Book: Вирвані сторінки з автобіографії



Вирвані сторінки з автобіографії

Марія Матіос

Вирвані сторінки з автобіографії

Дайджест

«ВИРВАНІ СТОРІНКИ З АВТОБІОГРАФІЇ» —

нерівний, «горбистий», як моє дотеперішнє життя,

як піки гір, де я народилася.

Ви будете зашпортуватися.

В іменах, подіях і датах.

Бо тут є ЖИТТЯ.

Бо ці сторінки писалися в різні часи -

люті часи і часи прекрасні,

писалися під різним настроєм,

у блокнотах, у газетах,

на квитанціях комунальних «платіжок»,

в листах, але найбільше -

пам'яттю і в пам'яті.

Тут багато свого і чужого,

переплетеного з «моїм»

якимсь незбагненним чином.

Але дайджест - лише незначна частинка того,

про що я хотіла би сказати, поки можу говорити.

Решта - у повній версії книги,

на якій сохне друкарська фарба.

Велика частина мого життя - цілковита гойданка,

що злітає-падає під одним девізом:

«Або на палю, або на гак».

Але це ще не автобіографія.

Це кілька вибраних секунд мого життя

і життя інших, які вчили мене,

як ТРЕБА чи як НЕ ТРЕБА жити.

Це - лише кілька сторінок із чернетки,

яка ніколи не буде переписана.

Чернетка, що називається МОЄ ЖИТТЯ,

писана від руки.

Коли власної, коли чужої,

коли сльозою, коли сміхом.

Проте ексклюзивно.

Тому вона неприступна хакерам. Дизайнерам.

Її неможливо відретушувати фотошопом.

Виправити - також.

Хіба - лише доповнити.


«Увесь цей час за мною біжить

безконечно жалісливе

«Марічко, верніться!» —

але так само безконечно

вперто мені не уривається

терпець дотепер бігти босоніж

Планетою Життя, чуючи,

як гарячі зашпори розтинають

голі підошви, проте мені

не спадає на думку

вернутися у світ якийсь

тепліший, м'якший,

не такий колючий

і не такий безжальний...»

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ

«Ти знаєш, що Ти - Людина?!»

(Василь СИМОНЕНКО).

«Безличник не має лиця, безвірник не має віри».

(Зі слів моєї бабці Гафії Іллівни МАТІОС на прізвисько Соломон із села Розтоки на Буковині).

 Окрім дзеркала, подеколи я зазираю в паспорт.

Дзеркало не лукаве - правдиве. Воно тільки байдуже констатує реальність, а більш нічого. Ось він: твій блиск або тьмяність очей - зморщечки - «ямочки» - «веснянки» - сивина. Та мало що фіксує безстороннє дзеркало! Воно - як правдива жінка, що завжди каже нелукаву правду чоловікові, якого любить. Можливо, каже подеколи занадто недипломатично, так, ніби бере дефіцитний тепер макогін до рук чи (швидше!) дає лупня в чоло. Але при тому - каже. Правду.

А ось папір і те, що на папері... Документ - то жінка кокетлива. Яка і до правди не підступиться, але й брехню не наважиться озвучити. Хіба лише нагадає, що ти - Живий. Живий, якщо вдивляєшся в ці сторінки - зі своїми безтурботними, наївними чи байдужими очима на фото в 16, 25, після 45-ти. Зі штемпелями про переїзди - реєстрації - розлучення - злучення - дітей - групу крові - приватизацію і т. д. Таке ненавмисне кокетство із посвідченням власної персони має свої переваги: гортаючи «паспортний» життєпис - ти перекидаєш сторінки свого Триваючого Життя. І це чудово! Бо в тебе ще є час.

Є час на добрі слова і добрі справи. Є час на людей. На себе. На опір злу. На молитву. Прокльони. Гріхи і покаяння. Сумнів. Гнів. Любов і ненависть. Спокусу. На все-усіське, що придумано не нами!!!!!!!!! А якщо так - то ще є час на ЖИТТЯ. І це - велике щастя, про яке ми не думаємо. Чи намагаємося не думати.

Як добре, що в людини дві «сповідальні», два духівники, які не мають жодного стосунку до правдивого духовного та, власне, й фізичного життя людини:

1. дзеркало

2. паспорт

Дві дати, внесені в обов'язковий «маркер» - дата народження і дата видачі паспорта (а його за життя можуть видавати -надцять разів), дають неймовірне відчуття Свободи й особистої Безпеки кожному, хто ще Живий.

Бо ти не вибирав ні часу, ні місця свого народження, ти не обирав і не призначав собі батьків. Ти не програмував для себе нічого. Тебе просто хтось із любові, безвиході чи цілком бездумно поселив у цьому світі - тебе хтось Народив, щоб ти міг Жити. Тобто розпоряджатися своїм життям. (Це вже інша справа, як розпорядиться твоїм життям іще одна примхлива пані - Доля. Як відредагують твоє життя Люди. Обставини. Час і т. д.).

Але не об тім зараз мова.

Гортаючи сторінки власного паспорта, розумієш: ось тут, на цьому клаптику паперу, сконцентровано твоє життя. Скупо так - ніби крадено. Скромно так - майже сиротливо. Коли каліграфічно. Інколи - не дуже розбірливо. Проте навіть оці - від руки писані десять-дванадцять слів-фіксаторів - це мітки твого життя.

Як добре, Господи, що Ти позбавив людину найголовнішого знання: знання тієї дати, що з'являється (через риску) - після першої.

Зате, як добре, Господи, що, доки тягнеться риска довжиною в Життя, - кожен має можливість не тільки робити, а й думати. Як сказала би моя велика землячка О. Кобилянська, думати «про повільну минучість часу». І неминучість усіх наших і не-наших діянь і не-діянь також, думаю я.

«Вирвані сторінки...» - це ще не вся автобіографія. Вірю, що у мене ще є час для цього. А якщо ні - то моє дотеперішнє життя у двох століттях і двох тисячоліттях уже дало таку мозаїку з подій і їхніх учасників, що доповнити його (при потребі) зможуть колись інші. Але цією книжкою я хочу бодай контурно залишити правдивий профіль епохи, в якій минули мої перші півстоліття. Фіксація часу, консервація епохи у невигаданих іменах, датах і подіях, на мою думку, - найбільш правдиві свідки окремої людини на тлі історії.

«Вирвані сторінки...» - це, якщо хочете, стовідсотково книжка про сучасність. Про час, про себе і про багатьох інших людей у часі. І це моя відповідь усім моїм прихильникам і опонентам, які нетерпеливлять мене одним із численних запитань: ЧОМУ Я НЕ ПИШУ ПРО ТЕПЕРІШНЄ?

О-о-о! Ще як пишу! Хіба що лише не чужою кров'ю, але таки по живому. Бо поки людина живе - вона сучасна. Отже, сучасні її думки і дії, і те, що вона і як робить - також сучасне. Але це вже якою філософією послуговуватися, від якої філософії відштовхуватися - що є сучасним?

Годинник «Константін Вашерон» на руці чи постмодернізм у літературі?

Спустошений світ без Бога чи більш удосконалені технології для вбивства будь-якого життя?

Витравлювання моральних законів чи насадження закону виживання нахабнішого?

Кожен свій час має свою філософію і, як не парадоксально це звучить, одночасно позбавлений філософії. Розумна людина завжди вважає, що час, в якому вона живе, позбавлений будь-якого раціонального тлумачення. Бо, якщо третина чи четвертина людства страждає або гине від голоду, а масний український чорнозем, зарослий бур'яном, дає лише урожай «Майбахів» одному відсоткові вибраних, але не перетруджених роботою і не переобтяжених докорами сумління, то філософія котрого з філософів і з якої епохи може бути застосована до такого сучасного часу? Я вже не торкаюся глобальніших, глибших проблем сучасності. Проте моя внутрішня віра і людська впертість збігаються в одній точці: всі коди сучасного і майбутнього «зашифровані» в минулому. І якщо ми не здатні розкодувати послання з минулого - ми не є спроможні продукувати продуктивне майбутнє із теперішнього дня.

Теперішнє - це я і те, що мене турбує, на які алюзії наштовхує, до яких думок чи дій спонукає. Іншого сучасного нема.

15 липня. 2010 р., Україна

«МАРІЧКО, ВЕРНІТЬСЯ!»

«Августонько, ти залишилася, вірною твоїй Батьківщині, вона не розкішна, не чарівна, вона тебе виростила, в її найтихіших самотніх закутках криється те, що ти любиш... ти не можеш її залишити тільки тому, що вона не має гарного обличчя...

Я залишуся цій Батьківщині вірною, вірною до смерті, нехай мене сто разів висміють, що я прилипла, як селянин, до землі. Ну, то я селянин!

А вони вмирають із туги за Батьківщиною».

(Ольга КОБИЛЯНСЬКА в листі до Авґусти КОХАНОВСЬКОЇ).

* * *

- Марічко-о-о-о-о! Верніться-я-я! Марічко-о-о-о!!! - задихаючись від морозу і бігу одночасно, кричить бабця Василина у білий, безконечно непорочний простір гір, укритий товстезним шаром неторканого снігу, на бігу то скидаючи, то закутуючи цвітасту - у ружі - хустку круг голови. Без верхньої одежі, в незмінній вишитій сорочці, у горботці-запасці, серед заметеного снігами хутора, вона скидається на біблійну Рахіль, що розпачливо рятує свою дитину.

- Марічко... верніться, прошу вас, застудитеся, заслабнете, Марічко! Верніться! - відсапуючись від несподіваного «марафону», просить задихана бабця, уже не біжучи - лише ступаючи вузенькою стежкою, між білих кучугур.

Може, бабця навіть плаче - бо раз у раз витирає змокріле обличчя ружевою хусткою.

Але хіба я її чую?! Хіба я знаю, що таке сльози розпачу і любові упереміш?!

...Вовняна зелена сукеночка у великі білі горохи лопотить на мені, як лопотить од вітру вершечок старезного бука неподалік. А я, боса-босіська!!!

скачу, ніби молоденьке козеня, колючою білою стежкою, прокопаною чи то дідом Онуфрієм, чи татом Василем від будинку до незамерзаючого навіть узимку корита, з якого ми беремо воду для їжі, і може, мою чорну голівку й не видно з-поміж тих кучугур. Від хати до корита - добрих півсотні метрів: є де розбігтися. Далеко позад мене вже лише хекає бабця Василина. Але навіщось мені конче - а хоч би що! - потрібно добігти до того корита і зачерпнути руками води!

Гострий сніг впивається шпильками в підошви, сукенка ледь не примерзає до тільця - а я підскакую між чистими стінами снігу, хапаючи жменями сніг до рота - і несказанно тішуся своїй витівці: ага, я від баби утекла, я від діда утекла, хіба що лише не кочуся отим котигорошком, про якого вчора на ніч розказувала мама... а поки на хутір повернеться мама з татом... я, боса, ще встигну поскакати козичкою під розпачливий акомпанемент бабусиного «Марічко, верніться!»... ще встигну нахапати стільки морозу в груди, що його якраз вистачить заробити легеневу хворобу, яка невідступно ітиме за мною багато років жменями фтівазіту, борсуковим салом і білими халатами; хворобу, яка відбере можливість ходити до дитячого садочка, яка ніколи не навчить мене бавитися з ляльками - лише потоваришує мене із самотністю, а згодом сотворить культ співчуття до всіх, кого болить... Мабуть, тому я так люблю оті прості й щирі чотири рядки мого чудового земляка і правдивого поета Бориса Бунчука:

Поезіє!

Журо і віро!

Допоки слово буде жить,

Твоєї істинності міра -

Людино, що тебе болить?!

О, але поки це буде... до того я ще встигну назавжди закарбувати очима і пам'яттю чисту серцевину калейдоскопічного безмежжя моєї дідизни і батьківщини - серцевину отого крихітного хутора Сірук, що затиснутий смерековими і буковими піками, як оборонними валами, де в білих привидах снігу тоді тулилося лише чотири хати - Томнюків, Матіосів, Романюків і ще одних Матіосів. А ще я встигну назавжди запам'ятати, як тоді вперше і востаннє в житті татовий ремінь трохи розігрів задубіле на морозі моє сраченя під речитатив найжалісливішої на світі бабусі Василини перед сином («Не бийте, Василю, малу холєру, вона ще не розуміє, що то може пошкодити...»), і свої намертво стиснуті зуби (аби лише не заплакати!)...

Цей найбільш гострий спогад-видиво з дитинства не потьмарився й досі ні найдивовижнішими дивами і красотами світу, баченими на власні очі, ні найгострішими відчуттями, що вражали моє жіноче серце у час пристрасті чи болю. Бо саме відтоді, з трирічного віку, з йорданських снігів 1963 року, з білого хутора Сірук, загубленого між десятком таких самих знелюднених по війні буковинських хуторів, я знаю, що я - Людина.

Що я робила три роки перед цим, не знаю. Точніше, не пам'ятаю. Мабуть, так само, як і по тому, у пахучій царинці-пасовищі, пила ще паруюче молочко з медом («просто з-під корови», кажуть на Буковині) із білого горнятка в зелену квіточку, яке зберігається тепер у мене в Києві;

мабуть, їла сир зі сметаною із дерев'яної надщербнутої мисочки, яку згодом моя тітка подарувала мені на весілля;

зазирала, певно, під дідові верстати у майстерні, яка була розміщена у заглибленні гори, а вже на «даху» майстерні стояла наша розкішна (як мені здавалося), майже квадратна дерев'яна хата під бляхою;

дивилася, певно, крізь вікно, як посеред білої днини риють схили обсадженого нагідками городу дикі свині зі своїми маленькими чорними дітками...

Щось, я мабуть, робила і до трьох років. Бо все це подеколи зринає перед очима так ясно, так гостро, ніби з учорашнього дня. Але те, що я Людина, я усвідомила саме тієї миті, - біжучи босою не зимовим хутором - Планетою. І на Планеті нас було лише троє: сніг, бабця і я. Мені навіщось - кров із носа! - потрібно було будь-що добігти до незамерзлого корита з питною водою, зачерпнути її дірявими дитячими долонями і фонтанчиками запустити в біле небо.

І увесь цей час за мною біжить безконечно жалісливе бабусине «Марічко, верніться!» - але так само безконечно уперто мені не уривається терпець дотепер бігти босоніж Планетою Життя, чуючи, як гарячі зашпори розтинають голі підошви, проте мені не спадає на думку вернутися у світ якийсь тепліший, м'якший, не такий колючий і не такий безжальний...

Тепер я розумію: саме той біг босоніж снігом не тільки не атрофував мою впертість, але назавжди загартував рецептори болю.

Без того бігу я ніколи б не стала тією, ким я є.


...У школі, коли нам «душу-травмуюче» розказували про подвиг комсомолки Зої Космодем'янської, про підпали нею фашистських складів (чи чого там іще) в одному з підмосковних сіл; про те, як німці-фашисти вели її на страту босоніж снігом, як прилюдно вішали - я так гірко плакала, як плакали раніше чи не всі радянські жінки, уперше дивлячись індійські фільми. Але нам не розповідали, скільки цивільних людей заплатило тоді життям за оте підліткове геройство.

У семирічному віці я плакала і за генералом Карбишевим у партері Чернівецького театру, щосили стискаючи мамину руку... а імітовані холодні води лилися з-під софітів на полоненого радянського генерала - і він крижанів на сцені на моїх очах, аж поки не зробився суцільною білою брилою. Я не знала тоді про існування театральних спецефектів. І мені серце розривалося на дрібні осколки від жалю до людей, що натурально страждали на сцені.

Сила мистецтва? Виховання? Дитячий комплекс? Ні те, ні друге, ні третє. Я не знаю, як це називається у психологів, соціологів та усіх фройдів. По-людськи воно називається співпереживання, співчуття, передане батьківськими генами, - і ніяк інакше воно не називається. І співчуття, як і людське в людині загалом, не залежить ні від часу, ні від ідеологій, ні від людей.


Проте, я добре пам'ятала власні відчуття босих ніг на снігу - і свою затятість, щоби лишень добігти до води, поборюючи вогонь йорданського снігу у підошвах.

Тоді, звичайно, я не розуміла та й не знала (не лише силою віку, але й через жорстокий ідеологічний час) про природу людських страждань воєнних і повоєнних часів, про те, що на моїй землі, отам, просто-таки на моєму хуторі Сірук, земля на той час ще не загоїлася від апокаліптичних бід і кривавого людського болю.

Але гостре відчуття чужого страждання до мене прийшло через книжки, які читала мені мама, через перші театральні враження, коли ми їздили до театру майже за сотню кілометрів до Чернівців, а найбільше - таки через шкільне виховання. Байдуже, що воно було суціль ідеологічним. Проте, саме зі школи я знала значення слів - Вітчизна, патріотизм, рідна земля, самопожертва. То вже зовсім інша справа, які це були приклади - отого патріотизму. А справа номер один - це те, що ці поняття були пов'язані із рідною землею, і що ти у це - Вірив!

Однак, пам'ятаю й інше, коли я на уроці запитала свою першу вчительку, як міг Павлик Морозов виказати свого батька?! Я ще не знала тоді слів донос, ідеологічні міфи, розкуркулювання, репресії, депортації. А питала тому, що нам дуже детально розповідали про «героїзм» Павлика Морозова і таких, як він, - адже піонерська дружина Розтоцької школи мала його ім'я. Школярі у радянський час зобов'язані були знати не тільки хронологію доносів дітей на своїх батьків, але й прізвища членів бюро райкому, обкому і політбюро КПРС. Історію України знати не треба було. Такого предмета у школі не викладали.

...А тепер ось, у полудні віку думаю: який добрий Господь до мене, - бо після всіх перипетій життя Він не атрофував мої рецептори болю і щирі сльози не перетворив на крижини. Бог таки добрий, бо дотепер я плачу від чужого болю так само, як уперше плакала в партері Чернівецького театру, і як далеко не завжди плачу від болю власного.



НЕ ЗАБИРАЙТЕ ЭТУ БОЛЬ

...Женщина лет эдак за пятьдесят истово целует мои руки, не говоря ни слова, - а я невольно смущаюсь: вокруг столько людей!

...При скоплении большого народа мужчина становится передо мной на колено прямо перед книжным прилавком - а мне хочется немедленно поднять его, еще и пригрозить пальчиком, дескать, зачем такая экзальтация? Лучше скажите словами.

Каюсь: мне всегда почему-то неудобно, когда люди так горячо, порой смешно, порой экстравагантно выражают свое восхищение.

...Молоденькая мамаша, обвязана грудными близнецами, проталкивается сквозь очередь за автографом.

А меня в это время сверлит навязчивая мысль: зачем этой улыбающейся на все «32» счастливице моя подпись? Разве тремя-пятью словами скажешь точнее, чем в книге? Я разве становилась бы в очередь за автографом к известному человеку? Другой раз за день в кабинете побывает, как я их именую, «треть людей из телевизора» и «половина совестей нации», а ты и не подумаешь попросить такую невинность - оставить свою роспись на книжке или альбоме.

Но люди бывают такими разными, что иногда и тебя доведут до слез! Особенно на книжных выставках.

Вавилонское скопление народа и порой до изнеможения утомительное многочасовое общение с ним на Львовском Форуме издателей или во время «Медвина» в Киеве дает писателю столько сюжетов для будущих книг и поводов для размышлений, что, после всего, хочется убежать в какую-нибудь пещеру, дабы спрятаться от избытка информации.

Порой болезненной. Порой невыносимой.

Иногда задумываешься: а стоит ли брать на себя столько чужой боли?! Ведь можно свернуться улиткой - и радостно принимать такую приятную каждому творцу похвалу, восторг, восхищение. Но нет! Тебе обязательно надо знать: кто? Откуда? Почему читает твои книги? Что не воспринимает в них? Чего ожидает от тебя?

Зачем тебе это? Наслаждайся успехом и не трать свое сердце на чужую информацию. Но нет! Тебе обязательно быть еще и социологом. Независимым, кстати. Ух! Проклятое твое совковое воспитание! Ведь никто теперь тебя не заставляет быть глашатаем, трибуном или совестью нации. Ты не отчитываешься ни за сюжет, ни за коллизии, ни за акценты ни перед одной институцией.

Тебя самого разрывает боль.

Ты просто украинский писатель.

Просто - да не очень. Тебе обязательно быть трибуном не только качественного, но обязательно совестного слова. А это чревато. Нет-нет... наверное, вы подумали о каких-то «репрессиях». Ничуть! Чревато каждодневным разрывом твоих сердечных сосудов, твоих нервных окончаний, отвечающих за твою же боль.

Ты запросто тоже смогла бы стать клоуном или конферансье в творчестве. И те, и другие обязательны в любой полноценной литературе. И они справедливо востребованы читателем. Это как в моде. Ты ведь тоже носишь модные - сезонные - вещи. Но тяга твоя к классическому стилю почему-то такая же неистребимая, как тяга многолетнего алкоголика к бутылке.

...Женщина отпускает твои руки - и на тебя извергается еще один вулкан человеческой драмы. Оказывается, женщина таким образом благодарит тебя за твою же книгу, которая помогла ей... понять своих родителей и примириться с ними. Женщина родилась в Запорожье. Родительские корни - в Западной Украине. Но родителей в послевоенное время - как свидетелей некоторых обстоятельств, повлекших за собой гибель невинных людей, - вывезли в Запорожскую область. Подальше от ненависти и мести. «Хорошо, что не в Сибирь», - всхлипывает женщина и сквозь слезы продолжает интимный свой рассказ. Ее, как и меня, воспитывала советская школа и коммунистическая идеология, но в ней проснулся интерес: а что же все-таки там было? А о том страшном времени родители молчали пли отбивались казенными, заученными идеологемами. У дочери возникли напряженные отношения с родителями. Она не могла понять, почему ее родители были недовольны советской властью, если вот, она, их дочь, учится, имеет работу, воспитывает детей... Какой такой еще справедливости добиваются ее родители в последние годы?

Она делится своими впечатлениями от одной из моих книг. Горячо благодарит меня. И я чувствую, что мне нужна валерьянка.

...Человек нашел мой телефон и вычитывает меня под «первое число». «Пани Мария, неужели вы не понимаете, что есть люди с особенно тонкой психикой?! Что они могут быть гипнотизированы вашими словами? Ведь они очень убедительны, эти слова! И какая-нибудь несчастная сделает со своим любовником то же, что сделала ваша героиня в «Життя коротке, щоб казати «ні». Вы не чувствуете ответственности за то, что вы пишете?!» - донимает голос из телефонной трубки.

Чувствую, мой дорогой. Но что мне сделать со своим воспитанием и своими убеждениями?! И рука моя тянется к ящику стола с лекарствами, а другая рука «продуцирует» снова трепанацию боли.

...Крайности? Может быть.

Резюме? Простое.

Наши люди не разучились чувствовать и воспринимать боль посредством слова. Они всё-таки много читают. У них всегда - поверьте мне! - есть спрос на книгу. Именно на украинскую. А в украинских писателей всегда есть предложения - множественные! Хороших, кстати, книг. Но не всегда есть выбор. Ни у тех, ни у других. Но это другая тема.

...Распечатываю почту - и...

Вы догадались, о чем мне написала женщина из Николаевской области? Нет? И не надо. Это приватные истории. Я их не обнародую. Мне легче выдумывать, дабы ни у кого не осталось обиды на меня за рассекреченную тайну. Я не хочу быть Николаем Мельниченко, хотя я никому не давала присяги.

...Писатель - он мазохист. Он истязает себя не только своим опытом. И даже если он юморист - он все равно знает, что каким-то образом, может, самым невероятным, рассказанная им история «срикошетит» в чьей-нибудь читательской судьбе. Что уж говорить о тех, кто «истязает» народ драмами, психологическими триллерами?

Но даже если мне - за причиненный вред человеческой психике, за читательскую горечь или проклятия - гореть в огне, Боже, не отбирай у меня эту боль слова.

Божечка, ведь эта ты диктуешь мне эти страшные, но справедливые слова страданий, радости, печали, но, в конечном счете, - все-таки слова прозрения?!

Газета «24ua»,

28 березня 2007 р.

УБИТЕ ЗЛО

 1965 рік. Через драматичні родинні обставини (смерть бабусі) хата мого діда Онуфрія, покрита румунського бляхою 1934 року, за тиждень була розібрана до дошки, пронумерована, кіньми звезена з хутора Сірук у Розтоки і наново зведена на сільському кутку під назвою Царина. Що румунською означає «маленька земля». Сільська рада виділила «переселенцям» із хутора 27 соток землі. Батьки взяли безвідсотковий кредит на будівництво. І почалося!

Сусідів було двоє. Зліва - Петро Борсук: із родиною (з усіма чотирма його дітьми я пасла корову в лузі) помагав моїм батькам на прохання і без, бо сам був неперевершеним майстром-столяром. А другі сусіди - праворуч від нас - називалися Петріцькі. Точніше, це було їхнє прізвисько (за іменем господаря, також Петра на прізвище Хімчинський). Старша бездітна родина мешкала в мініатюрному будиночку на двоє вікон, з каганцем під стелею. Електрики вони не визнавали. Як і не визнавали нових сусідів. Тобто моїх батьків. Петріцькі вперто пам'ятали, що за часів румунської влади на Буковині (з 1918 до 1944 року) земля, на якій ми звели хату, була приватною власністю і належала їхнім родичам. Петріцькі й через 20 років не змирилися з тим, що фамільну землю усуспільнили.

Отож, кожен день нашої родини сповнювався «приємними» несподіванками: щоранку щедро полита фекаліями доріжка від хати до хліва; вбиті хімікатами вишні на межі (тоді ще парканів не було). Проте пострілом у саме серце стало отруєння Петріцькими собаки Бориса битим склом, доданим до собачої їжі. Наш породистий Боря тиждень карався і відходив із цього світу так, як відходять тверді люди. Він лежав нерухомо під будкою, стікаючи кров'ю, і тільки дивився - ніби говорив - величезними очима, з яких котилися сльози. Я сідала на траву і плакала разом із ним...

А далі ми поховали Борю в кінці городу під горіхами. І я ще довго навіщось поливала літеплою водою його могилку.

Але сусідство, знаєте... Воду Петріцькі брали зі спільної на трьох сусідів криниці, що стояла на межі Петра Борсука. Звичайно, треба було ходити попри нашу хату, попід наші вікна і крізь зуби все-таки вітатися. Дрібненька, ніби здитиніла, Анна Хімчинська (так звали ненависну мені тоді сусідку) часом, коли не бачив чоловік, скидала із плечей коромисло з відрами, перепочивала у нашому дворі, при тому розповідаючи щось цікаве. Може, у ній озивався материнський інстинкт? Може, мучили залишки совісті за чоловікове дикунство? Петріцька говорила, як моя бабця, - афоризмами: «Дівка, як віддається, думає, що вбирається в золото, а вона не знає, що суне голову в шипшину». Мені здавалося, що я тоді була глухою - так її люто ненавиділа.

І ось якось узимку, коли сніги стояли мені по вуха, із бляшаного даху нашої хати посунув сніг із таким гуркотом, що я зо страху мало не впісялася. А через якусь мить почула крик. Далі - тільки скигління. Я вибігла на веранду, уткнувшись чолом до шиби: з-під білої кучугури стирчала маленька голівка Анни-Петрічихи, а вона сама хапала ротом повітря.

Багато і знати не треба було: Петріцька ішла від криниці. І її присипало снігом із даху. Вона крутила головою навсібіч, не маючи сили ні крикнути, ні самотужки вибратися з-під снігу. Та навіть коли б і кричала... Удома, крім мене, нікого не було.

Я миттю згадала тата, який щоранку згрібає фекалії з-під порогу.

Згадала останній погляд Борі.

І тихенько вернулася в кімнату. Гостре жало люті уп'ялося в серце: «Так їй і треба! Хай умре під снігом! За Борю!»

Але інше жало... Воно називається жалість. Чи милосердя. Чи ще якось воно називається...

...Вже як я відкопувала голими руками Анну Петріцьку з-під того снігу... як вона хапала мої червоні руки і цілувала їх...

...Наш тато каже, що не пам'ятає ніякого зла від Петріцьких, окрім Бориної смерті.

А я пам'ятаю змаціцькану (дуже дрібну, маленьку) Анну у прилиплій одежі, звільнену з-під снігу, і цілування моїх рук.

Ні.

Не так.

Я навіки зафіксувала потоптане перше - перше! - зло в собі.

Як зафіксувала у своїх книжках Аннині афоризми.

І отой афоризм - про дівку, яка виходить заміж із думкою про золото...

Журнал «Країна»,

5 лютого 2010 р.

ЯК НАС БЕРУТЬ НА ВІЙНИ

Серпень 1968 р. Літо несамовитіє сонцем і запахами близького врожаю. Я нетерпеливлюся, як набухла дощем хмара над Синиченою горою (чуєте, як звучить - синичена?! Мабуть, саме в нашому селі знаходиться всесвітня батьківщина синичих гніздечок). Нетерпеливитися є чому: за тиждень-два моя 28-річна мама-вчителька напрасує мені шкільну форму, я пов'яжу великі білі банти у заплетені кіски, навхрест склавши їх на потилиці, - і моє пізнання світу продовжиться. Другий клас для дитини - не смішки. Щодня бігаю довкруж школи. (На той час школі виповнилося понад 100 років, але про це ніде й ніхто не заїкається. Воно й не дивно: тодішня держав на машина втовкмачує навіть дітям із колиски, що життя на Буковині почалося лише 1940 року, з приходом радянської влади).

Але я про це тоді ще не знаю. Знаю, що у мене є молодюська вчителька - Марія Федосіївна Мазурик. Вона «з Великої України», з повагою кажуть у селі (насправді з Черкащини). Вона нічого й нікого, крім «гавриків» із нашого 2-Б та найманої літньої кухоньки у сільських господарів Леликів не має. Моя нетерплячка чимшвидше піти до школи погано вписується у незмінну слухняність сільської дівчинки.

Та щось у повітрі витає не те. Раптово обличчя моїх батьків набувають напруги і збентеження. У моїй присутності миттєво вимикається «колгоспник» (радіоприймач) на стіні. До нас кілька разів за день приходять мамині колеги-вчителі Щось діється - розумію маленькою голівкою. Але питати? У мене свої турботи.

...20 серпня на все село незвично «ридають» два гучномовці, розташовані на стовпах біля сільського клубу і коло ферми. Мене охоплює тривога. Я потребую захисту. Я вбігаю в кімнату. І раптом застаю заплакану маму і тата, який обіймає маму за плечі (Боже праведний! У присутності дитини!). Радіоприймач горлає на повен голос. Батьки не намагаються притишити звук. Мене навіть не виганяють у двір. Їхні безкровні обличчя такі, що я розумію: біда.

«Біда» говорить металевим голосом Левітана. Слова не з дитячого світу: Чехословаччина, переворот, введення військ, захист братнього народу, резервісти, мобілізація.

Тато тихо каже: «Війна».

Мама відповідає: «Тебе заберуть».

Я стою під приймачем і чекаю, коли скажуть, що тато йде на війну.

...Надовго забиваюся на стайні у сіно і плачу - аж починається гикавка: уявляю молодого й красивого тата без рук чи без ніг, уявляю маму вдовою, а себе - сиротою...

Тато вернувся із військкомату і коротко кинув: «Забракували. Відкрита виразка шлунка». Ми ридаємо з мамою разом.

Не знаю, скільки тоді було резервістів серед 50-тисячного війська, що СРСР ввів у збунтовану Чехословаччину. Знаю, що жертви з обох сторін перевищили сотні (за тодішніми даними). Знаю, що мій тато також був під безжальним прицілом мисливців на людей. І знаю від теперішнього свого київського сусіда - колишнього льотчика, який був тоді там, що місцеве населення відмовлялося давати навіть води радянським солдатам. «Ми вас сюди не кликали», - такою була їхня відповідь. Ще знаю, що звідтоді зненавиділа голос і тембр Левітана, бо він асоціювався з можливою смертю.

...На початку 80-х років історія повторилася. Мало не всі мої Розтоки потайки (не можна було легально!) молилися за Вову Тащука - сина парторга місцевого колгоспу і моєї вчительки, - який від дзвінка до дзвінка відслужив у Кабулі, охороняючи колишній палац Аміна. Вова вернувся живий. Але Афганістан зруйнував йому здоров'я і покалічив життя.

Моєму чоловікові, якого «кинули» в Афганістан до офіційного введення туди радянських військ, із Центрального архіву Збройних Сил РФ кілька років поспіль відповідали, як убивали: мовляв, його частина в числі тих, хто був в Афганістані, не значиться. Але треба знати упертість мого чоловіка, коли йдеться про справедливість.

...Подивіться сьогоднішні новини. Кров на землі мегатоннами ллється просто так - без землетрусів і природних катастроф. Сильні світу цього вважають, що історію пишуть гроші. Хтось ці гроші «відмиває». Ще хтось «складує» людські життя, як рахунки в офшорних зонах. А що ми? А ми їх рік у рік «підпираємо» своїми голосами, не питаючи потім за сподіяне. А раз не питаємо - тоді готуймося на бойню. Ви готові?! Я ні.

...Нестерпна радість буття, уже сказав до мене відомий чоловік.

Газета «Столичные новости»,

10 березня 2010 p.,

надруковано українською мовою.

СКРІЗЬ БУВ БОГ

«Я покажу тобі, як Бог любить людину...»

(Зі слів бабці Гафії)

Моя бабця Гафія (по матері), ота, з якої списана Юстина, що чверть століття тримає труну для власної смерті (новела «Не плачте за мною ніколи» у книжці «Нація»), якось показала очима на жінку, що чекала автобуса на сільській зупинці:

«Хочеш, я покажу тобі, як Бог любить людину. Ще за Румунії, двадцять сьомого року (1927. - М.М.) була велика повінь. Вода прийшла вночі така, що тут, на вулиці, де ми з тобою стоїмо, плила ріка (до Черемошу від центральної дороги Розтік - метрів 400). У сусідньому від нас селі було весілля. І вся хата, з усім весіллям і людьми, серед ночі пішла за водою. А в хаті була мала дитина, підвішена в колисці до сволока. З весільних гостей не лишилося й пощеку (нічого - по-гуцульськи). А колиска з дитиною гойдалася у повеневій воді, поки в Чорногузах (перше село після Вижниці) хтось не виловив ту колиску. От, видиш, яка тепер пишна жінка. Бо воно, коли на смерть, - то на смерть а хоч би'сь закрився в пивниці, а як на життя, то на життя. Хоч серед повені».

Так говорив не Заратустра. Так говорила моя бабця по матері.

1969 рік. Іще однією нашою сусідкою (до берега - метрів 30) була сліпа дівчина Єлена Михайлюк. У селі її називали «темна». Її малюсінька хатка (розміром десь 3 на 4 метри) здалеку скидалася на будиночок, які колись були в дитячих садках для ігор. Мені Єлена казала, що бачить так, «як крізь марлю». Тоді їй було років зо 30. У Розтоках ніхто про неї майже нічого не знав. Начебто була родом із села Довгопілля, начебто з монашок, а може, й ні. Щось там ще казали, але я того на пам'ятаю.

Життя Єлени минало у молитвах. Щодня вона двічі ходила до розтіцької церкви або до каплиці у супроводі ще однієї монашки, яка жила з нею в мініатюрній хатці, - Анни, або когось із сільських чи приїжджих жінок чи дівчат, які приходили до неї за благословенням. І щодня вона двічі минала нашу хату. Але я чомусь чи то боялася Єлени, чи благоговіла перед нею. Від розуміння, що вона якась не така, як усі інші люди довкола, ніколи не підходила й близько до неї. Навіть молоко боялася їй носити. Носив тато.

Хата моїх батьків - 70 метрів до Черемошу. 1969 року повінь прийшла також уночі. Ріка змінила русло, миттєво відкраявши частину буковинської території на користь території івано-франківській. Зранку воду в криниці вже можна було черпати долонями. 15 рядів картоплі на нашому городі - в намулі. До будинку воді «йти» метрів 10. Батьки виносять найнеобхідніші речі на горище. Троє дітей евакуюють до бабці Гафії.



Про тодішню повінь на Буковині згодом напише Олесь Гончар у есе «Верем'я» (по-буковинськи - погода). Але я тоді про Гончара й не чула.

Люта вода бушувала довго. Проте збунтована стихія обійшла хату «темної» Єлени й Анни, не заливши й сантиметра їхнього необгородженого подвір'я, ніби круг неї накреслила коло, і покотилася далі - вперед, роблячи шкоду іншим

І село знову пішло до «темної - дивитися-чудуватися, як то таке може бути?!

XXI століття. Ліна Василівна Костенко розповіла мені про згорілий цвинтар в одному із сіл (тепер це вже ліс) чорнобильської зони, де цілим і неушкодженим залишився один хрест. Мало того, на тому хресті, не торканий вогнем, залишився вишитий рушник.

То був хрест на могилі дружини колишнього сільського священика - о.Федора.

...«Скрізь був Бог, лиш не всі люди то розуміють. Такі тепер усі вчені та грамотні, що послати

до с нема кого. Грамотні - а простого не розуміють. А Бог уже був скрізь ще до того, як ми народилися», - сказав мені якось тато.

Якби ж то я була завжди слухала, що кажуть розумні люди.

Однак дещо я таки почула.

МОЯ СОЛОДКА БУКОВИНА

«Буковино ти зелена,

На три части поділена,

ляно...»

(Буковинська народна пісня часів Першої світової війни).

«На Буковину, як у Палестину,

Відпроситься душа твоя...»

(Борис БУНЧУК).

«Тут Бога схоплено за бороду

Руками приспаних смерек».

(Моє).

Не знаю, чи може така штука

бути предметом гордощів,

але коли я думаю про свою Буковину,

де я народилася, виросла

і жила більшу частину

дотеперішнього життя,

чую, як до очей навертаються сльози.

Я, мабуть, таки із отих селян,

що прикипіли до своєї землі -

і мене звідти можна відірвати

хіба лише із кров'ю...

Я САПЕР, А НЕ МІНЕР ІСТОРІЇ

 (Із передмови до українсько-російського видання «Солодкої Дарусі», Львів: ЛА «Піраміда», 2010)

Дорогий мій Читачу!

Почавши читати цю книжку, абстрагуйся від усього, що Ти чув про неї із чиїхось уст - добре чи погане.

Відкинь упередження від оманливої назви;

від непритаманної Тобі у багатьох випадках мови;

абстрагуйся від сюжетів, які, на перший погляд, можуть видатися чужими Твоїй людській сутності й навіть жорстокими.

Але зосередься, - прошу Тебе, Читачу, дуже! - на колізіях окремої людської долі. Дарма, що ця доля, можливо, не має нічого спільного з Твоїми теперішніми уподобаннями, історією Твоєї приватної історії чи історій близьких Тобі людей.

Згодом, коли Ти з розпачем чи тугою, нерозумінням чи люттю перегорнеш останню сторінку книжки, на мить задумайся: а це ж могло трапитися й зі мною, якби я жив Тоді і Там!

А ще спробуй замислитися над тим, що безжальне колесо обставин вічне - на те воно й КОЛЕСО!

І втручання в особисте життя, але вже на тлі інших інтер'єрів, пейзажів і антуражу, може трапитися і з Тобою чи Твоїми близькими навіть сьогодні, тепер, у техногенному, «крутому» XXI столітті, незалежно від того, у чому Ти ходиш - в одежах від Бріоні чи в незмінній селянській куфайці. Може трапитися так само драматично, як у моїх книжках. Не в бункері і не в лісі - а в «єврокабінеті», на шахті, на заводі чи навіть у салоні «Мерседеса».

А згодом, якщо Ти маєш близьких чи знайомих людей поважного віку, поцікався, мій Читачу, що було з ними в середині минулого сторіччя? І що Твої близькі знають про долі своїх єдинокровних братів в інших частинах України? Зокрема там, де відбуваються події «Солодкої Дарусі» - у гуцульській частині Північної Буковини (територія сучасної Чернівецької області).

На тій землі, де лише у першій половині XX століття мало не двадцять разів мінялася влада?!

* * *

Вдумайся, дорогий Читачу, у скупу, але дуже промовисту хронологію ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ звичайного буковинця упродовж неповних ста літ!

- На початку XX століття на Буковині продовжувала правити Австро-Угорська монархія;

- тричі за два роки з початку Першої світової війни (1914-1916) на цьому клаптику землі почергово «борюкалися» Російська імперія із смертельно пораненою цісарською короною;

- 3 листопада 1918 року в Чернівцях відбулося Буковинське віче з вимогою приєднання української частини Буковини до УНР, а з 7 листопада 1918 року на Буковину знову вернулося Румунське королівство на підставі мирних угод;

- кілька місяців 1919 року генерал Зайдек відповідно до міжнародних угод утримував гуцульську частину Буковини в межах Польщі, й саме тоді на тих землях панував правдивий «безвізовий» режим: люди з Городенки (Галичина) безперешкодно, але з посвідченням особи, ходили через річку-кордон Черемош обробляти свої городи на Буковину;

- 1919 року, після упорядкування кордонів між Польщею і Румунією, такий цивільний «туризм» припинився, щоправда, з поверненням приватної землі її господарям по два боки кордону; а далі - вересень 1939 року: прихід радянської влади в Галичину - масові втечі на «румунську» Буковину переслідуваних галицьких євреїв та українців, що боронилися від перших депортацій; на Буковині далі порядкує королівська Румунія аж до 28 червня 1940 року;

- 2 серпня 1940 року - законодавче підтвердження (сесією Верховної Ради СРСР) приєднання Північної Буковини до СРСР; утворення Чернівецької області УРСР; річне господарювання тут (до 22 червня 1941 р.) радянської влади; на підставі «Угоди між Урядом СРСР і Урядом Німеччини» від 5 вересня 1940 року за синхронних дій НКВД і гестапо - масова депортація на землі Рейху майже 45 тис. буковинських німців, які жили на Буковині з 1781 року, а також депортація 14-15 червня 1941 року 15 тис. буковинців (українців, румунів і т. д.) - політично, національно та «куркульськи» неблагонадійних;

- з 7 липня 1941 року, після здачі Чернівецької області радянськими військами німцям, на Буковину вернулася румунська адміністрація вже в альянсі з гітлерівською Німеччиною, у перші дні добре погостривши «червону косу» на місцевих євреях. До Книги Праведників Світу в єрусалимському меморіалі Катастрофи Яд-ва-Шем занесений адвокат, тодішній мер міста Чернівці Траян Попович - за врятування 1941 року 20 тис. чернівецьких євреїв від депортацій у табори Трансністрії;

- на Буковині урядує румунська адміністрація; воєнні дії як такі - відсутні; серпень 1943: вихід Румунії із гітлерівської коаліції, хаос на «воротах Європи» перед наступом радянських військ; евакуація відступаючими німцями цивільного населення углиб гір від можливої лінії фронту; лютування в гірських районах Буковини угорських військ - останніх альянтів Німеччини у Другій світовій війні; обхід фронтом багатьох гірських буковинських сіл; кількамісячне безвладдя, супроводжуване мародерством місцевих мешканців, охочих наживи і помсти за давні кривди;

- 1944: знову тимчасове безвладдя, мародерство, поява перших загонів УПА, які рейдували переважним чином із Галичини, другий прихід радянської влади;

- голод у низинних районах Буковини 1947 року, організація колгоспів, набір робочої сили на Донбас, одночасні масштабні репресії і масштабні цивілізаційні перетворення в області - розвиток науки, культури, шкільництва;

- 1991 - незалежна Україна.


А люди при тому народжували, любили, ненавиділи, вбивали, прощали, вмирали, гинули - Жили.

* * *

Чи доводиться, дивуватися, що ці люди, люди, яких світова історія перекидала з держави в державу, наче колоду карт із рук у руки, мають ТАКИЙ досвід загартування? Що вони навчені мислити самостійно - не поспіхом, але й не надто радикально: не «по-галицьки», не «по-закарпатськи», а «по-буковинськи»?

Чи слід дивуватися, що вони інші, ніж у решті України?! Інші, бо життя закладало їм у гени вміння розраховувати на самих себе, розвиваючи в собі дар підприємництва, а не батракування;

вчило часто-густо мімікрувати за швидкозмінних умов,

більше мовчати, ніж говорити, культивувати працю, віру і толерантність, носити в собі неубієнне почуття гідності, зокрема й гідності національної, незалежно від національності - і жити!

Жити! За всіх обставин. Бо двічі життя не буває!

* * *

Фахові історики в науковому обігу мають такий термін - пограниччя території. Але, очевидно, не лише в медичній, але і в літературі з психології є поняття пограничної людини. Людини, яка живе у стані постійного стресу, нестабільності, й страху за своє життя і життя своїх рідних.

Людини, яка живе на межі пограничної - ласої завжди і для всіх - території, а одночасно живе на пограниччі самої себе - бо не знає, в якій державі вона прокинеться зранку.

І може виявитися так, що Ти, мій дорогий Читачу, з подивом, а може, й певним доважком емоційного шоку дізнаєшся про те, що Твої близькі мають стосунок до подій, описаних у моїй книжці, а Ти, може, є прямим нащадком тих, кого в XX столітті спіткало Велике Лихо репресивної машини. А може бути й таке, що Твоя родина щасливо уникнула будь-якої історичної біди. І хвала за це Долі й Богові!

З особистого спілкування з чудовими, відкритими людьми на Донбасі, в Центральній і Східній Україні знаю, як багатьом бракує знань про своє коріння і про своїх найближчих родичів. Доволі часто ця нестача продиктована не байдужістю, а обставинами іншого, аніж у людей із Західної України, характеру. Бо нечисті сили, безжально тасуючи людську колоду, добре усвідомлювали: безпам'ятна людина - слухняна людина.

Проте жодна людина не обирає свого часу і місця народження. Але на кожну людину - незалежно від часу, епохи, ідеології і влади - завжди чатує Колісниця Несправедливості. І кермують цієї Колісницею завжди люди. Хто з переконань, хто з примусу, хто від браку совісті й Бога в душі. А хто просто так - не задумуючись над наслідками своїх діянь, бо в тих, хто так чинить, - викорчуване коріння Моралі й Відповідальності за сподіяне.

Тому «життєпис» моєї Дарусі - це розповідь про світову війну Історії з однією окремою людиною, яка не може запобігти цій війні через своє виховання. Бо вона, Даруся, - не навчена брехати. Так її виховали патріархальні батьки, чисті душі яких байдуже переїхало Колесо Історії - і покотило собі далі, шукаючи інші жертви.


...І ось я часто думаю: а хто, крім митців, безкровно розкаже людям правду про них самих, про те, що вулканно дрімає на дні їхніх душ, чи те, що припало пилом забуття?! Кожна людина хотіла би бути зрозумілою іншим людям. Кожна людина (я впевнена!) хотіла би, щоб у світі знайшлася душа, яка би розтлумачила світові, а може, самій цій людині її проблеми, її біль чи радість. Лише не кожен наважується озвучити таке своє бажання.

На інтерпретацію людського життя найбільш спроможні письменники і філософи. І ніхто мене не переконає в протилежному.

* * *

...У мене особисто та й у моєї великої гуцульської родини, коріння якої я знаю до 1790 року, немає жодних глобальних особистих порахунків з минулими історичними катаклізмами. Але... але уявімо, скільки отого вантажу випробувань і пам'яті мають 71 мій живий Матіос - родичі лише по материному «плечу»; а що ще таїть у своїй пам'яті плеяда Матіосів по батькові, яких уже и важко злічити?!

Проте я вважаю, що відсутність досвіду особистої трагедії не є причиною бути байдужим до чужої драми. І може, цю прискіпливість до вивчення і захисту чужих доль продиктували мені гени мого пра-пра-прадіда Фоки Матіоса - на прізвисько «писар» по-сільському? Напевне, недаремно один із хуторів мого села названо на його честь - Писарівка. А та Писарівка - майже 900 м над рівнем моря. Щось та звідти йому було видно на початках XIX століття, якщо його ім'я увічнено у топографічній назві...

* * *

...За всіма канонами художніх законів письменникові не дуже личить самому інтерпретувати свої твори. Тим більше, коли це впродовж тривалого часу роблять фахівці з читачами укупі. Письменникові більше пасує уважно жити й уважно слухати життя, а потім транслювати його в художні образи таким чином, Щоб цей - художній - образ життя змушував людське серце тремтіти від насолоди чи болю, а розум - збурюватися від роздумів, сумнівів, запитань. Одне слово, читаючи, людина повинна насамперед думати. Самостійно думати. Без підказування.

Проте українська реальність початку XXI століття така, що в нашому житті є певні (не трансльовані або трансльовані не по-людськи стосовно людини) речі недалекого нашого минулого, про які людям потрібно починати розказувати з азів, розказувати на пальцях, можливо, по букві. І той, хто відважується бути тлумачем минулого саме в сьогоднішній Україні, має бути володарем «бійцівських поясів» за всіма версіями, окрім того, що він повинен мати ще й величезні запаси величезного особистого терпіння і послідовності.

Моє народження і життя на українській Буковині - у мультикультурному, поліетнічному краї - навчили мене толерантності до всіх, хто інший, інакший від тебе. Але навчили також, що кожна людина - незалежно від мови, віри, світогляду - має свою правду і своє алібі, а також має законне і природне право зберігати свою ідентичність за найнесприятливіших умов.

І ось оце намагання «дістатися» алібі й правди Кожного, хто жив на цій благословенній землі, змушують мене ставати коли катом, коли адвокатом для своїх персонажів. Бо така природа людини, що в ній уживається ВСЕ. Тільки треба знайти йому пояснення. Щоб людські мотиви - добра і зла - могли зрозуміти інші. Не задля помсти - задля розуміння, чому так було. А найважливіше - для не-повернення до тієї межі, де може трапитися так само.

* * *

«Хто не пам'ятає свого минулого, приречений пережити його знову», - сказав хтось із філософів, ніби виправдав моє заглиблення в Історію тієї частини України, яка й тепер залишається дуже і дуже незрозумілою для багатьох тих, хто не винен у своїх незнаннях про неї.

У цих книжках немає ОУН чи УПА в тому розумінні, яке нам останні роки нав'язують не дуже совісні політики, жонглюючи необдуманими словами, як... камінням. Каменем можна вибити вікно. Каменем можна просто поранити людину, але каменем можна і вбити.

У моїх книжках є ЛЮДИ. Багато людей, які жили в часи постійно змінної - як електричний струм - влади, коли діяли УПА - НКВД - МҐБ - «яструбки» - сексоти - провокатори - слабкі й сильні люди, негідники і порядні... І кожен із них керувався своїми - цивільними чи людськими - законами. І кожен із них - потепер! - має свою Правду, над істинністю якої не завжди має відпару замислитися.

Я хочу своїми книжками лише сказати, що не варто кидати каміння у будь-кого, зокрема й у минуле. Поки не зрозумієш, що з ним - будь-ким (а цілком можливо, що й з нами, тобою) було. А навіть, коли розумієш, але не підтримуєш, - все одно не варто кидати каміння в людину. Треба просто чесно собі сказати: «Так, це було. Я про це не знав раніше. Або знав, але знав інакше. І я це, можливо, не до кінця розумію. Однак я в цьому не винен. І я зроблю все для того, щоб ТАКЕ більше не могло статися на моїй землі. Бо я - Людина знаюча і думаюча. І це - моя земля, навіть, якщо я народився десь-інде. Але тут я живу. Тут зостанеться мій прах. І тут мене продовжуватимуть мої діти і внуки. Тому на цій землі повинен панувати спокій, щоб мій прах, борони Боже, не став згодом торгом для недобросовісних політиків чи інших якихось безумців».

* * *

...Коли я занурююся Словом в історичне минуле, подеколи мені здається, що я ступаю мінним полем. І тоді я почуваю себе сапером. Тобто тим, хто намагається знешкодити суспільні небезпеки. Але як той, хто орудує Словом, я розумію, що навіть заміновані поля можна розміновувати безпечно. А це найкраще вдається митцям і художникам. Бо ще не було такого політика, який випередив би поета чи філософа. Не я цю тезу придумала, але я її дуже часто повторюю.

Але мені дуже зле, коли мінними полями нашої історії замість саперів ідуть шеренги грубих і безпардонних мінерів. Тих, хто не боїться ні совісті, ні Бога, збурюючи людей одне проти одного не задля самих людей чи якоїсь Великої Істини, а задля своїх корисливих цілей на дуже коротких дистанціях.

Понад усе я хочу перервати цю згубну традицію колотнеч, розколів, провокацій. І зробити це Словом, яке змушує Думати.

Я не втомлююся стверджувати, що це так просто - бути терпимим одне до одного, лагіднішим і добрішим.

Тим більше, коли знаєш, що життя коротке. Зокрема й для любові.

Як знаєш і те, що й любові мало на одне життя.

Хіба це не переконує кожного з нас, що треба чути один одного?! Навіть, якщо ступінь слуху і розуміння почутого у нас - неоднаковий.

Марія МАТІОС,

квітень 2010 p.,

Київ

РОЗТОКИ

«Раз заїхали ми високо на гору Німчич і бачили звідти при заході сонця щось таке гарне і срібне, як мрія.

Кажуть, що зветься Розтоки, але я думаю, що то ніяк не зветься і що його вже тепер там нема, бо щось такого може показатись тільки раз і зникнути, а вже якби хто вдруге хотів би те саме побачити, то не знайшов би».

(Леся УКРАЇНКА у листі до О. КОБИЛЯНСЬКОЇ про своє перебування у Вижниці у Ганни МОСКВИ, 1901 року).

«Приїжджайте до нас навесні,

Коли піниться клекіт в потоках.

Як лунають весільні пісні,

Приїжджайте у наші Розтоки.

...Як згадаю - стишу кроки.

Ой, Розтоки, ой, Розтоки».

(Із розтіцької весільної пісні, слова - мої, написані 1976 року для шкільної агітбригади, що виступала на полонинських колгоспних фермах).

Уперше у велику історію я «втрапила» в неповних 9 років, у своєму селі Розтоки, ідучи зі школи. Просто на 488 сторінку втрапила. І «красуюся» там понині.

А що історія була не така, щоб велика - але Що занадто товста (сімсотсторінкова), а ще дуже забрехана, - я зрозумію не так швидко, як у неї втраплю тоді, у свої дев'ять років.

Щоб вам легше орієнтуватися у часі, просторі та людях, я розкажу детальніше, де це і як це було.

Моя мама й потепер каже, що наш - Путильський - район (Чернівецької області) - «у дідька

за дверми». І туди завжди раніше посилали фахівців усіх рівнів, «як на каторгу» (бездоріжжя, віддаленість від обласного центру і т. д.). Зараз далеко не так, але багато в чому так само.

Село Розтоки до хрущовської адміністративної реформи належало до Вижницького - набагато цивілізованішого - району. У мене в метриці, до речі, так і записано: місце народження - Розтоки, Вижницького району. Зате у решті документів - уже район Путильський. Добре, що я не лаштуюся на пенсію. Бо певно, довелося би доводити, що ти - це ти. І це саме ті Розтоки. (Як свого часу моя мама доводила, що вона не Полярія, а таки Павліна. Полярією її зробили грамотні представники радянської влади 1944 року, після визволення «від Румунії», коли з голосу робили перепис місцевого населення. Ото й записали у своїх «таємних протоколах» чотирирічну Павліну Матіос Полярією. Про що мама довідалася, лише оформляючи документи на пенсію, через що могла мати велику катавасію, якби не обласний архів).

Мої чудові земляки і потепер усіма правдами-неправдами намагаються і лікуватися у Вижниці, й скуповуються там також. Наш теперішній райцентр Путила - Сторонець-Путилів до приходу радянської влади, або просто Сторонець за часів Юрія Федьковича. Історичну назву райцентрові не повертають, хоча в народі топонім Сторонець не витравила жодна влада. Так і говорять:

- Іване, куда ідете?

- Куда автобус буде. Або до Віжниці, або у Сторонець.

Отже, «Розтоки розташовані на правому березі річки Черемошу, за карпатським перевалом Німчичем, на шосейному шляху, що з'єднує Вижницю і Путилу, за 30 км від райцентру, за 15 км від залізничної станції Вижниця.

Назва походить від слова «розтоки», що означає місце розгалуження річки на окремі русла.

На лівому березі Черемошу знаходиться також село Розтоки (нині село Косівського району Івано-Франківської області).

В ряді письмових джерел нинішні Розтоки мають назву Тисова Рівня (тобто рівнина, на якій росли тисові дерева).

Найдавніша письмова згадка про село належить до 1501 року, коли було встановлено кордон між Польщею і Молдавією по Черемошу, а Розтоки на правому березі відійшли до Молдавського князівства».

Із книги «Історія міст і сіл УРСР у двадцяти шести томах. Чернівецька область». К., Головна редакція Української Радянської енциклопедії АН УРСР, 1969. - с. 481. Голова головної редколегії - П. Тронько.

Отже, «ми» дуже старі - нам (Розтокам) 2011 року виповниться «гарантованих» 510 років.

Історію своєї родини я знаю до 1790 року. Отже, «нам» - Матіосам - також, дай Боже, кожному: 220 років.

Що з нами було до того, тоді й далі буде - розказує наука, документи, брехливі й совісні люди. Одне слово, розказують багато, а правду знає наперед - лише Бог.

А на той час, 1969 рік, ця книжка - «ІСТОРІЯ МІСТ І СІЛ УРСР...» - була пречудова, бо в ній «особлива увага приділена висвітленню героїчної боротьби трудящих проти колоніального гноблення турецьких феодалів, польських панів, австрійських баронів і румунських бояр, проти капіталістичного гніту, політичного безправ'я, національної дискримінації і політики онімечування та румунізації» (с. 7). І коли б не наука - не знали би ми про себе нічого, як «синє за нігтем». Та ми завжди «під дахом» - про нас завжди хтось думає. Якщо й не про НАС, то про нашу історію - точно.

Думали й тоді, коли тлумачили світові нас і про нас, бо «методологічною основою написаная історії міст і сіл області були твори класиків марксизму-ленінізму, рішення партійних з'їздів та пленумів ЦК КПРС і ЦК КП України» (с. 6).

Розумієте! Це пленум ЦК дав моїм пращурам право поселитися між горбами, де «дідько каже «добраніч», розчистити і розорати праліси для обробітку землі, скластися на господарку, продовжувати рід - і тривати у часі доти, поки Бог не скаже «добрийдень!», а люди - «до побачення...».

Але у тій грубезній книжці є ще багато «інтересного», як любив казати мій дід Власій (по матері).

Бо хіба не «інтересно», що «під час першої світової війни Розтоки двічі (1914 і 1916 рр.) займали російські війська. Спілкування з ними мало великий вплив на мешканців села. Серед солдатів було немало членів РСДРП, які пропагували революційні ідеї серед селян. Незабутнє враження на селян справляло гуманне ставлення російського війська до місцевого населення. Голодуючим вдовам і біднякам солдати подавали всіляку допомогу» (с. 484).


ВІДСТУП ПО СУТІ:

Я сподіваюся, ви читали мою «Москалицю» і «Майже ніколи не навпаки». Ви знаєте про ці незабутні враження селян, а особливо селянок... Що незабутні, то незабутні! І аж тепер, коли пишу ці рядки, «петраю» (розумію), яку неймовірну винахідливість і проворність проявив кілька років тому львівський обласний прокурор, коли за допомогою закону досліджував феномен «Москалиці». Але «петраю» й «недопетраю» одночасно: прокурор махав на мене пальчиком за те, що «Москалицею» автор «працює на Росію»! Хм... Не знав прокурор, що політики ніколи не випереджають митців. А я розумна! Мене мій тато не з похмілля робив! Тому й наперед і я передбачила майбутній прихід в Україні до влади тих, хто працюватиме на Росію, як на себе. Як «пропагували члени РСДРП» часів Першої світової війни. І що тепер, коли в Україні прийшов час працювати на Росію?! Дати мені орден за прозірливість у «Москалиці»? Чи мені тепер на прокурора порушувати карну справу, за те, що не йде в ногу з часом?! За методологією пленумів ЦК КПУ.

Та коли без іронії... Насправді, жінку, яку в «Москалиці» названо Севериною, називали в селі Васютина. З наголосом на букві «и». Тобто Василина. Вона справді все життя самотньо прожила зі своїми гадюками й котами, не буду казати на якому хуторі нашого села. Місце її «маєтку», точніше, вже лише западини і горбочки над підвалом, та обриси хати можна ще сфотографувати й тепер. Я там булa. А син гіпотетичної Теофіли із «Майже ніколи...» не так давно помер не в нашому селі, але в нашому селі живуть його родичі. Тому я навіть не натякатиму, бо за сільським прізвиськом можна вирахувати, хто це.

Не вірите моїм книжкам - прочитайте у Стефаника про «гуманне ставлення солдат до місцевого населення», або у «Щоденниках» буковинського просвітителя Івана Бажанського. Це неймовірно цікаво. І тоді все стає на своє місце. І москаль в обох моїх книжках - не національність. Це «служивий», тобто рекрут, солдат, людина війська, незалежно від національності. Отож, москалиця - це байстря, дитина, зачата солдатом. Ото і вся «робота на Росію». У Розтоках, розказували старі люди, найбільше лютували черкеські загони царської армії. І залишене черкеське чоловіче сім'я у дітях, все одно втілене у тому принизливому москаль, щоб не казати байстрюк або дитина поґвалтування.


Та я відхилилася.

...А про Розтоки можна розказувати не лише крізь призму людських доль, а й цифрами.

Ось трохи інформації про моє село. Для роздумів.

1880 р. у Розтоках налічувалося 1323 мешканців.

1910 р. їх було 2200 (із них - 90 % українців, тобто 1985 осіб). На 15 вересня 1913р. XX ст. із села емігрувало 73 особи.

1969 р. - у селі проживало 1227 жителів.

Це, до речі, статистика радянських часів.

А ось статистика сьогоднішня:

2010 року в Розтоках налічується понад 2049 осіб. У самому селі мешкає 1502 особи, на хуторах, які належать сільській раді така пропорція жителів (у липні 2010 року):

Товарниця - 254, хутір Ями - 197, хутір Околена - 96 осіб.

А ось показники народжуваності та смертності останнього часу:

2005: народжених 16, померлих 24

2006: народжених 24, померлих 22

2007: народжених 28, померлих 24

2008: народжених 30, померлих 19

2009; народжених 35, померлих 27

У першому півріччі 2010 року народилося 13, померло 15. За кордоном перебуває 57 мешканців моїх Розтоків. Цілими сім'ями. Більшість із них має дозвіл на постійне проживання у Євросоюзі. В селі є середня та музична школи, дільнична амбулаторія, клуб, дві церкви (Московського та Київського патріархатів), приватний будинок побуту, (зокрема з перукарнею), магазини, бари, ресторан, приватна автозаправка, кілька приватних пилорам.

Але повернімося до того місця, де я сказала, що втрапила в історію. То була саме ця - «Історія міст і сіл УРСР...».

Отже, початок вересня 1968 року. Я йду зі школи. З 2-Б класу. У шкільній сукенці, а поверх неї - синій светрик із білими розводами по краях. На вулиці якраз біля сільського клубу - чималенька група незнайомих людей. З ними тодішній директор школи Микола Миколайович Томків і парторг нашого колгоспу ім.Кірова Ілля Миколайович Тащук. Чоловік із фотооб'єктивом перепиняє мене посеред дороги і просить зайти на подвір'я клубу. Якраз до сільського пам'ятника: високого чотирикутного стовпа, пофарбованого голубою фарбою, із червоною зіркою на верху. А далі хтось із дорослих каже знайти ще когось із учнів. Я біжу в хату за клубом - «до Йорчихи» (пам'ятаєте із «Солодкої Дарусі»?) Там живуть інші люди - родина Кирюків, але село цю хату називає хатою Йорчихи - за іменем її колишніх господарів, часів Австрії і Румунії - Йорків. Кличу Віру. Вона молодша від мене на рік. Віра бере портфелик першокласниці - й нас двох «портретують» між пам'ятником і клубом, на тлі осінніх квітів.

Через рік мама приносить додому грубезну книжку - «Історію міст і сіл...». І на 488 сторінці, у нижньому лівому краю, на фото - дві маленькі дівчинки на тлі сільського майже палацу. І підпис: «Будинок культури с.Розтоки. 1968».

Отак я вперше потрапила у справжню історію, випадково опинившись на сільській вулиці, в гірському селі Буковини, дорогою зі школи додому.


P.S. На той час то був справді сучасний - діючий - будинок культури: сільський хор і танцювальний колектив періодично займали призові місця на оглядах художньої самодіяльності в районі та області, вистави сільського драматичного гуртка збирали небачені аншлаги! А коли наш учитель хімії Онуфрій Йосипович Клим виходив на сцену в одній із ролей п'єси Олексія Коломійця «Фараони» чи у п'єсах Андрія Макайонка, зал готовий був розпастися на «три части», як Буковина з відомої пісні часів Першої світової війни!

На другому поверсі тодішнього будинку культури містилася сільська бібліотека із фондом у кілька тисяч книжок. Там же, на другому поверсі, в окремому приміщенні, яке дорівнювало площі бібліотеки, був сільський краєзнавчий музей. На громадських засадах його директором (збирачем експозиції і хоронителем експонатів) була моя мама - Павліна Власівна Матіос, завуч місцевої школи і вчителька історії. Боже мій великий! Скільки мама туди вклала душі! Збирала по людях старі речі, а особливо документи австрійського, румунського та радянських часів: нотаріальні записи, акти купівлі-продажу, розписки, зобов'язання про здачу сільгоспродукції. Ходила в сусідні - Івано-Франківські Розтоки. Приносила звідти також стоси пожовтілих документів, на яких, проте, чорне чорнило писаних готикою літер і тепер бездоганно читають знавці німецької та румунських мов.

Але що гріха таїти - найчисельнішими були експонати документів нашої родини по материній лінії. Чи то материній мамі, а моїй бабусі Гафії передався ген порядку, успадкований нею від свого батька Іллі, а мого прадіда, чи може, вона підсвідомо сподівалася, що саме на підставі законних, належним чином оформлених, документів Матіосам колись повернуть їхні землі й ліси, нажиті важкою працею... Так чи інакше, але бабуся ретельно зберігала старі документи у певному місці, проте згодом таки віддала їх доньці (моїй мамі) до музею.

О, моя бабуся таки була донькою свого батька! Мій прадід Ілля мало не чверть сторіччя обирався сільським головою Розтоків, не знаючи жодної писаної літери. Але з документами у примарії (сільській раді по-теперішньому) був повний порядок - бо писарем у прадіда був Йоган, який, очевидно, тепер став би великим чоловіком. Отже, моїй бабусі у спадок передався не лише природний розум свого батька, а й частина не тільки приватних, але й документів сільської громади «комуни Розтоки», неконфіскованих, очевидно, жодною владою. Мій прадід Ілля помер 1944 року, маючи далеко за 80.

В останні роки перед розпадом СРСР, а далі і в перші роки «за України» (як кажуть у нашому селі, за аналогією до «за Австрії», «за Румунії»), коли почався хаос у головах і в діях, сільський краєзнавчий музей кілька разів грабували чи чинили над ним чи просто у ньому наругу. Задля розваги. Бо тоді в селі ще не було барів і ресторану, а їдальні чи «нічного» магазину, як раніше, уже не було.

Мама встигла забрати папку документів, які стосувалися нашої родини. І тепер я майже олігарх - у мене є документи, датовані 1893 роком. Своїм «олігархічним» становищем я мушу завдячувати своїй мамі. Бо вона, вчителька на 90 рублів зарплати, в радянські часи брала відро яблук із домашнього саду і везла в Чернівецький обласний архів. Яблука були презентом співробітниці архіву, яка володіла румунською мовою. І архівістка-перекладачка на документах робила резюме з одного речення: «Акт купівлі-продажу землі Кулєрки Марії у Різуна Михайла», «Довідка про сплату оренди за пасовище сільською громадою села Розтоки» і т. і. Мамі ніхто не давав подібних розпоряджень, не вимагав це робити і не платив за це гроші.

Просто - це наша мама.


P.P.S. 2005 року, після присудження мені Шевченківської премії, найбільш неформальним і найбільш приємним привітанням була телеграма з Розтік за підписом сільського голови Василя Михайловича Матіоса. Із «мокрою» печаткою.

Текст вітання такий «неформатний», що я його хочу навести повністю:


«Вітання Марії Матіос

З нагоди вручення їй премії ім. Т.Шевченка

Зрушились зими, збудились води і задзвеніла земля од співу потоків. Розсипалось сонце пилом квіток, легким ходом ідуть по царинках нявки, а під ногами у них зеленіє перша травичка. Зеленим духом дмухнули смереки. А долом Черемош мчить, жене зелену кров гір, неспокійну і шумливу. З Сірука на Околену, з Околени на Синичену кичеру, з потічка на потічок пурхає коломийка, така легонька, прозора, що чуєш, як од неї за плечима тріпаються крильця:

На високій полонині

Розвилася чічка,

Не був би я в полонині,

Якби не Марічка...

Так, саме в цього краю заясніла зоря: «жінки, як жінки. Багатоликої, феєричної».

Сьогодні громада села Розтоки пишається тим, що саме в нашому мальовничому куточку народилася Марічка, про яку у ці перші весняні дні говорять усі українці і не тільки...

Ми, розтоківчани, щасливі і горді з того, що наша Марія Матіос, удостоїлась на Національну премію ім.Т.Шевченка за роман «Солодка Даруся» і зробила добрий почин для нашого села.

Нам близька творчість Марічки, бо вона в своїх творах оспівала «пів землі у незагойних ранах» і душі тих, «що бродять десь отож по Магаданах із запахом ялиць». Вона знає, що біль душі - це незагоєна рана.

Наша шана батькам, які виплекали таку талановиту гуцулку.

Дякуємо тобі, Маріє, за те, що вміла глибоко проникнути в душу гуцула - гонорового, волелюбного, але нескореного.

Ми щиро здоровимо тебе з рясним і розмаїтим творчим ужинком, високою державною нагородою.

Твої розтоківчани бажають тобі міцного здоров'я, творчої наснаги, подальших здобутків на ниві творчості для утвердження і розбудови Української держави. І ще бажаємо тобі розкрутити шал жіночого аркану до висоти чоловічого - Лесі Українки та Ліни Костенко.

З глибокою шаною та любов'ю твої Розтоки.

Від імені виконкому Розтоківської сільської ради, громадськості, всіх односельчан, сільський голова Василь Матіос. 09.03.2005 р.»

Мені минуло 50. А Розтоки досі називають мене Марічкою.

І тому я не зістарюся ніколи! Мене тільки просто може не бути.

Бо мої Розтоки - це те місце на землі, де не можна не бути Поетом. Навіть, коли твоє слово - кинджальне.

МОЇ ВЧИТЕЛІ

«Я читав ці книжки... читав і запитував подумки: «Та в якій школі, в яких учителів оце чортеня так навчилось писати?»

(Анатолій ДІМАРОВ, із передмови до першого видання «Солодкої Дарусі», 2004 p.).

На моїй шкільній віньєтці написано «21-й випуск Розтоцької середньої школи 1967- 1977 рр.»

«У Розтоках, у роки панування австрійських та румунських бояр, була лише одна початкова школа з трирічним строком навчання. Містилася вона в тісному приміщенні, збудованому ще 1905 року».

(«Історія міст і сіл УРСР», с. 484).

Насправді, було не так, як пише ця «Історія...». Школу в Розтоках відкрито 1864 року. На час закінчення мною РСШ їй було 113 років. 1969 року, коли я «вискочила» з «Історії міст і сіл...» на 488 сторінці, у Розтоках налічувалося 536 учнів. Їх тоді навчало 55 учителів. 1977 року в десятирічці було 586 школярів. 2010-й може «похвалитися» лише 240 учнями РСШ. Щоправда, на сьогоднішню зменшену кількість учнів у нашій школі вплинуло не стільки зменшення народжуваності (а вона в селі все ж переважає смертність), скільки те, що не лише сусідні села нашого району (Мариничі, Підзахаричі), але й село Виженка Вижницького району і село Розтоки Косівського району Івано-Франківської області, звідки традиційно наша школа мала «рекрутів» для навчання, «розжилися» на свої повноцінні навчальні заклади.

Не знаю, чи було ще де в Україні таке село, де б зібралося таке яскраве гроно учителів від Бога! І я точно знаю, що фаховість будь-якої людини будь-якої професії починається з фундаменту - зі знань, закладених у шкільні роки (до речі, як і брак фаховості також). Якщо, звичайно, було кому ці знання закладати у круглі гарбузики дитячих голівок.

У мене такі вчителі були. І я хочу, щоб ви їх також знали. Багато хто з них завершив свою земну дорогу. Але, якщо я їх пам'ятаю, а таких, як я, багато, мої вчителі продовжують мене вчити й надалі.


Валентина Захарівна Задимидченко - моя вчителька української мови і літератури. Народилася 16 січня 1925 року в місті Запоріжжі. Батьки були вчителями. 1940 року батьків направили на роботу на Буковину, в село Лопушна Вижницького району. Батько Захар був директором Лопушнянської школи. Десятирічку Валентина закінчила у Вижницькій СШ. Заочно навчалася в Чернівецькому університеті. Випускниця філологічного факультету. З 1950 року - вчителька української мови і літератури Розтоцької середньої школи. Останні 5 років свого життя мешкала в Чернівцях.

Валентина Захарівна у школі вчила мою маму, мого рідного дядька Семена. Вчила й мене. Її улюбленим завданням для учнів було написання домашніх творів. Улюблене завдання моєї вчительки через роки стало моєю професією.

Найбільше учительське натхнення у нашої «мовнички» (так у нас називали філологів) викликали складнопідрядні речення і творчість О.Довженка. Про складнопідрядні речення у своїх творах не розказуватиму, оскільки тут «дока» не я. Але розкажу інше. Я дуже добре пам'ятаю той момент у десятому класі, у кутовому кабінеті школи, коли Валентина Захарівна навіщось перевірила, чи твердо причинені класні двері. Тоді, приклавши палець до губів, почала вести урок. Тема була - Довженко. Стишивши голос мало не до шепоту, вчителька розповіла і про Довженковий «Щоденник», але сказала, що це книжка заборонена, про неї відповідати на уроках не слід, як не слід казати десь-інде. Так я вперше почула про, можливо, найбільш болючу українську книжку українського Генія, затиснутого лещатами жахливих часів.

Що думають 1977 року десятикласники про вчительку, яка розповідає їм про заборонену книжку письменника, творчість якого вивчають у школі, чиє ім'я носить одна з найпопулярніших кіностудій країни, в якій «мой адрес - не дом и не улица, мой адрес - Советский Союз»? Як книжка може бути заборонена, якщо через дорогу від школи - переповнена сільська книгарня?! Гафія Хімчинська у ній продає. І все довозить і довозить із бази книжки - аж машини з чернівецькими і всякими іншими номерами, що їдуть по екзотику в гори, зупиняються не біля сільської їдальні - а біля книгарні? Правильно, десятикласники тоді крадькома крутять пальцями біля скронь: старіє наша Валентина Захарівна - їй уже 52 роки, хіба щось та й не переплутаєш у такі роки?

О, жорстока, немилосердна молодість...

Через кілька днів після того уроку Валентина Захарівна Задимидченко принесе нестандартного формату книжечку у білій палітурці, дасть мені у коридорі й скаже: «Тільки щоб не бачила мама» (мама тоді була завучем школи). Це був «Щоденник» Довженка. Старе якесь видання. Цензуроване, звичайно. Але я чомусь дотепер пам'ятаю деякі речі з нього. Саме з того видання. Ну, наприклад, про те, що коли митець творить - він вищий від усіх правителів разом узятих.

Валентина Захарівна тішилася, що я пишу вірші, друкуюся в газетах, маю звання «Юного кореспондента». Але вона чомусь завжди мала бурчливий настрій, коли у школу приходило повідомлення про мою першість на районних, обласних і навіть республіканських олімпіадах. То були олімпіади з математики, географії, фізики чи хімії. Коли з області зателефонували у школу, що її учениця Марія Матіос завоювала перше місце в СРСР серед учнівських творів російською мовою, Валентина Захарівна тільки зітхала. Але подеколи її «проривало» - була вона гарячої натури: «І чому така несправедливість?»

Несправедливість таки була, навіть, коли б я хотіла її не знати: в радянські часи олімпіад з української мови і літератури, а також з історії України не було! А ви кажете...

2001 року, коли Валентина Захарівна вже мала 76 років і мешкала у дітей у Чернівцях, я приїхала з Києва і в одному з клубів Садгори у Чернівцях презентувала книгу прози «Нація» і книжку поеми «Жіночий аркан». Я запросила Валентину Захарівну на ті вечірні посиденьки - і вона без осуду, а лише посміхаючись, дивилася, як мої чернівецькі колеги (серед яких були й мої давні залицяльники) театрально падали в танці на коліна і цілували золотий ланцюжок на моїй спідниці. Який то був вечір! Обнімаючи її на прощання за плечі, я, жартуючи, запитала: «Вам не встидно за сьогоднішні посороми і за мене?!» Валентина Захарівна зітхнула так само, як колись у школі: «Таких учнів не соромляться». Напевно, знала щось більше, ніж я, про закони творчості і не-творчості також. Вона ніколи не була багата на похвалу, але за навчене нею - мені потепер дякують редактори і коректори моїх книжок. Та, думаю, не тільки вони.

Того вечора Валентина Захарівна подарувала мені репродукцію якоїсь дуже вдало підібраної для мене картини - із гірськими шпилястими краєвидами. На звороті кульковою ручкою (її рукою) написано: - «Дорогій моїй учениці Матіос Марії Василівні з великою повагою і щирим серцем. У день презентації її книги, з успіхом і щастям у житті. З повагою В.З.Задимидченко, 17.12.2001, Чернівці».

Валентина Захарівна Задимидченко померла 1 квітня 2004 року, похована в Чернівцях.

Один її син, кажуть, живе в Німеччині. Донька-лікар працює за кордоном. А другий син, здається, в Чернівцях. Але я їх нікого не бачила вже «сто років» - відтоді, як Валентина Захарівна продала будинок у Розтоках.

І хоч я на могилі Валентини Захарівни не була, але моя рука завжди пише словами, навченими зокрема і вчителькою В.З.Задимидченко. Бо вона навчила мене розставляти диктовані Богом слова так, щоб вони були почуті людьми.

Віра Андріївна Литвиненко - вчителька фізики і мій багатолітній класний керівник (аж до випуску зі школи). Народилася 10 серпня 1937 року в селі Сенча Лохвицького району Полтавської області. Закінчила 1959 року Львівський педінститут. П'ять років працювала у Виноградівському районі Закарпатської області. З 1964 року - вчителька фізики Розтоцької середньої школи. Фізиком був і її покійний чоловік, неймовірно чутлива, тонка і делікатна натура - Олексій Юрійович Добра. У селі і в школі його називали Олексієм, хоча, кажуть, він мав мадярське ім'я, бо був родом із Закарпаття, але розмовляв прегарною українською літературною мовою. Шкільний фізкабінет Добра-Литвиненків був «начинений» усілякими колбочками, приладами, дротами, дротиками і т. д. І мої однокласники Коля Минайлюк, Святослав Романюк, Славко Бурсук не один раз робили там досліди - аж дим ішов із кабінету! Але м'який Олексій Юрійович доволі часто «прикривав» самодіяльність «винахідників» перед значно суворішою Вірою Андріївною.

Ця пара вчителів навіть узяла на своєрідні «поруки» найпершого шкільного «інженера», мого однокласника Миколу Минайлюка, чиїм голосом одного обіднього дня одночасно заговорили два сільські гучномовці з електричних стовпів біля клубу і біля колгоспної ферми: «Говорять Розтоки». А далі на все село, з 14 до 15 години (якраз час перерви вуличного «брехунця») - пішла музика. Микола «викидав такі коники» ще кілька разів. Аж поки не почалася дещо інша «музика», коли в село з з'їхалися «хлопці» з району («ніхто не знає так тебе, як знають хлопці з КДБ»). Уявляєте, 1976-1977 роки?! Несанкціоноване «врізання» в ефір?!

До речі, тоді дісталося не тільки моєму однокласникові Миколі, його батькам і вчителям. Тоді дісталося навіть Варварі Крижанівській - багатодітній матері, звичайній жінці то зі шваброю, то із сапою в руках, чоловік якої був інвалідом. Хлопці» приписали їй «український буржуазний націоналізм» за неправильно пофарбований власний будинок. Я пам'ятаю той будинок дуже добре, бо він якраз через дорогу від мого дядька Юрка: його верх тоді був жовтий, низ - синій. «Яка була фарба в сільмазі, такою і пофарбувала!» - клялася-божилася Варвара перевіряльникам із району і з сільради, ні слухом ні духом не знаючи про потаємні знаки клятих націоналістів на фасадах будинків. Але за день хата Крижанівських стахановським темпом зверху донизу перефарбувалася в самий жовтий колір. Може, він і дотепер такий. Треба буде подивитися.

Віра Андріївна з Олексієм Юрійовичем були незвичною як на сільські мірки інтелігентною учительською парою, яка завжди викликала захоплено-заздрісні коментарі. За все! З відстані часу я розумію, що їхнє подружнє життя, це було саме оте - «така любов буває раз в ніколи».

У дев'яностих роках я приїхала з Чернівців у Розтоки і ми з мамою ішли вітати Віру Андріївну з днем народження. На сільській вулиці хтось сказав: щойно Олексія Юрійовича забрала «швидка» у Вижницю... За кілька днів був похорон.

З того часу я не можу вітати свою вчительку з днем народження. У мене цей день асоціюється зі смертю її чоловіка. Я знаю, що це неправильно, але я не можу... За нас усіх, учнів 10-Б, це майже завжди робить Микола Йосипович Минайлюк - колишній «підривник» радянського ефіру, випускник Львівської політехніки, один із чільних співробітників нафтопроводу «Дружба». А Святослав Романюк став кадровим військовим, тепер - полковник у відставці, його «електронні» знання знадобилися були колись на Байконурі, а закінчив він службу - у Львові. Фізико-математичний факультет Кам'янець-Подільського педінституту закінчив ще один «шкідник» ефіру з нашого - «віро-андріївського» - 10-Б - Ярослав Семенович Бурсук. Він став відомим на Буковині освітянським керівником, пройшовши перед тим «школу» учителя, директора школи, завідувача райвно.

А Віра Андріївна Литвиненко, що донині мешкає у Розтоках, пишається не одним колишнім учнем, який обрав її фах - фах фізика. Адже фізиками-вченими і фізиками-вчителями стали також інші її учні - Ватаманюк Петро, Сорич Віктор, Шемберко Ольга, Микитенко Валентина, Грималюк Володимир.


Анна Іванівна Резніченко (Курилюк) - вчителька російської мови та літератури. Народилася 2 лютого 1938 року в місті Володарськ Донецької області. Після 7 класу вступила в Мар'янське педучилище. 1957 року була направлена в Мариничівську школу Путильського району вчителем молодших класів. Із 1959-го - учитель Розтоцької СШ. 1964 року закінчила російську філологію Чернівецького університету. Донедавна мешкала з родиною в Розтоках. Живе на батьківщині чоловіка, також мого вчителя креслення і трудового навчання Богдана Васильовича Курилюка у Стецевій Івано-Франківської області.

Анна Іванівна вчила мене недовго, але саме вонa вчила азам російської мови та літератури. Мала вишукані манери. Завжди зі смаком одягалася. Була сповнена власної гідності, а також мала незвичну для гірських людей вимову, коли на уроках розмовляла російською. У побуті Анна Іванівна завжди користувалася винятково українською.

А у старших класах російської мови вчив мене наш шкільний завуч Георгій Дмитрович Бойчак (22.06.1935 - 25.10.1996) родом із Нижницького району (Царство йому небесне!). Дуже сердився, що я плутала українське «можна» і російське «можно». Давав дуже ґрунтовні, не на рівні школи пояснення. Мав фундаментальні знання. Був дуже педантичний і вимогливий. Із дружиною, також вчителькою, Лідією Семенівною мали найсвіжіші книжкові новинки, якими ділилися з учнями, що мали у них потребу.

А російську літературу в мене викладала Григоряк (дівоче прізвище Петраш) Марія Іванівна. Народилася 27 вересня 1947 року в селі Розтоки на Буковині. Із золотою медаллю закінчила школу. Має фах російського філолога після навчання у Чернівецькому держуніверситеті. Відмінник освіти, вчитель-методист. Саме Марія Іванівна Петраш була керівником моєї творчої роботи, яка здобула перше місце на Всесоюзному конкурсі учнівських робіт «Берем с коммунистов пример».

Я не писала ні про модних тоді космонавтів, ні про Зою Космодем'янську. Я писала про місцеву знаменитість - доярку нашого колгоспу: такий був час, коли вчителі нас учили шанувати людську працю. У тому числі фізичну. Але коли я не так давно у батьків знайшла другий екземпляр цього твору, я зрозуміла, що Москва тоді «оцінила» не оду праці доярки. То був твір про красу гірської природи і звичайну людську фізичну працю, яку нас учили облагороджувати бодай словами.

Диплом про першість у Всесоюзному конкурсі знайшов мене вже в університеті - мені його вручив тодішній ректор ЧДУ Костянтин Червінський у день посвяти в студенти, в актовій залі університету, 1 вересня 1977 року. В університет я вступила за результатами єдиного іспиту (як золота медалістка) - твору з української літератури. Не пригадую теми, але пам'ятаю одну цитату, яку я там використала:

Я син простого лісоруба,

Гуцула із Карпатських гір.

Мені всміхнулась доля люба

У сяєві Кремлівських зір.

Коли я кілька років тому розказала про це автору вірша, Дмитро Васильович Павличко добряче насварив мене пальчиком за нерозуміння тодішнього моменту, вимушеність маскуватися, і за докір йому за ще одні, популярні у мої студентські роки рядки, за оці: «Пане Кравців, Україну, ви кохаєте безміру. Ах, як ту любов згадаю, серце б'є нерівномірно».

Я також їх тоді ненавиділа - отих клятих, небачених убійників-націоналістів «кравцівих», які «тут» витворяли таке, що «там» мусіли були самі собі «мотузку шукати». Десь у класі п'ятому-шостому нас зі школи привели до сільського клубу на збори мешканців Розтоків, а насправді - на громадський, публічний суд над одним із тих, хто був «українським буржуазним фашистсько-німецьким націоналістом». Убийте мене, але я не згадаю, хто саме тоді «каявся» перед набитим-набитісіньким клубом, із трибуни на сцені просив помилування і прощення за своє минуле. Бо таких публічних засуджень я пам'ятаю принаймні не менше трьох. Це був чоловік із нашого села. Працював у колгоспі. На громадському суді виступали свідки, районне начальство, ще хтось. Щось і вони казали про нього.

А я пам'ятаю свої відчуття: різкий, як під час високого кров'яного тиску, дзвін у вухах, німе - майже Дарусине - мовчання переповненого клубу і мої, розширені від жаху очі: «Невже цей чоловік, якому я мало не щодня кажу «добрий день», ідучи до школи, убивав невинних дітей, вішав людей?!» Я пам'ятаю тодішній свій жах, переметений зі страхом, і боязнь про щось запитати батьків. Але знаю, що й після того віталася із тим чоловіком щоразу, коли зустрічала на вулиці. Бо у дванадцять-тринадцять років я знала, що живу у найсправедливішій у світі країні. І коли б цей чоловік, що ледве ворушив губами з трибуни на сцені, чоловік, про якого писала районна газета останніми - хіба лише не матюкливими - словами, справді був убивцею, він би сидів у в'язниці. Між тим, що відбувалося в моїй маленькій голівці та у стривоженій дитячій душі, і тим, що відбувалося тоді на сцені сільського клубу, - були ознаки якогось абсурду, цілковитої ірреальності. Воно якось не в'язалося зі щоденними реляціями про щасливе і спокійне благоденствіє довкола. Якщо є злочинці - вони не повинні бути на волі. Якщо вони на волі - вони не злочинці. Адже так?!

«Бандитам тюрми» - це девіз не демократії. Це девіз із мого радянського дитинства, лише казаний іншими словами.

...Відхилившись від «шкільної» теми, я, звичайно, несправедлива до Дмитра Васильовича Павличка. Бо згодом саме він мені відкрив Богдана-Ігоря Антонича, «Зів'яле листя» Франка, білі сонети, світову лірику в перекладах українською, він пристрасно і болюче написав про мою Дарусю. А все ж... а все ж...

Багато хто знав правду того часу, коли мене ще й не проектували, бо моя мама народилася лише 1940 року. Правду знали, бо самі були учасниками тієї правди, але навіщось ті, обізнані, калічили моє покоління брехнею. І творчі люди зокрема.

Духовне каліцтво мого покоління починалося зі шкільної парти, де, окрім - майже гранітних - знань із природничих і точних наук, давали дуже переконливі на той час знання ідеологічного ґатунку. Ті знання також були пристрасні, хоч і дуже пафосні. Їх артикулювали справді фахові - й тому дуже переконливі - люди: вчителі, лектори, література, кіно. А не-допуск до правди був такий глибокий, такий закодований-зашифрований-заборонений, що про його існування знали лише ті, хто власною шкурою відчув на собі ту правду.

І хто мені заперечить, що це, мовляв, не так, той є дуже великий лукавець. Щоб не сказати, брехун. О, так. Моє покоління виховували на «кремлівських зорях». Моє покоління гарно вчилося. Воно дуже багато читало, бо книжки, мистецтво, музеї були доступними, а ідеологи - наступальними, нахрапистими. Тому моє покоління вірило писаному і казаному. Принаймні такі «відмінники», як я.

Але такі, як я, збунтувалися, допавшись до написаного іншими словами. І я тепер, у полудні віку, знаю, що, крім совісті, ніхто нікого ні про що не змушує писати. І навіть ТОДІ. А як не можеш писати правду - можеш кочегарити чи сторожувати. Або сидіти у пермському таборі. Як це робили інші. Або писати - а потім каятися. Як це також робили ще інші.

Однак ця проблема - не проблема моїх тодішніх учителів. Вони були, можливо, найбільшими заручниками Системи, яка викривлювала гнучкі дитячі хребти учительськими руками. Точніше, викривлювала не руками, а укладеною в учительські уста державною брехнею. Добре продумана Система дурила вчителів, змушуючи їх дурити інших. Через те жодного слова осуду тим, хто щирими словами вкладав у дитячі душі брехню чи півправду, від мене ви не почуєте. Заручник завжди у гіршому становищі ніж ті, хто бере у заручники.

...Але повернімося до моїх вчителів. Адже вони разом із моїми батьками робили мене думаючою і чутливою людиною.


Лідія Семенівна Андрусенко - вчителька математики. Народилася 5 грудня 1936 року в Таращі Київської області. Росла сиротою: батько загинув під час війни. 1953 року закінчила Петровську СШ Таращанського району Київської області. Вступила до Бердичівського педінституту на фізико-математичний факультет. У Розтоки приїхала 1958 року. Померла Ліда Семенівна 22 вересня. 1988 року. Буковинська (розтоцька) земля уже багато років служить їй вічною домівкою.

А вчителька була неперевершена! Під час уроків вона давала диференційовані завдання - слабшим і сильнішим учням. Математичні задачі підвищеної складності були для 4-5 учнів нашого класу щоденною нормою. Вона, може, єдина з учителів завжди дуже суворо казала: «Ти можеш!»

У Ліди Семенівни була «екстравагантна» мода: якщо на уроці геометрії (алгебри, тригонометрії) жоден із старшокласників не знав розв'язку задачі, вона могла викликати когось «дуже сильного» із класів молодших: щоб показати «клас» своїх учнів. Почергово такий «похід» до десятикласників випадав то Колі Минайлюкові, то Славку Бурсукові, то Святославу Романюкові, то мені. Звичайно, старшокласники після уроків кпили з нас, малоліток», що давали їм, старшим, фору. Але це був ще той стимул! Олімпійський, я би сказала.

Двічі на тиждень у нас «засідав» шкільний математичний гурток, куди ходили вибрані Лідою Семенівною. Наш гурток вів мовчазне змагання з математиками-школярами середньої школи райцентру. Це завжди була здорова, але дещо заздрісна конкуренція. Але Розтоки «Ліди Семенівни» майже завжди були першими! І коли у дев'ятому класі я «взяла» п'яте місце на обласній олімпіаді з математики, обійшовши «путильських» і «самих чернівецьких», Ліда Семенівна уперше публічно мене похвалила. Її учні стали знаменитими не завдяки протекції, блату чи грошам. Вони просто отримали ґрунтовні знання.


Олександра Тимофіївна Гусаченко - вчителька географії. Народилася 1 травня 1929 Року в селі Криве Озеро Кривоозерського району Миколаївської області (дай, Боже, їй ще здоров'я й здоров'я!). У сім'ї колгоспників. Батька під час війни забрали в Німеччину. 1947 року вступила до Первомайського педучилища. Після закінчення разом із 30 випускниками училища була направлена на роботу у Чернівецьку область. З 1951 року - в Путильському районі. Працювала вчителем молодших класів на хуторі Ями. 1953 року вступила до Одеського університету ім.Мечникова. 1959 - здобула фах географа. У Розтоцькій середній школі пропрацювала 36 років. Відмінник народної освіти. Живе в Розтоках.

Завдяки учительській філігранності й учительському «не-сюсюканню» Олександри Тимофіївни я мала всі шанси стати студенткою географічного факультету будь-якого університету України без іспиту: 1976 року, у дев'ятому класі, на республіканській олімпіаді з географії, я посіла друге місце. У мене досі зберігається запрошення від ректорату Чернівецького університету вступати на геофак на пільгових умовах. Запрошення учневі від вузу! - чуєте, теперішні урядовці, ви тепер таке практикуєте, чи ви практикуєте «бомжування» батьківських гаманців під стінами університетів?! А тоді діяв такий закон прийому до вузів (не було тоді слова виші, не було!): якщо ти маєш золоту медаль (а їх у радянський час так мало давали, що це було ціле диво!) і складаєш профільний іспит на «відмінно», тебе зараховують до вузу. Переможець республіканської олімпіади мав право без фахового іспиту стати одразу студентом (за наявності золотої медалі). Без золотої медалі абітурієнт-переможець олімпіади складав усі іспити, крім профільного. 1976 року Олександра Тимофіївна Гусаченко була двічі героем: десятикласник нашої школи, її учень Михайло Григоряк посів перше місце на республіканській олімпіаді.

Я не скористалася своїм пільговим правом, бо й не думала. Я стала студенткою української філології Чернівецького держуніверситету 1 серпня 1977 року, склавши на «відмінно» один іспит - письмовий, з української літератури.

Але я дотепер пам'ятаю: так, як «ганяла» нас дерев'яною указкою по глобусові й карті світу Олександра Тимофіївна Гусаченко, не ганяв більше ніхто, ніде й ніколи. Тому ми тоді не плутали Угорщину з Венгрією, а на додачу не згадували про Мадярщину, як це трапилося з моїми знайомими не в Розтоках, а у столиці.

Як добре, що в мене були такі вчителі!


Онуфрій Йосипович Клим - учитель хімії. Нaродився 15 вересня 1932 року в селі Виженка Вижницького району. 1951 року вступив до Чернівецького учительського інституту. 1953- 1954 pp. - учителював у Яблунецькій семирічній школі Путильського району. Два роки служив у війську. 1956-1962 pp. вчився у Кременецькому педінституті. З 1962-го - в Розтоцькій середній школі. Працював до 2009 року. 47 років - учителем хімії в одній школі! Вчитель-методист. Відмінник народної освіти.

Мав фантастичне почуття гумору! Був затятим слідопитом. Організовував мандрівки рідним краєм. На уроках хімії любив «хімічити» - експериментувати. Не раз ми, дівчата, вівкали на уроках, зненацька перелякавшись маленького «феєрверку» з колби. Одночасно був дуже строгий. І ми його, поважаючи, таки добряче боялися. Жодного панібратства у школі від жодного учителя ми не знали.

Онуфрій Йосипович живе в Розтоках. Його донька Тетяна (колишній учнівський президент клубу інтернаціональної дружби) вже 30 років учителює в Розтоцькій СШ. Отакі батьки і діти!


Юрій Семенович Кифа - учитель української мови і літератури. Народився 3 травня 1943 року в селі Шепіт Путильського району - помер 4 червня 1999-го. Похований у Розтоках.

Любов до народної мудрості мені прищепив саме він - Учитель з Великої букви, який ніколи не вчив мене (у прямому розумінні). Але це був учитель над учителями. Його особиста бібліотека налічувала кілька тисяч книжок. Знав усе! Листувався зі мною до самого закінчення університету. І Гончарів «Собор» дав мені прочитати саме він. На канікулах, здається, після першого курсу університету. Я пам'ятаю ту синьо-зелену обкладинку серії «Романи і повісті», яку Юрій Семенович дуже просив не показувати мамі. І «Неопалиму купину» я читала саме у нього вдома. А що вже він знав світове образотворче мистецтво! Альбоми, каталоги, журнали... До нього можна було прийти - і забути, на якому ти світі, яка пора року, день, година. Книжки тебе затягували, як вирва. Та чого не міг дати жоден тоді учитель - це вміння слухати життя. Саме Юрій Семенович Кифа навчив мене нотувати не тільки в пам'яті, а насамперед на папері сталі вирази, прислів'я, звороти усного народного мовлення. У мене в Розтоках ще зберігаються картотеки почутого і записаного від людей, досі не використаного. Бо, на жаль, я ніколи не зазираю під час написання книжок до тої «криниці». Я поки що послуговуюся пам'яттю. Проте моя пам'ять - це дзеркало отих білих нестандартних листочків, вирваних із блокнотів неформатного стандарту, де записано слова, вирази, приказки. Із транскрипцією. Наголосами. З указаними носіями цього багатства, датою і місцем запису. Колись ми задумували з моїм учителем видати книжку із його і моїми записами народної творчості, зібраної саме в Розтоках. Дещо я вже оприлюднила устами своїх персонажів. Проте маю надію, що колись таки спроможуся на оприлюднення всього того масиву мовного багатства, яке зберігається в мене і яке, сподіваюся, зберігають правонаступники спадщини Юрія Семеновича Кифи.

Дуже строгою вчителькою ботаніки та біології була у нас Ніна Сидорівна Матійчук, яка щодня долала добрих п'ять кілометрів туди і назад із сусіднього села через Черемош, з Івано-Франківської області. Пригадую кумедні картини десятого класу, коли нас на уроках біології, під час вивчення проблеми людини, її розмноження і т. і. розсаджували за парти окремо - хлопців і дівчат. У десятому класі! А ще пригадую, як ми скрупульозно вираховували на уроках раціон для великої рогатої худоби. З формулами, калоріями і т. д. Можливо, саме під впливом Ніни Сидорівни Матійчук багато випускників Розтоцької школи здобули фах зоотехніків, агрономів, ветеринарів.

Ніна Сидорівна дотепер мешкає в сусідній області, але, на жаль, літня повінь 2010 року, відсутність телефонного зв'язку і дороги не дали можливості ні мені, ні моїм батькам уточнити деякі моменти її біографії, адже вона вже давно не працює у нашій школі, має за плечима близько 80-ти років. Проте я пам'ятаю, що Ніна Сидорівна родом із Донецької області. Закінчила у Києві «Голосіївську» сільськогосподарську академію, працювала в колгоспі секретарем парторганізації, а далі - багато років учителем біології в буковинських Розтоках.

МОЯ ПЕРША ВЧИТЕЛЬКА

Бог на світі є. І я черговий раз переконалася в цьому у липні 2010 року.

Останніх років п'ять я безуспішно намагалася розшукати свою першу вчительку Марію Федосіївну Мазурик. Ні моя вперта настирливість, ні телефонні пошуки, ні наша міліція, ні «Ключовий момент», ні преса, ні... ні... не змогли впродовж багатьох років зробити таку дрібничку: на просторах великої, але все-таки осяжної і реєстрованої нашої України розшукати Вчителя від Бога. Людину, яка, поклавши мені в руки залізне перо дерев'яної чорнильної ручки, а заодно - фарфоровий біло-фіолетовий каламарик у виїмку дерев'яної парти, навчила так те перо тримати, що, певно, й умру із ним - прирослим уже не до руки, а до душі Словом, яке випурхнуло з-під того пера.

О, так, у нашій країні знають усе: хто де і в якому офшорі пчихав чи у яких «трусяках» засмагав на пляжі; у нас ті, що мають дбати про національну безпеку, дбають про те, щоб знати, що відбувається у родинних спальнях і про що говорять телефоном... Та що мені розказувати вам, що вміють у нас деякі особи подеколи без освіти і фаху, але із шаблями, вийнятими із піхов! А ось знайти у реєстрах держави людину хорошу... Однак, ми живемо в «свобідній» країні: хочеш комусь сказати «спасибі» - шукай сам.

Я зі шкільних років пам'ятаю пісню «кто ищет, тот всегда найдет». І вчила нас її Марія

Федосіївна Мазурик - моя перша вчителька, перше місце роботи якої - Розтоцька середня, школа Путильського району Чернівецької області.

У повній версії цієї книжки буде окремий розділ про людину, яка відіграла в моєму житті фундаментальну роль. Але на момент, коли я пишу ці рядки (1 серпня 2010 року), моя рука все ще тремтить, щоб набрати номер її телефону, здобутого після неймовірних зусиль, але завдяки добрим і, безперечно, фаховим, відповідальним людям, які відгукнулися на потребу однієї людини знайти іншу людину задля вдячності.

Вісімнадцятирічну Марію Федосіївну Мазурик після закінчення педучилища (не знаю, якого) направили на роботу в гори. Ми були її першими учнями. І все, що у нас, її колишніх учнів, є хорошого і доброго - то її заслуга.

У липні ц. р. я нарешті відновила свої забуті знання, бо дізналася (чи може, й не знала), що моя перша вчителька народилася в селі Шукайвода Христинівського району Черкаської області. Працювала в Розтоках недовго - всього п'ять років. Наймала літню кухоньку у родині Леликів (усім їм земля пером!), а останній рік роботи в нашій школі їй виділили однокімнатну квартиру зі спільним входом у сільському будинку для молодих спеціалістів. Я багато чого забула, проте добре пам'ятаю, що прийшла до Марії Федосіївни в день її від'їзду з Розтоків, а вона сиділа у голих стінах своєї «однокімнатки», чи то сумна, чи ще якась така незвичайна, що в мене стиснулося серце. Вона дуже любила і дбала про своїх «гавриків» із піонерського загону імені Васі Шумського, вона вчила нас гарних українських пісень і гарних манер, палила з нами вогнища, грала з нами в «Зірницю» і «Вожатий-вожатий, подай піонера». Вона була неймовірно красива, молода, мала модну на той час зачіску - велику «ґулю» на маківці. Носила коротке пальто теракотового кольору. Мала м'яку черкаську вимову. І величезне терпіння застібувати і пришивати одірвані з наших пальтечок ґудзики, витирати зашмаркані носи, пильнувати за вчасним харчуванням. І ще багато-багато чого було у нашої першої вчительки такого, що я не можу забути дотепер.

Добрий смак до одягу і зовнішнього вигляду, дбайливий догляд за довгим волоссям, уважність до долі інших, зацікавленість мистецтвом і літературою і багато чого, привитого з дитинства, - це її рук робота. Тепер я дивуюся її неймовірному терпінню, коли Марія Федосіївна вчила мене писати. Якби існував конкурс найбільш непривабливого письма, іншими словами - конкурс некаліграфічності, - я безсумнівно посіла би перше місце а хоч і на просторах СНД.

У радянські часи у школі був такий предмет - каліграфія. А я від природи шульга - тобто «лівачка». Ви уявляєте цю гримучу суміш - каліграфічне письмо першокласниці-шульги, яка навідріз відмовляється брати чорнильну ручку у праву руку? Тоді «ліваки» не проходили під жодним приводом! За цим дуже суворо стежило райвно, контролювала дирекція школи, і ще бозна-хто стояв тоді над учителем, який повинен був привчити «першаків» до казарми. Марія Федосіївна мала до мене нелюдське терпіння! Вона нібито лінійкою чи указкою «шльопала» по пальцях, а другою рукою водила мою неслухняну праву руку рівненькими рядками зошита «в косу лінію». А мої сльози змішувалися з фіолетом чорнила, і я знову і знову, зціпивши зуби (чим не біг по снігу до йорданського корита?!), водила скрипучим пером, затиснутим пучкою правої руки, ламаючи свою природу «лівші».

...Якщо я нарешті знаю теперішнє місце проживання моєї першої вчительки, я обов'язково щось придумаю гарне для нашої зустрічі. Не лівою рукою. Але на цю хвилину знаю, що Марія Федосіївна Мазурик мешкає із родиною в селі Чабанка Уманського району Черкаської області. І знайшла мені її начальник управління внутрішньої політики Черкаської обласної державної адміністрації Елеонора Антонівна Левицька на моє приватне прохання до голови Черкаської обласної держадміністрації Сергія Борисовича Тулуба, за що їм обом моя щира людська вдячність. Елеонора Антонівна, з якою я спілкувалася лише телефоном, опісля всього сказала, що пошуки моєї першої вчительки припали на півріччя смерті її матері, також у минулому вчительки, і що з матір'ю Елеонори Антонівни була схожа ситуація, коли її колишні учні мало не через двадцять років розшукали її, а донька стала свідком тієї неймовірної зустрічі.

Марія Федосіївна Мазурик попрощалася з Розтоками 1972 року. Мені її розшукали у липні 2010.

Як гарно, що у нас ще є люди, які мають терпіння, вміння і моральну відповідальність шукати людей не з примусу, а з чиєїсь внутрішньої потреби.

МОЯ ФАМІЛІЯ

«...поки Бог не скаже «добрийдень!»,

а люди - «до побачення...»

(Моє).

Якщо ви непричком (зненацька, раптово) потрапите на мою батьківщину - в село Розтоки на Буковині - й запитаєте, де живуть батьки Марії Матіос, вас усе село в один голос запитає - котрої?

Скільки на сьогодні в Розтоках моїх посестер - точно знають хіба що в сільраді. Бо Матіоси в Розтоках - що Шевченки на Черкащині.

Поки я була старшокласницею, на перших порах плутався навіть наш сільський поштар Гаврило Дарій, розносячи пошту по дворах, бо мені через день, окрім інших листів з усього Союзу, приходило 4-5 з армійськими штемпелями. Нерідко листи, адресовані мені, Гаврило віддавав якійсь іншій Марії Матіос. Майже завжди та, інша, здогадувалася чи «вираховувала» за змістом справжнього адресата і віддавала розпечатаний конверт мені чи моїй мамі.


МАЛЕНЬКИЙ ВІДСТУП ПО СУТІ:

У 70-ті роки була така мода - клуби інтернаціональної дружби у кожній школі. Звичайно, це була чітко продумана і добре вмонтована у

систему навчання і виховання ідеологічна мода. Отож, наш шкільний КІД, яким керувала вчителька української мови і літератури Панченсо Ірина Василівна, а його президентом була старшокласниця Таня Клим, листувався з КІДами усіх республік (!) Союзу. Згодом зав'язувалося індивідуальне листування учнів. Мені приходили листи з Прибалтики, Казахстану і Свердловської області. Приходили ще звідкись, але, мабуть, вони були менш цікавими, тому я їх не пам'ятаю. Пам'ятаю, що моя однокласниця Наталка Михайлюк привезла з «Артеку», куди її нагородили путівкою за відмінне навчання, адресу Алми Алматовни Алматової - нашої ровесниці із Казахстану.

Я з Алматовою листувалася багато років. Навіть на перших порах університету. Знала всі пересування кочівних юрт її батьків, що випасали радгоспних коней на безмежних просторах казахського степу, уявляла запах і смак кумису, описаних Алмою так чітко і точно, ніби вона була технологом. Можливо, я їй так само смачно писала про свої гори. Це було дуже цікаво. Але найкращий для мене спогад - коли в одному з листів дівчинки Алми (що по-казахськи означає «яблуко») із Семипалатинської області було прохання написати російською транскрипцією слова «Червоної рути». Це був 1974 рік. Івасюкова пісня, як писала Алма, у Казахстані «почти народная». І я великими буквами, переробляючи «і» на «и», «и» - на «ы», а «е» на «э», переписала слова «Чэрвонои руты» для кочової дівчинки Алми, в душі неймовірно пишаючись за нашу пісню. Я тоді не знала, які несповідимі путі Господні в дорозі до людини.

Поштар Гаврило Дарій носив тоді й отих 4-5 листів із армійськими штемпелями. Намагався завжди віддати мені особисто в руки, хитрувато усміхаючись і подеколи кажучи: «Я мамі казати не буду». Учорашні учні, а сьогоднішні солдатики - мої земляки - писали з армійських частин усього тодішнього Союзу РСР. Географію й етнологію також можна було вивчати за тими листами. То була не любовна лірика (ну, може, за винятком одного-двох листів), а майже завжди - розповіді про добрі й не дуже добрі армійські «порядки», спосіб життя між ровесниками інших народів, про їхні звичаї і звички і т. д. З точки зору вивчення психології тодішньої молодої радянської людини цей епістолярій може служити гарним матеріалом для аналізу й узагальнень.

І я часто думаю, що то була не така вже й вада - наша молода наївність і щира віра бодай у щось у середині 70-х років. Коли не можна було не те що вірити в Бога - згадувати про його існування. Коли ти у свої 16-17 був «сліпим», не був циніком, коли ти ще не знав, що у той самий час, коли ти у російській транскрипції пишеш українські пісні для казахської школярки, на світі вже є Стус і Дзюба, є тюрми, є репресовані й вимушені «неповерненці» у твій рідний Сірук і Розтоки. Ти не знав, що довкіл тебе є інше життя. Не знав... Та нічого ти тоді не знав! Бо був молодий. Ти просто дуже добре вчився, засвоюючи багато всякого, у тому числі - зумисної брехні. І коли тобі потрохи, згодом, через багато років почали відкриватися безодні суспільних і людських жорстокостей, коли вони тебе придушать - примусять ДУМАТИ, ти з відчаю від несподіваного розчарування гортатимеш пожовтілі солдатські одкровення 70-х. І вони на тебе дихнуть чистотою. Наївністю. Делікатністю. Простотою. І таки - першою любов'ю.


Та повернімося в Розтоки, де ви, можливо, опинилися непричком і шукаєте батьків Марії Матіос, як шукала їх кілька років тому школярка із Одеси Настя Нгуєн. Я вам підказую, як це зробити найлегше: варто лише поцікавитеся, де живе Василь Андріячуків або Павліна Їлашкова. І вас непомильно спровадять на вулицю Федьковича 16, а по-сільському - на кут Царина. (Вже після «шевченківки» я прочитаю в одній із газет найбільшу «хохму» про себе, що я народилася в родині Федьковича).

Татову фамілію (родину) в селі називають Андріячами (за іменем мого прапрадіда Андрія Фоковича Матіоса) або Андріячуками. Мамину - Їлашками (за іменем мого прадіда Іллі Джуряка, колишнього сільського голови, якого сільська громада обирала впродовж майже чверть століття). Сільські прізвиська - непомильні. І найбільш надійні там, де половина села - Матіоси, четвертина - Різуни з Григоряками і Джуряками, і дві четвертих - Томнюки з Борсуками і Яків'юками разом.

Фамілії Андріячуків і Їлашків - файні ґазди, вам скажуть у Розтоках, бо «дуже тримаються купи». Якось я хотіла підрахувати ВСІХ своїх родичів по обидвох «плечах», та на 71-му нині живому родичеві по маминій лінії й зостановилася. Рахувати є що: коріння моєї родини «вгризлося» у скалисті карпатські гори на 220 років. Я знаю з прізвищами, іменами і датами своїх родичів до 1790 року. Це - «олігархічне» багатство. Його неможливо конфіскувати, взяти під заставу, пропити, прогайнувати чи перепродати через будь-який фонд майна у будь-якому офшорі. Хто не розуміє цінності цього багатства - тому я й не розказуватиму. А хто хотів би шукати і своє коріння - можу стати консультантом, узявши до себе у консультанти свого тата. Але я не «переплюну» свого тата: він у мене в питаннях дослідження роду та історії Сірука - професор. Із десятикласною освітою.

Отож, «знайшлася» я, як кажуть у нашому селі, 19 грудня 1959 року, в четвер, увечері, на зимового Миколая. Оце такого «миколайчика», а точніше, сказати би «миколаїху» благополучно допомогла знайти моїм батькам сільська акушерка Юля Сергіївна Солодченко (по чоловікові Бойчук). Юля Сергіївна - Царство небесне! - (1937-1993) була родом із села Дарівка Канівського району Черкаської області. Майже через чверть століття після мого народження вона так само благополучно разом із сільським лікарем, Заслуженим лікарем України Паскарем Яковом Олексійовичем і акушеркою Пашею Холеван допомогла і мені вчинити» мого золотого хлопчика. У тому самому роддомі в Розтоках... Чистенький був роддом - без чернівецького стафілококу. Тому я й вибрала Розтоки для народження своєї дитини. А ще тому, що місце благословенне: з пологового «подіуму» на другому поверсі амбулаторії було видно верхи зелено-синіх гір, а із безкоштовної «VIP-палати» на одне ліжко для матері, а інше - для дитини - церкву. Розтоцька церква була занесена у реєстр найдавніших церков України. Жаль, що її торкнувся «євроремонт», хоча й не у таких масштабах, як багато деінде. ...Ось отаке довге коротке життя моєї родини. Як будь-якої іншої родини, якщо його знаєш. Точніше, якщо хочеш знати...

ВЕСІЛЛЯ МОЇХ ДІДІВ

У мене в руках оригінал одного документа. Румунською мовою. Від нього можна заплакати, а можна засміятися. Залежно від настрою, обставин і часу:

«Клопотання перед префектурою Вижниці від мешканця села Розтоки Власія Матіоса. Повідомляю про свій намір одружитися з Гафією Джуряк і прошу надати дозвіл на святкування весілля з музикою і танцями у період з 10 по 12 лютого 1926 року у будинку Іллі Джуряка (батька Гафії Джуряк) у цьому ж селі». Документ з чіткою печаткою примарії (сільської ради. - М.М.) та підтвердженням начальника жандармської дільниці) 2 лютого 1926 року».

Цей документ підтверджує, що моєму дідові (по матері) на час одруження виповнювалося 20 років, а моя бабця (в майбутньому) на час свого одруження мала 14 років і 3 місяці. Прожили вони «у парі» рівно 65 років.

Бабця народила 18 дітей. Вижило шестеро. Решту - «як Бог дав - так Бог і забрав». Моя тітка Гафія народилася 8 березня 1929 року, вуйко Юрко народився 22 жовтня 1931, Федір - 23 лютого 1934, Михайло - 19 вересня 1935, Семен - 10 вересня 1938, моя мама Павліна - 2 серпня 1940.

Мама народилася у перший законний день радянської влади на Буковині. У всіх інших моїх родичів, зокрема й тата - румунські метрики. Окрім вуйка Федора, якого в селі називали Федусем, слава Богові, всі топчуть ряст, подеколи співають, а на свята ще перехиляють чарчину.

Мої діди народжувалися «за Австрії», а дякували світові і людям - «за України».

Бабусі Матіос Гафії Іллівні доля відміряла 86 років життя - (17.10.1911 - 16.07.1997).

До діда Матіоса Власія Юрійовича доля також не була скупою - дід прожив 85 років (5.02.1906 - 26.03.1991).


P.S. 31 серпня 2010 р. помер вуйко Юрко.

МОЇ БАТЬКИ

(Одруження на тлі часу)

23 лютого 1959 р. Батьки одружувалися в люті для Буковини часи. Це так здається, що тоді давно закінчилася світова війна. Але тільки не тут, у горах. Не так війна, як повоєнні події (війни в Розтоках, як такої, не було) на десятки літ покривавили тут не одну родину, розсварили не одного брата із братом. 1959-го ще все було свіже. Незагасне. Велика кількість мешканців Розток на той час ще «мандрувала» сибірськими та уральськими снігами без права повернення додому. Новітні колгоспні безштаньки кіньми і тракторами все ще стягали придорожні хрести чи хрести з-перед людських обійсть, встановлені не мертвим чи живим, а просто так - для молитви і згадки про Бога. Діяла сувора заборона ходити до церкви, легально святкувати християнські свята. Та, Боже мій... скільки було отого дуренства - аж до скасування неділі, писання писанок, вітання «Христос ся рождає» чи «Христос воскрес». Це дозволялося хіба що старим, калікам і хворим.

...Моя майбутня мама - Павліна Матіос - закінчила Розтоцьку десятирічку. Мала дуже добрий голос. Хотіли забрати на навчання в школу-студію хору Верьовки. Дід із бабою не відпустили наймолодшу дитину у світ: люди відмовили, мало що... куди... І дівчина пішла вчителювати в початкові класи чотирикласної школи на присілок Софійки (хутір Околена) - за десяток кілометрів від села. Татові - Василеві Матіосові (також Матіосові!) - на той час ішов уже 25 рік. Працював він у колгоспі ім.Кірова, на тваринницькій бригаді хутора Верхня Товарниця. Отам десь між хуторами й зустрілися.

Одружуватися повинні були за звичаями і вірою своїх предків і живих батьків - присягою перед Богом і вінчанням. Але ж мамине вчителювання! Але ж недремні очі ідеологічних «жандармів»! І мамина мама (моя майбутня бабця Гафія - Соломон по-сільському) домовилась із сільським священиком Іларіоном Клим'юком про таємну церемонію вінчання. На околиці села. В чужій хаті. А доньку Павліну «нарадила»: якщо дізнаються в школі, хай каже, що не мала вибору, бо вже вагітна, тому й змушена була пристати на все, аби тільки Василь не лишив її з дитиною.

Це тепер у Розтоках можна робити хрестини з весіллям в один день, а тоді було дещо інакше...

Знаєте: усюди є «добрі» люди. І між гуцулами також. Про таємне вінчання донесли куди треба саме ті, що самі тепер припадають на коліна перед Божими образами. Але моїй майбутній мамі брехати про завчасну тяж не довелося. Молодюську вчительку не покарали. Чи то вже тоді розуміли безглуздість припису, чи «прокліпали» непослух із практичніших міркувань? Бо хто буде «у дідька за дверима» вчити дітей, як вчила моя мама в Околені? Коли в одній кімнаті - одночасно чотири класи, вчителів не вистачає, а за горбами - і світу не видно?!

ТАТО

...Наш майбутній тато відпустив молоду дружину вчитися на стаціонар Чернівецького педучилища. А тоді вже і я знайшлася. Швидко. Тітка Гафія каже, що я дитя першої - шлюбної - ночі. Мені завжди гарно від такого знання.

Але тато не відривав маму від навчання. Їздив із дитиною у гості на квартиру, яку наймала мама із однокурсницею Анною Минайлюк у півпідвалі на вулиці Островського у робітника Чернівецького гумовзуттєвого заводу Яші Рабиновича (До слова: Анна Миколаївна Минайлюк стала мамою мого однокласника Миколи - випускника Львівської політехніки, теперішнього головного інженера нафтопроводу «Дружба»). Рабиновичі дали мамі ключ від квартири, довіряли їй сімейні видатки й таємниці, й ніколи не замикали від неї кімнату, де зберігались фамільні коштовності. А Сруля Срульовича Рабиновича, окрім дружини Дори, Яшою називали всі: не «положено» було в радянські часи місцевих людей окремої національності називати власним іменем, як «не положено» було місцевих буковинців-автохтонів призначати на керівні посади. Номенклатура на Буковині завжди була «приїжджа».

Один із моїх осмислених дитячих спогадів - гостювання Рабиновичів (Яші зі своїми дітьми Євою і Фімою) у нашій новій хаті в Розтоках. Це вже десь 1965-1966 роки. Згодом Рабиновичі, як і майже 30 тисяч чернівецьких євреїв, виїхали на свою землю обітовану. Цікаво було б дізнатися про їхню подальшу долю. Бо я, як у тумані, а все ж пам'ятаю довгов'язу постать трохи старшого за мене Фіми з рудим кучерявим волоссям, що гасає нашим подвір'ям, а його тато Яша шипить гусаком на неслухняного сина: «І ви мнє будєте сказать, что ето прілічно?!»

МАМА

Коли я слухаю мову або читаю «опуси» декотрих нардепів, мені кортить, щоб моя мама-вчителька написала з ними диктант. Так, як учили в тодішньому педучилищі, бігме, не навчали в мої часи і в університеті. І точно, не навчають в університетах теперішніх. Навіть за гроші. Але мама Павліна згодом, уже з трьома дітьми на руках, таки закінчила історичний факультет Чернівецького держуніверситету. За тридцять вісім безперервних років учителювання в одній школі заробила два ордени - Жовтневої революції (20.08.86, посвідчення № 102645) і «Знак Пошани» (10.07.81, посвідчення № 1452804), а також звання «Відмінник народної освіти» - (посвідчення від 7.01.86).

Ви чули, щоб у ті часи сільським учителям давали такі державні нагороди за просто так чи за гарні очі? Мама вивчила стількох і таких, що можна би книгу писати лише про це. І знов грішна думка... коли я подеколи читаю україно- і людиноненависницькі епістоли, писані шулерськими руками, мені кортить, щоб моя мама прочитала нотацію таким «діячам» на тему міжнаціональної толерантності й мультикультурності, а найчастіше - просто історії. На прикладах живих і мертвих, відомих і незнаних. Але тих, хто укладає конституційні засади міжлюдських відносин без парламентів і дипломованих провокаторів. Мама стількох навчила цьому за час свого вчителювання! А її навчили - батьки і закони співжиття в усі часи толерантних буковинців. Дуже повчальний досвід.

ТАТО

...А наш тато, що з 15 років пропрацював у колгоспі, прищепив своїм дітям те, що передається тільки в родині: працьовитість і почуття справедливості. В армії в Люберцях (під Москвою) тато шоферував. Дотепер на фотографіях усіх однополчан називає поіменно.

А вчитися не мав змоги. Безпаспортному колгоспникові повоєнного часу дорога до міста була «заказана». Його університетами стала важка фізична праця: в лісі, на пилорамі. Тому наш тато все вміє робити руками - від гри на цимбалах і сопілці до дерев'яних карнизів і «півників» із жерсті. Хіба що фальшивих грошей не вміє робити. Але, коли свого часу тата призначили колгоспним комірником, він вступив до Кіцманського сільськогосподарського технікуму (це я вже школу закінчувала, вже два братики-близнюки протирали черевики у футбол). Та за рік тато покинув науку - не давалися йому формули із хімії і фізики. Пам'ятаю, як тато сердився то на себе, то на стиль навчання: «Загублять людську працю... Ми всі там - працюючі колгоспники. Від корів і коней. Нам конкретні знання потрібні, а не формули. Формули - для молодих, в інститутах... а тут би краще вчили краще ґаздувати...»

Я ніколи не здогадувалася татового диплома. Але коли навідуюся до батьків, неодмінно лізу на горище хати, розкриваю величезну паперову коробку і перебираю - перебираю старі квитанції і касові ордери. Коли тато працював комірником, подеколи котрийсь із їздових привозив до нас додому то мішок кукурудзяної муки, то комбікорму, то жому. І вивантаживши те добро в комору чи стодолу, незмінно подавав мені папірець із печаткою - «касовий ордер»: «Поклади на місце, - казав їздовий. - Тато казав, що знаєш, куди». Я заносила квитанцію про сплату виписаного в колгоспі товару у верхню шухляду дерев'яної шафи у спальні, підтверджуючи увечері татові наявність того фінансового документа. Часом думаю: навіщо батько дотепер тримає ті пожовтілі папери?!

...Але подеколи мені кортить нагодувати ними тих, хто безсоромно й нахабно перед усім світом чваниться своїми розкошами: «Вони не ваші, ті розкоші! Ви вкрали і привласнили їх у таких, як мій батько». Це свята правда. Колись, на початку 90-х, тато віддав свої сертифікати на зароблене всім життям одному підприємству, яке зранку до вечора з радіо і телевізора видурювало ті частки народного добра у совісних і довірливих, як тисячі й мільйони таких, як мої батьки... На тім татові дивіденди й закінчилися, не починаючись.

Чи слід дивуватися, що в нашій родині так гостро розвинуте почуття справедливості? Адже яблука від яблуні, якщо й котяться, то не так чуже й далеко...

БАТЬКИ І ДІТИ

...Подеколи, коли тато дратується перед екраном телевізора, виловлюючи ВСІ новини, він каже мамі: «Жінко, ми з тобою також олігархи. У нас троє дітей. У нас п'ятеро внуків. Ми ні в кого нічого не вкрали. Ми нікого не вбили. Не обмовили. У нас чиста совість. Хіба це не багатство?»

...Із своїх скромних зарплат колгоспника й сільської вчительки батьки завжди викроювали копійку. Брали кредит - «розстрочку» - і вкладали ці гроші в дітей. Як? Дуже просто? Мама передплачувала до десятка газет і журналів, виписувала словники і книжкові новинки через мережу «Книга поштою» (дотепер пам'ятаю адресу; Київ, вул.Попудренка, 38). Возила дітей у Чернівці в театр. Напередодні першого класу моїх братиків - 1976 рік - батьки зробили нам мандрівку в Москву. Була тоді «Третьяковка», концертний зал Кремля, Большой театр і Мавзолей Леніна (це окрема смішна і повчальна водночас тема). І це також окрема тема, як батьки позичали гроші, щоб придбати одному із синів-школярів саксофон всесвітньовідомої чехословацької фірми «Супер Аматі», ціна якого тоді становила 650 радянських рублів, а іншому - фортепіано, бо обидва вчилися у сільській музичній школі. Один із них закінчив музучилище із класу диригування. Але музикантом не став, а став кандидатом юридичних наук. Та, власне, і я баяністом не стала, хоча батьки мені так само придбали інструмент, бо вчилася і я по класу баяна і, мабуть, ще й тепер зіграла би непомильно «Суліко». Тоді навчання трьох дітей у музичній школі коштувало луже багато (порівняно із зарплатою). Тато мав 75-80 рублів. Мама (завуч школи з виховної роботи) - 90-110. Чоботи фірми «Цебо» тоді коштували 120, перстень із бурштином - 180. Персидський килим - 350. Підвищена студентська стипендія - 50 рублів. Туш для вій - 16. Автобусний квиток із Чернівців до Розтік (через перевал Німчич) - 1 руб. 40 коп. Наша мама їздила на сесії в університет, маючи в кишені 3 рублі. 2,80 вона витрачала на дорогу. На 20 копійок привозила трьом дітям дві вафельні трубочки. Начинка в них була така, що нині й не порівняєш ні з чим!

ЖИТТЯ СКЛАДАЄТЬСЯ З ДЕТАЛЕЙ

...Життя складається з деталей і ці деталі мають назву.

...Коли 1977року маму викликали на бюро райкому партії (вчителька, комуністка, завуч школи), перед усім складом бюро (самі чоловіки!!!) зачитали лист «доброї» людини із села: мовляв, як може виховувати наших дітей така

вчителька, свекор-удівець якої щонеділі ходить до церкви у свіжовипраній і прасованій вишитій сорочці?! Хто пере йому сорочку, як не невістка?! Переказувати тодішню партійну дискусію - шкідливо для здоров'я. Але мамине резюме було наступне: «Мій свекор живе в моїй хаті. Він батько батька моїх дітей. А ви, кожен із вас, хотів би мати таку невістку, яка би не прала сорочок батькові свого чоловіка?! Ви мені пропонуєте його здати в будинок перестарілих?»

Тоді нашу маму захистив перший секретар Путильського райкому партії Андрій Васильович Коцюба: «Я би хотів мати таку невістку, як Павліна Власівна!» Мамі дісталася догана - за прасовані свекрові сорочки.

Але чи ви розумієте суть того часу?! Адже мама була за крок від виключення з партії. На ті часи дітям була би заказана дорога в науку. Бо щоразу, в усіх університетських анкетах я справно пояснювала, що робили мої батьки під час окупації. Уперше (свята наївність!) я написала: ходили під столом (уявляєте!). А воно ж було правда: моя мама - 1940 року народження. Тато - 1934. Та й окупація на Буковині була не така, як в усій решті України. Отака історія, доктори історії без текстів дисертацій!

До речі, Андрій Васильович Коцюба щороку 2 серпня вітає нашу маму із днем народження.

...Та це не єдиний «цурис», як кажуть на Буковині, тобто не єдина пригода із тодішньою владою, яку може згадати наша мама. Тепер вона все це розказує із величезним задоволенням. І навіть із гумором. Тоді це могло їй дорого коштувати.

Десь під кінець 80-х у наше село нібито для зустрічі з нібито своїми виборцями приїхав тодішній депутат Верховної Ради СРСР від Чернівецької області генерал Варенников (пригадуєте, він згодом в Україні під час ГКЧП посідав чільне місце). Виборів як таких у радянський час не було. Була 99,99 - відсоткова імітація народного волевиявлення із призначенням депутатами лояльних осіб незаплямованої «українськістю» репутації, а далі кілька разів на рік були засідання сесій рад усіх рівнів, де депутати просто голосували за наперед заготовлені партією рішення.

Отож, як на радянський час, приїзду гірське село (у «край чудес и беззакония», - любить казати мама) депутата союзного рівня зі своєю свитою - подія надзвичайна. У сільському клубі зібрали людей, начальство, поговорили для «про форми» - та й по всьому. Мама каже, все було розписано, прісно так, як тепер прісним є лаваш. І ось моя мама, завуч із позакласної роботи місцевої школи, підходить до генерала Варенникова і питає, чи міг би він завітати до школи, щоб подивитися на умови навчання дітей, поспілкуватися зі школярами, педколективом? (Це тепер депутатів - цеглі ніде впасти, а в радянські часи - чи не 4-5 на всю область). «Чому б ні?», - відповів депутат-генерал і пішов пішки від клубу до школи. (У нас вдома зберігаються фотографії зустрічі Варенникова зі школярами). Поки діти, вчителі й техробітники засипали гостя запитаннями (а в нашому селі всі говірливі) - «добрі» сільські люди уже обривали телефони райкому партії, райвиконкому і райвідділу КДБ. Ще кавалькада депутатських машин підбирала свій хвіст на сільському повороті, як Павліні Власівні повідомили, що їх із директором школи на завтра викликають у райком «на килим». За самодіяльність, утрату політичної пильності та втручання у графік роботи депутата Верховної Ради Союзу. «Розбір» польотів закінчився просто: «визнати роботу партійної організації Розтоцької СШ недостатньою із подальшими організаційними висновками». Це означало виключення з партії і зняття з роботи.

Але ангели літають над розумними і не дуже розумними головами завжди. Пролетів якийсь притомний ангел тоді і над Путильським райкомом партії. Хтось сказав на тій «головомийці»: «У Павліни Власівни дві високі державні нагороди і донька письменниця, а та така - що їй рота пластирем не заліпиш. Буде ще більший скандал. Це ж все-таки була зустріч із генералом, а не з бандерівцем. Ну, а що траву біля школи до зустрічі з депутатом не фарбували... ну, що зробиш...»

Той, хто це казав, знав що каже: колись у Розтоках у вітрині придорожнього продуктового магазину задля демонстрації повного сільського благополуччя виставили зірвану з сусіднього городу петрушку - в той день через село мав проїжджати перший секретар обкому із кимось із Києва. І той, із Києва, що перевіряв роботу лісового господарства в районі і сплав лісу рікою, на прощання, після надцятої чарки, сказав: «Усе у вас добре. Все розумію. Лише не зрозумів, як на річці розминаються плоти-дараби, коли одна дараба йде за течією, а друга - проти течії?» Директор лісгоспу, зрозумівши зі спеціалістом якого рівня має справу, не кліпнувши оком, відповів: «Дуже просто! Одна дараба заходить у прибережні кущі, а друга - пливе далі». Коли б не сам директор лісгоспу мені розповідав про це - я, слово честі, не повірила би. А тепер, 2010 вірю усьому. Тобто вірю в можливість того, що буває - що й тверезий співає. Бо розум в аптеці не купиш, бо розум - варт гроші. Це не я придумала - так кажуть у Розтоках і всіх навколорозтіцьких полонинах.

ОДА

«Якщо Василь Онуфрійович включає румунську весільну музику, це значить, що має приїхати хтось із дітей», - прогноз нашої найближчої сусідки Надійки - непомильний.

Василь Онуфрійович і Павліна Власівна Матіоси добре знають, що троє їхніх дітей раді хоч щотижня святкувати їм не те що золоте весілля, а кожен день їхнього життя. Аби тільки здоров'я у тата й мами! Аби тільки ніколи не боліло сердечко. Не сльозилися очі. І щоби Бог їм відміряв іще стільки, скільки самі захочуть! Бо вони нас навчили бути справжніми і цінувати справжнє. Вони завжди цікавиться, що і як роблять їхні діти. Коли ми помиляємося, нас по голові не гладять. Але коли чують про нас добре, знаю, що мовчки і стримано, а все-таки пишаються. І хоч ми їх не обсипали сріблом-злотом, у нашій уяві - вони золоті: наш тато Василь із профілем римського цезаря, і наша мама Павліна - з очима святої Мадонни...

...І так уже п'ятдесят другий рік. Разом.

А ЦЕ НАЗИВАЄТЬСЯ ДОЛЯ...

13 травня 1981 р. О сьомій годині ранку, у вівторок, після тридобової праці, як водиться в Розтоках, розійшлися музиканти, які відходять із весілля тільки після останнього гостя. Вони ще ліниво і втомлено йшли сумежком (стежкою між городів), як зателефонували з райлікарні й сказали Василеві Онуфрійовичу Матіосу, що помер Онуфрій Іванович Матіос.

Весілля було у мене. І дід помер мій. Багато років після другого вдівства він жив у хаті свого сина, а мого батька Василя. Батьки на своєму подвір'ї побудували йому «кухоньку» з цегли, де був передпокій, ванна кімната із залізним зеленим «титаном» для обігріву води, а також житлова кімната на 15 метрів.

Отже, похорон мав бути у нас.

Ще в неділю я у весільній фаті й зі своїм молодим цілувала діда у лікарняній палаті Путильської лікарні, і вся лікарня «висіла» тоді у відчинених вікнах; ще не зів'яли квіти, подаровані на лікарняному подвір'ї тодішнім директором нашої школи Євгеном Миколайовичем Константинюком і першою красунею району Лялею Шутак, що відбували тоді стаціонарне лікування (легка їм глина!), в Путилі, - а зараз ось сусідські жінки скручують весільні квіти і знімають килими з весільної «палатки», де ще кілька годин тому «набувалося» майже 250 весільних гостей.

Там, де 9 травня клали весільний вінок на мою голову і велика естетка, вчителька ручної праці Ганна Дмитрівна Гав'юк зодягала молоду у біле, «закріплюючи» мої товстезні коси під фатою 64 (шістдесятьма чотирма!) шпильками-«гарналями», - там 13 травня стояла домовина. А на столах, де іскрилося непокірне весільне шампанське, - рівно палахкотіли страшенно яскравим світлом поминальні свічки.

Ще вчора я була в білому, а сьогодні я зичила чорні одежі. І тією самою вулицею, де я йшла «княжною» до клубу, що стояв «перед» Йорчихою, я сьогодні ішла за дідовою труною «за клуб» - «поза» Йорчиху.

...В університет я приїхала в чорному - і не пам'ятаю, щоб «виставляла» за весілля чи за поминки. А в гуртожитку №2 на вулиці Стасюка мене чекав лист від моєї подруги з Харкова, в якому вона питала, чи в мене все добре, бо їй снився сон, що я в білому іду широкою вулицею, а на спині у мене - чорний хрест. А тим часом, «добрі сільські люди» пустили в Розтоках чутку, що дід насправді помер за тиждень до весілля і його тримали в «холодильнику», на що одна сільська жінка, що працювала санітаркою в райлікарні відповіла одній із «передавачок» правди суто по-жіночому.

Ці люди ходять до церкви і припадають на коліна перед образами...

А ви питаєте, чому я така точна в деталях, щоб не сказати нудна, і звідки я знаю життя. «Асфальтні» естети приписують мені писання мелодрам чи імітацію народництва. Якби я колись працювала санітаркою, я би таким відважилася відповісти по-жіночому. Але у мене є диплом медсестри і медсестринські навики на практиці, тому мені ліньки говорити з лінивими до життя.

А життя я знаю з Життя. І більше ні з чого.

Мені й вигадувати багато не треба. Хіба лише маскувати справжні імена тих, кого би я не хотіла поранити своїм словом.

НА ТАТОВІЙ ОТЕЧЧИНІ

4 серпня 2006 року я із батьком - Матіосом Василем Онуфрійовичем - стояли на місці колишнього родинного обійстя мого прадіда Івана Андрійовича та мого діда Онуфрія Івановича Матіосів на хуторі Cipук.

Мій прадід Іван по татовій лінії загинув у Першій світовій війні. Його син Онуфрій у Сіруку звів добротний будинок під бляхою, в якому 1934 року й народився мій батько Василь і де до п'ятирічного віку жила і я. Якщо хто має четверте видання моєї книги «Нація», то може на фото обкладинки роздивитися дві білі цяточки нашої колишньої хати й господарських споруд. Ця румунська бляха разом із будинком «переїхали» згодом з хутора в Розтоки. Бляху на хаті батьки поміняли років зо шість тому.

До осені, а точніше, до Покрови 1947 року - часу найбільш масової депортації населення Західної України - в Сіруку було «тринадцять хат ґаздів», каже тато. На Покрову чи не третину хутора забрали. Решту - депортували в село, щоб не допомагали «лісовикам». У п'ятдесяті на хутір вернулося кілька сімей. За моєї пам'яті, до 1965 року, там мешкало лише чотири родини. Тепер у Сіруку залишилася єдина сім'я - Марії Романюк, діти якої не так давно власним коштом протягнули на хутір лінію електропередач. І Маріїн зять-лісоруб із дружиною, що доглядає двох маленьких діток, перемовляються тепер мобільними телефонами. На моїй пам'яті Маріїні діти в село до школи ходили по черзі - через тиждень, оскільки сніги стояли до пояса, а в хаті були одні дитячі чоботи. (2009 року Маріїні діти з Марією перебралися в село).

...А я тільки на обійсті постарілої Марії Романючки розумію, чому після другого інфаркту мій тато сказав моїй мамі: «Щоб ти поклала мені в домовину радіо». Наш тато не здобув вищої освіти. Усе життя пропрацював у колгоспі. І до тридцятирічного віку прожив отут, у Сіруку, де замість радіо говорили спершу скоростріли, а потім лише буки та смереки. Може, тому тепер тато знає, де цар обідає.

ҐРУНЬ ЯКОВІЙЧУКОВЕ В КОНТЕКСТІ СУЧАСНОСТІ

На самому гребені Сірука в серпні 2006 року тато налаштовує антену транзистора, який раз у раз Київ плутає із Бухарестом. У Бухаресті йде служба Божа. А тато шукає українські новини.

Новини сказали, що український парламент щойно проголосував за прем'єра Віктора Януковича. Тато дивиться в бінокль. І я дивлюся туди, куди дивиться тато: на протилежному боці від Сірука також розкинулись хутори і ґруні:

Околена.

Ями.

Ґрунь Яковійчукове.

Янчулова.

Ґрунь Дупалівка.

Кінашка.

Із Сірука навіть без бінокля на хуторі Околена, під ґрунем Яковійчукове, видно хрести і зграбну огорожу навколо невеличкого цвинтаря. 15 жовтня 1944 року на цьому місці тривав цілоденний бій упівської сотні «Боєвіра» (Романа Дубика) із загоном енкаведистів, в якому сотня втратила 8 бійців. Втрати чекістів навіть очевидці не могли порахувати, бо вбитих і поранених, обгорнутих у плащ-палатки, зносили в хату Данильчика (Данила Софійчука) недалеко під дороги. При відступі чекісти спалили хату Данильчика разом із трупами і пораненими. Отака ось дяка за службу. А хутірські люди поховали убитих повстанців на ґруні, недалеко від місця бою і всі ці роки доглядали могили, хоч і без прізвищ. А 14 липня 1991 року це місце було освячене майже п'ятьма сотнями людей. Деякі прізвища загиблих, як-от Василя Косована (1912- 1944) та Георгія Перепелиці (1915-1944) були відновлені. Решту прізвищ були віднайдені місцевими краєзнавцями пізніше.

Розповідав мені згодом один чоловік, який просив не називати його імені, що тоді, 1944 року, неподалік від цвинтаря повстанців були поховані й згорілі рештки радянських військових із Данильчикової хати. Отака ось християнська мораль.

...Тато розказує. Я думаю... Коли би того дня якимось дивом повставали убиті, що вони би сказали про серпневе - 2006 року рішення парламенту щодо прем'єра, політична сила якого до кінця життя не має наміру визнати тих, що лежать під цими хрестами? Яка відстоює другу державну мову? (2010 рік підтвердив послідовність політичної сили, до якої належить теперішній Президент України).

2006 року я дала собі слово побувати на тому цвинтарі з великим білим хрестом, який видно з усіх боків гір. Тим паче, що туди, в Околену, із Сірука колись моя молоденька мама-вчителька щоранку долала шлях до школи, обв'язавши мене, восьмимісячну дитину, круг себе шкіряними пасками: «На 9-ту ранку. Щоб не запізнитися, - каже мама. - Бо будь-коли на хутір міг прийти інспектор зі школи чи райвно». А увечері - 8 км назад, у Сірук. Отака ось відповідальність інтелігента в першому поколінні. Чи доводиться довго думати, звідки в мами тромбофлебіт і небажання ще раз пройти «маршрутом» молодості?

...Від Околени, хребтами, що схожі на морські хвилі, далі йде хутір Янчулова. Тато в бінокль показує одне дуже мальовниче місце - воно, ніби заглибина між жіночими грудьми. «Звідти пішов наш рід. Там народився твій пра-пра-дід Андрій Фокович Матіос, - каже тато. - Тому нас у селі називають Андріячуками». Місце на Янчулові, густо поросле здичілим садом, має назву Писарівка. На честь мого пра-пра-пра-діда Фоки, якого в селі називали писарем. За те, що знав грамоту. А це, за сімейними підрахунками, кінець XVIII - початок XIX сторіччя. То, може, мої батьки - інтелігенти не першого все-таки покоління?!

Пригадуєте один газетний - зневажливий до непристойності - пасаж доктора історії Дмитра Табачника про те що «миссионеры», только вчера спустившиеся «з полонын», толпами едут в Донецк и Луганск, Крым и Одессу «обучать» местное население «украинству» ...ведь кому нужна «мова», если она вымирает? «Мова» должна быть не «державна», а народна. И не на основе пещерной идеологии или парадигм средневековой инквизиции».

Отакий ось я «інквізитор» і «печерна людина», що спустилася в українську культуру зі своєю мовою з натуральної полонини. 810 м над рівнем моря, звідки видно ой як далеко! Але чомусь у Запоріжжі, Одесі, Дніпропетровську і в тому ж таки

Донецьку, звідки приходять мені листи-відгуки на мої книжки про «українство», люди не вважають цю тему аж такою «печерною». Суспільство прокидається для того, щоб дізнаватися: а що там насправді було, в тій Західній Україні?

...А своє слово ми з татом дотримали. І побували на Янчулові-Кінашці, на «упівському» цвинтарі 7 серпня 2007 року, акурат за кілька днів після відвідання цих місць родиною тодішнього Президента України Віктора Ющенка. Ми з татом мали навіть «привілей» - добиратися в ті місця тим же транспортом, що й Президент. Навіть тим же водієм.

ВОДІЙ ДЛЯ ПРЕЗИДЕНТА

...Коли б раптово на денні гори впав метеорит чи вечірніми Розтоками неплановано продефілювали інопланетяни, думаю, резонанс також був би великий. Та все одно він не перевершив би того розголосу, який кочує моїм селом, як висловлюються тутешні жителі, «від млина на Смугареві - до млина на Товарниці». Тобто з кінця в кінець села. Бо для гірської людини трапилася подія не те що неординарна, а просто-таки фантастична: на хуторі Кінашка та Янчулово (а це близько двох десятків кілометрів від центру села) під час літньої відпустки 2007 року побувала родина Президента України Віктора Ющенка.

«Відколи світ та сонце, ще ніхто не возив Президента фірою (підводою)!» - гудуть довколишні села. «Ще з часів Марії-Терезії до Президента не був допущений ані один фірман! Та ще з дитиною!» - не може дотепер заспокоїтися їздовий Юрко Матіос (по-сільському Вашилюк), що дуже довго не розсупонював своїх коней Зайця і Карого із святкових стрічок і китиць після того, як йому довірили життя президентської родини з трьома малолітніми дітьми. Юрко, що грає на сопілці й баяні, що має золоті до роботи руки і крутий (фамільний!) норов, переповість вам вдесяте і всоте свої враження від тієї надзвичайної для нього події - спілкування з президентською родиною. Покаже вам книжку з автографом Віктора Андрійовича, в деталях розповість про те, як Катерина Михайлівна розпитувала його про довколишні хутори та історії, пов'язані з ними. Підтвердить, що свій норов проявив навіть працівникам служби охорони Президента, у списках якої не значився Юрків син-третьокласник Юрчик, а він узяв сина з собою. Знаєте єдиний арґумент сільського їздового, який переконав президентську охорону? «Діти - це майбутнє України. А ви не хочете допустити майбутнє до Президента?!»

83-річна бабуся Юркової дружини Галі живе в Околені. Вона - чистокровна татарка. Гаймутдінова Анузія Хісамутдіновна. Народжена в Іркутській області. У селі її називають Лізою. Уявляєте, які красиві риси мають Лізині діти і внуки, народжені від гуцула?! І як вони автентично говорять гуцульською говіркою?

...Але найбільше враження у молодого Вашилюка залишилося тоді від спостережень за родиною тодішнього Президента на ґруні Дупалівка. Біля хреста на місці колишнього родинного маєтку Томнюків, яких, до речі, називали Дупалами і на їхню честь і ґрунь має назву Дупалівка.

1948 року родина Томнюків - чоловік Микола, син Микити, 80 років, і його дружина Олена, дочка Миколи, - загинула страшною смертю: енкаведисти спочатку їх розстріляли, а потім відрізали голови і поклали на обідній стіл. Очевидці поховання родини кажуть, що вбита Дупалиха затискала в руці мамалигу. На місці Дупалової хати стоїть похилений хрест із написом «Тут закатовані НКВД Томнюк Миколай і сім'я. 1948».

Юрко-«водій» каже, що в один момент перелякався. Бо Президент попросив довезти їх усіх підводою аж до цвинтаря на Околені. «А воно ж сама знаєш, яка туди їздова дорога - 45 градусів підйоми, - розповідає мені Вашилюк. - Гріх, Маріє, буду мати, бо збрехав, що до того цвинтаря півднини їхати кіньми! То ж не проста людина. То ж Президент! То ж безпека для життя мусить бути. А якби коні схарапудилися? Або підвода розвалилася? Але скажу тобі, що подеколи в селі є люди, що несуть себе гоноровіше від Президента. А він духом наш чоловік. Чужий би не місив туди болото заради давно загиблих. Розумієш? Та й я не возив би кіньми чужого: не допустили би. Розумієш?»

ВАШИЛЮК

Чудово розумію. Покійний Юрків батько - Матіос Юрій Васильович (із Вашилюків, по-сільському). 1931 року народження. Допомагав УПА. Арештований 15 серпня 1949 року. Засуджений на 25 років таборів і на 5 - позбавлення у правах. Двічі «додавали» термін за спроби втечі. Коли би не смерть Сталіна, мав би 75-річний термін «відсидки». Відбував покарання в таборах Казахстану, в Норильську, на Чукотці, ще раз у Казахстані. Більше року сидів у карцері.

У збірочці Михайла Софійчука і Володимира Клима-Грабницького «Вашилюк», що вийшла в райцентрі Вижниця 2007 року, є копія вироку військового трибуналу військ Міністерства внутрішніх справ Львівського округу від 28 листопада 1949 року Юрковому татові Юрієві Васильовичу, в якому фігурують іще три Вашилюкові односельці. У друкованому витягові з вироку є рукописний припис начальника Вижницького районного МҐБ... майора Дідушенка.

Хто читав «Солодку Дарусю» і «Націю», знають, що цей персонаж кочує в мене із книжки в книжку. Бо це той випадок, коли Бог б'є не ціпом... А може, й ціпом. Але я іншим разом розкажу вам про Дідушенка. А може, хто й сам знає. Бо «слідив» він і в Коломиї, і у Вижниці, й далі...

А Михайло Софійчук - автор фольклоризованої поеми «Вашилюк», - мій троюрідний брат по материній лінії. До речі, родом із хутора Кінашка.

Це метрів 500 від Дупалівки. На батьківській хаті Михайла дотепер є табличка румунською мовою «1839. comuna Rastoace, 228». Це означає, що хата під номером 228 у комуні (селі) Розтоки побудована 1839 року - «за Австрії».

Отаке ось переплетення історії і людських доль.

НІЩО НЕ Є ВИПАДКОВИМ

А тепер повернімося до початку. Я хочу розповісти вам про несподіване продовження. Здавалося б, воно не пов'язане з усіма цими міні-історіями. Проте, як сказати...

Цей лист зі Львова знайшов мене приблизно так, як кажуть у Розтоках: «праве вухо - лівою рукою». До Києва він прийшов через блукання Буковиною, далі ще трохи блудив столицею. Цитую його цілком і без редагування:

«Шановна пані Маріє, допоможіть! В п'ятдесятих роках я був у Карагандинських лагерях з Юрком Матіосом, з Ваших сторін. Можливо, Ваш родич, то просив би його адресу. Навіть, якщо не родич, а однофамілець, то можливо, є якась можливість довідатись його адресу - просив би вислати. Був ще й Михайло Бельмега. Бажаю здоров'я. Зеновій Копій».

Я розповіла цю історію молодому Вашилюкові. «Водій Президента» сказав, що навіть, коли із паном Зеновієм у таборах був не його батько, це не має жодного значення. Все одно вони побратими. За мірою страждань.

Як ви думаєте, що було далі?

А далі я передала до Львова книжку «Вашилюк», де було багато фотографій. І у телефонній розмові Зеновій Копій підтвердив, що він таки сидів по в'язницях разом з Юрковим батьком. Знаю, що п.Зеновій приходив у Львові на виставу «Солодка Даруся». Але, на жаль, ми з ним ще не познайомилися.

Я думаю: чому багато наших політиків менш мудрі, ніж звичайний їздовий із Розтік?! Чи тільки тому, що вони не українського духу? Але чистота крові тут ні до чого. Гаймутдінова Анузія Хісамутдіновна - баба Ліза по-розтоцькому - виховала всіх своїх дітей в українському дусі. І сама стала не меншою українкою, ніж ті, хто споконвіків жив у горах. Мені так і хочеться іншим разом узяти на пофарбовану в синє підводу молодого Вашилюка - і полковника історії Табачника, і великого «теоретика» від історії Вадима Колесніченка, і ще, і ще декого із політичним психопатичним синдромом та й зробити їм екскурсію тими горбами, де кров'ю земля полита. Сама була б їм за гіда. Але вони підводами не їздять. А іншим разом подарувала б не одному з політиків настойку із гірської валер'яни. Кажуть, дуже помічне під час істерій. Особливо політичних. Але так, як жоден алкоголік ніколи не визнав свого алкоголізму, так жоден політик ще не признався, що він тяжко нездужає не-любов'ю до землі, яка його годує хлібом і дає безкарно красти із своїх засік і надр. Красти не лише антикваріат матеріальний, але й правдиву Історію.

* * *

...А на хуторі Околена, де у першій половині 2010 року мешкає 96 людей, розкажуть вам про чоловіка, що казав: «Така в мене погана слабість, що але де тобі: іду догори - мерзну, іду вдолину - впріваю». А далі покажуть рукою: «А ондечки живуть Адам і Єва», - і вам перехопить дух від несподіванки: як? Атак. Насправді молодого господаря звати Микола, але по батькові він Адамович, а дружина у нього Єлена. Мають четверо чи п'ятеро діточок. Живуть - ґаздують. Коли гараздують. Коли бідують. Як усі. Але в Околенчику (хутір на хуторі) їх усі називають Адамом і Євою. Файно!

- Дивися, який довгий чоловік іде догори! - каже котрийсь із косарів на обійсті «президентського водія».

- То гадина довга, а чоловік високого росту, - поправляє молодий Вашилюк.

Вечоріє. Над горами в'ється то туман, то пахне димом. Менший Юрків син розпрягає коня. А Галя, Юркова дружина, показує мені вишиті подушки й розказує, як вона стерилізує сметану і масло, а потім по півроку тримає їх у пивниці. Супер! Сама пробувала.

- А тато показував вам фотографії з Президентом? - несміливо питає Юрків син Юрчик. - У Президента також є маленький хлопчик. Тарасик. Ми з ним трохи гралися.


P.S.

...Сьогодні, 9 серпня 2010 року, якби могла - «била би - вбивала би до смерти», як кажуть у

час великої лютості в Розтоках, била би так, як бив Михайло свою Матронку в «Солодкій Дарусі». Била би - водою відливала - і знову била би! (прости, Боже, мої погані наміри).

Здогадайтеся із трьох разів кого била би і за що... Даю одну підказку - за безвідповідальність! Перед своїми й чужими дітьми і перед Історією.

Думаю, у вас також є претензії до тих, хто пише чи підправляє сучасну історію. І ці претензії - не особистісного характеру.

РОЗТОКИ: МИР, ВІЙНА. І ЛЮДИ.

Якщо ви думаєте, що мої Розтоки занадто «свідомі» - ви помиляєтеся. Буковина - не Галичина. Я не маю жодного права, окрім мовчазного морального, судити будь-кого за будь-що. Бо «був дурний час - а з ним і люди дуріли», - казала мені бабця «Соломон». Дуріють і нині, додала би я. Але ми живемо у свобідній країні - й свобідні робити так, як каже нам виховання, світогляд і решта. Проте скрізь і всюди кожна людина боронить свою честь і своє так, як уміє.

Старі діди по другий бік Черемоша, із Розтік на Івано-Франківщині, (де народилася відома українська письменниця Марія Влад, а до школи ходила на боці буковинському - із моєю мамою) у 80-х роках минулого століття розказували мені дещо про дистрикт Галичина воєнного часу. Там тоді стояли німці. Там дуже активно діяло підпілля. Дід Михайло, щоб не признаватися, що мав зв'язок із лісовими «народними месниками» (а я про них тоді не знала нічого доброго!), казав мені так: «Ми з хлопцями...» А далі йшла розповідь, що вони з хлопцями робили. Дуже добре запам'ятала розповідь про те, як «вони із хлопцями» у Розтоках Косівського району напали на німецький склад. Як грабували його перед ранком. А щоб не сполошити поліцію, кинули німця-охоронця обличчям до землі, у темряві поклали на спину гусяче яйце, а сказали, що то граната: «Заворушишся - смерть на місці». Я часом тепер

руки би собі ломила від того, що маю дрантиву пам'ять! І що мала тоді пришитий язик до піднебіння. Але іншим разом згадую, що діди (по обидва береги Черемоша) говорили про ті часи так наче три дні не їли. Вони боялися розказувати про той час. Багато хто боїться розповідати і тепер. А скоро вже й розказувати буде нікому.

Мій неписьменний рідний дід Власій найбільше устиг розказати мені про те, «як то давно булo». Але якщо нас за розмовами заставав сільський Соломон - бабка Гафія, вона кожному роздавала «наряд» на роботу:

- Власію, ти вже скосив отаву на Іванцевому?

- Марічко, піди-ко, подивися у стайню, чи корова ремигає? І чи кури всілися на сідало.

Я тепер її зрозуміла би. Тоді - ні. «Утворилися врата» розмов із бабкою десь у 90-му році. Але ненадовго. Лише так - на половину. А вона була диво - моя бабця! «А-ну, подивися на цього Кравчука в телевізорі! (Це про Леоніда Макаровича. - М.М.) Такий файний, ніби дотепер цицьку ссе! Що то є - тобі скажу - порода!»


Спілкуючись у травні 2010 року з Леонідом Макаровичем у Познані, на фестивалі «Українська весна», де ми обоє були гостями, я, Марія Матіос, подумала точно так, як сказала колись моя бабця - Гафія Іллівна Матіос 1990 року минулого тисячоліття: «Такий файний, ніби дотепер...»


...Точних даних про кількість зобиджених, репресованих, убитих і т. і. у буковинських Розтоках зараз уже ніхто не скаже. Як не скаже точно про всіх, хто залишився на просторах необъятной Родины». Живий чи мертвий. Бо все ж час до часу в село озиваються діти і внуки тих, кого «вивезли». Багато хто із них живе в Росії говорить по-російському. Ким себе вважає - не знаю, бо тільки з переказів чую про них. Але Щось таки їх кличе. Один раз у житті - а все ж кличе в гори, на місця родинних обійсть. Багато їх живе на Донбасі. Багато - в Миколаївській, Херсонській областях, куди вони переїхали добровільно вже на моїй пам'яті - в кінці 60-х - на початку 70-х, у пошуках кращого побуту. Ще я пам'ятаю, як у селі в людних місцях - біля клубу школи, сільради, пошти - висіли оголошення про набір на роботу і переселення на південь України, з наданням житла і т. і. Дехто вертався, а інші живуть там потепер - і вже й не знаю, чи озиваються. Пам'ятаю сусідську родину Яків'юків, яка з чотирма дітьми тоді подалися у пошуках кращого життя. Знаю свого однокласника, який працює шахтарем на Донбасі. Кажуть, він не озивався навіть до родичів майже три десятки років. А тепер озвався.

У мої шкільні роки найбільш згадуваними і шанованими були ветерани Великої вітчизняної війни і передові колгоспники. У школі проводилися уроки патріотичного виховання - і тоді обов'язково запрошували когось із місцевих ветеранів. Проте це тривало недовго. Діти ми були цікаві, балакучі, допитливі. А їм, нашим сільським ветеранам, як я тепер розумію, нічого було розказувати. Ні, я тепер знаю, що якраз їм - «автохтонам» Гаврилякові Афанасію Васильовичу, Михайлюкові Михайлові Дмитровичу, Хімчинському Іванові Тимофійовичу, Стеблюкові Миколі Юрійовичу - було що розказати.

Але Система добре вміла «шнурувати» вуста тим, хто знав і міг сказати. Казати цим, «сільським», ветеранам правду, ясна річ, було неможливо. Бо правда мала негарне - не таке героїчне, як у книжках, - обличчя. Правда полягала в тому, що їх, молодих, необмундированих, ненавчених буковинців, 1944 року, випробовували війною дуже і дуже жорстоко. Вони ж перед радянською владою були винні! Винні самим своїм існуванням на окупованій території. Байдуже, що на їхній території майже не було суто німецької окупаційної влади, не було повноцінних бойових дії і т. і. їх зробили гарматним м'ясом. І те, що вони лишилися живими - на те була просто воля Господня - і не що інше. Бо попереду - вогонь ворога, а позаду - вогонь визволителів із «заградотрядів».

Якщо ви колись подорожуватимете Буковиною і їхатимете Вижницьким районом, майже у кожному селі побачите пам'ятники-обеліски полеглим У роки ВВВ. У Мілієвому, в Іспасі, у Банилові, Вашківцях. Та скрізь! І читати написане на обелісках страшно - їх так багато, полеглих, у перших своїх боях, із однією гвинтівкою і однією гранатою на десятьох! І це ще одна дуже страшна «буковинська» правда, яку (і це також правда!) ще не дослідили історики. Історики пішли «углиб століть», а ці, невинні, убиті ось-ось, майже недавно, лишилися обійденими. І я не знаю, чи де зосталися їхні правдиві - не з папірця - спогади, окрім спогадів родинних. Якщо вони їх розказували родинам. Та навіть, якщо й розказували, то вже майже нікому розказати розказане. Буковинці, які лишилися на Буковині після всіх історичних катаклізмів, не дуже охочі до писемних свідчень. Мабуть, недарма саме у нас, на Буковині, дуже поширене прислів'я «за «не знаю» - не б'ють і не карають». І хто нас ретранслює світові, якщо ми не робимо цього самі?

Мій дід Власій Матіос, 1906 року народження, розказував, як його «бракували на войну». У Вижниці вишикували чоловіків призивного віку з довколишніх сіл. Між рядами ходили офіцери. На око прикидали придатність чоловіків до війни. У мого діда було штучне око. Свого він позбувся внаслідок нещасного випадку - під час роботи з деревиною. Штучне око «за Румунії» із Ясс привіз доктор, до якого колись звернувся дід у тій-таки Вижниці. Дід сказав радянському офіцерові, що має поганий зір, лише «на половину». Офіцер матюкнувся, тицьнув пальцем у дідову очницю. Скляне око випало з очниці й розбилося на очах усіх. Офіцер знову матюкнувся й пішов далі. Так дід уникнув фронту. Але все подальше життя дуже мучився із тими постійнозмінними штучними очима. Бо очні протези, які дід купував уже в радянських аптеках, чомусь були неякісними і дуже натирали очницю, а закордонного ока дід не мав змоги придбати: їх тоді у нас просто не було. Я добре пам'ятаю ті дідові страждання з оком. Але й добре пам'ятаю, що правду я дізналася дуже пізно. На моє допитливо-надокучливе, чому дід не воював, майже завжди відповідала бабця: «Вибракували були діда від войська через око». Та й по всьому.

Отож про наших сільських ветеранів. Спочатку на уроках патріотичного виховання вони відбувалися загальними фразами, а далі їм просто не дозволили особливо часто ходити до школи. Своїми спогадами про ВВВ вони ділилися у сільському клубі напередодні дня армії та дня Перемоги. Але вже обов'язково із папірця.

Не з папірця говорили ветерани не-наші, не сільські. Їх тоді було двоє - фельдшерка Розтоцької дільничної лікарні (на 25 ліжко-хворих!) Євдокія Андріївна Бубульчук і багатолітній голова місцевого колгоспу ім.Кірова Павло Іванович Микитенко. Вони були справжніми фронтовиками, з бойовими орденами і медалями, пройшли усю війну, а Євдокія Андріївна була учасницею оборони та прориву Ленінградської блокади.

Про долю Євдокії Бубульчук я розповім у одному з наступних розділів, а про Павла Івановича трохи скажу з пам'яті. Микитенко був звідкись «із України». Говорив українською. Був розумний, суворий і господаровитий. За його часів наш колгосп і справді процвітав, як можна було процвітати на ті часи. Але те, що колгосп «ходив» у постійних передовиках району, безперечно, його заслуга. Він міг «міцненько», по-фронтовому, поговорити навіть у райкомі партії, «вибити» для колгоспу щось більше, ніж було передбачено. Пригадую ще часи (це десь кінець 60-х - початок 70-х), коли в колгоспі виходила газета. Не стіннівка, а повноцінна газета-багатотиражка, високий друк, під назвою «Кіровець». І редагував її Юрій Іванович Скидан - дуже твердий комуніст із місцевих. У нас удома зберігається кілька номерів «Кіровця», де написано про мого діда по батькові Онуфрія Матіоса. Як про працьовитого дуже лісоруба. Очевидно, «передовитістю» колгосп усе ж не останнім чином завдячував своєму голові - Павлу Микитенкові. Похований Павло Іванович у Розтоках. А його дружина Олександра Тимофіївна Гусаченко вчителювала у Розтоках багато десятків літ, де й проживає тепер.

2010 року в нашому селі мешкає один колишній фронтовик - білорус Гльоза Альбін Йосипович, що переїхав на схилі віку до сина Валерія, одруженого на буковинці. А росіянка Томнюк Софія Єфремівна, яка прожила в Розтоках усе своє життя, також знайшла свій спокій у буковинській землі.

РІКА ОСТАННЬОЇ ДАРАБИ[1]

Черемошем 1975-го року пройшла (проплила) ОСТАННЯ дараба (пліт із дерева).

Я стояла на березі - і мені здавалося, що мене кудись також несе із тим останнім плотом.

У бік берега крикнув один бокораш - але течія була стрімка. Не чути.

З тою дарабою відходило щось дуже рідне, вперте, норовисте. Щось обривалося стійке і незмінне. Наче мінявся життєвий уклад...

Мій дід Онуфрій колись недовгий час «водив» дараби потоком у одному з присілків Розтік. Коли я буваю на своїй праотеччині - на хуторах і зокрема, у Верхній Товарниці, уявити сплав лісу Товарницьким потоком сьогодні мені неможливо.

Але тато каже, що остання дараба цим потоком пройшла десь 1955 року.


ДОПИСАТИ!!!!!!!

...ЧИ СЛОВО ОБИРАЄ ТЕБЕ?

Мені мама «за язик не пряла», кажуть у Розтоках. Тобто я іноді можу добре говорити (що вже тут казати неправду!). «Така уперта буковинка! Її не перепреш», - робить мені комплімент через пресу сам Микола Жулинський.

Що є, то є! Отам у тих горбах такі вітри мене перевівали, такі сніги замітали, такі дикі кабанюри ікла показували, що хочеш-не-хочеш - негідників не боятимешся, та ще й упертим будеш - сам собі дивуватимешся (якщо знаєш, що маєш рацію). Ну, оту рацію - складеш долоні трубочкою, вдихнеш гірського повітря, та й крикнеш через горби і видолинки на повен голос: «Люди! Ви спите чи ви вивмирали? Чи ви ще жиєте?!» Дивися, та хто й прокинеться - озоветься!

А між тим, маючи крихту уміння говорити, я ніколи не виступала на мітингах. Політичних. Хіба на відкриттях музеїв, пам'ятників, мистецьких акціях.

Тому воно й не забувається: велелюддя у селі Димка Глибоцького району - на родинному обійсті Ольги Кобилянської у дні згадувань про неї; площа перед чернівецькою школою №23 (тепер гімназія), де встановлювали пам'ятну дошку Дмитрові Загулу - також моєму відомому землякові й ще одній жертві наївної віри у людські ідеали радянської системи. Очевидці стверджують, що замерзле тіло Загула «удобрило» вічні мерзлоти ГУЛАГу в загальній могилі. Без труни, зітхань і молитов.

Чомусь дуже гостро згадую свій поетичний ущипливий виступ із підтекстом 1986 року, на 150-ти річчі від дня народження буковинського просвітителя, поета і композитора Сидора Воробкевича у Чернівцях, на вул.28 червня, а також виступ на урочистому засіданні в Чернівецькому драмтеатрі з цієї нагоди. Пригадуєте, Гнатюкове «Заграй ми, цигане старий»? Тепер уже хрестоматійне «Мово рідна, Слово рідне! Хто вас забуває, той у грудях не серденько - тілько камінь має»? Це все Воробкевич, з літературним псевдонімом Данило Млака.

1986 року «партія Лєніна» була ще міцна. Хоч і не така, як до того. Але на цензуру, тобто заборони, ого-го яка міцна! Ото й упиралася до останнього, щоб не дозволити святкування і відкриття пам'ятної дошки Сидору Воробкевичу. «Буржуазному попикові»? - питало партійне начальство. Але «не всі кури одної натури» - кажуть на Буковині. Було й серед чернівецького партійного керівництва «по нормальній людині» (з наголосом на і), висловлювався мій дід Власій. Секретар з ідеології обкому компартії Михайло Іванович Їванеско після аргументів і контраргументів керівника державного Заслуженого Буковинського ансамблю пісні й танцю, Шевченківського лауреата 1983 року, народного артиста України Андрія Кушніренка дав «добро» на святкування ювілею Воробкевича. Давати таке «добро» було окладно ще й із тієї причини, що пам'ятну дошку треба було встановлювати на колишньому родинному будинку Воробкевичів. А будинок стояв на вулиці імені 28 червня. А ви знаєте, що було 28 червня 1940 року на Буковині - туди прийшло радянське визвольне військо, яке «попів» не визнавало. Дарма, що Воробкевич розпрощався з білим світом задовго до з'яви радянської влади (5.07.1836 - 19.09.1903). Все одно він значився у списках неблагонадійних.

Але Андрій Кушніренко був тоді дуже затятий, бо саме він «відкрив» Сидора Воробкевича, зробив аранжування творів, згодом видав їх окремою збіркою. Можливо, саме на той час припав пік слави Андрія Кушніренка. Він мав величезний авторитет у мистецьких колах. І «партія» трохи запобігала перед єдиним Шевченківським лауреатом, що жив тоді у Чернівцях. Дмитро Гнатюк і Михайло Ткач мешкали у Києві. Не-лауреат Іван Миколайчук ще мучився вимушеним творчим безробіттям і ще був живий, щоб його аж та-а-к святкували, як тепер святкують. І Назарій Яремчук ще був живий, і не лауреат. А покійний Володимир Івасюк був тоді під забороною. Ясно, що також тоді ще не лауреат.

Так-ось, отак тоді все і збіглося - фанатична впертість Кушніренка і людська поступливість Іванеска. Бо очевидно, десь глибоко в душі й далеко від партії Михайло Іванович (Царство йому небесне!) пам'ятав, що він автохтонний буковинець, а пісня «Заграй ми, цигане старий» є не тільки українською народною, але й румунською. Тоді в Чернівцях ходили чутки, що партія змусила свого ідеолога поміняти румунське прізвище Іванеску на українізоване Іванеско. Не знаю. В метрику не зазирала. Родичів не питала. Але підлим чи підступним його не знала. Був обережний, проте ніколи - не агресивний, не крикливий, як більшість тодішніх ідеологів. Говорив тихо, м'яко, навіть «сварив пальчиком» м'яко. Прониклива людина мала всі підстави «запідозрити» М.І.Іванеска в тому, що ця людина «розстрільних» списків не підписувала би за жодних умов.

Мабуть, саме через те після мого виступу у театрі Михайло Іванович тихим своїм голосом, звично нахиливши голову на бік, сказав: «А ти, Марічко, «шкодніца»». Він добре почув мій вірш із підтекстом і проекцією на сьогодення, як почула тоді й публіка драмтеатру, але я ще була «маленька», я ще тільки «сходила» - була автором однієї поетичної книжки «З трави і листя», щоправда, її видав тодішній київський «Радянський письменник». А це для Буковини щось та значило: Київ. Проте партія поблажливо поставилася до моєї езопової мови і тодішнього ще дуже тонкого творчого голосу.

Я, звичайно, віддячила партії за її поблажливість, осмілівши дужче 1989 року на сцені Чернівецької філармонії, 9 березня, під час святкування Шевченкової 175-ої річниці (ну, не Судьба? Далися мені ті виступи 9 березня, як Іванові Цвичкові дримба!). У присутності буковинського

партійного і культурного «партеру», що на чолі із першим секретарем Чернівецького обкому Компартії Миколою Ніваловим сидів у президії на сцені, я прочитала дуже простий, дуже публіцистичний, дуже експресивний і з точки зору поезії ніякий вірш, де були слова:


«Малороси, українці!

Ми не вівці, та ж не вівці,

щоб отак гуртом, гуртом

віддавати все на лом.

Рідну мову забувати,

Мов родила нас не мати.

Ніби від вовчиці ми,

то й страждаєм між людьми.

Що ми знаємо, вкраїнці,

про душі свої червінці?

Про своє коріння? Про

Україну і Дніпро?»


Може, я цитую неточно. Бо жодного разу не друкувала цей вірш. Та й віршів своїх не пам'ятаю. Навіть інтимних. Але я не про це...

Зал слухав - і у залі можна було почути, як бринить муха. Президія водномить скосила очі на Першого. «Перший» був родом із Кривого Рогу. Його звідти «депортували» наводити порядок на Буковині. Знали кого «депортувати»... Нівалов був у спілкуванні грубим, нетерпимим, не раз сама ставала свідком його нерозумних «прочуханок» на машзаводі. Він і справді був тим першим секретарем обкому на Буковині (кінець 80-х років XX століття!!!!!!!), який заборонив виступати українською мовою на будь-якому публічному заході за участі урядників від партії (а особливо його присутності) та на партійних зборах усіх рівнів. Це правда. Як і правда, що на партійних зборах заводоуправління Чернівецького машзаводу, єдиним україномовним (сказали би тепер) виступаючим був редактор газети «Машинобудівник». Тобто була. Мене не «скубли» за це, бо я - «поетеса». Ну, в робітничому колективі це, знаєте, як моя Даруся у селі, де надто язикаті Хвеськи. Але мене любили - бо я завжди на сторінках газети захищала робітників і час до часу «цапалася» з начальством. Переважним чином - через питання соціального характеру, приписки та крадійство. Як казав інженер Отто Богатир (родом із Вижницького району), «редактор наш стоїть за справедливість».

Але вернімося до 9 березня 1989 року. Це був перший публічний виступ «проти течії» митця. Не політика. Адже я тоді вже три роки як була членом Спілки письменників. Тоді вступ до Спілки вважався подією надзвичайною. Дехто тижнями «святкував» таке свято.

І ось після мого останнього рядка «про Україну і Дніпро» філармонію «зірвало» аплодисментами. Зал настоячи, вигуками, криками щось демонстрував. Однак я, стоячи за трибуною, бачила лише «партер» президії, який сидів, як на поминках, удаючи, що нічого не відбувається. У президії аплодував лише тодішній ректор Чернівецького університету Степан Степанович Костишин.

Я про дещо інше, а ви мені - про дисидентство! Я ніколи жодним дисидентом не була, бо не могла бути в силу свого виховання - бездоганного з точки зору тодішньої ідеології, з точки зору наївності романтичної натури і т. д. Але кожна людина має голову й очі. А голова - не баняк. Голова має здатність мислити, аналізувати, відкривати, сумніватися, питати. Особливо, якщо цю голову вчили розумні вчителі зі справжніми дипломами, а найголовніше - якщо вчило Життя.

Я розумію Марту Дзюбу, яка в деталях розказує, як спорожніла їхня квартира після арешту Івана Михайловича! Було вавилонське стовпотворіння - а стала Аравійська пустеля.

Так само й тоді. 1989 рік - то ще не були аж такі відчайдушні часи для відчайдухів, як може видатися сьогодні. Та ще на Буковині! То були дуже напружені часи - перед розпадом СРСР. Репресивна машина ще не стишила свою швидкість, бо репресивна машина не стишує свій хід ніколи. Вона просто вдягає інший камуфляж.

І тоді, 1989-го, партія злилася в екстазі з деякими запопадливими буковинськими митцями, яким «зірвало дахи» від мого публічного «нахабства». Що ся робило! Що ся робило, мати Божа!

Ви думаєте робилося на вулицях? Прилюдно? У кабінетах обкому партії на вулиці Радянській робилося (на Грушевського, на Банковій на Прорізній). Немає значення - минуле століття чи століття XXI! Бо майже ніколи навпаки, коли хтось іде не в ногу. Але іде не в ногу не тому, що не вміє ходити в ногу. Ще як уміє, якби хотів! А йде супроти тому, що болить. Тому, що чує.

Тому що письменник - це завжди попередження, навіть, коли він пише про байдикування, про секс, похмілля, про... та про що завгодно.


Письменник - він не трибун,

хоча подеколи і стоїть на трибуні

Він дзвонар!

Він попереджувач небезпеки.

Він - гонець Істини.

Він - СПРАВЕДЛИВЕЦЬ, український письменник.

Можливо, інші, ситі, народи

таких справедливців не потребують.

А Україна - потребує -

і ґата, і фертик, і капець, і конец, і the end!


Боже праведний!

Ото вже справді будуть бестселери - мої наступні книжки під умовними назвами чи то «Премія», чи то «Множинні совісті нації»!

Але я пам'ятаю поіменно, хто тоді, того вечора, прилюдно підійшов до мене, потиснув руку і заговорив!

Це був академік Корнелій Денисович Toвстюк (до речі, колишній член юнацької сітки ОУН). Однак радянська влада, зціпивши зуби, мусіла терпіти таке неподобство - директорування в Чернівецькому філіалі інституту матеріалознавства АН України К.Д.Товстюка: він був видатним ученим-фізиком, і його інститут працював на «оборонку»);

Олег Епідельфорович Панчук (внучатий Племінник Ольги Кобилянської),

Анатолій Миколайович Добрянський - мій викладач в університеті, неперевершений лектор і енциклопедист (земля йому пером!),

Степан Степанович Костишин - ректор університету,

Володимир Старик - фізик-«товстюківець», тепер - громадський діяч,

Володимир Вознюк - поет (син священика, якого «партія» схиляла публічно відмовитися від свого батька, фронтовика, до речі, щоб «відкрити» собі дорогу до аспірантури. У будинку священика із Киселиць Путильського району Оксентія Вознюка у свої найгірші часи гостювали Михайлина Коцюбинська, дружина Юрія Бадзя - Світлана Кириченко та ін. Володя тепер - багатолітній директор літературно-меморіального музею О.Кобилянської у Чернівцях, а його батькові - священикові виповнилося 97 років!),

Віталій Колодій - письменник (він також на тому вечорі зачитав крамольний рядок про хлопців «у портупеях»)

і Степан Луців - тодішній перший секретар обкому комсомолу.

Все! Тобто всі! А більше нікого. Решта були просто присутні у філармонії люди, які, здавалося, могли задушити мене в обіймах захоплення. Так люди подеколи створюють собі кумира. Подеколи кумир втрачає відчуття реальності, або ж дурить людей - і люди з таким самим захопленням піддають кумира анафемі чи потоптанню.

Дуже за мене і мою «витівку» тоді переживав відповідальний секретар Чернівецької обласної філії Спілки письменників України Василь Іванович Фольварочний. І не тому, що він був членом бюро «ніваловського» обкому. Він за мене переживав, як за рідну дитину. Бо це правда, що голова тодішньої чернівецької Спілки письменників «вів» мене за руку з восьмого класу, всіляко оберігаючи і застерігаючи від нерозважних кроків.

Але мене застережеш! Що в 29, що в 49!

Після 9 березня 1989 року Фольварочний сварив мене «по-дорослому»: «Що ти наробила, Маріє?! У тебе гуртожиток - 7 квадратних метрів із загальною кухнею і маленька дитина! Вони тобі цього не пробачать!» Він добре знав, що казав. Тоді мене «не лінчували» - бо пішли такі стрімкі процеси розпаду гнилої Системи - що аж! Було не до мене і не до лінчування за вірші. Та й не було звідки мене виводити, звільняти, давати догани, забороняти. На машзавод особливо ніхто розганявся. Але крові все одно попили, думаючи, що донорами письменника є ота вся «грязь, підніжки», а не природа!

Проте «вони» - усі хто «косить» під визначальників долі будь-якого українського письменника - завжди помиляються, бо вони погано вчилися в усіх школах і навіть, якщо не вчилися ніде, також не засвоїли, як «2 на 2 = 4» ні тоді, ні тепер,

що українського письменника з письменника зняти неможливо.

І ґата, і фертик, і конец, і капець! Бо вони, більшість усіх «їх», із президій і партерів, ідуть у небуття, людські прокльони, карні справи, і т. д. - в усе бридке і потворне, - а письменник іде в бібліотеки і людське серце. І навіть, коли письменника тимчасово вилучають з «обігу» (із друку, з бібліотеки і т. д.), то письменника неможливо вилучити із людського розуму і душі. Він (у філософському сенсі) - неприступний для «временщиків», як Хотинська фортеця для турка. І майже ніколи не навпаки.

Не важить - це письменник-постмодерніст чи письменник-традиціоналіст.

«Почувствуй разницу!» - підтвердили мій висновок із телевізора взірця 2010 року.

...А я до сьогодні вдячна Василеві Івановичу Фольварочному за його науки. Бо, коли він від редактора Путильської «районки» Михайла Івановича Крилатого (земля йому пухом!) дізнався, що в Чернівцях на засіданні обласного літоб'єднання під час першого обговорення моїх «восьмикласних» віршів (у 15 років!, в радянські часи!) зі мною говорили про літературу «по-дорослому», і я після першої професійної критики (як це смішно тепер, але повчально!) так «розбалансувалася», що згодом розплакалася в кабінеті Крилатого (це я, тодішній юний кореспондент «Радянських Карпат», чи не найактивніший дописувач «районки»!), і Крилатий, чортихаючись-матюкаючись, зателефонував у Спілку її голові, - то Василь Фольварочний приїхав у школу в Розтоки!!!


Господи-Божечку, чуйний і чутливий! Як те життя мене крутило-вивертало... Мене ніхто ніколи і ніде «не страхував», окрім Господа Бога і самої себе: коли розумом, коли не дуже, коли смиренням, коли бунтом, коли як. Всяко бувало. Але я буду вмирати, а все одно пам'ятатиму ту кількагодинну розмову голови спілки із школяркою - у шкільному класі, у 15 неповних років, зодягнуту у шкільну коричневу форму, із білими бантами у грубезних своїх косах, складених на голові навхрест. Дуже делікатну розмову про дуже жорсткі, ба, навіть жорстокі закони творчості, якщо ти творчістю займаєшся не для розваги і не озираючись, що скаже свекруха, сусіди чи друзі, розмову про дуже великі складнощі в літературі для письменника-жінки, про заздрощі колег і підступність зненацької слави, про «караючий меч» таланту, про...

Ви уявляєте, що думає дівчинка з білими бантами у косах до литок, коли ще дуже молодий чоловік говорить про такі страшні, бо далекі від її уявлень, речі?! Правильно, дівчинка не думає - вона тремтить від стримуваних сліз, бо не розуміє такої мови. Вона би хотіла говорити зі світом віршами, бо дівчинка у 15 років, не маючи поняття про стосунки двох, ще до «розборок» у літстудії вже написала, ніби винесла вирок: «А кохання - наче пісня лебедина, А розлука - наче скошена трава», а ви дівчинці про муки творчості, підступність слави, мстивість таланту і хрест відповідальності за слово!

А ви уявляєте нинішніх голів усіх узятих творчих спілок України, хто їздив би тепер сільськими бездоріжжями у пошуках шкільних талантів і роз'яснюванні пекельності шляху і долі, якщо ти обираєш Слово?!?! Чи Слово обирає тебе?...


...Так, я не говорила з майданів ніколи.

Але я майже завжди писала. І завжди про те, що пекло у той час найдужче, бо пекло думок завжди давало мені саме ті Слова, які я повинна була видихнути. Не для когось. Завжди насамперед для себе.

Так було на початку 1992 року, коли я, набивши мозолі у Чернівецькому обласному архіві, опублікувала цикл публіцистичних статей з буковинської історії.

Після того до мене пішли листи...

А нинішні молоді журналісти через раз питають: звідки ви берете сюжети? Ось я й розповідаю зараз - звідки. З жорстокого життя. І з життя безсумнівно прекрасного.

Коли на початку дев'яностих я нарешті дісталa змогу попрацювати в архівах, я щоразу брала із собою валідол: поріг болю від інформації був надто високий, а рецептори, які відповідають за больове подразнення, ще не атрофувалися. Із дуже незначної частини того, що залишилося в буковинських архівах із передвоєнних і повоєнних років, я відшукала унікальні документи. Ось воно - оте жорстоке, що пекло мене 1992 року:

«...І ВИГНАННЯ ЇХ ІЗ СІЛ»

«1949 рік став роком завершення колективізації на Буковині».

«Куркулі та їх агенти - українські буржуазні націоналісти стали на шлях шкідництва, злісно агітували проти колгоспів» (с. 47).

«У відповідь на контрреволюційні дії куркульства піднялися бідняцькі і середняцькі маси, вони ставили перед органами радянської влади питання про експропріацію куркулів і вигнання їх із сіл. Трудове селянство під керівництвом партійних та радянських органів повело тверду і послідовну лінію на ліквідацію цього останнього експлуататорського класу, знищило своїх класових ворогів, назавжди покінчило з одноосібним господарюванням і впевнено стало на соціалістичний шлях» (с. 48).

(З «Історії міст і сіл УРСР. Чернівецька область»).

ЧОМ? ЧОМ! ЧОМ... ЗЕМЛЕ! МОЯ?!

«Гарна була земля.

У своїх барвах жива і свіжа, шкода лиш, що не говорила.

Івоніка любив її.

Він знав її в кожній порі року і в різних її настроях, мов себе самого.

Вона пригадувала чоловіка й жадала жертви».

«Ліс панський. Власність приватна».

(Ольга КОБИЛЯНСЬКА, «Земля»),

«Дзвоня дзвони на дзвіниці та й кінця не мают -

Наших файних чесних газдів з торбами пускают.

Дзвоня дзвони на дзвіниці - си коля з морозу:

Нас від хати забирают, женут до колхозу...».

(Співанка з Великого Кучурова Сторожинецького району Чернівецької області).

Художньо-документальний портрет життя в буковинському інтер'єрі

надруковано в обласній газеті «Буковина» 2, 7, 14, 16, 21 липня 1992 року, подано із незначними скороченнями

Можливо, мої нотатки комусь видадуться надто суб'єктивними, емоційними, комусь - надто саркастичними. Напевно, вони такими і є.

Опісля багатьох оголених «білих» (а швидше чорних) плям учорашнього, здається, важко знайти те, що приголомшувало б. Та я й не ставила за мету приголомшувати тебе, читачу, пропонованим матеріалом. Я прагнула зрозуміти механізм отого процесу, який у кінцевому рахунку посварив нас - дітей землі - з землею.

Я зрозуміла, що одна справа - знати, що робиться, і зовсім інша річ - знати, як воно робиться. Ось саме це - простежити шлях і методи вилучення з нас гідності - я й поставила собі за мету, пишучи «Портрет з життя в буковинському інтер'єрі». Однак Буковина - настільки специфічний регіон України в будь-якому аспекті, що я спершу взялася за земельне питання. Буковина на ньому «зав'язана» не тільки через те, що «Землю» написала велика Кобилянська. Деінде, можливо, братів Федорчуків і не було... До того ж, сьогодні для Буковини це надто актуально - земля. Земля крізь призму людей, з яких методично вилучали людське...

Складаю щиру подяку працівникам Чернівецького обласного архіву М.Д.Никирсі, П.П.Гріору працівникам обласної прокуратури за надану допомогу у підготовці матеріалу.

Автор

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

...А, власне, звідки йому, бессарабіянові Колтонюкові, знати, що гуцулам таки треба віддати гори? Де він те видів, що «гуцул смереку візьме, відро води в руки і понесе на вершину, аби лисою не була»?! Хто йому розказував про таке у його Клішківцях, чи в Хотині, що він так вірить в оцей нарід? А Колтонюк із народом (чи з начальством?!) розпочав довготривалу тяжбу за відібрані 45 років тому батьківську хату і землю! Чи він, «людина-загадка», «нетиповий екстреміст» не бачить: ті, що мали би тримати сапу в руках, ідуть з дрюком на нього? І не через те, що Колтонюк - екстреміст насправді, а лишень тому, що вони - всі решта - не такі, як він.

Може, в душі такі ж, однак, у вчинках... Жоден з них - зламаних, одурених, принижених, «задля відновлення честі і доброго імені свого батька і матері» не повстав так явно, так непримиренно і до кінця, як це зробив він, Дмитро Колтонюк з Хотина. Здається, він один із небагатьох, хто знає про цю моральну категорію - честь. І тому, хто насмілився б сказати, що викладач Хотинського сільськогосподарського технікуму Д. Колтонюк - найбезчесніша людина у світі, я не плювала би межи очі: я б йому показала обшарпану папку з написом «У справі батька. Спадщина».

З 10 грудня. 1988 по квітень 1992 року в ній налічувалося 128 сторінок.

Опісля ретельного вивчення цих документів я сама собі - услід за Заратустрою - сказала: «Тепер я люблю Бога - а людей не люблю». Ті прірви ницості, хамелеонства і брехні, що дихнули на мене зі сторінок численних відписок настирливому шукачеві справедливості Колтонюкові, посунули мене в ще глибші нетрі нелюбові до тих хто іменував себе державною владою. Добра половина з них іменує себе так і сьогодні...

ҐАЗДИ

...І все ж... хто Колтонюкові сказав про гуцулів, начебто вони відро води винесуть догори? Гендечки з моїх Розтік восходить царицею кичера Лиса, та вона насправді не така: на ній лиш кавалок схилу лисий, а вже, бачте, ім'я своїй ґаздині дав. Коли то ще було...

А, теперечки, вже за моєї неповажної пам'яті, під Сіруком (на моїй отеччині) колгосп на «бубон» обголив кичеру Круглу - і ніхто туди і глека води не понесе. Ото і думаю: чи тоту Круглу назвали круглою ще тоді, коли вивергалися гори і Бог давав їм свої імена за формами? Бо я пам'ятаю Круглу лісистою, прохолодною, грибною. Тепер там суцільні вирубки.

Я не дочекаю бачити її знову лісистою.

А нею колись у війні (Першу і Другу світову) коні-ваговози тягли провіант. Там у Сіруку, під час Другої світової, стояла друга лінія оборони. Фронт, правда, обійшов стороною, але глибоко копані дикунки[2] лишилися й потепер.

У Сіруку минали мої найкращі дитячі дні, коли до мене була лагідною навіть гадина. Товста, кольорова, лискуча, вона вилазила з-під широченного плоского каменя перед хатою на сонце і я її гладила долонькою, аж моїй молодюсінькій мамі відібрало було мову від страху. А хата була велика і самотня між гір і царинок. Почерез горб жила Федиха і Гарашуки. Через два горби - колгоспна полонина улітку.

Взимі довкіл темніли ліси і біло сяяв сніг. На Різдво приходили колядники. А в будень, коли з-поміж того огрому білості з долини, від явора, довго не показувалася татова постать (а тато

ходив на роботу в Товарницю), за 8 кілометрів, я босоніж по снігу вибігала до корита з водою в царинку. А потім бабка Василина, що дідові Онуфрієві (своєму чоловікові!) казала на «ви», упрошувала мого тата не бити «малу холєру» за непослух. А надвечір з Околени (це також за 8 кілометрів) верталася моя мама Павліна із своєї щоденної учительської роботи, бо бабка вже не давала носити мене в Околену, снігами, лісистою Круглою, прив'язаною паском за мамині тендітні плечі.

Навесні город перед хатою розривали дикі свині. Восени попід вікнами ходили олені. А ми з мамою збирали жолуді у Михайликовому. Там стояла порожня хата з вибитими вікнами, під порогом шурхотіли гадюки, з комина виривалися, як звірі, вітри. Я була ще дуже малою, щоб зрозуміти, що в тій хаті не так давно жили люди. Та й родичі мої ще донедавна були німими, щоб розказати мені, що в Сіруку до п'ятдесятих майже років було 13 хат. Там жили ґазди.

...Одного травневого полудня шістдесят п'ятого року бабка Василина випровадила мене з німою Параскою, що жила у нас, в село, а сама залишилася стояти під хатою з прикладеною до чола дашком рукою. Так вона мені й лишилася в пам'яті. І в той же день бабка з власної волі розпрощалася з життям.

Ніхто вже ніколи не буде знати, чому вона стратила свою душу. Але тепер я думаю, що то, певно, теж була не остання причина: самотність на золотому місці, на безгомінні, з утраченою силою І вірою, з розтоптаними сподіваннями і круговою неправдою. Хтозна, які імпульси народжувалися в душі, яка споглядає спустошення найзаповітнішого, дорогого до болю й розпуки? Бо довкіл нас на отих масних ґрунтах у Сіруку колись жили ґазди: Василь і Танасій Грицаки, Філіпиха, Лесьо Берегівчуків, Артем, Юра Хабалюків, Михайликові, Гаращук, Федьо Томин, Варвара Томина, Павло Хабалюків, Томнюки і Андріячук (це мій дід по татові). У цих горбах їм жилося привільно, дружно і всяко. Вони - як пуповиною - були зв'язані з кожним стеблом і травкою, що міцно трималася тут, і один з одним зв'язані були також. Ґазда з ґаздою.

Ліси, полонини, кішниця, худоба... Вони все мали. Влада до них не була солодкою хоча б через те, що не давала говорити «по-руському» (українською тобто). Але вона їм давала можливість жити по-людськи для себе і для своїх дітей. У селі що належало Румунській державі, хто «шварцував», займався ґешефтом (а по-сьогоднішньому - вправно користувався ринком) із Польщею. Благо, кордон з Галичиною проходив посередині Черемошу. А ці ось гірські ґазди, що сходили в село, може, лиш на Великдень і на Спаса на гробки, жили лише господаркою.

Юрко Матіос, Хабалюк по-сільському (прадід по моїй мамі) тримав худобу і в селі Розтоки, і на хуторі Сірук. У село гнали дійні корови, на хуторі тримали - ялові. А свині годував гарбузами, то, як виривалася яка свиня із стайні, ледве заганяли. «Так бігали по городі за нею, - каже моя бабка, - як за якимось сарненям. То страшне було багатство! Восени мали бербеницю (спеціальна дерев'яна бочка) масла за літо, бринзи зо дві бербениці, виріжуть три-чотири барани, пару свиней, наб'ють м'яса».

О, ні, вони не бідували з голоду у себе на землі. Вони уривалися від роботи, тому й жили небідно.

...У сорок сьомому в Хабаровськ забрали п'ятьох Грицаків (на прізвище Матіос), чотирьох Філіпчаків (на прізвище Матіос), п'ятьох Артемових (на прізвище Матіос) і двох Михайликових дітей (на прізвище Яків'юк, батьки повмирали на тиф, один брат загинув на війні у Румунії, ще двох малолітніх дітей забрали в інтернат у Берегомет). Усіх решту - кого від депортації фактично «врятував» тиф - евакуювали з хутора в Розтоки. Подалі від лісу. Подалі від свого.

Через деякий час на хутір вернулося лише чотири родини.

Правда? Побитий на чужині повертається додому. Побитий удома - куди піде? Побитий удома іде на згарище свого дому...

(P.S. Тепер у 2010 року, на хуторі Сірук не живе ніхто. Пустка).

А на місці нашої колись розкішної хати під бляхою росте кропива. Навіть камінь, де грілася

об мою руку гадюка, потонув під нею і мохом. Колгоспні корови тепер, 1992 року, смачно об'їдають сіна що їх так важко роблять діти і внуки ґаздів, які колись жили в Сіруку. А влітку фірманам нічого не вартує переїхати некошені трави і столочити у порох. Бо воно й начебто колгоспне, і начебто нічиє. Але потроху діти і внуки тих тринадцяти ґаздів випрошують косовицю у власне користування і починають бодай косами і граблями сусідити з тими, з ким сусідили їхні предки.

Хутір Околена, де збавила свої роки і ноги мама, уже зробилося селом на хуторі. Там 1992 року є 73 двори, 34 дітей і 7,14 кюрі пост чорнобильської радіації на квадратний кілометр. За показниками - це четверте місце в області після Кисилева, Борівців і Шишківців. Околена - як пуповиною - зв'язана з Ямами. Хутір Ями - певно, батьківщина якогось потужного метеорита, що впав сюди і зачерпнув землі між горами рівно настільки, аби там могли поселитися люди. Той, хто хотів раніше дихнути природою й екзотикою, вибирався на малини і гриби в Ями. Після Околени цей хутір по радіаційній забрудненості іде першим: 5,87 кюрі на квадратний кілометр. Ось вам і Путильщина. Батьківщина Федьковича. Вже не дивуюся, що і земля, і люди - наче суціль наврочені. Як каже моя бабця Гафія, «підзахарені»...

Але, певно, всі мольфарі, відьмаки і відьми разом узяті безсилі перед отим каліцтвом, що прийшло сюди, в зелену і солодку мою Буковину, в сороковому році. І не питайте, що стало з людьми, що вони тепер робити коло землі не хочуть. Може, де й не хочуть. Але не тут, де навесні в селянина від роботи нігті ламаються, де хати кращі від шкіл і палаців.

ЗЕМЛЯ - ЗАВЖДИ БОЙОВИЩЕ

Здається, на цьому клаптику колгоспної землі над потоком каміння більше, ніж насіння. А ні, Д. побила сусідку О. за тих 30 соток, які несправедливо поділила сільрада між обома бажаючими. О. «відлежується» в лікарні. Її родичі між собою поговорюють, що їх так багато, що їм варто лише Д. «пощипати» - і з неї мало що лишиться. Чим не сюжет для Кобилянської?

...Не знаю, чи годен втихомирити земельні пристрасті на Буковині і в Галичині отой закон що схожий на дишло? Бо скарги течуть ріками з сіл - до Президента. Від Президента - в села, д земля тріскає від нетерпіння відчути на собі ласку непримусову, турботу не з-під палиці.

На перше квітня 1992 року у Чернівецькій області було зафіксовано 499 таких, хто захотів займатися фермерським господарством і 3932, - що хотіли би взяти землю в обробіток. Не знаю, хто і на яких рахівницях рахував ці цифри, однак знаю, що тільки у Клішківцях Хотинського району 3 квітня 1992 року в сільраді лежало 1028 заяв на збільшення присадибних ділянок до півгектара.

...І ТРОХИ БЕЛЕТРИСТИКИ

 ...Розказував мені один немолодий уже, але ще моторний дідок, як «заохочували» до повоєнних новостворюваних колгоспів не таких вже й наївних у житті буковинців.

«Отако кликали людей до сільради, як румуни колись до жандармської дільниці. А там на столі лежало дві папки. По сільраді ходив воєнний чоловік і вказівним пальцем тицяв у свіжоструганий і непокритий стіл: «У цій папці записуються до Сибіру, а в цій - до колгоспу...» Скажи мені, донцю, що мав діяти я, учорашній ґазда з десятьма гектарами землі, відібраними без моєї волі, коли вже перша партія соціалістів, цараністів, комуністів і просто ґаздів направилася в Сибір ще в 41-му, якраз за тиждень до війни?! Але я був ґаздою. І моя вчорашня полонина дивилася на мене нескошеною травою. Мій ліс шумів до мене незрубаними смереками. Моя земля стогнала неораною і по Юрієві. І я записався до колгоспу. Не забудь, що я був хитрим буковинцем і знав, що друга партія поїздів до Сибіру вже чистить свої колеса...

Мене зробили фундатором колгоспу, до якого я пішов понад свою волю... Мене кликали в президію, де я згорав від устиду поміж челяді в галстуках і чорних піджаках. У них були круглі мозолі на животах і добірна «мать», а у мене - одна, у квадратик, святошна сорочка і ціле поле мозолів на руках. Мене не забували нагороджувати грамотами і медалями при начальстві, а за роботою не забували покрикувати, так, як би я і з медалями був у наймах. А я був чоловік робітний. Але не був далі ґаздою. Ти розумієш? Не був господарем, бо мені не позволено було тримати пару бичків чи дробу (овець. - М.М.), коня або косити полонинську траву для своєї маржини. А траву десь у жовтні громадили сільські учителі з дітьми. Мені не позволено було нормально, без махінацій і обману свобідно! - возити грушки чи горіхи зі свого саду на Урал чи у Прибалтику. Бо то був нетрудовий дохід. А я би сказав, що то все були трудові недоходи. Отак і дожилися...

Кажеш, тепер трохи інакше? Ага, інакше: шлею трохи попустили - бери, діду, землю в оренду.

Це таке, якби казали: женися, діду, але не навсігди, а лиш на трошки, зичимо тобі жінку, але потому маєш її вернути такою, як узяв. Ну, а ти подумай: раз не твоя, позичена, - то ти так і обходитися будеш з нею, як із позиченою. Як із сливи, витиснеш усі соки. Оце така є і оренда. А там і «гайдуки» знайдуться (це дід так начальників від землі - бригадирів - називає). Ні, поки земля не моя навіки - я на ній, як злодій».

...Скільки ще лишилося, таких дідів на Буковині?

Ті, хто пише заяви про збільшення своїх земельних наділів, уже не хочуть бути злодіями. Але закони такі, що не можуть зрозуміти господарів чи бажаючих бути такими. Господарі ж не можуть зрозуміти законів, які зв'язують руки і женуть подалі від землі.

Господар не в змозі зрозуміти, чому, як каже Василь Фуга з Хотина, «коли нас грабували - було кому і було законно. І усі конституції були на їхньому боці». Тепер же, коли страх, що є не порадником, а зрадником, поволі виповзає із закутків душі селянина, як з останньої криївки, новітні безчесні закони знову окільцьовують цю душу і роблять її зневіреною ще більше. Бо коли я хочу робити, а мені не дають, я потрапляю у безвихідь. У безвиході я озлоблююся і стаю непоступливою, як Колтонюк, або агресивною, як Д., що побила свою сусідку.

Чому ми в такому разі заокруглюємо очі від подиву і невдоволення, коли чуємо про пристрасті «навколо отієї гарної..., живої і свіжої, шкода лиш, що не говорить» землі-годувальниці, землі-самодержиці життя?... Ті, хто чинить із нами не по совісті, але начебто за законом, не є залежними від людей. Але ще великий Робесп'єр помітив, що «той, хто не залежить від людей, одразу стає незалежним від своїх обов'язків, а безкарність - це мамка і нянька злочину, і коли урядовець не знає страху, народ завжди в рабстві».

Ось так.

ДАЮ ВАМ ПОЛЕ... КОНЯ...

І ДОБРУ СОВІСТЬ

«Як загнали в калагоз ня - тілько світа ввидів,

А ти, мамко, ня питаєш, чом синок твій знидів?

В калагозі лани ворю та й собі співаю,

Бо мав поля штири фальчі, а тепер не маю».

(Із буковинської народної пісні).

Вони не знали страху. Ті, що водили перами робітних і совісних буковинців, заганяючи їх із волі у рабство. З приватного - у колективне.

Жах і елементарна бридливість до брехні тримали мене упродовж усього часу, поки я працювала у фондах обласного архіву. Жах перед тим, як легко, безкарно, принизливо Система вливала у нас отруту, що згодом назвали ми її своєю вірою і правдою. Що пішли за нею, як у прірву, потягли туди дітей своїх і внуків, і вже на дні, на самісінькім дні провалля заволали до людей, до світу, одурені, обдерті як липка козами. Маю велику втому, щоб всує доводити, що то не віра - а страх, який, як відомо, - не порадник, а зрадник...

«Розум варт гроші», - каже моя бабка Гафія.

Ті, що писали про добровільну начебто здачу своєї кровної землі на користь «усуспільненої праці», видаються мені божевільними. Однак, то лише емоції. Їх швидко гнуздають посірілі архівні пташки із зблідлими від років (а може, й під тягарем своєї суті) заявами... заявами... заявами...

Вчитуйтеся, люди, громадяни, панове, товариші, товаришечки!!! Ми всі бодай раз писали схоже... просилися «добровільно» до якихось кошар...


З АРХІВУ:

Рік - 1949.

Район - Вижницький.

«Ти гадаєш, Айвасюку[3],

що твоя Вижниця?!»

Що ж... вижницькі ґрунти колись належали найбагатшим дідичам Буковини - Айвасу і Джурджувану безсумнівно. Але не тільки їм. У цім краю були ґазди й окрім дідичів. З різними наділами. Від кількох моргів до десятків і навіть сотень гектарів землі.

Та після айвасів, воєн, національних принижень і втрат у цей край вкотилася Чума в образі Волі. Вона неволею чи труй-зіллям збирала людей в ініціативні групи з організації ще однієї неволі - колгоспу. Поневолювачі були «хитрими». Знали коли збирати людей: 13-14 січня, на Старий Новий рік, на Василія. Власне, у такі дні й збирати нікого не треба: самі збираються. До церкви. Так зробили у селі Мигове. І замигтіли прізвища Шутаків, Токарів, Шпетків, Берників. Прізвища різні. Почерк на заявах - один.

Танасій Юрійович Данко дуже «просився» в колгосп, хоча сам був уже непрацездатний, мав 64 роки, про що чистосердно сповістив у заяві: «А поле, що я здаю у колгосп, усе засіяне. І здаю коня, плуг, борону і прошу не відмовити».

О, свята простота сільської людини. Та він, отой ненажерливий молох, відмови і не сподівався. Навпаки, наразі давав свободу вибору: пишіть, вуйку, добровільного змісту і розміру заяву, абис'те лишень не забули сказати про свою добровільність. Це вже потім молох (читай: Система) виробив синхронність форм і змісту подібних добровільних «прошеній». Ви часом, читачу, не пробували при вступі до партії (не кривіться, це було колись!) написати трохи відмінну від затвердженої заяву? Вас прийняли з нею? Отож бо! Вашим батькам нагадували про обов'язковість добровільності, вам уже підказували мету, задля якої ви йшли на цю «добровільність»: «хочу бути в перших лавах будівників комунізму».

Бідні ми люди... як ми щиро просилися бути в перших лавах обдурених.

Дмитро Маркович Фівка, просячись до колгоспу, «бажав», щоб «списали з мене всю землю. До крішки (до крихти)». Це при шістьох душах дітей!

Його односельчанка Фрозина Олексіївна Шутак сповістила ініціативній групі, що вона за спеціальністю кравчиня. І не чується у здоров'ї. Але буде «виконувати ваші накази і, як хлопець (син тобто. - М.М.) буде відпущений від школи, буде робити він». А при тім здає до колгоспу «ковальський інструмент, молотарку, річне лоша, жеребну кобилу, корчугу і сани». Сердешна жінка власноруч закабалювала сина-школяра.

Господи! Діти, внуки шутаків, берників, крикунів! Чи знаєте ви про непорочні душі своїх предків, спокушені й затоптані дияволом, якому було байдуже до особи, до її літ, здоров'я, праці?! Чи захищали б ви диявола, як робите й потепер, боячись розламати ярмо на власних шиях? Чи боронили б ви отих потвор, що сидять вам на плечах, звісивши ноги, і поганяють... поганяють... Як не в колгосп, то в ланку, як не в бригаду, то у фірму... але аби лише не на своє полечко, не на свою кішницю...

Ви ще не вірите, що це диявол! Вірте, людоньки, вірте. Не мені - оцьому пожовклому клаптеві паперу. Писала Домка Дмитрівна Шутак. З Мигова. «...Втім, що я перестаріла, бажаю бути в колгоспі, усуспільнюю поле, бо більше нічого не маю».

А їм більше нічого й не треба було. Дарма, що ви, жінко, через місяць по тій заяві подякували цьому світові. Вони знали, що вам недовго мозолитиме очі ваш і вже не ваш ґрунтець. Ви вмерли,

Домко. Швидше всього, таки від старості. Та, може, за ніч до смерті вам снилася ваша розорана нивка? Ви ж знали, що цей сон - віщий: земля сниться - іде до смерті. Що доведеться палити смертевні свічі. Ви знали...

Мой-мой, скільки 70-літнім вуйнам видзвонили достроково після такого Старого Нового року. Вуйни і вуйки були відкритими. Вони не таїлися. Їх змушували вибирати між двома папками: «До Сибіру» і «До колгоспу». Вони вибирали менше зло. «Просилися» усуспільнити.

Данко Михайло Семенович не знав (чи, може, не знає), що впоперек його заяви поспішливо повідомлено: «Заарештований». По всьому. Коли позбувся землички. Інший бідака теж «просився». Помітка на заяві багатообіцяюча: «Утриматися до вияснення». Цікаво, що з'ясувалося після усіх фільтрів? Далека дорога випала?

«Я прокинусь в старості, як вуйна...», - тішить себе надією поетеса Віра Китайгородська.

Я не знаю, чи я прокинуся у старості... я вуйна вже... отут на цьому місці, за архівним столом... у мене запікається кров у жилах.

А у вас хіба ні, коли читаєте, що писав Степан Дмитрович Лашкіба: «Прошу вашого дозволу прийняти мене у колгосп... з моїм полем, лошака однорічного даю вам, бо більше немає що дати, ніякого інвентаря, тільки з доброю совістю і прошу не відказати».

Я не любуюся. Не ідеалізую. І не проклинаю. Але це тільки ми вміємо бути такими делікатними навіть тоді, коли просимося у пекло. І з доброю совістю. Вона недаремно велика, буковинка Ірина Вільде. Вона таки мала рацію, вважаючи, що вроджена делікатність нашого народу таки вивищує його над іншими. Не звинувачуйте мене, що повторюю за нею крамолу.

Василь Степанович Данко мусив «відзвітувати»: «Здаю поле. За мене жінка буде виконувати зобов'язання. Я тяжко слабий інвалід першої групи. І щоб жінка працювала два дні, а два дні в домі, щоб мене дотримати такого слабого, Щоб була при моїй лежі».

А ви думаєте, звідки воно іде, що безрукі, безногі інваліди і дотепер щороку проходять переатестації, ніби комусь відомий факт відновлення руки. О, заява Данка начебто і не заява, а донос на самого себе.

А тут-таки, поруч, у Берегометі, нашіптувач заяв був або з меншою фантазією, або надто боявся відступити від шаблону. Майже всі заяви писані одним стилем - «чесно працювати, виконувати всі обов'язки». Начебто до колгоспу берегометські Боднарашики тільки те й робили, що безчесно обходилися із своєю землею, а тут раптом знайшовся той, який звільнив їх від безчестя...

Та, мабуть, втиснути свою працю в оте «виконувати всі повинності» будь-кому важко, тим паче ґазді. Ось і натрапляєш на відхилення у змісті. Писав Миколай Олексійович Боднарук: «Здаю 3,88 га поля (орне 2,04), насіння, фураж на всю площу. Далі здаю 1 коня з упряжжю, віз, плуг з колісницею, дерев'янов, борону дерев'яну, 2 корчуги, сани, 1 ланц[4] 2,5 метра».

Миколаю Олексовичу! Берегометський колгосп «Більшовик» приготував для вас ланцюги свої. Дужчі від ваших.

Однак страх і примус - це одне. А віра в страсі залишалася вірою. «Я починаю віросповідання адвентистів. Прошу звільнити мені вихідний суботу від заходу до заходу сонця». Це одкровення належало Марії Михайлівні Боднарук.

Читайте зі мною, любі, й далі... Тут безмір людського болю. Тут драма на драмі. Був би лишень Шекспір.

Дмитро Параскович Максимчук, в якого померла жінка і лишилося п'ятеро малих дітей, яких «нема кому обійти, а троє ходять в школу», віддавав 4,47 га землі, з яких 1,20 га - орної. «Спеціальність моя боднар. Більше буду робити вдома», - просив чоловік.

У селі Велике Паладія Миколаївна Мотовилець відкраювала від себе «2,61 га, один старий плуг, 30 кг вівса і 25 кг барабулі» на користь створюваного колгоспу «8 Березня».

Святий Боже! Якби не ті барабулі - колгосп би не зав'язався. Думаю: якими чужими були ті назви для буковинців: «Більшовик», «8 Березня», ім.Леніна, ім.Молотова. А слова... слова... «усуспільнюю землю», «дуже хочу працювати у колгоспі». У Лопушні в колгосп брали скопом. За 21 січня 1950 року (якраз на свято Івана-Хрестителя) (протокол №1) до колективного господарства ім.Чапаєва (теж чисто буковинський герой) було прийнято 136 осіб. Уявляєте, темпи, розмах колгоспного будівництва краю?!

Гіркий мій сарказм. Крізь сльози. Бо в Лопушні і в Шепоті вже й не писали, що люди віддавали під себе. Заяви писані олівцем. Однією рукою. Однаковісінько: «Прошу прийняти... обов'язки буду виконувати чесно і добро совісно... прошу не відмовити...»

Рука писаря не сполучила ці поняття «добро» і «совість».

«...І ДОМАШНІ РЕЧІ - 1489 ШТУК»

«- Татку, знов хати у когось розбивають?

- Ні, сину, то браму для Сталіна робля...».

(Зі спогаду працівника Чернівецького машзаводу Отто БОГАТИРЯ (родом із Вижниччини).

«Ти казала мені, мамко, воликів продати,

Бо продав с'ми - то б не мав с'ми в калагоз що дати.

Летів ворон з чужих сторон та й сів на осиці -

Плачу, мамко, що не взяли з мене портяниці».

(Записано у с.Великий Кучурів Сторожинецького району Гарафиною МАКОВІЙ).

Колгоспам передував 1947 рік, що ходив із косою і плугом поміж людей. Коса косила не пшениці й не жито. Вона ходила між людських господ, нишпорила по закутках і задвірках і рахувала господарку.

О, той плуг зорав Буковину глибоко, вивернувши і розрубавши коріння поважних фамілій[5] заможних ґаздів і просто звичайних буковинців.


З АРХІВУ:

Отже, рік - 1947.

Район - Заставнівський.

Тут, як і повсюди, коса ходила у масці влади: уповноважені сільрад складали «Материалы по утверждению списков кулацких хазяйств по району».

Думала, нарешті, на власні очі побачу оте «страшне багатство», як його називає бабка Гафія. Побачила. Заплющила очі, щоб не скотилася сльоза.

Плуг орав. Коса косила. І знайшли те, що треба було знайти: куркулів. У Ржавинцях їх виявлено - 5, у Брідку - 6, в Бабиному - 11, в Юрківцях - 3.

Були й критерії: «Характеристики господарств...» Мабуть, ходили уповноважені коло хат, як ходять із переписом, і писали... писали... потім пропонували на затвердження в сільради... в сільрадах сиділа (в основному) безземельна голота і затверджувала.

Читаю «Характеристику господарства громадянина Шкварчука Якова Степановича з Товтрів. «Сім'я з трьох душ мала: ріллі - 8,80 га, городу - 0,35 га, саду - 0,05 га, робочих коней - 1, вуликів - 6, корів - 1. У графі «наявність підприємств і промислових сільськогосподарських машин» - стоїть прочерк. Далі йде «застосування найманої праці». Тут громадянин Шкварчук завинив. Ой, тяжко завинив перед радянською владою: мав сезонних робітників, в 1930-1947 роках на Якова Степановича гнула спину Анна Рудийчук, а в 1935-1947 - Коронянчук Петро сходив потом на ґрунтах «глитая». Не міг, бачите, господар власноруч обходити майже 9 га землі - а треба було!

А ще як підемо далі - то взагалі кримінал.

Ідімо... Графа «Інші ознаки одержання нетрудових доходів, що можуть бути за підставу для індивідуального оподаткування сільськогосподарським податком».

Ви чуєте, люди, що він робив, отой Шкварчук із Товтрів? Цитую: «викидав на ринок для одержання прибутку хліб, вгодований скот, корів, бугаїв; купував і перепродував з прибутків, наживав маєтки і гроші». А ви думали, що він здихав з голоду як собака... а червонозоряне військо хотіло його нагодувати. Як кажуть, «не тут-то было». А «інші особливості» цього господарства (в період окупації та після визволення)», що показують? Показують «нетрудові доходи від спекуляції - скота, корів та продажу зерна». Гм... Вам хотілося, щоб Шкварчук із ґвером[6], а він із сапою та граблями чекав на визволителів.

А визначення яке - «викидав на ринок». Отако взяв чоловік - і викинув свою працю отим бісовим експлуататорам, щоб голодні не сиділи. А треба було згноїти, прикопати, приорати дар Божий і ласку Божу і самому гибіти. Зате визволителі лишилися б задоволеними і без претензій.

Та Шкварчук - це квіточки. Є ґазди - не рівня йому. Oн Дмитро Григорович Федишин. Окрім десяти гектарів землі, мав чоловік «маслобойку-сепаратор», яким переробляв молоко, (не воду ж, звичайно), яке закуповував в селах (а треба було, щоб воно кисло?). О, Федишин - птиця високого польоту, бо йому належала ще й молотарка-двигун, сіялка. А це теж нетрудові доходи. До того ж він продавав ліс «за куб - 50 рублів, що давало доходу в рік 2500 рублів».

А що у Вербівцях робилося - не приведи, Боже: господарство Степана Рудана «має постійні зв'язки з ворожими елементами». Це тобто з тими, хто проти репресій і колгоспів.

Там багато цікавого, в отих «Матеріалах...». Є записи про арешти людей органами МҐБ. В селі Бабино, наприклад, обліковець не ставив коми між цифрами, і з документів випливало, що люди мали по 400-900 гектарів землі.

Караюча рука не має пощади. І до дітей. Хотіла б знати, чи кипить образа в душах нащадків Дмитра Васильовича Михайлюка із Заставни? У сорок сьомому їх було восьмеро:

тридцять другого,

тридцять третього,

тридцять п'ятого,

тридцять шостого,

сорок першого,

сорок третього,

сорок четвертого

і сорок шостого років народження.

О, то велика провина, що батько на ці роти мав аж 10,67 гектара землі, дві корови і маслобойню. А потім...

Потім їхали до Сибіру, на Урали, в Томськ Омськ і до дідька за двері. Спустошували сотні буковинських Сіруків. Коса косила...

Дані із «Списка хазяйств и имущества, изъятого в хазяйствах, выселенных из Заставновского района». Отже, таких у селі Хрещатик знайшлося семеро, з Добринівців вісьмом сім'ям застукотіли колеса, з Кадубівців - дев'ятнадцятьом, із Дорошівців - сімнадцятьом.

А ми начебто тішимося: нашого цвіту по всьому світу. Скільки!? І яким чином...

Кого ж висилала новітня влада? Що вони мали, ті люди?

Висилали, в основному, тих, хто володів 0,70-4 гектарами землі. В 108 дворах, господарі яких згодом змінили Заставну-батьківщину на Московщину, налічувалося 95(!) житлових будинків. Розумієте, 95 на 108 господарств? Тобто заставнівські куркулі навіть власних будинків не мали, а були такими багатими, що жили в одному будинкові із сім'ями своїх дітей, родичів. На цих же 108 господарств не припадало жодного млина, олійниці, кузні. Із 108 господарств вилучили 25 плугів, 1 сіялку, 3 молотарки, 6 саней, 31 коня, 47 корів і домашні речі. Речі також лічили. В одного їх було 1489 штук. Врахували навіть віники.

А тепер згадаймо арифметику. І зробимо елементарні підрахунки. Скільки чого припадало на душу. Густо... Ой густо: на 108 господарств - 47 корів.

За що ж їх тоді забирали?!.

...Гаразд. Вони мали землю. Хто більше, хто менше. Вони мали свій уклад життя, свої уявлення і переконання. Але ж до тієї, визвольної місії, вони жили в іншій державі. Пардон, кому яке діло, як я живу в чужій країні?! На якій підставі хтось сміє так грубо, жорстоко і безцеремонно карати мене

лишень за те, що я господарюю на рідній землі, яка належить нерідній державі, як це було з Буковиною до 40-го року? І ви ще хотіли, щоб у цих людей не було спротиву, коли їх штабелями пакували в холодну Росію і жаркий Казахстан?! Ви хотіли, щоб вони не йшли в ліси зі зброєю в руках, рятуючи і захищаючи свою потоптану честь і гідність?! Тоді вони її не врятували...

Однак одиниці з-поміж скривджених таки протестували. Не мовчали.


З АРХІВУ:

«Рішення Чернівецького облвиконкому за 1947 рік по Новоселицькому району»,

У папці з незліченною кількістю інструкцій, розпоряджень, доповідей і рішень знайшла ціліську драму Віри Гуменюк із Рингача. Жінка написала заступникові голови облвиконкому Маркіну, що її господарство рішенням сільради зараховано в число куркульських. І як вона сама вважає, несправедливо. На запит Маркіна голові Новоселицького райвиконкому Бодяну з'ясовується: «Гуменюк має 20 процентів моторного млина як об'єкт нетрудових доходів. Однак сільрада в характеристиці вказала на використання найманої праці, чого тут не виявлено. Крім того, сільрада не вказала, що чоловік і син Гуменюк В.Д. загинули на фронті. Залишилося троє непрацездатних дітей. Тому думка райвиконкому - виключити господарство із списків куркулів». Віра Гуменюк працювала в колгоспі, Державними поставками розрахувалася.

Хто вам, жінко, порадив тоді (!) написати скаргу? Чи це вже був останній відчай вдовиці й осиротілої матері? Їх же, чоловіка і сина, напевне, забрали, як і решту буковинців, на вірну і гарантовану погибель. Хто їх жалів ненавчених? Вони ж проживали на тимчасово окупованій території. Їх можна було пустити на гарматне м'ясо. Не знаю, жінко, ви мали ласку на владу за оту справедливість, чи горів у вас вогонь лютої обиди? Ви її славили, владу, чи німували про це? Не знаю.

А то був лишень сорок сьомий. Колеса Системи оберталися чітко. Життя тривало. Облвиконком відредаговував життя.

Так, єврейська община просила допомогти у відновленні зруйнованої синагоги. В Новоселиці тоді було два культові храми для євреїв (Цікаво, скільки тепер? І чи є для кого?) Звичайно, відновлювати другу синагогу облвиконком і не збирався. Навпаки, радив розібрати придатні матеріали для клубів.

А ще облвиконком встановлює тоді «Похвальні листи» піонерам, комсомольцям, неспілковій молоді, які відзначилися у проведенні робіт 1947 року по боротьбі з втратами врожаю (збір колосків), і просив райвиконком роз'яснювати молоді потрібність «боротьби». Отже, одних відривали від колоска, інших - силували боротися за нього. А хто ж підбирав колоски у господарів? Як вони обходилися без «Похвальних листів», Господи?

Колеса справно оберталися. І вже по всій області велися, пошуки репатріантів із Франції, Німеччини, Австрії, англійської зони, Італії. їх зобов'язували (МҐБ, звичайно, хто ж інший?) писати туди, «за буґор», «листи про відбудову, розвіювати міф про загрожуючу небезпеку з боку СРСР». Один міф розвіювався. Інший створювався. Молох вимагав жертв. А потім... Стаття 58, частина 2 Кримінального кодексу УРСР: «4 года лишения свободы с поражением в правах на 2 года (без поражения в правах)». Вироки були майже однакові. Рихтувалися поїзди. У Шипинцях Кіцманського району йшли показові суди. І не лише в Шипинцях...

«Я НЕ ВИНЕН, ЩО ВЛАДА ЛЮБИТЬ ХОДИТИ НА КРИВИХ НОГАХ»

А тепер, читачу, перепочинь - передихни і повернися до початку моєї розповіді.

Пригадуєш хотинського правдошукача Колтонюка, який вважає, що гори треба віддати гуцулам? О, я тобі ще розповім, який він мрійник і утопіст. У тебе волосся стане дибки від деяких сюжетів біографи його родини. Але, ґарантую, ти скинеш капелюха перед довготерпінням цього чоловіка.


ТІЛЬКИ ФАКТИ:

У селі Клішківці Хотинського району на початку тридцятих років було поле під назвою Діброва. Воно з незапам'ятних часів належало одному з турецьких монастирів. Дід Колтонюка Палагнюк Никифір Костянтинович у 1932-1933 роках порушив судове клопотання у Кишиневі про відсудження Діброви сільській громаді. Палагнюк виграв процес. Кожному у Клішківцях, хто мав шапку (тобто всім чоловікам) припало по 10 соток поля. Громада залишила 22 гектари землі Никифору Костянтиновичу у віддяку, Згодом, після смерті бабусі Варвари 1943 року, ця земля перейшла батькові Дмитра Колтонюка - Семенові Колтонюкові, що й стало причиною трагедії усієї сім'ї. І справою честі Дмитра.

9 січня 1989 року Д. С. Колтонюк написав першу заяву на ім'я тодішніх голів клішковецького колгоспу, сільської ради та районного прокурора: «В 1948 році в серпні-вересні голова колгоспу ім. Сталіна (нині колгосп ім.Лєніна) тов.Бонько П. вчинив страхітливий злочин перед жінкою-матір'ю, яка народила 13 дітей, членом цього колгоспу. Цією жінкою була моя мама - Колтонюк Анастасія Никифорівна, дружина репресованого в 1947 році Колтонюка Семена Михайловича.

Батько, Колтонюк С.М., механік Хотинського райпромкомбінату, засуджений Чернівецьким обласним судом в березні 1948 року з позбавленням волі до 10 років із конфіскацією п'ятої частини майна.

Вимоги виконавчого листа були виконані «добросовісно», і в порожній хаті з кількома порожніми глиняними горшками залишилася моя менша, позбавлена розуму сестра, що перенесла в дитинстві менінгіт, я і моя нещасна мама.

В липні 1948 року я пішов учитися до Львова, потім працював у Донбасі. Горя, що випадало на долю матері-трудівниці, вистачило б на тисячі людей. Однак, не дивлячись на все, голова колгоспу вигнавши маму з дитиною на вулицю, відібрав будинок. Робити це він не мав жодного права - ні юридичного, тим більше, морального.

Чи могла витримати такі потрясіння нервова система, серце? Через кілька місяців маму паралізувало. Відмучившись півтора року, вона померла...

В 1963 році 28 грудня Верховний суд УРСР переглянув справу про відповідальність Колтонюка С.М. і виніс ухвалу: звинувачення не доведено. Батька реабілітовано. Тепер будинок по вулиці 40-річчя Перемоги використовується колгоспом.

З метою відновлення честі, доброго імені моєї матері і батька, відновлення соціальної справедливості, прошу розглянути мою заяву на загальних зборах колгоспників і вирішити питання про повернення мені як спадкоємцю будинку, майна, відновлення прибудов і компенсації нанесених моральних і матеріальних збитків».

...В житті це виглядало так: Колтонюків сусід, Омелян Вірста, приніс курмей[7] і сказав Колтонючці:

- На, вішайся, нам будинок потрібен.

А інший, голова колгоспу, вивернув квашені огірки на землю:

- Оця бочка має бути моя! (Голова через деякий час поїде в гори на якусь перевірку і його там розчавить деревом).

Мамі у себе дозволив жити Тимофій Вірста.

Конфіскацію майна здійснили до суду.

Дмитро про реабілітацію батька дізнався 2 січня 1989 року. На його першу вимогу розглянути питання про повернення будинку, прокуратура дала відповідь: «Вы можете через народный суд требовать возврата конфискованного имущества или его стоимости, если докажите пропуск срока исковой давности по уважительной причине». Написано для відчіпного: начебто прокуратура не знала, що навіть у 1989-му заїкатися про таке було не зовсім безпечно.

Колтонюк пише протест: «Преступления, совершенные против народа, не могут подлежать никакому сроку исковой давности. Эти преступления не относятся к разряду преступлений совершенных в пьяной потасовке двух соседей!» З трудами Дмитру Семеновичу висилають копію вироку на батька.

Читай, Буковино. У цих вироках змінювали лише прізвища:

«1948 г. февраля месяца 3-го дня Черновицкий областной суд (...) рассмотрел в закрытом судебном заседании уголовное дело по обвинению Колтонюка Семена Михайловича, 1895 г. р., (...) украинца, с образованием за 3 класса, единоличника, несудимого, - в преступлении, предусмотренном ст. 54-10 УК УРСР и установил:

Колтонюк, будучи враждебно настроенным против Советской власти, проживая на временно оккупированной территории немцами в селе Клишковцы, в период 1943-1944 гг. проводил среди населения антисоветскую агитацию, клеветнически отзывался о колхозах, восхвалял буржуазный строй и в оскорбительном тоне говорил. о советских партизанах.

Он же, будучи на службе в Советской армии в период 1944 и позже 1945 г., клеветал на советскую действительность и вооруженные силы СА.

На основании изложенного областной суд признал Колтонюка виновным в проведении контрреволюционной агитации в военное время».

Читачу, ти дуже спокушений юридичними категоріями? Я ні. І все ж... сліпому видно: Колтонюк не був «крестьянином-кулаком, единоличником». Він працював на державній роботі: в Хотинському райпромкомбінаті, механіком Клішковецького млина (про що Дмитро Семенович має відповідну довідку). Мало того, за період 1946- 1947 pp. є розміри його зарплати, яка коливалася між 440 і 70 карбованцями (перед арештом). Далі. У 1943-1944 роках Буковина була «під румунами», а не німцями. І Колтонюк-старший не винен, що тодішній уряд Антонеску і Румунська держава була в альянсі з гітлерівською Німеччиною. Далі. Що міг на той час Колтонюк-старший «клеветать» на колгоспи, коли ними ще й не пахло? І ще. Якби, будучи в армії, Семен Михайлович побріхував на армію (а це ж під час війни!) судили б його швидше, аніж у 47-му. Тут і адвокатом не конче бути.

Довгими були митарства Колтонюка-сина поки він після кількаразових відмов одержав «Опис майна», відібраного у Колтонюка С.М. Цей опис нараховує 132 пункти домашнього начиння; починаючи від воску, тридцяти двох тарілок, щітки для чобіт, однієї фати і закінчуючи паровим млином, соломорізкою і будинком на дерев'яній підлозі. (У вироку йшлося лише про конфіскацію майна, що належало особисто засудженому!)

Колтонюк-син, порахувавши вартість майна, плату за оренду відібраних приміщень впродовж 41 року, виставив місцевому колгоспу рахунок - 105 тисяч 490 карбованців. (Обласна комісія у справах реабілітованих оцінила майно в 326 карбованців»).

Далі почалася тяганина з фінансовими органами. «Ваш батько реабілітований без повернення конфіскованого майна», - відповідає фінуправління облвиконкому 30.08.89. «Реабілітований з пограбуванням, значить?!» - жахається Колтонюк.

Іде тяганина з УКДБ області, з обласним судом. Відмовляють... відмовляють... радять шукати свідків... Фінвідділ робить викрутас: «Перевіркою органами УКДБ встановлено, що Ваші батьки добровільно передали паровий млин органам Радянської влади, що підтверджується їх свідченнями по кримінальній справі».

А май ще хочете? А май ще чуєте, Дмитре?

Не чує. Знаходить свідків того пограбування. Записує свідчення. Свідки заперечують добровільну здачу майна. До свідків у гості для дружньої бесіди приїжджають чекісти. Фінвідділ послуговується їхніми документами.

Однак часи міняються. 24 січня 1990 року обласна комісія у справах реабілітованих визнає, що будинок «безпідставно був присвоєний колгоспом ім.Лєніна і просять про його повернення законному спадкоємцю». Все. Житловий будинок, приміщення колишнього млина, літньої кухні, амбар (уce в аварійному стані) 6 квітня 1990 року повернуто тому, кому належить. Ні, не все. Колтонюк просить виділити присадибну ділянку площею 0,5 га і провести рекультивацію цієї землі. Це чудо, це чисте чудо-диво, скільки сесій сільської і районної Рад розглядали Колтонюкові заяви, скарги, протести! Врешті-решт вирішили повернути землю. Біля будинку, Та наміряли лише 40 соток. Решта - під колгоспними спорудами: пилорамою, кузнею.

...Але ж дивний чоловік, отой Дмитро Колтонюк! Давали йому город отам, далі, в саду. Не бере. «Не моє, - каже, - завтра знайдеться господар. А я чужого не хочу».

Упертий! «Дайте таки - тут, а не інде... А у нас, може в Хотині завтра усі Клішківці будуть, як не буде, де розпилити труну: пилорама ж», - це один.

А другий... «Якби я був на місці Колтонюка, я діяв би так само. Але я при владі. Я його розумію. Мабуть, час ще не прийшов, щоб було так, як має бути. Колтонюк правий».

Коли я приїхала у Клішківці, у дворі пилорами чоловіки долагоджували труну. Колишня Колтонюкова земля тепер - суцільна вибоїна. Вона таки горбата камінням, занедбаністю. Прибудови - в аварійному стані. Хата - ще так нічого. Але коли з неї «забирався» колгосп, забрали навіть батареї, біля яких можна було грітися. Це, щоб зробити болючіше.

Звичайно ж, Клішківці проти нього. Але це доти, поки їх самих не торкнулися подібні проблеми. А в Клішківцях - 7.600 душ народу. Понад тисяча хоче землю до півгектара. 28 хочуть стати фермерами. Є там колишні репресовані. Чотирьом вернули хати чи кошти за майно. Люди займають «дідівські» землі самовільно. 20 відсотків тримають землі незаконно. Колгосп володіє 2200 гектарами землі. Сільська рада 500 гектарами землі і 270 гектарами пасовищ. Люди хочуть брати землю поблизу села.

Таки перепитала його:

- Чому ви такі вперті, Дмитре Семеновичу? Це ж нерви. Колгосп обіцяв навіть допомогти «розв'язати» проблему: завалити ваші будівлі.

Він виразно, може, із смутком, що питаюся про таке, подивився на мене:

- Я на тій території не був сорок два роки. Але ця справа честі моєї сім'ї. Честь - категорія не більшовицька. Через те мене не розуміють. Але я прощаю тим, колишнім, котрі не знали, що чинили. Теперішнім прощати не можу Вони мають владу. Вони грамотні, закони знають, а не бояться. Не можу...

Гм... Вас багато, синів, котрі отак - коса на камінь - пішли за скривджених батьків?! Він вважає себе не дурнем, а скільки митарств! А що тим, з полонин і урочищ, застрашеним, пригніченим, тим, хто не знає, не може, не має терпіння?

«Я не винен, що влада любить ходити на кривих ногах». Так сказав Заратустра. Так щодня каже чи не кожен із нас, навіть не будучи у «шкірі» Колтонюка.

Боже, дай нам Колтонюків-синів, щоби батьки наші покоїлися з чесними іменами. Хоч там, на тому світі. І прости їм усі гріхи їхні. Амінь.

ДІД... БАБКА... ТІТКА... І ВСІ РОЗТОКИ

...Від хвилювання у мене тремтіли руки. Я довго боялася відкрити ще один архівний документ - «Книга протоколів загальних зборів колгоспників і засідань правління колгоспу ім.Кірова Путильського (а тодішнього Вижницького) району за 1950 рік». В ньому - усі люди мого села. Боялася прочитати про них щось недобре.

Отже, в Розтоках колгосп було організовано 1949 року. Мої дід і бабка (по матері) Матіоси Власій Юрійович і Гафія Іллівна, яких забрали до колгоспу першими, здали коня, віз, телицю, ґрунт. На той час бабка народила 18 дітей. Цього - 1992-го - року вона написала до колгоспу ще одну заяву («думаю, що «послідню» - каже) про того ж коня, воза і телицю. «Це якщо пай будуть ділити. А я там кров свою лишила».

Перший голова розтоківського колгоспу Гав'юк Михайло Танасійович, як записав рахівник Афанасій Гавриляк у протоколі загальних зборів, «упав від рук фашистсько-українсько-німецьких націоналістів». Його вбивали на очах вагітної дружини. Мозок Михайловий розбризкався по хатніх стінах. Начальника пошти Івана Мафтієвича убили ті ж таки «націоналісти». І не лиш його, але...

Діти Гав'юка і Мафтієвича знають, хто убивав їхніх татів. Не москалі. Навіть якщо тричі буде реабілітована УПА й ОУН, не думаю, щоб родичі з полегкістю сплеснули руками. Василь Гав'юк і Катя Мафтієвич росли без батьків. Запечена рана болить не менше від свіжої. Мабуть, і я б так думала на їхньому місці: що мені до братовбивчої бойні - навіть задля справедливості, коли я позбулася батька ще в утробі? Діти не мають права судити дії своїх батьків. Та ще у час крові. І якби Василь Михайлович і Катерина Іванівна сказали, що вони їх ненавидять - націоналістів, упівців, лісовиків, «бандерівців» - і ніколи їм прощення від них не буде, я б їх не осудила. Вони мають право і на це.

Непросто, ой непросто ми прийшли до своєї держави...

Але вернімося до «Книги протоколів...». Там чорним по білому зафіксовано багато. Наприклад, що 30 червня 1950 року відбулися загальні збори, на яких до колгоспу приймали нових «бажаючих». Того дня їх було прийнято 70.

Бубульчука Олексу (він теж «упав», бо був у винищувальному батальоні. А жінку його, «москальку» Дусю, що й померла в Розтоках, любили, як не кожного свого люблять).

Матіоса Михайла Андрійовича (Царство йому небесне!). Василько, його син, тримає[8] Іванку Миколайчукову, рідну сестру білого птаха - Івана Миколайчука.

На тих зборах мій дід із бабкою сиділи в президії.

А після зборів, мабуть, знов ночували в котрогось із сусідів: записки із погрозами не давали спокійного сну вдома. Та що п'ятдесятий! Уже в п'ятдесят третьому у відпустку приїхав син Михайло з Донбасу. Постукав у двері. Ніч. «Мамо, пустіть - то я, Місько». А бабка: «Уласію, певно прийшли за нами...». - «Мамо, то я, я, Місько ваш син, пустіть до хати».

Аж поки сірником не посвітив обличчя, рідна мати не вірила.

...Ось що то є страх.

Але то буде пізніше. А сьогодні 30 липня 1950 року, дід із бабкою на чергових колгоспних збоpax слухають «Лекцію про мічурінське навчання в дії». Читає доцент ЧДУ Артимчук.

Збори не просто слухають: вони приймають рішення. А рішення - в дусі Системи: «піднять досвід Мічурінської науки і запровадити лабораторну станцію в колгоспі та займатися садівництвом».

А я то думаю, чому Розтоки втопилися в садах... Ще я пам'ятаю, як достигали абрикоси в селі, аж поки цивільна авіація не посипала їх зверху міндобривами замість підживлювати колгоспні полонини. І все. Вимерли в Розтоках абрикоси і половина вишень. Але це теж ще буде.

Поки що - п'ятдесятий. На зборах затверджують ланкових. Серед них - Матіос Власій Юрійович (дід) і Борсук Гафія Власівна (моя тітка). Дід відповідатиме за будівництво в колгоспі. Діда заберуть на МҐБ у Вижницю і буковими палицями домагатимуться визнання свого зв'язку з «бандерами». Потім заберуть тітку Гафію від річної доньки. І домагатимуться того ж. Грудне молоко сочитиметься крізь сорочку - але не викличе жалю у мучителів. Жмут розкішного чорного тітчиного волосся залишиться в долоні одного з них. Згодом діда відпустять. І дід скаже бабці: «Гафійо, правди нема, брехні не можу приймити. У мене нема другого виходу, як затратитися[9]. Аби ти дітей не пустила у вітер». Родина знає, котрий «добрий» чоловік набрехав на діда. Але той чоловік і його родина - уже давним-давно на небесній правді. Казала моя бабця: «Бог - суддя справедливий. Він хабарів не бере».

...Але ще йдуть збори. Народ слухає «агента мінзаготівлі Михайлюка Михайла Івановича, який розказав про осіб, які до сего часу мають до здачі більше половини». Отож необхідно «зобов'язати агента: колгоспників, які не розрахувалися з поставками, описати та передати до народного суду за зрив державного плану по поставках молока, м'яса та іншої продукції».

6 вересня 1950 року. Відбувається засідання правління колгоспу. «Зав. фермою Д.О.Мацьопа доложив про те, що на основі указанія сільгоспотдела провести сентябрську стрижку овець».

Ну, певно, вони такі, оті гуцули, - не дай вказівки райком, вовна за вівцями на кілометр тягтиметься по землі. Але правління «рішає: у зв'язку тим, що сезон холодний, на горах падає мороз, а теплим приміщенням вівчарська ферма повністю не забезпечена, а тому стрижку овець не проводити». О, непослух черні! Цікаво, а якби йшлося про окіт овець? Сільгоспвідділ теж давав би вказівку?!

Та найцікавіше у «Книзі...» знайшла далі. А далі таке: засідання правління колгоспу від 12 травня. Порядок денний: «Установлення цін від одної голови худоби за пасовисько від колгоспника і одноосібника».

Ось той рубіж, який відтинав дорогу до праці. до достатку. Вчитайтеся!

Колгоспник, який тримав корову в полонині, повинен був здавати 3 кілограми молока (за місяць? За сезон?), одноосібник - 4 кілограми бринзи. Різницю вловлюєте, чи, пак, диференціацію? Відповідно, за випас цієї ж корови колгоспник спланував 50 карбованців, в той час, як одноосібник - 300. За однорічну телицю плата також була неоднакова: 100 і 200 карбованців. За телицю до року необхідно було заплатити колгоспникові 50 карбованців, а одноосібнику - у два рази більше.

Щоб знали, як відокремлюватися від колективного господарювання. Ви удавкою наш колгосп, бандерівське кодло, а ми вас міцнішою Удавкою: податками, цінами, розоренням. Самі, як миленькі, проситиметеся в наш гурт. Знаєте, скільки над вами управ? Секретар РКП(б) Судакевич, начальник Вижницького райвідділу МҐБ, він же лектор райкому Дідушенко. Вони вам такі лекції прочитають, що й ваші внуки від того Дідушенка у дрож приходитимуть.

КАЖІТЬ МЕНІ, ЯК БУДЕМО ЖИТИ ДАЛІ?!

«Яке ж ти право маєш говорити від імені народу, коли не знаєш чим той народ вечеряє, і з якими думами прокидається вранці?»

(Ірина ВІЛЬДЕ, «Окрушини»).

- А ви, вуйку, брали би'сте землю, якби тепер давали? - запитала я модного чолов'ягу, що показував мені дорогу до баби Дригібчихи.

- Я?! Якби май молодший, то брав би, а діти мої - вже ні. Маю п'ятеро синів, а ні один порядку від землі не знає... Щасливо вам гостити, дочко, - прочинив ворота на подвір'я.

...Ось вона переді мною - колишня веренчанська багатійка, що мала аж п'ять гектарів землі. На сьогоднішні мірки - це, певна річ, куркулька, п'ять полів і кожне, як людина, - з найменням: Соложата, Валянка, коло Бульбони, на Бомбелевій скалі.

- Йой! Багачка! - сплескує в долоні, сімома десятками років укрита, Марія Тодорівна Дригібко. - Колись п'ять гектарів - це якраз до норми, щоби не голодно жити. А тепер, що то є? Та ж було усього насипом у державі. А де то си діло? І хто це вигадав таке? Що це си зробило? Якби я могла туди піти, ади, чуєте по радії верховна сесія говорить, то я би си запитала: «Люди добрі! Ви маєте совість чи ні? Та же подивіться на цю дрантиву бабу, що вже панчіх не має. Устидно мені було би піти на друге село чи десь переночувати у когось. Два дні ходила до магазину за панчохами. Та й що?... То кажіть мені, як будемо жити далі, га?!»

Якщо баба Дригібчиха не відає, то я не знаю й поготів. Багато знає її вік і життєвий досвід. Однак, хто хоче вслухатися в її нехитру, але правдиву, як сама землиця, бесіду, в якій мені чомусь не захотілося навіть коми своєї поставити? Як записала на диктофон - так і написала.

- Я коби коло хати ще трохи тинькала... А молодим казала би землю брати... Але їм треба помочі. А не так - беріть, а далі - мастіть собі голову, а хоч «ґвалт» кричіть. Неньо мене як дружив, то дав землі орної, дав кавалок за сіно, дав посаженого, щоби мала що зібрати, а на другий рік уже із своїм Василем могли си обертати і йти вперед. То на тих полях у нас була і пшеничка, і жито, і ячмінь, горох, кукурудзки, фасульки, гарбузики. Мали ми пару коней, четверо-п'ятеро овечок, І самі двоє робили. Тяжко робили, але ж молоді, моцні, то нам весело було. Я мала порядок на все, знала: весна - повипераю все святошне, рублем потачаю, наскладаю, бо зараз сапання си утворює, то май буде роботи, а там друге сапання, а там вже барабульки, кукурудзи підгорнути. Буряк висапаю. Чекаю жнив. Що собі - то собі лишимо, а решту до держави. Лиш для себе ніхто не робив. А держава мала де що купити. Ненько аж до Кіцманя лишки хліба возив на заготовку, але там як було тано (дешево. - М. М.), то вертає назад і чекає, поки держава не купить дорожче... Це, дочко, за Румунії було.

А в сорок третім році чоловіка до румунської армії забрали. Я з двома діточками лишилася. То мій Василь через 15 років вернувся. Ще с'ми одинадцять літ були разом, та й забрала нагла смерть Василя. Так що я си не нажила, лиш си накарала. Але дякувати Богу і за це.

А вже як колгосп прийшов, то усе позабирали, усе почистили, порозтягували. А куда? Казали, до колгоспу. Та якби то так... А хто? Та ті, що робити не хотіли, ті, що сиділи на присьбах, коли я лиш від сапання йшла.

А як здача була? Людей вивозили. Я сама си бояла. Казав мій ненько покійний: «Як стук до дверей, то ти у заднє вікно тікай». Бо знаєш, що не виконаєш. А виконаєш - то ще йдуть брати і йдуть, і йдуть. Я у піч сховала десять кіль жита - і то забрали.

Поки чоловіка з Румунії не було, то я в колгоспі і дояркою, і на строїтельстві робила. А що мала? Дві кілі[10] пшенички дали. Розумієте? Дві кілі! Це якраз, щоби до Різдва стало. І жита щось за 15 кіль. А чоловік як вернувся, то ми хустку продали - вугля справили, поросятко купили. Чоловік у мене був дбайний. І діти мої шпаровиті. Син та й донька. Не прокурять, не проп'ють. Ну, хіба десь так трохи... Але слухайте, ми зараз також можемо випити по порції обидві. То таке.

Син у мене - Василь, також - у Чернівцях заводі робить. Але землі хотів би. Ой, так би робив коло землі! Каже: «Мамо, я плуг зроблю». А до чого, як нема де розвернутися?

А тепер... Що тепер? Питаєте, ци добре у колгоспі робля? Не знаю, як у другому, а у нашому селі недобре. Слухайте, як то так? Зерно пропадає на землі. А-ну дивіться, я туто перед вами фасульки на столі перебираю, кожну, аби не впала, бо це моє. А в колгоспі, у полі? Пошкрябали, пошкрябали - та й пішли... Отак ґаздують! Що робля багато - то так. Але що з того?

(Запис зроблено 1991 року,

в селі Веренчанка Заставнівського району

від Марії Тодорівни Дригібко).

«НЕЛЮБА ТИ МЕНІ?..»

«Коли б народ знав, скільки злочинів крізь всю історію вчинено од його імені, він, напевно, підняв би клопотання про заміну свого прізвища».

(З «Окрушин» Ірини ВІЛЬДЕ, батьківщина якої - село Веренчанка Заставнівського району).

А може, лише отут, у Лужанах Кіцманського району на Буковині, могла вродитися всесвітньо знана пісня:

«Чом, чом, чом, земле моя,

Так люба ти мені,

Так люба ти мені?..»

Прикордонна земля, якої тут надзвичайно мало, - масна і солодка. На межах держав будь-яка земля стає об'єктом конфліктів, бойовиськ. Вона завжди належить усім відразу, що її оточують. На ній завжди є автохтони і зайди.

Але на ній завжди є люди, яким земля таки належить.

Вона тут люба. Бо її обмаль. Нею хочуть володіти всі, хто вміє з нею говорити сапою, рискалем, плугом, трактором, сівалкою, комбайном.

Я не буду давати рецептів. Я їх не знаю. Люди знають.

Лиш Бога ради, владо! Товариші! Панове! Депутати! Демократи! Ті, хто на коні й під конем!

Не робіть зла цим чоренним від роботи буковинцям.

Не розганяйте їх скопом із колгоспів, як скопом туди заганяли. Землі таки у нас мало. Навіть, коли всю роздати, не більше 25 соток кожному вистачить. Але ці люди хочуть роботи. Думайте, голови, як їм дати роботу.

За нами так багато чорного і злого, що й не знаю, коли та чорнота зійде... Я не хочу, щоб хтось, колись потім гортав, як я, архівні документи (якщо до них буде доступ) і сивів із розпуки і відчаю: за що така доля?! І доки?!

Нам хотіли зробити землю нелюбою.

Не вдалося. Отже, надійшла пора її леліяти?

Любімо землю, поки вона ще любить нас...

Якщо ще любить.

(Дякую за допомогу у пошуку обласної преси за 90-ті роки минулого століття

Марії НИКИРСІ,

доцентові Чернівецького Національного університету ім. Ю. Федьковича

Дмитрові МІГУЦІ

та прес-секретареві Чернівецького міського голови Миколи ФЕДОРУКА

Ірині ВИШНЕВСЬКІЙ.

Липень 2010 p.).


P.S.

Недавно гортала найкращий (за визначенням фахівців) підручник з історії України. Північній Буковині у проміжку 1918-1940, 1941-1944 рр., коли вона перебувала у складі королівської Румунії, відведено... 2,5 сторінки. А дехто з тих, хто бере на себе нахабство приймати важливі державні рішення, дотепер не знають причини іншості нашої ментальності. Як мало знають про історичну долю Галичини чи Закарпаття. А потім дратуються, що ми «западенці». Авжеж, не ефіопи.


...Коли Василь Білек - знаний не тільки на теренах СНД буковинський колекціонер - непоспіхом розкладав пожовтілі від часу поштові листівки з історії Чернівців, я завжди чула, як спазми переймають горло. Власник колекції, якою міг похвалитися мало хто в Україні, Василь колись сказав, що «оці старі поштівки пахнуть» йому, як «похітлива жінка». І ще Василь казав, що саме із приватних послань-поштівок він дізнався про те, що Чернівці впродовж їх історії (особливо австрійської) називали то «маленьким Парижем», то «Віднем у мініатюрі».

«А чому б ні? - запитував мене Білек на початку 90-х. - Коли у давні часи кавові зернятка до Чернівців доставляли через Гамбург із Південної Америки, міщани спілкувалися трьома європейськими мовами, панянки зодягалися в салоні «У Француженки» за останнім писком паризької моди, а запеклому театралові експресом можна було встигнути на віденську прем'єру».

Ясна річ, що такі, як я, також дратуються, коли нас мало не батогом щодня переконують галопом бігти у Європу. А я тоді беру руки в боки і також нахабнію, бо мене з Європи ніхто й не депортовував. Бо Чернівці порівняно із сьогоднішньою Полтавою, Запоріжжям, Донецьком, де немає українських книгарень, - це таки полікультурна Європа, але з українською визначальністю. Як у колишньому Союзі - Прибалтика.

«Чернівці - це корабель задоволень з українською командою, німецькими офіцерами і єврейськими пасажирами на борту, який під австрійським прапором постійно тримав курс між Заходом і Сходом». Цьому свідченню відомого вченого Георга Гайнцена із книги «Там, де собак називали іменами олімпійських богів» - понад сто років. І хоча змінилася команда, пасажири і прапор, а корабель і далі тримає курс між Заходом і Сходом, добре пам'ятаючи своє минуле.

Тому, коли мене запитують, чому я засіла в своїх книжках у недавній історії «западенщини», мені навіть ліньки відповідати. Що тут незрозумілого, коли оцій моїй недавній історії, історії Буковини і Галичини, в написаній сьогоднішніми мудрагелями історії відведено 2, 5 сторінки?

І ви мене хоч убийте, а я залишуся із думкою, що попит на власну історію не зникнув навіть у теперішньому такому розшарпаному суспільстві. Не зникнув, бо й таких, як я, - багато. Багато хто розмірковує: а де і якими рядками вписані в нашу історію життя таких, як брат моєї тітки Параски - Дмитрик, який віддав Богові душу лише за те, що за час, поки він служив вітчизні Румунії, його вітчизна стала Радянським Союзом, зробивши з нього ворога?! Хто і яким чином розкаже про долі цих людей?

Якщо не сімейні хроніки, не совісні історики і письменники-реалісти, то хто?!

МОЇ ПЕРШІ ЗАРОБІТКИ[11]

(Недописане. Почато 2002 року)

Зима 1975 р. В учительській нашої сільської школи пролунав телефонний дзвінок. З редакції районної газети. Це все одно, що тепер зателефонували би з адміністрації Президента. Цікавилися, чи є у школі така учениця - Марія Матіос.

- Є, - відповів хтось із учителів, - аж три Марії Матіос. І всі Василівни. Котра вас цікавить?

- Та, що пише вірші.

Уся вчительська глянула на мою маму-вчительку: «Ваша Марічка пише вірші?!» Мама ніколи не нишпорила у моїх записах, але відповіла: «І вірші пише також».

А 15 лютого 1975 року в районній газеті «Радянські Карпати» вперше була надрукована добірка кількох моїх пейзажних віршів із передмовою редактора Михайла Крилатого.

До місяця я отримала свій перший гонорар: 7 радянських рублів. У восьмому класі. Це було нечувано! У тата-колгоспника була зарплата 70, У мами - 95.


ДОДАТИ з Назарового комп'ютера!!!

І сюжет про стюардесу НАДЮ Курченко!


Мої перші 7 - зароблених! - рублів увійшли у нашу сімейну хроніку: моя мама зробила мені подарунок і додала подарунок від батьків.

...На двох красиве-е-енних горнятках із розписом, схожим на петриківський, було вигравійовано срібними літерами (у Вижниці, у граверній майстерні):

«Марічці від батька і мами 11.04.75»

«За особисті успіхи березень 1975 р.»

Ці горнятка тепер у моєму домашньому робочому кабінеті в Києві.

6 ГОДИН ДО МАВЗОЛЕЮ

Липень 1976 р. Москва знемагає від спеки і гамору. А ми - мама з татом, я і мої братики-близнючки - охолоджуємося, як і всі довкола: сидячи просто на краях величезного фонтану на території всесоюзної ВДНГ (виставки досягнень народного господарства). Це, мабуть, найбільш людне місце в усьому Радянському Союзі. Тюбетейки, чалми, хустки, сарі, парео, капелюхи, сомбреро - все це рухається довкіл нас, як скельця в калейдоскопі. А ми ловимо обличчями бризки фонтану і попри втому, спеку і набухлі ноги обговорюємо найбільшу новину сьогоднішнього дня: похід до Мавзолею Лєніна.

Того року наші батьки - тато-колгоспник і мама-вчителька - взяли «розстрочку» у сільському магазині, записавши на себе чи то килим, чи щось інше, а насправді - взяли готівку в рублях, і зробили дітям подарунок: влаштували подорож до Москви. Причина була поважна: мої брати готувалися до першого класу школи, а я - приміряла банти до класу випускного. Хто має бодай «зелене» уявлення, як у ті роки можна було потрапити до столиці СРСР, той може чесно оцінити дію наших батьків. Проте нам усе ж було легше, ніж усім охочим побувати в столиці: в Москві жив мамин рідний брат. Проблема ночівлі відпадала сама собою. До того ж дядько Михайло, який працював водієм у фірмі «Совтрансавто» мав власну «Волгу». Білу. І 50-ти кілометрова відстань від квартири на Волоколамському шосе до центру Москви, яка тоді мені видавалася відстанню від Землі до Місяця, щоранку долалася нами радісно і швидко.

Батьки не водили нас зоопарками чи ЦУМами втрапити тоді до ЦУМу, вистояти в черзі чверть доби і вийти із пакунком туфлів фірми «Цебо» - означало 100-відсотково підтвердити своє перебування в Москві). Мама з татом щоранку «запрягали» дядькового «білого вола» - і ми то сиділи в партері концертного залу Кремлівського палацу з'їздів, то лишали свої очі на неймовірній розкоші картин Третьяковської галереї.

Однак поїхати з Москви, не побувавши у найсвятішому місці для тодішньої радянської людини... Це було би безчестям. Так думала я: відмінниця, юнкор, призерка всіх можливих олімпіад, у тому числі республіканських, а найголовніше тогорічна переможниця Всесоюзного конкурсу учнівських робіт на кращий твір із російської мови. І щоб я не була в Мавзолеї?! Та я би з Москви тоді не поїхала. З нашого села там побувала лише одна-єдина людина - передова доярка всієї Чернівецької області, делегат з'їзду КПРС Калина Антонівна Дмитрюк (тоді, пам'ятаю, злі сільські язики плескали, що норкову шубу, в яку зодягнули на з'їзд молоду красиву жінку прямо на міжрайбазі, туди ж - на міжрайбазу - і повернули після закінчення партфоруму). Про історію із шубою я дотепер не запитала Калину Антонівну (дай, Боже, їй здоров'я). А про відвідини Мавзолею... тоді у мені ворушився черв'як доброї заздрості до Калини Антонівни, що вона там була - а я ні.

...І ось близько п'ятої ранку «Волга» розтинає шумну «волоколамку»: нам треба о шостій бути в Алєксандрінському саду, звідки рухається жива черга до Мавзолею. Мамо рідна! Я думала, ми перші - а ми у хвості, якому вже кілька десятків метрів! Вистоявши майже шість годин на 25-градусній спеці у черзі, кінця і краю якій не було видно ні попереду, ні за нами, ми мовчки покинули її. «Не був, то й не треба, - сказав тато мамі. - Але, як діти хочуть, будемо щось робити». І ми подалися у бік ЦУМу, звідки - як на долоні - видно найбільших щасливчиків цього світу: тих, хто під бій курантів входив під мармурове склепіння Мавзолею. Моя жовто-зелена сукенка прилипала до спини, долоньки моїх семирічних братиків-близнючків із смішними чубчиками на голих - стрижених «під нуль» голівках - також стікали потом, але я поцілувала тата з мамою, перекинула на груди косу, що діставала колін, «проінструктувала» хлопчиків, міцніше стиснула їхні ручки... І ми утрьох пішли через порожню Красну площу. Перший кордон міліції не дуже придирався до нібито заблудлих дітей. А ось ближче до середини... То був перший у моєму житті допит. Гарною російською, зі сльозами в очах я розказувала, як ми з дітьми бігали у ЦУМ «по нужді» і загубилися від батьків. А батьки, мовляв, ондечки, в черзі, вже за якийсь метр від Мавзолею. Он наша мама у фіолетовому брючному костюмі. Похнюплені братики хлюпали носами, гарною українською підтверджуючи мою благородну брехню. Так ми пройшли три кордони варти. А коли опинилися біля самісінької черги... Тоді заплакала я, бо більше брехати не могла. І, о, небеса, - люди розуміюче розступилися, а хтось іще дав хлопчикам по цукерці.

...Я нікому ніколи так і не розказала про свої відчуття, побачивши в домовині жовту людину-мумію. Бо це було моє перше внутрішнє дисидентство.

ІЗ СТУДЕНТСЬКИХ РОКІВ[12]

ДОПИСАТИ,

як працювала всі студентські роки (1977-1982) на 0,5 ставки (50 радянських рублів!) у редакції університетської газети «Радянський студент».

Тоді ж мала підвищену стипендію - також 50 рублів.

Багачка була!

Імпортний «брасматік» для очей коштував 16 руб. Нічна сорочка - 5 руб. Про джинси можна було мріяти!

Але ТОДІ у крамницях ні імпортних чобіт, ні туші для очей, і нічого іншого «нормального» - НЕ БУЛО!

Все якісне треба було «дістати» у «фарцовщиків». Багато хто із студентів, особливо із факультету іноземних мов, таємно займався такою трудовою діяльністю, за що міг мати (власне, багато хто мав) неприємності з міліцією, аж до виключення з університету.

З університету на моїй пам'яті виключили

- одного фізика-п'ятикурсника за писанки після Великодня у його кімнаті в студентському гуртожитку,

- кількох студентів-істориків із побутовими (формулюваннями, але пізніше я дізналася, що то насправді були «політичні» виключення (за читання забороненої літератури, за висловлювання про стиль сучасного життя, за розказані анекдоти). Декого з «розумних» істориків виключали з відповідним формулюванням політичного ґатунку - і хлопці їхали на роботу в Тюмень чи десь у тому напрямку. Щоправда, добровільно.

P.S. Бог є. І подеколи Бог має ім'я Закономірний Випадок.

28 липня 2010 року я брала участь у відкритті книгарні ім. Б. -І. Антонича у Львові. Після виступів, автографів, тривалого спілкування з відвідувачами до мене підійшов геть сивий чоловік мого віку з неймовірно голубими очима. Він запитав, чи я впізнаю його. Я дуже нервую, коли бачу, що людину знаю, але не можу згадати її ім'я і обставин, за яких ми познайомилися. Цього чоловіка я точно знала. Але поки силувалася згадати, він мені допоміг:

- Василь Олійник. Пам'ятаєш, Чернівецький університет, як ми разом робили ремонт у гуртожитках після вступу? Вітя Коцур. Ти. Марина, яка їздила потім на Івасюків похорон. Другий гуртожиток. Історики.

...Звичайно, я пригадала події двадцятивосьмирічної давності - «щось із ним було не так, як з усіма». І я нарешті дізналася те, чого й справді не знала. Знала лише, що моя колишня університетська любов Л.Р. у час літніх канікул надсилав мені листи, в яких цитував вірші Василя Олійника з Надвірнянщини. Але я не знала, що то був той самий Олійник-історик, з яким ми мешкали в одному гуртожитку і якого напередодні останнього - випускного - іспиту у червні 1982 року виключили з університету.

У Львові-2010 Василь розказав мені всю ту драматичну історію, яка закінчилася для нього виключенням з університету із формулюванням «исповедует идеологию украинского буржуазного национализма». Ми довго згадували дуже багатьох наших спільних знайомих, багато говорили про свої студентські часи, а мене свердлила думка: яке паралельне життя існувало за видимою благополучною Системою, що давала можливість безкоштовного навчання, але навчання ретельно регламентованого!

Василь в університетські роки читав Грушевського, вів щоденникові записи, очолював історико-філософський клуб «Веракс» (за що і постраждав).

Я про Грушевського ні слухом ні духом не чула, закінчивши університет із червоним дипломом, але в університеті у мене зародилося багато сумнівів стосовно, як я вважала, несправедливості тогочасного устрою щодо людей, які уміють самостійно мислити і не підлещуються. Мене тоді гризло, чому пустобрехи, демагоги, крикуни мають такий шалений успіх і «зелене» світло скрізь, а той, що має знання і розум, пробивається через якісь штучні перепони?

Коли Василя Олійника виключали з університету за «сповідування ідеології українського буржуазного націоналізму», я якраз складала випускний іспит з наукового комунізму. Відмінницю, за п'ять хвилин письменницю державна екзаменаційна комісія не надто «мордувала» додатковими питаннями. Професор Іларіон Іларіонович

Cлинько, який викладав у нас сучасну українську мову, спершу запитав про специфічні форми гуцульського діалекту - і я відтарабанила про всі оті мені рідні «май більше», «май менше», «так ся робить», «так ся діє». А далі він мене приголомшив несподіваним: «Як, на вашу думку, зміняться стосунки в радянській сім'ї після остаточної побудови комунізму в СРСР?»

Коли би професор Слинько ударив мене по голові довбнею, це було би менш несподівано, ніж таке безглузде запитання з його енциклопедично-фанатичної до української мови голови. І я (чудо без пір'я!, але маючи вже річний досвід подружнього життя) сказала, як думала: «Думаю, що не зміняться ніяк, бо стосунки між людьми не залежать від суспільної формації, а суть людини насправді не змінилася з печерних часів».

Ні! Ну, ви таке чули?! Бідний був тоді професор і вся ДЕК! Історика Василя Олійника, можливо, того самого дня виключали за «ідеологію націоналізму», а мене питали про остаточну побудову комунізму. Мало того, комісія змушена була сама дезавуйовувати своє дурне запитання своїми ж розмірковуваннями про родинні стосунки при комунізмі, а ті розмірковування не трималися купи.

Отаке було воно, паралельне життя в межах одного університету. А країни?!

Василь Олійник дотепер учителює в одній із львівських шкіл. Він викладає історію. Думаю, що гарно викладає.

А я по приїздові до Києва, ніяк не заспокоївшись від почутого, відшукала текст свого спогаду-привітання про ще одного «фігуранта» - медаліста-історика моєї студентської юності - Віктора КОЦУРА. І знов подумала про паралельні світи на одній планеті.

Але ми всі троє - і Олійник, і Коцур, і я - були дітьми того часу, який мав багато потаємних ніш, про які тоді із нас трьох знав, очевидно, один Василь Олійник. Ми з Коцуром про ці ніші дізналися пізніше.

НАШІ СПІЛЬНІ УНІВЕРСИТЕТИ

(із книги привітань до 50-річчя професора Віктора КОЦУРА, 2009 р. )

Чим далі, тим більше впевнююся, що в житті немає нічого випадкового. І що немає на світі для будь-якої людини вищого заступника і важливішої«протегуючої» особи, ніж Праця і Робітне Ім'я.

...Перше серпня 1977 року. Чернівці. Моя радість не має ні дна, ні назви: я - студентка філологічного факультету, відділення української мови та літератури Чернівецького державного університету. Для мене - золотої медалістки Розтоцької середньої школи Путильського району на Буковині (це майже там, де «дідько каже добраніч») - ця радість може зрівнятися хіба що з казкою. Адже зарахування відбулося за результатами першого іспиту - письмового твору з української літератури. Для сільської дитини тодішнього часу це було підтвердженням існування певної справедливості, адже у ті ідеологічно люті часи золоті медалі не давали за гарні очі, і конкурс на вступ до інститутів-університетів не був конкурсом батьківських гаманців. Та й які там могли бути гаманці у батьків - сільської вчительки і колгоспника...

Радість - радістю, але вже за тиждень усіх студентів-медалістів, які вступили з першого іспиту до Чернівецької альма-матер... відрядили на «трудовий фронт». Добре пам'ятаю, що тоді нас було не так і багато, як для дванадцяти факультетів: не більше трьох десятків. Отож, за тиждень праці роззнайомилися фізики з ліриками, математики з істориками. Не всіх, звичайно, зараз пригадаю.

Але от Віктора Коцура запам'ятала не тільки тому, що ми одночасно вперше у своєму житті давали інтерв'ю для університетської багатотиражки «Радянський студент», а тому, що не забуду ніколи, як він тоді... вправно орудував шваброю і молотком. Нашій трудовій бригаді медалістів дісталася відповідальна праця: підремонтувати студентські гуртожитки, в яких нам згодом дали місця для проживання.

Кілька майбутніх істориків і філологів (і ми з Віктором у тому числі) мали свій «фронт» - підрихтувати ізолятор на першому поверсі гуртожитку №2А Не знаю, як тепер, а в тодішні студентські часи гуртожитська інфраструктура передбачала багато зручностей для студентів: читальний зал, їдальня, медпункт, пункт прокату, перукарня, санаторій-профілакторій, ізолятор (на випадок тяжкого чи інфекційного захворювання).

Наш ізолятор був доволі запущений: виламані ручки дверей, надламані підвіконня, тріснуті шибки, небілені стіни. І, о, диво! - ми, переважно сільські діти, закачавши рукави, працювали тоді так, ніби нас іще чекали іспити і ніби ми щонайменше мали за спиною професійно-технічне училище. Над Коцуром підсміювалися: він був один із хлопців у нашій дівочій ремонтній бригаді. Дуже скромний, мовчазний, з виразними темними очима. Але мав якусь надзвичайно зворушливу усмішку, самими кутиками губів. Працював не кваплячись, але старанно й акуратно. А на дівчачі жарти не ображався і не відповідав «взаємністю».

Відрихтований ізолятор у нас прийняли без зауважень. І навіть по домівках відпустили на день чи два раніше.

А перший семестр, пам'ятаю, щодня зустрічалися в читальному залі нашого студмістечка. Далі студмістечка стало замало - і вже читальний зал наукової бібліотеки університету світив нам вікнами до самого закриття.

Чомусь так яскраво в бібліотеці не запам'ятала більше нікого - лише Віктора Коцура. Може, тоді в ньому народився справжній дослідник. Бо жодна тодішня наукова студентська конференція не минала без Коцурової доповіді чи повідомлення.

Хоч університет наш тоді налічував 13 тисяч студентів, але «стаціонарними» із споріднених факультетів добре зналися між собою, товаришували, ходили на дискотеки, знали про успіхи-невдачі одне одного. З Коцуром доводилося бачитися часто і в гуртожитку, бо кілька років хлопці-історики займали п'ятий поверх гуртожитку філологів, точніше б сказати, філологинь. Одного разу Віктор навіть заступився за кімнату №434, в якій я мешкала. А було так: хлопці-історики (особливо у надвечір'я) пантрували, коли дівчата з нижнього поверху повисувають у вікна голови. А тоді вже лили зверху води - скільки хотіли. Вереск, сміх, образи за зіпсуту зачіску. Ото якось Коцур спокійно, але переконливо і виступив нашим адвокатом, чим, мабуть, дещо розсердив своїх однокурсників. Відтоді води на наші голови поменшало. Але були якісь інші жарти, особливо, коли хтось із істориків «підбивав» клини до філологинь.

...Коли озираюся в той час, згадую багатьох ровесників. Дуже наполегливих, працьовитих, тих, хто власною головою і власним горбом здобував свої життєві вершини. Багато хто з них став відомим усій країні. І серед тих, чиє ім'я мені також гріє душу, - професор Віктор Петрович Коцур. Ми з ним ніколи не бачилися після закінчення вузу. Я приїздила в очолюваний ним Переяслав-Хмельницький університет тоді, коли він бував чи в закордонному відрядженні, чи в Києві. Але бачила на власні очі сліди його керування-господарювання, чула гарні відгуки колег і підлеглих. І мені дуже приємно, коли на книжкових виставках чи під час презентацій до мене приходять читачі й кажуть: наш ректор (мій викладач, мій сусід) Віктор Петрович Коцур - ваш великий прихильник, пані Маріє. І я тішуся, як дитина, що людина, чия відповідальність є очевидною, пам'ятає мене зі студентських років. І так само, як я стежу за його науковою діяльністю, стежить за моєю творчістю.

Перший маленький ювілей, що відзначає професор Коцур, - рясний і радісний. І наперед би Тобі більше, як кажуть на Буковині! Бо Ти, син великої України, по-рідному зріднився з буковинським краєм, який гострив твій розум і зміцнював крила, який гартував і гартує династію Істориків Коцурів, народжених на Сумщині.

З повагою

Марія МАТІОС,

випускниця ЧДУ 1982 року,

письменниця, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка,

почесний громадянин міста Чернівці.

ЩЕ ПРО МОЄ СТУДЕНТСТВО І НЕ ТІЛЬКИ

В університеті в часи мого навчання особливо було розвинуте «сексотство». Це стало мені цілком зрозуміло після того, коли я зустрічала своїх колишніх знайомих з університету уже після його закінчення. Лави «шевченкознавців» (так називали у Чернівцях співробітників КДБ через те, що приміщення обласного КДБ знаходилося та й знаходиться на вул. Шевченка, 1) поповнювалися в основному за рахунок учорашніх студентів-істориків.

Багато з них були (та й залишаються) порядними. Час давно перевірив їхню порядність. Але всі вони - дуже освічені люди. Щоправда, через «надмірний» розум і досвід у них у нинішній системі СБУ проблеми. Проте синдром Кислиньського в радянський час був НЕМОЖЛИВИЙ! За жодних умов! За жодних! Особливо у спецслужбі. Такий сюжет навіть для анекдота не підійшов би. Та ще у радянський час.

...Мені з моїм «довгим» язиком і участю в похороні Володі Івасюка «пощастило» - мене з університету не виключили. Публічно, на комсомольських зборах філологічного факультету, у аудиторії (яку ми називали «амфітеатром») мене виключили лише з комсомольського бюро чи то курсу, чи то факультету (не пам'ятаю) - «за •малу активність у громадській роботі». (Ті, що мене виключали - вже давно подякували цьому світові. Бог їм суддя!).

(А ви питаєте, чому я така АКТИВНА і нестерпна? Навчили!)

Але через якийсь час мені дуже твердо в деканаті сказала партійна «трійка» факультету, що партія без мене не зможе! Ну, не зможе ніяк і ґвалт! Розсиплеться без мене партія! Я ж надія літератури! І все в майбутньому, і все в майбутньому. «Комунізму далі видні» - вчили нас на лекціях. Більш м'яко, але чесно, таку метаморфозу в ставленні до мене факультетського начальства наодинці пояснив Кость Федорович Герман - заступник секретаря партбюро факультету, викладач, здається, давньоукраїнської мови. Він був родом із Розтік, але ніколи жодного «земляцького» поруху нікому не зробив! Своїй рідній племінниці (відмінниці!) на іспиті поставив «четвірку» аби його не запідозрили у протекції родички, за що з нього кепкував увесь факультет. І такі були люди у часи моєї молодості. А були й інші...

Так-ось, Кость Федорович «уповноважено» чи від доброго серця (не знаю, не питала, але завжди була йому вдячна за ту драматичну для мене розмову, бо я не розуміла, що відбувається, і це була психологічна травма студентки-відмінниці) сказав приблизно такими словами: ти молода, ти розумна, ти маєш хороше майбутнє, твої вірші друкують, не сьогодні-завтра у тебе вийде книжка, і не одна, але ти буковинка, але ти з неблагонадійного Путильського району, дарма, що твої батьки під час війни пішки під столом ходили, я знаю твою маму-вчительку, ти маєш проблеми з тим похороном, тебе хотіли би залишити в аспірантурі, а без партії тебе нікуди не візьмуть на нормальну роботу. Тобі не треба, щоб було так, як було з Н. (не можу згадати прізвища, хоча дуже добре пам'ятаю обличчя старшокурсника студента-філолога, що жив у гуртожитку через стіну із нашою кімнатою 434, якого виключили з університету «за книжки». Тобто за читання забороненої літератури. Але про це говорили дуже і дуже пошепки. А публічна версія була - за систематичні пропуски навчального процесу).

Кость Федорович говорив довго і повільно. Не дивлячись у очі. Згодом я зрозуміла, що він був просто порядною людиною і добре знав закони Системи. Бо все-таки я була його землячка. Він також на собі спізнав «любов» Системи до автохтона, якого «радянська влада роззула з постолів», як утовкмачували нам, буковинцям, з усіх дірок.

Так, мене справді залишили в університеті. Але не в аспірантурі. Сказали, маю поганий почерк (не смійтеся, це правда! Але почерк! Почерк який, холєра ясна!). І направили в університетську наукову бібліотеку, у відділ комплектації літератури.

Там я повних чотири місяці на 3 і 17 сторінках кожної нової книжки, що надходила в бібліотеку (а тоді книжки надходили вагонами) била штампик «Наукова бібліотека Чернівецького державного університету», а згодом на рахівниці (тато колись навчив рахувати) підбивала загальну ціну усіх нових книжкових надходжень в університет. Із поета я стала бухгалтером! (А Жулинський дивується, чому я така нудна в тих бухгалтерських паперах-документах Шевченківського комітету! Не нудна, а скрупульозна, Миколо Григоровичу! Незабутня практика!)

Ви уявляєте мене за рахівницею?! Я й сама непритомнію від тієї згадки. Проте я чотири місяці висиділа в бібліотеці, як у тюрмі: 8.30 - на роботу. 13.00 - 13.45 - обід. 17.15 - закінчення роботи. Телефон - ні. Нічого - ні. Часи генсека Юрія Андропова пригадуєте? Облави у скверах, кінотеатрах, дисципліна праці, п'ять хвилин запізнення?! П'ятеро жінок передпенсійного віку в кабінеті - слухаєш - не наслухаєшся, сліз не наковтаєшся - нема лише мексиканського сценариста! Тільки одна Лариса Авґустівна Курилюк була тоді до мене прихильною і справедливою. Та ще тодішній директор бібліотеки Михайло Козоріз, очевидно, розумів безглуздість моєї ситуації.

По чотирьох місяцях нестерпної роботи, після якої я надовго зненавиділа нові книжки, я прийшла у приймальню тодішнього ректора університету Костянтина Червінського із заявою звільнити мене за власним бажанням. Це була тривала розмова. Адже молодий спеціаліст (такими були всі випускники, які працювали за розподілом) мав право на пільгове житло, яке він отримував упродовж трьох років, а найголовніше - на постійну прописку за місцем проживання. Ні того, ні іншого у мене не було. Була сім'я. І ми з чоловіком ледве знайшли кімнату у Чернівцях у квартирі з господарями. Квартири у найм тоді ніхто не здавав - заборонено. А як здавав - то підпільно. Або в комуналці. За кімнату платили 50 рублів. Зарплата бібліотекаря тоді була 100. Податки загальні, податок за бездітність, профспілкові і т. д. - на руки «чистими» 80 рублів.

Ректор говорив зі мною, як з дитиною. Хоча хімік за фахом К. Червінський (19.05.1919-22.08.2002) не був людиною сентиментальною. А все ж умовляв.

(Ага! Мене умовиш, якщо я прийняла рішення!).

А на прощання сказав: «Єдине, що вам можу пообіцяти - не подавати документи в прокуратуру за те, що ви не працюєте за розподілом». Так-так, тоді могли притягнути до кримінальної відповідальності, якщо ти покинув місце роботи, куди тебе «розподілили» після університету!


Однак я мушу чесно сказати, що через кілька років, після мого виступу у драмтеатрі з нагоди, здається, ювілею Ю.Федьковича, К.О.Червінський підійшов до мене і сказав: «Даремно я вас тоді не вмовив. Я почуваю себе дещо винним. Вами наш університет буде пишатися». Не думаю, що ректор був винен. Винна людина мало коли визнає свою вину... А я своїм університетом справді пишаюся. І мій підпис стояв другим після підпису Андрія Кушніренка у поданні до Верховної Ради України про необхідність присвоєння університетові імені Федьковича.


...Отож після бібліотеки я опинилася на вулиці. В обласні редакції не брали, хоча усі там мене знали дуже добре - я була активним дописувачем. Відмова формально звучала правильно - нема прописки. А нема прописки - нема роботи. Замкнуте коло.

З великими трудами, через кілька місяців я опинилася на тимчасовій роботі на машзаводі. І пропрацювала там... вісім років. Це була Академія життя - не університет. Це, може, найгустіші мої спогади. Бо це так, ніби кинули тебе У воду, а ти не вмієш плавати. Нічого, «обтесали»! І правду в очі говорити там же навчили. «Будь ворогом наперед, ніж потому», - казала колись моя бабця так само.

Ось так комуністична партія дбала про майбутніх своїх погромників!

А Бог планував інакше...


Один колишній історик десь на початках 90-х довірливо розказував, як у ніч на 22 травня(день перепоховання Т. Г. Шевченка в Україні) щороку «плазом» між кущів «добував» у Чернівцях квіти від погруддя Т. Шевченкові у тодішньому міському парку відпочинку і культури ім. Калініна. Тоді це мені було дивно, бо я про жодні події, пов'язані з 22 травня, нічого не знала.

Дізналася більше від Миколи Тимошика - випускника журфаку Київського університету. У 80-ті роки він працював кореспондентом обласної газети «Радянська Буковина» у відділі сільського господарства. Він розказував, як їх, студентів, совісні викладачі застерігали, просили, спарили - не йти до пам'ятника Шевченкові у Києві 22 травня. Ходіть хоч кожен день, хоч скупіть усю квіткову «Бесарабку» - лише не 22!

Ми з Миколою товаришували, і на початках його роботи я була йому маленьким гідом по Чернівцях і навіть Буковині, оскільки на літніх канікулах щороку тимчасово працювала в редакції (на час відпустки редакційної секретарки Ірини). Тодішній редактор «Радянської Буковини» Михайло Лазаренко мав сентимент до працьовитих людей, поважав людей творчих (а мене, мабуть, трохи жалів), був дуже довірливим, за що згодом і поплатився. У нього із сейфу викрали папку з документами «Совершенно секретно». У папці було рішення бюро обкому партії про необхідність посилення контрпропагандистської роботи з боротьби з проявами українського буржуазного націоналізму. Ясна річ, з партії - «шлюз», каже моя мама, з роботи - «шлюз». Отакі були часи. Михайло Іванович (легка йому земля!) розказав мені про це значно пізніше. Ми з ним спілкувалися не дуже часто, але щиро. Я його провідувала в обласній лікарні після операції - і він одного разу заплакав: «Я тебе на роботу в редакцію не взяв, бо не дозволили, і ти прийшла, а ті, кому я «вибивав» обкомівські квартири, кому...» Прожив він після того не дуже довго. Не кожна людина, викинута з «вовчим» білетом, живе довго. Його дружина Олена Іванівна зателефонувала мені в гуртожиток і повідомила про смерть Михайла Івановича. Я на похорон ходила. З редакції були не всі.

А чернігівець Микола Тимошик нині - професор журфаку Національного університету ім. Шевченка. Відомий «огієнкознавець». І видавець. І чудова людина. Із твердим характером справжнього українця. Буковина навчила! Ми негусто, але з приємністю згадуємо свою буковинську молодість, а подеколи жартуємо: «Якби я тоді був (була) знав (знала), що ти будеш такою (таким)! Я би...»

Але дружину Микола вибрав собі буковинку Надію! Із Вижниччини. Майже мою землячку.

Файні були хлопці. Але не всі. Не-файних не пам'ятаю. Ліньки!

ІВАСЮКИ

«Я ЙОГО МАМА...»

(28.08.1922 - 6.03.2002)

Зима 1976 р. У Розтоки в школу приїхала перевірка з області. З облвно. З інституту підвищення кваліфікації вчителів. Ще з якихось інстанцій... Дві жінки з перевіряючих розмістилися у нашій великій кімнаті. «Пролюдній», кажуть у Розтоках. Тобто тій кімнаті, яка для (про) людей. Найкращій тобто.

Такі перевірки у сільських школах бували частенько. Перевіряли все. Учительські плани. Методику викладання. Рівень знань учнів. Політичну поінформованість. Дисципліну. Фізичну підготовку. Одне слово, усі завжди були в тонусі.

Здебільше частину комісій доводилося забирати моїм батькам до себе додому, адже в селі тоді ніде було переночувати в пристойних умовах, окрім приватних квартир. Це згодом колгосп відкрив невеличкий готель і баню.

Вечеряємо. Батьки. Діти. Перевіряючі. Наш дім багатий - ми вже маємо чорно-білий телевізор. На той час це майже розкіш. Із Москви йде музична передача. Три молоді буковинські «олені» - Володя Івасюк, Назарій Яремчук і Василь Зінкевич у супроводі вокально-інструментального ансамблю «Смерічка» співають чи то «Червону руту», чи то «Водограй». Успіх - неймовірний. Ми всі за столом раді - начебто хтось із нашого дому потрапив на екран телевізора. Володимир Івасюк дає опісля коментар про народний мелос у своїх піснях, про стан сучасної естрадної пісні.

Моя мама зітхає: «Яка, мабуть, щаслива Володина мама, що має такого сина...»

Одна із наших гостей за столом, жінка надивовижу спокійна і скромна, трохи повагавшись, у відповідь також зітхає, проте легко і радісно, але наче й винувато: «Так. Щаслива. Це я його мама».

Німа сцена тривала довго. Бо Софія Іванівна Івасюк уже кілька днів квартирувала в нашій родині, але і словом не обмовилась (не похвалилась!) своїм знаменитим сином. Отака була скромність матері всесвітньовідомого композитора.

...Коли моя мама їздила в Чернівці, вона деколи заходила в обласний інститут удосконалення вчителів, де тоді працювала Софія Івасюк, дасться, методистом.

Але саме того зимового вечора 1976 року Софія Іванівна попросила переписати у зошит мої учнівські вірші. Вона пообіцяла віддати їх Михайлові Григоровичу Івасюку - своєму чоловікові, доцентові Чернівецького університету, уже знаному на той час письменникові-прозаїку.

Не пригадаю, яким чином я уперше навесні того ж 76-го потрапила до Івасюків у гості. На тодішню вулицю Маяковського, 40. Здається, Софія Іванівна зателефонувала моїй матері в школу, що Михайло Григорович хотів би поговорити зі мною про мої перші проби пера. Будучи на обласній олімпіаді з географії, суботньої днини я несміливо натиснула кнопку дзвінка квартири Івасюків, не попередивши господарів про свій візит (до речі, телефона в чернівецькій квартирі Івасюків не було до кінця 80-х). Відчинила двері хатня робітниця Міля (Царство їй небесне!). Михайло Григорович і Софія Іванівна були вдома

Уявляєте стан 16-річної дівчинки у товаристві знаменитого письменника, який тримає в руках учнівський зошит у кліточку, списаний рукою школярки-початківця? Отой самий зошит переданий Софії Іванівні зимового вечора в Розтоках.

Михайло Григорович знайомить мене із молодшою донечкою - моєю ровесницею Оксанкою. А потім довгенько й терпляче говорить зі мною про мої вірші. Господи, ну, які там могли бути вірші? Але такт! Івасюковий такт педагога і великого естета! Ерудиція. Французький прононс. Він цитує Бодлера і Верлена. Він говорить про Аду Негрі. Він говорить про Заратустру. Про Лесю Українку і її «Блакитну троянду». Я чую, що я німа. Але все чую! Все!

Михайло Григорович не критикує і не хвалить. Він каже, що творчість - це праця. Щоденна, виснажлива, як фізична робота, праця. «У поті чола. І труд - як у бджілки». Тоді я подумала: якщо я й далі буду писати, візьму собі псевдонім Олена Бджілка (що згодом я і зробила).

А на початку серпня знову зателефонувала Софія Іванівна і попросила приїхати у Чернівці. Виявляється, Михайло Григорович показав Володі мої вірші. І Володя зацікавився ними. Володя тепер гостює у батьків, так що є можливість попрацювати над текстом.

P.S. Софія Іванівна Івасюк - народилася в Запорізькій області. Померла 6 березня 2002 року у Львові. Похована у Чернівцях.


P.P.S. Михайло Івасюк знав, що казав. Усе - про творчість - справдилося. Бо творчість - то каторга, а ти її вірний і слухняний каторжанин. Але ти за жодних умов не маєш наміру позбутися цієї каторги. Може, у когось по-іншому. А в мене так - як казав не Заратустра: так казав мені Михайло Івасюк.

ВОЛОДИМИР ІВАСЮК

(4.03.1949 - 27.04.1979)

«Знайшла в щоденнику письменника Михайла Івасюка запис, датований 23 березня 1979 року: «Приходила до Оксаночки Марійка Матіос.

Я похвалив її вірші. Може, щось вийде з неї».

(Газета «Доба», 13.02.02, із інтерв'ю директора меморіального музею В. Івасюка Парасковії НЕЧАЄВОЇ).

...Серпень 1976р. Я знову натискую кнопку дзвінка у квартиру №1 на вулиці Маяковського в Чернівцях. У мені все тремтить: я зараз побачу Володимира Івасюка - автора «Червоної рути», кумиpa всього Радянського Союзу.

Але Володі немає вдома. Вони із друзями, «Смерічкою» і Софією Ротару святкують Софіїн день народження.

Міля (свята, прекрасна, терпляча Міля - Колотилюк Магдалина Порфирівна, яка прийшла в родину Івасюків ще в селі Малятинці Кіцманського району 1949 року, життя прожила в цій родині, будучи їй опорою і побутовим муром, і яку Івасюки поховали в її ж Малятинцях 1993-го...) пригощає мене смаколиками - сирними пампушками, обсипаними цукровою пудрою. Але мені це не дуже цікаво. Я сюди прийшла не задля смаку пампушок. Я хочу знати, про що може хотіти говорити Володимир Івасюк зі школяркою, яка написала два з половиною вірші!

Михайло Григорович, здається, чи то в будинку творчості, чи в санаторії. Софія Іванівна вибачається (!) і просить зайти завтра. Уявляєте, який у мене був сон! Так млосно-тривожно сплять перед побаченням, перед передбачуваним поцілунком, обіймами, любощами...

Познайомилися ми з Володимиром Івасюком на третій мій прихід у квартиру на вулиці Маяковського. Мій трепет і благоговіння розвіявся миттєво, коли Володимир просто, так, наче ми з ним триста років знайомі, сів за домашній рояль, що стояв у великій кімнаті, й одразу заговорив про пісню. Святий Боже! Отой вірш, що був напередодні (дебютно!) надрукований в обласній комсомольській газеті «Молодий буковинець» Тамарою Севернюк - «А кохання - наче пісня лебедина», викликав зацікавленість композитора і він його бачить піснею.

Володя говорив тихо, повільно, однак дуже твердо: заспів добрий, але вірш для пісні потребує динаміки, розвитку сюжету. Навіть, якщо сюжету немає. Цей вірш був би добрим романсом. Та Володимир бачить майбутню пісню не у жанрі романсу, а динамічнішою. Для цього варто дописати приспів. А уповільнений, дещо монотонний заспів (три куплети) варто трохи «прискорити».

Люди добрі... Що може прискорити в динаміці почуттів дитина, яка ще тих почуттів не знала?! Але дитина писала про останнє кохання, не знаючи першого, бо цвіли матіоли, була ясна місячна ніч - «видно, хоч голки збирай», - і з батьківської веранди світ здавався приреченим на красу і її болісне пізнання. У 16 років світ здається трагічним. Тобто таким, яким він є насправді, але ми про це дізнаємося згодом. Отже, в 16 років я писала не менш драматично, ніж пишу в 50:

Ти - моя зірнице, дальня і єдина,

В серці з болем чую я твої слова.

А кохання - наче пісня лебедина.

А розлука - наче скошена трава.

Знов стає у мріях, незабуте, давнє.

Знов...... (не пам'ятаю).

А кохання - наче перша зав'язь рання.

А розлука - наче той полин, гірка.

Знов гублю тебе я, наче голку в сіні.

Знов тікаєш вдалеч, мов дзвінка ріка.

А кохання - наче пізній дощ, осінній.

А розлука - наче полини, гірка.

Ну, що я вам скажу... На ці слова згодом чотири різні композитори напишуть музику без жодних консультацій зі мною. Але для мене найкращою залишається музика Андрія Кушніренка на слова цього романсу. І найкраще її співає народний артист України Ярослав Солтис.

А пісню з Івасюком ми не написали. З моєї, звичайно, вини. Але яка там вина у 16 років? Згодом, уже по Володиній смерті, казав мені Михайло Григорович, що у синових чернетках знаходив варіанти музики до цих слів. Однак це не має жодного значення. Навіть, коли б тих варіантів зовсім не було. Має значення те, що я вперше побачила партнерське, а одночасно дуже вимогливе, скрупульозне, дуже критичне ставлення до того, що ти робиш, саме від Володимира Івасюка. На пікові його неймовірної слави!!!!!!! Адже то був час, коли Володимир Івасюк міг написати а хоч би музику до телефонного довідника - і вона стала би популярною.

Після тієї першої зустрічі ми неодноразово, хоча нечасто бачилися і спілкувалися з Володимиром. У Чернівцях, 25 листопада 1977 року, на банкеті з нагоди 60-річчя Михайла Григоровича, куди ми були запрошені з мамою, я дуже запам'ятала одночасне «подвійне» спілкування: усією родиною Івасюків і з «нанашкою» - Іриною Вільде, від якої маю кілька слів на листівочці. Зустрічалися ми з Володею кілька разів на квартирі його батьків, коли я приходила до Оксани, з якою ми вчилися в одній групі на філологічному факультеті. Востаннє ми розмовляли з ним, здається, під час республіканської наради творчої молоді в Києві, восени 1978 року, коли Софія Іванівна передала через мене для Володі якийсь пакуночок. Чи то книжки, чи щось інше. Не пригадую. Але навіть ці нетривалі спілкування завжди починалися і закінчувалися розмовою про творчість. А ще Володя завжди казав нам із Оксаною, що треба дуже багато вчитися, щоб чогось у житті досягнути. Мав таке велике братерське терпіння, такий такт пояснювати двом 18-річним сміхованкам складні речі простими словами!

А тепер проаналізуйте слова його пісень. Секрет популярності Івасюкових пісень - не лише в оригінальній музиці, базованій на народному мелосі. Секрет ще й у внутрішньому благородстві, суті слів, у їхній, на перший погляд, спрощеності - а насправді - глибокій етичній основі, моральній чистоті тексту і підтексту. А після цього проаналізуйте тексти сьогоднішніх нібито найпопулярніших українських пісень фальшивих - силіконових - самопроголошених зірочок України. Ви не думаєте що такий аналіз шкідливий для етичного, естетичного і психічного здоров'я? Отож бо!

Тому всі посмертно продуковані дурниці про Володимира Івасюка для мене є лише наслідком людської дріб'язковості, заздрості, душевного примітиву і віддаленості від Івасюка справжнього - Івасюка-митця.

Це я знаю точно. І ніхто й ніколи не переконає мене в протилежному. А які там були побутові стосунки людей, що тепер із екранів телевізора белькочуть про себе на тлі людини безсмертної, бажаючи понизити її до свого «плінтуса» - це так само значить нульово, як прижиттєва кількість випитого чи «реєстр» люблених Тарасом Шевченком. Точно.

Бо «Червона рута» перекреслює все оте белькотання про бозна-що, окрім Мистецтва. Так, ні з кого не варто робити ікону. Але й не варто зводити життя Великого Художника до побутових розмов про побутове. Це роблять карлики, а не велети мистецтва. Володимира Івасюка не можуть міряти карлики. Навіть по смерті. Тим більше - по такій смерті.

P.S. Дата смерті - за копією свідоцтва про смерть (зберігається в меморіальному музеї В. Івасюка у Чернівцях). День похорону - 22 травня 1979 р.

ЛЮСТРАЦІЯ СОВІСТІ

Чернівці. Червень 1979 рік. Ти - студентка. Не спортсменка, не красуня, але відмінниця. З якогось дива тебе викликають в університетський комітет комсомолу. Тодішній енергійний комсомольський вожак «універу» Саша Зінченко (земля йому пухом!) чомусь опускає долу очі - й виходить із кабінету. Саша завжди був гарячий, справедливий. І щось йому, мабуть, не подобалося у цьому викликові «зразкової» студентки. Ще вчора ми були на дискотеці на фізфаці - і Саша «запалював» своєю гітарою і своїм вокально-інструментальним ансамблем, а сьогодні він відводить погляд.

Із-за столу молодий чоловік із незапам'ятовуваним обличчям свердлить очима, одночасно розгортаючи посвідчення: КҐБ СССР. Ти не знаєш, що за цими літерами, але чуєш, що тобі вже страшно, бо ти вперше зустрічаєшся з такою абревіатурою. Сідати на стілець - як на пательню. Спечно.


- «Навіщо ви їздили до Львова на похорон Володимира Івасюка?

- ??? Як навіщо?! Я знаю його родину, його мама була в нас удома. Я також знала Володю. Він писав музику на мій вірш. Він син мого улюбленого письменника і викладача Михайла Григоровича. Брат моєї подруги - одногрупниці Оксани. Я навіть місяць жила в них удома, коли батько був на курсах підвищення кваліфікації у Львові... Як навіщо?


- А хто організував вам поїздку до Львова? Ви ж бачили, з Чернівців не було ні викладачів, ні письменників. Некрологів не було. Ховали просто студента консерваторії.

- Неправда! З університету був викладач зарубіжної літератури Микола Богайчук, із телестудії Василь Стріхович, був Назарій Яремчук, ми втрьох із дівчатами.


- Марину з історичного і Валю Біксей з географічного ви підбили їхати на похорон?

- Ми товаришуємо з Оксаною. Як можна було не поїхати?! Це ж таке горе!


- А навіщо ви казали, що Івасюк не міг повіситися сам, бо в нього були перебиті й поламані всі пальці?

- Так казала Володина мама - Софія Іванівна. Вона в морзі пізнавала тіло сина. Так казав батько. І хіба може людина з перебитими пальцями повіситися сама?!


- А навіщо ви вели попід руки Івасюкову маму на Личаківський цвинтар? Хіба це не міг зробити хтось інший?

- ????


- Навіщо ви засуджували Софію Ротару?

- Бо вона при мені дзвонила до Львова і казала Софії Іванівні, що не може перервати гастролі в Горькому. Вона співала в день похорону Івасюка! Хіба це по-людськи?! А тріо Мареничів скасували концерт у Львові. Вони були на похороні в українському одягові!


- Ви знаєте, що в Івасюка були проблеми психічного характеру і він останнім часом спав із розплющеними очима?!

- А вам звідки про це знати?! Ви що, спали з ним разом?»


Це називалося «профілактика».

...Я сиділа в університетському парку, за пам'ятником його будівничому й архітекторові Йосифові Главці, - і може, вперше в житті відчувала брак логічного мислення, уміння аналізувати. Але я таки згадала всіх - до одного! - хто перебував у гуртожитській кімнаті, коли я, захлинаючись, ділилася враженнями від Івасюкового похорону. Коли я розказувала про всі-усіські деталі того жахливого травневого дня.

Розказувала про те, що весь Львів «висів» тоді на деревах, дахах будинків і трамваїв; що старі львів'яни уголос казали, що Івасюка вбили, бо він писав українські пісні, які заполонили світ, змівши конкуренцію російської пісні; казали про те, що з часу похорону Івана Франка Львів нічого подібного не бачив і не чув; казала про виступ тодішнього голови Львівської Спілки письменників Ростислава Братуня на Личаківському цвинтарі, де він говорив не про смерть студента консерваторії, а про смерть великого українського композитора; казала про жахливу трагічність долі, бо на похороні брата не було його старшої сестри Галини, яка мешкала з ним в одній квартирі у Львові, на вулиці Маяковського (також Маяковського!), бо Галя готувалася до довгоочікуваних пологів - і її просто не пустила родина; казала про підрізану горем маму - Софію Іванівну, - єдиним голосінням якої були слова «Ой, пальчики мої, пальчики... Ой, писанко моя... Ой, пальчики мої...» Казала про поминки в Івасюковій квартирі, де я сиділа поруч із Юрієм Рибчинським і він за столом плакав - у свій день народження, який випав на день похорону; розповідала я про моторошне відчуття нереальності, коли Личаківський цвинтар зірвало піснею «Чуєш, брате мій?» - коли здалося, що моє волосся стало дибки, бо я вперше у свої 19 років почула спів на цвинтарі.

Отам, в університетському парку, я згадала всі свої репліки. І репліки-розпитування всіх присутніх у кімнаті студентів, хто особливо цікавився тією страшною подією. Мені стало страшно. Бо я себе відчула роздягненою. Проте і легко стало водночас: я вперше тоді зрозуміла, що є люди-нашіптувачі про інших людей. І ці люди - не дуже хороші. Не такі, як я про них думала. І їх слід остерігатися, не показуючи, що ти їх «розкусила».


...Осінь 1979р. Ти ловиш ґав на одній із центральних вулиць міста. Тебе з трьох боків мовчки обступають кремезні чоловіки, так, наче мають намір загнати тебе в кошару - і тобі залишається тільки переступити поріг готелю «Верховина» (пригадуєте схожий епізод із професором Плейшнером із фільму про Штірліца? Один до одного! Мабуть, перед тим хлопці в цивільному до очамріння надивилися телевізор). Ніде ні душі. Ще одні двері. Четвертий чекає у кріслі. Питають перехресно:


- Чому ви ходите в канадській хустці, а не в модній песцевій шапці?

- Минулого тижня ваша група здавала донорську кров. Ви не здавали. Ви не хочете допомагати тим, хто потребує першої групи крові? Чи ви саботуєте справу державної ваги?

Розумію: моя кров - справа державної ваги. Я повинна відповідати за саботаж. Я скована і «дерзкая» (зухвала) одночасно. Я просто боюся. Але вони мене люто розсердили! У мене в голові вінегрет, а в жилах - страх зі злістю.

- Хустку ношу, яку маю, і хустка мені пасує. У мене коси ледве під хустку поміщаються, а під шапку вони не помістяться. Та й батьки мої не мають можливості купити песця. А здавати кров заборонили самі лікарі. У мене... (а що мені - дітей із ними хрестити? - називаю діагноз своєї хвороби).

...Але звідки вони знають про кров? У кабінеті були дві лікарки, а решта - дівчата з групи...

- Куди ви зникли вчора ввечері о 22.35 з тролейбуса №2 в районі рогу Університетської і Худякова?

- Чи давав вам І.Ч. читати новелу про діда, який тримав муху в закритім слоїку?..


...Мені не треба відкривати архівів. Я не постраждала так явно, як тоді страждали інші. І не тільки через Івасюка. Про деяких «стукачів» здогадуюся. Та що там здогадуюся - знаю! Дехто давно і молодим відійшов у позасвіти. Дехто і нині на прибуткових посадах. Мені не стане легше, як знатиму всіх. Бог розсудить. Та це й не важить тепер для мене ніц! Бо воно вже не може змінити нічого. Але!

Але я - за обов'язкову люстрацію тих, хто йде чи хоче йти в політику. Запевняю, лави бажаючих порідіють. І не так бризкатимуть слиною ненависті до України, як роблять ті, хто дотепер «на гачку» КҐБ СССР. Проте... Якщо я дотепер не можу подивитися бодай фото чи кадри оперативної зйомки похорону Володимира Івасюка (а все це фіксувалося на очах), то про яку люстрацію я веду мову, наївна!

І ще: якщо Володимир Івасюк подякував цьому світові добровільно, навіщо КҐБ СССР упродовж років «пресував» тих, хто просто співчував родині?! Не маю сумніву: я була не одна. І мені було не найгірше.


P.S. Вересень 1979 р. Після літніх канікул у гуртожитку №2 на вул.Стасюка мене чекав стос листів. А в деканаті - посилка. З листами зрозуміло: я до писання була охоча зі школи. А посилка... Звідки?! Чому в університет?!

Пакунок без зворотної адреси. Із книжками: сама українська поезія. Але не Олійник і не Драч.

Якісь імена такі... немодні тоді... Свідзинський. Бобинський. Маланюк... Книжки якісь такі - гейби і не наші. Таки не наші! (я якось і не думала, що за кордоном також книжки друкують - українською мовою). З якого б то дива?! Проте, там були і наші книжки, а одна - з автографом. Дуже каліграфічний, незвично каліграфічний -майже школярський - почерк. Але слова... слова якісь чудні та дивні: «Великій українській патріотці Марічці Матіос... З надією на велике майбутнє... Київ...» і т. п. і т. д. А підпис! Підпис - Любов Забашта. Гм... Звідки у Києві знають, що тут, у Чернівцях, я Марічка? Не Маша, не Маруся, не Маруська, не Маріца, не Маня, не Маріора, не Маріуца, не Міця, не Марія, зрештою, - а завжди і скрізь - лише Марічка?! Навіть у газетах подеколи підписують так.

Забашта була з університетської програми. Вона - дружина вже покійного тоді Андрія Малишка. Але до чого тут я? Подивилася на себе в дзеркало. Щось нічого такого патріотичного, крім біленької блузки у вишиту червону квіточку (промислове вишивання) та довжелезної коси, я у дзеркалі не побачила. Що би то значило? І мабуть, саме тоді, саме у ту хвилину, в мені прокинувся критичний розум, який ніколи не дає одірватися від реальності настільки, щоб перестати думати. Я довго, ду-у-уже довго крутила-вертіла ту, здається, білу Забаштину товстеньку книжку поезій, здається, із золотим чи срібним тисненням... що то все-таки значить? І раптом мене проштрикнула кульова блискавка - а штемпель-то на посилці чернівецький!!! Хоча, що тут особливого... Була проїздом у Чернівцях. Друзі надіслали... І все ж - щось тут не так. О, я тоді не була аж така розумна, щоб скласти всі пазли в одну програму! Тоді ще не знали про кубик Рубика. Та й єдиною четвіркою в моїй «заліковці» була четвірка саме з предмету «логіка»!

(ДО СЛОВА: почерк справжньої Любові Василівни Забашти, м'яко кажучи, був далекий від бездоганної школярської каліграфічності. На час літературного мені «привіту»-посилки вона мала 61 рік. Не до вчорашніх школярок їй було тоді. Та й Малишко сім років як подякував світові, отже, вже не «тримав парасольку» над головою дружини. «Несостыковочка», - каже наш старший брат. «Прокол», - кажу я тоді собі мовчки. А тепер знаю: провокація).

І все ж мене щось стримало від радості визнання мого не-існуючого тоді українського патріотизму в тому розумінні, яке вкладали в посилку її відправники. Відправники - погані психологи. Або вже занадто старі - вони забули, скільки мені років! І не розрахували, що я «западу» не на «патріотичний» автограф котрогось чернівецького «шевченкознавця» під псевдо «Забашта», а надовго «западу» на вінок сонетів «Ніч кохання» Василя Бобинського. Бо коли тобі 19 років, і ти дуже «правильний», і за тобою чи за твоєю косою бігає рій хлопців - тебе мучать не роздуми про український патріотизм: у тебе вискакує серце з грудей, і щоразу з іншою швидкістю. А що ти українка... так записано в твоїх генах, не просто в паспорті. Це вже «тавро» навіки! І без нагадування.

А якийсь утомлений роботою «Забашта» не замислювався над цим. Він виконував інструкцію. Коли би я була його начальником, я би дала йому «буком по с...», як казала моя бабця: він не зробив елементарного - не «промоніторив» книжки, укладені в посилку, з точки зору психології. Він забезпечував ідеологію «гачка», на який мала клюнути рибка-роззява. «Забашта», напевно, вже давно забув, як то - розв'язувати на комусь «пояс зоретканий». Ось як воно буває - продуманий, але іржавий «гачок» зірвали 14 рядків сонета Бобинського, в які «не в'їхав» «Забашта», бо він, очевидно, ніколи не почував себе «півднем» чийогось життя, як не був нічиєю «спекою».

Ось ті рятівні для 19-річної дівчини - «спечні» 14 рядків Бобинського:

Гориш - палка, як ярий огнецвіт.

О, будь моя! Я тужу за Тобою!

Спалю багаттям крові храм спокою,

Нехай горить, нехай палає світ!

Я жду! Я прагну міліони літ!

Невтишною, пекучою жагою

Палю сонця в погоні за Тобою,

Витручую планети з їх орбіт!

О, будь моя! Моя близька-далека...

Згори в південній тлі, мій сне світанний...

Я - південь Твій, життя Твойого спека!

...Моя рука, ядерна, мов граніт,

Розв'язує Твій пояс зоретканий -

І ти приймаєш те, що створить плід.


...А книжки з посилки я взяла: коли ще така розкіш дістанеться задарма?! Багато з них - у моїй київській бібліотеці.

(У скороченому вигляді надруковано в журналі «Країна», 2009 р. )

...САМИМИ МАТЮКАМИ...

(Михайло Івасюк)

(25.11.1917 - 5.02.1995)

«Колись мушу написати книжку про Сталіна. Але писатиму одними матюками. Протягом перебування в цьому сталінському раю мушу вивчити те багатство матюків, що їх наплодила соціалістична епоха. Цю книгу повинні читати лише чоловіки».

«...Песимістичну думку розвіює віра в те, що двадцяте століття мусить мати свого Спартака».

(Михайло ІВАСЮК, «У царстві вертухаїв»).

Більш гідної постави в часи безнадійного, принизливого для людської гідності стражданні, ніж був світлої пам'яті Михайло Григорович Івасюк, я не знала. І дай, Боже, не знати ніколи. Бо навіть найлютішому ворогові не побажаєш пережити те, що пережили Івасюки не лише з утратою Володі, але й опісля, коли безсердечна Система перемелювала живе батьківське серце, як у м'ясорубці. Кинджальний удар у серце звільняє людину від болю, звільняючи її від самого життя. Кинджал у душу не звільняє ні від чого - хіба лише примножує кинджальний біль. Не знаю...

Я не знаю таких слів, якими би списати кілометри натягнутих нервів, отих розірваних батьківських серцевих волокон, які не міг уже здокупити ніхто. І якщо я й знаю вольових людей у час випробування серця на розрив, - то це був Михайло Івасюк. Його Доля випробовувала його починаючи з 1939 року, згодом Доля дала йому набратися сили до року 79-го. Бо після травня 79-го і аж до останньої своєї години він не мав жодної можливості перепочити. Про це думати - не те що писати! - страшно.

Я розкажу лише те, що знаю і свідком чого була сама. Інші розкажуть інше. Інші - ще інше. А правда залишиться сама собою.


...На початку травня 1979 року до Чернівців дійшли чутки, що пропав Володимир Івасюк. Питати про це Оксану, яка вчилася зі мною разом, чи Михайла Григоровича, що викладав у нас українську літературу, - не випадало з двох причин: по-перше, з етичних міркувань, по-друге, обоє щодня були в університеті і жодним чином не показували своєї тривоги, хоча пошуки Володі уже тривали не перший день (експертиза встановить, що смерть Володимира Івасюка наступила 27 квітня, про що буде записано у свідоцтві про смерть).

Михайло Григорович був, як завжди, дуже стриманий, але неймовірно працездатний. Його природна, ненав'язлива і не емоційна ерудиція на лекціях викликала подив і бажання знати більше. Лише емоційна стриманість у подачі матеріалу заважала йому конкурувати із Анатолієм Добрянським - неперевершеним лектором-мистецтвознавцем, на лекції якого ходило половина міста. І ніщо інше. Івасюк-старший був якийсь не такий, як усі інші викладачі. Все у ньому говорило про його осібність: бездоганні - не селянські - манери селянської від народження дитини і бездоганний смак; возведена у ранг винятковості скрупульозність і педантизм; знання і вільне володіння французькою мовою; чудова пам'ять, що у потрібний момент видобувала цілі поклади імен, цитат, топонімів. Леся Українка була його іконою. Незалежно від теми лекції Михайло Григорович завжди посилався на цей незаперечний авторитет: а що з цього приводу думала Леся Українка. Коли він ставав за кафедру і починав лекцію, здавалося, йому хотілося співати, а може, сказати щось більше, ніж він казав. Говорив він завжди піднесено, хоча й без пафосу. Не вживав заяложених тоді й обов'язкових посилань на «рішення пленуму ЦК чи «Політбюро», а як що і цитував з приводу позиції партії щодо творчості того чи іншого письменника, воно якось так було миттєво й несуттєво, що я у старих своїх конспектах саме на його лекціях не знайшла жодної такої цитати.

Він був керівником університетської літературної студії «Сонячні кларнети». Я редагувала стінну газету філологічного факультету під такою ж назвою. Засідання літстудії відбувалися нечасто, зате часто, а хоч би й щодня, можна було підійти до Михайла Григоровича і порадитися щодо того, що ти пишеш. Івасюк не любив поблажливості. Він ніколи нікого не хвалив, але й не ганив явно. Мав величезне почуття такту, проте без зайвого «сюсюкання». Його людська поведінка, уміння триматися подеколи викликали ні, не осуд, а таке собі потайне, із ноткою заздрості, шепотіння - ну, що ви хочете! Гімназійне виховання! Естет! Інтелігент! Письменник! Має такого видатного сина!

Сином він пишався. Та що пишався - він його обожнював, хоча навіть до сина, слава якого перевершила славу батькову, він був незмінно вимогливий. Але це була єдина тема, якою можна було «вийняти» Івасюка-старшого із «панциря» - Володя і Володина творчість.

Важко було, та де там важко - неможливо було собі уявити, що Михайло Івасюк знає чи вміє страждати в житті. Хіба що у своїх книжках, які, попри всю трагічність історії (а він переважним чином писав історичні романи) несли неймовірно світлі, ба, навіть занадто романтизовані почування персонажів. Надмірна, майже що рафінована чистота почуттів у жорстоких умовах в Івасюкових книжках справді сусідила із романтичним напрямком німецької чи англійської літератур. (Згодом, лише по прочитанню книги новел М. Івасюка із табірного життя, я зрозумію, що за час гулагівського «сидіння» Михайло Григорович надивився такого бруду у людських стосунках що все подальше його життя тому й носило печать пошуку лицарів великої любові).

Таким я його знала всі роки в університеті. І ніщо не віщувало, що Михайло Григорович насправді може бути іншим - носити в собі тайну.

В Оксанине навчання він не втручався, тобто «не лобіював» доньчині успіхи. А Оксана була товариською, ніколи не чванилася, що має таку родину. Вирізнялася хіба що дорогим, зі смаком дібраним вбранням. І знанням англійської мови, оскільки вони разом із ще однією нашою одногрупницею Нелею Корнієнко закінчили спеціалізовану школу №9, як казали тоді у Чернівцях, «англійську». Подеколи перемовлялися собі англійською, і ми, діти переважно сільських батьків, по-доброму їм заздрили, оскільки в радянський час, та ще у селах не те що не заохочувалися знання саме іноземної мови, а понадто - всіляко гальмувався сам процес її навчання. Скажімо, іноземну мову у мене кілька років викладала вчителька біології, яка заочно навчалася в університеті й сама складала іспити з іноземної на пальцях. В інший період у нас майже рік не викладалася іноземна через хворобу вчительки. На все це всі заплющували очі. І це було продумано. Тепер я знаю точно.

...І ось щось тривожне трапилося у травні 79-го, бо лекції Михайла Григоровича замінили іншими лекціями. А Оксана мені скупо сказала, що в родині є проблеми. Це було нечувано. Про проблеми в Івасюків ніхто ніколи не заїкався - їх просто у них не могло бути.

Я знаю, що Оксана Івасюк поїхала до Львова за два чи три дні до похорону брата. Батько сказав їй сісти в поїзд, але не сказав, що Володі вже немає. Навіть у найгірші свої хвилини батьки оберігали дітей від зайвого хвилювання, а коли Оксана тоді уже щось знала, чи здогадувалася, то вона також у той час мала сталеву волю - то з нас, її однокурсників і ближчих приятельок, не почув жодного слова відчаю. Оксана поїхала до Львова у білому - щоб виказати свою неймовірну радість від того, що з братом усе гаразд. Адже вони були нерозлийвода. Разом відпочивали, подорожували. Це був той рідкісний родинний зв'язок, який трапляється дуже рідко.

Одночасно Михайло Григорович зателефонував на свою кафедру в університет і її тодішньому завідувачеві - професору Василеві Максимовичу Лесину - сказав лише двоє слів: «Володя загинув». Так від свого викладача ми дізналися про Івасюкову смерть.

А далі ви знаєте. Про похорон.

Жодна тодішня газета, крім «Літературної України», не висловила співчуття письменникові Михайлові Івасюкові з приводу втрати сина. Якась малотиражка зі Львова взагалі пустилася «берега», надрукувавши нісенітниці про його життя і смерть. На Івасюкові пісні наклали табу (неписане, звичайно). Тріо Мареничів за участь у похороні й скасування концертів вилучили також із ефіру. Тоді говорили, що, начебто на Івасюковій могилі знайшли записку, підписану «Мареничі», і що весь Львів ходив ту записку читати. Ростислава Братуня, за виступ на Личаківському через кілька днів після похорону зняли з посади голови Львівської Спілки письменників, замінивши його Романом Лубківським.

Із Ростиславом Братунем історія була така: напередодні похорону його викликали у Львівський обком партії і піддали жорстокій «обробці». Секретар обкому з ідеології Яремчук раптово і зненацька став великим «побожним» чоловіком: він переконував Братуня, що Івасюка слід ховати за цвинтарною огорожею, як ховають самогубців. Ростислав Андрійович переконував в іншому. Він говорив, що Львів - збуджений вулик, народу ніхто не зможе спинити. І за цвинтарною огорожею Івасюка не дадуть поховати, хоч би там що. Братунь попросив забезпечити присутність певної кількості міліції задля уникнення можливих провокацій (він знав, із ким мав справу). І ось обком партії приймає рішення - покласти на Ростислава Братуня відповідальність за організацію похорону Володимира Івасюка і за все, що там відбуватиметься. Партія чудово знала, що Івасюк із Братунем у львівський період життя - були найближчими друзями. Партія розглядала похорон з точки зору ідеології. Братунь - із людської. Тому він своєю промовою на цвинтарі демонстрував не політичний бунт - він правдивими словами тужив за другом, який міг бути йому сином. Звичайно, Братунь чудово розумів, що назавтра будуть оргвисновки. І не допоможе ні заступництво рідної тітки Наталі Ужвій (якщо вона заступиться!, бо також має «чудовий» досвід із правонаступниками тих, хто «шугав» її за чоловіка Михайля Семенка і за Леся Курбаса), ні, власне, письменницький авторитет самого Братуня, ні добрі стосунки з Іриною Вільде, яка була йому по-материнськи вдячна за заступництво Ростислава Андрійовича за Вільдиного сина, який свого часу мав також великий «цурис» із всевидющими і всезнаючими.

Такими були публічні «оргвисновки» публічних людей, А інших піддали «профілактиці» і провокаціям. Казали тоді, що студентку консерваторії, яка на похороні несла Івасюковий портрет, виключили з вузу. Казали... О, тоді багато чого казали. Як, зрештою, кажуть завжди, незалежно від знань і правди, а залежно лише від висоти свого «плінтуса».

...А в Чернівецькому держуніверситеті тоді було таке. Кінець травня - середина червня - час чергової сесії. І ось тут почалися перші «дзвіночки» й родині. Оксану не допускають до сесії через неможливість скласти залік з англійської мови! З англійської, чуєте?! Вовчикові Боднарю з Тернопілля (Володику, ти чудо!, бо ти весь цей час працюєш у школі! Здається, на Одещині, та ще й директоруєш!), якому вся група пише англійські слова українськими літерами, залік зараховують, а Оксані Івасюк, яка з Нелею Корнієнко «пліткують» англійською задля хохм - не зараховують!

Що вам сказати, люди добрі й люди злі...

Наша викладачка іноземної жила із дитиною в обкомівському будинкові (колись я таж була напередодні Нового року - з Розтік тато ялинку передавав для її малолітньої тоді доньки на її прохання і яку вона любила понад усе!), казали, що Л. M. розлучена, довший час начебто працювала чи то не в самій Великій Британії, мала якийсь дивний акцент. Не любила студенток, але була справді «просунута», як сказали би тепер, хоча з дуже скромними статками. Але ж, люди добрі й не дуже... Серце! Серце! Після такого - і якийсь залік. Це продумано по-єзуїтськи. Вона сама на це не зважилась. Ну, не вірю, хоч стріляйте, бо в неї була дитина, яка росла без батька. Може, заради власної дитини травмувала дитину чужу?!

Вже не пам'ятаю, як розв'язалася та ситуація. Здається, група просила нашого декана, декан - декана іноземних мов. З великими трудами Оксані англійську зарахували, але не з першого разу.

А потім пішли плітки, чутки, брехні... Яку тільки ахінею не вкладали у вуха люди без імені, без обличчя. Отак іде собі безглузда плітка містом без ніг і без транспорту, котиться колесом - і байка (тобто байдуже!), що одна дурніша іншої, і нема їй спину.

Тим часом Івасюки, як можуть, захищають ім'я сина. Але як можна захистити мертву людину від Системи, якщо навіть мертвого Система викреслила! Софія Іванівна, народжена на Запоріжжі, член партії, пробивається до тодішнього першого секретаря Львівського обкому партії Добрика з проханням дозволити встановлення пам'ятника на могилі сина. Тодішній партійний вождь Львівщини Добрик - це той погромник, хто 1968 року, будучи партійним керівником у Дніпродзержинську, першим заніс руку помсти над «Собором» Олеся Гончара. Тепер він «громив» нещасну Івасюкову матір, син якої свого часу написав музику до спектаклю «Прапороносці», що йшов на сцені Львівського театру ім. М. Заньковецької. Ось які переплетіння доль.


Але, чуєте, ви - ті, що патякають про якісь чудернацькі речі, ті, хто засуджує інших за не-таку поведінку в радянські часи, за не-сидіння у в'язницях, за не-смерть на барикадах, уявіть собі - пам'ятник! розумієте, могильний пам'ятник не можна було встановити, якщо проти цього заперечувала партія! Ось і подумайте: якщо Івасюк добровільно подякував світові то що такого антирадянського, націоналістичного чи якого там іще, було в надмогильному надгробку, щоб аж обком партії контролював його встановлення?! Так той пам'ятник і простояв 10 (десять!) років у львівській майстерні автора-скульптора, і заборона на його встановлення була знята лише 1990 року! Лише 1989-го до відкриття першого фестивалю «Червона рута» на будинку, де мешкали Івасюки, у Чернівцях була відкрита меморіальна дошка композиторові. У Львові це було зроблено пізніше.


...Михайло Григорович одного надвечір'я 1991 року несподівано прийшов у Спілку письменників, де я тоді працювала заступником голови. Він хотів виговоритися. Його душили сльози. І він, не дивлячись у очі, а лише у звечоріле вікно в особняку Чернівецької письменницької організації на вулиці Гребінки, розказував мені жахливі речі. І про материні (Софії Іванівни) митарства по обкомах. Про її нелюдські приниження партійними клерками («А я вашого сина не вішав» - це вам не нагадує «А я вашого сина в Афганістан не посилав», - кількома роками пізніше придумане також в партійних кабінетах?!). Розказував про неодноразове спалення квітів на Володиній могилі й мало не щоденні білі хризантеми під дверима квартири Івасюків у Чернівцях. І про те, що його, Михайла Григоровича, таки «дістали» і помстилися. Синовою смертю. Отоді вперше я почула від Івасюка-старшого, що він сидів у радянських концтаборах. Для мене це був не те, що шок - не крізь мене, а мене тієї миті пропустили крізь електричний струм.

А на прощання він подякував мені... за вірш із моєї першої збірки (1983 р. ) із присвятою «М.Г. Івасюкові». Бо це була перша публічна солідарність із батьківським горем, висловлена сторонньою людиною на письмі. Я дотепер не знаю, яким чином цензура пропустила цей вірш у книжку. Можливо, її ввели в оману ініціали батька, а не сина, а можливо, мотив смерті, що звучав у ньому, посприяли тому, що вірш «дозволили». Згодом у Києві у видавництві «Музична Україна» вийшли окремою збірочкою деякі музичні твори Володимира Івасюка із передмовою нібито Софії Ротару. Тоді ж поговорювали, що Ротару таким чином «скуповує» свої гріхи перед Івасюком, завдяки кому вона стала відома світові. І тоді ж казали, що родичі Ротару по чоловіковій лінії, будучи дуже поінформованими, відмовили (заборонили, яка різниця!) її від участі у похороні. А коли згодом зрозуміли, як це вдарить по її імені (маючи доступ до влади і реальну владу в руках), доклали зусиль, щоб трохи реабілітувати Софіїне ім'я в очах публіки бодай таким чином - сприянням у виході збірки. Може, так, а може, ні...

Якщо чесно, Михайло Григорович прилюдно і завжди намагався захищати Ротару, коли виникало питання її співу у Горькому в день похорону. Але коли б мене не було під час телефонної розмови Софії Іванівни Івасюк із Софією Ротару у ті хвилини, коли переповнені довколишні вулиці біля будинку композитора кам'яніли від болю, коли б я не бачила, як змінилося обличчя Михайла Григоровича від звістки про не-приїзд Ротару до Львова, я би пристала до думки про невинність співачки, її наївність і т. д. Але мені це зробити не вдасться ніколи. Бо що мали думати Івасюки про тих, хто у час їх несамовитого болю переходив на інший бік вулиці, не впізнаючи їх без окулярів, нібито зашнуровуючи черевики чи дивлячись на годинник?

Багаторічні німі страждання тричі укладали Михайла Григоровича з інфарктом. Але який він був твердий, відстоюючи честь сина! Від нього ніхто ніколи не почув і слова скарги чи відчаю. Його твердість і впертість, людська гідність були такими, що подеколи перепиняли подих. Батько знав, який у нього син - і він терпляче ніс свій хрест до самої смерті.

Коли Софія Іванівна невдовзі після похорону потрапила до тієї страшної чернівецької лікарні ми з Оксаною провідували її. Софія Іванівна сідала з нами на лавочку, про щось говорила, щось розпитувала, зверталася до нас «дівчатка», але вона була далеко, дуже далеко, вона віддалялася у лише їй видимий світ - і я зрозуміла, що більше не зможу відвідувати її. Дуже рідко я ще приходила до Івасюків додому. А далі - не змогла... Це було понад людське терпіння - дивитися на закам'янілого Михайла Григоровича і на тліючу Софію Іванівну. Але саме тоді й пізніше ми спілкувалися з Михайлом Григоровичем найбільше. В університеті, на письменницьких згодом зібраннях, разом виступали перед читацькими аудиторіями. Він не уникав людей. Але люди, я впевнена, не розуміли глибини його страждань. Хіба лише ті, що самі перейшли через подібне.

Тільки тепер розумію, свідком якої величі духу я була всі ті роки. Шкода, що вони припали на пік моєї юності і «безголів'я» серця, на побутове борсання і елементарне виживання. Мене багато років мучить думка, що я могла бути з Михайлом Григоровичем іншою, уважнішою, глибшою, співчутливішою. Бо коли мене мучила відсутність роботи, житла, незрозуміле (тепер зрозуміле!) затримування виходу книжки, родину Івасюків мучила втрата найдорожчого - на тлі брудних розмов провокаторів чи просто байдужих до чужого горя людей.

Певно, такі думки коли-не-коли навідують не тільки мене. Багато хто з нас, тих, що знали Івасюкову трагедію, були з ним не зовсім справедливі. Але Михайло Григорович був дуже добрим психологом - він умів розпізнавати людей: мав досвід...

...Недавно я перебирала весільні фотографії. Свої. Оксана була у мене в Розтоках у травні 1981. Ось вони всією групою на березі Черемоша, ось біля клубу. А ось весілля Оксанине. Літо -1982. У мене зберігається фото: я в танці з Михайлом Григоровичем. Його худе обличчя у тонких окулярах тоді випромінювало гордість і батьківську утіху. А поруч стоїть неймовірно задумана Софія Іванівна - і дивиться кудись у даль. Як йому було кружляти в танці, коли він знав усю Правду?! Ці фото із двох таких різних весіль - ніби подвійне дзеркальне відображення, нагадало мені події із точністю до навпаки - у мене на весіллі - біле, а потім траур, в Оксани - траур, а далі - біле.

Я справді не знаю, де Івасюки брали сили у той глухий і підлий до них час. Де батько черпав сили. Вони мали би замкнутися, як равлики. Вони повинні були ходити чорні. Вони мали мерти від розпачу і туги. А вони жили - і подавали приклад іншим, як треба перебувати горе і несправедливість. Хоча ні - я знаю, звідки була а залізна витримка. І ви це знатимете, навіть, коли про все, що я розповідаю, почули вперше: якщо прочитаєте книжку табірних новел Михайла Івасюка «У царстві вертухаїв». Книжка вийшла із запізненням майже на два десятки років. і ви самі зрозумієте, де люди беруть сили.

Бо було так.

Громадянин Румунської держави Михайло Івасюк, після закінчення чернівецького ліцею стає студентом філософського факультету румунського університету в Чернівцях. Через неможливість сплачувати таксу за навчання, яка існувала для українців, селянського хлопця із Кіцманя відраховують з університету. Але він знає про Велику Україну. І він туди хоче. Щоб здобути освіту філолога і філософа, щоб потім продовжити навчання у Греноблі, знаючи творчість Війона і Верлена. Восени 1939 року в районі Снятина 22-річний вчорашній студент Михайло Івасюк - «у замшевих туфлях, змайстрованих братом Юрієм після успішного складання матури», щоб Михайловий «зовнішній вигляд був не гіршим, ніж у студентів із заможних родин» - перейшов румуно-радянський кордон. Він хотів знайти правду на Великій Україні. Однак потрапив до рук радянських прикордонників, а далі сидів у Одеській в'язниці. Радянська влада «відплатила» йому за таку потаємну любов... трьома роками засудження в печорських таборах.

Кілька цитат із цієї страшної книги:

«Я не вчинив жодного злочину, а переступив кордон з української землі, що називається Буковиною, на українську землю, що називається Радянською Україною. Хіба це злочин? Це ж обов'язок кожного українця - линути до свого народу. Мені дали три роки ув'язнення. Але я не бачив ні судді, ні прокурора, ні адвоката. Зі мною поговорив якийсь чолов'яга в одеській в'язниці. Він і закинув тільки те, що начебто я син не незаможних селян, бо сільська біднота не може навчати своїх дітей у капіталістичних країнах у ліцеях. Я, мовляв, обманюю радянську владу. Й за те обманювання мені три роки каторжних робіт». Отже, «Дон Кіхот, який мріяв про Гренобль, щоб там стати філософом, потрапив на Печору, щоби стати доходягою».

У «Печорлазі» він перебуватиме аж до 1946 року. Хто читав цю книжку - той зрозуміє, чому Михайло Івасюк хотів написати книжку про Сталіна: але «та книжка повинна бути оригінальною, несхожою на інші книги. Її особливість має полягати в тому, що я мав би написати її не звичайною людською мовою, а матюками. Цю книгу повинні читати лише чоловіки». Михайло Григорович написав не про Сталіна особисто, але дав такі пронизливі свідчення сталінової епохи - що я наважуся сказати: книжка «У царстві вертухаїв» «обійшла» би і Солженіцина, і Шаламова, і багатьох інших літописців людської і суспільної трагедії. Обійшла би, коли би до читача прийшла вчасно. Бо вона - найправдивіша з усього Івасюкового доробку, вона без цензури і самоцензури, без «шлагбаумів» і «заборонних цеглин».

Та батько трьох дітей мовчав про свої «відкриття» справедливої радянської влади на далекій Печорі всі довгі півсторіччя.

Михайла Івасюка, за його ж визнанням, «завжди цікавили великі злети людського духу і злети людської підлоти. А тієї підлоти дуже багато в історії, яка потемніла від пляж людської крові». Там, на Печорі, вчорашній студенту замшевих туфлях із батьківського дому, не втопившись у крижаній «лихоманці», не загинувши від цинги, дистрофії і аліментарної пелагри, не міг знати, що через сорок років Доля влаштує йому такий «злет духу» і «злет підлоти» одночасно, який витримують тільки вибрані.

Коли знаєш усю канву такого життя, стає зрозумілим решта. І з'ява таланту сина після цього не видається ні випадковістю, ні пестощами Долі, а тільки - її випробуваннями. Від батька - до сина... і далі.

* * *

2 грудня, 2001 p., телеграма,

Чернівці, обласна філармонія,

директорові КОШМАНОВІ Василю Валерійовичу,

учасникам вечора пам'яті Назарія ЯРЕМЧУКА


Дорогі земляки!

Достойна буковинська громадо!

Баную, що сьогодні не з вами, але думки мої тепер у Чернівцях.

Цього тижня укотре переглядала «Білого птаха...» і під музику глинницьких музикантів плакала. За Миколайчуком.

Цього року знайшла записи 1976 року із зауваженнями Володі Івасюка до одного мого вірша і заплакала сльозами травня-79-го біля закритої труни Володиної на вулиці Московського у Львові.

Цього тижня в палаці «Україна» на вечорі пісень Назарія Яремчука думала: таки правда, що Бог любить Трійцю. Як жаль...

За життя не треба заздрості. По смерті - не треба улесливості.

Радій, Буковино, - ти народила таку Трійцю.

Плач, Буковино, - ти дочасно втратила таких трьох синів.

Думай, Буковино, про тих, хто у тебе є.

З найтеплішими думками

Ваша Марія Матіос, Київ.

ІЗ ЗАПИСІВ РІЗНИХ РОКІВ

РАССКАЗ ИЗ ЖИЗНИ ГЕРОЯ УКРАИНЫ

...Перебираю множество документов-оригиналов с прошлого столетия, сохраненных моими родственниками, - и такие истории разворачиваются перед моими глазами! Некоторым документы датированы 1885 годом. Не впечатляет? Напрасно. Если подумать, что написаны они во времена Австро-Венгрии. Потом - боярской Румынии. Пережили войны. Дальше каким-то невероятным образом сохранились в советские времена. А ведь за хранение документов, подтверждающих факт покупки-продажи при старой власти земельных участков, или взятого у государства займа, или чего-либо другого, что наводило на мысль о том, что ты хозяин, нет, не хозяин - ты кулак, можно было схлопотать маленький, эдакий «два на два» мерзлый земельный участок где-нибудь в Сибири.


...Днями великий наш певец и мой земляк, Герой Украины, Герой Социалистического труда и пр. и пр. Дмитрий Михайлович Гнатюк рассказал мне душещипательную историю о своем родном брате. Брат-студент в 1940 году приехал домой, в село Мамаевцы (нынешняя Черновицкая область, Кицманский район) к родителям на летние каникулы из Констанцы (теперешняя Румыния), где он учился мореплаванию. (В то время это было одно государство!)

Тем временем 28 июня 1940 года присоединенная к СССР Северная Буковина закрывала некогда открытые свои границы с внешним миром. Но пришло время студенту Гнатюку возвращаться на учебу. Не тут-то было. Граница на замке. Говорят, мол, иди, парень, в комендатуру за пропуском - и валяй в свою Констанцу.

Пропуск?! Из СССР? В Румынию? Доучиваться? Во, нахал! Полиглот! Пятью языкам козыряет. Переводчика требует. Мы тебя быстро научим понимать по-человечески, шпион ты такой буржуазный! Сознавайся, на какую разведку работаешь, какое задание выполняешь - и будет тебе пропуск.

Гнатюк пропуск получил: после долгих пыток истязаний - пулю в грудь.

...А Дмитрий Михайлович говорит, что у него волосы становились дыбом, когда он читал нагло фальсифицированную нелепицу 40-го года, обернувшейся смертью для его брата.

...Сижу в архиве и читаю, как загоняли в колхозы послевоенную Западную Украину... Что мы знаем о себе? О своих корнях? Что нам мешает знать? Интересоваться? Только ли лень и неверие? Ой, ли...


Повний текст надруковано в газеті «24ua», 2007 р., (редактор Віталій Портніков).

ЦЕНЗУРА

1983 рік. Після університету і нетривалої праці бібліотекарем я працюю редактором газети «Машинобудівник» на Чернівецькому машзаводы ім. Дзержинського. Площа - 54 га. 5 тисяч працюючих. Партком на правах райкому. Поліклініка. Будинок культури. Продукцію для нафто- та газопереробної продукції завод експортує у 23 країни світу. Монстр! Таких об'єктів у Союзі два - Чернівецький машзавод і науково-виробниче об'єднання ім. Фрунзе в Сумах. Нашого директора - грека за національністю Фотокакіса Вангеліса Теодосіса (ми його називаємо Іваном Федоровичем) «сватають» міністром важкого машинобудування СРСР. Але міністром стає сумський колега Фотокакіса - Лук'янченко. Фотокакіс, на думку партії, має недолік: занадто любить жінок. Це для міністра не годиться.

Я пропадаю в цехах. Поіменно знаю токарів, слюсарів, інженерно-технічну інтелігенцію. Вони вчать мене життя і справедливості. Як тільки що на заводі не так - «підемо в редакцію!» За статусом та ідеологічною ієрархією редактор повинен входити до складу парткому. Але перший секретар Чернівецького міськкому партії Валерій Євдокименко (рідний брат чоловіка Софії Ротару) дає «нагінку» заводському партсекретарю: «До парткому редактора - ні! Забагато говорить і забагато правди хоче! І на партзборах виступає українською». Євдокименко дотепер не знає, що випадково я стала свідком цієї телефонної нагінки, будучи на той час у кабінеті секретаря парткому зі свіжим - з друкарні - номером «Машинобудівника», через що секретареві парткому не довелося викручуватися (вітання, Валерію Кириловичу! Ви мені кілька справді уроків «гарту» дали! Вони мені не раз знадобилися - за це «спасибі»).

Є ще й інший контроль. Відділ пропаганди й агітації обкому партії, який «стежить» за всією пресою області й час до часу дає «цінні вказівки». Секретаря з ідеології обкому - Михайла Івановича Іванеска (це дід Дениса Іванеска - прес-секретаря Президента України Віктора Януковича) - я поважаю: саме він допоміг влаштуватися мені на завод кореспондентом. У жодну обласну газету мене не брали - мовляв, «батьки під час війни жили на окупованій території і невідомо, чим займалися», а я мала нахабство сказати під час однієї співбесіди, що «у нас не було бойових дій, бо територія Буковини належала Румунії, а мої батько й мама тоді ходили пішки під столом» (вони відповідно 1934 і 1940 р. н. ). Цього було забагато! Але партія дбала про молодих, які подавали надії: отож, Маріє, на перевиховання - у робітничий колектив.

А ось із завідувачем сектора преси обкому Орестом Васильовичем Проданюком стосунки заводського редактора не складалися - хоч убийся! Хоч ми разом на сторінках «Літературної України» друкувалися, хоч уже в Києві згадували моє прізвище у літобоймах. А не складалися через... недотримання мною державної таємниці у пресі. Тобто через цензуру. Щотижня, у день підписання газети «У світ!» необхідно було отримати візу цензора - «До друку!» Візу давали не завжди: приписів нерозповсюдження інформації тоді було багато! Але ніхто нас не знайомив із письмовими заборонами. Орест Васильович розказував про них на пальцях або зачитував реєстр забороненого.

Раз на квартал «пресовики» з обкому збирали редакторів області на «прочуханку». І чомусь я завжди була рекордсменом із порушень. То я в своєму «Машинобудівнику» рідко даю рубрику «Українські буржуазні націоналісти - люті вороги народу». То погано лаяли мої ітеерівці, що побували за «буґром», тамтешні стандарти життя у рубриці «Два світи - два способи життя». То антирелігійна пропаганда у нас нікудишня. І тоді я ні-ні - та й заздрила редакторці Малаховій із Дністровської ГЕС (це мама покійної журналістки Наталі Кондратюк), яка була взірцем гарного порядку.

Кінець літа 83-го. Я в очікуванні близького «декрету». Але на нараду йду. Орест Васильович «добрий» - кричить так, що сусідні будинки чують: «А товаришка Матіос відзначилася найбільше: розсекретила гарнізонний музей Будинку офіцерів у Чернівцях (Боже, Оресте Васильовичу! Табличка висить на стіні будинку офіцерів, щомісяця там гастролюють знаменитості, місто заклеєне афішами про концерти в будинку офіцерів - Клавдія Шульженко, Радмила Караклаїч, Карел Готт, Валерій Леонтьєв, Махмуд Есамбаєв, хто учора із Польщі співав «Кольорові ярмарки»? Мариля Родович!? А ви про державну таємницю!), фронтовику Біскулову приписала слова, що вони із батьками їли ховрахів у 33-му. Не було 33-го!» (Саме із уст обкомівця я вперше дочула про голод!) «Встаньте, товаришко Матіос! Встаньте! Я би на вашому місці не улибався!»

Напівжива, червона, як рак, стою перед сонмом самих чоловіків-редакторів, тримаю руками випнутий живіт і думаю: «Хоч би отут не вродити». І в цей момент підводиться редактор Вижницької райгазети «Радянська Верховина» Анатолій Брижатий (земля йому пухом!): «Цього неподобства я слухати не хочу!» - і прямує до дверей... Вибух бомби у залі засідань обласної газети «Радянська Буковина», де відбувалася ця «прочуханка», не мав би такого ефекту і наслідків, як демарш редактора районки у присутності кількох чільних працівників обкому партії.

Ото вже що правда - то правда: Схід і Захід завжди були разом у відстоюванні людської гідності, бо Анатолія Брижатого у гірський район Буковини зміцнювати ідеологічний фундамент гуцулів «прислали» із Херсонщини, із Чаплинки, здається.

...Коли почалася «перебудова», головний «жандарм» буковинських журналістів Орест Васильович Проданюк першим у області відкрив приватну газету під назвою «Вечорниці», яка спеціалізувалася на порадах, рецептах, провидцях і т. і. Він привів священика для освячення редакції. І обласні вечірні вісті показували цей сюжет у найкращий час.

По правді кажучи, я не тримаю каменя за пазухою. Дурний був час. Але виховання! Мій живіт вивершувався перед очима, як Синичена кичера над Розтоками, а партійний бос кричав про державну таємницю, що всім була відома. Партія точно не «інструктувала» тоді нікого робити такі показові виступи із вагітною жінкою! Та що тепер товкти воду у ступі... Сьогодні також моляться так, що згодом чоло треба зашивати.


Скорочена версія надрукована в журналі «Країна», 19 лютого 2010 р.

СЕМІНАРІЯ

Січень 1985 р. Мої «заводські університети» продовжуються. Я «редакторую». Через своє загострене почуття справедливості я знаю багато чого такого, про що на заводі не кажуть вголос (мені довіряють, з надією, що я бодай журналістським словом не дам «спуску» розперезаним злодіям і шахраям, які вже роблять такі приписки! Такі приписки! За введення нової техніки, за перевиконання соцзобов'язань, за раціоналізаторство, за понаднормові години праці). «Ну, як не перед добром!» - каже мені один бригадир взірцевої комплексної бригади, за язик якому (як і мені) «мама не пряла» (тобто він від природи правдолюбець). Ото я й «пісочу» в газеті тих, хто махлює (поки цензори не зупиняють), а робітничий клас, подеколи не дуже добираючи слова, також на заводських чи то профспілкових, чи партійних зборах правди шукає.

А в суспільстві вже відчувається передгроззя. Так, ніби ще нічого нема, але вже щось є. Є! Бо верстальники обласної друкарні просто під руками тримають металеві форми для некрологів пригадуєте череду траурів: Брежнєв - Андропов - Черненко), не криючись із прилюдними коментарями щодо цього. Щось є - бо найкращий лінотипіст області, корінний буковинець, здається, Василь Климчук замість фрази «червневий пленум ЦК КПРС» набрав «червивий Пленум...», але з роботи «не полетів», бо хто ж буде замість нього безперервних 30 років сидіти за друкарським лінотипом, пити молоко за шкідливість роботи з цинком і свинцем, і набирати тексти (в металі, панове, в металі!) так швидко, ніби кулеметом строчити?!

Щось уже відбувається - бо на заводських партзборах частіше, ніж завше, «чихвостять» знайомих ітеерівців (інженерно-технічних працівників) не так за браковану продукцію, як за політичну близорукість. А фактично - за недоноси. За не-сексотство (зрозумію я дале-е-еко згодом). Інженер Б., комуніст, не попередив, що його колега, інженер К., комуніст, подав документи на виїзд на постійне місце проживання до США. Інженер С. не поділився вчасно з партією про наміри родини інженерів Б. і М. возз'єднатися із рештою своєї родини, що мешкає в Ізраїлі. Конструктор Ш... Раціоналізатор Р... І пішло-поїхало.

Якось викликає мене голова профкому заводу. В кабінеті сидить секретар парткому і ще хтось третій (не пригадую хто). А за столом напроти - симпатичний чорнявий чоловік років 30, родом чи то із Кіцманського, чи із Заставнівського району, із чудовим чорним волоссям, підстриженим не так акуратно (тобто не так коротко), як зазвичай ходять на заводі робітники. Що він Робітник машзаводу - я знаю точно, бо пам'ятаю в обличчя. Але ж на заводі кілька тисяч працівників. Усіх по імені не запам'ятаєш.

- Ну, от, така ганьба, така ганьба для заводу! - каже одне начальство.

Інше начальство також розмірковує вголос:

- Це ж у райком зведення піде. В обком. В ЦК. Погано поставлена контрпропагандистська робота. Ідеологія на «нулю». Доганою пахне, якщо не звільненням.

А й справді шекспірівські пристрасті: чоловік із чорним волоссям подав документи для вступу у духовну семінарію. «Хто треба» про це дізналися (а як би дізналися, якби керівництво семінарії не повідомило кого треба?!), ось зараз будуть «розборки».

- А я тут до чого?! - питаю начальство. - Чи ви мене також рекомендуєте в духовну семінарію?

Але, бачу, мої смішки зараз не пройдуть.

- Треба його переконати, щоб він цього не робив, щоб не кидав тінь на завод.

Тут уже не витримав претендент на семінарію:

- Я, якщо хочете, що би я не робив, можу кинути тінь лиш на самого себе.

«Що то є буковинець!», - думаю собі.

- Ну, хоче чоловік - хай іде куди хоче, - кажу начальству.

...Вони його «молотили» словами довго. Такими трохи «обидними» словами. Але він мав воляче терпіння і насмішливу посмішку. І тут я також додала і своїх «п'ять крейцерів», як кажуть на Буковині з часів небіжки Австрії, бо знаєте, як іноді буває - всі за одного, точніше, всі проти одного. Мої «п'ять крейцерів» дослівно звучали так: «Ну, ви підете вчитися, а як ваша жінка знайде собі іншого?»

Краще б мене в той день оса за язик укусила!

Красивий чорноволосий чоловік звів на мене виразні очі й сказав, ніби проштрикнув списом: «До цього я знав, що ви розумна жінка, а ви зараз таке дурне сказали...»

Мені соромно за оте «дурне» потепер. І коли б я знала, де той чоловік - на заводі, в полі чи в церкві - я би й сьогодні просила у нього пробачення. За оте давнє - «дурне». Бо дурне слово, сказане а хоч би й сто років тому, ніколи не стане розумним, які би виправдання і арґументи ми не наводили.

АЛОПЕЦІЯ В ЧЕРНІВЦЯХ,

або

«Чуєш чи не чуєш, чарівна Марічко...»

1988 рік. Початок вересня дав поштовх новому життю у Чернівцях. Правильніше сказати би, дав поштовх першій публічній непокорі на Буковині часів перебудови. В обласному центрі почали масово лисіти діти і дорослі. Заговорили про якісь страшні речі страшними словами: алопеція, стронцій, талій, радіоактивний бор. Влада або відмовчувалася (а чого би й ні - мала досвід часів Чорнобиля), або всіляко маскувала витоки будь-якої інформації, але обов'язково злісно і підступно робила «наїзди» на тих, хто пробував говорити чи бити тривогу. У місті був передпанічний стан. Загальна нервозність охопила область. Невідома хвороба розповсюджувалася так стрімко, що народ почав виходити на вулиці. Для протестів.

Місто стояло «на вухах». Говорили про одного таксиста, який, удосвіта їдучи додому, бачив, як вулицею ім. Лук'яна Кобилиці машини спеціального призначення везли укриті брезентом «олівці», іншими словами ракети, і з однієї машини лилася цівка рідини. А далі начебто мили вулицю, очищуючи її від ракетного палива, що пролилося на асфальт. Потім пішли чутки, що таксист пропав. А згодом підтвердилося - таксист мертвий.

Далі в університеті організувалася група ентузіастів, очолювана викладачем геофаку і керівником міської екологічної організації (не пригадую її назви) Віктором Фрейліхом, яка начебто мала достовірні дані, що все було саме так, оскільки в той час СРСР ліквідовував суперсекретну ракетну базу «Яремче-16» і ракети вивозів через Чернівці, де й трапився витік ракетного палива.

У Чернівцях працювала державна комісія. Очолював її заступник голови Ради Міністрів України з питань військово-оборонного комплексу, член Політбюро ЦК Компартії України Євген Вікторович Качаловський.

На чернівецьких підприємствах працювали групи лекторів-роз'яснювачів - «збивачів» паніки. Але народ не втихомирювався. Розпал громадянської непокори припав на вечір і ніч з 24 на 25 листопада 1988 року, коли біля Чернівецької міськради зібралося 10 (десять!) тисяч людей. Було тривожно. Говорили про можливі погроми державних установ. Про масові акції непокори. Багатолюдний - небачений! - мітинг (не на 7 листопада, не на 1 Травня!) мав шанси перетворитися в регіональну революцію.

Я вже зараз не пригадаю, а навмисне не цікавилася, яким чином «погасили» полум'я осмисленого народного гніву. Тоді ще вміли це робити натискуючи на якісь потаємні важелі, щоб обійшлося без бійки і кровопролиття.

Хочу розповісти неспростовне.

Напередодні цих перших масових заворушень соціологічна лабораторія Чернівецького державного університету під керівництвом доцента Адама Мефодійовича Маковецького зробила у місті дослідження стосовно того, що думає народ про причини хвороби, шляхи подолання паніки, спосіб поведінки влади і т. д.

Результати були геть «плачевні»: мешканці Чернівців не мали сумніву у військовій складовій хвороби, народ на 120 відсотків не довіряв владі, вимагав відставок і покарань, хворі вимагали посиленого лікування, народ не довіряв угодницькій пресі, стовідсоткова довіра була до групи Фрейліха.

Мій колишній викладач курсу етики по університету Адам Маковецький особисто розповів мені за кілька місяців по тому таке. Коли він приніс результати соціологічного дослідження в кабінет секретаря обкому партії з ідеології Михайла Іванеска, там уже був Качаловський. І коли Качаловський ознайомився з висновками університетських соціологів, Адам Мефодійович каже, що мало не втратив свідомість: стосом паперів із результатами дослідження розлючений Качаловський зі словами на кшталт «ось до чого призвела ваша ліберальність» ударив Іванеска по обличчю. У присутності Маковецького.


ВІДСТУП ПО СУТІ:

Я дуже шкодую, що маючи багато разів змогу запитати Михайла Івановича Іванеска (8.11.1936 - 6.08.1997) про це, я так і не наважилася.

14 травня 1996 року в Києві, у приміщенні Спілки письменників України за сприяння тодішнього (та й нинішнього) міського голови Чернівців Миколи Федорука та тодішнього заступника голови Чернівецької облдержадміністрації з гуманітарних питань, а нині професора університету Анатолія Круглашова я зорганізувала і провела творчий вечір дев'ятьох буковинських поетів молодшої генерації (за що на мене образилася класична «верхівка» Буковини) - де були

Борис Бунчук, Микола Бучко, Володимир Вознюк, Іліє Зегря, Катерина Міщенко, Василь Кожелянко, Мирослав Лазарук, Віра Китайгородська і я.

Вечір мав шалений розголос. Київська «верхівка» із доброю заздрістю обмінювалася враженнями. Кілька притомних на той час народних депутатів від Буковини «малювали» перспективи книговидавничого буму на Буковині, я жартувала що президент Кучма почув про наш вечір - і на радощах підписав указ про призначення нового голови облдержадміністрації Георгія Філіпчука, який перше своє слово в новій ролі казав на теперішній вулиці Банковій, 2, перед письменницькою елітою України. А Мирослав Лазарук тут-таки був «засватаний» Філіпчуком на посаду начальника обласного управління культури (Миросю, у мене легка рука - я твоя нанашка! І по «Буковинському журналові» також!). Під аплодисменти захвату співали Рахіля Руснак із Кіцманя та Ігор Чернюк (наше буковинське диво у Києві!). Файно!

На фуршеті, трохи осмілівши від доброго коньяку, я підійшла до Іванеска (він тоді очолював державний комітет у справах національностей та міграції України), і вже, було, відкрила рот для давньої цікавості про той епізод із Качаловським. Однак я швидко зніяковіла, бо Михайло Іванович підніс дуже делікатний (ну, мало не весільний) букет квітів і розчулив мене компліментами. А жінка часто живе вухами... Свідком цього епізоду був, добре пам'ятаю, поет Станіслав Зінчук (світла йому пам'ять), який тоді працював у відомстві Іванеска. Отож, мені якось не випадало в такий вечір (майже ніч) при свідках ворушити неприємні спогади. А даремно. Бо невдовзі Михайло Іванович розпрощався зі світом. Розповідали, що смерть його була жахлива: будучи у відпустці у рідному селі Typятка Глибоцького району на Буковині, він пішов у ліс по гриби. І знайшли його в лісі мертвого через якийсь час, після оголошення розшуків. Але попри всю свою колишню високу партійну посаду він залишився у пам'яті багатьох людей, які щось таки бачили на своєму віку, людиною «без партійного фанатизму» і без немудрого бігу «поперед батька в пекло».


Я не маю жодного сумніву в правдивості ситуації, розказаної Адамом Маковецьким. Оскільки тоді в соціологічній лабораторії працював мій чоловік. І він у той же день, коли Маковецький повернувся з обкому, сказав удома, що трапилося щось надзвичайне, бо Адам Мефодійович хапався за серце і казав, що така держава приречена. Це казав Маковецький (вічна йому пам'ять!)! Маковецький, який навчав нас етики, володів іспанською мовою, кілька років викладав в університеті на Кубі. Делікатний і обережний Маковецький, що неймовірними власними зусиллями створив першу після Києва соціологічну лабораторію, добре розуміючи важливість соціології як науки (яку дуже і дуже не визнавали в Радянському Союзі)!

Але у мене також є ще й особиста історія, пов'язана з чернівецькою алопецією. Я в той час ще працювала на машзаводі. І ось моє чуйне поетичне серце продиктувало тоді приблизно таке:


«І цю білюсіньку конвалію,

задує вітром чи дощем.

Укриє стронцієм чи талієм.

Або якимсь добром іще...

І ця білюсінька конвалія

Зів'яне білими грудьми....

Від бору, стронцію чи талію.

А ми?!»


Я заверстала ці вісім - на мій погляд, цілком невинних - вісім рядків у лівій нижній частині шпальти чергового номера нашого «Машинобудівника» - і відвезла матеріали в обласну друкарню. Зверстала. Вичитала номер. Поправила помилки. Підписала до друку. Віддала цензорам на підпис (точніше, на печатку «Дозволяю до друку»). Увечері, як завжди, телефоную у кабінет цензора (чи цензориці). Я мушу почути, що номер дозволено друкувати. Тоді я знову повинна приїхати в друкарню на вулицю Леніна, на дозволеному цензором екземплярі поставити свій підпис «У світ!» і віддати друкарям...

Мій «Машинобудівник» уперше вийшов «сліпий». Тобто на місці «білюської конвалії» зяяла біла дірка. А через день щось я там змушена була поставити інше (не пригадаю, варто подивитися в архів), бо газету передруковували. Адже це було нечувано і безпрецедентно, щоб у номері зяяла пустка. У мене ще зберігається та білизна другої сторінки «Машинобудівника».

Та це ще не все. Напередодні я записала на обласному радіо чи то у Любомири Паранюк, чи то у Миколи Смолінського (земля йому пером) для поетичної сторінки цикл ліричних віршів. А поміж ними я втулила ту «конвалію». О 18.15 вмикаю «брехунець» - і чую (о, Єзус Марія!) концерт. І концерт починається піснею «Чуєш чи не чуєш, чарівна Марічко». Отже, поетичну передачу у повному форматі «вибракували» з ефіру (ні, щоб «вирізати» неугодний уривок!) та ще й насміялися наді мною таким нахабним чином!

Через кілька днів відбувається «профілактика» Чернівецької Спілки письменників - письменницькі збори за участі мало не всього партійного керівництва міста й області, й чомусь заступниці голови облвиконкому. Пам'ятаю всіх поіменно. «Партія» розказує, як молодий член Спілки Радянських письменників Марія Матіос припустилася ідеологічної помилки у своїй роботі - написала вірш про конвалію, що гине від радіоактивного бору. На що вона натякає у такий важкий для області ідеологічний час?! Не вистачає, щоб завтра колектив машзаводу, підбурений редактором, вийшов на вулиці (ото вже збурювачка спокою, ото силачка, та Марія! - ну чистий тобі сьогоднішній Вірастюк!). Тут своїх «бузутерів» вистачає.

Партія розказує? Але і я «партії» розказую. Про «Чуєш чи не чуєш...» розказую. Про більмо в газеті Ще щось там розказую. Гаряче так. Палко!

Не знаю, що вони мали робити тоді зі мною і ще кількома не зовсім, німими письменниками - я усе ж тоді була не одна. Мені згодом Василь Кожелянко розказував, як вони на початку 80-х його «обробляли». За мене заступився завжди гарячий Анатолій Крим (він 17 листопада 1988 року в «Літературній Україні» після тривалої «тяганини» усе ж надрукував статтю «Тривожно нині в Чернівцях...», чим також спричинив невдоволення партійної верхівки. Адже він називав тодішнього заступника міністра охорони здоров'я СРСР і міністра охорони здоров'я України Романенка, який рекомендував зачиняти кватирки в квартирах і не піддаватися безпідставній паніці). І заступився Іван Іванович Кілару - редактор обласної партійної газети «Зоріле Буковіней», що виходила молдавською мовою. Кілару умів якось так, ну, якось так сказати, де дипломатично, де жартівливо. Де ще якось суто по-буковинськи, що й заперечити було нічим. Мовляв, ще молода, лише дві книжки, член Спілки, дуже емоційна, з віком пройде, працює у робітничому колективі, багато виступає з віршами перед трудовими колективами, вірші не шкідливі, ліричні, ось і він бере її на ті виступи, вона врахує свої помилки і дослухається порад старших товаришів... Треба було знати Івана (Іона) Кілару! Він завжди заступався майже за всіх письменників і допомагав їм. Про його творчість не буду. Кілару сам усе прекрасно розумів - і на особливе місце в літературі не претендував. Але Іван Кілару був вхожий в усі обкомівські двері. І завжди міг підстрахувати «непокірного», користуючись своїм ім'ям, а найголовніше - «земляцтвом» із М. Іванеском. Але ні один, ні другий не здогадалися би «проробляти» навіть «шкідницю»-жінку під час вагітності. Знаю!

Проте і це ще не все про алопецію. За кілька днів після того до Чернівців писати про алопецію приїхав кореспондент московської «Литературной газеты» по Україні Сергій Кисельов (рідний брат Льоні Кисельова. Чи ви любите, як оте його, Льонине:


Я постою у края бездны.

И вдруг пойму, сломясь в тоске,

Что все на свете - только песня

На украинском языке»?)


Із Сергієм Кисельовим я колись познайомилася у Києві через тодішнього кореспондента «Літературної України» Юрія Пригорницького, для якого я стала «гідом» під час закладання фундаменту (точніше, під час риття котловану) Дністровської ГЕС десь року чи не 1979. (Так і є оте наше спільне фото - на самому дні котловану!) Буваючи в Києві, я разом із Пригорницьким кілька разів гостювала у Кисельова вдома, здається, мешкав на вулиці Червоноармійській.

І ось Сергій Кисельов приїхав у Чернівці. Майже таємно. До мене додому. І таки цілком таємно я зводила його із Фрейліхом і людьми з його групи, що займалася незалежним розслідуванням причин алопеції, знайомила із фізиками-теоретиками, десь ми ховалися тоді по якихось майстернях художників і в наукових лабораторіях інституту Корнелія Товстюка. Влада категорично - під усяким «соусом» відмовляла Кисельову у зустрічі. Це ж Москва напише! «Винахідливі, - сказав Сергій, почувши мою історію з цензорами і обласним радіо, - дуже винахідливі». Потім у «ЛГ» (в Москві!) вийшов матеріал Кисельова про чернівецьку алопецію. Але казав мені згодом Сергій, що його дуже «обчикрижили». «Мабуть, таки військові», - казав. Однак фактом публікації я мала певну сатисфакцію - бо напряму мала стосунок до її появи.

Не знаю чому, але саме на похороні Сергія Кисельова у Києві кілька років тому я відчула космічний страх, страх-параліч. Тоді, коли труна із його тілом опускалася у підземелля крематорію...


P.S.

А викладач геофаку Чернівецького держуніверситету, голова групи незалежних екологів, який тривалий час збирав матеріали про причетність військових до «чернівецької хвороби» напередодні оприлюднення цих документів зненацька захворів. Віктор Фрейліх згаснув 24 травня 1995 року від якоїсь загадкової - дуже повільної і мученицької - хвороби: отруєння невідомою токсичною речовиною, на тлі якого розвинулася гостра нирково-печінкова недостатність, що й спричинила смерть. Чернівці казали, що смерть його була насильницька - «багато знав і тому прибрали». Цілком можливо. Правду дізнаємося не ближчим часом. А може, вже не дізнаємося ніколи.

СЕРГІЙ ЄСЄНІН. КОНСТАНТІНОВО[13]

1988 рік. Рязань. Виїзний пленум Спілки письменників СРСР. Я як письменник із Чернівецької області, яка має дружню угоду і «соціалістично» змагається з областю Рязанською, делегована на Пленум Спілки письменників СРСР.

Наш поет Віталій Демченко терміново, але дуже сумлінно (він також посідає осібне місце серед чернівецьких письменників: щоб не вдаватися до обов'язкових «ідеологічних паровозів», Демченко у складі професійних мандрівників-скелелазів-байдарочників щороку «освоює» Далекий Схід і Північні широти безкрайнього СРСР, а потім, переливає це у чудові пейзажні поезії, сповнені прихованої пристрасті й чутливості, мовчазної чоловічої ніжності і глибини. Так, тоді можна було сховатися хіба що у природу, чи в лірику. Ідеологам важко до нього придиратися - він керує обласним літоб'єднанням, іншими словами, дає «дорогу» літературним «надіям» і пише російською мовою. Але я знаю, що він справжній(!) перекладає мені цикл віршів про Афганістан («Із Хосту. Кандагару. Із Кундузу...»). «Афганський цикл» в Україні не друкує жодне видання....................................................................

Їду.

У Рязані в одному номері живу із племінницею Сергія Єсєніна (ми листуватимемося з нею кілька років). Вона дуже багато мені розповіла тоді такого, що публікувалося частково пізніше, але були й такі речі, про які я не читала навіть тепер. У неї були проблеми зі здоров'ям і я час до часу надсилала у Москву сушені лікарські трави, які спеціально збирала мені наша сільська травниця Паюта Борсук (Ґаврилеєва).....................................................................

Рязань.

Юрій Бондарев. Валентин Распутін. Олександр Проханов. Станіслав Куняєв. Василь Бєлов. Віктор Астаф'ев. Сергій Єсін. Юрій Кузнецов. Володимир Краснов. Багато інших дуже відомих письменників.

Під час літературного вечора в Рязанському драмтеатрі, де ніде голці впасти, всі довколишні вулиці й площі забиті людьми. Гучномовці виведені на зовні. Ажіотаж неймовірний.

4 жовтня. Константіново. День народження Сергія Єсєніна. Народу - тьма-тьмуща. Я від України одна. На сцені - російський «партер» літератури. Трохи хвилююся. Читаю три вірші. Перший українською, два - у перекладі Демченка. Я здивована: після українського аплодують значно більше, ніж після російських. Згодом підходять Станіслав Куняєв (пригадуєте його популярний вірш «Добро должно быть с кулаками»?) і Сергій Єсін (один із найпопулярніших тоді авторів - прозаїків «Нового мира», «Невы», «Красной звезды»). Куняєв хвалить українські вірші, увечері організовує такі чомусь дуже серйозні посиденьки в своїх апартаментах. Куняєв тлумачить, чому добро мусить бути з кулаками (я так і не засвоїла його теорії, бо кулак - уже не є добро. За твоє добро іншим, яке інший обертає проти тебе злом, найсправедливішу «здачу» завжди дає Творець - і нічий інший кулак. Я можу на цю тему написати дисертацію. Починаючи з часів «Марії-Терезії», як кажуть на Буковині, - аж до сьогодні, аж до прикладів на власній шкіpi). Єсін каже: «Из вас будет когда-то хороший прозаик, если начнете писать прозу. У вас слог и мышление прозаика». Він також здивований що я добре обізнана з його новими «нашумілими» романами. Записує мене у свою групу для спільних виступів у трудових колективах Рязанщини. З нами у групі родина Краснових (здається, Володимир Краснов тоді очолював «Новый мир») і ще хтось із російських письменників. Приймають надзвичайно добре.

Мій афганський цикл (українська з російською поперемінно) викликає неймовірно теплу і бурхливу реакцію. В Росії не надто «модна» ця тема, хоча в усіх на устах. Проте не дуже голосно. А ще на Рязанщині, де в крамницях із самого ранку продають «біленьку»... у трилітрових банках. Я спершу, було, подумала: березовий сік. А тут - гість з України. Їй можна читати про Афган - вона гість.


ВІДСТУП ПО СУТІ:

До мене на машзаводі прийшла група колишніх афганців, і з вдячності, що я відстоюю їхні права (побутові, звичайно), сказали: «Якщо лише хтось вас намагатиметься образити...» Але я по їхню допомогу не зверталася: кілька разів бачила, що бувало із кривдниками, коли кривдили тих, хто «пройшов» Кандагар і Хост, і під чиїм упливом я написала той довго заборонюваний для друку - але не для читання! - цикл.

1983 року, приїхавши писати до обласної газети про практику студентів-географів у селі Репужинці Заставнівського району, я зомліла просто посеред кімнати, побачивши до середини оголеного Миколу Жука, який «штопав» собі гімнастерку: на ньому від швів не було живого місця. 28 грудня 1979 року (наступного дня після офіційного введення військ) Жука «ввели» до Афганістану, а 11 січня 1980 року бронетранспортер, у якому знаходився і Микола, був підірваний. Він врятував себе сам: дивом вибравшись із палаючої машини, зібравши руками нутрощі і засунувши їх разом із піском у розірваний живіт. А коли відповз, машина зірвалася. Непритомного солдатика підібрали згодом свої. Лікували Миколу в Самборі Львівської області. А коли він згодом у Чернівцях прийшов у військкомат по , документи, штабний клерк сказав, що не знає, де Жук порвав собі живіт: Жука, мовляв, в Афганістані у складі обмеженого контингенту радянських військ не було, а ветеранами держава визнає тих, хто потрапив туди з 1983 року, і взагалі «він його в Афган не посилав».

(Військову частину мого чоловіка ввели на територію Афганістану ще у серпні 1979 року. Уже в 90-ті російські архіви відповіли йому, що названої частини, у якій він тоді служив лейтенантом, у складі Радянської армії... ніколи не значилося. Але треба знати мого чоловіка, коли йдеться про справедливість, щоправда, він виявився менш рішучим, ніж Жук, хоча так само став доктором наук, професором історії).

Мені ду-у-у-же, ну дуже! саме зараз! хочеться розказати, що зробив тоді у військкоматі Микола Жук, але... Але я не питала на це дозволу доктора економічних наук, професора, свого земляка, а нині киянина Миколу Васильовича Жука. Якщо дозволить - обов'язково внесу у повну версію книжки. Знаю, що він не пішов на соціальне дно, як сталося це з багатьма-багатьма тими, кому тилові щури казали «а я тебе у Афганістан не посилав»; як сталося це і з деким із тих, хто обіцяв мене захистити від кривдників.


Пленум.

У Рязані на пленумі відчуваю фізичну оскому: москвичі задають тон «почвенничеству», багато говорять про те, що в усіх бідах Росії винні інородці і т. д. і т. п. Тут якось тхне неприємно - людиноненависництвом (слова ксенофобія я тоді ще не знала). Якась така вже й не надто прихована ненависть до всіх. Крім росіян (пам'ятаєте, згодом часто вживане, добре продумане! Єльцинське - рассияне! Закличне. Патріотичне). Недобре. Знайшла тодішній запис у блокноті: «Не люблю, коли вину звалюють на інших, не враховуючи вини власної»...

А з Сергієм Єсіним ми також тривалий час листувалися, уже навіть після розпаду Союзу Колись опублікую листи, повні життя, роздумів про творчість і якоїсь просвітленої людської печалі від розуміння багато чого на світі. Такий смішний епізод із того листування: ми обмінялися кулінарними рецептами. Єсін любив капусту - і я йому написала рецепт квашеної капусти із тміном, морквою і опеньками, як роблять у нас у Розтоках, чим він був дуже здивований, і навіть дещо уточнював у наступному листі, а мені Єсін надіслав рецепт смачненьких пиріжків із капустою (треба знайти!). Я їх пекла у Чернівцях..................................................................

ЄПИСКОП НА КОЛІНАХ[14]

(комічне під час серйозного)

...Секретар відчиняє двері - і його зіниці то розширюються, то звужуються від жаху: єпископ стоїть переді мною на колінах...

КРУЇЗ КРАЇНАМИ ЧОРНОГО МОРЯ[15]

Записи від 13, 15, 16, 17-18, 19-20 листопада 1994 року.

1994. Теплохід «СВІТОВЕ ВІДРОДЖЕННЯ» під прапором ЮНЕСКО. Письменники 23 країн світу.

Юрко Покальчук - керівник делегації, домовляється із Нобелівським лауреатом САМАРАКІСОМ про візит нашої делегації до Самаракіса додому.

YES!! БУЛИ! ДЕТАЛЬНО РОЗПИСАТИ

Ігор Римарук, Василь Герасим'юк, Віктор Неборак, Роман Іваничук, Іван Малкович, Елеонора Соловей, Олесь Лупій

Юрко Андрухович на сцені тренується англійськими словами, написаними на папірці українськими літерами. Він точно колись вивчить англійську! Може, єдиний серед нас, який знає, чого хоче.

«Пси Святого Юра». Неймовірний успіх Неборака на вечорі читання!

Туреччина. Місто Ізмір.

Запис у блокноті від 21.11.94:

«20 листопада у нас трапилася велика біда: пропав Перепадя».

Анатоль Перепадя (як то можна знати кілька мов, а не вміти розказати в поліції, що йому потрібно в порт, де пришвартований наш лайнер?) Того дня в Ізмірі був футбольний матч. Поліглот Перепадя сказав таксистові «ПОРТ», а той зрозумів - СПОРТ. І відвіз його на стадіон. А ми на кораблі думали, що його захопили терористи (там із курдами тоді була чергова напруга). Олесь Васильович ЛУПІЙ написав від української делегації текст звернення до ООН і ЮНЕСКО з приводу «пропажі Перепаді».

НАПИСАТИ ДЕТАЛЬНО: про грека Дімітріса Лессіса, від якого у мене зупинялося серце, коли він казав: «Хай вона усміхається!» (це про мене). Ах, чорти його грець - не грек, а розрив серця! Була би вмерла - який був файний!

МОНАШКИ З МУКАЧІВСЬКОГО МОНАСТИРЯ[16]

(Маріє, май совість! - перенеси файл зі старого комп'ютера або допиши на новому!!!!!!)


1995. Осінь. Дорогою на Бєлград, на Міжнародний поетичний фестиваль.

Поїхала в Мукачеве у Свято-Миколаївський жіночий монастир. Монастирські келії - 1772 р. Монастир заснований 1360 р. Федором Коріатовичем - князем подільським.

Чищу на подвір'ї з «сестрами»-послушницями картоплю.

Розказують. Капітоліна, Єпистимія, Агрипіна, Мотрона, Флавія (каже, ми з себе сміємося, із своїх імен), Футилія, Зіновія, Архилая (наймолодша).

«Тут нікого нема без судьби, - каже Футилія, - списати з мене життя, мало у кого таке є. Але що писати: Богом написано».

Живе 76 монашок.

Найстарша - 89 р. (Гликерія)

Наймолодша - 16 р.

Монастирський цвинтар.


ДОПИСАТИ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!


Повна інформація - в зеленому (шкіряному) блокноті з написом «Совтрансавто».

КЛУБ ТВОРЧОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ[17]

Текст про чернівецький клуб творчої інтелігенції Семена Цідельковського в будинку культури Першотравневого району, що в народі називали «Шепетівкою».

«Шепетівка» часів Цідельковського (з 1983 року) - це творчі вечори-«феєрверки», презентації, зустрічі «після опівночі» зі знаменитостями:

Марія Бієшу

Богдан Ступка

Євгеній Дога (прийшов після концерту в будинку офіцерів о 2 годині ночі. І ми всі до одного його чекали!)

Керівник ансамблю танцю «Жок» (Молдавської РСР)

Булат Окуджава

Євген Євтушенко

Роберт Рождественський

«Водіння кози»

Цідельковський телефонує: «Маричка, завтра приезжает...... Можно, мы после вечера посидим у вас дома, поужинаем? Вареники с халвой? Крученики? Отлично! Чем помочь? Ничем? Отлично!»

Він справжній чернівчанин - поет Семен Ісaкович Цідельковський. На своїх зв'язках міг би стати олігархом. На жаль чи на щастя, - Сеня не від того. І слава Творцю! Він від іншого - з ним асоціюється організаційний пік творчого життя Чернівців середини - кінця 80-х років минулого століття. Але ми молоді дотепер, Семене, - бо нас ніхто не «перестрибнув».

КИЇВ: ПІД ДАХОМ ТРЬОХ ТЮТЮННИКІВ І ЛУКАША

Людина планує - Бог редагує. А люди тільки розставляють крапки і коми на канві своєї і чужої долі - а більш нічого...


Восени 1997-го року я вийшла на пероні Київського вокзалу, ще не знаючи, що починаю життя «з нуля». Ви знаєте, що робить людина у стані афекту в багатомільйонному - столичному - місті, де її не чекають? Я знаю: шукає житло і роботу. Переночувати тиждень-другий можна у знайомих. А з роботою було, ох, було... «А хто ви, власне, така? Тут таких багато!», «Що того, що ви маєте п'ять книжок і член Спілки письменників?! Тут такі-і-і-і акули пера, про яких ви у своєму селі Чернівці й не чули», «Київ - це вам не якісь Чернівці», - ці та подібні присуди перших кількох місяців побуту у столиці були найбільш вживаними у всіх, до кого я зверталася по роботу.

А й справді - а хто я для них така, якщо за мене ніхто не просив, не казав, не розказував? Я просто Марія Матіос. Ото і весь мій тодішній капітал! Це я собі думала, що це щось значить! Але за вікнами стояли такі часи, що в одному і тому самому місті відомі люди не знали одне одного, а я захотіла, щоб отак просто, в столиці, нате, будь ласка, - я Марія Матіос, мати бджіл і мати ос! Ну, і що з того? І ті, що міряли мене очима з голови до ніг, думали «ну, і що?» і цього не приховували, хіба лише вголос не казали, що мені вже багато років, якщо порівнювати з тими голопупницями, які шмигали коридорами редакційних і просто офісів, хіба лише не казали «тьотю». Усім начебто потрібні були журналісти, люди, які вміють писати, редагувати, верстати, макетувати, комунікувати, організовувати, подавати ідеї - а насправді з'ясовувалося, що мої знання і вміння мало кого цікавили.

І я зрозуміла, що мушу сама собі ще раз довести, що я можу! Так, як завжди казала вчителька математики Ліда Семенівна коли розв'язок задачі підвищеної складності вислизав мені з рук...

Я можу! - ці слова не покидають мене відтоді ніколи. Я почну з малого, з елементарного ось із переписування чужого, цілком бездарного інтерв'ю (я ж витримала чотири місяці клацання на рахівниці!!!!!), але я покладу на стіл перевіряльника паралельно ще й варіант своєї віртуальної розмови з людиною, якої не знаю навіть з телевізора і взагалі не знаю, бо й не чула що є на світі така професія. Але я умію читати, чорт візьми! Я вивчу, що це за фах такий (а потім мені спотайна скажуть: «Эта девочка захотела стать известной, и папочка оплачивает ей журналисткие материалы, написанные другим человеком, но тоже бездарным»). А «девочка», як кажуть у нас на Буковині, - дуб дубом, туман - яром. Та нехай. Це її проблеми. Я клацатиму на машинці, привезеній із Чернівців, не знаючи, що у Києві вже давно ніхто не диктує машиністкам - сам набирає на комп'ютері. І я, ледь не плачучи, ходитиму до Лєни-секретарки, і в позаробочий час учитимусь володіти комп'ютером. Я ніколи не боюся визнати, що я «чайник». Я можу! - клюпаю носом у позичений на три дні комп'ютер - і хотітиму його розтрощити, бо він мені не дається. Але я можу...

Проте ніколи ці слова не промовляю ні вголос, ні шепотом, а понадто - з надривом. Я просто можу - і все. Працьовитістю. І людською совістю. І кожен може. Без протекції. Без кума - без свата - без брата і без нічого. Коли я знаю, що правда за мною, - я буревій. І жоден авторитет мені не авторитет. У мене два авторитети - мої батьки.

А неперервний рефрен карликів завжди плететься шлейфом за розумними людьми: «Тут таких повно!» Це іноді найкращий стимул до якісної роботи - приниження твого людського «я» чиєюсь дутою «розпальцьовкою», яку «кришує» ситий гаманець, або отим зневажливим «тут таких повно!». Повно - то повно, я й не перечу. Але я можу, а дехто з тих «повно» - ні! Адже найкраща «розпальцьовка» - твоя праця, яка, власне, й дає тобі власне ім'я. Впізнаване. Решта буде. Бо тобі неодмінно воздасться по трудах твоїх. Навіть, якщо ти поки що стоїш із однією валізою на вокзалі - й до тебе нарешті доходить, що ти накоїв.


Бо ти можеш! І майже ніколи не навпаки!

...По Новому році мій «мільйоннокупонний» сват, поет Михайло Шевченко, («усі ми трохи від Шевченка») тодішній голова функціонуючого на ой час Літфонду України, що знаходився на вулиці Суворова, 3, знаючи мої поневіряння у стопці по всіх тих Троєщинах і «в дідька за дверми», сказав, що в цьому будинку будуть здавати в найм однокімнатну квартиру, але власник хоче рекомендацій, бо час такий - шулерський. Ось Михайло мене й рекомендував, оскільки знав, як «облуплену».

Господарем квартири тоді був Федір Тютюнник. Так-так, двоюрідний родак (фамільянт, сказали би на Буковині) Григорія і Григора Тютюнників.

Очевидно, коли б не такий ідеологічний час, а може, не такий характер, Федір Григорович мав усі шанси стати третім знаменитим Тютюнником. Бо справді мав міцний талант прозаїка-оповідача, дуже точного в деталях спостерігача сільського життя, а надто - був гарним стилістом і пейзажистом. Щось таке в його прозі було від російських «почвенніков» Федора Абрамова, Валентина Распутіна чи Василя Бєлова.

Бог його знає, чому так, але Федір Тютюнник (Царство йому небесне!) мав певні чи то заздрощі, чи то претензії до своїх двох знаменитих родичів та родичів їхніх родичів. І я тепер розумію, що це, може, було підсвідомо, але часто-густо навіть мотивовано: Григорій і Григір своєю відомістю справді затьмарювали талант Федора. Проте, чесно кажучи, після довголітнього спілкування із Федором Тютюнником (а він у спілкуванні був дуже важкою людиною, хоча подеколи його можна було розговорити), я думаю дещо інакше, ніж думають інші. Бо на прямолінійне «Київські письменники кажуть, що ви не любите своїх родичів. За що?», я подеколи отримувала дуже докладні, розлогі оповіді про непрості родинні стосунки Тютюнників. І я для себе точно знаю: претензії Федора, особливо до Григора стосувалися суто житейських колізій. У якихось своїх доводах Федір Григорович був навіть дуже переконливий, якщо судити людей за середньостатистичною мірою, а не з точки зору геніальності чи окремішності від інших. Це були доводи-претензії селянина до селянина, людини до людини, родича - до родича, а не письменника до письменника. Я його ніколи не засуджувала за це. Адже наші людські претензії до своїх близьких, не зважаючи на їхню відомість-невідомість, мало коли відповідають високим ієрархіям. І не кожен Великий є великим у дрібницях. Чи майже ніколи таким не є.

Але доволі часто у Федора Тютюнника знаходилися неймовірно теплі й сердечні слова непідробленої любові-жалю до Григора і Григорія. І це свята правда, бо я це чула на власні вуха від неговіркого Федора упродовж шести років найму квартири на Суворова, 3 (аж до його трагічної смерті під колесами несамовитого авто на сільській вулиці на Полтавщині, здається, чи не у його день народження). Чула у ті 2-3 дні, коли він приїжджав до Києва по гроші за квартиру, на безкоштовне рихтування свого здоров'я у письменницькій поліклініці на Рейтарській, і коли він у Києві ночував. А ночував він завжди тільки у себе, в однокімнатній квартирі (житловою площею 18 кв. м), завжди на дивані, а ми родиною перебиралися на тапчан і підлогу у кухні.

Говірким Федір Тютюнник ставав іноді за вечерею. Алкоголь він тільки нюхав, казав, «я відпив своє», але любив посмакувати моїми кулінарними витребеньками. Якогось разу він довго мовчав, а далі запитав: «А ви знаєте, хто у цій квартирі жив до мене?» Звідки мені знати? Мої знання були елементарні, суто практичні: очевидно, у цій квартирі до Тютюнника - побутового аскета - господарем був аскет не менший, ніж він, коли б не сказати, людина байдужа до побуту зовсім. Інакше, чого б тоді ця квартира була така убога, ледь не з дірявими вхідними дверима, з погано припасованими швами зливних і газових труб на кухні та у ванній кімнаті? Якщо вірити сусідам, Тютюнник у цій квартирі насправді ніколи й не жив - бував лише наїздами, і просив нас не афішувати свого мешкання у ній (очевидно, мав якісь причини бути таким недовірливим, дуже боявся податкової служби і ЖЕКу, бо найм житла він там не реєстрував). Отже, виходило так, що ми насправді жили у квартирі, де витав дух його попередника, який не дбав про своє мешкання як домашнє вогнище бодай елементарно.

«Тут жив Микола Лукаш, - після паузи сказав Федір Тютюнник. - Знаєте про такого?» - «Зобижаєте!» - відповіла на те я. Це було несподіванкою і розгадкою тривоги Олеся Лупія одночасно (про це я розкажу окремо). - «Але так не буває! Я також, як і Лукаш, народилася 19 грудня!» - «Буває!» - ото і все, що сказав того разу Тютюнник.

Вже трохи згодом, коли я почала спілкуватися з іншими мешканцями будинку, у мене склався свій калейдоскоп уявлень про Миколу Лукаша, якого я за життя жодного разу не бачила, бо класне, і бачити не могла - він помер 29 серпня. 1988 року. Але я знала, що це був саме той - 12 червня 1973 року тричі (!) виключений зі Спілки письменників України, можливо, найвидатніший український перекладач Микола Лукаш, хто добровільно - у радянські часи! - зголосився піти до в'язниці, аби лише звідти випустили Івана Дзюбу.

Але Дзюба 1973-1974 pp. зі своїм задавненим туберкульозом легень! - усе ж відсидів майже два роки у внутрішній тюрмі («ізоляторі») КДБ за написання 1966 року книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Однак «пряме політичне звинувачення (арешт. - М. М. ) висунуть» після «експертизи, за десятьма підписами науковців та письменників, здійсненої за завданням ЦК, в якій працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» кваліфіковано - через сім років після написання та оприлюднення(!) - як «антирадянську». Це було ще одне обґрунтування арешту», - пише І. Дзюба у книзі «Спогади і роздуми на фінішній прямій» (К.: Криниця, 2008. - С. 532, 557). Отже, І. Дзюбу за документ, надісланий ним же до ЦК Компартії України (!), арештували у січні 1973-го.

Кажуть, що й «герої нашого часу» - суддя-«колядник» Зварич і генерал Пукач також сиділи чи сидять у тих стінах ізолятора на вулиці Володимирській, 36. Не знаю. Та, зрештою, це не має особливого значення. Має значення лише суть - кого за що і коли садили, і як у той час поводилися інші.

Для тих, хто не зовсім «у темі», я наведу кілька документів» (перші два взяті із першого тому книжки «Наш Лукаш», 2009, видавничий дім «Києво-Могилянська Академія»):

Документ перший:

«Лист до Голови Президії Верховної Ради УРСР, Голови Верховного Суду УРСР, Прокурора УРСР, а також копія листа до Президії правління Спілки письменників України:

«У зв'язку з тим, що я, нижчепідписаний, цілком поділяю погляди літератора Дзюби Івана Михайловича на певне офіційне у нас неіснуюче питання, за яке, наскільки мені відомо, його засудив нещодавно один із нарсудів м. Києва, та беручи до уваги:

а) стан здоров'я засудженого;

б) ту обставину, що в даний період (кінця якого ми з вами не можемо передбачити бодай наближено) для мене особисто перебування на будь-якому режимі видається майже рівновартним і через те більш-менш байдужим, - прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищеназваного Дзюби І. М. визначене йому судом покарання.

З належною повагою Лукаш Микола Олексійович, член СПУ, Київ, вул. Суворова. 3, кв. 31. 23.III.1973».

Документ другий:

«...Іван Драч пише, що незадоволений моїми зіпсованими стосунками з... (далі йде перелік). Я кілька разів голосно зауважив із цього приводу,

що псував ці стосунки цілком свідомо. Навіть з Іваном-академіком, якому я не хочу вибачати його провокаторської ролі, коли він зрікся свого творіння, надісланого до ЦК... (с. 342)».

«З письменницьких вождів я вибув так само швидко, як з редакторів «Ранку». Якраз у цей час критик Іван Дзюба надумав обговорити з керівництвом ЦК свої погляди на національну політику (підкреслення моє. - М. М. ) всемогутньої безпомилкової партії. Вже назва Дзюбиного трактату «Інтернаціоналізм чи русифікація?» давала усі підстави до вгадування недвозначної відповіді начальства. Такою вона й була. Викликаний «куди треба» Дзюба невдовзі зрікся своїх шкідливих поглядів і засвідчив це зречення на папері, опублікованому для повчання ідейно нестійкої публіки». (с. 346) - Віталій Коротич.

МУСИВ БУТИ І ДЗЮБА,

МУСИВ БУТИ І СТУС...

...2008 року, морозного січня, я ішла разом з Іваном Драчем до Центру Леся Курбаса на моновиставу Галини Стефанової за книжкою Оксани Забужко «Польові дослідження українського сексу», висунутою на здобуття Шевченківської премії. Іван Федорович, показавши кудись углиб подвір'я на Володимирській, сказав: «Отамо-о-о-о колись сидів Дзюба... Я там не сидів». Це було якось так казано... Так казано, що мене обдало холодним жаром!

Я не знаю та й знати вже не хочу, як у час сидіння Дзюби у тюрмі КДБ поводився Драч чи хто інший. Бо начитаєшся іншим разом розповідей одне про одного в ті часи - руки подати в Києві нікому! Кожен розкаже (а багато вже розказали) по-своєму. І кожен буде мати свою правду. Але я не про те. Я про те, що тоді до моновистави Стефанової було ще багато часу, і Драч у фаст-фуді на розі Володимирської, якраз напроти бічних вхідних дверей до нинішнього офісу СБУ, пригощав мене з Ларисою Кадировою тістечками, цілим снопом тістечок, ніби ми були з голодного краю, і багато говорив. Я люблю його саме такого: безцензурного, коли він не редагує себе «внутрішнім цензором». Сказав 1986 року на письменницькому з'їзді, що чорнобильська блискавка вразила генетичний код української нації - і сказав, і не питав ні в кого дозволу, і це не було спонтанно! Сказав 9 березня 2010, що Віктор Янукович, коли був першою особою Донецької області, показував Драчеві свої вірші - і я вірю, що так було, тому Драч і оприлюднив цей факт, і не думав, що назавтра скажуть квасні патріоти. Не Звягільському ж мав Янукович показувати свої переживання. Начебто патріотам можна віршувати, Олександрові Турчинову можна бути членом Спілки письменників - а майбутньому Президентові України - зась записати у блокнот чотири рядки! Його ж теж, як кожну людину, напевно, щось болить! То що ж такого поганого сказав Драч?!

Отак і тоді, за кавою і тістечками, по-драчівськи навпростець казав про себе тодішнього - часів «відсидки» Дзюби. Казав, що не був таким, як Дзюба. Він багато чого казав про себе нещадного. Але дослівно пам'ятаю таке: «Тоді героя України Драча не було. А тепер, бачиш, є. А Дзюба тоді був героем і тепер є», - і Драч засміявся якось так, як би хотів заплакати.

Не знаю, як було тоді насправді Драчеві: заплакати чи просто пчихнути хотілося, бо може, мав від чого заплакати. Знаю, що 1978 року, в Чернівецькому університеті, під час іспиту із предмету «сучасна українська література» третім питанням було обов'язкова декламація поезії сучасного українського поета.

Що може читати наївна студентка у 18 років на іспиті хоч із сучасної української, хоч із барбадоської літератури? Правильно, інтимну лірику! Винятково вірші про любов, бо у 18 років серце б'ється зі швидкістю звуку. А що можна було читати? Ще раз правильно: те, що можна було тоді купити в саміському центрі Чернівців, у книгарні, яку згодом назвуть «Кобзар», а потім, у час «розбудови» України продадуть «Кобзар» на перепрофілювання, як плестимуть злі язики, начебто «золотому» акордеону України, нинішньому обранцеві народу - Яну Табачникові. І він чи вони, тобто власник чи власники, чиїх імен я не знаю, (та, зрештою, що це міняє?), перепрофілює «Кобзар» у «Мішель», а тепер, кажуть, у колишньому «Кобзарі» - «Українське золото». Ви вважаєте, що Шевченко би перечив, що його назвали українським золотом? Але задля справедливості хочу казати, що попри все це в сучасних Чернівцях книгарень не бракує. І це чиста правда. Сама на выдкритті двох нових лише упродовж одного року була із групою своїх теперішніх колег-киян.

Однак повернімося у минуле сторіччя. У тодышньому «Кобзарі» я на свою підвищену стипендію скуповувала всі новинки літератури. Тоді мені «смакував» Микола Вінграновський («Над Чернівцями вороняччя»... «Маріє-мріє, мрієчко, не зрадь...») та Іван Драч.

Отже, ми в українському університеті 1978-го. Драча я знала напам'ять багато. А якось сусід через стіну, на четвертому поверсі, у студентському гуртожитку №2а на вулиці Стасюка, п'ятикурсник української філології Василь Теремко (теперішній директор столичного видавництва «Академія») подарує тоненьку книжечку поезій зі сріблястою обкладинкою. Автор «сріблястої» книжки мені був невідомий: Ліна Костенко. Теремко ледь мене не душить: «Як?! Ти не знаєш?!» - (я ж початкуюча поетеса, пишу вірші й друкуюся у «Радянському студенті», «Радянській Буковині» і «Молодому буковинці», - це приблизно регіональні відповідники «Радянської України» і «Правди», тобто теперішніх «Дзеркала тижня», «Дня» чи «України молодої»). І я на тій срібного кольору книжці мало не вмираю: знаю її напам'ять всю! «Над берегами вічної ріки» вона називалася? «Це не чудо. Це чад. Мені страшно такого кохання»... «Моя любове, я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни»»... «І як тепер тебе забути? Душа до краю добрела»...

Отже, на іспиті з української сучасної літератури я «підкована». Іспит приймало двоє викладачів (дай Боже їм здоров'я! стільки, скільки самі захочуть). Я тарахкочу відповіді на два перші запитання екзаменаційного білета.

А на третім ледь не дрижу від щастя. І я починаю:

«Ліна КОСТЕНКО

Спини мене отямся і отям

Така любов буває раз в ніколи

Вона ж промчить над зламаним життям

За нею будуть бігти видноколи

Вона ж порве нам спокій до струни

Вона ж слова поспалює вустами

Спини мене спини і схамени

Поки ще можу думати востаннє

Поки ще можу але вже не можу

Настала черга й на мою зорю

Чи біля тебе душу відморожу

Чи біля тебе полум'ям згорю»

Ви знаєте, що таке ступор? Ступор - це коли двоє дорослих і ду-у-уже серйозних чоловіків гіпнозуюче дивляться на божевільного, а божевільний не розуміє, що він такий. Але один із екзаменаторів швидко виходить зі ступору і каже - ніби простягає руку допомоги:

- В університетській програмі цієї поетеси немає.

А й справді! Я якось і забула. Як вона може бути в університетській програмі, коли навіть я, вся така розумна і вся така поетична, ще кілька місяців тому й не чула про Ліну Костенко?! Із програми - то й із програми. І я видихаю:

«Іван ДРАЧ

На сто колін, перед стома богами

Я падаю: прийди мені, прийди...

Шматують світ немилосердні гами...»

(можливо, останній рядок не зовсім точний, але у книжку зазирати свідомо не хочу, коли пишу ці рядки).

...Ви знаєте, що таке інтелектуальний параліч кінця минулого століття в українському університеті, відкритому ще за часів бабці Австрії - 1875 (до речі, школа в моїх Розтоках з'явилася десятком років швидше). Інтелектуальний параліч - це коли двоє дорослих і неймовірно серйозних викладачів мовчки перезираються між собою - і в їхніх очах народжується жах: вони вважали, що перед ними відмінниця, а виявилося солодка Даруся! Але божевільний не знає, навіть не здогадується про своє божевілля! Солодка Даруся зрозуміє пізніше, що означав цей жах: один серйозний чоловік боявся іншого серйозного чоловіка, і жоден чоловік не знав, хто швидше донесе «куди треба». І тоді вже другий випереджає першого:

- Цей вірш Івана Драча також не із програми.

А я, холєра, думала, що вони мене похвалять: п'ятеро одногрупників переді мною, всі як один, читали один і той самий вірш. І як їм, обом серйозним чоловікам, вуха не потріскали від того слухання? Вони думають, що вона дурна, а вона - солодка... І я видихнула уже востаннє:

«Володимир ЗАБАШТАНСЬКИЙ

Треба хліба людині й металу,

Треба музики і п'єдесталу,

Та над все, над усе, до загину,

Треба віри людини в людину».

Ух!

Даруся і 2010 року все одно не зрозуміє: це ж не Дзюбі в тюрмі було сидіти - це її викладачам було вірші Ліни Костенко і Драча про любов слухати. До речі, вірші про «віру людини в людину». Бо чим іншим, ніж вірою в іншого, - є любов? Не знаю, чи є в програмі Забаштанський сьогодні, але «віра людини в людину» ніколи не є не-актуальною. Знаю лише, що українолюб, яких світ не бачив, - Дмитро Табачник 2010 року (!) казав, як із дерева зліз учора, що всі письменники, хто ще живий і притомний по-українськи, мають умерти заради його, Табачникової, мети, як він каже, навчити п'ятирічних діток «лікувати до десяти»! Тобто у п'ять піти у де-не-де існуючий дитячий садочок - а потім, щоб потрапити в Табачникову програму, вмерти, коли ся схоче Табачникові! Іншими словами - а хоч би вже! Ви зрозуміли, що я сказала? Я ні. А Табачник розуміє: я маю вмерти, вже, отут, бо йому подобається музейний антикваріат, а не «Солодка Даруся» у шкільній програмі вивчення курсу сучасної української літератури! Не вірите! Тоді не вірте очам своїм, а вірте Табачниковому світу без України. І без моєї «Солодкої Дарусі»: «Вряд ли кто-то из родителей в здравом уме даст своему ребенку читать этого мастера пера... Можно не сомневаться, что в любом государстве мира должностное лицо, включившее в школьную программу подобное «творчество, кроме немедленного увольнения, попало бы под суд за нанесенный детской психике вред» (підкреслення. - Д. Табачник, «Мир без Украины?», с. 386). Прости Боже, чуже дуренство, кажуть у Розтоках. Та не дуренство - просту людську заздрість. Адже «Солодка Даруся» в українських бібліотеках є, а текстів Табачникових дисертацій на здобуття ступенів і кандидата, і доктора історичних наук, - як ніколи не було, так нема й понині! І хоч наймайте Шерлока Холмса із Ватсоном докупи. Як тут Табачникові не позаздрити квітці з полонини?!

...Справжня Даруся таке навіть на мигах не проартикулювала би - про «вред психіці». Вона йшла до холодної води, коли їй було недобре, а не людям свою ущербність демонструвала. Але, коли би, боронь Боже, Табачника посунули, як... Ну, як якогось київського космонавта, чи як... Та ви самі знаєте, кого вже посунули, а кого посунуть ще, поки ця книжка дійде до читача. Я знаю, де його прихистили би з любов'ю - у Львові, бо у древньому Львові всі суціль гонорові - вони би не дали пропасти найбільшому своєму пропагандистові Дмитрові Табачнику. Хто-хто, а львів'яни знають традиції порятунку гнаних і переслідуваних, закладені ще Андреєм Шептицьким. Вони завжди милостиві, ті галичани, і задля порятунку гнаного вони навіть вчасно помиють рухи!


ВІДСТУП ПО СУТІ: (ексклюзив для Д. Табачника):

(Газета «Дзеркало тижня», червень 2010 р):

«Положить конец политическим интригам» и «объединить страну с помощью искусства» Вадим Писарев пообещал еще весной. ...В конечном итоге талантливый балетмейстер воплотил в жизнь свою идею культурного проекта

«Восток - Запад». И «объединение страны», очевидно, начиналось с культурной экспансии донецких - на Запад. Донецкий национальный театр оперы и балета им. А. Соловьяненко почти месяц гастролировал по нашим, западным городам. В интервью «Зеркалу недели» г-н Писарев рассказал об итогах этих гастролей.

Уривок із інтерв'ю народного артиста України, лауреата Національної премії України ім. Т. Шевченка, художнього керівника Донецького Національного театру опери і балету ім. А. Солов'яненка Вадима ПИСАРЄВА: «В Ивано-Франковском драматическом театре нам показали спектакль «Нація» по произведениям Марии Матиос. Поверьте, после этой постановки вся наша донецкая труппа - а это довольно искушенные артисты - буквально плакали и не стеснялись слёз... Таким было потрясение! Мы все вернулись в Донецк под большим впечатлением».


...Ох, подеколи зітхаю вечорами - як жаль, що не чули інвектив Дмитра Табачника всі три, а може, й більше Тютюнників. Як жаль, що не бачили ні Стефан Турчак, ані Мстислав Ростропович, ні Богодар Которович, ні сам Герберт Караян свого найбільшого послідовника (та що там послідовника - конкурента!) в диригентському мистецтві - народного захисника і блюстителя парламентської «палички» Михайла Чечетова. Якої грації його рука! А скільки інтелектуальної потуги, гнучкості в його диригентських жестах! Незаздрісна, я подеколи таки заздрю, як Табачник заздрить мені: це ж скількома талантами нагородила природа одну людину!

Але я все ще про програму, де насправді не було тої віри людини в людину, про яку так зворушливо сказав Забаштанський - а вони, програмісти людської долі, взяли його - і «попрасували»: не вписалася «віра людини в людину» у їхню програму.

...Улітку 1984 року (тепер уже світлої пам'яті) Володимир Забаштанський з великою групою українських письменників - Іван Сварник-старший (земля йому пером), Любов Голота, Анатолій Кичинський, Ігор Римарук і ще... і ще... - під час літературно-мистецького фестивалю «Червневі зорі», що його щорічно тоді проводила Чернівецька обласна організація Спілки письменників під незмінним багатолітнім керівництвом Василя Фольварочного, дорогою з музею Ю. Федьковича у Путилі зупиняться в моїх Розтоках, де я тоді «турлюнькала» (колисала) свого маленького (а тепер уже великого) хлопчика Назарчика, щоб привітати мене з першою поетичною збіркою «З трави і листя» (Київ: Радянський письменник, 1983) і слухатимуть - і не наслухаються мою бабцю Гафію (пам'ятаєте сільського Соломона); через місяць Володимир Забаштанський, Петро Осадчук, Петро Скунць і Степан Пушик напишуть мені рекомендації до Спілки письменників. І мене туди приймуть. 1986 року. Був такий колись період у Спілці письменників, за часів головування Павла Загребельного, коли він зробив чи не дворічну перерву приймання до письменницької братії будь-кого. Жодного не прийняв майже упродовж двох років. Жодного, хто пройшов уже й президію Спілки! І добре робив. Тепер так не роблять. Тепер одномоментно, скопом, п'ятьох Шевченківських лауреатів «ротують» (від слова ротація), а по-простому «виключають» із президії Національної Спілки письменників. Щоб не були такі розумні - не дзявкали не в унісон!

Питання для кмітливого - чим відрізняється Національна Спілка письменників зразка 2009 року від просто Спілки письменників взірця 1973-го, коли звідти тричі виключали Миколу Лукаша?!

Український філософ Сергій Кримський 2010 попрощався зі світом із думкою про Сковороду, а вони живуть із думкою про ротацію.

Онде й Борис Олійник (ще одна «совість нації») 1973 року один із небагатьох також «совістей нації» не голосував за виключення Миколи Лукаша зі Спілки письменників, а 2010 року після 9 березня (!) «напружує» м'язи, як би позбутися Марії Матіос із Шевченківського комітету. О, часи, о, звичаї! А ви кажете - комуністи. Ну, не унсовці ж! І вік начебто не для борюкання з маленькою жінкою такого вели-и-и-икого чоловіка Бориса Ілліча! І статус. І колишні заслуги.

(Пригадую, як улітку 1990 року я їхала зі своїх Чернівців як представник обласного відділення Фонду культури (ще України, як казала моя бабця, не було) у Лубни на відкриття пам'ятного знаку на роковини Голодомору, який згодом мав стати меморіалом жертвам Голодомору (автор проекту - знаменитий архітектор М. Ігнащенко). Як тодішня компартійна верхівка опиралася відкриттю того хреста на кургані, але твердість і авторитет Бориса Олійника зробили своє - знак неподалік Мгарського чоловічого монастиря, таки був відкритий. З усієї України тоді з'їхалося багато народу. Було багатолюдно, спечно і трохи сумно. Бо ж нічого про ті жахіття моє покоління не знало. Старі мовчали. Старі - плакали і хрестилися. Міліція стояла осторонь. Як і сам пам'ятник стояв осторонь шляху (партія придумала, що на кращому місці знак встановлювати не можна, бо начебто там проходять стратегічні комунікації. Ми ходили з Володимиром Прядкою, багато говорили про тодішню українську перспективу, Ігнащенко тішився, що його задум ближчим часом буде втілений у меморіал. Хоч не так сталося, як гадалося).

А тепер... «Не той тепер Миргород» - це і про Олійника також.

Та повернімося до Лукаша і Дзюби.

Я не знаю, яким був Дзюба минулого століття, крім того, що читала в його книжках і чужих спогадах. Але знаю те, свідком чого була сама. Уже працюючи в Комітеті з Національної премії України імені Т. Шевченка (2003 року на тимчасову посаду головного спеціаліста брав мене саме Іван Михайлович Дзюба, з яким ми до того не були знайомі, хіба що з публічних зібрань, а через рік він же ж призначив мене своїм заступником по Комітету) я стала очевидцем неймовірно драматичної колізії, коли серед претендентів на «шевченківку» серед інших...

Ні, краще я розкажу дослівно. Бо мене потрясла сцена, яка відбулася за моєї присутності в кабінеті І. М. Дзюби, на Прорізній, 2. Тоді, як вихор, прости мене, Боже! в кабінет влетів один знаменитий член тодішнього Шевченківського комітету. Без «будь здоров» він закипів до Дзюби із порогу такими словами і таким тоном, яких ні до, ні після собі не дозволяв:

- Іване Михайловичу, як можна? Як можна?! На цьогорічну премію претендує особа, яка свого часу казала «краще б він був там помер, у тому ізоляторі, ніж мав писати покаянного листа!» Як можна?!

Хто не знає Івана Михайловича Дзюбу, хай собі просто уявить картину після отого - «як можна?!»

У цей момент Дзюба, - до непристойності скромний Дзюба, який навіть до приймальні очолюваного ним Комітету завжди заходив, стукаючи у двері (так і не навчившись відчиняти будь-які двері лівою ногою, а тільки своїм розумом), витриманий Дзюба, на словах «Як можна?» підводиться з-за столу так, як підводиться у Донбасі над Святогірською Лаврою пам'ятник Артему: швидше із Лаври там зроблять склад за взірцем радянського досвіду, ніж знесуть потворного на тлі святого місця бетонного Артема. Підводиться і каже тихим, спокійним, але твердішим від заліза голосом:

- Шановний добродію Х.Х.! Це не є арґументом і підставою для недопуску Y. до списку претендентів на Шевченківську премію! - а далі Іван Михайлович спокійно сів за стіл. І так, ніби щойно не було блискавиць, продовжив обговорення видавничого плану книжкової серії «Бібліотека Шевченківського Комітету», запросивши до цього добродія Х.Х.

Ви здогадуєтеся, чим закінчилася ця історія? Саме так: претендентові Y. була присуджена Національна премія України імені Т. Шевченка. Саме у час головування в Комітеті І. Дзюби.

Таких людей я знаю мало. Знаю багато інших. І що не інший - то «совість нації».

Я в дуже гарних стосунках із лауреатом Y. Моя повага до цієї людини не залежить від отого 40-річної давнини «краще б він був помер...» про Дзюбу. «Я там не сиділа», - повторюю Драчеве в усіх тих випадках, коли хтось береться , надто непримиренно судити інших у минулому часі, забуваючи при тому згадати своє, далеко не-бездоганне минуле в тому самому часі. Не беруся судити тих, хто не сконав по всіх кагебістських ізоляторах чи пермських таборах, а тимчасом сидів на чи під п'єдесталом, а не в тому самому ізоляторі... Я і справді не маю такої відваги - бо не маю морального права: я тоді пішки під столом ходила, точніше, ховалася маленькою під кухонним столом від грому. Але це не означає, що моє покоління не має права думати над тими речами, оскільки рикошетом вони обпалили і нас.

...Я не питала дозволу в Івана Михайловича на оприлюднення цих епізодів, але залишки моєї совісті кажуть, що саме таке і, можливо, саме сьогодні - в часи тотальної аморальності й безпринципності - таке не можна тримати в секреті чи для внутрішнього користування. Коли я читала Дзюбині «Спогади і роздуми на фінішній прямій», мене просто «косило» від того, з якою людською гідністю і рівністю, без тіні однозначного осуду, але й з якою само-правдою Дзюба пише про тих, хто запроторював його до в'язниці, хто вів слідство, хто сидів з ним у камері у ролі «підсадок», хто...

Не хочу переказувати. Ось воно, Дзюбине про те і тих, хто не може «вибачити йому (Дзюбі!) провокаторської ролі» і листа про помилування (Боже-Боже, які «неложні і чисті» уста звинувачують Дзюбу! Які перекинчики і пристосуванці!!!). Ви ще читали у когось про самого себе таке безжальне і таке болюче, як у Дзюби?! Ви багатьох «совістей» читали про муки власного сумління:

«Якби мене заарештували зразу після написання «Інтернаціоналізму чи русифікації?», я в ніякі розмови зі слідством не вступав би: моя позиція була однозначна, і я до всього був готовий. Але минуло сім років. І багато що змінилося. І я не міг не змінитися за ці сім років, я внутрішньо розвивався, я ставив собі нові й нові завдання, а мене намагалися законсервувати, вганяли в мною змайстровану рамку, з якої я не мав права виходити. З мене, живої людини, робили «прапор», притому не ті, хто був мені справді близький, а ті, хто дуже поверхово розумів мене, чи й перекручував мої погляди на свій штиб, або й ті, хто накидав мені свою власну ксенофобію... ...вирішальним, що мене схилило до «Заяви», яка стала підставою для мого помилування, було відчуття безглуздості катастрофи (зрозуміє той хто уважно прочитає Шевченкові поезії з каземату...) і уявлення про те, що я можу зробити ще набагато більше, ніж зробив. Я розумів, звичайно, що мій крок буде шоком для багатьох. Але думав, що з часом усі побачать, заради чого я так учинив... почасти ця моя надія справдилася. Але перші дні і місяці після повернення додому були для мене психологічно дуже тяжкими. Хоч дехто вже в перші дні приходив до мене, щоб морально підтримати: Григір Тютюнник, Микола Лукаш, Віктор Некрасов, Толя Фуженко, Григорій Кочур, Сергій Параджанов, Олена Компан...

...Я справді розглядав «Заяву» як самозахист. Але об'єктивно воно виглядало не зовсім так. Адже я не тільки відкидав те, що мені приписували ті, до кого я потрапив у полон, але й декларував перегляд своїх поглядів. Я просив пробачення у влади: помилування, тому мене мучило не так те, що хтось із знайомих, побачивши мене, переходив на другий бік вулиці (з різних причин, хтось на знак зневаги, а хтось боявся бути поміченим у товаристві хоч і помилуваного, а все-таки «державного злочинця», за яким, безумовно, й далі стежать), - як мучило власне сумління. В ті дні я подумки казав собі: «Тепер я вже ніколи не зможу слухати Бетховена». Тобто: не зможу переживати героїко-патетичну музику - як колись. Не той стан душі. З часом ці хвилини гострого самоперекреслення не те щоб зовсім відступилися, але зайняли менше місце в суперечливих почуваннях. Проте слід свій залишили. І я вже ніколи не міг бути таким максималістом, раніше, і не поспішав осуджувати інших людей коли йшлося про питання їхньої долі. Максималістом маєш право бути щодо себе, а не щодо інших. І коли починаються звичні українські балачки: от, мовляв, той чи той - наша совість, - я кажу: не треба жити чужою совістю треба - своєю. Хоч це і важко». (Усі підкреслення мої. - М. М., с. 564-565).

Людоньки, люди, державні, не державні, будь-які! Ви у когось - із совістей нації, чи її безсовісників, або взагалі не-ідентифікованих читали щось подібне? Бодай приблизне ви чули за всі роки безберегої демократії і деспотії одночасно?! Хтось із справді винних шмагав себе (бодай би словами!) таким батогом?!?! Тільки дуже високі духом спроможні на такі самооцінки.

Але де ви їх наберете - високих, коли вони з утроби - карлики, що у шевців нарощують товщину своїх підошов і підборів, але не дбають про своє нелукаве ім'я? Ото-то... А ви кажете - совісті нації... Безличники вони і безсовісники, казала моя бабця із чотирма класами румунської школи, а ви їх - замість Кобзаря мало не під образи!

* * *

Ви розумієте так, як я - оте Драчеве «а Дзюба був героєм тоді. І тепер є», чи ви розумієте інакше? Думаю, ми розуміємо однаково.

...Одні дотепер вважають крок Лукаша на захист Дзюби ексцентричним, здійсненим у стані «афектації», нераціональним. Інші кажуть про шкоду для самого Дзюби такого вчинку Лукаша. Але так можуть міркувати бухгалтери життя - ті, хто не чув ні про Дон Кіхота, ні про моральний вибір; хто не знає, що значить вчинок у час біди іншого; хто прораховує, як на рахівниці, наслідки кожного свого кроку - і пристосовується, пристосовується, мімікрує, самознищується. Хто живе лише з увімкненим розумом. Але подумайте і порахуйте, скільки програшів зашали відомі усім нам люди, які привселюдно - але обов'язково у супроводі телекамер - клялися і клянуться дотепер. Неважливо, кому, і в чому, і чиїм ім'ям. Важливо, що вони завжди знаходять аргументи для своїх клятв, не зважаючи ні на що, окрім кон'юнктури.

І якщо по правді, то і на тоді, коли я дізналася, що ще можу вловити залишки цього нераціонального благородства у стінах найманої квартири на Суворова, 3/31, тобто на кінець 90-х років XX - початку XXI століття, а може, навіть і по сьогодні - для мене той вчинок Лукаша «борюкається» із філігранністю Лукашевих перекладів «Декамерона», «Фауста» чи «Балу в опері». Він може, вищий за «Фауста» українською. Бо «Фауста» можна прочитати в оригіналі. А ось вчинок, дію не можна перекласти ні на іншу мову, ні на іншу людину. Вчинок або є, або ніколи його не було. Не знаю... хай вибачать мені ті, хто думає інакше... У час тотального піару і популізму я не знаю жодного благородного вчинку людей великого польоту. Всі благородства живуть у простій людині.

І те, що так мені було написано Небесним Писарем - мешкати у колишній квартирі Лукаша, - мене якось, і правда, вдарило тоді, ніби струмом. Я в цьому вбачала певну містику, хоча й не схильна до таких речей над міру. Мені хотілося віднайти у тих стінах, які шість років були усе-таки до мене ласкаві, бодай дрібний знак, хоч щось, що сказало би про людину, чиїх фізичних слідів тут не лишилося аніскільки. Але мені конче потрібно було відшукати щось у цих стінах. Як у три свої рочки конче навіщось було добігти босою по снігу до корита з питною водою на хуторі Сірук.

СУВОРОВА, 3

...Для тих, хто не знає, варто сказати, що будинок на вулиці Суворова, 3 у столиці - суто письменницький. На радянські часи - елітний. Він затесався між трьох чи чотирьох будинків-колосів колишніх ЦК Компартії, Ради Міністрів і Верховної Ради УРСР, напроти самісінького столичного «фалоса» - пам'ятника перемоги, неподалік Києво-Печерської Лаври. Тоді, 1998 року, навкруг усіх цих будинків росло дуже багато зелені, веселіли чудові двори з дитячими майданчиками і т. і. Тут запросто можна було зустріти впізнаних із телевізора людей: відомі українські журналісти, що працювали колись по редакціях компартійних видань, співаки, артисти; зранку Олександр Ткаченко (той, що не перший, але й не другий) з руки годував голубів, і мій тато колись здивувався: не повірив, бо той був без охорони; тут нерідко можна було зустріти Вадима Гетьмана, і я добре пам'ятаю ранок наступного після його вбивства дня, коли міліцейське очіплення прискіпливо дивилося услід усім, хто проходив повз будинок, здається, під номером 11, і як один із міліціонерів попросив мене поквапитися додому (а я йшла із продуктового магазину, що був на розі Гетьманового будинку), щоб не викликати підозру.

Звичайно, письменницький будинок на Суворова, 3 (тепер він таким уже майже не є), його планування, метражі, оздоблення і т. і. - це «не до порівняння», як кажуть у Чернівцях, отими, елітнішими («цековськими», кажуть у народі дотепер) будинками в колонах, мармурі, із протизсувним і протиповеневим захистом. Колись я зайшла у випадково відчинені двері вестибюлю одного із тих «колосів». У мене мало не відняло мову, хоча й часу на особливі оглядини не мала - консьєржка (це слово тоді я знала лише із зарубіжної літератури) з поглядом проникливого чекіста швидко спровадила мене на вулицю. Але на той час це було перше моє знайомство із київською розкішшю житла вибраних.

А в письменницькому будинку все було, як скрізь. Ну, трохи, зовсім трохи, інакше: хіба лише дуже чисто. Але лише до того часу, поки у наш під'їзд не занадилися на перервах учні із школи у дворі, після чого на всіх поверхах і в приміщеннях сміттєпроводу можна було збирати жменями використані шприци, або натрапити на бомжів. Отоді письменницький будинок скинувся па охорону, і у нас появилося чотири дуже привітні і хазяйновиті консьєржки. Але це вже було у наступному столітті - 2000-го року.

Через надмірну завантаженість роботою тоді я лише ночувала вдома («ніч пригнала, ніч відігнала», - сказала би моя мама), і через те довший час не знала, в якому насправді будинку ми живемо. Як «розвиднилося» мені згодом, моїми сусідами тоді були Анатолій Дімаров, Юрій Мушкетик, Олекса Ющенко, Михайло Наєнко Станіслав Зінчук.

Дуже багато гарних людей тоді жило на Суворова, 3. Це вже згодом ми поріднилися з родиною Дімарових - і ніхто й ніколи не пригощав нас смачнішими наливками, ніж Анатолій Андрійович і Євдокія Несторівна. А як приміряв на мою шию коштовності із власноруч знайденого дорогоцінного каміння Анатолій Андрійович!.. Згодом сам В. Яворівський публічно казав, що Дімаров спродував неймовірної краси жіночі прикраси ручної роботи, подаровані ним колись своїй Дусі - бо статки у Дімарових (я свідок!) на той час були «більш, ніж скромні». І, коли би про це знала Ганна Герман, яка рекомендує українським письменникам жити скромно, «як Шевченко», то вона, безсумнівно, підтримала би навіть мене у моїй позиції, що межа скромності більшості українських письменників недалеко відбігла від межі бідності. Так, насправді, живуть усі совісні, не «фанерні», українські митці.

Я дуже хотіла мати одну із тих Дімаровських прикрас, але тоді для мене це було би «не підйомною» ціною, а на шахраювання я ніколи би не погодилася, бо добре знаю: якби я уголос «гикнула» про своє бажання, Дімаров віддав би ту красу із рожевим камінням за «спасибі», не питаючи «свою Дусю». Пам'ятаю спокусу в лютому 2002 року, коли я чепурилася на авторський вечір у Спілку письменників із нагоди представлення на Шевченківську премію моїх книжок «Нація» і «Життя коротке»: Дімарови двома голосами умовляли мене прикрасити шию тією коштовністю, бо вона дуже пасувала до справленої мною обновки. Чесно сказати, не пам'ятаю, чи послухала я тоді Дімарових. То й вигадувати не хочу. А фото з тогочасного вечора не маю. Якщо й послухала - то зі скрипом. Пам'ятаю, що я поборола в собі бажання здійснити своє бажання - попросити продати коштовність.

Пам'ятаю інше. Важливіше. Шевченківську премію мені 2002 року не дали. І правильно зробили. Бо інакше я би ніколи не написала «Солодку Дарусю». Але я про Дімарова. Коли я увечері після звістки про не-премію повернулася з роботи (а я тоді працювала в РНБО України, на вул. Банковій, 11, каб. 371) на Суворова, 3, на дивані, безсоромно просячись в руки, лежала книжка спогадів Дімарова. Син сказав, що заходив Анатолій Андрійович (а він у нас ніколи доти не був), приніс книжку і пляшечку дімаровської «горобинівки». «Знав, коли принести...», - подумала я, але книжку розгорнула. Темно-зелена книжка «Прожити й розповісти» (Або Повість про сімдесят літ), 1998 року видання. З дуже зворушливим автографом і підписом «Дід Анатолій»!

Що вам сказати... Після поганих чи неприємних звісток кожна людина реагує по-різному. Я не питала інших, як вони реагували на звістку про не-присудження їм Шевченківської премії (хоча реакція деяких номінантів і навколономінантних осіб перфектно прислужилися мені у майбутній книжці «Премія»). Я ж увесь вечір по тому читала Дімарова, забувши про премію, про найману квартиру, про худенький гаманець, та про все я тоді забула - бо мені сам Дімаров своїм голосом із книжки розказував про Життя, а не про премію і якісь дурниці, які час до часу мучать кожного з нас.

Якщо комусь із тих, хто читає ці рядки, колись стане так зле, що ви захочете напитися, скочити з мосту у воду чи когось задушити - не робіть цього. Прошу вас дуже - прочитайте енциклопедію загартування, мудрості, філософії й гумору під однією обкладинкою справжнього патріарха української літератури Анатолія Андрійовича Дімарова «Прожити й розповісти». Такого молодого сміху, такого життєлюбства у найнеймовірніших ситуаціях, як у Анатолія Андрійовича Дімарова, народженого 17 травня 1922 року, ви ближчим часом не знайдете. Бо анемічні наші сучасні псевдо-пророки, хоча й горлянисті, як вранішні півні, та гнилуваті усередині, депресивні. Не-тверді. А Дімаров найефективніший антидепресант для будь-якої людини, незалежно від її фаху, суспільного становища чи віку... Без плачу і важкого серця, вколисана Дімаровим, я за кілька днів сіла в поїзд на Тернопіль - і через місяць мала першу частину майбутнього роману «Солодка Даруся». Але то буде згодом...

...А поки що... Єдиною найближчою родиною нам у перші роки найму квартири на Суворова, 3 були Лупії - Олесь Васильович, його дружина Леся Степанівна і один із їхніх синів. Ото вже свята правда, що краще мати доброго сусіда, ніж поганого родича! Але Лупії були не просто добрими сусідами - вони були найближчими. І вони були єдині, з ким ми на той час у тому будинку спілкувалися (окрім хіба Станіслава Зінчука, якого я знала, ще живучи у Чернівцях). Вони були єдиними, кого я просила доглядати за квартирою, коли була у від'їзді; перед ким могла «поплакати в жилетку». Бо вони єдині на той час знали, як насправді мені «заможно» живеться і які «мерседеси» мене возять.

Неймовірно делікатний, подеколи делікатний до здивування Олесь Васильович Лупій по кількох місяцях нашого побуту у цій квартирі сказав: «Знаєте... будьте дуже обережні на кухні... особливо із трубою, що йде від газової плити». Я, звичайно, здивувалася: господар нас начебто й не попереджав. А коли прийшов співробітник газової служби, він мені розтлумачив, що й до чого і чому.

Одне слово, коли Миколі Лукашеві дісталася квартира на Суворова, він демонтував кухонне начиння, із газовою плитою вкупі, одрізавши газові труби так, що наступному господареві було і справді непереливки, коли довелося відновлювати кухню. На місці кухні у Лукаша була бібліотека. І мені, чи то від утоми, чи від перегріву «мізків» подеколи здавалося, що на плиті шкварчать не млинці, а сторінки зниклих безвісти (чи не безвісти?) раритетних книжок Лукашевої бібліотеки. Не дуже розумна думка, але подеколи справді бувало. А коли одного разу Олесь Васильович сказав, що наш письмовий стіл стоїть на тому самому місці, де стояв за життя Миколи Лукаша, нарешті зрозуміла, що я таки знайшла Його сліди: це була незникла аура Миколи Олексійовича, всотана в пори стін і вікон, можливо, розлита в повітрі, спущена на волокнах сонячних променів чи захована у листі височезних тополь у вікні.

Бо інакше не можу пояснити, чому після багатьох років, коли я не написала жодного власного рядка, а всю свою енергію, знання і працьовитість переливала в чужі тексти так, ніби переливала власну кров, саме там, на Суворова, 3, в якийсь неймовірно важкий для мене момент, я раптом стрепенулася від простої, дуже простої ясної думки: я письменник - а не іміджмейкер, не прес-секретар і не спічрайтер (я й про слова ці дізналася лише в Києві. Коли по телевізору згодом пішла реклама кави «Три в одному», пожартувала, що це про мене). Так, мені для людини надзвичайно розумної, найбільш ерудованої на той час в українській політиці (із верхнього ешелону влади лише Володимир Горбулін конкурував тоді і донині в загальній ерудиції але хто й коли в українській політиці зважав на ерудицію політика?), не було жаль своїх щирих - багато в чому наївно-бунтівливих - думок, які не видозмінювалися в публічних виступах цієї людини. І мені здавалося, що - коли я можу «потрапляти» своїм письмовим стилем, лексикою, зворотами, врешті, деякими ідеями в «десятку» політичної поведінки такої потужної людини, яка жодного разу (жодного!) не озвучила тексту нечитаного, «порожнього», яка вміла щодня вдосконалюватися і дуже жорстко вимагала цього від підлеглих, то я знаю цю людину. Моє щастя було в тому, що й тоді я не написала жодного слова з «робочого» примусу чи слова, в яке би сама не вірила. Але й нещастя моє було в тому, що зі своїм ідеалізмом, максималізмом і непоступливістю, волею випадку, а точніше, першим своїм спонтанним, але дуже ґрунтовним інтерв'ю з людиною «великого» формату, інтерв'ю, яке викликало величезний суспільний резонанс, без підготовки і протекції, не маючи «зеленого» уявлення про політичну сферу, я «затесалася між чоловічі аркани» великої, справді дуже великої політики.

А там немає місця ні моралі, ні доброті, ні співчуттю. Там ти не можеш відповідати за рішення, прийняте людиною, яка своє рішення подеколи оприлюднює так - ніби б'є довбнею по голові, не пояснюючи своїх мотивів, і аж тоді ти змушений шукати слова для публічного виправдання цієї людини, бо ти думаєш, що за цим стоїть щось таке... недоступне твоєму розумінню. Ти думаєш... А доволі часто за цим бовваніє елементарна безвідповідальність, егоїзм і... страх.

Але жоден день того випробувального для себе часу я не проміняла би на день перебування задурно навіть на Мадейрі, куди мені найбільше хочеться, як хотілося колись на Таїті. Жоден Оксфорд із Гарвардом вкупі не дають таких знань і досвіду (переважно із негативним присмаком), як спостерігання зблизька процесів, які потім політологи назвуть історичними.

Вже потім, згодом, ти ясно зрозумієш, що був в епіцентрі найновітнішої історії. Був там із волі Божої - щоб стати згодом літописцем тих - і не тільки тих - подій. Їх рентгенологом. Діагностом. Був - щоб побачити і пізнати всю свою країну в її величі й ницості. Як побачити в такій же величі й ницості багатьох і багатьох знаних і незнаних людей, зіткнутися із їхньою підлістю і благородством, добротою і жорстокістю, їхньою безкордонною наївністю і вірою, доброчинністю, мімікрією, убогістю і величчю духу, непідробною любов'ю і непідробною ненавистю. О! Тобі зіпре дух і слово від своїх відкриттів, що одночасно жахатимуть і захоплюватимуть тебе. І ти побачиш свою Україну такою цілою і єдиною, великою і немудрою, хитрою і ніжною, Україну однаково гарних і не дуже гарних людей, Україну совісних і безсовісних, моральних і ницих. І кожен із них - із твоєї України - тобі даватиме урок. І щоразу інший. І в якийсь момент ти відчуєш себе побитим, ніби ота японська «груша»-манекен, яку гамселять, щоб звільнитися від поганої енергії. Ти відчуєш, що ти задихаєшся від своїх відкриттів... Що тебе розчавлює, фізично знищує чужий людський біль, вилитий кривими літерами на папері, в особистій розмові, голосом у телефонній трубці. Ця брила душитиме тебе щодня дужче і дужче - і ти вже не зможеш тримати всього цього в собі.

...Може, саме отой старий письмовий стіл, що стояв на тому ж місці, що й за часів Миколи Лукаша, може, накопичена в тому місці енергія протала тоді в мені запеклі згустки людського болю, які волали зі стосів документів, листів, телеграм, записок, телефонних дзвінків і т. д. Та квартира на Суворова, 3, чесно кажучи, повинна була би зірватися не від витоку газу з погано демонтованих газових труб, які навіть знаючі майстри варили-переварювали задля нашої безпеки і безпеки сусідів. Та квартира повинна була би вибухнути від колосальної всеукраїнської інформації, сконцентрованої у папках, конвертах і моїй голові.

Але, чесно кажучи, такого ще одного джерела знань народного і державного життя, таких фізичних та інтелектуальних навантажень (коли за одну добу ти долаєш три області України, ніколи не будучи упевненими, що тобі на великій швидкості не проб'ють «їжаками» колеса чи не випустять на дорогу психічно хвору людину), я вже й не здолала би. Бо це шкідливо для здоров'я. Та и на осмислення побаченого, дай Боже, щоб вистачило життя.

Ось у той момент і трапився «прорив дамби» - 9 березня (знов 9 березня!) 2000 року у Києві, на вулиці Суворова, 3, у квартирі Миколи Лукаша і «трьох Тютюнників одразу» я відкрила комп'ютер і створила папку «Марія Матіос». А тоді створила файл - «Не плачте за мною ніколи» (я завжди ставлю під текстами дати їх початку і закінчення). Дотепер я вважаю, що ця новела залишається моїм творчим здобутком за 27(наперед би більше, як кажуть на Буковині) років моєї скромної праці в українській літературі. Новела була про смерть. Але я про смерть тоді говорила устами моєї покійної бабусі-Соломонихи - не-приречено. Приреченість будь-якої людини завжди може йти лише від Бога. Люди тільки допомагають збагнути цю істину.

ЖІЗЕЛЬ ЗІ ШВАБРОЮ

Ця історія не дає мені спокою багато років Але, думаю вона триває досі.

1998 рік. В одному з найпрестижніших партійних офісів України я беру інтерв'ю у політичного «зубра» - Президента України (1991-1994 pp. ) Леоніда Кравчука. Для мене тодішньої, яка не мала найзеленішого уявлення про відшліфовані традиції «візантійщини», брехні та обману в політиці, це неймовірна насолода, а ще більше - пожива для аналізу: на власні вуха, слухати оте непередавано досконале «ходіння між крапельками дощу» без парасолі великого хитруна і хитрого філософа Леоніда Макаровича, якого неможливо загнати у глухий кут жодним найдошкульнішим запитанням, починаючи зі знищення Чорноморського пароплавства. Майже тригодинний вищий словесний пілотаж, доповнений невдаваною чоловічою чарівливістю (як вони по-сіамськи схожі в цьому з Юлією Володимирівною!!!), закінчується кавою і дрібкою розмови про мою батьківщину - Чернівці, де свого часу починалася успішна компартійна кар'єра майбутнього Президента України.

У спустілому вечірньому коридорі, де я намагаюся пересвідчитися, що мій диктофон не «збунтувався», шурхотить швабра. Тонюська, як виноградна лозиночка, жінка повільно миє підлогу. Але якось так дивно - ніби стоїть на пуантах. Я її впізнаю - щойно вона заносила нам із Леонідом Макаровичем печиво. Без жодного слова. Не підводячи очей. Не знаю, чому, але я відчуваю якусь провину. І я підходжу до неї, нібито запитати, де вбиральня. Коротко підстрижена русява жінка із проблисками сивини і залишками колишньої краси, від якої, мабуть, свого часу зомлів не один чоловік, дивиться на мене  приязно і дещо печально. «Вони всі так гарно розказують... - каже вона, не чекаючи мого запитання, - але вони насправді глухі. Їм байдуже до кожного з нас».

...Вона була солісткою балету Національної опери. Вона побувала з гастролями у 23 країнах світу. Їй цілували ніжку в пуантах великі світу цього, коли вона танцювала «Жізель». Перед нею схилялися, обожнювали, від неї «фанатіли». У час її найбільшої слави її донька ходила до одної школи з дітьми тих, за ким вона зараз затирає плювки. Вона з Кравчуком добре знайома і тривалий час була впізнавана ним. Він колись їй вручав державну нагороду. А сьогодні... Сьогодні через неможливість знайти викладацьку чи тренерську роботу, непомірно малу пенсію і неможливість утримати сім'ю і стареньку матір, вона змушена була найнятися в партійний офіс прибиральницею. Нікого не цікавило, звідки вона прийшла - з-під світла рампи чи зі смороду підворіття.

Політичний бомонд, який тепер мало не щодня збирається в цих стінах, її не впізнає і руку не цілує. Та вона й не нав'язується. Але ж після Жізелі! Зі шваброю! Понад усе боїться, що хтось таки її впізнає, коли вона драїть вбиральню. Тому вона ладна натягти на лице паранджу, аби лише не такий сором. Або мити ці дорогі підлоги вночі. Без чужого ока.

...Кілька років ми з нею чи не щодня зустрічалися у дворі будинку на вулиці Суворова. Виявилося, ми були недалекими сусідами. Неймовірно чарівна жінка, вона щодалі ставала все менш говіркою. А врешті зізналася - зараз їй відмовили навіть у швабрі... До Кравчука вона не зверталася... та й ні до кого іншого також.

...Маємо те, що дозволили мати. Бо це така «чудова» українська перспектива й український прорив разом узяті - кожній Жізелі по швабрі! Але - боюся - швабр в Україні на всіх жізелей не вистачить. Зате яка бездонна Європа! Та й швабри там модерніші.

Журнал «Країна», 2010 р.

КОНСПЕКТ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЇ ПОВІСТІ-ДИЛОГИ[18]

«СПІЧРАЙТЕР КАНДИДАТА В ПРЕЗИДЕНТИ»

І

«СВІДЧУ: НА ПРЕЗИДЕНТА ТРЕБА ВЧИТИСЯ,

АБО

МОЯ КИЇВСЬКА ЦЕНТРИФУГА»

Назви розділів і коментарів:

• про випадковості і зиґзаги життя;

• про вручення Борисом Олійником Міжнародної премії ім. Григорія Сковороди Євгенові Марчукові у листопаді 1997 року в Українському домі;

• про редактора «Літературної України» Василя Плюща і його спонтанне - «Марійко, візьми у Марчука для нас інтерв'ю! Але помічник нікого не підпускає. Все через помічника»;

• про «Ви із Чернівців? Інтерв'ю? Для «Літературної України»? Будь ласка! У вас немає диктофона? Миколо, дай диктофон. Я готовий!»

«Політики ніколи не випереджали поетів і мислителів» - (інтерв'ю)

• про виступ у будинку кіно (текст виступу);

• про «я й сама би хотіла знати автора тексту»;

• про інтелект і ерудицію;

• про «у цьому тексті на сьомому слові всі мухи здихають!»;

• про візит Соломії Павличко, Юрія Покальчука та Ігоря Римарука;

• про роль української мови і роль живого суфлера;

• про «приймати гостей і брати участь»;

• про Львівську оперу, 5 тисяч мітингуючих і про «грають хлопці вар'ята і нема на те ради»;

• про Софрона Мудрого і Папу Римського;

• про шахту ім. Засядька і Ю. Звягільського;

• про замінування зали у Запоріжжі;

• про провокацію в Рівному - ветеранів Великої Вітчизняної і воїнів УПА в одній залі, про мегафон зі сцени;

• про «Від нього пахне дорогим одеколоном» - А треба щоб перегаром?;

• про провокації щодо родини, дитини і провокації загалом;

• про проникнення у квартиру;

• про аварію рівно за місяць до вбивства Чорновола;

• про «а Марія Василівна відмовилася брати в цьому участь»;

• про «а у мене запросили 5 тисяч доларів за аудієнцію»;

• про 8 мішків нерозпечатаних листів з України і репліку «ось ви на них і відповідатимете»;

• про «а ви упевнені, що він хоче стати Президентом?» - «Я вже ні. А ви?»;

• про патріотів, ідіотів і притомних людей;

• Юрій Шухевич, Юрій Бадзьо, Слава Стецько, Левко Лук'яненко, Василь Овсієнко, Дмитро Павличко, Микола Жулинський, Іван Драч, Ірина Калинець, Роман Коваль, Максим Стріха, Сергій Комісаренко, Мойсей Фішбейн, Юрій Пахомов, Сергій Парашин, Оксана Білозір and other and the end.

• про помідори та яйця на Співочому полі в Тернополі;

• про перший веб-сайт українського політика;

• про «канівську четвірку», четверту годину ранку, записку від Олександра Мороза в конференц-залі готелю «Національний»;

• про Георгія Ґонґадзе;

• про «а хто захистить мене?»;

• про аварію на обухівській трасі;

• про журналіста Александрова;

• про 9 березня 2001 року, «Україна без Кучми», штурм президентської резиденції;

• про міністра МВС Смірнова і майора міліції Рожу;

• про автомобільний іменний номер «МАФИЯ», книговидання в Україні та «прочуханку» президента Кучми;

• про французький алфавіт і НАТО;

• про двох Деркачів і зброю;

• про генералів - найбільших світових боягузів і зрадників;

• про крах ілюзій.

Євген Марчук:

«ПОЛІТИКИ НІКОЛИ НЕ ВИПЕРЕДЖАЛИ ПОЕТІВ І МИСЛИТЕЛІВ»

«Літературна Україна». - 1998. - 5 березня.

Євгене Кириловичу, кажуть про те, що, коли Ви були куратором Спілки письменників, жоден письменник не був ув'язнений. Що Ви, начебто, попереджали тих, над ким зависав «меч» Вашої служби. Ви були «дисидентом» в КДБ? Згодом, під час Вашого прем'єрства, Вам приписали «дисидентство» в уряді, що частково стало причиною відставки. То за Вами тягнеться «шлейф дисидентства»?

(Сміється. - М. М. ) Це досить несподіваний поворот - про «шлейф дисидентства»!

І Ви не користаєте з цього, щоб утверджувати імідж людини послідовної, може, навіть, опальної у даному випадку? Адже мистецький бомонд зараз «шумить» про Вас доволі позитивно. Як Ви думаєте: це чергове пристосуванство творчих людей чи об'єктивна дяка за не-репресії?

Справді, можу сказати, що за той час, коли я працював у системі держбезпеки і мав стосунок до творчих спілок, у тому числі і до Спілки письменників, жоден митець не був заарештований і не був ув'язнений. Це справді так.

Більше того, я можу сказати цілком щиро і відверто, що це не супроводжувалось якимись драматичними колізіями, не були зламані чиїсь долі в морально-психологічному плані. Іншими словами кажучи, людям не довелося чимось платити, щоб залишитися на волі. Це можуть підтвердити немало митців. У душі для себе (у крайньому разі), якщо не публічно...

Це стало наслідком «пом'якшення» клімату в суспільстві, тобто в колишньому СРСР, чи показовою лояльністю українського КДБ стосовно творчих особистостей, оскільки, як відомо, саме мистецьке середовище завжди залишається барометром «задухи» у державі?

Бачите, пом'якшенням суспільного клімату у той час, про який ми ведемо мову, якраз і не «пахло». Саме тоді у Комітеті держбезпеки сконцентрувалося багато серйозної інформації такого високого рівня насиченості й кваліфікованості про стан справ у суспільстві і в державі загалом, що стало очевидним: Система дійшла до ручки і може повернутися в своєму розвиткові аж у бік диктаторського варіанту, або ж - анархічного розвитку подій. То були, можливо, найнесприятливіші часи. І не лише для творчості. Москва мала величезну спокусу максимально використати владу, як силу для придушення всього, що сприяло розвиткові національної свідомості та піднесенню національного духу. Така карта «падала», насамперед, на Україну, де тенденції внутрішнього інтелектуального і творчого спротиву дедалі заходили у надвисоку атмосферу.

Акумуляція такої інформації в КДБ України (а цим займалося кілька працівників, серед яких був і я) дозволяла нам заглянути у глибину цих процесів, «дрейф» яких у суспільстві натрапляв на благодатний ґрунт. І ми бачили перспективу набагато краще, ніж це вдавалось іншим.

Простіше кажучи, на основі цієї інформації нам вдалось уберегти від серйозних драматичних проблем цілий ряд талановитих людей і не дати їм потрапити за ґрати. Зараз це дуже відомі люди в Україні, серед яких є і політики.

Але це не було показовою лояльністю. Швидше, наслідком прагматизму, здорового глузду, який міг, однак, дорого коштувати.

Кому? Вам? Генералові КДБ?!

Ну, я тоді ще не був генералом... А щодо решти - то окрема розмова.

Євгене Кириловичу, тобто ті, кого Ви не називаєте, уникнули якихось репресій?

Вони просто не потрапили за ґрати! Могли бути фізично заарештовані й не знаю, скільки б часу провели в таборах. Але це було б драмою, катастрофою для цих людей.

Зараз багато з них на політичній арені. Деякі займаються творчістю.

Усе це справді стосується і моєї біографії. Єдине... я не смію називати прізвища цих людей, оскільки це надто делікатна справа. Такі речі можна робити, лише маючи на те згоду. Нещодавно одну таку згоду було отримано. У мене брали інтерв'ю «Аргументы и факты».

І Ви назвали поетесу Ірину Ратушинську...

Ні, я не називав. Журналістка Галина Харахандюк звідкись випадково дізналася про цей факт і запитала, чи можна його оприлюднити. Я сказав, що можна, але за однієї умови: коли ви знайдете Ірину Ратушинську в Лондоні і вона погодиться на це. Галина Харахандюк знайшла Ратушинську, і та дала згоду. До інших я не звертався, хоча вони живуть у Києві і деякі працюють у Верховній Раді.

А з їхнього боку не виявилося бажання відкрити «завісу» і над таким штрихом своєї біографії?

Як бачите, ні.

Ці люди Вам вдячні?

Очевидно, так. Хоча в цьому не було потреби - побачити міру їхньої вдячності. Знаєте, я ніколи жодним своїм знаком, жодним мікрорухом не робив натяків на те, що від них повинна йти якась вдячність. Справа в тому, що тут задоволення більше не в них, а у мене самого, бо ти знаєш, що ти зробив. І що завдяки тобі людина живе собі нормальним, спокійним і рівним життям. А очікувати на вдячність?

Правда, якась частина людей так і не знала, що було таке сприяння. Я можу тут назвати хіба що в якійсь мірі Ліну Василівну Костенко. Я з нею особисто не знайомий, і ми ніколи не зустрічались, але я дуже її поважаю як поетесу. Добре знаю її творчість. І можу сказати єдине, що вихід «Марусі Чурай» відбувся завдяки моїй участі, як працівника КДБ на той час, який, по суті, повинен був зробити все, щоб «Маруся Чурай» не вийшла. Але це робив не я один. Робило нас двоє: я та Іван Іванович Котовенко. Іван Іванович зустрічався з Ліною Василівною. І нам вдалося зробити так, щоб захистити «Марусю Чурай». І щоб вона вийшла в «Радянському письменнику». Тепер ми маємо цей шедевр українського поетичного епосу, якому, на мою думку, поки що немає рівних в нашій сучасній українській літературі. Був ще ряд інших людей (вони і зараз працюють у нашій літературі), які навіть не знали, що їм допомагали... із КДБ. Це було. І це правда.

Євгене Кириловичу, а що б Ви могли сказати тим, хто Вам не хоче пробачити роботу в КДБ?

Відверто кажучи, я й не намагаюсь «випросити» прощення чи якусь індульгенцію на реабілітацію мого «кадебістського минулого». Адже надто багато людей мають абсолютно серйозні та вагомі підстави, щоб не відчувати, м'яко кажучи, симпатії до колишнього КДБ. І переконувати цих людей у протилежному - немає резону та й немає жодної потреби. Момент істини вимагає визнати, що саме система КДБ в радянський час була складовою частиною каральної системи. Але хочу підкреслити, що за період з 50-х і до 90-х років системою КДБ керував Центральний Комітет Комуністичної партії. Підтвердженням цього є багато архівних матеріалів і маса свідчень. КДБ ініціативно, самостійно не виконував практично жодних масштабних акцій. І коли я тепер чую, що ледве не всіх колишніх «комітетчиків» треба піддати остракізму чи взагалі заборонити їм право на якісь професії, то думаю: але ж усім відомо, що завдання ставилися не в КДБ, а на Банковій! А це було відголоском «накачок» з Москви. І я добре пам'ятаю, хто давав жорсткі вказівки українському КДБ. Дехто з цих діячів «робить» і сьогоднішню політику.

Так, є тисячі несправедливо ображених системою КДБ. І те, що вони асоціюють мене з тією системою, має свої пояснення. Але я ставлюся до цього цілком спокійно, бо я знаю, що мені не треба себе мучити чи докоряти за те, що я щось зробив супроти своєї совісті. Комісія Верховної Ради, яка займалася моїм «досьє» перед призначенням на посаду голови СБУ, вивчила майже все, що я зробив за період роботи в КДБ, і нічого не знайшла, що суперечило б сучасному баченню тих подій і що могло би кидати тінь на мене.

Так, я розумію, що, оскільки виходжу на широку політичну арену, то моя особа стає об'єктом майже «мікроскопічного» вивчення. Я це сприймаю по-філософському. Тобто спокійно.

А чи могли б Ви розказати про себе щось таке, про що «публіка» ще не знає?

Знову ж таки, те, що я зараз скажу, видасться вам малоймовірним. Роблю це також уперше і розумію, що мало хто віритиме, що було саме так Але цьому є документальні свідчення.

Мова йде про легалізацію уніатської церкви. Коли КДБ і вся Система воювали з греко-католицькою церквою, саме КДБ України вийшов із пропозицією до ЦК партії про «виведення» греко-католицької церкви із підпілля і легалізацію її як такої, що має право на офіційне своє існування. Тих, хто брали участь у підготовці цього неймовірно складного на той час документа, за саму постановку такого питання могли позбавити, ну, якщо не голови, то в усякому разі посади, роботи взагалі і т. д. Оскільки я був причетний до цієї справи, то пам'ятаю майже всю арґументацію. Задля об'єктивності треба сказати, що дуже важко було умовити надто серйозного, суворого тодішнього керівника КДБ Федорчука. Він підписав багато документів іншого характеру. Але саме Федорчук підписав документ із пропозицією до ЦК про легалізацію греко-католицької церкви. Більше того, нам вдалось умовити у Москві керівництво цього напрямку про необхідність прийняття такого рішення. Добре пам'ятаю московського співробітника, який займався цією справою. Він приїхав у Київ, і ми його переконали, що єдиний вихід: легалізація. І коли ми всі документи подали, то з нас справді ледь не полетіли голови. Деякі тодішні політики, а тепер - дуже великі демократи, були шоковані самою постановкою питання, щоб не сказати більше...

Парадокс, чи не правда? Дуже важко повірити, але це також правда.

Під час вручення Вам Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди Ви сказали, що на сучасному політичному Олімпі не бачите такої постаті політика, якому, окрім філософії, була би притаманна самоіронія. А іншим разом сказали, що з іронією і гумором ставитеся до інтриг своїх опонентів. Чи нема в цьому суперечності?

Бачите, політика - штука надзвичайно складна, холодна і цинічна. Вона дуже рідко прямо стикається з філософією, на жаль. Хоча, з іншого боку, будь-яка політика - кінцева форма реалізації певної філософії. І ось тут усе залежить від конкретної особи, від політика, що обирає для себе ту чи іншу «відправну» точку поведінки в політиці: або цинічну, або ж наближену до моральної, хоча з певним «нальотом» іронії.

Григорій Сковорода був і залишається взірцем для сучасних політиків у тому смислі, що він перший проявив себе як вільний громадянин. Вільний зсередини, із свого самоусвідомлення, вільний - як найвищий суверен Всесвіту. Я не знаю в українській історії, в історії українського духу постаті, рівної йому. На основі ну просто фантастичної внутрішньої свободи, як на той час, Сковорода продемонстрував вияв свободи громадянської. Оце і є точка опори, якою повинні б послуговуватися політики. Тому що кон'юнктура моменту - це пусте. Вона дуже швидко розвіюється, і лишається істинна суть політика, який може проявитися тільки на основі великої, глибокої свободи, а це значить, що і свободи мислі, свободи власної думки. Отоді можна говорити про некон'юнктурність поведінки політика, про його філософію.

А самоіронія?

Без неї в теперішній політиці не обійтися. На жаль.

Євгене Кириловичу, а чи бачите Ви можливість позбавити політику отого цинізму, про який Ви постійно говорите у публічних виступах, закликаючи облагороджувати політику?

Якщо говорити відверто, то, мабуть, ні. Я не маю ілюзій, що якось можна змінити не стандарти, а уже просто погані традиції в нашому політикумі, які можуть влаштовувати одну групу людей і не влаштовувати іншу. І вибір політиком будь-якого рішення передбачає усвідомлення того, що його рішення буде комусь не прийнятне. Що воно навіть завдає болю чи шкоди, болю душевного чи фізичного іншим особам. І до цього треба звикати. А людина, якщо вона чесна, порядна за своєю суттю, не повинна звикати до людського горя, до людської біди. Але влада - це така штука, така організація суспільства, де без примусу ніяк не обійдешся. Політик, причетний до влади, поступово повинен до цього звикати. Заради якоїсь тенденції, заради більшості, заради інтересів народу в цілому доводиться певним чином обмежувати інтереси якоїсь невеликої групи. І це нормально.

Але те, що діється у нас зараз, в останні шість-сім років, за період незалежності та демократизації суспільства... Треба сказати відверто: те, що було привнесено в політику дніпропетровським політичним угрупуванням, - настільки цинізувало політичні критерії, політичні цінності взагалі, настільки гіпертрофувало навіть об'єктивно необхідну частину примусу, що, на жаль, це перейшло всі нормальні межі. Адже цинічне - це коли думаєш одне, говориш - друге, а робиш - третє. І такого, на жаль, було зроблено дуже багато і нинішніми політиками.

Через те я вважаю, що цинізм у політиці, хоч є певною даниною, однак він не повинен домінувати і досягати верхньої «планки». Все-таки всі державні мужі разом і кожен зокрема повинні намагатися максимально гуманізувати, облагороджувати політику. І для цього є підстави і можливість. Тому що інакше можна дійти до озвірілості та до виправдання будь-яких рішень, керуючись нібито інтересами народу. Ми вже знаємо з нашої історії, як зароджувались і функціонували диктатури і таке інше. Гуманізація політики - це дуже актуальна тема для України.

Чи у Вас вироблена якась субстанція «самоприборкування», система «гнуздання» себе?

Ні, такої субстанції немає. Хоча проблема є, якщо бути відтвертим. Справді таке є... суворість життя, цинізм політики і жорстокість влади, в якій доводиться працювати, - усе це впливає на душу. Адже влада - хоч-не-хоч, все-таки примус когось до чогось.

Безумовно, це далекувато від таких делікатних, тонких речей, як сонети чи то Шекспіра, чи о Павличка із «Таємниці твого обличчя», класичної музики Мендельсона чи навіть Шостаковича... хоча ні, про Шостаковича не скажеш, що це дуже лірична музика... ну хоча б того ж Дебюссі. Справді, у мене були такі проблеми і доводилося гнуздати себе...

Євгене Кириловичу, а що Ви думаєте з приводу того, що чимало митців тепер «спіймані» на партійні «гачки»?

О, це є цілком ненормальне явище! Талановиті люди, люди творчості, які можуть попередити про біду, дати суспільству знак, куди йти, нони вимушені йти в політику. Це ненормально, тому що цинічна політика просто скористалася їхнім скрутним фінансовим становищем. Людям необхідно просто існувати. І за це їх не можна засуджувати.

Отже, засуджувати потрібно політиків? Виборчий «винахід» політиків - це теж з розряду цинізму?

До певної міри так. Тому, що політики, які інколи здаються самі собі дуже розумними, такими собі політичними Арістотелями, далекоглядними Софоклами, забувають про те, що тільки люди, обдаровані творчим мисленням, можуть робити сплав із життєвої інформації. Вони на рівні підсвідомості, самі не знаючи, як це відбувається, можуть зазирати вперед краще від будь-якого політика. Зазирати майже стовідсотково, потрапляючи навіть у картинки, не кажучи вже про образи, ситуації, розвиток окремих подій. Ми знаємо, скільки передбачив Пушкін чи той же Григорій Сковорода. Звернемося до Арістотеля 2500 років тому. Зараз можна деякі його роботи переглянути, і коли сказати, що це Арістотель, - мало хто повірить. Бо враження таке, нібито наш сучасник аналізує взагалі стосунки «громадянин - держава», стосунки дітей і батьків і т. д.

Тому я хочу сказати, що коли в нашій розтерзаній, зруйнованій державі відбудеться усвідомлення того, що творча інтелігенція, люди, обдаровані творчим мисленням, творчим баченням суспільства, матимуть можливість працювати і бути вільним у своїх роздумах, як Сковорода, і будуть не просто попереджати, а будуть «бити обухом» по голові політиків, заглядаючи наперед, - тоді можна буде сказати, що ми вийшли на стовпову дорогу цивілізації. Поки що ми ходимо десь по якихось побічних дорогах, лісах і передмістях.

А світова історія довела і підтвердила, що політики майже ніколи не випереджали поезію, не випереджали ідеальних мислителів гуманітарного, літературного напрямку, що багато, дуже багато політичних ідей, навіть політичних доктрин пішли у світ із уст творчих людей. І коли ми дійдемо до того часу, що держава зможе оцінити таких людей, створити для них максимально сприятливі умови, щоб вони могли працювати, - тоді можна буде сказати, що ми в політиці були чогось варті.

А Вам відомо, в яких жалюгідних умовах перебувають нині українські письменники? Як нещадно намагаються їх «скинути» в ринок, «відсікти» від літературного процесу цілковитим ігноруванням з боку держави... Якщо, скажімо, раніше можна було писати «в шухляду», усе ж сподіваючись на щось, то тепер без «поклону» комусь маєтному годі сподіватись на те, що ти колись діждешся взяти до рук бодай цензуровану, але все ж таки свою книжку. Але ж не всі уміють просити «милостиню»...

Звичайно, відомо. Я багато чого знаю... Знаю, що та ж Ліна Костенко має написаних декілька томів. А це ж геніальна поетеса, поетеса-філософ. І вона не може їх нікому віддати до друку, тому що їй нікому довіритись, окрім доньки Оксани. І в державі немає нікого, хто міг би на державному рівні дати гарантію на ці твори. І коли Ліна Василівна ще активно працює... і це все не видано... і творець не бачить свого дитяти, яке потім буде працювати на цілі покоління вперед, - то це трагедія не тільки творця, а й народу, який цього творця породив. Тому якраз зараз саме це - один із постулатів, який політики повинні дуже серйозно «форсувати»: це піклування про талановитих творчих людей.

Я розумію, що Ви в політиці не лише задля майбутнього піклування про інтелігенцію?

Але і задля цього також.

Дякую за розмову.

ЧОТИРИ ПРЕЗИДЕНТИ УКРАЇНИ

Я «привілейована»: знаю їх усіх. Не зблизька. Але й не з кабінету.

ЛЕОНІД КУЧМА

(уривки із повісті «Спічрайтер...»: про те, як, прочитавши в газеті мою замітку, що Києвом «шнурує» автомобіль з іменним номером «МАФИЯ» і постові міліціонери біля Верховної Ради віддають честь його господареві, Кучма дав «джосу» тодішньому міністрові внутрішніх справ Ю. Смірнову - і «МАФИЯ» щезла з київських вулиць).

Улітку 2010 року в центрі столиці знову роз'їжджає авто з номером «МАФИЯ».

...Київ, 2000 рік. 9 травня. Вихідний. Іду із хлібного магазину на вул. Січневого повстання до себе, на Суворова. Це напроти парку Слави. На тротуарі натовп. Президент України Леонід Кучма спілкується з охочими. Переважно літні жінки. Зауважую, що «протоколісти» не «замакіяжили» прищик на лівій щоці Президента. Але так навіть краще - що не напомаджений. Такий, як усі. Можна взяти Президента за лікоть. Ніхто не зупиняє, не відганяє. Я здивувалася.

...Кучма - поки що єдиний Президент України, який жодного разу, жодного! не втрутився в роботу Шевченківського Комітету. Його адміністрація жодного разу нікого не викликала «на килими», не робила «вар'ятства», як було при В. Ющенкові і вже започаткувалося при В. Януковичеві.

При Кучмі головою Шевченківського Комітету був Іван Михайлович Дзюба. А Главою Адміністрації Президента - Володимир Михайлович Литвин.

Якщо у Дзюби була потреба обговорити із Президентом «комітетські» справи, він завжди мав цю можливість наступного дня чи за 2-3 дні опісля. В Адміністрації Президента Кучми розуміли, хто такий І. М. Дзюба - і жодного разу не дозволили собі «панібратства» чи інтриг поза його спиною, чого ніколи вже не було при В. Ющенкові (коли новоспечений лауреат «дозволяв» собі блатні вчинки - аж до того, що Президент Ющенко переписував формулювання свого ж Указу про присудження Національної премії із заміною оригіналу Указу).

(Про «тваринний» жах гуманітарного управління Адміністрації Президента Януковича зразка «Шевченківська премія - 2010» - у повній версії цієї книжки). Такі речі - «нестравні» для людини зі здоровим глуздом.

У цьому розумінні за часів Президента Л. Кучми була абсолютна демократія.

Саме Л. Кучма як Президент України підписав Указ про започаткування книжкової серії «Бібліотека Шевченківського Комітету» (популяризація творчості лауреатів). Ця серія коли успішно, а коли - не дуже, а все ж «тримається» у книговидавничому морі: 2010 року вона налічує 82 позиції.

ВІКТОР ЮЩЕНКО

Якщо ви подивитеся в Інтернеті, якого числа місяця лютого 2005 року тодішній Генеральний прокурор України Святослав Піскун доповідав Президентові В. Ющенкові про те, що «справа Ґонґадзе», тобто розкриття убивства журналіста вийшло майже на фінішну пряму», про що згодом у новинах першим сповістить Президент, а не Генеральний прокурор, ви дізнаєтеся, коли академік Іван Дзюба просидів шість (!) годин у приймальні Президента України.

Скромний Іван Михайлович через кілька годин чекання знайшов можливість зателефонувати у Шевченківський Комітет - щоб ми не хвилювалися: з ним усе гаразд. А ми і справді були збентежені такою тривалою «аудієнцією» - ми вже, було «розкачали» губу щодо нових проектів

Шевченківського комітету: і стипендії, і соціальний захист лауреатам, і державна реклама, і тематична передача на Першому Національному. напевно, за шість годин чекання Іван Михайлович надумав ще щось корисне. Але ми після його повернення з вул. Городецького (а чекав він саме там) про премію не питали: Іван Михайлович був піднесений, що нарешті «справу Ґонґадзе» доведуть до кінця. Свята людина! Він, як і решта, не міг уявити, що всі на немислимому огромі цієї людської трагедії робитимуть собі піар і кар'єри - так, ніби в усіх водномить наступила амнезія, що у них також є діти.

* * *

9 березня 2005 року. Церемонія вручення Шевченківської премії в Національній опері затримується на дві години: чекаємо приземлення літака Президента Ющенка, який того дня виступав у німецькому бундестазі. Поки президентський кортеж долає відстань із Борисполя до оперного театру, чомусь Володимир Яворівський (а не голова Комітету І. Дзюба) читає довжезну урочисту доповідь, де останні слова такі - є Бог і є Віктор (думаю: добре, що хоч тут Володимир Олександрович із Президентом не на «ти», як під час радіопередач). Розпорядники дійства строго-настрого інструктують, щоб жоден лауреат «не відкрив свою пащу» під час вручення премії. Навіть для подяки, не те, що для виступу: Президент утомлений. Слухати концерт - не утомлений. А слухати слово Михайлини Коцюбинської, Сергія Кримського, Миколи Воробйова, Февзі Якубова, Юрія Ланюка чи інших лауреатів... розпорядники дійства втомлені. Вони Президента не питали, чи хоче він знати, що відзначені ним сьогодні митці - не німі.

Президент не втомлений - Президент ледве живий. Я ще нікого в житті так не жаліла, як у той, святковий для себе, вечір жаліла Президента України: на ньому не було лиця. У прямому значенні. Були суцільні рани-вирви, прикриті товстезним шаром гриму, який нічого не прикривав. Під час вручення премії я зауважила, що у нього на сорочці на грудях начебто засохла крапелька крові. Привиділося від хвилювання, подумала. Згодом дізналася, скільки разів на день у той час Ющенкові міняли сорочки. І навіть, коли усупереч організаторам організовувала фотографування лауреатів із Президентом, стоячи по праву його руку, не могла звести очей на його обличчя. Може, тому я була поблажлива до нього? Хоча за всю історію вручення Шевченківської премії, то був перший випадок, коли жоден лауреат не «муркнув» жодного публічного слова. Але я свою невиголошену промову надрукувала у пресі через кілька днів по тому. І скажіть, що я 9 березня 2005 року, через два неповних місяці після інавгурації, була неправа!

Невиголошена промова Марії Матіос під час вручення Національної премії України імені Т. Шевченка 9 березня 2005 року в Національній опері України[19]

Високоповажаний пане Президент!

Колеги! Друзі!

У цьому залі, де прискорено пульсує правдивий розум і б'ються найгарячіші серця України, мені хотілося б почувати себе людиною винятково святкуючою. Але, погамовуючи зрозуміле хвилювання, окрім щирих слів подяки за державне визнання моєї скромної праці, я повинна сказати дещо з того, що диктує мені власне сумління і сумління моїх попередників та сучасників.

Я це повинна сказати при світлі чесних сивин моїх дорогоцінних батьків, що присутні в цьому залі; при безстрашних головах тих, хто німу, фальшиву, декоративну Україну зробив привселюдно говорящою.

Головна героїня мого роману «Солодка Даруся» завдяки нещадним жорнам історії і нещадним людям, кілька десятиліть була позбавлена голосу. Але у час найгострішого сердечного піднесення і найвищої драми свого трагічного буття, вона нарешті промовила єдине слово, покликавши до себе Богом вибраного їй чоловіка. Згодом, ненависно вражена в саме серце, Даруся заговорила... востаннє, навіки поховавши невиправдані а дії на своє маленьке - людське - щастя.

Пишучи цю книжку, я не сподівалася, що образ дівчини, битої Судьбою і людьми, за короткий час стане метафорою моєї країни. Так само, к Даруся, моя стоодурена Україна в час пекельного прозріння і найвищого злету своєї відваги і духу, безстрашно сказала «так!» тому, кого нарешті допустила до глибин своєї мовчазної, та не-лукавої душі.

І я думаю, що не мають права ті, хто поцілив

не кулею - а тільки словом у нас - людей,

людей не так з вертепу[20],

як людей зі страху[21],

ті, хто видобув голос з народу - цього вічного листя землі[22] і одночасно брухту вічності[23];

із тих, що є дітьми трепети[24] із дівою незагойної обиди[25] в душі;

із тих, хто тримає в руці щоденний жезл[26] терпіння і віри, -

не маєте права, панове чолові країни, пустити брат на брата[27] з мечем ненависті і останнім розчаруванням.

Бо ми у більшості своїй - не поети.

Та ми народ не тільки із пекла голодоморів, але й із Заповіту Шевченка.

Ми, можливо, ті, хто вперше в історії людства сміливо підправили пророцтво свого Генія. Ми поховали страх і таки встали, не окропивши злою кров'ю і п'яді рідної землі, безжалісно сплюндрованої варварами при краватках.

Але такий народ. думаю, завжди має право запитати своїх достойників: ми точно не лукавили з тобою?

І від тих, кому довірливий народ вручив свої стратегічні сподівання на реанімацію державної совісті, ми маємо право вимагати таки реприватизованого врожаю народної праці і правди так безсоромно привласненого шулерами. Тільки правди, і нічого, окрім неї, нещадної.

Ви запитаєте, чи не передчасно я тривожуся в час суспільної радості? Не передчасно, тому що письменник, а в ширшому значенні митець, швидше від сейсмологів чує зародження тривожного «кру» в надрах народної душі і розшифровує кардіограму народного серця точніше, аніж найвидатніший Амосов своєї справи.

І я звертаюся до тих, у чиїх руках перебувають найважливіші атрибути української влади, до політичних пінкертонів сучасної України: відшукайте і покажіть дорогу в Лету отому багатоголовому і багаторукому, але невидимому Бен Ладенові, який майже упокоїв українську книжку, а значить - заніс сокиру над нашою душею, відібравши можливість українцеві від Хоружівки до Розтоків купити книжку титульної нації. Купити, як хліб, як цукор. Дякувати Богу, теперішня Україна якось здолала отого Бен Ладена від шлунку і тепер смачно куштує свій - не контрабандний - «Чумак», делегує свою - не «палену» - «Хортицю» на весь мир, і їде додому з солодким ROSHENom. І чомусь тільки найстрашніший - духовний - терорист, отой, що загнав саме українську книжку в підпілля сміхотворного тиражу і неіснуючого ринку, святкує щоденний свій Великдень від усвідомлення своєї безкарності.

Але я думаю: якщо ми змусили урівноважену і ситу Європу пришвидшувати кров у своїх жилах нашою «коломийкою», то де написано, що ми не змусимо дистильований і запанілий світ плакати і сміятися від розкоші котроїсь української книжки, трансльованої в Європу українським інтелектуалом?! Можливо, Європі було би корисно відкривати для себе духовні Америки не з баналізованих істин Коельо, а когось із нас?!

Бо направду: нас тут багато, що чуються при силі артикулювати світові неповторність українського серця і звичаю. Але поки ми своєю книжкою не опережемо віл краю до краю, від серця до серця усю Україну, як чемпіонським поясом оперезаний Віталій Кличко, доти ми будемо подолані і доти наші потуги прорватися за свої пороги виглядатимуть жалюгідними і смішними.

Письменник, художник, філософ, скульптор, музикант - це кульові блискавки в тілі нації. Можливо, ми ще не генії, але ми чесно працюємо в умовах таки заблокованої культури; в оцих сучасних культурних бункерах, без жодних серйозних - а не вєркосердюччиних - комунікацій зі своїм народом.

Ми не хочемо в третьому тисячолітті сидіти в криївках, чи бути останніми героями своєї культури, навіть на Буаярі. Бо реабілітації потребують не лише герої правдивих криївок. Відмовлення справедливості потребує українське слово в українській книжці, що скромно, і таки по-сирітськи тулиться в рідній державі. Отакою є суть моєї тривоги.

А на цьому - сердечно кланяюся моїй солодкій Буковині, моїм батькам і шаную вашу мужність і відвагу, пане Президенте, з достойної руки якого я беру найвищу відзнаку моєї Держави.


P.S. Далися мені ті промови!

Ця - не виголошена, але надрукована в газетах, - ясна річ, прозвучала би 9 березня 2005 року дисонансом. Один мій знайомий сказав: «Як добре, що ти її тоді не прочитала на сцені. А газет вони не читають. Газети читають люди».

Інший мій, справжній, приятель, 9 березня 2010 року, після отримання мною із рук Президента України В. Януковича Шевченківської премії, присудженої професорові Римського університету Оксані Пахльовській, і виголошення мною У Каневі її лауреатської промови (за її письмовим дорученням), сказав: «Ти, Маріє, підписала собі вирок».

Певна річ - вони ж вищі Закону і прокурора.

Ось я й мучуся, бо маю причину: чому я тоді не виголосила відмову Оксани Пахльовської

від Шевченківської премії (а могла ж, холєра, могла - мала на те підстави!)? Україна нарешті здобула би повноцінного «відмовника» від премії держави. Я би мала титул найбільшої української авантюристки, а може, дисидентки. А професор Пахльовська, з якою наше знайомство вимірювалося п'ятьма хвилинами на Форумі видавців у Львові 2008 року, хіба після того спростовувала би мою політичну дотепність у присутності таких людей і в такому місці?! Адже Пахльовська - донька Ліни Костенко. А кров є кров! Рідна!

А така була нагода! Така нагода! Минуло ж тільки два тижні після інавгурації Президента України Віктора Януковича.

...А ось і речові докази моєї провини перед владою «розливу»-2010:

Рим, 8 березня 2010 р.

«До уваги вельмишановної Пані Марії МАТІОС,

Заступника Голови Комітету

з Національної премії України

імені Тараса Шевченка


Від: Проф. Оксана Пахльовська,

зав. Кафедри україністики

Факультету літератури і філософії

Римського університету «Ла Сап'єнца»,

доктор філологічних наук,

провідний науковий співробітник

Інституту літератури НАН України


Вельмишановна Пані Матіос!


Дякую за офіційне повідомлення про присудження мені Національної премії України імені Тараса Шевченка.

На превеликий жаль, змушена повідомити, що через об'єктивні обставини не зможу взяти участь у церемонії нагородження. У зв'язку з цим прошу Вашої ласки особисто прийняти за мене цю високу нагороду. Наперед вдячна.

І прошу сказати кілька слів про символічний аспект цієї нагороди.

Нагорода, що має ім'я Шевченка, - це не так премія, як моральний імператив, вага відповідальності перед вічністю - і сучасністю - цього Поета.

Україна - вкотре! - знаходиться в облозі. В облозі риторики. Імітації. Обману. Насилля над її історією.

В облозі фальшивої любові до України і реальної до неї зненависті.

Основна цьому причина: як і в XVII столітті, XIX чи ХХ-му, Україна перебуває в епіцентрі протистояння Росії та Європи.

Тому в день народження великого поета країни ми насамперед маємо почути його Слово, те Слово, яке Поет, як старозавітний пророк, поставив «на сторожі» нації. До цього нас змушує інтелектуальна чесність.

Поет, якого російська держава боялася так, що заборонила не лише писати, а й малювати, із засланських своїх степів бачив не лише нову Україну, а й майбутню Європу. В тодішній Європі - поряд з Міцкевичам і Байроном, Гайне і Леопарді - Шевченко був одним з найрадикальніших поборників свободи - свободи кожної окремої людини, свободи кожного народу - від Фінляндії до Кавказу, від азійських країн до Молдови, Чехії, Польщі. А свобода - це базова цінність європейської цивілізації.

Шевченко ніколи не пішов на компроміс із владою у сказавши словами царя Давида:

Блаженний муж на лукаву

Не вступає раду...

Тому його Голос розхитав фундамент Імперії. Тому його Голос розколював мури в'язниці під назвою СРСР. Ці дві антилюдські системи впали. Поет сьогодні з нами. Але нещадне його бачення сьогоднішнього суспільства:

...Оглухли, не чують;

Кайданами міняються,

Правдою торгують.

Презирливий його лазерний погляд на український політикум:

Раби, підніжки, грязь Москви...

Непримиренний його моральний вирок одержавленому православ'ю:

...І візантійський Саваоф

Одурить! Не одурить Бог,

Карать і миловать не буде:

Ми не раби його - ми люде!

Тривожне його питання:

...коли

Ми діждемося Вашингтона

З новим і праведним законом?

Ствердна його відповідь:

А діждемось-таки колись.

Вергілій українського Пекла, нам з вами Шевченко залишив заповіт:

...будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Лише це дасть нам право на надію:

Діла добрих оновляться,

Діла злих загинуть.

Вогненна печать Генія на сувої національної Історії:

Борітеся - поборете!

P.S. Курсивом виділено текст, прочитаний мною від імені Оксани Пахльовської у Каневі.

9 березня 2010 року відповідно до Указу Президента України № 285/2010 від 4 березня грошова частина кожної Шевченківської премії була зменшена на 30 тисяч гривень порівняно з 2009 роком. На запитання журналістів про причину «урізання» премії заступник глави Адміністрації Президента Г. Герман лагідно порекомендувала українським письменникам жити скромно, «як жив Шевченко». Рекомендацій про обов'язкове заслання для «скромних» не було.

15 березня. 2010 року

Заступнику Глави

Адміністрації Президента України

п. Г.М. ГЕРМАН

Шановна Ганно Миколаївно! Мій лист, а також прохання про робочу зустріч у зручний для Вас час зумовлені винятково прагматичною оцінкою подій 9 березня ц. р., а також бажанням у подальшому не допустити «виникнення проблем» на безпроблемній території.

Я вважаю, що служби нової Адміністрації Президента, які розробляли сценарій участі Президента в церемонії нагородження лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка, також у розв'язанні інших питань, пов'язаних із премією, свідомо чи від незнання заподіяли шкоди, а великою мірою - спричинили дискредитацію Президента України в перші два тижні виконання ним своїх конституційних обов'язків. Це неприпустимо з огляду на те, що Шевченківський Комітет асоціюється саме із Президентом України, оскільки є державним органом і має статус спеціального органу при Президентові України.

Гіперболізований, багато в чому зумисне створений суспільний та медійний розголос навколо подій 9 березня в Каневі, на мою думку, є цілком штучним. Особливо стосовно фінансової проблеми, пов'язаної із премією. Така ситуація зумовлена, очевидно, тим, що особи, які консультували Вас чи інших чільних представників Адміністрації Президента, були або некомпетентними, або лукавими, або свідомо мали на меті ввести в оману тих, хто впливає на прийняття рішень Президента України.

Недоречні перестрахування, прямі порушення «основного закону» Шевченківської премії - Положення про премію...» - спричинили напругу середовищі тієї частини української інтелігенції, яка не мала жодного наміру конфронтувати чи робити демарші під час церемонії вручення. Присутність на церемонії М. Андрусяка і не-відмова від премії О. Пахльовської були найбільш переконливими доказами цього.

Жаль, що нова Адміністрація Президента саме 9 березня не скористалася унікальною можливістю подати приклад розуміння ролі й значення найвищої державної нагороди України якою є Шевченківська премія, а також продемонструвати взірець конструктивного діалогу Президента та культурної еліти України, до якого еліта була готова.

Це зумовило необдумані, емоційні коментарі із двох сторін стосовно премії та самого Комітету, що, безперечно, не сприяє порозумінню та прийняттю конструктивних рішень в майбутньому.

Вважаю, що на сьогодні ще є всі підстави і можливості дезавуювати рішення про необґрунтоване зменшення фінансової частини премії порівняно з минулим роком, оскільки його биде легко арґументувати громадськості (виключно у рамках чинного законодавства та чинного «Положення про Національну премію...»).

Вважаю за необхідне обговорити з Вами питання подальшої діяльності Комітету з Національної премії України імені Т. Шевченка, оскільки він був, є і залишатиметься одним із головних чинників формування позитивного іміджу Президента України нарівні із Комітетом з державних премій України у галузі науки і техніки, а також Комітету з державних премій у галузі архітектури та будівництва.

Сподіваюся на Ваше розуміння, оскільки знаю, що Ви щиро дбаєте про імідж Президента України. Але не забувайте, що в Україні є немало громадян, які також не менше думають над тим, як відновлювати зруйноване і будувати мости порозуміння в усій Україні, а не містечково чи регіонально.

З повагою

Марія МАТІОС, Заступник Голови Комітету з Національної премії України ім. Т. Шевченка - лауреат Шевченківської премії, письменниця

P.S.

Цей сюжет називається «А ты пиши мне письма мелким почерком»... «дедушке на деревню».

Які вони небезпечно самозаспокоєні й безпечні - «тимчасовими» біля керма влади. Усі до одного!

* * *

19 березня 2010 року, на творчому вечорі з нагоди 80-річчя Ліни Василівни Костенко, я передала в руки Оксани Пахльовської не мені належну Шевченківську премію на сцені Українського дому. І знов зацитувала Ліну Василівну: про заблоковану для світу українську культуру. Виявляється, в залі сиділа Ганна Герман.

Капець!

РЕВЕРС 2006 РОКУ

(для вибраних)

(Із виступу на презентації книжки «Містер і місіс Ю. в країні укрів», Львів, березень, 2006, палац мистецтв Потоцьких. Я розмовляю голосом солодкої Дарусі - тобто я практично не розмовляю вкотре втраченим голосом, проте вся преса чомусь не вимикає мікрофонів):

Я приїхала до Львова відсвяткувати надзвичайну подію мого життя - першу річницю від дня присудження мені Національної премії Украпи імені Тараса Шевченка. Відсвяткувати у тісному колі тих, хто сприяв, щоб про мою скромну працю спершу довідався український читач, а потім цю працю оцінила Українська держава. Я рада, що у моєму випадку вибір держави ідеально збігся зі смаками платників податків, з яких і виплачується грошова винагорода Національної премії.

Маю право сказати, що цей рік я не байдикувала і не слинилася з несказанної радості, а таки працювала, як любив казати мій колишній учитель - світлої пам'яті Михайло Григорович Івасюк, працювала у поті чола, «як бджілка».

Отож, упродовж цього року Бог дав мені здоров'я і ми з «Пірамідою» тричі прийшли до читача, оскільки Бог любить трійцю: з двома цілком новими книжками і з одним перевиданням «Солодкої Дарусі», загальний наклад якої ближчим часом добіжить 50 тисяч. На минулому Форумі видавців у Львові ми презентували психологічний трилер «Щоденник страченої» - цей нещадний розтин людської пристрасті, цю пристрасть у абсолюті, цю психоархеологію потьмареного любов'ю розуму.

Допускаю, що презентована мною сьогодні книжка матиме резонанс, як і всі попередні, і навіть допускаю, зважаючи на особливий львівський менталітет і традиції, бути на певний час депортованою зі Львова за жорсткість оцінок української дійсності, які я запропонувала в новому романі-сатирі (жартую, звичайно). На цей раз я спробувала себе в новому жанрі - жанрі політичної сатири, яка оформилася у гомеричний роман-симфонію «Містер і місіс Ю. в країні укрів».

Я не приховую, що цю книжку написала з великої лютості. Якщо «Солодка Даруся» писалася любов'ю і кров'ю, то «...місіс Ю. » - таки шаленством. По-російськи б сказати, благородной яростью.

Перш, ніж розставити акценти щодо нової книжки, я хочу вдатися до коротких спогадів.

26 грудня 2004 року я зі своїм сином відбули рівно 8 годин у одному із міських судів Києва. Ви зрозуміли правильно. Нас не включили до списків виборців на вибори Президента України. Голосували ми рівно за чверть восьма вечора, і нас цілувала голова дільничної комісії: ми були 25-ми, хто добився цього дня судової справедливості. Абсурд того суду (точніше, двох судів, бо судили нас із сином різні судді) - це розкішний матеріал для котроїсь наступної моєї книжки. На суді я виступала свідком для свого сина і у мене цікавилися нашими взаємовідносинами. На запитання, яким чином наші сімейні стосунки мали би вплинути на факт участі у виборах, суддя, не кліпнувши оком, сказав: «А може, хтось із вас не хотів би, щоб інший із родини голосував». У рішенні суду, яке я подала до дільничної комісії, було три фактичні помилки: місце мого народження, район, область і помилка в адресі. Усі помилки були виправлені й кожна завірена круглою печаткою. Одне слово, на тому рішенні суду, не було де поставити печатку, як па дамі з київської Кільцевої дороги. Суддею був суддя В. Вовк.

Чи має це якийсь стосунок до сьогоднішньої презентації? Має. І безпосередній!

9 березня. 2005 року уперше в історії вручення Національних премій жоден із 9 нових лауреатів не мав змоги висловити у присутності Президента уголос свої думки, ба, навіть подяку за нагороду. Я почувала себе до певної міри ошуканою, бо невідомо з чиєї волі ми залишилися для всієї країни німими і без'язикими (за Шевченком). Моя заготовлена, але так і Невиголошена, промова згодом була видрукувана у пресі. Але зародки тривоги у ній, як я тепер розумію, були недаремними. Вечір вручення найвищої відзнаки держави не транслювало телебачення, жодного з лауреатів не було запрошено до ефіру. Бо ми, ті, що є національно свідомими творцями, виявилися неформатом. Окрім Кобзона і Яна Табачника, і при Кучмі совісний український митець був неформатом для національного інформаційного простору. На жаль, за цей післяреволюційний рік, цей неформат національного, на мою думку, закріпився дуже серйозно. Аби не надовго.

Третій приклад. Десь із півроку тому мені в кабінет на Хрещатик така маленька ящірка-дівчинка принесла светр, який я дала їй зігріватися у «майданних» наметах. Я не знаю, хто вона, звідки, як її звати, я їй не казала повертати светр, але я знаю, що це чиясь дуже совісна дитина. В її очах я побачила тугу.

А тепер уже не питайте, чому я вдалася до політичної сатири.

Бо грають хлопці вар'ята. І я не знаю, чи є на то рада. Поки не пізно.

Книга «Містер і місіс Ю...» - це моя людська і громадянська реакція на щоденний політичний колапс, на непритомність влади перед загрозою незворотної руйнації народної енергії. Все можна відновити. Навіть нервові закінчення. Але! Усвідомлену, пробуджену розумом енергію народу, яку безсоромно потоптали швидкісні політики, повернути у початкову стадію ближчим часом не є можливим. Мені видається, що саме оцю народну енергію українські постреволюційні політики вирішили блискавично перетворити у найкращий чоловічий одеколон. А найкращий чоловічий одеколон, як каже приказка, - гроші.

Я розумію, що велика політика - це завжди дефлорація ілюзій. Але отой непристойний спосіб, яким наші достойники розбивають наші ілюзії впродовж часу після Майдану, мені видається не менш неприродним, аніж спосіб позбавлення цноти, запропонований одним із персонажів Наталки Сняданко в «Колекції пристрастей».

У перших трьох розділах книжки я сказала все, що думаю щодо сьогоднішніх українських реалій. Мені доповнити нічим.

Так, я люблю породистих чоловіків і харизматичних жінок. І люблю, коли вони доповнюють одне одного. Це стосується не тільки родинних відносин. Думаю, це стосується і політики. І я вибрала саме таких персонажів для своєї книжки - тих, хто сам всіма своїми діями, вчинками чи не-вчинками проситься на сторінки політичної сатири. Письменникові гріх не скористатися такою можливістю! Можливо, я когось відшмагала занадто боляче, перебільшила чиїсь чесноти чи перебільшила чиїсь вади. Але письменник - не прокурор. Він - лише дзвонар суспільної тривоги, яка наблизилася чи наближається.

У книжці я не могла чинити так, як радить чоловіча психологія: коли ідеш до жінки, не забудь узяти батіг. Я знаю іншу філософію: коли жінка неправа, найперше, що слід зробити - це попросити у неї вибачення.

Можливо, я не маю рації. Але знаю, що жінці, щоб самореалізуватися, переважним чином У чоловічому світі і незалежно від фаху, доводиться бути Піддубним, Кличком і гнучкою Подкопаєвою в одній особі

Світова ментальність така, що один сантиметр чоловічої ходи дає результати більші, ніж семимильний поступ однієї жінки. Українська політика щодня доводить незмінність цього постулату. Доводить... до абсурду. Історичний консерватизм у проблемі «що можна чоловікові, а що можна жінці» зайшов так далеко, що на цю тему я й спробувала порозмірковувати у книжці.

І на закінчення. У мене в Розтоках кажуть, що чоловік без жінки - це копито без підкови, а жінка, якщо вона самотня, аби у церковних ризах ходила, то вона ніхто, а як із чоловіком, то аби він мотузом був підперезаний, але то таки чоловік.

Можливо, це трибунальне мислення, цей сільський консерватизм, - не такий уже й консервативний у нашому теперішньому політичному випадкові - випадкові неприродного «двобою» Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко.

Беззастережна українська сутність нашого Президента дає мені сміливість вважати, що його потрібно відвоювати у тих, хто грає вар'ята. І, можливо, відвоювати не дуже ніжними на цей раз жіночими руками. Інакше його будуть відвойовувати інші. Дай Боже, щоб я помилилася у своїй тривозі.

ВІКТОР ЯНУКОВИЧ

Якщо бути точним

Травень 2001 р. Щорічне Міжнародне Шевченківське свято «В сім'ї вольній, новій». Державний захід, фінансований урядом. Тогоріч воно відбувалося на Івано-Франківщині. Маю офіційне запрошення взяти участь у ньому як письменник. Але потрібен дозвіл керівництва: я - державний службовець, помічник секретаря Ради Національної безпеки і оборони України. Клерк із апарату РНБО «точний», як годинник за Гринвічем: «Поїздка тільки власним коштом! Шевченківське свято не має жодного стосунку до проблеми національної безпеки». Не має - то й не має. Хто сумнівався?

...Відкриття свята відбувається в селі Серафинці Городенківського району. Хто бодай трохи знайомий із краєзнавством Прикарпаття, знає, що значать Серафинці в національному житті галичан і який український дух тут панує. Але не про це зараз мова.

На пагорбі над селом відбувається церемонія відкриття пам'ятника Шевченкові. Краєвид, що відкривається з цього місця, вражає. Вражає і велелюддя. Як сказали би в моєму селі на Буковині, «тоді народу було більше, ніж людей». Тодішній міністр культури України Богдан Ступка, а заодно - куратор Івано-Франківської області від уряду, відкриває свято промовою з папірця, але закінчивши невластиве йому читання, яке, очевидно, він щойно взяв до рук, поза спинами високодостойників дратується: промову йому написали занадто пафосну, неприродну. Люди на Ступчин виступ відреагували мляво.

У «президії» - тобто в перших рядах перед пам'ятником, де стою і я з рештою письменників, відчувається деяке - хоча й мовчазне - напруження місцевого начальства. Адже зараз, тут, у Серафинцях, де чи не третина села скуштувала «тепла» Сибіру, присутня численна делегація з Донецької області, очолювана новим головою держадміністрації Віктором Януковичем. Напередодні дві області - Франківщина і Донеччина - підписали угоду про ділове співробітництво. Дерев'яні кріплення для шахт, працьовиті галичани, що ще з повоєнних часів осіли на Донбасі (хто добровільно, хто примусово-добровільно - це вже інша справа) - є про що домовлятися!

Проте в Серафинцях франківське начальство все одно остерігається якоїсь спонтанної провокації. Багато хто з донецьких також спітнілий. Не від сонця. Слово донецького голови ОДА також із папірця. Коротке, але значно тепліше, ніж у Ступки. Українською. Хоч і з добре помітним акцентом. Багатотисячні Серафинці на промову реагують, як реагували би на рідну мову не вдома, а десь «на Сибірах» - вони вітають донецького голову адміністрації так, ніби він їм прочитав «отченаш», а не зацитував Шевченка. Адже він гість! А гостей тут завжди вітають щиро! Напруга спадає. Донецькі витирають спітнілі чола. Витирають чола і франківці. Далі триває художня частина. Співають українською Галичина і Донбас. Свято триває.

...Під час урочистого прийняття на честь свята за столом я сиджу між двома «губернаторами» - ліворуч тернопільський Василь Коломийчук, праворуч - донецький Віктор Янукович. Прийняття у гуцульському стилі: гуцульська музика, гуцульські наїдки. Ненапружене, але й не надто обтяжене серйозними розмовами спілкування. Жарти. Тости. Гарно. «Дві слові» дають митцям, «дві слові» кажу і я.

Сусід по праву руку, застебнутий на всі ґудзики піджака, відчуваю, занадто зібраний. Далі вын ледь-ледь нахиляється до мене і тихо, майже винувато каже: «Я чомусь дуже хвилююся. Допоможіть мені, будь ласка, як правильно сказати по-українськи...».

Тим часом тодішній івано-франківський керівник області Михайло Вишиванюк виголошує тост. А далі - черга Януковича. Він говорить дуже повільно, добираючи слова. Але говорить щиро - ще не дуже вміючи опанувати своє людське зворушення.

Ах, як жаль, що у мене залишилася лише фотоплівка прийняття, а не аудіозапис того слова! А тост був простим і нелукавим. Звучало, приблизно, так: «Я сьогодні щасливий, Михайле (це до Вишиванюка. - М. М. ), що ти мене запросив на Прикарпаття. Чесно кажучи, мені трохи було страшнувато. Я вперше тут пробую говорити українською мовою. І вибач мені, якщо це виходить не дуже добре. Я ніколи не думав, що тут такі щирі і добрі люди. Що вони нас так сердечно приймуть. Я сьогодні відкрив для себе ще одну Україну. А зараз я хочу, щоб ви всі знали, що Донбас - це також Україна. Що у нас чудові українські люди, чудові українські артисти. І я хочу, щоб ви всі почули ці прекрасні голоси».

А далі співали донецькі гості - народні артисти України Петро Ончул (до речі, мій земляк-буковинець), Аліна Коробко розхитувала чоловічу кров чудовими українськими романсами.

І мій сусід праворуч лише тоді скинув свій темний піджак, а далі широко усміхнувся: «Правда, вони прекрасні?» Мене важко спантеличити, але тоді я справді була спантеличена, тому лише відповіла, що Ончул - мій знаменитий земляк.

...Чесно кажучи, мені ліньки зазирати до довідників, якими музеями чи книжковими раритетами «промишляв» у той час Дмитро Табачник Точно знаю, що тоді порад Януковичу «про немиті руки галичан» він не давав.

Журнал. «Країна», 2010 р.


P.S.

9 березня 2010 року. Після покладання квітів до пам'ятника Т. Шевченкові в Києві Президент В. Янукович іде до виходу - у напрямку Червоного корпусу університету. Іде красиво. Справді красиво. Обіч доріжки стоїть уся чиновницька челядь. Ну, не наструнко, але й без вальяжності. І раптом! Чудеса Господні! Чиясь чоловіча шапка (а майже всі простоволосі!) падає просто до ніг Президентові. Ясна річ, такого не помітити не може навіть сліпий.

А вже що казати про видющу відьмачку! (Це я про себе - бо шапка змахнула крилами з голови того, хто ще не змив долоні від обіймів із президентом-попередником, і під ним 9 березня не те, що хитається крісло - там всі чотири ніжки вже підпиляні!)

Президент Янукович дещо сповільнює крок, вітається з шапкозакидателем і йде далі.

Мавр зробив свою справу - мавра запам'ятали.

Мавр робить свою справу далі.

Тепер уже в ранзі міністра.

Захоплююся: не всі такі відважні, хто міг би кидатися шапками перед Президентом із відчаю! Колишній комсомольський вишкіл переріс у передпенсійний досвід...

...але нічого нового ні про людину, ні про людство після 9 березня 2010 року я так і не дізналася...

ІВАН ДЗЮБА З ДОНБАСУ

...Коли заарештований Іван Дзюба, хворий на туберкульоз легень, міряв камеру СІЗО КДБ на Володимирській, його дружину Марту чи не щодня «виховували» в «інстанціях».

- Что, ваш муж самий умний марксіст? - слідчий Генеральної прокуратури потрясав перед очима Марти речовим доказом - рукописом «Інтернаціоналізму чи русифікації?». - Ви понімаєтє, целий інстітут работаєт над опровєрженієм всєго етого!

- ...і, очевидно, не знаходить... - докінчила жінка. - Правду важко заперечити...

А за якийсь час після цієї розмови за авторством Богдана Стенчука вийшла рептилька під назвою «Що і як обстоює Іван Дзюба?»

2 березня 1972 року президія правління Спілки письменників України одноголосно виключила Івана Дзюбу зі своїх членів. До речі, чуже повчально прочитати протокол того засідання, де публічні голоблі проти Дзюби не підняв лише Олесь Гончар (це так, до слова).

Того ж 1972 року Іван Дзюба був засуджений на 5 років позбавлення волі за антирадянську діяльність, звільнений через півтора року, реабілітований 1991 р.

Кому до вподоби читати спогади і мемуари, хай зазирне у книжку Георгія Крючкова «Трудные уроки. Раздумья бывшего партийного работника...». Там є дуже колоритні місця щодо отого «цілого інституту», який спростовував Дзюбу, і вигаданого «Богдана Стенчука», який згодом став помічником В. Щербицького.

...Хірурги двічі зазирали у Дзюбине серце, але, думаю, навіть вони не знають, які насправді вулкани приховані в грудях Людини, котру Україна нелукава, Україна правдива і совісна називає найбільшим інтелектуалом і живою совістю нації.

Не маю жодного сумніву, що саме ці дні, дні гарного життєвого ювілею - 75-річчя академіка НАНУ, одного з перших, правдивих, Героїв України Івана Михайловича Дзюби - народять зливу цілком справедливої і щирої словесної похвали. Проте знаю, з якою іронією він її сприймає. Бо не знаю іншої людини, яка б із такою жадібністю щодня самовдосконалювалася, і яка б так природно і глибоко вникала в усе, за що береться її рука. Як і не знаю іншої людини, яка б у приймальню свого службового кабінету заходила, стукаючи у двері Так було всі роки, коли Іван Михайлович очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Очевидно, оця ненавмисна, природжена делікатність, зворушлива увага до житейських деталей, незвична для наших часів толерантність у судженнях і оцінках у поєднанні із непохитною твердістю у переконаннях і викликали в мені суто людське і читацьке потрясіння. Потрясіння, коли я читала в рукописі «Спогади і роздуми на фінішній прямій» Івана Дзюби.

Мені чомусь дуже хочеться, щоб сьогоднішня, роздратована і поки що непримирена, Україна прочитала цю книжку. Адже її написав Іван Дзюба з того Донбасу, який і сьогодні страждав і страждає за Україну (але чомусь дуже пошепки), а не харкає її багатствами... Я пересвідчилася, що Донбас не зовсім такий, яким його нам хотіли би намалювати політики. Слава Богу, ще є Донбас Івана Дзюби, Василя Стуса та Івана і Надії Світличних. Але його треба почути.

...А із Докучаєвська, із СШ №1, в якій навчався Іван Михайлович, час до часу на адресу Шевченківського Комітету приходять листи - подяки від директора цієї школи Наталі Єрмакової за українські книжки, які Дзюба регулярно надсилає в шкільну бібліотеку.

Іване Михайловичу! Не погоджуюся лише з одним: у таких Людей, як Ви, фінішних прямих немає. Ви ж самі недавно мені сказали: «Оце після 26 липня тільки й почну працювати». Дай, Боже, Вам здоров'я! При Вас і з Вами моєму поколінню легше реставровувати спотворені істини.

Газета «Україна молода»,

27 липня 2006 р.


P.S.

8 серпня 2010 року чисто випадково я дізналася про ще один епізод із життя родини Дзюби у час, коли Іван Михайлович перебував уже «під ковпаком», але ще не був арештований. Це початок 70-х років минулого сторіччя. І розповіла мені про це донька Ростислава Андрійовича Братуня п. Наталя. Отже, родина письменника Братуня відпочиває у будинку творчості в Коктебелі. У тому ж будинку творчості - Марта Володимирівна та Іван Михайлович Дзюби. Іван Михайлович лікує сухоти, у нього чергове загострення і він чимдовше перебуває на повітрі, а щоранку і щовечора ходить по козяче молоко до когось із місцевих жителів. Наталя Ростиславівна найгостріше пригадує ті «походеньки» по молоко. Дзюби спілкуються з Братунями, а Братуні - із Дзюбами. І це дуже помітно. Якось Братуні - Наталка з матір'ю Нелею (Царство небесне!) - повернулися до себе в номер і застали там незнайому жінку, яка вивертала шухляди робочого столу Ростислава Андрійовича і всі шухляди, що були в кімнаті. Незнайомка не надто знітилася - лише, скупо вибачившись, сказала, що помилилася номером, вважаючи його своїм. І вийшла.

Коли арештували Дзюбу, все стало зрозуміло: тоді, в Коктебелі, у номері Братунів, робили обшук. Сподіваючись знайти щось недозволене - «дзюбине». Хоча одночасно пустили чутки, що в будинку творчості начебто «завелися» злодії.

НЕПОТЬМЯНІЛЕ ПЕРО З БІЛОГО ПТАХА

(Богдан Ступка)

(Із книги «Богдан СТУПКА: митець і людина», К.: Книга, 2008)

МЕНІ здається, що Бог подеколи кладе свою долоню не тільки на чола окремих людей, але і на певні землі. Іноді думаю, що Божа долоня на горах і лісах мого села Розтоки на Буковині тремтить і дотепер. Бо, окрім багатющих легенд, ця земля має й правдиві історії, звичайно ж, міфологізуються з часом, додаючи вікових ароматів, або незбагненної туги за часом, якого нам не наздогнати, та, далебі, й не зрозуміти.

Саме в нашому селі Юрій Федькович невдало сватався до попівни Павліни Волянської, а нині фамільний склеп священиків Волянських сусідить із могилами моїх діда-бабці по батькові - Онуфрія і Василини.

І, як на мене, оця якась надзвичайна людська аура й аура природна саме цього куточка гуцульської Буковини знайшли своє відображення і у фільмі, місцем народження і прописки якого є моє село і про яке я хочу розповісти своїми - невигаданими - словами і невигаданою історією.

У 70-му році минулого століття, коли мені було 10 рочків, у Розтоках на якийсь час відкрився «філіал Голлівуду»: тут відбувалася надзвичайна для того часу і для того рельєфу подія: зйомки художнього фільму «Білий птах із чорною ознакою». У Розтоках господарювала кіностудія ім. О. Довженка. Село було «наводнене» знаменитостями.

А в домі моїх батьків - Павліни Власівни та Василя Онуфрійовича Матіосів, - в найбільшій, про гостя, кімнаті квартирувало зіркове «кіношне» подружжя: режисер-постановник «Білого птаха...» Юрій Іллєнко з дружиною Ларисою Кадочниковою. На той час вони були справжніми знаменитостями: Юрій Герасимович уже «відзначився» оператором тріумфальних «Тіней забутих предків», а Лариса Валентинівна зіграла там головну роль.

Не забудьмо, що час, про який іде мова, мав ознаки часу дрімучого (в розумінні ідеології). Проте кіноіндустрія як така переживала час піднесення.

Отож навесні 1970 року наша хата стала «готелем». Іллєнки квартирували у великій хаті, літню веранду тоді «орендував» молодший із Іллєнків - Михайло. Найстарший - Вадим - навідувався в Розтоки кілька разів хіба що у гості. Ціле літо я мала постійну - дуже своєрідну - роботу: безшумно занести рано-вранці у спальню по півлітровій склянці свіжого (з-під корови, кажуть у нашому селі) молока з медом і знову безшумно причинити за собою двері.

Кілька років тому, прочитавши в одному з моїх інтерв'ю, як я зранку носила до спальні Іллєнків паруюче молоко з медом, мені зателефонував Юрій Герасимович (Царство йому небесне! - М. М., липень, 2010) і сказав, що з молоком я щоразу заносила ще й свіжу гірську трояндочку - ружу, яка росла в нашому дворі.

Чесно кажучи, я цього не пам'ятаю. А оскільки він телефонував мені вже після виходу роману «Солодка Даруся» (у журнальному варіанті він називався «Трояка ружа»), я тепер думаю: а може, у моїй підсвідомості увесь цей час продовжувала жити та щоранкова квітка, і вона «озвалася» через роки у моєму найулюбленішому романі? Хтозна... Той загартований лютими гірськими морозами скромний трояндовий кущ 1981 року довелося викорчувати, коли батьки лаштували весільну «палатку» для мене. Але, мабуть, мама так тужила за тим скромним цвітом, що не в'янув і в холодному грудні, що тепер у нас перед будинком - цілий розарій: 25 кущів розкішних троянд різного кольору.

...Який-то був непередаваний час, я зрозуміла далеко по тому! Нашим подвір'ям ходили Іван Миколайчук, Леонід Бакштаєв, Джемма Фірсова, Вілен Калюта, Наталя Наум, Василь Симчич, збираючись на щовечорове обговорення відзнятого матеріалу та довге чаювання. Тато виносив на подвір'я стіл і стільці. Мама розставляла чашки щойно придбаного чайного сервізу - теракотового в білі горохи. І починалося дійство!

Богдан Ступка, котрий мешкав у нашої близької сусідки Єлени Петрюк (по-вуличному Ціпцірякової), й дотепер через мене «отримує» від старенької привіти. Тоді 28-річний, у нас казали «красивий, як огир», (тобто молодий жеребець), Богдан Сильвестрович дотепер згадує наїдки, якими його частували в цій розтіцькій хаті на зйомках фільму, від котрого бере початок його велика кіно-слава.

У «Білому птасі...» Ступка створив трагічний (стовідсотково негативний як на той час) образ бандерівця Ореста Дзвонаря. За задумом режисера роль Ореста призначалася Іванові Миколайчикові. Але тодішня ідеологічна машина не могла допустити такого: незадовго до «Білого птаха...» Миколайчук зіграв роль Шевченка у фільмі «Сон». Система мислила непомильно: такий красень і вже знаменитість Миколайчук не може після Шевченка перевтілюватися у «буржуазного націоналіста». Краса, мовляв, завжди викликає підтримку. У тогочасних умовах образ одного із синів старого Дзвонаря (актор О. Плотніков) - бандерівця Ореста - не сміла викликати у глядача ні підтримки, ні співчуття, ні симпатії. І, боронь Боже, сумніву. Бо Орест утілював суть ідеологічного ворога, зарізяки, проклятого народом (з точки зору тодішньої панівної верхівки). Розрахунок системи зводився до простого вибору: роль бандерівця? Будь ласка, будь-хто, окрім відомого. І знайшли! Молодого театрального актора Львівського драмтеатру ім. М. Заньковецької Богдана Ступку. Смолисте волосся, колючий погляд, орлиний ніс, гострі манери, незагнуздана експресія. А головне - не-ві-до-мий.

...Отож щовечора, потайки (бо батьки суворо забороняли) з-поза краєчку літньої кухні я спостерігала цей «великий хурал» знаменитостей, хоча тоді ще не здогадувалася, що на моїх очах твориться історія, яка, зрештою, певним чином вплине і на мою долю. А поки що я була свідком надзвичайно емоційних обговорень кожного знімального дня, кожного епізоду, голосних суперечок і дискусій. Це справило тоді таке гостре враження, що, іноді мені здається, заплющу очі - і все відновиться знову: червоне, як вогонь, волосся Вівді-Джемми Фірсової, смачний, розкотистий сміх Миколайчука чи притаєна печаль очей Наталі Наум. Сприйняття цих неординарних людей, тодішньої довколишньої природи, обставин, окремих моментів мистецького життя дало мені розуміння несамовитої працьовитості і впертості цих людей. Вони вставали вдосвіта, їхали на зйомки часто до схід сонця, приїздили втомлені глибоко вночі, але щоразу - сідали обговорювати те, що відбулося, і планувати наступний день, чекаючи сонячного дня, на які тоді було таке скупе карпатське літо.

ТОДІ все наше село і половина Путильського району «працювали» на кіностудії Довженка, включно із дітьми. Мабуть, це був зоряний час сільських гаманців: дорослим платили багато - від 5 до 10 рублів денних за участь у масовках чи окремих сценах. Діти отримували по півтори - три рублі. Такими були мої найперші самостійні заробітки. Нас возили на масовки» у Стебні, Дихтинець, Товарницю. Ми грали весільних гостей, метушилися перед камерами, наші кожухи й вишиті сорочки поливали теплою водою замість дощу брандсбойди пожежних машин, газдиньки заломлювали руки від такої шкоди (але ж денька в 10 рублів важила дорожче, ніж шиття!). А «привілейовані» масовики - ті, що мали чорні (і тільки чорні!) парасолі - зиркали на нас дещо зверхньо: мовляв, ага, ми такі, передбачливі! А коли в Дихтинці на короткий час треба було заходити в річку, нам тут же розтирали ноги горілкою і вгортали теплими ковдрами студійні жінки.

Зараз, переглядаючи фільм, зустрічаюсь із рідними, близькими чи просто односельцями - і чую, як мені стискається серце і сльозяться очі. Я приїжджаю в село - і бачу їх, постарілих, багато разів випробуваних життям, людей. Декотрі з них у «Білому птасі...» зіграли частину своїх доль. Багатьох їх, як і багатьох акторів, вже немає на цьому світі. Але ось, у кадрі, вони молоді, красиві, рухливі: розтіцькі дядьки, що повалюють в ріку румунський прикордонний знак, дядьки, котрі з печери «викурюють» бандерівців, жінки зі зморщеними обличчями, але з очима філософів.

Особливо Одокія Яків'юк на прізвисько Чікірда - неперевершена сільська вишивальниця, чиї рушники і доріжки нині прикрашають мою «гуцульську» кімнату на дачі. Пригадуєте, є у фільмі такий кадр - жінка з обличчям на весь екран дивиться вам у саміську душу, ніби прозирає лише їй щось відоме?

Ці люди - не лише колоритні, вони природні, натуральні, живі, без надриву. Їх ніхто не вчив імітувати біль, тривогу, радість, ненависть. Вони вихоплювали із себе перед камерою саме те, що потрібно було режисерові. Цих людей неможливо придумати навмисне. Коли дивлюся фільми Еміра Кустуріци, я думаю, що і його персонажі живуть у якихось моїх - світових - Розтоках.

Як живе у Розтоках донині той же Іван Миколайчук. Не вірите? Мій односелець і недалекий наш сусід Петро Петращук колись, навчаючись у Чернівецькому педучилищі, час до часу позичав свій баян на курсах баяністів одному студентові. А згодом у Іванові Палійчукові із фільму «Тіні забутих предків» (1965) Петро упізнав того, з ким ділився своїм баяном. То був буковинський хлопець - Іван Миколайчук. Так відновилося їхнє приятелювання. У Миколайчукові давно сидів задум фільму про повоєнні події на західноукраїнських землях. І коли вони з Юрієм Іллєнком написали сценарій «Білого птаха з чорною ознакою», Іван повіз Юрія Герасимовича дивитися натуру на Буковину, і насамперед у Розтоки. На час зйомок Миколайчук заквартирував у родині Петрового брата - Василя і Паюти Петращуків. У Паюти був рідний брат Василь Матіос - на той час студент Одеського гідрометеорологічного інституту. У Миколайчука - рідна сестра Іванка, що на той час успішно зіграла роль Тоні у фільмі «Тронка» (за однойменним романом Олеся Гончара)... Отак і поєдналися Миколайчуки з Матіосами у час «Білого птаха...» Дотепер.

...ДЛЯ зйомок одного з найтремтливіших і найдраматичнішх епізодів фільму - весілля попівни Дани (Лариса Кадочникова) і червоного командира (Олексій Бакштаєв), моя бабуся Гафія «спорядила» мене в обов'язкові для тодішнього кіно етнічні одежі: вишиту сорочку, вигаптуваний кептарик і філігранної роботи телячі постоли, вийняті... із домовини.

Мої дід із бабусею (по матері) були великими оригіналами: вони заздалегідь, 1967 року, виготовили собі домовини, куди вискладали всі потрібні для смерті речі. Від одягу - до свічок і поминальних склянок. Щоліта бабуся мене просила перетрушувати речі із домовини, «щоб не набрали сопуху», а ті постоли були такі, що нині на київських «Сезонах моди» вони, слово честі, стали би подією. Ось я й випросила для зйомок ту красу. Звичайно, я щасливо угробила делікатну взувачку, бігаючи перед камерою, під імітованим пожежними машинами дощем у епізоді, коли збираються до танцю Дана з Орестом (Лариса Кадочникова з Богданом Ступкою). Отож бабусі Гафії довелося знову йти до дихтинецького майстра замовляти собі нові постоли для смерті. До слова сказати, ці події відбувалися 1970 року. Дід Власій помер 1991-го, бабця Гафія - 1996-го. Домовини, час до часу позичені тим, хто потребував їх негайно, чекали на моїх діда з бабцею понад чверть століття.

Для мене ключовою фразою «Білого птаха...», як, зрештою, і ключовою проблемою фільму, є вигук Ореста-Ступки: «Це мої гори! Я тут ґазда, і мені вирішувати, кому тут жити!» Ось він, загнаний між скелі і звірів, «бандерівець» Ступка потрясає світ криком-воланням: це моя земля! Ніхто не має права посягати на неї! Я хочу тут господарювати, жити, любити, народжувати дітей. А ви заганяєте мене в бункер і змушуєте брати до рук зброю. І оте Ступчине «це мої гори!», мені здається, зробило більше, ніж усі контрпропагандистські «викрутаси» тодішньої ідеології. Той біль безвиході і любові стирчав цвяхом у мозку, бо змушував думати.

...НІХТО не може нас навчити любити свою землю, як і ніхто не у змозі відібрати ту кровну любов. І так само ніхто не може змусити нас бути господарями землі без нашого на те бажання. Мені здається, що лише тоді, коли людина відчує себе господарем землі ментально вона може впоратися з усім, чим її випробовує життя, упоратися з найбільшими викликами долі. Можливо, в часи, про які йдеться у фільмі, а це 30-ті - 40-ві роки минулого століття на Буковині, коли цією землею і людськими долями котилися колеса кількох - швидкозмінних - влад, переділ держав, війна явна і війна не-оголошена, але триваюча, нерідко братовбивча, можливо, й справді тоді було чіткіше видно - хто твій ворог і хто твій приятель. Але, як показав цей фільм і підтвердив час, протистояння «брат на брата» у межах однієї - унітарної - держави, залишилося.

...А кілька років тому я поїхала по місцях зйомок фільму - була в Довгопіллі, Товарниці, Дихтинці... дивилася на річку, яка колись половинила етнічно однорідну землю на дві держави - Румунію і Польшу, і де розігрувалися драми великої Дзвонаревої родини та драми цілого народу; дивилася на поле, де знімали апокаліптичні епізоди з підпалом трактора (Миколайчук - Бакштаєв), і я побачила уже не суцільний лан, а покраяну на окремі шматочки землю. Як покраяні долі тих людей, що були прототипами героїв. Як покраяли фільм, що за задумом Іллєнка мав бути «повноводішим», але після усіх цензур, у тому числі компартійних, фільм вийшов на екрани обчикрижений. Мова фільму була такою, щоб можна було пробитися на екран, щоб не «лягти на полицю», а фільмові щоб не бути знищеним взагалі. І те, що не можна було «вкласти» у слова й акценти - «допояснювала» геніальна камера Вілена Калюти, вкладала неймовірно трагічна, якась майже сюрреалістична на тлі драми, весільна музика глинницьких музикантів. Ота музика, за чаром якої їздив у село Глинницю на Буковині колись сам Ференц Ліст. І котра продовжує звучати так само трагічно і в миколайчуковому «Вавілоні-ХХ».

Цей фільм, якщо прискіпливо і правдиво дивитися на проблему національно-визвольних змагань, - обрубаний немилосердно, обсмиканий, вихолощений. Але завжди слід пам'ятати про реалії часу, на тлі яких народжувався «Білий птах...». Згадаймо, це початок 70-х років, наближалася друга хвиля арештів української інтелігенції, а вона була страшнішою, більш цинічною. Тому, на мій погляд, фільм із такою проблематикою - проблематикою національною, проблематикою «нації під прицілом Калашникова», був справді чимось надзвичайним у культурному житті. Зняти фільм про національно-визвольну боротьбу в Західній Україні й довести стрічку до широкого екрану, тільки після того, як він здобув перемогу на Міжнародному - Московському - кінофестивалі - то був справді виклик Системі добре упорядкованій, бездоганно діючій і нещадній у своїх присудах.

Пам'ятаючи про ці обставини, я менш категорична в оцінках фільму. Із дзвіниці сьогоднішньої багато чого я там не знаходжу. У цьому фільмі глибини цієї драми стосунків між братами ми знайдемо якнайменше, мало мотивацій тих чи інших вчинків, психології стосунків, тільки контури надзвичайно напружених подій й тектонічного розламу однієї сім'ї. Як тепер мені здається, фільм схожий на малюнок олівцем, що намагається окреслити діагностовану проблему.

Адже події того часу, про який йдеться у фільмі, до кінця не артикульовані й дотепер. Мене ніхто не переконає, що про той час і трагедію багатьох сімей буковинців і галичан уже все сказано. У радянські часи це було чорно-білим кліше.

В 90-ті роки, наприкінці століття, при відкритих архівах, документах і художній фантазії, здавалося, можна було би побачити увесь складний спектр проблеми. Та зі зрозумілих причин у 91-му експлуатувались кліше пожовклих старих фото... із точністю до навпаки. Чорно-білий мистецький акцент не дає барви, не дає відчуття повноти і правдивості змальованого. Тому, я думаю, ця перша екранна ластівка, цей «Білий птах...» відкрив шлюзи для повного осмислення історичної і суспільної проблеми.

Для тих, хто бачить цей фільм вперше, потрібно вже писати розлогі пояснення: чому Дзвонар-батько тримає вдома таку кількість будильників (а він був контрабандистом з румунського боку на польський бік), за що спалили хату (за законами тодішньої Румунської держави, до складу якої входила Буковина у 1918-1940, 1941-1943 роках, непослух говорити виключно румунською карався 40 ударами букових палиць), чому місцеві жителі зустрічали військо совітів з хлібом-сіллю (а вони насправді саме так зустрічали, за що, очевидно, їх перших потім і вивезли вагонами до Магадану та Сибіру). Про ті часи треба знову говорити, і чимало. І без ретуші.

Бо той час і зараз рикошетить по нас, нинішніх. Бо нерозуміння суті історичної проблеми породжує дуже багато сьогоднішніх суспільних проблем.

Я б дуже хотіла, щоб ті часи, несприятливі для українського кіно, української книжки, української пісні - нарешті минулися, щоб усе мудре, совісне, гарне, сильне могло вільно створюватися і вільно доходити до нації. Без купюр. Ретуші. Обрізувань.

А перо того «Білого птаха з чорною ознакою», думаю, не потемніло з часом, хіба що тільки трішки зістаріло. Але воно ще літає наді мною, і над моєю країною, бо країна ще не зрозуміла глибини того, що було з нею - з країною і її людьми - в часи, які ще вміщаються у вік однієї людини, однієї родини. Дехто з них іще живий, той, із справжніх часів справжнього білого птаха з чорною ознакою.

І як добре, що оте Ступчине «це мої гори!» не стало епізодичним у великій кар'єрі Великого Актора. Може, він навіть не здогадується, чим воно здетонувало для таких, як я, і ще тисяч і тисяч вражених.

P.S. У липні 2010 року, коли помер Юрій Іллєнко, деякі українські телеканали непомірно скупо - двохвилинно - говорили про видатного режисера і його внесок у світовий кінематограф: він був опозиціонером до діючої влади. Ліліпути ніколи не зрівняються з гуліверами. Ніколи!

ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ:

пpo «Солодку Дарусю»

«Не буду вживати заяложеного терміну новаторство», але з великою радістю можу відзначити, що авторка цього твору сміливо виступила проти панування модних теорій і літературних настроїв, рішуче відкинула приписи всіляких деконструктивізмів, постмодернізмів та ще інших «-ізмів», а також правил політичної обережності й суспільних табу, і на свій страх і ризик здійснила мандрівку в наше криваве минуле, в наші пекла.

І не тільки для того, щоб зазирнути в ті пекла, але й подолати їх, переселившись туди, і зостатися там на той час, що потрібний для такого подолання.

Ця книжка є сьогодні унікальним свідченням того, як можна подолати минуле не тільки в житті, ай у літературі (бо інакше нація не може існувати, йти далі, розвиватися);

всю оту жахливу радянську ортодоксію, традиційно-національну жіночу (на жаль, і чоловічу) меланхолію,

солодку сентиментальність і ще солодшу романтичність,

які так нашкодили українській літературі.

Прочитавши «Дарусю», хочеться: або когось зарізати,

або самому повіситись,

або...

Ну ж бо згадайте ще якесь читання, що подвигло б вас на такі не зовсім традиційні дії!»

Павло ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ, грудень, 2004 р. (Лист до членів Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка)

Продовження «Солодкої Дарусі»

ІВАН ЦВИЧОК.

Справжній і вигаданий

Після приголомшливої для мене прем'єри «Солодкої Дарусі» на сцені Чернівецького театру ім. О. Кобилянської у березні 2008 року, вистава «поїхала» в Черкаси на міжнародний театральний фестиваль. І ось, як вичитала я на одному із Інтернет-сайтів, до артистів за лаштунки прийшов чоловік. Родом із Буковини. Який добре пам'ятає живого - справжнього - Івана Цвичка, що на автостанціях і по селах Буковини та Галичини продавав дримби. А ще мав язик - гостріший від бритви, і якому не заважала природна вада - чи то картавість, чи то яка інша недуга. Той чоловік переконував акторів, що, мабуть, знав і Дарусю. Актори ж переконували свого палкого глядача, що Цвичок (хоча й художній образ), образ справжній, бо має свого прототипа. А Даруся - образ наскрізь вигаданий.

Чи повірив колишній мій земляк артистам, не знаю.

Але це повідомлення «зачепило» мене до глибини серця. Бо знаю, що саме художні образи Дарусі й Цвичка найбільше вражають моїх читачів.

1

І я пішла шукати...

Це може видатися дивним, але тільки після виходу роману «Солодка Даруся» мій тато сказав поміж іншим, що колись ходив з Іваном Цвичком разом до школи. Не знаю, як я могла пропустити крізь вуха таку інформацію, але тільки тоді - майже через чотири роки після дебюту Дарусі - я стала «слідопитом» життя людини, яка жила собі аж до 2007 року - і не здогадувалася, який переворот зробила в уявленнях багатьох і багатьох людей, що стали заочними його симпатиками. Як я картаю себе, що свого часу, упродовж тривалого життя на Буковині, була стороннім спостерігачем, але жодного разу - не співрозмовником Івана Цвичка. Цього дивакуватого гуцула, якому доля відміряла складне життя. Як, врешті, майже кожному. Жаль, що мало хто з нас робить вчасно те, що можна зробити вже. Сьогодні.

...А справжній Іван Цвичок, про якого в «Солодкій Дарусі» я написала як про людину мало не «перекотипільну», мав судьбу дещо відмінну від книжної. На те він і художній образ, - крізь контури якого проступає узагальнене.

2

...Цей хутір називається Білий Потік. І належить він Мариничівській сільській раді Путильського району Чернівецької області. Хутір начебто «вгризається» в територію хуторів Нижня Товарниця і Товарінка, які є адміністративними одиницями мого рідного села Розтоки. Дехто із Білого Потоку більше «прив'язаний» до сусіднього (ближчого) села Петраші. Дехто - до Розтік. Залежно від того, де чия фамілія пустила коріння, на якому цвинтарі похована родина чи хто до якої церкви ходить.

Білий Потік, як урешті, й Товарниці - Нижня й Верхня - цілком виправдовують свої назви. В Товарницях люди споконвіків живуть винятково за рахунок худоби (товару по-тутешньому). Мало чим відрізняється й життя в Білому Потоці, вздовж якого й справді грають-піняться від буйної сили гірські води - цілком білі на обшліфованому природою камінні між гострими скалами й звивистою дорогою. Місцями дорога в Білий Потік така, що страшно подивитися вниз до води. Дехто з «верхівських» (як тут їх називають) людей живе при дорозі. Але більшість - по горбах, куди хіба що можна добратися конем, а більше таки - ногами.

Із груня Яковійчукове відкривається неймовірної краси картина, обрамлена зеленню гір і синявою неба. Гори й небо ділять хіба що вишки-антени мобільного зв'язку та телеантена, припасовані в найвищій точці видимого - хоча й замкнутого - простору. Мабуть, недаремно, київські бізнесмени скуповують тепер тут землю оптом і в роздріб. Місцеві люди кажуть: тут ближчим часом будуть гірськолижні спуски й зони «зеленого туризму».

Це місце - грунь Яковійчукове - батьківщина мого прадіда Григорія Ілліча Яковійчука (по татовій лінії). Топонім носить ім'я мого прадіда. Григорієва донька Василина - моя покійна бабця, мама мого тата (пам'ятаєте бабцю що бігла за мною, босою, по снігу і просила «Верніться, Марічко!»?).

Василина 1932 року вийшла заміж за Онуфрія Матіоса (мого майбутнього діда) і перейшла жити на хутір Сірук. Що від Білого Потоку кілометрів за 12, якщо йти горбами. На гірські мірки - не так вже й далеко. Там, у Сіруку, 1934 року народився мій тато. А до школи пішов... сорок п'ятого. По війні. Майже в 11-річному віці. На всю околицю школа була лише в Білому Потоці. Акурат в будинку Григорія Яковійчука - татового діда. В одній кімнатці жив Григорій із жінкою Марією. В іншій - містилася школа. І мій тато перебрався до свого діда Григорія. Де й пішов до школи.

У першому класі, як розказує тато, разом вчилися й ті, хто мав і 17, і 15 років, і ті, кому ледь минуло 7. Отут, у першому класі, тато й зустрівся з Іваном Яремчуком (із наголосом на букві е). Якого згодом уся Буковина й Галичина і справді називатиме не інакше, як Іван Цвичок (від слова цвях). «Між нами була різниця плюс-мінус рік-два, - каже тато. - Але вчився я там лише півроку. А далі відкрили школу в Нижній Товарниці, і я перейшов від діда Григорія назад додому».

Першими вчителями в Білому Потоці була родина Козарійчуків - чоловік і жінка, згадує тато. «Імен не пам'ятаю. Здається, були вони із якогось рівнинного району Буковини, чи не з Кіцманя. Мали двох синів і доньку. Вчитель був затятим мисливцем. І полював переважно на хуторі Бочків. Здається, квартирували вчителі в хаті Іллі Никифоровича Шешура, який жив неподалік. Шешур був добрим майстром: робив цимбали. До 1965 року у мене були цимбали, зроблені Шешуром», - каже тато.

А Яремчуків - родичів Івана Цвичка - називали гончарами. Бо вміли добре глиняні горщики робити.

Родинне місце Івана Цвичка знаходиться трохи вище від колишньої прадідової отеччини - груня Яковійчукове. Метрів із 500. Тепер це місце так і називається - Цвичкове. Іван вважався безбатченком. І в документах писався Яремчук Іван Марійович. Але мало хто знав справжнє його прізвище, бо звікував Іван під своїм назвиськом Цвичок - твердішим від імені зареєстрованого.

Жили вони з мамою Марією і рідним маминим братом Михайлом Яремчуком у дуже тісній халупці надзвичайно бідно. Іван від природи був дещо дивакуватим, сказати би по-сільському, недорікуватим, як на перший погляд, мав мовні вади. І як розказує мій тато, «в один клас Іван ходив чотири роки». Але це не означає, що він не товаришував із розумом. Якраз розумом Іван відзначався більше від усіх. «Мав велику фантазію до моделювання», - каже тато.

Люди, які тепер живуть на хуторі Білий Потік, добре пам'ятають Івана. І не лише через те, що він робив такі дримби, яких не вмів ніхто робити. До речі, моя бабця Гафія - мамина мама, - ота, що понад чверть століття тримала на горищі домовину для власної смерті, сама добре грала на дримбі, купленій саме у Цвичка. І мене малою вчила грати на ній. Мій дядько Семен недавно сказав мені: аби все горище перевернув, а мушу тобі знайти ту дримбу!

А Йвана пам'ятають саме через оте «моделювання». Він селами збирав різне залізяччя - а в якімсь часі сам сконструював з нього мотоцикл. Довго той мотоцикл не наїхав: не ті дороги в Білому Потоці. Але ж зробив!

Ходив Іван у незмінній військовій шинелі, нерідко навіть посеред літа в шапці-вушанці. З торбою поза плечима, набитою залізом, цвяхами і дримбами.

3

Коли автор інсценізації «Солодкої Дарусі» і режисер-постановник вистави, заслужена артистка України Людмила Скрипка із Чернівецького драмтеатру ім. О. Кобилянської надіслала мені остаточний варіант постановки, у ньому був епізод польоту Івана Цвичка на вертольоті Я категорично заперечувала цю «самодіяльність» режисера, вважаючи ЇЇ перебільшенням. Ба, навіть, недоречністю.

На прем'єру до Чернівців я їхала, знаючи, що ніякого вертольота у спектаклі не повинно бути Знала, що має бути чудова музика львівського професора Олександра Козаренка. Що пластику вистави відпрацьовувала невістка Ади Роговцевої - Ольга Семьошкіна. Що незвичайні декорації і автентичні костюми до вистави готує родина художників Данилівих - Ярослав та Валентина. А вертоліт - нізащо.

Але як добре, що в мистецтві є такі люди, як Людмила Скрипка! Виявляється, вона, перейнявшись «Дарусею...» до глибини душі, не просто шукала художні засоби вираження мови роману мовою сцени. Вона досліджувала! І вона про справжнього, реального Цвичка дізналася більше, ніж я на момент написання книжки. Людмила їздила на Галичину. Була в селі Петраші (пам'ятаєте, це те село, до якого належить Білий Потік). І люди їй порозказували.

Як розказали мені цієї весни. А розказали таке. Насправді Іван колись дуже давно, ще десь у моєму дитинстві, й справді змайстрував щось таке на зразок чи то вертольота, чи то аероплана, і якогось дня навіть злетів ним із ближньої гори. Але... політ був недовгим. Здається, гора називається Кізі.

Отака ось правда життя, яка тільки на сцені перейшла у правду художню.

4

...Хатка, в якій жив Іван з мамою і дядьком, а потім із своєю жінкою, тепер «розігнила». Лишилося «халупище», як кажуть в Білому Потоці. Іван довгі роки «мандрував» селами, десь селився із сім'єю. Але не надовго. Мав натуру мандрівника й фантазера. Мав дітей. Серед них - були близнюки. Помер 2007 року. Недалеко від Вижниці. А Іванова жінка Галя - родом із Косівського району - живе дотепер. І так само, як колись із Іваном, уже сама їздить автобусами, та продовжує Іванову традицію публічного дорожнього «коментування». Так, що дехто й тепер не витримує, як колись не витримував з устиду Іванових коментарів. То й виходить з автобуса дочасно.

...А на Цвичковому - земля рівна. На гірську ніби й не схожа. Хутірські діти бігали туди у футбол грати.

Правда, до того місця, де була Цвичкова хата, я не дійшла отих 500 метрів від колишнього прадідового обійстя. Але я це неодмінно зроблю наступного свого приїзду до батьків. Бо там ще є кому розказати про дивного Івана, який жив собі не так, як усі, і навіть не здогадувався, як, зрештою, не думала ніколи і я, що його життя перекочує у книжку.

Цвичковим сусідом був тепер 83-річний Лук'ян Іванович Матіос, який, окрім 11 дітей, 42 онуків і 24 правнуків, дотепер має феноменальну пам'ять, у чому я сама мала нагоду пересвідчитися.

Але це вже буде інша історія.

Газета «Високий замок»,

24 травня 2008 р.

Із промови після прем'єри вистави «Солодка Даруся» на столичній сцені театру ім. І. Франка

10 жовтня 2008 року, Київ

Сьогодні неймовірне свято. Мої земляки - актори обласного Чернівецького академічного музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської - уперше за 22 останні роки знову вийшли на перший подіум України: столичну сцену театру ім. І. Франка. Сьогодні вони зіграли 16 виставу за півроку від початку прем'єри (березень 2008 року).

І перед початком сьогоднішнього спектаклю генеральний директор львівської літературної агенції «Піраміда», мій єдиний видавець і батько «Солодкої Дарусі» Василь Гутковський повідомив, що саме зараз в театрі знаходиться глядач, який придбав 100-тисячний примірник цієї книжки. Я його запитала: якщо я скажу, що кожен, хто сьогодні придбав книжку, є власником цього примірника, гріха не буде? Не буде! - відповів Василь Гутковський.

Але я хочу сказати про інше. Час такий, що багато кому хотілося б звести українство або до шароварщини, або до партизанщини. На жаль, мистецтво не може впливати на політичне вар'ятство. Але я не хочу, щоб лише мистецтво залишалося останньою територією і останньою барикадою українства.

Безжальний ціп історії дуже суворо молотить майже кожну людину. І хтось мусить бути дзвонарем людського болю. Так, історії, розказані мною в книжках, дуже часто називають передінфарктними. Але без страждань і болю людині не можуть відкритися істини життя.

Бо через окрему історію окремої людини відкриваються брами минулого. В Україні безсовісні політики так лукаво погарцювали по історії і минулому, що може, прийшов час на пальцях, на мигах, по складах, отак, як оця Даруся, розказувати, що ж з нами було, щоб зрозуміти глибини наших національних потрясінь.

В усі часи люди створюють гімни. Своєю книгою я намагалася створити гімн людині на тлі історичної трагедії.

Своєю Дарусею я шукала украдене щастя нації і шукала украдене щастя окремої людини.

І мене зрозуміли ті, хто б'ється в такому самому пошукові.

Я мрію, що колись ми з театром проїдемо всю Україну. Але не для того, щоб виховувати чи нав'язувати, а для того, щоб розказувати, що з нами було насправді в недавні часи.

Лист до Марії Матіос

МОЖЕ, ТО МІЙ ДЯДЬКО

КОНФЕТКУ ДАРУСІ ДАВ...

Шановна пані Маріє!


Не будучи з Вами знайомим, не маю сумніву, що Ваша книжка «Солодка Даруся» видаватиметься ще не один раз.

Я хотів би написати передмову до наступного видання, але потім зрозумів, що це повинна бути післямова. Передмова робиться для читача - щоб заохотити читати далі, або, щоб він знайшов хвильку часу і прочитав таки щось важливо для себе, бо не матиме часу на всю книжку, хоч він її купив...

А післямова пишеться для себе і для того, хто не може після книги спинитися і продовжує нею жити. Ця книга не виграла б від моєї передмови, а програла б, бо я буду проживати і переказувати її.

Проживання - це те, що зробило в мені той щем і біль, з котрим треба і далі жити. І мені, і моїм землякам. Книга не давала історичної інформації, бо вона піднімала на поверхню, спонукала до роздумів щось таке із двох попередніх поколінь, про що не говорилося, але якось таки передалося поколінню нашому. Через марення дитинства...


Моя, двоюрідна тітка (батькова сестра) була божевільною від того часу, відколи її пам'ятаю. В село, куди я приїжджав із міста влітку, вона повернулася до матері «доживати». Це взагалі такий термін, котрий існував поряд із терміном «догодовувати». Просто, як мені здається, «догодовували» старших і немічних - якщо в них залишалися родичі, котрі могли піклуватися, а от «доживати» - стосувалося бездітних. І мабуть, таких юродивих, хоч у них хтось був із близьких.

Діти кепкували над юродивими, це зрозуміло. Ярина - так звали мою тітку - не була винятком. Ми бігали за нею і пробували смикати її за одежу, коли вона з бездумно щасливим виглядом виходила з двору на берег річки. А моя бабуся лагідно просила: «Не чіпай його - воно болне».

«Воно» і «болне», тобто принизливо ніяке і хворе - два визначення, сказані без гніву чи сердитості, а просто із сумом і жалем, на деякий час вистуджували наш дурний ентузіазм, бо не було чим заперечити. Ми цю «стару» Ярину, котрій в 1970-х, мабуть, було років 45, вважали рівнею собі, дітям, а через ту юродивість - взагалі нижчою.

Вона померла через кілька років після того, як на початку 1980-х пішла з життя її справді стара - 90-літня мати - моя баба Олександра. Їхня хата, нікому не потрібна, поступово розвалилася, хоча була одною з найкращих в селі в кінці 1940-х, коли батько Ярини, що один із небагатьох вернувся з війни живий-здоровий, працював столяром і слюсарем - майстер на всі руки. Але це трохи інша історія.

Саме в той час Ярина закінчила агротехнікум і поїхала «на Западну» - «організовувати колгоспи». Цю історію мені з нехіттю розповів батько вже в 1990-х. Що і як вона там організовувала, не знаю, але вийшла заміж за МҐБешника. І одного разу прийшли «ті» вночі, і вона, вагітна, якось там вискочила з хати і, перебігши через двір, ускочила в річку і там прочекала, поки «вони» пішли. Застудившись, дуже довго хворіла. Там було все - і запалення легень, і втрата дитини. Але головне, вона дуже злякалася - і заніміла - почала «мекати», а не говорити, хоча перед тим у школі і в технікумі була однією з найкращих. Щось там її в місті лікували, але зрештою «віддали доживати» до матері...


Інша моя двоюрідна тітка - по лінії мами - Марія, була медсестрою. Тоді ж її послали на Буковину, де вона вийшла заміж за «якогось каґебешника» (про це я довідався теж у 1990-ті). Про її чоловіка родичі тут на Київщині казали, що він був гарний до людей і «не обіжав їх, хоч і був каґебешником».

Що це значило, я не зовсім розумів, знаючи щось про систему КҐБ зі своїх студентських досвідів, а втім, і не дуже й цікавився. Марія з її чоловіком і дітьми, старшими мого віку, для мене були приємною родиною з досить дивним «западенським акцентом». Марія завжди посилала моїй мамі - своїй сестрі - дуже ніжні і повні ностальгії листи, але коли приїжджала іноді з родиною «до батьківських могил» машиною (що було майже нечуваним багатством), то розмовляли про те, де і як вчаться діти, що старі батьки капризують...

Але ніколи я не чув, яке там було раніше життя «на Западній», хоч про наші післявоєнні справи говорили. У батьків взагалі було не прийнято, щоб діти «заглядали старшим в тарілки і слухали дорослих розмов», тому нас відправляли «гуляти», нагодувавши. Марія дожила віку в Чернівцях і померла на початку 2000-х.


Мій батько разом майже з усією групою своїх однокурсників 1949 року поїхав «на Западну», після закінчення агротехнікуму організовувати колгоспи. Про це я дізнався вже у другій половині 1990-х років.

До цього я знав, що він працював десь у Львівській області, але що робив - ніколи не обговорювалося. Тільки, коли заходила мова про те, що хтось із моїх колег чи братів-студентів був із Львівщини чи Франківщини і я з ним гарно затоваришував, батько відводив мене в сторону і казав: «Стережися їх, сину, вони дуже підступні й жорстокі, я їх дуже добре знаю». Так міг із сином говорити тільки батько.

Вже недавно я почав крок за кроком підступати до батька, щоб він мені розповів, як то було. І дізнався, що із 24 осіб, що поїхали 1949 року «на Западну», живими залишилося тільки 16. І що одного його товариша застрелили, а іншому відрубали голову. Батька теж повинні були вбити. І кілька разів він утікав і переховувався, бо попередили місцеві люди.

Розповідати про це і зараз він не хоче, лише говорить, що краще мені цього не знати. Однак нещодавно він розказав, як він лишився живим. Лишився, бо послухав поради МҐБешника, котрий приймав його у Львові й давав направлення в район. Це був якийсь сорокарічний земляк із Київщини, фронтовик, котрий, подивившись батькову анкету, сказав не лізти ні в організацію комсомольських спілок, ні в активне колгоспне життя. «Ти агроном - от і займайся агрономією рік якось перечекаєш і підеш в армію. А звідти - вже куди схочеш. Пістолет табельний сховай і з собою не носи. Вони тебе вб'ють, якщо захочуть, хоч ти на броньовику будеш їздити».

Батько зненавидів справу агронома так, що далі навчався в будівельному інституті, і працював де завгодно, тільки не в селі. А в Західну Україну так ніколи і не поїхав, хоча був в усіх точках СРСР.


Шановна пані Маріє!


...Якби я писав продовження Вашої повісті «Просили тато-мама», про ту, що втікала з криївки, то я би дописав, що той МҐБешник (котрий ішов за Корнелією і, врешті, на ній оженився), був десь із Київщини чи Дніпропетровщини родом. І його батьки так само навчали його Шевченковим віршам. Вони в той час взагалі могли цитувати Шевченка годинами - навперебій - як ми зараз можемо обговорювати новий фільм. І я би написав, що той молодий офіцер був 1926-1927 року народження, і пам'ятав і перший голод 1932 року, і другий - 1946-1947. Перший - як дитина - з розширеними від страху очима, бо кожен день хтось вмирає. Другий - вже як курсант, що бачив лише спухлих від голоду своїх родичів, але боявся їм допомагати. Боявся і лише молився, щоб це закінчилося. Боявся і ненавидів те, як він виживає, і мріяв, щоб усе коли-небудь, як-небудь закінчилося.

Він ішов за тою дівчиною свідомо. І свідомо взяв її заміж. І не тому, що вона була вродлива, як то описано в книзі. Навіть, якби вона була калікою, з обличчям, побитим віспою, він би це зробив. Бо він спокутував свої гріхи, котрі вчинив сам, чи бачив, що робили його товариші, винищуючи повстанців.

Чи був він до цього в серйозних спецопераціях?

Чи міг пересидіти ці страшні місяці чи роки братовбивчої війни, втікаючи якось від найстрашніших вбивств і депортацій?

Чи мстився за своїх загиблих товаришів, чи просто чекав, коли все скінчиться?

Оті МҐБешники та «стрибки» були моїми земляками, а хтось - моїми родичами.

Українці нищили один одного, бо був такий час, а в душі бриніла, мабуть, одна та ж сама фраза із Шевченка - «Тяжко жить на світі, а хочеться жить, хочеться дивиться, як сонечко сяє, хочеться послухать, як море заграє, як пташка щебече, байрак гомонить, або чорнобрива в гаю заспіває...»


Юродива Даруся ходила берегом Прута чи Черемошу, бо вона отримала «конфетку», а божевільна моя тітка Ярина - берегом Дніпра, бо її чоловік сам ту конфетку Дарусі давав...


Володимир (Григорович) ПАНЧЕНКО, директор Інституту суспільних досліджень, 12 липня 2010 p., Київ

P.S. (Лист від Марії МАТІОС

Володимиру Г. Панченку)

Я справді дивуюся, що у наш цинічний і прагматичний час люди беруть ручку до рук, пишуть цілі сюжети, витрачають час і гроші на пошту...

Несповідимі путі твої, Господи, в дорозі до людини...

Але, якби я навіть хотіла вигадати подібну історію і те, що відбулося в мені і зі мною на свято Петра і Павла, 12 липня 2010 року, після того, коли я прочитала листа від В. Г. Панченка, я все одно не змогла би «припасувати» всі пазли так, щоб вони збіглися в просторі і часі. Проте я точно знаю, що нічого у цьому світі не відбувається випадково.

Отже, я, Марія Матіос, українська письменниця, автор «Солодкої Дарусі» й ще кількох обговорюваних в Україні і поза її межами книжок подеколи жінка навіть небоязка, поки що не розшукала Володимира Григоровича Панченка і не познайомилася з ним, хоча, можливо, у Києві наші офіси - через дорогу.

* * *

...Коли ми врешті після знайомства з Володимиром Григоровичем нап'ємося кави,

наговоримося не тільки про книжку, а й про все, що пече двох українців, не позбавлених відчуття реальності...

коли я також розкажу йому невигадану історію фельдшерки Дусі (зі справжнім її ім'ям) з новели «Юр'яна і Довгопол», надрукованій у ще одній моїй книзі «про Западну» («Нація»), з якої деякі персонажі «перекочували» в «Солодку Дарусю»,

коли признаюся, якою була нещадною до своїх персонажів майже 20 років тому, у час написання більшої частини «Нації», - визнаю, що була нещадна, бо не заховала за вигаданими прізвищами та іменами справжніх людей, що пережили той час,

коли... коли...

Але знаю точно, що, тамуючи тремтіння в голосі й дрож у тілі, на прощання я не втримаюся і таки запитаю Володимира Григоровича Панченка: «А які були прізвища ваших родичів, що «приборкували» «Западну» у 49-ому?».

Моя цікавість буде не жадібна і не мстива. Просто людська - пам'ятлива. Із присмаком і гарячістю сліз од відчаю...

Бо може бути так, що хтось саме із його родичів чи земляків саме 1949 року «організовував колгосп» ім. Кірова у моєму селі Розтоки на Буковині, в якому мої покійні дідусь і бабуся стали першими його засновниками, а моя рідна тітка Гафія - першою дояркою і першою із трьох комсомолок села. Їх туди добровільно записали.

І навіть, коли б трапилося так, що ми із В. Г. Панченком, обоє в унісон, розказуємо одну і ту ж історію, але з різних берегів одної - української - ріки, я знаю, що я обніму його як брата, і навіть, якби трапилося неможливе - і всі ці живі люди справді збіглися б у просторі і часі у моїх Розтоках, нічого в мені не зміниться. І може, ми навіть разом будемо плакати - кожен над своїм, але таким спільним, - бо ми зрозуміли одне одного, ніколи не бачачи і не знаючи одне одного.

Я так би хотіла, щоб усі розуміли одне одного, прощали минулі провини і робили усе для того, щоб таке не повторилося.

Це, звичайно, поки що моя фантазія - стосовно моменту нашого неминучого знайомства. Бо ще ніхто так не сказав: може, то мій родич дав Вашій Дарусі цукерку. Хоча не один думав. І це я знаю точно.

Але я також знаю непомильно, що подарую Володимирові Григоровичу отой листочок, який я тримала в руках 10.04.10 на сцені Івано-Франківського драмтеатру ім. І. Франка, після прем'єри вистави-реквієму «Нація». На тому листку дослівно записано таке і казано після вистави мною таке:


«10.04.2010,

ІВАНО-ФРАНКІВСЬК, ДРАМТЕАТР


Сьогодні, 10.04.10, у наших найближчих сусідів-поляків - біда, яку не спроможний осмислити людський розум: одночасна апокаліптична втрата 86 осіб із політичної, духовної та культурної еліти нації.

Подумаймо про цю трагедію і мовчки пом'янімо загиблих у авіакатастрофі під Смоленськом. Таке може спіткати кожного. Тому помовчімо хвилину...


...У «Програмі» спектаклю «Нація», крізь який символом проходить лялька-мотанка, написано:

«Мотанка - стародавня лялька-оберіг. Вважається, що лялька-мотанка є посередником між живими й тими, кого на цьому світі Вже чи Ще немає».

А ще у програмі написано - НА ОСНОВІ РЕАЛЬНИХ ПОДІЙ.

У виставі, як і у книжці, не тільки реальні події, але й реальні люди.

Я хочу розказати про цих реальних людей оскільки час і люди так довго мовчали про їхні діяння, що майже всі вони уже давно відкланялися на всі боки всім іншим - добрим, злим, совісним і несправедливим. Поки хтось думав, розказувати чи мовчати, Господь Бог сказав їм «добрийдень!». Отже,

Прототипи дійових осіб у книзі та у спектаклі «Надія»:

- Юр'яна, Юстина - МАТІОС Гафія Іллівна. Моя бабуся по матері - (17.10.1911 - 16.07.1997), українка, народилася в с. Розтоки Чернівецької обл., освіта - чотири класи румунської школи, засновниця колгоспу ім. Кірова (1949) в с. Розтоки, мати шести дітей (четверо живуть у Розтоках, один - у Москві, один - помер), довголітній голова сільської жіночої громади, похована в Розтоках. 2011 року бабусі виповниться 100 р.


- Власій Джуряк (чол. Юр'яни) - МАТІОС Власій Юрійович.

Мій дід по матері - (5.02.1906 - 26.03.1991),

українець, народився на хуторі Сірук Чернівецької обл., неграмотний, засновник колгоспу ім. Кірова, бригадир будівельної бригади колгоспу, батько шести дітей, похований у с. Розтоки. 2011 р. дідові виповниться 105 р. з дня народження і 20 р. із дня смерті.


Живих Матіосів (по материній лінії) на 10.04.10. - 71 особа. Найстарша - моя тітка Гафія, 82 p., наймолодша - моя двоюрідна племінниця Анна, їй сьогодні 4 місяці від дня народження. Сьогодні «тривають» у часі 4 покоління цих Матіосів. Вони громадяни 4 держав - України, Російської Федерації, Італії та Греції.

У залі на спектаклі присутні мої батьки та ще 5 осіб із Матіосів, тобто нинішні ТРИ покоління, фамілії.


- фельдшерка Дуся - БУБУЛЬЧУК Євдокія Андріївна (дівоче прізвище невідоме) - (6.04.1920 - 7.04.1989), росіянка, народилася в м. Тюмень, Росія.

Із багатодітної сім'ї (мала 5 сестер: Анна, Віра - жили у Ярославлі, Надія - в Донецьку, Валя - в Тюмені, Дуся - в Розтоках). Учасниця блокади, оборони та прориву Ленінграда. 1944 - учасниця жорстоких боїв на кордоні з Угорщиною. На Буковині - з 1946 р. Її чоловік-буковинець - «стрибок» Олексій Бубульчук 1946 р. - був ліквідований боївкою УПА. Вагітна Дуся врятувалася в дерев'яному туалеті (по-сільському - у виходку), зумівши знадвору закрити защіпку дверей і залізши на «сидіння», тому її ніг «не помітив» ліхтарик «нічних гостей». 30 травня 1947 р. у вдови Дусі Бубульчук народився син Олексій (помер 30.01.78). До останніх днів життя Євдокія Андріївна працювала в сільській амбулаторії. Її дуже любили односельці, бо була співчутливою, хоч і дуже твердою. Сама жодного разу не звернулася по лікарську допомогу. Похована в с. Розтоки. На Благовіщення, три дні тому, виповнилося 21 р. із дня її смерті.

У залі на спектаклі присутня невістка Євдокії Бубульчук - Олена Павлівна, учителька української мови та літератури Розтоцької СШ.


- Дідушенко - підполковник НКВД ДІДУШЕНКО Григорій Мусійович - (21.01.1911 - ?), українець, рідна мова - російська, народився у с. Дмитрівка, Воронезької обл.

Освіта - середня, ФЗУ, Сталінський хімтехнікум. Курсів НКВД і партійно-політичної освіти не мав.

Працював столяром, механіком на заводі ім. Кірова в Макіївці, з 1938 р. - в органах НКВД Орджонікідзе, Краматорська, Ворошиловграда, Красного Лиману, Старобільська (Сталінська обл. ), Саратова, Баку.

На фронтах Великої вітчизняної війни не був.

Дідушенко - ровесник моєї бабусі.

Працював в органах НКҐБ Коломиї, Станіслава (Івано-Франківська) - 1945-1947.

З 1.01.47 - заступник начальника Сторожинецького райвідділу МҐБ,

з 1.09.47 - начальник Вижницького райвідділу МҐБ (Чернівецька обл. ), до якого тоді адміністративно належало с. Розтоки.

Нагороди - бойова зброя за успішно виконану роботу НКҐБ в умовах воєнного часу (1944).

1950 - член бюро і пленуму Вижницького РК КП(б)У Чернівецької обл.

Стягнення - 20.01.44 - 20 діб арешту за безвідповідальність і злочинне ставлення до виконання запитів (у Краматорську).

У Станіславі - 18.01.45 - догана за грубе порушення норм Кримінально-процесуального кодексу. 27.10.50 - 5 діб арешту за пиятику, відсутність належної вимогливості і низькі показники в роботі (у Вижниці).

1952 р. - підполковник НКҐБ.

Всі дані - з особової справи Г. М. Дідушенка.

Оприлюднені вперше сьогодні, 10.04.10, через шість років по тому, як мені з ними (частково) дозволено було ознайомитися.


- Дов(л)гопол (оперуповноважений МҐБ чи МВД у с. Розтоки Чернівецької обл. ) - росіянин. Бабка казала, «фест твердий був маскаль».

Інші дані - в архівах спецслужб.

Попри всі зусилля мені поки що не вдалося добути відомості про людину, яка у смертельний час зуміла залишитися ЛЮДИНОЮ, і завдяки якій мої дідусь і бабуся залишилися живими.

Спецслужби, допоможіть вимовити подяку Людині з Серцем у час кровопролиття!


1949 року, у рік подій, відображених у виставі, моїй бабусі Гафії (Юр'яні) і Дідушенкові було по 38 років, дідові Власієві - 43, фельдшерка Дуся мала тоді 29 років.

Сьогодні, 10.04.10, день - коли велика частина християнського світу поминає мертвих: завтра Провідна (поминальна) неділя.

Хай усі спочивають із Богом!

А нам - пам'ятати і згадувати їх!»

(Із виступу після прем'єри)


...Але, довго роздумуючи про нашу майбутню зустріч із В. Г. Панченком, мій перший - емоційний - порив минає. І я ловлю себе на думці, що, може, запитаю про прізвища родичів Володимира Григоровича Панченка, які були «на Западній», а може, й ні. Бо це вже не має значення.

Має значення, що ми обоє розуміємо, що це було.

Проблема лише в тому, що ми обоє, нащадки тих, із ким це було, не запекли в собі кров помсти і люті, а прийшли до розуміння, що про це необхідно говорити. Болісно. Але правдиво.

Адже ніщо так не зближує людей, як Правда, розказана неложними устами.

Ще не познайомившись із В. Г. Панченком, всією своєю кров'ю чую, що він любить правду життя, так само, як я. Дякую, Вам, Володимире Григоровичу, що Ви мені помагаєте.

«Сутужна, сину мій, вкраїнська справа», - написала колись Леся Українка.

Але найсутужніша вкраїнська справа - в Україні, - додала би я. Своєю творчістю я хочу робити її менш сутужною. Мені у цьому допомагають люди і Бог.

Марія МАТІОС

липень 2010 року,

Єрусалим.

ГУЦУЛ-СНАЙПЕР НА ПРІЗВИЩЕ ІВАНОВ

Творчість - це снайперство. І митець-снайпер удосконалюється доти, поки не зрозуміє, що може вціляти в саміське серце. Мої слова можуть видатися пафосними, але ж ідеться про творчість...

Уявімо, живе собі Людина. Спокійно. Розмірено. Прогнозовано. Але ось раптово, нізвідки, на неї падає щастя. Не обліковане. Не очікуване. Не-передбачуване. І людина чує, що цього щастя так багато, що воно може поглинути її... і ти чуєш, що піддаєшся цьому поглинанню без опору.

Отакими приблизно були мої відчуття, коли я вперше побачила каталог робіт художника Сергія Іванова.

Я подумала: навіть коли б мені довелося звернутися до Інтерполу, я знайду цього художника з таким широковживаним серед гуцулів прізвищем Іванов.

Я не мала жодного сумніву, що він автентичний гуцул. На щастя, до Інтерполу звертатися не довелося. Я розшукала Володимира Миколайовича Захарчука (якого називаю новітнім українським Терещенком в галузі меценатства) і побувала на тій садибі, у приватному музеї Захарчуків, де й зберігаються дивовижні роботи С. Іванова. Щоби попросити дозволу на використання їхніх репродукцій у своїй книжці.

І тут мене чекало щось містичне: картини хутора Лекече, який (о, дивовижі Господнього промислу!!!!) знаходиться від хутора Сірук, де я росла перші п'ять років, кілометрів за 12, якщо би переступати через горби навпростець. І вони вписані в довколишні краєвиди так, ніби їхні персонажі самі щойно повиходили з лісів і легенд, як кілька років тому з цієї садиби виходив американський мультимільйонер Дональд Трамп.

Була якась містика в тому, що я побачила в каталозі Сергія Іванова, а також на садибі «Лекече», і тим, про що ішлося в моєму романі «Майже ніколи не навпаки». Отой увесь демонічний гуцульський світ, ота незбагненна космогонія, барва, забобон, містика, пристрасть, - все я знайшла в циклі Іванова «Гуцульська міфологія».

Я не знаю - це нове чи не нове художнє слово - левкаси Сергія Іванова - у вивченні гуцульського світу. Знаю, що це інше! Мені до душі, що Сергій Іванов темну, важку барву отого демонічного, забобонного, заборонного і розгнузданого, що властиве будь-котрому гуцулові, змінив на урочисту білу барву неутоленної жаги, що з білої барви квітки, саме квітки народжується жінка - і все йде шкереберть, і серце рветься на «шкаміття», як кажуть у моїх Розтоках. Що в його письмі немає заборон на прояв природних почуттів, що все там іде обертом і стрімголов, як у справжньому житті чуттєвої людини. А токмо - гуцула! І мені уже не дивно, що в Іванова гуцулка вроджена з арніки, як Афродіта з води.

У нашій спільній роботі таки було багато містичного. А найголовніше - 100-відсоткове потрапляння ілюстрацій у найперший мій текст - «Майже ніколи не навпаки». Бо мало хто вірить в те, що це не є спеціальні - замовні - ілюстрації до роману. Я вже й сама сумніваюся, що було спочатку: чи то Іванов розписав дерево, а тоді надиктував мені сюжет. Чи як...

Так між чоловіком і жінкою починається таїнство любові. У нас - між художником і письменником - триває щось більше, ніж пристрасть. Це одночасове загоряння від чергової моєї чи його ідеї. Це синхрон у всьому. Навіть у телефонних дзвінках, коли не витримує техніка, попереджаючи через дисплей «Ошибка при соединении», бо ми одночасно згадуємо одне про одного.

А потім ми довго відпочиваємо одне від одного, як відпочивають нормальні люди від аномальної пристрасті. У час таких перерв ми акумулюємо нові ідеї. Чи ще щось робимо - кожен своє. Але я знаю, що він - мій художник. А Сергій Ілліч, очевидно, підозрює, що я - його письменник.

Як автентична гуцулка я щаслива, що не-гуцул Іванов своїм пером художника так зрісся з моїм гуцульським світом, як свого часу не-гуцули Гнат Хоткевич і Михайло Коцюбинський зрослися з Гуцульщиною словом.

Результатом співпраці із Заслуженим художником України зі Львова Сергієм Івановим і «чоловим» «Піраміди» Василем Гутковським з 2007 року стали 9 (дев'ять!) книжок!

Я хочу назвати ці спільні роботи «поіменно», бо жодна з них не лишилася непоміченою читачем:

«Майже ніколи не навпаки»,

чотири видання «Солодкої Дарусі»,

«Жіночий аркан у саду нетерпіння»,

чотири видання «Нації»,

«Москалиця» - «Мама Маріца - дружина Христофора Колумба»,

«Чотири пори життя»,

«Кулінарні фіґлі»,

українсько-російський варіант книжки «Солодка Даруся» - «Даруся сладкая»,

«Вирвані сторінки з автобіографії».

Наперед би більше, кажуть у таких випадках на Буковині!

А я подумки підтверджую: певно, що так - бо майже ніколи не навпаки.

ЛИСТ ДО РЕДАКЦІЇ

газети «Сільські вісті» 2001 року

від читачки Н. із Полтави

(свідомо не називаю прізвища, бо я не питала дозволу в автора. Синтаксис і орфографія збережені):

«Зовсім випадково мені потрапив до рук «шматок» газети, навіть не знаю і назви, де фото письменниці Марії Матіос, і стаття «Репресована свідомість реабілітується довше, ніж людина». З газети дізналась, що авторка має 6 поетичних і 2 прозові книги. А проживає в Києві. Чому пишу? Тому, що болить і крається серце за нині вже покійних батьків, бабуню, які свого часу проживали в Львівській області, а в 1950 по 1958 р. були виселені на спецпоселення в Хабаровський край.

Мама на той час ще не заміжня була і зі своєю мамою такою ж малограмотною (мама всього 2 кл. закінчила) була виселена сама не знаю і за що. Можливо так, як пише Марія Матіос через те лише, що прізвище було таке саме, як у тих, що якимсь чином за чиїмись спинами відкупились від Сибіру, тайги. Та Бог їм суддя. Забрали: спалили хату, навіть майно не описали, як треба було. Написали «Архівних даних немає» в довідці, яку видали, коли її я реабілітації добилася в 1991, здається, році. Та поїхавши, на її Батьківщину, підняли архіви. Записано - хата, стодола, так мамин брат двоюрідний сказав мені: «Так мама ж сіно не їла. Як була стодола то і ясно, що була корова, хата ж свиня і в хаті все». І от про відшкодування вартості майна, зайшла в Самбірське УМВС, в райраду по питанню реабілітованих. Та жінка сказала «Люди добрі. Держава бідна. Одною рукою дає, іншою забирає. Ви більше нічого не доб'єтеся. Більше витратите на ті довідки, ніж що отримаєте».

Мені болить інше. Мама, царство їй небесне, весь час згадувала яке там було життя серед комарів в тайзі влітку і взимку, на лісоповалі. Коли волосся в бараці примерзало до стіни (ну от плачу, бо це і мій біль, бо моя сестра Оля на рік старша і я там родились). І першу дитину (походивши по глибоких снігах і сильних морозах мама мало не втратила). Та слава Богу, врятували в утробі, а потім новонароджену з чиряками на голові.

Прошу мене пробачити, що пишу і плачу, болить душа, повернулись не на Батьківщину, а зовсім в інші краї на південь. В 1958 p., коли їх відпустили, але не радили їхати на Батьківщину. А куди їхати з сім'єю? Чоловік, 2 дітей і наша бабуня.

Що є цікаво, що мама там аж на далекому Сході знайшла свою долю. Теж зі Львівської області, але Старосамбірського району. І в 1955 р. одружилась. Як я вже писала в жовтні родилася моя сестра, а через рік - я. В цьому році 6 жовтня, як Бог дасть, доживу - 50 р. виповниться.

Та я хочу Вас попросити чи дати мого листа Марії Матіос чи її адресу. Я прагну прочитати ті 2 її прозові книги. Я хотіла б щоб вона мені їх вислала, я прочитаю і їй поверну. Я запитувала в бібліотеках наших, шкільну і сільську бібліотекаря, в районі. Якщо вона в них описала ті події, тих сталінських репресій - я так би мовити глибше влізу в шкіру моїх батьків і сама відчую той біль, страждання їх за своєю маленькою батьківщиною, за родом; так пекла душу мамина пісня «На Україну повернусь», що і я плачу і ридаю, коли чую її. Кажуть, «на все воля Божа». Можливо, туди і треба було потрапити, щоб знайти свою долю і дати життя нам 3. Та все ж не можу збагнути, чим завинили перед державою 2 баби, що Господь так розпорядився».

P.S. Я, звичайно, книжки надіслала.

КОЛИ НАПОЛЕОН ОКУПУВАВ ВІДЕНЬ

Із виступу на прес-конференції в УНІАНі, 13 листопада 2007 р.

(напередодні всеукраїнського форуму «Україна - зона культурного лиха»)

Коли свого часу армія Наполеона окупувала Відень, Гайдн відчиняв вікна свого будинку і щодня демонстративно грав австрійський гімн. Наполеон наказав виставити французьку варту біля воріт його дому, щоб ніхто не міг зашкодити творцеві. Але це був Наполеон.

Сьогоднішні українські ліліпути державотворення намагаються формувати як не розстрільні, то похоронні команди для всього пласту української культури. Духові оркестри цих команд уже взяли перші акорди. Але ми всі тут для того, щоб ці акорди не стали мелодією.

Тому, дорогі мої брати Капранови, у розмові про гуманітарну катастрофу в Україні не оминути політики і політиків. Бо за цим надзвичайним станом, окрім банальних грошей і переділу власності, бовваніють антиукраїнська політика і антиукраїнські політики. І всі вони мають імена. І всіх їх треба називати поіменно. Щоб ніхто не був забутий.

За законами логіки, я повинна була би прийти сьогодні на цю прес-конференцію з мазепинкою на голові і з батогом у руках. Так міг би сьогодні зробити будь-хто з моїх колег-письменників, тих, хто не вважає себе «узким слоем украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всем».

По-перше, «узкий слой» не буває успішним. А по-друге, конкуренції не бояться ті, хто вже має певний досвід творчого прориву поза кордони України.

Але я не в мазепинці. І замість батога я використаю слово. Бо я не люблю епатажу. Я люблю правду. А правда полягає в тому, що нас, українських письменників, ялова українська влада, яка дедалі впевненіше набуває ознак влади україноненависницької, заганяє в бункер. І вхід у цей бункер - в самісінькому серці столиці.

Бо зачистка України від української книжки показово починається з Хрещатика під показовим патронатом нинішнього уряду.

Бо показовий погром книгарні ПЛАНЕТА відбувся в приміщенні, в якому знаходиться міністерство палива та енергетики.

Бо колишня книгарня МИСТЕЦТВО - це частина приміщення аграрного міністерства (квота комуністів). Ноу-хау міністерства агрополітики з продажу повітря у двох арках при в'їзді на Хрещатик, 26 заслуговує або книги рекордів, або пера Ільфа-Петрова, або уваги прокурора. Залишилося хіба що укласти угоду з іншою урядовою структурою - Держтелерадіо, продати повітря у 3-й арці, й зробити вхід у Національну радіокомпанію таки входом у бункер.

Я питаю: чому про ці погромні спецоперації інтелектуальних осередків сором'язливо мовчить твердий фахівець із петлюрівських погромів професор Табачник? Чи не тому, що на сторінках одного з київських видань він б'ється над архіважливою проблемою:

«Миссионеры», только вчера спустившиеся «з полонын», толпами едут в Донецк и Луганск, Крым и Одессу «обучать» местное население «украинству»... ведь кому нужна «мова», если она вымирает? «Мова» должна быть не «державна», а народна. И не на основе пещерной идеологии или парадигм средневековой инквизиции»?!

Залишаю поза коментарями цей майже напівблатний, зневажливий до непристойності стиль високого урядовця, покликаного своєю посадою бути сторожовим національної культури. Дмитро Табачник завжди відзначався винятково тактовним європейським інтелектом.

Не знаю, чи позиціонує себе галичанин Юрій Андрухович із полониною, але луганчанин Сергій Жадан точно що не з полонини, а вони нещодавно таки досить успішно «місіонерствували» в Донецьку та Луганську, і депортовані за свою «мову» не були. Так само, як не була депортована і я зі своєю НАЦІЄЮ і Солодкою Дарусею з Росії та Польщі. Як, очевидно, не зазнаю репресій і в англомовному світі, куди прямує моя НАЦІЯ і ДАРУСЯ.

Позбавлений комунікації із потенційним читачем український письменник зазнає репресій у себе вдома.

Чітко продуманий і системно діючий неукраїнський сценарій розправи з «узким слоем украиноязычной интелегенции» змушує мене звернутися до всіх, хто ще не оглух і не осліп від цих точкових нальотів рекетирів, рейдерів і погромників - не мовчати, не боятися і не просити.

Тільки вимагати.

Чинити опір.

Так, як належить тому, кого заганяють у бункер.

ВАСИЛЬ КОЖЕЛЯНКО[28]

ДОПИСАТИ про:

• Як допомагала Василеві влаштуватися на роботу в редакцію машзаводу (його не брали нікуди, окрім робітничих професій, бо він мав на початку 80-х «пригоди» з КДБ за «формалістичні вірші»).

• Подати нашу з ним розмову перед поїздкою на творчий вечір до Спілки письменників до Києва, 14.05.1996. Розказати, хто допоміг, щоб він «не сів», і хто з колег «допомагав» навпаки (у кольоровому блокноті).

• МАШЗАВОД: товаришування із заводським художником-оформлювачем Гервазієм Яглою (зробити копію подарованої мені картини).

• Вірш, присвячений мені, - «Маріїні джинси» (!!!!)

• Як я редагувала його книжку «Семибарвний кінь». Газета «Час». Як вела Василів вечір у клубі творчої інтелігенції Семена Цідельковського.

• Форум видавців у Львові-2001.

• Як Василь за кілька місяців до смерті зайшов до мене у Шевченківський комітет.

• Знайшла у комп'ютері текст його інтерв'ю зі мною для газети «Молодий буковинець» 2001 р.


«Терміново! Василю! Оце вичитала «плід» нашої з тобою львівської розмови на Форумі. Можеш підчистити цю спонтанність.

Марія Матіос:

«ЖИТТЯ КОРОТКЕ, ЩОБ КАЗАТИ «НІ» - СОВІСТІ І СТРАЖДАННЮ»

- Маріє, такий контраст, навіть у назвах книг. Іще не вщухли пристрасті навколо «Життя короткого», а тут тобі маєш - «Нація»... Ти любиш шокувати читача?

- А що, книгу треба було назвати «Клан» чи «Угрупування»?! Я не шокую - я працюю і думаю. А заодно прошу читача думати зі мною і моїми персонажами.

Якщо хочеш, то назва книжки - «Нація» - це своєрідний виклик усьому отому каламутному, цинічному і мерзотному, яке саме живе за кримінальними, «розпальцьованими» поняттями, і цим стилем життя намагається не лише заарканити тих, хто ще пручається совістю, честю, традицією, але і певним чином намагається узаконити його через відповідні державні інституції.

На тлі повсюдних завивань про клани, розборки, компромата і т. і. я спробувала дати свою - живу - картину українського життя та її недавньої - повоєнної - історії. «Нація» - це моя, дуже конкретна інтерпретація українства, його моралі, пошуків, помилок і т. і.

Історія, як і час загалом, - це люди. І я не хочу, щоб для тих, хто іде за нами, наш час у моїх книгах залишився без живих людей, а лише із якимись яловими манекенами, які тільки те й спромоглися зробити, що прославитися своїм всепланетарним злодійством, Чорнобилем і цифровим диктофоном під диваном.

Саме люди роблять або Час, або безчасся, «безвременье». А воно, «безвременье», в основному оперує розмитими, ембріональними поняттями і поняттями зомбування. Я пропоную версію свого бачення цього лютого часу - теперішнього і минулого.

- Але уже самою назвою книжки ти ніби підспівуєш тим, хто «спеціалізується» на розробці цього дражливого поняття - нація.

- О, ні! Чим більше зараз політики говорять про формування української політичної нації громадянського суспільства, тим менше можна їм вірити: насправді вони як чорт ладану остерігаються самого цього поняття в його первинному значенні й через те добирають бозна-який словесний камуфляж, аби тільки не «заплямувати» себе приналежністю до нації.

- Твоє письмо - дуже реалістичне, драматичне і неоднозначне. Ти ніби виступаєш адвокатом для всіх своїх персонажів, оминаючи ідеологію.

- Я розумію, що ти маєш на увазі - мою прискіпливу увагу до післявоєнної історії Західної України.

Як письменник я почуваю себе літописцем грубого життя. В розумінні не вульгарного, а реального. Але як у житті, так і у своїх персонажах, я люблю породистих людей, а у нас, попри все, дуже породиста нація. Саме у той час, нібито післявоєнний, а насправді воєнний - аж по саме нікуди - оця порода на наших землях постала у найрізноманітніших проявах. І величних, і ницих. Отже, я цю, нашу, породу намагаюся зафіксувати через своїх персонажів як творців і репродукторів історії як такої.

Ось ти узявся за альтернативну українську історію, мабуть, через те, що вона, та триклята історія, тобі не є байдужа. Одне слово, не з великої радости. Я її нерідко проклинаю, хвалену нашу історію, але водночас б'ю поклони перед тими, хто її робив. Звідси - така увага в обидвох книжках до проблеми національно-визвольних змагань. Я вже десь казала, що національні трагедії не мають строків давності. І поки ми будемо поверхово, однобоко трактувати найскладніші періоди свого минулого чи впадати у раж замилування давниною, доти до нас вертатимуться бумеранги нашого незнання і небажання мати ці знання. Бумеранги дуже болючі, бо вони пульсують живою кров'ю.

Мені здається, що після цьогорічних Головосік у прямому і переносному значенні, тобто після 11 вересня (після теракту у США. - М. М.), коли водномить було усічено всі американські - національні - символи: політичні, економічні, військові та інтелектуальні, проблема єдності будь-якої нації, не кажучи вже про українську, виходить на перший план. Можливо, ми ще і не усвідомлюємо, наскільки це важливо.

Не забудьмо, що технічна могуть такого монстра, як США, виявилася безсилою перед людьми, і тільки перед людьми, які все це зорганізували. Не важливо, хто це. Важливо, що це люди. Ці люди мають мотивацію своїх дій.

Так само у найменшій дрібниці, не кажучи про якісь складні речі, найважливішу роль відіграють люди і тільки люди. І для мене як для письменника немає нічого цікавішого, аніж нишпорити ходами їхньої свідомості й підсвідомості, шукаючи логіку чи антилогіку вчинків. Тому пупом всієї моєї творчості є Людина і її внутрішній світ. А все решта - обрамлення.

- Ти стверджуєш, що життя коротке?

- Так. Знаєш, минулого тижня я була на похороні людини, з якою свого часу ми оперезали всю Україну вздовж-упоперек і то неодноразово. І коли я слухаю дуже цинічні, фальшиві брехні про смерть цієї людини, я стискуюся, як равлик, від безсилля, що життя кожного з нас - майже нічого не значить і що насправді - воно дуже і дуже коротке. Але мені здається, що воно ніколи не є коротким для совісті і страждання.

P.S.

26 липня 2010 р.

Якби ти мене чув, Васильку, то я би тобі крикнула, що життя не просто коротке - воно коротюське. І я дотепер не можу стерти номер твого мобільного телефона. Але й подзвонити не можу. Не сердься... У тебе було ласкаве волосся і добрі очі. Ви там із Покалем, Римаруком і Славком Павлюком сваритеся чи байдикуєте? Не сваритеся, знаю... Юрко Покальчук не дасть. Він був мудрий, бо жив - як хотів. Кожного з вас любила по-своєму, але до вас не хочу. Станьте троє - як три богатирі - на отій Петровій брамі і ще не пускайте туди нікого! Рано, хлопці... Рано. Рано й тобі, Ульяне (Олесь Ульяненко)!

ДМИТРО ТАБАЧНИК

Я знаю точну дату і навіть годину, коли Дмитро Табачник залюбився у мене безнадійно і досмертно. На щастя, наша любов взаємна. Невитравна. Як сказала би Ліна Василівна, «така любов буває раз в ніколи». Подеколи я навіть пишаюся: не кожен історичний полковник і антиквар так щиро і віддано любитиме ту, що «ще вчора спустилася з полонин», звідки в ясну погоду видніється вершечок Говерли. Та ще з 220- річним багажем знань про свою фамілію (родину). Цікаво, що мій «коханчик» знає про себе?... Треба колись запитати. Може з'ясуватися, що він також Тютюнник. Четвертий у моєму житті. Остатний! - сказали би в моєму селі. Останній тобто.

Взаємна любов завжди починається і продовжується однаково - спочатку з опору, а згодом - синхронізується. Ви думаєте, у нас із Табачником було по-іншому?!

Варшава, 2008. Міжнародна книжкова виставка. Україна - почесний гість. Іде презентація польського перекладу моєї «Нації». На столі переді мною і моїми модераторами - перекладачкою Анною Коженьовською-Бігун і професором Варшавського університету Валентиною Соболь, окрім польської, усі українські видання моєї книжки, афіші, буклети. У залі іноземні журналісти. Я завжди добре контролюю час. Хвилин 20 забезпечені. Мені пишуть: «М. В.! Закінчуйте, ми повинні підготувати залу до прес-конференції Табачника». Єсть! Так точно! У мене чоловік - «настоящий полковник» - я порядок знаю! І тут розумію, про що мені натякає записка: для гуманітарного віце-прем'єра Табачника належить очистити стіл від моєї «Нації» - не підлогу ж замітати. Встигну!

Тимчасом про політичну ситуацію в Україні питає журналіст із «Німецької хвилі», далі польські журналісти влаштовують мені «дибу», питаючи, «коли нарешті український уряд виплатить грошову винагороду цьогорічним Шевченківським лауреатам», серед яких - є один громадянин Польщі. Решта наші, вітчизняні, - але також «у боргах, як у шовках»: Дмитро Стус, Тарас Федюк та ін. Питають, бо я - заступник голови Шевченківського комітету. Я, сердешна, думала, про книжки питатимуть, а вони - про гроші. Онде «Польське радіо» взяло мене під приціл, радіо «Свобода» «копає» під мене за ту премію. Міжнародний скандал, бо іноземець ображений українським урядом. Треба скандал гасити. Я все-таки про свою країну думаю не на похмілля.

Промисел Божий рятує мене навіть у Польщі! Із дверей скельцями окулярів а ля «гіперболоїд інженера Гаріна» блискає нетерплячий Табачник. У мене від радості тьохкає серце. І я вперше «спускаюся з полонини»: «Дякую всім за участь у презентації. Останнє запитання я переадресую віце-прем'єрові України після закінчення його прес-конференції, оскільки саме уряд забезпечує грошову винагороду Шевченківської премії».

Фу!

А територія стола - залишилася неочищеною! Там стільки тих «Націй»! Ну, чисто, як в Україні, - багато.

Поки представник українського посольства у Польщі відповідає на чиєсь запитання, Дмитро Володимирович гортає мої книжки. Привселюдно. Читає, холєрник! Чудо! Я давно підозрювала, що такий інтелектуал, як Дмитро Табачник, любить українське. Але щоб аж та-а-ак! Розумний «не по годам», встигаю зловити крамольну думку, жаль, що молодший від мене, зітхає моє серце.

Але я субординацію знаю. Я також державний службовець, у мене статус заступника міністра - тому не для преси, а в кулуарах після прес-конференції питаю несподіваного любителя «Нації». І він мені відповідає! Проте наш діалог настільки колоритний, що його можна передати тільки «глазами и ресницами». І слово честі, не брешу: про це опісля написала українська преса, бо скрізь і завжди є папарацці. І сіно-солома є. Навіть в українських урядах усіх розливів.

Ось майже дослівний наш словесний пінґ-понґ:

«Шановний Дмитре Володимировичу, коли уряд у повному обсязі розрахується...»

«Про що ви мене питаєте? Шевченківську премію взагалі треба... (вуха, вуха скрізь, Дмитре Володимировичу, будьте уважні-обережні, думайте, що говорите... я ж про вашу опінію дбаю!) А чи знаєте ви в Шевченківському комітеті, що прокуратура порушила проти мене 8 кримінальних справ і мені «світить» 12 років ув'язнення?!»

Господи милостивий... та він же любить мистецтво, раритети і мою «Націю» - а ви його на нари, пся крев?! Я виросла в поліетнічному краї, але коли йдеться про чиюсь особисту честь і честь державної премії, моя толерантність каже усім «до побачення!»

«Проти вас порушено кримінальні справи?! За несплату Шевченківської премії???????????? У такому разі я готова відсидіти за вас половину терміну, а хоч би це була тричі розпомаранчева влада!» - (ох, не чує цього Микола Лукаш, який 1973 року «ласкаво» просив у ЦК Компартії України дозволу «відсидіти» у в'язниці замість Дзюби! За написану книжку! Де ще Табачник знайде таку самопожертву за нього і за ідею 2008 року, окрім моєї?) 1973-й і 2008-й - «это совсем другой коленкор!», кажуть ті, хто знає. Тоді колядувати не можна було. Тепер «велено».

А він винахідливий, Дмитро Володимирович. Мабуть, на місце Патона моститься, бо хто б іще спромігся на такий винахід:

«Якщо ви така добра, то заплатіть їм Шевченківську премію зі своєї зарплати!»

Христе-Боже! Та Стус-батько перевертається на тому світі за Стуса-сина!

Ох, і припечатав мене тоді Табачник по саме нікуди!

...Ви думаєте я до Києва їхала? Я не їхала - рахувала. В умі й у стовпчик, на ноут-букові й загинаючи пальці. Я навіть лаялася (ага, як добре, що і я знаю кілька таких «парканних», «устидних» слів!). О, ні! Щоб сплатити урядовий борг із власної зарплати мені знадобиться... Ні-і-і-і... так довго не живуть навіть на полонинах. Навіть такі витривалі, як я. Але, прости мене, Боже, за прегрішеніє моє - за заздрість: бо я так чорно позаздрила під час тієї лічби Табачниковій зарплаті!!! І чому я не гуманітарний «віцик» - я би таки заплатила лауреатам державний борг?!

Я не червоніла би за ті гроші перед Дмитром Стусом чи він переді мною... (Бо, коли я читала сторінки Стусової «шевченківської» книжки, де він описує процес ексгумації батька... як він власними руками розкопував батькову табірну могилу... Як відкривав труну... як іншу, цинкову, труну до Києва ладнали... Ви можете це уявити?! І саме тоді уперше в житті я пошкодувала, що народилася не-чоловіком. Бо у Варшаві вперше в житті я хотіла поговорити з іншим чоловіком по-чоловічому!). А Стусика я чомусь люблю, як свого старшого сина, і чомусь завжди однаково - поблажливо і з розумінням, що би про нього не говорили інші: бо я не була у його шкірі, коли йому казали, що його батько «у тюрязі». І ті, що говорять, - там не були.

О, ти ласкавий, Боже, до людської слабкості... Ти зробив так, що тоді, у Варшаві, не було Дмитрика Васильовича Стуса коло іншого Дмитра. Володимировича. Бо Стус би не встояв! Він, гарячий, був би точно зіпсував варшавський дрес-код Табачника.

Але у Дмитра Стуса ще є час!

Несповідимі путі твої, Господи...

* * *

...Отак починається і триває велика любов двох великих українців, як наша незнищенна - іще з Варшави - любов із Табачником! Це вам не велика політика з кимсь чи без когось! «У меня пересыхают губы от одной лишь мысли о тебе» - написала одна із моїх улюблених російських поетес Марія Петрових. Цікаво, чи Він знає, що я Її знаю? Полонина ж усе-таки, хоч і зелена.

А знаєте, скільки я маю заздрісників через те що в моєму житті є такий чоловік! Своїми ексклюзивними нараціями він перевершив усіх знаних мною чоловіків за таке моє не дуже й коротке життя! Не кожна жінка має такого, хто вдаряв би сам себе довбнею алогізмів: «апологетика фюрера і Рейху, майстер пера, класик, який ще не вмер» (Свят-свят-свят! Навіть задля класики не хочу вічності)... Як вам такі ексклюзиви? Заздрите? Не хочете читати автентичного Табачника, заздрісники ви такі?! То читайте Табачника в інтерпретації Івана Михайловича Дзюби липня Божого року 2010. Ет, свята наївність! Я думала, що на світі один лиш Дмитро Табачник. А на світі є Дзюба. І від цієї думки мені твердо спиться щоночі!

ВОЛОДИМИР ЯВОРІВСЬКИЙ

2008 рік. Десять по шостій ранку. Розбудив телефон із невизначеним номером. Уперше в житті мені телефонував Володимир Яворівський. З Кіровограда. Неймовірно схвильований. Подумала: хтось умер. «Я щойно перегорнув останню сторінку твоєї «Москалиці». «Москалиця» добра, а в чомусь - просто бездоганна. Але «Мама Маріца...» - це світовий шедевр!». Спросоння я рада, що голова Спілки, окрім того, що підписує фінансові документи, читає своїх колег... Я також читаю всіх.


P.S. Автотренінг

Франтішек ГРУБІН

Еще не осень! Если я

Терплю, как осень терпит лужи,

Печаль былого бытия,

Я знаю: завтра будет лучше.

Я тыщу планов отнесу

На завтра: ничего не поздно.

Мой гроб еще шумит в лесу.

Он - дерево. Он нянчит гнезда.

Я, как безумный, не ловлю

Любые волны. Все же, все же,

Когда я снова полюблю,

Вновь обезумею до дрожи.

Я знаю, что придет тоска

И дружбу, и любовь наруша,

Отчаявшись, я чужака -

В самом себе я обнаружу.

Но в поединке между ним

И тем во мне, кто жизнь прославил,

Я буду сам судьей своим.

И будет этот бой неравен.

* * *

2009 рік. Я вже так довго лежу в лікарні, що Володимир Олександрович Яворівський за той час устигнув не тільки свою (вінницьку) і мою (буковинську) землячку, совісного письменника із твердим, тому і прикрим для багатьох, характером - Галину Тарасюк - виключити з Національної Спілки письменників України. Яворівський виявився стахановцем - під час одного засідання устигнув виключити одночасно й 5 (п'ятьох!) Шевченківських лауреатів із президії Спілки письменників (зокрема й мене). Байдуже. Байдуже і тепер. Сказано, дядьки - як діти.

Перед тим - тоді - після того я спізнаю таку розпуку, такий фізичний біль (він у мене має назву «безанестезійний»), що забави української будь-якої еліти чи еліти-псевдо уже не мають жодного сенсу. Крім короткочасових нервів. Бавитися - це не у тюрмі, як свого часу Дзюба, сидіти.

Сенс має єдине - життя. І я про це завжди пам'ятаю. Адже я народилася в Європі. Тобто на Буковині. А, отже, я знаю не тільки свої прислів'я, але і прислів'я народів-сусідів. Пам'ятаєте оте, польське, де є такі слова: «... - не дамся!» Ну, що не «здоганяєте»? Пам'ятаєте, Іван Миколайчук у «Білому птасі...» співав: «Причесався-прилизався, в білі штани вбрався. А як прийшов до дівчини, на порозі... сів». Це я так 2009 року, пся крев!, «не давалася» хворобі. А Бог і добрі люди помагали.

І ось посеред літа, в палаті, вмикаю телевізор: Господи, Твоя воля... Показують жахливі кадри з місця автомобільної аварії, де загинув молодесенький син Ганни Герман. Хто має діти, має серце і має співчуття, той може собі лише уявити...

(У мене є така незнищенна гарячість - коли когось зобидили, коли хтось у біді, коли неправедно із кимсь вчинили, я тоді шукаю номер телефону цієї людини, дарма, що не знайомої, і пишу повідомлення чи дзвоню, якщо людину знаю). Щоб підтримати. Бо є такі часи, коли твій чорний телефон також мертвіє. І лише тоді ти пізнаєш «хто твій любий друг». Я зателефонувала одному своєму знайомому з проханн