Book: Дівчинка на кулі



Дівчинка на кулі

Ольга СЛОНЬОВСЬКА

ДІВЧИНКА НА КУЛІ

Пам’яті моєї першої аспірантки,

авторки багатьох публікацій,

двох науково-методичних книг,

кандидата педагогічних наук,

доцента Савчук (у дівоцтві — Лавної) Наталі Григорівни — присвячую


Хороші дівчатка потраплять у рай, погані — в історію.

І

Мама виймає мене з купелі, загортає у м’якесенький рушник і «сторцує»[1] — отже, голівку я вже держу міцно. Надворі сонячний день, великі шиби вікон відбиваються світлими прямокутниками на підлозі. Біля порога сидить гладкий білий кіт. У нього чорний хвіст, чорне вухо й на спині біля хвоста — чорна пляма.

— Котик хоче молочка! — щебече мама до мене. — Але молочко лише для Олечки! Тпрусь, котику, тпрусь, нема тобі молочка!

Я хапаю губами соску, смокчу тепле молоко й відчуваю неземну насолоду від смачного білого напою, від повної захищеності й блаженного спокою. Бо що мені, такій маленькій, треба? Щоб мама лагідно щебетала й тато підкидав угору аж під саму стелю. Щоби прибігала бабуся, гладила мене по голівці теплою й м’якою долонею і щодня дивувалася, як я за ніч підросла. Щоби коло моєї колиски муркотів наш старий кіт, про якого мама мені найчастіше й співає різних колискових.

Ось я вже дибаю до тата. Він фотографує мене новеньким, єдиним на все Село фотоапаратом у молодесенькому саду, найменші щепи в якому — врівень зі мною. Ось мені купили плюшевого ведмедя й залізну колясочку, в якій я вожу його подвір’ям, як молоді мами своїх немовлят. Ось тато приносить з роботи загорнуту в газету величезну й грубу плитку шоколаду: такими ласощами частують льотчиків — і татів Генерал (хоч нині я вже й сумніваюся, чи насправді він мав генеральське звання — може, лишень полковницьке?) вділив мені особисто левову пайку денної дози десерту авіаційного полку. Щороку взимку, в сезон полювання, у нашій хаті гостюють офіцери, і я можу торкнутися м’якенької шубки вбитого ними (на мою гадку — просто сплячого) сірого зайчика. Або погладити рябеньких куріпочок, яких мисливці наловили живими. Тато якось побачив зграю цих пташок біля копиці гречаної соломи на краю села. З неї на сніг сипалися гранчасті зернятка, які чомусь не вдалося вимолотити повністю у жнива, тож у зимову студінь куріпки ними й підгодовувалися. Вдома тато налив окропу у пляшку з-під «Савєтскава шампанскава», узяв із собою трохи пшениці, під копицею в заметах тією, ще гарячою, пляшкою поробив глибокі діри, понасипав туди зерна — й дурні куріпки позалазили в ті пастки, аби поживитися. Позалазити зуміли, а вибратися назад уже не змогли — пір’я не пускало. Тож татові друзі, офіцери-мисливці, й наловили їх доброго пів мішка.

Ось я вже бігаю й тішуся, що навесні в нас коло брами буйно цвіте бузок, а біля криниці — рожеві й білі півонії. Моя хресна принесла мамі маленький кущик жасмину, й за рік він вигудів, як з води, — уже порівнявся із дашком криниці (а її корба — доволі високо над землею: щоб на неї глянути, я щораз мушу сильно задирати голову). На грядках у нас ростуть колючі огірки: навіть боюся їх брати в руки. Зате дуже люблю полуниці, яких достигає перед хатою ціла велика грядка, і ще червоні соковиті порічки, й рожеву та жовту малину. Чужі дівчата женуть на аеродром пасти худобу, хапають мене на руки й обціловують. Я для них — мало не жива лялька, й бабуся добре пильнує, щоби ті щебетухи макоцвітні не занесли мене аж на пасовище. Мене всі люблять. І я люблю усіх.

Але одного зимового дня моя мама, якої чомусь не було вдома вже добрий тиждень, приносить до хати білий згорток. У тому згортку — ручки, ніжки, великий надутий живіт і круглий беззубий рот, котрий постійно нявкає — достеменно, як наш старий кіт! — навіть уночі. Це мій братик, на три роки від мене молодший, Андрійко. Розпитую в мами, звідки він узявся. Бабуся мені відказує, що мама випадково знайшла дитятко, та ще й уточнює: під скиртою. Змерз, неборака, й так голосно кричав, що аж до Села було чути. Я кажу мамі, що він зовсім негарний, якийсь занадто червоний, кволий, не має жодного зуба; та що там зубів — навіть брів не має! Та й по хаті бігати не вміє, як я. Навіщо його, такого нікудишнього, було брати? А мама відповідає, що через місяць він стане біленьким, гарненьким, а там і зубки з’являться, й волоссячко; і бігати він теж навчиться — ще мені моці забракне за ним усюди встигати. Якщо мама каже — значить, так і буде. Я поволі звикаю до присутності в хаті немовляти, вже навіть стережу його від кота, що якось облизав братикові личко. Мама пояснює, що кіт нюхом зачув молоко. Але бабуся чомусь застерігає, що міг дитину й придушити.

Андрійко дійсно пахне молочком. Весь пахне! І ротик, і ручки, і ніжки. Ну хіба такого маленького можна зобижати?! Тпрусь, поганий коте! Не підходь до мого братчика! Тпрусь!

Батьки готуються до хрестин. Домовилися зі священиком, що зробить усе в нас дома, бо як дізнається влада, то тато може й роботи позбутися. Мама мене заздалегідь наповідає, аби не забула: нікому не можна хвалитися, що до нас ксьондз приходив! Хрестять малого тільки у присутності кумів. Зате на другий день у нас збирається гучне застілля. У «малій хаті», тобто в тій кімнаті, де ми всі живемо і де стоїть піч, варять, печуть і смажать різні наїдки. У «великій хаті» — кімнаті через сіни, яка в інші дні порожня і в якій завжди чисто й прибрано, чужі чоловіки ставлять тимчасові столи, збиті з довгих дощок, приносять від сусідів лавки і стільці. Гості приходять із пакунками й солодощами. Цьоця[2] Дозя зі Львова привезла величезний торт. Таке диво я бачу вперше й дуже хочу покуштувати. Цьоця вже готова вирізати для мене із самої середини рожеву кремову квітку, але мама не дозволяє: я вже велика дівчинка, почекаю. Мені дають кілька шматочків курячої печінки й ложку холодцю — цього празничного харчу мені поки що вистачить. Коли ж гості всідаються, мама забирає мене з «великої хати», приводить до колиски і просить ні на мить не відходити від братчика, а якщо той прокинеться й заплаче, то відразу покликати її з «великої хати».

Я сиджу і навіть не ворушуся, щоб не розбудити дитинку. Та Андрійко спить так солодко й так довго, що мені стає нудно. Може, я краще пересяду край вікна? До нас на подвір’я прилітають такі гарні снігурі й синички, а деколи навіть дятел! Та ні, нема сьогодні пташок: дуже холодно надворі. Ще б пак — середина січня! Під самим парканом, у кутку нашого подвір’я, височіє огрядна копиця вівсяної соломи. Цікаво, а та скирта, під якою мама знайшла Андрійка, така сама чи ще більша? Вгорі на копиці лежить сніг. Під копицею теж сніг. Намело вже десь мені по пояс, і ніхто туди навіть стежки не протоптав — корові сіно носять кошиком зі стодоли.

До кімнати вбігає моя хресна. Вона якась дуже весела й чомусь похитується і натикається на меблі.

— Стережеш Андрійків сон? — питає мене. — Доглядай, доглядай своє лихо! Братчик виросте і так тебе наб’є, що й не рада будеш, що колись няньчила. Хіба тобі самій було зле? Усі цукерки, всі іграшки були твої. Тепер тато й мама будуть тебе заставляти усім ділитися з Андрійком. Та й любити його будуть більше, ніж тебе, бо він молодший — та ще й хлопець!

І вона дзвінко регоче, а мені стає не по собі.

Приходить бабуся, сварить мою нанашку[3], щоби більше не пила, й забирає до гостей, а я залишаюся наодинці з гіркими думками про свою майбутню долю. І навіщо було мамі забирати Андрійка з-під скирти? Хай би його собі хтось інший узяв! Чому я маю ділитися з ним шоколадками, морозивом, іграшками? Чому він мене має бити, як виросте?! Треба, поки не пізно, віднести його геть!

Я взуваюся на босу ногу у валянці й витягаю дитину з колиски. Немовля — в одній байковій пеленочці, але мама сповила дуже туго. Такий струцлик[4] можна нести без особливих клопотів навіть під пахвою. Тихенько відчиняю хатні двері, потім сінешні. Надворі дійсно дюдя! Такий морозище, аж сльози в очах стають!.. Але ж я ненадовго! Бреду неторканими заметами, втоптую ногами сніг під самою копицею, засуваю братика під віхоть вівсяної соломи й чимдуж біжу до хати. Швиденько залізаю на піч, бо аж зубами дзвоню від холоду. Та мама, мабуть, почула, як гримнули за мною важкі сінешні двері, бо зараз же увійшла до кімнати. Нахилилася над колискою — і лиш зойкнула:

— Де дитина?!

На мамині крики до «малої хати» збіглися мало не всі гості. Мене виявили на печі відразу. Стали питати, де малий, але я вперто мовчала. Аж коли втрутився тато і почав лагідно просити все розповісти, тоді й буркнула:

— Під скиртою!

Немовля швиденько знайшли і принесли до хати, хутко нагріли воду для купелі. Жінки бідкалися, що дитя помре від запалення легенів, але Андрійко навіть не пчихнув. Мама ж поламала на мені на дрібні тріски довгу замашну лозину. Саме це й переконало мене остаточно, що з появою меншого брата для мене й справді почалися гіркі деньочки.

Надалі мама боялася лишати мене з дитиною наодинці. Та найголовніше — замість поговорити зі мною, розпитати про причину, за той немудрий дитячий вчинок просто зненавиділа малу «нендзу»[5], била на кожному кроці, а з Андрійком няньчилася, говорила йому без упину ласкаві слова, співала. Мене нестерпно пекла така разюча несправедливість, але що я могла вдіяти? «Від любові до ненависті — один крок», — казали древні римляни, і вже понад два тисячоліття людство знов і знов переконується у їх правоті.

Коли до нас знову приїхала в гості цьоця Дозя зі своїм чоловіком, дядьком Данилом, і мама постелила їм у «великій хаті», я довго не могла заснути: лягти в одне ліжко з гостями мені не дозволили, зате мою подушку віддали їм — і спробуй задрімай, як у головах низько! Моїм батькам теж чомусь не спалося. Вони пошепки розмовляли про те про се, доки тато раптом не сказав:

— Слухай, Ядвізю, нехай Ольдзя[6] їде з Дозею у Львів, трохи там поживе. Тобі ж полегша буде — вже не переживатимеш, що зробить якесь нещастя дитині. І їй буде краще, а то катрупиш[7] малу, куди лиш поступиться: дивися, як вона змарніла, а хлипає навіть крізь сон уночі!

— Я тут з Андрійком і з худобою на кавалки рвуся цілими днями! Най беруть! Але чи ж візьмуть? Бо то одне діло — говорити, а друге — зробити, — буркнула мама і, трохи помовчавши, продовжила свою думку: — Баба з воза — кобилі легше! Можеш того дідька своїй золотій родиноньці й назавжди віддати, я не перечу!

— Ні, назавжди — не треба, а ось на місяць-другий хай беруть. За цей час ще не відвикне, а повернеться — буде нас ще більше любити, бо забанує[8] за домом.

Я мало не підскочила у своєму ліжку аж до стелі: мене візьмуть у Львів! Цьоця буде мене так любити, як мама й тато раніше, поки в нашій хаті ще не було Андрійка! Насилу вгамувала свою радість, скрутилася калачиком і заснула.

* * *

До Львова ми їдемо нічним потягом. У купе нас троє, але я наполягла, що буду спати на верхній полиці — й мою забаганку вдовільнили. Дитина добре відчуває, коли дорослі готові їй поступитися. Удаю, що сплю, але насправді від надміру вражень заснути не можу. Цьоця Дозя про щось довго шепочеться зі своїм чоловіком, урешті підводиться, спирається ліктями на мою полицю й у вагонній півтемряві — світиться лише малий нічничок унизу — уважно розглядає мене.

— Яка вона гарнесенька! — каже пошепки. — Брівки, як дуги, вигнуті, а носик — як дзьобик у горобчика! Я ціле життя мріяла про таку дитинку!

— Ще не знати, чи нам її віддали навсе[9], — перечить густим басом дядько Данило. — Передумають — і відберуть, а ти лиш собі душу надірвеш!

— Та ні, не передумають! Дзюня, — це вона про мою маму каже, — плаче, що вже знов вагітна, а з купою дітлашні їм буде не до Олюсі.

— Твої би слова — та Пану Богові у вуха!

— З вокзалу візьмемо таксі, — вже розмірковує про інше цьоця Дозя. — Не хочу їхати у трамваї з такою шанталавою[10] дитиною. Ще подумають люди: ади, які пани, — а дитя в якихось лахманах заношених!

— Купиш їй, що треба, уже завтра.

— Ну то посидиш із малою, заки я хоч якісь порядні лахи з магазину принесу, — бо в таких дрантивих трусиках і брудній сорочині продавці не дадуть нове й приміряти!

— Та вже посиджу, хоч навіть не знаю, що з нею буду робити, як розплачеться?

— Та чого ж би вона мала плакати? Будеш їй казки розказувати.

— Але ж я не знаю ніяких!

— Тобі, що, в дитинстві жодних книжок не читали?

— Та читали, але я вже усе забув! А те, що сам читав пізніше, мабуть, не годиться. Мої улюблені книжки були би цікаві для хлопчика — а це ж дівчинка…

— Дивися, вона посміхається вві сні! — шепоче тітка.

— Може, вона підслуховує, про що ми з тобою говоримо?

Я повертаюся на бік, обличчям до перегородки, щоб остаточно себе не видати. Цьоця з дядьком ще довго щось бубонять, але я вже поринаю в сон. А коли прокидаюся, то у вагоні — день біленький. Я чомусь уже лежу внизу. Навпроти розкидала по всій подушці свої кучері цьоця Дозя. А де ж дядько? А дядько там, де засинала я, — на верхній полиці.

Цьоця Дозя, здається, навіть із заплющеними очима стереже, щоб я не впала. Ось уже й вона прокинулася, побажала мені доброго ранку, а далі глянула на свій гарненький годинничок і заметушилася:

— Під’їжджаємо до Львова!

У купе просунула голову провідниця й запропонувала нам чай у великих склянках із блискучими металевими підстаканниками.

— Мені — дві! — відразу ж зголосилася я.

Мої родичі перезирнулися, але замовили чотири склянки чаю. Звісно, я й однієї не допила, проте цукор у пакетиках, на яких був намальований літак, згребла зі столика й заховала в кишеню.

З вокзалу ми їхали у кремовій машині. Цьоця сказала мені, що це авто називається «Побєда». А дядько зареготав, що хотіли назвати «Родіна», але Сталін заперечив: «Што, будєм Родіну прадавать?». Таксист недобре зиркнув на дядька: «Перемогу, значить, продавати можна?» — і той відразу замовк.

На четвертий поверх ми чомусь майже бігли, так квапилися. А коли цьоця пропустила мене поперед себе у відчинені двері й полегшено зітхнула: «Слава Богу!» — то я не стрималася й запитала, чому вона так боїться, щоб мене ніхто не побачив: таж я й так до чужих не піду, — хіба мене тут хтось збирається красти? Та тітка лиш погладила мене по голові й нічого не відповіла.

Далі у нас був сніданок. Цьоця швиденько зібрала на стіл, насмажила яєчню, покраяла свіжі помідори. Біля кожної тарілки дядько Данило поклав виделку й ніж.

— Хіба у вас нема ложок? — спитала я здивовано й потягнула смажене яйце до рота пальцями.

— Дитиночко! Що ти робиш? — аж застогнала цьоця. — Ложкою ми їмо лише борщ і зупу. Кашу й усю іншу тверду їжу — виделкою. А м’ясо і смажене яйце ще й ріжемо на шматочки, щоб легко в роті поміщалися!

Я розсміялася: ну й дурні! У мене такий великий рот, що в нього можна запхати й цілу помідору, й кілька цукерок відразу! Але цьоця вклала мені у праву руку ніж, а в ліву — виделку. Ого, так їсти виявилося зовсім незручно, і як тільки господиня пішла робити каву, я запхала яйце в рот із долоні, витерла скоринкою хліба свою тарілку, після чого запхала й хліб до рота і переможно глянула на дядька. Він ледве стримувався, щоб не розреготатися вголос, але цьоці Дозі нічого не сказав.

Каву я пила уперше в житті. Правда, в моєму горнятку було втричі більше молока, аніж кави, але напій мені сподобався. Попри те що цьоця поклала мені до кави дві ложечки цукру, я встала з-за столу, видобула з кишеньки светрика, що вже висів на вішалці, той цукор, який нам давали до чаю в потязі, й висипала його у своє горня.

— Буде занадто солодке, — сказав дядько.

— Нічого, я солодке люблю, — відповіла я. — Але чому тут намальований літак? Ми ж їхали поїздом!

— Полетимо ще й літаком, — заспокоїла мене цьоця Дозя.

Вона прибрала зі столу, а відтак почала шукати на моїй одежині вказівки на розмір.

— Ти одяг купуй на око, — порадив дядько. — Якщо не підійде — можна буде обміняти. Хіба не бачиш, що на ній усе завелике? А ногу я їй поміряю прутиком.

Він витяг із високої вази на малім столику коричневий очеретяний насінник на довгому рівнесенькому стеблі, приклав до моєї ступні й відрізав кавалок стебла ножичком врівень із моїм великим пальцем.

Цьоця вдяглася, із блискучої трубочки намастила собі перед дзеркалом губи якоюсь дивною червоною маззю, а потому, смішно попльовуючи у маленьку коробочку, нанесла тоненькою щіточкою на вії чорну фарбу, вбрала на голову капелюшок із довгими прозорими стрічками, що метлялися аж по спині, зробила дядькові «па-па», а мені «цьом-цьом» і кудись щасливо побігла. Дядечко ж почав розповідати мені історії про піратів. Але криваві піратські розбої так мене налякали, що я розплакалася. Дядько Данило негайно змінив тему і став розказувати про індіанців, детально пояснюючи, які в них були головні убори з орлиного пір’я і як вони розмальовували обличчя, щоби їх блідолиці вороги боялися. О, це вже було цікаво! Я запропонувала дядькові, щоб ми також розмалювали собі личка, — і цьоциних помади й туші нам на це ледве-ледве вистачило! На столику біля дзеркала красувалося ще чимало флакончиків, коробочок і різних футлярчиків. Я перепробувала все, що лиш могла. А дядько радів, бо йому вже не треба було нічого розповідати, — тим більше, що на думку чомусь спадали тільки «страшилки». Гадаю, це його мій зовнішній вигляд так надихав!



Першого цьоциного погляду на нас із дядьком цілком вистачало, аби знепритомніти, проте вона взяла себе в руки, запхала мене у ванну — й, поки я там розкошувала, зумисне щедро розхлюпуючи воду на стіни й на підлогу, бештала[11] чоловіка за свою дорогу косметику з добру годину. Потім купався дядько, а тітка перевдягала мене то в одну, то в іншу обновку. Нарешті вибрала найкраще, і ми пішли до склепу[12] шукати мальовидла, щоби поповнити цьоцині тяжкі втрати.

По львівських крамницях ми швендяли дуже довго, майже до вечора, й накупили різних парфумерних дрібничок, а також мені іграшок незліченну кількість. Я дала слово цьоці Дозі, що надалі буду користуватися тільки своїми помадою й тушшю, тільки своїми духами «Красная Масква», а до її французьких пуделочок і пляшечок жоден мій пальчик тягтися не буде. Але ж слово було моє: якщо дозволялося дати, то могла й назад забрати — цьоця ж про це не знала! А ще ми пішли в зоопарк, де я надивилася тако-о-ого, що від вражень не могла оговтатися цілий тиждень, і після того весь час питала, коли ми ще туди підемо. Тож цьоця купила мені книжку «Екзотичні звірі і птахи», аби я не квасилася[13]. До щедро ілюстрованої книжки я прилипла, як муха до меду. Та тітонька й гадки не мала, що в неї після цього проблем лише прибуде! Річ у тім, що основні фізичні риси зображених на глянцевих сторінках гіпопотамів, крокодилів, жирафів, страусів, папуг та іншої живності я стала переносити на живих людей. Зовсім несподівано, у крамниці, трамваї чи на людній вулиці, могла закричати: «Цьоцю, цьоцю, он який зелений дядько Крокодил іде!» (звісно, маючи на увазі його зелену сорочку). Або ж: «Поглянь, яка тлуста й рожева цьоця Цьоня[14] морозиво купує!». Бідна Дозя червоніла, як рак, затуляла мені долонею рота — але слова, мов горобці, завжди вилітали звідтам набагато швидше, аніж вона встигала їх зловити.

Працював у цьоциній родині лише дядько Данило. Він був відомим у Львові адвокатом, добре заробляв, щоліта з жінкою їздив як не в Сочі чи у Ялту, то на берег Балтійського моря. Напередодні мого переїзду до Львова цьоця виробила собі довідку, що хворіє на ревматизм, — і цей папірчик давав їй можливість узагалі не працювати, хоч раніше Теодозію Тадеївну звинувачували в якомусь незрозумілому для мене «тунеядстві» й вимагали негайно влаштуватися на роботу, бо можуть ще й судити показовим судом і приневолити її відробляти якусь «примусівку». З дядька ж Данила щомісяця стягали гроші за «бездітність», що мене дуже дивувало: адже в їхній сім’ї вже була я!

Дуже швидко моя шафа аж тріщала від одягу. Найбільше мені подобалися сукеночки з китайського шовку, яких накупили добрий десяток. Ще мої родичі придбали для мене чимало різних спідничок, штанців, светриків, шапочок, курточок і плащиків, навіть чудову цигейкову шубку з муфточкою і такою ж шапочкою — але ця вдяганка виявилася ще дуже завеликою, аби її носити навіть наступної зими. Купили, бо гарна річ була надто спокуслива, щоби цьоця її не взяла про запас. Та найбільше в мене було трусиків: різних кольорів, різного крою, з мереживом, вставками з гіпюру, з бантиками — ціла шухляда! Тітка постійно наголошувала, що в такої маленької дівчинки трусики обов’язково мають виднітися з-під спіднички — бо це дуже мило, тому їх треба мати багато й різних. Коли ж через місяць чи два ми утрьох з’явилися в нашому Селі — мене мама рідна не впізнала. Спочатку мої «панські убйори» в неї викликали справжній шок, мама надулася й із цьоцею навіть розмовляти не хотіла. А потім я почула, як біля криниці тато сказав мамі:

— Треба забирати дитину назад! Вона за нами вже не сумує, відвикла, скоро взагалі буде мати за чужих!

— Нехай сидить у Львові! — відрізала мама. — Я з Андрійком і Лілею ледве ради даю, а з нею взагалі настане пропаща година! Най ще трохи багачі потратяться! Та й куди той одяг Дозя подіне, як дитина з нього виросте? А так і Лільці щось перепаде, а щось буде й Ольдзя доношувати, як заберемо назад у Село.

У мене вже була маленька сестричка. Ім’я їй дала акушерка, що приймала в мами пологи, і тепер наша Ліля — перша Ліля в Селі, чим мама неабияк гордиться. Сестричка товста, аж кругла, — як колобок; та й Андрійко — нівроку «набитий» хлопчик. Обоє мають відмінний апетит, обоє на диво спокійні, повільні й забарні, в усьому слухаються мами, а на мене дивляться з-під густих насуплених бровенят.

— Забирати треба Ольдзю якнайшвидше, бо потім буде плачів на цілий тиждень, а то й на місяць! — наполягає тато.

— Рано ще! Най ще наші львівські пани трохи потішаться, — стоїть на своєму мама.

— Таж скільки грошей на неї тратять!

— На бідних тото щастя не впало! Але ти подивися лишень, як її Дозя одягає! — чомусь не подобається моє вбрання мамі.

— Гарно одягає, Ядвізю, дуже гарно! Як панську дитину, — не погоджується тато.

— Скажи своїй Дозі, най купує дитині довші спідниці й сукенки, а то мала виросте такою ж к…рвою, як і твоя двоюрідна сестричка! — уже не на жарт сердиться мама.

Я виткнула голову із-за стодоли — й батьки відразу змовкли. Розпитувати їх про щось марно. Ясно одне: мене таки заберуть зі Львова! А я не хочу! Треба слухатися цьоцю Дозю й дядька Данила. Тоді, може, не віддадуть… А може, називати їх татуськом і мамцею, як мені вже не раз було пропоновано? Та ні, соромно якось!.. Та й що мій тато на це скаже? А мама?..

Цьоця Дозя помічає, що я із Села повертаюся дуже сумна.

— Бануєш за своїми? — співчутливо запитує.

Я горнуся до неї:

— Не віддавайте мене в Село!

Тітка промовисто глипає на дядька Данила, той усерозуміюче посміхається.

Дядько в мене дуже добрий: щодня приносить мені як не морозиво чи плитку шоколаду, то солодкий сирок із родзинками. Таку кругленьку сиркову кульку, зусебіч облиту шоколадом. Сам сирок — на довгій паличці, а зверху обгорнутий яскравою червоною позліткою. А який смачню-ю-щий! Тітчина подружка, довга-предовга й худа-худюща — через що я зву її цьоцею Жирафою, хоч мені й забороняють так їй прозиватися, — коли я їм отой смаколик, лише облизується й навіщось розповідає про свою начальницю. Каже, що сама не знає, від чого та пані начальниця так розповніла: від рочків чи від сирочків?

— Звісно, від рочків! — регочу я. — Від сирочків ніхто не поправляється. Он я вже їх скільки з’їла, а все одно у всі свої платтячка і штанці й досі влажу!

Цьоця з дядьком не втомлюються скрушно зітхати й повторювати, що їхня подруга — і багата, й красива, і шляхетного роду, та жоден кавалер біля неї надовго не затримується. Свою самотність у вихідні цьоця Жирафа компенсує мало не цілоденним гостюванням у моєї тітки, коли дядько сидить над своїми паперами, вхопивши голову в обидві руки: тяжко захищати клієнтів, яким запахло криміналом! Я вже не раз ті папери нюхала, але нічим особливим від них не чути. Папери як папери! Запитую дядька, як пахне криміналом, а він каже, що дуже погано пахне, — навіть не пахне, а тхне! — краще цього й ворогам не знати. Цьоці Дозя й Жирафа тим часом грають у карти й шахи, роблять одна одній модні зачіски. А ще розповідають смішні історії. Деколи — польською мовою, і я мало що з почутого розумію, зате завжди запам'ятовую все дослівно з першого разу. Ось і сьогодні цьоця Жирафа веде мову про якогось пана, що прийшов сповідатися до ксьондза. Я знаю, що мене, як тільки трохи підросту, теж поведуть до сповіді, бо я дуже грішна: розбила кришталеву вазу, розлила цілу пляшку дорогого вина на килим — і тепер ту пляму нічим не можна відчистити, одягла цьоцин мережаний ліфчик на голову і з балкона в такому вигляді показувалася перехожим, обстригла ножицями пишноволосу ляльку Тамару й уже нею бавитися не хочу — канючу, щоб мені купили іншу.

Так ось, пан на сповіді каже ксьондзові:

— О муй ксєнже! Я мам ґжех!

— Які ґжех?

— Пан цаловал паню!

— Пан цаловал паню в уста? О, то єст вєлька розпуста!

— Нє! Пан цаловал паню ніжей!

— Пан цаловал паню в перси? О, то вєлька бєда бенджє!

— Нє, пан цаловал єще ніжей!

— Чи пан мондри, чи пан ґлупі? Пан цаловал паню в дупу?

— Нє, пан цаловал з друґєй строни!

— Пан цаловал з друґєй строни?! Вшисткє ґжехі одпущоне!

І обидві цьоці голосно регочуть. А відтак гостя згадує ще одну веселу оповідку — про якусь паню, котра запрошує колєжанку піти до лісу: «Ходімо по гриби: може, знайдемо якогось…бака!». Останнє слово мені зовсім не знайоме. Знаю подібне — «рибак», бо дядько зі своїми друзями — суддями й прокурорами інколи вибирається ловити рибу на стави, але ні мене, ні цьоцю Дозю з собою брати не хоче. Тільки от чому в цьому, уперше мною почутому слові на самому початку замість «ри» цьоця Жирафа говорить «ї», та й що, зрештою, воно означає? Напевно, це такий гриб, бо ж збираються в ліс по гриби.

Коли приходить на обід дядько Данило і за те, що кумедно пародіюю його рухи й жести, каже: «Цó пан рóбі, мáлпа сóбі!» — завзято перечуся з ним, що я не «навпа», бо в мене нема хвоста. А тоді ховаю дядькову краватку в салатовий порцеляновий кавничок на кухні. Цьоця Дозя завжди підсмажує кавові зерна на пательні, тоді меле їх у млинку, заварює коричневий пахучий порошок у металевій турці з довгою ручкою, а далі переливає киплячу каву в порцеляновий кавник — і вже з нього за столом розливає в такі ж самі малесенькі й гарнесенькі, зверху салатові, горнятка. На блідо-зеленому тлі кавничка, горняток і тарілочок в’ються гілочки якогось дуже гарного рожевого цвіту, а всередині весь посуд — чорний, тільки по самих краєчках — тоненькі золоті пружечки. Я дуже люблю розглядати цей сервіз, але цьоця Дозя щоразу при цьому аж тремтить: боїться, що я випущу з рук якусь порцелянову штукенцію — і цей раритетний кавовий набір також стане розпарований, як уже два чи й три попередні, котрим я скрутила роги. Коли ж дядько Данило ніяк не може знайти свою краватку, а вже запізнюється на судовий процес, то починає просити мене під миленний бік негайно віддати йому вкрай необхідну річ, бо інакше я буду «мати ґжех» — і ксьондз призначить мені важку покуту. Почувши знайоме слово, я вибираюся з ногами на ліжко, скачу по ньому, аж стогнуть пружини, й виспівую: «Я цалóвал з дрýґі стрóни — вшисткі ґжéхи отпущóни!». Цьоця Дозя хихоче. Вона й не здогадується, що сьогодні ще чекає на неї саму!.. Врешті дядько, махнувши на все рукою й сподіваючись, що коли не буде більше наполягати, то я сама поверну краватку, каже цьоці Дозі, аби подавала каву.

Побачивши в її руках паруючий кавничок, я розпачливо зойкаю: дядьків шикарний галстук залитий гарячим напоєм! Цьоця, звісно, й припустити не могла, що всередині щось може бути, і навіть не зазирнула туди, коли наливала каву. Тепер треба витягати з шафи інший костюм, іншу краватку й іншу сорочку — бо до того одягу, що на дядькові, годилася лише та краватка, котра зараз парує в кавнику. Тітка вмикає електропраску і швиденько прасує комір, манишку й манжети іншої сорочки, бо вже нема часу, щоб довести її до пуття цілком. Тепер бідний дядько мусить добре пильнувати, аби не розстебнувся жоден ґудзик у піджаку: сорочка попрасована лише у видних місцях! Чи вдасться цьоці Дозі врятувати залиту кавою улюблену дядькову краватку — один Пан Біг знає, але так уже сталося, й нема на то ради!

Провівши дядька на роботу, ми з цьоцею прямуємо на базар, але дорогою я раптом починаю вередувати, що голодна. Так, ми щойно обідали, але ж якраз проходимо повз літню кав’ярню, де вже якось ласували різними смаколиками! Я хочу їсти, зараз на всю вулицю закричу, що дуже-дуже голодна! І цьоця Дозя поступається моїй черговій примсі. Сідаємо у зручні кріселка за білосніжний столик, тітка читає меню, а я вибираю, що буду їсти й пити. О, мені обов’язково — велику й смачну відбивну! Що на гарнір — це не так уже й важливо, можна й зовсім без гарніру (я ж сита!). І ще мені конче — абрикосового соку: я його дуже люблю. Цьоці ж принесуть віденську каву й мацюпусеньке тістечко. Як таке пусте замовляти, то краще взагалі обійтися! Звісно ж, я про це кажу вголос. Тітка буряковіє, нахиляється до мене й шепоче, аж сичить:

— Закрий пельку на петельку!

Пам’ятаю цьоцину науку, що їсти треба повільно, добре пережовувати кожен шматочок, не кришити хліб, не видивлятися, що їдять і п’ють за сусідніми столиками. Тітка моїми манерами задоволена. Зі своєю кавою й тістечком вона справляється набагато швидше за мене й біжить «пудрити носик». О, тепер уже можна пороззиратися довкола! Біля дверей сидить дядечко Гіпопотам, а біля нього — Лисичка-Сестричка. У неї на голові — ціла куделя. Руда, мов лисиця, жінка з таким задоволенням облизує чайну ложечку і при цьому так ласо дивиться на свого залицяльника, що мені здається, ніби рано чи пізно вона і його з’їсть, як отой шматочок тортика, що на тарілочці. Навпроти мене п’ють каву якісь старенькі пан із панею. Вона каже йому, ледь помітно кивнувши в мій бік:

— Дивись, як дівчинка гарно орудує ножем і виделкою! Треба й нашу Маринцю так навчити!

— Як тебе звати, сонечко? — звертається до мене сивий пан.

— Ольдзя, — відрекомендовуюся, притуливши долоньку до грудей, як мене навчила тітонька.

— Вона — просто чудо! — милується мною старенька пані. — Ким ти будеш, як виростеш, дитинко? Актрисою? Співачкою?

— А може, лікаркою? — додає її супутник. — Чи стюардесою?

— Як виросту, я буду… буду… — тягну думку за хвіст, бо ніяк не можу згадати те дивне слівце, що його казала моя мама татові про цьоцю Дозю, коли ми приїжджали в Село. — Буду гарною…

— Панянкою! — в один голос підказує подружжя.

— К…рвою! — на всю кав’ярню без тіні сумніву виголошую я.

Зал регоче, аж заходиться, старенькі підводяться й ображено прямують до виходу, а з їхніх очей на мене й на цьоцю Дозю, що якраз повернулася, летять гарячі іскри праведного гніву. Тітка негайно виводить мене надвір. Але марно вона допитується, що ж я такого смішного сказала: я вже збагнула, що ляпнула дурницю, тож навіщо признаватися? Щоб дістати ляпанця по дупі?

Ми прямуємо на ринок й опиняємося між рядами, де продають гриби.

— Візьмемо лисичок, Олечко? — радиться зі мною цьоця Дозя. — Дядько Данило їх дуже любить.

— Ні! — копилю губки.

— То що — молоденьких опеньочків?

— Не хочу!

— Значить, купимо білих грибочків. Вони так пахнуть, такі смачні!

— Не хочу ні білих, ні червоних, ні зелених! — затялася я.

— А яких же ти грибочків хочеш? — необачно поцікавилася тітка.

Ой, краще б вона не питала!

— Я хочу…бака!

Базар ахнув, глибоко вдихнув, але видихнути вже не зміг. Цьоця відводить мене в якийсь кут і з червоним, як півонія, обличчям і сльозами розпачу в очах вичитує, що то гриб поганий, отруйний, їсти його не можна, навіть називати вголос не варто! Ми вертаємося поміж тими самими рядами з грибами, й услід за нами тягнеться довгий шлейф людського реготу. Тітка дуже сердита. Навіть не торгуючись, хутко купує червоного солодкого перцю, помідорів і баклажанів й тягне мене на зупинку. Ми сідаємо у майже порожній трамвай і їдемо додому. Грибів сьогодні на вечерю не буде.

І не треба! Не дуже й хотілося!..

Які ж ці дорослі немудрі! Зовсім не розуміють, щó дитину цікавить!

— Цьоцю! — скиглю я у напівпорожньому вагоні. — Я не буду його їсти! Я не хочу, щоб ти його купувала! Вертаймося на базар. Я хочу лише подивитися на…бака!

Літня кондукторка вхопилася за серце, а нечисленні пасажири понадувалися, як індики, від ледве стримуваного сміху. Ми вийшли на першій же зупинці. Обурена тітка дала волю своєму гніву: всипала мені добру порцію «пляцків на дупу» і пригрозила через мій язик більше нікуди з собою не брати. Вдома по телефону вона жалілася якійсь не відомій мені співрозмовниці: «Enfant terrible!»[15] А та втішала, що всі діти жахливі й час від часу ганьблять своїх батьків, бо відтворюють усе почуте, так що дорослі ладні крізь землю провалитися. Тож мене треба ви-хо-ву-ва-ти, а з цим може впоратися тільки хороший педагог із багаторічним стажем. На щастя, в Маргарити Григорівни, каже увечері цьоця Дозя дядькові, цього стажу — понад сорок років! Та й плату вона візьме невелику — словом, працюватиме більше для задоволення, ніж заради грошей.

Назавтра до нас прийшла пані Вчителька — стара, як Божий світ, але розмальована й вифранчена, як відданиця. Від неї густо несло дорогими парфумами і ще дорожчими цигарками. Такі самі потай від дядька палять на балконі цьоці Дозя й Жирафа! Але я йому цього не видаю: за мовчання мені вже пообіцяли купити велику ляльку, котра каже: «Ма-ма!». А ще обидві цьоці, коли дядька нема вдома, співають дуже смішну пісеньку:

В Стрийськім парку ми ся здибали з тобов,

В нашім серці ся зашкробала любов!

Скільки раз ся обнімали, скільки раз ся цілували —

Ще ніколи так не шкробалась любов!

Я, мала, теж підспівую — й уявляю собі любов великою мишею: такою, як та, що в селі, у хаті нашої бабусі, уночі весь час шкреблася за креденсом[16]. Тільки як вона потрафила[17] залізти аж у саме серце й що тепер буде з тим парубійком, що в його грудях шкребеться миша? Спробуй її звідти витягти! Та, зрештою, самі й винні: розвели стільки мишви, що вже аж он куди добирається! Ось у цьоці Дозі й дядька Данила мишей на пльонтрі[18] нема — і спокій голові! Треба буде тим дурням зі Стрийського парку теж купити собі таку пастку, яку дістав мій тато: уже і в баби мишей нема!



«В Стрийськім парку ми ся здибали з тобов!..» — яка ж довговічна ця пісня, яка іронічна, а яка тепла й доброзичлива!

Уважай, моя кохана, уважай:

В чорну фарбу свої очка не вмачай!

Бо як будеш умачати —

Будуть очка вилазяти!

Уважай, моя кохана, уважай!

Навіть власні ревнощі закоханий до пори до часу тамує, щоб не зробити боляче своїй обраниці:

Уважай, моя кохана, уважай:

На сусіда, на Штефана, не зважай!

Бо як йму того Штефана,

Як ним тевкну[19] до дивана —

Будеш плакати, кохана,

Буде жаль!

Ну і як же без знаменитих львівських трамваїв:

Уважай, моя кохана, уважай:

Із трамвая на ходу не вилазяй!

Бо хапне тебе за ногу

Та як гримне до дороги —

Поламаєш собі ноги,

Буде жаль!

Час не владний над співанкою мого дитинства! Співають її й у славному Львові, і в Станіславі[20], й у Тернополі, і в Коломиї навіть зараз, хіба що додають кілька сучасних рядків:

Уважай, моя кохана, уважай:

На червоне «Мерседесом» не в’їжджай!

Бо авто ремонтувати,

А тебе, дурну, ховати —

То коштує таких грошей,

Що аж жаль!

Але вертаємося назад, до моїх дітóчих літ. Так ось: на нашому порозі з’явилася пані Вчителька. Цьоця Дозя церемонно познайомила мене з Маргаритою Григорівною. Перш ніж почати моє виховання, гостя наполягла, що буде краще, коли воно проходитиме тет-а-тет. Моя тітонька з такого щастя дуже зраділа, вбрала капелюшок і побігла до цьоці Жирафи на роботу, залишивши про всяк випадок моїй виховательці робочий телефон дядька Данила.

— Мене звати Маргарита Григорівна! — ще раз відрекомендувалася мені пані Вчителька. — Повтори, бо ім’я складне, рідкісне!

— Маргарина Григорівна! — запам’яталося легко, бо я знала, що так називався жир, який мама додавала до печива.

На пачках тієї маргарини були намальовані дві великі сині сливки: напевно, ренклод. Саме так художник оформив обгортку, не розуміючи, що російське слово «слівочний» означає «вершковий». Два великі, синьо-фіолетові, соковиті плоди ще довго красувалися на 250-грамових пачках маргарину — мабуть, доти, допоки на фабриці не використали весь старий тираж пергаментного паперу. Пізніше цей огріх таки виправили, бо коли я вже ходила до школи в Районному Центрі й інколи мама доручала мені купити пачку маргарину, то на нових обгортках з’явилася намальована корівка.

— Не маргарина, а Маргарита! — підібрала тонкі губи гостя. — До того ж правильно буде — «маргарин»: це слово чоловічого роду! Чула? Повтори, як мене звати!

— Маргарин Григорівна! — слухняно повторила я, хоч ніяк не могла второпати, чому ця пані зветься чоловічим ім’ям.

— Ти невиправна! Називай мене цьоця Марґо!

— Хенде хох! — засміялася я, згадавши, як викрикували хлопці на вулиці, граючись у війну, і приставила виховательці до грудей дуло іграшкового пістолета. — Якщо тобі не догода — віднині будеш цьоця Хендехох!

— Не буду я цьоця Хендехох, погане дівчисько! — перемінилася на лиці гостя, але тут же опанувала себе. — Давай придумаємо мені якесь гарне ім’я! Згода?

— Чудово! Зараз придумаємо! Ти літати вмієш?

— Ні, — звела догори свої вищипані брівки пані Вчителька.

— Значить, будеш цьоця Ківі!

— А це ще що таке?

— Це птаха! Вона тільки ходить, але зовсім не літає, бо така ж тлуста, як і ти! Точнісінько! — я побігла по книжку «Екзотичні звірі і птахи», розгорнула потрібну сторінку, та глипнула на свою співрозмовницю й моментально збагнула, що бути цьоцею Ківі вона теж не хоче. — Тобі кортить, щоб я придумала щось ліпше?

— Так, — легковажно понадіялася на краще цьоця Ківі.

— Тоді… тоді… ти будеш цьоця Зебра! У тебе ж — чорно-білий костюм у смужечку, як і в цієї конячки!

Але й Зеброю моя вихователька зватися не побажала.

— Чому ти весь час тільки прозиваєшся? — зобиджено спитала вона. — Тобі було би приємно, якби я називала тебе не на ім’я, а, наприклад, Хунвенбінкою?

— А що це таке? — округлилися в мене очі.

— Це китайська партизанка! Така дівчинка, від якої можна чекати чого завгодно — як і від тебе, до речі.

— Ху…венбінка, — задумливо повторила я, невпопад вставляючи у незнайоме слово звук «й» замість «н».

Хіба ж могла я знати, що саме так воно й звучить китайською — а в слов’янських мовах його вже змінили зумисне, щоб уникнути драстичності![21]

— Що ти таке говориш?! Хто тобі таке сказав?! — обурилася пані Вчителька.

— Ти, — сумирно призналася я.

От нетямуща тітка: вже й не пам’ятає, що то саме вона щойно навчила мене цього дивного слова!

— Enfant terrible! Enfant terrible! — заламала руки Маргарита Григорівна. — Як же тебе навчити французької мови, як у твоїй голові — лише всілякі дурниці?! Ти нечема! Ось як дам по дупі!.. — і вона замахнулася на мене своєю зморшкуватою рукою із довгими наманікюреними нігтями.

Це вже було занадто! Якась чужа тітка має мене бити, та ще й у нашій квартирі?!

— Спробуй тільки! Ти — цьоця Ківі, цьоця Зебра, цьоця Хендехох, а ще — цьоця Ху…венбінка!

— Я зателефоную твоєму дядькові! — вхопилася за телефон гостя.

— Телефонуй, телефонуй, а я все одно тебе не люблю, гратися з тобою не хочу і вчитися французької мови не буду!

— Що ти розумієш у французькій мові?! Французька мова — це…

— Кака-бека! — завершила я замість неї недокінчену пафосну фразу, показавши пані Вчительці язика. — Йди собі додому, тьотю Ківі-Хендехох! Мені з тобою нудно.

Ображена Маргарита Григорівна таки подзвонила дядькові. Переговоривши з ним на підвищених тонах, тицьнула телефонну трубку мені в руку й, навіть не попрощавшись, луснула дверима. Дядько дуже просив мене нічого не витворяти, поки він не приїде, а краще взяти альбом і кольорові олівці й намалювати, скажімо, зоопарк, у який ми в неділю ходили.

Усе! Я вдома сама! Можна робити, що заманеться! А що мені заманеться? Дядько радив малювати звіринець… Але чому олівцями, якщо цьоця Дозя завжди малює на полотні фарбами із блискучих тюбиків? У неї тих фарб — ціла здоровенна бляшана коробка! Правда, чистого полотна на підрамнику зараз нема — усі полотна вона вже зіпсувала й повикидала. Художниця!..

А клітки ж у зоопарку — величезні! Звірі теж не маленькі, в альбомі точно не помістяться… Зате є білі-білесенькі стіни у вітальні! Такі ж великі, як і клітки у звіринці, й такі ж чисті, як аркуші в новенькому альбомі. Досить лише намалювати на них прямі лінії — й міцне пруття для кліток готове! Я навіть пензлика не брала: витискала олійну фарбу з тюбиків і пальчиками її розтягала вгору і вниз, управо і вліво. Коли дядько повернувся з роботи, на всіх стінах у вітальні красувалися чудові різнокольорові клітки — звірі були би щасливі поселитися в таких! Щоправда, самих звірів я намалювати вже не змогла — фарби закінчились. Побачивши мої мальовидла, не скупий на вишукані фрази адвокат утратив дар мови. Цьоця Дозя, навпаки, вивергла із себе таку потужну повінь слів, на яку здатен хіба що водоспад у Яремчі, — але все одно з моєї голівоньки не впало ані волосиночки! Подружжя тільки дійшло спільної думки, що лишати мене саму в квартирі — ще небезпечніше, аніж брати із собою.

Але й залишати малого урвителя[22] із дядьком Данилом виявилося теж ризиковано, бо я керувала ним, як лиш хотіла, примушувала гратися зі мною «в піратів». Падали з підвіконника вазони, билися тарілки й горнята, коли я завзято орудувала дерев’яною «шпагою» на палубі торгового вітрильника, що ним ставав кухонний стіл. Для більшої правдоподібності перев’язувала собі одне око цьоциною чорною «газовою» хустинкою — і так лупцювала дядька держаком від швабри (який і був тією самою «шпагою»), що синці виступали не лише на спині й на руках, але навіть на обличчі, — а йому ж треба було говорити промови в суді! Отож була я і в квартирі, й за її межами для своїх цьоці й дядька справжньою карою небесною. Та вони терпіли усі мої дитячі вибрики, й основна помилка бездітного подружжя полягала в тому, що обоє весь час думали, ніби я ще маленька й дурненька. Що маленька — то так. Але ж не дурненька! Моєї кмітливості на них обох уже тоді вистачило би з надлишком!

Надалі цьоця Дозя старалася бути обачнішою в моїй присутності. Коли приходила в гості цьоця Жирафа, вони вже анекдотів уголос не розповідали — ні польською мовою, ані, тим паче, українською. А може, й розповідали, але мене з вітальні виманювали всіма можливими способами. Найчастіше дозволяли посидіти біля «дірки» — так я називала велике дзеркало в передпокої. Його амальгама чомусь мала зеленуватий відтінок, поверхня постійно брижилася. Можливо, люстерко було з дефектом. А може, то від подиху вітру із кватирки хиталися тоненькі смарагдові фіранки на вікнах? Хто його знає… Я знайшла собі цікаву розвагу: сідала збоку, щоб мого відображення не було видно у дзеркалі, й починала пильно вдивлятися в його глибину. Спочатку бачила тільки протилежну стіну, двері, килим на підлозі — але потім усе чомусь розмазувалося, й несподівано в люстерку з’являлися цілі рухомі картини. Виразні, яскраві! Єдине, що чомусь завжди — на тлі неба, інколи навіть поверх білих хмар, що пропливали десь там на задньому плані. Телевізора в цьоці Дозі й дядька Данила тоді ще не було, це я добре знаю. Та й навряд чи в когось у Львові він узагалі міг бути на початку шістдесятих. Але у дзеркалі танцювали розкішно вдягнені пари при дворі якихось царів чи королів (бо їхні сиві голови були увінчані золотими коронами, а на плечах полискували горностаєві накидки). А ще у дрімучих лісах, на стоптаному копитами снігу, розгорталися жахливі картини полювання на дикого вепра й ведмедя, а на широкому плацу стиналися у кривавих двобоях закуті в залізні обладунки учасники рицарського турніру.

Неймовірно? Так. Цього не могло бути? І я теж так думаю. Але ж було!

Якось тітка непомітно для мене підійшла до дзеркала — і краєм ока теж помітила в нім те, що мало не кожного дня розглядала я. Цьоця Дозя страшенно перелякалася й заборонила мені наближатися до цього люстра, а дядько вже чи не наступного дня відвіз його в комісійний.

Дивна річ, але йшлося не про венеціанське чи якесь інше старовинне люстро. Навряд чи те дзеркало, що спричинило такий переполох у львівській квартирі, мало хоч би сто літ віку. Зрештою, після того випадку ще декілька разів у моєму житті перше-ліпше дзеркало теж пропонувало мені таку дивовижну інформацію, котру неможливо було почерпнути з якогось іншого, не такого містичного джерела. Пам’ятаю, як школяркою пізнього вечора читала за обіднім столом поему «Гайдамаки» Тараса Шевченка, подумки жахалася страшної різанини в Умані — й несподівано в якусь мить задрімала над «Кобзарем». На стіні в нас висіло овальне люстерко — звичайнісінький ширпотреб, до того ж нове-новісіньке, лиш недавно куплене. Моє відображення не могло відбиватися в тому люстрі, бо воно було почеплене значно вище від рівня моєї голови, та ще й набагато правіше від стола. Та коли я прокинулася, наче хто труснув мене за плече, то несподівано побачила у дзеркалі зажурену молоду панну в дорогій сукні з важкого зеленого оксамиту Вона молилася на вервиці перед фігуркою Божої Матері, що стояла в ніші якогось пишного храму. Я виразно почула слова, сказані з такою тугою, що серце розривалося! Цю фразу я й повторила на відкритому уроці за Шевченковими «Гайдамаками» (і мій улюблений вчитель через отой вибрик своєї учениці не отримав звання заслуженого). Значно пізніше, уже в роки української незалежності, я розгорнула якусь книжку з історії Польщі — й цілком випадково (ось лишень кажуть, що «випадок» — це псевдонім Бога, коли Він не хоче Себе оприявнювати) мій погляд наткнувся на ті самі, вже колись почуті з уст середньовічної панни із задзеркалля, трагічні слова, але в перекладі українською мовою! Я навіть принагідно їх використала в одній зі своїх книг: «Ніхто не завинив стільки, як ми… Ох, народе наш, бідний народе! Якщо ми не носимо на чолі, мов той Каїн, страшного знаку — то, певно, лиш тому, що не прикінчили українського народу остаточно!». Моє давнє видіння виявилося пророчим! Цей тяжкий докір своїм співвітчизникам-полякам висловила, як з’ясувалося, Діонісія Понятовська — польська принцеса голубої крові. Скажете: «Свєжо прєданіє, да вєрітся с трудом»? І мені теж. Але тим не менше! Факти — річ завжди дуже вперта, і що написано пером, того не витягнеш й волом.

Та й чим далі, то й щораз частіше діється зі мною щось не те. Варто лиш мені глибоко задуматися, відсторонитися — й раптом ловлю себе на думці, що дивлюся на світ чужими очима, відчуваю реальність чужими органами дотику, слуху, нюху, пам’ятаю і знаю те, чого не можу знати, бо знати не повинна! Що це — клітинна пам’ять? А хіба пам’ять передається генами? Хіба це не набутна з віком річ? Чи, може, вона — як та срібна голка, що простромлює століття, нехтуючи категоріями часу й простору?.. Від таких вражень інколи стає не по собі!

Та повернемось до Львова мого дитинства. Буквально за якийсь тиждень я навчилася читати. Вдивлялася у вивіски, в написи на крамницях і дивувала перехожих своєю обізнаністю: «Он буква А, а ось — К, а там — Ц і Р». Цьоця Дозя купила мені грубезну книжку з чудовими малюнками — альманах «Дванадцять місяців». Таких книг, що виходили тоді раз на рік, як окремий цикл, було в мене дві чи три. Я їх читала й перечитувала і з цьоцею, й сама: бо ж нового дзеркала до передпокою мої родичі так і не купили, а вільний час треба було заповнювати чимось корисним. Мені чомусь здається, що тоді, у Львові, я прожила ледь не половину свого життя, хоча це зовсім не так. Львівський період — насправді лише якихось два-три роки. Зате які чудові й барвисті!

Усе ввірвалося одного вечора, коли цьоці Дозі принесли телеграму. Помер мій новонароджений братик, котрий прийшов на світ із пороком серця, тому й прожив лише кілька тижнів. Мама взяла собі в голову, що його смертю Бог покарав її за те, що рідну дитину, себто мене, віддала чужим людям. Цьоці й дядькові діватися було нікуди: довелося пакувати мої речі в Село. Їх набралася величезна валіза. Я плакала, не хотіла повертатися зі Львова, але ми мусили встигнути на похорон, тож уперше ніхто зі мною особливо не церемонився.

Похорон — подія не для дитячого споглядання. Тим паче похорон маленького дитяти. Я не боялася підійти до невеличкої, наче іграшкової, труни й поцілувати холодний лобик немовлятка. Страшно мені стало аж на цвинтарі, коли домовину почали опускати в яму. Глибоку яму, в якій хлюпала вода. Мама каже, що тоді стояла страшна відлига, тож вода в ямі з’являлася знову й знову, як не старалися її вичерпати. Мене нажахало, що бруднюща і студена вода потрапить у маленький гробик і заллє дитинку. Я уявляла себе на місці братика — і кричала, мов несамовита, кидалася в яму, щоб не дати гробарям закидати труну мокрою чорною глиною, в якій теж води було більше, аніж самого ґрунту. Люди ридма ридали, трактуючи мою поведінку як неймовірні страждання за померлим братиком:

— Ото дитина надривається! Хто би подумав: таке мале, а вже все розуміє!

Додому зі цвинтаря мене вели, міцно тримаючи за руки, адже я постійно шарпалася й норовила вернутися назад. І раптом на пагорбі побачила величезний розквітлий кущ. Суцвіття на ньому нагадували акацієві, але були щонайменше уп’ятеро більші, якогось небаченого лілово-жовтого кольору, дивовижно красиві. Я вирвала долоню з бабусиної руки, звільнилася від цупкої правиці хресної, вибігла на пагорб, зірвала одну квітку й повернулася до цьоці Дозі, яка вела попід руку мою маму.

— Що це ти тримаєш у руці? — аж знетямилися жінки.

Я піднесла вгору пишне суцвіття, потрясла ним і сказала:

— Бутук-і-дудак!

Як мені зірвалася з язика саме така чудернацька назва: чи я її щойно тоді сама й вигадала, чи десь чула що-небудь подібне, — досі не маю жодного поняття.

— Де ти серед зими взяла цвіт? — кинулися люди до мене.

Виявляється, вони взагалі ніде не бачили ніякого розквітлого куща, — та його вже й не було: пагорб, тут і там укритий плямами снігу, лиснів на сонці, як облізла голова старого діда! Дивовижну квітку кілька років зберігали в моєму улюбленому, хоч уже й тріснутому, біленькому горняті з голубими незабудками, що його ми з цьоцею Дозею не забули привезти зі Львова, — аж поки суцвіття не розсипалося на дрібний пил.

* * *

Після похорону братика мама впала в дивний стан. По декілька разів на день вона лягала на ліжко долілиць і якось утробно стогнала. Її втішав тато, втішала бабуся. Ми, троє дітей, горнулися до неньки, гладили по голові, але й це мало допомагало. Зрештою, час — не лікар, час — філософ. Згодом нещасна трохи заспокоїлася, й життя ніби почало налагоджуватися. Але тремтіла душею й серцем наша мама лише над двома молодшими. Через якийсь час я знову стала нелюбою дитиною. А може, зі мною просто було несила чинити по-іншому? Може, надто допитлива й кмітлива дитина — це неймовірний тягар для дорослих? Мама не могла дати собі ради з моїми вічними запитаннями, котрі сипалися, як горох із мішка. Чому сонце сходить, а потому заходить, чому встає з-за Андрухової стодоли, а сідає за Семенів сад? Чому завтра вранці зійде знову? Чому в хмарний день сонечка не видно? Чому, як довго дивитися на сонце, болять очі? Звідки беруться хмари? Чому з одних іде дощ, а з інших — сніг? А чи можна на хмару сісти, як на перину, і спостерігати звідти, що люди роблять на полях? Звідки береться веселка й чи можна її помацати? Чи можна підправити на ній кольори олівцями або фарбами? Чому місяць світить уночі, але інколи може висіти на небі й уранці, вже при світлі сонця, — а от сонце видно тільки вдень, а вночі — ніколи? Чому ластівки в’ють гніздо на сволоці[23] в нашій стайні, а горобці — під стріхою? Чому синичка мене дзьобає, коли я виймаю газети з Муличчиної поштової скриньки? Чому якраз у її скриньці вона звила собі гніздечко, ніби більше ніде не можна було знайти місця? А я би хотіла, щоб синичка виводила пташенят у нашій скриньці! Тато тоді для газет змайстрував би іншу. Чому бджоли такі злі? Я лише хотіла подивитися, як там усередині їхньої хатки, де вони сплять, а де їдять у своїм вулику! Я ж їм нічого поганого не зробила! За що вони мене так покусали?

Може, це й ненормально, коли дитина весь вечір розглядає квіти на ковдрі чи, коли в хаті нікого нема, витягає з вазонів посаджені рослини, щоби побачити, яке в них коріння? Може, це дивно, коли дитя сидить на шляху біля масної чорної калюжі, яку обліпили зусебіч білі метелики і з якої беруть глину для своїх гнізд в’юнкі ластівки? Може, й так…

Метелики сідають мені, малій, замурзаній багнюкою від голови до п’ят і всіма відторгнутій, на голову, на лікоть, на пальці. Ластівки найчастіше полюбляють умощуватися на плечі. Я їх не ловлю й навіть не пробую ловити. Метелика можу хіба що легесенько погладити пальчиком по контуру складених крилець: він терпить, не тікає. По самих крильцях не можна — стирається пилок. Мені так приємно, що пташки й комашки мене люблять! А сусіди, побачивши таке диво, похитують головами, шепочуться й показують пальцями в мій бік:

— Мала відьма!

— Що вона там робить? Не інакше, як ворожить, ману напускає!

— Такої ще дитини в нашому Селі зроду-віку не було!

Маму їхні розмови нервують до нестями — і я щоразу дістаю від неї кілька замашних «пляцків на дупу». Питаю, навіщо мене дитиною постійно била? Оправдується, що витримати мої постійні «заскоки» було просто неможливо, а їй же доводилося щодня двигати всю хатню роботу, обробляти город, доглядати за малими. З розпачу, що нічого не годна зі мною вдіяти, мама стала називати мене «психічною» за будь-який мій «крок вліво — крок вправо». Що таке «психічна», я добре знала. Поблизу нас жила дивна жінка, яка могла й перед дітьми заголитися та й показати, що там у неї є і ззаду, і спереду. Згодом я довідалася, що під час війни її зґвалтувала німецька солдатня. Коли ж повернувся додому із фронтів її чоловік, то почав цією подією постійно їй дорікати, бив дружину мокрими віжками. Від щоденних страшних побоїв із нею й сталася непоправна біда… Та чоловіка й це не зупинило. Як тільки в нещасної починався приступ, він прив’язував хвору в стайні біля корови, лупцював її до кривавих пасмуг, а сам безпробудно пиячив тиждень-півтора, хоча вдома без нагляду й теплої страви плакало п’ятеро дрібних дітей. Так на п’яну голову й помер через кілька літ у колгоспній стайні. Можливо, заснув там — і його необачно прикидали сіном, де він і задихнувся; а може, ще до того, як привезли сіно худобі, врізав дуба сам. Та після смерті пияка його дружині не стало краще, бо власні діти також мали її ні за що, підрісши, били матір, забирали пенсію, що її вона отримувала як нервово хвора людина. Час від часу сини викликали «тринадцяту бригаду» — і здоровенні санітари з волосатими ручищами виводили нещасну з хати в гамівній сорочці. А вуличні хлопчиська бігли за машиною «швидкої допомоги» й верещали вслід: «Пазуня Саніцька — к…рва совіцька!», хоч бідолашна жінка зовсім не заслуговувала на таку назву. Маленькою мені було дуже страшно, що скоро я стану такою ж — бо мама каже, що я теж «психічна».

Львівський період мого життя наклав на мене свої відбитки. Пригадую, як мама знайшла якось у кошику з брудною білизною добрий десяток моїх різнокольорових трусиків.

— Що це таке? — тицяла вона мені ними під самий ніс. — Хто тобі дозволив повикидати їх із шафи сюди?

— Вони брудні! — мимрила я, усвідомлюючи, що зараз будуть громи і блискавки з ясного неба.

Мама уважно розглядала білизну:

— Що ти верзеш? Вони чисті!

— Цьоця Дозя казала, що жінка має перевдягати трусики щодня.

— Ти — жінка?! Ха-ха-ха! Твоя цьоця Дозя дурна! Ти — дитина, дитина, дитина, а не жінка! — повторила мама аж тричі із притиском. — Ти маєш носити одяг, поки я сама з тебе його не стягну, коли зберуся прати! Чула? Бо взагалі будеш ходити без трусів! Нехай хлопці з тебе сміються, як із вуйни Психічної!

А одного разу мама купила в місті торт: круглий, пахучий, із кремовими рожевими й шоколадного кольору квітками. Посадила нас, дітей, за стіл, і кожному на тарілку дала по здоровенному шматку. Ліля з Андрійком уминали, аж давилися. А я вперлася, що торт не можна їсти великою ложкою, бо вона для зупи. Мама принесла мені маленьку, чайну. Я знову запротестувала, що хочу меншу від великої, але більшу від маленької. Йшлося, ясна річ, про ложку десертну. Але ж такої в нашій хаті взагалі не було ніколи! Мама сприйняла мої забаганки за дурні заскоки й надавала духопеликів. Торта мені перехотілося назавжди.

Так, мама була неправа. Та чи маю я право її осуджувати? Хіба я сама завжди поводилася із власними дітьми, як книжка пише? Боже, таж вони розплодили в нашій міській квартирі тридцять сім хом’ячків, і я потай відвезла цей виводок у жито за містом, поки хлопці були в школі, бо ж добровільно не віддали б! А коли здохла папужка, вони ховали її в міському парку з усіма почестями, ще й так голосили, що я була певна: таких плачів точно б не було, якби то вмерла я. А коли ранньою весною з Вовчинецької гори тихцем принесли напівзамерзлого вужа і поселили його в мене під ліжком, у коробці з-під взуття, — а вночі вуж розмерзся й поліз коло мене грітися? Таж у мене тоді від жаху мало серце не зупинилося!

Звісно, було, що й кричала на синів, навіть пробувала давати ляпанців, але насправді тільки ледь торкалася долонею. Перед старшим соромно по-справжньому лише за два випадки. Коли син став першокласником, і ми пішли в ательє фотографуватися, дорогою я весь час йому нагадувала, що він має усміхатися — і тоді фото вийде веселе й гарне: адже в нас обох — красиві білі зуби, приємна посмішка. Та фотограф поставив першокласника з букварем біля столика, як олов’яного солдатика, і став наполягати, щоби малюк зробив серйозне личко. Син глипав на мене і пробував посміхатися, але чув невдоволений окрик фотографа — і старався набрати серйозного вигляду. А я стояла майже поруч зі своєю дитиною і… не сміла втрутитися. На знімку малий — із такою жалюгідною посмішкою, що в мене щоразу серце стискається, коли бачу ту світлину.

Іншого разу першокласників повели на зустріч з якимись американцями, що нібито мали вчити українських школярів любити Бога. Урочистий захід був організований просто жахливо, а повчання заокеанських проповідників виявилися ще більшим страхіттям. Вони мали театральні ляльки, що вдягалися на руку, розігрували сценки з діалогами, які тлумачив перекладач, — і верзли такі нісенітниці, що соромно було слухати. Наприклад, пояснювали діткам, що такою ж мірою, як пес — вірний друг людини, її щирим другом є також і Бог. Я небезпідставно побоялася відпускати малого без нагляду на цей колективний захід і теж туди пішла. Зал був переповнений, стільців на всіх не вистачало, отож діти товклися попід стінами й у проходах між рядами, а педагоги насилу наводили порядок. Зненацька якась учителька вхопила мою дитину за руку і стала на очах у всіх лупцювати. Без жодної на те вагомої причини — просто щоб інші боялися й дотримувалися порядку (хоча про який порядок у тому безладі й тисняві могло взагалі йтися?). Я ледве протовпилася до неї та спробувала присоромити — а педагог відкрила до мене рота, що через таких, як я, батьків, котрі потурають своїм дітиськам, із ними в школі неможливо дати ради. Замість того, щоб вияснити прізвище й заклад, де працює ота «сіячка розумного, доброго й вічного», на гірший кінець — просто написати скаргу, я її ще й перепрошувала… Минуло багато років. Мене знав уже в обличчя мало не весь Обласний Центр. І от на якомусь учительському зібранні колишня кривдниця посміла гордовито продемонструвати перед своїми приятельками, що вже давно мене знає. Пригадую, мене у відповідь просто затіпало. Вона перелякано позадкувала, збагнувши якимось сьомим чи восьмим чуттям, що ще мить — і її білі й ріденькі фарбовані патли опиняться в обох моїх руках.

Зло тільки тому й існує досі, що вчасно не отримує здачі. Зло мусить бути покаране. Зло дорослого проти беззахисної дитини має бути покаране відразу ж, чого би це іншим дорослим не коштувало: авторитету, моралі, честі чи й усього одразу.

Мій син із невісткою приносять до нас маленьку Влодку. Вона щосили гризе кулачки: зубки ріжуться. Молода пара щебече коло дитинки. В їхній уяві донечка вже їх упізнає, уже все розуміє, що мама з татком їй говорять, уже погоджується з ними, що буде юристом (і тільки юристом!), коли виросте, уже любить приїжджати до бабусі й дідуся машиною, а не автобусом… «Где впервые любил и от счастья был глуп…», — згадую я рядки із пісні Олександра Малініна. Люблячі завжди виглядають збоку якимись дурнувато-прицюцькуватими. А може, для глибокого переживання щасливих моментів якраз і потрібен саме такий стан?

* * *

Перед хатою, в молодому яблуневому садку, мама посадила велику грядку полуниць. Я не могла дочекатися, поки вони нарешті достигнуть, і потай обривала зеленцем. А коли вже почали бриніти одна ягода, друга, третя, надворі засльотило на цілий тиждень. Але й попри негоду ягоди наливалися соком і рожевіли.

Тож мама вибирає їх у велику білу миску, а я стою на стежечці, як лелека, мало не на одній нозі, бо довкола таке болото, що навіть ступити нікуди. Дорогою йде жінка з маленьким хлопчиком. Це вуйна[24] Маланка. Колись вона вчилася з моєю мамою в одному класі, навіть сиділа за однією партою, але потім вийшла заміж у сусіднє село, забрала до себе старого батька, а хату продала. У Маланки та її чоловіка довго не було дітей. Неплідницю якимись травами довго лікувала наша місцева знахарка «пані Текля». Насправді її звали Тетяною, але всіх Тетян у нашому Селі чомусь кликали тільки Теклями, так само як усіх Євдокій — Доцями, а Парасок — Пазунями. Мою маму, до речі, називали Дзюнею, хоч вона, як сама любила наголошувати, мала таке ім’я, як польська королева — Ядвіга, й тато завжди кликав її не тим сільським найменням, а виїмково Ядвізею або Ядзунею.

Коли сільська знахарка зробилася відомою в наших околицях, то приїжджі люди стали її величати панею. Теклі це дуже сподобалося, й вона почала вимагати, щоб так до неї зверталися й односельці. У колгосп на роботу пані Текля не ходила, бо мала безногого й сліпого чоловіка, котрий таким страшним калікою повернувся з війни. Спочатку благовірна його навіть приймати не хотіла: яка користь у господарстві з обрубка? Потім ще кілька років у кожній сварці на все горло дорікала своєму Василеві його колишніми любасками[25], яких той до війни мав, «як маку, як гною, як листя, як мишачого г…мна», але після війни жодна в його бік і бровою не вела. Пізніше молодиця змирилася, що краще жити зі сліпим обрубком, аніж вікувати життя самотою у порожній хаті, отримувала зачоловіка пенсію, а сільську владу гнала зі свого подвір’я стаєнною мітлою. Якими тільки способами Теклі не нагадували про колгоспну ланку й цукрові буряки! Пробували навіть страхати й людським осудом: пізньої осені, коли вже й сніг наперхав, а буряки ще залишалися невикопані, привезли увечері голодних і злих бабів просто з поля до Теклиної хати, аби ті їй під вікнами виспівували, що вона білоручка, у колгоспі й дня не працює, а вони гарують на полях від рання до ночі, без вихідних і без свят. Знахарка зачинила двері на засув, а наступного дня вже наскаржилася у військкоматі й на голову колгоспу, й на парторга, і на бригадира, та ще й привезла до Села воєнкома, щоби той особисто утовкмачив сільській владі, що пані Теклі вистачає по вуха роботи коло свого інваліда-фронтовика.

Текля кидала на картах, зливала віск і варила помічні трави. Це мистецтво їй передалося від рідної бабуні й теж приносило якщо не якусь стабільну копійку, то вряди-годи курку чи півня, з десяток яєць, а то й плесканку сиру. Своїм гостям знахарка пояснювала, що якби її чоловік ледь трохи бачив чи мав хоч якісь там негодящі ноги, то вона б і його вилікувала, — а як нема ні очей, ні ніг, то немає на таку страшну напасть і жодного ліку.

Та я, зрештою, хотіла розказати про вуйну Маланку. Довгождана вагітність протікала в неї дуже тяжко, останні три місяці треба було з ліжка узагалі не вставати. Текля носила їй додому якісь трави, й відварами з них так закріпила плід, що коли прийшов час, то розродитися Маланка ніяк не могла, хоч пологи тривали аж дві доби. Лікарі стимулювали породіллю, і врешті плід вийшов — але разом із маткою. Чомусь закласти назад «жіноче природжінє» в лікарні вже не змогли — й усе вирізали. А немовля врятували.

Маланчин чоловік, поки не знав, що його жінка вже не все має, жив із нею, як і раніше. Але через рік або й два місцевий фельдшер обмовився — й Іван уже на свою Маланку дивитися не міг. Казав тестеві, що в нього на неї зовсім не стоїть, почав шукати коханок, які не дуже Івана й поохочували, — бо як на п’яну голову на весіллях зачинав хвалитися, перелічуючи, з котрою ґаздинею спав, ті у відповідь показували йому горбатий мізинний палець, чим уводили бабодура в червону фарбу. З горя Іван кудись завербувався й поїхав геть від хати, а Маланка зі своїм батьком ростили малого Міська й поволі тручали біду поперед себе.

Проте тяжкі пологи мали не лише близькі, а й далекі наслідки: жінка худла і в’яла, жовкла, марніла, допоки в неї не виявили туберкульозу. Лікували Маланку й у протитуберкульозному диспансері в нашому Селі, й навіть в Обласному Центрі, та чомусь не дуже успішно. Зневірившись у дохторах, вона пішла до пані Теклі, й та пообіцяла поставити хвору на ноги.

— Така-м слаба, що ледве йду, — скаржиться Маланка мамі. — Оце підняла якийсь кілок та й підпираюся ним, аби не впасти. Пані Текля каже, що напій буде мати силу аж у суботу. Просила-м, щоби дала мені ту траву, я сама заварю — а тота вперлася: ні та й ні! Хто знає, із чого вона ті ліки буде робити! Одні кажуть: щоб вилікуватися від сухот[26], треба з’їсти сало з десятьох псів, другі радять десь борсука роздобути, бо в нього сала більше й воно значно помічніше від собачого. А я вже нічим не гидую — лиш би допомогло, бо як лишу Міська на сім світі круглим сиротою? Тато старі, слабі, також довго не протягнуть, а цей — ще зовсім дитина. Будуть над ним по тих інтернатах чужі люди глумитися, а я на тім світі — у труні перевертатися!

— Що ти таке говориш? Хіба тепер багато від сухот помирає? Вилікуєшся, — розраджує вуйну Маланку мама, знімає у хлопчика з голови кашкет і сипле в нього з миски всі мої полуниці.

— Якщо вже тебе вздріла, то хочу попросити: принеси мені ліки від пані Теклі. Не забудь: у суботу вже будуть готові!

Як не дивно, мама погоджується, хоч потім у розмові з бабусею зітхає, що то вже, напевно, все одно, що з ліками, що без них, — так чи так смерть уже в Маланки за плечима. Та вранці у суботу ми таки вирушаємо до Теклі. Йдемо левадами, стежечка петляє, як гадюка. У травах цвітуть білі ромашки, які в нас у Селі звуть королицями, й голубі дзвіночки, і червоні стріпаті зірочки польової гвоздики, які в нас називають сваркою, тому їх зривати не можна: хто насмілиться, у того вдома почнеться веремія на тиждень. Я вже нарвала цілий оберемок дзвіночків і королиць, але як бачу ще якусь дуже гарну квітку, все одно не стримуюся, щоб не приєднати її до букета. Мама несе в одній руці порожню літрову банку, а в другій — трилітровий бідончик з молоком, бо ж не годиться до знахарки йти з порожніми руками.

Пані Текля не дуже рада нашому приходу. Бурчить, що прийшли зарано, вона ще не встигла нічого приготувати. Але, зрештою, ті ліки — не для нас. Лиш не треба Маланці казати, з чого зроблені. Пані Текля виймає з креденса макітру й макогін. О, тертий мак я дуже люблю, але ж поласувати ним вдається тільки на Святий вечір! Та в макітру пані Текля кладе не мак, а кілька худющих чорних раків, вимочених в олії, яких по одному витягає з масного слоїка. Мама хапається рукою за рот і стрімголов вибігає надвір.

— А ти добре дивися, що я роблю! — звертається пані Текля до мене. — Сподобається — буду тебе вчити. Я виділа, як ти сиділа на дорозі коло калабані й пасочки з болота ліпила, а кругом тебе то ластівки, то метелики вилися.

— Не пасочки, а хатку я ліпила! З ґанком! І не подобається мені терти раків у макітрі, — хитаю я головою. — Їх треба варити! Та й навіщо ви ракам клешні й хвости повідривали? Там якраз найбільше м’яса!

— Це не раки, це — земледухи. Вони на грядці живуть, коріння рослинам підгризають. У вас на городі такі є?

— А-а-а, знаю: це ведмедки, ведмедюхи, що корені в капусті об’їдають!

— Ага, ведмедюхи! Або вовчки. Або ще земледухи. Люди їх по-різному називають.

— Бабуся каже, що як укусять, то можна вмерти!

— А можна ними самими від смерті врятуватися.

Пані Текля швидко справляється із земледухами, добавляє до розтертої на кашу суміші кілька ложок меду й, вишкрябуючи залишки з макітри, віддає мамі майже повний літровий слоїк коричнево-чорної «підливи».

— Я добре перетерла. Вона й знати не буде, що це. Хай п’є три рази на день по три ложки. Так дев’ять днів, більше не варто, — пояснює знахарка. — А ти, як підростеш, — це вже до мене, — приходь, може, чогось і навчишся.

Аякже! Дуже цікаво — вчитися терти в макітрі земледухів!

Ми йдемо польовими стежечками понад зарослими травою окопами серед безконечних полів до чужого села. Я пхинькаю, що хочу пити. Але бідончик порожній: пані Текля молоко перелила собі в гладущики, щоби сметана відстоялася. Тож мама простягає мені слоїк із земледухами:

— На!

— Я хочу води!

— Воду будеш пити вдома!

— Так он журавель же стирчить на роздоріжжі!

— Це така криниця, що хто з неї вперше вип’є, на того воші кидаються, — повчає мама. — Потім уже не шкодить, а от за першим разом — гарантовано будуть воші!

На подвір’ї у вуйни Маланки — свій колодязь. Ще й відро стоїть на цямринні, а з нього вода на землю скапує: десь уже має маленьку дірочку.

— Не пий, бо сухот наберешся! — хапає мене за руку мама, бо я вже рушила до відра з водою.

Вуйна Маланка лежить на ліжку, якась аж чорна. Дякує мамі за ліки й відразу припадає губами до слоїка. Робить великий ковток. Бачить, що я гидливо скривилася, й каже:

— Думаєш, несмачне, гірке? А насправді — як рідка халва! Але почастувати тебе не можу, бо то ж ліки. Можуть такій малій дитині зашкодити.

Мама квапиться покинути вуйнину хату. Ми знову йдемо полями до рідного села. Поміж житами, які вже цвітуть, аж жовтенький димок над їхніми колосками в’ється, синьо блимають блавати-волошки, темно-червоними блискучими зірничками цвіте кукіль.

— Вона видужає? — запитую маму про вуйну Маланку.

Мама здвигає плечима:

— Дав би Бог!

Через багато років цікавлюся, чи жива ще вуйна Маланка.

— Дибає щонеділі до церкви, — відповідає мама. — Разом з Міськом самі город обробляють, корову, свиню, індиків тримають. Таки допомогли Теклині земледухи! Тільки Місько — якийсь жовтий, худий, як патик, усе лице в зморшках. Уже виглядає, як ровесник своєї мами. Зсутулився, згорбився, як старий дід.

— Із кимось живе?

— Спробувала його було обкрутити нова зоотехнічка, на квартиру до них упросилась, але недовго протрималася. Пішов Маланчин Місько у стовбури![27]

* * *

А за вікном солов’ї щебечуть і витьохкують на всі лади. Окраїна міста. Особняки. Приватний сектор. Ріка, верболози. Садки. Солов’ям — привілля! Підлітки катаються на скутерах, як я колись на татовому мотоциклі. І в якоїсь довготелесої юнки є свій сором’язливий і боязкий Місько. А в Міська — надто любляча самотня мама. І вочевидячки не буде мати права отой Місько на особисте життя — ні в підлітковому віці, ні в юнацькому, ані навіть на старість. Бо інколи треба слухатися не мами, а соловейків…

II

— Щоб ти її в жодному разі не роздягав із шубки! — вкотре нагадувала мама татові, який забирав мене на новорічний ранок у районному Будинку офіцерів.

Менші брат і сестра теж виявляли палке бажання піти на свято, навіть дружно вголос розревілися, але як тільки дістали кілька разів від мами бучком, умить замовкли і сховалися на піч за комин. Зрештою, в мене самої були не більші шанси, ніж у малих, потрапити на новорічну ялинку, адже мама спершу навідріз відмовлялася мене кудись відпускати.

— Подарунки дітям через день-два привіз би й сам, — утовкмачувала вона татові. — А з цією, — поводила оком на мене, — біди не оберешся! Та й то клопіт: треба ж було її хоч скупати, треба було все на дитині перепрати й висушити, та й нові шкарпетки здалось би перед тим купити, бо вже п’яти дірами світять! Добре бездітним! А тут гроші йдуть, як вода в пісок, — не настарчишся на всіх і на все!.. Ні, хай сидить удома! Обійдеться без неї те свято, та й вона без нього!

Але тато теж уперся, аргументуючи тим, що йому сам Пал-Палич наказував обов’язково привезти дитину, тобто мене, — навіть запрошення особисто вручив. Тож після довгих суперечок, маминої істерики й прокльонів, татових погроз піти з сім’ї світ за очі, з відчаю записатися в космонавти чи в надстрокову службу й присвятити себе армії цілком, — мама здалася. Влучивши момент сякої-такої згоди, тато постарався дременути зі мною з хати якнайшвидше, адже мама вміла передумати навіть останньої миті й завернути вже з півдороги. Лише коли ми вибрели свіжим снігом — навіть стежку ще не встигли люди протоптати — на трасу, я нарешті повірила, що повертатися додому нам не доведеться.

Ми довгенько чекали, поки над’їхав весь засніжений зверху, із повністю замерзлими вікнами, старенький автобус; а далі майже годину, з багатьма зупинками, тряслися в ньому в несусвітній тисняві й цілковитій темряві, хоч надворі світило сонце, — аж поки не вийшли на Площі Героїв у Районному Центрі. Тут ми з татом пересіли уже в автобус міський, добре відчищений і від снігу ззовні, й від льоду на вікнах ізсередини, — а що він був майже порожній, то здавався мені набагато більшим від автобуса приміського.

Будинок офіцерів над входом був прикрашений ялинковими гілками й різноколірними паперовими гірляндами. Туди входили і входили з барвистими запрошеннями в руках дорослі тьоті й дяді, ведучи за руки дітей. Таке ж запрошення було і в тата, й нас пропустили досередини, у красиво прибране фойє, де дві сніжинки — маленькі дівчатка в накрохмалених рясних марлевих платтячках — підходили до новоприбулих малюків, брали за руку й запрошували пройти з ними. Тато не дуже хотів відпускати мене саму, але якась тьотя сказала, що дорослі сидітимуть на внутрішніх балконах, звідки добре бачитимуть своїх діток, а всіх малят вихователі зберуть біля ялинки в залі. Крім уже згаданих дівчаток, нових дітей зустрічав ще й хлопчик у яскравому костюмі півника. Його пишний хвіст був завбільшки, як сам малюк, а червоний гребінець на голові палахкотів на все фойє. Тато наказав мені не відпускати руки цього хлопчини, щоб, орієнтуючись на його різнобарвний, здалеку видний костюм, він міг мене завжди знайти очима.

Та як тільки тато зник за якимись широкими дверима, дівчатка-сніжинки відтіснили півника від мене вбік і удвох швиденько повели до гардеробу, де вже зібралася черга. Усміхнена тьотя допомагала діткам роздягатися. А поміж малюками в шубках і пальтечках шмигали туди-сюди хлопчики й дівчатка в карнавальних костюмах ведмедика, лисички, метелика, їжачка та ще всіляких інших.

Раптом хтось ухопив мене за руку. Я глипнула в той бік — і мені перехопило подих. Переді мною, вбраний у чорні блискучі рейтузи та білосніжний светрик, у золотій накидці на плечах і блискучій короні на голові, стояв справжнісінький принц!

— Ти хто? — запитав незнайомий хлопчик.

Я назвала своє ім’я, але він дзвінко розсміявся:

— Я зовсім не про те, як тебе звати! Я питаю, який у тебе костюм?

Треба було миттєво рятувати становище. Зиркнувши на свою новеньку цигейкову шубку (подарунок цьоці Дозі), я зняла з голови таку ж цигейкову шапочку й відповіла:

— Я в костюмі мишки. Хіба не бачиш?

— Тобі буде в такому костюмі жарко! — поспівчував мені хлопчик. — У залі так грубки натопили, що до них торкнутися неможливо!

— Нічого, — сказала я. — Як зіпрію, води нап’юся!

— Краще я принесу тобі морозиво! — запропонував принц і негайно кудись помчав.

Усміхнена тьотя, не чекаючи його повернення, стала мене роздягати. Побачивши на мені старе, а до того ж доволі брудненьке та ще й полатане вельветове платтячко, вражено округлила очі й розвела руками:

— Нєужелі нікакой друґой адєжди на такой случай для рєбьонка нє нашлось? С ума сайті!

Саме в цю мить із морозивом у руці повернувся принц. Але, побачивши мою незавидну сукеночку, щось промимрив і почав відступати назад.

— Вовачка! — закричала тьотя. — Ти куда, маленькій нєґадяй? Што, нє узнал? Ета же твая Золушка! Атдай дєвачкє мароженає! Ти же для нєйо пріньос? Я сама слишала, как ти абєщал Золушкє прінєсті мароженає!

— Но вєдь ана ґаваріла, што ана Мишка! — виправдовувався зніяковілий хлопчик.

— Била Мишка, а стала Золушка! Щас я єй прічьоску сдєлаю — і твая Золушка прєвратітса в настаящую красавіцу! Правда, мая мілєнькая?

Мої туго заплетені кіски були вмить розпущені, й довге світло-золотисте волосся хвилями вкрило плечі. Принцові, мабуть, це дуже сподобалося, бо я побачила, як його погляд одразу потеплів. Вовочка вхопив мене за руку, й ми, поперемінно ласуючи морозивом, побігли в зал, посеред якого красувалася величезна, до самої стелі, ялинка. На її чубчику світилася блискуча червона зірка, а на гілках висіли скляні кольорові кульки, хатинки, шишки, санчата, клоуни, зайчики, грибочки, дзвіночки, — але найбільше, як не дивно, на ній було почеплено кукурудзяних качанчиків, що їх діти чомусь називали дивним словом «початкі». Напівпрозоре скляне листя на тих качанах було трохи відгорнуте й закручене назад, демонструючи добірне кукурудзяне зерно: біле, жовте, червоне, золоте — на кожнім качанчику інше.

— Кукурудза на ялинці не росте! — авторитетно заявила я принцові.

— Якщо Микита Сергійович захоче, то й на ялинці виросте! — з такою ж упевненістю відповів мій новий приятель.

Хто такий Микита Сергійович, я уяви не мала, але припускала, що це, напевно, якийсь усемогутній чарівник, якщо він здатен творити такі дива.

У залі грала музика, дітей розважали дорослі клоуни у смішних вдяганках та з великими червоними носами; згодом з’явився й Дід Мороз у довгому, аж до п’ят, червоному кожусі й такій же шапці — і ми всі гуртом гукали Снігуроньку, а тоді водили хороводи, читали віршики, співали пісень, — словом, веселилися від душі. Цього дня в Будинку офіцерів організовували свято лише для дошкільнят, але більшість міських малюків виховувалися в дитсадках, тому добре знали одне одного. Мій принц підводив мене то до однієї дитини, то до іншої й представляв:

— Бєлачка, знакомся, ета мая Золушка! — і дівчинка-білочка, граціозно закинувши довгий пухнастий хвіст собі на руку, робила мені реверанс.

— Пєтушок — Залатой Ґрєбєшок, ета Золушка! — і вже знайомий мені хлопчик у костюмі півника приязно посміхався.

— Мєдвєдь Патапичь, ета Золушка! — і товстенький повнощокий хлопчина подавав мені руку.

Потім Вовочка вийняв із кишеньки свого светрика якусь пласку коробочку. Всередині лежали скручені в тугі рулончики вузенькі стрічки блискучого кольорового паперу.

— Що це? — запитала я свого принца.

— Серпантин. Будемо кидати на тих, що танцюють. Це так гарно!

— Шкода! — зітхнула я. — Він такий красивий, блискучий, — а потрапить дітям під ноги, і його затопчуть.

— У мене вдома такого багато! Навіть тут маю ще одну коробочку.

І ми стали кидати серпантинові стрічки на дітей, і всі аж верещали від захвату. Веселі клоуни вистрелювали із хлопавок кружальцями різнобарвного конфетті, запалювали бенгальські вогники й роздавали їх усім охочим. Було дуже гарно й весело, але ось оголосили, що зараз усі дітки перейдуть у відгороджену частину залу, повсідаються на стільці й подивляться балет «Дюймовочка», а тоді Дід Мороз роздасть нам подарунки. Вистава мені теж дуже сподобалась, до того ж перед кожною дією ведуча пояснювала нам, що зараз відбуватиметься на сцені. Коли ж з’явилася огидна сіра Миша, яка настирливо сватала малесеньку й худеньку Дюймовочку за товстелезного старого Крота, принц голосно зашепотів мені на вухо:

— Бачиш, бачиш, яка насправді миша? Стара, страшна і негарна! Твоя шубка набагато краща від її облізлої!

Із цим я була повністю згодна. Але мене здивувало те, що Вовочка розмовляв зі мною в якийсь чудернацький спосіб: то цілком звичними словами і фразами, то раптом переходив на іншу, якусь дивну мову. Я могла здогадатися з контексту розмови, що саме він каже, але траплялися й не зрозумілі мені слова.

— Чому ти говориш і так, і так? — спитала я.

— Я маґу на двух язиках! — гордо відповів він.

— Ану відкрий рота!

— А-а-а! — роззявив Вовочка рота, як горобеня у гнізді.

— Брехло нещасне! У тебе не два, а лише один язик, як у всіх людей!

— Я імєл в віду…

— За те, що збрехав, принесеш мені ще одне морозиво! — не дала я йому договорити. — Або ні, покажеш, де його тут беруть!

— Нада знать мєста! — запишався мій принц. — Мароженає — в буфєтє!

— У буфеті? — не повірила я, адже в нашому буфеті (або, як ще його називала бабуся, креденсі) морозиво ніколи не тримали, а тільки посуд, скатерки та рушники. — Воно ж розтопиться й потече!

— Там єсть халадільнік.

— Що-що?

— Халадільнік — ета такой шкаф, в каторам мароз!

— Таж надворі й так мороз! Який дурень буде тримати його ще й у хаті в шафі? Щось ти дуже бре-бре!..

— Клянусь тєбє, я ґаварю правду!

Ми ледве вибралися поміж тісними рядами стільців, при цьому немилосердно заважаючи іншим глядачам дивитися найцікавішу сцену балету, коли двійко метеликів тягнули Дюймовочку по воді на листочку латаття, а за нею гнався огидний синок старої Жаби-Ропухи. Вовочка повів мене в буфет, щоби я сама побачила, де він бере морозиво. По дорозі хлопчик дістав із кишені кілька монет.

— У тебе навіть гроші є? — здивувалася я, адже в нашій сім’ї дітям навіть дрібних копійок ніхто в руки не давав.

— Я же баґатий чєлавєк! Прінц, как ні как!

Продавчиня зустріла Вовочку як рідного.

— Ти снова за мароженим? — заусміхалася вона. — А ета чужая дєвачка тєбє зачєм? Ну і платьїце — как у пабірушкі! Твой дєдушка знаєт, што ти с такімі водішса?

— Ета мая Золушка! — заступився за мене Вовочка. — Тьотя Даша, давай мароженава на все дєньґі! Я єйо уґащаю!

Але на «всі гроші» вийшло тільки два пломбіри, які ми тут же, в буфеті (як я зрозуміла, так дивно називалася маленька продуктова крамничка, в якій, окрім прилавка, стояли ще кілька столиків зі стільцями), із неабияким задоволенням з’їли. А відтак вернулися в зал додивлятися балет.

Потім Дід Мороз і Снігуронька вручали нам великі пакети з шоколадними цукерками й мандаринками, а вже після цього свято закінчилося, й усі діти рушили до дверей. Та Вовочка був у Будинку офіцерів не вперше, він знав тут усі ходи й виходи. Тож через сцену ми пробралися у фойє швидше за всіх і до гардеробу теж прибігли найперші. Статечний сивий чоловік кинувся до мого принца:

— Вовачка, солнишка, ну как, панравілась тєбє йолка?

— Очєнь! Ана даже лучше, чєм в прошлам ґаду! Украшеній больше, і Снєґурачка красівєє!..

— А што ета за такая замарашка с табой? — угледів він мене.

— Дєдушка, ти што, нє відіш, — ета же, ану уґадай, кто?!

— Ґдє ти єйо нашол? — дивувався дідусь.

— Ана била Мишкай, а патом стала Золушкай! — пояснював йому Вовочка.

З обличчя виховательки, яка слухала цей діалог, чомусь миттю злетіла посмішка, і вона швиденько щось зашепотіла Вовоччиному дідусеві на вухо.

— Нічєво, нічєво! — заспокоїв її старий. — Ета даже очєнь правільна: пусть танцуєт с прастимі дєтьмі с народа — а как же іначє?.. Ну, Вовачка, пращайса са сваєй Золушкай, нас папа, мама і бабушка дома ждут. Атдай єй сваі канфєти, у тєбя же дома іщьо єсть!

Але брати чужий новорічний подарунок мені стало ніяково: я ж мала свій пакунок, — і тому від Вовоччиних цукерок навідріз відмовилася. Тоді мій принц театрально став на одне коліно і патетично мовив:

— Золушка, я вирасту — і ми паженімся, а сєйчас прасі у мєня, чєво ліш пажелаєш!

— Корону… — самими губами прошелестіла я.

— Што? Ґаварі звончє! — нагнувся до мене Вовоччин дідусь.

— Хочу корону!

Принц не очікував такого нахабства, отож скривився, як середа на п’ятницю, а на очі йому набігли сльози.

— Ну што же ти, внучєк? — дорікнув йому дідусь. — Ти же прінц, будущій правітєль сказачнай страни, — паетаму твайо слова далжно бить твьордим, как сталь! Паабєщал — нада випалнять!

— А што бабушка скажет? Ана мнє запрєщаєт раздарівать сваі вєщі!

— Нє бойся, я єй всьо аб’ясню!

Лише після цих слів принц, скрушно зітхнувши, зняв із себе і поклав мені на голову свою корону. Дід застебнув йому пальтечко, зав’язав шарфик, узяв за руку — й обоє, про щось перемовляючись, рушили до виходу.

— Ти будеш прінцесай, Золушка! Я тєбє абєщаю! — Вовочка обертався ще кілька разів і махав мені на прощання рукою, а тим часом вихователька одягала на мене цигейкову шубку й шапочку.

Коли ж з’явився тато, то я аж злякалася: таким сердитим я його ще ніколи не бачила.

— Я тобі кого сказав тримати за руку? Когута! А ти собі принца знайшла? — накинувся він на мене. — Та я всі очі прогледів, поки тебе відшукав поміж дітьми! Нікуди більше з собою не візьму! Будеш знати, як не слухатися!.. А що це в тебе таке в руках? Корона?! Ого, ні сіло ні впало — закортіло й собі принцесою стати?! Ану зараз же поклади чужу річ!

— Ні! Нізащо! Ні, ні, ні! Вовочка мені сам корону подарував!

— Залиш на столику! Хлопчик повернеться й забере.

Але тут у нашу шарпанину втрутилася вихователька і стала голосно відчитувати тата за мою стареньку і брудну вельветову сукню. Тато втягнув голову в плечі й мовчки вислуховував усі докори, не сміючи й слова мовити.

Корона таки залишилася в мене…

ІІІ

Усе своє дитинство я вважала, що дітей у нас у Селі народжують винятково для роботи. Курчата, гусенята, кролі, а згодом — корова на пасовищі, сапання буряків, збирання картоплі, догляд за братом і сестрою — все це було на моїх слабеньких діточих плечах уже від шести років. Найтяжче давалася опіка над меншими. Через них мене саму мама, здається, ніколи за дитину й не визнавала — мала виїмково за няньку і завжди вимагала від мене того, чого домагаються хіба що від зрілої опікунки. Андрійко і Ліля народилися почерез рік одне за одним. Якщо взяти до уваги, що брат був від мене молодший лише на неповні три роки, то малася я з ними обома й малася. Менші були маминими мазунчиками, над якими вона просто тремтіла, причому чим більше про них піклувалася, тим строгіше вимагала й моєї до них уваги — і тим тяжче карала мене навіть за найменшу дрібницю.

— Ти, стара дівуле, чи тобі повилазило: не бачиш, що Ліля обісцяна?! — кричала на мене, шестирічну. — Ану швидко перевдягни малу в сухе!

— Віддай дитині цукерку, хай не плаче! — відбирала єдину «Білочку», хоча брат і сестра щойно отримали від неї аж по дві такі ж самі цукерки, але Андрійко уже встиг свої з’їсти і тепер репетував на все горло, вимагаючи ще.

Після мого повернення зі Львова, а особливо після тієї корони, що я привезла з новорічної ялинки, настали найчорніші дні в моєму житті.

— Твоя принцеса знов розбила слоїк з молоком! — в’їдливо доповідала мама татові, як лише він переступав поріг. — А коли я пішла на город, то вона залишила дітей у хаті самих! Приходжу: малі на підлозі їдять гарбузове насіння разом із лушпинням, а за нею — лиш дим та нитка! Побігла свого принца шукати! Гукаю добру годину — нема та й нема! А потім дивлюся — а вона затулила собі вуха долонями, сіла на горищі, звісивши голі ратиці, й очима втупилася в книжку. Бо їй, видиш, діти в хаті читати заважали! Пані!.. Що з останнього циганського воза випала, як тут табір проїжджав, — то пусте! Після Львова вона — пані велика! Ходить вічно розпелехана, як відьма: заплітай — не заплітай, сама розпускає косми! Я її колись таки обчикрижу налисо — люди будуть гузицями сміятися, буде зі встиду ходити в хустці!

— Ти чого маму не слухаєш? — шпетив мене тато. — Чому за дітьми не дивишся? Вже велика, маєш допомагати! Я у твоєму віці вже три корови пас і ще й бугая, а стара корова навіть діда била — не те що мене, малого. Мусив! І голодний ходив, і мерз у самій сорочині дрантивій… Тобі ж усе купуємо, від свого рота відриваємо — а ти щоднини щось мусиш витворити! Дограєшся, що віддамо в інтернат! Там зрозумієш, як тобі в нас було добре!

Я опускала голову й похнюплено мовчала. Як мені вдома добре, уже встигла належно збагнути. І річ не в тім, що батьки примушували до роботи, що цілими днями доводилося няньчитися з малими. Я любила своїх братика й сестричку, і коли вони бігали вранці по росі, сідала на піску й дозволяла їм пхати свої холодні мокрі ноженята мені аж на живіт і так їх гріла. Та жодну мою працю мама не цінувала. На мені, нелюбій, постійно зганяла свою злість. Львівські платтячка, котрі були кращі, зі словами: «То для села занадто!» — розпродала сусідкам для їхніх маленьких доньок. Побачивши на чужих дівчатках свої вдяганки, я пробувала силою їх зняти. Ті голосили й не віддавали, а через якийсь час сусідки прибігали до нашої хати на розправу. Увечері ж мама жалілася татові:

— Я в тих сукенках їй ходити не дозволю! Хоч ти мене ріж, а не дозволю! Ср…ку видно! Та й добрі гроші Штефка й Пазуня заплатили за те вже ношене шмаття! Скажи хоч ти своїй психічній, аби не підходила до їхніх дітей за три кроки, бо я їй голову скручу, як горобцеві! Це не дівка, а дідько рогатий! Слудван[28] якийсь вгурний![29] Нічого до неї не доходить, хоч ти їй кілок на голові теши!

Далі — ще гірше: Андрійко й Ліля, підрісши, збагнули свої переваги наді мною. Як тільки мама робила щось поряд (а отже, я не могла надавати їм «пляцків» за кривду), починали дражнитися: «Паня, паня, з тебе висить катрання!» — хоч ніяке лахміття з мене ніколи не висіло: львівське виховання дало свої плоди. Або брат вихвалявся, що він вилупився з писанки, а сестру принесла нам у дзьобику райська пташка, — і згорда позирав у мій бік. Знав, що мама не пропустить нагоди сказати, що тільки я одна — не їхня, бо випала біля нашої хвіртки із циганського воза. Малі потай навмисно нищили мої речі: Ліля повирізувала ножицями синьо-фіолетові троянди з єдиної врятованої мною від продажу сукеночки з китайського шовку, Андрійко повідкушував пластмасовому жовтому каченяті червоні ніжки. Я жалілася татові й бабусі — маминій мамі (бо на маму була марна надія), але моїм кривдникам усе миналося безкарно:

— Вони ще малі, не розуміють!

Тато навіть намагався врятувати мою улюблену іграшку: гадав, що відкушені ніжки приклеяться, якщо пластмасу нагріти полум’ям від сірника, — але натомість каченя спалахнуло, а поки гасили, йому вигоріло ціле черевце. Я сховала понівечене платтячко й покалічену іграшку у стодолі в закутку, зав’язавши свої нехитрі скарби в подаровану мені ще у Львові цьоцею Дозею квітчасту нейлонову (або, як вона казала, «газову») хустку. Було дуже образливо, боляче й гірко. Коли цьоця з дядьком приїжджали в гості, то старалися якось мене втішити: «Ще трошки потерпи: скоро ти виростеш, приїдеш до Львова учитися в університеті й будеш знову жити в нас!». Але минали дні за днями — а нічогісінько не мінялося. Та й тітка гостювала в нас усе рідше, а нашій бабусі зі сльозами на очах признавалася, що рано чи пізно після таких відвідин потрапить у лікарню з інфарктом.

Коли вже у зрілому віці я натрапила у Григора Тютюнника на слова: «А я скажу: хай ніколи не вернеться ні дитинство, ні юність моя! Ніколи! Так було мені нестерпно! Не хочу нізащо!» — то несподівано зловила себе на думці, що з чистим сумлінням теж могла би підписатися під цими рядками. Я теж не хочу назад у своє дитинство! І в ранню юність теж! Там мені було так погано!.. А може, я сама винна в тому, що мені так жилося? Бо ж ні Андрій, ні Ліля не отримали в дитинстві жодних психологічних травм. Тому, що вони були маминими улюбленцями? А може, тому, що просто були іншими і сприймали все простіше?..

Із дітьми завжди непросто. Для них доводиться з неймовірними труднощами викроювати убогі хвилини на спілкування, спільні ігри, виховання; адже в батьків завжди купа-купезна справ і клопотів, — а малі впевнені, що світ повинен крутитися навколо них, як планети довкруг Сонця! Але дітей не буває «найгірших у світі». Тож якщо вам скажуть, що ваша дитина погана, — знайте: вам у вічі нахабно тичуть, що ви — поганий батько чи мати. Любіть свою дитину такою, якою вона є! Дитину, котра створює вам проблеми на кожному кроці, любіть устократ більше, аніж дитину покірну і слухняну. Тільки у світлі й теплі вашої любові навіть найгірше за характером і поведінкою дитя здатне перерости з чортеняти якщо й не в янгола, то вже однозначно — в достойну людину.

Велике благо, що дитина живе більше теперішнім, аніж минулим і майбутнім — у дорослому віці вже все навпаки; що вона не пам’ятає зла — його стає дуже тяжко, з кров’ю і м’ясом, видирати з пам’яті вже потім; що радіє життю і сміється, хоча ще хвилину тому її били й кривдили; що любить тільки тому, що любить; що поступається своїми інтересами безкорисливо і всяку кривду прощає легко й щиросердно.

* * *

Була осінь, бо копали картоплю. Моїм завданням було збирати найбільші картоплини у відерце, носити на край городу й пересипати в окремий кошик, але водночас я мусила ще й наглядати за меншими. Встежити за кожним їхнім рухом було просто неможливо й без жодної роботи, а тут я на якусь хвилину відволіклася на картоплю — і Ліля наїлася глини. Можливо, її дитячий організм потребував якихось мінералів, а може, вона не стільки й наїлася, як просто вимастила рота й носа, — але мама мене за недогляд так віддухопелила, аж їй долоня почервоніла. Хресна, яка допомагала нам збирати врожай, теж докинула своїх п'ять копійок: назвала мене клятим дівчинищем і найгіршою дитиною в Селі. Та ще й брат — може, й ненавмисно, але все ж! — поцілив бузиновою стрілою із саморобного лука просто мені у щоку. За вістря у стрілі служив іржавий цвях, тому моя глибока рана пекла вогнем, але поскаржитися було нікому: тато ще не повернувся з роботи. Натомість малі вистрибували довкола мене, тицяли пальцями й відверто глумилися: «Ага, дістала, психічна! Тепер будеш знати, яка ти пані!». А мама з нанашкою, орудуючи сапками, затягли впівголоса батярську[30] пісеньку:

Йой, що я по Львові находився,

Йой, що я у Львові надивився!

Сидить пані на балконі,

Виставила стегна голі:

Йой, видно! Йой, встидно! —

Як холєра!

Ота насмішкувата пісенька, котру, як я чудово розуміла, співали на зло мені, аби поглузувати зі «львівської пані» (бо ж в оригінальному варіанті на балконі сиділа зовсім не пані, а просто баба!), й стала останньою краплею в чаші мого дитячого терпіння. Я кинула відерко, розсипавши зібрану картоплю, й побігла у сльозах із городу на подвір’я. Услід за мною — заспокоїти, втихомирити, пожаліти! — не рушився ніхто. З горя я забилася у свій закуток у стодолі, витягла заповітний клуночок, де зберігала понівечене платтячко й напівзгоріле каченя, і вирішила йти з дому хоч би й на край світу — який, звісно, в моєму уявленні починався відразу ж за Селом. Того дня там якраз стояли табором цигани. Іржали коні, горів вогонь під великим казаном, поміж критими бричками бігала, весело граючись, кучерява боса дітлашня. Ті діряві й латані, бо старим брезентом і мішковиною криті, сірі халабуди на колесах чомусь мені зараз асоціюються із подібним на вигляд возом міняйла, який два-три рази на рік приїжджав у Село за лахміттям, зупинявся на роздоріжжі й гукав: «Міняй, міняй, катрання давай! Несіть лахміття з курячками — беріть мисочки з квіточками!». Утім, привозив міняйло не лише посуд. Були в нього для обміну й свистунці-пищики, дитячі гармошки, довгі, як олівці, цукерки в барвистих обгортках, зошити, хустки. Але мама каже, що міняйли не мали нічого спільного з циганами.

Коли я наблизилася до гурту циганок у рясних спідницях, їхні дітлахи оточили мене тісним колом і стали сіпати за одяг, відбирати вузлик. Я боронила свої скарби, аж раптом один старий циган — мабуть, головний у них, — владним голосом кишнув на циганят, і ті кинулися врозтіч, а мене строго запитав, чого мені тут треба. Я відповіла, що колись давно випала з останнього циганського воза коло он тієї хвіртки, де хата під бляхою й біла криниця, — тому мене там не люблять, б’ють, усе відбирають і дражнять циганським вилупком. Більше терпіти я не можу, тому прийшла проситися до них: якщо я циганка, й вони теж цигани — то мені з ними буде добре. Така несподівана новина вразила усіх присутніх, як грім з ясного неба. Вони так голосно зареготали, що я вже готова була від сорому в землю запастися, — але раптом із гурту, взявшись руками в боки, вийшла огрядна молодиця з чорним, як вороняче крило, довгим волоссям, у накинутій на плечі великій червоній хустці, щось крикнула незрозумілою мовою старому циганові, а тоді вхопила мене під пахву, як котеня, й висадила на віз. Усередині циганської кибитки[31] було затишно й незвично. Зараз я би сказала — екзотично: всюди валялися килими, ковдри, подушки та яскравий різнобарвний одяг. Молодиця кудись метнулася і принесла в облупленій мисці велику варену курячу ногу.

— Чим ти годуєш своїх курей, що вони такі великі ростуть? — запитала я здивовано.

— Це індик! — засміялася циганка. — Їж, бо ти, мабуть, голодна!

М’ясо було тверде: або той індик дожив до глибокої старості, або його просто недоварили. Але все одно я до голих кісточок обгризла цілу ніжку, адже вдома така страва вважалася неабияким делікатесом. Кури несли яйця, а тому сільська мораль дозволяла їх різати або як хтось у хаті вже лежав при смерті, або як котрась курка заслабла й ось-ось мала ноги відкинути. Тож у нас, як хвалилася мама сусідкам, була квочка, що мала вісімнадцять (!) років, а шестеро гусей жили років зо п’ять, якщо не більше. Щодо квочки, то ще якесь виправдання її довголіттю можна було знайти, адже курчат вона виводила й оберігала справно, вступаючи безстрашно у двобій навіть із Чаляпковим здоровенним псом. Але гусей усе-таки варто було різати щороку, адже що молода зріла гуска, що стара багаторічна — один хосен: більшими вони не виростуть — навпаки, із віком схуднуть, та й м’ясо втратить свій смак. Мама ж кожної весни спродувала малі гусенята на третій-четвертий день, як вони вилуплювалися з яєць, а от старих гусок і гусака забороняла татові різати навіть на Різдво.

Коли мене ще тільки-тільки забрали додому зі Львова, то від нападу розлюченого птаха, предки якого нібито врятували древній Рим, я мало не загинула. Поки самки сиділи на гніздах і висиджували яйця, наш здоровенний гусак-лебідь із «біноклем» на чолі не знаходив собі місця на подвір’ї: бився з півнем, котом, собакою і навіть нападав на людей, які приходили до нас у гості. Був кінець березня — початок квітня, надворі в маленьких калюжках ще сріблився льодок. Уранці того трагічного дня приїхала цьоця Дозя і привезла мені в подарунок у міру довге, «нижче колян», червоно-вишневе плаття з панбархату і з цієї ж тканини величезний бант на голову. Відразу ж одягла мене в обновку, аби переконати маму, що вже в цій сукенці я точно нічим не буду світити. Я почула звук автомобіля, який сповіщав, що приїхав на обід тато зі своїм Генералом, і вибігла з хати, щоб похизуватися перед ними гарною річчю. Проте ворота були зачинені, й татове авто гуркотіло ще десь на дорозі. Я кинулася через подвір’я до воріт, та послизнулася на льоду і впала, — а може, мене просто штовхнув на землю той самий гусак. Підвестися вже не могла, бо величезний птах топтався по моїй спині, завдаючи немилосердних ударів своїми могутніми крильми. Уже в лікарні, стогнучи від болю, я жалілася лікареві, що гусак бив мене «кулаками по плечах». Та найстрашнішим було аж ніяк не це! Роз’ярений від червоного кольору, гусак ухопив мене дзьобом за бант, щосили шарпнув догори мою туго заплетену косу — і зняв скальп від шиї аж до тім’я! Коли тато відібрав мене від оскаженілої птиці, шкіра з волоссям і косою вже були задерті аж на чоло. Гусак, звісно ж, відразу позбувся голови. У лікарні мені пришили назад відірвану шкіру та ввели чималу дозу снотворного і знеболюючого, бо найтяжчі три дні я проспала безпробудним сном, а на четвертий тато вже привіз мене додому. Тітці за її подарунок добряче перепало від мами, яка звалила на львівську родичку всю провину за скоєне; скривавлену сукенку й бант спалили в печі — й життя в нашій хаті поволі вернулося у звичну колію.

У бабусиному господарстві гуси були тільки до одного прикрого й водночас кумедного випадку. Надалі вона вважала за краще годувати свиню. А сталося ось що. Наш сусід гнав самогонку на доньчине весілля. У хід пішли всі хатні запаси цукру, а також старі варення й повидла, яким уже виповнилося по кілька років. Закваска набрала міцності, сусідка її процідила, а ягоди висипала біля гноївки. Бабусині ж гуси наїлися зброджених вишень, вернулися на рідне обійстя й попадали покотом на землю. Коли ввечері із колгоспної ланки повернулася додому господиня, то лиш руками сплеснула: від невідомої пошесті згинуло майже тридцятеро гусей! А що бабуся була дуже гидлива — «кошерна», як про неї казала мама, — то ні про яке використання в їжу чи на продаж м’яса мертвої птиці не могло бути й мови. Проте старенька вирішила врятувати бодай пух і пір’я, тож до темної ночі у повітці зі сльозами на очах скубла своїх пернатих, які навіть при цій, дуже болючій, екзекуції жодного разу не подали ані найменших ознак життя. Завершивши справу, бабуся на краю саду викопала яму, притягнула до повітки тачку, скидала в неї обпатраних гусей і повезла закопувати. Та як тільки вивернула здохликів із тачки на траву біля ями, несподівано вперіщив такий сильний дощ, що їй не зоставалося більш нічого, як притьма тікати до хати. Яким же було бабусине потрясіння вранці, коли вона прокинулася від ґелґотання стада голих птеродактилів під вікнами! Обскубаних гусей довелося порізати, інакше усе одно би виздихали, — але м’ясо в нас тоді було й на сніданок, і на обід, і на вечерю.

* * *

Мама розповідала, що мене шукали цілу ніч усім селом. Тато навіть злазив по драбині у нашу глибочезну криницю. Саме в ті дні у його чубі з’явилася перша сивина. Тривалий час колір батькового волосся підпадав під визначення «перець із сіллю». Зараз, на жаль, це вже «сіль із перцем». Мама ж почала сивіти пізно, років у шістдесят. Тоді, коли вже і я фарбувала свої коси, — але моє волосся швидко відростало, і проділ блищав сріблом через кожні два тижні…

Нуна — так звали дебелу циганку — мене собі дуже вподобала. Повплітала мені в коси кольорові шматинки й вовняні нитки, часто цілувала і тулила до грудей. Мама мене так не цілувала ніколи. Циганка була м’яка, як свіжа пампушка чи як бабусині подушки. Мала великий пухкий живіт і величенькі, як ясики[32], циці. Коли я засинала, то свою голівку обов’язково клала їй на груди. У якісь хвилини своєї циганської «одіссеї» я все-таки згадувала тата або бабусю, маму, братика й сестричку і відчувала, що дуже-дуже — аж до сліз! — хочу додому. Але моя печаль щоразу моментально вивітрювалася, як тільки з’являлася товста весела циганка. По правді кажучи, Нуна, мабуть, розуміючи мій тодішній стан, узагалі старалася не залишати мене саму надовго.

Лишень десь на третій або четвертий день циганські брички зупинила міліція. Через годину до табору під’їхав міліцейський «бобик», у якому я побачила своїх тата й маму. Міліція стала безцеремонно обшукувати вози. Циганки лементували своєю незрозумілою мовою, їхні чоловіки теж щось кричали і розмахували кулаками, а діти здійняли неймовірний плач і вереск. Нуна накрила мене всіма перинами й килимами, які були у неї в халабуді, кидалася на міліціянтів, як тигриця, але вони таки витягли мене з-під купи строкатого лахміття. Сержантові, котрий силоміць ніс мене до машини, я вп’ялася зубами в шию, прокусивши шкіру до крові. Він із болю скрикнув і випустив мене — і я побігла із плачем назад до Нуни, але мене відібрав у неї інший міліціонер, згріб в оберемок і так стиснув своїми ручищами, що я вже й поворухнутися не могла.

І тут циганка закричала:

— Лишіть її! Віддайте дитину! Вона не ваша! Дивіться! Гляньте на небо!

Я глянула вгору — й завмерла від подиву. Скільки можна було осягнути зором, на небі сяяло біле-біле, схоже на лебедине, величезне крило. Усе воно складалося з окремих купчастих і перистих хмаринок. Пушинки в основі пір’їн ворушилися, як живі. Вечірнє небо вже було не голубе, а світло-сіре, і крило пливло по ньому виразно й об’ємно, більше того — тривимірно, як голограма! Із-за крила несподівано виткнувся якийсь горбик, і за мить я збагнула, що то — кучері на майже прозорій голові. Ангел притулив вказівний палець собі до уст і ледь помітно мені всміхнувся. І все розтало: і палець, і вуста, й кучерява голівка!.. Навіть крило з об’ємного вмить зробилося одноплощинним, розпливлося і вже за якусь хвильку перетворилося у звичайнісіньку хмару.

— Дивіться, який у неї захисник небесний! Вона — обрана! Вона не ваша, це — Божа дитина! Ви бачили, які грізні небесні сили її охороняють?! — не вгамовувалася Нуна.

Цигани ж тільки глипали на небо і стривожено джерґотіли.

Потім у міліцейському відділку тато й мама писали пояснювальні розписки. Міліціянти погрожували їм позбавленням батьківських прав і навіть судом. Тато крадькома витирав сльози, а мама кричала, що як вони такі мудрі, то можуть забирати мене в інтернат хоч і зараз. Цього я чомусь боялася найбільше. Але приїхав татів Генерал — і ситуація різко змінилася: міліція одразу відпустила нас, повернувши батькам навіть їхні розписки.

Коли ми вийшли на вулицю, Генерал став сердито, із притиском, твердити татові:

— Ухаді ат нєйо! Забірай рєбьонка і ухаді! КЕЧ[33] тєбє квартіру видєліт! Чєво ти баішся? Адіночєства? Да вакруґ — толпи ґалодних баб! Нє прападьош! Женщіна с рєбьонкам — ета бальшой мінус! А мужчіна с рєбьонкам — наабарот, аґромний плюс!

Тато понуро мовчав. Мама — теж.

* * *

Удома мама обстригла мене налисо.

— Мамо, у мене, що, були воші? — питаю її через десятиліття опісля.

— А я звідки знаю? Не дивилася навіть! Узяла машинку, обстригла — та й усе: гарантія, що вошей у хаті не буде ні в кого!

— Мамо, але ж такі коси!.. З мене, лисої, діти так глумилися, мамо!

— А не треба було тікати з циганами — ніхто би тебе й не стриг!

Волосся — не совість: звісно ж, відросло. Але воно вже більше ніколи не було світло-золотистим, як раніше. У школі я пам’ятаю себе лише русою. Та до школи залишався ще цілий рік, і за цей час відбулося теж чимало подій.

На нашому кутку моїми ровесниками і старшими на рік-два були винятково хлопці. Дівчата ж — або маленькі, менші навіть від нашої Лілі, або вже зовсім дорослі: як казали старші — напівдівки й дівки. Молодші брати й сестри ставали тягарем для старших дітей, котрі, як і я, при найменшій нагоді втікали від малечі, як чорт від ладану; а котрі вже належали до старшої вікової категорії — не хотіли з нами, дітваками[34], нічого мати до справи і зневажливо кликали нас «босими». Ця прозиванка фактично означала те саме, що й «шмаркач», без огляду на те, були чи не були в нас на ногах якісь капці, — а цим словом узагальнено йменувалися і босоніжки, й туфлі, й кеди, і бутси, й тапочки. На туфлі, правда, в нас казали «мешти». Навіть у пісні закоханий парубок обіцяв своїй дівчині: «Куплю тобі файні мешти — то-то буде фест!».

Найчастіше наші хлопці бавилися у війну. Кожен із них мав цілий арсенал зброї: куповані пластмасові, але здебільшого таки саморобні дерев’яні пістолети, шаблі, ножі, автомати. Та найбільш витребуваними чомусь вважалися луки. Їх робили із гнучких, але якраз у міру затовстих вербових галузок та тієї самої ґумки, на якій трималися наші труси. Стріли вирізували з бузини, в якій серцевина гілок є дуже м’якою — на сьогорічних пагонах узагалі нагадує вату. У таку стрілу не становило жодних труднощів якнайглибше увіткнути голівкою вперед залізний трисантиметровий цвях. Поціляли ми тими стрілами із загостреними наконечниками аж ніяк не в паперові мішені, а в живих ворон, сорок, голубів, чужих котів. Переважно невинні жертви наших жорстоких розваг відбувалися легким переляком, зрідка кривавими ранами, але інколи за дитячу дурість платили й життям. Коли ж ішлося про «бойові дії» між «нашими» й «німцями», використовувати луки вважалося забороненим прийомом. По-перше, в часи Другої світової війни такої зброї вже не існувало, а по-друге, рік тому саме з такого лука Орест вибив око власній корові, після чого батьки добряче відлупцювали всіх, у кого знайшли стріли із цвяхами. Та й, зрештою, ніхто з нас аж ніяк не мав наміру через якісь дурні забави стати наступним після корови сліпим калікою на все життя.

«Нашими» бажали бути всі, «німцями» — ніхто. Тож останніми у примусовому порядку призначали найслабших у гурті, ну й, звісно ж, мене — як єдину дівчину. Ставлення до «німчури» було однозначним: «Руки вгору, ср…ку вниз — признавайся: ти фашист?». «Фашисти» не мали права перемагати: не тільки через те, що їх завжди виявлялося менше й вони були слабші фізично, а передовсім тому, що у Другій світовій Німеччина програла — і фертик, як казала моя бабуся. Для мене ж історична справедливість такого суттєвого значення не мала — я вимагала чесної гри. Та коли одного разу, уперше за всю історію хлоп’ячих ігор, завдяки мені «німці» виграли, то мене віддубасили і «наші», й «чужі» — за те що я нібито за справжніх фріців, а не за «руських». Додому прийшла, збита на синю сливку, цілий тиждень сторонилася хлоп’ячої компанії, — але ж гратися не було більше з ким, тому надалі мусила завідомо погоджуватися на роль «німця» й на постійні поразки.

Бавилися ми не тільки у війну. З превеликою радістю ганяли м’яча, гатили гатку на річці, ловили рибу. Але у хлоп’ячій ватазі мене били постійно. За те, що я поцілила м’ячем у стійку воріт — і вимагала зарахувати цей удар аж за два голи, бо у штангу поцілити значно складніше, аніж забити м’яч у ворота. За те, що надумала трошки розкидати гатку в одному місці, аби річка текла собі до моря без запізнень, — але вода ринула з такою силою, що прорвала глиняну греблю повністю та й мене саму перевернула догори ногами. За те, що випустила з відра спільно наловлену рибу, бо мені її стало шкода.

У футбол ми грали теж досить часто. На ворота мене ніколи не ставили, суддею не призначали; били, якщо вправніший гравець вихоплював мені м’яча з-під ніг, гуртом копали, якщо я вимагала штрафного за те, що суперник зловив мене за футболку чи підставив ногу, і товкли, як гамана, якщо наша команда програвала. Якийсь час із нами ганяли у м’яча два хлопчики, котрі приїхали з Польщі в гості до діда Андруха. На футбол вони казали «пілка ножна», а ворота називали «брамкою». Коли одного з них «суддя» за якусь провину вигнав із поля, той усівся збоку на траву й перевтілився в активного уболівальника: свистів і щосили вимахував над головою власною панамкою. Як тільки м’яч опинився в його одноплемінника, котрий щодуху погнав свою здобич до ворожих воріт, уболівальник став відчайдушно підбадьорювати гравця: «Болєк, Болєк, Бо-о-лєк! Давай, Болєк!!!». Але Штефан Капітан (не Капітан і не Степан, а саме Капітан і Штефан: так його називали поляки, тож і ми вліпили йому таке прізвисько за любов до футболу) зумів відібрати м’яча у малого поляка. Глибоко розчарований Єжи (з наголосом на першому складі, українською мовою — Юрко) несамовито зарепетував на адресу незграбного Болєслава: «К…рва — Болєк!». Мене розсмішило, як цим словом можна називати хлопця, бо що воно означало, вуличні хлопчаки «просвітили» мене одразу ж після мого повернення зі Львова. Вони ж на хлопський розум розтлумачили, звідки беруться діти й що мама з татом роблять уночі. Я плакала від нечуваної образи, усоте повторюючи, що мої батьки таким не займаються, але хлопчиська знали правду краще за мене. Мало того — побачивши нашого голосистого півня на хвіртці, дражнилися: «Когут на брамі — твій тато на мамі!». Я кидала дурну компанію і мчала перевіряти, що діється в хаті, — але тато був на роботі, а мама на городі. Зате Андрій з Лілею, угледівши мене, або просилися на руки, хоч були, мабуть, уже важчі від мене, або вимагали гойдати їх на гойдалці чи ліпити щось із пластиліну, але вже не відпускали з дому — чіплялися за мій одяг намертво, трималися, як смола кожуха.

А ще хлопчиська пробиралися в костел. Двері в ньому були на замку, але колодка висіла на ланцюзі, прикрученому до залізних петель на двох половинках дверей, між якими залишалася доволі широка щілина, — і худюща сільська дітлашня туди легко пропихалася. У костелі, в целофанових мішках і просто так, купами, лежало всіляке колгоспне міндобриво. Від нього нам важко дихалося — але ж у центрі будівлі, закріплене на самому куполі, висіло здоровенне панікадило, а на стінах старовинного храму проглядалися дивні картини! А головне — сонячні промені, пробиваючись крізь напівпрозору візерунчасту дахівку, лягали рожевими, зеленими й жовтими смугами на стіни, купи міндобрив і наші обличчя. Ззовні дахівка здавалася одноколірною — блискучо-брунатною, але зсередини можна було добре розгледіти, які узори викладено жовтою, які червоною, а які — смарагдовою барвою. Костел два століття тому побудувала в Селі місцева шляхтянка. Їй належали ще кілька найближчих сіл; а на її сина, що панував після старої пані й сам тоді був уже в літах, навіть якоїсь ночі напав був Олекса Довбуш зі своєю ватагою. Дідичку[35] в Селі запам’ятали як паню Сконд: бо коли хтось із селян чимось провинився — і гайдуки приводили його у панський двір, перед ясні очі власниці, то вона завжди запитувала: «Сконд?», що польською мовою означало: «Звідки?», тобто з якого села. Будувала костел пані Сконд декілька років. Щоб цеглини трималися купи на віки-вічні, майстри додавали до розчину збиті яйця, тому шляхтянка збирала податки саме цим продуктом. Хто не міг здати вказаної кількості яєць, того немилосердно батожили гайдуки; тому селяни їздили на роздобутки делікатного товару десь далі або ходили пішки в найближче містечко міняти муку, сир, сметану на ті злощасні яйця, наймалися на роботу також за яйця, а дітей примушували спустошувати воронячі, сорочі й навіть гороб’ячі гнізда. Тоді й з’явилася приповідка: «Пані Сконд повидирала горобців з-під ґонт». Зате й костел удався на славу! Я у своєму дитинстві задирала голову, роззявляла рота від подиву й не могла намилуватися його красою всередині.

Але на початку вісімдесятих якийсь Партайгеноссе[36] місцевого масштабу розпорядився зняти із костелу хрест, а саму споруду розібрати до фундаменту. Знімати дуже красивий, ажурний срібний хрест умовили батька багатодітної родини, якому колгоспне начальство пообіцяло новий трактор. Той поласився на потужну машину, бо досі працював на такій чортопхайці, що більше її ремонтував, аніж виконував нею свою норму в колгоспі. Та після зняття хреста з костелу чоловік якось відразу осунувся, почорнів на виду, став сумний та понурий. А невдовзі його знайшли в полі, у глибочезному окопі, під власним трактором, де він пролежав цілу добу, жахливо покалічений і придавлений перекинутою багатотонною машинерією. Лікарі ампутували бідоласі потрощену на цурпалки руку, потім — і ногу, але до тижня невдаха-тракторист таки віддав Богові душу. Незважаючи на цю небувалу подію, районний Партайгеноссе й далі нищив старовинний храм: наказав зняти покрівлю, а всю дахівку обережно завантажити на дві машини-вантажівки. Як тільки це зробили, бригада приїжджих заробітчан стала розбирати стіни, — але відокремити цеглину від цеглини виявилося неможливою справою: цегла розламувалася вздовж, упоперек — лишень не на лінії розчину! Понівечений костел достояв аж до третього тисячоліття. Вже за незалежної України будівлю таки відремонтували й накрили новим дахом — але то вже було зовсім не те, що раніше вражало красою архітектурної довершеності. І хоча нині в костелі навіть правиться Богослужба, на свіжопобілених стінах уже нема й натяку на ті чудові розписи, від яких я не могла відвести очей у дитинстві.

А де ж поділася дахівка? Розповідали, що Партайгеноссе подарував її якомусь голові із сусіднього району, бо той вивів свій колгосп у мільйонери. Голова, будучи глибоко вдячний владі за дармову черепицю, дахівкою з костелу накрив сільський клуб. Та однієї ночі звіялася страшна буря і наробила чималої шкоди, хоч на жодній хаті в селі дахів непоправно не понівечила. А ось із клубу не просто зірвала покрівлю, а різнокольоровими шматочками старовинної дахівки устелила дорогу до районного містечка десь упродовж трьох кілометрів — ціле село мало з чого дивуватися!

* * *

Тим часом моє останнє перед школою літо добігало кінця. Мама кілька разів їздила в Місто по шкільну форму, але щоразу верталася ні з чим: «Таке все дороге! Не купила, бо грошей шкода!». Врешті форму купив тато. Вона виявилася на мене завеликою, й довелося везти назад і обмінювати на меншу. Разом із коричневим шкільним платтям батько купив білий і чорний фартушки. Чорний мама мені обшила по краях кривулястою білою стрічкою, навіть зробила із неї ромашку й пришпилила на кишеньці. Моїй радості не було меж. У всіх знайомих дівчаток мій оздоблений фартушок згодом викликав неабияку заздрість. Однокласниці навіть водили мене до себе в гості, щоб їхні мами побачили, що і як саме можна зробити, аби шкільний одяг став невпізнанним. Десь наприкінці вересня усі фартушки в нашому класі було вдосконалено — і в деяких дівчат декорування виявилося навіть кращим, ніж у мене. Та коли наприкінці зими наша перша вчителька потрапила під машину й надовго опинилася в лікарні, усе змінилося. Дирекція прислала нам замість привітної Марії Степанівни вічно всім невдоволену Ірину Володимирівну — або, як її навічно охрестили у школі, Стару Каргу, хоч вона ще й близько не досягала пенсійного віку. Обличчя цієї нечупарної й неприязної вчительки завжди було як не злюще, то просто злостиве, рот — зневажливо скривлений, а настрій — препаскудний. Вона негайно зібрала батьківські збори й наказала матерям дівчат відпороти з фартушків усі оздоби: бо, мовляв, шкільна форма затверджена міністерством, а тому нічого (це слово було промовлено з особливим притиском, крізь зуби) міняти в ній на свій розсуд не можна. Заперечити не посмів ніхто.

Жила наша сім’я на краю Села, колись — на хуторі, а в часі мого дитинства — уже в самому кінці довжелезної вулиці, де останні хати стояли одна від одної на відстані двісті-триста й навіть більше метрів. До школи мені й усім іншим сусідським дітям доводилося щодня тюпати пішки три з половиною кілометри. Проте ніхто з дорослих не робив із цього жодної проблеми, а ми, школярі, й гадки не припускали, що виконуємо якесь непосильне заняття. Ніхто з батьків до школи своїх дітей ніколи не проводив — навіть першачків і навіть узимку, коли о сьомій п’ятнадцять (а саме в цей час і не пізніше треба було вийти з дому, щоб не спізнитися на перший урок, який розпочинався о пів на дев’яту!) ще було темно, хоч в око стрель, а замети височіли, здавалося, до самого неба. За ніч із поля намітало такі гори снігу, що «першопрохідці» завжди брели по ньому, тонучи вище пояса. Ніхто з батьків не супроводжував дітей і на Перший дзвоник. Але моя мама таки провела мене до траси, бо нею їздили міжміські автобуси й вантажівки (легковики тоді ще були рідкістю), і вона боялася, щоби я, котра постійно ловила ґав, не втрапила, крий Боже, під колеса, як переходитиму велику дорогу. Побачивши на трасі гурток трохи старших школярок, мама попросила їх провести мене до школи, бо, мовляв, я ще мала й можу заблукати, — і зі спокійним серцем повернулася додому.

Свій букет жоржин та повен портфель зошитів і кольорових олівців (а ще в ньому були дерев’яний пенал із перами й ручками, у які ті пера вставлялися, коробка з пластиліном, чорнильниця-невиливайка, лінійка, циркуль та інше потрібне й не дуже шкільне причандалля) я спершу несла урочисто, як і належить. Та невдовзі важкі жоржини стали тягнути мою руку вниз, і перед самою школою я їх уже просто волокла за собою. Тож подарувала їх учительці такими, в якому стані зуміла цей делікатний продукт донести. Вчителька лише хмикнула й відразу ж викинула мої обшарпані й запилюжені квіти в ящик для сміття. Але я нітрохи не зажурилася, бо жоржин у нашому квітнику цвіло доволі багато, й можна було хоч завтра принести до школи ще більший оберемок.

Після лінійки нас завели до класу, перевірили за списком, чи ніхто не загубився, і порозсаджували за партами: менших на зріст — за передніми, а вищих — далі за ними. Я виявилася найнижчою серед усіх першокласників, тому опинилася за тією партою, що стояла упритул до вчительського стола. Марія Степанівна запитала, чи хтось уміє читати. Я відразу піднесла руку і сказала, що можу читати навіть газету. Вчителька здивувалася, витягла із шухляди стола якийсь журнал зі значно дрібнішим, ніж у газеті, шрифтом, і подала мені. Те, про що йшлося у цій журнальній статті, для мене було справжньою китайською грамотою, бо коли я повернулася додому, то з порога почала розпитувати маму, що таке «постанова», «з’їзд», «рішення партії» й «оплески». Проте читала я не складами, навіть не цілими словами, а відразу реченнями. Вчителька похвалила мене, забрала журнал, а відтак дала мені якийсь списаний фіолетовим чорнилом зошит і запропонувала прочитати ще й це. Але я відповіла:

— Я читаю лише рівні слова — такі, як у книжках і газетах. А в цьому зошиті написано криво, у мене очі розбігаються, — тому я це читати не хочу.

— Не хочеш чи не вмієш? — уточнила вчителька.

— Не хочу і не буду! — признаватися, що не вмію, мені стало соромно.

Марія Степанівна стала пояснювати нам, що у школі ми навчимося писати прописні літери і що писаний текст дуже відрізняється від друкованого. Вона запропонувала мені вивести на дошці крейдою слово «мама». Під дошкою стояла довга, але зовсім низенька лавочка. Я вибралася на неї й почала писати на дошці друкованими літерами — а клас на всі голоси зайойкав, що я з ногами вилізла на стільчик, тому повинна негайно злізти і витерти його від брудних слідів своїм фартухом. Учителька терпляче пояснила дітям, що ця лавочка — якраз для того, щоб ми на неї ставали ногами, бо дошка прикріплена високо, а ми ще маленькі; а також що витирати лавочку фартушком ні в якому разі не можна: прибиральниця після уроків змиє мокрою ганчіркою увесь той бруд, який ми понаносимо на стільчик ногами. Я тим часом уже впоралася зі своїм завданням, і Марія Степанівна поруч із моїм словом вивела ще раз «мама» каліграфічними прописними буквами.

— Гарно? — спитала мене.

Я мовчала, бо мені більше подобалося написане мною. Але клас погодився з учителькою — мабуть, на догоду їй.

А далі задзвонив дзвоник на перерву, й ми вибігли на шкільне подвір’я. Дівчатка стали співати «Подоляночку», покликали й мене і навіть поставили в коло, — але ж я виросла у хлоп’ячій компанії й зовсім не знала, що зараз я і є та сама Подоляночка та що мені треба робити якісь визначені рухи, про які, звісно, теж уявлення не мала. Тож однокласниці з ганьбою прогнали мене від себе. Ну й нехай! Хлопці тим часом гралися в «петрушку», і я приєдналася до них. Мене зробили «паном», я вдавала, що дрімаю, а діти підкрадалися до клаптика трави під старою липою, нещадно її скубли й виспівували: «А я рву петрушку — все собі на юшку! А пан спить, не біжить, а петрушечка горить!». Після слова «горить» мені треба було миттю зриватися з місця й ловити першого-ліпшого «крадія», доки втікачі намагалися забігти за виведену крейдою білу лінію на бетонних плитах. Якщо пощастить — то упійманий мав зайняти моє місце, коли ж ні — то я мала залишатися «паном» на ще одну гру. Мені з першого ж разу вдалося схопити одного свого однокласника за сорочку, а другого за руку, — але тим самим я умудрилася якимось незбагненним чином порушити правила гри: бо ж «пан» міг бути лише один! А щоб довго не мізкувати, хто із двох упійманих має надалі «стерегти петрушку», хлопці вирішили за краще позбутися мене самої.

Обурена такими несправедливими правилами й ображена на весь світ, я відійшла убік, сіла на лавку й почала пильно розглядатися навколо. На шкільному подвір’ї біліла криниця, обгороджена низеньким парканцем, буяли рясним цвітом клумби, коло високої гойдалки товпилися набагато старші від мене хлопці й дівчата. У самому кутку подвір’я, за кущами бузку, виднілися два виходки[37]. На одному з них, на дверях, червоною фарбою була написана велика літера «Ч», а на іншому — «Ж». Вчителька нам уже пояснила, в який із них мають ходити дівчата, а в який — хлопці, але така порада й такі написи дуже мене здивували, бо вдома ми всі користувалися спільно таким самим — одним на всіх! — туалетом, і ніяких букв на ньому не було.

До слова кажучи, моя перша вчителька мені дуже сподобалася. Вона була значно красивіша, аніж знайома моєї цьоці Дозі — Маргарита Григорівна, й до того ж — зовсім не така насуплена й афішовано строга, як ота цьоця Ківі-Хендехох, а усміхнена, привітна, добра. І враз я побачила, що Марія Степанівна… попрямувала до виходка з літерою «Ж»! Повірити, що вона пішла туди чинити те саме, що там роблю я чи інші звичайні люди, я не могла навіть у найсміливіших думках. Моя вчителька просто не мала права таке робити! Я побігла до виходка й почала торсати за ручку, але двері виявилися зачинені зсередини на гачок. І хоч я гукала Марію Степанівну, та вчителька не озивалася, — і я подумала, що, мабуть, мені це все лише привиділося. Еге ж, Марія Степанівна туди зовсім не заходила й насправді її там немає! Та все ж я мусила переконатися, чи дійсно це так, тож перекрутила маленьку дощечку, яка трималася на єдиному великому цвяхові, з вертикального положення в горизонтальне. Якраз у цю мить задзеленьчав дзвоник. Треба було чимдуж бігти до класу. Усі діти вже сиділи там, чемно поклавши перед собою на парти зігнуті в ліктях руки: права долоня зверху на лівій. У класі стояла ідеальна тиша — загалом у перший день у першому класі таке ще можливе. Та нашої вчительки не було й не було. Так минув цілий урок, і знову озвався дзвоник, — але ми на перерву не квапилися, адже нас ніхто не відпускав з уроку. Аж тут двері розчинилися і до класу влетіла розлючена Марія Степанівна. Вона витягла мене з-за парти і навіть не промовила, а прошипіла — така була сердита:

— Понятовська! Навіщо ти це вчинила? Я тебе питаю, зробила це навіщо?!! Ти чуєш мене, га?!

Я ж затято мовчала, уже збагнувши, що накоїла: замкнула вчительку у виходку! Ніхто більше у класі не розумів, що відбувається. Про причину гніву Марії Степанівни знали тільки я і вона. Та, на щастя, наша вчителька не вміла довго тримати зла на когось. Тож і мою немудру витівку пробачила.

Коли ж закінчився наступний урок і знову залунав дзвоник, я вискочила з класу, як ошпарена. Мене дуже кортіло погойдатися на гойдалці — але для цього треба було встигнути видертися на неї з ногами і зрушити з місця, поки не прибігли великі хлопці, бо я ж добре бачила, що вони не поступалися місцем на гойдалці навіть своїм, уже майже дорослим, ровесницям. Удома тато давним-давно зробив для нас, дітей, маленьку гойдалку із кріселком, що висіло на шнурках. Тут же за сидіння правила груба квадратна дошка, навіть без спинки й підлокітників, яка трималася на міцних ланцюгах. До того ж височенна шкільна гойдалка рухалася значно легше й швидше, ніж маленька домашня. Мені пощастило: я примчала до гойдалки найперша, умить заскочила на неї й за якусь хвильку, рвучко відштовхуючись ногами, розгойдалася так, що дуга, яку описувало сидіння, стала набагато більшою за півколо. Як лише я ненароком опускала погляд униз, моя душа терпла від страху. Коли ж підводила очі вгору, то бачила чисте високе небо та майже поруч із собою — гілля високих лип із жовтуватими горошинками зав’язі на місці ще недавнього пахучого цвіту, — і мене охоплювало п’янке відчуття польоту, дивна радість і така благодать, яку я пізніше відчувала лише декілька разів у житті. Проте у школярів моя повітряна акробатика викликала справжній шок. Та й було від чого, бо навіть найсміливіші відчайдухи і шибайголови ніколи не розганяли гойдалку аж настільки! Прибігли завгосп із довжелезною драбиною в руках, директор школи і наша вчителька. Директор накинувся на неї, викрикаючи, щоби негайно мене зняла. Марія Степанівна трагічно заламала руки й почала благати:

— Злазь, дідьку, бо вб’єшся! Негайно злазь, я тобі кажу!

Але, щоби злізти, гойдалку треба було зупинити. Тремтячими й мокрими від страху, що ж тепер буде, руками я вчепилася в ланцюги і стала гальмувати. Вірніше, просто завмерла на гойдалці, але «маятник» від цього поволі збавляв хід. Та хоч гойдалка зупинилася аж після того, як задзвонив дзвоник, ніхто із присутніх чомусь не квапився до класів. Я ж, немов п’яна, нерівно ступила кілька кроків, глипнула на свої долоні — аж помаранчеві від іржі! — й механічно витерла їх у свій білий фартушок.

— Що ти наробила?! — сплеснула руками вчителька.

Я ж зрозуміла, що мою шкільну обновку вже не врятує ніяке мило, тому зняла фартушок і демонстративно викинула його у смітник. Саме так чинила цьоця Дозя зі своїми старими панчохами чи з дядьковими шкарпетками або майкою, на яких з’являлася дірка. Зіпсутих речей моя львівська родичка воліла позбуватися одразу, не намагаючись їх якось рятувати. Але ж у Селі діяли закони строгої ощадності! Усі мовчки дивилися на мій черговий вибрик. І лише худющий Орест-невдаха — той самий, що вибив око власній корові, усім відомий ябедник і «мамина цяця», а скорочено — просто Цяця (мав він і друге прізвисько, теж чомусь жіночого роду: «Кішка — мамина потішка»), зарепетував на все горло, що про все розповість моїм батькам — і я знов буду бита, як глуха зозуля. Під шкільною стіною блищав вологою наш низенький стільчик: учителька вже призначила перших чергових, і запопадлива до роботи товстенька Марійка вимила його й тепер сушила на сонці. Я подумала, що до того часу, поки мене за знищений фартух битимуть дома мама чи бабуся, варто би добряче відлупцювати й самого Ореста, аби прикусив свого язичка. Найліпше було б дати йому хоч раз, а ще краще — два-три рази, в писок, щоб не смів ні на кого доносити. Але дістати до Цяциного обличчя через свій малий зріст я не мала шансів, тож вирішила використати ту саму лавочку. Коли я вхопила її в руки за один кінець, хлопець, зрозумівши, до чого йдеться, кинувся попри мене навтьоки. Та я розмахнулася і другим кінцем таки дотяглася до ябеди, добряче гепнувши його по голові. «Кішка — мамина потішка» повалився, як сніп, із заплющеними очима у траву. На його лобі зачервонілася, а далі поволі почала синіти величезна ґуля, що темніла й збільшувалася на очах, — із помстою ябедникові я, без сумніву, переборщила! Отепер мені стало вже по-справжньому страшно: Господи, це ж треба було стільки витворити у першу ж днину свого шкільного навчання!

Поки Марія Степанівна припадала коло непритомного Ореста, директор потягнув мене до свого кабінету. Там він читав мені довгу й нудну нотацію про те, що радянські діти ніколи-ніколи не б’ються, а тільки дружать між собою, допомагають одне одному в навчанні й у праці, а також що тепер через мене шкільну гойдалку доведеться розібрати, бо повторити мій «подвиг» у старших класах знайдеться чимало вар'ятів.

Але я майже не чула його слів, бо мені не давали спокою інші думки. Якщо я закатрупила Ореста лавкою насмерть, то його тепер будуть ховати. Чоловіки нестимуть Цяцю у блискучій труні на цвинтар через пів села, а вуйна Васюта, яка не раз обіцяла хлопцям, що коли хто скривдить її мазунчика, вона із тої паскуди здере шкіру, поріже на стрічки, сплете батіг і буде поганяти колгоспних коней, — мене саму покарає іще страшніше: зробить із моєї шкіри бубон, на якому гратиме на всіх сільських весіллях. Щодо такого міфічного походження бубна, то так мені колись розтлумачив один музикант, коли я причепилася до нього з розпитуваннями, чому тільки його інструмент чутно аж на іншім кінці села.

Перспектива примусово жертвувати свою шкіру на весільний бубон мене аж ніяк не влаштовувала, залишалося хіба знову тікати з дому. На біду, циганського табору на вигоні вже не було, — але, на диво, й Орест не вмер. Із цієї щасливої для мене причини моя шкіра таки зосталася на мені. Тільки й того, що відшмагали вже старою, а тому шорсткою, як наждак, і колючою, що аж іскрила, кропивою. Ще цілі дві доби по моїм першім шкільнім дні мені здавалося, що ті іскри сиплються з моїх ніжок і худої дупці і вдень, і вночі.

IV

Шкільна бібліотека була для мене скринею із безцінними скарбами. Проте полички для учнів початкових класів дуже швидко перестали мене цікавити: усі книжечки, які на них лежали, я прочитала і раз, і вдруге, і втретє. Бібліотекарка старалася підібрати для мене доступну літературу дещо серйознішого змісту, але на тих засадах, аби книги були невеликі за обсягом, а ще такі, якими учні середніх і старших класів ніколи не цікавилися. Перше правило виявилося дуже слушним, адже коли я, наперекір порадам Наталі Миколаївни, взяла додому грубу книжку з оповіданнями Степана Васильченка й Архипа Тесленка, то насилу її дочитала. Пригадую із цього томища лише «Олов’яний перстень», «Авіаційний гурток», «Бусурмен», «Свекор», «Любов до ближнього» й «Поганяй до ями». Тепер я вже чудово розумію, чим ці твори мені тоді опротивіли: насамперед своїм чорним песимізмом, по-друге, призначенням аж ніяк не для дітей, а для дорослого читача, і по-третє, якимось страшенно невмілим, зовсім калічним гумором. Бібліотекарка по моєму кислому виду відразу збагнула, що на сей раз із моїм читанням щось негаразд, — і стала мене навіщось екзаменувати, розгорнувши сторінку «Зміст» та розпитуючи про кожне оповідання. Сама вона цих творів, вочевидь, теж не читала — бо так і не спіймала мене на брехні, коли, не змінюючи імен головних персонажів, я почала їй вигадувати на ходу різні захоплюючі пригоди тих самих героїв. Наталя Миколаївна підглядала в текст кожного твору: на вже згаданих іменах вона мене підловити не змогла, однак у те, що учні авіаційного гуртка полетіли на Місяць, вона щось не дуже повірила.

Друга ж умова була пов’язана з тим, що наша шкільна бібліотека ледве животіла, була вбога і пошарпана. На «ходові», тобто цікаві твори або такі, що їх учителі зобов’язували читати, існувала черга й довгенький список охочих. Зважаючи на це, бібліотекарка пропонувала мені книги за принципом на тобі, небоже, що мені негоже. Тож у моїх руках здебільшого опинялися художні твори про шпигунів і диверсантів, котрі то планували в якомусь селі підірвати місточок через річечку, що ним усього-на-всього колгоспники гнали корів на пашу, то пробували спалити «важливий стратегічний об’єкт» — медпункт або сільську бібліотеку, книги з якої неодмінно рятували мужні піонери-герої, — ба навіть гинули у вогні, не випускаючи з рук томів великого Леніна! Мені й досі дивно, що така, без жодного перебільшення, дебільна художня література колись узагалі могла існувати. Але тоді, під впливом прочитаних у книжках нісенітниць, мені всюди ввижалися шпигуни-диверсанти — й, помітивши на вулиці людину не з нашого Села, я була твердо переконана, що незнайомець уже прийшов щось висаджувати в повітря або палити. Одного разу на нашій вулиці навіть підійшла до чужого дядька й погрозливо сказала йому: «Я знаю, хто ви такий! Забирайтеся звідси якнайшвидше, бо міліція вже під’їхала до сільради!». Як не дивно, дядько не на жарт перелякався, зупинив якусь машину та й чкурнув із села від гріха подалі. Потому тітка Васюта падкалася, що цілий день просиділа в хаті, чекаючи купця на свою льоху, а він, хоч і п’ять карбованців завдатку дав, не з’явився ні у визначений день, ні через тиждень, ні взагалі ніколи. Скупа Цяцина мама, котра за ті ж таки п’ять карбованців сама із криниці й повну діжку води до сусідів у долонях би переносила, була твердо переконана, що той ґазда-покупець хіба що вмер, раз не приходить ні за льохою, ні за завдатком. Васюта так боялася, аби він часом із того світу вночі не приперся під її вікна за своїми грішми, що через півроку таки поклала його завдаток на тацю в церкві. А коли невдовзі після того на ярмарку ніс до носа здибалася зі старим знайомим, то так від нього тікала, що перевернула чужий ящик із кролями — і вухату живність ловив із реготом увесь базар. Дядько ж був переконаний, що вона не хоче віддавати йому завдатку за не куплену льоху, тож погнався за Васютою — але перечепився, бідака, за якийсь шворінь і розкраяв собі чоло, аж довелося у травмопункті рану зашивати.

Та диверсанти диверсантами — вони були мені чужі, і я їх зовсім не жаліла; але через мене й мого рідного батька викликали в КДБ! А сталося ось що. Десь наприкінці грудня тато купив у своїй військовій частині ціле гроно зелених, нестиглих бананів. Таке диво ми, діти, бачили вперше. Тато, мабуть, теж, бо не поклав екзотичні фрукти кудись у тепле місце, щоби там добрали стиглості, а відразу ж запропонував нам скуштувати. Банани виявилися тверді й на смак такі терпкі, як грушки-дички. Їсти їх ми, звісно ж, не схотіли, мама репетувала на тата, нащо дурно розтринькав гроші, а тато бідкався, що йому справжнє г…мно за такі гроші підсунули — краще був би взяв кіло лимонів до чаю! А вранці я таки впхала один заморський фрукт у шкільну сумку: не пропадати ж добру — як зголоднію, з’їм, куди подінуся, — он грушки-дички їла ж навіть зеленцем!

І ось я виходжу з нашого подвір’я у глупу ніч. Угорі — холодне чорне небо з міріадами блискучих зір: і великих, як горох, і дрібоньких, як пшоно. Вони переморгуються між собою й сяють, якщо добре придивитися, відтінками різних кольорів. Стежечка вузесенька, як проділ на моїй бідній голівоньці. З одного боку — кучугури в півтора метра, з другого боку — ще вищі. Сніг скрипить під ногами, бо мороз добрячий, — і здається, що позаду мене хтось крадеться, хоче вхопити за плечі, повалити, покусати!.. Чому покусати? Бо взимку господарі наніч відв’язують псів, і ті до ранку розкошують волею. А ось один уже й з’явився навпроти! Великий, чорний з жовтими підпалинами, кудлатий. Якби став на задні лапи, був би значно вищий від мене. На вузенькій, протоптаній упродовж багатьох зимових днів стежині поміж заметами нам ніяк не розминутися. Пес зупиняється й сторожко дивиться на мене: надіється, що я, менша й слабша, поступлюся йому дорогою. Я боюся пса, тому теж зупиняюся. Собацюра сідає навпроти і мирно, навіть співчутливо зирить на мене, що я робитиму далі. Я й собі сідаю на портфель і думаю, чому цей проклятий псище опинився саме зараз і саме на оцій стежці, де ніхто протягом найближчої години-двох не з’явиться й не прожене його геть. А це означає, що я запізнюся до школи, і Марія Степанівна насварить мене перед усім класом. Чемні діти, які завжди приходять вчасно, бо живуть поряд зі школою, будуть підхіхікувати, а особливо Василь Партицький, чи просто Парта, який на перервах відбирає в мене яблука й навіть чисті зошити. А ще легенько, що я й не відчуваю, малює мені крейдою на спині круглу мішень, й інші хлопці стараються поцілити в її центр жованою промокаткою, — причому як на перервах, так і навіть під час уроків.

— Песику, пусти мене! — молю я чужого вовкодава. — Я маю хліб з маргариною, хочеш? Бо ні той поганючий банан, ні навіть солодке яблуко ти, звісно, жерти не будеш! Хочеш хліба?

При слові «хліб» собацюра облизується. Я витягаю з портфеля загорнений у газету сніданок, але боюся, що коли простягну його псові, то він і мою руку відкусить. А той, зачувши нюхом поживу, лягає на живіт і, лежачи, повзе до мене. Я кидаю йому хліб і що є сили втискаюся спиною у сніговий замет, намагаючись тихо-мирно розминутися з кошлатим страховиськом, яке наминає мій сніданок та ще й гарчить на мене — певно, побоюючись, що я можу передумати й відібрати його здобич. Ну, слава Богу, ось нарешті й траса, яку перетинає головна сільська дорога! По ній уже їздять колгоспні трактори, машини й підводи. Але жодного школяра не видно. Все, я запізнилася! Буде мені, ой буде! А може, ще не пізно? Якщо весь час бігти, то, може, ще вдасться надолужити згаяний через того псиська час? Біжу, поки зовсім не захекуюсь: півтора кілометра, що залишилося, — не для моїх курячих сил! Шкільне подвір’я порожнє. У вестибюлі прибиральниця тітка Настя замахується на мене шваброю:

— Ще одна холєра ясна! Боже, скільки снігу нанесла з вулиці!

Але прибиральниця — усе-таки сумирний і майже свійський звірок! Це не наш кочегар, котрий вічно напідпитку, і не товстопикий завгосп, які відважують бешкетникам таких копняків[38], що хлопці аж підлітають, наче м’ячики. Тихесенько прочиняю двері класу, очікуючи своєї ганьби. Але вчителька робить знак рукою, щоби я швиденько сідала на своє місце за партою. З якого б це дива таке милосердя? Ага, на урок прийшов директор!

Марія Степанівна розповідає, як щасливо живуть діти в Радянському Союзі. Мають хліб і до хліба, гарненький одяг і зручне взуття. Я ж моментально згадую, що мій лівий кирзовий чобіт учора на ковзанці розірвався по шву, й зараз із-під п’яти на світ Божий виглядає солом’яний віхоть, а зашпори, що вже починають відходити, боляче нагадують, що треба було ще вчора ввечері попросити тата, аби відремонтував мою нікудишню взувачку, бо як відпаде підошва, то вернуся зі школи боса.

Учителька наголошує, що через клятих капіталістів в Америці й Африці діти дуже бідують, не вчаться у школах, а тому не вміють ні читати, ні писати, живуть у нужденних халупах, а то й узагалі сплять просто неба на вулиці, ходять брудні й голодні. Голодні?! Ще б пак! Якщо ціле життя їсти лише оті огидні банани, то можна й умерти з голоду. Я тягну руку вгору: маю чим доповнити сказане. Та Марія Степанівна подає мені знак, аби я сиділа тихо. Опускаю праву руку й піднімаю ліву. Директор помічає мої безплідні потуги й вимагає, щоби вчителька дала мені можливість висловитися. Я підводжуся і майже кричу, вимахуючи зеленим бананом, як кинджалом:

— Ось! Ось що їдять діти в Америці й Африці! Це банан! Покуштуйте: він твердий, терпкий і зовсім не смачний!

Директор так підскакує, наче Парта штрикнув його шилом, як колись свого сусіда, миттю опиняється біля мене, вихапує в мене з рук зелений заморський фрукт, волає своє знамените: «Страшне явище!» — і з перекошеним обличчям вибігає з класу. А Марія Степанівна сідає на стілець, ухопившись за серце, відтак опускає голову на свої руки на столі й зачинає гірко ридати.

Клас палає праведним гнівом до моєї нещасної особи:

— Що ти наробила! Через тебе вчителька плаче!

— Тебе треба добре вибити паском!

— І покласти в куток на гречку!

— Або на кукурудзу!

— Голими колінами!

— Та ще й портфель примусити тримати над головою!

— Директор уже й так пішов дзвонити в міліцію!

— Ти принесла на урок гранату!

Звісно ж, мої однолітки не мають ані найменшого уявлення про банани, але про те, як два старшокласники рік тому принесли до школи «лимонку», знає все Село, — тож цілком закономірно, що й мені приписують подібний злочин. А гречка, кукурудза, тягар у руках над головою — атрибути сільського виховання винних. Це апробовано в кожній сім’ї. У школі — також. Паскудний Парта тим часом уже порпається в моєму портфелі, вишукуючи, напевно, ще одну гранату, але замість неї виймає і хрумко надкушує пахуче яблуко.

— На, на, не крився, я лиш покуштував! — простягає надгризений рожевобокий плід мені, але хай він тепер тим яблуком удавиться: не можу я їсти після когось!

Мама з мене в’їдливо підсміюється, що я Коза-Дереза, бо коза надкушені плоди нізащо їсти не буде — тонко внюхує запах чужих зубів. Хай я буду й Коза-Дереза, але нізащо не візьму до рота цукерку, яку надкусив Андрій чи обсмоктала Ліля! Бабуся ж каже, що то я в неї вдалася: так само, як і вона, дуже кошерна — тобто гидлива. Мої однокласники такої риси не мають узагалі.

— Дай вкусити! — каже один одному — і впивається зубами у скибку насмарованого повидлом хліба чи в соковиту грушку, а господар доїдає свій нехитрий харч уже після прохача.

Марія Степанівна бере себе в руки й розпочинає урок лічби. Грибочки, листочки, квіточки, горішки, нанизані на довгих нитках, що прикріплені горизонтально на дошці, треба пересувати сюди-туди по нитці — додавати й віднімати. Велика премудрість: до двох грибочків додати ще один! Я можу полічити всі предмети разом, чого більше ніхто у класі не вміє. Можу навіть поділити без остачі квіти й листочки на два, горішки — на три, а грибочки — на п’ять! Тільки кому мої вміння цікаві? Поки вчителька працює із класом, я соловію від зеленої нудьги. Обертаюся до Партицького й демонструю вказівним пальцем біля своєї скроні, який він тугодум. Сам винен: він перший мене зачепив, полізши до мого портфеля.

— На дурній голові мож’ усе показати! — огризається хлопець.

— Парта ґлупи і тупи! — шепочу йому по-польськи й показую язик.

Польською мовою ця фраза звучить особливо ефектно. Василь то біліє, то червоніє. Він уже сидить від мене через дві парти позаду: вчителька нарешті пересадила, щоб не скуб мене кожного уроку, — отже, тепер розправитися зі мною зможе лише аж на перерві.

— Парта ґлупи і тупи! — самими губами, повільно, по складах, промовляю я, отримуючи від своєї безкарності величезну насолоду.

Партицький дійсно не може навіть порахувати пальці на одній руці, а з літер розпізнає лише «а» та «о», хоч ми й провчилися півроку і вже закінчили читати буквар.

— Парта ґлупи і тупи! — вперто і жорстоко тлумлю я найслабшого інтелектуально учня в нашому класі — у відплату за свої щоденні образи.

Скривджений однокласник зривається з місця й кидається на мене з кулаками. Коли Марія Степанівна нас розтягає, то бачить, що моє праве око повністю заліплене чорною масною грязюкою. Вчителька веде мене до медпункту. Око довго й нестерпно боляче промивають холоднющою протічною водою. Дуже неприємно й до того ж страшенно пече. А ще мені стає дуже страшно, коли медсестра уголос припускає, що я можу осліпнути. Втім, моя барвиста уява відразу ж малює піратів Карибського моря, про яких мені багато розповідав дядько Данило. Я теж буду гордо ходити по школі з чорною пов’язкою на оці й величезним пістолетом у руці. Із нього стрілятиму Парті під ноги, а він буде підскакувати, як заєць. Насмерть його вбивати я, звісно ж, не збираюся, а лише так трохи закатруплю, аби спочатку вмер, а потім ожив. Як та лисиця, що її вполювали татові гості. Вона лежала в «малій хаті» — довга, красива, молода й пухнаста, а мама носила до «великої хати» через сіни «ґаспадам афіцерам» яєчню на шкварках. Звідти доносився веселий татів голос, мамин сміх, потім усі співали. Мого брата, тоді, здається, ще не було на світі. А може, й був, — не пам’ятаю вже. Я походжала довкола убитого звіра, смикала лисичку за вуса, за вушка, а тоді й за хвіст. І враз лисичка привідкрила одне око, моргнула другим. Господи, застрелений звір ожив і кинувся на мене! Я прожогом залізла під піч, настільки нажахана, що зуміла засунути за собою тяжелезний ящик із картоплею, яку вже занесли до хати, аби проростала, бо так швидше із землі виткнеться. Проте лисиця пропхала у щілину свою роззявлену пащеку, з якої мені просто в обличчя клаптями летіли кров і слина. На мій несамовитий вереск прибіг тато. З допомогою гостей він добив пораненого звіра, а свою рушницю після того розламав навпіл до одвірка і зарікся, що віднині й довіку ноги його більше не буде на полюванні. І зараз, згадуючи цю пригоду, я думаю: ні, нехай Парта таки живе, але надалі мене боїться і вже не лізе до бійки!

Та поки ці мрії здійсняться або й не здійсняться, реальне життя диктує свої вимоги й закони. За той зелений банан тата викликають у КДБ, щоб написав пояснення, звідки його дитина має капіталістичні фрукти. Напевно, в КДБ припускають, що банани нашій сім’ї періодично надсилають таємно, по каналізації, звідкись зі США або Парагваю. А може, й із самого Гондурасу! Всяке ж могло бути!

— Кадебісти всіх країн, будьте пильні!

— Завжди напоготові!

А тим часом у школі — своє розслідування. Понад тиждень учителька вияснює, звідки Василь у двадцятиградусний мороз роздобув грудку чорнозему. Як з’ясувалося, з-під обцаса[39] черевика! Можна лиш уявити, як я допекла нещасного і яким мстивим виявилося дитяче серце!

До речі, хто збирається працювати в школі, той повинен заздалегідь усвідомити страшну істину, яку Данте побачив написаною на воротах пекла: «Lasciate ogni speranza, voi ch’entrate!» — «Облиште всяку надію, хто входить сюди!». Діти жорстокі. Нещадні у стосунках між собою — і ще безжальніші, коли об’єднуються проти когось із дорослих чи проти «білої ворони» в їхній же малолітній зграї. Повнолітні, дорослі злочинці, навіть обкурені чи п’яні, здатні помилувати вагітну жінку або каліку. Дітлахи, відчувши беззахисність жертви, будуть знущатися з неї аж до смерті. Сьогодні побачила, як троє хлопчиськів, учнів другого, щонайбільше — третього класу, мордували якогось горопашного сільського дідуся. Вони підкинули йому в кульок петарди й реготали, як навіжені. Сумка розірвалася, з неї посипалися продукти, дідусь визбирував по землі своє добро, а за той час малі негідники встигли підкинути петарди в кишені старого, й одяг задимів ізсередини. Коли я вхопила за комір заводіяку тої жорстокої розваги, він почав люто відбиватися від мене, заверещав, що скаже татові, що я його била, — а двоє інших миттю дременули, покинувши свого верховоду напризволяще. Я попросила дідуся йти за нами й силоміць потягла хулігана до найближчої школи (і не помилилася у своїх припущеннях), до кабінету директора. З’ясувалося, що для агресивного шмаркача це було ще страшніше, ніж якби я його таки сама віддубасила. Слізно запевняв, що більше ніколи не буде, виривався з моїх рук до самого порога директорського кабінету, а коли класний керівник по телефону викликала батьків, обм’як і заревів якимось грудним тваринячим ревом. Непокаране зло буяє, а покаране — найчастіше засихає на пні. Бідний дідусь уже сто разів готовий був простити зухвальця, але розумів, що через нього я буду оббрехана тим малим «відморозком» перед батьками, тому стійко дочекався їхнього приходу. Розірвана в багатьох місцях сумка, пропалені кишені благенької заношеної куртки стали найкращим доказом провини. Батько навіженого чада вийняв із портмоне кілька сотень, насильно упхав дідусеві в руку, а своєму вилупкові сказав: «Це гроші на твої ковзани, що їх мав принести святий Миколай! Тепер на свято під подушкою знайдеш тільки замашну лозину з колючками!».

Чи були дітлахи в часи мого дитинства добрішими й милосерднішими? Можливо. Тільки пам’ять чомусь підказує протилежне. Ось ми вже вивчили всі букви й на перерві пишемо на дошці свої імена. «Марусі», «Ганнусі», «Насті», «Галі» — так у називному відмінку вони звучать на нашій говірці, й саме так себе йменують мої однокласниці усно й письмово. Тільки я пишу «Оля». Хтось виправляє букву «я» на «і». Я витираю скалічене слово і знову пишу «Оля». Так мене звали у Львові, так і звучить краще!

— Я не Олі, я — Оля!

— Такого імені нема! — заперечує грубенька Марійка. — Коли ти виростеш, то будеш не Оля, а Олена!

— Олена заголена! — єхидно дражниться Парта.

А Петро Цьомко, що його зі ще двома молодшими братами покинула мама й утекла із села з якимось заїжджим шоферюгою, зловісно додає:

— Олена — к…рва солена!

Петрову маму звати Оленою, й ця фраза, напевно, звучить у їхній хаті доволі часто з уст і його тата, і дідуся, й бабусі. Але при чім тут я? Тим більше, що мене звати Оля, Ольдзя, Ольга, — а не Олена!

— Петре, г…мно тепле? — штовхаю свого кривдника у груди.

— Ах ти ще й битися хочеш?!

Ми падаємо коло дошки на білу від крейдяного пилу підлогу й товчемо одне одним, як шалені. Вчителька викликає до школи наших батьків. Мене привселюдно лупцює мама, Петра — тато. Але це ще не означає, що пакт про ненапад підписано. Ми будемо битися одне з одним мало не на кожній перерві, будемо взаємно чорно ненавидітися аж до самої весни — власне, до бджіл, але про це трохи пізніше.

* * *

Ніякої їдальні в нашій школі не існувало. Навіть сухі булочки по три копійки школярам не продавали. Їдальню відкрили пізніше, та й то в основному корпусі — у двоповерховій дерев’яній охронці, де за Австро-Угорщини й Польщі проходили вишкіл майбутні офіцери. Всі інші шкільні корпуси розмістилися у трьох хатах, правда, дещо більших від звичайних. Наш клас учився в чотирикімнатній сільській хаті — колишньому помешканні священика. По одній кімнаті в ній було виділено як квартири для вчителів, ще дві — під класи. Зими стояли дуже сніжні, холодні, й Марія Степанівна запропонувала нам приносити з дому горнятка й цукор, а вона у своїй кімнаті заварюватиме всім чай. Було так приємно на великій перерві гуртом чаювати, ділитися з іншими своїми запасами липового цвіту або сухих ягід шипшини! Та ідилія тривала недовго. Село довідалося про вчительчину турботу й оцінило її по-різному: хтось відгукувався схвально, хтось казав, що вчительці добре живеться: у класі уроки проводить, а за стіною обід для своєї сім’ї варить. А хтось узяв та й написав анонімку куди треба. Комісія звалилася на наші голови, коли ми тільки-тільки розпочали гарячу трапезу. Дві жінки-перевіряючі відразу ж узялися наводити лад. Цукор із наших газетних згортків вони демонстративно висипали у сміттєве відро. Туди ж полетіли цвіт липи і плоди шипшини, навіть чиєсь варення у маленькому слоїчку з-під майонезу й згорток із хлібом. Газета при цьому розгорнулася — й «товариш перевіряюча» побачила вимазаний смальцем портрет Леніна. Крику було такого, що шкільні ворони з жахом полетіли на другий кінець села. Вчительку тимчасово відсторонили від роботи, її поведінку мали розглядати у райвно. Повертаючись із того зборища, стероризована несправедливими звинуваченнями й доведена до відчаю можливою втратою роботи Марія Степанівна втрапила під колеса машини.

Стара Карга, яку прислали замість нашої покаліченої вчительки, з дітлахами не церемонилася. Била всіх, навіть найслухняніших. Якщо не долонею позавуш, то указкою по пальцях, по спині, а то й по голові. Дехто з учнів скаржився на неї батькам, але отримував запотиличника ще й удома. Авторитет учителя в ті часи був абсолютним: раз б’є учителька, то значить, дідько рогатий чимось заслужив — і треба ще й рідним підключитися до такого ж виховання. Мене Карга чомусь зненавиділа із першого дня. За що — уяви не маю. Якщо з вух інших дівчаток вона виривала сережки, то в мене вуха навіть не були проколені. Якщо на інших школярів горланила, що мами вдома їхніми зошитами сметану накривають, то мої зошити були чистенькі. Й на сторінках підручників я не малювала не те що чортиків, а й навіть білочок чи зайчиків. Малюнки в мене були хіба що на промокатках. Не мала я й гривки на лобі, бо моя мама нізащо б не дозволила мені її підстригти, а коси мені заплітала так туго, що здавалося, ніби й мої брови від цього назавжди здивовано піднялися.

Стару Каргу дратувало, що до уроків я готувалася старанно, тому впіймати мене на незнанні їй не вдавалося жодного разу. Вона любила, як учні коло дошки плакали. Що-що, а принижувати Стара Карга вміла майстерно. Й вичитувати мораль — теж. І привселюдно висміювати.

— Таких дітей не існує, щоб завжди усе знали! — авторитетно повчала вона молоденьку вчительку, яка працювала в паралельному 1-«Б».

Моє ж опитування коло дошки Карга перетворювала у справжній допит. Могла поставити шістнадцять-вісімнадцять запитань — і це першокласниці! — й аж тоді, скрививши губи, посадити на місце взагалі без оцінки:

— Ще трошки не дотягуєш, Понятовська! Поставлю оцінку іншим разом. Але спробуй тільки не вивчити — двійка гарантована!

* * *

Весна показала своє вродливе личко з-за серпанку туманів. Стало значно тепліше, й хоча ще лежав сніг, тато випустив бджіл. Вони були кволі, ледве повзали й літали тільки біля самого вулика. Навіть покусати мене не змогли, хоч я товклася поруч. Цим я й похвалилася в класі.

— Кажеш, бджоли такі слабкі, що навіть не кусають? — перепитав Петро Цьомко. — Колгоспні, мабуть, теж ледве теплі. А ме-е-ду там у вуликах! Я бачив, скільки пасічник викачав улітку. П’ять величезних бідонів! Але тоді бджоли навіть його покусали, хоч був у капелюсі з сіткою. Такі руки були в старого, як пампухи! Тепер можна наїстися колгоспного меду, скільки влізе, — пасіку ще ніхто не сторожує, а бджоли не кусають! Хто зі мною піде? Ти? І ти теж? А ти? Добре, хай ідуть усі, хто хоче. Але — мовчок! Хто Карзі донесе — тому рот розірвемо від вуха до вуха!

Та, хоча й зголосилося багато, на колгоспну пасіку ввечері, уже в сутінках, пішли тільки Парта, Цьомко і я. У колгоспному саду сніги стояли по пояс. Під вечір ударив мороз — і вкриті зверху хрусткою кіркою, ніким не торкані замети чомусь навіть пахли якось недобре: власне, від них просто віяло могильним холодом. Але ми не звернули увагу на погану прикмету й мужньо добрели до крайніх вуликів. Із труднощами, але таки повідкривали три чи й навіть чотири вкутані зусібіч соломою бджолині хатки, вийняли запечатану вощину і стали ласувати медком. Якийсь той мед був не такий… В’язнув на зубах, начеб ми свічку воскову гризли! Бджоли взагалі не вилазили: на вечір підморозило, й вітер дув крижаний. Не покусані, ситі й щасливі, ми повернулися додому, домовившись, що завтра увечері підемо знов по мед. Та вранці у школі терміново скликали лінійку й оголосили, що вчора учні, імена яких міліції вже відомі, розкрили кілька колгоспних вуликів, наїлися бджолиних личинок — бо ж меду у вуликах взимку нема! — і тепер через три дні помруть, якщо їм вчасно не зробити заштрики[40] з вакциною. У медпункт уже привезли ліки, отож ті, хто хоче жити, нехай самі якнайшвидше прийдуть до медсестри. Наша трійця переглянула-ся й пополотніла: торік, коли поповзли чутки про ящур — страшну й небезпечну хворобу, на бойню здали худобу із цілого колгоспного «тисячника» — найбільшої ферми у всьому нашому районі, а ветеринари й зоотехніки ходили в Селі по дворах і всіх наших корів кололи від цієї невиліковної хвороби. Теж вакциною.

Вмирати, звісно ж, ніхто з нас не хотів. Довелося йти зголошуватися. Та в медпункті на нас чекали не рятівні ліки, а завуч, який навіть не кричав і не сварив нас, а лише повідомив, що за морозну ніч усі бджолині сім’ї в пограбованих нами вуликах позамерзали, й тепер наші батьки за завдані збитки мають сплатити колгоспові по п’ятдесят карбованців. Посильний із сільради сповістив про це нашим матерям ще до того, як ми повернулися зі школи, й оскільки в ті часи дуже доброю місячною зарплатнею вважалася сума в шістдесят карбованців — то на втрачені п’ятдесят із домашнього бюджету ми отримали «мучеників» і «терплячок» сповна, навіть із добрим доважком. А в школі нас ще довго після цього дражнили бджолоїдами.

Стара Карга несказанно зраділа, що серед крадіїв меду опинилась і я: ось тобі й найрозумніша учениця, яка завжди все знає! Щодня по кілька разів вона випитувала мене, чи добрі на смак бджолині дітки. Навіть принесла із центрального корпусу школи плакат, на якому було намальовано всі стадії розвитку бджоли — й у розрізі шестигранної чарунки показано білого черв’ячка з чорною голівкою, а нижче підписано, що це — бджолина личинка. Саме отаких черв’ячків ми й наїлися, думаючи, що то мед.

Та цього глузування Карзі було мало: вона патологічно любила топтатися по чужій гідності. І через якийсь час їй трапилася така нагода. Того дня, чергуючи в класі, я не змогла належно витерти дошку (бо нова крейда виявилася неякісною, писати нею було майже неможливо, та й витерти вже написане — теж), — і Стара Карга вирішила мене покарати для науки іншим. Вона розрепетувалася, що з моєї голови на всі боки стирчить волосся — хоч бабуся заплітала мене щоранку гладко й туго, — і перед усім класом розплела, а точніше кажучи — розтаргала мені коси, а тоді стала витирати дошку моїм волоссям, безжально шарпаючи й задоволено примовляючи:

— Отак треба витирати! Отак! І тоді дошка буде чиста, як скло!

Коли ж мені нарешті пощастило вирватися з рук тієї садистки, на її розчепірених п’ятірнях залишилися жмутки моїх кіс, а мені з очей котилися сльози від невимовного болю і прилюдного знущання. Клас натомість заливався підлим підлабузницьким смішком. Під учительським столом стояла скляна трилітрова банка молока: Карга щодня примушувала котрогось з учнів приносити їй то домашнього сиру, то сметани, а сьогодні Парта ледве притарабанив із дому свіже вранішнє молоко. У глибині душі я люто ненавиділа Стару Каргу не тільки за мерзенний характер, а й за її побори, бо вона вже кілька разів питала мене, коли принесу їй домашнього масла. Звісно, я передавала мамі вчительчине «прохання», але мама щоразу чомусь ставала глуха й німа. Зі злості я копнула банку ногою. Вона перекинулася, імпровізована паперова накривка, обмотана нитками довкруг шийки слоїка, злетіла — й молоко розтеклося по підлозі великою білою плямою. Карга з диким вереском ухопила указку й кинулася до мене. Я з переляку вискочила в коридор… прямо в руки директорові, який саме проходив повз наші двері. Довідавшись, чим наша учителька витирала дошку й звідки під столом з’явилася біла калюжа, директор став рвати й метати: ще бракувало, аби й про отакі речі довідалися в райвно — тоді йому не те що не втриматися на своїй посаді, а й узагалі хіба що вішатися!

Назавтра до класу із паличкою в руці увійшла наша Марія Степанівна! Вона навіть недовідлежала свого лікарняного, бо директор переказав або негайно виходити на роботу, або надалі про вчителювання навіть не мріяти. Класом наче ангели пролетіли: ми перестали битися між собою, прозиватися, підлаштовувати один одному дрібні капості. Навіть на перерві не покидали свого класу, горнулися до улюбленої вчительки, а після уроків не один лишався, щоб поділитися з нею якоюсь таємницею чи розповісти про свої домашні прикрощі.

Коли весна ввійшла у повну силу, вчителька водила нас у лісопосадку, де рясно цвіли проліски, а після них — білі анемони. Анемонами там було наче всіяно! Великі й маленькі, повністю розкриті й ще тільки пуп’янки, вони вкривали всю землю в лісопосадці й так сліпучо цвіли, аж очам було боляче на їхні плеса дивитися. Мені ж особисто Марія Степанівна показала в гущавині шкільного саду кубельце їжаків. Старої їжачихи ми не застали, а її малята мали вигляд колючих каштанів, тільки були не зелені, а якісь жовто-бурі. Ми з учителькою домовилися більше ніколи кубельце не навідувати й нікому про їжачків не розповідати, бо мати-їжачиха покине своїх малят — і вони повмирають з голоду.

Уже перед закінченням першого класу вчителька повела нас дивитися на літаки й на парашутистів, які приземляються на аеродромі. Ясна річ, здалеку, — але й це обернулося для цілого класу надзвичайною пригодою. Аеродром, що розташовувався кілометрів за три-чотири від нашого села, був великим військовим об’єктом. Я пам’ятаю ті дні, коли СРСР вводив війська в Чехословаччину: літаки тоді злітали вдень і вночі, ревучи так, що аж шибки в хатах деренчали.

Ми побачили, що спочатку з літака скинули на парашуті важкий мішок. Вчителька пояснила, що таким чином перевіряють, чи вітер не віднесе парашутистів кудись від призначеного місця. І коли вантаж вдало приземлився, з літака посипалося тих парашутистів, як гороху: один, другий, третій… восьмий, дев’ятий… Парашути були не тільки повністю білі, а ще й червоні та сині, а то й складалися із кількох кольорових «скибок»: одна червона, друга — біла або сині з білими. Ми зачаровано дивилися, як у повітрі пливуть красиві куполи, під кожним із яких гойдається маленька людина. Та раптом зірвався вітер. Учителька сказала, що пора додому, а то ще дощ почнеться, й змокнемо до нитки. Ми вервечкою попрямували по стежці над колишньою велетенською вирвою від авіаційної бомби, в яку з минулого літа колгосп звозив тракторами гноївку зі свиноферми, щоб навесні використати це добриво на найближчих полях. Але напровесні про смердюче місиво в колгоспі чомусь забули. Згодом воно зверху поросло зеленок) шубою бур’янів, а влітку здавалося веселою галявинкою на тлі вигорілої від спеки рослинності на пасовищі.

— Дивіться, одного парашутиста сюди несе! — радісно закричав Парта.

Неймовірно великий зблизька парашут промчав над нашими головами так низько, що ми з переляку аж попригиналися. І тут сталося несподіване: парашутист булькнув у гноївку просто посередині ями! Бідолаху відразу ж почало затягувати густе смердюче драговиння. Нещасний відчайдушно борсався, підтягуючи стропи до себе, але вибратися зі сморідної трясовини не міг: купол парашута стрімко повз по землі до зеленої плями гнойовища. На наших дитячих, до смерті переляканих очах людина могла банально втонути у гноївці! На поверхні вже виднілися тільки голова парашутиста й чорні від багна руки. Чоловік кричав нам, щоб ми тримали парашут, дико матюганився і, здається, навіть плакав. Ми вчепилися руками за блискучу й слизьку парусину. По «скибках» півсфери вилися грубі шви, що безжально різали нам долоні, а до того ж міцна тканина раз-по-раз вислизала з наших слабеньких пальчиків. Тоді вчителька лягла на парашут зверху, за нею те ж саме зробили гуртом ми всі — й купол, у якому досі ще трималося трохи повітря, обм’як, простелився на траві, як величезна верета[41], і таки зупинив своє неминуче сповзання у гнойову яму. Від аеродрому вже мчала зелена військова вантажівка, з неї мало не на ходу вискакували солдати й хапалися за парашут, підтягуючи його власника до суші. Усе, парашутист порятований! Він вибрався на землю, за ним по траві вилася чорна лисніюча доріжка, що неймовірно контрастувала із яскравою зеленою рослинністю. Сморід потривоженого гною забивав нам ніздрі. Давно треба було забиратися геть, але ніхто із військових, навіть офіцер із такими «звіздами», які були й на погонах у татового Генерала, не проганяв нас, не кричав на вчительку; лише хтось попросив, щоб вона відвела дітей на кілька кроків від парашута, а також поцікавився в Марії Степанівни, з якої ми школи та класу. Вчителька зібрала нас коло себе, як квочка курчат, перелічила, чи є всі, й повела до школи.

А наступного дня з аеродрому приїхало зелене військове авто. Із нього два солдати винесли великий мішок, як з’ясувалося, з паперовими пакунками, в кожному з яких було щонайменше по кілограму шоколадних цукерок, печива, вафель і ще близько півкіло солодких мандаринок. Офіцер довго тиснув руку нашому директорові, вручив Марії Степанівні конверт із якимось «цінним подарунком», — а я дивувалася, як той «цінний подарунок» міг поміститися в такому маленькому пакетику! Перед усією школою військовий назвав нас «класом маленьких героїв». Порятований парашутист — уже чистий, у льотній, теж офіцерській формі, щедро напарфумлений потрійним одеколоном, — підходив до кожного з нас, обнімав, цілував, тулив до себе й кожному дякував особисто за своє спасіння. Це було так незвично: доросла людина говорила й поводилася з нами, як із рівними собі, не соромилася прилюдно висловити свою повагу «малькам», «босим», людському дріб’язку! Про наш подвиг заговорило все Село, й ми задерли носики на цілий тиждень.

* * *

А далі почалися канікули й разом із ними — домашні роботи і клопоти, від яких сільську дитину ніхто ніколи не звільняв, тим більше якщо ця дитина уже провчилася в школі аж цілий рік. Тож мама вирішила, що я вже доросла до того віку, що можу пасти корову. Наша Сивуля була тучною, здоровенною особиною. Величезними рогами щодня чухалася у пагорб, аж глина летіла на всі боки. Ніяк не могла «побігатися», щоб народити телятко, хоч водили її до бика що два тижні. Молока Сивуля давала мало, бо все в ній пішло у мясо й агресію. Мама скаржилася сусідкам, що корова збугайкуватіла, треба продавати, проте з продажем не надто квапилася, бо молоко в Сивулі було дуже жирне, наполовину вершки. Гнати на пасовище таке страшидло я панічно боялася, але мама строго попередила, щоб я не пхалася Сивулі під ноги й не лізла на роги, трималася позаду худобини, дала мені в одну руку батіжок і копач, а в другу — налигач від Сивулі, й корова, як трактор, потягла мене знайомою їй дорогою.

У нашому Селі худобу не пасли чередою, а кожен господар піклувався про свою корову сам. Пастушками переважно ставали діти й старі діди та баби, а в суботу й неділю — дорослі дівки й парубки. Пасовище прилягало до аеродрому. На самому аеродромі випасати худобу заборонялося, але там і трава була краща, й злітна смуга притягала корів магнітом. Влітку то ще сяк-так, а восени, напасшись, аж права піддуховина округлювалася, корови влягалися на теплий бетон злітної смуги й годинами вдоволено ремигали. Аеродромна обслуга гнала корів і нас, малих пастушків, геть, але ми верталися з іншого боку, й знову, якщо не було польотів, корови лежали на злітній смузі, а діти шукали печериць у випаленій сонцем траві під самим бетонним покриттям.

Перший день моєї пастушої кар’єри був просто страхітливий. Сивуля билася з усіма коровами, що потрапляли їй на очі. На моє відчайдушне шарпання шнурком ця здоровенна кількасоткілограмова туша не реагувала взагалі.

— Вона тебе в ср…ці має! — кричала баба Каролька, відганяючи Сивулю від своєї Маленької. — Скажи мамі, най їй на роги вчепить ланцюг, а на шию — орчик!

Але ні про ланцюг, ні про орчик не могло бути й мови: мама боялася, що від них корова схудне — й, коли доведеться здавати Сивулю на м’ясо, будуть великі збитки.

— Най та стара с…ка собі на шию орчик начепить, а своєму синові — ланц на роги! Вони в нього на півтора метра, як у колгоспного бугая, — жінка постаралася! — гаркнула вона сердито, почувши про Карольчину пораду. — А Сивулю буде голова боліти, як ти за ланц почнеш шарпати! Та й на шкіру наша корова тонка — оводів чує здалеку. Як почне ґедзатися, припнеш її на копач, щоб додому не тікала, але будеш перебивати шкворінь із місця на місце, на одному крузі най корова не товчеться!

Сивуля мене дійсно мала… ну, десь дуже далеко! Заодно й шнурок на рогах. І довгий копач також. Вона виривала шкворінь із землі, аж грудки летіли з того місця, де я його забила каменем по саму голівку. А ще Сивуля виношувала страшний план — у слушний момент ухопити мене на роги. Вона вже давно, з першої моєї пастушої днини, позирала на мене косо, а коли зчепилася рогами з Фірманчиним бугаєм, а я взялася відтягати її в той час, коли Фірманка робила те саме зі своїм Мицьком, корова різко розвернулася, нагнула голову до землі, закотила очі під лоба й кинулася на мене.

— Тікай, дитино, бо вб’є! — жахнулася вуйна Фірманка.

Відступаючи назадґудзь, я за щось перечепилася, з розмаху гепнулася на землю й простягнулася навзнак. Страшна, озвіріла худобина не знала й знати не хотіла, що лежачого не б’ють! Вона розмахнулася своїми рожиськами, щоб настромити мене бодай на один, але в останню мить я щосили встромила гострий копач Сивулі в ніздрю. Корова дико заревла й відскочила, відкинувши шкворінь на кілька метрів. З її носа потекла яскраво-червона кров. Фірманка, біла, як полотно, перехрестилася:

— Твоя мама жалю до тебе не має! Посилати малу дитину пасти таке убоїще!

Надалі Сивуля, хоч і звірилася на мене, й тоді її страшні очі наливалися кров’ю, — та бити мене вже боялася. Правда, і я не пхалася на рожен, старалася триматися позаду й поменше її дратувати. А за розшабатований Сивулин ніс вдома мені добряче дісталося ще коло брами шнуром від корови.

— Із чиєю вона билася? — допитувала мене мама. — Кажи давай — я вже йду на скаргу до старих отого бахура, що так файно пасе своє бидло!

— Сивуля билася зі мною, — плачучи, лепетала я.

Але мама сміялася й глузувала:

— Якби наша корова з тобою билася, від тебе лишилося б тільки мокре місце!

З худобою на пасовищі бідувала не тільки я, а й більшість маленьких пастушків. То чийсь бугай у поєдинку з іншим ріг зламав, то якась телиця втекла в колгоспні буряки й буряком подавилася, коли її звідти виганяли, то тільна корова напаслася конюшини з росою і здулася, то молоденька первістка спасла павука і просто на пасовищі врізала дуба. Страшно дивитися, як нагло, у невимовних муках, гине худобина, яка ще вранці вибрикувала й отримувала пастуше «бодай ти здохла!», але зовсім не для того, щоб це направду зробити, а з розпачу, що дитина з норовистою коровою не могла дати ради. Коли ставалося лихо, тоді з переляку ридма ридали всі пастушки, й уже тиждень-два пасли своїх підопічних, не відходячи від них ні на крок й на хвилину. Але згодом чуже горе забувалося, хлопці починали ганяти м’яча, дівчатка гратися в камінці, а всі разом — у карти, в доміно й навіть у шашки, якщо Місько із сусіднього села приносив їх на пасовисько.

Місько — дуже скромний хлопчик, завжди із книжкою в руці та ще й з окулярами на носі. Типовий «ботанік», як сказали б тепер. Тоді ми його цим прізвиськом не дражнили, бо таке слово в дитячому обігу не побутувало. Вуйна Маланка, Міськова мама, любила свого синочка так, як ніхто дітей не любив. Коли малий у першому класі захворів на кір, вона настільки переживала, що дитина може померти, що вицілувала йому все тіло до синців. Любив Міська й дідусь, який пас дуже смирну корівчину Лису, а Міська брав із собою, щоб не залишати малого вдома самого. Це й було справжньою причиною. А вигаданою — Місько нібито теж пастух, бо пасе теля. Воно зовсім маленьке, навіть скубсти траву ще не може, таких телят ніхто на пасовище не виганяє. Я кажу Міськові, що це не він теля пасе, а теля — його. У відповідь хлопчина пропонує мені помилуватися, які в його телятка гарні очі й великі густі вії. Довжелезні вії й у самого Міська. Він навіть зовні більше скидається на дівчинку, та й поведінка його аж ніяк не хлоп’яча: тихий, добрий, сором’язливий.

Чому саме Місько згодом став предметом моєї першої закоханості у восьмому класі? Автоматично зреалізувався комплекс «старшої сестри»? Але ж чому надалі мені все життя зустрічалися тільки слабкі, безвідповідальні, безтолкові, безхарактерні чоловіки? Тому, що вони інтуїтивно відчували, що я корова, я і бик, я і баба, і мужик? Їх не цікавило нічого: ні дім, ні гроші, ні діти, ні найнагальніші проблеми — я ж з усім цим успішно справлялася без їхньої найменшої допомоги. А може, сильна жінка не те що безхребетного «пластилінника», а навіть сильного чоловіка робить слабким, — а нікчемний коло неї взагалі капітулює і стає щонайбільше предметом сімейного інтер’єру? Чому ж ні в юності, ні в зрілі роки мені про це ніхто ніколи нічого не казав? Тому, що в СРСР не було не тільки сексу, але й статей: була тільки «єдина спільність — радянський народ»? Але ж мої ровесниці жили в тих самих умовах і деякі в житті влаштувалися дуже добре. Стоп-стоп, із цього моменту детальніше. Кому саме із них у житті пофортунило? Найкрасивішим? Найталановитішим? Найзаможнішим? Найрозумнішим? Найпрацьовитішим? К…рвам і стервам? Не може бути! І я про те ж. І я про те ж.

Утім, пасовище ставало місцем не тільки різноманітних корид мало не кожного Божого дня. Прилегла до аеродрому територія була ще й місцем залицянь аеродромної обслуги до сільських дівчат, а також — навпаки, дівчат до солдатів, хоч це відверто й не афішувалося. Під час нічних польотів на аеродромі солдати тікали у «самоволку» до сільського клубу, знаходили там своїх обранок і після танців чи кінофільму або проводили додому, або ж вели на свіжі покоси, а то й у копиці, — а вранці ґаздині скрушно билися руками об поли, що ніби й бурі звечора не було й навіть не гриміло, а все старанно укладене в стоги, вивершене та зверху ще й прикрите цератами від дощу сіно чомусь розсунено і розсмикано мало не по цілому городі. Деколи такі флірти виявлялися дуже короткими, деколи закінчувалися весіллям, а інколи — неприємностями та справжнім лихом.

Побачивши, що з донями коїться щось не те, розлючені матері вдавалися до допитів із побоями, а тоді брали замашні ломаки в руки та й вирушали до аеродромного начальства, вимагаючи, щоб солдатики негайно женилися, якщо вже «їхніх дітей невинних попсували», бо наступного разу прийдуть тати й власноручно поскручують голови женихам макоцвітним, як курчатам. Полковник лютував, бігав по кабінеті, курив, плювався і репетував, не шкодуючи гидкої лайки: «Як зйо…увалися, так хай розйо…уються!», — адже він особисто тут ні при чому. Та коли заявлялися в супроводі молодиць ще й похнюплені чоловіки — і при них жінки ставали дуже сміливими, зчиняючи несусвітній лемент, — зламаний їхнім нахабством командир погоджувався вишикувати усіх своїх «жеребців», але хай приведуть доньку, щоби «свого» впізнала. На плацу «жеребці», окрім самого винного, незважаючи на команду «Смірна-а-а!», реготали, як божевільні, полковник погрожував кривдникові трьома роками дисбату, хоч насправді не мав влади зробити йому бодай щось, — і якщо к…рваря, як його називали зганьблені на честі батьки сільської красуні, вдавалося залякати трибуналом і перспективою надалі служити штрафником, то солдат женився; а якщо ні, то вся катавасія кипіла й булькала мало не на ціле Село ще довго, але здебільшого безрезультатно.

Я була зовсім маленька, десь від сили трирічна, але добре пам’ятаю, як одного пізнього вечора прибігла сполошена сусідка й попросила позичити медичного градусника. Коли ж віддала його, то срібна позначка на термометрі застигла вище сорока. У нашій хаті всі дорослі перелякано перешіптувалися, баба вперто наполягала, що Оксану треба якнайшвидше везти в лікарню, навіть двічі до сусідів серед ночі ходила й поверталася від них ще більше стурбована й зажурена. Але мені вдалося тільки вловити з хатніх розмов, що якісь жінки два дні тому сусідчиній дівці вдома те робили, і якщо вона вмре, їм тюрма світить. Оксану ховали місяців через три, вона висохла, як тріска, й лежала в труні жовта, вистраждана, вимучена й дуже постаріла, сама на себе не подібна, здавалося, старша за віком від власної матері. Але не пам’ятаю, щоб за Оксанину смерть когось судили. Зате моя мама, перелякана такими страшними й несподіваними наслідками утробного дітовбивства, народжувала нас стільки, скільки Бог давав. Правда, вже після того, як з’явився Андрій, щоразу в перші місяці маминої вагітності в хаті починалися такі сварки з татом, що він мало не тікав із дому. Та, зрештою, я збиралася розповісти зовсім не про це, а як ми на аеродромі пасли худобу.

Коли в суботу або ж неділю пастушили дорослі дівки, то вже з обіду тільки й чекали, коли сонце опиниться над заходом і старі діди й баби поженуть свої «хвости» з паші, а на полі залишаться лише їхня худоба, яку дівчата починали підганяти все ближче й ближче до злітної смуги. Аеродромна обслуга прекрасно розуміла такі провокаційні дії й негайно підхоплювала гру. Солдати з’являлися цілою зграєю і починали вдавано лаяти дівчат, щоб ті негайно гнали свою живність геть, бо розмалюють нам корів так, «што і мать радная нє узнаєт», або взагалі конфіскують нашу худобу на м’ясо. Корів на аеродромі зрідка дійсно розписували — але, думається, лише за вказівкою начальства, бо спочатку невеличке стадо силоміць забирали і гнали аж кудись углиб військової частини, а потім виганяли звідти корів, биків і телят із великими написами на боках і на лобах, нанесеними дьогтем чи смолою. Що за написи? Здебільшого ті слова, що на три букви чи на п’ять. Зрозуміло, що не «мір», не «май» і не «пєсня». Вдома пастушки під акомпанемент маминого чи бабусиного лементу мусіли до півночі, озброївшись мокрими солом’яними віхтями, шурувати ту писанину піском і господарським милом, але вона все одно не відмивалася й добре виднілася на худобі навіть через тиждень або й два по тому.

Як тільки словесна перепалка між солдатами з аеродрому й сільськими красунями досягала точки кипіння, далі повинна була свою сольну партію під голим небом виконати я. Саме для реалізації отого плану дівчата й задобрювали мене заздалегідь: учили вишивати, плести, обдаровували поношеним, вже потрісканим і пощербленим намистом, частували цукерками.

— Йди, ну йди! — виштовхували мене з-поміж себе. — Чого ти боїшся?

Я лише мала вийти з дівочого гурту, демонстративно повернутися до солдатів спиною, різко зігнутися вниз і раптом задерти вгору свою спідничину. Подумаєш, яскраве видовище — худюща дитяча дупка! Але чомусь цей акт завжди розцінювався як нечувана образа для всієї сильної половини людства. Солдати враз кидалися до нас, а ми з дівчатами чимдуж утікали: вибігали на битий шлях і щодуху мчали до села. Проте дорослі дівки швидко обганяли мене, тому на довгій дистанції я опинялася між ними й вояками, котрі, як стадо диких коней-тарпанів у преріях Америки, гупотіли кованими чобітьми вже мало не за моєю спиною. А позаду всіх, задерши хвости й ревучи та мукаючи на всі лади, бігли корови й бики, телиці й телята, вівці й кози, адже в сутінках зостатися на пасовищі без людей худоба панічно боялася.

Що було б, якби солдати мене впіймали? Та, звісно ж, нічогісінько! У мене ще й помацати не було чого, зате в дівчат пазухи аж тріщали й розхитувалися на бігу, як бабина перина, перекинута через мотузку, щоб на сонці не так сушилася, як вигрівалася. Втім, дівочим пазухам було все одно ще дуже далеко до «багатства» нашої сусідки Наталки Мулички. В її саду щоліта достигали великі, довгенькі, як глечики, вагою десь до двісті чи й двісті п’ятдесят грамів, надзвичайно смачні груші-бери. Наталка відчувала, що я слинку ковтаю, поглядаючи на них із-за паркана, тож коли приходила до нас, завжди приносила мені тих груш скуштувати. Але ж! Приносила у пазусі, а тому я їх гидувала їсти — й вимріяні фрукти тут же діставалися Андрієві з Лілею. Та Господи! — я ж не про груші, а про масовий крос із пасовища!

Наша гучна кавалькада залітала у крайню вулицю, на якій усі пси з переляку відразу зачинали гавкати й вити. Кури, що досі мирно дрімали під білими хатами, з гучним кудкудаканням летіли на свої сідала в курники, а коти несамовито репетували й видиралися на дерева. Баби й молодиці вибігали зі своїх хат і дворів на вулицю — і звідусіль лунав різноголосий лемент:

— А най се шляк трафить! Ти лиш подивися, що діється!

— Ті солдати вже начисто подуріли! Женуться за нашими дітьми, як скажені!

— А як у котроїсь дівчини серце трісне, хто буде відповідати?

Побачивши розлючене жіноцтво із замашними кілками в руках, браві вояки зупинялися, дружно розверталися й понуро пленталися назад. А назустріч їм уже мчав зелено-коричневий «бобик» — і командир ще здалеку батожив своїх підопічних добірною лайкою вздовж і впоперек.

* * *

А ще я з дорослими дівками ходила в ліс по гриби й малину. Інколи ми пробиралися й по ожину на хатнище колись першої вродливиці на все село, смаглявки Ейзички, — бо ця ягода більше ніде в наших околицях не росла. Ейзичку німці чи то втопили у криниці, чи вона сама туди вскочила під час облави, а всіх її родичів-євреїв, цілу багатодітну сім’ю, перестріляли на власному подвір’ї.

Ліс я люблю з дитинства в усі пори року. Коли була малою, він зі мною грався, інколи — жартував, як це може робити хіба що людина. Коли підросла, своїми жартами доводив і до сліз. Добре, коли ліс має гарний настрій. Гірше, якщо його хтось образив, якщо з вини лихої людини урвалося лісове терпіння. Тоді ліс уже не питає, хто винен, а хто ні, хто согрішив, а хто й стеблинки не порунтав. Тоді не чекай суничних галявин, грибних плес, калинового раю чи аж червоних від ягід кущів малини. Тоді ліс міняє своє обличчя — і вже його годі впізнати. І зміна лісового настрою стається в таку мить, коли цього не чекаєш, коли й припустити не можеш, що він уже не друг, а ворог. Ходиш-ходиш по лісі, де вже, здається, мало не всі дерева тобі знайомі — і раптом опиняєшся в такому місці, якого в цьому лісі просто не повинно бути! Або й удруге, і втретє бачиш один і той самий ліщиновий кущ, поміж гіллям якого прикметно червоніють ягоди шипшини, й починаєш усвідомлювати: все, заблукала! Із цього моменту будеш ходити по колу, обов’язково за лівою рукою, й не знайдеш жодної знайомої місцини, не вийдеш на жодну лісову стежку, не кажучи вже про дорогу! Це ліс пробує тебе налякати. Лише розплачся — будеш блукати ще довше!

Що ж робити? Можна подумки полічити до тисячі, можна перечислити дні тижня, місяці року, можна спробувати пригадати, в який день тижня цього року був Святий вечір напередодні Різдва. Допомагає? Ще й як! Якось у сьомому класі я проблукала в лісі цілий день, й поки не взяла себе в руки, ходила все ширшими й ширшими колами, а все одно через годину-дві-чотири-півдня натикалася на ті ж самі дві дуплаві липи. Коли ж почала лічити до тисячі — таки вийшла на дорогу за вісімнадцять кілометрів від нашого села. Вже смеркалося, а рябий весняний ліс білів пролісками під деревами й білими стовбурами голих беріз. Тут я ще ніколи не була, зате про цю чи не найкрасивішу частину лісу знала з розповідей дідуся. Давним-давно, років сто тому, власник лісу, виявляється, одружився з якоюсь москалькою, а вона плакала за бєрьозавімі рощамі. Щоб утішити молоду дружину, багач продав добрий шмат поля й купив три тисячі саджанців беріз! Нема вже ні закоханого багача, ні його обранки, а березовий ліс між Черемховом та Голосковом і нині чарує око. На трасі тоді мене підібрала якась вантажна машина, якою я дібралася до Районного Центру, а вже звідти мусила подолати пішки ще майже десять кілометрів до свого села. Коли ввійшла в нашу вулицю, побачила, що вже в усіх хатах темно, лише в нас горить світло в усіх кімнатах. Що було зі мною далі, історія скромно замовчує.

У ліс малою дитиною мене брали, коли тато з мамою роверами їхали по жолуді для свиней. Жолуді я збирала дуже вправно, тож помічниця з мене була просто незамінна. Правда, через ці лісові свинячі ласощі одного разу мама мало собі не заробила інфаркт. Ввечері насипала свиням жолудів повне корито, вони з’їли все, а тоді безпробудно заснули аж на дві доби. Мама їх і ногою під ребра копала, і патиком лупцювали, й крижаною водою із криниці поливала — усе марно: лежать нерухомо, ледве що не мертві, лиш боки ледь-ледь здіймаються — таки дихають! Привели колгоспного ветеринара. Він подивився на наших «здохликів» і сказав, що свиням таке сталося від жолудів: як харч вони не такі вже й безпечні, як мама собі думала. Але від жолудів кабани стрімко набирали вагу, тлустішали з кожним днем, тому батьки й далі підгодовували їх цим продуктом, лише тепер утроє чи й учетверо зменшили денну порцію. У ліс ми завжди брали аж чотири великі мішки й три відра, щоб спочатку збирати жолуді у відра, а тоді зсипати докупи блискучі, з шорсткими шапочками плоди, їх того року вродило так, що під дубами було встелено, хоч згрібай пригорщами.

Зате ж і зима люта видалася — шиби в нашому класі настільки позамерзали, що сонячне світло через вікна не проникало зовсім, і Марія Степанівна навіть удень вмикала електрику й лампочка під стелею горіла від першого до останнього уроку. Ми страшенно мерзли в руки й ноги. Звісно, в таких умовах ніхто не відмовився б від горнятка гарячого пахучого чаю. Учні навіть просили вчительку варити його, а ми готові хоч із завтрашньої днини приносити цукор, шипшину, калину, сухий липовий і ромашковий цвіт. Але вчителька лише зітхала, ховала очі й казала, що не має права цього робити.

Проте й холоднюща зима швидко минула. А може, мені тепер лише так здається з відстані років? У повітрі запахло талим снігом і мокрим ґрунтом, синички почали співати зовсім інші пісні. Якщо добре вслухатися, то можна було почути в їхньому цвіріньчанні цілий куплет: «Перевіз, перевіз! Кидай сани, бери віз!». Тож хоча цілу зиму до школи ми ходили через став по кризі, щоб суттєво скоротити дорогу, тепер цією стежкою зважувалися користуватися хіба що найбільші відчайдухи. А може, вже ніхто й не ходив. Але стежка ще добре виднілася на сірому снігу, й ми з однокласницею Любою поперлися навпростець. Як і Марійка, Люба теж була дівчинка товстенька, але ні одна, ні друга проблем собі з того не робили, бо ляльки Барбі тоді ще в продажу не було і на її стандарти тіла школярки не рівнялися. Любу, щоправда, у класі дражнили: «Люба-груба вилізла на дуба, дуб тріщить — Люба пищить!», «Ой Люба, Люба, що ти їла, що ти пила, що ти така груба?». Через ці дражнилки вона, бувало, гірко плакала, — зате спокійна, до краю флегматична Марійка усім, хто насміхався з її повноти, розважливо відповідала: «Груба — люба, тонка — бридка!». Тепер я собі думаю, що саме в цьому прислів’ї відбився український жіночий стандарт багатьох попередніх століть, коли виконувати тяжку фізичну роботу могла лише міцна здоров’ям жінка, й парубки старалися запопасти наречену тілисту, а не «суху тичку». При своїй вродженій комплекції ляльки Барбі мені би тоді нічого втішного й не «світило».

Чи розуміли ми небезпеку тоненького льоду? Напевно, якщо Люба радила мені йти попереду, бо я легша. Нікого, хто б нас зупинив від нерозважного кроку, поруч не було. Ми дійшли до самої середини ставу, де ледь виднілися бетоновані цямрини криниці, з якої став живився водою. В теплу пору року цямрин не було видно зовсім, але взимку вони чомусь завжди чорніли над білою кригою сантиметрів на п’ять — десять. Провалилася я у воду раптово: булькнула з головою, але відразу ж виринула й ухопилася за цямрину. Люба ж, побачивши, що сталося, чимдуж побігла до рятівного берега. Моя цигейкова шубка, яка мене спершу й урятувала, бо в ній я вигулькнула зі ставу, як поплавок, повільно набирала води, тіло задубіло. Я збагнула, що триматися за цямриння довго не зможу, тим паче що ногами дна не діставала — внизу було метрів півтора води. У небезпеці я переважно німію й ціпенію, тож і зараз теж не кричала. Та й до кого волати рятунку? Навколо ж, як і в пустелі, — ані душі, лише безлюдні білі, ще по-зимовому засніжені левади!

І враз я почула дзявкіт. Маленький кудлатий сірий песик біг до мене навіть не стежкою, а неторканою кригою, вкритою таким твердим, бо злежалим за всю зиму, снігом, що не залишалося на ньому й слідів. Здалеку, від самої дороги, якийсь дядько кричав мені: «Тримайся, тримайся, я хутко! Тримайся міцно, к…рва мама твоя була! І чого ти, холєра ясна, туди попхалася?». На санях у дядька лежали ґембльовані дошки на підлогу. Він постелив їх на кригу й по тих дошках підповз до цямрини. Розповідав, що я вже трималася з останніх сил, аж губи й пальці посиніли, а очі зробилися скляними, як у ляльки. Так я тонула перший раз.

Вдруге це сталося, коли вчилася у класі сьомому, а може, й восьмому. Заспала, й тому страшенно запізнювалася на автобус до Райцентру. Бігти дорогою до зупинки вже не вистачало часу, скоротити шлях можна було тільки через примерзле поле, але для цього я мусила перейти потічок, який ставав річкою лише після дощів, а коли сходили сніги, й хлопці-старшокласники пливли, лежачи на крижинах, — навіть справжньою рікою. Під час останньої повені вода змила кладку, й тато перекинув з одного берега на другий пасинок — бетонний двометровий стовп, який у ті часи завжди прикріплювали до дерев’яних електричних опор унизу й закопували десь на метр, щоб дерев’яні стовпи не гнили в землі. У суху погоду по тому пасинку на протилежний бік потічка можна було навіть перебігти із підскоком. Не користувалася ним тільки наша сусідка Муличка, бо казала, що у неї в голові паморочиться, варто їй лише глянути з мостика вниз, і вона боїться впасти у воду. Висота від кладки до дна потічка сягала близько двох метрів — у цьому місці непримітна річка за багато літ видовбала доволі глибоке русло. Того ранку, коли я чимдуж бігла на автобусну зупинку, бетонний пасинок вкрився тоненьким льодком: звечора моросів дощ, а до ранку вся волога, що втрималася на стовпі, замерзла. Моя нога ковзнула і я з усього маху всадилася в річку. Очевидно, ще й добряче вдарилася головою, бо здавалося, що гребу, щоб випливти з глибочезної ями, а виринути на поверхню ніяк не можу. Коли ж таки видряпалася на берег і, вся у багнюці, причалапала додому, мама почала вичитувати за болоньєву курточку, яку я, падаючи, розірвала чи й уже при березі розрізала тонким льодком. Дуже боліла подряпана щока, голова, забиті коліно й лікоть, я старалася пояснити, що мало не втопилася, але мама не йняла віри й лише звично кепкувала:

— Втопилася? У нас у потоці? Та в ньому води — старій жабі по коліна! Під ноги треба дивитися, розтелепо! Будеш тепер у дрантивій куртці до школи ходити! Про нову й не заїкайся — грошей нема, й так он скільки пускаємо з вітром на твої щоденні поїздки до міста і назад! Марнотратнице ти наша вроджена, на тебе не настарчишся ні одягу, ні взуття, ні зошитів! Та й упала ти, сарако, щоб не йти на уроки, — що, я не ворожка, не вгадала? Певно, щось не вивчила, й тепер робиш із мене дурну! Нічого, нічого! За ту кару марш на город гній розкидати: якраз підмерзло, до ніг не липне! Перевдягайся у старе — і гайда! Увечері повернеться тато — й будемо розбиратися, чи мож’ із кладки ненавмисно впасти, чи ні. Як тато скаже, що не мож’, — дістанеш і від нього, й від мене!

Утретє я тонула студенткою. Не знаю, з якої доцільності, але нас у найхолоднішу пору року почали водити в басейн. Та ще й чомусь фізкультуру ставили завжди першою парою, тож ми ніколи не встигали належно висушити волосся під електросушками. До них завжди вишиковувалася черга, задні квапили тих, що вже запхали голову під ковпак, аби лиш трохи підсушували волосся — бо інші взагалі нічого не встигнуть! З напівмокрими головами ми щоразу бігли у філологічний інститутський корпус на другу і третю пари. Слава Богу, ніхто серйозно не захворів, хоча «шмаркали» цілий місяць усі поголовно.

У басейні нам дали квадратні грубі дошки, за які ми мали триматися, щоб не булькнути на дно, й Вінні-Пух (так ми прозивалися молодому викладачеві фізкультури), стоячи на краю басейну у кримпленових, палаючо-червоних із темно-вишневими вставками, плавках, показував, які рухи треба робити руками, щоб навчитися плавати. Кримпленові чоловічі купальні плавки тоді були страшенним дефіцитом. Винахідливі «народні умільці» стали їх шити з відходів швейної фабрики, й на базарі десь півроку їхні вироби можна було придбати за цілком доступну ціну. Проте в якийсь момент «доблесна радянська міліція» таки накрила підпільний цех, «народні умільці» сіли за ґрати, а молоді представники сильної статі залишилися без жодної надії придбати більш-менш пристойний ширпотреб для плавання замість сімейних трусів, яких у магазинах хоч і лежало навалом, та для пляжу чи басейну вони зовсім не годилися.

Наша група складалася із самих дівчат. Плавати не вмів ніхто. Або ж плавав, як сокира без топорища. Ми соромилися фізрука, соромилися одна перед одною своїх форм, які аж ніяк не сховаєш під купальником, а в воді трималися за дошки обома руками і, всупереч командам Вінні-Пуха вивільнити хоч одну, панічно боялися це зробити. Власне, запустили нас спочатку в басейн для дітей. Води в ньому було лише до пояса. Але це якщо стояти — якщо ж лягти, то вода моментально вкривала «з ручками й ніжками». Насилу, з тяжкою бідою, триматися на поверхні ми сяк-так навчилися. Не давалася ця наука лише двом чи трьом студенткам, а серед них найгірші справи були в Анелі Шутки. Дівчина виросла справжньою писаною красунею: густе волосся, тонкі риси обличчя, прекрасний бюст. Але нижче починався «симптом галіфе» — надто круті й великі стегна з розкішним-прерозкішним целюлітом (хоча такого слова тоді ще ніхто не знав), і коротенькі товсті литки, які закінчувалися мало не квадратовими ступнями. Анеля ніколи не носила ні куцої спіднички, ні штанів — у такому одязі вона ставала просто потворою, й добре це усвідомлювала. Щодо целюліту, то він у часи моєї юності йменувався гастрономічними термінами «сало» й «жир» — і вже тоді вважався неабиякою ганьбою для красивої дівчини. Анеля навіть пробувала розтопити той «жир» на гарячому припічку, але тільки обпекла собі одне стегно до кривавої плями, яка через кілька днів перетворилася в дуже непривабливі «черв’ячки» шрамів. Вчилася Анеля від випадку до випадку, навіть під час сесії лише в останню ніч перед іспитом. Стипендія її не хвилювала, бо у грошах, як на ті часи, купалася: батько працював головою колгоспу, а мама — головним бухгалтером на цегельному заводі. Зате численні кавалери для Анелі ставали ковтком свіжого повітря, хлібом насущним і панацеєю від усіх неприємностей у навчанні. Анеля їх міняла, як рукавички чи сережки, що їх мала три пари: з голубою бірюзою, в яких вранці бігла в інститут на пари, там всиляла у вуха ті, що з діамантами, а коли поверталася в гуртожиток, то у вухах нашої першої модниці уже сяяли підвіски з лілово-фіолетовими аметистами. Втім, у дорогоцінному й напівдорогоцінному камінні ми розбиралися погано, але про всяк випадок попереджували Анелю, що колись бодай одну пару вона таки або загубить, або її в неї вкрадуть. Ні загубила, ні вкрали. Наша однокурсниця належала до тих дівчат, що вкинь їх і в Ніагарський водоспад, то все одно виринуть. Ще й із золотою рибкою в зубах.

Ось тільки плавання в басейні Анелі не давалося взагалі — й, мабуть, не лише через вагу. Дівчина з першого ж дня занять не могла відвести очей від вогненних Вінні-Пухових трусів, а через її палаючий, як ті плавки, погляд на цю текстильну річ уже й ми стали помічати на тканині певні рельєфи та по-дурному хихотіти, а то й пальцями показувати. Наткнувшись на таку реакцію, атлетично збудований фізрук перестав роздягатися й дефілював відтоді по краю басейну в темно-синьому спортивному костюмі. Походжав він туди-сюди зі скакалкою в руці, якою діставалося кожній із нас за ледарство, коли за п’ятнадцять хвилин до кінця пари ми вибиралися з води на сушу. Час від часу фізрук обзивав нас козами й систематично обіцяв потопити у великому басейні всіх, хто за десять занять так і не навчиться плавати. Тож коли настало одинадцяте заняття, і ми з жахом побачили, яка глибина в басейні для змагань, — Анеля не віддала свою дошку, й фізрук зіштовхнув дівчину в басейн разом з нею. Дошка сяк-так тримала Анелю на поверхні, але пропливти тридцять метрів треба було самостійно. Поки дівчата одна за одною здавали норматив, Анеля відтиснула мене в кут басейну і стала з розпачем у голосі вимагати, щоб я негайно вчила її плавати, бо інакше вона втоне — і це буде на моїй совісті.

Метод швидкісного навчання Анеля придумала сама: вона повинна вхопитися мені за обидві ступні, а я маю бити по воді руками, щосили пливти вперед і старанно волікти «живий причеп» за собою. Теоретично все виглядало більш-менш перспективно. На практиці ж сталося зовсім по-іншому: вчепившись мертвою хваткою в мої ноженята, Анеля відразу ж потягла мене на дно. Я навіть очей не встигла заплющити, тож і донині пам’ятаю мутно-зелену воду, бурі канати, які відділяють одну доріжку від іншої, гарячу трубу на дні басейна, що нею обпекла собі плечі, а головне — мою відчайдушну боротьбу за життя, бо вгору вже зашелестіли бульбашки з моїх рота й носа, легені неприємно занили, а шлунок надувся від води, що туди потрапила. Я щосили била руками й ногами, поки не вирвала праву ногу з Анелиної руки і п’ятою не вдарила дівчину що було моці в самісінький ніс. Ліва подружчина рука ослабла, я вивільнила й свою другу ногу і пробкою вигулькнула на поверхню, судомно хапаючи ротом повітря. Те, що я побачила, тепер прокручується, як кадри зі сповільненого фільму. Фізрук кидає скакалку й просто у спортивному костюмі стрибає у басейн і пірнає за Анелею. Коли витягли з води її бездиханне тіло, робили штучне дихання й викликали «швидку допомогу», я не могла пояснити переляканим однокурсницям нічого, тільки дрібно тремтіла від пережитого жаху.

Хоч Анеля й зосталася жива, більше нас у басейн не водили і плавати не вчили. Води відтоді я боюся панічно. Далі, ніж по кісточки, не заходжу ні в річку, ні в море. Жодні потуги навчити мене плавати не вдаються ні за які умовляння навіть при найвищих професійних уміннях добровільних тренерів.

V

Наприкінці квітня, у другому класі, я серйозно захворіла: підхопила гепатит А. Зрештою, не я єдина. У шкільному коридорі стояв великий металевий бак із краником і приковане до нього ланцюжком погнуте алюмінієве горнятко. У той старенький бак шкільна прибиральниця щоранку наливала два відра холодної води із криниці. З нього ми всі й пили воду, тож і заразилася «жовтільницею» третина класу. Та, окрім мене, у лікарню батьки не віддали нікого. Моя ж мама панічно злякалася, що захворіють брат і сестра, а може, й вона сама, тому змусила тата пізно ввечері везти мене велосипедом до інфекційної лікарні. У ті часи від слів «інфекція», «інфекційна хвороба» віяло містичним жахом. Вони чомусь асоціювалися якщо не з видимою смертю, то, принаймні, з її явним наближенням. Навіть коли мене вже виписали з лікарні, мама дала мені окреме горнятко, окрему миску й ложку і категорично заборонила їсти з іншого посуду. Спала я теж тоді в окремій кімнаті. Сама. А гратися з братом і сестрою мені було суворо заборонено ще з добрий місяць.

Тяжко бути відторгнутим. Людина — тварина стадна. Без спілкування з іншими їй робиться не просто нудно — настає упадок усіх життєвих сил. Ну й що з того, що не змушували до жодної роботи, що корову на пасовищі пас дідусь? Зате ж замикали на ключ, і я цілими днями сиділа під домашнім арештом, — а надворі буяло літо, набирала соків у саду зав’язь, щебетали ластівки, літали метелики, оси й бджоли! Можна було цілими днями читати книжки, але чомусь не хотілося. Дозволялося спати досхочу, але щось піднімало мене на ноги з першими променями сонця. Не заборонялося годинами слухати радіо, але й воно також стало нудним, аж зеленим. Я вперше зрозуміла, що означає бути інакшою, не такою, як усі, й збагнула, як це драматично. Тоді ж мені довелося пережити такі нестерпні дні, які стають неймовірно важкими навіть для дорослих. Для всієї родини я була «заразною», а отже, небезпечною, небажаною, — словом, такою, якої слід відверто сторонитися.

Значно пізніше, коли я вже працювала в Обласному Центрі й жила зі старшим сином у гуртожитку, на нашому поверсі мешкала сім’я молодого «даішника». Він примудрився десь заразитися гонореєю. Про це довідалися всі гуртожитські сусіди і стали його сахатися так явно й відкрито, наче гонококи роєм кишіли навколо своєї жертви у радіусі щонайменше двох метрів. Я тоді, мабуть, теж була подібна на власну маму, яка вважала за найліпше спекатися мене, «жовтушної», запроторити в лікарню подалі від хати, й за тридцять п’ять днів мого перебування там не відвідала жодного разу. Тож коли Лейтенант виходив зі спільного туалету (єдиною для кількох гуртожитських сімей ванною кімнатою я тоді принципово не користувалася), я сама чи хтось інший із мешканців нашого блоку, боячись «зарази», тут же хапали в руки пляшку із хлоркою та щедро поливали нею й унітаз, й підлогу в туалеті, — аж доки поверхом нижче не проступили оранжеві плями, й комендант, зловивши мене на місці злочину в момент псування громадського майна, не зчинив такого скандалу, що весь блок збігся на його крик.

Інфекційні хвороби, як і найстрашніший, бо найганебніший, їх різновид — венеричні захворювання, тоді вважалися жахливою річчю. Пам’ятаю, як на третьому році навчання в інституті завагітніла ще до шлюбу наша однокурсниця Поліна — непоказна на вроду, затуркана дівчина, донька лісника із глухого села. З рідної хати її жорстоко й безжалісно виживали, за те що дала до весілля, та й сам винуватець проблеми з оформленням шлюбу не квапився, навіть зверхньо заявляв батькам дівчини, що ще мусить перевірити, чи та дитина буде на нього подібна. Тим часом страшний токсикоз не давав нещасній спокою. Комендант гуртожитку порадила Поліні звернутися в жіночу консультацію: може, там чимось зарадять. Вагітну послали здавати аналізи, зокрема й такий, обов’язковий для всіх майбутніх мам, як кров із вени на реакцію Вассермана. Результат аналізу був, як грім з ясного неба: три плюси, що означало — сифіліс у піковій стадії! У гуртожиток несподівано нагрянула міліція, з жорстким упередженням опитала всю нашу студентську групу й просто серед ночі забрала дівчат із Поліниного блоку на перевірку. Такі ж самі гості з’явилися на порозі в її батьків і в домі нареченого. У всіх аналізи виявилися від’ємними. Полінин хлопець привселюдно називав свою колишню дівчину к…рвою француватою[42], батьки повикидали з хати на вулицю під паркан усі її речі. Поліна з відчаю спробувала накласти на себе руки в гуртожитку, але дівчата її вчасно зняли із петлі. Викликали «швидку», бо хоч екс-повішельниця вже дихала, проте ніяк не приходила до тями. Її терміново, під голосний рев сирени «швидкої допомоги», відвезли в неврологію, де вліпили діагноз «шизофренія», як це робили тоді всім, хто зважувався на суїцид, а в паспорті утелющили спеціальний штамп. Наступного дня вагітну замкнули в дерматолого-венерологічному диспансері для примусового лікування від сифілісу й почали готувати до аборту. А ще через кілька днів з’ясувалося, що в бідолашної — «усього лише» гепатит, при якому реакція Вассермана дає такий самий результат, як і при сифілісі. Полінин наречений таки повів її під вінець, але внаслідок убивчої протисифілісної терапії дитина народилася розумово відсталою й у вкрай тяжкому стані прожила аж двадцять чотири роки, доки Бог її не забрав. Коли я зрідка зустрічаюся зі своєю колишньою однокурсницею, мені завжди стає моторошно від того, що вона пережила. Але Поліна ніколи про свої митарства не згадує. Зараз її обсіли інші клопоти: чоловік-пияк, який виносить із хати все, що вхопить, троє неслухняних синів-шибеників, спаралізована свекруха й рідна мати у такому ж стані, між якими вже добрий десяток літ розривається нещасна жінка…

Татові довго не відчиняли дверей приймального покою інфекційної лікарні. Потім ще добру годину сонні люди в білому сварилися з батьком, чому він, а не мама, привіз хвору дитину, чому не зробив цього вдень, а серед глупої ночі, вимагали мого свідоцтва про народження, бідкалися, хто ж у лікарні буде розчісувати мої довгі коси. Нарешті мене таки прийняли, скупали, перевдягли у страшенно запране лахміття, яке звалося лікарняною піжамою, та й завели в порожню палату, щоб не контактувала з іншими хворими, допоки медики не отримають результатів усіх аналізів. І ось я, дев’ятирічна дитина, лежу одна-єдина в порожній палаті. Досі я ще ніколи не ночувала сама, мені дуже страшно, й від цього ніяк не можу заснути. Моторошно навіть плакати вголос: ану ж на моє хлипання у дверях з’явиться яке-небудь страшидло з гострими зубами й кігтями!

Щоб позбутися уявних жахів, умикаю електролампочку. Стає вже не так лячно. Але коридором чалапає кульгава медсестра. Остерігаючись її гніву, я заплющую очі й удаю, що сплю. Медсестра вимикає світло. Мої страхи знову наростають і наростають: щось шарудить у кутку, чомусь ворушиться штора на вікні. Я зриваюся з ліжка, босоніж біжу до дверей, стаю на стільчик і вмикаю лампочку знову. Поволі тягнеться час. Відчуваю, що очі вже самі заплющуються, повіки злипаються, та мою дрімоту обриває прихід тієї ж медсестри. Вона бубонить, проклинаючи якогось дідька, що вночі як не в тій, то в іншій палаті вмикає світло, хоч вона вже його кілька разів вимикала. Знову ворушиться фіранка, скрипить шухляда в тумбочці, щось шарудить під ліжком. Я клацаю вмикачем. Заснути цього разу ще важче. Але ось я поринаю в заколисуюче бліде шумовиння, вже навіть бачу зимовий колгоспний сад і вулики, повнісінькі золотого, аж янтарного меду. Та коридором знову тюпає крива медсестра, знову вимикає світло й укотре будить мене від сну. Так я то дрімала, як заєць під кущем — з одним напіврозплющеним оком, то прокидалася аж до самісінького ранку, допоки та сама медсестра не дала мені добрячого штурхана й, погрожуючи всіма існуючими карами на світі — аж до тієї, що зачинить мене у комірчині з брудною білизною, де лампочки взагалі нема, — заборонила вмикати світло. Та надворі вже засіріло, в палаті проступили контури меблів, стало не так страшно, — і я, втомлена до краю й від того ще більше хвора, впала у м’який, глибокий сон, як у перину, впала на саме її дно й непомітно для себе заснула.

Розбудив мене лікар, подивився на білки очей, наказав підняти сорочку й показати живіт, понатискав під ребрами, щось гмукнув і вийшов. Їсти принесли якусь пісну, непривабливо рідку та ще й відворотну на вигляд, сіро-синю кашу. Мене вирвало від одного її виду. Примчала санітарка зі шваброю, прибрала, не сказавши й слова, але подивилася на мене з такою люттю, що я з головою накрилася ковдрою, очікуючи, що зараз мене почнуть бити тою ж таки шваброю за все підряд: за ввімкнене вночі світло, за те, що болить у правому підребер’ї, за неторкану кашу, за забруднену ковдру. У палаті довго-довго стояла мертва тиша, і я насмілилася бодай упівока глянути, чи медсестра або прибиральниця не стоять над моїм ліжком. Нікого. Мені страшенно захотілося до туалету, але я не знала, де він, а мені ніхто й не здогадався показати потрібні двері. Не маючи сили більше терпіти, вийшла в коридор, але ним якраз у той момент крокувала зі шваброю в руці, як солдат почесного караулу, та сама злюща санітарка. Упізнавши, вона цупко вхопила мене за комір піжами, відчинила якісь двері, пхнула туди й засичала, мало не уткнувши мене обличчям в унітаз:

— Ригати[43] тільки сюди! Ясно?

Слава Богу, туалет знайшовся, хай і в такий драконівський спосіб, і малу потребу я справила. Та, повернувшись до порожньої палати, знову впала у відчай. Скільки мені ще тут бути самій? Скільки ще отаких моторошних ночей доведеться пережити?! Ні, треба звідси тікати! Я підійшла до вікна, що одночасно було й дверима на балкон, визирнула. Другий поверх. Високо… Але, якщо широко розвести руки, як ластівка крильця, можна й не розбитися! Я ж легесенька, падати буду поволі! Замок піддавався важко, але після моєї півгодинної вовтузні й шарпанини нарешті все-таки відчинився. Внизу, на подвір’ї лікарні, я побачила свого тата. Угледівши мене на балконі, він благав зачинити двері й не висуватися — але я вже перекинула ногу через перила. Стрімко шугнула вниз — і… мене щось різко шарпнуло за гомілку й не пустило загриміти додолу: права ступня застрягла в тугому сплетінні гілок дикого винограду. Листя виноград ще не випустив, лоза була суха й жорстка, як грубе мотуззя, але мою ніжку вхопила, як собака кістку: вивільнити її я не могла навіть усім тягарем свого тіла, й тому висіла головою вниз, безладно бовтаючи руками й вільною ногою в повітрі. На балкон із палати увірвалося кілька розлючених медиків у білих халатах, які розрепетувалися на тата, а далі затягнули мене досередини, вивільнивши обдерту й аж синю ногу з виноградної пастки. Санітарка жужмом зібрала з ліжка мою постіль і потягла мене за руку на перший поверх.

Нова палата виявилася велика: аж на вісім ліжок. У кожному з них лежали хворі дівчатка: більші й менші, майже дорослі й дошкільнята. Мені запропонували єдине вільне ліжко в самому кутку, а найстаршій у палаті пацієнтці медсестра наказала пильно стежити за моєю поведінкою, бо я щойно мало не вистрибнула з другого поверху. Усі вікна, крім малесеньких прямокутних кватирок, забили цвяхами. Зі мною розмовляли мій лікар, старша медсестра й тато. Усім їм я дала чесне слово, що більше ніколи й нікуди з лікарні втікати не буду.

А тим часом мене почали готувати до зондування. Дівчатка, які вже пройшли цю дуже неприємну процедуру, ділилися своїми враженнями. З усього сказаного я зрозуміла єдине: зондування — це жах! По-перше, треба ковтнути шланг, який лікар заштовхує аж у шлунок. По-друге, близько години лежати на боці з тим шлангом у шлунку й спостерігати, як із нього виходять шлункові чи й печінкові соки. Коли маленьким пацієнткам робили таку процедуру, то біля них обов’язково сиділи їхні матері. Я ж знала, що моя мама до мене в лікарню не прийде. Коли лікар запитав, чому, я відповіла, що не схоче, але він не повірив: мале — дурне, меле казна-що! Коли ж замість мами прийшов тато, його не пустили наглядати за мною під час зондування: в ті часи обов’язки чітко ділилися на чоловічі й жіночі — і ніхто з татів не міг перебувати з дитиною на лікарняному чи брати відпустку для догляду за малям. Лікаря дуже розлютила, а водночас чомусь сильно зацікавила відсутність моєї матері. Він старався розгадати таємницю її нехтування хворою дитиною, постійно розпитував, чому моя мама мене не любить, після чого я замикалася в туалеті й ридма ридала. Та найважче було спостерігати за тим, як до всіх пацієнток приходили відвідувачі, серед яких мами були найчастішими гостями. Мене ж провідував тільки тато, щоправда, по два-три рази на день. А якось приніс величезну розквітлу гілку сортового бузку. Щоб я не плакала, іноді разом із татом приходив і Генерал — Пал-Палич — та навіть приносив рудого пекінеса Рижика, в якого з рота кумедно звисав рожевий язичок. Песик був дуже гарний, потішний, веселий і добрий. Та я мріяла, щоб мене відвідала мама! Цілими днями тулилася носом до шибки, й відігнати мене можна було тільки тоді, коли чиїсь батьки кликали свою дитину до вікна, аби поспілкуватися через скло. Усі медики бачили, як я сумую. Зла прибиральниця якось навіть спересердя бовкнула:

— У цієї дитини мама вмерла, чи що?

Я не зрозуміла підтексту сказаного, тому сприйняла почуте буквально і впала у неймовірний розпач: моя мама не приходить тому, що вона вмерла! Я боялася запитати в тата, чи це правда, тільки з горя плакала вдень і вночі. Мабуть, саме через це лікування гепатиту, котре за сприятливих обставин закінчується за якихось три тижні, посувалося дуже мляво: печінка не зменшувалася, я нічого не могла їсти, худла на очах попри всі старання лікарів. Зібрали консиліум, призначили нове лікування — і знову ніяких зрушень! Поставити на ноги мене могла тільки поява найріднішої людини. Та мама й слухати про це не хотіла. На всі татові благання хоч раз навідатися до мене в лікарню вона відповідала категоричною відмовою:

— Нічого твоїй улюблениці не станеться! Вистачить того, що ти до неї щодня бігаєш!

— Таж дитина плаче!

— Дитина?! Дівуля стара! Плаче, кажеш? Менше буде пісяти!

Кілька разів, уже дорослою, я пробувала вивідати причину, чому мама так жодного разу й не відвідала мене хвору. Надія вмирає останньою, отож і в мене в душі до останнього жевріла квола надія, що мою неньку все-таки стримували якісь вагомі причини. Та у відповідь лунало:

— Поцілуй мене в ср…аку! — мама не звикла до «китайських церемоній» і вислови не особливо добирала. — Не хотіла — й не прийшла! Що, в мене іншої роботи не було?

Минули літа. І якось мою, вже сімдесятирічну, маму мені самій і довелося везти в лікарню із серцевим нападом. Зацитькувати її й умовляти погодитися на стандартні медичні процедури було ще важче, ніж малу дитину.

— Не хочу крапельницю! — впиралася мама.

— Але чому?

— Бо ти на моє життя важиш, ти хочеш моєї смерті!

— Мамо, від крапельниці не вмирають — навпаки, від неї стає легше.

— А я чула: як у вену повітря потрапить — одразу смерть!

— Подивіться уважно: у крапельниці нема ніяких бульбашок повітря! Та й медсестра досвідчена, не вперше крапельницю ставить. Давайте руку!

— Не дам!

— Мамо, у медсестри багато інших пацієнтів, вона з вами панькатися не має часу!

— То най собі йде до інших!

— Але ж лікар призначив вам крапельницю! І я купила дорогі ліки, які іншим способом ввести неможливо.

— То став крапельницю собі, як ти така мудра!

Коли ж призначили ультразвукове діагностування, що робили в іншому корпусі, мама вчепилася в мене обома руками:

— Сама не піду! І з медсестрою теж не піду, бо вона мене там залишить, а я назад не втраплю!

— Я відведу вас! Переставлю свою першу пару на потім (я вже тоді викладала в університеті). Ви підете в кабінет УЗД, а я зачекаю під дверима.

— Ні, не під дверима, а всередині! Як мені від того УЗД стане погано, будеш мене рятувати!

Та черга рухалася дуже мляво. Я розуміла, що мені давно пора бігти в університет, і ледве впросила маму відпустити мене. Коли ж після пари стрімголов повернулася назад, моя мама металася коридором, як поневолена рись:

— Де ти ходиш, заразо? Я вже думала, що тебе нині не буде! У мене все погано! Апарат показав, що все дуже зле, — а тобі й байдуже!

Я кинулася до лікаря. Він заспокоїв: звісно, оптимального стану здоров’я нема, але результати УЗД не засвідчують і крайньої біди.

Втім, на другий чи третій день проблеми прийшли вже з іншого боку:

— Тут до всіх цілий день ходять і ходять, а ти хвостом мелькнула вранці — й аж тепер, уже далеко пополудні, приперлася! Що, не розумієш, як мені, старій, самій тут гірко?! Ніхто доброго слова не скаже! А лікарі!.. Вони на мене навіть не дивляться! Кажуть, що тут такі ліки призначають, щоб старі якнайшвидше вмирали. Ая-я![44] Мені вже зробилося набагато гірше, ніж удома!.. Забирай мене звідси! Я в цій лікарні не витримаю! Тут і здоровий би заслаб!

— Мамо, треба пройти весь курс лікування! — умовляю я. — Ще сім днів. Я ж кожен день навідую вас по два-три рази! А сидіти коло вас увесь час не можу: та ж я на роботі, хто мене відпустить? До інших пацієнтів узагалі лише раз на добу або й на дві родичі приходять — я ж бачила!

Мама дується, ображається, демонстративно витирає сльози:

— Файна донечка!

— Яка вже є! Додому не поїдете, поки не підлікуєтеся. Дивіться, ще скільки ліків не використано, скільки заштриків треба зробити!

— Навіщо? Аби я вмерла?! Вези мене додому, я тобі кажу! Уже вези, чуєш!!!

Та найстрашніше почалося тоді, коли мама стала сама собі діагнози вигадувати:

— Ні, це в мене не серце! Це щось із головою!

— Голова болить, бо у вас високий тиск, а тиск пов’язаний із серцем, — кажу я.

— Лікар сказав, що тиск — нирковий.

— Він мав на увазі нижній тиск. Щоб його зменшити, вам прописали сечогінне.

— А тепер я бігаю до туалету так самісінько, як тато: через кожні чверть години! — бідкається мама. — Долікували до ручки! Я так і знала, що тут мене угроблять! Я тебе попереджала!.. Від тих крапельниць я тут заробила ще й аденому простати!

— Та що ви таке кажете, мамо? — я вже й не знаю, чи мені сміятися, чи плакати. — Нема у вас ніякої аденоми простати!

— Ой, брешеш! Я знаю, що є. Мене не обдуриш! Що, неправда? Є в мене аденома простати, є! Тепер захочуть оперувати! Тобі, звісно ж, мене не шкода, ти погодишся — і все, мені фертик!

— Аденоми простати в жінок не буває, — терпляче пояснюю я мамі.

— Чому це не буває? У тата може бути, а в мене — ні?

— Мамо! Тато — чоловік, а ви — жінка. Якщо нема простати, то й не може бути тої пухлини, яка називається аденомою!

— Брешеш, як сива кобила! Я спитаю лікаря.

— Лікар буде мати з чого реготати!

— О, тут зі слабих ще й сміються! — ображається мама. — Як татка свого — то ти до професора возила, а як мене — то вмирай собі, мамо, від аденоми простати!

— Мамо, яким органом відрізняється чоловік від жінки?

— Ну, — зам’ялася на хвильку мама, — чоловік має… кукурудз!

— А простата відповідає за те, щоб той «кукурудз» уставав! У вас є чому встати?

— Безстиднице, ти з мамою про таке говориш!

— Я лиш пояснюю, чому у вас не може бути аденоми простати.

Через кілька днів лікар вичитує мені, що більше терпіти щоденних маминих повчань і докорів не може, й виписує її з лікарні. Прошу, щоб хоч курс заштриків пройшла у стаціонарі. Та лікар невблаганний: каже, щоб кололи маму вдома, бо в нього вже голова пухне від цієї хворої, а таких пацієнток у нього не одна й не дві — добра половина кардіологічного відділу. Забираю маму з лікарні. По дорозі додому маю співане й читане: і знущалися з неї медсестри й лікарі у тому шпиталі, і я належно не піклувалася, і про все Андрійкові розповість, як лише той приїде із Чехії… Ще б пак! Тільки чомусь навіть сповістити Андрія, що потрапила в лікарню, мама мені не дозволила: навіщо хвилювати любого синочка?

* * *

Після лікування жовтільниці в інфекційній лікарні я витяглася вгору, хоча стала худа-худюща, аж світилася. У третьому класі за першу парту вчителька посадила меншу від мене на зріст дівчинку, а я опинилася за другою. І все було би гаразд, але мама заповзялася щодня дорікати, що я, значить, стала гірше вчитися, якщо мене пересадили. Я ж училася, як навіжена, бо і вдень, і вночі мріяла про мамину похвалу, — та марно. Вдома на столі щовечора старалася розгорнути зошити на тих сторінках, де красувалися розкішні «п’ятірки» — у той час найвищі оцінки, та мама їх не помічала упритул. А може, їй було не до мене, бо знову завагітніла, і в нашій хаті почалися нові сварки, дорікання та плачі. До маминої хронічної істерики долучилася з докорами батькові ще й бабуся. Тато щодня вислуховував довгі нотації про те, що він й не пияк, а зовсім не вважає. Я з цих тирад нічогісінько не розуміла: до чого тут пияцтво?

Дядьки в сільському буфеті, я сама не раз чула, припрошували один одного причаститися «самогойдалкою» такими-от словами:

— Ти що, мене не поважаєш? Ага, поважаєш? Тоді випий!

Отож мені тепер почало здаватися, що мама й бабуся силоміць примушують тата пити горілку, раз кажуть, що він «не вважає», — хоч і жодного разу при таких балачках пляшки на нашому столі або в їхніх руках не бачила. Я дуже переживала, що через маму з бабусею мій тато зіп’ється, як Семенів старший брат Стьопочка, якого по-вуличному дражнили Цьопочкою. Отой Стьопочка, ідучи додому із сільської забігайлівки, що називалася «Ластівкою», але яку сільське жіноцтво перехрестило на «Сімейні сльози», любив посидіти в нас на окопі, підперши голову руками та хитаючись, як стеблина на вітрі, й розпачливо мугикати: «Шумєл камиш, дєрєв’я ґнулісь і ночька тьомная била…». Чому пиякам так подобається саме ця пісня? Таж вона про любов, а не про пиятику! Мабуть, тому, що їм теж «комиші» шумлять у голові, а самі вони хитаються на всі боки, наче під вітром «дєрєв’я». Але Цьопочки я панічно боялася, бо на власні очі бачила, як він із п’яного одуру зловив невеличкого півника-«американчика» у Дідички під хвірткою та відірвав йому голову, а тоді кинув і закривавлену голівку, і пташине тільце, що билося в агонії, у наш сад у кропиву. Взагалі у мене з дитинства ставлення до алкоголіків було препаскудне. Та й нині вважаю, що п’яниця — це вже найнижчий ступінь деградації. Ще живе тіло, але вже без душі, тому від нього можна чекати чого завгодно.

Зранку я поспішала до школи, після обіду пасла корову, а ввечері допізна робила уроки. Брат і сестра страшенно мені заважали, тому я змушувала їх гратися у «перший клас», у якому, закономірно, ставала вчителькою. Поволі обоє менших вивчили букви й навчилися лічити, користуючись рожевими й голубенькими паличками, які зберігалися у прозорому футлярчику ще відтоді, коли я сама була першачком. Але осінь — не настільки час навчання, як пора збирання врожаю. Сільські родини нещадно використовували дитячу працю. Та й як було не використовувати вдома, якщо школярів офіційно зривали із занять і везли вантажними бортовими машинами на колгоспні лани збирати картоплю й чистити цукрові буряки. Погода ставала холодна, йшли проливні дощі. Буряки, які бригадир заборонив копати у вересні, вважаючи, що за жовтень вони ще підростуть і наберуть більшої цукристості, робилися тяжким прокльоном для тих, хто їх вирощував. Цей овоч на колгоспних ланах здебільшого розпочинали копати аж тоді, коли добряче підмерзало. Холодний вітер продував одяг наскрізь, у дірявих чоботах хлюпало болото, в руки заходили зашпори. Але все село — від малих до старих — цокотіло зубами на простогоні, біля величезних бурякових кагатів. Мама на роботу в колгосп не ходила, тому на бабусю звалилася подвійна норма трудоднів. А одного вечора голова колгоспу й директор школи прителющилися до нас пізно ввечері й почали вимагати від тата, щоби той підписав позику на літаки. Це означало, що він мав перестати отримувати зарплату мало не цілий рік. Щось там, якісь копійки, звісно, від зарплатні ще залишалися, але для нашої багатодітної сім’ї це було все одно, що псові муха. Коли ж тато вперся, що нічого підписувати не буде, «влада» вирішила взяти сім’ю «на ізмор»: ми позіхали на весь рот, дрімали сидячи, а «гості» вперто бурмотіли, що не дадуть дітей покласти в ліжко, поки тато не підпише все, що треба, дорікали йому, що через нього малі плачуть, давно спати хочуть. Потім голова колгоспу став присікуватися до батька з однією й тією ж фразою: «Ти проти радянської влади? Ти проти радянської влади? Ти проти радянської влади?». Директор школи зняв із гачка біля дверей татову брезентову робочу куртку й почав обшукувати кишені, знайшов квитки в кіно — й зробив із цього кінець світу: «Ви подивіться: та це ж страшне явище! Він собі в кіно з жінкою ходить, а державі допомогти якоюсь копійкою не хоче! Страшне явище!». Але тато понуро твердив, що завтра ж зголошується на роботу в шахтах на Донбасі — й нехай уже там із нього деруть ту прокляту позику: у шахтарів зарплата більша, то щось і на прожиття залишиться. Така несподівана, але дуже обнадійлива для влади обіцянка подіяла на наших мучителів. Вже через кілька днів татові й мамі вручили у сільраді паспорти, що тоді було нечуваною річчю. Збагнувши, що влип по самі помідори, батько признався про все Пал-Паличу. Той стурбовано запитав, чи підписував тато якусь заяву, а коли почув, що ні, порадив добре сховати паспорти і нікого й нічого не боятися. До нас знову зачастили «гості»: то директор школи Страшне Явище, то голова, якого в селі, за те що вганяв за жіночими спідницями, дражнили Бугаєм, то колгоспний парторг, якого люди позаочі пошепки звали Вєрним Лєнінцем. Умовляли, погрожували, кричали, тупотіли ногами — але добитися, щоб тато поклав на стіл заяву, так і не змогли. Із комсомольського віку батько вже вийшов, у партії не був узагалі, а більш дійових методів впливу на нього, ніж оці — на щастя, відсутні, — так і не знайшлося, тож представники сільської влади мусили тільки облизатися й утертися рукавами.

* * *

На Новий рік усі дівчатка нашого класу мали стати сніжинками. Вчителька попередила, що для цього треба пошити рясні марлеві платтячка, але мама й слухати про це не хотіла, — хоч тато ще до мого народження купив швейну машинку, й мама уміла на ній шити. Влітку навіть пошила фартух вуйні Психічній, бо та не вступалася з хати із відрізом яскравого сатину три дні. В останню ніч перед святом шила мені марлеве платтячко вручну бабуся. Крохмалу, щоб у ньому його намочити і зробити пишним, у нас ніколи взагалі не водилося, — та бабуся, напевно, й не знала, що новорічний марлевий виріб треба ще й підкрохмалити. Моє плаття-безрукавка не мало жодних зборок, рюшів чи фальбанок. Воно обчепило моє тільце, як мішок, вузьке й рівне від плечей до пят. У тій новорічній обнові я уподібнилася до маленького привида або до кокону метелика-капусниці, а не до сніжинки. Всі з мене відверто сміялися, і Стара Карга, яка знову вела в нашому класі уроки, бо Марія Степанівна поїхала на курси перекваліфікації, на сцену мене не пустила.

Зрештою, там і не відбулося нічого казкового, а навпаки, щось із розряду фільму жахів, — бо чомусь від електричних гірлянд сталося коротке замикання, від якого спалахнула ялинка на сцені. Сніжинки, зайці, вовки й ведмеді від побаченого жахіття кинулися, збиваючи одне одного з ніг, гуртом за куліси й там усі разом так верещали та голосили, що їх почули аж у сільраді на другому боці вулиці. Ніхто з переляканої дітлашні й не помітив, що я хлипала в темному куточку. Втім, пожежу старшокласники і завгосп швидко загасили, але при цьому потовклося багато дуже гарних ялинкових іграшок — як казали вчителі, «ще австрійських чи польських».

Я була просто шокована, коли Стара Карга вліпила мені за другу чверть трійку з математики, хоч я досі уяви не маю, чому й за що. Коли значно пізніше повернулася Марія Степанівна й почала з нею сваритися за мою четвертну оцінку, Карга виправдовувалася, що вона підсліпувата й, мабуть, чиїсь чужі оцінки навпроти мого прізвища виставила. Та за трійку в табелі вдома мене чекали великі неприємності. Мама перестала зі мною розмовляти. Тоді це сталося вперше, бо надалі вона вже з будь-якої причини або й без неї, бувало, не озивалася до мене по цілому тижневі. Краще б уже вона мене била!

А тоді за оту злощасну трійку й на додачу за те, що я десь посіяла новенькі двадцять п’ять копійок, яких би вистарчило на цілий буханець білого хліба, мама виштовхала мене у самому светрику й байкових шароварах із хати надвір, де вовком вила й кидала цілими пригорщами колючого снігу в обличчя завірюха. У хаті грипували брат і сестра, мама рятувала їх уже третій день то гірчичниками, то зміїною маззю, від якої вони верещали, як поросята, то годинами парила Андрієві й Лілі ноги. Як тільки я опинилася надворі, обоє малих заверещали такими голосами, що аж наш пес лячно завив. Я злякалася, що зараз мама і їх повикидає на сніг, але, хоч плачі й не втишилися, а навіть стали ще голоснішими, сінешні двері більше не відчинялися. Після довгих слізних благань впустити мене назад до хати й невдалих спроб відчинити засунені зсередини на засув сінешні двері я пробралася в ясла до стайні й там, зігріта коров’ячим диханням, заснула. Аж коли вранці прийшла бабуся й помітила, що мене в ліжку нема, то наробила лементу. Мама клялася батькові, що ні слухом, ні духом не відала, коли й куди я ввечері поділася. Але мені самій через багато років уже примирливо призналася, що хотіла тільки налякати мене, — та Андрій, коли злазив із печі, встромив ноги в каструлю з окропом на припічку і з болю перевернув баняк у той тазик, в якому парила ноги Ліля. Обпечені брат і сестра кричали криком, від болю майже до ранку не могли заснути. Нещастя настільки забило мамі памороки, що вона просто забула, що залишила мене надворі. Цілий тиждень після цього прикрого трафунку моя рідня сварилася, із сусіднього села привезли лікаря до малят, і він терміново послав тата по ліки в місто, — а в перервах між доглядом за Андрієм та Лілею всі домашні товкли мене на винне яблуко. Я дістала й лозиною від бабусі, і ремінцем від тата, й кулаками межи плечі від мами. Мені не давали й рота відкрити, щоб бодай пояснити, чому я ночувала в стайні. Натомість насипали в куточку гречки й наказали стати на неї голими колінами на цілу годину. З моїх очей котилися такі великі й круглі сльози, як горох. На тій колючій крупі, що, здавалося, проколює коліна до самих кісточок, я натхненно бажала собі вмерти, втопитися, замерзнути в снігах. Але з вершечка ялинки на мене дивився біленький ангел, теж «польський чи австрійський», — і, як маятник, хитав головою. Хіба я могла йому перечити?

На батьківських зборах Марія Степанівна пояснила мамі, що трійка в моєму табелі — то є прикра помилка, бо я — найкраща учениця в класі, й що вона дуже рада бачити маму знову вагітною, бо сподівається, що й інші її діти будуть такими ж мудрими, як і Олечка. Про це мама увечері в ліжку розповіла татові. Але в неї на все і про все була власна думка, в тому числі й про мене:

— Та наші інші діти — набагато кращі! І що та вчителька такого в Ольдзі знайшла? Дідько дідьком! Я вже й не рада, що ми її зі Львова забрали. Було би й нам легше, і Дозі з Данилом веселіше, і їй самій краще. Це не сільська дитина! Навіть не те що не сільська, а взагалі якась нелюдська дитина!

— Тобі циганка показувала в небі ангела над нею? — нагадав тато.

— Ей, напустила якоїсь мани, цигани це вміють, — а всім здалося: ангел! — відрізала мама. — Ніякого ангела не було! Якщо довго дивитися на хмари, то можна побачити і коня, й хату, й стару відьму!

— Був ангел! Був! — стояв на своєму тато.

— О, тобі хоч кіл на голові теши, як лиш про твою Олюсю йдеться! Ти лише її одну найбільше й любиш!

— Бо ти якраз її одну й не любиш зовсім!

— А мені весь час здається, що нам цю дитину в роддомі підмінили!

— Ти звихнулася, жінко, із глузду з’їхала, чи що?

— Ага, здуріла! Тільки скажи мені: на кого вона в нашій родині подібна? Ага!

Моя насмерть перелякана душа терпне: я — чужа дитина, це не мої батьки! Тато довго мовчить, аж поки зі сльозами в голосі не видушує:

— На мою маму подібна! Подивися сама на старі знимки — й переконаєшся.

— Аякже! Якраз на тих знимках дуже добре видно: там — доросла жінка, а тут — пуцьвірінок! Але назвав на мамину честь — тішся тепер! Я ніякої Ольги не хотіла! Я хотіла Ориськи. Казала тобі так у метриці записати, а ти що зробив?

— Усіх решту дітей я вже йменував так, як ти наповідала.

— То й знай: оті всі решта — то є мої рідні діти, а ця — не знаю, чия! Твоя — не твоя, але точно не моя!

— Ой, Ядзуню, як із тобою тяжко жити, якби ж ти знала!..

— Зате з тобою дуже легко! Скільки ти мені ще за життя дітей зробиш, га?! Зупинися, чоловіче, я більше цього клопоту не хочу! Мені вже набридло: то ходи черевата — то плекай, то ходи черевата — то плекай!..

— Спи вже, — зітхнув тато, — бо так настрій зіпсуєш, як навіть Дідичка не здатна!

О, сварливішої від Людвісі Дідички в Селі таки не було! Через свій гострий, як бритва, язик і шалену вдачу вона й заміж у молоді літа не вийшла. Сивіє вже, але з роками в її дурній голові розуму не додається. Минулого літа на власнім городі з доброго дива зрубала під корінь сортову рясну черешню. Взяла сокиру, півдня мудохалася, цюкаючи нею по грубому стовбурі, поки дерево таки не впало в молоду капусту, що ще й у головки не зав’язалася. Великі червоно-рожеві ягоди навіть здалеку блищали на сонці. Дідичка їх обривала з гілля цілий день — а на нас, дітей, що теж так хотіли тих черешень, аж слинка точилася, і заглядали через штахети на її город, гарчала, як собака, аж їй слина пирскала через рідкі зуби! Але минуло кілька днів — і висипала зогнилі ягоди на березі потічка. Їли їх і горобці, й шпаки, і кури, й гуси, і люті, як та Дідичка, оси. Ми теж підходили туди, але в ніс било таким перебродженим сопухом, що ніхто не наважувався бодай одну ягоду взяти до рук — не те що в рот покласти.

Жила молодша Дідичка разом зі своєю матір’ю. Тримали дві корови: окремо їх у неділю пасли й так само окремо обходили. Город поділили на дві частини й обробляли теж окремо, а в хаті Людвіся на підлозі провела крейдою кордон — і ні стара, ні молода його не переступали. Порушити границю могли хіба що нечасті гості, які з несподіванки такого розмежування в хаті одразу й не помічали: ні крейдяної межі, ні намальованих на підлозі стрілок, куди можна йти. Дітлахів на Дідиччиному обійсті цікавили хіба що три черемхи, та й то лише тоді, коли вони цвіли, а відтак укривалися дрібненькими, спочатку коричневими, а пізніше — й чорними ягідками. Наші наскоки на ці три черемхи здебільшого були одноразові,бо, помітивши діточе вторгнення, Людвіся ще днів зо два-три сиділа в кущах із грубелезною ломакою, щоб нею поламати нам ноги.

У колгоспі Дідички ніколи не виробляли встановленої норми трудоднів, але цим не надто журилися й що Божий день любили поспати до полудня. Деколи бригадир приганяв на бричці під самісіньку їхню хвіртку, залітав на подвір’я й гамселив пужалном від батога по вікнах, викрикуючи на всю вулицю:

— Котра година, к…рва мама ваша була?! Дванадцята?! Дванадцята, питаю? Жінки вже по чотири рядки буряків просапали, а ви, нероби, й досі вилежуєтеся? Ану негайно п…здуйте в поле!

Дідички вставали, йшли годувати й доїти худобу, снідали (чи то вже обідали) самі, брали сапки і, як любили услід за бригадиром повторювати, п…здували в колгосп. А пізно ввечері обов’язково вибиралися туди ж — красти як не колгоспну моркву, капусту, помідори чи картоплю, то зелену конюшину й молоді стебла кукурудзи, які вижинали серпами посеред лану цілими плесами. А що мали діяти: таж цілий день у стайні худоба мусила щось їсти!

За бригадирову «дванадцяту годину» молодшій Дідичці так і прозивалися — Дванадцята. Стару дражнили Вусатою Бабою, бо вона мала на лиці ріденьку довгу сиву борідку й такі ж вуса. Час від часу то одна, то друга Дідички приводили собі «хлопів» із чужих сіл, але ті в них довго не затримувалися, хоч кожен чимось-таки для їх занедбаного господарства прислужувався: один заново перекрив хату, інший збудував стодолу, а той посадив живопліт. Щоправда, все це чоловіки робили під недремним наглядом обох Дідичок та ще й із їхніми гучними вказівками, перемішаними із такою соковитою лайкою, яка не лунала навіть з уст колгоспного парторга, коли наймані бригади молдавських будівельників працювали на спорудженні ферми-«тисячника».

* * *

Кінець третьої чверті у третьому класі мені запам’ятався мало не ключовою подією в моєму житті. Та до неї ще треба було дожити, перебідувавши люту зиму. Відразу ж по Новорічних святах погода наче сказилася. Щоночі дерлася така буря, що незабаром мало не всі села в районі залишилися без світла. Порвало дроти, повалило електроопори, порозчімхувало яблуні й груші у садах, позривало дахи з будівель. У бабусиній хаті якась біда впала в комин: чи то сова, чи ворона, — але витягти її звідти ніяк не вдавалося, а дим із печі цілими густими клубами вертався назад до хати, дер у горлі, сльозив очі й не давав дихнути. Бабуся й так більше проживала коло моїх батьків, аніж у власній хаті, бо саме вона порала городи і худобу, прала, варила, прибирала. Мама ж цілими днями носилася з немовлятами, а коли ті підростали, то лише допомагала бабі в господарстві, але сама ніколи ніякої роботи не починала. Бабина хатина була дуже стара, маленька, десь учетверо менша від нашої, але також накрита дахівкою, а не соломою. Дідуся я пам’ятаю значно менше, аніж бабусю. Знаю, що він був контужений на війні, а після війни слабував на менінгіт і ледве видряпався з того світу. Коли я була ще маленька і взимку сиділа на печі, дід співав мені старовинних колядок та щедрівок, окремі рядки з яких озиваються в моїй пам’яті й досі: «У лужку, лужку росте деревце — струнке, високе, струнке, високе! Під тим деревцем — панна Олюська, панна Олюська, чільце золоте!..». А в іншій щедрівці до тієї ж панни Олюськи, яка виростила у своєму саду дивовижну білу лілею, приходили в гості тато, мама, брат, сестра — і всі просили квітку, а панна відповідала: «Не дам, не дам ні цвіточка, бо то моя лелійочка, красна лелія!». Мене завжди дивувало, чому ота красна панночка така скупа. Я б роздарувала кожному по квітці, якби в мене тієї лілії попросили!

Розбирати комин і перекладати піч дід із бабою вирішили тоді, коли вже потепліє, а добувати зиму перебралися до нас. У нашій хаті стало тісно, але для мене — набагато краще, бо добра й милосердна до всіх і до всього бабуся не давала мамі мене лупцювати на кожному кроці — і в її особі я мала справжню домашню берегиню. Але за бабиною хатою я дуже шкодувала. Мама не любила ходити в гості, не любила й сама гостей приймати, а в бабусі часто було гамірно — особливо коли колгосп нарешті давав раду з буряками й розраховувався за трудодні. Тоді вся бабина ланка збиралася, аби відзначити цю подію. На столі у високій сулії стояла мутна «самогойдалка», а на тарелях лежали гори голубців, книдлів, пампушок і вареників. Жінки їли, пили, реготали, аж дах підскакував, і так співали, що пісня, як той дим, виривалася через комин аж у небеса — і там нею заслуховувалися ангели. Ближче до ночі за своїми законними приходили їхні чоловіки, але не забирали благовірних додому, а залишалися всі разом у бабиній хаті мало не до світанку, — й тоді жіночі дзвінкі голоси спліталися з басовитими чоловічими в одну довгу косу, а крилаті небожителі потай від строгих архангелів спускалися по ній із небес на землю й товпилися під золотими знадвору шибками, слухаючи їхні співи.

Як я люблю, коли співають чоловіки! Жінки співають голосом, а чоловіки — душею! Такий собі, нібито непоказний, дядько, — а як поведе, то на тім світі всі його предки хапають капелюхи, щоб уже, сію мінуту, бігти помагати йому, — та святий Петро не пускає! Спочатку розспівувалися, тому починали з пісень серйозних і дуже пристойних. Але з кожною новою випитою чаркою гості ставали веселішими, а пісні — сміливішими. Пам’ятаю чимало з них тільки уривками:

Ой я ж тебе, Ганю, не ґаню[45],

Я лиш тебе, Ганю, питаю:

Ой чи були гості в твоєї милості,

Ой чи були гості без мене?

А Ганя відповідала, що були, що гостила їх, укладала спати, й ніби усім догоджала однаковісінько, — але був ще й Михайло, малий попихайло, котрий і найсмачніші страви їв, і найкращу горілку пив, і спав не десь там, а в Ганиному ліжку в подушках!

Часто лунала за столом і пісня на воєнну тематику — але війна в ній була зовсім не така, як про неї писалося у книжках, що я їх брала у шкільній та сільській бібліотеках. Дивовижний наш народ! Кожен четвертий українець загинув у ту страшну пору — а не минуло й двадцяти літ, як нація у пісні зі злої війни вже сміялася, як із чогось дурного й негодящого:

Як война тота ся зачєла,

В селі постріляли всіх псів,

І вуйка Івана убили —

Бо він в псячій буді сидів!

Як німці в село уступили,

То зараз пішли по дворах —

І вуйка Петра у плін взєли,

Бо він ся ховав в бур’янах.

А Мілько наш був комсомолець —

Він з ґральми[46] ся кинув на цьонк!

А цьонк той ся трафив желізний —

На смерть того Мілька потовк.

А Штефка та Мілька любила —

На смерть ся скарала вона!

Своїть на вузліссю могилка —

То все наробила війна!

Сиджу коло бабусі тихенько, як мишка, й лише тоді, коли гості наливають і закушують, пошепки питаюся, що таке цьонк. Бабуся теж пошепки відповідає, що «цьонк» — це по-польськи «танк», і додає, що в «совітів» танки спершу були фанерні, а німці мали залізні, тому вилами хрестаті німецькі танки пробити було неможливо.

Ближче до півночі жінки починають співати такі співанки, на які на тверезу голову не зважилися б нізащо: про колгоспне життя-буття, про страх, котрий уже в печінках сидить, про арешти, про те, що хочеш жити — мусиш красти, а впіймають — краще не казати, що буде! Одна з пісень особливо запала мені в пам’ять. Кожен її непарний рядок (перший, третій, п’ятий і т. д.) бабина ланка виспівувала печально і протяжно аж тричі, щоразу поглиблюючи експресію змісту, — й від цього нібито жартівлива пісня звучала дуже і дуже трагічно:

Ой на горі женці жнуть,

А в долині бульбу друть.

Одна баба, що надерла,

То додому те й поперла.

Не йди, бабо, дорогою,

Бо стрінешся з головою!

Пішла баба дорогою —

Здибалася з головою!

Взяли бабу до контори,

А всю бульбу — до комори.

Голова каже: «Судити!».

Бригадир каже: «Лишити!

Як ми будем всіх судити,

Хто на нас буде робити?!».

«Як ми будем відпускати —

Можуть й нас пересаджати!».

І так далі, і так далі —

Сидить баба в криміналі.

А дід ходить та й голосить,

Передачі бабі носить.

«Пустіть бабу хоч на два дня,

Хай випере мені шмаття!

Пустіть бабу, дайте мила,

Бо вже воші мають крила!».

Коли бабуся з дідом перебралися до нас, то вже не співали всіх тих пісень, а лиш колядували й щедрували на Святий вечір, на Різдво, на Маланку, — та й то мама сварилася, щоб гасили світло й лягали спати, бо ще лиха година наднесе чужих колядників, а гостити їх нема жодної потреби. А на Новий рік бабуся наробила із соломи «павуків» — дивовижно красиві геометричні фігури, які почепила до сволока. Одного «павука» я навіть віднесла до школи. На жаль, ним прикрасили ту саму ялинку, яка й згоріла на сцені.

Буря наробила чимало біди й у колгоспному господарстві. Якимось дивом перекинула здоровенну, вже розпочату скирту за селом, із якої возили пашу на ферму, й рознесла сіно щонайменше метрів на триста навколо. Голова колгоспу вирішив рятувати фураж і послав бригадирів, щоби збирали жінок наново скиртувати розкидане сіно. Ті, що виробили свою норму трудоднів, виходити на роботу на саме Різдво — бо якраз у цей день буря втишилася — навідріз відмовилися. Бабуся ж мусила йти, бо торік одна з небагатьох у Селі за себе й за маму не виробила всіх трудоднів. Вона одягла все, що було теплішого: посірілу від негоди куфайку, шерстяну биту хустку, — але зі взуванки мала тільки Гумові чоботи, бо кирзові мама привласнила й віддавати не захотіла. Те скиртування нашій бабі обійшлося дуже дорого. Вона не то відморозила ноги, не то перестудила кров — і на литках у неї поробилися величезні виразки, з яких постійно текла сукровиця. Хвору треба було негайно везти в лікарню, але мама тільки дорікала бабусі проблемами, що наче звалилися з неба, та, як завжди, робила істерику з найменшої дрібниці:

— А що ти вдягнеш, аби в ту лікарню лягати? Мої мантелеси?[47] А я в чому піду дитину родити? Та й светра нового не маєш, та й рейтузи твої діряві, як сито! Потерпи, само загоїться! Як тебе пес покусав — півроку гнило, а потім таки затяглося. Та й то, знаєш, ти дуже мудра: будеш собі в лікарні, як пані, вилежуватися, а я тут із цілим сорочим виводком маю пропадати? Хоч їсти цим дідькам навариш, хоч обпереш їх — і то якась поміч! Обійдешся без лікарні — не велика «грабині»![48]

Та мокрі вавки гоїтися ніяк не хотіли. Бабу почали нестерпно боліти ноги, а потім відмовили зовсім, й останні п’ять років свого життя вона вже була повністю прикута до ліжка. Коли ж таки остаточно злягла, то на додачу до всього підхопив запалення легенів, від якого за тиждень і «згорів», наш дідусь. Він страшенно кашляв, температурив, марив про якусь гранату, про психічну атаку й голих німців на тому березі, — але мама навіть фельдшера жодного разу до нього не викликала. На всі татові умовляння рятувати старого з її уст лунало одне:

— Багато ті дохтори розуміють! Як має жити, то жити буде! І не мороч мені голову! Не буду я вести лікаря в білену ще тамтого року хату! Та й через тих дітисьок порядку нема в жоднім куті, та й постіль брудна, та й одяг на дідові, як на жебракові! Хочеш, аби все село говорило, що я не ґаздиня?

Боже, чому я все це пам’ятаю в таких мікроскопічних деталях? Таж я вже думала, що за багато літ усе з голови вивітрилося — зосталися лиш окремі події, та й ті притлумлені, стерті часом, бліді й невиразні! А почала писати — виринуло все: смішне і страшне, веселе й сумне, добре й погане, — та ще й виринуло таким свіжим, наче відбувалося не пізніше, ніж учора-позавчора. Що це за така память у мене? Навіщо мені цей тягар? Щоб я не могла й нині жити спокійно? Щоб мене щоразу пік жагучий сором за чужі вчинки? Таж я у дитинстві свою маму любила набагато більше, ніж тата, бо його любити було легко, а маму — важко, надривно важко!

Та й зараз, коли їду в село до батьків, моє серце щоразу заздалегідь недобре стискається від того, що маминих криків на весь куток гарантовано не минути:

— Який дідько мені має допомагати?! Навіщо я вас народжувала? Пощо тебе вчила? Якби була не пустила в ту науку, мала би нині помічницю в хаті й жила би, як пані! Тепер маю професора! А скажи, нащо мені професор? Людоньки добрі, нащо?! Людські діти — як діти, а ти була дідьком — дідьком і лишилася! Я би так, як ти робиш зі мною, безстиднице, своїй мамі вчинити не могла, я свою маму любила! Щоб лишитися коло старих батьків, нікуди й не вступала, хоч десять класів закінчила! Я також нині могла би бути професором!

Ця тирада триває в хаті, неминуче продовжується на сінокосі, де ми гребемо сіно, не закінчується й на городі, коли підв’язуємо помідори. Ціле село знає, що я приїхала в гості! Мовчу. Не признаюся, що добре пам’ятаю, як спаралізовану бабусю — свою матір! — моя мама била, як дорікала кожною ложкою каші, як щоденно поїдом їла, за те що утримує своїм коштом.

— Візьму тебе в тачку та й відвезу під сільраду! — кричала. — Ти на колгосп робила, найкраща робітниця була — най тебе колгосп на старість й утримує! Ади, вже й город у тебе забрали за твої великі заслуги, й колгоспну баню на твоїх грядках біля самої хати розчепірили! Бігме, відвезу під сільраду: добивайся пенсії!

Я — мала, тому не можу захистити безпомічну стареньку, але все одно накидаюся на маму, щосили шарпаю її за спідницю:

— Лишіть бабусю, лишіть! Вже краще бийте мене! Бийте, я не тікаю!

Дістаю свою порцію стусанів, і мама, гримнувши дверима, вискакує на подвір’я. Плачемо з бабусею обидві. Старенька скаржиться, що колись на свою одиначку дмухала, пилиночці не дозволяла на неї впасти, єдиній з усього Села дала середню освіту, яка тоді, починаючи з восьмого класу, була платною. Десятирічна школа — в чужому селі, тож мусіла й кутка в добрих господарів шукати, щоб Ядзунька мала де ночувати; вибирала помешкання, щоб до школи донечці близенько, харчі їй носила снігами й болотами в бесагах, за навчання державі платила, — а в колгоспі ж бабуся не заробляла й копійки: за трудодні восени давали гнилу капусту, кукурудзу в качанах, зіпріле зерно, а не гроші! Та й за ті дві копійки — а саме така була вартість трудодня! — деколи доводилося працювати цілий тиждень. Між мною і бабусею виникає тепла симпатія — скривджені завжди знаходять спільну мову. Я запитую, чому в мене нема дідуся й бабусі з батькового боку, де вони.

— Татового батька вбили в перший день війни під Радеховом, де новобранці совітам аеродром будували, — каже бабуся. — Налетіли німецькі літаки — і, як потому казали ті з нашого села, що тоді дивом уціліли, мало не цілий полк там поклали! Бабі прийшла похоронка, що її чоловік на фронті пропав безвісти.

— І ніхто не бачив його загибелі? Може, лишився живий…

— Та ні! Микола був такий, що й із того світу, якби міг, вернувся би до жінки й сина! Врятувалися під час нальоту німецьких літаків лише троє з нашого села, та чомусь після війни про той страшний день і про те, що сталося із твоїм дідом, розповісти його синові не схотіли. Може, й вони в чомусь вони були винні, хто знає… Як сирота, твій тато тільки пенсію отримував по вбитому.

— А де поділася бабуся?

— Вмерла.

— Чому ж я не пам’ятаю її похорону?

— Тебе ще й на світі не було.

— А до того часу, як умерла?

— Ой, ліпше не питай! — зітхає моя баба. — Ти ще мала, щоб таке знати. Виростеш — тато сам тобі все розкаже.

— Я хочу, щоб ви мені розповіли. Уже. Нині, — наполягаю я.

— У тюрмі твоя бабуся сиділа! В Сибіру! Більше нічого не питай — не скажу, бо ти ще десь язиком ляпнеш.

— Вона щось украла?! — питаю я, вражена такою несподіваною звісткою.

— Ні, ні! — заперечливо хитає баба головою.

— Когось убила?! — ще більше лякаюся я.

— Ні!

— За що ж тоді її в тюрму?

— А хіба треба, щоб було за що?.. Усе, досить! Ти ще мала й дурна, щоб таке слухати! Іди грайся. Та й за малими подивися, щоб мама тебе не била.

— Бабусю, а ви хочете мати пенсію?

— Дуже хочу!

— А що це таке й навіщо воно вам?

— Це гроші. Їх листоноша приносить щомісяця старим людям на прожиття.

— А чому вам не приносить?

— Бо сільрада мене на пенсію не подає. Голова каже, що мене є кому утримувати й без держави.

— То я завтра піду в сільраду і скажу, щоб вам давали пенсію! Або в газету напишу!

— Куди-куди ти збираєшся писати?

— В газету!

— А ти знаєш, що тобі за те буде?! Також хочеш на Сибір, як твоя баба?! У тюрму хочеш? Господи, вона шукати правди збирається!

Ні в тюрму, ні в Сибір я не хочу, але вже добре знаю, що туди не так легко людину запхати. Після того, як ми колгоспні вулики розкрили, Стара Карга й директор лякали, що нас уже в понеділок посадять у тюрму, але чомусь навіть міліція до школи не приїжджала. Заплатили батьки штраф, відлупцювали нас так, що й іншим дітям меду перехотілося, — й на тому все закінчилося. Якщо за колгоспні бджоли в тюрму не забрали, то й за газету не посадять. А написати треба — дуже допомагає. Я ж на власні вуха чула, як Дідичка кричала Павлюкові, що напише в газету, що він їй межу переорав, а бідний тракторист мало не на колінах благав не робити цього. Після їхньої сварки я уважно розглядала газету й мізкувала, де ж саме на ній можна щось написати. На білих полях? Може, їх для цього й залишають чистими? Але ж де саме? На першій сторінці? На останній? Зверху? Знизу? Збоку — точно ні, бо там може вміститися хіба що по одному-єдиному слову.

Наступного дня відразу ж після уроків нечиста сила понесла мене в сільраду. Секретарка сиділа якась дивна, розхристана. Очі в неї блищали, як скляні ґудзики, у приміщенні пахло чимось дивним. Вловивши коньячний запах, сьогодні з такої фіфочки я би легенько зіронізувала: «Дівчино, від вас так гарно пахне! Що ви сьогодні пили?». А тоді я лиш тихенько спитала, чи є голова. Секретарка здивувалася, навіщо він мені. Я відповіла, що хочу поговорити.

— Що Іван Іванович має з тобою до бесіди, г…мнючко мала?

— Я хочу поговорити про пенсію для моєї бабусі.

— Не дасть він твоїй бабі пенсію!

— Чому не дасть?

— Бо так йому хочеться!

— Значить, доведеться в газету писати!

Почувши про газету, секретарка завернула мене від дверей і стала гукати голову сільради:

— Іванович, ходіть сюди швидше: тут зі школи прийшла одна з тих, що колгоспний мед крали, й каже, що буде на вас скаржитися в газету!

З’ясувалося, що слово «газета» — не менш чарівне, аніж «дякую», «будь ласка», «вибачте» й усі ті інші, яких нас навчили ще в першому класі. Хоч голова ледве тримався на ногах, він усе-таки став на порозі свого кабінету і зробив широкий жест рукою:

— Заходь, мала! По мед прийшла?

— Ні, хочу пенсії!

П’яний Іван Іванович зареготав на все горло.

— Та вона не собі хоче, а своїй бабі! — втрутилася в нашу розмову секретарка. — Каже, що в газету напише.

При слові «газета» голова побагровів, як бабин докипаючий борщ, після того як до нього влити ложку оцту, схопив мене однією рукою за комір і підняв у повітря:

— Ану кажи правду: будеш на мене в газету писати?

— Буду, — видавила я із себе зі сльозами на очах. — А ще напишу, що ви напилися горілки!.. І що мене… хотіли бити!

— Я тебе хотів бити?

— Мало не набили!

— Ах ти ж моя перелякана! А знаєш, що я з тобою зроблю?

— Як щось зі мною зробите, то вас у тюрму посадять! — випалила я і, згадавши нове незнайоме слово, лише вчора почуте з уст бабусі, несподівано для себе самої додала: — На Сибір заберуть!

Іван Іванович миттю протверезів:

— Чекай-чекай, мала, ти щось таке мелеш, що тебе саму треба в тюрму саджати! За бджоли вже забула?

— Тато вам за них заплатив! Два рази не можете мене карати! На уроці навіть одиницю за те, що учень щось не вивчив, двічі не ставлять!

— Ого, а ми ще й дуже розумні! — перейшов у розмові зі мною на форму множини голова. — Запам’ятай: твоїй бабі бракує півроку стажу, тому пенсія їй НЕ ПО-ЛО-ЖЕ-НА!

— ПО-ЛО-ЖЕ-НА! — повторила я його останнє слово. — Баба на Різдво вам сіно скиртувала? Скиртувала! Намерзлася й заслабла? Заслабла! Тепер лежить, не встає, з-під неї треба виносити, — а пенсії нема.

— Добре, скажи, хай мама завтра прийде в сільраду.

— Мама не прийде!

— Чому?

— Бо не хоче!

Я говорила цілковиту правду, але Іван Іванович фразу не хоче зрозумів із якимось небезпечним для нього підтекстом.

— А в газету писати, значить, хоче?

— У газету я сама напишу.

— І що ж ти будеш писати?

— Баба мені продиктує. У мене найкращий почерк у класі! — чомусь ще й похвалила я сама себе на додачу.

Голова буркнув, що народ дійшов до ручки, бо вже дітей у сільраду посилає вирішувати дорослі справи. Гукнув секретарку і звелів знайти у паперах, скільки моїй бабі років. Коли ж почув: «Шістдесят п’ять!» — пробурмотів, що можна вже дати пенсію по старості. Секретарка ствердно кивнула головою:

— Сім карбованців на місяць.

— Та ні, вже дванадцять!

— По старості — сім!

— Знаєш що, мала? — примирливо звернувся голова до мене. — Не пиши нічого в газету, добре? Я вже нині одну догану заробив! Знаєш, що таке догана? Не знаєш? Будеш знати, як виростеш. Твоїй бабі треба пройти комісію, щоб лікарі засвідчили, що вона каліка. Повезе мама бабу на комісію?

— Напевно, не повезе, — похитала головою я. — У баби нових мантелесів нема.

— Чого-чого нема? — перепитав Іван Іванович.

— Майтків, — пояснила йому секретарка. — Ну, панталонів баба не має! Що тут такого незрозумілого?

— Купить собі з пенсії аж дві пари і ще одну для мами, так і скажеш дома.

На третій день від мами вдома дісталося і мені, й бабусі, бо з сільради приходив посильний і передавав від голови звістку, що пенсію старенькій, може, і вдасться витребувати, але треба принести купу довідок. Мама ж була твердо переконана, що нічого із нашої з бабою дурної затії не вийде, а ось клопотів уже й зараз — по самі вуха: вези каліку в місто, трать на неї цілий день або й два у поліклініці!

Та ходу назад не було, і мої батьки таки повезли бабусю в поліклініку на комісію.

VI

Папери на пенсію блукали якимись державними коридорами десь зо півроку або й більше, але гроші нашій бабі держава таки почала платити. Ще й за той час, що ніякої звістки не було, дадуть ту пенсію чи ні, листоноша принесла сорок два карбованці. Пенсія нашій родині дуже знадобилася, бо тоді вже народився мій найменший братик. При пологах пуповину чомусь перерізали нестерильним інструментом. Мама на власні вуха чула, як акушерка сказала медсестрі:

— Що ж ти наробила! Таж онде стерильні ножиці лежать! Тепер сепсис гарантований!

Очевидно, від природи у братика здоров’я було міцне: він дуже хотів жити, цілий рік протримався. Тато то відвозив маму в лікарню, то вона самовільно із хворою дитиною на руках звідти тікала. Після цього до нас приїжджала «швидка» із цілою групою лікарів. Вони сварилися з мамою, погрожували, що дитина помре. Мама у відповідь на їхні докори кричала, що в лікарні ніякої надії на краще все одно нема. Лікарі тицяли їй скерування до Києва в «ОХМАТДИТ», умовляли їхати туди якнайшвидше, поки дитину ще можна врятувати. Мама наполягала, щоб немовля рятували в районній лікарні. Медики пояснювали, що навіть в області таким маленьким діткам повне переливання крові ніхто не ризикне робити — не тому, що боїться, бо відповідальність дуже велика, а тому, що нема відповідних спеціалістів й апаратури. А втомившись сперечатися, примушували маму підписуватися під відмовою від стаціонарного лікування. На прощання завжди совістили:

— Пожалійте своє дитя! Ви й не уявляєте, як воно від зараження крові мучиться!

— А я з ним не мучуся? Я, напевно, скачу від радості!

— Умре ваша дитина через вашу черствість! Будете мати на совісті все життя.

— На вашій совісті мертвих іще більше!

— У вас камінне серце!

— Аякже, камінне! Я поїду в Київ, а ці троє з ким залишаться? Скажіть, якщо такі розумні: що краще — рятувати цього одного чи залишити на Божу волю аж трьох?

Свої сімейні проблеми мама явно перебільшувала. Бабуся, навіть прикута до ліжка, пропасти нам, звісно, не дала б: казала би мені, що класти в баняк, — і якийсь борщ або кашу спільними зусиллями були би зварили. Та й тато з нами вже якось би справився. Врешті-решт, коли бабуся померла, ми взагалі перейшли на «підніжний харч»: мама тижнями нічого не варила. Пам’ятаю, як ми всі троє ревма ревіли, що голодні, а мама нас била і кричала:

— Пийте молоко, якщо хочете їсти! Я його п’ю — й ви також пити можете!

Якби до молока в хаті був хліб, то ми якось би втамували голод, але саме молоко не затримувалося в шлунку, й кишки нам марша грали. Тато приїхав пізно та ще й, як на зло, хліба не купив. У відповідь на наші плачі й мамині крики він із порога розвернувся та й знову поїхав у місто — в залізничну цілодобову їдальню, де лишалася єдина надія купити буханець. Та коло їдальні казилася підпила компанія. Коли тато вже купив хліб і навіть сів на ровер, хтось із молодиків кинув у нього залізякою — й розбив батькові голову, та так сильно, що робітники, котрі йшли із другої зміни, знайшли тата у калюжі крові.

— Мамо, невже не було чим нас, голодних дітей, нагодувати, що аж мусів тато вночі вертатися в місто по хліб?

— А що, ви хіба лише мої діти, а татові — ні? Що, він не знав, що хліба треба купити?

— Я вам про образи, а ви мені — про гарбузи. Я питаю: ви не могли нам якусь страву зварити, а не чекати до темної ночі, поки тато з роботи із хлібом приїде?

— Ти чого до мене вчепилася? Дивися краще на себе! Хіба твій чоловік не варить їсти? Ти сама коли останній раз голубці крутила?

— Мамо, на моїх плечах набагато важча робота, аніж варити їсти!

— На моїх була також!

Та тоді, зі смертельно хворим дитям на руках, мама панічно боялася кудись їхати, бо ніколи далі райцентру не була. Її жахало, що доведеться в Києві самій усе вирішувати, а будь-яке рішення ніколи раніше не ставало її одноосібною справою. Тож знову в нашій хаті ховали дитину, був велелюдний похорон, а після нього — великі поминки. Андрій та Ліля напоїли горілкою, що її по краплинах зібрали зі склянок після трапези, нашого півня — і той накидався на Дідичку, на Чаляпка й Павлюка, як розлючений пес, щосили біг, наздоганяючи, далі — летів за своєю жертвою, сідав їй на голову й дзьобав у тім’я. Похорон наймолодшого братика я чомусь запам’ятала дуже розпливчасто. Пригадую тільки, що вже перші жайворонки прилетіли й співали з холодного піднебесся над цвинтарем. Але п’яного півня пам’ятаю добре. Й Андрієву та Лілину нестримну втіху зі своєї дурної витівки — теж.

У скільки ж літ я ходила в сільраду домагатися бабиної пенсії? Щось я плутаю! Але точно — ще до того часу, як надіслала свої вірші в районну газету, а це означає — до закінчення третього класу.

Напередодні восьмого березня Марія Степанівна запропонувала нам самостійно написати два-три речення про свою маму. Я ж написала віршик. Учителька мене дуже хвалила, і вдома я показала його мамі.

— Ади, яке дурне! — почула від неї.

Але ж я бачила, що мамі було приємно! Та й учителька мало не кожного уроку питала, чи я не створила ще якихось поезій. І я писала їх, як божевільна. Про літо і зиму, про синичку, про вербову гілочку з брунькою, про калюжі, які, коли світить сонце і в них відбивається небо, здаються бездонно глибокими — і я боюся в них ступити ногою, щоб не булькнути в ту прірву з ручками й ніжками і не потонути. Та найбільше мені вдався вірш, який починався словами: «У березні зима настала, замерзли річки й потічки…». Але чи був він написаний у березні? Може, у квітні, а то й у травні? Та моя нестерпна сверблячка побачити його надрукованим у газеті сягнула апогею. Я ж читала в суботніх номерах вірші, котрі, як мені тоді здавалося, були нічим не кращі від мого: про Леніна, про партію, про мир, про п’ятирічку — і під кожним із них жирним чорним шрифтом аж сяяло прізвище автора! Що, не міг чорний колір сяяти? Ви так вважаєте? Помиляєтесь! Ще й як міг, якщо мені до розпуки хотілося бачити на останній сторінці «Червоних знамен» і свої поезії, й своє прізвище!

Я витягла з поштової скриньки свіжий номер газети і вгорі, на полях останньої сторінки, дрібно, у дві колонки переписала власну заримовану писанину. А тоді спитала вчительку, куди газету з моїм віршиком нести. Добра Марія Степанівна не стала насміхатися, а дала мені чистий листочок паперу, перевірила, чи я переписала вірш без помилок, вийняла з шухляди конверт із маркою й пояснила, як його правильно заадресувати. Вчителька наполягала, що треба вказати, що я учениця третього класу, часто читаю чужі поезії в районній газеті й дуже хочу, щоб надрукували й мого віршика. Усе це ми з Марією Степанівною виклали на окремому листочку паперу, бо під самим віршем місця не залишилося, — але коли я принесла конверт на пошту, то витягла із нього листок з інформацією про себе. Чому? Тому що в газеті нічого про авторів ніколи не друкували. Що, інші люди чужих віршів у газетах не читають? Що, побачити свої також надрукованими не мріють? Усі автори — скромні, виховані, мовчать про те, що й так само собою зрозуміле, а я ні з того ні з сього буду розписувати тут про себе? Надрукують той мій лист у газеті — й мама буде з мене сміятися! Хіба не досить під віршем імені й прізвища?

Відтоді кожну газету «Червоні знамена» — а листоноша приносила її тричі на тиждень — я розгортала, тамуючи подих. Звісно, спочатку переглядала останню сторінку, але ж деколи вірші публікували й на інших, навіть на першій! Минув тиждень, два, три місяці — а мене взагалі не друкували! З’явилася навіть ціла газетна сторінка з поезіями багатьох авторів, але мого вірша між ними не було!

І враз — грім із ясного неба! Я того дня лише повернулася зі школи, ще не встигла роздягтися, як мама вхопила зі стола газету й тицьнула нею мені під ніс:

— Догралася? Дописалася? Наробила нам сорому? Тебе, дурепу, роз-кри-ти-ку-ва-ли!

Я не знала значення слова «розкритикували», але з маминих уст воно звучало ще страшніше, аніж «заарештували», «вбили», «розстріляли». Тремтячими пальцями я схопила газету і втупила очі в підвальну статтю. Власне, це був огляд літературних здобутків початківців. Когось хвалили, когось ґанили. Про мене ж написали у стилі монологу з фільму «Операція „И“ та інші пригоди Шурика». Пригадуєте: «У той час, як космічні кораблі борознять простори Всесвіту…». У газеті ж ішла мова про те, що коли радянські люди виконують соціалістичні зобов’язання, достроково здійснюють плани п’ятирічки, ось така-то авторка з такого-то населеного пункту — людина, звісно ж, молода й фізично здорова, потенційно здатна до суспільно-корисних діянь, — замість того, щоб показати себе активісткою у праці на благо Батьківщини, цікавиться нікому не потрібними дурницями: бо, як самі бачите, її найбільше хвилює, що у березні зима настала й позамерзали всі водойми!

Мені здалося, що на мене впало небо! Коли стемніло, я наважилася повитягати газети зі скриньок навіть у сусідів: преса ж там деколи лежала по місяцю, поки листоноша не починала сваритися з господарями, що нові газети вже нікуди класти, або запихала їх у паркан поміж штахети. Підписувалися селяни на періодику примусово, використовували її здебільшого, щоб загорнути оселедець чи кусень хліба. Або й рвали і цілими клаптями настромлювали на цвях для потреб виходку. Цілу ніч я не спала, боялася йти до школи, адже знала, що хтось-таки бодай один та, на моє лихо, знайдеться, що прочитає ту статтю, здогадається, про кого мова (бо ж наше прізвище — одне на все село), — і з мене буде реготати уся школа!

Уже дорослою, опрацьовуючи в обласному архіві потрібну мені для документальної книги місцеву пресу, я вирішила знайти злощасну критичну статтю. Нічого страшного в ній не було! Стаття як стаття: типові газетні штампи, відповідне ідеологічне скерування. Але почала листати пожовклу підшивку — і наткнулася ще й на знимку, де на тлі засніженого поля веселі трактористи, про щось буйно жестикулюючи, розмовляли біля новенького гусеничного трактора з плугами. У підписі під фотографією хтось витер до дірки одну літеру, тож мені згадалася одіозна історія, яку пошепки, проте з неодмінним гучним реготом, згадували в журналістських колах щонайменше років десять.

Починали тоді й оранку, і посівну кампанію переважно за вказівкою згори. Деколи голови прикарпатських колгоспів, почувши, що на Одещині вже сіють, гнали й своїх колгоспників у поле, щоб і самим якнайшвидше відзвітувати. Тож про одну таку алярмову оранку написали хвалебну статтю й у місцевій пресі, та ще й знимку вліпили із підписом: «Трактористи такого-то колгоспу вже вийшли в поле орати». Та у слові «орати» у друкарський набір замість букви «о» потрапила літера «с». Помилки не помітили ні коректор, ні літредактор, ні черговий, ні головний, що підписував номер. Коли ж газета вийшла друком із такою фривольною[49] фразою, головного редактора викликали в райком партії «на килим» і всипали добрячого перцю. Тож бідолаха вирішив подати в наступному номері вибачення такого змісту: «Шановні читачі! У такому-то номері нашої газети на такій-то сторінці під фотографією вкралася прикра помилка. Просимо вибачення за недогляд». Друкарський чортик — а такий потаємно мешкає у кожній топографії! — потер руки і ще раз підло пожартував: замість букви «к» у слово «вкралася» якимось чином знову влізла та сама злощасна літера «с»! І цього разу теж ніхто помилки вчасно не побачив — і ще один номер газети із таким «пікантним» словечком успішно дійшов до читачів. Головного редактора, звісно, не розстріляли й навіть не посадили: часи вже були не ті, — але з посади таки зняли.

Коли ж я припленталася вранці до школи, на порозі нашого класу мене зустріла Стара Карга, яка знову вийшла на заміну, бо Марія Степанівна поїхала на відкритий урок до колеги. Із нашим класом Карга вже провела «розвідувальну роботу», й ровесники здали мене з бебехами.

— Діти, встаньте й зустріньте бурхливими оплесками нашу принцесу-поетесу! — урочисто мовила Карга.

Я почервоніла, напевно, від тім’ячка до п’ят. Звідки я тоді могла знати, що обмовка, за Фройдом, завжди підтверджує дійсний стан справ? Хіба могла подумати, що я ще стану справжньою поетесою? Хіба сміла припустити, що в моїй ДНК таки є гени блакитної крові польських вінценосців?

На перерві однокласники навперебій дражнили мене Принцесою-Поетесою. Лише товстенька Марійка мовчки сиділа за партою, понура і, здається, навіть заплакана.

— Тобі ще добре! — чомусь дуже оптимістично оцінила вона моє незавидне становище.

— Мені — добре?!

— Добре, бо ти будеш жити! А я скоро помру! — і з Марійчиних круглих очей, обрамлених прозоро-білими віями, потекли два потічки. — Мені лишилося жити день-два, не більше, — і всім класом прийдете до мене на похорон!..

— Що з тобою? — я перелякалася не на жарт.

— Мовчи, Карга йде до нашої парти! Я тобі покажу на перерві…

Коли ж задзвонив дзвінок, Марійка вхопила мене за руку й потягла до шкільного саду. Ми запхалися в густі кущі, сполохавши хмари комарів.

— А що, у класі не можна було показати? — дивувалася я.

— Не можна, — тихенько відповіла Марійка тремтячими губами й навіщось почала знімати свої трусики.

Я глянула — і сполотніла: на Марійчиній білизні розпливлася велика червона пляма.

— Що це? — зойкнула я з несподіванки.

— Кров! Учора була маленька плямка, а сьогодні — бачиш, скільки? З мене зійде вся кров, і я помру!..

— Може, ти порізалася чи ногу дряпнула? Може, тебе пес укусив?

— Ні, то тече зсередини!

— Ти мамі казала?

— Моя мама після операції, її не можна хвилювати.

— Що будеш робити?

Марійка знизала плечима.

— Може, кров ще зупиниться? — припустила я невпевнено.

— Навряд! Коли мамі в січкарні руку відрубало, то навіть у лікарні не скоро кровотечу вгамували.

— Ходімо у медпункт!

— Ні, не піду! Ти що? Це ж так встидно! Ти нікому-нікому не кажи, бо з мене будуть сміятися ще більше, ніж із твоїх віршів! Не скажеш?

— Добре, не скажу, — пообіцяла я.

На наступному уроці моя голова відключилася зовсім. Я дивилася в книжку — й не могла в ній нічого прочитати, слухала, що розповідає вчителька, — й не розуміла ані слова. Та раптом Стара Карга викликала Марійку до дошки. Я глянула на те місце, де вона щойно сиділа, — й посіріла більше, аніж наша лавка: на сидінні шкільної парти блищала велика й аж масна червона пляма!

Криваву пляму водночас зі мною помітила й Стара Карга.

— Що ти наробила? — накинулася вона на Марійку. — Що це таке, я тебе питаю?

І вона вхопила дівчинку за її довгу й грубу косу, намотала волосся собі на руку, нагнула школярку над лавкою і — Господи Боже! — наказала злизувати ту пляму язиком.

У цей момент я відчула, що крики вчительки чомусь віддаляються, що в мої вуха наче хтось напихає вати — і я стрімко лечу згори вниз, падаю глибоко-глибоко в якийсь мох, чи сіно, чи пісок, чи в бабину перину…

Отямилася, коли шкільна медсестра бризкала мені в обличчя водою:

— Ти чого, дурненька? Чого злякалася? У Марійки просто місячка! У тебе таке теж колись буде.

Почувши ці слова, я знепритомніла вдруге.

З того нещасливого дня мою сусідку у класі ніяк по-іншому й не звали, як лиш Місячка. Те кляте прізвисько приклеїлося до неї намертво. Марійкою-Місячкою вона й померла від раку грудей у сорок один рік.

Господи, та що це в мене за асоціації такі? Навіщо, для чого — оце перестрибування, забігання наперед? Хіба не можна розповідати у хронологічному порядку, зрозуміло, без нікому не потрібних відступів?..

… А Марійчина донька — викапана мама. Невже і в неї статеве дозрівання почалося так рано? Мені стає страшно, коли подумаю: що ж має відчувати десятирічна дитина, фізіологічний годинник якої поспішає щонайменше на п’ять-шість років?

Але краще вже про наш третій клас! Марія Степанівна попрощалася з нами, попередивши, що наступного року нас учитимуть різні вчителі — й маємо бути дуже сумлінними учнями, щоб її не осоромити. Але надворі стояло літо, і про навчання ніхто з нас не думав. Худоба, молодші брати й сестри, городи, кролі, кури, гуси, качки існували і в часі, й у просторі значно ближче від першого вересня. У бабиному саду того року рясно вродила смородина.

Вона була велика-велика, як вишні-шпанки, але відколи бабуся жила в нас, сад заріс кропивою, яка чомусь особливо любила розкошувати якраз посередині смородинових кущів і тепер нас із мамою жалила, як навіжена. Мої руки аж до ліктів і ноги від п’ят до колін від тієї кропиви стали червоні, як варені раки, — але я тішилася, що працюю разом з мамою, що вона мене зовсім не лає, а навпаки, дуже приязно говорить, розповідає, чому після школи нікуди не пішла вчитися. Щоб бабуся її не сварила, що даремно закінчила десятирічку, пішла на усний екзамен, але здала його за свою шкільну подругу, котра вчилася абияк. Вступне випробування пройшла успішно, але з’являтися вдруге перед вимогливі очі тієї ж самої приймальної комісії, щоб відповідати вже за себе, злякалася. Тепер колишня подруга — велике цабе в Районному Центрі, а вона з нами й з городами та худобою мучиться, як проклята.

— Ти рахувати добре вмієш, тебе ніхто не обдурить, — несподівано починає хвалити мене мама — і рішуче заявляє: — Поїдеш завтра на базар продавати смородину!

— Мамо, ні! — і кричу, й плачу я. — Там мене вчителі побачать! Вони живуть у місті й на базар ходять часто. Що вони мені скажуть?

— Нічого не скажуть. Нові вчителі тебе ще не знають, а Марія Степанівна що тобі може зробити? Вона вже й так буде вчити інший клас.

Мій відчайдушний протест закінчився поразкою. Із двома величезними відрами наступного ранку ми сіли в рейсовий автобус і привезли свою смородину на базар, коли покупців ще взагалі не було, а за прилавками розкладали власні скарби троє вже далеко не молодих жінок. Одна мала на продаж яйця і курку, друга — домашній сир, а третя — вишні у старому, аж сірому, величезному плетеному кошику. Мама купила талончик на вагу, яка була прикручена до прилавка, віддала мені гирі, пояснила, як треба користуватися вагою, наказала ні в якому разі не знижувати ціну, хто би і як би не торгувався, й залишила мене саму, обіцяючи повернутися через дві-три години.

— Якщо встигнеш швидше продати, нікуди звідси не йди! — наказувала. — Гирі треба здати — не загуби! І добре дивися, щоби відра в тебе не покрали. Та й гроші теж пильнуй!

Мені хотілося заховатися під прилавок і звідти взагалі не вилазити. Який сором! Я торгую разом із базарними бабами!

Покупці налетіли цілими зграями. Не було, не було — і раптом увесь ринок завирував, обізвався грубими басами й тоненькими голосочками. Хоч продавала смородину не я одна, найчастіше купували таки в мене, адже мої ягоди були сухі, великі, без гілочок, листочків та іншого сміття, що завжди потрапляє в тару під час збору. У першому відрі на дні вже залишилося десь так півтора кілограма — як раптом перед моїм прилавком виринула Стара Карга.

— Торгуєш, Понятовська? — єхидно прискалила вона каправе око. — Свої ягоди чи тато у військовій частині купив за копійки, а ти перепродуєш?

— Свої, — буркнула я. — Он як руки пожалила, коли обривала!

Ірина Володимирівна скуштувала кілька ягід і прицмокнула:

— Вони в тебе найстигліші на весь базар. Не в тіні, а на сонці, напевно, достигали? Скільки хочеш за кілограм?

Я прошепотіла ціну, за яку мою смородину інші покупці брали, не торгуючись.

— Дорого! — прицмокнула язиком Карга. — Але що вдієш? Висипай усе!

І вона розчепірила велику полотняну сумку.

— Краще йдіть по якийсь кошик чи відро, бо ягоди помнуться, — порадила я.

— Нічого! Все одно треба перетирати з цукром.

— Навіщо вам так багато?

— Сип, кажу!

— Ціле відро візьмете?

— А то! Зима ж довга!

— Тут кілограмів десять буде, — чесно попередила я.

— Чого ти сперечаєшся? Сказала: сип — значить, сип!

Але ціле відро в її торбу таки не влізло, залишилося ще зо дві пригорщі ягід на дні.

— Це вже можеш комусь іншому продати! — якось зловісно усміхнулася Ірина Володимирівна й рушила від прилавка.

— А гроші?! — гукнула я навздогін їй.

— Які гроші? — обернулася вона. — А, ти ж продаєш! Могла би своїй учительці й даром віддати!

— Мама казала, щоби всі платили…

— Так ще ж на цукор треба грошей!

— Заплатіть за смородину! — захлипала я.

— Ану-ану, зареви на все горло! Вже й так увесь базар на нас ззирається! Віддам гроші, не бійся, — сердито буркнула Карга і потягла важку сумку до виходу з рядів.

Якісь жінки стали розпитувати, що то за відьма, що серед білого дня так нахабно мене пограбувала. Та як почули, що то — вчителька, стали заспокоювати:

— Не плач: якщо вчителька, то не збреше! Вона тебе вчить? Твої родичі її знають? Віддасть вона гроші, от побачиш, віддасть! Усе буде добре!

Коли ж з’явилася мама й, не долічившись і половини виторгу, почала мене привселюдно шпетити на чім світ стоїть, молодиці стали за мене горою:

— А як могла така мала дитина своїй учительці не віддати, як тота відьма так наперлася,[50] що й дорослий би розгубився? Ви не дівчинку свою бийте, а йдіть самі до неї сваритися!

Якби мама знала, де саме в місті живе Ірина Володимирівна, то змусила б мене бігти до неї за грішми відразу ж, а так довелося чекати аж до вересня, коли почнеться навчання. Раніше Стара Карга, яка в основному працювала вихователем групи продовженого дня, у школі не з’являлася. Я мала надію, що за тими злощасними грішми піде зі мною мама, але вже вранці першого вересня почула категоричне:

— Скажеш, най Ірина Володимирівна негайно віддасть борг за смородину! Чула? Не принесеш грошей — можеш додому не вертатися!

Я сумлінно дочекалася Старої Карги після уроків, нагадала їй про борг, але цим тільки розлютила вчительку до нестями.

— Віддам із зарплати! — гаркнула люто Ірина Володимирівна, спопелила мене наостанок гнівним поглядом і демонстративно обернулася до мене спиною.

Цілий вересень я випрошувала у Старої Карги своїх грошей за смородину. На мої слізні благання щодня знаходилася інша причина відмови. Вдома ж мене також кожнісінького дня чекали мамині докори. Утративши терпець, я на великій перерві підійшла до Ірини Володимирівни, яка саме розмовляла в їдальні з двома іншими учительками й, переборовши сором, сказала, що мама вимагає віддати гроші не пізніше, ніж сьогодні, інакше піде скаржитися до директора. Стара Карга підскочила, як осою вжалена:

— Які гроші? Яка смородина? Згнила твоя смородина, ще й торбу через неї мусіла викинути, бо всю поплямила! Ти чого ходиш за мною, як прив’язана? Хочеш, аби всі знали, що ти торгуєш на базарі? Що така мала, а вже спекулюєш? Ти спекулянтка! Спекулянтка!!!

Мене всю обдало полум’ям: сталося те, чого я найбільше боялася! Але той чортик, який сидів десь на дні мого єства, ніяковіти не збирався, — тож я й сама незчулася, як, плачучи, крикнула вчительці просто в очі:

— А ви — злодійка! І брехуха! Зло..! — і далі вже не договорила, бо Ірина Володимирівна навідмаш уперіщила мене по обличчю й, ухопивши за волосся на потилиці, стала щосили товкти головою до стіни.

Вона розбила мені ніс і губи та, мабуть, затовкла би насмерть, якби її не відтягли інші вчителі. Закривавлена, я вискочила на подвір’я й помчала світ за очі. Втім, дуже швидко з’ясувалося, що бігти нема куди. Додому? Там мені мама ще й додасть до вчительчиних побоїв. До циганів? Вони в наше село більше не заїжджають. До цьоці Дозі? Дуже далеко! У Львів я сама не доберуся: міліція мене з поїзда зніме. Та й грошей на квиток нема.

Я попленталася до бабусиної хати і стала зазирати у криницю. Може, втопитися, як ота єврейка Ейзичка? Але топитися чомусь перехотілося, і взагалі — щось мене так турнуло від криниці, що я мало ногами не вкрилася, як тільки щосили зойкнула у зруб, а з чорної глибини відбилося гірке голосне відлуння. І як нині школярі вкорочують собі віку самогубством? Це ж так страшно — до заціпеніння, до крижаного жаху! До того ж навряд чи на долю сучасних дітей випадають такі випробування, як колись на моє покоління. Проте в часи мого дитинства не те що ніхто не відбирав собі життя, але навіть і не думав про подібне. Вірніше, якщо й додумувався до такого, як я коло бабиної криниці, то дуже швидко передумував. Із горя й напасті я блукала по саду, притулюючись то до одного дерева, то до іншого. Від цього на душі ставало трохи легше. А може, я просто вже виплакала всі сльози й більше не могла голосити…

У тому бабиному саду, вже в сутінках, мене й знайшла мама. Не била і навіть не кричала. Сказала, що мій портфель діти принесли додому й цим її ледь не до смерті перелякали: думала, мене вже на світі нема. Мама втішала, що тато піде до школи й наведе там порядок, а гроші за смородину Стара Карга нам сама додому принесе.

Але все сталося зовсім інакше. Моя кривдниця репетувала, що я даремно до неї вчепилася: ніякої смородини вона в мене взагалі не брала — я все вигадала! А щодо розбитих у кров губ і носа — то я, виявляється, разом із хлопцями льотаю, мов скажена, по шкільних коридорах, десь упала, розгаратала собі варги,[51] а тепер ще й шукаю гудзя.[52] Та головне — ніхто, що вона мене била, не бачив: ні вчителі, ні учні! А люду ж була повна їдальня!

Тато повернувся зі школи такий лютий, що ним аж трясло. З розмаху жбурнув мої документи на стіл:

— Більше ті вар’яти Ольдзю вчити не будуть! Знайдемо іншу школу!

Але влаштувати мене на навчання в Районному Центрі виявилося не так-то просто. Які лишень пороги не оббивав тато — всюди вимагали міської прописки. Пал-Палич навіть почав пробивати питання про отримання моїм батьком квартири в місті, але мама зчинила тяжкий лемент, що на пльонтрі жити не хоче й петрушку на базарі купувати не буде. Врешті-решт татів Генерал комусь зателефонував, із кимось довго сперечався, когось уклінно просив — і мої документи в міську школу таки прийняли.

VII

Я увійшла в не знайомий мені клас у супроводі худющої і прищуватої, а тому намазаної по всьому обличчі тональним кремом на добрий палець, учительки англійської мови — й зупинилася посеред класу, тримаючи перед собою спітнілими від хвилювання руками важкий портфель. Дві хвилини тому Амеба (так її прозивали в школі) забрала мене з кабінету директора, невдоволено буркнувши, що ще й таке щастя, як я, до всіх інших клопотів, звалилося їй, як сніг на голову. Поки ми йшли порожнім коридором (якраз тривав урок), Аліна Веніамінівна (а так її насправді звали) разів зо п’ять устигла мені повторити, що я однозначно з її вихованцями не вживуся, бо сільських вони не люблять, і що мені краще мовчати як на перервах, так і на уроках, — бо ж говорити по-людськи я, звісно, не вмію, тому після кожної моєї кострубатої фрази лунатиме гомеричний регіт. Що таке гомеричний регіт, я, мала дитина, тоді й уяви не мала, але приблизно знала значення слова «іронічний» — і здогадувалася, що це щось із тієї ж парафії. Отож моя маленька душа заздалегідь скотилася холодною мокрою кулькою в ліву п’яту.

Як тільки ми переступили поріг, учні встали, а класний керівник — звісно, хто ж іще міг супроводжувати нову ученицю з такими важливими напучуваннями? — назвала моє ім’я та прізвище, тицьнула пальцем на парту, за якою сиділа худенька зацькована дівчинка із двома кісками, що стирчали в різні боки, й гордо вийшла, демонстративно грюкнувши дверима. Тривав урок російської літератури. Учні, як не дивно, аж ніяк не зреагували на мою появу. Всі були захоплені тим, про що розповідала молоденька вчителька, у якої вже округлився животик — вона була вагітна. Моя сусідка теж навіть не глянула в мій бік, тільки вхопила лінійку й олівець і провела на парті вертикальну лінію, за яку, напевно, із цієї самої миті я не мала права й потикатися. Але переходити будь-який кордон я взагалі не збиралася.

Через якусь мить розповідь Світлани Яківни настільки захопила мене, що я зовсім забула, що перебуваю в чужому класі. Аж раптом на вчительському столі задзвонив маленький будильничок, і вчителька мало не на півслові урвала свою розповідь, сказавши: «Майо врємя істєкло», попрощалася і вийшла з класу. Як тільки двері за Світланою Яківною зачинилися, татарська навала кинулася до моєї парти. Мої нові однокласники нічого мені особисто не говорили. Вони просто стікалися до моєї парти з усіх сторін, як струмки, і надто прискіпливо та ще й демонстративно розглядали мене упритул, зневажливо, аж якось бридливо, торкаючись самими кінчиками пальців то мого плеча, то руки, то коси.

— Вона із Країни Сонячних Зайчиків: дивіться, яка веснянкувата!

— І носить взуття «прощавай, молодість!».

— У неї комірець нерівно пришитий!

— А ще в неї дуже старі бантики!

— Гляньте, вона під плаття одягла шаровари!

— О, зараз вона заплаче!

— І побіжить до директора!

— Вона, напевно, переплутала нашу школу з ПТУ!

— Ні, з фірмано-батіжним училищем!

Уїдливі репліки сипалися на мою голову густим градом. Було би краще, якби я бодай не повністю розуміла їхнє значення!.. Та я вже прочитала і книжку Всеволода Нестайка «Подорож у Країну Сонячних Зайчиків», і ще кілька днів тому добряче наплакалася, коли мама принесла з магазину сукняні черевички на блискавці (а сьогодні силоміць примусила взути на ноги) — взуття, в якому переважно ходили старі діди-п…рдуни й бабці-дрибці, а в селі такі черевики хоч і не називали «прощавай, молодість!», та йменували ще принизливіше — «г…мноступи». І комірець до шкільної форми я пришивала сама, й колготок у мене не було (вони тоді взагалі лишень що з’явилися й відразу ж стали шаленим дефіцитом, який можна було дістати хіба що по великому блату), — а що вересневі ранки вже стали прохолодні, то мама присилувала мене вдягти під шкільну форму байкові шаровари з «начосом». І бантики мої були не лише старенькі (я їх носила вже котрий рік, адже куплені вони були ще цьоцею Дозею у Львові), а й узагалі ніколи не прасовані — я їх тільки скручувала в рурочку[53] наніч, аби хоч трохи розгладити. Татарська орда зусібіч викрикала на мою адресу жовчні кпини, глузливий регіт кресав мою свідомість, як удари шаблюк, доторки чужих пальців спричиняли ефект випущених на мене із гармат бойових ядер… Відступати було нікуди, тож я вихопила з портфеля найтовстіший підручник і щосили луснула ним по голові першого-ліпшого хлопчиська, котрий сушив зуби за півкроку від моєї парти. Аж коли вдарила, раптом упізнала, що це був не хто інший, як Вовочка — мій принц із колишнього новорічного свята!

Вовочка зойкнув, схопився за голову і присів. Та мій удар чомусь приголомшив не так його самого, як усіх інших: Володя Аннищук був онуком першого секретаря райкому, тому до цього хлопця не те що учні, а й учителі ставилися, як до священної індійської корови. Він ніколи не отримував двійок, навіть якщо біля дошки не годен був сказати ані слова — в такому разі йому просто не клали оцінок; вважався круглим відмінником від першого класу, а фото Вовочки на стенді «Кращі учні школи» було приклеєне в першому ряду якраз посередині.

— Вона вдарила Вовочку! — заверещала котрась із дівчаток (пізніше я довідалася — староста класу Вірка-Шкірка) на такій високій ноті, наче я свою випадкову жертву вже закатрупила насмерть.

А вродлива євреєчка Ліліана Гольденблох, на прізвисько Блоха, — чорна, як циганочка, й дрібно кучерява найперша модниця в класі (яку наші любі однокласники зрідка, але дуже дошкульно дражнили: «Палукровка: атєц — єврей, а мать — жидовка!») — несамовито заволала: «Лікаря! У Вовочки, напевно, струс мозку, як і в моєї бабусі, що її машина збила!». Хтось із хлопців помчав за Аліною Веніамінівною, хтось — у медпункт, хтось — до самого директора. А вже за якусь хвильку в учительській дорослі дяді й тьоті навперебій пояснювали мені, яка ж я «ай-я-яй!», та, розмахуючи руками, як вітряки, утовкмачували в мою бідну голову, що в їхній школі такого ще ніколи не було й бути не могло, бо це взірцевий заклад, у якому діти не б’ються, що я — «дике село», «сільпо» і «дєрьовня», що таких треба хапати за шкірку й відсилати в колонію для малолітніх злочинців і що ще один такий мій вибрик — і мене прямо з класу забере міліція!..

Проте міліція не приїхала ні другого, ні третього дня, хоча про мій «подвиг» дізналася вся школа. Та більшість учителів, як не дивно, взагалі не брали участі у цькуванні моєї нещасної персони, а деякі взагалі дивувалися моїй красивій мові, багатій лексиці, добрій пам’яті й таким знанням, яких не мали навіть їхні міські підопічні. Коли ж на уроці математики я розв’язала, як-то кажуть, за одним рипом, аж одинадцять задач — учителька індивідуально підсувала мені одну за одною, причому все важчу і важчу, — клас теж трохи присмирнів, адже відтоді саме в мене доводилося списувати чимало домашніх завдань, які були не під силу нікому з ровесників.

Утім, зовнішнє перемир’я з однокласниками було несправжнє і дуже хитке. У моєму новому класі вчилися діти високопоставлених батьків. Цих благополучних нащадків десь аж у самій глибині їхніх дрібненьких душ обурювали як мої знання, так і вміння постояти за себе, якщо треба, то й кулаками. Дівчата переважно діяли «тихою сапою»: наприклад, у моєму портфелі невідомо яким дивом з’являлися випрасуваний на кант і напарфумлений дорогими духами чийсь носовичок або рукавичка, — а тоді котрась зі сльозами заявляла, що у неї з кишеньки в курточці украли її улюблені «платочєк» або «пєрчаткі». Як і слід було чекати, Аліна Веніамінівна починала шукати «крадену річ» насамперед у портфелі моєї сусідки Катрусі, яку однокласники, хоч вона була дівчинка доволі розумна, вже остаточно зацькували тільки з тої причини, що її мама була двірничкою й замітала вулиці; а одразу ж за тим — у моїй сумці. Як і мені, Катрусі, ясна річ, найпрестижніший у місті навчальний заклад аж ніяк не не «світив», — але будинок, де вона жила, стояв якраз поруч, і за таких обставин не прийняти дівчинку до найближчої школи за часів Совдепії не ризикнув би жоден директор.

Через два дні після моєї появи у класі, у середу, яка чомусь вважалася санітарним днем, на початку першого уроку «сантрійка», що нею керував той самий Вовочка, взялася перевіряти наші вуха, комірці, нігті й чистоту рук. І хоч Світлана Яківна попросила проводити цю процедуру не під час російської літератури, головуючий твердо заявив, що перший урок середи — на п’ять хвилин санітарний, тому перевірка таки відбудеться. До пори до часу все було тихо-мирно. Коли ж настала моя черга і я повернула кисті рук долонями вгору, головний «санітар» зарепетував на все горло: «Руки страшенно брудні! І діряві!!!». Поглянути на небачене диво — діряві руки! — збіглося півкласу, тому Світлана Яківна мусила втрутитися:

— Вовочка! Ти — білоручка! Ти ніколи в житті не тільки не працював фізично, а й навіть не бачив мозолів на долонях, тим паче — ще й потрісканих від тяжкої роботи! Руки в дівчинки чисті, але це руки трудящої людини. Сядьте всі за свої парти, а ти, Ольго, розкажи їм, що вмієш робити!

Наївно і щиро я почала розповідати, що ношу воду із криниці, топлю піч, копаю картоплю, пасу корову, годую кроликів, яким руками рву траву, бо тато ще не дозволяє мені косити косою — боїться, щоб собі ноги не порубала, тру на терці буряки для телички, проціджую через цідилко молоко, як тільки мама здоїть корову, пильную брата і сестру, а ще роблю багато чого іншого в господарстві. Світлана Яківна наголосила, що праця облагороджує людину, що немає ганебної професії (при цьому хтось хихикнув: «А двірничка?» — й Катруся зашарілася по самі вуха), тому Фрідріх Енгельс, найкращий приятель Карла Маркса, наголошував, що праця створила людину, іншими словами — посприяла мавпі перетворитися в істоту, яка вже вміла користуватися знаряддями. Клас уважно слухав про різні стадії людського роду від пітекантропа, неандертальця, кроманьйонця аж до людини розумної, представниками роду якої ми виявилися також, — але на перерві мені все-таки вліпили прізвисько Колгоспниця. Дісталося й моїй сусідці — знову ж таки за професію її мами. Катруся як сиділа, так і лягла головою на парту й беззвучно заплакала. Дівчатам цього цілком вистачило, і вони перемкнулися на мене:

— І ким ти будеш, як закінчиш школу? Підеш пасти колгоспне стадо?

— Або сапати буряки!

— Сядеш на трактор, як Паша Ангеліна? Хі-хі!

— Свиней вона буде вирощувати! Хрю-хрю!

— І велику рогату худобу! Му-у-у!

— Ги-ги-ги! Щодня сіпати корів за дійки!

— Неправда! — вигукнула я. — Коли я стану Золотою Рибкою, ви всі вже будете Старими Каргами!

Почувши про таку перспективу, однокласниці накинулися на мене, як колись у дитинстві оскаженілий гусак. Від розправи мене врятував дзвінок і прихід Амеби. Не відаючи, хто з колег носить таке прізвисько, якось на уроці біології Тамара Михайлівна, пояснюючи нову тему, необачно мовила: «Візьмемо для прикладу одноклітинний організм — амебу!». Клас вибухнув реготом, посипалися репліки: «То ось чому вона така худюща! Одноклітинна ж!». Збагнувши, що й до чого, вчителька продовжила: «Наскільки я зрозуміла, Амебою ви звете не мене, але когось із наших учителів. І все-таки одноклітинні організми за шкільною програмою ми мусимо вивчати. Тож розглянемо в такому разі інфузорію туфельку».

Ледь переступивши поріг, Аліна Веніамінівна заговорила англійською, приплющивши свої маленькі безбарвні очка і набравши пози британської королеви, тобто гордо піднявши голову й виставивши на наш огляд випещені руки з бездоганним манікюром. Її тирада лунала хвилин десять-п’ятнадцять. Так було на початку кожного уроку іноземної мови. Щоразу ми сиділи, майже нічого зі сказаного вчителькою не розуміючи, поки Амеба не переходила до опитування, скрушно зітхаючи, що в цілій школі вона навіть не має з ким поспілкуватися дорогою її серцю, вишуканою мовою «інґліш». У журнал сипалися двійки, трійки й вимучені четвірки. На п’ятірки, та й то «туберкульозні», як завжди ущипливо додавала Амеба, в нашому класі мали право лише Вовочка й дуже зрідка — Ліліана, донька відомого на все містечко кравця Гольденблоха, котрий у звичайні дні працював, як говорили про нього, «сносно», а у вихідні — шив одяг по блату тільки «класно», а часом навіть «віртуозно», і тому, віддаючи готові речі замовникові, завжди цілував себе у складені пучкою пальці й додавав: «Ціммес!».

Мене Аліна Веніамінівна демонстративно не піднімала, і я вже котрий день потерпала від жаху, що настане мить, коли й мені прийдеться «сповідатися» — так однокласники йменували відповіді біля дошки на уроці в Амеби. Дівчата тільки й мріяли, коли ж Аліна Веніамінівна таки назве моє прізвище, адже я необережно комусь із них промовилалася, що з усіх шкільних предметів у мене таки буде спотикачка з іноземною, бо в початкових класах я її зовсім не вивчала. Тож і староста, й Ліліанині подруги з нетерпінням чекали мого безславного краху, а Катруся лише нажахано шепотіла: «Тоді вони тебе з’їдять без солі й перцю!».

Хлопці, на відміну від потайних однокласниць, чинили зі мною прямолінійно й грубо. Підніжки, прив’язування косами до стільця, кнопки на сидінні моєї парти стали повсякденною справою. Певна річ, однокласники вже затямили, що відплата не забариться, тим більше що закони честі у школі все-таки діяли безвідмовно. Правда, ні на коридорі, ні в класі ніхто ні з ким не бився.

Зводити порахунки між собою хлопці йшли у глухий кут на подвір'ї між кухнею і шкільним складом, у якому зберігався городній інвентар і парадна форма, що її школярі вдягали на демонстрації під час першотравневих або жовтневих свят. Це місце підпільно називалося «точкою». Фраза: «Пішли на точку!» — лунала як прилюдний виклик на дуель, тому відмовитися означало зажити слави боягуза, власне, стати посміховищем в очах цілої школи. Те, що чоловіки з жінками на дуелях не б’ються, мої ровесники не знали. Зрештою, з усього дівчачого племені в цій школі пропозиція: «Пішли на точку!» — на адресу того чи іншого хлопця звучала тільки від мене — інші представниці прекрасної статі амазонських поривів узагалі не проявляли. Щоправда, наші хлопці не особливо з інших своїх ровесниць і глумилися: переважно це були майже безневинні дії — крапля клею на сидінні парти, розстебнутий ґудзик на поясі фартушка, розв’язаний бантик на голові. Загалом такі маленькі прикрощі називалися «ловкасть рук — і нікакова машеннічєства». Хлоп’ячі жарти переважно минали безкарно, в гіршому разі дівчата рюмсали і приводили на розправу когось з учителів чи й власну маму. У мене таких можливостей не було, тому доводилося рятуватися власними силами. Правду кажучи, в ті часи ніхто нікого не бив ногами в обличчя, ніхто не копав у живіт чи в груди: суперника цілком вистачало повалити на землю. Якщо ж сутичка закінчувалося чимось серйознішим, то це вже розцінювалося як катастрофа з усіма неминучими наслідками. Тому крапля крові з носа чи губи миттєво гамувала найбільшу злість супротивника-переможця, а відірваний комірець чи розірваний піонерський галстук узагалі слугували страшними речовими доказами великого злочину Світлана Яківна, добра душа, чудово розуміла, яким пеклом для мене стала нова школа. Проте втручатися в перебіг подій навіть моя улюблена вчителька не квапилася: їй вистачало свого до нового. П’ять років тому трагічно розбився її чоловік-льотчик, із яким вона мала синочка Василька. Недавно Світлана Яківна зійшлася з чоловіковим другом, авіатехніком Вітею, але чомусь неофіційно, що в радянські часи аж ніяк не заохочувалося. Тож нашій учительці за «аморалку» час від часу вичитував нотації ідеологічно підкований директор школи. А заступник директора з виховної роботи — так жодного разу й не одружена, але вже зморщена, як печене яблучко, й суха, як висушена сливка, за що її гостроязикі старшокласники нагородили прізвиськом Урюк, — час від часу на адресу нашої Світлани Яківни у розмовах із колегами зумисне вголос, щоб чули й учні, кидала: «Мене би так за ніс ніхто не водив! Ганьба! Сором для всього колективу! Я би так не вчинила!». Аж доки якось на перерві шкільний воєнрук не витримав і теж уголос не буркнув: «А кому ви треба, цнотливице наша? Від вас уже вночі й комарі сахаються, а з квартири навіть усі таргани давно повтікали!».

Тим часом животик у вчительки ріс, а Вітя частенько дозволяв собі перепускати чарочку-другу, та до загсу Світлану Яківну не вів, — зате часто приходив до школи й демонстративно цілував нашу підстаркувату «завучку» в губи, та ще й реготав, що без нього вона помре не просто дівкою, а й узагалі нецілованою. Урюк відбивалася від п’яненького авіатехніка, як від ведмедя, викликала у свій кабінет Світлану Яківну й репетувала, що треба терміново щось робити і з Вітьком, і з животом, бо вона цього 6л…дства у стінах школи не потерпить. Врешті-решт кудись натхненно скаржилася, якісь листи комусь писала — і Вітьок та Світлана таки одружилися. А потім виявилося, що то не авіатехнік, а наша вчителька сама цього шлюбу не хотіла: бо вже встигла переконатися, що Віктор — не той чоловік, з яким можна почуватися щасливою. Розлучилося подружжя за ініціативою Світлани Яківни ще до народження дитяти. Зате Урюк нарешті заспокоїлася: її зусиллями мораль «молодих будівників комунізму» була порятована — аж двома печатками в паспорті нашої вчительки російської мови й літератури. Забігаючи наперед, скажу, що одруження й розлучення Світлани Яківни офіційно вирішилися вже тоді, коли й мої шкільні проблеми «розсмокталися». На час апогею моїх цькувань із боку однокласників учительці було не до мене. І лише одного разу, коли я заховалася в гардеробі від своїх переслідувачів, Світлана Яківна випадково почула моє схлипування, підійшла, присіла поруч і сказала:

— Не зважай на них. Вони зараз їдять свій білий хліб, а ти — чорний. Але в житті доводиться їсти то один, то другий. Настане й твоя біла смуга і твій зоряний час! А вони ще давитимуться цвілими сухарями!

Світлана Яківна як у воду дивилася. Коли, вже майже сорокарічною, у Києві біля вокзалу я побачила бомжа Вовочку-Генсека, а ще раніше — зацофану, передчасно постарілу й стероризовану долею Вірку-Шкірку, яка в нашому класі була носієм «найвищої справедливості», тому вчителі в один голос прокували їй щонайменше посаду прокурора, — то згадала про чорний і білий хліб із розмови зі Світланою Яківною. Жаль тільки, що не знаю, де зараз ця хороша людина і дуже талановитий педагог, не відаю, яким хлібом частує її доля на старості літ.

А тоді, в моєму далеко не райдужному дитинстві, вперше на «точку» я повела свого «принца» Вовочку. Він, нещасний, ніяк не міг простити, що колись наївно повірив виховательці дитсадка, ніби я — казкова Попелюшка, а може, ще й досі шкодував свою корону. Добряче діставши від мене книжкою по голові в перший же день мого перебування в новій школі, «зоряний хлопчик» затаїв на мене образу. То й не дивно, що він пристав на підмовляння менш заможних хлопців: мовляв, вони робитимуть мені дрібні збитки, а за це Генсек має розплачуватися з ними шоколадками. Але підлі хлопчиська зрадливо «здавали» Вовочку, як тільки-но з моїх уст лунало вбивче слово «точка». Може, їм було все-таки ніяково битися з дівчинкою, а може, вони у такий дріб’язковий спосіб мстилися «багатенькому Буратіно», за те що він мав тих шоколадок завжди удосталь, а вони — лише на Новий рік.

Та коли вчителька математики, якій прозивалися Шім-Вішім, бо вона дуже шепелявила (й через це прізвисько я її чомусь дуже жаліла), захоплено сказала про мене Світлані Яківні: «Ця дівчинка дуже мудра! Не просто розумна — мудра!» — заздрісний «відмінник» Вовочка вліпив мені відповідне прізвисько. Уже на наступній перерві він разом з іншими хлопчиськами виспівував: «Мудра — наїлася пудри, закусила горіхом і стала психом!». Мене дражнили гуртом і вроздріб, а це означало, що битися з усіма не випадало, а краще — із самим призвідцем. Зрештою, прізвисько Мудра не таке вже й страшне — багато моїх однокласників мали куди гірші клички. Самого Вовочку, як я вже згадувала, дражнили «Генсеком» — натякаючи не то на найвищий в СРСР пост, що на нього, за сприятливих умов, міг колись претендувати онук першого секретаря райкому, не то, власне, на чільну посаду Аннищука-найстаршого в компартійній ієрархії районного масштабу. Але позаяк мама за мою допитливість часто називала мене в очі й позаочі психічною, то фраза «стала психом» вразила мене в саме серце.

Коли ж знаменну фразу: «Пішли на точку!», — перед усім класом я кинула в обличчя Вовочці, хлопець побілів, як стіна, але таки поплентався услід за мною. Бідний Вовочка! Він же не сіпав мене за коси, не ставив мені підніжок, навіть не вдарив жодного разу. Цілком імовірно, хлопчина й не розумів, що словом можна зробити болячіше, аніж кулаком. Із «точки» Вовочка прийшов весь обваляний у пилюці, як сира котлета в муці чи сухарях. Клас відверто кепкувати з нього все-таки не посмів, але всі переморгувалися й пересміювалися у Вовочки за плечима. Переможеному мною Генсекові була вкрай потрібна сатисфакція, й він намовив свого приятеля Ігоря викликати мене на двобій. Ігорко вже третій рік відвідував секцію боксу, був міцним, добре тренованим і належно вгодованим хлопцем. Його навіть дражнили «Упітанний — не значіт васпітанний». Якщо навіть не брати до уваги мою «слабку» стать, ми з Ігорем були ще й у різних вагових категоріях. Що саме обіцяв і чим розплачувався Вовочка з майбутнім боксером, я не знаю, але наступної перерви на мою адресу з уст Ігоря пролунало: «Пішли на точку!». Чи усвідомлювала я, що сили трагічно нерівні? Аякже! Але відмовитися не могла, бо й так у класі вдоволено заґелґотіли десь зо два десятки моїх явних і потаємних воріженьків.

З Ігорем ми не так билися, як борюкалися. Якоїсь миті мені навіть здалося, що він мене або жаліє, або з не відомої мені причини просто змушений зі мною битися, тому для нього важливий не результат нашого поєдинку, а сам процес. Але хитрий Боксер лише присипляв мою пильність. Вибравши вдалий момент, він щосили вгатив мене кулаком у сонячне сплетіння. Пригадую тільки, як мені враз різко потемніло в очах — а далі провал у пам’яті. Коли ж прийшла до тями там же, на «точці», Ігоря поряд уже не було, не чулося галасу й зі шкільного подвір’я, — а отже, велика, півгодинна перерва вже закінчилася, а ми ж починали наш поєдинок майже відразу після дзвінка з уроку.

Ні вдихнути, ні видихнути без нестерпного болю я не могла, тому ввійшла до класу, зігнута удвоє. Аліна Веніамінівна знехтувала моїм самопочуттям, не помітити яке було просто неможливо, і стала грубо вичитувати за запізнення. Не дослухавши її нотацій, я звалилася, мов сніп, посеред класу на підлогу. Отямилася тільки в медпункті, коли мені під ніс тицьнули вату з нашатирем. Медсестра довго допитувалася, що сталося, але я лише трималася руками за живіт і вперто мовчала. Це неабияк розізлило літню жінку, яку школярі вже не раз підставляли своїми вигаданими болячками, і вона почала мене шпетити, що я не вивчила уроку й тому прикидаюся хворою. Довелося, переборюючи біль, устати й піти до класу.

Те, чого я боялася, сталося: уже продзвенів дзвінок з уроку, а в когось із дівчат знову кудись «щезла» якась улюблена дрібничка — й, закономірно, мій портфель був підданий ревізії класним керівником, — а там же лежали десять карбованців, які тато вранці дав мені на нові туфлі! Побачивши, що я з’явилася й навіть — який сором! — виявила обшук свого майна, Аліна Веніамінівна тицьнула мені під ніс гроші: «У кого вкрала?». Я ледве прошепотіла, що тато дав на нове взуття. Взявши до уваги мою смертельну блідість, учителька таки змінила злість на милість і співчутливо запитала:

— Що з тобою?

— Живіт, — промимрила я.

— Апендикс?

— Ні…

— Вона у своєму селі місяцями їсть голу картоплю або квасолю, навіть без м’яса! — хихикнув Вовочка.

— І гнилу капусту! — зашкірився Ігор-Боксер. — І п’є з криниці сиру воду! Пронос гарантований!

Та класний керівник цитьнула на хлопців, а мені помахала пальцем перед самим носом:

— Я ж казала, що так буде! Я тебе чесно попереджала: ця школа не для тебе!

Коли ж учителька вийшла, Ігор вирішив доконати мене остаточно: жестами почав демонструвати, як ми з ним билися, а він використав прекрасний прийомчик — «хук» називається! — й легко послав мене в нокаут. Вовочка ж тим часом малював на дошці єхидну карикатуру на мене, а його підлабузники мавпували все, що показував рухами Боксер, і реготали на всі горлянки. Витримати ці знущання було понад мої сили…

На вчительському столі стояла важка, із грубого скла, вже відкоркована пляшка силікатного клею. Я вхопила її майже мимовільно і щосили хлюпнула їдкою рідиною просто в обличчя Вовочці. Генсека врятувала крейда, яка чомусь саме в цей момент упала на підлогу, й він за нею нахилився. Клей із горлечка пляшки широкою дугою пролився на новесеньку, фабрично розграфлену на лінійки і клітинки шкільну дошку. Мокра поверхня відразу ж дивно потемніла, запінилася, і з неї почала злазити темно-зелена фарба.

— Вона знищила нашу нову дошку! — зарепетувала староста, Вірка-Шкірка.

— Аж тепер її виженуть зі школи!

— Нарешті!

— Коли б уже швидше!

— Як нам було добре без неї!

— Дурна Колгоспниця!

— Дикунка невихована!

— Бандитка!

Вовочка глипнув на пляму, тоді на мене, побуряковів, далі поблід, а тоненькі пальчики скрипаля на його руці дрібно затремтіли. Хлопчисько лише зараз збагнув, що саме ледь-ледь не сталося з його обличчям і його очима. У нього підкосилися ноги. Наш Генсек сів на підлогу, просто у крейдяний пил, скривився й на очах у всього класу гірко заридав.

Потім Аліна Веніамінівна «чупасом», тобто щосили тримаючи однією рукою за комірець шкільної форми й майже відриваючи мене від підлоги, бігцем вела до директора, а там утрьох — класний керівник, директор і завуч — годину читали мені лекцію, що Павлик Морозов у моєму віці зробив те й те, Валя Котик у тому ж віці — те й те (далі йшов довжелезний перелік добрих справ дітей-героїв), а от я — невиправна малолітня хуліганка, за якою колонія плаче! — зумисно знищила дорогезне шкільне майно. Вердикт був один: батьки мають відкупити таку саму класну дошку, скільки б це їм не коштувало й де би вони її не діставали. До того ж завтра після уроків педагогічна рада школи розгляне мою не гідну радянської піонерки поведінку у присутності представника дитячої кімнати міліції.

Зі школи я не пішла ні на зупинку, щоб їхати додому в село, ні у взуттєву крамницю, а попрямувала у військову частину до тата. Куди йти, я знала. З батьком на його роботу ми вже одного разу заходили. Власне, тоді ми йшли не те щоб конкретно у військову частину, а у спецмагазин військторгу, який тато чомусь називав «Ванькін торг», і купували там лимони до чаю, які в нашому містечку в цивільних крамницях продавалися вкрай рідко — й тоді за ними стояли довжелезні черги. На КПП черговий солдат зі мною навіть розмовляти не захотів, тож я сіла біля воріт на свій портфель і стала сумлінно чекати татової машини. Спливала година за годиною. Почало сутеніти. Спалахнули вуличні ліхтарі. Я незчулася, як і заснула сидячи. Розбудив мене стривожений голос Пал-Палича:

— Валодя, што твой рєбятьонак здесь дєлаєт?! Сматрі: твая дачурка, ілі я ашибаюсь?

Поки тато глушив мотор і обходив легковик, Генерал вискочив з машини й почав термосити мене, схвильовано розпитуючи, що сталося. Я ж плутано пояснювала про «точку», куди наші учні на перервах ходять битися, про мій безславний поєдинок з Ігорем-Боксером, про злощасну шкільну дошку, підлого Вовочку-Генсека, клей, від якого облазить фарба, педраду, міліцію і Валю Котика, якого вбили німці… Пал-Палич не став вислуховувати до кінця — підхопив мене на руки, притиснув до своїх грудей і гнівно прошипів: «Ізвєрґі! Да чєво дітьо давєлі! Ну, я ім устрою!..».

А потім ми утрьох пили чай з лимоном у кабінеті Генерала й довго розробляли план завтрашніх дій. Єдине, чого Пал-Палич не міг обіцяти гарантовано, — то це чи не викличуть його зранку у штаб. Але до кінця останнього уроку він таки мав з’явитися у школі, хоч би навіть почався кінець світу: це він заявив авторитетно й навіть узяв під козирок.

— Нічєво, маленькая Жанна д’Арк! — сказав Генерал наостанок. — Кастьор єщьо нє зажжон, і єщьо нєізвєсна, каму на ньом ґарєть!

* * *

До класу я зайшла одночасно зі дзвінком, тобто значно пізніше від Аліни Веніамінівни, котра цього ранку заявилася ще тоді, коли я, як завжди приїхавши із Села першим автобусом о сьомій годині, пересиджувала в гардеробі, затягуючи до неможливо довгого тривання свій процес перевзування із чобіт у тапочки. На моє привітання вчителька, замість відповіді, схопилася зі стільця, як обпечена, й зарепетувала:

— Мама де? Тато де? Ти, що, не зрозуміла, що тобі сказали з’явитися до школи з батьками?

— Зараз сюди прийде мій тато зі своїм Генералом! — відказала я й незворушно попрямувала до своєї парти.

Учителька аж дар мови втратила від мого нечуваного зухвальства. А клас, навпаки, вибухнув реготом й улюлюканням:

— Її тато — з генералом! Хі-хі-хі!

— Ви чули? У її тата навіть є свій генерал!

— Ховайтеся, хлопці, зараз генерал прийде з кулеметом і нас усіх перестрі…

Кінець фрази так і завис у повітрі, бо саме в цей момент двері відчинилися — і на порозі, у парадній військовій формі із золотими погонами й цілим «іконостасом» орденів на грудях, постав Пал-Палич власною персоною. Клас навіть без команди вчительки зірвався на рівні ноги, та й сама Аліна Веніамінівна виструнчилася, як напередодні строго покараний новобранець на плацу. Моєму щастю не було меж: я врятована! З радісною усмішкою на пів обличчя я вибігла з-за своєї останньої парти і притулилася до Генерала. Він поклав свою велику долоню на мою голівку і звернувся до класу, в першу чергу до наших хлопців:

— Я уже разґаварівал і с вашим дірєктарам, і заучєм, і с ваєнруком тоже. Сволачі ви сваєабразниє, мальчішкі саплівиє! Дєвачку біть хватіла ума і мужества? Ану, Баксьор, встать! І ти, Владімір, встать тоже! Я тваєму дєду уже далажил, как ти сєбя в школє вєдьош, как імя єво пазоріш. «Дєткі с клєткі», панімаєш! А ти, учітєльніца, знай: тєбє кур пасті, а нє дєтєй васпітивать! Ти чєво рєбьонка тєррарізіруєш? Чєво єй шмон в партфєлє устраіваєш? Слушай мєня вніматєльна: єщьо адін такой случай — і всьо, пращай, учітєльскій діплом, — ета я тєбє абєщаю! А тєпєрь всє мальчішкі винялі чістиє лісти бумаґі, ручкі — і напісалі пад маю діктовку: «Распіска. Я, запятая, дальше — фамілія, імя, отчєства, запятая, больше нікаґда в жизні ні прі какіх абстаятєльствах, запятая, ні трєзвий, запятая, ні пьяний, запятая, нє ударю женщіну даже цвєтком. Точка. Дата і подпісь».

Пал-Палич власноруч зібрав усі розписки, перевіряючи наявність підпису на кожній, перелічив кількість хлопців у класі й кількість зібраних папірців — і підсумував:

— А кто нарушит ету прісяґу, таво я в армію нє вазьму! Всю жизнь будете мамінай сіськай пахнуть, паршивци!

Виховний метод Пал-Палича виявився набагато дієвішим за весь педагогічний досвід нашої престижної школи. І не тільки тому, що в ті часи не служити в армії вважалося великою ганьбою, а й також із тієї причини, що Генсекові справді добряче дісталося від його дідуся, а всім іншим — гамузом від директора, завуча, Аліни Веніамінівни та власних батьків. Дошку поміняли вже на другий день. Правда, на вживану, але купувати нову моїх батьків уже ніхто не змушував. З учнями в усіх класах провели виховні бесіди з техніки безпеки про те, що ні чорнилом, ні клеєм не можна хлюпати ні на шкільний інвентар, ані, крий Боже, собі чи комусь іншому в обличчя. А заодно й нагадали строго ще раз, що радянські піонери не б'ються. Боксера поставили на облік у дитячій кімнаті міліції. Не допомогли ні мамині зв’язки, ні дефіцитні ковбаса й масло з гастроному.

А що було потім? А потім ми дорослішали, розумнішали й таки ставали людьми. Звісно, потроху, не всі разом і не кожен повністю. Ясна річ, із потугами, часто-густо з помилками та болючими ударами долі. Ще спалахували сварки й навіть траплялися рецидиви підлості. Але особисто я вже не відчувала більше тотального цькування, як це було в перші два місяці мого навчання у новій школі. Місце під сонцем було відвойовано.

Усе інше значило набагато менше.

VIII

Моя нова школа вважалася елітною, хоча в її назві ніяких означень, що вказували б на такий статус, не існувало. Престижним середньоосвітнім закладом із російською мовою навчання в Містечку була дев’ята школа. Крім неї, ще у трьох восьмирічках теж училися російськомовні діти — нащадки переважно офіцерів (а військових частин у Райцентрі було п’ять: ракетна, танкова, частина зв’язку, льотна і квартирно-експлуатаційна). Дев’ята школа імені Пушкіна розташовувалася в самому центрі міста, біля неї був великий сквер, вірніше — справжній парк, у якому цвіли сортові, темно-фіолетові, білі й навіть сірі бузки, а також дивовижно квітувала єдина чи не на всю нашу область рожево-лілова магнолія. Крім цих квітучих дерев, у парку пишалися вродою ще й сріблясті ялинки та пахучі туї. Сквер також носив ім’я Олександра Пушкіна. На клумбах, розбитих уздовж основних алей, міське зелене господарство старанно доглядало нарциси, тюльпани й троянди, а один газон був насипаний під похилим кутом і викладений низькорослими кольоровими трав’янистими кущиками таким чином, що впродовж усієї теплої пори року на ньому приязно усміхався Ленін. Проте, незважаючи на вождеву доброзичливу посмішку, щомісяця невідомі хулігани «вибивали» то одне, то інше око на цьому портреті, нахабно вириваючи з корінням кілька рослин. Ясна річ, працівники зеленого господарства моментально висаджували на клумбі нові, такі ж самісінькі кущики, щоразу велося слідство, у сквері цілодобово чергувала міліція — але винних жодного разу так і не знайшли.

Коли секретарем райкому став Вовоччин дідусь (наш Генсек тоді ще пішки попід столом ходив), то не тільки наказав на тій клумбі викласти рослинністю портрет уже не вождя, а російського класика (і відтоді на ту живу картину вже ніхто не зазіхав), а й віддав свого єдиного внука спершу в найближчий до їхнього будинку дитячий садок (звичайнісінький, не елітний), а потім — у найближчу школу. Нею виявилася школа українська. Підлабузники поквапилися в алярмовому порядку перетворити її в «завєдєніє с общєґасударствєнним язиком» — але секретар райкому, почувши цю новину, так на них визвірився, що надалі про цю «ініціативу» й думати забули. Більше того, не тільки оті навуходоносори, а й уся районна та міська номенклатура стала думати-гадати, чи не перевести й своїх нащадків до нашої школи. До неї почали набирати найталановитіших педагогів, і вчитися в ній стало великою честю. Й хоча алярмово змінити повністю кадри не вдалося, та про багатьох наших учителів я й сьогодні можу говорити однозначно з гордістю за те, що саме вони колись мене навчали.

Уже тоді, коли я стала студенткою, Вовоччин дід несподівано кинувся на вокзалі під потяг і від не сумісних із життям ран помер у лікарні через кілька днів після тієї страшної події. Говорили-балакали, що він написав якогось дуже крамольного листа в ЦК партії, висловлюючи свою категоричну незгоду — з чим? чому? — ніхто до пуття не знав. У відповідь на цей лист чи то із самої Москви, чи лише з Києва терміново прибула якась страшна перевірка — й зловісне колесо радянської інквізиції закрутилося так потужно, що секретареві райкому не зосталося жодного іншого вибору, окрім самогубства… Звісно, можна було просто накинути собі зашморг на шию — вдома, потихеньку, щоб ніхто з невтаємничених і не здогадався про саме таку страшну кончину. Але Микола Аннищук чомусь прагнув розголосу! Його дружина, Улита Сергіївна, перенесла страшну втрату стійко і достойно, хоч, як розповідали, три доби просиділа на свіжій могилі й вила там уночі, як підстрелений звір. Нелегко, ой нелегко було їй із піднятим підборіддям та зумисно розпрямленими плечима повільно, й через це дуже гідно, щодня йти центральною вулицею Містечка до крамниці, на пошту чи на роботу в «Держстрах», коли звідусіль цікаві городяни ледь не пальцями показували, шепочучись: «Це вона, ота сама! Вдовиця першого!».

Діти впливових батьків у нашій школі в ті роки не особливо вирізнялися на фоні всіх інших, хіба що матері давали їм на обід бутерброди з московською твердокопченою, тоді як ми у шкільній їдальні купували булочки з ковбасою вареною. Та ще саме «діти партії», а не «діти народу», привносили у шкільний побут доволі крамольні «русскоязичні» пісеньки. Проте дирекція їхній відверто фривольний зміст чомусь завжди пропускала повз вуха; а от коли Іван Буркай у дев’ятому класі після перегляду кінофільму «Білий плах з чорною ознакою» якось на перерві вголос заспівав: «Я до тої Катерини не піду ніколи, бо до неї хлопці ходять, як діти до школи», — його батьків одразу ж викликали до директора, пришивши синові аморальну поведінку в стінах навчального закладу, й наказали негайно переводити його в іншу школу.

Коли ми «приносили» зі школи додому небезпечну усну народну «творчість», наші батьки цитькали на нас і благали ніде й ніколи більше рота не розтуляти, бо доспіваємося до баланди. Ми розуміли їх із півслова й замовкали. Але ж Вовочка-Генсек, наприклад, горлав на все шкільне подвір’я: «Масква — Калуґа — Лос-Анжелос аб’єдінілісь в адін калхоз! Калхозний стораж Іван Кузьміч за дєло міра прапіл „Масквіч“!». А Ліліана Гольденблох ще у п’ятому чи в шостому класі, отримавши двійку або трійку, ображено бубоніла собі під ніс — але так, що чули всі: «Нє хадітє, дєті, в школу — пбйтє, дєті, кока-колу!». Напевно, вважала, що кока-кола — це щось спиртне, а до того ж ще й дуже міцне. Зрештою, й усі інші школярі тоді теж так гадали, бо з газованих напоїв у містечку продавали тільки ситро. Але згодом «частушкі» та «крилаті вислови», як-от: «Сєрп і молат, молат-сєрп — ета наш савєтскій Герб! Хочеш — сєй, а хочеш — куй, всьо равно палучіш х… й!», «Батьківщина — рідна мати: що вкрадеш, те й будеш мати!», «Служу Радянському Союзу за воду, сіль і кукурудзу!», «Валентина Терешкова впала з печі на Хрущова», — стали носити не тільки політичний підтекст. У старших класах на перервах уже лунали відверто еротичні фрази: «Єслі каждаму давать, паламаєтса кравать! — Наплєвать на кравать: на палу можна спать!», «Ти нє любіш — і нє нада, без любві смаґу пражить: абєзьяна тоже сможет целаватса і любіть!», «Зачєм любіть, зачєм страдать, коль вся любовь ідьот в кравать?», «Всьо памято, всьо в краві, — чьо харошева в любві?», «Наше дєло — нє ражать: сунул, плюнул — і бєжать!».

Утім, на перервах час від часу озвучувався не лише порнографічний бруд. Ще в сьомому класі Вовочка приперся до школи з гітарою — типовим інструментом загниваючої буржуазної культури, як верещала на нього аж зелена від обурення Урюк. Похиливши голову, Генсек рушив зі своєю посоромленою гітарою до дверей, а за ним із класу чомусь вибігла і я. Йшли уроки. На шкільному подвір’ї не було ані душі. Ми, не змовляючись, удвох попленталися на «точку». Вовочка несподівано сказав, що приніс до школи батьків інструмент саме заради мене. Сів на бетонну плиту й забренькав усім відому пісеньку з доволі нехитрим змістом, але при тому змінивши імена її головних персонажів, що одразу ж надало їй цілком нового звучання:

Возле дома — прямо детский сад:

Много-много бегает ребят.

Кто играет, кто поет,

Кто бежит-бежит — и упадет!

А кудрявый Вова-мальчуган,

Заложив ручоночку в карман,

Перед Олей-Оленькой стоит,

Шепеляво Оле говорит:

«Слусай, Оля, выластесь больсой —

Будесь, Оля, ты моей зеной!

Буду, Оля, я тебя любить,

Секоладками колмить!».

Годы мчатся, словно ураган —

Стал студентом Вова-мальчуган.

А девчоночке — семнадцать лет,

Расцвела, как розовый букет.

«Вот ты, Оля, выросла большой, —

Стань же, Оля, ты моей женой!

Буду, Оля, я тебя любить,

Шоколадками кормить!».

Поздний вечер, лампочки горят.

Старички на лавочке сидят.

«Помнишь, Оля, нам было пять лет,

А теперь ты — баба, а я — дед!».

Чому, коли я пишу ці рядки, мені на очі набігають сльози? Тому, що це уперше в моєму збідованому дитячому житті мені так щиро, хоч і завуальовано, освідчувався в коханні прекрасний казковий лицар? Омріяний кожною дівчиною принц на білому коні!.. Нема вже принців, залишилися тільки коні, та й то біля кожного — якась кобилка крутиться. Чи тому, що давно вже «виросла большой», але омріяне й жадане так і не збулося? Що літа минули, як батогом по воді траснув, настільки ж стрімко, як і співалося у пісні мого «принца» Вовочки? Що талановитий художник і скрипаль, колишній благополучний, чистенький і культурний хлопчик нині, через багато літ, їсть свій чорний запліснявілий хліб — бомжує на Київському вокзалі? Туга несусвітенна!!!

* * *

Людина легко звикає, коли обставини її життя складаються так, що від біди, нужди і зла прямуєш до благополуччя й добра. Тяжко, якщо навпаки. Але ще прикріше, коли зависаєш між небом і землею: ні туди — ані сюди.

Усі свої дитинство і юність я перебувала саме в такому «підвішеному» стані. У школі мусила поводитися як зразкова учениця, чистенька, вимита, випрасувана. Мала бути щодня готова відповідати коло дошки на кожному уроці, старалася розмовляти чистою, без найменшого натяку на діалект, літературною мовою. А ще я не мала права запізнюватися! А це означало, що прокидатися треба було о п’ятій ранку, щоби встигнути на перший автобус до Райцентру. У негоду й болото я мусила встигнути, поки нікого з учнів у школі ще нема, перевзутися з ґумових чобіт, заляпаних грязюкою ще в селі, на вибоїстих ґрунтових дорогах, ледь не до самих колін. Зате не могла, попри всі бажання, брати участі у шкільних вечорах: де б я тоді ночувала, якби не встигла на останній рейс додому? Вдома ж, у селі, я мусила повсякчас ставати маминою правою рукою. Менші брат і сестра й надалі залишалися на моїй відповідальності, та ще й — зі всіма своїми домашніми завданнями і шкільними негараздами; уся посильна робота в господарстві — теж. Як тільки я брала в руки книжку, громом з небес лунав мамин голос: «Будеш читати коло корови на пасовиську!». Якщо сідала щось креслити, малювати чи писати, мама безжалісно виривала з рук шкільне причандалля: «У неділю тим будеш бавитися! Хмариться, пішли скидати сіно!». А як лише десь ненароком замість звичного діалектного вживала слово літературне — мама, а вслід за нею — Андрій і Ліля знущально перекривляли мене, й далі обзивали панею, глузували й насміхалися. А до того ж брат і сестра мало не щоднини безсоромно рилися у моєму портфелі. Одного разу витягли зошит, у якому я вела свій щоденник, прочитали мої гіркі роздуми про власну незавидну долю — і втрьох із мамою надовго зробили мене потайним ворогом рідної сім’ї. За ті мої наївні нотатки, в яких не знайшлося ні про кого з рідних жодного слова осуду — тільки жаль та скарги на своє тяжке життя, мама озлобилася проти мене ще дужче.

Пригадую ті безпросвітні дні, місяці, роки. Я вже казала, що до школи мала приходити в бездоганній одежі. У нас дома не було електричної праски, а тільки механічна, яку нагрівали, вкидаючи досередини тліючі жарини з печі. Температуру такого «дива техніки» регулювати було неможливо. Я бігала прасувати свої речі до хресної матері її електропраскою — але часто після цього зранку знаходила шкільну форму під вішалкою, зім’яту настільки, що так самі з собою ні плаття, ні фартушок зробити ніколи б не змогли, навіть якби й упали випадково на підлогу. Вчилася ночами, хронічно не висиплялася, — а головне, жила в постійному страху, що в будь-яку хвилину мої рідні можуть устругнути мені щось таке, що збиратися вранці до школи вже не буде жодного сенсу. При цьому всьому я нестерпно, несамовито прагнула маминої любові. Мені здавалося, що коли старанно виконуватиму усю роботу, дбатиму про малих та ще й буду добре вчитися, то ненька рано чи пізно обов’язково похвалить мене, погладить по голівці, поцілує, як це робила колись мені циганка Нуна.

Марні сподівання! Цього не сталося жодного разу!

IX

Коли я перейшла у восьмий клас, мої сільські ровесниці вже вважали себе справжніми дівками, ходили на вечірні сеанси в кіно, у компанії таких же підлітків з’являлися в перший вечір на весіллях та підпирали плечима стіни кожної неділі на танцях у клубі. А в розмовах зі мною відверто глузували, уїдливо запитували: чому нікуди вечорами не ходжу, доки буду «боса»? Деякі з них навіть мали дорослих залицяльників, а Марійка взагалі хизувалася, що вже не одного влюбила. Як я почувалася в ті дні? Принаймні аж ніяк не краще від однієї малолітньої дописувачки сучасного жіночого журналу, котра гірко нарікає: «Хлопця у мене нема. Щастя теж. Старію. Даринка, 13 років».

Але ось по сусідству почали готуватися до весілля. Виходила заміж перша красуня у всьому нашому кутку в селі — й запрошувала мене до себе дружкою: правда, якоюсь п’ятою чи шостою, але ж усе одно не останньою — одинадцятою чи дванадцятою, як тоді водилося. Мама не пустила. Коли ж я стала проситися і вдруге, і втретє, і вдесяте, то не лише дістала кулаком межи плечі, а ще й по кілька разів на день чула вслід: «Так ся дружка надружчила, аж ся ср…ка облущила!». Тепер мама каже, що я тоді ходила дуже сумна, й цими словами вона просто хотіла мене розсмішити. Нічого собі втіха! Правда, на перший вечір весілля мама таки дозволила мені піти, але з Андрієм і Лілею. Їх же твердо наповіла, аби пильнували, хто з парубків буде до мене підходити, і вдома їй усе розповіли. А також ще щось, очевидно, найважливіше, нашепотіла обом на вухо.

Тож брат і сестра з обох боків міцно трималися мені за руки, і коли хтось із хлопців просив мене до танцю, то в один голос верещали, що вдома все розкажуть мамі — і я буду бита, як квасне яблуко. Та раптом малі кудись щезли. Я полегшено зітхнула: мабуть, побігли до весільного столу у «великій» хаті, накритого для молодої та її дружок. Якщо так, то вони затримаються там надовго: стіл аж угинається від смаколиків, сама бачила! На ньому ж красується й барвисте весільне гільце, встромлене у два високі калачі, а на ліжку на вишитій подушці сидить лялька у пишному білому платті й маленькому вельоні — її поставлять на капот машини, коли молоді поїдуть розписуватися й робити весільне фото. Брат і сестра матимуть чим посмакувати, мають на що й подивитися!

Але згадка про моїх підопічних та конвоїрів в одній іпостасі вмить вилітає мені з голови, коли до танцю несподівано запрошує Олег — дорослий парубок, при краватці, у білій кримпленовій сорочці й дорогих лакованих туфлях. Андрій Волконський?! Та ні, звісно ж. Але перший танець для дівчинки, що дорослішає, все одно значить не менше, ніж перший бал для Наташі Ростової, а може, й ще більше. Олег танцює легко, веде мене, як сонячний промінь. Я спиною відчуваю здивовано-заздрісні погляди старших дівчат, боюся підвести очі на свого партнера, боюся спіткнутись, не потрапити в такт. І враз… на білосніжній Олеговій сорочці розпливається огидна коричнева пляма! Брудна вода — й на моєму платті, але що значить зіпсована нещасна сіренька сукеночка! Олег, одягнений як з картинки дорослий хлопець, ахкає — й хапає за комір мого брата, що вже кинувся тікати. В руках у Андрія — велике літрове горня, з якого тече рідке болото. Олег дає братові одного ляпаса, другого й чупасом виводить із палатки. Усі присутні шоковані. А товста Марійка шепоче мені нібито на вухо, але так, щоб усі чули: «Тебе хлопець кинув у танці! Ти ніколи заміж не вийдеш! При всіх у танці кинув! Яка ганьба!». Звідкілясь береться Ліля й починає вголос вигороджувати Андрія переді мною: бо, мовляв, мама сказала, що коли хтось зі старших хлопців візьме мене до танцю, їм треба облити нашу пару водою, щоби парубок не надумав проводити мене з весілля додому. Чистої води Андрій з Лілею, голуб’ята невинні, не знайшли, то й зачерпнули старим горням, що висіло на паркані, з помийного цебра, в якому мокла ганчірка, тієї каламуті, що нею змили підлогу на площадці для танцю.

Почувши вдома про мою ганьбу, мама реготала до сліз:

— А помогло! Таки помогло! Водою навіть псів, що гризуться насмерть, розливають! Аякже, справжня дівка — дорослий парубок у танець має її запрошувати! А зась, шмаркачко!

У селі після тої пригоди на весіллі мені дали прізвисько Діточа Мама. І хоча я нібито отримала татів дозвіл вряди-годи ходити — але тільки з братом і сестрою! — на вечірні сеанси кіно й на танці до клубу — та, чесно кажучи, мене туди зовсім не тягнуло, адже ледь не кожного разу на мене чекала якась неприємність: то сестра посеред фільму починала позіхати й на весь голос вимагати, щоб ми йшли додому спати; то брат уже вдома вибріхував про мене таке, що мама й серед ночі хапалася за лозину. Втім, молодші через рік-два таки увійшли в смак вечірнього кіно і танців для дорослих. Раз пішли навіть без мене. Мама спочатку й не зауважила їхньої «вилазки», та коли таки побачила, що я в ліжку, а Лілі з Андрієм нема в хаті, хоч уже мало не північ, — ухопила ґумовий шланг, стягла мене, сонну, з ліжка й за те, що не припильнувала менших, так урепіжила по спині, що шкіра трісла вздовж усього багрово-синього сліду від удару. Після цього в мені щось надламалося. Танцювати можу тільки у парі з жінкою. Коли ж запрошує хтось із чоловіків, на мене ніби нападає правець: моментально ціпенію й не можу навіть із місця зрушити.

X

Напередодні Святого вечора везу батькам у село сушених білих грибів, меду й піханої[54] пшениці на кутю. А ще — торбину ліків. У мами хвороба Паркінсона. Права рука постійно тремтить, нею вона нічого не може робити, хоч таки через силу робить! Правда, тепер уже татовим обов’язком стало доїння корів, і щоразу, приступаючи з відром до худоби, він виспівує: «Камнєзам, камнєзам, превелике званіє: мужики доять корів, баби — на сабранії». Каже, що чув, як колись так співала молодь, коли в нас колгоспи зав’язувалися.

Пробую вкотре переконати батьків, точніше — маму, що їм навіть однієї корови, не те що двох, тримати не варто. Марні мої слова!

— У селі багато таких ледачих, як ти! — відбиває атаку мама. — На нашому кутку лиш у трьох ґаздів є худоба. А ми за літо сіна настарали — хто його має їсти?

— Навесні знов почнете думати про сіно, бо є корови. Восени не схочете продавати корів, бо наробили сіна. Ой мамо, мамо! Таж у вас кури сир їдять, молоко вже замість води п’ють!

— А куди дівати? На базар пертися з тим уже не годні, бо старі. І чужим гнилим марнотратникам також не віддамо задурно, бо то наша тяжка праця!

— Але ж сусідський хлопчик казав, що згоден возити молоко на базар!

— Ага, згоден! Йому треба платити за проїзд, і він ще й гривню від кожної літри хоче собі мати! Нє-є-є! Не буде він із нашої праці користати, не буде!

— За проїзд і ви би мусіли платити, якби були годні возити молоко на базар, — кажу я. — А за роботу дитина вимагає грошей справедливо: таж не буде з вашим молоком задарма на базарі півдня стояти!

— А що йому тих пів днинки? Має іншу роботу, чи що?

— Мамо, то чужа дитина!

— А рідні де? Може, твої підуть продавати? Якби ти жила коло нас, то оте молочко сама би й продавала. І сирок, і сметанку!..

На такі слова я мушу мовчати, бо інакше сварки не минути. Треба переводити розмову на щось інше. Та й привід є:

— Мамо, ви навіщо дали Старій Карзі мою адресу?

— Бо прийшла до нас, голосила, казала, що ти файною ученицею була.

— Напевно, гроші за смородину принесла, — несподівано навіть для себе самої відпускаю уїдливу «підштрикачку».

— Ні, приходила без грошей. Та й коли то було — пора вже забути! А вона постаріла, сопе, задихається.

— Бо товста! Ширша, ніж довша, — знову не стримуюся я.

— Не всі ж можуть бути такими, як ти, — чисто як голе веретено! А вчителька твоя каже, що цілими днями нічого не їсть — і все одно тиє і тиє!

Мені згадалося, як у Великодню п’ятницю нам, малим дітлахам, батьки зранку не дали ні ріски до рота: до виносу Плащаниці — строгий піст! — а Карга на перерві навмисно розклала перед собою на столі пахучі скоромні наїдки: курячу ніжку, котлети, налила собі в горня гарячого бульйону з термосу і жерла, аж за вухами лящало, та ще й сміялася, що нам животи судомами зводить, бо ми, дурні, постимо! Ага, тепер цілими днями не їсть, але тиє: ото сарака — не поправляється, а пухне з голоду! Та ще й мама стала тепер за нею горою, захищає.

…Стара Карга безпардонно заявилася до моєї квартири зранку, ні світ ні зоря, у неділю. Я, напівсонна і неабияк стривожена довжелезним дзвінком (мій Чоловік про такі дзвінки з похмурим сарказмом каже, що хтось уперся в кнопку рогом!), відчинила двері, бо не впізнала свою колишню вчительку через вічко, — й відразу ж про це гірко пожаліла. Карга усілася в крісло й загрузла там надовго — випровадити її з хати виявилося майже неможливою справою. Пояснила, що прийшла не так до мене, як до мого старшого сина, котрий займається адвокатською практикою.

— Ми передали справу в апеляційний суд, — простогнала Карга, — але то дуже трудно, щоб її виграти! А мій Віталько, внучок мій золотенький, сидіти не хоче! — і вона скривилася до плачу.

— А хто ж у тюрмі сидіти хоче? — здвигнула я плечима.

— Таж його за ніщо за пощо судять! Таж вона від того, що він там з нею зробив, не завагітніла!

— А він зґвалтував когось, чи що? — питаю вражено.

— Але не насправді — неприродним способом, як кажуть у суді! Та шмаркачка — ще взагалі не до любові: їй лише тринадцять! Так що нічого їй не сталося. І за таке судити? — зі злістю вдарила вона кулаком об кулак (а я відразу згадую стару Кайдашиху, яка теж полюбляла так робити).

— Мій син по судах не захищає ґвалтівників, — говорю сухо. — А тим більше — педофілів і збоченців. Шукайте собі іншого адвоката.

— Нікуди я звідси не вступлюся! — перейшла на високі деренчливі тони непрохана гостя. — Злісних боржників твій син рятувати від тюрми може, хоч вони тисячі банкам заборгували!

А мого Вітальну за отаке, яйця виїденого не варте, дурне-пусте, мають у тюрмі згноїти — і він навіть пальцем не кивне, так?

— Ірино Володимирівно, бувайте здорові! До побачення, кажу, ви мене чуєте? Не доводьте мене до того, щоби я викликала міліцію, бо тоді й вам арешту не минути! Ви чого напали мені на хату? Чого побудили всіх о сьомій ранку? Чого репетуєте, аж сусіди в стіни стукають? Хочете міліції — зараз приїде! — й удавано починаю крутити диск стаціонарного телефонного апарата.

Стара Карга важко підвелася, удавано голосно й розпачливо заридала, але таки вступилася нам із хати. Почувши, як мені довелося виганяти Ірину Володимирівну, мама починає дорікати, що так нефайно, бо тепер усі в Селі будуть говорити, що я вже так запаніла, що до мене нема доступу і що тепер до мене вже навіть у гості прийти не можна. Незабаром і до рідних батьків буду так само ставитися, як до колишньої вчительки!

Мама любить провокувати конфлікт на голому місці, причому тільки зі мною та ще зрідка — із сестрою. Андрійко — недоторканний! Он уже біжить від свого чворака[55] через дорогу. Варто мені чи сестрі приїхати в гості, коли брат удома, — він уже тут як тут: пильнує, аби нам мама не дала щось із собою. Не сидиться, бідному, в хаті, коли ми приїжджаємо до мами. Та ще Андрій твердо переконаний, що на заробітки за кордон виїхали наймудріші. Ті, що зосталися в Україні, — лузери й остаточні дурні.

На перших порах свого заробітчанства братові здавалося, що за рік-два стане мільйонером, буде приїжджати в село — й усі навперебій запобігатимуть його ласки. Тоді він навіть розмовляти зі мною й меншою сестрою гордував, а як таки вже мусів, то тягнув слова, як ґуму, говорив спроквола й підкреслено поважно, пихато насміхався із наших проблем та матеріальних негараздів. Зрештою, його враження про те, що діється в рідному краї, як застрягло на початку дев’яностих — так із цієї мертвої точки не може зрушитися й донині ось уже двадцять років. Зате жовчність із роками подвоїлася, ба навіть потроїлася. Що не слово — то їдкий глум, зловтіха і зневага. Особливо на мою адресу:

— Коли вже мені Україну побудуєш? Я сюди гроші мішками вожу, а України нема та й нема!

— Гроші ти везеш на власні потреби! — відповідаю я. — У свою хату їх вкладаєш: то дах перекриваєш, то балкони ліпиш, то євровікна ставиш, то двері броньовані, то двометрові паркани будуєш! А податків Україні не платиш ані копійки — то й яку користь Україна з тебе має?

— Таку, як і я з неї. Якби я сюди єврики не возив, тобі зарплату не мали би чим платити!

Сперечатися з братом безглуздо — лиш марно час тратити й нервові клітини вбивати! Та й мама наші суперечки сприймає дуже болісно. Перші два роки змушувала мене телефонувати братові щотижня. Мобільників тоді ще не було, дзвонити в Чехію доводилося зі стаціонарного телефону на закордонний вуличний автомат. Андрій щоразу довго жалівся, як йому тяжко: на будові працює без страхівки, харчується мало не собачими консервами, — а я мала все це вислуховувати й добре мізкувати, що зі сказаного переповісти мамі й невістці, а про що мудро змовчати. Та бувало, що брат не підходив до трубки по декілька днів. Мама заливалася слізьми: з Андрійком, напевно, вже щось страшне скоїлося! Я телефонувала безперестанку — а наприкінці місяця надходив рахунок на половину, а то й на три чверті моєї зарплати!

Зараз Андрій уже збагнув, що копанням канав заробити мільйони неможливо, та пихи в нього від цього зовсім не зменшилося. Обтрушується від снігу просто в хаті й починає свої кепкування, від яких віє неприхованим цинізмом:

— Бачиш, яка в нашої мами файна хвороба! Тепер вона може й гектари засівати — рука сама сіпається!

І відразу ж до тата:

— Коли гроші віддасте за ту олію й рибу, що я вам із міста привіз? Та й могли би ще й так пару сотень мені підкинути — таж я ваш син! На дорогу мені треба тисячу! Знаю, що у вас гривні є!

— Ти що, цього разу без грошей із Чехії приїхав?

Брат робить демонстративно здивовану міну на обличчі, що означає: без добрих грошей він додому ніколи не вертається.

Єврики в Україні дешеві, шкодую міняти!

Це відверта брехня, бо ціни на євро в обмінниках аж зашкалюють. Причина інша: брат узагалі не збирається міняти валюту на гривні. Байка про занадто дешеві єврики звучить уже не вперше, але батьки на неї ведуться. Тож як лише Андрій починає знову збиратися в Чехію, мама з татом вишкрібають свої останні заощадження й відразу ж починають зі своїх пенсій відкладати половину до його наступного приїзду. Брат скупий до неможливості. Ще коли до проголошення Україною незалежності в тата стався інфаркт задньої стінки серця, і я в обласній лікарні витягала хворого з того світу три місяці, — наш Андрійко, який мав зарплату втричі більшу від моєї вчительської, не те що ні разу не відвідав батька, а й жодної копійки на лікування не дав. Зараз стогне, що встановив у хаті металопластикові євровікна — а в Чехії ґазди, котрі багатші, вже кладуть дерев'яні варені.

— Вари й свої, ті, що познімав! У тебе ж були дерев’яні, ще й майже новісінькі!

Брат пропускає мою іронію повз вуха, зневажливо крутить у руках коробки з ліками, які я привезла для тата, хмурніє на обличчі й кличе мене надвір переговорити.

— Такі гроші на вітер сієш! Що старе — то не молоде, — заявляє без усякого встиду. — Вже йому ніякі ліки не допоможуть!

— Але ж допомагали цілих двадцять років! — мало не кричу я.

— Як така багачка, то купуй, — але знай: я тобі нічого давати на лікування старих не буду, в мене грошей нема!

— На ліки нема, а на дерев’яні варені вікна знайшов би! Ти би краще з мамою й татом поговорив, аби своє господарство хоч трохи скасували, бодай одну корову продали, бо вже з ніг падають.

— Як годні робити, най роблять! Я й так узяв у них бичка, щоб менше мучилися. Хочу завтра зарізати, бо мені вже через тиждень треба в Чехію їхати, — а тут ще мама за тим бичком плаче, бо вбила собі в голову, ніби я його годувати брав, а не таким малим різати на м’ясо!

— А нащо ти їм признавався, що збираєшся бичка різати?

— А що з ним маю робити? Заріжу — з’їмо, що й не помітимо. У мене сім’я велика: ми з жінкою, дві доньки, два зяті та ще й четверо внуків! А ти, багачко, хоч при мені старим не привози торбами куповані харчі, одяг і ліки: бо виходить, що я — поганий, а ти — файна! Але ж син набагато більше від доньок значить! Це все, що на батьківськім обійсті, — моє, зарубай собі на носі!

— А я думаю, що татову хату треба віддати Лілі. Ні ти, ні я не пропадемо — вже якось стоїмо на ногах, а вона з двома дітьми живе в маленькій кімнатці в гуртожитку.

— То най поїде за границю й там заробить собі на хату!

— Спадщина завжди належала найменшому з дітей!

— Поговори мені! Це якщо в сім’ї лише доньки. А якщо є син, то якраз йому вся батьківщина припадає!

До хати брат уже не вертається, зате мама починає сваритися, що це я його прогнала.

— Зараз прибіжить ваш Андрійко, не переживайте! Як лишень піду, прибіжить випитувати, що я вам говорила. Скажете, що я від вас нічого не хочу. Тільки подумайте про Лілю! Живіть до ста років, але хай ваше господарство колись таки зостанеться їй!

— О, ви ще будете битися й різатися за наші маєтки, за хату, за стодолу!..

— Мамо, я в цей бік і не гляну!

— Файно, файно! А я гадала, ви будете тут усі разом збиратися, нас будете споминати!..

— Мамо, не творіть ілюзій і краще думайте про життя, а не про смерть. Як худобу продасте, то потягнете ще кілька років щонайменше — навіть зі своєю хворобою!

— Ага, потягнемо! Та ми такі слабі, що від вітру валимося, — але гаруємо, бо хто має робити? Повмираємо тут самі, ніхто й знати не буде!

— Усі повмираємо. Смерть не вибирає, де старий, де молодий, де недужий, а де здоровий. Людина вмирає не тому, що стара або хвора, а тому, що її час прийшов.

— Ади, видиш, Порошиха, твоя ровесниця, що з тобою до школи ходила й вам одного тижня операцію робили, уже не встає! Метастази пішли у легені, хребет, навіть у шию й голову.

Мене обсипає жаром: у моєї мами таки камінне серце! Але зупинити її важко:

— Чому нічого не кажеш? Чого надулася? Чуєш: Порошиха вмирає від раку! А її тоді, як і тебе, оперували!

— Мамо, — кажу із тремтінням у голосі. — Нас оперували в різних лікарнях. У нас були різні хвороби. У Порошихи — рак шийки матки. А в мене — доброякісна киста нирки.

— Від усього вмирають! — робить безапеляційний висновок мама.

— Та ти, Ядзуню, таки вже зовсім здуріла! — не витримує нарешті тато. — Хоч трохи притримай свій поганий язик за зубами! О-о-о, як ти любиш людську кров пити, печінки їсти! Нагризешся, аж запінишся, лиш котрась із доньок на поріг, — а далі нарікаєш, що до тебе ні старша, ні молодша лиця не явить!

Треба збиратися додому, бо он уже Андрійко знов чимчикує сюди від свого особняка. Слово поза словом, але сварки напередодні Різдва мені не треба.

Прощаюся з батьками і йду до гостинця по свіжому сніжку. Давно вже нема ні кучугур, ні заметів, ото тільки притрусило, як у млині мукою. Свіжо, гарно. Тільки настрій зіпсований остаточно. І навіщо було мамі говорити казна-що? Хоча це ж не вперше… Напередодні моєї операції вона раптом сповістила по мобільнику, що Андрій з невісткою їдуть до мене прощатися. І ось я стою на балконі в лікарні, слухаю мамину новину, а сльози течуть по щоках аж у пазуху: мене моя мама ховає живцем! Посилає брата прощатися зі мною! Я зателефонувала Чоловікові, а той зв’язався з Андрієм і таки завернув його з півдороги до Обласного Центру. Потім брат довго дувся, що за виїзд на заробітки в Чехію мій Чоловік назвав його «українським біженцем» і радив найближчим часом навіть не повертатися та — що найважливіше — на очі йому із синами не потрапляти, якщо не хоче стати двогорбим верблюдом…

* * *

До автобусної зупинки йти далеченько. А ось — свіжорозрите місце. Алярмово підводили до чиєїсь новобудови газ, то й розкопали дорогу серед зими. На цьому самому місці колись блищала величезна калабаня. Тут я мало не вбила Стару Каргу татовим мотоциклом.

А все почалося з того, що замість конфіскованої під сільську баню присадибної ділянки нашій бабі нарізали землі на краю села, де через окіп уже починалося безкрайнє колгоспне поле. Грунт виявився родючий: чистий чорнозем, масний і блискучий, як смалець. Одна біда: урожай треба було відразу ж після того, як його зберуть, везти додому, бо на голому наділі ніде було дівати: ні тобі повітки, ні стайні, ані хижі! Восени колгоспний транспорт ставав для селян недоступний: голова добре пильнував, щоби трактористи, шофери й конюхи не заробили якусь ліву копійчину. Тож тато нарешті здійснив свою ще юнацьку мрію: купив мотоцикл із коляскою. Як він називався, вже добре не пам’ятаю. Чомусь на думку одразу спало слово «МТС», але ж це абревіатура машинно-тракторної станції — навряд чи вона поділилась би ще із чимось чи кимось своєю назвою. Ні, здається, наш мотоцикл називався «Дніпро», бо тато, виїжджаючи ним із подвір’я, любив цитувати вголос Гоголя: «Чуден Днепр при тихой погоде!». Коляскою тато звозив із бабиного городу і моркву, й кормові буряки, і картоплю, й качани кукурудзи. Бензин тоді був дуже й дуже дешевий, ним задарма ділився із власником приватного транспорту ледь не кожен колгоспний шофер чи перший-ліпший водій на трасі.

Кормові буряки на бабиному городі особливо родили. На відміну від цукрових, їхні коренеплоди, які в нашому селі чомусь називали буряками пастерними, ледве трималися землі, росли практично зверху, майже над ґрунтом, тож вимикати їх можна було без особливих зусиль. А от підняти я могла далеко не кожен буряк: серед них траплялися навіть такі, як піврічне немовля! А ще чудово родили гарбузи. Пригадую одного велетня, який, коли його зумисно повезли важити на колгоспній вазі, потягнув на майже п’ятдесят один кілограм. Той гарбуз у тата відразу ж забрали: сказали, на виставку. Але загалом — хто його знає!.. Голова сільради, парторг, зоотехнік і завфермою так само щомісяця запевняли телятниць, що нібито везуть на виставку найкращого бичка чи свинку, а насправді складали акт про загибель тварини, різали її й ділилися м’ясом.

Мотоцикл став незамінною в нашім господарстві річчю, але була одна проблема: тато повертався з роботи здебільшого тоді, коли надворі вже темніло, і мама постійно нарікала, що збір урожаю мусять завжди відкладати на суботу, — а тут, як на зло, кожної суботи ллють дощі! Щоб уникнути її докорів, тато навчив керувати мотоциклом мене. Лише щоразу наголошував, щоб я їхала на найменшій швидкості й тільки глухими сільськими дорогами, бо як міліція побачить — буде лихо. Я сумлінно дотримувалася татових пересторог. Приходила зі школи, сідала на «залізного коня» і мчала на наш далекий город, де вже від самого ранку порядкували мама й хресна. Врожай перекочовував у коляску, і я везла його додому, а звідти знову — гайда на город, по нову порцію буряків чи картоплі!

Того дня я чомусь їхала мотоциклом разом із мамою. Мама дуже боялася, тому щосили трималася за мене. Якраз настали сонячні дні після затяжних дощів. На шляху перед нами яскраво виблискували величезні калабані, й треба було весь час маневрувати, щоб ненароком не гехнути колесом в одну із них. Коли ми потихеньку доїхали мало не до гостинця, я побачила попереду Стару Каргу, що дефілювала в новеньких перламутрових ґумових чобітках вузькою, вже підсохлою стежкою поміж ямою із брудною водою на дорозі й порослим травою окіпчиком. Особливо блискучі, аж райдужні від переливів барв перламутрові чоботи в той час лише стали криком моди. Вони були значно дорожчі від звичайних ґумаків, і в школі ними хизувалася тільки Ірина Володимирівна. На вчительці сяяла теж перламутрова курточка кремового кольору, а на голові стирчала висока світло-оранжева супермодняцька перука. Увесь цей барвистий і фасонистий несмак чомусь мене раптом страшенно розізлив, і я вирішила налякати нашу сільську «стилягу», а якщо вдасться, то й добряче обхляпати грязюкою. Та коли спрямувала мотоцикл праворуч, колесо під коляскою ковзнуло аж по стінці калабані. Карга з диким неприродним криком відскочила у порослий травою окіп, але послизнулася — й зі всього розгону сіла просто у воду, щоправда, значно чистішу (бо відстояну), ніж у калюжах на дорозі, болото в яких місили кожен трактор і кожна машина, що проїжджали тут по кілька разів на день. Пам’ятаю, як тільки блиснули вчительчині ноги — та ще, прости Господи, сліпучо засвітилися діряві труси з рясними зборками мало не коло самих колін.

Першу частину свого задуму я виконала блискуче! Але того, що сталося далі, я й очікувати не могла, бо, ковзнувши стінкою ями, колесо з коляскою піднялося над дорогою. Хитка рівновага втратилася, мотоцикл перекинувся — і ми з мамою опинилися на самому дні ями з водою. На щастя, маму ніде навіть не дряпнуло, зате мені добряче потовкло ребра, й вони десь із півроку неприємно боліли, навіть уночі нили, а дихати було боляче ввесь час. Це стало для мене доброю наукою, що Бог не любить помсти і що мститися не можна навіть лютому ворогові.

Після аварії в калабані тато ще довго не дозволяв мені навіть наближатися до мотоцикла, але навесні мусив змиритися з тим, що кому, як не мені, доведеться возити насінну картоплю в поле. Я любила мотоцикл, але ненавиділа коляску, що не заважала їздити лише тоді, коли була повна. Порожня ж норовила піднятися над землею разом з колесом, а я вже добре знала, який акробатичний трюк відбувається після цього. Тож ні додати швидкості, ні фраєрнутися перед сільськими однолітками проклятуща коляска мені не давала.

Врешті-решт, мотоцикл визначив мою долю й з одруженням. Худий-худющий Святослав, так собі й розумом, і вродою, купив голубенький «Іж-Юпітер». І коли запропонував мені на ньому поганяти, я закохалася не у власника диво-мотоцикла, а в чудову, легку в управлінні, красиву двоколісну машину. Це був не мотоцикл, а орел! Саме за нього, а не за цибатого сільського хлопця, я й заміж вийшла, тільки то сталося ще не скоро…

Та й тоді, у восьмому класі, татів мотоцикл мені був потрібен не лише для городу. Я вперше закохалася, хоч сама собі в цьому не призналася б навіть під загрозою смерті. Зрештою, хіба то була любов? Справжнє кохання приходить після тридцяти, а то й сорока літ. А в ранній юності — лише захоплення, раптовий гормональний сплеск. Моя подруга-сексопатолог каже, що в юних особин гормони в сотню разів перевищують норму дорослих людей. Та мені мало в це віриться. Ми ж у пору своєї романтичної юності не накидалися одне на одного, як саранча чи колорадські жуки! А те, що нині підлітки вступають у статеве життя дуже рано, спричинилося не гормонами, а телевізором: на екрані двоє тільки-но познайомилися — й одразу в ліжко! Таж навіть бродячі пси кілька днів один до одного придивляються, потому граються, принюхуються, й аж тоді злягаються.

Зрештою, я ж про себе, а не про сучасних підлітків і нічийних псів. Об’єктом мого зачарування став Місько — отой самий колишній пастушок, що мав густі й довгі вії, як і в його теляти.

Місько добре вчився, тож ми з ним час від часу зустрічалися на районних шкільних олімпіадах, навіть пробували переписуватися, — але що можна писати в листі, який запросто розпечатає і прочитає якщо не його, то вже точно моя мама? До нашого нового й великого клубу родичі Міська не пускали, хоч сюди частенько приходили парубки з його села. Не пускали й у місцевий клуб — маленький, старенький, дерев’яний, збудований після війни із реквізованих радянською владою в заможних селян та розібраних на будівельний матеріал стодол і стаєнь. Місько дуже комплексував, що нікуди вечорами не ходить, навіть жалівся мені, але якось змінити ситуацію йому бракувало мужності.

Та несамовито запахли буйні черемхи, вкрилися білопінним цвітом сливки, вишні й черешні, забіліли, як молоко, садки. Дочекавшись, коли тато сказав мамі, що везе Генерала у Львів, тому буде ночувати у військовій частині, я цілий вечір відкручувала коляску від мотоцикла. Ця робота мені давалася надзвичайно тяжко. Ох, бачила б це мама!.. Та вдома була лише спаралізована бабуся. Мама ополудні взяла муку, яйця, бідончик молока та й пішла до хресної пекти паску, а брат із сестрою тут же шмигнули в лісопосадку пускати «ковбочки» — так називалися сигнальні ракети, які сільські дітлахи вимінювали в аеродромної обслуги за вкрадені в батьків, дядьків та старших братів цигарки.

І ось у густих сутінках я гордо виїжджаю на трасу, додаю швидкості й легко долаю п’ять кілометрів до сусіднього села. Зупиняюся біля Міськової брами й починаю свистіти. У хаті світиться, але Місько, напевно, не тільки глухий, але ще й дурний на всю голову: свищи-не-свищи — не чує, сигналь-не-сигналь — не розуміє! Нарешті на ґанок виходить Міськова мама. Нібито до криниці, хоч виливає добрих пів відра води на грядку — і вже аж тоді починає крутити корбу.

— Вуйно Маланко! — кричу я до неї. — Місько дома?

— Дома, лиха бідо, дома!

— Скажіть, що я його чекаю, нехай вийде!

— Місько спить!

— Аякже, він у вас лягає разом із курми! Ще лиш сонце зайшло, а Місько вже спить!

— Ми нині город посадили, наробилися до розпуки!

— Ми теж город садили й паску пекли, але в нас ще ніхто не ліг спати, — і знову зачинаю відчайдушно свистіти.

Як добре, що я цієї «премудрості» навчилася від сусідських хлопців ще в дошкільному віці. Тепер свистом можна й когось налякати, і подати знак про свою присутність.

— Що ти робиш, заразо, усіх псів розтривожила! — кричить вуйна Маланка.

— Буду свистіти, поки ваш Місько не вийде!

— А холера ясна на твою голову! Я зараз пса спущу!

— А я його переїду! Будете мати каліку! Міську! — вже не свистом, а криком гукаю свого обранця.

Хлопець з’являється на ґанку, але далі не йде. Він у новенькому, ще ні разу не вдяганому костюмі, бо на груди Міськові звисає білий прямокутний цінник. Це одяг для випускного вечора у восьмому класі. Мама подбала про любого синочка; а я буду ще в бабиній спідниці-плісе із кнопками-затрасками від верху до низу — мама так і сказала. Та ще й Ліля підсобила: заявила, що в цій же спідниці й сама через п’ять років піде на випускний. Аякже! Сестрі пошиють таке вечірнє кремове плаття з букетиками троянд, що вся школа ахне.

— Ти чого з ліжка встав? — накидається на сина вуйна Маланка. — І з якого це дива ти в новий костюм убрався? Таж іще треба холоші в ньому підрізати й підрубити!

Але Місько прямує до хвіртки.

— Ти куди? — перехоплює його мати. — Міську, не підходи до неї! Це страшна дівка! Не сідай на той мотоцикл, синочку!

Я все прекрасно розумію. І те, що хлопцеві теж дуже подобаюся, адже лиш тому він і нацупив на себе досі не вбираний і ще не підігнаний випускний костюм. І що не буде Місько до мене приходити вечорами, як це роблять інші сільські хлопці, котрі вже мають коханих дівчат, — теж розумію. Таж без маминого дозволу він і кроку сам не ступить. І що вуйна Маланка ще довго не випускатиме сина з-під свого крила, надто довго!.. Й досі не випускає. І торгує Місько на базарі жіночою білизною, жартівливо припрошуючи молодичок: «Панталони від Сталлоне! Купуйте, остання пара!».

— Міську, ти дурний! А ще, Міську, ти маминою цицькою пахнеш! Аж сюди чути! Попшикайся одеколоном! А дівчата кажуть, що ти нездалий, чуєш, Міську! — з розпачу вигукую я найобразливіші для хлопця слова.

Вуйна Маланка хапає в руки якусь ломаку. Тисну на газ і на всій можливій швидкості зриваюся з місця, виїжджаю на трасу й лечу додому. З обох боків гостинця — густі лісопосадки, а далі поля й поля. Наді мною — нічне, блискуче від тисячі тисяч зірок небо. На ньому ані хмаринки. Нема ні крила, ні ангела. Онде якась зірка покотилася й полетіла через усе небо довжелезною дугою. Цвіркуни в траві несамовитіють: отже, надовго настане гарна погода! Десь поблизу з хащів несміливо озивається соловейко, на той щебіт із села відгукується ще один, мабуть, старший за віком, бо його тьохкання — вже віртуозніше, з багатьма «колінцями». Зустрічні машини перемикають далеке світло на ближнє. Я їм несамовито сигналю. Сльози двома потоками течуть по моїх щоках. Ну чому я така нещаслива? Чому мене ніхто не любить? Чому досі не маю хлопця, навіть такого нікудишнього, як оцей дурний Місько? Чому?!

Так не повинно бути! Але так є.

XI

На випускний вечір у восьмому класі мої батьки йти відмовилися. А щоб не виглядати серед однокласників сиротою, я не пішла також. Добре, що цю справу вдалося залагодити ще до того, як у класі почали збирати гроші, бо я знову мала би ті ж проблеми, що й колись зі смородиною. Спочатку мама заявила, що на мій випускний піде лиш тато, бо вона не хоче. Я стала канючити, щоб мені купили якесь пристойне плаття, адже міські однокласниці вже позамовляли собі довгі вечірні сукні, — але мої аргументи розізлили маму не на жарт:

— Пани! Замість того, щоби грошенята на купочку скласти, финдоряться! На їжі економлять, а убйори скуповують — сиплють грішми направо й наліво! Запам’ятай: скаче сите черево, а не писані рукави!

— Мамо, я між однокласниками в бабиній плісованій спідниці буду подібна на жебрачку!

— То й не йди на той випускний! Хіба це обов’язково? У мене от колись ніякого випускного не було — і нічого, не вмерла!

Рішення не йти на випускний вечір мене й справді більше влаштовувало, аніж з’являтися на ньому, щоб лишень осоромитися. Коли ж про це довідалася наша Аліна Веніамінівна, то чомусь тільки полегшено зітхнула:

— Слава Богу! Без одного Василя обійдеться весілля! Характеристику я тобі напишу скоріше, ще до випускного, як і тим хлопцям, що вирішили йти вчитися в ПТУ.

— Коли можна прийти за документами? — спитала я.

— Та не бійся, нікуди не пропаде твій атестат! Ти ж учитимешся в дев’ятому класі, тож усе одно доведеться повертати документи в школу. Чи, може, ти кудись зібралася вступати після восьмого?

— Ще не знаю. Мама наполягає, щоб я подавала документи в медучилище або в педагогічне…

— То хоч визначся остаточно, куди саме підеш, а тоді й говори про атестат! А паспорт, до речі, у тебе є? Без нього документи в жодне училище не приймуть!

Почувши, що мені терміново потрібен паспорт, мої домашні впали духом. Головою сільради уже став Бугай, через якого плакала не одна дівчина в селі. Тато поніс мої документи в сільраду, проте незабаром повернувся дуже зажурений. Мамі не сказав нічого, а мені признався, що за паспортом нам доведеться йти разом (бо мене одну він не пустить!). А ще мусимо дати Бугаєві двадцять п’ять карбованців: виявляється, без цієї мзди голова паспорти взагалі не видає. І нести гроші я мушу сама, бо в тата Бугай їх навряд чи візьме, — а паспорт же треба виробляти чимшвидше: в обидвох училищах — і педагогічному, й медичному документи від тих випускників, які мають похвальну грамоту і вступатимуть за співбесідою, приймають лише два дні: першого й другого липня.

Ми двічі ходили в сільраду, і щоразу Бугай довго, єхидно та з превеликою для себе насолодою відверто насміхався з тата, чому він дорослу доньку водить у сільраду за руку. Коли ж прийшли втретє, розізлився й заявив, що ніякого паспорта до першого липня я не отримаю, бо цей документ у паспортному столі виготовляють не менше місяця — а нині вже маємо п’ятнадцяте червня. До того ж Бугай почав вимагати від нас уже не двадцять п’ять, а цілих п’ятдесят карбованців — і спершу принести гроші, а тоді вже «морочити йому голову».

Зрозумівши, що з училищем нічого не вийде, я змирилася з долею і сказала татові, що йду в дев’ятий клас. Але раптом з’ясувалося, що мій атестат кудись безслідно щез! Чи то я його загубила, чи його в мене вкрали… Так, я носила цей документ із собою у приймальні комісії обох училищ, але там від мене жодних паперів не приймали, бо не було паспорта. Носила й до сільради — але ж у руки Бугаєві не давала! Моя характеристика зі школи незмінно лежала на етажерці, похвальна грамота теж, — але атестат як у воду впав!

Коли наприкінці літа я отримала листа зі школи з вимогою або принести довідку про свій вступ до якогось закладу та подальше навчання (чи довідку з місця роботи про своє працевлаштування), або негайно повернути свій атестат для зарахування мене у дев’ятий клас, — мене охопив справжній жах. Чесно кажучи, я до останнього моменту таки «грішила» на Лілю з Андрієм, що це вони мені на збитки сховали, а чи й знищили мій документ. Та коли мама взяла замашну лозину й віддухопелила обох, а вони так і не призналися до гріха, то вже тією самою лозиною добряче дісталося й мені, аби пильнувала свої папери.

В останніх числах серпня я таки зібралася з духом і переступила поріг кабінету директора школи, якого за вічно похмурий вигляд і постійно чимось невдоволену фізіономію учні прозвали Змієм-Гориничем. Почувши про мою згубу, директор кричав на мене так, наче я десь запропастила щонайменше величезну культурну, історичну й археологічну цінність: скажімо, шапку Мономаха, оригінал «Слова о полку Ігоревім» чи золоту скіфську пектораль із Товстої могили, — а тоді замкнув у своєму кабінеті й зник на півдня. Я вже була впевнена, що тут мені й заночувати доведеться (добре, що в кабінеті стояв шкіряний диван), але Змій-Горинич як раптово щез, так само несподівано й з’явився в компанії дільничого міліціонера та начальника міськвно. Гуртом вони влаштували мені перехресний допит — і нарешті, після трьох годин звинувачень та погроз, змилосердилися й дозволили написати заяву про втрату свідоцтва про восьмирічну освіту.

У вересні мої документи школа відновила, і я знов опинилася в нашому класі, який недолічувався лише двох чи трьох найслабших учнів — вони дійсно пішли вчитися в ПТУ. Їх відсутності фактично ніхто й не помітив. Та що там казати: наша класна керівничка ще на урочистій Першовересневій лінійці зневажливо пожартувала про цих дітей: «Ляп на стінку, ляп на мур: я — веселий штукатур!». Катруся ж не покинула школу — її мама наполягла, щоби донька здобувала середню освіту, хоча вчитися в нашому класі усі ці роки цій дівчинці було дуже й дуже непросто. Насмішки, які постійно лунали на її адресу через непрестижну материну професію, тепер стали ще жорстокішими. Той же Ігорко-Боксер ледь не на кожній перерві виспівував услід Катрусі:

Кружитса-вєртітса шар ґалубой,

Кружитса-вєртітса дворнік с мєтлой!

Кружитса-вєртітса, хочєт узнать:

Чья ета лошадь успєла наср…ть?

Та сьогодні дівчина не звертала на його кпини жодної уваги. Відчувалося, що в неї сталися якісь приємні зміни у житті. Так воно й було. Уже на першій перерві в перший день нового навчального року Катруся похвалилася мені, що вони з мамою отримали нову квартиру. Я щиро зраділа за неї, а подруга ще й запросила мене після уроків у гості.

У порожній двокімнатній квартирі пахло вапном і свіжою фарбою, а через те, що в ній узагалі не було меблів, стандартне міське помешкання-хрущовка здавалося не те що просторим, а просто величезним.

— Оце моя власна кімната! — розвела широко руки Катруся. — Вона трохи менша від тієї, де будуть жити мама й дід, — а може, для дідуся ми поставимо тапчан на кухні. Побачимо! Кухня в нас теж велика — аж шість квадратних метрів! Мама ледве прописала діда ще в ту нашу двірницьку комірчину, але мусила, — інакше ми б отримали лише однокімнатну «малосімейку». Та хто знає, чи дід ще захоче покинути свою хату в селі! Він там звик сам собі давати раду, а міста й на дух не переносить! — Катруся кружляла порожніми кімнатами, голосно підспівувала і час від часу сміялася від щастя. — Ти не уявляєш, Олю, як нам було тісно в тій напівпідвальній халупі! Я навіть стола не мала, щоб на ньому уроки робити: домашні завдання виконувала на тумбочці… А тут — хоч п’ять столів можна поставити! А ще нам телефон підключать: мама вже три роки на черзі стоїть! А яка у нас ванна, а у ванній кімнаті — плитка з квіточками! І туалет окремо від ванної! А балкон виходить на вулицю, просто на автобусну зупинку! Мама буде мене з вікна виглядати, якщо я повертатимуся пізно!

У цей час різко пролунав дзвінок, і дівчина побігла відчиняти двері.

— Це моя мамуська! — представила мені свою неньку. — Вона заробила цю квартиру! То й що, як мітлою, коли іншим способом не вдавалося?! Зате у нас тепер усе, як у людей!

Катрусина мама тим часом викладала із сумки на підвіконня хліб, кильку в грубому паперовому згортку, який промок з усіх боків наскрізь, насипала в миску вареної в лушпинні картоплі.

— Боже, коли ми вже наїмося чорного хліба й тюльки з головками! — сказала із сумною іронією, а далі жестом покликала нас до імпровізованого столу: — Ходіть, дівчата, відсвяткуємо входини. Скромненько, бо на щось пристойніше грошей нема.

Дещо ніяковіючи, жінка витягла із сумки ще й товсту темно-зелену пляшку вина і гранчасту склянку.

— Пити буду сама — ви ще малі!

— Мамо! — кинулася, щоб відібрати вино, Катруся, але спинилася, а відтак і засміялася сама із себе. — Добре, сьогодні вже пий. Але тільки сьогодні! Й лише півпляшки!..

— Та гаразд уже, гаразд! Боїшся, щоб я алкоголічкою не стала? Тепер уже не стану, ні! Дах над головою є? Є! Донька-розумниця є? Є! Діда із села заберу? Заберу! Уже все погане скінчилося, Катрусю! — вона налила повну склянку червоної рідини, випила, занюхала вино скоринкою хліба й звернулася вже до мене: — Зараз я тобі щось таке покажу, що тільки ахнеш!

І двірничка вийняла із кишені свій паспорт та й розгорнула його на сторінці «Прописка».

— Бачиш? Печатка! Усе! Уже все — як кажуть, поїзд пішов, ту-ту-у! Уже не відберуть! Бо черга ще нічого не значить. І рішення міськради ще нічого не значить. Навіть ордер — іще не гарантія. А прописка — оце вже все! Квартира наша! Наша!

Катруся теж зірвалася з місця й за мить прибігла зі своїм паспортом:

— І в мене — нова прописка! А я ж — неповнолітня! Тому нас тепер звідси ніхто не виселить! Із неповнолітніми дітьми не виселяють! Не мають права.

Я взяла до рук подружчин паспорт.

— Заздриш? — тихо спитала Катруся, пильно дивлячись на мене.

— Що ти таку гарну квартиру маєш — ні! Я теж колись зароблю собі квартиру в місті. Обов’язково! Але в мене ще навіть паспорта нема.

— Як так — нема паспорта? — здивувалась Катрусина ненька.

Довелося розповісти їм про Бугая, до котрого самій небезпечно в сільраду ходити, і про те, що голова вимагає від тата за мій паспорт аж п’ятдесят карбованців.

— Ми тобі паспорт зробимо, не переживай! — несподівано втішила мене Катрусина мама. — Це не так складно, як ти собі думаєш! У паспортному столі працює Емілія Федорівна — я її собаку доглядаю, як вона у відрядження або на курорт їде. Вона допоможе!

— Але ж Ваша знайома, напевно, працює в міському паспортному столі? А я живу в селі — мені треба в районний.

— Районний паспортний стіл, Олю, розташований через стінку від міського — вхід з одного коридору. Не може бути, щоб Емілія Федорівна із працівниками того відділу не зналася! Буде в тебе паспорт, не журися! — господиня знову налила собі вина.

— Мамо, досить! — ухопила її за руку Катруся. — Досить, я тебе прошу!

— Таж я на радощах, доню!

— Раніше — з горя, а тепер — на радощах!

— Не буду більше, не буду! Лише нині! Ти що, рідній матері не віриш? А я ж тебе народила, через тебе життя собі змарнувала! — схлипнула жінка, але, вловивши на доньчиному обличчі тінь образи, вмить затнулася, а далі вже примирливо продовжила: — Та я що? Я хіба маю щось проти? Я рада, що ти в мене є! Що я без тебе взагалі варта? Ти мене на світі й тримаєш! Думаєш, собі квартиру вибивала? Тобі, доню! Мене так життя і вижмакало[56], й виполоскало, й викрутило, що вже давно би в землі гнила, якби не ти. Лише дитина жінку на світі й тримає! Не чоловік і навіть не старі батьки, а дитина. Не сердься, Катрусенько, на свою маму! Я ж, як могла, так і боролася, так й опиралася, так і рятувалася… Думаєш, у сімнадцять років — такий самий розум, як у тридцять п’ять? Чи такі сили? Чи така опірність несправедливості й кривді?.. Таж я найкращою ученицею серед випускників нашої школи була! Медалісткою! А нас у травні, в кінці навчального року, зібрали — дурних колгоспних дітей, і в присутності секретаря райкому комсомолу змусили одностайно проголосувати, що ми всім класом підемо працювати на ферму. Ми й проголосували… Закінчили школу: хлопці — в армію, дівчата — хто й справді до колгоспу, а хто заміж. Одній мені вдалося вступити! Та ще й куди — у медінститут!.. — Катрусина мама вилила залишки вина у склянку і рвучко її перехилила. — Мало вина для такого дня, як сьогодні! Мушу ще раз бігти в магазин!

— Ти ж обіцяла, мамочко! — забриніли сльози в голосі доньки. — Знову все, як завжди, починається!

— Не плач, не плач, дурненька, не піду я вже нікуди! Принесеш мені зі старої квартири подушку й ковдру або ліжник — ляжу тут просто на підлозі. Не бійся, донечко, більше нині пити не буду! Чесне слово! Дозволь, я ліпше твоїй найкращій подрузі своє життя-буття переповім, щоб не осуджувала, що я пляшку вина випила, як склянку газованої води у спеку, й навіть не скривилася! Так от, провчилася я у своєму медінституті аж два місяці. Наука тяжка, суцільне зубріння, особливо з фармакології й рецептури, — але й тут серед студентів я була перша! І раптом — скликають комсомольські збори! Я собі ані гадки — тоді це вважалося нормою: збори раз на місяць. Але чомусь читають рішення нашого випускного класу про те, що ми всі йдемо працювати на ферму! — і з очей Катрусиної мами рясно покотилися сльози.

— А далі?.. — здавленим голосом ледве прошепотіла я.

— Далі — теж рішення. Одноголосне. Наших студентських комсомольських зборів… Щоб мене виключити з інституту!..

— І виключили?!

— Ще й як! І з гуртожитка викинули того ж таки дня, коли вивісили наказ, підписаний самим ректором, — хоч за «койкомісце» я заплатила наперед за цілий рік! Декан так і сказав: «Повертайся в село, працюй у колгоспі! Сама винна: навіщо голосувала за ферму?». Вийшла я з гуртожитку — а йти нікуди! Добре, що хоч паспорт при мені: виробила, коли до медінституту вступала. Хоч це зробити встигла!.. Щоби той паспорт отримати, ми, найздібніші сільські діти, і в школі училися, аж зі шкіри вилазили; і в технікуми та інститути вступали не так заради майбутнього диплома про вищу освіту, як заради того ж паспорта!.. Але вже моя міська гуртожитська прописка ліквідована, а із сільською хто на роботу в місті візьме? Тож поїхала я додому. А наступного тижня тягнуть мене силоміць у колгосп на роботу. Вибір — пречудовий: або в телятник, або на свиноферму. А значить, уже довіку — куфайка, ґумаки, брудні відра і гноївка!.. Уперлася я таки, не пішла. Сиджу вдома місяць, другий, третій, — аж викликають мене в районну міліцію. Ну все, думаю: вліплять мені тепер статтю за тунеядство! Зайшла до начальника в кабінет. Він на мене поглянув, а я на нього — і щось між нами таке скоїлося, що не став він на мене ні кричати, ні тюрмою погрожувати, лише пообіцяв знайти якусь роботу в місті. І згодом запропонував мені піти працювати в Райцентрі двірничкою. Погодилася, бо житло гарантоване, — хоч, чесно кажучи, то й не житло, а убога комірка; але ж пообіцяли, що згодом дадуть квартиру. Та й гроші — які би вже не були, а таки гроші, а не ті колгоспні трудодні на папері, а насправді — дуля в кишені! Моїх тата й маму, щоправда, колгоспне начальство довго ще шарпало: де ваша донька та й де ваша донька? Проте як я привезла в сільраду надруковану на машинці довідку з печаткою, що вже працюю, мусили відчепитися!

— Мамо, ти нарешті скажеш мені, хто мій тато? — втрутилася в розмову Катруся. — Ну признайся врешті-решт!

— Та скажу я тобі, дурненька, скажу — але не сьогодні! Йди за подушкою! Досить мене нині сповідати!

Коли ми з Катрусею принесли із їхнього попереднього помешкання постіль, господиня вже спала на голій підлозі, а поруч валялися дві порожні пляшки з-під вина.

— Таки бігала в магазин! Таки купила ще одну пляшку вина, щоб напитися до безпам’ятства! — заплакала дівчина. — Що мені з нею робити, Господи?! Щоранку обіцяє, що вже більше на спиртне й не подивиться, — і щовечора п’яна, як чіп! Якраз тому й дід не хоче до нас із села перебиратися. А не переселиться — буде тюремна тяганина: ця квартира за законом завелика для нас двох із мамою! Прошу тебе: нікому не розповідай, що тут побачила, що почула! Я тобі допоможу паспорт виробити, лише мовчи! Емілія Федорівна мене любить. Якщо чесно, то це не мама, а я її собаку доглядаю і вигулюю, і в квартирі прибираю, і вікна мию. Вона нам за це з отриманням житла дуже допомогла. Якби не паспортистка — бачили би ми цю квартиру, як свої вуха без люстерка! І хто мій тато, я також знаю. Тільки він до мене не признається, навіть на мої вітання не відповідає: у нього висока посада, ревнива жінка і троє здоровенних законних синочків. Та нічого: тато постаріється, а я виросту, — може, аж тоді порозуміємося, як йому не буде біля кого свою голову в похилому віці притулити… На синів і розраховувати нічого! Старший он у вересні мало в цюпу[57] не загримів!

— У в’язницю?! Що ж він такого витворив?

— Із ватагою п’яних друзяк продавчиню з «Дитячого світу» зґвалтували. Перша красуня в місті, але на побачення з ним відмовилася прийти. І перший раз відмовила, і вдруге — то він і помстився!

Лялька — вже не красуня… У Районному Центрі її всі називають Страшилищем. Ходить розпатлана, волосся фарбує у якісь неймовірні кольори — яскраві, аж ядучі, та ще й різні. Вдягається дико: начепить на себе кілька сукенок чи спідню білизну поверх плаття вбере. Ходить містом і чіпляється до перехожих: розпитує, чи вони, часом, не бачили, як її побіля озера затягали в машину, чи не чули, як вона гукала на допомогу.

— Катрусю, але ж вона божевільна!

— То вона після психіатричної лікарні такою зробилася.

— Як таке може бути?!

— Може. Адвокат головного призвідці того ґвалту (себто «братика» мого) під час процесу весь час добивав бідну дівчину в’їдливими запитаннями на кшталт, чи отримувала вона задоволення, коли із хлопцями у статевий акт вступала, — а всі присутні в залі реготали до упаду. Після двох чи трьох отаких засідань всі обзивали Ляльку першою к…рвою в місті. Вона із сорому вени собі порізала — і її тоді й запхали у психушку, зробили божевільною, а всі її претензії до тих лобурів визнали маренням хворої на голову людини… Отакий у мого татка синочок! Та й молодші не кращі!.. На старість йому ніхто й ложки води не подасть — це ясно, як день біленький. Отоді я й візьму його до себе!

Я не знаю, просто не уявляю, що на це сказати Катрусі. Чомусь думаю, що все станеться не так, як вона собі вимріяла. А чому не так і як саме буде — не знаю…

— Може, поговоримо про це іншим разом, — кажу подрузі, — бо зараз я кваплюся на останній автобус. Ти де будеш ночувати — тут?

— Мушу, а то ще мама вночі лиха накоїть: крани на плиті порозкручує, а вогонь не запалить, чи воду залишить відкритою! Вона вже таке робила.

— Ти ж навіть нічого собі укритися не взяла!

— Переб’юся! Я вже звикла. Мені би лишень маму порятувати — але як це зробити, й гадки не маю! Може, ти погодишся жити в нас, аби не їздити щодня туди й назад, — і вона зі встиду перед чужою людиною менше питиме?.. Ти не думай нічого такого: моя мама добра, чуйна, розумна! Ось тільки горілка, як кажуть, — злодійка!.. Правда, горілку вона вже не п’є: таки послухалася мене! Але й літр вина — не ліпше від чвертки горілки…

Коли я прибігла на автостанцію, то з’ясувалося, що мій автобус чомусь запізнюється. На нього чекало багато односельців, тож я заспокоїлася: навіть якщо транспорту й не буде, і доведеться йти в село пішки, — то таки ж не самій! Знічев’я стала читати оголошення на паркані — і мій погляд упав на найяскравіше з них: медучилище оголошувало додатковий набір на спеціальність «Медсестра», але тільки на вечірню форму навчання. Внизу червоним чорнилом від руки хтось зробив приписку: термін навчання — півтора року; середньої освіти вечірнє відділення медучилища не дає; документи для вступу за співбесідою треба подати до 15 жовтня.

* * *

А вдома мене вже чекав розбір польотів за мій же атестат! Виявляється, він несподівано знайшовся. І не в якомусь там глухому закапелку, а на тій самій верхній поличці етажерки, де лежали і раніше, й навіть зараз моя характеристика зі школи та похвальна грамота! На тому самому місці, де кожен з нас: я, тато, мама, брат, сестра — сто разів усе перевертали, але ніякого атестата не бачили! І ось тепер він після свого таємничого зникнення так же несподівано й таємниче матеріалізувався на тому місці, де йому й належало бути. Це була справжня містика!

До речі, ця містика тоді проявилася вперше — але не востаннє. Пам’ятаю, як напередодні захисту кандидатської дисертації я з жахом побачила у її тексті порожні квадратні дужки, в яких мали стояти дві цифри: перша — порядковий номер джерела, а друга — сторінка, з якої в цьому джерелі списано цитату. Я чітко пам’ятала, у якій саме книжці ту цитату знайшла, навіть виразно бачила її перед собою — на лівій сторінці, у третьому згори абзаці. Проте насправді у згаданій праці потрібної мені цитати не виявилося! Не змогла я її знайти і в інших джерелах, хоч розшукувала до посиніння! Наступного дня дисертацію вже треба було нести зшивати — а тут така халепа! Зайве й казати, що кандидатська дисертація — це аж ніяк не студентський реферат, і подібні огріхи в ній просто недопустимі. Десь коло дванадцятої години ночі, настільки знервована безплідними пошуками, що нерви вже не витримували, я щосили луснула дверцятами книжкової шафи. І тоді з її верхньої полиці, на якій книги стояли у три ряди і настільки тісно, що між ними не вдалося би пропхати й тонесенький аркуш паперу, на підлогу впала книжка! Не лише впала, а ще й розкрилася на тому самому місці, де й була надрукована так потрібна мені цитата! Виявляється: зовсім не в тій книжці, що я була переконана! І не на лівій, а на правій сторінці! Й не у третьому абзаці згори, а в першому знизу! Але ця книга також значилася в «Бібліографії», тож уже не існувало жодних проблем, щоб заповнити порожні квадратні дужки!

А коли я завершувала монографію докторської, мені виявилася вкрай потрібною рідкісна книга теолога й літературознавця Гавриїла Костельника. Та її не вдавалося знайти ні у відділі стародруків у бібліотеках Києва і Львова, ні у приватних колекціях найвідоміших книголюбів. Півроку безуспішно розшукувала, аж поки не вирішила махнути на ті пошуки рукою і у своїй монографії послатися на цитату Костельника, використану в роботі іншого науковця. Та якось бреду з університету додому, на околицю міста, через п'яний базар, де продають уживані запчастини до автомобілів, мотоциклів та велосипедів, стару сантехніку, поношене взуття, дверні ручки й замки, понищені дитячі іграшки та інший мотлох, який може для когось виявитися дуже потрібним і корисним. Січе дрібний холодний дощ, дме пронизливий вітер. Треба було ще коло університету сісти в автобус, а не блукати собачими стежками, але вже не я керую своїми ногами, а ноги — мною. І раптом — на розстеленій клейонці, під благеньким навісом, якийсь дідок продає п’ять або шість старих пошарпаних книг: радянські детективи, шкільний підручник у чорнильних кляксах, посібник із плетіння спицями й гачком, книгу про смачну та корисну їжу — і наукову працю Гавриїла Костельника! Вона геть обдерта, поплямлена, лише з однією третиною титульної обкладинки, — але ж це та сама безцінна річ, яку я ніде й ніяк не можу знайти! Мої руки тремтять. Я відкриваю гаманець. Знаю, що там залишився тільки дріб’язок. Сьогодні нам мали давати зарплатню, але десь по обіді сказали, що гроші в касу надійдуть лише завтра. Тремтячим голосом питаю дідуся, скільки коштує книжка. Він, хвильку подумавши, каже, що за гривню п’ятдесят віддасть. Ледве набираю потрібну суму: в гаманці залишається — сміх і гріх! — копійка. Додому, щонайменше кілометрів п’ять, мені доведеться тюпати пішки, але це вже не має для мене жодного значення. Звідки й сили раптом беруться — і я лечу додому, мов на крилах!

Що вражає: потрібна книга як у неймовірний спосіб знайшлася, так згодом дивовижно і щезла! Коли я вже вкотре перечитала придбану таким фантастичним чином працю, виписала потрібні цитати і сховала раритет на ту полицю, з якої книги принципово нікому читати не даю: там тільки найцінніші твори, — то через кілька років, захотівши відновити в пам’яті думки Костельника, я його праці там не знайшла! Перерила всю домашню бібліотеку — та марно. Через місяць перешукала все іще раз, а через півроку, дуже прискіпливо й старанно, — втретє. Усе даремно. Праця Гавриїла Котельника, надрукована при житті автора, із моєї квартири зникла безслідно, наче її ніколи в мене й не було!

* * *

Увечері я похвалилася татові про додатковий набір до медучилища, та він заборонив навіть і думати про те, щоб кинути школу й залишитися без середньої освіти. Проте назавтра я таки пішла в медучилище — й довідалася, що на вечірню форму навчання приймають лише тих, котрі вже працюють молодшими медичними працівниками, тобто санітарками чи нянями біля важкохворих. Через відсутність саме такої категорії охочих навчатися даний заклад і не добрав необхідної норми влітку, через що й оголосив додатковий набір. Міркую собі: таж я можу вчитися в медучилищі, не покидаючи школи! У мене на руках є всі необхідні документи: атестат за восьмий клас, грамота й шкільна характеристика! Заквапилася у військову частину до тата і застала його авто при виїзді із зеленої брами з великими п’ятикутними червоними зірками. Поруч із татом сидів Пал-Палич, якого мої слова чомусь дуже зацікавили.

— А пачєму би дєвушкє нє палучіть діплом медсестри, нє брасая школу? — раптом запитав він тата. — Прафєссия очєнь і очєнь даже харошая для женщіни — ну, хатя би для дамашнєва абіхода. Сама в будущєм і укольчік сможет сдєлать, і балєзнь апрєдєліть на раннєй стадіі. Да іщьо і, ґаваріт, у падружкі жить будєт, — а значіт, начєвать єсть ґдє, даєзжать нє нада, а то каждую зіму адні праблєми.

— Але ж треба довідки з місця роботи в лікарні, — зітхнув тато.

— Сдєлаєм! Ваєнний Госпіталь на работу санітаркай прімєт. Шестнадцать ґадков уже єсть?

— Є! — ствердно хитнула я головою.

— Паспорта нема! — відрубав тато.

— Буде паспорт, — пообіцяла я. — Навіть до Бугая ходити не треба: Катрусина мама знайома з паспортисткою.

— Ну і як же ти думаєш і в школі вчитися, і в медучилищі, та ще й у госпіталі працювати? — все одно не погоджувався на мою авантюру тато.

— В Госпіталь дастатачьна толька аформітса і палучіть справку па трєбаванію, а после і расчітатса. Нікто правєрять нє станєт: наша бюракратічєская сістєма — самая лучшая в мірє! — поплескав тата по плечі Генерал. — Патянєт ана і школу сваю, і учіліщє, толька дамашнєй работай єйо нє заґружайтє!

Наступного дня ми з Катрусею пішли до паспортистки. Емілія Федорівна відвела нас у кабінет, де розміщувався районний паспортний стіл, сказала працівниці, що голова сільради забрав моє свідоцтво про народження, а документи на паспорт уже третій місяць не подає і папери мені також не повертав. Потім вони, підсміюючись, ще про щось пошепотілися, після чого та працівниця набрала телефонний номер нашої сільради. Холодним, аж металевим голосом повідомила Бугаєві, що моєю особою зацікавилися органи, тому нехай негайно передасть усі мої документи батькам, бо завтра їх викликають у прокуратуру. Коли я почула слово «прокуратура», в мене затремтіли коліна, але паспортистка розсміялася:

— Злякалася? Голова сільради злякався ще більше! Поки приїдеш додому, документи вже на тебе чекатимуть. Принесеш їх мені, заповниш бланк — і через тиждень отримаєш свій паспорт!

Емілія Федорівна як у воду дивилася. Ще біля хвіртки мене зустріла стривожена мама й почала розпитувати, що я такого накоїла, що тата з моїми документами викликають до самого прокурора.

— Не тата, а мене, й не до прокурора, а в паспортний стіл, — пояснила я.

— Ти вже десь на Бугая нажалілася комусь, заразо! Ой дивися, відберуть у нас через тебе, каро небесна, бабину присадибу, а ми вже кілька років той город гноїмо, — тоді я тобою не натішуся! У кого ти така вдалася, й без росинки страху? Попам’ятаєш мої слова: твій навіжений характер ще приведе тебе під дурного хату!

Тато ж сміявся щиро і з моїх походеньок у паспортний стіл, і з Бугаєвого переляку:

— Ти, що, призналася паспортистці, що голова вимагав п’ятдесят карбованців?

— Ні. А треба було сказати?

Але мама, заламавши руки, стала приповідати, що бракує лиш того, аби нас разом із Бугаєм міліція тягала за ті гроші. Не дали — то краще й не згадувати!

XII

У дев’ятому класі в нас помінялися деякі вчителі. Українську мову й літературу почав викладати Володимир Романович Пецький, сухенький, невисокий чоловічок, дивовижно обізнаний з українським красним письменством, дуже вимогливий, але завжди справедливий. Уже через тиждень я стала його улюбленою ученицею, а геометрія й алгебра для мене відійшли на другий план, набагато поступившись рідній літературі.

Старшими класами в ті часи вважалися тільки два останні, то й хронологічний курс літератури від Шевченка до повоєнного періоду XX століття вивчався тільки в дев’ятому і десятому класах. На уроках ми глибоко опрацювали й «Катерину», й «Наймичку». Правда, дівчата червоніли при одному тільки слові «покритка» й уникали біля дошки його вимовляти, а хлопці (та що там хлопці — навіть учитель!) помітно нітилися, коли розповідали про моральне падіння Шевченкових безталанних героїнь. Така була цнотлива доба, такі закомплексовані покоління.

Проте на уроці вчитель постійно намагався зав’язувати дискусії, ставив відмінні оцінки не лише тим, хто вважав, що Катерина і Ганна — жертви суспільного ладу, бо так було написано в підручнику, а й тим, хто обстоював думку, що, наприклад, Катерина сама винна у своїй недолі, бо «не слухала ні батька, ні неньки» ще дівчиною; а пізніше — з байстрям на руках із дурної голови пішла шукати зрадливого офіцера; ну й насамкінець учинила аж ніяк не мудро, утопившись в ополонці, бо покинула напризволяще малого сина. А Лукія, про яку йшлося в написаній російською мовою повісті Т. Шевченка, хоча теж народила дитину від «копитана», але коли її підкинула бездітним батькам, а офіцер почав підмовляти колись покинуту красуню мандрувати з ним за військом, відмовилася від такої пропозиції й, отримавши від коханого з усієї сили батогом по плечах, аж тріснула домоткана сорочка, зробила правильний висновок для себе: «Оце тобі, дурна, плата за твою любов!». Тож і про героїню поеми «Наймичка» — Ганну, хоч у тексті цього твору й не було ніяких даних про гріховного призвідцю до життєвої драми дівчини-зведениці, ми домислювали подібну ситуацію до Лукіїної. Подібних диспутів не дозволяла на уроках російської літератури навіть Світлана Яківна, хоч дехто з нас самовільно й пробував у подібному дусі трактувати драму О. Островського «Гроза».

Хіба ми, комсомольці-старшокласники, розуміли, що живемо в найстрашніші 70-і роки деспотичного панування тоталітарної системи, що за гарячі дискусії на своїх уроках Володимир Романович міг поплатитися не тільки учительським дипломом, але й власною волею? Нам було цікаво — й цей фактор вирішував усе: ми читали художні тексти повністю й опрацьовували всю додаткову літературу, яку лише могли знайти в кількох міських та районній бібліотеці, любили й поважали свого вчителя й готові були перед усім світом заявляти, що він — найкращий. Численні перемоги вихованців Володимира Романовича на обласній та республіканській олімпіадах спонукали так само вважати й дирекцію школи, тож нашому педагогові-словеснику за високим дозволом облвно вирішили присвоїти звання Заслуженого вчителя. Звісно, задля цього із трепетом мусили прийняти комісію з Києва, тому заздалегідь уся школа стояла на вухах: готувалися виставки шкільних творів, дитячої літературної творчості, натхненно працювали драматичний і літературний гуртки, якими керував наш улюблений учитель. Та вирішальним моментом мав стати урок української літератури за поемою «Гайдамаки» Тараса Шевченка. Натреновані на попередніх заняттях, ми уважно прочитали усі виноски до тексту, сумлінно опрацювали коментарі в «Кобзарі», познаходили в бібліотеках додаткову літературу. Ніщо не віщувало біди.

Вперше прогриміло, коли учні взялися за аналіз уривка, де розповідалося про те, як п’яні конфедерати по-звірячому замордували титаря у Вільшаній і забрали його дочку Оксану, щойно вона повернулася додому з побачення-прощання з Яремою. Хтось із хлопців мовив, що іншої причини, щоб неволити дівчину в польових умовах воєнного протистояння, ніж з метою розпусних дій, в озброєних поляків не було, й зробив висновок, що Ярема, якого й сам Залізняк, і Гонта, й інші гайдамаки відмовляли визволяти обезчещену дівчину й поєднувати з нею свою долю, зробив справжній подвиг, адже не тільки не прислухався до висновків тих, для кого народна мораль стала вищою від пам’яті серця й голосу совісті, а навіть, навперекір осуду свого оточення, в монастирі взяв церковний шлюб з коханою дівчиною після всього, що їй довелося перетерпіти в лядському полоні. Перевіряючі, які сиділи поміж рядами наших парт, демонстративно перезирнулися між собою й поквапно взялися щось занотовувати у записники.

Вдруге вдарила блискавка, коли клас приступив до аналізу образу Гонти і його жорстокої розправи над власними дітьми. Староста класу Вірка-Шкірка глибокодумно заявила, що коли йдеться про класові переконання, то жаліти навіть близьких родичів не можна, й навела, як взірець, загальновідому історію Павлика Морозова. А от Вовочка зауважив, що у випадку з Гонтою йшлося про ні в чому не винних маленьких синів, тому Іван, який досі вірою й правдою служив польському магнатові сотником надвірних козаків і за вірну службу отримав від свого пана у власність два села разом з усіма кріпаками, які в цих селах проживали, про що написано в «Коментарях» до «Гайдамаків», не мав права за свої минулі гріхи перед народом жертвувати життям ні в чому не винних дітей, виставляючи страшним убивством напоказ, який він вірний гайдамацькій присязі, якщо насправді досі ніколи не був зі своїм народом на одному боці барикад. Володимир Романович побілів — робота над образом Івана Гонти на уроці розгорталася всупереч трактуванню Шевченкового героя в підручнику-критиці. Але я не зрозуміла зумовленого нашими репліками небезпідставного хвилювання вчителя, підняла руку й теж заявила, що вбивати один одного тільки тому, що одні хрестяться двома пальцями, а інші — трьома, одні моляться українською мовою, а інші — польською чи латинською — дико, а ще дикіше — різати власних дітей, які перейшли в католицизм, аби таким чином підтвердити й піднести свою православну віру; і так само дико — проклинати власну дружину-католичку, з якою Гонта одружився якщо не з любові, то за розрахунком, а отже, теж не міг вважати себе людиною настільки безгрішною, щоби брати на себе відповідальність вирішувати питання людського життя і смерті.

— Ти що, співчуваєш полякам? — спитав учитель, підказуючи потрібну відповідь, ще й квапливо додав. — Тобі не шкода Ярему? Нещасного, з понівеченою долею, підло вкраденим у нього поляками особистим щастям?

І тут блиснуло та загриміло втретє.

— Я особисто насамперед співчуваю простим полякам, на долю яких випала страшна розправа повсталих. Яреми Галайди я таки боюся. Прочитайте, що він робить: «Мертвих ріже, живих віша!»! Це не герой, а запеклий кримінальний злочинець, якого треба ізолювати від інших людей, бо такого страшно бачити на волі після його жахливих убивств! І тут уже не має значення навіть те, що він пересилив себе, одружився з оскверненою дівчиною! Гонти мені також не шкода! Це пристосуванець: то полякам служив, коли було вигідно, то, як тільки стало небезпечно бути з ляхами, перейшов на бік повсталих. Без жодних докорів совісті прокляв дружину, холоднокровно зарізав рідних синів — де гарантія, що не робитиме кривавих злочинів у майбутньому, що не зрадить і свій народ?

Перевіряючі посхоплювалися з місць, почали розмахувати руками, гуртом цитькати нас і криком кричати на Володимира Романовича, обзивати його націоналістом й буржуазним рупором, ворогом народу. Бліда, як смерть, Урюк, яка також сиділа на відкритому уроці, взялася виганяти нас із класу на коридор, а вигнавши, замкнула двері зсередини. З класу доносилися окремі голосні фрази, проте й з них усім ставало зрозумілим, що з нашої ласки заварилася недобра каша. Наполохані й ошелешені, ми не могли до кінця збагнути, що такого й чому скоїлося, з якої причини добре підготовлений нами урок зірвано, що такого неправильного ми обстоювали, якщо в тексті про це йдеться виразно й ясно?

На другий день Урюк почала нас викликати по одному в свій кабінет і строго допитувати, чи й на інших уроках української літератури Володимир Романович також підтримує крайні опортуністичні погляди. Що це таке, ми погано уявляли, хоча працю Леніна, в якій слово «опортунізм» звучало кілька разів, директор школи нас колись таки змушував конспектувати, зате дружно вигороджували улюбленого вчителя, гаряче доводили, що самі також послуговувалися тільки тим, що надруковано в книжках або про що можна прочитати в коментарях до «Кобзаря». Урюк вимагала негайних підтверджень. Ми розгортали позичені в бібліотеках книжки й водили пальцем під промовистими рядками, чим злили її ще більше. Коли всі вже були опитані, і я також, Урюк викликала мене вдруге:

— А ти знаєш, що Володимир Романович до 1939 року вчився в бурсі?

— Не знаю.

— І що хотів стати священиком, також не знаєш?

— Ні.

— Він, напевно, проповідував вам на уроках української літератури віру в Бога!

— Не проповідував!

— А звідки ж ти знаєш, що українці молилися по-українськи, а поляки по-польськи?

— А як же вони мали молитися? Кожен народ молиться своєю мовою.

— Радянський народ, мушу тобі нагадати, якщо маєш коротку пам’ять, принципово не молиться. Радянський народ — войовничий атеїст! Він не вірить в Бога! Хто тобі сказав, що поляки хрестилися двома пальцями, а українці — трьома, що в костелах ксьондзи правили службу латинською мовою, а в Мотронинському монастирі якийсь благочинний — українською?

— Про це написано в «Коментарях»! Гайдамаків підтримав ігумен Мотронинського монастиря Мелхіседек. Він відправив спеціальне Богослужіння і навіть ножі для повсталих освятив, як паски на Великдень, тому цією зброєю вбивати поляків не вважалося гріхом. Про це у «Примітках» до «Кобзаря» двічі згадано!

— Покажи, де!

— Ось тут і тут, читайте самі!

— Хто вас навчив такі дурниці визбирувати? Як у підручнику написано, так і треба всі образи літературних героїв характеризувати. Тільки так!

— А якщо там написано неправду?

— Шкільний підручник — книга перевірена, ким треба! Там усе написано правильно! Розумієш? А тепер дивися мені в очі й не пробуй брехати: про роман Олеся Гончара «Собор» Володимир Романович вам щось розповідав?

— Уперше про цей твір чую!

— Ой, буде ще ваш Володимир Романович у тюрмі сидіти, за те що посмів негативно впливати на підростаюче покоління, ой буде!..

На наступний урок української літератури прийшла інша вчителька й почала нас прискіпливо й упереджено опитувати. Ми піднімалися з місць, але заявляли одне й те ж: «Не знаю!», «Не буду відповідати!», «Ставте двійку!». Урюк зібрала наш клас у піонерській кімнаті, дорікала бунтом на палубі, обіцяла гамузом повиганяти зі школи. Після уроків я вблагала Вовочку-Генсека, аби розповів усе своєму дідусеві й щоби той захистив нашого вчителя. Як саме секретар райкому це мав зробити, уяви не мала, хоч із відстані часу вже добре розумію, що тоді захистити було значно важче, аніж зацькувати, — але Володимир Романович таки залишився на своїй посаді, хоч звання Заслуженого так і не отримав до самої смерті. Правда, надалі наш учитель став обережнішим, дискутувати нам уже не дозволяв, а на мене відверто ображався, навіть якийсь час звертався лише на «ви». Одного разу зупинив на шкільному подвір’ї й із невимовним болем у голосі мовив: «Що, зіграла польська кров? Живеш під українським небом, їси український хліб, а все одно почуваєшся полькою? Захищаєш своїх, що би вони не творили на нашій землі! Ти думаєш, що до різанини в Умані ні з того ні з сього дійшло? З доброго дива народ озвірів? Ні! Неправда! Століттями треба було українців мордувати, щоб вони вибухнули таким страшним гнівом. Століттями, пшепрашам[58] вельможну панянку Понятовську!» — і, згорбившись, пішов собі далі. Мені стало невимовно соромно й гірко. Я втекла в порожню гардеробну кімнату й наплакалася там досхочу.

Наступного дня Катруся повела мене в паспортний стіл. Її знайома простягла мені чистий бланк й сказала:

— Національність маєш право обирати сама. Твої батьки за паспортами — поляки, то, може, порадишся з ними і прийдеш до мене ще раз?

— Ні, я напишу, що українка.

— Батьки проти не будуть?

— Не знаю. Але я живу під українським небом, їм український хліб.

— Роби, що знаєш. Тобі видніше.

Паспорт мені виготовили дуже швидко, але показати його своїм рідним я панічно боялася. Звісно, через самовільно обрану мною національність. Зрештою, настав день, коли таємне зробилося явним. Тато тільки зітхнув, а мама засміялася:

— Що я тобі говорила? Вона — не наша!

Надалі варто було мені допустити якийсь промах, щось виконати невлад, ненароком зіпсувати якусь річ, — мама відразу холоднокровно підсумовувала:

— Що вдієш — українка, і цим усе сказано! Фертик!

Не сподобалася моя п’ята графа й цьоці Дозі:

— Чому ти росіянкою себе не записала? Бути росіянкою набагато вигідніше, ніж українкою! Тобі на це в паспортному столі хіба не натякали?

— Ні, мені нічого не казали. Я сама!

— Якби ти жила в нас у Львові, до такого ніколи б не дійшло. Добре подумай, що ти накоїла! Добре подумай!

З татом щиро поговорити не вдавалося: він просто уникав розмови. Проте вже не заперечував, щоб я занесла документи в медучилище:

— Якщо потягнеш і школу, й училище, я не бороню. Пал-Палич потрібну довідку виробив і заборонив мені сварити тебе за паспорт. Надалі чини, як вважаєш за краще, але пам’ятай, що мене болить те, що ти натворила. Дуже болить! Ніколи не забувай про це, але й не заводи розмови: пізно вже — що з воза впало, те пропало!

— Ви мене вже більше не любите?

— Та ні, люблю. Тільки не так.

— Не так сильно як раніше, татку?

— По-іншому тебе люблю.

— Не можете мені простити?

— Не знаю. Мені треба це ще пережити. Не плач. Кожен дуріє по-своєму.

Катрусина мама легко погодилася, щоб я жила в них, але коли тато привіз мій одяг і книжки з села, то зайшов у помешкання разом із Пал-Паличем. Генерал пильно оглянув порожні кімнати, відкликав Катрусину маму, яка, на щастя, була тверезою, тицьнув їй пальцем в груди й тихо запитав:

— Пйошь? Давно? Брасай нємєдлєнно, єслі єщьо можеш, а то нє астановішса! Мєбєль хоть какая-то в тєбя єсть?

Господиня мовчала, потупивши очі.

— Палучішь целую машину мєбєлі. Вибєрьошь сама. Но єслі начнєшь снова піть, пайдєшь пад суд. Скажу, што мєбєль наваравала с ваєннай часті. Панятна?

— Я кину пити. Чесне слово, — простогнала Катрусина мама. — Привозьте хоч якесь ліжко. І диван. І шафу. Й стіл.

— Чєрєз нєдєлю-двє палучішь. Но: угавор — дарожє дєнег! Я с тєбя взял чєстнає слова!

Коли вдома тато почав мене розпитувати, про що Генерал розмовляв з Катрусиною мамою, я призналася тільки, що про меблі. Сказала напівправду, остерігаючись, що коли мої домашні довідаються про те, що Катрусина ненька п’яна мало не щодня, то жити мені в подружчиній квартирі не дозволять, а це означає, що про училище також можна забути. Зрештою, я тоді ще сама вірила, що Катрусина мама кине пити. Досі я бачила лише пияків-чоловіків. Із жінок у нашому Селі ніхто не напивався до напівсмерті. Та й навіть відомих мені чоловіків-алкоголіків між моїми односельцями було мало. Менше, ніж пальців на одній руці: клишоногий Цьопочка, музиканти Іван Цьоньо та Василь Мареїн — на все п’ятитисячне Село.

Через кілька днів тато сказав мені, що військова квартирно-експлуатаційна частина поміняла меблі жителям військового містечка й післязавтра старі шафи, столи, крісла й дивани повезуть на смітник. Треба, що Катрусина мама замовила й собі бортову машину в тому ЖЕКу, де працює двірничкою, о другій годині приїхала вантажівкою на міське звалище й там дочекалася обіцяних меблів, які солдати їй тільки перевантажать з однієї машини на іншу.

До речі, меблі виявилися цілком пристойними й оббивка на них була значно чистішою, ніж навіть у комісійному магазині — тоді за новими люди стояли в чергах по кілька років, а в меблевому магазині красувалися тільки взірці, які навіть руками чіпати було заборонено. Вдома Катрусина мама розплакалася від щастя: не було в хаті й кульгавого табурета, а тут наче за помахом чарівної палички: раз — і три чудові дивани, двоспальне ліжко, тапчан, етажерка, дві тридверні шафи для одягу, два столи, шість тумбочок, рогата вішалка й цілий комплект на кухню! Ми з подругою тиждень натхненно поралися в квартирі, відпуцовуючи спочатку вологою, а опісля — й сухою ганчіркою мало не кожну дощечку в тих меблях, а Катрусина мама білою фарбою замальовувала інвентаризаційні номери з тильного боку спинок диванів, на задніх стінках шаф і тумбочок та на днищах стільців. З яскравого ситцю в ательє з ремонту одягу було пошито фіранки на вікна, в комісійному для нас із Катрусею запівдарма куплено настільну лампу, а також кремову скатертину на кухонний стіл — й спільному щастю не було меж.

Мене прийняли в медучилище, і щодня, крім суботи й неділі, на сьому вечора я бігла на заняття. Поверталася ж о десятій-одинадцятій. Простувати порожнім, хоч і яскраво освітленим, а тому просто фантастичним містом, було все-таки незвично й навіть трохи боязко, тому я брала з собою за компанію Катрусю, а викладачам пояснювала, що це моя молодша сестричка-школярка, яку нерозлучно тягаю з собою лише тому, що мені самій страшно пізно ввечері повертатися на передмістя, куди й автобуси після дев’ятої вечора не курсують. Моїй відчайдушній брехні вірили, тим більше що Катруся заявлялася у шкільній формі, бо ніяких інших пристойних лахів не мала. Зате я — в бежевому замшевому костюмчику, що його мені придбала у Львові цьоця Дозя, чим укотре наразилася на мамине невдоволення. Удвох з подругою ми поночі безстрашно й гордо дефілювали головною площею міста, бо й жили майже в центрі, а що Катруся завжди ловила навчальний матеріал прямо на льоту й часто вдома мені пояснювала те, що я не зовсім зрозуміла під час лекції, то користь від такої напарниці для мене була дійсно великою. Втім, і Катрусина мама, й сама Катруся теж не нарікали, бо на харчі майже не тратилися: тато привозив із села й картоплю, й моркву, й муку, й смалець, й сир, і сметану. А у військторзі купував нам лимони й відрізи вельвету на сарафани та спіднички — чорного, молочно-шоколадного і темно-зеленого кольору. Цей грубий матеріал у дуже вузенький або й широкий рубчик по-простонародному називався «штрукс» і тоді був неймовірним дефіцитом — як і дублянки, туалетний папір, оселедці, рафінована олія, майонез і консервований горошок, але в усьому цьому нагальної потреби ми не відчували, бо вдовольнялися найнеобхіднішим. Та й знання, що разом зі мною Катруся отримувала в медучилищі, мали їй дуже пригодитися згодом, бо моя подружка мріяла вступати саме до медінституту.

XIII

Наближалися жовтневі свята, а з ними — обов’язкова міська багатолюдна демонстрація трудящих, у якій добровільно-примусово — щоразу перевірялося за списком! — були задіяні не лише робітники з численних містечкових заводів і фабрик, не тільки працівники лікарень, бібліотек і закладів культури, а й старшокласники всіх шкіл міста. Діти завжди проходили двотижневу спеціальну підготовку до параду. Щодня після уроків, тобто від третьої аж до сьомої години вечора, — власне, до сутінків, нас муштрували на шкільному стадіоні інструктори з танців. Хлопці мали йти в колоні з червоними прапорами на довгих держалнах, розмахуючи ними то вправо, то вліво, дівчата — крокувати з кольоровими обручами. Ті обручі ми несли то над головою, то в одній руці, то в іншій, то крутили ними хула-хуп на талії, а всі рухи повинні були виконувати синхронно. Тож наприкінці останнього тижня тренувань ми вже уподібнилися до автоматів, які могли задану програму виконати й спросоння опівночі, досить було нас лише підняти й вишикувати в ряди. Кожна школа для параду під час святкування жовтневого перевороту (тьху, — жовтневої революції) та дня солідарності всіх трудящих 1 Травня мала свою форму. Для дівчат нашої школи було закуплено чорні полотняні туфельки-балетки, білі підколінки з чорними круглими кутасиками, чорні в широку складку короткі спіднички й білі футболки-безрукавки. Цей, власне, літній одяг часто не відповідав погоді. Дирекція шкіл, звісно, не могла не знати, що й на початку травня, й на початку листопада, а особливо о десятій годині ранку — а саме в цей час розпочинався парад, — надворі частенько стоїть навіть мінусова температура, і так само часто йде дощ або й сніг, — але жодних висновків із того не робила. Зрештою, якщо через кілька днів після вибуху на ЧАЕС — а це було майже на п’ятнадцять років пізніше від моїх шкільних літ — погнали столичну дітвору на парад, хоча рівень радіації аж зашкалював на всіх вимірювальних приладах, то чому би мали у 70-х роках систематично не випускати на холодригу практично роздягнене юнацтво?

Ми страшенно намерзлися ще до того часу, поки пройшли повз червоні трибуни біля універмагу, бо наш верхній одяг Амеба замкнула в гардеробі, а чекати, поки передні колони рушили, нам довелося під пронизливим вітром добрих півгодини. Та й після проходження головної дистанції Урюк і Амеба не дозволили нам відразу бігти до школи, щоб зігрітися в теплих класах, а примусили ще тричі промарширувати з усіма завченими рухами центральною площею, де посеред чотирикутника доріг на здоровенному постаменті височів пам’ятник Леніну. Як з’ясувалося пізніше — вже після проголошення Україною незалежності, коли цей пам’ятник демонтували, — його громіздкий постамент був вимуруваний із бетонних і мармурових плит, що колись були надгробками на старому єврейському кладовищі.

Перед пам’ятником Леніну із простягнутою в бік ратуші правицею на землі блищить новенький круглий каналізаційний люк, а на ньому лежить, відкинувши лапи й хвіст, собака, що таки чудом уцілів після облави гицлів, які щокварталу відловлювали бродячих псів у чорну машину: як здогадувалися в народі, на шапки й чоботи. Було, що псів спеціальна служба не тільки ловила величезними сачками, а й що гицлі звечора зумисно розкидали отруєну приманку, а вранці збирали агонізуючих тварин у брезентові міхи. Ніяких товариств захисників тварин тоді не існувало, а про жорстоку смерть нещасних дворняг у місті знали всі, навіть малята з дитсадків. І ось ми маршируємо периметром площі, а посередині обличчям до пам’ятника вишиковуються директор школи з онучкою, Амеба з малими небожатами, в яких у руках здоровенні паперові гвоздики, самотня Урюк з великим червоним бантом на лацкані пальта, Світлана Яківна з обома своїми хлопчиками, інші вчителі з дітьми та онуками, а собака й не думає бодай ворухнутися. Накривка люка тепла — під нею проходить теплотраса, пес розімлів, зігрівся і задрімав. Та й куди тікати бідній собаці, якщо наша колона розтягнулася так, що заповнила всі сторони чотирикутника? Й раптом в урочистій тиші, яку порушують лише наші кроки, звучить дзвінкий голос п’ятирічного малюка Світлани Яківни:

— Мамо, мамо, дивися, дядя Ленін песика вбив! Дядя Ленін — також гицель, мамо?

Наші голінасті й аж сині від холоду колони вибухають таким реготом, що перестаємо чути навіть даленіючу музику військового оркестру, який уже повів солдатів у зимовій парадній формі в казарми. Урюк верещить, щоб старшокласники негайно бігли до школи перевдягатися. Директор кидається на Світлану Яківну з кулаками, сміливіші вчителі заступаються за її дитину, а боязкі алярмом тягнуть власних нащадків від пам’ятника.

* * *

Жовтневі свята у селі мали свою специфіку. Переважно, ці червоні дні календаря заодно приурочували й до дня врожаю. У вестибюлі клубу, де щосуботи й щонеділі після кіно молодь танцювала до упаду, накривали столи, на яких у глибоких мисках парувала кров’янка, блищав, як лід у калюжах, холодець, прямо на підносах цвіли тонесенькі пелюстки копченого сала, височіли гори накраяних калачів. Горілку на загальний огляд ніколи не виставляли, але в підсобці стояло три відра сизої самогонки й кілька гранчаків, якими тамували спрагу всі бажаючі, котрі нюхом чули первачок і прямували на його бойовий клич краще, ніж туристи по азимуту. Поміж дорослими у вестибюлі сновигали діти, але до столів підходити соромилися: хіба що раптом добросердна колгоспна кухарка бралася направо й наліво роздавати малюкам по цукерці чи шматку завиванця з маком. Миски й тарелі на столах швидко порожніли, їх замінювали повними. Присутні веселішали, чоловіки пощипували буфетницю, яка за окремим столиком на розлив продавала вино й пиво, і всоте повторювали, що, мовляв, наша Насті хоче масті. Буфетниця також була «під мухою», й хоча била мокрою ганчіркою чоловіків по руках, але так стріляла на найбільш нахабних очима, що ті пускалися берега остаточно й уже не тільки щипали Настуню за лікоть або за стегно, але й навіть привселюдно лізли руками їй у пазуху.

Коли ні голодних, ні спраглих не залишилося, завідуючий клубом відчинив двері з фойє у кінозал, і колгоспники заквапилися займати місця, бо добре знали, що для всіх присутніх крісел не вистачить. На сцені засіла президія, яка нагороджувала, як було підкреслено, найпрацьовитіших і найчесніших. Лунав марш, до голови підходили парторг, зоотехнік, бригадири, ланкові й отримували свої премії в червоних конвертах, а разом із конвертами — по великому білому калачу, обв’язаному навхрест червоною атласною стрічкою. Звичайним колгоспникам нагороди не світили, навіть дуже працьовитим, таким, як Панько Буба. Він, бідачисько, все своє життя був жахливим невдахою. На війні під Кенігсбергом його мало не зарізав німецький офіцер, здоровенний бурмило, який загнав Панька в кінець траншеї й, будучи твердо впевненим у своїй перевазі, заздалегідь отримував неабияку насолоду від того, що низенький на зріст, зовсім юний і переляканий насмерть радянський солдатик не міг дати ради власному автоматові, поки безславно не впустив зброю собі під ноги й не забився в риданнях, як скривджене дитя. Фашист не взяв до уваги лише одного: загнаний у глухий кут слабосилий домашній котик стає тигром. Тож коли розмахнувся на Панька ножем, Буба, рятуючи свою душу, не тільки повис на його руці, а якимось чином той ніж ввіпхав фріцові в живіт по саму кістяну ручку, хоч німець під френчем ще й обмотав себе бойовим німецьким прапором. У шоковому стані Панько взявся витягати зброю з фашистського черева, та ще й з якогось дива вхопився за прапор, витяг криваве полотнище зі свастикою й поперся з цим трофеєм до командира, як дурний до суду, хоча бойові товариші навздогін йому гукали, щоб кинув фашистську ганчірку, а то ще за неї свої ж і розстріляють. Командир втішився Паньковим трофеєм, як дідько цвяшком, вихопив у солдата бойове полотнище й наказав телефоністові негайно сповіщати у штаб дуже важливу інформацію. За особисто здобутий у рукопашному бою німецький прапор Паньковому командирові дали Героя Радянського Союзу, а Буба залишився осміяним бойовими товаришами, які до останніх днів війни при кожній слушній нагоді кепкували з невдахи: «їм — ардєна і медалі, а нам ні хрєна не далі: нє за ніх же ми ваєвалі!». Коли ж Панько повернувся в Село, то одружився з лихою на вдачу вдовичкою Каською. На їхньому скороспілому весіллі вчорашні фронтовики поплескували молодого по плечах: «Паньку, ти не журися, ти лише живи! Жінку ми тобі вже знайшли, дитину зробили, ти лише живи!». П’ять місяців по весіллю, шість — після того, як закінчилася війна, Каська народила Бубі двійню, але коли Панько спробував заїкнутися дружині про її довесільні гріхи, так відлупцювала нещасного сапилном[59], що той тиждень відлежав. Надалі Панько усі роки уже чемно сидів у Каськи під п’ятою та працював і в колгоспі, й удома, як проклятий. Що був Буба безвідмовним, то начальство визискувало його гірше, ніж єгипетського раба. Переважно тільки він один затримувався у колгоспному полі до темної ночі. Коли ж такий утомлений, що ледве теплий, повертався додому, Каська репетувала на весь куток, що ніякої допомоги від Панька в господарстві не має: город заріс бур’янами до неба, картоплю треба підгортати, а вона ще й не просапана, — і Панько, не вечеряючи, покірно брав сапу, запалював ліхтарню, що її клав у міжрядді, аби присвічувала, де бур’яни, а де — картопля чи буряки, й до півночі порав свій город.

Коли вже всі премії було роздано й навіть закінчився самодіяльний концерт, завідувач клубу запросив присутніх на безплатні танці, тож на них гуртом повалила і молодь, і вже одружені, й навіть старі, тим більше що на столах по кутках вестибюля знову з’явилися миски з наїдками. Грали місцеві музики, ті ж самі, що й кожної суботи та неділі, — але тоді треба було платити по двадцять копійок, а в День урожаю вони авансом відпрацьовували премію, що її з трибуни пообіцяв їм Бугай.

Скрипка й бубон мали постійних виконавців, сорокарічних старих парубків Івана Цьоню й Василя Мареїного. Що ці два музики за вихідні у клубі заробляли, те за тиждень помаленьку пропивали. Обидва значилися сторожами в колгоспі: один повинен був чергувати вночі в сільраді біля телефону, другий — з нестріляючою двостволкою блукати біля колгоспних комор і току, але насправді обидва, поки не зморював сон, товклися на ґанку контори й не тільки не стерегли від злодіїв колгоспне майно, а й часто-густо самі норовили щось принагідно поцупити, тому голова з такими робíтниками майовими мав одні клопоти й неабиякі збитки. Коли ж вирішив нероб покарати й зі злості перевів їх у конюхи — то довірені сільським музикам чотири коростяні шкапи мало взагалі з голоду не здохли, бо невиправні ледацюги після роботи в полі не приводили коней у конюшню, а прив’язували в себе на подвір’ях до парканів. Бідні коні з голоду гризли штахети, бо бур’янів у полі досяжності їм і на один вечір не вистачило. Жінки з ферми щодня в’їдливо дорікали музикантам їхнім ледарством, шанталавістю й убогістю, але у відповідь чули одне й те ж:

Що я маю? Що я знаю?

Два патички — та й вже граю!

Дідо грав — г…мно мав,

Тато грав — г…мно мав,

І я граю — г…мно маю!

На подвір’ї клубу в темній альтанці я віднайшла Лілю й Андрія, які при моєму наближенні поховали тліючі цигарки в рукави, і стала просити їх, щоби ми вже йшли додому, — бо скажу мамі, що вони курять! Але брат і сестра лиш реготали, добре знаючи, що без них я й так додому не піду, а вони будуть у клубі доти, доки їм забагнеться, хоч і змерзли, як цуцики. Мусіла я вертатися в фойє, де люди вже своїм диханням нагріли приміщення, бо у вестибюлі ніколи не топилося.

З недавніх пір наші дорослі музиканти залучили до своєї компанії малого Іванка Левкового, другокласника, який відзначався унікальним слухом, але не мав жодного шансу не те що на музичну освіту, а й на бодай якийсь музичний інструмент, бо в його батьків ріс-підбував добрий десяток з хвостиком дітей, одне від одного менших. Одягти і взути свою малечу Іванові батьки ледве спромагалися, тому й гадки в їхніх головах не блискало, щоб тратити гроші на дурні захцянки свого найстаршого. Кожної суботи чи неділі опівночі після танців дорослі музиканти насипали малому в картуз пригорщу-дві копійок — і хлопчина так втягнувся в легкі заробітки, що починаючи вже від самого понеділка починав нетерпляче дожидатися вечора суботнього. Малий зовсім занедбав школу, в перший день тижня на уроки взагалі не з’являвся, бо не міг від подушки відірвати тяжку голову, а на дорікання вчителів відповідав, що йому їхньої науки не треба, бо він файно грає на баяні й уже добре заробляє без книжок. Баян був власністю клубу, але завклубом грати на ньому взагалі не вмів, а Йвась якимось Богом навчився грати сам, хоч його русяву голівку з-за баяна ледве було видно — стирчав лише нестрижений скуйовджений чубчик. Оскільки дорослі музики ще й приспівували до танцю, то дуже швидко на це почали підбивати й Івася, вкладаючи в уста дитини таку похабщину, що її особисто самі озвучити й не наважувалися. Тож і сьогодні, коли після святкування Дня урожаю п’яні односельці найчастіше замовляли польку й коломийку, Івась не так приспівував, як щосили викрикував:

Ти — Маруська, я — Івась!

Ти казала: щось ми’ даш!

Ти давала, а я брав, —

А хто буде колисав?

Гучний регіт вкривав його слова. Дорослі музиканти підморгували малому й підохочували, поки, зрештою, хлопчина зовсім не пускався берега:

А я свою тещу

По коліні плещу!

Вона — по членищу,

Як по топорищу!

По цих словах підпилий Бугай вихопив у бубніста з рук колотівку й почав щосили нею лупцювати по облізлій битій шкірі інструмента, від чого той одразу ж озвався тягучим густим звуком. А голова, не маючи ні голосу, ні слуху, але ні на макове зерно не сумніваючись, що співати може, заревів:

Дощі ідуть —

Гриби будуть,

Дівки ростуть —

К…рви будуть!

Тут Бугаєві раптом потрапила в поле зору запальна і завзята танцюристка — тілиста, розпелехана й аж червона від шаленої коломийки Ориська. Голова кинув колотівку, прожогом висковзнув з-за барабана й, випнувши груди колесом, рушив до молодиці. На очах у всіх безцеремонно шарпнув Гнатову жінку до себе, смачно поцілував у губи, ще раз рвучко обняв і з натугою попер її у підсобку, але на ходу вхопив за руку й мене:

— Коли прийдеш паспорт виробляти? Я затримаюся завтра в сільраді після роботи до смерку! Не забудь — буду чекати до темної ночі!

— Та вона ще дитина! — осмикнула Бугая Ориська, вже майже вивільнившись з-під його ліктя, але зовсім не збираючись тікати від хтивого залицяльника:

— Чуєш, приходь за паспортом! А будеш чемна й послухаєшся без викобилювань, то як тільки закінчиш школу, візьму на легку роботу в контору! Пойнятно? Приходь увечері, не пожалкуєш! Ще ні одна не жалілася! Але татові — нічичирк! Заробиш сама собі паспорт — ніяких грошей не візьму!

Мене мов окропом ошпарило:

— Я вже паспорт давно маю! І працювати у вашій конторі взагалі не збираюся!

— То підеш на ферму, превелика мудрагелько, гній відгортати! Це я тобі також обіцяю! При свідках!

Я кинулася на подвір’я, де в альтанці Андрій і Ліля з такими ж малолітками продовжували палити цигарки, й укотре почала просити їх, щоб збиралися додому, але Орисьчин чоловік помітив, що я вилетіла з клубу, як обпечена, й взявся допитуватися:

— Що там сталося? Моя ще танцює? Годину вже її чекаю.

Я зам’ялася.

— Чому мовчиш? Ти її виділа? Де Ориська?

— Здається, у підсобці…

— З Бугаєм?! — він різко рвонув до себе двері клубу й ускочив усередину.

Коли я з братом і сестрою вже були біля воріт клубу, Гната й добре підпилого Бугая чоловіки вивели на подвір’я, щоб ті провітрили памороки. Галасливий гурт стояв при вході до клубу під самим ліхтарем. Старші чоловіки цитькали молодших, молодші нахабно лізли в бійку з головою. У Бугая був відірваний рукав білої сорочки й кишеня від піджака, який він уже тримав у руках і всім показував свою шкоду. Голова вдесяте погрожував, що за знищений одяг у п’ятикратному розмірі стягне свою шкоду з Гнатової зарплати. В Орисьчиного чоловіка сочилася кров з носа. Він розмазував червоні потоки по лиці й по грудях і репетував, як недорізаний, погрожуючи кулаком услід законній, яка шкідливою кицькою чкурнула городами на обійстя своїх батьків:

— А ти, к…рво, додому не приходи! Ночуй в стодолі, в стайні, в тещі, але не коло мене на ліжку! Уб’ю! Усіх твоїх к…рварів порішу, передушу, перевішаю, аж тоді й у тюрму сяду! Сам замельдуюся! Набридло твою шмондю вартувати! Ти не жінка, ти — ненаситна прірва! Повернешся — я, хвойдо безсоромна, власноручно твою сверблячу дірку зашию дратвою!

Через поріг клубу вибиралися п’яненькі танцюристи.

— То не весілля і не празник, як когось на гріху не зловили, як бійки не було — то не свято! А що кров один одному пустили — то лиш на здоров’я: голова менше буде боліти! — робив свої висновки горбатий Антось.

— А як Гнат уб’є Ориську чи Бугая — ліпше буде?! Гнат такого прилюдного встиду не подарує, — не погоджувався обачний Ярема.

— Ая! Ще й не таке люди прощають!

Як не дивно, але правда виявилася на боці Антося. Десь років через п’ять напровесні, здається, саме після Міжнародного жіночого дня, Бугай й Ориська насмерть вчаділи в легковій машині голови, яку аж через три дні по тому знайшли на тупиковій дорозі, що вела до польового озера. Головиха навідріз відмовилася справляти похорон своєму зрадливому чоловікові — терпець їй таки урвався: Бугая державним коштом ховала сільрада. А Гнат за Ориською так голосив, що на цвинтарі його від труни ледве відірвали. Мало не вмер з туги. Перестав голитися, не стригся, посивів, нічого не їв, на роботу не ходив, дивився в одну точку й сидів на стільці в хаті, якби його там прикували. Рідні надоумлювали Гната, навіть зумисно штрикали в очі колишніми жінчиними походеньками й її явними переступами всього в селі ще дозволеного й уже не дозволеного, але нічого нещасному не допомагало.

Ще й не таке люди прощають!

XIV

У суботу після уроків я завжди їхала додому. До того ж щоразу мала купити чотири хлібини, що їх нести у сітці-«авосьці» було навіть трохи небезпечно. Одного разу мене перепинив міліціонер і взявся допитувати, чи не свині я вдома хлібом годую, що он скільки набрала! Тож надалі паляниці я вважала за краще купувати поруч з автостанцією, щоб менше недобрі очі бачили. Та й нести ближче.

Надворі холодно й слизько, я, напевно, сьогодні ще впаду не раз, бо гумова підошва моїх зі свинячої шкіри зимових чобіт ковзається, як навощені лижі. Біля райкому партії хтось мене голосно гукає. Спочатку чую: «Олю!» — тому не дуже йму віри, що кличуть мене, але після цього звучить:

— Попелюшко!

Обертаюся і впізнаю Вовоччиного дідуся.

— Ти куди так летиш? Упасти не боїшся?

— Уже двічі впала. Першого разу — біля школи, а вдруге — як вийшла з будинку. А ваш Вовочка чому на уроки не ходить? Вже довгенько його у школі нема.

— А ти хіба не знаєш, що лікована ангіна минає за тиждень, а нелікована — за сім днів? Хворіє Вовочка. Маєш трохи часу? Можемо разом піти подивитися, чи вже ріка замерзла. Й заодно поговорити.

— Добре, — не смію відмовлятися, хоч тепер мені доведеться їхати в село останнім автобусом аж о сьомій годині вечора.

— Я у Москву ввечері їду. Міг узагалі на роботу не з’являтися: одне, що субота — ніби вихідний, а друге — день від’їзду й день приїзду входить у відрядження. Але в мене така робота, що вихідні тільки сняться. Півтори доби у поїзді туди, півтори звідти — теж не відпочину.

Я намагаюся подумки аналізувати те, про що веде мову мій супутник. Мабуть, зовсім не має про що зі мною говорити, якщо розповідає абищо. Хіба це праця — кататися в поїзді? Я би з радістю так їздила хоч цілий тиждень! Та й до ріки веде мене з якогось нечуваного дива: в лузі, де висадили молодий парк, але під час повені вода щоразу підмочує дерева, й деякі вже навіть повсихали, зараз, напевно, сніги лежать щонайменше мені по коліна — хто там, де люди не ходять, буде замети відгортати? Може, Вовоччин дід зібрався мене наодинці висварити, що колись відлупцювала його дорогенького внука? Але ж то було ще чотири роки тому!

Переходимо вулицю біля ратуші, й на тротуарі я раптом помічаю застиглого з роззявленим ротом і круглими від здивування очима нашого голову. Кожух розстебнутий, щоки і ніс горять буряковим квасом — вже «запричастився» в якійсь забігайлівці! Раптом Бугай ледь піднімає шапку над своєю головою і вітається… зі мною! Та не може такого бути! Напевно, це з Вовоччиним дідусем! Ні, секретар райкому в його бік і не глянув, а Бугай витріщився таки на мене, а не на мого супутника. Дива! Голова зі мною першим привітався. Малій дитині в селі скажи — й та не повірить!

Спускаємося дерев’яними східцями в прибережний парк, де в таку пору ні душі, але доріжки, як не дивно, від снігу розчищено. Ріка замерзла тільки від берегів. Посередині — смуга майже чорної, сизо-оливкової води.

— Гірська ріка, — розуміюче каже Вовоччин дід і наче читає мої думки-сумніви про доцільність нашої прогулянки. — Чесно кажучи, я тебе привів не на ріку дивитися. Що там у школі сталося з Володимиром Романовичем?

— Це наш найкращий учитель! — зопалу кидаюся обороняти словесника. — Та перевірка, що приїжджала, — дурна, як пень.

— Ну-ну, не треба аж так категорично. Перевірка все-таки міністерська, а в міністерстві тупі працівники не затримуються.

— Ага, в міністерстві тупі не працюють, в підручнику дурниць не написано! — не вгаваю я.

— Вовочка прийшов додому після вашого міністерського уроку, як ошалілий. З порога почав на мене кричати, що школу кине, з дому втече, якщо я за Володимира Романовича не вступлюся.

— То я його намовила, власне, фактично змусила, просити вас не дати Володимира Романовича на розправу.

— Та знаю я, знаю! Навіть у тому компетентний, що вашій завучці — як ви її в школі називаєте? Урюк? — ти всі примітки й коментарі з «Кобзаря» детально проаналізувала, а вчительці математики — як ви їй прозиваєтеся? Шім-Вішім? — прочитала політичну лекцію з історії України! Ще й наголосила, що це гидко й несправедливо — не дозволяти учням мати власну думку!

— Вони, що, вам наскаржилися?

— Якби ж то! Доноси понаписували в КДБ!

— Куди? — прошепотіла я самими губами.

— Туди! Та не хвилюйся ти так, а то ще знепритомнієш і просто на сніг звалишся! Я наказав усю ту писанину принести в мій кабінет і знищив. Органи ані пікнули: партію мусить слухатися й КДБ. Але ж, дитино, завтра, або через тиждень, або через місяць ваші вчителі нові доноси понаписують! І якщо це зробить не твоя улюблена вчителька математики, якій ти про гидоту і несправедливість промовилася в пориві гніву лише тому, що їй найбільше довіряла, і не Урюк, — то Амеба, директор, секретар комсомольської організації школи або й піонервожата. Влізуть тобі в душу, витягнуть потрібну інформацію — й акуратненько все запротоколюють. Ти, що, не здогадуєшся, що в кожному колективі працюють люди, котрі щомісяця своїми письмовими доносами сумлінно відпрацьовують неабиякі гроші? Повір мені, про це всі знають! Урюк донесла, наприклад, що в тому помешканні, де ти з батьками живеш, навіть ікони є.

— У селі нема такої хати, щоб образи на стінах не висіли! Але ж наша завучка у мене вдома ніколи не була!

— А ще написала, що ти, коли проходиш повз церкву, хрестишся.

— Таж я непомітно!

— А ваша Урюк помітила! А вчителька математики червоним чорнилом у своєму доносі підкреслила, що ти їй особисто із превеликим обуренням заявляла, що про Коліївщину довідалася тільки з «Кобзаря» та з «Коментарів» до нього, бо історію України ви в школі вивчали, починаючи тільки з 1917 року.

— Але ж це чистісінька правда! 1917 роком історія України в підручнику й починається! То що ж виходить: до самої Жовтневої революції нашою територією бігали пітекантропи й жестами один в одного перепитували: «Тут мамонти не пробігали?».

— Господи, ти їй хоч цього не ляпнула?

Мовчу: сказала! Але як Шім-Вішім могла так вчинити? Я ще здатна зрозуміти, що Урюк — донощиця, бо з цією давно все ясно. Але ж математичка, котра сама себе називає нашою старшою сестрою! На кожному уроці мене хвалить, постійно розпитує, як мої справи з інших предметів!

— Яка ти дурненька! Так заявляти — все одно, що саму себе за ґрати садити.

— Що тепер буде? — питаю і з соромом відчуваю зрадливе тремтіння в голосі.

— Нічого. Й Володимирові Романовичу вже також нічого не буде.

— Дякую.

— Знаєш, я ходив до вашого вчителя додому. Не міг його викликати до себе в кабінет: там давно повно «жучків». Й у нашій квартирі, напевно, — не менше.

— В нас у коморі теж жучки завелися, — наївно кажу я. — У крупах і квасолі. Ґерґелиця називаються.

Вовоччин дід щиро й довго регоче:

— Я не про ґерґелицю, а про підслушку! Контора пильнує владу, влада старається давати конторі раду. Одні в інших під ковпаком. Так ось: прийшов я до Володимира Романовича. Кажу: поховайте заборонені книги, бо найближчими днями можуть зробити у вас обшук.

— Як у Пушкіна?

— Набагато ретельніше! Володимир Романович мого попередження злякався, розгубився. Заперечує мені, що заборонених книг у його бібліотеці нема. А по очах бачу: є! Підійшов я до книжкової шафи — ага: на видному місці — поезії відомого буржуазного націоналіста.

— Якого?

— Навіщо тобі знати? Того самого, що написав пісню, яку дуже любив мій батько:

Сміються, плачуть солов’ї

І б’ють піснями в груди:

Цілуй її! Цілуй її!

Знов молодість не буде!

— Гарна пісня.

— Ще кращий термін дають за книжки подібних авторів! А потім з’ясувалося, що Володимир Романович має й Біблію від Шептицького — з його ж дарчим написом, і книги з історії України Грушевського, Крип’якевича й Аркаса, та й історію літератури Єфремова.

— Хто це?

— Люди.

— Хто вони? Не бійтеся, я нікому нічого не скажу.

— А що казати? Що тобі їхні імена говорять? Ти ж їх від мене вперше почула, попрошу повторити — не зможеш.

— Чому не зможу? Історія України Грушевського, Крип’якевича, Аркаса, історія літератури Єфремова. Слова пісні також відразу запам’яталися.

— Нічого собі! І надовго?

— Назавжди.

— М-да!.. Мені би таку пам’ять!.. Але все одно слухай далі. Ледве умовив я Володимира Романовича небезпечні книги якщо не знищити, то бодай десь закопати. Довго впирався, що зогниють у землі. Аж поки дружина не заголосила: «Краще буде для мене й наших трьох доньок, якщо ти десь у Сибіру гнитимеш?».

— У Сибіру?

— Чого пополотніла, Попелюшко? У Сибіру, між іншим, покійники не гниють. Там вічна мерзлота… Ну й розбалакався я з тобою! І розбалакався, й уже навіть добалакався! Прошу одне-єдине: будь обережна! Не відкривай душу перед кожним зустрічним. І Боже тебе борони, дитино: не дискутуй на історичні теми — таким брудом обляпають, що й у свяченій воді не відмиєшся!

— Навіщо ви мені все це розповідаєте?

— Бо вірю тобі. Такі, як ти, — найнадійніші.

— Які — такі?

— Про Спарту з історії знаєш? Це не про Хмельницького й Мазепу — про спартанське виховання читати не заборонено.

Ми помовчали. Звернувши назад, до дерев’яних східців, що виводили на центральну вулицю міста, старий мовив:

— Не хочеш провідати Вовочку? Він так зрадіє! Та й я тобі вдома ще один секрет відкрию.

Дорогою Вовоччин дід розповів, що він родом зі Стрия на Львівщині.

— Мої батьки між собою познайомилися мало не в такому віці, як ти з Вовочкою на новорічній ялинці. Тільки тоді ялинка ще була різдвяною. І, уявляєш, тато ще малою дитиною збагнув, що мама — його майбутня дружина? Уявляєш?

— Ні, — щиро признаюся, бо й справді важко повірити в таку прозірливість дитини.

— То є доля! — каже Микола Аннищук.

— А ваша дружина не розсердиться, що я прийду в гості?

— Ні, що ти! Але, — Вовоччин дід глянув на годинник, — я дуже сумніваюся, що Улита Сергіївна вдома. Зате Вовочка в цей час, напевно, мучить свою бідну скрипку. Бабуся переконана, що він має обов’язково отримати музичну освіту, але це вже стало для нашого внука каторгою, а не святом. Ось малювати — це дійсно його призначення. Він і серед ночі сідає за мольберт!

— Можна подивитися Вовоччині малюнки?

— А це якраз і є той сюрприз, що я обіцяв. Тільки — цить: мовчи, язичку, будеш їсти кашку!

Ми ввійшли в чистенький під’їзд і піднялися на другий поверх. Мій супутник легенько натиснув на кнопку дзвінка, пролунала коротка приємна мелодія і двері майже відразу відчинилися.

— Ти що, за портьєрою сидів у засаді? — здивувався старий.

— Н-ні! — чомусь неприродно заїкаючись, відповів Вовчка. — Я взувався, збирався вийти на вулицю.

— То вертайся. У нас гості. Бачиш: у казці Попелюшка приїжджає на бал, а в житті може до свого принца й додому прийти. Ходімо пити чай! Що там у нас залишилося солоденького?

Й дід, поставивши на плиту чайник, проворно кинувся шукати в холодильнику й по шафах у кухні, чим би мене пригостити.

— Що, ні бубликів, ні конфет нема? Дивина! Це у нас раз на сто років буває! Таки вдягайся, внуче: збігаєш у гастроном, купиш півторта!

Коли за Вовочкою зачинилися двері, дід запросив мене оглянути квартиру. О диво: майже від дверей величезна кімната була перегороджена дрібненькою металевою сіткою від підлоги до стелі, за сіткою стояло кілька прикріплених до підлоги безлистих стовбурів крислатих дерев, а на їхніх гілках, як на новорічній ялинці, висіли круглі й прямокутні дзеркальця, були прилаштовані маленькі хатинки та гойдалки. Всюди — на гойдалках, на східцях хатинок й навіть просто так, почепившись за грубі шнурочки, що звисали із дзеркалець, сиділи й висіли догори ногами зелені, блакитні й сірі хвилясті папужки!

— Як їх багато! — не змогла стримати здивування я. — І ви віддали пташкам цілу кімнату?

— Папужок спочатку було дві. Й літати ми їх випускали по всій квартирі, а вони паскудили, де хотіли. Розумієш, літати пташки мусять, а тримати їх у клітці — вкорочувати й так мале пташине життя. Тож я відгородив один куток у кімнаті й поселив двох перших папужок там. Але ж як є більше місця, то обов’язково буде більше населення. По дві, по три пташки то батьки Вовоччині докуповували, то Улита Сергіївна, то хтось у подарунок приносив — і зібралася така зграя, що їй уже й у цій кімнаті тісно. Та й щоб прибрати за такою кількістю папуг, треба витратити цілий день. Вовочка, бачу, щойно все почистив, помив підлогу — порядок.

— Чим ви їх годуєте?

— Вівсом і просом. Ті дві, що в нас були на самому початку, у Вовочки з тарілки котлети їли. Як бачили, дурненькі, що перед малим на столі парує страва, билися крильми об клітку так, наче з голоду вже ось-ось мали вмерти.

— Цим також даєте котлет?

— Ні. Через котлети й перші наші пташки мало не загинули — їхній організм, виявляється, на м’ясо погано реагує: повністю пір’я повипадало. Невістка їх до ветеринара носила. Ледве врятували. Ходи, покажу тобі Вовоччину кімнату. У нас на всіх вистачає кімнат, тож онукові я відразу окрему забронював, як тільки поселилися сюди. Бачиш, оце його мольберт, а оце — піаніно. А це — Вовоччина великомучениця скрипка.

— Папуги — це сюрприз? Вовоччина кімната — сюрприз?

— Кому сюрприз?

— Ви ж самі обіцяли, що мене чекає сюрприз.

— Ні, папуги й кімната — не сюрприз. Сюрприз — альбом.

А що в альбомі?

— Вовоччині ілюстрації до літературних творів. Точніше: портрети літературних героїнь. Тетяна Ларина, наприклад, Маша, котра була закохана в Дубровського, Оксана з «Гайдамаків», Туркиня з повісті «В неділю рано зілля копала», Шура Ясногорська з «Прапороносців».

Дід розгорнув на столі доволі важкі палітурки. Малюнки в альбомі були виконані олівцем. Жіночі обличчя світилися чимось мені дуже знайомим, а всі героїні виявилися майже на одне обличчя.

— Чому вони так подібні між собою?

— А ти нічого не помітила? Подивися уважно ще раз. Тобі намальовані дівчата подобаються?

— Дуже. Кожна — така вродлива! Справжня красуня!

— А чий портрет тобі подобається найбільше?

— Шури Ясногорської. Але, мені здається, її образ усе-таки псує військова форма. Такий чистий погляд і раптом — стара, запрана гімнастерка.

— У «Прапороносцях» Олеся Гончара Шура загинула, перев’язуючи поранених уже після проголошення Перемоги.

— Я читала.

— А ще яка героїня тобі імпонує?

— Маша, котра після церковного шлюбу категорично відмовилася від Дубровського, хоч у них любов була великою і взаємною.

— Чим же тобі портрет Маші подобається?

— У неї лоб високий. Напевно, дуже розумна. Й очі сумні. Мудрі люди чомусь часто бувають сумними.

— Нікого-нікого тобі ці портрети не нагадують?

— Нікого. Ніби.

Та це лише відмовки. Боже, яка я була неуважна раніше! Вовоччина парта — друга в середньому ряду, моя — третя у ряді скраю, між рядами — прохід. Та коли в кінці уроку передаємо зошити вчительці на перевірку, то, не встаючи з місця, можемо навіть торкнутися пальцями. Шім-Вішім, опитуючи Вовочку з місця, щоразу робила йому зауваження, що хлопець не на дошку дивиться, а у вікно! Яке там вікно! Піднявшись, Вовочка старався не обертатися до мене спиною, зумисно ставав упівоберта.

— У дзеркало ти коли останній раз дивилася? — вже вдруге запитує мене Вовоччин дідусь, не здогадуючись, як далеко від нього я залетіла своїми думками.

— Перепрошую, не почула. Вранці, коли збиралася до школи.

— Ходімо, подивимося ще раз.

Я відразу впізнала себе на Вовоччиних малюнках, але все-таки на них виглядала значно красивішою, ніж бачила себе щодня в люстрі, якоюсь — уточнила би сьогодні, бо тоді таких епітетів не знала, — більш одухотвореною, навіть неземною.

— Навіщо ти мене обманюєш? На всіх Вовоччиних малюнках — ти й тільки ти. То що це, питається в задачі, означає?

— Та ні, в альбомі — писані красуні, а я — так собі, звичайна старшокласниця, — відчайдушно пробую виплутатися я.

— Тому — звичайна, ба навіть, як тобі здається, не дуже й гарна, що ти дивишся у дзеркало на своє відображення — й шукаєш недоліків, оцінюєш себе прискіпливо, без любові. І тому себе справжньої упритул не бачиш. А от Вовочка…

У цю мить мелодійно задзвонив дверний дзвінок, дід поквапно згорнув альбом і поклав на верхню полицю:

— Щось він занадто швидко повернуся. Ти тільки, що без дозволу показував тобі Вовоччині малюнки, не признавайся. Хай це буде наша таємниця.

— Сюрприз.

— Та ні, тепер уже не сюрприз — таємниця. Тільки не насміхайся з Вовочки. Любов можна вбити лише сміхом. Застрелити реготом, насмішками, кепкуванням. Ні куль, ні отрути, ні кинджала любов не боїться. Але від сміху гине моментально.

Та, як з’ясувалося, то не онук повернувся, а прийшла Улита Сергіївна з собачкою Норкою. Моїй присутності Вовоччина бабуся дуже зраділа:

— Ета ти — та самая бойкая дєвчушка, што даже с Іґарьком-Баксьорам дралась? Смєлая! Толька какая же ти Золушка? Маленькая, худенькая! Тєбя мать савсєм не корміт, што лі? Ти — Дюймовачка. А Баксьор, вишь, какім аранґутанґам вирас, захаділ к нам как-та раз: в двері не памещаєтся! Не страшно било с такім драться?

— Тоді він ще не був таким здоровенним орангутангом, як зараз, — сміюся у відповідь, — а тільки товстою макакою!

— Но і таґда бил намноґа тебя сільнєє!

Вовоччин дід з легеньким докором каже бабусі, що послав онука за тортом, щоб пригостити гостю, бо не знайшлося на кухні жодних ласощів.

— Лєнка с Дімкай в Естонію уехалі, а я адна са всем хазяйствам не справляюсь. Вот, сабаку вигуляла! Норка! Уже пабежала к щєнкам! А лапи мить? Норка! Ещьо і тебя, Нікалай, ґорє ти майо лукаває, нада сабірать в дароґу! Вот, полную сумку всєво с базара прінєсла! — виправдовується Улита Сергіївна перед чоловіком. — І пальто твайо с хімчисткі, і сапаґі с рємонта!

— Да я би і сам забрал. Почему нє прєдупреділа?

— Сам, сам! Каждий день, как белка в калєсу — ні васкрєсєнья у тебя, ні праздніка! Сматрі, вада із чайника полнастью викіпєла. Ставь другую!

Згодом прибіг захеканий Вовочка. Від його вигляду мені відразу спали на думку слова Степана Руданського: «Ох, за мною через став аж сто вовків гналось!». Хлопець купив цілий торт: половину в кондитерській крамничці продавати не захотіли.

— Нічєво, друґую палавіну завернем харошенько і дадім дєвачке с сабой. Пусть уґастит сваіх домашніх! — вирішила проблему бабуся. — І нє атґаварівайся, Олєнька! Торт свєжий, хароший! Сина і нєвєсткі дома нєт і нє скора будут: в Таллінє конференція бальшая, медіцінскіє свєтила са всєво Саюза с’єхалісь — будут рєшать, как лечіть рак. Ну, і нашім маладим врачам тожє інтересно на таком мєропріятіі папрісутствавать. Дєдушка вєчєром в Маскву уєдет, а ми вдвайом с Вовкай сколька сладкава нє асілім! Жаль будєт, єслі такой торт іспортітся!

Я прекрасно розумію, що все це — тільки виправдання, але Вовоччина бабуся все одно зробить по-своєму — від торта мені не відкараскатися. До того ж яка вона вихована: про мою давню бійку з Боксером згадала, а про те, що я відлупцювала їхнього Вовочку — ні слова, ні натяку!

Ми п’ємо чай. У маленьких паперових конвертиках, якими напакована невеличка залізна коробочка з дивовижним орнаментом, здається, лежать спресовані й засушені довгасті бруньки, але коли таку бруньку опустити в горнятко з кип’ятком, вона робиться квіткою, маленькою водяною лілією чи лотосом — миттєво розпускаються рожево-жовті пелюстки. А запах! Торт також дуже смачний. Напевно, найдорожчий з усіх, що продавалися в кондитерській.

— Вовачка, ти іґрал са щєнкамі? — запитує Уліта Сергіївна.

Онук киває головою.

— Наша Норка, — пояснює мені бабуся, — в жизні нікаво нє кусала. А тєпєрь Вовку за то, што щєнка із ящика винял, цапнула, даже на уліце на людей с лаєм брасається. Кстати, ґде она? Норка!

Собачка піднімає голову над столом. Вона вже давно лежить у мене на колінах. Тулилася до ніг, я й підняла з підлоги — не знала, що може вкусити.

— Ґоспаді, Олюшка! Норка тєбя пріняла. Пашлі, пасмотрім на щєнков!

Четверо цуциків тичуться мордочками в стінки паперового ящика.

— У них уже сьогодні очка відкрилися! — сповіщає Вовочка.

Це єдина фраза, яку хлопець за весь час, відколи я в гостях, вимовив без заїкання.

— Можна, я візьму цуценятко в руки?

— Как би і тєбя Норка нє цапнула!

Але собака тільки уважно дивиться, як я погладжую спинку її малятка.

— Ти пасматрі, Норка даже не завалнавалась! Навєрнає, ти очєнь добрий чєлавек, Олєнька. Сабакі ета чувствуют.

Вовоччина бабуся запаковує мені торт. Дякую і прощаюся. До відходу мого автобуса ще дві години, але ж не варто зловживати чужою гостинністю. Улита Сергіївна вимагає, щоб онук провів мене до автостанції, я шалено опираюся: не варто, не треба, я сама! Причина мого віднікування — не в тому, що Вовочка надто скований, і не в тім, що я боюся промовитися хлопцеві, що переглядала його малюнки. Все значно простіше: мені обов’язково треба купити чотири хлібини — а хлопець же подумає, як і колись міліціонер, що я хлібом свиней годую!

Добру годину гуляю сутеніючим містом. Хоч почав падати лапатий сніг, на душі світло й тепло. Вовочка мене любить! Я гарна! А мама постійно твердить, що опудало, й відбирає в мене дзеркало, як тільки я трохи довше в нього дивлюся, аніж треба, щоби швиденько причесатися. Вовочка рано чи пізно сам покаже мені свій альбом, або подарує квітку, або почне носити мій портфель, як це робить Юрко Андрійченко. Данута змогла вкрай сором’язливого Юрка вишколити, а я не зможу Володю? Володю чи Вовочку? Як же мені насправді хотілося б його називати? Не знаю. «Вовочка» — звучить, як у анекдоті. Але весь клас уже до цього Аннищукового імені звик. І вдома хлопця саме так кличуть. Ось недавно Катруся назвала Аннищука Володею — а він навіть не обернувся: не зрозумів, що це саме його гукають.

Цікаво, які у Вовочки батьки, бо дідусь і бабуся — прекрасні. У цьому я згодом переконалася остаточно, бо гостювала в їхньому домі разів п’ять. Не сама приходила — я б і не насмілилася: на вулиці випадково зустрічалася з Улитою Сергіївною і вона мало не силоміць вела мене попити чайку. Ми навіть одного разу пельмені ліпили! Й Вовоччина бабуся мені розповіла, як її батьки з нею, чотирнадцятилітньою дівчинкою, в 1939 році приїхали в Западную Україну. Батько був партійним працівником, мама — вчителькою. Прибули в куфайках-тєлогрєйках, у кирзових чоботах, із саморобними дерев’яними валізками в руках. Квартирою їх забезпечили вже на другий день після прибуття, із роботою теж швидко владналося. Але увійшла з донькою до класу — а учениці одягнені значно краще за них! Та що там краще одягнені! Пані вчителька, як на перших порах школярки до неї зверталися, та її донька Улита серед шикарно вдягнених, модно взутих і навіть напарфумлених учениць скидалися на вуличних жебрачок. Повернулася мама з роботи у школі й розплакалася гірко перед чоловіком: з одягу — дві латані юбкі, красний платочєк і пригоріла, коли терміново сохла над плитою, бо вийти з дому не було в чому, плетена кофтина. Муж пообіцяв щось дістати з реквізованого. А назавтра пополудні батько її майбутнього зятя, галицький комуніст, приніс цілу торбину майже нового одягу. Мама з донькою все переміряли — і все їм підійшло. Одягли найкращі, як їм здалося, плаття, сіли вечеряти. У квартирі й меблі від старих господарів залишилися, й посуду чимало, але та каструлька, що найбільше матері сподобалася, чомусь стояла не на кухні в миснику, а під ліжком. Гарна така каструлька, невеличка, із квіточкою, та ще й дуже зручна — з одного боку ручка калачиком. Тож швиденько зварила пані вчителька пшоняну кашу, аж тут у двері хтось стукає: прийшов син того самого галицького комуніста, приніс її чоловікові якісь папери. Красивий такий, добре вихований хлопчина, мабуть, на рік-два старший від Улитки. Запросила мати гостя до столу, почала накладати йому каші на тарілку, а хлопець почервонів, з огидою відсунув від себе страву:

— Ви, що, кашу в ноцлику[60] варили? Я ваше їдзеня їсти не буду і вам не раджу! У такий горщик моя маленька сестрінка[61] цюняє[62] й какає! Й, пані, одягніть на себе щось пристойне! Моя мама й сестра в нічних сорочках удень по хаті не ходять, бо то є одіж для спання! На людях у такому одязі взагалі не прийнято показуватися!

Добре, що сказав, бо мама й Улита в тій одежі завтра до школи збиралися йти…

А в червні 1941 року почалася війна, й в одному вагоні довелося їхати на схід евакуйованим сім’ям Улитки Смєтаніной і Миколи Аннищука. Батьки їхні в перший день війни зголосилися у Стрийський військкомат, звідки їх відразу ж забрали на фронт, а родини партійних робітників влада взялася терміново відправляти в тил. Два рази ешелон з евакуйованими німці бомбили. Вдруге бомби в поїзд спочатку не поцілили взагалі, тільки підняли вгору фонтани землі й трісок з розчімхнутих дерев, що росли вздовж колії, але, одна, остання, впала прямо на паровоз. Передні вагони посходили з рейок, попереверталися, середні й задні — зупинилися. Здавалося б, на цьому все лихо й скінчилося. Та де там! Чотири німецькі літаки заходили з повітря знову й знову, розстрілюючи з кулеметів людей, що сипонули з вагонів у ліс. Потім у повітрі з’явилися ще два німецькі бомбардувальники, й земля знову здибилася від вибухів. Миколина старша сестра з маленькою племінницею бігли попереду, Микола та його мати — збоку, а Улита зі своєю ненькою трохи відстали, бо, зіскакуючи з палаючого вагону, дівчина підвернула ногу й тепер помітно шкутильгала. Бомба завила їм прямо над головами. Коли опритомніли, то лежали напівзасипані глиною й гіллям. Микола був живий, його мати також, лиш оглухла. Улиту вибуховою хвилею роззуло з чобіт й на правій руці, напевно, осколком, зрізало мізинний палець, як бритвою. Зате пані вчителька не піднімалася — лежала, здригаючись у передсмертних конвульсіях і стікала кров’ю. Коли шок минув, кинулися шукати Миколину сестру й маленьку Наталочку. Ні між живими, ні між мертвими! Аж на дереві побачили жіночу руку, відірвану нижче ліктя. На зап’ясті — маленький годинничок, між великим і вказівним пальцем — довгаста, як квасолина, родимка. За цими ознаками син з ненькою й упізнали, що це й усе, що залишилося від Миколиної сестри. Від сестрінки ж узагалі нічого не зосталося, лише обгорілий, але все ще зав’язаний бантиком шовковий шнурочок із маленькими металевими дзвониками на кінцях — ним на дівчинці був зашнурований теплий шерстяний плащик.

Заки доїхали до Челябинська, Миколина мати з горя збожеволіла. Самотніх евакуйованих поселяли в бараки: жінок і дівчат — окремо, дідів і хлопців без близької рідні — окремо. Та, зважаючи на стан Миколиної неньки, для них трьох, — а розпорядник був переконаний, що і хлопець, і дівчина — діти тієї нещасної, виділили окрему малесеньку кімнатку. Думали: у кращих умовах жінка швидше заспокоїться, почне видужувати. Та й дуже добре, зрештою, що опинилися не в загальному бараці. Там таке коїлося! Що ж: каму вайна, а каму мать радна. Тільки вже наступного дня Миколину матір довелося покласти в лікарню: вона зовсім не спала, бігала по кімнаті, рвала на собі одяг, намагалася вискочити через вікно із третього поверху. До двох тижнів у лікарні й померла. Ховали сивою, аж білою, а як виїжджали зі Стрия — голова ж була, як воронове крило, розкішні коси, закладені над чолом вінком, — жити б та жити! Микола по дві зміни вистоював на заводі, який теж вивезли з усім обладнанням із-під носа німцям з України, а тепер на ньому виготовляли зброю: патрони, міни й гранати. Улитка до школи вже не пішла: з першого дня свого прибуття в Челябинськ вистоювала на тому ж таки заводі першу зміну, а після роботи вдома варила їсти, прала білизну, до темної ночі плела бійцям на фронт шкарпетки. Війна ж тривала так довго, що, здавалося, їй кінця-краю не буде. Радянська армія відступала й відступала, і це було так страшно, що й годі розповісти.

— По радіа всьо врємя адно і то же: наші вайска с баямі сдалі Орш, сдалі Смалєнск, сдалі Кієв, сдалі Харьковь, Запарожьє, Палтаву, сдалі Варонєж, сдалі, сдалі, сдалі… Толька пятава дєкабря — наканєц-та радостная вєсть: астановіла наша армія фашистав! Всєво в сорока кіламєтрах ат Маскви. Єщьо било далеко до пабєди пад Сталінградам, до аканчатєльнава пєрєлома в вайнє, но ета вєсть воадушєвіла всєх: ат мала до велика! Женщіни ридалі ат счастья!

Цього ж таки дня, п’ятого грудня, призвали Миколу в армію. Чи рік народження неправильно записали, чи тоді вже брали на фронт усіх, хто тільки міг зброю в руках тримати? Улита примусила хлопця завчити напам’ять адресу псковської родички, щоб після війни Аннищук міг озватися, хоч мало в те й вірила, що взагалі коли-небудь ще зустрінуться. Прощалися з таким жалем, що согрішили. Микола наполіг, щоб їх розписали перед самою його відправкою на фронт. Вчинив дуже передбачливо: наче передчував, що залишає молодесеньку дружиноньку не саму. Вона народила Дмитрика, з нетерпінням чекала від Миколи листів, але пошта нічого не приносила. Вже й змирилася: поліг смертю героїв. Але Микола озвався! Озвався — й знову замовк на кілька місяців.

Після важкого поранення батько-політрук розшукав Улиту й забрав із малим дитям у Москву, де фронтовикові й запропонували керівну партійну роботу. Після війни приїхав у столицю СРСР й Микола: зв’язатися з дружиною і тестем таки допомогла псковська адреса. На чоловікового батька значно пізніше, десь аж на початку п’ятдесятих, за офіційним зверненням прийшла довідка, що загинув під Харковом. Микола закінчив вищу партійну школу й пішов слідами тестя — весь час на партійній службі. І ось тринадцять років тому їхня сім’я знову прибула в Західну Україну.

— Харашо здєсь у вас. Чіста! Пьяних пачті нєт. А в Краснаярске, гдє Нікалай сначала работал, в день палучкі даже женщіни напівалісь вусмєрть. Помню случай, кагда п’ять баб утанула в тєстє на хлєбакамбінатє! Ужас. Толька ти нікому нє рассказивай, а то в Вовочкіна дєда бальшиє нєпріятнасті чєрєз мєня, глупую балаболку, будут. Он і так страдаєт. Гаваріт: хоть уже бил момент, кагда взашло солнце, паднялось над гарізонтом — снова наступіл мрак, снова глухая ночь началась. Баюсь я за нєво. Всьо в Маскву к своєму другу єздіт. О чьом ані савєтуются — нє прізнаєцца. Как-то вздахнул: «Адна радость — в радную землю мєня схаронішь!». Чьо-та рано умірать сабрался. На Ніколая ета савсєм не пахоже. Да і врагов у нєво здесь нєту. Хоть і друзєй — тожє. Но всьо равно: на Заладнай Украінє люді добриє, а нас, прєдставь сєбє, стращалі бандєравцамі: мол, здесь пачті в каждом сєлє в бункєрє танк, а то і два-трі зарито, а кагда здєшніх маладих ребят в армію прізавают, ані в ваєнкаматє спрашівают: «Автомат собствєнний із дома брать ілі новий дадітє?».

* * *

Чотири хлібини я купила, в останній автобус упхалася, доїхала без пригод, та коли ступила на хатний поріг — із першого маминого погляду збагнула: трапилося щось дуже погане.

— Бугай приїжджав! Машиною коло брами цілу годину тебе чекав. Що ти йому обіцяла? Він аж сам не свій був! Дивися, дівуле, бо таки дограєшся! О, знов приїхав, зараза, сигналить! Йди спитайся, чого йому треба.

— Може, краще вийдіть ви, запросіть до хати, тут і поговоримо?

— Аякже! До хати! Останній слоїк м’яса залишився — та й той буду відкривати Бугаєві! Йди сама питай, чого приїхав. Але в машину не сідай! Як зачне чіплятися — кричи, клич мене! Тата, як на зло, досі нема. Що я, бідна, маю з вами робити?

Я вийшла за ворота. Бугай відчинив дверцята колгоспного «бобика» й пальцем поманив мене ближче.

— Не бійся, сідай у машину, поговорити хочу.

— Я постою.

— Ти той, забудь, що я приставав, що грошей хотів за паспорт. Я пожартував! Пожартував, запам’ятала? Ми в селі дитячий садочок відкриваємо, хочу твою маму взяти нянькою. Вихователькою оформити не можу — треба хоч середньої педагогічної освіти. Диплома педагогічного твоя мама ж не має, правда?

— То чого ж ви їй про це самі не сказали? Ви з мамою вже сьогодні бачилися!

— Я вирішив з тобою порадитися.

— Зі мною? Про мамині справи? Хто ким керує: пес хвостом чи хвіст псом?

— Після школи, напевно, підеш у райком партії працювати?

— Ні, вступати буду. В університет!

— Секретар райкому допоможе?!

— Чому — допоможе? Я сама вступлю!

— Ви сьогодні з Аннищуком так мило розмовляли, наче сто років знаєтеся, як лисі коні.

— Вчуся в одному класі з його внуком.

— Он воно що! Й удома в них буваєш?

— Навіть сьогодні була, — зумисно зробила наголос на слові «навіть».

— Там у квартирі, напевно, все золоте!

— Ні, золота нема зовсім, тільки папуг багато.

— Чого? — не зрозумів Бугай.

— Папужок. Вісімнадцять пташок. Ціла кімната — їхня!

— А скільки всього кімнат у квартирі?

— Здається, чотири. Або п’ять. Точно не знаю.

— Живуть же люди! Знаєш, хотів тебе попросити: спитає про мене Аннищук — скажи, що я дуже хороша людина. Дуже хороша — запам’ятала? Вже сім років без відпустки працюю.

— З якої причини він буде мене про вас розпитувати?

— Буде, буде. Нутром чую, по собі знаю! Я би всю інформацію з тебе витяг — навіть незчулася б. Запам’ятай: я — хороша людина, цінний працівник, чесний комуніст!

— Покликати вам маму? Будете їй казати, що з ланки в дитсадок переводите?

— Яка ж ти хитра! Відразу береш бика за роги! Клич уже, клич — скажу, куди дінуся!

Мама від слів голови спочатку отетеріла, а тоді, усе ще вагаючись, спитала мене:

— Погоджуватися?

— Аякже! Більше такої нагоди не буде.

Голова розреготався:

— Як ти щойно казала: «Хто ким керує — пес хвостом чи хвіст псом»? А вийшло по-моєму: хвіст керує!

Але коли ми зайшли до хати, мама впала у страшні нерви. Була твердо переконана, що з такою вигідною пропозицією явно щось негаразд, — бо не може з доброго дива Бугай віддавати гарну посаду, просто так приймати на легку й чисту роботу не свою коханку й не дружину якогось колгоспного начальника, а саме її, тим більше що нашого тата голова сільради люто ненавидить ще за ту злощасну позику й відмову їхати працювати в Донбас на шахту.

Довелося розповідати, що наш голова сільради просив у мене заступництва перед секретарем райкому, бо онук Аннищука вчиться в одному класі зі мною, а сьогодні в центрі міста Бугай бачив, як я з ними обома розмовляла. Зумисно збрехала: «з ними обома», тобто з однокласником та його дідом, — бо інакше мама би й не повірила, та ще й негайно запідозрила би мене в чомусь такому, про що й здогадатися соромно.

XV

Зимові дні похмурі й короткі. Не встигнеш прийти зі школи, зробити уроки, а вже надворі горять ліхтарі — вечір. Здавалось би, чисть зуби, мий ноги і лягай спати. Та де там! Вечірні заняття в училищі ніхто не відміняв. Ходимо туди з Катрусею вже без шаленого ентузіазму, що горів у наших очах на перших порах. І не з тієї причини, що вчитися стало важче, хоч і цим нехтувати не варто. А тому, що Катрусина мама не змогла дотримати чесного слова, даного Генералові. Вона п’є! І не просто потихеньку ввечері перехиляє чарочку-другу, а входить у кількаденні запої, з яких її неможливо витягнути, поки не почнеться отруєння організму зі страшними рвотними рефлексами. Біла гарячка до Катрусиної мами, на щастя, жодного разу ще не навідувалася, але мені здається, що вже не забариться з візитом.

Сьогодні подружчина мама повернулася з роботи втомлена, бо весь день прокидала сніг на доріжках і кілька разів промітала тротуари — завірюха не вщухала від самого досвітку до темної ночі. Здається, двірничка навіть трохи застудилася. Сказала, що в неї, мабуть, починається грип, і вклалася в ліжко. Ми з Катрусею поробили уроки, зварили й потовкли картоплю, трохи розбавивши її гарячим молоком. А ще насмажили квашеної капусти з нарізаними кружальцями сардельками. Аж тоді й розбудили господиню, щоб повечеряла разом з нами. Вона не відмовилася, а згодом навіть провела нас аж до магазину, куди вирішила сходити за олією і хлібом.

— Нап’ється, — скрушно зітхнула Катруся. — Обов’язково нап’ється! Зараз купить у гастрономі вина — й навіть не згадає про хліб та олію!

— Може, й ні, — втішаю подругу, хоч сама дуже мало в таке щастя вірю. — Хліба в хаті дійсно нема.

— Зате олія є! Півпляшки. Вона зумисно заховала, щоб мати причину піти в гастроном!

На парах ми сидимо, як на жаринах. Але втекти неможливо: сьогодні читають лекції і проводять практичні заняття такі викладачі, що перевіряють присутніх по два рази — до перерви й після неї. До того ж останню пару має директор, а я мушу його просити підписати мою заяву, що відпускає мене із занять на цілий тиждень у зв’язку із сімейними обставинами — хоч насправді їду в столицю, бо знову виборола право брати участь у республіканській олімпіаді з алгебри й геометрії.

Вертаючись з училища, вже з вулиці бачимо світло у вікнах кухні й кімнати Катрусиної матері. Усе: знову п’яна! Вона ніколи не гасить світло, коли напивається. Пробуємо відчинити квартиру своїми ключами — нічого не виходить: зсередини в замку інший ключ. Тиснемо на дверний дзвінок — його голосні звуки чути й на сходовому майданчику, але відчиняти нам господиня не квапиться.

— Може, погуляємо трохи, а вона проспиться й, коли будемо пізніше дзвонити, почує? — пропонує подруга.

— Навряд. Але давай вийдемо на вулицю й зателефонуємо з автомата: телефон коло ліжка, може, хоч він її розбудить.

Ми товчемося в автоматі й коло нього цілу годину — результату від наших дзвінків нема. Після цього гуляємо під пронизливим вітром зі снігом найближчими вулицями, вбиваючи дорогоцінний час: завтра зранку мені треба встигнути на московський поїзд, що йде через Київ! А я ще запланувала ввечері випрасувати форму, почистити й покласти сушити чоботи, бо он — аж сіль виступила. Заходимо в будинок, знову хвилин п’ятнадцять дзвонимо у двері — марно. Катруся береться гупати кулаками, тоді — ногою. Ні гу-гу! Знову дзвонимо з телефонного автомата. Знову довго стукаємо. Подружка не витримує і щосили тусає двері коліном. З-за сусідніх дверей злий чоловічий голос погрожує викликати міліцію, бо вже друга година ночі, а ми людям спати не даємо.

— Ходімо звідси! — кажу Катрусі. — Цей дурило обов’язково зателефонує в міліцію, навіть якщо ми надалі будемо сидіти тихенько, як миші.

— А нас не буде — міліція маму забере!

— Твою маму й гарматами не розбудиш! Приїдуть менти, побачать, що нікого нема, випишуть сусідові штраф за фальшивий виклик — і поїдуть.

— Та куди ж ми серед ночі підемо? Надворі холодно!

— Ходімо на вокзал. На вокзалі навіть буфети вночі працюють. Купимо гарячого чаю, пиріжків і хоч трохи зігріємося! Там є кімнати очікування. Подрімаємо на лавках до години четвертої-п’ятої, а тоді вернемося знову.

До того часу, надіюся, Катрусина мама вже точно проспиться, тим більше що вона завжди встає удосвіта: дається взнаки професійна звичка, адже у двірників робочий день і влітку, і взимку розпочинається о п’ятій годині. Подружка погоджується, й ми порожнім кришталевим містом бредемо на вокзал, який здалеку світиться десятками вогнів. Від нічого робити виходимо на перон, а назустріч — з лижами, гітарами, кольоровими рюкзаками — зграя молодих іноземців.

— Це фіни, — каже Катруся. — Вони щороку приїжджають відпочивати в Карпатах. Зупиняються в нашому місті й тижнями живуть у готелі. Пиячать жахливо!

Високий білявий юнак розмахує руками й щось белькоче мені незрозумілою мовою, а тоді розстібає свою яскраву болонову куртку, в якій капюшон обшитий хутром — у нас із такими капюшонами зимовий одяг носять лише жінки! — й несподівано витягає з пазухи розквітлу троянду. Я беру квітку й тут же випускаю з рук: її стебло страшенно колюче! Хлопці-фіни регочуть, їхня подруга злиться, обгортає стебло троянди використаним пасажирським квитком, вдруге вручає мені квітку й тягне свою зграю до буфету. Коли фіни звідти галасливо й весело вибираються на вулицю, ми з Катрусею теж заходимо в буфет. Я купую чотири пиріжки й дві склянки гарячого чаю, і ми нарешті зігріваємося й з апетитом заїдаємо свої неприємності.

Порожніх лавок у залі очікування багато. Займаємо ті, які від сторонніх очей прикриває розлогий фікус. Подаровану троянду я втикаю у вазон і розглядаю квиток. Він із львівського поїзда — того самого, яким приїжджають цьоця Дозя і дядько Данило. Як давно я вже в них не гостювала! Ось почнуться зимові канікули — і… Ага — і!.. На зимових канікулах я буду, як завжди, брати участь щонайменше у трьох республіканських олімпіадах, які розпочинаються вже післязавтра, — отже, поїздка до Львова знову відміняється. Та, зрештою, не треба загадувати наперед. Бо ж хіба ще кілька годин тому ми з Катрусею могли уявити, що ночуватимемо на вокзалі? Тс-с-с, моя подруга спить! Треба й мені бодай якусь годинку передрімати, бо завтра важкий день…

Прокидаюся від сердитого голосу залізничних міліціонерів і розпачливого дівочого хлипання.

— Прізвище, ім’я, домашня адреса! — строго звертається до мене сержант. Катрусин паспорт він уже тримає в руці.

Моя подруга носить із собою всі документи, які лиш є в них із мамою й дідусем: панічно боїться, що в їхній квартирі не сьогодні-завтра станеться пожежа — і тоді без паспортів довести, що вони там прописані, буде гибла справа. Одного разу ми вже стрімголов поверталися з-під самих дверей медучилища, бо папку зі своїми безцінними документами дівчина випадково залишила в кухні на столі.

— Що вам треба? — спросоння не можу второпати, чого міліціонер узагалі до нас причепився.

— Перевірка документів. Що робите вночі на вокзалі?

— Спимо. Приїхали львівським потягом від моєї цьоці Дозі, — починаю рятувати ситуацію: ще нам бракує доночовувати в міліцейському відділку! — Автобуси по місту вночі не їздять, а йти пішки темними вулицями страшно — то ми й вирішили передрімати, поки надворі хоч трохи розвидниться.

— Хто може посвідчити, що ви прибули вночі зі Львова?

— З нами в одному вагоні їхали фіни! Буфетниця після прибуття поїзда також нас бачила: ми чай пили. І фіни там вечеряли, напевно, зможуть нас пригадати, якщо запитаєте. Ой, у нас навіть використані квитки на львівський поїзд збереглися! — розгортаю зіжмаканий папірець, що ним незнайома фінська дівчина обгорнула мені стебло троянди.

Сержант довго їсть очима квиток, дешифруючи вголос украй невиразні, бо від руки написані львівською касиркою назву поїзда, початкову й кінцеву станцію, номер вагона, час відправлення і прибуття. Невдоволено бурмоче, що квиток лише один, а нас двоє, — та врешті-решт бере під козирок і звертається вже до Катрусі, милостиво простягаючи дівчині її паспорт:

— Чому відразу не сказала правду? — та ще й знущально перекривлює: — «Мама п’яна, ночувати ніде»! Приверзлося уві сні, чи що? Розревілася, нюня!

Першого міського автобуса ми, звісно, не чекаємо, йдемо додому пішки.

Коли Катрусина мати відчиняє двері, то вже з порога накидається на нас із докорами:

— Рано ще вам гуляти під зорями! Я через ваші походеньки цілу ніч очей не стулила!

Понуро й мовчки проходжу повз неї й починаю збирати речі: мені треба встигнути на московський поїзд, причому повинна прийти на перон заздалегідь, аби наша нервова Шім-Вішім не ламала руки від хвилювання, що я раптом узагалі не з’явлюся! Катруся ж пошепки вичитує матері, що ми до півночі у двері й дзвонили, і грюкали, але розбудити її так і не змогли, тож ночували на вокзалі, а нас там затримала міліція, і що як тільки Генерал довідається про її пиятику — буде біда, адже я коли-небудь таки не витримаю і все йому розповім. Двірничка починає звично клястися вголос, що більше ніколи горілки в рот не візьме. Значить, цього разу пила вже не вино! У стіни грюкають потривожені нашою голосною сваркою сусіди. День починається!

Якби ж то тільки один день починався так! Катрусина мама і нам, і мешканцям найближчих квартир часто влаштовувала гастролі. Я навіть планувала перебратися жити до баби Клави, нашої старенької бібліотекарки, яка була зовсім не проти квартирантки. Та похвалилася про своє рішення Катрусі, побачила її повні сліз очі — й залишилася. На жаль, із кожним разом ладити з її матір’ю ставало все важче. Двірничка взагалі зробилася дуже агресивною, могла з кулаками налетіти на доньку навіть без жодної причини:

— Чого на мене так дивишся? Ти хто така, щоб мене осуджувати? Може, заробляєш на хліб, на воду, платиш за квартиру? Я за все плачу — і я тут господиня! Хочу пити — п’ю! Захочу — перестану! Ех!.. Мені випити треба! Розумієш?.. Треба ви-пи-ти! Ех, нічого ти не розумієш! Маму свою не розумієш! Е-е-е, рідна донька! Й не соромно!..

Мене не чіпала, але якось тихенько розбудила серед ночі й поманила пальцем у коридор:

— У нашій ванні хтось є! Послухай! Голиться електричною бритвою! Чуєш?

Я приклала вухо до дверей, але не змогла вловити жодного звуку. Увімкнула світло й шарпнула за клямку з усієї сили:

— Бачите: нема нікого! Йдіть спати.

— Хтось є! — трусилася перелякана двірничка.

— Біла гарячка там є! Білочка, чули про таку? — розізлилася я. — Допилися ви до краю! Завтра збираю свої речі й більше з вами жити не буду! Краще доїжджати із Села, аніж щовечора дивитися на вашу п’яну пику й до півночі через ваші бешкети не спати! Від перегару в квартирі вже дихати нічим!

Катрусина мати, натикаючись на стіни, попленталася до спальні — й раптом заверещала звідти несамовитим голосом. Коли ми з подружкою прибігли туди, жінка завзято різала ножем подушку, завдаючи їй удару за ударом. У двері надривно дзвонили одні сусіди, у стіни гримали інші. Найнастирливіших нам довелося впустити. Викликали «швидку». Здоровенні санітари скрутили господині руки за спину й повели сходами вниз. Повернулася вона з лікарні аж через місяць, дуже тиха і полохлива. З нами майже не розмовляла, весь день товклася з віником на вулиці, а ввечері старалася якнайшвидше укластися в ліжко. Донька мало не силоміць годувала її з ложечки й дуже переживала, щоб та не померла.

Ага, померла! Коли одного разу ми повернулися з медучилища, у квартирі, окрім двірнички, сиділо троє п’яних чужих чоловіків — зарослих, брудних і смердючих. На столі лежала порожня пляшка, під столом стояла повна, а з третьої Катрусина мама, тримаючись рукою за живіт, розливала своїм пізнім гостям горілку у стограмові склянки-гранчаки. На жовтому халаті, якраз із-під руки п’яної двірнички, розпливалася кривава пляма. Катруся зойкнула і знепритомніла. Побачивши, що сталося, мати кинулася до неї:

— Дурненька! Думаєш, мене хлопці ножем шпигонули? Це я сама себе порізала. Виколупала те, що мені лікарі зашили, щоб не пила горілочку! Неглибоко було зашито, під шкірою, і мене вже навіть не болить! А що кров — то пусте! Тепер уже можу собі дозволити хильнути — не вмру!

Разом із подругою та сусідами ми ледве вигнали із квартири п’яних гостей. Але рана на животі у двірнички на третій день нагноїлася, і їй таки довелося лягти в лікарню.

* * *

Сама не знаю, як я свій останній шкільний рік прожила в тому земному пеклі й чому терпіла те, чого терпіти не мусила. Заради Катрусі? Мабуть, так. Залишити її наодинці з такою страшною бідою я не могла. Забрати до своїх батьків — теж: моя мама нізащо не погодилася б на те, щоб Катруся жила у нас. Та й не витримала б вона тяжкого характеру й постійних докорів моєї мами.

Мені здавалося: треба тільки дотягти півроку до випускних іспитів, а тоді ще — якийсь місяць до вступних. Як тільки Катруся стане студенткою медінституту, то поселиться в гуртожитку — й тоді вже її мама хай п’є, що хоче і скільки хоче!

Та Катруся не вступила. Не вистачило одного бала. Чи насправді не вистачило грошей? Зрештою, про що я говорю: які там гроші? У Катрусі їх не було й бути не могло. А в медінституті завжди трималася одна такса: «Волга». Із нею — вступ гарантований. Можна було, звісно, розраховуватися не машиною, а тією сумою грошей, яких «Волга» тоді коштувала. Але без «Волги» і грошей — жодного шансу. Тож моя подруга пішла працювати на ткацьку фабрику.

В інституті у мене з’явилися нові друзі, я приїжджала до батьків лише на вихідні й мусила в ці дні працювати, як проклята, бо мені у вину ставилося те, що цілий тиждень нічим не допомагала. Коли ж телефонувала до Катрусі, щоразу трубку брала її п’яна мама, впізнавала мене по голосу й починала вичитувати:

— О, студентка! А моя Катруся — люмпен-пролетаріат, чи як там у Карла Маркса? Не треба вам дружити! Ви «разашлісь, как в море параходи».

Писала Катрусі листи, якось навіть приїжджала — глухо: мені не відчинили, хоч за дверима виразно чулися голоси. Згодом заради власного спокою я таки переконала себе, що в моєї подруги, напевно, усе якось владналося: вона, як і всі інші колишні однокласниці, вийшла заміж і перестала бути залежною від матері-алкоголічки. Та якось, уже після захисту кандидатської дисертації, пізно ввечері я добиралася останнім приміським поїздом від батьків до Обласного Центру, де жила й працювала доцентом в університеті, — й раптом у приміщенні платного вокзального туалету впізнала у прибиральниці з відром і шваброю в руках не кого іншого, як старосту нашого класу — Вірку-Шкірку! Господи, вона ж училася в Інституті нафти і газу!

— Ти що тут робиш? — запитала з надією почути яку завгодно відповідь — лишень не те, що почула:

— Працюю касиром і водночас прибиральницею в туалеті. Зарплата значно вища від тієї, що дає диплом інженера. А гроші, як відомо, не пахнуть! Та й ніхто контролювати не збирається, скільки людей насправді приходило сюди потреби справляти. Стабільний навар до зарплати завжди гарантований!

— Тобі ж іще в школі пророчили посаду прокурора!

— Еге! А Вовочці, на нинішні мірки, — президента! А твій Аннищук вилетів зі столичного інституту міжнародних відносин, як не стало діда.

— Ти ж не кидала свого інституту!

— Я життя своє кинула великій любові під асфальтний каток!

І Віра, з неабиякою насолодою пахкаючи цигаркою, розповідає, як відбила нареченого у власної сестри. Сашко відслужив в Афганістані — й із нічного літака прийшов відразу до них, а не до рідних батьків, що жили в передмісті. Прийшов до молодшої від Вірки на шість років сестри Лесі, якій обіцяв одружитися і яка так вірно його чекала, що поки її наречений бився з душманами, ні на танці, ні в кіно не те щоб із кимось з хлопців, а й навіть із подругами не ходила. Ясна річ, заради жаданого гостя накрили стіл, усією родиною випили за щасливе повернення, а ближче до півночі постелили хлопцеві в окремій кімнаті. От Вірка і прийшла до нього, коли всі поснули. Цілувалися-обнімалися мовчки. Він думав: молодець Леся — мовчить, як риба, щоб батьки не почули. Аж коли прокинувся, побачив у ліжку не свою кохану, а її старшу сестру.

— Як ти могла? — не приховую свого подиву.

— Уяви, змогла з ду-у-уже великими труднощами!

— І Сашко з тобою одружився?

— Мусив! А що: Лесьці — усе, а мені нічого? А може, краще хай мені — все, а Леська обійдеться?!

— Щаслива? — запитую з превеликим сумнівом і гіркотою в голосі.

— Щаслива! — мало не кричить мені у вухо Вірка, тільки такою вона чомусь зовсім не виглядає. — Гуляє, худобина проклята! Мстить мені. Та ще ж — на п’ять років від мене молодший! Жінки швидше від чоловіків старіють. Але нікуди не дінеться — у нас троє спільних дітей. Могло вже бути й четверо, але я спам’яталася: досить! Та ти не дивися на мене, як на маленьке пиво у великому бокалі! Ти що — безгрішна? Ха-ха! Бреши-бреши, завтра зважиш! Наші — ну, ті, з котрими разом у школі вчилися, — ще й не таке понавитворяли! Мені до них і не дорівнятися! Данута, як убралася в пір’я і стала заступником міського голови, заявила батькам, що не буде претендувати на їхній дім, — хай він уже дістається молодшій сестрі, котра залишилася коло старих, якщо мама й тато ще за життя виплатять їй десять тисяч доларів! Батьки ту суму їй шість років віддавали: і самі впроголодь жили, й уся сім’я молодшої доньки ледве кінці з кінцями зводила, щоб тільки сплатити Дануточці відчіпне! Кривавими сльозами плакали, благали хоч трохи зменшити суму — не поступилася ні на центик! Юрко за ті нещадні побори навіть побив Дануту на квасне яблуко, але примусити свою правовірну пом’якнути теж не зміг. «Кайдашева сім’я» в сучасному варіанті!

— Може, ти щось і про Катрусю чула?

— Ти вже свою Катрусю ніколи не побачиш!

— Чому не побачу?

— Ха-ха! Нема Катрусі!

— У Польщі? В Італії?.. Таки урвався терпець, покинула стару алкоголічку й виїхала за кордон?

— На той світ виїхала твоя Катруся! Напилися вони з мамою, як свині, та й згоріли живцем разом зі своїми хабалями! Крім їхньої, ще дві квартири вигоріли до тла, — правда, ніхто більше не загинув. Та й Катруся твоя могла врятуватися! Вона зопалу вибігла на подвір’я, а тоді, дурна, бо п’яна, вернулася й ускочила знов у полум’я — за якимись документами!

— Жах!

— Це ще не жах! Ігор-Боксер у рекетири пішов, кажуть, — Вірка-Шкірка довірливо стишила голос, — а принагідно ще й кілером підробляє. Тобі часом не треба когось на той світ відправити?

— Здуріла?!

— Бачу, якось із нового магазину (ще й товари туди не завезли) при його власникові наш Боксер знімає двері. Питаю Ігорка, навіщо, — й чую самовпевнене: «Нам на Тайванє і кєрасін прігадіцца!».

— А Лілька Блоха?

— О, та взагалі вчудила! У банку заступником директора працювала після інституту, гроші гребла лопатою — а таки поперлася в Землю Обітовану! Це, здається… чекай, згадаю! — так-так, у вісімдесят третьому році було: вся їхня родина почала документи на виїзд оформляти. Але що значить — раса. Обміняли трикімнатну квартиру на двокімнатну, двокімнатну — на однокімнатну, а останню — на комірчину навіть без вікон у якійсь зачуханій комуналці.

— Навіщо?! Нічого не розумію!

— Ти що, у вісімдесяті роки на Марсі жила? Не пам’ятаєш, що в СРСР квартиру не можна було ні купити, ні продати, хіба тільки обміняти? Тож і міняли, щоб усіх своїх одноплемінників, котрі тут залишалися, забезпечити кращим житлом, ніж ті мали! Ха-ха! Державі Гольденблохи здали тільки темну комірчину.

— Навіщо їм було виїжджати? Жили, як при комунізмі!

— Ліліана дуже боялася, що їх скоро почнуть різати!

— Який абсурд!

— Чесне слово, так боялася, що таки кокнуть, — аж трусилася! А коли вже в поїзд її родичі почали сідати: всі в таких перстенях, кожна каблучка з перепелине яйце, у таких норкових шубах! — упала на коліна й давай цілувати землю! Комедія! Так лиш емігранти в новелах Стефаника робили!

— А ти звідки знаєш, що лише в новелах? Ти ж нікуди не виїжджала!

— У мене нема Землі Обітованої на березі Мертвого моря!

— Твоя Земля Обітована — під ногами.

— Говори! Яка це Земля Обітована? Це — задрипана Україна!

— Звісно, задрипана, якщо її випускники інститутів у туалеті прибиральницями працюють!

— Думаєш, мене такими словами боляче вразиш, гостро діткнеш? Аякже… Я — залізобетонна!

— Та будь собі хоч чавунна, хоч титанова!

— Платинова — краще! Треба тільки перефарбувати волосся а ля блонд. Дуже пасуватиме до цього закладу, — й Віра повела рукою на туалетні кабінки. — А старий Ізьо, Лільчин дядько, пам’ятаєш, той пейсатий, що приїжджав зі Львова, коли в Шепарівському лісі відкривали монумент розстріляним німцями євреям і нас зі школи возили туди на мітинг, подарував Ліліані на пам’ять та-а-аку картину! Я прийшла до Блохи за панбархатними шторами — пообіцяла мені їх подарувати перед від’їздом, то чому мали пропадати? Ледве ті штори додому доперла — тяжезні! — й тоді власними очима побачила те мальовидло. «Ольдзя малює зоопарк» — було підписано внизу. На тій картині звірі, як привиди, ледве вгадувалися за намальованими на стінах — ха-ха, зіпсувала дурна дитина шикарний ремонт у квартирі! — кольоровими клітками. А старий Ізьо весь час мені повторював, що для Ліліани відриває від серця найкращу річ зі своєї колекції.

Мене наче охопило вогнем: це ж те полотно, яке після смерті цьоці Дозі я так і не змогла випросити в її другого чоловіка! А Ізьові, виявляється, віддав… Вірніше, продав.

— Але картину на митниці у Гольденблохів конфіскували: не можна твори мистецтва без офіційного дозволу вивозити! — смакує Вірка-Шкірка чужими неприємностями, як ментоловою цигаркою, хоч насправді палить якесь дешеве барахло. — Ізьо писав у Київ слізні прохання повернути його власність, бо це колекційна річ, яскравий взірець сучасного живопису. Відписали, нібито картина дійсно має художню цінність і надалі зберігатиметься в державному музеї. А наша Лілька в Ізраїлі ще й у армії мусила відслужити! Уявляєш? Наша горда і пишна модниця із дванадцятисантиметровими шпильками на взутті — і в камуфляжі та з автоматом! Хохма!

— А ти звідки й про це знаєш?

— Ліліана Дануті Юрковій ще три роки листи з Ізраїлю писала. Андрійченко в нас працює помічником машиніста приміського дизеля, згадати спільних знайомих любить — усе мені переповідав! Прикинь собі, Ліліанина родина найбільше боялася втратити не Ізьову картину, а свої натуральні шуби й золото. Ліля домовилася з Данутою, що коли Гольденблохи благополучно перетнуть кордон і все їхнє багатство при них залишиться — то на конвертах зі свого Ізраїлю наклеїть марки з овочами, фруктами або квітами, а якщо конфіскують — з архітектурними пам’ятками чи краєвидами міст. Ха-ха-ха! На марках були зображені орхідеї, банани й ананаси! Виявляється, те, що одягнуто на людину, відбирати не мали права. А про картину Лілька написала в листі прямим текстом! Таку нікчемну інформацію при перевірці пошти навіть тушшю не замазали — це ж наука для інших емігрантів: не вивозьте з СРСР контрабандою мистецькі цінності — скрипки Страдіварі, картини Рубенса й Рафаеля! Ха-ха! КГБ бдіт!

Ось які справи… Катрусі нема. Ліліана в Ізраїлі. Вірка-Шкірка, за версією шкільної педради — без п’яти хвилин прокурор, миє вокзальні туалети. Хто з нас у шкільні роки міг би уявити, що все так перекрутиться, перемішається, перелопатиться?

— Іван Буркай буде на мера балотуватися. Пам’ятаєш Буркая? Того, що співав «Я до тої Катерини не піду ніколи»?

— Пам’ятаю. Він після ПТУ львівський Політехнічний з відзнакою закінчив.

— А читала в газеті про нашого директора школи?

— Він ще живий?

— Живий, живий! Володимира Романовича давно нема, Амеби нема, Шім-Вішім торік померла. Урюк — минулого тижня, ще, мабуть, і ноги не застигли, а старий п…рдун і досі живе!

— Ну й що цікавого про нього написали?

— Почуєш — зомлієш: по сумісництву кадебістом працював, а в молодості на комсомольській роботі відзначився тим, що на Різдво так гнався за малим колядником, що в нещасної дитини розірвалося серце. Уявляєш, хто у нас був директором!

— Уявляю. Тільки не розумію, чому газети постійно копирсаються в усякому г…мні! Про Вовоччиного дідуся чомусь ніхто не напише й не розповість про те, чому секретар райкому під поїзд кинувся. Правда ж?

А може, хтось таки розповість, як оце я про свій дев’ятий клас! Але треба знову ловити нитку пам’яті й повертатися назад, бо вкотре чомусь відволіклася й зруйнувала всі хронологічні рамки.

XVI

Коли я уважно прочитала умови завдань свого варіанта, то полегшено зітхнула: впораюся! Проте третя задача не піддалася ні з першого разу, ні з другого, ні з будь-якого іншого — я перепробувала всі можливі способи. Збагнувши, що це, напевно, найтяжче завдання цьогорічної республіканської олімпіади, я взялася за інші, навіть за ті, котрі вважалися необов’язковими завданнями просто на кмітливість і до яких в учасників олімпіади переважно руки не доходили: не вистачало часу. Серед цих необов’язкових завдань, за які при позитивному вирішенні все-таки нараховувались додаткові бали, були, наприклад, такі: «Запишіть, використовуючи будь-які математичні дії, число 100 сімома вісімками, а число 1000 вісьмома вісімками». Сімома цифрами вісім записати число сто виявилося не дуже й важко: 88+88:8-1-8:8. Щоб розписати вісьмома вісімками тисячу, довелося таки добряче поламати голову, але на якомусь етапі я збагнула, що для цього існують аж два рішення: (8888-888):8, а також 888-1-88-1-8+8+8.

Коли ж із завданнями на кмітливість було покінчено, я знову повернулася до нерозв’язаної задачі. Минуло півтори години, друга, дві з половиною… Треба переписувати з чернетки виконані завдання! Проте навіть після того, як усе вже було мною начисто переписане, я й далі до очманіння ламала голову над третьою задачею. На чернетці вже не залишилося місця, тому довелося попросити чистий листочок зі штампом. Його мені, звісно ж, дали, але, відірвавши очі від роботи, я помітила, що аудиторія напівпорожня. Кінець! Інші учні розв’язали третю задачу, а я не справилася! Та коли хтось із комісії заявив, що до кінця олімпіади залишилося три хвилини, я з розпачем ще раз обвела поглядом аудиторію — і раптом збагнула, що досі сидять над своїми роботами тільки декілька тих дітей, у кого, як і в мене, — перший варіант!

— У змісті третьої задачі допущено помилку! — вигукнула я з відчаю. — Не вистачає даних для розв’язання!

Найгрізніший член комісії, її сивочолий голова, з превеликим невдоволенням підійшов до моєї парти й почав виривати роботу з моїх рук:

— Нічого шум піднімати, якщо не вистачило вміння і знань справитись із завданнями! Не можна порушувати тишу! За свої викрики здаси роботу перша!

— У мене є ще одна хвилина! — запротестувала я і на тому місці, що його в чистовику залишила для розв’язання третьої задачі, швидко великими літерами написала: «В умові задачі — помилка! Усі спроби її розв’язати — на чернетці!».

За дверима мене вже чекала знервована до краю вчителька математики:

— Розв’язала третю задачу?

— Ні! Написала, що в її умові — помилка!

— Де написала? — аж скрикнула Шім-Вішім.

— У чистовику. Й вказала, що на моїй чернетці — всі можливі способи, якими я розв’язувала цю прокляту задачу!

— Збожеволіла: ти написала записку, адресовану комісії?!

— А що мені залишалося?

— Тепер твоя робота розшифрована — все пропало!

У поїзді, яким ми поверталися з Києва, Шім-Вішім за всю дорогу не озвалася до мене й словом. Зате в школі мені дісталося і від директора, і від його заступниці: Урюк аж кипіла від невдоволення й обіцяла за нечуване нахабство — звинувачувати конкурсну комісію в тому, що в умові задачі допущена помилка!!! — з тріском вигнати мене з ВЛКСМ. Як ілюстрації взірців справжніх комсомолок з її уст на мою голову сипалися імена Зої Космодем’янської, Уляни Громової, Люби Шевцової, Гулі Корольової. А через кілька днів математичка влетіла у наш клас, як комета Галлея, і взялася мене обнімати, голосно сповіщаючи, що на олімпіаді з математики я отримала перше місце.

— Що в умові задачі було неправильно? — не змогла заспокоїтися я.

— Хіба тобі вже не все одно?

— Ні, не все одно.

На перерві Шім-Вішім, наказавши мені ніде про це ані пікнути, призналася, що голова, переписуючи крейдою на дошці завдання з перевірених комісією аркушів, випустив шматочок тексту, бо злощасний рядок потрапив йому під оправу окулярів — він просто його не побачив!

— Валерій Никодимович дуже шкодує, що так сталося. А ти, дорога моя правдолюбко, не дуже скачи, бо саме Валерій Никодимович — до речі, Заслужений учитель СРСР — і відстояв твоє перше місце, а не того хлопця, котрий найкраще порозв’язував завдання іншого варіанту й у якого таки вийшли всі задачі! Ти могла претендувати лише на друге місце. Як не крути, до тебе комісія поставилася дуже лояльно!

— На моїй чернетці було кілька спроб розв’язання, а не одне-єдине, як, напевно, в того хлопця, у якого все вийшло! Якби в умові задачі не зробили помилки, я б її розлущила, як горішок! Не хочу я подарованого першого місця! Мене цілком влаштовує друге, зароблене мною самою чесно, без поблажок!

— Тебе влаштовує друге? А нашу школу — тільки перше!

— Я могла вибороти перше місце, якби не помилка в умові третьої задачі!

— Цить! Ніякої помилки не було.

— Та ви ж самі щойно в цьому призналися!

— Ти хочеш, аби наша школа мала перше місце, чи робиш усе для того, щоб у Валерія Никодимовича були жахливі неприємності? Такі, як через ваш найкращий у школі клас були зовсім недавно у твого улюбленого вчителя (за яким тюрма плаче!) — Володимира Романовича?! Хочеш біди? Будеш письмову скаргу подавати на голову комісії? Наклепами займатися? Будеш писати доноси?

Останнє слово шмагонуло мене, як батогом! Мене звинувачує в доносах та, котра сама шкрябала їх на мене в КДБ! Образа, біль, відчай охопили мою скривджену душу. Ще й збиточний чортик щосили нашіптував: «Скажи тій Шім-Вішім: „Я — не ви, г…мно не їм: доноси не пишу!“ Ці слова вже готові були зірватися з язика значно раніше, ніж у голові промайнуло, що саме я збираюся сказати, але з уст вирвалося інше:

— Доноси?!! Пишіть самі! Ви давно у цій справі майстер! — і, відчуваючи, що ось-ось із моїх очей бризнуть сльози, я різко повернуся й вибігла з класу.

— Ах ти ж мерзото малолітня! — як гадюче шипіння, прозвучало мені вслід.

Із того дня математичка мене зненавиділа. То привселюдно на уроці дорікала, що я більше люблю українську літературу, ніж її — найважливіший у світі! — навчальний предмет, бо математика впорядковує розум, — а в мене належної його кількості нема, і я це сама відчуваю. То на перерві, зневажливо кривлячи губи, мало не пошепки радила мені йти в монастир: тільки там не вішаються такі святі та Божі. То привселюдно клялася, що більше до змагань зі свого предмета мене залучати не буде. Якби ж то! Але у випускному класі я вперлася і брати участь в олімпіаді з математики навідріз відмовилася. Не тільки в республіканській — до неї взагалі не дійшло, ба навіть у шкільній і міській, заздалегідь чесно попередивши про це і Амебу, й Урюк, і математичку. Крику було багато, звинувачень, що мені не дорога честь школи, — ще більше, але на тому все й урвалося: Золота медаль тоді мені вже не світила, то й шантажувати не було чим. Зрештою, медаль гавкнула, гадаю, насамперед тому, що ми з Катрусею трохи занедбали шкільні уроки через надзвичайно складну програму навчання на останньому курсі медучилища і практику в патанатомці та військовому госпіталі, котру я з іншими майбутніми медсестрами проходила офіційно, а Катруся — лише зі мною за компанію, хоч справлялася набагато краще. Патанатом, вічно п’яний Северин Йосипович, завжди ставив її за взірець усій групі, бо ми насилу зважувалися розпанахати на нічийному трупі (тіла небіжчиків, що мали родичів, нам різати не дозволяли: їх привозили у морг, обов’язково вказуючи прізвище, й доручали персонально патанатомові) який-небудь м’яз, та й то ледве стримуючи рвотні рефлекси. Тож семінарські заняття в патанатомці щоразу ставали для нас пекельним випробуванням і справжньою мукою.

Пригадую, як у нашій присутності привезли мертве немовля, що його, вивантажуючи зі сміттєвозки різний непотріб, знайшов шофер цієї машини на звалищі. Слідчого дуже цікавило, народилася дитина живою чи мертвою. Він вимагав від Северина Йосиповича негайно розтяти трупик і подивитися легені: якщо вони не розкрилися, як парашутик, значить, немовля не зробило жодного подиху, тобто народилося мертвим, — а тому карного злочину нема, а відповідно, й кримінальну справу порушувати недоцільно. П’яний патанатом сповільненим до краю поглядом обвів нас, переляканих практиканток, кожна з яких подумки молила Бога, щоб його вибір упав на когось іншого, тільки не на її душу, — і простягнув мені скальпель, який до того ж в останню мить випав із пальців Северина Йосиповича й лячно дзвякнув об кам’яну підлогу. Я автоматично підняла хірургічний ніж, але, відчуваючи, що ось-ось знепритомнію, вхопилася за плече подруги. Катруся ж не втратила самоконтролю і вправним рухом розпанахала грудну клітку мертвого немовляти. Легені були розпростерті: як потім з’ясувалося, новонароджену дитину малолітня породілля просто задушила.

У військовому госпіталі моя подруга найкраще робила перев’язки і майже безболісно — заштрики, тому пацієнти навперебій кликали до себе саме Катрусю, а не нас, переляканих і недолугих, хоч уже майже дипломованих „спеціалістів“. Бо навіть я нашому викладачеві так поклала банку, що він цілий місяць лікував опік. Моєї вини в цьому, чесно кажучи, не було. Молодий і самовпевнений медик відверто хизувався перед нашою дівчачою групою своєю майстерністю і буквально за якихось кілька хвилин поклав по банці кожній із нас, тридцятьох практиканток. Паличкою, на якій горіла вмочена у спирт вата, робив мало не циркові трюки зі скляною посудиною, а коли притуляв її до тильного боку наших долонь, то шкіра піднімалася пухирем усередині банки. Нам було трохи страшно, але особливого болю ми не відчували, тільки появу тепла. Втім, успішно закінчивши майстер-клас, він викликав мене на середину аудиторії, щоб після всього побаченого поставила банку і йому. Як саме наш новий викладач чаклував над скляними посудинами, я, на свою біду, добре не розгледіла (та й він сам більше вихвалявся, аніж детально щось пояснював і показував), отож замість того, аби спалити кисень всередині, лише обвела полум’ям вінця банки. В результаті, коли я притулила її до руки, мій пацієнт підскочив мало не до стелі, а на руці з’явилося грубе червоно-вишневе кільце, шкіра з якого прилипла до гарячого скла. Незадовільна оцінка й, автоматично, відробка мені була гарантована. Надалі в госпіталі нашій групі доручали ставити хворим хіба що компреси чи гірчичники — про обпечену мною викладачеву руку знали всі.

Але чимало казусів у медучилищі траплялося й з іншими випускницями. Одного разу під час практичного заняття, на якому студіювали тему „Кровообіг“, найвимогливіший наш викладач, колишній військовий хірург, викликав до дошки Алю Курищук. Вона, бідолашна, безрезультатно вступала в медучилище п’ять разів, і тільки з останньої спроби мама по великому блату насилу прилаштувала доньку на вечірню форму навчання. На свою біду, тупенька Аля мала язик, як вітряк, і про неї в нашій групі усі знали все. Навіть те, що в діда по матері було прізвище Дуринда, а в прадіда по батькові — К…рвищуп. Перший досмерті залишався при своїх інтересах, хіба що вже доньки повиходили заміж і з превеликою радістю поміняли дівочі прізвища на благозвучніші. Натомість прадід Алиного батька, влаштувавшись ще до приходу радянської влади писарем в архіві, спочатку нібито механічно пропустив у власному прізвищі букву „в“, а вже Алин дід, працюючи в сільраді секретарем і подаючи під час перепису населення в загальних списках прізвища односельців-колгоспників, про всяк випадок перехрестився і виправив у своєму прізвищі останню літеру з „п“ на „к“, що було не так уже й важко зробити: вистачило домалювати цій букві невеличку „голівку“ над „черевцем“. Тож успіхи перодряпів двох поколінь увінчалися цілком пристойним прізвищем для їхніх нащадків на близьку, далеку й навіть найвіддаленішу перспективу.

Медицина давалася Алі дуже важко. Дівчина зубрила прокляту науку, як китайську грамоту, аж іскри віялами летіли з її вузенького чола, буквально засинала й прокидалася із книжкою в руках. Марно! Все, що вона з такими труднощами старалася запам’ятати годинами, в одну мить вилітало з голови, варто було викладачеві промовити магічне слово: „Курищук!“. Тож, опинившись посеред класу, де на дошці як наочність висіла схема малого й великого кіл кровообігу, на якій синім кольором було позначено венозну кров, а червоним — артеріальну, Аля скорчила розпачливий вираз обличчя і заворушила долонями. Це означало: „SOS! Рятуйте! Підказуйте, я пропадаю!“. Викладач, ясна річ, одразу помітив незавидний стан учениці, тому із простого людського співчуття до нещасної вирішив дати їй найлегше запитання:

— Алло Курищук, розкажіть нам коротенько про венозну й артеріальну кров. Яка між ними різниця?

Аля перелякано закліпала очима.

— Подивіться на схему, Курищук! Яка кров циркулює від серця, а яка — до серця?

Дівчина розгубилася ще більше.

— Курищук, артеріальна кров насичена киснем. Повторіть, яка артеріальна кров? На-си-че-на к-и-с-н-е-м! Візьміть указку й покажіть на схемі, звідки й куди вона переміщується артеріями? Ну!

— Артеріальна кров, — почала Аля — переміщується від…

Хтось прошепотів: „На схемі показано червоним“.

— Курищук, думайте швидше! — квапив викладач. — Не знаєте? Тоді розкажіть про венозну кров. Звідки й куди вона переміщується венами?

Хтось з аудиторії знову взявся допомагати невдасі, відчайдушно підказуючи: „На схемі показано синім!“. Але бідна Аля не розуміла й того, як цю підказку використати собі на благо.

— Курищук, ви що, взагалі нічого не знаєте? Останнє запитання: чим венозна кров відрізняється від артеріальної? Артеріальна, як я уже за вас відповів, насичена киснем. Якою є венозна кров, Алло?

— Синьою, — ледь чутно прошепотіла без п’яти хвилин дипломована медсестра — й аудиторія вибухнула диким реготом.

— Синьою?! — вхопився за голову викладач. — Я вам, Курищук, зараз відкрию вени, щоб ви назавжди запам’ятали, що синьої крові не буває взагалі! В жодної живої істоти на планеті не буває! Синім кольором венозну кров позначають лише на схемах. І артеріальна, й венозна кров — червона!

Неабиякі проблеми Аля мала й тоді, коли наша група на муляжах вчилася робити ін’єкції й ставити крапельниці.

— Знову ваш пацієнт помер! — репетував викладач на невдаху. — Розумієте: за два дні у вас вже десятий пацієнт у морзі! Особисто через вас! Судити вас будуть!

— Я ні в чому не ви-и-и-нна-а-а!

— Подивіться, як працює поставлена вами крапельниця! Ліки течуть у вену пацієнта, як з ринви, а мають повільно ка-па-ти! Це сильнодіючий препарат, тому його вводять лише по п’ять крапель на хвилину! Ви що, цього не знали?

— Я думала, що чим швидше, тим краще…

— Не думайте! Вам думати шкодить! Прошу вас: нічого не думайте, робіть згідно з приписом! — терпець у викладача остаточно вичерпувався. — Вам, Курищук, навіть ветеринаром працювати протипоказано! Чому? Бо це небезпечно для корів, собак, котів, хом’ячків і морських свинок! Ви — помилка природи, бо народилися без мозку. Навіть курячого! Взагалі! Що ви вмієте робити? Мусить же бути щось таке, що вам подобається робити? Курищук, признавайтеся чесно: що саме?

— Плести кофту.

— То плетіть кофту, шарф, шапку, шкарпетки, серветки, рукавиці! Шнурок на свою шию сплетіть! Не треба вам медицини! Якби це не муляж, а жива людина, вона би вже давно не дихала! Тут лежав би труп! Зверніть увагу: з вашої вини, а не через хворобу!

Незважаючи на такі казуси, училище Аля не покидала, іспити й заліки перездавала по декілька разів, плакала, благала, ходила за викладачами тінню, приводила в навчальний заклад тата й маму — і диплом медсестри таки отримала.

А ще якось під час практики у військовому госпіталі нас, кількох найбільш успішних учениць, взяли в операційну. Таке з нашою групою відбулося один-єдиний раз, бо коли хірург ривками — нерівний шов краще зростається — розрізав скальпелем черевну порожнину солдата, в якого почався перитоніт, у ніс ударило таким тяжким духом, що самостійно за двері операційної нас вибралося тільки двоє — п’ятьох майбутніх горе-медсестер звідти винесли непритомними. Не знаю, в чому полягала доцільність нашої практики в патанатомці й операційній: медсестра ж — не лікар! — але після всіх практичних випробувань дві учениці з нашої групи більше на заняттях не з’являлися. Втім, для Катрусі саме ці заняття в патанатомці й операційній відіграли вирішальну роль — з того часу вона навіть у снах уявляла себе хірургом!

Дівчина набрала в міській бібліотеці купу медичних довідників та енциклопедій і ночами читала їх з більшим інтересом, ніж я романи про любов, детективи або фантастику. Тож не дивно, що саме Катрусю відправили спочатку на міську, а далі й на обласну і республіканську шкільні олімпіади з біології. У столиці вона дала фору минулорічним переможцям. Ще б пак: хто з випускників шкіл — хай навіть не офіційно, але ж! — закінчував медучилище?

Втім, тут дуже доречно принагідно зауважити, що наші тодішні шкільні підручники з біології були, м’яко кажучи, відцензуровані до стерильності. Напевно, з метою забезпечення високої моральності майбутніх будівників комунізму. У книжці для десятого класу „Людина“, наприклад, можна було знайти одіозний взірець сором’язливого дебілізму: „Від змішування жіночої й чоловічої сечі утворюється новий організм — дитина“. Мабуть, автори цього підручника були обізнані з репродуктивною функцією не більше від нашої самотньої горбатенької бібліотекарки баби Клави, котра одного разу підловила Юрка Андрійченка й Дануту, коли вони цілувалися за книжковими стелажами, і відтоді мало не при кожній зустрічі лякала дівчину, що та вже, ймовірно, завагітніла через ті поцілунки. А наша Урюк узагалі ніколи не сідала на крісло, яке щойно звільнив будь-який чоловік, ні в автобусі, ні в учительській, ні в їдальні. Береглася, бідна, від небажаної вагітності!

Втім, може, шкільна Золота медаль стала для мене фантомом і не через недостатню старанність, і навіть не через паралельне навчання в медучилищі, а тільки з тієї причини, що в класі не могла існувати безмежна кількість медалістів: Урюк завчасно вибраковувала зі списку тих» за кого не було кому заступитися. А що ж татів Генерал? Він би точно не кинув мене в біді! Але татового Генерала тоді вже відправили служити під китайський кордон. Чесно кажучи, як на теперішні уявлення, скерували в гарячу точку, тобто під ворожі кулі. Я добре пригадую газети з величезними, десь на ширину моєї долоні, гаслами на перших сторінках: «НАШІ КОРДОНИ СВЯЩЕННІ Й НЕДОТОРКАНІ!». А люди пошепки переповідали з уст в уста, що сто тисяч китайських жінок та дітей, які зважилися перейти кордон СРСР, наші мужні прикордонники випалили лазером — навіть попелу від бідолашних китаянок з їхніми вузькоокими малятами не залишилося! Сто тисяч! Це ж приблизно така сама кількість люду, як усе населення найбільшого району нашої області! Але татів Генерал твердив, що лазерної бойової зброї ще не має жодна країна світу, а бідних китайців наші, напевно, обстріляли з «катюш» кумулятивними снарядами. Вони в СРСР з’явилися ще в 1943 році, і за всю Другу світову війну цю зброю було використано єдиний раз при взятті станції Орші. Коли ж фашисти з жахом побачили наслідки, то гітлерівська Німеччина офіційно попередила, що використає хімічну зброю, якщо СРСР ще раз застосує такі снаряди. Як не дивно, СРСР узяв німецьке попередження до уваги. І ще дивніше: Німеччина програвала війну, а хімічну зброю так і не зважилася використати жодного разу.

Втім, через багато років у розмові з в’язнем гітлерівських концтаборів, письменником Вадимом Бойком я поцікавилася тим першим боєм радянського артдивізіону, і він заявив, що насправді тоді існувало всього лише три «катюші», а для артдивізіону їх треба було мати бодай шість, і вистрелили вони бризантними, а не термічними чи кумулятивними снарядами. І не Німеччина запротестувала проти цієї зброї, а союзники із другого фронту, адже хімічна й бактеріологічна зброя у світі на той час уже були заборонені. Вадим Якович також пояснив мені, що винищення євреїв Гітлером було майже засекреченою справою, італійські та інші війська, що воювали на боці Німеччини, в цій ганебній справі участі взагалі не брали.

Щодо протистояння СРСР і Китаю в часи моєї шкільної юності, то в народі подейкували, що відбулася велика збройна сутичка між радянськими та китайськими військами. Нападників, начебто, наші загнали в якусь долину, здається, на території Узбекистану, а радянська авіація, зумисно переходячи над самими головами китайців на надзвукову швидкість, довела оточених якщо не до моментальної смерті, то до масового божевілля. Втім, незважаючи на такі неймовірні успіхи доблесної радянської армії, служити на китайському кордоні раптом стало дуже небезпечно, й матері заздалегідь оплакували своїх синів-новобранців, які озивалися листами саме звідти. Тож, ознайомившись із наказом стосовно місця своєї нової служби, Пал-Палич наполіг, щоб тато негайно звільнявся з роботи.

— Без мєня тебє здєся делать нєчева. Харашо, што ти нє ваєнний, а вольнайманний: можеш уйті в любую мінуту! Я, к сожалєнію, нє імєю такіх прав! Мєня могут уволіть толька чєрєз трібунал!

— Буде війна? — запитав тато.

— Настаящей вайни нє будєт, а пагібнут, навернає, многіє. Єслі би я мог предугадать вайну, ваапщє запрєтіл би тєбє ухадіть із воінскай часті, даже настаял би на том, штоби ти нємєдлєнно запісался на сверхсрочную службу. Ва врємя вайни лучше бить ваоружонним, абмундірованним, прапісанним к часті, чєм аказатса срєді тєх, каторих прізивают із гражданкі — беззащітним бесхозним стадом! Паслєдніє как раз і гібнут чащє всєх.

Коли тато подав заяву на звільнення, Генерал запропонував йому ще й купити у нього «Москвича». На таку дефіцитну й дорогу річ у нашій сім’ї грошей не було і близько, але Пал-Палич наполягав:

— Везті машину чєрєз весь Саюз — глупа. Разкурочят єйо так, што нє астанєтся ні кальос, ні матора, ні даже руля. А так я па прібитіі на новає мєста прєдаставлю справку: продал, мол, із-за пєрєєзда, і канци с канцамі: мнє па закону внє очєрєді разрєшено купіть другую машину. Бєрі, Валодя, нє смущайся і даже нє думай атказиватся: дєньгі панємногу верньош, я тєбя тарапіть нє буду.

Цілих десять років тато виплачував Пал-Паличу вартість «Москвича». Поштовими переказами грошей не посилав: це виявилося надто дорого. Ставив карбованці на ощадну книжку Генерала й писав йому листа, що такого-то дня й місяця рахунок поповнено такою-то сумою. Що цікаво, гроші Пал-Палич отримував дуже швидко й без жодних відрахувань, до копієчки! А Генералове авто в нашій сім’ї називали трофейним, хоч мама й попила татові чимало крові за цю мало не дармову машину, адже купити авто в ті часи дивом удавалося ліченим щасливчикам — і вже однозначно людям не таких статків, які були в нашій родині. Та попри літа й літа і всі випробування, Пал-Паличів «Москвич» і нині на ходу, а тато досі леліє своє авто, як живу душу. Чи живу пам'ять про те, що не забудеться ніколи?

XVII

Я заздалегідь відчувала, що шкільна медаль в останню мить таки зробиться фата морґаною, тому просила батьків, щоби хоч друге півріччя мені дозволили вчитися у Львові. Благо, з медучилищем у грудні було вже покінчено, й диплом медсестри я мала на руках. Та мама й слухати про Львів не хотіла: попереду ж весна з усіма польовими роботами, потім — косовиця. Втрачати робочі руки дорослої доньки, як на сільську логіку, — завелика розкіш. На всі мої умовляння був залізний контраргумент: «Ти там будеш по балконах ходити, а я тут маю сама уриватися на городах і коло корови, так?!».

Правда, під час зимових канікул на ювілей до дядька Данила у Львів мене таки відпустили. Їхала я без подарунка: грошей, як завжди, в батьків було обмаль. Добре, що хоч на квиток розщедрилися. Везла тільки усне віршоване привітання — з’являтися геть без нічого, із голими руками, не випадало. Пізнього вечора дядько зустрів мене на львівському пероні, але сам чомусь зовсім не виглядав на завтрашнього іменинника: вже цілу добу його страшенно болів зуб мудрості.

— Ну скажи мені, дипломована дохторко, навіщо людині скільки абсолютно непотрібних органів: зубів мудрості, гландів, апендикса? Ти про це щось читала?

— Нам казали, що в організмі людини зайвих органів нема.

— Ага, як і в моїй машині зайвих запчастин! Але щоразу після ремонту пригорща гвинтиків і гаєчок таки залишається.

Ми сіли у чорну «Волгу» з застиглим у ривку оленем на капоті, й дядько Данило перед тим, як довезти мене до себе додому, довго кружляв по Львову, показуючи, яке це місто гарне вночі. Я розуміла, що він хвалиться не стільки містом, скільки машиною, котру придбав усього півтора року тому, але й нічний новорічний Львів справді був чудовим.

— Ти куди надумалася вступати на навчання? — несподівано перейшов мій гід на зовсім іншу тему.

— Не знаю. Або на філологію в обласний педінститут, або на журналістику до Львова.

— Якщо на журналістику, то треба починати готувати тобі аеродром!

— Мені не обов’язково мешкати у вас. Я можу й у гуртожитку.

— При чім тут дах над головою? Треба мати гарантію, що вступиш. Домовлятися про твій вступ треба.

— Нічого не треба! Я сама вступлю!

— У сільськогосподарський — так, у ваш провінційний педінститут на українську чи російську філологію — цілком можливо, навіть у Львівський політехнічний — шанси є, а ось на журналістику — нульовий варіант.

— Але ж мої однокласники збираються вступати на ще престижніші спеціальності: Катруся в медінститут, Вовочка — на факультет міжнародних відносин у Київ, Ліліана — на економічний до Харкова.

— Ха-ха — Вовочка! Якщо родичі завчасно не збудують йому аеродрому, пролетить твій Вовочка, як фанера над Парижем. Та й Катруся твоя, мабуть, теж. І Ліліана.

— Яка фанера над Парижем?

— Це історичний факт. Коли під час війни німці розбомбили у столиці Франції завод, що спеціалізувався на дикті, величезні листки фанери ще добрий місяць літали високо в небі й час від часу падали людям на голови.

— Значить, ні Вовочка, ні Катруся, ні Ліліана не пройдуть. І я також.

— Чому аж настільки категорично? За Вовочку, Ліліану й Катрусю хай думають їхні родичі, а за тебе я піду домовлятися десь у березні-квітні — й будеш журналісткою. Але ж у дитинстві ти мріяла про зовсім іншу професію!

— Яку?

— Вже забула? А пам’ятаєш, як я купив тобі книжечку, в якій були намальовані працівники різних професій? Лікар лікував дітей, вчителька вчила, кравчиня шила діткам одяг, двірник замітав дорогу, якою вони йшли до школи й у дитсадочок. Ти тоді запитала, хто зробив книжку. Я відповів, що її виготовили на львівській фабриці «Атлас», але малюнки для неї намалював художник, а розповідь про кожну професію написав письменник.

І тоді ти радісно вигукнула: «Я буду письменником!». Що, вже передумала? Зрештою, професія журналіста не так уже й далеко відбігла від письменницької, — але, здається мені, в наш час вона зробилася дуже небезпечною. У нас у Львові кількох журналістів заарештували. Й судити збираються. Та що там говорити — такі професії раптом стали небезпечними, що ніколи й у думці не припустив би! Бібліотекарів допитують, уявляєш? Мало не щотижня в КДБ викликають. Молю Бога, щоб мене не призначили адвокатом цих звинувачених. Хоч би й хотів урятувати, та змусять власних підзахисних топити! А потім май на совісті все життя. Запросив оце на ювілей впливових людей: може, призначать «ворогам народу» інших адвокатів.

— А відмовитися не можна?

Дядько заперечливо похитав головою.

— Дивися, як ресторан «Інтурист» світиться! Завтра в ньому будемо святкувати моє сорокаріччя. Покійна бабуся колись казала, що сороківку святкувати не варто, бо це може призвести й до скорих сороковин. Недобрий знак. Але людина при посаді собі не належить. Купу потрібних гостей довелося запрошувати. Вже пішла моя піврічна зарплатня разом з усіма гонорарами, а після гостини з’ясується, що якісь тарелі чи фужери побилися, а ще ж, мабуть, і якихось виделок та ложок не долічаться — й доведеться покривати збитки ще на дві сотні!..

Але і львівські арешти, й дядькові витрати на ювілей мене цікавлять мало. Важливіша власна доля після закінчення школи.

— Хіба вступають лише по блату? — повертаю родича до обірваної розмови. — Ви колись також вибилися в люди тільки тому, що…

— Коли то ще було! П'ять років після війни — інший час, інші люди, інші порядки, інші звичаї. Я пішки в Харків три доби з села добирався. Мама дала в торбу два пиріжки з капустою — ними й жив під час усіх вступних іспитів. А дорогою в чужих копицях спав, росою вмивався.

— Вам двох пиріжків на весь тиждень вистачило?

— Ще й залишилося, бо то були не пиріжки, а пирожища! Три й не подужав би донести. Взувся в татові фронтові чоботи, засунув у пазуху атестат і довідку з сільради — й упертим відчайдухом постав перед очима приймальної комісії Харківського університету. На юрфаці тоді таких, як я, голодних і сільських, дві третини вчилося. Чорно бідували всі роки навчання. Аж коли на п’ятому курсі з’ясувалося, що в студентській їдальні за борщ, суп і кашу чи картоплю або макарони треба платити, а хліба можна брати безплатно, скільки з’їси, ми раптом полегшено зітхнули, бо зрозуміли, що найгірші повоєнні біди вже закінчилися. Але не треба рівняти ті часи до нинішніх: усе змінилося, все! Й не мені і не тобі змінювати правила. Скачи, враже, як пан каже! А вступити треба, як кров з носа, бо куди підеш без вищої освіти: в колгоспну ланку чи на ферму? Вибір, як бачиш, нікудишній, тому грати графа в постолах не доводиться. Попробую на якісь кнопки натиснути. Може, твоя журналістика й виколишеться!

Я опустила голову. Веселе в мене майбутнє: вчитися, вчитися — й за бортом лишитися. Або вступати по блату. Яка ганьба! Може, ще й хабарі давати або лягати в ліжко з якимось впливовим дядьком? Сльози душать горло, і я, щоб не видати себе, замовкаю.

Коли далеко за північ ми з дядьком Данилом таки добралися додому, нам добряче дісталося від цьоці Дозі, яка встигла напереживатися, що чоловік, напевно, аварію зробив, раз його так довго нема:

— Уже й на вокзал телефонувала: поїзд прибув вчасно! Й у міліцію, й у морг! Ти не міг попередити, що вночі для Ольдзі будеш екскурсію містом робити, божевільний? Я би з тобою поїхала, якби знала, що аж так затримаєтеся! Казав: накривай на стіл, я швидко! А сам! Їдзеня вже захололо, можна псам викидати!

Та до такого марнотратства не дійшло, бо ми з дядьком добряче виголоднілися й готові були їсти й холодне, й застигле, особливо не перебираючи харчами.

Львівська квартира від часу мого перебування мало чим змінилася. У вітальні після зоопарку на стінах, ясна річ, зробили ремонт і на тумбочку в кутку навіть поставили телевізор, для коридору придбали трюмо. Замість довготелесої вішалки в кінці коридору на стіну прибили дві пари справжніх гіллястих оленячих рогів. Але й килими на підлозі, і штори на вікнах, і меблі в кухні та покоях, і навіть цьоцин мольберт були ті ж самісінькі, що в моєму ранньому дитинстві, — милі, гарні, добротні, вишукані. І в квартирі навіть так само пахло ваніліном і голими, тобто без обгорток, шоколадними цукерками, які лежали в кришталевій вазі акуратною гіркою, як і колись.

— А ми на балконі досі тримаємо твій самокат, — чомусь похвалився дядько.

— І пластмасову Тамару, — додала цьоця Дозя й відразу ж пожартувала: — Вступиш в університет, будеш їздити по квартирі на самокаті, а вечорами потай стригти свою улюблену ляльку!

— Ні, коли вас не буде вдома, розмалюю всі стіни у вітальні! — підтримала розмову я.

— О! — підхопився дядько, щось згадавши. — Твоя цьоця вже малює не лише пейзажі й натюрморти. Вона навчилася чудово передавати настрій на людських обличчях! Зараз сама в цьому переконаєшся!

— Ні-ні! То вже нехай завтра, при денному світлі Ольдзя подивиться! — запротестувала цьоця Дозя. — Тепер — спати, бо зранку маємо відвідати перукарню, побігати по магазинах! А на шосту годину — ти вже забув? — замовлено ресторан!

І ось я сиджу в перукарні, де мої коси завиває блискучими гарячими щипцями товстий і лисий майстер. У дитинстві цьоця Дозя накручувала мені волоссячко наніч на м’якенькі папільйотки, але сьогодні кучері треба закріпити міцно, зачіску залакувати, щоб нічого не сповзло, не розпелехалося, не розсунулося. Поруч сива перукарка чаклує над головою цьоці Дозі — це її особистий майстер, бо кому-небудь свої кучері цьоця не доручить ні за які гроші. Після перукарні йдемо у Будинок побуту, де, виявляється, можна взяти напрокат телевізор, холодильник, пилосос і навіть різні плаття й костюми. Одяг у превеликій кількості — до кольору, до вибору — висить на вішаках. Проте ми будемо брати лише для мене, бо собі цьоця Дозя пошила шикарне темно-синє, довге, до кісточок, на грудях зі вставкою з люрексу, плаття.

— Вам міні, міді, максі? — запитує молода дівчина. Що таке міні й максі, я знаю. Хотілося б подивитися на міді, але цьоця велить показати вечірні плаття для мене, причому такі, в яких не соромно буде з'явитися в «Інтуристі».

Поки підбирають кілька кращих одна від одної сукенок, цьоця Дозя шепоче мені на вушко, що міді — це середнє між міні й максі, тобто плаття до середини литок, і рекомендує для бенкету в ресторані взяти довгу розкішну сукню кольору морської хвилі, в якій нема ні рукавів, ні бретельок. Я протестую, бо заради цього плаття мені доведеться відмовитися від ліфчика, але цьоця невблаганна.

— Буде холодно! — вишукую я останні козирі, щоб таки взяти темно-рожеву сукню з довгими рукавами, але дівчина, котра нас обслуговує, відразу ж простягає зшите в рурку пишне хутро якогось небаченого звіра.

— Прекрасно! Боа з чорнобурки — саме те, що тебе зігріє! І чорні рукавички до ліктів! — сплескує в долоні цьоця, швиденько підписується в журналі, що бере все на два дні, платить гроші, ховає в сумочку квитанцію і тягне мене на вулицю.

Треба обов’язково уточнити, чи мені в ресторані доведеться їсти в рукавичках, чи за столом їх треба знімати, але цьоця зайнята важливішим.

— Йдемо купувати тобі туфельки!

Вивіска «Комісійний» на магазині, у який входимо, мене розчаровує і внутрішньо обурює:

— Я не хочу тих мештів, у яких уже хтось ходив!

— Чому — ходив?

— Тому, що тут продається тільки ношене!

— Нове — також. Ми виберемо невживане!

— У цьому магазині не може бути нічого нового!

Але цьоця щось шепоче продавчині, всуває їй у долоню три карбованці, й та виносить нам прекрасні чорні шкіряні туфельки саме мого розміру. Підошви в них чисті й навіть без жодної подряпинки: взуття абсолютно нове! Ось тільки каблуки високі.

— Це польська модель, — заспокоює мене моя добра фея. — Тут вдала колодка, й навіть з високими каблуками такі туфлі зручніші, ніж радянські без каблуків. Взувайся!

Я дійсно не відчуваю їх на ногах: наче боса! Не знаю, чи можна в цьому взутті бігати, не пробувала, але ходити дуже зручно.

Дядько Данило сидить у машині, й ми зносимо пакунки з магазинів на заднє сидіння, а самі вертаємося знову й знову. Цьоця Дозя ненормальна: вона вже накупила мені скільки одягу, що можна ходити щодня в іншому мало не місяць. Навіть купальник серед зими купила! Бачила би це моя мама!

Вдома ми перевдяглися у вечірні наряди. Цьоця змусила мене підмалювати брови й губи, наклала тіні та рум’яна, хоч я відчайдушно протестувала: з моїх шкільних ровесниць ще не малюється ніхто!

— Танцювати вмієш? — несподівано ошелешує мене дядько Данило. — Запрошую на перший танець!

Я червонію, як буряк: найстрашнішого мені таки не минути! Буду стояти, як стовп, як правцем утята, неспроможна ступити й кроку, а всі переморгуватимуться і перешіптуватимуться, що майже доросла — й така недолуга.

— Лиши дитину, — заступається за мене дядькова дружина. — Де вона мала навчитися танцювати? З сапою на городі? У сільському клубі? Там дівки з п’яними трактористами скачуть кінський вальс! Уже забув, як я з тобою колись танцювала? А ти, Ольдзю, не псуй сльозами макіяж, нема заради чого! Якщо ж танцювати — то танцювати тільки гарно, а не як-небудь і не для того, щоб топтатися партнерові по ногах, як по асфальті. Вступиш в університет — запишемо тебе на піврічні танцювальні курси. Тоді навчишся й віденського вальсу, і танго, і фокстроту. А сьогодні твердо, але делікатно відмовляєш усім кавалерам! Чуєш? Я поруч: скривдити не дам.

Моя цьоця народилася психологом. Багато разів у житті пересвідчувалася, що вона вміла знайти унікальний вихід із, здавалось би, такої безпросвітної ситуації, що нашій Дозі варто було тільки бурхливо аплодувати. Пам’ятаю, як після першого курсу в інституті нас відправили в студзагін на ціле літо, а далі ще продовжили роботу в херсонському радгоспі на вересень і жовтень. Наші руки свербіли від колючок молодесеньких огірочків, наче ми не збирали прокляті корнішони, а рвали голими долонями молоду кропиву. А коли вантажили кавуни, кидаючи їх одна одній з долонь у долоні, то потім вночі ходили по кімнатах і розмахували руками від болю. Ми ж були раб-силою, й тому нас експлуатували нещадно. Але якби ж то тільки примушували збирати огірки, кавуни, дині, помідори, цибулю й моркву! Колгоспний консервний завод теж потребував студентських рук. Та ми, молоді й необізнані, спершу й уяви не мали, яку небезпеку на конвеєрі становить трилітрова банка з гарячим томатним соком чи консервованими помідорами, що від необережного доторку вибухає, наче граната, — і шматочки скла та гарячої рідини здатні зробити калікою кожного, хто опиниться не на тому місці й не в той час! А одного разу, вже в передостанній день, бригадир примусив нас лопатами зсипати міндобрива із величезної купи в мішки, зав’язувати їх і вантажити на машину. Від тих міндобрив ми кашляли, як туберкульозники, й були аж сірі та волохаті. Ні респіраторів, ні спецодягу нам не видали, тож коли нарешті закінчили роботу, бригадир показав рукою на водоканал:

— Ідіть скупайтеся та змийте пилюку, бо пообсипає вас такими вавками, що ще до сходу сонця побіжите в лікарню!

Ми й помилися, і сполоснули одяг, а за якихось півгодини його й висушили — спека стояла під сорок градусів. Та вночі відкриті частини тіла: ноги, руки й обличчя, де на шкіру напорошило тими міндобривами, — почали пекти вогнем, а на ранок там посіялися рясні гнійнички. Фельдшер дав нам літрову банку якоїсь смердючої мазі, але вона допомагала не всім. Моє обличчя набрякло і вкрилося суцільними наривами, а через день зробилося синюшно-вишневим. Уже в поїзді дорогою додому я зрозуміла, що біда! Коли ж куратор, який наслухався від мене про мою львівську родичку багато смішного, співчутливо мовив, що через годину буде Львів, я заявила, що тут і зійду, бо якщо хтось ще зможе врятувати моє обличчя, то тільки цьоця Дозя.

Зустрівши мене на порозі своєї квартири, несподівано заскочена побаченим цьоця не змогла втаїти тихого жаху. Ми негайно викликали таксі й поїхали у шкірвендиспансер, а старий шофер у форменому картузі, котрий нас віз і все оглядався на заднє сидіння, де я скулилася, як загнаний звір, був переконаний, що мені в обличчя хтось хлюпнув сірчаною кислотою. У лікарні на обличчя відразу ж наклали компреси з неприємним сірчаним запахом і стали капати у вену фізрозчин для очищення крові.

Також призначили якийсь дуже дефіцитний болючий антибіотик і цілий комплекс вітамінів. Цьоця Дозя щодня приводила то одних, то інших львівських медичних світил, вони консультувалися між собою, міняли ліки, та повернути мені моє бездоганне фарфорове личко так і не змогли. Як колись казала бабуся про нашу рябу сусідку Муличку, тепер і в мене на обличчі чорти горох молотили. Тож коли я повернулася з лікарні та побачила у трюмо в коридорі своє відображення, на душі стало так паскудно, що я несподівано навіть для себе самої гірко розридалася вголос. Але цьоця Дозя і з цієї ситуації знайшла вихід:

— Личко? Що — личко? Личко завжди можна намалювати! Це фігуру не намалюєш! А вона в тебе така — кращі кіноактриси позаздрять! — і стиснула мене за талію, легко охопивши її великими й вказівними пальцями рук.

Дядьків ювілей святкували в найкращих львівських традиціях. Столи вгиналися від наїдків і закордонних напоїв. Офіціанти бездоганно обслуговували гостей, серед яких було навіть кілька суддів і прокурорів з дружинами. Спочатку все йшло за правилами Версальського двірця: найвищий етикет, манірність дам, вишуканість чоловіків. Проте коли ближче до півночі найпомпезніші гості відкланялася й дядько з тіткою та зі мною провели їх аж до таксі, решту присутніх почали святкувати ювілей, як уже самі знали. Залунали народні пісні, жарти, веселі тости, стало затишно й тепло, як колись у бабусиній хаті, коли після зібраного в колгоспі врожаю мало не на всю ніч за столами збиралася її ланка. Зрозуміло, у ресторані ніхто не наважувався співати пісень із політичним підтекстом, як це було колись у селі, проте стосунки українсько-польського соціуму Західної України навіть в «Інтуристі» було обіграно феноменально. Одну пісню й нині можу відтворити майже повністю — забувся тільки початок:

Чоловік каже: «Ячмінь!» —

Жінка каже: «Гречка!».

Тож не бери, русин, польку,

Буде суперечка.

Ой не бери, русин, польку,

Буде ся сварити,

Буде тобі щонеділі два борщі варити.

Один борщик — з бурячками,

Другий — з терплячками,

Буде тебе полька бити

В плечі кулачками:

«Оце тобі борщ, борщ,

Це тобі й борщище,

Не я буду українка,

А ти — полячище!».

Співали й польською мовою, хоч і з виразним українським акцентом:

Кава, кава, кава,

Кава муші бичь!

Як нєма кави — нєма забави:

Кава муші бичь!

Жонка, жонка, жонка,

Жонка муші бичь!

Як нема жони — жйчє скажоне,

Жонка муші бичь!

Пані, пані, пані,

Пані муші бичь!

Як нема пані —

Нема коханя,

Пані муші бичь!

Хата, хата, хата,

Хата муші бичь!

Нєма халупи — жичє до дупи,

Хата муші бичь!

Джєцко, джєцко, джєцко,

Джєцко муші бичь!

Як нє мал джєцка —

Жил по-совєцкі!

Джєцко муші бичь!

Піво, піво, піво,

Піво муші бичь!

Як нєма піва —

То нєма діва,

Піво муші бичь!

Наприкінці: й іще за столами, і навіть уже під рестораном, коли усі вийшли звідти з пакунками, бо цьоця Дозя кожному гостеві зладувала як не шматок торта, то нарізаного м’яса, то заморських фруктів, то пляшку «Савєцкава шампанскава» чи й вірменського коньячку, — добрі й веселі, щасливі й підпилі чоловіки й жінки стали дерти горло добряче приправленими «перцем» і веселим жартом співанками, на які в білий день і на тверезу голову, зважаючи на свій поважний вік та на високі посади, ніколи не наважилися б:

Ходіть, дівки, ходіть, дівки,

Ходіть, дівки, до мене —

По коліна, по коліна,

По коліна у мене!

По коліна гарбузиння

На городі у мене!

Ходіть, хлопці, ходіть, хлопці,

Ходіть, хлопці, до мене —

Глибокая, глибокая,

Глибокая у мене!

Глибокая криниченька

На подвір’ї у мене!

Ходіть, хлопці, ходіть, хлопці,

Ходіть, хлопці, до мене —

Кучерява, кучерява,

Кучерява у мене!

Кучерява ябліночка

 У садочку у мене!

Ходіть, хлопці, ходіть, хлопці,

Ходіть, хлопці, — щось вам дам!

Не давала, не давала,

Не давала, — тепер дам!

Не давала цілувати біле личко,

Тепер дам!

А вже на вулиці, біля порожньої зупинки, звідки хто йшов додому пішки, а хто сподівався, що таки під’їде викликане телефоном ще з ресторану таксі, залунали й сороміцькі народні коломийки, від змісту яких мої щоки спалахували, як півонії. Добре, що надворі було темно, а при світлі вуличних ліхтарів рум’янців не видно:

Ой чия то дівчинонька,

Чи не того майстра,

Груденята — як дзбанята,

А біда, як тайстра!

Проспівавши, реготалися, обнімалися, притупували ногами й починали іншу:

Ой все тої, та все тої,

Та тої самої —

Попід очі почорніло,

Як в баби старої!

Цьоця Дозя цитькала на найголосистіших і лякала, що ось-ось приїде міліція, але гості кивали на дядька й безтурботно твердили, що їхній адвокат їх же й оборонить, і разом з іменинником далі виспівували про грішні плотські втіхи:

Ой дівчино, дівчинонько,

Дівчинонько-зоре,

Ховай біду під перину,

Бо йдуть ревізори.

Хто міг у ті хвилини знати, що ювілей стане останньою щасливою подією в житті дядька Данила? Наступного дня йому таки вирвали зуб мудрості, рана від якого довго не гоїлася. Тож бідолашного лікували-лікували, поки не поставили найстрашніший діагноз: рак. Цьоця Дозя возила чоловіка по всьому Союзі до найкращих лікарів і шарлатанів, возила всюди, куди хто радив і де була хоч найменша надія на рятунок. Та від смерті ще ніхто не втік.

…Цвіли яблуневі сади, коли ми ховали дядька Данила. Цьоця Жирафа голосила за ним, як за рідним. На похорон прийшло багато люду: коли з під’їзду виносили домовину, вся вулиця біля будинку аж вирувала. Я, уже студентка першого курсу, за телеграмою прибула до Львова з татом, і ми удвох ні на хвилину не відходили від цьоці Дозі, котрій знайома медсестра то робила заштрик, то давала під язик якісь таблетки. На цвинтарі вдова ледве трималася на ногах, але наступного дня майже вдосвіта розбудила нас і викликала таксі. На глухому передмісті за написаною на папірчику адресою ми розшукали хату старенького ксьондза й уже разом з ним приїхали на Личаківське кладовище, щоб запечатати дядькову могилу, бо в ті часи похоронний обряд відомого в місті адвоката у присутності священика відбуватися не міг навіть при найбільшому бажанні рідних.

XVIII

Остання моя шкільна весна була запізнілою, бо сніги лежали до середини квітня. Зате коли в одну ніч небо раптом розверзлося веселими теплими дощами, то на ранок не тільки ніде не залишилося й латки снігу, а все навкруги так стрімко пішло в ріст, що за якийсь тиждень і верби стали золотими від цвіту, і земля вкрилася синіми пролісками, а за ними — й великими та круглими, як вишні, білими підсніжниками, й на каштанах набубнявіли величезні липкі бруньки, і сливи-тернівки зробилися наче молоком облиті.

А дощі лили й лили мало не щоночі, зате дні були сонячні й теплі! Ми з Вовочкою блукали вулицями містечка від кінця уроків аж до мого останнього автобуса. Ні, хлопець не носив мені портфеля: я не насмілювалася запропонувати, а він — узяти. Ні, ми не трималися пальчиком за пальчик і не цілувалися, як Юрко з Данутою. Ми просто ходили, розмовляли, сміялися й ділилися планами на майбутнє. Садити город моя сім’я збиралася на Першотравневі вихідні, корову пасти було ще рано — на пасовищі трава, як пінка, тому я насолоджувалася останніми днями вільного від роботи часу. Вовочка раптом зробився дорослим хлопцем: у нього навіть засіялися перші вуса — і той чортик, що сидів на лівому плечі, не давав мені спокою: чи не лоскотно буде з вусатим хлопцем цілуватися?

Коли одного разу ми гуляли парком імені Пушкіна, де рожевофіолетова магнолія вже напіврозпустила на гілках свої величезні тюльпани, Вовочка раптом спитав:

— Хочеш квітку?

Я розуміла, наскільки це небезпечно: у білий день посягати на єдине в місті дерево магнолії, але відмовляти Вовочку не стала. Чудесної квітки мені таки дуже кортіло. Проте коли хлопець уже поклав ногу на низенький парканець біля деревця, щоб злочинно здійснити задумане, у глибині парку я побачила знайому постать.

— Твій дідусь!

Вовочка злякано зіскочив з перекладини, але руки в нього затремтіли, коли він також глянув у той бік, де щойно весело простував старий. Я й собі обернулася і раптом побачила, як Микола Казимирович повільно зсувається з лавки і валиться на землю. Коли ми підбігли, дід тільки ловив повітря синіми губами й не міг сказати ні слова. За кілька хвилин з пронизливим ревом сирени у парк примчала «швидка». Вовочка сів у машину біля свого дідуся, а я побігла сповістити про нещастя Улиту Сергіївну. В лікарні старого відразу ж забрали в реанімацію з підозрою на інфаркт. Уся родина секретаря райкому не знаходила собі місця, поки бабусі не зробилося зле. Вона попросилася додому. Тож Вовочка з матір'ю та батьком залишилися біля дверей реанімації, а мені з дідусевим шофером доручили відвезти Улиту Сергіївну й побути з нею годину-дві, поки не проясниться ситуація. Під будинком шофер розвернув машину й поїхав назад, а ми удвох піднялися в квартиру.

— Я хачу папрасіть Ґоспада прєждевремєнна нє забірать у мєня Ніколєньку, — раптом сказала Улита Сергіївна. — Но я нє умєю малітса, буду прасить прастимі славамі. Толька нікаму аб етам нікаґда нє нада рассказивать. Харашо?

Вона почала ритися в якихось вузликах і торбинках, що зберігалися в маленькій старій валізі, знайшла срібний хрестик на такому ж ланцюжку, поцілувала розп'яття і вклякла на коліна.

— Я теж помолюся за здоров'я Миколи Казимировича, — прошепотіла я і опустилася поряд.

— А ти умєєшь? — просльозилася Вовоччина бабуся. — Малісь, дєтачка! Тєбя Ґасподь скареє паслушаєт, чєм мєня, старую ґрєшніцу!

Ми з Вовоччиною бабусею простояли на колінах, мабуть, годину чи й більше, поки не задзвонив телефон: син утішив матір, що найгірше минуло, батькові стало легше, вони з ним навіть уже спілкувалися. Улита Сергіївна перехрестилася, з вдячністю піднявши очі вгору. Вона заварила нам кави і за столом почала жалітися, що Микола Казимирович зовсім себе не шанує. Узяв собі в голову, ніби можна щось змінити, якщо не боятися речі називати своїми іменами. Після пережитого жінці треба було виговоритися, і вона виливала душу переді мною.

— Панімаєшь, в странє чьо-то не то началось. Ніколєнька ґаваріт: переходім на сталінскіє рельси. Ґоспаді! Уже вайна кончілась, уже послєваєнниє нєвзґоди мінулі, пазаді асталісь і ґолад, і холад — і вот снова бєда! Ва Львове какая-та кієвская поетеса, Ніла ілі Ліна, — Ліна — ета по-украінски Лена, да? — фаміліі нє помню, цвети бросіла за рєшотку асуждьонним. Ґаварят, бальшой букєт пранєсла пад широкім пальто, паетаму нікто і нє замєтіл. Узнав аб єйо паступкє, Ніколєнька заряділ адно і то же: вот, жєнщіна не іспуґалась атветственнасті за такой паступак, а ми, мужчини, надєльонниє властью, прячємся, как таракани по щєлям, ат правди! Начал сам сєбя прєзірать, начамі нє спать. Вот і сєрдєчка-та і нє видержало! Толька ти нікому-нікаму нє рассказивай а том, што я тєбє павєдала. Ґоспаді! Дєтачка, как я устала всє врємя кантраліравать сєбя: то нє ґаварі, там нє паявляйся, таво нікому нє савєтуй. Развє ета жізнь? Вот єщє мєсяц-другой — і Вовачка паступіт, дом апустєєт. Дімка з Лєнкой єво раділі на первам курсе інстітута, я сама с малишом няньчилась ат вот такусенькава! А закончілі учьобу, на работу устроілісь — дєтєй больше не захатєлі: зачєм, мол, ім еті пєльонкі, распашонкі? Тєпєрь сабіраются в каапєратівную атдельную квартіру пєрєєзжать. А развє здєсь тєсно? Ти-та куда паступать сабралась?

— Напевно, у Львів на журналістику!

— Ґасподь тєбя храні, дєтачка, ат журналістікі! Тюрьмой ана в наше врємя пахнєт! Вибірай на будущєє работу мілую, добрую, прафєсію учітельніци, напрімєр. А лучшє всєво — прафєсію харошєй жєни. Ми с Ніколєнькой смотрім на вас с Вовачкай — і нє нарадуємся. Как там паєтся, в вашєй народнай украінскай пєснє? «А ви такі паровані, як горнятка мальовані!»

— Таке скажете! — червонію я. — Ми просто вчимося в одному класі!

Наступного ранку Вовочка шепнув мені, що дідусеві вже значно краще і ми разом мусимо його відвідати — цього хоче хворий. По дорозі в лікарню купуємо два великі букети білих підсніжників. Проліски бувають також білими, але вони холодні й пахнуть талим снігом, а підсніжники біло-молочні, з жовтим відтінком, і кожна пелюстка в них ззовні на кінчику має велику зелену крапку. Та й пахнуть підсніжники не снігом і не вологою землею, а своїм власним запахом, пахнуть тепло й густо.

У палаті Вовоччиного дідуся ми застали його секретарку. Вона принесла велику коробку з мандаринами, шоколадками і ковбасою, яка мені видалася запліснявілою, а ще — якісь імпортні баночки. Побачивши нас, Микола Казимирович на півслові увірвав голосну розмову (як мені здалося, навіть сварку), махнув Лєні, що вона може собі йти, і запросив нас сідати:

— Ви відразу зі школи чи вже дома пообідали?

— Ясна річ, зі школи! Лєна тобі пайок аж у лікарню принесла? — вихопився Вовочка.

— Аякже! Такі, як я, давно живуть при комунізмі: ковбаса сирокопчена фінська, пиво чеське, джем із манго заморський, сигари кубинські! А в магазинах — полиці порожні, олії нема, цукор — від випадку до випадку, за маслом жінки з дітьми на руках у черзі під центральним гастрономом від шостої до восьмої години ранку вистоюють, бо завозять кілограм-два, всім не вистачить!

— Дєдушка, папа прасіл тєбя аб етам і нє начінать!

— Папа вєлєл, папа прасіл! — несподівано перекривив Вовочку дідусь. — На приказ твого папи й кури не марширують! Папа звідки знає, що можна робити, а що — ні? Чому твій премудрий папа сам не їздив у Київ про твій вступ домовлятися? Чому мене посилав? З якої причини тоді не «прасіл об етам і нє начінать»? Пристосуванці!

— Ну, дєда, нє нада! Пажайлуста, дєдушка!

— Ти своїй Попелюшці вже альбом з малюнками показав? Ні? А тричі давав мені слово! Весь у бабусю пішов: ні риба, ні м'ясо, а щось таке, як гриби! У тому Києві вже сидить у засідці й жде-не діждеться твоєї появи якась міністерська донька! Незчуєшся, як станеться: «Бєз мєня мєня жєнілі, я на свадьбє нє бивал»! — і переходить на російську: — Абєщай, што с Кієва будеш пісать Олє пісьма. Два пісьма в нєдєлю!

— Дєдушка!

— Сто лєт уже твой дєдушка! Почєму тянешь ката за хвост? Нравится тєбє дєвачка — скажи єй! Будь мужчінай! Ой!.. — дід хапається за серце, Вовочка біжить за медсестрою, в палату ввалюються кілька лікарів — і виганяють нас без жодних пояснень.

Ми виходимо з лікарні спантеличені й зніяковілі. Що буде, як через наш візит Микола Казимирович знову опиниться в реанімації? Ми ж нічого поганого йому не казали, не нервували, він сам себе накрутив через Лєну з райкомівським пайком ще до нашого приходу! Та й навіщо було Вовоччиному дідусеві вести з нами мову про те, що ще й назви не має!

А коли любов має назву? Коли вже минула? Коли перестигла й перебродила? Коли залишилася тільки в спогадах і жалях? Та ж щастя не в такій любові! Щастя в очікуванні, у трепетному передчутті, у мріях, ілюзіях, сподіваннях. Щастя в тому, чого ще нема, але, віриться, ось-ось станеться. Щастя коротке, як ті дві хвилини, протягом яких з-за обрію сходить сонце. А нам хочеться, щоб воно тривало вічно!

Вовочка так і не покаже мені своїх малюнків і не напише жодного листа: ще до останнього дзвоника через дурну дурницю наші шляхи-доріженьки розійдуться назавжди. Ось тільки коли проходжу парком повз уже старе, дупласте і смертельно хворе магнолієве дерево, уява щоразу малює мені на залитій травневим сліпучим сонцем доріжці стрункого юнака з першим чорним пушком на білесенькій верхній губі. Малює — і стирає, і розмиває, і руйнує обриси, і застилає туманом очі.

Та тоді, в останній чверті випускного класу, якось ні мені, ні Вовочці й не думалося про розлуку. Ще залишалося так багато часу! Величезні його сувої лежали справа і зліва, вгорі й під ногами. Найважливішим було встигнути вхопити шилом меду: побувати на концерті, записатися на екскурсію, дістати квитки на новий фільм, не пропустити зустрічі з відомою особою, потрапити на якусь республіканську дефіляду.

Тож я невимовно зраділа, коли Володимир Романович запропонував мені взяти участь у злеті творчої молоді шкільного віку. Це зборище в Ірпені було своєрідним з’їздом юних поетів і прозаїків, бо ні драматургів, ні критиків між нами не виявилося. Від нашої області їхала я і ще якийсь хлопчина з дев’ятої російськомовної школи. Він, як з’ясувалося, написав оповідання про подвиг комісара. Мої ж вірші були створені протягом останнього тижня — вчитель змусив зробити це алярмово, як я не віднікувалася, добре пам’ятаючи про долю колись написаних мною вершиків і розгромну статтю в газеті.

До Києва їхали поїздом. Сіли в купейний вагон пізно ввечері в нашому районному містечку: учитель постелив собі на верхній полиці, Борис Маслов та я розмістилися на нижніх. Ще одна верхня полиця чомусь довго стояла порожньою. Це видалося нашому вчителю дивним, бо квитки на київський поїзд тоді були великим дефіцитом. А десь біля дванадцятої години ночі на наші нижні місця почав рватися підпилий пасажир, що, виявляється, досі сидів у вагоні-ресторані. Хоч у нього був квиток на парне місце, нічний приблуда репетував, що не полізе на верхню полицю, й намагався стягнули з ліжка спочатку мене, а тоді й сонного Бориса. Вчитель заступився, що це наші законні місця, які вказані в квитках, і що він не дозволить ніякого обміну місцями, бо дитина вночі з верхньої полиці може впасти.

— Ета тваі дєті, ачкарік? — присікувався пяний до Володимира Романовича. — Твоі учєнікі? Учєнікі? Тьфу! А вот я рукаважу абластним ОБХСС! Што такоє атдєл барьби с хіщєніямі саціалістічєскай собствєннасті — панімаш? Я тєбя, стоіт толька мізінцем ківнуть, — как вошь к нахтю! Пєдахох нєсчасний, етат дорожний канфлікт я тєбє харашо запамятую і нєєдинажди вспомню тваю нєпаступчівасть! Как толька с Маскви вернусь — ка мне на кавєр! Жді павєсткі, мєрзавєц!

Проте вчитель так і не поступився нашими місцями, хоч про це його благали і провідники вагону, й сам начальник поїзда. Для обміну вони старалися розбудити інших пасажирів, але ті не відчиняли своїх купе, вдаючи, що сплять мертвим сном. Довелося п’яному начальникові таки дертися нагору. Та спав він дуже специфічно: руками тримався за внутрішній край полиці, взутими ногами притиснувся до стінки, а його тлустий тулуб дугою звисав над проходом.

— Уб'ється, — скрушно зробив висновок Володимир Романович. — Вагоном на стрілках шарпне — впаде й уб'ється, — і пішов завчасно рятувати п’яного дебошира.

Через якийсь час начальник поїзда й обоє провідників з’явилися у купе з сіткою та інструментами. Коли роботу було закінчено, провідниця полегшено мовила:

— Слава Богу! Аби лиш сітку не розірвав, то не гепнеться!

— Ця сітка й гіпопотама витримає! — заперечив начальник поїзда.

— Її й ножем не розріжеш. Парусина! — додав старший літами провідник. — Така одна на весь ешелон залишилася — решту давно покрали! Побачиш, Маріє, як ми ще в Києві намучимося, коли будемо її знімати!

Та знімати сітку довелося значно раніше. О п’ятій годині ранку поїзд зупинився у Фастові. У промінні вокзального освітлення, що прохоплювалося через вікна, в нашому вагоні зробилися видними всі предмети, а сітка, якою скандального пасажира убезпечили від можливого падіння й каліцтва, заблищала, як дротяна. Глипнувши упівока на її ромбики-ґратки, той заворушився, протер очі, кілька разів шарпнув сітку обома руками — і з верхньої полиці на весь вагон пролунав розпачливий голосний зойк уже чистою українською мовою та ще й з вкрапленнями гуцульської говірки:

— Що сі стало? Мене — в тюрму? Без суду й слідства — за ґрати? Я віддам усе! Усе віддам! Скільки там того набігло? На моїй ощадній книжці більше! Набагато більше! Я не винен! Ніколи не вимагав ні в кого нічого! Вони мені гроші самі в кишеню пхали! Нехай докажуть, що примушував платити! Хай попробують довести! Я закони знаю! Суддю, прокурора, начальника міліції сюди! Я хочу написати пояснення! Явку з повинною! Що сі стало, люди? Я в тюрмі сидіти не бу-у-у-у-ду!

Несамовиті крики розбудили у вагоні всіх. Пасажири повискакували зі своїх купе на коридор і товпилися біля наших уже відчинених Володимиром Романовичем дверей. Провідниця прибігла з ножицями, але вони не різали міцну сітку. Провідник виліз на полицю Володимира Романовича, та застосувати для зняття сітки викрутку йому ніяк не вдавалося: розлючений і переляканий начальник страшного відомства гаратав руками й ногами, не даючи й близько дістатися до вкручених уночі начальником поїзда кріплень над полицею. За стінкою могутнім басом реготав якийсь нащадок Тараса Бульби. У коридорі хихотіли дівчата-студентки. Тож скандальний пасажир, вивільнившись нарешті з пут і моментально збагнувши, що зі страху наварнякав, ухопив свій портфель і поспішив вийти, не доїхавши до Києва і навіть забувши на полиці свою пижикову шапку, а на «плечиках» біля дверей утеплену хутром куртку.

— На північний полюс зібрався чи що? — хмикнув Володимир Романович, тримаючи в руках його речі. — Бобер!

— Ага, і сам бобер, і хутро з бобра! У Москві ще морози, — забрала куртку й шапку нашого супутника в своє купе провідниця. — Тепер намерзнеться в однім костюмі, як собака. Та й квитки до Москви в мене залишились. Як буде добиратися?

— Його проблеми. Купить собі щось вдягтися, — заспокоїв її начальник поїзда. — Але речі бережи: він за ними ще пришле свого підлеглого хоч би й через місяць! Такі нічого не дарують, а пижикову шапку й дорогущу куртку — й поготів! Боюся, ще й скаргу накатає!

— Такого набалакав, що краще вже до своїх речей і не признаватися!

— Но-но! — пригрозив провідниці пальцем начальник поїзда. — 3 такими лише зв’яжися — ціле життя будеш відгикувати.

— А який учора був вояка супроти мене й дітей, — глибокодумно мовив Володимир Романович. — Герой! А як небагато людині треба, щоб самій себе погубити!

Коли з Києва ми електричкою приїхали в Ірпінь, нас зареєстрували і кожному видали посвідчення, попередивши, що без корочок нікуди не впустять: ні в їдальню, ні в актовий зал, ні для участі в секціях. Біля всіх дверей стояли комсомольські працівники із залізобетонними обличчями й щоразу вимагали показати перепустку. В перший день нас вітали Олесь Гончар і Павло Загребельний, якийсь дуже дипломований професор з кумедним прізвищем читав нам лекцію про поетику від Аристотеля аж до класика соціалістичного реалізму — Максима Горького. Після його виступу своєю майстерністю ділилися Петро Осадчук і Дмитро Павличко. Праця Леніна «Партійна організація і партійна література» цитувалася разів двадцять до обіду і ще скільки ж — після.

У кімнаті Ірпінського письменницького будинку відпочинку, куди мене поселили, вже розташувалися київська старшокласниця та її вчителька, на вигляд майже ровесниця своєї підопічної. Вчителька привезла з собою гітару, і цілий вечір обоє — десятикласниця Лариса і Таїсія Владиславівна — співали таких пісеньок, на які в нашій школі ніхто з учителів би й не наважився. Зокрема, про красуню русалочку, яка довго страждала від самотності, поки не стала жертвою вродливого ловеласа:

Но прішол на бєрєг

Капітан Валєрік,

Сєрдце он русалачкі разбіл,

Прігласіл на ночьку,

Падаріл єй дочьку —

І в Ташкєнт паспєшна укатіл!

Дочька вирастала,

Плавать начинала —

Волга калибєлью єй била:

Глазкі, как алмазкі,

Сєрдце просіт ласкі —

Мілая русалочка жіла!

Солнце єй свєтіла,

Словна гаваріла:

«Расцветай, красавица, но бді,

І в началє вєка

Бойса чєлавєка

І любві, любві єво нє жді!».

Но прішєл аднажди…

А ще «с упаєнієм» муркотіли про те, як «там, гдє кіпаріси, бєгают бізони, гдє над баабабамі стаіт заката дим, жил пірат угрюмий, жил пірат суровий, нікаґда нє знающій любві». Той пірат уперше в житті був збитий з пантелику, коли «стройная фіґурка цвєта шокалада памахала с бєрєґа рукой». Щиро покохавши, закоренілий морський розбійник не сподівався зради від своєї креолки, яку з великої любові називав «птічькай на вєтвях сваєй души»:

Но аднажди ночью с маладим камрадам

Павстрєчал сваю он креолку на пєскє —

І адною пулєй он убіл абоіх,

І браділ по бєрєгу в таскє.

А кагда на утра, плача о крєолкє,

Понял, што не в сілах сілу страсті задушить,

Вистрєліл в сєбя он, штоб нє пєла птічка,

Птічка на вєтвях єво души!

Та найбільшим скарбом київських гостей виявився грубий зошит із віршами. Поезії про любов Анни Ахматової, Марини Цвєтаєвої, Роберта Рождественского, Юнни Моріц, Белли Ахмадуліної, Леоніда Кисельова, Миколи Вінграновського, Василя Симоненка, Івана Драча, Бориса Олійника, Ліни Костенко — це було те, про що я досі не мала уяви. Другого дня вранці побігла в місто, щоб купити такий же грубий записник, і наступні три ночі переписувала вірші поетів, про яких раніше навіть не чула. Ясна річ, сидіти з цією роботою в кімнаті не випадало — потужна електролампочка під стелею не дала би спати Таїсії Миколаївні й Ларисі. Але ж у коридорі світло на ніч не вимикалося! До того ж у коридорі стояло величезне прямокутне дзеркало з двома тумбами обабіч, а поруч — низенький стільчик, на який ставили ноги, коли чистили взуття. Довелося писати на тумбочці біля дзеркала, а той брудний стільчик накрити газетою, щоб на ньому можна було сидіти, не ризикуючи вимастити спідницю взуттєвими кремами різних кольорів. Умови, звісно, були не люксусові, але цілком годилися для нічного переписування — принаймні, я не заважала нікому, і ніхто не заважав мені.

Наступного дня учасникам творчого злету зачитали, хто в якій секції буде займатися. Я потрапила в групу, котрою керував Микола Іванович Карпенко. Напевно, юні учасники злету були заздалегідь переконані своїми вчителями й родичами у власній геніальності, тому навперебій просилися оприлюднювати вголос свої віршики. Я ж сиділа за останнім столом тихо-тихесенько, бо вже збагнула, як далеко тому, що під спонуканнями Володимира Романовича нашкрябала я, до справді дивовижних поезій із зошита київської вчительки. Коли ж Микола Іванович таки запропонував мені прочитати щось із власного доробку, останнє слово в моїй свідомості чомусь переформатувалося в «одоробало», і я почала панічно віднікуватися, запевняючи, що читатиму свої вірші тільки в останній день роботи секції.

На лихо, цей день мав настати вже завтра. Тому опівночі, завершивши нарешті переписувати зошит із чудовими поезіями, я схилилася над чистим аркушем в очікуванні, що ось-ось що-небудь придумаю. Але мене обійняла якась дивна хвиля. Все несподівано відсунулося настільки далеко, що я злякалася, що зі мною взагалі коїться, але рука самовільно взялася виводити рядок за рядком спершу один вірш, а тоді — ще. Отямившись, вірніше, насилу вирвавшись із якогось досі невідомого стану сутінкової свідомості, я взялася прискіпливо читати щойно написане і майже не відоме мені своїм змістом! Боже, це ж таки були поезії! Хай не рівня строфам Ахматової, Вінграновського, Костенко, але ж і не та мазня, якою гордилися учасники злету, й не ті віршики, котру з примусу Володимира Романовича перед самою поїздкою писала я! Може, дати щойно створене прочитати спочатку Таїсії Владиславівні або Ларисі? Та ні, хай краще почують їх завтра, тобто вже нині, на секційному занятті. Й Володимир Романович — теж. Він же вчора так мене висварив, що відмовилася читати своє «одоробало»!

Та після сніданку цілих дві години ми слухали концерт кобзарів, яких заради нас, учасників злету, спеціально привезли з Києва. Після концерту оголосили, що останнє заняття триватиме лише годину, а по обіді в актовому залі керівники секцій підведуть підсумки — і професійні декламатори зі сцени прочитають усім присутнім саме ті твори, які виявилися в кожній секції найкращими. Коли зібралася наша група, ніхто вже й не сподівався, що виступатиму — злякалася вчора, боятимуся й нині. Але я нахабно підняла руку.

— Так, так, — приязно посміхнувся керівник секції. — Я не забув, що тільки ти одна не читала своїх віршів.

Відколи пам’ятаю Миколу Карпенка — завжди згадую його добру посмішку і приязне підбадьорювання. Через багато років у мемуарах відомої поетеси я ще з болем і гіркотою прочитаю іронічний рядок, що Микола Іванович ніяк не міг наситити свого постійного голоду в письменницькому кафе «Еней». Може, так було й насправді. Тільки ці рядки вдарили мене навідліг. Микола Карпенко ледве вижив у 1933 році, в часи репресій заарештували його батька, померла мати, й уся багатодітна сім’я залишилася на повному утриманні старшого сина, якого в перші дні нападу Гітлера на СРСР забрали на війну. «Не міг наїстися», еге ж! Мати мого другого чоловіка, яка дитиною ледве вижила в блокадному Ленінграді, на схилі життя ховала шматочки хліба по кишенях, у матраці, напірнику, запихала сухарики в усі шухляди й найменші закутки квартири. Ні умовляння, ні дорікання не допомагали! Хліб далі зникав зі столу, щоб згодом несподівано знайтися у цілком непідходящих для нього місцях, нарізаним на маленькі шматочки і дбайливо висушеним. І це було аж ніяк не смішно, а навпаки — дуже страшно.

— Виходь сюди. Скільки віршів читатимеш?

— Один, — ледве вимовила я й відразу почала:

Зелене око очерету,

Пташине око, відпочинь.

Судилось селезневі вмерти

Якраз сьогодні, уночі.

Отак, без пострілу, упасти,

Не відлетіти, як торік.

Зелене око, це вже щастя:

Пташиний вік прожити — вік!

А то — хто зна… Важка планета

Від куль, ненависті і зла.

Зелене око очерету.

Пташа мале. Сльоза мала.

— Ого! — тільки й спромоглася сказати Таїсія Владиславівна. Аудиторія ж нестерпно мовчала, тільки Микола Карпенко, ковтнувши тугий клубок, що чомусь застяг у горлі, ледве вимовив:

— Ще.

— Вірш без назви. Але я не знаю, чи варто?

— Читай! — голосно крикнула Таїсія Владиславівна. — Після того, що ми почули, слабеньких віршів у тебе просто бути не може!

— Цей також без назви:

Прийшла у ліс жорстокість із рушницею

І, зачаївшись тихо біля пня,

Убила на світанку оленицю,

Мале посиротила оленя.

Воно тремтіло в росяній травиці,

Такій твердій, холодній, наче лід,

І вже саме чомусь пішло за вбивцею

Аж до його гембльованих воріт.

А вбивця хвіртку взяв тоді на засуви —

Забилися у ньому страх і злість.

Лиш плакав хлопчик в хаті:

— Тату, нащо ви?

Не проганяйте оленятко в ліс!..

Чи враження були такими сильними,

Чи був уже таким великим гріх:

Щоночі снились батькові і синові

Сліди маленьких оленячих ніг.

Сліди зникали у траві негадано

І появлялись на сипкій горі:

На ранок сина приводили д’хаті,

А батька — в сутичі та мочарі.

І перед тим, як мав будильник дзенькнути

(Уже скрипіло в ньому коліща),

І син, і батько бачили, як в дзеркалі,

Себе у оленяткових очах.

Аплодисменти лунали довго й голосно, а Володимир Романович, вибравшись на середину, лише повторював:

— Поет між нами! Поет між нами! Так Михайло Коцюбинський колись мовив про юного Тичину. Так сьогодні кажу я. Впевнено, з гордістю кажу!

— Так, це найкращі вірші з усіх тут прочитаних, — погодився Микола Карпенко. — Найкращі! Чи хтось має іншу думку?

— А давайте гуртом проголосуємо, — запропонувала Таїсія Владиславівна, — щоб потім ніхто не розносив пліток, що вибір кращого поета було зроблено упереджено. Хто визнає те, що Ольжині вірші найталановитіші, — підніміть руки!

Ліс рук зринув догори. Ніхто не утримався, не проголосував проти, лише Володимир Романович ще довго допитувався:

— Коли ти це написала? Чому мені не показувала? У твоїй декламації вони, ясна річ, прозвучали так собі, — але побачиш, як пролунають, коли їх прочитає професійний читець! Ти мене здивувала! Навіть вразила! Я й не здогадувався, що маю біля себе такого самородка! Молодчинка!

Мене змусили каліграфічно переписати власні поезії й віддати аркуші Миколі Івановичу. Потім ми пішли пакувати речі, бо ввечері всі вже роз’їжджалися. Та після обіду біля дверей актового залу зчинилася тиснява: комсомольці довго й уважно перевіряли наші посвідчення й паспорти. Якась красива молода жінка з пишним світлим хвилястим волоссям не на жарт кресалася з перевіряючими.

— Я — Ліна Костенко, — показувала свій письменницький квиток невблаганному комсомольському працівникові. — Член Спілки письменників СРСР, тому маю повне право послухати молодих!

— Пред’явіть перепустку!

— Я — Ліна Костенко!

— Нам дана строга вказівка: пропускати в зал тільки за перепустками!

— Я — Ліна Костенко!

— Та не знаю я і знати не хочу ніякої Ліни Костенко! — нахабно визвірився комсомолець. — Розумієте: не знаю і знати не хочу!

— Юначе, ми розминулися з вами на ціле покоління! — мов тавром припечатала молодика обурена його поведінкою красуня й швидкою ходою рушила стежкою ірпінського Будинку творчості до виходу.

— Це та письменниця, вірші якої я переписувала з вашого зошита? — кинулася я до Таїсії Владиславівни.

Вона ствердно кивнула головою.

— Та, яка кидала квіти заарештованим?

— Цить! — зойкнула, наче поранена, Ларисина наставниця. — Мовчи! Про це говорити не можна!

Я шарпнулася, щоб догнати Ліну Костенко бодай біля воріт, але вчителька міцно вхопила мене за руку:

— Куди? Ліна Костенко — в опалі, напівзаборонена. Її ніде не друкують котрий уже рік. Кожен, кого запідозрюють у стосунках з нею, автоматично впадає в немилість. Чому плачеш? Чого рвешся на зламану голову? Тобі ж вступати цього року треба! І взагалі, ти ще надто зелена, щоб грати з державою в азартні ігри.

— Нісенітниці! Того, що ви розповідаєте, не може бути!

— Може — не може! Є!

Несподівана зустріч з Ліною Костенко, жорсткі перестороги Таїсії Владиславівни вибили мене з коли настільки, що я сиділа в залі, втупившись в одну точку, і нічого не чула й не бачила навкруги.

— Твій другий вірш читають, слухай! — легенько торкнув мене ліктем Володимир Романович. — Про селезня продекламували блискуче! Тепер про те оленя! Що з тобою робиться, Ольго? Ти наче неприсутня!

— Та я уважно слухаю, слухаю, — пробурмотіла у відповідь, щосили намагаючись сконцентруватися на тому, що лунало з мікрофона.

У поїзді дорогою додому Борис не таїв свого розчарування: він же написав про подвиг комуніста, а кращим визнали оповідання про дівчинку з дитбудинку, яка завела собі дивного приятеля — бродячого старого пса, і коли той здох, вирішила хоронити його з людськими почестями.

— Так нє чєстна! Я лічна чітал етат убогій рассказік! Там тьма ашибак!

Я теж читала оповідання переможця в рукописі. Воно ходило по руках, бо хлопчик з інтернату для цього зумисно переписав свій твір кільканадцять разів і роздарував багатьом з нас уже в перший день. Текст дійсно був жахливим з точки зору орфографії та пунктуації. Чому вчитель того учня вчасно не виправив помилки й не змусив його переписати все начисто? Не сподівався, що його підопічний талановитий? Тоді навіщо ж привіз в Ірпінь? Щоб той осоромився й надалі знав своє місце? Не віриться! Але ж я на власні очі бачила, як вчитель шарпав цього хлопчика на глухій алеї, обзивав ср… ним пісатєлєм і за щось дуже строго йому вичитував.

Мене відразу здивувало, як можна написати прекрасне оповідання — і при цьому в кожному слові допускати як не одну, то дві або й три помилки! Загальна грамотність учнів тоді була доволі висока. Це вже сьогодні зовсім не диво — побачити численні «наскельні» написи молодих неуків на парканах, стінах крамниць, фасадах будинків: «Я жинивса. Но сьорано тебе лублу!».

О, знамените «сьорано»! Під час третьої перездачі кажу студентові-невдасі: «Ви ж нічогісінько не прочитали! Доведеться втретє покласти вам незадовільну оцінку — а це вже виключення з університету!» — «Мені сьорано! Мама гроші за навчання платила — мама й плакати буде!» — «Пожалію вашу маму: перекладіть українською мовою „сьорано“ — й отримаєте свою нещасну „трієчку“! Перекладайте!» — «Все рівно!» — «Рівно тільки в степу, а на території України є і гори, й пагорби, й низовини, й кручі! Добре помізкуйте, як має правильно звучати ваше „сьорано“?» — «Не мучте мене! Ставте „двійку“, якщо вам так уже кортить мене розтоптати, я й так на платній формі, легко переведуся в інший університет» — «Але ж уявіть: якимось чином переповзете ще через дві останні сесії й після закінчення університету почнете працювати в школі. З вас же учні сміятися будуть!» — «Я вчителем працювати не буду!» — «Навіщо ж тоді вам диплом філолога?» — «Мені би лише його отримати — піду працювати директором! Це місце в школі чекає мене вже другий рік».

Що ж трапилося? Як воно набрало обертів — майже поголовне небажання вчитися? Чому бути неграмотною людиною перестало вважатися ганьбою? Колись навіть шкільні, міські й районні олімпіади з української мови та літератури передбачали настільки складні завдання, що сьогодні з ними навряд чи впоралися б пересічні студенти філфаку. В який момент рівень шкільних знань настільки катастрофічно знизився? Коли оплата праці вчителя стала рівною зарплатні прибиральниці? Чи тоді, коли ввели комерційну форму навчання — і для того, щоби вступити у вуз, досить було пройти лише співбесіду?

Пам’ятаю, як перед вступними випробуваннями Передбачливий Ректор зібрав приймальну комісію і, не загортаючи далекоглядних думок у папірчики, заявив: «Співбесіду повинні успішно пройти всі, хто подав документи! Всі, без винятку, — ви зрозуміли? Якщо абітурієнт не несе виделку чи ложку до вуха, тобто ще не цілковитий олігофрен, — будемо вчити». Хтось із викладачів обізвався, що пропадемо з неуками. На цю репліку Передбачливий Ректор розізлився не на жарт: «Контролювати буду особисто! „Завалите“ п’ятьох абітурієнтів на вступних іспитах — напишете заяву на звільнення за власним бажанням! Покладете незадовільні оцінки п’ятьом студентам під час сесії — я особисто проекзаменую вас: зберу комісію і теж поставлю відповідну оцінку професійному рівню таких мудрагелів! Ідіть, приймайте! Всіх! Питайте абітурієнтів лише те, що вони знають!».

Але й «намацальним» шляхом з’ясувати, що саме знає вступник, який розвалився навпроти, як у себе вдома за обіднім столом, — виявилося доволі непросто.

— Що ви найкраще підготували? — запитую якомога делікатніше.

— Все!

— Про яку частину мови бажаєте нам розповісти? — уточнює мій напарник, сивий професор.

— Про числівник.

— Це дуже складна частина мови.

— Нічого. Відповім.

— Вибирайте самі, що знаєте дуже добре.

— Можу провідміняти за відмінками.

— Відмінюйте будь-який числівник на ваш розсуд.

— Називний: один, родовий: два, знахідний: три, давальний: чотири…

Професор не витримує:

— Що ви мелете?! Повторюйте за мною: називний — один, родовий — одного, давальний — одному!.. Як далі?

Та продовжити абітурієнт не може.

— Добре, дамо спокій числівникам, — зітхаю я. — Розберіть за частинами мови речення: «Василь поїхав новою автівкою в місто». Почніть із того, що «Василь» — хто? що? — іменник, — підказую.

— «Поїхав» — хто? що? — іменник, «новою» — хто? що? — іменник, «автівкою» — хто? що? — іменник, «в» — хто? що? — іменник, — легко «справляється» із завданням неук.

— Годі! — стогне професор — Ви уяви не маєте про частини мови!

— Питайте щось інше! — не вгаває абітурієнт. — Я можу, наприклад, провідміняти дієслово.

— Але дієслові відмінюються не за відмінками, а за особами, — заздалегідь скеровую у правильне річище ймовірну відповідь, аби зберегти власні нерви. — Перша особа — я, ми. Друга особа — ти, ви. Третя — він, вона, воно, вони. Якщо здатні провідміняти будь-яке дієслово — будь ласка, ми вас уважно слухаємо.

— Я — корова, ти — корова, він, вона, воно — корова!..

Не кращі відповіді були й під час сесії. Пам’ятаю студентку-заочницю, котра на екзамени завжди приходила вагітною. Усі п’ять років. І кожної сесії вагітність за зовнішніми ознаками ось-ось мала закінчитися пологами — ґудзики на кофтині чи плащі вже не застібалися.

— Я вагітна! — демонстративно ставить свій живіт мені на стіл ще перед початком екзамену.

— Вітаю! — відповідаю я.

— Але ж я вагітна!

— Екзамен здавати будете разом з усіма!

— Я вагітна!

— Вагітність — не хвороба. Це природний стан жінки.

— Я вагітна! — твердить студентка, як папуга.

— А я — не причина вашої вагітності.

— Я вагітна! — уже з розпачливими нотками в голосі.

— Дуже надіюся, не на голову?

Заочниця вибігає з аудиторії — попри свою вагітність, доволі швидко, — й більше не з’являється. Зимова сесія закінчується, але методист заочної форми навчання благає мене не закривати екзаменаційну відомість: може, ще з’являться ті п’ятеро найслабших студентів і таки індивідуально здадуть «хвости». Не доводити до виключення — це негласний наказ Ректора. Я добре усвідомлюю свої можливі неприємності, тому відомість залишається незакритою і в лютому, і в березні. Десь у середині квітня, коли читаю лекцію на стаціонарі, двері навіть без стуку відчиняються — і в отворі з’являється голова Вічно Вагітної:

— Можна?

— Ні! Почекайте в коридорі до закінчення пари.

На перерві в аудиторію студентка заходить не сама, а з якимось пом’ятим чоловічком.

— Це мій дядько, прокурор!

— Дуже приємно. Чого хоче прокурор?

— Може, ви би якось…

— Поставили оцінку, — з неприхованою іронією продовжую я.

— Ну так, так! — радісно під