпати. А я дуже хочу запам’ятати тебе в тій сірій куртці з величезною торбою. Хочу запам’ятати надовго, на дуже довго.

* * *

— Ну і я мусила це комусь розповісти, вибач.

— Вишне, ти не мусиш нічого мені пояснювати, — обізвався Ірек, як завжди, навпочіпки і, як завжди, під столом. — Я знаю, що людина мусить виговоритися, інакше ризикує репнути через надмір таємниць.

— Але, може, я тебе знуджую.

— Ні, я люблю слухати, — запевнив він. — І добре, що люблю, інакше гигнув би від переситу. Ти навіть не уявляєш, скільки історій я вислухав від своєї істеричної матері, вічно закоханої в не гідних її чоловіків. Добре, що тепер вона має біля себе професіонала, який мене розвантажив. Але сестра й надалі полюбляє вивернути переді мною нутро. Навіть бабуся деколи поскаржиться, в основному на речі, які весь час від неї приховуються. Так що одна зайва оповідка мене не обтяжить.

— Класно, бо мені й насправді полегшало.

— Це єдине, що ти відчуваєш? — запитав він діловим тоном.

— Ну ні. Я й надалі відчуваю ошелешення через Данієля.

— Можна сказати, що він дійово тебе оглушив. Фахівець.

— Ніхто мене не оглушив, — обурилась я. — Просто я ще не зустрічала такого хлопця.

— Якого? — дражнив мене Ірек.

— Такого, хто подобався б мені більше, ніж мій тато. На жаль.

— Чому на жаль?

— Ну, бо мені якось незручно, що хтось чужий видається мені більшим авторитетом, ніж тато.

— Мені б твої проблеми, — форкнув Ірек. — Мій старий перестав бути для мене авторитетом, коли зник з хати майже двадцять років тому. А коли знову з’явився, то впав у моїх очах вдвічі.

— Але мій ніколи не зникав. Він брав активну участь у процесі мого виховання. Навчив мене багатьох цінних навичок. Наприклад, стенографії й основам грецької… А я йому отак віддячила. Не досить, що обдурюю його з тим факультетом, то ще й захопилась якимось асистентом.

— Ти закохалася? — запитав він. Напрямець, як це вміє Ірек.

* * *

Чи я закохалась… А що це, власне, означає? Думати про когось? Я не думаю, бо весь час сушу собі голову над тим, як повідомити тата про зміну факультету. Захоплюватися вродою? По правді, Данієль виглядає саме так, як, на думку мого тата, й повинен виглядати наречений його доньки, але чи мій це тип чоловіків? Чи високий щуплявий шатен з інтелігентним поглядом за дротяними окулярами і є естетичною вершиною моїх сподівань? Марити про зустріч? Щиро кажучи, я більше боюся тих зустрічей, ніж про них марю. Бо Данієль, ясна річ, кине глибоку думку, а я зразу почну белькотіти або ляпну щось на рівні першого класу. То я й сама вже не знаю.

Друга половина грудня

Травка й надалі працює над Марією. А Марія щойно зізналася нам, що доля поставила на її шляху справжнього чоловіка. Котрий надасть сенс її життю й допоможе віднайти його забутий смак.

— Я так відчуваю, — запевнила нас вона, накладаючи на відрослі пасемка суміш Пекельної Смоли.

— А ми відчуваємо лише їдкий сморід амонію, — шепнула Вікі, ховаючись під ковдрою.

— І коли сталася ця нечувана подія? — запитала Мілька.

— Вчора о дванадцятій нуль п’ять, у пабі.

О дванадцятій нуль п’ять у пабі

Марія, знуджена богемною атмосферою, вирішила на якийсь час змінити оточення. Оглянула кілька вітрин із артистичною біжутерією, а потім цілком несподівано для себе спустилася вниз до пабу, куди її надило дивне передчуття та ароматна смуга найновіших парфумів від Х’юго Босса. Усілася скраєчку, дещо приголомшена кількістю присутніх, зокрема досконалих копій Брітні Спірс. Сиділа так самотою, цмулячи гаряче пиво із сиропом (гидота, але позбавляє несміливості), коли зненацька хтось до неї підійшов. Він. Єдиний. Неповторний. Половинка. Гуру.

— Дівчино, ти маєш такий жар в очах, що я мушу біля тебе присісти, — поінформував він, присуваючи собі крісло. — Як тебе звуть і чого ти так гарячково шукаєш?

— Марія, — ледве видушила вона із себе. Мала надію, що він не чув, як калатається її серце. Воно стугоніло на весь паб. — А шукаю я…

— …глибини, правди й чогось такого, що наповнить твоє життя сенсом, — закінчив він за неї. — Це все можна прочитати на твоєму обличчі, — провів він пальцем по її шиї. — А я можу тобі це дати, Маріє. Ти тільки мусиш слухатися моїх вказівок.

— Так, — шепнула Марія. Вона належала йому тілом, душею й артистичною біжутерією з міді. Як вона могла прожити без нього стільки років? Ходити по світі? Дихати?

— Передусім… — гуру пошкрябав себе по чолі, шукаючи в закапелках нейронів відповідних підказок, — ти мусиш повернутися до природної наївності. Я не терплю рафінованих, переобтяжених інтелектом ідіоток. Ти мусиш бути наївна й порожня. Порожня, як цинкове начиння, яке я наповню справжнім знанням.

«Наповни, наповни, прошу!» — подумки благала Марія.

— Бездумна. Ніякої логіки. Мусиш послуговуватися звірячим інстинктом. Цілковито мені довіряти. Тільки тоді я вивільню твій потенціал. Віддайся прихованим емоціям, пробуди в собі внутрішню дитину. Дитина обожнює кіч, цирк, парк атракціонів. Ти маєш відгукуватися на кожен мій поклик. На клацання пальцями. Ось так, — продемонстрував він.

— Так, — повторила Марія, примружуючи очі. Уздріла вирування кольорових спіралей, дощ золотих іскор, почула музику циркового оркестру. Вона була щаслива. — Як я можу тебе називати?

— Гуру. Просто гуру.

* * *

— Кажу вам, це надзвичайний чоловік. Він міг би мешкати в палаці. А обрав скромну кімнату в «Ікеї».

— Де? — запитали ми хором. Я з коридора, де наставляла обігрівач на максимум, а Вікторія з Мількою з-під ковдри й двох пледів, позичених у Травки.

— В «Ікеї». Це подарунок від директора фірми.

— За що? — здивувалася Вікі.

— За допомогу в пошуках сенсу життя. Чувак стояв на краю прірви, збирався повіситись у відділі іграшок. На щастя, зустрів гуру. Побалакали собі дві години за пивом. А потім той шеф раптом відчув, що хоче жити. І, по вуха щасливий, питає, як він міг би йому відплатити. Гуру попросив тільки про кімнату.

— На власність?

— Та ти що. Така людина, як він, зневажає власність. Він просто там живе. Приходить поночі, вибирає одне з ліжок і засинає. А вранці зникає, доки з’являться перші покупці.

— Феєричне життя, — іронічно ствердила Мілька.

— Гуру не терпить стабільності, не хоче прив’язуватися до речей.

— На жаль, я побоююся, що до людей також.

— Чому — на жаль? Я не маю синдрому жінки-магніту. Не люблю, коли чоловік приклеєний до мене.

— То чого ж ти хочеш від гуру?

— Нічого. Я хочу подарувати йому справжнє щастя.

— Це інтригує, — всміхнулася Мілька. — Справжнє щастя на канапі «Fresvik» за якихось там штуку триста злотих.

Свята

Як і щороку, ми провели їх разом із бабусею, амбітним татовим братом, його вишуканою покірливою дружиною, а також геніальним восьмирічним сином. Усе почалося цілком звичайно.

Дядько, як і завжди, заявив, що я не виросла. Тітка запитала, чи я вже маю нареченого. Юний геній буркнув «привіт», а потім сидів нерухомо, втупившись у власні коліна. Зате бабуся, як завжди, переймалася тим, що я знову схудла на десять кілограмів.

— Ви повинні сходити з Вишенькою до лікаря, — порадила вона татові. — Тепер дівчатка весь час хворіють. Я бачила в телевізії. Вони нічого не їдять і потім умирають. Це така страшна хвороба, аморокс. А на одному з каналів їх безперервно показують, аби застерегти людей. Дефілюють по червоному килимку такі скелети в лахмітті, ноги в них підгинаються, ніби погано прикручені, а вражені глядачі на це дивляться.

— Добре, мамо, ми сходимо, — пообіцяв тато, нетерпляче ламаючи проскурку в долонях. — То всього найліпшого. Здоров’я.

— Власне, здоров’я, — повторила пригніченим голосом бабуся. — Бо той аморокс підступно витає в повітрі. Може заатакувати кожного, навіть таких молодих чоловіків, як ви з Павлусем. Так казали в телевізії.

Дядько заглушив бабусю, підкрутивши музику з промоційного диска, який був додатком до котрогось із жіночих журналів. Ми повернулися до привітань. Тих самих, що й щороку: здоров’я, щастя, успіхів (з натиском на наукові). Стіл, як і завше, вгинався від традиційних смаколиків, з любов’ю приготованих тіткою, а позад нього стирчала ялинка, оздоблена пластиковими тайванськими іграшками..

— Чудова ялинка, — озвалася мама, розглядаючись кімнатою в перерві між грибним супом і черговою з обов’язкових дванадяти страв.

— Я сам вибирав, — похвалився дядько. — Ліхтарики привіз аж із Берліна. А ви маєте такі ліхтарики?

— Так, із Росії, — як і щороку, відповідала мама, тягнучись по шматок коропа. — Вони світять, коли мають настрій. Слов’янська душа.

— А ялинка, певно, стара?

— Їй уже більш як десять років, — підтвердила, як і завжди, мама.

— А наша більш як три метри, — похвалився дядько.

— Добра та риба, — озвалася за якийсь час мама. — Це ти готував, Мар’яне?

— Ні, то я, — зізналася дядькова дружина Клавдія. — Мар’ян і справді чудово готує, як і всі чоловіки. Але ми обоє дотримуємося думки, що він не може надто часто зазирати до кухні, бо інакше ризикує вигоріти.

— Може, пригоріти? — пожвавилася бабуся, досі схована за великою мискою різдвяного борщу.

— Вигоріти, мамо, вигоріти, — виправив її дядько. — Або розміняти талант на низку рутинних кухонних обов’язків.

— Власне, — сказала Клавдія. — Тому ми ощадимо Мар’янів талант для серйозніших речей.

— Це ще для яких? — зацікавилася мама, накладаючи собі на тарілку крокети.

— За все найкраще, — з натиском повторив дядько і змінив тему. — А ти, Вишне, даєш собі раду з навчанням? Бо наш Кристіан уже читає Достоєвського.

— Бідолашна дитина, — озвалася бабуся й одразу принишкла під красномовним дядьковим поглядом.

— Вишеслава читала Достоєвського в сім років, — тато дозволив утягнути себе в перегони талантів. — Правда?

Правда. Читала, бо це єдине, що він зоставив у моїй кімнаті. А потім мені ввижалася ночами якась закривавлена старенька.

— А коли ти почала говорити по-англійськи? — дядько задав наступне запитання зі стандартного набору. — Бо наш Кристіан розмовляє вже цілком плинно.

— Це шалено, — похвалила його мама. — Ти мусиш подякувати Клавдїї, Мар’яне.

— Але ж це я записав його на курси, — здивувався дядько.

— І все ж це завдяки генам Клавдії він так легко їх засвоює, — повідомила мама. — Хіба ти не знаєш, що інтелект успадковується по матері?

— Справді? — зраділа тітка і зараз же пішла на кухню по наступну порцію крокетів.

— Заодно ввімкни телевізор, — звернувся до неї дядько, — і Кристіан щось нам перекладе.

Тітка стала шукати якоїсь програми англійською.

— Лишіть мені «Краплі кохання», — зненацька попросила бабуся. Ніби відсутня, а таки встигла нагледіти свій улюблений серіал під час блискавичної зміни каналів.

— Мамо, телевізор на Святий вечір? — схаменув їй дядько.

— Таж ти сам просив увімкнути, — стала на захист бабусі моя мама, псуючи усталений сценарій. — Практикуєш закон Калі?[2]

— Ну добре, але тільки на кілька хвилин, — неохоче погодився дядько.

Всі замовкли, задивившись на екран.

— Той Марек, — поінформувала нас бабуся, — це лихий чоловік. Він не хоче відпускати свою дружину на роботу.

— Це якісь дурниці, — сказала мама. — Який польський хлоп сьогодні не пускає дружину на роботу? Іще тішиться, що баба не сидить у нього на шиї.

— А на мою думку, жінки повинні сидіти в хаті, — дядько вже втисячне виклав нам свої погляди стосовно розподілу чоловічо-жіночих обов’язків. — Це чоловік повинен утримувати родину.

— Власне, — підтримала його тітка Клавдія. — Тільки це не завжди легко.

— Певно, що ні, — озвалася мама. — Для більшості польських чоловіків це величезна проблема. Утримувати.

— Кристино! — спробував закликати її до порядку тато.

— Оце ти глумишся з польських чоловіків, а тим часом дослідження доводять, що, приміром, шведки взагалі не хочуть чоловіків-мучеників, котрі допомагають удома, — підтримав тата дядько.

— Де ти це читав? — зрізала його мама. — В парафіяльних листівках?

— Ні, в поважному журналі.

— З тих поважних журналів, які подають десять легких способів задовольнити жінку?

— Крисю, — обурилася тітка. — Та як ти можеш…

— А що, ти думала, твій Мар’ян читає винятково Пруста й газету з програмою?

— Чи ви дасте мені закінчити? — роздратувався дядько.

— Прошу, ми охоче послухаємо про шведських чоловіків.

— Дякую. Як свідчать останні дослідження, шведки віддають перевагу жорстким брутальним самцям із мусульманських країн над своїми білявими занудами із лагідними блакитними очима.

— Справді? Це чудово, бо чимало польок охоче замешкало б із таким білявим занудою, котрий подавав би їй до ліжка розкішний сніданок разом із порядною вступною грою, — парирувала моя мама й докинула невинним голосом: — А коли буде десерт? Я вже не можу дочекатися.

Ми пішли аж за дві години до Різдвяної меси. Тато не міг витримати смирення і сказав, що в нього жахливо болить голова. Тож ми банально попрощалися з родиною, я встигла цьомкнути бабусю в чоло (не знаю, чи вона щось помітила, знечулена «Краплями кохання») й почовгали в бік власного дому.

Два дні до Нового року

Змучена споживанням святкових крокетів із грибами та чергового тому біографії Джонатана Ексона, я вибралася до дівчат.

— Мілька ще не повернулася, — сказала Вікторія, — але Травка зараз прийде. Будемо разом милуватися великим твором Марії.

— Якої Марії? — через свята мені спала на думку тільки Пресвята Діва.

— А, бо ти ж нічого не знаєш. Марія намалювала абстракцію. Ходи, побачиш.

Я зайшла до кімнати. На східній стіні розпростерлася величезна ляпка, наче хтось знехотя хляпнув тушшю з величезного пера. Слід додати, тушшю кольору неонового оранжевого. Я подивилася на Вікторію, відтак знову на ляпку.

— Що, енергетично?

— Дуже, — притакнула я.

— Травка говорить, що ця абстракція багато розповідає про багаті нутрощі Марії.

Багаті нутрощі. Звучить, як реклама м’ясної крамниці.

— А що саме? — зацікавилась я.

— Що Марія має складну психіку, — загукав Травка з коридора. — І що переживає якусь дилему. Я скажу вам більше, коли вона домалює пляму індиго.

— Вона має ще щось домалювати? — злякалась я.

— Зразу після Нового року, — зізналася Вікторія.

— А де вона тепер?

— Поїхала кататися на лещатах. Ти міг би поїхати з нею, Травко.

— Ніби так, але я та лещата — це кепське поєднання.

— Ти пробував?

— Раз, у випускному класі. Батько вирішив відробити виховні заборгованості й винайняв для нас хату в Стасіковці. Зарезервував її по телефону, тож не бачив, що бере. А на місці виявилося, що кімната зимна й повна тарганів, зате без теплої води, бо саме полетів бойлер.

— Як завжди на таких хатах у сезон, — докинула Вікторія. — Я ще не трапила на теплу воду, а їжджу в гори від середини ліцею. І що з тим твоїм татом?

— Ми промучилися два дні, загорнувшись у овечі шкури. Старий трохи понарікав на своє важке життя. Мовляв, немає свободи й мусить платити аліменти на трьох дітей. А на підході четверта.

— То фактично, справи трохи вийшли в нього з-під контролю, — визнала Вікторія.

— Вони вийшли з-під контролю дев’ятнадцять років тому, коли він утік від нас зі студенткою філософії. Мама повернулась із пологового будинку зі мною на руках. А тут замість доречного за такої ситуації букета гербер на нас чекав лист про те, що батько йде, бо зустрів своє щастя. А щастям, як відомо, нехтувати не можна. Через півроку він захотів повернутися. На своє щастя, моя мама, як солдат Джейн: у ній більше ікри, ніж у сибірському осетрі. Вона навіть не пустила його на поріг.

— Моя пустила, — озвалася Вікторія. — А через рік тато спакував валізи і сказав, що вже знайшов своє місце. І це не Польща, а потяг на маршруті «Москва — Пєтушкі». Ну й поїхав.

— Я коли отак вас слухаю, — втрутилась я, — то аж почуваюся винною, що маю нормальну родину. І мені страшенно вас шкода.

— Та чого вже там, — знизав плечима Травка, — зараз такі часи. Навіть Люк Скайвокер виховувався без батька.

— Можна звикнути, — додала Вікторія.

— Ти маєш зі своїм якийсь контакт? — запитав Травка.

— Він сниться мені раз на півроку: в день народження і на Різдво, але православне, тобто в січні.

— Каже щось?

— Вітає й мимохідь розповідає про свої справи. Він став кондуктором, відпустив бороду на півметра й нарешті знайшов себе.

— А мій весь час шукає своє місце, як правило, серед чимраз молодших дівчат. Цікаво, що вони в ньому знаходять?

— Ти мусиш запитати про це Марію, — бовкнула я і зразу пошкодувала.

— Чому Марію? — здивувався Травка.

— Мабуть, тому, що вона полюбляє старших чоловіків, — спробувала врятувати ситуацію Вікторія. — Так вона нам колись казала.

— Ага, — буркнув Травка, розглядаючи носаки своїх почовганих мокасинів.

— Тобто, Травко, — Вікі глитнула слину, — ми не будемо крутити тобі голову. Марія закохалась… але це нічого не означає. Чувак має дружину, дітей і бурхливу уяву.

— Акурат, як мій старий, — Травка потер бліде чоло. — А я мріяв, що ми… та дурня. Закінчу про ті лещата. На третій день ми вилізли з-під шкур і вирішили покататися з горбочка поза хатою.

— А де ви взяли лещата? — запитала я.

— Старий позичив у знайомих якесь страшне ломаччя. Але ми не мали ніяких комбінезонів, тож я катався в шкіряному плащі до колін, а батько в замшевій куртці й ковбойському капелюсі.

— Ви мусили незле виглядати.

— Ну, хоч і недовго, бо батько зразу беркицьнув. А я злетів додолу за десять секунд, гублячи дорогою шапку з помпоном і кольоровий шалик. Раптом мене обсів страх перед висотою, тому я верещав так, що розлякав усіх диких кіз на сто кілометрів довкола. Унизу я відстебнув лещата й повернувся до зимної кімнати. А наступного дня батькові подзвонила в розпачі його нова дівчина, і він поїхав.

— Така вже доля, — Вікторія погладила його по плечі.

— Та що там, я не шкодую, — буркнув Травка. — Ніякої приємності вислуховувати від сновбордистів, що треба вчитися на дерев’яному покритті і що я виглядаю, як спортсмен із колишньої НДР.

— Ну так, одвічний конфлікт за лещатарські траси. А ніби останнім часом стільки торочиться про толерантність.

— Коли вона закохалася? — запитав Травка ледь чи не пошепки, наче соромився, що Марія й надалі його цікавить.

— Кілька днів, тижнів, а може, їй уже й перейшло…

— Хто він?

— Такий собі жевжик, вона називає його гуру.

— Той гуру? — здивувався Травка. — Той, що відкриває дівчатам енергетичні канали? І розкручує їх на пиво?

— Не знаю, чи він щось там їм відкриває, але розкручує не тільки на пиво. Марія платить за горілку й цигарки.

— Що вона знайшла в тому старому пердуні?

— Каже, що гуру дає їй спокій і що з ним вона по-справжньому почувається в безпеці.

— Дедалі частіше впевнююсь у тому, що найбільше почуття безпеки дають чуваки, котрі найменше на це заслуговують.

— У мене теж таке враження, — визнала Вікі. — Особливо, коли згадаю останнього хлопця Мілени. Здається, з ним вона почувалася безпечно, як у президентському бункері.

— Цікаво, чому воно так є?

— Мабуть, тому, що насправді це почуття приховане в нас самих, — прорекла Вікторія. — Якщо ми не можемо одержати його від інших, то урухомлюємо внутрішні засоби. Й по всьому.

— А потім нам здається, що це заслуга чувака, котрого ми випадково надибали в дешевій кнайпі. І подумати тільки, що Марія дала себе обкрутити комусь такому. — Травка прикусив верхню губу. А стільки твердила, що шукає чогось справжнього.

— Бо вона шукала. І, як стверджує, знайшла.

— Я думав, що вона переживає щось глибше, ніж банальний трах із підстаркуватим пустобрехом.

— Ой, Травко, ти навіть не уявляєш, як Марія переживає. Особливо, коли гуру лякає її, що поїде на Амазонку.

— Я не знав, що вона така наївна. Думав, що вона стійкіша. А вона… вона має таке м’яке серце, — розчулився Травка. — Тому я не можу залишити її в пазурах цього міфомана.

— Сила кохання, — шепнула Вікторія, зворушена Травчиною декларацією. — А що конкретно ти збираєшся робити?

Цього Травка, на жаль, не знав.

— Мабуть, не маю вибору. Бляха, саме в тому й полягає життя. Ми весь час чекаємо розвитку подій.

* * *

Те ж саме сказав Данієль. Він зателефонував, аби привітати мене з Різдвом, я відповіла тим самим (ну звісно, бо мені спали в голову самі добряче заяложені звороти). Кілька хвилин ми балакали винятково на нейтральні теми: погода, ціни на смажені горішки й фатальний стан тротуару на Ринку, аж урешті Данієль запитав, чи я вже розповіла батькам про зміну факультету.

— Я весь час чекаю відповідного моменту, — шепнула я до слухавки, нервово озираючись, чи немає когось поблизу.

— Отак і роблять молоді люди. Весь час чогось чекають. Їм здається, що життя ще не почалося. Що почнеться за тиждень, за місяць, але ще не тепер. А потім людина несподівано старіється й тоді задає собі питання: чим було усе це чекання. Але тоді вже запізно…

* * *

Тож обіцяю, що від Нового року перестану чекати. Почну жити, якщо це щось означає.

ЗИМА

Новорічний вечір

— Проведемо швидку ревізію бару, — озвалася Вікторія, показуючи на величезну коробку з-під Ірекового комп’ютера, сховану під ліжком-столом. — Подивимося, що ми тут маємо.

Травка зазирнув до коробки.

— З розважальних напоїв є ящик пива та чотири шампанських. Сподіваюся, що вони доживуть до опівночі.

— Ти обіцяв п’ять пляшок вина, а Олек, звичайно, так званий зарядник до пива.

Вікторія відкинула віко дерев’яного комода, в якому тримали провіант.

— Поза тим ми маємо сім літрів кефіру, п’ять «мінералок», бочку огірків разом із розсолом і зі сто кілограмів різних кренделів і хрумких паличок.

— Я ставлю ще салат із майонезом, — запропонувала Мілька. — Татів експериментальний виріб. Буде чудовий наповнювач на ранок.

— Наповнювач чого? — запитала я.

— Блювоти звичайної, — просвітила мене вона.

— Ти, певно, ще цього не знаєш, — озвався Травка, — але якщо людина під час бодуна хоче ригати, а немає чим, тоді вона й насправді мучиться. Тому наповнювач блювоти — це дуже корисна річ, особливо, якщо він жирний, густий та огидний на смак.

— Бо такий легше виходить на поверхню, — закінчила Мілька, принюхуючись до вмісту слоїка. — Цей буде в самий раз. Не втримається в шлунку й п’ятнадцяти секунд.

Я скривилася, бо до мене саме долетів аромат експериментального салату.

— Сподіваюся, мені не доведеться оцінити його принади.

— Колись і ти мусиш почати, — сказала Мілька. — Краще зараз, серед товаришів по недолі, ніж через п’ятдесят років, в оточенні байдужих доглядальниць у Будинку Сонця, Що Заходить.

— У нашому віці п’ятдесят років — це повна абстракція, — зауважив Травка. — Вона так само могла сказати, що цілий той будинок чекає на Вишню через два мільярди років.

— Добре вже, філософе, скажи краще, чи ти приготував диски?

— Чекають від учора. Самі антидепресивні хіти: Рікі Мартін, Наталія Орейро і, звичайно, бойсбенди.

— Чудово, — втішилася Мілька. — То що? Пора почепити блискітки — й понеслися!

Кілька годин, п’ятнадцять пляшок пива

й чотири шампанських згодом

— Хто хоче пива? Хто вина? — перегукувала музику Мілька, уся в блискітках і пір’ї.

— А може, вже є перші бажаючі на алкапрім чи огірковий розсіл? — запропонувала Вікторія.

Таких не виявилося. Натомість зголосилися спраглі трунків сильнішої моці.

— Ви це знаєте? — озвався Олек. — «Тепла горілка? О п’ятій ранку? З пластмасової мильниці? Не відмовлюся!» Наливай.

— А є якісь інші делікатеси? — запитав Травка, дуже скутий через відсутність обох Марій свого життя: однієї тілесної, а іншої — трав’яної.

— Немає й не буде — від забави на Андрія, коли ті хлопці принесли «колеса», наковтались, а потім залізли до ліфта і з’їхали на два поверхи нижче, — прояснила Мілька.

— Але ж тут немає ліфта, — зауважила я.

— Ну, власне, — Вікторія значуще підвела брови, — і це ще не кінець. Вони з’їхали до пивниць, нагуляли апетит і вирішили вискочити по щось їстівне. Трохи покружляли околицею, врешті знайшли «нон-стоп» за рогом. Зайшли досередини.

— Звідки ти все це знаєш? Ти була з ними?

— Ми знайомі з продавчинею, і вона розповіла нам про свої пережиття через ту нічну пригоду.

— Вона, звичайно, не знала, що ми знайомі з цими хлопцями, й це щастя, що не знала, бо в житті нас більше не обслужила б, — додала Мілька. — Тож вона вийшла тоді, як і завжди, на роботу. Сидить нудиться, длубається в зубах, а тут заходять двоє чуваків. Патли сторч, очі, як у вампірів — трохи після «коліс», а трохи на вигляд ковбас за прилавком. Нарешті один із них, судячи з опису, Анджей, вибрав суху ялівцеву і просить, аби вона відкраяла йому триста грамів. Але він так белькотів, що стара нічого не розібрала. Тоді Єндрусь далі їй тлумачить, тицькає тремтячим пальцем. Зрештою не витримав, перескочив через прилавок, ухопив сокиру і сам собі відрубав. Відчуваєте атмосферу? Чувак під метр дев’яносто із сокирою в руках? Бабця мало не зомліла.

— Найсмішніше, що він відрубав рівно триста грамів, — сказала Вікі.

— Але ми все одно не хочемо подібних пригод, — закінчила Мілька.

— А ви чули цю байку про сенс життя? — запитав Олек.

— Ну кажи, — попросили ми згідним хором. Урешті-решт, сенс життя — це те, чого шукає кожен студент-початківець. Потім уже немає на це часу, принаймні так сказав мені Данієль.

— Це було так, — почав Олек, підливаючи собі горілки до пива. — Один чувак заради експерименту нажерся якихось грибочків. Почекав хвилю і раптом — зблиск. У візерунку штор він побачив модель усесвіту. Що містилася в одній простій фразі. Він відкрив сенс життя. Але коли його на другий день розбудили, він нічого не пам’ятав. Зостався лише тьмяний спогад, що хвилину тому він мав доступ до найбільшої таємниці космосу.

— І що? І що?

— За тиждень він знову скуштував грибочків. Цього разу нагледів модель усесвіту на килимі й оббивці канапи. Але на другий день знову порожнеча. І так повторювалося ще кілька разів. Урешті він вирішив як слід приготуватися, налаштував аркушик, ручку. Наївся грибочків і чекає. Коли його осяяло, мигцем усе записав. Оту єдину, важливу для людства фразу. Рано встає, кидається до аркушика й читає: «Коли б я став на крісло, то дістав би кінчиками пальців до стелі».

Ми вражено мовчали.

— Слухайте, а куди поділася Марія? — зненацька запитав Адам.

— Бавиться разом із гуру, — відповіла Мілька.

— Можна сказати, що вона експериментує з грибом, — кинув Ірек. — Скільки йому років?

— Судячи з вигляду, двісті сімдесят, — оцінив Травка.

— І якась така руїна має вплив на Марію? — Олек з недовірою покрутив головою.

— І вішає їй таку локшину, — втрутилася Мілька, — що я підозрюю його в серйозних розладах. Останнього разу він зник на кілька днів, певно, знову відсиджувався в якоїсь баби. Зателефонував до Марії, буцімто потрапив в аварію в Альпах.

— Бо він проводив там якийсь тренінг для швейцарських менеджерів, — додала Вікторія.

— Марія божеволіла від розпачу. «Певно, він не хоче мене засмучувати. Може, він навіть умирає, віддалік мене». Минув тиждень. Заходимо ми з Іреком до «Алхімії», а там сидить гуру, живий і здоровий, звичайно, як на свої двісті років. Курить, п’є і знімає чергову дівку. Марії з нами не було…

— І шкода, бо потім вона не захотіла нам повірити. А коли врешті сказала йому, що ми його бачили, він відбрехався, козел нещасний. І ще наговорив, що ми це навмисно, бо заздримо її щастю. То ми вже перестали втручатися.

— Треба було сказати, щоб вона попросила його показати паспорт. Вона побачила б, чи він і справді був у тих Альпах.

— Ми їй казали. Марія навіть його запитала, але він тільки посміявся: «Дівчино, це ж секретний тренінґ. Я маю паспорт для осіб, які виконують спеціальні завдання. І не можу нікому його показувати». І все.

— Який таємничий.

— А скільки він стягнув із неї бабок. На пиво, цигарки, коктейлі.

— Її батьки не дивуються, що вона стільки тринькає? — запитала я.

— Та де там, — сказала Вікторія. — Вони дають їй кишенькові гроші завбільшки зо дві зарплати моєї мами, і нехай робить із ними все, що заманеться. Колись вона цвиндрила все на мідну біжутерію, тепер на Стефана.

— Оце так влетіла. Гуру знайшов курку, що несе золоті яйця. Він її не відпустить, хіба ми щось вигадаємо.

— Почекаємо до цього відкривання каналів третього лютого. Тоді має настати вивільнення потенціалу. Може, тоді вона сама прозріє. А як ні, то перейдемо до масованих дій і самі її врятуємо.

— Я аж стільки не чекав би, — сказав Травка. — Бо тоді, може, вже не буде чого рятувати. Не знати, скільки в неї залишилося тих… нейронів.

— Ми всі тебе розуміємо, старий, — поплескав його по плечі Ірек. — Не кожен хотів би зустрічатися з гумовою лялькою без мозку. Але тепер до неї нічого не доходить, тому ти мусиш почекати.

Якийсь час ми мовчали, розмірковуючи над важкою Травчиною долею. Але зрештою, Новий рік — це Новий рік. Треба виконати норму…


2.01. Старші на рік, ми прибираємо після новорічної забави, складаючи докупи клапті спогадів.

— Для цього, власне, існують друзі, — озвалася Мілька. — Щоб мати з ким обговорити спільні пережиття з минулого і з’ясувати, що саме відбувалося.

— А як було? — запитала Марія, одягаючи сапфірну піжаму з написом: «Не бійся дотягнутися до зірок».

— Гучно, — відказала Мілька, згрібаючи до пакета пластикові пляшки. — Крім того, Травку напав алкогольний смурняк, і він весь час патякав про якісь пазурі міфомана.

— А Ірек нарешті виліз із-під столу?

— Так, і випадково смикнув за шнур, скинувши собі на голову клавіатуру й два словники. До обіду він перебував у лікарні швидкої допомоги, а після обіду пересвідчувався, чи не зсунулася у нього пов’язка з чола.

— Ну і дуже придався салат Мільчиного тата, — додала Вікторія. — Декому вже о п’ятій ранку, — вона кинула на мене не позбавлений співчуття погляд.

— Я ніколи не пила тепле вино… — пояснила я, дуже знічена.

— Дай спокій, Вишне, адже ми всі скористалися з салату. Травка так навіть двічі.

— Треба визнати, що він виконав своє завдання, — похвалила я.

— Дякую, я перекажу це татові, — зраділа Мілька.

— А ти як погуляла? — запитала Вікторія.

— Сама не знаю, чекаю на думку гуру.

— Ну ти й незлецьки нарізалася.

— Не в тому річ. Просто я не знаю, як потрактувати цю ніч. Бо, з одного боку, я була з гуру, але, може, моя радість надто власницька, надто егоїстична. Понад те, ми хотіли побачити забаву на Ринку…

— І що?

— Не вийшло. За п’ятнадцять дванадцята гуру викликав таксівку. Вона приїхала, ми сіли. Гуру сказав адресу, а що забагато випив, то помилився. Тож ми проїхали п’ятдесят метрів від «Алхімії». Я заплатила, ми висіли, і, коли таксист від’їхав, я зорієнтувалася, що ми під «Сінґером».

— Ну і що?

— Вже не було шансів вчасно добратися до Ринку. Ну то ми зайшли до «Сінґера», бо чого ж було стовбичити на морозі. Гуру одразу зустрів знайомих із мандрівки до Гімалаїв, тож ми підсіли до них, і я навіть не знаю, коли вибило дванадцяту. Оговталася по другій.

— А гуру, напевно, валяється під столом і досі, — розмріялася Мілька.

— Так багато він не випив, — осадила її Марія. — Часом він і справді мусить понизити рівень енергії, бо інакше його розірве на атоми, але й не п’є стільки, щоб валятися два дні.

— Може, він не все тобі розповідає, — припустила Мілька.

— Може, ви зміните тему? — запропонувала Вікторія, відчуваючи назрівання конфлікту. — Травка хотів нам показати нову псевдосхідну накидку з пальмами, яку одержав від Ірекової бабусі.

Коли ми зайшли, Травка змагався з новорічним головним болем, водночас запекло сперечаючись з Іреком на тему телебачення.

— Ну як ти можеш жерти той віртуальний кисіль? Ти, людина, котра прочитала самого Голсуорсі.

— Це було давно, — пояснив Ірек, шпортаючись у шнурах під столом. — Тоді мене дратувало, що є люди, котрі реагують на проблеми цілком інакше, ніж моя мама чи сестра.

— Тобто як?

— Тобто притлумлюють, придушують їх у собі, вдаючи, що все о’кей. Уяви собі, що ти вмираєш від ревнощів. А в той же час куриш сигару і граєш на фортеп’яно веселу мелодію.

— У моєму випадку це неможливо, — визнала Мілька, — зважаючи на довжину нігтів.

— Стосовно телебачення, — озвався Ірек. — З нього можна дізнатися купу цікавих речей. Наприклад, учора Селін Діон сказала, цитую: cancer is never part of your vocabulary.[3] Ті канадійці — страшенні невігласи. Не знаю, як ви, але я дізнався про значення слова «рак», коли пішов у старшу групу дитячого садка.

— Суспільство добробуту й безтурботності, — підсумувала Вікторія. — Певно, вони видають там спеціальні словники для вразливих. Без слів «рак», «біда», «старість» і «проминання».

— А сьогодні вранці, тобто о другій, — тягнув Ірек, — я дивився передачу про нас, молодь. Довідався багато цікавого. Приміром, про те, якими ми є. Ми, покоління, народжене під час військового стану.

— І якими? — запитала Марія, рік народження вісімдесят другий.

— Ведуча сказала, що росте покоління зорієнтованих на споживання егоїстів, котрі бояться справжніх сув’язей.

— Боже, це ми? — злякалася Мілена.

— Так, на жаль, — підтвердив Ірек. — А один професор прикладної психології додав, що ми самітники, котрі безоглядно простують до мети. І якщо ми про щось і думаємо, то винятково про матеріальний успіх. Поза тим, живемо хвилиною, не вміємо планувати.

— А що можна планувати в країні, в якій жодна освіта, здібності чи важка праця не гарантують прожиткового мінімуму? — вибухнув Травка, масуючи собі зболілі скроні.

— Цієї проблеми вони не порушували. Зате інший професор, здається, соціолог, додав сумним голосом, що в старості на нас чекає товариство андроїдів, бо ніхто живий біля нас не витримає.

— Одне слово, покоління потвор, — підсумувала Мілька. — Ну і як ви себе почуваєте, потвори?

Свято Трьох Королів

Сидимо в «Кольорах» і обмиваємо мій день народження. Годину тому мені виповнилося вісімнадцять. Дорослість. Що це, власне, означає?

— Повна свобода у пошуках щастя й сенсу життя, — це визначення Марії.

— Змога ходити на фільми для дорослих і власне посвідчення особистості з дебільною фоткою, — це Ірек. — Моя сестра додала б, що це також друга думка про ліфтинґ. Бо перша з’являється тут-таки після вступу до ліцею.

— Тепер ти мусиш сама сплачувати свої рахунки, — полякала Вікторія. — Ясна річ, теоретично, бо на практиці є такі, які ніколи за себе не платять.

— І пам’ятай, що відтепер час плистиме чимдалі швидше й швидше, — обізвався Данієль. Він уперше зустрівся з моїми друзями. Я застосувала слово «друзі»? О Боже, я починаю прив’язуватись, а покоління П не визнає жодних сув’язей.

— У мене він і надалі пливе повільно, а мені скоро буде двадцять, — утрутилася Мілька.

— Певно, у твоєму житті небагато відбувається, — пояснив їй Данієль. — День подібний до дня. Тому ти й маєш враження, що час пливе повільно. Але це дуже ілюзорне враження. І не оглянешся, як стукне тридцять і…

— І що тоді? — перейнялася Мілена.

— Кінець.

— Краще не кажи цього моїй сестрі, — буркнув Ірек, поправляючи собі бинти на голові. — Вона вже рік панікує, що незабаром їй виповниться тридцять. Незабаром, за якихось два з гаком роки.

— Вона має рацію, — сказав Данієль. — На жаль, після тридцяти життя втрачає смак. А знаєте чому? Бо всі найважливіші спогади закарбовуються раніш.

— А потім? — допитувалася Вікторія з такою напругою, ніби їй самій от-от мали стукнути ці кляті тридцять років.

— Потім… пам’ять уже нагадує повне горня, до якого й надалі ллється вода. Нові пережиття вже не закарбовуються до неї з такою чіткістю. Вже ніщо не має такого значення. Навіть якби людина полетіла на Марс, це абищиця порівняно зі спогадом із часів, коли вона цупила яблука з сусідського саду.

— О Боже, — зітхнули ми хором. Усі семеро.

— Так, — покивав головою Данієль. — Тому збирайте спогади, поки горня ще не повне.

Дві доби опісля

— …а впродовж кількох наступних днів вона повинна живитися винятково тістом щастя.

— Хто тут говорить про щастя?

До кухні заглянула Марія, але сховалася назад. Проте ми встигли помітити, що вона виглядала як людина, котру спалює внутрішнє полум’я. Полум’я — це ми знали — звалося Стефаном, але в колах утаємничених його називали «гуру».

— Він її і справді гіпнотизує, — прошепотіла Мілька.

— А може, це ті феромони, — припустила Вікі. — Я бачила в Інеті таку рекламу. Платиш сорок баксів, і тобі присилають плящинку. Похлюпаєшся й притягаєш чуваків, наче б мала в сідничках два величезні магніти. Може, гуру щось таке собі надибав…

— Надибав чи не надибав, а дівчину треба рятувати, бо їй остаточно вигорить мозок, — озвалася Мілена. — Вона і не кліпнула, коли я сказала їй, що гуру одружений і має дітей.

— Мабуть, тому, що це чад із труби, — вела далі Вікі. — Вона щодня сидить у «Сінґері» і вдихає цей дим. А щодо дружини… Марія казала, що гуру з нею не живе.

— Це, певно, неправда, бо чувиха недавно народила дитину. Третю. Заявилася до «Пташиля» минулої неділі і до Марії з кулаками: «Як не відчепишся від мого Стефана, я запхаю руку тобі до пельки, впіймаю за язик і виверну на інший бік», — верещала вона. Страшенний рейвах.

— А що Марія?

— Забарикадувалася на кілька годин у туалеті. Врешті-решт бармен не витримав, виважив двері й витяг її до залу. Там вона чекала до ранку, аж поки прийшов гуру і все їй пояснив.

— Що він вигадав цього разу?

— Стандартна баєчка, — озвалася Мілька, бавлячись дзвіночками на ширмі. — Що чекає на розлучення, — задзеленчала вона дзвіночком, — що його колишня дихає спрагою помсти, — знову дзвіночок, — і що хоче зламати йому життя, а тому розповідає всілякі дурниці. До того ж витягнув із неї купу бабок на розгорнутий аналіз групи крові. Бо попередній буцімто сфальшований.

— Марія вже знає результат?

— Наразі ні. Це буде відомо за місяць. Приблизно тоді, коли він відкриє їй чергові канали й вивільнить потенціал.

— Хоч би він при цьому не вкинув її у справжній канал. Останнього разу вона мусила ходити босоніж по снігу. А впродовж кількох наступних днів живитися тільки тістом щастя.

— Хто тут говорить про щастя? — Марія знову заглянула до кухні з тим самим питанням, як якийсь «ріплей».

— Не стільки про щастя, скільки про духів, — пожартувала Мілена. Марися і справді виглядала як привид.

— Так, про одного духа, який мешкає тут уже два місяці.

Марія придивилася до стелі. Глибоко вдихнула й повільно випустила повітря через ніс.

— Я нічого не відчуваю. Тут чисто. Може, він сидить у коридорі?

— Ми маємо на увазі тебе, — не витримала Мілена.

— Мене? Але ж ви говорили про духа, який завівся в кухні?

— Це такий жарт. Розумієш? Глянь у дзеркало. Ти справжній дух.

— Не розумію, в якому це значенні?

— В прямому. Ти виглядаєш як примара.

— А, ви про балахон? Я мушу його носити. Він викликає позитивну циркуляцію енергії. Після відкриття каналів я буду поступово повертатися до артистичного вбрання, але не тепер. Не перед третім лютого. Тоді настане вивільнення, яке проведе сам гуру.

— Сподіваюся, що воно не омине мозку, — озвався Травка, який досі мовчав.

— З моїм мозком усе о’кей.

— Дівчино, хіба ти не бачиш, що з тобою відбувається? — рознервувалася Вікторія. — Ходиш у простирадлі, їси сире тісто, ремигаєш якесь зілля. Глянь-но на себе. У Середньовіччі тебе спалили б на вогнищі за сам лише вираз обличчя.

— У Середньовіччі панувало мракобісся, — зрізала її Марія.

— Не більше від того, яке втулює тобі той старий дурисвіт у шкіряному капелюсі.

— Він дарує мені щастя, — гаркнула Марія й вибігла до лазнички, шемраючи сувоями довжелезного балахона.

— І ти називаєш це щастям? Таж ти не чуєш, бо тебе вже немає! — крикнув Травка.

— Я вдалася до акту самозречення, — вперто пояснила нам Марія крізь двері. — Тепер я є елементом досконалішої істоти.

— А якщо тобі це набридне, то ти вже знаєш, яким шляхом видобутися зі Стефана назовні? — зареготав Травка.

— Мені не набридне.

— Я скажу тобі, Травко, як буде, — підключилася Мілька. — Це йому набридне. Він перетруїть її на ніщоту, а рештки вийдуть тим шляхом, яким виходить увесь непотріб.

— Маріє, ти волієш вийти зі Стефана у твердій чи в рідкій формі?

Марія вийшла з лазнички. Кинула нам драматичний погляд, липкий від чорної туші й олівця.

— Ви нічого не розумієте, нічого! Я йду. Не чекайте!

Хряснула дверима й пішла, зоставляючи по собі млосний запах сандалової олійки й недоїденої булки.

Середина січня

Сьогодні Данієль уперше завітав до дівчат додому. Я нервово сновигала кімнатою, розмірковуючи, чим би то його зацікавити. Нарешті показала йому шедевр Марії.

— Енергетично, — оцінив він. — Хто це малював? Та брюнетка, оповита кілометрами тканини?

— Так, — сказала Вікторія. — Вона вже місяць так ходить. Гуру наказав їй змінити стиль. Вона миттю погнала до крамниці й купила півпаки перкалю.

— Я знав кількох таких жінок, — озвався Данієль голосом експерта. — Вони клеяться до чоловіків, які ставляться до них як до тимчасового елементу свого сексуального життя й закидають негативними сигналами штибу: «Але й дурна ти курка» або «Нині ми не побачимось, бо я не маю настрою, кицюню».

— Чому вони на це ведуться? — запитала Мілька.

— Занижена самооцінка, — висунув діагноз Данієль. — Я спостерігав її прояви і в тебе, Мілено. Ти виклично одягаєшся, наче хочеш відвернути увагу від свого внутрішнього світу.

— Може, й так, — погодилася Мілька. — Але, може, й тому, що коли я була сірою мишкою, то нікого не обходило, що я прочитала сотні книжок. А так усі в шоці, що я взагалі вмію читати. І звертають на мене більше уваги.

— А ти саме цього потребуєш.

— Уваги й поглядів, — притакнула Мілька. — Я кепсько почуваюся, коли ніхто на мене не дивиться.

— Купи собі пса, — порадив їй Данієль. — Ніхто не вміє вдивлятися в тебе так пильно, як власний пес. Поза тим, він ніколи тебе не зрадить. Я мрію саме про таку любов.

— Із псом? — здивувалася Вікторія. — Це називається зоофілія.

— Не з псом, — виправив її Данієль, — а таку ж, яка пов’язує людину й пса. Бо вона цілковито безкорислива, в ній немає ні ревнощів, ні страху, що вона закінчиться, немає брехні ані бажання переробити пса під свій ідеал. Хіба не так виглядає справжня любов, описана святим Павлом? У ній немає нудьги й немає розвитку. Псові не набридають ті самі дурні забави зі старим м’ячиком, він не скаже тобі: «А може, ми для різноманітності вибралися б на прогулянку в гори?» Його не мучить повторюваність.

— Я, здається, десь про це читала, — сказала Мілька.

— Можливо. Багато людей дійшло таких висновків.

— А що ти думаєш про котів? — запитала я.

— Коти? — Данієль на хвилю замислився. — Вони знають, чого хочуть. Але голову можу закласти, що якби вони були вдвічі більші, ніж є, їх заборонили б тримати в хаті. А пси, нехай і втричі більші, все одно були б друзями людини. Подумайте про це.

Через два дні

— І що ти думаєш? — запитала я в Мілени.

— Про котів? Не всі з них знають, чого хочуть. Наприклад, Мацько моїх батьків ніколи не може вирішити: рибні він воліє кульки чи волові.

— Я питала, що ти думаєш про Данієля?

— Про нього? — наморщила вона чоло. — Він виглядає, як чувак, якого сміливо можна запрошувати на чаювання до бабусі. Ідеальний кандидат у чоловіки. Тільки щось у ньому не грає.

— Замало солярію й нестача імпульсу? — припустила Вікторія.

— Ні, не це.

— А що? — допитувалась я, трохи схвильована.

— Не знаю, — Мілька зиркнула на мене. — Може, він просто надто ідеальний?

Власне, я маю таке ж відчуття. Данієль такий ідеальний, що я повинна зразу в нього закохатись. Але на саму лише думку про це, що я повинна, я відчуваю дивний опір. І зразу маю бажання втекти далеко в гори.

Кінець січня, сесія

Данієль відпровадив мене після іспиту під саму хату дівчат.

— Ти не зайдеш?

— Ні, не хочу вам заважати, — усміхнувся він. — Поза тим, ця Мілька дуже мене пригнічує. Ну і, щиро кажучи, я волію бути з тобою сам на сам.

Я відчула, як серце калатається під моєю бордовою шотландкою. Може, це початок закоханості?

* * *

— Може, я починаю закохуватися? — запитала я в Ірека. Останнім часом я багато в чому йому звіряюся. Він колінкує або лежить під своїм столом, інсталюючи все, що тільки можна, а я віщую, сидячи на тапчані біля вікна і вдивляючись у його шкарпетки чи капці з гуральським візерунком.

— Може, це тільки перші прояви? Тільки чому я не відчуваю всеохоплюючої радості?

— Ти все аналізуєш, майже як моя сестра, — ствердив Ірек, інсталюючи «Starcraft». — Це духовна правнучка Мазоха. Останнім часом вона почала перейматися тим, що не варта свого хлопця. А все через маму.

— Справді? — Я підсіла ближче, задоволена, що врешті маю нагоду віддячити йому своїм уважним вухом.

— На свята мама трохи нудьгувала і з тієї нудьги, пов’язаної з переїданням, почала атакувати родину. Спочатку присікалася до мене, що я повинен думати про маґістерку і що маю надто довге волосся за вухами.

— А ти?

— Я не піддався на провокацію, — похваливсь Ірек, — тож вона кинула щось на тему нових бабусиних покупок. Потім перейшла на свого нареченого, закидаючи його претензіями в тому, що він узагалі її не слухає. Щиро кажучи, мама має рацію. Богусь останнім часом вимикається після п’ятихвилинних виливів. Може, він потерпає на синдром виснаження?..

— А що з Малиною?

— Малину вона зоставила собі на десерт. Коли нічого не вийшло з нашою бравою трійцею, вона заатакувала Малину. І стала жвиндіти, що та нічого не вміє. «Як ти колись будеш вести дім? — задала їй риторичне питання. — Шити не вмієш. Плести теж — ні на спицях, ні гачком. Ніколи не зварила елементарного супу, вже не говорячи про складніші страви, хоч би й сирник».

— Вона і справді не вміє пекти? — здивувалась я. Я завжди пекла печиво до всіх родинних свят.

— Якщо мова про кулінарні здібності, то можна сказати, що Малина нагадує одного із «Трьох у човні». Смажить яєчню, як славетний Гаріс. З шести яєць виходить півложки припалених вишкребків. А щодо інших талантів, то вона, як героїня котроїсь із книжок Воннегута. Єдине, що вона втямить, так це зліпити кулю з решток мила.

— Це небагато, — визнала я. Я втямила б зліпити з мила мініатюрний Маріяцький костел із фігуркою сурмача на вежі. — І що з того?

— Ніколи досі їй це не перешкоджало. Та останнім часом вона взяла до голови мамині причепки.

— Цікаво, чому?

— А тому, що їй перемкнуло, і вона намагається уявити собі всі моживі способи розпаду своїх стосунків. Вона вже пройшла етап, коли переймалася зрадою й потенційним алкоголізмом, власним або партнера. Тепер переймається, що погана господиня.

— Може, вона записалася б на якісь курси. Здається, є такі.

— Але не для людей із двома лівими руками. В Малини руки ростуть із того ж місця, що й у Мільки.

— Ну, Мілька в нас справдешній талант. Нещодавно вона вибралася купити фіолетові контактні лінзи. Ну і чувак упродовж години вчив її їх вставляти.

— І що? — поцікавивсь Ірек.

— Повернув їй гроші і сказав, що такі дерев’яні руки мають хіба що фігури святих з вівтаря Віта Ствоша.

— Ти дивй, а вона так рівно малюється.

— На губах у неї перманентний макіяж, — зрадила я Мільку. — На верхніх повіках теж. Але пудру вона, звісно, накладає цілком рівно.

— Малина майже не малюється, а надто після того, як двічі тицьнула себе олівцем в око. Якось навіть мусила звертатися до лікаря, так подразнила рогівку.

— Я теж не малююся.

— Та ти що? — здивувався Ірек. — На Новий рік і день народження тебе й видно не було з-під усіх тих тіней, рум’ян і блискіток. Уже не згадуючи кучерів.

— Ну, це останнє — робота природи.

— Вони дуже дійово заслоняють твоє лице. Я навіть не знаю, чи впізнав би тебе в місті.

— Я можу сказати те саме. На Новий рік ти був увесь забинтований, а в інші дні я бачу тільки твої п’ятки й частини литок.

— Взагалі-то, ми можемо познайомитися, — запропонував Ірек після тривалих роздумів, і надалі сидячи під столом.

— Е, мабуть, краще, якщо все буде по-старому. Мені легше тобі звірятися.

— Мені теж, — зізнався він.

— То, може, ти закінчиш розповідь про Малину.

— Власне. Два тижні тому телефонує до мене бабуся. Я злякався, бо було далеко попівночі. Тож питаю, що трапилося. На це бабуся благає, щоб я до неї приїхав і допоміг їй знайти на антресолях стару швейну машину. Бо Малинка вже два дні реве, що мусить навчитися шити, інакше втратить свою половинку. Наче половинки йдуть через такі прозаїчні приводи.

— А через які приводи вони йдуть?

— Якщо це половинки, то через жодні. Вони перебувають у безперервному екстазі і навіть і гадки не мають про розлуку чи зраду.

— Класно, — зітхнула я.

— Може, й так. Проблема в тому, що я не вірю в половинки.


1.02. Я, мабуть, теж. Зате Марія і Травка на повному серйозі. Травка без угаву просиджує в нас, чекаючи на її повернення і снуючи дикі плани компрометації гуру. Марія ж просиджує в «Пташилі», снуючи дикі плани поселення в «Ікеї».

— Вона і справді вірить, що гуру там ночує? — здивувавсь Ірек.

— Так. Минулого тижня вона навіть там побувала і стверджує, що виявила сліди його присутності.

— Цікаво, які? Упакування від психотропних «коліс» чи порожні пляшки з-під «чорнила»?

— Ні. Нібито на одному з двоповерхових ліжок лежала розгорнута повість шведською мовою. А гуру нібито захланно читає скандинавську літературу. В оригіналі, звісна річ.

— Наївність деяких людей не має меж, — підсумував Ірек. — О, телефон. Певно, знову Малина. Даси мені слухавку? І ввімкни «спікер», то послухаєш разом зі мною.

Я виконала його прохання, натиснувши відповідну кнопку.

— Ну, привіт, сестро, що там знову? — почав Ірек.

— Це, напевно, погано закінчиться, Іреку! — почула я істеричний лемент. — Мама знайшла три наступні докази того, що я маю дві ліві руки.

— Навіщо? Адже ніхто не мав у цьому жодних сумнівів.

— Дуже дякую, — верескнула Ірекова сестра.

— А що, ти хотіла почути, що маєш тільки одну ліву руку? Я не вмію брехати близьким людям. Не плутай мене з нашим батьком.

— Але ти міг би сказати це делікатніше!

— Я постараюся попрацювати над формою, — пообіцяв Ірек. — Як тільки переінсталюю комп’ютер. А тепер скажи мені, які ж це докази?

— Я не вмію забивати цвяхи, полоти огірки й варити повидла, — одним духом продекламувала Малина. — І що б ти робив на моєму місці?

— Я тобі вже казав, мамі теж. Ти повинна знайти собі принца. Тоді до твоїх послуг буде штат відповідно вишколеної служби — і жодних проблем.

— Дуже дякую! — гаркнула Малина. — Я тут переживаю такі тортури, а ти легковажиш, пропонуєш нереальні розв’язки.

— Послухай, — спокійним тоном озвавсь Ірек, — якби ти мала стабільну психіку, я міг би порадити тобі плюнути на дурнуваті мамині причепки. Але при твоїй емоційній конституції можу тільки потішити тебе пошуками принца. І то принца зі сталевими нервами.

— Але я й справді переживаю, Іреку, — захлипала Малина. — А до всього поганого мені скоро виповниться тридцять років. Я почуваюся, начеб сиділа на величезній бомбі з годинниковим механізмом. Навіть крізь сон чую невблаганне цокання.

— Колись я тобі казав, що так буде, — нагадав їй Ірек. — А чого саме ти боїшся?

— Що стану невидимою. Подивися музичні програми. Там немає виконавців після тридцятки. Усі молоді й пружні, як добре надмухані м’ячі.

— Ти забагато дивишся MTV, — визначив Ірек. — Перемкни на канал із класичною музикою. Або постав собі диск «Buena Vista Social Club». Коли я його слухаю, то завжди шкодую, що я не запліснявілий кубинський стариган.

— Так каже молодь, яка ще не знає, що означає проминання, — зітхнула Малина. — Поговоримо, коли тобі стукне тридцятка.

— Я до твоїх послуг. А тим часом, дорога моя сестро-істеричко, постарайся розслабитися, найкраще за допомогою Богусевого рецепта. А як не подіє, то прийдеш до мене, і ми разом подумаємо, що робити далі. Згода?

— Згода, дякую.

Це не прозвучало переконливо. Вона попрощалася й поклала слухавку.

— Вона жахливо переживає плин часу, — зауважила я.

— Бо останнім часом має забагато вільного й заповнює його, як уміє. А її переймання є тим, що вона вміє найкраще, сама бачиш…

— Бачу. Лантух негараздів.

— А в запалі то навіть два чи й три.

— Із цим якось можна боротися?

— Ми намагаємося. Я нагадую їй про бездомних дітей Бразилії, бабуся звістовує оптимістичну ворожбу, Богусь виписує чергові чарівні пастилки, хлопець запевняє у вічному коханні, а Евка, її подруга, просто слухає й гладить по голові.

— Але чи бореться з тим Малина?

— А, Малина, — відказав Ірек. — А навіщо? Якщо вона має біля себе таких спеціалістів?


2.02. Такий день трапляється не часто. Рідше, ніж раз на тисячу років. І дякувати Богові. Бо сьогодні я втратила захисну парасолю, виткану вправними пальцями моїх турботливих батьків.

А було все так. Саме сьогодні я вирішила, що скажу татові про своє рішення тримісячної давності. З’ясую повністю ситуацію, а водночас наповню своє горня інтенсивними спогадами. Нехай це будуть і неприємні спогади, але я хочу врешті скинути цей тягар із плечей, а не чекати весь час відповідного моменту. Я щойно повернулася з усного іспиту з основ плетіння небувальщин. Дорогою взяла напрокат навчальний фільм, який мав допомогти створити в тата відповідний настрій. Фільм мені порадив Ірек. Учора, після розмови з Малиною, під час інсталяції нової гри.

— Спробуй «Інститут Бенджамента». Він повинен пасувати до таких розмов.

— А про що він?

— Про те, як чувак потрапляє до таємничої школи, в якій навчають безсенсовним учинкам. Без кінця повторюють безглузді рухи й фрази. Страшний фільм. — Ірек здригнувся, скидаючи на стіл кілька ручок.

Опис Ірека справив на мене враження, тому я відразу після іспиту побігла до прокатного пункту, взяла фільм і чимдуж до хати. Коли прийшла додому, нікого ще не було. Поволі приготувалася до наповнювання горняти. Хильнула дві ложки «Ново-Паситу» (згідно з інструкцією на етикетці), вставила касету до «відика» і всілася проти комп’ютера в татовій бібліотеці. З нудьги почала читати черговий розділ його нової книжки про виховні проблеми. Розділ починався так:

«Складна наука слухати

„Кажу тобі, кажу, а з тебе як з гуски вода“, „Ти ніколи мене не слухаєш!“ „Легше спілкуватися зі стінкою!“ — зізнайся щиро, як часто ти чуєш такі слова? Якщо рідко, то можеш тільки себе привітати. Бо ти володієш даром слухати, який трапляється рідко. На жаль, хоч він і трапляється рідко, але не цінується людьми. Більшість із нас воліє гарно говорити, аніж слухати. А втім, ми забуваємо, що плинне мовлення — це великою мірою заслуга слухача. Коли слухача немає, талант промовця сходить на пси. Терплячого вислуховування протилежної сторони часто досить, аби запобігти багатьом непотрібним суперечкам і конфліктам. Психотерапевти часом жартують, що втратили б роботу, якби люди захотіли уважно послухати те, що їм хочуть розповісти інші. Наразі безробіття їм не загрожує. Замість розмови ми воліємо вести паралельні монологи. А така поведінка не сприяє порозумінню. На щастя, це можна змінити, працюючи над розвитком ознак доброго слухача.

Однією з найістотніших рис управного слухання є мотивація, себто вміння побачити цінність у тому, що хоче нам розповісти інша людина. Якщо ми визначимо, що наш співрозмовник нудьгує, слухання дасться нам із величезними труднощами. Пробудити мотивацію не легко, а надто для людей із низьким гуманітарним коефіцієнтом, себто таких, хто добачає в іншій людині насамперед її суспільну роль. Тому з їхніх уст часто падають твердження на кшталт: „Прибиральниця мусить прибирати, а не балакати“, „Що може знати про життя якийсь там ліцеїст?“ Інакше поводиться людина з високим гуманітарним коефіцієнтом. Для неї кожен може стати цікавим співрозмовником, незважаючи на вік, освіту чи матеріальний стан. Вона потямить знайти спільну мову і вийти поза банальні: „Доброго дня!“, „Скільки це коштує?“, „Чим я можу допомогти?“ Людина з високим ГК керується переконанням, що кожна людська істота може чогось нас навчити і кожна безумовно варта поваги. Якщо ми хочемо опанувати мистецтво слухати, варто засвоїти подібні погляди.

Наступною рисою доброго слухача є терпіння, себто здатність вислухати промову цілком, незважаючи на її тривалість і зміст. Більшість із нас має тенденцію читати в чужих думках. „Я знаю, про що ти хочеш сказати, можеш не продовжувати“, — заявляємо ми, перебиваючи когось, часом на середині речення. Інша помилка — це концентрація на формі замість суті. Тоді нас відволікають усілякі затинання, розтягнутості, відступи. „Ти не міг би не деталізувати?“ — роздратовано запитуємо ми, а наш співрозмовник вражено замовкає. Що тоді? Якщо ми зацікавлені в контакті, залишається одне: зціпити зуби, сконцентруватися на суті й дати комусь висловитися до кінця.

Терплячість і мотивація — це тільки половина успіху. Не менш важливою є активність, а саме бажання зрозуміти промову, її сенс та головні засновки. Якщо ми поводимося пасивно, то не одержуємо нічого, крім задоволення від того, що дозволили комусь виговоритися. Часом добре і це. Але уявімо собі, що відчуває людина, котра усвідомлює, що звірялася до… стіни. Їй дозволили говорити, але її не слухали. Чи хотіли б ви на її місці звірятися знов? І саме таким ситуаціям запобігає активність. Якщо щось нам не зрозуміло, то ми задаємо питання замість безглуздо кивати та вдавати, що ми все розуміємо. Часом варто обірвати і підсумувати цілу промову, намагаючись конкретизувати: „Мені здається, що твоя проблема в тому-то і тому-то. Чи так?“

Чи, володіючи англійською терплячістю, залізною мотивацією й суперактивністю, ми автоматично перетворюємося на ідеальних слухачів? Ні, якщо виказуємо при цьому емоційну байдужість. Уявімо собі, що розповідаємо подрузі, які нас спіткали прикрості. Загублені документи, сварка в родині, проблеми дитини в школі. Наша подруга вдає активне слухання, не квапить нас, не перебиває. Ми завершили звірятися і що? Нічого, з її уст ми чуємо якнайбільше: „Тобі не повезло“. Вона каже це так байдуже, наче ми щойно переповіли їй прогноз погоди. Їй забракло емпатії й підтримки. Тож якщо ми хочемо мати репутацію добрих слухачів, то мусимо виявляти, що нас зворушує те, про що нам розповідають. Не вистачить не позіхати і не робити знуджену чи роздратовану міну. Ми мусимо довести, що вповні схвалюємо співрозмовника, підтримуємо його. Підтримка — це не тільки вияв порозуміння, а також турбота про плинність контакту. Якщо хтось забув слова, ми можемо їх підказати, хоч це зовсім не означає, що ми повинні завершувати за співрозмовника кожне речення. Під час слухання, як і в багатьох інших справах, найкраще дотримуватися золотої середини.

Назріває питання: а яку користь ми одержуємо, опановуючи майстерність слухання. Напевно, можливість конструктивнішого розв’язання конфліктів. Як я вже згадував, ми запобігаємо великій кількості суперечок і скандалів. Понад те, отримуємо шанс ліпше порозумітися з людьми. Але є і ще дещо. Величезну насолоду дає усвідомлення того, що хтось саме нам довіряє свої проблеми, мрії, таємниці і що саме нам вирішив звіритися. Дуже приємно почути: „Тобі я можу про все розповісти“. Може, саме тому є стільки охочих учитися на психотерапевта…»

* * *

Який щасливий збіг обставин, що тато порушив саме цю тему. І що він так багато знає про складну науку слухати. Коли я попрошу його про хвилину розмови, він активізує свої мотивацію й терплячість. Завдяки цьому я спокійно перелічу приводи, якими керувалася. Тоді він застосує свою емпатію й відчує, як паскудно я почувалася на СНОБІ. Зрозуміє, що я мусила спробувати щось інше, й обдарує мене своєю підтримкою. А я нарешті позбудуся тягаря жахливої таємниці. Вже не можу дочекатися. Чому цей тато не повертається? Він уже годину як повинен бути вдома. Я мушу чимось себе зайняти, інакше збожеволію. Знаю. Приготую його улюблений салат «Професорський», який створить відповідний настрій і допоможе видобути на поверхню всі ознаки ідеального слухача. Я саме оббирала другу картоплину, коли поціновувач цього делікатесу енергійно подзвонив у двері.

— Ми мусимо поговорити, — почав він, наче герой мексиканського телесеріалу. А я відчула чотири ряди червоних мурах, які браво марширували вздовж мого спинного мозку.

— Слухаю.

Тремтячою рукою я відклала напівобібрану картоплину.

— Я сьогодні був в університеті, — понурим голосом повідомив мені тато, а я почула зловорожу мелодію, виконувану на старому контрабасі. — Я хотів пересвідчитись, як ти даєш собі раду. Оскільки тебе не було в жодних списках, запитав у секретаріаті і…

Все ясно. Тоді чому я не відчула полегшення?

— Ти зробила жахливу річ, — сказав тато.

— Вибач, — бовкнула я, — але…

— Незалежно від мотивів, ти вчинила шахрайство. І то щодо своїх батьків. Чому ти нам нічого не сказала, Вишеславо? Адже ми бачимося щодня, тобі не бракувало нагоди.

Може, саме тому, що не бракувало. І тому, що я могла відкласти розмову на так зване завтра.

— По-друге, — гнув він далі, — це нехтування науковою кар’єрою. І то на самому початку шляху.

А якби я знехтувала нею на п’ятому курсі? Було б краще? Поза тим, про яке нехтування мова? Адже я вчуся, складаю іспити!

— Але я вчуся, тату, — намагалась я захищатися.

— Знаю! Від секретарок, бо сама ти не мала відваги нас про це поінформувати. А чому?

Я відкрила рот, але тато закінчив за мене:

— Бо ти добре знаєш, що КАША — це ніякий не факультет, а тільки сховище для пересичених невдах. І ти, Вишеславо, серед них! — Тато вхопився за голову.

— Я думала, що там викладають найактуальніші знання і що викладачі більш…

— Думала, думала, — скипів тато. — Які думки можуть бути в наївного вісімнадцятирічного дівчиська щойно після ліцею? Що воно може знати про вищу освіту?!

Хвилину він глибоко дихав, аж урешті йому вдалося повернутися до емоційної рівноваги.

— Я йду по маму, — сказав він крижаним голосом, — а коли ми повернемося, буде серйозна розмова. Ми мусимо вирішити, як розв’язати цю проблему.

Він поправив свій улюблений шалик з університетськими емблемами й вийшов. А я, не чекаючи, поки творці парасолі з гуркотом її затраснуть, спакувала найнеобхідніші речі, прихопила вміст свинки-скарбнички (ціла тисяча на канікули) і…

* * *

— Просто вийшла.

— Ти залишила якусь записку? — запитала Вікі, відбираючи в мене рюкзак, що правило за тисячу разів повторюване «заходь» усіма мовами світу.

— Я написала на клапті серветки, що переїжджаю до вас. Але адреси не лишила.

— Ти могла б із ними щиро поговорити, — озвалася Марія. — Це деколи дуже допомагає.

— Ох, цей мені вже міф Великої Розмови, розповсюджений американськими кіносценаристами, — розізлився Травка. — Спочатку я уявляю собі родинний вінегрет. Чоловік зраджує дружину, та відповідає йому тим самим. Діти експериментують із наркотою, і раптом, за п’ять хвилин до кінця фільму, відбувається велика очищувальна розмова, внаслідок якої все повертається до норми. Чоловік кидає коханку, дружина розриває знайомство з пляжним плейбоєм, діти без жалю залишають наркозабавки. Велике поєднання! Дулю вона могла, а не поговорити. Вона вже три місяці боїться їх повідомити, що поміняла один ідіотський факультет на інший, а ти кажеш про магічну силу Родинної Розмови.

— Як це один ідіотський факультет на інший? — запитала я, трохи спантеличена.

— А так! — відрізав Травка. — Бо чим вони розрізняються? Може, котрась із вас розкриє мені цю велику таємницю?

* * *

По правді, Травка має рацію. На обох факультетах є дурнуваті пари й злостиві викладачі. Тут і там нам наказують визуджувати застарілі визначення й давно неактуальні правила. На одному і на другому є купа нікому не потрібних предметів. І на жодному немає людей, з якими можна було б потоваришувати. Зграя набундючених снобів, звісно, крім Данієля. Але хіба вистачить його одного, щоб не шкодувати?

І подумати, що за це одкровення я мусила заплатити болісною втратою парасолі.

Перша ніч без парасолі

Зазвичай я засинаю через сорок секунд після заплющування очей. Часом, коли стрес винятково дається взнаки, я потребую трьох або чотирьох хвилин. А нині? Минула північ, а я й надалі кручуся на своєму колючому вільготному матраці, нашвидку стягнутому хлопцями з піддашшя сусіднього будинку. Раптом усе почало мене дратувати. І помаранчева ляпка з двома бризками індиго. І Мільчина лампа, що звисала тут-таки над її засмаглим обличчям. І мучівні зітхання Марії. Тіні дерев на стіні й похмурий пошум вітру за вікном. На додачу, ця клята підлога. Чи вона мусить так рипіти?

— Клята підлога, чи вона мусить так рипіти? — буркнуло щось із-під ковдри. Мілька.

— І той вітер з Татр, який нагадує про всі нерозв’язані проблеми, — обізвалася Вікторія. — Я вже розумію, чому гуралі хляють бочівками горілку. Я й сама маю бажання вихилити цілий баняк, а перебуваю ж бо за сто кілометрів від його епіцентру.

— Як подумаю собі, що мій гуру лежить самотній на котромусь із двоповерхових ліжок в «Ікеї»… — зітхнула Марія.

— Самотність гуру чомусь не справляє на мене враження, — буркнула Мілена, садовлячись на ліжку. — А надто тому, що тут поряд сидить хтось значно самотніший.

— Хто? — запитали всі троє воднораз.

— Вишня.

— Я? — Звідки та облуда? Адже я чудово знаю, що Мілена права. Так самотньо я не почувалася ще ніколи. Хоча й не раз ночувала поза домом. — Не перебільшуй, я їздила до літнього табору й до бабусі.

— Це не те ж саме. Там ти знаєш, що повернешся. А тут відчуваєш, що закрила якийсь етап у житті. Що щось завершилося і вже ніколи не буде по-старому.

— Не буде? — я відчула, як мені стає холодно.

— Ні, — твердо повторила Мілька. — Тому, коли я вперше їхала на навчання, мій тато розплакався, як немовля. Бо зрозумів, що так уже не буде. Він усвідомив це допіру на вокзалі. І як зареве на весь перон. Моя мама аж сховалася від сорому за розклад потягів. Що гірше, тато не мав жодного носовичка, певно, думав, що до кінця буде мужнім.

— І що?

— Він утирався кленовим листям. Я ніколи цього не забуду. Старий стоїть на пероні й витирає мокрі щоки великим жовтим листком. Тепер варто мені побачити кленове листя — і зараз же стискається в шлунку.

— А я пам’ятаю, — мовила Вікторія, утрамбовуючи велетенську подушку, — як у день від’їзду мама мені сказала: «Сьогодні ти говориш: „У нас під Любліном“, а за рік питатимеш: „Як там у вас під Любліном?“» І, що найгірше, вона мала рацію. Та хата стала для мене чужою, якоюсь малою й незатишною. Я не почуваюся там удома. Тільки от де тепер моє місце?

Ми не знали, що їй відповісти. І мовчали б, певно, довго, якби не голосний грюкіт у двері. Ми настрахано завмерли. Грюкіт повторився. Я запхала голову під ковдру. Мілька писнула, ховаючи шию й зап’ястки, а Вікторія, як найсміливіша, побігла до дверей.

— Це Травка, він також не може заснути.

— Я чув ваші розмови через стіну й вирішив, що мушу приєднатися. Можна? — Він жбурнув на підлогу надувний матрац.

— Ми балакаємо про перші дні в універі, — повідомила Мілька.

— Знаю, у нас усе чутно, не треба навіть прикладати слоїк до стіни.

— Не жартуй, що ти його колись прикладав, — розхвилювалася Марія.

— Я і справді цього не мушу. Але не бійтесь, я розумію, що ви маєте секрети, і завжди затикаю вуха. Хоч знаєте, як воно спати із затичками.

— Я знаю, — зітхнула Мілька. — Сумнівна радість, хоч і дозволяє спокійно проспати кілька годин.

— Ну власне. Але сьогодні я вирішив не затикати вух. Бо вони у мене болять, і, що тут приховувати, у мене закінчився запас затичок. Тому я хоч-не-хоч усе почув. За що величезне соррі.

— Спокійно, — втішила його Мілька. — На щастя, за поняттям «усе» криються невинні спогади, а не, скажімо, код доступу.

— Доступу до чого? — здивувався Травка, аж поки допетрав. — У принципі, шкода.

— Та що ти, старий. Думаєш, існує якийсь єдиний код? — засміялася Мілька.

— Деколи мені здається, що так. І то такий самий для тисяч жінок. Інакше вони не дозволяли б намахувати себе хитромудрим крутіям.

— Я вловила алюзії, — озвалася Марія, — але не зроблю тобі такої приємності і не стану виправдовуватися, бо не маю на це жодного бажання.

— А як ти пережив перші дні в універі? — ризикнула я змінити тему.

— Жахливо, — зізнався Травка. — Я проревів у гуртожитку цілий тиждень. Що було нелегко, бо я ділив кімнату з двома нещадними чурбаками з політеху. Викрий вони плаксія, от тоді я мав би привід для сліз. За тиждень я звернувся до кузена, і він виписав мені антидепресант «Прозац».

— Здається, він непогано покращує настрій, — утрутилася Мілька. — Я сама думала, чи його не брати. Але зустріла Маркуса — і все змінилося.

— «Прозац» непоганий, але не при «зрадах», — сказав Травка. — Тому він на мене не подіяв. Але сестрі Ірека нібито допоміг… на якийсь час…

— Я теж колись думала, чи його не брати, — зізналася Марія. — Але не зважилася.

— Чому?

— Бо це всього-на-всього «Прозац», а, на жаль, не поетик.

Ну так, ширяння у випарах абсурду вимагає сильніших допоміжних засобів.

— Я маю дещо, що могло б тебе зацікавити, — невинним голосом кинув Травка.

— Гей ти, перестань бавитися в ділера, — форкнула Мілька.

— Я зовсім не мав на увазі наркоту, правда.

Мілька кинула йому з-під лампи недовірливий погляд.

— Гаразд, то, може, повернешся до перших тижнів страхіття.

— Це вже краще.

— Коли я жер той антидепресант, то був такий нервовий, що не годен був конспектувати лекцій. Тоді викинув його на сміття. І знайшов інший спосіб на стрес.

— Який? — запитала я.

— Повернувся до безтурботних років за допомогою дитячого харчування. Ну знаєте: абрикосова кашка, чай із кропу й ромашки, протерті овочі в слоїках, «бебіко».

— Допомогло?

— Уже після двох поживків я відчув себе в безпеці. А коли став уживати мило й присипку для немовлят, усе як рукою зняло. Тепер у важкі хвилини я завжди тягнуся по харчі для малюків. Це відразу повертає мені рівновагу. Приміром, тепер: я вже півтора місяця живу в жахливому стресі. Але перейшов на рисове пюре з бананами, мию голову шампунем для немовлят, ну і мене ще й досі не загребли на Х’юстон.

— Який іще Х’юстон? — здивувалася Вікторія.

— Мій кузен Болек так називає околичну психушку. Зрештою, інші лікарі з його станції «швидкої допомоги» теж. — Травка на мить відлетів думками до місця роботи Болека. — Сьогодні вони мають багато викликів до Х’юстона, бо мало того, що вітер із Татр, так іще й повня.

— Я мушу спробувати цю твою дієту, — раптом запалилася Мілька, — бо мене дістають проблеми в універі. Якщо так піде далі, я завалю сесію.

— Аж так зле? — зажурився Травка.

— Краще не думати про це, бо я побіжу по цю твою кашку до «нон-стопа», а мені щось не кортить вилазити з піжами. Тож поговорімо про щось цікавіше. Може, ти, Маріє, розповіси нам про свої перші дні в універі?

— Ох, це було так давно. Майже п’ять місяців тому. Наскільки я пам’ятаю ці змерхлі часи до епохи гуру, то, мабуть, тішилася, що врешті почну справжнє життя. На жаль, тітка виявилася дрібною міщанкою. Чіплялася, приміром, через брудні склянки.

— Взагалі-то, ти могла б деколи якусь помити, — зауважила Вікторія.

— Ну ти просто, як моя тітка. Вдома мені ніхто ніколи не казав, що я повинна мити якийсь дурнуватий посуд. Автор часом робив зауваження, що я замало сплю.

— Автор?

— Мій батько.

— Класна назва, — визнав Травка. — І влучна, бо чувак створив справжній мистецький твір.

— Дякую, — сказала Марія тоном королеви. — Повертаючись до автора… Він ніколи не змушував мене займатися чимось таким приземленим, як склянки чи пил на полицях. Але тітка, на жаль, інакша. Просто щастя, що Томек знайшов мені місце у вас. Досі я вже посивіла б.

— Це і так ніхто не помітив би під фарбою, — сказала Мілена.

— Я помітила б. Бо тепер я фарбуюся тому, що хочу. А тоді я мусила б це робити.

— А ти не любиш щось мусити, — підказала Мілька.

— Власне, я ненавиджу примус. Тієї ідіотської сесії, коли людина мусить щось там складати. Я не так уявляла собі універ.

— А як?

— Думала, що це буде час безперервних вечірок за спільною плящиною вина й гітарою. Думала, що ми одразу станемо згуртованою групою, яка буде окуповувати модні клуби й паби. А тут виявилося, що в пабах просиджують пересичені тинейджери з приватних шкіл, а мій курс — це купа заучок, котрі не хочуть казати, що було задано.

— І ніхто не позичає конспектів, — хором додали ми з Міленою. Ще одна подібність між КАША і СНОБом.

— І кожен тільки й думає, як доробитися до стипендії. Який же щасливий той, хто її одержав, — зітхнула Вікторія.

— А як ти даєш собі раду без стипухи? — зацікавився Травка.

— Маю три уроки німецької на тиждень і надію, що щось зміниться.

— Трохи замало, — визнала я.

— Замало? То спробуй собі уявити, що ти маєш тільки три уроки.

* * *

Неділя. Як каже Данієль, саме завдяки їй люди терпляче пхають свої грабарки, замість того щоб кинути все під три чорти і втекти. От тільки куди?


3.02. Ми заснули далеко по четвертій. А коли врешті розплющили запухлі повіки, годинник вибив першу.

— Ой, бляха, — скрикнула Мілена таким тоном, ніби почула про трагічну загибель вокаліста гурту «Брейншторм».

— Що трапилося? — запитали ми, блимаючи виряченими очними яблуками з-під пледів, ковдр і перин.

— У Марії сьогодні відкривання каналів. І вона вже пішла, отак, не попрощавшись.

— Боже, а я думала, що щось трапилося з хлопцями з «Брейншторму» чи з Анастейшею, — з полегшенням зітхнула Вікторія.

— Чого ви так казитеся через той «Брейншторм»? — озвався Травка, пригладжуючи розкошлані патли. — Я не можу цього зрозуміти. Ірек теж.

— Не через весь «Брейншторм», а тільки через вокаліста, — спростувала Вікторія.

— Через нього? — здивувався Травка. — Та вже Ірек виглядає краще.

— Ми, до речі, так і не знаємо, як виглядає Ірек, бо він завжди лежить під комп’ютером, — кинула Мілька, безтямно тиняючись кімнатою. — Бляха, я щось зробила б. Мене так і несе. Це, мабуть, нерви через Марію.

— А коли конкретно буде це відкривання?

— Здається, зразу по заході сонця. Треба докинути якихось півгодини на перебування в екстазі, тож вона повинна повернутися десь за чотири години.

— Це ще багато часу.

Ми випили гарячого шоколаду. Травка пішов до себе, сказав бо, що не в стані витримати згущеної атмосфери нервового очікування. А ми повернулися до буденних занять. Вікторія вдавала, що читає. Я вдавала, що вчуся. Мілена вдавала, що малює нігті на ногах. Але кожна з нас без угаву зиркала на годинник. Марія вийшла три години тому. Узяла понад тисячу п’ятсот злотих (повна вартість відкривання каналів), пачку свічок і свої балахони. Цікаво, чи змінить її це відкривання? І чи побачимо ми якісь зміни? Марно отак гадати.

— Гей, Вишне, котра вже там? — Вікторія затраснула книжку й відкоркувала мініатюрну бляшанку соку з рамбутану.

— Майже сьома, — відповіла я. — Добрий цей сік?

— Спробуй, — подала вона мені бляшанку. Я зробила невеличкий ковток. — І що? Такий собі, правда? Як і більшість подібних ласощів.

— То навіщо ти їх купуєш?

— Бо мене спокушають усілякі кулінарні новинки, а найліпший спосіб здолати спокусу — це піддатись їй. Принаймні так стверджує Вайльд.

— Слухайте, вже сьома, — занервувала Мілька. — Може, з Марією щось сталося? Адже вона вже повинна була повернутись якнайменше дві години тому.

— Може, вона й повернулася, просто ми її не бачимо, бо вона перейшла в інший вимір?

— Знаєш, ти мене якось не потішила.

Врешті-решт ми почули скрегіт ключа. Дівчата кинулися до дверей.

— Ну нарешті! Ми вже збирались обдзвонювати лікарні.

— Це перебільшення, дівчата. Я поверталася значно пізніше. Навіть виходила значно пізніше, — здивувалася Марія.

Вперше від листопада на ній були нормальні лахи, тобто чорна джинсова сукня й кілограми мідної біжутерії. Ніби все, як тоді, а все ж таки не до кінця. Може, це були зміни після відкривання каналів?

— І як воно було, Маріє, розповідай! — згоряла від нетерплячки Мілена.

— Нема про що.

— Як це нема? Наша співмешканка відкриває собі канали, після чого почне левітувати й обертати картоплини в шарлотку з крюшоном, і нема про що розповідати? — наполягала Мілена.

— Відкривання не було. Ніякої шарлотки. Ви мусите і далі вдовольнятися цукернею на розі. — Марія намагалася надати своїм словам жартівливого відтінку, але виходило це якось мляво.

— На коли ви його перенесли? — запитала Вікторія.

— На коли рак свисне! Знаєш таку дату?

— Але що трапилося? Ти ще не готова? Це тобі втулює твій гуру?

— Гуру пішов! Ви задоволені? — Марія важко опустилася на дзиґлик і заплакала. Сльози бігли по її обличчі і скапували на сукню.

— Звичайно, ні, — запевнила її Вікторія. — Чому він пішов? Повернувся до дружини?

— Є якась шоколадка? Або хоч джем? Або що-небудь?

— Одержиш, коли відповіси, що там у вас трапилося.

— Це кінець, — розклеїлася Марія. — Я вже ніколи не закохаюся! Де той джем?

— Уже шукаю, а ти розповідай, — порадила Вікторія. — Ну, кажи від початку. Ти приїхала туди і що? Він прийшов?

— Так, але запізнився. Зайшов якийсь увесь не при собі. Зітхнув, закурив цигарку, мовчить. Урешті каже, що його життя втратило сенс. Я питаю, в чому річ, а він на це, що нині вранці втратив усіх друзів. Останніх, яких мав. Бо інші загинули раніше. Знаєте, Кукучка, Руткевич…[4]

— Цю побрехеньку ми вже чули, — поквапила її Мілька. — А цих як він втратив?

— Я теж його питаю. А гуру відповідає, що місяць тому одні знайомі просили, щоб він вибрався з ними в Анди. Але він їм відмовив, через мене. «Соррі, хлопці. Я маю тут жінку, і вона дуже переживатиме розлуку», — так він їм сказав. А вони його просили та й просили: «Тільки ти так досконало знаєш Південну Америку і маєш диплом рятівника. Без тебе може статися трагедія». Але гуру твердо їм відмовив. «Не можу, я відкриваю Марії канали. Але триматимемо контакт. У разі чого телефонуйте на „мобілку“». Ну і вони поїхали без нього.

— Але це ж безум, — викрикнула Мілька, та Марія не вловила іронії в її голосі.

— Я теж йому про це казала. Але хлопці затялися.

— І, звичайно, сталася трагедія.

— Сьогодні вранці, коли ми спокійно патякали про різні дурниці, — тягнула Марія, — а гуру саме медитував. Аж раптом дзвінок. О третій ночі за нашим часом. Виявилося, що вони заблукали. Їх захопила віхола. Гуру намагався їм допомогти. Гукав у «мобілку», щоб не йшли до східної стіни, але було запізно. Він чув, як вони гинули один за одним, і нічого не міг зробити. Тільки слухати їхні розпачливі крики, коли вони летіли в провалля.

— То що, кожен із них мав «мобілку» і кричав у неї? — здивувалася Мілька.

— Я не знаю, як це виглядало з технічного боку, — психонула Марія. — І це мало мене обходить.

— А що було далі? — запитала я.

— Нічого, вони впали. Їхні тіла лежать тепер десь на дні провалля, серед каміння…

— Ну а поза тим? — запитала Мілька.

— Тобі цього мало? Загинуло п’ятеро мужніх людей, а ти питаєш, що далі?

— Я хотіла знати, що з гуру!

— А ти як думаєш? Він зламався! Уважає, що це він їх убив. Бо якби він з ними поїхав, трагедії не сталося б. Він знав цей перевал, знав, що там небезпечно.

— А де це конкретно? — допитувалася Вікторія.

— В Андах! Навіщо тобі деталі? Ти хочеш знайти їхні тіла?

— Ой, Марисю, не заводься так. Я просто хотіла знати подробиці. Може, колись виберуся в Анди. Добре було б знати, який це перевал.

— Я не знаю. Гуру був надто пригнічений, щоб мені пояснювати. Він поринув у відчай. Звинувачує себе і свою слабкість до мене. Якби він їм не відмовив, усі були б живі.

— Це, звичайно, драма, — зітхнула Мілька. — На п’ять здорових сексуальних чоловіків поменшало на цьому перевантаженому тестостероном світі.

— Ти завжди була така цинічна! Там гинули люди, а гуру був свідком цього. І не міг нічого зробити! Сказав, що ми вже не можемо бути разом, бо коли він мене бачить, то весь час згадує страшну мить власного безсилля й немочі.

— Щось тут запахло Фрейдом. Ти асоціюєшся в нього зі страшною миттю немочі.

— Облиш той секс, Мілено! Він мав на увазі ту мить в Андах, і я його розумію. Бо я також є безпосередньою винуватицею їхньої загибелі. Розумієте, який тягар на мені лежить? Тому я мушу негайно щось з’їсти! Інакше зі мною щось трапиться!

— Маріє, ти, мабуть, повинна піти до лікаря, — обережно почала Вікторія. — Цей апетит ненормальний. Адже ти ніколи не любила джем…

— Самі лікуйтеся! Від нечулості! — крикнула Марія і стала нервово прочиняти всі шафки.

— Що робимо? — запитала Мілька.

— Якщо вона не перестане нипати до ранку, викличемо «швидку», — сказала Вікторія. — Хіба що в неї раніше лусне шлунок.

— Ви знали, що в неї бувають такі напади? — пошепки запитала я.

— Досі вона не мала таких струсів. Але час од часу в нас зникали різні продукти.

— А виглядає так аристократично, — зітхнула Вікторія.

— Принцеса Діана теж так виглядала, а здається, теж могла впакувати до шлунка вміст холодильника, — сказала Мілька, спираючись на відомості з глянцевих журналів своєї мами.

— Яке щастя, що в нас немає холодильника.

— І жодних припасів. Я мала сьогодні вийти по харчі, але відчуваю, що витримаю кілька днів.

— Що ви там шепочетеся? — Марія зайшла до кімнати, витираючи розпухле від сліз обличчя. — Тішитеся, що гуру пішов?

— А ми виглядаємо на втішених? — відповіла запитанням Мілена.

— Не знаю, може. Я вже нічого не знаю, — хлипнула Марія. — Тобто знаю, що тепер моє життя тимчасово не має сенсу. Воно порожнє, і я мушу його чимось заповнити. Принаймні джемом.

— Щоб ти тільки не репнула, як той чувак із «Монті-Пітона», — шепнула Вікторія.

— То, може, я покличу Травку? — запропонувала я.

— Біжи, може, він щось придумає.

Я пішла. Хлопці саме розмовляли про улюблену Ірекову гру «Diablo».

— Як там Марія та її канали? — поцікавився Травка.

— Вона повернулася цілковито зламана, — відказала я. — Розсталася з гуру і тепер виїдає з шафок усе, включно з папером для сніданків.

— Боже, — озвався з-під столу Ірек, — моя сестра мала напади апетиту, але порівняно з Марією це були дитячі забавки.

— Вона і справді поводиться, як мураха. Пожирає все, що тільки потрапляє їй у руки.

— Тепер ти вже розумієш, чому я волію «Diablo»? — звернувся Ірек до Травки. — У грі все просто. Ти вбиваєш потвору і йдеш далі. А що робити з потворами в реальному житті?


5.02. Ми чергуємо біля Марії, люто голодні, бо вона забарикадувалася в кухні-лазничці і далі жере. Травка намагався вступити з нею в контакт, але вона закидала його порожніми пляшками з-під пива й рапсової олії. Тож чекаємо далі.

— Мене так смокче, — вхопилася за живіт Вікторія, — що зразу спадає на гадку блокада Ленінграда. Я замислилася над тим, чи могло б мене щось змусити пожирати трупи.

— Мене, мабуть, ні, — озвалася Мілена. — Хоч і визнаю, що мій шлунок дедалі голосніше нагадує про порцію палива. Я замислилася над тим, коли вже Марія зрештою спам’ятається. Бо я так довго не витримаю.

— Ірек таки має рацію, — буркнув Травка. — Легше розправлятися з потворами з гри. Тільки що вбивство кількох драконів не допомагає розв’язати справжні проблеми.

— Але допомагає про них забути, — сказала Вікторія. — Я це знаю, бо колись багато бавилася в «Unreal». Аж певного весняного дня прокинулася без гроша за душею, зате з купою заборгованостей і трьома «двійками» в заліковці.

— Я теж багато грав, — зізнався Травка. — Ви чули про «Кульки»?

— Ні.

— На поділеному на клітини полі ти маєш кілька різнобарвних кульок. Твоє завдання — складати з них рядки: горизонтальні, вертикальні, навскісні. Завжди з п’яти кульок одного кольору. Якщо тобі це вдається, рядок зникає, і ти маєш на полі більше місця. Проблема в тому, що при кожному русі з’являються три нові кульки. Тому ти мусиш думати про складання кількох рядків одночасно і вважати, щоб не вискочило забагато кульок, бо чим більше кульок, тим менше можливостей рухатися. Миттєва неувага — і ти заблокований на полі, до країв заповненому кульками. Кінець гри…

— Складного сценарію тут немає, — сказала Мілена.

— Нема також фіналу чи драматичного розвитку подій, — визнав Травка, — але втягає як пилосос. Єдине, що ти робиш, це складаєш рядок за рядком і чекаєш, коли вискочать нові кульки. Тобі може поталанити, і тоді вдасться виграти, попри помилку чи миттєву неувагу. Або може не поталанити, і кулька іншого кольору заблокує майже готовий рядок. Від втуплювання в екран печуть очі, але ти й далі складаєш, не в змозі зупинитися.

— Це не має сенсу, — сказала Вікторія. — Хоча, якщо трохи помізкувати, нагадує справжнє життя. Постійне складання рядків і чекання, де вигулькнуть нові кульки-проблеми.

— Ну, власне, — втішився Травка, — тому я вирішив поставити на реальність.

У кухні щось зашурхотіло, двері прочинились, і ввійшла Марія. Якби не синці довкола підпухлих очей, вона виглядала б цілком пристойно, хоч і важко було назвати її взірцем здоров’я й щастя. У тремтячій долоні стискала пензель.

— Я вирішила багато змінити у своєму житті, — заявила вона, наблизилася до стіни і кількома мазками замалювала обидві ляпки кольору індиго. — Я викреслила гуру зі свого життя раз і назавжди, — сказала вона, а нам усім спали з плечей велетенські чавунні плити.


7.02. Марія поволі повертається до норми. Вже майже не плаче і, що найважливіше, покінчила з хворобливою пажерністю. Навіть застелила своє ліжко й викинула різні дрібнички з «Ікеї». А коли вдягла свій фіолетовий, артистично розкошланий светр і велетенський кулон із символом Сонця, ми вирішили, що можемо на хвилю вийти з хати. Вона нічого лихого собі не заподіє. Мілена побігла на іспит (перший у тій сесії), Вікторія — до споживчої крамниці й цукерні за рогом, а я вирушила на пошуки телефонної буди.

— Я мушу нарешті зателефонувати до батьків і повідомити їм свою адресу, — сказала я Марії. — А може, й не доведеться повідомляти, бо я просто повернуся. Мене зустрінуть як блудну доньку.

— Тату? — почала я і змовкнула.

— Слухаю, — відповів він голосом, сухим, як піски Сахари.

Я хотіла сказати, що шкодую про свою втечу і що радо повернуся додому, до своєї кімнати та знайомих меблів. Хотіла, але не казати ж цього отак напрямець. Тож почала так:

— Я живу в подруг у Кракові, хочу дати тобі адресу й номер телефону.

— Не треба, — присадив мене тато. — Якщо ти вибрала таке життя, якщо ти нас зреклася, то ми зрікаємося тебе.

— Ага, — тільки й мовила я.

— Ти розчарувала нас, Вишеславо, змінивши факультет, — гнув він далі, — а своєю втечею розчарувала нас удвічі. Але ти доросла і мусиш розплачуватися за своє рішення. Що ж поробиш, якщо ти волієш притони й підозріле товариство.

І він поклав слухавку, доки я встигла пояснити, що аж ніяк цього не волію.

* * *

— Ти виглядаєш, наче хтось запхав тобі до черевиків десятикілограмові гирі, — зауважила Вікторія. — Що, телефонувала додому?

— Ну, — буркнула я, не в стані розвивати тему.

— Саме тому я так рідко телефоную до своєї мами, — продовжила Вікі. — Суцільні розчарування. А від минулого року я розмовляю з мамою тільки про погоду й ціни на ранню городину.

— А що тоді трапилося? — запитала я більше із ввічливості, ніж із цікавості.

— Ти і справді хочеш знати?

— Я хочу, — виявила зацікавлення Мілена.

— Ти це вже чула.

— Але хочу почути ще раз, бо знаю, що Вишня така прибита, що й сама не знає, чого насправді хоче.

— Це довга історія, ви маєте час?

Ми згідно кивнули головами.

— Ну то запускаймо плівку.

Чому Вікторія не любить звірятися

Вікторія поступила на соціальну реабілітацію в Познані. Через два місяці безтурботного студентського життя її викликали до адміністрації гуртожитку номер п’ять.

— Ти мусиш негайно звільнити кімнату, — почула вона. — Наш комп’ютер щойно видав перелік нелегальних мешканців.

— Ну та й що? — зацікавилася Вікі.

— Ну і те, що ти є в цьому переліку. Мусиш забиратися геть, — сказала комендантка, пофарбована нарудо студентка восьмого курсу спеціальної педагогіки. — Це, мабуть, просто, що ні?

— Просто. Але несправедливо.

— А тобі хтось обіцяв справедливість? Ну власне, — невідь-чого втішилася комендантка.

— То що мені тепер робити?

— Можеш написати заяву, щоб тобі надали місце. Але якщо, як ти стверджуєш, тобі його вже надали…

— Звісно, що надали, у вашому гуртожитку, — рознервувалася Вікторія.

— То, виходить, удруге ти його не дістанеш, — добила її дівчина за комп’ютером, бавлячись золотавим локоном.

— Ти можеш подати апеляцію, — озвався студент десятого курсу соціології, який підробляв у гуртожитку бухгалтером. — Але маєш небагато шансів. Місце зазвичай одержують ті, хто раніше тут уже мешкав.

— Але я саме мешкала, — з розпачем пояснювала Вікторія. — Аж до сьогодні.

— Краще тим не вихвалятися, — порадила комендантка. — Ти мешкала нелегально, і тобі може за це влетіти.

— Нехай спочатку влетить тому комп’ютеру, який це визначив, — гаркнула Вікі, і за мить її попросили залишити адміністрацію.

Почалася кривава бійка за куток. Але в середині семестру важко знайти щось годяще. На початку січня Вікторія вичерпала всі ідеї, де ще можна переночувати бодай одну нічку, й повернулася додому. Двері відчинила сама. Кинула «привіт» мамі, втупленій в екран телевізора, й повідомила, що тимчасово залишає навчання, бо не має чим платити за житло.

— Ти хоч раз у житті даси мені спокійно подивитися «Краплі кохання»? — крикнула мама.

— Вибач, — буркнула Вікторія, вішаючи плащ у коридорі.

— Ну і тепер я через тебе не знаю, чи сказав урешті Пйотр Альдоні про те, що їхній син має серйозні проблеми! Така важлива сцена! — зажурилася мама.

— Цю серію повторять завтра вранці, то й подивишся.

— Повторять, повторять, — рознервувалася мама. — Може, я не можу чекати аж до завтра.

— А може, Торочкова знає? — запропонувала інший вихід Вікторія.

— З Торочковою я не розмовляю, — буркнула мама. — І з Банасиковою теж.

— Тоді я вже і справді не знаю, чим тобі допомогти, — Вікторія безпорадно опустила руки.

— Чекай, чекай, — цитьнула на неї мама. — Зараз він, мабуть, їй скаже. Тільки не заважай мені.

Вікторія навшпиньки вийшла до кухні, де терпляче дочекалася закінчення серії «Крапель».

— Ну, він таки сказав, — повідомила мама, задоволена, що була присутня при розмові Пйотра з Альдоною. — Тепер вони разом дадуть раду проблемам сина.

— Це добре, — зраділа Вікторія. — А що поза тим?

— Пйотр дуже виправився. Він от уже три серії думає тільки про те, як допомогти синові.

— Чудовий батько, — визнала Вікі.

— Та вже не такий, як твій. Халамидник і трутень. Усе звалив на мої плечі. Самі турботи. А тепер ще й ти, напевно, привезла погані вісті.

— Не найліпші, — зізналася Вікторія. — Я повернулася, бо мені бракує грошей, аби знімати хату.

— Як це бракує? Ти не маєш грошей? — здивувалася мама.

— Не маю, — визнала Вікі. — Соціальної допомоги вистачає тільки на обіди, а з уроків я оплачую трамвай і сніданок із вечерею.

— Хіба ти не можеш знайти більше уроків?

— Я обклеїла оголошеннями ціле місто. Зголосилося тільки троє охочих.

— А якась інша праця? В крамниці, чи там прибиральницею…

— Мамо, я на першому курсі стаціонару. Мушу часом щось підготувати до семінару, вже не згадуючи колоквіумів і тестувань.

— Чому мені так не щастить? — Мама Вікторії витерла бірюзові повіки ганчіркою для посуду. — Чому мене це спіткало? Інші діти так швидко виростають і дають жити батькам. Твій татусь не вишле навіть листівки до свят, засів у тому своєму потягу і все має в носі. А я мушу мучитися і ще вислуховувати твої нарікання. Начеб не мала власних проблем. А я маю їх багато. Вугілля подорожчало. Торочкова знову залила нам балкон. І ще без угаву падає дощ.

Чотири дні опісля

Я повернулася після чергового іспиту і ледве дочовгала до ліжка.

— У нас страшенно зимно, — прошептала захриплим голосом, трясучись, як желе в хиткому диліжансі.

— Таж ми наставили обігрівачі на максимум, — здивувалася Вікторія. — Дивися, майже шістнадцять градусів. Тільки біля вікна десять.

— Можливо, це припізніла реакція на конфлікт із татом, — визнала я, натягаючи шерстяний светр і шапку-вушанку.

— Або ти підхопила десь грип. Тримай термометр.

— Мене теж якось дивно ламає, — озвалася Мілька. — І теж не найтепліше, а тим часом я щойно повернулася з-під турболамп.

— Поміряєш після Вишні, — сказала Вікі, лаштуючи наш довоєнний алюмінієвий чайник. — Ну, покажи той термометр, — простягла вона долоню. — Все ясно, сорок і дві десятих. Де у нас якісь ліки? А ти залазь до Маріїного ліжка, бо ж не будеш лежати на тому холодному матраці під вікном. Ти мусиш пропотіти, а ліжко Марії біля пічки. Я зроблю тобі чай.

— Зроби й мені, — попросила Мілена. — На полиці біля вікна стоїть слоїк малинового варення. Вчора я зробила цю безцінну покупку. І гадаю, що кілька слів визнання були б цілком до речі.

— Ти богиня, Мілько, але тепер зосередься на термометрі. І не махай так руками, бо він випаде тобі з-під пахви.

— А де лежатиме Марія? — запитала я після того, як Вікторія загорнула мене ковдрою аж по самісінькі брови.

— Переселимо її до Травки. Може, нарешті між ними спалахне іскра. Покажи термометр, русалко. Ну, гарні речі. Більш як тридцять дев’ять, і тебе не лихоманило?

— Тепер трохи є, але кажу тобі, я ж була в солярії.

— Натягай спортивний костюм, а потім під ковдру. Я принесу вам той чай і вийду по щось їстівне.

Вікторія вийшла, а ми залишилися самі, трясучись від холоду, кожна під своєю ковдрою. За годину до кімнати зайшла Марія.

— Я ледве допленталася, — простогнала вона. — У мене, здається, двісті градусів гарячки. Як негайно не ляжу, то зараз беркицьну. О Боже, а хто це в моєму ліжку?

— Я вже йду…

Я так різко сіла на матраці, аж запаморочилося в голові.

— Ходи до мене, — сказала Мілька, запрошувально відгортаючи ковдру. — Ми помістимося втрьох.

Я виповзла з-під ковдри й почалапала в бік столу. Оті вісім кроків ще ніколи не коштували мені таких зусиль. Начебто я йшла по Юпітеру.

— Але я й охляла, — прошептала я. — Це якийсь страшний вірус-мутант.

— А мене жахливо трясе, — поскаржилася Марія.

— То залазь до нас. Буде тепліше.

— Ні, я не люблю комун, волію вже трястись. А де Вікторія?

— Я вже тут! — Вікі заглянула до кімнати. — Купила багато соків, бо ви мусите поповнювати рівень рідини. Мушу сказати, що мене, здається, теж хапає.

— О Боже, хто ж тепер нами заопікується? — зажурилася Марія.

— Я стукала до хлопців. Вони запропонували купляти нам їжу, варити обід і терти спинку. Можуть також переодягати в піжамки й натирати груди скипідаром.

— Якщо так, то я повертаюся до тітки, — пригрозила Марія. — Мене не буде мацати чувак, який марнує життя на бійки з віртуальними коровами.

— Ірек анітрохи не зазіхає на твої груди, — озвався Травка, який саме завітав, щоб мати повну картину ситуації. — Він воліє Лару Крофт, а окрім того, поїхав на канікули до батька. Це я запропонував натирання, але тільки бажаючим і розпеченим.

— Розпечені-то ми всі, — просвітила його Мілька. — Майже сорок градусів.

— У мене тридцять вісім із половиною. — Вікторія сіла біля нас і заходилася натягати шерстяні штани.

— То, може, я теж поміряю, — шепнула Марія. Травка зразу підскочив до неї з термометром.

— Тепер тільки бракує, щоб розхворівся ти, Травко, — сказала Мілька.

— Це виключено. Я такий провуджений зіллям, що бактерії оминають мене десятою дорогою.

За два дні до свята Валентина

Бактерії, може, й оминають, але не віруси, а надто вірус грипу. Він заскочив Травку нині вранці і вклав його біля наших ніг. Тож хворіємо вп’ятьох, почергово кашляючи й зойкаючи через біль у горлі.

— Немає нічого гіршого, ніж нежить, який не можна висякати, — вихаркала Марія по сотій спробі витиснути бодай щось у гігієнічну хустинку.

— Є, — озвалася Мілька. — Нежить, який ллє навіть через вуха.

— Яке щастя, що поки я звалився, то встиг дзеленькнути до кузена, котрий працює лікарем на «швидкій», — повідомив нам Травка. — Він сказав, що надвечір загляне й подивиться, чи ми тут не симулюємо.

— Сподіваюся, що він принесе щось від гарячки, — шепнула Вікторія. — Я так палаю, що скоро забракне шкали на термометрі.

— І щось від кашлю, — додала Марія. — Я відчуваю, що мені зараз видере ліву легеню разом із серцем.

— Хто тут сказав слово «легеня»? — озвався з коридора понурий голос, і до кімнати енергійним кроком вмарширував щуплявий білявець у військовій куртці, підстрижений під «їжачка».

— А це і є обіцяна допомога у вигляді мого кузена Болека разом із аптечкою і стосом рецептів із печатками, — представив його Травка.

— Вітаю всіх жертв грипу, а також імовірних симулянтів. Хто перший на огляд? Попереджаю, що маю зимний стетоскоп.

— То, може, я, — зголосилась я. — Скорше сядеш, скорше вийдеш.

— Сідай отут і глибоко дихай, — наказав Болек, прикладаючи крижаний стетоскоп до моєї правої лопатки. — Решту групи прошу про абсолютну тишу.

— Не знаю, чи дам раду. Мене аж розриває, — поскаржилася Марія, але найближчі десять хвилин чесно боролася з кашлем.

— Ну, чудово. Грип із бронхітом, — поінформував мене Болек. — Хто наступний?

Зголосилася Мілька, Марія, потім Вікторія, а наприкінці Травка.

— Ваше щастя, — Болек усміхнувся лівим кутиком уст. — Я не викрив серед вас симулянтів. А тепер прошу наставити гарячі сідниці. Треба трохи збити вам температуру за допомогою перевіреного й дуже дешевого піралгіну.

— Перевіреного, але дуже болючого, — ойкнув Травка. — Ти сам казав, що деякі пацієнти під час ін’єкції перегризають ковдру.

— Авжеж, тому вразливим пропоную укол у вену.

— Я, здається, зараз зомлію, — засвідчила Марія.

— Без паніки. Це зовсім не боляче. Застромляємо тонюсіньку трубочку в вену і повільно вливаємо ліки. Синець мінімальний.

— Тепер я точно зомлію, — шепнула Марія і на підтвердження своїх слів сполотніла, як крохмаль.

— Для надвразливих я приготував свічки, — потішив її Болек. — Запихаєш дві якнайглибше. Хвилин п’ятнадцять опираєшся, щоб не побігти до клозету, й по всьому.

— Я попрошу укол, — озвався Травка. — Бо я гетеросексуал і такі великі свічки викликають у мене прикрі асоціації.

— А може, ти маєш щось від нежиті? — запитала Мілька. — Я відчуваю, що в мене зараз луснуть обидві гайморові пазухи.

— Маю, — Болек заходився порпатися в торбі. — Тільки припини курс через три дні, бо можеш дістати кровотечу.

— Я, мабуть, таки волію той нежить, хоч почуваюся достоту фатально, — простогнала Марія. — Начеб мала зараз відкинути копита.

— Якщо і видкинеш, то принаймні на людях, — озвався Болек, витягаючи з аптечки протизапалювальні ліки. — А не так, як одна старенька з Гути. Оце викликали мене вчора із житлового кооперативу, бо бабуся заборгувала квартплату за рік. Пішли вони до неї, але ніхто не відчиняє, скринька забита рекламними листівками, а крізь замкову щілину сотається дивний запах. Тоді вони викликали «швидку».

— А чому не поліцію? — запитала я.

— Бо так, — знизав плечима Болек. — Елементарні рефлекси. Болить у тебе палець на нозі? Викликаєш «швидку». Зупинився годинник? Викликаєш «швидку». Захряснувся у квартирі? Те саме. Тож викликали мене до тієї Гути десь близько сьомої вечора. Дзвонимо ми з Яреком, санітаром. Тиша. Ну то й виважили двері, а там, як у темниці.

— Певно, старенькій відключили електрику й усю решту? — здогадався Травка.

— Ну. Ярек посвітив запальничкою, залазимо всередину. А там, слухайте, вся підлога вистелена метровим шаром старого шмаття. Утрамбованого, як бетон.

— І що ти зробив? — допитувалася Мілька.

— Підтягнувся вгору й заповз до кімнати. Біля самого вікна стояв фотель, а в фотелі сиділа власниця нори. З мишачим гніздом у животі.

— Тепер ти вже перебрав, — укотре зойкнула Марія й вибігла до клозету.

— Чому вона така вразлива, ця ваша подруга? — здивувався Болек і спокійно повернувся до оповіді: — Я виписав свідоцтво про смерть, Ярек махнув з десяток разів чотками, і ми повернулися на станцію.

— А я гадав, що тільки нас чекає самотня смерть, — буркнув Травка.

— Чому саме вас? — здивувався Болек. — Ви якісь обрані, чи що?

— Не знаю, чи обрані, але стільки спеціалістів називає нас утраченим поколінням егоїстів і самітників, що, мабуть, доведеться їм повірити, — пояснила Мілька.

— Кожне покоління втрачене, — понуро ствердив Болек. — І ваше, й моє, і тієї старенької, що впродовж року чекала на фотелі. І в кожному поколінні люди самотні.

— Але колись вони цього не відчували, — озвалася Вікторія. — Прабабуся казала мені, що мешкала в маленькій хатині разом із батьками, дідусем, бабусею й п’ятьма сестрами й братами. А потім іще з чоловіком і трійкою власних дітей.

— Вона не мала часу думати про самотність, — пояснив Болек. — Мусила варити кашу, замітати глиняну долівку й годувати худобу. Якщо вже про щось і думала, то, певно, про те, аби добре виспатися. Поза тим, для таких роздумів потрібна дрібка тиші й спокою. Однак це зовсім не означає, що твоя прабабуся не була самотньою.

— Але якщо вона цього не знала…

— Ну так, невідомість — це найліпший із психотропів, — Болек усміхнувся. — Тому в наступному житті я хочу бути безтурботним усміхненим зайчиком. Найліпше пасхальним.

День святого Валентина

І далі хворіємо, всією компанією. Проти вечора нас провідує Болек і штрикає піралгіном. Марія як надвразлива одержує свічки.

— Чого ти нині такий смурний? — запитав Травка. Наче Болек щодня був вулканом оптимізму й надії.

— Проблеми на роботі, — буркнув Болек, вводячи мені ліки. — Я починаю серйозно замислюватися над зміною фаху. Тільки ким можна стати при такій вузькій спеціалізації? Прибиральником? Стриптизером? Ручним кравцем?

— Із таким голосом ти міг би бути диктором у фільмах про природу, — підказала Вікторія. — Найкраще в отих, що про види, що зникають.

— А що саме сталося, Болеку? — оговтався Травка.

— О, це довга історія. Не хочу вас знуджувати, молодь, котра звикла до коротких переказів у формі рекламного ролика чи відеокліпу.

— Черговий експерт з нашого покоління, — ущипливо сказала Марія.

— Соррі, у мене просто вихопилося. Бо я і сам не люблю узагальнень.

— Я знаю, — усміхнувся Травка. — Ти завжди мені говорив, що кожне узагальнення принижує видатні особистості.

— Але якщо серед нас таких немає, — скромно ствердила Мілена, — то ми й не відчуваємо себе надто приниженими.

— То ти нам розповіси? — попросила Вікторія. — Тобі полегшає, а ми дізнаємось, як виглядає справжнє життя.

— Гаразд, — Болек зручно вмостився в єдиному фотелі. — Я постараюся розповісти якнайкоротше і по можливості якнайбарвистіше, але не обіцяю, що це буде нагадувати рекламу чіпсів.

— Болеку!!! — гукнули ми хором.

— Ну так от, викликали мене вчора вночі до пацієнта. Його син гарчав у слухавку, що справа термінова і щоб ми швидше підіймали свої дупи, бо інакше він нам вуха пообриває. Ми виїхали на виклик. Через сім хвилин були на місці. Але ще якийсь час бовваніли, милуючись плодами божевільної уяви архітектора будинку, до якого нас викликали. По правді, там було дослівно все: галереї, колони, вітражі, грецькі статуї й гіпсові сарни. А також шпичасті вежі з мідною покрівлею. Там і справді було на що подивитися. Врешті Ярек оговтався й подзвонив до брами. Нам відчинила жінка, зодягнена, як покоївка із серіалу, і наказала почекати, поки вона зажене ротвейлерів до вольєра. Загнала, і по доріжці, посипаній рожевою рінню, ми зайшли до мармурового холу. Чекаємо хвилину, три, п’ять. Нарешті син пацієнта зволив вийти зі свого кабінету. Тільки заради того, щоб сказати нам, що ми мусимо й далі чекати, поки він закінчить ділову розмову.

— І ти це проковтнув? — здивувався Травка.

— Я зразу вивалив усе, що думаю. Що спочатку він наказує нам мчати, а тепер влаштовує якісь бавлянки. На що почув, що це він тут диктує умови. Бо, по-перше, він у себе вдома, а по-друге, є президентом закордонного концерну.

— А також скінченим хамом і придурком, — завершила Мілька, зворушена до глибини душі.

— Тож ми чекали в холі, вслуховуючись у заспокійливий плюскіт фонтана. Зізнаюся, що це мене трохи вгамувало. Мушу влаштувати такий у себе на станції, хоч хлопці і лякають, що, коли слухаєш цей плюскіт, частенько ганяєш до клозету. А крім того, це мала б бути портативна модель, щоб умістилася на столі в ординаторській. — Болек намацав у кишені блакитної лікарської блузи маленький аркушик і став щось креслити ручкою — подарунком від однієї фармацевтичної фірми. — Може, завбільшки з якийсь слоїчок з-під сметани…

— Болеку, — застережливо цитьнув Травка.

— Ага. Тож слухаємо ми це дзюркотіння, слухаємо. Нарешті президент закінчив розмову і відпровадив нас до кімнати. На жаль, було надто пізно. Старий помер на унітазі, з газетою в руках.

— Жахливо, — притлумленим голосом прошепотіла Марія.

— Але досить поширено. Багато людей так кінчає.

— І що ти зробив? — запитала Вікторія.

— Те, що й завжди в такій ситуації. Виписав свідоцтво про смерть. Ярек витяг чотки, чим тільки розлютив президента. Чувак запінився, що, мовляв, ми вбили його батька й таке інше. А нині зателефонував на станцію й поскаржився, що ми вкрали у нього з лазнички пінку для гоління. Диспетчерка його висміяла, але самі розумієте, — зітхнув Болек, — це все ж таки стрес.

— От дурний чувак, — сказала Вікторія. — Має замок із вежами, а рипить про якусь там пінку.

— Якої я не брав, бо користуюся гелем, — додав Болек, бавлячись стетоскопом. — Я намагаюся пояснити собі, що чувак відчував провину через смерть батька, бо змусив нас стільки чекати. І оскаржуючи мене за крадіжку, хотів довести, що я теж не кришталевий. І позаяк я викрадач пінки, то мабуть, і не впорався з роллю лікаря й реаніматора. Але це анітрохи не покращує мені настрій. А надто тому, що сьогодні помер мій улюблений пацієнт Полуниця.

— Той Полуниця, якого ти називав прокляттям Підгір’я? — не повірив Травка.

— Може, й називав, — зізнався Болек, — але в малих дозах чолов’яга був потішний. І дозволяв себе любити.

— Рік тому ти говорив про нього іншими словами.

— Ну розумієш, це посмертна ідеалізація, тобто процес побудови позолоченого пам’ятника, — пояснила Вікторія. — Коли помер мій дідусь-алкоголік, бабуся побивалася, як Петрарка по втраті Беатріче. Раптом ми довідалися, що дідусь був уразливий, спонтанний і мав хист до музики.

— Може, він і справді його мав, — сказала я, перевертаючись на спину, бо досі спиралася на лівий лікоть і вже не відчувала руки.

— Так, на п’яну голову він співав танцювальних народних пісеньок. Але для бабусі зненацька перетворився на постать із п’єдесталу.

— Мабуть, жодна людина не є до кінця лихою, — зронив Болек. — Нехай навіть і п’є кров з бригади «швидкої допомоги». А Полуниця це вмів… Тричі на тиждень він телефонував до нас зі своєї улюбленої кнайпи близько опівночі й волав п’яним голосом, що має інфаркт.

— І ви їхали?

— Звичайно. Не дуже приємно почути у «Фактах», що байдужий коновал закатрупив чергового пенсіонера. То й підвозили Полуницю додому. Така собі халявна таксівка.

— Непогано той дідусь улаштувався, — сказала Мілька.

— Ну. Але ми терпіли, бо він завжди частував нас кумедною бувальщиною зі свого життя. Крім того, був порівняно охайний, звісно, зважаючи на умови, в яких йому доводилося існувати, і на відсутність мотивації, притаманної хронічним алкоголікам.

— Цікаво, що це за умови, — зацікавилася Вікторія.

— Нецікаво, — буркнув Болек. — «Кавалерка» на Підгір’ї, без електрики й газу. Туалет у коридорі.

— То як же він жив, той Полуниця? — здивувалася Марія. — Що їв?

— Напевно, вже не ікру й трюфелі, — втрутилася Мілька.

— Він небагато їв. А коли хотів випити чаю, то грів його на приладі, який зробив власноруч.

— Майстерний, — заздрісно сказала Мілька, зиркаючи на свої дерев’яні пальці.

— Та скільки там тієї роботи, взяв цурпалок, понавбивав цвяхів довкола покришки від слоїка. Потім наливав до покришки денатурат, ставив на цвяхи бляшане горня — й по всьому.

— Як подумаю, що хтось може жити в таких умовах… — зітхнула Марія.

— Деколи мусить, — сказав Болек. — Тому я дивувався, що Полуниця не опустився до решти, як деякі пияки. Часом я бачив таких, що страх розповідати.

— Розкажи! — попросили всі, окрім Марії.

— Розповім, якщо Марися затулить вуха.

— Вже, — повідомила нас Марія, накриваючи голову подушкою і краєм ковдри.

— Трапляються такі вошиві, що їх доводиться пакувати в мішки для трупів. Інакше всю карету треба відправляти на дезінфекцію. А кого на це стане?

— І вони так спокійно їдуть у тих мішках? — здивувалася Мілька.

— Вони-то так, бо завжди п’яні як чіп. Але вошва так і скаче в тому мішку, аж у вухах бряжчить. А Полуниця був інший. Мився раз на тиждень.

— То що з ним трапилося?

— Розповім вам завтра, — Болек глипнув на годинник, — бо вже мушу повертатися на станцію. За десять хвилин у мене починається нічне чергування.

День опісля, проти вечора

Валяємось, чекаючи на свою порцію піралгіну, свічок і понурих історій. Убиваємо час, обговорюючи постачання тих делікатесів.

— Цей твій кузен якийсь страшенно пригнічений, — озвалася Марія. — Він повинен поїхати в довгу відпустку, найліпше на Філіппіни. Автор був минулого року. Цілий місяць. Коли повернувся, ми ледве його впізнали.

— Він так засмагнув? — пожвавилася Мілька.

— Не тільки. Він повністю змінився. Мав інші риси обличчя, якісь розгладжені. А в очах ані тіні від колишньої напруги.

— Суцільна порожнеча, — з усміхом сказала Вікторія. — Я знаю, мій тато мав такі очі, коли знайшов своє місце в потягу на маршруті «Москва-Пєтушкі».

— Болек конче мусить поїхати на ті Філіппіни, — визнала Марія.

— Наразі йому вистачить хіба що на виїзд до Закопане. І то не в сезон, — просвітив її Травка.

— А стільки розповідають про заробітки лікарів, — буркнула вона, дуже розчарована. — Це тому він такий пригнічений.

— Не тільки, він узагалі зневірений. Ти теж була б, якби тобі довелося торувати стрімку й кам’янисту стежину кар’єри.

Стрімка й кам’яниста стежина кар’єри Болека Десперадо

Вона оптимістично почалася в другій половині вісімдесятих. Болек, тоді ще сповнений віри, надії й любові випускник середньої школи, склав вступні на навчання за кордоном в одній із країн співдружності. Він мав вибір між НДР, Чехословаччиною, Болгарією, Радянським Союзом і Китаєм. Вибрав останній, з погляду на екзотичну кухню, східні методи лікування й космічну віддаленість від своєї токсичної батьківщини. Він був єдиний у своєму містечку, хто вступив на омріяну медицину. Через три місяці приземлився в Пекіні, несучи на плечах увесь свій маєток, а в голові — жменю барвистих ілюзій. Його поселили в кімнаті з маленьким Лі з Північної Кореї. Лі зразу після прибуття широко розчахнув вікна й повісив на обидві стіни портрети Кім Ір Сена, свого володаря й бога. На невинне Болекове питання, як їм там ведеться, упродовж години запевняв, що чудово, прекрасно й сито. Він торочив це увесь наступний тиждень, а коли врешті впевнився, що Болек не є підставним сексотом, то попросив його більше не говорити про райські умови життя в його казковій країні. Болек зрозумів і більше не розпитував. Зрештою, він мав інші клопоти. Бо ж виявилося, що перший курс є тільки вступом до справжнього навчання. Він повинен присвятити його вивченню мови, звичаїв і правил, обов’язкових в імперії Мао.

Рік минув, і Болек, збагачений на кілька тисяч китайських ієрогліфів, почав справжнє навчання. Через півтора року, після побиття студентів на площі Небесного Спокою він змушений був покинути Країну Рису й повернутися до Країни Українських Вареників.

Упродовж наступного семестру він робив усе можливе, щоб котрийсь із медичних факультетів зарахував йому принаймні рік навчання. На жаль, усе, що він виборов, це студентський квиток на сінологію без вступних іспитів. Він зважив усі «за» і «проти» і вирішив, що найліпшим виходом буде студіювання реабілітації. Навчання в Академії фізкультури триває чотири роки, тож до диплома зостанеться тільки два, а як напружитися, то, може, навіть один рік. А після навчання… Болек усміхнувся в передчутті можливостей, які розгорталися перед його неушкодженою прикрим досвідом уявою. Після навчання він заснує власну клініку чудес, де застосовуватиме справжні китайські штучки й повертатиме не тільки надію, а й здоров’я.

Через три з половиною роки Болек розпочав стажування в лікарні — за половину середньостатистичної зарплати він масажував пролежні вмираючим стареньким, відданим під опіку фахівців вразливими родичами, котрі були не ладні дивитися на їхні муки. Через місяць зрозумів, що хоче повернутися до медицини. Хоче лікувати, а не масажувати. Впродовж наступного місяця кинув роботу, подав відповідні документи і в липні склав вступні іспити. Завдяки надлюдській праці примудрився закінчити навчання за п’ять років. Потім заробив стаж і вже півтора року намагається знайти роботу поза «швидкою».

* * *

— Безрезультатно, — додав сам герой оповіді, з’являючись із свіженькою порцією відомих делікатесів.

— А як же спеціалізація? Ти маєш якусь?

— Ні, і саме це є останньою краплиною, що змусила мене викинути на смітник свої рожеві окуляри.

— А чому? — здивувалася Марія. — Ти склав стільки іспитів, то чи не можеш скласти ще один?

— Охоче, тільки спочатку мушу одержати такий шанс. А ситуація виглядає так, що спочатку не було місць на вибраній мною спеціалізації, а цього року немає іспитів. Бо немає фінансування. Тож я чекаю, сам уже не знаю чого. — Він задививсь у вікно, наче звідти мала надійти відповідь, чого він повинен чекати.

— То, може, докінчиш нам про Полуницю? — попросив Травка.

— Гаразд. Минулого тижня Анджей, мій змінник, пригрозив Полуниці, що, коли той ще бодай раз викличе «швидку», його здадуть до витверезника. Там він заплатить двісті злотих і не матиме за що пити цілий місяць. Тоді Полуниця угамувався й перестав дзвонити. А вчора вранці помер під кнайпою.

— Скільки йому було років? — поцікавилася Марія (вона висунула голову з подушок на Травчин заклик).

— Якихось шістдесят, але виглядав він на всі сто.

— А кажуть, що алкоголь консервує.

— Денатурат і подібна гидота — не дуже. — Болек погладив себе по коротко обтятому волоссі. — Тому треба шукати інших способів для продовження молодості.

— Ну що ти, я пожартувала. Просто сумно, що той Полуниця прожив своє життя якось так… абияк.

— Ну власне, — сказала Марія. — Отак поверхнево, без рефлексій.

— Як і вісімдесят відсотків так званих людських істот. Знаєте правило вісімдесят на двадцять?

— Я знаю, — відізвалася Мілена. — Двадцять відсотків суспільства користується вісімдесятьма відсотками всіх засобів і споживає вісімдесят відсотків того, що можна спожити.

— Я згоден, — підтвердив Болек. — І випродуковує вісімдесят відсотків ідей і глибоких роздумів. А решті вистачає тих двадцяти відсотків, що зостаються. Тому випадок Полуниці — не виняток.

— Ти мене тим не потішив, — буркнула Вікі.

— Мене також, — підтримала її Марія. — Це якось без сенсу.

— Що конкретно?

— Ну… життя тих вісімдесяти відсотків.

— А звідки ти знаєш, що твоє життя має сенс? — запитав Болек, не приховуючи понурої усмішки.

— Бо я шукаю цього сенсу. Може, навіть почасти його знайшла… Тобто я знаю, чого хочу. Не хочу у хвилину смерті шкодувати за тим, що замало встигла, — зізналася нам Марія, дуже собою задоволена.

— У хвилину смерті? — пирхнув Болек. — Дівчино, ти маєш вісімдесят відсотків шансів, що у хвилину смерті не встигнеш ні про що подумати! Ну хіба крім своєї торбинки.

Три дні опісля

Сьогодні я почувалася настільки стерпно, що вийшла до крамниці, аби поповнити запаси чаю й «мінералки». На зворотній дорозі знайшла в поштовій скриньці «валентинку». Від Данієля. Прочитала її на сходах. Три речення: «Нелегко зустріти оту Одну-Єдину Особу. Сподіваюся, що мені нарешті вдалося. І Тобі також. — Д.» Ще кілька хвилин я стояла під дверима, охолоджуючи щоки зимною, пофарбованою олійною фарбою стіною. Ще ніхто й ніколи не говорив мені щось таке особисте. І не писав. Я повинна відчути море щастя, але відчуваю лише тягар, що паралізує. Може, це через грип?

* * *

— Ти вже принесла той чай? — вовтузилася під ковдрою Марія. — Я засихаю від спраги.

— Уже запарюю.

— Що це з тобою? — озвалася Мілька. — Ти виглядаєш, наче хтось обдарував тебе честю, якої ти анітрохи не хотіла. Правда, Травко?

— Ну. Мені колись учитель наказав пильнувати клас. Цілих двадцять хвилин. Тоді я відчув страшенний тягар відповідальності. І, напевно, виглядав, як Вишня.

— Ти знову телефонувала додому? — запитала Вікторія.

— Ні, я одержала «валентинку».

— Від Данієля? — здогадалася Мілька.

— Так.

— І що? — допитувався Травка.

— Самі бачите: море щастя.

* * *

А може, я, попри все, закохана? Бо я до кінця й не знаю, в чому це полягає. Усе це кохання. Я прочитала стільки мудрих (і дурних також) порадників, у яких повно посилань на праці із садівництва. Доглядання хирлявої рослинки. Збирання плодів. Захист від морозів. І таке інше. Може, тому я так відповідально ставлюся до стосунків із Данієлем. Намагаюся бути на висоті. Спорудити теплицю, щоб уберегти крихке суцвіття нашої любові. Я так зосереджуюсь на всіх отих обов’язках і загрозах, що вже ні про що інше не думаю. І не відчуваю нічого, крім тягаря.


20.2. Двадцятий день народження Мілени. Святкуємо його в ліжках, ослаблені після грипу.

— А тобі часом не більше? — не повірила Марія. — Ти ж мусила закінчити школу два роки тому.

— Так, але я пішла до неї в шість років. Може, в це важко повірити, але я була досить здібною дитиною.

— Як будемо святкувати? — допитувалася Марія, очікувально дивлячись у наш бік.

— Це ж ти в нас творча особистість, — нагадала їй Вікторія. — То й поворуши мізками.

— Коли я ними ворушу, у мене хлюпає в лобних пазухах. Поза тим, я не маю настрою вигадувати розваги.

— Чим би то цікавим зайнятися? — замислився Травка. — Похід до кнайпи відпадає, бо ми позаростали, як дикі свині.

— Кажи за себе, я роблю депіляцію воском, — озвалася Мілька.

— Може, зіграємо в кості? — тягнув Травка. — Або в карти. Тільки хто їх принесе з моєї кімнати?

— Може, спочатку привітаємо Мільку? — підказала Вікторія. — Можна, я перша? Отож так: бажаю тобі, щоб ти не мусила притягати тих поглядів і світити лампу. А решта може бути по-старому.

Мілена шморгнула носом.

— Кілька змін придалося б. Наприклад, накладні нігті.

Травка з жахом глянув на рожеві Мільчині пазурі.

— Ти хочеш їх видовжити?

— Ні. Я хочу їх позбутися. Вони жахливо затягають колготи, а крім того, я почуваюся, як інвалід. Навіть голову як слід не можу вимити, бо весь час дряпаюся. Такі кігті не на наші умови. Треба мати власну покоївку, гардеробницю й перукарку. Добре, хто наступний?

— Може, я? — зголосилася Марія. — Бажаю тобі… — вона хвилину розмірковувала, шукаючи підказки в кутку стелі, — щоб ти знайшла щось таке, завдяки чому твоє життя набере глибини.

— Ти бажаєш їй чи собі? — поцікавилася Вікторія.

— Собі я теж цього бажаю, — відверто зізналася Марія. — І вам також.

— Дякую, — відказала Мілька, витираючи ніс, не стільки зі зворушення, як через нежить. — Але я вже це знайшла. На найближчі десять років, бо, як вважає Болек, щодесять років людина повністю змінюється.

— І ти скажеш нам, що є для тебе тим сенсом? — запитала Марія.

— Скажу, але тут немає нічого складного. Жити тут і тепер, не чекаючи на чудо великої зміни.

— Справді просто, — визнала Марія, трохи розчарована. — А я думала, що, може, знайду в цьому якесь натхнення для себе. Бо самореалізація не до кінця мене задовольняє.

Мілька всміхнулася.

— Соррі, ти мусиш пошукати натхнення десь-інде.

— То що? Граємо в ті кості чи робимо якийсь хавчик? — Травка стягнув нас із хмар. — Я вперше за тиждень відчув, що маю порожній шлунок.

— Я теж, — зізналася Вікторія. — Може, переберемося до кухні і зваримо якісь макарони? І згамаємо їх із сиром. Що ви на це?

Дві години опісля

Знову сидимо в кімнаті. Кожен із тарілкою на колінах. Їмо житні «черепашки» з білим сиром, цибулею й петрушкою. Травка полив свою порцію концентратом із буряків, бо стверджує, що йому бракує заліза.

— І подумати тільки, що я беру до рота таку бурду, — сказала Марія, настромлюючи на виделку величезний шматок сиру.

— Їдять і не такі речі, — повідомила весела Вікторія. — У Вроцлаві, коли закінчилися гроші, ми тиждень напихалися гречкою із травою. Й запивали водою з цукром.

— Який жах!

— А коли мене пограбували в потягу, я два тижні наминав галушки з паприкашем і крадений з їдалки хліб із травневою кропивою, — озвався Єндрек, той, що з сокирою. Він завітав до нас десять хвилин тому, заявив, що ми виглядаємо моторошно (ну хіба за винятком Мільки, додав він) і розвалився в фотелі.

— А, до речі, — згадав він раптом. — Я приніс вам трохи булочок і пампухів. І ще пиво!

— Ми вживаємо ліки, — зажурилася Мілька.

— У такому разі пиво я вип’ю сам, а може, з відчайдухом, якому по фігу суміш хімії з алкоголем.

— Чого ти дивишся на мене? — обурився Травка. — Я не відчайдух.

— Що ж поробиш, — у голосі Єндрека не було чутно надмірного смутку. — То я вип’ю сам. Якщо вже мушу.

— А побажання? — нагадала Мілька.

— Ну так, — Єндрек хляпнув себе по широчезному, поплямленому ластовинням чолі, — лажа, забув. Отож, е-е-е-е, бажаю тобі здоров’я, щастя і… щоб ми нарешті побачили твоє обличчя без шмаровидла…

— Шкода, але це буде можливо не менш як за три, а то й усі п’ять років. У мене перманентний макіяж.

— А я от усе дивлюся, що ти така хвора, а маєш сили наквацяти губи й усе решта.

— Не маю й, на щастя, не мушу.

— А чого тебе перемкнуло зробити той татуаж?

— Я так до кінця і не знаю, — зізналася Мілька. — Може, тому, що я люблю пробуджувати сплячі відчуття. Люди дивляться на мене, і кого вони бачать? Наквацяну ляльку і…

— Жертву солярію, — безжально додав Єндрек.

— Власне. А потім, у ході розмови, довідуються, що я перемагала в олімпіадах і знаю напам’ять чи не всі книжки Кундери. Ну, і вони мають проблему, до якої шухлядки мене посортувати. Тебе, Єндреку, влаштовує таке пояснення, чи я мушу ще щось додати?

— Ні, влаштовує. А я повинен щось додати до побажань?

— Ні, дякую. Просто і в міру змістовно. То що? Будемо грати?

Три дні опісля, а може, навіть і п’ять?

Ми граємо далі, разом із Єндреком, котрий ніяк не може зважитися повернутися додому. Спить у нас у фотелі, спираючи довжезні ноги на дерев’яний столик, вимощений Ірековою подушкою (відсутні не мають права заперечувального голосу). І забруднює останні елементи Травчиного гардеробу, на превеликий жаль цього останнього.

— Але в подяку за гостину я виперу вам усі манатки. Бо ми маємо в гуртосі пральку-автомат, — похвалився Єндрусь, натягаючи на волохате пузо блузу худішого на тридцять кілограмів Травки.

— Це класно, — зраділа Вікторія, — тільки доведеться наймати транспорт. Стільки всього накопичилося. Хто зараз кидає?

— Я, — Мілька взяла кості. Натягнула ковдру, щоб зробити рівне місце, й кинула. — Чого я там не маю?

— Вгорі тільки одиничка, — озвалася я, перевіряючи на аркушику її результати. — Зате внизу марненько.

— Бляха, такий мізер, — Мілена вдивлялася в кості. — Шкода записувати таку суму, бо, може, я більше викину з руки.

— То що я маю закреслити?

— А, закресли мені той маленький.

— Гарне рішення, — всміхнувся Єндрек. — Навіщо нам маленький, правда?

— Певно. Я волію мати великий, — парирувала Мілена.

— Але великий рідше трапляється, — зауважила я.

— Значно рідше, правда, Травко? — зареготав Єндрек.

— Кажи за себе. Мені він випаде з руки.

— Я хотів би побачити це чудо природи.

— Єндрусю, не будь такий вульгарний. Бо коли я дивлюся на аркушик, то бачу сам мізер. Нагорі щербатий, унизу бракує й маленького, й великого.

— Підросте, підросте, — Єндрек, як завжди, не втрачав віру у світле майбуття.

— То тепер я кидаю, — сказала Марія, обдаровуючи Травку красномовним поглядом. А Травка потрактував цей невербальний сигнал, як полковник Брендон із «Розважливої й романтичної», — скочив по кості й подав їх, заклякнувши біля Марїїного ложа. А потім запитав, чи не поправити їй подушку.

— Ти поправляв її десять хвилин тому, — нагадала вона, але, побачивши його міну, дала нове завдання. — Я випила б соку, Томеку.

Томек погнав до кухні, а ми повернулися до гри.

— Але й паскудні ті кості, — буркнула Марія. — Треба буде щось викреслити.

— Теж малюка? — обережно запропонувала я, знаючи ставлення Марії до всього, що пов’язане з чоловіками.

Вона кивнула.

— Викресли, зроби мені місце для великого.

— Ну-ну, — озвався Травка, несучи на таці склянку помаранчевого соку.

— Щоб не виникало непорозумінь, я мала на увазі великий «стріт», — додала Марія.

— А як там гуру? — запитав Єндрек. Як і завжди, віртуоз безтурботного порушування заборонених тем.

Марія сховалася під ковдру й заплакала.

— Вона страшенно переживає, — здогадався Єндрек, дивлячись на тремтячу ковдру. — Я думав, її уже попустило. За останні два дні вона навіть двічі пожартувала.

— Попустило? — накинулася на нього Вікторія. — Через три тижні? Хлопче, уяви, що це в тебе завалився весь світ.

— Не перебільшуй — це тільки старий капелюх. Пардон, якщо я когось скривдив.

Йому відповіло істеричне виття з-під ковдри.

— Бачиш, що ти наробив?

— Мені вже, мабуть, треба йти.

— Мудрий ти! — крикнув Травка. — Спершу наламає дров, а потім каже, що йому треба йти!

— А що мені робити? — розхвилювався Єндрек. — Я не можу бачити жіночих сліз, особливо якщо вони ллються так рясно, а я є їх причиною.

— Не ти! — завила Марія. — Я плачу через гуру, а не через таку бездушну колоду, як ти.

— Ти мене заспокоїла, — відказав Єндрек, згрібаючи до торби свої речі.

— І плачу… бо… бо вчора я бачила через вікно, як він ішов в обнімку з іншою дівчиною. А я так йому вірила!

— От цього я не годна зрозуміти, — озвалася Вікторія. — Чому саме йому?

— Бо в ньому було щось справжнє.

— Так, капелюх, — буркнув Єндрек.

— Ви думаєте, я не розуміла, хто такий гуру? — зарюмсала Марія. — Що я не помічала, як він плутається у свідченнях і сам забуває, що плів учора?

— Думаємо, що ні, — визнала Вікторія.

— Помічала, тільки не хотіла в цьому зізнаватися. Воліла вдавати, що все ідеально.

— Навіщо?

— Не знаю! Може, я не хотіла вас засмучувати?

— Ну в це якраз дуже важко повірити, — озвалася Мілька від імені нас усіх.

— Знаю, — знітилася Марія. — А може, мені було соромно, що попри всі ті обломи я й надалі з ним зустрічаюся?

— То чому ти зустрічалася?

— Я вже казала, — зітхнула Марія. — Заради тієї краплини щастя серед моря вигадливої брехні!

— Знаєш що, Марисько, — озвався Єндрек уже з коридора. — Ти повинна присвятити себе ядерній фізиці. Тільки там ти знайшла б поле для діяльності! Шукати елементарні частинки серед моря матерії.

Кінець лютого

Сьогодні я вирішила порахувати, на скільки вистачить заощаджень зі свинки-скарбнички (я витратила майже половину). Якщо не сидіти на хлібі зі смальцем і воді з цукром, повинно вистачити… до середини квітня. А потім? Може, все ж таки зателефонувати додому і…

— Вишне, я маю для тебе халтуру, — сказала Вікторія, кладучи переді мною зіжмакану гігієнічну хустинку з номером телефону. — Шукають учителя англійської й іспанської для геніального десятирічного хлопчика.

— Для геніального? — злякалась я.

— Спокійно, це тільки думка його амбітних батьків.

— Тим гірше. Якщо малий не буде хапати з льоту, вся провина ляже на мене.

— Вони платять сорок злотих на годину. Заняття двічі на тиждень.

Я швидко порахувала в умі, наскільки це продовжить моє перебування на Казимирі.

— Гаразд, уже дзвоню.

Мати хлопчика елегантним голосом дикторки телебачення описала мені загальну ситуацію.

— Йдеться про те, пані Вишне, — прошепотіла вона, — що Мілош нечувано обдарований, просто-таки нечувано… Я підозрюю, що він навіть геній…

Мілош?[5] Я відчула стомлену рідну душу.

— Розумію.

— Він має такий високий коефіцієнт інтелекту, а до того ж чудово грає на блок-флейті.

— То в чому проблема?

— Він потребує дисципліни. Я не маю часу, чоловік тим паче. Ну і ми шукаємо когось, хто трохи закликав би Мілоша до порядку. Тільки без тиску, він такий вразливий. То як? Ви спробуєте?

Перша субота березня

За мить переломний досвід: моя перша робота. Ми домовилися на дванадцяту, і я вже п’ятнадцять хвилин кружляю довкола будинку під пильним наглядом чотирьох старанно виголених охоронців. Уже за три дванадцята, можна заходити.

— До кого? — саме так зустрічають гостей у розкішних житлових комплексах із басейном і тенісними кортами.

— Я домовилася на урок, до панства Янечко.

Цікаво, чи мене зараз обшукають.

— Треба перевірити, — він подзвонив через домофон. — Точно. Прошу!

Маленька дрібка культури насамкінець. Я піднялася на сходову клітку і за мить уже була в апартаментах Мілошевих батьків. Мені відчинила елегантна жінка з виглядом теледикторки.

— Доброго дня, — прошепотіла вона, усміхаючись, як теледикторка. — Зараз я покличу Мілека. Прошу зачекати в салоні.

Я присіла на краєчок шкіряного фотеля, терпляче чекаючи, поки Мілош зволіє вийти зі своєї нірки. Вийшов. Дрібненький хлопчик із русявим волоссям і синіми облямівками довкола очей.

— Це саме і є пані Вишня, твоя нова вчителька.

— Можна, я буду називати тебе Кісточка? — малий простягнув лапку, поплямлену фломастерами й синьою гуашшю.

— Мілоше! — Його мама зробила міну дикторки, котра сповіщає телеглядачам жахливу новину. У мене в самої на мить спинилося серце.

— То коли починаємо? — зітхнув Мілош голосом кріпака, котрий мусить до заходу сонця заорати ціле поле.

— Вже зараз. Витягни зошити й покажи пані, на чому ви зупинились. А я почекаю в салоні. Приємного навчання.

Ми перейшли до Мілошевої кімнати.

Вона послала нам усміх дикторки і зникла, засуваючи за собою двері.

— Вона чекає в салоні, бо боїться, що ти щось поцупиш, — негайно рапортував малий, сідаючи за стіл.

— Я? — запитала я, не приховуючи подиву. Що я могла б поцупити? Великий вазонок зі шматком травника? Футуристичну бетонну скульптуру? А може, велетенський стіл з інкрустацією?

— Ну, — притакнув він. — Наприклад, ти могла б украсти мій комп’ютер.

— Я його не підняла б, — запевнила я.

— Я це знаю, але вона — ні. І подумати тільки, що вона працює завідувачкою відділу, де роблять дуже важливі розрахунки.

— Я думала, що вона дикторка. То що, покажеш мені зошити і все інше?

— Згода, але за це я буду називати тебе Кісточкою, — не здавався Мілош.

— Мені це не шкодить. Але твоїй мамі, очевидно, так.

— Вона не почує. Через два заняття вона перестане тебе пильнувати. До того ж ми маємо звуконепроникні двері. Якби мене душив вламувач і я кувікав би тут, як свиня, вона все одно не почула б.

— А тато? — запитала я.

— Тато працює у Варшаві у дуже великому міжнародному проекті. Він узагалі не буде втручатися.

— І не приїжджає?

— Раз чи два на місяць і тоді намагається надолужити заборгованості у вихованні. Таким чином він розправляється з докорами сумління, — зітхнув він.

— Не схоже, щоб ти захоплювався цим.

— А ти захоплювалася б? — буркнув він. — Майже чужий дядько завалює додому й бавиться в батька. Заповнює твій вільний час так званими розвагами, а коли ти нарешті до нього звикаєш, зникає. Це без сенсу… То як із тією Кісточкою? Я можу так тебе називати?

Ми плеснули долонею до долоні. Мілош показав мені зошити.

— Ми закінчили на Las comidas, а з «інґліш» на Prezent Perfect, — сказав він, широко позіхаючи.

— Чого це ти такий змучений?

— Ти теж була б. Я маю в школі двадцять п’ять уроків на тиждень. На додачу раз на тиждень німецьку, в неділю басейн і теніс. У четвер художню школу. Тепер іще ті іспанська з англійською. Мама каже, що в моєму віці людина швидко поглинає знання і треба з того скористатися.

Я начеб слухала свого тата!

— Я теж ходила в «художку», — сказала я. — А поза тим хімічний гурток, уроки іспанської, курси для вдосконалення англійської і басейн.

— Найгірше, — зітхнув Мілош, — що ми вже завжди будемо так гарувати. Відпочинемо тільки на пенсії. Боже, як я хочу бути старим, як мій дідусь. Жити в лісі, мати сімдесят років і все глибоко в дупі.

— Час пролетить непомітно, — спробувала я його втішити.

— Знаю, і швидше, ніж мені здається. Так каже тато. Тому вони на пару з мамою заповнюють мій час незліченними заняттями. Щоб я встиг навчитися усіх важливих речей.

* * *

— Важливих для кого? — запитав Ірек, знімаючи кожух із комп’ютера.

— Гарне питання.

— А з іншого боку, — додав Ірек, — цей малий виглядає на спритне дитисько. Мабуть, він чудово усвідомлює свою ситуацію. Тільки от не знаю, чи це привід для втіхи.

— Трохи усвідомлює, — визнала я, — а трохи корчить із себе старшого, ніж є насправді. Як усі діти амбітних батьків. Йому десять років, а він розмовляє, як дорослий.

— А потім такий прорипить піввіку, зробить татуювання, натягне обтислі джинси і вдаватиме пересиченого підлітка. Тільки от без навичок у нього це буде кепсько виходити.

— Що ти, Іреку, — втрутився Травка. — Саме так виглядають ті, хто задовго тренувався, наприклад мій старий.

* * *

Цікаво, яким буде колись Данієль. Наразі він анітрохи не нагадує пересиченого підлітка. Одразу видно, що він займається чимось поважним. Жодних обтріпаних джинсів, тільки краватка, сірий піджак, дротяні окуляри й портфель. Я запитала, чи він завжди так одягався.

— Коли я був студентом, то носив звичайний одяг, — зізнався він. — Але коли став асистентом кафедри, наймолодшим на факультеті, то змінив стиль. Став одягатися як асистент. І грав роль асистента. Зрештою, в цьому немає нічого дивного. Чимало молодих людей грає.

— Грає? — здивовано запитала я. Мені завжди здавалося, що молоді люди нічого не вдають. Що вони щирі, спонтанні, часом нахабні. І тільки потім починають щось розігрувати і вдавати.

— Це не ваша провина, що ви граєте. Молода людина не є сформованою, а життя кидає її у сформований світ, де вона мусить поводитись, як уповні сформована особа. Що вона тоді робить? Користає з готових взірців та схем і просто грає. Солдата, вчителя чи асистента.

* * *

— Курт Воннеґут висловився дотепніше, — озвалася Мілька, коли я переповіла їй Данієлеві роздуми. — Коли його запитали, звідки він знає, як поводитися на війні, відповів: «Я наслідував героїв воєнних фільмів». А з іншого боку, той Данієль, схоже, полюбляє Кундеру.

Жіночий день

— Ви знаєте, що ми більше не потребуємо вас, чоловіків, — порушила сталу тему Марія. Свою улюблену, відколи побачила гуру в обіймах іншої.

— Знаємо, ти вже тиждень про це триндиш, — відказав Єндрек, розвалюючись на матраці в Травчиній кімнаті, де ми вже впродовж години святкували наш день.

— Але тепер це вже насправжки. Незабаром ми зможемо самі розмножуватися… і ви зникнете. Ви, нікому не потрібні особи чоловічої статі.

— Вражаюча картина, — здригнувся Травка. — Перестане існувати оргазм, розкутість, індивідуалізм.

— Зате будуть розкіш, радість та екстаз, — зауважила Вікторія.

— А також заздрощі й гангрена, — кинув Єндрек.

— Але принаймні не буде тиску, расизму й бардаку, — озвалась я, розкачуючи на столі «пальчики» з маком.

— І порядку теж не буде! — гукнув із іншої кімнати Ірек.

— Зате будуть свобода, вільність і велика забава, — парирувала Мілька.

— І що це за забава без алкоголю? — присадив її Єндрек.

— Зате з травкою, — скромно зауважив Травка.

— Із гарною музикою, — додала Вікі. — І ще будуть кохання, взаємність…

— А також зрада, — зітхнула Марія.

— Але без мук, — потішив її Травка. — Тобто спокій у широкому розумінні цього слова.

— І передусім без чоловіків, — нагадала йому Марія. — Ви вже відчуваєте повів проминання?

— Я відчуваю тільки протяг, — сказав Єндрек. — А може, це і є той повів? Капець.

— Гей, тільки без паніки, панове! — гукнув Ірек. — Ми вже живемо на світі. А хіба переказування своєї порції генів це і справді така розвага?

— Для декого це, здається, сенс життя, — сказала Мілена.

— Це нам намагаються впарити деякі діячі руху «prolife», але, мабуть, безрезультатно, судячи зі спаду народжуваності в Польщі.

— Нехай собі падає, — озвавсь Ірек. — Буде більше вільних хат.

— Тільки от хто нами заопікується в старості? — зажуривсь Єндрек.

— Як це хто? — відповіла Мілена. — Вишукані андроїди.

Середина березня

Я саме писала чергову ідіотську курсову з основ одурманювання натовпу, коли до кухні-лазнички вторгнулася збуджена Марія. А за нею чимчикувала Вікторія, тягнучи сітку із замороженою піцою й бляшанками кукурудзи.

— Ти знаєш, що трапилося? — почала Марія, нервово бавлячись своїм мідним кулоном.

— Ой, Марисю, ти робиш великий шум з інциденту, який не вартий і п’яти хвилин уваги, — намагалася вгамувати її Вікторія.

— Ми сиділи собі на Плянтах — я і Вікторія — й чекали на Мілену, а тут до нас підійшов елегантно одягнений чоловік із білим шаликом. Представився, дав нам свої візитівки і сказав, що шукає дівчину для вистави про Попелюшку.

— Марія зразу втягнула живіт, демонструючи свої повітряні подушки, — повідомила Вікторія.

— Ну то певно. Треба вміти себе подати, — кинула Марія. — Тільки от, на жаль, цей чоловік поклав око на Вікторію. Сказав, що саме так уявляє собі злиденну Попелюшку, а як колишній візажист знає, що з таким личком можна творити чудеса.

— Тобто Попелюшку на балу, після дотику чарівної палички доброї феї. Фантастика, — дошкульно ствердила Вікторія. — Я ні про що інше й не мрію.

— Ти могла б зіграти головну роль у виставі! — психонула Марія. — І то у виставі, яку записували б для телебачення!

— Ну та й що? — Вікторія спокійно розпаковувала покупки.

— Ну і ти могла прославитися. Познайомитись із суперлюдьми.

— Я вже знайома із суперлюдьми.

— Зав’язати цінні контакти та здобути досвід, я маю далі перераховувати? — крикнула Марія. — А ця ідіотка сказала, що її це не цікавить? Віриш?

— Мене це дійсно не цікавить, — підтвердила Вікторія.

— Як можна знехтувати таким шансом?

— Нормально. Тобі, напевно, важко в це повірити, але не кожна хоче стати славетною акторкою чи моделькою.

— Люди борються й за менші ролі. Вбивають заради них. А ти? Ти пасивна, як герої книжок Маркеса! Ті також покірливо сприймають усе, що принесе їм доля. «Зрада — це зрада, вмерло у мене п’ятеро дітей, нічого не вдієш».

— Слухай, Марисю. Я вважаю, що якби я була пасивна, то пристала б на пропозицію цього чувака. А я поводилася активно, відкидаючи те, що впало мені з неба.

— А справді, чому ти відмовилася? — запитала я, здивована, либонь, не менше, ніж Марія.

— Я могла б сказати, що мені не сподобались його білий шалик і перстень із рубіном. Але я просто не хочу бути акторкою. Не хочу бути славетною, і мені шкода часу на такі забави. У мене інші плани.

— Я трохи це розумію, — втрутилася Мілена, котра вже кілька хвилин слухала сварку дівчат. — Я теж відмовилася б від такої пропозиції. Зі страху перед повною ганьбою. Я двічі в житті брала участь у шкільних виставах і скажу вам, що мені вже ліпше вдаються кульки з пластиліну.

— А я мрію про сцену! — відрубала Марія.

— О, то ти врешті визначилася, що хочеш робити в житті, — зраділа Вікторія. — Бо я вже вирішила, що ти таки поставиш на малярство. А судячи з твоїх ляпок, ти могла б мати проблеми з прихильною аудиторією.

— Ти так не тішся, — відгиркнулася Марія. — Могла б заробити такі бабки, а тепер будеш перейматися, за що прожити наступний місяць.

— Певно, що буду, але це не означає, що я маю кидатися на кожну пропозицію. Певних речей я не зроблю за жодні гроші.

— Це яких? — зацікавилась я.

— Крім шоу-бізнесу? Не буду працювати на бойні, у шлюбній агенції, на птахофермі, а ще у яслях.

— Ти впевнена, що за жодні гроші? — усміхнулася Марія.

— Не впевнена, — зізналася Вікторія, — але хочу якнайдовше вірити, що мене це омине.

Друга половина березня

Сиджу в бібліотеці й шукаю матеріали для курсової про методи управління малими групами. А властиво, більше думаю про Данієля й про Зоську. Так, про неї. Вона підійшла до мене якихось півгодини тому, коли я виписувала чергові бланки замовлення.

— Привіт, — буркнула я. Хоч і повинна була зі зневагою відвернутися й піти.

— Слухай, Вишне, — почала вона солодким голоском, чим автоматично натиснула кнопку з червоним написом: «Увага — небезпека!» — Здається, ти також пишеш про методи управління групами?

— Так, а що трапилось?

— Я маю таку ж саму тему, — поінформувала вона, поправляючи картату блакитну спідничку. — При чому подала її вже місяць тому. А тому…

— Я не здирала у тебе теми, — запевнила я. — Адже це одразу випливло б.

— Так воно і випливло, — сказала Зофія з дивним притиском.

— Але я придумала її самотужки! — підвищила я голос.

— Ти можеш це довести?

— У такому разі я ще сьогодні подам нову тему, — запропонувала я.

— Не треба, Вишне, — Зофія вхопила мене за плече. — Адже ми можемо писати разом. Ти зробиш теорію, а я маю ідеї дослідницької частини. Що ти на це?

Я була надто рознервована, щоб добре зважити цю пропозицію.

— Згода. На коли я маю написати свою частину?

— Спробуй вкластися до Пасхи, я приготую дослідження на квітень, і ми складемо все докупи.

* * *

— Ти будеш мати менше роботи, — сказав Ірек, чаклуючи над материнською платою, — бо половину за тебе відгарує Зоська.

— Не буду, — прояснила я. — Я напишу стільки ж, а Зоська докладе свою частину.

— Тобто яку?

— Дослідницьку.

— Звучить інтригуюче, але не зовсім вірогідно. Згадай про ту пригоду з доктором Коником.

— Цвіркуном.

— Власне, Зоська не виглядає на особу, котра є втіленням порядності.

— Але тепер вона могла на мене донести, а замість цього запропонувала співпрацю.

— Саме це мене й непокоїть, — відповів Ірек, пригвинчуючи кришку корпусу. — У словнику таких людей, як Зоська, немає місця на слово «співпраця».

Два дні опісля

Ірек мав рацію. Сьогодні я пішла до секретаріату й запитала, коли Зофія подала свою тему.

— Я не можу вам цього сказати, — відрубала секретарка, чистячи нігті стержнем від ручки.

Ну так, старе університетське правило. Жодної інформації на винос, тобто винятково під великим секретом. Я попросила про допомогу Данієля.

— Я перевірив, вона подала її за тиждень після тебе, — сказав він. — Усе ясно. Зоська хоче тебе обдурити.

Я це й сама знаю. Тільки не знаю чому? І навіщо?

* * *

— Кісточко, таж це так просто, — сказав Мілош у перерві між заняттями. — Або вона намагається помститися за тестування в того… як його… Комахи…

— Цвіркуна. І за що тут мститись? Адже вона вчинила, як остання свиня.

— Але програла. Тож хоче відігратися, хіба ні? Ти принесеш свою частину, віддаси їй, а вона здасть роботу першою, і хто тобі повірить, що це ти її написала?

— А інша можливість? — запитала я, вражена Мілошевою версією.

— Вона хоче загрібати жар чужими руками. Легше встругнути експеримент, ніж довбати нудну теорію.

— Ну так.

— Може, Зоська уклала такі угоди з кількома студентами?

— Але навіщо?

— Ой, — вибалушив він очі на вияв зневаги до моєї наївності. — Наприклад, заради вищої оцінки. Хіба той професор не казав, що для того, хто напише більше робіт, буде якийсь бонус?

— Звичайно, казав, — пригадала я. — Хто напише якнайменше три роботи, звільняється від іспиту. Але в тебе й голова, Мілоше.

— Кількарічна практика у приватній школі для геніїв, — скромно відповів він.

— Ти метикуватий і на додачу маєш добре підвішений язик.

— Та чого вже там, — Мілош спалахнув яскравим рум’янцем. — Мені ще далеко до дітей з американських фільмів. Оті і справді потямлять сказанути.

* * *

— Та-ак, — визнав Ірек. — Текстами, які вкладають до їхніх уст сорокарічні сценаристи. Але малий має рацію. Найрозумніші діти трапляються в дурнуватих американських фільмах. Вони можуть у змиг ока дати раду на будь-яку хворобу. Запобігають розлученню батьків, рятують шматок джунглів. І з певністю знали б, як учинити із Зоською.

ВЕСНА

Перший день

— Найліпше просто її зігнорувати, — порадив мені Данієль. — Напиши роботу, здай і взагалі нічого не пояснюй.

Ми саме сиділи в Найснобістськішому Ресторані Східної Польщі, куди Данієль запросив мене, аби серйозно поговорити. Цікаво, чи він узяв напрокат навчальний фільм? А якщо так, то який саме?

— Чи ви вже вирішили, що замовите? — заатакував нас офіціант з уважним лицем, оздобленим нещирою усмішкою.

— Ти вирішила? — запитав Данієль.

— Можеш замовити за мене, — бовкнула я, жужмлячи лляну серветку, що лежала на моїх колінах.

Данієль усміхнувся до офіціанта.

— Покоління, виховане на «фаст-фуді».

— Я терпіти не можу гамбургерів, — сказала я, але офіціант, вочевидь, мені не повірив. — Просто не люблю, не люблю оце все…

— Розумію, — обірвав мене Данієль, не уточнюючи, що саме він розуміє.

— Просто я незручно почуваюся, коли мене обслуговують інші. Знаю, що їм за це платять, але… — затнулась я. — Не люблю, коли хтось підставляє мені попід ніс повну тарілку, наливає води до склянки. Наче я не ладна зробити це сама. Мені здається, що незабаром з’являться кнайпи, у яких офіціанти годуватимуть відвідувачів із ложечки.

— Ти звикнеш, — сказав Данієль із поблажливим усміхом бувальця й гурмана.

— Це елемент гри в асистента кафедри?

— Що? — не зрозумів він.

— Коли ти поводишся, як бувалець і гурман, то хочеш довести, що ти шанований викладач університету?

Сама не знаю, навіщо я його про це запитала. Адже ніколи-ніколи раніше на це не зважилася б!

— Я бачу, ти швидко вчишся.

— Сподіваюсь, я тебе не скривдила…

— Ні. Але бути скривдженим не така вже й погана річ, — він замислився. — На жаль, більшість людей робить усе, щоб не відчувати болю. Минає час, ми старіємось і раптом виявляємо, що проґавили шанс, аби хтось нас скривдив.

— Це погано, що ми уникаємо болю?

— Колись я думав, що це добре. Але тепер вважаю, що це дуже-дуже погано.

Кілька днів опісля

Нині Травка вперше вибрався з Марією до кіно. На стереофільм про динозаврів.

— Мене мало не знудило, — заявила Марія, повернувшись додому. — Вони повинні додавати до стереоокулярів спеціальні пакети. Як у літаках.

— Воно і справді справляє такий ефект? — поцікавилася Мілька.

— Ефект буде, коли вони покажуть тривимірний порнофільм, — відповів Травка. — Ви собі уявляєте? Великий банан, який вистрілює просто в публіку.

— Оце і є чоловіки, — буркнула Марія. — Ніякого романтизму. Навіть на першому побаченні.

Велика Середа

— Ви самі чули, — не вгавав Травка. — Вона сказала «побачення».

— Ну, — притакнула Мілена, — але ти про всяк випадок не будуй занадто далекоглядних планів. Це могло в неї вихопитися цілком випадково.

— А я вважаю, що Марія вже відхворіла капелюшником. Перелом настав під час грипу.

— Ти думаєш, вона забула гуру, як Маріанна забула негідника Вілуґа? — запитала Вікторія.

— Коли я на неї дивлюся, то взагалі ні про що не думаю, — зізнався Травка, прикидаючись полковником Брендоном.

— Ну так, — усміхнулася Мілька. — Синдром кисневого голодування мозку.

Великий Четвер

Я замислилася, чи їхати додому. Саме стягнула з антресолей свою картату торбу, коли задзвонив телефон. Тато.

— Драстуй, Вишеславо, — почав він, а в мене нараз замерзли всі рідини в організмі. — Я хотів запитати, чи ти збираєшся змінити свою думку й зізнатися…

— У чому? — запитала я скутим від страху голосом. — Адже ти вже знаєш про зміну факультету…

— У помилці, Вишеславо. У трагічній життєвій помилці.

— А я… я ще не знаю, чи це помилка, — видушила я. — Поза тим, сесія пройшла в мене цілком добре.

— Я здивувався б, якби вона пройшла в тебе погано. При твоєму IQ сто шістдесят п’ять…

— Сто п’ятдесят сім, тату, — виправила я його після двох мільйонів двісті трьох разів подумки. І вперше сказала це вголос.

— При твоєму IQ, яке дорівнює мінімум ста шістдесяти п’яти, — наголосив тато, — можна було сподіватися, що сесія пройде в тебе добре. Поза тим, я переконаний, що ти навмисно старалася, на зло нам із мамою.

Я не встигла запитати чому. Він пояснив сам.

— Ти хотіла довести, що ми не маємо рації. Що ти слушно поміняла факультет…

— Ага…

— Не перебивай. Вишеславо, — скипів тато, а потім зробив три глибоких вдихи і, заспокоївшись, наче інструктор з йоги, продовжив перервану думку: — Тож я запитую востаннє… чи збираєшся ти зізнатися в помилці? І чи обіцяєш виправитися?

Що я повинна відповісти? Що я шкодую? Коли я ще й сама цього не знаю. Що відчуваю провину? Адже він знає, що відчуваю. І що я повинна зробити? Обіцяти виправитись? Адже це неможливо. Я не можу повернутися на попередній факультет. І не хочу.

— Це неможливо, — вибелькотіла я нарешті і, поки встигла назвати причини, тато поклав слухавку.

* * *

Мілька захопила мене за малюванням писанки. Сорок третьої.

— Я зостаюся на свята тут, — повідомила я, не відриваючись від кривуватого верблюда, який мав зображати великоднього баранця.

— Я здогадалася, — відгукнулася вона з нетрів шафи, шукаючи в її щелепах свій рюкзак. — Але ти вже, мабуть, знаєш, що я не дозволю тобі зостатися?

— Не дозволиш?

— Ні, і ні слова всупереч, — застерегла вона. — Ти не будеш сидіти тут сама. У тій тиші.

Якій іще тиші? Адже можна ввімкнути радіо.

— Швидше пакуйся, бо в нас тільки година, — вона простягла мені картату торбу. — На нас чекає нічна подорож потягом.

Нічна подорож потягом

Поки ми встигли спакувати найнеобхідніші речі, дзиґар вибив північ.

— Ви не встигнете, — потішила нас Марія.

— То візьмемо таксівку. Один раз можна собі дозволити, — Мілена взялася перенишпорювати мініатюрні кишеньки своєї обтислої курточки. — О, двадцять злотих є. Ти маєш якісь дрібні, Вишне?

— Сім п’ятдесят. Стільки в мене лишилося після купівлі двох лотків яєць.

— Я можу докинути вам десятку, — запропонувала Вікторія.

— Повинно вистачити на тачку й на квиток для тебе. Ну, вирушаймо.

Ми викликали таксівку і за п’ятнадцять хвилин стояли на пероні разом із натовпом перемерзлих студентів.

— Уважай, як тільки потяг зупиниться, залітай у вагон і займай місця.

— Чому я?

— Бо ти мала й легко прослизнеш між людьми. А я подам тобі торби через вікно.

— Гаразд, спробую, — пообіцяла я без великого ентузіазму. Я ніколи не вміла ні прослизувати, ані пхатися ліктями.

Потяг поволі вкотився на перон.

— Уперед, Вишне, не лови ґав, — підігріла мене до бою Мілька.

Я кинулась у натовп і стала протискуватися до входу. А разом зі мною протискувалися десятки молодих тіл, спраглих повернутися додому. Я примудрилася вскочити в купе, де вже сиділо шестеро пасажирів. Зайняла останніх два місця й підійшла до вікна, щоб забрати в Мілени рюкзак. Це щастя, що мені допоміг невисокий хлопчина, який сидів біля вікна. Він затягнув мою торбу, потім Мільчин багаж і, зрештою, саму Мілену.

— Дякую, — простогнала вона, масуючи зболілі боки. — Якби не ти, не знаю, чи я пробилася б у коридор.

— А що з квитком для мене? — нагадала я.

— Нічого, почекаємо кондуктора. Хіба стане вільніше в коридорі, тоді пошукаємо його самі й купимо тобі квиток.

До купе зазирнула присадкувата жіночка з великою торбою.

— У нас тут повний комплект, — заявив підтоптаний дядько в бордовому гольфі. Джентльмен.

— Комплект може бути постільної білизни, — відбуркнув інший, з обличчям, оздобленим розкішними козацькими вусами. — А ми тут маємо багато місця. Тільки от треба посунутися. Нехай молодь трохи втрамбується — й по всьому.

Ми слухняно виконали його побажання. Сиділи, стиснуті, як свячене у великодньому кошику моєї тітки, але ніхто не муркнув ані слова. Навіщо провокувати прикрі зауваження про покоління юних потвор?

— А тепер, — командував вусатий, — хлопець із-під вікна закине цю торбу нагору.

— Добре. Але це велика торба. Треба буде пересунути той рюкзак ближче до корзини.

— Тільки не до корзини! — верескнула шатенка, що сиділа навпроти Мільки. — У мене там яйця!

— І моєї торби теж не рухати, — гаркнув дядько в гольфі.

— То я тоді вже і сам не знаю, — озвався хлопчина з-під вікна. — Треба буде лишити її тут, нехай стоїть на підлозі.

— Бо пхаються з такими торбегами! — буркнув дядько в гольфі.

— Хто пхається? Хто пхається? — рознервувалася жіночка. — Якби ви були джентльменом, то встали б і помогли хлопцю попересувати багаж.

— Це вам не Англія, щоб тут були джентльмени.

— Але на дрібку культури можна сподіватися, — зронила шатенка з яйцями.

— Я не маю здоров’я на ту вашу культуру. Бо в мене високий тиск і хворе серце, — пояснив чолов’яга в гольфі таким тоном, наче серцева хвороба була приводом для пихи.

Ця заява справила на пасажирів належне враження, бо всі замовкли. Потяг рушив. Одні запали в дрімоту. Інші з нудьги переглядали «жовту» пресу. Я намагалася щось читати, але через тісняву й задуху не могла осилити чотирьох перших речень у книжці. За годину атмосфера в купе так згустилася, що можна було б повісити в повітрі ялинкові прикраси, а хтозна, може, навіть і торбу присадкуватої пасажирки. Мілька намагалася впоратися з вікном, але дядько в гольфі негайно запротестував:

— Не смійте відчиняти вікно, бо тепер дуже підступне повітря. Людину продує — і гаплик.

— Але тут смердить сторічними шкарпетками, — впиралася Мілька.

— І що з того? Від смороду ще ніхто не вмер, зате від морозу вигибло ціле Наполеонове військо, — парирував дядько.

— Якого ще морозу? — здивувалась я. — Адже зараз кінець березня.

— Ну власне, це найпідступніший місяць. Тому я не дозволяю відчиняти вікно — і край.

Мілька повернулася на своє місце, демонстративно обмахуючись журналом про нові косметичні бренди. Минула наступна година. В коридорі й надалі штовхався понурий тлум, а в нашому купе смерділо вже двохсотрічними шкарпетками, але це якось нам не перешкоджало. Певно, тому, що наші думки скупчилися тепер на чомусь конкретнішому: ми відчули голод. Спочатку забуркотіло в моєму шлунку, а відтак у шоколадному пузичку Мілени.

— Бляха, я згадала, що остання скромна перекуска була вранці. Потім якось не було нагоди, — шепнула Мілька.

— Я так само. Склянка молока й пів зачерствілої булки. Я вже відчуваю, як у мене падає рівень цукру.

У цю мить хлопчина, що сидів біля вікна, витяг із рюкзака велетенський батон, грубо перекладений жовтим сиром. Ми глитнули слину. Одночасно. Хлопчина відкусив величезний шматок булки і став його пережовувати.

— А пам’ятаєш, — знову шепнула Мілька, тримаючись за живіт, — як ми колись балакали про те, чи можна їсти трупи.

— Ну?

— То тепер я можу сказати, що, мабуть, могла б з’їсти шматочок. А як посиджу ще годину, то, мабуть, і великий шматок.

— Може, ти почастуєшся?

Хлопчина з-під вікна почув болісне Мільчине зізнання.

— Ні, дякую, — відказала знічена Мілька. — Тобто відламай мені шматочок, бо я зараз кинуся на чиюсь литку.

— Бери цілий, — він віддав їй батон. — Я маю ще один у рюкзаку.

— А можна, я пригощу подругу?

— Звісно. Перепрошую, що я сам не запропонував. Такий уже я егоїст.

— Нам ти, в кожному разі, врятував життя, — усміхнулася Мілька, — а мені так навіть двічі.

Наступні хвилини ми поглинали булку, забувши про все на світі. Навіть не помітили, що в коридорі стало вільніше, а за мить до купе заглянув кондуктор.

— Ми хотіли б придбати ще один квиток, — поінформувала його Мілена, стріпуючи з колін останні крихти.

— Запізно, — гаркнув він, шукаючи штрафні квитанції.

— Як це запізно? — рознервувалася Мілька. — Таж п’ять хвилин тому тут була така штовханина, що не можна було й дверей прочинити.

— Але вже п’ять хвилин як вільно, і ви могли б до мене зголоситись.

— Я не встигла.

— Я бачу, — втішився кондуктор. — Виписуємо кредит чи ви заплатите відразу?

— Я не маю навіть на мінеральну воду, — приречено відповіла Мілька.

— Можна вас на хвильку? — Хлопчина з булкою вхопив кондуктора за рукав, і обидва вийшли в коридор. Якийсь час він щось йому втовкмачував, розмахуючи руками, а потім поліз до кишені. За мить, усміхнений, повернувся до купе.

— Ти не мусив цього робити, — сказала Мілена.

— Не мусив, але зробив.

— Скільки ми тобі винні?

— Ім’я, прізвище, ріст, вага і хвилина розмови за кавою у вагоні-ресторані, — перелічив він.

— То ходімо, — Мілена підвелася, натягаючи на пупець свою закоротку кофтинку в троянди.

Вони вийшли. А я зосталася сама. І дуже самотня, попри пасажирів, приклеєних до мене з обох боків. А могла б зараз бути у своїй кімнаті. Могла сидіти за своїм столом або обговорювати з мамою те, що ми покладемо до великоднього кошика. І те, що спечемо на свята. Якби я тільки зізналась у помилці. Але вже запізно. За кілька хвилин ми будемо на місці, і я вдаватиму, що чудово розважаюся серед чужих людей, яким до мене байдуже. Розхвильована, я вийшла в коридор вдихнути свіжого повітря. На жаль, за метр од мене влаштувався якийсь молодик і, незважаючи на заборону курити, витяг цигарку. Біля його ніг тинявся знуджений п’ятирічний хлопчик зі зціпленими губами. Я всміхнулася до нього, але він відвернувся і став копати двері купе. Татусь спокійно затягнувся димом, а потім стусонув дітвака по голові.

— Ау! — завив малий, копаючи двері ще з більшою запеклістю.

— Припини, бо зараз побачиш! — Чоловік шарпнув хлопчика так, що мало не подер йому светрик.

— Ау-у-у-у!!! Що я побачу? — Малий знову копнув двері і знову дістав стусана.

— Звідки в тобі стільки агресії, га?

— Може, від тата? — озвалася Мілена (вона саме повернулася з ресторану) і, поки чоловік устиг відгиркнутися, показала йому табличку. — Тут не курять.

— Ну то й що? — гаркнув молодик, видмухуючи хмару диму.

— Ну, якщо це все, що ви можете відповісти, то шкода, ми сподівалися на глибшу дискусію, — відгукнувся наш рятівник.

— Ну то й що? — знову гаркнув куряга, гасячи недопалок об шибу.

— Облиш це, Філіппе, — сказала Мілена. — Ти не для того сім років займався кунґ-фу, щоб дозволити спровокувати себе дилетантові.

Молодик недовірливо до нас приглядався.

— О, вже під’їжджаємо, — гукнула я. — Треба витягати торби.

Ми зникли в купе, поки молодик дійшов рішення про вірогідну контратаку. Філіпп, наш ангел-хоронитель і спеціаліст з оборудок із кондукторами, стягнув багаж із полиці.

— Цікаво, чи вони вже чекають? — розмірковувала Мілена. — Сподіваюся, що так. Вони завжди мене зустрічали.

— У крайньому разі я відпроваджу вас до самих дверей і навіть на крок далі, — запропонував Філіпп.

— Нас напевно зустрінуть, — Мілька визирнула крізь вікно в коридорі. — О, під’їжджаємо. Я вже бачу Барі! — заволала вона. — І Кайтека, і Азу! І тата!!!

Нам поталанило відчинити двері акурат, коли потяг зупинився. Мілька вискочила, я подала їй рюкзак. Потім вийшла сама, тягнучи за собою торбу.

Ми спинилися, шукаючи серед юрби наш привітальний комітет. Раптом Мілена жбурнула рюкзак просто на мою багатостраждальну ногу й понеслася, маневруючи серед груп зустрічаючих. За кількасот метрів од неї я побачила кремезного кудлатого чоловіка, а поряд із ним трьох псів: вівчарку і двох «бриськів», із тих, що в переляці істерично дзявкотять, а варто тобі відвернутися, хапають зубами за щиколотку. Раптом уся четвірка помітила Мілену і стрімголов кинулася назустріч. Вони зіштовхнулися на півдорозі і стали вітатись, як в італійських документальних фільмах про родинні зв’язки в мафії. Нарешті Мілена відклеїлася від батька й тицьнула пальцем у мене. Я всміхнулася, ховаючи страх у задню кишеню джинсів. «Ти мусиш бути мужньою, Вишне. Не припиняй усміхатися. Тримайся, тримайся. Все буде гаразд».

— Привіт, жертво інтелектуальної тиранії, — Мільчин батько потрусив мою руку, широко всміхаючись, наче достеменний мафіозо. — Я Рисек, Меччин батько.

— Тату, облиш ту Мечку, бо я почуваю себе коровою, — попросила його Мілька.

— Добре, Мечко, більше не буду. А це наші хлопці: Барі, Кайтек і Аза.

— Мама вперлася, щоб назвати його саме так, — пояснила Мілька. — Сказала, що якщо в Кундери сучку можуть звати Кареніним, то наш песик гарненько буде відкликатися на Азу.

— А як мама в чомусь упреться, то нема на те ради, правда, Мечко? — Рисек усміхнувся ще ширше. — Збираймося, бо Ядзя вже, певно, від хвилювання обгризає нігті на ногах.

Ми рушили в бік паркінґу, де стояв добряче спрацьований «вартбурґ». Я всілася позаду, підпираючи головою край відірваної обшивки стелі. Мілька хляпнулася поряд. Барі заскочив на переднє сидіння, а бриськи влаштувалися на наших колінах. Один хухав в обличчя Мільці, інший — мені.

— А що вдома? — допитувалася Мілька.

— Нічого. День збігає за днем. Так звана стабілізація, яку дехто називає нудьгою, — відказав Мільчин тато, змагаючись з блокуванням керма. — А, був один випадок.

— З тіткою Ганькою? — здогадалася Мілька.

— Як завжди.

— Що цього разу?

— Те саме. Чергове любовне розчарування. Ганька вибралася в подорож до Ченстохови, щоб підзарядити батареї і знайти відповідь на питання, що вона повинна зробити зі своїм життям.

— А паломництво до Лурду їй не допомогло?

— На півроку допомогло. Але потім Ганька втратила мотивацію. Ну і знову стала кружляти по колу й нарікати, що й сама не знає, чого хоче. Тоді Ядзька й порадила їй ту Ченстохову.

— І що?

— Поїхала. Звичайним рейсовим автобусом, не з прочанами. На середині дороги до автобуса зайшов якийсь кадр. Увесь у білому, волосся зачесане назад. Чоловічий екземпляр у пізньопродуктивному віці, тобто створений саме для неї. На додачу без обручки на пальці.

— Може, він носить її десь-інде? — озвалася Мілька.

— Тобто де? — пожвавився тато.

— Наприклад, у кишені піджака, а ти що подумав? Ой, Рисеку, Рисеку. Краще розкажи про тітку Ганьку.

— Зараз-зараз, тільки заведу двигун. Це вимагає зосередження, а я не вмію розпорошувати увагу. Ну їдь же, паршивцю… Є! Їдемо… Тож кадр без обручки сів, купив квиток до якогось містечка під Ченстоховою і голосно звернувся до водія: «Чи могли б ви зупинитися біля такої великої білої вілли зразу при дорозі?» Всі бабасики миттю пожвавилися. Бо мало того, що кадр симпатичний і вільний, так іще й має білу віллу.

— Ну і мешкає неподалік Ченстохови, — додала Мілька, скорчивши міну а-ля «чоловік має великий плюс».

— А Ганька зразу подумала, що це подарунок долі. І відповідь на одне з питань, як жити далі. На додачу, уявіть собі, кадр усівся біля неї. Став балакати про погоду, а потім про кризу й важкі часи.

— І тітка закохалась?

— Її протнуло, як небесною блискавкою, — притакнув Мільчин батько. — Вони пробалакали всю дорогу. Навіть випили на брудершафт винця з термоса. Саме мали з’ясувати те і се, а тут втрутився водій, гукнувши, що вони вже добулися до білої вілли. Ганька вхопилася за торбу й лаштується на вихід. Бо як кохання, то кохання. Автобус зупинився, і тоді вона помітила на паркані велику вивіску: «Корчма „У Вітуся“». Але ще була не второпала. Тільки коли кадр запитав, чи не зайде вона перехилити з ним келишок, допетрала, що це кнайпа. І то чиясь, бо кадра звали Вітеком. Така от халепа.

— Ну, тут можна і зламатися, — визнала Мілька, не приховуючи іронії.

— Що Ганька і зробила. Нема нічого гіршого, ніж невтілені сподівання на щастя. Ну, ми вже приїхали. Ви підіймайтесь, а я заберу багаж.

Я поволі спиналася по сходах. Зараз прочиняться двері, Мільчина мама зробить здивовану міну, Мілька почне їй по-ідіотськи тлумачити, що це тільки на один день, ну, може, на два. А її мама робитиме вигляд, що радіє незваному гостеві. Мілена натиснула дзвінок, такий же спрацьований, як і «вартбурґ».

— Звичайно, він не працює. Як і половина приладів у тому притулку спокою й затишку. Глянь-но на двері.

Я щойно тепер помітила, що на місці вічка знаходиться нерівний отвір завбільшки з маленьку тарілочку.

— І ви не боїтеся?

— Чого? — засміялася Мілька. — Що хтось крізь нього пролізе?

— Що він щось побачить…

— Що? Темний коридор, вистелений старим лінолеумом? І календарі на стінах? Гаразд, заходимо. — Вона приставила рот до отвору й гаркнула:

— Мамо! Ми тут!!!

Щось зашемрало, а потім стало скреготіти замком.

— Ну нарешті! Той старий вас, певно, возив довкола міста?!

— Ні, просто потяг запізнився. — Мілька обнялася з розчухраною з’явою в ситцевій сорочці. — Як бачу, все по-старому, — показала вона на двері.

— Я чекаю, поки вони самі впадуть! — радісно верескнула з’ява. — Вони вже ледве тримаються фрамуги! Залазьте! Ти Вишня?!

— Так, — підтвердила за мене Мілька. — Вишня в усій пишноті своїх сорока трьох кілограмів.

— Сподіваюся, ти не маєш алергії на котячу шерсть?!

— Я нічого про це не знаю.

— Я питаю, бо минулого року Міленка привозила до нас на канікули свого товариша! Він теж мав удома непорозуміння!

— Олек, той, що мешкає з Єндрусем, — пояснила мені Мілька.

— Власне! Олек! Він зайшов до кімнати, сів у фотель, зо п’ять хвилин посидів і раптом почав задихатися! Я впала в паніку! Рисек теж! На щастя, Міленка викликала «швидку»!

— І встигла вчасно. А найгірше, що ми мусили перевезти котів до тітки Ганьки.

— Та чого там! Крапля дисципліни ще нікому не зашкодила! О Боже! — раптом верескнула вона так відчайдушно, що ми підскочили на дзиґликах.

— Що сталося? — запитала Мілька, хапаючись за ліву грудь.

— Ми тут балакаємо, а ви ж, певно, голодні! Мілько! Витягай тарілки!

— О такій годині! Хоч, правду кажучи, ми від самого ранку нічого не їли, крім тієї булки, — згадала Мілька.

— Ну власне! Я вже грію борщик! Тільки не бійся, що розповнієш! Я не клала ні ложки масла!

— Ти завжди так кажеш, — Мілька хляпнулася на вузьку лаву без бильця, — а потім виявляється, що бахнула туди півпачки.

— Та ти що! — обурилася мама, наливаючи суп аж по вінця. — Це пісний борщ, зварений спеціально на Велику П’ятницю!

— Ну тоді налий і мені. — Мілька підставила тарілку, розмальовану рослинним орнаментом. — Тільки не більш як до тих листочків.

— Ти думаєш, що я маю сили розглядати якісь там листочки?! О четвертій ранку?! В крайньому разі залишиш, то батько доїсть! І що?! Добрий?!

— Смакота, — запевнили ми, миготячи ложками, як на перегонах їдоків.

— Ой! Ви не заправили! — Мама взяла пальцями щіпку солі й насипала до Мільчиної тарілки. — Перемішай!

— Мамо! Але ж я сказала, що добрий! — обурилася Мілька. — Якби я хотіла, то досолила б сама!

— Справді?! — Мама роззирнулася за ложкою. — Дай спробувати! — І вона занурила ложку в Мільчину тарілку.

— Ти бачиш, Вишне? — розізлилася Мілена. — Вона завжди мусить спробувати з чужої тарілки. Навіть якщо у своїй має те ж саме.

— Бо в чужій тарілці це виглядає якось інакше! — усміхнулася мама, облизуючи ложку. — І я відразу відчуваю смак! А який у тебе борщ, Вишне?!

Велика П’ятниця, надвечір’я

— Звідки твої батьки дізналися, що я приїду? — зважилася я врешті-решт задати питання, яке муляло мені від четвертої ранку.

— Ти живеш із нами на хаті мало не два місяці, так? — відказала Мілька, не припиняючи почергово гладити Мацька та Кайтека. Я тим часом гладила Азу, який принишк тут-таки біля моєї ноги, задивившись у мене так, як деякі підлітки у знімок Енріке Іґлесіаса.

— Ну живу, — визнала я. — І що з того?

— Вони в курсі твоєї ситуації, бо я розповідала їм по телефону ще в лютому. Вони самі казали тебе привезти. І не переймайся так, Вишне, бо ти не перша особа, котра проводить у нас свята. І не остання.

— Вони напевно не сердяться за моє вторгнення?

— Ти що, жартуєш? Якби вони могли, то запросили б до себе всіх моїх скривджених долею знайомих. Але це не означає, що вони ідеальні. До речі, тримай, — вона подала мені кілька упакувань затичок для вух. — Моя мама дуже голосно розмовляє, Рисек страшенно голосно хропе, а пси жахливо голосно гавкотять, особливо о шостій ранку. Тож вони тобі знадобляться.

Велика Субота

Вони знадобилися — завдяки їм я спокійно проспала ледь не всю ніч. Щоправда, під ранок мене розбудив скажений гавкіт під дверима, але я доклала трохи затичок, утрамбувала їх, а надто у правому вусі, і миттю поринула в сон. А тепер ми вибираємося до костелу. Мільчина мама саме завершує збирати кошик для мене. Смарагдові гофровані бантики, ручка, оплетена штучним плющем, а на мереживній серветці пластикові стокротки, маки та інші імітації квітів.

— Ну, готово!

— Він виглядає, як вілла з Болекової оповідки, правда? — Мілька змовницьки моргнула до мене і раптом наставила вуха. — А що це так там стукає? Хтось робить ремонт? У Велику Суботу?

— Та який там ремонт! — вибухнула мама. — Це Зоська Кабатова, наша нова сусідка, дістає бабів із-за стінки! Вона завжди в суботу вранці гаратає молотком, аби всі думали, що вона робить свинячі відбивні на обід! Нехай злостяться!

— А звідки ти це все знаєш?

— Ми розбалакались у ветеринара, бо Зоська теж тримає двох котів! Я прохопилася, що терпіти не можу стирчати на кухні! І не виношу тієї мороки з компотами-маринадами! Ну і взагалі!

— Знаю, я теж, — кинула Мілька.

— Зоська втішилася, бо з усієї хатньої праці вона вміє лише ліпити українські вареники, і найкраще, коли їй допомагає якийсь чоловік!

— Слушно! — визнала Мілена. — Нехай не лінується, а зосередиться й пильнує начинку. І що з тими відбивними?

— Вона сказала, що її дратують господині, котрі носа не потикають із кухні! І що має на таких раду! Вже від самого ранку гаратає у дошку для м’яса! А сусідок жере заздрість, що вона ліпша!

— Містечкові потіхи! — з усмішкою прокоментувала Мілька.

— О Боже!!! — верескнула мама. — Уже дванадцята! Біжіть, дівчатка, бо потім треба буде щось перекусити! Рисек зараз повернеться й почне рипіти!

— А де він?

— Вийшов погуляти із собаками! Нарешті трохи тиші, правда?! — усміхнулася вона. — О, я похвалилася, а він уже грюкає в двері! Зараз, секунду! Хоч раз не зчиняв би такого рейваху!

— Бо я боявся, що не добіжу. — Мільчин тато шпурнув куртку на підлогу в коридорі й погнав до лазнички.

— Ну, Рисеку! Ти міг би сміливо виступати в реаліті-шоу!

— Тату, зачини двері! — гукнула Мілька, чи не так голосно, як і її мама. — Сорому не маєш!

— Що? И-и-и-и? — прокректав тато. — То причиніть їх самі і не підслуховуйте, бо я не можу зосередитися!

— Втікаймо, — вирішила Мілена, — бо я зараз помру від конфузу.

— Але мені це і справді не заважає, — запевнила я. — Родинна атмосфера.

Ми збігли сходами і клусом погнали до костелу. Дорогою я загубила дві волошки й пухнасте курчатко, на щастя, Мілька зауважила, коли вони падали із серветки. Ми встигли в останню мить. Підбігли до головного проходу. Мілька відслонила вміст кошика, я зробила те ж саме.

— Нарешті кошик такий, як треба, — похвалив ксьондз, зиркаючи на рожеву Мільчину кофтинку. І замахав кропилом, рясно скроплюючи нас свяченою водою.

— Нарешті посвятили, як треба, — відповіла взаємністю Мілька, витираючи щоки. — Бувало, що до мене не долітала навіть дрібна краплинка. Добре, — обернулася вона до мене. — На хвилю спинимося перед Гробом Господнім, а потім підемо до хреста.

Ми заклякли проти пінопластового грота, облямованого фанерними брилами. На подіумі, який правив за прискалок, спочивала худюща постать, туго оповита фланелевими пелюшками, похляпаними червоною гуашшю. Одна рука безсило звисала, страхаючи кривавими ранами.

— Вона виглядає, як справжня долоня, — шепнула я до Мілени.

— Вона з воску. Спеціальне замовлення, — поінформувала мене Мілька. — Наш парох полюбляє сильні ефекти. Завтра на цій брилі повісять копію плащаниці. Теж справляє незабутнє враження, особливо на дітлашню. То що, ходімо до хреста?

Ми пішли. Терпляче вистояли в довжезній черзі. Тут-таки перед нами чекала дрібна сухенька бабуся. Ми допомогли їй заклякнути. Старенька старанно вицілувала Христові ноги. Коли нарешті дійшла до серця, дістала напад дуже мокрого кашлю.

А насамкінець чхнула, рясно зрошуючи чоло й обличчя скульптури.

— Тому я ніколи не торкаюся фігури, — таємничим шепотом повідомила мені Мілька. — Хоч часом мені кортить поцілувати її в самі уста.

— Мабуть, ти і справді любиш притягати погляди.

— Наразі я ще не зважилась. Але в моїй голові кружляють такі думки. Психолог застерігав, що це може бути початком неврозу нав’язливого стану. Добре, моя черга. — Мілька наблизилася до хреста.

За кілька хвилин ми сиділи на одній із задніх лавок.

— Хочеш іще побути? Помолитися? — допитувалася Мілька. — Спробувати добутися до духівника?

— Ні, я сповідалася ще у вівторок.

— А я, як завжди, запізнилася. Що ж поробиш, — махнула вона рукою. — Піду після свят, принаймні не чекатиму сім годин.

— Я чекала п’ять.

— Щаслива. Добре, повертаймося.

Зненацька вона вхопила мене за рукав:

— Ти диви, Філіпп. Ну, той хлопчина з потяга. Що домовився з кондуктором. Вишне, як я виглядаю?

— Як завжди, — знизала я плечима. — Тільки що заколола волосся.

— А на обличчі?

— Ну а як ти можеш виглядати? Адже я не можу сказати, що в тебе розмастилася помада.

— Але загалом! — утратила терпець Мілена.

— Загалом усе о’кей. Адже ти бачила гримасу ксьондза.

— Він просто не є естетом. Інша річ — отець Адам. — Вона нервово розглянулась. — Чи я повинна до нього підійти?

— Звичайно, якщо він тобі подобається… Він саме стоїть у черзі на сповідь. Якщо поквапишся, то станеш одразу за ним.

— Ти дійдеш додому сама?

Я кивнула.

— То візьми мій кошик, добре?

Я взяла кошики в обидві руки і смиренно подріботіла додому. Тривалий час кружляла довкола будинку, якомога довше відтягаючи зустріч із Мільчиними батьками. Недолугі розмови. Ніякову тишу.

— Вишенько?! Чого ти там сидиш сама на тій лавці?! Ходи нагору! — крикнула Мільчина мама, вихилившись через вікно до пояса.

Я пішла.

— А де Міленка? — запитала вона, відчиняючи хиткі двері.

— Вона хоче висповідатися, — відказала я, ставлячи кошики на піддзеркальник.

— Тільки не тут! — гукнула вона мені просто до вуха. — Це ж бутафорія, склепана Рисеком! Я вже не можу дочекатися, коли вона розвалиться.

— Вже скоро. Задня ніжка ледве тримається, — втішив її автор конструкції, обкладений чотирилапими від ніг аж до буйної чуприни. — Ну, прошу дуже. Мілька на сповіді. Здається, вона вперше встигне до обливаного понеділка.

— Може і не встигнути. Вона шістдесята в черзі.

— Котра?! Таж я мушу щось занести їй до костелу! Бо вона помре там з голоду!

— Не треба. Вона взяла собі з кошика булку й кусень хрону.

— Хрону? — верескнула мама, аж мені забриніло у вухах. — Та дівчина анітрохи про себе не дбає! Вона заробить виразку, якщо ще досі її не має!

— Але Мілька просила, щоб їй нічого не заносили, — сказала я. — Якщо вона зголодніє, то вийде з черги. Так вона сказала.

— Ти чула, Ядвіго? Вона прийде. Краще заопікуємося Вишнею, бо вона почне шкодувати, що до нас приїхала.

— Справді! То, може… — на хвилю замислилася мама. — Може, я покажу тобі Міленину кімнату?!

— А та вчорашня?

— Ви спали у спальні! — пояснила вона. — А ми у великій кімнаті! Коли приїжджає Мілена, ми завжди переселяємося, бо в неї немає ліжка! Воно не вміщається на чотирьох квадратних метрах!

— Ага, — встигла сказати я, бо мама почала презентацію Мільчиної кімнати.

— Оце саме і є її кімната, а заразом доказ того, що в Рисека руки ростуть не з того місця!

— Ну, — погодився Мільчин тато, анітрохи не зачеплений критичним підходом до його персони. — Золотою ручкою я не є.

— М’яко кажучи! — підсумувала мама. — Дивися, Вишне, на ті панелі!

Я подивилася. Півметровий відрізок нерівно покритих лаком дощок.

— Цікаво, навіщо комусь потрібні сорок п’ять сантиметрів панелей?! — розмірковувала мама, певно, не вперше у своєму житті.

— Як то навіщо? Для краси, ясна річ.

— Ну так, я забула! — усміхнулася мама й повернулася до презентації. — А тепер подивися на той столик!

Столик як столик. Таких повно в старих школах, бібліотеках і конторах. А на столику — високий бронзовий дзбан, на дзбані прямокутний шматок скла, який править за підставку під акваріум.

— Як ти гадаєш, що відчувала б ця риба, — показала вона на несвідомого загрози меченосця, який саме пожирав клаптик великодньої шинки, — що вона відчувала б, якби знала, на чому стоїть її акваріум?

— Я зі страху, певно, вискочила б на килим, — зізналась я.

— Ви думаєте, що наш світ стабільніший, ніж цей акваріум? — розсміявся Рисек.

— Не лякай молодь, досить і того, що вони чують про себе з телевізора! — гукнула мама.

— Ну власне, — притакнула я. — Усі трактують нас як сарану.

— Або грибок на нігтях, — додав тато. — А тим часом, це ж не ваша провина, що двадцять років тому людям часто вимикали світло. Настругали дітлахів і тепер верещать, що насувається цунамі. Що є загроза для ринку праці.

— Шкода про це й говорити! — зітхнула Мільчина мама. — Ліпше змінимо тему, бо в мене відкриваються всі ножі в кишені!

— То, може, покажи Вишні кухонні полички, — запропонував Рисек. — Теж моя робота.

— Власне, ходи й дивуйся!

Я ввійшла до кухні, де, крім мийки, газової плити й столика для семирічних малюків, були ще тільки дві полиці. Якщо можна так назвати нестругані дошки, що трималися на пластикових шнурах для білизни, почеплених до кривих цвяхів.

— Вони принаймні висять на цвяхах, бо поличка в спальні тримається на сірниках, огорнутих ватою. Я тільки й чекаю, коли вона завалиться!

* * *

І вона завалилася. Нині вночі, коли всі дев’ятеро (ну хіба за винятком меченосця) спали важким кам’яним сном. Десь біля другої сірники, що підримували полицю, вирішили, що не дадуть собі ради з додатковим тягарем у формі Мільчиного будильника, і тріснули, падаючи на паркет. Разом із ними впала полиця і все, що на ній лежало, а саме п’ять кілограмів книжок у твердих палітурках, а також уже згадуваний будильник, який, зустрівшись із підлогою, активізував свій дзвінок.

— Що це? Що трапилося? — верескнула Мілька, рефлекторно ховаючи зап’ястки.

Я не встигла зорієнтуватися, бо до спальні ввірвалися Мільчині батьки у супроводі всієї зграї (бракувало тільки меченосця).

— Ну нарешті! — Мільчина мама підвела руки у вдячному жесті. — Сталося!

Ця подія розвеселила і псів, бо вони стали ганятися кругами, плигати на постіль і лизати мені ніс. Кожну ніздрю окремо.

— Аза дуже тебе полюбив, — сказав Мільчин тато. — Він далеко не кожному так захланно вилизує ніс. Зазвичай мазне тільки по кінчику. А тобі? Прошу дуже. Настав йому ще й ліве вухо. Він буде на сьомому небі від щастя.

— А мене зараз чорти візьмуть, якщо ви не заберете всієї худоби з кімнати! — гукнула Мілька. — Я хочу спати!

— Ну добре, — погодився тато, анітрохи не перейнятий її риком. — Ми вже йдемо. Азо, зостав вушко. Господар дасть тобі обидва своїх і ще й пальці на ногах.

Ми залишилися самі.

— Але ти на них і гримнула, — пошепки обізвалась я.

— Вони стійкі, — пояснила Мілька. — Двадцять років практики відшліфовує майстерність. І чудово притуплює слух.

— Але ти могла сказати це спокійно.

— Тоді вони сиділи б до ранку. А так ми можемо ще поспати.

Я сіла на край ліжка.

— Мені щось перехотілося.

— Мені теж, — зізналася Мілька. — Може, щось почитаємо?

— Тільки що? Торбу зі своїми книжками я лишила в коридорі. І не ризикну проходити крізь велику кімнату.

— Тут у шафці повинно бути якесь читво. Я принесла кілька книжок від себе, бо не могла заснути на Щепана. Сумніваюся, щоб мама їх рухала.

— Є, — зраділа я, заглядаючи до шафки.

— Вибери собі якусь.

Кілька романів Кундери, трохи заскладних як на безсонну ніч. О, спробую цю. Оповідання. Супер, бо встигну їх прочитати й не сушитиму голову, що там було далі. Прочитаю зо два — і в люлю. А може, навіть і три, такі великі літери й купа малюнків.

* * *

Я прочитала всі. Не в змозі відірватися, зокрема коли через кілька перших сторінок наштовхнулася на фрагмент про псів і котів. На диво знайомий. А потім на наступний. Про жінок, котрі клеяться до чоловіків, що видають негативні сигнали. Про горня, що наповнюється, коли тобі виповнюється тридцять. Про кохання, яке так важко знайти. Про шанс бути скривдженим, якого не варт уникати. Про птахів, котрі нагадують про те, що життя таке просте. І багато-багато інших.

Великдень

— Я знайшла половину золотих думок Данієля, — звірилась я Мільці, обгризаючи шкірки з чергового пальця. Вказівного на лівій руці.

— Другу половину ти чи не повністю знайдеш у двох інших книжках Кундери, — легко сказала вона. — Решта, якийсь там один відсоток, це його власна продукція.

— Я терзалася, що мої роздуми не такі глибокі, а досить було взяти до рук книжку Кундери. І ти про все це знала.

— На жаль, — кивнула вона.

— Чому ти нічого мені не сказала?

— Я намагалася, — виправдовувалася Мілька. — Пам’ятаєш? Я казала, що в ньому щось не грає. Але тоді побачила вираз твого обличчя і…

— Ти сказала, що Данієль занадто ідеальний, — згадала я.

— Ну. Я подумала, що якщо він тобі до душі, то я не буду заважати. Зрештою, яке має значення те, що чоловік говорить цитатами з книжок? Адже ми всі наслідуємо чиїсь думки, поведінку. Поза тим, він хотів тобі сподобатися.

— Створюючи ілюзії? — скипіла я. — І цитуючи визуджені напам’ять фрагменти з трьох книжок! Шахрай!

— Якщо мова про шахраїв, — підключилася Мільчина мама, — то Рисьо перед весіллям вихвалявся, що збудує гранітний палац, купить «Наутілус» і візьме мене в подорож до центру Землі!

— Я перебував тоді під враженням романів Жуля Верна, — втрутився тато з безтурботним усміхом, а потім просто змінив тему. — Коли ми вже сядемо за стіл, бо в мене шлунок присохнув до хребта?

— Одразу, як прийде твоя непунктуальна сестра! — Мільчина мама зиркнула на годинник. — Майже одинадцята, а її немає! Як завжди!

— Може, почнемо зараз, а яйцем поділимося, коли припреться Ганька, — запропонував тато, нервово зиркаючи на скибки копченини, розкладені у зграбні пірамідки.

— Це її доконало б! — запротестувала мама. — Після розлучення вона стала дуже вразлива до будь-яких виявів неуваги!

— Після розлучення минуло дванадцять років, але тітка й надалі звертається до Марека як до чоловіка, — повідомила мені Мілька. — Приміром, телефонує до нього в офіс і каже: «Прошу з’єднати мене з чоловіком». Або: «Чоловіченьку, а коли ж ти запросиш мене на танці?»

— Ну так, для Ганьки час затримався у другій половині вісімдесятих, — озвався тато. — Еге, про вовка промовка, а вовк у хату. Ти відчиниш, Ядвиго? Бо я не хочу турбувати Мацька, — показав він на кота, який дрімав, огорнувшись довкола його шиї, як кільце ковбаси.

— Ти завжди знайдеш привід, аби не вилазити з фотеля! — буркотіла мама, прошкуючи до коридора. — Ну, якщо всі в зборі, можемо починати!

Обливаний понеділок

Нас розбудив іще голосніший, ніж зазвичай (невже це можливо?) лемент Мільчиної мами.

— Ти що, чоловіче, геть запав у дитинство!!! Уся постіль мокра!!!

— Хтось міг би подумати, що батько повернувся на п’ятдесят років назад і потребує пелюшок, — засміялася Мілька. — Але це мама робить істерику, бо нині ж обливаний… Бляха-муха, батьку, ти мусиш хляпатися такою зимною?! Я через тебе знову захворію!

— Я вже біжу по теплу! — Мільчин тато позадкував із відерцем до коридора, а за ним обидва коти й усі собаки.

— Я йому зараз дам теплу! — Мілька кинулася навздогін, і поки він устиг зайти до лазнички, залетіла до неї перша, замикаючись на ключ. — Мамо! Кинь мені якесь горнятко!

— Хочете обливатися, то йдіть на вулицю! — гаркнула мама, відкидаючи з лоба мокрі пасма. — Дивися, Вишне, він зіпсував мені всю зачіску! Людина промучилася цілу ніч на бігуді — і що з того? Солома!!!

— Я люблю тебе з прямим волоссям, — заявив Мільчин тато, наповнюючи в кухні своє відерце. — Тепер суперова, якихось сорок градусів за Цельсієм. Мілько, ти сама вийдеш чи я мушу відчиняти викруткою?

— Спробуй, — засміялася Мілена. — Може, тобі пощастить не зламати замок.

— Не лякай маму, — відказав тато. — Ти вилазиш чи я йду шукати викрутку?

— Я тобі зараз дам викрутку! — загриміла мама. — Бери ганчірку й витирай цю калюжу в коридорі! У кімнаті то вже не мусиш, усе всоталося в килим!

Мільчин тато слухняно взявся витирати воду, весь час чигаючи, поки донька вийде зі схованки.

— Добре, я вже витер, — крикнув він. — Іду гуляти із собаками!

Собаки, почувши слово «гуляти», зі скімлінням побігли до дверей і стали дряпати їх пазурами. Багатостраждальна петля не витримала натиску шістьох могутніх лап і відлетіла. Двері з гуркотом відчинилися, прищикнувши хвіст Кайтека, найактивнішого з усієї ватаги. Кайтек завищав, решта псів відповіла йому солідарним виттям. Вражена Мілька визирнула з лазнички. Тато тільки на це й чигав із відерцем. Мілька завищала так само голосно, як і Кайтек.

— Ти сама бачиш, Вишне! Це справжній дурдом!

Два дні опісля

Повертаємося ранковим потягом, навантажені, як верблюдиці.

— Ну і як тобі? — Мілька затягнула торбу зі слоїками на верхню полицю. — Бурхливо було, еге ж?

У відповідь я тільки покивала зболілою головою.

— Тепер ти розумієш, чому після повернення до Кракова я відчуваю страхітливу порожнечу.

Розумію. Останні дні я не мала ні часу, ані сили розмірковувати про маніпуляції Данієля, але тепер уже почну.

— Облиш обгризати ті шкірки. — Мілька ляпнула мене по руці. — Не варто калічитися заради якогось ілюзіоніста.

— Я от усе думаю, що йому сказати.

— А нічого не кажи. Просто подаруй йому книжку і почекай реакції.

* * *

Я так і зробила. Купила ту книжку й занесла до кімнати, де він чергує. Поклала на його стіл обіч комп’ютера у великому конверті з написом: «Від Вишні». При нагоді здала працю про малі групи. Цікаво, що тепер робитиме Зоська? А Данієль? Буде вибачатися? Виправдовуватися? Благати про другий шанс?

— Може, він змінить джерело натхнення, — сказала Вікторія. — Перейде на інших авторів.

— Або збільшить виробіток так званої власної продукції, — кинув Травка.

— Невже всі вже знають про мою поразку?

— Я дізналася нині, — сказала Марія. — Від Томека. Анджей з Олеком також.

— А Ірек?

— Знає, — відповів Травка. — Він учора телефонував від бабусі, то я йому сказав.

— Ти, Травко, міг би працювати передавачем, — озвалася Мілька. — Шкода тільки, що ти не подумав про Вишню. Не кожен любить бути героєм програми «Поговорімо про сусіду навпроти».

Через тиждень після обливаного понеділка

— Чого ти отак бовванієш, як пам’ятник? Щось трапилося? — допитувалася Вікторія.

Я тільки кивнула, втупившись у біло-червоні клітини на цераті, що покривала наш кухонний стіл.

— Данієль?

Я простягла їй переказ, на цілих чотириста злотих.

— Від кого?

— Не знаю, певно, від тата. Він не надіслав жодного листа чи поштівки. Нічого. Тільки переказ. Певно, хоче остаточно мені довести, яка я підла, — зітхнула я.

— Ну і що?

— Ну і це йому чудово вдалося.

День або два опісля

Мілька пішла на побачення з Філіппом. Позавчора він зателефонував, і вони домовилися під Ощадкасою. Банально, як вважає Марія.

— Вони повинні були б зустрітись у тій блакитній кав’ярні біля галереї на Плянтах. Або в якійсь дорогій кнайпі. Нехай покаже, на що він здатен, — злостиво кинула вона.

— Чого це ти сьогодні така гостра до хлопців? — поцікавилася Вікторія. — Ну зізнавайся, тобі швидше полегшає.

Впродовж якогось часу Марія намагалася нас переконати, що гострими бувають шпичаки на трояндах. Зрештою капітулювала і зрадила причину своєї люті. Гуру.

— Ми пішли вчора гуляти з Томеком, — почала вона, досипаючи собі до чаю п’яту ложечку замінника цукру. — Було близько сьомої, і Томек сказав, що зараз мені дещо покаже. А потім привів мене до «Ікеї», до самого директора. Той прийняв нас у себе в кабінеті. Представився і зразу як ляпне: «Це та наївна дівчинка, котра повірила, що її коханий улаштував собі в „Ікеї“ безплатний пансіон?»

— Він не зловживав делікатністю, — визнали ми з Вікторією.

— На жаль, — хлипнула Марія. — А потім запевнив, що не знає жодного гуру. Але охоче з ним познайомився б, бо вже два роки має бажання повіситись у відділі іграшок. «Може, цей гуру допоміг би мені віднайти загублений сенс життя, — додав він, — якщо йому вдалося отуманити на сорок років молодшу студентку соціології».

— Який злюка, — зауважила Вікі. — І через це ти плачеш? Чи через гуру?

— Через усе! — Марія досипала чергову ложечку замінника цукру. — А найбільше через Томека! Виставити мене на посміховисько перед усім світом! І саме тому я оголошую війну всім чоловікам!

Майже середина квітня

Марія перебуває у стані війни, а я й далі журюся над татовим переказом. Обгризла геть усі шкірки на нігтях. Що далі?

— Подумай про плюси, — озвався з-під столу Ірек. — Ти не маєш часу журитися над Данієлем.

Данієль. Не написав. Не затефонував. Не прийшов. Просто жодної реакції. Із Зосьчиного боку також.

— Мабуть, вона зрозуміла, що цього разу мусить покинути поле бою. А що до Данієля, то я гадаю, йому просто не багнеться міняти список літератури, — потішив мене Ірек. — Він дійшов висновку, що легше поміняти кандидатку для приголомшення. Маю надію, що я тебе не образив.

— Чим? — я подала йому гвинтик. Він упродовж двох хвилин мацав стільницю, намагаючись його знайти.

— Ну тим, що ти не бавишся в самоодурення.

— А у що тут можна бавитися? — зітхнула я.

— Ти могла б, приміром, сказати, що Данієль не одержав книжку. І що ти й далі повинна чекати його дзвінка. А якби він і далі не дзвонив…

— Я сказала б, що в нього, напевно, запалення легенів. Дай спокій, Іреку, я ж не Марія. Якби він не одержав книжку, то вже зі мною сконтактувався би. Він стільки не витримав би. Останнім часом ми бачилися принаймні раз на тиждень.

— Закоханий, — підсумував Ірек. — Ну, готово.

— Як це готово? Адже ти не пригвинтив кришку корпусу.

— Ну, — притакнув він. — Зумисне.

— А чому? — з цікавістю допитувалась я.

— Друзяка інформатик зрадив мені один секрет. Ніби якщо пригвинтиш кришку корпусу, то негайно виявиться, що щось полетіло, щось не запускається і треба знов її відгвинчувати. І подумати тільки, що останні два роки я даремно мордувався.

* * *

— Ірек цього не знав? — пирхнув Мілош. — Я свою ніколи не пригвинчую. Якось спробував і зразу мусив міняти модем. А кажуть, що ваше покоління знається на комп’ютерах, як жодне інше.

— Цікаво, що говорять про твоє, — втрутилась я, перевіряючи його домашню роботу.

— Шкода цитувати, — він скорчив знуджену гримаску. — Ну хіба окрім одного твердження. Воно дуже мені сподобалось.

— Якого? — наставила я вуха.

— Що в п’ятнадцять років нас доведеться годувати вилами крізь ґрати. Найліпше сирим м’ясом.

Середина квітня

Нині я втратила останні ілюзії, що Данієль спробує бодай щось мені пояснити. Ми розминулися в коридорі як студентка з асистентом. Може, я повинна була з ним привітатися?

Я поверталася додому пішки, проводячи кінчиками пальців по стінах кам’яниць. Навіть не відчула, як стерла подушечки до крові. А поза тим усе спокійно.

Друга половина квітня

Сьогодні Травка врешті збагнув, що Марія оголосила війну чоловікам. І таким чином утратив останні ілюзії стосовно їхнього спільного сонцесяйного майбуття.

— Ти казав, що твій батько — волоцюга й філософ! — виплюнула вона із себе, пережовуючи булочку із сезамом.

— Я казав? — здивувався Травка. — Я казав, що мій старий не може знайти своє місце!

— Ну власне! А я думала, що він мандрує світами в пошуках сенсу життя! — Марія для різноманітності потягнулася до кренделя з маком.

— Ти хочеш зустрічатися зі мною чи з моїм старим? — розізлився Травка.

— Із жодним із вас, — випалила Марія, — бо нарешті зрозуміла, для чого існують чоловіки!

— Для чого? — зацікавлено запитала я.

— Для того, щоб міняти пробки, тягати важкі торби, ходити до пивниці по слоїки і потім їх відкорковувати! — перелічила вона. — І звісно, багато заробляти.

— Супер, — похвалила її Мілька, розвалившись на Травчиних золотавих подушках. — Гібрид електрика зі скарбницею й вантажником.

— Я помітила вплив твоєї тітки, — зауважила Вікторія, забираючи з-під Маріїного носа тарілку з кренделями. — А колись ти нарікала, що вона дрібна міщанка.

— Колись, — зі зневагою форкнула Марія. — Це було колись.

Два дні опісля

— Що ти їй сказав? — допитувалася Мілена. — Окрім того, що зробив із неї посміховисько перед босом «Ікеї»?

— Нічого! — божився Травка. — Тільки те, що зав’язав із травкою. І взагалі з наркотою.

— І справді, — зауважила Вікторія. — Тебе вже тиждень не супроводжують випари.

— А мені вже тиждень чогось бракувало, — озвалася Мілена. — А я не знала, чого саме.

— То вже знаєш, — зітхнув Травка, нервово скубаючи ліву брову. — А я нарешті знаю, що Марія анітрохи не збирається повторювати історію Маріанни. Мабуть, я мушу її розлюбити. Тільки от як це зробити?

Ще через два дні

— Що він такого тобі сказав? — діставала Марію Мілька. — Окрім того, що виставив на посміховисько в «Ікеї»?

— Нічого, — присягнула Марія. — Тільки те, що зав’язує з наркотою. Він вирішив жити винятково коханням.

— Хіба це погано?

— А хто мене буде утримувати? Хто зароблятиме на мої артистичні пошуки? І різноманітні, ще не виявлені захоплення?

На це питання ми не потямили відповісти.

— Я думала, що коли ти сама ширяєш у верхньому шарі атмосфери… — нарешті обізвалася Мілька.

— Певно, що ширяю, але це не означає, що мій хлопець повинен мене наслідувати, — пояснила Марія. — Нехай зостається на землі, щоб сплачувати рахунки.

* * *

— Ну і вилізло шило з мішка, — підсумував Ірек. — Тобто так звана артистична натура Марії.

— А може, Марія має рацію. Адже хтось мусить ходити по землі, щоб хтось мав змогу ширяти в підхмар’ї.

— Якщо Травку влаштує такий розклад.

— А тебе?

— Якби я закохався, то хтозна. Але для себе самого я цього не хочу. Може, з погляду людей успіху я і є невдахою, але мені чомусь не хочеться ганяти спортивною тачкою й захаращувати апартаменти дорогим мотлохом.

— І ти ніколи не мав такої спокуси?

— Коли я маю спокусу, то закидаю у «відик» фільм із вісімдесятих років або який раніший. Помилуюся на меблі з попередніх епох, кутасті тачки й неоковирну музичну апаратуру, сьогодні таку смішну й нікчемну, а тоді вершину марень. І мене зразу попускає. Не варто вбивати заради предметів, які колись смішитимуть наших дітей.

— Я тобі заздрю, Іреку, — зітхнула я. — У тебе все так упорядковано і ти знаєш, що в житті важливо.

— Якби я знав, то не мусив би втікати у світ віртуальних потвор.

Спекотне свято трудящих

Ми сиділи в Ірековій кімнаті, завзято сперечаючись, де б то провести довгі вихідні, коли зателефонував тато.

— Ну то один день позаду, — сказала я, намагаючись сховати за спину тремтячі долоні із забинтованими подушечками. — Тато просив, аби я приїхала. Він хоче серйозно поговорити.

— Може, нам поїхати з тобою? — озвався Ірек, шпортаючись у шнурах під столом. Знати, фокус із непригвинченою стінкою корпусу йому не вдався.

— Ні, йдеться про маму. Схоже, вона дуже змінилась. І тато непокоїться.

— То повертайся швидше, бо ми помремо з туги, — крикнув Ірек.

* * *

За годину я сиділа в рідній кухні. А тато навпроти мене. Якийсь блідіший і дрібніший, ніж три місяці тому.

— Я вже й сам не знаю, з чого почати… — Він нервово розкладав за розмірами кухонне причандалля. Спершу ополоник, потім ніж для хліба, ніж для м’яса, відтак кілька виделок і ложок, а насамкінець ножик для сиру.

— Може, з того, коли ти помітив тривожні зміни?

— Надто пізно, — буркнув він. Окинув заплаканими очима кухонне причандалля й поправив середню виделку.

— Тобто коли саме? Півроку тому? — не вгавала я. Бо пригадала собі нетипову мамину поведінку на Різдво.

— Вперше, здається, на свята. Пам’ятаєш Святий вечір у Мар’яна? — Я кивнула. — Такий сором. Але це була тільки увертюра до справдешнього концерту, — зітхнув він. — Потім, на День святого Валентина, вона подарувала мені «Сто років самотності» Маркеса. Я повинен був здогадатися, що тут щось негаразд, судячи з назви.

Він повинен був здогадатися вже п’ять років тому, коли одержав на Валентина «Драстуй, смутку». А потім почергово: «Ласкаво просимо до мавп’ячого розплідника», «Будинок духів» і «Смерть прекрасних сарн».

— А потім, — вів далі тато, бавлячись ножиком для сиру, — перед Великоднем вона почала мити вікна.

«Стандартна поведінка перед святами», — подумала я, але не обривала тата.

— Бачила б ти, як вона їх мила, ті вікна. З такою люттю! Мало не розтовкла шиби!

— Може, вона поспішала?

— Може, — погодився тато. — Я навіть зробив їй зауваження, що вона так недбало їх протирає. Що тільки ляпне ганчіркою посередині й біжить далі. Знаєш, що вона мені відповіла?

— Що?

— Чекай, чекай. Я зараз тобі прочитаю… — Він витяг із шухляди синю папку. — Цитую: «Тішся, що я хоч це роблю, бо наступного року вихухаю посередині маленьку дірочку і то тільки в кухні, де я мешкаю, працюю й животію».

— Сильно, — визнала я.

— А на Великдень спекла тільки свій улюблений сирник. «Ти завжди буркотів, що в нас забагато їжі, — пояснила вона, — то нехай нарешті буде по-твоєму». У Велику Суботу подала на стіл колу й соломку.

— Колись, — пригадала я, — вона лякала, що влаштує нам свята на сучасний манер, якщо ми гребуємо традицією.

— Я пам’ятаю. Але я думав, що все закінчиться погрозами.

— І вона навіть не почастувала тебе сирником?

— Послухай, що було далі. Я подивився на ту соломку і не зронив ані слова. А Крися відкраяла собі величезний шматок сирника і взялася його поглинати. Я витримав дві хвилини й запитую: «А для мене буде щось солодке?»

— А мама?

— Спокійно проковтнула й каже: «Спочатку наїсться королева бджіл, а як зостанеться щось для трутня, то я тебе покличу».

— Ну-ну, — сказала я, не приховуючи подиву.

— А потім я знайшов її щоденник.

Він так зашарівся, що я зрозуміла, що він не тільки знайшов, але й прочитав. Я кинула на нього осудливий погляд.

— І що?

— Я знаю, що не повинен був цього робити. Я присвятив цьому цілий розділ у «Вихованні без стресів», дві статті для конференції про загрози для сучасних педагогів…

Ну так, справжній тато. Геній порад і теоретичних розв’язань проблем.

— І що вона там написала? — обірвала я його.

— Візьми прочитай. — Він подав мені ксерокопію уривка з маминого щоденника. Який стосувався її роботи.


«Робота

Протягом п’ятнадцяти років я просиджую той самий брудно-жовтий фотель у відділі кадрів Державної фабрики паприкашів, рахуючи тижні до пенсії. Щодня від сьомої до п’ятнадцятої нуль-нуль. Раніше, о шостій, я прокидаюся з жахом, що це вже все. Що треба виборсуватися з пухового кокона й розпочинати черговий день боротьби за вогонь. Але спершу коротке розігрівання під душем. Коли змиваю рештки сну й мила, надходить час на короткі, хоча й інтенсивні пошуки колготок і чистих черевиків. Потім забава а-ля „Нові риси обличчя за сім хвилин“. Нафарбувавши губи, я вже можу їх розтулити і проковтнути імітацію сніданку (справжній сніданок я споживаю в товаристві так званих товаришок по роботі). Швидко заїдаю вчорашню булку бордовою помадою. Ковток кави — і о шостій тридцять вибігаю з хати. В останню мить залітаю у приміський, і ми мчимо. За зупинку до фабрики швидко дофарбовую недоїдені фрагменти обох губ. Пора виходити. Пунктуально о сьомій я відзначаюсь у списку й нарешті можу вмостити сідниці у своєму брудно-жовтому фотелі. Рівно о десятій перерва на другий сніданок. Булочка й ячмінна бурда, вигадливо названа кавою. О дванадцятій похід до клозету. А ще через дві години ланч, тобто вчорашня булка із сиром й листком прив’ялого салату, запита холодною ячмінною бурдою. Потім напружені розрахунки. Нарешті є! Третя! Ми всі кидаємося до дверей. Можна закреслити черговий день».

* * *

Я віддала зошит татові.

— Понуро.

— То спробуй це.

Тато випорпав із течки і вручив мені кілька пожовклих сторінок машинопису.


«Числа

Він познайомився з нею в клубі. Вона сиділа поряд, бавлячись рожевою соломинкою.

— Гарна сукенка, — сказав він.

— Дякую. — Вона не потупила очей і не відреагувала нервовим хихотінням, як усі дівчата її віку.

— Особливо ті цятки. Вони виглядають, наче намальовані, — тягнув він далі.

— Бо вони і є намальовані, — сказала вона. — Фломастером, — додала, спокійно цмулячи свій коктейль.

— А що з ними буде після прання?

— Не знаю. Я подумаю про це завтра.

Через тиждень вона переїхала до нього, а ще через два місяці вони одружилися. Вона була не така, як більшість дівчат. Захоплювала його своїми ідеями. Йому подобалися стіни, розмальовані зеленими ліанами, й важка рибальська сітка, задрапірована на вікні замість фіранки. Він мав дещо сумнівів щодо наклеєного на шиби листя, але вона пообіцяла, що перед зимою його змиє. Якось він повернувся з роботи раніш і захопив її навпочіпки, з пензлем у руці. Вона саме перефарбовувала його улюблений світло-сірий килим. На зелений, під колір ліан. Тоді вони вперше посперечалися. Наступна сварка вибухнула через тиждень. Він уранці квапився на конференцію. Нервово носився по хаті в пошуках своїх окулярів. Знайшов їх урешті в лазничці. І тільки на роботі виявив на склах великі, широко розплющені очі, намальовані водостійкою тушшю. Тремтячим пальцем накрутив номер домашнього телефону.

— Добре, що я тебе застав, — процідив він.

— Щось трапилося?

— Ні, я тільки маю до тебе прохання! Якщо ти вже мусиш щось псувати, то обмежся своїми речами! Мої лиши у спокої! — він поклав слухавку.

Він повернувся додому на кілька годин пізніше, ніж зазвичай. Думав, що захопить її у сльозах чи набурмосену. А вона лягла спати. Отак просто, начеб нічого не сталося. Але вона вже більше ніколи не торкалася його речей. Що не означало, що покинула нищити свої. І весь час про щось забувала: покласти цукор, вимкнути світло, перекрити газ. Через рік спільного життя він став втрачати терпець. Чимраз частіше робив їй зауваження і критикував на кожному кроці.

— Чому ти зіпсувала всі свої помади? Знаєш, скільки вони коштували?

— Я хотіла створити свій улюблений колір.

— Ти вже, здається, проводила подібні досліди з парфумами, — він сховав обличчя в долонях і зітхнув. — Чому ти не можеш бути, як усі?

— А що означає „як усі“?

— Нормальною, звичайною!

— Тобто пересічною?

— Тобто такою, котра не малює на стінах і не експериментує з косметикою, бо для цього є хіміки! — закричав він.

— І що ще? — тихо запитала вона.

— Хіба ти не розумієш, що поводишся, як дитина? Пишеш на дзеркалі, тнеш дорогі сукенки!

— А що я маю робити? Ти ходиш на роботу, а я? Цілий день сиджу в тому великому порожньому домі сама як палець. День у день, від світання до смеркання! Скільки можна витріщуватись у вікно або читати книжки?

— У тому великому порожньому домі, як ти кажеш, є багато занять. Поки я заробляю, ти могла б вимити вікна чи зварити порядний обід. Скільки разів ти спекла пиріг, не забувши додати борошно? Скільки разів тобі вдалася печеня?

— А коли я мала вчитися? Ми одружилися, коли я ледве закінчила школу!

— Інші вже в початковій школі вміють пекти торт! — злостиво кинув він. — Хіба мама тебе не навчила?

Тиждень вони не розмовляли. Врешті вона першою простягла руку на знак злагоди й пообіцяла, що постарається стати нормальною. Слово „нормальна“ вона вимовила з легкою іронією. А може, це йому тільки здалося?

Минали місяці, і він із задоволенням помітив зміни на краще. Вона покинула викладати візерунки на скибках хліба й рисувати квіти на сукнях. Без слова повісила звичайні білі фіранки у своїй кімнаті й викинула всі засушені квіти, які досі захаращували стелаж. Найважче було з дірками. Уві сні вона брала до рота краєчок ковдри і прогризала в напірнику маленькі круглі дірочки, як міль. Але проспавши рік без напірника, відучилася стискати край ковдри зубами.

Вони більше не сварилися. Час од часу він ще робив їй зауваження, а вона мовчки їх приймала. Чимраз рідше запитувала, як їй одягнутись і що зварити на обід. Бо знала, що він відповість. А виконування обов’язків виходило в неї дедалі вправніше. Через п’ять років шлюбу вона досягла ідеалу. Коли він заходив додому, вона саме ставила тарілку на стіл, наперед підклавши серветку, щоб не лишалися сліди на стільниці. Відтак наливала два ополоники супу. У понеділок томатного, у вівторок крупнику, в неділю бульйону. Щодня пилососила весь дім. Щотижня міняла постіль, а щомісяця мила вікна. Так, як він любив. У лазничці халати, рушники й флакони з косметикою гармоніювали за кольором із блакитними кахлями. Навіть мило було блакитне, її спальня виглядала, наче в ній ніхто не жив. Вона була анонімною, як номери в готелях: прості світлі меблі й бездоганно застелене ліжко. Жодних фотографій чи сувенірів. Увесь її гардероб складався з одягу трьох кольорів: сніжно-білого, чорного й малинового. Такого ж відтінку помада й лак для нігтів. Вона пахтіла завжди однаково. Три роки носила ту ж саму зачіску: ідеально укладені чорні кучері до плечей. За чотири роки її вага не змінилась і на сто грамів. Коли вони влаштовували прийоми, його колеги присвистували від захвату. А сам він усміхався, згадуючи колишню схибнуту дівчину.

Його трохи засмучували кілька дрібниць. Він ніколи не знав, про що вона думає. Вона мала непроникне обличчя акторок театру кабукі. З чорними луками брів і порцеляновою шкірою, такою гладкою, наче хтось вистелив її целофаном. Навіть дивлячись йому просто у вічі, вона могла витати думками в інших галактиках. Він дедалі частіше ловив її відсутній погляд. Сиділа спокійно у фотелі, ніби дивлячись телевізор, а водночас дивилася кудись повз екран та ворушила устами, наче молилася. Тоді вона його не чула, не відповідала на запитання. Виглядала би, мов манекен, коли б не уста, що ворушились у тривалому механічному пошепті. Ну і вони майже не розмовляли. Тільки „Дякую“, „Прошу“, „Ну як воно?“, „Чудово“, „Справді?“, „Це цікаво“ і ще кілька інших чемних зворотів. А поза тим у домі панувала ідилія.

Збігали роки. Він щойно повернувся з роботи. Поки мив руки, вона розгладила серветку на стільниці дубового стола. Відтак налила йому два ополоники супу (крупнику, бо це було у вівторок). Розклала прибори, зосереджено зціплюючи малинові уста. Він зайшов до вітальні, простягнув їй троянди, вітаючи з днем народження. Вона подякувала, цьомкнувши губами повітря біля його щоки. Він всадовився й почав їсти.

— Смаковитий суп, — похвалив він.

— Я спекла мигдалевий торт.

— Чудово, — в його голосі не було подиву. Вона завжди пекла мигдалевий торт на день народження.

— Як там на роботі? — запитала вона.

— Добре, дякую, — відповів він. — А ти як провела день?

— Приємно, дякую.

Запала тиша. Він закінчив їсти суп, і вона поставила перед ним тарілку з печенею. На хвилю вийшла з кімнати. Повернулася, тримаючи в руках валізку й малиновий жакет. Він підвів брови в німому питанні.

— Сьогодні мені виповнилося двадцять вісім років.

— Звичайно, я пам’ятаю. Прийом влаштуємо, як завжди, в суботу. Я вже запросив приятелів.

— Це добре, — вона на мить замовкла. — Розумієш, я прожила з тобою вісім років.

— І що? — його трохи занепокоїв тон її голосу.

— Вісім років тиші й монотонності. Я задаю собі питання, чи ти замислювався над тим, як я це витримала. І що відчувала. Ти бодай раз над тим замислювався?

Він не відповів.

— Певно, що ні, тож я тобі скажу, — вона присіла на краєчок крісла. — Ти йшов на роботу, а я зоставалася зовсім сама. Мої товаришки вчилися в університеті. Ходили до кіно, домовлялися про побачення. А я сиділа у твоєму гарному величезному будинку й не знала, куди себе подіти.

Якийсь час вона мовчала, добираючи властиві слова.

— Я не повинна нарікати. Знаю. Я не мусила турбуватися про житло та гроші. Так довго, як ми будемо разом. Я вирішила зробити все, щоб ти був задоволений. Це було не важко, — вона всміхнулася сама до себе. — Ти не маєш завищених вимог. Чисті сорочки, добра їжа, в неділю пиріг. Тільки що прибирати чужий будинок страшенно нудно. Чому чужий? Бо в себе вдома я могла б досхочу клеїти листя на шиби, витинати дірки у шторах і малювати на дзеркалах. У чужому — ні.

Він хотів щось сказати, але не потямив дібрати слів.

— Я саме пилососила твій улюблений килим у сірі квіти. Величезний, як пустеля. Щоб не думати про це, стала замислюватися: скільки на ньому квітів, а скільки листочків. Із цього все почалося. Коли я замішувала тісто, то рахувала кількість родзинок. Коли мила вікна, то лічила всі відомі мені засоби для чищення. Поволі я втягувалася в забаву. Знаєш, скільки у нас кахельок в обох лазничках?

Він не встиг заперечити.

— Певно, що не знаєш. Чотириста п’ятдесят вісім, у тому числі двісті дванадцять без візерунків. А знаєш, скільки ребер на всіх батареях? Сто тридцять шість. Я точно перерахувала під час весняного прибирання. Я знаю, скільки дощок і цвяхів у панелях.

Скільки у нас пар взуття, рушників і головних уборів. Скільки кухонного начиння. Прибираючи цей будинок, я обчислила в ньому, мабуть, усе. Тож настав час, аби зробити другий крок. Я стала рахувати все, що тільки можна. Лічила акторів, польських і закордонних (п’ятсот двадцять осіб), назви парфумів (сімсот п’ятнадцять), квітів (лише дев’яносто два) і птахів (рівно сотня, разом зі свійськими). Лічила своїх знайомих і прочитані книжки, кольори, імена на літеру „А“, тканини й візерунки. Я не мусила думати про прасування сорочок, бо в цей час рахувала види ссавців. Коли варила бульйон, рахувала інші супи чи страви з яєць. Коли малювала, перелічувала відомі картини. Коли шила, рахувала елементи вбрання, або — чому б і ні? — міста світу. Я укладала складні збірки й каталоги. Аж поки прокинулася сьогодні вранці. Подумала, що мені виповнюється двадцять вісім років. Триста тридцять шість місяців, десять тисяч двісті двадцять сім днів, чотирнадцять мільйонів сімсот двадцять шість тисяч вісімсот вісімдесят хвилин і вісімсот вісімдесят три мільйони шістсот дванадцять тисяч вісімсот секунд. Я ні про що не турбувалася, нічого не чекала. І раптом збагнула, що перерахувала геть усе. Тому я вирішила тобі про це сказати. Вперше й востаннє.

Вона підвелася, розгладжуючи спідницю.

— Я від тебе йду».

* * *

Я завершила читати й віддала аркуші татові. Що я повинна сказати? Щось глибоке й заспокійливе. Може, якусь цитату з Кундери?

— Я не знала, що мама мала кучеряве волосся.

— А від кого ж у тебе ці локони?

Ну справді. Від тата я могла успадкувати хіба що розлогу лисину.

— Цікаво, чому вона тоді не пішла.

— Вона пішла, але відразу ж повернулася, бо виявилося, що в нас буде дитина. Тобто ти.

* * *

А якби мама дійшла рішення про розрив на рік чи на три місяці раніше? Страх подумати, що тоді.


2.05. Я вирішила провідати маму й дізнатися з першоджерела, що відбувається.

— Заходь, — сказала вона й почалапала до кухні.

Я посунула за нею. Вона витягла з холодильника бляшанку пива.

— Хочеш?

Я кивнула. Ми перейшли до кімнати, де на дерев’яній підлозі лежав величезний матрац. Перед матрацом низенька лавка з неструганих соснових колод, а на ній миски, повні смажених у меді фісташок.

— Сідай. — Мама зробила мені місце серед десятків кольорових подушечок. — Що тебе сюди привело?

— Місія.

— Я перетворилася на слух.

— Тато сказав, що відбувається щось жахливе, і просив, аби я делікатно все прозондувала.

— Жахливе? — Мама зареготала, а потім зробила великий ковток просто з бляшанки. — Я нарешті по-справжньому добре себе почуваю. Покинула журитися й планувати все на п’ять років уперед. Я нарешті живу.

— А він? Той твій новий? — несміливо запитала я. — Він який?

— Теплий, спокійний і… — вона на мить замислилася. — Нескладний. Зрештою, я можу вас познайомити. Він уже мусив повернутися з лісу. О, дзвонить домофон! — мама вибігла в коридор. Я ще ніколи не бачила, щоб вона рухалася з такою легкістю. Наче мала у венах замість крові кілька літрів гелю. Вона відчинила двері, і я побачила татового наступника.


3.05. — Я нічого не розумію, — обурено розповідала я. — Як можна було вибрати когось такого?

— А що в цьому дивного? — відповів запитанням Ірек. Як завжди, запорпаний у шнури й коробочки під столом. — Жінки кидають усе заради Тарзана, шаленіють від Супермена й Фантомаса. То хіба не можуть для різноманітності закохатись у справжнього ведмедя?

— Можуть, але чому це повинна бути моя мама? — верескнула я.

— Ти гадаєш, моя мама мала кращих чоловіків? Вона колись жила з одним таким, що наставляв будильник на п’яту ранку й нипав до опівночі. Майже як той кролик із реклами батарейок.

— Але він був нормальним чоловіком! А не ведмедем із лісу.

— Якщо вона з ним щаслива…

— Але що скажуть люди?

— Люди… — Ірек дошкульно всміхнувся. — Здається, ми належимо до покоління, якому плювати на думку інших. І як тут вірити експертам?


4.05. Морочимося над тим, де провести черговий спекотний день.

— Їдьмо до Криспінова, — попросила Мілька. — Посидимо на пісочку. Поплаваємо.

— Ти покажеш світові свою засмагу, а ми будемо соромитись і ховатися в кущах. Дуже дякую, — пирхнула Марія.

— Там майже немає кущів, — потішив її Травка. — Якнайбільше, ти зможеш сховати ноги під один зі своїх светрів.

— То, може, поїдемо кудись до лісу, — озвалася Вікторія. — Приміром, у Неполомицях є класна пуща, із зубрами.

— Не знаю, чи із зубрами, зате напевно з міріадами комарів, — здригнувся Травка. — Ми їздили туди з Болеком минулого літа. Нам вдалося продертися якихось двісті метрів, а потім Болек змилосердився і дав команду повертатися. В останню мить, бо ті скурвині сини встигли вихилити з мене три літри крові. Пуща відпадає. Хіба що хтось забезпечить мене спеціальним скафандром і шоломом на голову.

— Вони так кусаються?

— Ну. Може, тому, що я їм багато меду. Слоїк на тиждень. А повидла — так і два. Ну і на додачу різні солодкі кашки.

— Ви тут про кашки, а час біжить, — утрутилася Мілька. — Їдьмо вже десь, бо я зараз зварюся!

— То, може, у Багри? Або на Скалки? — запропонував Ірек.

— На Скалках гарно влітку, коли вода нагріється, — озвалася Вікторія. — Тоді можна взяти матрац і відплисти під стрімку скалу, подалі від стероїдів, які окупували обидва пляжі.

— Теж мені пляжі! — махнула рукою Мілька. — Один — це шматок кам’янистого травника, а інший — асфальтова дорога, що веде просто до води. Але в цьому є якийсь чар. Особливо коли людині пощастить продертися крізь прибережний шар пластикових пляшок.

— Але о такій порі, — підтримав Вікторію Травка, — ми дістали б термічний шок.

— Ну то й куди поїдемо? — запитала я.

— Може, до Кобилян? — згадала Вікторія. — Вони не так далеко, і, здається, там є якась річка. Можна буде поталяпатися.

— Я чув, що та річка безнадійна, — кинув Ірек. — Але це думка моєї сестри, тож із певністю перебільшена. Малина полюбляє представляти дійсність у чорних фарбах.

— Ми сподіваємося, що вона помиляється, — сказав Травка. — Їдеш із нами?

— Ні. Я мушу зробити запасні копії файлів. Останнього разу в мене попропадали всі фотки Амелі.

— І знімки Рейнарда з «Брейншторма», — згадала Вікторія, — а я хотіла в суботу посидіти й подивитися йому в очі.

— І що ви, дівчата, бачите в тому Рейнарді? — дивувався Ірек, стукаючи кришкою корпусу. — Звичайний собі чувак, яких повно на Ринку. Вже і Травка ліпше виглядає.

— Я те ж саме сказав їм про тебе, — відповів взаємністю Травка. — Ти значно ліпше виглядаєш. А надто, коли помиєш голову.

— А ти навіть із брудною виглядаєш ліпше, — відбив м’яча Ірек.

— Може, ви закладете клуб взаємного поклоніння? — озвалася Мілька.

— Добре, — обірвав забаву Травка. — То що з тими Кобилянами?

— А кущі там є? — запитала Марія, розглядаючи свої бліді ноги.

— Здається, купа, — відказала Вікторія. — А ще гори й багато велосипедних доріжок.

— У нас немає велосипедів, — зауважив Травка.

— Ти завжди вигадаєш якусь проблему, — буркнула Мілька.

— Я тільки стверджую факти, але це не означає, що я не хочу їхати до Кобилян.

— Ну то й їдьмо, — сказала Вікторія.

І ми поїхали.

* * *

Сидимо в кущах, ховаючись від пекучого сонця. Милуємося краєвидами, таляпаючи ногами в річці завширшки зі сторінку формату А-4.

— Я не знала, що так складно добутися до тих Кобилян.

— Ми швидше доїхали б до Закопане, вже не згадуючи про Криспінів, — сказала Мілена, витираючи чоло листям лопуха.

— А чому Ірек не поїхав? — запитав Єндрек.

— Бо робить якийсь backup, — відповів Травка.

— А як що по правді, то хоче побавитися в «Diablo», — зрадила Ірека Мілька. — Він створив нову версію і збирається трохи її вдосконалити.

— А колись він мені втирав, що це я узалежнений від машин, — озвався Єндрек. — Бо я мав такий період у житті, коли валандався по гральних автоматах.

— Я теж, — зізналася Вікторія. — У третьому класі. Тринькала на це всі кишенькові гроші.

— Я грав торік. У випускному. Звірився Іреку, а той одразу заявив, що я узалежнений. І що я повинен відвідати його знайомого, якогось Трубку.

— Губку, — виправив Травка. — Ірек сам повинен його відвідати. Знаєте, що він робить, коли прокидається?

— Ну?

— Чистить зуби, випиває кефір з амарантом і запускає «Diablo».

— І він може їсти це свинство? — здивувалася Вікі. — Я двічі пробувала і не змогла. Хоч кажуть, що це страва XXI сторіччя.

— А я волію старі винаходи, типу там вареників чи кров’янки, — розмріявся Єндрек.

— А я люблю експериментувати, — зізналася Вікторія.

— Знаємо, знаємо.

— Але й спека, — зітхнув Травка.

— То поплавай собі, — з іронією пирхнула Марія, вказуючи на струмочок.

— Великі риби мали б тут проблеми з маневруванням, правда, дівчата? — зауважив Травка.

— З плаванням, мабуть, теж, бо вони шкрябали б пузами по піску, — кинула я.

— Про яких риб ви говорите? — здивувався Єндрек. — Якщо тут хтось і водиться, то хіба п’явки. Вони мають стільки артерій на вибір.

Ми як за командою витягли ноги з води.

— Я пожартував, — повідомив нам Єндрек, нахабно шкірячись.

— Ти, певно, заздриш, бо твої лапи не вміщаються і ти можеш мочити тільки пальці? — кинула Мілька.

— Я сподівався намокнути цілком. Вікторія так захоплено описувала принади Кобилян.

— Я тільки повторила те, що розповів мені Олек, — виправдовувалася Вікі. — Не моя провина, що він згустив фарби.

— Ми думали, ти тут уже була, — здивувався Травка.

— Хіба я мушу бувати в усіх місцях? — відбуркнулася Вікторія.

— Ми мали саме таке враження, — визнала Марія.

— І ти грубо помиляєшся. Бо в Кобилянах, мої любі, я вперше.

Година опісля. Або дві

Валяємося на животах, мочимо в струмочку долоні. Нудьга.

— Розповіли б щось, — попросила Марія. — Єндреку!

— А я вам що, Шахерезада?

— Ні, але тільки ти знаєш стільки класних історій, — наполягала вона.

— Добре, Марисько, не підлещуйся. — Єндрек даремно намагався приховати, скільки радості справив йому Маріїн комплімент.

— Дивіться, який прикольний жучок, — змінив тему Травка. — Виглядає реально, як «гольф» із двигуном у сто п’ятдесят кінських сил.

— Ну, у версії «металік». — Єндрек придивився до створіння. — Тобто якихось дві штуки злотих згори.

— Цікаво, чи має він чотири повітряні подушки, — розмірковував Травка. — I ABS?

— Певно, що має. А бачиш спулери? — Єндрек торкнувся до жучка стебельцем. — І затемнені шиби?

— Ну. І номери з підсвіткою. Справжня навернута тачка, — присвиснув Травка. — Коли мчиш на такій поночі крізь село, вона миготить, як дискотека. Цікаво, скільки вона жере? Певно, якихось десять літрів з гаком у місті. Якщо, звісна річ, буває в місті.

— І яке має прискорення. На око вісім і пів до сотні. Але він і пилюжить по стежині, аж гай гуде. — Єндрек мусив помітити наші мармизи, бо кинув тоном першовідкривача: — Ми тут триндимо про тачки, а ви, певно, нудитесь?

— Добре, дівчата, прокидайтеся. — Травка заплескав нам перед очима, наче досвідчений гіпнотизер. — Поговорімо про дружбу, кохання й сенс життя.

— Коли я чую слова «сенс життя», — обізвався Єндрек, — мене аж верне.

— Чому? — здивувалася Марія — шукачка сенсу життя.

— Бо я згадую своїх старих та їхні поради. Вони завжди мені втовкмачували, що я повинен жити свідомо. Старанно фіксувати хвилини, щоб потім мати тільки гарні спогади.

— Ну і що?

— Я їх колекціонував, аякже. Цілих десять років.

Ми зітхнули, не приховуючи заздрості. Кожен із нас охоче викинув би з пам’яті те і се. Випорожнив би дочиста не одну шухлядку й повимітав би сміття не з одного кутка. Тим часом Єндрек не мусить цього робити. Він має винятково цінні спогади, рівнісінько розкладені по коробочках, вистелених бордовим оксамитом.

— Знаєте, що лишилося в моїй голові з тих років, коли я бавився в колекціонера? Нічогісінько, мої любі. А принаймні нічого такого, що я хотів би згадати.

Пізно пополудні

— Може, спробуємо зловити попутку, — урвався терпець Марії. — Півгодини чекаємо й нічого.

— Ех, ви, люди з великого міста, — усміхнувся Єндрек, людина з маленького містечка, так само як і я, Вікторія й Мілена.

— Почекаємо ще трохи і тоді почнемо журитися, — запропонувала Мілька, недбало спершись на дорожній знак. — О, вже їде.

— Нарешті, бо я вже збиралася відбитися від стада, — з полегшенням зітхнула Марія.

Автобус під’їхав і різко загальмував біля нас, збиваючи клуби бурої куряви.

— Ви могли б приїхати вчасно, — зробила зауваження водієві Марія.

— Ну міг би, — визнав він. — Але мені не вдалося. Спробую завтра, — зітхнув він, обдаровуючи нас безтурботним усміхом, променистим завдяки золотим фіксам. — То що? Викурю цигарочку й повертаємося до міста.

Ми зайшли до салону. Крім нас, до автобуса завантажилися троє дорідних жінок у сукнях кольору горошку, абрикоса та блідої блакиті, міцно похляпані одеколоном із запахом конвалії. А також одна жінка з вусами Івана Підкови, котра пахтіла самою природою.

— Ті троє їдуть до міста на гулянку, — визначив Травка. — А та з вусами… може, на депіляцію…

— Коли повернеться той клятий водій? — буркотіла Марія.

— А от і я, — заявив «клятий водій», видряпуючись на своє місце. — Чи всім зручно сидіти? Пристебнули ремені? Готові? То стартуємо.


5.05. Я знову провідала тата. Він виглядав так, наче впродовж тижня не виходив із кухні. Сидів на тому ж самому місці, на якому я його зоставила. І вдивлявся в рівно розкладене кухонне причандалля.

— Ти його бачила, — сказав він. Певно, здогадався з мого виразу обличчя. — Такий сором.

— Може, ти переїхав би до іншого міста? — порадила я.

— Я сподіваюся, що мама схаменеться. Тому хотів би тебе про щось попросити…

— Ну так, я маю виступати в ролі болісного докору сумління. Тільки не знаю, чи це подіє на маму. Вона стала така непередбачувана.

— Принаймні спробуй, — попросив тато й поліз до кишені піджака. — А, до речі. Через ті Кристинчині вибрики я геть забув про тебе. Навіть не знаю, як ти давала собі раду останні місяці.

— Не найгріше, завдяки твоїм переказам.

— Моїм переказам? — Він зробив великі очі, такі ж самі він мусив зробити, коли довідався про мамин роман. — Я не висилав тобі жодних грошей.


7.05. Якщо не тато, то хто? Мама теж цього не робила. Вона сказала про це, коли я відвідала її в новому помешканні (назва «кубло» була б доречніша). А на прощання тицьнула мені в руку кількасот злотих від себе і того її Міська, порадивши купити собі фісташок у меді. Бабуся? Для неї я тільки ще один персонаж із «Крапель кохання». І то епізодичний, бо потрапляю в її поле зору винятково під час нечастих родинних урочистостей. Дядько з тіткою? Це виключено. Вони, напевно, навіть не знають, що я пішла з дому. Тато завжди дбав про позірне благополуччя. Може, Данієль? Мабуть, що ні. Він не посилав би грошей після нашого розриву. А гроші прийшли чи не через тиждень по тому, як я занесла йому книжку. Хіба що він відчуває провину.

— Він не виглядає на такого, хто мав би докори сумління тільки через те, що розчарував якусь там несміливу дівчинку, — опустив мене на землю Ірек, воднораз глибше, ніж завжди, запорпуючись під стіл. Він саме підключав новий принтер.

— Тоді хто? Бо напевно ніхто з наших. Ти ледве зводиш кінці з кінцями, Вікторія так само. Мілька оплачує електрику, газ і телефон. А Марія…

— Їй не спало на думку щось таке прозаїчне, як перекази для голодуючої подруги із сусіднього матраца. Куди простіше зворушуватися над екзистенціальними проблемами молоді з Беверлі-Хілз.

— Тоді я вже й сама не знаю.

— Я тим більше. Якийсь час я підозрював свою бабусю, бо вона любить допомагати іншим. Але це не вона. Вона сказала, що вже спонсорує когось іншого. Здається, якогось юнака.

— Мені спадає на гадку тільки одна особа, — сказала я. — Філіпп. Людина, котра може дати раду будь-якій проблемі.

Другий тиждень травня

Змучена думками про переказ, я врешті вибралася до мами, її коханого, на щастя, понесло до лісу.

— Я прийшла з місією, — почала я від порога. — Може, ти ще переглянеш своє рішення…

— Ти говориш, як батько, — перебила вона мене. — Про це немає й мови.

— Тато обіцяв, що зміниться, — боролася я далі. — Він може присвячувати тобі двома годинами на день більше. І ви частіше ходитимете до театру.

— Він і його фантазії, — пирхнула мама. — Він не здатен на щось більше?

— Він сказав, що це мусить довести тобі силу його почуттів.

— Він збожеволів, — розсміялася вона. — Дві години нудних розмов і театр по суботах. Несамовито.

— А чого б ти ще хотіла? — запитала я.

— Не знаю, — стенула вона плечима. — Нехай погортає трохи біографій славетних людей і дізнається, як чоловіки змагалися за кохання жінки. Наприклад, залицяльники Айседори Дункан запрягалися до її екіпажа.

— Якщо тобі це так подобається, — підвищила я голос, — то, може, ти повинна перетворити свого ведмедя на пару гнідих рисаків?

— Ти питала про вказівки для батька, тож я навела тобі приклад, — сказала мама, наливаючи собі до горнятка підігрітого меду. — Хочеш інші приклади?

Я кивнула. Охоче дізнаюся, що подобається моїй божевільній матері.

— Скажімо… О! Чоловік Фріди Кало їв на похороні її прах. Оце і є кохання.

— Але ти ще не померла, — зауважила я.

— Так, і тільки тепер по-справжньому це відчуваю.

— Знаю, ти вже казала. Тільки не знаю, як ти можеш так кривдити тата. Після двадцяти семи років! — витягла я із задньої кишені останній аргумент.

— Теоретично я могла б зачекати з тим рік або два, — визнала мама. — Тільки навіщо? Щоби відсвяткувати золоте весілля?

— Але ти, мабуть, кохала тата! — крикнула я.

— Кохала? — здивувалася вона. — Ми просто зустрілися в кав’ярні. Потім він запросив мене на танці, і якось воно само пішло.

— Але мусить бути якийсь привід, через який ти вибрала саме його!

— Авжеж, — погодилася мама, роблячи черговий ковток. — Зачіска.

— Що зачіска?

— Твій старий мав зачіску, як у Друпі.

* * *

А якби він мав зачіску, як у Джеймса Бонда, то що тоді? Мене не було б на світі? Тож хто я така? Прикра випадковість? Жертва моди? І хто такий той Друпі?

* * *

— Один із представників італійської естради, так само, як Аль Бано, Пупо й Макароні, — перелічив Ірек. — Я знаю, бо моя бабуся була колись поведена на цьому стилі.

— Схоже, моя мама теж. І тільки тому вийшла заміж за тата. Я й сама вже не знаю, ким я, власне, є, — бідкалась я.

— Бачу, що ти маєш таку ж дилему, як Данні з фільму «Пірл Харбор», — зітхнув Ірек, шукаючи на стільниці планку пам’яті. — Він висловився так: «Я і сам уже не знаю, ким насправді є. Виглядаю, як герой, але не почуваюся ним».

— Вражаюча скромність. — Я вже уявила, як говорю, що виглядаю, як герой.

— Ну, ти уявляєш, він міг би одержати Оскара за абсурдне нагромадження патетичних текстів. Але взагалі-то, це не повинно нас дивувати. Як сказав Воннеґут устами одного зі сво’іх персонажів, чи не в кожному фільмі та такій іншій продукції приховано висновки, що війна — це пекло; проте вона необхідна, аби зробити з хлопця справжнього мужчину.

— Цікаво, — буркнула я, крутячи в руках журнальчик для фанатів комп’ютерних ігор.

— Ну, у Курта є ще крутіші тексти. Моя сестра могла б тобі багато зацитувати, бо вона його велика шанувальниця.

— Я не це мала на увазі, — заперечила я.

— А що?

— Те, що, коли цитуєш чужі думки ти, мене це анітрохи не дратує. Ти називаєш автора… а крім того, я не відчуваю, що ти хизуєшся.

— Хизуюся? Чим би то?

— Тим, що ти його читав і що подужаєш відтворити фрагмент тексту. У випадку Данієля все навпаки, ти і сам знаєш.

— Може, справа не в цитатах, Вишне. Може, ти просто шукала якийсь привід.

Майже середина травня

Я маю важливе завдання. Ні, йдеться не про склеювання друзок, на які перетворився шлюб моїх батьків, а про звичайні батьківські збори в Мілошевій школі. Він благав мене про це цілу суботу.

— Розумієш, Кісточко, — потер він червоні від квіткового пилку очі,— мене останнім часом трапилося кілька «четвірок». А знаєш, що це означає для дитини, визнаної геніальною?

Знаю. В ліцеї я збиралася вчинити з такого приводу самогубство, проковтнувши упаковку вітаміну С. Усе обійшлося болем у шлунку й сечею лимонної барви.

— Я виправлю ті «четвірки», — запевнив він. — Але не хочу зараз шокувати маму. Особливо тому, що вона готується до чергового підвищення по службі і дуже хвилюється.

— Напевно, ти розповідаєш усе це мені не просто так, — здогадалась я.

— Йдеться про батьківські збори. Один-єдиний разочок.

— І за кого я маю себе видавати?

— Ні за кого. Наша «кера» не вимагає довгих пояснень. Коли вона прочитає моє прізвище, ти просто скажеш «Є», і цього досить. Потім вислухаєш кілька дурнуватих зауважень, забереш табель з оцінками — й по всьому.

* * *

Ну як я могла не піти? Поїхала до тієї школи зразу після пари з основ викладу абсурдних поглядів. Дещо запізнившись, забігла до класу й усілася за першу парту, бо всі інші зайняли стурбовані татусі й матусі. А також чимало дідусів і бабусь, а може, просто репетиторів, зворушених долею своїх учнів.

— Ти за кого прийшла? — Хлопець із сусідньої парти штрикнув мене ручкою.

— За Мілоша Янечко, — шепнула я якомога тихше, щоб не привертати уваги вчительки.

— А я за Асю Вітовську. Підтягую її з фізики. Батьки вже півроку за кордоном, а бабуся не може, бо йде на засідання клубу любителів ігуан.

— А я за батьків Пйотрека Мацейки, — озвалася дівчина, що сиділа позаду нас. — Він схопив кілька «четвірок» і боїться реакції свого амбітного батька.

— Я можу попросити тиші? — мовила класна керівничка, окидаючи нас стомленим поглядом заслуженого педагога. — Отож вітаю всіх присутніх і… — зиркнула вона на годинник, — перейдемо до конкретики. Може, прочитаємо список і я зразу видам табелі? Адамський Войтех.

Із-за другої парти під вікном підвелася невисока брюнетка.

— Є.

— Добре, — буркнула керівничка, ставлячи помітку у своєму нотатнику. — Що ми тут маємо… Підробляв записки від батьків, розбив акваріум із вуалехвостами. Гроші повернув. І все. Наступний: Бондар Марек!

— Є, — озвався бородатий чоловік. Нарешті чийсь батько, хоч певності й немає. Може, Бондар Марек відправив на збори сусіду?

— Добре. Зауважень немає, — сказала вчителька, а представник Марека так зітхнув, що аж ворухнулися папери на столі. — Цибуляк Анна. Немає? В такому разі наступна: Дубель Домініка!

— Цікаво, що накоїв мій підопічний, — шепнула дівчина, яка сиділа зі мною за партою. — Хоч би тільки не платити за якийсь там акваріум.

— Моя взимку зліпила сніговика на шкільному ґанку, — озвався репетитор Асі Вітовської. — А замість морквини застромила аркушик із написом «Директор».

— А мій Пйотрек дав у газеті оголошення про кастінґ до реаліті-шоу, і о восьмій ранку під школою зібрався такий натовп, що довелося скасувати перших три уроки, — зітхнула жертва Мацейки.

— Дорогі батьки, я і справді прошу тиші, — гукнула класна керівничка, аж ми скулились, як першокласники. — Дякую. Янечко Мілош.

— Це я, — бовкнула я, підводячись з крісла, — тобто є.

— Добре. Що ми тут маємо…

Я відчула себе, як учень, який чекає на так зване допоміжне питання. Таке питання зазвичай допомагає вчителеві дійти справедливого рішення і вліпити «двійку».

— Мілош дуже іронічний. Задає злостиві питання. А на прохання дати щоденник відповідає: «Це не має сенсу, прошу пані, бо моя мама не читає зауважень, а я з роками перестав сприймати критику».

Червона від сорому, я схопила табель і пішла до своєї парти. Коли трохи охолонула, переглянула оцінки. Три «четвірки» серед моря «двійок» і «трійок». Поза тим, я виявила кілька «одиниць». Ну, начувайся, Мілоше!

* * *

— Не треба так кричати! Твій вереск не підвищить моїх оцінок, — зауважив Мілош досить спокійно як для одинадцятирічного хлопчика, упійманого на ошуканстві.

— Ти казав, що маєш тільки три «четвірки»! — гукнула я в слухавку.

— Так я і маю.

— А вся решта? Ті «двійки» та «одиниці»?

— І через це ти так пінишся? — здивувався Мілош. — Бо дійсність не відповідає твоїй ідеалістичній уяві?

— Юначе! Зостав свої цинічні зауваження для товаришів з дитячого майданчика! — гримнула я. — Краще подумай, як ми повідомимо про це твою маму.

— Я їй не скажу, — затявся Мілош. — Не терплю цього розчарування в її очах. Ну, знаєш, коли вона довідається, що я не геній.

— Мене от тільки дивує, як вона могла обманюватися так довго? Хіба вона не бачила твоїх табелів?

— Раніше я мав згідливіших репетиторів, — зізнався Мілек. — Вони писали за мене контрольні. А потім прийшла ти — і все закінчилося.

— Я тобі вже пояснювала чому.

— Знаю, знаю. «Якщо тебе скрізь возять, ти розучуєшся ходити, бо не мусиш послуговуватися ногами. А потім уже не можеш, навіть якщо хочеш».

— Ну бачиш! — зраділа я. — Ти запам’ятав!

Я хотіла, щоб він послуговувався ногами. Поки не пізно.

— Все чудово, — зітхнув Мілош. — Просто вже два роки, як я не маю жодних кінцівок, розумієш?

Середина травня

— І що мені тепер робити? — розмірковувала я вголос. — Найгірше, що ці «двійки» Мілош має з іспанської та «інґлішу». Як я поясню це його матері?

— Хіба ти не знала, як він вчиться? — здивувалася Марія.

— Він казав, що все в порядку! А з тим, що задавала йому я, справлявся блискуче! Звідки я могла знати, що в нього такий завал у школі?

— Бідний малий, — озвався Травка. — Добре, що в такому віці людина не забігає так далеко в майбутнє. Він іще не знає, що чекає на нього в червні.

— Припиніть! — ухопилась я за голову. — Що ж мені робити?

— А давай я їй скажу, — запропонував Філіпп.

— Як це ти?

— Нормально. Піду і скажу. Я такий.

— То, може, ми всі підемо? — сказала Мілька, зворушена Філіпповою відвагою. — Або принаймні відпровадимо тебе під самий паркан.

День опісля

Ми пішли. Всі, крім Ірека, бо він, уражений станом своїх успіхів у навчанні, зборов нехіть до ворожби і вирішив відвідати бабусю. Повернеться завтра, хіба що ворожба виявиться несприятливою.

Згідно з Мільчиною пропозицією, ми відпровадили Філіппа аж до огорожі. Там зупинилися під обстрілом недовірливих поглядів спітнілих охоронців.

— Я мушу піти з тобою? — вже всоте запитала я Філіппа.

Він покрутив головою.

— Я залагоджу це сам.

Охоронці, почувши слово «залагоджу» зібгали кремезні п’ястуки. Філіпп без вагання наблизився до них. Вимовив кілька заклять, які, судячи з усього, подіяли, бо йому дозволили зайти до печери лева. Десять хвилин опісля він вийшов у супроводі прощальних усміхів розслаблених охоронців.

— Уже по всьому, — сказав він. — Ходімо на пиво? Тут неподалік є класна пивничка. Колись і я таку матиму.

— Але що було в Мілоша? — допитувалася найбільш зацікавлена, тобто Мілена. Я не годна була видобути із себе бодай звук.

— Усе гаразд. Але вдаючись до мови реклам прокладок, на малого чекають так звані критичні дні.

— Що ти сказав його матері?

— Правду. Що за гаданою Мілошевою геніальністю криються контрольні, написані його нужденними чи користолюбними репетиторами.

— О Боже! — простогнала я.

— Наразі вони, мабуть, відмовляться від твоїх послуг, — повідомив мені Філіпп. — Бо Мілошева мама шукає винних, де тільки можна. Вона згадувала навіть про безнадійні гени свого відсутнього чоловіка.

— Може, ми вже підемо на те пиво? — озвався Травка, побачивши мій вираз обличчя. — Я ставлю.

* * *

— І що ти тепер робитимеш? — поцікавилася Марія.

— Наразі якось дам собі раду. Завдяки переказу від святого Миколая.

Черговий переказ надійшов позавчора, і я впродовж двох годин боролася з потужною хвилею докорів сумління.

— Ти помирилася з татом? — зрадів Травка. — Я зі своїм теж.

— Бачимо, бачимо, — Єндрек показав на пиво. Вже третє цього вечора.

— Я не знала, що ти колись мав проблеми зі своїм автором, — сказала Марія. — Ти розповідав тільки, що він увесь час чогось шукає.

— Я не мав із ним жодних проблем, — заперечив Травка. — Як це кажуть у «Династії», ми випадково зустрічалися на раутах у Рокфелерів. Але тиждень тому батько виявив, що саме я є сенсом його життя. І зателефонував. Решту ви знаєте.

— Знаємо, знаємо. — Філіпп підніс угору кухоль. — Цікаво, що старі завжди так кажуть, коли у них якийсь облом на роботі. Мій, коли його викинули з проектного бюро, протягом двох діб тинявся кімнатою по колу й торочив, що це ще не кінець світу. «У мене є діти, це найголовніше», — казав він. Шкода, що тільки тоді. Бо раніше він виходив з роботи майже опівночі. Якось сторож сприйняв його за духа й мало не зомлів.

— Хтось іще вірить у духів? — здивувалася Марія, до третього лютого палка шанувальниця надприродних сил і серіалу «Секретні матеріали».

— Я не вірю, але боюся, — зізналася Мілена. — Особливо вампірів.

— А я вірю, — обізвався Травка. — Болек розповідав мені, що коли вмирає його улюблений пацієнт, то завжди йому сниться. Приходить у синьому костюмі, дякує за турботу. Потім прощається, і вранці Болек уже знає, що тому гаплик.

— А мені, — втрутився Єндрек, — майже ніколи нічого не сниться, але коли вже сниться зелена вода, то я знаю, що буде якась халепа. Ну а сьогодні вона мені снилася. Зелена, як ті випари, які ти, Травко, колись випродуковував. І я трохи нервую.

— Та чого вже там, може, цього разу нічого не трапиться, — втішала його Мілька.

— Слухайте, а де моя торба? — Філіпп став обмацувати своє крісло.

— Її поцупили духи або невидима рука, — засміявся Травка і раптом обірвав. — Зараза! Мого рюкзака теж немає.

— Мого теж, — розхвилювався Єндрек. — А я мав у ньому гроші на хату і всі документи.

— Ну от і розтлумачився той твій сон із зеленою водою, — сказала Вікторія. — Моєї торби теж немає.

* * *

У той час, коли ми просторікували про існування духів, таємничі сили позбавили нас трьох торбин, двох рюкзаків, однієї «мобілки» й шести комплектів документів. А також двох тисяч п’ятисот тридцяти злотих. І навіщо духові стільки грошви?

День студента

— Цей клятий світ стає дедалі матеріалістичнішим, — заявив Травка. — Навіть духи крадуть.

— Я знав, що щось трапиться, — провістив Ірек, вислухавши наші розповіді. — Тобто це бабуся мені підказала. Їй вийшло на картах, що хтось із мого будинку втратить багато грошей.

— І не один хтось. Усі втратили, крім Марії. Вона мала при собі лише мідний кулон та кілька нечітких, але дуже амбітних візій.

— Як це завжди в Марії, — кинув Ірек. — Її щедрість почалася й закінчилася на гуру. Часом я замислююся, чому саме йому вона дозволила себе обдерти.

— Може, за правилом «найшла коса на камінь», — відповіла Мілена.

— А мені здається, що скажений капелюшник на якийсь час відслонив її справжнє «я», — втрутився Травка. — А потім пішов і захряснув двері, забираючи із собою ключ від внутрішнього світу Марії. І тепер уже ніхто інший туди не потрапить.

Ми глянули на Травку зі співчуттям.

— Ну чого ви так дивитесь? — буркнув Травка й зашарівся. — Думаєте, що розлюбити так просто? Що варто клацнути пальцями й готово?

— Ми знаємо, що ні, — промуркотіла Мілька. — Шкода тільки, що найліпші часточки нас самих дістаються комусь, хто анітрохи на це не заслуговує.

— Ти знову схибила? — засмутилася Вікторія. — А Філіпп видавався таким класним.

— Бо він таким і є! Тільки що така звичайна дівка, як я, не має в нього якнайменших шансів.

— Звідки ти знаєш? Він тобі це сказав?

— Я сама це бачу. Він узагалі не звертає уваги на мій вигляд. Не питає, навіщо я зробила рожеву меліровку, і його не дивує, що перманентний макіяж не заважає мені читати книжки.

— Нас це також не дивує, — дружно запевнили ми.

— На початку було по-різному, — кинула вона значущий погляд на Марію, вганяючи її в сором’язливий рум’янець. — І Філіпп ніколи не порушував теми мого стилю. Ніколи.

— І це тебе непокоїть, — здогадався Травка.

— Сама не знаю, непокоїть чи притягає. Річ у тім, що в нього такий вишуканий смак. Порцелянова Ніколь Кідман, незрівнянна Джулія Робертс. Я на їхньому тлі виглядаю, як кондитерська лялька з пряника й шоколаду.

— Смаки! — форкнув Ірек, видруковуючи для Вікторії курсову. — Мені дуже подобається Амелі, і що з того? Я зустрічався з дівчиною, котра спокійно могла б зіграти Шрека. На додачу вона мене кинула. Тому я тимчасово волію віртуальних драконів. Тоді принаймні я сам вирішую, коли закінчити побачення.

— Це, мабуть, великий плюс таких здибанок, — ствердила Вікторія. — Якщо не згадувати, що ти заробив кон’юнктивіт, через який тебе відрахували з інфізу.

— Тією Кідманшею я взагалі не переймався би, — повернувся до теми Травка. — Мені колись подобалися повітряні русалки в пастельних лашках, а закохався я… самі знаєте.

Знаємо. Як колись влучно висловився Ірек, Марія виглядає, наче полярна ніч без жодної надії на прихід весни.

День студента, продовження

Ми збираємося на концерт. Хлопці теж, зокрема Травка. Він уже тиждень, як не вилазить з «Алхімії». Стверджує, що мусить зробити щеплення, аби потім не страждати на синдром наступного дня.

— Тому я вже тиждень, як роблю вливання, — пояснив він, вливаючи у себе друге пиво. — То о котрій ми виходимо?

— Ми долучимося пізніше, — відповіла Вікторія. — Хочемо ще зазирнути до студмістечка. Єндрек казав, що там має бути крута дискотека.

— А я мушу вискочити до мами, — додала я. — Певно, зустрінемось уже на місці, тобто під сценою.

— Під сценою? — пирхнув Травка. — Я колись так уже домовлявся на один концерт. Під сценою. Ну і кружляв там, як ідіот, замість того щоб безтурботно бавитися. Ліпше вже домовимося біля сітки. То що? Може, о дев’ятій?


21.20. Я показала квиток і пройшла крізь ворота, обминаючи охоронців у чорних уніформах. Вони саме перенишпорювали рюкзак патлатого хлопчини в джинсових кльошах. На мене навіть і не глянули. Важко вразити когось своїм IQ, якщо ти ховаєшся в миршавому тілі гнома. На щастя, я не маю таких проблем, як Мілька.

Я почалапала далі, обходячи паруючі калюжі. Ну от і та сітка, що тягнеться на кількасот метрів. А біля неї купа людей. Спітнілих, роздягнених до пояса, запацьканих фарбою й багнюкою. І як я тепер знайду Травку і всю решту? Якщо вони взагалі на мене чекають. Раптом до мене підскочив якийсь татуйований білявець із кульчиком у лівому соску, і поки я встигла заслонитися, мазнув по обличчі вимащеною в багні долонею.

— Це тобі на відхідняк! — верескнув він мені просто до вуха. — Бався, мала! Сьогодні День студента!

Я рефлекторно посунулася в бік сцени, опинившись серед танцюючих групок. Я люблю натовп. У натовпі ти не мусиш хизуватися, вирізнятися, іскритися гумором і засліплювати інтелектом. Нікого не обходить, що твої джинси по коліно в болоті, на блузці діри (зіткнення з цигаркою), а замість «Кензо» ти смердиш пивом (зіткнення з пластиковою склянкою). Натовп безпечно огортає тебе й дозволяє на хвилину забути про себе. Про те, що було і що буде. Бо важливо лишень те, що тут і тепер. Те, що я можу верещати разом із рештою: «Гей, чи знаєте, діти, нема влади на світі!» І бодай хвилину в це вірити.

Коротка перерва на ковток пива, підсунутого худорлявим білявцем у картатій сорочці, і час на «Горілку». «Збудували фабрики, запустили машини, продукують горілку, так багато, багато, багато, багато, багато, багато горілки, бо їм треба навіщось, щоб ти сам себе нищив, щоб не міг сам ходити, щоб не думав ти більше!» — співаємо ми разом із Казиком і впродовж кількох хвилин стаємо юрбою запеклих ворогів алкоголю. Що не заважає нам сьорбати з пластикових склянок. Той білявець досить, досить… Мало того, що виглядає майже як Рейнард із «Брейншторму», то ще й дозволив, аби я випила чи не все його пиво. А тепер запитує, чи не хочу я вилізти йому на плечі. Певно, що хочу! А надто тому, що лунає моя улюблена «Арахія». Видряпуюся на білявця, бруднячи йому сорочку. І споглядаю згори на юрбу, яка показує свій будинок, розділений муром, де «ліворуч лазничка, а праворуч кухня». Тож я теж показую, а разом зі мною Казик та білявка в зеленому топі. Вона сидить на своєму хлопцеві, розхитуючи долонями, а в її волосся заплетені екзотичні квіти, достоту як у Целіни.

Я дала білявцеві знак, щоб опустив мене на землю. Двох пісень досить.

— Дурниці, я майже тебе не відчув, — він усміхнувся, відкидаючи з чола русяве волосся. — Але якщо захочеш пострибати ще, то дай мені знати.

Тож ми стрибаємо на «Коли немає дітей» і гарчимо: «Ушилась на вакації набридлива малеча! Коли дітей немає вдома, то ми завжди неґречні!» Цікаво, чи мої батьки були колись неґречні? Стоп, які ще там батьки? Є тільки те, що тут і тепер. Я, паруючий натовп, Казик у помаранчевій майці. Ну і білявець зі шпичастими вухами ельфа та усміхом Рейнарда. За мить я відчула себе королевою життя, а надто, коли Казик загарчав до мікрофону: «Блакитні джинси й солом’яні капелюшки. Водоспад, сонце, подушки хмар, золото полів. Щодня твій рюкзак повен нових вражень. Королеви життя між своїх королів». А потім, коли він заспівав «До Ані», я відчула, що мені набридло чекати ідеального кохання. Я хочу чекати конкретного хлопця. Хочу врешті сказати йому: «Чи знаєш, що твої очі спалюють, наче вогонь, коли у твої я дивлюся очі, сонце біжить удогонь!»

Добросердий білявець іще раз підняв мене вгору і мужньо витримав до кінця, скачучи на «пане Вальдеку, хіба ж не боїтеся». А потім пішов по пиво. І зник саме тоді, коли Казик завершив концерт.

— Цього не може бути, — сказав хлопчина біля мене. — Він мусить заспівати «Польщу». Без цього немає Дня студента.

І він заспівав. А коли ми підхопили: «Польща! Я живу у Польщі, я живу у Польщі, я живу ТУТ, ТУТ, ТУТ, ТУТ!», ми повірили, що саме це і є наше місце. Та нужденна занедбана країна, де життя буває часом таке бридке, що аж очі лускають.

Казик закінчив, а з неба ринув рясний дощ. Усі кинулися до своїх затишних осель, холодних хат і жорстких гуртожицьких ліжок. У цьому хаосі та штовханині я і не намагалася шукати білявця. Певно, він тепер утікає від дощу, попиваючи своє пиво. Може, навіть тішиться, що вже нікого не треба пригощати, тягати на плечах чи питати: «Може, зустрінемося ще раз?»

День студента, фінал

— Ми так і не вибралися, — відповіла на моє питання Мілена. — Тому ти й не могла нас знайти.

— Нас затримав конкурс краси філологічного факультету, — додала Марія. — Але про це тобі найкраще розповість сама винуватиця.

— Дай спокій, Марисю, — Вікторія знічено зашарілася. — Нема про що розповідати.

— Є-є, — не вгавала Марія. — Ти стала першою віце-міс.

— Та ти що?! — зраділа я. — І маєш із цього якісь зиски?

— Кілька фоток, букет квітів і гумову надувну ляльку-хлопця замість традиційного ведмедика, — перелічила Вікторія. — А також чимало змішаних відчуттів.

— А як сталося, що ти взяла участь?

— Мене виштовхнули, — пояснювала Вікі. — Їм забракувало дівчат, і запросили охочих із залу. Ну і Єндрек підняв мою руку, а потім гукнув, що є охоча. Дуже дотепно.

— І що?

— Ну та що, — знизала вона плечима. — Не буду ж я битися з тим здоровилом. Зняла окуляри, віддала Єндрекові і вийшла на сцену. А ви ж знаєте, що без окулярів я геть інша людина. Мене обсідає сміливість. Я нікого не бачу, то й не гублюся.

— Ну, — погодилася Мілька. — Дрижаки тебе не хапали. Ти провела шоу, як фахівець.

— Вона була за крок від перемоги, — додала Марія. — Якби не дурнуватий шнур, ми мешкали б в одній кімнаті з міс факультету.

— А що з тим шнуром?

— Нічого. Він лежав собі непомітно на землі. Під час самби я перечепилася ногою і — прощай, перемого.

— Все одно було несамовито, — заявив Травка. — І взагалі, друге місце найкрутіше.

Для мене так точно. Бо друге місце дає практично те ж саме, що й натовп або шапка-невидимка. Дозволяє зникнути з очей решти світу. І спокійно займатися своїми справами.

— Коли прийде твій кузен? — зненацька нетерпляче сказала Марія. — Бо після тієї дискотеки у мене страшенно болить серце.

— Де саме? — почули ми знайомий понурий голос, а за мить побачили його понурого власника. — Де саме тобі болить?

— Отут ліворуч, у ділянці ребер. Так мені коле, — ойкнула вона. — Може, це інфаркт?

— Е-е, — махнув рукою Болек. — Це цицька болить, а не серце.

— Точно? — допитувалася Марія, не до кінця переконана в слушності Болекового діагнозу.

— Ти бідкаєшся, як деякі старенькі. Їм стає нудно після вечірних новин, і тоді вони починають вишукувати в себе болячки. А потім телефонують із готовим діагнозом. Що в них, мовляв, відшарувалася слизова оболонка шлунка й простує до дванадцятипалої кишки, або що ребро затиснуло лівий шлуночок серця.

— А ти що?

— Виїжджаю і якщо є час, то вислуховую. Все, що я можу зробити, аби покращити їм так звану якість життя, — зітхнув Болек. — То котра з вас наступна?

— Може, я, — показала я пальці на ногах. — Я була на Дні студента в сандаліях. Ну і трохи пострибала з диким натовпом.

— Ну-у. — Болек із задоволенням придивлявся до моїх посинілих нігтів. — Сандалі — це не найліпша ідея для такого концерту. Виглядає жахливо, але, може, не доведеться ампутувати стопи.

Я рефлекторно підібгала розпухлі пальці.

— Я пожартував. — Він традиційно всміхнувся лівим кутиком губ. — Зараз дам тобі добру масть, і, що ж, дай їм кілька днів перепочити.

— Тобто мені не можна виходити з хати? — зажурилась я.

— Можна, чому ні. Якщо ти вмієш ходити на руках.

І після Дня студента

Я витримала вже цілих два дні. Сиджу в кухні-лазничці, з тугою спостерігаючи за котами, що вигріваються на травневому сонці. Я й собі полежала б на травичці в старому садку за нашим будинком. Востаннє я так лежала майже рік тому. Ніби недавно, а відчуваю, що за весь цей час наповнила спогадами щонайменше два півлітрові кухлі.

— Ми в задумі? — запитав Філіпп.

Він хвилину тому зайшов, аби пересвідчитись, як там Мільчині справи. Всівся в нашій кухні і терпляче чекав, поки я перестану милуватися котами.

— Тобто ми обоє, — уточнив він мою ствердну відповідь.

— А ти теж чимось переймаєшся? — здивувалась я. — Мілена казала…

— Мілена… — Він глянув на кам’яні плити тротуару. — Така дівчина не потребує біля себе зануди. Їй потрібний хтось заряджений позитивною енергією. Звитяжець. Візіонер. Людина, Котра Потямить Залагодити Все. От я і намагаюся таким стати.

Це останнє йому навіть удається, а що з рештою?

— На неї ніщо не справляє враження, — визнав він, нервово скубаючи краєчок картатої церати.

— Одне, здається, справило. Оповідки про Ніколь Кідман і Джулію Робертс.

— Правда?! — зрадів він.

— Я тільки не знаю, чи це привід для втіхи. Мілька дуже переживає, що не належить до твого типу жінок.

— О Боже, — він у нервах видер великий клапоть церати, — а я тільки хотів показати, що ставлю її нарівні із зірками. Хотів, щоб вона подумала: «Той Філіпп має такий вишуканий смак, а вибрав мене. Як це чудово».

— На жаль, Мілена подумала дещо інше. Вона гадає, що ти маєш надто добрий смак, аби з нею зустрічатися. Вона весь час думає про розлуку.

— О Боже. — Він видер наступний клапоть, запхав його до рота й заходився жувати, як гумку. — І що мені тепер робити?

І це каже людина, яка і справді потямить залагодити будь-яку справу.

Тиждень до свята Божого Тіла

Я перевіряла результати тестування, коли знайшла на дошці оголошень тривожний виклик: «Студентко Вишеславо… негайно зайдіть до секретаріату». Хвилин зо п’ять я гарячково розмірковувала, що може бути причиною такого термінового виклику. Зрештою визнала, що найліпше піти і просто запитати.

— Слухаю! — гаркнула секретарка, віддаючись пообідньому туалету. — Нині я жодних справ не вирішую і жодних довідок не виписую. Надворі травень, і мені належить щось від життя!

Я назвалася й пояснила, що прийшла, бо знайшла виклик на дошці оголошень.

— Так і треба казати, — буркнула секретарка, вкриваючи щоки грубим шаром рум’ян відтінку «sex pink», — а не стовбичити отак і не марнувати мій безцінний час. Ти маєш з’ясувати справу з курсовою. Нібито ти вкрала тему у студентки Бідосі. Вона подала скаргу минулого тижня.

— Це якась помилка, — шепнула я, не приховуючи ошелешення.

— Студентка Бідося іншої думки, — гаркнула секретарка, вискубуючи пінцетом волосинки з «перчика» на підборідді.

— Таж у списку моє прізвище стоїть перед нею!

Секретарка скорчила здивовану міну, тоді я пояснила:

— Тут у вас був список, до якого ми записували пропозиції тем. Потім його засекретили.

— Ну власне, засекретили. То звідки ти знаєш, яка є? — запитала вона, обрисовуючи верхню губу червоною контурівкою. Доки я встигла вигадати вірогідну відповідь, вона докинула: — Крім того, це вже неактуально, бо список зник. І є новий.

— Як це зник?

— Нормально. Студенти заходять, коли їм заманеться, порпаються тут, як кури. І як можна панувати над тим безладом? Ну як?

Цього я не знала.

— Тож у цьому новому списку я стою позаду Зофії Бідосі? — пересвідчилась я.

Вона кивнула.

— Тому ти маєш з’ясувати справу в декана. А, до речі. Ще одне, — пригадала секретарка. — Тут був якось один такий неврівноважений чоловік. Стверджував, що є твоїм батьком. А кричав так, що в мене філіжанка випала з руки. І мало того, що я поплямила нову блузку, так ще й обпекла собі груди. Скандаліст нещасний!

Я вхопилася за серце. Когось тут зараз ударить жовтогаряча блискавка.

— І що тепер?

Вона безпорадно розвела руками, а потім із усміхом сказала:

— Ти мусиш зайти до декана.

Двадцять чотири години і двадцять сивих волосин згодом

Після безсонної ночі я поїхала до тата, щоб довідатися, чим він так дійово настрахав грізну секретарку.

— Не знаю, — відповів він, вдивляючись у ножик до сиру. — Не пам’ятаю.

— Ти не пам’ятаєш, що говорив? — підвищила я на нього голос, либонь, уперше в житті. — Ти можеш цитувати уривки з автобіографій Мануелі Дендритової та Фридеріка Лімбічного, а не пам’ятаєш, що вигукував у моєму секретаріаті?

— Я був тоді не при собі. Це все звалилося на мене так несподівано. Ти не приїхала на Пасху, ну і мама пішла…

— Але мама пішла в кінці квітня, — нагадала йому я. — А я знайшла виклик учора.

— Може, він якийсь час там висів, — перевів він погляд на щипці до льоду. — Бо я заходив до вас саме в кінці квітня.

— Як це до нас? Тобто до кого?

* * *

— Тобто до мене, — повідомила мені Мілена. — Він залетів до секретаріату два тижні тому й заявив, що переведення було незаконним, бо тоді тобі ще не виповнилося вісімнадцять років. Ти повинна була принести згоду від батьків.

— Чудово, — зойкнула я і впала на хитке крісло.

— Не знаю, чи це чудово для нас. — Мілька закусила верхню губу, — але для моєї секретарки напевно. Вона страшенно зраділа, що її жовтневі підозри виявилися слушними. І помчала з тим до декана. А ти ж знаєш, який він формаліст.

— І що тепер буде? — заломила руки Вікторія.

— Схоже, що я вилечу з більшим чи меншим тріском, — відказала Мілена, розглядаючи свої литки. — Це мені здається, чи ліва і справді засмагліша?

— Що ти робитимеш, якщо вилетиш?

— Поступлю ще кудись. Ну подивися, Вікі. Та права якась жовта.

— І ти можеш тепер думати про колір своїх литок? — здивувалася Марія.

— Я волію думати про це, ніж про своє безнадійне становище.

День Матері

Я купила велетенський оберемок конвалій та слоїк меду і, долаючи відразу до Ведмедя, пішла до мами. Вручила їй квіти й мед.

— Це для… ну знаєш, такий відповідник люльки злагоди, — заклопотано почала я і зразу перейшла до привітань. — Ну то всього найліпшого, справжнього щастя і…

— Ти не мусиш себе силувати, — перебила вона. — Просто міцно пригорнися. Цього досить.

Хвилину ми стояли, сплівшись у ведмежих обіймах. Я щойно тепер усвідомила, наскільки мені цього бракувало впродовж останніх місяців. Її дотику. Цікавих карих очей, тепер значно більших, ніж торік. Спрацьованих від прибирання рук. Навіть мовчання.

— Ти зробила стару зачіску, — сказала я.

— Ти читала мій щоденник?

— Тато мені показав. Він дуже потерпає.

Чи повинна я була це казати?

— Я знаю. Але нічого не можу з тим вдіяти. Пропонувати дружбу в такій ситуації трохи незручно. Якщо впродовж чверті століття нам не вдалося навіть заприязнитися.

— Ти могла б спробувати повернутися, покохати його знову…

— Моя дорогенька, життя не складається так, як хотіли б сценаристи «мильних опер». Я не повернусь і край.

— Йому буде нелегко.

— А хто сказав, що завжди повинно бути легко й зручно?

— Він казав, що йому дуже тебе бракує.

— Нехай винайме прибиральницю, куховарку й садівника. І раз на тиждень вмикає телевізор, — випалила мама, цмулячи з кухля карамельне пиво. — Вишне, хіба ти не можеш погодитися з тим, що я більше не хочу так жити?

— Я працюю над тим, але… ти так нас усіх шокувала.

— І подумати тільки, що якби не твоя бравурна втеча, я й надалі припадала б порохом у нашій понурій вітальні.

Буремний понеділок

— Ну і я не помилилася. — Мілька хляпнулася на кухонне крісло. — Сьогодні мене попросили забрати папери з універу.

— Може, я спробую щось залагодити. — Філіпп дійово виконував свою роль Спеціаліста зі Складних Справ.

— Уже пізно. Я забрала документи. Принаймні відпадає стрес через літню сесію.

— Чим я можу тобі допомогти?

— Насамперед перестань так метушитися по кухні, бо це діє мені на нерви, — форкнула Марія.

Філіпп одразу всівся й узявся скубти церату.

— Що я можу зробити, Міленко?

— Найліпше, якщо ви всі дасте мені святий спокій, — гаркнула вона. — А особливо ти, Філіппе.

— Справді?

— Так, я хочу, щоб ти нарешті звідси забрався! Він тут буде мене жаліти й побиватися над моєю долею!

Філіпп мовчки вийшов, човгаючи ногами, як Чарлі Чаплін.

— Терпіти не можу, коли хтось мене жаліє, — пояснила свій вибух злості Мілена.

— Ми знаємо. — Травка поплескав її по плечі. — Але що тепер? Може, виберемося на прогулянку чи до кіно?

— Не хочу, — покрутила вона головою. — Я й кіно — це не найліпше поєднання.

Мілена та кіно

Спочатку вона купує квиток і вже на вході до залу переживає перше розчарування: відстань від екрана. Або замала (це коли екран виявляється величезним, як Планета Смерті), або надто велика (а надто в кінотеатрах, де екран нагадує розмірами носовичок). «Що ж поробиш, — думає Мілька, шукаючи свій ряд, — за досвід треба платити. Відтепер буду собі нотувати, де який екран».

Коли вона врешті добирається до свого місця, то виявляється, що: а) перед нею всівся здоровезний зашмарканий неандерталець зі свіжою хімзавивкою (стиль «африканська спека», поширений в американських поліцейських бойовиках середини сімдесятих); б) ліворуч примостилося двійко експертів, котрі бачили цей фільм сімнадцять разів, а тепер прийшли увісімнадцяте, щоб із випередженням розповідати всім довкола найцікавіші моменти й фінал; в) праворуч приземлилася ватага зголоднілих підлітків, котрі впродовж усього фільму сьорбатимуть колу, хрупатимуть попкорном і соломкою й шарудітимуть пакетиками в пошуках китайського драже; г) позаду неї розташувався перкусіоніст-неврастеник, котрий нагадуватиме про свою напругу ритмічним постукуванням у Мільчин фотель і безпосередньо в її вразливі нирки;

ґ) на її місці сидить молодик із гладко виголеним черепом і грубим золотим ланцем замість краватки. Молодик, який не любить зізнаватись у помилках. Навіть таких дрібних, як погано прочитаний номер ряду.

Мільці врешті вдається відвоювати свій фотель. І навіть вибороти одне з билець під лікоть. Вона занепокоєно чекає на початок фільму. Після півгодинного блока галасливих реклам можна нарешті зануритися в іншу реальність. І тоді починається.

Другий ряд: дражливе хихотіння двох збуджених гімназисток, котрі вперше прийшли до кіно з хлопцем.

Дев’ятнадцятий ряд: хтось забув вимкнути мобільний телефон і катує увесь зал мелодійкою із «Зоряних воєн».

Восьмий ряд: якась пані скаржиться товаришці й сусідам на свою агресивну матір, байдужого шефа й заздрісних білих мишей.

Мілена перестає слідкувати за подіями на екрані, зосередившись на самотній боротьбі з нещадним збіговиськом дикунів. Намагається сичати й гмикати, за що вислуховує зауваження від сусіди з пухнастою хімзавивкою. Потім удається до невербальної зброї й заморожує поглядом кількох найближчих сусідів. Але за кілька хвилин сусіди знову стукають у крісло, шарудять пакетиками й плямкають, поглинаючи жирний попкорн. Мільці залишається змиритися з оточенням чи демонстративно вийти, не чекаючи на фінал, про який вона і так устигла дізнатися завдяки доброзичливим сусідам ліворуч.

* * *

— Ну а поза тим, є ще одна причина: у половині нових фільмів знімалася Ніколь Кідман. А в другій половині — Джулія Робертс, — додала вона.

Буремний вівторок

Мілька не виходить із хати. Годинами поспіль просиджує в кухні, апатично втупившись у телефон.

— Може, зателефонуй до нього сама, — порадила я.

— Я не буду набиватися знавцеві жінок.

— Якби він був знавцем, він з тобою не зустрічався б, — потішила її Марія, як завжди, доречно.

— Ви обидві перебільшуєте, — втрутилася Вікі. — Філіпп — звичайний хлопець. Може, він бовкнув про ту Кідманшу, бо хотів тобі сподобатися?

— Я теж так думаю, — підтримала я Вікторію. На жаль, нічого не могла додати, бо Філіпп просив зберегти нашу розмову в таємниці. Він сказав, що сам у всьому розбереться.

— Може, — буркнула Мілька. — Мені плювати. Мені на все плювати. І я нічим не переймаюся. Навіть тим, що від учора перестала бути студенткою. Нарешті я вільна.

Це прозвучало дуже понуро. Так понуро, що якийсь час ми не ладні були знайти відповідні аргументи.

— Ти так і сидітимеш біля цієї погризеної церати, — озвалася зрештою Марія, — коли надворі така погода?

— Я не люблю сонця, волію лампи в солярії.

— Але йдеться не тільки про сонце. Поглянь на ці дерева, дикий бузок, розквітлі каштани!

— А чого це ти така життєрадісна, га? — зацікавилася Вікторія.

— Бо надворі весна! — відказала Марія. — А окрім того, я зустріла вчора того режисера. Того самого, що пропонував тобі роль у «Попелюшці».

— Того в білому шалику і з перснем?

— Цього разу без шалика, зате з перснем і товстим браслетом.

— Фе-фе, — підвела брови Вікторія. — Фраєр.

— Ти хочеш послухати чи волієш стьобатися? — кинула Марія, стираючи усмішку з блідого обличчя. — Ну так от. Я сиділа вчора в парку, готуючись до іспиту, коли він усівся поряд і запитав, чи я вже виступала колись на сцені. А потім сказав, що мріяв саме про таку кандидатку на Попелюшку.

— Очевидно, що з численних казок братів Ґрімм чувак знає тільку ту єдину, — буркнула Мілька, усміхаючись лівим кутиком уст, достоту, як сам майстер Болек.

— Може, й так. Головне, що він узяв мої координати та пообіцяв зателефонувати на початку червня. Якщо все буде гаразд, ви побачите мене на сцені ще до кінця вакацій. І що? Ви раді?

Буремна середа

Казкові Маріїни перспективи не справили на Мільку жодного враження. Вона і далі висиджує в кухні, навіть перестала дивитися на телефон. Я вирішила діяти і пополудні попрошкувала до універу. Вистояла чергу до секретаріату й нарешті дісталася до найважливішої персони на факультеті. До секретарки. Вона саме закінчила видаляти кутикули на нігтях. Зосереджена на тонкій роботі, ледве кинула на мене оком.

— Я прийшла забрати свої документи, — ляпнула я.

— Що? — обурилася вона. — Отак просто?

— А що я повинна принести?

Шампанське? Шоколадні цукерки? Великий флакон лаку для волосся?

— А ти була в декана? З’ясувала свою справу?

— Я вже нічого не збираюся з’ясовувати, — випалила я. — Я хочу свої документи! І то негайно!

Секретарка обірвала свій манікюр і без слова наблизилася до шафи. Хвилин п’ятнадцять порпалась у стосах течок. А я чекала, трясучись від хвилювання. Ще мить — і я втечу. Не витримаю.

— Прошу! — жбурнула вона течку на стіл. — Отут розписатись. І бувай здорова.

* * *

— Ну і навіщо ти це зробила? — буркнула Мілька.

Ми сиділи втрьох на лавочці під каштаном. Вікторії вдалося намовити Мілену вийти з кухні.

— На знак солідарності. Тепер ми пливемо в одному човні.

А поза тим із мене було досить зустрічей у коридорі з одним асистентом. Гадала, що звикну, та, очевидячки, я вже не така гнучка, як колись.

— Назустріч водоспаду, — знову буркнула вона. — А звідти на дно.

— Ну а ще я хочу провчити свого тата, — гнула я далі, не зважаючи на понурі Мільчині коментарі. — Може, до нього нарешті дійде, що він накоїв.

— Рідко коли до когось доходить. — Поряд із нами хляпнувся Болек, наперед потиснувши нам долоні. — Ти щось зблякла, Міленко, відколи я тебе востаннє бачив.

— Ти теж доволі блідий, — зауважила Вікторія.

— Це ненадовго. Влітку я маю закупити кварцеві лампи для нашої амбулаторії.

— Серйозно? — пожвавилася Мілена.

— Ну. Були скарги, що ми лякаємо пацієнтів, особливо дітей. Директор хоче врятувати нашу репутацію в очах хворих. Звідси рішення про закупівлю кварцевих ламп. Ви повірили? Дівчата, — кинув він нам осудливий погляд, — нашій лікарні не вистачить навіть на автозасмагу.

— Ага, — підсумувала Мілена. І це все.

Болек уважно до неї придивився.

— Ну-ну.

— Вона вже кілька днів у такому стані, — прояснила справу Вікторія. — Ти міг би їй якось допомогти?

— Міг би, — кивнув він, бавлячись обгорткою від льодяника. — Можу взяти її до свого пацієнта Матюшки. Чоловік дев’ять років по інсульті і може вимовити тільки одне дієслово: «робиться». На питання, що в нього болить, він п’ять хвилин поспіль торочить: «робиться, робиться, робиться». І то з такою інтонацією, наче вимовляв би нормальну фразу. Напевно не усвідомлює, що з ним щось не те.

— Для нього це, мабуть, щастя, — втрутилась я.

— Для нього напевно, а от для родини…. — зітхнув він, складаючи з обгортки маленький літачок. — По годині перебування в Матюшки людина тішиться, що може вийти назовні. І вповні цінує своє звичайне життя.

— То відвези до нього Мільку, — попросила Вікторія. — Нехай почне цінувати своє.

— Взагалі-то можна, — глянув він на свій літачок, — тільки навіщо? Хто сказав, що ми мусимо усміхатися двадцять чотири години на добу? І хто сказав, що стан задоволення ліпший, ніж стан смурної задуми?

Свято Божого Тіла

Мілена й надалі перебуває у стані смурної задуми. Вікторія згадала про наближення сесії й погнала до бібліотеки. Марія нарешті провідала свою тітку, нишком сподіваючись на невеличку матеріальну підтримку. А я поїхала до тата розповісти про те, що кинула універ. Цього разу він сидів у своїй кімнаті, редагуючи статтю про непорозуміння в подружніх стосунках. Я постукала, увійшла і зразу перейшла до суті. Якби я була така відважна й стійка півроку тому… Але, може, без досвіду останніх місяців я й надалі була б зацькованою мишкою, яка вміє тільки несміливо всміхатися.

— І немає шансів повернутися, Вишеславо? — упевнився тато.

— Ні, і насамперед тому, шо я цього не хочу.

— Це добре. Я від самого початку знав, що КАША — це одне велике непорозуміння. Тепер ти спокійно можеш вступити на СНОБ.

День Дитини

Сьогодні я чекала на Ірека, щоби переповісти йому подальшу інформацію про ситуацію вдома і в околицях, коли до кухні хлопців завітала висока струнка білявка з очима сарни. Малина.

— Але й спека, — простогнала вона і важко впала на кухонний дзиґлик. — Я ледве до вас допленталася. Чотири зупинки пішки.

— Хіба ти не могла їхати трамваєм? Або автобусом?

— Я намагалася, — зітхнула вона, відгортаючи пасма вологого від поту волосся, — але був такий тлум, що я геть розкисла.

До всього зла, яким так і кишить це місто, біля пошти сіло троє дівчисьок-підлітків. А ти ж знаєш, які ті дівчиська.

Я кивнула, мовляв, знаю, але Малина все одно мені пояснила:

— Їх усе смішить. Хихочуть, бо падає дощ. Бо встигли заскочити в останню мить і не можуть знайти квиток. Регіт на весь автобус.

— Ага, — встигла сказати я.

— Я от усе думаю, невже і я була такою, як вони?

— Можу тебе запевнити, що не була, — озвався Ірек із нетрів коридора. — Що цього разу сталося?

— Мій науковий керівник нарікає на бабусину ворожбу. Каже, що в ній замало конкретики.

— То додай йому яскравих деталей. А що з коханням? Теж криза?

— Нічого, і це починає мене турбувати.

— Починає? — форкнув Ірек. — Я вже два роки чую, що ти чекаєш на кризу.

— І чимдалі більше нервуюсь, Іреку. Навіть думаю, що повинна піти першою.

— То й піди. Спробуй трохи побути сама.

— А якщо він потім не захоче миритися? — зойкнула вона. — І я зостануся зовсім сама? І вже нікого не знайду і буду самотньою бабусею?

— Не будеш. Замовиш собі в Японії електронного песика, який уміє лащитися, гавкотіти й прибігає на поклик. Схоже, він робить фурор в американських будинках лагідної осені. Старенькі від нього в захваті. Я бачив по телевізії.

— Фантастична картина, — буркнула Малина. — Краще скажи, що мені робити, й ходи нарешті сюди, замість никати по коридору.

— Ну, я вже тут, просто мусив поскладати взуття. Привіт, Вишне.

Я обернулася й нарешті побачила Ірека в усій красі. Переді мною стояла жива копія Рейнарда, тільки що з яснішим волоссям, з-під якого виступали шпичасті вуха ельфа. «О Боже», — подумала я, але сказала тільки одне:

— Привіт.

День опісля

— Чому ти мені не зізнався?

— Спочатку я не був певен, що це ти. Ну розумієш, ти мала заколоте волосся й була вся заляпана багнюкою. Поза тим, — додав він, — з Нового року і твого дня народження в мене зосталися досить імлисті спогади.

— А потім?

— А потім, коли я впізнав тебе за голосом, мені було якось незручно. Бо здавалося, що ти не в захваті від мого вигляду.

— Ти від мого теж, — парирувала я.

— Я ніколи не виявляю захвату. Боюся, що мене відштовхнуть. Якби я тільки знав, що вже місяці поспіль балакаю з копією Амелі.

Якби я тільки знала, що вже місяці поспіль балакаю з копією Рейнарда.

— Я не маю короткої гривки.

— Я не про зачіску, а взагалі. Погляд. Обличчя. Силует. І цей магнетизм.

— Припини, бо я зашаріюсь. Я не терплю компліментів. Просто ненавиджу! Ну хіба ті, що стосуються мого інтелекту.

— Добре, я буду говорити тільки про твій IQ, — пообіцяв Ірек. — Бляха, телефон. Певно, Малина.

— Привіт, — кивнув він на знак того, що телефонує сестра, і ввімкнув «спікер». — Що знову трапилося?

— Нічого, а що могло трапитися?

— У твоєму випадку могло, ти ще не дзвонила до мене з гарною новиною.

— Ну, завжди мусить бути той перший раз.

— Ти заручилася?

— Гадаєш, це все, про що мріє інтелігентна невротичка напередодні тридцятки? — пирхнула Малина.

— Тоді я вже нічого не розумію, — капітулював Ірек.

— То я розкрию тобі очі. Останнього разу ти питав, чи є щось таке, що справило б мені радість. То я скажу тобі, що є!

— Ну?

— Увігнуті пупки знову в моді.

— То й що?

— А я останні п’ять років переймалася, що в мене не такий пупок, як у зірок MTV.

— Жартуєш! Невже ти хотіла б мати кулю завбільшки з абрикос? Ти й справді забагато дивишся телевізор.

— Але я вже більше не переймаюся. Бо нарешті маю щось таке, що на хвилі моди. Пупок!

* * *

— Вона така поверхова чи така закомплексована?

— Друге. Весь час думає, що затовста, забридка і має надто тонке волосся. Зрештою, воно і є тонке, так само, як і в мене, на превеликий жаль.

— А її хлопець нічого з тим не робить? Я, звичайно, не про волосся.

— Я здогадався, — відказав Ірек. — Він намагався. Останнього разу ми витягли Малину на Ринок і наказали їй рахувати всіх гарних дівчат. За годину вона знайшла чотирьох.

— Ми бавилися в це з Мількою тиждень тому в садку біля Гродської. І нарахували стільки ж чоловіків.

— І що? — запитав він, не приховуючи занепокоєння.

— Я ніколи не думала, що люди такі бридкі.

— Це вплив телебачення. А зокрема, музичних програм. Людина думає, що світом ходять самі секс-бомби обох статей, а потім опиняється на вулиці і не вірить власним очам!

Перший понеділок червня

Нам знову вдалося витягнути Мільку на вулицю. Цього разу до ближнього скверика. Там на нас мав чекати Філіпп. І він чекав, згідно з обіцянкою, яку дав Іреку. Цей уже мені Ірек. Він здатен шокувати жінку не тільки в День студента. От уже три дні не грав у «Diablo», а замість цього вибрався зі мною на довгу прогулянку. А почувши історію Філіппа, узяв справи у свої руки і просто до нього зателефонував.

— Філіпп буде сьогодні в садку «Алхімії», — повідомив він, поклавши слухавку. — Тепер тільки треба занести туди Мілену — й готово.

* * *

Він, як завжди, мав рацію. Мілена, побачивши Філіппа, спочатку недовірливо призупинилася на тротуарі. Ми вже думали, що вона обернеться на п’ятах і піде. Але тієї самої миті в її очах спалахнули маленькі ліхтарики надії.

— Ніколь Кідман не належить до мого типу жінок, — почав Філіпп, підводячись від столика. — А тим паче Джулія Робертс. Моїм типом є ти.

— Справді? — Мілена шморгнула носом, кидаючи на нього недовірливий погляд.

— Без жодних сумнівів, я кажу те, що думаю. Я такий, — упевнено кинув він, і тільки досвідчене око помітило б ознаки хвилювання. У цьому весь Філіпп. Для Мілени він і надалі мусить удавати Сильного Чоловіка з Вестерну.

— Якщо так, то вибач мені, — подала вона йому долоню на знак злагоди.

— Це ти мені вибач, що я таке тобі намолов і що ти через мене страждала, — зворушився Філіпп, але зараз же опанував свої емоції й випалив: — Ну якщо ми все з’ясували, переходимо до наступної справи. Ви маєте лише два, максимум три дні, щоб подати папери. Я дізнавався в адміністрації.

Перший вівторок червня

Ми маємо тільки один день. Двадцять чотири години, щоб дійти якогось рішення. Рішення, від якого може залежати все наше життя.

— Я починаю вагатися, а чи не спробувати ще раз на СНОБ, — зронила я, глумлячись над шкірками на великому пальці лівої руки. — Е, ні-і-і. Це тільки коротка мить слабкості й рештки впливу мого тата. Господи, що б його вибрати?

— Я на вашому місці спробувала б вступити на мистецтвознавство, — запропонувала Марія. — Потім ви заснуєте галерею і будете пропагувати моє малярство.

— Ми думали, ти станеш акторкою, — здивувався Травка. — Ти з таким запалом розповідала про роль Попелюшки.

— Мене вже попустило, — сказала Марія, не перестаючи розчісувати волосся. — Це була миттєва забаганка. Тепер я таки вирішила стати маляркою. Вихлюпну на полотно свій біль і любовне розчарування.

— А якщо по правді, то що сталося? — не вгавав Травка. — Бо я не вірю, що ти з власної волі відмовилася від сценічної кар’єри.

— Нічого не сталося, — збрехала Марія.

— Марисю, адже ти знаєш, що рано чи пізно правда вийде на яв.

— О’кей, тоді я вам скажу, — рознервувалася Марія. — Той режисер виявився клятим пустобрехом. Так само, як гуру і половина чоловіків на тому клятому світі.

— Так я і думала, — озвалася Вікторія. — Бо який режисер тягає на собі стільки золота? Хіба що режисери попсових відеокліпів.

— Він ніякий не режисер! Хіба що власного заплутаного життя! — гаркнула Марія.

— А як ти дізналася? — допитувався Травка.

— Випадково. Вчора Ірек показував мені знімки в комп’ютері. І раптом серед фоток Тома Круза я виявила дядька в білому шалику на тлі якогось пам’ятника. Запитую, хто це, а Ірек відповідає, що це його батько. «Я не знала, що він режисер», — кинула я, на що він вибухнув сміхом і каже: «Бо він ним не є. Зате він обдарований місячною фантазією».

Марія заплакала, тому ми на якийсь час відклали роздуми про вибір факультету. Через годину нам вдалося її втішити. Найдійовіше подіяли аргументи Травки, який довго й пристрасно доводив, що малярство значно більше пасує Марії, ніж банальна роль Попелюшки.

— Я теж так думаю, — визнала вона врешті й витерла очі. — То куди ви, зрештою, будете вступати?

Перша середа червня, рано-вранці

Залишилося кілька годин. А ми ще й досі не дійшли рішення. Наразі намагаємося зважити поради зичливого оточення.

— Хоч би що ти вибрала, це завжди можна змінити, — це мама, — а тому не нервуйся. Бо воно цього не варте. А Місько саме підказує, що ви можете вступити на лісівництво чи охорону довкілля.

— Ідіть на філософію, — запропонував Травка. — Візьмете в мене всі конспекти й підручники. Велика ощадність часу та грошей.

— Тільки не вступайте на мій факультет. Вони напродукували спеціалістів з управління на двадцять років уперед, — це Малина. — Шкода тільки, що в цій країні немає чим управляти.

— Не обирайте медицину, хіба що маєте бажання долучитися до ста тисяч зневірених лікарів, — це Болек.

— Не вибирайте дошкільне виховання, — це Вікторія. — Я працювала на канікулах у дитсадочку, і повірте мені: росте справжнє покоління потвор.

— Не вибирайте право, — це Єндрек, — хіба що котрась із вас має прізвище Потебенько.

— Може, все ж таки цей СНОБ? — це відомо хто.

* * *

— І що? — Мілька обірвала повне напруги мовчання.

— Повна плутанина, — зізналась я, обгризаючи шкірки зі вказівного пальця. — Нам зостається лишень одне: вдатися до методу виключення.

— Я теж про це думала. Тож до діла.

* * *

Це не може бути щось таке, що вимагає золотих рук чи точного мислення. Ані щось таке, що вимагає оселитися поблизу Яґеллонки. Ані щось таке, що відбирає понад сорок годин на тиждень. Воно не повинно славитися комизливими викладачами і ще комизливішими секретарками.

— Усі факультети ними славляться, — зауважила Вікторія.

— Ніби так, але на деяких є винятково комизливі, — обізвалася Мілена. — Але я вже, здається, знаю, що вибрати.

Я, здається, теж, — додала я.

— Ти думаєш про те саме?

Я кивнула.

— Ну ясно. Це єдиний можливий вибір.

Майже середина червня

Схоже, що такого ж рішення дійшло понад тисячу абітурієнтів. Тож припадає по двадцять охочих на одне місце. Нічого дивного, що ми дуже нервуємось. І зубримо від світання до смеркання. Намагаємося заповнити лакуни знань із суспільствознавста (фе!), політики (страхіття) і польського культурного життя (цього, на щастя, небагато). Ірек із Філіппом закидають нас тоннами конспектів, книжок і тестів на інтелект. Тільки чи вистачить цього, щоб удвох подолати сорок суперників?

Друга половина червня

Зубримо далі, ми з Мількою до вступних, а Марія з Вікторією до останніх іспитів у цій сесії. Травка переніс свої на вересень. Бо через нещасливе кохання не ладен зосередитися на текстах святого Фоми.

— Посиджу влітку, коли трохи охолону, — пообіцяв він. — До речі, про Марію. Чи вона й надалі перебуває у стані війни з чоловіками?

* * *

Здається, що так. Учора ввечері ми відпочивали в садку біля Старовіслянської. Столик біля нас зайняла закохана й добряче почовгана пара. Обоє, певно, не набагато старші від Ірекової сестри, але заввиграшки могли б виконувати ролі персонажів після сорокарічних випробувань. Без гриму. Ми з дівчатами стали розмірковувати над тим, що ж це так нищівно впливає на людську оболонку. Пролунало кілька версій: дешеве вино (думка Мільки), волога запліснявіла хата, відсутність роботи й перспектив розвитку (так вважає Вікторія). Марія обстоювала токсичне кохання і як доказ продемонструвала нам першу сиву волосину за вухом.

— Не варто так себе вбивати, дівчата, — додала вона, не приховуючи гіркоти. — А надто заради самців.

Ми хотіли заперечити, але нас заглушила вищезгадувана парочка, котра саме обговорювала комарів.

— Ті скурвині сини впиваються до самої кістки, — почала вона, виснажена шатенка у смарагдовій оксамитовій блузі.

— Тільки не скурвині сини, кицюню, — запротестував її партнер, виснажений шатен в оксамитовій блузі в синьо-сірі смужки. — Це ж бо вони. Самиці.

— Що ти таке кажеш, Зенеку. Адже говорять «спрей від комарів», а не «від комарих».

— Якщо ви дозволите втрутитися, — обернулася до них Марія, — то пан має рацію. Кусаються саме самиці комарів.

— А що я тобі казав, кицюню? — тільки і встиг сказати втішений Зенек, бо Марія брутально його обрізала:

— У світі людей усе навпаки, зазвичай кусають самці. І тому було б не зайве винайти нарешті якийсь дійовий спрей.

За тиждень до Купала

Здається, я починаю виходити на пряму. У цьому велика заслуга Ірека. Він витягає мене на довгі прогулянки й навіть запропонував допомогти полюбити маминого коханого. Наразі, завдяки Ірековим аргументам я змирилася з фактом, що мама живе з тим, з ким вона живе.

А втім, ми дедалі вправніше розлускуємо всілякі тести. Тож, може, нам і пощастить осилити ті іспити. А на додачу вчора зателефонувала мама Мілоша.

— Пані Вишне, — почала вона своїм голосом дикторки, — я вирішила до вас зателефонувати, бо… бо… Йдеться про Мілоша.

Я вже якось здогадалася. Хоч у першу мить мені спало на гадку, що, може, з її апартаментів пропала якась коштовна дрібничка.

— Розумієте, — дещо пригнічено тягнула вона, — Мілош — моя єдина дитина. Увесь сенс мого життя.

Невже вона втратила роботу, а може, тільки шанс на чергове підвищення?

— Я хотіла б, аби він був щасливий. І байдуже, чи одержить він Нобелівську премію, а чи обере етнографію й буде провадити просте життя в Бескидах.

Звичайно, гіршого сценарію годі й уявити, коли мешкаєш у розкішному комплексі з басейном і тенісними кортами, віддалік від запліснявілих кам’яниць.

— Мілек обов’язково виросте щасливою людиною, — спробувала я її заспокоїти. — Він має нахили.

— Але й має великі лакуни з попередніх років. І сам не впорається. Тому нам потрібні ви.

— Я? — щиро здивувалась я. Адже я не виправдала себе як репетиторка.

— Тільки ви поводилися порядно. І тільки ви не піддалися на Мілошеві маніпуляції.

— Ну, не зовсім, — спростувала я, дуже збентежена. — Він таки примудрився відправити мене на батьківські збори.

— Це дрібниця порівняно з тим, на що він намовляв інших репетиторів, — похвалилася вона. — Але я не про це… Я про те, що нам потрібен хтось, хто навчить Мілека знову послуговуватися ногами. Хто йому відновить ті ноги. Коротко кажучи, нам потрібні ви.

О-хо-хо, мабуть, я і справді виходжу на пряму.

Два дні опісля

Мабуть, таки не виходжу. Ми саме оговтуємось після серйозної розмови з хазяїном обох хат.

— Я збирався відвідати вас іще в грудні, — сказав він, простягаючи нам шорстку спрацьовану долоню. — Тоді до мене телефонувала якась пані Ольшанська чи пак Ольшевська. Дуже обурена, що я тримаю спільний пансіон для дівчат і хлопців. І дозволяю там міжстатеві чвари.

Ну так, Марина тітка. У цьому вся вона, зі своїми засадами старої Шапокляк і Тартюфа в одному флаконі. Поки вона сама тримає спільний пансіон, усе в порядку.

— Але ви нічого такого не тримаєте, — обурилася Мілька. — В одній квартирі хлопці, а в іншій, як ви бачите, самі дівчата.

— Тому я все обмізкував і вирішив не втручатися. Але тепер мушу, — він усівся й зітхнув.

— Що трапилось? Якісь скарги з боку сусідів? — поцікавилася Вікторія.

— Боже борони. Ще цього бракувало. — Він став обмахуватися величезним шматком вафельного торта. — Але є одна проблема. Якихось два місяці тому мене провідав батько однієї з дівчат і став лякати податковою.

Ну, гарні речі. Мій тато не припинив підступної діяльності. Якщо потерпає він, то нехай потерпають і інші.

— І що? — запитала я, з натугою хапаючи повітря. Ще кілька років такого життя — і інфаркт гарантований. Бо невроз і перші виразки дванадцятипалої я вже маю. Так вважає Болек.

— Ну і маю гризоту. Бо ви, дівчатка, регулярно платите, не нарікаєте на брак вигід, але податкова — це не іграшки.

— Коли ми мусимо забратися? — бовкнула розлючена Мілька.

— Не говорімо зразу про найгірше. — Він заклопотано подряпав себе по голові. — Я не хочу вас кривдити… ну, скажімо, до кінця місяця. Вас це влаштує?

Останній день весни

Влаштує, а що ж його робити? До переїзду зосталося десять днів із хвостиком, тому ми розпачливо шукаємо житло. Тобто шукають Травка, Ірек і Філіпп (тішачись, що мешкатиме за кілька метрів від Мільки). Марія склала іспити і в нагороду відбула на Мадеру (подарунок від гордого її успіхами «автора»). На прощання пообіцяла, що неодмінно повернеться, бо прив’язалася до нас. І кинула при цьому знадливий усміх, що Травка використав як привид, аби дати їй черговий передостанній шанс. Вікторія допомагає нам готуватися до іспитів. Ні, вона не перевіряє наші знання і не ксерить нам матеріали. Вона робить те, що роблять жінки героїв. Готує, прибирає, пере та втішає, що все буде гаразд. Ми їй дякуємо. Але хто подякує тим тисячам жінок, завдяки котрим виграно війни й здобуто незалежність?

ЛІТО

Купала

За кілька днів ми перебираємося до порожнього будинку на передмісті. Хлопці вже засклили вибиті шиби, вишурували підлогу й помалювали стіни білою фарбою. Травка хотів пофарбувати їх у зелене (колір надії). Але ми цитьнули на нього, що немає часу на колористичні експерименти.

— Приїде Марія, то щось нахляпає, — потішив його Ірек.

— Я передчуваю, що вона нарікатиме на стан віконниць. — Травка показав на перехняблені від старості і краківських дощів дерев’яні рами. — Дивіться, яка діра. Можна застромити цілу долоню, а може, і щось більше.

— Спокійно, — потішив його Філіпп. — Восени зашпаклюємо їх старою ковдрою, потім заллємо монтажною пінкою, і буде тепло, як в іґлу.

А тепер ми завершуємо пакуватися. Цього разу ми допомагаємо Вікторії. Мілька визнала, що не можна весь час використовувати мовчазну меншість. Навіть якщо вона не протестує, бо одержала у спадок від предків гени спокою й смирення.

— Клятий світ. — Мілька зиркнула на гори пакунків, які захаращували нашу кімнату. — Коли я була не в солярії, то більшість свого часу присвячувала зубрячці і розпаковуванню скринь, запаковуванню скринь, перевезенню скринь, життю серед скринь і пошукам нового місця для старих скринь. Невже так і виглядає справжнє життя?

На думку Болека, воно виглядає значно гірше.

— Більш як половина моїх пацієнтів весь час поневіряється по утках. Винаймає, піднаймає, вселяється нелегально, ночує у притулках, лікарнях і таких інших місцях, — тягнув він, під’їдаючи в нас розмоклі палички, свій улюблений смаколик. — Властиво, якщо добре замислитися, то мало хто і справді має свій куток. А навіть якщо і має, це не триває надто довго. Бо людину зараз же спостигає інфаркт, притулок для літніх людей, корисливі онуки чи податкова інспекція. І вони повертаються на старт. Мене от тільки дивує, чому дехто витрачає стільки енергії, щоб заволодіти бетонною коробочкою.

День опісля

Мене це не дивує. Мешкати вкупі чудово. Тільки от ці переїзди. Якби я мала власну бетонну коробочку, то могла б забути про приземленість і зайнятися чимось глибоким.

— Ти говориш цілковито, як Марися, — підсумувала Вікторія.

Ну то я могла б зайнятися чимось поважним і амбітним. Наприклад, наукою.

— Ти говориш, як твій старий, — скривилася Мілька.

* * *

До речі, щодо нього. Він перестав телефонувати, відколи я категорично заявила, що не повернуся на СНОБ. Я також не палала бажанням спілкуватися. Збиралася написати листа, але забракло часу й мотивації. Тільки візит хазяїна хати активізував у мені такі поклади люті, що я вхопилася за перо. Тобто за клавіатуру.

Спочатку мусило бути кілька коротких сухих фраз, але я розігналася і в результаті набазграла битих п’ять сторінок не дуже коротких, але безумовно прикрих речень. Я виплеснула в них усю злість і жаль через руйнівні вчинки мого тата. У запалі порівняла його із зловорожим лордом Вейдером, який нищив усе піднесене й шляхетне, а також із мстивою Поппі (у версії, знайомій нам із романів Сенкевича). Із осоружним Саруманом Білим, злочинним професором Моріарті і кількома іншими чорними персонажами. Я дописала лист і вкинула його до скриньки.

Через кілька хвилин пожаліла про свій вибух. Але було вже пізно.

Чотири дні до іспитів

Ми саме закінчили перевозити лахи. За допомогою Єндрекового «малюка», себто найпопулярнішої вантажної таксівки в Польщі. Змучена пересуванням скринь і повторюванням ідіотских визначень, я повернулася до справи, яка муляла мене от уже кілька тижнів. Хто є отим таємничим благодійником?

— Я можу попросити бабусю, щоб вона розкинула карти. Може, випливуть якісь підказки, — запропонував Ірек під час прогулянки Краківським парком.

— Класно, я радо дізнаюся, хто це.

— А кого ти підозрюєш? — Він підскочив угору й зірвав галузку з квітом дикого бузку. Бешкетник.

— Кількох осіб. Насамперед Мільчиних батьків. Потім, мабуть, Філіппа. Щоправда, в нього в самого не найліпше з фінансами, але зі своїм спритом він міг би залучити якихось спонсорів.

— Здається, я ревнивий, — зізнався Ірек, намагаючись надати цьому зізнанню безтурботного звучання.

— Лишися того, біля тебе він не має шансів, — заспокійливо сказала я і смикнула його за задовгий рукав блузи.

— По правді, я волів би почути про свої очі, які палають як вогонь. Але і це добре.

І це говорить фанат «Саги про Форсайтів», де герої висловлюють свої пристрасті за допомогою незначного поруху брови чи танцювальної пісеньки, недбало виконаної на старому піаніно.

— Якщо чесно, то ти не мусиш нічого казати, — Ірек глянув мені просто у вічі. Невже читав у моїх думках? Або здогадався з поруху брови? — Я знаю, що ти відчуваєш. А я відчуваю те ж саме.

* * *

Звідки Ірек знає, що це саме я? Звідки я знаю, що це саме він? Звідки Травка знає, що це саме Марія? Звідки певність Мільки? Філіппа? Моєї мами?

Я можу відповісти тільки за себе. І скажу, як жінка, котру запитали, чому вона час од часу готує шість баняків борщу: «А бо так! І по всьому!»

Перше липня, рано-вранці

— Скільки ми маємо часу?

Я зиркнула на годинник.

— Якихось півгодини, наскільки я зараз здатна визначити годину. В мене трясуться руки, як осикові гілки на вітрі.

— А мені від нервування сверблять ясна, — поскаржилася Мілена. — Останній раз так було на випускних у школі.

— Може, побалакаємо про щось приємніше? — запропонувала я, розтираючи замерзлі пальці.

— Добре. Ти вже знаєш, хто виступав у ролі святого Миколая?

— Маю деякі підозри, але нічого певного. Ірекова бабуся сказала, що Миколай — це чоловік і що все з’ясується в серпні.

— Ну то мусимо почекати, — зітхнула Мілька, трохи розчарована. — Боже, хто це дзвонить о такій порі?

Я побігла до дверей та одержала чудернацьку посилку від мого тата. Навчальний фільм.

— Хоч подивися, — сказала Мілена, обсмикуючи блакитну спідничку до колін. — Побачимо, що він вибрав.

Тремтячими пальцями я розгорнула оздоблювальний папір і побачила назву фільму: «Повернення Джеді». А нижче маленький блакитний конвертик, приліплений до касети скотчем.

— Кілька слів підтримки від тата, — кинула я, не приховуючи роздратування.

— Прочитай, що тобі шкодить, — наполягала Мілька, незмірно зацікавлена, що він вигадав знову.

Я розпечатала конверт і прочитала: «Вишенько! Що б ти там не вибрала, я тримаю за тебе кулаки. Нехай Господь буде з тобою. — Лорд Вейдер».

Середина липня

— І що? І що? — допитувалася Мілька, проштовхуючись до списків із результатами.

— Не бачу… — Я нервово шукала наші прізвища. Ірек стояв поряд, стискаючи мою долоню аж до болю. — Зараза, здається, іще один рік на смітник.

— Ми є! Вишне! На тринадцятій позиції! Бачиш?! — гукнула мені просто до вуха Мілена й показала своїм батькам, котрі стояли неподалік, переможний жест.

— Вони поступили! Чуєш, Рисеку? Поступили! — почула я її маму, яку заглушали Аза, Барі і Кайтек.

Я знайшла тринадцяту позицію. Все сходиться: я й Мілена, тут-таки поряд. В одному човні.

Я обернулася, шукаючи в юрбі знайомі обличчя. Є. За п’ять метрів од нас Мільчині батьки. Її мама, як завжди, сильно розчухрана, зате у фантастичних джинсах із торочками. Гладко виголений тато Мілени саме розглядається за листям клена. Обіч галасливі Мільчині пси. Трохи далі Філіпп крадькома втирає самотню сльозу. Єндрек, котрий підкидає Вікторію ген за хмари. Травка, не знати чим більше зворушений: тим, що ми вступили, чи тим, що Марія приїхала на кілька днів і стоїть поруч, махаючи нам своєю аристократичною долонею. Збоку Ірек нервово прикусив верхню губу. Мабуть, він іще не второпав, що ми вступили. За кілька метрів далі Болек. Він забіг на хвилинку, щоб пересвідчитися, чи не треба когось реанімувати. Не треба, тому в нього, мабуть, така розчарована міна. Зразу перед ним моя мама, одною рукою відгортає каштанові кучері, а другу піднесла вгору, щоб я бачила, що вона тримає за мене кулак. Її Місько тактовно став трохи далі й несміливо помахав волохатою лапою. Уже всі! Ні! Когось мені ще бракує. Ну так, він не прийшов. Може, мав якісь справи, лекцію чи важливу конференцію. Досить, що він надіслав касету. Раптом біля одного з кінських каштанів я помітила дрібну постать у дротяних окулярах. Є! Він прийшов і тепер робить мені рукою знак, що все о’кей.

Я заплющила очі, а потім заходилася швидко кліпати повіками.

Примітки

1

Шимборська, Віслава (польська транскрипція імені Вишеслава) — видатна польська поетка, лауреатка Нобелівської премії з літератури. — (Тут і далі примітки перекладача).

2

Калі — персонаж із «Пустелі й пущі» Генрика Сенкевича, котрому належить знакова цитата (так званий закон Калі): «Якщо Калі краде корову, то це добро, а якщо в Калі крадуть корову, то це зло».

3

Слово «рак» не повинно бути частиною твого словника (англ.).

4

Єжи Кукучка, Ванда Руткевич — польські альпіністи, що трагічно загинули в горах.

5

Мілош, Чеслав — визначний польський поет та есеїст, лауреат Нобелівської премії з літератури.


home | my bookshelf | | Терпкість вишні |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 1
Средний рейтинг 5.0 из 5



Оцените эту книгу