Book: Москва Ординська



Москва Ординська

Володимир Білінський

Москва Ординська

(ХIIІ—XVI століття)

Історичне дослідження



Київ

Видавництво імені Олени Теліги

2011




«В лето 6706(1198)

Князь Ширинский Бахмет Усейнов

сын пришел из большие Орды

в Мещеру, и Мещеру воевал,

и засел ее, и в Мещере родился у него

сын Беклемиш. И крестился Беклемиш,

а во крещении имя ему Князь Михаиле,

и в Андрееве городке поставил

храм Преображения

Господа нашего Иисуса Христа,

и с собою крестил многих людей».



Передмова


Закінчивши працювати над тритомною книгою «Країна Моксель, або Московія», я не збирався повертатись до російської тематики. Якщо сказати чесно, мені набридло розгрібати цілеспрямовану московську брехню. Бо назвати всі оті вимисли історичною наукою неможливо.

Треба визнати: залишалось дуже багато неопрацьованого матеріалу. Він був настільки відкритий і доступний, що мене вражало, як історики свідомо оминали його.

Якось, працюючи в Парламентській бібліотеці, випадково натрапив на працю професора В. Лебедева «Загадочный город Мохши», видану 1958 року в місті Пенза. У ній російський історик відкритим текстом написав, що довгі роки столиця Золотої Орди була у Мохші (Наровчаті) — колисці «исконно русской земли».

Досить-таки відомий український історик, якому особисто віддав до рук ту книгу, згодом повідомив мене, що не знайшов у ній нічого цікавого. На моє зауваження щодо столиці Золотої Орди в Наровчаті відповів, що не звернув на те уваги. Випадково.

Цілком зрозуміло, що такі історики не напишуть достовірної історії незалежної України.

Не напише українську історію і представник нацменів, який очолював Міністерство освіти України, бо не знає нашої історії і не хоче знати.

Беручись до написання книги «Країна Моксель, або Московія», я усвідомлював, яку титанічну працю доведеться звершити. Ще в ті далекі 80-ті роки минулого століття розумів необхідність подачі матеріалу поступово — від простого до складного. Не можна було звалити на голову заангажованої московською історичною брехнею людини безмежну кількість достовірного матеріалу. А на так званій російській історичній науці виховане не одне покоління українців. Я вже не кажу про московитів.

Тому в книзі «Країна Моксель, або Московія» подано досліджений матеріал виважено, щоби читачі, аналізуючи факти, могли зробити висновки з прочитаного. Та головне, дотримано канву подачі матеріалу російської історичної науки: у тій послідовності і з тими дійовими особами, які нам нав’язала московська держава.

Аналізуючи лише правдиві факти, виходили висновки, що повністю руйнували російські історичні вигадки. Бо коли московити кажуть, що, приєднавши остаточно Новгороду 1570 році, вони стали спадкоємцями новгородської історії, культури, ремесел тощо, то ми їм нагадуємо, що за 3—4 роки до походу Івана IV (Грозного) на це місто там лютувала чума, від якої загинуло більше половини населення. Тож, винищивши ще 60 тисяч люду і зруйнувавши весь Новгород — підприємства, церкви, торгові споруди, будівлі, московити приєднали до себе лише землі, територію.

Вовк, з’ївши вівцю, не успадковує її генів або звичок.

Між іншим, Новгород винищували двічі: у 1471 і 1570 роках — дід і онук — Іван III та Іван IV. Іван III добивав місто після чуми, коли загинуло 250 тисяч людей, у тому числі 48 тисяч у самому Новгороді. Так була повністю знищена новгородська культура, новгородські ремесла, новгородський вічевий дух свободи.

1581 року, під час Лівонської війни, Стефан Баторій оминув місто, бо воно лежало в руїнах. А в 1617 році, «згідно з ревізією», в Новгороді мешкало тільки 850 людей.

Жорстока гола правда.

Такі факти можна знайти на кожній сторінці так званої російської історичної науки.

Московські царі свідомо вкрали та приписали собі історію Русі (України). Вони вчинили це так відверто та нахабно, що те діяння видно неозброєним оком. Однак російська «еліта» послуговується і сьогодні тим украденим надбанням.

Ось тому до історичного матеріалу першого тому книги додана четверта частина: «Епілог. Сучасні спадкоємці Золотої Орди». Цим матеріалом хотілося показати спадковість помислів і вчинків «російських державників»: від далеких Петра І, М. В. Ломоносова, Г. Ф. Міллера, М. М. Карамзіна до сучасних В. В. Жириновського, Ю. М. Лужкова, О. І. Солженіцина, І. М. Глазунова та інших.

Це ж яким шовінізмом треба пройнятись московитам, щоби величати Московію XII—XVI століть Руссю чи Росією, коли жоден сфальшований московською державою літопис у ті часи її так не величав?

Літописи знали ту землю як Московію.

Другий том книги «Країна Моксель, або Московія» присвячений розвіюванню двох основних міфів Російської імперії:

1. Про московитів-слов’ян;

2. Про належність Рязанської та Ростовсько-Суздальської земель Великому Київському князівству.

Московити — етнос фінського походження з великим додатком пізнішої татарської (тюркської) крові. Бо після завоювання тих земель військом хана Батия у 1237-1238 роках разом із новими власниками землі — його братами Беркечаром, Чилаукуном, Мухаммедом і Чимпаєм — на терени сучасної центральної частини Московії переселилися тюркські роди: каракиреї, ширини, аргини, барини, дулати, конгирати, мангити, жал аїри, татари та інші.

Перша частина другого тому книги має назву: «Моксель: меря — мордва — московити». Вона спростовує московський міф про слов’янське походження «великоросів». Про те свідчать давні історики, топо- і гідроніміка Ростовсько-Суздальської та Рязанської земель, археологія і антропологія.

Якщо один із кращих археологів Російської імперії граф Олексій Сергійович Уваров за завданням уряду імперії упродовж 1851—1854 років розкопав на теренах «колиски московської землі» 7729 круглих курганів VIII—XVI століть та не знайшов жодного слов’янського поховання, то про яке слов’янське походження московитів можна говорити?

Засновник російської антропології, московський професор Анатолій Петрович Богданов, дослідивши сотні мерянських останків Московської губернії і не виявивши жодного слов’янського, завдав остаточного, нищівного удару по російському слов’янському походженню. Ці та подібні праці науковців сьогодні в Російській державі повністю замовчуються. Як замовчується і приховується абсолютно все, що заперечує московський офіціоз.

Друга частина другого тому присвячена головному міфу імперії — про належність так званих Ростовсько-Суздальської та Рязанської земель упродовж IX—XII століть (882-1137 роки) Великому Київському князівству. Достовірні аналітичні дані спростовують і це твердження московитів.

А про посилання російських істориків на свої літописи дуже влучно сказав сучасний російський науковець А- В. Пушкарьов у праці «XV век. Ханы и катаклизмы»:

«Основатель советского источниковедения и археографии доктор исторических наук, профессор С. Н. Валк прямо пишет, что русских актов XIV века и ранее не существует. Самые ранние — это подделки второй половины XV века. Акты с датой XV века на самом деле подделки XVI века.

Выше я упоминал, наверное, чудом сохранившийся подлинный документ самого конца XV века, подписанный дьяком уйгурскими буквами. И это не дипломатический документ одной страны к другой. Это внутренний, гражданский документ (Московії.—В.Б.). В стране использовалась уйгурица, так же как в Золотой Орде и у тимуридов. Было бы наивно полагать, что если все правовые документы подделка, то все “Летописи” подлинны. Естественно, массовая подделка затронула все сферы. И летописную тоже».

Отак потужно перебріхувалася вся московська історіографія (і не тільки вона) впродовж XV—XVI століть.

А далі пішло фальшування XVII—XVIII століть, вчинене династією Романових. Про це розповідає перша частина третього тому книги «Країна Моксель, або Московія». Цим фальшуванням займалися найкращі уми Російської імперії разом із її володарями. А імператриця Катерина II своїм указом навіть створила державну «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно России, под начальством и наблюдением графа А. П. Шувалова». І повністю засекретила діяльність тієї «Комиссии», що працювала з 1783 до 1796 року.

Звичайно, фальсифікація російської історичної науки відбувалася і в подальші часи, особливо у радянські. Та не станемо повторно про те розповідати.

У другій частині третього тому книги дуже коротко викладено, що ж приховували московити у своїй історії після 1238 року.

Матеріал подавався надзвичайно виважено, аби не відштовхувати читачів від суцільної московської брехні. Признаюся, вже у ті дні у мене його назбиралося достатньо задля найрішучіших висновків щодо московського буття тих часів. Та я стримувався. Хоча емоції так і просились на сторінки книги.

З цього приводу багато людей робили мені зауваження, цілком справедливі. Але я писав для чесних людей і сам усе життя намагався бути таким.

Завершивши роботу над книгою у 2006 році, вирішив присвятити останні роки свого життя праці над українською темою. Давно мріяв написати спогади про Караганду та історичний роман «Споконвічний плин». Працюючи над ним, я отримував велике душевне задоволення.

Та постійно телефонували небайдужі українці, яких, мабуть, зачепила моя тритомна праця. Телефонували з усього світу: України, Польщі, Німеччини, Канади, США. Але найбільш мене вразив дзвінок від жіночки, вже поважного віку, з далекої Австралії.

Вона заявила:

— Шановний пане Володимире, ми читали Вашу книгу гуртом. Нам вона сподобалась. Але Ви своєю книгою зруйнували підвалини нашого світосприйняття. Тож, будьте ласкаві, напишіть, якою ж була історія Московії насправді.

Я, звичайно, відмовлявся братися за цю працю. Та, врешті- решт, зрозумів, що ніде від неї мені не дітись. Отож, сів за стіл і почав працювати. Тим паче, що матеріалу було достатньо і він весь просився до оприлюднення.

Так з’явилась нова праця — «Москва Ординська (XIII—XVI століття)». Хочу відразу попередити читачів, що вона не є продовженням раніше написаної тритомної книги «Країна Моксель, або Московія». Хоча дуже тісно пов’язана з нею. Важко зрозуміти історію Московської держави і московитів, не прочитавши «Країну Моксель…».

Історія московитів має дуже мало спільного із тим матеріалом, який упродовж 200 років вивчають у школах Російської імперії. Тому не дивуйтеся, коли раптом виявиться, що у ній немає місця так званому Олександру Невському. Син Ярослава Всеволодовича — Олександр, справді, аби батько залишився живий, був забраний ханом Батиєм в аманати, а батько разом із військовою «тисячею» Батия вирушив у похід на Європу. Ярослав Всеволодович брав участь у штурмі Києва в 1240 році, а в 1241 році загинув у «Германії». Це засвідчили угорський монах Юліан та посол французького короля Людовіка IX — Вільгельм де Рубрук. Олександр же, так званий Невський, став прийомним сином хана Батия, андою (клятва на крові) його старшого сина Сартака. Саме він із 1254 року (під іменем Хура-ага, від дому Батия) брав участь у переписі населення імперії Чингісидів.

Під іменем Хура-ага його знали перські історики та державні діячі. Російські історичні джерела подають його під іменем Олександра Невського. Але й вони змушені були засвідчити жорстокість цієї людини, коли в Новгороді під час перепису населення у 1259 році він особисто «оному носа урезаша, а иному очи выимаша».

За наказом Берке-хана його було отруєно у 1263 році, бо ж був «прийомним сином хана Батия» і андою його сина Сартака.

Однак основним секретом російської історичної науки після 1238 року є таємниця роду Рюриковичів. Рід князів Рюриковичів на теренах Ростовсько-Суздальської та Рязанської земель після завоювання їх Батиєм перестав існувати. Остаточно і назавжди.

Навіть Велика Радянська Енциклопедія (3-є вид., т. 9, с. 561) визнала:

«Наиболее важные должности занимали члены правящей династии, царевичи (“огланы”), владевшие уделами в З(олотой) О(рде) и стоявшие во главе войска… Уже при своем образовании З(олотая) О(рда) делилась на улусы, принадлежавшие 14 сыновьям Джучи (старший син Чингісхана.—В.Б.): 13 братьев были полусамостоят(ельными) государями, подчинявшимися верх(овной) власти Батыя».

А якщо всі землі майбутньої Московії належали Золотій Орді, то зрозуміло, що й вони стали улусами онуків Чингісхана, у тому числі й так звані Ростовсько-Суздальська і Рязанська землі.

Проте російські професори й академіки, як і українські, ніколи не ставили перед собою завдання — дослідити, як завойовані землі були розподілені на улуси, володіння ханів. А таких особистих володінь від Іртиша до Дніпра налічувалось аж чотирнадцять. І місця на них Рюриковичам не знайшлося.

Тобто на теренах майбутньої Московії з 1238 року став правити рід Чингісхана.

Завданням усієї російської історіографії (церкви і влади), починаючи з кінця XV століття (після 1472 року), стало приховати правду про походження династії московських правителів. Бо ще з тих часів її почали пов’язувати із Самим Господом Богом, що засвідчили фрески на стінах Благовіщенського храму в Московському Кремлі. А оскільки Чингісидів неможливо було «прилаштувати» до істинного Бога, то й видали їх за Рюриковичів.

Усіх Чингісидів, — володарів улусів Золотої Орди, які першими прийняли християнську віру, — Московська православна церква зарахувала до лику святих. Так стали святими (канонізовані):

1. Онук Чингісхана, брат Батия — Мухаммед (у хрещенні Іван) — володар Тотемського улусу.

2. Правнук Чингісхана — Беклемиш (у хрещенні Михайло Тверський) — володар Мещерського улусу (так зване Велике Володимирське князівство).

3. Правнук Чингісхана, так званий Петро Ординський (син хана Берке), — перший володар Московського улусу.

Зауважте, все, про що розповідається у книзі «Москва Ординська (XIII—XVI століття)», ґрунтується на московських історичних джерелах. Треба тільки захотіти їх побачити.

Отож, із Богом!







ЧАСТИНА ПЕРША

ТМУТАРАКАНЬ І МЕЩЕРСЬКА ЗЕМЛЯ (VII—XII століття)

1

«Розгорніть сторінки першого нашого літопису, який написаний не пізніше XI століття. Укладач його знає малоросів і перелічує різні гілки цієї частини руського племені: називає північно-західні частини того племені — кривичів (білорусів) і слов’ян, ще згадує радимичів і в’ятичів… але, на диво, зовсім не знає великоросів. На схід від західних руських племен, де тепер живуть великороси, мешкають, за літописом, фінські племена, які частково існують і зараз, а частково вже зникли. Де ж у цей час були великороси? Про них у переліку племен, які живуть у сучасній Росії, не згадується жодним словом… Виникає питання: хто такі великороси? Де вони взялись, якщо до XI чи XII століття їх не існувало?» [1, с. 338].


На ці та подібні питання в московській історичній науці немає достовірних відповідей. Є парадоксальна за своєю суттю вигадка. Її нам і подають як московську історію.


Історичні джерела


Про що свідчать історичні джерела давніх часів, які російська наука не заперечує?

Скористаємося Великою Радянською Енциклопедією (третє видання):

«Мордва… корінне населення Мордовської АРСР; крім того, значні громади М(ордви) мешкають у Саратовській, Пензенській, Ульяновській, Горьковській, Оренбурзькій, Куйбишевській областях, у Тат(арській), Чуваш(ській) і Баш(кирській) АРСР… Уперше М(ордва) під наз(вою) Mordens згадується у готського історика Йордана (6 століття). Дані мови й матеріальної культури свідчать про автохтонність М(ордви) у межиріччі Оки і середньої Волги…» [2, т. 16, с. 565].

Готський історик Йордан у середині VI століття засвідчив проживання мордви у межиріччі Оки та Волги як автохтонного, тобто корінного, народу.

«Меря, плем’я, предки якого в кінці 1-го тис(ячоліття) до Н(ової) е(ри) — 1-м тис(ячолітгі) Н(ової) е(ри) жили в районі Волго-Окського межиріччя. Вперше М(еря) (тегет) згадується у 6 столітті готським істориком Йорданом. Рос(ійський) літопис “Повість минулих літ” поміщає М(ерю) біля озер Неро та Клещино. Мова М(ері) належить до фіно-угорської сім’ї…» [2, т. 16, с. 101].

Маємо достовірне свідчення про проживання фінського племені меря впродовж двох тисячоліть на теренах землі, яку називають «колискою московитів».

«Мещера, давнє плем’я, яке в 1-му тис(ячолітті) н(ової) е(ри) проживало на середній течії Оки. Розмовляло мовою фіно-угорської групи… Культура М(ещери) була близькою до давньо-мордовської» [2, т. 16, с. 205].

І мещера в І тис. н. е. мешкала в межиріччі Оки та Волги, мала споріднену з мордвою й мерею фінську мову.

«Мурома, плем’я, рідне Мордві, що проживало на берегах Оки в межах сучасного Муромського р(айо)ну Володимирської обл(асті). Мова М(уроми) належить до фіно-угорської групи» [2, т. 17, с. 127].

Цікаво, що й мурома відома на своїх теренах з початку першого тисячоліття нової ери.

«Марійці (самоназва — Марі…). Мова Марійців належить до східної гілки фіно-угорських мов… За походженням М(арійці) тісно пов’язані з давнім населенням Поволжя. Початок формування марійських племен сягає рубежу н(ашої) е(ри), цей процес відбувався переважно на правому березі Волги… Перші писемні згадки про… марійців можна зустріти у готського історика Йордана (6 століття)» [2, т. 15, с. 371].

До прийняття у так званій Ростовсько-Суздальській землі християнства (а це XII століття) марійці мешкали переважно на правому березі Волги, захоплюючи сучасні терени Нижегородської, Івановської та Костромської областей. Вони вчинили найбільший опір прийняттю християнства, чому і змушені були залишити свої споконвічні землі й тікати за Волгу.

«Весь… прибалтійсько-фінське плем’я, за літописом, мешкало в районі Білого оз(ера)… араб(ським) географам 10—14 століть В(есь) була відома як народ Вісу, що мешкав на Північ від Болгарії Волзько-Камської…» [2, т. 4, с. 582].

Отож, до «споконвічних земель» Московії, на яких ще з початку І тис. н. е. мешкав та «спинався на ноги» народ московитів, належать такі сучасні області Російської Федерації: Володимирська, Ярославська, Тверська, Костромська, Івановська, Рязанська, Московська, Калузька.

Як свідчать історичні джерела VI століття, на цих теренах упродовж тисячоліть проживали споріднені фінські племена: мордва, меря, марі (черемиси), мещера, мурома, весь та інші, що сповідували одну культуру і розмовляли схожими мовами.

«Надійними» джерелами московської історіографії є так звані загальноросійські літописні зводи, «знайдені» в Російській імперії переважно наприкінці XVIII - на початку XIX століть. За винятком «загальноросійського Кенігсберзького списку», який «придбав» у 1716 році Петро І за кордоном.

Звернімось до Іпатіївського літописного зводу, який ще називають «Літописом Руським».

Ось що у ньому написано про фінські племена: «На Білім озері сидить весь (тут і у подальших цитатах виділено мною.—В.Б.), а на Ростові-озері — меря, а на Клещині-озері сидить теж меря. А по Оці-річці, де впадає вона у Волгу, (сидить) окремий народ — мурома. І черемиси окремий народ, і мордва окремий народ…

Чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печора, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб… мають свою мову, (походять) від коліна Яфетового, бо живуть у північних краях» [З, с. 6].

«Повість минулих літ» — частина «Літопису Руського», в якій описуються події до 1110 року. Станом на 1110 рік, тобто на початку XII століття, всі північні фінські племена проживали на своїх давніх землях.

Великий літописець Русі Нестор не зафіксував «перетікання» слов’янських племен на фінські терени. Мовчить про те Нестор, хоча, зрозуміло, якби таке явище мало місце в IX—XI століттях, він нам би про нього повідомив.

Літописець підтвердив і деталізував на початку XII століття свідчення готського історика Йордана (VI століття), не зазначивши змін серед північних фінських племен.

На початок XII століття уся «споконвічна земля» Московії за твердженням літописця Нестора була повністю заселена спорідненими фінськими племенами.


2

Топо- і гідроніміка землі


Кожен етнос, проживаючи сотні років на своїй землі, давав поселенням, рікам, озерам, урочищам, лісам тощо притаманні тільки цьому етносу топоніми (назви) й гідроніми (імена). У давні часи племена не послуговувалися чужими топонімами й гідронімами, адже вони були їм далекі й незрозумілі. Кожна назва річки чи місцевості передусім несе питомо племінний зміст, певні відомості. Так фінською мовою Москва — гнила (погана) вода.

Відкриймо мапу земель Московії і погляньмо, які імена носять тамтешні ріки: Клязьма, Сеньга, Ушна, Судогда, Сойма, Молога, Сіть, Киржач, Вольга, Волга, Пекша, Колокша, Гза, Ірмиз, Ухтома, В’язьма, Лух, Оновод, Сувод, Теша, Кустра, Унжа, Пеза, Сотьма, Гда, Печегда, Сара, Воржа, Векса, Шопша, Мокза,

Москва, Вокшера, Войга, Ухра, Улейма, Ворсма, Ворга, Себля, Шексна, Соть, Уга, Єшка, Керома, Кештома, Шаготь, Сегжа, Цина, Шелекма, Moca, Era, Кема, Іть, Шула, Вонога, Согма, Вонгила, Ушлома, Раха, Сельма, Монза, Тебза, Меря, Меза, Сендега, Нерехта, Шуя, Печенга, Шмиля, Пеза, Томга, Воча, Немдохта, Узола, Тунбаль, Шуда, Какша, Кострома, Мокша, Цна, Виша, Уза, Сура, Інсар і ще кілька сотень.

А ось назви поселень фінських племен, що існують і сьогодні на теренах Московії: Москва, Шупалово, Шульпино, Шугарово, Саурово, Сорпово, Весь, Кіжила, Брембола, Веськово, Шокшово, Маймори, Юкша, Шуколово, Фішино, Кабаново, Карабаново, Коквіно, Коргошино, Кінешма, Бікань, Інери, Деболи, Тара, Шеманиха, Вексиці, Шурскала, Пужбола, Шугар, Шендора, Кустеря, Рохово, Согила, Воєхта, Жеглово, Тавино, Лахость, Пурлово, Копор’є, Шопша, Унімер, Рахма, Курби, Туношка, Куксенка, Чириха, Сигор, Ховар, Жабня, Маймори, Лохово, Сора, Мокшан, Сура, Наровчат, Сурськ, Учма, Вокшера, Гекма, Чучки, Хохлай, Тюмба, Ворокса, Ученжа, Согожа, Лушма, Вигор, Кострома, Муром, Рязань, Тамбов, Пенза, Сизрань, Вослома, Ягорбино, Некоузь, Вадинськ, Виша, Шунга, Чухлома, Темта, Урень, Вологда, Воржа, Весельки та сотні інших.

Можна також навести тисячі фінських імен озер, урочищ, пагорбів, окремих виступів каменя на поверхні, горбів та узвиш, які до наших днів несуть згадку про фінський спадок землі московитів.

Видатний археолог Російської імперії граф Олексій Сергійович Уваров, вивчаючи топо- та гідроніміку Центральної частини імперії, змушений був визнати:

«Чимало із цих назв як вод, так і селищ повторюються в доволі віддалених між собою місцевостях, доводячи цим не лише свою етимологічну єдність походження перших мешканців цих країв. Тільки той самий народ міг, розкинувши свої селища на великому просторі, повторювати ті ж імена або давати назви однакового етимологічного походження… Ця близькість була вже помічена М. М. Журавльовим стосовно деяких назв Ярославської губернії, але вона може бути поширена й на суміжні губернії…» [4, с. 12].

Як хотілося б, щоб ці істини нарешті дійшли до «охоронців» імперських теорій про «слов’янське походження Московії» та про «братерство трьох слов’янських народів».

Якщо нові племена з’являлися на місці колишніх, як твердить російська історіографія про витіснення фінських племен слов’янами на теренах Московії, то прийшлі племена (народи) ніколи не послуговувалися далекими й незрозумілими їм топонімами й гідронімами, а завжди міняли їх на свої рідні.

Навіть великий теоретик «московського слов’янського походження» радянський академік О. А. Спіцин визнавав:

«Етнічні назви… одразу зникають, як тільки місцевість суцільно займають інші однорідні племена…» [5, с. 164—165].

Що ж сталося з «московськими слов’янами», які досі послуговуються десятками тисяч запозичених фінських слів?

На це питання в російській історіографії не існує відповіді. Вона лежить в іншій площині: «перетікання слов’янських племен» до «споконвічно російських земель» не було. Давні історичні джерела, а також топо- і гідроніміка Заліської землі повністю спростовують московську теорію «перетікання слов’ян».

Ця «теорія» вперше почала сповідуватись за часів Петра І, була вдосконалена Катериною II та членами її «Комісії для складання записок про історію, переважно Росії…», а остаточно відредагована за радянських часів.

Теорію «перетікання слов’ян» до Московії «трьома шляхами» московська історіографія сповідує і сьогодні. Шкода, що її підтримує і сучасна українська історична наука.


3

Археологічні дослідження


Найсильнішого удару по вигадці про слов’янське походження Московії завдала праця російського археолога XIX століття О. С. Уварова (1828—1884). Його дослідження загнали у головний міф російської історіографії смертельний осиковий кілрк. Хоча слід розуміти, що ні сам О. С. Уваров, ні його соратники ніколи відкрито нічого подібного не говорили, та їм би й не дозволили. Це довели розкопки археолога.

Золотоординський рід Уварових чесно і віддано служив Московії багато сотень років, починаючи з XIV століття, коли «…мурза Мінчак Касаєв, по хрещенні названий Семионом… приїхав із Золотої Орди до Великого Князя…» [6].

Для прикладу згадаємо батька археолога — графа Сергія Семеновича Уварова, який із 1818 до 1855 року був президентом Російської академії наук, а з 1833 до 1849 року ще й обіймав посаду міністра народної освіти. Тож, як бачимо, О. С. Уваров належав до одного з кращих панівних родів імперії і не був зацікавлений «підривати основи державності».

У1850 році міністр внутрішніх справ Російської імперії граф Л. О. Перовський доручив уже знаному на той час О. С. Уварову провести археологічні дослідження «…в Суздалі та біля Суздаля, на місцевості, ніколи ще не дослідженій…» [4, с. 1].

Археологічні розкопки проводились на державне замовлення і здійснювались на теренах «споконвічної землі» московитів.

О. С. Уваров уперше в археологічній науці доторкнувся і на власні очі побачив тисячі останків людей, які впродовж минулих століть заселяли землі «колиски московитів».

«Граф Перовський прийняв… пропозицію і навесні 1851 року відправив мене в Суздаль для розпочатку робіт. Відтоді до 1854 року, впродовж чотирьох років, були проведені археологічні пошуки у повітах: Суздальському, Володимирському, Юріївському, Переславському і Ростовському. Кількість розкопаних тут місцевостей і курганів настільки велика, що загальний висновок із цих студій подав нам напрочуд цікаві й доволі точні матеріали як про первісне місце перебування народу мері, так і про звичаї, домашній побут і торгові зносини цього народу…

Усього досліджено протягом чотирьох років 163 місцевості й розкопано 7729 курганів» [4, с. 1].

О. С. Уваров провів розкопки основних політичних центрів так званої Ростовсько-Суздальської землі, як-от: Ростова, Суздаля, Володимира Юр’єва, Переславля, а його колеги — Мурома, Коломни, Москви, Рязані, Можайська, Твері, Костроми, Ярославля, Калуги, Галича-Мерського та інших. Щодо тих земель, на яких він або його помічник археолог Павло Степанович Савельєв особисто не робили розкопок, О. С. Уваров для видання книги «Меряне и их быт по курганным раскопкам» використав матеріал археологів-сучасників: К. М. Тихонравова, М. О. Ушакова, Л. М. Сабанеєва, А. П. Богданова. їх праці охоплюють сучасні російські області: Тверську, Ярославську, Костромську, Івановську, Володимирську, Московську, Рязанську, частково Вологодську, Тульську, Нижегородську, Калузьку та інші.

На «Мапі Мерянської землі», яка є частиною книги, О. С. Уваров досить чітко визначив, що на північ, схід та південь від цієї землі мешкали споріднені з мерею племена: весь, черемиси (марі), мордва та мурома. Тобто сумніву щодо сусідів мері на півночі, сході та півдні в російській історіографії та археології на ті часи не існувало.

Праця О. С. Уварова мала у свій час велику вагу й авторитет. Усі енциклопедичні словники царської Росії представляють археолога як видатного вченого і незаперечного фахівця. Можливо, О. С. Уваров передбачав, що надалі його праці можуть комусь не подобатись і на них накладуть табу, заборонять, тому застерігав: «При написанні нашого дослідження ми мали на меті дати кожному вченому, який побажає перевірити наші висновки, можливість виконати це напрочуд просто, і для того помістили наприкінці виписки із щоденників, що велися під час розкопок. Ми виписали звіти про найголовніші й найцікавіші кургани і внесли всі без винятку кургани, в яких були знайдені монети, тому що ці кургани стають хронологічними даними для порівняльного вивчення інших і за ними можна довідатися, до якого саме часу належать предмети, подібні до тих, які були знайдені в цих курганах» [4, с. 2].

Досліджуючи величезний обсяг археологічного матеріалу, як свого, так і запозиченого, О. С. Уваров установив, що всі поселення землі московитів були «місцями проживання й перебування народу Меря», починаючи з VII—VIII до XVI століття. Він розділив увесь досліджений археологічний матеріал на два періоди: перший охоплює VII—XII століття, другий — XII—XVI століття. Основною межею поділу став початок процесу прийняття фінськими племенами у XII столітті християнської релігії, який затягнувся на декілька століть. Про що засвідчили й археологічні розкопки О. С. Уварова:

«Переходячи… до дослідження язичницьких цвинтарів другої епохи, ми бачимо, що і з припиненням обряду спалення кількість могил із християнськими предметами не збільшується… На великому язичницькому цвинтарі біля села Матвійщево, що становить 123 кургани із самими лише похованими тілами, знайшли тільки дві могили з християнськими предметами» [4, с. 65].

Ворожість переважної більшості фінських племен до християнської релігії на початку її поширення, а це середина XII століття, була надзвичайно високою.

Однак християнській релігії вдалося закріпитись серед фінських племен землі московитів завдяки двом основним факторам. Перший — жорстка підтримка християнства спочатку князівською, а потім ханською владою; другий — вимушений перехід християнства у фінських землях до «двовір’я».

Професор Московської духовної академії В. О. Ключевський (1841—1911) зазначав:

«Боги обох племен поділилися між собою полюбовно: фінські боги сіли нижче — у безодні, руські вище — на небі, і так поділившись, вони довго жили дружньо між собою, не заважаючи одне одному, навіть шануючи одне одного. Фінські боги безодні зведені були у християнське звання бісів і під покривом цього звання одержали місце в… християнському культі, зрусифікувались, втратили… свій іноплемінний фінський характер» [7, с. 51].

Те саме відбувалося і з фінськими племенами на теренах московської землі. Приймаючи християнську віру, вони автоматично «…втратили… свій іноплемінний фінський характер» і стали, на думку російських істориків, «великоросами».

Правда, до XVIII століття їх із невідомих причин величали чомусь московитами.

Надзвичайно цікавий історичний феномен!

Завдяки «двовір’ю», коли стара язичницька віра повністю не відкидалась, а пов’язувалась із вищою, небесною, стало можливо, крок за кроком, навернути частину фінських племен до християнства. Цілком зрозуміло, що церква у такому випадку не могла забороняти мерянам (фінам) ховати своїх батьків на старих кладовищах. Ось чому на всіх цвинтарях московитів ми спостерігаємо цілковиту спадковість поколінь, незважаючи на язичницьку чи християнську релігію.



Лише один і той же народ, що проживав сотні років на своїй споконвічній землі, міг зберігати таку спадковість. Прийшлий народ використовувати чужі, язичницькі кладовища не став би. Про це свідчить історія як європейських, так і азійських народів.

* * *

У читачів, ймовірно, неодноразово виникало питання: як же так сталося, що російські історики пропустили такий страшний удар, якого завдав їхній історіографії своїми археологічними роботами О. С. Уваров? І не лише він, бо працювало чимало інших археологів і антропологів.

Зверніть увагу: всі найбільші удари по московській історії щодо слов’янського походження московитів були завдані у другій половині XIX століття. Основними напрямами цих ударів стали дослідження з археології та антропології, а також вивчення давнього побуту і звичаїв московитів. Дослідження повністю заперечували «висновки великоросів». Вони свідчили про разючу відмінність етносу Подніпров’я від етносу межиріччя Оки і Волги. Словесна полова відсівалася навіть від легесенького подуву вітерця фактологічних джерел.

Треба зазначити: жорстока суперечка між прихильниками норманської теорії походження Русі та прихильниками чисто слов’янського її походження, що спалахнула на початку другої половини XVIII століття, майже повністю згасла в період царювання Катерини II. Тоді подібна суперечка була недоречна. Бо сама присутність німецької пані (майже норманки) на російському престолі знімала всі питання. Та й Катерина II, особисто втрутившись в історіографію, «переважно Росії», поставила «остаточні крапки» в історії Московської держави. Так, до початку XIX століття був установлений консенсус між норманістами і слов’янофілами. Тобто була надана можливість у межах дозволеного «загальноросійськими літописними зводами» вести будь-які дослідження в археологічному, антропологічному, історичному та інших напрямах. Основною умовою подібних досліджень було збереження статус-кво катерининської концепції побудови російської держави, походження панівної династії та становлення московитів як народу. А відповідно до катерининської концепції, народів, які створили «єдину Русь», було багато. Тут і слов’яни, і чудь, і меря, і весь, і мурома й т. д. Ясна річ, згідно з концепцією, слов’яни були головними і їм дозволялася міграція в будь-якому напрямку. До речі, тим же фінським племенам заборонялися будь-які утиски слов’ян, а вони могли бути «витиснуті слов’янами» зі своєї обителі подалі на схід і північ. Усе до банальності просто. Якщо зазирнути у будь-яку працю О. С. Уварова, Д. О. Корсакова, П. С. Савельєва, А. П. Богданова, О. О. Шахматова, переконаємося, що видатні вчені ніде не суперечили катерининській (романовській) концепції. Вони скрізь розповідали про «перетікання слов’ян», «перевагу слов’ян», «слов’янське минуле» тощо. Однак подавали сотні, тисячі незаперечних фактів, які повністю відмітали подібні твердження.

Якщо відкриємо старі російські енциклопедичні словники, то побачимо, що навіть на початку XX століття московська археологія прихильно сприймала роботу науковця:

«Уваров Олексій Сергійович (1828—1884) — відомий археолог… Першою ж працею своєю гр. Уваров здобув визначне місце серед наших дослідників…

У 1851 р. він… вирушає на розкопки у давнє князівство Суздальське… На підставі цих розкопок він написав “Меряни та їхній побут за курганними розкопками…”. У 1864 р. у Москві відкривається Московське археологічне товариство, граф Уваров… займає в новому товаристві посаду голови, яка й залишилася беззмінно за ним аж до його смерті. Одноголосно обраний, Уваров виголосив промову, в якій намітив той шлях, що так блискуче був подоланий згодом Московським археологічним товариством під його керівництвом… З його ініціативи було створено посібник для розкопок курганів та для їх дослідження. За його пропозицією проведено дослідження курганів кривичів, городищ жителів півночі та старожитностей тверської Карелії…» [38, т. 34, с. 418-419].

На початку XX століття авторитет О. С. Уварова і його досліджень «колиски Великоросії— Мерського стану» залишався беззаперечний і непохитний. Але вже в той час були люди, які бачили повну невідповідність між «загальноросійськими літописними зводами», які утверджували «слов’янське минуле» Московії, і дослідженнями археолога О. С. Уварова.

Першим із «великоросів», хто відкрито почав спростовувати археологічні дослідження графа О. С. Уварова, став О. А. Спіцин, який ще донедавна був його прихильником. У своїй праці «Володимирські кургани», опублікованій у збірнику «Вісті Імператорської Археологічної комісії» (15-й вип., 1905) він так пояснив своє неприйняття археологічних праць О. С. Уварова: «Висновки ж гр. Уварова та усілякі його узагальнення нас уже не можуть задовольняти» [5, с. 89].

Багато років археологічні праці О. С. Уварова були авторитетними й безперечними. О. А. Спіцин поставив їх під сумнів. І якби подібну думку висловив практикуючий археолог, який багато чого бачив на своєму віку і сам попрацював на ростовсько-суздальському археологічному полі. Але ж ні, заперечувати роботи археолога О. С. Уварова взявся звичайний російський клерк.

До речі, ті ж російські енциклопедичні словники до початку XX століття нічого не знали про Спіцина Олександра Андрійовича. По суті, лише Велика Радянська Енциклопедія вивищувала О. А. Спіцина та повністю заперечувала О. С. Уварова. І від одного видання Енциклопедії до наступного — усе більш затято. В останньому, третьому, О. А. Спіцина уже подано як «видатного археолога». Такі метаморфози відбувалися в російській науці!

Візьмемо ВРЕ (друге видання): «Спіцин Олександр Андрійович (1858—1931) — радянський археолог (визнали своїм!—В.Б.). Народився в м. Яранську колишньої В’ятської губернії. Після закінчення Петербурзького університету (1882) працював учителем історії у В’ятці (отоді й виявив невідповідність робіт О. С. Уварова «загальноросійським літописним зводам».—В.Б.)… Переїхавши в Петербург, Спіцин з 1891 р. взяв активну участь у роботі Археологічної комісії, піднявши значення слов’яно-російської археології (через що й став «видатним радянським археологом».—В.Б.)… З 1929 р. — член-кореспондент Академії наук СРСР… Спіцин мало займався розкопками, зосередивши свої сили на вивченні та виданні різних археологічних матеріалів. Спіцин одним із перших почав здійснювати поєднання археології та історії» [39, т. 40, с. 313].

Саме почавши «поєднання археології та історії», О. А. Спіцин ніяк не зміг «поєднати» роботи О. С. Уварова із «загально- російськими літописними зводами». А оскільки йому ніколи не дозволили б зазіхати на «загальноросійські літописні зводи», він написав, що, мовляв, «нас не можуть задовольнити» роботи О. С. Уварова. І взявся з них (розкопок) робити зовсім інші висновки. З’явився такий собі російський археологічний «чистильник», який сам «мало займався розкопками», однак вільно маніпулював роботами інших. Це не домисли. Аби переконатися у справедливості цих слів, вивчимо працю О. А. Спіцина «Володимирські кургани», як то кажуть, уздовж і впоперек, і побачимо, до якої брехні опускався «радянський археолог», щоб приписати Московії «слов’янське походження». І цьому дивуватися не варто. Згадаймо, до якої ницості опускався лауреат Нобелівської премії О. І. Солженіцин, аби «обґрунтувати» свої домагання на українські та казахські землі. Це звичайна «мораль» шовініста. Йому завжди не вистачає чужої землі.

Розгорнемо працю О. А. Спіцина «Володимирські кургани» — звичайний спрощений переказ книги О. С. Уварова «Меряни та їхній побут за курганними розкопками». Її обсяг — 88 сторінок і 8 рядків. На перших 23 сторінках подані такі матеріали: отримання О. С. Уваровим дозволу на проведення археологічних робіт; перелік місць, де проводилися розкопки; повідомлення, ким і коли велися роботи; опис переліку розкопок, які провадили інші археологи, і матеріали, які використав у своїй книзі О. С. Уваров; повторне, самовільне сортування археологічного матеріалу за часом: «речі VIII—IX ст., кургани X століття, кургани XI—XII століть; «речі пізні й невідомі», як пише О. А. Спіцин.

Дуже важливо зазначити: подаючи чужий матеріал, О. А. Спіцин усвідомлено вносив власні критичні натяки і недомовки на адресу О. С. Уварова й П. С. Савельєва, які особисто керували розкопками; робив безліч домислів типу: «Розкопки проводилися з помічниками, безсумнівно, недосвідченими, які навряд чи розуміли всю відповідальність роботи». Начебто О. А. Спіцину було відомо, як велися роботи, ніби він був значимішим фахівцем в археології. Натякав і на некомпетентність О. С. Уварова: «Потрібні ретельне перевидання та переоцінка матеріалу, добутого розкопками Володимирських курганів» [5, с. 90].

І врешті-решт зробив висновки, що повністю розходяться з висновками К. М. Тихонравова, який проводив розкопки біля села Васильки і жодним словом не згадував про це: «У 1852 р. К. М. Тихонравов розкопав 291 курган біля села Васильки Суздальського повіту, ймовірно, з доручення гр. Уварова… Є покурганний опис цієї розкопки… Разом із Гніздиловим ці місця, мабуть, давні суздальські російські поселення» [5, с. 91].

І багато чого подібного. Хоча К. М. Тихонравов, П. С. Савельєв, О. С. Уваров та інші чітко зафіксували належність археологічних знахідок у с. Васильки фінському етносу (мері). При цьому, якщо О. А. Спіцин робив свої висновки абсолютно голослівно, то археолог О. С. Уваров свої висновки повністю обґрунтував.

Він зазначав: «Починаючи із самого берега Переславського, де головне первісне поселення називається Веськово, потім уздовж Нерлі й інших вод трапляються назви: Весь, Веська, Веслево, Вексіци; навіть сама назва Васильки (Весильки) є безперечно зросійщена форма такого ж кореня, від слова vesiх фінською — вода. Давні Фіни поклонялися воді, vesi, яку навіть персоніфікували у вигляді особливого божества, оспіваного в древніх рунах. Цікаво, що археологічні матеріали цілком підтвердили давність цих назв, які походять від фінського кореня vesi» [4, с. 13].

Не будемо описувати знахідок із курганів біля с. Васильки та с. Гніздилово. Нагадаємо лише, що там були знайдені східні монети X століття, які свідчили про поховання кінця X — початку XI століть. Маємо відверту облуду «радянського археолога» про «суздальські російські поселення».

Підемо далі за статтею О. А. Спіцина. На наступних 22 сторінках подані нумерація до наведених нижче малюнків і довільний текст до цієї нумерації типу: «№ 43. У Рум(’янцевському) Муз(еї) немає. Кустеря. Аналогія у Гніздовському могильнику», і тому подібні. Усі ці вільні примітки О. А. Спіцина не мають нічого спільного з описовою частиною розкопок і щоденниковими записами археологів, крім місця виявлення.

На наступних 34 сторінках наведено зображення речей, зброї і прикрас, знайдених О. С. Уваровим, П. С. Савельєвим і К. М. Тихонравовим у курганах під час розкопок.

Увесь матеріал, поданий на 79 сторінках, є набутком археологів і ніякого стосунку до «наукової творчості» О. А. Спіцина не має. Поданий винятково для надання більшої ваги праці самого О. А. Спіцина. Зверніть увагу: посилання О. А. Спіцина на «аналогію у Гніздовському» потрібне йому для обґрунтування цієї речі як слов’янської, тому що йдеться про розкопки в Гніздово (Смоленську). Не можна плутати з розкопками біля с. Гніздилово, проведеними експедицією О. С. Уварова на річці Нерль.

Отже, особиста праця «радянського археолога» щодо характеристики курганних розкопок у Ростовсько-Суздальській землі та висновки вмістилася на 9 сторінках і 8 рядках, проте це дало змогу авторові зробити прямо-таки приголомшливі висновки — приписати всі кургани слов’янам. Однак О. А. Спіцин у своїх міркуваннях і висновках настільки помилявся, що так ніколи й не зумів виборсатися з ями, до якої потрапив.

Ось міркування О. А. Спіцина, викладені на тих знаменитих 9 сторінках і 8 рядках: «До цього часу (VIII—X століття.—В.Б.) до російських старожитностей можуть належати подовжені й довгі кургани… У звітах про розкопки гр. Уварова і Савельєва немає щонайменших згадок про ці важливі пам’ятки старовини…

Сюди такі кургани повинні були просунутися разом із першими російськими поселенцями з верхів’їв Двіни і Дніпра» [5, с. 95].

Повинні-то повинні — та не просунулися. Ніхто з археологів, які працювали в другій половині XIX століття в Ростовсько-Суздальській землі та її околицях, довгих і подовжених курганів не відшукав. Тобто серед більш як 10 тисяч розкопаних могильних курганів не було жодного, який хоча б за зовнішніми ознаками належав «росіянам». Хоча йдеться зовсім не про «росіян», а слов’ян. Росіян у ті часи не існувало. Залишимо цю маніпуляцію на совісті «радянського археолога».

Граф О. С. Уваров лише в одній своїй книзі (не говоритимемо про щоденникові записи) докладно описав розміри кількох сотень саме круглих курганів. У його книзі XVII розділ має назву: «Окружність і висота курганів» (с. 175-178). Притім усі кургани Ростовсько-Суздальської землі, за рідкісним винятком, один в один заввишки від одного до трьох аршинів (71,12-213,36 см).

Навіть О. А. Спіцин змушений був поскаржитися: «Майбутні дослідники Ростовсько-Володимирської області зроблять велику послугу науці, розшукавши тут безсумнівні сліди давніх кривицьких подовжених і довгих курганів» [5, с. 96].

І мовби за бажанням О. А. Спіцина, у 1904 році археолог О. О. Смірнов розшукав і дослідив (біля міста Мурома) кілька подовжених курганів. Але, як виявилося, і вони належали не «російським», а фінським племенам. Так що навіть О. А. Спіцин змушений був визнати: «…належність їх до типу смоленських (гніздовських.—В.Б.) ще не з’ясована. Посуд у цих курганах виразно фінський…» [5, с. 96].

Це, однак, не перешкодило йому зробити висновок про круглі кургани Ростовсько-Суздальської землі: «Ми без вагань визнаємо володимирські кургани російськими, і прояви в них фінського елементу вважаємо незначним» [5, с. 166].

Вважати, у принципі, О. А. Спіцин міг, що заманеться. Проте доказів для його «вважань» не було.

О. С. Уваров у своїй книзі подав тисячі назв урочищ, сіл, селищ, річок і озер, які мають фінські корені й фінське походження. Таких корінних «російських» назв, як Москва, Ока, Кострома, Клещино, Неро, Шендора, Кустері, В’язьма, Клязьма, Гза, Волга, Колокша, Теша, Уводь, Кіжила, Шупуліно, Істра.

А оскільки російському члену-кореспондентові цей «фінський привід» було «нічим крити», то він про це просто промовчав. Так би мовити, «не помітив». Звичайний прийом «великоросів».

Однак О. А. Спіцин дуже докладно, як для дев’яти сторінок, «розтлумачив» саме слово «меря». Отут він породив «шедеври» своєї логіки: «Що Володимирський край колись заселений був фінами, це очевидно й не піддається сумнівам, та щоб це була саме меря й щоб саме вона займала Ростовське і Плещеєвське озера, на це потрібні докази інші, ніж постання на Нестора і Many… (Мерянської землі.—В.Б.)…

Через те, що ім’ям мері називають себе черемиси, і на підставі того міркування, що Галич Мерський стоїть у землі черемисів, вважаємо за можливе літописну мерю ототожнювати саме з цими народностями… Слова літопису тут не факт, а лише домисел» [5, с. 164].

Вражає цинізм російських учених мужів. Не міг же член- кореспондент радянської Академії наук не знати найпростішої істини: черемиси ніколи не називали себе цим ім’ям. Вони завжди величали себе самоназвою — марі, що тотожно — меря. Саме «великороси» маніпулювали прізвиськами цілих народів. Згадаймо: татари — волзькі булгари; малороси — русичі, українці; киргизи — казахи; зиряни — морт-комі; вотяки — уд-морт тощо. Російський професор М. А. Кастрен, один із великих учених-фінологів, ще задовго до О. А. Спіцина виразно наголосив на тому, що корінь слів: мор, мар, мер, мур, єдиного походження — від фінського слова марі — людина. Той же М. А. Кастрен чітко пояснив, що саме «великороси», ламаючи фінські назви, розірвали однокореневі слова, утворивши кілька. Тому посилання О. А. Спіцина на вигадане слово «черемиси» — блуд.

Заява О. А. Спіцина про «домисел» легендарного Нестора — не дурість. Це вже очевидна фальсифікація наукового мужа. Вочевидь, великий Нестор набагато краще за О. А. Спіцина знав, де на початку XII століття утла меря. І хоча працю Нестора дуже ґрунтовно попсували «вставками» московські «мужі від науки», на чому наголошував О. О. Шахматов, геніальність її від цього не зменшилася.

А ось як далі маніпулював зі словом «меря» «радянський археолог»:

«Указівки на існуючі географічні назви у Володимирській області, пов’язані нібито з ім’ям мері, не можуть видаватися переконливими, тому що етнічні назви застосовуються лише на окраїнах племені, де вони мають реальний сенс, як позначення межі, і де вони негайно зникають, як тільки місцевість суцільно займають інші однорідні племена; російському населенню, що зайняло Ростовське озеро, незручно було називати його Черемиським» [5, с. 164-165].

Подібні докази викликають усмішку, немає сенсу їх коментувати. Адже якщо вище О. А. Спіцин визнав, що «Володимирський край колись заселений був фінами», а пізніше їх «витіснили росіяни», то, за його логікою, «назви… негайно зникають, як тільки місцевість суцільно займають інші однорідні племена». Що ж сталося з цими «росіянами», які чомусь залишили у своєму побуті не лише саме слово «меря», а й десятки тисяч інших, чужих їм фінських назв? Наприклад, Москва, Волга, Ока та інші. В який кут у своїх вигадках забрів російський член-кореспондент Академії наук? Притім спотворив зміст наукових висновків О. С. Уварова. Позаяк той чітко писав: «Якщо тепер, дивлячись на великий простір, зайнятий назвами, що нагадують давню Мерю, ми зазначимо, що таке співзвуччя імен може трапитися випадково, то найкращим спростуванням такого заперечення можуть слугувати самі ці назви. Коли в Тульській губернії (на окраїні!—В.Б.) у назвах: Мерлево і Мерлиновка повторюються тільки ті назви, які нам вже траплялися в Нижегородській і Ярославській губерніях, де, безсумнівно, жили Меряни, тоді подібні назви набувають якості найбільш переконливих доказів. Назва Меринове, що зустрічається в колисці Мерянського народу, поблизу озера Клещино, і повторюється без жодних змін у Вологодській, Нижегородській, Тверській і Ярославській губерніях, загалом 8 разів, усуває будь-яку можливість звичайного збігу» [4, с. 10].

«Чимало із цих назв як вод, так і селищ повторюються у найвідцаленіших між собою місцевостях, доводячи цим не лише свою етимологічну єдність чи спорідненість, але також і єдність походження перших мешканців цих країв. Лише один і той же народ міг, розкинувши свої селища на великому просторі, повторювати ті самі імена або давати назви однакового етимологічного походження» [4, с. 12].

Ось і кінець балаканині О. А. Спіцина. О. С. Уваров писав про назви меря й інші, які є не лише безпосередньо біля озер Неро і Клещино, а чітко нагадував про їхнє існування на величезному просторі мерянської землі. Для того й була складена мапа, яка підтверджує велику істину другої половини XIX століття. Щодо «незручності» слова «черемиси» «радянському археологові» слід нарікати на московитів. Фінські племена меря й марі до цього стосунку не мали.

Однак хоч як би хитрував та вивертався О. А. Спіцин, він все-таки повинен був пояснити, кого ж мав на увазі під «російським народом»? Які племена слов’ян, за його ідеєю, перекочували в IX—XII століттях у Мерянську землю?

І він нарешті ледь-ледь відсунув завісу таємниці:

«Для нас важливе питання не про те, росіянам чи фінам належать володимирські кургани, це для нас особисто давно вирішено, а про те, якому, зокрема, російському племені вони можуть бути приписані» [5, с. 166].

У цих словах увесь О. А. Спіцин. Йому не потрібні були докази. Він давно вирішив (радше, за нього вирішили), що фінське плем’я меря не могло стати утворювальним ядром «великоросійської нації». Тому визначні археологічні відкриття його просто «не влаштовували». Для нього і для таких, як він, у питанні походження московитів навіть праця геніального Нестора, щоправда, дещо перекручена фінськими співвітчизниками члена- кореспондента, не була обов’язковим елементом історії. Перед ним стояло одне завдання: визначити, «якому… російському племені вони можуть бути приписані»?

До речі, як побачимо, він так і не зумів на це питання знайти переконливу відповідь.

У своїх стараннях О. А. Спіцин зіткнувся з масою проблем. І перша з них полягала в тому, що він почав свої «пошуки» лише на початку XX століття, коли московська історія вже давно була «скроєна» і, як казав великий русич-українець М. Грушевський, «кожен російський демократ закінчувався на українському питанні». Тобто О. А. Спіцину не дозволяв звичайний російський шовінізм заявити, що «великороси» постали від «слов’ян малоросійських». Тому одразу відпали такі племена, як: поляни, сіверяни, волиняни, дреговичі, дуліби, уличі та інші. Не годилися на роль «родичів» і новгородські словени, бо вимальовувалася картина пізнього й принизливого походження московитів. Крім того, не знаходило пояснення повне винищення новгородських словенів московитами в XV—XVI століттях. Не підходили на роль предків «великоросам» і «сумнівні в’ятичі», які, ймовірно, й не існували в історичному минулому. Адже вони не залишили після себе жодного відомого селища, не кажучи вже про місто. А про культурні досягнення в’ятичів навіть говорити нема чого. Зрозуміло, таке плем’я не годилося «великоросам» у предки. Покружлявши по окрузі, О. А. Спіцин, з мовчазної згоди російських учених, зупинився на «смоленських кривичах». По-перше, свої, «великороси», а по-друге, не проглядалося ніякої залежності від минулого. І вовк ситий, і вівця ціла.

«Радянський археолог» пише:

«Колонізація Ростовського краю росіянами почалася… в IX ст. і, ймовірніше, з верхів’я Дніпра, із землі смоленських кривичів. У X ст. бачимо тут російське населення, що залишило численні кургани зі спаленням (О. А. Спіцин має на увазі мерянські кургани, досліджені О. С. Уваровим. — В. Б.). Кургани ці загалом багаті на знахідки, мають аналогії лише в Гніздово (Смоленськ.—В.Б.), тому що кургани X ст. новгородські, псковські та вітебські дуже бідні речами, і речі ці інших типів… Курганів X ст., які можна було б приписати південноросійським і середньоросійським племенам, у Володимирській області нема, як немає їх і на місці» [5, с. 167].

Не підійшли О. А. Спіцину ні «південноросійські», ні «середньоросійські» кургани. Не знайшли слідів наших предків у «Володимирській області». Жодного!

А скільки дисертацій написано на цю тему — «про перетікання слов’ян трьома шляхами». Як бачимо, О. А. Спіцин не забажав «родичатися» з «малоросами».

Однак що цікаво: і «смоленські кривичі» не мали абсолютно ніякого стосунку до мерянських курганів IX—X століть, тому що їхні кургани відрізнялися від курганів мері.

Ось що пише О. А. Спіцин в іншій своїй праці «До історії заселення Верхнього Поволжя росіянами»: «Найстаріші пам’ятки давнини в країні смоленських і полоцьких слов’ян — подовжені й довгі кургани із залишками спалення трупів. Перші можна відносити до IX ст., другі почасти до кінця IX, почасти до X ст. Ці найхарактерніші старожитності кривичів того часу дуже поширені в їхніх землях і геть-чисто відсутні в районі російських племен південних і східних» [78, с. 3—4].

Однак ні О. С. Уваров, ні його численні колеги серед багатьох тисяч розкопаних курганів не знайшли довгих або подовжених курганів. Винятково круглі й всі як один невисокі. Навіть сам О. А. Спіцин розумів анекдотичність ситуації, тому й зазначав:

«Майбутні дослідники Ростовсько-Володимирської області зроблять велику послугу науці, розшукавши тут безсумнівні сліди давніх кривицьких подовжених і довгих курганів. Найдоречніше шукати такі кургани біля Ростова і Переяславля» [5, с. 96].

Проте й вони не знайшли «біля Ростова і Переяславля» довгих або подовжених кривицьких курганів.

Познущались зі спіцинської теорії «подоби знахідок у Гніздово» і сучасні історики, як-от С. В. Думін і О. О. Турилов: «Особливу увагу дослідників привертали й привертають розкопки Гніздова (який був, цілком імовірно, попередником Смоленська), Темирівських і Михайлівських курганів під Ярославлем. Археологи виявили й характерні типи скандинавських поховань… із характерними предметами, у тому числі так званими “молоточками Тора” (амулетами, пов’язаними з культом скандинавського бога-громовержця), мечі, застібки-фібули…

Ці знахідки скандинавського інвентаря дали історикам достовірний матеріал, який було досить важко ігнорувати, хоча під тиском усе тієї ж великої теорії (слов’янофільства.—В.Б.) розкопки іноді згорталися, були спроби штучно знизити — шляхом складних маніпуляцій — «надмірно високий» відсоток варязьких поховань» [80, с. 18].

Серед тих, хто посилено займався «маніпуляціями» розкопок у Гніздово, був і наш «радянський археолог». Однак подальші дослідження археологів спростували й цю вигадку пана О. А. Спіцина.

Погортаймо «Володимирські кургани» далі: «В’ятичі, судячи з розкопок курганів у Калузькій і Тульській губерніях… стояли геть осторонь від колонізаційного руху в Суздаль…

Речей, характерних для радимицьких і сіверянських курганів XI ст… серед володимирських старожитностей не виявлено жодної, так що не може бути й мови про колонізацію Клязьми з цього боку.

Києво-Волинські кургани XI—XII ст. доволі бідні на речі і вже цим наочно відрізняються від володимирських того ж часу…

Кургани XI—XII ст. дреговицькі близькі до києво-волинських і таким чином, далекі від володимирських» [5, с. 168—169].

Жодне слов’янське плем’я (за О. А. Спіциним), крім смоленських кривичів, не брало участі з XI по XII століття у колонізації Ростовсько-Суздальської землі.

До речі, всі ці висновки стосуються і новгородських словенів, тому що: «…новгородці IX—X ст., задовольняючись своїм історичним центром, не мали колонізаційних інтересів ні на Волзі, ні в Суздальщині» [78, с. 4].

Те саме стосувалося новгородців і XI—XII століть. О. А. Спіцин так і заявив: «…новгородські словени зовсім не брали безпосередньої участі в заселенні Ростовсько-Суздальської області…» [78, с. 6].

Отже, залишилися лише «смоленські кривичі»! Тому О. А. Спіцин і далі проповідує свою ідею:

«Смоленські кривичі, які становили ядро російського населення Ростовської області, продовжували колонізувати її і в XI ст. На жаль, ми зовсім не маємо змоги встановити, наскільки насправді значний був рух населення у цей час з верхів’я Дніпра у заліські міста» [5, с. 169].

Ось нарешті й «радянський археолог» трохи пригальмував із «перетіканням смоленських кривичів» у «Ростовсько-Суздальську область». Незабаром побачимо, як він остаточно заплутається у своїх домислах.

У праці «Володимирські кургани» О. А. Спіцин подав ще одну очевидну вигадку, яка стосується досліджень О. С. Уварова:

«Наступні століття життя Володимирської області наразі приховані від очей археолога, тому що кургани далі XII ст. не ведуть» [5, с. 172].

Не будемо докладно аналізувати цю відверту вигадку. Скажемо лише, що кількість курганів другого періоду, які належать до XII—XVI століть, розкопаних уваровською експедицією у Ростовсько-Суздальській землі, становила кілька тисяч. За своєю подобою, методами поховань, знайденими речами тощо вони повністю відповідали розкопаним курганам першого періоду (VIII—XII століття). Ось тому й довелося О. А. Спіцину говорити про «відсутність курганів далі XII століття». Адже і йому необхідно було якось пояснювати єдині 700-літні мерянські цвинтарі та єдину 700-літню форму (і навіть орнамент) посуду. І багато чого іншого. А пояснень із цього приводу в нього не було.

«Радянський археолог» був особливо плідною людиною. Він написав десятки статей про різні археологічні пошуки. Хоча сам, як зазначала ВРЕ, «мало займався розкопками». Він просто вів «зачищення» археологічних досліджень, «уживав спроби складних маніпуляцій», як писали сучасні історики.

Розглянемо його інші праці, порівнявши їх із «Володимирськими курганами». У праці «До історії заселення Верхнього Поволжя росіянами» О. А. Спіцин, сам того не помічаючи, став суперечити своїй теорії «перетікання смоленських кривичів» у «Ростовсько-Суздальську область»:

«Облаштовувачі Суздальської землі, князі Юрій, Андрій і Всеволод, без сумніву, однаково радо приймали поселенців звідусіль… Здавалося б, можна чекати, що саме дніпровські кривичі повинні були становити основну масу переселенців сюди. Може, так і було насправді, але археологічний матеріал точних посилань на це поки що не дає» [78, с. 7].

Хоч якими витонченими прийомами користувався О. А. Спіцин, хоч які натяжки робив, на кшталт: «здавалося б», «можна чекати», «повинні були», «без сумніву», а «смоленських кривичів» як не було у Володимирській області, так і не з’явилося.

Однак у цій праці О. А. Спіцин наразі лише поставив під сумнів свою працю зі спростування робіт О. С. Уварова. А ось у «Розселенні давньоруських племен. За археологічними даними» він уже сам із себе познущався: «У питанні про тих же білорусів є один пункт, у якому філологічні й археологічні розвідки зійшлися, але привели до висновку, дивним чином протилежному істині. Ті й ті суголосно стверджують, що кривичі належать до північної групи давньоруських племен, тобто великоросів, тоді як усі ті місцевості, у яких археологічні розкопки виявили поширення кривицьких (полоцьких і смоленських) курганів у XI столітті, у цей час заселені не великоросами, а білорусами. У масове переселення племен ми не зважуємося вірити, а повне переродження одного племені в інше упродовж 6—7 століть, хоча б російського в російське, малоймовірно. Виходу із цієї дилеми ми не бачимо» [79, с. 39-40].

Спостерігаємо ще один анекдот російської історії. Тому що дилеми тут не було й немає. Є проста істина: від кривичів справді походять білоруси, а «великороси» мають зовсім інше коріння — фіно-татарське. І немає дилеми!

Не будемо вивчати подібні «наукові» праці інших російських істориків, які намагалися спростовувати й очорнювати видатні археологічні дослідження графа О. С. Уварова і його експедиції. Археологічні розкопки і висновки О. С. Уварова безцінні для світової науки. Вони завдали остаточного удару по московській історичній облуді «про слов’янське походження Московії».

У російській історичній науці є й інші джерела, які спростовують «перетікання смоленських кривичів» у так звану Ростовсько-Суздальську землю. Аналізуючи «Літописець Переяславля-Суздальського», Д. О. Корсаков зазначив:

«Смольняни проникли лише раз у Ростовсько-Суздальську землю — у війську Мстислава Мстиславича Торопецького (у 1216 р.). З літописного свідчення про Смольнян під цим роком видно, що Смольняни вважали Ростовсько-Суздальську землю для себе геть чужою» [81, с. 147].

Здається, коротше не скажеш. Ростовсько-Суздальська земля тому й була «геть чужа» для смоленських кривичів, що була заселена «геть чужим» фінським етносом.

Той же Д. О. Корсаков, посилаючись на працю С. М. Соловйова «Природа Російської державної області та її вплив на історію» і на працю М. І. Костомарова «Дві руські народності», точно встановив місце кривичів в історії:

«Кривичі — було плем’я дике, яке не мало задатків до самостійного розвитку через своє невигідне географічне розташування, котре затисло його в лісистій місцевості серед Литовських народів. Це плем’я, розвинувши в собі переважно сувору релігію, рано підпадає під уплив Литовців і змішується з ними. Об’єднане спочатку Федерацією з Новгородськими Слов’янами, плем’я Кривичів у подальшому своєму історичному житті виділяє два князівства: Полоцьке і Смоленське, — за системою рік Західної Двіни і Дніпра. Через напрямок цих рік — Двіни на захід і Дніпра на південь, плин історичного життя обох князівств веде до заходу і півдня, залишаючись зовсім далеким північному сходу Росії (Ростовсько-Суздальської землі.—В.Б.)» [81, с. 46].

Отже, перетікання не могло бути здійснене внаслідок географічних особливостей місцевості. Рух у ті далекі часи здійснювався по ріках.

Дуже пізно «радянський археолог» О. А. Спіцин узявся за свою невдячну роботу.

Однак російським науковим мужам і нині ввижається все та ж вигадана історична дилема. Не можуть ні серцем, ні розумом сприйняти російські історики праці свого співвітчизника археолога О. С. Уварова. Бажають бути слов’янином — хоч умри!


4

Антропологічні досліди


Поставало питання: застосовувати російську антропологію XIX століття у розгляді історії чи ні? Навіть радився з друзями й істориками. Вирішальним фактором щодо вміщення цього розділу в книгу стали одкровення російських політиків, які виказують нову тугу за «слов’янським братерством трьох народів». Така їх охопила туга за цим «братерством», що спробували відняти в одного «молодшого брата» острів Тузлу, а іншого — серед зими відключили від газу. Після цього сумніви, вкотре вже, розвіялися.

Ось тому були залучені для ознайомлення антропологічні праці відомого вченого XIX століття професора А. П. Богданова.

ВРЕ (3-тє вид., т. З, с. 443) визнала А. П. Богданова «одним із засновників антропології в Росії», «організатором перших антропологічних установ і популяризатором природничо-наукових знань». Він був професором Московського університету (з 1867 року) і членом-кореспондентом Петербурзької академії наук з 1890 року. Отож, маємо справу з великим російським ученим кінця XIX століття.

Розкриємо деякі основні поняття антропології. Це «…наука про походження й еволюцію людини, формування людських рас і про нормальні варіації фізичної будови людини» [2, т. 2, с. 107].

На тій же сторінці написано: «Антропологія вивчає варіації розмірів і форм тіла за допомогою опису й вимірювань. Важливими методами антропологічних досліджень є краніологія, остеологія, одонтологія, антропологічна фотографія, зняття відбитків шкірних візерунків долонь і підошовних поверхонь стіп, зняття гіпсових масок обличчя» тощо.

А. П. Богданов у праці «Курганне плем’я Московської губернії» приділив основну увагу краніологічним дослідженням. А «краніологія» — це наука про будову черепа людини і тварин.

За Великою Медичною Енциклопедією (третє видання) і світовими стандартами, людські черепи характеризуються трьома головними типами: доліхоцефалія, мезоцефалія, брахіцефалія — за так званим поздовжньо-широтним індексом черепа. Цей індекс обчислюється за формулою: поперечний діаметр: поздовжній діаметр х 100 [82, т. 11, с. 481].

«Брахіцефалія… — короткоголовість, форма голови, що відрізняється високим відношенням показника найбільшої ширини голови до її найбільшої довжини. Обчислюють за формулою: (в: а) х 100, де а — поздовжній діаметр голови від надбрівної точки (глабела) до потиличної (опістокраніон), в—поперечний діаметр між тім’яними точками. Цей індекс, запроваджений у 1842 р. шведським антропологом А. Ретціусом, отримав назву “головного показника”. Головний показник застосовують в антропології для характеристики округлення голови (форми черепної коробки у межах виду сучасної людини). Брахіцефалія майже не спостерігається у викопних гомінідів, що не належать до виду Homo sapies, себто у неандертальців, синантропів і пітекантропів. У сучасної людини Брахіцефалія характеризується індексом 81,0 і вище» [82, т. З, с. 372].

Саме брахіцефальні черепи, згідно з дослідженнями антропологів, характерні для слов’янських племен, зокрема українців.

«Доліхоцефалія… — довгоголовість; значна перевага поздовжнього діаметра мозкового черепа над поперечним. Термін запроваджений в антропологію в 1864 р. А. Ретціусом… Головний показник (відношення найбільшої довжини голови до її ширини при Доліхоцефалії, за міжнародною згодою краніологів у 1886 р.) коливається між 55—74,9» [82, т. 7, с. 452].

Доліхоцефалія за старих часів була властива фінським племенам, що жили на території сучасної Московії: від Липецька, Тули і Смоленська до Білого моря та Закам’я.

«Мезоцефалія… — проміжна між брахіцефалією і доліхоцефалією форма голови, що характеризується величиною головного показника від 76 до 80,9 у чоловіків і від 77,0 до 81,9 у жінок. М(езоцефалія) трапляється у представників окремих рас і етнічних груп, які населяють усі континенти, за винятком Австралії» [82, т. 14, с. 482].

Звернемося до праць російського професора Анатолія Петровича Богданова (1834-1896). Праця «Меряни з точки зору антропології» написана професором і видана в 1879 році; друга — «Курганне плем’я Московської губернії» — написана й видана значно раніше, у 1865 році, й опублікована у 3-му випуску «Московських Університетських Відомостей». А оскільки «московське курганне плем’я» є лише частиною мерянського племені й усього фінського етносу, то вивчимо спочатку загальне, а за ним часткове. Тим паче, що «московська частка» абсолютно тотожна «мерянському загальному».

До речі, коли ми говоримо про науку антропологію та її розділ — краніологію, треба розуміти, що йдеться про дуже авторитетну світову науку, без знань якої важко заглядати в минуле. Саме антропологія дає змогу розставляти остаточні крапки у вивченні минулого.

Розглянемо працю А. П. Богданова «Меряни з точки зору антропології». На самому початку її професор пише:

«Із-поміж усіх доісторичних мешканців Росії (мається на увазі населення території корінних московитів.—В.Б.) Меряни найбільш опрацьовані й досліджені як у сенсі археологічному, так і побутовому завдяки класичному дослідженню графа О. С. Уварова. Близько 8000 курганів розкопано було графом Уваровим і покійним Савельєвим, і розкопки ці надали багатий матеріал для пізнання мерян у всіх сенсах, крім антропологічного…» [85, с. 1].

Укотре переконуємося, як високо оцінювали російські вчені в XIX столітті «класичні дослідження» графа О. С. Уварова мерянської землі та мерянських племен. Подібні оцінки давали вчені всіх наукових напрямів, так чи інакше дотичних до розкопок. «Класичними» дослідження О. С. Уварова визнавали історики (М. І. Костомаров, П. М. Погодін, Д. О. Корсаков і десятки інших), археологи (Л. П. Сабанеєв, А. І. Кельсієв, К. М. Тихонравов, Я. А. Ушаков та інші), антропологи (К. М. Бер, Ф. П. Ландцерт, А. П. Богданов та інші). Саме антропологи Бер, Ландцерт і Богданов провели антропологічні дослідження черепів із мерянських могил і підтвердили достовірність висновків О. С. Уварова.

Так, академік К. М. Бер, практично перший антрополог Росії, дослідивши на прохання О. С. Уварова два мерянських черепи з курганів села Доброва Володимирської губернії, зробив такий висновок:

«Порівнюючи ці черепи з тими, які є у нас в анатомічному музеї, мені здається досить імовірним, що вони належать татарському племені. Найбільшу вони мають подібність із черепами Казанських татар, що є у цьому Музеї, тому що вид їх і розміри майже зовсім однакові. Слід, однак, зауважити, що основа черепів деяких татарських племен доволі близька до черепів фінських племен, тоді як основа черепів інших татарських племен дуже мало різниться від монгольських, наприклад Ногайців, Киргизів та інших. Із цього можна було б виснувати, що прислані черепи належали якому-небудь фінському племені… тому що в згаданих черепах не помічено зовсім ніяких ознак монгольського походження, і якщо вони й належать татарському племені, то такому, яке змішалося з фінами…» [85, с.1].

Це був перший випадок дослідження двох конкретних черепів із мерянських курганів. Абсолютно незалежний експерт, російський академік XIX століття у досліджуваних черепах не виявив найменших ознак слов’янського походження. Основною ознакою належності черепа слов’янському племені є його брахіцефалія (широкоголовість). Тобто поздовжньо-широтний індекс слов’янських племен характеризується переважно цифрою понад 81. У той час як черепи, які дослідив К. М. Бер, мали головний показник у межах 55—74.1 не вище! Черепи були доліхоцефальні (довгоголові).

Другий висновок, що напрошується з досліджень К. М. Бера, — це подібність і спорідненість мерянського (фінського) і булгарського (татарського) етносів. Дуже цінна інформація, тому що зайвий раз засвідчила проживання цих племен (народів) по сусідству багато сотень років. Тобто фінські племена жили поруч із булгарами ще на початку першого тисячоліття. А можливо, і раніше.

Працюючи над цим розділом книги, до моїх рук потрапила стаття сучасного російського академіка В. В. Сєдова під назвою «Етногенез ранніх слов’ян». Вона була заслухана в листопаді 2002 року на засіданні президії РАН. Цікаво те, що навіть не бажаючи цього, російський академік своєю працею повністю підтвердив думки свого давнього колеги К. М. Бера, зокрема і О. С. Уварова, у підсумкових висновках. Хоча зрозуміло, що мета роботи сучасного московського академіка полягала в іншому.

До статті В. В. Сєдова додано кілька «малюнків» — карт-схем. Нас цікавитиме «малюнок 4», що супроводжується наступним написом: «Розселення слов’ян на початку середніх століть (V— VII ст.)». Сучасний російський академік дуже вишукано підводить нас до думки, що в VII столітті в межиріччі Оки і Волги існувала якась ізольована «мерянська археологічна культура». А навколо «мерянської археологічної культури» по всьому периметру жили «фіни і балти» на багато тисяч кілометрів. І, на думку російського академіка, ці таємничі «фіни і балти» абсолютно не мали й не залишили після себе ніякої «археологічної культури». І навіть більше: за В. В. Сєдовим, «мерянська археологічна культура» начебто не мала жодного стосунку до фінської. Сучасний російський академік, як і всі російські вчені, пише, не переобтяжуючи себе доказами: «Почалася внутрішньорегіональна взаємодія стороннього населення з аборигенами. Цей процес тривав кілька сторіч і закінчився слов’янізацією балтів і фіномовних жителів» [86, с. 602].

Заява не викликає навіть посмішки, тому що геніальний попередник граф О. С. Уваров знайшов серед тієї «мерянської археологічної культури» монети VII століття. І всі курганні поховання з VII до XVI століття абсолютно тотожні, вони належали одному й тому самому етносу. А за В. В. Сєдовим, «мерянська археологічна культура V—VII століть», яку він позначив на своєму малюнку, мала би бути покрита «слов’янською археологічною культурою» або хоча б змішаною «протягом кількох століть», починаючи з VIII до XIII століття. Однак нічого подібного серед «мерянської археологічної культури» другої половини XIX століття не виявлено. Новий парадокс від Седова!

Слід зазначити, академікові варто все-таки шанобливіше ставитися до давнього літописця Нестора, який засвідчив факт проживання мері у межиріччі Оки і Волги (без усякої «слов’янізації») на початку XII століття.

Навіть сучасні російські академіки визнають факт проживання фінських племен від Смоленська і Ладоги до Курська, Орла та Липецька. Щоправда, поки що вони подібне проживання готові визнати, скажімо, до VII століття включно. Однак і це дуже цінно. Тому, що далі побачимо, які разючі для «великоросів» висновки зробив у своїх дослідженнях А. П. Богданов. І всі вони повністю відповідають «малюнку 4» пана Седова. Тільки йдеться про IX—XII століття.

Антропологічними дослідженнями мерянських черепів, за дорученням О. С. Уварова, займався також професор Ф. П. Ландцерт. Тут треба зауважити, що, направляючи Ф. П. Ландцертові для досліджень п’ять черепів із мерянських могил, О. С. Уваров не повідомив професорові район, у якому вони знайдені. Він хотів свої докази підтвердити антропологічними висновками. Тобто професор Ф. П. Ландцерт, власне кажучи, працював наосліп. Абсолютно незалежно. І ось який висновок зробив ще один російський професор у другій половині XIX століття про черепи мерянських курганів:

«Один череп унаслідок порівняння розмірів сучасного типу великоруського черепа цілком тотожний із цим типом. Інші черепи належать до зовсім іншого типу — доліхоцефалам; це тим паче прикметно, що сучасне населення Київської губернії, за працями Коперницького, є брахіцефалічним» [85, с. 1].

І в цьому випадку не виявлено останків слов’ян у мерянських курганах.

Однак праці К. М. Бера і Ф. П. Ландцерта стали лише першими кроками великої дослідницької роботи антропологів.

Важливу роботу з дослідження мерянських курганів провів А. П. Богданов. Він досліджував черепи мерянських могил сотнями.

Через це його роботи особливо цінні, бо містять достовірну інформацію. Його висновки не підлягають подвійному тлумаченню.

На початку праці А. П. Богданов поставив перед собою важливе завдання: «Оскільки щодо Мерян у нас існує порівняно задовільна колекція (черепів.—В.Б.), то нам перш ніж користуватися нею (варто визначити.—В.Б.): 1) Чи була Меря племенем більш-менш чистим, тобто чи відповідала вона терміну “плем’я” в антропологічному розумінні, чи ж становила колективну назву змішаного народонаселення, поєднаного не кревними узами, а переважно побутовими умовами. 2) Якщо Меря була назва змішаного народонаселення, то які елементи антропологічні, тобто які племена належали до нього: яке плем’я можна було вважати на підставі археологічних та інших даних за основне, за корінне і яке за випадкову або пізнішу домішку. 3) На підставі лінгвістичних і побутових даних, до якого племені варто віднести основне населення Мері й до яких інші племена» [85, с. 7].

А. П. Богданов, повторно проаналізувавши всі розкопки О. С. Уварова і його колег, переконався сам і переконав інших, що плем’я меря було корінним і не мало чужої домішки. Для повнішого аналізу професор використав наявні філологічні дослідження. Дуже ґрунтовно простудіював відому працю М. М. Журавльова «Путівник по Ярославській губернії». Зрештою дійшов висновку, що на всій Мерянській землі наявна «єдність або споріднення давньої мови, особливо помітне в іменах складних, з чого прямо висновується, що корінні мешканці цих місцевостей були одного племені або належали до племен споріднених» [85, с. 7].

Уже на цій стадії А. П. Богданов визначив племінний склад мерян. До того ж усі попередні висновки були підтверджені краніологічними дослідженнями. Тут місця для інсинуацій майбутнім «чистильникам» російської історії немає. Всі міркування вчених типу О. А. Спіцина, В. В. Сєдова і подібних на тлі цілком конкретних досліджень А. П. Богданова перетворюються на звичайну балаканину.

А. П. Богданов зазначив: «Спостереження над антропологічною фізіономікою встановило, що у Володимирській і Ярославській губерніях, тобто в землі Мерян, зустрічається найчастіше тип фізіономій, відомий під назвою великоросійський. Стосовно мене, то я тієї думки, що центр утворення великоросійського племені в його антропологічних ознаках лежав саме в губерніях Ярославській, Володимирській і почасти Московській і Тверській, де первісне основне плем’я (мерянське.—В.Б.), з якого постали великороси, найменше втратило… свої основні риси» [85, с. 2].

Роблячи свої перші висновки, вчений дуже обережно поширював тип «первісного великороса» по території усіх центральних російських губерній. Це цілком зрозуміло. Адже він користувався поки що дуже малою кількістю своїх краніологічних досліджень, спираючись переважно на філологічні, історичні, археологічні та інші матеріали. Наразі йшов процес нагромадження й осмислення інформації. Висновки попереду.

Існували історичні факти, які російські історики не могли заперечити і проігнорувати, такі як проживання фінських племен у межиріччі Оки і Волги у II—VIII століттях. Тому вигадувалися будь-які схеми, щоб пояснити хоч якусь присутність слов’ян у тій місцевості. В одну із цих схем і вписується так зване «перетікання слов’ян у Ростовсько-Суздальську землю». Стверджувалося, нібито «перетікання» відбулося саме в IX—XII століттях. Праці ж археолога О. С. Уварова й антрополога А. П. Богданова повністю спростували вигадане «перетікання», бо стосувалися самої серцевини Ростовсько-Суздальської землі того періоду. Але навіть О. С. Уваров та А. П. Богданов у багатьох місцях своїх досліджень залишили недомовки.

«У мерянській землі граф О. С. Уваров зазначає про первинні та вторинні поселення. “До другої епохи належать ті цвинтарі або ті групи курганів, між якими немає вже могил із обрядом спалювання. Відсутність таких могил і втрата давнього родового звичаю доводять корінну зміну в поглядах самого народу. До того ж поступовий відступ від іншого звичаю предків — класти разом із покійником у могилу й усі предмети, які йому належали, також доводить важливий перелом у самому житті народу. Цей перелом або перехід Мері до іншого громадського побуту можна пояснити двояко: або стороннім впливом, далеким від давніх звичаїв фінських племен, або поступовим упровадженням християнської віри, що повинна була покликати язичницьких Мерян до зовсім нового життя і пробудити в них нове розуміння… Розглядаючи мапу досліджуваних місцевостей, видно, що Меряни у другу епоху колонізації не тримались, як робили колись, водних шляхів, вони тепер віддаляються від берегів рік і заглиблюються всередину країни… Кургани мають той самий спільний характер, і всі вони лише у найменших деталях відмінні один від одного”» [85, с. 8].

А. П. Богданов, вивчаючи й аналізуючи праці О. С. Уварова, дійшов висновку про проживання мерян (фінського етносу) на території усієї Мерянської землі не лише під час «першого періоду поховань», який охоплює VIII—XII століття (за знайденими монетами, до приходу в мерянську землю християнства), а й під час другої епохи поховань, яка охоплює період «утворення племені великоросів», себто період XII—XVI століть.

Учений А. П. Богданов звернув увагу на той факт, що кургани «першого періоду» мають спільний характер з курганами «другого періоду». Все ті ж круглі, невисокі (1—3 аршини) кургани. У слов’ян VIII—XII століть подібних не знайдено.

Характерно, що московському професорові ніхто й ніколи в Російській імперії не дозволив би відкрито спростовувати прийняту на озброєння державну догму «про міграцію слов’ян». Тому він мовчки обходив подібні питання «слов’янства», іноді навіть допускав думку можливого подальшого «ослов’янювання» фінських племен. Однак його фундаментальні висновки геть-чисто спростували подібну можливість. Дослідження відкрили зовсім іншу картину. Ось його висновки, зроблені на підставі краніологічних вимірів:

«У курганах Ярославських, як і в Південно-Західній частині Московської губернії та у губерніях Тверській і Володимирській, величезну перевагу має одне плем’я — довгоголове, у багатьох місцях збережене майже у чистому вигляді» [85, с. 12].

І далі: «Найчастіше доліхоцефальність (довгоголовість.—В.Б.) спостерігалась при розкопках у Московській і Тверській губерніях, там, де могили були простіші й бідніші» [85, с. 13].

Найціннішим висновком стали слова професора про значно більше поширення мерян і споріднених із ними фінських племен, ніж припускав, подаючи свою «Мапу Мерянської землі», О. С. Уваров. Антропологічні дослідження підтвердили, що фінські племена в VII—XIII століттях займали не лише сучасні Московську, Тверську, Ярославську, Володимирську, Івановську і Рязанську області, а практично всі західні й південні області сучасної Росії: Смоленську, Брянську, Новгородську, Ленінградську, Тульську, Калузьку, Орловську, Курську, Липецьку тощо. Тобто мапа академіка В. В. Сєдова поширюється і на VIII—XVI століття. Не було в історичному минулому ніякого «ослов’янювання» фінських племен. Фінські племена — корінний етнос «великоросів».

А. П. Богданов роз’яснює: «Таким чином, Ярославська, Володимирська, Московська, Тверська, Вологодська, Рязанська і Нижегородська губерніїце місцевості з Мерянським населенням, більшим або меншим, зважаючи на віддаленість від центрів Переяславського і Ростовського озер. Ми зупинилися на цьому через те, що, за винятком губерній Вологодської та Рязанської, з яких у нас немає курганних черепів, із усіх інших ми маємо курганні черепи того ж типу, як і найпоширеніші Мерянські. Отже, і краніологія, якщо не дає чіткої вказівки на поширення Мерян, то принаймні підтверджує добуте археологічним і лінгвістичним шляхом. (А далі — найбільш цікава думка.—В.Б.) Різниця лише в тому, що краніологічний тип, властивий переважно Мерянському населенню, поширюється на Південь і Південний Захід значно далідо Чернігівської та Київської губерній, а на Північний Захід і Захід аж до Мінська, Новгорода та Олонецької губернії. По Західній і Південно-Західній межі лінгвістична група не збігається з антропологічною, але й граф Уваров твердить, що південну межу й західну важко визначити археологічно й лінгвістично, а значить, тут не існує, по суті, протиріч між добутими результатами, а є лише деяка підказка з боку краніології» [85, с. 7].

Висновок антрополога А. П. Богданова, до речі, ставить хрест не лише на московському «слов’янському корінні», а й на вигаданих «в’ятичах-слов’янах», яким немає місця на антропологічній мапі. Через що навіть академік О. О. Шахматов «перемістив» так званих в’ятичів із «верхів’я Оки» у «пониззя Дону». Такі великі відкриття супроводжують нас, як тільки ми відриваємося від московської історичної облуди і спираємося на фактологічні джерела.

А. П. Богданов допускав можливість появи окремих слов’ян, як індивідуумів, серед мері. Ось його слова: «Якщо Слов’янський тип приймати короткоголовим (брахіцефали.—В.Б.), то Мерянська земля в курганний період лише зрідка заселялася слов’янами, до того ж не цілими селищами (тому що не було знайдено жодної групи курганів, де б переважали короткоголові), а окремими родинами…» [85, с. 13].

По-перше, йдеться про весь «курганний період», а це час із VIII до XVI століття. І по-друге, треба пам’ятати й ураховувати роботи професора-фінолога Матіаса Олександра Кастрена, який ще в першій половині XIX століття засвідчив факт існування «західної і східної гілки фінських племен».

«До західної гілки зараховують звичайно Фінів, у питомому сенсі, тобто фінляндців і фінські племена теперішніх губерній: Естляндської, Петербурзької і частково Олонецької та Тверської» [81, с. 30].

А східна гілка фінських племен узагалі поділяється на три підгрупи і містить усі племена (нині народи) Волги, Оки, Ками, Уралу і Сибіру. Тобто серед деяких фінських племен могли бути й брахіцефали (короткоголові). Це питання не досліджено. Однак точно встановлено, що слов’янські племена були лише брахіцефалами. Поодиноких представників слов’янських племен треба вилучити із «курганного племені» Мерянської землі VIII—XIII століть ще і з тієї причини, що вже сучасний московський професор В. Б. Кобрін у своїй книзі «Влада і власність у середньовічній Росії (XV—XVI ст.)» (Москва, 1985), вивчивши родоводи дворянства центральної Росії (колишньої Ростовсько-Суздальської землі), виявив, що всі вони беруть свій початок не раніше другої половини XIII століття, тобто мають татарське походження, і це історично пов’язано до дрібних подій і речей.

Не будемо у цьому розділі відволікатися на студії В. Б. Кобріна. Поговоримо про це пізніше.

Звернемося до ще однієї праці А. П. Богданова «Курганне плем’я Московської губернії». Вона написана в 1865 році, тобто до появи книги О. С. Уварова. У своїй книзі А. П. Богданов висловив абсолютно незалежні від О. С. Уварова думки. Це дуже цінно, тому що він займався і археологічними розкопками, і антропологічними дослідженнями останків, знайдених на них.

Отже, відкриваємо роботу вченого: «Дослідження курганів з антропологічною метою у восьми повітах Московської губернії та чимало розкопок, проведених особисто як мною, так і деякими особами, що побажали сприяти мені, дали нам можливість скласти курганну колекцію Московської губернії із 133 кістяків, з яких більша частина збереглася вельми задовільно» [83, с. 5].

І далі він пише:

«Розкопки курганів проведені були в повітах: Московському, Звенигородському, Можайському, Верейському, Подольському, Коломенському і Богородському. Розвідки проводилися також у повітах Серпуховському, Клинському і Дмитровському…»

Нижче є виноска: «Уже по закінченні цієї статті я одержав від І.І. Ільїна 4 черепи з курганів Рузького повіту» [83, с. 6].

А. П. Богданов працював по всій тодішній Московській губернії. Але особливо цінно те, що він досліджував західну й південно-західну частини губернії і підтвердив їхню цілковиту тотожність із розкопками північної і східної частини.

Звичайно, граф О. С. Уваров знав про проведену А. П. Богдановим роботу. У своїй книзі він навіть згадав про це. Однак дослідження й висновки А. П. Богданова проігнорував. І це зрозуміло. Археолог О. С. Уваров, провівши розкопки 7729 курганів, виявив у них лише останки мерян, тобто фінський етнос. І якби він додав у свою роботу дослідження А. П. Богданова, хоча б археологічні, то не залишив би найменшої щілини для можливого «перетікання слов’ян». Він змушений був би відсунути «можливих слов’ян» на багато сотень кілометрів від кордонів Московської губернії. Але, як патріот Московії, цього зробити не міг. Тому на своїй мапі, дотримуючись офіційної московської історичної доктрини походження «великоросів», розташував на близькому заході Мерянської землі вигаданих «в’ятичів, кривичів і словенів».

У той час, коли краніологічні дослідження А. П. Богданова відсунули цих вигаданих слов’ян «…на Південь і Південний Захід, значно далі — до Чернігівської та Київської губерній, а на Північний Захід і Захід аж до Мінська, Новгорода та Олонецької губернії». До речі, твердження науковця повністю ґрунтуються на фактологічному матеріалі, а написи графа О. С. Уварова — «в’ятичі, кривичі, словени» — нічим не підтверджені.

Вивчаючи мерянські кургани, А. П. Богданов зробив попутно ще один дуже цінний висновок: «Кургани потрібно розподіляти, як відомо, не по повітах, а по ріках, поблизу яких вони й зустрічаються. “Кому невідомо, — твердить Бабст, — яку важливу роль відіграють ріки в історичних долях народів. Береги рік — це їхні колиски… Племена, які населяють одну річкову область, з’єднуються її руслами… в одне політичне тіло, розділяють спільні політичні вигоди, терплять ті ж негаразди. Ріки — це головні етнографічні кордони”» [83, с. 7].

Саме подібні висновки вкотре вже свідчать про наявність московської вигадки про «перетікання слов’ян у Ростовсько-Суздальську землю».

У слов’янських племен Дніпра і Двіни були свої річкові шляхи, які їх поєднували в єдине «політичне тіло». А колосальні простори їхніх рік давали змогу їм мігрувати лише на захід і південь. Не було в VIII—XIII століттях ніяких причин, які б змусили слов’янські племена зрушити зі своїх рік і піти у глухе тайгове безземелля. Не будемо забувати, що саме слов’янські племена вже до початку першого тисячоліття сповідували землеробську культуру. До речі, подібної думки дотримувався не лише А. П. Богданов, а й професор-історик Московського університету Іван Кіндратович Бабст (1823-1881).

Археологічні дослідження А. П. Богданова цінні тим, що вони повністю суголосні з археологічними дослідженнями О. С. Уварова і становлять із ними єдине ціле. Його антропологічні дослідження підтвердили, що всі черепи останків мерянських курганів доліхоцефальні (довгоголові), як у центрі «Мерського стану», поблизу озер Неро і Клещино (Переяславське і Ростовське), так і на заході й півдні Московської губернії. Останки доліхоцефалів містять усі могили до Київської землі IX—XIII століть.

Провівши величезну роботу з вимірювання курганних черепів, А. П. Богданов писав: «Що ми можемо виявити як із дослідження самих лише черепів, так і з вивчення таблиць вимірів для з’ясування фізичної будови курганного племені?..

По-перше, загальний огляд курганних черепів Московської губернії переконує в єдності курганного племені, тому що майже всі черепи мають яскраво виражені відомі ознаки, характерні для цього племені, і видаються надзвичайно подібними. Череп, якщо дивитися на нього зверху і збоку, є доволі довгим і вузьким… Особлива ознака курганного племені — виразно розвинута потилична частина черепа. Ця характерна форма потилиці, вузькість і довжина черепа — основні особливості курганного племені…

По-друге, аналіз числових величин із таблиці IV і їхніх співвідношень дає нам більш певну відповідь щодо форми черепа…

На підставі сказаного, я гадаю, ми маємо право зробити висновок, що типовий череп нашого курганного племені є субдоліхоцефальний» ((в: а) х 100<75, себто довгоголовий.—В.Б.)» [83, с. 16-19].

На всій території Московської губернії «курганне плем’я» належало до єдиного фінського етносу. Ніяких «слов’янських доважків» не виявлено.

На завершення професор зробив свої висновки про московитів:

«У VIII—X столітті (принаймні така думка тих археологів, порадами яких я міг користуватися) у Московській губернії жило Курганне плем’я, ймовірно, займалося скотарством і мисливством. Плем’я жило по Москві-ріці та її притоках і, можливо, лише воно володіло всіма угіддями місцевості: якби було кілька племен, то, не кажучи вже про те, що не було б такої єдності у фізичній будові його, були б сварки, війни, і з’явилися б бойові кургани… Із 134 черепів, що є у мене, немає жодного, на якому б були сліди поранення, сліди битви…» [83, с. 21].

«Курганне плем’я» жило на всіх ріках Московської губернії, було єдинородним і не зазнавало утиску з боку далеких йому племен. Однак А. П. Богданов проявив деяку скромність, коли обмежив час проживання «Курганного племені» Московської губернії лише VIII—X століттями.

Велика Енциклопедія (ще російська, СПб., 1903, т. 13) поправила А. П. Богданова і підтвердила факт проживання «Курганного племені» у Московській губернії у X—XII століттях. До речі, і розкопки археологів засвідчили (у тому числі й самого А. П. Богданова) саме VIII—XII століття (перший період). Не забуваймо, що існував і «другий період» мерянських курганних поховань.

Ось що подає Велика Енциклопедія:

«Давнє населення Московської губернії ще належить до епох застосування кам’яних знарядь, але про антропологічний тип цього населення не збереглося даних. Набагато більше даних про так зване Курганне плем’я, що жило тут, як гадають, у X—XII століттях і залишило після себе численні могили, кургани із залишками давньої культури, хоча й грубої, але вже знайомої і з бронзою, і з залізом. Це бідне й мирне населення, яке не залишило у своїх могилах ні золота, ні монет, ні зброї (а це вже неправда!—В.Б.), найімовірніше… і є та фінська народність, відома під ім’ям Мері» [52, с. 444].

Територія майбутньої Московії у X—XII століттях була найбільш глухим тайговим закутком. Та частина Мерянської землі навіть після завоювання її ханом Батиєм залишалася дикою і неосвоєною.

Відповідно до досліджень графа О. С. Уварова, майбутні московити на початку X століття жили у норах-землянках (як засвідчив у 922 році знаменитий Ібн-Фадлан). А ось якою була Москва через більш ніж400 років після Ібн-Фадлана, у часи Івана Калити (Кулхана):

«Москва була суцільно луб’яною, тобто зрубана з деревини, крита соломою, ґонтом, тесом і наполовину з курними хатами, без димарів» [76, т. 29, с. 364].

Очевидно, навіть ця луб’яна картина Москви 1330 років значно прикрашена. Тому що, як зазначив професор Д. О. Корсаков: «…усі наші давні міста (були) з трьох частин: рубленого, міста земляного й передмістя [81, с. 197].

При цьому «у рубленій частині розташовувалися тільки архієрейська та князівські палати (зруби.—В.Б.) і соборна церква» [81, с. 198].

Усі інші московити жили у «земляному місті». А яке те «земляне місто» було, розповів Ібн-Фадлан.

Ці житла разюче відрізнялися від слов’янських. Не варто забувати про величний Софійський собор та інші, споруджені в Києві на початку XI століття.

Однак картина Московії буде неповною, якщо не показати вигляд московита кінця XII — початку XIII століть.

Ось що про нього пише А. П. Богданов:

«Це… курганне плем’я жило не за таких же умов, за яких живемо ми, тому що фізичні умови Московської губернії були інші… Достаток вод, лісів, боліт, лугів, але разом із тим і клімат доволі вологий і холодний… ось умови, в яких жило курганне плем’я» [83, с. 21].

Далі він змалював портрет «великороса» X—XII століть:

«Плем’я було русяве, радше темно-русе, ніж світло-русе, ймовірно, з блакитнувато-сірими очима й низьким лобом. Можливо, жінки з їхнім ортогнатичним (незначним виступом.—В.Б.) обличчям і більш дрібними рисами його й були симпатичні, але про чоловіків сміливо можна сказати, що вони були дуже непрезентабельні зі своїми прогнатичними (висунутими вперед.—В.Б.) щелепами й зубами» [83, с. 22].

«Зуби в черепів дуже стерті, і якщо прийняти, як можливу, ту обставину, яка була запропонована щодо стертих зубів кам’яного віку, то можна стверджувати, що їжа нашого курганного темені була тверда рослинна, з коріння і напівзвареного, а може, й сирого м’яса» [83, с. 22].

І щоб одержати спочатку московита, а пізніше — великороса, його довелося «облагородити». І за тією ж московською версією, цей із висунутими щелепами тип, починаючи з 1132 року, взявся учити життю, культурі, геть-чисто всьому київських слов’ян.

Цікаво: практично всі наукові дослідження з царини філології, археології, антропології та історичні документи спростовують московську вигадку про їхнє «первородство» і «слов’янське коріння». Вони стверджують: московити («великороси») — винятково фінський етнос.


5


Раніше подавалися деякі відомості про московського професора А. П. Богданова і його видатну роль у становленні російської археології та антропології.

Не менш видатним був український професор Федір Кіндратович Вовк. Лише те, що Ф. К. Вовк вісімнадцять років (1887—1905) працював у найкращих археологічних і антропологічних закладах Парижа, а Париж у ті роки був визнаною столицею антропологічної науки, свідчить багато про що. Саме у Парижі він захистив докторську дисертацію і написав багато своїх відомих праць.

У1906 році Ф. К. Вовк зміг повернутися в Російську імперію, яку покинув 1877 року у зв’язку з політичним переслідуванням. Після повернення він обійняв посаду професора Петербурзького університету.

Не будемо посилатися на всі праці українського вченого, розглянемо лише його студію «Антропологічні особливості українського народу» (Санкт-Петербург, 1916).

Отже, проведемо антропологічні порівняння двох етносів: московитів і русичів-українців. Для порівняння й аналізу краніологічних вимірів черепів, проведених А. П. Богдановим і Ф. К. Вовком, подамо зведені таблиці головного показника, характерні для фінського (московського) і слов’янського (українського) етносів. Ф. К. Вовк охопив усю історичну територію проживання українського народу.

Краніологічні дослідження черепів курганного племені Московської губернії А. П. Богданов проводив за 60 показниками. Тобто була проведена колосальна робота з вивчення й виміру кожного черепа. Результати досліджень виявилися приголомшливими. Вони навіки поховали московську історичну вигадку про слов’янське походження Московії та московитів.

Ось як виглядає зведена таблиця дослідження черепів з поховань Московської губернії, проведеного професором А. П. Богдановим, без запущеного ним «доважку брехні» (таблиця наведена у скороченому варіанті):

1. Доліхоцефалія: 108 черепів — 77,2 %;

у т. ч. чоловіків — 61,

жінок — 47.

2. Мезоцефалія: 28 черепів — 20,0 %;

у т. ч. чоловіків — 10,

жінок—18.

3. Брахіцефалія: 4 черепи — 2,8 %;

ут. ч. чоловіків — 3,

жінок — 1.

Разом: 140 черепів.

Як видно, кістяків, що належать до брахіцефальної групи, серед останків Московської губернії практично не виявлено, тому що погрішність досліджень коливається в межах 3—5 % з огляду на випадкові елементи.

Середній антропологічний головний показник, згідно з дослідженнями професора А. П. Богданова, за окремими повітами Московської губернії був такий:

Московський повіт — 74,7 (доліхоцефалія);

Верейський повіт — 72,8 (доліхоцефалія);

Звенигородський повіт — 73,4 (доліхоцефалія);

Подольський повіт — 73,3 (доліхоцефалія);

Коломенський повіт — 75,0 (доліхоцефалія);

Рузький повіт — 73,4 (доліхоцефалія);

Бронницький повіт — 72,1 (доліхоцефалія);

Богородський повіт — 74,8 (доліхоцефалія) [84, с. 139, 158-165].

Упущено головний показник по Можайському повіту, бо із двох обстежених останків один був 1610 року поховання — періоду польської окупації Московії. Однак, що характерно, навіть у цьому випадку середній головний показник не виходить за межі доліхоцефалії.

Такі видатні антропологічні дослідження подарував світовій науці професор Московського університету А. П. Богданов. Можна погоджуватися чи не погоджуватися з окремими умовиводами вченого, але проти фактологічного матеріалу досліджень виступати даремно.

Антропологічна наука повністю спростувала московські міфи про слов’янське походження московитів.

Не наводитимемо всі матеріали досліджень професора Ф. К. Вовка і його колег (Лебедєва, Кондрашенка, Шульгіна, Руденка, Дібольда, Сахарова, Чикаленка, Крижанівського й інших). Подамо лише середній антропологічний головний показник українського (слов’янського) етносу за місцями їхнього проживання:

Воронезькі українці — 83,0 (брахіцефалія);

Харківські українці — 83,4 (брахіцефалія);

Полтавські українці — 83,5 (брахіцефалія);

Київські українці — 82,1 (брахіцефалія);

Волинські українці — 84,4 (брахіцефалія);

Кубанські українці — 82,6 (брахіцефалія);

Таврійські українці — 84,5 (брахіцефалія);

Катеринославські українці — 83,5 (брахіцефалія);

Херсонські українці — 83,7 (брахіцефалія);

Подільські українці — 85,2 (брахіцефалія);

Галицькі українці — 84,4 (брахіцефалія);

Буковинські українці — 85,1 (брахіцефалія);

Закарпатські українці — 85,0 (брахіцефалія);

Увесь український (слов’янський) народ належить винятково до брахіцефальної групи етносів, у той час як московити — до доліхоцефальної групи. І цим фактом сказано все!

Так антропологічна наука забила останній осиковий кілок в ідею московського слов’янства.


* * *

Підіб’ємо короткі підсумки розвитку і стану фінських племен на землях сучасної Московії у V—XIII століттях.

Унаслідок вивчення великого фактологічного матеріалу про мерян (московитів) достовірно встановлено:

І. Усі давні історики, які писали про європейський Північний Схід, засвідчили факт проживання в межиріччі Оки і Волги фінських племен. Уже готський історик Йордан розповів про місця проживання в V—VI століттях мерян, мордви, весі та інших.

Матеріал історика не викликає сумнівів і доступний дослідникам.

Про це у 922 році писав стисліше посол Багдадського халіфату до царя Волзької Булгарії Алмуша знаменитий Ібн-Фадлан.

Наш геніальний предок Нестор назвав місця проживання в XI—XII століттях практично всіх фінських племен «країн північних». Він писав: «А на Білоозері сидить Весь, а на Ростовському озері Меря, на Клещині-озері — Меря також». Не будемо подавати назви місць проживання інших фінських племен, згаданих великим Нестором.

Розбіжностей між свідченнями давніх істориків не спостерігається.

І нарешті посол короля Франції до хана Сартака (сина Батия) Вільгельм де Рубрук у 1253 році визначив назву «країни», яка лежала у глухих лісах на північ від ставки Сартака (північніше сьогоднішніх Липецька і Воронежа) — то була «країна Моксель». Її жителі до 1237 року мали «государя» і розводили свиней.

Згадані мандрівники й історики (Йордан, Ібн-Фадлан, Нестор, В. де Рубрук), як і багато інших, одночасно визначили й місце проживання скіфів, жодним чином не пов’язуючи фінські племена з русичами. При цьому В. де Рубрук чітко зафіксував навіть межу між етносами. Нею слугував Танаїд — сучасна ріка Дон.

Таким чином, історична література виразно окреслила місця поселення фінських племен на території майбутньої Московії упродовж V—XIII століть.

ІІ. Кожен етнос, проживаючи багато сотень років на певній місцевості, давав своїм селищам, рікам, озерам, урочищам тощо притаманні лише цьому етносу топоніми й гідроніми (імена й назви). У давні часи племена не послуговувалися чужими топонімами й гідронімами, адже вони були їм далекі й незрозумілі. Кожна назва ріки чи місцевості насамперед мала питомо племінне поняття й зміст. Так, фінською мовою Москвагнила (погана) вода. І цим словом (назвою) для фінських племен позначені певні відомості про місцевість.

Цілком природно, що нові племена, які з’являлися на місці колишніх (якщо подібне відбувалося), не могли послуговуватися далекими й не зрозумілими їм назвами і завжди міняли їх на свої, рідні. Навіть радянський археолог О. А. Спіцин змушений був визнати: «Етнічні назви… одразу зникають, як тільки місцевість суцільно займають інші однорідні племена…» [5, с. 164-165].

Тобто збереження впродовж тисячоліть фінських топонімів і гідронімів на теренах Ростовсько-Суздальської землі є свідченням проживання на тій землі саме фінського етносу. Іншого пояснення цьому явищу не існує.

ІІІ. У XIX столітті, у роки становлення російської археологічної науки, російські археологи провели масові розкопки на території походження московитів, на так званій Ростовсько-Суздальській землі. Особливо великий внесок в археологічні дослідження території майбутньої Московської держави вніс, по суті, родоначальник російської археології — Олексій Сергійович Уваров. За 1851—1854 роки його наукова експедиція розкопала й дослідила 7729 курганних поховань у колисці Московії. Дослідження засвідчили проживання фінського племені Мері впродовж багатьох сотень років (VIII—XVI століття) на території тодішніх губерній: Московської, Тверської, Ярославської, Костромської, Калузької, Володимирської, Нижегородської, Івановської, Рязанської, Вологодської. А навколо Мері на сотні кілометрів проживали споріднені з нею фінські племена: марі, мурома, мещера, мордва, весь, морт-комі, уд-морт і так далі.

О. С. Уваров констатував: «Проведені дослідження повністю підтвердили достовірність свідчень літописця: “а на Ростовському озері Меря, а на Клещині озері Меря також…”, звідки згодом Меряни вийшли, розширюючи свої території. Для зростаючої чисельності народу простір, зайнятий навколо озер, виявився недостатнім» [4, с. 2].

Найціннішим став той факт, що на території зародження московитів ученим О. С. Уваровим і його колегами не виявлено жодного слов’янського поховання, жодної київської монети X—XII століть. Тобто ці факти вже вкотре свідчать про роздільне проживання й розвиток фінських і слов’янських племен. Перетікання слов’ян упродовж VIII—XVI століть на територію Ростовсько-Суздальської землі археологія не зафіксувала.

ІV. Нищівного удару по так званій теорії московського слов’янства завдала російська антропологія. Вона встановила проживання впродовж VIII—XVI століть на території Ростовсько-Суздальської землі (цієї колиски московитів) цілком відмінного від київських слов’ян етносу. То були етноси, різні за антропологічними показниками: одні — брахіцефали, другі — доліхоцефали. Отже, московити були народом іншого, неслов’янського, походження й не мали у своєму корені слов’янського начала. Але найвагомішим стало свідчення московського антрополога А. П. Богданова:

«Таким чином, Ярославська, Володимирська, Московська, Тверська, Вологодська, Рязанська, Нижегородська губернії — це місцевості з Мерянським населенням… Отже, і краніологія підтверджує добуте археологічним і лінгвістичним шляхом. Різниця лише в тому, що краніологічний тип, властивий… Мерянському населенню (доліхоцефалія.—В.Б.), сягає на Південь і Південний Захід значно далі — до Чернігівської та Київської губерній, а на П(івнічний) З(ахід) і 3(ахід)аждо Мінська, Новгорода та Олонецької губернії» [85, с. 7].

Як довели антропологічні дослідження професора А. П. Богданова, перетікання слов’янських племен в IX—XIII століттях у межиріччі Оки і Волги не могло відбутися навіть із тієї простої причини, що вже за чернігівською землею проживали фінські племена. І мігрувати на багато сотень кілометрів по чужій території було неможливо. Та головне: жодних слідів міграції слов’ян російська антропологія не виявила.


6


Розглянемо процес появи так званого Ростовсько-Суздальського князівства.

Згідно з дослідженнями Чернігівського архієпископа Філарета, першим історично достовірним єпископом, який поїхав до Ростовської землі (саме!!!) до мерян, був грек Леонтій родом із Константинополя. Мабуть, єпископ Леонтій, згодом проголошений святим православної церкви, був у підпорядкуванні Київської митрополії. Хоча не виключено, що його спрямував у далекі мерянські землі сам Всесвітній Патріарх. А Київській митрополії лише пропонували надати підтримку єпископові у справі збільшення «Божої пастви».

Ось витяг із книги Д. О. Корсакова «Меря й Ростовське князівство», виданої у Російській імперії 1872 року:

«За даними преосв. Філарета Чернігівського, просвітительська діяльність Леонтія в Ростовській землі належить до другої половини XI ст. Святий Леонтій застав у своїй віддаленій єпархії язичників, затятих і диких… Князя тоді там не було, і Леонтій повинен був боротися з язичництвом тільки моральними засобами. Проповідь його не лише не мала успіху, а й збудила повстання язичників. Вони обсипали Леонтія лайкою, били його й, нарешті, вигнали з Ростова… Оселившись неподалік міста, біля струмка Брутовщини, у невеликій келії, Леонтій побудував біля неї дерев’яну церкву й, бачачи затятість до язичництва тубільців, зважився впливати на юне покоління. Він зазивав до себе дітей, годував їх і пестив; діти ходили до нього охоче в келію, а він учив їх християнській вірі та хрестив… Знову обурилися язичники. Юрба їх з кийками і зброєю рушила… щоб убити або вигнати Леонтія… Християнству ще не час був восторжествувати тут над язичництвом, до якого була дуже прив’язана «заблудшая Чудь», як мовиться у Никоновському літописі. Леонтій помер мученицькою смертю. Преосвященний Філарет гадає, що вбивство св. Леонтія сталося 1073 року» [81, с. 87-88].

Лише в 1073 році, згідно з дослідженням архієпископа Чернігівського Філарета, вперше в Ростовській землі з’явився єпископ-грек Леонтій і спробував проповідувати християнство серед фінського етносу. У Ростовській землі 1073 року він не знайшов жодного християнина, який би його підтримав. Укотре серед безсумнівних фактів історії знаходимо незаперечні докази:

1. До 1073 року на території Мерянської землі не помічено присутності слов’ян. Усі язичники, що повстали проти Леонтія, належали до «заблудлої чуді». Фінський етнос Ростовсько-Суздальської землі християнську релігію до кінця XI століття не сприймав.

2. До 1073 року на території Ростовсько-Суздальської землі не було князя Рюриковича. Навіть більше того — на тій землі не було ніякої князівської адміністрації. Тому що по ста роках християнства в Києві серед Рюриковичів не існувало князів-нехристів.

3. Логіка подій 1073 року в Мерянській землі приводить до висновку: на період 1073 року так звана Ростовсько-Суздальська земля не належала і не могла належати єдиному Великому Київському князівству. Усі вигадки про приєднання країни Моксель (Ростовсько-Суздальської землі) до Київської держави з 882 до 1073 року суперечать елементарній людській логіці і є звичайними російськими вимислами, або, як казав М. М. Карамзін, «доважком брехні, яким так наповнена історія».

Про боротьбу мерян із першими представниками християнської проповіді писали й класики російської історії. Ось слова академіка В. О. Ключевського:

«Сліди цієї релігійної боротьби можна зустріти у двох давніх житіях древніх… святих, що належать до другої половини XI ст., єпископа Леонтія та архімандрита Авраамія (Ростовського.—В.Б.): із житія першого, ростовці затято протистояли християнству, прогнали двох перших єпископів Феодора та Іларіона й умертвили третього — Леонтія» [7, с. 43].

«Цікавий життєвий шлях нового героя — Авраамія Ростовського — пояснює процес започаткування прийняття християнства фінським етносом. Зокрема, мерянами. Пізніші “Житія російських святих” плутають Авраамія Ростовського з Авраамієм Чухломським, подвижником XVI ст.» [81, с. 92].

Однак плутати не слід. І меря, і мордва, і чухлома, кожне із цих фінських племен у свій час мало свого першого носія християнства — Авраамія.

Служіння Богу Авраамія Ростовського відбувалося, ймовірно, у 1080—1120 роках. Цілком вірогідно, що він був одним із тих діток-мерян, яких навчав грамоти й хрестив єпископ Леонтій. Тобто, якщо виходити з логіки подій, які відбувалися в Мерянській землі у другій половині XI століття, то Авраамій Ростовський народився орієнтовно в 1062-1065 роках.

Підтвердження тому слова Д. О. Корсакова: «Авраамій став засновником, призвідником Монастирської колонізації… Святий Авраамій був тубілець, місцевий житель Ростовської області. Він навчений… грамоти і з юних літ мав схильність до самоти, до споглядального життя. Залишивши рідний дім, він пішов до лісу і побудував собі біля озера Неро (!) окрему хатину… Леонтій заманював до себе дітей язичників ласкою та пригощаннями. Авраамій вчить їх грамоти… Авраамій засновує монастир… Тридцять років проводить Авраамій у своїх апостольських подвигах, піддаючись небезпеці з боку язичників, переслідуваний наклепами і заздрістю» [81, с. 93—94].

«Язичники не раз збиралися пограбувати і спалити монастир Авраамія, але він енергійно йшов своїм апостольським шляхом… Він ревно проповідував Християнство… Святий Авраамій, як і святий Леонтій, намагався насамперед впливати на язичницьких юнаків. Він учив дітей грамоти й хрестив їх. Багато хто з учнів Авраамія постригся у ченці в його монастир…» [81, с. 93].

Саме з мерянина Авраамія починає побутувати християнство серед племені меря. Сторонні єпископи лише кинули християнську іскру в мерянське середовище, а саму християнську релігію поширили серед фінського етносу не сторонні слов’яни, а саме мерянське населення. Довгою та завзятою працею. Вочевидь, до XII століття серед фінських племен відбувалося розшарування суспільства на бідних і багатих, на сильних і слабких. І, звичайно, християнська релігія насамперед підбирала слабких духом і бідних, які шукали у новій релігії захисту і порятунку.

Як розповідає збірник «Житія святих Ростовської землі», після вбивства єпископа Леонтія кілька років представників церкви не було. Другим владикою, який з’явився в середовищі мерян, був єпископ Ісайя, що також став святим Російської православної церкви.

«Він знайшов у Ростові людей «новохрещених» (єпископом Леонтієм.—В.Б.) і ретельно взявся за свій апостольський подвиг, “напуваючи нетвердих у вірі, як новонасаджений виноград, своїм ученням”, — мовить його житіє» [81, с. 92].

Найімовірніше, знаменитий мерянин Авраамій Ростовський став тим «новохрещеним», якого серед деяких інших «знайшов» новий єпископ і зробив своїм першим учнем. Саме від Ісайї Авраамій перейняв церковний досвід і релігійні обряди.

Разом вони заклали в лісі монастир, куди заманювали мерянських дітей. Після смерті Ісайї (очевидно, він теж був убитий) у 90-му році XI століття на чолі християнського життя Мерянської землі залишився архімандрит Авраамій. До речі, зверніть увагу: єпископ Ісайя не міг висвятити Авраамія в сан вище архімандрита. Тому не одержав Авраамій Ростовський єпископського сану.

А далі, як уже мовилося, довгих «тридцять років проводить Авраамій у своїх апостольських подвигах».

Ні російська історія, ні «Житія святих Ростовської землі» не знають більше єпископів, які б відвідали Ростовсько-Суздальську землю з 1090 до 1150 року. Жодного задовгих 60 років! Більше півстоліття! Лише за Юрія Довгорукого в країні Моксель з’явився єпископ.

Церква, втративши з двома першими єпископами людей, на довгі роки припинила свою місію із залучення фінських племен у християнство. Результати діяльності єпископів Леонтія та Ісайї не виправдали витрат церкви, ні матеріальних, ні моральних. Необхідно розуміти: кожного єпископа, який вирушав у Мерянську землю, супроводжувало кілька рядових священиків і обслуга. Усі вони, мабуть, розділили долю єпископів.

Якби Ростовсько-Суздальська земля наприкінці XI століття була частиною єдиної Київської держави з єдиною Київською митрополією, чи залишили б держава і митрополія частину своєї землі та частину свого народу на довгі 60 років без управління і релігійного піклування? Цілковитий абсурд! Позаяк Київська держава на той час була в зеніті сили і слави.

«Безпосереднього спадкоємця святого Ісайї у Ростові, окремого єпископа цієї землі після нього ми не бачимо… Юрій Довгорукий… У його час Християнство… утверджується в Ростовсько-Суздальській області. Сучасним йому єпископом цієї області є Нестор» [81, с. 94].

Таку справжню картину Мерянської землі, піддавши комплексному аналізу безсумнівні факти і події протягом XI століття, спостерігає незалежний експерт.

Зафіксуємо факти, які засвідчили відсутність у Мерянській землі князівської влади, починаючи зі знаменитого 988 року до не менш знаменитого 1137 року. Отже:

988 рік. Під ту пору, згідно із «загальноросійським літописним зводом», у Ростов і Муром нібито прямували князі Борис і Гліб. Як довів професор О. О. Шахматов, це твердження — звичайний вимисел російської історії, вставка — фальсифікація наступних часів. Давній київський літописець Нестор стверджував інше: Борис одержав престол від батька Володимира Великого у Володимирі-Волинському, а Гліб залишився при батькові як малолітній. Розповідь про Бориса і Гліба — вигадка російської історії у частині, яка стосується князювання в Мерянській і Муромській землях.

1024 рік. У Ростовській землі лютував голод. Князя у тій землі не було. Як свідчить Російський Енциклопедичний Словник (1891, т. ІV-А, с. 898), саме Булгарська держава рятувала мерян від голоду. Подібні свідчення є також і в татарських (булгарських) джерелах.

1071 рік. У Ростовсько-Суздальській землі з невеликою дружиною перебував новгородець Ян Вишатич. Нібито збирав данину для Новгорода. Князівської влади в землі не існувало. Християнської релігії серед фінських племен не помічено. Священика, який був серед дружинників, меряни-язичники вбили. Населення ставилося до прибульців вороже.

1073 рік. Згідно зі збірником «Житія святих Ростовської області», меряни («заблукана чудь») убили єпископа Леонтія. Ні князя, ні князівської влади в Ростовсько-Суздальській землі не було. Християнську релігію місцеве населення не сприймало.

1096 рік. Московські історики стверджують, ніби того року «у своїй вотчині» побував і «покняжив» Юрій Довгорукий. Ще одна вигадка російської історії: Юрію Довгорукому в 1096 році могло бути максимум п’ять років. Можливо, що він на той час ще й не народився. Інших князів у 1096 році у межиріччі Оки та Волги (Мерянська земля) не було, як і князівської влади.

1107 рік. «У 1107 році у Ростовській області не було князя…» «Під 1107 (6615) роком у Ростовському літопису… читаємо: “приидоша Болгары… на Суждаль и обступиша град, и много зла сотвориша, воююще села и погосты… Сущии же люди в городе не могуще противу их стояти, не сущу князю у них…”» [81, с. 72].

Настало XII століття, а князів у Ростовсько-Суздальської землі «не сущу».

1090—1120 роки. Протягом цих тридцяти років у Ростовсько-Суздальській землі не було єпископа. Мерянин «святий Авраамій проводить свої дні в апостольських подвигах». Саме Авраамій Ростовський, за відсутності князівської влади і єпископа, зберігав тридцять років у фінському середовищі іскру християнської релігії, навчав молодих мерянських отроків азів християнства. Так тривало до 1137 року, поки не прибув князь Юрій Довгорукий.

1125—1137 роки. Як пише професор Д. О. Корсаков,«… у 1125 році бачимо Юрія в Києві на похороні Мономаха… Він залишається на постійне проживання в Городці, недалеко від Києва… у 1137 р. Юрій іде в Ростов» [81, с. 72].

Тобто з 1125 до 1137 року в Ростовсько-Суздальській землі князівської влади не існувало, тому що, згідно з так званими літописними зводами, та земля вже належала Юрію Довгорукому. А він чомусь сидьма сидів під Києвом.

Якщо пошукати в історичних матеріалах імперії, можна знайти ще не одне свідчення, яке підтверджує факт відсутності в Мерянській землі князя і князівської влади в період із 988 до 1137 року. Однак і цих фактів цілком достатньо. Весь «доважок брехні», що був запущений у «загальноросійські літописні зводи» катерининською «Комісією» (і не лише нею), мав головну стратегічну мету: злити воєдино Велике Київське князівство з так званою Ростовсько-Суздальською землею та її етносом, щоб дати «великоросам» право посягання на київську історичну спадщину. Однак країна Моксель, на відміну від слов’ян, розвивалася та жила в IX—XII століттях за іншими законами і йшла у своєму розвитку окремим шляхом.

Фінські племена країни Моксель до приходу князя Юрія Довгорукого в 1137 році в їхні землі зберегли своє історичне місце проживання, а представник племені меря Авраамій Ростовський став єдиним надійним фактором просування християнства в тому середовищі з 1090 до 1137 року. Фінське населення власними зусиллями майже 50 років живило й підтримувало християнську релігію.

Із приходом у ті землі дружини Юрія Довгорукого і нового єпископа Нестора релігія одержала підтримку і повільно, долаючи жорстокий опір, стала поширюватися. Слід гадати, що так званий Андрій Боголюбський, народжений від мерянки в мерянському середовищі, до християнської релігії ставився прохолодно, навіть байдуже, тому що вигнав зі своєї мерянської землі всіх батькових дружинників-християн і «сперся на молодих отроків» — мерян. А відтак у війську князів у мерянській землі навіть наприкінці XII і на початку XIII століть були здебільшого меряни-язичники, що засвідчили Ліпицькі битви у Мерянській землі 1177 і 1216 років, коли полеглих язичників ховали «купою».

Повернімося, однак, до Юрія Довгорукого, у 1137 рік. Можна зрозуміти мотив, який відіграв основну роль і, власне, спонукав Юрія рушити в Мерянську землю. Адже після смерті батька, Володимира Мономаха, 1125 року, Довгорукий «сидів під Києвом» 12 років. Це чималий час, зважаючи на те, що тривалість життя князя становила 40—45 років. Покинути рідні місця його змусили лише дуже вагомі причини.

Їх було кілька. Визначимо основні. Маємо право припустити (бо київська історія про те свідчить), що в Юрія Довгорукого не було перспективи одержати значний уділ: Київ, Чернігів, Новгород. Адже навіть у свого батька він був шостим сином. А поруч чекали дядьки зі своїми спадкоємцями. Усі ті роки (12 років!!!) Юрій сидів у «городку під Києвом». То було навіть не князівство.

Другою причиною стали поради церковних владик, яким необхідна була паства. Однак вони пам’ятали про долю своїх попередників.

Були й інші причини. Але й перших двох було достатньо, щоб рушити в дорогу.

Жінки в поході Юрія Довгорукого участі не брали. Та й дружина князя становила 100—150 воїнів.

Ось так з’явився князь Рюрикович у фінському середовищі. І цілком зрозуміло, що колонізація пішла двома шляхами: князівсько-військовим і релігійно-монастирським.

Російська історична наука перехід Юрія Довгорукого в країну Моксель визначила як повний розпад Великого Київського князівства та період появи нових незалежних князівств-держав.

Почитаємо ВРЕ (3-тє вид., т. 12, с. 94):

«Історія Київської Русі поділяється на п’ять етапів:

1- й етап (до 882 р.) — утворення феодальної держави зі столицею в Києві…;

2- й етап (882—911) — захоплення влади в Києві Олегом…;

3- й етап (911—1054) — розквіт ранньофеодальної монархії Київської Русі…;

4- й етап (1054—1093) — поява перших відчутних елементів розпаду…;

5- й етап (1093—1132) — посилення феодальної монархії у зв’язку з натиском половців…

У 1132р. Київська Русь розпалася, почався період феодальної роздробленості».

Не вдаватимемося до аналізу поданої класифікації, яку зробили російські радянські академіки. Скажемо лише, що вони продовжували «співати пісень» російської романовської концепції. Такий розподіл із наукового погляду — цілковитий абсурд. Підігнано під «романовську» концепцію «становлення Московської держави».

Звернімо увагу: з 1132 року перестала існувати єдина Велика Київська держава. Пробачимо «великоросам» їхнє забігання на п’ять років наперед. Чого не зробиш заради якнайшвидшого настання «величі Московії»! Однак російські академіки у ВРЕ підтвердили основний висновок: Ростовсько-Суздальська земля після 1137(1132) року не належала до єдиної Київської держави. А вище встановлено, що і з 862 до 1137 року вона не була землею Великого Київського князівства.

Кожна людина має право поставити просте запитання:

В які роки так звана Ростовсько-Суздальська земля належала до Великого Київського князівства?

І отримає відповідь: історія, що не ґрунтується на московських «доважках брехні», про подібну належність нічого не відає.


7


Дослідження підійшли до нового цікавого періоду — створення першого князівства в межиріччі Оки і Волги. З попереднього матеріалу відомо, що фінське плем’я меря до 1137 року жило собі здавна в межах своєї землі. Історія також засвідчила, що на той час у мерян не було князівської влади Рюриковичів, і взагалі, народ меря перебував на низькому рівні розвитку. Як підтвердили наші дослідження, меряни до середини XII століття жили в родоплемінному суспільстві, не маючи ні централізованої влади, ні великих міст. Вони проживали у глибоких тайгових лісах, переважно окремими сім’ями, рідко цілим родом із трьох-чотирьох сімей. Села або селища на одну, дві, три землянки були головними осередками мешкання фінських племен не лише до середини

XII століття, а й залишалися такими аж до XVIII століття. Цю думку-аксіому підтвердили також праці російських істориків, таких як С. М. Соловйов, В. О. Ключевський, М. І. Костомаров, О. О. Шахматов, Д. О. Корсаков і багато інших.

Цілком імовірно, великих міст як таких у мерян не існувало. Адже професор С. М. Соловйов у середині XIX століття засвідчив, що до приходу війська хана Батия міста так званої Ростовсько-Суздальської землі були насправді «невеликими селами, обгородженими частоколом». Слід гадати, що навіть ці «міста-села за частоколом» були вже набутком Юрія Довгорукого або його спадкоємців. Не міг же князь зі своєю дружиною підселюватися до нехристів-мерян.

Навіть Катерина II говорила про це: «Серед князів найподатливіший до помилок перед приходом татар був, безперечно, на мою думку, Георгій (Юрій Довгорукий. — В. Б.), син Володимира II: не одержавши Волинь і Галичину в уділ, він не давав ні хвилини спокою всім іншим удільним князям, своїм сучасникам, він налаштовував їх один проти одного, допомагаючи одним розправлятися з другими… Його відправили (вигнали.—В.Б.) на річку Клязьму… він побудував там кілька міст, яким дав назву тих міст, у яких йому відмовили на Волині, з-поміж інших він назвав Володимиром те місто, в якому він облаштувався, тому що Володимир був столицею Волині… Варто сказати, що є дві версії про Георгія (Юрія Довгорукого.—В.Б.), одна на його користь (яку нам підносила Москва.—В.Б.), друга — проти нього; я думаю, що перша — це версія Київських літописців, друга — версія літописців, які писали за нащадків Георгія (Юрія Довгорукого.—В.Б.), котрі облаштувалися спочатку навколо Москви, а потім і в самій Москві» [88, с. 131—132].

Катерина II цими словами пояснила багато чого. А саме: чому в неї виникла думка про необхідність вилучення давніх київських літописів; чому Юрій Довгорукий утік у чужі землі; чому в землі мері з’явилися «міста-села за частоколом» зі слов’янськими назвами. У своїх «Міркуваннях про проект історії Росії…» вона розповіла й про багато іншого. До речі, цією працею імператриця довела, що саме вона склала «Проект історії Росії…»

Якісь «селища» на місці сучасних Ростова (Великого) і Суздаля до приходу Юрія Довгорукого, мабуть, існували. Назви тих міст мали фінське походження: бо десь жили знамениті волхви, десь повинні були перебувати ритуальні «Кереметі з каменем Кардо-сярко». І, зрозуміло, мерянське «ритуальне місто» мало бути подалі від великих доріг (рік), у глухомані.

Чим же займалися меряни у XII столітті?

Проживаючи в заболоченій тайговій місцевості, фінські племена на той час не займалися землеробством. Основними їхніми заняттями були винятково полювання, рибальство та дике бджільництво. Злакові продукти, яких споживалося мало, меряни купували в булгар та інших південних народів. Московські байки про забезпечення Новгорода зерном із Ростовсько-Суздальської землі в ХІІ-ХІІІ століттях — цілковита брехня. У ті століття у країні Моксель не було орних земель. Притім ручне хліборобство, яке велося окремими родинами, не могло стати товарним. Воно не забезпечувало навіть потреб родини — виробника зерна. Усім зацікавленим нагадаємо, навіть волзькі булгари, які у X—XIII століттях були значно розвинутіші, ніж фінські племена, за свідченням великого Ібн-Фадлана, у ті часи зі злакових продуктів знали тільки просо. До того ж треба мати на увазі, що Волзька Булгарія в X—XIII століттях володіла значними степовими землями, на яких були чудові умови для землеробства.

До речі, волзькі булгари вважали своїх лісових західних сусідів звичайними дикунами.

Московський міф про великий торговельний «волзько-московський водний шлях», який нібито погубив шлях «із варяг у греки», також належить до вигадок російської історії. На північ від Волзької Булгарії з X до XVI століття не існувало ні розвиненіших народів, ні розвиненіших держав. Торговим центром була сама Булгарія.

Уся територія фінських племен, починаючи з кінця ХНІ століття, стала ареною битви й різанини, так званого «збирання землі російської». Так тривало більше 400 років. Навіть мандрівники, що відвідували Московію у XV—XVII століттях, говорили про її землю як про «територію постійного місця битви».

Однак повернімося до Юрія Довгорукого. Поглянемо, як історична наука визначила землю, куди 1137 року прибув князь- вигнанець зі своєю ватагою.

«… Пригадуючи плин і напрямок найголовніших приток Волги, які становлять водну мережу Мері, — ми можемо без великої помилки зробити висновок, що ростовсько-суздальська земля за Юрія Довгорукого обмежувалася плином цих рік, тобто її територія збігалася із землею народця Мері, поширюючись на північ до Білоозера, вгору за течією Мсти, Мологи, Костроми та Унжі, а на півдні обмежувалася Клязьмою і Москвою» [81, с. 95].

Хоч яким би шляхом досліджень іти, обов’язково приходимо в Мерянську землю. Не існувало іншої землі у майбутніх московитів у XII—XIII століттях. Та й пізніше. Д. О. Корсаков засвідчив прибуття 1137 року Юрія Довгорукого до «народця Мері».

Якщо ж згадати відому «Мапу Мерянської землі» (1872), складену графом О. С. Уваровим, — сумнівів не повинно виникати взагалі.

А далі Д. О. Корсаков продовжив свою думку, нагадавши аксіому, про яку російська наука забула: «Кордони ростовсько-суздальської землі усвідомлюються, за справедливою думкою п. Погодіна (професора.—В.Б.), в епоху монгольську, хоча, власне, і тоді неможливо було визначити їх точно. Цього точного розмежування не існувало… Невизначеність, неясність у всьому — ось її основна характеристична властивість. Це властивість усякого народу в період його історичного дитинства, у зародкову епоху його культурного розвитку» [81, с. 95].

Юрій Довгорукий прибув «у зародкову епоху… культурного розвитку… народця Мері». Тут нічого не вдієш — у світі завжди панували історичні закони розвитку, які ніколи й ні для кого не робили винятків. Тому країна Моксель, за свідченням багатьох учених, залишилася на століття найвідсталішою частиною навіть Золотої Орди, не кажучи вже про русичів-українців, ляхів, германців абощо.

Микола Олександрович Морозов у своїй книзі «Повісті мого життя», виданій у 1916—1918 роках, пояснив ще в ті часи російському суспільству безглуздість твердження про переміщення центру політичного розвитку й культури із давнього Києва в «частокольну Москву» після прибуття Юрія Довгорукого. «Усі ці переселення народів туди-сюди напередодні їхнього вступу в поле зору історії повинні бути зведені лише до переселення їхніх імен або, у кращому разі, — правителів, та й то з культурніших країн у менш культурні, а не навпаки».

Тобто, навіть поцупивши у русичів-українців їхню самоназву Русь, Московія на інше не мала історичного права. Поцупити чужу самоназву можна, але привласнити собі чуже минуле — цього історія нікому не дозволяє.

Розглянемо деякі факти перших років становлення Ростовсько-Суздальською князівства і переконаємося, що фінський язичницький етнос домінував у межиріччі Оки і Волги (і не лише там) до приходу війська хана Батия і до його приєднання до єдиної держави — Золота Орда; що в той період ніякого перетікання слов’ян із Подніпров’я і Новгорода історія не зафіксувала. Подібні аксіоми повинні стати домінуючими в історичній науці про IX—XIII століття.

Прибувши 1137 року в землю племені меря, Юрій Довгорукий просидів у тій землі до 1155 року, коли, згідно із «загальноросійськими літописними зводами», повернувся до Києва і зайняв великокнязівський престол. Однак сидів на ньому недовго, тому що вже в 1157 році помер. Вірогідно, Юрій Довгорукий не сидів на київському престолі жодного дня, а подібні «записи» є лише «вставками пізніших часів», як говорив О. О. Шахматов.

Зрозуміло, для чого подібні «вставки» «дописували» у так звані загальноросійські літописні зводи: для звеличення Московії та поріднення її з Великим Київським князівством і поріднення фінських племен зі слов’янами.

Усе підганялося під московську романовську ідею.

Однак зовсім не важливо, сидів чи не сидів Юрій Довгорукий два роки на Київському великокнязівському престолі. Він-бо не приєднував Ростовсько-Суздальську землю до Великого Київського князівства. Та й кияни, згідно з тими ж «загальноросійськими літописними зводами», після смерті Юрія Довгорукого або прогнали, або ж повбивали всіх «суздальців».

«…Розрив… позначився кривавою смугою, відчуження між північними переселенцями й покинутою ними південною батьківщиною було достименним фактом… негайно по смерті Юрія Довгорукого в Київській землі побили приведених ним туди суздальців по містах і селах» [8, с. 109].

Сусід-русич не міг убити сусіда-русича або його сина, який повернувся з далекої землі. Питання значно глибше: життєві принципи мерянина, що прийшов з Юрієм Довгоруким у Київську землю, різко відрізнялися від принципів слов’янина-полянина. Носій дикої лісової моралі, найчастіше нехрист, — ось кого не сприймали слов’яни. До речі, ця різка відмінність між московитом і українцем, передусім внутрішня, духовна, помітна й нині, по 850 роках. Мерянин-московит мало змінився за минулі століття, як мало змінився й русич-українець, якщо не брати до уваги рівень культури та знань. Московит і зараз, як кажуть, мудрий по шкоді, а його «чоботи — дорогу знають».

З 1157 року в Ростовсько-Суздальській землі з’явилася князівська династія, яка мала мерянський корінь. Позаяк син Юрія Довгорукого, так званий Андрій Боголюбський, народився в Мерянській землі, в мерянському середовищі, від матері-мерянки. Найвірогідніше, він народився у 1137 (1138) році, хоча московська історія стверджує інше. Однак навіть «загальноросійські літописні зводи» засвідчили, що Андрій Боголюбський від дня свого народження і до середини XII століття ніколи «не залишав свого тайгового закутка». То був «перший великорос» — «князь-залешанин».

Немає необхідності вивчати весь спектр історичного розвитку Ростовсько-Суздальської землі в XII—XIII століттях. Це надзвичайно обширна тема. Розглянемо питання лише з того боку, який стосується нашого дослідження.

Отже, як уже зазначалося, залучення фінських племен в орбіту влади князя йшло двома головними шляхами: поширення християнської релігії та безпосередній князівський примус до покори. Сприяли цьому торгівля, переміщення князя по землі, поява монастирів і церков, закладка «зачастокольних міст». Так народжувався новий племінний різновид московитів. Власне кажучи, то був звичайний фінський етнос, який прийняв північний різновид християнської релігії, що ґрунтувалася на «двовір’ї».

В епоху Андрія Боголюбського колонізація фінських племен почала набувати нових рис. Адже й сам Андрій Боголюбський, і більшість його «молодих дружинників» були вже не лише «християнами», а й мали безпосередньо мерянське (фінське) походження. Природно, що по закінченні 20—30 років «молоді отроки» в мерянській землі стали домінуючою силою князівства. Вони несли у своїх поглядах і діях суто північний лісовий компонент: уседозволеність, безкомпромісність, жорстокість. Виник конфлікт між молодими мерянськими «отроками» на чолі з Андрієм Боголюбським з одного боку і сторонніми дружинниками Юрія Довгорукого, які залишилися в Мерянській землі з другого. У протиборство вступили не просто молоді зі старими, або, по-іншому, нове зі старим. Зіткнулися носії мерянського способу життя й психології з носіями іншої цивілізації. Ось чому Андрій Боголюбський вигнав із Мерянської землі всю князівську знать, яка не виявляла у своєму побуті й психології фінського компонента.

«Отроки» мерянського племені вигнали зі своєї землі носіїв далеких і чужих для них звичаїв. Тому що, як побачимо далі, у XII столітті в Ростовсько-Суздальській землі навіть мови не могло бути про «єдиновладдя» і великі землеволодіння. У ті часи в майбутній Московії князь і його дружина існували переважно за рахунок збирання данини.

Кого ж вигнав зі своєї землі Андрій Боголюбський:

«Выгна Андрей єпископа Леона из Суждаля и братию свою погна — Мстислава, и Василька, Михалка Юрьевичев и два Ростиславича, сыновца своя, и мужи отца своего передние» [81, с. 110].

Якби йшлося про вигнання з Ростовсько-Суздальської землі лише рідні та «мужи отца своего передние», то можна було б робити різні припущення. Але коли одночасно із землі виганяється і єпископ — маємо зовсім іншу картину. По-перше, Андрій Боголюбський (великий парадокс!!!) зовсім не зважав на християнського владику — він його принизив і вигнав. По-друге, як пише той же літопис, «он… быв одинаково ласкав до… Христианства и до все поганы» [81, с. 111].

Усе з’ясувалося. Андрій Боголюбський ще не був справжнім християнином, до релігії йому поки що байдуже. Як мінімум, він сповідував «двовір’я». У нього ще не християнські критерії моралі.

«Мерянські отроки» першого покоління не могли сприймати християнську релігію в її чистому первозданному вигляді. Вони її сприймали у «двовір’ї», тобто поєднуючи християнство з фінським язичництвом.

Навіть у XVI столітті на землі Московії існувала не одна сотня каменів Кардо-сярко, яким одночасно з поклонінням Богу поклонялися московити. Можна уявити, що діялося в Ростовсько-Суздальській землі в XII столітті!

Ось чому був вигнаний єпископ Леон — він перешкоджав і забороняв поклоніння язичницьким фінським богам. Про єпископа Леона Московія забула. Зате Андрія-нехриста прозвала — Боголюбським. Того, який, згідно з тими ж «загальноросійськими літописними зводами», спалив київські храми.

Андрій Боголюбський мав виключно мерянське коріння, тобто і батько, і мати його походили з фінського середовища. Після того як Катерина II особисто відредагувала «Родовід князів російських», робити з ним нема чого. Хоча зупиняти роботу не варто. Знаходить той, хто шукає.

Після князя Андрія Боголюбського Ростовсько-Суздальська земля продовжувала залишатися землею, заселеною плем’ям меря.

Російський професор Д. О. Корсаков так підсумував кінець ХІІ століття у тій землі:

«Ростовське князівство з його уділами: Ярославлем, Углече-Полем і Костромою займало область середнього плину Волги та її північних приток: Мологи, Шексни, Костроми, правого берега Унжі й південної притоки Волги — Которослі, збігається більшістю своїх уділів із межами Чудського народця Мері, який жив на цьому просторі. Тільки Білоозерський уділ виходив за ці кордони (там жило фінське плем’я весь.—В.Б.). Ростовське князівство межувало в XIII—XV ст. на заході та півночі із землями Великого Новгорода, на сході — із князівством Нижегородським, на півдні — із князівствами Суздальським і Переяславль-Заліським» [81, с. 194].

У прикордонній зі слов’янами землі в XIII—XV століттях була територія, заселена племенами фінського етносу. Крім того, дуже цінне й друге свідчення професора:

«Раніше за всіх відокремлюється Ростовське князівство, за ним — Переяславське, а потім Суздальське (1216). Володимир Клязьменський, “стольне місто” великого князівства землі Ростовсько-Суздальської, не становив спеціального уділу: це було місто великого князя… Суздальське князівство наприкінці XIII ст. виділяє три уділи: Городецький, Нижегородський і Московський» [81, с. 123—124].

Напрочуд цінні свідчення! Укотре відкриваємо істину: московський князівський уділ з’явився вперше тільки наприкінці ХІІІ століття! Тобто в часи Золотої Орди і саме у її складі. Розмови про Московське удільне князівство, що нібито існувало до 1272 року, не мають підстав. Це «приписки» наступних часів. Навіть селища Москви не існувало до третього перепису населення 1272 року, проведеного Золотою Ордою у своїх улусах.

До середини XIII століття в кожне ледь помітне селище садили князя. Настільки розмножилися.

Ось на які уділи посадив своїх синів у 1212 році Ростовсько-Суздальський князь Всеволод (Велике Гніздо): «…разда волости детям своим». Старшому, Костянтину, дав Ростов; другому, Юрію, — Володимир; третьому, Ярославу, — Переяславль; четвертому, Володимиру, — Юр’їв (Польський)… Менших двох синів, Святослава та Іоанна, поручив він Юрію» [81, с. 123].

Більше не було чого ділити. Москви до 1212 року не існувало навіть як дрібного сільця. Такий ще один парадокс московської «історії».

Із князювання Андрія Боголюбського в Ростовсько-Суздальській землі почався страшний розбій і різанина. Задля дослідження теми розглянемо коротенько матеріал про дві так звані Ліпицькі битви, які відбулися в мерянській землі в 1177 і 1216 роках.

Згідно із «загальноросійськими літописними зводами», після вбивства Андрія Боголюбського на Ростовсько-Суздальському великокнязівському престолі два роки сидів його брат Михайло (з 1175 до 1177 року). Імовірно, і князь Михайло закінчив своє життя у такий же спосіб, як і Андрій. Але історія про це мовчить.

Після кончини князя Михайла почався новий розлад. Ростовці запросили на Великокнязівський Володимирський (на Клязьмі) стіл Мстислава Ростиславовича із Новгорода, котрий незабаром до них і прибув:

«Мстислав поспішив до Ростова й, нашвидку зібравши військо, пішов до Володимира, бажаючи… запобігти обранню іншого князя…» [89, с. 2].

Проти нього повстала Ростовсько-Суздальська земля (за винятком Ростова), бо побажала мати свого князя-мерянина — Всеволода (Велике Гніздо). Після невдалих спроб примирення дружини рушили назустріч одна одній «и сступишася у Юрьева меж Гзы и Липицы» [89, с. 3].

«Загальноросійські літописні зводи» дають мало матеріалу про «саму битву». Хоча то була звичайна дрібна сутичка: «Всеволод геть розбив Мстислава, котрий із дружиною (Ростовською.—В.Б.) втік до Ростова. Утрати з його боку були вельми незначні, тому що, крім убитих трьох бояр… “Ростовци… все повязаша, а у Всеволодова полку не бысть пакости”» [89, с. 4].

Так виглядає перша Ліпицька битва 1177 року, в якій зійшлися меряни з мерянами. Загинуло троє новгородських бояр, які прийшли разом із Мстиславом до Ростова.

«Бойовище залишилося за Всеволодом, а тому Володимирці його подбали про поховання вбитих» [89, с. 4].

Так розповідає літопис у викладі археолога О. С. Уварова.

Той же О. С. Уваров і його команда в 1852 році розкопали всі курганні поховання Ліпицької битви 1177 року.

Усі Ліпицькі кургани 1177 року є круглими й повністю тотожні мерянським курганам:

«Тут, крім чотирьох курганів, піднімався ще пагорб, котрий був досліджений 15 липня 1852 року. Кургани найрізноманітнішої величини мали від 17 до 142 аршин в окружності й від 1,5 до 3-х аршин висоти… У першому кургані відкопані кістки тварин, імовірно, конячі. У другому… був людський кістяк, геть зотлілий. У третьому також нічого не знайдено, крім маленького залізного списа. Нарешті, четвертий курган виявився спільною могилою, в яку закопали вбитих після битви… На глибині 3-х аршин відкопано 29 кістяків. Три з них лежали осібно у трьох трунах, ногами на схід і зі складеними на грудях руками… Інші 26 кістяків були складені купою, без усякого порядку і в різних напрямках…

Останній насип, так званий пагорб… досліджений пробними канавами… Таких канав викопано п’ять, і всі вони довели, що пагорб був насипаний не над могилою, а насипаний на поверхні землі, над купою вбитих коней і різної розламаної зброї» [89, с. 4, 5].

Розкопані графом О. С. Уваровим поховання Ліпицької битви 1177 року засвідчили, що серед усіх загиблих тільки троє християн, які поховані за християнським звичаєм, а 26 кістяків, знайдених «купою», — поховання мерян-язичників. Священик ніколи б не дозволив поховати християн, не зорієнтувавши їх ногами на схід.

Зовсім неважко було класти людину в могилу, зорієнтованою на схід. Цілком можливо, і ті, хто ховав, і ті, хто керував похороном, і священик (імовірно, сам єпископ) розуміли, що з полеглими язичниками цього робити не слід.

Вражають беззаперечні факти збереження старих мерянських звичаїв при похованні в курганах. Привертають увагу поховання християн і язичників в єдиному кургані, що зайвий раз доводить його мерянське походження. Мерянський етнос, переважно язичницький, був домінуючий не тільки в селищах, а й у дружині князя. Меряни-язичники у складі князівської дружини не почували себе чужорідним, стороннім елементом.

До речі, знайдені на Ліпицькому бойовищі 1177 року два окремих мерянських кургани також свідчать багато про що. По-перше, в них, безперечно, були поховані меряни-язичники; по-друге, то були не прості воїни дружини, а «полководці» (знатні люди); і по-третє, князівську еліту становили не лише християни, а і язичники-меряни.

Як бачимо, до 1177 року населення Ростовсько-Суздальського князівства повністю належало язичницькому фінському етносу.

Цікавий опис другої Ліпицької битви, яка відбулася в 1216 році між військами ростовсько-суздальських князів і військами князів із Новгорода, Пскова і Смоленська, які прибули на допомогу князеві Костянтину. Перші виступали під керівництвом добре відомих Юрія і Ярослава Всеволодовичів.

Зійшлися, по-суті, слов’яни з фінськими племенами.

Згадаймо: військо князів Юрія та Ярослава було розгромлене й практично знищене.

Ось склад війська володимирських князів за О. С. Уваровим: «За Юрієм ішло велике військо, набране з Муромців, Бродників, Городчан і зі всієї сили Суздальської землі: “бяшет бо погнано и из поселей и до песльца”. Із цього видно, що той, у кого не було коня, пішов пішки» [89, с. 7].

А професор С. М. Соловйов написав простіше: «У них були сильні полки, вся сила Суздальської землі, тому що всіх погнали» [90, с. 143].

Військо супротивної сторони очолював князь Мстислав Мстиславович (Удатний), що правив у Новгороді. До речі, спільне військо Мстислава було в кілька разів менше від війська Юрія. Хвалькуватий князь Ярослав Всеволодович (батько так званого Олександра Невського) навіть пишався: «…на одного вашого припадає по сто наших» [90, с.142].

Це ті Ярослав і Юрій, які згодом, у 1237 році, згідно з «загальноросійськими літописними зводами», очолили ростовсько-суздальське військо проти хана Батия.

Отже, Мстислав Удатний зі своїми союзниками (Смоленський князь Володимир, Псковський князь Володимир і Ростовський князь Костянтин) повністю розгромили військо Юрія, Ярослава, їхніх братів і союзників. За «літописними зводами», було знищено 9233 вояки і лише 60 було взято в полон. Новгородці втратили п’ять осіб, а смольняни — одну людину. Вражаючі цифри! Особливо співвідношення.

Володимирський князь Юрій Всеволодович утік із бойовища: «…прискакавши (у Володимир.—В.Б.) на четвертому коні, а трьох загнав; прискакав він у самій сорочці, без сідла» [90, с. 146].

Навіть штани загубив! Ще раніше з бойовища втік Ярослав Всеволодович (батько Олександра Невського): «Ярослав також прибіг сам у Переславль на п’ятому коні, а чотирьох загнав» [90, с. 146].

Такі «великі полководці» землі московської, які нібито протистояли ханові Батию в 1237—1238 роках. В. де Рубрук свідчив 1253 року, що один із цих «государів» пішов у війську хана Батия на захід, будучи на посаді командира чи то сотні, чи тисячі.

То чим же прикметна для нас Ліпицька битва 1216 року? Про що вона свідчить?

По-перше, на місці знаменитої битви 1216 року був насипаний ритуальний круглий мерянський курган, у якому похований мерянин-язичник. Тобто і в 1216 році у війську Ростовсько-Суздальської землі серед знаті було багато мерян-язичників, окрім рядових воїнів і жителів землі. Тому й зберігалися мерянські (фінські) ритуальні звичаї.

Археолог О. С. Уваров писав:

«Тому необхідно простежити, до якого часу тривав звичай насипки курганів; тут ми маємо докази, що обряд, власне, язичницький, незважаючи на введення християнства, довго ще зберігався між Мерянами. Таким чином, ми бачимо на полі Ліпицької битви 1216 року курган, насипаний над одним лише трупом… Крім того, наші хронографи XVI і XVII століть містять (не одну розповідь.—В.Б.), у яких ще точніше з’ясовується значення високих могильних курганів: “И со многим плачем ту от невегласов погребен бысть (Волхв) окаянный великою тризною и могилу ссыпаше над ним вельми високу, яко же обычай есть поганым”» [4, с. 73].

I в першій половині XIII століття меряни-язичники становили основу населення Ростовсько-Суздальської землі. А граф О. С. Уваров навіть засвідчив, спираючись на хронографи, що подібне мало місце в Московії XVI—XVII століть.

Не розповідатимемо про всі круглі мерянські кургани, які залишилися по Ліпицькій битві 1216 року, тому що й у них були «знайдені кістяки, які лежать безладно». Християнських курганів серед них не виявлено.

По-друге, Ліпицька битва 1216 року засвідчила винятково низький рівень розвитку Ростовсько-Суздальської землі, народу і князівства. Можна уявити собі рівень військового мистецтва мерян і їхніх «государів», якщо 3—4-тисячна дружина Мстислава Удатного вщент розгромила 12—15-тисячну, по суті, юрбу, втративши всього шість воїнів, а знищивши 9233 вояків — представників фінського етносу.

Тут може йтися про розумовий розвиток населення, засоби військової техніки (мечі, кольчуги, бойові сокири, шоломи, щити й т. д.) кожної зі сторін, військову тактику і стратегію і, нарешті, про звичайну психологічну стійкість. Згідно з літописом, це навіть не битва, а звичайне знищення великого скупчення людей.

По-третє. Укотре переконуємося: у першій половині XIII століття, до приходу війська хана Батия, у країні Моксель домінував фінський етнос.

Загальна ж кількість населення (Ростовсько-Суздальське, Рязанське, Муромське та інші князівства) становила біля 200 тисяч, тому що коли князь Юрій, утікши з бойовища, прискакав до Володимира і попросив жителів захистити місто, то почув у відповідь:

«Князю Юрію! З ким нам боронитися? Брати наші побиті, а інші в полоні, а інші прибігли без зброї, з ким нам стати?..

У Володимирі залишався люд не ратний: попи, ченці, жінки та діти…» [90, с. 146].

І так було по всій Ростовсько-Суздальській землі в 1216 році.

Фінський етнос до приходу війська хана Батия становив підґрунтя, на якому утворилася Московія.

З 1238 року татари і фінські племена отримали єдину батьківщину. Територію Московії почали масово заселяти представники татар (тюркські племена).


8

Тмутараканська земля


Вивчаючи добатийовий період московитів, не можемо не згадати про літописну Тмутаракань.

Перші видатні російські історики, такі як:

Андрій Іванович Лизлов (? —1696),

Василь Микитович Татіщев (1686—1750),

Михайло Васильович Ломоносов (1711—1765),

Герард Фрідріх Міллер (1705-1783), визначали Тмутаракань як Рязанську землю (Рязанське князівство).

Саме слово «тмутаракань» слугувало для київських русичів ознакою далекої відсталої землі. І якщо за літописами до Тмутараканської землі навіть ходили деякі князі династії Рюриковичей, то ніколи та земля не визначалася як земля, що належала до Русі. Тмутаракань існувала як окрема далека земля.

Цікаво зазначити, що земля, яка лежала за Тмутараканню, величалась «Залесской, или Залешанской», тобто яка знаходиться чи то за лісом, чи взагалі чорт-зна-де. І дорога в X—XIII століттях до «Залешанской» землі лежала через Тмутаракань. Не відкриваємо «нову Америку», лише посилаємося на російські історичні джерела, насамперед на «общерусские летописные своды».

Відкриємо праці перших російських істориків і відчуємо весь комізм і трагізм російської так званої історичної науки. Вони все зуміли переіначити, та з Тмутараканню — опізнились.

Праця А. І. Лизлова «Скифская история» була написана у 1692 році, тож про «Таманську Тмутаракань», звичайно, нічого розповісти не могла.

Відомий науковець М. І. Новіков, який без дозволу Катерини II у 1776 і 1787 роках видав цю книгу, підредагувати її теж не міг, бо так званий «Тмутараканський камінь» «знайшли» за наказом Катерини II тільки у 1792 році. А наказ про перенесення імені Тмутаракань на Таманський півострів з’явився тільки наприкінці 1794 року, після «з’ясування» цього питання у праці О. І. Мусіна-Пушкіна «Историческое исследование о местоположении древнего Российскаго Тмутараканскаго княжения» (СПб., 1794).

Зазначимо, що праці М. В. Ломоносова, В. М. Татіщева та Г. Ф. Міллера дуже часто переплітались, бо професор Г. Ф. Міллер редагував «Историю российскую» В. М. Татіщева, а з Ломоносовим особисто ворогував. Чого тільки варта їхня суперечка щодо «імені та походження народу російського», що точилась у 50-ті роки XVIII століття.

Але стосовно Тмутаракані всі дотримувались однієї думки:

Тмутаракань — це Велике Рязанське князівство та його земля.

Скільки б не викривалась та не спростовувалась російська історична облуда, осягнути її у повному обсязі неможливо. Тому не ставитимемо перед собою такого завдання. Звернемо увагу тільки на те, що лежить на видноколі.

Отож, вигадки російських державних мужів та істориків про Тмутаракань (Тмуторокань).

В «Истории Российской» В. М. Татіщева, що охоплює період до 1462 року, яка видавалась у 1768—1784 роках з особистого дозволу імператриці Катерини II і редагувалась (окрім останнього тому) російським академіком Г. Ф. Міллером, абсолютно чітко визначалось: «Тмутаракань… ныне Рязанская провинция» [72, т. 1, с. 249].

Цілком свідомо В. М. Татіщев, Г. Ф. Міллер і сама Катерина II, як і всі інші на той час, дотримувались цієї незаперечної істини. Тобто ще на початку XVIII століття істина про Рязань-Тмутаракань не спростовувалась. Ніяких суперечностей про термін та поняття Рязань-Тмутаракань серед істориків і державців Московії не було.

Однак треба пам’ятати, що саме на 70—80-ті роки XVIII століття припадає посилена експансія молодої Московської імперії на Південь (Кавказ і Україну). У «Записках Императарскаго Одесскаго общества истории и древностей» досить-таки чітко визначено:

«Крымский полуостров взят 1771 г. апреле и мае месяцах весь, даже и столица их Бахчисарай, князем генерал-майором Щербатовым…

Против Крымскаго полуострова остров Тамань, который взят с помощью флота того же 1771 г. в июле месяце» [77, т. 14, с. 89].

Та, як пам’ятаємо, ті московські війська довелося вивести: спочатку — із Тамані, а згодом — із Криму. Європейські країни не підгримували військовий азарт молодої зубатої імперії. Основний посил Європи: не маєте на ті землі історичного права.

Хоча знаємо, що на ті роки Московська імперія вже поцупила в українського народу Київський спадок і привласнила його собі. А народ України (Русі) прозвала малоросами, бо себе возвеличили до великоросів. Усе це чинилося відверто і нахабно — імперія показувала Європі свої м’язи, а та задкувала.

Та м’язи м’язами, а причини на взяття Тамані треба було шукати. На захоплення Криму як київського спадку Європа, хоча і кволо, без ентузіазму, але все ж таки погоджувалась. Залишалось лише посунути з Криму Отгоманську імперію (Туреччину).

Ще повсюдно на Півдні (Крим і Кавказ) точилась війна, а вже у 1773 році Катерина II скерувала «в южную Россию» експедицію науковців на чолі з «академиком С. -Петербургской Академии Наук Гильденштедтом», яка працювала «на юге России» от «Черкасска и Ростова до Таганрога» впродовж 1773—1774 років. Щось гарячково шукали, та не знайшли. Але поклали початок.

4 грудня 1783 року імператриця Катерина II своїм указом створила відому «Комісію для складання записок про давню історію, переважно Росії…». До складу «Комісії» увійшли досить відомі люди імперії. Ось їх перелік:

X. А. Чеботарьов (1746-815);

А. О. Барсов (1730-1791);

П. С. Паллас (1741-1811);

О. І. Мусін-Пушкін (1744-1817);

І. І Лепехін (1740-1802);

М. Болтін (1735-1792);

І. П. Єлагін (1725-1794);

М. М. Бантиш-Каменський (1737-1814);

О. Ф. Малиновський (1762-1840);

О. В. Храповицький (1741-1801).

Працюючи над «складанням записок про давню історію, переважно Росії», члени «Комісії» не могли не звернути увагу на парадоксальну ситуацію, яка складалася навколо майбутньої Московії.

По-перше, Тмутаракань, тобто Рязанська земля, у давні часи повністю відтинала майбутню Московію від Великого Київського князівства. За літописами, київські князі далі Тмутаракані не ходили. Бо у ті часи зв’язок між Києвом та Ростовсько-Суздальською землею міг відбуватися тільки через Рязань. Інших шляхів сполучення не існувало. Отож, виходило, що у IX—XII століттях не існувало зв’язків між Києвом та Ростовом. А перед «Комісією» стояло завдання — поєднати старі київські літописи з ростово-суздальськими. Таким чином дати право Московській імперії на спадок Великого Києва.

По-друге, старі літописи чітко свідчили, що Тмутаракань, як князівство, з’явилась значно раніше від Ростовсько-Суздальського. Отже, Рязань і її князівство передували Володимирському, що свідчило про походження династії ростовсько-суздальських князів саме з Рязані, бо тільки з неї могла колонізуватись майбутня Московія. Ми ж пам’ятаємо, що київські князі далі Тмутаракані не ходили.

Звичайно, це потребувало негайної реакції і про все доповіли Катерині II. Імператриця почала діяти у цьому напрямі.

Уже навесні 1785 року за наказом Катерини II на Тамань направили члена катерининської «Комісії» Петра Симона Палласа із завданням знайти там майбутню Тмутаракань.

Катерина II, мабуть, за порадою своїх поплічників, вирішила «одним пострілом убити двох зайців». Перенісши назву «Тмутаракань» на Тамань, вона прив’язувала його до Великого Київського князівства, що «історично» обгрунтовувало домагання Московської імперії на цей півострів, а з другого боку — прибирало з Рязанської землі її питоме ім’я Тмутаракань і давало змогу мати Московії прямий шлях на Київ, бо Рязань-Тмутаракань прибиралась з історії.

Що цікаво, П. С. Паллас ще у 1785 році знайшов «Таманську Тмутаракань». Звернімо увагу: він це зробив за сім років (1792) до офіційного «відкриття» так званого Тмутараканського каменя.

Ось уривок із доповідної записки професора П. С. Палласа Катерині II «Разныя замечании касательныя до острова Тамани»:

«Город Темрюк лежит посреди болота и камышей, кои оттуда до самаго Ачуева простираются, на небольшой площадке земли, и судя по малой его обширности и по малому пространству земли вокруг него находящейся, на коей нет никаких признаков от древних развалин, нельзя полагать, чтоб тут состоял пред сим древний “Тмутаракань”, как об нем некоторые… думают; а вероятнее, кажется, мнение тех, кои утверждают, что сим именем назывался напред сего нынешний город Тамань» [77, т. 10, с. 234].

Доповідна записка була написана П. С. Далласом в одному примірнику і, звичайно, як усі засекречені катерининські матеріали, ніколи б не побачила світ. Але через те що військову охорону П. С. Далласа забезпечували люди із війська князя Г. Потьомкіна-Таврійського, то в наказі про експедицію професорові дозволялось надати князеві копію доповідної записки. Ось так цей секретний матеріал у 1877 році побачив світ у десятому томі «Записок Императорскаго Одесскаго общества истории и древностей» із записом: «Извлечено из бумаг походной канцелярии князя Потемкина-Таврическаго. Представлены 24 августа 1785 года. Автор — академик Л. С. Паллас».

Усе надзвичайно просто!

Однак на цьому історія з Тмутараканню не закінчилась. Хоча на той час уже померли В. М. Татіщев і Г. Ф. Міллер, головні автори, які описували давню Рязань-Тмутаракань та які мали доступ до давніх першоджерел, що засвідчували ці істини, та залишалось багато авторитетних людей імперії, які не сприймали відверту фальшивку. До таких належали: князь М. М. Щербатов, історики В. В. Капніст, К. Ф. Калайдович та десятки інших. Отож, чинився таємний спротив спробам фальсифікації.

І не властиво було самій Катерині II кидати справу на півдорозі. Тож було вирішено знайти незаперечний доказ належності імені Тмутаракань саме Тамані. Зрозуміло, що таким доказом міг стати тільки письмовий запис про це. Проте давню книгу із таким записом виготовити важко, потребує багато часу і клопоту, тоді вирішили «знайти» запис на камені.

І «знайшли» такий камінь на Таманському півострові у 1792 році. «Знайшов» його майор єгерського батальйону Розенберг.

І Ось як ці події описав П. С. Паллас після своєї чергової мандрівки у 1793—1794 роках до Криму і Тамані:

«Первый предмет, который останавливает внимание путешественника, когда едешь от города Тамани, это небольшой домик, построенный по повелению блаженной памяти Монархини (Катерини II.—В.Б.), между двумя песчаными холмами, на юг і от города. Домик этот построен для сохранения в нем замечательнаго мрамора с древнею русскою надписью. Мрамор, открытию и сохранению которого мы обязаны майору Розенбергу, найден у Казармы стоявшего в Тамани егерского батальона, где он служил порогом у дверей. Вице-адмирал Пустошкин, флотилия котораго плавала в здешних водах, перевез его в Николаев, откуда по повелению Государыни камень этот как исторический памятник был перевезен и восстановлен обратно на месте его первоначальнаго открытия в построенном для него вышеупомянутом домике. Памятник этот состоит из белаго мрамора и имеет три аршина и три вершка длины; нижняя часть его, также как и края, выполированы; верхняя же часть неполирована и в ней пробита дыра как-бы для двернаго пробоя или крюка…

Надпись, находящаяся на одной из оконечностей камня, тем более замечательна, что доказывает, что Тамань есть древняя Тмуторокань, где имел прежде свою резиденцию один из родов русских удельных князей… трудно объяснить причину, послужившую поводом к составлению этой надписи на камне…» [77, т. 13, с. 70].

Зараз цей так званий Тмутараканський камінь зберігається у санкт-петербурзькому Ермітажі. Уже вкотре пропонується московським академічним інститутам провести хімічний і структурний аналіз «Тмутараканського каменя» і порівняти його з таким же аналізом мармуру, який у ті роки використовувався для оздоблення санкт-петербурзьких палаців. І переконатися, що той мармур одного видобутку і привезений із Європи.

«Тмутараканський камінь» — звичайна катерининська фальшивка!

У 1065 році «Тмутараканський князь» не міг возити з собою важку брилу мармуру, аби вибити на ній нікому непотрібний напис. Мармур в XI столітті ні на Тамані, ні в Криму не видобували. І князі його не використовували у побуті.

І якби «Тмутараканський камінь» усі 700 років пролежав чи в землі, чи на її поверхні, то напис би повністю зник. Це аксіома!

До речі, в Ермітажі так званий Тмутараканський камінь у 70-ті роки минулого століття ховали і не виставляли, бо багато відвідувачів дивувалось саме з цього приводу — чіткості напису.

Ось що повідомляє Велика Радянська Енциклопедія:

«Тмутаракань, др(евне)-рус(ский) город на Таманском п(олуостр)ове у станицы Таманской. В 8—9 вв. на месте Т(мутаракани) располагалось поселение Таматарха, подчинявшееся Хазарскому каганату. После разгрома Хазарского каганата в 965 г. киевским князем Святославом Игоревичем на месте Таматархи возникла Т(мутаракань), к(ото)рая стала политич(еским) центром созданного здесь Тмутараканского княжества…» [2, т. 26, с. 16].

Здавалося, ця московська вигадка непорушна. Хоча ще за царських часів її спростовували десятки істориків, у тому числі російських. Та головне полягає у тому, що вигадка про «Таманську Тмутаракань» суперечить звичайним «загальноросійським літописним зводам»:

«…Коли у 1194 р. Олеговичі вирішили повернути до Чернігова Тмутороканські землі, то рушили в похід на Рязань. Але Всеволод Суздальський заявив про підтримку Рязані, і Олеговичі повернули назад. Отже, Ігор спрямовував свої війська у 1185 р. не на Тамань, а у верхів’я і середню течію Дону. “Тмутараканський бовван” — володар тих земель… тут натяк на Всеволода Суздальского» [73, с. 116].

І така згадка про Тмутаракань-Рязань у літописах не одна. Причина цього явища надзвичайно проста: коли Катерина II зі своєю «Комісією» вдалися до відвертого фальшування поняття «Тмутаракань», а це 1792—1794 роки, на той час більшість так званих «общерусских летописных сводов» уже були написані й видруковані. Як писав М. М. Карамзін, «були знайдені».

Зрозуміло, якщо Рязань у давні часи була Тмутараканню, то історію Ростовсько-Суздальської землі потрібно трактувати і подавати по-іншому. Вона повністю залежала від Тмутаракані (Рязані) під час становлення.

У жодному з давніх європейських (особливо Візантійських) джерел, а їх достатньо, немає згадки про Тмутаракань на Таманському півострові. Упродовж X—XIII століть всі (абсолютно всі!) європейські джерела розповідають про місто Матрику (візантійці писали — Матраха) на Таманському півострові та про царів, які мешкали у цьому місті.

Ці джерела навіть гадки не мали про Тмутаракань. Знаменитий монах Юліан Угорський на початку 30-х років XIII століття (звернімо увагу, ще до навали хана Батия) зі своїми товаришами відвідав Таманський півострів.

Ось що він засвідчив:

«Отцы же проповедники, желая обратить неверных, отправили вторично четырех из своей братии искать упомянутого народа. Они… через Болгарию, где царствовал Ассан, и Романию, с охранною грамотою и иждивением Белы, ныне короля Венгерскаго, достигли до Константинополя. Отсюда пустившись на море через 33 дня прибыли в страну, которая именуется Сихия, в город именуемый Матрика (свідчення.—В.Б.), где князь (король.—В.Б.) и народ называют себя христианами, имеющими книги и священников греческих. Князь (Государь) имеет, говорят, сто жен… Здесь, надеясь иметь товарищей путешествия и ожидая их, пробыли пятьдесят дней…» [77, т. 5, с. 999].

Свідки минулих століть, які якимсь чином мали відношення чи навідувались до Тамані, такі як: Костянтин Порфірородний (905—959), угорський монах Юліан (1235), Вільгельм де Рубрук (1253), не знали про існування Тмутаракані на Таманському півострові. Навпаки, своїми творами вони заперечили її існування. Давні історики знали на Таманському півострові місто Матрику та державу Сіхію — країну Адигів.

У російській імперській історії довгий час слово «Тмутаракань» до Тамані не приживалось. Тоді Мусін-Пушкін, знаменитий російський фальсифікатор, один із ініціаторів «Тмутараканської брехні», особисто доповів імператорові Олександру 1.1 ось що сталось:

«В заключение граф Мусин-Пушкин говорил: “Теперь в сей истине уже не сомневаются: ибо государь Император именным своим указом повелел именовать остров Тамань Тмутараканиею”» [6, т. 8, с. 299].

Таким чином ім’я рязанської Тмутаракані було нав’язане Тамані.

Цікаво те, що подібний указ про Тмутаракань видавала наприкінці свого життя Катерина II.

Чого домагалася Російська імперія, переносячи ім’я Тмутаракані з Рязані та Рязанського князівства на Тамань і Таманський півострів?

Було кілька стратегічних цілей. Поговоримо про основну з них: надати Москві і так званій Ростовсько-Суздальській землі прямий вихід на Київ. Велике Рязанське князівство (Тмутаракань) свого часу відтинало «Заліські» землі від Великого Київського князівства (X—XII століття). Тмутаракань, яка безпосередньо межувала з Булгарією, мала у своїй структурі населення декілька тюркомовних племен, до яких належали буртаси, мещеряки (мішари), що мешкали по всій річці Ока аж до сучасної Калузької області. Отож, Тмутаракань закривала вихід на Київ для Ростова і Суздаля, у яких мешкали переважно фінські племена мері та муроми.

Зрозуміло, що колонізація з Києва «Заліської» землі могла відбуватись тільки через Тмутаракань, і написані («знайдені») на той час літописи, особливо Кенігсберзький (Радзивилівський), подібні твердження не заперечували. їх неможливо було знищити, бо ті літописи «знайшов» і оприлюднив Петро І у 1716 році.

Ця дилема походження Ростовсько-Суздальської землі, як похідної від Тмутаракані (Рязані), переслідувала Катерину II та її найближче «інтелектуальне» оточення майже 25 років, доки

не було прийняте рішення про перенесення імені Тмутаракань на Таманський півострів.

Це дійство відбувалось настільки цинічно та нахабно, що викликало значний опір тогочасних російських істориків і взагалі освічених людей. їхній спротив був придушений російською цензурою та державними указами, які забороняли називати Рязанське князівство Тмутараканню.

Але, що цікаво, цю відверту брехню після деякого вичікування проковтнула і європейська історіографія. Хоча Європа зберігала у своїх архівах документальні свідчення Візантійської імперії та Константинопольського Патріархату X—XIII століть, в яких таманській Тмутаракані абсолютно немає місця.

Однак це тема іншої розмови, чому європейські історики так залюбки сприйняли московські «доважки брехні».

ЧАСТИНА ДРУГА

ТАТАРО-МОНГОЛИ

1


Розумна людина врешті-решт зверне увагу на безглуздя словосполучення «татаро-монголи». І справді, з якого боку не підходь до нього, а серйозно сприймати його неможливо. Навіть помінявши місцями складові на «монголо-татари», не позбуваємося безглуздя.

І якщо звернутись до праць тогочасних істориків, таких як: Плано Карпіні, Вільгельм де Рубрук, Рашид-ад-Дін, Джувейні та сотні інших, такого словосполучення у них не знайдемо. Є татари, є монголи, але давні історики ніколи не вживали термін «татаро-монголи». Не одну сотню років відомо, що татари — давній народ, який належить до тюркської гілки. За мовою, побутом, культурою та всіма зовнішніми ознаками — це цілковито тюркський етнос.

У той час як монголи — самостійний, незалежний від тюркської спільноти етнос, який належить до монголоїдної раси. Маємо ось такі незаперечні істини.

Отож, ніякого поєднання цих народів у одному словосполученні бути не може. Все одно, що назвати московитів татаро-чукчами. Цього робити не слід: і нерозумно, і некоректно.

Обидва терміни штучні і не мають права на існування. Термін «монголо-татари» є звичайна вигадка російської націонал- шовіністичної науки, використаний для приниження тюркських племен, будівничих Золотої Орди. Настав час прибрати його з історичної науки. Сьогодні ми з вами зуміємо це зробити.

Ось що пишуть сучасні казахські історики: «В. Л. Егоров отмечает, что словосочетание монголе-татары (как и татаро- монголы) появилось столетия спустя после распада монгольских государств, его впервые применил в 1823 г. П. Наумов» [45, т. 2, с. 282].

Отже, словосполучення було вигадане московитами саме в ті часи, коли вони писали свою «героїчну» історію. Хоча М. М. Карамзін у праці «История государства Российского», яку писав із 1803 до 1826 року, цього терміну не вжив жодного разу.

Вносячи до російської історичної науки суцільні вигадки та стовідсотково спираючись на каркас такої будови, московити одночасно запустили облуду про так званих монголо-татарів. Вони так посилено пропагували впродовж ста років цей термін, що він спочатку прижився на сторінках московських історичних писань, а згодом його запозичила і Європа.

А ось як під це словоблуддя цілком серйозне наукове видання «Энциклопедический словарь» підводило наукову базу:

«По первоначальному плану Батыю предполагалось дать 30 000 войска; нет оснований думать, что это число было потом изменено в ту или другую сторону. В это же войско входили и 4000 монголов с семьями, даных Чингисханом в каждый улус, в виде разсадника монг(ольского) элемента; главную же часть войска Батыя составляли татары — около 25000 душ с семьями. Таким образом, господство у нас (у Московії.—В.Б.) Чингисидов можно назвать игом монгольским, так как династия была монгольского происхождения, но можно назвать и татарским игом, потому что подавляющую массу завоевателей составляли татары; можно назвать и игом монголо-татарским…» [38, т. XII А, с. 634].

До питання кількісного складу армади хана Батия московити з давніх часів додали значні «доважки брехні». Спочатку вони визначали те військо в кількості 300 тисяч вершників. Та під тиском неспростовних фактів і свідчень давніх істориків посунулись до 150 тисяч. Хоча насправді хан Батий привів до країни Моксель не більше 30 тисяч людей.

«Героїчний епос» оборони Ростовсько-Суздальської землі все більше обростав вигадками. Доходило до абсурду, про що може свідчити опис письменником В. Яном знаменитого нападу на військо Батия Євпатія Коловрата, коли хан «з гармат стріляв по горобцях». Згадаймо, як метальні машини жбурляли каміння у тих, хто наступав. Це саме той випадок.

Однак найвищого «патріотичного задоволення» досяг російський письменник Володимир Чивиліхин у своїй книзі «Память», у якій вдався до психологічного й фактологічного аналізу давно минулих років.

Наведемо лише невеликий витяг із цього роману-есе, аби читачі відчули логіку мислення російського ура-патріота:

«Точного числа воинов Бату-Субудая, появившихся на границах Рязанского княжества осенью 1237 года, никто не знает… Многие историки явно приувеличивали, когда писали о 300—500 тысячах всадников… Предположение о 150-тысячном начальном войске степняков наиболее приемлемо» [44, с. 460—461].

Йому так забажалось — і то істина! Бажає душа В. Чивиліхіна слави із давніх-давен — і цього досить! Не тільки у цьому конкретному випадку.

Ще згадаємо про причини, які спонукали московитів до відвертої брехні.

Повернімось усе ж таки до терміна «монголо-татари». Як уже згадувалось, М. М. Карамзін у своїй 12-томній праці повсюдно вживав слово «татари» і лише зрідка «моголи», що надзвичайно суттєво. Бо великий свідок минулого В. де Рубрук взагалі не вживав ні слова «монгол», ні слова «могол»:

«Прежде чем нам удалиться от Сартаха, вышеупомянутый Койяк вместе со многими другими писцами двора сказал нам: “Не говорите, что наш господин — христианин. Он не христианин, а Моал, так как название «християнство» представляется им названием какого-то народа. Они превознеслись до такой великой гордости, что хотя, может быть, сколько нибудь веруют во Христа, однако не желают именоваться христианами, желая свое название, т. е. Моал, превознести выше всякого имени; не желают они называться и Татарами. Ибо Татары были другим народом…”» [11, с. 92].

Саме у слові «моал» криється секрет походження роду Чингісхана! Треба розуміти: оточення старшого сина Батия — хана Сартака, дало чітко зрозуміти В. де Рубруку та його супроводу, що Сартак за своїм походженням не може належати ні до християн, ні до татар. Воно несе інше навантаження — ознаку Божественного походження, і не визначає національності. Суть його в тому, що представник роду Чингісхана не може належати до простих християн, підлеглих наміснику Бога на землі — Папі. Чингісид, за їхнім поняттям, стоїть поруч (на одному рівні) з Богом: тільки один править з неба, а інший — на землі.

У хана Гуюка у ті роки так і було викарбувано на його особистій печатці: «Бог на небе, а Куйюк-кан над землею храбрость Божия. Печать императора всех людей» [11, с. 38].

Звертає на себе увагу той факт, що Койяк та його писарі, в нашому випадку, подали це слово в однині, бо вважали, що тільки хан Сартак належав до моалів. Це надзвичайно цінно. Бо пізніші записи про народ (чи плем’я) моал абсолютно нічого не стверджують. До племені моалів у ті часи міг належати не тільки рід Чингісхана, а це сотні людей, а і його одноплемінники, яких набиралось декілька тисяч.

Щоб достовірно судити, що означає слово «моал», треба вивчити оригінали (звертаємо на це особливу увагу) праць Плано Карпіні та Вільгельма де Рубрука. Ті переклади, які зробили московити та подали суспільству, переповнені надзвичайно верткими «доважками брехні», їх не можна вважати оригіналами.

Необхідно також пам’ятати, що в XI—XII століттях взагалі не існувало слова «монголи», тим паче «монгольський народ». Існували окремі племена, які в процесі свого подальшого розвитку створили монгольський народ. А кожне з тих племен мало свою назву. З давніх-давен до монгольського етносу належали такі племена: хорчини, джарути, оннюти, хешигтени, харачини, тумути, узумчини, хучити, суніти, торгути, ольоти, дербети, хошути, тумети, барга, буряти, захчини. Пізніше монгольські племена розділились на дві гілки: східну та західну. У XVI столітті східна гілка монгольських племен розділилася на північну та південну. Західні ж монгольські племена, відомі під іменем ойратів, у XVII столітті створили свою державу під іменем Джунгарія.

Треба зазначити, що Джунгарія, яку постійно підтримувала Московія, про що свідчить «Історія Казахстану» [45], у XVIII столітті завдала декілька надзвичайно жорстоких ударів по тодішньому Казахському ханству, повністю винищуючи під час набігів казахів.

Ця подія зайвий раз засвідчила, що казахський та монгольський етноси у минулому не мали нічого спільного. Хоча не треба забувати, що багато казахських родів на початку XIII століття прибули на сучасні терени Казахстану з території сучасної Монголії. Однак ойрати ніколи не сприймали казахів, як своїх рідних одноплемінників.

Джунгарія була войовничою державою і проіснувала до 1758 року, тобто десь біля 120 років. Вона була розгромлена після трьох походів (1755, 1756 і 1757) маньчжурського війська на її терени. Так маньчжурська династія Китаю поклала кінець існування Ойратської держави — Джунгарії. При цьому маньчжури майже повністю винищили ойратів.

Слід зазначити, що свого часу (кінець XII століття) племена ойратів вчинили опір Чингісхану і не брали участі в обранні Теміршина ханом та створенні його держави.

«Вост(очная) [сев(ерная)] группа (монгольських племен.—В.Б.) в 16 в. приняла наименование “халха”… В состав халха влились др(угие) этнические разнородные элементы: древнемонг(ольские) (борджигин, горлос, олхонуд) и немонгольские по происхождению (тангуты и др.)…

Практически с халха слились дариганга, хотогойты, сартулы, узумчины, хорчины, чахары и др. этнографические группы. Консолидируются вокруг халха и зап(адные) м(онголы), сохраняющие отличия в языке и культуре: дэрбэты (34,7 тыс. чел.), байты (25,5 тыс. чел.), захчины (15 тыс. чел.), олёты (6,9 тыс. чел.), торгуты (7,1 тыс. чел.)» [2, т. 16, с. 503].

Було прискіпливо досліджено та перераховано десятки монгольських племен, які впродовж тисячоліття зберігають свою неповторну самобутність, національні звичаї, культуру й мову. Але, як побачимо далі, серед сучасного монгольського етносу, який мешкає на теренах Монгольської Народної Республіки та Китаю, немає племен, із яких походить рід Чингісхана, його дружина, родичі та діти. Урешті-решт, серед них немає родів, які стали засновниками імперії Чингісхана: киятів, киреїтів, найманів та меркитів. А залишки цих родів, які мешкають на території сучасного Китаю, пов’язують себе з казахами, а не з монголами, та й мову і культуру сповідують казахську.

В історії склався рідкісно дивовижний парадокс: усі роди, які створили державу Чингісхана, породили його самого, його дружину, батьків та його рід, чомусь опинились у середовищі казахського етносу, зберігають казахську культуру, мову і традиції.

Вони ще з далекого XIII століття не мали нічого спільного з монголами.

Проводячи ретельне дослідження, ми на кожному кроці російської історії спостерігаємо дивовижні явища, потрапляємо в зачароване коло, з якого неможливо вибратись. Здається, що до всього цього доклала руку якась нечестива людина.

Дуже великі грішники писали, точніше — творили, московську історію.

Так хто ж з’явився у далекому XIII столітті на землях Казахстану, Середньої Азії, на Кавказі, в сучасній Московії та у Східній Європі: монголи чи казахи (у давнину — тюркські племена)?

Абсурдність терміна «монголо-татари» настільки очевидна, що навіть російські історики змушені були писати: «Было бы правильнее, по мнению исследователя (В. Л. Егорова.—В.Б.), употреблять эти этнонимы только раздельно, как равноценные (???—В.Б.) (так их применяли В. Н. Татищев и И. Н. Карамзин)» [45, с. 282].

Світовій науці треба врешті-решт позбутися терміна «татаро-монголи», а заодно і «монголо-татари», як московської вигадки, некоректної та безглуздої.

Може виникнути цілком доцільне питання: навіщо ж автор, знаючи про абсурдність цих термінів, уживав їх раніше?

Справа в тому, що в російській історіографії є стільки «доважків брехні», що доводиться спростовувати практично одне за одним. Усе! Подібне спростування потребує багато часу і зусиль, йти від одного до другого поступово, певним шляхом викладу матеріалу.

Маймо на увазі: спростовуючи одну за іншою московські вигадки, ми потрапляємо на таке історичне поле, в якому повністю руйнується канва і стрижень викладу фактів московської історичної науки. І тут дивуватись не варто. В дійсності каркас історії московитів має інший вигляд. І наше завдання — викристалізувати його.

Ми зупинились на розгляді чотирьох родів, які створили державу на чолі з Чингісханом. Тобто саме ці чотири тюркських (казахських) роди на перших порах стали базовим елементом нової держави. І ніхто інший!

Ось що з цього приводу кажуть сучасні російські академіки і професори у Великій Радянській Енциклопедії (третє видання):

«В начале 13 в. ряд племен и ханств (тайджиуты, найманы, кэрэиты, меркиты)… объединились или были объединены силой под властью Чингисхана и образовали единое монг(ольское) гос(ударство), в рамках к(ото)рого завершилось образование монг(ольской) народности» [2, т. 16, с. 503].

Звернімо увагу на те, як ВРЕ подає назви народів — цілковито у монгольському тлумаченні. Тенденційно. Нас ще на перших кроках викладу матеріалу привчають до думки про монгольське походження усіх чотирьох племен. Та біда в тому, що ця думка хибна і відображає тільки бажання московитів. їм хочеться, аби так сприймали.

Між іншим, цієї думки дотримується і китайська історіографія. Проте китайці йдуть далі: вони стверджують, що монгольські племена — то лише далека, відгалужена гілка китайського етносу. Тобто ніяких монголів як етносу не існує, і Чингісхан був звичайним китайцем. Тому в Пекіні йому встановлено величний пам’ятник, аби саме Китаю приписати велич імперії Чингісхана. А головне, нагадати світові про давні володіння Китаю.

Як бачимо, інтереси двох імперій — Російської і Китайської, збігаються тільки на початковій стадії. І вони ще обов’язково зіткнуться у світовому просторі.

Одночасно пам’ятник Чингісхану підпирає небо і в столиці Монголії — Улан-Баторі. Великий Чингісхан не забутий, суперечка про його спадок не закінчена.

Мовчить лише Казахстан!

Проаналізуємо наведений із ВРЕ текст, взнаємо думку казахських академіків за їхньою «Историей Казахстана», виданій уже в незалежній державі. Проте маймо на увазі, що ті академіки та професори — вихованці ще радянської, імперської школи, тому і сьогодні називають Чингісхана монголом. Та навіть вони, підпорядковуючи свої думки московському офіціозу, змушені часом говорити достовірні речі.

«В начале XIII в. в Восточный и Юго-Восточный Казахстан переместились из Монголии и Алтая под давлением монголов Чингисхана тюркоязычные… найманы и киреиты, имевшие свои государственно-политические объединения и достигшие уровня раннеклассовых этнических общностей» [46, с. 135].

Отож, наймани, киреїти та меркити (про них говоритимемо далі) не належали до монгольського етносу, але, за логікою московитів, саме ці тюркомовні племена «образовали монгольское государство и… завершили образование монгольской народности».

Дивуватись не слід, у московитів трапляється і цікавіше. ВРЕ припустилася ще однієї помилки, коли до чотирьох племен — творців держави Чингісхана — приписала «тайджиутов». Це теж звичайна вигадка «великоросів», але дещо іншого ґатунку. Річ у тім, що тайчеїти («тайджиуты») разом із киятами до створення держави на чолі з Чингісханом належали до одного ханства. А саме із роду киятів походив Чингісхан. Ось такі «шедеври» підкидає нам ВРЕ. Звичайна фальсифікація.

Про киятів і тайчеїтів пише сучасний казахський історик К. К. Даніяров:

«В Киятское ханство входили два рода: Кияты и Тайшыуты. Ханы государства происходили из рода Кият, Тайшыуты были подчиненным (покоренным) родом и после смерти Есикей-хана (батька Чингісхана.—В.Б.) откочевали и враждовали с Киятами. Ханство занимало территорию в бассейне рек Онон и Керулен в его среднем и нижнем течении. Тайшыуты, по всей вероятности, не были тюркским племенем и в последующем были полностью уничтожены Чингисханом» [30, с. 13].

Чингісхан не був таким недбалим господарем держави. Хоча, як свідчить історія, ворогів він винищував нещадно. Утім, більшість тайчеїтів усе ж таки залишились живими.

Тому на сторінки книги запросимо авторитетну людину із далекої минувшини — Рашид-ад-діна, про працю якого чудово висловився російський академік А. А. Ромаскевич.

Ось що Рашид-ад-дін пише про тайчеїтів: «В конце концов, когда Чингиз-хан победил тайджиутов, он большинство (их) перебил, а оставшиеся в живых стали его рабами» [13, т. 1, кн. 1, с. 182].

Отак разом ми розібрали московські загати брехні про плем’я «тайджиутов».

Згадаємо, що Чингісхан розгромив та винищив тайчеїтів ще до 1206 року, тобто до того часу, коли був обраний киятами, киреїтами, найманами та меркитами на посаду Великого Хана. Так що «тайджиуты», як бачимо, ніякого відношення до обрання Великого Хана не мали. Раби не могли бути причетними до обрання Чингісхана.

Дуже потужно брехала ВРЕ щодо монголів і Чингісхана.

Скажемо кілька слів про меркитів — плем’я, яке теж взяло участь в обрані Темучина на трон Великого Хана у 1206 році.

Ось що пише з цього приводу казахський історик Калібек Даніяров, між іншим, виходець із давнього роду найманів:

«Слово “меркит” состоит из коренных казахских слов, и нет никакой необходимости доказывать его казахское происхождение. Меркиты совместно с киятами, найманами, кереитами образовали первое государство Чингисхана и в связи с этим оказались в центре исторических событий того периода. Из меркитского подрода Акнур происходит мать Чингисхана — Оян» [28, с. 186-187].

Така історична достовірність щодо обрання Темучина на посаду Великого Хана казахськими родами киятів, киреїтів, найманів і меркитів.

Наостанок звернімо увагу на таке тенденційне явище російської науки як викривлення тлумачення тюркських слів. Отже, усі племена, які створили у 1206 році державу на чолі з Чингісханом, належали до тюркомовних казахських племен. Вони послуговувались тюркською мовою, так званою «уйгурицей», ще з тих далеких часів.

То ж російська наука, перекладаючи давні тексти, мала б використовувати цілковито тюркську термінологію та методи її подання. Однак свідомо цього не робила і подавала матеріал у викривленій промонгольській стилістиці.

Казахи ніколи не вимовляють: Джэбэ (полководець), Джэзказган (місто), а говорять — Жебе, Жезказган тощо. Сотні років нас привчали до хибної вимови слів, невластивої національному носієві. Замість літери «ПІ», вживаної в казахській мові, московити веліли писати «Ч», на кшталт китайської вимови. Не будемо заглиблюватись у цю тему. Тут є багато, про що говорити. Усе те робилося заради єдиної імперської мети: переконати світ, що тюркський етнос не мав жодного відношення до створення імперії Чингісхана.

За велінням «товарища Сталина» у передмові до першого тому «Збірника літописів» професор І. П. Петрушевський писав:

«Нечеткая и путанная терминология у Рашид-ад-дина и у некоторых других авторов того времени используется зарубежными лжеучеными-расистами для построения великодержавных пантюркистских “концепций”» [13, т. 1, кн. 1, с. 29].

Отакий російський державний націонал-шовінізм: Москва має право на свої великодержавні концепції, а іншим — зась. Хоча у ті часи ця російська «концепція» носила ім’я — комунізм московського штибу.

Якщо академік А. А. Ромаскевич у 1941 році ще тримався думки про велич праці Рашид-ад-діна і писав: «Це величезна історична енциклопедія, якої в середні віки не було в жодного народу ні в Азії, ні в Європі» [13, т. З, с. 7], то у 1964 році І. П. Петрушевський, посилаючись на «товариша Й. В. Сталина», уже мав цілком протилежну думку.

Кожне світове історичне першоджерело смертельно небезпечне для «московської концепції» подання історії Золотої Орди та місця в ній Московії.

Великий історик і свідок минулого Рашид-ад-дін (1247— 1318) у своїй знаменитій праці «Збірник літописів» розмежував тюркські й монгольські роди. Тому в Російській імперії до цього часу не видали його другий і третій томи праці. І можна лише здогадуватись, скільки брехні понакидали московські так звані історики до першого тому «Збірника літописів».


2

Користуючись «Збірником літописів» Рашид-ад-діна, спробуємо придивитись до тюркських племен кінця XII—XIII століть, відсіваючи зерно від полови, тобто відмежовуючись від очевидних московських вигадок.

Слід визнати, що російські професори, перекладаючи з іранської (перської) мови працю Рашид-ад-діна, внесли до неї значний «доважок брехні», як у сам каркас оповіді, так і у структуру побудови книги, зневаживши компоновку оригіналу:

«Оглавление:

Эта благословенная книга, называемая “Сборник летописей”, изложена в трех томах» [13, т. 1, кн. 1, с. 53].

Не будемо розглядати всі розділи першого і другого томів книги, тому що у Рашид-ад-діна цей матеріал займає багато сторінок. Звернімось безпосередньо до третього тому.

«Третий том посвящен картине (или изображению) (всех) поясов света, путям в (разные) государства и (их) расстояниям, в мере возможности проверенным и уточненным. То, что перед этим знали об этих государствах (и странах), (какие) подробности занесены (о них) в (разные) свитки, что нашли (о них) в своих книгах мудрецы и ученые, люди Индии, Южного и Северного Китая, Франки и другие, — все это после проверки изложили и занесли в этот третий том как вкратце, так и в подробностях» [13, т. 1, кн. 1, с. 56].

Російська влада заборонила знайомити нас із цим матеріалом, мовляв, у ньому немає нічого цікавого. Хоча перший том книги Рашид-ад-діна розтягла аж на чотири книги.

Ось свідчення академіка А. А. Ромаскевича, який працював у 1936—1941 роках над книгою Рашид-ад-діна:

«В настоящее время (Ромаскевич закінчив писати свою передмову 10 червня 1941 року.—В.Б.), когда волею партии и правительства дело изучения прошлого, дело исторического исследования получило должное направление (запам’ятайте: «направление».—В.Б.) и широкое развитие, “Сборник летописей”, — этот выдающийся памятник историографии Востока, — не мог быть забыт, и Институт Востоковедения Академии Наук СССР в 1936 г. включил в план своей исследовательской работы издание, перевод и комментарии первой части труда иранского историка… Вопрос об издании второй части… хотя и обсуждался, но пока еще окончательно не решен…

Издаваемая часть разбивается на три тома (це тільки перший том книги Рашид-ад-діна.—В.Б.)… Распределив материал согласно вышеуказанной схеме, мы выпускаем в свет прежде всего III том (тобто завершальну частину першого тому книги Рашид-ад-діна.—В.Б.)» [13, т. З, с. 8—9].

Отож, перший том розділили на чотири книги. І лише у 1946 році Академія наук СРСР «розродилася» третім томом. Книги перша і друга першого тому (кожна окремо) з’явились тільки у 1952 році, а другий том — у 1960 році.

Надзвичайно ретельно фільтрували матеріал книги, хоча він був повністю підготовлений до друку в 1941 році академіком А. А. Ромаскевичем.

Ще в 1952 році редактори першої книги першого тому пообіцяли всім, нерозумним, вчинити лікбез:

«В IV том (збирались і його видати.—В.Б.)… войдут археографический, историко-географический и терминологический комментарии… и приложения к изданию — исторические карты» [13, т. 1, кн. 1, с. 5].

Московити вкотре замість оригіналу Рашид-ад-діна збирались «нагодувати» людей фальшивкою. Це вони обіцяли зробити ще за життя «товарища Сталина». І, напевно, так би й сталося, якби Сталін прожив ще з десяток років. Однак той помер у 1953 році, і настала, як говорив Ілля Еренбург, «хрущовська відлига». Тож багато істориків із комісії, яка працювала над книгою Рашид-ад-діна, відмовились іти на відверту фальсифікацію матеріалу.

І тоді більшовицька московська влада вчинила як завжди: заборонила опрацьовувати другий і третій томи книги і видавати будь-які мапи, пов’язані з книгою «Збірник літописів». Пояснила так: «материал не представляет интереса».

А щоб зрозуміти, про що йдеться, нагадаємо зміст другого тому Рашид-ад-діна:

«Вторая глава (другого тому.—В.Б.) излагает в подробном виде историю каждого народа из (числа) народов, населяющих обитаемую часть мира… до сего времени предшествующие государи и историки этой страны такою историей не располагали и не знали о подобных делах. В эту же августейшую эпоху, в соответствии с указаниями государя ислама, извлекши пользу из всех книг каждого народа и привлекши ученых каждой народности, по мере возможности подвергши проверке полученные этим путем сведения, — была написана (настоящая книга)» [13, т. 1, кн. 1, с. 56].

За двісті років російські історики так і не зволіли зробити звичайний переклад «Збірника літописів» Рашид-ад-діна. Вчинивши брехню про слов’янське походження Московії, про «Київський період Московської держави», про «московську Русь» та багато подібного, вони досі бояться, як чорт ладану, давніх першоджерел, розуміючи, яку ті книги несуть небезпеку для російської псевдоісторії. Саме цим зумовлені всі їхні вчинки.

Ні царська, ні більшовицька влада не дозволили російським історикам зробити елементарне видання книги Рашид-ад-діна за одним із текстів, які і сьогодні зберігаються в державних бібліотеках Ташкента, Стамбула, Тегерана, Парижа, Лондона, де б паралельно були видруковані арабський текст і російський переклад.

Навпаки, древній текст книги, який є в Інституті Сходознавства АН СРСР настільки понівечений «доважками брехні», що навіть А. А. Ромаскевич свого часу не радив на нього звертати увагу:

«…Обозначенная нами сиглом “В” (копія рукопису.—В.Б.) была уже однажды использована для издания текста И. Н. Березиным, но по своим достоинствам она состоит позади всех выше охарактеризованных (Ташкентської, Стамбульської, Тегеранської, Парижської, Лондонської.—В.Б.)… Небрежность в переписывании, искажение не одних только трудно читаемых собственных монголо-турецких имен, переделка местами текста, наконец, что самое интересное, наличие в тексте нескольких пассажей, ненаходимых в вышеописанных рукописях» [13, т. 3, с. 13].

Підроблене під московську ідею так зване першоджерело зберігається в Російському державному інституті.

Кожен, хто стикався з цим джерелом фальші, розумів — «переделка местами текста» та внесення «в текст несколько пассажей, ненаходимых… (у всіх інших закордонних.—В.Б.) рукописях» чітко засвідчує московське походження цієї підробки.

Красномовні слова про відкрите фальшування професору А. А. Ромаскевичу дали змогу говорити тільки про перський текст Рашид-ад-діна. Щодо якості російського тексту перекладу — він скромненько змовчав. Влада говорити не дозволила.

Тому не будемо забувати, що, видаючи перший том «Збірника літописів» аж чотирма книгами, московити наповнили його тисячами недомовок, хитромудростями, викривленням тексту та звичайними відсебеньками. Російські історики, описуючи похід хана Батия на Рязань та Ростов, залюбки називають його «походом на Русь», ігноруючи самі московські літописи, які ті землі в X—XV століттях ніколи «Руссю» не називали. Виявляється, чужі історики та літописці знали краще московську історію, ніж самі московити.

Отакий анекдот.

Та чомусь не смішно.

Спираючись саме на таке підґрунтя, розглянемо питання щодо походження етносу, який володів упродовж майже 300 років землею, звідкіля походять так звані великороси. Досить коротко вже говорилось про зміст другого і третього томів праці Рашид-ад-діна. Пропонуємо придивитись до першого тому цієї праці. Ось про що в ній ідеться:

«Первый том… Этот том состоит из двух разделов…

Первый раздел посвящен повествованиям о появлении (на исторической сцене) тюркских народов, каковы их разветвления на разные племена и подробности жизни предков каждого народа на (их) общем пути. Этот раздел состоит из введения и четырех глав. Введение заключает сведения о пределах местожительства тюрков и подробное перечисление имен и прозваний каждого племенного подразделения этого народа (из) того, что известно (этому предмету). Главы содержат подробности о жизненных перипетиях упомянутого народа» [13, т. 1, кн. 1, с. 53].

У першому томі книги Рашид-ад-діна йдеться виключно про тюркські племена, які згодом відійшли до іншої касти.

Навіть російські професори, які опрацьовували перший том, про який зараз говоримо, змушені були визнати: «Поэтому при столь несовершенной азбуке, как арабская, транскрипция монгольских, тюркских, китайских и других имен, слов и терминов оказалась весьма неточной… Если присоединить к этому еще и то обстоятельство, что свойству арабского алфавита короткие гласные а, и, у в словах опускаются, что переписчик на одной и той же странице допускал различные начертания для одного и того же слова… что установление правильного произношения некоторых монгольских слов XIII—XIV вв. на основании данных монгольского языка наших дней не удается, — то трудности правильной передачи русской транскрипции тюркских и монгольских слов станут совершенно очевидными» [13, т. 1, кн. 1, с. 37].

А якщо згадати московську зацікавленість у поданні всіх Чингісидів стовідсотковими монголами (саме монголами і ніким іншим!), то й отримаємо те, що маємо.

Хоча, як пам’ятаємо, В. де Рубрук зазначав, що хан Сартак належить не до монголів, а до моалів. А це щось інше. А Рашид-ад-дін абсолютно всі племена Чингісханового роду вважав тюркськими. Маємо отаких, вигаданих Москвою монголів.

Нагадаємо основні племена, які, за Рашид-ад-діном, належали до тюркських племен: уйгури, туркмени, киргизи, канли (кангли), албани, суани, булгачі, будати, кипчаки, карлуки, калачі, жалаїри (які мають підроди: джат, тукараун, кунксат, уят, нілкан, куркан, тулангіт, турі, шанкут), їсути, дуклати (дулати), татари, наймани, меркити, курлаути, конирати, барути, барини, киреїти, албати, катакини, дурмани, бекрини (мекрини), кияти, тикіни, барласи, сулдуси, кингити, мангити та інші.

Щоб зрозуміти, які страшні фальшування вчинила російська історіографія зі словом «моал», перетворивши його на «монгол», пропонуємо прискіпливо вивчити родовід Чингісхана, наведений Рашид-ад-діном у першому томі книги:

«Первый том… Этот том состоит из двух разделов… Второй... раздел… (в него входят) сказания о царях монгольских (???—В.Б.), тюркских и других народов. Он делится на две главы. Первая посвящена предкам Чингиз-хана, потому что касается его, и повествованиям о жизни его родственников; она состоит из десяти следующих сказаний:

Сказание про Добун-Баяна и Алан-Гоа.

Сказание об Алан-Гоа и о ея трех сыновьях.

Сказание о Бодончар-каане, сыне Алан-Гоа.

Сказание о сыне Бодончара, Дутум-Мэнэне.

Сказание о сыне Дутум-Мэнэна, Байсонкуре.

Сказание о сыне Байсонкура, Тумбинэ-хане.

Сказание о сыне Тумбинэ-хана, Кабул-хане.

Сказание о сыне Кабул-хана, Бартан-бахадуре.

Сказание о сыне Бартан-бахадура, Есугэй-бахадуре» [13, т. 1, кн. 1, с. 53-54].

Звернімо увагу, як російські професори-перекладачі внесли до тексту книги Рашид-ад-діна штучні відсебеньки, подаючи імена предків Чингісхана у вигаданій монгольській інтерпретації, як-от: «Дутум-Мэнэн, Тумбинэ-хан» тощо. Звичайно,

в оригіналі праці цього не було, бо імена предків Чингісхана стовідсотково тюркського (казахського) походження, тільки перекручені на монгольський лад перекладачами.

Ось далі пояснення Рашид-ад-діна про родовід Чингісхана, який походив із роду киятів. Мати ж його звали Оян, і походила вона з роду меркитів.

«Упоминание о тюркских племенах, прозванием которых в давнее время было Моалы (подання слова моє.—В.Б.)… Эти племена моалов состоят из двух отделов: моалы-дарлекины и моалы-нируны. Под моаламы дарлекин имеются в виду моалы вообще, а под нирун — те, которые происходят из непорочных чресел, т. е. и рода и чресел Алан-Гоа… Моалы-дарлекины… ведут свое происхождение от остатков… племен нукуз и кият… Были они (еще) до времени Добун-Бояна и Алан-Гоа… Моалы-нирун… те племена, которые произошли из рода Алан-Гоа после кончины ее мужа, Добун-Баяна.

Алан-Гоа принадлежала к племени куралас, являющихся одной из отраслей моал-дарлекинов. Алан-Гоа, согласно мнению и утверждению моалов, после кончины своего мужа забеременела от луча света, и от нее появилось на свет три сына; и тех, кто принадлежит к роду этих сыновей, называют нирун. Значение слова нирун есть чресла. Указание на эти чистые чресла в том, что они (сыновья) произошли от (сверхъестественного) света» [13, т. 1, кн. 1, с. 152].

Отже, рід Чингісхана немає ніякого стосунку до монгольських племен, бо він «божественного происхождения от сверхъестественного луча солнца», а всі предки та нащадки мають тюркське (казахське) коріння, пов’язане з племенами (родами) сучасних казахів: киятів, кураласів, меркитів, кониратів та інших..

На 73—75 сторінках книги Рашид-ад-дін розповідає, якими землями володіли тюркські племена до середини XIII століття. Це територія від Тихого океану до Дніпра та від Північного Льодовитого океану до Перської затоки.

За недавніх дореволюційних часів російська Велика Енциклопедія писала про монголів:

«Происхождение монголов темно. Колыбелью их считалась северная сторона Байкала, но положительно ответить на этот вопрос нельзя… До XIII в., т. е. до Чингис-хана, история (монголів.—В.Б.) проблематична» [52, т. 13, с. 348].

Однак московська історіографія намагається переконати увесь світ, що саме цей народ із «проблематичною історією» та «темним походженням», з’явившись невідомо звідки, завоював ті великі терени у першій половині XIII століття. І, зверніть увагу, той народ мешкав поруч із цивілізованими державами китайців й тюрків, які були в десятки разів чисельнішими та сильнішими за так званих монголів, а головне — на значно вищому щаблі розвитку. Та, незважаючи на це, «проблематичні», дикі племена загарбали усіх. І ця вигадка завдяки російській історіографії панує у світовій науці досі.

Хоча сучасна казахська наука всуціль пронизана російськими міфами, та на сьогоднішньому етапі вже й вона відмахується від відвертої московської брехні:

«Этнический состав населения Ак-Орды, Ханства Абулхайра, Ногайской Орды был в основном идентичным. Их населяли тюркоязычные племена…: кыпчаки, уйсуны, конграты, киреиты, мангыты, аргыны, карлуки, канглы, найманы. Кроме них источники называют племена и роды буркутов, киятов, угарчи, джатов, чимбаев, кенегесов, дурманов, карлаутов, таймасов, шадбаклы, маджаров, уйратов и др… В Ногайской Орде племена кыпчаков, канглы, найманов, уйшун и кунгратов вошли в состав ногайской народности, наряду с мангытами, алшынами, ктай, тама, ас и другими… Семиречье… населяли племена…: дулгаты (дулаты), киреиты (киреи), канглы (бекчики), карлуки, курлауты, барласы, чорасы, джалаиры (жалаїри.—В.Б.), уйсуни, кушчи, кончи, калучи, булгачи и другие, числом более 30 наименований… Входя в разные государственные образования, население Казахстана в XIV—XV вв. пользовалось одним языком (казахським.—В.Б.)… Историческая память народа концентрировалась в фольклоре — эпосе, песнях, легендах… Антропологический материал, относящийся к этому времени, говорит о единстве в основном антропологического типа населения, идентичного казахам последующего времени» [46, с. 138—140].

Такий парадокс історії з монгольським походженням Чингісхана та його імперії.

На які виверти не йшла Московщина, але правда, як та голка, все ж таки вилазила назовні. Отож, усі племена, що мешкали у XIV столітті на теренах сучасного Казахстану, належали до держави Батия, були єдиний етнос, розмовляли лише казахською мовою, а вона, між іншим, не має діалектів, і ще у ті часи становили єдиний антропологічний тип населення «идентичный казахам последующего времени», тобто сучасним.

Притаманно вбиті казахським історикам у голови російські міфи не давали змоги поширити цю тезу на XIII століття. Хоча археологічні дослідження казахських науковців повністю заперечують московські байки про монгольське походження племен, які на початку XIIІ століття разом із Чингісханом прийшли на терени сучасного Казахстану, такі як: кияти, наймани, киреїти, меркити, жалаїри, конирати, мангити та інші. Всі вони були тюркського походження, тюркомовними.

Не могла Катерина II та її посіпаки допустити, щоб в історичній науці запанувала правда про народи, що були сусідами на півдні з Російською імперією та ще зовсім недавно володіли самою Московією, де московських князів узагалі бути не могло.

Отоді й запозичили у древнього Китаю міф про монголів, надійно виправлений, підігнаний під московську дійсність.

Нескінченим потоком полилися вигадки про варварів татаро-монголів і боротьбу московитів із ними.

І світ почав сприймати міф за правду.


3


Пильніше розглянемо факти, які лежать перед очима і повністю спростовують монгольське походження Чингісхана, його держави, та проаналізуємо їх. Ми часто чомусь проходимо повз них, не звертаючи уваги.


Походження Чингісхана та його роду


Раніше наводились докази, в тому числі і з сучасної «Истории Казахстана», в якій зазначено, що роди киятів, найманів, киреїтів, меркитів, кониратів, карлаутів, джалаїрів (жалаїрів), кангли та десятки інших належать цілковито до тюркомовних. Про це ж свідчить праця знаменитого Рашид-ад-діна. Не будемо ці докази повторно цитувати.

Із історії відомо, що батьком Темуджина (у казахській вимові — Теміршина) був бахадур Єсюгей, який походив із роду киятів і був ханом (царем — у російському розумінні) Киятського ханства. Матір’ю Темуджина була жінка із казахського роду меркитів на ім’я Оян. Тобто у тюркомовних (казахських) матері і батька народився син. У Темуджина старшою (першою) дружиною була жінка з іменем Борте із казахського роду кониратів. Тож і їхній рід спадковий був цілковито тюркомовним (казахським). У Темуджина з Борте народилось чотири сини і п’ять доньок. Саме ці сини: Джучі (Жоши), Чагатай (Шагатай), Угедей (Укитай) та Тулуй (Тулі), стали спадкоємцями імперії батька, якого у 1206 році чотири казахських (тюркомовних) роди — киятів, найманів, меркитів та киреїтів, обрали на посаду Великого Хана та присвоїли йому титул —Чингісхан (у казахській вимові — Шингисхан), що означає «високий, світлосяйний хан».

Звернімо увагу: всі імена цілковито казахського походження. І серед дітей Джучі-хана нема жодного монгольського. Нагадаю деякі: Бату (Батий), Берке, Беркечар, Орда, Шейбан (Шайбан), Бувал, Шингкум, Шингкур (Шинкур) та інші.

Шингисхан складається із казахських слів:

шин — казахською мовою найвища гора;

гис — давньотюркською мовою промінь;

хан — ВРЕ трактує так: «от тюрк(ского) хаган, хакан — властитель, монарх» [2, т. 28, с. 183].

Ось такі «монгольські анекдоти»: усі імена ханів тюркомовного походження і навіть сам титул Темуджина — Чингісхан — стовідсотково тюркомовний термін. Нічого подібного у світовій історії не існує.

Проте московська історіографія цьому явищу знайшла пояснення:

«Основную массу кочевников в степях Дешт-и-Капчака (Золота Орда.—В.Б.) составляли тюркские племена, главным образом кыпчаки, а также канглы, карлуки, найманы и многие др… Собственно монголы составляли в ней незначительное меньшинство. К рубежу XIII—XIV вв. и тем более в XIV в. монголы фактически тюркизировались, население Золотой Орды стало называться этнонимом “татары”».

Щоб не визнавати державу Чингісхана та його рід тюркським, усіх вигаданих монголів взяли й «тюркизировали». Виходить, переможці, які створили велику імперію Чингісхана, ще за життя втратили рідну мову і перейшли на чужу (уйгурську) писемність.

Світова історія подібного не знає.

Достовірно відомо, що з перших днів свого володарювання Чингісхан користувався лише уйгурською писемністю. Звернімо увагу: не китайською, а уйгурською. Якби Чингісхан та його сини були монголами і перед ними стояло питання зміни мови та писемності, то, звичайно, запанувала б китайська. Писарями та керівниками ханських канцелярій були переважно китайці. Однак навіть вони змушені були перейти на рідну (тюркську) мову хана.

Володарі завжди насаджували свою мову, свою писемність, а з XIV століття і свою релігію.

Згадаймо московитів і ляхів на землях України, Білорусії, Литви тощо.

«Среди широко известных государственных деятелей и полководцев того времени можно назвать следующих: Чингисхан (Темиршин), Есукей-хан; найманские ханы Таян, Буйрык, Кушлик; хан керейтов Ван-хан (Тогырыл-хан); хан меркитов Тохтабек-хан, полководцы Мухали и зрода Жалаир, из рода Кият Жебе (Джебе), Субытай батыр (Субидей багатур — в российских изданиях), Коксу-Санлак из рода Найман, Жамуха из рода Жалаир. Однако ни в одном из первоисточников невозможно встретить имена монгольских государственных деятелей» [29, с. 61].

Надзвичайна річ: усі діячі імперії Чингісхана мають казахські (тюркські) імена. Феномен, на який історики не хочуть звертати увагу.

Та, виявляється, на цьому дива з так званими «монголами» чи «татаро-монголами» не закінчуються, а набирають обертів.


Хан, курултай і біла повстина


До якого б історичного джерела не звернулись, абсолютно всі засвідчують, що Теміршина обрали правителем держави і нарекли титулом «хан». Це слово стовідсотково тюркського походження. У монгольській мові слова «хан» не існує, тому і титулу «хан» існувати не може. За версією російської історіографії, монгольські племена обрали правителя та назвали його чужим, невластивим нації, іменем. Це на кшталт того, якби росіяни обрали собі не царя чи президента, а кагана.

Монгольські племена з давніх-давен надавали своїм правителям титул «контайчі».

Обирали Чингісхана на звичайному казахському курултаї. У монгольській мові і слова такого теж не існує. Навіть слово «хурал», яким називається їхній державний орган, як стверджують фахівці-тюркологи, монголи запозичили у тюркських народів.

Курултай був узаконений захід, на якому вирішували основні стратегічні напрями розвитку та обирали главу держави.

В історичній науці відомо кілька доленосних курултаїв, які відбулися в імперії Чингісхана та його нащадків.

Курултай 1206 року. На цьому курултаї чотири великих роди казахів — кияти, наймани, киреїти й меркити — об’єдналися в одну державу і обрали своїм ханом Теміршина, надавши йому титул «Світосяйного, Високого Хана» — Чингісхан. Старійшини та члени всіх родів на ознаку цього визнання підняли хана на білій повстині над своїми головами. Цей ритуал підняття хана на білій повстині був обов’язковим у новоствореній державі. Він цілковито належить тюркомовним народам: казахам, татарам та іншим.

Курултай 1224 року. Весною 1224 року Чингісхан зібрав курултай у долині Куланбас — це місце злиття сучасних річок Ащібулак і Талас у Джамбульській (Жамбильській) області сучасного Казахстану. На цьому курултаї Чингісхан розділив державу між своїми синами від старшої (першої) дружини Борте: Джучі, Чагатаєм, Угедеєм і Тулуєм.

«История Казахстана» подає досить чіткий розподіл земель між синами Чингісхана:

«Младший сын Тулуй получил коренной юрт Чингиз-хана — собственно Монголию, а также 101 тысячу… человек… регулярной армии.

Третьему сыну Чингиз-хана, Угедею, была выделена Западная Монголия, район Верхнего Иртыша и Тарбагатая, где разместился центр его улуса…

Владения второго сына Чингиз-хана, Чагатая, простирались от Южного Алтая до Амударьи и “от границ области уйгуров до Самарканда и Бухары”, т. е. включали Восточный Туркестан, большую часть Жетысу и Мавераннахр. По Джамалю Карши, область, составлявшая основную часть владений Чагатая, называлась Иль-Аларгу; главным ее городом был Алмалык. Летней резиденцией Чагатая была местность Куяш в долине реки Или…

Удел старшего сына Чингиз-хана, Джучи, занимал обширные земли к западу от Иртыша и “от границ Каялыка и Хорезма до мест Саксин и Булгар, вплоть до тех пределов, куда доходили копыта татарских коней”», охватывая таким образом северную часть Жетысу и весь Восточный Дешт-и-Кыпчак до Нижнего Поволжья включительно» [45, т. 2, с. 74].

Курултай 1229 року. Відомий тим, що по дворічному траурі за померлим у 1227 році Чингісханом, Великим Ханом імперії, було обрано його третього сина — Угедея. Великий Хан Угедей із 1229 року і до своєї смерті в 1241 році тримав свою ставку в районі Каракорума. Саме на цьому курултаї Чингісидами було прийняте рішення про завоювання Башкири, Поволзької Булгарії, Тмутаракані, Суздальського князівства, земель мордуканів, весі та інших прилеглих. Для цього ханові Батию як спадкоємцеві улусу Джучі (батько загинув під час полювання навесні 1227 року) належало переселити своїх людей у пониззя Волги.

«Велике переселення Батия» тривало до 1235 року.

Як засвідчив Юліан Угорській, перші орди кочових татар почали з’являтися на берегах річки Ітіль з 1232 року. Не будемо забувати, що переселення людей хана Батия відбувалося в надзвичайно важких умовах напівпустелі та необжитих земель.

Під час цього «Батийового переселення» на терени Європи (від річки Уралу до Волги) опинилися тюркські племена ширинів, баринів (бааринів), аргинів, кипчаків, дулатів, киятів, каракиреїв, мангитів, татарів та десятки інших. За досить-таки приблизними підрахунками, хан Батий упродовж 1230-1236 років привів на нові землі близько одного мільйона осіб (150—200 тисяч юрт).

Звичайно, серед цих племен не було ніяких монголів. Стовідсотково тюркомовні племена, серед яких майже половина за кількістю були татари. Згодом ці племена заселили завойовані Тмутаракань, Булгарію, Мещеру та межиріччя Волги й Дону (сучасні Воронежчину, Саратовщину, Тамбовщину).

Курултай 1235 року. Восени 1235 року Великий Хан Угедей скликав курултай для розгляду подальших дій завоювання, як написано у Рашид-ад-діна, «северных стран».

Саме на цьому курултаї було прийняте рішення надати родові старшого сина Чингісхана допомогу від молодших родів.

Ось витяг із праці Рашид-ад-діна «Збірник літописів»:

«Царевичи, которые были назначены на завоевание Кипчакской степи и тех краев, [были следующие]: из детей Тулуй-хана — старший сын, Менгу-хан, и брат его Бучек; из рода Угедей-каана — старший сын, Гуюк-хан, и брат его Кадан; из детей Чагатая-Бури и Байдар и брат каана Кулкан; сыновья Джучи: Бату, Орда, Шайбан и Тангут; из почтенных эмиров: Субэдай-бахадур и несколько других эмиров. Они все сообща двинулись весною бичин-ил, года обезьяны, который приходится на месяц джумад 633 г. х. [11 февраля — 11 марта г. н. э.]; лето они провели в пути, а осенью в пределах Булгара соединились с родом Джучи: Бату, Ордой, Шейбаном и Тангутом, которые также были назначены в те края» [13, т. 1, кн. 2, с. 37].

На цьому курултаї була остаточно вирішена доля так званих Рязанського і Володимирського Великих князівств, за іншою термінологією — Тмутаракані та Мещери, а за свідченням Джувейні та В. де Рубрука — країни Моксель.

Із наведеного джерела випливає ще декілька конкретних висновків:

По-перше, кожен із названих Чингісидів очолював свою особисту тьму, яка була набрана із людей його улусу. Тобто на завоювання Волзької Булгарії вирушила військова потуга не менше 110 тисяч вершників.

По-друге, чітко зазначено, що до весни 1236 року хани Джучі-улусу: Орда, Батий, Шайбан і Тангут уже володіли наділами (улусами).

Визначимось із улусом шостого брата хана Батия.

Хан Тангут належав до тих синів Джучі-хана, який після курултаю 1229 року вирушив із Батиєм на нові землі. І, як бачимо, до весни 1236 року хан Тангут уже володів власним улусом. Звернімо увагу, в поході з Батиєм брали участь його брати:

Орда — старший брат,

Берке — третій брат,

Беркечар — четвертий брат,

Шайбан — п’ятий брат,

Тангут — шостий брат,

Бувал — сьомий брат,

Чилаукун — восьмий брат.

Інші брати за віком на той час ще не могли брати участі у військовому поході.

Хоча достовірні джерела засвідчили присутність хана Берке серед учасників походу, але Рашид-ад-дін його не згадує. І це не випадково. Хани, які не мали своєї тьми, не названі серед завойовників. Берке отримав свій улус тільки наприкінці 1238 року, після завоювання західних прикаспійських земель.

Земельні володіння кожного хана роду Джучі були визначені заздалегідь на курултаях 1229 та 1235 років.

Отже, як були поділені землі Золотої Орди:

1. Тангут — шостий син Джучі.

Можна було розповісти про улуси ханів Золотої Орди послідовно, за віком ханів. Однак матеріал поданий так, щоб читачі мали змогу дізнатися, як землі Золотої Орди були розділені між братами хана Батия у ході завоювання. І це стосувалось усіх земель, у тому числі землі майбутньої Московії. Московія як держава виокремилась із Золотої Орди.

Та повернімося до визначення улусу хана Тангута. Як бачимо, той улус лежав на Сході Золотої Орди, за річкою Урал. Бо землі від річки Ками до Каспійського моря, що лежали між Волгою і Уралом, належали особисто ханові Батию. Це засвідчили всі історики минулого: Плано Карпіні, В. де Рубрук, Джувейні, Рашид-ад-дін та інші. Не наводитимемо цитат на підтвердження цієї істини.

Із тих же історичних джерел відомо, що басейн річки Сирдар’ї належав до земельних володінь Золотої Орди. Саме за ці землі в подальшому точилась запекла боротьба між нащадками роду Джучі та Чагатая. А поки що «Владения второго сына Чингиз-хана Чагатая простирались… до Амударьи…» [45, т. 2, с. 47].

Саме землі Кзилординської та Шимкентської областей сучасного Казахстану належали з 1233 року шостому братові хана Батия — Тангуту. І цьому є конкретний доказ у Рашид-ад-діна.

Коли влітку 1239 року помер володар Хорасану Чин-Тимур, то в тій землі розпочалися чвари і боротьба за владу. У суперечки втрутився Великий Хан Угедей, який затвердив улус за старшим сином Чин-Тимура — Онгу-Тимуром і «было приказано, чтобы Куркуз ведал всеми областями за Аму-Дарьей, которые покорены войском Джурмагуна. Он (Онгу-Тимур) послал в Хорасан вперед вестника [с извещением] об этом, а сам поехал к Тангуту, брату Бату, а оттуда через Хорезм направился в Хорасан и в [месяце] джумад II 637 г. х. [29 декабря 1239—28 января 1240 г. н. э.] прибыл к себе домой» [13, т. 1, кн. 2, с. 47].

А ось які землі в XIII столітті належали до Хорасану:

«Хорасан… в 3 — сер. 18 вв. ист(орическая) область на Среднем) Востоке, включавшая сев(еро)-вост(очную) часть совр(еменного) Ирана, Мервский оазис, оазисы Ю(га) совр(еменной) Туркменской ССР, сев(ерные) и сев(еро)-зап(адные) части совр(еменного) Афганистана» [2, т. 28, с. 357].

Дістатися зі ставки Великого Хана до своїх земель Онгу-Тимур міг тільки через улус хана Тангута. Бо інших доріг на ті часи не існувало: зі сходу улус Тангута підпирали скелясті гори, а на півночі та заході його землі сусідили з улусами Батия і Шайбана.

Уже згадувалось, що таке явище, як курултай, належить цілком до звичаєвих ритуалів кочових тюркських народів. Тільки на курултаї можна обрати хана. Бо для проголошення людини Великим Ханом треба обов’язково підняти його на білій повстині над головами людей. Цей ритуал є обов’язковим. Він і сьогодні зберігається у казахів.

Ось що пише казахський історик:

«…Согласно обычаям кочевых тюркских народов, хан (глава государства) обязательно должен быть поднят на белой кошме представителями родов, которыми он должен после избрания его ханом править. Это является коронацией главы государства у кочевых народов, главным образом, у казахов. Если бы Чингисхан этого не сделал, он не был бы официальным главой государства и неминуемо потерял бы власть» [29, с. 65].

В історії відомі саме такі, казахські, курултаї обрання Великого Хана:

Теміршина (1206 рік),

Угедея (1229 рік),

Гуюка (1246 рік),

Менгу (1251 рік) і далі…

Звернімо увагу на той факт, що брати хана Батия посіли свої улуси відразу ж по захопленні тих земель. Землі, які стали улусами ханів Шайбана і Тангута, були завойовані у процесі руху Батия на Захід у 1230—1235 роках.

Це стосувалось і земель країни Моксель: Тмутаракані і Мещери, на яких були створені Мещерський і Мохшинський (Темниковський) улуси.

Після захоплення їх посіли брати хана Бату.


Мова, побут, одяг, ритуали тощо


Не існує достовірних джерел, які б доводили монгольське походження Чингісхана. Монгольське походження — це лише вигадки двох імперій — російської та китайської.

Ще у 60-ті роки XX століття російський професор І. П. Петрушевський змушений був визнати, що: «Труд Рашид-ад-дина не разъясняет сложных, доныне не решенных исследователями вопросов о происхождении имени монголов и о том, в каком отношении находились друг к другу татары и монголы, а также о том, какие из племен, кочевавших в Монголии в начале XIII в., были монголоязычными и какие тюркоязычными» [13, т. 1, кн. 1, с. 28].

Однак із історичних джерел відомо, що Чингісхан вів щоденники, писав укази та листи уйгурською мовою. Вона була його рідною мовою, він нею користувався в побуті.

Із російського Енциклопедичного словника 1903 року видання:

«По словам китайского путешественника Чан-Чуня, Чингис писал уйгурским письмом указы, письма, грамоты и даже дневныя записки» [38, т. 38 А, с. 753].

Треба також зазначити: сучасні історики приховують надзвичайно цікавий, стовідсотково достовірний факт — існування на теренах сучасної Монголії руїн столиці давньоуйгурської держави. Розкопки (та їхній аналіз) давньої столиці тюркомовної Уйгурської держави — Каракорума, повністю приховані. Хоча уйгурський Каракорум існував ще у VII—VIII століттях нашої ери. Існував він і пізніше, у X—XIII століттях.

Із російського Енциклопедичного словника товариства братів Гранат:

«(На теренах Монголії.—В.Б.) очень редко встречаются остатки городов и жилых построек. Самым значительным памятником этого рода должен быть назван город Каракорум, столица Уйгурского ханства. По новейшим изысканиям в М(онголии) находится два Каракорума: один монгольский, другой уйгурский…» [76, т. 29, с. 292].

Та що цікаво: якщо на руїнах уйгурського Каракорума знайдено багато достовірних даних про його існування, то слідів монгольського Каракорума досі шукають.

Отакий анекдот із так званим монгольським Каракорумом. Але на цьому «московські таємниці з монголами» не закінчились. В 1896 році російська експедиція на кордоні Монголії з Китаєм знайшла руїни давнього міста, яке назвали Хара-Хото (монгольською мовою — Чорне місто). Руїни так званого Хара-Хото у 1908, 1909 і 1926 роках досліджував академік Петро Кузьмич Козлов.

«При раскопках Козловым было обнаружено около 2000 томов книг, рукописей и свитков на: монгольском, китайском, тибетском, уйгурском, тюркском, персидском, тангутском… языках. Все это им привезено и сейчас хранится в Эрмитаже… Во время раскопок найдено множество монет… Также найдено множество бумажных ассигнаций… Последняя дата — ассигнации 1350 года. Самый последний документ обнаруженный в городе — 1370 года» [42].

Про це ж розповідає В РЕ (трете видання) та ще й пояснює:

«…Обнаружен… тангутско-кит(айский) словарь, давший ключ к расшифровке тангутской письменности» [2, т. 28, с. 197].

Зрозуміло, опублікувавши матеріали Хара-Хото, можна поставити остаточні крапки в історії великої імперії Чингісхана.

Однак Московія як завжди матеріал засекретила та запроторила до сховищ. Жахається чужого матеріалу.

Ось кілька витягів із російських енциклопедичних словників, які досить виразно вказують на відмінність монголів від племен корінного юрту хана Батия (за описами Плано Карпіні та В. де Рубрука).

«Кочевыя орбиты у монголов меньше, чем у киргизов (казахських родів за часів Золотої Орди.—В.Б.); по большей части монголы делают перекочевки не более десяти верст…» [76, т. 29, с. 282].

Це в той час, коли хан Батий кочував від річки Ками до берегів Каспійського моря.

«Для перевозки своих жилищ и скарба монголы употребляют верблюдов, меньше быков, запряженных в одноколки… В настоящее время… юрт на колесах у М(онголов) нет…» [76, т. 29, с. 282].

Особливо видно різницю в одязі та головних уборах монгольських і казахських жінок у давні часи.

Ось як одягались і заплітали коси монголки:

«Покрой верхнего платья совершенно китайский: левая пола запахивается сверху, а не правая, как у киргизов; край левой полы от горла до подола не прямой, как у киргизов, а с вырезом против правой груди, в виде прямоугольного входящего угла; под правой мышкой эта пола застегивается…» [76, т. 29, с. 282].

А такий одяг носили жінки Золотої Орди:

«Замужния же женщины носят один кафтан очень широкий и разрезанный спереди до земли» [11, с. 5].

«Головной убор замужней женщины (монголки.—В.Б.) состоит из нижней шапочки, покрытой серебряными бляшками, в которые вправлены коралы, камни бирюзы и фальсификация под коралы, на темени шапочка имеет круглое отверстие. Эта шапочка шубным клеем приклеивается к волосам и на ночь не снимается; свободные концы волос разделяются на две пряди — левую и правую, и склеенные волосы этих прядей образуют как бы две пластинки; чтобы пластинки не ломались, на них наложены деревянныя поперечины, покрытыя серебром: такая пластинка нижним концом достигает плеча, остальной участок косы прячется в плисовый мешочек» [76, т. 29, с. 282].

Жінки Золотої Орди, за свідченням В. де Рубрука, носили такий головний убір:

«…Оне носят украшение на голове, именуемое бокка, устраиваемое из древесной коры или из другого материала, который оне могут найти, как более легкий, и это украшение круглое и большое, насколько можно охватить его двумя руками; длиною оно в локоть и более, а вверху четыреугольное, как капитель колонны. Эту бокку оне покрывают драгоценной шелковой тканью; внутри бокка — пустая, а в середине над капителью, или над упомянутым четыреугольником, оне ставят прутик из стебельков перьев или из тонких тростинок длиною также в локоть и больше. И этот прутик оне украшают сверху павлиньими перьями и вдоль кругом перышками из хвоста селезня…» [11, с. 77].

Подібні головні убори казашки носять і сьогодні. За свідченням Г. М. Потаніна, «… подобные уборы среди монгольских женщин неизвестны» [11, с. 181].

Дуже цікаву розмову можна вести про їжу казахів і монголів, як давніх часів, так і сучасних. Отже, як спадковість кожного народу, так і відмінність між ними можна простежити протягом віків.

«Как питье монгол никогда не употреблял воду: он пьет только кирпичный чай с молоком, солью и иногда маслом. Такого чая монгол выпивает от 15 до 30 чашек в день; для бедных он, с прибавкою пережаренного проса, составляет единственную пищу» [38, т. XIX А, с. 743].

А казахи ще з часів Золотої Орди пили кумис і м’ясну шурпу. Не варто наводити цитати із книг Плано Карпіні та Рубрука. Це явище я мав можливість спостерігати особисто протягом сорока років.

І культура споживання чаю у казахів інша.

А ось свідчення казахського історика К. Даніярова щодо ритуалу поховання у казахів та монголів:

«Тот факт, что казахские роды, исповедывавшие тенгрианство, оставляли места захоронений в глубокой тайне, мы находим у Плано Карпини: “О погребальном обряде… Они идут тайком в поле, удаляют там траву с корнем (снимают дерн.—К.Д.) и делают большую яму, и сбоку этой ямы делают яму под землей...Мертвого же кладут в яму, которая сделана сбоку, затем зарывают яму, которая находится перед его ямой, и сверху кладут траву (укладывают дерн. — К. Д.), как было раньше, с той целью, чтобы впредь нельзя было найти это место”. Плано Карпини все население Улуса Джучи называет “татары”. Мусульмане-казахи (сегодня) могилы для умерших устраивают точно также… и над могилой ставят надгробный памятник. Ничего подобного у монголов не было и нет. Длительное время в Монголии тела умерших отвозили на кладбище и оставляли там под открытым небом» [29, с. 126].

Отож, на терени Європи у першій половині XIII століття хан Батий вивів стовідсотково тюркомовне населення. Саме ті племена (роди) згодом створили казахський етнос.

Сьогодні тільки геостратегічне становище Казахстану не дає змоги йому визнати цей факт.

Та визнання — справа часу.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ЗАВОЮВАННЯ ТМУТАРАКАНІ ТА МЕЩЕРСЬКОЇ ЗЕМЛІ

1


Підкоривши в 1236—1237 роках Волзьку Булгарію та залишивши управляти тією землею одного зі своїх братів, хан Батий та вся його військова армада, починаючи з кінця липня 1937 року, стала відкочовувати по обох берегах Волги в її Пониззя. Головна частина татарських військ разом із багатотисячними табунами й отарами пішла на південь.

Сорокатисячний корпус (а це не менше ста тисяч коней) на чолі з ханом Батиєм того ж таки 1237 року завдав потужного удару по так званій Темниковській Мещері. Зазначимо: коли Джувейні та В. де Рубрук в XIII столітті вели мову про «країну Моксель», вони зараховували до неї «споконвічні землі» Московії, тобто сучасні області: Рязанську, Володимирську, Івановську, Московську, Тверську, Ярославську, Костромську, Калузьку і частину Темниковської Мещери. Сучасний пензенський археолог та історик, професор Г. М. Білорибкін ось що розповів про ті часи:

«Основні події у краї розгорнулись восени 1237 р., коли армія Батия, після розгрому Волзької Булгарії, йшла від самарського закруту через Верхнє Посур’я на Рязань… Історик Рашид(-ад-дін) повідомляє, що перед нападом на Рязань (татари.—В.Б.)“…воювали з мокшою, буртасами і арджанами і за короткий час заволоділи ними”. Наслідком цього стало знищення поселень буртасів, про що свідчать численні залишки згарищ поселень, де знайдені монгольські наконечники стріл і останки вбитих воїнів» [9, с. 349].

Багато сучасних російських істориків ті землі, завойовані восени 1237 року, називають Темниковською Мещерою, до якої належали території сучасної Мордовії, південно-західної Чувашії, усієї Пензенської області, сходу Рязанської, усієї Тамбовської, південного заходу Нижегородської, заходу Ульяновської та північного заходу Саратовської областей. Саме тим землям у давнину київські руси дали ім’я Тмутаракань.

Отож, восени 1237 року війська хана Батия захопили землі Темниковської Мещери. Саме у Тмутаракані Батий, щоб мати постійний військовий резерв і тримати у покорі завойовані землі, залишив на постій одну тьму (десять тисяч воїнів) свого війська на чолі зі своїм братом Беркечаром, четвертим сином Джучі-хана. Свідченням цього стало виникнення поселення Темников на теренах сучасної Мордовської АРСР, поблизу кордону із сучасною Рязанською областю. Надалі хан Батий передав усі землі Тмутаракані своєму братові Беркечару в постійне володіння. Так із часу завоювання Темниковської Мещери виник удільний улус Золотої Орди на чолі з Беркечаром — онуком Чингісхана. Цьому незаперечному історичному факту є достовірні свідчення навіть у російських першоджерелах. Про них поговоримо дещо пізніше.

Якщо глянути на мапу центрального району сучасної Російської Федерації, то побачимо, що місце постійної дислокації тьми вибрано ханом Батиєм та його радниками надзвичайно вдало. Воно було розташоване на судноплавній частині річки Мохші, майже на однаковій відстані від тодішніх центрів Ростовсько-Суздальської і Рязанської земель — Володимира, Рязані й Нижнього Новгорода.

Завойовувати Темниковську Мещеру виявилося складно, тому що татарські та фінські племена, що мешкали на її теренах у ті часи, не мали великих сіл та міст. Таких поселень у них майже не існувало. Ті племена проживали у лісах малими родами, і на село було дві-три примітивні хатини. Такий стан поселень у майбутній Московії зберігся до XVIII століття, про що свідчили всі московські історики від М. М. Карамзіна до В. О. Ключевського.

Саме про такий стан поселень тих земель засвідчив у 1253 році посол французького короля до хана Сартака В. де Рубрук, коли писав: «На півночі (від ставки Сартака, де перебував Рубрук на початку серпня 1253 року) є величезні ліси, в яких живуть два роди людей… (Моксель і Мердас.—В.Б.), які не мають ніякого закону, справжні язичники. Міст у них нема, а живуть вони в маленьких халупах у лісах» [11, с. 88].

Там, у Тмутаракані, хани Чингісиди та їхні полководці вирішили йти на Рязань та Ростовсько-Суздальську землю у зимовий період, коли на сніговому покриві зберігаються сліди життєдіяльності, та випробували такий метод завоювання, як облава місцевості. При цьому хан Батий, одночасно із захопленням території Мещери, провів облік її населення. Досить-таки своєрідний облік, про який російські академіки Б. Д. Греков і О. Ю. Якубовський не мали бажання говорити.

«Для першого перепису і збору данини Бату послав баскаків. Про цей перепис ми маємо непевні натяки» [12, с. 221].

Зверніть увагу, акцент російської історичної науки завжди робився на занепаді Золотої Орди. Академіки так і назвали свою працю — «Золота Орда та її падіння». Авторові невідомі дослідження російських професорів і академіків про розквіт Золотої Орди. Соромляться московські державці та науковці свого минулого.

Повернімося до брата хана Батия — Беркечара. Перський державний діяч та історик Рашид-ад-дін (1247—1318) усе своє життя присвятив служінню Чингісидам, займав посаду візиря імперії Хулагуїдів (терени сучасних Ірану, Іраку, Сірії та частини Туреччини і Пакистану), у 1310 році завершив працю «Збірник літописів» (три томи). Цікаво зазначити, що в Російській імперії другий і третій томи цієї книги ніколи не були видані. Хоча академік А. А. Ромаскевич, який у 1936—1941 роках готував до друку третю (???) частину першого тому, признавався: «Минуло вже більше ста років відтоді, як уперше (в Російській імперії.—В.Б.) звернули цілком заслужену увагу на “Збірник літописів”.

Рашид-ад-діна… одну із найважливіших пам’яток іранської історичної літератури, єдину таку не лише в іранській, а й у світовій літературі. Це величезна історична енциклопедія, якої у середні віки не було у жодного народу ні в Азії, ні в Європі» [13, т. З, с. 7].

Російська імперська наука розуміла ціну світової пам’ятки XIII—XIV століть. Однак друкувати другий і третій томи книги Рашид-ад-діна заборонили з простої причини: у них подається розповідь про всі країни світу (Європи і Азії), правлячі династії та шляхи сполучення між країнами. Цілком зрозуміло, що ні про Московію, ні про Великі Володимирське й Рязанське князівства на ті часи світ не знав, а ямська служба повністю заперечувала їхнє існування.

Друкувати таке російська влада ніколи не дозволяла і не дозволить.

У книзі «Збірник літописів» подано такий перелік синів Джучі, онуків Чингісхана (братів Батия): перший син — Орда, другий син — Бату, третій син — Берке, четвертий син — Беркечар, п’ятий син — Шейбан, шостий син — Тангут, сьомий син — Бувал, восьмий син — Чилаукун, дев’ятий син — Шингкур, десятий син — Чимпай, одинадцятий син — Мухаммед, дванадцятий син — Удур, тринадцятий син — Тука-Тимур, чотирнадцятий син — Шингкум [13, т. 1, кн. II, с. 66].

Як стверджує переважна більшість незалежних істориків (минулого і сучасності), хан Батий, який за велінням Чингісхана очолив Джучі-улус, розподілив завойовані землі (абсолютно всі!) від Дніпра до Іртиша між усіма своїми братами. Згодом хани прихопили ще й землі Причорномор’я (до Дунаю) та землі Західного Сибіру.

Погляньмо, як ці землі були поділені між братами.

Зверніть увагу, давні автори часто по-різному подають імена Чингісидів.

2. Орда (Ічен). Орда-Ічену відійшли землі так званої Синьої Орди: від річки Сари-Су до Іртиша і від рік Семиріччя до Тоболу. Ось як про те пише професор М. Г. Сафаргалієв:

«Після того як був завершений похід до Східної Європи і монголи повернулись у Дешт-і-Капчак (Джучі-улус.—В.Б.), Батий сказав своєму братові Орді-Ічену: “У цьому поході ти допомагав закінченню нашої справи, тому тобі в уділ (іль) передається народ із п’ятнадцяти тисяч родин, на тому місці, де жив твій батько…”. Отже, володіння Орди-Ічена треба шукати передусім біля озера Балхаша на схилах гір Тарбогатая, де одна з вершин, вочевидь, на честь Орда-Ічена, носить ім’я Уардатау — гора Орди. В районі Тарбогатая володіння Орда-Ічена межували з Улусом Чагатая (другий син Чингісхана від першої дружини.—В.Б.) і Угедея (третій син.—В.Б.), простягаючись уздовж басейнів ріки Іртиш і звужуючись на півночі до “країни Мороку”» [14, с. 39—40].

Разом із Ордою-Іченом на теренах Синьої Орди залишилось ще четверо синів Джучі-хана: Удур, Тука-Тимур, Шингкур та Шингкум. «Із військ Джучієвих одною половиною управляв він (Орда), другою Бату. Він (Орда) з військом та з чотирма братами Удуром, Тука-Тимуром, Шингкуром та Сингкумом (Шингкумом.—В.Б.) становили ліве крило армії; їх до цього часу називають царевичами лівого крила» [16, с. 41—42].

Як бачимо, на землях Синьої Орди — частині сучасного Казахстану — залишилось п’ятеро нащадків старшого сина Чингісхана.

3. Шейбан — п’ятий син Джучі. «За Орда-Іченом був виділений улус… брату Батия Шайбану, який також брав участь в угорському поході і проявив “старання”. Батий віддав йому як уділ (іль) із підкорених земель область Курал, а із родових володінь — чотири роди: кушчі, найман, карлик і буйрак. При цьому Батий сказав Шайбану: “Юрт, в якому ти житимеш, буде між моїм юртом і юртом старшого мого брата Орда-Ічена, влітку ти живи на східному боці від Яїку, на річках Іргиз, Савук, Ор, Ілек, до гори Урала, а взимку — в Аракумі, Кара-Кумі та на берегах річки Сир, біля гирла Чу і Сарису» [14, с. 41].

Разом з Батиєм у Золотій Орді опинилося восьмеро братів із роду старшого сина Чингісхана. Усі вони отримали свої земельні володіння. Про Тангута ми уже говорили.

4. Бувал (Мовал) — сьомий син Джучі. Імена Чингісидів дуже часто різні автори минулих часів подавали по-різному, що не перешкоджатиме нам знаходити істину. Отже, сьомого сина Джучі-хана, якого Рашид-ад-дін у своїй книзі «Збірник літописів» пойменував Бувалом, арабські автори іменують Мовалом, а російські — Мауці, перекладаючи працю Плано Карпіні за часів Катерини II, коли її уперше видали. Плутали відверто і свідомо:

«…Дніпро (Neper), біля якого з боку Русі кочував Коренца, а з другого боку у тамтешніх степах кочував Мауці, вищий (за посадою.—В. Б.) Коренци» [11, с. 48].

Як бачимо: Бувал — Мовал — Мауці — це одна особа, брат хана Батия, який отримав від нього у своє підпорядкування землі між Дніпром та Доном (Приазов’я).

Про це свідчить і російський професор М. Г. Сафаргалієв у книзі «Розпад Золотої Орди»:

«Тоді ж був наділений улусом інший брат Батия — Мовал, дід темника Ногая… Цього Мовала має на увазі і Плано Карпіні, коли пише про знатного князя Мауці, який кочував у степах за Дніпром» [14, с. 42].

Саме темник Ногай, який згодом поширив свої володіння на Причорномор’я до річки Дунай, сіяв у Золотій Орді смуту після смерті хана Менгу-Тимура.

«Ногай, що походив від сьомого сина Джучі Мувала, Бувала (Бувалая), належав до числа тих потомків Джучі, батьки яких у минулому ніколи не посідали ханського трону. Батько Ногая, Тутар, посланий Батиєм в Іран до Хулагу як представник дому Джучі, був запідозрений у змові проти Хулагу і страчений разом із іншими золотоординськими царевичами» [14, с. 58].

Отже, улус хана Бувала (Мауці) розташувався у приазовських степах (1246 рік) між Доном та Дніпром. На північ ті володіння, ймовірно, простягались до річки Самари, бо як повідомляв Плано Карпіні, саме там була перша татарська застава.

5. Берке — третій син Джучі.

Берке після смерті старшого сина Батия Сартака володів престолом Золотої Орди впродовж 1255—1266 років.

Цікаво зазначити, хан Берке сповідував мусульманську релігію, а мав сина, який прийняв християнство і перебрався на мешкання до так званого Володимирського князівства: «Умови зайняття царського трону Менгу-Тимуром, внуком Батия, сином Тукана, нам не відомі. У Берке був син, якого вилікував ростовський архієпископ Кирило, але його доля нам також не відома (“Православный собеседник”, 1859, март, стр. 360)» [14, с. 52].

Це і є приклад свідомої брехні російської історичної науки. І не тільки історичної, а й церковної. Бо такі сентенції подавались віруючим Московської православної церкви у журналі «Православный собеседник».

У Золотій Орді ще з часів завоювання північних улусів (Булгарія і Моксель), за свідченням В. де Рубрука, існувало як мінімум три релігії: іслам (Волзька Булгарія і частина Темниковської Мещери), православ’я (мала частина країни Моксель) і язичництво. Це були офіційні в державі релігії, які не заборонялись, а підтримувались так чи інакше всіма державними органами. Хани імперії на той час ще не визначились, яку релігію має сповідувати династія Чингісидів, і дотримувалися своєї старої віри — тенгріанства. Хоча вже тоді — у 50-ті роки XIII століття — окремі хани схилялись до певної віри: Берке — до ісламу, Сартак — до православ’я, Батий — до тенгріанства і так далі.

Тож нічого дивного немає, що син хана Берке, після того як його вилікував православний єпископ, прийняв православ’я. Зрозуміло, що хан Берке у цьому рішенні підтримав сина, бо так хотів Бог. Усі хани вірили в Єдиного Бога.

Проте абсолютно не зрозуміло, як хан Берке відправив сина невідь-куди. Бо ж не маємо права допускати, що хан-оглан із роду Чингісидів міг бути підлеглим якогось там Володимирського чи Рязанського князя. Подібні твердження є звичайними вигадками російської історіографії.

Хан Берке міг послати свого православного сина у Ростов тільки володарем тієї землі. Це аксіома, яка випливає із яси Чингісхана — збірника законів держави. Про інше ведуть мову дилетанти або заангажовані люди.

М. Г. Сафаргалієв акцентує ще на одному безсумнівному факті, цитуючи слова Абулгазі Бахадур-хана: «Коли Берке став ханом (Золотої Орди.—В.Б.), він затвердив за всіма старшими і молодшими братами ті уділи, які були їм надані Бату-ханом» [14, с. 51].

Слід зазначити, що і наступні Великі Хани Золотої Орди: Менгу-Тимур, Туда-Менгу, Талабуга і Тохта, не вносили суттєвих змін до Батийового розподілу земель, тобто в улусах золотоординських ханів встановлювалися родові династії, які з покоління в покоління передавали свої володіння. І цілком зрозуміло, що хани Рязанського і Володимирського улусів Орди прийняли християнську віру, аби мати у своїй землі підтримку церкви. Ось чому мусульманські історики цілком свідомо їх замовчують.

Та повернімось до улусу Берке-хана. Землі західного узбережжя Каспійського моря після їхнього захоплення були передані ханом Батиєм у володіння родові брата Берке. Там хан Берке і кочував зі своїми табунами та отарами (від сучасних Махачкали і Дербента до Дону та Волги). Про це розповідають давні історики Рашид-ад-дін, Рубрук та інші.

6. Беркечар — четвертий син Джучі. Четвертому сину хана Джучі відійшли землі Темниковської Мещери, що є таємницею російської історії. За часів «хрущовської відлиги» професор Мордовського державного університету (м. Саранськ) М. Г. Сафаргалієв отримав дозвіл ознайомитися із матеріалами колишнього Саровського монастиря, які за катерининських часів чомусь не потрапили до таємних сховищ, а зберігались на той час у Центральному державному архіві Мордовської АРСР.

Ось про що він дізнався: «У фондах колишнього Саровського монастиря… зберігається родословна татарських князів: Сеїд-Ахметових, Адашевих, Кудашевих, Тенішевих і Янгаличевих, які походять від татарського князя Бехана “із Золотої Орди”, котрий “за велінням Золотої Орди царя володів багатьма навколишніми містами та поселеннями татарськими й мордовськими…” Відтоді їхні нащадки Сеїд-Ахметови, Адашеви, Кудашеви та інші “стали володіти вотчинами і землями та поселились у різних місцях…” Місто Наровчат-Мохші, розташоване на теренах володінь нащадків Бехана, відоме за монетами, які карбувались, починаючи з 1312 р., а місто Темників, що виникло на місці постою монгольського темника — десятитисячника, який належав потомкам Бехана… бере свій початок із 1257—1259 рр…» Отож, Бехан міг володіти долинами річки Мохші «з веління Золотої Орди царя Батия» [14, с. 95].

Цензура більшовицького нагляду і за часів «хрущовської відлиги» працювала досить-таки жорстко. Тому вчений говорить лише натяками і здогадками. Та цінність праці М. Г. Сафаргалієва полягає в тому, що він перший указав напрям, в якому слід працювати: «У Рашид-ад-діна… бачимо натяк на улус брата Батия Беркачара, коли він говорить про Тахту, котрий знайшов захист у Беркачара і з допомогою його війська здобув собі трон. Із цього можна зробити висновок про наявність улусів і в решти братів Батия…» [14, с. 43].

Надзвичайно цікава вказівка. Бо Насир-ад-дін Ях-я ібн Неджм-ад-дін Мухаммед Тарджуман (на прізвисько Ібн Бібі), який у своїй праці «Сельджук-наме», написаній в 1282—1285 роках, досить чітко пояснив: «4-ий — син Джучі-хана — Беркачар. У нього були жони й наложниці, і він мав 2 синів у такій послідовності: 1) Кукджу, цей Кукджу мав 4 синів: Іджиль-Тимур, Іликчі…11» [16, с. 53].

У примітці 11: інші перські джерела називають цього хана — Біликчі. «Цей Біликчі той самий, у якого Токта, напередодні воцаріння, знайшов захист; після чого він (Токта) з допомогою Ногая і військ цього Біликчі став царем» [16, с. 53].

Хан Тохта прийшов до владну Золотій Орді в 1291 році. І перші свої роки на троні Великого Хана (1291—1294) провів у Мохші (Наровчаті), де до 1294року карбував свої монети.

У книзі професора В. Лебедєва досить чітко зазначено: «Монети, зібрані в Наровчаті, охоплюють час від 1294 до 1388 року (не враховуючи великої кількості ще не прочитаних монет). Тут є монети, карбовані ханами Тогтогу (Тохтою.—В.Б.), Узбеком, Джанибеком, Бердибеком…Кильдибеком…» [17, с. 35].

Перебуваючи до 1294 року в Мохші і знайшовши допомогу в онука хана Беркечара — Біликчі, хан Тохта тільки у другій половині 1294 року переніс свою столицю до Увеку (Укеку). Про всі ці події та причини, які до них призвели, ми будемо говорити у подальших розділах книги.

Отож, більша частина земель Тмутаракані з часів її завоювання стала місцем розселення і власністю татарського роду Чингісидів, нащадків одного з онуків Чингісхана — Беркечара. Маємо повне право називати його улус Темниковським, або Тмутараканським, бо до нього належала і зруйнована Рязань. Рід хана Беркечара, як і роди ханів Берке, Шейбана та інших, мусили поставляти до збірного війська Бату-хана тьму (тумен). Усе у Золотій Орді чинилось чітко і зрозуміло, згідно з законами Яси Чингісхана.


2


На початку зими 1237—1238 року хан Батий рушив на Рязань. За «загальноросійськими літописними зводами», посли хана Батия напередодні навали мали зустріч з представниками Рязанського, Муромського і Пронського князівств. Ось як про ті події розповідає М. М. Карамзін:

«Володарі Рязанські — Юрій, брат Інгворів, Олег і Роман Інгворовичі, також Пронський і Муромський — самі зустріли їх на березі Воронежа і хотіли знати намір Батиїв. Татари вже шукали… не друзів… а данників і рабів. “Якщо бажаєте миру, — говорили Посли, — то десята частина усього вашого надбання хай буде наша”» [18, т. III, с. 152].

Історики XIII століття засвідчили, що деякі з «государів» тих земель погодилися на умови Чингісидів, а деякі — ні. Ймовірно, відмовились рязанські князі, чому Батий і пішов війною на них. Пам’ятаймо: в XIII столітті видатні свідки того часу В. де Рубрук і Джувейні називали Рязанське та Володимирське князівства й прилеглі до них землі країною Моксель. Російські історики чомусь відносять згадку про «двох государів» до земель Темниковської Мещери, забуваючи притому, що їхня ж історіографія впродовж XVIII—XX століть повністю заперечувала наявність будь-яких державних утворень у X—XIII століттях на тих землях, окрім Великих князівств — Рязанського і Володимирського.

Тож через небажання місцевих князів підкоритися військо хана Батия рушило на Рязань. У XII—XIII століттях Рязанню називалось сучасне городище Рязань Стара:

«Початково Р(язанню) наз(ивав)ся центр рязанського князівства, розташований за 50 км на пів(денний) сх(ід) від суч(асної) Р(язані), тепер городище Рязань Стара» [2, т. 22, с. 469].

І далі:

«Рязань Стара, городище (пл. 48 га) на правому березі р. Оки, поблизу м. Спаська, залишки колишньої столиці (у 12—13 ст.) Рязанського князівства» [2, т. 22, с. 469].

Зверніть увагу на це, тому що поруч із Рязанню (Старою) у ті часи стояв Богословський монастир. Ось російське свідчення:

«Монастир… Богословський, чол(овічий), 25 верст від Рязані (сучасної.—В.Б.) на березі Оки… Він заснований на початку XII ст… Існує легенда, що Батий, який громив околиці під час нападу свого на Російські (Рязанську.—В.Б.) області, наблизився до обителі з наміром її пограбувати; але пройнятий раптовим жахом, замість грабунку надав їй скарби і до ікони Богослова, що тоді була запрестольною, приклав герб і печатку свою золоту; та й після того виявляв до обителі повагу, через що вона не зазнала всезагальних злигоднів, які спіткали тоді інші монастирі. Руків’я цього чудотворного образу донині (середина XIX століття.—В.Б.) зберігається в ризниці з написом, який розповідає про цю достопам’ятну подію… печатка ж Батиєва взята в середині XVII століття Архиепископом Рязанським Мисаїлом і… нею позолочена водосвятна чаша, яка нині є в Успенському кафедральному соборі в Рязані» [19, с. 461].

Військо Батия підійшло одночасно до Рязані та Богословського монастиря, який стояв окремо. Однак місто захопили спалили, більшість мешканців знищили або взяли у полон. Монастир же вцілів і процвітав не одну сотню літ.

У чому річ? Московські міфи та вигадки тут недоречні. На подібні питання в російській історіографії відповіді не існує. Хоча все до абсурду просто: хан Батий від святих отців Богословського монастиря отримав благословення на завоювання православних земель: Рязанської і Ростовсько-Суздальської. Логіка поведінки Чингісидів іншого не допускала. Батий свято дотримувався Яси Чингісхана.

Увійшовши в чужу землю і знаючи, що та земля має свого Бога, іншого, ніж у землі Бату-хана, Батий попросив монахів Богословського монастиря вознести благословенну молитву до свого Бога. І, без сумніву, ігумен з монахами, ще раніше схиливши голови перед ханом та його полководцями, виконали повеління Батия. Інакше монастир міг бути незруйнований, але не отримав би скарбів і дарчих грамот від хана. Тут сперечатись немає сенсу.

Московська історіографія не повинна будуватись на винятках із правил. Про це слід завжди пам’ятати.

Хан Батий і далі чинив за тим самим правилом (так веліла Яса Чингісхана): усі, хто схиляв голову і приймав його вимоги, залишалися живими, а тих, хто не хотів коритись або тікав — знищував. Навіть у так званих «загальноросійських літописних зводах» зазначено, що до зруйнованих ханськими військами належать тільки такі поселення, як: Рязань, Пронськ, Коломна, Суздаль, Володимир, Юр’їв, Торжок і Козельськ. Про Москву не говоритимемо, бо вона заснована ханом Менгу-Тимуром тільки в 1272 році.

Між іншим, Іпатіївський літопис навіть не згадує про руйнування Коломни, Торжка та Юр’їва.

Героїчна оборона рязанських і ростовсько-суздальських міст є міфом пізніших часів Російської імперії. Коли звернемось до Великої Радянської Енциклопедії, то дізнаємось, що такі поселення, як:

Переяславль-Рязанський [2, т. 22, с. 468],

Муром [2, т. 17, с. 126],

Городець-Мещерський [2, т. 11, с. 496],

Ростов Великий [2, т. 22, с. 313],

Городець Волзький [2, т. 7, с. 122],

Нижній Новгород [2, т. 7, с. 139],

Волок-на-Ламі [2, т. 5, с. 326],

Твер [2, т. 11, с. 208],

Ярославль [2, т. 30, с. 554—555],

Галич Мерський [2, т. 6, с. 66], та багато інших, не були зруйновані та спалені. Як писав професор Лев Миколайович Гумільов, вони «здалися на капітуляцію», тобто погодилися на умови хана Батия і ввійшли до складу його держави з дня підкорення.

У XVIII столітті, вивчаючи першоджерела, імператриця Катерина II та її статс-секретар О. В. Храповицький наголошували, що ніякого спротиву князі Рюриковичі татарам Батия не чинили. Вони тікали від його війська, але Батий наздогнав їх на річці Сіть і знищив. Звичайно, Катерина II зі своїм підопічним відкрито подібного сказати не могла, тим більше про Великого Володимирського князя Юрія Всеволодовича, тож говорили натяками: «Показував я річку Сіть у Ярославській губернії.

Вона впадає в Малогу, а Малога у Волгу. На Сіті вбито Князя Володимира Юрійовича Рязанського від Татар. Думали (Катерина II.—В.Б.), що він перейшов Волгу значно нижче, щоб атакувати Татар; але ріка Сіть свідчить, що Володимир тікав до Твері. Цим відкриттям не дуже задоволені для складання Історії» [20, с. 245].

Між іншим, на річці Сіть загинули всі князі Рюриковичі, які тікали від військ хана Батия, серед них і Великий Володимирський Князь Юрій Всеволодович.

Той факт, що степовики хана Батия наздогнали в густих лісових хащах місцевих князів, що тікали, свідчить про ще одну нову тактику, запроваджену татарами під час завоювання Мещерської землі, — облаву. У «загальноросійських літописних зводах» на цей метод завоювання є лише натяк:

«Татарове полониша Володимер і пойдоша на великого князя Георгія (Юрія.—В.Б.)… і ові йдоша до Ростова, а іні до Ярославля, а іні на Волгу до Городця, і полониша все по Волзі, навіть до Галича Мерського; а іні йдоша на Переяславль, а те взяша, і оттіль всю ту країну і гради многі все то полониша, навіть і до Торжку, і нема місця, ні всі, ні сіл таких рідко, ідеже не воюваша на суждальській землі…» [21, с. 198].

Скрізь побували війська хана Батия, всіх полонили, але деталі замовчуються. І неспроста. Як побачимо згодом, у російських літописах приховано найголовніше. Ймовірно, що таку цензуру літописів вчинили у XVIII столітті при виданні. Бо ж недаремно у 1783 році Катериною II була створена «Комісія для складання записок про стародавню історію, переважно Росії…». І всі «загальноросійські літописні зводи» були «знайдені» (окрім Кенігсберзького) після довгої та копіткої праці катерининської «Комісії».

Великий перський історик Ала-ад-дін Ата-мелік Джувейні (1226—1283) залишив досить цікаві свідчення про ті часи, що стосуються «Мещерської землі»: «Коли каан (Угетай) сів на престол (монгольського) царства, він (Бату) покорив і підпорядкував цілком усі ті краї, які з ним сусідили: решту (землі) кипчаків, аланів, асів, русів та інші країни, як от: Булкар, М. к. с. та інші» [16, с. 21].

Про «країну М. к. с.» йдеться як про велику державу, яку можна порівняти з Волзькою Булгарією за розмірами та значенням [135, с. 297—313]. Саме про це писав посол французького короля В. де Рубрук у книзі «Подорож до Східних країн Вільгельма де Рубрука в літо Благості 1253» [11, с. 65].

Ось витяг із цієї праці:

«Про одіяння й плаття їх знайте, що із Китаю та інших східних країн, а також із Персії та інших південних країн їм постачають шовкові й золоті матерії, а ще тканини з бавовни, які вони одягають улітку. Із Русії, з Мокселю, з Великої Булгарії та Паскатиру, тобто Великої Угорщини, з Керкису (всі ці країни розташовані на півночі й повні лісів) і з багатьох інших країн із північної сторони, які їм коряться, їм привозять дорогі хутра різного роду, яких я ніколи не бачив у наших краях і які вони одягають взимку» [11, с. 76].

Два абсолютно незалежних автори назвали країну, що межувала з Русією та Булгарією, однією назвою — Моксель! Звичайно, це не може бути винятком чи випадковістю.

Як бачимо, Рязанське та Володимирське князівства у XIII столітті не мали ніякого відношення до Русі і носили цілком конкретне ім’я — країна та земля Моксель.

Російська історіографія приховує цей незаперечний факт. Ми ще станемо свідками, як московити почнуть спотворювати ці свідчення давніх істориків. І цьому вже подано приклад: видаючи в 1941 році другий том матеріалів академіка В. Г. Тизенгаузена, сучасні московити включили до нього тільки п’ять сторінок із великої праці Джувейні, та й то у спотвореному вигляді. Коли у Джувейні пішла оповідь про завоювання країни Моксель, то московські перекладачі перського тексту чомусь «Мокселем» уже назвали не країну, а місто, аби і в це питання закинути «доважок брехні»:

«Звідтіля вони (царевичі) пішли у землі Русі (цього слова в Джувейні немає.—В.Б.) і підкорили її області до міста М.К.С. (Моксель.—В.Б.), мешканці якого за своєю численністю були (мов) мурахи та саранча, а місцевість укрита болотами і лісом до того густим, що у ньому було неможливо проповзти змію. Царевичі (Батий з братами.—В.Б.) разом… спершу з кожного боку влаштували таку широку дорогу, що (по ній) могли поряд проїхати три-чотири вози… Вони (царевичі.—В. Б.) віддали наказ відрізати людям праве вухо. Було нараховано 270000 вух. Звідтіля царевичі вирішили повернутись (у Поволжя.—В.Б.)» [16, с. 23].

Московити спаплюжили текст великого свідка Джувейні, додавши слово «Русь» та назвавши країну Моксель містом. Навіть найпалкішому московському патріотові зрозуміло, що у XIII столітті в «Суждальській землі» не існувало міст із населенням у 270 тисяч мешканців.

Великий свідок далеких часів пояснив, що завоювання «країни Моксель» відбувалось за чотирма напрямками. Якщо подивитись на сучасну мапу центральних областей Російської Федерації та проаналізувати весь вище наданий матеріал, то можна збагнути, з яких боків були завдані удари татарських військ у землі Моксель.

Перший удар. Найімовірніше, він був спрямований на Рязань і далі на Коломну. Таким чином частина ханських військ перекривала західний і південний шляхи можливої утечі із землі Моксель. Слід зауважити, що удару по Рязані було завдано після завоювання Темниковської Мещери, тобто з боку сучасних міст: Сасово — Шацьк — Ряжськ.

У XIII столітті країна Моксель була всуціль вкрита лісами та болотами. Отож, для блокування цієї землі війська хана Батия передусім перекривали можливі шляхи втечі — наявні дороги та ріки. У Темникові залишалася військова тьма хана Беркенара, яка теж не сиділа, склавши руки. Вона чинила постійний контроль за місцевістю та шляхами сполучення.

Другий удар. Було завдано вздовж Волги: Нижній Новгород — Кострома — Ярославль. Імовірно, ця частина військ хана Батия залишалася на Волзі й не брала участі у поході на Темниковську Мещеру. Хани заздалегідь розробили плани й обумовили терміни виходу до певного місця.

Третій удар. Завдано у напрямку: Нижній Новгород — Володимир — Суздаль — ПереславльРостов.

Четвертий удар. Був скерований із Ярославля на Твер — Торжок — Вишній Волочок. Так була оточена і завойована Рязанська і Ростовсько-Суздальська землі, а все населення перераховане та обезвушене на праве вухо.

Не варто деталізувати, як рухалось військо по кожному напрямку, хто кому допомагав та як проходили облави на людей і їх перелік. Це жахлива картина. Проте вона зайвий раз свідчить про надзвичайно низький рівень розвитку фінських племен землі Моксель станом на 1238 рік. Про це завжди слід пам’ятати «великоросам», як би вони не бажали величі ще з тих часів.

Про землі Моксель М. Г. Сафаргалієв багато чого дізнався із тих же архівів Саровського монастиря:

«Родоначальник “Мещерських князів” Бахмет Усеїнов також “прийшов із Великої Орди в Мещеру, і Мещеру воював, і посів її”, закріпивши “Мещерські місця” за своїми нащадками, а його праправнук Олександр Укович продав у 1382 р. свою отчину Дмитру Донському. Родословна “Мещерських князів”, опублікована в “Бархатной книге” М. І. Новіковим, — єдине джерело при вивченні історії “Мещерських князів”… Наділення землею Бахметау “Мещерських місцях”могло відбутись невдовзі після монгольського завоювання, оскільки вищеназваний Олександр Укович, що продав “Мещерські місця” у 1382 р., був праправнуком Бахмета Усеїнова. Факт продажу власниками своїх земельних володінь свідчить, що монгольські феодали розпоряджались своїми земельними володіннями на свій розсуд, вони могли не тільки передати їх у спадок, а й продати» [14, с. 95].

Зверніть увагу: передавати у спадок, продавати та купувати землю у Золотій Орді мали право тільки «монгольські феодали» і аж ніяк не московські князі. Це один із основних законів Яси Чингісхана.

Щоб уповні оцінити значення незаперечного факту належності Мещери родові князя-оглана (Чингісида) Бахмету, який прийшов із Великої Орди в Мещеру і закріпив «Мещерські місця за своїми нащадками», наведемо довідку із Великої Радянської Енциклопедії: «Мещера, низинна рівнина, розташована між рр. Клязьмою на півн(очі), Москвою на півд(енному) зах(оді), Окою на півдні і Судогдою та р. Колп на сх(оді), у межах Московської, Володимирської та Рязанської областей РРФСР [2, т. 16, с. 205].

Здавна окрасою «Мещерської землі» вважалися міста: Володимир — на півночі, Касимов — на сході, Рязань (Стара) — на півдні, Коломна — на південному заході, Москва — на заході.

Хоча за часів Бахмета (Уковича) поселення Москва ще не було, а за Москвою-рікою лежала дика тайга. Мабуть, усі міста, що існували на 1238 рік у Мещері, теж належали родові Бахмета, бо та ж енциклопедія визнавала:

«Найбільш важливі посади займали члени правлячої династії, царевичі («оглани»), володіючи уділами в З(олотій) О(рді) та очолюючи військо… Уже на початку свого утворення З(олота) О(рда) розділилася на улуси, які належали 14 синам Джучі: 13 братів були напівсамостійними государями, підпорядковуючись верх(овній) владі Батия» [2, т. 9, с. 561].

Отже, Бахмет (Укович) належав до царевичів-огланів роду Чингісхана. Він був один із тих 14 братів, про якого російська історіографія мовчить. Зробимо досить прості підрахунки, аби визначити, коли хан Бахмет «воював і посів Мещеру». Вищезгаданий Олександр Укович проживав у Мещері та «володів» нею в 1382 році. Він належав до ханського роду і був п’яте покоління роду хана Бахмета — праправнук.

Від 1238 року — завоювання «Мещерської землі», до 1382 минуло 144 роки. На одне покоління роду князя (хана) Бахмета припадає в середньому менше 29 років, що цілком доводить володіння цією землею родом Чингісида Бахмета від часів її завоювання. Про що свідчить і «Бархатная книга».

Довелося з’ясовувати, як в історичних джерелах подане ім’я Чингісида Бахмета (Уковича). Бо серед братів хана Батия такого не значиться. Хоча й шукати довелося серед досить-таки обмеженої кількості імен.

У хана Джучі було 14 синів від кількох дружин. П’ятеро із цих синів залишилось на теренах Центрального та Східного Казахстану (сучасного). Ось їхні імена: Орда (Ічен), Удур, Тука-Тимур, Шингкум і Шингкур. Про землі (володіння) ханів: Берке, Беркечара, Шейбана, Бувала (Мовала), Тангута йшлося раніше. Хан Батий володів усім улусом Дешт-і-Кипчак, до якого належала і Золота Орда. Отже, «Бахмет Усейнов сын», як його подає російська історіографія, має бути Чилаукун, Чимпай або Мухаммед.

Один із синів відразу відпадає. Це — Чимпай, оскільки перський історик Ібн Бібі подав досить розгалужений родовід хана аж до початку XIV століття, який належав до ісламу, що унеможливлює володіння православною Мещерою в XIII—XIV століттях. Залишилось два імені — Чилаукун і Мухаммед, одне з яких належало володарю Мещери з 1238 року — знаменитому Бахмету.

Нехай не здається дивним спотворення ханських імен у московських так званих першоджерелах. Це звичайне явище в російській історіографії. Про нього ще у XIX столітті писав професор В. В. Григор’єв у знаменитій праці «Про достовірність ярликів, виданих ханами Золотої Орди російському духовенству»:

«…Згадаймо, у якому спотвореному вигляді зустрічаємо іноді в наших літописах імена ханів. Абд-ул-Лаха вони називають Овдулом; Джелал-ед-Діна — Зелені чи Зелет-Салтаном; Мохаммед-Булака — Мамант чи Мамат-Салтаном. Так і в Атюляка чи Тютяка могли перехрестити перекладачі чи переписувачі ярликів якого-небудь хана співзвучного татарського імені, за яким ми давно вже його знаємо. Беручи це до відома… ми маємо в Атюляку чи Тютяку — Тулунбекхана, від якого до нас дійшли монети, карбовані у Новому Сараї» [22, с. 65].

Хоча, мабуть, у нашому випадку приховування імені хана, який володів Мещерою, є заздалегідь спланованою акцією.

Нам з вами довго довелося б шукати, хто із братів хана Батия «володів Мещерою» та тримав свій родовий улус у «колисці московитів» — Ростовсько-Суздальській землі, якби професор М. Г. Сафаргалієв свідомо не зробив натяк на ім’я хана.

Учений скрізь, де йшлося про «володіння Мещерою», згадував Чингісида-оглана «Бахмета Усейнова сына», який на початку дослідження більше нагадував одинадцятого сина хана Джучі — Мухаммеда. Звернімо увагу, обидва хани — Чилаукун та Мухаммед, як зазначили мусульманські історики, ніби не мали дітей, що може свідчити не тільки про відсутність нащадків, які б продовжили рід, а й про те, що хани прийняли християнство і стали «невірними», а відтак перестали існувати для мусульманських істориків.

Хоча той же Мухаммед згадується у перських істориків ще й під іменем — Буре.

Але повернімося до пояснень професора М. Г. Сафаргалієва: коли зайшла мова про продаж землі у 1382 році, то продавав землю чомусь уже не Олександр Усеїнов, а Олександр Укович. І цим сказано все. Хан Чилаукун і був Уковичем! Бо в ті часи, продаючи земельні наділи, треба було обов’язково вказати її першого законного володаря. А в Золотій Орді першими законними володарями землі стали Чингісиди. Отож, Чилаукун у спотвореному вигляді російської історіографії став Уковичем.

7. Чилаукун — восьмий син Джучі. У російській історіографії подається ще як «Бахмет Усейнов сын» або Укович. Отримав для свого роду у володіння «Мещерські землі», тобто землі майбутньої Московії. Саме рід хана Чилаукуна — брата Батия, разом із татарськими родами, що відійшли до його удільного улусу, «заселив у 1238 році Мещеру» та «володів нею» довгі сотні років.

М. Г. Сафаргалієв наводить історичний документ про продаж землі в 1382 році Чингісидом Олександром Уковичем так званому Дмитрію Донському. Про що це свідчить?

Це може свідчити лише про те, що Дмитрій Донський теж належав до прямих нащадків роду Чингісидів. Купувати та продавати земельні наділи у Золотій Орді мали право тільки Чингісиди і ніхто інший.

Місцеві князі могли отримувати від хана земельні наділи на період служби хану. І тільки! Вони не мали права передавати ті земельні володіння навіть у спадок. Так веліла Яса Чингісхана — збірник законів Орди. Московити ніколи не були винятком тих законів.

У 1238 року до держави Чингісидів приєднали ще два нових улуси: Темниковський на чолі з Беркечаром і Мещерський на чолі з Чилаукуном, братами хана Батия.


3


Розподіл завойованих земель поміж братів хана Батия відбувався одразу ж після їхнього захоплення. Тобто хан Беркечар «посів Темниковську Мещеру» наприкінці 1237 року, а хан Чилаукун «воював і посів Мещеру» на початку 1238 року.

Аби брати могли переселити до своїх володінь виділені їм роди та облаштувати землі, хан Батий зробив перерву в подальших завоюваннях. Більше року (1238—1239) хани Батий, Берке, Беркечар, Шейбан, Тангут, Бувал, Чилаукун та інші облаштовували нові володіння: переселяли на них свої роди, зводили завойоване населення в десятки, сотні, тисячі, тумени (тьми), призначали нову адміністрацію тощо.

Достовірно відомо, що до «Мещери хана Бахмета» потрапили частина тюркських родів: ширинів, аргинів, татар, баринів, а до майбутньої «московської землі» була переселена частина родів: мангитів, найманів, дулатів та каракереїв, згодом багато інших, особливо до нового Московського князівства. Тобто так звані «татаро-монголи» приєднали всі землі майбутніх московитів до своєї держави, переселили на них значну частину одноплемінників, призначили своїх володарів.

Коли хан Батий зі своєю військовою армадою влітку 1240 року вирушив на Київ, то у цій армаді вже були тумени ханів Беркечара, Чилаукуна і всіх інших. Про цей похід дещо повідомив посол короля Франції до сина хана Батия Сартака знаменитий Вільгельм де Рубрук, який відвідав імперію Чингісидів у 1253—1255 роках. Виявляється, у тому поході брав участь «государ» країни Моксель, «другий князь Суздальський», який здався на милість хана Батия, про якого говорив угорський монах Юліан. І як відомо, «їхній государ і значна частина люду були вбиті в Германії. Саме татари вели їх разом із собою до вступу в Германію, тому Моксель (суздальці.—В.Б.) дуже прихильні до Германців, сподіваючись, що за їхнього посередництва вони ще звільняться від рабства Татар» [11, с. 88].

Маємо незаперечні свідчення про загибель обох «суздальських князів» Ростовсько-Суздальської землі у 1238—1241 роках: одного — на річці Сіть (московські загальноросійські літописні зводи), а другого — «в Германії» (Вільгельм де Рубрук). Немає найменшого сумніву щодо достовірності цієї інформації. Проте російська історіографія подає цей матеріал зовсім в іншому контексті. Немовби той другий «суздальський князь», який присягнув ханові Батию на вірність ще восени 1237 року, не загинув, а залишився у своїй землі та їздив у Каракорум в 1246 році.

Отож, пропонуємо прискіпливіше придивитися до подій того часу.


* * *

Досліджуючи військову стратегію князя Данила Галицького під час навали на Русь (Україну) хана Батия у 1240—1241 роках, слід зазначити, що князем була обрана найдоцільніша стратегічна поведінка. Це передусім засвідчили подальші події та взаємини між Великим Галицько-Волинським князівством і Золотою Ордою впродовж 1240—1250 років.

За царських і більшовицьких часів Російської імперії заборонялось порушувати це питання, бо навіть його часткове висвітлення завдавало руйнівного удару по московській офіційній історіографії.

В українській історичній літературі не має аналізу військового походу хана Батия через північні терени Київської Русі, маємо тільки спрощений опис того походу в «Літописі Руському» (він же Іпатіївський літопис).

Отже, наводимо скорочений запис напрямку руху війська хана Батия за «Літописом Руським». Військо пройшло смугою завширшки 100—150 км, тримаючись лінії: Київ — Колодяжин (південь сучасної Житомирської області) Ізяслав (північ Хмельницької області) — Кременець (північ Тернопільської області) — Володимир (Волинська область) — Берестя (сучасне місто Брест), із можливим відхиленням на північ чи південь для руйнування окремих міст (фортець). Як бачимо, Данило Галицький, застосував тактику оборони міст у смузі наступу війська хана Батия. І лише таким чином протидіяв чужинському війську.

Цілком очевидно, що князь Данило ще до підходу військової армади Батия до Києва, а столиця Русі в 1240 році належала йому, знав про кількість і наміри татар. Не могла військова потуга із 100—120 тисяч вершників підійти до Києва несподівано. Тим більше, що кожен татарин у такому поході мав при собі не менше трьох коней. Отож, до Києва наближалась армада майже пів- мільйона коней.

Про те, що Данило Галицький зі своїми полководцями знали мету походу війська Батия, свідчить «Літопис Руський»: «Тим часом Дмитро, київський тисяцький Данила, сказав Батиєві: “Не барися у землі сій довго. Настала тобі пора на Угрів уже йти. Якщо ж ти забаришся, — то земля (та) єсть сильна. Зберуться вони на тебе і не пустять тебе в землю свою”» [3, с. 398].

Ось вона страшна таємниця російської історіографії: хан Батий у 1240—1241 роках не завойовував Київську Русь! Він проходив Русь військовим походом, прямуючи до Центральної Європи. Саме «угри», які дали прихисток половцям після 1222 року, стали головними ворогами політичної доктрини Чингісидів, які взяли за мету об’єднати усі тюркські племена в єдину державу. Половці були одними з перших серед одноплемінників, які вчинили жорстокий опір, а пізніше відкочували до угорців.

Саме про це свідчать арабські, перські та тюркські історики від Рашид-ад-діна до М. Г. Сафаргалієва і Л. М. Гумільова. Зрозуміло, що знаючи головне стратегічне завдання походу хана Батия, Данило Галицький не мав права застосовувати фронтальне протистояння, не маючи достатніх сил на перемогу. Проте тактика опору міст давала змогу стримувати ворога, концентруючи його увагу навколо них, і змушувала їх триматися напрямку руху. Тому погром хана Батия майже не зачепив українського Полісся, більшої частини Галичини і Поділля — земель, які станом на 1240 рік теж належали Великому Галицько-Волинському князівству. Крім того, дотримуючись саме такої тактики опору ордам Батия, Великий Князь давав змогу більшості сільського населення покинути військову зону і відійти на північ, південь чи захід. Ця можливість відходу з охопленої чужинським військом землі врятувала переважну більшість населення Русі (України). Цієї думки раніше дотримувались і українські історики, зокрема професор Київського університету Микола Молчановський (1885): «Думка про спустошення Поділля під час першого походу Батия на захід ґрунтується на простому непорозумінні та недостатньому знанні місцевих назв на Волині… Татари могли у своєму першому стрімкому наступі пройти, хоча і з перешкодами, Київську, Волинську, Галицьку землі, нашвидкуруч пограбувати землі, зруйнувати укріплення багатьох міст; але вони все ж таки відчували, що становище їхнє хитке, що їм неможливо раптово закріпитись у тимчасово захопленому краї…» [25, с. 144—146].

М. Молчановський, як і «Літопис Руський», досить чітко зафіксував «стрімкий наступ» війська хана Батия через Київську, Волинську та Галицьку землі. І, як бачимо, йдеться не про завоювання тих земель, а саме про «стрімкий» перехід через їхні терени.

Зверніть увагу: Київ був узятий 6 грудня 1240 року, а вже 9 квітня 1241 року те саме військо хана Батия розгромило дружину польсько-німецьких князів біля Лігниці. Друга ж половина війська татар 11 квітня 1241 року розгромила угро-хорватські полки короля Бели IV на річці Шайо.

Надзвичайно цікаві факти, з яких московська історіографія, як і українська, ніколи не робили аналітичних висновків. Шкода! Бо коли вилучити з періоду від 6 грудня до 9 квітня час на здобуття фортець: Колодяжина, Ізяслава, Кременця, Володимира, Берестя та інших, і підрахувати темп руху армії хана Батия від Києва до Лігниці та Шайо, то дізнаємося, що армада Батия змушена була щоденно проходити відстань у 20—25 кілометрів. І це за суворої зими з глибокими снігами та хуртовинами, а потім, навесні, долаючи потужні повені рік, та ще й серед густих, малопрохідних лісів і скелястих Карпат.

Для порівняння нагадаю, що князь Ігор у «Слові о полку Ігоревім», за «Літописом Руським», просувався голим степом з 24 квітня до 7 травня не швидше ніж 28 кілометрів на добу. Відкрийте «Літопис Руський» 1989 року видання на сторінці 337 та переконайтесь!

Дуже багато, як говорив М. М. Карамзін, «доважків брехні» понакидали до української науки непутящі історики, як українські, так і російські. Усе те чинилося під впливом «московської зверхності».

Землі Київської Русі не були завойовані ханом Батиєм у 1240-1241 роках. «Літопис Руський» свідчить, що князя Данила під час походу чужинського війська через землі Русі не було в державі. Хоча, звичайно, князь знав після падіння Чернігова про рух Батия на Київ:

«Перед цим (навалою татар.—В.Б.) поїхав був Данило-князь до короля в Угри, маючи намір заприязнитися з ним…» [З, с. 398].

Повернувшись у свої землі, Данило Галицький зустрів протидію своїй волі галицького боярства та відвертий колабораціонізм так званих болохівських князів. Миритись зі смутою в державі у такий відповідальний час він не став і жорстокою рукою навів лад у Великому князівстві.

«Данило ж, почувши (про) прихід Ростислава з князями болохівськими на Бакоту (Поділля.—В.Б.), відразу кинувся на них: городи їх вогневі оддав і вали їх розкопав… Данило тим часом, узявши здобич велику, вернувся, а взяв він (такі) городи їх: Деревич, Губин і Кобуд, Кудин, Городець, Божський, Дядьків… Звідти ж він (Данило, пішов назад), пограбувавши землю Болохівську і попаливши, — бо зоставили їх (болохівських князів) татари, щоб вони їм орали (та сіяли) пшеницю і проса. Данило ж на них тим більшу ворожнечу держав, що вони од татар велике сподівання мали» [3, с. 399].

За М. Молчановським, такі землі належали до Болохівщини у 1241 році:

«На думку п. Дашкевича (автора «Літопису Литви і хроніки Руської», Вільно, 1827.—В.Б.), Болохівська земля займала приблизно південну частину сьогоднішнього Новоград-Волинського повіту, східну частину Старокостянтинівського і Проскурівського, весь Летичівський повіт та, можливо, південно-західну частину Житомирського і західну частину Бердичівського повітів» [25, с. 121].

Отже, повновладними господарями Галичини, Волині, Київщини та Поділля у 1241 році залишились Великий Князь Данило Галицький зі своїм братом Васильком. Бо під час наведення ладу в Болохівській землі «…Василько-князь зостався стерегти землі (своєї) од Литви…» [З, с. 399].

Поза сумнівом, у 1241 році Болохівська земля знову була підпорядкована Великому Князеві Данилу Галицькому. Поновив він свою владу і на Пониззі, одночасно приборкавши галицьких бояр. Ось як про те свідчив М. Молчановський:

«…До певної пори володарем цієї сторони (Пониззя.—В.Б.) вважав себе Данило, і до… 1255 р. Татари тут не мали ніякої сили… Відчувши під собою надійну опору, Данило залишає старе гніздо боярства Галич і пересиляється в Холм, тоді як його син сідає у заново побудованому Львові. Становище Данила щодо Татар на деякий час було відносно незалежне» [25, с. 147].

Вірно обравши стратегічну лінію опору, Галицько-Волинський князь Данило зумів зберегти незалежність своєї держави. Одночасно діючи рішуче і жорстоко проти внутрішніх ворогів, він зумів ще на ранній стадії випалити заколотників огнем і мечем. Звісно, внутрішній безлад завжди діяв на державу руйнівніше, ніж зовнішні загрози.

І на цьому етапі загроз Данило Галицький вчинив історично правильно і стратегічно бездоганно. Він цілком свідомо знищив Болохівських князів та випалив їхні землі у другій половині 1241 року, коли військо хана Батия ще перебувало у Центральній Європі. Це при тому, що Болохівські князі на той час присягнули на вірність Батию і перебували під його опікою та захистом.

Українська історіографія ніколи не розглядала це питання з таких позицій. Це заборонялося Москвою. Бо в Московії у ті часи нічого подібного бути не могло.

І хоча у «Літописі Руському» в 1243 році є згадка про «богатирів Манмана і Балая», яких нібито Батий відсилав «шукати Данила», певно, аби покарати за болохівських князів, та подальших наслідків не було.

Слід мати на увазі, що поверталась військова армада хана Батия у 1242 році через Причорноморські степи, тож особливого впливу на Велике Галицько-Волинське князівство ця подія не мала.

За «Літописом Руським» хан Батий тільки у 1250 році прислав своїх послів до Данила Галицького з вимогою: «Дай Галич!» На що той відповів: «Не дам я пів-отчини своєї, а їду до Батия сам» [З, с. 404].

Маємо визнати, що ця поїздка князя Данила до хана Батия у подачі московської історіографії повністю сфальшована. Московитам дуже хотілося величі для свого Олександра, так званого Невського, аби знівелювати велич постаті першого короля Русі Данила Галицького. Отож, брехали потужно: мовляв, і Київ тоді належав їм, «і був плач через образу його», себто Данила, в Орді і таке інше.

Слід розуміти: всі ці вимисли є звичайними московськими «доважками брехні» до «загальноросійського Іпатіївського літопису», немовби знайденого М. М. Карамзіним у 1809 році «в Академії Наук поміж Дефектами». Усі вони спростовані у тритомній праці «Країна Моксель, або Московія» [135]. У кого є бажання, може звернутись до цього історичного дослідження.

Історик Олександр Юрченко у своїй праці «Русский князь на монгольском пиру» подав інтерпретацію літописної розповіді про перебування Данила Галицького у ставці хана Батия так: «…отрицательным моментом такой интерпретации будет ее поверхностный характер и полное несоответствие исторической реальности XIII века» [26, с. 3].

І це справді так, хоча історик говорить тільки про невеликий аспект цього питання.

У Золотій Орді Данила Галицького зустрічали як справжнього володаря Київської Русі — самостійної, незалежної держави. Хан Батий усіх володарів покорених, завойованих земель направляв до Великого Хана в Каракорум. Так він вчинив із Суздальським князем, вірменським і грузинським царями та іншими. А от із Данилом Галицьким та Михайлом Чернігівським усі питання взаємовідносин вирішив особисто. Тобто руські (українські) князі не були частиною Золотої Орди, а тільки його сусідами, хоча і залежними від Батия. У той час як Ростовсько-Суздальська і Рязанська землі стали рядовими улусами (князівствами) імперії Чингісидів.

Якщо у Галицько-Волинському князівстві влада Великого Князя передавалась у спадок і князь володів своєю землею особисто, то у Ростовсько-Суздальському і Рязанському улусах земля стала власністю ханів Золотої Орди, а намісники до неї призначались Великими Ханами.


4


Незалежність теренів Київської Русі стала основним стратегічним здобутком Данила Галицького в 1240—1250 роках, що не давало спокою можновладцям Московської імперії, яка повстала із уламків колишньої Золотої Орди та сповідує її ідеологічні постулати дотепер. Отож, до московської історичної науки постійно вносились «доважки брехні».

Аби заперечити сам факт появи хана Бахмета у Мещері в 1238 році, московити вдались до звичайної маніпуляції роками. Так, «лето 6706 (1198)», коли хан Бахмет «Мещеру воевал, и засел ее», почали відносити до 1298 року, бо, мовляв, «хан Батий не міг нас воювати в 1198 році». Під дату 1298 року підвели цілу теорію.

Ось що пише професор Д. І. Іловайський у книзі «История Рязанского княжества»: «Князья Ширинские подняли брань на царя Большой Орды и в 1298 году ушли из нея кочевать на Волгу. Один из них Бахмет Усейнов сын пришел в Мещеру, взял ее войною и остался здесь княжить [41, гл. V].

Хоча необхідно зазначити, що вперше ця вигадка з 1298 роком була запущена князем Петром Володимировичем Долгоруким (1816-1868) у його праці «Российский родословный сборник» (СПб., 1841, кн. IV, с. 17).

Цим хитрим кроком московські науковці збирались приховати правду — факт появи на теренах Ростовсько-Суздальської землі у 1238 році правлячої династії Чингісидів, хана Бахмета, він же Чилаукун. Та забули, що людська пам’ять і національна гідність вимагають правди. А вона ж бо лежить на поверхні, зверху, дещо припорошена московськими вигадками. Отже, приберемо це історичне московське сміття.

До 7190 (1682) року в Московській державі існували чіткі місницькі й розрядні правила, за якими встановлювались взаємовідносини князівських та боярських родів. За цими правилами, нова царська династія Романових у взаємовідносинах із справжніми Чингісидами посідала далеко не перше місце. Тобто справжні нащадки Чингісхана могли просто не виконувати доручень нової царської династії, ігнорувати її.

Тому: «В лето 7190 (1682) Генваря в 12 день блаженные и вечнодостойные памяти Великий Государь, Царь и Великий Князь Феодор Алексеевич, всея Великая и Малыя и Белыя России самодержец, ревнуя по Господе Бозе Вседержителе и желая во благочестивом своем царствии сугубаго добра, и в своих Государственных ратных, и в посольских, и во всяких делах лучшаго и пристойнаго устроения и совершенной прибыли, и мирному в своей Царской Державе всему Христианскому множеству пребывания и жительства, а бывшей между Христианских родов вражде разрушения… указал разрядные случаи и местничества… разрушить и вечно искоренить… и впредь никому ни с кем никакими случаи и местничествы не щитаться, и никому ни на кого мимошедшими находки не возноситься…» [24, с. 1—3].

Так була знищена пам’ять про потомків Чингісхана: вони стали «служивими людьми царя».

«А впредь им и будущих их родом… быти в розряде родословной книге родам их… и для того взять (изъять.—В.Б.) у них росписи за руками» [24, с. 3].

Так «служивий люд» Чингісидів — Романови — посіли перше місце в «Родословной книге князей и дворян», а знамениті роди нащадків Чингісхана втратили свої великоханські титули і перетворились на звичайні російські князівські роди.

Про це засвідчила «Бархатная книга», відредагована особисто царем Петром І та видана М. І. Новіковим у 1787 році. Ось запис початку роду хана Чилаукуна:

«Глава 38.

275. Род Князей Мещерских

В лето 6706 (1198) Князь Ширинский Бахмет Усейнов сын пришел из большие Орды в Мещеру, и Мещеру воевал, и засел ее, и в Мещере родился у него сын Беклемиш.

И крестился Беклемиш, а во крещении имя ему Князь Михайло, и в Андрееве городке поставил храм Преображения Господа нашего Иисуса Христа, и с собою крестил многих людей…» [24, кн. 2, с. 239].

Розглянемо тільки ті факти, які безпосередньо висвітлені у матеріалі, редагованому особисто московським царем Петром І.

1. «Бахмет Усейнов сын» походив із тюркського (казахського) роду ширинів, і саме хан Бахмет разом зі своїм родом, після завоювання Мещери залишився її володарем.

2. Як бачимо, хан Бахмет, володіючи «Мещерською землею», не прийняв християнської віри, а залишився у своїй язичницькій (тенгріанській). За її законами, як батько — хан Джучі, брат — хан Батий та інші Чингісиди, він мав багато жінок і дітей, зокрема синів. -

3. Син хана Бахмета — Беклемиш, був християнином, як його мати, і в хрещенні отримав ім’я Михайло.

4. З дня хрещення Беклемиш носив титул князя. А це на теренах Золотої Орди (ні в кого не залишилось сумніву щодо цього, бо «Мещеру воевал, и засел ее «хан Бахмет Усейнов сын» означало, що він походив із роду Чингісхана. «У Золотій Орді від народження ставали князями-огланами тільки Чингісиди».

5. Князі будували у своїх столицях храми. Так, після хрещення князь Михайло (він же Беклемиш) побудував храм «Преображения Господня» у своїй столиці «Андреевом городке».

6. «Бархатная книга» чітко засвідчила, що хан Беклемиш змусив переважну більшість свого роду ширинів прийняти християнську віру.

Із попереднього викладу зрозуміло, що «Бархатная книга» була укладена в 7190 (1682) році. Доповнення до неї вносились і за часів Петра І, про що у книзі є згадки за 1686,1687 роки. Тобто на час створення «Бархатной книги» не існувало жодного так званого «загальноросійського літописного зводу», тому укладачі могли користуватись тільки старими церковними джерелами, Розрядними книгами та «Книгой Степенной Царского родословия», скомпільованій за часів Івана IV (Грозного). Розрядні книги та «Книга Степенная Царского родословия» не писали за датованими подіями, крім «Патриаршей (Никоновской) летописи», яка видана першою. Тобто конкретні дати до «Бархатной книги» могли потрапити лише із архівів Московської церкви, де замінили 1238 на 1198, а 1253 — на 1213 роки.

Московський історик А. В. Пушкарьову своїй праці: «XV век. Ханы и катаклизмы» дуже чітко визначив:

«А вот что написано в Никоновской летописи: “Тогда в Орде (6721—1213) царь Батый умер, а новый царь… сел на царство”» [42].

Як бачимо, хан Батий помер через 15 років після завоювання Мещери та передачі її своєму братові Чилаукуну (1198 рік), за московськими джерелами, — Бахмету (Уковичу). І тут вигадки «великоросів» про 1298 рік — недоречні, бо обидві «помилки» у написанні дат допустила Московська церква, ймовірно, не випадково.

Нагадаємо про надзвичайно цікавий факт: у 1514 році Кримський хан Менглі-Гірей вимагав у Великого Московського Князя Василя III повернути Кримському ханству «8 мещерських міст», переданих раніше ним Івану III «из милости»:

«Престарелый хан Менгли-Гирей уже не мог противостоять (а может, и не хотел) напористости своего сына Мухаммед-Гирея… и в 1514 году потребовал вернуть Крыму 8 (мещерських.—В.Б.) городов… даных великому князю Ивану III из милости» [34, с. 230-231].

А ось ще одне свідчення із офіційного московського джерела: «…провожали, государь, азовские татарове Камал-бега посла хенкерева да Дерт-Кульяк Бийсуф с товарищи, а сниматься им вверх Сосны (верх річки Сосни в Орловській області.—В.Б.), а взяли с собою Михаля Комаретьцкого в вожи, а их с четыреста. А поити им на села… а тебе бы, государю, сведамо было. Да городецкого татарина изымали да от меня его хоронили, а тот хочет их вести на Мещеру да на Андреев городок… там, де их кони ходят» [34, с. 89].

У XVI столітті кримські та азовські татари йшли до Мещери та «Андреевого городка» через верхів’я річки Сосни, тобто хотіли дістатись до якоїсь іншої Мещери, а не до тієї, про яку нам розповідають московити.

Тоді про яку Мещеру говорить Кримський хан Менглі-Гірей? Відкриємо 95 том «Сборника Императорскаго русскаго историческаго общества» 1895 року видання: «Великия Орды великого царя Менгли-Гиреево царево слово великому князю Василию Ивановичу, брату моему… Тебе Василью Ивановичю ведомо чиним того деля: область наша к нам тянет, Брянеск, Стародуб, Почап, Новый городок, Рылеск, Путивль, Карачев, Радогощ, те писаные восемь городов из старины наши были, а отцу твоему великому князю Ивану мы их дали по нашему их слову, взял Одоев в головах, тридцать и пять городов из старины деда нашего были, айв дефтеры посмотрев уведаешь. А с нами, с братом, с твоим отец твой и князь великий Иван, как учинился в дружбе и в братстве, на всякий год дарили наши князи наши взимки взяв, к нам привозят с них» [34, т. 95, с. 154].

Отже, «восемь городов», які вимагав повернути хан Менглі-Гірей, стоять на заході від Москви, з протилежного боку від сучасної Мещери. І що цікаво, ті міста межують із Тверською землею, а «Новый Городок» розташований навіть у самому Тверському князівстві (улусі).

Та стане ще цікавіше, коли дізнаємось, що у давні часи сучасне місто Мещовськ (Калузька область) носило ім’я Мещерськ.

Професор М. І. Смірнов зазначив:

«На западе поселения Мещеры… доходили до Мещевска, ныне уездный город Калужской губернии, который в старину очень часто назывался Мещерском, что едва ли можна объяснить одним невежеством Московских книжников» [43, с. 5].

Термін «Мещера» поширювався на значно більші території, ніж сьогодні. Тому князі Мещерські (Тверські), навіть утративши частину своїх володінь (сучасну Мещеру), продовжували законно зберігати свій титул. У давнину їхні землі теж називались Мещерськими. Ось чому Кримський хан Менглі-Гірей і вів розмову про Мещеру та свої Мещерські землі. Йшлося не про Рязань і Касимов!

Про ще одну феноменальну річ нагадує 10 том «Справочного Энциклопедического словаря» К. Крайя 1848 року видання. Він повідомляє, що на початку XIX століття в селах Тверської губернії Російської імперії мешкали тисячі збіднілих дворян. Були великі села, де проживали одні «бариті».

Ось свідчення російських науковців XIX століття: «В числе тверских дворян есть особенный разряд, который только по правам своим принадлежит к благородному сословию, а по образу жизни и понятиям совершенно отличен. Это так называемые “мелкопоместные дворяне” и “баре”, которых много в Осташковском и особенно в Вышневолоцком уездах. В последнем даже есть целыя деревни, населенный исключительно одними барами. Таковы деревни Хвошня и Стригово. Все эти баре принадлежат к древнему дворянству, и фамилии их записаны в 6-ю родословную книгу, но от размножения своего и постепенного раздробления имений они впали в такую бедность, что большая часть вовсе не имеют крестьян. Эти баре нигде не служат и уже несколько поколений состоят из недорослей; наиболее имеют сношений с соседними крестьянами. Еще недавно вели они, подобно цыганам, совершенно бродяжническую жизнь, занимаясь исключительно песнями, пляскою и пригащивая по целым неделям у богатых помещиков» [6, т. 10, с. 154].

Тисячі таких «баринів» у XVIII—XIX століттях можна було знайти на теренах центральних губерній Російської імперії, звернувшись до історичної та художньої літератури. І тут не варто дивуватись — це звичайні нащадки прибулого у 1238 році із ханом Бахметом тюркського роду баршів. Помінялась лише одна літера та наголос у слові: «барьтны» — «барины». За походженням ці «бары» були свого часу тюркомовним плем’ям, записаним до окремої «шостої книги родоводу». Звичайно, зі значним додатком місцевої фінської крові. Однак про це російська історіографія мовчить. Заціпило! Аби залишити можливість заперечувати Михайла (Беклемиша Бахметовича) та його «Мещерські» володіння, нагадаємо: поняття «Мещера» ВРЕ (третє видання) подається досить-таки звужено. Сьогодні Мещерою московити вважають лише Московську, Володимирську та Рязанську області, а у XIII—XVI століттях воно охоплювало значно ширші терени.

М. І. Смірнов у праці «О князях Мещерских XIII—XV вв.» розтлумачив поняття «Мещера» у ширшому розумінні: «Во времена Московского государства слово Мещера (употреблялось) в трех различных значениях (народ Мещерский, страна Мещерская, город Мещерский)» [43, с. 6].

I пояснив далі:

«Этнографическая и административная граница Мещеры… далеко не совпадали одна с другой» [43, с. 7].

«…Княжество Рязанское. По преобладающей массе народонаселения, — это было по преимуществу “Мещерское” княжество…» [43, с. 7].

«Рубежей, или границ в современном значении слова, между Мещерой, Мордвой, Мерей и др. не было… Поэтому провести точную черту оседлости древней Мещеры на великой русской равнине, лишенной резких естественных преград, очень трудно… На огромном пространстве всего бассейна Оки, начиная с самого верховья и до впадения в Волгу (жила Мещера.—В.Б.)» [43, с. 4-5].

«На западе поселение Мещеры… доходили до Мещевска, ныне уездный город Калужской губернии… В Тульской губернии и сейчас есть немало селений, получивших свое название от Мещеры» [43, с. 5].

Отож, М. І. Смірнов поширив «Мещерскую область, в состав которой входила…Мещерская сторона» на сучасні області:

Московську, Рязанську, Володимирську, Івановську, Калузьку, Тверську та частини Брянської, Тульської, Тамбовської, Нижегородської, Самарської.

Звичайно, московська історіографія, перебріхуючи все, що стосувалось Михайла (Беклемиша), не дозволила М. І. Смірнову говорити відкрито про північні кордони «Мещерської області», тому він пише так про них так:

«Потомки князя Ивана Борисовича (Мещерського.—В.Б.) обитали главным образом в Бежецкой пятине. Относительно его внуков… в родословной говорится: “живут на Рою, т. е. в Погосте Рой (Никольский); другие… в Рыбинском Погосте и Михайловском, в Михайловом конце также Бежецкой пятины… встречались в Водской и Шелоцской”» [43, с. 32—33].

Усі ці землі належали до Тверської губернії: «Вишневолочский, Бежецкий, Весьегонский уезды» — так пояснив М. І. Смірнов.

Коли говоримо про Мещеру, яку «воював та посів» «Бахмет Усейнов сын», слід розуміти ту її частину, що не відійшла до земельних володінь хана Беркечара. Імовірно, кордоном між володіннями ханів Беркечара і Чилаукуна (Уковича) була річка Ока: правий берег належав Беркечару, а лівий — Чилаукуну.

Щодо історичного поняття «Мещера — володіння хана Уковича» є ще одне дуже цікаве свідчення в російських дипломатичних документах: «Возвращаясь из Турции, наш (московський.—В.Б.) посол Михаил Иванович Алексеев писал в Москву великому князю (в апреле 1514 г.): “Провожали, государь, азовские татарове Камаль-бега посла хенкерева да Дерть-Кульяка Бийсуф с товарищи… А поити им на села на две Зноби, а от Знобей на Росаднов, от Росаднаго на Войкино, от Войкина на Бологин, от Бологина к Бирину, от Бирина к Хотешину… Да городецкого татарина изымали да от меня его хоронили, а тот хочет их вести на Мещеру да на Андреев городок… де их кони ходят; и то бы, государь, тебе сведомо было…» [43, с. 34].

Коли на старих мапах знайдемо вказані поселення (Зноб, Росадне, Войкове, Бологе, Бірин) і подивимось, куди прямували ханські (азовські) татари зі своїми кіньми, то виявиться, що вони рухались між сучасними Сумською областю (Україна) і Тульською областю (РФ) на Бологе (поселення Тверської області Російської Федерації) через сучасні Брянську і Смоленську області. Тобто обходили ворожу їм Москву. А далі йшли на схід через сучасне поселення «Биряково» до Тотьми.

Завоювавши так звану Ростовсько-Суздальську землю, військо хана Батия навесні 1238 року поверталось на південь із району сучасних міст Осташкова, Бологого та Вишнього Волочека через сучасні Смоленську (східна частина) і Калузьку (центральна частина) області.

У кого є найменший сумнів, подивіться на мапу із серії «Регіони Росії» — «Московская, Тверская, Ярославская области» (2009). На ній також подані значна частина Новгородської, Псковської, Смоленської, Калузької, Тульської, Рязанської, Володимирської, Івановської та Костромської областей. За шляхом руху війська хана Батия до нашого часу збереглася пам’ять про присутність татар на цих теренах. На території сучасної Тверської області родичі та нащадки знаменитого Беклемиша заснували поселення: Твер («Андреев городок»), Кашин, Калязін, Холм (сучасний Красний Холм), Стариця, Зубцов, Микулін (нині село Мукуліно Московської області), Білий городок, Вертязін тощо. За іменами цих поселень до російської історії увійшли десятки князівських родів Чингісидів, серед них: Кашини, Холмські, Микулінські, Дорогобузькі, Зубаті, Зубцови, Старицькі, Беклемишеві, Мещерські, Мосальські та інші.

Йдучи зі Смоленської та Калузької (сучасних) областей, татари хана Батия не полишили їх повністю. На підкореній землі зостались «сотні» та «тисячі», щоби освоювати землі.

Одна із «тисяч» базувалась навколо сучасного міста В’язьма. Коли глянути на згадану мапу, то на ній досі зберігається пам’ять про далеке минуле. Ось імена сьогоднішніх поселень навколо В’язьми: «Татарська, Баскаково, Годуново, Царево Займище» тощо.

Англійський дипломат Джайлс Флетчер (1549—1611) ще в XVI столітті зазначав: «Ежегодный доход его (Бориса Годунова.—В.Б.) с поместьев, вместе с жалованием, простирается до 93700 рублей и более, как можно видеть из следующих подробностей. С наследственного имения в Вязьме и Дорогобуже… он получал 6000 рублей в год…» [123, с. 185].

Отже, у XV—XVII століттях «татарські коні» ще ходили навколо В’язьми, бо предки Бориса Годунова походили від мурзи Чета із роду Чингісидів.

Ще яскравіший приклад маємо у Калузькій області, в районі Калуги, де теж осіла «тисяча» війська хана Батия.

Раніше наголошувалось, що всі ті землі належали ще з 1238 року ханові «Бахмету Усейнову сыну», у московському поданні — князю Уковичу. Погляньмо на букет татарських міст у цьому районі:

Калуга (татарською мовою — застава), Мосальськ, Мещовськ і, врешті-решт, Беклемишево, Баскаковка. Не станемо вести розмову про Беклемишево і Баскаковку — тут усе зрозуміло. А от про князів Мосальських відомо з «Бархатной книги»: «Из Золотой Орды выехали: Агдавлетовы, Арсеньевы, Годуновы, Давыдовы, Вислоуховы, Елчены, Ждановы, Загоскины, Исуповы, Камынины, Карауловы, Кременецкие, Мосаловы, Обезьяниновы, Огаревы, Павловы, Пешковы…» та сотні інших.

Хоча російська історія приписує князівський рід Мосальських до Чернігівських Рюриковичів. Одночасно вона і Беклемишевих приписує до «Прусів», а не до Золотої Орди. З цього приводу відверто поглузував професор І. М. Березін, фахівець- тюрколог, завідувач кафедри історії Санкт-Петербурзького університету:

«Беклемишевы, дворянский род новгородского (???—В.Б.) происхождения, бывший уже знаменитым при Иване III. В Гербовнике, родоначальник Беклемишевых назван Гавриил “муж честен” с отцом своим Львом, выехавший “из Прус” в Москву, но эти Прусы следует считать… Прусскою улицею в Новгороде на Софийской стороне» [137, отд. 1, т. 3, с. 410].

Саме Беклемишу (Михайлу Тверському) належав Новгород, бо підкорився Тверському улусу в 1310 році. З тих пір у Новгороді й живуть нащадки Чингісида Беклемиша. Прізвища нащадків Великого Хана у ті часи ніхто привласнити не міг. Це аксіома!

Московська влада ще з часів Івана Грозного почала винищувати пам’ять про своє минуле. Ось що пише професор І. М. Березін:

«Городень, или Городня, село в Тверском уезде на Волге. Раньше тут находился город Вертязин, или Городец, составлявший отдельную от Тверского княжества область. В 1569 г. по приказанию Иоанна Грознаго жители были избиты, а здания разрушены» [137, отд. 1, т. 5, с. 764].

Нищилось геть усе, що зберігало пам’ять і згадки про золото- ординське минуле та «старих царів». Такі міста, як Твер, Кашин, Торжок, Ярослав, Кострома та інші, спочатку були знищені, а під час відбудови змінили в них навіть напрямки вулиць. Усе те чинилося цілком свідомо.

Згадавши про Тотьму, назвемо ще один улус брата хана Батия. Той Тотемський улус належав ханові Мухаммеду — одинадцятому братові хана Батия.

8. Мухаммед — одинадцятий син Джучі. Родові хана Мухаммеда належали сучасна російська Вологодська область, заволзькі частини Костромської та Нижегородської областей і те, що лежало північніше. Столицею удільного ханства був Великий Устюг або Тотьма. Уже говорилось, що згадка на історичній мапі Московії слова «Тьма» означає місце дислокації ханського темника. А оскільки поруч із містом Тотьмою ще й тече річка Царева, то не може виникати сумніву, що ту тьму очолював хан-оглан із роду Чингісидів. У московській історіографії усі Чингісиди з 1238 року величались царями, в той час як вигадані московські правителі — лише князями. І так тривало до другої половини XVI століття. Лише Іван IV (Грозний) наважився назвати себе царем.

Чому Тотьма і її улус належали саме одинадцятому братові хана Батия — Мухаммеду?

Відповідь надзвичайно проста. Із двох невизначених ханів, що прибули разом із Батиєм на терени сучасної Московії, залишились Чимпай і Мухаммед.

Уже повідомлялось, що великий історик минулих віків Рашид-ад-дін у своєму «Збірнику літописів» не згадує про нащадків хана Мухаммеда. Тож, імовірно, його діти, як і діти хана

Чилаукуна, прийняли християнську віру (а вона там на 1238 рік уже почала пускати своє коріння) і перестали існувати для істориків мусульманської віри. Отак визначився володар Тотьми.

9. Чимпай — десятий син Джучі. Нащадки хана Чимпая, за свідченням Рашид-ад-діна, належали до «правовірних», отже, сповідували мусульманську релігію. А оскільки на той час цю віру сповідували на теренах Волзької Булгарії, то немає сумніву, що улус хана Чимпая був поруч і межував із нею на півночі та сході. Бо на півдні землі між Волгою та Уралом до річки Ками належали особисто ханові Батию.

Отак визначився улус останнього брата хана Батия в межах Золотої Орди. Землями хана Чимпая були сучасна В’ятська область і землі Комі-Перм’яцької, Удмурдської і Марійської Автономних Республік Російської Федерації.

5


Згадаємо деякі факти, з якими нам у подальшому доведеться працювати.

Перший. Як відомо із офіційних російських джерел (ВРЕ), хан Батий усі завойовані землі розділив між своїми братами, сім із яких осіли на землях сучасної Московії. Цей незаперечний факт іноді відкрито подавали російські історики. Хоча, звичайно, досліджувати це категорично заборонялось. Тому досліджень на подібну тему не було виявлено.

Ось що сказав стосовно завойованих ханом Батиєм земель російський дореволюційний історик М. І. Смірнов: «Опустошив русскую (Московську.—В.Б.) землю, татарския полчища, предводительствуемыя Батыем, не ушли обратно в Азию… На этот раз они остались…» [43, с. 9].

Другий. Усі завойовані землі, у тому числі землі так званих Рязанського і Ростовсько-Суздальських князівств стали частиною Золотої Орди. Землі майбутнього ядра Московської держави відійшли до улусів (князівств):

четвертого брата Батия — Беркечара,

восьмого брата — Чилаукуна,

десятого брата — Мухаммеда.

Разом із братами Чингісидами на терени Тмутаракані і Мещери, як ті землі називались у XIII столітті, переселились десятки тюркомовних родів, серед них: татари, каракиреї, ширини, барини, аргини, дулати, мангити, жалаїри, кияти, кипчаки та інші.

Третій. Російська історіографія, аби приховати правду про справжніх володарів («государей») Московії, вдалася до грубої фальсифікації терміна «Мещерська земля». У давні часи (XII—XVI століття) цим терміном позначалася уся так звана «великая русская равнина» — від Рязані та Калуги до Твері та Нижнього Новгорода. Імовірно, північним кордонам слугувала річка Волга.

Фальшуючи поняття «Мещера», московська історія таким чином «вилучала» у «владетельных князей Мещерских» усі їхні історичні володіння та землі.

Поговоримо про «государя», що управляв так званою Ростовсько-Суздальською землею після її завоювання у 1238 році військом хана Батия. Тобто йдеться про Мещеру та «Мещерських князів» із ширинського роду.

Збагачуючи матеріал додатковими фактами, приводимо у відповідність російську історію: послідовність історичних подій, їх трактування тощо. Цілком зрозуміло, що історія одержала зовсім інший вигляд, коли ми дізнались, що управляти «Мещерською землею», а це, по суті, Ростовсько-Суздальська земля, залишився не Рюрикович Ярослав (Всеволодович), а брат хана Батия — Чилаукун (Укович). Тому кожному, хто хоче ознайомитись із достовірною історією Московії, варто спочатку прочитати книгу «Країна Моксель, або Московія», усі три томи один за одним, послідовно.

Московські історичні вигадки настільки міцно опанували нашою свідомістю та нашим розумом, що нам важко відмовитись від вбитих у наші голови стереотипів. Треба пройти шлях сприйняття істини від простого до складного.

Що є достовірне із того, що ми вже знаємо? Ось свідчення В. де Рубрука, який не мав причин спотворювати факти про Ростовсько-Суздальську землю в далекому 1253 році: «Про країну Сартаха та про її народи. Ця країна за Танащом (Доном.—В.Б.) дуже гарна і має ріки й ліси. На півночі (від ставки Сартака, розташованої у районі селища Тернівка Воронезької області.—В.Б.) є величезні ліси, в яких живуть два роди людей, а саме: Моксель, котрі не мають ніякого закону, чисті язичники. Міст у них нема, а живуть вони в маленьких хижах у лісах. їхній государ і значна частина люду були вбиті в Германії. Саме Татари вели їх із собою до вступу в Германію, тому Моксель дуже прихильні до Германців, сподіваючись, що за їхнього посередництва вони ще звільняться від рабства Татар… Удосталь є в них свиней, меду і воску, дорогоцінного хутра й соколів. За ними (на схід.—В.Б.) живуть інші, іменовані Мердас, яких латини називають Мердиніс, і вони — Сарацини (мусульмани. — В. Б.) За ними (на схід.—В.Б.) Етилія (Волга.—В.Б.)» [11, с. 88].

Якщо згадати, що, згідно з російською історіографією, на північ від сучасного міста Воронеж, між Доном і Волгою інших «держав» на чолі з «государями», окрім Рязанського і Володимирського князівств, не існувало, стане очевидно, про якого «государя» йдеться. Саме вони, Володимирське і Рязанське князівства, у XIII столітті були країною Моксель.

У 1253 році при дворі хана Сартака, якому Батий 1250 року передав у володіння землі між Волгою і Доном, В. де Рубрук зустрів не одну сотню людей серед знаті й воїнів, які в 1237—1238 роках підкорювали країну Моксель. Вони чудово пам’ятали ті часи, а багато з них обіймали посади державних чільників в улусах ханів Беркечара (Бехана) і Чилакуна (Уковича), відійшовши згодом, за вказівкою Батия, до Сартака. От звідкіля у В. де Рубрука такі вичерпні дані.

Аби встановити істину про «государя країни Моксель», звернімось до ще одного свідка тих далеких часів, який на власні очі бачив події 1237—1238 років. Це угорський монах-домініканець Юліан, який упродовж 30-х років XIII століття двічі відвідував свою далеку батьківщину — Велику Угорщину (Башкирію). Саме через Ростовсько-Суздальську землю угорський монах здійснював свої подорожі. Російська історіографія ніколи серйозно не цікавилась його працями. Вона боялася цього свідчення. Монах

Юліан настільки достовірно описав стан «Суздальського князівства», що кращого з тих часів сподіватись годі. Він повідомляв, що перед тим як напасти на Київську Русь, хан Батий із братами завоював усі поволзькі держави й народи: «заволоділи Фасхією, Меровією, завоювали царство Булгар, яке налічувало сорок дуже укріплених замків… Напали на Ведін, де було два князя… Один князь із усім народом і сім’єю підкорився володарю татар, а другий із небагатьма людьми рушив до особливо надійних місць, щоби захиститись…» [23].

А далі ще одне уточнення, подія, яка відбулася раніше: «Коли вони проходили через землю Суздальську, їм на кордонах цього царства зустрілись якісь утікачі угорці-язичники, що тікали від татар та залюбки прийняли б віру католицьку, якби дісталися до християнської Угорщини. Почувши це, вищеназваний князь Суздальський обурився і… заборонив їм проповідувати римську віру… (та) вигнав вищезгаданих священиків із своєї землі… Ті, не бажаючи повертатись назад (до Угорщини.—В.Б.)… пішли до міста (Ростова), шукаючи шляху, щоби пройти до Великої Угорщини, чи мордуканів, чи до самих татарів… Вони після дня апостолів Петра і Павла прийшли до другого князя мордуканів, який того ж дня, коли вони прийшли, виступив зі всією ріднею та людьми, як ми говорили раніше, підкорився татарам…

Ми з товаришами, бачачи, що країна зайнята татарами (військом хана Батия.—В.Б.), територія захоплена і успіху наша справа не матиме, повернулись до Угорщини» [23].

Тепер можна зрозуміти, чому ці свідчення ніколи не досліджували російські академічні інститути, як це було зроблено в Угорщині істориком Л. Бендефі.

Маємо незаперечний доказ того, як «Суздальський князь» Юрій Всеволодович тікав від татарів, мабуть, до Новгорода, а можливо, у тайгову глухомань, де збирався відсидітись, але був схоплений і знищений на річці Сіть. Про це свідчать щоденникові записи статс-секретаря Катерини II О. В. Храповицького: «Показував я ріку Сіть у Ярославській губернії. Вона впадає в Мологу, а Молога у Волгу. На Сіті вбито (Великого «Суздальського Князя» Юрія, якого згадує монах Юліан, та ще з десяток інших князів.—В.Б.)… Думали (Катерина II.—В.Б.), що він перейшов Волгу значно нижче, щоб атакувати Татар, але ріка Сіть свідчить, що… (князь.—В.Б.) тікав до Твері. Цим відкриттям не дуже задоволені для складання історії» [20, с. 245].

Отже, «один князь із усім народом і сім’єю підкорився володарю татар». То був князь Ярослав Всеволодович. «А другий з небагатьма людьми рушив до особливо надійних місць», де й був знищений з усіма своїми супровідниками. То був Юрій Всеволодович.

Монах Юліан вів розмову саме про «Суздальських князів», хоча народ називав «Мордуканами». І тут дивуватись не варто, бо всі племена ведін (весь), меровія (марі), мордукани (мордва), пойдовія («пермяки» колись називались «петрасами», як визначив професор М. Г. Сафаргалієв) були споріднені й говорили однією мовою. Тому Юліан зазначав належність «Суздальських князів» і до племені ведін, і до мордуканів.

Племена жили змішано в ті часи, а володіння Суздальського князівства поширювались на землі багатьох племен: меря, весь, мордва, мурома, мещера.

Князь, який «підкорився володарю татар», не міг бути рязанським, тому що рязанський князь був знищений, а його столиця Рязань зруйнована вщент. Татари за часів Золотої Орди так і не дозволили відновити стару Рязань. Та й монах Юліан, свідок тих далеких часів, досить чітко виокремив «суздальського князя».

Так свідки минулого — угорець Юліан та посол французького короля В. де Рубрук, спростували російський імперський міф про великий спротив ханові Батию в Рязанській і Ростовсько-Суздальській землях. Князі не чинили опору: вони завчасно тікали або здавались на милість хана Батия.

А тепер повернемось до нашого питання про володаря Ростовсько-Суздальської землі після її завоювання військом хана Батия. В. де Рубрук повідомив, що «государь» землі Моксель разом із своєю дружиною у складі війська хана Батия пішов до Європи, де й загинув. Отож, правити Ростовсько-Суздальською землею не міг.

Раніше зазначалось, що вся Мещера з 1238 року належала восьмому брату хана Батия — Чилаукуну, або, за російськими писемними джерелами, Бахмету (Уковичу). Хани-оглани, тобто царевичі з роду Чингісхана, завжди селились у своїх володіннях разом із частиною свого роду чи навіть кількох родів. Тож рід хана Бахмета треба пов’язувати з племенем ширинів. В «Бархатной книге» князів та дворян російських так подано цей ханський рід:

«В лето 6706 (1198) Князь Ширинский Бахмет Усейнов сын пришел из большие Орды в Мещеру, и Мещеру воевал, и засел ее, и в Мещере родился у него сын Беклемиш. И крестился Беклемиш, а во крещении имя ему Князь Михайло, и в Андрееве городке поставил храм Преображения Господа нашего Иисуса Христа, и с собою крестил многих людей. У Князя Михайло сын Князь Федор. У Князя Федора сын Князь Юрьи» [24, ч. II, с. 239].

Звичайно, посилання на 1198 рік хибне, бо військо хана Батия «Мещеру воювало і засіло її» у 1238 році.

За російськими офіційними джерелами, саме у князя Юрія був син Олександр, який у 1382 році продав частину своїх земель (володінь) так званому Дмитрію Донському. Раніше наводились слова професора Саранського університету М. Г. Сафаргалієва про володіння Бахмета Мещерою та продаж якоїсь її частини Дмитрію так званому Донському.

З’ясуємо дещо стосовно князя ширинського «Бахмета Усейнова сына». Звернімо увагу на оцей додаток «Усейнов сын». Річ у тім, що він пояснює його походження, оскільки «Усейнов» походить від слова «Саїн». А слово «Саїн» додавалось до імені хана Батия.

Казахський історик К. Даніяров так пояснює його значення: «Батию-хану було присвоєно сучасниками друге ім’я — Саїн, тобто Благородний» [29, с. 121].

Як бачимо, хан Бахмет благородного походження, із роду Чингісидів. У ті часи в Золотій Орді «посісти землю» ніхто не мав права, крім них.

Інші історики перекладають слово «саїн» як «високородний».

Цікаво зазначити, що тільки після Бахмета Беклемиш прийняв християнську віру, тобто благородний хан залишався язичником і, звичайно, як і всі його брати: Батий, Берке, Беркечар, Бувал та інші, мав багато дружин (жінок) і наложниць. У хана Бахмета була не одна гілка спадкоємців, від кожної дружини залишився свій рід нащадків.

Московська православна церква не могла відкрито говорити про ці факти, бо виходило, що її національні поводирі з’явились лише у середині XIII століття від звичайних язичників. Зрозуміло, що хан Чилаукун (Бахмет) тримав свою ставку в столиці Мещерського улусу (князівства) — Володимирі. Зрозуміло й інше: якщо в улусі (князівстві) був володар — Чингісид-онук самого Чингісхана, то не може бути й мови про князів-Рюриковичів: їх усіх або знищили, або зробили звичайними другосортними найманцями.

За російською історіографією, першим князем Ростовсько-Суздальської (Мещерської) землі після навали війська хана Батия був так званий Ярослав Всеволодович. Хоча, за свідченням В. де Рубрука, той загинув у 1241 році «в Германії». Маємо отаку собі нісенітницю.

Ось що пише ВРЕ щодо Тверського князівства: «В начеле 40-х гг. 13 в. вел(икий) князь Владимирский Ярослав Всеволодович выделил Т(верское) к(няжество) из состава Переяславского (Зелесского) княжества своєму сыну Александру Невскому. В 1247 его получил др(угой) сын Ярослава — Ярослав Ярославович и с тех пор Т(верское) к(няжество) находилось в руках его потомков… В 60-е гг. 13 в. кн. Ярослав Ярославич, заняв Владимирский великокняжеский стол, стремился проводить широкую объединит(ельную) политику. Ее продолжил Михаил Ярославич (правил в 1285—1318), занявший в 1305 владимирский стол» [2, т. 25, с. 329].

Нахабно брехали московити. Загинувши «в Германии», Ярослав Всеволодович не міг призначити свого сина Олександра Тверським князем. Тим більше, що, за свідченням Плано Карпіні, Олександр сидів в аманатах (заручниках) у хана Батия. І дослідження «Країни Моксель, або Московія» це підтвердило.

А так званий Олександр Невський 1230—1232 року народження «на початку 40-х років» ще не доріс до княжого титулу. Не забуваймо, що «на початку 40-х років» вся «Володимирська земля» стала власністю роду Чингісидів («Бахмета Усейнова сына»), тож Ярослав Всеволодович не хазяйнував у ній. Московська історіографія штучно вигадала для себе так званих князів: Ярослава Ярославовича, Олександра Ярославовича, Михайла Ярославовича та їхніх нащадків, які нібито після завоювання Ростовсько-Суздальського князівства військом хана Батия правили «Великим Володимирським князівством». Такого після 1238 року бути не могло. Існував «Мещерський улус князя Уковича».

Що цікаво, московські так звані «общероссийские летописные своды» жодним словом не згадують ні про завоювання ханом Бахметом «Мещерської землі», ні про його князівство (улус), ні про його нащадків. Немовби їх не існувало на теренах «русской земли». Надзвичайно парадоксальна ситуація: на теренах «исконно русской земли» з’являються хани-оглани, нащадки Чингісхана (онуки), захоплюють собі цілі князівства, а московські так звані літописці про це мовчать чи взагалі не знають. Тільки наприкінці XVII століття московська династія Романових визнає: так, подібне було, але досліджувати це питання категорично забороняється. І продовжують «говорити» про Ярослава Всеволодовича, Ярослава Ярославича, Олександра Ярославича, Михайла Ярославича — «великих князів російських».

У1954 році в Парижі історик Т. Манухіна видала книгу «Святая благоверная княгиня Анна Кашинская», у якій начебто йдеться про дружину Великого Князя Михайла Ярославовича, хоча в дійсності мова тут про Михайла (Беклемиша). У книзі є досить-таки цікава розповідь про матір та батька князя Михайла.

«Он женился на Ксении, добродетельной и прекрасной невесте своего любимца-отрока… Ксения… — дочь пономаря в селе Едимонове. Неосведомленный о предстоящей на другой день свадьбе во время лова зверей на Волге, князь достиг села Едимонова и тут заночевал… На следующий день, когда все уже было готово для свадебного пира, внезапно явился князь… взглянул на Ксению… В тот же день он с нею обвенчался…

В исторической действительности брак… (князя.—В.Б.) с Ксенией… был недолгим, всего лет семь… В 1271 г… (князь.—В.Б.) отправился в Орду и на обратном пути скончался… Михаил родился в 40-ой день по кончине… (отца.—В.Б.) Во время малолетства Михаила, по смерти пасынка Святослава, Ксения от имени сына участвовала в управлении княжеством, хотя фактически правили бояре… Она скончалась в Схиме в 1312 г. и была погребена в соборе Спаса-Преображения — усыпальнице тверских князей. От отца Михаил унаследовал твердую волю, предприимчивость, нрав гордый, независимый и упрямый, с уклоном к тому своеволию, которое идет напролом, не учитывая и не предвидя препятствий…» [65, с. 57—59].

Князь, який уже у третьому поколінні роду був рабом Чингісидів і на колінах випрошував ярлик на свій уділ, не міг мати такого характеру. То міг бути тільки нащадок роду Чингісхана, рід якого покорив ті землі і володів ними. Як бачимо, перегинали палицю московити, не замислюючись, приписували шляхетну поведінку і характер вигаданому Ярославу Ярославовичу.

Цікаво також зазначити, що паризький історик Т. Манухіна заперечила родовід тверських князів, наведений у ВРЕ (том 25). Вона подає їх у такій послідовності:

Ярослав Ярославович,

Святослав Ярославович,

Михайло Ярославович.

Однак московська історіографія не знає не тільки Святослава — тверського князя, але навіть такого сина у Ярослава Ярославовича. Хоча таких дітей мав Бахмет. «Находились в соборе и гробницы его (Ярослава Ярославовича.—В.Б.) двух сыновей… из которых старший, Святослав, занимал тверской стол лет десять по смерти отца (с 1272 г. по 1282 или 1285, дата точно не установлена)» [65, с. 53].

Князьбатько Михайла Тверського, як бачимо, мав не одну жінку, а кілька. Хоча православна віра цього не дозволяє. Це зайвий раз свідчить, що батьком князя Михайла Тверського був знаменитий «Бахмет Усейнов сын» — батько «Беклемиша, в крещении — Михаила».

Та підемо далі шляхом нашого дослідження роду «Бахмета Усейнова сына». Російська історіографія приписує в дружини так званому Михайлу Ярославичу (Тверському) княжну Анну. Цієї думки дотримуються всі російські історики, навіть ті, які неодноразово спростовували офіційні московські вигадки:

«Благоверная княжна Анна Кашинская… летописи упоминают о ее браке с Михаилом Тверским под 1294 г…

Ничего не известно о ее матери: ни имени, ни происхождения… Отсутсвие других сведений о семье Анны смущать не должно» [65, с. 38].

І це нас «не смущает», але дає право заявити, що російська історіографія побудована на вигадках. Бо коли почнемо вивчати історію княгині Анни, то побачимо десятки томів літератури, яка детально розповідає про її батьків, життя, страждання, — що в дійсності є звичайною московською брехнею.


6


Що ж нам відомо з «Бархатной книги», відредагованої особисто Петром І?

Відомо, що князь (хан) Михайло побудував в «Андреевом городке храм Преображения Господня». Усе інше Петруха зі своїм родом приховали. Але подякуємо і за це.

Отже, звернемось до чудової книги Олександра Ратшина «Полное собрание о всех бывших в древности и ныне существующих монастырях и примечательных церквах в России. Составлено из достоверных источников», виданій із дозволу Церковного Синоду в Москві в 1852 році. Передусім нас цікавитимуть церкви «Преображения Господня» на теренах так званого Ростовсько-Суздальського князівства, тобто Мещери. Надіюсь, кожен розуміє, що церква, збудована князем у XIII столітті та ще й кам’яна (за листами Кримського хана та інших), належить до «примечательных церквей». На полях своєї шістсотсторінкової книги професор Ратшин називає тільки 10 храмів «Преображения Господня».

Храм, побудований «владетельным князем» Михайлом, а до хрещення — Беклемишем, є одним із них.

По-перше, він—із каменя, а такі церкви XIII століття на теренах давньої Московії можна перерахувати на пальцях однієї руки.

По-друге, з російської історичної науки відомо, що до «владетельных князей» належали ті, які володіли князівствами. Тобто церква «Преображения Господня» побудована Беклемишем у столиці князівства, де мешкав князь, аби щодня молитись.

По-третє, абсолютно всі удільні князівства на теренах Великого Володимирського — відомі, як відомі й усі їхні міста-столиці.

О. Ратшин не згадати про такий храм не міг, тим паче, що сама церква зафіксувала навернення у ньому до християнства «многих людей». Як бачимо, храм не звичайний.

Ось усі десять храмів «Преображения Господня» (за О. Ратшиним) «бывших в древности и ныне существуючих» на теренах Російської імперії станом на XIX століття:

Архангельська губернія:

1. «Преображения Господня, Собор древняго построения в уездном городе Холмогорах…» [19, с. 17].

Катеринославська губернія:

2. «Преображения Господня, Собор в губернском городе Екатеринославле…; он заложен в має 1787 года…» [19, с. 97].

Київська губернія:

3. «Преображения Господня, древняя ц(ерковь) в Киеве, в Печерской крепости… Построена… в X веке…» [19, с. 147].

4. «Преображения Господня, ц(ерковь) в 10 верстах от Киева, в древнем Белгороде, что ныне Белгородка… Построена была в 996 году св. В. К. Владимиром…» [19, с. 150].

Нижегородська губернія:

5. «Преображения Господня, кафедральный Собор в Нижнем Новгороде в Кремле, построен каменный в 1225 году… Юрием Всеволодовичем… [19, с. 366].

Новгородська губернія:

6. «Преображения Господня, Собор, в уездном городе Тихвине…» [19, с. 416].

Санкт-Петербурзька губернія:

7. «Преображения Господня, церковь в С.-Петербурге, в Преображенском полку… Заложена в 1743 году…» [19, с. 487].

Тверська губернія:

8. «Преображения Господня, кафедральный Собор в губернском городе Твери, по которому в древности самая Тверь и все Тверское Княжение именовались в актах и грамотах Домом св. Спаса» [19, с. 519].

Чернігівська губернія:

9. «Преображения Господня, кафедральный Собор в Чернигове… он основан между 1026 и 1035 годами…» [19, с. 544].

Ярославська губернія:

10. «Преображения Господня. Соборная церковь в уездном городе Угличе; существует с XIII века… При соборе есть еще церковь, теплая во имя Похвалы Пресвятыя Богородицы [19, с. 562].

Отже, церкви, побудовані в Архангельській, Катеринославській, Київській, Новгородській, Санкт-Петербурзькій та Чернігівській губерніях, не мають ніякого стосунку до Мещери. Храм «Преображения Господня» побудований у Нижньому Новгороді ще до навали війська хана Батия у 1225 році. Церква «Преображения Господня», збудована в «уезном городе Угличе» Ярославської губернії, — із деревини.

Залишалась для розгляду тільки одна кам’яна церква «Преображения Господня», побудована у XIII столітті у Твері (Тверська губернія, за О. Ратшиним). За дивним збігом обставин про давню Твер згадується у ВРЕ (том 25), листах Кримського хана Менглі-Гірея, листах московського посла М. І. Алексєєва (1514), працях російських професорів М. І. Смірнова та М. Г. Сафаргалієва, і ось — у О. Ратшина:

«Церква Преображения Господня, кафедральный Собор в губернском городе Твери, по которому в древности самая Тверь и все тверское Княжение именовалось Дом св. Спаса. В XIII веке на сем месте была церковь Козьмы и Дамьяна, вместо которой… Княгиня Ксения… оставшись во вдовстве, построила каменную церковь во имя Спаса Преображения; она заложена была в присутствии

Княгини и малолетнего ея сына (что после В. К.) св. Михаила Епископом Симеоном в 1285, совершена через 5 лет и освящена 8 ноября 1290 Епископом Андреем; потом в 1292 году росписана» [19, с. 519].

Усе зійшлося: кам’яний храм, «Андреев городок» і сам князь-оглан Михайло (Беклемиш), якому ще не виповнилось 16 років, та він уже князь, бо Чингісид, хоча за церковними канонами неповнолітній. При заснуванні Твер носила ім’я «Дом святого Спаса», а прийшлі татари називали її «Андреевым городком», за ім’ям господаря дому — єпископа Андрія. Саме за цього єпископа більшість ханського роду ширинів прийняла православну віру.

«Из зданий в Твери особенно замечательна: соборная церковь Преображения Господня, где в драгоценной серебряной раке почивают мощи в(еликого) кн(язя) Михаила. Церковь эта не старее полутораста лет, но место, ею занимаемое, освящено уже более шестисот лет тому назад. Еще до утверждения Тверской епархии (1271 г.) при Владимирском и Тверском В(еликом) Кн(яжестве)… на этом самом месте существовала деревянная соборная церковь во имя Св. Безсребренников и Чудотворц. Козьмы и Демяна. В 1285 г. при В. Кн. Михаиле… (Бахметьевиче.—В.Б.) заложена в Твери, не задолго перед тем погоревшая (1282 г.) новая каменная соборная церковь, во имя Преображения Господня. Этот храм стоял почти 350 л. со времени своего основания. Наконец, он обветшал и начал угрожать падением. Евфимий II, архиепископ Тверской, представил об этом царю Михаилу Федоровичу; прислал царь в 1663 г. достаточную сумму денег, на которую и был построен новый каменный кафедральный собор на месте прежняго и подтем же наименован(ием) Преображения Господня. Этот собор в скором времени пришел в ветхость и отчасти поколебался по непрочности фундамента. Время же требовало уже более величественного храма. Преосвященный архиепископ тверской Сергий решился разобрать… храм и построить новый, на собственное иждевение, на том же месте и под тем же наименованием. Заложение этого собора происх(одило) около 1689 года» [6, т. 10, с. 166].

Так про храм «Преображения Господня» говорить «Справочный Энциклопедический словарь» К. Крайя. А тепер давайте розберемось, що повідомляють і що приховують російські проромановські джерела.

Перше. За О. Ратшиним, на 1285рік батько Беклемиша(Михайла) Великий Володимирський Князь, по-золотоординському — улусний хан Чилаукун (Бахмет), уже помер. Чилаукун, найімовірніше, народився у 1220 році, бо, згідно з історичними джерелами, його немає серед керівників військових походів 1236—1242 років, хоча «Мещеру воевал, и засел ее», тобто на 1238 рік йому виповнилось 18 років і він мав право на власний улус.

Отже, вікміфоствореного Олександра, так званого Невського, підігнаний під вік Чингісида-оглана Чилаукуна. Хоча Бахмет був Великим Володимирським Князем з першого дня завоювання Мещери до смерті, тобто з 1238 до 1271 року, бо в іншому разі Беклемиш (Михайло) походив би не від самого «Бахмета Усейнова сына».

Друге. Твер на початку свого існування називалась «Домом святого Спаса» — «Андреевым городком». Тобто у XIII столітті поняття «Тверське князівство» існувати не могло. Цього і не було. Бо коли звернемось до книги В. В. Руммеля, В. В. Голубцова «Родословный сборник русских дворянских фамилий» (СПб., 1887, ч. 2, с. 29), то дізнаємось, що «Беклемиш Бахметович во святом крещении Михаил назван “владетельным князем Мещерским”» [31, с. 29]. До того ж Твер, вона ж «Андреев городок», розташована на річці Тьмака при впадінні її у Волгу. А слово «тьма» — татарського походження і означає військову потугу в 10 тисяч осіб.

Професори М. Г. Сафаргалієв, Г. В. Вернадський та інші наголошували, що міста, у назвах яких є слово «тьма», завжди означали місце стояння золотоординського військового з’єднання. Тож Твер, або «Андреев городок», одночасно була місцем дислокації татарської тьми. Твер з часів її завоювання належала до «Мещерської землі хана Бахмета», будучи її північним форпостом, де дислокувалась північна тьма Золотої Орди.

Третє. Церква, заснована ханом Беклемишем, простояла 350 років і була перебудована у 1663 році. Вона теж мала стояти не менше 200—300 років, але раптом була розібрана та знову збудована за якихось 20—25 років.

У чому справа? Розмови про «ветхость» та про те, що «время требовало более величественного храма» для напівдикої Московії кінця XVII століття — звичайна маячня, як кажуть московити — «бред». На початку правління московського царя Олексія Михайловича (1645—1676), який у 1663 році дав гроші на перебудову храму, ще не воювали з церквами «старих царів».

«Старими царями» у Московії називали ханів Золотої Орди, які видавали ярлики на посади єпископам і митрополиту з 1238 до 1448 року. А боротьба з храмами «старих царів» у Московії розпочалась наприкінці 70-х років XVII століття. Справа в тому, що кожен хан Чингісид, споруджуючи церкву, наносив на її стінах, колонах та банях свою родову тамгу, яка засвідчувала її тюркське (ханське) походження. Ось чому нова Московська династія князів і царів Романових упродовж XVII (починаючи з сімдесятих років) та XVIII століть повністю винищила або перебудувала церкви «старих царів». Це особливо наочно видно на московських кремлівських храмах: Успенському, Архангельському та Благовіщенському, які не стали руйнувати, а веліли «писати церкву… наново стінним письмом, а старе — збити» [33, с. 8].

Те саме було вчинено з храмом «Преображения Господня» хана Чингісида Беклемиша у Твері 1689 року, що засвідчив член шведського посольства до Москви Пальмквіст своїм історичним малюнком.

Четверте. «Бархатная книга» російського дворянства цілком конкретно визначила належність хана Бахмета до тюркського роду ширинів. Раніше уже зазначалось, що разом із ханом «засів Мещеру» і його рід. Цьому є досить цікаві свідчення у листуванні між кримськими ханами та московськими князями у XVI столітті.

Ось що писав кримський хан Мухаммед-Гірей московському князю Василю III: «А что наши люди Мещеру воевали, то я не ручаюсь, что вперед этого не будет, хотя я с братом своим великим князем буду в дружбе и братстве: людей мне своих не унять: пришли ко мне всею землею, говорят, что не будут меня в том слушаться; а Ширины мимо меня вздумали воевать Мещеру, потому что ныне на Мещере наш недруг, а из старины этот юрт наш. Нынче брат мой, князь великий, зачем не просил у меня на Мещеру брата или сына. Когда наш род был на Мещере, то смел ли кто из наших смотреть на нее. И только то по старине не будет, то Мещере всегда быть воеванной» [34, с. 377].

Саме в ті роки, як кримські «Ширины мимо меня вздумали воевать Мещеру», Василь III знищив мещерського князя

I. М. Берсень-Беклемишева — нащадка хана Бахмета. Про що повідомляє навіть ВРЕ:

«В 1525 за выступление против политики великого князя был казнен И. Н. Берсень-Беклемишев» [2, т. 4, с. 322].

Російські професори-більшовики у ВРЕ як завжди збрехали, аби не виставляти свого князя Василя III звичайним бандитом. Російський православний філософ Г. П. Федотов цей історичний епізод подав по-іншому: «В деле Шемячича вероломство московской политики компрометирует и достоинство церкви… когда его вызвали вторично, он, обеспокоенный, потребовал гарантий, “опасной грамоты”. Такие “опасные грамоты”, обещающие ему беспрепятственное возвращение, были выданы Василием (III.—В.Б.) и Даниилом. Несмотря на это, Шемячич был арестован в Москве и заключен в одну из башен Кремля, где и умер… Но те, кто стоял за кулисами московской политики и сохранил еще старинные предрассудки о святости крестоцелования, не могли не быть оскорблены, особенно соучастием в этом нечистом деле (московського.—В.Б.) Митрополита (про що і нагадав йому згодом Іван Берсень-Беклемишев.—В.Б.)… “А сам позабыл, как Шемячичу грамоту писал за своею подписью и печатью, клялся ему образом Пречистыя и Чудотворца, да на свою душу”» [35, с. 10—11].

Ці слова правди про московський бандитизм і були причиною страти великого нащадка Чингісидів — Івана Берсеня-Беклемишева.

Московські митрополити були такими ж продажними, як і московські князі…

Немає жодного сумніву, що татарський рід ширинів «засів Мещеру» ще 1238 року. Російський історик XIX століття В. В. Вельямінов-Зернов досить чітко зазначив: «Я… думаю, что в первые времена в Касимове не только три (Аргын, Кипчак и Мангыт), но и все четыре главных рода были те же, что в Крыму и Казани, т. е. Джалаиры возвысились только в последующую эпоху существования ханства, а что прежде до них были Ширины» [36, с. 471].

Навіщо ми говоримо про всі ці тюркські племена, які після

1238 року «засіли Мещеру»? Річ у тім, що і в це питання російська наука закинула надзвичайно багато брехні. Так, сучасні московські історики XXI століття стверджують, що мещера (плем’я) мешкала на «середній течії Оки» з початку І тис. н. е. і розмовляла спорідненою з мордвою і мерею фінською мовою. Витяг про це твердження наводився на початку книги. Однак, працюючи зі старими енциклопедіями, вдалося знайти зовсім інші твердження російських академіків і професорів. Виявляється, мещеряки, що здавна мешкають у Мещері і які саме від неї отримали свою назву, носять ще й інше ім’я. Тобто вони не аборигени, а прийшлі люди.

«Мишары, или мещеряки, одна из этнографических групп поволжских татар', расселены отдельными группами… в Воронежской, Горьковской, Куйбышевской, Саратовской и Оренбургской областях, в Татарской и Башкирской АССР» [37, с. 541].

Московські історики на пекучі питання своєї історії подавали такі відповіді, щоб якомога більше заплутати. Отож, пояснюючи, де мешкають мещеряки (мішари), жодним словом не пов’язали їх із самою Мещерою. Хоча кожному зрозуміло, що мішари мешкали і мешкають сьогодні у Мещері.

Не станемо вдаватись до вивчення питання: яку частку серед мішарів становлять волзькі татари (булгари), а яку прийшлі племена так званих татаро-монголів. Це неважливо, бо як прийшлі племена, так і булгарські, були спорідненого тюркського кореня. А те, що Мещерську землю після 1238 року наповнили прийшлі племена ханів-завойовників, ми вже переконались із свідчень тих же російських істориків.

Сучасні тюркологи, вивчаючи мову мещеряків (мішарів), досить переконливо довели взаємовплив прийшлих тюркських племен:

«В результате причудливого смешения представителей самых разных тюркских племен, на базе первоначального мишарского диалекта местного тюркского населения Мещерских земель возник особый касимовский говор татарского языка, который тюркологи затрудняются отнести к какому-либо татарскому диалекту… Язык же темниковских татар, наоборот, лег в основу мишарского диалекта и стал нормой его “чокающего” говора» [40, с. 15].

П ’яте. Останнє, хоча можна було б говорити ще багато про що. Не дивуйтесь, що до «Мещерських земель» у давні часи припасували Твер, або вірніше — «Андреев городок». Саме там, де у Волгу впадають зліва річка Тьма, а справа Тьмака, хан Батий залишив на постій Північну тьму, щоб прикрити з Північного Заходу свої нові, тільки-но завойовані території. Москви на той час ще не існувало, і за річкою Москвою були дикі, неосвоєні землі.

Якщо глянути на сучасні терени Центральної Московії, то варто зазначити, що за тогочасними центрами: Володимиром, Суздалем, Переславлем-Заліським та Ростовом, краще місце для прикриття землі з північного заходу знайти важко. У той час, коли із заходу ці землі прикривали Калуга і Тула. Про Тульський улус ханші Тайдули ми говоритимемо в іншому розділі.

Сучасні татарські історики переконані: «Кордони Золотої Орди… сягали Тули, яка належала домену ординських ханів».

Нагадаємо, що хан Чилаукун, чи по-іншому — «Бахмет Усейнов сын», наказав після завоювання Твері вести її нову забудову з правого боку Волги, перенісши укріплений центр до гирла річки Тьмаки.

Під захист нової влади передусім потяглися церковні люди та прості християни. Будувати дозволялось тільки із каменю. Так виникло нове кам’яне містечко, де були споруджені: ханський палац, покої Тверського єпископа, монастирські споруди, ханські церкви тощо. Згодом саме ця частина Твері (виокремлене кам’яне містечко при гирлі річки Тьмаки) отримала назву «Андреева городка» за іменем єпископа Андрія, який проживав там із 1286 до 1315 року.

«В 1241—1243 (Твер.—В.Б.) выделилась в самостоятельное княжество. Тогда же укрепленная часть Твери (город) перенесена была на правый берег Волги, к устью реки Тьмаки… Т(верское) к(няжество) занимало южную часть нынешней Калининской обл(асти) и северную часть Московской» [39, с. 712—713].

Не станемо сперечатися з приводу дати появи Тверського удільного улусу у складі так званого Великого Володимирського князівства (Мещерский улус хана Бахмета). Це не принципово. Хан Чилаукун міг свої володіння у складі свого «Мещерського ханства» ділити, як йому забажається. Головне, що саме він був володарем тієї землі з 1238 року і ніяких паралельних князів Рюриковичів існувати не могло. Якщо хтось із них і залишився живий та вступив на службу до хана, то він був лише службовцем хана і виконував накази господаря землі.


* * *

Раніше цитовані джерела, як-от: «Бархатная книга», «Тверская летопись» і «Полное собрание о всех бывших в древности и ныне существуючих монастырях и примечательных церквах в России», визнають факт побудови князем Михайлом храму «Преображения Господня». Тільки називають по-різному місто, де був збудований цей храм: перше джерело називає місто «Андреев городок», друге — «церковь Святого Спаса на Твери», а третє уточнює — «в древности самая Тверь и все Тверское княжение именовалось Домом св. Спаса». Але головне, що всі ці назви одного міста поєднує ім’я храму «Преображения Господня», ім’я єпископа Андрія, який служив у храмі біля 30 років та ім’я засновника храму — Михайла.

Ось витяг із «Тверской летописи»:

«В лето 6798. Свершена бысть церьков святого Спаса, на Твери, благоверным Великим Князем Михаилом Ярославичем и материю его благоверною княжнею Ярославлею Ярославича… Того же лета поставлен бысть епископ Андрей в Тверь и священна бысть церковь святого Спаса, на Твери, епископом Андреем…» [53, с. 406].

Літопис грубо фальшує матеріал, переписуючи князя Михайла («Беклемиша Бахметьевича») на «Михаила Ярославича». Вчинили надзвичайно просту, але геніальну фальсифікацію — замінили ім’я батька — і Чингісид перетворився на Рюриковича, а Московія позбулася зв’язку із Золотою Ордою. Тож далі щодо Золотої Орди можна верзти будь-яку нісенітницю.

І далі:

«В лето 6802… Той же осени оженися князь великий Михайло… Тверской… и венчан бысть в святом Спасе владыкою Андреем, в Твери» [53, с. 407].

«В лето 6815, зиме, князь великий Михаил прииде из Орды, и седе в Володимере на великом княжении, и приходи ратию к Москве» [53, с. 407].

Та ще таке:

«В лето 6818. Седе князь великий Михайло в Нове городе Великом на столе» [53, с. 408].

Зазначимо, що російська історіографія в «Мещерській землі» з 1238 до 1320 року не знає жодного Великого Князя за іменем Михайло, окрім Михайла-Беклемиша, за літописами — Михайла Ярославовича. «Бархатная книга» рід ширинів, «Бахмета Усейнова сына», називає князівським, тобто, за законами Яси Чингісхана, Бахмет та його нащадки належали до самого роду Темуджина і рід цей немісцевий — «пришел из Большие Орды в Мещеру, и Мещеру воевал, и засел ее».

Кілька слів про московську вигадку щодо приходу Бахмета в Мещеру в 1298 році. Якби так сталося, то князь Михайло (Беклемиш) не міг би у 1285 році закласти церкву «Преображения Господня». А інших храмів цього імені в Мещері XIII століття російська церква не знає.

Куди не кинь — скрізь клин.

Ще одна надзвичайно цікава річ. Виявляється, у всій так званій Ростовсько-Суздальській землі з XII до XV століття був лише один-єдиний єпископ Андрій. У князівстві Святого Спаса (Твері) була його кафедра. А всі татари роду «Бахмета Усейнова сына» саме у містечку «Святого Спаса» прийняли християнську віру від владики Андрія, чому й називали те містечко (Твер) — «Андреевым городком».

Московська держава та її історики розуміють, яка вибухонебезпечна міна прихована «общерусскими летописными сводами» під вигаданим ім’ям Михайла Ярославовича Тверського та назвою «Андреев городок». Розкриття цих таємниць повністю перекреслить вигадану московську історичну науку, навіки поставить на ній жирний хрест, бо міцно прив’яже до Золотої Орди, а династію московських князів до роду Чингісхана.

Російський історик М. І. Смірнов у 1904 році писав:

«Точное отыскание местонахождения его («Андреева городка».—В.Б.) может дать важныя указания для родословнаго сказания князей Мещерских» [43, с. 36].

І коли сучасні російські історики намагаються віднести «Андреев городок» до звичайного дрібного поселення, яке начебто зникло з лиця землі, то це інакше ніяк не назвеш, як брехнею, бо це місто ще у XVI столітті стояло в одному ряду із Москвою, Казанню, Касимовим, Астраханню і так далі.

«В августе 1508 г. приезжал к великому князю Василию III Ивановичу сын царевича Ногайскаго Ахкурта, Авдевлет, и просил, чтобы государь дал отцу его или Казань, или городок Мещерский (Касимов), или Андреев городок каменный… Это сопоставление Андреева городка с Казанню и Касимовым очень важно: оно свидетельствует, что он на ряду с такими известными городами, какими были тогда Казань и Касимов, считался владетельным городком, и что очень удивительно, был “каменным”. Большинство городов и городков того времени… были земляными и деревянными… Самая Москва стала белокаменной только со времени… великого князя Ивана III Васильевича (княжил с 1462 по 1505 год.—В.Б.). Таким образом Андреев городок был одним из выдающихся… того времени, что свидетельствует о богатстве и могуществе владетелей Мещерских» [43, с. 34].

Такою у XIV-XV століттях була Твер та князі Мещерські, які володіли Тверським князівством.


7

Швед Пальмквіст і Твер


У попередніх розділах йшлося про титанічну працю династії Романових (розпочав цар Олексій Михайлович, а продовжили Петро І, його донька Єлізавета та Катерина II) — руйнацію церковних храмів, збудованих «старими царями». Таким чином знищувалась і викорінювалась пам’ять про династію Чингісидів, яка правила Московією впродовж майже 400 років — із 1237 до 1613 року. Цьому є багато свідчень у російській історії. Та коли ми говоритимемо про князя Беклемиша і його вотчину, то, звичайно, нас насамперед цікавитиме храм «Преображения Господня» у Твері.

Давні храми тому й знищувались, що вони на своїх стінах та банях зберігали пам’ять — родову ханську тамгу, якою позначалася власність хана. А швед Пальмквіст саме цей факт засвідчив у 1674 році, до того ж цілком випадково:

«В конце 1673 года Правительством шведського короля Карла XI было отправлено в Россию (на той час — Московію.—В.Б.) посольство во главе с графом Оксенштерном для улажения некоторых недоразумений между обоими государствами и заключения оборонительного союза против турок… Для выполнения… (таємного завдання.—В.Б.) оно прикомандировало к посольству опытного инженера, капитана Эрика Пальмквиста, который должен был попутно собирать самыя тщательныя сведения о русских вооруженных силах, снимать планы городов и крепостей и вообще собирать всевозможные сведения о России (Московії.—В.Б.)… Поручение это Э. Пальмквист выполнил блистательно» [54, с. 3-4].

Таку оцінку праці шведського офіцера дала «Тверская Ученая Архивная Комиссия» у 1902 році, друкуючи мапи та плани «Тверської фортеці», зроблені капітаном у 1674 році.

Саме «Тверська фортеця», що лежала між Тьмакою та Волгою, носила в старовину ім’я «Андреева Городка» і в ній був побудований у 1285—1290 роках князем Беклемишем (Михайлом) храм «Преображения Господня».

Від старої Твері XIII—XVI століть сьогодні абсолютно нічого не залишилось. Навіть напрямки старих вулиць змінили за часів Петра І та Катерини II.

«В самом городе (Твері.—В.Б.), или Крепости, например, кроме собора и Никольской церкви, от прежняго или точнее от XVII века равно ничего теперь не осталось… Направление улиц, точно также совершенно изменилось по плану для перестройки Твери, данному Екатериной II [54, с. 14].

Не наводитимемо витягів із праці «Архивной Комиссии», у якій ідеться про запровадження повної перебудови Твері ще з часів Петра І.

Тільки завдяки шведу Пальмквісту сьогодні можна вести розмову про план забудови міста, яке в старовину (XIII—XVI століття) місцеві фіни називали «Дом Святого Спаса», а татари — «Андреев городок». Можливо, обидва найменування існували одночасно: одне — для московитів, друге — для татарів.

Капітан Пальмквіст особливу увагу приділив укладанню плану та опису «Тверської фортеці». Що, звичайно, закономірно: шведа передусім цікавив військовий об’єкт. У фортеці він побував особисто, таємно, що дало можливість все деталізувати і заміряти відстані між об’єктами.

«Именно ему удалось благодаря небрежности сторожей проникнуть во внутренность крепости и снять ее на план» [54, с. 19].

«На плане с особенной отчетливостью выступает изображение Тверской крепости, окруженной с двух сторон течением рек Тьмаки и Волги, а с третьей (восточной, глубоким и широким рвом, наполнявшимся водою)…

Крепость состояла из деревянной стены (тына) с 19 башнями… деревянные и каменные…» [54, с. 20—21].

«К СЗ (северо-западу.—В.Б.) от Благовещенской церкви означена пятиглавая обширная церковь — это, без сомнения, Тверской кафедральный Преображенский собор. Положение этого храма у Пальмквиста представляет совершенную

неожиданность', вместо того чтобы стоять там, где стоит ныне существующий собор, он у него помещается несколько юго- восточнее и на нынешнем плане Твери приходится сзади левого флигеля гимназическаго здания, а дорога, соединяющая Тьмацкия ворота с Владимирскими, лежит не с южной стороны собора, как бы следовало, а с северной» [54, с. 25].

Як вам таке подобається?

Щоб не вдаватися на цьому етапі до пояснень, пропонуємо послухати далі «Тверскую Ученую Архивную Комиссию»:

«Как отнестись к таковому показанию Пальмквиста?

Признать его правильным — значит признать ошибочным предание, по которому собор, несмотря на неоднократныя перестройки, всегда оставался на одном и том же месте» [54, с. 25].

Церква «Преображения Господня», побудована кам’яною ще у 1285—1290 роках князем Михайлом (Беклемишем), простояла у своєму первозданному стані до 1663 року.

«Прислал царь в 1663 г. достаточную сумму денег и был построен новый каменный кафедральный собор на месте прежняго и под тем же наименован(ием) “Преображения Господня”» [6, т. 10, с. 166].

Саме цей храм бачив у 1674 році Е. Пальмквіст. Його також бачив на тому самому місці німець Олеарій, який у 1635—1639 роках через Твер прямував до Персії та залишив свої спогади і малюнки. Це стверджує «Тверская Ученая Архивная Комиссия» на сторінці 27.

Храм побудований 1663 року мав би стояти теж не менше 300 років, як попередній, та раптом у 1689 році, а це вже часи Петра І, був розібраний і збудований по-новому. Що цікаво, розібраний та побудований на кошти Тверського єпископа. Заможним став єпископ Твері! Бо попередники канючили гроші у московського царя цілих 30 років. Але найцікавіше у цьому факті те, що засвідчив капітан Пальмквіст: храм був збудований на іншому місці. Це значить — не ніс права спадковості. Отакі дива творились у минулому і творяться нині в Московській державі та Московській православній церкві.

Однак дива з церквою «Преображения Господня» на цьому не закінчуються.

«Есть еще обстоятельство, которое говорит в пользу Пальмквиста. Когда в 1898 году в подполе собора копали могилу для Преосвященнаго Саввы (архиепископа Тверського.—В.Б.), то было обнаружено, что на выкопанном месте гробы стоят один над другим, при чем даже таким образом: гроб каменный, на нем деревянный (колода) и потом опять каменный. Естественным путем такое расположение не могло получиться, следовательно, очевидно, что эти гробы перенесены и переставлены. Когда же это было сделано? Всего естественнее предположить, что останки покойников были перенесены, Когда был перенесен собор на другое место…» [54, с. 29].

Капітан Пальмквіст випадково спіймав московських істориків на свідомому фальшуванні історії.

На кожному кроці минувшини, де з російською дійсністю стикались незалежні свідки, відкривалася неприваблива картина пізнішої фальсифікації.

Ось вони — великі свідки минулого:

Юліан Угорський,

Бенедикт Польський,

Вільгельм де Рубрук,

Ала-ад-дін Джувейні,

Рашид-ад-дін,

Джайлс Флетчер,

Ерік Пальмквіст,

та десятки інших, які свідчили про іншу історичну дійсність московської держави.

У 1591 році в Англії вийшла книга Джайлса Флетчера (у російському перекладі їй дали назву «О государстве русском»). Москва заборонила видавати книгу у себе. А коли через 277 років професор Осип Максимович Бодянський підготував її до друку в російському перекладі, то матеріал цензурою було вилучено і знищено. О. М. Бодянського, до речі, українця з Полтавщини, вигнали з Московського університету і вислали до Казані. Йому ще пощастило.

Київський професор В. А. Кордт у своїй книзі «Чужоземні подорожі по Східній Европі до 1700 р.», яка вийшла друком у Києві в 1926 році, наводить 101 таку подорож у XIV—XVI століттях. Майже всі вони закінчилися у Москві. І це тільки тих людей, які залишили свої спогади.

Ці історичні свідчення Московії «невідомі».

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ЗОЛОТА ОРДА: СТАНОВЛЕННЯ

1

З часів завоювання так званих Великого Володимирського та Великого Рязанського князівств хани Золотої Орди стали царями для мешканців тих земель. Уся російська історична література до XVII століття величала своїх золотоординських правителів царями. Ось перелік перших російських царів:

хан Батий (1238—1255),

хан Сартак (1255),

хан Берке (1255-1266),

хан Менгу-Тимур (1266—1282),

хан Туда-Менгу (1282—1287),

хан Талабуга (1287—1290)

хан Тохта (1291—1312).

Однак з XVII століття московити почали соромитись своїх «старих царів». Титул було уточнено за Івана IV (Грозного), коли Православна церква наводила свої ярлики на пільги «новому царю».

Московські можновладці настільки соромились своїх «старих царів», що під час підготовки першого видання книги А. Лизлова «Скіфська історія» вдалися до примітивної підробки тексту.

Ось свідчення сучасного московського науковця: «Интересно отметить характер правки: она была не только технической, но и по содержанию… Большая правка проведена тем же почерком и в самом тексте: так, вместо слов “цар и царица” написано “хан и ханша”; взамен слова “царство” поставлено “власть”; слова “московскому государю” заменены на “российскому”… Трудно сказать, в чьих руках побывал данный экземпляр, возможно, у Г. Миллера» [105, с. 347].

Не хотіли московити мати своїх царів у Сараї, не хотіли бути московитами, тому вигадували. Таким чином було спотворено і слово «князь». Щоб утиснути своїх вигаданих правителів до панівної когорти Чингісидів, московська історіографія повністю знівелювала поняття «князь». Справа в тому, що за часів Золотої Орди цей титул мав зовсім інше навантаження. Хоча усі чоловіки роду Чингісхана носили титул князя, вони його отримували за походженням. Кожен нащадок чоловічої статі роду Чингісхана, незважаючи на статус своєї матері (дружина хана, наложниця, рабиня), від дня свого народження був князем. Усі інші у Золотій Орді цей титул отримували на період служби та заняття посади.

Коли в російських літописах періоду Золотої Орди йдеться про те, що у «Бахмета Усейнова сына родился сын князь Беклемиш», то це означає його належність до роду Чингісхана. Крім того, князі Чингісиди носили ще й додаткове звання — оглан (углан), тобто «царевич». Усі вони від народження були князями-огланами. Однак у Золотій Орді також існували й інші князі. Цей титул у державі був досить поширений.

Російський професор І. М. Березін наводить перелік князів Золотої Орди, окрім князів-огланів:

«1. Князь Великий, Средний, Нижний;

2. Князь улусный, удельный;

3. Князь Ордынский, Татарский;

4. Князь людский» [91, с. 7].

А далі перелік військових князів: «Князь ратный (темный), тысячный (полчный), сотный (сотник), десятный (десятник)» [91, с. 9].

Людина ставала князем, зайнявши певну посаду, скажімо, сотника. Уявімо собі, яка кількість князів існувала на теренах завойованих Мещери і Тмутаракані, коли «Каждый индивидум… бывший охотником и воином, как по собственной наклонности, так и по уставу, принадлежал к какому-нибудь десятку. Каждый десяток имел отдельнаго начальника: из десятков составлялись сотни, из сотен тысячи, а из тысяч десятитысячья или тьмы, и все эти отделы имели особенных начальников… Тьма составляла уже отдельную область, если не в самом начале существования Орды, то впоследствии времени. Сверх туманов существовали улусы, более известные в народе, чем туман (тьма. — В. Б.), носившие названия по своим владельцам…

Такое деление Чингиз-Хановой монархии было перенесено и в Золотую Орду…» [93, с. 47—48].

Не існувало ні Московського, ні Рязанського князівств. Існували улус Беркечара, улус Чилаукуна і так далі. А князь із роду Рюриковичів, якщо і перебував на посаді сотника, то він той титул носив на період служби. І тільки! «…Располагая (во время ханской службы.—В.Б.)… своею вотчиною, (князь.—В.Б.) не мог их отказать сыновьям, ибо назначение его приемника зависело (было во власти.—В.Б.) от Хана» [18, т. IV, с. 29].

Розмови російської історичної науки про «владетельных московских государей» є суцільною вигадкою. Справжніми господарями тих земель із 1237 року були Чингісиди.

Хан Батий став першим царем Золотої Орди і мав пряме відношення до «московської державності». Саме хан Батий поділив терени майбутньої Московії на улуси та закріпив ті землі за своїми братами Беркечаром і Чилаукуном. Беркечару (Бехану) передав у володіння землі колишньої Тмутаракані (так зване Велике Рязанське князівство), а Чилаукуну (Бахмету) — землі давньої Мещери (так зване Велике Володимирське князівство).

Потрібно мати на увазі, що у ті часи до Мещери належали всі землі між Волгою та Окою, в межах сучасних Володимирської, Рязанської, Івановської, Ярославської, Тверської, Московської, Калузької та частини інших областей.

Свідченням того, що хан Батий після завоювання розділив між своїми братами захоплені землі, є факт відсутності у Мещері та Тмутаракані після відходу його військ баскаків.

Та повернімось до походу Батия в Європу. Під час походу на Тмутаракань та Мещеру між Батиєм і його двоюрідним братом Гуюком виникли суперечки, які згодом переросли у ворожнечу. Ще до походу на Європу Гуюк та Бурі (син Чагатая), який підтримав його, були відкликані з війська, а після смерті Великого Хана Угедея 11 грудня 1241 року мати Гуюка — Туракіна, яка тимчасово правила імперією, відкликала і допоміжне військо улусів Угедея та Чагатая. Це сталося 1242 року.

Смерть Угедея спасла Центральну і Південну Європу від повного спустошення, тому що військова армада Батия змушена була покинути ті терени та відійти у Поволзькі степи.

«Из-за неявки Батыя на курултай до 1246 г. не избирали великого хана, и временное управление… государством… перешло в руки жены покойного хана Угедея Туркен-хатун… Лишь в 1246 году путем компромисных сделок между враждебными группировками сторонникам Гуюка удалось провести на курултае избрание его (Великим.—В.Б.) ханом» [14, с. 25].

Почалося одне із перших жорстоких протистоянь усередині великої імперії Чингісидів. Одну групу протистояння очолював Гуюк, другу — Батий.

І хоча брати Батия — Орда, Берке, Беркечар, Чилаукун, Шейбан, Тангут і Тука-Тимур, були присутні на курултаї 1246 року, звичайно, з дозволу Батия, та він сам на курултай не поїхав. Відповідно до Яси Чингісхана, усі супротивники нового Великого Хана підлягали страті. Хан Батий про це знав. Після того як Батий на вимогу Гуюка не з’явився, щоб присягти йому на вірність, Великий Хан Гуюк зі стотисячним військом вирушив проти нього.

«В 1248 году между соперниками едва не вспыхнуло вооруженное столкновение. Дело до открытого сражения не дошло лишь потому, что войска Батыя, направленные против Гуюка, дойдя до восточных границ Улуса, получили известие о смерти хана. По словам Рубрука, бывшего в 1254 году в Каракоруме, скоропостижная смерть Гуюка произошла не без участия сторонников Батыя» [14, с. 25].

Звичайно, після смерті Гуюка хан Батий не міг залишити титул Великого Хана за родом Угедея (Гуюка) і запропонував передати його нащадкам молодшого сина Чингісхана — Талуя (Тулі).

«Остановившись лагерем у Ала-Камака, на расстоянии семидневного пути от Киялыка (в районе Алтайских гор), Батый, как старший в роде, вызвал к себе остальных… царевичей для решения вопроса о престолонаследии. Все прибывшие подчинились решениям Батыя… Отказавшись (лично. —В.Б.) от престола Чингис-хана, он предложил избрать на престол царевича Менгу, сына Тули: “Дядя наш Тули, младший сын Чингисхана, умер в молодости и не воспользовался царством, так отдадим царство сыну его и посадим на престол царский старшего сына его, Менгу-хана. Так как на престол посажу его я, Бату, то на самом деле владыкою буду я. Все согласились с этим мнением”.

Потомки Угедея, отказавшиеся признать своим ханом Менгу, организовали против него заговор, но он был раскрыт, и 77 его участников по приказанию Батыя были казнены. В 1251 году по требованию Батыя был созван курултай, на котором Менгу и был возведен на ханский престол. Брат Батыя “Берке взял его за руку и посадил его на престоле”» [14, с. 25—26].

Ось так в імперії відбулась зміна Великого Хана — до влади прийшли Батий і Менгу-хан. Запанувала злагода. За часів цього затишшя по всій імперії Чингісидів була запроваджена ямська служба, яка зв’язала в єдину систему всі землі Золотої Орди, в тому числі Тмутаракань і Мещеру.

«А для того чтобы происходило безпрерывное прибытие гонцов, как от царевичей, так и от его величества Каана в интересах важных дел, во всех странах поставили ямы… Для установления этих ямов назначили гонцов от царевичей и определили так, как это (здесь) подробно утверждается:

от Каана — Битикчи Куридай,

от Чагатая — Имколчин Тайчутай,

от Бату — Суку-Мулчитай,

от Тулуй-хана —… отправился Илджидай.

Упомянутые эмиры отправились и во всех областях и странах по долготе и широте земного пояса установили ямы» [13, т. 1, кн. 2, с. 36].

Рашид-ад-дін у своїй праці «Збірник літописів» присвятив темі ямської служби майже весь третій том книги. Та російська влада заборонила видавати цей том знаменитої праці.

Побіжно глянувши на мапу центральних областей сучасної Московської держави, відразу побачимо «Гаврилов-ям, город… центр Гаврилов-Ямского р(айо)на Ярославской обл(асти)… на р. Которосль (приток Волги), в 46 км к Ю(гу) от Ярославля» [2, т. 5, с. 622].

Ось вона, давня пам’ять про славетні часи Московського улусу Золотої Орди! Скільки таких «ямів» існувало на давніх шляхах: Сарай — Саратов — Камишин — Казань — Володимир — Москва — Гаврилов-Ям — Ярославль або «Андреев городок» (Твер) — Москва — Темников — Наровчат — Сараї — Саратов — Сарай-Берке або на шляху Тула — Калуга — Москва — Рязань — Касимов — Мохші (Наровчат) — Казань. Сьогодні про них можна хіба що здогадуватись. Не люблять московити говорити на цю тему.

Проіснувала ямська служба в Московії до часів Петра І, точніше — до середини XVIII століття, більше 500 років, поки «шведскими и немецкими специалистами было создано регулярное почтовое сообщение» [69, с. 37].

Ось свідчення професора з Кембриджа Річарда Пайпса: «Связывавшая Москву с провинцией “ямская служба” была тем же самым монгольским “ямом”, но под другим начальством» [69, с. 109].

До речі, історик В. М. Татіщев у своїй «Історії російській від найдавніших часів» описував ямську службу, як одне з досягнень держави. Він цією службою постійно користувався.

Навіть у народній свідомості пам’ять про ямщиків та ямську службу збереглася у московитів до сьогодні. Згадаймо відому пісню «Ямщик, не гони лошадей». Щось несуттєве та чуже народ упродовж 700 років не буде зберігати у пам’яті й оспівувати.

Це до того, що і в наші дні за кордоном є апологети московського слов’янства, які заперечують зв’язок Московії із Золотою

Ордою, їхню кровну спорідненість. Наприклад, стаття наукового співробітника Індіанського університету (Блумінтонг, СІЛА) Чарльза Гальперіна «Вымышленное родство», у якій поважний науковець намагається переконати, що «Можно уверенно утверждать, что Московия не была политическим наследником государственности Золотой Орды и ее правитель никогда не считал себя “Новым татарским ханом”».

Доказ на кшталт того, що Наполеон не ототожнював себе з французькою королівською династією, тому не став керівником- спадкоємцем Французької держави. Це звичайна еквілібристика словами, яка немає нічого спільного з істиною. Єдність і спадковість визначаються не словами і заявами московських правителів, а їхніми вчинками. Гальперіни, як закордонні, так і московські, завжди вірно служили московській шовіністичній ідеї. Загляньте до енциклопедій і переконайтесь.

Ямська служба стала одним із основних засобів, за допомогою якого залучили землі Мещери і Тмутаракані до спільної держави Золота Орда. На місці кожного «яму», а вони у цих землях розташовувались через 30—50 кілометрів, виникали поселення, в яких обов’язково мали бути: заїжджий двір, стайня, корчма, лимарня, теслярня тощо.

Ось головні міста і поселення, які повстали на теренах сучасної Московської держави в XIII—XV століттях, у золотоординські часи:

«Сарай-Бату, старый Сарай (по летописи — Сараи Большие: совр(еменное) с. Селитренное Харабалинского р-на Астраханской обл(асти), город, построенный ханом Батыем в 1254…» [2, т. 22, с. 588].

Перша велична столиця Золотої Орди була розташована на лівому березі річки Волги за 140 кілометрів північніше сучасної Астрахані. Як засвідчив В. де Рубрук, уже в 1254 році в Сараї була побудована кам’яна церква. Якраз до цього міста кочували табуни коней і отари худоби хана Батия по лівому березі Волги, а Сартака — по правому.
















«Вблизи этих мест пребывают, около Рождества Христова, Батый с одной стороны реки, а Сартах с другой, и далее не спускаются» [11, с. 168].

«Сарай-Берке, Новый Сарай совр(еменное) с. Царев Ленинского р-на Волгоградской обл(асти), город, столица Золотой Орды, построен ханом Берке ок(оло) 1260» [2, т. 22, с. 588].

Місто Сарай-Берке було побудоване за 40 кілометрів від сучасного Волгограда, нижче за течією Волги, на її правому березі.

«Город Сарай один из красивейших городов, достигший чрезвычайной величины, на ровной земле, переполненный людьми, с красивыми базарами и широкими улицами… Тамошний дворец султана (хана.—В.Б.) называется “Алтын таш” (Золотой камень.—В.Б.)» [16, с. 306].

«Сарайчук, Сарай Малый совр(еменное) с. Сарайчиковское Махамбетского р-на Гурьевской области… город Золотой Орды на древнем торг(овом) пути с Нижнего Поволжья в Хорезм» [2, т. 22, с. 588].

«Сараи, поселок гор(одского) типа, центр Сараевского р-на Рязанской области… Расположен на р. Верда басс(ейна) Оки» [2, том 22, с. 588].

Астрахань. «Одним из лучших городов Ибн-Батута называет Хаджи-Тархан — Астрахань, построенный на реке Итиле при монголах» [14, с. 81].

«Царицын,

Саратов,

Камышин». «…Если бы История захотела попросить помощи у Филологии, то она узнала бы, что место кочеванья Золотой (Желтой) Орды определить не трудно по многочисленным филологическим указаниям: “Царев есть не что иное, как сары, имя желтой (Золотой) Орды… Царицын есть не что иное, как (Золотое селение.—В.Б.) (так пишется имя этого города в Татарской рукописи). Камышин есть не что иное, как — желтая трость Тайдулина ярлыка… Саратов есть не что иное, как Сары-тау, Желтая гора… Присутствие во всех этих названиях термина “желтый”

не есть только необходимая характеристика местности. Точно так же, как Царев, Царицын, суть удачныя переделки термина “Сары” — желтый (золотий.—В.Б.), напоминающия былую знаменитость этих мест» [91, с. 2—3].

Самара. «На картах Фрао Мауро на восточном берегу Волги отмечаются следующие населенные пункты, известные итальянским купцам…: Zotrage, Apacha, Samara» [14, с. 85].

«Казань осн(ован) во 2-ой пол(овине) 13 в(ека)» [2, т. 11, с. 141].

Не станемо перераховувати абсолютно всі міста та поселення, засновані з 1237 до 1502 року на річці Волзі ханами Золотої Орди. Завдання полягає в іншому — акцентувати увагу на існуванні постійної тенденції до освоєння ханами Орди підкорених земель, спорудження ними сотень міст і поселень не тільки на Волзі, а й на теренах «исконно русской земли», у так званих Володимирському і Рязанському князівствах.

Згадаймо, який красивий букет поселень заснували хани Чингісиди у Тмутаракані та Мещері:

— «…Наряду с переписью населения в 1272 году была основана Москва как поселение» [27, т. 3, с. 212].

Заснував це місто хан Менгу-Тимур як удільний улус для сина — хана Берке-Петра Ординського.

— «Город Тула названный именем царицы Тайдулы, жены Чанибековой (Джанибека.—В.Б.), и некогда управляемый ея баскаками» [6, с. 48].

— «Калуга впервые упоминается в 1371 г… Возник как пограничная крепость на юго-зап(адных) рубежах…» [2, т. 11, с. 230].

Уже згадувалось, що слово «калуга» татарською мовою «застава». Тому не може бути сумніву, що місто так назвали саме татари, які володіли Калугою і навколишніми землями за часів Золотої Орди.

«Тверь (Андреев городок)», як вже було зазначено вище, — столиця хана Беклемиша, який прийняв християнство і став Михайлом Тверським.

«Касимов (хан-Керман),

Темников,

Керменчук (на реке Вятка)». «Большинство городов Золотой Орды, сооруженных при монголах, возникло на месте бывших военных лагерей. Об этом говорят их названия: Крым (Старый Крым), Ак-Керман (Moncastro) Хан-Керман (Касимов), Керменчук (на реке Вятке), Кременчук (на Днепре) и другие. В половецком словаре слово “керман” переведено на латинский язык: Castrum, Caste — укрепление, место, крепость, лагерь. Современный город Темников на территории Мордовской АССР, город Тюмень в Сибири и Тюмень на реке Тереке возникли на месте лагеря ханского темника (від слова «тьма».—В.Б.) начальника десятитысячного гарнизона» [14, с.79].

Не дозволили професору М. Г. Сафаргалієву сказати, що і річки Тьма і Тьмака, які впадають у Волгу біля сучасної Твері, теж отримали свої імена від темника «Бахмета Усейнова сына», що у 1238 році стояв із своєю тьмою у тих місцях.

Тотьма. Це місто також походить від слова «тьма».

Сам Бог велить назвати міста, які кримський хан Менглі-Гірей у 1514 році вимагав від Московського князя Василия III повернути йому:

«Брянеск, Стародуб, Почап, Новый Городок, Рылеск, Карачев, Радогощ». Були ще сотні інших поселень. Хан Менглі-Гірей називає лише 35 міст, які раніше належали йому на теренах Московії.

Поглянемо на мапу центральних областей сучасної Російської Федерації і переконаємося, як багато російських міст і сіл несуть у своїх іменах татарське (тюркське) коріння. Це питання в імперії ніколи не дозволяли досліджувати.

Ось для роздумів назви поселень татарського походження тільки одної Володимирської області (сучасної): «Аксеново (трапляється двічі. — В. Б.), Акулово, Аксениха, Арсаки, Арсамаки, Бабурино, Бакинец, Бакино, Бакшеево, Балакирево, Баландино, Балмышево, Барское-Татарово, Большое Каринское, Большое Сокурово, Бурино (двічі.—В.Б.), Буторлино, Вышманово, Годуново, Елино, Елькино, Ельтесуново, Ельцино, Ельцы, Жарки, Жары (двічі. — В. Б.), Жельдыбино, Злобаево, Злобино, Икшево, Кадыево, Карабаниха, Карабаново, Караваево, Карачарово, Картмазово, Кашино, Кибирево, Кондаково, Кондраково, Кондряево, Конышево, Купреево, Куприяново, Курилово, Курлово, Малахово (двічі. — В. Б.), Мелехово, Менчаково, Неврюево, Неклюдово, Окшово, Ратмирово, Сарыево (двічі. —В.Б.), Саулово, Старое Кубаево, Сукманиха, Тарбаево, Татарово, Троцкое, Татарово, Тургенево, Уваровка, Улыбышево, Чебышево, Черкасово, Черкутино, Шабаново, Шатнево, Шимохтино, Шипилово, Шихобалово, Шордога» [103, с. 1].

Із часів хана Батия так звані Великі Рязанське і Володимирське князівства належали до єдиної держави — Золота Орда. На землях Мещери і Тмутаракані були посаджені нові володарі: Чилаукун, Беркечар, Мухаммед — нащадки Чингісхана. На завойовані землі переселились тюркські роди ширинів, баринів, аргинів, мангитів, каракиреїв, дулатів, жалаїрів та інші. Хан Батий дозволив на території своєї держави існування та діяльність старої Православної церкви. Була введена єдина для всієї імперії ямська служба, яка сприяла появі на них тисячі нових поселень.

А головне, що на всі нові завойовані землі були поширені єдині закони знаменитої Яси Чингісхана. Про це свідчать десятки російських професорів та академіків, особливо XIX століття, коли питання досліджувалось.

Професор Петербурзького університету Ілля Миколайович Березін (1818—1896) зазначав:

«По известию персидского историка… Джувейни, все законы и постановления Чингиз-Хана, сообразно его желанию, были написаны в книги, и это собрание получило название великой ясы, известной у других народов под именем Чингиз-Хановой ясы» [93, с. 23—24].

Яси Чингісхана дотримувались і в Золотій Орді, бо хан Батий з цього приводу мав досить чітку думку:

«Батый, основатель Золотоордынского царства, выражался точно также (як Чингісхан.—В.Б.): всяк, кто нарушит Ясу, лишится головы» [93, с. 22].

«Самое значение слова ясак или сокращенное яса… (значит.—В.Б.) — закон, благоустройство…» [93, с. 23].

Щоб зрозуміти, які закони принесли з собою на землі Мещери і Тмутаракані нові володарі, досить звернутись до Яси Чингісхана та переконатись у тому, що саме вони (закони) працювали на цих теренах. Ми, звичайно, Ясу не вивчатимемо, але про деякі закони поговоримо.

«Когда Чингиз-Хан, основатель могущества татар в странах Востока, победил государя Ван-Хана и получил верховную власть, он установил некоторыя основныя правила и некоторые наказания, и все передал письменно в книге, которой он дал наименование Ясы. Когда редакция книги была окончена, он велел вырезать эти законы на стальных досках и сделал их кодексом… Яса была для его потомков нерушимым законом, от предписаний которого они ни в чем не отступали» [93, с. 25].

А ось щодо самих законів.

«Чингиз-Ханова Яса запрещает ложь, воровство, прелюбодеяние, предписывает любить ближняго, как самаго себя, не причинять обид и забывать их совершенно, щадить страны и города, покоряющиеся добровольно, освобождать от всякаго налога и уважать храмы, посвященные Богу, а равно и служителей его» [93, с. 32].

Якщо звернемось до європейських свідків минулого, таких як Плано Карпіні, В. де Рубрук, Марко Поло та інші, то дізнаємось, що серед татар не було чвар, бійок, убивств, не існувало злодіїв і розбійників, жінки їхні були доброчесними і порядними. Цього вимагала Яса Чингісхана.

Переважну більшість аморального свавілля та розбою привнесли до нових державних порядків саме дикі завойовані племена фінів, які довго не могли призвичаїтись до жорстких правил поведінки. Вони були дітьми дикого лісу.

Уся державна структура Золотої Орди, як імперії загалом, була повністю підпорядкована військовим вимогам. Абсолютно все чоловіче населення Золотої Орди, в тому числі й населення колишніх так званих Великих Володимирського і Рязанського князівств, як і всі інші, були зведені у десятки, сотні, тисячі, тьми.

Ці мещерські та тмутараканські тисячі брали участь у поході війська хана Батия на Європу і в поході на Гуюка в 1247—1248 роках. Вони були залучені ще з 1238 року до єдиної держави і на них поширилась знаменита Яса Чингісхана.

Ось ще деякі витяги із неї:

«1. Еще говорили (Чингиз-Хан): Беки тьмы, тысячи и сотни, приходящие слушать наши мысли в начале и конце года и возвращающиеся назад, могут начальствовать войском; состояние тех же, которые сидят в своем юрте и не слышат наших мыслей, подобно камню, попавшему в большую массу воды, или стреле, пущенной в тростник, которые исчезают. Такие люди не могут начальствовать»[93, с.102].

Із цього стає зрозуміло, чому так звані московські, рязанські, тверські та інші князі так часто їздили в Сарай до ханів. Це був обов’язок, започаткований Ясою. І тут вигадки московитів та інші тлумачення зайві. Діяв чіткий закон.

«2. Еще говорил: всякий, кто может верно вести дом свой, может вести верно и владение; всякий, кто может устроить десять человек, как должно, прилично дать тому тысячу и тьму: он и их может устроить хорошо.

3. Еще говорил: всякий, кто может очистить внутри у себя, тот может очистить владение от воров.

4. Еще говорил: всякого бека, который не может устроить свой десяток, мы объявляем виновным с женой и детьми и выбираем в беки кого-нибудь из его десятка. Также (поступаем) с сотником, тысячником и темником» [93, с. 102—103].

Наведені настанови стосуються як мирного, так і військового часу. А оскільки Золотою Ордою правили саме десятники, сотники, тисячники і темники, то стає зрозумілий ступінь залежності один від одного. Починаючи із сотника, ці люди одночасно носили титул князя.

А ось як заповідав Чингісхан ставитись до нащадків свого роду:

«11. Еще говорил: если из нашего рода кто-нибудь поступит вопреки утвержденному уставу (ясаку) один раз, того должно увещевать словесно; если он сделает противное два раза, то пусть действуют на него красноречием; в третий же раз пусть пошлют его в отдаленное место Балджиун-Кулджур: когда он там побывает и возвратиться, то образумится. Если же он не образумится, пусть заключат его в оковы и тюрьму. Если он выйдет оттуда добронравным и разумным — очень хорошо: в противном же случае пусть соберутся все родственники, составят общее совещание и положат, что с ним делать» [93, с. 105].

За давніми літописами, саме таке явище можна було спостерігати на теренах так званого Великою Володимирського князівства наприкінці XIII століття. Нас переконують, що так могли себе вести недобиті Батиєм Рюриковичі. Однак подібна московська побрехенька явно суперечить Ясі Чингісхана, в якій він допускав можливість такої поведінки тільки для Чингісидів. А це зайвий раз свідчить про відсутність представників династії Рюриковичів серед правлячої династії Чингісидів після 1238 року.

«12. Еще сказал: темники, тысячники и сотники должны каждый так содержать в порядке свое войско и в готовности, чтобы во всякую пору, как придет указ и приказание, садились на коня, не ожидая дня ночью» [93, с. 105].

А московські історики розповідають, як князі Рюриковичі не виконували наказів ханів Золотої Орди, бо мали свою думку. В той час, як Яса Чингісхана навіть за недбале ставлення до службових обов’язків вимагала покарання винуватця, та ще й разом із сім’єю.

Наостанок наведемо свідчення супутника і перекладача Плано Карпіні — брата Бенедикта, який знав уйгурську мову та особисто спілкувався з Чингісидами:

«Он (Чингис-хан) также установил, чтобы (татары) покорили все земли мира и не заключали бы мира ни с кем, разве только те сами открыто и безоговорочно не сдадутся им, и на этот случай приказал щадить простых людей, а всех более знатных умерщвлять» [106].

Чингісиди не робили і в цьому випадку винятків для князів і населення Мещери та Тмутаракані.


2



Хан Батий помер у 1255 році навесні. Хоча деякі писемні джерела засвідчують його смерть у 1253 році, а інші — у 1257. Та переважна більшість істориків усе ж таки сходиться на 1255 році. Дотримуватимемось цієї дати і ми.

Навіщо ми звертаємо увагу на цей, здавалося би, звичайний факт?

Справа в тому, що у 1253—1254 роках Золоту Орду відвідав В. де Рубрук і зафіксував досить-таки неординарне рішення хана Батия щодо свого брата Берке:

«У Батия есть еще брат, по имени Берка, пастбища котораго находятся в направлении к Железным Воротам, где лежит путь всех Саррацинов, едущих из Персии и из Турции; они, направляясь к Батыю и проезжая через владения Берки, привозят ему дары. Берка выдает себя за Саррацина и не позволяет есть при своем дворе свиное мясо… Батый приказал ему, чтобы он передвинулся с того места за Этилию (Волгу.—В.Б.) к востоку, не желая, чтобы послы Саррацинов проезжали через его владения…» [11, с. 95].

Отже, територію Золотої Орди все-таки поділили на улуси, господарями яких були брати хана Батия. І не номінальними володарями, а досить впливовими, які на своїх теренах вирішували абсолютно всі питання.

Рішення Батия про переселення Берке на східний берег Каспійського моря стало одним із перших, яке завдало потужного удару по стабільності у Золотій Орді, що тривало впродовж усіх років її існування. Батий грубо порушив рішення курултаїв 1229 і 1235 років про завоювання нових земель та їх розподіл, бо племена, що перебували на території улусу хана Берке, були принижені та ошукані. А то були доволі сильні й шановані тюркські роди мангитів, кониратів та деякі підроди найманів. Саме хани цих родів, такі як Ногай, Мамай, Едігей та інші у подальші часи завдавали нищівних ударів по єдності Золотої Орди.

Дивно, що історики всіх часів майже мовчки обходили це питання. Вони не приділили йому належної уваги.

Хан Батий свого домігся: Берке зі своїми родами взимку 1253 року був переселений на східний берег Каспію, на найгірші для випасу худоби землі.

В. де Рубрук, повертаючись у 1254 році з Каракорума, засвідчив цей факт:

«Удалившись таким образом из Сарая в праздник Всех Святых и направляясь все к югу, мы добрались в праздник святаго Мартина до гор Аланов… Аланы на этих горах все еще не покорены, так что из каждаго десятка людей Сартаха двоим надлежало караулить горныя ущелья, чтобы эти Аланы не выходили из гор для похищения их стад на равнине, которая простирается между владениями Сартаха, Аланами и Железными воротами, отстоящими оттуда на два дневных перехода…» [11, с. 169].

Батий з 1254 року передав своєму старшому синові Сартаку землі між Волгою та Доном від Воронежа, Липецька і Тамбова до Кавказьких гір. Уже з весни 1254 року прикордонну оборону з боку Кавказу тримали улусні війська хана Сартака.

Якщо раніше Берке залюбки виконував усі найважчі доручення Батия, то з 1254 року він став його ворогом, як і Сартака. Саме з цим треба пов’язувати несподівану низку смертей — Батия, Сартака й Улакчі в 1255 році, а потім страту дружини хана Батия — Баракчин.

Як писав професор М. Г. Сафаргалієв:

«Победа Берке в значительной мере была облегчена благодаря поддержке его кандидатуры со стороны мусульманских купцов…» [14, с. 47].

Так до влади у Золотій Орді наприкінці 1255 року прийшов хан Берке, третій син Джучі.

Звичайно, хан Берке відразу ж повернув свої старі володіння та долучив до них землі хана Сартака. Отже, землі між Доном і Волгою до Кавказьких гір із 1255 до 1266 року належали до особистого улусу Берке-хана.

Не можуть виникати сумніви і щодо його сина, який отримав у хрещенні ім’я Петро. Коли до ставки хана у 1256—1257 роках приїхав ростовський єпископ Кирило за ярликом (дозволом) на свою посаду і випадково (чи не випадково) вилікував хворого царевича, якому на той час виповнилося 7—10 років, то хан Берке, відпускаючи сина з єпископом до Ростова, мав далекосяжні задуми.

Звернімо увагу ось на що:

«Петровский мужской (монастир.—В.Б.)… в трех верстах от уездного города Ростова, на берегу озера Неро… Здесь в XIII в. построена была Св(ятым) Петром, Царевичем Ордынским, по принятию им Христианской веры церковь во имя Апостолов Петра и Павла… им же, Св(ятым) Царевичем, основана около 1262 года… иноческая обитель: в ней Св(ятой) Петр в преклонных летах принял пострижение и скончался» [19, с. 553].

З цього приводу додав професор М. В. Толстой у своїй відомій праці «Древние святыни Ростова Великого»:

«Петр прожил в супружестве много лет («с дочерью Ордынского вельможи».—В.Б.), имел детей, пережил… святителя Игнатия (епископ помер в 1288 році.—В.Б.) и, незадолго до кончины, овдовев, принял монашество в основанной им обители» [108, с. 52].

Як бачимо, син хана Берке все своє свідоме життя прожив у так званому Великому Володимирському князівстві, володарем якого був хан Чилаукун. Унаслідок цього суперництва двох родів Чингісидів і виникли великі чвари між Москвою і Твер’ю, що затягнулися більш ніж на 200 років.

Кожне державне рішення, прийняте ханом Золотої Орди, впливало на життя північних улусів, що можливо тільки у єдиній державі.

Зверніть увагу на деякі факти:

I. Достовірно відомо, що з 1238 року всю Мещеру, тобто так зване Велике Володимирське князівство, «посел Бахмет Усейнов сын» і у нього в 1271 році народився син Беклемиш, який прийняв християнство і з іменем Михайло посів Тверський улус у 1292 році. Так у майбутньому Великому Тверському князівстві запанувала династія Чингісидів-християн.

II. У 1257 році у Ростові з’явився син хана Берке, який у хрещенні носив ім’я Петро. Проживав і мешкав Петро Ординський у ростовських єпископів, спочатку в Кирила, а пізніше в Ігнатія. Хан Берке вилучив Ростов із володінь хана Чилаукуна і передав його своєму синові Петру. То було тимчасове рішення, поки син хана Берке не досягне повноліття. До питань володіння Петра Ординського ми повернемось. А поки нехай син хана набирається сил.

III. Московити майже відкритим текстом донесли правду стосовно улусу Мухаммеда та його хана Чингісида. Йдеться про одинадцятого брата хана Батия, який одержав у своє володіння східну частину сучасної Вологодської області та прилеглі до неї території сучасних Костромської, Ярославської та Нижегородської областей.

Імовірно, завоювання цих земель відбулося після захоплення Волзької Булгарії. Військо хана Батия рухалося зі сходу на захід. Отож, поселення Тотьма і річка Царева стали на перших порах західним кордоном Мухаммедового улусу.

Як розумно і далекоглядно розподілялись землі між братами хана Батия: кожен улус мав можливість прирощувати свої володіння. Ось вони, улуси домену Золотої Орди:

1. Улус хана Батия (територія між ріками Волга та Урал). Міг прирощувати землі на сході, заході та півдні.

2. Улус хана Берке (територія Західного Прикаспію). Мав можливість просуватись на південь і північ.

3. Улус хана Беркечара (територія так званої Темниковської Мещери). Міг прирощувати свої володіння на південь та схід (до Волги).

4. Улус хана Шейбана (територія сучасного Північного Казахстану від Кустанаю до Уральська). Мав можливість нарощувати улус, рухаючись на північ та схід.

5. Улус хана Тангута (басейн річки Сир-Дар’я). Міг нарощувати улус на схід до Каспію та на північ до володінь Шейбана.

6. Улус хана Бувала (територія між річками Дон і Дніпро). Міг рухатись на захід і північ.

7. Улус хана Чилаукуна (територія сучасних Московської, Володимирської, Івановської, Тверської та частин Калузької, Рязанської, Ярославської, Костромської областей — так звана Мещера). Міг прирощувати терени на захід і північ.

8. Улус хана Чимпая (територія сучасних Комі-Перм’яцької, Удмуртської, Марійської Автономних Республік та східна частина В’ятської області. Мав можливість поширювати улус на північ і схід.

9. Улус хана Мухаммеда (східна частина Вологодської області та заволзька частина Ярославської, Костромської і Нижегородської). Мав змогу завойовувати землі на північ.

Ми не випадково зупинилися на цьому важливому питанні прирощення улусних удільних територій. У Золотій Орді улусні хани до цього заохочувались. Надавалась військова допомога. Час від часу провадився перепис населення удільних улусів. Усе це збільшувало їхню прибуткову базу. Тож доводилося думати про доходи, як свої, так і загальнодержавні. Влада у Золотій Орді була настільки ефективною, що спонукала до постійної праці.

Та повернімось до самої особи хана Мухаммеда, одинадцятого брата Батия. Виявляється, хан Мухаммед (Буре) ще до 1262 року прийняв християнську віру з іменем Іван.

Ось що зазначає професор О. Ратшин у своїй фундаментальній праці «Полное собрание о всех бывших в древности и ныне существующих монастырях и примечательных церквах в России»:

«Монастырь… Предтечевский, женский, в уездном г. Великий Устюг на горе, именуемой Сокольничьею. Существует с 1262 года и был прежде мужским. Обитель эта основана Татарским Баскаком Бугаем, принявшим Христианскую веру под именем Иоанна, на этом месте был двор сего Иоанна» [19, с. 69].

З яких причин О. Ратшин поіменував хана Буре (Мухаммеда) прізвиськом Бугай — невідомо. Московський професор І. У. Будовніц у своїй праці «Монастыри на Руси и борьба с ними крестьян в XIV—XVI вв.» дещо поправив свого попередника, але не до кінця:

«…В Великом Устюге возник еще один монастырь — Иоанна Предтечи, который по преданию, занесенному в Устюжский летописец, построил… Баскак Буга (в крещении Иван)» [113, с. 71].

Московити спотворювали імена ханів повсюди, аби приховати правду. Однак визнали, що християнську віру прийняв сам баскак, тобто господар тієї землі. А раніше вже наводились свідчення російського професора М. Г. Сафаргалієва, що хан Берке володарів улусів (баскаків) після хана Батия не міняв.

Раніше наведені свідчення із праць О. Ратшина та І. Будовніца дають змогу також визначити столицю (місце ставки) хана Мухаммеда (Буре). Столицею його удільного улусу став Великий Устюг.

Звичайно, у ті далекі часи столиця Мухаммедового улусу носила інше, татарське ім’я.

Хан Батий, окрім раніше наведених започаткувань, увів на теренах Золотої Орди порядок видачі кожному можновладцю держави ярлик на посаду: улусних ханів (князів), удільних ханів (князів), темників (князів), тисячників (князів), митрополита, єпископів і т. д. Це стосувалось усіх посад державних службовців, підпорядкованих центральній владі.

Уперше такі ярлики були видані Батиєм упродовж осені 1242 — весни 1243 років. Слід зазначити, що ні одного Рюриковича із так званих Великих Володимирського і Рязанського князівств серед отримувачів ярликів бути не могло. Бо землі Тмутаракані (в московській інтерпретації — Велике Рязанське князівство) дісталися брату хана Батия — Беркечару, землі Мещери (в московській інтерпретації — Велике Володимирське князівство) стали належати Чилаукуну, а землі так званого Тотєшина (в московській інтерпретації — землі племені весі) відійшли до хана Мухаммеда (в хрещенні — Іван Ординський). На посади тисяцьких і сотників брати Батия призначали (чи то самі, чи за згодою Батия) членів тих родів (ілі), які разом із ними прибули на нові землі і стали опорою нових господарів улусів.

Саме про такі явища розповідають свідки тих часів: Рашид-ад-дін, Джувейні, Кіракос Гандзакеці, Вільгельм де Рубрук та інші. Для своїх північних улусів Батий не робив винятків.

Російській історіографії врешті-решт доведеться всі «доважки брехні» повикидати на історичне звалище.

Треба також визнати, що з 1243 року при ставці хана Батия опинився один із священиків, який очікував митрополичого престолу, й у 1250 році, за згодою хана Батия, він відвідав Константинополь і був висвячений Патріархом на Митрополита Золотої Орди з іменем Кирило.

Історик К. Валішевський, який працював у московських архівах у часи суворої Столипінської реакції, напередодні Першої світової війни, досить конкретно написав:

«До татарского нашествия разделение русской земли на маленькия княжества и сохранение постоянной связи церкви с Константинополем были гарантией независимого положения ея владык. Но в это время они решили стать под защиту новой власти. Митрополит Кирилл стал жить при дворе самого хана. Милостивая грамота Мангу Тимура и щедро раздававшиеся его приемниками ярлыки были наградой за это положение. Но полученныя таким образом милости влекли полнейшее отречение от былой независимости…» [114, с. 46].

Із 1250 року митрополича кафедра знаходилася при ставці хана Золотої Орди, а Православна церква стала ідеологічною зброєю в руках хана. І хани Орди досить активно використовували церкву проти улусних заколотників, які виходили з-під впливу хана-царя. У ті часи церква та її ієрархи діяли, виконуючи повеління ханів, настільки примітивно та грубо, що московські владики досі приховують свою принизливу службу ханам.

Як уже зазначалося, у 1254 році у Сарай-Бату був побудований кам’яний храм. Його побудував хан Сартак:

«Книги вернул он все, кроме псалтыря госпожи королевы, который удержал с моего позволения, так как я не мог отказать ему в этом. Именно он (батько Койяка.—В.Б.) говорил, что псалтырь очень понравился Сартаху… Именно по поручению Сартаха он строил большую церковь на западном берегу реки и новый поселок и хотел, как он говорил, приготовить книги для нужд Сартаха» [11, с. 168].

Самі хани будували православні храми у своїх столицях: Сартак — у Сарай-Бату, хан Мухаммед (Буре) — у Великому Устюзі, хан Беклемиш (Михайло) — у Твері («Андреев городок») тощо.

У1261 році з дозволу хана Берке у Сараї була відкрита єпархія, яка отримала назву Сарайської (Сарської). Першим Сарайським єпископом був призначений — Митрофан, другим — Феогност і так далі.

Ось свідчення російського церковного історика:

«…В столице Татарского Хана, Великом Сарае, находилось множество… (христиан.—В.Б.), которым приемник Батыев, Беркай, дозволил отправлять христианское богослужение явно; посему Митрополит Кирилл в 1261 году и посвятил туда перваго Епископа Митрофана. Последующие затем Епископы, имевшие в своем ведомстве и церкви, лежавшия от Чорнаго Яра по Хопру и по Доне, стали именоваться Сарайскими, или Сарскими и Подонскими… (этот.—В.Б.) архиерейский дом издревле был любим Великими Князьями…» [19, с. 265].

Це була одна із найбагатших та наймогутніших єпархій Золотої Орди.

У ті ж 60-ті роки XIII століття (найімовірніше, у 1261 році) кафедра митрополита Кирила опинилася у новій столиці держави — Сараї-Берке, яка розташовувалась у районі сучасного Волгограда. За наказом хана Берке, у новій столиці для митрополита Кирила був побудований новий храм. Ось чому всі розкопки столиць Золотої Орди засекречені і зберігаються у сховищах.

Спробуймо знайти сьогодні друковані праці археологів: О.В. Терещенка (1806—1865), Ф. В. Баллода, П. С. Рикова, О. А. Кроткова, які в XIX і на початку XX століть розкопували столиці Золотої Орди. Марна справа! Якщо щось і можна знайти, то це повністю цензурований матеріал.

Страшенно боїться Московія правди про своє золотоординське минуле. А боятись нема чого. Правда про минуле кожного народу— свята. І вона не обов’язково така, як комусь цього хочеться.

Хан Берке не випадково переніс столицю держави значно вище по Волзі. Він прагнув одержати декілька переваг.

Перша. Цим кроком він збільшував особисті володіння, долучаючи до них увесь улус Сартака: землі між Волгою та Доном від Воронежа і Тамбова до Сарай-Бату.

Друга. Берке готувався до війни с Хулагу-ханом, який стратив трьох царевичів із роду Джучі: Тутара, Балаканаі Кулі. Ця кривава бійня розпочалася 1262 року і з перервами тривала до 1395 року. Тому хан Берке переніс столицю подалі від бойових дій. Бо імперія Хулагуідів (супротивників) володіла сучасними територіями Ірану, Іраку та частинами сучасних Туреччини, Сірії, Пакистану.

Третя. Необхідно мати на увазі і такий фактор, як саме походження ханів, тобто хто була його мати, до якого роду вона належала, яку вагу той рід мав серед інших родів тощо. Берке народився у матері Султан-хатум, і його єдиноутробними братами були Беркечар і Буре (Мухаммед). Прибираючи до своїх рук землі Сартака, хан Берке таким чином об’єднував у єдине ціле свої землі із землями Беркечара і Мухаммеда. Не забуваймо, що землі кожного хана, якщо у них не залишилось нащадків, автоматично ставали власністю Великого Хана. А з часів Берке-хана Золота Орда виокремилась у самостійну державу. І Великим Ханом Джучі-улусу на теренах від Іртиша до Дніпра став Берке. Отже, йому і відійшли землі Сартака.

Та повернімося до північних володінь Берке-хана. Як бачимо, землі улусу Чилаукуна практично «розрізали» володіння братів. Саме тому і був направлений до них син Берке-хана — так званий Петро Ординський. Берке виношував далекосяжні плани. Та розпочата ним війна на Кавказі не дала змоги ті плани здійснити. До того ж Петру Ординському на 1262 рік ще не виповнилось 16 років.

Під час війни на Кавказі, коли військо Золотої Орди часто зазнавало поразок і авторитет хана Берке підупав, йому було не до земельних питань. Та й улус хана Чилаукуна («Бахмета Усейнова сына») брав активну участь у війні, відрядивши на неї два тумени, постійно відновлюючи військові втрати.

Так, не здійснивши своїх задумів, хан Берке помер у 1266 році. До влади того самого року прийшов онук Батий-хана — Менгу-Тимур. Ось його родовід: Чингісхан — Джучі — Батий — Тукан — Менгу-Тимур. Повернення влади родові Батия відбулося мирним шляхом, без супротиву прихильників хана Берке. Це дуже важливо, бо стабілізувало і саму владу, і державу загалом.

Російський журнал «Православный собеседник» у березневому номері 1859 року з цього приводу написав: «Условия воцарения Менгу-Тимура, внука Батыя, сына Тукана, нам неизвестны. У Берке был сын, которого вылечил ростовский архиепископ Кирилл, но его судьба нам также неизвестна» [122, с. 360].

Покривили душею російські православні владики, бо дуже добре знали життєвий шлях Петра Ординського — сина хана Берке. Ця людина виховувалася при дворі ростовського владики, тож так відверто брехати не личить московським священикам. Ми дуже скоро на сторінках нашої книги зустрінемось із цією затаємниченою московською історіографією особою.

«При правлении хана Менгу-Тимура (1266-1282) Золотая Орда, еще при хане Берке фактически ставшая независимым государством, свою независимость закрепила и юридически. Одной из таких мер, направленных на юридическое оформление независимости Джучиева улуса, была чеканка монеты с именем Менгу-Тимура. Когда Ханы улуса Джучи были зависимы от великих ханов, они чеканили свои монеты с их именем. Батый чеканил монеты с именем Менгу-Хана, Берке — с именем Арык-Буга-хана. Менгу-Тимур же был первым из ханов Золотой Орды, чеканивший монеты со своим именем. До нас дошли его монеты крымской чеканки 665/1266 года с эпитетом “верховного” и “правосудного” хана» [14, с. 52].

Отож, коли московські історики розводять руками, вдаючись до безглуздих пояснень про наявність татарських написів на карбованих у Москві за часів так званих князів монетах, то треба чітко розуміти, що Москва XIII—XV століть була частиною Золотої Орди і татарські монетні написи засвідчують саме цей факт: Москва ніколи не підпадала в Орді під «виняток із правил».

За часів хана Менгу-Тимура, у 1269 році, відбувся курултай трьох родів Чингісидів: Джучі, Чагатая та Угедея, на якому хан Золотої Орди вирішив усі спірні земельні питання, заручившись підтримкою своїх родичів і захистивши свій східний тил.

«На курултае 1269 года, состоявшемся на реке Таласе, был установлен мир между улусами Джучи, Угедея и Чагатая и уточнены границы каждого из этих улусов… На этом же курултае, по предложению Менгу-Тимура, был заключен союз между “домами” Джучи, Угедея и Чагатая против иранских хулагидов, с которыми Золотая Орда еще со времен хана Берке находилась в состоянии войны» [14, с. 53].

Тепер можна було почати вирішувати проблеми північних улусів держави. Саме за часів хана Менгу-Тимура були розв’язані стратегічно важливі питання:

1. Військовий похід на Константинополь (1269—1271);

2. Перепис населення північних улусів (1271—1272);

3. Заснування Москви як улусу роду хана Берке (1272).

Ці події настільки вплинули на розвиток північних улусів Орди, що варто розглянути їх докладніше.


З

Військовий похід на Константинополь (1269-1271)


Похід війська хана Менгу-Тимура на Константинополь у 1269—1271 роках не передбачав підкорення Візантії Золотій Орді чи відторгнення частини її земель. Володіння Візантійської імперії на ті часи значно скоротилися і на півночі досягали лише річки Дунаю.

Ніякої ворожнечі між Візантією та Золотою Ордою історія не зафіксувала. Та й кордони Золотої Орди в 1269 році ще не доходили до Дунаю. На ті роки прикордонним улусом володів хан Ногай — онук Бувала (Мовала). І хоча у 1269 році Ногай зі своїми отарами й табунами худоби уже перейшов у Причорномор’ї на правий берег Дніпра, та до річки Дунаю ще не дістався.

Навіть арабські (єгипетські) історики, сучасники походу, були змушені визнати його зовнішню безпідставність. Існували золотоординські, внутрішньодержавні мотиви. І цілком зрозуміло, що історики-мусульмани не могли відкрито сказати світові про ті мотиви. Вони стосувались християнської (православної) віри. Менгу-Тимур поставив перед Візантійським імператором і Константинопольським Патріархом ультиматум: хан Золотої Орди має бути царем для християнського населення держави, а всі церковні владики (митрополит і єпископи) повинні висвячуватись на кафедри тільки з його згоди.

Мабуть, на цей вчинок хана підштовхнули православні владики Золотої Орди, які добре пам’ятали приниження за часів царювання хана Берке. Якщо хани Батий і Сартак повністю звільняли церкву і священиків від податків, то хан Берке, розпочавши у 1262 році війну з Хулагуїдами на Кавказі, наклав на церкву податок. Церковні та монастирські споруди використовували для ночівлі та постою коней і людей. Про ці факти ще згадаємо, коли йтиметься про ярлик Менгу-Тимура митрополиту 1267 року.

Імовірно, з 1267 до 1269 року хан Менгу-Тимур пропонував імператору та Патріарху добровільно передати йому титул царя православних людей Золотої Орди. Можливо, через те, що Візантія відхилила пропозицію хана Менгу-Тимура, й розпочалась війна.

Саме Візантія свого часу сповідувала гармонію церкви і влади — коли церква і влада одночасно опікуються і церковними, і державними справами: одна опирається на іншу. При цьому Візантійський імператор разом із Патріархом вважалися намісниками Бога на землі. Імператор був у ролі земного царя для православного люду держави. Тому населення Мещери і Тмутаракані після хрещення залишалось немовби під опікою Візантійського імператора і Патріарха.

Проти цього і виступили хани Золотої Орди. Вони погодились, щоб Патріарх як духовна особа висвячував для православних людей їхньої держави митрополита, але тільки узгоджену кандидатуру. А про те, щоб візантійські імператори були Царями для християн Золотої Орди, не могло бути й мови. Потомки Чингісхана вважали себе намісниками Бога на землі. Ось що писав Великий Хан Менгу в листі до французького короля Людовика IX: «…На небе есть один только вечный Бог, над землею єсть только единый владыка Хингис-хан, сын Божий…» [11, с. 162].

Усі події чітко збігаються у часі: 1 серпня 1267 року Менгу-Тимур видав ярлик митрополиту Кирилу, який тримав свою кафедру при ставці хана. Звичайно, перед тим як видати Кирилові ярлик, хан мав неодноразові зустрічі з ним та з єпископами, обговорюючи церковні проблеми. Мабуть, того ж таки 1267 року Менгу-Тимур направив свою вимогу (або ультиматум) до Константинополя. Відповідь, імовірно, негативну, хан отримав у 1268 році. А вже у 1269 році розпочався похід війська Золотої Орди на Константинополь.

Хан Менгу-Тимур особисто не брав участі у поході, що свідчить не про підкорення Візантії чи завоювання частини її земель, а про звичайне залякування.

Військо Менгу-Тимура, — саме його, а не темника Ногая, як подають деякі російські історики, — підійшло під стіни Константинополя, проте штурмувати місто не стало. Як свідчать арабські джерела, справу владнали шляхом звичайних переговорів.

Відтоді впродовж майже 200 років Золота Орда і Візантія перебували в мирі та злагоді. І не один золотоординський хан мав дружину із дому Візантійського імператора. Немає сумніву, що був у ханській делегації і брав участь у переговорах щодо примирення митрополит Кирило, або сарайський єпископ. Патріарх та імператор мали бачити свої вигоди від прийнятого рішення.

Інтереси Патріарха і Митрополита Золотої Орди збігалися стосовно гарантії існування православ’я в державі та його підтримки в протистоянні з католицизмом. Хани Золотої Орди визнали «московське» православ’я однією з державних релігій і заборонили у своїй державі сповідувати католицизм.

Ханів Орди не цікавила сама суть кожної із гілок християнства. Для них головним було інше: православ’я визнало їх своїми Верховними Царями — намісниками Бога на землі, що відповідало Ясі Чингісхана. У той час, як католицька релігія вважала намісником

Бога на землі тільки Папу, а ханів прирівнювала до простих смертних, що, звичайно, не відповідало світосприйняттю ханів.

Про достовірність висновків можна судити за конкретними результатами діянь пізніших часів. Коли Іван Грозний почав зазіхати на володіння та майно Московської церкви, то московський митрополит послався на грамоти (ярлики) «старих царів», які забороняли подібне чинити. Він навів сім ярликів, першим із яких був ярлик Менгу-Тимура 1267 року, хоча у першій половині XVI століття в митрополичій ризниці зберігались ярлики і хана Батия, і хана Берке. Та був наведений саме ярлик Менгу-Тимура. І це вчинено недарма.

Саме хан Менгу-Тимур після війни 1269—1271 років став першим законним царем «московського християнства». Він на це отримав благословення Константинопольського Патріарха, а імператор і Патріарх отримали від наймогутнішої держави Євразійського континенту гарантію свого існування. І вони неодноразово користувалися підтримкою Золотої Орди.

Очевидним результатом воєнного походу на Константинополь стала цілковита залежність православ’я Мещери і Тмутаракані від ханської влади. У Московії з 1272 року не знайдемо жодного митрополита чи єпископа, які б посіли кафедру без ханського ярлика. І це триває до сьогоднішнього дня. Тільки спочатку їх видавали хани, потім царі та московські генсеки. Сьогодні «ярлики» на московське патріаршество видає Російський Президент. Відтоді Православна церква стала звичайною ідеологічною зброєю «государів» Московської держави. І це не вигадки. Ось що зазначив російський професор Г. В. Вернадський:

«Русский народ получил два богатых исторических наследства — монгольское и византийское. Монгольское наследство — Евразийское государство. Византийское наследство — православная государственность…

Соотношение между влиянием монгольским и византийским в русской истории есть соотношение между порядком факта и порядком идеи. Монгольское наследство облегчило русскому народу создание плоти Евразийского государства.

Византийское наследство вооружило русский народ нужным для создания мировой державы строем идей» [115, с. 33].

Це дає можливість зрозуміти, чому сьогодні московський піп Кирило носиться з ідеєю «русского мира». То гнила ідея московської «мировой державы».

Очевидним підсумком воєнного походу стала можливість ханів Золотої Орди використовувати церкву у своїх інтересах. Те, що православні церкви Золотої Орди воздавали хвалу своїм земним царям (ханам), молилися за них та їхні родини, свідчить про узаконений церковний догмат. Цей догмат почали насаджувати в Мещері та Тмутаракані за хана Батия, але узаконений він був за Менгу-Тимура.

Тепер церква мала повне право відлучати улусного князя від себе за непослух ханові (царю), якщо ж хан вимагав більшого, то могла і піддати людину анафемі. Цим ганебним правом Московська церква користувалась постійно на догоду своїй владі. Згадаймо хоча б відлучення від церкви всіх псковитян на вимогу хана Узбека. І таких прикладів із історії московської церкви можна наводити багато. Церква цілковито перейшла на службу золотоординським ханам.

Наведемо повністю ярлик Менгу-Тимура, виданий митрополитові Кирилу 1 серпня 1267 року. Хоча маймо на увазі: текст значно прикрашений московською цензурою, бо оригінал уйгурською мовою московити ніколи не друкували. Це їхнє золоте правило: не публікувати давні оригінали, а тільки подавати московське тлумачення оригіналів.

Ярлик Менгу-Тимура золотоординському митрополитові Кирилу:

«Вышняго Бога силою, вышняя Троица волею Менгутемирово слово

людским баскакам,

и князем,

и полчным князем,

и к данщикам, и к писцем,

и к мимоездящим послом,

и к сокольником, и к пардусником.

Чингиз-царь, — потом что будет: дань или корм, а не замают их, да правым сердцем Богови за нас и за племя наше молятся и благословляют нас, — тако молвя.

И последний цари по тому же пути пожаловали попов и черныцев: дань ли, или иное, что ни буди: томга, поплужное, ям, воина, кто чего ни спросит, и рекли были — дати. Кто паки того у нас не ведает? Вси ведаем.

И мы, Богу моляся и их грамоты не изыначили, так молвя по первому пути: которая дань, или корм, кто ни будет, — да не просят; ям, война, тамга — не дают; или что церковное: земля, вода, огороды, винограды, мельници, зимовища, летовища, — де не заимают их; и аж будут поимали, и они да воздадут назад; а что церковное: мастеры, сокольницы, пардусницы, кто ни будет, — да не заимают их: книги, или ино что, — да не заимают, ни емлют, ни издерут, ни погубят их; а кто имеет веру их хулити, тот человек извинитца и умрет.

Попове един хлеб ядуще и во едином дому живущее: у кого брат ли, сын ли, и тем по тому же пути пожалование, аже будут от них не выступилися, будет же ли и от них выступилися, — дань ли, или ино что, ино им дати.

А попове от нас пожалование по первой грамоте, Бога молящие и благословляющее нас, стойте; а иже имеете не правым сердцем молитися о нас Богу, тот грех на вас будет. Так молвя: оже кто не поп будет, иные люди, а к себе имеет принимати, хотя Богови молитися, что в том будет. Так молвя: сему митрополиту грамоту дали есмя; сию грамоту видящее и слышащее от попов и от чернцов ни дани, ни иного чего не хотят, ни возьмут баскаци, князи, писцы, поплужницы, таможницы; а возмут, и они по велицей язе извинятца и умрут.

Тако молвя.

Заечьего лета, осеняго перваго месяца, в четвертый ветха. На Талы: Писано» [94, с. 58—59].

У ярлику на першому місці поіменований володар улусу — баскак, а вже далі йдуть різні князі та керівники служб. Цікаво звернути увагу і на те, що всі улуси Орди, в тому числі й улуси

Беркечара, Чилаукуна, Мухаммеда та інші, були забиті державними службами, яких тільки цей ярлик нараховує вісім.

Не будемо деталізувати текст ханського ярлика Менгу-Тимура. Це зроблено у третьому томі аналітичного дослідження «Країна Моксель, або Московія» [135]. У кого є потреба, може оновити матеріал у пам’яті.

Які великі свідчення часів Золотої Орди ми б отримали, якби московити не приховали у своїх таємних сховищах ярлики так званих князів. А вони ж бо до сьогодні зберігаються у московських схованках, що засвідчив князь М. А. Оболенський.


4

Перепис населення 1272 року


Переписи населення у Золотій Орді відбувалися постійно. Хоча достовірні історичні джерела, які збереглися до наших часів, донесли свідчення тільки про три з них. Це перепис населення ханом Батиєм у 1237—1238 роках, перепис хана Берке у 1257—1262 роках та перепис населення Золотої Орди, проведений ханом Менгу-Тимуром взимку з 1271 на 1272 рік.

Якщо перших два переписи населення в північних улусах Золотої Орди проводилися в інтересах усієї імперії Чингісидів, то перепис 1272 року стосувався лише території Золотої Орди.

Коротенько згадаємо про перші два переписи. Радянські академіки Б. Д. Греков і О. Ю. Якубовський у книзі «Золота Орда та її падіння» лише натяком згадали про перший перепис населення у так званих Великих Володимирському і Рязанському князівствах. Вони соромились того перепису. І, звичайно, мали рацію, але тільки як патріоти своєї країни. А як історики і фахівці опустились до рівня простих невігласів-брехунів:

«Для первой переписи и сбора дани Бату послал баскаков. Об этой первой переписи мы имеем глухие намеки» [12, с. 221].

У чому ж покривили душею російські академіки?

Науковці мали доступ до всіх відкритих матеріалів свого часу, а саме до матеріалів, зібраних В. Г. Тизенгаузеном, в яких зберігався майже весь переклад (разом із копією оригіналу тексту) великої праці Джувейні «История миропокорителя». Не станемо пояснювати наскільки ця праця важлива. Нагадаємо: Джувейні жив і працював на теренах імперії Чингісидів із 1226 до 1283 року.

Радянська влада дозволила у другому томі «Сборника материалов, относящихся к Золотой Орде» надрукувати тільки п’ять сторінок із праці Джувейні. Однак і при цьому вони, як кажуть, «дали маху»:

«Они (Бату-хан із царевичами. — В. Б.) отдали приказание отрезать людям правое ухо. Сосчитано было 270 ООО ушей. Оттуда царевичи решили вернуться» [16, с. 23].

Отакий відбувся перший перепис населення у Мещері й Тмутаракані, тобто в країні Моксель, як її величали у XIII столітті Вільгельм де Рубрук, Джувейні та Рашид-ад-дін.

Російські історики у своїх працях ніколи не згадують про перший перепис населення так званих Великих Володимирського і Рязанського князівств у 1237—1238 роках. Адже він засвідчив би належність тих князівств Золотій Орді з дня підкорення і позбавив би майбутніх московитів багатьох ілюзорних вигадок. Бо хто ж повірить, що Батий порахував населення для простої забави, а не для зведення його в десятки, сотні та тисячі. А коли населення території платить податки до казни держави і виконує її військову повинність, то воно, без сумніву, є частиною цієї держави.

Отакі дилеми висвітив перший перепис населення Мещери і Тмутаракані.

Другий перепис населення відбувався протягом 1254—1262 років. Він проходив поетапно: від однієї підкореної землі до іншої. Цей перепис зафіксували багато світлих умів свого часу, як-от вірменський духівник Кіракос:

«В 1254—1255 гг. Монке-Каан и великий… Бату послали комиссаром Аргуна, который уже получил от Куюк-хана обер-интенданство царских налогов в странах, покоренных татарами, а равно и другого начальника, состоявшаго при дворе Бату, по имени Хура-ага, с множеством сопутствовавших им людей. Им поручено было переписать народы, находившиеся под владычеством Татар. Снабженными этим приказанием, они ездили по всем странам для выполнения поручения. Они прибыли в Армению, Грузию, землю Агуанов, также, как и в соседния страны, перечисляя и переписывая всех людей с десятилетняго возраста, за исключением женщин, и требуя строго с каждого дань… Кто скрывался, того схватывали и предавали смерти» [93, с. 83].

Перепис 1254—1262 років у всій імперії Чингісидів проводила одна комісія на чолі з комісарами Аргуном і Хура-агою. Він розпочався ще за життя хана Батия, але у Золотій Орді вівся в 1257—1262 роках уже за часів хана Берке.

Цей перепис цікавий тим, що був поширений на Новгород і Псков. І хоча населення Новгорода у 1258 році вчинило повстання та переписувачі з охороною, яку очолював «прийомний син хана Батия» — Олександр, прибули до міста наступної зими, оточили місто і примусили населення пройти перепис і сплачувати данину. Найімовірніше, син Батия Олександр виступав під тюркським іменем Хура-ага та був тим самим «начальником, состоявшим при дворе Бату».

Саме «прийомний син хана Батия» покарав Новгородців за непослух: «оному носа урезаша, а иному очи выймаша» [121, с. 30].

А після цього судіть самі — був то християнин чи ні.

Це той Олександр, про якого Плано Карпіні писав, як про аманата, що перебував при ставці Батия у 1246 році та якому на той час ще не виповнилось шістнадцять. Л. М. Гумільов, Г. В. Вернадський та інші історики Московії величають цю людину «прийомним сином хана Батия».

Російська історіографія прозвала цю людину — Олександром Невським та приписала їй Невську і Чудську битви, а його нащадкам — заснування Москви та багато чого іншого.

Однак, якщо вивчати історію Московії у неспотвореному вигляді, без «доважків брехні», то «прийомному синові хана Батия» у ній місця немає, окрім аманатства, перепису населення на Суздальщині та у Новгороді, смерті в Городці на Волзі. Бо ще після отруєння сина Батия — Сартака, Берке був зобов’язаний знищити його анду — Олександра. Інакше той би знищив хана Берке. Таким був обов’язок анди.

Можемо тільки здогадуватись, чому після смерті Сартака в 1255 році «прийомний син хана Батия» Олександр протримався до 1262 року. Перепис населення допоміг йому вціліти. Переписувачі з 1254 року побували у: Вірменії, Грузії, Сірії, Іраку, Ірані, всіх улусах Золотої Орди і так далі. Поки «прийомний син хана Батия» був у «переписній команді», йому нічого не загрожувало, оскільки комісія діяла за указом Великого Хана і перебувала під його захистом, а Олександр (він же Хура-ага), у свою чергу, не становив загрози для Берке. Після Новгорода перепис продовжили в улусі хана Мухаммеда, улусі хана Чимпая, Великій Булгарії, Великій Башкири тощо. Хан Берке знищив Олександра, коли той повертався до свого Заволзького улусу (родинного гнізда роду Батия).

Ні в Московському, ні в Мещерському улусах місця для «прийомного сина хана Батия», так званого Олександра Невського, бути не могло. Така правда історії.

Перепис населення 1272 року проводив хан Менгу-Тимур. Він був видатною особистістю не тільки в історії Золотої Орди, айв історії Московського улусу, тому що саме цей хан заснував Москву і Московський удільний улус, названий московитами князівством. Дивно, чому московити та їхні правителі так затято заперечують і приховують ці великі істини, якими можна пишатись?

Навіть М. М. Карамзін у своїй «Истории государства Российского» приділив перепису населення так званого Великого Володимирського князівства тільки одне речення. Щось же приховується за цими неординарними вчинками?

Мещерський улус хана Чилаукуна у 70-ті роки XIII століття перебував на досить-таки низькому рівні суспільного розвитку.

У такому ж стані були всі північні улуси Золотої Орди, які переходили у християнську віру.

Ось слова митрополита Кирила, сказані ним у 1274 році: «Мы сведали, что некоторые Иереи… от Пасхи до Недели всех Святых празднуют только и веселяться, не крестят никого и не отправляют службы Божественной: такие да исправятся или да будут извержены!.. Известно нам также, что многие люди, держась древних языческих обыкновений, сходятся в святые праздники на какие-то бесовские игрища, криком и свистом созывают подобных себе пьяниц и бьются дрекальем до самой смерти, снимая с убитых одежду; отныне, кто не перестанет тешить Диавола такими гнусными забавами, да будет отлучен от церквей Божих» [18, т. IV, с. 225].

Що в такому разі мав робити мудрий правитель Золотої Орди? А з походу Менгу-Тимура на Константинополь ми мали можливість у цьому переконатись.

А ще досяг повноліття син хана Берке, якому, згідно з Ясою Чингісхана, треба було повертати батьківський улус (Західнокаспійські землі).

Війна з Хулагуїдами на Кавказі пожирала значну частину ханської казни. До того ж багато витрачалось на надання пільг церкві.

Отже, перед Менгу-Тимуром стояли непрості питання: що вчинити? де взяти додаткові кошти?

Немає сумніву, що питання збільшення надходжень до ханської казни стосувались абсолютно всіх улусів Золотої Орди, у тому числі й улусів Чилаукуна, Мухаммеда і Беркечара. Звичайно, свої поради з цього приводу давали і православні владики: митрополит і єпископи церкви. Митрополит Кирило був своєю людиною в столиці й користувався повного довірою хана. Знаючи стан справ з обліком населення у дикій, лісистій місцевості і будучи зацікавленим у церковних пільгах, імовірно, що саме він з єпископами і вказали ханові та його двору джерела покриття збитків. Основними з них були всеохопний облік лісового населення та поширення ханської влади і церкви на територію тайгових масивів. Саме туди, у глибокі, глухі лісові хащі, під тиском влади і церкви відбувався відплив населення з улусів Чилаукуна, Мухаммеда (Буре) та Беркечара.

Тому Менгу-Тимур у 1272 році провів новий перепис населення в Золотій Орді. Що ж стосувалось улусу Чилаукуна, то Менгу-Тимур вирішив після перепису створити для Петра Ординського новий улус на неосвоєних землях за річкою Москва.

Таким чином він вирішив відразу кілька проблем: по-перше, залишив за собою улус Берке; по-друге, наділив землею (улусом) рід Петра Ординського; по-третє, збільшив надходження коштів до казни та поширив свою владу на нові землі.

5

Заснування Москви та поява Московського улусу (1272)


Підйом Золотої Орди розпочався з часів хана Менгу-Тимура. За його царювання влада стала стабільною та передбачуваною. У державі діяли закони Яси Чингісхана, а всі улуси підпорядковувались центральній владі, що сиділа в столиці Сарай-Берке.

Із часів Берка-хана Золота Орда була самостійною державою, не підпорядковуючись Великому Ханові. Отож, до Менгу-Тимура потяглися всі улусні хани, єпископи та митрополит, аби отримати від нової влади ярлики на свої посади. Хан залишив усіх улусних князів, закріпивши за їхніми родами старі улуси (князівства).

Син хана Берке (після прийняття християнства — Петро) свого часу залишив столицю і виховувався у ростовського єпископа Кирила. Найімовірніше, він народився в 1247—1250 роках. Наближався час, коли Менгу-Тимур повинен був повернути йому батьківський улус (межиріччя Волги і Дону від сучасного Волгограда до Кавказького хребта). А Менгу-Тимуру робити цього не хотілось. Бо за законами держави всі землі хана Берке після його смерті у 1266 році відійшли йому.

Тому по закінченню війни з Візантією (1269—1271), під час перепису населення, хан Менгу-Тимур у 1271 році запросив до себе улусного хана (князя) Чилаукуна («Бахмета Усейнова сина») і Петра-царевича (сина Берке-хана) та передав царевичу із роду Берке частину володінь роду Чилаукуна. По суті, він передав царевичу Петру неосвоєні, дикі землі за Москвою-рікою.

Мотивами, на які посилався Менгу-Тимур, були надзвичайно вагомими, на них постійно наголошували Митрополит Золотої Орди Кирило та єпископи Мещерського і Темниковського улусів. Не забуваймо: Православна церква Золотої Орди, отримавши у 1267 році привілеї від Менгу-Тимура, повністю підтримувала свого Царя, а після 1271 року — офіційного Царя Православної церкви Золотої Орди.

Основними мотивами хана були:

По-перше, припинення відходу лісового населення із Мещерського улусу на захід, за Москву-ріку. Фінське населення Мещери тікало в глухі ліси, рятуючись від православного хрещення та ханської данини, а особливо — примусової військової повинності. Треба мати на увазі, що хан Чилаукун був язичником і дотримувався старої віри Чингісидів — тенгріанства, а отже, ставився до православної віри байдуже.

По-друге, допомога Православній церкві у примусовій християнізації фінського населення, що вела до закріплення населення навколо храмів і збільшення ресурсів держави, як військових, так і загальнодержавних.

Мабуть, улусний хан Чилаукун згоден був підтримувати заходи Менгу-Тимура, але, звісно, противився передачі своєї землі царевичу Петру. Тому немає нічого дивного, що, повертаючись із ставки Менгу-Тимура наприкінці 1271 року, хан Чилаукун «помер у дорозі». І цього хана Чингісида знищили за звичайною схемою — отруїли, тому що людей із роду Чингісхана не можна було знищувати фізичним насиллям. Так померли: Гуюк, Батий, Сартак, Чилаукун і багато інших.

Російська історіографія не придумала нічого розумнішого, як замість хана Чилаукуна ввести до своєї хронології двох Ярославів: так званого Ярослава Всеволодовича та його сина Ярослава Ярославовича. Перший (хоча загинув у Германії в 1241 році) «підмінив» хана Чилаукуна з 1238 до 1246 року, а другий — із 1246 до 1271 року. Хоча, як ми пам’ятаємо, Чилаукун «посів Мещеру та володів нею» з часів завоювання. І, звичайно, у володіннях хана Чингісида паралельного володаря Рюриковича існувати не могло. Своїми вигадками московити довели свою історичну науку до цілковитого абсурду.

Та повернімось до року заснування Москви. 1272 рік для майбутньої Московії став знаменним. Саме того року із дозволу хана Менгу-Тимура була заснована Москва.

Із російських церковних джерел:

1. «Спаса, на Бору, Собор в Москве, в Кремле… в то время, когда место нынешняго Кремля еще покрыто было… густым лесом… Св. Даниил, только лишь получивший в удел земли и села, принадлежавшия некогда… Кучке (ось вам перекручене на російський лад ім’я Чилаукуна.—В.Б.), построил в 1272 году, среди бора, на Боровицком холме (как урочище это в древности называлось), на том самом месте, где жил в уединенной хижине пустынник Вукол, деревянную церковь Спаса-Преображения. Это было еще за 54 года до основания Успенского Собора и за 67 лет до обнесення Детинца (нынешняго Кремля) дубовою рубленою стеною. — Существование сего деревяннаго храма продолжалось 56 лет…» [19, с. 325-326].

Це незаперечне свідчення першої забудови на території сучасного Московського Кремля у 1272 році. Не могло існувати християнське місто з 1147 року без церкви.

Не станемо зараз відволікатись на вигаданого московитами так званого «Св. Даниила». Такої людини у московській історичній дійсності не існувало. Ми до цього ще повернемось.

Оскільки сучасне місто Москва поглинуло сотні квадратних кілометрів території, то доцільно з’ясувати, які ще споруди з’явились у ті далекі часи на цій землі. Церковна література дає відповідь і на це питання.

2. «Крутицкий Архиерейский Дом (Таганка)… на гористом берегу Москвы-реки, на урочище, издревле именуемом, по причине крутизны местоположения, Крутицами, при подошве этой возвышенности, во рвах, протекают ручьи: с северной стороны — Сара (татарською мовою—золотий, жовтий.—В.Б.), ас южной — Подон (тобто між Сараєм і Доном.—В.Б.)… Обитель сия, древнейшая в Москве… основана св. князем Даниилом Александровичем Московским в последней половине XIII века (около 1272 года) и служила с половины XV века местопребыванием Владык древней Сарайской Епархии, переименованной в Сарайскую и Подонскую, а потом в Крутицкую, и уничтоженной по именному указу Императрицы Екатерины II15 мая 1788 года» [19, с. 264—265].

Із 1764 до 1792 року Катерина II закрила і знищила сотні старовинних храмів і монастирів по всій Російській імперії, які зберігали відкриту залежність від Золотої Орди. Йшла цілеспрямована фальсифікація, винищувалось геть усе, що нагадувало ординське минуле Москви.

3. «Данилов (монастырь.—В.Б.), мужской, 2 класса, в Москве, на краю города, между Даниловскою и Серпуховскою заставами; состоит под управлением Архимандрита. Он основан около 1272 года Святым Князем Даниилом Александровичем Московским (Монастырь двукратно переводился с одного места на другое, еще именовался — Новоспасский.—В.Б.), когда Москва едва возникла из ничтожества и… была под Владычеством Монголо-Татарским…» [19, с.199, 231].

Важко уявити, щоб нащадки людини, яка заклала основу столиці держави, нищили про неї пам’ять, переіменовуючи храм і переносячи з місця на місце той заклад навіть не раз, а двічі! Всесвітня історія такого не знає.

І щоби прибрати останню побрехеньку московитів про існування на території Москви до 1272 року так званої церкви Михайла Хоробрита, ще одного вигаданого брата так званого Олександра Невського. Ось що з цього приводу писав О. Ратшин:

4. «Архангела Михаила, Собор, в Москве, в Кремле, Кафедральный Московскаго митрополита, называвшийся в старину Церковью св. Михаила на площади. Первоначальное построение сей церкви некоторые писатели относят к XIII и даже к концу XII века, когда Москва уже существовала и, следовательно, должна была иметь свой храм, во имя Начальника Небесных Сил, Архангела Михаила, признаваемаш издревле заступникам Руских Князей. Другие же и с большею достоверностию предполагают, что она была построена деревянная еще слишком за 20 лет до начала княжения св. Даниила первым известным в Истории удельным Московским Князем Михаилом Храбрым, меньшим братом Александра Невского, в честь Ангела его, Великого Архистратига. Впрочем никакими историческими фактами нельзя подтвердить о существовании сей деревянной церкви. Истинная и никакому сомнению не подлежащая история сей Соборной церкви начинается со времен Великаго князя Иоанна Даниловича Калиты» [19, с. 302].

Церковна праця професора О. Ратшина при виданні у 1852 році пройшла жорстку потрійну цензуру, у тому числі церковну, і отримала дозвіл на друк без будь-яких заперечень.

Істину про відсутність якихось ознак церкви на території сучасної Москви до 1272 року визнали у 1852 році і влада, і московська церква. Тож не личить сучасним московським історикам виставляти себе на посміховисько.

Таким чином встановлено рік заснування Москви — 1272: бо «Существовавшая Москва… должна была иметь свой храм». А він з’явився тільки у 1272 році.

А далі пропонуємо дослідити питання щодо першого Московського князя, аби прибрати з історичної науки московські вигадки.

Московська історіографія вважає своїм першим офіційним князем сина так званого Олександра Невського — Данила, приписуючи йому заснування перших церков на території сучасної Москви.

Особа Данила Олександровича повністю вигадана. Такої особи в історичному минулому не існувало.

На території Московського Кремля з давніх часів збереглися три храми:

1. Успенський собор. «Собор Успения Богородицы… Основание сему знаменитому храму положено 4 августа 1326 года… В 1472 году Митрополит Филипп I… велел разобрать его до основания… Два года продолжалось строение… как внезапно ночью 21 мая 1474 года стены и своды… обрушились… Болонец Фиоравенти Аристотель, который, снова начав строение в мае 1476, окончил Собор… Он освящен 12 Августа 1479 года» [19, с. 286-287].

Успенський собор є усипальницею московських митрополитів із часів митрополита Петра, похованого тут у 1327 році.

Саме в Успенському соборі після його спорудження Московські князі присягали на вірність царям Золотої Орди.

2. Архангельський собор. «Собор Архангела Михаила… Каменный Архангельский Собор (заложен) в 1333 году; он кончен в один год и освящен Митрополитом св. Феогностом 20 сентября… а в 1475 году сгорел… В. К. Иоанн II велел Миланскому архитектору Алевизу (вытребованого из крымского Бахчисарая.—В.Б.)… вновь его перестроить. — Он разобран в 1505, и в Мае того ж года заложен обширнейший против прежняго; совершен 1507… и освящен 8 ноября 1509… С тех пор Собор в главных частях не перестраивался и доселе существует в одном и том же виде» [19, с. 302—303].

Кремлівський Архангельський собор ще з часів так званого Івана Калити став усипальницею московських князів:

«Собор сей при самом начале существования своего предназначен быть усыпальницею князей Московских» [19, с. 303].

Отож, в одному храмі (Успенському) ховали московських митрополитів, а в другому (Архангельському) — московських князів.

Відомо, що до періоду Великої смути (1598—1613) за офіційними джерелами на московському престолі Орди сиділо дванадцять так званих князів:

1. Данило Олександрович (1272—1303);

2. Юрій Данилович (1303—1326);

3. Іван Данилович (Калита) (1328—1340);

4. Семен Іванович (Гордий) (1340—1353);

5. Іван Іванович (1353—1359);

6. Дмитрій Іванович (Донський) (1363—1389);

7. Василь Дмитрович (1389—1425);

8. Василь Васильович (Темний) (1425—1462);

9. Іван III Васильович (1462—1505);

10. Василь III Іванович (1505—1533);

11. Іван IV Васильович (Грозний) (1533—1584);

12. Федір Іванович (1584—1598);

А в часи Великої смути на московському престолі сиділи:

13. Борис Годунов (1598—1604);

14. Лжедмитрій І (1505-1506);

15. Василь Шуйський (1606-1611).

Такий список своїх князів і царів надає московська офіційна влада. За винятком перших двох, усі вони поховані в Архангельському соборі Москви. Звичайно, там немає і не могло бути Лжедмитрія І. Разом із князями поховані їхні сини та рідні брати. Серед них — Шемяка та його сини Василь (Косой) і Дмитро (Красний). Загалом до перебудови храму, а це 1505-1508 роки, у храмі було поховано 24 особи.

«За Калитою лягли здесь кости и всех последующих Властителей земли… с их детьми, братьями… мужского пола» [19, с. 303].

За часів свого правління Лжедмитрій І виніс із Архангельського храму останки Бориса Годунова, що цілком зрозуміло.

«Гробы сих Князей были выносимы на все время перестройки и потом, в 1508 году, торжественно внесены в новый Собор, где уже находилась гробница В. К. Иоанна III, погребенного в неоконченном еще храме. Сии 24 гроба поставлены со строгим соблюдением родового порядка, в том положении, в каком они ныне видимы. После их погребены здесь: Великий Князь Василий Иванович… Цари Иоанн IV (Грозный), Федор Иоаннович, Василий Иоаннович (Шуйский), принявшие Христианскую веру — Александр Сафагиреевич, Царь Казанский, сын знаменитой Сююньбеки; и Петр (Кудагуйло) Ибрагимович, Царевич Казанский…» [19, с. 304].

Як бачимо, у московських князів і царів були рідні брати серед казанських ханів. І тут дивуватись не треба — це був один рід нащадків Чингісхана. І їхні останки теж покояться у Московському Кремлі.

Та повернімось до витоків роду московських князів. Варто зазначити, що на стінах Архангельського храму, над кожним похованням московського князя поданий його портрет. Знову цитуємо О. Ратшина:

«По трем стенам Собора, над рядами гробниц, в нижнем ярусе, изображены в рост же… здесь погребенные Великие и Удельные Князья, начиная с Иоанна Калиты, и между ими св. Петр Царевич Ордынский» [19, с. 308].

Таким чином ми дійшли до родоначальника московських ханів (князів) — Петра Ординського, сина хана Берке. Випадковості тут бути не могло, бо, як засвідчив О. Ратшин: «Вся стенопись произведена была еще в XVI веке под наблюдением Архитектора Алевиза» [19, с. 308].

А вносити «доважки брехні» до свого великого Чингісханового роду у Василя III, який на той час правив Московським улусом, ще не було потреби.

Місця для вигаданих Данила Олександровича та його сина Юрія Даниловича у московському Архангельському храмі не знайшлося. І це при тому, що так званий князь Данило, за офіційною московською версією, був засновником перших церков у Москві, а отже, самої Москви.

Може виникнути цілком закономірне питання: чому московити, знищуючи стару штукатурку в цих двох храмах, не знищили портрет Петра Ординського — родоначальника московських князів?

Тут відповідь може бути тільки одна: пізно схаменулись!

Потужна фальсифікація московської історичної науки почалася з другої половини XVII століття, за часів династії Романових. Хоча до фальшування вдавались ще за часів Івана III.

Та Іван III не міг відмовитись від свого роду, тому пов’язав його з київськими, візантійськими, римськими кесарями, пояснюючи своє Божественне походження.

Знищивши штукатурку в Успенському та Архангельському соборах Кремля, московити знищили ханську тамгу, приховавши Чингісове походження Петра Ординського. Бо в імперії Чингісидів уся власність ханів позначалась тамгоюособистим знаком ханського роду. Тамгою позначались: палаци, будинки, мечеті, церкви, худоба. Та не все було зрубане і замазане. Залишилась тамга на тонких колонах Успенського та в галереї Благовіщенського соборів. Її Романови знищити не могли — тоді б обрушились самі храми. Вона і стала свідком великої істини. Стара штукатурка обох храмів несе на собі тамгу родів нащадків Чингісхана.

ЧАСТИНА П’ЯТА

ЗОЛОТА ОРДА: ПІВНІЧНІ УЛУСИ


1


Менгу-Тимур був одним із кращих ханів-державців Золотої Орди, якщо не найкращим. Окрім усього того, про що говорилося раніше, він зробив ще одну важливу річ — передав землі Кримського півострова у володіння царевичу Уран-Тимуру, сину Тукай-Тимура. Тобто на терени Золотої Орди із-за річки Урал був переселений рід ще одного брата хана Батия. Разом із ханом Уран-Тимуром були переселені його чотири ілі (роди): ширини, барини, аргини і кипчаки.

Таким чином хан посилював свою особисту владу і зменшував вплив на Півночі Золотої Орди хана Чилаукуна, на Півдні — хана Ногая, внука Бувала.

Такої думки дотримувався і професор М. Г. Сафаргалієв:

«Для изучения вопроса о взаимоотношениях хана с его вассалами значительный интерес для историка представляет факт, приводимый… Абулгази, а именно пожалование Менгу-Тимуром Крымского полуострова Уран-Тимуру, сыну Тукай-Тимура. Владения Тукай-Тимура и его потомков… лежали на востоке, рядом с Синей Ордой. Если… Уран-Тимуру был пожалован удел в Крыму, то в этом нужно видеть одно из мероприятий хана, направленного на ослабление власти царевичей Джучиева улуса в пределах своего собственного улуса. Каждый царевич, получая в наследство отцовский удел, стремился усилить свою власть на месте и стать, таким образом, конкурентом хана; с перемещением в другой удел он терял связь с местной аристократией и на новом месте не мог быть опасен хану [14, с. 54—55].

Хан Ногай, володар улусу свого діда Бувала, що лежав між Доном і Дніпром у Приазовських степах, був на початку 80-х років XIII століття одним із старійшин роду Чингісхана. «Ногай, происходивший от седьмого сына Джучи Мувала, Бувала (Бувалай), принадлежал к числу тех потомков Джучи, отцы которых в прошлом никогда не занимали ханского трона. Отец Ногая, Тутар (Татар.—В.Б.), посланный Батыем к Хулагу в Иран в качестве представителя Дома Джучи, был заподозрен в организации заговора на жизнь Хулагу и казнен в числе других золотоордынских царевичей. Когда началась война с Хулагу, Ногай был поставлен ханом Берке во главе золотоордынского войска, отправленного в 663 (1264—1265) гг. против Хулагу. Ногай разбил Хулагу “и (с тех пор) усилилось значение его (Ногая) у него (Берка) и возвысилось положение его”. Поставленный “над несколькими тьмами”… войск, расположенных на юго-западных окраинах Джучиева улуса, вскоре Ногай, по словам Пахимера, сделался “могущественнейшим мужем из тохаров (татар), занял в Орде почти равное с ханами положение”» [14, с. 58].

Якщо російські історики відкрито пишуть про інтриги хана Ногая у 80-ті роки XIII століття, то про подібні інтриги хана Чилаукуна у 60-ті роки того ж століття мовчать. Хан Чилаукун «добився точно такого самого впливу» на справи в Золотій Орді, очолюючи військові тумени північних улусів у походах на Новгород та Кавказ.

Однак за часів Берке-хана і Чилаукун, і Ногай побоювалися проявляти себе, бо Берке був одним із старших у роді. А старійшини у тюркських народів завжди у пошані. Діяти вони почали за часів Менгу-Тимура, через що і був знищений у 1271 році Чилаукун. До Ногая руки в Менгу-Тимура, як мовиться, не дійшли. На думку Менгу-Тимура, Ногай для нього не становив небезпеки бо поводився, як належить підлеглому.

Менгу-Тимур помер 1282 року у віці 34 років.

«Как передает Марко Поло, после смерти Менгу-Тимура престол должен был перейти к молодому царевичу Туля-Бугу (в нашому прочитанні — Талабуга.—В.Б.), сыну старшего брата Менгу-Тимура, но ему не пришлось царствовать. По настоянию Ногая на престол был посажен Туда-Менгу, брат умершего хана Менгу-Тимура, чем и было нарушено завещание хана о престолонаследии. Это и послужило одной из причин смуты в Джучиевом улусе» [14, с. 55].

Маємо надзвичайно складний приклад для визнання спадкоємця престолу. У Менгу-Тимура після смерті залишилось 10 синів. Жодному із них на день смерті батька не виповнилось 16 років, що, за Ясою Чингісхана, не давало права посісти на царство.

Треба визнати: щось подібне до цього тапилося і раніше, по смерті молодшого сина Батия — Улакчі. Тоді трон посів Берке — третій син Джучі. Проте по смерті хана Золотої Орди Берке трон повернули родові Батия, згідно із заповітом Чингісхана. Бо на початку 1227 року після смерті старшого сина Джучі Чингісхан особисто приїхав до улусу Джучі і призначив главою улусу Батия. Так, Джучі-улус мав передаватись у спадок тільки нащадкам Батия. І поки наказу Чингісхана дотримувалися, Джучі-улус процвітав. Наказ не було порушено за часів ханів: Джучі (1222— 1227), Батия (1227—1255), Сартака (1255), Берке (1255—1266), Менгу-Тимура (1266—1282). Простежимо цю хронологію.

Після смерті Батия, улус успадкував старший син хана — Сартак; після Сартака — четвертий син Батия — Улакчі (старші сини Батия: Сартак, Тукан і Абукан на той час померли). Улакчі теж помер раптово, протримавшись на троні декілька днів. І оскільки у кожного із чотирьох синів Батия у 1255 році не було дорослих нащадків, то трон улусу (Золота Орда була лише його частиною) перейшов до брата Батия — Берке.

А вже після хана Берке Джучі-улус повернувся до роду Батия. І через те, що у старшого сина Батия — Сартака, не залишилось спадкоємців-чоловіків, то улус успадкував рід другого сина Батия — Тукана. Втім, трапилось непорозуміння. Трон Джучі-улусу успадкував не старший син Тукана — Тарбу, а другий — Менгу-Тимур. Можливо, що онука Батия — Тарбу, в 1266 році уже не було. А його син — Талабуга, того року тільки народився.

Ось чому Менгу-Тимур у своєму заповіті 1282 року назвав спадкоємцем престолу свого небіжа Талабугу, якому на той час виповнилося 16 років, тоді як його старшому синові Алкуну лише 12—14. Цим заповітом він повертав трон держави до роду його справжнього володаря.

Та сталося не так, як заповів хан Менгу-Тимур. За наполяганням одного із впливових людей Золотої Орди — Ногая, трон посів брат Менгу-Тимура — Туда-Менгу.

Ось як про ті далекі події розповів їхній сучасник Рашид-ад-дін:

«Рассказ о восшествии на престол Туда-Менгу,

о свержении его сыновьями Менгу-Тимура и Тарбу…

Когда Менгу-Тимур, после того как он процарствовал 16 лет, скончался в 681 г. X. (11 апреля 1282—31 марта 1283 г. н. э.), то того же числа воссел (на престол) Туда-Менгу, третий сын Туркукана (Тукана.—В.Б.), и некоторое время был государем. После того сыновья Менгу-Тимура, Алгу и Тогрыл, и сыновья Тарбу, старшего сына Тукукана, Тула-бука (Талабуга.—В.Б.) и Кунчек свергли Туда-Менгу с престола под тем предлогом, что он помешанный» [13, т. 1/2, с. 83].

За свідченням перських істориків, Туда-Менгу добровільно передав владу Талабузі. І достовірно відомо, що з 1287 року саме він посів трон Золотої Орди.

Передачу влади до рук хана Талабуги підтримали як сини хана Тарбу, а їх у нього було два: Талабуга і Кунчек, так і сини Менгу-Тимура. Тобто не передача влади від одного хана до іншого породила подальші чвари серед нащадків хана Батия.

У тому ж таки 1287 році знову відбувся похід війська Золотої Орди на Польщу та Угорщину:

«Поход этот, подробно описанный в арабских и польских хрониках, а также в русских летописях, закончился удачно. Монголо-татары добрались до Пешта, разорили Польшу и угнали с собой большое количество пленных. На обратном пути в Орду Ногай, обманув хана (Талабугу.—В.Б.), ушел через Брашов в свои владения на Дунай. Туля-Буга, оставленный Ногаем, шел по незнакомым дорогам и после двадцатидневного скитания в горах, потеряв от холеры и голода, по данным русских летописей, до 100 тысяч воинов и “заподозрил Ногая в том, что все это случилось по его козням и интригам, из-за того, чтобы погубить войско его и извести род его”» [14, с. 56].

Про ці ж події розповідає і «Літопис Руський»:

«Коли йшов окаянний і нечистивий Ногай і Телебуга з ним, пустошивши землю Угорську, (то) Ногай пішов на (город) Брашев, а Телебуга пішов упоперек (через) Гору (Карпати.—В.Б.), яку (можна) було перейти за три дні. А ходив він тридцять днів, блудячи в горах… І настав у них голод великий, і почали люди (коней) їсти, а потім стали й самі умирати, і померло їх незчисленне множество. Самовидці ж так казали: померлих було сто тисяч. А окаянний і нечистивий Телебуга вийшов пішки зі своєю жоною (та) з одною кобилою, осоромлений Богом» [3, с. 435].

Як бачимо, у військовому поході на Польщу та Угорщину року брали участь близько 200 тисяч вояків. Якщо вважати, що Ногай виставив приблизно 40—50 тисяч вершників, то інші улуси Золотої Орди виставили 150 тисяч.

Звичайно, в битвах на землях Угорщини та Польщі полягла деяка частина війська. Із аналізу минулих походів можна виснувати, що полеглих у битвах було 30—40 відсотків від загальної кількості. Тобто на теренах Польщі та Угорщини Талабуга втратив не менше 60—80 тисяч осіб.

Може виникнути питання: навіщо ми робимо цей підрахунок?

Тут відповідь очевидна: зазнали важких втрат абсолютно всі улуси Золотої Орди. Та найбільше постраждали західні улуси держави, силами яких відбувався цей похід. До них належали:

– улус Ногая (Причорномор’я);

– улус Менгу-Тимура (між Доном і Волгою);

– улус Великого Хана Талабуги (між Волгою та Уралом);

– улус хана Біликчі (Тмутаракань);

– улус хана Дмитрія (Велике Володимирське князівство).

Кожен із цих улусів, окрім улусу Ногая, втратив від 30 до 40 тисяч найкращих своїх людей. А разом з ними на полях Угорщини і Польщі та в Карпатах полягло до двадцяти князів-огланів, тобто нащадків Чингісхана.

До походу 1287 року Золота Орда подібних втрат не знала!

Можна припустити, що саме в цьому військовому поході загинули чотири сини Менгу-Тимура: Абачі, Тудакан, Буркук і Сарай-Бука. Точно відомо, що старший син Менгу-Тимура — Алгуй теж брав участь у поході та був у керівній трійці разом із Талабугою і Ногаєм, що підтверджує «Літопис Руський».

Можливо, у військовому поході брав участь і п’ятий син Менгу-Тимура — Тохта.

Саме він, повернувшись у 1288 році з військового походу на Угорщину та Польщу, підняв питання про його невміле керівництво. Оскільки Ногай більшу частину війська та всю свою частину здобичі доставив до улусу, то, звісно, під критику Тохти передусім потрапили його старший брат Алгуй та Великий Хан Золотої Орди Талабуга.

У цьому випадку не було злощасної інтриги, а лише чесна жорстока критика. Та вона не сподобалась Талабузі й Алгую. Ось що про це пише Рашид-ад-дін:

«После того сыновья Менгу-Тимура, Алгу и Тогрыл, и сыновья Тарбу, Тула-Бука (Талабуга.—В.Б.) и Кунчек свергли Туда-Менгу с престола… Против Токтая (Тохти.—В.Б.) (же), сына Менгу-Тимура… они стали совместно замышлять, когда увидели в нем признаки храбрости и мужества. Он узнал об этом обстоятельстве, бежал от них, искал защиты у Йылыкчи (Біликчі.—В.Б.), сына Беркечара…» [13, т. 1/2, с. 83].

Тохта, якого підтримала більшість його родів (ілів), восени 1287 року відкочував до улусу хана Біликчі, який у критиці керівників військового походу 1287 року став на бік Тохти. Імовірно, що хан Біликчі або його батько брали участь у цьому поході і знали ціну військової майстерності Талабуги та Алгуя.

В улусі Чилаукуна на той час правив так званий Дмитрій, який побоявся відкрито підтримати Тохту. Більше того: він вигнав із своєї землі самого Тохту, його людей, його табуни й отари.

Про ці події дуже хитро й завуальовано розповів М. М. Карамзін:

«Сей князь Городецкий (так званий Андрій.—В.Б.) жил два года спокойно, призвал к себе какого-то Царевича из Орды и начал явно готовиться к важным неприятельским действиям. Великий Князь предупредил их, соединился с Удельными Владетелями, выгнал Царевича и пленил Бояр Андреевых. Сие действие могло оскорбить Хана и казалось дерзостию. Ростовцы поступили еще смелее. С неудовольствием смотря на множество Татар… они положили на Вече изгнать сих беспокойных гостей и разграбили их имение. Владетель Ростовский… сват Великого Князя, немедленно послал в Орду брата своего Константина, чтобы оправдать народ или себя, и Хан (Талабуга.—В.Б.) на сей раз не вступился за обиженных Татар, чему были причиною… тогдашние внутренние неустройства в Орде» [18, т. IV, с. 232—233].

М. М. Карамзін описав події стовідсотково достовірно, тільки змінив імена дійових осіб та приховав причини тих подій. Хоча дав деякий натяк на них, нагадавши про «внутренние неустройства в Орде». Що ж відбувалося в дійсності у ті роки?

Землі Менгу-Тимура, як зазначалось раніше, лежали між Доном і Волгою і простягалися від Каспійського моря до Тмутаракані (улусу Беркечара). Отримавши дозвіл і підтримку власника Беркечарового улусу, хан Тохта разом зі своїм родом погнали свою худобу до старійшин роду Чингісидівсинів Чилаукуна, так званих Дмитрія та Андрія, які були другим поколінням Чингісидів Золотої Орди, що народились уже в нових, завойованих землях. До першого покоління належали Батий зі своїми братами: Берке, Беркечар, Шейбан, Тангут, Бувал, Чилаукун, Чимпай та Мухаммед. Це саме ті хани першого покоління Чингісидів, які отримали власні улуси на землях Золотої Орди. Згодом до них приєднався рід тринадцятого брата Батия — Тука-Тимура, який отримав улус на землях Криму.

У 1289 році в улусі Беркечара правив його онук Їликчі (Біликчі). Теж саме було в улусах Бувала, Тангута, Чимпая та Мухаммеда. А в улусі Чилаукуна сидів при владі його син Дмитрій, який народився десь на початку 40-х років XIII століття. Там же мешкав другий старійшина роду Чингісидів, так званий князь Андрій. Третій старійшина роду Чингісидів, так званий Петро Ординський, син хана Берке, у 1289 році сидів на Московському престолі. Одночасно, ще з 1257 року, йому належав і Ростов зі своїм уділом. І цілком закономірно, що хан Тохта після посягання на життя став шукати захист у старійшин роду. Згідно з Ясою Чингісхана, старійшини роду мали право вказати Великому Ханові на неправомірність його дій. А головне — вони мали право зажадати скликання курултаю. На що і сподівався Тохта.

Усі вчинки Тохти стали можливими тільки тому, що йому вдалося вирватись із рук Талабуги та відкочувати із більшою частиною свого роду до улусу Беркечара, в якому його підтримали та дали притулок. Цікаво зазначити, що, навіть знищивши Талабугу у 1290 році, хан Тохта, уже будучи Великим Ханом Золотої Орди та Джучі-улусу загалом, ще кілька років тримав свою головну ставку в столиці Беркечарового улусу Мохші (Наровчаті). Там були побудовані величні палаци, торгові двори, монетний двір і скарбниця хана. Саме в Мохші (Наровчаті) хан Тохта почав у 1294році карбувати свої перші гроші (монети). Цей факт засвідчив професор Пензенського університету В. Лебедев у своїй праці «Загадочный город Мохши»:

«Самые ранние золотоордынские монеты с Наровчатского городища относятся… к периоду правления Такты (1290— 1312 гг.)» [17 с. 37].

Більшовики знищили першого дослідника міста Мохші (Наровчата) професора Саратовського університету Олександра Августиновича Кроткова, який особисто досліджував ці розкопки із 1916 до 1927 року та написав більше десяти аналітичних праць на цю тему. Найбільш цінні праці О. А. Кроткова до сьогоднішнього дня не опубліковані.

Чому російська влада так боїться правди про столицю улусу хана Беркечара?

Справа в тому, що місто Мохші тривалий час, у XIII—XIV століттях, було столицею всієї Золотої Орди. А це — майже центр «исконно русской земли» кінця XIII століття, якщо об’єднати Ростовсько-Суздальську та Рязанську землі. І то було незвичайне місто тих часів: «В 1916 г., во время первой мировой войны, русские солдаты, роя окопы (учебные.—В.Б.), вблизи Наровчата, тогда уездного центра Пензенской губернии, нашли множество старинных вещей, относящихся к XIII—XIV вв., и среди них — большое количество монет с надписью “чекан Мохші”. Тогда ученые сделали предположение, что старинным городом Мохши был… Наровчат. Дальнейшие исследования подтвердили это предположение» [17, с. 3].

І далі:

«Как большинство золотоордынских городов, Мохши имел пригород, который был расположен на месте современного поселка Большая Кавендра, где до сих пор находят джучидские монеты, оружие и другие вещи XIV столетия. Другими словами, 600 лет назад мохшинская городская черта включала в себя площадь в два раза большую, чем площадь современного Наровчата» [17, с. 20].

«Город был застроен деревянными и каменными домами, расположенными в строго определенном порядке… А. А. Кротков обнаружил в Наровчате (Мохши.—В.Б.) остатки свыше 20 кирпичных построек, причем кирпичи не были похожи на современные…

Горожане знали водопровод. Вода шла по глиняным, вставленным одна в другую трубам внутренним диаметром 6—10 см…

Интересно отметить, что уже в XIV в. использовалось отопление общественных зданий горячим дымом. Под полом от большой печи (построенной вне здания.—В.Б.) в несколько рядов шли дымоходы, обогревавшие помещение…» [17, с. 20, 22—23].

Щоб побачити, яку культуру принесла Золота Орда в XIII— XIV століттях на терени майбутньої Московської держави, ми дещо відволіклися від теми. Надзвичайно соромно за московських істориків, які розповідають байки про «диких татаро-монголів». Тому Російська академія наук досі не провела та не оприлюднила повного і комплексного дослідження археологічного поля колишньої столиці Золотої Орди — Мохші.

Запустивши сотні «доважків брехні» до своєї так званої історичної науки, московська провладна еліта і зараз страшенно боїться правди про своє ординське минуле.

Саме те минуле таїть відповідь на сучасну поведінку московської влади. А не зробивши висновків з минулого, неможливо приймати виважені рішення сьогодні.

Повернімось до часів хана Тохти. На бік хана Тохти в улусі Чилаукуна у 1289 році стали удільні хани, так званий князь Андрій та його молодший брат Беклемиш, він же Михайло Тверський. Свідченням цього стали подальші події в Золотій Орді.

Цікаво зазначити, що син хана Берке — Петро Ординський, теж відмовився надати підтримку молодому Тохті. Свідченням цього став погром роду Тохти у Ростові, який належав Петру.

Молодий Тохта зі своїми ілями (родами) та великою кількістю худоби пройшов через усі землі хана Біликчі (улус Беркечара), подолавши такі великі ріки, як Ока, Клязьма, Мокша. На це перекочування від Тамбова та Пензи до Городця (на Волзі.—В.Б.) та Ростова знадобилось багато місяців.

Та, як виявилось, старійшина роду Чингісидів, так званий Великий Володимирський Князь Дмитрій, не підтримав Тохту і зі своїми удільними родичами вигнав князя-оглана та його людей зі своєї землі. А син хана Берке — Петро, повівся ще більш зухвало: відібрав у людей Тохти, що дісталися Ростовської землі, всю їхню худобу. Бо, зрозуміло, що в кочівників іншого добра не було.

Саме про ці події свідчить цитата із твору М. М. Карамзіна.

Згодом молодий Тохта звернувся по допомогу до хана Ногая, господаря південно-західного улусу Золотої Орди, і таки отримав її.

«Когда мать Тала-Буки (Талабуги.—В.Б.) услышала об умеренности и бескорыстии Нокая и о том, что он харкает кровью, она обязала сыновей (посетить Ногая.—В.Б.)… Царевичи по совету (своих) матерей неосмотрительно и неблагоразумно прибыли к Нокаю, чтобы навестить его… Известив Токтая (об их прибытии), он усыпил бдительность царевичей, пока неожиданно не подоспел Токтай с несколькими тысячами и захватил тех царевичей и немедленно их умертвил. Нокай сейчас же повернул обратно и, переправившись через реку Итиль (Волгу.—В.Б.), направился к своему постоянному юрту» [13, с. 83—84].

Арабські історики давніх часів навіть розповіли, кого стратив Тохта і як те чинилось:

«Отдавая на расправу царевичу Токтаю хана Туля-Буга, Ногай сказал: “Вот этот завладел царством отца твоего и твоим царством, а вот эти сыновья отца твоего согласились с ним схватить и убить тебя. Я отдаю их в твои руки; умертви их, как хочешь”. Им покрыли головы и переломили спины. Это были Туля-Буга (Талабуга.—В.Б.), Алгуй, Тагруджа (Тугрылча.—В.Б.), Малаган (Мулакай.—В.Б.), Кадан, Куту-гак (Кудукан.—В.Б.), сыновья Менгу-Тимура» [14, с. 57].

Так були знищені всі князі-оглани — сини ханів Тарбу і Менгу-Тимура. Із роду двох старших синів Бату-хана (Сартака і Тукана) старшим залишився князь-оглан Тохта. Його й обрали главою Джучі-улусу і Золотої Орди на курултаї 1291 року.

Однак ще до курултаю 1291 року Тохта винищив своїх кривдників. До них потрапив і син Берке-хана — Петро Ординський, володар Московського уділу, якого знищили у 1290 році. У 1290 році, ще не будучи обраний ханом Золотої Орди і не маючи достатньо сили, Тохта не став чіпати старійшину роду Чингісидів — главу улусу Чилаукуна, так званого Дмитрія. У 1288—1289 роках Дмитрій чітко дотримувався Яси Чингісхана. А вона визначала, що кожен повинен жити там, де наказав хан Золотої Орди. На той час ханом Орди був Талабута, і саме він мав право визначати улус для князя-оглана Тохти.

Тож, виганяючи із свого улусу людей Тохти, Дмитрій діяв згідно із законами держави. А от Петро Ординський, дозволивши пограбувати людей Тохти у Ростові, мав понести за подібне насильство кару, тому і був знищений. Звичайно, за Великою Ясою, без пролиття крові.

Хан Дмитрій (син Чилаукуна) був знищений після доносів брата Андрія, коли у 1293 році його звинуватили у змові проти хана Тохти. У тому ж році, вже маючи право, хан Тохта вчинив жорстокий погром володінь Дмитрія та Петра Ординського. Він не забув свого приниження в 1888—1289 роках від Дмитра та Петра. Усі події, що відбувались на землях Московії були повністю взаємопов’язані із золотоординськими. В одній державі інакше бути не могло.

Та не треба думати, що північні улуси держави винищувала й палила чужа армія. Це все вигадки московської так званої історичної науки. Кожен десяток, кожна сотня, тисяча несли покарання за певний злочин чи провину. А оскільки відповідальність була не тільки особиста, а й колективна, то й покарання було і особисте, і колективне за законами Золотої Орди.

Посівши трон Золотої Орди, хан Тохта у 1294 році видав ярлик на володіння улусом (Мещерським, або, за московською термінологією, Великим Володимирським князівством) другому синові Чилаукуна, так званому Андрію, а по його смерті у 1304 році — молодшому синові Чилаукуна — Беклемишу Тверському, якому на той час виповнилося 33 роки. За всі роки правління Тохти, а це майже 22роки, між ним та Михайлом Тверським постійно стояла дилема Московського улусу. Не міг змиритись нащадок Чилаукуна із втратою своєї землі.

Після страти Петра Ординського хан Тохта не повернув Московський уділ нащадкам роду Берке-хана. Він призначив правити уділом баскака. Певно, згодом збирався визначитись із господарем улусу. Про те, що сталося саме так, свідчить відсутність на стінах Архангельського собору Московського Кремля портретів князів — володарів улусу в період з 1290 до 1317 року, від смерті Петра Ординського до призначення на уділ так званого Івана Калити (Кулхана).

Усе інше, що стосується московських князів того часу — Данила Олександровича та Юрія Даниловича, є звичайною фальшивкою російської історіографії, створеної для звеличування Московської держави, і тільки.

За описом М. М. Карамзіна, на період 1294-1304 років припадає багато князівських чвар стосовно їхніх земельних володінь. І немовби в цей період вивищується саме Московський князь. Він навіть воює з Рязанським та бере його в полон, «убив в сражении и многих татар: смелость удивительная и не имевшая никаких следствий» [18, т. IV, с. 234].

Збрехавши в одному місці про Московського князя, так званого Данила, московська історіографія нарощує в цьому напрямі свої потуги. Ніби у Золотій Орді не було на той час жорстокого і самолюбивого хана Тохти, який карав кожного, хто виступав проти його волі. Він послідовно знищив усіх старійшин роду Чингісхана, тобто своїх дядьків:

у 1290 році — Петра Ординського; у 1293 році — Дмитрія, сина Чилаукуна; у 1300 році — самого Ногая.

Та, за московськими вигадками, ніяк не міг упоратись із їхніми князями, так званими Данилом Олександровичем і Юрієм Даниловичем.

Ці московські побрехеньки зайвий раз засвідчують присутність на Московському престолі саме баскака — особистого представника хана.

Московська історіографія прямо-таки люто ненавидить так званого Великого Володимирського князя Андрія, тобто другого сина хана Чилаукуна. Як розібратись, то є за що. Це той хан (князь), з подачі якого знищили першого московського володаря, по суті, першого Чингісида, християнина Петра Ординського. Саме завдяки цьому з 1290 до 1320 року Москва взагалі немала свого хана, себто князя.

М. М. Карамзін жорстоко засуджував князя Андрія: «Великий князь Андрей скончал жизнь свою Схимником в 1304 году, заслужив ненависть современников и презрение потомства. Никто из Князей… не сделал столько зла отечеству, как сей недостойный сын Невского, погребенный в Волжском Городце, далеко от священного праха родительского» [18, т. IV, с. 247].

Так критично ставився російський історик до людини, яка завдала значного удару по «московській величі». Навіть не відкривши справжнього секрету Андрія, московити повністю засудили князя, який абсолютно нічим не гірший за інших. Спрацювала так звана московська подвійна мірка, коли своїх і чужих за одні й ті самі вчинки судять по-різному.


* * *

Треба звернути увагу ще на два чинники, які мали місце на рубежі XIII і XIV століть.

По-перше. Раніше вже згадувалось, що хан Тохта у 1300 році знищив володаря південно-західного улусу Золотої Орди — Ногая. Ось як про те розповів професор М. Г. Сафаргалієв:

«Ногай же, не находя поддержки со стороны широких слоев феодальной аристократии, вынужден был обратиться за помощью к общему врагу Джичиева дома — Хулагу, “заявляя о желании сделаться подданным Хулагида-Газана”. Тем самым он оттолкнул от себя даже тех… кто поддерживал его. Ряд видных золотоордынских эмиров (князей): Маджи, Сужан, Сангуй, Утра- джи, Акбуга и Тайга, с 30-тысячним отрядом покинули Ногая и перешли на сторону Токтая… Токтай, собрав 60-тысячное войско и перейдя реку Узу (Днепр) и Тарку (Днестр), на Куканлыке разбил своего сильного противника. Ногай… к этому времени уже дряхлый старик, был убит русским воином из войска Токтая» [14, с. 60-61].

Однак не лише смерть хана Ногая призвела до кардинальних змін на теренах від Дніпра до Дунаю, хоч після один за одним були винищені усі його сини.

«Младший сын Ногая, Тургай, пытался было вернуть улус своего отца, двинулся в поход, чтобы потребовать от Токтая (Тохты.—В.Б.) возмездия за (убийство) отца и брата своего, но войсками Токтая был разбит. Внук Ногая с тремя тысячами всадников удалился из пределов Дешт-и-Кипчака. Улусные люди Ногая признали над собой власть хана Токтая, и бывшие владения потомков Мувала слились с владениями потомков Батыя» [14, с. 61].

Це надзвичайно важливе свідчення, яке російська (й українська) історія принципово не помітила. Вона не надавала їм належної уваги та не дослідила ті зміни, які відбулися на теренах Півдня сучасної України впродовж наступних 50—60 років.

Більшість люду Ногаєвого улусу становив рід мангитів. Цей рід та ближні до нього в наступні роки майже повністю перекочували із Причорномор’я до своїх співродичів за Волгу.

Уже в 1333 році, під час поїздки однієї з дружин хана Узбека до свого батька — імператора Константинополя, від Дону до Дунаю, відсутнє кочове населення. Про нього навіть згадки немає.

Звичайно, у часи ханів Бувала, Тутара та Ногая улус Золотої Орди, який межував із землями Київської Русі, мав якийсь вплив на сусідню державу. Мається на увазі Галицько-Волинська Русь. Особливо на її межові Подільські землі, або, як вони називались у XIII столітті, Пониззя.

Із приєднанням улусу хана Ногая до Батийового цей зв’язок майже припинився. Хани Батийового улусу, володіючи надзвичайно великою територією від річки Уралу до річки Дніпра, практично не використовували землі Півдня сучасної України, окрім Кримських, що і спонукало до їхнього звільнення впродовж 1320—1360 років.

Треба визнати, що Золота Орда сприйняла приєднання Волині, Київщини та Чернігівщини у 1319—1320 роках до нової Литовсько-Руської держави більш-менш спокійно. Так само спокійно пройшло приєднання Поділля у 1350—1360 роках до Литовсько-Руської держави. Хоча відбулися й військові сутички, і не одна. Це питання потребує великого незалежного дослідження.

Ми ведемо розмову про всі ці події для того, щоби зрозуміти, які принципові відмінності характеризували становище Мещерських і Тмутараканських та Київських земель на зламі XIII і XIV століть.

По-друге. Є достовірні джерела, в яких зафіксовано наявність на рубежі ХІІІ-ХР/ століть окремої Київсько-Галицької митрополії. У Львові на початку XIX століття зберігалося дві грамоти володаря Галицько-Волинської держави, князя Лева, які той, помираючи у 1301 році, вручив львівському храму Святого Миколи та Галицькому храму Успіння Богоматері, в яких згадуються київсько-галицькі митрополити.

Невідомо, де сьогодні зберігаються та чи й збереглися ці феноменальні грамоти-святині, але про них говорить навіть М. М. Карамзін у своїй «Истории государства Российского».

Щоправда, заперечуючи їхню достовірність, тому що, мовляв, «Слог обеих есть новое неискусное смешение языка Русского с Польским» [18, т. IV, с. 248].

Російська імперія, починаючи з Петра І, не визнавала існування окремої української мови — мови київських русів. Російський націонал-шовінізм зараховував українську мову або до «российского наречия», або до «непорченого польского языка», тобто до чогось незрозумілого.

Хоча українську мову як слов’янську розуміють серби, хорвати, болгари, чехи, поляки, словаки тощо. Проте вони зовсім не розуміють «русского языка».

Звісно, російські ура-патріоти і сьогодні таким же чином налаштовані до української мови. Тому наведемо їм свідчення із архіву Константинопольського Патріархату, в якому зазначено, що Москва і Київ ніколи не належали до єдиної митрополії.

Ось витяг із листа польського короля Казимира до Константинопольського Патріарха, який був написаний близько 1355 року та знайдений професором Петербурзького університету В. І. Григоровичем у 1844—1847 роках в архівах Патріарха.

«К Первопрестольному Всесвященнейшему Патриарху Константинополя, Вселенскаго Собора поклон и многое челобитье от сына твоего Краля Казимира земли Ляхии и… Руси, и от Князей Руси, кои в Христианскую Веру веруют, и от Бояр Руси многое челобитье. Ищем у тебя, нашего Архиерея. Вся земля гибнет без закона, ибо закон исчезает. От века веков Галич славился во всех странах Митрополиею и был престолом Митрополитов от века веков. Первый Митрополит нашего благочестия был Нифон, второй Митрополит Петр, третий Митрополит Гавриил, четвертый Митрополит Феодор. Все они были на престоле Галича. Князья Руси были мои сродники и сии князья оставили Русь… и земля осиротела. И после того я, Крал Ляхии, приобрел землю Руси. И ныне, Святой Патриарх Вселенских Соборов, ищем от тебя нашего Архиерея, да смилуешься и дашь свое благословение… а не будет милости Божьей и благословения вашего сему человеку, не сетуйте на нас после, если придет жалостная нужда крестить Русов в веру Латинов, так как нет Митрополита в Руси, а земля не может быть без закона» [136, с. 148].

До середини XIV століття (після падіння Києва у 1240 році) Галицько-Волинське князівство мало чотири незалежних від Золотої Орди митрополити, що свідчить про незалежність і самого князівства.

До речі, й Золота Орда до середини XIV століття на своєму митрополичому престолі знає чотирьох, але зовсім інших митрополитів.


2

Улус хана Чилаукуна


Період становлення улусу восьмого сина хана Джучі треба опрацювати надзвичайно ретельно. І не тому, що якісь події того часу викликають сумніви. Саме улус «Бахмета Усейнова сына» став у подальшому тим підґрунтям, на якому була побудована московська держава; саме із нього в 1272 році хан Золотої Орди Менгу-Тимур виокремив удільну частку для нащадка роду хана Берке, так званого Петра Ординського.

Улус хана Чилаукуна з’явився у складі імперії Чингісидів у першій половині 1238 року. До нього належала вся так звана Ростовсько-Суздальська земля, або, як її називає російська історіографія, Велике Володимирське князівство. Кримські хани іменували ті землі Мещерою або Мещерською землею, вважаючи її частиною всю низину між ріками Окою та Волгою: від Калуги, Рязані та Мурома до Кінешми, Костроми, Рибінська і Валдаю, «куди дійшли ноги татарських коней» хана Батия у 1238 році. Саме у північно-західному напрямку, в сторону Новгорода «Бахмет Усейнов сын» був зобов’язаний прирощувати свої володіння.

Разом із ханом Чилаукуном до його улусу, на терени так званого Володимирського князівства, впродовж 1238—1239 років переселились чотири роди (ілі) тюркських племен: ширини, аргини, барини, татари.

Сьогодні важко визначити чисельний склад кожного із цих родів, які стали основними в улусі хана Чилаукуна. А оскільки в районі сучасної Твері є річка Тьма, то, згідно з дослідженнями російських істориків, маємо всі підстави вважати, що було не менше 10 тисяч військових людей, загалом 50—60 тисяч населення.

Столицею нового улусу стало місто Володимир. Хоча хан Чилаукун, не будучи християнином, постійно Володимира не тримався. У місті були державні установи, такі як: данщики, казна, митники, церковні установи, канцелярія, рада старійшин улусних родів, сокольничі, падусники тощо.

Упродовж 120 років, до 1358 року, титул Великого Володимирського Князя носили (якщо вважати, що у Золотій Орді послуговувалися вигаданими московськими титулами, а такого не було) винятково представники роду Чилаукуна, бо та земля була їхнім родовим улусом — Мещерою. А позбавити ханський рід земельних володінь можна було тільки за зраду Великому Хану Золотої Орди. Хан Золотої Орди міг замінити улусного хана, але не мав права чіпати родового власника. Хоча його улус міг підпорядкувати собі.

Наведемо перелік володарів улусу хана Чилаукуна (за російськими джерелами):

1. Хан Чилаукун (1238-1271);

2. Син Чилаукуна (у російській історіографії — Дмитрій Ярославович) — (1272—1293);

3. Другий син Чилаукуна (у російській історії — Андрій Ярославович) — (1294—1304);

4. Молодший син Чилаукуна — Михайло Тверський, він же Беклемиш (1304-1319);

5. Онук Чилаукуна — Олександр Михайлович (1320—1358).

Усе! Після 1328 року титул «Великий Володимирський Князь» навіть у російській історичній науці зник, бо перестало існувати Велике Володимирське князівство. Більша частина його земель відійшла до Великого Тверського князівства (знамениті Мещерські князі), а менша — стала власністю Великого Московського улусу, який з’явився в 1328 році, у часи так званого Івана Калити (Кулхана). Із 1272 до 1328 року він був лише наділом.

Московські вигадки про Великого Володимирського Князя після смерті Чингісида Олександра (Уковича) потрібні московитам тільки для возвеличення московського ханського роду. Не існувало такого ханського улусу, а отже, і титулу.

Ще раніше улуси в Золотій Орді, як стверджували М. Г. Сафаргалієв, JI. М. Гумільов та інші, носили назви за іменем хана-володаря.

Утім, для кращого сприйняття матеріалу і надалі вживатимемо імена улусів паралельно, як-от: Тверський улус, або улус (князівство) князя Михайла Тверського, і так далі. Поєднаємо московську термінологію (вигадану) із золотоординською (справжньою).

Перейдемо до короткого опису деяких сторінок життя і діяльності вищезгаданих Чингісидів.

1. Хан Чилаукун, він же «Бахмет Усейнов сын».

Як визнав професор М. Г. Сафаргалієв, а він великий фахівець із цього питання, єдиним джерелом вивчення роду Чингісидів «Бахмета Усейнова сына» є «Бархатная книга», видана М. І. Новіковим у 1787 році. Усе інше — приховано. Це ж яку титанічну працю мала проробити московська влада зі своїми лакеями, щоби вони «не угледіли» на своїх землях і у своїй історії «владетельного княжеского рода», який налічував декілька сот спадкоємців? Світова історія подібного не знає! Та оскільки ми вже це питання, допомагаючи московській історіографії, дослідили і знаємо, що московити замість хана Чилаукуна подали декілька дійових осіб:

Ярослав Всеволодович,

Олександр Невський,

Ярослав Ярославович,

то спробуємо і в цьому питанні викристалізувати правду.

Звернемось до праці Т. Манухіної «Святая благоверная княгиня Анна Кашинская», виданої 1954 року в Парижі. Ця праця, порівняно з московськими виданнями, відвертіша, що стосується людського побуту.

Хан Чилаукун за своєю поведінкою до кінця життя залишався язичником. Коли описується діяльність так званого Ярослава Ярославовича, то раптом виявляється, що у нього були сини від кількох жінок. В одного із своїх синів, у віці далеко за сорок років, він відбив наречену та знову одружився. Це сталося у 1264 році.

«В тот же день он с нею обвенчался, а бедный Григорий (син.—В.Б.) тосковал, плакал, возненавидел свет и ушел на Тверцу… В 15 верстах от Твери он построил хижину и часовню и стал подвизаться в посте и молитве. Здесь ему явилась Богородица и указала место, где должна быть воздвигнута церковь и основан монастырь; обители Богородица предрекла славу, а Григорию раннюю смерть…» [65, с. 57].

Декілька слів щодо дружини хана Чилаукуна і матері Михайла Тверського (Беклемиша):

«Он женился на Ксении, добродетельной и прекрасной невесте своего… (сына.—В.Б.). В повести («Повесть об основании Тверского Отроча-монастыря».—В.Б.) Ксения — не дочь новгородского боярина, а дочь пономаря в селе Едимонове…

Предание, наперекор историческим данным, навсегда связало Едимоново — не Новгород — с княгиней Ксенией, указывая это село, как ее месторождение, а едимоновские жители почитали ее, как молитвенницу за родину» [65, с. 57].

Ще один доказ фальшування російської історії: князеві задля возвеличення і прив’язання Новгорода до династії вигаданого Олександра Невського приписали дружину із Новгорода, в той час як люди вказали на звичайне село.

Те, що ні син, ні церква заперечити йому не змогли, свідчить про його ханське (із ширинського роду) походження. Людина, вихована на церковних канонах і яка отримала освіту від єпископа, вчинити так ніколи б собі не дозволила.

Тому для оправдання «князя-християнина» вже церковні владики вдалися до фальшування, пояснюючи його вчинки «Божим видінням у сні». А в цьому випадку, мовляв, церква — безсила. Не станемо далі розвивати тему московської брехні про так званого «брата князя Олександра — Ярослава Ярославовича».

Зазначимо тільки, що саме у хана Чилаукуна та у його молодої дружини Ксені народився син Беклемиш (у хрещенні — Михайло).

«Михаил родился в 40-ой день по кончине… (отца.—В.Б.). Как все дети, которые не помнят отца, он вырос под одним руководством матери, оказавшем на него глубокое влияние…

От отца Михаил унаследовал твердую волю, предприимчивость, нрав гордый, независимый и прямой, с уклоном к тому своеволию, которое идет напролом, не учитывая и не предвидя препятствий — словом, унаследовал ту типичную тверскую “стать”, которая так мало подходила к эпохе, требовавшей от государственного деятеля изворотливости, ухищрений, бдительной предусмотрительности» [65, с. 59].

Навіть шановна професор Т. Манухіна змушена визнати невідповідність характеру князя Михайла та його статусу васала, що зайвий раз доводить ширинське походження Михайла Тверського.

Звичайно, маючи ханське походження, Чилаукун не міг бути знищений фізично в Орді. Ось чому і помер у дорозі, повертаючись від Менгу-Тимура наприкінці 1271 року.

Про мотивацію вчинків Менгу-Тимура зазначалось раніше. Однак основною причиною отруєння хана Чилаукуна став його спротив рішенню Менгу-Тимура виділити із його володінь землі для Петра Ординського — сина Берке-хана. Тому рішення про заснування Москви прийнято не в 1271 році, а після його смерті — в 1272 році.


Великі Болодимирські Князі — сини хана Чилаукуна:

2. Дмитрій (1272—1293);

3.Андрій (1294—1304)

Після смерті хана Чилаукуна успадкувати його землі міг тільки його старший син. Що і сталося у 1272 році. А оскільки ярлик на улусне ханське володіння видавав хан Золотої Орди Менгу-Тимур, то зрозуміло, що він поставив перед так званим Дмитрієм умову щодо виділення земель за Москвою-рікою для роду Петра Ординського. Вірогідно, що майбутній власник улусу погодився на цю вимогу золотоординського царя, тому що спокійно отримав ярлик і благополучно повернувся додому.

Російська історія приділила цим князям, ніби як синам так званого Олександра Невського, досить значну увагу. Вигадавши «історію» про Олександра Невського, треба було розвивати її далі.

М. М. Карамзін до князів Дмитрія і Андрія ставився надзвичайно критично і зараховував їх до «сатанинських виплодків» («исчадие ада»). Проте ніколи не бажав пояснити, звідки у національного героя московитів могли з’явитись саме ось такі сини — виховані церквою і батьком, так званим Олександром Невським. Московські історики вважали за потрібне мовчати.

Ось що писав М. М. Карамзін:

«После страшной грозы Батыевой отечество наше как бы отдохнуло в течение лет тридцати, будучи обязано внутренним устройством и тишиною умному правлению… В таком состоянии находилось Великое Княжение, когда Дмитрий Александрович восшел на престол оного, к несчастию подданых и своему, к стыду века и крови Героя Невского» [18, т. IV, с. 226].

Не станемо описувати всі чвари між братами Дмитрієм і Андрієм. Нагадаємо тільки, що в 1291 році до влади у Золотій Орді прийшов хан Тохта — син Менгу-Тимура. Повернувши з допомогою нащадків ханів Беркечара і Бувала владу, Тохта винищив рід свого попередника Талабуги та всіх його прихильників Чингісидів. До цієї компанії знищених потрапив і так званий Дмитрій, якого стратили 1293 року. Одночасно Тохта знищив усіх своїх рідних братів, які залишилися живі після військового походу 1287 року. І у цьому випадку брехня московитів про «татаро-монголів», які начебто приходили «зобижати» нещасних «русских людей», не витримує щонайменшої критики.

Не так примітивно, як М. М. Карамзін, подала ті події Т. Манухіна, але теж із великими «доважками брехні»:

«В 1293 г. между сыновьями Александра Невского — Андреем и Дмитрием — разгорелась ссора из-за великого княжения Владимирского, яростная, на смерть… В Орду полетели доносы, обвинения Дмитрия в измене хану; якобы в тайных переговорах с противником хана — ханом Ногаем… Все князья вместе поехали в Орду… Хан (Тохта) разобрал дело — и заключилось оно страшною бедою… Брат хана, царевич Дюдень, учинил такой погром северо-восточной Руси, что вспомнились времена Батыя. Пострадали Владимир и 14 городов… Громили без разбора и сторонников Дмитрия и подозреваемых, и даже “своих”… Не пострадало только Тверское княжество. В коалиции против Дмитрия Тверь участия не принимала…

Великое княжение Владимирское досталось Андрею, а Дмитрий втот же 1293 г. скончался… в своем дотла сожженном и разграбленном Переяславле» [65, с. 47—48].

Щоб зрозуміти взаємозв’язок московських подій того часу, треба насамперед їх поєднати із золотоординськими. Московська історіографія свідомо відірвала виклад своєї історії, тобто якоїсь частки, із загального золотоординського русла. Тому всі події сприймаються, як у кривому дзеркалі, викривлено та спотворено. І це зроблено свідомо.

У чому ж полягав секрет у нашому, конкретному випадку?

Уже розповідалось, за яких обставин прийшов до влади хан Тохта. Відомо також, що перші свої роки перебування на престолі золотоординського царя Тохта провів в улусі хана Біликчі (онука хана Беркечара) в Мохші (Наровчаті), про що свідчать як перські історики, так і монети, карбовані Тохтою у Мохші в 1294 році. Основні заколотники знаходились на півдні. Щоби з військом рухатись на південь із Мохші (Наровчата), треба було мати надійний тил у Володимирському улусі — нащадків хана Чилаукуна. Отримавши повідомлення про інтриги хана Володимирського улусу, Тохта не міг не відреагувати на них. Ось чому у 1293 році до улусу роду хана Чилаукуна прибув зі своєю тьмою двоюрідний брат Тохти — Дюдень. А оскільки звинуватили главу роду, так званого Дмитрія, то разом із ним покарали також тисячників та сотників, які його підтримували, тобто все Велике Володимирське князівство. Як бачимо, історичні події у Золотій Орді були настільки пов’язані, що виривати із контексту окремий улус — значить повністю спотворити їхній виклад. Пояснемо, чому так званих Великих Володимирських князів — Дмитрія та Андрія — причисляли до нащадків Чингісидів із роду хана Чилаукуна.

Уже зазначалося, що наслідувати землю онука Чингісхана Чилаукуна міг тільки його спадкоємець. Це основна причина зарахувати їх до нащадків Великого Хана. А те, що Чилаукун і «Бахмет Усейнов сын» — одна особа, доведено раніше і сумніву не викликає.

Другим важливим фактором, що свідчить про належність братів до роду Чингісидів є їх поведінка, ставлення один до одного та до послів хана, які прибували із столиці, аби примирити братів. Історія Золотої Орди не знає випадків, коли б місцеві князі не виконували наказів хана. Тим більше, що такими представниками, як правило, були люди із його роду (брати та дядьки), тобто Чингісиди.

«Михаил Тверской и Федор Ярославский приобрели… (свої удільні улуси.—В.Б.) в княжение Димитрия, а Даниил Московский и сын Димитрия Александровича, Иоанн Переславский, хотели того же при Андрее. Открылась распря, дошедшая до высшего судилища ханова, сам Великий Князь ездил в Орду со своею молодою супругою, чтобы снискать милость Тохты. Посол Ханский… созвал Князей в Владимир… Татарин слушал подсудимых с важностию и с гордым видом, но не мог удержать их в пределах надлежащего смирения… Суд кончился… ничем» [18, т. IV, с. 241-242].

Спостерігаємо цілковиту нісенітницю в описі, якщо припустити, що йдеться про поведінку князів Рюриковичів. Як свідчили Плано Карпіні та Вільгельм де Рубрук, місцевому князеві за найменший непослух відразу відтинали голову. Ні для кого винятків із правил не було. Так веліла Яса Чингісхана.

Та зовсім інша картина, якщо ті князі були Чингісидами. Саме князі-оглани із роду Чингісхана могли собі дозволити так поводитися між собою та з представником хана, як описав події М. М. Карамзін. Згадаємо Ясу Чингісхана:

«11. Еще говорил: если из нашего рода кто-нибудь поступит вопреки утвержденному уставу (ясаку) один раз, то должно увещевать словесно, если он сделает противное два раза, то пусть действуют на него красноречием…» [93, с. 105].

Вчинки так званих Дмитрія та Андрія і реакція на них хана Золотої Орди свідчать про їхнє походження саме «из нашего рода».

Про подібну поведінку цих князів-огланів можна наводити не один приклад.

Та найцікавіший (елегантний) доказ належності князів Дмитрія та Андрія до роду «Бахмета Усейнова сына» належить Т. Манухіній:

«В Твери всякого добра было довольно, только одного мало — святынь. Каменный собор св. Спаса Преображения, недавно воздвигнутый на месте старой деревянной церкви св. Косьмы и Дамиана, был закончен, когда Михаилу (Беклемишу.—В.Б.) было 15 лет… Но в соборе не было гробницы ни одного святого князя, только покоился прах отца Михаила («Бахмета Усейнова сына». — В.Б.)… первого князя Тверского, отличавшегося нравом строптивым, своенравным и крутым; находились в соборе и гробницы его двух сыновей от первого брака…» [65, с. 53].

Поруч із батьком Чилаукуном були поховані його два сини — так звані Дмитрій та Андрій, які успадковували титул старшого хана улусу (за російською термінологією — Великого Володимирського Князя). Хоча, звичайно, московити і в це питання понакидали багато фальшивок. Зауважимо тільки, якщо поруч із батьком поховали «звичайних князів», як стверджує російська історіографія, то чому не віддали переваги «синам — Великим Князям»? Нелогічно!

І ще один незаперечний факт: син, у якого батько відібрав наречену, так званий Григорій, став засновником «Отрочь-монастыря», тому за канонами російської церкви був похований у тому монастирі, і ніде інше, задовго до заснування храму «Преображения Господня».

Т. Манухіна повідомила ще один дуже цікавий епізод із життя старшого сина Чилаукуна, який московські історики намагаються замовчувати:

«И вместе с тем, когда тот же всеми покинутый и затравленный Дмитрий… лишенный Владимирского стола и изгнанный из своего удела, искал последнюю защиту в Твери, — Михаил великодушно его принял, постарался с помощью еп. Андрея примирить его с братом, кн. Владимирским Андреем… и отправил его, полу- больного, в родной Переяславль, куда Дмитрий не доехал, скончавшись в Волоколамске (Волоке-на-Ламе.—В.Б.)» [65. с. 60].

Як бачимо, і цей князь помер у дорозі, був отруєний, що доводить його походження із роду Чингісидів.

Із цього опису Т. Манухіної постає багато питань. Розглянемо деякі.

1. Відколи дорога із Твері до Переславля-Заліського лежала через Волок-на-Ламі?

Це щось на кшталт, якби дорога із Києва до Львова проходила через Харків.

2. Ч ому смертельно хворій людині Михайло дозволив вирушити в дорогу до вщент спаленого Переславля?

Там у нього не залишилось ні кола ні двора, на нього ніхто не чекав.

Усі подібні питання наводять на думку про вигаданість ситуації, викладеної московською церквою у тексті, щоби відволікти від головного: так званий Дмитрій був отруєний у Твері. Там же і похований у храмі «Преображения Господня» у 1293 році.

Михайло Тверський (він же хан Беклемиш) канонізований у 1549 році за особистим наполяганням московського царя Івана IV (Грозного).

«Погребен был кн. Михаил в соборе св. Спаса, там же, где его отец… и мать Ксения… Гробница князя Михаила в соборе св. Спаса сделалась Тверской святыней, но лишь при Грозном на соборе 1549 г. он был канонизован» [65, с. 85].

Аза часів «товарища Сталина» комуністами, за їхніми новими канонами, був «канонізований та покликаний на службу» Іван Грозний зі своєю опричниною.

Створився такий собі спадковий ряд правителів: хан Чилау-кун — князь Михайло Тверський — цар Іван Грозний — генсек Йосиф Сталін.

Є над чим задуматись, бо цей ряд має сучасне продовження: президент Путін, який зарахував «товарища Сталина» до «великих менеджерів».

Цілковита духовна спадковість.


З

Великий Володимирський Князь Михайло (Беклемиш) Тверський та його нащадки


Коли ми говоримо про титули в улусах Золотої Орди, то треба розуміти, що йдеться не про титули у сьогоднішньому їхньому розумінні. Багато з них вигадані російськими істориками для звеличення своїх можновладців. Такого титулу, як «Великий Володимирський Князь», взагалі не існувало. Існував улус хана-оглана Чилаукуна, а під титулом Великого Князя російська історіографія подавала старійшину — правителя улусу. В ярликах такого хана величали «даруга». Саме він мав ярлик хана Золотої Орди на володіння улусом.

У Золотій Орді діяли чіткі закони спадковості: після смерті батька Чингісида улус переходив до його старшого сина, якщо той за якихось обставин не міг очолити улус (наприклад, прийняв церковний сан чи постригся у монахи), то його успадковував другий син, якщо і той не міг, тоді третій і так далі. Молодший брат померлого, згідно з Ясою Чингісхана, очолював улус тільки у тому випадку, якщо у померлого володаря не залишилось дорослих синів-огланів. Однак улусні володіння у XIII—XIV століттях завжди залишались за тими родами (ілями), що прийшли із першим Чингісидом на ті землі.

Згадаймо: рішення про розподіл земель між 14 синами хана Джучі було прийняте на курултаях 1229 і 1235 років.

Розглянемо, як дістався Мещерський (він же Володимирський) улус молодшому (останньому) синові хана Чилаукуна — Беклемишу.

Відбивши наречену в одного із своїх синів, хан Чилаукун того самого дня одружився з нею — простою дівчиною з села Єдімоново.

«Житие св. Михаила Тверского упоминает, что Михаил был “вымоленное дитя”; родились две дочери, но не было сына. Наконец заветное желание осуществилось, но сын родился в дни великой скорби и горьких слез матери. В 1271 г… (Чилаукун.—В.Б.) отправился в Орду и на обратном пути скончался (в Схиме, приняв имя Афанасия)» [65, с. 58].

Звичайно, хан Чилаукун на вимогу батька своєї нареченої, паламаря, перед одруженням прийняв християнську віру. Не міг же служитель Православної церкви віддати свою доньку за нехрещеного чоловіка.

Із історичних джерел, особливо церковних, можна дізнатися, що після одруження хан Чилаукун (за московським поданням — Ярослав Ярославович) оселився зі своєю новою сім’єю на місці майбутнього міста Твер. У чому теж не може виникати сумнів, бо у старих центрах його улусу, таких як Володимир, Переславль, Суздаль, Городець, уже сиділи сини-спадкоємці від інших жінок. Хан на те мав право, бо сповідував свою віру — тенгріанство. Отож, жінок і дітей мав багато.

Імовірно, хан Чилаукун і став засновником міста, яке згодом отримало ім’я «Дом Святого Спаса» за іменем храму, який у «Житии и страдании Святаго Благовернаго и Великаго Князя Михаила Ярославича Тверскаго» поіменований так: «Преображения Господа Бога и Спаса нашего Иисуса Христа». Звідціля й походить назва тодішнього міста, в якому були побудовані ханські палаци та нова церква (дерев’яна), яка за часів Чилаукуна («Бахмета Усейнова сына») ще носила назву «Святых чудотворцев Козьмы и Дамиана».

Мабуть, любов Чилаукуна до доньки паламаря Ксені була щирою, бо прожили вони у злагоді з 1264 до 1271 року, очікуючи сина-спадкоємця, оскільки спочатку народилося дві дівчинки. А у ті роки дівчата виходили заміж у 16—17 років. Саме про цей вік ідеться у Т. Мухіної.

Так визначився рік заснування Твері — 1264. А за Ясою Чингісхана юрт (місце проживання хана Чилаукуна) завжди передавався у спадок молодшому синові хана. Отже, Беклемиш (він же Михайло Тверський) із року народження, а це кінець 1271 року, отримав у спадок Твер, або «Дом Святого Спаса на Твери». Звичайно, Кримський хан-мусульманин Менглі-Гірей у своєму листі до християнина Василя III не міг просити повернення міста з іменем «Дом Святого Спаса», чому і вимагав повернути «Андреев городок», що цілком закономірно. Рід ширинів розділився на дві гілки: християнську і мусульманську, але місто, засноване головою роду — «Бахметом Усейновим сыном», назавжди залишився власністю ширинів. Так наказувала Яса Чингісхана.

Не варто дивуватися, що рік народження Беклемиша подано у різних джерелах по-різному: 1271 і 1272. Дотримуватимемось «Жития» Михайла Тверського, за яким рік народження князя — 1272, що цілком узгоджується з тими обставинами, про які йшлося раніше.

Основні події з життя хана Беклемиша, які зафіксувала російська історична наука, «Житие… Михаила Тверского» та інші:

— Народився на 40 день після смерті батька в 1272 році.

— «В 1282 г. он построил весьма благолепную церковь и чудесно украсил ее, как невесту, иконами, ризами и надписания ми» [64, с. 8].

— «В 1289 г. князь Михаил с матерью своею вел. кн. Ксенией послал игумена Андрея… к митрополиту Максиму и “поставлен бысть епископом в Тверь”. (Татищ. лет. 1289 г.)» [65, с. 58—59].

— В 1294 році одружився на Анні Кашинській. «Венчал Михаила и Анну еп(ископ) Андрей, второй епископ еще совсем новой… тверской епархии» [65, с. 52].

— У князя Михайла та його дружини Анни народилося п’ятеро дітей. «В 1299 г. родилась дочь Феодора (она скончалась во младенчестве), в 1300 г. — сын Дмитрий, в 1301 г. — Александр, в 1306 г. — Константин, в 1309 г. — Василий» [65, с. 63].

У так званому Лаврентіївському літописі про першого сина Михайла Тверського Дмитрія зазначено:

«Того же лета, месяца февраля в 25, на память Архистратига Михаила, быша постриг у князя у Михаила сынови его Димитрию» [21, с. 209].

Тобто у 1302 році Михайло Тверський зі своєю дружиною Анною після народження другого сина — Олександра, віддали старшого сина Дмитрія в ченці для служіння Господу Богу. Він прийняв постриг і з того часу втратив можливість стати Великим Володимирським Князем. Спадкоємцем Михайла Тверського став його другий син — Олександр.

— У 1304 році Михайло Тверський отримав від хана Тохти ярлик на володіння улусом свого батька Чилаукуна. У російській історичній науці цей факт подано таким чином: «В 1304 г. скончался вел. кн. Андрей… и Владимирское княжение… досталось Михаилу Тверскому, оказавшемуся… старшим» [65, с. 63].

— У 1310 році хан Беклемиш підпорядкував собі Великий Новгород, про що зазначено у Тверському літописі:

«В лето 6818. Седе Князь великий Михайло в Новгороде Великом на столе» [53, с. 408].

Беклемиш міг це вчинити тільки з дозволу Великого Хана Золотої Орди Тохти.

— У 1312 році, після смерті хана Тохти, трон Золотої Орди посів син знищеного ним Тугрилчи — Узбек, якому на той час виповнилося тільки 16 років. Хан Узбек поновив ярлик Михайлові Тверському на батьківський улус.

Не станемо продовжувати опис життя і діяльності так званого Великого Володимирського Князя Михайла (Беклемиша). Справа в тому, що російська історіографія до опису 1290—1430 років додала надзвичайно багато вигаданих осіб і подій.

Спробуємо розмежувати їх та виокремити правду. У цьому випадку, аби не переривати виклад матеріалу, дозволимо собі заглянути дещо наперед.

З 1304 до 1425 року російська історія подає своїх Великих Володимирських Князів у такому порядку (за М. М. Карамзіним, IV—V томи):

1. «Великий князь Михаил Ярославич (1304—1319)» — Твер.

2. «Великие князья (1319—1328)

Георгий Данилович (Москва),

Димитрий и Александр Михайловичи (Тверь) — (один после другого)».

3. «Великий князь Иоанн Данилович, прозванием Калита (1328-1340)» - Москва.

4. «Великий князь Симеон Иоаннович, прозванием Гордый (1340—1353)» — Москва.

5. «Великий князь Иоанн II Иоаннович (1355—1359)» — Москва.

6. «Великий князь Димитрий Константинович (1359— 1362)» — Суздаль.

7. «Великий князь Димитрий Иоаннович, прозванием Донской (1363-1389)» — Москва.

8. «Великий князь Василий Димитриевич (1389—1425)» — Москва.

І далі М. М. Карамзін наводить такі слова про князя Василя:

«Димитрий оставил Россию, готовую снова противоборствовать насилию Ханов, юный сын его, Василий, отложил до времени мысль о независимости и был возведен на престол в Владимире Послом Царским, Шахматом. Таким образом достоинство Великокняжеское сделалось наследием Владетелей Московских. Уже никто не спорил с ними о сей части» [18, т. V, с. 68].

У цих словах викривається рівень найвищого блуду М. М. Карамзіна, коли в одному реченні поєднується мова про незалежність Московії та про ханського посла Шахмата, який приймає від московита клятву на вірність ханові. Саме у цьому був секрет «возведения на трон».

Наводячи список московських князів, російська історична наука завжди подавала період князювання, як-то кажуть, рік у рік. Таким чином творилась ілюзія неперервності зайняття престолу московськими князями. Такого за центральної влади Золотої Орди бути не могло.

У ханських ярликах володарів земельних улусів іменували «даруга», а прямих намісників хана чи то удільного, чи то великого улусів іменували «баскак». В усіх ханських ярликах московським митрополитам є згадка і про даруг, і про баскаків, бо в одному улусі правити одночасно даруга і баскак не могли.

Раніше вже зазначалося, що в 1290 році хан Тохта знищив Московського князя, так званого Петра Ординського, а управляти його улусом, до якого належали Москва і Ростов, призначив свого намісника — баскака, що правив Московським улусом до 1305 року. Цьому є досить-таки переконливе свідчення у так званому Троїцькому літописі:

«В лето 6813 (1305.—В.Б.) избишася в Ростове два колокола великая. Того же лета преставился баскак Кутлубуг» [53, с. 282].

І хоча у літописі різні роки смерті Кутлубуги та смерті так званого князя Данила Московського (6811), та смерть Кутлубуги пов’язана з призначенням на Велике Володимирське князівство Михайла Тверського. Це звичайна московська вигадка, бо князь Михайло посів Мещерський улус відразу ж по смерті свого брата Андрія, ще на початку 1304 року. Великим Володимирським князівством між періодами князювання Андрія та Михайла жоден баскак не правив.

Князі-московити — Данило та його син Георгій Данилович (Юрій) — є стовідсотково вигаданими особами. В російській історії, як ми пам’ятаємо, їхньому батькові, так званому Олександру Невському, місця не знайшлося. Його серед правителів ханських улусів не було і бути не могло. Улуси отримали тільки брати хана Батия. А Олександр Невський був лише «прийомним сином Батия», і його земля лежала між Уралом та Волгою, в улусі самого Батия. Це аксіома.

І після 1305 року Московським улусом (Москва і Ростов) продовжував керувати ханський баскак. Так тривало до 1321 (1322) року.

Цікаво зазначити, що головний російський літописний звід, так званий Лаврентіївський, про події 1263—1283 та 1286—1295 років повністю мовчить. Із нього свідомо викинули опис подій тих років.

Згадки про Великого Володимирського Князя Дмитра Михайловича, який нібито сидів на цьому престолі з 1322 до 1326 року, теж є стовідсоткова вигадка московської історичної науки.

Перший син Михайла Тверського — Дмитрій, у 1302 році прийняв постриг, тому бути князем ні Великим, ні удільним не міг. Він став священиком Російської православної церкви, одним із найвидатніших митрополитів Золотої Орди. Знаменитий митрополит Алексій, що походив із князівського роду, і був у дитинстві Дмитром, сином Беклемиша.

Вигадка московитів про вбивство Дмитра в Орді у віці 27 років потрібна, щоби приховати справжній стан речей і не розповідати, що ж із ним сталося далі. Зрозуміло, що така родовита особа не могла залишитись рядовим священиком Золотої Орди.

Потрібно викинути з московської історії таких вигаданих осіб, як:

Олександр Ярославович (Невський),

Андрій Ярославович,

Ярослав Ярославович,

Василь Ярославович,

Дмитро Олександрович,

Андрій Олександрович,

Данило Олександрович,

Юрій Данилович,

Дмитро Михайлович.

Це лише ті, які начебто сиділи на Великому Володимирському князівстві.

Після створення ханом Узбеком Великого Московського князівства та передачі земель цього улусу у володіння Кулхану в 1328 році вести розмову про Велике Володимирське князівство недоречно. Рід ширинів хана Чилаукуна успадкував свій Мещерський улус, який у Московській історії став називатись Великим Тверським князівством, а роди каракиреїв, дулатів, мангитів і киреїтів — нащадків Берке-хана — отримали свій улус, так зване Велике Московське князівство.

Навіть «Справочный Энциклопедический словарь» К. Крайя про Велике Володимирське князівство і його князів далі 1326 року не згадує. Останнім Великим Володимирським Князем словник називає Олександра Михайловича (Тверського).

Оскільки московська історіографія надзвичайно потужно фальшувала не тільки історію Московського улусу Золотої Орди, а й Мещерського, так званого Великого Тверського князівства, варто простежити весь ряд Великих Тверських Князів — нащадків знаменитого «Бахмета Усейнова сина», першим серед яких був хан Беклемиш (див. Схему).


Рід хана Беклемиша (Михайла Тверського):


1. Михайло (1272-1319), Князь Тверський — 1292 рік., Великий Володимирський Князь — 1304 рік.

– Дмитро (1300);

– Олександр (1301);

– Костянтин (1306);

– Василь (1309).

2. Олександр (1301—1358), Князь Тверський — 1320 рік., Великий Володимирський Князь — 1326 рік.

– Федір;

– Всеволод;

– Михайло.

3. Михайло (1333-1399)Великий Тверський Князь — 1358 рік.

– Іван;

– Василь;

– Олександр;

– Борис;

– Федір.

4. Іван (1358-1426), Великий Тверський Князь 1399 рік.

— Іван;

— Олександр.

Олександр (1381-1426), Князь Холмський — 1400 рік.

— Борис.

5. Борис (?-1461), Великий Тверський Князь — 1426 рік.

— Михайло.

6. Михайло (1453-1505), Великий Тверський Князь — 1461 рік.


Родовід Тверської гілки Чингісидів надано за «Справочным Энциклопедическим словарем» К. Крайя — одній із перших російських енциклопедій. У першій половині XIX століття до книг ще могла потрапляти правда, хоча і діяла жорстока цензура. Та не існувало сталого погляду на деякі справжні історичні особи.

Так і спростовувались московські побрехеньки суперечливими фактами.

Ось як охарактеризовано кожного із тверських князів у Довідковому Енциклопедичному словнику К. Крайя, який пройшов державну і церковну цензури:

1. «Михаил… князь Тверской, а потом вел. кн. Владимирский… род. в 1272 г.; вступил на тверской престол юношею и в 1292 г. стал независимым от вел. кн. Димитрия… который в 1293 г. нашел себе убежище в Твери… По смерти Андрея великое княжество следовало Михаилу, как старейшему в роде…» [6, т. 8, с. 158].

Звернімо увагу: хан Тохта відразу по приходу до влади надав Михайлові незалежний від братів (Дмитра й Андрія) улус. Тобто вивів його на своє особисте підпорядкування, що свідчить про його походження із роду Чингісидів.

2. «Александр Михайлович, князь Тверской, а с 1326 г. великий князь Владимирский; сын Михаила (Тверського.—В.Б.)… родился 1300 г… В Никоновской летописи сказано, что этот князь умер в 1358 г. в Софийском монастыре, у бабушки своей, княгини Софии» [6, т. 1, с. 173].

А у книзі Т. Манухіної «Святая благоверная княгиня Анна Кашинская» ця фраза дещо уточнена: «В Никоновской лет(описи) и Татищ(евской) под 1358г. и 1368 г. есть два указания, что супруга Михаила Тверского, или баба кн(язя) Михаила… в монашестве носила имя Софии… В актах соборов 1677—1678 упоминается вел(икая) кн(ягиня) Анна — в постриге София» [65, с. 103].

Тобто князь Олександр, син Беклемиша, помер у 1358 році, а не був страчений в Орді у 1337 році.

Катерина II не встигла повністю сфальшувати працю В. М. Татіщева, яка вийшла друком (четверта книга) у 1782 році, до створення імператрицею 4 грудня 1783 року «Комиссии для составления записок о древней истории, преимущественно России». Так деякі факти правди дійшли до нас.

Саме Великий Тверський Князь Олександр Михайлович (син Беклемиша) згодом отримав у російській історії прізвисько «Укович». Хоча московити приписують його якомусь Олександру Юрійовичу, ніби цей вигаданий князь продав так званому Дмитру Донському частину своїх Мещерських земель у 1382 році. Навіть не розуміючи, цю московську побрехеньку досить ґрунтовно спростував російський професор М. І. Смірнов у своїй праці «О князьях Мещерских. XIII—XV вв.», виданій у 1904 році в Рязані.

«Н. М. Карамзин считает, что этот договор был заключен в 1381 или в 1382 г… и что упоминаемый в нем Александр Укович есть никто иной как князь Александр Юрьевич Мещерский, которого в позднейшее время… стали считать Уковичем… Между тем, судя по договору, покупка князем Московским Мещеры была совершена раньше заключения этого договора с Рязанью. В нем сказано: “как было при Александре Уковиче”, значит, в момент заключения договора его уже не было в живых, чего нельзя было сказать относительно князя Александра Юрьевича, который наследовал Мещерский удел по смерти отца… в 1380 году.

Кроме того, допустив, что продал Мещеру великому Князю Московскому князь Александр Юрьевич следует признать, что он же производил с великим князем Рязанским Иваном Ярославичем разграничение спорных земель между Рязанью и Мещерой, что могло быть не позднее 1350 г.» [43, с. 20—21].

Договір про розмежування земель між улусами Чилаукуна і Беркечара їхні нащадки могли підписати тільки до 1350 року. Договір підписали дві сторони. А сфальшувавши особу Мещерського князя, так званого Михайла Юрійовича, московська історіографія забула внести фальсифікацію до особи другого — рязанського підписанта. І брехня вилізла на поверхню. Рязанський князь Іван жив і володарював до 1350 року.

Як бачимо, договір підписав онук хана Чилаукуна — Олександр, який саме в ті роки володів Мещерським улусом діда і помер у 1358 році. Він і був тим знаменитим Уковичем, якого знає російська історіографія.

3. «Михаил Александрович, вел(икий) кн(язь) Тверской, в монашестве Матвей, сын князя Александра Михайловича. В 1367 г. он ссорился с дядею своим Василием Михайловичем Кашинским за область умершаго кн(язя) Симеона Константиновича. Дядя хотел быть главою княжения, а Михаил доказывал, что он, как сын старшего брата, есть наследник его прав и владетель всех частных уделов… Боясь замыслов Михаила, который назывался вел(иким) кн(язем) Тверским и желая восстановить независимость своей области, Димитрий Иоаннович (Московський князь, так званий Дмитрій Донський.—В.Б.) пригласил его в Москву (і ув’язнив.—В.Б.)… Прибытие ханского вельможи Карача освободило Михаила; он спешил удалиться… Князь Литовский вступился за шурина, вторгся в пределы Руси (насправді Московії.—В.Б.), доходил до Москвы и принудил Димитрия помириться с Михаилом… Михаил (умер)… в 1399 г. Имея 66 лет отроду» [6, с. 153—154].

Отже, так званий Дмитрій Донський втрачав «Независимость своей области».

4. Наступним володарем улусу хана Чилаукуна став його праправнук Іван, старший син Михайла Олександровича. Він володів улусом, або, за російською термінологією, Великим Тверським князівством, із 1399 до 1426 року і помер під час епідемії чуми. Разом із ним померли його сини та багато онуків.

«Иоанн Михайлович, князь тверской, сын князя Михайла Александровича, род. в 1358 г… В 1375 Иоанн вступил в супружество с дочерью Литовского князя Кейстута, Мариею, родною сестрою Витовта… По кончине отца, последовавшей 1399 г. Иоанн получил в удел Тверь, Новый Городок, Ржев, Зубцов, Радилов, Вобрынь, Опоки и Вертязин… Этот князь скончался в 1426 году, во время свирепствовавшей в это время язвы; он имел двух сыновей Иоанна и Александра» [6, т. 5].

Сини Великого Князя Тверського померли того ж 1426 року разом із багатьма своїми нащадками. Спадкоємцем Мещерського (Тверського) улусу став син Олександра Івановича — Борис, який вижив.

«Александр Иоаннович, сын великого князя Тверского Иоанна Михайловича, наследовал в 1400 г. области князя Холмского, умершаго бездетно, и умер в 1426 г… от моровой язвы» [6, т. 1, с. 172].

5. «Борис Александрович, кн(язь) Тверской, сын Александра Иоанновича, получил Тверское княжество 1426 г… Поверив распущенному Шемякою слуху… Борис принял сторону Шемяки, помог ему взять Василия (Московского.—В.Б.) и участвовал в ослеплении этого князя… (Потом перешел на сторону Василия Темного и помог ему вернуться на Московский стол.—В.Б.). Василий, сделавшись снова в(еликим) к(нязем) из благодарности обязался грамотою за себя и своего сына не… (посягать на Тверское княжество.—В.Б.). Умер в 1461 г(оду)» [6, т. 2, с. 423].

6. Останнім Великим Тверським Князем був син Бориса — Михайло.

«Михаил Борисович, кн(язь) Тверской, сын князя Бориса Александровича, по смерти которого, последовавшей в 1461 г., он наследовал Тверской престол. Вел(икий) кн(язь) Иоанн III в 1464 г… заключил договор с Михаилом, как с братом и равным ему великим князем; не требовал для себя никакого старейшинства; дал слово не вступаться в Дом Святого Спаса, не принимать ни Твери, ни Кашина от хана… (согласовал. — В. Б.) границы их владений, как они были при Михаиле… (Тверском)» [6, т. 8, с. 155].

Зайвий раз пересвідчуємося, що в 1464 році столиця улусу Чилаукуна носила ім’я «Дом Святого Спаса» і сам Іван III — дід Івана Грозного, присягався на вірність Мещерському князеві.

Та основне на чому слід наголосити — це факт володіння династією Чингісидів із 1238 року до кінця XVI століття так званим Великим Володимирським князівством. Після розпаду його на декілька улусів нащадки великого Чингісхана очолили абсолютно всі землі майбутньої Московії.

Вести розмову про вигаданих Рюриковичів на теренах Московії після 1238 року — марна справа.


4

Московський улус


Причини, які спонукали хана Менгу-Тимура до заснування поселення Москви та Московського улусу, були досить меркантильні. Значно пізніше російські історики підвели під цей історичний факт вигадані міфи та надали їм доленосного значення. Хто має бажання оновити у пам’яті ті історичні вигадки, може звернутись до праць професора В. О. Ключевського.

Наше ж історичне дослідження піде далі своїм шляхом.

Що ж відбулося далекого 1272 року?

Сину хана Берке — Петру Ординському, того року виповнилось 22 роки. Отож, він уже був повністю самостійною і незалежною людиною. Наділяючи князя-оглана Петра землями, хан Менгу-Тимур поставив перед ним завдання їх освоїти й закрити можливий відхід з тих земель (і через них) фінського і татарського (мішари) населення.

Для виконання цього завдання Петру Ординському із колишніх володінь його батька, хана Берке, були виділені чотири ілі (роди) і переселені на землі нового Московського улусу. До тюркомовних родів, які першими переселились у межиріччя Оки і Москви, належали каракиреї, дулати, аргини тамангити.

Сучасний російський професор А. В. Пушкарьов у своїй праці «XV век. Ханы и катаклизмы» у розділі «Куликовская битва» досить добре дослідив це питання:

«Исключительный интерес представляет то, что нарисовано на надгробных плитах захоронений на Кулишках (сьогодні це територія Москви.—В.Б.). В подавляющем большинстве это знак (а есть и другие символы), называемый… “вилообразным крестом…”. Понятно, что с христианством у такого знака нет ничего общего, а вот с тамгами тюркских родов связь самая непосредственная — у тюрок на надгробных плитах выбивалась тамга рода, к которому принадлежал покойный.

Посмотрев на таблицу тамг казахских родов, можно сразу определить, что это тамга каракереев… Подобная тамга есть и в гербе Глинских, ведущих свой род от Мамая. Герб состоит из двух тамг. Одна — копия тамги дулатов (здесь вспоминается булгарский род Дуло и башня Дуло Симонова монастыря)… Во вторых, подобные тамги на могильных плитах есть не только на Кулишках, но и на старых монастырских кладбищах (Старо-Симонова монастыря Москвы и Лужецкого монастыря в Можайске). И наконец, самые старые могильные плиты в подклети Архангельского собора — усыпальнице великих князей Московских и Русских царей — точно с такой тамгой… Совершенно немыслимо, чтобы на русских монастырских кладбищах, а уж тем более в Архангельском соборе хоронили врагов.

Это позволяет сделать вывод, что каракереипервичное население Москвы и окрестностей… Может быть, из-за этого “кара” — тамга на флагах над Москвой (только над ней) черного цвета» [42].

Отже, перші Московські князі (і Петро Ординський) лежать у московському Архангельському соборі під казахською тамгою роду каракиреїв. Серед них Рюриковичів немає.

Нагадаємо, що й рід дулатів зберіг про себе пам’ять іменем башти Симоновського монастиря, який представники цього роду захищали в давні часи. Імовірно, і монастир був зведений на кошти роду після прийняття ним християнської віри.

Сьогодні важко дослідити, яка кількість населення тюркських родів у 1272—1290 роках переселилась до Московського улусу Петра Ординського. Однак, виходячи із аналогічних випадків надання улусів іншим князям-огланам, маємо право допустити, що і син хана Берке отримав у своє підпорядкування одну тьму. Тобто на терени Московського улусу переселилось не менше 50 тисяч каракиреїв, дулатів, аргинів та мангитів.

Якщо поглянути на мапу сучасної Московії, прочитавши перед цим книгу професора В. О. Ключевського «О русской истории», то побачимо, що саме в ті часи (після появи Москви) з’являються такі поселення, як: Яхрома, Волок-на-Ламі, Клин, Кашира, Лобня, Руза, Звенигород, Бронниця, Подольськ та інші. Треба пам’ятати, що під час завоювання Мещери у 1237-1238 роках хан Батий абсолютно не чіпав земель за Москва-рікою. Він повертався зі своїм військом із району сучасного Бологого та Вишнього Волочека через східну частину Смоленської та західну частину Калузької сучасних областей. Територія межиріччя Оки та Москви на ті часи була глухим, неосвоєним краєм, що простягався до далекого Смоленська.

Якщо «російські літописні зводи» на своїх сторінках під час завоювання так званої Ростовсько-Суздальської землі згадують більше двадцяти поселень, то під час відходу війська хана Батия згадується тільки один Козельськ (райцентр сучасної Калузької області РФ.—В.Б.), що доводить про відсутність поселень на тій території у XIII столітті.

У своєму військовому поході 1237—1238 років Батий збирався підкорити і Новгород, та не зумів його дістатися через весняну відлигу й змушений був повернутись. Військо хана Батия до свого Поволжя відходило новою дорогою: Вишній Волочек — Торжок — Ржев — В’язьма — Козельськ — Орел — Старий Оскал, а далі — степ.

Звичайно, землі від Вишнього Волочека до Козельська вже у той час були заселені фінськими племенами. Фінське населення, як свідчить російська історіографія, жило в лісах малими селами на дві-три хати. Отож, до рук хана Батия потрапили тільки ті, хто мешкав або випадково перебував на шляху війська. Влаштовувати облави на людей під час відходу у Батия не вистачило часу.

Розуміючи, які потужні сусіди були поруч (на заході від його нових земель), хан Батий, відходячи на південь, залишив не одну тисячу своїх військ оберігати західні кордони держави.

Цьому є доказ. На початку XVI століття, коли погіршилися відносини між Кримським ханством та Московським так званим князівством (обоє стали самостійними після остаточного розпаду Золотої Орди), Кримський хан Менглі-Гірей зажадав повернення від Московії до Криму 35 міст, які потрапили до рук московських князів у XIV—XV століттях. Варто зазначити, що майже всі міста розташовані на території сучасних Смоленської, Брянської та Калузької областей. І що ще цікавіше, кримські хани чомусь ті землі та міста називали Мещерськими.

У російській історіографії щодо цього феномену роз’яснень не існує. Цілковите замовчування.

Ось витяг із листа Кримського хана Менглі-Гірея:

«Великия Орды великого царя Менгли-Гиреево царево слово великому князю Василию Ивановичу, брату моему… Тебе Василию Ивановичи) ведомо чиним того дела: область наша к нам тянет, Брянеск, Стародуб, Почап, Новый Городок, Рылеск, Путивль, Карачев, Радогощ, те, писаные восемь городов из старины наши были, а отцу твоему великому князю Ивану мы их дали по нашему их слову, взял Одоев в головах, тридцать и пять городов из старины деда нашего были, айв дефтери посмотрев увидаешь. А с нами с братом с твоим отец твой и князь великий Иван как учинился в дружбе и в братстве на всякой год дороги наши князи наши велики взяв, к нам привозят с них» [34, т. 95, с. 153—154].

Ще у 1514 році, коли хан Менглі-Гірей писав цього листа до свого родича Чингісида — Московського князя Василя, той тільки збирав податки з його земель та возив до Криму. Заперечень з боку Московії щодо тверджень Кримського хана немає.

Можливо, що вісім названих Кримським ханом міст були завойовані у 1238 році військом хана Батия та передані ширинам, представником яких і був у 1514 році хан Менглі-Гірей. Арешту 35 міст побудував на тих землях після 1238 року рід ширинів. Хан «Бахмет Усейнов сын» і заволодів тими землями після їхнього завоювання. Тобто землі Калузької, Брянської та східної частини Смоленської областей ще з 1238 року перебували під управлінням хана Чилаукуна, за російським поданням — князя Уковича.

Тепер декілька слів про Мещеру.

У давні часи сучасне місто Калузької області Мещовськ носило ім’я Мещерські «…Мещевск, ныне уездный город Калужской губернии, который в старину… называли Мещерском…» [43, с. 5].

Усі землі від Мещерська, Калуги та Козельська на північ до Твері та Торжка у давні часи іменувались Мещерськими. А ширинський хан Чилаукун (Укович) став зватись князем Мещерським.

Що цікаво, у ХІІІ-ХІV століттях так званий Городок Мещерський (Касимов) не носив цього імені. Тюркські племена, які заселили ті землі після 1238 року, називали місто Хан-Керман, а в подальшому, коли місто Хан-Керман разом із прилеглими землями у 1445 році відійшло до Казанського ханства і стало належати синові Улу-Мухаммеда — Касимхану, воно отримало назву Касимов. І, звичайно, ніякого відношення Касимов до давнього Мещерська не мав.

Потужну лавину брехні запустили до російської історичної науки московські можновладці.

Розглянемо, як російські історичні джерела, зокрема «Большая Советская Энциклопедия» (третє видання), подають, «достоверные данные» про міста, які назвав хан Менглі-Гірей, та інші 35.

1. «Брянск, город, центр Брянской обл. РСФСР… Впервые упоминается в Ипатьевской летописи под 1146… с 1252 — “стольный” город удельного Брянского княжества. В 1356 был захвачен литов, кн. Ольгердом… В 1500 войско Ивана II овладело Б(рянском) и он окончательно вошел в состав Моск. гос-ва» [2, т. 4, с. 78].

Як бачимо, матеріал не підлягає ніякому критичному аналізу. У державі Золота Орда в 1252 році, у часи самого хана Батия, виникає «удільне Брянське князівство», але хан Батий, володар держави, відношення до цього немає. Мовчить про це «Большая Советская энциклопедия». А в 1500 році Московський князь Иван ось так захотів та й приєднав, що цікаво, без війни, Брянськ «окончательно» до «Московского государства». Хоча Кримський хан Менглі-Гірей в офіційному документі тлумачить дії князя Івана III зовсім по-іншому. І син Івана III — Василь III, жодним словом не заперечував у 1515 році своєму «старшому братові». Погоджувався. Порозумнішали московити тільки через якихось 260 років.

2. «Стародуб, город, центр Стародубского р-на Брянской обл. РСФСР… известен с 11 в. в Северской земле… В 13 в. сожжен монголо-татарами (отож, вони там були!—В.Б.), с 14 в. — в составе Вел. княжества Литовского… В 1503—1618 в Моск. гос-ве…» [2, т. 24.1, с. 429].

І в цьому випадку московська історична так звана наука мовчить про справжніх володарів міста Стародуба.

Московським історикам лише відомо, що в XIII столітті «монголо-татари» спалили місто, а в XIV столітті його загарбало Велике князівство Литовське. Дуже обмежені знання про 100 років існування міста.

Та московські академіки і професори абсолютно впевнені, що саме «Московськое государство» володіло Стародубом із 1503 до 1618 року. А ще їм відомо, що в місті князі не «водилися», бо князі Стародубські походять із «Стародубского княжества»:

«Стародубское княжество… занимавшее терр(иторию) по среднему течению р. Клязьме. Выделилось из состава Вел. княжества Владимирского ок(оло) 1218. В 1238 в Стародубе утвердилась династия кн(язя) Ивана… Удельный вес стародубских князей… был невелик. С 14 в. они начинают служить моск(овским) князьям» [2, т. 24.1, с. 429].

Звернімо увагу: саме «по среднему течению реки Клязьмы» з давніх-давен лежить місто Володимир, уякомуз 1238 року сидів хан Чингісид — «государь Великого Владимирского княжества», але, виявляється, і новий господар землі нічого не знав, що у нього під носом «утвердилась династия князя Ивана». Як кажуть самі московити, «сплошные чудеса».

3. «Карачев, город, центр Карачевского р-на Брянской обл. РСФСР. К(арачев) впервые упоминается в сер. 12 в. с 1246 после нашествия татар К(арачев) — гл(авный) город особого удела… В конце 15 в. К(арачев) отдан вел. кн. литов… Симеону Иоанновичу Можайскому, к(ото)рый присягнул вел. кн. моск(овскому) Иоанну III» [2, т. 11, с. 401].

За особистим наказом Кримського хана Менглі-Гірея Карачівська гілка ширинських князів у 1498 році присягнула на вірність Чингісиду, так званому Іванові III.

Вивчаючи цю тему детальніше, зрозуміємо, чому московити зазначили, що Карачев начебто передав не Кримський хан Менглі-Гірей, а Великий Литовський Князь Олександр. Свого часу це дуже добре пояснив хан Тохтамиш у листі до польського короля та Великого Литовсько — Руського Князя Ягайла у 1292 році. Отож, династія князів Карачевських, яка подана в «Бархатной книге» у 12 розділі за 99 номером як чернігівська, насправді є за походженням із роду ширинів.

4. «Одоев, поселок гор. типа, центр Одоевского р-на Тульской обл. РСФСР… О(доев) известен со 2-й пол(овины) 14 в., принадлежал князьям Одоевским; с 1407 до сер(едины) 15 в. был под властью Вел. княжества Литовского» [2, т. 18, с. 314].

Більше про місто Одоєв ВРЕ говорити не захотіла. Потрібно пам’ятати, що Тульський улус в XIV столітті належав роду дружини хана Золотої Орди — Тайдули. І князі Одоєвські могли оселитись на землях ханші тільки у тому випадку, якщо вони були із її роду.

5. Дуже корисно дослідити походження та належність згаданого Кримським ханом Менглі-Гіреєм так званого «Нового Городка». У російській історичній науці сьогодні під цим іменем його знайти неможливо, як і «Андреев городок». Але з «Новим Городком» дещо легше, бо знаємо, його треба шукати саме у тій Мещерській землі, про яку вів мову в 1514 році Менглі-Гірей, тобто на теренах від Козельська і Калуги до Твері. Там і знайшовся «Новий Городок».

Слухаємо Велику Радянську Енциклопедію (третє видання):

«Старица, город, центр Старицкогор-на Калининской (Тверской.—В.Б.) обл. РСФСР. Пристань на р. Волге… Осн(ована) в 1297 под назв(анием) Городок: в 1365 перенесена на берег Волги и назв(ана) Новый Городок. В 1485 в составе Тверского княжества присоединена к Моск(овскому) гос(ударст)ву. С 15 в(ека) наз(ывается) С(тарицей)…» [2, т. 24.1, с. 427].

Два останніх речення в цитаті поміняно місцями, бо московська історіографія і в цьому випадку закидала до тексту «доважок брехні», намагаючись переконати, що спочатку місто перейменували, а вже потім приєднали до Московії. Та все відбувалось навпаки. Після того як Іван III з дозволу та за вказівкою Менглі-Гірея приєднав до свого князівства Тверське, чи, як воно на той час називалось, князівство «Святого Спаса на Твері», того ж таки 1485 року місто «Андреев городок» перейменували на Тфер (Твер), а місто «Новый Городок» — на Старицю. Знищувались усі назви, що пов’язували Московського князя Івана III з династією Чингісхана.

За порадою своєї нової дружини Софії, візантійської принцеси, династія Івана III на ті роки вже була поєднана з самим Господом Богом. Згадаймо Благовіщенський собор у Кремлі та розпис стін того собору, в якому Іван III та його предки подані нащадками Бога. Тому, звичайно, зв’язок із родом Чингісхана треба було будь-яким чином заперечити. Чим і займались церква та влада.

Тепер щодо приєднання Тверського князівства у 1485 році до Московського. Дивуватись не слід. Тверське князівство завжди тяжіло до Великого Русько-Литовського князівства. А з 1475 року Кримське ханство, після приєднання до Туреччини, розпочало нещадну війну з Великим Литовським князівством за землі Південної України (Русі). У тій жорстокій боротьбі Велике Тверське князівство стало на бік Литви, в той час як Велике Московське князівство підтримало Кримське ханство. Отже, за згодою Османської імперії, яка в ті роки завойовувала Південь Європи, та з допомогою війська Кримського хана Менглі-Гірея Іван III у 1485 році нейтралізував військові сили Мещерських князів і примусово приєднав давні землі хана Чилаукуна до земель нащадків хана Берке.

Свою помилку Кримські хани зрозуміли дуже скоро. Та хоча все XVI століття докладали найпотужніших зусиль, щоби виправити свою помилку, вчинити нічого не змогли, що в результаті і призвело до загибелі ханства.

Як бачимо, Кримські хани вважали Мещерською землею терени сучасних Калузької, Брянської, Тверської та східної частини Смоленської областей. Ось тому тверські князі для них були мещерськими, а самі кримчаки ходили в Мещеру, «де ходили їхні коні», через «верхів’я річки Сосни» в Орловській області. Шила в мішку не сховаєш.

Наведемо ще одне мещерське місто, хоча їх можна наводити ще кілька десятків. Матеріал настільки цікавий, що його важко подати зараз.

6. «Вязьма, город Смоленской обл. РСФСР… Впервые упоминается под 1239. В 1403 захвачен литовскими феодалами. Окончательно присоединена к Рус. (Московському.—В.Б.) гос-ву в 1494…» [2, т. 5, с. 605].

Ми б ніколи не довідалися з російських історичних джерел, що місто В’язьма з навколишніми землями належали до дідизних земель московського царя Бориса Годунова, якби не англійський посол до Московії Джайлс Флетчер (1549—1611).

Раніше вже згадувалось про книгу Д. Флетчера, яку той написав після відвідин Московії та за якою Московська держава майже 300 років полювала. У книзі зазначено, що до володінь

Бориса Годунова належали «наследственные имения в Вязьме и Дорогобуже» [123, с. 185]. «Земля… была дарована ему и его потомству в вечное владение, каковой удел (domine) охватывал более ста немецких миль…» [123, с. 43—44].

З історичних джерел відомо, що князь Чингісид Чет прибув до Мещери на постійне мешкання у 1330 році і став родоначальником родів: Годунових, Сабурових і Вельямінових. Із роду князя-оглана Чета походить Московський цар Борис Годунов.

Ось що пише з цього приводу ВРЕ:

«Борис Годунов (1552—1605)… русский царь… сын боярина Федора Годунова (основатель рода Мурза Чет выехал на службу… из Золотой Орды ок(оло) 1330)…» [2, т. 3, с. 569].

Ще з перших років існування Золотої Орди на терени Мещерського улусу почали переселятись князі-оглани тих родів, які вже мешкали в Мещері. Міграція нащадків роду Чингісхана з улусу в улус могла відбуватись вільно, хоча, звичайно, за згодою хана (князя), куди збирався переселятись Чингісид. Особливо князів-огланів приваблювали прикордонні землі, які можна було отримати у володіння та швидше досягти успіхів у військовій кар’єрі. Саме такими землями і стали Мещерські, як це видно з поведінки роду мурзи (князя) Чета. Слід тільки пам’ятати, що у 1330 році Мещера ще не належала до Московського князівства, тож рід Чингісидів Четів прибув на службу не до Московського князя, а до Мещерського. Тобто на службу до сина Михайла Тверського — Олександра, який володів улусом у ті роки.

І в це питання московити вкинули «доважок брехні», щоби зайвий раз возвеличити свого князя.

Щодо вільної міграції князів-огланів з улусу в улус Кримський хан, син Менглі-Гірея, писав у своїх листах до Василя III:

«…Коли наш род был на Мещере, тогды наших смел ли кто смотреть на Мещеру, оно из Мещеры люди шли к нам служити, а от нас в Мещеру. А ведь мы ведаем, что нынче на Мещере не чоловек, и людей в Мещере бесерменьи нет никого, ино не у кого жити, и то… великому князю внятны мои речи были…» [34, т. 95, с. 378].

Аще раніше в 1288—1289 роках хан Тохта перекочував із своїм родом із Поволжя до Ростовської та Володимирської землі, хоча й без згоди тамтешнього хана, чому й був випроваджений назад. Нагадуємо, всі ті міграції ханів зі своїми родами чи найближчим оточенням не суперечили законам Золотої Орди. Князь-оглан мав право на такий вчинок.

Тому впродовж 1238—1400 років до Мещерської землі, що пізніше стала частиною Великого Московського князівства, перебралися десятки ханських родів, які в тих землях створили свої князівські династії: Годунови, Сабурови, Вельямінови, В’яземські, Одоєвські, Карачевські, Мосальські, Белевські, Звенигородські, Салтикови, Таруські, Подольські, Мещерські та сотні інших.

Збереглося мало документів XIII—XIV століть. А документи XIV—XV століть, як засвідчив російський професор С. Н. Вальк, є звичайними підробками пізніших часів.

В «Сборнике Императорскаго Русскаго историческаго общества» не наведено оригіналів листів кримських ханів до московських. Подаються лише коментарі до тих оригіналів та їх вільний виклад. Що з них викинуто, а що додано від себе — невідомо.

Повернімося до Московського удільного князівства кінця XIII століття. У1290 році хан Тохта знищив сина хана Берке, так званого Петра Ординського. Звичайно, під рукою хана Золотої Орди Тохти після 1291 року було багато претендентів на Московський улус, у тому числі і прямих нащадків хана Берке. Навіть за московськими офіційними літописами, у Петра Ординського було багато спадкоємців.

Та слід пам’ятати, що рід мещерських ханів Чилаукуна був проти вилучення Московського улусу із їхніх володінь. А переважна більшість роду «Бахмета Усейнова сына», в тому числі його сини Андрій та Михайло (Беклемиш), підтримала хана Тохту в боротьбі за царську посаду в Золотій Орді. Тож хан Тохта вирішив зачекати з вирішенням питання щодо Московського улусу, підпорядкувавши його собі та призначивши на улус баскака Кутлубугу. Таким чином Тохта зберіг спокій у своїх північних улусах, бо московський баскак, який, мабуть, був одним із князів-огланів його роду, діяв за безпосередніми вказівками самого хана. Саме за часів баскаків до Москви почали приєднувати сусідні землі.

«Первые московские князья выступают смелыми хищниками… Первый московский князь… по рассказу летописца… врасплох напал на своего рязанского соседа князя Константина, победил его “некоей хитростью”, т. е. обманом, взял его в плен и отнял у него Коломну. Сын этого (князя.—В.Б.)… в 1303 г. напал на другого соседа, князя можайского, также взяв его в плен и захватив можайский удел в самых верховьях р. Москвы, потом убил отцова пленника Константина и удержал за собой Коломну: теперь вся Москва-река до самого устья стала московской» [8, с. 138-139].

Маємо приклад майстерної брехні одного з непоганих російських професорів. їм потрібно було пояснювати, як приєднували до Москви перші землі. Тому й вигадали звичайних розбійників, які що хотіли, те й творили, немов би центральної влади золотоординського хана (в нашому випадку — хана Тохти) не існувало.

«По смерти Андрея великое княжество следовало Михаилу (Беклемишу.—В.Б.) как старейшему в роде… он дважды (в 1305—1308 гг.) приступал к Москве, однако без успеха…» [6, т. 8, с. 158].

Тобто на свавілля Москви зреагував Великий Мещерський Князь Беклемиш, але з невідомої причини відступив. У чому річ?

Навіть значно пізніше, у 1327 році, вже за часів Івана Калити, Московське князівство було ще настільки нікчемним (малим), що Михайло Тверський міг його винищити вщент за кілька днів. Та не зробив цього.

Ось що являв собою Московський удільний улус 1327 року:

«В первой духовной этого князя (Ивана Калиты.—В.Б.), написанной в 1327 г., перечислены все его вотчинные владения. Они состояли из пяти или семи городов с уездами. То были: Москва, Коломна, Можайск, Звенигород, Серпухов, Руза и Радонеж, если только эти две последние волости были тогда городами… Вот весь удел Калиты…» [8, с. 140].

Михайло Тверський зі своїми силами, що стояли по всьому межиріччі Оки та Волги (та ще й у Заволжі) — Кашин, Холм, Твер, Осташків і сотні інших (додамо до цього ще й людські сили татарської Мещери: Брянськ, В’язьма, Дорогобуж, Новий Городок, Почеп, Одоєв, Мещерськ, Мосальськтощо), міг взагалі стерти Московський уділ з лиця землі. Та не вчинив цього, хоча, за Ясою Чингісхана, зобов’язаний був це зробити. Якщо не вистачало сил, мав залучити військові сили хана Тохти.

І хан Тохта повинен був реагувати на свавілля Москви. Проте й він змовчав. А це є ознакою того, що саме хан Тохта давав указівки про залучення до Московського уділу Коломни, Можайська, Серпухова, Рузи тощо.

Хан Тохта у перші роки правління (1291—1295) вважав за головне позбутись впливу на справи в Золотій Орді ворожого йому сина Чилаукуна — так званого Дмитрія. Знищивши Дмитрія та призначивши на посаду глави улусу Андрія, Тохта, аби й надалі мати вплив на Мещерський улус Орди, не повернув йому назад Московський уділ, хоча ще у 1290 році знищив його володаря — Петра, сина Берке. Управляти уділом він призначив баскака Кутлубугу та наказав тому вести себе лояльно з князями-огланами Мещерської землі. Він мав підтримку князів роду Беркечара та Чилаукуна, що володіли Тмутараканським та Мещерським улусами і тримали його північний тил у боротьбі зі своїм ворогом — Ногаєм, главою улусу хана Бувала.

Саме з допомогою військових сил родів Чилаукуна і Беркечара хан Тохта в 1300 році знищив Ногая, позбавив його нащадків права на улус та приєднав його землі до свого улусу.

Таким чином хан Тохта досяг повного контролю над усіма землями Золотої Орди, і після 1300 року його влада стала необмеженою й незаперечною. Тож усе, що чинилось на території Золотої Орди після 1300 року, чинилося за велінням чи з дозволу Тохти. Після смерті Московського баскака Кутлубуги, який правив улусом із 1290 до 1305 року, хан Тохта призначив на Московський улус нового баскака, який управляв улусом до 1322 року. Свідченням чого є відхід війська Михайла Тверського від Москви у 1308 році. Бо тільки хан Тохта чи його довірена особа в улусі — баскак, могли наказати Беклемишу зробити це.

Підіб’ємо підсумки перших років становлення Московського князівства.

1. Московське удільне князівство (улус) з’явилось у 1272 році завдяки волі хана Менгу-Тимура як улус роду хана Берке. Першим Московським князем був Петро Ординський, син хана Берке, про що свідчить портрет Петра на стіні Архангельського собору Кремля — усипальниці Московських князів і тамга роду каракиреїв на могилах перших московських князів.

2. Перше приєднання земель до Московського улусу відбулося з дозволу хана Тохти за часів баскака Кутлубуги після 1300 року. Знищивши останнього свого супротивника хана Ногая в 1300 році, хан Тохта отримав необмежену владу в Золотій Орді. Тому не дивно, що до Московського улусу, по суті, власності самого хана, стали повільно приєднувати одне за одним помістя: Коломна, Можайськ, Серпухов, Руза та інші.

Із 1257 року Ростов зі своїм наділом належали до володінь Петра Ординського, а значить, після його знищення у 1290 році всі землі відійшли до власності хана Тохти. Імовірно, що Москвою і Ростовом управляв один баскак Кутлубуга.

3. Разом із Петром Ординським на землі майбутньої Московії упродовж 1272—1290 років переселилось біля 50 тисяч тюркомовних племен: каракиреїв, дулатів, аргинів та мангитів. Якщо до Мещерського та Тмутараканського улусів таке переселення, тільки інших родів, відбувалося за один-два роки після завоювання землі, то Московський улус Петра Ординського заселявся значно довше, що було пов’язано з певним спротивом деяких родів повторному переселенню та ще й на терени з християнською релігією. Але під тиском хана і під впливом керівників і старійшин родів таке переселення відбулося.

Московський улус поволі почав спинатись на ноги.

* * *

Дослідивши першоджерела російської та світової історичної науки, ми змушені констатувати, що концепція викладу російської історії, згідно з якою Московська держава повстала із слов’янських племен під керівництвом роду князів династії Рюриковичів, є стовідсотково хибною, вигаданою.

І. Російська держава виникла на теренах фінських племен, які впродовж 1237-1238 років були завойовані тюркськими військами хана Батия і стали частиною створеної ханом держави — Золота Орда. Під час завоювання була повністю винищена династія князів Рюриковичів. Хан Батий завойовані землі так званих Великих Володимирського і Рязанського князівств розподілив між своїми братами: Беркечаром, Чилаукуном і Мухаммедом, а хан Менгу-Тимур у 1272 році заснував місто Москву і Московський улус. З тих часів з’явились нові імена земельних володінь.

Ось улуси, які повстали на землях Великого Володимирського і Рязанського князівств:

Великий улус хана Беркечара,

Великий улус хана Чилаукуна,

Великий улус хана Мухаммеда.

Із 1272 року з’явився удільний Московський улус хана Петра Ординського (роду Берке), який з 1328 року отримав статус Великого Московського улусу Кулхана, у московському поданні — Івана Калити.

ІІ. Разом із ханами Чингісидами до їхніх нових улусів прибули їх тюркомовні племена. Кожен князь-оглан отримав чотири ілі (роди). Таким чином, до так званих Великих Володимирського і Рязанського князівств упродовж 1238—1290 років переселилося не менше 200 тисяч тюркомовного населення.

Кожен князь-оглан із роду Чингісхана, а тих у «колисці московитів» з’явилося чотири:

хан Чилаукун,

хан Беркечар,

хан Мухаммед,

хан Петро Ординський,

отримав по одній тьмі. Разом із військом на нові завойовані землі прибули їхні сім’ї та члени родин. Можна вважати, що в нових улусах Мещери та Тмутаракані кількість місцевих фінських племен і прибулих тюркомовних була однакова.

Починаючи з кінця XIII століття фінські й тюркські племена проживали і розвивалися на одній території, в одній державі. Саме з фінських і казахських (тюркомовних) племен упродовж XIII-XVIII століть повстав народ московитів.

ІІІ. Починаючи з часів завоювання Мещери і Тмутаракані, місцева Православна церква повністю перейшла на службу до завойовників. Уже перший Митрополит Золотої Орди Кирило тримав свою кафедру при ставці золотоординського хана.

«До татарського нашествия разделение русской земли на маленькие княжества и сохранение постоянной связи церкви с Константинополем были гарантией независимого положения ее владык. Но в это время они решили стать под защиту новой власти. Митрополит Кирилл стал жить при дворе самого хана. Милостивая грамота Менгу-Тимура и щедро раздававшиеся его приемниками ярлыки были наградой за это положение» [114, с. 46].

Московська православна релігія стала однією із ідеологій Золотої Орди: на перших порах одночасно із тенгріанством, а пізніше — разом із мусульманською релігією.

У зв’язку з тим, що Галицько-Волинське князівство не належало до Золотої Орди, Мещерські та Тмутараканські землі (тобто майбутня Московія) ще з часів завоювання мали свого золотоординського митрополита.

Навіть російські енциклопедичні словники XIX століття визнавали факт існування з 50-х років XIV століття окремих так званих Західної і Східної митрополії.

Ось що писав один із них у 1847 році: «Алексий св(ятой) митрополит… Род(ился) в Москве в 1293 г., был избран в митрополиты в 1354 г. вел(иким) кн(язем) Симеоном Гордым. Около того же времени, константинопольский патриарх Филофей назначил в России другого митрополита, Романа… С тех пор западная митрополия отделилась от восточной…» [6, т. 1, с. 178].

Не станемо звертати увагу на звичайну московську брехню, начебто Київська митрополія відділилась від Московської (Західна від Східної). Це звичайна московська забаганка: Москва у всьому має стояти вище Києва.

Перед митрополитом Романом так звана Західна митрополія мала на своєму престолі чотири митрополити, рівно стільки, як і золотоординська митрополія. Однак, що цікаво, зовсім інших.

Московський улус з дня своєї появи у 1272 розвивався як складова частина Золотої Орди і належав до спадкових земель роду Чингісхана.

Література

1. Кавелин К. Д. Мысли и заметки о русской истории // Вестник Европы. — 1866. — Т. II.

2. Большая Советская Энциклопедия. — 3-е изд. — М., 1969—1978.

3. Лтопис Руський / За 1патським списком переклав Леонщ Махновець. — К.: Дншро, 1989.

4. У варов А. С. Меряне и их быт по курганным раскопкам. — М.: Синодальная типография, 1872.

5. Спицын А. А. Владимирские курганы // Известия Императорской археологической комиссии. — СПб., 1905. — Вып. 15.

6. Справочный Энциклопедический словарь: В 12 т. — Изд-во К. Крайя, 1847-1855.

7. Ключевский В. О. Исторические портреты. — М.: Правда, 1990.

8. Ключевский В. О. О русской истории. — М.: Просвещение, 1993.

9. Белорыбкин Г. Н. Монголо-татарское нашествие / Пензенская энциклопедия. — М., 2001.

10. Белорыбкин Г. Н. Мохши (Нуриджан, Наручадь) / Пензенская энциклопедия. — М., 2001.

11. Иоанн де Плано Карпини. История Монгалов; Вильгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. — СПб.: Изд-во А. С. Суворина, 1911.

12. Греков Б. Д., Якубовский А. Ю. Золотая Орда и ее падение. — М., 1950.

13. Рашид-ад-дин. Сборник летописей / АН СССР. — М. -Л., 1946— 1960. — Т. 1-3.

14. Сафаргалиев М. Г. Распад Золотой Орды. — Саранск: Мордовское книжное издательство, 1960.

15. Тизенгаузен В. Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Извлечение из сочинений арабских. — СПб., 1884. — Т. I.

16. Тизенгаузен В. Г. Сборник материалов, относящихся к историй Золотой Орды. Извлечение из персидских сочинений, — М-Л., 1941. — Т. II.

17. П. Лебедев В. Загадочный город Мохши. — Пенза: Пензенское книжное издательство, 1958.

18. Карамзин H. М. История государства Российского: В 12 т. — М.: Московский рабочий слог, 1993-1994.

19. Ратшин А. Полное собрание о всех бывших в древности и ныне существующих монастырях и примечательных церквах в России. Составлено из достоверных источников. — М.: В Университетской типографии, 1852.

20. Храповицкий А. В. Памятные записки А. В. Храповицкого статс- секретаря Императрицы Екатерины Великой. — М.: В/о Союзтеатр СТД СССР, 1990. — Репринтное воспроизведение издания 1862 года.

21 . Полное Собрание Русских Летописей (ПСРЛ), изданное по Высочайшему повелению Археологическою Комиссиею. — Том первый. I. II. Лаврентиевская и Троицкая летописи. — СПб.: В типографии Эдуарда Праца, 1846.

22. Григорьев В. В. О Достоверности ярлыков, данных Ханами Золотой Орды русскому духовенству. — Москва, 1842.

23. Bendefy L. Az ismerelten Julianusz. Az elgo magyar asziakutato eletrajza es kritikai meltatasa. — Budapest, 1936.

24. Родословная книга Князей и Дворян Российских и выезжих… Изданная по самовернейшим спискам. — М.: В Университетской Типографии у Н. Новикова, 1787.

25. Молчановский Н. Очерки известий о Подольской земле до 1434 года. — К.: Типография Императарскаго университета Св. Владимира, 1885.

26. Юрченко А. Г. Русский князь на монгольском пиру. — СПб., 2003.

27. Белинский В. Б. Страна Моксель, или Открытие Великороссии. — К.: Вид-во 1меш Олени Телии, 2009—2010.

28. Данияров К. К. Альтернативная история Улыса Жошы — Золотой Орды. — Алматы: Издательский дом «Жибек Жолы», 1999.

29. Данияров К. К. Альтернативная история Казахстана. — Алматы, 1998.

30. Данияров К. К. История Чингисхана. — Алматы, 2001.

31. Руммель В. В., Голубцов В. В. Родословный сборник русских дворянских фамилий. — СПб., 1887.

32. Московский Кремль. Успенский Собор. — М.: Государственный историко-культурный музей — заповедник «Московский Кремль», 1995.

33. Московский Кремль. Архангельский Собор. — М.: Государственный историко-культурный музей — заповедник «Московский Кремль», 1995.

34. Сборник Императорскаго Русскаго историческаго общества (РИО). -СПб., 1895. -Т. 95.

35. Федотов Г. П. Святой Филипп митрополит московский. — М., 1991.

36. Вельяминов-Зернов В. В. Исследование о Касимовских царях и царевичах. — СПб., 1863.

37. Большая Советская Энциклопедия. — 1-е изд. — М., 1926—1947.

38. Энциклопедический словарь/ Издание: Ф. А. Брокгауз и И. А. Ефрон. - СПб., 1890-1907.

39. Большая Советская Энциклопедия. — 2-е изд. — М., 1950-1958.

40. Ирек Биккинин. Татарская аристократия Темниковского княжества и ее потомки // Татарская газета. — Казань.

41. Иловайский Д. И. История Рязанского княжества. — М., 1884.

42. Пушкарев А. В. XVвек. Ханы и катаклизмы. — СПб., 2006.

43. Смирнов М. И. О князьях Мещерских XIII-XV вв. — Рязань, 1904.

44. Чивилихин В. Память. — М.: Художественная литература, 1984.

45. История Казахстана с древнейших времен до наших дней: В 5 т. — Алматы, 1997.

46. История Казахстана (очерк). — Алматы, 1993.

47. Чокан Валиханов. Избранные произведения. — М., 1987.

48. Родословное древо тюрок. Сочинение Абулгази, хивинского хана. Перевод и предисловие Г. С. Саблукова. — Казань, 1906.

49. Рюи Гонзалес де Клавихо. Дневник путешествия ко двору Тимура. - СПб., 1881.

50. Английские путешественники в Московском государстве в XVI в. -М., 1937.

51. Бичурин И. Я. Историческое обозрение ойратов или калмыков с XV столетия до настоящего времени. — СПб., 1834.

52. Большая Энциклопедия / Под ред. С. Н. Южакова. — СПб.

53. Полное Собрание Русских Летописей (ПСРЛ), изданное по Высочайшему повелению Археологическою Комиссиею. — СПб., 1863. — Т. XV. Летописный сборник, именуемый Тверскою летописью.

54. Тверь в 1674 году, по Пальмквисту. — Тверь, 1902.

55. КубаревА. Г. Калязинский некрополь: Город Калязин Тверской губернии. — СПб.: ВИРД, 1997.

56. Раздорский А. И. Историко-статистические описания епархий Русской православной церкви. 1848-1914. — СПб., 2007.

57. Покровский И. М. Русские епархии в ХVI-ХIХ вв., их открытие, состав и пределы. — Казань, 1913. — Т. II.

58. Матисон А. В. Духовенство Тверской епархии XVIII — начала XX веков: родословные расписки. — СПб.: ВИРД, 2002.

59. Скворцов Д. Замечательные рукописи архиепископа Феофилакта Лопатинского в Тверской семинарской библиотеке. — Тверь, 1891.

60. Голубинский Е. История русской церкви. Период 2-ой Московский. — М., 1917.

61. Русское духовенство. — Берлин, 1858.

62. Евдокимов Иван. Каталог преосвященных архиереев Тверских учителя Ивана Евдокимова. — Тверь, 1888.

63. Грамоты Краснохолмского Николаевского — Антониева монастыря. — Тверь, 1904.

64. Колосов В. Житие и страдание святого благоверного и великого князя Михаила Ярославича Тверского. — Тверь, 1899.

65. Манухина Т. Святая благоверная княгиня Анна Кашинская. — Париж, 1954.

66. Иконы Твери, Новгорода, Пскова. XV—XVI вв. — М., 2000.

67. Корсунский И. Н. Высокопреосвященный Савва Архиепископ Тверской // Русский вестник. — 1897. — № 1—3.

68. Церковные деятели средневековой Руси. — М., 1988.

69. Ричард Пайпс. Россия при старом режиме. — М.: Захаров, 2004.

70. Р азрядная книга 1475—1498 гг. — М., 1966.

71. И. Лаїиков Ф. Ф. Архивные данные о бейликах в Крымском ханстве // Труды Археологического съезда в Одессе в 1884 г. — Одесса, 1889. — Т. IV.

72. Татищев В. Н. История Российская: в 7 т. — М. -Л., 1962—1968.

73. Яценко Б. «Слово о полку Ігоревім» та його доба. — К., 2000.

74. Яценко Б. Історія першого видання «Слова о полку Ігоревім». — К., 2006.

75. Яценко Б. Слово о полку Ігоревім як історичне джерело. Таємниці давніх письмен. — К., 2006.

76. Энциклопедический словарь. Товарищества «Бр. А. и И. Гранат и К"»: В 58 т. - М., 1891-1948.

77. Записки Императорскаго Одесскаго общества истории и древностей: В 33 т. — Одесса, 1848-1919.

78. Спицын А. А. К истории заселения Верхнего Поволжья русскими. — Тверь: Типография губернского правления, 1905.

79. Спицын А. А. Расселение древнерусских племен (По археологическим данным). — СПб.: Типография «В. С. Балашов и К», 1899.

80. История отечества. Очерки истории России IX - нач. XX вв. — М., 1991.

81. Корсаков Д. А. Меря и Ростовское княжество. — Казань: Университетская типография, 1872.

82. Большая Медицинская Энциклопедия. — 3-є изд. — М., 1974—1988.

83. Богданов А. П. Курганное племя Московской губернии: (Из московских Университетских известий). — М., 1865. — № 3.

84. Богданов А. П. Материалы для антропологии курганного периода в Московской губернии // Известия Общества любителей естествознания, состоящаш при Императорском Московском Университете. — М., 1867.

85. Богданов А. П. Меряне в антропологическом отношении: (Из протоколов антропологической выставки). — М., 1879.

86. Седов В. В. Этногенез ранних славян. — М.: Вестник Российской Академии наук. — Т. 73. — № 7.

87. Вовк Ф. К. Студії з української етнографії та антропології. — К.: Мистецтво, 1995.

88. Екатерина II. Размышления о проекте истории России XVIII в. Изданы А. Ф. Бычковым: [письма и бумаги Императрицы Екатерины И]. - СПб., 1873.

89. Уваров А. С. Две битвы 1177 и 1216 годов по летописям (по археологическим изысканиям). — М.: Синодальная типография на Никольской улице, 1870.

90. Соловйов С. М. Чтения и рассказы по истории России. — М.,

1989.

91. Березин И. Н. Внутреннее устройство Золотой Орды (по ханским ярлыкам). — СПб.: В типографии Императорской Академии Наук, 1850.

92. Березин И. Н. Тарханные ярлыки Тохтамыша, Тимур- Кутлука и Саадет-Гирея с введением, переписью, переводом и примечаниями. — Казань: В типографии университета, 1851.

93. Березин И. Н. Очерк внутреннего устройства Улуса Джучиева. — СПб., 1863.

94. Приселков М. Д. Ханские ярлыки русским митрополитам. — Петроград: Типография «Научное дело», 1916.

95. Лимонов Ю. А. Владимиро-Суздальская Русь. — JL, 1987.

96. Шишкин Н. И. История города Касимова с древнейших времен. — Рязань, 1891.

97. Александр Невский. — М.: Граница, 1993. — (Серия «Защитники земли Русской»).

98. Владимир Мономах. — М.: Граница, 1993. — (Серия «Защитники земли Русской»).

99. Гумилев Л. Н. В поисках вымышленного царства. — СПб., 1994.

100. Гумилев JI. Н. Меня называют евразийцем. — Алматы: Жалын, 1991.

101. Гумилев Л. Н. От Руси к России. — М.: ЭКСМО, 2008.

102. Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая Степь. — М.: ACT, 2007.

103. Миникарта. Владимир. Владимирская область. — М.: Изд- во РУЗ Ко, 2003.

104. Лызлов А. И. Скифская история. (Издана Николаем Новиковым). — М., 1787.

105. Лызлов А. Скифская история. — М.: Наука, 1990.

106. Юрченко А. Г. Христианский мир и Великая Монгольская империя. Материалы францисканской миссии 1245 года. — СПб.: Евразия, 2002.

107. Толстой М. В. Разсказы из истории Русской Церкви. — М., 1865.

108. Толстой М. В. Древние святыни Ростова Великого. Сочинение Графа М. Толстого. — М., 1847.

109. Толстой М. В. Книга, глаголемая описание о российских святых, где и в каком граде, или области, или монастыре, или пустыне пожеве и чудеса сотвори всякого чина святых… — М., 1888.

110. Толстой М. В. Патерик Свято-Троицкий Сергиевой Лавры, или Происхождение северо-восточного русскаго иночества. — М., 1893.

111. Белозерский Н. М. Монгольский период // Фонд (ф. 204). — К. -№19

112. Кобрин В. Б. Власть и собственность в Средневековой России (ХV-ХVI вв.). - М., 1885.

113. Будовниц И. У. Монастыри на Руси и борьба с ними крестьян в ХIV-ХVI вв. - М., 1966.

114. Валишевский К. Иван Грозный // Репринтное воспроизведение издания 1912 года. — М.: ИКПА, 1989.

115. Вернадский Г. В. Начертание русской истории. — СПб., 2000.

116. Иловайский Д. И. Начало Руси. — М.: Чарли, 1996.

117. Иловайский Д. И. Собиратели Руси. — М.: Чарли, 1996.

118. Белинский В. Б. Страна Моксель. — Смоленск: Книжный клуб «Посох», 2009.

119. Чуев Ф. Сто сорок бесед с Молотовым. — М.: ТЕРРА-ТЕЯКА, 1991.

120. Федорова Е. В. Императорский Рим в лицах. — Изд-во Московского университета, 1979.

121. Горский А. Александр Невский // Родина, — М., 1993. — № 11.

122. Православный Собеседник. — СПб., март 1859.

123. Исаак Масса. Краткое известие о Московии в начале XVII в. — М., 1937.

124. Кордт В. А. Библиографические заметки об иностранных путешественниках по России до конца XVII века. — К., 1893.

125. Кордт В. А. Материалы по истории русской картографии. — К., 1906. -Вып. 1.

126. К ордт В. А. Материалы по истории русской картографии. — К., 1910. - Вып. 2.

127. Кордт В. А. Чужоземні подорожі по Східній Європі до 1700 p. — К., 1926.

128. Полунин Ф. А. Географический лексикон Российского государства. — М., 1773.

129. Татищев В. Н. Судебник государя царя и великого КНЯЗЯ Иоанна Васильевича и некоторые сего государя и ближних его указы. — М.: В Университетской типографии у Н. Новикова, 1786.

130. Панков В. А. Иду Мещерой. — М., 1984.

131. Кошелевский В. Н. Город Кашин. — Калинин, 1988.

132. Басукинский А. Н. Село Городня. — Калинин, 1955.

133. Цветков Д. А. Старица и окрестности. — М., 1977.

134. Ильин М. А. Города и районы Калининской области. — М., 1978.

135. Білінський В. Б. Країна Моксель, або Московія. — 2008. — Т. 2.

136. Сообщение, читанное в этнографическом отделении Императорскаго Русскаго географическаго общества 13 мая 1869. Николаем Барсовым. — СПб., 1869.

137. Русский энциклопедический словарь. Издаваемый проф. И. Н. Березиным. — СПб., 1873-1879.



Білінський Володимир Броніславович

Москва Ординська

(XIII—XVI століття)

Історичне дослідження

Редагування і коректура О. Брегус

Комп’ютерне верстання Ю. Попсуєнка


































home | my bookshelf | | Москва Ординська |     цвет текста   цвет фона