Book: Чорний іній



Чорний іній

Валентин Строкань

ЧОРНИЙ ІНІЙ 

1

«Начальнику розвідуправління фронту.

Терміново.

Спецповідомлення.

Від 7 квітня до 15 липня 1942 р. органи радіорозвідки фронту зафіксували випадки навмисного входження в радіомережі та радіонапрямки фронту з боку супротивника, що має на меті імітувати роботу його радіопередавачів, передавати дезінформацію та хибні команди. Окрім того, групи радіоконтролю зафіксували випадки перекручення відомостей та позивних.

З інших джерел надійшла інформація щодо створювання союзницькій авіації й кораблям хибних пеленгів, відхилення їх від об'єктів удару шляхом ретрансляції помилкових сигналів, застосування фальшивих радіомаяків.

Наведені факти дозволяють припустити, що існує добре замаскований комплекс радіорозвідки та радіоелектронної війни супротивника. Місце виходу в ефір — південна частина архіпелагу Гострі Гори. Робочий діапазон частот — 200–1200 мегагерц. Видається вірогідною наявність у складі комплексу звичайних лінійних засобів радіовиявлення та придушення, а також і таких, що на даний момент не перебувають на озброєнні армії противника, та ще не відомих нам радіозасобів.

Вживаються всі можливі засоби щодо пошуку відомостей, які допомогли б встановити місцезнаходження комплексу засобів радіоборотьби. Радіолокаційні пости посилили стеження за ефіром, роблять усе, тільки б підвищити радіодисципліну, ретельно дотримуватися правил радіообміну. Ми зорієнтували всі органи радіорозвідки фронту.

Ляшко».


«Таємно!

17 липня 1942 р.

Серьогіну

З примірники

Прим. №2

Довідка розвідуправління

(для доповіді на Військовій Раді фронту)

Згідно з агентурними даними, на початок вересня Директивою Генштабу № 244 супротивник запланував операцію «Лахефанг» («Ловля лосося»): наступ армії «Норвегія» в районі Кандалакші, мета — захоплення Мурманської залізниці. Для ворога дуже важливо не допустити підкріплення до наших військ, для чого він намагатиметься будь-що блокувати морські підходи до наших портів. З цією метою силами флоту він планує на липень допоміжну операцію «Вундерланд» («Країна чудес»). Це рейдерська операція, до якої буде залучено крейсер та сім підводних човнів.

Як відомо, втрати союзників тільки за весну 42-го року складають 550 транспортів загальною водотоннажністю два мільйони тонн. У зв'язку з цим операція «Вундерланд» виглядає дуже привабливою. Тим більше, що після знищення останнього липневого союзницького конвою супротивник відчуває себе повним господарем у високих широтах. Відсутність у рейдера «Шеєр» засобів повітряної розвідки в умовах арктичного басейну робить усю ескадру сліпою: крига, несприятливі течії, шторми, тумани, що утруднюють пошук цілей та оцінку льодових умов. Виходячи з цього, по-перше: супротивник вживає заходів із метеорологічного забезпечення операції. Ще восени сорок першого року гітлерівська військова розвідка створила на Шпіцбергені кілька метеостанцій. Друге: аналіз подій свідчить про те, що німцям відоме пересування союзницьких кораблів, до того ж, ці знання ніяк не можуть бути наслідком ні повітряної розвідки, ні виявлення кораблів у морі. Про це свідчать такі факти: поява німецької субмарини, що рухається зі швидкістю шість вузлів, на курсі одинокого швидкісного судна, що дає п’ятнадцять вузлів та дотримується суворого радіомовчання від самого виходу з порту; неодноразові повітряні атаки на наші ескадри в умовах та за обставин, що виключали раннє виявлення; зосередження групи підводних човнів на шляху конвою, який ретельно дотримувався всіх правил маскування. Висновок: противник читає союзницькі шифри.

Ми оперуємо інформацією, яку можна взяти зі статистичних даних про радіообмін та з ретельного аналізу цих даних. Найважливіше значення має використовувана радіостанцією частота, яка врешті-решт дає можливість розпізнати передавач, його географічні координати, методи зв'язку, деталі адресної групи, черговість радіограми, з якої можна робити висновки про терміновість, важливість та обсяг радіограми і т. ін. Висновок: ворог одержує інформацію завдяки прекрасно оснащеному наземному комплексу радіозасобів. Ми визначили його приблизне місцезнаходження — це квадрат 17/11. Однак треба зважити, що місце визначене з точністю до ста — ста п'ятдесяти миль. І це майже на межі наших можливостей. Комплекс має у своєму розпорядженні засоби радіоперехоплення і РЛС. Звичайні німецькі радіолокаційні пости на Східному і на Західному театрі — це РЛС «Фрейя», два так звані комплекси «Великий Вюрцбург» та один «Васерман». Але те, що ми спостерігаємо зараз, виходить за межі можливостей відомих нам радіозасобів.

Крім того, ворог має засоби створення радіоперешкод, які знижують дальність дії англійської радіонавігаційної системи з 600 до 150 кілометрів, а отже, англійці не в змозі забезпечити достатню точність виходу літаків на ціль над Німеччиною. Німецька станція, напевне, багатоцільова та з комплексом перешкод: маскуючі шумові й імітуючі ретрансляційні перешкоди. Причому як у безперервному, так і в імпульсному режимі, одночасно й по черзі. Ми зафіксували виникнення прицільних за частотою перешкод у межах азимутального сектора 45 градусів із вірогідного району дислокації. Аналіз режимів випромінювання, оцінка загальних радіоелектронних умов змушують ставити питання руба: наявність у ворога подібного об'єкта приховує в собі небезпеку дезорганізації всієї радіолокаційної системи оборони материкового узбережжя й навіть розтину всієї системи союзницького радіозв'язку.

Третє: німецькі військові відомства розсилають понад дві тисячі радіограм на добу. На такий обсяг таємного зв'язку потрібно було б таку кількість відривних шифроблокнотів, що навряд чи вся поліграфічна промисловість Німеччини упоралась би з цим. Вважаємо, що німці звернулися до машинної системи шифрування. Це дозволяє їм досягти потрібної швидкості дії та легкості в поводженні з криптографічними системами.

Шифромашини забезпечують також високий ступінь безпеки таємного зв'язку...»

2

Майор Щербо відклав читання й, акуратно склавши папери, подав їх полковникові Зиміну. Втома домучувала його, але він зігнав з обличчя виснаженість і проказав:

— Цілий радіодивізіон... Як вони його туди доправили? Якусь мить помовчав і, коли наблизився до карти, почув осудливе:

— Сором, але цей момент ми проґавили. Тепер розплутувати треба. Дивись, ось цей район. Неподалік крутяться два їхні метеосудна. З вигляду — старезні посудини, погидуєш розмінятися на такий мотлох. Але здається мені, що це тільки зовні. І двигуни в них, мабуть, потужні, й начиння перший клас, маю на увазі апаратуру. Це допоміжні сили об'єкта.

— Вони є також силами забезпечення операції «Вундерланд». Отже, знайти й знищити? Одноманітні завдання ставиш ти переді мною, Борисе Володимировичу.

— Та справа не тільки у метеозабезпеченні, майоре, це ще не все. Дуже паскудна ця абверівська контора, що схована десь тут на острівцях. По-перше, це потужне радіоприкриття для всієї вовчої зграї на чолі з «Шеєром», по-друге, невідомі нам радіозасоби, по-третє, шифрувальна машина. Перехоплення цієї машини забезпечить наших криптографів матеріалом, що призведе до створення власних шифрів підвищеної надійності, це з одного боку, а з другого, — дозволить читати їхні шифри. Отже, необхідно (голос начупра набув твердості й офіційності) перше — захопити всю технічну документацію таємної апаратури — схеми, технічний опис, експлуатаційні карти, інструкції. Друге — захопити «живцем» шифрувальну машину. Третє — знищити весь об'єкт, причому так, щоб у їхні олив'яні душі ні на мить не закралася підозра, що все, що я перелічив, захоплене нами, а не злетіло в повітря внаслідок бомбардування об'єкта напівтонними бомбами. Інакше вся робота — псу під хвіст.

Щербо підібрав зі столу аркушики, що тільки-но прочитав.

Потім подивився в очі співбесіднику, начебто закликаючи оцінити складність завдання, що покладено на нього, й промовив з притиском:

— Важко сказати наперед, яким шляхом і наскільки повно це можна виконати... в такий термін. Хлопці не оговталися від попередньої м'ясорубки, ще не минуло й тижня. А це ж не руку випростати. Не бережемо людей...

— У тебе що, інститут шляхетних дівчат чи спецзагін? Група ж твоя — мо-бі-ль-на! Так що доведеться твоїм соколам і цього разу попотіти.

— Так вони ж у мене і так не бульварами швендяють! Ображаєш, Борисе Володимировичу...

— Нічого не вдієш, Павле, часу в нас нема.

Зранку, тамуючи тривогу й головний біль, знов зібрався було до штабу. Безліч запитань роїлося в голові, а на серці шкребли коти.

Зайду до полковника, прозондую...

Але буденні справи забрали весь час, нагальні клопоти без ліку вимагали саме його присутності, тільки його рішення, і, коли він врешті звільнився від тієї замороки, годинник вибив третю, і, хоча звичні турботи відволікли та дещо заспокоїли, він усе-таки вирішив поговорити з Зиміним.

Біля дверей штабу Щербо раптом зіткнувся з дивною процесією.

Двоє санітарів перевальцем, розкарячкувато тягли ноші, які важко прогиналися під небіжчиком. Поруч двоє офіцерів, похмурих і роздратованих, відмахувались на всі боки від надто допитливих роззяв. Солдатська ковдра, що нею було прикрито ноші, зсунулася, відкриваючи посиніле обличчя, в якому Щербо упізнав Орлюка. Вухо вловило тихий шелест перешіптувань: ...просто в кабінеті... прийшов о шостій... папери палив... з власного «тете»... Лише тепер Щербо помітив невеличкий отвір на почорнілій від пороху скроні й криваву скоринку навколо. Ноші, погойдуючись у такт крокам солдатів, що ніяк не могли узгодити зусилля і йшли врозбрід, пропливли в якомусь метрі. Помилитись він не міг. Вони разом училися у розвідшколі...

Офіцер з нерухомим обличчям, який ішов попереду, мабуть, дуже поспішав. Підозріливим поглядом втупився у Щерба, рішуче відсторонив його і знервовано осмикнув ковдру, прикриваючи обличчя мерця. Другий весь час роззирався навсібіч, наче чогось чекав чи боявся.

... Мабуть, слідчі. Щербо хотів підійти, розпитати, щось з'ясувати, але на нього глипнули так, наче сам він, Щербо, щойно власноруч пустив кулю в скроню того, хто лежав тепер на ношах, і він миттю здолав хвилинне бажання. Куди? Навіщо? Поставлять потім увесь штаб догори ногами, дошукуватимуться причин...

Ноші ніяк не вміщалися в нутро «санітарки», а носії, важко сопучи, все пхали, марно намагаючись зберегти рівновагу.

— То підваж чимось... — дратівливо кинув один з них напарникові. Той огризнувся матюком.

Щербо зібрався було піднятися, та його щось зупинило. Конвойні офіцери затрималися біля авто, закурили, і Щербо звернув увагу на шкіряні рукавички на руках одного з них. Наче в ката.

— І надала ж йому лиха година!..

— Здається, він був з прожиддю...

— Та ні, хахол...

— Я б таких у три шиї гнав з органів, — обличчя того, хто був у рукавичках, пересмикнулося, — гівнюк!.. — Під ноги йому втрапив худий зачуханий кіт з тих здичавілих, що лишилися без притулку після перших бомбардувань, і він копняком лискучого чобота бебехнув нещасну тварину так, що та, верескнувши, злетіла зі східців.

Щербо відвернувся.

Не пам'ятав, як опинився на узбережжі. Ноги самі привели його до моря.

... Самотність... самогубство... само... само... — стукало в скроні. Сам на сам з лихоманкою думок...

Довго блукав берегом.

Отямився, коли сонце вже хилилося на захід, його багряний диск потопав у вирі хмар, чорних, мов чиєсь нечисте сумління. Знову накотило гнітюче й щемливе відчуття глухого кута, а навсібіч — сірі мури, яких не здолати довіку, а обійти — назад не вернешся... У скорботі дивився на кривавий окраєць сонця, а коли чорнота заклубочилася понад самою землею, химерні пасма раптом зажахтіли, світляна окрайка запломеніла від краю до краю по всьому видноколу.

Був час обіду, і бійці, сидячи за вритим у землю столом під брудною маскувальною сіткою, енергійно працювали ложками. Щербо вийшов на ґанок і присів на вискоблені до блиску дерев'яні східці. Несподівано ласкаве сонце змушувало солодко мліти всі м'язи, навіювало дрімоту. Він знову подумки повернувся до трагічної події, настільки раптової, що таки вибила його, звиклого до будь-яких несподіванок, з буденного ритму. Навіть гранична зосередженість перед завданням, така звична досі, відступала перед вихором думок і почуттів. Хоч зовні він залишався таким, як завжди, обачним, розважливим майором, який, здавалося, випромінював спокійну непорушну гідність.

Неподалік весело кублилася зграйка горобців, і їхнє безжурне цвірінькання наче вселяло віру в життя.

Гаразд, сказав він собі, це — минуле, а зараз чи готовий ти до бою? Проти ворогів України! Проти гітлеризму! Кров'ю доведеться платити. Але не Сталіну! З горла вихопилося сумне зітхання. Як переплелося все у несусвіття, в химерії...

— Нехай, брате. А ми будем сміяться та плакать...

А далі, коли пощастить винести голову цілою... побачимо. Бог не без милості, козак не без щастя.



3

Щоденник начальника таємного експедиційного загону «Арктика» Абверабтайлунг[1] майора Йозефа Гревера:

«...Все йде за планом: зібрано з блоків і утеплено «обсерваторію», як я її називаю, встановлено генератор, налагоджено лебідки. Снігомірні рейки дуже оживили білий пейзаж. Стала на ніжки метеобудка. Сьогодні вкріпили опадомір. Доведеться розпорошувати зусилля, ділитися досвідом з обер-лейтенантом Ерслебеном, він в Арктиці новачок. Так що все облаштування на мені...»

«... В липні — п'ять повністю ясних днів, дванадцять повністю хмарних, двадцять один день з туманом, середнятемпература — мінус чотири й п'ять десятих градуса за Цельсієм. Швидкість вітру на висоті один метр одинадцять метрів на секунду».

«... Зігріває думка, що ми не самотні у цих крижаних просторах, хоча про нас знають дуже мало людей. Наші гідрографи-метеорологи працюють зараз і на Новій Землі, й у Гренландії, й на Землі Франца-Йосифа. Але що писати рідним? Ми ситі, в теплі, при електриці. І найголовніше — тут не стріляють. А на фронтах нелегко... Й хоча належало б писати правду задля їхнього спокою, але правду неможна. Та й коли вони отримають мої листи? Звісно, тут не курорт, навіть пейзажі — не для розманіжених, та все-таки це краще, ніж у східній м'ясорубці. Ми — на периферії війни. А повітря свіжого тут!..»

«... Тут зовсім інша картина зледеніння, ніж у Гімалаях. А я, хвалити Господа, можу записати на свій «бойовий рахунок» такі льодові велетні, як Ганготрі та Зему, та й площина зледеніння масиву Нангапарбат — шістсот дев'яносто квадратних кілометрів! Але тут — справжня льодова феєрія! Альману та Свердрупу[2] було над чим працювати. Однак задовільного пояснення нагромадження основної маси льодовиків на периферії архіпелагу не зроблено й досі».

— Весь сенс — в цілковитій раптовості вашої появи. Вони за жодних умов не повинні встигнути знищити документацію й коди. Ви повинні звалитися, як сніг на голову.

— Гадаю, це не найкраще ваше порівняння, Борисе Володимировичу. Сніг там падає їм на голови регулярно, — невесело пожартував Щербо.

Зараз він лежав на вузькому ліжку й дивився у сіру сталеву стелю.

Його команду розмістили у двох кормових відсіках. «Ну й залізяка... Як вони на ній воюють?» — не пропустив нагоди зауважити Назаров.

Тепер, коли поспіх збирання залишився позаду й різко змінився ритм існування, до голови лізли тривожні думки. До звичних бойових небезпек додалася небезпека, пов'язана з жорсткими умовами Арктики. Хрестів на Півночі вистачає і без війни. Експедиції, що рушали сюди без належного матеріального забезпечення, не могли розраховувати бодай на якийсь успіх. Отже, ризик подвоювався. Та й на день полярний зважити треба. Спробуй таємність забезпечити, коли сонце цілодобово над обрієм. Хоч би гріло!..

— Про що розмріявся, філософе? — долинуло з-за переборки. — Думками себе замучиш! А чи не думалося тобі, що наймудріше солдатське заняття — то сон? Бо як до справи дійде, коли безноса прийде, дивись, а сили й не зосталося. Тож хропи, поки обставини дозволяють.

Це старшина Лукашевич напоумлював Смагу.

Думки котилися важко, мов вантажні вагони. Доведеться... доведеться... Що нам ще доведеться, не знає ніхто. І на все — чотири дні. Човен залишить район, який через кригу надзвичайно небезпечний для стерна. Тому човен відійде миль на п'ятдесят на південь, виконає своє завдання і повернеться рівно за чотири доби. Як хочеш, так і викараскуйся.

Нічого не забули?.. Спорядження — німецьке. Цілковитої ідентичності не досягли, але це й не ставили за мету. За основу взяли єгерську викладку есесівського полку «Нордланд»: маскувальні комбінезони, фуфайки з гагачим пухом, суконні штани й куртки, білизна фланелева, вовняні шкарпетки, светри, альпіністські черевики, сонцезахисні окуляри, спальники, термоси, лижі, льодоруби. Хоча цього разу схожість буде не такою важливою, хіба що допоможе виграти якісь секунди.

— Десь я читав, — згадував Щербо, — як мангуста перемагає кобру. Вона робить випад, а змія відповідає зі спізненням. Ще випад — реакція з більшим спізненням. Так різниця в часі між атакою та реакцією того, хто захищається, поволі накопичується. І виникає шанс. Крихітний, на межі життя й смерті, але шанс. Найчастіше мангуста цей шанс використовує. Спробуємо й ми. Але... спочатку треба цей шанс створити. Вони там усі знають одне одного в обличчя, жодного стороннього. Скільки їх може бути всього? І припустити неможливо, не знаючи всієї структури господарства. Може, двадцять, а може, й вісімдесят.

А на якого дідька нам термоси? Гарячого все одно брати ніде, сухпай. Хіба що на забезпечення до німців напроситися, «гаряченьким» обмінятися — ми їм свинцю добрячого, вони нам супчику горохового. Гаразд, там подивимося...

Краєм ока Щербо помітив, як Назаров штурхає в бік велетня-полтавця Чорного, що сонно втупив у простір зіниці, напівприкриті важкими повіками.

— Це ми вже під водою?

— Угу.

— Так просто? Кілька дзвоників, щось клацнуло... довгий видих...

— Задушливо у них тут... і спекотно, — втрутився Цвях. Чорний зненацька оглушив застудженим басом:

— Ось висадимося, там тобі буде свіжіше. Вітаміни в повітрі виснуть, на зубах тріщать.

... Хлопці всі перевірені, самостійні. Майстри рукопашного бою. І кожен — сам по собі. Будь-хто з них мав шосте почуття зв'язку з іншими членами групи, тренував у собі контроль загального перебігу сутички, що давало змогу безпомилково орієнтуватися й опинятися в тому місці й тієї хвилини, де було найнеобхідніше. Ось і зараз, ніякої знервованості, спокій та впевненість у рухах, неквапливість у мовленні. Люди знали собі ціну. Вони знали, як битися, щоб перемогти. Граничний ступінь ризику й відповідальності наклав на них тяжкий відбиток.

Хлопці — хоч куди. Тільки Сиротін мене непокоїть, новачок. Піврічну школу закінчив. Альпініст. Чи сходжувач? Не люблю слова «альпініст»... Молодий — лише дев'ятнадцять — необстріляний. І зразу в таке пекло. Око за ним потрібне. Добре, хоч Байда після шпиталю наспів. Про кращого заступника й мріяти важко. Надійний, швидкий, злий, обережний. І тямковитий. Ох, закурити б... та у підводників це не дозволяється...

Стримавши зітхання, Щербо повернувся на бік.

... Добу на есмінці, п'яту — у цій коробці... А що не взяли рацію — то правильно. При першій спробі вийти в ефір їхні «слухачі» нас запеленгують, що означає повний провал. Рація і комплект запчастин та запасні батареї — це кілограмів шістдесят зайвої ваги! Отже, ми — без зв'язку, сам на сам із цим радіотехнічним монстром Абверу, зусібіч наражаючись на смерть. І доведеться нам або розворушити цей гадючник, або залишитися там назавжди. Боже, як макітра тріщить! Від лоба до потилиці...

Щербові здалося, що він шкірою відчуває вагу водяної товщі. Дихати йому стало важко. Вранці, коли голився, він з відразою вдивлявся в чуже набрякле обличчя, що визирало з дзеркальної глибини. Зморшки позначилися різкіше й глибше, очі змучені. Підходяще для командира, який веде людей на смертельно небезпечну справу. Ще співчувати почнуть! Раптом болісно занили кисті — відгомін минулого сходження, коли скелями Скандинавських гір тікали від оскаженілих єгерів. «Ану, тихо! — наказав собі. — Настає час роботи, пружину заведено».

...Як там Зимін напучував словами однієї старовинної полярної інструкції? «Вельми ймовірно, що під час цієї справи зустрінете перешкоди, але минулий досвід керуватиме вами більше, ніж щось інше». Неначе для нас писано! Інформація про об'єкт — жалюгідна крихта припущень. А будувати плани на ймовірностях — непродуктивне заняття. Голки для примусу не забули? А ніпелі запасні?..

Він поринув у мутну сіру подобу сну. Йому снилося, що він не спить, а розмірковує про те, що життя знову пішло за новим, смертельно ущільненим графіком.

4

«Сучасна війна точиться в багатьох вимірах. Утому числі й в ефірі — перехоплення, розвідка, дезінформація. Тільки фахівець може уявити собі грандіозність радіовійни. В цьому розумінні мені як керівникові експедиції пощастило, бо обер-лейтенант Роланд Ерслебен артист дальнього зв'язку. Працює віртуозно, прочитує особисто найскладніші зведення радіоперехоплень, що їх передаємо до центрального пункту радіозв'язку Абвера в Шансдорфі, відтак це приносить мені справжню насолоду. А прослуховуємо не тільки випробувальні полігони англійських ВПС у Фарнборо та Хендоні, а навіть переговори американських артдивізіонів у Неваді! О, як пишався Ерслебен, коли вдалося вийти на прослуховування найзначнішого центру британської радіорозвідки в Блечлі!.. Годинами він ладен розмірковувати про фазові діаграми, диполі й модулятори, хоча Ерслебен і не балакучий. У ньому якось дивно поєднуються наївне захоплення роботою й тверезість розмірковувань, навіть їхня витонченість, коли йдеться про його улюблену радіоелектроніку. Схоже, вона для нього є джерелом найбільшого задоволення. Взагалі, дивне поєднання. А загадковість, поки її не збагнеш, може обернутися непередбаченістю. Стверджувати, що мені вдалося збагнути його вдачу, поки що не можу. Хоча вгадую в Ерслебені чоловіка неабиякої цілеспрямованості. Може, то духовність плюс воля? В ньому тече графська кров, і цим Ерслебен невимовно пишається. На столі в нього я помітив унікальну Біблію в сандаловій обкладинці. Вочевидь, досить-таки давня річ, можливо, вісімнадцятого століття. Він та його змінні радисти — випускники філологічних факультетів різних німецьких університетів. Чудова команда!

Та й начальник РЛС лейтенант Фогль не з тих, що пасуть задніх. Під час останнього візиту до їхнього «радіокоролівства» я став свідком творчої дискусії, і, їй-Богу, можна було подумати, що це не розмова двох офіцерів Абверу, а обговорення теоретичної доповіді на якомусь симпозіумі. Фогль щось доводив Ерслебену:

Знаходимо корелятор... дивіться! У кількох точках, що віддалені одна від одної, розмішуємо приймальні антени, а потім попарно перемножуємо перешкоди... в результаті нескладних обчислювальних операцій отримуємо точні координати джерела перешкод. Таким чином, кореляційна функція то міра збігу двох сигналів, прийнятих рефлекторами! обличчя його при цьому світилося торжеством.

Потім Ерслебен доповів мені про те, що вони щойно «навели» американську ескадрилью на Гренландію:

Мої хлопці вільно орієнтуються в англо-американському сленгу. Вони передали їм «поправку» до курсового кута. Ці роззяви вилетіли з Ньюфаундленда й повинні були дозаправитися в Ісландії. Тепер на Європейському театрі «чарлі» матимуть на вісім бомбовозів менше!

Після повернення треба буде представити Ерслебена до рицарського хреста з мечами.

Так, війна точиться в різних вимірах — радіовійна, протистояння броні та моторів, війна в глибинах та у висотних просторах, війна волі та розуму. Але мало хто в світі зараз усвідомлює, що людство стоїть на порозі створення нових фантастично потужних видів зброї. Мало хто може уявити собі ті надзвичайні можливості, які відкриє перед арміями здатність хоч малою мірою керувати кліматом! Метеовійна! Могутність держав, які оволоділи подібною зброєю, набирає глобальних, планетарних масштабів. І я пишаюся тим, що закладаю «льодовий фундамент», дозволю собі використати саме таке словосполучення, — в могутність моєї Німеччини. Хто знає, чи не є скромна метеорологія вкупі з гідрографією та гляціологією тим передовим рубежем, за яким відкриється можливість створити небувалі бойові засоби, те незбагненне, що його зараз важко спрогнозувати? Навряд чи Ерслебен та Фогль замислюються над цим. Хлопчиська! Для них усе зрозуміло й просто. А для мене? Хто знає?..

Багато чого я міг би сказати з цього приводу, але зараз не час треба йти знімати заміри разом із моїм найближчим помічником лейтенантом Тумою. Пізніше ще повернуся до цього, а зараз необхідно переключити мозок на буденне. Дисципліна думки — ось головне завоювання німецької нації».

Вивантаження добігало кінця, й Щербо ледве встиг огледіти сірі гранітні скелі, що оточували їх, як вітер різко посилився. Він люто зривав сніг із широкого плато в глибині острова, за якихось півкілометра від місця висадки. Зазміїлися в повітрі снігові протуберанці, зятягли обрій пульсуючою білою імлою, різко потемнішало. За кілька хвилин сніговий танок розійшовся не на жарт, виїдав очі, забивав дихання.

На санях-волоках вони ледве встигли витягти на берег, подалі від прибою, нечисленні тюки.

— Вище, вище давайте! — перекрикуючи вітер, підганяв старшина. — Інакше знесе!

Вантаж розташували на невеликому льодовому майданчику, що вивищувався над рівнем затоки метрів на п'ять. А зовсім поруч горбатилися гори води, розмиваючи берег і перекочуючи, мов легку гальку, уламки криги.

— Ну й місцина! — прокричав у самісіньке вухо Байда Щербові.

...Так, похмуро й страшенно незатишно, терміново необхідне сховище! Праворуч у пекельній піні скельний частокіл з вивітреною дірчастою крихкою корою, наче гнилі зуби якогось страховиська, трохи далі — довга снігова коса. Ліворуч — язик невеличкого льодовика.

Ще до того, як колюча снігова запона заступила довколишній світ, Щербо встиг помітити на морені якусь будівлю. Німці! За півкілометра... Серце закалатало. Часу розпакувати тюки та встановити три намети не залишалось геть, та й облаштовувати табір під носом у противника, якщо він тут, сенсу не було. Шукати якусь природну схованку в умовах хугавиці безглуздо. А без укриття — неможливо, померзнемо. Отже, вибору нам природа не залишила. Якщо в халупі німці, то чи помітили вони несподіваних гостей? На пост щось не схоже, вони б розташували його значно ближче до берега й правіше, біля підніжжя тих приземкуватих скель. Там набагато зручніше й огляд прекрасний: мов на долоні й протилежний бік коси. Але якщо це не пост, тоді що?.. Вдертися й захопити зненацька?

5

«Нещодавно звалився в глибоку тріщину один із солдатів. Ми витягли бідолаху, але той уже не дихав. Я написав у рапорті все, як було, — нещасний випадок. Хоч, як на мене, краще б він загинув від кулі як солдат. Гинути від нещасного випадку, хоч би й «при виконанні бойового завдання» (намагався пом'якшити формулювання) тоді, коли тисячі гинуть від вогню та заліза, якось принизливо. Щось принизливе є в цьому для воїна, для нації, чорт забирай!»

Вітер нещадно рвав старі дошки їхнього випадкового притулку, від чого хатинка метеостанції, яку покинули німці, заледве не розвалювалася. Німці покинули острів, вочевидь, ще минулого літа, і, напевне, досить поквапливо. На це вказували безладно розкидані металеві столітрові діжки з-під соляри, що наполовину вмерзли в кригу, та клоччя якихось паперів і пожмаканої фольги на взятій памороззю дощаній підлозі; біля дверей горбилася купа вистріляних гільз, у кутку — проіржавіла ложка, уламок дзеркала...

Неабияких сил коштували їм ці п'ятсот метрів. За лічені секунди простір навколо них замкнула біла шаленіюча запона. Кожен ледве бачив спину переднього, а тому квапився ступити слід у слід, бо озвіріла хурделиця хутко замітала все. Рухалися назгинці, час від часу падали на відполіровану вітрюжищем холодну твердь. Якоїсь миті Щербові здалося, що вони схибили, проминули будівлю. Це було б зовсім не дивно, у такому сніговому непроглядді можна було проскочити ціль на відстані метра, не діткнувшись стін. Але, на щастя, Байда, який гайдарував, тримався напрямку на диво точно, й вони мало не лобами ввіткнулися в заледенілі дошки.

Відразу ж величезний і неквапливий Петро Чорний і розважливий норвежець Гаральд почали «пробуджувати» проіржавілу, в окалині, піч. Щербо помітив, як почали танути крижинки в намороженій бороді Гаральда, які досі сріблили й без того сиве волосся. А йому лише тридцять. Майже ровесники...

Після окупації Норвегії рибалка Турольф Кнутсен на власному боті приплив до Мурманська, бажаючи разом з росіянами битися з окупантами його країни. Народився він у провінції Фінмарк, і його знання місцевих умов було для групи надзвичайно корисним. Так він став «Гаральдом» і зараз терпляче й ретельно рубав дрова для розтопки.

Автомати винесли до тамбура. Кожен знав, що з холоду метал, якщо його внести до теплого приміщення, хутко запотіє, а опісля, лиш винеси зброю на мороз, вона так само швидко замерзне. Тільки Джафар, сидячи в кутку, акуратно обтирав приціл снайперки завчасно приготованою сухою фланеллю.

— Джафаре, а чи правда, що у вас, у киргизів, є страва під назвою «кавардак»? — нібито невинно запитав Назаров.

Акжолтой Ішенов, він-таки Джафар, мовчки кивнув і зосереджено продовжував робити своє.

— А ти казав, повітря мало... — замість Джафара відгукнувся Чорний, перевертаючи проіржавілі колосники.

— То Цвях, а не я... Так, нудна земелька нам попалася... — незвично тихо відреагував Назаров.



«Справді, перехід від задушливої тісноти підводного човна до крижаних вихорів був надто різким. Та й розлучення з «великою землею» ще не згасло в душах, тисячі миль та безкраї льодові поля відділяли нас від людей. Ніби на іншій планеті. А фашисти, можливо, вже малюють нас на своїх картах...»

Чергувати до холодного тамбура пішов Цвях, якого старший лейтенант Байда підловив на фразі, що її Цвях промовив при вході: «А що? Як на мене, то краще сидіти на замерзлій воді, ніж у Сахарі». Звичайно, вартового ставили більше «про всяк випадок», у таку завірюху не варто було чекати чиїхось відвідин, та якщо вже причвалає до їхнього прихистку якийсь чужинець-вояк, — гарненькі вони будуть, коли він увалиться до тамбура і відразу стане власником тринадцяти автоматів та снайперської гвинтівки. Ну, з одним, скажімо, можна впоратися й голіруч. Навіть із групою... Але навіщо гусей дражнити?

Єфрейтор Цвях мав бурхливе напівзлочинне минуле бувалого шоферюги. Дуже охочий до зміни місць, женихань, взагалі свіжих вражень, з якогось дива до нестями любить згущене молоко та свій кинджал. Кинджал трофейний. Цвях особисто зняв його з убитого в рукопашній фіна. Піхви з оленячої шкіри саамської роботи, по стінці леза карбування: «Мертвий ворог не перехитрить». Раз у раз Цвях, пестливо погладжуючи піхви, дивився на кинджал з теплим прищуром і примовляв: «А що? Головне — тихо, без гуркоту... Чвирк, і нема фашиста». Після чого його погляд ставав зосередженим, хижим.

Зараз Цвях без ентузіазму відповів: «Єсть!» — а до себе пробурмотів:

— Якщо відкину ратиці, прошу описати в некролозі всі мої видатні заслуги, а також вказати, що небіжчик був тихий, лагідний хлопець. — Похукав у рукавиці й вийшов до тамбура.

Під гудіння полум'я, яке нарешті розгорілося в плиті, почали влаштовуватися зручніше.

— Дивлюсь я, Васю, на твій рюкзак, і чого це він у тебе такий худий? — запитав Назаров підозріло невинно.

Власник велетенського рюкзака єфрейтор Крапович, не підводячи очей і не сприймаючи жарту, похмуро відповів:

— Тридцять кіл, як у всіх...

— Спочатку я гадав, що в тебе там однісінька ложка, а тепер зрозумів: його розперло від твого бажання заробити медаль «За відвагу», — нудним голосом закінчив Назаров, підсідаючи поближче до пічки.

Щербо знав, що в рюкзаку Крапович тягає намет.

— А от у Жори там, напевно, понабивано сподівань та героїзму, — не вгамовувався Назаров.

Сиротін ніяково посміхнувся, а потім без жодного пафосу тихо промовив кудись убік:

— Кожен солдат носить у своєму речмішку передовсім майбутнє Вітчизни й готовність загинути за неї.

Він сказав це стиха, але почули всі.

Скинув очима довготелесий киянин Смага, що мав університетський диплом і постійно здивований вираз обличчя.

— Піднесені почуття рвуться з мене, немов струмінь з вогнемета! Ти страшенно правий, малюк. Ти ще забув про маршальський жезл, який ми всі просто зобов'язані тягати з собою...

— А жезли нехай фріци в своїх ранцях тягають, — буркнув Сиротін, опускаючи голову.

— Тільки дуже тебе прошу, — провадив Смага, — заощадь пафос і, коли ми закінчимо протирати штани в цьому німецькому свинарнику й вийдемо на природу, не кидайся відразу щось нам доводити і втілювати в життя програму, що тільки-но виголосив. Не поспішай та краще подбай про те, як не поморозити шкуру, бо вона ще... Вітчизні дуже знадобиться.

Смага відкинувся на спину і, струшуючи крапельки води з відталих брів, проголосив, звертаючись до Валєєва:

— Особисто я згоден проміняти всю свою фронтову славу на твою трофейну запальничку, га, Ігнате?

В минулому оленяр, а нині сержант Ігнат Валєєв сидів навпроти і, скінчивши набивати тютюном невеличку ненецьку люлечку, саме збирався розпалити її з допомогою пласкої й вишуканої німецької запальнички. Він посміхнувся, зібравши лукаві зморшки біля очей, і щойно хотів відповісти, як його перебили.

— Прижиттєву чи посмертну? — з удаваною байдужістю запитав той-таки Назаров.

— Не зрозумів. Що?..

— Ну, я кажу, славу... прижиттєву чи?.. Як по мені, то краще посмертну...

— Щоб тобі поприщило, мухоморе! — обірвав його старшина.

— Я давно казав, що в Управлінні неправильно оцінили твою натуру, давши помилково псевдо — «Блондин». Я б назвав тебе: «Туберкульоз», це б дуже пасувало тобі. Одначе скажи, ти хоч знаєш, як німецькою буде «запальничка»? — не давши Назарову змоги відповісти, перевів розмову на інше Смага.

— Університетів не закінчував! — Назаров не звик за словом лізти в кишеню.

— То я тобі скажу, а ти постарайся запам'ятати:

«Дас Аутоматікцігареттенанцундунгсштрайххіцерерзатццойг». От!

— Не може бути, — здивувався Назаров.

— Точно. «Автоматичнацигаркозапалюючасірникозамінюючаштука». Непогано! — Щербо посміхнувся. Пікіруються хлопці. Нехай. За кілька годин почнеться робота. Хуртовина стихає.

— Чи далеко супротивник? — ця бентежна думка повсякчас стриміла в голові і відлунювала тривогою в грудях. А якщо ми на видноті? І тільки-но скінчиться снігова круговерть, як відразу опинимося під вогнем? Острівець невеликий... Вичікувати, поки нас приторохнуть у цій халупі? Але ж зараз хуртеча. І єдиний спосіб боротися з нею — відсидітися у сховищі. Нудно, зате надійно! І хоч немає ніяких гарантій, що нас уже не засікли, вважаю, що вони поводитимуться грамотно і не втраплять до елементарної полярної пастки. Під час завірюхи, коли не видно обрію й не прочитаєш рельєф, деформується просторове орієнтування, і люди блукають навмання. Найчастіше все те закінчується смертю. Гадаю, що вони так само досвідчені, як ми, відтак не дозволять собі необачних кроків. Отже, до кінця негоди можемо почуватися в безпеці.

Він подумав про те, що земля, на якій вони опинилися, непривітна, холодна, зловісна. Іхні ноги, наче ноги сліпців, шукатимуть хоч якогось опертя, обмацуючи кожен камінь, кожну крихітну фірну. Ця земля глуха до претензій та виправдовувань і відкидає будь-чиї вторгнення. І їхні сліди в крижаному безгомінні будуть слідами чужинців.

Після шестигодинного шаленства завірюха вгамувалася. Крізь окуляри бінокля Щербо бачив суворий, геть позбавлений життя пейзаж. Приголомшлива нескінченність, від якої очам було моторошно й холодно. В цьому непридатному до життя, чужому й гнітючому світі каменів і криги все видавалося величним і споконвічним.

Гаральд, якому Щербо передав бінокль, дивлячись на айсберги та вікову кригу, задумливо промовив:

— Стур іс, — і, повертаючи бінокль Щербові, переклав: — Велика крига. Ії виносить Льодовитий океан.

Картина й справді вражала. Суцільна кора синьо-зеленої криги блокувала гирло протоки та з гуркотом сунула на берегові скелі.

А вітер, здавалося, тут не вгавав ніколи.

Щербо вирішив відрядити розвідгрупу. Коли вони залишали хатину, помітили, що неподалік із пухкого снігу стирчать моржові кістки. Шестигодинна хуртеча не вкрила їх своїм саваном. Підсвічені сонцем, кістки справляли зловісне враження.

Пара від дихання миттєво кристалізувалася й осідала інеєм на вусах, бородах, бровах, підшоломниках, комірцях. П'ятеро бійців під командою старшого лейтенанта Байди стали на лижі, й за кілька хвилин їхні силуети розтанули й зникли в мертвому хаосі. Завдання — оглянути острівець з найвищої точки.

І тут ті, що залишилися, раптово почули потужний гуркіт. Враження таке, ніби на них накочувався танковий полк. Танки? Звідки тут танки?

Лукашевич і Чорний припали до вікон, однак їхні напружені очі не змогли вловити ані найменшого руху серед білого горбкуватого ландшафту. А вибух пролунав знову. Другий, третій... Уся група миттю вибігла з хатини, залягла в сніг, а прочинені двері гучно загрюкали на вітрі.

Та, пролежавши так кілька хвилин, нишпорячи тривожно очима в білому безмежному сніговинні, вони так і не змогли виявити джерело звуків.

Зрештою вийшли на узбережжя й зупинилися подивовані: всю акваторію, що прилягала до Ярд-фіорду, вкривала крига. За проминулу чверть доби вітри й течії прибили до острова велетенські крижані поля, і тепер весь прибережний припай під тиском неймовірної ваги приймав на себе удар крижаної стихії. Крига жила, ворушилася, зітхала. Смуга криги сунула й сунула, зіштовхувалася, кидалася нагору, з гуркотом тріскалася, ставала на ребро, здиблювалася, громадилася одна на одну. Невеликий майданчик, на якому група під час висадки залишила спорядження, от-от мав щезнути під шаром криги.

Знову пролунав вибух. Рівне крижане поле розміром із півкілометра, що застрягло між двох торосів, з гуркотом розломилося. Потужні невидимі сили волочили, крутили поставлені на ребро крижини, немов ті були з крихкого скла.

Старшина Лукашевич скинув з плечей рюкзак та автомат і, перш ніж хтось устиг його перепинити, кинувся до саней.

— Назад! — радше інстинктивно крикнув Щербо. Але його голос загубився в гримотінні. Він зреагував пізно, бо порив старшини був несподіваний для нього: адже Щербо передусім прорахував можливі варіанти дій групи. Висмикнути вісімдесятикілограмові сани, що, напевне, встигли за чверть доби добряче вмерзнути в кригу, навіть фізично дужому старшині було непосильно. Важити життям своїх бійців за таких умов Щербо просто не мав права.

На очах у всієї групи крижини постали на ребро, мов стіни триповерхових будинків, розвалилися на десятки важких брил і нависли над крихітним майданчиком.

Старшина не гаяв і миті. Секунда — розрізані мотузки, ще секунда — відкинуто брезент. Він схопив перше, що трапилося під руку, — те, що лежало згори, і жбурнув за спину, не дивлячись, куди воно впаде. На допомогу метнувся Смага. Він опинився вже майже за спиною старшини й намагався впіймати те велике, чорне й важке, що летіло з-під його миготливих рук, як ближня до майданчика брила, озвавшися чимось схожим на стогін, почала осідати, дедалі більше похиляючись багатопудовою верхівкою в бік двох людей. Навряд чи вони бачили навислу над ними смертельну небезпеку. Щось інше за зір та мозок, якийсь внутрішній датчик, шалено переробляючи інформацію про ступінь ризику, зашкалив десь усередині, й усі клітини, завібрувавши на гранично можливій частоті, злилися в несамовитому резонансі, за частку секунди кинувши вбік жадібну до життя плоть з-під сліпого громаддя.

Раптом старшина якось незграбно послизнувся й важко повалився на лід. Це було так несхоже на старшину, що всі, хто був поруч, у єдиному пориванні подалися вперед, а Ткачук примружився, з трепетом очікуючи сухого тріску криги та кісток. Але, вочевидь, цього разу доля пощадила старшину. Величезний крижаний моноліт висотою метрів із дванадцять рухався праворуч, де тороси вже витяглися у єдине суцільне пасмо, і враз зачепив загрозливо нахилену крижину, збив її, перекинув набік, а з нею зрізав і майданчик з похиленими саньми. Але Смага мертвою хваткою вчепився у маскхалат старшини й ривком встиг вихопити товариша з-під багатотонного крижаного катка, що зі скрипом і шипінням перемелював сани разом із поклажею.

А потім, важко переводячи дух, довго стояли на березі і скрушно дивилися, як то ліворуч, то праворуч ростуть тороси й витягуються вздовж берега в суцільний фортечний мур з баштами та бійницями. Крига рухалася не за вітром. Дув чистий норд, а крига рухалася з норд-осту. Напевно, величезна сила, що штовхала її, чаїлася десь далеко в морі. Вся прибережна крига суцільною масою сунула в південно-західному напрямку.

«Принаймні з цього боку небезпека нам не загрожує», — філософічно підсумував Щербо. Потім докірливо подивився на старшину:

— А ти казав — танки...

6

«..У Ґренландії льодовики ґрунтовно проморожені, тут же більшість їх має температуру 0°С. Ґренландія... Крига століть. Острів Туле. Спогад про нього повертає мене до думок про те, що не на містичних шляхах знайде Німеччина свою могутність і не доктрина «Одвічної криги», проповідувана недоумкуватим старцем Горбігером, відродить германську расу. Адже це маячня...

У нескінченних просторах розгортається одвічна боротьба криги й вогню, сил тяжіння та відштовхування. Нема сталого розвитку, є тільки серія злетів і падінь, великі потопи, переселення народів, володарі й раби, надлюди проминулих віків, коріння раси, арії, які спускаються з гір, аби правити Землею.

Сорок століть тому на території теперішньої пустелі Гобі квітувала цивілізація. Внаслідок екологічної катастрофи виникла пустеля, а ті, хто вижив, перекочували до Гімалаїв. Тор, бог нордичних легенд, був одним із героїв переселення. Мігранти з Гобі — арійський корінь, основна раса. Після гобійської катастрофи Вчителі вищої цивілізації осіли в гімалайських печерах і там розділилися на «два шляхи» — лівої та правої руки. Одні, праві, назвавши свій центр Агартхі, віддалися спогляданню і не втручалися у земні справи. А другі заснували Шамбалу — центр могутності й насильства, що керує стихіями й народами та прискорює прихід людства до «шарніра часу».

Десь існує не відоме нікому Місто, де мешкають «Вищі Невідомі», сміливі й жорстокі велетні, подібні до тих, котрі в гімалайських таємних криївках сплять під золотою оболонкою. Ті, що укладуть з ними Пакт, на тисячоліття змінять життя на Землі й нададуть сенсу нині безцільному існуванню людства.

Але магія живе лише в серцях сильних. Якщо ми не підготуємося, не укладемо з ними союзу, — а для цього необхідно зрівнятися з ними в розвитку, — то всі ми залишимося рабами, лайном.

Вріль — це певна грандіозна енергія, якою просякнутий Всесвіт, це нерв можливої людської божественності. Той, хто оволодіє Врілем, Маг — стане владикою свого тіла, володарем інших людей і всього світу. Маги — провідники народів — можуть укладати з Шамбалою союзи, приносячи клятви та жертви.

Після того, як втаємничені змінять рівновагу духовних сил, Могутності дозволять вийти з печер «Вищим Невідомим» боголюдям, надлюдям. Вони повинні дати Німеччині владу над світом і зробити її провісницею майбутнього надлюдства.

Оце вам доктрина Одвічної криги — символ відродження німецької нації. Неоязичницька магія, одягнута у східне вбрання й наділена індійською термінологією. Нісенітниця, маячня...

Теософічні товариства «Вріль», «Туле», гіммлерівські експедиції по таємниці рун, інститут «Аненербе» (Спадщина предків)... Я послав їх до дідька! І навіть цих тайняків з «Товариства Полярних»... А блюдолиз гауптштурмфюрер доктор Шефер керував експедицією СС до Тибету, хоча на його місці мав бути я! 13 грудня 1939 року він, а не я, зробив годинну доповідь у гуртку друзів Гіммлера «Про пошуки колиски індонімецької раси». А чого варта квітнева експедиція на острів Рюген? Її очолив доктор Фішер. Залучити техніків, учених, військових до перевірки фантасмагорії — так званої «теорії порожнистої землі». Середньовіччя! Радари, фахівці з радіолокації!.. І це тоді, коли на Східному фронті потрібно напружити всі сили. Яке щастя, що доля вберегла мене хоч від цього! Та від участі в експедиції адмірала Берда. Тут ми бодай зайняті справою.

Ірраціоналізм у країні Геккеля та Гумбольдта! Система світобудови, для засвоєння якої досить чотирьох правил арифметики! Хоча, можливо, щось випадає з мого розуміння? Адже за допомогою космогоній Горбігера Гітлер відроджує давню магію не як ритуал, а як найціннішу динамічну силу, що обробляє й підкорює масову свідомість. Мораль, релігія, наука стають порожніми словами, безглуздим базіканням невігласів.

Але ж теоретик «Туле-гезельшафт» і «Вріля» Гаусгофер, невже він сам вірить у цю нісенітницю? Того, хто прийняв в Азії таємничу обітницю «червоної свастики», 1923 року познайомили з «сором'язливим єфрейтором». Гаусгофер тільки-но повернувся з Тибету, де промандрував кілька років у пошуках країни «концентрату духу», цієї таємничої Шамбали. (Познайомив їх, між іншим, асистент Гаусгофера Рудольф Гесс.) «Повернення до джерел» — теж ідея Гаусгофера: завоювання Східної Європи, Середньої та Центральної Азії разом з Паміром, Тибетом та Гобі. Це — район-серце. Його володар — володар усієї планети.

Блискучий санскритолог та сходознавець, завідувач кафедри в Мюнхенському університеті... Мені цього не збагнути. Чи, може, його спокусив чин групенфюрера СС?.. З Горбігером усе зрозуміло. Старий, що впадає в маразм, для нього ореол пророка, немов брязкальце для немовляти. Вікові зміни, сказати б. Але Карл Гаусгофер, який ставить інтуїцію і містику на один щабель з науковим дослідом і раціональними методами пізнання, — це феномен.

Духовна влада... Отже, і ця війна — конфлікт перш за все духовний? А гуркіт гармат, гримотіння танкових двигунів, кров, піт, сльози мільйонів це лише побічний ефект духовного зіткнення? Всього-на-всього давня таємнича легенда, втілювана з патологічною люттю, квазірелігійною переконаністю, близьким до шаленства захватом?.. Безглуздя!»

Він випустив з побілілих пальців ручку й швидко схопив пляшку з коньяком, постарався, щоб рука не тремтіла, водночас очікуючи та боячись цього трему, і плеснув у чарку коньяку. Швидко випив. Потім, уже повільно, розкурив сигару. Рука сама потяглася до ручки, і на листку, перекресливши зронену краплю коньяку, з'явилися слова: «Дурниця! Лайно!!!»

Вони втратили всі запаси на чотири доби рейду. Разом з саньми зникла їжа, частина набоїв та гранат, два намети, два примуси, запас гасу та спирту, вибухівка, всіляке начиння, необхідне в арктичних умовах. Та «золоте правило Щерба» — зброю, боєзапас та альпіністське спорядження завжди мати при собі — спрацювало й цього разу. Крім того, група Байди мала примус, один намет та недоторканний запас їжі на добу. Старшині й Смазі вдалося врятувати три надувні човни...

Не минуло й двох годин, а бійці групи Байди, подолавши висоту в кількасот метрів, зійшли на вершинне плато.

Звідси добре проглядався весь острів. Якби не окремі темно-сірі лисини, — скельні піки, що ледве пробивалися крізь снігово-крижану товщу, — можна було подумати, що вони опинилися на величезному айсберзі. Заледенілі, оброслі кригою схили, перегини, кулуари. Згори льодовик вражав: суцільні рвані тріщини, великий язик із розвалами брил, різко вирізнялася смуга скуйовдженої чорної криги в крайній частині. Трохи далі — суцільні снігові болота салатного кольору. Фіорд розтинав острів майже навпіл, він був геть заледенілий, а гирло його було забите торосами. Неширока протока відділяла їх від розташованого на північному заході острова Грунланн. Криги в протоці не було. Навкруги — ні звіра, ні птаха, сама лише первісна тиша, безмовна крижана пустеля.

Уважно огледівши всі досяжні зору закутки, Байда дійшов висновку, що німцем тут і не пахне. Вирішили повертатись.

7

«Нас тут шістдесят дев'ять вояків, полярних солдатів рейху».

Майор Гревер поворушив пальцями ніг, одягнутих у грубі вовняні шкарпетки ручної в'язки, подумав і, акуратно закресливши слово «рейху», надписав «Великої Німеччини».

«Є вельми цікаві особистості. Ось, наприклад, обер-фельдфебель Ран. Він з Гамбурга, і його солона мова зі специфічними мовними зворотами дуже своєрідна. Нещодавно я був свідком, як він шпетив одного єфрейтора, але не зі своїх підлеглих, а зі спецскладу:

Ви єфрейтор великонімецького вермахту чи паршивий клопомор?! Який бовдур возніс вас у єфрейтори?! Відпустив патли, немов Бетховен! Яка може бути якість зв’язку, якщо ви не підстрижені!!!

А іншого разу я почув од нього фразу, яка змусила мене припустити, що він, мабуть, не такий простий, як здається: «Ви не солдати рейху, а вмираючі лебеді!» Він знає Сен-Санса? Чи це простий збіг? Так чи так, хоча він дещо прямолінійний та грубуватий, справу знає прегарно. І не без почуття гумору, що аж ніяк не зайве у наших умовах. З таким «шписом»[3] можна не хвилюватися за боєздатність особового складу.

Ходячий сортир, а не солдат! Утріть шмарклі, Нанизане! Ви що, вагітний?!

Крім того, він мій тезка.

Сьогодні по ефіру отримали циркуляр: «Готовність номер один. До операції «Вундерланд» сімдесят дві години». На цей період оперативне завдання — прикривати й супроводжувати рейдер. Є можливість вкрити хрестами груди всіх офіцерів. Та й солдатів. Наказав лейтенантові Тумі закінчити підготовку й складання синоптичних карт. В Ерслебена все працює бездоганно. У Фогля теж усе у готовності.

Після повернення буду обстоювати перед командуванням необхідність зондування верхніх шарів атмосфери та обширної локації крижаних полів. Своїми силами ми не в змозі забезпечити гарантоване плавання, хоча й ураховуємо всі тонкощі та особливості місцевого клімату, берегового рельєфу, островів, течій, глибин, льодової статистики. Очевидно, що льодові умови для капітанів наших суден повинні висвітлюватися диференційно: чиста вода та слабка крига — приблизно раз на добу, за розрідженою кригою — з інтервалом у шість-вісім годин, за суцільною ж — безперервно, тому що переходи від стиснення до розрідження в цих умовах вимірюються годинами, навіть хвилинами».

Вони ступили на лід фіорду біля самого його гирла. Повітря було студеним, терпким. Вітер не вщухав. Здавалося, він цілісінький день дме в усіх напрямках. З полярною стихією доведеться рахуватися. Вона такий само ворог, як і фашисти, — могутній, жорстокий, упертий.

Ландшафт був плямистий, весь помережаний тінями та відблисками хаотичних крижаних фігур. Здавалося, хмари сунули з усіх боків. Рвані, купчасті, вони щедро підсвічувалися сонцем і підкреслювали гру світла. Геометрично бездоганні поверхні крижаних кристалів то іскрилися сотнями спалахів, то вкривалися вишукано тонкими брижами різних відтінків, що відливали муаром.

Не втримавшись, Щербо припинив рух і дивився, як над входом до фіорду сонячні промені, що продерлися крізь хмари, прозорими невагомими колонами впираються у тонкі силуети химерних крижин, мов відлитих із скла та світла.

«Чарівно, дідько б його забрав... Словами не описати!.. А насправді — голубе пекло — ось як можна визначити цю мертву красу. І хай спробує хтось довести мені зворотнє. Крижаними привабами нас не обдуриш».

Він до болю стиснув щелепи. На кризі необхідні обережність і сміливість. Обережність — то неухильна самодисципліна й відповідальність, а сміливість — виважений, прорахований ризик та швидкість. Швидкість тому, що крига під тобою «дихає» та прогинається, ти наче рухаєшся по натягнутому брезенту і, коли відчуваєш, що можна пройти, не «пірнувши», — треба йти. Тонка крига тріщить, тобі хочеться бігти щодуху, але ти знаєш, що робити цього аж ніяк не можна: за тобою йдуть інші, а якщо ти зіпсуєш кригу, враз виникнуть наколи, й хтось неодмінно «пірне». Тим, хто йде кригою вперше, засвоїти це не так просто. Однак хлопці, гадаю, відчули ситуацію та зрозуміли мої напучування. О, як нам зараз потрібна удача!..

Рюкзак добре лежить, щільно... В поході погано вкладена ноша псує настрій, муляє, висотує нерви.

Сонце лишилося ліворуч і позаду, воно повільно сідало. Просто на очах у виднокіл вклинювався чорний силует віддаленої скелі. А ліворуч холодно блимнув блідий і страшний місяць. Він приніс люту холоднечу, й вони відчували це з кожною хвилиною дедалі більше. Годину тому термометр показував мінус п'ять. Скільки зараз?..

Хаос крижаних нагромаджень поблизу був тепер не таким красивим і видавався радше натхненною композицією диявола. На деяких ділянках переходи були виснажливі, ноги в'язли по коліна в насиченій водою сніговій каші, черевики промокли наскрізь. Час від часу на їхньому шляху поставали стрімкі уступи, вузенькі розводдя й розломи. Байда, який ішов першим, весь час промацував сніг. Часто лунали окрики: «Обережно, вимоїна!», «Розлом!», «Важка ділянка!» Шпарини роззявили свої зловісні пащі, чатуючи на них щокроку. І хоча в душах билося підсвідоме бажання якнайшвидше минути цей жорстокий район, йти доводилося повільно — не більше кілометра на годину. Лижі щохвилини тонули або в'язли в мокрому снігу та глибоких калюжах, які вкривали поверхню криги. «Крок управо... два ліворуч» — цим обмежувалося їхнє спілкування.

Щербо тримався посеред ланцюга і перетравлював страхітливу, несподівану думку. Думку, яка погрожувала розтрощити його розвідницьке світорозуміння, його оптимістичну переконаність у тому, що успіх і безпека передовсім залежать від кваліфікації: розуму, досвіду, сміливої тактики, мужності... І ось тепер, коли позаду в нього такий довгий воїнський шлях, — шлях солдата, розвідника, диверсанта, альпініста, доля примусила засумніватися в самому собі й більше довіритися удачі.

Острів порожній. Поряд іще один, дуже великий. Але до нього ще треба дістатися. Район зустрічі з човном захарастили тороси. Зворотний шлях відрізано. Шлях кригою фіорда — єдина можливість дістатися до Грунланна. Але попереду ще протока, вільна від заледенінь. Веселенькі перспективи! Те, що зробили старшина зі Смагою, просто ціни не має, гарні б ми були без плавзасобів! Плавника тут навіть на нікчемний пліт не набереться, а нам треба аж три. А далі? Ну, переправимося на сусідній острів, а фріців і там не виявиться, що тоді? Грунланн у десятки разів більший, там з однієї вершини весь острів не роздивишся. Ще дві доби забере. Оце завданнячко... Вкотре він відчув, як час шалено тисне на серце, загрожуючи розчавити весь його запас оптимізму. «Стратеги чортові! Водять пальцем по карті, а тут розсьорбуй — не втримався від різкості щодо штабістів. — Пасинки удачі — це ми. Ану, зажди шмарклі розпускати, — гримнув на себе. — Поглянь, Байда ступає — жодного сумніву. І старшина... Але їм легше — в них є командир, який і мусить міркувати».

Кожен наступний крок давався великими зусиллями. Дедалі частіше зустрічалися розріджені ділянки, де «кисіль» не тримав. Крижані поля темнішали, а це означало, що товщина їхня гранично мала. Такий шлях для групи з повною викладкою за всіма канонами непрохідний. Але в них не було вибору, бо не могли дозволити собі розкоші відступити.

Щербо перебрався ближче до голови ланцюга й закляк перед тим, як зробити черговий крок. Під лижами кришево. Метрів за двадцять попереду бовванів Петро Чорний. Поряд колупався Валєєв. Раптом у полі зору Щерба щось невловно змінилося. За мить він зрозумів: зник Чорний, й одразу чорною плямою над поверхнею вигулькнула його голова.

— Чорний провалився! — крикнув він Валєєву, скинув рюкзак, потім рукавиці. Борсаючись у крижаній каші, Чорний з величезними зусиллями звільнився від наплічника. Потім спробував пливти, хоч працювати руками в цій каші було дуже важко.

— Тримайся! — крикнув Щербо.

Надзвичайно повільно Чорний підплив до краю ополонки. Ухопився за кінець мотуза і почав так само повільно підтягуватися. Зірвався! І знову його скарлючені пальці тягнулися вгору, з рукавів стікала чорна вода, нігті від напруги побіліли. Крига тріщала й ламалася. Знову зрив! Щербо впав на живіт і схопив Чорного за руку. За секунду підбіг Валєєв, і вдвох вони ледве витягли потерпілого з крижаної пастки, а Ткачук з Гаральдом виловили його рюкзак та лижні палиці.

Петро Чорний стояв мокрий до рубця на морозі, і його одіж швидко перетворилася на крижаний панцир.

— Треба пройти. Зможеш? — заглянув йому в очі Щербо.

— Мені не холодно, — ледве розтулив зсудомлені щелепи Чорний.

До берега ще з півкілометра. Півгодини — і він помре. Наша забарність може коштувати йому життя. Але раніше, ніж ми перетнемо фіорд, зупинятися не можна. Ніяк не можна!..

— Спирту!

Старшина швидко передав флягу ланцюгом, і Назаров, який стояв поруч, влив добрячу порцію в рот Чорного, у якого, здавалося, навіть очі побіліли від холоду.

— Не дрейф, Петю, зараз доскочимо! І сонечко тут не сідає, замерзнути не дасть. Дивись, який захід... рожевий, мов сідниці у юного павіана... Тепер воно підніматися почне.

Щербо чув, як примовляв Назаров, роблячи полтавцеві «масаж суглобів», бив по спині, намагаючись сколоти крижаний панцир. Вперед! Хутчі-іш!

Не інакше, як злі духи нам стають на заваді, бий їх грім. Гаразд. Згідно з законом балансу має бути компенсація надалі. А Чорний? Щербо знав, що надмірні вологість, туман, а надто ж вітер відбирають з тіла тепло. Так само, між іншим, і спирт, який може допомагати тимчасово. Не менш вагому роль відіграє і час перебування на морозі. Це він добре засвоїв минулої зими в засніжених сопках провінції Фінмарк. Зносити холод день у день, годину за годиною спати в снігу, роздягатися й одягатися на морозі, тільки двічі на добу мати можливість погріти руки над примусом — це серйозно. І звикнути до цього неможливо. Можна тільки стійко опиратися. Це просто. Для цього треба привчити себе до того, що холод — нормальне, обов'язкове, тривале явище. Але мокрий на морозі — це вже занадто. Мусимо встигнути!

Він знову перемістився в голову вервечки і майже наздогнав Байду. Шлях їм знову перегороджувало невелике пасмо торосів. Його досвід підказував, що торосіння виникає найчастіше в достатньо вузькій смузі, й подолати її можна. Необхідні тільки гранична уважність, реакція, котяча координація. Жодної метушні, поспіху, жодного необачного руху.

— Давай, Миколо! Тобі добре вдається, — він критично оглянув стомлену постать Байди. Нічого, попереду й не таке чекає, пронеси, Господи. Вперед!

Вони подолали й це пасмо, і наступне. Це був жорсткий темп.

До берега лишалося якихось півсотні метрів, коли під лід провалився командир.

8

«Тут шестеро офіцерів. Про Ерслебена та Фогля я вже згадував. Про особистість обер-фельдфебеля Зеппа Рана також. Окрім них, мою увагу привертає малосимпатичний для мене гауптман Петер Айхлер. «Малосимпатичний», тому що я не люблю офіцерів з відомства пропаганди.

Айхлер — гарант націонал-соціалістичного світогляду на нашій станції. Фанатик. Я знаю цей тип. Садистична несхитність. Ствердження своєї сили, своєї правоти, свого ідеалу через суд над іншими. Майже сексуальна насолода від своєї непохитності. Такий, втративши право судити інших, втрачає сенс і вдоволення життям. Очі в Айхлера зелені, а погляд якийсь затуманений і нібито неуважний, хоч водночас сторожкий, немов він пантрує рух твоєї думки, міміку, жести, очі. А сам він слизький, не п'є, не курить. Це свідчить про якусь приховану ваду. Нормальний чоловік принципово не може не вживати спиртного — це аномалія. Тим паче — в армії. Всі непитущі чоловіки, а їх на моєму життєвому шляху зустрічалося не так уже й багато, не більше шести-семи, були, як потім з'ясувалося, з якоюсь вадою: то впадали в шаленство, що межувало з божевіллям, то ставали над міру балакучими, і спинити їхнє слововиверження було понад силу будь-кому, то ще щось. Але так чи так їхня латентна неповноцінність відбивалася на повсякденній поведінці. Такі люди небезпечні, бо вчинки їхні непередбачувані. Айхлер небезпечніший удвічі, тому що «поїхав» на ідеї, як мені здається. Його ніхто не любить, ні офіцери, ні солдати. Солдати називають його «Шприц». Чому «Шприц»? Ідеологічні ін'єкції? Щеплення від вірусів? Яких? Комуністичних? Нісенітниця! Які червоні бацили можуть снувати тут, серед криги й каміння? Полярні вітри начисто вивітрюють будь-які ідеологічні бактерії. Тепло та їжа — ось найкраща пропаганда в подібних умовах».

Він відчув, як пекуча холодна вода заливає комбінезон.

— Усім залишатися на місцях! — пролунав його крик. Сильна течія вже збила його, поклала майже горизонтально й невблаганно затягувала під лід. Пальці судомно чіплялися за крижану кромку. Однак течія була дуже потужна, опиратися їй тільки пальцями рук, які щосили хапалися й сповзали по зализаному водою краю ополонки, було неможливо. Холод сковував м'язи, продирав до кісток. Усе вирішували секунди.

— Ніж, Батю! Ніж! — крикнув Байда, поспіхом здираючи з плеча мотуз.

Утримуючись лівою рукою, Щербо занурив праву у воду, намацав на поясі ніж і, вирвавши його, з усієї сили ввігнав у крихкий лід. Одразу стало легше. Руків'я ножа, немов великий цвях, стирчало з криги. За нього можна було зручно триматися.

Байда, а разом з ним і Щербань, уже спокійніше, без метушні, кинули потерпілому два кінці, спочатку обмотавши їх навкруг себе. Тримаючись обома руками й по черзі підтягаючись то на одній, то на другій, Щербо намагався не перенавантажити жодного з них. Він щойно переконався на власному досвіді в тому, в чому вони ще не встигли впевнитися, — найменший тиск на лід проламає його, наче папір, і тоді у воді вже опиняться троє. Та злі духи, що шугали над фіордом, не хотіли заспокоюватися. Підмитий течією літній лід не витримав ваги Щербаня, і той з тріском пішов під воду. Щербо вже лежав на кризі і бачив тільки його голову. Той також тримався за ножа, як хвилину тому — Щербо. Тепер головне навантаження було на Байді. «Тільки б він не шубовснув! Тільки б лід витримав!» — майнуло в голові Щерба. Краєм ока він помітив, що вся група лежить на льоду і просувається вперед поповзом. Молодці, хлопці! Вдвох із Байдою вони витягли на кригу Щербаня. Коли той уже заніс ногу, щоб відштовхнутися подалі від ополонки, провалився Щербо. Вони знову помінялися ролями. «Коли ж цьому настане край, дідько б його взяв!» Нарешті, видряпавшись на лід і намагаючись захопити якомога більшу площину, Щербо зі Щербанем доповзли до невеликої старої крижини трохи осторонь. Перевели дух. Щербо помітив, як силкується розліпити побілілі кулаки Байда: жодного разу він не перехоплював мотуз. Як узявся, так і тримав. До кінця. Намертво.

Старшина передав флягу зі спиртом.

— Ну й водичка... Мов у Гаграх, — ляскаючи зубами, намагався пожартувати Щербань.

Врешті стали табором на північному березі. Стоянка була зручною — поряд струмки талої води й завала плавника на паливо. Тільки часу в них було обмаль. Знайшли більш-менш простору печеру, розташувались у ній і швидко розвели вогнище. Невдовзі мокрий одяг уже сушився біля вогню.

— А наш старший лейтенант — кремінь! — замислено промовив Сиротін, простягаючи задубілі долоні до вогню, — Батю й Григорія тримав — ні на крихту не зсунувся.

— Таких мужиків у всій армії якщо з десяток буде, то багато. Це я тобі кажу, — потвердив Назаров.

— Так, чоловік він серйозний, — охоче встряв у розмову Цвях, набиваючи тютюном величезну люльку. — Тут до нього нещодавно лікарка приїжджала... з армійського шпиталю. Капітан медичної служби, між іншим, — він з насолодою запихкотів, обгортаючись димом. — Ну, баба, скажу я вам... — він солодкаво примружився. — Налита, як... трьохсотп'ятиміліметровий снаряд. Іде — кожна жилочка грає. Але при тому не профура якась, а... статечна. Коротше, козир-баба!

Назаров штовхнув Сиротіна й скорчив гримасу, яка мала означати: теж мені, фахівець!

— Нашому брату, оскаженілому на фронтах, самі знаєте, багато не треба — спідниця війнула, він і розпустив шмарклі. А Микола — ні за що! І неодружений, нічим не зв'язаний! Знову-таки, не він до неї, а вона до нього — факт показовий, — він помовчав, смачно затягуючись. — Вони й у сопки гуляти ходили, але так і повернулися за метр одне від одного. А вже як вона на нього дивилася! Та з тим і поїхала. Напевно, не припала до серця ця дама пік нашому старшому, незважаючи на свій скажений шарм. — Цвях досадливо крякнув, немов підсумовуючи розповідь.

— Та він, вважай, капітан уже. Батя подання на нього вже давно відіслав, сам бачив, — сказав Назаров.

9

«Сьогодні настрій паскудний. Якісь передчуття... Це не дивно після двох зимівель ця експедиція аж ніяк не сприяє стабілізації психічних реакцій. Сенсорний голод, активізація процесів уяви, нестійка психічна діяльність. І, очевидно, типове для полярника відкриття цінність спогадів, які в нашому, позбавленому подій та вражень житті, мають неабияку силу впливу, майже, як галюцинації. Компенсаторні реакції, так кажуть психологи. Мій синоптик капрал Клок формулює це по-іншому: у солдата всього повинно бути вдосталь — жратви, шнапсу, дівок, сну і стрілянини. Поки що тут вдосталь тільки сну. А від останнього — вбережи нас, Господи!»

Йозеф Гревер гірко посміхнувся. Так, йому, доктору природознавства, нащадкові великого германського географа, лікаря й астронома Ієроніма Мюнцера, майору Абвера, старому борцеві НСДАП, доводиться відбувати тут уже третю експедицію. Третю! Вочевидь, це якась закономірність великої політики, яка ще знайде свого дослідника: тих, хто стояв біля джерел потужних політичних рухів, тих, хто готував ґрунт для революції, хто здійснював її, після переможного завершення боротьби чекає в кращому разі забуття. У гіршому — куля від «соратників у боротьбі», які приєдналися до руху набагато пізніше і не вибачають того, що «старі борці» бачили вождів такими, якими їх не повинен бачити простий смертний. Про це свідчить досвід усіх революцій, і націонал-соціалістична, на жаль, не виняток.

Але ж були й інші часи. Колись Адольф Гітлер, фюрер та рейхсканцлер, був для нього «психуватим хлопцем із зубною щіткою під носом», так, здається, назвав його Руді тоді в пивниці, де вони весело сиділи, здуваючи пивну піну з вуст. Тепер можна сказати, що й сама націонал-соціалістична партія, подібно до Венери, народилася з піни. Тільки піна ця згущувалася не побіля скель острова Кіпр, а в повних доброго баварського кухлях «старих борців». Так, веселі були часи...

А тепер «єфрейтор Аді» мислить всесвітніми масштабами, й цілі народи для нього не більше, як «расові одиниці». А на справжніх революціонерів очікує розстріл, і кулі для них тримають до часу у казенниках не вороги, а соратники. Це був «перший парадокс Гревера» і головний. Йому подобалися парадокси — своєрідне свідчення гостроти й вишуканості його мислення.

Владу захоплює групка людей, з якими ти нещодавно був на «ти», міг поплескати по плечу. Але тоді вони були такими, як усі, а тепер? Владу не можна плескати по плечу, а вождеві — казати «ти». Інакше він не вождь...

Другий парадокс, «відпрацьований» Гревером, був, на його думку, значно тоншим: історією рухає Його Величність Забобон. Упередженість та ворожість, які є законними нащадками неуцтва, набирають сили у нестабільні історичні періоди. І тоді змінюється обличчя світу. Іноді до невпізнання. Уява, неправильні аналогії, асоціації й припущення плюс емоції відповідного забарвлення та неповне, перекручене знання. На цей кістяк нарощуються політична несамовитість, схильність до містики та ірраціоналізму, амбітність. Той, хто формує подібну психограму мас, хто здатен маніпулювати всім спектром неосвіченості, стає Господарем. Кров, дух, німецька доля, поклик загиблих героїв — наші, німецькі міфи. Під їхнім впливом, як під пресом, формується єдиний арійський моноліт. А педаль керування цим пресом — під ногою у єфрейтора Аді, взутою у лакований черевик. Чи в кірасирський чобіт?

Гревер підійшов до ліжка, застеленого важкою темно-сірою ковдрою з двома червоними смугами по краях. На нижній був витканий напис «Ноги», на верхній красувалися слова «Німецький вермахт». Але щось у ньому опиралося бажанню сісти на цю ковдру, зім'яти ідеально рівну поверхню. Він позіхнув і повернувся до столу.

Третій парадокс, виведений Гревером «для внутрішнього вжитку», проголошував: що більше у революції «національного», то менше «соціального». Духовна енергія народу, національна свідомість, національні почуття — всі ці атрибути ще з часів Лютера поступово виродилися в брязкальця й закінчилися закликами на зразок «Вбивайте їх, як скажених псів!» Отже, хоч з якого боку підступи, а кожна революція схожа на потвору, яка пожирає сама себе.

Такі політичні реалії, і діяти мусиш, хай якими несправедливими вони є, відповідно до цих імперативів.

Він замислено малював вигадливі вензлі в щоденнику. Не настільки він наївний, щоб довіряти подібні думки паперові. Гауптман Айхлер уже давно пожадливо придивляється до цього товстого зошита. Партійний нагляд має бути всепроникним, а око партійної канцелярії — невсипущим. Та марні його кровожерні прагнення, цей зошит він отримає тільки біля мертвого тіла. Гревер зіщулився, уявивши себе цим «мертвим тілом».

Привал зробили, аби лиш попоїсти та підсушитися. Потім швидко надули човни й підготувалися до переправи.

Протилежний берег ледве вгадувався в тумані.

— Тут компас показує динаміку приросту надоїв молока у Вологодській області або, скажімо, вантажопідйомність нашого старшини... Похибка гуляє до ...надцяти градусів. Тут треба орієнтуватися за сонцем або мати карту магнітних відхилень інституту Штернберга та гіроскопічний півкомпас, — пояснював Назаров Краповичу.

Хоча вийшли вони за попутного вітру та хвилювання з корми, однак дуже скоро виявили рівномірне коливання з лівого борту і доки збагнули, що ж діється, лягати на попередній курс було надто ризиковано — стихія загрожувала знести їх на скелі мису Форстрем. Залишалося тільки дійти до невеличкої бухти Кроссен.

Тепер їм треба було трохи перечекати, щоб зустрічні течії протоки врівноважили одна одну. Весь водний простір становив суцільне хаотичне хвилювання, в місці зустрічі протилежних течій вода «кипіла». Щербо бачив, як човен старшини Лукашевича, морський досвід якого був значно багатшим, ніж у будь-кого з них, ніяк не міг подолати шалено вируючу смугу акваторії. Вода бугрилася, пінилася, вихор чорториїв крутив човен. Старшина, Гаральд, Цвях, Щербань гребли дружно, як давно злагоджений екіпаж.

І все-таки вони продерлися. Тепер нічого не залишалося, як розвернутися за хвилею й піти в напрямку льодовика Аггор. За таких обставин керуватися картою не випадало, вся увага зосереджувалася на керуванні човном: Щерба тут виручала сумлінна проробка маршруту. Зручну лагуну ліворуч від південної ділянки фронту льодовика Аггор він давно побачив, і тепер це придалося. В їхньому становищі не залишалося нічого, як ризикнути пройти перед фронтом льодовика, бо перед входом до лагуни вони збагнули, що шторм набирав сили.

Відійшовши під захист невеличкої коси, змучені боротьбою з вітром, хвилею, течіями, вони дозволили собі хвилинне послаблення. Щербо озирнувся на хлопців. Аж раптом погляд його вихопив у бурхливому морі щось стороннє. Глянув у бінокль: якесь судно виринало з-за мису Форстрем. Воно важко перевалювалося з хвилі на хвилю, півбак, укутаний пінявими бурунцями, майже не випинав з води. Дивитись на те було страшнувато. На борту було написано: «Фленсбург».

«Ось вони! — зловтішно подумав Щербо. — Я знав, що нам не розминутися!»

— Поглянь, — Смага штовхнув ліктем Джафара. — Недарма ж ми тут стільки нудьгуємо!..

«Вони нас не бачать — далеко, та й коса заважає. А наша осадка та габарити дозволять втиснутися ось у цей розлом, простежимо, куди тримає курс цей «Фленсбург»».

Німці пройшли на північний захід і невдовзі зникли за скелями. «Напевне, в бухту Інгель, що ближче до центральної осі Грунланна. Це кілометрів чотири звідси. Гаразд! Тепер вони від нас не втечуть, голуб'ятка!»

В бухту перед льодовиком Аггор Щербо і його група влетіли на повному ходу й затабанилися просто перед фронтом льодовика — так можна було вчинити тільки з радощів. Потому, змучені й спустошені, вони сиділи й дивилися на море.

Свинцева вага в усьому тілі — заледве розгорнули килимки й спальні мішки просто біля підніжжя скельного пасма й одразу провалилися у важке забуття, ігноруючи гуркотіння новонароджуваних айсбергів. Тільки раз, коли надто потужний гуркіт обвалу змінився на віддалене гудіння, на якусь мить вирвалися з обіймів забуття, чутливо відреагувавши на зміну звукового тла. Гудіння долинало нізвідки, й це робило його особливо зловісним, здавалося, ревищем повнилося все — крига, повітря, сам простір, і була в ньому та сила, підкоряючись якій, вони, напівсонні, висунулися зі спальників і побачили, як з натужним ревінням уздовж коси котилася височезна хвиля, здіймаючи пишний пінистий гребінь. Але коса захищала надійно, і жодні хвилі та обвали айсбергів не спроможні були вигнати їх зі спальників.

— Як сказав Отто Юлійович Шмідт Валерію Чкалову, найкращі спальники — із собачого хутра, — пробурмотів Смага й одразу відключився.

10

«Від пульсуючих льодовиків можна чекати чого завгодно, вони схильні до буйства. Хатина в долині Кольмар була знищена селем на озері прорвало льодову греблю. Обережність! І ще раз — обережність...

... Якийсь бовдур з міністерства пропаганди підкинув у наші тюки старі «Берлінер ілюстрірте». Для зміцнення бойового духу. Але що, окрім туги за нормальним кліматом, може викликати фото німецьких солдатів у грецькій кав'ярні? Або фото довгоногих цицькатих німф, зодягнених у есесівські мундири?!

«Конраде, ти подивись — яка баба! А цицьки нічоге-енькі!.. От би до такої під спідничку залізти!..» «Та в неї ж бакенбарди, як у Великого герцога Карла...» «Ідіот, це ж сонячні полиски. Що ти тямиш у жіночій красі!»

Що ще може турбувати здорового двадцятирічного жеребця, тим більше тут. Тричі молодець мій чудовий обер-фельдфебель!

Слиняві барани! Що вам сюди, «Пуфф-ваген»[4] подати? Та ж ви, стоячи в черзі, повідморожуєте собі всю чоловічу гідність! Сюди б тих хлопців, які нам ці журнальчики понапихали! Я б їм звідомив усі таємниці статі, влаштував би їм «фонтан кохання», вони б у мене своєю слиною захлинулися!

Хвала Господу, що волею Його ми, я (командир) та лейтенант Ланґер (лікар), позбавлені тут зайвих турбот про солдатські трипери. «Галантний нежить» — це привілей остландрейтерів, «лицарів походу на Схід»».

Встановилася напрочуд ясна погода. Ще якусь годину тому брудно-сірі купчасті хмари заступали все небо багатошаровим серпанком. Тепер же яскраве сонце висіло над ними сліпучою кулею, кришталева бахрома крижаних язиків, що спускалися до води, заграла тисячами виблисків.

Щербо дивився в зеніт переповненого світлом неба. Не небо — якась нерухома синя стеля. Небо повинне мати глибину. На батьківщині не буває такого неба!

Плечі нили, нагадуючи про рюкзак. Наші наплічники — то наочне втілення нескінченності. Не відразу й утямиш, що в ньому гримить: чи то казанок, чи зброя, а може, — власні кістки. Хоча в десантника не має гриміти нічого... З такими шафами на плечах будь-який шлях — серйозний іспит, надто коли ти йдеш туди, де немає життя. Холод — ворог життя. Я заборонив розтирати снігом обморожені місця, адже тільки так можна уникнути гангрени... Руки майже у всіх забинтовані...

... Вони йшли вздовж узбережжя навпрошки, намагаючись сягнути краю Фріс-фіорда в найвищій точці. Яскраві промені обпекли їхні й без того обвітрені обличчя. Від сонячних опіків почали розпухати носи й губи.

Вони повільно тяглися облямованим скельними бастіонами кулуаром, метр за метром. Кожен бачив перед собою лише рюкзак попереднього. Відчуття відстані деформувалося, й ті скелі, до яких, здавалося, було рукою кинути, залишалися так само недосяжними. Вони підіймалися п'ять годин, а сонце пекло дужче, ніж у найжаркішій пустелі. Так їм здавалося. До шкіри на обличчі боляче було доторкнутися, враження таке, наче вона здулася суцільним пухирем і от-от лусне... Вони скидали рюкзаки, опускалися на каміння, розправляли занімілі плечі, але за п'ять хвилин треба було підніматися. Старшина командував:

— Час, хлопці. Не можна засиджуватись, тіло розслабне. Вперед!

На черговому привалі почули, як з пружним шурхотінням обвалюються снігові карнизи.

— Колір вашого обличчя, сер, виказує в вас запеклого гравця в гольф... сер, — вдавано поважно зауважив Цвяхові Смага.

Протягом перших трьох годин «кришталево ясної» погоди Цвях устиг «хапнути» безжального ультрафіолету, й зараз його червоне обличчя наближалося до стадії кривавого біфштексу. Сплюнувши, він зморщився від болю в розтрісканих губах і підняв очі на Смагу.

— Мабуть, про Пінкертона начитався?.. Краще макітру сховай, а то ненароком знесе всю твою мудрість дурною каменюкою...

— Мені б не хотілося розцінювати відповідь цьому панові як грубість, сер. Хоча якість тутешнього сонця дещо той... хрінова. Сер, — підхопив Назаров.

— Припиняй художній свист, — побачивши, що старшина та Байда водночас підводяться, Цвях із удаваною жвавістю прохрипів: — Вперед, астматики, вперед!..

Щербо невдоволено зауважив, що сили розтанули геть. Ноги втратили чутливість, губи пошерхли, печуть, крізь бинти на руках точиться кров. А серце то стиснеться, то попустить. Напевне, так почуваються дуже старі люди...

Нарешті вони зійшли на височину й побачили: за три сотні метрів од краю води над чорною дугою морени, майже біля самісінького льодовика, пофарбований під сіре скельне тло, стоїть добротний просторий будинок. А трохи нижче, на березі фіорду, неабиякий причал. Очевидячки, саме тут кілька годин тому стояв «Фленсбург». Коли ж він встиг відчалити? І як ми цього не помітили? Адже акваторія весь час була в полі зору...

Майже весь час. Напевне, це сталося, коли ми просувалися ущелиною.

Вище, на льодовику, Щербо помітив мальовничо розкидані на мерехтливому льоду опадомір, градієнтні щогли, метеобудку. Трохи осторонь сіріло ще кілька невеликих будівель. Склад, дизельна... А цей двоповерховий палац — метеостанція?.. Надто великий. Якщо це те, що ми шукаємо, то де ж антенне господарство? Не видно.

Він стурбовано водив біноклем навкружними скелями, намагаючись розгледіти дроти й ґратчасті антени. Невже все нанівець? І знову доведеться шукати? Не може бути. Їхні радисти мають бути десь неподалік. А може, цей бісів «Фленсбург» зайшов не сюди, а саме до радистів? Але шлях східним узбережжям відрізаний, там — фіорд і фашисти. Стоп, там навіть бухти придатної немає. Де карта?

В душі знов закалатався неспокій, проте Щербо розумів, що розгадка десь поряд. Тепер ми володіємо становищем, ми визначаємо перебіг подій. Це вже успіх.

Дивлячись на карту, Щербо силкувався визначити найвірогідніше розташування радіоцентру. Зажди, зажди, помилятися не можна, інакше не встигнемо. Цього разу ми мусимо вийти точно на об'єкт. І виграти час. Могли вони розташуватися на узбережжі? Могли. Де? З південного сходу прийшли ми, там порожньо. Випромінювати вони повинні саме в цьому напрямку. Північно-східна чверть відпадає, там гори заважають. Західне узбережжя — також. От і виходить, що не могли. Отже, об'єкт всередині острова... Логічно шукати його на височині. Можливо, є тут зручне плато?.. Не бачу... Є ще якісь варіанти? Якийсь грот — розтрубом на південний схід? Антени? На піках? Громіздко. Не варто цього робити для мобільної станції, яка повинна швидко розгортатися і так само згортатися. Вони акуратисти. Заздалегідь, певно, всі пфеніги підрахували... Припустимо...

З усіх розрахунків випливало, що найпридатнішим місцем для розгортання німецького радіогосподарства є плато за три кілометри. На карті так усе добре... А доведеться випробувати цей район на власній шкурі.

Далі вони йшли суцільним льодовиком. Морени залишилися позаду. Льодовик був схожий на застиглу шугу, яка буває восени на великих ріках. Час від часу група потрапляла в завали, з яких, здавалося, вибратися було неможливо. Мучила спрага. Щербо помітив, як хлопці почали жувати сніг.

— Припинити! Сніг спраги не вгамує, а шлунок застудити можна.

Квапливо спустилися льодовою кручею й перебралися через струмок, що шумів у ополонці. Видряпалися нагору і опинилися на льодовому містку, сантиметрів із двадцять завширшки. Праворуч і ліворуч зяють глибочезні розломи. Вниз дивитися не можна — паморочиться голова, зраджують руки. Дивитися тільки вперед... Подолали.

Повільно обігнули невисокий сніговий горб й замилувалися незоглядним сніговим простором перед утомленими очима.

За кілометр на північ у снігах опинався колючим вітрам довгий приземкуватий барак на невисоких палях. Праворуч — антенне поле, ліворуч позаду — ще одна будівля.

«Молодець, Павле!» — застукотіла важка кров у потилиці. Серце сповнилося шаленою радістю.

Незважаючи на досить значні розміри, барак виглядав напрочуд акуратним і навіть затишним. Наш клятий об'єкт. Немов пряникова хатка. Жаданий, як щастя, і близький, мов лікоть...

11

«Норвежець Свердруп у тридцять четвертому році піддав кількісному оцінюванню інтенсивність танення снігу: п'ятдесят два відсотки дає сонце, решту атмосфера. Але таке співвідношення не скрізь. Тепер це я можу стверджувати з абсолютною точністю. Якби мені вдалося знайти загальні закономірності зледеніння всієї північно-атлантичної провінції! З часом, коли Ґренландія та Ісландія входитимуть до рейху, можливо, мені вдасться це зробити.

А поки що найзаконспірованіша наша метеостанція на півдні Ґренландії зазнала нападу якоїсь жалюгідної жмені ескімосів та данців. На Землі Франца-Йосифа інший наш об'єкт «Гольцауге» самоліквідувався. Особовий склад отруївся м'ясом білого ведмедя. Довелося евакуювати всіх. І це напередодні операції! Тепер на нас лягає потрійне навантаження».


Вони обладнали свій спостережний пункт на горбі в глибокій сніговій подушці з підвітряного боку схилу, зверненого до німців, за сотні метрів від місця, де постав жаданий об'єкт.

Солідний сніговий карниз, що навис над підвітряним схилом, десантники про всяк випадок обвалили, хоча зробити це було нелегко: діяли вони тепер на виду у фашистів. На щастя, небо знову стало сірим, сонце зникло, а згори посипався повільний, лапатий, якийсь оперетковий сніг. Це й дозволило їм вирити нору, діставшись до скельного гребеня-основи. Передню частину завісили запоною, потім звели снігову стіну з лазом. Зовні лаз привалили сніговою плитою. Вирівняли склепіння, зміцнили стіни, утрамбували сніг. У стінах зробили ніші для свічок. Підлогу застелили шматками брезенту, — старшина дуже журився за загиблими у торосах оленячими шкурами, вони ще й як знадобились би зараз. А якби сюди ще й лапника — був би повний комфорт...

— До дідька, перетерпимо! Не з аристократичного клубу. Жируєш, Хомичу. Забув минулу зиму? Як ми «загоряли» в тій «пекельній горлянці»? — озвався невгамовний Назаров.

— Нічого я не забув. Як звідтіль видряпалися — тільки ми й пам'ятаємо... Ребра німчура таки порахував нам... Але й ми нічого собі, дали йому здачі так, що він на хвилинку забув, де в нього ґудзики на штанях... А тут що?.. Тісно? Зі «стелі» капає? Зате в теплі!

Щербо з Байдою не відходили від амбразури, вдесяте і всоте оглядали абверівське лігвище, скрупульозно вивчали звички його мешканців та навколишній ландшафт. А десь глухо рокотали водоспади, з піку Фолкнет долинало сумовите виття хуртовини та зрідка чувся пружний протяжний гуркіт обвалів.

Висота над рівнем моря не більше трьохсот метрів, а літо геть не відчувається. Холоднеча, вітер. До метеостанції кілометрів два з гаком, до цих — з кілометр... Ми саме контролюємо їхню стежку між метео- та радіостанціями. До стежки три сотні кроків. Вони її навіть порожніми діжками з-під соляри розмітили. Лід засипали гравієм, мокрі брили цієї мішанини з каменю та зледенілого бруду навіть на тлі навколишніх скель видаються чорними. Отже, діжки не демаскують, з повітря не угледіти. Все врахували, гади...

Щербо вдивлявся в скелі, в льодовик, який звивався перед ним широкою смугою, прикрашеною кількома темно-сірими моренними борознами. Великий глетчерний[5] басейн породжував моторошні відчуття: перше враження було таке, що це величезне крижане страховище повзе просто на тебе.

Льодовик мав складний рельєф. Льодове поле було майже гладеньким з поодинокими, чітко окресленими радіальними розломами, усе це добре проглядалося з усіх чотирьох боків, відтак непоміченим до нього наблизитися не можна було. У північно-західних верхів'ях, кілометрів за три, тіло льодовика на великому просторі перетинали глибокі шпарини. Трохи східніше на перегині ложа виднілося багато поперечних розломів.

Ще далі від скель відокремлювали глетчер стрімкі уступи льодоспадів, суцільна хаотична система розтягування й сколювання. Звідси помережане тріщинами тіло льодовика схоже було на зморшкувату шкуру носорога. Щербо знав, що на подібних льодоспадах загальна площа шпарин у багато разів більша за площу монолітної криги. І ще він знав: у товщі льодовика існує прихована від очей ціла система порожнин і тунелів. Вода, стікаючи по розломах, промиває в кризі глибокі, подеколи на всю товщу льодовика, колодязі, накопичується в порожнинах, закручується у вимоїнах. Затягне такий «льодовий млин», і... Від самої думки про сутінок крижаних підземель по спині пробігли дрижаки.

Так чи так, північні та північно-західні підступи до станції неподоланні. Це найнеприступніші, найнебезпечніші ділянки, і форсувати їх — божевілля. Тим паче — швидко.

От завданнячко, дідько б його взяв! Жодної зачіпки.

12 

«Перед нами на десятки кілометрів стелиться дике холодне узбережжя. Гірські піки похмуро здіймаються над затокою, а частокіл неприступних нунатаків[6] схожий на середньовічні кам'яні фортеці. З роками мене дедалі більше охоплює майже забобонний острах перед силами природи, приходить розуміння того, як мало важать люди в цьому холодному краї. Раніше цього не було. Навіть у Гімалаях! Зараз, коли я дивлюся в небесний простір, заповнений хаосом метушливих хмар, чую ревіння припливу або гуркіт водоспаду, стає якось незатишно. Ти загублений у льодах, жалюгідний і нікчемний, а довкруж усе величезне й чуже... І здається, немов хтось згори стежить за тобою. Бог?.. Мимоволі згадуєш Гете. Або ще когось похмурого та урочистого. Може, старію?..»


«Досі ніколи не спадало на думку, що тиша може бриніти, — її можна слухати. Тут її починаєш сприймати не як відсутність звуків... Мовчанку Півночі передати неможливо — безмовні скелі й крига, так, наче перед брамою потойбіччя, коли починаєш чути прискорене биття власного серця, схлип легень, хрускіт суглобів та шийних хребців. Німота, яка звучить! Під впливом цього млосного відчуття мозок перестає нормально працювати. Людина не витримує. З'являється нестерпне бажання відчинити двері кудись, все одно куди, проте побачити щось інше, окрім білого простору, все одно що... Тиша може позбавити розуму, а може і вбити.

Чарівливі привиди тиші ведуть углиб полярної пустелі під прихисток великого Мовчання. Вони обіцяють тихий і безболісний перехід межі... Вони обіцяють Спокій. Так полярні пілігрими зникають у сонному дурмані. Зникають без сліду... в білому ворушкому мороці...»

— Дивися! — раптом хрипко прошепотів старшина. — Загусло мастило в каналі затвора. Протри насухо... гасом... Німці помилок не пропускають.

Щербо трусонув головою, намагаючись відкинути сонне запаморочення. А німці вже, мабуть, накреслюють нас на планшетах... Ні, вони нас засікти не могли. Кави хочеться... міцної, гарячої. Люди мають бути серед людей, спати в теплі, ходити по-людськи, а не рачки та із страховкою.

Пересохло в роті. Він зрозумів, що перестав «тримати холод». Організм вимагав калорій, а порожній шлунок відповідав судомним клекотанням.

— Ех, каші б гарбузової... гарячої, га?! — повернув його до дійсності голос Цвяха.

— Псих, — по-філософському констатував Ткачук.

Думки збігали, рвучись, мов паперові смуги. Каші гарбузової... от що то є український загін!

— Зосередитися! Зібратися! — прикрикнув він на себе. Втомлено примружився. Розпорядок дня ми вивчили. В кожному разі тих, хто на видноті. Змінні радисти назовні носа не вистромлюють. 4.00 — підйом — служба кухарняного наряду. 5.00 — підйом чергових та днювальних. Завидки беруть, коли вони на хвилину вискакують з паруючих дверей. Зажди, сволото! 5.15 — підйом денщика та командира. Такий собі пещений обер-лейтенант. Навіть звідси його постава видає прусака. 5.30 — підйом усього особового складу. 5.45 — фіззарядка. Гигочуть, мов жеребці. Весело їм. Упевнені в своїй невразливості. Нічого, нічого... 6.00 — сніданок. До них досягав солодкий запах свіжовипеченого хліба. В такі хвилини обличчя у всіх кам'яніли, погляд ставав відчуженим, і в очах горів голодний блиск. Старшина роздав по два сухарі кожному, й у їхній похмурій сирій норі запала зосереджена мовчанка.

Лють особисто в майора Щерба, викликала ранкова перевірка, що провадилася о 6.15. Куди вночі могли щезнути ці льодові гренадери? В яку самоволку могли злиняти там, де до найближчого борделю було щонайменше сімсот кілометрів? Хіба що на побачення до Снігової королеви підскочити. Вони ж... педанти! А фельдфебель у них — вовкодав. Стружку знімає — навіть сюди чутно. Горлає на весь архіпелаг, шкода, слів не розібрати...

6.30 — 7.00 — прибирання, чищення зброї. Потому півгодини нікого не видно. Напевне, якісь політзаняття влаштовують, чи що. Цікаво, які вони теми проробляють? «Хорст Вессель проти Іуди» чи «Націонал-соціалізм — щит проти всесвітнього жидо-більшовицького заколоту»... Сволота! Щербо втретє піймав себе на зловтішній дитячій погрозі і з досадою подумав, що це свідчить про його розгубленість. І тут його затопила та втома, що виникає лише поряд зі смертю.

Одне він знав твердо, і те підказував досвід: коли так важко і складно, не можна діяти за домашньою логікою. Вона кличе щонайскоріше вертатися додому та не злазити з печі. Але... Нам треба розтрощити це абверівське кубло. До того ж при цьому бажано залишитись живими. Хоч кому-небудь... Щоб доставити трофеї до своїх. Отже... необхідно устругнути божевільну штуку. Слівце яке вихопилося — божевільна штука! Отож те, що мусимо зробити, — божевілля?.. Розраджує якось.

Однак Щерба заспокоювало те, що на обличчях бійців не було ні занепокоєності, ані хвилювання. Немов вони гуртом зібралися на недільну прогулянку. От лише шлунки порожні буркотять. Кажуть, людина ніколи не звикне до небезпеки. Але ще кажуть, що її чуття так само необхідне, як біль, хвилювання, страх. А вони зуміли, навчилися жити поруч з небезпекою — ставитися до неї так само, як ставиться ремісник до непіддатливого матеріалу, математик до складної теореми, орач — до твердої кам'янистої землі, яку необхідно обробляти. Боже, як ноги мерзнуть...

Примус допомагав мало. Вони були змушені відігрівати й сушити черевики поряд з собою, в спальниках. Інакше при виході з нори ті перетворювалися на дзвінкі жорсткі колодки.

— Браття, а я сон бачив, — сказав Цвях. — Отак!..

— Ну...

— Лежу ніби я в чистій світлиці, на печі. А господиня молода з усіма жіночими принадами... борщ варить. Для мене ніби, а...

— А на столі стоїть запітніла сулія мутнуватої рідини з бридким запахом, — в тон йому підхопив Назаров. — Літрів на три.

— Завжди ти устрягнеш, лиходію.

— Я ж тільки уточнив обстановку, Ваню. Не ображайся, катай далі.

— Ну... закінчила вона поратися та й до мене, — уже без мрійливості в голосі продовжив Цвях, — до столу запрошувати. Пригорнулася так ніжно. Очі сміються. А сама — гаряча!..

Хтось солодко застогнав. На якусь мить запала тиша. Потім пролунав співчутливий голос Назарова:

— Це тобі Ігнат ненароком примус у фізіономію сунув. Ігнате, ти днювалив?

— Ні, Володька правий, ти справжній туберкульоз.

— І ні хріна ти, Ваню, не спав. Я чув, як ти весь час зубами цокотів.

Так. Ніхто з них не міг заснути, незважаючи на виснаженість. І ні зелена трава, ні південні пальми, ні теплі моря не могли їм снитися.

З сьомої тридцяти до пів на дванадцяту Щербо спостерігав розмірений солдатський побут, госпроботи, які провадяться в усіх арміях світу. Заготівля й транспортування плавника на собачих упряжках, годівля собак (тут була невелика псарня).

Одна упряжка була, напевно, з метеостанції, друга — звідси. Нарти з кулеметом. Це — для нас. Зараз пси сиділи на ланцюгу, прибитому до паль, що вмерзли в кригу.

Скільки ж фашистів тут може набратися? Спробуємо підрахувати. Метеостанція, радіо- та радіолокаційна станції, так... Три зміни по вісім годин, отже, три начальники змін, та, судячи з кількості антен, три прийомопередавачі... дев'ять радистів-слухачів, двоє шифрувальників... на РЛС — шість змінних операторів, не менше... плюс командири... це вже двадцять. Далі... тут я бачу два дизелі — на кожну станцію по одному — та один запасний, та внизу на метеостанції один... це два механіки... та телефоністів десь із троє-четверо... та госпкоманда, як мінімум, п'ятеро — «заступник по тилу», каптерник та двоє кухарів, кухонний наряд — троє... метеокоманда — кілька синоптиків з командиром. Ну, ще накинемо трохи... туди-сюди мотнутися, баркас он біля причалу стирчить і нарти. Та й командир у цієї бражки з денщиком має бути. Отже, десь із півсотні чоловік. Нічогеньке співвідношення...

Щербо бачив, як порався механік біля невеликої будівлі, залишаючи перед дверима мазутні плями, гримав залізом, як побіг до метеобудки низенький капловухий капрал. Живуть же німці... Все, як годиться, якась мирна ідилія. Антени під повним навантаженням. Якби радіохвилі виділяли тепло, напевно, розжарилися б до червоного кольору. Підслуховують, вивідують, когось забивають, комусь нашіптують, підказують, збивають. Як же до них під ступитися? Що може пройти зараз? Атака? Вона має бути блискавичною. Тільки так можна здобути шанси на успіх. Але необхідне було щось, чого він не міг вичленити з надзвичайно ризикованої послідовності планованих дій. Щось дуже важливе, чого до кінця не міг усвідомити. Нам нав'язали свої умови, відтак обставини треба обернути на свою користь.

Він знову припав до бінокля, побачив три білі фігури, що розмірено пересувалися на лижах до підніжжя східного скельного пасма, до самого краю плато, і відчув усередині порожнечу, зрозумівши: ці троє, які чомусь прямують до обриву, мають для нього вирішальне значення. Він не одразу збагнув сенс їхнього переміщення, на відміну від усіх минулих епізодів, коли, щойно помітивши людину, вже міг передбачити подальші дії.

На спинах у двох із них горбилися термоси, вони, отже, для когось несли їжу. Подивився на годинник — 12.00, ага, час обіду.

Всі, хто досі потрапляв у поле його зору, не віддалялися від станції більш як на сотню метрів. А ці пройшли вже майже кілометр і наближалися до невеликої тераси, яка східним краєм стрімко обривалася в море.

Він відчув, як усупереч його волі напружилися всі м'язи втомленого тіла, як поруч затамував дух Байда, який теж не відривався від бінокля. Тим часом три білі постаті, потупцювавши з півхвилини біля підніжжя пасма, зникли, проникнувши всередину, у якусь непомітну спостерігачеві порожнину.

За ті кілька хвилин, на які вони зникли з поля зору, вихор здогадів пронісся в голові Щерба. Коли ж за десять хвилин німці знову виникли в окулярах бінокля і так само розміреною ходою з інтервалом в три метри, за статутом, подолали зворотну путь, він зрозумів, що в основі крайньої скелі розташований пост візуального спостереження. Огляд звідти був чудовий — вся східна напівсфера морського та повітряного простору, весь льодовик на заході. Лише північний напрям, загромаджений горами, та, напевне, прибережний пак були поза їхнього досягу. Але Щербо нарешті побачив шанс. Невеликий, майже поза здоровим глуздом, проте він давав якусь надію.

Як болить поперек!.. Що вдієш, у нашій справі це — справа звичайна. А комбінація має бути далекосяжною й без проколів. Вони, може, не знають, що таке єдиний шанс. В його очах спалахнув жорсткий зблиск. — Ми їм це покажемо!

13

«Для багатьох природа під час війни перестає існувати. Ми все починаємо сприймати крізь призму військової раціональності. Психіка налаштована вузько однолінійно, і картина світу спотворюється. Постає як продукт всушеної душі. Поки що мені щасливо вдається уникнути цього».

Коли рівно о 18.00 Щербо простежив зміну поста, то побачив чотирьох, що вийшли зі скелі й стомлено ковзали до барака. Він остаточно утвердився в своєму плані.

Четверо. П'ятий розвідний... Заступають на добу. Зі скелі носа не висувають. Напевне, існує телефонний зв'язок з бараком. Всередині повинен бути кулемет... можливо, крупнокаліберний... їжу доставляють раз на добу, опівдні. Добова зміна — четверо, отже, всього караулу — дванадцятеро... До тих, що я нарахував, треба додати й цих...

З Байдою та старшиною вони обміркували деталі.

— Джафар, Сиротін! — карбуючи слова, покликав Байда. В сірих очах його спалахнув злий вогник. — Є можливість розім'ятися. За нашою норою дійти до краю плато та спробувати визначити, чи видно фашистам звідти, з поста, край узбережжя. Це перше. Друге: необхідно потай обстежити можливість підходу до їхнього поста з нашого напрямку. Поки що — спостереження. Просуватися доти, доки виникне ризик бути поміченими. Тоді — назад. Все.

Багатогодинне перебування у вологій норі з двома сухарями в шлунку породили в Сиротіні лють. Спочатку він заздрив тим, хто розкошував всередині барака, гріючись біля вогнища. Проте заздрість не позбавила його далекоглядності. Він пам'ятав, що тим, які сидять у теплі, жити залишилось не так уже й довго, що їх стережуть застуджені й голодні вовки, до яких він зараховував і себе. Скоріше б дістатися до горлянки ворога. Тепер він уже хотів не так тепла, як смерті тих, хто сидить у теплі.

— Виходить, ми — вкриті памороззю білі вовки... а ті... покірливі овечки? Ні-і, не туди тебе занесло, Жоро. Ні-і! — промугикав він уголос, важко хитаючи головою. — Бажання вбити — хіба це щось важить? Вирвати жало в цього гадючника — ось те, що нам треба. Щоб не наводили на мінні поля наші кораблі, щоб не збивали з курсу наші бомбовози, щоб не шпигували, не нишпорили у нашому ефірі, щоб скоріше закінчилася ця кривава бійня — ось для чого ми тут. А що доведеться при цьому вбити, так війна — нещадна. Може, за хвилину й моє прізвище викреслять з особового складу і впишуть у список втрат. Серед живих людей — мертве прізвище... Гаразд, може, ми й вовки, задубілі, голодні... А гадючник цей рознесемо на шмаття, дай тільки час. А вони, певне, там зажерлися й клянуть свого фельдфебеля лише за те, що кава холодна та «зюппе» малонаваристий...

... Щербо потер щоку зашкарублою від морозу рукавицею. Лють не проминала.

Чого так Джафар колупається? Примірюється, прикидає... Нічого їм звідти не видно. Нам зараз ліворуч, до їхньої стежки наблизитись треба, звідти підходи по поста продивитись. А сніг, як назло, перестав, і небо світлішає...

Раптом до вух долинуло далеке, ледь вловиме дзижчання. Мить він прислухався, намагаючись визначити природу звуку. Звук був металевий, важкий. Він звів очі до неба й побачив на норд-ості силует літака, який летів на малій висоті.

— Дальній морський розвідник — визначив Щербо. Літак ішов просто на них, і розпізнавальних знаків розрізнити було неможливо. Він летів на висоті метрів із п'ятсот, втрачаючи швидкість і завалюючись на праве крило. Підкрильні поплавці були чомусь випущені. Мабуть, екіпаж готувався до посадки на воду. Правий двигун горів, лишаючи позад себе цівку диму. Полум'я дедалі стрімкіше рвалося на поверхню. Щербо вже чув його ревіння. Воно вже лизало підкіс та потужний пілон, на якому кріпилася середня силова частина крила з обома моторами. Правий ґвинт вже майже не обертався. Полум'я от-от мало перекинутися на другий двигун, розташований всього в двох метрах від першого.

Літак був майже над базою фашистів, коли під ним один за одним розкрилися три куполи. Фашисти не видали себе нічим. Це встиг зауважити Щербо. Аж коли літак з надсадним скреготливим ревінням остаточно завалився на крило і, різко втрачаючи висоту, почав падати кудись на північно-західний край острова, з барака стрімко вилетів напіввзвод — солдати задирали голови до неба й одночасно швидко натягали лижі, — відмінно зреагували! Скрегіт мотора затих за горами, але вибуху не було, і тепер тільки парашути пливли в холодній тиші полярного неба.

Щербо жадібно вдивлявся в східні скелі, де був пост, який вони щойно виявили, дивився на барак, звідки готувалися виступити на перехоплення парашутистів п'ятнадцять добірних гренадерів, на три куполи й намагався наново оцінити ситуацію, що так раптово змінилася. Думки спліталися в клубок запитань: чим загрожує нам це випадкове вторгнення? Чи можна використати обставини на свою користь? Які переваги здобуває група? Чи не порушить це обґрунтованого Щербом плану? Чи можна допомогти союзникам, які в цей момент метляються між небом і землею та з кожною секундою наближаються до фашистської пастки? Те, що це англійські льотчики, він визначив за концентричними колами — розпізнавальними знаками королівських ВПС. Чим обернеться це повітряне вторгнення — сплеском пильності німців чи, навпаки, її притупленням, ейфорією від удачі, що так неочікувано звалилася з неба? Скільки годин їм відпущено? Запитання роїлися, напливаючи одне на одне. Він раптом знов відчув, як кров пульсує десь аж у сонячному сплетінні. Там нестерпно пече, а ноги залишаються крижаними... Він на мить замружився, а потому тихо скомандував готовність.

За дві хвилини все було згорнуто й група стояла в нього за спиною.

Тим часом парашути опускалися й далі. Вже було ясно, що приземляться вони на льодовик. Однак двох з них вітер почав зносити на північний схід, на той бік німецької станції, майже на антенне поле. Третій мав би приземлитися за три десятки метрів від їхнього сховища. Німцям довелося розділитися: десяток фігур звернули в північно-східному напрямку, інша п'ятірка швидко наближалася до нори. Захопити одного загрузлого в снігу льотчика, озброєного самим пістолетом, було для п'ятьох досвідчених солдатів, безперечно, легкою справою. Щербо бачив пілота, який судомно смикав за стропи, намагаючись протриматися у повітрі якнайдовше, і з тривогою силкувався вгадати місце його приземлення.

Хоч би все скінчилося швидко й без крові, тоді вони нас не викриють. А якщо?.. Відійти ми, звичайно, встигнемо... Вони навіть не збагнуть, що сталося, увага їхня зараз розпорошена. Цим п'ятьом жити лишилося недовго, тож передати начальству вони не встигнуть нічого. А ті навряд чи зможуть швидко організувати погоню. За ким? Куди? А ми — на південний захід, потім — узбережжям на північ. Сховаємося в скелях. Але далі?..

Льотчик нарешті торкнувся ногами снігу, звихрив фонтан білої порохні й почав гарячково приборкувати опалий купол. Фашисти встигли наблизитися на сотню метрів, уже чутно було їхні веселі вигуки.

І раптом зліва, майже на кордоні сектора, доступного погляду Щерба, звелася на повен зріст біла постать і звела автомат.

Сиротін! Щербові хотілося закричати, спинити! Але тієї ж секунди повітря розкраяла густа автоматна черга.

14

Гаряча й міцна кава, грінки — кухар уміє робити їх соковитими та до міри хрусткими, мед, джем, масло, сир. Білосніжна серветка. Хоч мед штучний, а молоко — з порошку, хоч не було розеток для меду й джему, та й молочник був далеко не з срібла, Гревер відчував у сервіруванні сніданку витонченість багатовікової культури. Вранішній ритуал вигідно контрастував з його спогадами про ті далекі голодні часи, коли він, колишній фронтовик, блукав країною, пив ерзац-каву з фаянсових кухликів, їв черстве печиво у привокзальних буфетах і мочився на холодні лискучі рейки, що бігли в туманну далечінь. Тоді він мріяв про такі сніданки — калорійні, смачні, вишукані, що від них у шлунку розливається приємне тепло, а на губах лишається присмак справжньої кави. Заключним актом їх була сигара.

Отже, майор Зепп Гревер готовий до роботи. А день обіцяє втому.

... Все. Кінець. Засвітилися. Втрачено головну умову, за якої ми могли використати свій шанс — раптовість.

Він знав, що відбудеться за кілька хвилин. Іхній спостережний пункт затисне щільне напівкільце, і їх або намагатимуться притиснути до краю плато, або почнуть витискати на південний захід до фіорду — єдиний шлях, яким вони дісталися сюди, відріжуть ті, хто лишилися на метеостанції. А там, напевне, набереться півтора десятка людей... Та з двома кулеметами... Турнуть нас, мов немовлят...

Стоп! Капітуляції перед обставинами не буде. Не поспішай. Треба випробувати все.

Він помітив, як біля барака раптом заметушилися. Напевно, звідти уважно спостерігали за обома групами захоплення й бачили, як проколола автоматною чергою холодне повітря біла постать, як наразився на кулю перший з п'ятьох, повільно сів на сніг другий... Решта залягла, не встигнувши зрозуміти, що ж сталося. А постать зникла.

Англійський пілот, якому вдалося швидко відчепити лямки парашута, провалюючись у сніг, з максимально можливою швидкістю інстинктивно кинувся в бік несподіваного рятівника. Він падав, намагався бігти зигзагом, поспішаючи відірватися якомога далі від переслідувачів. А ті, зчинивши безладну стрілянину, скуйовдили снігову пилюку і раптом почали відступати.

По вухах Щерба вдарило люто кинуте Байдою «...т-твою мать!» — і тут-таки він почув тихий шурхіт від бічного лазу. В нору протиснувся впершу Сиротін, а слідом — засапаний, очманілий від пережитих хвилювань англієць. Останнім з'явився Джафар, який, кинувши на Щерба швидкий винуватий погляд, похнюпився.

— Я винуватий, товаришу майоре, — зробивши наголос на «я», твердо вимовив він.

Щербо, силкуючись вгамувати біль у серці, почув голос Назарова — той стиха згадав селезінку й усі потрухи «синка Сиротіна».

— Відставити балачки, — жорстко скомандував він, перепиняючи в собі й інших метушливе нервування. Обмацав очима пілота, який ще не до кінця повірив у свій порятунок. Намагався оцінити здібності, силу й витривалість цього «сюрпризу», що так раптово звалився з неба й так різко змінив перебіг подій. Кожного з тих, хто стояв перед командиром, раптом кольнуло гостре й тривожне передчуття майбутньої сутички.

15

Гревер відчинив двері комірчини радиста, наповненої клекотом рації. Звідси у мовному режимі підтримувався зв'язок з основним об'єктом. Він незадоволено піймав себе на думці, що основний об'єкт — дивізіон Ерслебена. Це роздратовувало, бо він і досі не бажав зізнаватися навіть самому собі: метеозабезпечення рейду «Шеєра» — то лише побічне завдання їхнього об'єкта, позначеного на абверівських картах романтичним кодом «Айсблюме».

У кутку сидів телефоніст і гриз галету. «Він весь час мерзне і тому постійно хоче їсти. Тільки ці два відчуття заволікають його мозок. Здається, його прізвище Бегель... Так, Фріц Бегель». Радист залишився сидіти, вслухаючись у прихований за навушниками ефір, а телефоніст-єфрейтор скочив на ноги й виструнчився, марно намагаючись проковтнути нерозжовану галету. Гревер раптом помітив на обличчі Бегеля те, чого раніше не завважив: поморожені вилиці, червону смугу на повіках. «Сніговий кон'юнктивіт! Зайчиків нахапався». Він хотів було виголосити повчальну промову про необхідність носити темні окуляри зі світлофільтрами за сонячної погоди й про виконання польових статутів та настанов, але чомусь передумав і тільки махнув рукою, дозволивши Фріцу Бегелю сісти й зайнятися справою.

В пам'яті чомусь виник Берлін, телетайпний центр ОКВ на Бендлерштрассе, куди двічі на тиждень Еслебен передавав розвідувальні відомості за його, Гревера, підписом. Тишу порушувало тільки стрекотіння телетайпів — вони автоматично дешифрують отримувані депеші... Килимові доріжки, вишукано аскетична обстановка. Три чергових офіцери та десять дівчат-телеграфісток. В сірих халатиках, під якими вгадується відсутність будь-якого вбрання. І м'яке тепло, тепло жіночого тіла...

Ні, до дідька! День явно починається ні в тин, ні в ворота. На тепло потягнуло!

«— Генерале Нобіле, чи думали ви про гарячу ванну на Великій землі, коли кидали своїх товаришів на крижині?

— Думав.

— В такому разі, ви винні, — промовив норвежець Руаль Амундсен, ледве розтуляючи жорсткі безкровні губи».

Ви маєте рацію, командоре Амундсене. Серед віковічної криги не можна думати про тепло. Треба переконати себе, що ти народився серед крижин, в замкненому безлюдному просторі, що ніколи не знав нічого, окрім нескінченного холоду, вітру й німоти неозорих крижаних полів. Необхідно викинути з голови, що десь у світі ростуть зелені дерева, пурхають метелики, падає теплий дощ і плеще ласкаве море, а люди слухають музику, а не скиглення вітру в розтяжках антен. Викинути з голови! Тільки тоді не з'їдеш з глузду.

І тут до нього повернулася думка, яку він щосили гнав од себе. Ця думка заскочила його зненацька і, крім гіркого роздратування, відгукнулася втомою всього єства — виснаженого трьома експедиціями тіла. Думка, на яку хотілося заплющити очі й не розплющувати їх, доки він тут, на цьому дикому арктичному клапті суші.

«На острові з'явилися ворожі диверсанти!»

Час для блефування ще не настав. Пустити одного — не повірять, продовжать пошуки. Тут, напевне, сидять міцні хлопці. Вони не визнають гри в піддавки. Тому — все має бути гранично правдоподібним, вони мають упевнитися, що переслідують усю групу, і група ця на острові одна. Та чи вдасться їх спантеличити? На війні, як на війні, будь-які розрахунки можуть виявитися марними, бо дійсність розвалює їх, мов карткові хатинки. Він знав це краще, ніж будь-хто.

— Чорний, Крапович, Смага, Цвях, Щербань. Потай висувайтеся до стежки, на триста метрів західніше. Зараз вони почнуть переслідування. Дайте себе виявити. Але скромно, не нахабно. Відводити їх, огинаючи льодоспад ліворуч, кулуаром. Якнайдалі. Напрямок — північ. Союзник... берете з собою. — Він ще раз критично оглянув англійця. — Таким, який є, без лиж, маскхалата... з пістолетом. Чорний, постав його до себе на лижі позаду. Нехай тримається міцніше. Буде на всі заставки дражнити фашистів. Ти це зможеш, я знаю. Нас не шукати. Дійте з огляду на обставини, самостійно. Завдання знаєте. Першим іде Смага. За старшого — Чорний. Все.

— Галоші взути не забули? — поцікавився насамкінець Назаров.

Чи побачимося? Щербо ще не встиг здивуватися цій думці, як на неї насунулася інша, гостра, болісна: зараз засадять в ефір «СОС — ворожі диверсанти!» і...

За хвилину всі п'ятеро разом з англійцем (той спершу спробував було радісно вигукнути «рашн гуд», та, вочевидь, перейнявшися тривожною атмосферою навколо, посерйознішав і з мовчазною увагою намагався збагнути, чого від нього вимагають) вибралися з нори, зійшли трохи далі вниз, закріпили лижі. Потім повільно, прикриваючись пухнастою горбкуватістю, почали висуватися на рубіж. Ніхто з них не озирнувся.

Щербо повернувся до амбразури і тільки зараз помітив, що погода знову псується. Це дуже вчасно. Тут у негоду має бути «непроходження». Довгі та середні хвилі на цих широтах і так не проходять стабільно, а в хуртовину й короткохвильовий діапазон мовчатиме. То й що? Скільки це може тривати? Він почув за спиною судомний, хрипкий кашель. Це Серьожа Ткачук. Кепсько... Десантникові бронхіт ні до чого.

— Смокчи стрептоцид. Три таблетки. Це наказ.

Він знову припав до бінокля. Байда, який не відривався від спостереження, уривчасто кинув:

— Хрінові пайлоти... наші «брати по зброї»... рученята відразу догори потягли. Тільки перед цим, правда, щось швидко спалили, папери, мабуть, якісь. Даремно наш Жора лицарські чесноти виявляв. Тільки всю гру зіпсував, салага...

Щербо, хоч як намагався, не почув у його словах чогось фатального. Старший лейтенант був готовий до подальшої боротьби, власне, до її початку. Щербо бачив: фашисти поспіхом запихали до барака двох полонених льотчиків — їхні чорні комбінезони чітко вирізнялися в білій штовханині кремезних гренадерських фігур. Потім німці поквапно роззосередилися і, підкоряючись фельдфебельському свистку, попрямували просто на них.

Шістнадцять стволів. Щербо весь підібрався в чеканні. Момент був напружений. Семеро бійців аж заклякли, готові будь-якої миті покинути сховище й відійти на схід у скелі. Двоє з них мають залишитися у заслоні.

— Як гадаєш, клюнуть вони на нашого «живця»? — Щербо згадав англійця, який видерся ледве не на плечі Чорного. Добре, хоч на зріст невеликий та статури кволої... Рюкзак йому довелося залишити, хлопці розібрали найнеобхідніше, тільки НЗ до кишені...

— Певен, що клюнуть. Ось тільки не певен, що вони за півгодини не повернуться й не прочешуть всю моренну смугу.

— Мені б твою впевненість, Колю, — прохопився Щербо.

— Мені б ваш досвід, Павле Іваничу...

Запало напружене мовчання, і Щербо спиною відчув крицеву готовність бійців стояти до будь-якого кінця.

16

«Головне — обрати потрібну мить: вони повинні майже порівнятися з нашим сховищем і потім звернути праворуч. Якщо вогонь відкриємо раніше, вони можуть спробувати нас обійти саме з того боку, де наші, — там кілька зручних наддувів, можуть наштовхнутися й на сховище. Ач, як ідуть красиво!.. Але ближче, ніж на сотню метрів, підпускати їх не можна, потім не відірвемося. Давай, давай, о, вже й кокарди видно... Наслав же дідько на нашу голову цих льотчиків! Не острів, а прохідний двір. А тепер ось ці... йдуть на нас із своїми «козлами»[7]... спілкуватись. Шістнадцять! Сиротін, салага, дурницю, звичайно, вчинив... Пацан, — йому ризик подавай, азарт... Параграф порушив... А параграфи наші кров'ю писані... Неправильно, звичайно, зробив, але по-людському. Так, ще метрів двадцять. Спокійно, Ваню! Зараз Чорний їм вріже... бач, як дулом водить. У Петра око мисливське. Йому б зараз Джафарову снайперку, він би цього унтера чи фельдфебеля швидко втихомирив. Фельдфебель, зразу видно, я цю сволоту вивчив. А офіцера не послали — з кадрами в них, напевне, скрутнувато... Бач, бувалий... йде начебто й з усіма врівень і за спини не ховається, але так, що з автомата хрін дістанеш. Так, давай-давай ближче... І союзник свою «пукавку» приготував... нічого тримається. А я зараз крайнього правого «сфотографую». Щось пихаті ви дуже, як я подивлюся. А ми зараз пиху вашу... зіб'ємо. Ну! Ну, Петю... Дав чергу! Одному груди розтрощив... а другий що?.. Встиг сідницею повернутися, та не зовсім вдало, півчерепа йому таки знесло. Так вам, паскудам! Посипалися, мов манекени... Почали чергами мести сніг зі стежки... отямилися миттю, треба визнати. Ач, як шерстять, спасу нема... Що не кажи, а шістнадцять дул... ні, вже тринадцять... Зараз ти в мене у заметах, мов цуцик, будеш носом орати!.. Є!!! І Смага піддав! Тепер міцно лежать фашисти. Увага вся на нас... добре. Ліворуч скупчуються. Я як останній у ланцюгу ось туди... праворуч... На-а! Нормально.

Повернемося — подам Гаральду заяву на орден Святого Олафа... Огризаються, стволів не студять. Намагаються створити вогневий заслін. Пізно. Хуртовина починається. На щастя чи на лихо? Скидається на те, що ми не пропустимо нагоди добряче померзнути. Нудьгувати не доведеться, зігріватися будемо власною біганиною — чим швидше бігтимеш, тим тепліше... Зараз лижі... акуратненько. Хлопці вже понеслися. Спочатку Володька, потім Щербань... Всі цілі?.. Петька з англійцем... Як він тримається? Це тільки Чорному й під силу. Тепер, Васю, давай! Залишився сам. Ще кілька черг! Це допоможе вам краще зосередитись, хлоп'ята. Різко назад і ліворуч. Ну, пронеси, доленько!

Отже, наш маневр виявився вдалим — погоня проминула нас. Але тут залишатися не можна, вони обов'язково повернуться і прочешуть місцевість — Байда має рацію. Шкода, дуже зручне місце. Зараз пурга почнеться, це добре. Підсумуємо: втрачена раптовість ставить операцію на межу провалу. А раптовість у нашій справі — запорука успіху. Ми в кожному десанті її прагнемо. А вона оченятами пограє та й вислизне. Аж надто легковажна, шалава, як сказав би Цвях. Далі — група зменшилася на третину. Коли тепер з'єднаємося? І чи з'єднаємося взагалі?

Вітер посилюється. Хлопці відірвуться від погоні. Холоднішає дуже швидко. Духи знов обурюються. А поки навіснітиме хуртовина, ти повинен усе продумати та прийняти рішення. Ось так.»

Він відійшов від амбразури.

— У нас там щось пожувати знайдеться, Хомичу?

— Сухарі та п'ять брикетів пшонки, товаришу майоре.

— Давай поки що бенкетувати. Перед роботою підкріпитися треба. А завтра, сподіваюсь, трофеями поласуємо.

— А в мене є сушена тріска, — пролунав голос Гаральда. — В нас це зветься стофікс.

— Тоді це вже справжній бенкет. Почали розпалювати примус.

— Тушонки, на жаль, більше нема... її й було — одна банка, решта на дні затоки лежить.

— ... Онуча ось є... свіжозаморожена. Здається, Валєєва...

— Я в вовняних шкарпетках. Онучами не користуюся.

— А хто це в онучах шикує? Я ж заборонив, — погрозливо пробасив старшина. Сміливців не виявилося.

— У таких умовах Де Лонг або який-небудь Скотт бралися варити чоботи... Або Левандовський...

— А Ткачук, напевно, прихопив з собою гірські американські черевики. Шкіра чудова, навариста!..

— Та вже ж не з цього лайна німецького! — Байда сердито штурхонув кригу носком свого черевика.

— Анекдот: зустрілися якось Амундсен з Папаніним на крижині та й нумо чоботи німецькі варити. Здичавіли...

«Німці обов'язково повернуться сюди. Отже, ми повинні піти раніше. І сліди наші занесе. Треба тільки точно вгадати час. Спробуємо перехитрити природу. Моя інтуїція підказує, що скоро ця хвиля негоди сягне піку й до ночі піде на спад. А може, це не інтуїція, а досвід? Отже, виходимо, не чекаючи ясної погоди. Труднощі подолаємо. Попереду спуск положистий, і можна не боятися катастрофічних ускладнень — навіть у разі сильного шторму. 3ате є надія, що найважчі ділянки шляху осяватиме сонце».

Він зараз був у тому стані надмобілізованості, який загострює інстинкт, посилює чуття і відтак допомагає уникнути смерті.

17

Холодний і жорсткий вітер дедалі посилювався, і поземок переростав у заметіль. Цвях устиг озирнутися й побачив, як німці, перегрупувавшись, кинулися їхніми слідами. Групи противників тепер розділяло метрів чотириста. Він поглянув уперед, прискорив і без того шалений темп — товариші встигли відійти на солідну відстань.

А ще за хвилину вони вже нічого не розрізняли навкруг: усе щезло в сірих снігових сутінках, заледве маячіла тільки скоцюрблена спина того, хто йшов попереду. І хоч рухатися було нелегко (перехоплювало дихання, і окуляри забивало снігом), душу зігрівала надія: відірвемося. Обов'язково відірвемося.

Вони намагалися зійти праворуч і перетнути помережаний величезними щілинами східний льодоспад. Однак, проблукавши у пошуках хідника, щомиті ризикуючи провалитися, вони збагнули цілковиту марність і небезпеку подальших пошуків снігового мосту або кінця розлому й вирішили спускатися по льодовику в бік західного узбережжя. Іншого виходу вони не бачили. Погоні вже не боялися, бо наштовхнутися на переслідувачів у такій сніговій коловерті можна було тільки випадково. Подеколи крізь сніговий серпанок ненадовго проглядало сіре небо. Орієнтуватися вони могли тільки за картою острова, яку кожен тримав у голові, відтак місцевість впізнавали приблизно, тому рухалися майже наосліп.

Після чотиригодинного просування вони дуже стомилися й думали лише про одне: не втратити остаточно орієнтування та щонайскоріше знайти сховище, адже намета не було. Коли сходили з льодовика, несподівано ліворуч виник ледь помітний силует морени. Але дуже швидко з'ясувалося, що вони переплутали морену з виходом корінних порід.

Посунули далі. Підйоми чергувалися зі спусками, спуски — з підйомами. Час від часу вони падали на твердих слизьких сніжниках. Найважче було Чорному, хоч англієць, як міг, силкувався полегшити труднощі ведучого. Часто їм доводилося то знімати лижі, то знову вдягати...

В душу Цвяха почала закрадатися мертвотна безнадія. Але на своєму бурхливому віку він уже переживав подібні почуття й навчився переборювати себе. Цвях почав злоститися. На війну, на завірюху, на ворога, на англійців, на себе. Він бурмотів свої солдатські заклинання, намагаючись втриматися на ногах:

— ... Наламалися по горло... язик на плечах... хрін їм у горлянку!..

І зрештою почав люто лаятися.

Раптом він завмер. На північному заході серед скель йому примарилися два тьмяні розпливчасті вогники. Вони скидалися на світло з напівпрочинених дверей землянки, обіцяючи тепло й тишу. Він простягнув руку, але наступної миті зрозумів, що то лише фата-морґана, вочевидь, наслідок перенапруги. Він просто побачив те, до чого прагнув.

Рухатися ставало дедалі важче, крижаний вихор видував з них не тільки тепло тіла, а й усе земне тепло. Шалено холодний вітер проникав у душу, звалював з ніг, сплющував, корчив. Хотілося бодай хвилини спокою,, але вони розуміли: після зупинки вже не зведуться, для того, щоб вижити, треба рухатися, хоча і поповзом, але вперед і тільки вперед.

Сховатися б десь у моренних складках, відшукати печеру...

Спинилися на самісінькому краю урвища. Внизу стирчали кам'яні леза скель. Пласка рівнина спускалася в затоку, а ліворуч вони впізнали силуети кількох піків, отже, вийшли на гребінь гір Сванлунд. Тепер на них чекав запаморочливий спуск, але вони такі змучені, що це випробування вже не лякало. Аби лише англійця не загубити...

Черговий порив вітру збив Цвяха з ніг й покотив схилом. Перекинувся, устиг відчути тупий удар, що вдарив диким болем, і знепритомнів.

18

«Червоних, дякувати Богові, виявилося лише четверо. Хоча переслідували п'ятьох. Всіх їх взяли ще тепленькими, у буквальному розумінні. Хуртеча приспала їх пильність, вони поснули й проґавили її кінець. Можна вважати, що мої хлопці врятували їм життя, ще трохи — і вони б замерзли. Треба віддати належне дивовижній інтуїції командира «кампф-групи» обер-фельдфебеля Рана. Він цілковито правильно передбачив дії цих бандитів. У надскладних умовах хуртовини за повної відсутності видимості він передбачливо спланував просування своєї групи, результатом чого й стало полонення ворога. Ті, щоправда, чинили опір, та все-таки вдалося уникнути крові — наші хлопці довго жартувати не дозволяють.

Пошуки п'ятого нічого не дали. Мабуть, йому пощастило менше його назавжди взяла в полон Арктика.

Чомусь я одразу був упевнений, що це червоні. Англійці нізащо не полізли б у таку далечінь, занадто лінива нація, комфорт для них над усе. Хоча один представник британських ВПС і був серед полонених. Через нього, власне, вони й вплуталися у бійку. Дивовижна недбалість! Безвідповідальність! Підкрадатися до нас (а я не маю сумніву, що їхньою метою був наш об'єкт, — іншого просто не може бути) за вісімсот кілометрів, щоб так безглуздо виказати себе?! Хоча, взагалі, на слов'ян це схоже.

Розпорядився привести своїх у підвищену готовність, не виключено, що ця п'ятірка лише частина десанту, хоч це й малоймовірно. Велику висадку ми не могли б не помітити. Судна «Фленсбург» та «Росток» прикривають наш квадрат з моря, станція веде локацію всієї напівсфери, ми регулярно патрулюємо весь периметр, пост візуального спостереження контролює наш сектор цілодобово — система охорони продумана і надійна.

Хуртеча вгамувалася, зв'язок відновлюється, і так чи так, я мушу повідомити в Центр про полонення ворожого десанту. Уявляю собі похмурі глибокодумні фізіономії наших прусаків, що сидять у цосенських бункерах. Стратеги з моноклями! Попряжилися б вони отут при мінус сорока п'яти та при арктичному «зефірі»!

А до Рана треба придивитися уважніше».

Його привело до тями цокання власного годинника. Котра година? Він силкувався звестися на ноги, гарячково міркуючи, де він і чому навкруги темно. Коли після тривалих зусиль видряпався з кам'яної ніші, побачив, що завірюха стихла. Перед ним постав стрімкий засніжений схил із гострими зубцями скельних піків. Він згадав, як вони намагалися лавірувати між каменюччям і потягли за собою сніг, як сильний порив вітру звалив і покотив його... Здається, він закричав. Потім запала темрява.

Він згадував, і холодний піт струменів тілом від жаху. Дивився на здиблену страшними кам'яними зубцями похилу площину, дивуючись власній безстрашності. Як ми тут пройшли?.. Й одразу подив змінився на гостру, колючу до ознобу думку: де решта?!

Напевно, мене сюди вітром докотило, а потім сніг забив горловину і не дав замерзнути... Зараз, зараз... Хтось же є живий...

Робота зігріла. Він спробував знайти рюкзак, але ці його спроби нічого не дали. Але ж хріново... порожнем... ні сухаря пожувати, ні... та й боєкомплект полегшав — чотири магазини лишилося. Добре, що автомат через груди був... так під пахвою й теліпається.

Проте найбільший жаль викликала втрата теплого светра та пачки пшоняного концентрату. Ох, єтіттвоювкочерижку!.. Сам-один, як палець, залишився! Не може бути... повинен же ще хтось... Погане передчуття заповзало в душу... Не могли вони без мене піти... шукали б до останнього.

Внизу виявив багато слідів од лиж, потовчений сніг. Тут точилася боротьба, але жодної гільзи і порохового гару не знайшов. Невже взяли?! Наздогнали? Отже, натрапили на слід? Не може такого бути... Але що ж тоді?.. Перечекали, а потім просто наштовхнулись? Ні, «просто наштовхнулись» не проходить. Вирахували, гади. Майстри! Маршрут наш передбачили і перехопили. Та й іншого шляху тут, певне, нема. Душогуби з мертвою хваткою... А хлопці, напевне, мене шукали, не знайшли і тут під козирком вирішили переховатися, щоб згодом шукати далі. Правильно, значить, не повірив я: не могли вони мене кинути. Розслабилися, може, навіть придрімали... верст дванадцять на голодний шлунок та в такій хуртечі — не дивно. Кінець хурделиці проґавили, тут їх і... Такі справи...

Він намагався тверезо обміркувати своє становище.

Так, набої є — вже не сам. Лижі, дякувати Богові... Знову ж таки, живий — це, як на мене, великий плюс. Вільний, мов птах...

Він обмацав пульсуючу болем потилицю і ледь не застогнав.

Ну що ж? З члена бойової групи він зараз перетворився на самостійну бойову одиницю! Тим часом завдання ніхто не скасовував, та й він ще ого-го!

Порожній шлунок нагадав про себе голодними спазмами.

Трохи осторонь, майже біля самого краю невеличкого плато, у снігу щось зблиснуло. Чи здалося? Він крутнув головою, силкуючися знову впіймати зіницями металевий полиск. Ось! Цвях підійшов і підняв напівзасипаний снігом ніж з масивним лезом. Це «мессер» Смаги... точно! Слідів крові ані на лезі, ані довкола не було. Спокійно, Ваню! Ми ще повернемо цей ножичок господареві. Хрін їм, паскудам!

Потім він ще раз уважно обдивився довкола. Помережаний лижами сніг уже став жорстким, лижню прихопило морозом, отже, минуло не менше години. Доведеться наздоганяти, а там... Обстановка підкаже.

Відштовхнувшись палицями, він заковзав лижнею в південному напрямку. Він знав: найближче майбутнє не обіцяє нічого доброго.

19

«Ось Айхлер і показав своє мерзенне нутро. І хай тепер хтось дорікне мені в непроникливості!

Сьогодні відбулися вельми цікаві події, які змусили мене інакше подивитися й на нашого доктора, обер-лейтенанта Ланґера. Чесно кажучи, їхня поведінка, я маю на увазі Айхлера і Ланґера, справила на мене досить похмуре враження, і чимдалі я думаю про це та аналізую, тим радикальніші висновки доведеться зробити. Я довго намагався сформулювати й визначити почуття, які залишились після того, що відбулося, і не можу знайти нічого точнішого, як тільки — огида і розгубленість. Так, розгубленість, хоч і соромно зізнаватися в цьому сорокарічному мандрівникові та солдату.

А справа така. Після того, як попередньо допитав усіх полонених, враховуючи й англійця, у повній відповідності до інструкції, я склав рапорт до Центру й відіслав його з посильним до обер-лейтенанта Ерслебена. Після чого його зашифрують і ефіром передадуть до Берліна. Полонені, як я й передбачав, не сказали нічого, тільки англієць назвав свої ім'я, прізвище та номер частини. Тепер нам слід дочекатися приходу «Фленсбурга» та передати їх на судно. На цьому наша місія щодо них закінчується. Так велить інструкція, бо всі сили нам необхідно концентрувати на виконанні поставлених раніше завдань, та й фізично ми не можемо розпорошуватися ні на що інше за відсутністю ресурсів як людських, так і всіх інших.

Десять хвилин потому до мене зайшов мій заступник гауптман Петер Айхлер і в ультимативній формі почав вимагати провести інтенсивний допит полонених. Причому він не намагався переконувати, а наче просто інформував, що допит має провести він сам, за допомогою доктора Ланґера. Лікар необхідний йому як асистент у застосуванні деяких заходів та прямого фізичного впливу. Перед експедицією мене попередили, що гауптман Айхлер «не звичайний офіцер з відділу пропаганди», що він має деякі «спеціальні» повноваження у певних нештатних ситуаціях і «не треба перешкоджати йому у виконанні специфічних обов'язків, які поклала на нього партія». Натяк досить прозорий. Зараз, здається, виникла саме така ситуація. І я не став би заперечувати, а тим більше, перешкоджати Айхлерові в його діях, але мене не могла не приголомшити інтонація, з якою він усе це говорив. Всупереч будь-якій етиці — службовій, офіцерській, людській — він розмовляв зі мною так, немов я був поплічником цих полонених червоних! Зараз я відчуваю огиду й до себе через те, що в ті хвилини нашої розмови дозволив собі розгубитися. Раптова зловісність інтонацій Айхлера змусила мене внутрішньо здригнутися. Він говорив так, ніби не я командир над ним, а він, підлеглий, мав владу наді мною. І влада ця необмежена і страшна. В кожному разі саме таке відчуття виникло в мене тоді. Я поглянув йому в очі й не зміг витримати погляду цього двадцятисемирічного шмаркача! Я чимало бачив на своєму віку, встиг понюхати пороху ще минулої війни, але тут не витримав уколу його безжальних зіниць. Не відповівши згодою на його ультиматум, я лише висловив своє категоричне бажання бути присутнім на допиті.

Те, що відбувалося потім, опишу коротко. Досі не можу про це спокійно згадувати. Раніше нічого подібного мені б і в голову не зайшло. Ледве не знудило.

Айхлер гримав на полоненого, а Ланґер, наш лікар, втілення витонченості з салонним мундштуком у красиво окреслених вередливих губах, почав завдавати полоненому точно розрахованих ударів гнучким металевим прутом. Наче й бив не сильно, але удари були якісь страшні, шокові, після яких жертва тіпалася в конвульсіях. Напевне, він добре знав, куди б'є, його вища медична освіта, мабуть, допомагала йому в цьому. Я зазирнув йому в очі, і в мене виникло інстинктивне бажання пустити йому кулю межи очі. Ця людина відчувала невимовну насолоду. Майже те ж саме відбувалося і з Айхлером, який також озброївся прутом, і, розжаривши його на вогні, почав неквапно водити розпеченим кінцем по тілу полоненого. Лицем Айхлера повільно стікав піт, дихання стало уривчастим, а очі туманіли. Я не стерпів, витяг пістолета і почав вимагати припинити цю ганьбу, бо інакше я сам пристрелю полоненого. Але той вчасно знепритомнів, і їм довелося припинити своє паскудне заняття. Обидва вони були якісь осовілі і на диво однаково схожі на випотрошені опудала. Рухи їхні стали уривчастими й розкоординованими аж так, що довелося віддати наказ моєму денщикові доправити «панів офіцерів» у їхні кімнати. Я відчував до них відразу та ненависть, в моїх очах вони перестали бути чоловіками. Вони перетворили війну з драми й самопожертви на приватний бордель! Своїм садизмом вони обплювали наше Служіння!»

Але чому Айхлер так дивився на мене перед допитом?

В душі Йозефа Гревера знову заворушилося звичне відчуття, про походження якого він давно здогадувався. Це був страх. Страх перед химерою тієї таємної влади, яку — він тепер був упевнений в цьому — мав над ним гауптман Айхлер.

20

Іван Цвях сходив на льодовик. Сходження було важким. Він поспішав, але сили намагався берегти і тому шлях обирав максимально розважливо. Доводилося знімати лижі, видиратися на руках, відштовхуватись лижами, потім знову їх надягати. Це забирало багато часу. Гора стрімко обривалася на сході. Похмурі нунатаки утворювали своєрідні зазубні, за ними скрізь — припорошена снігом крига. Він помітив, що німці обійшли круглу вершину північніше, їхня лижня добре проглядалася. Біля одного з нунатаків вона розгалужувалася. Невже хтось зірвався? Подивитись треба. Зняти лижі. Обережно... уступи вузькі, лише кілька метрів... а навпроти крижаний хребет... стрімкий, собака, широкий та довгий, тягнеться аж до фіорду. Між нунатаками прірва... Треба підступити до провалля впритул.

Кригу припорошував сніг, заледенілий схил тамував підступність — не одразу помітиш і оціниш його стрімкість. Тонка снігова порохнява то збивалася у фірн, то підтавала. Однак підтавала не настільки, щоб черевики Цвяха провалювалися, й те, що він раптом послизнувся, було для Цвяха цілковитою несподіванкою. Сліди вели в нікуди. Але він не розгубився, а відразу ж плиском кинувся на кригу і потягнувся по ножа. Проте швидко вихопити ніж ніяк не вдавалося — піхви збилися далеко за спину. Поки він гарячково рвав комбінезон, силкуючись намацати ножа, його пронесло схилом метрів із десять. Він втратив дорогоцінні секунди, і швидкість ковзання так зросла, що коли, нарешті, вихопив ніж і відчайдушним зусиллям спробував врубати його в лід, з-під леза лише з хряскотом полетіли скалки криги. Він пролетів ще кілька метрів, перш ніж вдалося встромити ножа в кригу й зупинити своє стрімке падіння у прірву.

Якусь мить він лежав нерухомо, вчепившись у руків'я ножа, що стирчав з невеликої тріщинки в льоду. Потім розплющив очі й одразу ж побачив криваву пляму на кризі. Звідки кров? З носа. Напевно, коли падав, об автомат хряпнувся, хай йому грець!

Коли підвів голову й оцінив усю хисткість свого становища, його стрімко опанував страх.

Просто перед собою він побачив стрімкий крижаний схил з довгою кривавою смугою, яка тяглася, наскільки охоплював погляд, і зникала десь високо вгорі. Він знову схилив голову і пролежав так кілька хвилин. Треба заспокоїтися і вгамувати серцебиття й страх, а також відновити дихання. Тихо, тихо, Іване... Будемо ушиватися звідси. І якнайшвидше. Не думати про те, що позаду... що внизу... поповзом... тихесенько. Тільки б сил вистачило... Та де ж їм узятися? Жити захочеш — знайдеш! Давай, Іване, давай!

Він спробував підтягнутися. Висмикнув ніж і швидким рухом врубав його в кригу трохи вище. Потім ще раз. Але, поки він виймав ніж і знову встромляв його, навіть незважаючи на те, що робив це майже без замаху, тіло за цей час встигало ковзнути вниз, і тому кожний новий удар припадав лише на кілька сантиметрів вище за попередній. Він знову й знову підтягувався і врубував ніж у кригу. Так вдалося просунутися сантиметрів на сімдесят.

Він зупинився, щоб передихнути, і тільки тепер відчув, як гостро давить у ребра автомат. З чималими труднощами йому вдалося правою рукою вибити зброю з-під себе й перекинути за спину.

Так... тепер спробуємо інакше. Підтягнутися... спертися правою рукою. Ще... до останку... так, щоб праве плече майже торкалося ножа, а ліве було якнайвище... ногами підсобляю... ще... ось би зараз «кішки» та айсбайль... у мого дзьоб був гострий, сам гострив. Та... все в рюкзаку залишилось... Треба було його ще пошукати, а ти, мов фраєр, запанікував... Гаразд, чого тепер марно шкодувати. Та й у тому місиві все одно не знайшов би. Тепер лягти навскоси... розкарячився, ступні напружити... Ну!

Цього разу йому вдалося встромити ножа сантиметрів на тридцять вище, хоч лезо встигло продряпати в кризі борозну завдовжки з десять сантиметрів перш ніж зміг з допомогою лівої руки зафіксувати його.

Добре... тепер обома руками спробуємо, щоб відразу врубався... Обережно... праве плече... поштовх... Є!

Він знову сповз додолу, але не набагато. Ніж увіткнувся сантиметрів на тридцять вище попередньої лунки. Добре! Так би й надалі... Тепер він знав, як треба діяти, його зусилля зробилися осмисленими й почали давати результат. Повільно й обережно він підтягувався все вище, доки просунувся на висоту свого зросту, й раптом носаком намацав лунку від одного з попередніх ударів. Це дало надію на додаткову опору. Він спробував утиснути в заглибину носак і спертися, але заглибина була мілка, а черевики надто жорсткі. За кілька хвилин він збагнув, що його надії не справдилися.

Йому вдалося просунутися вгору ще на кілька ударів ножа.

Перекур... правиця починає тремтіти, м'язи перенапружились. Що робити, як судома вхопить? Га, Іване?.. Далеко ще?.. Ох, трясця твоїй матері, ще так далеко... Чи дотягну?

Він уявив собі, як повзе до того місця, де звалився на кригу, де вдарився носом об автомат, — і не зможе піднятися, як проповзе ще кілька метрів, перш ніж стати на чотири, потім... Потім знову похилив голову і притиснувся гарячим лобом до криги.

... За що ж така кара Господня? Нічого подібного в моєму житті ще не було, хоча й бачив смаленого вовка... Це ж треба — на краю землі, у чорта в зубах, у таку хріновину вляпатися!... Брехня! Нас так просто не візьмеш!..

Він знову лютим ударом врубав у кригу свого ножа. Знову підтягнувся і знову встромив ножа. Піт заливав очі, м'язи зсудомило.

Вперед, сволото! Впере-е-д!

Він знову відчув, як почала трястися права рука. До того ж набагато сильніше, ніж уперше. Він відчував кожний м'яз, кожне сухожилля, які смикалися й кам'яніли, звиваючись у тугі вузли, хапав перекривленим ротом повітря, але й далі вбивав ніж у кригу. Так він просунувся вперед ще, може, на два метри, перш ніж рука остаточно заклякла скарлюченою. Тепер він утримував руків'я тільки лівою. Але й у ній запульсувало болем, що примусило застогнати. Біль посилювався, з ним не можна було впоратися. Він замружився й до хрускоту стис щелепи. Аби лиш пальці не розчепилися самі! Понівечені морозом та болем, пальці існували самі по собі, не залежали від його волі. Тільки б вони не розчепились!.. Тоді кінець... Він застогнав. Стогін скидався на гарчання.

Судома корчила дві безкінечні хвилини. Коли це зрештою минулося, він знову притиснув лоб до криги, намагаючись розпружитися. У-х-х! Тепер рухатися буде значно важче... судома таки виснажила... Господи, крига вся червона від крові, та й сам весь вивовтузився, пикою, мабуть, на дідька схожий... От халепа...

Він просунувся ще на метр. Знову почало зсудомлювати руки, і цього разу корчі були сильніші, триваліші й опікали жаским болем. Проте найбільше він боявся знепритомніти.

Біль почав повільно відступати, але тут він відчув неприємний дрож у лівій нозі, якою в пошуках опори весь час намагався намацати ямку від ножа. Довелося витягнути ноги. Тремтіння минулося. Тепер він змушений був довго відпочивати.

І знову врубувався ножем у кригу, знову підтягувався. Схил став пологішим, і просуватися стало легше, але він цього навіть не помічав. Смертельна втома сковувала, дуже хотілося зупинитись і не рухатись, та він усвідомлював: на відпочинок він часу не має. Страх смерті змушував боротися, і він рубав лід тремтячими руками, стогнучи від болю і страху. Він уже погано розумів, що робить. Звуки перестали долинати — йому здавалося, що він — усередині величезного дзвону, а довкола тяжко давить тиша. Біла замогильна тиша... Очі застилав туман.

Наче якась тінь накрила... Згори. Крук, мабуть. Здобич відчули... злітаються, наволоч. Які круки? Тут же немає птахів. Тут узагалі нічого немає! Це маячня... я марю... Отже, скоро хана.

Скільки ж я прововтузився? Невже непритомнів? Чи спав? Не може бути. В голові почало повільно прояснюватися, руки попустило. Ну, спробуємо ще... Підтягнувся... обережно... Тепер би вивернути ніж так, щоб він не дряпав кригу, а зразу врубувався... гострим краєм до себе. Але ж у мене ніж — двосічний...

Він на мить завмер від раптової рятівної думки, а потім з його нутра вихопилося дике радісне схлипування, а з очей полилися нестримні сльози. Йолоп! Боже, який йолоп!!! Ні, такого придурка ще земля не носила! В мене ж «мессер» Смаги на правому стегні... Господи! Два ножі — це ж порятунок! Якби ж одразу... А так — стільки сил пропало!..

І знову він караскався, по черзі втикаючи в кригу то свого ножа, то ножа Смаги. Але тепер було незрівнянно легше. І він повірив у порятунок.

Лише півгодини витратив Цвях на те, щоб здолати останні метри і перевалити через гребінь. Рачки, не підводячись із колін, намацав лижі й уже на них автоматично перетнув лижню. Потому почалося тяжке провалювання в липку непритомність.

Скільки він так пролежав?

Його раптово пройняв біль у змучених м'язах. Він захрипів — такого болю не відчував навіть дряпаючись на сімдесятиградусний схил, — а в грудях важко ворухнулася радість. Він переміг, і кожна змучена клітина вбирала радість спокою та розслабленості. Десь поруч зриваються важкі снігові карнизи, й крижане кришиво з гірською породою й фірном шурхотить і сиплеться в бездонне провалля... Голова була порожня. Єдина думка, що ледве пульсувала десь у закутках випаленого стражданням мозку, була про те, що хлопців він уже не наздожене.

21

Майор Гревер закурив свою улюблену грецьку сигару. Підійшов до вікна. Втомлено помасував лоб. Він не відчував себе у безпеці навіть тут, у крижаній пустелі. З якогось часу в його душу закралася тривога, цілком, зрештою, зрозуміла зараз, коли він вирішив продумати свої відносини зі своїми підлеглими. Він з огидою виявив, що постійно почувається втомленим, хоча й прожив лише чотири з половиною десятки років.

Про війну він знав не з чуток. Два роки шанців першої світової геть випалили фронтову романтику з серця молодого єфрейтора. Потім — повоєнна блуканина. Чи міг він тоді, в далекому дев'ятнадцятому, сидячи в мюнхенській пивниці і слухаючи темпераментну промову такого самого єфрейтора, як і він, тільки в того був скісний чуб та залізний хрест... чи міг він передбачити тоді, чим це окошиться? Слухаючи Шикльгрубера, він, на відміну від інших, не відчував жодного піднесення. Тоді Гревер ще не був членом націонал-соціалістичної робітничої партії, тільки співчував їй. До партії він вступив трохи пізніше — двадцять четвертого. Жодних пільг це не обіцяло. Радше, навпаки. Адже він особисто знав усю шістку фундаторів партії — й інженера Ґотфріда Федера, і слюсаря Антона Дрекслера, й капітана рейхсверу Рема, і журналістів Еккарта, Ессера, Харрера. Хоча ні, з Харрером йому зустрічатися не довелось. Знав він і єфрейтора Шикльгрубера, який не міг вважати себе засновником партії, доки були живі справжні «батьки». Молодий фронтовик Зепп Гревер і не підозрював тоді, якою небезпечною стане його обізнаність пізніше. Доки були живі справжні «батьки»... Він був молодим і далеко не загадував. Та й чи дослухався б чиєїсь мудрої перестороги? Ми всі міцні заднім розумом.

На той час фундатори партії не побачили в молодому Гітлерові неабиякої цілеспрямованості й спроможності повести за собою маси. Вони недооцінили енергії Адольфа — і до двадцять сьомого року нікого з них не залишилось у верхівці НСДАП, а до сьогодні й серед живих — нікого.

Проте з часом, в міру того, як з політичної арени почали зникати справжні засновники, Гревер почав розуміти небезпеку, навіть незважаючи на те, що більш-менш солідних посад він у партії не посідав. Хоч і простим смертним не був — уже тоді працював на Абвер. Можливо, це й відіграло свою роль. Абвер не афішував своїх людей з відомих причин. Напевне, завдяки цьому й удалося загубитися, але небезпека нависла над ним від першопочатку і не відпускала. Він бачив політичну «кухню», він плескав по плечах «батьків партії», і тепер, коли історія націонал-соціалізму мала постати перед обивателем у серпанку легенд, його обізнаність ставала небезпечною.

Але йому пощастило. Він доволі часто відвідував Берлінський університет, і там його помітив Гайдріх. Після досить тривалої розмови на «вільну» тему Гайдріх підчепив асистента на гачок. Так він, Гревер, став одним із «пташенят» Гайдріха, чим у глибині душі дуже пишався. Інтелігентна «людина з залізним серцем» Рейнгард Евген Гайдріх на той час уже заявив про себе як про найгрізнішу людину імперії, яка спрямовувала напівосвіченого дрібного буржуа Генріха Гіммлера, — в цьому Гревер був упевнений. Так він став «людиною Гайдріха» в Абвері. Часті експедиції в різні кінці світу робили його вельми корисним для обох розвідувальних відомств рейху.

Донедавна Гайдріх волів би бачити його в Берліні, але сам Гревер вважав, що кращого місця для виживання не вигадаєш, йому це підказував інстинкт самозбереження. Вельми почесне заслання — «легіон Норд». Крім того, він міг тут спокійно працювати, розвивати свою науку. Тому й вважав Гревер, що доля все-таки милостива до нього. Робота на Гайдріха була для нього щитом. Він, далеко не рядовий співробітник АМТ VI РСХА, виключно завдяки цьому лишався живим.

І раптом усе загинуло.

Він завжди побожно дивувався непередбаченим перехрещенням людських доль, тим містичним, недосяжним людському зору зв'язкам і закономірностям, які стають предтечею випадку. Долі двох безіменних чехів, які стріляли в Гайдріха двадцять сьомого травня сорок другого року, фатально перетнулися з долею самого Гайдріха, спричинивши смерті багатьох інших. 4 червня 1942 року обергрупенфюрер СС Гайдріх помер. 8 червня домовину з тілом небіжчика встановили в мозаїчному залі імперської канцелярії.

Весь особовий склад загону Гревера скупчився тоді біля радіоприймача; падав густий сніг, небо було кольору свинцю.

В 15.00 попрощатися з небіжчиком прийшов сам Гітлер. «Він був одним з великих націонал-соціалістів, одним з найзавзятіших захисників нашої справи, від якого тремтіли вороги рейху. Він пролив свою кров за існування та безпеку імперії». Оркестр Берлінської філармонії зіграв фрагмент з «Загибелі богів». Потім промовляв Гіммлер: «Я особисто дякую тобі за вірність, за прекрасну службу, що зблизила нас у житті, та яку не порушить і смерть...» Ким би ти був, якби не Гайдріх? Розводив би курей на своїй птахофермі? — з несвідомою люттю подумалося тоді Греверу. Він зловив себе на цій люті й раптом з жахом усвідомив, що віднині втратив оборонця, що він тепер беззахисний. Гревер настільки звик до думки, що, доки живий Гайдріх, він, Гревер, перебуває в безпеці, що усвідомлення втрати на якийсь час повністю збило його з пантелику. Потім він дещо заспокоївся — Берлін далеко. Але хто знає, скільки так може тривати? Чи не приставлений до нього особисто гауптман Айхлер? Які в нього повноваження? Не виключено, що рука партії дотягується до нього й тут. Безперечно, Айхлера не втаємничили в усі обставини особової справи партайгеносе Гревера, він усього-на-всього «наглядач», але це не повертає на краще. В потрібний момент він натисне спуск, ні на хвильку не сумніваючись у своїй правді. Невже дійде до цього? Не може бути! Все це маячня. Від перевтоми. Які в мене підстави для подібних припущень щодо Айхлера, крім особистої антипатії? А якщо?.. Тепер, після смерті Гайдріха, їм потрібна тільки зачіпка. Хто заступиться? На кого можна опертися?.. На начальника АМТ VI Гайнца Йоста надії ніякої. Керівник 7-го управління міг би заступитися, він мене знає, та навряд чи стане вплутуватися. Тоді хто? Адже зараз не тридцять третій рік, сорок другий...

Він згадав, як його охопив панічний страх у тридцять четвертому, коли вони розправилися із Штрассером. Просто пристрелили, як скаженого собаку, без суду й слідства! Політичного діяча, який мав у Німеччині величезний вплив! Секретарем у Штрассера служив Геббельс, ад'ютантом — Гіммлер!.. Але потім секретарі та ад'ютанти ставали міністрами та рейхсфюрерами, і... запанувала націонал-соціалістична законність. Тепер — судять. Вся судова процедура триває дві хвилини, зате все «законно». Так завжди буває, коли до влади приходять ад'ютанти. Якби був побожним — помолився б...

Господи, я ж порошинка в цьому світі, чим я можу їм заважати? Порошинка? Він посміхнувся своїй наївності. Ні, звичайно, його скромна персона жодної секунди не обтяжує пам'ять «вождя», відтак безглуздо вважати, ніби фактом свого існування він викликає в того хоч якісь побоювання. Він для сьогоднішнього Адольфа Гітлера — ніщо. Але запущена машина терору діє вже самостійно. Машина винищення і страху чистить, перемелює, вирівнює... Без емоцій, а отже, без сумнівів.

Їм потрібна тільки зачіпка. Партійний суд швидкий на розправу. Не істина й не провина підсудного цікавить суддів, а міра його потенційної небезпеки для партії. Так, він справді небезпечний. Його знали за межами Німеччини завдяки роботам з динаміки зледеніння, він мав певну репутацію та вагу в науковому світі, мав вихід на інтелектуальні кола Європи. Гревер стримав зітхання, — де вона тепер, Європа? Він уявив собі лисого чиновника партійної канцелярії на елегантній мюнхенській Бріннерштрассе, його брунатну сорочку, лискучу на ліктях; нудьгу на обличчі; зрошене потом чоло й скрипіння пера... Невже в його особовій справі, яка зберігалася в «саркофазі» Барловпаласу, вони досі не знайшли ніякої зачіпки для себе? Невже він такий бездоганний у тих папірцях, акуратно підклеєних, підшитих, розсортованих? Чи їм неодмінно потрібне щось свіженьке, неспростовне? — Цікаво було б зиркнути на ті папірці, — якось відчужено подумав Гревер. — Тепер я розумію, чому на посаду командира взводу охорони в мій загін призначили гауптмана, а не обер-лейтенанта. У радіотехніці він не тямить, а мені потрібен був спеціаліст високого класу. Інших прийнятних посад просто немає, а бути баластом в експедиційних умовах Арктики не дозволено нікому. Навіть найвідданішому націонал-соціалісту. І хоча турбот у взводі охорони, який фактично є водночас і робочою командою, вистачає, Айхлер себе не перевантажує, — переклав усі господарські та й оперативні справи на обер-фельдфебеля Рана. За собою ж залишив лише функції шприца для ідеологічних ін'єкцій. Як його нейтралізувати? Коли мій підлеглий має право самостійно виходити в ефір та до того ще й особистим шифром володіє... Випередити? Як? Завадити йому я не в змозі, можу тільки наказати начальникам змін повідомити мене у разі, якщо Айхлер подасть заяву на передачу. Але тоді буде вже пізно, радіограма піде до Коричневого будинку, й за два місяці, щойно я зійду з трапа «Ростока», на березі чекатимуть мускулясті хлопаки з машиною.

Він утомлено стулив очі й відчув, як народжується десь усередині огидний холодок. А може, Айхлер намагатиметься виконати партійний вирок уже тут? Але для цього йому необхідно заручитися санкцією Центру. А може, йому надано «карт бланш», і він уже має катівські повноваження? Заздалегідь, сказати б, превентивно. Улюблене слівце націонал-соціалізму. Ні, не може бути, адже тоді не було б потреби засилати мене в таку далечінь. А чому ні? Умови цілком придатні, подалі від людських очей. «Загинув у полярній експедиції як герой...» — і кінці в воду. А водичка студена... А може, даремно я панікую? Що може винюхати Айхлер тут, у холодних фіордах? А може...

І Гревер почав гарячково перебирати в пам'яті всі свої вчинки, репліки, накази, розмови. Як наказав перевісити карту, на якій Айхлер ретельно позначав становище на фронтах, подалі від очей, «щоб не дратувала». Останні слова він пробурмотів до себе, але чи почув їх іще хтось?.. Як на свято сонцестояння за склянкою гарячого пуншу, коли вони, шестеро офіцерів, почали заводити патефон, він сидів у кутку поруч з лейтенантом Тумою і весело розповідав йому історію, яка сталася з ним двадцять років тому у такий самий день — першого травня. Тоді він був у розквіті сил, розумівся на кулачному бою, а вони з Руді були вже добре напідпитку і, незважаючи на свої гарячі симпатії до коричневого руху, поклали на лопатки двох надміру завзятих хлопців у брунатних сорочках, які прискіпувалися до них з якогось нікчемного приводу. Він з усмішкою згадував свій могутній і різкий правий прямий, а також те, як зняли вони з тих бездиханних коричневих хлопців усю шкіряну «збрую» разом зі зброєю і розвісили на найближчому дереві. Розповідав він доволі гучно, не криючись. Лейтенант Тума гиготів. Розповідь, напевно, чув не тільки він, незважаючи на Беденвейлерський марш, що гримів з патефона. Іще Гревер згадав, як зайшов разом з Айхлером до помешкання взводу охорони і став вимушеним свідком солдатського діалогу. Круглоголовий кремезний днювальний, стоячи спиною до них і вдоволено потираючи руки, сказав, що скоро ми всі обіймемо своїх ближніх, а довготелесий, з нашивкою єфрейтора і жовчним обличчям, здається, родом з Коттбуса, риючись у тумбочці, відповів щось на зразок: «... Або на тому світі». Були там ще слова про тилових базік, про словоблудство, про націю, яка «набрала в рот лайна», і ще щось таке.

І я, майор Гревер, командир, не обірвав балакуна, а обмежився лише доганою днювальному за недбале несення служби. Айхлер мовчки дивився на мене, як учитель на поганого учня, і в очах його прокинулася пильність.

А чого варта наша остання розмова, коли він наполягав на негайному пошуку червоних! Що я йому відповів тоді?

— Командую тут я! За цих обставин ваша рішучість недоречна, ви що, не бачите — починається хуртовина. Послати людей у пошук зараз означає послати їх на смерть. Обер-фельдфебель Ран передає, що вони саме знайшли придатну схованку...

— Але ми — солдати, і смертю нас не залякати. Невиконаний обов'язок — ось що повинно лякати солдата.

— Цілком з вами згоден. Але при цьому вважаю, що смерть має бути виправдана користю для рейху. А рішучість заради рішучості — це, пробачте, дурість! Злочинна дурість! Тільки дурість і боягузтво завжди рішучі... коли йдеться про інших, звісно. Все. Виконувати!

Гарний же в мене був вигляд... М'якість щодо нього, звичайно ж, недоречна, я не повинен виказувати свого страху перед ним, але й зайва різкість розлютить його і викличе зайві підозри.

Що ж іще?.. Та, мабуть, і цього цілком досить. Дивовижна безтурботність! Навчений життям професор, який пройшов школу Абверу, втратив пильність, заколисаний тим, що опинився серед своїх!.. А ціна безтурботності — життя! Бовдур, який бовдур!

Він знову закурив і спитав себе — що ж далі? Подумав ще і прийняв рішення.

На його прохання денщик викликав обер-фельдфебеля Рана. За хвилину той увійшов.

Кілька годин гонитви, пошуків, очікування, а опісля — знову полювання на червоних диверсантів в неймовірно складних умовах — зовні начебто й не позначилися на Ранові. Дві години сну, і він знову був готовий до будь-якої пригоди. Хоч шукачем пригод його не назвеш. Ознак авантюрності в зовнішньому вигляді Рана годі було відшукати — самі спокій та гідність.

— Ось що мені в ньому подобається — він працює. Та чи стане на мій бік? — спитав себе Гревер, вислуховуючи привітання фельдфебеля. — Не завадило б краще знати своїх підлеглих, тоді не довелося б вдаватися до дипломатії, вгадуючи про її результати.

Він вважав єзуїтством стиль натяків та замовчувань, коли суть розмови зводилася до двох-трьох фраз, але важливим було не стільки те, що сказано, але — як сказано, а також і те, про що змовчали. Такі «танці навшпиньках», як він це називав, були для нього обтяжливі. «Трухлявієш, старий собако Зеппе, — він стримав зітхання. — Чи доречна взагалі спроба начальникові експедиції наблизити до себе фельдфебеля після трьох місяців спільної служби?»

Гревер мовчав, вивчаючи Рана. Він вважав за краще не розігрувати привітність, гадаючи, що фальш не сприятиме прихильності до свого начальника такого бувалого солдата. Він був з тих битих, за якого, як кажуть слов'яни, двох небитих дають. Одчайдушний вояк.

— Як вам подобається тутешній клімат, Ране?

— Відверто кажучи, Кіпр мені подобався більше, пане майор, — без тіні улесливості, не вдаючи з себе зразкового службиста, що було б не дивно для вояка фельдфебельського вишколу, відповів Ран.

— А тут навіть кава з присмаком криги, — додав він.

— В мене таке враження, що вам тут нудно. Ні?

— Нудьгувати нема часу, пане майоре. Турбот вистачає, — солідно, з виглядом людини, котра знає собі ціну, заперечив фельдфебель.

«Йому ледве тридцять два, якщо мене не зраджує пам'ять, — згадував особову справу Рана Гревер. — Як на фельдфебеля він зовсім молодий».

— Звичайно, спілкуватися з Афродітою набагато приємніше, ніж з холодними північними сильфідами, — повертаючись до напівжартівливого тону й водночас розраховуючи перевірити рівень начитаності фельдфебеля великогерманського вермахту, констатував Гревер.

— Я завжди віддавав перевагу жінкам півдня, — тоном рівного, приймаючи напівжартівливі інтонації, але не перетинаючи межі офіційності, відповів Ран.

Так, а тепер несподівано змінимо тему:

— А який настрій людей? Чи не траплялося ремствування, ознак втоми? Ніхто не нарікає? Зрозумійте мене правильно, Ране, — з легким притиском сказав Гревер, переводячи розмову на натяки й навмисне не розшифровуючи смислу сказаного.

— Не сказати, щоб піднесений, але цілком бойовий. Особовий склад готовий до виконання будь-яких завдань, — не зреагувавши на натиск і не кліпнувши оком, відповів фельдфебель.

Він не прийняв двозначності. Закритий, мов мушля.

— Давно на Півночі? — приховуючи сумнів у доцільності цієї розмови, запитав Гревер.

— Дев'ятого квітня[8] я вже був у Норвегії, у складі двадцятої Лапландської армії.

— Два роки, як на теперішній час, — це солідний строк. Отже, маєте достатній досвід, щоб зрозуміти, що полярні умови — особливі умови. На війні завжди мала величезне значення згуртованість колективу, а тут, в Арктиці, це важливіше вдвічі, втричі. Ви це розумієте, Ране, чи не так?

— Так, пане майоре. І домагаюся цього всіма можливими засобами.

— Похвально, — Гревер зробив паузу. — Я давно приглядаюсь до вас, Ране, — силкуючись надати певної глибини і значущості цьому факту, пильно подивився у вічі фельдфебелю Гревер. — Вам можна довіряти.

— Ви надто ласкаві до мене, пане майоре, — не відводячи погляду, промовив Ран.

— Ми говорили про згуртованість. Саме тому командирові так важливо мати якомога більше людей, на яких по-справжньому можна покластися. Під словами «по-справжньому» я маю на думці от що: завжди, в будь-який час, у будь-якому місці виконати будь-який наказ. Адже найменша неузгодженість, найменший негативний момент у нашій роботі — це пляма на всіх нас. Чого я як командир, звісно, не можу допустити в жодному разі. Репутація загону «Арктика» повинна бути бездоганною. Інакше наша «контора» просто не захоче мати з нами справу. А я маю намір... рекомендувати вас для служби в Абвері.

Гревер замовк. Йому здалося, що в його голосі прорвалася ретельно тамована напруженість. Він купував Рана, пропонував в обмін на тяжку ратну працю перспективу інтелігентської служби у функабвері. Але те, що на самоті видавалося йому безпрограшним, зараз, у розмові з фельдфебелем, раптом дряпнуло серце раптовим, майже панічним сумнівом. «Рефлексую, мов незайманка перед дефлорацією. Ти лайно, Зеппе».

— Дозвольте запитати, пане майоре: чи є факти, що плямують репутацію нашого загону?

— Поки що ні. Але провідник зобов'язаний передбачати, адже ж прогноз і передбачення — чи не найголовніше у нашій роботі, хіба ні? — намагаючись говорити спокійно, іронічно, впевнено, як досі йому вдавалося, спитав Гревер.

— Цілком з вами згоден, пане майоре, — вже наче з теплими інтонаціями відповів Ран. Чи це здалося Греверу? Очі фельдфебеля залишались холодними, неусміхненими. Дивлячись на жорсткий злам його губів, на цупкі, грубі пальці, які звикли до зброї, Гревер повільно повторив:

— Я шукаю відданих людей, готових виконати будь-який наказ. Мій наказ. Навіть якщо цей наказ видасться, м'яко кажучи, дивним. Ви зрозуміли мене, Ране?

— Так, пане майоре, — блиснувши глибокою селянською пильністю в очах, відповів фельдфебель. І зробив паузу. — Я зрозумів вас.

Греверові цей упійманий ним проблиск здався надзвичайно значущим; немов заново оцінюючи фельдфебеля, він зрадів і перевів подих.

— Радий це чути від вас, Ране. Сподіваюсь, нема необхідності нагадувати вам, що розмова ця конфіденційна?

— Так точно, пане майоре.

Не бажаючи виявляти надмірну для першої бесіди наполегливість, він відпустив фельдфебеля:

— Ідіть відпочиньте, Ране. Ви непогано попрацювали минулої доби.

Гревер був задоволений. Хоч як провадилася бесіда, проте він своєї мети досяг. Заручившись згодою виконавця, він не відкрив йому своїх карт, а обмежився туманними розмірковуваннями про згуртованість колективу. Він лише трохи зорієнтував Рана, залишивши тому надзвичайно широкий спектр здогадів.

22

Чорний, Смага, Крапович, Щербань та англієць з тієї хвилини, як потрапили в полон, ні на мить не втрачали надії на втечу. Але впродовж усього шляху нагоди так і не трапилося — німці були насторожі, пильнували як годиться.

Знесилені холоднечею, виснажені голодом, — німці на коротких привалах їжею з ними не ділилися, давали тільки попити, — вони дісталися житла. Зблизька будинок виглядав ще привабливішим, ніж тоді, коли вони вперше побачили його зі схованки. Це було тепле людське помешкання серед нескінченних крижаних просторів і, хоч належало ворогам, воно вже викликало певну полегкість. Нічого, відтанемо, а там розберемося з усіма. Не вперше.

Їх провели вузьким коротким коридором, обабіч якого було по кілька дверей. Ліворуч вузькі сходи вели на другий поверх. Коли вони дійшли до кінця і повернули праворуч, за поворотом виявився невеликий майданчик з двостулковою лядою посередині, точнісінько такою, як в українських селянських хатах. Стулки ляди були оббиті залізом, замикалися на клямку та невеличкий навісний замок.

Після повторного ретельного обшуку їх заштовхали в ляду. Всередині льоху було темно й дуже холодно.

— Ну, сволота, бурульки з нас хочуть зробити!

За годину дали по шматку хліба й по кухлю окропу.

— Ти дивись! А я вже зовсім було зрадів, що почну посту дотримуватись, а тут ніяк схуднути не дадуть, — відсьорбуючи окріп, сказав Смага, водночас пильно ковзнувши очима по краю ляди, над якою монументально височіли двоє німців.

Минула ще година, і висмикнули англійця. Той спробував стиснути закоцюблі пальці в кулаки і тим показати своїм союзникам, що він триматиметься до кінця. Він більше не повернувся. Потім одного за одним тягали на допити, і це хоч якось урізноманітнило їхнє холодне й невеселе існування в підземеллі. Але, коли вдруге смикнули Гришу Щербаня, Крапович у задумі промовив:

— Вельми кепсько...

— Я так і думав, що тобі тут сподобається, — зауважив Смага, — що будемо робити, Петре? — звернувся він до Чорного.

— Ясно одне — тікати треба. Ти помітив баркас? Звідси метрів за двісті. Бак, певне, заправлений під самісіньку затикачку — у фріців з цим завжди порядок. З мотором упораєшся, Василю?

— Так должон, — збиваючись на білоруську, без тіні сумніву промовив Крапович.

— Що «должон», і без тебе зрозуміло. Я питаю, чи подужаєш двигун. Ти ж у нас механік. Розбиратись ніколи буде, стрибнули, кінець відчепили — і вперед...

— Зачекай, — втрутився Смага, — Грицька з Джоном тут кинемо, чи що? Куди вони їх увіпхнули? В цій хижі в них, як я розумію, їхній штаб і начальство. Бачили, начальник біля входу стояв, коли нас сюди заводили. А цей пес поганий, фельдфебель, йому доповідав. Як щелепа, Васю, не болить? Майстерно він тебе уперіщив.

Крапович болісно зморщився й похнюпився.

— Не сумуй, Василю. Ти йому борг повернеш, дай тільки час. Так отож, допит отой офіцер з нас знімав — значить, він тут найголовніший. В нього фізіономія пихата — за кілометр видно. Та й другий, що за спиною в нього стояв, хоч і молодший, але теж, видно, з начальства. Заступник, мабуть. От і виходить, що не могли вони нікуди наших звідси подіти. Тоді чому вони не з нами? На той світ відправляти начебто передчасно. Ця справа не горить, їм поспіх ні до чого. Вони нас гнути в дугу повинні — звідки, навіщо та чому, та як? А може, вони вже і намагалися їх розколоти. За Грицька я спокійний, із нього й так слова зайвого не витягнеш, а вже заради них він і поготів рота не розкриє. А союзник про нас нічого і не знає, дякувати Богові. Але де ж вони можуть бути? Вже ж годин сім минуло, не менше.

— А може, закатували? — припустив Крапович.

— Так знову ж таки сюди повинні були притягти... полякати.

— А може, на смерть?..

— Не може, Василю. Я ж тобі товкмачу...

— Так чи не так, а з'ясувати треба. Без Григорія відходити не можна, — обірвав їх Чорний.

— Гаразд. Поки що треба з цього холодильника вибиратися, в мене вже зуб на зуб не попадає. Що можеш запропонувати, командире?

— Поміркувати треба, — Чорний присунувся ближче до обох, так що голови їхні зіткнулися, і вони зважено й небагатослівно, підсумовуючи спостереження та розуміючи один одного з півслова, почали обговорювати свою нелегку пригоду і розробляти план втечі.

Висота склепу, в якому їх зачинили, була метрів зо три. Коли фашисти заганяли їх сюди або коли викликали на допит, то спускали згори легку дюралеву драбинку на дванадцять сходинок. Після того, як німець відчиняв обидві стулки ляди, він однією рукою тримався за приклад автомата, а другою легко спускав драбину, що стояла поруч, притулена до стіни. При цьому йому не треба було ні відходити від люка більше, ніж на крок, ні повертатися спиною, ані займати обидві руки, переносячи драбину, і він ні на мить не випускав з уваги підземелля й тих, хто в ньому сидів. Палець його при цьому лежав на спусковому гачку. Двері караульного приміщення виходили на той самий майданчик, це вони зауважили одразу, і це спостереження не додавало їм оптимізму.

«Все в них продумано. Та ще й, напевно, інструкцією зафіксовано, виконуй чітко — уникнеш неприємностей. І виконують, до дрібниць виконують, ось що дивно! А як Грицька шукати? Що, в кожні двері заглядати? Так недовго й наразитися... Гаразд... Я б на місці цього гансика повернув би мене зараз обличчям до драбини, а сам залишився по той бік ляди. Ач, як зирка... А молодий геть... далеко ж тебе війна закинула, хлопче... й листи, мабуть, не доходять... мати, либонь, усі очі виплакала... А він поставив мене в дальньому куті обличчям до стіни, а сам у протилежному по діагоналі. Правильно діє. Бо це зараз єдиний момент, коли в нього будуть обидві руки зайняті, — однією рукою замок притримує, а в другій — ключ...»

Такі думки роїлися в голові Смаги, коли конвоїр вів його з туалету назад у підвал. Цей вихід був розвідувальним, вони хотіли визначити слабкі місця німців та намітити план своїх дій. Особливо їх цікавив саме зворотний шлях.

«Так... Встромляє ключа... А я спробую голову повернути... обережно. Руки не опускаю в жодному разі... Так і є — він руками працює, а голову не нахиляє, у спину мені дивиться. Обережний. А якщо стрибнути? Спиною вперед далеко не стрибнеш, та й наосліп виходить. До того ж саме зараз він насторожі, теж розуміє, що момент начебто для мене зручний. Але ми на таке не ловимося, в нас підхід інший. У нашій справі все вирішує раптовість. Тому й діяти треба саме тоді, коли все йде «як звичайно» і жодних критичних моментів не очікується. Він цього, мабуть, не знає, надто молодий. То ми його навчимо».

— Gesicht an wand![9] — прикрикнув німець і, пробурмотівши щось сердите (Смага вловив лише кілька разів повторене слово «швайн»), відчинив ляду.

«Ну, а тепер як? Стволом мені тикає в правий бік, а сам по той бік ляди посунув ліворуч... Молоток, фріц... знову ми по діагоналі, а між нами відкрита ляда. Наказує брати драбину... вдам, що не розумію. Він жестами показує, добрячу пантоміму зіграв... А якщо я тебе зараз цією драбиною? Дістану? Дістану! Але вона легенька... та й замахнутися не вийде. Навіть якщо вдарю, удар слабкий буде. А якщо ткнути, мов списом? О! Це інша справа, можна й наскрізь! Але він це теж розуміє, пильнує, холєра. Дуло мені в груди... і не тремтить. Місце правильно обрав: і я далеко, і хлопців унизу видно. Якщо хтось надумає звідти швидко по драбині вистрибнути, то знову-таки до нього спиною. Та швидко й не вистрибнути. Про це він, мабуть, не турбується... Стривай, стривай! Опускаю драбину. Спокійно. Здається, непогана думка знайшлася. Кепсько тільки, що вартівня поруч...»

— Ох, браття, ледве сідало не відморозив! Де ж знаменита німецька любов до теплих клозетів?

23

Центральне Правління НСДАП

Мюнхен, Бріннерштрассе 7, Коричневий дім

Секція ОА-ІІ Референтура ІІІ.

ІІІ. С2Н № F8246


ОСОБОВА СПРАВА

члена НСДАП Гревера Йозефа

Гревер Йозеф Карл Отто, доктор природознавства, народився 18.09.1897 р. у Нюрнберзі. Член НСДАП з 6.05.1924 р. Військове звання: майор.

Батьки:

батько Вальтер Герман Франц Гревер, професор

мати Марія Іоганна Луїза, уродж. Бірке, лютеранка.

Діти:

син Рольф — народ. 13.10.26 р.

син Генріх — народ. 4.01.29 р.

1915 — 1917 рр. Учасник першої світової війни. Телеграфіст. Поранений. Має медаль «За заслуги».

1924 — 1925 рр. Учасник націонал-соціалістичного визвольного руху.

До масонських лож і масонських організацій не входив.

Арійське походження його та дружини підтверджується.

12.04.1930 р. склав перший державний іспит.

20.05.1933р. склав другий державний іспит на відмінно.

1930 — 1937 рр. Учасник експедицій у Гімалаї: Індія, Непал, Сіккім.

1930 — 1933 рр. Абверабтайлунг. Референт.

1933 1936 рр. Абверабтайлунг. Ст.референт.

Діюча армія: 1939 1942 рр. Начальник експедиційного загону «Арктика».

«За час проходження курсу наук у Берлінському університеті студент, а потім асистент кафедри природознавчих наук Й. Гревер своєю поведінкою довів, що в будь-який час готовий і буде беззастережно виступати за націонал-соціалістичну державу і активно відстоювати її інтереси.

Брав особливо активну участь у боротьбі за чистоту германської науки.

Член НСДАП.

Альфред Томас Ортлінгауз, професор».

«Доводжу до Вашого відома, що д-р Й. Гревер відмовився співпрацювати з інститутом «Аненербе», пославшись на те, що його наукові інтереси лежать дещо осторонь магістрального напрямку пошуків колиски індо-германської раси і що це нібито сфера докладання зусиль для фахівців з історії, археології та етнографії, але не дослідників льодовикових утворень, яким він є. На це я зауважив, що програма робіт інституту достатньо широка і що, окрім досліджень у галузі локалізації духу і спадщини індо-германської раси, завданням кожного чесного німецького вченого є популяризація результатів досліджень у приступній та цікавій для широких мас формі. Для д-ра Гревера, зокрема, це могли б бути дослідження в річищі теорії Одвічної криги. На що д-р Гревер відповів, що його не зовсім влаштовують наукові методи, які застосовуються в нашому інституті.

Член НСДАП.

д-р Вурст

16.04.1936 р.»

24

Коли за їхніми розрахунками настала глибока ніч і всі вільні від служби німці повинні були спати, як належить нормальним людям, Василь Крапович зробив різкий видих і, ляснувши по спині спочатку Чорного, а потім — Смагу, сказав: «Давай!» Смага зчепив за спиною пальці в замок і трохи присів, а Крапович почав повільно вилазити йому на плечі. Черевики лишилися без шнурків, через те не вдавалося чітко зафіксувати стопу. Обидва вони не були акробатами, і всі їхні вміння вичерпувалися кількома годинами занять у спецшколі. До того ж Смага був високий, худий і відтак не годився для опорного. Значно більше пасував для цієї ролі Чорний, але в нього було таке завдання, з яким ніхто більше не впорався б. Крапович же був невисокий, кремезний, по-котячому спритний — найкраща кандидатура для роботи нагорі. Тому довелося функцію опорного взяти на себе Смазі.

Виходили з двох обставин: перша — вартового треба було будь-що захопити зненацька, інакше їхня спроба зведеться нанівець, друга — вартівня знаходилася за тонкими дверима, і будь-яка метушня приверне увагу. Гуркіт ляди вартова зміна почує обов'язково, а далі все має бути «звично» — неквапливі кроки, скупі неголосні гримання німецькою...

Вони вирішили захопити вартового на першій же секунді, тоді, коли він почне піднімати ляду: він не буде готовий до несподіванки, адже для тих, хто сидить у холодній ямі на триметровій глибині, вартовий недосяжний, тоді як вони — перед очима в цілковитій його владі. Вони полюбляють відчувати себе богами, що метають блискавки. Куди там, надлюди... Зі свого фронтового досвіду хлопці знали, що перемогу в ближньому бою зазвичай отримує той, хто згори, хто вдирається до окопів і спрямовує свою лють на тих, хто внизу. Чому так? Може, тому, що згори видніше?..

Лише коли німець опустить драбину, а полонений видереться нагору і стане врівень з ним, ось тоді вартовий буде в бойовій готовності, чутливий та напружений. Секунд за сорок.

І вони сподівалися вкрасти ці сорок секунд, навалившися на фашиста вже на першій, принаймні на другій!

Але для того, щоб здійснити задумане (сорок секунд для солдата — ціла вічність!), треба було завчасно подолати ті три метри, які відділяли підлогу підземелля від ляди, для того, щоб ледве-но вартовий відкине ліву стулку, нападнику залишалось тільки випростатись і опинитися врівень із німцем. Праву стулку Крапович повинен був миттєво відкинути сам. Ну, а далі... Далі загадувати не випадало: починав діяти інший чинник — звуковий. Перший же удар мав бути такої сили, щоб фашист одразу знепритомнів. Це видавалося справою досить сумнівною, позаяк той, хто бив, повинен був зробити це, балансуючи на плечах товариша. А триваліша боротьба — завжди ризик здійняти ґвалт. Тому Чорний запропонував Краповичу просто «смикнути» німця вниз, а він уже зустріне здобич, як належить. Підземелля ж притлумить зойки.

— Головне — синхронність, — невтомно нагадував засапаний Смага.

І тепер, за мить до вирішальної хвилини, видираючись на плечі Смаги, Крапович знову і знову повторював сам собі це слово — синхронність. Він скоцюрбився на плечах Смаги, тримаючись обома руками за його голову, і тихо подав голос: «Пусти в клозет...»

Лунко й часто гупали їхні серця в ці секунди, здавалось, зараз їх почує вартовий і відкине ляду. Вони завмерли...

25

Лічені хвилини залишалися до початку вирішальної фази операції.

«От і все. В мене немає права на помилку. Я силкувався прорахувати всі варіанти, та їх і небагато... вибір невеликий. Все має бути гаразд. Чи вдасться вберегти людей? Віра у власну невразливість — поганий порадник. Перебільшуєш, Павле. Ти вже давно переконався, що ніколи не дієш наосліп, безтямно хоробро. Та й бійці твої мужні й тверезі, дарма ризикувати не люблять, ти ж людей сам добирав...»

Десятки небезпечних рейдів, безліч загадок, роздумів, знахідок, прикрощів, радощів, страхів. Усе це називається досвідом. А досвід — не що інше, як стримуючий важіль, уміння тверезо оцінити обстановку. Скільки було таких випадків, коли чекання вигризало душу до дна, коли до болю хотілося піти в лобову атаку і зійтися в тяжкій, смертельно небезпечній сутичці! Кожного разу, коли Щербо видирався з цього мороку невизначеності, — по-особливому переживав радість повернення.

«Гаразд, кидай філософію! План продумано. Завдання групі поставлено. Час виступати».

Він тугіше затягнув ремінь, торкнувся кобури і відчув, як крізь утому й сумніви в ньому збурювалася спрямована вперед сила. Він гірко посміхнувся: «Як на мене, то саме настав момент, коли треба втілювати задумане в життя. Або в смерть?.. Подивимось».

Група виходила в хуртовину. Байда з Валєєвим залишались, бо тільки-но вгамується стихія, вони повинні були полишити схованку й узятися до іншого карколомного завдання.

«Чи не надто велику ціну сплачуємо за таємність? Але хіба тут можна по-іншому? Якщо не знайдемо іншого шляху, то до підніжжя Ейкарвег нам вчасно не встигнути. Що ж робити?.. Вихід тільки один — спробувати піднятися на льодовик».

Вони йшли вздовж майже прямовисної стіни льодовика. Щербо розглядав щонайменшу розколину, якою можна було видряпатися нагору. Рухалися вузькою похилою полицею, утримуватися на якій вдавалося з великими труднощами.

«Мабуть, вони вважають, що тут пройти неможливо. А ми? Ми повинні пройти, це наш шанс. І, гадаю, єдиний».

Лише на четвертому кілометрі пересування над урвищем побачили вони, зрештою, те, що шукали. Найбільшим їхнім бажанням було знайти бодай невелику розколину, яка дозволила б одному з них видряпатися на п'ятнадцять метрів угору і звідти кинути мотуз для всієї групи. Але те, що вони побачили, навіть перевершувало їхні сподівання. Широкий язик снігового наддуву перекинувся мостом між кам'яною барикадою, яка перегородила їм шлях, і льодовиковим бар'єром.

Їм вистачило двадцяти хвилин, щоб опинитися на глетчерній кризі...

«Це добре, що видимість зникла. Уникнемо зустрічі з противником. Це те, що нам зараз і треба! За сонцем, хвала Богові, встигли визначитися, навіть поправку вирахували... Тепер примхи магнітних відхилень не страшні. Поки що. Шкода, Байди з нами нема, він добре азимут витримує, наче у нього гірокомпас усередині. Скільки це ми пройшли по куполу льодовика? П'ять кілометрів чи десять? Поки не ясно. Зате ясно інше — до підніжжя Ейкарвег до контрольного терміну не встигнути...»

Майже чотири години йшли вони льодовиком за умов, коли нормальні люди поховалися б від негоди десь у безпечному затишку й чекали б змін на краще. Але їм все-таки вдалося пройти вісім кілометрів...

Попереду бовваніла чорна базальтова скеля, немов пазур якогось велетенського хижого звіра.

26

Коли Крапович піднісся над люком, водночас відкинувши плечем його другу стулку, це ледве не зруйнувало їхню живу конструкцію й поставило під загрозу весь план. Тепер йому залишалося лише якнайміцніше вхопити фашиста й різко смикнути його на себе. До того ж він мав «на протиході» вистрибнути на поверхню й залишитись нагорі. Але німець, ошелешено вилупивши очі, інстинктивно спробував зіпхнути назад Краповича. Схопитися за автомат німець не встиг, він не встиг навіть викинути вперед руки. Тому вони зіштовхнулися грудьми, вартовий навалився на Краповича, і вони сплелись у смертельних обіймах. Це зірвало всю комбінацію.

Смага не зміг вгамувати тремтіння напружених ніг, і, хоч Чорний стояв непохитно, мов чавунна статуя, людська піраміда обвалилася, кинувши в чорне провалля підвалу намертво зчеплених Краповича та вартового. Крапович опинився під німцем і падав з триметрової висоти спиною вниз на тверду підлогу підземелля, вирубаного в одвічній мерзлоті.

Його врятували ноги Чорного, який ще не встиг звестися. Німець залишався зверху, йому на мить здалося, що він зуміє дати собі раду, тому в нього вихопилося тріумфальне гарчання, й він різко заніс кулак, намагаючись угатити Краповича в обличчя. Смага пружно кинувся вперед, заблокував удар і навалився на вартового, силкуючись затиснути тому рота. І Чорний, випроставши ноги з-під купи тіл, обрушив на шию вартового удар ребром долоні, після чого той одразу стих.

— Я знав, що він не боягуз, — задоволено видихнув Смага. — Боягуз неодмінно зарепетував би...

— Годі базікати! Швидше нагору! — поквапив Чорний, допомагаючи Краповичу звестися на ноги.

Ґвалту вони не наробили, тому зараз найважливішим було, щоб із вартівні не висунувся якийсь надто цікавий фашист. Вони втратили цілу хвилину, й тепер Смага знову намагався підсадити Краповича.

— Давай, Васильку, давай, рідний, — допомагав йому Чорний. Коли Крапович ступив на підлогу і почав спускати драбину, Чорний передав Смазі німецький автомат, той кинув його Краповичу. Ремінь з підсумком Чорний повісив на себе, паском швидко зв'язав німцеві руки за спиною, а рот щільно заткнув клаптем його ж таки сорочки.

Смага почав неквапно замикати замок на ляді й неголосно говорити:

— Stehen!.. Ruhe!.. Nichtі umdrehen!..[10]

Коридор був порожній, і вони, притискуючись до стіни, безгучно рушили до виходу. Весь простір освітлювався двома мерехтливими лампочками. Біля кожних дверей вони прислухалися, але досі нічого підозрілого не долинало до їхніх нашорошених вух. Навіть скиглення вітру не було чутно.

Охайні номери на білих металевих табличках. Акуратисти хрінові! Можна подумати, що тут якийсь їхній імперський архів або відділ реєстрації могил героїв... Де ж він... де Григорій? Як встановити?.. А може, розбабахати всю цю контору до бісової матері, га?! Не можна. Цим ми тільки ускладнимо Батькові завдання.

За дверима під номером шість Смага почув розмову. Це був монолог — говорив чийсь сонний голос.

— Так, так... це червоні, Юргене. Вони сидять у нашому підземеллі... Англійця забрав шеф і разом з Петером на собаках повіз до вас... півгодини тому. Так що будь готовий... та ти знаєш його... Хіпплер, ну... Кажуть, вашому обер-лейтенантові є про що поговорити з цими англійськими джентльменами...

Черговий телефоніст. Теревенить зі своїм колегою з радіостанції.

— ... А наш доблесний Лікар так віддухопелив слов'янина, що тепер Гаєвскі... так, так, Фріц... вимушений ставити його на ноги... до приходу «Фленсбурга»...

«Закатували, гади, Григорія! Але він тут. І це головне! Зараз, зараз ми тебе знайдемо, Грицю! А потім — на баркас, і гайда!» Смага силкувався вирівняти важке дихання й упорядкувати думки. «Посунули далі? Стоп!» — він знову приклав вухо до дверей, намагаючись не пропустити жодного слова.

— ... У сейфі Ерслебена? А ваш Роланд — хлопчик-цяця і ключа, мабуть, тримає на шиї... так... кожна щогла... і сейф?.. У спільному ланцюгу?.. Так! Хай їм грець!..

«Про що це він? Зачекай! Роланд — це, мабуть, їхній обер-лейтенант. З об'єкта... він там командує. А сейф? Напевно, особистий його сейф... і потрібні нам папери саме в цьому сейфі. Як він сказав: «Сейф у спільному ланцюгу»?.. Якому ланцюгу? Металевому?.. «Кожна щогла... і сейф»... Мабуть, електричному... Гаразд, потім розберемося. А зараз Григорія видряпати треба».

Вони добралися до того місця, де вузькі східці вели на другий поверх. Перед сходами були двері, на яких замість номера вони побачила табличку з написом «Амбуланц».

«Санчастина. Ось вона! Якщо справи саме такі, як сказав цей ганс, — «Гаєвські повинен поставити його на ноги»... то Гриша справді у санчастині. А Гаєвскі — це, напевне, фельдшер. Якщо є лікар, то повинен бути й фельдшер. Він і ім'я назвав... Петер? Ні, це той, що з шефом поїхав... Фріц! Точно. Ну, спробуємо?..»

— Гадаю, він тут.

Крапович спрямував автомат на двері, а Смага, перечекавши хвильку, немов зважуючись, плавно натис на ручку. Двері не піддалися, вони були замкнені.

Тоді Смага постукав, і всі троє завмерли в очікуванні, наче переступивши межу, — вони виказували себе, але й вагатися не було часу.

За мить, довгу і коротку водночас, зсередини почувся заспаний голос:

— Кого це поночі дідько носить? Поспати не дадуть... Це ти, Гайнце?

— Фріце, це я, Петер, — притискуючись до дверей, якомога тихіше озвався Смага.

Буркотіння за дверима втихло, і вони почули клацання замка.

Тієї ж хвилини згори, з другого поверху, долинуло скрипіння дерева, і кроки чиїхось важких чобіт вибухнули в напружених нервах.

27

Старшому синоптикові лейтенанту Герхарду Тумі не спалося. І хоч він давно звик до того, що день в Арктиці зміняв ніч суто номінально (вночі сонце не полишало небосхилу), проте якийсь внутрішній неспокій незмінно мучив його. Він прислухався до дихання доктора Ланґера, який спав біля протилежної стіни, дістав з пачки ерзац-сигарету «Юнона», прикурив.

«Тихо спить, як дівка. А нібелунг просто зобов'язаний хропіти! Та він і сам, як фройляйн... Шкіра біла, пальці тонкі, довгі, губенята якісь примхливі, а голос, мов у продавця краваток. Недоносок! Я завжди казав, що солдат не може лікувати. Це протиприродне поєднання — мундир з білим халатом. Наче бутерброд з лайном».

Треба було перевірити пости, два внутрішні й два зовнішні. Телефоніста можна не чіпати. Тепер, коли на їхньому острові з'явилися диверсанти, необхідно ще більше пильнувати. Напевне, ці четверо у підземеллі не останні. Довелося виставити пост і на причалі. «Береженого Бог береже» — так, здається, кажуть ці російські свині.

Обережно, намагаючись не впустити, Тума зняв зі спинки ліжка пасок з важким парабелумом. Він не боявся порушити сон обер-лейтенанта Ланґера, але за іншою стіною була кімната командира, якого він поважав і навіть побоювався. Натягнувши підбиті нерп'ячим хутром черевики, він розігнувся на весь свій двометровий зріст і рушив до дверей. Він не знав, що зараз кімната командира порожня, а сам Гревер у ці хвилини розв'язує тяжке й делікатне завдання.

Смага м'яко натиснув, а за мить з усієї сили штовхнув двері, Крапович одразу шугонув у пройму, за ним у два стрибки — Чорний. Останнім, зауваживши величезного розміру чоботи, що з'явилися на верхніх сходинках, шурхнув у присмерк кімнати Смага і якнайтихіше замкнув двері. Коли почув за спиною тяжкий звук «х-ха», десь на краю свідомості промайнула заспокійлива думка, що поки все йде як належить. Швидко роззирнувся. Біля протилежної стіни стояв медичний тапчан, на якому спав фельдшер, тобто зараз він, безпорадно розкинувши руки, лежав на коричневому лінолеумі. «Цей вибув, — машинально відзначив Смага. — Петро працює без збоїв». Під стінами стояли кілька скляних шаф, напханих хромованими інструментами. «Забагато скла... Умови не для нас, треба б повертатися обережніше...» — скрушно озирнув цю майстерню ескулапа Смага. За дальньою шафою були ноші, на яких під солдатською ковдрою хтось лежав, прив'язаний поверх ковдри пасами.

Гриць?!

З-за дверей почулася важка хода підкованих чобіт. Смага приклав долоню до губів, даючи знак зберігати мовчання. Чорний повільно потяг автомат з рук Краповича, потім навшпиньках наблизився до Смаги, відтрутив його від дверей.

«Зараз Петро «замочить» ганса, але варто хитнути цей стерильний шедевр — він саме на дорозі, — люто зиркнувши на шафу, подумав Смага, — і здійметься ґвалт на весь архіпелаг».

Він підштовхнув Чорного, показуючи на шафу. Той заспокійливо похитав головою.

Важкі чоботи завмерли біля дверей.

«Судячи зі скрипу, той важить щонайменше сто кіло... Зайде чи ні?.. Невже щось почув? Фельдшера ж наче вклали тихенько».

Тиша ставала дедалі більш гнітючою. Потім почувся стук у двері.

— Гаєвскі, відчиніть. Це лейтенант Тума.

Смага завмер. Потім скоса подивився на розкинуті руки фельдшера і перервав нестерпну паузу, глухо відгукнувшись:

— Зараз, пане лейтенанте.

Крапович відтяг непритомного фельдшера і розчистив бойовий простір, прилаштувавши німця біля стіни. Чорний вичекав трохи, опісля почав повільно повертати ключ. Смага миттю ковзнув у затінок дверей, за ним — білорус.

«Тільки б він не затримався на порозі...»

Лейтенант Герхард Тума ступив останні у своєму житті два кроки. Він не встиг ні побачити своїх ворогів, ні здивуватися, ні злякатися, тільки-но переступив поріг, як очі залила розпечена лава, а далі настала темрява. Смага ледве встиг підхопити двометрового велетня, щоб той не навалився всією вагою на шафу.

— Адпустив грехи... сахрані, Божа[11], — без особливого співчуття пробурмотів Крапович і пішов до нош.

Чорний опустив автомат.

— Більших шмаркачів я ще в житті не бачив, — розчаровано промовив він.

— Ти маєш на увазі зріст? — Смага здивовано зміряв поглядом німецького лейтенанта, що витягнувся, здавалося, на всю довжину кімнати. Але, не дослухавши відповіді Чорного, поспішив до нош, над якими вже схилився Крапович.

Під ковдрою лежав весь перебинтований, геть спітнілий Щербань. Його зіниці розширилися від болю, з горла вихоплювалися лише безладні хрипи.

— Гришо, ми прийшли, Гришо! — говорив Крапович.

— Не чіпай його, Василю, — дерев'яним голосом промовив Смага. — Ця сволота непогано його впакувала. Навіть ременяччям прив'язали, щоб не втік. Ми його так на баркас і понесемо. Треба тільки ще чимось накрити. Швидко!

— Зачекай, професоре, — зупинив його Чорний. — На ось, приміряй, — він простяг ремінь з важкою кобурою, що зняв з лейтенанта. — І куртку не забудь.

Сам Чорний перевзувся в чоботи лейтенанта. Крапович натягнув фельдшерів бушлат, який знайшли під ліжком. Там-таки вони виявили шоколад, дві пачки галет, ліхтар та спокусливу флягу. Все порозсовували по кишенях. Знайшли ще один автомат.

— Готові?

— Будемо прориватися!

Несподівано з нош пролунав слабкий голос Щербаня:

— Зі мною не прорветеся, хлопці... Послухайте, що скажу, — ледь проштовхуючи слова пересохлим язиком, задихався гарячим шепотом Грицько Щербань. — їх тут десятків два...

— Вже менше, — увірвав його Смага, але одразу змовк під поглядом Чорного.

— ... Пост у тамбурі і ззовні, а на горищі, здається, станковий... я помітив, коли вони мене на мороз... До баркаса дійти не дадуть. Залиште мене... самі відходьте манівцями... через горище. Там і лижі... а я вас тут дочекаюся, а може, й допоможу чимось... зсередини. Вони мене більше не чіпатимуть, сам начальник заборонив... не хвилюйтеся. Тут тепло... а вам куди зі мною... Я діло кажу... — він задихнувся й закляк.

Всі мовчали. Нарешті Смага придушеним голосом, наче соромився самого себе, вичавив:

— Все це фігня, звичайно. Але в одному, браття, він правий... Ми, телепні, не враховуємо очевидне. Поранений на морозі не виживе.

— Так, у теплі ми опинимося нескоро... Хіба що на тому світі, так і там, кажуть, холоднеча...

— В цьому ти, Петре, маєш рацію, — підхопив Смага, — там ні махоркою розжитися, ані про дівчат побалакати... Отже, тепла ми йому забезпечити не зможемо. Значить?..

Запитання зависло в тривожній тиші. І всім водночас здалося, що вони чують гучне цокання секундної стрілки на безсилій руці німецького фельдшера. Крапович нахилився над годинником, зняв його й поклав до кишені.

— Скоро очуняє, — кивнув він у бік німця.

— А може, вріжемо їм, щоб очі рогом полізли? — немов роздумуючи, промовив Смага. — Вони ж зараз усі в наших руках, тепленькі, га, Петре? Півтора десятка сонних жевжиків — це ж раз чхнути!

— Авжеж. Тільки головою накласти можна. А ми Батькові живі потрібні. Це по-перше. А по-друге, того, що ми шукаємо, тут немає, воно на льодовику. Отже, доцільніше їх не винищувати, а відволікати. Ганяти, як зайців. І ти це розумієш не згірш од мене.

— Так, Петю. Це в мене емоції... Пробач.

Чорний нахилився до змученого Григорія й обережно стис Щербаневу долоню.

— Ми повернемося, Гришо, це я тобі обіцяю, — і, рвучко підвівшись, пішов до дверей. Губи Щербаня здригнулися й склалися в подобу усмішки. Говорити він не мав сили.

Смага згріб усі інструменти в одній із шаф, поклав до сумки з великим червоним хрестом, простяг Краповичу.

— Це столове срібло, Василю, бережи до мого особистого розпорядження.

Чорний обережно відчинив двері. В коридорі було тихо.

— Дочекайся нас, чуєш, Григорію... — Смага востаннє глянув на Щербаня.

28

Долина виглядала похмуро й викликала в Цвяхові суперечливі почуття.

«І не обійти ніяк, хай йому грець... А каміння! Лижі зняти, лижі начепити... Всі тридцять три нещастя на мою голову!..»

Куди він іде? Поближче до хлопців. До зони «підвищеної відповідальності», як казав командир. З тим, що він їх так і не наздогнав, доки вони діставалися німецької бази, він уже примирився — так склалися обставини. Тепер мусив діяти самостійно, як допоміжна сила. Але для цього потрібно подолати перевал, спуститися на льодовик... А там — льодоспад...

Коли на Великій землі він дізнався про поставлене завдання, то почав крутити голову, як його виконати, припускаючи найнеймовірніші варіанти. Тепер усе виявилося значно простішим. І страшнішим.

Він згадав, як тягнуло холодом в спину звідти, з прірви, де могла обірватися нитка його життя, як, сповзаючи по смертельно слизькому схилу донизу, він водночас сповзав у божевілля. Стоп! Солдатський ворог номер два — надмірна уява. На війні, та ще й у горах, та ще й у полярних умовах не можна домислювати, що було б, якби... Тоді захочеться якнайшвидше злиняти звідси додому, «до матусі». Краще вже взагалі з погреба не вилазити. Вперед, лайдаче!

Далі на південному сході сніг лежав суцільним покривом і в долині, й на схилах. «Сніг — це добре. Сніг працює на мене.

Вперед, Іване! Терпіти й чалапати, дибати й терпіти! Метр за метром, година по годині».

Він підбадьорював себе цими словами, як замовляннями безнадійно втомленої людини.

29

Коли вони вибралися нагору вузькими, нестерпно скрипучими сходами й у протилежному кінці коридору знайшли люк на горище, Чорний ледве втримався від лайки — певна річ, горище було на замку. Але Смага жестом заспокоїв полтавця: замок був точнісінько такий, як на ляді підвалу, з якого вони втекли двадцять хвилин тому. Тоді ляду за собою замикав Смага. Куди він подів непотрібний, здавалося, ключ? Понишпоривши по кишенях, Смага його не знайшов.

У цей час внизу відчинилися двері, і вони завмерли, де хто стояв. Приглушене рипіння чобіт лунало просто під ними й нарешті стихло, віддалившись кудись праворуч.

— До вітру фріц пішов, — упевнено прошепотів Смага, — у них там клозет...

— Давай швидше ключ, — хрипким шепотом поквапив Чорний.

Метушливо нишпорячи по кишенях, Смага врешті видобув віднайдений ключ.

— Молись, Петре, щоб підійшов...

— Та я ж безбожник. Давай, Василю, — підсаджуючи Краповича собі на плечі, відповів Чорний.

На щастя, ключ підійшов, і за кілька секунд замок, злегка скреготнувши, відімкнувся. Знизу почулися кроки, це повертався німець. Вони знову заклякли на своїх місцях, сподіваючись на те, що зараз западе тиша. Але насподі щось діялося: донеслися уривки розмови, грюкання дверей, тупотіння, цього разу поквапливе, якась метушня.

— Треба змиватися. Ходімо, Василю.

За лічені секунди, тепер майже не криючись, вони опинились на горищі. Люк виходив на невеликий майданчик перед слуховим вікном, тьмяне світло вигравало полисками на кожусі кулемета з заправленою стрічкою. Вони шугонули у протилежний бік горища, на ходу висмикуючи лижі з невеликого штабеля, що знаходився під правим схилом даху. А галас унизу зростав. Навіть тут, під самісіньким дахом, до них долинали зойки й тупотіння.

— Швидше! — квапив Чорний.

Ударом ноги Смага розчинив навстіж дощані стулки на протилежному фронтоні й, не роздумуючи й секунди, стрибнув униз. Виборсавшись з замету, кинувся до рогу, на ходу виймаючи з кобури парабелум. Вартового із зовнішнього поста поки що не було видно.

Зверху важко звалився Чорний, за ним, майже одразу, Крапович.

За хвилину вони вже мчали на лижах по схилу, круто беручи на північний захід.

30

«Варто мені було на кілька годин залишити свій гарнізон, як у них надзвичайна подія — полонені втекли. Сам собою цей факт мене мало хвилює, що може зробити трійка знесилених голодранців, навіть озброєних? Проте позбавити їх єдино можливого прихистку на цьому острові — старої мисливської хижі у самому центрі — я просто зобов'язаний. Хто міг подумати, коли ми надибали її, що хижа комусь придасться! А вони неодмінно наштовхнуться на неї, никаючи по острову. Цього допустити не можна. І тоді вони обов'язково приповзуть назад. Тепло та їжа — інстинктивні стимули, отже, — найсильніші. Приповзуть! А поки...»

Обер-лейтенант Ерслебен, що сидів навпроти, розкрив теку й заговорив:

— Пане майоре, дозвольте доповісти: сьогодні о двадцять другій нуль-нуль черговий начальник зміни унтер-офіцер Штайдль отримав заявку на передачу радіограми до Берліна. Текст зашифрований особливим шифром. Заявник — гауптман Айхлер. — Він витримав паузу. — Право втручатися в оперативний радіообмін маєте Ви як начальник загону і я як командир дивізіону. Проте, згідно з інструкціями щодо гауптмаиа Айхлера, які я отримав раніше, я маю без перешкод пропускати його радіограми. Окрім того, на ній стоїть гриф «Особливої ваги. Без затримок».

«...Ось воно. Доля постукала в мої двері раніше, ніж я чекав, — майнуло в мозку Гревера. — Тому Ерслебен і заговорив таким офіційним тоном. Його можна зрозуміти — з одного боку, інструкція пряма і недвозначна, а з другого — всі відомості, запити, повідомлення візую я».

— Отже, я опинився в делікатній ситуації, — провадив Ерслебен, поморгуючи білястими віями.

«...Рішення! Роздумувати ніколи!»

В Гревері пружно заклекотів цілком природний протест: на якій підставі цей слизький огидний садист Айхлер вирішує його долю?! У тому, що ця радіограма має до нього безпосередній стосунок, Гревер не сумнівався жодної секунди. Затримати? Мотив? Пальці Гревера нервово забігали по столу, і, щоб приховати знервованість, він сягнув до внутрішньої кишені по сигару.

— Яке завантаження передавачів на сьогоднішню ніч, обер-лейтенанте? — спитав він, випускаючи струмок ніжно-голубого ароматного диму і з усіх сил намагаючись зберігати твердий голос.

— Ні хвилини простою, пане майоре.

Гревер замислився. Потім узяв бланк Айхлерової радіограми. При цьому рука його несамохіть потяглася до авторучки. Він відчув непереборне бажання своєю резолюцією заборонити передачу, знищити погрозу, що причаїлася в холодних цифрах. Але все-таки стримав себе. «Жодних письмових розпоряджень, жодних доказів! Ерслебену буде цілком достатньо мого усного наказу, який можна віддати в найкатегоричнішій формі, хоч до прямого тиску справа, гадаю, не дійде — він також не симпатизує нашому «пропагандистові». Якщо доживемо до розгляду, він завжди зможе виправдатись, пославшися на мій наказ».

— Відділ пропаганди почекає. Є справи важливіші, ситуація ускладнилася: втекли полонені. Тому відкладемо передачу на двадцять чотири години. Під мою відповідальність.

«...У журналі реєстрації буде запис про затримку за підписом або начальника зміни, або самого Ерслебена. З посиланням на мене, природно. Чорт забирай, хоч як крути, а вуха стирчать. Але це пусте, доказ побічний, це ми потім якось владнаємо».

Він знову простежив за кружальцями сигарного диму.

— Я маю намір запропонувати гауптману Айхлеру очолити одну невелику операцію тактичного характеру. Коли він повернеться, матиму з ним бесіду, можливо, його наміри щодо завантаження наших передавачів дещо зміняться. Гадаю, йому не варто їх перевантажувати, спробую переконати в цьому й самого гауптмана. І облиште ваш офіційний тон, обер-лейтенанте, я вдячний вам за щирість. Не варто надавати такого значення дрібницям, ви надто вразливі. — Гревер уже цілком володів собою, в його голосі промайнули батьківські поблажливі нотки.

«Ворог дав мені непоганий привід позбутися мого надто ревного заступника. В кожному разі варто спробувати. Безпосередній контакт із супротивником, бойові дії — прекрасна ширма. Нехай вилазку з метою руйнування мисливської халупи очолить Айхлер».

— А зараз можете допитати англійського радиста. Певно, вам буде цікаво з ним поспілкуватися — фахові інтереси. А я мушу поставити завдання кампф-групі. Я вас більше не затримую.

Коли, клацнувши підборами, Ерслебен вийшов з кімнати, майор Гревер, натхнений своєю ідеєю звільнення від смертельної небезпеки, скомандував майже весело:

— Єфрейторе Хіпплере! Обер-фельдфебеля Рана — до мене!

Обер-фельдфебель Ран виструнчився перед майором Гревером.

Той довго мовчав, немов підкреслюючи особливу значущість майбутньої розмови.

— Як ви гадаєте, Ране, чому майже весь особовий склад неприязно ставиться до гауптмана Айхлера? Сподіваюсь, цей факт не становить для вас таємниці? — Гревер навмисне почав з запитання, не констатуючи очевидної неприязні, чим сподівався одразу загнати обер-фельдфебеля в кут. — Я розумію, що психологія — це не зовсім ваша сфера, але мені хочеться знати думку досвідченого і, як мені здається, мудрого чоловіка. Хай вас не дивує таке бажання, згадайте нашу минулу розмову. До того ж, я не прихильник пруського принципу: дистанція командира від підлеглих — три кроки. Ви, як я встиг помітити, теж.

Він повільно розкурив сигару, даючи можливість фельдфебелю зібратися на думках.

— Він трохи... дивний, — несподівано м'яко почав Ран, насторожений чи то запитанням, чи побоюванням прямо висловити свою думку про іншого офіцера. Ситуація була досить делікатною, і Гревер навмисне поводився нестандартно, сподіваючись спровокувати Рана на відвертість і тим прив'язати його до себе. Він здогадався, як може відповісти Ран. І почув те, на що сподівався.

— Гадаю, мало кому подобається, коли хтось поза статутом суне свого носа в усі закапелки, — відчувалося, що Ран уже не раз дратувався вторгненням чужака у сферу його повноважень. «Сунути носа в усі закапелки» в німецькому вермахті, зрештою, як і в усіх арміях, було незаперечною прерогативою фельдфебелів. І зараз Ран, усвідомлюючи, що запитання поставлене недарма і мовчанкою не відбутися, закликав на допомогу своє роздратування, — голос його зміцнів, а інтонації стали рішучими.

— Ви вважаєте це головною причиною? — демонструючи глибокодумність та стурбованість, примружився Гревер.

— Так, пане майоре.

— За бойових обставин вам з гауптманом взаємодіяти ще не доводилося, — радше стверджуючи, ніж запитуючи, сказав Гревер.

— Ні, пане майоре.

Гревер помовчав. Тепер треба було підступати до головного. Попередня балачка була лише прелюдією, яка допоможе спрямувати розмову в потрібне річище.

— Слухайте мене уважно, Ране, — нарешті глухо вимовив Гревер, не дивлячись на фельдфебеля. — За тридцять хвилин я віддам наказ про вихід кампф-групи, яка має знищити оту халупу в центрі острова, щоб її не змогли використати диверсанти як базу або схованку. Командуватиме групою гауптман Айхлер. Підберіть трьох надійних солдатів. Надійних у всіх значеннях. Якщо в хатині червоні, ви повинні провести розвідку боєм, якщо ні — спалити її. Сигналізувати ракетами. Кольори обговоримо пізніше.

Гревер зробив паузу. Нахилив голову. Потім спідлоба гостро глянув у вічі Рану.

— Іти вам доведеться ось тут, — він наблизився до карти та провів пальцем звивисту лінію в північно-західному напрямку.

— Через льодовик. Нартовим шляхом не можна, маю підстави думати, що його перерізали червоні. Льодовик скуйовджений, пошматований, безліч розломів та сераків. До того ж, тріщини можуть бути замасковані настом, і тільки Бог знає, яку вагу витримають ті снігові мости, що вкривають їх. А втім, вам не варто нагадувати про це. Ви — найдосвідченіший у загоні.

Гревер зробив паузу, намагаючись скривити губи в іронічній посмішці з легким відтінком зневаги.

— Гауптман Айхлер у таку халепу ще не потрапляв. Не доведи Господи, ще впаде в якусь тріщину... — він знову зробив паузу, що надавала фразі двозначності. — Я розраховую на Ваш досвід, Ране.

Повернувшись обличчям до фельдфебеля, він знову впритул зазирнув тому просто в очі:

— Інакше саме вам доведеться взяти всі турботи групи, а потім і взводу на себе... А мені доведеться кривити душею, — посилати рідним повідомлення про смерть і замість «нещасного випадку» писати щось на кшталт «героїчно загинув під час виконання складного бойового завдання»...

— Я зрозумів вас, пане майоре, — як і минулого разу, відповів фельдфебель. — Все буде як належить, не сумнівайтеся.

Гревер помовчав, щоб підкреслити значущість моменту, й водночас намагаючись уникнути зайвої урочистості, сказав:

— Не сумніваюся в цьому.

Потім підійшов до столу, витяг з нижньої шухляди чарки, дістав звідкись з-за хутряного жилета пласку флягу з албанським коньяком — на об'єкті всі знали, що він п'є тільки албанський коньяк марки «Скандербай», — і мовчки налив.

— Вип'ємо за удачу!

Ран невловним рухом вихилив чарку, потім твердо поставив її на стіл і відступив на два кроки.

— Дозвольте йти, пане майоре?

Повільним кивком Гревер відпустив його. Йому здалося, що очі фельдфебеля характерно зблиснули. Зіниці хорта.

31

На змарнілих обличчях солдатів він прочитав той самий забобонний страх, що й у себе в серці. «Бережи нас, Боже! Невже й моя фізіономія зараз така-сама?» Тільки фельдфебель випромінював байдужість. Айхлеру вдалося перехопити погляд Рана і йому здалося, що він вловив якийсь гарячковий блиск в очах фельдфебеля. «Напевне, йому також страшно. Він не раз бував у розвідці в цих місцях...»

Вони подолали ще близько кілометра. Йшли у спільній зв'язці на страховці. Ран ішов попереду вервечки. Його біла широка спина з прив'юченими лижами раптом завмерла метрів за сорок попереду. Він озирнувся і глянув у бік Айхлера. Знову щось дивне примарилося Айхлерові в цьому погляді, щось тривожне, небезпечне. Звідкілясь безгучно завихрилася думка: вже хвилину каміння й крига під його ногами підозріло відлунюють — під ним порожнеча! Чи це тільки здається?

«Скріплене льодом каміння висить над прірвою, утворюючи своєрідне склепіння. Ледве крига підтане, як склепіння не витримає й обвалиться! Ані міцності льоду, ані глибини тріщини не знає ніхто... Чи міцно зчеплені камені, щоб витримали вони вагу людини?.. О, мій Боже! Ран, напевне, дійшов до краю провалля і зараз уже в безпеці. Але, якщо пройшов один, то... це зовсім не означає, що пройде другий, третій... Можна зупинитися чи обов'язково треба рухатися далі?.. А якщо лягти і поповзом?.. Збільшиться площа і зменшиться тиск... Чорт забирай, я геть не знаю, що робити в таких випадках... А якщо крикнути солдатам, які йдуть позаду, щоб уважніше страхували? Не обвалиться від крику?.. Але чому фельдфебель не попередив?! Чи, може, я, поринувши у свої думки, проґавив його сигнал? Тварюка! Схотів посміятися з мене?.. Він ще потанцює в мене... він у мене...»

Йому залишалося до фельдфебеля, який незворушно бовванів попереду, ще кроків двадцять, коли позаду пролунав сухий тріск, а під ногами задвигтіло, наче під час землетрусу. Радше інстинктивно, ніж керуючись розумом і досвідом, Айхлер упав на сніг долілиць, з усіх сил намагаючись устромити дзьоб льодоруба у фірн.

Зв'язка занадто розтяглася, Ран вирвався неприпустимо далеко вперед, користуючись тим, що весь запас мотузки знаходився в нього. Наступний за Айхлером єфрейтор Фегман перебував на відстані не восьми-дев'яти метрів, як вимагала інструкція, а за п'ять метрів від нього, зате ті, хто йшов позаду, розтяглися метрів на п'ятнадцять-двадцять. Рядового Хензеля Айхлер не побачив. А останній у зв'язці Вебер борсався біля краю криги по той бік тріщини. Фегман також розпластався на льоду. Айхлер не хотів у те вірити, але вона була перед очима... Тріщина! Хензель провалився!

Ривок від падіння Хензеля завдяки довжині мотуза не був надто сильним, і Веберові хоч і не вдалося встояти на ногах, пощастило ввігнати льодоруб у крихку поверхню глетчера. Він зміг закріпитися на кризі. Потім почав швидко вбивати в сніг льодоруб, глибоко, по самісіньку голову. Те саме робив і Фегман.

Айхлер, заворожений страхом, стежив за їхніми діями. Потім відчув судомне заціпеніння в усьому тілі, облизав пошерхлі губи й озирнувся. Ран повертався! Він спокійно і, здавалося, неквапно наближався по підступному снігу. Айхлер у ці короткі хвилини із страшною ясністю зрозумів: його життя зараз цілковито залежить від цієї людини, яка впевнено насувається на нього. Він відчув до фельдфебеля тяжку, люту ненависть, від якої заклекотіло серце.

Разом з фельдфебелем, що саме наспів, Вебер і Фегман швидко спорудили якусь систему з карабінів та мотузяччя й почали витягувати Хензеля.

«Здається, в них це називається поліспаст... Але чому Хензель не подає ознак життя?»

Айхлер сперся на лікті й лише тепер усвідомив безглузду двозначність свого становища — він, командир групи, як боягуз, прикипів до криги, тоді як його підлеглі самостійно намагаються врятувати бойового товариша. Не маючи сил остаточно подолати страх, він повільно звівся на ноги і, намагаючись ступати в слід фельдфебеля, підійшов до солдатів, які витягли, нарешті, на лід нерухомого Хензеля.

Ран нахилився до нього, підняв повіки, потім спробував намацати пульс. Айхлер дивився на широку спину фельдфебеля, і знов його захлеснула хвиля люті від пережитого приниження, яка змусила важко перевести дух. «Як він пройшов повз мене?! Як повз порожнє місце... замалим не засипавши мені очі крижаною потертю. Лайно! Стривай, я тобі ще віддячу! — Раптом мозок пронизав страшний здогад. — Він хотів, щоб у цей розлом звалився я! Ось чому він навмисне випередив усіх, ось чому так дивно дивився на мене. Точно!»

— Мертвий, — констатував Ран, випроставшись, і повернувся до Айхлера, відчувши його наближення спиною. — Перелом основи черепа.

— Чому ви відійшли на неприпустиму дистанцію, обер-фельдфебелю?! — не реагуючи ані на мертвого Хензеля, ані на діагноз Рана, загорлав Айхлер. — Ви порушили інструкцію, Ви... Коли повернемося на базу, я доповім про вашу поведінку.

Ран незворушно дивився у зблідле обличчя гауптмана Айхлера.

— Якщо ви пригадуєте, пане гауптмане, я попереджав, щоб мотуз між тими, хто йде у зв'язці, не провисав, це виключає динамічний поштовх на точку страхування. Ми перебуваємо у бойовій обстановці й не маємо часу на підготовку аварійної системи. До того ж вона зараз узагалі не потрібна, тому що ми йдемо без грудної обв'язки і не по схилу, а по майже рівному льодовику. Крім того, я нагадав, що під час руху закритим глетчером льодоруб тримають напоготові дзьобом наперед, просунувши його в петлю провідника за п'ятдесят сантиметрів від грудей. Саме завдяки цьому залишився живим Вебер. А в тому, що Хензелю вже не допоможеш, нашої провини немає. Він сам додибав до того світу. Зійшов зі стежки, лише крок убік... Хлопцю не пощастило: він ударився шиєю об скельний виступ.

Айхлер весь час поривався зупинити демагогію фельдфебеля, аж нарешті його прорвало:

— Мовчати! Ви порушили інструкцію...

— Інструкцію порушили Ви, пане гауптмане, — спокійно ігноруючи надмірну збудженість Айхлера, проказав Ран. — Ведучим у зв'язці йшов я, але темпу не дотримувались Ви. Насмілюся нагадати, що командир групи — Ви і відповідаєте за нашу безпеку також Ви. В разі судового розгляду Вебер та Фегман стануть на мій бік.

— Що-о?! — очі Айхлера звузилися. Чи не вперше в житті він відчув шалену лють, яка вмить переповнила все його єство, аж дух забило. При цьому його кулаки стисли льодоруб з такою силою, що Ран, помітивши несамовите збудження гауптмана, застережливо поклав долоню на руків'я свого автомата.

— Бунт?! — заверещав Айхлер в істеричному шаленстві. Обер-фельдфебель виструнчився, не знімаючи, однак, руки з автомата. — Ви... трибунал!... — він захлинувся.

Його затрясло. Силкуючись припинити тремтіння, він стрімко розвернувся й скомандував:

— Хензеля назад у розлом. Речі забрати й розподілити між собою. Документи — мені.

Коли за десять хвилин вони знову обережно рушили вперед, першим у зв'язці йшов Фегман, за ним — обер-фельдфебель. Айхлер не бажав підставляти йому спину, а останнім гауптман поставив єфрейтора Вебера.

32

«Ну що ж, хоч час підбивати підсумки ще не настав, перший з них доволі сумний — ворожий десант свідчить: наше місцеперебування вже не є для ворога таємницею. І такі громіздкі засоби щодо забезпечення надтаємності нашої експедиції втратили дієвість. Належало ощадливіше використовувати наші можливості, панове генерали! Але нашими порадами знехтували, начальству, як завжди, видніше. Тепер ми змушені будемо обмежитися супроводом операції «Вундерланд», і після її закінчення експедицію доведеться терміново згортати. Ризикувати наші пруські барони не захочуть.

У Центрі моє повідомлення про ворожий десант викликало несподівано серйозну стурбованість. Вони перестраховують свої керівні крісла так, нібито ми, ті, хто служить тут, геть не усвідомлюємо важливості нашої місії і тих обставин, що склалися. Вони пообіцяли підводний човен, що патрулюватиме найближчий квадрат. В нашому становищі, гадаю, це не буде зайвим, адже допомога — завжди непогано. Втім, чим вони зможуть допомогти? Своєю стоп'ятиміліметровою гарматою та десантом з двадцяти чоловік? Якщо додати до цього ще два десятки чоловік з «Фленсбурга», то це була б доволі значна сила, якби вони мали мобільність. Але Арктика сковує, ми позбавлені можливості маневрувати. У нас тільки двоє нарт, та й вони придатні лише для розвідки. Тому нам залишається одне — чекати.

А поки що я віддав наказ обігнути на мотоботі з заходу мис Пюнтен, вийти до тріангуляційного знаку номер одинадцять і провести спостереження за хижею. Цей рейд дозволить одночасно проінспектувати значну частину західного узбережжя. Але кого послати командиром? Вони вбили лейтенанта Туму! Він був непоганою людиною і відмінним солдатом. Він дуже допоміг мені у розвідці острова в перші дні нашої висадки. Мені бракуватиме його. Але що вдієш, триває війна, і він загинув не як невдаха-екскурсант — від нещасного випадку, — він упав, як солдат, від рук ворога. Але вони залишили живим нашого фельдшера та одного з вартових, здається, його прізвище Ганцер. І це мене чомусь насторожує. Адже вони цілком могли знищити всю нашу метеостанцію. Всю! Ризик для них був, зрозуміло, великий, але в їхньому становищі варто було спробувати. Я в будь-якому разі вчинив би саме так. А вони віддали перевагу, здавалось би, безперспективному шляху втечі. Отже, вбачають у цьому якийсь сенс. Який? Я все більше схиляюся до думки, що мої початкові оптимістичні припущення щодо кількості десантників, а, отже, і ступеня небезпеки, що загрожує нам, були хибними. І ці троє втікачів намагатимуться з'єднатися з основними силами. А те, що вони не знищили станції, свідчить про далекосяжні плани, в які не вписується її розгром — це було б жестом відчаю з боку замерзлих та зголоднілих голодранців. Що ж, їхня мета зрозуміла — наша нова радіостанція «Лауенштайн». Їхня радіорозвідка зреагувала досить швидко, я розраховував, що нам пощастить протриматися непоміченими до кінця операції «Вундерланд». Але червоні змушують зайнятися ними всерйоз. Чи знають вони про нашу «Ретсель» — ось питання! Як далекоглядному командирові мені залишається припустити найгірше — для них не є секретом застосування машинних систем кодування. Проте від принципової можливості до конкретного втілення абстрактних принципів у електричну шифрувальну машину величезна відстань. Попри те, наука, незважаючи на всі заходи забезпечення таємності, не знає кордонів. Напевне, їхні вчені впритул підійшли до створення подібної машини і тепер наше «криптографічне диво» — «Ретсель» і є метою висадки цих десантників. А якщо так, то становище не просто серйозне, а критичне. На півдорозі вони не зупиняться. Гадаю, що й англійський розвідник з'явився тут з тієї ж причини. Тільки «томмі» не пощастило, десь їхні шляхи перехрестилися з нашим далеким авіаприкриттям. І отримали порцію свинцю. Ну-ну!

Так чи так, але мені доведеться вдатися до максимальних засобів перестороги, продуманих ще тоді, коли ми з лейтенантом Тумою проводили перше рекогносцирування. Отож, із півночі ми захищені неприступним скельним масивом, із заходу та північного заходу — надзвичайно скуйовджений льодоспад. Подолати такі перешкоди в арктичних умовах — за межею людських можливостей. Природа захищає нас від непрошених гостей. Південь та південний захід — відкритий простір півторакілометрової глибини. Тут уже ми захистимо себе самі — площини прострілюються від нас і з поста візуального спостереження. Можемо влаштувати перехресний вогонь. Єдиний вхід на льодовик з південного сходу, через долину Стурдален, де ми й виставили заслін. Там частий схід лавин, тому трьох стрільців із снайперськими гвинтівками цілком вистачить. І ніякої розслабленості!

А хижу доведеться знищити».

Гревер відклав зошит. На обличчі його застигла стурбованість — як проходить «місія Рана»? Пошли йому, Господи, удачу!

На секунду погляд Гревера затримався на маленькому сірому квадраті віконця. Останню фразу він записав квапливо.

«Тепер у мене виникає побоювання, що підводники не встигнуть до потрібного часу, й нам доведеться вступити в бійку, розраховуючи тільки на власні сили. А бійка, судячи з усього, буде жорстокою».

33

Група гауптмана Айхлера, перетнувши межу льодоспаду, різко звернула на північний схід. Гауптман дещо заспокоївся і тепер намагався проаналізувати ситуацію й упорядкувати думки. Він перебирав слова радіограми, згадував, як рівні рядки, написані його бісерним почерком, перетворювалися на колонки цифр.

«Радіограма

Центральне правління НСДАП

Мюнхен, Бріннерштрассе, 7

Секція ОА-ІІ

Копія — Управління Державної таємної поліції (гестапо).


Повідомляю про невиправдану пасивність майора Гревера Й. щодо затримання ворожих диверсантів, які висадилися в районі об'єкту «Айсблуме» з очевидною метою. У відповідь на мою пропозицію про переслідування ворожої групи мені в образливій формі було зауважено, що «тільки дурні та боягузи завжди бувають рішучими». Після цього я підозрюю майора Гревера Й. у підготовці до вчинення зради.

Крім того, я встановив такі факти:

1) зі слів самого Гревера Й.: факт нанесення ним та його товаришем (прізвище встановити не вдалося) 1926 р. тяжких тілесних ушкоджень двом поліцейським чиновникам, коли ті виконували службові обов'язки. Вважаю за доцільне щодо цього факту запитати архів поліційного управління міста Нюрнберга;

2) факт слухання іноземних пропагандистських радіопередач (окрім службових) та розповсюдження чуток, які розкладають наші Збройні сили, з метою послабити віру німецького народу в кінцеву перемогу й нездоланну міць німецького вермахту. Вважаю, що це слід кваліфікувати як підбурювальну діяльність у прихованій формі.

Член НСДАПП. Айхлер»

«Тепер слід розібратися з фельдфебелем. Можливо, він хотів убити мене? Але навіщо це йому? Він ненавидить мене? За що? Я аж ніяк не вирізняв його із загальної маси і тому ніяк не міг зашкодити йому. Щоб «підставити» людину, треба відчувати сильну відразу до неї. Незадоволення? Ні, тут треба ненавидіти. За що ж може ненавидіти мене підлеглий мені фельдфебель? За надмірну вимогливість? Дурниці. Щось у минулому? Але наші шляхи ніколи не перетиналися, готовий заприсягтися. Тоді що? А може... може, це пов'язано з моєю «особливою» місією? Скажімо, Ран діє за чиїмось наказом... Гревер!!! Його нацькував на мене наш пихатий інтелігент Гревер! Отже, Гревер знає про моє повідомлення до Центру. Знає про самий факт, бо зміст залишається для нього таємницею. Молокосос Ерслебен устиг доповісти. Граф зачуханий! Нічого, партія поставить на місце всіх задрипаних аристократів. Дайте тільки війну закінчити. Отже, Гревер мене вирахував. І одразу ж знайшов виконавця... Нічого, я це передбачив, пане майоре. У Центрі побачать ваше справжнє обличчя. Я також ужив деяких заходів... Отже, Гревер!..»

«А ці двоє, звісно, вкупі з ними, — подумав він про Фегмана та Вебера. — Це змова...»

Вони зійшли з льодовика. Рухалися у такому порядку, який визначив Айхлер за дві години перед тим. На лижах він почувався значно впевненіше, але було не до почуттів, він думав, що буде далі, яких заходів безпеки вжити, й це відволікало від лижні. Він ледве встигав реагувати на закрути маршруту, стежачи за ненависною спиною обер-фельдфебеля, яка бовваніла трохи попереду.

Зепп Ран, закладаючи крутий віраж, думав про те саме.

«Психопат! Дурисвіт! Якби все це відбувалося деінде, він швиденько сфабрикував би докази моєї вини і здав мене гауптвахмістру. Але тут — зась! А може, дати йому підтягнутися ближче, озирнутися та й пустити в груди свинцю? Фегман і Вебер свої хлопці, ми разом були ще на Кіпрі... Схаменися, дурню, де твоя солдатська гідність?! Чи варто бруднитися об цього байстрюка?.. Нещасний випадок — те, що треба. Шлях неблизький... Цікаво, чим він напаскудив шефу? Шеф — вояк, хоча й інтелігент. А цей — лайно. Зрештою, не моя то справа. Але наказ майора не обговорюється. Куди це Фегман звертає?.. Там далі уступ... відлогий? Нормальний, на Ґюнтера можна покластися. Потім — ліворуч... там має бути прохід, він виведе нас на рівнину. Вебер теж тямковитий, хлопець хоч куди. Як він там, не відстав?»

Ран озирнувся: Айхлер був набагато далі, ніж передбачено інструкцією.

«Повзе, сволота, немов стара шльондра. Стережеться. Але де ж Вебер?»

Ран занепокоєно вдивлявся в простір за спиною Айхлера, обмацуючи очима кожний уступ, кожний закрут лижні. Вебер зник.

— Я дуже шкодую, але ми не можемо чекати на нього, як не можемо й вирушити на пошуки. Подивіться на схід, — Айхлер тицьнув рукавицею собі за спину. Його очі затьмарилися олив'яним полиском страху, а рот зсудомила недоречна посмішка.

Ран уже давно спостеріг на обрії цю важку хмару зловісного сірого кольору. Вона повсякчас змінювала конфігурацію і рухалася дедалі стрімкіше, щохвилини збільшуючися. Але Ран знав, що раніше за хмару налітає вітер, який зриває звідусіль сніг. Поземок погіршить видимість, різко впаде температура. Поки що цього не було. У них в запасі залишилося ще хвилин двадцять, можна було спробувати знайти Вебера.

— Я наказую продовжувати рух, — гауптман ніяк не міг стерти з обличчя посмішку, яка несамохіть кривила м'язи, і це дратувало самого Айхлера.

Хмара й справді розросталася надто швидко. Вона вже заступила півнеба. Сонце остаточно померхло. Ось і перший порив вітру. Це — останнє попередження стихії. Потім, після нетривалого «штилю», настане таке...

«Радіє, сволота, — подумав Ран. — Мабуть, уже здогадався, він не дурень... А тепер одним моїм союзником поменшало, от і радіє. Хоч відповідальність за втрату бійця взяв на себе. Та він, здається, вирішив піти ва-банк».

Ран зрозумів, що тепер від гауптмана Айхлера можна чекати будь-чого.

34

Останній у ланцюгу затримався, поправляючи кріплення. Потім випростав спину, обвів оком горизонт, повернув голову у бік хмари, що насувалася зі сходу.

«Ну, давай, наволоч, рушай... мені з вами розминутися треба без феєрверку... іди, як ішов...»

Але німець не кинувся вниз, слідом за своїми товаришами, а чомусь спрямував лижі ліворуч, рухаючись просто на серак, за яким сховався Цвях.

«Чого це він? Невже помітив мене?»

Цвях повільно запрацював ліктями, посуваючись назад, не випускаючи з очей фашиста, який невідворотно наближався. Коли відстань між ними становила метрів двадцять, фашист переклав автомат на груди, і Цвях зрозумів, що зіткнення не уникнути. В останній спробі уникнути сутички він посунувся в тінь серака і, прикриваючись ним, швидко звівся на ноги. Зробивши поворот на сто вісімдесят стрибком, почав швидко віддалятися в бік невеликого горбка, сподіваючись сховатися в засніжених скельних лабіринтах. Але німець погнався за ним раніше, ніж Цвях досяг сховища. Ховатися було безглуздо, відтак доводилося налягати на лижі.

Цвях намагався ступати довгим ковзким рухом. Колись йому вдавалося накочування на одній лижі до п'яти метрів. Але зараз...

«Чому він не палить? Живцем хоче?.. Викобенюється, гад. Ну, подивимося... Спуск з уступу... в низькій стійці... далі — крутизна, доведеться зигзагом... Добре. Схил спершу стрімкий, але короткий. Швидкість зростає... посилю тиск на внутрішні ребра лиж. Ось коли моя окантовка стала в пригоді. Озирнутися. А фріц грамотно зігнувся... палицями гальмувати намагається... Гаразд, Іване, в голові подряпай, щось придумати треба. Чому він не стріляє? Добре, не хочеш, то я тебе шугону. Камради твої вже, мабуть, на рівнині... до нас не встигнуть. Стоп. Патрон? Затвор? Нормально тягне, не замерз. Ну...»

Німець ковзав схилами цілком упевнено, не підставлявся. Цвях піймав момент, коли білий силует перетинав довгий схил, що добре проглядався, і, прицілившись, плавно натис на спуск. Скелі відгукнулися гучним багаторазовим відлунням. Німець ковзнув за виступ. Цвях збагнув, що не поцілив, проте не засмутився. Відтепер стане обережніший, запал притримає. А зараз — ходу!

«Тепер я на відлогому схилі, як на долоні. Кепсько... Швидше! В нього кріплення, мабуть, теж не жорсткі. Так, швидкість погасити. Тут поворот! Вагу — на праву, лижу круто на ребро, ліву підтягнути... плавно... Урвище!!! Падати наліво!.. Згрупуватися!.. Лижі впоперек!.. Упор! Упор!!! Ой... твою... в дишло...»

Його врятувала невелика заглибина за два метри від провалля, куди він в'їхав, лежачи на боку, силкуючись гальмувати руками, палицями, лижами.

«Сніг глибокий і пухкий, сволота! Випростати ноги.... Розвернутися ніде... не встану...»

Він борсався на самому краю урвища, майже закритий від переслідувача крижаною брилою розміром з велику валізу. І в цей момент фашист пустив довгу густу чергу. Кулі сікли рятівний для Цвяха шмат криги. Ще черга... ще...

Вловивши паузу між чергами, Цвях перекинувся через гребінь і відкотився до невеликої розколини. Ще кидок — і він сховався за невеликою гранітною плитою.

«А ганс набої не береже... Спокійно, Ваню. Все біле, як у шпиталі. Вата, бинти, білі халати... Казали, в таких сутичках треба й автомат для маскування — бинтом. Нещадна землиця. Господи, як траву хочеться бачити! Де ж ти, враже?.. Ну... Траву й землю! А не камінь з льодом. А ми можемо залишитися тут назавжди. Лихо, та й годі... Ну ж, фріце... Ага, он де ти є! І мене, здається, знову засік. Ух, його дуло немов у саму душу зазирає... Невже моя черга на той світ загриміти? Чого затужив, Ваню? Утри шмарклі, поділися по-солдатському! Отримуй, гаде!»

Він пірнув праворуч.

«На ще!.. У смерті знижок благати не будемо!»

«А він не вчасно спуск придавив. Мабуть, теж війною битий... Кулю впіймати не хоче. Видихається фашист. А ти? На себе подивись».

«Брехня! Ще повоюємо... Он ти де... На-а! Як там у тебе, гансе, справа із здоровим фронтовим духом? На ще... ще... Коли температура тіла знижується хоча б на градус, весь понт з фраєра злітає і прозирає нутро. Це нам відомо, бачили вже... Ну, це він з переляку лупонув, щоб душа відтанула. Час з тобою кінчати. Цілий магазин уже розстріляв. І місце зручне. Увага... На зустрічний схил, згрупуватися... упор на обидві палиці і... р-розворот на дев'яносто градусів. Тепер за уступ... Зібратись, Ваню, ну... ти ж умієш... зберися на силах, дихання затамував...»

Життя Цвяха вимірювалося метрами, що залишалися до німця. Фріц стрімко котився на нього. Ніж увіп'явся напрочуд легко.

Важко дихаючи, Цвях повільно сів на сніг поруч із закляклим німцем. Сил не було. Він сидів, утупившись у розірвану відлогу мертвого противника і намагався зметикувати, що ж робити далі.

«А таки це дірки від моїх куль. Тому він і втратив ініціативу».

Цвях роззирнувся і тільки тепер помітив, що небо стало майже чорним. Хмара, що півгодини тому з'явилася на обрії, затягла все небо. Біля ніг шелестів поземок, а лютий вітер жбурляв снігом у лице.

«Треба встати, — сказав він собі, нерухомо сидячи біля трупа. — Треба встати!»

Майже хвилина знадобилась йому на те, щоб звестися. Йому здавалося, що це його останні кроки. Але він зробив ще з десять кроків, потім ще... У запалі гонитви і не помітив, як вони майже спустилися на рівнинну частину острова, тобто північно-східне узбережжя, і лише тепер він подумав, що може зустрітися з колегами убитого німця.

«Де ж його камради? Десь поруч... Отже, хуртовина — те, що треба... Зараз тут і чортам тоскно стане. Треба знайти схованку».

Він втратив орієнтири і чвалав навмання, повільно переставляючи ноги. Завірюха намагалася його повалити, засипати снігом, але він розумів: якщо впаде, то звестися на ноги вже не зможе, і це буде кінець. Тому з останніх сил опирався вітру і йшов без мети. Просто вперед, у сонмище крижаних скель, туди, де чатує смерть. Він не боявся її — вона мала принести лише полегкість.

«Оце і є смерть?» Його очі побачили чийсь темний силует. Він був зовсім поруч. Думки його плуталися. На останній межі він силкувався зосередитися, боячись галюцинацій, не наважуючись повірити, що нескінченні зусилля привели, нарешті, хоч до якогось кінця, все одно до якого.

«Може, я в раю?», — подумав. Він просунувся трохи вперед, найбільше боячись загубити в цьому бурхливому сніговинні орієнтир. Він почав лічити кроки до нього.

Ледь проступаючи крізь білий рухливий морок, на нього насувався силует якогось судна з поламаною щоглою. Воно намертво вмерзло в кригу біля самісінького берега.

«Летючий голландець»? Який там з біса голландець? Ковчег? Геть здурів! Начебто шхуна... Рибалка? Мабуть, норвежець...»

Судно здавалося мертвим. Але ж це сховище! І якщо там збереглося хоч щось дерев'яне, то це — вогнище! Зболене серце відгукнулося гучними поштовхами, відповідаючи на фантастичну думку про тепло. Про «камрадів», які могли блукати десь поблизу, він не думав.

Всередині він виявив безліч дерев'яних уламків, і це потішило його так, наче ці дошки й друзки були незліченними скарбами. Це було життя! Спотикаючись і лаючись, він обнишпорив усі закапелки, але, крім ганчір'я, гумових чоботів та позеленілого полив'яного посуду нічого суттєвого не знайшов. На камбузі знайшов пригорщу друзок і почав поратися біля плити. Знайшовши анкерок із солярою, зрадів так солодко, як у дитинстві.

За кілька хвилин у топці заграв вогонь. Він сидів нерухомо прямо перед вогнем, не в змозі поворушити ні рукою, ні ногою, кожною клітиною вбираючи в себе благодатне тепло. Навіть голод не міг зігнати його з місця. Ткнув просто у вогонь заціпенілі негнучкі пальці. На нього стрімко навалилася знемога. Він раптом відчув гострий біль у передпліччях і попереку й подумав, що це реакція відталих м'язів на ті неймовірні зусилля, яких він доклав, аби вирвати, вивернути, виколоти свою зсудомлену плоть із смертельного крижаного кратера. Лежав би він зараз закоцюблим мішком кісток у проваллі, й ніхто в цілому світі не дізнався б, як він загинув і де. Він думав про це відчужено, спокійно, наче не про себе, а про когось стороннього.

«А тут іще цей фашист причепився... Вже, мабуть, і слідів ніяких не залишилося, замело вмить. Хуртовина за хуртовиною. Клятий острів! Холодний, білий, а може, й дуже мальовничий, як на екскурсантів, туристів. Ідеальний морг. Мрія патологоанатома! Не спати! Треба йти... Куди? І чому не можна спати?»

Його оповивав солодкий спокій. Повіки склепилися, обважніли, і він забувся.

Опам'ятався від того, що хтось грубо шарпав його за плече. Довго видирався з похмурих завулків напівпритомності. Свідомість відмовлялася оживати для дійсності, виповненої небезпекою, холоднечею, смертю.

«Тут нікого немає... нікого не може бути... я сам... сам. На всій землі». Він силкувався розплющити очі. Почув стогін. «Хто це?!» Й одразу зрозумів, що цей стогін вихопився з нього...»

— Німці!!! — багряним спалахом зблиснуло крізь розірваний сон. Він розплющив очі.

Чорний отвір автоматного дула дивився йому просто у вічі. Він відчув, як запульсувала кров у скронях. Стати на ноги йому не дали. Один з трьох кинув його долілиць, альпіністською мотузкою швидко зв'язав руки та ноги і недбало штовхнув на підлогу. Тільки тепер Цвях остаточно отямився. Забився у безсилій люті, намагаючись вивільнитись і марно напружуючи всі м'язи змученого тіла. І зразу ж отримав кілька жорстоких ударів по ребрах масивними черевиками. Після них угамувався, кашляючи, харкаючи кров'ю й задихаючись...

«От і познайомились. Вишукані в тебе, Іване, манери, прийняв гостей... Під дих, сволота, врізав...»

— Звідки він тут узявся, хотів би я знати? — впритул підходячи до притихлого Цвяха, запитав Айхлер. — Чи не той це тип, якого ви не долічилися, коли взяли у полон тих свиней, га, обер-фельдфебелю? Подивіться на нього уважніше.

— Хоч пика в нього чорна, як халяви моїх парадних чоботів, однак я напевне пам'ятаю, що його серед тих не було. Це точно, пане гауптмане.

— Гаразд. Серед полонених його і не могло бути... Поки що облиште його. Всім відпочивати! — гауптман віддав команду так, наче перед ним на плацу стояв взвод солдатів.

Фашисти обшукали Цвяха, відібравши все, що в нього було. Потім кинули в куток і дали спокій.

Він намагався послабити вузли, напружуючи м'язи то рук, то ніг, але мотузки були зав'язані майстерно.

«Як по-ідіотському попався! По-ідіотському... А тебе, дурню, що, — на цей острів висадили розуму набиратися?..»

Він закашлявся й затих.

«Життя тут напрочуд одноманітне, весь час доводиться з чогось викараскуватися.

Закурити б... Але він відсунув цю безглузду думку подалі. Ну що ж, наше завдання просте — чекати свого часу. І час цей обов'язково настане».

35

Вітер ущух, завірюха вгамувалася. Старший лейтенант Байда та сержант Валєєв вийшли нарешті з набридлого сховища. Дотримуючись максимальної обережності, щоб не помітили зі станції, спустилися метрів на п'ятсот униз. Біля чорної скелі, яка самотньо стовбичила серед снігових заметів і скидалася на кам'яний орган, вони перетнули санний шлях німців між метеостанцією та радіодивізіоном. Пройшли по вузькій попрузі голої, колючої й подертої криги, хоч майже поряд простяглася широка смуга пухкого снігу. Ця хуртовина начисто вимела сніг з однієї ділянки та завалила іншу. Вони пішли по кризі, щоб не залишати слідів.

— Поганий сніг, проклятий... Ми його називаємо «уброд». Сани в'язнуть, собаки в'язнуть... — сказав Валєєв. — Але гола крига — також погано.

— Уважніше, Ігнате. Стеж за санним шляхом, — нагадав Байда.

Немов у відповідь на пересторогу старшого лейтенанта Валєєв насторожився, стишив ходу. Байда також завмер, вслухаючись у легкий шерхіт снігу. Потому обидва стрімко ковзнули до найближчого серака, що скидався на крижаний гриб. Ледве встигли сховатися, як з'явилася упряжка, що повільно торувала дорогу у пухкому снігу. Собаки провалювалися по саме черево і насилу волокли сани з трьома їздцями. Попереду й праворуч від саней, поставивши ноги на полоз, сидів погонич з довгою тичиною. До десантників долітали уривки його команд. Позаду згорбився солдат з рацією за спиною; тонкою тичкою коливалася в такт собачим ривкам антена. А посередині сидів офіцер. Він приклав до очей бінокль і оглядав прилеглі до стежки ділянки, не звертаючи найменшої уваги на труднощі пересування.

«Ігнат почув їх раніше за мене. Недарма з шести років каюрить».

— Як ти їх почув, Ігнате?

— Почув. Цей... «хоп, хоп» кричав. Напевне, праворуч повертав. У нас кричать «подь, подь»...

Він кинув погляд у бік запряжки, й Байда прочитав у ньому зневагу фахівця до людей, що беруться не за свою справу.

— Упряжка цугова, по «уброду» зовсім погано йде. Собакам допомагати треба, на поганому покритті поряд з саньми бігти... а ці сидять, як... На собаках їздити — це не кататися... — він скрушно поцокав язиком.

Фашисти саме порівнялися з сераком, відстань була не більша, ніж тридцять метрів, і вони ще нижче похилили голови, намагаючись злитися із сніговою поверхнею. Але офіцер раптом ляснув по плечу погонича і той, просмикнувши тичину під саньми перед другим копилом і налягаючи на неї всією вагою тіла, віддав якусь команду собакам. Ті відразу зупинились. Офіцер встав з саней і, вказуючи рукою на протилежний бік стежки, покликав за собою радиста. Вдвох вони підійшли до краю уторованого собаками шляху і почали вдивлятися в засніжені зморшки.

«Лижня! Він помітив нашу лижню! — обпекла Байду тривожна думка. — Смуга чистого льоду неширока, а навколо неї — сніг. Але хто ж міг передбачити, що знайдеться придурок, який, їдучи стежкою, узбіччя в бінокль розглядатиме. Зрештою, іншого шляху нема, хіба що в повітрі летіти. Не пощастило. А цей німець — пальця назуби не клади!»

Офіцер покликав до себе погонича, й коли той, встромивши тичину в сніг і закріпивши на ній віжку, підбіг до нього, офіцер щось коротко пояснив обом. Вони взяли автомати напереваги. Наступної миті тишу розірвали густі черги. Кулі звихрили сніг біля недалекої брили, за якою ховалася лижня. Собаки здригнулися, і упряжка сколихнулася, проте залишилася на місці.

Вогнем нерви заспокоюють. А зі стежки сходити чомусь не наважуються... Невже він вважає, що ми ще тут? Лижня свіжа — це й немовляті зрозуміло, хуртовина лише півгодини як ущухла. Зараз вони перейдуть на протилежний бік, до нас, і почнуть шукати продовження лижні тут. Радист уже щось заґелґотів у свою «жабу». Викликає підкріплення? Прочісувати будуть? Якщо навмання — їм людей не вистачить. По лижні? То ми їх швидко зіб'ємо. Наш серак — найближчий...» Байда критично оглянув крижаний прихисток, немов оцінюючи його на міцність. В очах Валєєва прочитав ті ж самі сумніви. З двадцяти п'яти метрів німці швидко розтрощать на порох їхній прихисток. Бігти? Безглуздо, покладуть на третьому кроці. Що робити? Відповісти вогнем? Чи випередити?

Але склалося інакше.

Коли німці, перечекавши кілька хвилин і замінивши магазини, попрямували до ближнього узбіччя, явно збираючись повторити попередню процедуру по цей бік стежки, прямо навпроти Байди та Валєєва вся упряжка, десять здоровецьких псів, зненацька з диким гавкотом зірвалася з місця й, поваливши остол і зірвавши з нього віжки, понеслася вниз, у бік фіорду. Це сталося так раптово, що німці спершу отетеріли, а потім погонич, який оговтався, незграбно ковзаючи на кризі, з криком кинувся слідом. Радист закляк, вагаючись, чи залишатися йому біля офіцера, чи без команди кинутися на допомогу камрадові. Офіцер жестом послав його вперед. Сам він якусь мить постояв навпроти сховища десантників, пильно й люто вдивляючись у похмурий безмовний простір, немов шкодував, що не встиг прошити його довгими пружними трасами, наситити потужним спресованим звуком, поштовхами гарячого свинцю, тім самим випустивши пару. Він повільно повернувся, ще раз через плече кинув похмурий і, як здавалося Байді, погрозливий погляд та неквапно попрямував слідом за солдатами, що намагалися наздогнати упряжку.

Валєєв тихо засміявся у відповідь на запитальний погляд лейтенанта і пояснив:

— Нерпа. Собаки почули запах, вітер із затоки потягнув. Пильнувати треба, втекти можуть.

От і добре, вітер допоміг уникнути зайвих ускладнень. Байда згадав закінчення їхньої останньої з Щербом розмови: «Треба завадити їм викликати «похоронну команду». Так. Ти правильно зрозумів, Миколо. В цьому й полягає ваше з Ігнатом завдання».

Шлях на них чекав хоч і недалекий, але складний...

36

Скільки часу минуло відтоді, як його очі наштовхнулися на чорну зіницю автомата, він не знав. Годинник відібрали. Все забрали, гади, до останнього сірника. Що було далі, він пам'ятав погано, тому що свідомість його то потьмарювалася павутиною непритомності, то виносила на поверхню невиразні страхіття. У пам'яті лишилися якісь уривки реальності: фашисти послабили мотузки і витягають з невеликих пласких речмішків їжу; легке подзенькування фольги, в яку запаковують білий хліб; густий запах оливи. Сардини жеруть, тварюки! Поворушив важким розпухлим язиком у пересохлому роті. Здається, він застогнав, бо один з німців обернувся в його бік, уважно подивився зверху вниз і щось сказав двом іншим. Ті похмуро всміхнулися. Потім знову — чорне забуття...

Вони вже три години йшли пухким снігом, й Цвяхові з великими зусиллями вдавалося ковзання — лижі були пошматовані вкрай. Він ступав у зв'язці між двома німцями й ледве встигав за першим, через що задній кінець мотуза час від часу провисав, і тоді кремезний німець, що йшов позаду, горлав на нього. Останнім, окремо від них, тримався, напевно, офіцер, який сторожко стежив за їхньою ходою. Так вони йшли в сніговому безгомінні, тривожно озираючись на верхів'я льодовика, звідки їх наздоганяв густий туман.

Лижі, шурхіт снігу й ломота у всьому тілі... Цвях чекав. Він розумів, що на рівнині та за такої видимості шансів відірватися від німців він не мав. Йшли вони вглиб острова, північна частина якого була майже пласкою. Отже, його час іще не настав. Але він однаково з якоюсь надією раз у раз поглядав за спину. Велетенське біле пасмо рухалося за ними, і конвоїри озиралися все частіше. В їхніх очах читалося занепокоєння.

«Давай, давай, ганси... Жилки затрусилися? Добрячий острівець ви вибрали. Вітри міняють напрям чи не кожної секунди і без жодної логіки».

Однак його сподівання померхли, щойно перший німець зупинився і, простягнувши руки вперед, щось хрипко й весело прокричав.

За півкілометра попереду й ліворуч Цвях побачив якусь дерев'яну будівлю, схожу на присадкуватий зруб. Німці зійшлися в коло і обмінялися кількома короткими фразами, серед яких він вловив лише слово «червоні». Напевне, ця хатина й була метою їхнього походу, і вони побоювалися знайти тут «червоних» десантників. Веселість їхня швидко змінилася стурбованістю. Цвях чудово розумів її причину: з димаря вився легкий, але виразно помітний навіть на такій відстані димок. Там були люди! «А фріц, диви, як кліпала свої вирячив! Справжнісінький удав!» Удава Цвях ніколи не бачив, але зараз йому чомусь здалося, що очі в удава мають бути саме такі, як у цього фашистського офіцера. «Гаразд, не німці, тоді хто ж? Наші? Мисливці-норвежці зі шхуни? Але шхуна явно вже не першу зимівлю тут стовбичить, тих людей на острові вже давно нема. А мисливці — які зараз, у дідька, мисливці? Отже, наші? Батя? Ні, вони ближче до фріців дислокуються. Може, Смага? Адже ти їхній шлях так до кінця і не простежив... Може, їм вдалося чкурнути?.. Так чи так, але тепер вуха треба нашорошити. Дивись, не проґав, Іване. Все'дно — наглою смертю не помреш...»

Гауптман Айхлер намагався говорити чітко й спокійно. Після інциденту на льодовику він зумів повністю опанувати себе і обміркувати свої подальші дії. «Їм» не вдасться ані позбутися його, ані залякати. Під «ними» він розумів перш за все майора Гревера та обер-фельдфебеля. Не виключав і того, що після повернення на базу зіткнеться з виявами ворожості з боку інших. Але він був упевнений в собі завдяки тій силі, що стояла за ним. Тому зараз хоча й відчував деякі вагання, але віддавав накази голосом, який не мав жодної нотки невпевненості або сумніву. Сили він розподілив так: першим повинен був іти Фегман, за ним, у зв'язці з полоненим, — обер-фельдфебель і останнім, трохи віддалік, — він сам. Спершу він хотів було пустити полоненого поперед себе і прикриватися ним, мов щитом, але одразу ж передумав — невідомо, чого можна чекати від цього брудного виродка, хай з ним морочиться Ран, у нього це вийде краще. Та й полонений відволікатиме увагу фельдфебеля від нього, Айхлера. В тому, що Ран не полишив своїх чорних задумів щодо нього, гауптман не сумнівався. Тим часом від цього критичного моменту можна було чекати будь-чого. Тому й вирішив іти слідом за підлеглими глибоко в ар'єргарді, дотримуючись максимальної обережності. Вони перевірили зброю, Айхлер витяг і заздалегідь зарядив ракетницю: потрійна зелена — «хижа зайнята червоними» — та ще раз оглянув свою групу.

Кремезний німець без остраху стояв упритул до Цвяха, проте поводився обачно. Він закріплював якимось химерним морським вузлом мотуз на поясі Цвяха. Перевірив слабину, залишився задоволеним. Цвях перехопив холодний швидкий прижмур ворожих очей. Німець працював спокійно та впевнено, без тремтіння в пальцях. Він саме працював, — з повагою, яка несподівано прорвалася крізь ненависть, подумав Цвях.

Потім повільно й сторожко вони рушили до самотнього будиночку, зануреного в сніг ледь не по самісінький дах, щосекунди очікуючи звідти пострілів.

Вони наблизилися до будинку на критичну дистанцію і півколом розташувалися біля дверей. Німці залягли й приготувалися до стрільби, тільки Цвях залишився стояти — сам посеред густої чистої білини. Фельдфебель різко смикнув мотуз, і Цвяхові також довелося лягти. Потім фельдфебель присунувся ближче до нього, скоротивши відстань метрів до чотирьох, і, несхвально похитавши головою, погрозив пальцем. «Суворий вихователь, хай йому грець!..»

У хатині, здавалося, ніби й не жевріло життя, і, якби не дим, можна було б заприсягтися, що сюди ніхто не навідувався принаймні років із п'ять. Людських слідів навколо не було. Та й не дивно, хуртовина все замела, вирівняла. «А хатинка, мабуть, норвезька. В будь-якому разі, не слов'янська. Ми ставимо зруби з колод, а не з дошок. Зараз буде бій, а я?.. Треба на цього накинутися... але він грамотно ліг, дистанція завелика. Спробую ближче...»

Він почав потихеньку присуватися до фельдфебеля, що втупив у двері уважний, напружений погляд. Смерті в бою Цвях не боявся, але ж не в теперішньому його становищі. Безпорадним, мов худоба на прив'язі! Ні, не зараз!

Після нетривалого вичікування крайній ліворуч, що опинився зі всіх найближче до дверей, наважився відстібнути лижі, різко випростався й зигзагом кинувся до будівлі. Цвях чекав черги, як сигналу, і готувався до останнього стрибка. Але хижа зачаїлася — німець, зробивши дві короткі перебіжки, впав майже біля самісіньких дверей. Тепер він був у мертвому просторі, його вже не могли дістати з будинку. Останнім пружним зусиллям німець кинув тіло під схил даху і притиснувся спиною до сліпої стіни. Невже там — нікого?

Фельдфебель зібрано й незворушно, кинувши лише побіжний погляд через ліве плече в бік офіцера, недбало смикнув за мотуз, даючи зрозуміти Цвяху, що треба звестися й рушати вперед. Цвях від такого приниження відчув сильну спокусу кинутися на фашиста саме тепер, коли дистанція була мінімальною. Кинутися і вчепитися в горлянку! А там — пан або пропав. Але, зустрівшись очима з німцем, зрозумів, що той його просто зімне й відкине вбік, мов обгорілий сірник, — сили були надто нерівними. Він зів'яв. А від німця не приховалася його миттєва рішучість, мабуть, він прочитав її в погляді полоненого. Тому, коли Цвях, повернувшись спиною, рушив у бік хатини, німець дав мотузу напнутися.

Вони рушили вперед, і німець весь час збочував праворуч, намагаючись бути за спиною полоненого, під його прикриттям. Цвях зрозумів, чого той добивається, і не пручався. Так вони дісталися до лиж, полишених другим німцем, який зараз стояв під стіною хатинки й уважно стежив за їхнім рухом, не випускаючи з поля зору й дверей. Потім він припав вухом до стіни, але всередині, мабуть, було тихо, бо по якомусь часі німець скривився, змахнув рукою, що означало — всередині жодного звуку.

Потім він пересунувся до вікна і з чутливою обачністю, будь-якої секунди готовий відсахнутися, припав до нього. Будинок залишався німим. Майже півхвилини ретельно й терпляче вдивлявся німець у темряву хатини. Кожної миті Цвях чекав пострілу. Він приготувався до смерті, але збирався прихопити з собою й фельдфебеля. Мотуз напнувся, Цвях задумав смикнути його на себе й виставити назустріч лижні палиці. Якщо вчасно впасти, то, можливо... Він усвідомлював, що різниця в силі й вазі між ним та його конвоїром дає йому мало шансів, але іншого виходу не бачив.

Німець біля вікна раптом різко відсахнувся. Цвях відчув, як напружився його конвоїр. Потім німець під хатиною знову обережно присунувся до скла й почав вдивлятися у щось, що насторожило його, вже з явною метою, не крутячи головою. Нарешті відірвався від вікна, перевів подих і, знявши рукавицю, спершу відігнув вказівний палець, потім опустив додолу великий палець і розвів долоні. Цвях бачив, як чіпко стежив за цими сигналами фельдфебель, як ворушилося дуло його автомата, готове вивергнути смерть. «Один? Мертв'як? Хто?»

Тепер, як зрозумів Цвях, фельдфебель разом з полоненим мав також підтягнутися до дверей. Але він залишився на місці. Це було не за правилами. Цвях переводив погляд з одного німця на другого, силкуючись збагнути логіку їхніх дій.

А погляди ворогів були звернені до офіцера. Той і далі тримався на значній відстані, націливши автомат на вікно й двері. Це був явний перебір — з такої відстані його стрілянина була б неефективною. Полоненому раптом здалося, що подібна думка промайнула й у головного конвоїра, він навіть помітив легку гримасу зневаги на обличчі фельдфебеля. Офіцер тим часом не бажав повторювати пересувань своїх підлеглих, він проїхав уперед і ліворуч, метрів на п'ятдесят скоротивши відстань до хатини. Тепер усі завмерли, приготувавшися до вирішального стрибка.

«Ну, Іване, готуйся до зустрічі з Богом!»

Німець під стіною, підкоряючись жесту фельдфебеля, ударом ноги розчахнув двері навстіж.

37

Льодовик, долаючи велетенський кам'яний поріг, розламувався на перегині й коловся далі, перетворюючись на геть неприступний лабіринт величезних розломів, тріщин, каверн. Здається, рухатися можна тільки скельним пасмом. Але їхній шлях лежав саме через льодоспад, бо скелі відвели б їх від мети. І старший лейтенант Байда, і сержант Валєєв дуже добре уявляли всю складність свого завдання. По-перше, подолати цей клятий льодоспад, що було «класикою» альпінізму, а по-друге...

— Як тобі рельєф, Ігнате? — не повертаючись, запитав Байда. У відповідь — мовчанка. Байда хутко скосив очі і через плече побачив отетеріле лице сержанта. — І найпаскудніше те, що, коли йдеш цим хаосом, нема жодної гарантії, що наступної миті під ногами не з'явиться нова тріщина. — Він знову подивився на Валєєва. — Не дрейф, сержанте. Брати Абалакови і не таке проходили. Подолаємо! Нам би встигнути пройти цю ділянку до того, як туман упаде. Поглянь.

«Доведеться поквапитися. За три години нас може накрити».

Схилом вони рухались у зв'язці, ступаючи слід у слід, намагаючись іти так, щоб не провалитися обом в одну тріщину. В підозрілих місцях Байда зондував сніг льодорубом. Вузькі розломи вони перестрибували, намагаючись приземлитися на всі зубці «кішок», ширші — переповзали крихкими сніговими мостами.

«Ну от, аби почати, а там воно піде... А тут уже градусів шістдесят. Треба йти в лоб, на передніх зубцях. Льодоруб упоперек... три такти... Ігнате, уважніше! Удар короткий, сильний. «Кішка» ковзає... не панікуй! Знову ліва пішла... крок невеликий... Права... так. Тепер переношу льодоруб... А вестибулярна непогано працює... прорвемося! Далі гострий гребінь... а праворуч? Твердий фірн... піду на двох льодорубах... у мого дзьоб із зазубринами й загнутий як треба...»

Багато часу відбирали пошуки пологих схилів без тріщин зі стінкою. Байда раз по раз брав льодоруб Валєєва і, встромивши його в стіну, пропускав через карабін зашморг з репшнура зі стременом, стромляв ногу в стремено й підтягувався. Опісля штрикав вище свій льодоруб, повторював процедуру.

«Підтягнутися... тут лід крихкий... потрібні три опори. Так. Перехопити льодоруб за головку... пальці зверху... Рука... Р-раз! На себе. Тримає! Правою... удар. Сколов! Ще раз... сильніше!.. Трохи вище... Головне, відчувати кригу. Тут треба сходинку рубати для Ігната... «цебрик». Ще метр... Ігнат на схилі добре працює...

Туман геть близько. А попереду — величезна тріщина. Здається, вона перетинає упоперек весь льодовик. Ні, надто широко, щоб перестрибнути... Беремо різко праворуч... має ж бути звуження... або міст. Ще праворуч... Ось він! Наскільки міцний?.. Ігнат тримається за мною. Кріпкий хлопець, молодець!

Не встигнемо вийти, туман раніше накриє. Попереду схил дуже стрімкий... У тумані це смертельний номер...»

Байда втомлено розпластався на кризі й, озирнувшись на Валєєва та пересвідчившись, що той страхує його, поповзом рушив вперед крихкою сніговою перетинкою. Коли він подолав найнебезпечніший серединний відрізок, сніг під ним раптом провалився...

Впродовж перших жаских секунд свого падіння Байда відчайдушно намагався зачепитися за стіну то «кішками», то льодорубом. Йому ввижалися великі снігові кристали й синьо-зелений лід. Він дряпав його, вдаряючись об стіну грудьми, головою, спиною. «Скільки це може тривати? Страховка! Скільки метрів я лечу?» Щомиті він чекав смертельного падіння на тверде крижане дно і чомусь понад усе боявся почути тріск власних кісток.

Раптом шарпнулася поясна обв'язка. Страховка!!! Здалося, що минула вічність. Він завис над бездонною чорнотою. Боявся поворухнутися.

«Свинство! Безпораднішої ситуації годі й уявити; ліхтарика б зараз, але він у рюкзаку, а зняти рюкзак — значить, позбутися.

Чи надійно Ігнат закріпив мотуз?.. От лихо, льодорубом теж не дотягтися... Хіба що маятником... Ні, не дотягнуся... А «моя» стінка?..»

Почав обмацувати крижану стіну руками, намагаючись уникати різких рухів і не «рвати» мотуз. У голові роїлися думки про те, що даремно вони пошкодували час на грудну обв'язку та аварійну систему, адже з ними видряпатися звідси було б дуже просто. «Потрібної амплітуди не виходить. Правильно ми підв'язку зробили... — його долоня десь на рівні очей наткнулася на невеликий фірновий карниз, що намерз на стіні. Обережно, боячись повірити у такий подарунок, він обмацував кригу вздовж карнизу... — Та тут ціла «полиця», майже «балкон»! Тепер льодорубом, обережненько... Глибокий видих... спокійно. Р-раз! Тепер вниз... Униз! Інакше вирветься. Підтягнутися... плавно. Тримає! Мотуз прослаб? Мало... Тепер ліва «кішка»... Ну... Є! Фу-у... Права трохи вище... ледь-ледь... Нормально. Знову льодоруб... Стою на «полиці»! Тепер можна глянути вгору».

Він обережно, з якимось острахом, звів очі догори й побачив небо крізь дірку, в яку провалився кілька хвилин тому. Діра була за якихось десять метрів над головою. Потім почув монотонні крики Валєєва.

«Мабуть, він уже давно кличе мене. А я ще й досі не обізвався. Але Валєєв все одно не почує, із такої могили голос не долине. Тепер мотузом потрібно спілкуватися, а він, до речі, провис, і я зараз його перехоплю...»

Він двічі смикнув мотуз, даючи зрозуміти Валєєву, що живий. Сержант обережно вибрав слабину... «Боїться зірвати, розуміє, що я на опорі...» Він притиснувся щокою до криги, відчуваючи її холодну гладінь.

Майже годину видирався він з крижаного полону, доки побачив посіріле обличчя товариша.

38

Петро Чорний помітив їх з вікна. Чотири білі силуети повільно сунули зі сходу, майже зливаючись з навколишньою білизною.

— До нас гості, — його застуджений бас заскочив зненацька Смагу й Краповича, які зосереджено пакували мізерні припаси.

Смага глянув у вікно й утримав Краповича, що прожогом кинувся гасити піч.

— Пізно, Василю. Доведеться зустрічати, — в його голосі пролунала філософська відчуженість.

— Як? — Крапович не приховував роздратування.

— Як? Гостинно. Їх же лише четверо.

Він на секунду замислився. Потім, діставши магазин, заходився вилущувати набої.

— Пропоную варіант. На обговорення — дві хвилини.

Двері розчахнулися всередину і, спружинивши від надмірного зусилля, почали повільно відходити назад. Німець цілком грамотно кинув тіло праворуч і притиснувся спиною до стіни, водячи дулом перед собою.

Посеред хатини, біля пічки, долілиць лежав чоловік у німецькому бушлаті. Руки з покарлюченими пальцями викинуті вперед, голова повернута до дверей. Німець побачив його ще з вікна. І якщо чоловік живий і просто спить, то від грюкоту він мав би прокинутися. Але чоловік у бушлаті не ворушився.

Більше в хижі нікого не було. Погляд німця обвів усі кутки, сховатися було ніде. Він миттєво оцінив ситуацію, але, коли, відірвавши спину від стіни, зібрався підійти до безживного тіла, звідкись згори в його голову жорстко вперлося залізо. Безжальність доторку чужого дула він відчув навіть крізь ерзац-хутро шапки. Тіло конвульсивно стислося від страху. Коли двері нарешті зачинилися, бічним зором він помітив ліворуч спрямоване на нього ще одне дуло. По-ведмежому масивний силует ворога заповнив собою півхатини. Він зрозумів, що приречений.

Чорний загородив собою двері, Крапович став біля вікна. Всі діяли швидко й безгучно.

— Руки опусти і слухай мене уважно, — тоном учителя звернувся Смага до німця. — Заспокойся, зробиш усе, як я скажу — житимеш. Ні — здохнеш. На роздуми — три секунди. Ну!..

— Згоден, — прохрипів німець.

— Василю!

Крапович відійшов од вікна і, кинувши скептичний погляд спершу на німця, потім на Смагу, натис на кнопку магазинної коробки, витягнув магазин, пересмикнув затвор і, продемонструвавши, що автомат розряджений, передав його Смазі. Той швидко начепив його на німця, витягнув з кишені інший магазин, порожній, підніс його до очей полоненого. Після того, як той автоматично хитнув головою, вставив у автомат.

— Він спав, — вказуючи на Краповича, доброю німецькою мовою, тим-таки професорським тоном провадив Смага, — ти знайшов його тут і взяв «тепленьким». Більше тут нікого немає, зрозумів? Нікого немає, тільки він. І зараз ти перекажеш це своїм камрадам. І покличеш їх сюди. Зрозумів? — Німець знову кивнув. — Пам'ятай — ти в мене на мушці, а я не схиблю, — закінчив він свої напучування. Опісля перевів погляд на Краповича.

Той підняв руки і став попереду німця. Смага повернув ворога обличчям до дверей і підштовхнув дулом. Потім, притримавши його, зазирнув тому в очі й упівголоса закінчив: «Давай, гансе. Зробиш — будеш живий».

З моменту появи німця в хатині минуло не більше хвилини. Тепер він знову з'явився на порозі, підштовхуючи в спину пожмаканого суб'єкта. Запала виснажлива пауза. Смага затамував дух і напружився.

Нарешті Фегман по якомусь ваганню змахнув рукою і вигукнув у бік офіцера, що звівся над сніговою поверхнею:

— Він тут один, я взяв його сонного.

Цвях ледве впізнав у розгубленому суб'єкті Краповича, й серце його тоскно стислося, коли побачив підняті руки товариша. «Нічого. Ще повоюємо, нас тепер удвічі більше! Ми тепер сила!..»

А Крапович, немов не впізнаючи, дивився кудись крізь нього, певне, на конвоїра-фельдфебеля. Все подальше відбулося за якихось три-п'ять секунд. Краєм ока Цвях помітив, що офіцер за далеким наддувом почав повільно зводитися. Фельдфебель за спиною щось вигукнув, чи то здивовано, чи то радісно, немов побачив давнього знайомого. Німець на порозі чомусь не ворушився. Коли вони під'їхали майже впритул до входу і фельдфебель, кинувши напарникові: «Чого стирчиш, Фегмане? Заводь цих свиней усередину», — почав розв'язувати зашморг на поясі Цвяха, Крапович раптом зробив два кроки назустріч і, штовхнувши Цвяха так, що той полетів у сніг, зовсім не боячись дула, що стирчало у нього за спиною, встиг нанести ошелешеному фельдфебелю страшний удар ногою в печінку. Цвях, щосекунди очікуючи автоматної черги і дивуючись, чому не стріляє той, що біля дверей, кинувся на свого поваленого конвоїра. Він знав, що це кінець, що, коли не тепер, то наступної миті проторохкотить смертельна черга, він чекав свинцю в спину, але до цього шалено жадав побачити страх на обличчі німця.

Тієї ж миті Фегман, скориставшись метушнею, ковзнув праворуч під захист стіни й хрипко заверещавши: «Пане гауптмане, це пастка!» — кинувся до закляклого на відстані Айхлера. Але він не розрахував: автомат розряджений, лиж нема, відтак його біг не мав шансів на успіх. Прогримів постріл. Лише один. Фегман ступив за інерцією два непевні кроки й тицьнувся обличчям у сніг. Смага не схибив.

Опам'ятавшись, гауптман Айхлер від живота, майже не цілячись, дав довгу заливисту чергу, дірявлячи вікно й стіни хатинки.

Фельдфебель ногою відкинув Цвяха метрів на три вбік і, схопивши Краповича в сталеві обійми, зумів звестися на ноги. Тепер він прикривався Краповичем, остерігаючись пострілів від дверей.

Але черга прогриміла з іншого боку, довга, щедра, вона звалила з ніг і фельдфебеля, і Краповича. Це Айхлер тиснув на спуск, насолоджуючись тремтінням автомата.

Цвях, уткнувшись носом у сніг, чекав своєї кулі. Коли запала тиша, він ще боявся вдихнути на повні груди, боявся повірити, що вцілів. Нарешті звів голову й побачив спершу Краповича з притиснутими до лоба долонями, крізь які цебеніла кров, потім — нерухомого німця з кривавою кашею замість голови. І далеко попереду, метрів за сорок, бовваніла постать ще одного фашиста, який піднімав угору ракетницю. З дверей раптом пролунав постріл, ракетницю вирвало з рук німця, і він, люто трусонувши головою, сахнувся праворуч. Автоматна черга лише звихрила сніг на порожньому місці. Німець щез у тумані.

39

Він дивився на скляну балабушку, що тьмяно поблискувала. Його спільник. Ціанистий калій. Він допоможе зневажити ворогів. Майор Гревер був вояком і відтак завжди був готовий до того, що ампула йому придасться. Ця дрімотна смерть у скляній оболонці обіцяла свободу вибору.

Він повернувся спиною до вікна, і сонячні промені, що раптово пробилися крізь хмари, зігріли спину. Не помічаючи їхнього лагідного дотику, він перебирав у пам'яті своє життя. Тепер «парадокси Гревера» набули іншого забарвлення. Абстрактна гра розуму набула матеріальної форми й утілилась у його долі. І якщо вже вмирати, то краще розлучатися з життям у хвилину, яку обереш сам.

«Хто знає, як скоро всі ми станемо перед очима Бога... — він провів тремткими пальцями по волоссю, по обличчю, по очах, відганяючи тяжкі думки. — Хто знає?..»

На зміну хаосу почуттів повільно приходив жаданий спокій. «Сплатити борги! Ось що найголовніше! Як там «місія Рана»? Час уже йому подати звістку. Довго затягувати з радіограмою Айхлера не можна. Невже я дам дозвіл на передачу? Сам собі підпишу вирок? Спокійно! Спокійно. Зараз не можна форсувати події. Подивимось!..»

40

«Отже, вовча ущелина випустила нас. — Щербо облизнув пошерхлі вуста. — Чому «вовча»? Назву дав — Вовча... Вовчі ворота... Тепер усю увагу — на сходження. Часу на розвідку, на попереднє подолання підходів нема. Навички? Індивідуальний досвід? Фізичні й моральні ресурси? У третьому дуже сумніваюся. Спрацьованість? Я та Сергій Ткачук. Хоча Джафар і Назаров теж не вперше в парі йдуть. Сиротін та Гаральд — ось хто тривожить. Переграємо. Я піду із старшиною, а Ткачука — до Сиротіна та норвежця. Потрійна зв'язка. Програємо у мобільності, зате страхування подвійне. Швидкість — завжди джерело аварійних ситуацій. Отже, треба поспішати не кваплячись. Негода ускладнює маршрут, а сил немає. Є тільки обов'язок виконати завдання. А перемагає, як відомо, той, хто зберіг резерви, — цей принцип діє й у горах. Вибір варіантів невеликий — вперед! Кажете, легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж нам отут? Це ще побачимо...»

— Увага! Працюємо в альпійському стилі: часу обмаль. Просуваємося трьома зв'язками: перша — Ткачук, Сиротін, Гаральд. Рух спрямовує середній партнер, який постійно перебуває на одночасній подвійній страховці. Перший і третій ідуть уторованим шляхом. Друга зв'язка — Джафар, Назаров. Третя — я та Лукашевич. Про маршрут ми не знаємо нічого. Візуально спостерігаються кілька скельних карнизів. На карнизах лідирує Ткачук. Обвід подвійною мотузкою. Страхування комбіноване. Сергію, будеш вішати на гаки додаткові карабіни чи петлі. Повторюю, підеш на подвійному мотузі. Засніжені гребені з карнизами проходимо нижче припустимої лінії можливого обвалу карниза, у зв'язці та із страхуванням. Страхування — на метр-два нижче шляху підйому. Виходити на гребінь забороняю. Вітер посилюється, та й видимість погана. До краю карниза не підходити.

«Нічого не забув? Наче все сказав... Зараз головне — страхування. Гарантія має бути стовідсоткова. Це єдине прийнятне число. Про решту потурбуються фашисти. А страхування — буденна справа. Але саме в цій буденності криється небезпека — такі пацани, як наш Жора, можуть стати її жертвами: втомився, мов собака, гака вбив, карабін навісив — і гаразд. А воно не гаразд...»

— Повторюю: пильнувати за страхуванням!

Щербо востаннє оглянув бійців, немов бажаючи передати їм свої вміння й досвід.

— Ну, з Богом!

Перша зв'язка подолала метрів тридцять прямовисної стіни. Щербо невідривно спостерігав за Сиротіним. Його не полишала тривога.

«Тільки комбіноване страхування... перевів мотуз у карабін нижнього гака... Не розслаблятися! Реакція повинна бути миттєва. От йолоп, неправильно організував страхувальний ланцюг... «знизу вгору через плече»! І мотуз, обминувши нижній гак, одразу втрапив у верхній карабін... Однієї точки перегину мотуза тут недостатньо... Граничні навантаження просто вирвуть його гак... Постривай, перевалимо через гребінь — я тобі вріжу! Так, Хомич вийшов на довжину мотуза. Тепер я! Тут монолітний скельний виступ... добре! Найнадійніше страхування... просовую петлю, навішую карабін... петлю поширше, вузьку не можна — виступ буде відколювати... так... в'яжу «грейпвайн»... У другій зв'язці першим іде Назаров. Теж на подвійному мотузі. Тут особливо стрімка ділянка... а вбив я їм усе-таки в голови... нормально йде. Залишилося метрів вісімсот. Це двадцять пунктів страхування. Чимало, хай йому грець. Ще години три копіткої праці... Сніг підтанув, це небезпечно. Тільки б Олексій не втратив пильності. Темп прискорив. «Легкі місця» пішли? Попередити? Ні, кричати не можна... Зрив? Цього разу обійшлося.

А що, в ущелині краще було? І в морі, і на кризі фіорду? Можливо... Хоча... доки дістанешся сідловини, видихнешся на негативних скелях і внутрішніх кутах. Тож працюємо виважено, з поправкою на ситуацію, щоб куті меду не передати».

Він відчув, як свинцем наливаються руки, ковтнув в'язку слину і почав протягувати мотуз у черговий карабін. А поперек ниє, нехай би його! Наближаємося до кризової позначки... Це не виступ, сволота! Це така собі, легка й загладжена кривизна... Спробуємо ноги поставити інакше... зачепитися за край маленької шпари... тільки кінчики пальців і входять... і то непогано, вважай, ще метр подолали. Піт очі заливає... Мабуть, це найважчий відтинок маршруту. Одноманітний, монотонний, він примушує напружуватися. Далі рельєф іще цікавіший... ще праворуч... структура стіни підказує саме цей напрямок... Добре. Так... тепер старшина чіпляє мотуз... підтягується... Зрив страхувального кінця! Пролетів метрів чотири й зачепився... Хитнуло вперед... Складаюся майже навпіл, здається, жили зараз луснуть! Спокійніше, Хомичу! Я на місці! Ось так, зачіп... пішов. Нормально. А всередині наростає біль. Холодно... пальці ледь ворушаться. Попереду західне ребро! Погані ці гребінці, мов леза... можуть мотуз перервати... особливо під навантаженням. Доведеться молотком оббити... Далі зручна ніша. Роззирнутися... Хомич не відводить від мене погляду... Добра ніша! Стоп! Перепочинок. Відновити дихання... Надто прямолінійно ми оцінюємо маршрути. Адже один шлях залежно від обставин може мати далеко не однакові ступені складності. Що про ці скелі сказали б ті самі брати Абалакови? Стан того, хто сходить, погода, широта, зрештою... Зараз усе проти нас. А начальники про це не думають. Їм хіба поясниш? От паскудство. Інколи підступає така відчайдушна безвихідь — хоч вий... Чаю б гаряченького... з шипшиною. А попереду — складний, довгий, небезпечний траверс, південний схил — суцільна крига. Ткачук пішов за перегин... Гаральд видає мотуз наосліп... Ривок! Ткачук «зісмикнувся»?! Гаральд недовидав... синхронність порушилася. Як Ткачук? На ногах? Дякувати Богові! Метрів десять летів... Майстер Сергій. Молодець!

Встромляю айсбайль... навантажую трохи — аби зберегти рівновагу. Добре. Тут підступна вертикаль... шпари снігом забиті, кригою затягло... Ніхто ще не бував на цих страшних стінах — ми перші, може, й останні. Вже недалеко... до півночі дійдемо до самого нутра цього масиву. Нутро похмуре, треба сказати... Від нього такою холоднечею віє, що душу виморожує... Тільки б цю перетинку подолати... а там плато... Добре, хоч мороз, каміння не «літає». Тут полиця... а там? Добряча задирка, сантиметрів зо два. Гладенька. Далі потяглися тільки дрібні зачіпки... правіше, тепер сюди, ще праворуч... перегин... і... все? А далі? От уляпався! Далі шляху нема, проґавив!.. Потрібен гак! А гаки скінчилися! Проґавив, холера! Тепер виплутуйся... Але ж не може так бути... має бути продовження. Стоп. Не панікуй! Назад? Як добре було б назад, на полицю... але ж не можна! Не вийде. Там шпарина, звідси не роздивишся, але ж наосліп не втраплю, тільки сили витрачу... Закладку!»

Швидким сліпим рухом, не відриваючи погляду від дрібної поперечної шпаринки за півметра від себе, він зняв з поясного карабіна невелику втулку з кільцем й увігнав її в шпарину.

«...Надто легко ввійшла... То й що? Вибору нема! А якщо зірвуся? Хомич страхує... а там по дорозі ребро рашпилем... мотуз треться об гострий перелом... Перепад? Метрів двадцять. Багато! Ривок буде дай Боже. Навіть Хомич не втримає, зірву і його... полетимо разом. Ні, літати не можна!..»

Чоло вкрилося холодним потом.

«Спокійно. Не панікуй. Час?.. Скільки я тут підвішений?.. Тихо. Проштрикнув мотуз... Ну!»

Він залишив опору й, повільно навантажуючи втулку вагою свого тіла, потяг мотуз на себе. «Тримає? Начебто так...»

Почав підтягуватися, обережно пересуваючи ноги вздовж стіни, підтягуючись угору й праворуч. Там був рятівний камін!

Раптом почув скрип. Це рипіла втулка. Інстинктивно, шостим чуттям зрозумів, що за якусь секунду вона вискочить із свого гнізда! Опанував страх. Він завмер і тієї ж миті відчув, як усі його нутрощі сплелися в тугий жмут. А десь унизу, під сонячним сплетінням, раптом стало порожньо й нудотно. Конвульсія страху болем відгукнулася в скронях і пальцях рук, вибухнула шаленою жадобою до життя, напоїла небувалою енергією, точністю рухів, ясністю думки. Вибух страху вивів його із стану відчуженості, повернув волю до опору, змусив рухатися далі. Він зважився на відчайдушний кидок праворуч, і розчепірені пальці намацали заглибину. Він просунув долоню в заглибину, стиснув кулак замість гака, так — досяг каміна! Наступної миті втулка з легким шурхотом випала зі шпари.

«Все! Секунду іще би прогаяв, і всю вертикаль за собою...»

Йому захотілося пірнути в яку-небудь нішу, заплющити очі... відключити свідомість... Він сперся спиною об камінь, втупився у гострі верхівки. Примусив себе заплющити очі таким зусиллям, наче не міг відірвати очей від цих нестерпно білих скель.

«...Отже, це не «мій» схил... Похорон відкладаємо... Після таких подвигів ще тридцять хвилин — і відпочинок...»

Незабаром вони щасливо перевалили через гребінь і спустилися на плато, подолавши п'ятсот метрів.

Джафар ступив на щільний фірн і ледь не наткнувся на німця, що саме виходив з-за скупчення каменюк. Той стояв на лижах, налігши на палиці й кліпаючи вкритими памороззю віями. Поява тут «чужих», мабуть, була для нього цілковитою несподіванкою. Він спробував було вхопитися за автомат, але зброя висіла далеко за спиною, і Джафар миттєвим випадом звалив і обеззброїв його. Коли підійшли всі інші, Джафар передав Щербові документи німця.

В офіцерській книжці було написано: «Гауптман Айхлер Петер».

41

За годину пересування в густому тумані група Чорного вийшла на узбережжя. Тут вони виразно відчули подих північного вітру, що з кожною хвилиною дужчав, розриваючи туман на біляві пасма і зносячи їх на південь. Їм належало йти вздовж відлогої берегової окрайки в тому самому напрямку.

Пейзаж нагадував погано проявлену фотографію — сірі скуйовджені космаки, якісь рухливі білі плями. Здавалося, густе білясте повітря пронизане небезпекою.

Вони подолали ледве кілометр, як праворуч, біля самісінької води, в розривах туману виразними плямами з'явилися, як привиди, білі фігури, що копирсалися біля якоїсь посудини. До них було метрів двадцять.

Вони помітили одне одного майже одночасно. Звели автомати. Чотири на чотири. Для обох груп світ звузився до гарячої вузької стежки. Погляди схрестилися. Тепер — не розминутися.

Фашисти саме витягували баркас на берег, відтак скупчилися й відкрилися одразу всією групою.

Цвях спробував було попередити Краповича, але крик його застряг у горлянці. Василь лише на мить відчув мовчазний тиск націленої в нього сталі. Дула спалахнули яскравими білими вогниками й, прошивши клубочливий простір, блискучими трасами ввігналися в остовпілого білоруса. Шалений удар одірвав від снігу, й потік свинцю швиргонув уже мертве тіло назад.

Цвях відчув гарячкову пульсацію в скронях і пекельне шаленство, що з-поза меж свідомості вирвалося з глибин... Він уже не бачив, як бив з-за валуна Чорний, не чув, як німці щось хрипко й безладно кричали, як дрібно розсипалися їхні автоматні черги, як із-за спини почав стріляти Смага, що стріляв на звук, як свистіли кулі навколо нього. Він тиснув на спуск свого автомата. Тиснув доти, доки не полетіли друзки від баркаса та клапті обмундирування, допоки його автомат відгукнувся сухим металевим клацанням...

За годину спорудили для Краповича останній земний притулок. Розширили кригу в розломі й закидали тіло камінням, ото й усе. Вітер змінив напрямок, і з неба посипав дрібний колючий сніг, тонким шаром укриваючи свіжу могилу.

Опісля, навантажені трофейною зброєю, мовчки ступили до баркаса. Смага обвів стомленими очима олив'яну стиглість води й неба і вдавано бадьоро підсумував:

— Сили далекого оперативного прикриття в кількості трьох бойових одиниць до виходу на рубіж готові.

Цвях облизнув потріскані губи.

— Щось настрій у тебе...

— А ти, бачу, занудьгував. Зажди Богові душу віддавати. Ще поживемо трохи, — відвернувся від Цвяха Смага.

— Трохи повоюємо... Василь свою лепту віддав, тепер — наша черга... — сказав Чорний.

Зіпхнули баркас у воду. Завели двигун, і, лишаючи за кормою легку кіптяву, рушили вздовж узбережжя на південний схід. Вони не могли знати, що чекає їх попереду, але в одному були впевнені: атакуватимуть тепер вони.

Сержант Петро Чорний згадував, як віддавав штабному лейтенантові ордени й документи, і той дивився на нього так, наче бачив уперше. У паперах Чорного був лист. Він написав його заздалегідь, давно, на випадок, якщо не повернеться.

«... Прощавай, синку. Виростеш — усе зрозумієш. Бережи неньку!»

«Так, смерть — вагомий аргумент, коли йдеш на неї тверезо. От тільки шкода, що далеко від землі рідної... До Вкраїноньки рукою не докинути».

Він укотре огледів приступний простір. Рація, що її залишив німецький радист на робочій хвилі, мовчала, як звичайний металевий ящик, важкий і непотрібний, і для них, які звикли до вищання та клекотіння рації, це було протиприродно. Примхи високих широт?

Вирішили зробити перепочинок, сховавшися в маленькій бухті. Знайшли серед каміння затишну нішу, нанесли плавника і скупчилися біля вогнища.

— Чогось на сон хилить, браття... Розкішне в нас життя. Суцільна млість душевна — сказав Смага.

— Скоро німак тебе збадьорить... крупнокаліберним! — озвався Цвях.

— Головне, щоб одразу вогонь не відкрив...

— Та ми ж чемно підемо, без пострілів. Доки німці розберуться, що ми — це не вони...

— Не вдасться... Німець нас простежить з першої миті. А від причалу до будинку метрів із двісті. Так що на нас чекає дуель. З їхнім крупнокаліберним.

Чорний спорудив зв'язку з чотирьох німецьких гранат, які вони знайшли на баркасі. Ретельно підігнав їх і міцно обв'язав спочатку дротом, потім — мотузкою. Примірився — чи зручно руці? Промах дорівнює смерті — більше гранат немає.

— Дизель беру на себе.

«... Отже, я повинен, я мушу до нього дістатися. Що, скільки, кому я ще винен?.. Хто відповість?»

— Володю, ти відволікаєш. Відразу ліворуч, б'єш по будинку. А ти, Іване, прикриваєш та забезпечуєш відхід. Від баркаса далеко не відходь.

— Нам би дистанцію скоротити. Хоча б на сотню метрів... — стурбовано мовив Смага. — Тоді справа, вважай, вирішена.

— Адже тут треба вправно йти, при розумі. Двісті метрів відкритого «бульвару» — це тобі не лісом петляти. Вони нас за кілометр розпізнають, незважаючи на всю нашу одежину. Такої... скульптури, як ти, Петю, серед тої сволоти на баркасі не було, вони всі миршаві якісь. Так що біля баркаса повинен залишитися ти, а я зі Смагою піду. Мені до них легше буде прослизнути, я ж менший...

— Гаразд, годі теревені правити. Буде, як я сказав, — жорстко обірвав Чорний. — А там... побачимо.

За годину баркас тицьнувся носом у взяті кригою дошки причалу.

— Ну що, братчики? Засіємо кістьми цю крижану пустелю? Дамо гансам по шмарклях!

— Своїми чи чужими? — не спускаючи пильного погляду з будинку, спитав Смага.

Вистрибувати вони не поспішали, вважаючи за краще просунутися до берегової лінії та надійно закріпити баркас; двигун не глушили, він тихо гарчав на малих обертах.

Потім Смага, підкреслено не кваплячись, ступив на настил і заходився закріплювати кінець на кнехті. Чорний закинув на одне плече безформний тюк брезенту, знайдений у рундуку, на друге плече повісив рацію й почав вибиратися на причал. Рулон звисав майже до землі, вітер шарпав його, частково приховуючи статуру Чорного. Це мало би, на їхню думку, хоч трохи замаскувати ведмежу монументальність полтавця. Цвях поки що залишався на баркасі, він метушився то на кормі, то біля мотора, то на носі, всіляко демонструючи старанність і заклопотаність. У бік станції вони намагалися не дивитися, хоча вже з десять хвилин тому, коли баркас був майже посеред фіорду, відзначили всі подробиці й визначили розклад.

За ними теж спостерігали. Давно й уважно. Був обідній час, і перед входом до будинку курили четверо німців, неквапливо пускаючи дим; звідти лунав хрипкий сміх та кахикання застуджених горлянок. Йти назустріч прибулим їм було явно ліньки.

— Воюють, гади, з перервою на обід, ще й пообідній відпочинок мають, — наче до себе мовив Смага. — Дякувати Богові, зустріч обійдеться без обіймів.

Вони рушили в напрямку до будинку. Попереду Чорний, з рацією й недоладним жмутом брезенту, трохи позаду й ліворуч — Смага.

Коли пройшли двадцять метрів, Смага привітно помахав рукою і, хоч до німців було ще далеченько, прокричав:

— Сервус, камради!

Його «платтдойч» мала убезпечити їх ще на кілька десятків метрів.

І хоч вони були вояки спецзагону й давно навчилися гамувати бажання стріляти, щойно побачать ворога, тривога запала в їхніх очах.

Німці на ґанку зберігали спокій, хоч очей з прибулих не зводили.

— Їм би, бідолахам, ґанок тут добудувати... сіли б на ослоні, онучі перемотали...

— У них шкарпетки, Петю...

Так під пильним наглядом вони пройшли ще метрів десять. Потім — ще десять.

І тут щось невловно змінилося. Вони зафіксували це інтуїтивно. Тільки згодом, за секунду, вони усвідомили, що крайній німець затримав сигарету біля рота, немов сяйнула йому якась думка, а двоє інших почали жваво про щось перемовлятися, не відриваючи очей від двох чоловіків.

Вікно на горищі було зачинене.

Цвях покинув копирсатися біля мотора й ступив на причал. Ретельно перевірив швартовку й повернувся обличчям до станції. Його товариші подолали півсотні метрів, а серед німців, які стояли біля входу, спостерігалося якесь пожвавлення.

«...Нерви щось у них задеренькотіли... Справді, нам теж кулемет не був би зайвим, шмайсером я їх звідси не дістану...»

Смага знову махнув рукою і, до краю прискоривши крок, намагаючись вийти вперед і затулити собою сержанта, надривно прогорлав:

— Ми наштовхнулися на них біля мисливського будинку! Вони вбили Шнайдера... Він там... ми привезли його тіло...

Зольдбух Бодо Шнайдера разом з жетонами та солдатськими книжками трьох його товаришів лежали в кишені Смаги. Він сподівався, що знайомі німцям прізвища спантеличать їх, і це на хвилину відкладе рішучі дії з їхнього боку.

Німці на хвилину завагалися, прислухаючись до ледь чутного крізь вітер голосу Смаги. Чотири пари чужих очей і далі стежили за кожним рухом прибульців.

«Але чому вони не стріляють? Адже давно зрозуміли, що ми не ті, вони вже «змалювали» нас, мов пташенят. І прицюкнути нас на цьому більярдному столі — дрібниця... Чому?»

Вікно на горищі залишалося зачиненим.

Один із тих, що стояли біля входу, ступив до дверей, просунув голову всередину, але не ввійшов, а, мабуть, щось прокричав тим, хто там був. Майже одразу звідти вийшов ще один, і вони вдвох рушили назустріч прибульцям.

«Цього нам тільки бракувало», — з прикрістю подумав Смага, дивлячись на німців, які йшли назустріч.

Він і далі привітно махав руками, перейшов на біг, немов підбурюючи німців іти швидше і водночас намагаючись зустрітися з ними в точці, найвіддаленішій од причалу й наближеній до будиночка.

«Чудово! Тепер ті придурки не зможуть відкрити вогонь, бо ризикують влучити в своїх».

Вочевидь, радість ця віддзеркалилася в його очах, тому що настороженість на обличчях німців якось пом'якшала, а рухи стали спокійнішими.

— Я — капрал Фестерлінг... Ми зустрілися з вашими біля мисливського будиночка... Вони залишились там... А Шнайдера ми привезли, — кричав Смага.

Відстань до станції скорочувалася. Але вона невблаганно скорочувалась також і між Смагою й тими, які йшли назустріч. Чорний трохи відстав.

Пройшли майже сотню метрів. Але тут стулка оглядового вікна на горищі повільно здригнулася і відчинилася. За нею — друга, оголюючи хижу чорноту бійниці, в якій вгадувалося дуло.

«Все! Ось він, сволота, хоботом водить...»

— А «совєтам» ми вставили перо в сідницю, — горланив він, силкуючись не сфальшувати од відчуття огидної слабкості десь під колінами.

Відчув, як спиною побігли цівки поту.

До німців залишалося якихось двадцять метрів, коли той, що йшов ліворуч, раптом зупинився, притримав товариша і щось швидко й люто прокричав. Тоді висадив у них півмагазина. Майже впритул. Просто в обличчя. Як він розгадав, що перед ним вороги, чи, може, він знав у обличчя своїх камрадів? Наступної миті разом з товаришем він упав на сніг, звалений вогнем Смагового автомата.

Рефлекс Смаги спрацював бездоганно. Він умів «хитатись маятником», і щойно німець зупинився, миттєво кинув напружене тіло ліворуч, і черга його автомата зустрілася з чергою німця. Другу чергу, довгу, щедру, він спрямував на тих, що стояли біля входу. Про кулемет, який оголив своє жало, він не забував ані на мить, але спершу треба було знешкодити тих, біля входу. Двоє одразу ж лягли біля дверей, а третій шугонув за ріг і невдовзі відповів такою ж довгою чергою.

— От сволота, — лайнувся Смага, — не дістав...

Відтак гучно й лунко зататакав з горища крупнокаліберний.

— Працюю по горищу! — прогорлав Смага і відкотився ліворуч.

Німець вів загороджувальний вогонь, відсікаючи їх від будинку.

«... Гранату б, — процідив про себе Чорний, випускаючи короткі черги і перекочуючись через спину. — Зв'язка — для дизеля. А так... Чим ти його заткнеш, дулею?..»

Чорний дивився на різні прилади, будки, щогли, призначення яких він не знав і не хотів знати, адже його метою був сарайчик. Затишний, з двома невеликими вікнами, він притягував до себе погляд сержанта, який лежав на відстані ста метрів від нього. В сарайчику був дизель. Його треба підірвати, тим позбавивши фашистів електроенергії, далекого зв'язку та інших зручностей. Він намацав зв'язку гранат, що важко відтягувала ремінь на правому боці. Вона сковувала рухи, а на нього чекав нелегкий шлях під вогнем. Нескінченно довгий шлях... «Скільки ще? Метрів хоча б із півсотні... Ні, кидок буде один, отже, треба напевно... Метрів з двадцяти». Він ще раз обдивився перед собою, намітив можливі сховища, прикинув час і відстані. Бічним зором дивився, як ліворуч Смага намагається досягти зручної ніші на невеликому клаптику морени, а кулеметні черги метуть сніг з невеликих горбочків за два метри від його голови.

Чорний спробував доповзти до неглибокої западини, що проглядалася за три метри попереду. Але для цього треба було подолати невеликий горбок. На ньому він беззахисний. Зовсім... Відкотився...

— У нас нерви міцні, — бурмотів для самозаспокоєння.

Напружившись, він намагався вирахувати зручну для кидка мить: «Зараз... Ближче, довго не можна... Вони втягнуть нас у затяжну перестрілку, тоді — капець...»

Німці могли сипонути крізь двері і роззосередитись навколо станції. Тоді шансів пробитися й виграти цей бій у них не залишиться... «Смага, молодець, відволік... Ну... Так, тепер моя черга... На-а! На тобі!..»

Він бачив, як бризнули друзки скла від вікон. Кулемет замовк. Його кулі рясно лягли навколо вікна і на якийсь час засліпили кулеметника.

«І ми їм, бісовим дітям, показали!.. Ще вперед... сюди...»

Тиша знов вибухнула дрібним стукотом. Поправив збиту набакир шапку. У свідомості закарбувалася кожна деталь: глибока чорнота вікна, сіре дуло кулемета, що ледь проступає в присмерку, німець, що вовтузиться за рогом. Смага, який чомусь почав зсуватися праворуч...

Кулемет знову замовк, але тепер пауза була навмисною, Чорний не вірив їй. «Не можна йому, сучому сину, довіряти... Нас не надуриш».

Знову вдарив свинцевий струмінь. Чорний гарячково заметушився, стараючись уникнути вогню і водночас вишукуючи очима схованку.

Коротка черга урвалася, бо Чорний відкотився ліворуч, і кулі не досягли його. Він одразу метнувся вперед і праворуч — знову випередив фашиста. Наступна черга просвистіла, пройнявши холодним повітрям, але кулі не зачепили його, вони влучили туди, звідки він вибрався секунду тому.

«Ну, й поганяв мене, сволота... такі вихиляси змушує робити... А що, впіймав облизня?!»

Оскаженілий кулеметник змінив тактику. Він бив тепер безперервно, не шкодуючи набоїв. Чорний лежав за кутастим пагорбком запорошеного снігом граніту. Кулі сікли й дробили камінь, загрожуючи рознести його на порох, кам'яне кришиво бризкало навсібіч.

«Ну, й лупить, собака!..»

Камінь тріскався і кришився. Кулеметник намагався потрощити граніт, який захищав полтавця. Це вже скидалося на розстріл.

От тепер усе закрутилося по-справжньому. Чорний падав, підводився, перекидався шкереберть відлогим схилом. Подеколи йому здавалося, що земля стає дибки і летить на нього, обличчя заліплювало снігом, з носа зацебеніла кров, на зубах заскрипіло кам'яне кришиво.

Нарешті він доскочив якогось рівчака і з розбігу влетів у нього. Не перевівши подиху, вліпив довгу чергу по фронтону споруди. Кулеметнику це не зашкодило, але Чорний не засмутився. Його стрілянина була не стільки на ураження, як задля власного заспокоєння.

Автомат приріс до тіла, як ще одна рука. Дуло сиве, окислене, потерте, з їдким запахом заліза й пороху. Він зненацька відчув щось схоже на ніжність до своєї зброї. Груба зв'язка гранат, яка жорстко тисла на ребра, повернула його до дійсності.

«От зараза, всі боки віддавила... Скільки мені ще тут з цим гансом вовтузитись? Ого! Та тепер палицею кинути, ні — гранатою! Ну, Петре, ще десяток метрів — і каменя на камені від того сараю не лишиться. Давай акуратно...»

Він і далі слухав тишу, коли враз обпекла думка — у німців скінчилася стрічка. І зараз другий номер квапливо підтягує важку коробку з новою стрічкою, тисне на защіпку, рве кришку магазина, відкидаючи прицільну планку, висмикує порожню стрічку, вставляє нову, смертельно небезпечну.

Це була його мить, яку він ледве не проґавив! «Висадити в чорноту півмагазина, і...»

На ходу зриваючи з паска зв'язку, він кинувся до сарайчика навпростець, не криючись, на повний зріст...

42

«Війна лише відкриває шлюзи для виявів усього, що ти вже виплекав у собі, висвітлює твоє єство. Війна нічого не відкидає, вона лише все загострює. І якщо ти був лайном до війни, то будеш ним і тут, на війні. На звіра найшвидше перетворюється той, хто не може пояснити жорстокість війни релігією, ідеологією, мораллю. Такі швидко зневірюються. Брутальність, озлоблення, відчай — це я розумію, але цілковита здичавілість? Проте такими й виявилися Айхлер і Ланґер. Хоч зрозуміло, що цілковито вивільнитися з болота жорстоких і абсурдних проблем війни не дано нікому...»

«Цей висновок уже з мого власного досвіду», — з гіркою іронією подумав Гревер.

«Війна зовсім не виключає духовної праці. Радше, навпаки: самоаналіз на тлі жорстокого абсурду набуває особливо гострого присмаку, причому працювати над собою необхідно не мимохіть, а щоденно долаючи лінощі та обмеженість розуму, мужньо дивлячись істині просто у вічі. Чи доречне тут слово «мужність»? Мужність — це подолання очевидної небезпеки, коли тверезо усвідомлюєш собі, що на шляху на тебе чекають страх, безсилля, зневіра, бажання відмовитися від боротьби. Чи не цього вимагає зараз від мене доля?

До речі, червоні виявляють цю здатність уповні. Втрьох вони наважились атакувати метеостанцію. Їхня тактика наївна, вони намагаються відволікти мою увагу від дій своєї основної групи, яка поки що нічим себе не виказала. Я чекаю їхнього нападу щогодини. У них немає шансів, і єдине, що викликає в мене цікавість, — з якого напрямку вони намагатимуться атакувати наш об'єкт і наскільки виявляться при цьому винахідливими. Я візьму безпосередню участь у сутичці з першої ж хвилини появи червоних, тому що за півгодини залишаю метеостанцію і переношу свій КП до Ерслебена. Роблю це не без жалю, бо моя кімната здається мені символом домашнього затишку. Але...

Ця трійця божевільних слов'ян, що обстріляла нашу станцію, змогла підірвати дизель — тепер ми залишилися без електрики. Довелося перейти на акумулятори. Червоних ми, звісно, винищили. Однак, на жаль, є втрати і з нашого боку — п'ятеро загиблих. Про цей факт, я, зрозуміло, Центр не поінформував. Пізніше побачимо, як усе повиграшніше піднести керівництву. У моєму становищі це далеко не дріб'язок».

Гревер пригадав, як перестрибнув через нерухомі ноги пораненого, відтіснив плечем єфрейтора і кинувся до виходу. Потім будиночок метеостанції трусонуло від близького вибуху, і він зрозумів, що вони дісталися дизельної. Коли він вискочив назовні, без шапки, з пістолетом у руці, все скінчилося.

Хтось із солдатів, стоячи майже у прорізі дверей, обстрілював із ручного МГ простір зліва від себе. Гревер встиг помітити довготелесого десантника, що впустив автомат і мертво осідав на сніг. До нього було якихось півтори сотні кроків. А в двадцяти метрах від входу лежав другий. Сніг повільно падав з неба і танув на ньому, волога накопичувалася в долоні його простягнутої руки. На місці дизельної зяяла чорна вирва. Понівечений дизель, нахилившись, висовувався з-під купи почорнілих уламків, жалюгідний і недоладний. Поряд із снігу стирчав чийсь чобіт.

Далеко на воді самотньо похитувався мотобот, вітер і хвилі гнали його до протилежного берега. На кормовій банці вгадувалася нерухома постать солдата. З борту звішувалася чиясь голова.

А праворуч від входу він побачив двох своїх. Вони лежали поряд, голова одного з них упиралася в коліна другого. До нижньої губи цього останнього пристав згаслий недопалок сигарети. Вочевидь, вони були не готові до бою. Проґавили — і наклали головами. «Забули, де є, шмаркачі... Та ні, шмаркачами їх, мабуть, не назвеш, це обстріляні солдати. Радше ці десантники виявили неабияку моторність, і, хоч задум їхній був примітивний від першопочатку, треба віддати їм належне — билися вони хоробро...»

Далеко попереду нерухомо лежали ще двоє.

«Тепер я залишаю на станції відділення, перш за все, для контакту з «Фленсбургом» і зустрічі підводного човна. З морального погляду моя передислокація має легкий відтінок втечі. Але так може здатися лише дилетантові, і я сподіваюся,що старі солдати мене зрозуміють. Не паніка і не страх це військова доцільність диктує нам спосіб дії».

Він поставив крапку і різко закрив зошит, щосили намагаючись не випустити на поверхню гостру дражливу думку: чи вдалося обер-фельдфебелю здійснити задумане? Чому група не сповіщає про себе?

43

Гауптман Айхлер утягнув голову в плечі.

«Шанси цих азіатських свиней нульові. Їхня мета — наша «Ретсель» і нова секретна радіоапаратура. Безсумнівно, ці молодчики з військової розвідки. Чи, можливо, навіть з НКВС. Надто делікатну справу доручили їм, будь-кого на таке не пошлють. Пропонувати їм здатися марно — фанатики режиму. То що ж, підкоритися долі? І опинитися в Сибіру? Знову холод і сніг? Почекаємо. Подивимося, як розвиватимуться події далі. Судячи з усього, цей офіцер у них командир, стратег операції. Це неважко визначити за поставою, обличчям, за очима. Він чимось скидається на нашого гнилого інтелігента Гревера, незважаючи на щетину та почорніле обличчя. Та я й сам, мабуть, гарний, ніде правди діти... Їх семеро. І якщо врахувати, що командир зазвичай очолює основні сили, то це всі. Або майже всі. Є ще ті, котрі обстріляли нас біля мисливської хижі. Вочевидь, що це зробили ті троє, які втекли з метеостанції. Наш доблесний командир навіть не зміг забезпечити утримання полонених під вартою! Напевно, вартові спали. Там, де немає переконаності, з'являється недисциплінованість. А від неї — лише крок до злочину. Але це так, побіжно... Якщо я повернуся, то поставлю всіх на місце. Всіх!

А поки що дякую долі за те, що дала мені нагоду позбутися віроломного фельдфебеля. І треба визнати, що я скористався нею досить-таки спритно. Вони надовго запам'ятають Петера Айхлера, всі ці інтелігентські недоноски! Отже, можна сподіватися, що мені таки вдасться прихилити фортуну до себе. Але... Хто б міг подумати, що за якихось шість годин усе стане з ніг на голову?.. Втім, головне — не впадати у відчай. На що вони сподіваються? З такою кількістю людей... При тому, що вони втратили головне і єдине, що могло привести їх до успіху, — раптовість... Ні, в них немає шансів, і коли вони видихнуться й почнуть конати у цій холоднечі, треба не проґавити моменту. В моєму становищі треба бути насторожі. Треба вдавати знеможеного. Подивимось, хто гору візьме... А цей червоний усе випитував, що, де, як. Але не надто наполягав, треба визнати. Напевне, зрозумів, що має до діла зі справжнім націонал-соціалістом, від якого інформації годі сподіватися. Кажуть, червоні поводяться з полоненими гуманно, хоча звідки візьметься гуманність у цих азіатів? У кожному разі я поводився відповідно до кодексу честі германського офіцера, мені нема за що собі дорікнути».

Щербо полишив спроби розговорити німця. Зайва втрата часу, як він вважав від першопочатку. Німець, здавалося, впав у прострацію, силкуючись, проте, зберегти при цьому гордовито-непроникний вираз обличчя.

«Шкода, цей фріц міг би допомогти. Кількість людей, схема постів, графік змін, межі ділянок, що охороняються, розташування внутрішніх приміщень, розклад сеансів зв'язку, оперативне прикриття, план екстреної евакуації й усе інше... Все це, напевне, цей індик може знати. Але він, мабуть, уже збагнув, що вбивати його ми поки що не збираємося, відтак, незважаючи на зацькованість, виклично казав: «Я нічого вам не скажу!» Ох, сволото! Коли план уже продуманий та запущений, його відомості мало що можуть змінити. Отже... Гаразд. Зараз мене хвилює інше. Насамперед: як цей Айхлер опинився в такому віддаленому від станції місці? Офіцер, гауптман, він не схожий на виконавця надзвичайної місії, на особистого представника фюрера — теж. Отже, при ньому була група. Де вона? Або вони загубили одне одного в хуртовині, що малоймовірно, або групу знищили. Хто? Окрім них і нас, тут нікого немає. Отже, наші?.. Чорт з тобою, фашисте! Молися своєму фашистському богові, тварюко, що морочитися з тобою ніколи. Але...»

Щербо повільно підніс руку і зненацька різко рвонув тасьму відлоги на горлі гауптмана. Тасьма затріщала. Він просунув руку під оленячий комір, намацав петлицю і смикнув на себе, немов бажаючи упевнитися, чи справді має справу з офіцером. Робив він це навмисно брутально, даючи знати пихатому німцеві незавидність його ситуації. В очах Щерба промайнула зневага, яку німець уловив і відвернувся.

— Гаразд, я не піддаватиму випробуванню вашу солдатську гідність, — жорстко, ніби зважуючи кожне слово, промовив Щербо. — Але ви мусите відповісти мені лише на одне запитання. Можете обмежитися «так чи ні».

Німець уважно подивився на Щерба, очікуючи на пастку.

— Ви командували групою, яка переслідувала моїх бійців? «Якщо він скаже «так», тоді це на дев'яносто п'ять відсотків правда. Отже, його групу знищили мої хлопці...» Після тривалої паузи німець вичавив «ні». «Шкода. Що ж, він допоможе нам у іншому».

— Гаральде, поясни гауптману правила поведінки на лавинонебезпечному схилі, — Щербо відійшов, навіть не глянувши на німця, так, немов відповідь, на яку він чекав, не мала для нього жодного значення.

44

Барак стояв просто на льодовику. Якби не гостроверхий дах, він скидався б на залізничний вагон, щоправда, вдвічі довший та ширший.

«Дотепно зроблено — на палях, — розмірковував Байда. — Улітку сніг тане, всередину натікає тала вода, будівлю перекошує. Суцільні незручності. А так — ласкаво просимо. Але, хоч зараз і літо, щось не видно повені, тільки хуртовини та морози. Мабуть, не завжди так... Або... Глетчер посувається потроху, ледь помітно... Німці просто так нічого не робитимуть».

Палі були заввишки не більше за два метри, і весь простір під бараком проглядався, незважаючи на солідні замети після останньої хуртовини. Але сніг там не накопичувався, мабуть, майданчик регулярно розчищали. Це давало змогу оглянути всі підходи до станції.

Барак мав три виходи. Один, вочевидь, головний — у протилежному від Байди і Валєєва південному торці. Вони оглянули його зі свого сховища. І два бічних, із заходу та сходу. Ліворуч від барака ледве вгадувалася дизельна, яка наповнювала арктичне повітря механічним шумом та запахом відпрацьованої солярки. Поряд височів штабель металевих бочок. Далеко праворуч, невидима для них, розташувалася псарня. Звідти вряди-годи долинав глухий собачий гавкіт. Вони не боялися, що їх викриють собаки: дизель забивав і шум, і запах. Метрах у двохстах виднілися антенні розтяжки, наполовину сховані за скелями, — там було антенне поле. А трохи позаду барака, між ним і дизельною, майже біля краю льодоспаду, приткнувся невеликий сарайчик, що його вони із Щербом не помітили зі свого спостережного пункту, бо його заступив барак.

«Напевне, комора на зберігання м'яса, — здогадався Байда. — Природний холодильник. Міцно влаштувалися фріци. Мабуть, зимувати надумали. Але де ж вартовий?»

Об'єкт мав зловісно мертвотний вигляд — ні звуку, ні руху. Байда подивився на годинник — друга година. «Сплять фріци. Працює тільки чергова зміна та караул. Але вартового не видно. Куди ж він подівся? Не можна, щоб вони не виставили зовнішнього поста. Не може бути... Невже всередині гріються? Ні...»

Вони прискіпливо обстежували сліпий торець барака, особливо затримуючись на його фронтоні, де виднілися ледь помітні, щільно, майже без шпарин підігнані одна до одної стулки оглядового вікна — крізь нього треба було потрапити всередину. Засуви й защіпки їх не турбували. На них Валєєв зберігав спеціальний інструмент, який завчасно видобув з рюкзака і розклав по найближчих кишенях. Поморочитися, звичайно, доведеться.

«Ось вона — мета нашого нереального, божевільного переходу через льодоспад — за два кроки. Адже дійшли! Здолали... Батя все правильно розрахував. Аби не зірвалося...»

Відповідно до задуму Щерба, Байда з Валєєвим мали докласти всіх зусиль, щоб позбавити німців можливості знищити техдокументацію та шифрувальну машину. Основні ж сили мали розпочати атаку на об'єкт. Навіть якщо атака не зірветься й група блискавично подолає опір, не виключено, що німці встигнуть зробити все, щоб не залишити ніяких слідів і від паперів, і від машини. Завдання Байди та Валєєва саме й полягало в тому, щоб за всяку ціну «вкрасти» в них цей час, ударити зсередини й відрізати ворога. Для цього вони й мали зайти з тилу-потайки пробратися на горище й дочекатися слушного моменту.

Перший етап свого завдання вони завершили успішно — льодоспад подолали. Тепер — другий етап...

Валєєв приготував невеликий льодовий якір — айс-фі-фі — й почав прив'язувати до нього мотуза. Потрібно було влучно накинути його на гребінь даху. Байда сподівався на метке око й тверду руку колишнього каюра, він не раз бачив, як той вправно поводився з арканом.

Хоч вартового вони й не побачили, далі остерігатися не мало сенсу, потрібно було зважуватися на щось. Їм здалося, що все, що було досі, сталося давно й не з ними. Невидима межа назавжди віддаляла їх від складнощів і страхіть пройденого маршруту. Тепер головним було те, що чекало попереду.

Вони підвелися. З-під ніг посипалися уламки криги.

Рядовий Фердинанд Альфертс стояв на найвищій приступці біля входу з протилежного від Байди і Валєєва боку барака, він притиснувся спиною до дверей і намагався поглибше втягнути голову в піднятий комір кожуха. Він стояв тут більше години й по черзі напружував м'язи рук, ніг, черевного пресу, компенсуючи відсутність руху. Вряди-годи присідав. Холод підкрадався до рук, заповзав до унтів, але все одно це було краще, ніж кружляти навколо станції по коліна в снігу і відчувати, як вітер проникає під кожух та видуває останнє мізерне тепло. Мороз був невеликий, якихось п'ять-шість градусів, вітер дув з протилежного боку, і тут, біля дверей, було майже затишно.

Фердинандові давно хотілося відзначитися в якійсь стрілянині... Але в цьому холодному глухому закутку? Фердинанд тужливо оглядав страхітливі холодні скелі та пустельний багатокілометровий льодовик, мріючи про кухлик гарячої кави та сигарету. Буденна запопадливість — це не для нього, нехай інші вислужуються.

Коли до кінця зміни залишалося хвилин тридцять і він наважився зробити наостанок прощальне коло, увагу його привернув якийсь сторонній звук. Він нашорошився і почав повільно й обережно, щоб не послизнутися на заледенілих східцях, спускатися додолу, силкуючись переконати себе, що йому не почулося і в цій крижаній пустелі не може народитися звук, витворений людиною. Тому що на сімсот миль довкруг немає жодної живої душі, не враховуючи «камрадів», що сплять за стіною, та команди «Фленсбурга» десь в арктичному океані. Але звук повторився, і це змусило його зняти величезні рукавиці-верхонки і покласти палець на спусковий гачок.

Спустившись на кригу і залишаючись у затінку сходів, Фердинанд нахилився й почав вдивлятися у присмерк під бараком в тому напрямку, звідки, як йому здавалося, долинав шум. Замети заважали роздивлятися, одначе він виразно побачив натягнутий мотуз.

Старший лейтенант Байда не помилився в своєму товаришеві, якому вдалося з першого кидка закріпити айс-фі-фі на даху в потрібному місці. Валєєв хутко опустив на землю бухту мотуза, видерся нагору й зупинився навпроти віконця. Закріпившись на мотузі за допомогою ручної та ножної петель, він видобув з кишені щось на зразок «фомки» і почав неквапно орудувати нею, щоб розкрити щільно підігнані одна до одної стулки. Байді належало страхувати — він максимально натягнув мотуз і притиснув його ногою до криги, щоб петлі не прослизали. Та в гарячковому прагненні якнайшвидше досягти мети вони припустилися помилки.

Палі, що піднесли станцію на два метри над кригою, створили ілюзію повної прозорості навколишнього простору. Здавалося, ніби продивляється все і немає жодного закапелка, де могла б сховатися людина. Але так тільки здавалося.

Фердинанд Альфертс, ховаючись за заметами, підібрався до кутової палі і, затамувавши подих, визирнув з-за неї. Хоча й устиг він підготуватися до будь-якої несподіванки, але від побаченого вкляк. Якийсь тип висів на мотузі під самим дахом і намагався щось колупати в стіні їхнього бараку. Другий тримав кінець мотуза, чимдуж натягуючи його, щоб верхньому було легше втриматися.

Часу на роздуми не було, зараз цей нижній опустить очі і втупиться просто у Фердинанда. Тому рядовий Альфертс не закричав «Стій! Руки вгору!», а, обережно ведучи дулом, узяв на приціл горішнього. Чому саме його, він потім так і не зміг нікому пояснити, адже інший, безсумнівно, становив для нього значно більшу небезпеку. Альфертс зробив повільний видих і натис на спуск.

Автоматна трель хльоснула по нервах Байди, проте не викликала розгубленості, тільки змусила миттєво випустити з рук мотуз і вдарити швидкою сліпою чергою на звук.

Цієї миті згори обвалився Валєєв, і під його знівеченим тілом почала швидко розповзатися кривава пляма. Байда вгатив у бік того, хто стріляв, довгу чергу і почав торсати нерухомого товариша. Схопив за зап'ястя, намацуючи пульс. Очі тривожно перебігали від палі до палі, на слух намагався вловити крізь гуркіт дизеля шум розбурханого барака. Пульс не промацувався.

Німці почали вискакувати назовні. Треба було тікати.

Він кинув останній погляд на розкарячене тіло Валєєва й міцніше стис зуби. Дав кілька черг, приховав у якійсь сніговій шпарині порожній магазин. Потім зняв автомат з грудей мертвого Валєєва і, закинувши за спину свій, почав відходити в бік льодоспаду, туди, звідки вони прийшли.

В цьому напрямку німці переслідувати його не будуть.

45

Тіло не слухалося, як чуже. Коли Смага ледве-ледве розплющив очі й, намагаючись зосередити погляд на найближчому камені, спробував було звестися, камінь чомусь мав фіолетовий колір.

«Напевне, шок... Контузія... — Він згадав, як куля збила шапку... — Невже?.. Той гад поливав від стегна... Друга куля зачепила потилицю... Кам'яні осколки — обличчя...»

Думки обривалися, і йому ніяк не вдавалося зосередитися.

«Я живий... А мав би бути мертвим... Але ж живий! Чому тихо? Вони ж мали добити мене... Може, я в полоні? Ні, я на льоду, а не в приміщенні. А може, залишили здихати на морозі, а самі стежать з горища?»

Він знову спробував задерти голову й роздивитися. Спробував проковтнути слину. Слини не було. Був великий, сухий і неповороткий язик.

«Я мушу звестися... Повинен. Хоч голову... Невже він бив розривними? Кров?.. Де кров?..»

Він прислухався до свого тіла. Важко скосив очі, намагаючись побачити кров на фіолетовому снігу. Але крові не було. Болю не було також.

«Напевне, вони шукали мене... Чому ж не знайшли? Невже я сам пішов?.. Далеко?.. Ага, треба підвестися. А вони стежать за мною і чекають», — раптом жахнувся він.

Перевернувся набік і спробував виповзти з-під снігового дашку, що навис над його сховком. Відчув автомат під ребрами.

— Я живий, живий, живий! — повторював собі, долаючи тупе відчуття відсутності власного тіла. — Я живий, а Чорний — мертвий... Іван теж. Він звалився з причалу...

Спробував звестися навколішки. Це йому стало великого труду. Повільно виповз з-під дашку, огинаючи замет, сів на сніг і роззирнувся.

Праворуч тяглося скельне пасмо, а з трьох боків — крига та сніг. Просто перед собою, але далеко насподі, він побачив метеостанцію. Спостерігаючи за метушнею маленьких постатей, що копирсалися навколо будинку, він здивувався, що зміг відійти непоміченим так далеко. Наче в тумані, він стежив за біганиною білих силуетів навколо підірваного дизеля, бачив, як німці готують нарти.

«Там тепер нема чого робити. Мені в інший бік, — долаючи слабкість, що насувалася з лункої тиші, твердо наказав собі. Він знав — відчаю не можна коритися. — Нехай вони там сидять напоготові, й мені нічого не світить, але все інше — дурниці».

Вигріб з-під пахви автомат, витяг магазин. Порожній. Намацав за спиною підсумок. Видобув новий магазин і вставив у автомат.

«Якщо вже так сталося, поспілкуємося востаннє, хоча й набоїв малувато. Боєць спецзагону Володимир Смага до бою готовий!»

46

Коли вони спустилися в долину, визирнуло сонце, і сніг заграв яскравими відблисками. Черевики чавили крихкий фірн. Вони ступали нога за ногою. Найгірше було першому, йому треба було мати особливу чутливість, бо під фірном ховалися глибокі розломи.

«Тут ніколи ніхто не ходив... Так. Оцінимо снігові умови... Тут видолинок... Перевал недалеко. А передперевальне верхів'я видолинка смертельне! Снігонакопичення на трьох схилах, і на кожному можливий схід лавини. Отже, схилом не можна, підріжемо — і кінець. Гребенем — теж, можуть помітити, в них біноклі... Доведеться притискатися до гребеня одного з бічних відрогів».

Щербо пам'ятав, що, крім хуртовини та відлиги, схід лавини може спричинити так звана перекристалізація снігової товщі. У снігу майже завжди відбувається рух водяної пари. Підіймаючись від теплішої долішньої смуги, пара у верхніх шарах стикається з холодним повітрям, густішає, викликаючи трансформацію снігових кристалів. Звичайно сніжинки зчеплються одна з одною, але через перекристалізацію сніг перетворюється на розсипчасту масу. І вона може зрушитися навіть від людського крику або від падіння крихітного камінця. Все це він знав.

«А ось цей каньйон ніяк не оминути. Тут — один за одним з інтервалом на всю довжину... А час? Скільки на це витратимо часу?.. А інший шлях? Неможливий. Гаразд!.. Багато «блюдець»... Сніг здутий... Відглянцовані ґрунтовими водами... На каменях замерзлі струмені, бурульки... Підступний каньйончик! Подивимося на сніг... Свіжий, порохнявий, сухий. Повзе під моєю вагою, оголює зледенілий схил... Завглибшки сантиметрів п'ятдесят! Пилова лавина! П'ятсот кілометрів на годину. Задушить... А йти треба. Хоч би що — йти».

— Ткачук! Сергію, бачиш той уступ? До нього треба йти з невеликим набором висоти. Далі — камінь, потім западина й перегин. Підеш вище перегину. Потім знову камінь... Не подобається мені той наддув... Сам оціниш можливість... Потім згори оминеш карниз... Якомога далі обійдеш. Дістанешся плити, бачиш плиту, що з нахилом догори? Прекрасна плита. Надійна плита. Потім дріб'язок — майже відлога ділянка... Оминеш наддуви, потім невелика сідловина і... гребінь. Ухопив маршрут? Дивись, дивись. Зараз від тебе багато залежатиме...

Всім бути гранично уважними! Пильнувати за осіданням снігу. Йти слід у слід. Жодних різких рухів і, тим більше, зупинок! Не кричати. Німцеві — кляп. Першим іде Ткачук.

Замикаю я. Інтервал — двадцять метрів. Все. Будь обережним, Сергію. А якщо раптом... Спробуй виковзатися до краю. Решту ти й сам знаєш.

Щербо кинув останній погляд на небезпечний схил, який їм належало перетнути. «Нічого, прорвемося. Тільки подалі від перегину. Схил тіньовий, каньйон вузький... Стоп! Блиснув бінокль, на протилежному схилі. Вони замкнули вихід з долини!»

— Стій! Відставити! Всім лягти!

«От сволота! А іншого шляху нема. Я цього не передбачив. Погано. Дуже погано. Їх там, напевне, небагато. Може, троє. Та багато й не треба. Двійко снайперів переклацає нас на цьому схилі, мов мішені в тирі. І дітися нам нікуди, хіба що назад повернути. Ми змушені йти обережно, повільно, по одному. Ідеально для тих, хто захоче повправлятися у стрільбі. Не бій, а розстріл».

Він розгледів їх. Німці розташувалися не на дні каньйону, а трохи вище, на протилежному схилі, та ще й під невеликим кам'яним дашком, так, що лавина з власного схилу їм була не страшна.

«Чекай, чекай... Адже маса снігу критична, і лавина рушить від першого ж пострілу. Невже вони вважають, що ми вийдемо на такий схил у спільній зв'язці? І вони накриють нас одним пострілом? А маса, кажеш, критична... Скільки ж тут кубів снігу? І чи піде лавина по всьому схилу, чи тільки по цій увігнутій частині?.. А якщо підрізати?.. Весь схил! Спровокувати схід максимально можливої снігової маси! Та на перегин гранату! Там і карнизи грубезні... Тоді лавина поверне на протилежний схил. Чудова динаміка буде! Замуруємо фріців під їхнім дашком!»

«Не поспішай. А схил хто підріже?»

Він хитрував, ставлячи собі це запитання. Бо знав відповідь.

«Доведеться мені. Це божевілля... А хіба все, що ми тут робимо, не божевілля? Кажуть, у першу світову на італійсько-австрійському фронті в Альпах кількість жертв од лавин сягала десятків тисяч. Цікаво, скільки солдатів втратив під лавинами Суворов, коли переходив через Альпи? Лавини, взагалі-то, примхливі... Цікаво, чи оцінить ворог небезпеку і почне втікати раніше, ніж сніговий вал накриє його сховище, чи спокійно спостерігатиме, упевнений, що він його не досягне?

На це потрібні міцні нерви — дивитися, як страхітливий білий вал тисяч на п'ятдесят кубів несеться просто на тебе. Так, тут не менше, ніж п'ятдесят тисяч кубів...»

— Старшино! До о-он того каменя «феню» докинеш?

— Та їх же в нас всього чотири штуки, Павле Івановичу...

— Треба, Хомичу! Вважай, що кидаєш у самісіньке фашистське кубло.

— Ну, хіба що в ставку Гітлера... тоді докину.

— Гаразд! Тільки так розраховуй, щоб на момент вибуху я вже був десь біля того жолобка... Трохи за серединою схилу. Треба точно вирахувати, бо все залежить від нашої узгодженості. Раніше кинеш — мене накриє, пізніше — потрібного ефекту не буде. Зрозумів? Ну, все. Залишаєшся старшим. Інструкції ті ж самі.

Він застебнув відлогу, послабив плечові ремені рюкзака та лижні кріплення — не доведи, Господи, накриє, легше буде скинути.

— Якщо все буде нормально, старшино, починай рухатися за десять хвилин після сходу. Гранична обережність! Пам'ятай, імовірні повторні сходи; першим пусти Ткачука. Зустрічаємося на перевалі за півтори години. Все.

Він перевісив автомат на плече, так швидше можна буде його позбутися: на груди перечепиш — зуби повибиває, за спину — потилицю розтрощити може. Потім обв'язався кінцем мотузки метрів на п'ятнадцять, відмаркованої червоним через кожний метр. Про всяк випадок. Вивільнив долоні з темляків. Прислухався. Могильна тиша. На мить став сам не при собі. Подув вітру, згрупуватися...

Вітер в обличчя... Хрускіт снігу... Вгорі глухо гримнуло. Щось заскреготіло, загуло... Погляд Щерба метнувся праворуч. Там, звідки щойно винесли його лижі, виник величезний білий вал, схожий на гриб. Гори здригнулися, і схил став хитким і м'яким, мов драглі. Це була страшна м'якість. Вона провіщала смерть.

Швидше, швидше!

Він летів, лишаючи за собою шлейф блискотливої снігової потерухи.

Його винесло до самого перегину, й, утративши інерцію, Щербо загальмував на невеликій полиці. Снігова порохня забилася в легені, дихати було нічим, і, якби не легкий вітерець з-за перевалу, довелося б тут могилу рити...

А внизу, набираючи швидкість, із гуркотом неслися тисячі тонн снігу. Велетенська маса ревла, оглушуючи. Він подумав, що повітряна хвиля розірве німцям легені раніше, ніж їх накриє сніг.

«А ти ще нічого, козаче, подолав такий схил! Кілометрів вісімдесят на годину, не менше! За двадцять-двадцять п'ять секунд вони навіть прицілитися не встигли. А здалося, не менше півгодини».

Трьохсотп'ятдесятиметрова хвиля зі швидкістю півтори сотні кілометрів на годину дугою виплеснулася в каньйон, миттєво вдарила у протилежний схил і викликала схід зустрічної лавини.

От і все.

Тепер треба було поспішати. Закінчувалася третя доба полярної мандрівки, і їм неодмінно треба було встигнути на призначене місце до сімнадцятої нуль-нуль. Вони можуть не встигнути, тоді всі їхні зусилля зведуться нанівець. Підводний човен відійде на перехоплення рейдерів, чекати іншого човна доведеться дванадцять діб. Навіть якщо вони виконають завдання, ефект знизиться спізненням. Зруйнується ретельно спланована послідовність подій. Треба зі шкури пнутися, тільки швидше!..

Коли гуркіт остаточно стих, Щербо подивився вниз. Кам'яний дашок, під яким кілька хвилин тому він помітив полиск від бінокля, був тепер похований під сніговою товщею на глибині не менш ніж п'ятнадцять метрів.

47

Цвях відчув гострий біль у боку. Майнула думка про марність вилазки. Спробував перев'язати себе. Рвав зубами німецький індивідуальний пакет, аж гарчав від болю. Заткнув тампоном рвану рану в боці, потім забинтував поверху комбінезона. Іван знав, що на баркасі є аптечка, але звестися, щоб узяти хоча б йод, не було сили. Та й чим міг полегшити його страждання каламарчик йоду?

Потім він довго лежав, відпочиваючи від болю. У втомленому мозку народжувалися жорстокі, як тутешні море, гори, крига, запитання: «Чи встигну щось іще зробити в своєму житті? Що я можу?.. Як допомогти хлопцям?.. Нічого не можу. Нічого не встигну...»

Мотор, на щастя, працював і далі. Запустити його зараз Цвях був би не в змозі, тому підсвідомо спрямував баркас до виходу з фіорду. Тим часом гарячково розмірковував, яких ще втрат він може завдати ворогові перед тим, як смерть накриє його крижаним саваном.

Знову немилосердний біль роздирав тіло. В роті відчувся солодкуватий присмак крові. Нудило. Повільним і важким зусиллям людини, що перебуває між життям і смертю, він навалився на румпель і спрямував баркас зворотним шляхом уздовж західного узбережжя. Він прийняв рішення...

«Щоб диму більше було... вони повинні добре диміти, помітно... шини класну кіптяву дають, здалеку видно буде... Чекатиму гостей... А будинок підпалити — це тільки сказати легко... Адже я за годину копита відкину, і ніхто мені не допоможе... З такою діркою в боці ніхто більше години не протягне... Навіть я. Встигну? А сірники?..»

Окрім прогумованої торбинки з сірниками, яка була в кожного бійця групи, він завжди мав власний НЗ сірників, попередньо занурених у розплавлений парафін і разом з теркою ретельно закупорених всередині гільзи. Але фашисти все відібрали.

Автомат Цвях упустив, коли його поранили. І тепер у нього залишався тільки парабелум, який віддав йому Чорний перед тим, як висадитися. Дев'ять патронів. Він висипав на задубілу долоню вміст обойми.

Знову відчув нудоту й запаморочення. Кривавлячи негнучкі пальці, вивернув кулю з гільзи і дуже обережно, найбільше боячись розтрусити безцінні крупинки пороху, висипав половину на папір. Потім заткнув гільзу паперовим пижем. Причому намагався підігнати пиж не надто туго. Загнав наготовлений набій у дуло. Дерев'яним, погано координованим рухом спрямував його трохи вище розпалу й натис на спуск, потому тицьнувся лобом у холодні дошки.

Оранжеві спалахи полум'я м'яко розтікалися по чолу й скронях.

За кілька хвилин йому довелося виповзати з палаючої хижі. Полум'я охопило її всю, і в небо звівся стовп підфарбованого кіптявою диму. Лишалося чекати гостей.

48

Майора Гревера мучила спрага, викликана не так задухою гаряче натопленої кімнати, як нервовою напругою. Він відчував страх і розгубленість. Риси його обличчя загострилися, в очах з'явився гарячковий блиск. Не раз його обсідали думки, від яких невтримно тягло до помешкання радистів.

«Затримати! Затримати передачу до повернення Айхлера. А якщо Рану вдасться здійснити те, що я задумав, то затримати доведеться й геть на невизначений термін. Правдоподібний мотив згодом можна буде вигадати — зрослий обсяг передач у переддень операції «Вундерланд», часте непроходження, оперативний радіообмін у зв'язку з червоним десантом, великий обсяг радіоперехоплень, — ми вийшли на прослуховування американської армії аж у Луїзіані — і таке інше. Гадаю, що логічне підґрунтя я зможу знайти. Зараз головне — затримати. А втрату тексту радіограми в умовах протиборства з червоними, якщо, звісно, вони підуть на вогневий контакт, організувати не так уже й складно...»

Він уявив, як після повернення спецкомісія запорпається у всіх паперах, звірятиме дати, строки, підписи, аналізуватиме правомірність та доцільність командирських рішень, режими роботи й характеристики апаратури, допитуватиме особовий склад і таке інше... Почнуть нишпорити, облизувати, винюхувати. Уявив сірі одутлі пики тилових чиновників з проникливим виразом холодних очей і внутрішньо здригнувся. Цей майже реальний образ немов підхльоснув його, додав упевненості в своїй правоті, зробив її беззаперечною та морально виправданою.

«Ні, ви не маєте права вирішувати мою долю, панове!»

Він зняв телефонну слухавку. Рука тремтіла. Гревер зумисне скористався телефоном, а не вдався до особистого контакту. Він не хотів демонструвати підлеглим важливість для нього радіограми гауптмана Айхлера.

— Біля апарата начальник чергової зміни унтер-офіцер Тільгнер.

— Це майор Гревер. Який обсяг радіообміну на наступну ніч з об'єктом «Майбах-2»?

«Майбах-2» був одним із радіоцентрів ОКВ у Цоссені. Туди надходила вся оперативна інформація, перехоплена за добу.

«Яким ідіотом, певно, я виглядаю в очах цього унтер-офіцера», — подумав Гревер, пропускаючи повз вуха відповідь начальника зміни.

— Скажіть, унтер-офіцере, у вашому журналі за минулу добу зафіксовано заявку на передачу гауптмана Айхлера? Мене цікавлять заявлені частоти.

— Зараз подивлюся, пане майоре.

«Вчора, якщо не помиляюся, чергував унтер-офіцер Нумбергер. Отже, Тільгнера, може, не поінформували. Це добре...»

— Алло, Ви слухаєте, пане майоре? Ми працюємо на плаваючих частотах, а тут вказана фіксована частота 1200 мегагерц. Алло! В журналі позначено також, що згідно з вашим наказом передача відкладена на 24 години. Запис зроблений 29 липня о 16 годині 38 хвилин. Позаяк 24 години минули двадцять хвилин тому і ніяких додаткових розпоряджень не надходило, радіограма передана за призначенням о 16 годині 42 хвилини черговим радіотелеграфістом Штокерманом.

Слухавка приклеїлася до вуха Гревера. З відразою до себе він відчув, як рясно спітніли долоні й запульсували скроні.

— А там не записано, — раптово охриплим голосом спитав Гревер, — що передачу затримав я до повернення гауптмана Айхлера з завдання? І чому Ви, начальник зміни, не зателефонували мені перед тим, як передавати її в ефір? — стримуючи миттєво зростаючу хвилю люті, ледве не прокричав Гревер. Ось вона, наша бюрократія, наша пунктуальність, що її зневажає весь світ! Чорти б нас усіх побрали! Хоча, невідомо, пунктуальність це в даному випадку чи, навпаки, її відсутність...

— Винний, пане майоре, — відповів унтер-офіцер. Він мав свого безпосереднього командира, обер-лейтенанта Ерслебена, і тому не дуже переймався, слухаючи роздратований голос начальника експедиції, що не розумівся на їхній вельми специфічній діяльності. Напевне, він вважав, що майор втручається не в свою справу. Та й формально він мав рацію.

«Кінець! Здіймати галас немає сенсу. Айхлер переграв мене. Напевне, чимось зацікавив цього Тільгнера... підкупив радистів... Мерзотник! Він виявився хитрішим, ніж я уявляв...»

— Доповісте про цей інцидент своєму командирові. Хай він накладе на Вас стягнення, — наказ пролунав тихо й безнадійно.

— Яволь, пане майоре, — байдуже відповів голос на протилежному кінці.

Гревер повільно опустив слухавку в гніздо.

«От і все. Кінець невизначеності...» — він заціпеніло сидів за столом, намагаючись подолати знічення і зібрати докупи думки.

— Дим! На півночі дим, пане майоре!

Захеканий Хіпплер стояв на порозі Греверового кабінету. За його спиною височіла постать унтер-офіцера Шпенкера, який поривався протиснутися у вузькі двері, що їх затуляв Хіпплер. Гревер відірвався від зведення радіоперехоплення, яке й досі тримав перед очима, не в змозі подолати приголомшення, й запитально звів брови.

— Спокійно, Хіпплере. Звідки такий поспіх? Дайте доповісти начальникові варти, — підкреслено спокійним тоном промовив він. Спокій давався йому нелегко. Подумки він відзначив проникливість денщика, від якого не приховалася підвищена знервованість начальника та нетерпіння, з яким той чекав звісток від групи, яка пішла до самотнього мисливського будиночка.

«Треба бути обережнішим, — ковзнула думка. — Якщо це помітив він, могло впасти у вічі й іншим. Спокійніше, майоре!»

Шпенкер, нарешті, протиснувся вперед і, збентежено кліпаючи червоними від безсоння очима, доповів, що над скельним масивом у напрямку розташування самотньої хижі до неба здіймається дим, чорний дим. Його помітив три хвилини тому вартовий другого поста рядовий Трайбман. Схоже, хтось підпалив хижу.

— А ракети? Мають бути ракети, — приховуючи хвилювання, перепитав Гревер.

— Ракет не було, пане майоре.

— А цей... Трайбман не міг їх проґавити?

— Виключено, пане майоре, — не зморгнувши оком, заперечив унтер-офіцер Шпенкер.

«Так воно, мабуть, і є. Цей не збреше. Тоді якого дідька горить ця хатина?! Що маю думати про все це?! Ран або ж Айхлер повинні були знищити хижу й одразу ж сигналізувати ракетами. Хижа горить, а ракет нема. Тоді... Це червоні? Навіщо? Вони ж демаскують себе. Я не можу збагнути їхньої логіки...»

Ці думки прокручувалися в голові Гревера, доки він надягав куртку й у супроводі Шпенкера прямував до лівого середнього виходу. Ступав підкреслено неквапно, хоча в душі люто проклинав мерзотника Айхлера, ідіотську логіку червоних, необхідність маскувати підвищену зацікавленість у діях групи, яку послав до хижі. Але він уже прийняв рішення.

— Фельдфебеля Хайста до мене! — наказав, цього разу не стримуючи люті.

«Обставини конче потрібно з'ясувати до кінця. Треба послати туди нарти. За чотири години мусять упоратися».

Він стояв, уперши руки в боки й зіщуливши очі, задумливо дивився на пасма чорного диму, що ліниво піднімалися в похмуре сіре небо.

— Хайсте! Зробіть розвідку хижі: чому горить, хто підпалив, де група гауптмана Айхлера? Якщо там червоні, — в бій не встрявати. Розвертайтеся — і назад. Ви повинні повернутися й доповісти результати. Зрозуміло?

«Чорт забирай, зараз усе це не так уже й важливо — живий Айхлер чи ні. Його радіограму надіслано до Берліна — ось те єдино важливе, що визначить мою подальшу долю. Невже це кінець?»

— Візьміть двох собак з моєї упряжки. Ви повинні повернутися, — байдуже повторив він, подумки зважуючи шанси на повернення фельдфебеля Хайста.

— Я зібрав вас не для того, щоб розподілити відповідальність. Начальником експедиційного загону лишаюсь я і цілком усвідомлюю цей факт. Я зібрав вас, аби сповістити своє рішення. Гауптман Айхлер відсутній, лейтенант Тума загинув. У обер-лейтенанта Ланґера інші обов'язки. Він... лікує, — Гревер виділив останнє слово і цим змусив лейтенанта Фогля швидко позирнути на Ерслебена. — Не будемо відволікати його. — Гревер витримав паузу і, немов повертаючись до дійсності, провадив: — Сподіваюся на ваше розуміння і розраховую, що кожен з вас, зваживши всі обставини, зрозуміє і підтримає моє занепокоєння. Не хочу приховувати від вас своєї стурбованості обставинами, що склалися.

Він виклав їм свої міркування. Говорив, не дивлячись на офіцерів, що стояли перед ним, однак зауважив, як поступово змінювалися їхні обличчя. Закінчив твердо:

— Я не астролог і не віщун, — у його голосі промайнула ущиплива іронія, — однак передбачаю, що нападу червоних треба чекати повсякчас. Про це свідчить їхня спроба пробратися на наше горище. Гадаю, нема потреби пояснювати вам мету цієї спроби? Чисельність їхнього загону нам невідома. Тому, аби уникнути зайвого ризику, наказую: обер-лейтенанте Ерслебене і лейтенанте Фоглю, зберіть найважливішу технічну документацію, яка стосується секретної апаратури, відкладіть лише необхідну для підтримування станції в робочому стані, знайдіть двох надійних солдатів і відразу ж переправте її на об'єкт номер два для подальшої передачі на «Фленсбург», який от-от має прибути. Так буде надійніше, — впевнено підсумував Гревер і запитально подивився на похмурі фізіономії своїх підлеглих. Він був задоволений ефектом. — Ваші міркування?

— Але ж існує система екстреної ліквідації, пане майоре... — випередив старшого за званням Ерслебена лейтенант Фогль.

Від ока Гревера не приховалися стиснуті губи обер-лейтенанта. «Реакція аристократа», — відзначив він.

— Перепрошую, лейтенанте, — він зупинився перед Фоглем, — я не перший рік займаюся цією справою, і мій бойовий досвід та інтуїція розвідника дають усі підстави припустити, що червоні на цьому острові — зарізяки, котрі прекрасно уявляють, як провадяться подібні операції. Й мене геть не здивує, якщо у вирішальний момент, коли тут на весь окіл лунатиме стрілянина, система екстреної ліквідації раптом відмовить. Хочу, щоб це не було несподіванкою і для вас. — Слова «система екстреної ліквідації» Гревер навмисно виділив, надавши голосу інтонацій шкільного вчителя. — Тому частіше продзвонюйте ланцюги, що ведуть до зарядів.

Фогль знітився, а Ерслебен буденним і немов примирливим голосом повідомив про те, що, позаяк об'єкт працює у напруженому режимі, його люди дуже завантажені, й виділити двох солдатів вельми скрутно.

— Добре, я сам їх виберу з допоміжних підрозділів. Ви вільні.

49

Після того, як німці, погорлавши й пострілявши задля остраху, вгамувалися, Байда повернувся до того місця, де годину тому вони залишили рюкзаки та лижі. Годину тому... Були надії, була перспектива, сказав би командир. Годину тому був живий Ігнат! А тепер?

Байда знову рушив до барака. З великими труднощами відшукав кружний шлях і підкрався до розташування німців. Йому вдалося наблизитися на мінімальну відстань, майже впритул до сарая. Тут була зручна лунка, яка замаскувала Байду цілком. Він зробив неширокий жолоб у сніговому наддуві й почав стежити.

Байда чіпко стежив за розміреною ходою вартового, і перші ж хвилини дали сякий-такий результат — він бачив, що німці не подвоїли варту. Намагався скласти план, рахуючи кроки й секунди. Щось не складалося... Невже їхні попередні дії були єдино можливі? Трохи далі він помітив другого вартового, що стеріг антенне поле. Раніше його там не було. Потім його почала змагати холоднеча, змушуючи напружувати вимучені м'язи. Він відчув, що починає замерзати.

«Ще півгодини, година й... — Подивився на годинник. Контрольний термін минав за годину двадцять. — Потім наші почнуть штурм. Я не дотягну. Навіть не встигну зняти вартового й повторити нашу спробу. Отже, зараз?»

Немов перекреслюючи його відчайдушне поривання, вікно на горищі прочинилося і з нього виткнулася голова, а внизу з'явився німець з драбиною на плечі й дерев'яним ящиком у руці. В ящику були столярні інструменти. Він неквапно приладнав драбину, поліз по ній до вікна. Вони почали лагодити дерев'яні стулки, що їх зламав Валєєв.

«Мабуть, устиг Ігнат капітально пошурувати, — подумав Байда. — От гади, тепер мені геть труба. Не зрушиш...»

Він спробував поворушити ногами, розганяючи вистуджену кров, та цієї ж миті його увагу привернули двері, які рипнули й відчинилися майже поряд з його сховищем.

Німців було троє. Двоє одягнуті по-похідному, з повною викладкою, з лижами. Третій, офіцер, одягнувся легше, і вітер нещадно шматував комір тужурки. Байда впізнав його. Це був той, хто майже добу тому перетнув їхній шлях на нартах. Його загрозливий погляд запам'ятався Байді. «Давній друг, ковінька твоїй матері...» Рука лейтенанта мимоволі смикнулася до автомата. Але він знову заціпенів, щойно вітер доніс уривки хрипкої мови офіцера.

— Запам'ятайте, Штоттеле, те, в сумках, має надзвичай... для рейху. За цим... червоні та англійці. Вам... За жодних умов... Відповідаєте... Хайль...

Тільки зараз Байда помітив, що на спинах у солдатів не звичайні речмішки, не ранці, а досить важкі, великих габаритів шкіряні баули.

«Папери?.. Полюють червоні... Машина? Не може... А якщо розібрали? Дурниця! Документація? Найвірогідніше... Рішення? Наздогнати? А наказ? Але ж це і є наша мета! Не поспішай... Половина, лише половина... а машина? Що важливіше? Швидко! Зараз, зараз, не поспішай... Папери... Куди вони їх переправляють? Шансів тепер таємно пробитися на горище — мізер, майже нуль... Дочекатися атаки та... не дочекаюся, замерзну... Та навіть, якщо й дочекаюся, — шансів ніяких... Враховуючи мій стан на той час. Але тоді, напевно, випустимо з рук папери. Ту саму половину нашого завдання. Отже, переслідувати? Двоє проти одного. Не таке вже фатальне співвідношення... Навіть враховуючи мій стан... На той час... Ну, вирішуй!»

Коли він дозволив собі визирнути з-за наддуву, офіцер стояв на верхній сходинці біля дверей і дивився в спини двох силуетів, що віддалялись у західному напрямку.

«На узбережжя, до метеостанції пішли. Час і мені рушати...»

Він обережно поповз назад, збираючись обійти німців далеко стороною, попід льодоспадом, і вийти навперейми до того місця, де вони вчора вже проходили разом з Валєєвим.

50

Старшина плиском ліг на лижі. Перед тим поєднав їх скобою, щоб не роз'їжджалися.

«Волокуша. Тільки волокти доведеться себе. Ковзання гарне. У будь-якому разі це краще, ніж орати носом по заметах».

А в голові, наче заповіді Господні, спливали пояснення командира:

«Всю систему кабелів від приймачів та передавачів вони не можуть сховати в кригу. Льодовик — система хитра, шаруватий він — дихає, рухається, напруження між шарами різне, тому кабель може перетерти, розірвати. Тягти кабелі в повітрі не надійно — опори треба ставити, а вітер буває ураганний, іще — крижані сповзання, опори валитися почнуть. Через це їм довелося й щогли кріпити на твердому фундаменті, на скелях. Єдиний спосіб — пустити кабель поверхнею криги, по снігу. Так, завданнячко нічого собі, — підсумував старшина. — Воно б і нічого, якби не той анциболотник, що антени стереже...»

Він знову роззирнувся. З-поміж невеликих засніжених горбів були помітні щогли. Витикалися вони, здавалося, зовсім близько, за якихось десять метрів. Але так тільки здавалося. Він активно запрацював руками, й лижі легко понесли його вперед, та щогли й далі маячіли попереду на тій самій відстані.

«Сорок хвилин туди, сорок назад, сорок на роботу... Та десять на непередбачені обставини. Дві години десять хвилин... Повинен встигнути. А місце німець вибрав виграшне. Природа неначе чекала на нього. Майданчик майже рівний, і розмір підходящий... Щогли, звичайно, запаралелені... Та вся система, мабуть, паралельна, хіба ж вони дурні?.. Торохнути б увесь жмут кабелів, і справі кінець... Але нам ще передавач знадобиться... Отже, одну антену передавальну... На яку він показав? Ось вона, друга — ліворуч... Треба її зберегти. Вони обов'язково спробують пустити все це до дідька, коли осиковий кілок проб'є груди. А ми їм... дулю... Надто відхилився праворуч. — Він звів голову. — ...Трохи далі немов западина... неглибока, але придатна... Біля підніжжя кожної накидано каміння, щоб не попадали... Розтяжки теж укріплені... Де цей покидьок? Он стирчить... біля четвертої щогли. Ганси підвищили пильність. Чого б це?.. Коли вперше стежили, тут поста не було. Ми його не враховували... Тепер мені розсьорбувати. От супостат, він жодної секунди на місці не стоїть, це ускладнює справу... Непомітно наблизитися до другої щогли не вдасться. Це просто неможливо. Вартовий обов'язково помітить».

Старшина уповільнив рух. Зупинився. Притис лоб до лиж.

«А коли забити? Доповзти непомітно? Навіть якщо це вдасться, то зчинять ґвалт у бараці, він же на видноті... Небезпечно — миттєво поставлять всіх на ноги. Хай йому грець!»

Він знову звів голову. До найближчої щогли залишалося сто метрів.

«Від щогли до барака тягнеться провислий трос. Щоб не заплутати, як хуртовина почнеться... Навіть червоним відмаркували. Якби ще й дротик, що веде до заряду, відмаркували, я б цьому Айхлерові своїх сто грамів віддав. Нехай би хильнув, сволота, за нашу перемогу».

Вітер жбурляв у обличчя колючі сніжини, заважав йому вдивлятися. А де вартовий? Старшина напружено озирав скелі, що темніли зовсім поруч. Нікого! Він і далі терпляче вичікував.

«А там щось ворушиться... Цей маленький Гітлер майже зливається зі скелею... Обличчям праворуч, від вітру... А що, як?..»

«Варто спробувати. Іншого виходу не бачу. Тепер — швидше! А то, як і далі так, то впораюся не раніше, ніж наші візьмуть Берлін».

Він дряпав лижами кригу, притискався до них підборіддям. Відшукував найменші горбки, шпаринки, ямки. Руки втомилися, ломило спину, дихання ставало дедалі уривчастішим.

Вартовий стояв потилицею до нього. Видно було лише верхню половину його масивного, закутаного у щось хутряне, тулуба. Щоб прискорити рух, старшина злегка звівся і, чимдуж відштовхуючись руками, промайнув десять метрів. Вартовий поворухнувся. Довелося втиснутися у виямок і завмерти. Годинник показував п'ятнадцяту п'ятдесят.

«Довго ця пригода тягнеться, довго... Ще метрів сорок... Аби тільки розподільна коробка була на місці...»

Тепер він намагався вийти на останній відтинок шляху так, щоб між ним і вартовим була масивна купа каменю, нагромаджена біля підніжжя щогли. За нею можна було сховатися.

Він наближався до безпечної зони, ще зусилля — і геть щезне з поля зору вартового. Цієї миті німець озирнувся.

Німець пильно дивився в напрямку старшини. Потім повільно рушив назустріч. «Зараз як торохне!.. — промайнуло в голові. Тільки не рухатися... не рухатися... Чутно цокання годинника... У роті присмак талого снігу. Скільки ще секунд?.. Отже, на ловця і звір... Коли це було, щоб старшина Лукашевич не повертався до смерті обличчям!»

Він повернув голову назустріч вартовому. Кинджал зручно ліг у гарячу долоню, готовий у невловну частку секунди перетнути простір, що відділяв німця від старшини. «Ось він іде. Ближче... ближче... Промаху не буде. Але ж будуть ті часточки секунди, в які німець може натиснути на спуск... Відстань усе-таки чималенька... Ну?..»

Але німець нахилився, підібрав щось у снігу й, знову повернувшись спиною, подибав до своєї ніші в каменях.

«Ну, пташенятко! Нерви псувати надумав!» — і кам'яні зморшки на обличчі старшини розгладились.

Коли припав до купи каміння, то відчув себе, нарешті, в безпеці. Тут він був недосяжним для вартового, хоча той мерз у якихось десяти-п'ятнадцяти кроках від нього.

Розподільна коробка, пофарбована білим й ледь припорошена снігом, була на місці, там, де їй і належало бути, між двома каменями, і він швидко знайшов її і розкрив. Помітив і дріт, що вів до заряду. На превеликий подив старшини дріт справді був відмаркований, хоча й без того тягнувся окремо, поза джгутами та роз'ємами. Тільки маркування не червоне, а блакитне.

«По-хазяйському зроблено... Та й від кого ховати? Від нас? Так вони нас тут не дуже-то й чекали... Хіба про всяк випадок?»

Його пройняла миттєва спокуса перерубати дріт ножем, але Батя суворо попереджав, що цього робити не можна — розрив електричного ланцюга міг зчинити тривогу. Старшина з похмурим спокоєм видобув з-за пазухи наготовлений ще на Великій землі невеликий толовий патрон, вставив детонатор, уклав шнур. Оцінив відстань. Вибух не повинен бути потужним. Кабелі й антена повинні залишитися цілісінькими, інакше все втрачає сенс.

«Ну, вперед!»

Він легко стис зубами верхню частину запалу, вивільняючи десь усередині кислоту, яка за півтори години проїсть маленький гачок, і ударник зробить свою справу.

«Ось так. Чого мене сюди, зрештою, послали, — на кутні реготати, чи як?!»

Німець так і стоїть, пантрує.

«Тепер тільки б тихенько забратися геть...»

51

Вони чекали. Щербо спостерігав за об'єктом, обережно висовуючи бінокль із-за виступу. Група роззосередилась просто над німецьким постом, який вони обстежили минулої доби і на який Щербо сподівався як на стратегічний пункт заключної фази операції. Потай виконавши далекий обхідний маневр, спецкоманда впритул наблизилася до супротивника. Бійці сховалися в навислих над урвищем скелях, ледве утримуючись на нешироких полицях та карнизах. Джафар та Назаров — за три метри над входом, Гаральд і Ткачук — трохи вище, праворуч. Вони чекали.

План визрів давно, і зараз Щербо неквапно обмірковував становище, дедалі більше утверджуючись, що обраний спосіб дій правильний. Ніде не знайшов помилки і почав думати про полоненого.

«Не подобається він мені. Навіть сформулювати важко, чим саме... А ти спробуй. Ну, по-перше, я ні на крихту не вірю в його виснаженість і безсилля. Він явно береже сили. Вичікує, стежить за кожним з нас, оцінює... Хитра сволота. Надати інформацію й виконувати накази — цей шлях він відкинув, відмовившись відповідати на мої запитання. Та й купити життя ціною запопадливості зрадника — надто примарна перспектива. Він розуміє, що шансів у нього небагато, тому спробує використати найменший. А чи є такий? Ще раз обдумаємо послідовність дій. Якщо ми спробуємо сунути носа на пост до того, як зміна вартових рушить сюди... Зробити це треба обов'язково до того, як вони вийдуть з бази, хвилин за п'ятнадцять, інакше все відбуватиметься просто в них на очах. Кілометр між станцією та постом вони пробіжать швидко, хвилини за чотири. Вхід до поста знаходиться у невеликій заглибині, відтак зі станції не проглядається, точніше, погано проглядається. На щастя, льодовик має посередині опуклість, яка й заважає спостереженню. Отже, весь вхід відкриється їм на півшляху, коли вони добіжать до середини. А що ж станеться, якщо ми сунемося раніше? Передусім, порушення розкладу — надто рання зміна варти відразу насторожить, бо це нечувано! Друге — якщо ми все-таки спробуємо використати полоненого, то неминуче виникне запитання, чому зміну веде не начальник варти, не розвідний, а саме Айхлер? Всі всередині, напевне, знають, що його кудись послало начальство, отже, начальником варти він зараз не може бути — «солдатський телеграф» завжди працює безвідмовно. Настороженість зростає. Ті, що посуваються за спиною гауптмана, підозріло ховають обличчя... Кожен з цих чинників сам по собі, можливо, не такий уже й значний, але вкупі... Загальна обстановка тривожна, драконівський інструктаж варти, всі зорієнтовані на підвищену пильність... Елементарно зв'язатися з базою телефоном і пересвідчитися. Все проти нас. А що відбувається в голові цього гауптмана? У вартівні — четверо, ось-ось з'являться ще п'ятеро. Все вирішують миті. Де гарантія, що він буде поводитись покірливо і не намагатиметься скористатися обставинами й викинути якогось коника? Адже цілком достатньо натиснути на спуск. Постріл, тривога, і все пішло шкереберть. Отже, використовувати оцього фашистика ризикованіше, ніж діяти самим, навпростець. Правильно зробив, що полишив його на старшину й Сиротіна біля північно-західного входу на льодовик... Отже, п'ятеро проти п'ятьох... Це проти тих свіженьких, відпочилих, що домчать до поста міняти своїх втомлених товаришів. А їх — четверо. Важкувато доведеться, але... Шкода, не встигли до обіду, все-таки троє — не п'ятеро...»

Він знову спрямував бінокль у бік станції. До зміни варти залишилося двадцять хвилин.

«Тільки б нам із старшиною одночасно вийти на об'єкт...»

Вони майже не розмовляли, лише зрідка облизували пошерхлі губи та з нетерпінням позирали то вниз, то на німецьку станцію, примірювалися, вкотре розраховуючи траєкторію стрибка. Рюкзаки залишили на перевалі, тут вони їм навряд чи знадобляться. Автомати закинуті за спину й намертво закріплені відтяжками. Користуватися ними все одно не можна, постріли б перекреслили весь задум. А он і німці підходять.

Зміна бігла швидко. Всі були в полярному одязі, з речмішками і, що найприкріше, в касках. До того ще й ремінна збруя, підсумки, зброя. І вдарити, здавалося б, нікуди... Голими руками не візьмеш. Ні в тім'ячко, ні по череву, ні по хребту. В бінокль Щербо ясно бачив зосередженість на їхніх свіжих поголених обличчях. «Відпочили, арійці... Отже, сутичка буде запеклою. Але ми їх розберемо на запчастини. Все одно! Трясця вашій фашистській «неньці»!»

Тривожність не миналася. Він застережно звів руку, даючи знак бійцям, що нерухомо приткнулися на невеличких виступах скель.

Нарешті німці зупинилися на втоптаному майданчику перед постом і, весело перемовляючись, почали знімати лижі. Видно було, що перспектива пробути добу у відносній бездіяльності та на відлюдді тішила їх більше, ніж метушливе й галасливе існування на станції.

Нехитра солдатська психологія була близькою і зрозумілою для того, хто спостерігав за ними і кому належало обірвати цю звичну й буденну процедуру зміни варти. Ані жалю, ні співчуття до німців не було. Вони вже добу майже нічого не їли, давно не спали, мали за плечима божевільний багатокілометровий перехід через сніги й скелі. Перед ними був ворог, і цим усе сказано.

Після умовного стуку розвідного, коли двері почали відчиняти зсередини, просто на спини німців згори звалилися четверо. П'ятим трохи пізніше стрибнув Щербо. Не тому, що спізнився, це було частиною плану. Вони свідомо атакували саме тоді, коли після візуального контакту крізь вічко вартовий почав відчиняти двері. Ні раніше, ні пізніше. Той, хто відчиняє, кілька секунд відсуватиме засуви і ніяк не зможе взяти участі у тому, що діятиметься ззовні. Правильно обравши час атаки, вони розпорошували сили противника, били його по черзі.

Джафар та Назаров повинні були зразу ж по «приземленню» на спини своїх «підопічних» прорватися всередину поста. Ткачук теж повинен був удертися слідом за ними, але тільки після того, як упорається зі своєю жертвою. Гаральду та Щербові належало «підчистити тил», тобто розібратися з рештою німців назовні.

Щербо бачив, як звалилися німці під вагою тіл його бійців — це вам не яблука Ньютона — як двоє нерухомо завмерли в снігу, як ударом ноги Джафар розчахнув двері, як кинулися за ним у печерний морок Назаров та Ткачук. Усе це він устиг охопити, ввібрати в себе, доки летів з триметрової висоти. Він навмисне затягнув із стрибком, точно розрахувавши момент свого старту. Залишалися ще двоє.

У падінні Щербо спробував дотягнутися до того, хто встояв на ногах.

«Пару ребер зламав, напевне... Ще!.. Ніж увійшов у серце майже без зусилля. — Німець закляк, безтямно витріщивши на Щерба ще живі очі. — Цей вибув».

Німець, котрого звалив Назаров, після нетривалої розгубленості намагався стати навколішки, машинально струшуючи налиплий на обличчя сніг. Щоб противник не отямився, Гаральд у довгому стрибку знову його збив. Після чого той відлетів до навстіж прочинених дверей і почав очманіло рачкувати до приміщення. Цього Щербо не бачив, він був уже всередині.

Діяли злагоджено і швидко, без метушні. Ставлячи завдання, Щербо врахував і психологічний нюанс — ефект порога, як він його називав. Якщо відразу не вдалося зчинити тривогу й обидві сторони втяглися в рукопашний бій, то на перший план неминуче мала висунутися інша мета — спочатку прибрати з дороги того, хто прямо загрожував життю, а вже опісля бити на сполох. Поки що проміжної мети було досягнуто — вплуталися в бійку, зв'язавши противника ближнім боєм.

«Поки все складається нормально!» — подумав Щербо, відчуваючи, як терпне вилиця, забита при падінні. Хтось одразу затопив прямим правим в обличчя. У відповідь — миттєвий відскок ліворуч з поворотом тулуба в протилежний бік, поштовх лівою рукою у передпліччя, захват правої руки і — важіль усередину із збиванням! Це був простий і безвідмовний больовий прийом.

Його намагалися захопити ззаду. Різкий шоковий удар ліктем. Конвульсивні видихи, хрипіння, стогін та хекання, стукіт, брязкіт заліза... Загускле від страшної безмовності рукопашної повітря... Уривки картин, що відбилися зі страхітливою виразністю...

Після удару ногою в живіт Ткачук пролетів мало не через усе приміщення й розчепірився біля протилежної стіни, ледве не зваливши кулемет з заправленою стрічкою. Почувся чийсь хрипкий тріумфуючий рик. У голові Щерба почав розпливатися морок, перед очима все захиталося, і він змушений був спертися об стіну. «Якась тварюка встигла-таки затопити мені у вухо...»

52

Кіптява повільно розтавала у сірому повітрі. Хатина догоряла. Тоненькі блакитні цівки тягнулися догори, невагомі сірі пластівці злітали з обвуглених дошок і кружляли над згарищем.

Цвях лежав за якихось десять кроків трохи попереду хижі, з того боку, звідки мали з'явитися німці. Коли полум'я охопило всю хатину, в нього стало сил викотитися за поріг і дістатися до цього зручного каменя, який зараз слугував йому за бруствер. Дивився на хатину, й серце його оповив смуток за цим творінням людських рук, яке він тепер знищував. Потому пожалкував, що немає в нього карабіна. Надійного, пристріляного, з великою дальністю. Тоді б ніхто з них не уник... Або хоча б гранати... Хоча ні, граната була б, як собаці п'ята нога, — кинути сил немає... Але, коли вже так сталося, зустрінемо ворога цим пугачем... Він більше нічого не прохав у долі, її примхи вже не мали значення.

Потім він довго лежав нерухомо, відчуваючи, як тануть останні сили, як тече у зворотний бік життя. Все було позаду — той недалекий час, коли він почувався сильним і безсмертним, жаль від усвідомлення того, що все має свій кінець. З дива не сходив: несподівано відкрив у собі здатність до самопожертви. Залишилися тривога й бажання «живіт покласти за друга своя».

Він довго ловив на мушку передню пару, рука тремтіла, дуло «танцювало». Ніяких думок більше не народжувалося, голова спорожніла. Ні болю, ні мук. Єдине несамовите бажання — не промахнутися. Невиразно, немов крізь сон, він шепотів сам собі, що треба вибити якомога більше собак, а якщо пощастить, то й трохи фріців прихопити з собою на той світ.

І ось вони наближаються. Виклично зблиснув одполірованою сталлю полоз, стрімко бігли собаки, звісивши язики з паруючих пащек.

Нестерпно повільно він силкувався з'єднати в одну три точки — мушку, проріз і лівого переднього пса. Але це ніяк не вдавалося.

«Руки тхнуть горілим... Спокійно, — наказав собі, — у тебе є кілька хвилин. Нехай зупиняться... Вони повинні зупинитися...»

Не доїхавши до хатини півсотні метрів, нарти різко загальмували. Троє німців роззиралися навсібіч, побоюючись засідки. Коли погоничеві вдалося зупинити собак, що тяглися до тепла, один з німців зістрибнув із саней у сніг і, тримаючи автомат напоготові, рушив до згарища.

Фашисти були зовсім поряд, і Цвях здивувався, чому вони його не помічають. Знову звів руку, вперши руків'я пістолета в камінь, прицілився. Коли вдалося взяти на мушку переднього пса, він повільно натис на спуск. Постріл був сухий і негучний. Собаки шарпнулися, але одразу, майже злившись, вдарило ще два постріли. Упряжка враз перетворилася на несамовитий безформний клубок. Посторонки переплуталися, собаки борсалися, тягли своїх мертвих упряжців, кидалися одне на одного, тремтіли з переляку чи люті.

Цвях натискав на спуск, вкладаючи в кожний постріл усі свої передсмертні силу й тугу. Він навіть не зміг трохи підвести напівмертве тіло, щоб спертися грудьми на камінь. Встиг лишень побачити, як густо закривавився здичавілий собачий клубок, як падає обличчям у сніг кулеметник, як ухопився за шию другий, як затремтів автомат в руках у третього...

53

Щербо швидко опритомнів, звів голову. «Все скінчилося... Впоралися без мене». Четверо фашистів заклякли в неприродних позах на підлозі. При дверях стояв Гаральд. «Котра година?»

Напруживши очі, Щербо подивився на годинник і проказав: «Упоралися за півтори хвилини!»

Поки що все йшло за планом, у запасі вони мали десь із чверть години. Хоча варто було поквапитися.

Вони роздивлялися довкола. Щербо зауважив, що печера, всупереч очікуванню, досить простора. «Всередині добротно обшита тесом... Тамбур холодний. Бійниці з віконницями. Обстановка спартанська — піч, кулемет, дві лави, рація, телефон...» Він натягнув каску і почав підганяти ремінець. «Ти ба, ще тепла!» І раптом його відразливо різонув запах того, з кого цю каску зняли півхвилини тому, — запах ворога... Але думка ця була недоречна, і він відігнав її. «Пост, напевне, парний. Двоє відпочивають, двоє чатують. Огляд чудовий — і море, й повітря, і весь горизонт... І вхід на плато блокується...» Порозсовував магазини за пазуху, поклав у кишені. «А що за рундук тут у ніші? НЗ, їжа, набої... Повна автономія на випадок тривалої хуртовини...» Ретельно підігнав ремені. «Стільки їдла... Хоча б на добу раніше увірватися! А зараз на нас чекає робота. Не до їжі! Тепер слово за старшиною!»

Удалині, праворуч від скель, виокремилися три білі постаті. Від об'єкта їх віддаляла набагато більша відстань, ніж у його групи, відтак рушили першими. Щербо подивився на годинник — вісімнадцята нуль п'ять. Поки що все складалося, як планувалося. «За якихось п'ять хвилин і нам у дорогу...»

Ще там, нагорі, перед тим, як розділитися, він інструктував старшину і визначив для себе умовний рубіж, після подолання якого мали вирушати й вони.

На півночі зі скельних піків потяглися снігові протуберанці. Зі сходу, з вершини льодовика, повільно наповзали на плато багатошарові хмари сизого туману. Просто в туман от-от мала посунутися стіна густого снігу. І він без попередження набирав швидкість. «З погодою не домовишся, примхлива тут погодка! Що ж, нарешті настали хвилини, задля яких ми подолали весь цей шлях, задля яких ми тут... У штабі вже, мабуть, занесли олівці над картою...»

— Присядемо перед дорогою.

І враз — коротка команда Щерба: «Вперед, соколики!» І вони рушили, злагоджено вимахуючи палицями, намагаючись здолати кілометровий відтинок шляху з тією самою швидкістю, що й німецька варта, яка нині мертво лежала на посту. На них чекав жорстокий, короткий і нещадний бій.

Кожний з них пам'ятав слова, які любив повторювати Щербо: далеко простіше віддати життя одразу, аніж віддавати його по хвилинах. Від них завжди вимагали останнього. Та головним було навіть не це. Головним було витрусити, нарешті, з абверівського кубла кляті папери й таємничу купу залізяччя й дротів, що звалася шифрувальною машиною!

Чотири хвилини... Вони бігли спокійно й зосереджено, як німці. Назустріч напливав барак. Скоро буде поставлено крапку в жорстокому протиборстві, і цю крапку поставлять вони. Те, що видавалося недосяжно далеким ще добу тому, тепер наблизилося впритул. Останні зусилля!..

«За чверть години знову почнеться хуртовина, але для нас це вже не має значення. Ми вже будемо всередині, і, якщо Байді вдалося проникнути туди... Якщо вдалося... А якщо ні? Зорієнтуємося на місці, нам би тільки без пострілу впритул підійти...»

З-під глибоко насуненої каски Щербо побачив, як від бічного входу вистрибнула кулеметна обслуга і зайняла тут-таки, біля входу, обладнану камінням позицію. Дула націлилися в напрямку старшини й Сиротіна. Щербо повернув голову ліворуч і, не порушуючи темпу, побачив три постаті, що наближалися з південного заходу. Нічого підозрілого не помітив, усе йшло так, як і передбачалося. Попереду Айхлер з порожнім автоматом за спиною, — слухняно чапає, без вибриків. За ним — старшина, відлога низько насунута, далі — Сиротін... Рухаються злагоджено й повинні підійти до станції водночас із головною групою. Що ж насторожило фашистів?..

Щербо відчув, що за ним стежать. Невідривно. Саме за ним і його людьми... Хтось прискіпливо їх вивчає. Щось було не так. Він щосили вдивлявся в барак, у розпливчасті на такій відстані силуети. Залишалося три сотні метрів, коли до кулеметників приєднався офіцер. Щербо вгадав його з бінокля, який офіцер майже не відривав від очей. Спочатку німець дивився в напрямку групи. Потім щось сказав кулеметнику, і той повів дулом, буцімто в нерішучості переносячи приціл з однієї групи на іншу.

Раптом офіцер опустив бінокль і закляк, наче роздумував, тоді різко підніс окуляри до очей і почав удивлятися тепер уже в них.

Вся увага німців повинна була зосередитися на групі, яку очолював офіцер, вона поверталася після тривалої відсутності. Певне ж, офіцера вони мали впізнати навіть на такій відстані. Чергова вартова зміна аж ніяк не цікавила їх. Такою була логіка розвитку становища, а досвід бійців підказував: те, що відбувається всупереч логіці, зазвичай погано закінчується. Розплачуватися доводиться кров'ю. Й не комусь — їм...

«Скільки ще?.. Метрів двісті п'ятдесят... Налягти! Швидше... Старшина теж прискорив ходу...»

54

Дивовижно пустельним видався старшині цей льодовик і той кілометр, що його вони десятки разів промацали, проміряли очима... Такою настороженою й пустельною буває лише нейтральна смуга, що розділяє дві ворожі сили, де все пристріляно, де скрізь за тобою стежать чужі очі й ловлять тебе чужі наведені дула. І ти йдеш до цієї пастки, стримуючи тремтіння і відганяючи геть гарячкові думки про розчинену в повітрі небезпеку, наче тягне тебе туди якась незбагненна сила.

— Тьху, чортівня... Жижки тремтять, Ромо?.. Це від того, що ганси дула наставили, — заспокоїв він себе. — Саме час нашому гауптманові голос подати, — і він швидко скоротив відстань до полоненого.

Загрозу від кулемета своїх гауптман Айхлер відчував на відстані. Невиразна тривога, яка охопила, коли він побачив реакцію товаришів по зброї на їхню появу в зоні видимості, посилилася, щойно з барака вийшов офіцер. Айхлер легко впізнав у ньому Гревера. Потім побачив, як Гревер, потверджуючи його підозри, які він відштовхував зараз від себе, боячись їм вірити, відірвався від бінокля й притьмом побіг до кулемета, відштовхнув стрільця й сам припав до прицілу.

«Він помітив мене... Він упізнав... — Жаска думка ошпарила його: ось зручний момент для розправи! Фельдфебелеві Рану не вдалося, то що може завадити зараз?..» — Айхлер здригнувся, холодні мурахи полізли спиною, а в грудях заколотилося щось нудотне, що полізло бридким запамороченням у голову.

Айхлер відчув, що ладен був з ревом кинутися на свого ворога у вермахтівському мундирі. Але... обставини працювали не на нього. Шансу на порятунок — жодного. Він це зрозумів, щойно Гревер кинувся до кулемета. Враз Айхлер, непохитний, жорстокий, відчув себе жалюгідним, беззахисним і маленьким у цьому холодному й нескінченному сніговому безгомінні. Дуло було націлене прошити його гарячим свинцем, тільки так. Айхлер здригнувся. Треба щось зробити, попередити, зупинити...

Він рвонувся вперед. Та його крик застряг у горлянці...

Густе морозне повітря розітнула кулеметна черга. Свинцевий струмінь розрубав простір ліворуч від головної групи і вдарив по гауптману, старшині й Сиротіну. Хвиля оглушливих звуків кинула людей на кригу.

Вогняні траси низько стелилися над льодовиком. Але незабаром крізь клубочінь снігової порохняви страхітливі вогняні траси потяглися просто до них.

«Зірвалося? Чому? Невже німець здогадався?..»

Щербо падав у сніг, перевертався, плазував, а довбешку роздирало запитання: «Чому? Що не спрацювало?!»

Кулі вдарили поряд, розбризкуючи крижані скалки. За спиною хтось оскаженіло виматюкався.

Все вкрила снігова коловерть. Хурделиця — на щастя чи...

Починати атаку за таких умов було божевіллям. Вони прирекли себе на безглузду загибель. Або від куль, або від хуртовини.

Тому вони зробили єдино можливе, що можна було встигнути до того, як хуртовина набере сили, — спробували повернутися туди, звідки почали свій останній, як здавалося, кидок — на пост.

Німці припинили стрілянину — снігова завіса розвела ворогів. Поклали на лижі пораненого в ногу Назарова та й накивали п'ятами, поки хуртеча не розійшлася так, що руки не видно. Щербо трохи затримався, час від часу пускаючи верхом короткі траси. Трасуючими кулями він давав напрямок старшині.

Швидше, швидше! Лють на себе й на фашистів вихоплювалася назовні, але Щербо чавив емоції і продовжував плавно та обачно натискати на спуск.

55

Рядовий Фердинанд Альфертс почувався героєм — він відвернув вторгнення червоних! Одного звалив просто з мотуза, і, хоч другий зник без сліду, майор Гревер представив Альфертса до нагороди. І не до якоїсь задрипаної медалі, а до Залізного хреста!

Піднесений настрій Фердинанда затьмарив фельдфебель Гайзер, який наказав йому разом з Куртом Гайсом відремонтувати горище.

— Та я ж, пане фельдфебелю, тільки-но змінився...

— Мовчати! Той косоокий устиг там такого накоїти, що не до балачок! Копирсався, мабуть, хвилин зо тридцять. А ви де були весь цей час, хотів би я знати? Шмарклі на кулак намотували? Вам би до вартівні ще чисту білизну та м'яку перину видавати! Моя б воля, я б не те що Залізний хрест не дав, а на гауптвахту вас посадив.

«І таки запхав би, тварюка!..»

Альфертс поспіхом проковтнув кухоль рідкої, але дуже гарячої кави й поліз на горище.

«Гаразд, не журися, солдате. Справа фельдфебеля — горлати й прискіпуватися, а наша хата скраю. Добре, хоч живим залишився. Та й зміну свою не достояв».

Курт притягнув драбину, і вдвох вони впоралися за якусь годину. Гайс теслярував до війни у Гамбурзі, для нього це була приємна й звична робота. Якби не холоднеча, можна було б не квапитися, потягли б час. Рубанок тримати в руках значно приємніше, ніж автомат. Але вітер посилювався, і сніг, сухий і твердий, боляче сік обличчя.

Коли Альфертс загвинчував останній шуруп, закріпляючи новий засув, раптом почулася стрілянина.

«Хто це шпарить? Наш МГ... Невже червоні знову напали?! Геть знахабніли. Цих головорізів тут, напевно, ціла сотня! Ще й не одна...»

Згори він бачив, як Гайс швидко зібрав інструмент і метнувся за ріг. Підкорюючись пориванню — бути там, де заварюється каша (такою вже він був людиною) Фердинанд Альфертс стрибнув із драбини й кинувся навздогін за Гайсом. Коли вони вдвох підбігли до входу, то побачили начальника експедиції, який припав до кулемета й щедро поливав лункими чергами вартову зміну. Поруч з майором стирчала оторопіла кулеметна обслуга. Гайс і Альфертс принишкли.

Майор випростався, люто пхнув кулаком кулемет, повернувся до першого номера — це був довготелесий Рюдлофф — і закричав:

— Чому не виконуєте команду?! Ви що, не бачили, що це червоні?! Відсидите десять діб, коли повернемося. А тепер забирайте це лайно, — він ткнув пальцем у бік кулемета, — й негайно до приміщення!

Тільки зараз він помітив Гайса та Альфертса.

— Чому ви тут?

— Ремонтували горище, пане майоре, — дозволив собі крикнути єфрейтор Гайс.

— Швидко всередину! — прохрипів майор і, повернувшись до скель, вже відчужено, немов до себе, промовив: — Зараз тут знову розчахнеться пекло... Холодне біле пекло... — і першим зайшов до барака.

— Ти драбину забрав? — запитав Гайс.

— Не став ідіотських запитань. Хіба не бачив, що ні?

— Тоді дуй скоріше назад. Залиш її в тамбурі. А я віднесу інструменти до каптерки.

Коли, зіщулившись від вітру й проклинаючи негоду, Альфертс завернув за ріг, то побачив, що драбина лежить на снігу, а стулки вікна, яке вони ремонтували, хтось наглухо зачинив зсередини.

«Хто б то міг бути? Дивно. Може, фельдфебель наклав у штани і поспішив посилити нашу боєготовність, замкнувши всі защіпки? Але ж навіщо драбину скидати вниз? Тварюка!»

Він знизав плечима, підхопив громіздку драбину і притьмом побіг до дверей.

Вітер набирав ураганної сили. Починалася велика хуртеча.

56

«Майбах-І — Айсблуме. Атаковані групою червоних десантників чисельністю в сім чоловік. Серед них я помітив гауптмана Айхлера, якого раніше було послано на чолі групи з чотирьох чоловік з оперативним завданням. Силами загону ми відбили атаку диверсантів. Під час перестрілки вбили трьох нападників. Вбито й гауптмана Айхлера. З нашого боку втрат немає. Причини, з яких гауптман Айхлер опинився серед ворогів, з'ясовуються. Доля очолюваної гауптманом групи поки що невідома. Враховуючи співвідношення сил, підстав для занепокоєння не бачу. Гревер».

Цей текст він дав Ерслебену для термінової передачі в Центр. «Чи встигнуть передати до того, як розіграється хуртовина і зв'язок перерветься?.. Червоні припустилися помилки, а саме, випустили вперед цього покидька. Якби не Айхлер, навряд чи мене насторожило б звичайне пересування вартової зміни. Лише коли вдалося розгледіти, що поруч із Айхлером немає обер-фельдфебеля, і я уважніше придивився до супровідників, розпізнав чужих».

Він згадав, як дивився на Айхлера поверх дула, повільно з'єднуючи дві точки — мушку й проріз, як палець плавно, майже невагомо, потягнув спуск.

«Цікаво, де вони перехопили його?.. Іхній командир, мабуть, народився в сорочці. Напевне, він розраховував, що ми, побачивши свого гауптмана, тут-таки розквітнемо від радості. Звідки було знати йому, що в мене з цим гауптманом особисті порахунки? Він правильно розрахував, але недарма сказано: недовідомі шляхи Твої, Господи. А те, що обидві групи — явно на очах одна в одної — злагоджено й швидко наближалися до об'єкта, змусило мене звернути увагу й на варту. Адже все могло б обернутися для нас катастрофою. Вони б хутко розібралися з нами. Отже, пост у ворожих руках, і я втратив ще дев'ятьох бійців. Ран, Фегман, Вебер, Хензель теж, звичайно ж, убиті. Найкращі солдати... Кепські справи. А що в розпорядженні червоних? Скільки їх?» — Він уявив собі, як вони разом вийдуть з-за найближчих горбів, білі, страхітливі, і рушать крізь снігову заметіль та виття вітру, мовчки, невідворотно. СЮДИ! І ніщо їх не зупинить.

Гревер мерзлякувато зіщулився, незважаючи на задуху.

— Текст передано, пане майоре. Однак підтвердження прийому ми не отримали. Щойно дозволить погода, ми повторимо передачу, — стомлено доповів Ерслебен, який зайшов до кабінету. Сів на запропонований Гревером стілець і провадив далі, уже неофіційним тоном:

— Дивно все це.

Гревер промовчав. Потім задумливо запитав:

— Ви гадаєте, він потрапив у полон? Ерслебен стенув плечима:

— Найвірогідніше. Щось інше важко припустити. Гревер встав і, підступивши до круглого вікна-ілюмінатора, втупив очі у білий крутіж за подвійним склом. Він стояв нерухомо майже хвилину, немов прагнув побачити крізь сніг щось далеке, невідоме, страшне. В його очах зблиснув недобрий вогник.

— Хай там як, це — надзвичайна подія, і нам усім належить добряче подумати над тим, як подати в рапорті начальству те, що сталося. У будь-якому разі поведінка гауптмана Айхлера плямує увесь загін. Навіщо нам зайвий клопіт і неприємності, чи не так, графе?

Ерслебен мовчав.

«Дурниці все це, — несподівано тверезо подумав Гревер. — У мене безсумнівна перевага над Айхлером: гауптмана немає серед живих, і, хай би що я скажу, спростувати мене він уже не зможе. Але в таких випадках взаємного протистояння, або, простіше кажучи, партійних чвар, вирішальне значення має не правота й доказовість, а чинник випередження — хто перший доніс, той і правий. Хоч би як змінилися подальші обставини, той, на кого доносять, назавжди залишиться звинуваченим. Запущений маховик звинувачень зупинити вже неможливо, він ламає хребет звинуваченого навіть після смерті або зрадництва самого донощика. Це закон. Четвертий парадокс Гревера? Лайно! Лайно... Яке ж навкруги лайно!»

«Під час дізнання Рюдлофф, що стояв за кулеметом, безумовно, підтвердить, що я відштовхнув його від кулемета і особисто розстріляв обидві групи, включно із Айхлером. Цей факт — проти мене. Вони, звісно, тлумачитимуть його як зведення особистих порахунків. Та чи міг я вчинити інакше? Ні. У кулеметника тремтіли руки, й він злочинно довго зволікав із відкриттям вогню, ворог міг підійти на небезпечну для об'єкта відстань. Я не мав вибору. Такої версії мушу триматися перед хлопцями з гестапо. Чи перетягне вона шальки терезів на мій бік? Все залежатиме від їхньої упередженості, від того, що передав Айхлер у своїй радіограмі. Кумедно: його вже нема, а папірець, цей донос, наповнений отруйною брехнею «партійного обов'язку», залишився. Хоч з якого боку підходь — мені не виплутатися, даремно тішуся надією».

А за склом згущувалася біла імла. Він знав, що це таке, і ставився до цього явища надзвичайно серйозно. Видимість погіршується, аніж за найсильнішої хуртовини, в білу імлу занурюєшся, немов у вату. Звукові орієнтири не діють, і, йдучи на шум, насправді можна йти в протилежному напрямку. Виникають оптичні ілюзії, розміри предметів спотворюються: замет здається велетенською горою, птах — страхітливим птеродактилем.

«Але це ненадовго, надто дме низовий вітер. Скоро почнеться хуртеча. А коли вона скінчиться, доведеться спорядити групу для розкопок. Треба неодмінно відкопати трупи тих, кого я встиг покласти на льодовику. Якщо червоні дозволять. Цікаво, скількох я застрелив, окрім Айхлера? Всі вони красиво падали, доки не затягло снігом... Якщо червоні дозволять... Тепер доводиться припускати можливість оточення й облоги. Наше становище вельми скрутне. Напевне, вони почнуть атаку».

— Ідіть відпочиньте, обер-лейтенанте. Хуртовина дає нам таку нагоду.

«А я мушу вирішувати. Доля не дає вибору. Рішення... Єдино можливе і, отже, правильне. Єдине? Навіщо дурити себе? Є ще одне, яке справжній солдат завжди мусить тримати в голові. Обірвати власне життя. Чи то з допомогою ампули, чи — власної кулі або ж кулі ворога — це не так уже й важливо».

«Так, свідків того, що тут відбуватиметься найближчим часом, не буде. А «Фленсбург»? Вони вже йдуть сюди. Чи встигнуть? Садист Айхлер, напевно, уже замовив мені місце на тому світі... — Він уявив собі зловтішне торжество своїх «доброзичливців», фальшиву скорботу на їхніх обличчях, бухгалтерську байдужість паперових «щурів» з партійної канцелярії, що закривають його справу і передають її до «саркофагу», — так їхнім жаргоном зветься архів, — і відчув у собі хвилю шаленого протесту. — Ні, я не дам їм такого задоволення!»

57

Всі мовчали. Рухатися не хотілося. Джафар перев'язував Назарова, якому куля влучила у стегно й застрягла в м'якоті. Виймати її поки що не зважилися.

— Трохи праворуч і вище, і грала б інша музика, — похмуро мовив Назаров. — Ледь усе чоловіче не відстрелив, гад. Дотягнутися б зараз до нього, я б за такі штуки...

Німець, отримавши кулю від своїх (куля пробила передпліччя), враз знітився, втратив пиху і перетворився на звичайну людину, що страждає від болю. В очах з'явився запобігливий полиск. Сиротін перев'язав його і зауважив, що фріц цілком боєздатний і на спуск натискати може.

Самому Сиротіну автоматною чергою перерубало лижну палицю. Ото прошерстив фашист!

«Ні, нам з ними на цьому острові не розминутися, — подумав Щербо, кожною кісточкою відчуваючи, як розпливається тілом ломота від тепла... — Розворушитися! І хлопців розворушити. Хомич правильно зорієнтувався. Передусім треба скористатися перевагами нашого теперішнього становища, а про недоліки ще буде час поміркувати. Хуртовина тільки починається».

— Чого затужили, ледарі? Сама доля потурбувалася, щоб ми повечеряли й відпочили. Давай, старшино, по банці кожному. Економити не будемо, нам тут недовго нидіти. Хоча, — Щербо прислухався до завивання вітру, — годин на вісім хуртовина затягнеться. Вечеряти і спати. Чергувати по годині. Перший — Гаральд, — закінчив він і взяв із рук старшини відкриту банку яловичини.

Прокинувся раптово, і тіло одразу відгукнулося пружною готовністю до праці. Відпочило тіло... «Котра година?» Погляд був ясний, і він ще раз здивувався своїй бадьорості: «Як у молодості... Зараз друга, отже, я спав рівно шість годин...» Прислухався. Скиглення вітру ледве долинало з-за щільно прикритих віконницями бійниць. «Шабаш відьом триває. Чи довго ще? Якби знаття...»

У завивання вітру зненацька вплелися нові звуки. Він не одразу збагнув, що це. Але шум виразно долинав з правого кутка, де поряд з брезентовим рулоном приткнувся пофарбований у біле металевий ящик. Це ожила німецька радіостанція. У запалі сутички з ворогами хтось звалив її з лави на підлогу. Трохи осторонь валялася відкинута кришка.

До напруженого слуху Щерба донеслися невиразні слова. Випередивши Ткачука, кинувся до навушників.

«Айсблуме»-перший, я — другий, я — другий. Викликаю «Айсблуме»-один», — одноманітно бубонів радист. «Метеостанція силкується зв'язатися з базовим об'єктом», — здогадався Щербо. Його охопило хвилювання, причини якого він і сам не зміг би пояснити. Голос, що ледве пробивався крізь шум ефіру, був далеким, наче передачу вели не за три кілометри звідси, а щонайменше з материка, той голос часто зникав, немов знесилений боротьбою з ворожим простором. «Айсблуме»-перший, «Айсблуме»-перший! Я — другий. Чуєш мене? Викликаю «Айсблуме»-один... Доповідаю, що о двадцять третій сорок нам здалися п'ятеро червоних. Хуртовина загнала їх до нас. Іх п'ятеро. Повторюю: здалися п'ятеро червоних. «Айсблуме»-один, я — другий... Повідомляю: Штоттель та Грабовскі щасливо дісталися станції, технічну документацію збережено цілком. Повторюю: Штоттель і Грабовскі дійшли нормально. «Папери» у нас... Перший, перший, я — «Айсблуме»-два, чуєш мене?»

Щербо задумливо зняв навушники. Нічого собі... Півхвилини — і купа запитань. Але! Але головний висновок з почутого: якщо радіохвилі пробилися — хуртовині невдовзі кінець. Ось і підказка!

— Сурми підйом, Сергію!

«Дме десь метрів п'ятнадцять на секунду, терпіти можна...»

— Всім приготуватися!

— Ну, от і гарнесенько. Бо я вже злякався, що ще й снідати доведеться, — сказав Назаров, але одразу ж застогнав від болю і додав кілька міцних словосполучень.

За кілька хвилин всі були готові. Щербо зупинився перед шеренгою, вдивляючись у лиця. Помовчав. Потім сказав:

— Виходимо зараз, у хуртовину. Вона закінчиться дуже скоро. Йдемо тихо, без артпідготовки. У спільній зв'язці. Німця беремо з собою. Сиротін, Жоро, відповідаєш за нього... Рухатися чітко один за одним. Спиною до вітру не повертатися, щоб не втратити напрямок. Першим іду я. На підході до об'єкта працювати парами, автономно. Висхідний рубіж кожен знає.

Він подивився на Назарова.

— Доведеться тобі, Олексію, потерпіти. Старшина допоможе. Півгодини протримаєшся, а далі...

— А далі, Батю, штабелями німця складатимемо.

58

Слабкий голос ледве пробивався крізь хуртовину. Гревер стомлено відкинувся на бильце.

— Прийнято. Спитайте, якого біса він вилазить в ефір відкритим текстом. Скажіть, що, тільки-но дозволять обставини, я особисто допитаю червоних.

«Цього разу без Айхлера», — промайнула зловтішна думка.

— Стосовно «близнюків» — він сам закодував герметичні шкіряні баули «близнюками», — Шоттель має всі необхідні інструкції. Чекати, пильнувати! Все.

«Не подобається мені все це, — подумав він, виходячи з кабінету. — Якби ж то червоних було лише п'ятеро...»

Він не спав уже другу ніч, і зараз це давалося взнаки тягарем в голові й у всьому тілі. Він силкувався збагнути, що ж саме не сподобалося йому в повідомленні з метеостанції. І дійшов висновку: головне, що викликає сумнів, — як ворог устиг у цій коловерті, у «білій імлі» дістатися метеостанції за три кілометри звідси?

«Заблукали, знесилились, здуріли від страхіть білої фантасмагорії? Нічого подібного бути не могло! Навіть якщо вони справді приблукали до метеостанції, що майже неймовірно, то вже не здалися б нізащо. Надто вп'ятьох. Адже добу тому вони атакували її втрьох! Ця група просувалася від поста, отже, й повернутися вона мала б туди само. Ті, хто вцілів після мого вогневого натиску, — він подумки всміхнувся. — Логічно. Вони ж не божевільні, щоб вештатися льодовиком у «білій імлі». Тоді які ж червоні на метеостанції? Скільки їх узагалі? Який розклад сил? Патрульна група на баркасі зникла, вірогідно, винищена. Чотири чоловіки. Кампф-група Айхлера-Рана щезла. Теж четверо. Айхлера я розстріляв особисто, — зловтіха знову ворухнулася всередині. — Троє, що стережуть каньйон, судячи з того, що Айхлер і двоє червоних, котрі супроводжували його, з'явилися саме звідти, вочевидь, теж загинули. П'ятьох застрелили під час атаки троє пришелепкуватих сміливців. Двох убито, коли ворог намагався проникнути на горище радіостанції. Прокляті азіати!.. Тепер пост. Дві зміни плюс розвідний Боттлінгер — дев'ять чоловік! Лейтенант Фелікс Тума... Скільки назбиралося? Двадцять вісім чоловік! І це за дві доби! А ще — втрати, коли захоплювали британців... Нарти, які я послав на дим, — ще троє. Хоча доля цих поки невідома. А їхні втрати? Один полонений, четверо вбитих, та й то — одного ми так і не знайшли. Непогано вони поскубали нас, непогано. Охоронне відділення на метеостанції, а тут залишився майже сам техперсонал, дві дюжини чоловік. Хто міг ще позавчора передбачити, що справи повернуться таким чином? Хто, панове стратеги? Ні в кого з вас не засвербіло в сідниці, ні в кого не запітнів монокль?! Підлота! І телефон не працює, вони встигли перерізати лінію... Підлота! Вони скрізь...»

Він послабив комір тужурки.

«Гаразд, варитися в цьому казані доведеться старому полярному псові Зеппу. Тобі, старий, тобі. Хай там як роблять свою справу генерали, свою ми робитимемо сумлінно. Як належить солдатам».

Він потягнувся до термоса з кавою, який вночі завжди був під рукою. Його щовечора «заряджав» послужливий Хіпплер.

«Отже, настав час? Як там у Ніцше? Станцюймо, мовби менестрелі, між розп'яттям і борделем, Богом, світом — танок свій! Та-ак... Між розп'яттям і борделем...»

Кава сильно гірчила і не принесла звичайного задоволення. «У мене надлишок кислоти, — подумав він. — Не варто зловживати тонізуючими засобами. І що ж я протиставлю червоним? Адже час діяти. Час!

Тоді передусім — пост. Там зручна вогнева позиція, прострілюється все плато. Треба відбити пост за всяку ціну.

Хуртовина закінчується, і ми переграємо той клятий червоний десант, атакуємо пост ще до того, як вона вщухне остаточно. Час? Друга година ночі».

Він устав і, застібнувши всі ґудзики, рішуче рушив до начальника варти, щоб віддати наказ про тривогу.

59

Він перечепився об телефонний дріт і ледь не впав. Мить подумав, видобув кинджал і розітнув жорсткі від морозу дроти. Потому сховав кинджал і помчав далі.

У тому, що противник піде второваним санним шляхом, Байда не сумнівався. Отже, їм доведеться робити «довгий» поворот. Він же обрав найкоротший напрямок, де стрімко, небезпечно, але в нього іншого немає.

З північного сходу повільно наповзала зловісна біла маса, що навіть на око здавалася страхітливо щільною. Вона поглинула небо, скелі й тепер поглинала дрібні гребінці і сам льодовик. Байда відчув, що його несамохіть починає тіпати. Хмара найдрібніших невагомих снігових кристаликів, завислих у повітрі, скидалася на розлите молоко. Туман — не туман, снігопад — не снігопад... Казна-що! Імла. Справді, біла імла, точніше не скажеш. Самому Байді не доводилося переживати це моторошне явище, але він чув розповіді Гаральда, пам'ятав інструкції Щерба і знав, чим загрожує ця клята пастка, — повною втратою орієнтації та смертю. Тому не став гаяти часу, видобув усі бухти, що були в нього, свої й Валєєва, і почав зв'язувати мотузи.

Він квапився, бо от-от мали з'явитися ті, кого йому будь-що треба було перехопити. Він вибрав місце навпроти станції так, щоб віддалятися від неї не більше як на сотню кроків, інакше мотузки не вистачить. Встромив льодоруб і прив'язав мотуз. Другий кінець намотав на долоню й перевалив на той бік, розтягнувши мотуз упоперек шляху. «Тепер добре, навіть у цьому білому лайні мимо не проскочу, принаймні, піду по колу і не промахнуся. Та й німці неодмінно наштовхнуться, на лижах не перелетиш. Головне, обв'язатися і тримати з натягом».

Він не боявся, що його помітять, — туман і поземок надійно приховували Байду, метеостанція ледве вгадувалася в сніговій веремії, що кожної миті посилювалася.

Поминути його мотуз німці ніяк не могли. Він натягнув його метрів за двадцять од виходу з крижаного жолоба, що ним стелився санний шлях. Якщо вони стануть на нього, — а глибина жолоба була десь метрів із півтора, — то ніяка імла не зіб'є їх зі шляху — стінки жолоба не дадуть. «Головне — якнайшвидше опинитися біля них. Можна відразу вздовж мотуза чергою вдарити, але це ризиковано — можна не влучити, а вони у відповідь зчинять стрілянину навсібіч, сам кулю можу впіймати. А мені помилятися не можна...»

60

Мотуз двічі вирвався з рук. Хоч Байда був насторожі, цей ривок заскочив його зненацька.

Лижі ковзали вперед з ледь чутним шурхотом. Мотуз на снігу був майже непомітний, ледь угадувався в мороці. На мить він відчув себе невагомим, відірваним від земної поверхні, він плив у тиші назустріч білому спалаху!

Німці відкрили вогонь раніше. Один із автоматників полоснув вогнем, і цей спалах допоміг Байді визначитися в просторі. Фашист бив наосліп, він не бачив ворога... Від переляку... «Лупить, щоб відчути себе живим...» Ще один поштовх палицями, і... перед очима Байди постали два велетенські монстри, петиметрові велетні... «Мати моя ріднесенька!..» Він чув про це — розсіяне світло, оптичні обмани, про те, що в «імлі» недокурок перетворюється на гарматне дуло, але щоб таке!..

... Один з них ще борсався, заплутавшись у лижах. Йому заважав баул, що збився зі спини на шию та праве плече, папери змістили центр ваги й скували праву руку... Німець скидався на верблюда з горбом і неприродно вигнутими ногами. Він не становив небезпеки. Але другий стояв лицем до Байди, просто навпроти, і чекав. Він був наче й поруч, на відстані випростаної руки, і водночас перебував на відстані метрів шести-семи, немов двоївся. А далі вгадувався ще один — цей світився в імлі, наче намащений фосфором велетенський людський контур... За ним — ще один, ще... Міраж... Дзеркало в дзеркалі...

Вони помітили один одного майже водночас. «Який же з вас, мерзотників, справжній?..»

Вагання тривало мить. На спуск натисли майже одночасно...

Ось вони — «папери», за які Ігнат віддав життя. Ось вони! Він добув їх, витрусив, видряпав, видер! Але радості не було, він занадто втомився. «Хлопці повинні зробити решту. А до «решти» ще дуже далеко. Зберися! І в тебе ще море роботи. Ти повинен допомогти групі, ну!..»

«Я готовий», — сказав він собі за хвилину і повільно випростався. Перевірив пістолет, автомати, пошкодував, що немає гранат.

До метеостанції було рукою докинути, якихось метрів із сімдесят.

Він натягнув мотуз і повільно рушив ламаною дугою до принишклої в білих вихорах станції. За тридцять кроків наштовхнувся на напівзасипану снігом вирву. Кілька секунд вдивлявся в купу напівобгорілих дошок і понівечених, вкритих памороззю листів металу, в яких насилу можна було розпізнати зруйнований вибухом дизель. «Наші, — здогадався він, — тут були наші... — Серце пройняло хвилею тепла, немов отримав звістку від рідних. — Не дали гансам розкошувати... Молодці! Тепер моя черга. Зараз...» — Тепло одразу зникло, натомість з'явилася холодна рішучість.

Обійшов вирву й після короткої боротьби з вітром тицьнувся плечем у скрижанілу стіну метеостанції. «От і причалив, слава тобі, Господи. Тепер треба акуратно попоратися всередині... — Відвернувся од вітру, переводячи дух. — Акуратно».

Торкаючись плечем крижаної стіни, рушив до входу.

Двері були замкнені, й він швидко й уривчасто почав стукати. Удари його були навмисне хаотичні й безсилі, немов у двері грюкала знесилена тривалим блуканням у хуртовині людина. Він знав, що в тамбурі неодмінно є вартовий, який чекає на двох посланців. Його повідомили про них телефоном. Устигли до того, як він перерізав телефонний дріт. І тепер він, Байда, повинен був зіграти замордованого хуртовиною... як його... Штоттеля?.. щоб йому відчинили.

— Відчиніть... це Штоттель, відчиніть... — застогнав він, притиснувшись до самої щілини.

Зсередини почувся приглушений голос:

— Хто тут? Пароль? — в голосі вартового була тривога, яка відчувалася навіть крізь двері.

«Ганси залякані. Погано...»

— Мерщій відчиняй, бовдуре, це я — Штоттель... Відчиніть... — Він і далі грюкав в тому ж хаотичному, послабленому ритмі, ігноруючи запитання вартового. — Швидше!

Радше відчув, ніж почув брязкіт засува, що його посунув вартовий. Двері прочинилися зовсім трохи, але він плечем розширив просвіт, і, низько нахиливши вкриту глибокою відлогою голову, ввалився до тамбура. Двері одразу зачинилися, відгородили його від снігової веремії.

«Спізнився, голубе...» — подумав Байда, переступаючи через німця. Витер ніж об задубілу штанину й відчув, що змерзле було тіло знову робиться слухняним, втома й біль притлумлюються.

Присмерк тамбура не могла розігнати одна карбідна лампа. «Хріново їм без дизеля, га?» Він машинально розминав поморожені пальці, що по черзі відлунювали болем, коли двері в тамбур різко прочинились, і в отворі з'явився чоловік.

Це був фельдшер Фріц Гаєвскі. Хвилини три тому він зайшов у ватерклозет, що був поряд з холодним тамбуром. Позаяк розділяла їх лише тонка перетинка, Гаєвскі чув якусь метушню і навіть чийсь придушений хрип. Це здалося йому підозрілим. Після того, як червоні головорізи поцупили його автомат і ледве не випустили дух з нього самого, він, лишившись без зброї, почував повсякчас занепокоєння й страх. Йому насилу вдалося випросити в кухаря мисливський карабін, який завжди і скрізь носив з собою. Хоча його запалені очі сльозилися, а голова була забинтована й у ній чулося болюче гудіння, він зняв карабін з плеча й поклав палець на спуск. Потім відчинив двері в тамбур.

Байда схопив карабін обома руками за дуло і різким ривком втягнув німця в тамбур. Ривок був такий дужий, що фельдшер полетів головою до дверей. Палець його при цьому мимоволі смикнувся, і присмерк тісного тамбура розпанахав яскравий спалах пострілу.

— Х-х-хай би тебе грець ухопив!

Байда всадив у фельдшера, який ще не встиг приземлитися, коротку чергу. «Інкогніто порушено. Прикро. Дуже прикро, — повторив він і, різко кинувши тіло в коридор, навмання й, радше за звичкою, дав віялом чергу, перекриваючи свинцем приступний простір. На протилежному кінці скрикнув хтось темний і невиразний. — Це вже третій...»

Прислухався і, здивований тишею, метнувся впоперек коридора до протилежної стіни. «Не може бути... Нагорі ніхто не гупав... — притулився вухом до дверей поруч, — теж тихо. — Не може бути». Всадив чергу, ударом ноги розчахнув двері і кинувся до кімнати.

У кімнаті нікого не було. На столі — розкидані фотокартки, якісь склянки. На стіні — барометр, праворуч, на стелажі — рулони карт. «Синоптики», — здогадався Байда. Кинувся назад.

«Зачаїлися, покидьки. Це найгірше, що може бути. Проте виходить, що їх небагато...»

Наступні двері. Черга. Дим, тріски, темрява, гуркіт алюмінієвих мисок, ледь вловимий запах хліба. Сухого, черствого, солдатського, але чужого. Він радше вгадувався, цей аромат хліба, крізь пороховий чад: «Хліб, він і в них хліб...»

І тут порожньо... Хотів податися назад, але чутливе вухо вловило в кінці коридора важкий скрип, який змусив притиснутися спиною до внутрішньої стіни. «Стій, де стояв. Там хтось причаївся за рогом... В кінці коридора обов'язково повинен бути ріг...» Він не встиг додумати цю думку, як поряд ударила густа черга. Кулі з виляском впаялися в дерево, з виском рикошетили у вузьку проломину коридора. Байда почув тупотіння принаймні ще двох німців, що поспішали на допомогу своєму камрадові. — «Вони по діагоналі від мене, — намагався за звуком виявити їхнє розташування Байда. — Зараз гранату підкинуть і... кінець. Треба вибиратися звідси. Куди? Вони втрьох так коридор нафарширують... Треба під їхню стіну перекинутися, тоді ще повоюємо...»

«Хоча б невеликий розгін! Відразу вибити протилежні двері». В тому, що вони замкнені, він не сумнівався. Двері були просто навпроти, за якихось три метри.

Згруповане тіло майнуло в повітрі, пружним вихором перетнуло неширокий простір коридора... Обома ногами — під замкову шпару!..

Удар був страшний. Язик замка вирвало з гнізда разом зі скобою. Двері затріщали й розчахнулися. Однак перешкода частково погасила інерцію стрибка, і Байда впав на порозі, до поясу висунувшись із кімнати. Він устиг дати коротку чергу вздовж стіни й відкотився всередину кімнати. «А вони проспали мій кидок, проспали, пташенята... Зараз гранатою...»

Якимось шостим чуттям Байда розгадав небезпеку, що нараз виникла за спиною. Він різко відсахнувся вбік, водночас перекотився на спину. Спалах на кінці дула, спрямованого майже в його обличчя, різонув по очах. Кулі вдарили в підлогу там, де щойно була його голова. Коротким змахом ноги Байда підтяв темну, майже чорну після яскравого спалаху постать. Німець повалився горілиць.

Тоді різко звів правицю й коротко і жорстко, неначе сокирою, вдарив німця ребром долоні по переніссю. Цей удар викликав шок і надовго відключав свідомість.

Німці чомусь забарилися. Це було незрозуміло. До Байди долетів глухий гамір колотнечі, і він збагнув, що саме зараз настав його момент, час зустрічного удару. Знову кинув тіло зі сховища під протилежну стіну, розстріляв на ходу здоровезного чолов'ягу, одягненого в сірий светр з розтягнутим коміром. Автомат здавався іграшкою в його червоних ручиськах. Двоє інших тільки-но випросталися, полишивши на підлозі чиєсь розтерзане, в брудних пацьорках бинтів, тіло. Вони не встигли переключити увагу на Байду, і він не пошкодував набоїв. Один з них пробіг за інерцією ще п'ять метрів, перш ніж грюкнутися лицем об підлогу.

Запала тиша. Крізь присмерк та пороховий дим, що заповнив коридор, Байда силкувався розгледіти того, хто своїм раптовим вторгненням загасив наступальний порив фашистів і тим врятував його.

Знову прислухався. Потім повільно й сторожко звівся на ноги. Не відриваючи очей від протилежного кінця коридора, перевірив пульс у двох німців, переконався, що з їхнього боку йому вже не загрожує небезпека, й лише після цього метнувся до розчавленого тіла того, котрий лежав біля напівпрочинених дверей з написом «Амбуланц». Ще не дійшовши до тіла, потовченого в сутичці, Байда впізнав у ньому Щербаня.

Його обличчя було розбите, а сам він, весь у закривавлених бинтах, скидався на розпотрошену ляльку.

— Як же ти опинився тут, рідний? — запитав себе Байда, не в змозі відірвати очей від тіла товариша. Зняв шапку й на секунду завмер під стіною... Хто тебе так? Він потяг тіло Щербаня в куток. «Спасибі за допомогу, Гришо, за все. Пробач... І прощавай. Чоловіча в нас справа, і ти виконав її гідно. А тепер... Нема в тебе більше вже справ на землі... Ми тут за тебе. Спи...»

Коли Байда обережно зійшов на останній щабель стрімко вигнутих східців, перед очима постав порожній коридор. Перші двері праворуч були відчинені, і стовп полярного світла тяг по підлозі сірий розмитий чотирикутник. Байда принишк, прислухаючись до тиші. Він не вірив їй. Щось невиразне насторожувало, змушувало серце стискатися в очікуванні. Потягнув ніздрями повітря: гуталін! Так і є. Запах густий, отже, джерело його десь недалеко. Зробив безгучний крок, і вухо вловило чужий, ледь чутний скрип, наче хтось переступив з ноги на ногу... «Ага, голубе! Довго ж ти чекав...»

І одразу почув у присмерку за спиною важке сопіння. Готовий був заприсягтися, що там, за спиною, щойно нікого не було. Він же роззирався, був певен...

Та німець виник ніби нізвідки, з повітря.

Байда шугонув під ноги першому німцеві, який пустив коротку чергу навмання. Огрядний фашист повалився через Байду, він не встиг уникнути Байдиних «ножиць».

Невловимим рухом метнув ніж у другого. Почув хрипіння. Потім підняв автомат... Короткі сухі черги прикували до підлоги двох учасників цього останнього бою.

В роті відчувався присмак металу й пороху. Пройняло болем у грудях. «Невже зачепив-таки? Коли?!»

Зазирнув у кожен куток, переконався, що будинок порожній, тоді наблизився до німця, єдиного, що вцілів і досі лежав нерухомо. «А, може, дуба врізав ганс?» Присунув німця до стіни, сам сів навпроти: «Ні, живий...»

Німець прийшов до тями. Байда дивився, як він мляво ворушить язиком. Майнула думка: «На якого дідька я залишив його поганити цей світ, зайвий клопіт».

— Хто ти? І як тебе звати?

— Радіотелеграфіст першого класу Фріц Бегель. Щасливий здогад аж осяяв Байду.

— Сідай, Фріце, передавай, — підштовхнув він німця до рації.

— Але зараз це даремно, пане офіцере. У хуртовину навіть короткі хвилі не проходять, — заперечив «радіотелеграфіст першого класу», який враз став балакучим від усвідомлення того, що він єдиний тут вижив. Він з острахом зиркав на страхітливого слов'янина, який сам упорався в вісьмома його товаришами.

«Передусім — оцінка достеменності: наскільки відповідає дійсності те, про що прогугнявив у ефір німецький радист? П'ятеро червоних здалися. Брехня! Що завгодно могло статися: взяти в полон знесилених, поранених, можливо, беззбройних — це я ще припускаю, але щоб «здалися», даруйте!»

Він методично змахував палицями, щоразу під час поштовху відчуваючи ривок поясного мотуза. Другим ішов старшина. Довге ковзання не вдавалося — заважала страховка. Та інакше не можна було — хуртовина не вгамувалася.

«Може, німець з радості перебільшив? Тоді навпаки — «відважна вилазка в найскладніших метеоумовах, стрімка сутичка, героїзм особового складу!», а тут — прийшли і «здалися». Друге. Про які папери йшлося? За всіма законами радіозв'язку в мовному режимі необхідний кодовий сленг, і німці завжди ретельно його дотримувалися. Сказав би «вантаж» або якусь нісенітницю — «пугач прилетів»... Йдеться ж не про солоні огірки — про найважливіші речі, через які ми й подалися в таку далечінь, і вони це чудово розуміють. А тут відкритим текстом, на цілу Арктику — «техдокументація»! Друге непорозуміння... Може, вони зробили це зумисне і навіть демонстративно? Отже?! Під диктовку? Тоді хто на метеостанції? Загадка. Група Чорного? Більше немає кому».

«Отже, кінці не стикуються, два логічні проколи за такий малий проміжок. Перше твердження явно хибне. Друге? Припустимі різні тлумачення. Але форма повідомлення в ефірі явно неприйнятна. З якою метою? Навести на думку, що метеостанція в наших руках... Якщо друге твердження — правда, тоді «папери» теж наші. А якщо це «деза», розрахована саме на мене? Якого дідька їм знадобилося перетягувати це добро з місця на місце? Може, вони завчасно наклали в штани й готуються до евакуації? Тоді — ближче до фіорду. То що? Півсправи зроблено? Чи не надто просто? Бою однаково не уникнути. Машину брати треба, хоч круть-верть, хоч верть-круть. Гаразд, на місці з'ясуємо!»

Вони встигли досягти наміченого рубежу і роззосередитися раніше, ніж з барака почали вистрибувати білі фігури. Німці на ходу вдягали лижі і намагалися витримувати якусь подобу лави.

Хуртовина ще не вгамувалася, але вітер відчутно послабшав. Покращилась видимість. Ще чверть години, і все мало влягтися. Саме на такий час і розраховував майор Гревер, посилаючи штурмову групу на пост.

Гревер не сумнівався, що пост захопили ворожі десантники.

Але він спізнився.

«Іх лише десятеро, можна спокійно прицілитися».

Ткачук бачив трохи ліворуч і позад себе Сиротіна. Той був напоготові. Занурив полоненого гауптмана обличчям у сніг, щоб не надумав голосити. Але німець був тихий і покірливий. Праворуч, невидимі звідси, зачаїлися Джафар та Гаральд.

Ось вона — мета! Скільки всього пережили на шляху до неї, треба ставити крапку. Ніякого хвилювання Ткачук не відчував, він був справжній солдат — спокій, уважність, розрахунок. Він знав, що перемога дістанеться дорогою ціною, та всі вони були готові платити найдорожчим, не відчувати втоми, не помічати смерті, боялися тільки одного — проґавити мить, коли треба врятувати товариша, підстрахувати, прикрити...

Останні секунди тиші. А за ними... Змах руки Щерба...

Оскаженіло заторохкотіли автомати.

В спину фашистам піддали Гаральд та Джафар.

Німці навіть не встигли спохопитися, залягти, — здивовані обличчя, передсмертні конвульсії, корчі.

Ткачук різко кинувся до дверей, перестрибнувши через кілька трупів. Стримувана лють переповнювала його по вінця. Якнайшвидше ступити з-під липкого снігового серпанку назустріч нестримній жорстокості рукопашного бою.

Він досяг східців, свідомо випередивши Щерба, намагаючись перехопити всі небезпечні несподіванки на себе, і вже подолав три з шести сходинок, що вели до дверей, як тонкий виляск автоматної черги нагло згойднув тишу.

За його спиною хтось із німців останнім передсмертним зусиллям звів автомат і натиснув на гашетку...

Щось тупе й крижане вдарило в спину, розпанахало груднину, забило подих. Чомусь надто швидко полетіли назустріч крижані східці...

Джафар і Гаральд намагалися продертися через «кухонні» двері. Тут вони наткнулися на несподівану відсіч. За їхніми пересуванням, напевне, стежили з котрогось із віконець-ілюмінаторів. Коли вони рвонули до дверей, звідти вдарили черги — просто крізь двері. Вони не стали витрачати час на подолання опору, відійшли до сліпого торця й спробували влізти в будинок через вікно на горищі з допомогою мотуза, як це намагався зробити Валєєв півдоби тому. На жаль, це вимагало часу.

Різкою автоматною чергою Щербо поклав на кригу вбивцю Ткачука. Другу чергу всадив у двері й кинувся до друга. Допомогти Ткачукові... Ні — миттєва смерть. Ударом ноги вибив двері й увірвався в коридор. Спиною відчував позаду присутність Сиротіна, тепер малий мав прикривати його зі спини.

У короткому апендиксі, де він опинився, нікого не було, окрім судомно скоцюрбленого під стіною німця. Щербо вгатив у конаючого ворога коротку чергу. Звівся майже на повен зріст, зазирнув за ріг. Пригнувся, послав уздовж коридора довгу чергу. Десь праворуч, зовсім близько, почув густу, безладну стрілянину. «Всередині хтось лупить. Хто? Байда?! Невже вдалося?.. Старшину затримав кулемет біля входу... А Джафар? Палять праворуч, але це не він... Треба туди, інакше вони встигнуть дати «sos»! І «машинка» може накритися... Удвох Байда з Валєєвим не впораються... А ми?.. Не встигаємо!»

61

За шість годин Смага опритомнів. Відчув, що може поворухнути головою. Обережно спробував роздивитися, все ще остаточно не вірячи в те, що сидить у приміщенні й крутить головою, а навколо — ні снігу, ні криги, і долоні відчувають шерехате тепло дерева.

... Після того, як петляючи льодовиком, контужений, напівпритомний Смага набрів на німецький барак і крізь снігову завію розпізнав, нарешті, невиразні обриси, сили покинули його остаточно. Він автоматично пересував ноги, і єдиною думкою було не впасти. Він ступав, не криючись, хурделиця, яка густішала з кожною хвилиною, ховала його від стороннього ока. Побачив біля барака чиїсь метушливі силуети, зупинився, насилу пересмикнув затвор. Потім праворуч, на протилежному боці, почув стрілянину, подумав, що це дуже до речі й спробував прискорити свої дерев'яні кроки.

Підійшов до торця барака й здивувався, що досі не зустрів опору. Втупився в драбину, що вела до розчиненого вікна на горищі. Несвідомо поставив ногу на перетинку. Всі відчуття щезли, немов вимерзли, зникло все, окрім єдиної мети: треба, конче треба залізти на горище й зачаїтися...

«Ну й історія... — він згадав, як з останніх сил скинув драбину вниз, потім закляклими руками смикав засув. — От бовдур, мабуть, у голові тоді зовсім змерзлося... Вони ж могли легко здогадатися. Вочевидь, щось завадило... А що ми маємо навколо? Та тут цілий палац!..»

Хоч очі автоматично вихоплювали деталі, які фіксував мозок, він почувався незвично — вперше за три доби лице не шарпали полярні вітри.

«Все з сухої соснової деревини, комфорт... У даху всі щілини зашпакльовані, — по-хазяйському... Адже тут це зовсім не зайве — снігова порохня проникає в шпарини навіть непомітні оку, а в дірку від цвяха хуртовина за добу нанесе метровий замет... Ну що, Володимире Олексійовичу, розтрощимо цей тевтонський палац? Не можна, ні, не можна! Не для того я тут!»

Вибрався з-під купи спальників, акуратно складених під одним із схилів горища, став рачки й заходився шукати ляду...

Простукотіли близькі постріли. З того, як безладно заметушилися німці, Смага визначив, що вони геть перелякані.

З жалібним дзвоном посипалося скло. Гамір, лайка... Хтось прогорлав німецькою: «Загасіть світло!»

Смага дочекався свого часу.

Стрілянина ширилася, тепер торохтіло з усіх боків. Він швидко впорався з замком, відкинув ляду і глянув униз. Драбина притулена до отвору. Почав швидко спускатися.

Сходинки скрипіли так гучно, що йому здавалося, на це рипіння збіжаться всі, але в колотнечі бою ніхто Смагою не цікавився.

З-за рогу зненацька вилетів офіцер і мало не наштовхнувся на Смагу. Він біг так стрімко, наче хотів сповістити когось про страшну новину. Страх спотворив його обличчя, коли офіцер уперся в дуло автомата. Він завмер лише на секунду, бо Смага холоднокровно натискав на спуск і стріляв навсібіч. Кинувся в коридор, мов у холодну воду. На ходу віялом від живота прочесав густий присмерк тісного простору. Набої не економив. «У моєму становищі скупитися не можна, скупий платить двічі, а життя одне... все треба робити надійно, без помилок...»

Десь зовні рвонули одна за одною дві гранати, потім ще... Ліворуч від центральних дверей знову часто закалатав кулемет.

Двері кімнати шифрувальників Смага знайшов швидко. «Вони, звичайно, оббили їх листовим залізом — за інструкцією...» Вгатив чергу в замок, ударив ногою. Ще черга всередину... «Привіт, камради! Двоє заспокоїлися... Вперед... Хто ще? Нема? Чудово! Двері вже не замкнеш... Стіл сюди... Важкий, сволота! Де ж ця машина клята? Де ця мрія шифрувальника?.. Ага, ось це диво криптографії! Кабелі! Швидко відключити кабелі!.. Біжать сюди... тупотять, наче носороги».

Почав шукати набої.

Стріляли тепер і ліворуч, і праворуч. Він підхопив чийсь повний магазин і поставив замість порожнього. Швидко оглянув трупи, витяг з-за халяви в одного ще два магазини.

Німці починали нову атаку.

62

Гревер ковзнув ліворуч по коридору, притискаючись до стіни, просунувся до апендикса. Зазирнув за ріг — порожньо, тільки двері рипіли й хиталися на вітрі. Він міг піти. Але куди? І навіщо?

Проскочив далі. Ліворуч розпласталося чиєсь мертве тіло. Він упізнав Ерслебена. «Ось він — кінець... Чи довго ще?..»

Те, що він задумав, було безглуздям. Але він хотів це зробити. Не задля когось — для себе. «Жест очищення?..»

Ліворуч методично торохтів кулемет. Чи надовго його вистачить?

Він досяг відсіку, де тримали полонених англійців. Простягнув руку до замка, але обірвав рух на півшляху, помітивши, що двері незамкнені. Погане передчуття ворухнулося всередині.

Праворуч знов розпалювалася стрілянина, й коридором літали сліпі кулі. Ліворуч промайнула чиясь спина. Ланґер? Здається, він... А навколо — нікого. Він штовхнув двері і ковзнув усередину, тримаючи пістолет напоготові.

Видовище, що постало перед очима Гревера, змусило його здригнутися. Увесь відсік був забризканий кров'ю, троє англійців розметалися в кривавій калюжі. Він заплющив очі, не витримавши їхнього жахливого вигляду, — їх, беззбройних, розстріляли впритул, перетворивши на криваве місиво... З метрової відстані... Кулі дзьобали їх і тоді, коли вони були вже мертві... «Не може бути! Хто? Ланґер? Навіщо? Геть! Швидше!..»

Він кинувся туди, де щойно промайнула спина Ланґера. Попереду, біля самих дверей, прихованих від нього вигином коридора, вибухнула граната, почувся чийсь зойк, кулемет захлинувся. Він стрибнув уперед і праворуч, до тамбура. Привалився до одвірка, втягуючи ніздрями тротиловий сморід, що розтікався по кутках. Серце билося в шаленому ритмі, заломило у скронях. Рвонув двері тамбура й побачив — у розламаному отворі виник чужий ведмежий силует. Ланґер, який причаївся за перетинкою, з розмаху опустив автомат на голову десантника. Велетень зі стогоном впав на коліна, витягся біля ніг Ланґера, поряд з двома мертвими кулеметниками. А лікар не кинувся до перекинутого кулемета, не почав стріляти в отвір, він повільно, без остраху, наче хизуючись своєю байдужістю до тих, хто крізь пролом повинні зараз удертися до барака, почапав до червоного...

«Там більше нікого немає, — здогадався Гревер. — Нікого. — Ця думка звеселила його. — Який ідіотизм! Але чому їх так мало?..»

Нахилившись, Ланґер наблизив автомат майже впритул до потилиці людини, яка нерухомо лежала ниць, і тільки тепер трохи повернув голову й, глянувши спідлоба, помітив заціпенілого на порозі тамбура Гревера. Очі їхні зустрілися, і обом здалося, що вони все один про одного зрозуміли. Рука Гревера легко піднесла парабелум, рух був майже інстинктивний. Він вистрілив лише раз. Куля ввійшла Ланґерові точно всередину лоба.

«Кат», — ледь ворухнувши губами, мовив Гревер і, різко розвернувшись, кинувся до свого кабінету.

На півдорозі з житлового приміщення раптом вистрибнув червоний — ледве не збив його з ніг. Він навіть устиг підвести автомат, та Гревер, який відлетів до протилежної стіни, встиг вистрілити раніше. Те, що відбувалося за спиною, його вже не цікавило. В душі виникло відчуття полегкості, несерйозності всього — бою, експедиції, життя. Він навіть не встиг прислухатися до цього нового відчуття, лише здивувався спогаду про те, як рука його імпульсивно спрямувала пістолет у лоб Ланґера і палець смикнув за гачок. Він зненацька усвідомив, що крізь усе пережите прорвалося на поверхню рішення.

Гревер відчув, як знагла занили зуби.

63

Старшина повільно приходив до тями. Голова гула так сильно, що йому здалося, ніби він усередині величезного дзвона. «І відхайдокало ж мене якесь фашистенятко... Ледве мізки не вилетіли... Чому ж не добив? — він насилу розплющив очі. — Де це я?..»

Згадав, як басамужили від дверей кулеметні траси і вони з Назаровим змушені були впасти на сніг...

— Хто б міг подумати, що цей смердючий хлів напханий такою поганню! — Назаров, стримуючи стогін, намагався жартувати. — Виявляється, там фашисти.

Згадалися лють і відчай: без гранат нема чим придушити цей клятий кулемет.

Старшина кинув тіло праворуч і поповз, починаючи обхідний маневр. За спиною стукотів назаровський автомат. У поріділій білій завісі миготіли постаті своїх, які атакували бічний вхід.

Несподівано ліворуч, окреслюючи велику дугу і лишаючи за собою вихор білої порохняви, увірвалися в поле бою похилені нарти, що ледве утримувалися на полозах. їх тягли шість виснажених, розшарпаних і закривавлених собак, а в нартах угадувалася людська постать, що безсило звісилася набік. Зробивши різкий поворот на вузькому п'ятачку перед бараком, знесилені пси перекинули нарти і загрузли в снігу. Німець вивалився на віражі і лежав тепер за двадцять кроків від старшини. Він не ворушився. «Звідки їх чорти принесли? З ким із наших перетнулися їхні шляхи?.. Потім з'ясуємо... Час, час!..»

І тут старшина угледів, що Назаров, через силу загрібаючи руками сніг, повзе до нерухомого німця, що розпластався біля перекинутих нарт. Від кулеметника не приховався цей рух, він одразу переніс вогонь на Назарова, і його тіло смикнулося під свинцевим струменем, перш ніж Назаров устиг сховатися за горбом. Старшина почав люто й методично всаджувати у чорноту розчахнутих дверей короткі черги. Сенсу руху товариша він не вловив, але розумів, що той робить це недарма. А час минав.

Назаров тим часом відчайдушним стрибком дістався нерухомого тіла й завовтузився коло німця, силкуючись відчепити гранати. «Чи вистачить у нього сили докинути їх до мене? Конає хлопець...»

Сніг навколо Назарова закривавився, а сам він усе частіше опускав голову і завмирав.

А час минав.

Старшина бив уривчастими влучними чергами — на друзки розтрощив східці, поріг та одвірок, але кулеметника зачепити ніяк не вдавалося — барак стримів на палях.

Першу гранату Назаров не докинув до старшини лише на метр, й одразу ж навколо неї кулі звихрили сніг. Старшина крекнув скрушно і, перш ніж спробувати дотягтися до гранати, вирішив дочекатися другої. Назаров трохи підвівся, щоб кинути її, та фашист, який чекав саме на це, розітнув повітря густою чергою. Свинцевий струмінь перекинув його навзнак, і він застиг з витягнутою рукою, у якій була затиснута граната, потому почав повільно-повільно опускатися на кривавий сніг.

Старшина миттю підтягнув до себе першу гранату й швиргонув її в чорноту отвору. Вогняний смерч підкинув кулемет разом з обслугою, потрощив на друзки все, що впродовж трьох хвилин було нездоланною перешкодою на їхньому шляху.

А згодом, уже в будинку, незважаючи на весь досвід і обережність, він наразився на вбивчий удар ззаду, і його огорнула пітьма.

... Він обережно роззирнувся. Десь у дальньому кінці коридора стрекотіли автомати. «Скільки ж я провалявся? Наші давно всередині...» Він підігнув ноги й сів. Долаючи запаморочення, спробував звестися на повний зріст. «Вперед!» Озирнувся на розпанаханий отвір, побачив понівечене тіло Назарова й примусив себе йти вперед.

64

Полоненого гауптмана Сиротін заштовхнув у першу-ліпшу нішу. Заарканив мотузом шию і ним-таки обв'язав ноги, перевернув німця на живіт. Стрілися поглядами. У сльозавих очах фашиста каламутилася ненависть...

Вискочив у коридор. Уздовж стіни, скрадаючись, пересувався чужий розмитий силует.

— Батю! Дуло ззаду!

Черга. Командир устиг відсахнутися, а німець упав, прошитий кулями впритул. Ліворуч, біля відчинених дверей, — двоє. Він мчав на них, мов знавіснілий, і бачив на їхніх обличчях розгубленість, хоча він був один. Мабуть, вигляд у нього був страхітливий, і від того, що він викликає такий жах, самому зробилося страшно.

Ляда на горище чомусь виявилася піднятою, і це не сподобалося Гаральду. «Хтось тут побував... Тільки-но...» Обережно спробував заглянути вниз, за крайку. «Начебто нікого... А драбини нема...» Гаральд стрибнув. Тоді Джафар.

Опинилися біля відгородженого кутка. Поруч не було нікого, і це дало їм змогу роззирнутися. А за рогом густішала пальба. «Наче цілий батальйон атакує», — подумав Гаральд і кинувся під стіну, притиснувся до неї спиною й від живота розстріляв двох німців, що вовтузилися біля бічних дверей. Кинувся праворуч... «Кухня... Навпроти?.. Аптека... Далі? Кубрик... Де ж шифрувальники?»

Під стіною лежали зім'яті смертельним безсиллям тіла. Переступив через труп, що розтягнувся при порозі, відчинив двері і сахнувся, чекаючи пострілів зсередини. Ззаду почув невиразний шелест. Миттєвий поворот голови — зовсім поряд, простягни руку, із хрипінням падав грубезний чоловік, силкуючись обома руками витягти з грудей ножа. «Джафар...» — з полегкістю видихнув Гаральд. Кинувся до кімнати. Нікого... «Передавачі! Отже, шифрувальний відсік десь поруч... А навпроти? Знову кубрик... Ліворуч тупотіння, біжать сюди...» Викинув тіло назовні. Ніс до носа зіткнувся з німцем, — відлетів до стіни, на ходу примудрившись звести автомат, але...

В короткій сутичці зблизька, при щільному зіткненні пістолет, привілей офіцерів, набагато зручніший за неповороткий автомат. У німця була ця перевага — пістолет, і він блискавично ввігнав кулю в груди Гаральда. Лише легкий стогін злетів з губів норвежця, він сповз по стіні й скорчився на порозі...

Німець ковзнув далі, скочив до одного з відсіків, і Джафар, який метнувся на постріл, почув лише скрегіт замка. Кинувся до Гаральда, торкнув за плече. Товариш безсило звалився набік — смерть.

«От і все. Не залишилось мені місця ні тут... — ковзнув очима по білому простору за ілюмінатором, — ні там, у фатерлянді. Зараз. Останній обов'язок...»

Гревер підійшов до пускача, закріпленого на стіні, нервово зірвав пломбу, відкрив металевий кожух і без паузи, немов боячись не встигнути, натиснув на білу кнопку, що туго, ніби неохоче, піддалася.

У відсіку Ерслебена гахнуло, через що здригнувся барак. У шифрувальників було тихо. «Ретсель» вціліла, заряд не спрацював! «Десь вони нас перехитрили». Зиркнув в ілюмінатор, на антенне поле. Крізь хмару снігового пилу він побачив, що впали п'ять антен. Шоста лишалася бовваніти серед снігів. Байдуже відвернувся від ілюмінатора і сів за стіл. Тепер для нього вже нічого не мало значення. Видобув з-за манжети гладеньку ампулку, що тьмяно полискувала смертельною прохолодою. Ось він, порятунок.

«Господи наймилостивіший.. якщо ти є... прости мене, грішного... І прийми! Ти ж бо не заперечуєш старовинного й почесного ремесла солдата, а солдат завжди...» — Замружившись і на півслові перервавши себе, Гревер зціпив зуби.

На мить Джафар застиг. Безгучно поворушивши губами, немов промовляючи молитву, він різко звівся на ноги й наблизився до дверей, які щойно замкнув на ключ німець. Спрямував дуло на замок. У сусідній кімнаті щось глухо вибухнуло, від чого здригнувся весь барак і мало не зірвалися двері з завіс. І враз запала тиша.

Перекошені двері відчинилися. Джафар очікував пострілів, але зсередини не долинало ані звуку. Удершись у тісний, заповнений кислим димом простір відсіку, Джафар побачив біля столу фашиста з мертво відкинутою набік головою. З рота цебеніла кров, перемішана з дрібними скляними скалками. На секунду затримавши на мертвому офіцері погляд гостро примружених очей, Джафар ткнув його в плече дулом автомата. Безсило хитнулася голова, й тіло, як опудало, з'їхало додолу. Губи Джафара зламала бридлива гримаса: «Знайшов вихід... До шайтана поспішив».

Шифрувальний відсік був праворуч, другі двері. Тінню ковзнув у коридор.

Тиша, раптова, якась навіть липка, неймовірна тиша...

Готовий миттєво діяти, він ступив до дверей шифрувальної. Біля порога громадилися трупи, вочевидь, сутичка була серйозна. Штовхнув потрощені на друзки двері. Вони ледь піддалися, напевне, забарикадовані. Йому насилу вдалося зробити шпарину, крізь яку можна було протиснутися.

Все було подзьобане кулями, розбите потоками свинцю. Біля ілюмінатора розпласталося закривавлене тіло, яке, мов щитом, затулило від дверей те, заради чого вони прибули на цей острів, — шифрувальну машину...

«Смага! Тілом заступив!..»

Із зусиллям відірвав товариша від шифрувальної машини і переклав Смагу на підлогу. Вловив ледве чутний стогін і, здивований тим, що Смага ще живий, почав рвати на ньому одяг, щоб перев'язати рани.

Смага розплющив каламутні очі.

— Не метушися, Джафаре... Зі мною все гаразд. Я знав, що ви встигнете. Слухай, говоритиму... Батькові передаси...

Із мерехтливого присмерку беззвучно виник Щербо. Джафар інстинктивно звів автомат.

— Свої, Джафаре!

Пересилюючи підступаюче запаморочення, Смага описав останні дні їхньої групи, полон, смерть Краповича та Чорного. Сказав про Щербаня. Що з Цвяхом, і в чиїх руках зараз метеостанція, він не знав.

Він силкувався ще щось сказати, але так і не зміг, голова його безсило впала на руки Джафара.

«Відмучився ти, Володю... Якби не ти... Хто дізнається?.. Хто, крім мене, Джафара та... Хто ще залишився?»

Почулися важкі кроки старшини, він конвоював двох німців. Ліва долоня його була закривавлена. Втомлено вказавши рукою на полонених, він запитально подивився на командира.

— Замкни де-небудь, — сказав Щербо; зняв каску, витер піт з чола.

— Назаров убитий.

— Гаральд? — Теж.

Цей нестерпно довгий бій тривав цілих вісім хвилин. «А все-таки — наше згори, ми її здобули...» Потягся по люльку. «Непоказна, наче друкарська... Мабуть, важкувата. Доведеться старшині на горбу тягти... А він поранений...»

Довго мовчав і не рухався, навіть, коли загасла люлька. У вухах пливла тиша, ні пострілів, ні скиглення вітру... А поруч Смага із затягненими каламуттю очима немов іще дивився в білий ілюмінатор. Щербо простягнув руку й стулив йому очі. Потім згадав, що час іти до передавача й викликати бомбардувальників, за ними — підводний човен, щоб дати йому нові координати зустрічі.

65

«Отже, на метеостанції Байда з Валєєвим? Чому там, а не тут? Що тут коїлося? Де Цвях? Гаразд, тепер усе простіше, спустимося до фіорду — з'ясується... Човен може прибути коли завгодно, точного часу вони назвати не змогли. Треба квапитися. Упоралися дуже вчасно. Полонених візьмемо з собою, зараз нема ні часу, ні сил їх допитувати. Фашистів, тих, що лежать біля входу, всіх затягти досередини. Льотчики працюватимуть п'ятисотками, при точному влучанні ніяких доказів залишитися не повинно. Навіть, якщо ганси надумають висадитися із своєї субмарини і перевірити все навпомацки. Та поховати Назарова, Гаральда, Смагу, Ткачука... Моїх хлопців. Навіть поховати по-людському не можна».

Джафар обшукав самогубця і передав Щербові документи. «Майор Йозеф Гревер. Місце народження — Нюрнберг... Начальник всієї цієї контори. Чому зламався? Що змусило хруснути ампулою?»

Розкрив чорний зошит, знайдений в офіцера. Щоденник — це думки, світогляд. Перед тим, як здати у розвідвідділ, треба погортати...

«Перед німецькою свідомістю завжди стояв і стоїть категоричний імператив, який рухає німцем, — обов'язок привести все до ладу. Все в світі повинно дисциплінуватися зсередини, хаос мусять упорядкувати германці. Тільки внаслідок акту їхньої думки та волі вперше з'являється справжній упорядкований світ. Германець завжди ставить перед собою завдання доконечності, звідси — органічне почуття обов'язку. Чи це трагедія надмірної волі, яка не визнає нічого поза собою?»

«Органічне почуття обов'язку? — Щербо сумно посміхнувся. — Безмежність цього «почуття» може далеко завести... А нам, слов'янам, звісно, у відчутті обов'язку відмовлено».

Перегорнув кілька сторінок.

«Ця війна є випробуванням для нації, для всього сучасного, так званого людства, розбещеного спокоєм. Але творчості йісторії не може бути без страждань, без болю. І хоч у будь-якій пристрасті до надлюдських цінностей є своя жорстокість, вирішення світового завдання непорівнянно вище міщанського благоденства та затхлого егоїстичного задоволення. Якщо в народі перемагають «ідеали» благополуччя, то він уже не може мати історії, не в змозі виконати ніякої місії в світі. Жорстокість цієї війни — це жорстокість історичної долі, жорстокість історичного випробування».

«Місіонер, теж мені, розумник, — на тому світі хай проповідує чортам!»

Він пішов у торець бараку, зупинився в тамбурі. Дивився, як старшина прив'язує до палі нарти, годує вцілілих собак. У роздертому гранатами отворі на зламах понівечених дошок встиг осісти іній. Він був чорним.

Попереду йшов Джафар, за ним — троє полонених, яких конвоював Сиротін, далі — старшина з важкою машиною на плечах. Замикав ланцюг Щербо.

Негода, наче вичерпала за минулу добу всю свою лють, тепер остаточно вгамувалася, брудні сірі хмари почали повільно відповзати на захід. Несміливі промені сонця пробили завісу хмар, і крижані язики заблискотіли золотавими полисками.

Щербо дозволив собі розпружитися і неквапливо перебирав у пам'яті епізоди бою. Згадалося, як смертельно поранений німець, що його принесли нарти у самий розпал бою, плутано хрипів на вухо Щербові, котрий схилився над ним, що напівживий червоний виявився хитрішим за них, як із трьох залишився тільки він, як собаки в хуртовину гріли його теплом своїх тіл, та тепер, на щастя, все це позаду... Німець уже майже нічого не розумів. Помер він за кілька хвилин після того, як його внесли до барака.

Зараз Щербо, зіставивши всі відомі йому факти, зрозумів, що «напівживим червоним», який розгромив мобільну групу, був, найвірогідніше, Цвях... «Навіть поховати не зможемо... Та ще подивимось, що на нас самих чекає на метеостанції...»

— Марно не ризикуй, Акжолтою, — чи не вперше звернувся до бійця на ім'я. — Досить тут могил...

Той мовчки кивнув, не відриваючи очей від темних вікон метеостанції.

— Як у вас зветься кисле молоко? — відчуваючи, як густішає порожнеча під ребрами, порушив мовчанку Щербо.

Акжолтой Ішенов здивовано обернувся до нього, потім погляд його потеплішав.

— Айран.

Не встиг Джафар подолати й половини шляху, як із будинку вибіг зморений, зарослий щетиною Байда і кинувся назустріч друзям.

66

— Командире! На підході до острова їхнє судно. Йде у бойовій готовності.

«Ну от, війна триває...»

Щербо піднявся на другий поверх, де старшина спостерігав за морем. Байда завбачливо поспішив до кімнати радистів.

Не минуло й хвилини, як з динаміка почувся стурбований голос радиста «Фленсбурга»:

— Ханцер викликає Вірта. Ханцер викликає Вірта.

— Фріца сюди, швидше! — крикнув Байда.

Сиротін метнувся до кімнати, де були замкнені полонені, й невдовзі заштовхнув до кімнати всіх чотирьох. Байда дулом підштовхнув Бегеля до рації.

— Відповідай колезі, Фріце. І дивись мені!..

— Це Бегель. Ханцере, це Бегель. Вірт змінився. Ханцере, це Бегель, слухаю тебе.

— Сервус, волоцюго! Радий тебе чути. Ми вже непокоїмося. Чому мовчить «Айсблуме-один»? Повторюю: чому не відповідає Грам?

Фріц Бегель запитально глянув на Байду, який схилився над ним. Той замислився лише на мить. Півголосом, щоб не почув радист «Фленсбурга», він почав диктувати чіткі фрази, які Бегель, намагаючись не затинатися, повторював у мікрофон.

— У них щойно була сутичка з червоними, ті пошкодили генератор. Зараз ремонтують. Роботи на дві-три години. Але червоних вони стерли на порох. Як зрозумів мене? Ханцере, як зрозумів мене?

В ефірі зависла тяжка пауза, радист «Фленсбурга» не відповідав. Сиротін та Джафар відчули, як напружився в чеканні Байда.

— Викликай ще, — сказав він з притиском.

— Ханцере, це Бегель. Як зрозумів мене? Прийом. Ханцере, Ханцере!

— Знаю я цей тип, — неголосно, немов сам до себе, промовив старшина, не відриваючи очей від бінокля, — п'ятсот шістдесят тонн, норвезького виробництва. Там один дизель на тисячу коней, вузлів дванадцять дає... Але стволів забагато, як на гідрографічне судно, — слова його зависли в тиші.

«Насторожені... Вчасно встигли... хоч як крутися, а контакту не уникнути. А нас лише п'ятеро... Та ще двійко трофейних кулеметів. А вони висадять зо два десятки зарізяк, що засиділися в неробстві, та своїми скорострілами швидко знешкодять обидва наші кулемети. Хвилин за двадцять будуть тут...»

Приймач ожив, тепер інтонації суднового радиста стали офіційними та суворими.

— Бегелю? Як чуєш мене? Запроси «першого». З ним буде говорити корветтен-капітан Боттлінгер. Повторюю: з «першим» хоче говорити корветтен-капітан Боттлінгер. Як зрозумів? Прийом.

Байда рвучко обернувся до Джафара.

— Офіцера! Швидко!

Коли Айхлер, розминаючи натерті мотузом кисті, підступив до передавача, Бегель шанобливо передав йому мікрофон. Байда витяг кинджал і безжальним рухом наблизив вістря до неголеного горла гауптмана. Німець усе зрозумів без слів і, смикнувшись борлаком, заговорив:

— Заступник командира загону гауптман Айхлер. Вітаю Вас, корветтен-капітане! Як чуєте мене?

— Радий чути Вас, Айхлере. Пізнаю Ваш голос. У мене виникли деякі сумніви, і я вирішив їх розвіяти. А де ваш «перший»?

— «Перший» на об'єкті. Тільки-но вони полагодять генератор, Ви зможете з ним поговорити.

— Ми швидше будемо у вас, ніж вони упораються. Що там у вас скоїлося?

Байда знову гучно зашепотів. Не міняючи виразу обличчя і не відриваючи погляду від шкали передавача, Айхлер механічно повторював:

— Відбили напад червоних десантників. Вкрутили їм хвоста — знищили всіх. Їх і було лише семеро. В полон взяти не вдалося. Наші втрати — двоє вбитих і генератор. Роботу поки що будемо продовжувати.

— А ви впевнені, що це червоні, Айхлере?

— За деякими непрямими ознаками. Прямих доказів немає. За дві доби вони трохи попсували нам нерви, та провидіння було на нашому боці. Хуртовина виснажила їх, і було б божевіллям атакувати нас за таких умов.

— Гаразд. Подробиці пізніше. Забезпечте зустріч за тридцять хвилин. Сподіваюся випити з вами кухоль гарячого пуншу. Як, гауптмане?

Але Айхлеру не судилося вимовити заключні фрази і закінчити розмову традиційним «кінець зв'язку», бо рядовий Фердинанд Альфертс різко відштовхнув Сиротіна і з несамовитим вереском «тут червоо-ні-і!» стрибнув до передавача. Рух його був несподіваним і стрімким, він обрушив на голову Айхлера потужний хук з лівого боку, намагаючися заволодіти мікрофоном.

У скроню він не влучив, кулак ковзнув по потилиці гауптмана, проте удару виявилося достатньо, щоб лезо кинджала глибоко ввійшло в шию. Заливаючи кров'ю Байду, Айхлер повалився йому під ноги. Але підняти мікрофон рядовий Альфертс не встиг — Байда вгатив йому межи очі так, що здалося, ніби вони чують хрускіт черепа. Білий, як полотно, Бегель чомусь потягнув руки вгору. Другий полонений застиг, боячись поворухнутися.

Мікрофон захлинався тривогою:

— Бегелю! Бегелю! Що у вас трапилося? Що трапилося? Байда повільно крутив ручку налаштування, відходячи з хвилі.

67

«Збавили оберти... Лягли в дрейф. Розгубилися?..» Старшина відвів бінокль від очей і запитально подивився на Щерба. Той мовчав, продовжуючи спостерігати.

«Якщо нам вдасться зараз поводити їх за ніс, то не все ще втрачено. Коли ж наш човен прибуде? Якби ж знати... Точного часу вони не назвали. Тягнути час... Де Байда?»

— Доведеться приймати бій... — Байда коротко доповів, і тепер слово було за Щербом.

«Фленсбург» прискорив оберти і пішов до фіорду.

«Ого! В рішучості їхньому капітанові не відмовиш. За двадцять хвилин вони будуть на узбережжі. Зникнути? Не зможемо. Загубитись у скелях? Встигнемо? Так. Але... Хтось повинен прикрити. Залишитися і прикрити! Як воно буде далі — невідомо, але «здобич» ми збережемо. Як воно зветься? «Ретсель»? «Загадка», бодай її... Тоді доведеться чекати другого заходу човна. Він прийде за дванадцять діб. Крім Хомича, ніхто цю «Ретсель» не потягне. Раз. Документація? Байда її захопив, йому й надалі про неї турбуватися. Два. Потрібен третій. Сиротін? Пацанові ще жити й жити. От і троє. Підуть у скелі, шукай після хуртовини в четвер... Отже... Моя черга? Залишитися і прикрити. Виходить, так, Павле. Скільки разів посилав у пекло інших, так треба було... Тепер твоя черга. Все. Ми з Джафаром прикриємо».

— Джафаре! Бери кулемет, що на горищі, набоїв побільше і перебазуйся туди, де в них дизель був. Там непогану позицію влаштувати можна. На морозі, щоправда... Зате простір, маневр. А я з іншого боку будинку влаштуюся. Вони за п'ять хвилин з нього друшляк зроблять. Усі гранати зібрати і — порівну. Швидше! Решті наказую! — він зробив паузу, наче не наважуючись перегорнути останню сторінку.

Троє змучених, потовчених у сутичках бійців дивилися на нього зі спокоєм людей, які усвідомлюють свою долю і не чекають від неї нічого доброго. Щербо продовжив голосом, що виключав будь-які заперечення.

— Доповнити боєкомплект. Розподілити вантаж. Лукашевич — машину, Байда і Сиротін — баули. Відходити на північний схід, у скелі. Час підходу нашого човна невідомий. Наступний захід буде через дванадцять діб. А за шість годин тут з'являться наші важкі бомбардувальники. Переорють увесь льодовик, жодних слідів не залишиться, — він замовк.

— Загалом, діяти за обставинами, незалежно від нас. Машина та папери повинні потрапити в Центр! Ми з Джафаром прикриваємо. Відходити через «задній двір», у затінку. На збори — десять хвилин. Полонених ліквідувати. Все.

Три секунди стояли нерухомо. Потім старший лейтенант Байда хотів було щось сказати, та Щербо, відкидаючи будь-які заперечення, відрубав:

— Я сказав — «усе»! Виконувати! — і підступив до вікна. Байда почав повільно вкладати в порожній підсумок запасні магазини.

— Я сам, — поспіхом відгукнувся Сиротін. — Я сам, — твердо повторив він.

— На зворотному шляху прихопи баули, вони на псарні. А ти, Хомичу, машину до виходу давай і ракетниці взяти не забудь, і хутчіше, хутчіше! — розпорядився Байда.

— Тримайся, синку. Вам теж нудьгувати не доведеться. А залишимося живі — не розминемося, — Сиротін стояв перед Щербом, не в змозі ні поворухнутися, ні вимовити слова.

Старшина Лукашевич насунувся збоку. Вони мовчки коротко обнялися. Старшина хотів щось сказати: «Ну, от і...» — і немов зачепився за пересохлий язик.

Байда якось відчужено простягнув жорстку долоню, потім тяжко зітхнув і припав до плеча Щерба. В грудях його щось схлипнуло. Відпустив Щерба, почав поспіхом надягати лижі.

Вони налягли на палиці й почали повільно віддалятися.

Щербо дістав люльку. Розпалював, потім важко затягувався. Несподіваним болем у скронях та пальцях рук відгукнулися удари серця. «Не дури себе. Шансів немає. Немає!.. — повторив він твердо, наче викарбував напис на могильній плиті. І відчув полегшення. Подивився на чорні хмари. — Чи встигнуть наші бомбовози?..»

68

Коли до причалу залишилося не більше півсотні метрів, на палубі «Фленсбурга» з'явилася перша група десантників. Джафар вишукував у приціл своєї снайперки офіцера, але всі вони сховалися у броньованій рубці, і він терпляче чекав, коли на палубі з'явиться командир десантної групи.

Влаштувавшись за кам'яною брилою і не випускаючи люльки з рота, Щербо також спостерігав за наближенням судна. Він був спокійний. Не хотілося ні думати, ні рухатися, тіло було як чуже. Передчуття бою не збуджувало його, одна лише думка крутилася в голові: «Ми своє зробили. Як змогли...»

Будиночок метеостанції спорожнів. Троє до краю навантажених бійців полишили його п'ять хвилин тому, і тепер їхні навантажені спини віддалялись і віддалялись. Вони рухалися з гранично можливою швидкістю в бік похмурого скельного масиву. Білі мурахи на тлі чорного каменю. Ще п'ять хвилин, і щезнуть. Але...

Густе морозне повітря здригнулося від потужного вибуху, який боляче вдарив по вушних перетинках. Всі троє обернулися.

— Торпеда! — вигукнув старшина, розвертаючи лижі. І першим кинувся назад.

Здавалося, вибух розпанахав собою не тільки судно, а й половину горизонту. Пружна хвиля чадного повітря вдарила в обличчя, змусила похитнутися. Густий гуркіт вони відчули всіма нутрощами, в горлі відразу пересохло.

Судно переламалося навпіл. Носова його частина миттю пішла під воду. Біля бортів клекотіла вода, витискувана нахиленою залізною брилою, що залишалася на поверхні. Корма задерлася, оголюючи ґвинт і стерно, а нахиленою палубою сповзали до борту шлюпки і, розриваючи леєри та шматуючи фальшборт, з гуркотом зривалися у воду. Навколо ширшала пляма мазуту, із затоплених приміщень з шипінням виривалося повітря, і здавалося, що судно хрипить в агонії. За мить друга половина того, що хвилину тому було кораблем, занурилася в безодню, втягуючи за собою все, що було поруч: плотики, уламки, людей... Хвилі зімкнулися з холодним плюскотом, але вода й далі пінилася, бульбилася, з гарчанням викидаючи на поверхню рятувальні пояси, друзки, мотлох...

— Десанту не буде, — втомлено пробасив старшина.

Минуло кілька хвилин, і з-за скельного пасма фіорду висунулася чорна рубка рідної «щуки». Моряки встигли. Тепер була черга льотчиків...

В туманній імлі вони покинули острів, лишаючи серед криги і снігу своїх загиблих.

Десь на заході зблиснуло арктичне сонце, зблиснуло і знов занурилось у видовжені хмари.

Дошки причалу були вкриті інеєм. Чомусь і тут він був чорним. Чи здалося?..


1965 року на архіпелазі працювала полярна експедиція. Одним з її учасників був відомий гляціолог Олексій Сиротін. Він встановив на скелях того самого острова дерев'яний хрест. На вічний спокій загиблих товаришів.

Примечания

1

Військова розвідка фашистської Німеччини.

2

Полярні дослідники.

3

Головний фельдфебель.

4

Похідний бордель.

5

Глетчер — льодовик.

6

гірські виступи, що випинаються просто з льодового масиву

7

«шмайсер 38-40»

8

9 квітня 1940 р. — день вторгнення Німеччини у Норвегію та Данію.

9

— Обличчям до стіни! (нім.)

10

— Стояти!.. Спокійно!.. Не обертатися!.. (нім.)

11

— Відпустив гріхи... сохрани, Боже (білоруськ.)


home | my bookshelf | | Чорний іній |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу